ПОЛІТИЧНІ ДОМІНАНТИ СВІТОГЛЯДУ РЕЛІГІЙНИХ СПІЛЬНОТ

САЛІХ, МІКАЕЛЬ АХМЕДОВИЧ

Будь ласка, використовуйте цей ідентифікатор, щоб цитувати або посилатися на цей матеріал: https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/3358

Повний запис метаданих

Поле DC	Значення	Мова
dc.contributor.advisor	АСТАПОВА-ВЯЗЬМІНА, ОЛЕНА ІГОРІВНА	-
dc.contributor.author	САЛІХ, МІКАЕЛЬ АХМЕДОВИЧ	-
dc.date.accessioned	2021-12-29T12:16:42Z	-
dc.date.available	2021-12-29T12:16:42Z	-
dc.date.issued	2021-12-16	-
dc.identifier.uri	https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/3358	-
dc.description.abstract	XXI століття позначилось поверненням релігії в суспільно-політичне життя. Вона знову стала важливим фактором політики усіх рівнів. Все частіше з’являються фундаменталістські та консервативні рухи, партії та організації, що спираються на релігію. Доба Постмодерну сприяла реабілітації та політизації релігійних наративів, що виявляється в активізації діяльності релігійних спільнот та їхньої консолідації. Релігія, як форма світогляду, не тільки надає систему цінностей і життєвий сенс, але й формує світосприйняття і світорозуміння суспільних процесів, мобілізує вірян до реалізації її ідеалів у суспільному просторі. Діяльність Папи Римського, православних ієрархів, впливових ісламських вчених та лідерів мають безпосередній вплив на суспільство та міжнародні відносини. Ці зміни не могли не відбитися у світорозумінні вірян. Релігія пов’язана із важливими аспектами життя суспільства, і впливає на них прямо та опесередковано. В роботі обґрунтовується припущення, що релігійні переконання значною мірою формують суспільно-політичні погляди вірян, а світоглядні елементи релігії мають зв’язок з політичними переконаннями. Виявлено, що релігійна ідеологія впливає на ядерні та периферійні елементи світогляду вірян і зумовлює їхню політичну позицію. Нині недостатньо дослідженими залишаються проблеми, що стосуються світоглядних позицій спільнот вірян щодо сучасних суспільно-політичних процесів, ролі релігії у формуванні переконань, їхнього вияву у політичному житті, адаптації релігійних поглядів для вирішення суспільнозначущих питань. В цьому дослідженні вперше зроблена спроба вивчити зазначені питання, а результати роботи створюють основу для подальшого вивчення цієї проблематики. Актуальність дослідження є багатогранною і підкреслюється, окрім вищезазначеного, очевидною потребою наукового вивчення впливу релігійних спільнот на суспільні процеси.	uk_UA
dc.language.iso	uk	uk_UA
dc.subject	СВІТОГЛЯД	uk_UA
dc.subject	OUTLOOK	uk_UA
dc.subject	ideology	uk_UA
dc.subject	РЕЛІГІЯ	uk_UA
dc.subject	RELIGION	uk_UA
dc.subject	ПОЛІТИКА	uk_UA
dc.subject	POLICY	uk_UA
dc.subject	POLITICS	uk_UA
dc.subject	ХРИСТИЯНСТВО	uk_UA
dc.subject	CHRISTIANITY	uk_UA
dc.subject	ІСЛАМ	uk_UA
dc.subject	ISLAM	uk_UA
dc.title	ПОЛІТИЧНІ ДОМІНАНТИ СВІТОГЛЯДУ РЕЛІГІЙНИХ СПІЛЬНОТ	uk_UA
dc.type	Master Thesis	uk_UA
Розташовується у зібраннях:	033 Філософія (Політична філософія)

Файли цього матеріалу:

Файл	Опис	Розмір	Формат
КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА МАГІСТРА, САЛІХ МІКАЕЛЬ АХМЕДОВИЧ, ПОЛІТИЧНІ ДОМІНАНТИ СВІТОГЛЯДУ РЕЛІГІЙНИХ СПІЛЬНОТ.pdf Restricted Access		873.92 kB	Adobe PDF	Переглянути/Відкрити Запит копії

Показати базовий опис матеріалу Перегляд статистики

Усі матеріали в архіві електронних ресурсів захищено авторським правом, усі права збережено.

Extracted text

Міністерство освіти і науки України
Черкаський державний технологічний університет
Факультет гуманітарних технологій
Кафедра філософських і політичних наук

Допущено до захисту
Завідувач кафедри ФІПН
____________ Бойко А.І.
«___» __________2021 р.

УДК 32–027.21:2

Саліх Мікаель Ахмедович

ПОЛІТИЧНІ ДОМІНАНТИ СВІТОГЛЯДУ РЕЛІГІЙНИХ
СПІЛЬНОТ

кваліфікаційна робота на здобуття освітнього ступеня магістра

спеціальність 033 Філософія

Науковий керівник:
кандидат філософських
наук, доцент Астапова-Вязьміна О.І.
______________
(підпис)
«___» __________2021 р.

Черкаси 2021
2

ЗМІСТ
ВСТУП ................................................................................................. 3
РОЗДІЛ 1 РЕЛІГІЙНИЙ CВІТОГЛЯД В ФІЛОСОФСЬКОМУ
КОНТЕКСТІ ....................................................................................... 7
1.1. Поняття «світогляд»: виникнення та характеристика ................ 7
1.2. Особливості релігійного світогляду ............................................... 12
Висновки до розділу 1 ..................................................................... 22
РОЗДІЛ 2 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
ХРИСТИЯНСЬКОГО СВІТОГЛЯДУ ......................................... 25
2.1. Католицизм і політика ...................................................................... 26
2.1.1. Католицькі спільноти в Європі ............................................... 29
2.1.2. Католицькі спільноти в Латинській Америці ...................... 37
2.1.3. Політичні погляди католицьких груп в США...................... 41
2.2. Протестантизм .................................................................................... 44
2.2.1 Протестантські спільноти в США ............................................ 47
2.2.2 Протестантські спільноти в Європі ......................................... 49
2.2.3 Протестантські спільноти у Латинській Америці ................ 53
2.3. Православ’я і політика ..................................................................... 55
Висновки до розділу 2 ............................................................................... 61
РОЗДІЛ 3 ПОЛІТИЧНИЙ ВИМІР ІСЛАМУ ............................. 63
3.1. Сунізм і політика ................................................................................ 65
3.2. Політичні переконання шиїтських спільнот ............................... 74
Висновки до розділу 3 ............................................................................... 78
ВИСНОВКИ ...................................................................................... 80
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ............................. 85

3

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. XXI століття позначилось поверненням
релігії в суспільно-політичне життя. Вона знову стала важливим фактором
політики усіх рівнів. Все частіше з’являються фундаменталістські та
консервативні рухи, партії та організації, що спираються на релігію. Доба
Постмодерну сприяла реабілітації та політизації релігійних наративів, що
виявляється в активізації діяльності релігійних спільнот та їхньої консолідації.
Релігія, як форма світогляду, не тільки надає систему цінностей і життєвий
сенс, але й формує світосприйняття і світорозуміння суспільних процесів,
мобілізує вірян до реалізації її ідеалів у суспільному просторі. Діяльність Папи
Римського, православних ієрархів, впливових ісламських вчених та лідерів
мають безпосередній вплив на суспільство та міжнародні відносини. Ці зміни не
могли не відбитися у світорозумінні вірян. Релігія пов’язана із важливими
аспектами життя суспільства, і впливає на них прямо та опесередковано.
В роботі обґрунтовується припущення, що релігійні переконання значною
мірою формують суспільно-політичні погляди вірян, а світоглядні елементи
релігії мають зв’язок з політичними переконаннями. Виявлено, що релігійна
ідеологія впливає на ядерні та периферійні елементи світогляду вірян і зумовлює
їхню політичну позицію. Нині недостатньо дослідженими залишаються
проблеми, що стосуються світоглядних позицій спільнот вірян щодо сучасних
суспільно-політичних процесів, ролі релігії у формуванні переконань, їхнього
вияву у політичному житті, адаптації релігійних поглядів для вирішення
суспільнозначущих питань. В цьому дослідженні вперше зроблена спроба
вивчити зазначені питання, а результати роботи створюють основу для
подальшого вивчення цієї проблематики.
Актуальність дослідження є багатогранною і підкреслюється, окрім
вищезазначеного, очевидною потребою наукового вивчення впливу релігійних
спільнот на суспільні процеси.
4

Метою роботи є аналіз впливу релігії на елементи світогляду, які
визначають суспільно-політичну позицію вірян.
Поставлена мета зумовила необхідність вирішення таких завдань
дослідження:
1. Простежити історико-філософські витоки поняття світогляду;
2. Визначити основні складові релігійного світогляду;
3. Розкрити специфіку світогляду релігійних спільнот як підтипу
релігійного світогляду
4. Проаналізувати політичний вимір релігійного вчення католицизму,
протестантизму, православ’я, сунітського та шиїтського ісламу;
5. Охарактеризувати соціально-політичну позицію християнських
спільнот в Європі, Північній та Латинській Америці;
6. Дослідити актуальний стан політичних переконань мусульманських
спільнот;
7. З’ясувати вплив релігії на політичні переконання в світогляді релігійних
спільнот;
8. Проаналізувати релігійні спільноти України в контексті національної
безпеки та запобігання конфліктів на релігійному ґрунті;
Об’єктом дослідження є світогляд релігійних спільнот.
Предмет дослідження - політичні переконання та погляди у структурі
світогляду релігійних спільнот.
Методологічна основа дослідження базується на застосуванні комплексу
методів: загальнонаукових – абстрагування, узагальнення, індукції, дедукції,
системного методу; емпірико-теоретичних – аналізу, синтезу, сходження від
абстрактного до конкретного; конкретно-наукових – історичного,
компаративного, діахронного, синхронного, статистичного. Вибір
методологічного інструментарію обумовлений його міждисциплінарним
характером. Зокрема, історичний метод був застосований для дослідження
виникнення, формування та розвитку релігійних вчень про політику, владу і
суспільні відносини. Використання системного підходу дозволило виділити
5

ядерні та периферійні елементи релігійного світогляду. Сходження від
абстрактного до конкретного дало змогу з’ясувати яким чином релігійні
переконання вірян виявляються у суспільно-політичному житті. дослідження
ґрунтується на системному підході до вирішення поставлених проблем.
Матеріали і висновки дослідження можуть мати суттєве теоретичне та
практичне значення.
Практична цінність роботи обумовлена перспективами застосовування
матеріалів і результатів дослідження для викладання курсів релігієзнавства,
соціології релігії, філософії релігії, політології тощо.
Результати дослідження можуть бути використані у рекомендаціях
державним органам України щодо вироблення політики щодо удосконалення
державної політики в сфері свободи совісті і віросповідання, національної
безпеки для запобігання конфліктів у сфері міжконфесійних відносин,
радикалізації та проявів екстремізму в діяльності релігійних громад.
Огляд літератури.
Теоретико-концептуальною основою наукового дослідження релігійного
світогляду слугували праці І. Канта [1], В. Дільтея [14], К.Ясперса [3], М.
Гайдегера [4], Д. К. Наугля [6], Г.Р. Петерсона [20], Х.М. Фрума [21], С. Гіртца
[19], Д. Деніелса [25], І.Ф. Надольного [11], В.Ю. Попова [2], М.А. Халіман [24],
Л.Д. Крівеги [9].
Вивченню християнства в політичних процесах присвячені праці таких
вчених як: А.М. Величко [27], А. О. Кислого [28], Л.А. Будянської [65], Т.А.
Кільдяшової [64], А.А. Керимова [86], С. Н. Каливаса [34], А. Лавіцарі [43], С.
Ламура [45], П. Жука [38], К. Папастазіса [36], Ф. Хагопіана [53], Р. Де ла Торе
[49], С. Вілкокса [61] та багатьох інших. Серед дослідників політичного виміру
ісламу варто відмітити праці Ф. Бурга [108], М. Кирюшко [100], Р. Г. Рабіля
[121], К. Чапліна [109], Н. Хайдера [116], У. Шавіта [105].Апробація
результатів кваліфікаційної роботи бакалавра. Основні положення
роботи були представлені та обговорені на VІІ Всеукраїнській науково-
практичній конференції «Соціальні та гуманітарні технології: філософсько-
6

освітній аспект» (березень 2021 р.) та дискусійному майданчику
Філософського клубу «Центр сучасної філософської та політичної освіти»
(грудень 2021 р.).
Структура дослідження зумовлена його метою та завданнями. Робота
містить вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури. Повний
обсяг роботи становить 97 сторінок.
Ключові терміни: «світогляд», «релігія», «християнство», «іслам»,
«політика».

7

РОЗДІЛ 1 РЕЛІГІЙНИЙ CВІТОГЛЯД В ФІЛОСОФСЬКОМУ
КОНТЕКСТІ

1.1. Поняття «світогляд»: виникнення та характеристика
Світогляд є одним з центральних понять, на якому будується наше
дослідження. Відповідно, варто його детально розібрати перед тим, як
переходити до релігійного світогляду.
Саме поняття «світогляд» ( нім. Weltanschauung) було введено у науковий
вжиток І. Кантом у його праці «Критика здатності судження» [1, с. 75]. Це
поняття надалі використовують такі філософи 19 століття як Й. Г. Фіхте, Ф.
Шляйєрмахер, Ф. В. Й. Шеллінг та Г. В. Ф. Гегель, проте світогляд досі
залишається не до кінця опрацьованою філософською категорією.
Обгрунтування і концептуалізацію поняття світогляд здійснив Вільгельм
Дільтей, який розробив особливе «вчення про світогляд» та його
типологію (Weltanschauungstypologie), що знаходить своє висвітлення в працях
Дільтея «Das Wesen der Philosophie» 1907 р. та «Die Typen der Weltanschauung
und ihre Ausbildung in den metaphysischen Systemen (пер. «Типи світогляду і їх
виявлення у метафізичних системах») 1911 р.
Основне положення вчення В. Дільтея про світогляд стверджує, що
світогляди не виникають виключно волею пізнання і не є продуктом мислення.
Вони є результатом зайнятої життєвої позиції та життєвого досвіду всієї
структури психічного цілого. Дільтей обґрунтовує тричленну структуру
світогляду, яка включає три системи – пізнавальну, ціннісну та поведінкову,
визначає їхнім підґрунтям життєвий досвід, який, на його думку, надає
світогляду цілісності. Цей цілісний системний світогляд стає фундаментом для
оцінки життя і розуміння світу. Завдяки наявності найвищого ідеалу в своїй
структурі він стає потужною творчою та реформуючою силою в суспільстві.
Безсумнівно, різні світогляди протистоять один одному, проте їхня боротьба не
веде до повної переваги одного з них. Незважаючи на те, що відбір світоглядів,
8

за Дільтеєм, здійснює Історія, «великі» світогляди, до яких відносяться
релігійний, поетичний та метафізичний, зберігають свою силу і залишаються
непорушними. Хоч окремі частини можуть бути спростовані, їхня життєва
основа зберігається, надалі впливає на життя та викликає нові утворення [2, с.
245–246].
Надалі поняття світогляд знаходить своє продовження в працях К.Ясперса,
Е. Гуссерля, К. Мангейма, М. Гайдегера, Л. Вітгенштайна та Й. Хабермаса.
Гуссерль полемізуючи і критикуючи В. Дільтея і його типологію, вводить
поняття «життєсвіту» (нім. Lebenswelt). Гуссерль розуміє «життєсвіт» як
первинне, природне і чуттєве «світобачення», а дільтеєвську інтерпретацію
світогляду як вторинне, що є результатом осмислення людиною свого буття. К.
Ясперс продовжив неокантіанську лінію В. Дільтея і розробив власну типологію
світогляду, поєднавши в своєму вченні погляди В. Дільтея і М. Вебера. Світогляд
у Ясперса це не лише знання про світ як цілісність, він розкривається в оцінках
та ієрархії цінностей. Світогляд має суб’єктивну сторону як переживання,
зусилля, міркування, та об’єктивну – предметно-сформований світ. Ясперс
вирізняє статичні елементи світогляду, а саме: 1) установки (предметна,
саморефлективна, ентузіастична); 2) картини світу або світообрази (чуттєво-
просторова, духовно-культурна, метафізична) [3, с. 43-44, 123-130].
В XX столітті поняття світогляду значно політизується, особливо в періоди
націонал-соціалізму та Холодної війни. У цей час питання світогляду розглядав
у своїх працях М. Хайдегер [4; 5].
Німецький філософ досліджував світогляд у його відношенні до філософії
і спочатку констатував, що вони не тотожні. Зрештою він дійшов до висновку,
що світогляд обрамляє філософію, але не виростає з неї. Для автора «Буття та
часу» світогляд чи то картина світу (Weltbild) має прихований антропологічний
зміст. Людина прагне різними шляхами домінувати над світом, і це виражається
у її світогляді. За Хайдегером це стало можливо лише в часи модерну, коли світ
став об’єктом для інтерпретації і завоювання. Мислитель справедливо зауважує,
9

що це з неминучістю призводить до світоглядних конфліктів [4, с. 132-134; 6, с.
140].
Окрім вищезгаданих мислителів до проблеми світогляду в XX ст.
звертались З. Фройд, Е. Гуссерль, К. Мангейм, Л. Вітгенштайн, Й. Хабермас та
Ж. Дерріда. Зрештою, під впливом аналітичної філософії та постмодернізму,
поняття світогляду маргіналізується і сприймається багатьма вченими
переважно як продукт метафізики.
У вітчизняному дискурсі склалося власне розуміння світогляду, яке хоч
генетично пов’язано з західною думкою, але має власний вимір. На думку
релігієзнавців Є. Дулумана та М. Заковича, світогляд – система узагальнених
уявлень (поглядів) людини на світ та місце в ньому, яка є духовною основою
мотивів людської діяльності. Вони стверджують, що світогляд означає не лише
світорозуміння, а й світовідчуття і ставлення до світу [7, с.16–17]. Це визначення,
хоч і дає загальне розуміння цього поняття, проте не є вичерпним. Зокрема, Ю.
Г. Шадських та В. М. Піча додають до вищеперерахованих компонентів ще
світосприйняття, світоуявлення та світооцінку [8, с. 189].
Окрім цього в науковій літературі до елементів світогляду зараховують
знання, уявлення, погляди, стереотипи, оцінки; почуття, емоції, переживання,
віру, мотиви, надію, любов; життєву стратегію, цілі і програму поведінки [9; 10,
с.14]. Зазначені складові можна об’єднати в більш узагальнюючі поняття, такі як
переконання, принципи, ідеали, цінності, норми.
Вищезгадані складові світогляду розглядають у двох основних аспектах:
гносеологічному і соціологічному. До гносеологічної структури світогляду
відносять світобачення (яке може базуватися на монізмі, плюралізмі, еклектизмі,
догматизмі); світовідчуття (індивідуальний, сімейний, груповий, етнічний,
класовий, суспільний, загальнолюдський досвід); світоспоглядання (мета, цілі,
що усвідомлюються через універсальні форми діяльності: потреба – інтерес –
мета – засоби – результати – наслідки); світорозуміння (під ним варто розуміти
досвідні, емпіричні та теоретично-наукові знання).
10

