https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/4559 2026-06-23T20:17:48Z 2026-06-23T20:17:48Z Проценко, Мирослав Володимирович https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/9443 2026-06-16T00:00:27Z 2026-04-13T00:00:00Z

Title: Соціально-філософський аналіз форм гуманітарної безпеки Authors: Проценко, Мирослав Володимирович Abstract: Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 033 Філософія – Черкаський державний технологічний університет, Черкаси, 2026. Дисертаційне дослідження присвячене комплексному соціально-філософському осмисленню форм гуманітарної безпеки як багатовимірного феномена, що функціонує на перетині онтологічних, аксіологічних, ідеологічних та інформаційно-комунікативних процесів, а також у виявленні їхньої ролі в умовах трансформації сучасної соціальності, зокрема в контексті розвитку інформаційних технологій та актуальних безпекових викликів. У дисертації розглядаються теоретико-методологічні, концептуальні, аксіологічні, інформаціологічні, феноменологічні та гносеологічні виміри форм гуманітарної безпеки та її впливу на політичний простір і суспільний розвиток держави. Особлива увага приділяється визначенню соціально-філософському аналізу форм гуманітарної безпеки, а також їхнього розгляду як складника й детермінанти політичного простору. Використовуючи соціально-філософський, культурологічний, системний, аксіологічний, феноменологічний, аналітичний, антропологічний, герменевтичний, дискурсивний, інформаційний підходи, а також теоретичні методи історико-філософського аналізу, узагальнення та систематизації, концептуального аналізу та реконструкції, компаративний, герменевтичний, нормативно-аналітичний наукові методи, дискурс-аналіз, кейс-аналіз, соціально-філософську інтерпретацію, здійснено комплексний аналіз форм гуманітарної безпеки у сучасному філософському дискурсі. Запропоновано авторське уявлення про гуманітарну безпеку та її форми як онтологізуючий соціально-політичний феномен, яке дозволяє розглянути це явище не лише інструментально чи моноаспектно, а цілісно. У результаті аналізу науково-теоретичних засад поняття гуманітарної безпеки встановлено, що воно виходить за межі вузькоінструментального або прикладного розуміння та набуває статусу фундаментальної соціально-філософської категорії. Його зміст визначається не лише через стан захищеності, але через онтологічні характеристики людського існування, що охоплюють досвід, ідентичність, смислотворення та соціальну взаємодію. Гуманітарна безпека постає як складна структурована система, що включає когнітивний, аксіологічний, нормативний, комунікативний та ідентичнісний рівні. Вона займає особливе місце в системі соціально-філософського знання, виступаючи своєрідною метакатегорією, яка інтегрує різні дискурси – політичний, правовий, культурний, етичний та антропологічний. Уточнення змісту цього поняття дало змогу відійти від редукціоністських моделей безпеки та обґрунтувати необхідність її розгляду як процесуальної та динамічної характеристики соціального буття. Дослідження філософських та історико-культурних джерел формування уявлень про безпеку в західній традиції засвідчило, що концепт безпеки має глибоке коріння в античній політичній філософії, середньовічній теології та новочасній раціоналістичній думці. В античності безпека пов’язувалася з ідеями блага, справедливості та гармонії поліса, що надавало їй телеологічного характеру. У середньовічній традиції вона набувала теологічного виміру, де ключову роль відігравали віра, любов і духовна єдність. Новий час акцентував раціонально-правовий аспект безпеки, що зумовило формування сучасних правових і політичних концепцій. Виявлено, що ці історичні парадигми не лише зберігають свою актуальність, але й визначають сучасні підходи до розуміння гуманітарної безпеки, зокрема через поєднання етичних, правових і онтологічних вимірів. Західна традиція формує специфічний тип мислення, в якому безпека розглядається як результат пізнання, організації соціального порядку та правового регулювання, що суттєво вплинуло на сучасні концепції human security. Розкриття змісту філософеми безпеки в гуманітарному знанні дозволило встановити її тісний зв’язок з онтологією життєвих форм людини. Безпека постає не як зовнішня умова існування, а як внутрішній модус буття, що визначає спосіб взаємодії людини зі світом. Вона має характер онтологічного «контейнера», який об’єднує емпіричний досвід і когнітивні процеси конструювання смислів. У цьому контексті безпека не може бути адекватно визначена через протиставлення небезпеці, оскільки обидва феномени мають спільну онтологічну основу. Встановлено, що безпека є динамічною характеристикою, пов’язаною з діяльністю, становленням і розвитком, а не зі статичним станом. Такий підхід дозволяє інтерпретувати безпеку як умову реалізації свободи, творчості та самопозиціонування людини в соціальному просторі. Аналіз кореляції філософії та ідеології у процесі концептуалізації гуманітарної безпеки засвідчив, що сучасний етап розвитку характеризується посиленням ролі ідеологічних механізмів у формуванні уявлень про безпеку. Ідеологія перестає бути жорсткою системою догм і постає як динамічна модель організації досвіду в умовах інформаційного перенасичення. Виявлено тенденцію до реідеологізації гуманітарного знання, що пов’язано з віртуалізацією соціальної комунікації та зростанням ролі медіа. Концепт безпеки дедалі більше формується через дискурсивні практики, наративи та символічні структури, що створює ризики маніпуляції та викривлення реальності. Особливу увагу приділено феномену ідеологічного плюралізму, який часто маскує реальні ідеологічні засади суспільства. Встановлено, що сучасні уявлення про безпеку значною мірою детермінуються політичними та інформаційними факторами, що призводить до їхньої віртуалізації та відриву від безпосереднього досвіду. Феноменологічний підхід дозволив поглибити розуміння взаємозв’язку між суб’єктивністю, досвідом і безпекою. Доведено, що індивідуальне сприйняття безпеки формується під впливом комунікативних процесів і соціальних практик, що визначають ідентичність та світогляд людини. У цьому контексті безпека виступає не лише як об’єктивний стан, але як переживання, інтерпретація і результат взаємодії з інформаційним середовищем. Наголошено, що аналіз нормативного аспекту деонтології гуманітарної безпеки показав, що вона має чітко виражений ціннісний і регулятивний характер. Деонтологія безпеки визначає рамки належної поведінки, що формуються як через правові норми, так і через культурні та соціальні практики. Встановлено, що гуманітарна безпека має амбівалентний характер: з одного боку, вона спрямована на захист людини та її прав, а з іншого – може використовуватися як інструмент легітимації політичного впливу та ідеологічного домінування. Це обумовлює необхідність чіткого нормативного визначення поняття гуманітарної безпеки, яке повинно ґрунтуватися на принципах свободи, гідності та права вибору. Роль правової культури суспільства визначено як ключову, оскільки саме вона забезпечує ефективність функціонування безпекових механізмів і формує довіру до них. Доведено, що гуманітарна безпека не може бути забезпечена виключно через формальні правові інструменти, оскільки вона вкорінена в культурі, мові та системі цінностей. Національна культура виступає базовою основою формування уявлень про безпеку, оскільки саме в ній закріплюються смислові структури, що визначають сприйняття реальності. Це дозволяє стверджувати, що ефективна безпекова політика повинна враховувати культурний і символічний контекст суспільства. Особливу увагу в дослідженні приділено трансформації гуманітарної безпеки в умовах інформаційного суспільства. Встановлено, що цифровізація та віртуалізація соціальності радикально змінюють характер безпекових викликів. Інформаційний простір стає автономним середовищем виробництва реальності, в якому відбувається боротьба за смисли, ідентичності та наративи. У цьому контексті інформаційна безпека постає як ключовий елемент гуманітарної безпеки, оскільки вона визначає умови формування світогляду та соціальної поведінки. Виявлено, що віртуалізація життєвих форм призводить до зміщення акценту зі змісту на форму, що створює нові можливості для маніпуляції. Контроль над формами комунікації означає контроль над смислами, що робить інформаційний простір основним полем сучасних конфліктів. Інформаційна війна розглядається як конфлікт онтологічних моделей світу, в якому протистоять різні способи організації реальності. Це дозволяє інтерпретувати гуманітарну безпеку як процес захисту смислових структур соціального буття. Дослідження специфіки безпекових викликів в Україні показало, що гуманітарна безпека має особливе значення в умовах війни та інформаційної агресії. Встановлено, що ідентичність є центральним елементом безпеки, оскільки вона забезпечує цілісність суспільства та його здатність до опору. Національна ідентичність виступає механізмом захисту від деструктивних впливів, забезпечуючи укорінення індивіда в спільному символічному порядку. Доведено, що ефективна стратегія забезпечення гуманітарної безпеки в Україні повинна базуватися на поєднанні філософського осмислення, культурної політики, освіти та розвитку критичного мислення. Адміністративні та технічні заходи є недостатніми без урахування гуманітарного виміру безпеки. Особливу роль відіграють культура та освіта як механізми формування ідентичності та підтримання символічного суверенітету. У роботі також обґрунтовано значення новітніх соціокультурних феноменів, зокрема гейміфікації, яка виступає новим модусом організації досвіду. Вона створює як можливості для формування ідентичності, так і ризики маніпуляції, що потребує додаткового осмислення в контексті гуманітарної безпеки. Загалом доведено, що гуманітарна безпека є динамічним, відкритим і багатовимірним феноменом, який не може бути зведений до сукупності технічних або адміністративних заходів. Вона визначає здатність суспільства до саморозвитку, збереження ідентичності та протидії деструктивним впливам. У сучасному світі гуманітарна безпека набуває планетарного масштабу, оскільки інформаційні процеси мають глобальний характер і впливають на всі рівні соціальної реальності. Таким чином, результати дослідження підтверджують необхідність переосмислення гуманітарної безпеки як фундаментальної категорії соціально-філософського знання, що поєднує онтологічний, аксіологічний, нормативний і комунікативний виміри. Вона постає як ключовий чинник існування і розвитку сучасного суспільства, а її забезпечення є одним із головних викликів XXI століття.; Dissertation for the degree of Doctor of Philosophy in Specialty 033 Philosophy – Cherkasy State Technological University, Cherkasy, 2026. The dissertation research is devoted to a comprehensive socio-philosophical understanding of the forms of humanitarian security as a multidimensional phenomenon functioning at the intersection of ontological, axiological, ideological, and information-communication processes, as well as to identifying their role under the conditions of transformation of contemporary sociality, particularly in the context of the development of information technologies and current security challenges. The dissertation examines the theoretical-methodological, conceptual, axiological, information-related, phenomenological, and epistemological dimensions of the forms of humanitarian security and their impact on the political space and the social development of the state. Special attention is paid to defining the socio-philosophical analysis of the forms of humanitarian security, as well as to considering them as a component and determinant of the political space. By applying socio-philosophical, cultural, systemic, axiological, phenomenological, analytical, anthropological, hermeneutic, discursive, and informational approaches, as well as theoretical methods of historical-philosophical analysis, generalization and systematization, conceptual analysis and reconstruction, comparative and normative-analytical scientific methods, discourse analysis, case analysis, and socio-philosophical interpretation, a comprehensive analysis of the forms of humanitarian security in contemporary philosophical discourse has been carried out. The author proposes an original understanding of humanitarian security and its forms as an ontologizing socio-political phenomenon, which makes it possible to consider this phenomenon not only instrumentally or mono-aspectually, but in a holistic manner. As a result of the analysis of the scientific and theoretical foundations of the concept of humanitarian security, it has been established that it goes beyond a narrowly instrumental or applied understanding and acquires the status of a fundamental socio-philosophical category. Its content is defined not only through the state of protection, but also through the ontological characteristics of human existence, encompassing experience, identity, meaning-making, and social interaction. Humanitarian security emerges as a complex structured system that includes cognitive, axiological, normative, communicative, and identity-related levels. It occupies a special place within the system of socio-philosophical knowledge, functioning as a kind of meta-category that integrates various discourses - political, legal, cultural, ethical, and anthropological. Clarifying the content of this concept has made it possible to move beyond reductionist models of security and to substantiate the need to consider it as a procedural and dynamic characteristic of social being. The study of philosophical and historical-cultural sources of the formation of ideas about security in the Western tradition has shown that the concept of security has deep roots in ancient political philosophy, medieval theology, and modern rationalist thought. In antiquity, security was associated with the ideas of the good, justice, and the harmony of the polis, which gave it a teleological character. In the medieval tradition, it acquired a theological dimension, where faith, love, and spiritual unity played a key role. The modern period emphasized the rational-legal aspect of security, which led to the formation of contemporary legal and political concepts. It has been revealed that these historical paradigms not only retain their relevance but also shape contemporary approaches to understanding humanitarian security, particularly through the integration of ethical, legal, and ontological dimensions. The Western tradition forms a specific type of thinking in which security is viewed as a result of knowledge, the organization of social order, and legal regulation, which has significantly influenced modern concepts of human security. The elucidation of the content of the philosopheme of security within humanitarian knowledge has made it possible to establish its close connection with the ontology of human life forms. Security emerges not as an external condition of existence, but as an internal mode of being that determines the way a person interacts with the world. It has the character of an ontological “container” that unites empirical experience and cognitive processes of meaning construction. In this context, security cannot be adequately defined through opposition to danger, since both phenomena share a common ontological foundation. It has been established that security is a dynamic characteristic associated with activity, becoming, and development, rather than a static state. This approach makes it possible to interpret security as a condition for the realization of freedom, creativity, and self-positioning of the individual within the social space. The analysis of the correlation between philosophy and ideology in the process of conceptualizing humanitarian security has shown that the current stage of development is characterized by an increasing role of ideological mechanisms in shaping perceptions of security. Ideology ceases to be a rigid system of dogmas and appears instead as a dynamic model for organizing experience under conditions of information saturation. A tendency toward the re-ideologization of humanitarian knowledge has been identified, associated with the virtualization of social communication and the growing role of media. The concept of security is increasingly shaped through discursive practices, narratives, and symbolic structures, which creates risks of manipulation and distortion of reality. Particular attention is paid to the phenomenon of ideological pluralism, which often masks the real ideological foundations of society. It has been established that contemporary perceptions of security are largely determined by political and informational factors, leading to their virtualization and detachment from immediate experience. The phenomenological approach has made it possible to deepen the understanding of the relationship between subjectivity, experience, and security. It has been demonstrated that the individual perception of security is formed under the influence of communicative processes and social practices that shape a person’s identity and worldview. In this context, security appears not only as an objective state, but also as an experience, an interpretation, and a result of interaction with the information environment. It is emphasized that the analysis of the normative aspect of the deontology of humanitarian security has shown that it possesses a clearly expressed value-based and regulatory character. The deontology of security defines the framework of proper behavior, which is shaped both through legal norms and through cultural and social practices. It has been established that humanitarian security has an ambivalent character: on the one hand, it is aimed at protecting individuals and their rights, and on the other, it can be used as an instrument for legitimizing political influence and ideological domination. This necessitates a clear normative definition of the concept of humanitarian security, which should be grounded in the principles of freedom, dignity, and the right to choice. The role of a society’s legal culture is identified as crucial, as it ensures the effective functioning of security mechanisms and fosters trust in them. It has been demonstrated that humanitarian security cannot be ensured solely through formal legal instruments, as it is rooted in culture, language, and systems of values. National culture serves as the fundamental basis for shaping perceptions of security, as it is within it that the semantic structures determining the perception of reality are embedded. This makes it possible to assert that effective security policy must take into account the cultural and symbolic context of society. Particular attention in the study is devoted to the transformation of humanitarian security in the context of the information society. It has been established that digitalization and the virtualization of sociality radically change the nature of security challenges. The information space becomes an autonomous environment for the production of reality, within which there is a struggle for meanings, identities, and narratives. In this context, information security emerges as a key element of humanitarian security, as it determines the conditions for the formation of worldview and social behavior. It has been revealed that the virtualization of life forms leads to a shift in emphasis from content to form, creating new opportunities for manipulation. Control over forms of communication implies control over meanings, making the information space the primary arena of contemporary conflicts. Information warfare is interpreted as a conflict of ontological models of the world, in which different ways of organizing reality confront one another. This makes it possible to interpret humanitarian security as a process of protecting the meaning structures of social being. The study of the specifics of security challenges in Ukraine has shown that humanitarian security acquires particular importance under conditions of war and informational aggression. It has been established that identity is a central element of security, as it ensures the integrity of society and its capacity for resistance. National identity functions as a mechanism of protection against destructive influences, providing the individual with rootedness in a shared symbolic order. It has been demonstrated that an effective strategy for ensuring humanitarian security in Ukraine should be based on a combination of philosophical reflection, cultural policy, education, and the development of critical thinking. Administrative and technical measures are insufficient without taking into account the humanitarian dimension of security. Culture and education play a special role as mechanisms for shaping identity and maintaining symbolic sovereignty. The study also substantiates the significance of the latest socio-cultural phenomena, in particular gamification, which emerges as a new mode of organizing experience. It creates both opportunities for identity formation and risks of manipulation, which require further reflection within the context of humanitarian security. Overall, it has been proven that humanitarian security is a dynamic, open, and multidimensional phenomenon that cannot be reduced to a set of technical or administrative measures. It determines the capacity of society for self-development, preservation of identity, and resistance to destructive influences. In the contemporary world, humanitarian security acquires a planetary scale, as information processes are global in nature and affect all levels of social reality. Thus, the results of the study confirm the necessity of rethinking humanitarian security as a fundamental category of socio-philosophical knowledge that integrates ontological, axiological, normative, and communicative dimensions. It emerges as a key factor in the existence and development of contemporary society, and its provision is one of the major challenges of the 21st century.