До соціологічної структури світогляду включають знання, уявлення, ідеї,
погляди, теорії, гіпотези, цінності ідеали, віра, усвідомлення їх людиною на двох
рівнях – буденному і теоретичному, вироблення на цій основі переконань.
Переконання – це глибока впевненість у вірності ідей, знань, ідеалів, поглядів,
принципів, які оволодівають людиною, підпорядковують собі її розум, волю та
вчинки. Переконання в результаті перетворюються на практичну діяльність,
рольову та діяльнісну поведінка індивіда чи певної спільноти [11].
У світогляді як концепті можна виділити чотири основні елементи, які
вирізняють його. Перший елемент – це екзистенційні питання або
екзистенціальний аспект, що мають найсерйозніше значення в житті людини
[12]. Наприклад те, що життя має визначену мету, що людина створена Богом,
що є життя після смерті. Тобто тут піднімається питання співвідношення буття
світу і людського буття. Розкривається зв’язок між зовнішніми факторами (Бог,
суспільство, природа) з сутністю людини, метою, цінностями і способами її
існування. Ця складова виражає онтологічні, космологічні, теологічні,
телеологічні, есхатологічні та етичні поняття. Другим елементом є вплив на
думки та дії людей. Зокрема, у філософському словнику [13, с. 569] знаходимо
важливе доповнення, а саме визначення світогляду як системи, яка, окрім всього
іншого, визначає діяльність індивіда або соціальної групи та включається у
людські вчинки й норми поведінки. В цьому елементі мається на увазі
праксеологічний аспект світогляду.
Наступна складова – моральні цінності, які відносяться до добробуту
людей. Тобто це все, що розкриває аксіологічну сторону світогляду. Четвертий
елемент полягає в тому, що світогляд надає життю сенс, і пов’язаний з
сенсоутворенням. Тобто якщо під сенсом життя, ми розуміємо призначення
людини взагалі, то сенс в житті це особиста інтерпретація сенсу життя та інших
його аспектів, яка надає мету, сенс, цінність і напрям життю окремого індивіда
[12].
Світогляд можна поділити на організований та особистий. Організований
світогляд це відносно зв’язна і устаткована система поглядів на життя, світ і
11

людство, що базується на визначених джерелах, традиціях, цінностях, ритуалах,
ідеалах чи догм. Такий світогляд має обов’язково групу послідовників, які
дотримуються його. Організованим світоглядом є релігії (буддизм, іслам та ін.)
та філософські системи (гуманізм, стоїцизм тощо).
На відміну від організованого типу, особистий світогляд не обов’язково є
зв’язним, навпаки він може бути еклектичним, так як його логічність і
обґрунтованість залежить від інтелектуальних здібностей конкретної людини.
Тим не менш, цей тип світогляду включає всі вищезгадані елементи, хоч вони і
слабше розроблені ніж в організованому світогляді [12].
Так як світогляд ніколи не існував ізольовано і незмінно, а породжувався,
змінювався відповідно до діяльності людини і зовнішніх обставин, доцільно
розглянути історичні форми світогляду. Загальноприйнятою є класифікація
світогляду за соціально-історичним типом, в якій виділяють міфологічний,
релігійний та філософський. Окремі дослідники, виділяють ще науково-
філософський або науковий світогляди, але на нашу думку, ці типи світогляду не
містять в собі нічого, що не входило б в філософський тип світогляду. Більш того,
наука як світогляд не розглядає питання щодо моральних цінностей чи сенсу
життя, що як ми вже переконались є важливими аспектами в структурі
світогляду. Така позиція наближує нас до В. Дільтея, який стверджував, що наука
не може породити світогляд, оскільки тісно пов’язана з практикою життя і
обмежена тими завданнями, які стоять перед нею в кожну історичну епоху [14].
Зважаючи на це, доцільно дотримуватись класичного поділу на три соціально-
історичні типи світогляду.
Найдавнішою та архаїчною формою світогляду є міфологія, яка виникає на
ранніх щаблях суспільного розвитку. Міфологічний світогляд має синкретичний
характер тому, що поєднує в собі зачатки релігійних вірувань, пояснює все, не
залишаючи місця для непізнанного та невідомого. Міф, що лежить в основі цього
світогляду, впорядковує навколишній світ для людини та вносить в нього сенс
[15, с. 19]. З часом міфологічний світогляд замінюється релігійним, а потім
філософським. Релігійний світогляд буде розглянуто далі, тому наведемо
12

основні характеристики філософського типу, які відрізняють його від інших.
Філософський світогляд має низку особливостей: 1) на відміну від інших типів
світогляду, це передусім теоретична форма світогляду, яка спрямована на
критичне дослідження та вирішення світоглядних проблем для підвищення
їхнього ступеню достовірності та надійності; 2) усвідомленість; 3) прагнення до
аргументованості, внутрішньої єдності і логічної послідовності [11].
Беручи до уваги вищесказане, світогляд це не просто узагальнене
вираження поглядів людини на світ, а гнучка ієрархічна система з значною
кількістю елементів, яка визначає, осмислює та регламентує відношення між
людиною і світом. При цьому характер відношень змінюється і реагує на
історичні реалії та соціально–культурні потреби людини, релігійної групи,
суспільства та цивілізації в цілому.
1.2. Особливості релігійного світогляду
Релігія – це передусім світогляд, а також набір специфічних дій,
заснованих на вірі в існування Бога чи богів, тобто того чи іншого різновиду
надприродного.
Релігійний світогляд є окремим типом світогляду і має низку
особливостей. В його основі лежить релігія, відповідно і світогляд виводиться з
її характеристик та релігійних уявлень про світ та людину.
Релігія долає характерне для міфу злиття людини з навколишнім світом.
Це в свою чергу підкреслює усвідомлення різниці між суб’єктом і об’єктом
діяльності. Відтепер головним засобом осягнення буття вже виступає віра в
реальне існування об’єктів надприродного світу.
Основним питанням для релігії стає показ шляхів досягнення єдності з
надприродним об’єктом (Богом) як втіленням абсолютної цінності. У релігійній
світоглядній картині існує два світи – земний, в якому живе людина, і
потойбічний, трансцендентний. Релігія надає знання та інструменти для пізнання
останнього.
13

Доречно згадати К. Маркса, який у «Критиці гегелівської теорії права»
писав, що «релігія є загальною теорією цього світу, його енциклопедичним
компендіумом, його логікою в популярній формі, його спіритуалістичним
питанням честі, його ентузіазмом, моральною санкцією, його урочистим
доповненням, його всезагальною основою для вирішення і виправдання» [16].
Релігія виконує ряд функцій, які як ми побачимо, переходять у світоглядні.
Однією з головних функцій релігії називають ілюзорно-компенсаторну. Тобто
релігія виконує роль ілюзорного компенсатора через слабкість людини, її
безсилля, перш за все соціальне. Якщо людина не в змозі вирішити життєві
проблеми у реальності, вона переносить їх вирішення у світ ілюзій. Проблеми,
які не вирішуються у цьому світі, релігія обіцяє компенсувати, заповнити їх
вирішення в ілюзорному потойбічному світі. Для цього досить позитивного
ставлення до релігії, виконання приписаних релігією настанов [17].
Політична функція релігії проявляється у здатності релігії впливати на
життя людей через політичні ідеї і політичні вчинки релігійних організацій.
Культуротранслююча функція передбачає способи впливу релігії на життя
людей через ставлення релігійних організацій до культури.
Моральна функція полягає в пропаганді моральних норм поведінки, які
впливають на життя людей у суспільстві
Виділяють також комунікативну функцію релігії, суть якої полягає в тому,
що під час виконання релігійних обрядів, богослужінь люди спілкуються між
собою, підтримують певні світоглядні орієнтири одне одного.
Соціальна функція релігії передбачає соціалізацію індивіда, формування
певних правил і навичок поведінки у суспільстві, формує систему цінностей [18].
Виокремлюють також світоглядну функцію релігії. Специфічно
відображаючи дійсність, релігія створює свою картину світобудови і відповідно
мотивує поведінку вірян, їх орієнтацію у світі. Релігія встановлює певні норми
поведінки, які регулюють стосунки вірян у сім′ї, побуті, суспільстві на основі
розроблених систем і приписів, що є також і регулюючою функцією релігії. На
14

нашу думку, в цій функції поєднується всі попередні і виводять релігію на рівень
світогляду.
У структурі релігії визначають наступні складові:
 релігійна свідомість;
 релігійний культ;
 релігійні організації.
Вищезазначені компоненти безпосередньо впливають на формування
світогляду.
Релігійна свідомість являє собою два відносно самостійні рівня: релігійну
психологію та релігійну ідеологію. Змістом релігійної психології та релігійної
ідеології є, перш за все, віра в надприродне.
Релігійна психологія – це сукупність релігійних уявлень людини, її
настроїв, звичок, традицій, притаманних вірянам, які формуються під впливом
носіїв релігійної свідомості, оточення, пов′язаного з релігією. Релігійні уявлення
і почуття нерозривно поєднані з практичною діяльністю вірян і виступають у
якості спонукального мотиву їх вчинків. Релігійні уявлення та почуття
взаємодіють між собою, доповнюють одне одного, зміцнюють тим самим
релігійний світогляд вірян [17].
Релігійна ідеологія – це система релігійних ідей, розробкою і пропагандою
яких займаються релігійні організації в особі професійних богословів та
служителів культу. У сучасних розвинутих релігіях до складу релігійної ідеології
входять теологія, різноманітні релігійно-філософські вчення, соціальна теорія
тощо [17].
Центральною частиною релігійної ідеології є теологія, або богослів′я.
Теологія включає в себе систему богословських дисциплін, які розказують і
обґрунтовують окремі сторони віровчення. Основою теології є священні книги,
змістом яких є сукупність «божих одкровень». Більшість теологічних систем
містять докази буття Бога, характеристику його якостей і стосунків зі світом, які
15

обґрунтовують істинність релігійної догматики, побутових та ритуальних
приписів даної релігії.
Релігійна філософія прагне через доказові аргументи обґрунтувати
істинність та незникаючу цінність релігійної догматики, корисність і всезагальну
значимість релігії для людини.
Роль культу винятково велика. За допомогою культу в доступній, чуттєво-
конкретній формі релігійні ідеї доводять до свідомості вірян. Відвідування
релігійних служб і молитовних зібрань, неухильне виконання численних
приписів і заборон покликані не тільки долучити людину до релігії, але й
постійно відновлювати та посилювати у неї релігійне світовідчуття.
Культ сприяє зміцненню віросповідної єдності даної релігії. У процесі
спілкування і спільних культових дій між вірянам виникають специфічні зв′язки,
зміцнюється почуття їх переваги над інаковіруючими і невіруючими. Культ
набуває більшої стійкості, зростається з побутовими та національними
традиціями. Регулярна участь в культових діях призводить до формування
стійких звичок.
Суттєву роль у функціонуванні релігії відіграють релігійні організації, які
є об′єднаннями послідовників тієї чи іншої релігії. Релігійні організації
виникають на основі спільності вірувань та обрядів. Функції релігійних
організацій полягають у задоволенні релігійних потреб вірян, регулюванні
культової діяльності, забезпеченні стійкості та цілісності об′єднання.
Цікавим в контексті релігійного світогляду є класичне визначення релігії,
дане визнаним культурним антропологом Кліфордом Гіртцем. Він пише, що
релігія є системою символів, які формулюють концепції (уявлення) про
існуючий стан речей (англ. general order of existence), для створення стійких
настроїв і мотивацій, наділяючи ці уявлення такою атмосферою достовірності,
що настрої і мотивації здаються особливо реалістичними [19, с. 90]. Спираючись
на це, ми можемо з впевненістю стверджувати, що релігія безпосередньо
формулює світогляд, проте, і це найголовніше, створюваний ними світогляд не є
єдино можливим. Ці загальні уявлення перебувають у постійному зв’язку із
16

зовнішніми умовами існування і можуть оновлюватись, змінюватись або
заміщуватись новими, не пориваючи з елементами, що лежать в їхній основі.
Г. Петерсон, продовжуючи думку Гіртца, додає, що центральна функція
будь-якої релігії полягає в створенні світогляду, що орієнтує індивіда та
спільноту в прийнятті нормативних рішень та дій [20].
В подібному напрямку нідерландський філософ Фрум обстоює
твердження, що релігія є субкласом концепту «світогляд» [21, с. 1-17]. З цією
думкою можна погодитись, адже релігія за своєю суттю є нормативною, і з
необхідністю породжує та обґрунтовує світоглядні настанови з моменту своєї
появи.
Релігійний світогляд за Г. Петерсоном [20] має три ознаки:
1. Фундаментальність
2. Експланаторність (здатність до пояснення)
3. Глобальність
Під фундаментальністю розуміється покриття світоглядом основних
екзистенціальних питань, які обов’язково мають нормативний вплив на думки і
поведінку людини. Незважаючи на те, що фундаментальний зміст відрізняється
в різних культурах, в них можна знайти багато спільного. Історії походження
(космологічні та людські), відомості про межі світу (просторові та часові) та
майбутнє (космологічне та людське) відіграють важливу роль у багатьох
релігійних традиціях. Бог, боги, і пов'язані з цим концепції мають подібну
функцію, показуючи межі влади.
Ці фундаментальні елементи світогляду є, окрім того, часто експланаторні
за характером. Це найбільш очевидно з релігійними наративами, які
відрізняються від наукового викладу саме в їх пояснювальних ролях. Наукові
пояснення людського походження прагнуть, принаймні в ідеалі, просто
встановити ланцюг подій, що призвів до появи сучасних людей та надати
теоретичний опис того, як відбулися ці події. Однак релігійні пояснення
походження людини часто виходять за рамки цього, інформуючи нас про наше
скрутне положення та даючи нам попередження та принципи належної
17

поведінки. Наприклад, в біблійській історії про Адама та Єву нам не тільки
розповідають, як з’явилось людство, але й попереджають про небезпеку спокус
та наслідків непокори до Бога. Історії створення в індуїзмі, окрім іншого,
виправдовують існування кастової системи [20].
Оскільки вони є фундаментальними, і через їх пояснювальне значення,
релігійні світогляди – глобальні за своїм характером. Вони охоплюють всі
важливі аспекти життя. Хоча це і не є універсальною рисою релігії, це,
безумовно, тенденція, а глобальність, як правило, є особливістю історично
успішних (тобто широко поширених) релігійних традицій. Наприклад,
християнство, іудаїзм та іслам пояснюють як походження людини та всесвіту,
так і призначення людської та космічної долі. Вони пояснюють світобудову (рай,
земля, пекло), а також дають імовірні очікування для особистого щастя і
страждання. Різні течії буддизму та індуїзму також вирішують ці питання, хоча і
з іншим підходом. Крім того, еволюція конфуціанства з моральної філософії до
релігії, яка в кінцевому підсумку включала космологічні елементи (адаптація
іньяньської космології, неоконфуціанство), також підтверджує тенденцію
релігійних традицій рухатися в цьому напрямку [20].
Однак Р. Петерсон наполягає, що глобальність варто розуміти як відносний
термін. На його думку, варто враховувати, що переважна більшість віруючих
значну частину історії були неграмотні, і з огляду на те, що навіть сьогодні
сучасний спосіб життя або унеможливлює (через зайнятість) або перешкоджає
(через релігійні сумніви) ретельно вивчати власні релігійні переконання,
більшість релігійних світоглядів, як правило, фрагментовані [20]. З цим
насправді важко погодитися, оскільки це суперечить сутності світогляду, який,
як ми з’ясували, є перш за все цілісним сприйняттям і осмисленням світу.
Р. Петерсон аргументує це тим, що хоча релігійні світогляди потребують
мінімальною когерентності, більшість віруючих християн не переймаються
щодо природи триєдиного Бога чи реальної присутності Христа у Євхаристії.
Часто ці питання приймаються як таємниці за межами людського розуміння або
як священні знання, що доступне лише духовенству та релігійним вченим, яким
18

і довіряють їх правильне тлумачення [20]. Такий аргумент можна прийняти,
проте це не означає, що від того чи розуміють віряни певні світоглядні позиції,
це впливає на когерентність світогляду. Навпаки, навіть не будучи до кінця
зрозумілими, подібні установки складають цілісний релігійний світогляд в якому
немає непояснених місць. Проте не можна і повністю відкинути цю думку. На
наш погляд, таке відбувається через недостатню поясненість, застарілість,
некоректність певних питань в структурі світогляду, що має наслідком
зовнішню, а не внутрішню зв’язність релігійного світогляду.
Не важко помітити, що названі ним ознаки корелюють з аспектами
світогляду. Те що у Петерсона охоплюється ознакою фундаментальності
включає екзистенційний аспект світогляду. Експланаторність найбільше
відповідає аксіологічному аспекту, так як в релігійному світогляді постулюється
та пояснюється конкретна система цінностей.
Детально проаналізувавши складові світогляду, ми можемо стверджувати,
що в основі релігійного світогляду лежить віра в надприроднє, релігійна картина
світобудови та система цінностей конкретної релігії, що мають регулюючу
функцію. Особливу роль в цьому світогляді займають нього релігійна свідомість,
релігійна ідеологія, релігійного культу, які формують релігійне світовідчуття та
світобачення. Цей тип світогляду фундаментальний, нормативний,
експланаторний, зовнішньо-цілісний, хоч в ньому і допускається певна
внутрішня фрагментарність, та глобальний.
В фокусі нашого дослідження нас цікавить передусім світогляд релігійних
груп, адже саме в ньому з’являються і маніфестуються характерні для них
політичні погляди.
Слід розрізняти поняття «релігійний світогляд» і «світогляд релігійних
груп (спільнот)». Незважаючи на подібність цих понять, вони, на нашу думку, не
є тотожними і співвідносяться як ціле і частина.
Перш за все, в релігієзнавстві не утвердилось консенсусу навіть щодо
поняття релігійної групи. Соціологи релігії користуються терміном «релігійна
група» і визначають її як виокремлену та організовану систему стосунків між
19

людьми для реалізації певної системи цінностей [22, с. 220-221]. Окрім цього
вони виділяють п’ять ознак належності до такої групи.
Першим критерієм є прийняття її членами цінностей, що проголошуються
цією релігійною групою та церквою чи іншої релігійною організацією, до якої
відноситься ця група.
По-друге, прийняті цінності мають вплив на поведінку членів групи
(наприклад, відмова брати в руки зброю, втілення ідеалів аскетизму).
Третій критерій це готовність до активної участі в діяльності групи
(відправлення релігійних обрядів, паломництво, прозелетизм тощо).
По-четверте, між членами групи встановлюються такі стосунки, у яких
внутрішньо-групові відносини (відношення «ми») переважають над
міжіндивідними. В. Пивоварськи стверджує, що саме стосунки першого типу
утворюють соціальну групу. Відношення "ми" виникає тоді, коли група спільно
прямує до однієї мети. Стосунки другого типу існують тоді, коли одного або
більше членів групи трактують як засоби досягнення мети.
Останнім, п’ятим критерієм є усвідомлення приналежності. Це означає, що
члени ідентифікують себе з групою, а також приймають її цілі та норми як свої
[22, с. 220-221].
В законодавстві існує визначення релігійної громади, яка є «місцевою
релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу,
віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об’єдналися з метою
спільного задоволення релігійних потреб» [23]. Очевидно, що цей термін показує
адміністративно-організаційне ділення, і його використання не є доцільним.
Відповідно, ми можемо взяти те поняття, яке не має чіткого і загальноприйнятого
в академічній сфері визначення, і дати йому власне визначення. На цю роль, на
нашу думку, підходить поняття «релігійної групи». Ми пропонуємо наступне
визначення: релігійна група – це спільнота, чия спільність ґрунтується на
однаковому віросповіданні, спільних цінностях та нормах, приналежності до
конкретної організації, спільній меті та поглядах, відчутті окремішності.
20

Ми вважаємо, що світогляд релігійних груп мотивується релігійною
психологією та ідеологією, зокрема теологією та доктринами, але не
вичерпується ними. Окрім цього, він запозичує елементи з культурно-історичної
традиції, та знаходиться під впливом економічних, політичних та регіональних
факторів. Цей світогляд формується на стику між релігією та суспільним,
економічним і політичним життям, та активно взаємодіє з ними.
Аналіз релігійного світогляду має першочергове значення для розуміння
політичних установок тієї чи іншої релігійної спільноти. Наприклад, говорити
про православний світогляд взагалі в контексті політичних поглядів не має сенсу,
тому варто досліджувати політичні домінанти в світогляді окремої спільноти
православних віруючих таких як прихожани УПЦ МП в Україні, ПЦУ та інших.
Узагальнення цих поглядів можливе лише після з’ясування спільних і відмінних
рис. Тобто введення терміну світогляд релігійних груп важливе для коректного
дослідження та висновків.
Важливо зазначити, що говорячи про організований світогляд, до уваги не
беруться особисті погляди кожного члена групи. Л. Кривега пише з цього
приводу, що світоглядні орієнтації «людини-маси» анонімні у натовпі, вони
повністю співпадають з груповими установками і не існують поза їх рамками [9].
Лише проаналізувавши генезис і вихідні положення світоглядних
установок тієї чи іншої групи, можна стверджувати про їхню світоглядну
спільність. Відомо, що світоглядні системи формуються історично у
діалектичній взаємодії суспільного та інтелектуального у житті конкретної
людської спільноти. Процес формування відбувається динамічно, його змістом є
неперервний світоглядний дискурс у суспільстві. Будь-які кардинальні суспільні
зміни потребують відображення у світогляді [24].
Релігійний світогляд будь-якої конфесії має основні положення, які
впливають на погляди послідовників на ту чи іншу сферу життя, наприклад
приватну чи політичну. Проте вони не мають обов’язкового і назавжди
визначеного єдиного трактування, відповідно, вони можуть набувати у різних
спільнот суперечливих інтерпретацій.
21

Таким чином, світогляд релігійної групи – це різновид релігійного
світогляду, притаманний окремій спільноті людей, що мають спільне
віросповідання, спільну систему цінностей та норм, відчуття окремішності та
приналежності, спільну мету та погляди, що поділяються всіма членами групи.