2026-04-13T00:00:00Z Осейко, Дмитрій Андрійович https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/9442 2026-06-12T00:00:38Z 2026-04-13T00:00:00Z

Title: Зміна парадигми гуманітарної безпеки України в умовах воєнного стану Authors: Осейко, Дмитрій Андрійович Abstract: Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 033 Філософія – Черкаський державний технологічний університет, Черкаси, 2026. Дисертаційне дослідження присвячене багатовимірному комплексному науковому вивченню процесів трансформації парадигми гуманітарної безпеки України в умовах воєнного стану, який було запроваджено у відповідь на масштабну військову агресію російської федерації проти української держави. У центрі наукового пошуку проведено повний аналіз змісту усіх структурних компонентів і складових та сучасної динаміки змін гуманітарної безпеки як системного явища, що поєднує духовну, культурну, освітню, наукову, інформаційну і соціальну сфери держави. Наукове вивчення теми також присвячене концептуалізації співвіднесення української національної гуманітарної безпеки та проблематики національної ідентичності у контексті магістральних векторів захисту сталого суспільного розвитку. У дисертації розглядаються теоретико-методологічні, концептуальні, аксіологічні, інформаціологічні та гносеологічні виміри впливу української національної ідеї гуманітарної безпеки ідентичності та суспільного розвитку. Особлива увага приділяється всебічному окресленню проблемного поля української національної ідеї суспільного розвитку в контексті нової моделі парадигми гуманітарної безпеки. Науковий розгляд ситуації у сфері гуманітарної безпеки спонукав до комплексного аналізу відповідних процесів трансформації парадигми гуманітарної безпеки України в умовах воєнного стану, який запроваджено у зв’язку із повномасштабною військовою агресією російської федерації проти України. Діюча нині сфера гуманітарної безпеки розглядається в роботі як особливо важлива складова національної безпеки держави, що забезпечує збереження духовних, культурних, соціальних і моральних цінностей суспільства, а також стабільність розвитку освіти, науки, культури, інформаційного простору та соціальної політики. Виклики гуманітарній безпеці, що виникли в результаті війни: масові внутрішні переміщення населення, втрата родинних зв’язків, гуманітарна криза, руйнування освітньої та культурної інфраструктури, інформаційні загрози – визначили необхідність перегляду державної політики у гуманітарній сфері та формування нової парадигми для її захисту. Особлива важливість та актуальність теми визначається тим, що гуманітарна безпека у даних умовах перетворюється на стратегічну основу незламної стійкості України, сталу гарантію збереження її національної ідентичності, забезпечення соціальної стабільності та духовного потенціалу народу. Повномасштабна війна створила безпрецедентні виклики гуманітарному простору України: мільйони вимушено внутрішньо переміщених осіб (далі – ВПО), критичне руйнування інфраструктури освіти, науки й культури, суттєві втрати людського капіталу, серйозні морально-психологічні травми населення, стратегічні загрози інформаційній безпеці. У цих умовах виникла нагальна потреба перегляду традиційних підходів до забезпечення гуманітарної безпеки, формування нової парадигми її змісту, що вимагає сучасна ситуація, її вдосконалених механізмів і цілей. Головною метою дисертації є визначення закономірностей зміни парадигми гуманітарної безпеки України в умовах воєнного стану та розроблення концептуальних підходів щодо удосконалення державної політики у даній сфері. Для досягнення поставленої мети використано комплекс загальнонаукових методів, зокрема системний, порівняльно-правовий, історико-логічний, структурно-функціональний, індуктивний та контент-аналіз. Багатогранний підхід до вивчення наукової теми дозволив дослідити гуманітарну безпеку не тільки як комплексну систему захисту суспільних інтересів, а головне як соціально-політичний інститут, який реагує на воєнні виклики та забезпечує стійкість держави. У дисертації розкрита сутність головного поняття «гуманітарна безпека» у контексті сучасних загроз, проаналізовано різний міжнародний досвід її забезпечення, визначено роль державних інституцій, дії органів місцевого самоврядування та громадянського суспільства у формуванні цілісної системи гуманітарної безпеки. Особливу увагу приділено питанням захисту прав ВПО, гарантіям доступу до освіти, охорони здоров’я, культурних цінностей, а також інформаційній безпеці як вектору стійкості гуманітарного простору України. Обґрунтовано, що ефективне функціонування гуманітарної безпеки можливе тільки за умови її повної інтеграції у загальнодержавну систему безпеки, узгодження з міжнародними стандартами прав людини та принципами сталого розвитку, відновлення людського капіталу та підвищення рівня соціальної згуртованості суспільства в умовах воєнного та поствоєнного періодів. Головною метою дослідження є всебічне наукове обґрунтування закономірностей зміни парадигми гуманітарної безпеки України в умовах воєнного стану, а також розроблення нової концептуальної моделі державної гуманітарної політики, чітко спрямованої на повне відновлення соціально-культурного потенціалу, збереження духовних цінностей нації та формування стійкої гуманітарної системи. Об’єктом наукового дослідження у дисертації виступає діюча система гуманітарної безпеки України як важлива складова частина національної безпеки, а предметом - процес її вимушеної трансформації в умовах війни, воєнного стану та у поствоєнний період. Для проведення повного всебічного наукового дослідження у роботі застосовано комплекс загальнонаукових і спеціальних методів:  системний;  структурно-функціональний;  історико-логічний;  порівняльно-аналітичний  соціокультурний;  індуктивний;  контент-аналіз. Використання міждисциплінарного підходу до вивчення, дало змогу розкрити гуманітарну безпеку не лише як набір окремих напрямів і векторів державної політики, але і як повноцінну цілісну систему, що охоплює ціннісні, духовні, освітні, культурні та інформаційні основи життєдіяльності всього суспільства. Наукова новизна дослідження полягає в теоретичному обґрунтуванні зміни парадигми гуманітарної безпеки України – від традиційно-реактивної моделі, орієнтованої на захист від зовнішніх загроз, що виникли, до проактивної системи, спрямованої на розвиток, самозбереження й адаптацію суспільства до викликів війни та стало-активний розвиток психологічної стійкості населення (резильєнтності). В результаті всебічного повного наукового дослідження запропоновано нове тлумачення поняття «гуманітарна безпека» як інтегрального соціально-політичного інституту, що формує умови для реалізації людського потенціалу, збереження культурної спадщини, утвердження духовної єдності нації та захисту її інформаційного простору. Науково обґрунтовано і доведено, що зміна парадигми гуманітарної безпеки в умовах воєнного стану відбувається за такими основними відповідними напрямами: - переорієнтація гуманітарної політики з мирного розвитку на захисно-адаптивну модель; - активна інтеграція гуманітарної безпеки у всі сфери національної безпеки; - безперечне посилення ролі держави в координації гуманітарних процесів; - забезпечення ресурсної активізації громадянського суспільства, волонтерських і міжнародних організацій у сфері соціально-гуманітарної підтримки; - сталий розвиток системи інформаційної безпеки, цілеспрямованої на протидію дезінформації, формування національної єдності та резильєнтності. Теоретичне значення дослідження полягає у формуванні концептуальної моделі гуманітарної безпеки, адаптованої до умов воєнного стану й поствоєнного відновлення. У роботі чітко визначено основні принципи нової парадигми: превентивність, децентралізація, партнерство, відкритість, інноваційність і національна солідарність. Гуманітарна безпека держави розглядається як ключовий чинник розвитку людського капіталу, збереження морально-психологічного здоров’я нації та забезпечення сталого розвитку держави. Напрацьовані практичні значення результатів полягають у можливості їх застосування та запровадження у діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, закладів освіти різного рівня, культури, соціального захисту населення, громадських і міжнародних організацій. Положення, що запропоновані, можуть бути використані для вдосконалення діючої нормативно-правової бази, розроблення державних стратегій гуманітарної політики, різноманітних програм підтримки ВПО, системи психологічної реабілітації, відновлення освітньої та культурної інфраструктури, формування ефективної захищеної інформаційної політики держави. Також, особливо важливим результатом дослідження, є визначення ролі освіти й науки як стратегічних чинників гуманітарної безпеки. Саме через систему освіти формується свідомість громадян, їхня національна ідентичність, відповідальність і соціальна згуртованість. Науковий потенціал країни, у свою чергу, є базою для створення інноваційних механізмів гуманітарної політики, адаптації суспільства до воєнних викликів, підготовки кадрів для післявоєнного відновлення. У результаті дослідження встановлено, що інтеграція освіти, культури та цифрових технологій є ключовим фактором у забезпеченні гуманітарної безпеки. Розроблені підходи сприятимуть підвищенню рівня міжкультурного діалогу, розвитку критичного мислення та адаптації суспільства до глобальних викликів. Перспективи подальших досліджень пов’язані з розширенням емпіричної бази для перевірки запропонованих моделей, а також із розробкою конкретних освітніх програм і цифрових платформ, орієнтованих на різні цільові аудиторії. Гуманітарна безпека у сфері освіти та культури є одним із пріоритетів національної стійкості України під час війни. Завдяки міжнародній підтримці, впровадженню інноваційних рішень і мобілізації громадянського суспільства держава зберігає ці важливі сфери навіть у кризові часи. Надалі акцент має бути на відновленні інфраструктури, протидії інформаційним загрозам та підтримці культурної спадщини. Також, держава особливу увагу приділила питанню гуманітарних прав ВПО, які стали однією з найуразливіших категорій населення в умовах війни. Забезпечення їхнього повноцінного права доступу на освіту, медичну допомогу, житло, культурну ідентичність і соціальну інтеграцію розглядається як один із ключових напрямів державної гуманітарної політики. Таким чином, гуманітарна безпека ВПО повинна розглядатися не лише як соціальний обов’язок держави, але й як стратегічний пріоритет відновлення та сталого розвитку України. Важливим є також питання правової інтеграції гуманітарної безпеки з іншими напрямами державної політики – економічною, соціальною, інформаційною. Адже забезпечення лише матеріальних потреб ВПО не може гарантувати їхню безпеку без доступу до інформації, освіти, культурної спадщини та механізмів участі в суспільному житті. Тож, теоретико-правові засади гуманітарної безпеки ВПО в Україні ґрунтуються на поєднанні міжнародних стандартів і національних нормативних актів. Ці документи визначають гуманітарну безпеку як ключовий компонент національної безпеки, що вимагає комплексного підходу та міжсекторальної взаємодії. Наукова цінність даної проблематики полягає у необхідності її подальшого вивчення та осмислення у світлі сучасних викликів війни і, як наслідок, пошуку наступних нових ефективних моделей їх захисту. В процесі дослідження та вивчення наукового матеріалу у роботі акцентовано, що формування нової гуманітарної парадигми неможливе без зміцнення інформаційної безпеки. В умовах сучасної гібридної війни інформаційний простір є одним із головних полів боротьби, а тому державна політика має бути спрямована на підвищення медіаграмотності населення, розвиток незалежних засобів масової інформації, активну підтримку українського культурного продукту та протидію дезінформації. Обґрунтовано суттєве місце в дослідженні займає аналіз міжнародного досвіду у сфері гуманітарної безпеки. Розглянуто діяльність міжнародних організацій, гуманітарних місій, програм Організації Об’єднаних націй (далі – ООН), Європейського Союзу (далі – ЄС), Ради Європи (далі – РЄ), які підтримують Україну. Дослідження доводить, що міжнародна допомога має не лише матеріальне, а й ціннісне значення – вона зміцнює довіру до українських реформ, підтримує демократичний вибір суспільства й сприяє інтеграції України до європейського гуманітарного простору. Результати дослідження можуть стати теоретичною й практичною базою для подальших наукових розробок у сфері державного управління, філософії, політології, соціології, педагогіки, права й культурології. Вони мають значення для формування цілісної системи гуманітарної безпеки, яка гарантує стійкість українського суспільства до зовнішніх і внутрішніх загроз, забезпечує неперервність духовного розвитку та національної ідентичності. Проведений аналіз теми дослідження стосовно ролі громадянського суспільства у забезпеченні гуманітарної безпеки України засвідчує його ключове значення у протистоянні сучасним викликам, пов’язаним із повномасштабною війною. Адже саме громадські ініціативи стали в авангарді і першою лінією реагування на гуманітарну кризу: підтримка вразливих категорій населення, організація евакуації, надання допомоги ВПО, різноманітні освітні та правозахисні програми. Активними діями у цих процесах громадянське суспільство продемонструвало не лише високий рівень мобілізації, але й здатність до самоуправління, інституційну зрілість, адаптивність та відповідальність. В той же час існує нагальна потреба у системному та організованому посиленні ролі громадянського суспільства. Мова йде про створення сприятливого нормативного середовища, забезпечення фінансової стабільності, розбудову стійких партнерських взаємодій з органами влади, розвиток власних спроможностей громадських організацій. Для запобігання вигоранню підтримка активістів потребує особливої уваги, а саме - безпека їхньої діяльності, а також дотримання принципів прозорості у використанні донорських коштів. Гуманітарна безпека є не лише відповідальністю нашої держави – це спільне зобов’язання всіх суспільних акторів країни. Дослідженням доведено, що громадянське суспільство сьогодні формує культуру солідарності, взаємної підтримки, локального лідерства, що в умовах війни стало джерелом надії та опори для мільйонів українців. Потенціал громадського сектору у післявоєнному відновленні України має стати головною та важливою основою для побудови інклюзивного, стійкого і демократичного суспільства. Аргументовано необхідність переходу від реактивної до превентивної моделі гуманітарної безпеки, заснованої на принципах партнерства, децентралізації, відкритості та інноваційності. В результаті дослідження та вивчення теми запропоновано науково обґрунтовані рекомендації щодо посилення нормативно-правового, інституційного та освітнього потенціалу гуманітарної політики держави. Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості реального використання запропонованих положень у діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, у розробленні стратегій, програм і проєктів, спрямованих на забезпечення гуманітарної безпеки, Отже, підсумком наукового дослідження теми дисертаційної роботи є запропонована авторська концепція гуманітарної безпеки України як багаторівневої системи, що в повному обсязі забезпечує духовну й культурну тяглість нації, захист прав людини, соціальну згуртованість і стійкість держави. Обґрунтовано, що в умовах воєнного стану гуманітарна безпека стає стратегічним ресурсом, від якого залежить не лише перемога, а й майбутнє відродження країни. Таким чином, дисертаційне дослідження не лише узагальнює сучасний стан гуманітарної безпеки України, а й пропонує науково обґрунтовану модель її розвитку в умовах воєнного стану та поствоєнного відновлення. Його результати можуть бути використані для розроблення стратегічних документів державного рівня, удосконалення політики у сферах освіти, науки, культури, інформації та соціального захисту, а також для побудови нової парадигми гуманітарної безпеки як запоруки національної стійкості, гідності та єдності українського народу.; Dissertation for the Degree of Doctor of Philosophy in the Specialty 033 Philosophy. Cherkasy State Technological University, Cherkasy, 2026. The dissertation research is devoted to a multidimensional and comprehensive scientific study of the processes of transformation within the paradigm of Ukraine’s humanitarian security under martial law, which was introduced in response to the unexpected large-scale military aggression of the Russian Federation against the Ukrainian state. At the core of the scholarly inquiry lies a thorough analysis of the content, structure, and dynamics of all components and elements of humanitarian security as a systemic phenomenon that integrates the spiritual, cultural, educational, informational, and social dimensions of the state. The academic study is also aimed at conceptualizing the interrelation between Ukrainian national humanitarian security and the issue of national identity within the framework of the key vectors for safeguarding sustainable societal development. The dissertation examines the theoretical and methodological, conceptual, axiological, informational, and epistemological dimensions of the influence of the Ukrainian national idea on humanitarian security, identity, and social development. Particular attention is paid to a comprehensive delineation of the problematic field of the Ukrainian national idea of social development within the context of the new model of the humanitarian security paradigm. The scientific analysis of the situation in the field of humanitarian security has prompted a comprehensive examination of the processes of transformation of Ukraine’s humanitarian security paradigm under martial law, which was introduced due to the full-scale military aggression of the Russian Federation against Ukraine. The current sphere of humanitarian security is considered in this research as a particularly important component of the national security of the state, ensuring the preservation of the spiritual, cultural, social, and moral values of society, as well as the stability of the development of education, science, culture, the information space, and social policy. The challenges to humanitarian security that have arisen as a result of the war-mass internal displacement of the population, the humanitarian crisis, the destruction of educational and cultural infrastructure, and information threats-have determined the necessity to reconsider state policy in the humanitarian sphere and to form a new paradigm for its protection. The special significance and relevance of the topic are determined by the fact that humanitarian security, under current conditions, becomes a strategic foundation of Ukraine’s resilience, a lasting guarantee for the preservation of its national identity, the maintenance of social stability, and the safeguarding of the spiritual potential of the nation. The full-scale war has created unprecedented challenges for Ukraine’s humanitarian domain: millions of internally displaced persons, critical destruction of educational, scientific, and cultural infrastructure, significant losses of human capital, severe moral and psychological trauma among the population, and strategic threats to information security. Under these circumstances, there has emerged an urgent need to revise traditional approaches to ensuring humanitarian security and to form a new paradigm of its content, mechanisms, and objectives, in accordance with the demands of the modern situation. The main objective of this dissertation is to determine the regularities of the paradigm shift in Ukraine’s humanitarian security under martial law and to develop conceptual approaches for improving state policy in this sphere. To achieve this goal, a comprehensive set of general scientific methods has been employed, including systemic, comparative-legal, historical-logical, structural-functional, inductive, and content analysis.The multidimensional approach to the study of the research topic made it possible to explore humanitarian security not only as a complex system for protecting public interests, but, most importantly, as a socio-political institution that responds to wartime challenges and ensures the resilience of the state. The dissertation reveals the essence of the key concept – «humanitarian security» in the context of modern threats, analyzes various international experiences of its implementation, and defines the role of state institutions, local self-government bodies, and civil society in forming an integrated system of humanitarian security. Particular attention is devoted to the protection of the rights of internally displaced persons, guarantees of access to education, healthcare, and cultural values, as well as to information security as a vector of resilience in Ukraine’s humanitarian domain. It is substantiated that the effective functioning of humanitarian security is possible only under the condition of its full integration into the national security system, its harmonization with international human rights standards and the principles of sustainable development, the restoration of human capital, and the strengthening of social cohesion during wartime and the post-war period. The primary aim of the research is to provide comprehensive scientific justification of the regularities underlying the paradigm transformation of Ukraine’s humanitarian security under martial law, as well as to develop a new conceptual model of state humanitarian policy that focuses on the full restoration of socio-cultural potential, the preservation of the nation’s spiritual values, and the formation of a sustainable humanitarian system. The object of the research is the existing system of humanitarian security in Ukraine as an essential component of national security, while the subject is the process of its forced transformation under conditions of war, martial law, and the post-war period. To conduct a comprehensive and in-depth scientific investigation, the study applies a set of general and special research methods: • systemic; • structural-functional; • historical-logical; • comparative-analytical; • sociocultural; • inductive; • content analysis. The use of an interdisciplinary approach made it possible to reveal humanitarian security not merely as a set of separate directions and vectors of state policy but as a full-fledged integral system encompassing the value-based, spiritual, educational, cultural, and informational foundations of the nation’s societal life. The scientific novelty of the research lies in the theoretical substantiation of the paradigm shift in Ukraine’s humanitarian security - rom the traditionally reactive model focused on protection from emerging external threats to a proactive system oriented toward development, self-preservation, and the adaptation of society to the challenges of war. As a result of comprehensive and thorough scholarly analysis, a new interpretation of the concept of «humanitarian security» has been proposed. It is understood as an integral socio-political institution that creates the conditions for the realization of human potential, the preservation of cultural heritage, the affirmation of the nation’s spiritual unity, and the protection of its information space. The research scientifically substantiates and proves that the transformation of the humanitarian security paradigm under martial law unfolds along the following key directions: • reorientation of humanitarian policy from a peace-time developmental model to a protective and adaptive one; • active integration of humanitarian security into all domains of national security; • undeniable strengthening of the state’s coordinating role in humanitarian processes; • ensuring the mobilization of resources and active engagement of civil society, volunteer, and international organizations in the sphere of social and humanitarian support; • sustainable development of the information security system aimed at countering disinformation, fostering national unity, and enhancing the population’s psychological resilience. The theoretical significance of the research lies in the formation of a conceptual model of humanitarian security adapted to the conditions of martial law and post-war recovery. The study clearly identifies the fundamental principles of the new paradigm: preventiveness, decentralization, partnership, openness, innovation, and national solidarity. Humanitarian security is viewed as a key factor in the development of human capital, the preservation of the nation’s moral and psychological health, and the assurance of the state’s sustainable development. The practical significance of the obtained results lies in the possibility of their application and implementation in the activities of public authorities, local self-government bodies, educational institutions of various levels, cultural and social protection organizations, as well as civic and international institutions. The proposed provisions can be used to improve the existing regulatory framework, to develop state strategies of humanitarian policy, diverse programs for supporting internally displaced persons, systems of psychological rehabilitation, restoration of educational and cultural infrastructure, and the formation of an effective and secure information policy of the state. An especially important result of the research is the identification of the role of education and science as strategic determinants of humanitarian security. It is through the education system that citizens’ consciousness, national identity, responsibility, and social cohesion are shaped. The scientific potential of the country, in turn, serves as the foundation for creating innovative mechanisms of humanitarian policy, adapting society to wartime challenges, and training qualified personnel for post-war recovery. The study establishes that the integration of education, culture, and digital technologies is a key factor in ensuring humanitarian security. The developed approaches contribute to strengthening intercultural dialogue, developing critical thinking, and enhancing society’s adaptability to global challenges. The prospects for further research are connected with expanding the empirical base for verifying the proposed models, as well as with designing specific educational programs and digital platforms tailored to different target audiences. Humanitarian security in the fields of education and culture is one of the priorities of Ukraine’s national resilience during wartime. Thanks to international support, the implementation of innovative solutions, and the mobilization of civil society, the state continues to sustain these crucial spheres even under crisis conditions. In the future, the focus should be placed on restoring infrastructure, countering information threats, and preserving cultural heritage. The state has also devoted special attention to the humanitarian rights of internally displaced persons (IDPs), who have become one of the most vulnerable social groups under wartime conditions. Ensuring their full access and right to education, medical care, housing, cultural identity, and social integration is regarded as a key direction of national humanitarian policy. Thus, the humanitarian security of IDPs should be viewed not merely as a social obligation of the state, but as a strategic priority for Ukraine’s recovery and sustainable development. Equally important is the issue of the legal integration of humanitarian security with other areas of state policy—economic, social, and informational. Meeting only the material needs of internally displaced persons cannot guarantee their safety without ensuring access to information, education, cultural heritage, and mechanisms for social participation. Therefore, the theoretical and legal foundations of humanitarian security for internally displaced persons in Ukraine are based on a synthesis of international standards and national legal frameworks. These documents define humanitarian security as a key component of national security that requires a comprehensive approach and cross-sectoral cooperation. The scientific value of this issue lies in the necessity of its further exploration and conceptual reflection in the light of the current challenges of war, as well as in developing new, effective models for its protection and realization. During the process of research and analysis of scientific materials, the study emphasizes that the formation of a new humanitarian paradigm is impossible without strengthening information security. In the context of the current hybrid war, the information space has become one of the main fields of confrontation; therefore, state policy must focus on increasing the level of media literacy among the population, developing independent mass media, actively supporting Ukrainian cultural products, and countering disinformation. A significant part of the research is devoted to the analysis of international experience in the field of humanitarian security. The study examines the activities of international organizations, humanitarian missions, and programs of the United Nations, the European Union, and the Council of Europe that provide support to Ukraine. The findings demonstrate that international assistance has not only material but also value-based significance - it strengthens confidence in Ukrainian reforms, supports the democratic choice of society, and contributes to the integration of Ukraine into the European humanitarian space. The results of the research may serve as both a theoretical and practical foundation for further academic developments in the fields of public administration, philosophy, political science, sociology, pedagogy, law, and cultural studies. They are crucial for the formation of a comprehensive system of humanitarian security that ensures the resilience of Ukrainian society to external and internal threats, guarantees the continuity of spiritual development, and preserves national identity. The analysis of the role of civil society in ensuring Ukraine’s humanitarian security highlights its key importance in confronting modern challenges associated with the full-scale war. It is precisely civic initiatives that have been at the forefront and on the first line of response to the humanitarian crisis - supporting vulnerable groups, organizing evacuations, providing assistance to internally displaced persons (IDPs), and implementing various educational and human rights programs. Through these active efforts, civil society has demonstrated not only a high level of mobilization but also the capacity for self-governance, institutional maturity, adaptability, and social responsibility. At the same time, there is an urgent need for a systematic and organized strengthening of the role of civil society. This involves creating a favorable regulatory environment, ensuring financial stability, building sustainable partnerships with public authorities, and enhancing the institutional capacity of civil society organizations. To prevent burnout, special attention should be given to supporting activists – ensuring the safety of their activities as well as adherence to principles of transparency in the use of donor funds. Humanitarian security is not only the responsibility of the state – it is a shared commitment of all social actors within the country. The study demonstrates that civil society today shapes a culture of solidarity, mutual support, and local leadership, which, under wartime conditions, has become a source of hope and resilience for millions of Ukrainians. The potential of the civic sector in Ukraine’s post-war recovery should become a key and essential foundation for building an inclusive, sustainable, and democratic society. The research substantiates the necessity of transitioning from a reactive to a preventive model of humanitarian security, based on the principles of partnership, decentralization, openness, and innovation. As a result of the study, scientifically grounded recommendations have been proposed to strengthen the legal, institutional, and educational potential of the state’s humanitarian policy. The practical significance of the obtained results lies in the possibility of applying the proposed provisions in the activities of public authorities and local self-government bodies, as well as in developing strategies, programs, and projects aimed at ensuring humanitarian security. Thus, the final result of the dissertation research is the author’s proposed concept of Ukraine’s humanitarian security as a multi-level system that fully ensures the nation’s spiritual and cultural continuity, the protection of human rights, social cohesion, and state resilience. It has been substantiated that, under martial law, humanitarian security becomes a strategic resource upon which not only victory but also the future revival of the country depends. Therefore, the dissertation research not only summarizes the current state of humanitarian security in Ukraine but also offers a scientifically substantiated model for its development under conditions of martial law and post-war recovery. Its results can be used in the development of state-level strategic documents, in improving policy in the fields of education, science, culture, information, and social protection, as well as in constructing a new paradigm of humanitarian security as a foundation of national resilience, dignity, and unity of the Ukrainian people.