22

Висновки до розділу 1
Світогляд як філософське і соціологічне поняття з’явився за історичними
мірками зовсім недавно. Його дослідження, теоретичне обгрунтування, критику
чи заперечення здійснювали І. Кант, Й. Г. Фіхте, Ф. Шляйєрмахер, Ф. В. Й.
Шеллінг, Г. В. Ф. Гегель, В. Дільтей, К.Ясперс, З. Фройд, Е. Гуссерль, К.
Мангейм, М. Гайдегер, Л. Вітгенштайна, Й. Хабермас, Ж. Дерріда. Серед
вітчизняних вчених, які досліджували цю проблематику, варто згадати І.
Надольного, В. Попова, Л. Кривегу, Ю. Шадських, В. Петрушенко.
Раз увійшовши в науковий вжиток, це поняття викликало значну кількість
суперечок, аж поки не було відсунуте на задній план. Навіть дотепер не має
однозначного трактування світогляду в західному філософському дискурсі, а
послідовники аналітичної філософії взагалі обходяться без нього і надають
перевагу поняттям «картина світу» або «образ світу». Незважаючи на це,
повністю вилучити це поняття з обігу не вдалося. Поняття світогляду широко
використовується в соціології та психології. Напрацьовані наукові розвідки,
розроблені типології світогляду, його використання свідчать про те, що світогляд
є важливою частиною людської свідомості. Він грає неабияку роль у житті не
лише окремих індивідів, а й багатьох спільнот, є важливим і невід’ємним
інструментом людського пізнання.
Існує безліч класифікацій і типологій світогляду, тому ми перерахуємо
його найважливіші компоненти та характеристики. Це – світобачення,
світорозуміння, світовідчуття. Світогляд має 4 аспекти – екзистенційний,
аксіологічний, праксеологічний та сенсоутворюючий.
Світогляд, як ми з’ясували, це не просто узагальнене вираження поглядів
людини на світ, а гнучка ієрархічна система з значною кількістю елементів, яка
є цілісним усвідомленням людиною світу, свого місця в ньому. визначає,
осмислює та регламентує відношення між людиною і світом. При цьому характер
відношень змінюється і реагує на історичні реалії та соціально–культурні
потреби людини, релігійної групи, суспільства та цивілізації в цілому.
23

Релігійний світогляд так і світогляд релігійної групи має потенціал
впливати та змінювати навколишню дійсність, наскільки ця дійсність і існуючі в
ній обставини готові до таких змін. Світогляд релігійних груп породжується та
змінюється під час потрясінь, тобто таких змін обставин, які потребують нового
підходу та пояснення. Яскравим прикладом цього є анабаптизм. З’явившись в
період Реформації, його послідовники вірили у близьке встановлення
тисячолітнього правління Христа. Намагаючись зробити це самостійно на чолі з
Т. Мюнцером, анабаптисти стали рушійною силою в Селянській війні в
Німеччині. Зазнавши нищівної поразки та жорстоких переслідувань, значна
частина анабаптистів перейшли до обґрунтування пасивної політичної позиції та
сповідання непротивленства.
Окремої згадки потребує відношення особистого і групового в контексті
світогляду. Аби уникнути нескінченного дроблення на все менші світоглядні
групи на підставі різних поглядів кожного члена, варто зазначити важливий
момент. Світоглядні установки кожного окремого члена співпадають з
груповими, а відхилення від них означає випадіння цього члена з релігійної
групи. З цього не слідує автоматичне створення нової групи з відмінним
світоглядом.
Релігійний світогляд як і будь-який організований світогляд є цілісним,
проте він не може раз і назавжди пояснити все, тому вимушений реагувати на
зовнішні виклики. Саме завдяки існуючим лакунам в релігійному світогляді
можливе їх заповнення різноманітними інтерпретаціями та чужорідними для цієї
системи елементами, що веде до утворення світогляду релігійної групи.
Особливі сприйнятливі до таких змін політичні погляди, формування яких
тісно пов’язане з конкретними історичними умовами. В цьому відношенні ми
виступаємо проти надісторичної нормативності релігійного світогляду, в тому
розумінні, що світогляд є динамічним, він змінюються та не є однаковим у всіх
членів, хто належить до тієї чи іншої конфесії протягом всього періоду її
існування.
24

Таким чином, світогляд релігійних груп є підтипом релігійного світогляду,
характеризується наявністю групової ідентичності, приналежності до конкретної
релігії та наявності чіткої системи цінностей, яка регулює життя і визначає
погляди членів групи.
Світогляд релігійної групи є відкритою системою, в якій можна виділити
ядерні елементи – догмати, ідеали, принципи, цінності, переконання;
периферійні – погляди, знання, оцінки. Зміст цих елементів мотивується
релігійною психологією та ідеологією (теологією, доктриною), укріплюється
релігійним культом (проведенням обрядів, спільною діяльністю вірян), і
створюється релігійною організацією та групою. Він має спільні риси з
світоглядом характерним для тієї чи іншої конфесії, проте відрізняється від нього
у тих питаннях, що не виводять групу за рамки їхнього конфесійної
приналежності.

25

РОЗДІЛ 2 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ХРИСТИЯНСЬКОГО
СВІТОГЛЯДУ

Християнство виникло з унікального світогляду іудаїзму та поєднало його
з етичною практикою та напрацюваннями давньогрецької філософії. Його
фундаментальний аспект полягає в тому, що є дійсні, не емпіричні джерела знань
про природу реальності. Зокрема, є Бог, який існував до появи світу, і він є
єдиним джерелом походження всього іншого. Основу цього світобачення
знаходимо в Писаннях та культурі, яка походить з ранньої християнської церкви
[25].
Християни вважають, що Бог створив фізичний всесвіт і тому
матеріальний світ благий. Люди отримали особливе місце в ньому, оскільки вони
є творінням, зробленим по "образу і подобі Божій" [25]. Також розуміється, що
люди наділені такими якостями, як свідомість, особистість,
самотрансцендентність, інтелект, моральність, творчість та особливою
здатністю входити у відносини з Богом [26, с. 32].
За твердженням Д. Деніелса, християнський погляд на людську природу
має дві протилежні ідеї: люди створені в Божому образі, і тому мають потенціал
до добра, але, внаслідок гріхопадіння, вони є егоїстичними та бунтарськими по
відношенню до Бога. Суть людської природи ні повністю добра, ні зла [25]. З
цією думкою важко погодитись, тому що згідно католицької догматики людська
природа повністю гріховна, а Д. Деніелс послуговується в своїх судженнях
протестантською точкою зору. Людська праця, як і Божа, також блага, але не
сама по собі, а лише коли сприяє Божому замислу. Оскільки людська природа
зіпсована і схильна до егоїзму, то праця менш задовольняє людську душу, ніж
потрібно. Зрештою, відношення до праці буде змінено у протестантизмі.
Щодо політичної сфери християнство внесло в нього нову парадигму і
бачення. Російський дослідник О. Величко пише, що ця віра виокремила і
винесла моральну сторону людини з публічної сфери, залишивши останній
тільки владу. Керуючись настановою Христа «Моє царство не від світу цього»,
26

християнство не може і ніколи не визнає, що держава може бути ідеально
справедливою. Вона може бути або християнською, тобто слідувати догматам
віри, або язичницькою і відповідно антихристиянською [27, с. 15]. Звідсіля слідує
те, що держава не є абсолютною цінністю для християн, якщо вона не
християнська. Проте навіть в цьому випадку вона не набуває сакрального
статусу, адже її природа чужа.
Спасіння людини не залежить від її соціального положення і соціальних
досягнень, адже спасіння це акт милості Бога. Навіть ідеальна християнська
держава не є підставою для безумовного спасіння всіх її членів. Держава лише
може сприяти духовному росту і розквіту, або навпаки схиляти до гріхів.
Вчення Христа про рівність всіх людей перед Богом в гріху має центральне
місце в баченні релігійних груп суспільного ідеалу. Як ми побачимо далі, деякі
групи виводитимуть з цього положення свої демократичні переконання.
Мета і сенс життя в християнському світогляді – служіння Богу і
наближення до його милості. Така світоглядна позиція знаходить своє вираження
в суспільно-політичній діяльності. На думку А. Кислого [28], християнські
організації активно залучають людей, передусім віруючих, до свого ідейно-
політичного впливу задля підсилення власних політичних позицій, просування
рішень відповідно до декларованих цінностей. Починаючи з 2000-х років вони
вдаються не лише до теоретизування в цій площині, а й переходять до більш
активних дій для вирішення насущних соціальних та економічних проблем,
збереження миру тощо.

2.1. Католицизм і політика
Католицизм, розвиваючись у парадигмі встановлених отцями церкви,
визначними теологами та очільниками церкви виробив своє бачення політики,
влади, держави.
Основним пунктом є вчення Августина про свободу волі. Він обстоював
ідею передвизначення долі і заперечував повноту свободу волі. В працях
27

Августина свобода волі суттєво обмежувалась. Августин вважав, що людина діє
вільно лише тоді, коли слідує божому закону, а не тоді коли підкоряється
гріховним спокусам. Передвизначення полягало в тому, що доля людини наперед
визначена до спасіння або покарання.
О. Величко [27, с. 17-18] слушно зауважує, що ідея Августина про
передвизначення мала значні наслідки для римської церкви. Перш за все,
обгрунтовувалась першість римської церкви серед інших церков, по-друге папа
римський вважався намісником апостола Петра і ставав першою особою у
духовній і світській владі. По-третє, віруючі розділялись на клір і мирян. Клір
вважався ближчим до Божої милості, і відповідно мав вищий соціальний статус
і право визначати.
Значний внесок зробив папа Григорій VII (1073—1085), який обстоював
тезу про те, що духовна влада веде свій початок від Бога, а світська від волі
людей, тобто диявола. Відповідно, правомірною могла бути тільки духовна
влада. Світська влада отримує своє вище освячення тільки від першої [29, с. 139].
Незважаючи на те, що церква була відділена від держави та світської влади,
католицизм стверджує, що главенство і керуюча роль у світській владі має
належати церкві.
Позиція католицької церкви щодо питань суспільного та політичного
життя викладена в таких документах як «Доктринальна нота Конгрегації
віровчення про деякі питання участі католиків у політичному житті» 2002 р.,
Компендіум соціальної доктрини церкви, папських енцикліках та рішеннях
соборів.
Офіційна позиція Церкви [30] заохочує участь мирян в публічному житті,
адже виконуючи громадянські обов’язки, «керуючись християнським
сумлінням», у згоді зі своїми цінностями миряни виконують належне їм завдання
наповнювати земний порядок християнськими цінностями. Особлива увага
приділяється підтримці й захисту таких благ, як громадський порядок і мир,
свобода й рівність, повага до життя людини й довкілля, справедливість і
солідарність.
28

У енцикліці Sollicitudo rei socialis визначено, що «соціальна доктрина
Церкви – це не «третій шлях» між ліберальним капіталізмом і марксистським
колективізмом, ані альтернатива іншим, не таким радикально протилежним
розв’язанням: вона становить незалежну категорію. Також вона не являє собою
ідеологію, а докладне формулювання результатів глибоких роздумів, здійснених
у світлі віри й церковної традиції, над складною дійсністю людського існування
в суспільстві і в міжнародному контексті. Його основна мета – пояснити цю
дійсність, вивчаючи її відповідність чи невідповідність науці Євангелія про
людину та її земне, а водночас і трансцендентне покликання. Отож, вона
належить не до сфери ідеології, а богослов’я, зокрема морального богослов’я»
[31]. Як бачимо, католицька церква дистанціюється від надання переваги якійсь
певній ідеології чи політичній системі, залишаючи цей вибір своїм членам.
Проте залишає за собою право давати оцінку та пояснювати перипетії
суспільного життя, політики та міжнародної сцени. Церква підкреслює свою
автономність і аполітичність, заявляючи, що вона «не політична спільнота, і вона
не залежить від жодної політичної системи» [32].
Церква також визначає, що християни мусять відкидати ті політичні теорії
та практики, які натхнені утопічними поглядами. Ці вчення перетворюють
традицію біблійної віри на певну «пророчу» візію без Бога, використовують
релігію як інструмент, спрямовують людське сумління суто до земних сподівань
і знищують або спотворюють християнське прагнення до вічного життя [30].
Римо-католицька церква прямо заявляє, що створюючи власну соціальну
доктрину, вона збирається впливати через неї на суспільство і його структури за
допомогою зобов’язань і завдань, які породжує ця доктрина [32].
Цінності, які постулюються церквою – гуманізм, солідарність, Гідність
людини, братерство, свобода, універсальність спасіння. Зокрема, в доктрині
стверджується заповідь взаємної любові, котра не тільки є законом життя, але
має надихати, очищати і звеличувати всі людські відносини у суспільному й
політичному житті» [32].
29

Католицька точка зору щодо влади, відрізняється від інших в тому, що
римо-католицька церква має всю повноту духовної влади, а також зверхність над
світською. Вчення церкви, її соціальна доктрина складають світоглядну основу
вірян. Римо-католицька церква прагне впливати на соціально-політичне життя,
роблячи це опосередковано, зокрема через моральне наставництво. З цього
можна зробити висновок, що для католиків особливо важливо, щоб держава, її
політика, суспільне та політичне життя були у фарватері католицьких цінностей
і тих настанов, які визначені церквою.
2.1.1. Католицькі спільноти в Європі
Найбільшою організацією в католицизмі є Римо-католицька церква. Інші
організації нечисленні та мають маргінальний статус. Усі католики Європи
знаходяться у підпорядкуванні відповідних структур Римо-католицької церкви.
Проте це не означає, що серед віруючих відсутні розбіжності в політичних
переконаннях.
Згідно останніх досліджень, світова частка європейських католиків
зменшилась, і станом на 2019 рік складає 24% від усіх католиків. Частка
католиків в європейських країнах наступна: Франція- 60%, Італія – 78%, Польща
– 87%, Іспанія – 60%, Португалія – 77%, Ірландія – 72%, Швейцарія – 55%,
Словаччина – 63%, Угорщина – 56%, Хорватія – 84%, Австрія – 75%, Литва 75%,
Латвія – 23%, Чехія – 21%, Нідерланди – 19%, Велика Британія – 19%, Білорусь
– 12%, Україна – 10%. Всі інші країни мають менше 10% католицького населення
[33].
Можна констатувати, що найбільше католиків в південній та центральній
частині Європи. Якщо взяти за критерій католицької країни частку в ≥50%
населення, що сповідує католицизм отримаємо такий список:
1. Польща – 87%
2. Хорватія – 84%
3. Італія – 78%
4. Португалія – 77%
30

5. Австрія – 75%
6. Литва 75%
7. Ірландія – 72%
8. Словаччина – 63%
9. Іспанія – 60%
10. Угорщина – 56%
11. Швейцарія – 55
Як бачимо, вісь католицизму в Європі проходить через її центральну
частину до західної і концентрується в південній Європі.
В політичній сфері католики представлені здебільшого християнсько-
демократичними партіями. Проте так було не завжди, політичний католицизм
пройшов складний шлях трансформацій у післявоєнну добу. Після падіння
фашистських режимів і встановлення демократій західного зразка, змінилась
роль церкви і вплив вірян на політику. Переставши бути основним політичним
гравцем, втративши прибічників войовничого католицизму, церква перейшла до
споглядальної позиції. Головним способом вираження політичної волі для вірян
стала участь у демократичному процесі. На політичній арені з’явились великі
християнсько-демократичні партії. Існуючі протиріччя всередині різних фракцій
всередині релігійних громад підсилились, умовний поділ на поміркованих і
радикалів став помітніший.
Американський політолог С. Т. Каливас з цього приводу зазначає, що
формування конфесійних партій посилило католицьку політичну ідентичність,
яка не тільки переосмислила католицизм у набагато менш доктринальних
термінах, але також почала брати під сумнів релігійну першість церкви у
політичних справах. Як наслідок, політичний католицизм став відокремленим
від церкви та релігії, і, таким чином, на перший погляд парадоксально,
політизація релігії сприяла секуляризації політики [34]. Така зміна мала прямий
вплив на політичне бачення багатьох вірян.
Процес активного залучення католицьких спільнот до політики, посприяло
відділенню політичного католицизму від прямого диктату церкви. Зберігаючи і
31

визнаючи її авторитет у питаннях релігії та цінностей, такий відхід заклав основи
до експерименту з політичними ідеологіями. Політичні погляди більше не
визначались виключно церквою.
Наразі в Європі нараховується 35 християнських та християнсько-
демократичних партій. Список цих партій можна побачити на Таб.1.
Таблиця 1
1. Австрія 1. Christliche Partei Österreichs - неафілійована
2. Албанія 2. Partia Demokratike e Shqipërisë | PDSH

3. Бельгія 3. Christen-Democratisch en Vlaams - неафілійована
4. Білорусь 4. Беларуская хрысьціянская дэмакратыя (БХД) - православно-
католицька
5. Боснія і 5. Hrvatska demokratska zajednica Bosne i Hercegovine (HDZ
Герцеговина BiH) - неафілійована
6. Британія 6. Christian Peoples Alliance (CPA) – переважно протестантська
7. Данія 7. KristenDemokraterne (KD) - неафілійована
8. Det Konservative Folkeparti – переважно протестантська
8. Естонія 9. Isaama (ест. Батьківщина) - неафілійована
9. Ірландія 10. Comhaontas Dhínit an Duine (укр. Альянс людської гідності)
– переважно католицька
11. Fine Gael – переважно католицька
10. Іспанія 12. Contigo Más – католицька
13. Partido Popular – католицька
11. Італія 14. Movimento IdeA - католицька
12. Литва 15. TS/LKD (Литовська християнсько-демократична партія) –
переважно католицька
13. Люксембург 16. Chrëschtlech Sozial Vollekspartei (CSV) – неафілійована
14. Нідерланди 17. Christen Unie – протестантсько-католицька
18. Staatkundig Gereformeerde Partij -
19. Christen-Democratisch Appèl - католицька
15. Німеччина 20. Christlich Demokratische Union (CDU) – католицько-
протестантська
21. Christlich-Soziale Union – переважно католицька
22. Bündnis C – католицько-протестантська
16. Норвегія 23. Kristelig Folkeparti (KrF) - протестантська
17. Польща 24. Prawica Rzeczypospolitej – католицька
25. PiS Prawo I sprawedlwosc
26. Unia Polityki Realnej (UPR) – католицька
18. Португалія 27. Partido Popular Monárquico - католицька
19. Румунія 28. Partidul Naţional Ţărănesc Creştin Democrat – переважно
православна
29. Alianța Național Țărănistă, (ANȚ) - переважно православна
20. Словаччина 30. Kresťanská únia – неафілійована
31. Kresťanskodemokratické hnutie (KDH) - католицька
21. Фінляндія 32. Suomen Kristillisdemokraatit (SK(KD)) – переважно
протестантська
32