2026-04-13T00:00:00Z Синьогуб, Ігор Олександрович https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6067 2026-01-15T01:00:23Z 2025-01-01T00:00:00Z

Title: Формування гуманітарної безпеки держави шляхом соціально-політичного прогнозування в освіті Authors: Синьогуб, Ігор Олександрович Abstract: Синьогуб І. О. Формування гуманітарної безпеки держави шляхом соціально-політичного прогнозування в освіті – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 033 Філософія – Черкаський державний технологічний університет, Черкаси, 2025. Дисертаційне дослідження присвячене концептуалізації соціально-політичного прогнозування в освіті в контексті магістральних векторів суспільно-політичного розвитку. У дисертації розглядаються теоретико-методологічні, концептуальні, метатеоретичні, аксіологічні й інформаціологічні виміри впливу соціально-політичного прогнозування в освіті на безпековий простір і суспільний розвиток держави. Особлива увага приділяється визначенню філософських засад соціально-політичного прогнозування в освіті, а також його розгляду як складника й детермінанти безпекового гуманітарного простору держави. Використовуючи історико-філософський, культурологічний, онтологічний та екзистенційний, метатеоретичний підходи, а також теоретичні методи історико-культурного, поняттєво-філософського аналізу, феноменологічний, герменевтичний, соціологічний, політологічний, діалектичний, метафізичний, аналізується соціально-політичне прогнозування в освіті та його концептуалізація у сучасному філософському дискурсі. Запропоновано авторське уявлення про соціально-політичне прогнозування в освіті як онтологізуючий соціально-політичний феномен, який є запорукою гуманітарної безпеки держави. Доведено, що соціально-політичне прогнозування в освіті як вагомий складник і водночас умова безпекового простору держави є значущим фактором впливу на вектор трансформацій політичної, культурної та економіко-технологічної сфер людської діяльності і не може бути розглянутий в межах вузькоспеціальної проблематики соціології чи політології поза контекстами власне філософської проблематики і зокрема політичної, соціальної філософії, філософської антропології, філософії інформації, теорії державного управління, сучасних економічних теорій тощо. Розгляд філософсько-історичних джерел гуманітарної безпеки дозволяє зробити висновок про те, що позірно широка концептуалізація цього поняття певною мірою або розмиває його зміст до всього розмаїття соціально-політичних смислів, або зводить до кваліметрично окреслених ознак соціологічної чи політологічної дескрипції соціально-політичної реальності. Укоріненість концепту гуманітарної безпеки у філософській традиції Заходу простежена від текстів античної класики (Платон, Аристотель) через елліністичну, середньовічну соціальну політичну думку до новочасової, просвітницької традицій, німецької класичної філософії та модерної філософської і соціально-політичної думки ХХ-ХХІ стт. Це дало можливість стверджувати необхідність філософської візії поняття безпеки як категорії, пов’язаної з категоріями простору, межі, цілого, частини, а також фундаментальними онтологічними, етичними й соціальними категоріями блага, повноти, форми, справедливості, свободи. Прослідковано, що в концептуалізації поняття безпеки від давніх часів до ХХ ст. відбувається взаємодія і поєднання кількох тенденцій, які можна умовно визначити як етатистсько-державницьку, соціально-психологічну та екзистенційну, які генерують власні дескрипції та дефініції безпеки, безпекові форми й модуси, уявлення про структури безпеки в межах людського життєсвіту, середовища й соціальності. Поняття гуманітарної безпеки має бути опертим саме на філософську категорію безпеки і як таке апелювати до засадничих філософських цінностей, спільних для всього людства як на рівні розуміння, так і на рівні оцінювання, насамперед таких як блага й безпеки. Близькі до них і пов’язані з ними категорії свободи й справедливості уже не є таким и універсальними, оскільки можуть набувати різних інтерпретацій залежно від філософських чи ідеологічних настанов, прийнятих людьми й спільнотами Безпеку розглянуто не конче як соціальну чи політичну, а швидше як онтологічний вимір людських потреб, який обумовлює онтологізуючу діяльність людини як її самоздійснення та самореалізацію. З’ясовано, що розгляд безпеки виключно як вузькотлумаченої інтенції психіки, психологічно є контрпродуктивним і нерелевантним, оскільки зводить людський світ до сфери інстинктивно зумовленої діяльності, дозволяючи інтерпретувати людину як неусвідомленого агента еволюції. Поведінкові патерни людини не зводяться до забезпечення фізіологічної безпеки чи психологічного комфорту. Питання екзистенційної безпеки в епоху загроженості самого принципу антропоцентризму та гуманістичних моделей культури набуває виразно онтологічних рис і тому проблеми довіри, пов’язані з постанням суспільств ризику, що стосується насамперед взаємодії між людьми, визначають також і проблеми безпеки. Виснувано, що екзистенційна безпека нерозривно пов’язана з інформаційною і в цьому контексті людська діяльність як процес, а не її результати мають бути об’єктом першочерговою уваги, що знову ж таки повертає нас до проблематики соціальної взаємодії, політичного управління, соціальної комунікації. З’ясовано, що головним викликом для концептуалізації поняття гуманітарної безпеки в сучасному філософському та соціально-політичному дискурсі є фундаментальна антитетичність колективної безпеки як системної характеристики, пов’язаної з цілим (спільнотою, групою, суспільством, державою), та індивідуальної безпеки, що експлікується у феноменоменологічних, екзистенційних, комунікативних і соціально-політичних практиках індивіда й особистості. Ця суперечність трансформується в актуальних умовах цифровізації соціальної комунікації та соціально-політичної дії, віртуалізації культури в нові життєві форми, які підважують традиційні способи інтерпретації та моделі розв’язання цієї проблеми. Визначальним кризовим моментом цієї ситуації постає криза традиційного антропоцентризму та постання нонантропоцентричних світоглядних і ціннісних кластерів у філософії, науках про людину й суспільство. Стверджено, що якщо йдеться про новітні спроби систематичного осмислення концепту безпеки та доктринальних вимірів гуманітарної безпеки (зафіксованих насамперед у міжнародних угодах, конвенціях і документах ООН та ПРООН), то йдеться насамперед про такі характеристики безпеки, як віртуалізація рецепції та цифровізація модусів взаємодії і прийняття. Це означає насамперед, що уявлення про безпеку транслюються в медіапросторі і інформаційний компонент безпеки суттєво зростає в значенні порівняно з попередніми епохами. У ситуації, коли базові потреби більшості людства тією чи іншою мірою захищені, визначальну роль починає відігравати контроль над свідомістю насамперед у форматах колективної уяви й громадської думки. Ситуація, за якої безпосередній досвід людини суперечить її горизонту смислів, наразі перестає бути аномальною, а маніпулятивні практики роботи з інформацією та масовою свідомістю втрачають ознаки ненормативності, етичної та моральної упослідженості, релігійної табуйованості і займають місце серед мейнстрімних соціальних взаємодій, а також у соціальному хабітусі індивіда. Наголошено, що саме філософський вимір безпеки, трансльований в людський досвід і сферу когніцій (наразі тут передбачаємо сферу ноезису) соціальним інститутом освіти та механізмами соціальної комунікації, є запорукою збереження й відтворення гуманістичного змісту культури, а також соціальної та політичної взаємодії та комунікації. Лише у ХХІ ст. людина звертається до концепту безпеки не лише як до показника забезпечення базових потреб і захищеності, а як маркеру власного гуманізму, що актуалізується феноменами віртуальної культури та цифрової комунікації. Акцентовано, що гуманітарний простір є континуальним і в тілі та часопросторі культури об’єднує маркери минулого, сучасного й майбутнього, а також будь-які регіональні топоси та локуси України. Тому гуманітарна безпека потребує гуманітарної політики, орієнтованої на майбутнє, а отже, моніторинг наявного стану системи та екстраполяцію тенденцій розвитку на майбутнє, тобто прогностику. Освіта в цьому контексті може бути розглянута як критичний інститут у балансі державної й людської безпеки. Освітній сектор виконує одночасно функції формування громадянської стійкості, критичного мислення та соціальної капіталізації. З’ясовано, що соціально-політичне прогнозування не лише розгортається в межах форм і семіотичних кодів суспільної та індивідуальної свідомості, але і може бути розглянуте як специфічна життєва форма екстра- й інтерполяції людського досвіду й динамічної системи знань, уявлень, поглядів і переконань у колективній уяві, громадській думці, індивідуальній і колективній свідомості. Значну роль при цьому відіграє відношення соціально-політичного прогнозування як формату соціально-політичної дії до усталених ідеологічних моделей і конструктів, що формують порядок денний соціально-політичної свідомості. Таким чином тлумачене прогнозування виходить далеко за межі формальної операції із залученням методів математичної статистики та моделювання і постає близьким до смислогенерації, конструктивною моделлю якої воно виступає. Визначено, що соціально-політичне прогнозування суголосне й залучене до утопічного мислення та футурологічного формату осмислення майбутнього саме тому, що безпека людини насамперед є філософемою та екзистенціалом, а вже потім дескриптивним конструктом чи поняттям: спершу феноменологічно переживається і лише потім осмислюється. Отже, прогностика щодо безпеки формується на екзистенційному рівні і прямо (потреби, прагнення, надії, пов’язані з безпекою як благом), і від противного (усвідомлення необхідності уникнути вже зажитих небезпек). Людиномірний характер утопічного мислення якраз і характеризує гуманітарний простір безпеки. Окреслено прогностичний елемент утопічного мислення, який однаково задіяний як на рівні політичної теорії, так і на рівні політичної практики через посередництво ідеології, простору колективної уяви та механізмів соціальної комунікації. Сучасний стан геополітичної системи та політичних відносин дозволяє здійснювати прогностику за певними критеріями, наприклад, протистояння й зближення ідеологій (неолібералізм – неоконсерватизм) або агональністю чи консенсусністю політичних взаємодій. Апеляція до людського фактору якраз і засвідчує головне вразливе місце методології прогнозування відповідно до гуманітаристики та простору гуманітарної безпеки. Існує певна критична межа стохастичних взаємодій, яка за умови її недотримання може нівелювати будь-які прогнози й припущення про гіпотетичні сценарії подій чи тенденцій розвитку соціально-політичної системи. Людиномірність політики дозволяє ставити під сумнів будь-яку політичну прогностику, Акцентовано, що соціально-політичне прогнозування в умовах глобалізованих соціально-політичних взаємодій не має спиратися не виключно на експертну думку окремо взятих корпоративних чи академічних спільнот або політичних еліт. Аби бути релевантним і репрезентативним, прогнозування має охоплювати гранично широку кількість уявлень та думок різних соціальних страт і спільнот. Наголошено, що соціальний інститут освіти формує простір і символічний ландшафт соціально-політичного прогнозування і місце в ньому уявлень про безпеку, а отже, і концептуалізацію цього феномену. Прогнозування розглянуто як діалектичну єдність, своєрідне зведення до конгруентності наявного стану системи та гіпотетично сконструйованого належного її стану, який передбачає певні тактику й стратегію соціально-політичної дії, інтенціонал індивідуальних та групових зусиль і діяльності, а також взаємодії, включає в себе як сутнісний розгляд бажаного належного стану системи як певної соціально-політичної конфігурації структур та агентів, так і сукупність відносин і зв’язків, що утворюються в процесі соціально-політичних взаємодій між ними. Соціально-політичне прогнозування розглянуто як корелят гуманітарної безпеки в її соціальному та філософському вимірах. Ці явища нерозривно пов’язані і взаємно детерміновані, що цілком стосується соціального інституту освіти. Соціально-політична прогностика як безпековий інструмент і частина структури системи безпеки суспільства, зокрема в соціальних інститутах освіти, управління, медіа тощо, має спиратися на вивчення глибинних тенденцій їх змін на етапі, коли вони ще публічно й медійно не маніфестовані та політично не репрезентовані, тобто на етапі міжособистісної та групової соціальної комунікації, змін у колективній уяві, громадській думці, способах і форматах філософського осмислення реальності та формування картини світу. Онтологізація поняття безпеки в межах концептуалізації гуманітарного простору обумовлює необхідність осмислення таких функцій соціально-політичного прогнозування (особливо це стосується соціальних інститутів освіти, медіа та влади): онтологізуюча – під нею ми розуміємо здатність дискурсивних і мисленнєвих практик прогнозування до формування цілісного уявлення про належний стан соціальної реальності і через це ефективне самопозиціонування людини та її самоосмислення в соціальному бутті; ідентичнісна – полягає у здатності практик прогнозування до оптимізації та збільшення ефективності осмислення, формулювання та прийняття форм власної ідентичності посередництвом усвідомлення себе як когнітивного агента, який є соціальним актором, формує і впливає на візію майбутнього; імагінативно-структуруюча – під нею маємо на увазі потенціал освітнього та соціально-політичного планування для формування простору колективної уяви та колективного горизонту смислів. Наголошено, що безпекові стратегії гуманітарного простору у ХХІ ст. природним чином пов’язують уявлення про безпеку з більш доступною спрощенню соціально-політичною сферою, ніж з міфологізованими уявленнями про науку. Відповідно і соціально-політична прогностика може набувати ідеологізованої форми і при цьому наближатися до релігійного чи міфологічного наративу значно більшою мірою, ніж до наукового дискурсу. Сучасний соціальний і політичний актор значно меншою мірою задіяний у безпосередню взаємодію з фізичним світом, реальними людьми та спільнотами, ніж віртуальним виміром політичної взаємодії, що у масовій свідомості може суттєво знецінювати такий базовий інструмент пізнання реального світу, як наука. Феномен тотального юзерства на рівні соціально-політичної прогностики засвідчує діяльнісну інфантилізацію людини, яка водночас парадоксально сполучається з політичною активізацією віртуальних комунікативних взаємодій та механізмів. Раціональні форми осмислення безпеки як філософеми є недостатніми, а соціально-політичне прогнозування, пов’язане з гуманітарним безпековим простором, акцентує дескриптивні модуси людської взаємодії та соціально-політичної поведінки. Тому висловлено припущення, що саме релігійна та міфологічна аналітики є більшою мірою суголосними сучасному формату масової свідомості у сфері віртуальної культури та соціально-політичній взаємодії в цифровому просторі. Запропоновано доповнити принципи окреслення сфери гуманітарної безпеки наступними: принцип когнітивної відповідності; принцип феноменологічної закріпленості, принцип екзистенційного привласнення. Акцентовано, що прогностика є не просто екстраполяцією наявних тенденцій на майбутнє, яка дозволяє його описати, створивши передбачення. Вона швидше створює майбутнє в сучасному, якщо йдеться про часопростір освіти в екзистенційному вимірі та вимірі соціальної взаємодії між людьми та спільнотами. Це передбачає розширення комунікативної мережі, яка утворює відкриту систему. Виснувано, що прогнозування набуває визначального значення у сфері освіти, оскільки саме вона формує людський капітал, визначає ціннісні орієнтації, готує інтелектуальний потенціал суспільства та забезпечує його здатність до конкурентного розвитку. Освітнє прогнозування, будучи важливим інструментом соціального управління, є не просто додатковою управлінською технологією, а структурним елементом гуманітарної та національної безпеки. Прогнозування у сфері освіти виконує роль інструменту гармонізації суспільних цінностей, підтримки