22. Франція 33. VIA (La voie du peuple) - католицька
23. Хорватія 34. H-rast/ Hrvatski suverenisti – католицька
24. Швейцарія 35. Evangelische Volkspartei (EVP) - протестантська
Джерело: розроблено автором
Їхнє фактичне число може бути більшим, оскільки були враховані
лише партії та організації з помітною присутністю в політичному житті.
Характерною рисою є те, що значна частина цих партій не позиціонують
себе виключно католицькими чи навпаки протестантськими. Наприклад,
нідерландська протестантська консервативна партія Christen Unie з 2006
року відкрита для католиків, і більш не вимагає визнання антикатолицьких
сповідань віри. Основою об’єднання є віра в Євангеліє, визнання Ісуса
Христа Божим сином та готовність займатися політикою [35].
Це свідчить про те, що конфесійні відмінності серед європейських
християн більш не грають важливої ролі, коли мова йде про політику.
Переважна більшість християнських партій декларує загальні
християнські цінності і виражають політичну волю значної частини
католицьких віруючих. Партії, які позиціонують себе як католицькі часто
адаптують положення соціальної доктрини римо-католицької церкви,
проте переважна більшість з них залишається на загальнохристиянських
позиціях. Внаслідок втрати опори на релігію для мобілізації віруючих,
деякі християнсько-демократичні партії повністю стерли будь-які
посилання, навіть поверхневі, до релігії. В той же час вони займаються
етичними та моральними цінностями, орієнтуючись на
"постмодерністські" питання, такі як концепція, евтаназія тощо [34].
Найчастіше ці християнсько-демократичні партії стають пропонентами
жорсткої позиції щодо криміналу, дотримання порядку і законності.
Проте існують ті політичні організації і відповідно релігійні групи,
які ставлять конфесійну приналежність в основу своїх політичних
переконань і надають їй набагато більшого значення. Серед них
виділяється польска партія PiS, угорська Fidesz та італійська Lega Nord.
Останні дві, не ідентифікують себе як християнські, але активно залучають
33

консервативні групи вірян. Італійська партія Lega Nord пропагує зверхність
католиків над іншими, підтримує єпископів з антиісламською позицією, активно
захищає сімейні цінності [36]. Президент Угорщини Віктор Орбан сприяє
католицькій, лютеранській та кальвіністській традиції серед тридцяти
сертифікованих церков в країні. Надавши католицькій церкві майже монопольні
права на складання навчальних планів в школах, Орбан і партія Fidesz апелюють
найчастіше до християнської ідентичності угорців та відповідних цінностей, не
виділяючи католиків, і проголошують християнську національну ідею [37, c. 46-
47]. На відміну від Польщі, подібна політика не отримала широкої підтримки ні
серед духовенства, ні серед католицьких вірян.
Саме існування таких партій вказує на те, що всередині церкви і релігійної
спільноти з’явилась тенденція до адаптації правоконсервативної ідеології та
популістичної політики.
Найяскравіше це проявилось у Польщі, яка маючи найвищу частку
католицького населення, залишається важливим оплотом католицької церкви в
Європи. Міцні позиції популістів і використання релігійних спільнот для
політичних цілей були б не можливими без сприяння з боку церкви. На відміну
від інших країн Європи, католицька церква в Польщі проводить політику захисту
і укріплення свого привілейованого положення [38].
Католицька церква в Польщі будує свою політичну позицію на кількох
основах. По-перше, вона намагається представити себе як оплот свободи та
незалежності в комуністичну епоху. По-друге, церква сприяє закріпленню
стереотипу «поляк -це католик». По-третє, церква заперечує будь-яку мораль,
цінності та будь-який інший спосіб життя, що суперечить католицькому
баченню. Всі можливі альтернативи оцінюються як такі, що "відхиляються від
законів природи" або є проявами "культури смерті", які несумісні з польською
традицією [38]. Більш того, Єпископат Польщі дотримується скептичної позиції
щодо демократії і прямо заявляє, що демократія не всевладна, і має бути
обмежена істиною, яку встановлена Богом [39]. Виразником вищеназваних
34

положень в політиці є правляча партія Польщі PiS, яка користується
офіційною підтримкою польского Єпископату та консервативної групи
вірян.
Поряд з польською партією PiS існує інша польська право-
консервативна група «Правіца», яка визначає своєю метою політичну
діяльність на благо сім'ї, нації та польської держави та формування
суспільного життя відповідно до принципів католицької етики [40]. Ця
група заявляє, що ставиться до християнського життя польского народу як
найважливішого його загального блага. Правіца підкреслює, що важливим
компонентом їхньої соціальної відповідальності є захист християнської
цивілізації, і тої цивілізації, що зростає з християнського життя, і
спрямована на її розвиток [41]. На відміну від прихильників PIS та інших
правоконсервативних католицьких спільнот, «Правіца» не тільки обирає
виключно легальні та демократичні способи для досягнення своїх цілей, а
й дотримується такого підходу.
Для польської консервативної католицької спільноти характерне
догматичне світобачення, де Польща постає одним з головних місць опору
силам зла, одною з небагатьох християнських держав, яка протистоїть цим
силам. Популістична риторика тісно переплітається з націоналізмом. Це
виражається у надзвичайно міфологізованій мові, де ЛГБТ-спільноти
називаються кольоровою чумою та ЛГБТ-ідеологією, протидія міграції
сприймається як захист національної і християнської ідентичності. Група
ультраконсерваторів серед польских вірян невелика, незважаючи, що
церковні ієрархи цілком підтримують вищезгадані тези. Останні
дослідження вказують, що ця спільнота нечисленна, а більша частина вірян
підтримує зміни в політиці церкви і формує запит на секуляризацію [42].
Окремої згадки заслуговує Італія, в якій католицька спільнота хоч і
не має виражених політичних поглядів і розвивається в
загальноєвропейському тренді, проте яка показує можливість політичної
мобілізації консервативних католиків. У 2016 році нездатність правлячих
35

партій захистити декларовані християнські цінності, призвело до утворення
декількох політичних проектів з консервативно-католицькою повісткою, серед
яких найбільш помітною стала партія Люди Родини (іт. Il Popolo della Famiglia)
[43]. Згуртування вірян для протидії легалізації одностатевих шлюбів показує,
що в консервативної частини вірян є цінності і погляди, які не підлягають
обговоренню. Одним з них є сімейні цінності, анти-гендерна і анти-лгбт позиція.
Католицизм в Україні представлений двома організаціями - Римсько-
католицькою церквою в Україні та Українською греко-католицькою церквою.
Католицизм не здобув широкого поширення і займає маргінальну нішу, на
відміну від греко-католицизму, до якого себе відносять 9,6% населення України
станом на 2020 рік [44]. Переважна більшість вірних УГКЦ знаходиться в
західній Україні.
Особливе положення греко-католицизму в західній Україні полягає в його
важливості для етнічної ідентичності. Перебування в чужому етнічному та
релігійному оточенні за часів перебування у складі різних державних утворень
сприяла формуванню й інакшого типу релігійної культури, аніж та, що склалася
під впливом православ’я на Україні. Наслідком цього стала послідовна релігійна
поведінка, консолідація спільноти навколо греко-католицької церкви. Навіть
дотепер зберігається високий рівень довіри до релігійної інституції, а рівень
релігійності залишається найвищим в Україні [44].
Для 87% вірних УГКЦ церква є моральним авторитетом, що свідчить про
неабияку релігійність і довіру до своїх лідерів [44]. Духовенство УГКЦ часто
висловлює свою позицію щодо суспільно-політичних подій і намагається
вплинути як на своїх вірян, так і на представників влади. Соціальна позиція
УГКЦ є такою самою як і в Римсько-католицькій церкві. Парафіяни займають
патріотичну, досить провладну позицію, відрізняються консерватизмом, хоч і
сповідують демократичні принципи.
На нашу думку, відбувається політизація релігії та сакралізація політики
популістськими партіями та лідерами. Це підтверджує К. Ламур, який пише, що
релігія використовується як джерело культурної ідентичності, презентація якої
36

також передбачає відображення емоцій та пристрастей [45]. Це особливо
використовується в Європейському Союзі для формування конфлікту з ісламом.
Захист культурного спадку християнської Європи є одним з спільних
знаменників серед радикальних правих партій та ідентитарних кіл у
секуляризованому суспільстві ЄС. Ці виражені християнські кореневі
цінності можуть бути ліберальними, такими як у Франції або Нідерландах
(з помітним дистанцією від християнської влади), або консервативними, як
у Центральній Європі, де популістські партії можуть розвивати релігійний
націоналізм за підтримки вищого духовенства [45]. На нашу думку,
подібне використання релігії як політичного бренду не має нічого
спільного з власне світоглядом релігігйних спільнот. Лише у Польщі
помітне формування на цій базі ультраконсервативного крила, яке деякі
дослідники називають націоналістичним католицизмом [45]. В інших
випадках, зокрема в Угорщині чи Італії, не спостерігається подібних
утворень.
У консервативних католиків політичні домінанти їхнього світогляду
мають таку характеристику: поєднання релігійної і національної
ідентичності, виражена анти-лгбт направленість, у деяких випадках
відкидання методів активної контрацепції, антиміграційні настрої. Окрім
цього, готовність до активних дій та політичної мобілізації, високий рівень
організованості виокремлюють їх серед маси вірян. Прослідковується
приєднання цієї групи вірян до правоконсервативних та ідентитаристських
рухів.
Частину вірян, яка надає перевагу християнсько-демократичним
платформам, ми можемо віднести до ліберальної групи католиків.
Політичні переконання формуються навколо християнських цінностей,
секуляризму та демократії. Для цією групи нехарактерне протиставлення
себе іншим релігійним групам, навпаки є тенденція до міжконфесійного
об’єднання. Релігійні приписи, зокрема положення католицької церкви
дедалі менше беруться до уваги для формування політичної позиції, хоча
37

саме соціальна доктрина католицької значної мірою сприяла появі християнсько-
демократичних партій. Для обох груп характерне бачення своєї країни і
західного світу загалом як християнської чи іудо-християнської цивілізації.
2.1.2. Католицькі спільноти в Латинській Америці
Положення католиків в Південній та Центральній Америці відрізняється
від Європи. Загальна кількість послідовників оцінюється в 425 млн осіб і складає
69% дорослого населення регіону станом на 2013 рік [46].
В країнах Латинської Америки католицизм займав домінуюче положення
в суспільному та релігійному житті. Останні десятиліття позначились втратою
монополії католицької церкви і ростом релігійного та політичного плюралізму,
внаслідок економічної та політичної лібералізації. Монолітність католицького
панування було порушено. Латиноамериканці все частіше переходять до
протестантства і екзотичних форм християнства, а саме до різноманітних течій
харизматичного християнства, яка вирізняється своїм консерватизмом.
Суперництво з протестантами і зміна політичної ситуації змінили як відносини
церкви з суспільством, так і політичні преференції католицьких спільнот.
Католицька церква в Латинській Америці відзначалась своєю підтримкою
демократичним ініціативам в 20 столітті, хоч офіційно і не брала в них участі.
Зараз духовенство не має офіційних зв'язків з політичними партіями або
державою і дистанціювалось від прямого втручання в політику. Проте церква
підтримує зв'язки з практично всіма групами, що боряться за владу [47, с. 15–18].
Класова приналежність залишається важливим фактором у католицькому
політичному виборі, це відображається на політичних поглядах. Значна частина
католиків Латинської Америки належать до робочого класу, і обирають
відповідні партії лівого спектру і є носіями переважно соціалістичних поглядів.
Церковні зв'язки є найслабшими з її колишніми союзниками (військовими та
елітами), а деякі з них пов’язані з антиконституційними правими рухами. Цьому
сприяла «визвольна теологія» та допомога, яку надавали національні та місцеві
38

церкви тим, кого переслідували авторитарні режими, чим значно посилили
довіру до себе [47, 18-25].
Католики в Латинській Америці, роз’єднані класовою
приналежністю, в 20 ст. об’єднувались в групи навколо політичних рухів
лівого чи правого спектру. В таких умовах церква змушена адаптуватись
до реальних обставин суспільного життя, щоб втримати свій вплив. Не
пропагуючи конкретної ідеології, католицьке духовенство проголошувало
гуманістичні цінності, намагалось стверджувати права людини, рівність,
плюралізм, конституціоналізм [47, с. 26-34]. Такий підхід не тільки був
підтверджений результатами II Ватиканського собору, але й дав
можливість церкві втримати свої позиції. Хоч офіційно Ватикан засудив
теологію визволення [48], запит католицьких спільнот на соціальну
рівність не зменшився, а соціалістичні ідеї досі знаходять послідовників
серед віруючого селянства, середнього класу та інтелектуалів. Сама
теологія визволення більше не грає ролі в політиці і остаточно зникла в
1990-х роках [49]. Доречно згадати Бразилію, де з’явилась активна
неоконсервативна група католиків. Маючи харизматичних лідерів та
нечисленних прихильників серед єпископату, ця група активно пропагує
консервативні, антикомуністичні та гомофобні погляди. Яскраво заявила
про себе ця група під час президентських виборів в Бразилії в 2016 р., де
неоконсерватори склали ядро правохристиянських виборців. Хоч офіційне
духовенство дотримується політики нейтральності, це не зупиняє
священників брати активну участь в суспільному житті. Одним з таких
лідерів став отець Пауло Рікардо, навколо чиєї фігури з’явилась ця
неоконСсеерревда ткиавтноал гирцуьпкаи х[5 0в]і.р ян окремої уваги заслуговує Католицький
харизматичний рух, який має близько 74 млн послідовників в країнах
Латинської Америки. Найбільш поширення рух в Бразилії, Гватемалі,
Колумбії, Мексиці, Перу, Чилі. Наразі це найчисленніша релігійна група в
латиноамериканській католицькій церкві. Віруючі за своїм соціальним
статусом належать переважно до середнього класу. Католики-харизмати є
39

найбільш організованою спільнотою, і з легкістю можуть мобілізувати своїх
послідовників [51, с. 94-95]. Незважаючи на це, для цієї групи характерні
пасивність у політичному житті та ескапізм. На разі цей рух залишається слабо
дослідженим.
Соціологічні дослідження в Латинській Америці в основному
зосереджуються на вивченні ролі Католицької Церкви як інституту [52; 53],
впливі релігійних партій у політичному процесі (наприклад, християнські
демократичні партії), на впливу релігії на індивідуальну політичну поведінку,
такі як моделі голосування. За результатами цих досліджень, католики та
протестанти, не мають послідовних патернів голосування, а відмінності, як
правило, змінюються з часом. Наприклад, зважаючи на те, що католицька церква
є більш прогресивною в деяких країнах (Бразилія, країни Центральної Америки)
та більш консервативною в інших (Мексика, Колумбія), католицькі виборці
отримують різні вказівки від релігійних лідерів. Християнські демократичні
партії продовжують відігравати важливу роль у деяких країнах (Чілі), проте в
інших країнах їхні позиції погіршились (Перу, Еквадор, Коста Ріка) або партії
стали незатребуваними (Ель-Сальвадор, Нікарагуа, Гватемала). Зокрема у
Венесуелі християнські партії розвалилися разом з появою широкої партійної
системи, а у Мексиці християнсько-демократична ідеологія більше не знаходить
відклику [54]. Все це вказує на те, що релігійні організації та доктрини не мають
визначального впливу на політичні преференції.
Моральні та культурні питання мають більшу вагу для віруючих ніж
політичні. Наприклад, проблема легалізації одностатевих пар викликає опозицію
серед католицької більшості, які формуюють культурну політику в Латинській
Америці. Коли Чилі та Аргентина легалізували одностатевий шлюб це стало
прикладом лібералізації поглядів особливо серед молодших поколінь. Зрештою
лібералізація стала помітна серед частини католиків, які змінили своє
категоричне відношення щодо розширення прав для представників лгбт-
спільноти.
40

Зараз католики в Латинській Америці не утворюють чітких спільнот,
за винятком неоконсерваторів Бразилії та харизматичних католиків, а їхня
політична позиція за останніми опитуваннями не відрізняється від інших
такої у інших. Згідно соціологічних досліджень, значна частина католиків
виступає за демократизацію і секуляризм. Зовсім незначна частина
віруючих (близько 20%) висловлюються в сторону авторитарного
правління. Для католиків, особливо з низьким достатком, характерний
патерналістичний погляд на державу. Від неї віруючі очікують або благ,
або покарання. Сама католицька церква все більше втрачає свій вплив на
формування політичних поглядів у віруючих [55]. Британський дослідник
Д. Левін також пише, що Католицька церква більше не є надійним
прихильником консервативної політики: єпископи захищають демократію
в загальних рисах, а за наказом Ватикану роль цього інституту як
головного політичного гравця, спонсора та захисника громадянського
суспільства була суттєва зменшена [56, с. 139].
Особливістю релігійного ландшафту в Латинській Америці
полягають в тому, що незважаючи на існування незалежних держав, у
населення не сформувалася національна ідентичність. Основні лінії
протистояння в політичному полі проходять між владою і населенням, між
різними соціально-економічними класами. На відміну від європейських
католицьких спільнот, релігія не стала основою для національної і
політичної ідентичності [57, с. 155]. Більш того, для латиноамериканських
католицьких спільнот не характерне вороже ставлення до інших конфесій,
що вказує на те, що конфесійна приналежність не грає значної ролі в
політичному житті. Зважаючи на високу релігійність католиків, яка часто
виявляється в формах, що не схвалюються церквою, у них виражена
схильність до консерватизму, антиглобалізму, мессіанізму та популізму.

41

2.1.3. Політичні погляди католицьких груп в США
Сполучені Штати Америки – поліконфесійна країна, в якій католики
історично є релігійною меншиною. Протягом більшої частини історії США ця
група піддавалась утискам і дискримінації зі сторони протестантської більшості,
які бачили в католиках «папських агентів». В 20 столітті цей антагонізм
згладжувався, кульмінацією чого стало обрання в 1960 році на пост президента
католика Дж. Кеннеді. На сьогодні католики складають близько 20% населення
США [58].
Католицька церква в США представлена 195 діоцезіями та архідіоцезями,
6 кардиналами та 28 архієпископами. Всі структурні частини об’єднані і
очолюються Конференцією католицьких єпископів США. Цей орган керує
церковною структурою та виражає офіційну позицію церкви. Слідуючи
загальноприйнятій практиці, католицьке духовенство не втручається в політику,
а лише залишає за собою право захищати ті цінності, які проголошені вченням
католицизму [59]. Окрім вищезгаданої структури, існують численні діоцезії та
архідіоцезії інших католицьких церков.
Американські католики не є монолітною спільнотою, і серед них
виділяються окремі групи. За етнічною приналежністю вони діляться на білих
американців - 60% та латиносів - 40%. Деякі дослідники ділять їх за характером
проблем, які декларуються, і співвідносять з електоратом головних партій. За
таким принципом виокремлюють дві групи – тих, хто фокусують на «життєвих
питаннях» і тих, хто переймаються питаннями «соціальної справедливості».
Перша група відповідає Республіканській партії, а друга Демократичній [60, с.
6–7].
Республіканська група найбільше переймаються проблемами легальності
абортів, використання людських клітин для досліджень, одностатевих шлюбів.
Цю групу можна віднести до консервативного крила католиків. Окрім цього,
вони відрізняються повагою до церковної влади, підтримують участь США у
військових конфліктах, які на їхню думку є морально виправдані. Також
прихильники цієї групи виступають проти змін до догматики віри, зокрема вони
42

виступають проти відміни целібату і допуску жінок до пастирської служби
[60, с. 7].
Умовна група «соціальної справедливості» концентрується навколо
підтримки соціальних програм, гуманітарної допомоги, відрізняється
позитивним відношенням до мігрантів. На відміну від «республіканців»,
ця група критично ставиться до участі США у військових конфліктах та
виступає проти смертної кари. Загалом, ця група не має одностайної думки
щодо питань, які турбують консерваторів, критично сприймає рішення
духовенства та приймає плюралізм поглядів [60, с. 7]. Звісно, такий поділ
є умовною, що визнають і самі дослідники, проте він допомагає виділити
дві основні спільноти, які відрізняються за своїми політичними
преференціями. Варто мати на увазі, що умовне зарахування до
«республіканців» чи «демократів», не означає, що ці групи мають
відповідну електоральну поведінку.
Беручи до уваги вищесказане, ми виділяємо серед американських
католиків три групи – консервативну, ультраконсервативну та ліберальну.
Консервативна спільнота об’єднана більш суровим дотриманням
релігійних приписів, вона надає перевагу традиційним цінностям та
відрізняється несприйняттям нововведень. Навіть ця група не відрізняється
єдністю по всіх питаннях, адже лише незначна їх частина виступає
повністю за принцип «про-лайф», тобто за повну заборону абортів.
Більшість має протилежну думку, хоч це повністю суперечить офіційній
позиції церкви [61, с. 65]. Меншість, яка виступає за неухильне дотримання
всіх приписів, ми пропонуємо називати ультраконсерваторами.
В американській політичній культурі за останні десять років
відчутного значення набув так званий культурний марксизм який став
ідейною базою ліволібералів, прихильники якого виступають за
розширення прав різноманітних меншин, передусім сексуальних та
етнічних. Серед консервативних католиків це явище викликало значне
відторгнення. На відміну від протестантів, католики не схильні до расової
43

сегрегації та дискримінації за етнічним походженням, оскільки це суперечить
католицькому вченню та універсальному характеру церкви. Найбільший опір
викликає вже відома нам «лгбт-ідеологія», а серед ультраконсерваторів ще й
викладання еволюційної теорії в школах. Серед поміркованої та ліберальної
групи, прослідковується підтримка так званого лівого лібералізму. Це
виражається також у тому, що представники цих двох груп надають перевагу
Демократичній партії [62; 60, с. 8].
Поділ на вищеназвані групи і їхні партійні преференції яскраво показало
опитування американських католики щодо їхнього відношення до президента
США Дж. Байдена, який підтримав легальність аборту. На питання «Зважаючи
на його позицію щодо абортів, чи президент США має бути допущений до
причастя?», 67% опитуваних відповіло «Так», а 29% підтримало заборону
причастя. Серед опитуваних, 87% прихильників демократичної партії допустили
причастя, а серед республіканців, таких було лише 44%. В той же час, 59%
республіканців висловились за заборону причастя [63].
На відміну від протестантів, незначна кількість консервативних католиків
бере участь у християнських організаціях з правим ідеологічним ухилом. Відома
політична організація «Christian Right», яка об’єднує християн консервативних
поглядів та ставить своєю метою захист традиційних цінностей в
американському суспільстві, не досягла успіху у залученні католиків [61, с. 65].
На відміну від консервативних євангельських протестантів, які мали
організацію «Moral Majority», а зараз заснували «Christian Majority», не існує
жодної політичної організації, яка мобілізує католиків для голосування. Ієрархи
церкви неохоче надають перевагу будь-кому при голосуванні. Навіть коли деякі
американські католицькі єпископи надають вказівки, більшість католицьких
виборців ігнорують ці звернення.
Підсумовуючи вищесказане, серед американських католиків можна
виділити 3 спільноти з різними політичними поглядами – лібералів,
консерваторів та ультраконсерваторів. Вони артикулюють різні погляди щодо
політики США. Консерватори разом з ультраконсерваторами більш схильні
44

схвалювати політику Республіканської партії та агресивну зовнішню
політику. В той же час, вони відмінні у своєму відношенні до авторитету
церкви і дотриманні її приписів. Для ліберальних католиків характерна
підтримка Демократичної партії, зокрема її лівого крила. Всі групи
надають перевагу мирному способу досягненню своїх цілей, що відрізняє
їх від ряду протестантських організацій. Помітною рисою серед католиків
усіх груп стало те, що вони більше не надають переваги кандидату-
католику, що було характерно в минулому. Католицька спільнота
історично виросла з етнічних спільнот, проте зараз етнічнорелігійна
приналежність не грає ролі для жодної з груп.

2.2. Протестантизм
На сьогодні протестантизм це одна найпоширеніших християнських
конфесій, та одна з тих, що найшвидше розвиваються.
Історичний розкол з католицькою церквою призвів до багатьох
локальних розколів серед протестантів. Через відсутність в протестантизмі
будь-яких засобів збереження церковної традиції, які існують в
католицизмі чи православ'ї, цей напрям з самого початку виявився більш
відкритим для виникнення в ньому як фундаменталістських, так і
ліберальних течій. Для протестантизму немає непогрішних зовнішніх
авторитетів, він вимагає від віруючого читання Біблії і самостійних
роздумів про її сенс. Все це сприяло порівняно легкій і швидкій
лібералізації та модернізації протестантської свідомості, віровчення,
церковного життя, взаємин між церквою і суспільством, що пізніше
призвело до виникнення різноманітних течій всередині самого
протестантизму [64]. Реформація, яка породила цей християнський
напрям, була тісно пов’язана з критикою феодальних порядків, стала
одним ідейних джерел буржуазних реформ та лібералізму. Цей ідейний
спадок відбивається і на вченнях протестантів. Німецькі соціологи М.
45

Вебер і В. Зомбарт довели, що протестантизм, а особливо його етика, заклав
соціальні, економічні та політичні основи нового капіталістичного ладу.
Реформація вилилася в три основні течії, які в свою чергу, породили безліч
сект. На одному полюсі перебуває есхатологічне протестантство, що історично
спиралось на селянський елемент і міську бідноту. Ця течія несла
протокомуністичні ідеали, ідею тотального повстання проти існуючої релігійно-
політичної системи. Цей крайній напрямок був зрештою розгромлений, він
зберігся у вигляді маргінальних протестантських сект -«шейкерів», «амішів»,
«квакерів» і т.д. На протилежному полюсі знаходяться швейцарські протестанти
- послідовники Жана Кальвіна (1509-1564) і Ульріха Цвінглі (1484-1531), які
поширили свій вплив на північному заході Європи, переважно в Голландії і
Англії [65].
Л. А. Будянская пише, що три напрямки Реформації містили в собі витоки
трьох основних політичних моделей, характерних для XX століття. Анабаптисти
стали предтечами комунізму, кальвіністи – ліберального капіталізму, лютерани
– національно-державних режимів [65].
Кальвінізм не обмежується богослов'ям, і є всеосяжною системою, що
включає також певні погляди на політику, суспільство, науку і культуру і дає
досить цілісний світогляд. Кальвінізм сформував абсолютно іншу політико-
ідеологічну програму. По суті його вчення було матрицею буржуазного
лібералізму та демократичного капіталізму. Кальвінізм поставив в центр
суспільного життя теорію «договору», громадянське суспільство, свободу
індивідуальних суджень, демократичний принцип прийняття рішень. Ця форма
протестантизму наполягала на скасуванні католицько-феодального ладу на
користь демократичного буржуазного суспільства з основними його
політичними атрибутами - правом, парламентом, принципом виборності і
поділом влади [65].
Лютеранство виросло з вчення М. Лютера. Власне релігійний культовий
елемент відходить в цій версії на другий план, поступаючись місцем моделі
військово-державного соціалізму. Головним елементом в такій політичній
46

моделі є саме держава як самоцінність і вищий критерій. Лютеранство
поширилось на півночі і сході Німеччини, а також в Скандинавських країнах.
Для протестантизму (особливо в кальвіністському, пуританському
варіанті) характерні: десакралізація влади (влада заснована на
«колективному договорі», і жодна інстанція не є носієм самодостатньою
влади); моральне вдосконалення і матеріальне процвітання кожного
окремого члена; соціально-політична рівність, майнова ієрархія як зриме
вираз «божественного гідності», виборність влади; особливе положення
приватної власності і прав індивіда; протестантська мораль, накопичення
багатства, успіх, процвітання як головні цінності [65]. М. Лютер і Ж.
Кальвін відкинули католицький поділ світу на світську і релігійну сфери і
ввели концепцію «покликання» (Beruf) для пояснення мирських обов'язків
віруючого [66, с. 96]. З часом, релігійна основа була вимита з етики
сучасного капіталізму, проте протестантські спільноти досі діють згідно
свого вчення.
О. Величко погоджується, що ідеї Реформації спонукають віруючих
до соціальної активності. Коріння цієї активності знаходиться в
протестантському вченні про абсолютне напередвизначення, адже якщо
доля людини визначена від народження, то єдиним підтвердженням
майбутнього спасіння є якнайповніша реалізація свого покликання [27, с.
93, 97]. О. Величко переконує, що демократія теж має релігійну основу,
приводячи в приклад вчення Христа про рівність усіх перед Богом. Вчення,
яке як ми побачили було змінене і значною мірою відторгнуте у
католицизмі.
Протестантська інтерпретація істини як рівності всіх людей перед
Богом, так і презумпцію їх порятунку. Ця істотна відмінність від інших, в
порівнянні з католицьким або православним розумінням людської
особистості, стала причиною формування нових духовних ідеалів, що
поступово переміщується у царину матеріального світу і у всі сфери
47

життєдіяльності людини, що мають абсолютно земний характер і вимагають
впорядкованості.
Церковно-державні відносини також змінились, був усталений принцип
територіалізму. Його суть полягає у цілковитому державному суверенітеті над
релігійними громадами, які на знаходяться на території держави. Девізом цієї
системи взаємовідносин стали слова cujus est regio, illius est religio (чия влада,
того і релігія). Цей принцип зберігся у Великій Британії, Швеції, Норвегії, Данії.
Зважаючи на велику кількість протестантських церков, течій і сект, а також
на їхню автономність і децентралізованість управління, ми будемо аналізувати
політичні переконання цих спільнот за географічною ознакою, окремо
виділяючи ті чи інші течії, коли в цьому є об’єктивна потреба.

2.2.1 Протестантські спільноти в США
В першу чергу варто проаналізувати політичні переконання протестантів
США, які фактично розбудували цю країну відповідно до свого вчення, і, як ми
побачимо, навіть зараз в багато чому формують політичну систему і образ цієї
держави.
Унікальність США у порівнянні з іншими країнами в тому, що система
існуючих суспільно-політичних відносин, державних інститутів мають своїм
джерелом протестантські переконання. За твердженням Є. Галкіної, теологічні і
суспільно-політичні доктрини пуританського кальвінізму представляли собою
виражену в догматичній формі філософію життя в Новій Англії. Догмати
новоанглійського пуританства, його базові доктрини, приписи, тип церковної
організації, «ковенантні» угоди мали значний вплив на формування політичних
інститутів, соціально-економічне та духовно-культурний розвиток
американського суспільства [67]. На початку заселення британських колоній у
Північній Америці протестантські церкви служили основою для етнічної
згуртованості іммігрантів. Культурний діалог всередині колоніального
суспільства йшов по шляху взаємодії релігійних течій. Релігійний плюралізм
48

заклав основу сучасного демократичного суспільства в Америці. До другої
половини XVIII століття в результаті політичного і релігійно-духовної кризи
державі і церкви вдалося знайти оптимальні межі співіснування. Було
затверджено принцип віротерпимості, проголошений в Конституції США
[67]. Суспільний дискурс проникнутий релігійними образами, концептами
та мовою. Вони з'являються на валюті, присутні в церемонії клятві
прапору. Багато християн бачать Америку обраною Богом, щоб виконати
його волю. Зокрема пуритани часто порівнювали свій Новий Заповіт як
угоду з Богом подібно до тієї, що була у Бога з Авраамом, і прагнули
створити «Божий Новий Ізраїль» [61, с. 22]. Це унікальне переплетення
релігійної віри та національного призначення зберігається і сьогодні.
Для США характерно розподіляти протестантські деномінації на
конвенційні (англ. mainline) і євангелічні (англ. evangelical). Головна
відмінність між ними полягає в тому, що конвенційні деномінації більш
ліберальні за своєю теологією і соціальним вченням, в той час євангелічні
дотримуються більш суворих поглядів.
Найбільші конвенційні протестантські деномінації утворюють
Об’єднана Методистська Церква (33 323 парафій), Пресвітеріанська
Церква (10 487 парафій), Євангельска Лютеранська Церква (9846 парафій),
Єпископальна Церква (6794 парафій), Американські Баптистські церкви в
США (5243 парафій), Об’єднана Церква Христа (5225 парафій) (станом на
2010 рік) [68].
Євангелічні християни більш схильні підтримувати тісну інтеграцію
церкви і держави, ніж конвенційні [69]. Це пов’язано з тим, що серед цієї
групи поширене точка зору про США як Богом обрану країну. Ще М.
Вебер писав, що пуританська впевненість у спасінні (certitudo salutis) є
причиною переконання у своїй обраності [70, с. 409]. Очевидно, що
переконання у обраності було перенесено на саму країну. Відомо, що ця
група більш суворо дотримується релігійних приписів тому для них
важливо, щоб політичний лідер мав релігійні переконання [62].
49

П'ятидесятники та фундаменталістськи налаштовані протестанти в цілому
є менш толерантними, ніж інші американці. Вони підтримують обмеження щодо
людей з нетрадиційною орієнтацією чи атеїстичними, соціалістичними,
мілітаристськими, расистськими поглядами, а саме заборону представляти
громади, викладати у коледжах, або мати свої книги в публічних бібліотеках.
Цей недолік толерантності безпосередньо пов'язаний з вірою в буквальну правду
Біблії. Хоч релігійні ліберали та секуляристи можуть вірити, що всі голоси
повинні бути почуті, а ідеї мати можливість реалізовуватись, фундаменталісти
та євангелічні християни вважають, що вони вже осягли істину, а всі інші просто
помиляються [61, с. 154].
Для євангелічних християн, особливо європейського походження,
притаманне догматичне світобачення, де США є богообраною країною з
особливою місією, а політичні погляди значною мірою мотивуються релігією.
Зокрема, це виявляється у підтримці консервативних політичних сил, у
готовності до активного, а часом і агресивного захисту своїх переконань,
бажання регламентувати суспільне життя згідно християнським цінностям.

2.2.2 Протестантські спільноти в Європі
Європейські протестанти найбільше представлені в скандинавських
країнах (Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія), на півночі Німеччині,
Нідерландах, Бельгії, Британії, Російській Федерації.
У вищезазначених країнах, за винятком Німеччини, Фінляндії та Росії,
протестантські церкви мають державний статус, а їхньою головою є монарх
відповідної країни.
У цих країнах протестанти відносяться до лютеранських, англіканських та
євангелічних течій: Дещо меншою є частка баптистів та п’ятидесятників [71; 72;
73]. Всі вони дотримуються помірних позицій, що виражається у їхньому виборі
політичних партій. Серед них домінують християнсько-демократичні та соціал-
демократичні партії. Для європейських протестантів характерне ліберальне
50

ставлення до нововведень. Наприклад, у Лютеранській церкві Швеції
половина духовенства складають жінки [74]. Європейські церкви
характеризує протистояння з правими радикалами. Вони розходяться з
ними в питанні по відношенню до іммігрантів. Хоч обидві сторони є
прихильниками традиційних цінностей, праві радикали і протестанти не
знаходять порозуміння. Протестанти виступають проти праворадикальних
рухів, заявляючи про те, що, об’єднання людей різного походження було
характерною рисою християнської віри і церкви з самого її зародження .
Незважаючи на використання християнства у своїй риториці, праві та
популістичні сили не знаходять підтримки серед віруючих. Проте, для
багатьох протестантів в скандинавських країнах релігія тісно пов’язана з
національною ідентичністю [73].
В Російській Федерації організації протестантів представлені в
Консультативній раді голів протестантських Церков, яка об’єднує 75%
спільнот цієї конфесії. Увагу привертає те, що ця рада прийняла
«Соціальну позицію протестантських церков» у 2002 році. Цей документ
виражає консолідовану позицію церков щодо соціально-політичної сфери.
В ньому стверджується повна підтримка правам людини, декларується
толерантність і віротерпимість, пацифістський підхід до вирішення
проблем. Рада підкреслюють дотримання законів і прихильність до
держави, вказуючи, що це інститут, встановлений Богом для підтримання
порядку в суспільство. Однак, в разі утисків віруючих, Церкви залишають
за собою право діяти згідно євангельским принципам [75]. Соціальний
документ протестантів вибудовує пріоритети в такий спосіб: людина, сім'я,
Церква, суспільство, держава, світова спільнота. Протестантські громади
Росії традиційно активні в благодійній діяльності, в політичній сфері
відзначається пасивність і невтручання, що пояснюється
недемократичністю існуючого режиму.
51

Розглянемо протестантські спільноти в Україні. Станом на 2020 рік
протестанти складають лише 1,5 % населення краін̈и, проте вони відзначаються
найвищою активністю поміж інших конфесій [44].
Найбільшою протестантською організацією в Україні сьогодні є
Всеукраін̈ський союз церков євангельських християн-баптистів (ВСЦ ЄХБ),
який у 2019 р. налічував близько 2,8 тис. громад та 300 тисяч вірян, що складає
більшість баптистів та євангельських християн Украін̈и. Союз діє як самостійна,
незалежна у своєму внутрішньому житті структура [76]. П’ятидесятники
представлені «Українською Церквою Християн Віри Євангельської» (УЦХВЄ),
яка має 1731 церков та 117 177 членів в Україні [77].
Подібно до релігійних спільнот закордоном, протестантські церкви в
Україні також ухвалили свої соціальні документи.
Cтосовно громадських обов’язків, державної влади, суспільства, церкви
ЄХБ вчать віруючих, що «всяка влада від Бога» (Рим. 13:1-2), що християнин
повинен бути зразковим громадянином своєї країни та коритися владі. Церкви
відсторонюються від політичної участі, залишаючи це на розсуд віруючого. У
випадку, коли вимоги влади обмежують свободу виконання Божих наказів, вони
залишають собі право чинити так, як вчить Євангеліє [78].
Помітну частину протестантів складають адвентистські громади, які
представлені Украін̈ською уніонною конференцією церков адвентистів сьомого
дня (УК АСД). До неї входять понад 900 громад та близько 50 тисяч членів.
Адвентисти надають особливого значення сім’ї, вважаючи її основою
суспільства і нації. Добробут суспільства, успіх Церкви і процвітання нації
залежить від впливу родини. Участь адвентистів у політичному житті не
схвалюється, а церква займає політично-нейтральну позицію. Адвентисти
вважають, що участь у політиці роз’єднує людей, що суперечить місії церкви їх
об’єднувати [79].
Соціальне вчення Церкви (викладене в «Основах соціального вчення
Церкви християн Адвентистів Сьомого Дня в Україні») передбачає, що в основі
функціонування суспільства та його громадських інститутів має лежати
52

визнання гідності людини [80, с. 13]. Важливе дотримання балансу між
індивідуальним та колективним, між особистісним та суспільним. Відносини в
сім’ї, суспільстві мають ґрунтуватися на любові, взаємоповазі, визнанні
гідності й індивідуальності кожного члена сім’ї [79].
Для українських протестантів важливим напрямком суспільної
діяльності є захист моралі, а церкви заохочують активність віруючих на
цьому полі. Вони намагаються збільшити свій вплив в суспільній,
соціальній, освітній та політичну сфері. Наприклад, Всеукраїнський Союз
Церков Євангельських Християн-Баптистів (ВСЦ ЄХБ) визначає
соціальним напрямом своєї діяльності медичне та капеланське служіння,
підтримку в’язнів і людей із вадами слуху і зору, сиріт, реабілітацію людей
з алкогольною та наркотичною залежністю [76]. Прослідковується певна
обережність у взаємодії з державою, актуальними політичними питаннями.
Церкви стараються дистанціюватись від цих проблем, займаючись тією
діяльністю, яка не викликатиме проблем для общини. Цим пояснюється
широка благодійна діяльність. Вищезгаданий ВСЦ ЄХБ є більш активним
у взаємодії з владою, зокрема, цей союз організував підготовку капеланів.
На відміну від адвентистів та харизматів, баптистські спільноти
дозволяють своїм віруючим служити в армії.
Протестантські церкви традиційно дотримуються принципу
нейтралітету, хоча в сучасних реаліях України, тільки спільнота
адвентистів має в цьому питанні послідовність. Аналіз матеріалів з
інформаційних джерел українських протестантів показує, що віруючих
орієнтують на збалансовану позицію щодо політичних подій, загальну
підтримку демократичних принципів та толерантності.
Українські протестанти не відмовляються від громадського життя і
беруть участь у суспільній діяльності, пояснюючи це можливістю
поширення моральних цінностей християнства в суспільстві. По суті їхні
суспільно-політичні погляди подібні до таких у суспільстві. Безперечним
фактом є те, що вони стали більш відкритими до суспільства і більш
53

чуйними до його проблем. Для них характерні демократичні погляди, лояльність
до будь-якої влади, пацифістський настрій. Вони виступають проти
одностатевих відносин, за боротьбу з абортами та наркотиками. Важливе
значення надається діяльності віруючих задля реалізації соціального служіння,
популяризація і захист християнських норм та цінностей.
Загалом, європейські протестанти у своїх світоглядних позиціях
наближаються до католиків. Вони мають демократичні переконання, помірний
консерватизм, межі якого весь час зміщуються в сторону лібералізації поглядів.