культурного різноманіття та зміцнення національної ідентичності, що прямо впливає на стабільність гуманітарної безпеки, а також, як уже зазначалося, роль онтологізуючого, сенсогенеративного фактора у формуванні ідентичності на всіх рівнях, конструюючи майбутнє в сучасному. Визначено, що на екзистенційному рівні соціальна прогностика в освіті та соціальна прогностика стосовно соціального інституту освіти як політичний і управлінський інструмент мають бути диференційовані. У першому випадку прогностичні конструкти мають онтологічний потенціал та, інкорпоруючись у персональний феноменальний досвід, формують людський горизонт смислів і стійкість людини в умовах соціальних та екзистенційних пертурбацій і стресових контекстів; у другому – прогнозування (якщо воно не набуває масштабів футурологічного проєкту) може виступати лише як інструмент оптимізації наявних процесів як поточної соціальності, насамперед у царині соціальної взаємодії та комунікації. Освітню прогностику розглянуто як частину соціальної комеморації принагідно до ціннісних орієнтацій та символічних рядів, які їх позначають, як чинник впливу на осягнення індивідом власної екзистенції як ідентичності та водночас на масову свідомість і соціальний порядок денний. У кризових ситуаціях здатність до наративного та символічного конструювання образу майбутнього в уяві та феноменальному досвіді на емпіричному й ноематичному рівнях формують специфічний екзистенціал передчуття, уявлення, переживання, прагнення, остраху, спротиву та ін. майбутнього як певний фрейм емоційно-чуттєвої та раціональної рецепції реальності і її екстраполяції на уявне майбутнє з одночасним переконструювання та переконфігуруванням. З’ясовано, що прогностика, вказуючи на безпекові параметри соціальної ситуації, передбачає водночас наративні й символічні виміри дискурсивних практик освіти як основи соціальної комунікації, медіа, назагал будь-якого розуміння. Також прогностика в освіті є корелятом безпеки в тому сенсі, що вона визначає хід думки від уявно сконструйованого образу майбутнього до рецепції й оцінки наявного стану та планування дій щодо його корекції. Прогностика в царині соціального інституту освіти і ширше – безпекового гуманітарного простору розглянута також під феноменологічним кутом зору як така культурна практика, що має гетерономний буттєвий статус, репрезентується і транслюється в тілі культури, наративах і дискурсах соціальної комунікації в полі інтерсуб’єктивних зв’язків, зумовлених інтенційністю людської свідомості та її актів як актів взаємодії з людьми, спільнотами і світом та смислогенерації. Підкреслено, що інформаційні технології є релевантною складовою, інструментом соціально-політичного прогнозування в освіті, а також у контексті постання шостого технологічного устрою та експоненціального поширення технологій ШІ утворюють специфічний простір смислогенерації. Інформаційні технології постають опосередковуючою ланкою між людиною і реальністю або назагал реальністю 2.0, підміняючи чи витісняючи природну. Безпековий простір, передбачаючи межі, фіксує саме людську природу безпеки, і відповідно прогностика має бути орієнтована на збереження цінностей людського життя, блага, справедливості та свободи, а не конче фіксуватися (в царині освіти) на умовних результатах, які завжди є проміжною ланкою між реальністю та її описом. Гуманітарна сфера, не надаючись до доконечної формалізації, оприявнює власне людське як константу людської реальності, людського життєсвіту. Це і має бути метою асимптотичного руху філософії освіти в цьому аспекті. Технологічний прогрес потребує відповідного людського капіталу не лише в сенсі готовності людей працювати з технологіями й обізнаності з останніми, але і в сенсі більш широкого, філософськи масштабованого світогляду, який і визначає ціннісні орієнтації та готовність до спротиву попри обмеження базових потреб і споживання. Наголошено, що інституціоналізація освіти гіпотетично втрачатиме свої жорсткі рамки і водночас набуватиме ознак універсальності, характерної для релевантного в сучасних умовах концептуальних проєктів безперервної освіти й освіти дорослих. Фахові технічні знання не матимуть ознак сталості, а отже, функцію трансляції метатеоретичних смислів і гуманістичних контекстів соціальності має перебрати на себе гуманітаристика як простір формування світоглядних уявлень і філософської картини світу. Запропоновано розширення схеми міжсуб’єктної та суб’єктно-об’єктної комунікації в соціальному просторі за рахунок включення в неї віртуального суб’єкта чи комуніканта, генерованого мовними симуляторами. Акцентовано, що соціальне конструювання набуває частково рекурсивного характеру, оскільки взаємодію між людськими суб’єктами може практично безкінечну кількість разів опопсередковувати алгоритм ШІ, що якраз і свідчить про дефрагментацію смислогенеративного простору. У людини ХХІ ст. не має бути ілюзій, що технології ШІ – лише інструмент, який не зачіпає і не трансформує традиційні життєві форми. Має бути соціально й політично окреслений запит на створення філософії ШІ в освіті як запоруки гуманітарної безпеки в цій галузі, суспільстві в цілому, загальнодержавної та загальнонаціональної. Людина-користувач має розуміти, що інтеракція з ШІ змінює її рецепцію реальності, а отже потребує осмислення як олюднення. Наголошено, що визначальними для соціокультурного й політичного аспектів освітнього прогнозування та майбутнього освіти назагал є можливість подолання мовних бар’єрів у доступі до інформації, можливість створення індивідуальних траєкторій навчання і технологічне забезпечення принципу освіти протягом життя. Підкреслено, що мовні симулятори стають каталізаторами нової онтології освіти. Вони моделюють майбутнє не як зовнішні передбачення, а як внутрішні процеси прогнозування й саморегуляції освітніх систем. Освіта набуває рис онтологічного симбіозу – простору, де людське і технологічне не конкурують, а спільно конструюють сенс. Це не просто технічна еволюція, а поворот до інформаційного буття – до філософії, де навчання і пізнання є формами існування у світі, який мислить разом із нами. SUMMARY Syniohub I. O. Formation of the State’s Humanitarian Security through Socio-Political Forecasting in Education – Qualification research paper (manuscript). Dissertation for the degree of Doctor of Philosophy in specialty 033 – Philosophy. – Cherkasy State Technological University, Cherkasy, 2025. The dissertation is devoted to the conceptualization of socio-political forecasting in education within the context of the key vectors of socio-political development. The research explores the theoretical and methodological, conceptual, metatheoretical, axiological, and information dimensions of the influence of socio-political forecasting in education on the security space and social development of the state. Particular attention is given to identifying the philosophical foundations of socio-political forecasting in education, as well as to examining it as both a component and a determinant of the humanitarian security space of the state. Employing historical-philosophical, cultural, ontological, existential, and metatheoretical approaches, along with theoretical methods of historical-cultural and conceptual-philosophical analysis, as well as phenomenological, hermeneutic, sociological, political science, dialectical, and metaphysical methods, the study analyses socio-political forecasting in education and its conceptualization in contemporary philosophical discourse. The author proposes an original interpretation of socio-political forecasting in education as an ontologizing socio-political phenomenon that serves as a key factor in ensuring the humanitarian security of the state. It has been demonstrated that socio-political forecasting in education, as both a significant component and a necessary condition of the state’s security space, constitutes an influential factor shaping the trajectory of transformations within the political, cultural, and economic-technological spheres of human activity. It cannot, therefore, be examined merely within the narrow frameworks of sociological or political science problematics, without considering the broader philosophical contexts – particularly those of political and social philosophy, philosophical anthropology, the philosophy of information, the theory of public administration, and contemporary economic theories. An examination of the philosophical and historical origins of humanitarian security suggests that the seemingly broad conceptualization of this notion tends either to dilute its meaning by extending it to encompass the entire variety of socio-political senses, or to reduce it to quantitatively defined indicators characteristic of sociological or political science descriptions of socio-political reality. The rootedness of the concept of humanitarian security within the Western philosophical tradition can be traced from the texts of classical antiquity (Plato, Aristotle), through Hellenistic and medieval socio-political thought, to the modern and Enlightenment traditions, German classical philosophy, and the modern philosophical and socio-political discourse of the twentieth and twenty-first centuries. This historical trajectory allows us to assert the necessity of a philosophical vision of security as a category interconnected with the notions of space, boundary, whole, and part, as well as with fundamental ontological, ethical, and social categories such as the good, completeness, form, justice, and freedom. It has been shown that the conceptualization of security – from antiquity to the twentieth century – reveals the interplay and synthesis of several key tendencies, conventionally defined as statist, socio-psychological, and existential. Each of these generates its own descriptions and definitions of security, specific forms and modes of secure existence, and corresponding representations of the structures of security within the human lifeworld, environment, and sociality. The concept of humanitarian security must therefore be grounded in the philosophical category of security itself and, as such, should appeal to fundamental philosophical values shared by humanity at both the levels of understanding and evaluation – primarily the notions of good and safety. The related categories of freedom and justice, although closely associated with them, are less universal, as they are subject to varying interpretations depending on the philosophical or ideological orientations adopted by individuals and communities. Security is examined not merely as a social or political phenomenon, but rather as an ontological dimension of human needs that conditions the ontologizing activity of the human being – her self-fulfilment and self-realization. It has been established that viewing security exclusively as a narrowly interpreted psychological inclination proves counterproductive and irrelevant, as it reduces the human world to the sphere of instinctively determined activity and allows the interpretation of the human being as an unconscious agent of evolution. Human behavioural patterns cannot be limited to the pursuit of physiological safety or psychological comfort. In the contemporary age, marked by the threat to the very principle of anthropocentrism and to humanistic models of culture, the issue of existential security acquires distinctly ontological features. Consequently, the problems of trust – arising within the emergence of «risk societies» and primarily concerning interpersonal interaction – also determine the broader issues of security. It has been concluded that existential security is inseparable from informational security; in this context, it is the process of human activity, rather than its outcomes, that should become the primary focus of philosophical and socio-political attention. This, in turn, returns the discourse to the problems of social interaction, political governance, and social communication. The study reveals that the principal challenge in conceptualizing the notion of humanitarian security in contemporary philosophical and socio-political discourse lies in the fundamental antithesis between collective security – as a systemic characteristic related to the whole (the community, group, society, or state) – and individual security, as expressed through the phenomenological, existential, communicative, and socio-political practices of the individual and the person. This contradiction undergoes transformation under the current conditions of digitalization of social communication and socio-political action, and the virtualization of culture, which generate new forms of life that undermine traditional modes of interpretation and conventional models for addressing this problem. The defining crisis point of this situation is the crisis of traditional anthropocentrism and the emergence of non-anthropocentric worldviews and value clusters within philosophy, the human sciences, and the social sciences. It is argued that when addressing recent attempts at a systematic interpretation of the concept of security and the doctrinal dimensions of humanitarian security – recorded primarily in international agreements, conventions, and documents of the United Nations and the UNDP – one should focus on such contemporary characteristics of security as the virtualization of its perception and the digitalization of modes of interaction and reception. This primarily means that the understanding of security is now mediated through the media space, while the informational component of security has acquired a significantly greater importance than in previous epochs. In a situation where the basic needs of the majority of humankind are, to some extent, safeguarded, control over consciousness – primarily through the frameworks of collective imagination and public opinion – begins to play a decisive role. The condition in which an individual’s immediate experience contradicts their horizon of meaning is no longer anomalous. Manipulative practices of working with information and mass consciousness are increasingly losing their status as non-normative or ethically and morally depreciated, as well as their religious tabooedness. Instead, they become embedded within mainstream forms of social interaction and within the social habitus of the individual. It is emphasized that the philosophical dimension of security – translated into human experience and the sphere of cognition (here referring to the domain of noesis) through the social institution of education and the mechanisms of social communication – constitutes the essential condition for preserving and reproducing the humanistic content of culture, as well as for maintaining social and political interaction and communication. Only in the twenty-first century has the human being begun to approach the concept of security not merely as an indicator of the satisfaction of basic needs or of protection, but as a marker of one’s own humanism – actualized through the phenomena of virtual culture and digital communication. It is emphasized that the humanitarian space is continuous and, within the body and spatio-temporal dimension of culture, integrates the markers of the past, present, and future, as well as all regional topoi and loci of Ukraine. Therefore, humanitarian security requires a future-oriented humanitarian policy – one that includes both the monitoring of the current state of the system and the extrapolation of development trends into the future, that is, a prognostic approach. In this context, education may be regarded as a critical institution balancing state and human security. The educational sector simultaneously performs the functions of fostering civic resilience, cultivating critical thinking, and enhancing social capitalization. It has been established that socio-political forecasting not only unfolds within the forms and semiotic codes of collective and individual consciousness but can also be viewed as a specific life-form of extra- and interpolation of human experience and the dynamic system of knowledge, ideas, views, and beliefs within collective imagination, public opinion, and both individual and collective consciousness. A significant role in this process is played by the relationship between socio-political forecasting, as a mode of socio-political action, and the established ideological models and constructs that shape the agenda of socio-political consciousness. Thus understood, forecasting extends far beyond the formal operation employing methods of mathematical statistics or modelling; rather, it approaches meaning-generation, serving as one of its constructive models. It has been determined that socio-political forecasting resonates with and is involved in utopian thinking and the futurological format of envisioning the future precisely because human security is, first and foremost, a philosopheme and an existential – and only thereafter a descriptive construct or conceptual category. Security is initially experienced phenomenologically and only then rationalized. Therefore, the prognostic approach to security is formed at the existential level – both directly (through needs, aspirations, and hopes related to security as a good) and inversely (through the awareness of the need to avoid previously experienced dangers). The human-centered character of utopian thinking precisely defines the humanitarian dimension of security. The prognostic element of utopian thinking is outlined as being equally engaged at the levels of both political theory and political practice – mediated through ideology, the space of collective imagination, and the mechanisms of social communication. The current state of the geopolitical system and political relations makes it possible to conduct prognostic analysis according to certain criteria, such as the opposition and convergence of ideologies (for example, neoliberalism and neoconservatism), or the agonistic versus consensual nature of political interactions. The appeal to the human factor reveals the principal vulnerability of forecasting methodology within the framework of the humanities and the sphere of humanitarian security. There exists a critical threshold of stochastic interactions beyond which the disregard of human variability may invalidate any forecasts or assumptions concerning hypothetical scenarios or trends in the development of the socio-political system. The human-centered nature of politics, in turn, allows one to question the reliability of any political prognostics. It is emphasized that socio-political forecasting under the conditions of globalized socio-political interactions should not rely solely on the expert opinions of particular corporate, academic, or political elites. In order to be both relevant and representative, forecasting must encompass the widest possible range of perspectives and judgments arising from diverse social strata and communities. The study stresses that the social institution of education shapes both the space and the symbolic landscape of socio-political forecasting, as well as the place of conceptions of security within it – and, consequently, the very conceptualization of this phenomenon. Forecasting is thus regarded as a dialectical unity, a process of bringing into congruence the actual state of a system with its hypothetically constructed ideal state. This process presupposes specific tactics and strategies of socio-political action, the intentionality of individual and collective efforts and activities, and the network of interactions among agents. It includes both the essential consideration of the desired normative state of the system – as a particular socio-political configuration of structures and agents – and the set of relationships and connections that emerge in the course of socio-political interactions among them. Socio-political forecasting is examined as a correlate of humanitarian security in its social and philosophical dimensions. These phenomena are mutually determined, as both security and prognostic practices are formed within a shared humanitarian space, primarily through the functioning of the social institution of education. Socio-political prognostics, as a security instrument and a constituent element of the broader societal security structure – including within such institutions as education, governance, and media – should rely on the study of deep-seated trends at the stage of their latent formation, when they have not yet become publicly or medially manifested nor politically represented. This refers to the phase of interpersonal and group social communication in which transformations emerge within the collective imagination, public opinion, cognitive frameworks of reality interpretation, and the modes of world-construction. The ontologization of the concept of security within the framework of humanitarian space conceptualization underscores the necessity of comprehending the fundamental functions of socio-political forecasting, particularly within the social institutions of education, media, and governance. These functions include: the ontologizing function, which manifests in the capacity of discursive and cognitive practices of forecasting to form a holistic conception of the desirable state of social reality, thereby contributing to effective self-positioning and self-understanding of the individual within social being; the identitarian function, which consists in the ability of forecasting practices to optimize the processes of formulating and accepting one’s own identity through the awareness of oneself as a cognitive agent and social actor participating in the construction of the future; the imaginative-structuring function, which lies in the potential of educational and socio-political planning to generate a space of collective imagination and a shared horizon of meanings that unify society within a common vision of the future. In this context, socio-political prognostics appears not merely as a technical instrument of prediction or analytical modeling but as a philosophical and humanitarian mechanism ensuring the semantic integrity of social development – an integral component of the humanitarian dimension of security. It is emphasized that the security strategies of the humanitarian space in the twenty-first century naturally link the notion of security with the more readily interpretable and socially accessible socio-political sphere rather than with the mythologized representations of science. Accordingly, socio-political prognostics may assume an ideologized form and, in this process, converge more closely with religious or mythological narratives than with scientific discourse. The contemporary social and political actor is far less engaged in direct interaction with the physical world, real people, and tangible communities than with the virtual dimension of political interaction. This shift, in the sphere of mass consciousness, significantly devalues science as a fundamental instrument for comprehending reality. The phenomenon of total userism at the level of socio-political prognostics illustrates a form of practical infantilization of the human being, paradoxically combined with the political activation of virtual communicative interactions and mechanisms. Rational modes of understanding security as a philosopheme thus prove insufficient, while socio-political forecasting associated with the humanitarian dimension of security increasingly emphasizes descriptive modes of human interaction and socio-political behavior. Hence, it is suggested that religious and mythological analytics are more consonant with the contemporary format of mass consciousness within virtual culture and digital socio-political interaction. It is proposed to supplement the principles underlying the delineation of the humanitarian security domain with the following: the principle of cognitive correspondence, the principle of phenomenological embeddedness, and the principle of existential appropriation. It is further stressed that prognostics should not be reduced to a mere extrapolation of existing trends into the future aimed at its description through prediction. Rather, it constitutes the creation of the future within the present – particularly within the spatio-temporal continuum of education, considered in its existential dimension and in the dimension of social interaction among individuals and communities. This conception presupposes the expansion of communicative networks forming an open and self-developing system. It is concluded that forecasting acquires a defining significance within the sphere of education, since it is education that forms human capital, determines value orientations, prepares the intellectual potential of society, and ensures its capacity for competitive development. Educational forecasting, as an essential instrument of social governance, is not merely an auxiliary managerial technology but a structural component of humanitarian and national security. Forecasting in education serves as a tool for harmonizing social values, supporting cultural diversity, and strengthening national identity – all of which directly influence the stability of humanitarian security. Moreover, as has already been noted, it plays an ontologizing and meaning-generative role in shaping identity at all levels, thus constructing the future within the present. It is determined that, at the existential level, social prognostics in education and social prognostics regarding the social institution of education – as a political and administrative instrument – must be differentiated. In the first case, prognostic constructs possess ontological potential: by being incorporated into personal phenomenal experience, they form the human horizon of meaning and contribute to the resilience of the individual under conditions of social and existential perturbation and stress. In the second case, forecasting (unless it assumes the scope of a futurological project) may function only as a tool for optimizing existing processes within current sociality – primarily in the domains of social interaction and communication. Educational prognostics is thus considered as part of social commemoration with regard to the system of value orientations and the symbolic series that designate them. It acts as a factor influencing both the individual’s comprehension of their own existence as identity and the formation of mass consciousness and the social agenda. In times of crisis, the ability to narratively and symbolically construct the image of the future – within imagination and phenomenal experience, on both empirical and noematic levels – produces a specific existential modality: an anticipation, imagination, experience, aspiration, fear, resistance, and other affective and cognitive modes of the future. These constitute a particular frame for the emotional-perceptual and rational reception of reality and its extrapolation into the imagined future, accompanied by its simultaneous reconstruction and reconfiguration. It has been established that prognostics, by indicating the security parameters of the social situation, simultaneously presupposes the narrative and symbolic dimensions of educational discursive practices as the foundation of social communication, media, and, more broadly, any act of understanding. Prognostics in education also serves as a correlate of security insofar as it determines the movement of thought from the imaginatively constructed image of the future toward the reception and evaluation of the present condition, and subsequently toward the planning of actions aimed at its correction. Prognostics within the domain of the social institution of education – and, more broadly, within the space of humanitarian security – is also considered from a phenomenological perspective as a cultural practice possessing a heteronomous ontological status. It is represented and transmitted through the body of culture, the narratives, and discourses of social communication within the field of intersubjective relations shaped by the intentionality of human consciousness and its acts as acts of interaction with other individuals, communities, and the world, as well as acts of meaning-generation. It is emphasized that information technologies constitute a relevant component and an instrument of socio-political forecasting in education. In the context of the emergence of the sixth technological paradigm and the exponential expansion of artificial intelligence technologies, they create a specific space of meaning-generation. Information technologies emerge as an intermediary link between the human being and reality – or, more precisely, reality 2.0 – substituting or displacing the natural one. The security space, by delineating its boundaries, captures the inherently human nature of security. Accordingly, prognostics should be oriented toward the preservation of the values of human life, well-being, justice, and freedom, rather than being narrowly fixed (within the educational sphere) on conditional results that are always intermediary between reality and its description. The humanitarian sphere, by resisting ultimate formalization, manifests the human as a constant of human reality and of the lifeworld itself. This constitutes the ultimate asymptotic goal of the philosophy of education in this respect. Technological progress requires a corresponding form of human capital not only in terms of people’s readiness to work with and understand technologies, but also in a broader sense – through a philosophically scaled worldview that defines value orientations and nurtures the capacity for resistance despite the constraints of basic needs and consumer imperatives. It is further emphasized that the institutionalization of education will hypothetically lose its rigid frameworks while acquiring the traits of universality characteristic of contemporary conceptual models of lifelong and adult education. Professional and technical knowledge will lose its static features; consequently, the function of transmitting metatheoretical meanings and the humanistic contexts of sociality must be assumed by the humanities as the space for forming worldview conceptions and the philosophical picture of the world. It has been proposed to expand the model of intersubjective and subject–object communication within the social space by incorporating into it a virtual subject or communicant generated by linguistic simulators. It is emphasized that social construction acquires a partially recursive character, since interaction between human subjects may be mediated an almost infinite number of times by an AI algorithm. This, in turn, indicates a defragmentation of the meaning-generative space. A person of the twenty-first century should harbor no illusions that AI technologies are merely tools that neither affect nor transform traditional life forms. There must emerge a socially and politically articulated demand for the development of a philosophy of AI in education as a guarantor of humanitarian security – both within this particular sphere and within society as a whole, at the national and state levels. The human user must recognize that interaction with AI alters their reception of reality and therefore requires reflection understood as humanization. It is stressed that the defining factors for the sociocultural and political dimensions of educational forecasting – and for the future of education more broadly – are the ability to overcome linguistic barriers in accessing information, the possibility of constructing individual learning trajectories, and the technological implementation of the lifelong learning principle. It is underscored that linguistic simulators are becoming catalysts for a new ontology of education. They model the future not as external prediction but as an internal process of forecasting and self-regulation within educational systems. Education thus acquires the features of ontological symbiosis – a space in which the human and the technological do not compete but jointly construct meaning. This is not merely a technical evolution but a turn toward informational being – toward a philosophy in which learning and cognition become modes of existence in a world that thinks alongside us.