2.2.3 Протестантські спільноти у Латинській Америці
Протестанти в цьому регіоні здебільшого представлені церквами
п’ятидесятників та євангелістів. Серед усіх протестантських течій, лише ці
змогли проникнути і закріпитися в регіоні, який історично був під повним
контролем католицької церкви. Дев'ятнадцять відсотків латинських американців
тепер ідентифікують себе протестантами [55].
П'ятидесятники виражають себе в політиці спираючись головним чином на
свої ідеали, засновані на певних «внутрішніх» та «зовнішніх» цінностях.
«Внутрішні» цінності стосуються їх розуміння образу п’ятидесятника. Це -
чесність, щирість і надійність, тоді як «зовнішні» цінності пов'язані з
п'ятидесятницькою концепцією Божого природнього порядку: позиція про-лайф
і протидія абортам; анти-гомосексуалізм; захист традиційної сім'ї [81, с. 97].
Протестантизм у Латинській Америці став впливовою силою на політичній
сцені, і на зараз тісно пов’язаний з правими політичними силами, які
використовують для зміцнення своїх позицій питання консерватизму та
зовнішньої політики.
Перед тим, як перейти до інших, варто згадати такий аполітичний і дещо
екзотичний напрям неоп’ятидесятництва. З’явившись в 1960-х роках в США
серед телеєвангелістів, ця течія набула неабиякої популярності в країнах
Латинської Америки. Ключовою ідейною основою цього напряму є «теологія
54

процвітання». Вона полягає в тому, що матеріальний добробут це не
побічний продукт доброчесного життя, а Божий надприродний дар вірним.
Багато прихильників теології процвітання зневажають будь-які турботи
пов’язані з поточною політико-економічною системою, стверджуючи, що
справжні віруючі будуть процвітати під будь-яким політичним чи
економічним режимом.
Що стосується прямої участі у політиці то, як зазначає Д. Левін, деякі
п'ятидесятники намагалися мати пряме політичне представництво (через
спеціально створені протестантські партії або альянси), але це принесло
неоднозначні результати [82, с. 139]. Наприклад, у Перу союзи з
президентом Альберто Фухиморі виявилися провальними і зникли разом з
його режимом. У Бразилії «Асамблеї Бога» були витіснені як ключова
п’ятидесятницька політична сила швидким зростанням Всесвітньої Церкви
«Царство Боже», яка навмисно розміщувала кандидатів у партіях усіх
ідеологій. Д. Левін окремо зазначає, що ідеї створення релігійної держави,
яка має підтримку в деяких фундаменталістських колах по всьому світу, не
отримують в Бразилії жодної симпатії [82, с. 139].
Соціологічні дослідження регіону показують, що
латиноамериканські протестанти у всіх країнах консервативні. Це
особливо очевидно в питаннях визнання одностатевого шлюбу і
розширення прав для лгбт-спільноти [55]. Опозиція до сексуальних
меншин настільки потужна, що євангелічні протестанти в Колумбії зірвали
заключення мирної угоди між урядом і партизанським рухом ФАРК.
Єдиною причиною послужило включення в текст мирної угоди положення
про визнання шкоди, що була нанесена лгбт-спільноті за час конфлікту.
Під приводом захисту «сімейних цінностей» колумбійські євангелісти
взяли активну участь в референдумі, який мав утвердити мирну угоду.
Референдум закінчився негативним результатом, що підтвердило
політичну силу колумбійських протестантів.
55

На відміну від латиноамериканських католиків, протестанти надають
великого значенню релігійним писанням для трактування подій. Прикладом
цього слугує зацікавлення Ізраїлем. У багатьох напрямках євангельських та
п'ятидесятницьких рухів, повний суверенітет Ізраїлю над спірними територіями
розглядається як вирішальний крок у виконанні біблійних пророцтв [83]. Це
особливо виражено серед п’ятидесятників, які налаштовані безпосередньо
сприяти утворенню таких обставин, які, як вони вважають, призведуть до
другого пришестя Христа. Ці переконання швидко набрали вплив і популярність
в Латинській Америці. Підтвердженням цього стало визнання Єрусалиму
столицею Ізраїлю з боку Гватемали і Гондурасу. Характерно, що ці країни мають
найвищу частку протестантського населення в усій Латинській Америці, яка
складає близько 41% [55].
Окремої уваги заслуговує Бразилія, яка має найбільшу протестантську
громаду в Південній Америці, яка складає 26% населення [55]. Країна має великі
та політично активних протестантські організації, таких це мережа «Божа
Асамблея», яка об’єднує численні протестантські церкви. Діючий бразильський
президент Д. Болсонаро досяг широкої підтримки протестантської спільноти
через демонстрацію власної релігійності та жорсткої позиції щодо лгбт-
спільноти [84].
Таким чином, можна зробити висновок, що латиноамериканські
протестанти вирізняються особливим консерватизмом; усвідомлюють свою
єдність та політичну силу, вони готові до швидкої мобілізації для захисту та
просування своїх цінностей. Релігійне вчення грає першочергову роль у
визначенні своєї політичної позиції.

2.3. Православ’я і політика
Погляди православ’я на владу, державу політику та положення церкви
формувались починаючи з часів древнього Риму. Фундамент був закладений за
часів імператорів Юстиніана. Зокрема, з’являється теорія «співзвучності»
56

світської і духовної влади. Ідея «симфонії» духовної і світської влади
відбилася на уявленні про цілі світської і духовної влади. Мета діяльності
Церкви - порятунок безсмертних душ християн, а також захист
непорушності обрядів і священних догматів. Метою світської
імператорської влади було управління грішним тлінним світом. Класична
візантійська формула взаємовідносин між державною і церковною владою
міститься в «Епанагозі» (друга половина IX століття), в якій стверджується
ідея про нерозривне поєднання світської влади і священства подібної до
зв’язку тіла і душі людини. Благоденство держави полягає у їхній згоді
[85].
На відміну від католицизму, православ’я не претендує на світську
владу і залишає за собою лише право бути радником питаннях суспільної
моралі й цінностей. У православній традиції ідеальним політичним
устроєм держави вважається таке, коли головою світської влади є цар-
помазанник Божий [86].
Соціальна доктрина православних церков не має
загальнообов'язкового характеру, тобто кожна православна автокефальна
церква має власне бачення соціальної доктрини і проводить самостійну
політику. При цьому необхідно зазначити, що соціально-політичні ідеї
православних церков не суттєво відрізняються один від одного.
Розглянемо православні спільноти в Російській Федерації.
Найбільша релігійна православна організація на просторі РФ це Російська
православна церква, яка має монопольне положення, хоч і не є державною
церквою.
Погляди Російської Православної Церкви на соціально-політичні
питання та проблеми представлені у посланнях та зверненнях Святійшого
патріарха та Священного синоду, документах Помісних соборів та інших.
У 2000 р. Архієрейським собором Російської Православної Церкви був
прийнятий документ «Основи соціальної концепції Російської
Православної Церкви», в якому представлена позиція Церкви щодо
57

широкого кола питань, що включають і висвітлення бачення взаємовідносин
церкви і держави, церкви та політики. Документ визначив, що завдання церкви
та держави у суспільній сфері різні, при цьому вони повинні діяти спільно та
допомагати один одному у боротьбі за спільне благо. Церква і держава мають
відносну автономію. Церква є вільною і самостійною у своїй діяльності,
дотримується світської лояльності, судить про всі процеси та події з позиції
християнської віри [85].
Російська Православна Церква зростилась з існуючим режимом і надає
йому ідеологічний супровід. Вона вийшла за рамки власне донесення та
інтерпретації морально-етичних норм релігії і активно висловлює свою позицію
з питань політики, економіки, міжнародних відносин. Окрім цього, церква може
звертатися до державної влади з проханням або закликом застосувати силу, що
зазначено у документах РПЦ, однак право вирішення цього питання залишається
за державою [85]. Свою провладність та готовність до насилля часто
висловлюється офіційними представниками церкви. Наприклад, в інтерв’ю
радіостанції «Эхо Москвы» у 2016 році протоієрей РПЦ В. Чаплін заявив, що
навіть Бог прямо санкціонує в майбутньому знищення великого числа людей
щоб навчити інших, і час від часу це варто. Санкціонування знищення на думку
священника має відбуватися згідно волі Божою і волею народу, яка повинна
збігатися з волею влади [87].
Духовенство церкви часто втручається в політичну сферу, а її заяви завжди
спрямовані на підтримання авторитету влади. Яскравим прикладом цього була
звернення члена Синодальної богослужбової комісії В. Васіліка у 2017 році із
закликом не критикувати президента, адже це є гріхом [88].
Увагу привертає наявність ультраконсервативної групи серед вірян РПЦ,
яка відома під назвою «царебожників». Її ідейну основу складає культ
російського імператора Миколи II, якого обожествили члени цієї групи.
Послідовники цього ультраконсервативного крила РПЦ дотримуються
монархічних поглядів, серед них поширений антисемітизм та ксенофобія [89].
58

Парафіяни РПЦ дотримуються консервативних поглядів, зокрема це
стосується традиційних цінностей, серед них відсутні ліберальні
спільноти, а соціально-політична позиція направлена на схвалення дій
влади та підтримки існуючого режиму.
До православного віросповідання в Україні себе відносить 62,3%
населення. З них, 29,8% належать до Православної церкви України (ПЦУ),
21,7% до Української православної церкви Московського патріархату,
43,3% вважають себе просто православними, а 3,7% є вірними Української
православної церкви Київського патріархату. Привертає увагу значна
кількість просто православних, яка безсумнівно свідчить про номінальний
характер віри, про низький рівень знання та слідування приписів релігії. Це
підтверджує і те, що 76,1% з них не виховувалось в релігійному дусі, а
69,5% відвідує релігійні зібрання тільки на свята [44].
Між двома організаціями присутній гострий конфлікт, який бере
початок з утворення Помісної Церкви України в грудні 2018 року – січні
2019 року та надання їй автокефалії Константинопольським патріархатом.
Новостворена церква утворилась внаслідок об’єднання УАПЦ та УПЦ КП.
Українська Церква Московського Патріархату від об’єднання відмовилась
і не визнала автокефалію. Керівництво новоствореної ПЦУ закликало до
переходу громад з УПЦ МП до них чим і спричинило конфлікт.
Варто зауважити, що розколотість українського православ’я
породила значні суперечності, які здебільшого не підтримуються
прихожанами. Це означає, що конфлікт існує головним чином між
церковним керівництвом і не впливає на вірних.
УПЦ МП має автономію в рамках Московського патріархату, але
рухається у напрямку визначеною материнською церквою. Вона
продовжує сприяти розповсюдженню ідеології «русского мира», що
виявляється у заявах про братські народи і нерозривну єдність
православних під проводом Московського патріарха [90]. Це суперечить
декларованій позиції, адже в доктринальних документах підтримується і
59

підкреслюється самобутність національної культури української народу, що
склалися як унікальний набір і стандарт цінностей. Можна зробити висновок, що
Церква балансує між вимогами своє материнської організації і потребою
існування в легальному полі України. В соціальній концепції УПЦ
стверджується, що для християнина нормально бути патріотом. Патріотизм має
виявлятися щодо нації як етнічної спільноти і як спільноти громадян держави.
Православний покликаний любити свою вітчизну, яка має територіальний вимір,
і своїх братів по крові, які живуть по всьому світі. Документом засуджується
агресивний націоналізм, ксенофобія, національна винятковість, міжетнічна
ворожнеча. Пояснюється, що у своїх крайніх проявах ці явища нерідко
спричиняються до обмеження прав осіб і народів, до війн та інших видів
насильства [91].
Свою позицію щодо патріотизму має й ПЦУ, проте вона відрізняється від
УПЦ МП перш за все підтримкою української державності та ідентичності. За
словами Митрополита ПЦУ Епіфанія, в Україні «Церква є частиною центральної
опори суспільства», а «Церкву, яка втрачала свою києвоцентричність, українську
ідентичність, перетворювали на інструмент в руках імперської держави» [92].
Ієрарх каже про патріотизм, який варто розглядати як любов до земної
Батьківщини та всього творіння Божого, яке її населяє та наповнює, а покликання
справжнього християнина – бути патріотом своєї земної Батьківщини, являти в
ній образ Божий та преображати її на шляху до спасіння в Царстві Небесному
[93]. Зважаючи на короткий період свого існування, Помісна Церква України ще
не виробила своєї соціальної концепції і досі перебуває в процесі свого
становлення.
Православна церква України користується підтримкою влади, що
дозволило їй не тільки утворитись, отримати автокефалію, а й укріпити свої
позиції шляхом прийняття громад, що належали до УПЦ МП [94]. Для України
публічна підтримка владою тієї чи іншої церкви не є новиною. Надання переваги
УПЦ МП, УПЦ КП чи з 2018 року ПЦУ відображало політичні позиції перших
осіб держави. Наприклад, УПЦ МП користувалось лояльністю влади за часів
60

президентства В. Януковича, а В. Ющенко на офіційних заходах був з
представниками УПЦ КП. Проте в критичні моменти, православні церкви не раз
займали незалежну від влади позицію. Найяскравішим прикладом цього
була участь семінаристів КПБА і служителів Михайлівського
Золотоверхого монастиря в подіях Євромайдану [95].
Варто згадати, що в Україні існують партії створені на релігійно-
конфесійній основі. До них відносяться Республіканська християнська
партія України, Християнсько-демократична партія України, Соціально-
християнська партія та ін. Проте ці партії не мають підтримки ні серед
віруючих, ні серед громадян. Вони свідчать про приблизні політичні
схильності найбільш активної частини віруючих, але їхнє маргінальне
становище підтверджує думку про те, що значна частина релігійної
спільноти переважно аполітична.
Прихожани усіх православних церков в Україні вважають, що на їхні
політичні переконання не впливає позиція їхньої релігійної організації. Це
вірно лише з погляду самих віруючих, а також щодо значної частини
номінальних віруючих. Для прихожан ПЦУ характерна патріотична
позиція, значна підтримка дій влади, переконання у своїй обраності.
Парафіяни УПЦ МП у більшості випадків погоджуються з думкою, що
росіяни і українці є одним народом [96]. Cеред них поширені ідеї
панславізму, політичні погляди консервативні. В спільноті популярні
різноманітні теорії змови, які мають антидержавний характер і мають
релігійне обґрунтування [97]. Подібні речі не прослідковуються серед
вірних ПЦУ, що також пов’язано з активною просвітницькою позицією її
кліру. Обидві спільноти готові до політичної мобілізації і відстоювання
своїх позицій, що підтверджується численними акціями протесту,
масовими зібраннями [98].

61

Висновки до розділу 2
В цьому розділі ми проаналізували політичні погляди католицьких,
протестантських спільнот в Європі, США та Латинській Америці, де ці конфесії
мають найбільше поширення.
Для європейських католиків християнсько-демократичні чи соціал-
християнські ідеї цілком відповідають їх політичним потребам, і на їхню думку
найкраще співвідносяться з настановами і догматами віри. Умовно поділивши
католиків на ліберальних і консервативних, можна виявити певні розбіжності у
їхніх політичних поглядах. Ліберальна група схильна до толерантності, зокрема
допускати, ті речі, які не схвалюються чи забороняються заборонені релігією.
Наприклад, сприйняття одностатевих шлюбів як допустимих, поблажливе
ставлення до Церкви свідчить про зменшення релігійності у європейських
віруючих, поширення індивідуальної інтерпретації настанов віри. Це, а також
зменшення авторитету духовенства вказує на те, що релігія дедалі більше
виконує лише сенсоутворюючу функцію, а сам світогляд стає більш
філософським з науковою картиною світу.
Існування в Польщі доволі потужної за своїм впливом
правоконсервативної групи католиків є особливістю цієї країни. Їхній світогляд
відрізняється догматичністю, антагоністичним сприйняттям чужого,
ультраконсервативними цінностями, які ця група готова рішуче відстоювати.
Використання популістичними та правими політичними силами християнської
риторики, апелювання до релігії, не знаходить широкого відклику серед
релігійних спільнот. Використання християнства у риториці не вказує на те, що
право-популістські ідеї знаходять схвалення у релігійних спільнотах. Певні
групи можуть симпатизувати подібним поглядам, але їхня наявність в світогляді
є сумнівним, адже ці переконання є принесеними ззовні і здебільшого не мають
релігійної мотивації. Варто розуміти, що релігійний світогляд християнства не
тотожний національній винятковості, ксенофобії, націоналізму, мігрантофобії,
ісламофобії, євроскептицизму чи антиглобалізму.
62

Переважна більшість протестантських спільнот мають досить
провладні позиції, хоч і дотримується принципу нейтралітету. Їхня точка
зору виводиться з буквального трактування Нового Заповіту, а саме Листа
до римлян, який наказує підкорюватись владі.
У Європі фіксується зникнення антагонізму між католиками і
протестантами, який був визначальним протягом довгого періоду історії
Європи. Помітна тенденція до об’єднання на засадах загальних
християнських цінностей, ідеї християнської цивілізації. Позиція
католицької церкви щодо подібного «політичного екуменізму» не береться
до уваги. Подібна ситуація спостерігається і в Латинській Америці.
Православні спільноти відрізняються своїм соціальним
консерватизмом, патріотизмом, підтримкою дій влади серед кліру і
захистом традиційних цінностей. Українське православне середовище
відзначене організаційним та світоглядним протистоянням. Віряни
Помісної церкви мають проукраїнську позицію, в той час як послідовники
УПЦ МП вважають себе пригнобленою церквою і здебільшого сповідують
проросійські погляди. На відміну від європейських католиків чи
протестантів, православні в РФ та Україні не утворюють політичних партій
за релігійно-конфесійною ознакою.
Усі зазначені релігійні спільноти не повністю спираються на релігію
в політичних переконаннях, що прослідковується в програмах
християнських політичних партій. Незважаючи на те, що вони декларують
християнські цінності, релігійне вчення дедалі більше вихолощується та не
береться до уваги в суспільному житті.