2025-01-01T00:00:00Z Бородай, Олександр Андрійович https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/5618 2025-07-29T00:00:21Z 2025-01-01T00:00:00Z

Title: Сучасний контекст «свободи вибору»: особисті та суспільні чинники і детермінанти Authors: Бородай, Олександр Андрійович Abstract: Бородай О. А. Сучасний контекст «свободи вибору»: особисті та суспільні чинники і детермінанти - Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 033 Філософія - Черкаський державний технологічний університет, Черкаси, 2025. Дисертаційне дослідження присвячене вивченню й концептуалізації феномену свободи вибору в соціокультурному та політичному просторах в контексті магістральних векторів суспільно-політичного розвитку. У дисертації розглядаються теоретико-методологічні, концептуальні, діалектичні, метафізичні, гносеологічні, дискурсивні та інформаційні виміри впливу феномену свободи вибору на соціокультурний, політичний та особистий простір і суспільний розвиток держави. Особлива увага приділяється визначенню філософських засад феноменів свободи та вибору, яка фіксує унікальність людської природи, онтологізуючи її, уможливлюючи мисленнєвий трансцензус і трансгресію як противагу нонантропоцентричним тенденціям розвитку сучасної цивілізації, пов’язаним насамперед з гіпотетичним постанням сильного штучного інтелекту. Використовуючи цивілізаційний, культурологічний, метафізичний у поєднанні з діалектичним, діяльнісний, аксіологічний, інформаційний підходи, а також теоретичні методи історико-культурного, поняттєво-філософського аналізу, феноменологічний, герменевтичний, соціологічний, політологічний наукові методи, аналізується феномен свободи вибору та його концептуалізація у сучасному філософському дискурсі. Запропоновано авторське уявлення про свободу вибору як онтологізуючий соціополітичний феномен, його особисті та суспільні чинники й детермінанти, що дозволяє розглянути це явище не лише інструментально чи моноаспектно, а цілісно. З ’ясовано, що модус функціонування філософеми свободи та пов’язаної з нею філософеми вибору в античній культурній свідомості позначено як трансгресивний, тобто такий, що фіксує феномен переходу непрохідної межі між можливим і неможливим. У цьому сенсі термін некласичної філософії та синергетики цілком відображає модус функціонування свободи вибору як уявного конструкту картини світу та регулятиву поведінки. Ейдетичний аспект концептуалізації свободи визначено як такий, що дозволяє конструювати абстрактні мисленнєві форми в опорі на повсякденний феноменальний досвід, адже саме грецька культура в пору свого розквіту породила філософську візію реальності як візію вільної людини. Констатовано телеологізм розуміння свободи волі у Аристотеля, який, уводячи поняття мети, долає метафізичну статику платонівської теорії ейдосів, не відкидаючи її. З ’ясовано, що перформативне мовлення Біблії створює окремий рівень герменевтичного аналізу. Оскільки ідеологічні та соціально-культурні контексти вживання понять «свобода», «вибір», «правда» в Біблії не конгруентні категоріальному філософського змісту цих понять, тому можуть бути розглянуті в доволі широкому діапазоні і як метафори, і як символічні конструкції, і як ситуативно визначений узус. Запропоновно співвідношення розуму та волі у концептуалізації свободи розглядати як супервентне і таке, що визначається через ознаки рефлексивності, транзитивності та несиметричності. Навіть поза розглядом редуктивних і функціональних пояснень відношень супервентності, тобто їх типології, можна стверджувати, що інтуїтивний метафізичний підхід до свободи передбачає зв’язок зовнішніх натуралістичних детермінацій та етичної дескрипції реальності, феноменального суб’єктивного досвіду, ноематичних процесів свідомості як детермінацій внутрішніх. Співставлено метафізику свободи у Спінози й Декарта, починаючи зі Спінози саме тому, що його позиція виглядає більшою мірою закритою, ніж інтуїції Декарта. Саме прагнення Спінози до геометричного формату побудови дискурсу, до фіналізації думки в дискурсі свідчить не лише про його системне філософське мислення, але і про визначальну, на наш погляд, проблему - питання відповідальності людини, яке Спіноза практично знімає (в гегелівському сенсі) через діалектику зовнішньої та внутрішньої необхідності. З картезіанської свободи починається звільнення людини, формується нова система координат її самоусвідомлення. Стверджено, що інтуїтивний метафізичний підхід до свободи передбачає зв’язок зовнішніх натуралістичних детермінацій та етичної дескрипції реальності, феноменального суб’єктивного досвіду, ноематичних процесів свідомості як детермінацій внутрішніх. Сучасна людина і сучасна філософія не можуть собі дозволити розглядати філософему свободи інструментально чи моноаспектно принагідно до певного виду діяльності й активності, адже за таких умов губиться сам зміст поняття свободи і вона відпочатку тлумачиться як механістична та не пов’язана зі сферою людського духу. З’ясовано, що метафізика свободи є чи не єдиним раціональним запобіжником тотального превалювання постправди, пропаганди та маніпулятивних механізмів сучасного медіапростору та соціальної комунікації. Констатовано, що свобода, як і свідомість, розум, екзистенціали, воління, інтенціональність є репрезентаціями сфери духу і тому повною мірою не можуть бути екстериоризовані. Це дозволяє припустити, що фідеїстична оптика метафізики свободи є інструментом переходу від однієї парадигми до іншої, своєрідним лімінальним знаряддям розуму. Обґрунтовано, що візія протиставлення свободи волі та безумовної відповідальності як дилеми розуму й віри засвідчує не лише діалектичний потенціал розвитку цих філософем у подальшій філософській традиції Заходу, а й те, що саме поняття свободи волі вказує на парадоксальність людської природи, яка розкривається саме через усвідомлення свободи в розумі та здійснення акту вибору у вірі. Запропоновано до розгляду маскультурну рецепцію концептуалізації свободи та вибору в метафізиці, філософському дискурсі назагал як окремий аспект реконструкції та фіксації рефлексивного змісту цих концептуалізацій. З ’ясовано, що екзистенціалістське розуміння свободи як універсального простору смислотворення через вільний вибір практично зумовило формування образу свободи в колективній уяві та масовій культурі другої половини ХХ ст. Але таке розуміння свободи нині у контексті розвитку нейрофілософії є загроженим, оскільки говорити про контроль людини над когнітивними актами й актами прийняття рішень власної свідомості можна з визнанням різних ступенів доступу людини до себе самої. З’ясовано, що ситуація сучасності вельми подібна до епохи формування ідей екзистенціалізму насамперед своєю лімінальністю, перехідним характером. У цьому переході мета людини - зберегти власне уявлення й усвідомлення власної тожсамості, підставою, простором і бекграундом для якої є свобода. Розгортатися таке розуміння може в метафізиці свободи, побутувати феноменологічно у практиках свободи, а у соціально-комунікативному вимірі реалізуватися через діалог. Запропоновано виокремити контемпляційний (споглядальний) вимір як процесу концептуалізації свободи, так і власне розуміння та використання цього концепту. З метою акцентування усвідомленого ставлення до переживання свободи запропоновано виокремити когнітивний функціонал цієї філософеми як метатеоретичну настанову свободи, який вказує на онтологічну й епістемологічну обумовленість людського пізнання її перебуванням-у-свободі. Інтенціонал свободної дії передбачає існування простору цієї дії, межі якого формують уявлення про Іншого у форматі діалогу та соматичні виміри людського досвіду. При цьому витлумачено цей простір не як умовну порожнечу, перцептивний, комунікативний та екзистенційний вакуум, а як такий простір взаємодії когнітивних агентів, соціальних акторів, відчуваючих Я, в якому кожна окремість добровільно обмежує свою сваволю для створення ситуації зустрічі. Обґрунтовано розуміння простору свободи як складної системи лімінальних суб’єктних взаємодій як на рівні соматичному, предметному, так і на рівні рефлексії та переживання сутностей як феноменологічної контемпляції. Несиметричність цього простору зумовлена саме тим, що його гомеоморфність полягає не у постійній репродукції фрактальної самоподібності, а в дотриманні меж суб’єктивних окремостей у межах цілого, системи, яка перебуває в стані динаміки і постійно трансформується. Тому свобода, як і відповідальність, взаємодіють не на рівні формально-логічних зв’язків, таких як імплікація чи пряма детермінація, а в складному цілому, яке має власну архітектоніку та багатовимірність. Власне це ми і називаємо простором смислів свободи. Запропоновано додати до переліку елементів структури індивідуальної свободи елементи феноменологічної рефлексії як контемпляції та екзистенційного формування досвіду як когерентного теоретичній рефлексії емоційно-чуттєвого модусу осягнення реальності, соціальної в тому числі. До чинників свободи вибору слід додати розгорнуте розуміння персонального досвіду, на основі якого людина може прийняти власне рішення і сформувати власне воління. Констатовано, що свобода може бути осягнута лише за умови врахування людини не лише як агента дії, але і як носія досвіду, який неодмінно розгортається в часі, адже саме часовість людини, за Гайдеґґером зокрема, парадоксально обґрунтовує її свободу, тобто межі людини і людського світу передбачають і вказують на свободу. З ’ясовано, що смисловий простір свободи як універсальна смислогенеративна модель обґрунтовує не лише раціональні та цілевідповідні дії, але й ірраціональні та абсурдні, демонструючи таким чином реалізацію принципу свободи, який детермінований не лише об’єктивними й суб’єктивними чинниками, але і специфічно людськими просторовістю, темпоральністю, досвідом, культурою, мовою. Оскільки свобода є динамічною підставою людського досвіду, адже, з одного боку, забезпечує розуміння, а з іншого - обґрунтовує діяльність, запропоновано виокремити інтерпретативний модус свободи, який реалізується через філософський феномен розуміння. Визначено, що цифрове суспільство парадоксальним чином може формувати (в опорі на анонімність як одну з базових предикацій мережевої комунікації) цифрову свободу, яка може бути розглянута як дегуманізуючий модус відчуження від людини її ідентичності саме в частині вільного вибору, через розмивання його меж. Тематизація свободи певною мірою вказує межі можливостей кваліметричних інструментів чи методів, які передбачають кваліметрію у науках про суспільство, що актуалізує необхідність звернення до філософської візії філософем свободи та вибору. Принцип свободи як переконання та смисложиттєва настанова, цінність ірраціоналізує соціальну й політичну взаємодію, що робить її кваліметричну дескрипцію принципово недостатньою - вона завжди має передбачати філософський аналіз результатів. Акцентовано, що цифрова свобода постає як буденна дія, усереднення середнього, певний апофеоз повсякденності, позбавляючи людину переживання і розуміння відповідальності за себе, суспільство, насамкінець цивілізацію. Адже людина в такій ситуації сприймає себе не як істота, що може починати причинний ряд, генерувати смисли та контент, а як лише ретранслятор відчужених семіотичних кодів і смислів, лише один з фрагментів периферії системи цифрової реальності, яка в цьому контексті легко може набувати квазісакралізованих ознак, умовного цифрового неоязичництва. З’ясовано, що віртуальний простір комунікації, практично стираючи межі між людиною та її «інформаційною бульбашкою», може відчужувати її від самої себе. Тоді ілюзійність свободи нібито постає як неуникненна саме через множинність концептуалізацій у дискурсивних практиках. Дискурс свободи постає як вільний через природу людини, яка його генерує, і однозначно поєднувати його лише зі сферою соціального навряд чи є стратегічно достатнім. Обґрунтовано, що сучасний філософський дискурс свободи, який трансформується і формально, й сутнісно, має апелювати до чітко окресленої раціональності як системи координат розуміння та пояснення реальності, яка при цьому оперта на відрефлексований і осмислений досвід діяльності та взаємодії, і насамперед соціальний, з метою опору ідеологізації такого дискурсу та інтеграцію його в маніпулятивні практики в політичному чи медіапросторі. Мовлення перформативно опредметнює людську свободу, реалізуючи її як онтично-онтологічний феномен, знімаючи таким чином (у гегелівському розумінні) гайдеґґерівську дистинкцію онтичного й онтологічного принагідно до філософеми свободи. З ’ясовано, що дискурс свободи, оцифровуючись, може набувати позачасовості, долаючи таким чином гайдеґґерівське протиставлення буття та речі як чогось такого, що знаходиться в часі. Свобода постає у світлі буття як річ, коли набуває форми універсально доступного, зазвичай анонімізованого, незалежного від просторо-часової ідентифікації, такого, що перебуває у власному просторі, доступ до якого людина отримує через структури ноезису та семіотичний код мови оцифрованого мовлення як дискурсу. Визначено, що віртуальна реальність потребує новітньої метафізики, адже людина ХХІ ст. може не просто втікати від свободи як від відповідальності чи переживати тривогу й жах свободи. Людська свобода вперше постає як щось позаґрунтовне, не просто як копія без оригіналу, симулякр, але порожнеча до появи будь-якої реальності, своєрідна абсолютна цифрова свобода. При цьому кореляція між предметністю, людською тілесністю та мисленим світом, інтелігібельною реальністю також втрачає свою окресленість. Виснувано, зо філософський дискурс свободи утримує в собі цілий людський світ подібно до того, як клітина утримує в собі геном цілого організму, і для того, щоб наш світ залишався людським, видається необхідним збереження й фокусування уваги на філософемі свободи, яка фіксує онтологічний каркас людської реальності. Ключові слова: свобода, вибір, дискурс, відповідальність, соціальність, культура особистості, соціальна криза, нейроекзистенціалізм, цифрова свобода, метафізика свободи. Borodai O. A. The Contemporary Context o f «Freedom o f Choice»: Personal and Societal Factors and Determinants - Qualification scholarly work (manuscript format). Dissertation for the degree of Doctor of Philosophy in the specialty 033 Philosophy - Cherkasy State Technological University, Cherkasy, 2025. This dissertation research is devoted to the study and conceptualization of the phenomenon of freedom of choice within sociocultural and political domains, in the context of key vectors of socio-political development. The work examines theoretical and methodological, conceptual, dialectical, metaphysical, epistemological, discursive, and informational dimensions of how the phenomenon of freedom of choice influences sociocultural, political, and personal spaces, as well as the societal development of the state. Special attention is paid to defining the philosophical foundations of the phenomena of freedom and choice, which reflect the uniqueness of human nature by ontologizing it and enabling intellectual transcendence and transgression. These are interpreted as counterbalances to the non-anthropocentric tendencies in contemporary civilization, particularly those associated with the hypothetical emergence of strong artificial intelligence. Utilizing civilizational, cultural, metaphysical in conjunction with dialectical, praxeological, axiological, and informational approaches - as well as theoretical methods of historical-cultural and conceptual-philosophical analysis, alongside phenomenological, hermeneutical, sociological, and political science methodologies - the study analyzes the phenomenon of freedom of choice and its conceptualization within contemporary philosophical discourse. The dissertation proposes an original interpretation of freedom of choice as an ontologizing socio-political phenomenon, emphasizing its personal and societal factors and determinants. This perspective enables a holistic rather than merely instrumental or one-dimensional understanding of the phenomenon. It has been established that the mode of functioning of the philosopheme of freedom - and the closely associated philosopheme of choice - in ancient cultural consciousness is marked as transgressive, meaning it captures the phenomenon of crossing an impassable boundary between the possible and the impossible. In this context, the terminology of non-classical philosophy and synergetics accurately reflects the mode in which freedom of choice operates as both an imaginative construct of the worldview and a regulative of behavior. The eidetic aspect of the conceptualization of freedom is defined as one that enables the construction of abstract cognitive forms grounded in everyday phenomenal experience. This is particularly evident given that Greek culture, at the height of its development, generated a philosophical vision of reality as the vision of a free individual. The dissertation affirms the teleological understanding of free will in Aristotle, who, by introducing the notion of purpose (telos), overcomes the metaphysical stasis of Plato’s theory of eidei without rejecting it altogether. It is revealed that the performative language of the Bible generates a distinct level of hermeneutic analysis. Since the ideological and socio-cultural contexts in which the terms «freedom», «choice», and «truth» are employed in the Bible are not congruent with their philosophical categorical meanings, they can be interpreted across a broad spectrum - as metaphors, symbolic constructions, or contextually defined linguistic usages (usus). The relationship between reason and will in the conceptualization of freedom is proposed to be understood as supervenient, characterized by the features of reflexivity, transitivity, and asymmetry. Even without delving into reductive or functionalist explanations of supervenience relations, it can be argued that the intuitive metaphysical approach to freedom presupposes a connection between external naturalistic determinations and the ethical description of reality, encompassing phenomenal subjective experience and noematic processes of consciousness as forms of internal determination. The dissertation juxtaposes the metaphysics of freedom in Spinoza and Descartes, beginning with Spinoza due to the comparatively closed nature of his position versus Descartes’ philosophical intuitions. Spinoza’s striving for a geometric structure of discourse and his pursuit of finality in thought demonstrate not only a systematic philosophical mindset but also highlight a central problem - the question of human responsibility. In Spinoza’s system, this question is practically removed (in the Hegelian sense) through the dialectic of external and internal necessity. Cartesian freedom, in contrast, marks the beginning of human emancipation and the formation of a new framework for self-awareness. It is asserted that the intuitive metaphysical approach to freedom presupposes a connection between external naturalistic determinations and the ethical description of reality, as well as the phenomenal dimension of subjective experience and the noematic processes of consciousness, understood as internal determinants. Contemporary individuals - and contemporary philosophy - can no longer afford to regard the philosopheme of freedom merely as an instrumental or mono-aspectual concept, reducible to a particular form of activity or functionality. Under such conditions, the essence of the concept is lost, and freedom is initially interpreted as mechanistic and detached from the realm of the human spirit. The study finds that the metaphysics of freedom may represent one of the last rational safeguards against the total predominance of post-truth, propaganda, and manipulative mechanisms in the contemporary media space and social communication. It is also established that freedom - like consciousness, reason, existential structures, volition, and intentionality - belongs to the domain of spirit, and therefore cannot be fully exteriorized. This allows us to suppose that a fideistic perspective within the metaphysics of freedom serves as a transitional instrument between paradigms - a kind of liminal tool o f reason. Furthermore, it is substantiated that the conceptual opposition between free will and unconditional responsibility - framed as a dilemma of reason and faith - reveals not only the dialectical potential for the development of these philosophemes within Western philosophical tradition, but also the paradoxical nature of the human being itself. This paradox is disclosed precisely through the rational recognition of freedom and the actualization of choice through faith. The dissertation proposes an analysis of the mass-cultural reception of the conceptualization of freedom and choice within metaphysics and philosophical discourse at large, treating it as a distinct dimension for reconstructing and capturing the reflexive content embedded in these conceptualizations. It is revealed that the existentialist interpretation of freedom as a universal space of meaning-making through free choice significantly shaped the collective imagination and representations of freedom in mass culture during the second half of the 20th century. However, in light of recent developments in neurophilosophy, this understanding of freedom is now under threat. The ability to speak meaningfully about an individual’s control over cognitive acts and decisions made by their own consciousness presupposes acknowledging varying degrees of access a person has to their own self. It is further established that the current historical situation bears strong resemblance to the era during which existentialist ideas first emerged - above all in its liminality and transitional nature. Within this ongoing transition, the primary aim of the individual is to preserve a personal sense and awareness of identity, the foundation and backdrop of which is freedom itself. Such an understanding can unfold within the metaphysics of freedom, find phenomenological expression in practices of freedom, and be realized within the social-communicative domain through dialogical engagement. The dissertation proposes isolating the contemplative dimension as intrinsic both to the process of conceptualizing freedom and to the very understanding and application of this concept. In order to highlight a consciously reflective attitude toward the experience of freedom, it is suggested to define the cognitive functionality of this philosopheme as a meta-theoretical orientation - one that points to the ontological and epistemological conditioning of human cognition by its being-in-freedom. The intentionality o f free action presupposes the existence of a space for that action, the boundaries of which shape the conception of the Other within a dialogical format and in the somatic dimensions of human experience. This space is interpreted not as a conditional void - a perceptual, communicative, or existential vacuum - but rather as an interactive space of cognitive agents, social actors, and sensing selves, in which each individuality voluntarily limits its arbitrariness in order to enable the possibility of encounter. Freedom is thus conceptualized as a space composed of liminal subject interactions, functioning across somatic, material, and reflective levels, as well as within the lived experience of essences through phenomenological contemplation. The asymmetry of this space arises from the fact that its homeomorphism does not rely on the continuous reproduction of fractal self-similarity, but rather on maintaining the boundaries of subjective distinctiveness within a larger dynamic system. Accordingly, both freedom and responsibility do not operate on the level of formal-logical relations such as implication or direct causality, but within a complex whole possessing its own architectonics and multidimensionality. This, precisely, is referred to as the semantic space o f freedom. It is further proposed to expand the structural components of individual freedom by adding elements of phenomenological reflection understood as contemplation, and of existential formation o f experience as a dimension coherent with theoretical reflection and the emotionally-sensory mode of apprehending reality, including its social aspect. Among the determinants of freedom of choice, a developed understanding of personal experience should be included, as it forms the foundation upon which individuals make autonomous decisions and shape their own volition. It is affirmed that freedom can only be comprehended if the human being is considered not merely as an agent of action, but also as a bearer of experience - an experience that necessarily unfolds in time. According to Heidegger, it is precisely human temporality that paradoxically grounds freedom: the limits of the human being and the human world both presuppose and point toward freedom. It has been demonstrated that the semantic space o f freedom, as a universal meaning-generating model, legitimizes not only rational and goal-directed actions, but also irrational and absurd ones. In doing so, it reflects the realization of the principle of freedom, which is determined not only by objective and subjective factors, but also by uniquely human dimensions - spatiality, temporality, experience, culture, and language. Since freedom serves as the dynamic foundation of human experience - enabling understanding on one hand and justifying action on the other - it is proposed to distinguish the interpretative modus of freedom, which is realized through the philosophical phenomenon of understanding. The dissertation identifies that the digital society, paradoxically, may engender a form of digital freedom - rooted in anonymity as a foundational predicate of networked communication - which can be seen as a dehumanizing mode o f alienation from one’s identity, particularly in regard to the freedom of choice, by dissolving its boundaries. The thematization of freedom partially delineates the limits of qualimetric tools or methodologies used in the social sciences, highlighting the necessity of turning to the philosophical vision of the philosophemes of freedom and choice. The principle of freedom, as both a conviction and a life-meaning orientation - a value - irrationalizes social and political interaction, making its strictly qualimetric description fundamentally insufficient. Any such analysis must necessarily include a philosophical interpretation o f its results. It is emphasized that digital freedom manifests as an everyday act, an averaging of the average, a kind of apotheosis of ordinariness, which deprives the individual of the experience and understanding of responsibility - for oneself, for society, and ultimately, for civilization. In such a condition, the human being no longer perceives themselves as one who can initiate a causal chain or generate meaning and content, but merely as a retransmitter of alienated semiotic codes and meanings - a fragment of the periphery within the system of digital reality. In this context, that system can easily acquire quasi-sacralized features, a kind of conditional digital neo-paganism. It is shown that the virtual space o f communication, by practically erasing the boundary between the individual and their «information bubble», may alienate the person from their own self. Thus, the illusoriness o f freedom appears as inescapable, arising from the multiplicity of conceptualizations within discursive practices. The discourse of freedom appears «free» due to the nature of the human being that generates it, and to associate it exclusively with the social sphere is likely not strategically sufficient. The study substantiates that the contemporary philosophical discourse o f freedom, which is transforming both formally and essentially, must appeal to a clearly articulated rationality - a framework of coordinates for understanding and explaining reality. Such rationality must be grounded in reflective and meaningful experience, particularly social experience of action and interaction. This is necessary in order to resist the ideologization of the discourse of freedom and its integration into manipulative practices within political or media environments. Language, in its performative function, objectifies human freedom, realizing it as an ontic-ontological phenomenon. In this way, it sublates (in the Hegelian sense) Heidegger’s distinction between the ontic and the ontological in relation to the philosopheme of freedom. It has been revealed that the discourse o f freedom, when digitized, can acquire a quality of timelessness, thus overcoming Heidegger’s opposition between being and thing as something grounded in temporality. Freedom emerges in the light of Being as a thing when it takes the form of the universally accessible - typically anonymized, independent of spatiotemporal identification, and dwelling in a distinct space to which the human being gains access through the structures of noesis and the semiotic code of digitized speech as discourse. The study establishes that virtual reality necessitates a new metaphysics. The human being of the 21st century may no longer simply flee from freedom as responsibility or experience the anxiety and dread of freedom. For the first time, human freedom emerges as groundless - not merely as a copy without an original, a simulacrum, but as a void prior to the emergence of any reality: a kind of absolute digital freedom. Within this framework, the correlation between materiality, human corporeality, and the intelligible realm of thought loses its clear definition. It is concluded that the philosophical discourse o f freedom encapsulates the entire human world, much like a cell contains the genome of an entire organism. Therefore, in order for our world to remain truly human, it is imperative to preserve and maintain focus on the philosopheme o f freedom, which secures the ontological framework of human reality. Keywords: freedom, choice, discourse, responsibility, sociality, personality culture, social crisis, neuro-existentialism, digital freedom, metaphysics offreedom.

2025-01-01T00:00:00Z