63

РОЗДІЛ 3 ПОЛІТИЧНИЙ ВИМІР ІСЛАМУ

Іслам з’явився на початку VII ст. н.е. і з того часу динамічно розвивається,
охоплюючи все більше людей та поширюючись на нові території. Нині
чисельність мусульман складає 1,5 млрд осіб, і за прогнозами, досягне 2,7 млрд
до 2050 року [99].
Метою мусульманина, подібно до християнства, є служіння Богу, втілення
його настанов і наближення до його милості. П. Кирюшко слушно зауважує, що
політика в ісламі не відокремлена від віри, а іслам не є ізольованою системою
догм і настанов, він нероздільний з політичними явищами [100, с. 10].
Політичний іслам є ніщо інше як діяльність спрямована на утворення держави
на засадах ісламу, поширення та ствердження ісламу у регіоні та світі. Ця
діяльність розуміється мусульманами як виконання прямого наказу
Всевишнього.
Іслам чітко вказує на необхідність встановлювати правління за нормами
шаріату та відкидає підкорення іншій владі. Всі мусульманські течії
дотримуються думки, що у спільноти має бути імам або релігійний лідер. Суніти
стверджують, що імамом може стати будь-який праведний мусульманин, який
походить з пророчого племені Курейш. Пізніше норма про походження від
курейшитів не виконувалась, і в період Османської імперії халіфами були
турецькі султани. Імам може бути обраний авторитетними вченими або
призначений діючим лідером. Імам не вважається бездоганним і за певних
обставин може бути усунутий від посади. Він не обов’язково повинен бути
релігієзнавцем чи воїном. Уся юридична влада в суспільстві походить від нього,
оскільки імам є наступником Пророка (халіфа) і командувачем правовірних.
Шиїти дотримуються іншої думки щодо цього питання, і вважають гідними
влади лише нащадків сім’ї пророка по лінії імама Алі ібн Абу Таліба, яких
називають Ахль аль-Бейт [101, с. 15]. Усі течії погоджуються, що верховною
владою володіє тільки Аллах, а імам виконує функції і обов’язки виключно в
рамках шаріату, який діє як аналог конституції.
64

Концепція імамату, ширше держави (халіфату), в ісламі доволі
неоднозначна. Авторитетний теолог аль-Маварді писав, що сутність імамату – це
правонаступництво пророчої місії по підтримці віри та контролю за землею [102,
с. 5]. Дотримуючись поглядів аль-Маварді, сунітські богослови також вважають,
що встановлення халіфату є необхідністю і обов'язком, який накладається як на
лідера ісламської держави, так і на всіх мусульман. Усі погоджуються, що має
бути імам на чолі халіфату, але немає однозначної відповіді на те, якою має бути
форма правління, яким чином обирати імама (халіфа) і організовувати державу.
Шиїти відмовились від побудови халіфату через відсутність імаму, за винятком
ісмаїлітів та зейдитів, і розробляли свої концепції щодо організації держави.
За весь час існувало 4 халіфати – Праведний, Омеядський, Аббасидський
та Османський. Розпуск останнього інституту халіфату в 1924 році позначило
початок кризи в мусульманському світі, яка триває дотепер. Цим пояснюється
популярність ідей створення ісламської держави, відновлення халіфату чим
користуються різні політичні сили. Сучасні богослови (сунітські), враховуючи
історію еволюції ісламської державності та суверенітету під впливом
об'єктивних політичних обставин та напрацювання видатних представників
середньовічного фікху (ісламського права), прийшли до висновку, що ісламська
влада може бути реалізована у вигляді єдиного халіфату як прикладу праведних
халіфів (халіфат на шляху пророцтва). Проте інші моделі влади також є
прийнятними, і за певних політичних обставин навіть необхідними, якщо вони
здатні задовольнити цілі халіфату, а саме захист релігії та адміністрування. На
їхню думку, ідея про те, що іслам не може знайти своє місце без халіфату є
невірною [103].
В ісламі закладений важливий принцип територіального поділу світу, який
має принциповий вплив на світобачення усіх мусульман і підкріплює віру у
винятковість його послідовників. Йдеться про поділ світу на дві частини, одна з
яких є землею ісламу (дар уль іслам), а інша – територія війни (дар уль харб). Це
положення визначає, що земля одного разу перейшовши під владу мусульман,
зберігає цей статус довічно, навіть якщо була втрачена. Згідно цього принципу,
65

ті землі, які не перебувають під владою легітимної (за ісламськими мірками)
територію вважаються окупованими. Як ми побачимо далі, цей підхід посяде
важливе місце в ідеології певних спільнот.
У сучасній ісламській думці досі триває полеміка щодо концепції «аль-
валя валь-бара» (прихильність і зречення). Салафіти застосовують цю
концепцію, щоб стверджувати, що Аллах і Пророк наказали вірянам зберігати
свою любов і дружбу для мусульман і відмежуватися від невірних, уникати
наслідування їхніх вірувань і звичаїв. Концепція еволюціонувала і стала опорою
віровчення салафітів, виправдовуючи їхній заклик зменшувати взаємодію
мусульман з невірними, а також обмежувати інтеграцію неісламських норм у
мусульманські суспільства. Шиїти розуміють цю концепцію як прихильність до
імама Алі і всього, що з ним пов’язане, і ненависть до його противників.
Іслам має своє вчення щодо суспільно-політичної сфери, яке відрізняється
від таких у християнстві, і полягає в поєднанні світської і духовної влади в одній
особі, обов’язку для вірних встановлювати ісламське правління і керуватись
нормами шаріату.

3.1. Сунізм і політика
Сунізм – найчисельніший напрям в ісламі, за різними оцінками близько 85-
90% мусульман відносяться до нього. У сунізмі немає чіткого поділу на окремі
напрями, проте він не є однорідним, і в ньому можна виокремити ряд релігійно-
ідеологічних течій, які ми і розберемо.
Переважна більшість мусульман-сунітів відносяться до чотирьох
релігійно-правових шкіл (мазхабів), і двох теологічних шкіл віровчення –
ашарітської і матуридитської. Їх часто називають «поміркованим» або
«традиційним» ісламом, протиставляючи іншим течіям. На сьогодні серед
значної частини сунітських теологів набуває поширення концепція аль-васатия,
яка покликана укріпити ісламські цінності серед широких верств населення,
сформувати атмосферу толерантності та взаємоповаги у відношеннях з
66

немусульманами, а також узгодити норми ісламу з західними нормами, де це
необхідно.
Ідею аль-васатиї розвивали в своїх роботах Мухаммад Абдух та Мухаммад
Рашид Рідда. Цю концепцію на сьогодні підтримують вчені-юристи, переважно
випускники університету Аль-Азхар, та ісламістські активісти. Найбільш
впливовим ідеологом аль-васатиї залишається Юсуф аль-Кардаві, єгипетський
юрист та колишній член єгипетських Братів-мусульман.
Ця концепція виводиться з 143 аяту другої сури Корану: «Так ми
спрямували вашу громаду на середній шлях» [104, с 16]. Згідно аль-васатиї іслам
має бути релігією, яка гармонізує права та обов'язки, індивідуалізм та
колективізм, матеріалізм та духовність, ідеали та реальність, безперервність та
зміни [105, с. 26]. Її послідовники вважають свою позицію центристською,
відмежовуючись від тих мусульман, які сліпо імітують Захід, і тих, які слідують
традиціям і утримуються від іджтихаду (незалежної юридичної думки).
Прихильники цієї концепції переконані, що головною загрозою є втрата
ісламської ідентичності, що зробить іслам непотрібним. Вони підкреслюють
необхідність науково-технічного прогресу, емансипації жінок у деяких
соціальних сферах та культурної незалежності від Заходу. Спираючись на
ісламську модерністську традицію, вони прагнуть відродити мусульманські
суспільства та ісламське право шляхом переосмислення сучасних практик в
контексті шаріату [105, с. 26].
Прихильники аль-васатиї відкидають салафітське розуміння аль-валя-
валь-бара. На чолі з випускниками впливового університету Аль-Азхар та
мислителів афілійованих з Братами-мусульманами, прихильники цієї концепції
виступають за прагматичне застосування ісламського права, підкреслюють
сумісність ісламу з сучасною наукою та необхідність бути відкритими для світу.
Подібне реформаторство отримує опір серед більш консервативної
частини мусульман, але й вони частково погоджуються з окремими її
положеннями. Однією з причин цієї лібералізації стало збільшення кількості
мусульман в країнах західної Європи, і відповідно постала потреба забезпечити
67

баланс інтересів і мирне співжиття мусульман у іншому культурному
середовищі. Окрім цього, в поширенні цієї концепції «серединного шляху»
зацікавлена влада у власне мусульманських країнах, задля укріплення своїх
позицій і попередження появи протестних настроїв через ті дії уряду, які можуть
викликати невдоволення. Особливих успіхів досягли Індонезія, Єгипет, Кувейт,
Йорданія, Чад, де ця концепція має урядову підтримку. Цікавим є той факт, що
одним із перших, хто проголосив принцип поміркованості, була організація
«Брати-мусульмани».
Сучасні богослови дозволяють участь у виборах та демократичному
процесі, що свідчить про поступову лібералізацію поглядів і їхню адаптацію до
умов життя. Наприклад, авторитетний муфтій з Великої Британії Мухаммад аль-
Кавсарі на питання про допустимість голосування для мусульман відповів, що
процес голосування в немусульманських демократичних країнах не заснований
на релігійних ідеологіях, а вибори не виграються чи програються на основі
релігії. Тому голосування за конкретного кандидата чи партії в
немусульманських країнах є допустимим, і не вважається гріхом або виявом
невір’я. Муфтій додає, що голосування не обов'язково означає, що виборець
повністю погоджується з переконаннями та ідеологіями кандидата, адже намір
полягає в тому, що кандидат (або партія) буде допомагати всій громаді [107].
Думка про допустимість і навіть корисність участі у виборах поширена серед
більшості богословів, і знаходить підтримку у спільноти.
Цікавим є приклад Туреччини, в якій відбувається процес політизації
релігії, а очолює цей процес правляча партія Справедливості й Розвитку, лідером
якої зараз є президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган. Ця політична сила
спочатку декларувала західні цінності, проте змінила свій курс на проведення
консервативної політики. В своїх діях вона подібна до відомої нам польскої
партії PiS (Право і справедливість) і теж використовує антизахідну популістську
риторику, адаптовану до турецьких реалій та апелює до найбільш
консервативної частини населення. Як і PiS, правляча турецька партія
користується підтримкою релігійних лідерів. Ісламська риторика Ердогана тісно
68

пов’язана з пантюркським проєктом «Великий Туран» та збільшеннням ролі
Туреччини в регіональній політиці, тому в цьому випадку йдеться про чергову
інструменталізацію релігії і мобілізацію вірян для досягнення політичних цілей.
На Близькому Сході майже всі партії декларують ісламські цінності, навіть
якщо вони стоять на позиціях секуляризму. Винятки складають організації
релігійних та етнічних меншин. Такою, наприклад, є ліванська партія «Катаїб»,
яка об’єднує ліванських християн-маронітів. Різниця між існуючими партіями
полягає у ліберальності їхніх поглядів та демократичності. Уваги заслуговує той
факт, що найчастіше політичні сили, частина з яких вважаються ісламістськими,
виступають за демократизацію і є пропонентами відповідних реформ. У цьому
контексті можна навести приклад з туніської політики. Туніська партія «Ан-
Нахда», яка є консервативною ісламською політичною силою і була довгий час
забороненою, з початку свого заснування декларувала прихильність до
плюралізму і демократичних принципів, а в період після Арабської весни, стала
однією з найбільших партій в парламентській коаліції і сприяла демократичному
транзиту влади. Схожим чином діяла Партія «Справедливості і розвитку» в
Марокко. Подібної думки дотримується відомий французький сходознавець
Франсуа Бурге, який в книзі «Understanding of Political Islam» пише, що
передумовою довгоочікуваного демократичного транзиту є інтеграція ісламістів
до політичної сфери, а не їх виключення. Також він наголошує, що варто
відмовитись від думки замінити їх якоюсь гіпотетичною третьою силою. Тим
більше варто відкинути сподівання, що вони зникнуть самі. Борге підкреслює,
що іслам – це те, що бажає більшість мусульман. Всупереч твердженням
політичних гравців і зовнішніх спостерігачів, «ісламський орієнтир» жодним
чином не є догматичним, недійсним глухим кутом, відірваний від історії чи
несприйнятливий до змін. Як і всі догми, як сакральне і профанне, іслам стає
земною реальністю лише через свою соціальну артикуляцію, тобто, як наслідок
людського посередництва [108, с. 230].
В цьому контексті, вірною є думка М. Кирюшко, який пише, що
політичний іслам набуває радикалізованих форм у разі, коли не має можливості
69

рухатися до своєї мети за допомогою легальних засобів та коли це явище вороже
сприймається соціальним оточенням та навмисно стигматизується [100]. Це
означає, що іслам сам по собі не є загрозою, проте він має механізм самозахисту,
який виявляється у радикальному політичному ісламі, коли відсутні умови для
його нормального функціонування.
В цьому контексті потребує згадки досвід Сомалі. На територіях, які не
контролювались урядом, державні функції взяли на себе шаріатські суди. Згодом
вони утворили Союз ісламських судів. Користуючись релігійними нормами для
правосуддя та контролю за правопорядком, вони змогли стабілізувати ситуацію
на підконтрольній території, не встановлюючи державних інституцій. На нашу
думку, подібна ситуація свідчить про те, що релігія може виступати в
стабілізуючій ролі, а релігійні організації разом із спільнотами можуть брати на
себе державні функції в умовах фактичної відсутності держави чи її слабкості.
Прагнення мусульманської більшості до об’єднання сьогодні має
глобальний характер, що виражається в існування таких організацій як Всесвітня
Ісламська Ліга, Всесвітній ісламський конгрес, Організація ісламського
співробітництва тощо. Вони втілюють в собі прагнення мусульман до ісламської
солідарності в соціальній, економічній і політичній сферах.
Салафізм (саляфія) – впливова течія всередині сунітського ісламу, яка
підкреслює необхідність наслідувати перші три покоління праведних мусульман
(Салаф аль-Саліх) у кожному аспекті свого життя через суворе дотримання
Корану й Сунни [109, с. 208–209].
Теоретичну базу салафізму складають праці Ахмада ібн Ханбаля, Ісмаїла
аль-Бухарі, Мусліма ібн аль-Хаджажа, ібн Теймії, Мухаммада ібн Абд аль-
Ваххаба. В XVIII столітті салафізм отримав нове дихання, що пов’язується з
діяльністю Мухаммада ібн Абдуль Ваххаба на Аравійському півострові, яка
стала відома під назвою «недждійський заклик». Послідовників вчення Абдуль
Ваххаба називають вахабітами, проте самі віряни надають перевагу назві
«салафіти».
70

У ХХ столітті розвиток ідей салафізму пов’язують з такими ідеологами, як
Абу аль-Аля Маудуді, аль-Альбані, Ібн Баз, аль-Усеймін тощо. На сьогоднішній
день, салафізм у вахабітській інтерпретації є державною релігією Саудівської
Аравії. Вахабізм як саудівська версія салафізму вирізняється тим, що він
обгрунтовує права королівської родини Саудів на престол і надає їм статус
лідерів сунітського світу. З цим положенням не погоджуються як теологи
традиційного сунізму, так і салафітські авторитети.
Послідовники салафізму мають специфічні погляди на політику, які стали
підґрунтям для появи різноманітних внутрішніх течій та релігійно-політичних
організацій. Розбіжності серед салафітського руху щодо політичної участі
призвели до появи течії мадхалітів, фундатором якої є Рабі аль-Мадхалі. Як і інші
салафіти, вони закликають очистити іслам від нововведень (бідаа).
Поява секти «мадхалія» - це вимушений крок влади Саудівської Аравії для
уникнення появи противників серед релігійної спільноти, укріплення влади
королівської родини та забезпечення країни від проблем на міжнародній арені.
Тим не менше, значного поширення мадхаліти набули на всьому Близькому
Сході. Завдяки своїй конформістській позиції вони вільно почували себе в
авторитарних режимах, і користувались прихильністю влади. Яскравим
прикладом цього стало рішення влади Саудівської Аравії про допуск на
територію країни американських військ. В той час, як частина вчених виступила
проти цього, група аль-Мадхалі підтримала рішення влади. Непримиренні
противники цього рішення врешті утворили групу сурурітів на чолі з
Мухаммадом ас-Сурурі.
Салафіти поширені в багатьох країнах Європи, Близького Сходу та Азії.
Вони зазвичай утворюють закриті спільноти, намагаються якомога менше
взаємодіяти з інститутами держави, особливо це стосується правосуддя.
Наприклад, у Великій Британії офіційно діє близько сотні шаріатських судів
[110], неофіційна цифра набагато більша, і незареєстровані суди створені
переважно салафітами. Подібне відокремлення і автономність, зумовлена, перш
71

за все, салафітським трактуванням релігії, переконанням у забороненості
взаємодіяти з органами неісламської влади.
Салафітський джихадизм – найрадикальніша спільнота серед салафізму, і
водночас найменш чисельна. Відмінність від інших напрямів салафізму полягає
у особливому трактуванні приписів релігії. Джихадисти переконані у
необхідності вести наступальну війну проти невірних, до яких часто зараховують
і мусульман інших течій. Вже згаданий принцип щодо статусу територій в ісламі
в джихадистській інтерпретації набуває першочергового значення. Ідею
наступального джихаду розробив один з головних ідеологів і співзасновників
«Братів-мусульман» Саїд Кутб. У книгах «Віхи на шляху до Аллаха», Кутб
обгрунтував необхідність наступального джихаду для звільнення окупованих
ісламських земель [111, с. 66-70]. В традиційній сунітській традиції концепція
джихаду набагато ширша ніж збройна боротьба, і означає, перш за все,
прикладання зусиль в духовному становленні. Проте, на думку Саїда Кутба, для
досягнення поставленої мети тільки військовий шлях був одним з найкращих.
Незайвим буде нагадати, що Саїд Кутб серед значної частини мусульман
вважається мучеником, а його риторика спрямовувалась перш за все проти
колоніального панування та авторитарного режиму Абдель Насера в Єгипті.
«Брати-мусульмани» – найстаріша організація на ісламістському полі.
Вона сприяла перетворенню ісламу в політичну ідеологію, а з її дочірніх
організацій та рухів, що виросли на цій платформі, постали як відомі легальні
партіями (Партія Справедливості і розвитку, Ан-Нахда), так і заборонені
угруповання. Члени цієї організації діють в Алжирі, Єгипті, Філіппінах, Судані,
Афганістані, Йорданії, Кувейті, країнах Західної та Східної Європи, де вони
знаходять політичний притулок від переслідувань. Як зазначалось вище, сама
організація «Братів-мусульман» з часом відмовилась від збройного
протистояння і почала притримуватись принципу «аль-васатиї».
Саїд Кутб сформулював положення, що джихад - це вічна боротьба, а
ісламська держава та шаріат - це дві основні цілі [111, с. 75]. Саме ці ідеї були
покладені в основу джихадистських організацій, які абсолютизували концепцію
72

наступального джихаду. Серед них можна згадати єгипетську організацію Ансар
аль-Сунна, міжнародне угрупування «Аль-Каїда» та організацію «Ісламська
Держава», яка стала відомою своїм проголошенням халіфату на територіях Сирії
та Іраку. Окрім цього, ідеологію подібних організацій визначає розроблений
Кутбом концепт джахілії, яким він позначає всі практики, що протирічать
ісламському погляду. Це мало безпосередні наслідки для світобачення усіх
ісламістських спільнот. Слідуючи Кутбу, будь-яке суспільство було або
ісламським, або не-ісламським, тобто світом джахілії. Ціллю було очистити
суспільство від практик джахілії. Розвиваючи свою ідею, Кутб оголошує
невірними тих мусульман, які не слідують у всьому приписам Корану і
піддаються джахілії [111, c.144, 247]. Таким чином, ідея, яка мала б привести до
об'єднання мусульман, навпаки ще більше розділяла його.
Неможливо обійти феномен руху «Талібан», який у серпні 2021 захопив
владу в Афганістані і проголосив про створення Ісламського Емірату
Афганістан. На відміну від вищезгаданих організацій, рух Талібан не є
салафітським, а його послідовники сповідують сунітський іслам у інтерпретації
матуридитської школи віровчення і є послідовниками ханафітського мазхабу.
Погляди його членів по суті є ортодоксальними, оскільки виражають ісламські
вимоги щодо легітимного правління. Незважаючи на це, феномен Талібану, за
умови збереження існуючих тенденцій, можливий лише в Афганістані, адже його
ідеологи і лідери є продуктом збереженої системи традиційного навчання
ісламських теологів, якої більше не існує в Середній Азії, а ядро руху складає
народ пуштунів з давньої історією державності і визвольних повстань.
Варто зазначити, що погляди Талібану поділяє значна частина мусульман
Середньої Азії, де на сьогодні існують авторитарні режими, які придушують
будь-яке інакомислення. Йдеться в першу чергу про Таджикистан, Узбекистан,
Киргизстан і Туркменістан. В кожній з цій країн діють члени заборонених
угруповань, а підтримувані владою духовні управління не користуються довірою
чи авторитетом. В умовах недемократичного правління і відсутності реальної
опозиції, ісламістські організації стають точкою збору всіх невдоволених, а
73

приголомшливий успіх Талібану в Афганістані сприяє поширенню
проісламістських настроїв. Наприклад, в 2015 році Міністерство юстиції
Таджикистану відізвало реєстрацію Партії Ісламського Відродження
Таджикистану, яка залишалась єдиною великою партією серед несистемної
опозиції і виступала за демократизацію, захист прав і свобод населення,
прозорість електоральних процесів. В 2019 році партія була оголошена
терористичною організацією, а її члени підлягали арешту. За звітом Freedom
House, утиски стосуються і релігійних свобод, зокрема чоловікам, заборонено
носити бороди, а жінкам дотримуватись приписів релігії щодо одягу і
відвідувати мечеті [112], що підсилює протестні рухи і стає ґрунтом для
радикалізації.
Окремої згадки заслуговує організація «Хізб ут Тахрір аль-ісламія» (Партія
ісламського визволення). Ця структура була створена в 1953 році Такіюддіном
Набахані. Вона діє в основному в країнах Ближнього і Середнього Сходу,
Європи, нині набула поширення і в деяких країнах пострадянського простору. За
мету своєї діяльності партія ставить встановлення ісламського правління на
основі шаріату. Свою місію організація бачить у протистоянні американському
імперіалізму та поширенню ісламської ідеології. На відміну від інших політично-
конфесійних організацій, «Хізб ут-Тахрір» не обмежується якось одною течією
ісламу, а апелює до всіх мусульман та використовує виключно легальні методи
досягнення своїх цілей. При цьому, на думку Європейського суду з прав людини,
«Хізб ут-Тахрір» не є виключно мирною організацією, а пропоновані нею зміни
в конституційній лад держав (наприклад, введення різних правових систем для
послідовників різних релігій) несумісні з принципами демократичного
суспільства, а сама організація відмовляється від участі в демократичному
процесі для досягнення влади [113]. Погляди прихильників цієї організації
фундаменталістські, оскільки бажають відновлення ісламської держави,
антикапіталістичні та антиглобалістські. Серед них домінують пацифістські
переконання.
74

В Україні мусульмани є меншиною і складають близько 1% населення [44].
Найбільшими організаціями українських мусульман є Духовне управління
мусульман України, ДУМУ «УММА» та Духовне управління мусульман Криму,
яке об’єднує кримських татар. Українські мусульмани дотримуються згаданої
концепції аль-васатиї та ісламських цінностей, мають здебільшого проукраїнські
погляди, що постійно підтверджують заяви офіційних лідерів [114; 115], проте
утримуються від активної участі в політичному житті. Зважаючи на невелике
число послідовників, мусульмани залишаються маргінальною спільнотою.
Сунітський іслам є найпоширенішим напрямком цієї релігії і
характеризується своєю неоднорідністю. Сунітська більшість підтримує
демократичні перетворення, одним з виявом цього стала Арабська весна, а
релігійні цінності та норми залишаються непорушним авторитетом. Концепція
аль-васатия є прикладом впровадження принципів ісламу в суспільне життя та
способом його адаптації до вимог часу, не змінюючи його основних положень.
Окремо існують радикальні течії, які не можуть похвалитись великою кількістю
послідовників, проте є активними гравцями в міжнародній та внутрішній
політиці. Фундаменталізм салафізму відбивається на поглядах його членів, які
бажають відновлення ісламського правління та впровадження власних суворих
інтерпретацій норм шаріату.

3.2. Політичні переконання шиїтських спільнот
Шиїзм виробив своє вчення щодо питань влади, держави і суспільних
відносин. Погляди різних напрямків шиїзму часто відрізняються один від одного
проте вони спільні у визнанні права на владу нащадків роду Алі ібн Абу Талеба.
Принцип виборності шиїти не визнають, а на наступного імама має вказати
попередній. Відмінності накопичувались протягом історії, особливо коли
поставала потреба обирати нового імама. Так розійшлись на дві групи шиїти при
визнанні особи сьомого імама, утворивши течії двонадесятників (імамітів) і
ісмаїлітів. Існаашаріти (інша назва двонадесятників) визнають лише дванадцять
75

імамів із роду Алі ібн Абу Таліба, вважаючи останнього імама «прихованим».
Ісмаїліти відрізняються тим, що сьомим імамом визнали не Мусу аль-Казима як
двонадесятники, а Ісмаїла ібн Джафара, від якого вони і продовжують лінію
імамів [116, c. 41-47].
Протягом всієї історії відношення до ісмаїлітів було негативним, а їх й до
сьогодні вважають крайніми шиїтами-сектантами, що позначилось на їхніх
поглядах. На сьогоднішній день існує дві секти ісмаїлітів – нізарітська і
мусталітська. Останні складаються з розрізнених груп на Близькому сході та
Індії. Нізаритська гілка є найчисельнішою, проте не перевищує 15 млн [117], а
імамом вважається Ага Хан. Ісмаїліти трактують роль імама в теперішніх умовах
інакше ніж раніше. За словами 49-го імама ісмаїлітів Ага Хана, ісмаїлітський
імамат є наднаціональним суб'єктом, що представляє правонаступництво
імамату з часів пророка Мухаммада [117]. Роль імама є духовною, а не
політичною, так як в наш час імами не правлять на жодній території. Його влада
зараз полягає в тлумаченні релігії. Зважаючи на те, що імам офіційно не має
реальної влади, серед ісмаїлітського середовища пропагуються західні цінності,
що включають толерантність, демократичні переконання. За своїми політичними
переконаннями ісмаїліт не відрізняється від пересічного громадянина країни
свого проживання, проте для них характерна політична пасивність і закритість в
рамках своєї общини, особливо якщо суспільство негативно ставиться до
послідовників ісмаїлізму.
Двунадесятники є найчисельнішою шиїтською спільнотою, і часто
ототожнюється з шиїзмом взагалі. Найбільше членів цієї спільноти проживає в
Ірані, який є центром світового шиїзму, і єдиною країною, де шиїтський іслам
має статус державної релігії. Окрім Ірану, існаашарити поширені в
Азербайджані, Лівані, південному Іраку, Пакистані, Афганістані, Індії, а їхня
загальна чисельність досягає 150 млн осіб (станом на 2009 рік) [118].
Шиїзм став домінуючою течією ісламу на території сучасного Ірану.
Історично, основною етнічною групою, які його сповідували, були перси (зараз
іранці), що не могло не відбитись на самій релігії. Ще Ібн Хазм, відомий полеміст
76

і теолог XI століття, у своїй праці «Книга про вивчення релігій, єресей і сект»
підмітив, що перси перейшли у шиїзм, щоб не уподібнюватись завойовникам
арабам, яких вони, як і всі інші народи, вважали рабами [119, с. 273]. Поширенню
шиїзму і його перетворенню на частину національної ідентичності сприяла
Сефевідська династія, яка використала існааширитську течію для легітимації
свого правління [116, с. 155-157]. Окрім цього, шиїзм несе в собі етос
жертовності, пов’язаної з поразкою та загибеллю Хасана й Хусейна, синів імама
Алі, в боротьбі за владу. Це знайшло свій вияв в обрядах, а також у світогляді
шиїтів двонадесятників, які сприймають відчуття свого приниженого стану
випробуванням від Бога. Зокрема ідея виключності шиїтів знаходить свій вияв у
іранському націоналізмі, в якому гордість за імперське перське минуле
переплітається з ісламською ідентичністю. Міжнародна ізоляція Ірану і його
сучасне положення сприймається як вияв несправедливості оточуючого світу, і
підсилює відчуття жертви. Значну роль відіграла Іранська революція, яка
привела до встановлення теократичного режиму на чолі з аятолою, і перетворила
існаашаритський шиїзм на потужну політичну ідеологію. Згідно вчення імамітів,
останній імам незримо присутній на Землі, відповідно нема потреби обирати
імама, а релігійно-правові рішення можуть виноситись авторитетними вченими
– аятоллами. Ідеолог і лідер Іранської революції аятолла Р. Хомейні розробив
концепцію ісламської держави – вілаят аль-факіх, якою мали керуватись шиїти-
двонадесятники. Її суть полягала, що світська і духовна влада знову
об’єднувались, а уособлював її верховний правитель – марджа [120, с. 58]. Згідно
цієї концепції, форма державного устрою могла бути будь-якою залежно від
потреб часу.
Одним з активних акторів войовничого шиїзму у світі є ліванська
організація Хізболла, яка має великий вплив як у Лівані, так і за його межами.
Вона тісно пов’язана з Іраном, і проводить в життя ідеали Іранської революції,
які і визначають її політичну спрямованість [121, с. 159–160].
Зейдити – третя велика група шиїтів, які проживають в Ємені, і складають
45% його населення. Зейдити відкинули вчення про таємного імама, і виробили
77

своє бачення політичного устрою. Імамом у зейдитів може стати будь-який
нащадок чоловічої статі в роду Хасана і Хусейна (сини Алі та Фатіми).
Претендент має бути навчений ісламському праву, повнолітнім, здоровим, і
успішним воїном, який здатний провести успішне повстання проти тирана, щоб
захистити вимоги общини і своєї сім’ї [116, с. 46-47]. Зейдизм складає важливу
частину національної ідентичності єменців-шиїтів. У Ємені існував зейдитський
імамат до 1962 року, а його втрата дала поштовх до появи руху «Ансар Аллах»,
який об’єднав зейдитів у боротьбі за владу. Ключову роль у відновленні
зейдитської традиції зіграв Хуссейн аль-Хуті, тому зейдитів часто називають
хуситами. На сьогоднішній день в Ємені триває громадянська війна, в якій
зейдитський рух займає важливе положення.
Ідеологія і догматика руху «Ансар Аллах» визначається особливостями
традиційного для Ємену вчення зейдитів-хадавітів, послідовників релігійно-
правової школи першого зейдитського імама Ємену Аль-Хаді, який правив в X
столітті. Арабський націоналізм – невід'ємна частина ідеології хуситів, для яких
відгалуження шиїзму – зейдизм також є «істинним арабським шиїзмом» і, по
суті, єменською національною релігією, а самі зейдити – «врятованою
громадою».
Вищеперераховане сформувало політичні погляди шиїтів, які
характеризуються націоналізмом, відчуттям виключності і моральної переваги.
У той час як ісмаїліти відмовились від побудови власної держави і надають
перевагу західним моделям влади, зейдити та двонадесятники продовжують
відстоювати свої концепції. Більш того, послідовники існааашаризму вважають
шиїтський Іран центром протистояння західному імперіалізму, злу і
несправедливості взагалі.

78

Висновки до розділу 3
З самого зародження іслам тісно переплітається з суспільно-політичним
життям, детально регламентуючи його. На сьогодні іслам повністю зберігає свій
вплив в країнах Близького й Середнього Сходу, Північної та Центральної
Африки, Азії та інших регіонах світу, де є мусульманські спільноти. Незважаючи
на підйом націоналізму в XX ст., іслам зберіг свої позиції, а ідеї братерства вірян
та ісламської держави набувають дедалі більшої популярності. Як наслідок,
мусульмани суніти ставлять релігійну ідентичність на перше місце, а
національна приналежність посідає друге. Можна стверджувати, що в XXI ст. ці
тенденції лише підсиляться, а виникнення нових нових державних та
міждержавних утворень на ідеях панісламізму будуть виявом бажань
мусульманської більшості. Шиїтська спільнота тісно пов’язує своє
віросповідання з національною ідентичністю, схильна до націоналізму, декларує
готовність захищати ідеали шиїзму і свій спосіб життя. Винятком є ісмаїліти, які
є меншиною у всіх країнах світу, і були змушені адаптувати свої погляди до умов
проживання, відмовитись від політичної влади імаму, і зайняти прозахідні
позиції.
Мусульманська спільнота характеризується неоднорідністю, серед неї є як
помірковані консервативні елементи, так і ліберальні групи. Також існують
аполітичні спільноти, а феномен номінального вірянина присутній і серед
мусульман. Їх усіх поєднує бачення виключності і універсальності ісламських
цінностей і моделі правління, підтримка релігійних моральних норм, що
виражається у неприйнятті ліберальних цінностей, захисті традиційної сім’ї та
ісламського способу життя. Серед мусульманської спільноти поширені
найрізноманітніші погляди ідеологічного спектру, проте всі вони єдині у
підтримці ісламських цінностей, значна частина виступає за правління згідно
шаріатських норм, що втілено в конституціях багатьох мусульманських країн, а
концепція аль-васатиї здобула найбільшу підтримку. Всупереч стереотипам,
мусульмани в країнах Близького Сходу, Європи та Азії мають демократичні
79

стремління і бажають поєднання політичної свободи з ціннісними та моральними
нормами релігії.
Відсутність халіфа з 1922 р. породила серйозні суперечки серед
мусульман-сунітів. Так як наявність головного імама є релігійним обов’язком
для мусульман, це дало поштовх до пошуку прийнятного рішення цієї проблеми.
Окрім цього, складна соціальна-економічна ситуація, політична нестабільність,
колоніальне минуле і відсутність єдності серед мусульманських країн стали
каталізатором появи радикальних релігійних рухів, що ставили своєю метою
об’єднання мусульман в одну державу. Брати-мусульмани, Хізб ут-Тахрір, ІД,
Аль-Каїда, Талібан, Джамаат-аль-ісламія та безліч інших організацій стали
виявом цієї активізації. Світогляд їхніх послідовників є найповніше відповідає
релігійному типу. Вони сповідують ультраконсервативні цінності, відстоюють
теократичне правління. Світ розглядається ними як поле битви між силами
єдинобожників і невірних. За винятком Хізб-ут Тахрір, чиї послідовники готові
до боротьби за свої переконання усіма доступними методами.

80

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження політичних домінант в світогляді релігійних
спільнот свідчить про те, що релігія формує світоглядну позицію і цим мотивує
політичні погляди та переконання віруючих.
Результати дослідження знаходять своє висвітлення у таких
узагальнюючих висновках:
1. Поняття «світогляд» бере свій початок в німецькій класичній
філософії. Значний внесок в його концептуалізацію та розробку зробили І. Кант,
В. Дільтей, К.Ясперс, Е. Гуссерль, М. Гайдегер, Л. Вітгенштайн. Напрацьовані
наукові розвідки, виокремлення елементів світогляду дозволили широко
використовувати це поняття в соціології та психології. У сучасному
філософському дискурсі концепт «світогляд» займає неоднозначне і здебільшого
маргінальне положення, проте його використання свідчить про те, що світогляд
є важливою і невід’ємною частиною людської свідомості.
2. Аналіз світогляду, а також дослідження його можливих форм та
структурних елементів дозволило виокремити особливий тип релігійного
світогляду, а саме світогляд релігійної спільноти. З’ясовано, що світогляд є
цілісним усвідомленням людиною світу, відкритою системою з ядерними
(догмати, ідеали, принципи, цінності, переконання) та периферійними
елементами (погляди, знання, оцінки). Він має 4 основні аспекти –
екзистенційний, аксіологічний, праксеологічний та сенсоутворюючий. Релігія
стає основою, на якій розгортається світогляд. Релігія надає особливе
світобачення, мету та систему цінностей віруючим і безпосередньо впливає на
суспільно-політичне життя. Релігія історично слугувала об’єднуючою силою для
суспільства, а її особливе положення і духовний вплив на людей ставав
моральною опорою для режимів практично будь-якого типу політичного устрою,
примирюючи суспільні конфлікти. Проте вона може їх навпаки підсилювати, а
релігійні мотиви ставати ідеологічною основою соціальних змін.
81

3. Світогляд релігійної спільноти окрім наявності ядерних та
периферійних елементів, характеризується відчуттям групової ідентичності,
приналежності до конкретної релігії, а релігійна ідеологія визначає ґрунтовну
систему цінностей та світоглядних орієнтирів, що безпосередньо впливає на
політичні переконання та суспільну позицію досліджуваних спільнот. Для
приведення навколишньої дійсності у відповідність зі своїми світоглядними
настановами, релігійні групи різними шляхами включаються в суспільно-
політичне життя.
4. Християнство та іслам є передусім релігіями, що орієнтовані на
індивідуальне спасіння, досягнення вищої благодаті і раю. Цьому прямо і
опосередковано підпорядковується діяльність людини. В контексті політики, це
означає, що політичні погляди і дії віруючих мають сприяти цій меті.
Християнство сприймає світ як чужий, хоч і створений Богом, а мета – показати
людині шлях до спасіння. Надаючи перевагу небесному світу, матеріальний світ
залишається занедбаним. Це найбільш характерно для католицизму та
православ’я, які по-своєму намагались зв’язати земне і небесне. Особливим
чином цю проблему було вирішено у протестантизмі, де успіх у земному
матеріальному світі означав спасіння. Наслідком цього стало зникнення
релігійного обґрунтування з повсякденного життя, заміна релігійної етики на
професійну, практицизм та раціоналізація світу. Вплив на світ і суспільство став
пріоритетним в діяльності протестантів. Егалітаризм протестантизму
залишається його найпомітнішою рисою і прямо впливає на політичні погляди у
послідовників цього напряму.
5. Серед європейських та американських протестантів зникає
протистояння з католиками та відбувається процес об’єднання. Обидві конфесії
сприймають один одного як невід’ємну частину і продукт західної християнської
цивілізації. Католицизм внаслідок складної і суворої внутрішньої організації
церкви повільно адаптується до сучасних умов, гірше задовольняє потреби
віруючих і тому програє конкуренцію протестантизму, а погляди спільноти все
більше лібералізуються. Соціальна доктрина церкви дає загальний моральний
82

напрямок для вірян, проголошує цінність людини і дає своїм віруючим свободу
в політичному виборі. Незмінними залишаються ціннісні основи католицизму,
що виражається в підтримці християнсько-демократичних та консервативних
партій в країнах Європи та Америки. Ультраконсервативні спільноти католиків
нечисленні, підтримують популістські політичні сили, для них притаманне
бачення світу як протистояння сил добра та зла, де добро уособлюється
християнськими державами та церквою, а злом оголошується все, що має інакші
цінності. Загалом, для спільнот римо-католицької церкви притаманна відсутність
войовничого католицизму, центристська політична позиція з консервативним
ухилом.
6. Серед протестантів виділяються групи консерваторів та лібералів. До
першої групи належать євангелічні спільноти США, Бразилії, Мексики,
Німеччини, адвентисти. Вони виступають за збереження християнського
способу життя та ідентичності, буквально трактують священне писання,
нетерпимі до інакомислячих та готові відстоювати свої фундаменталістські та
консервативні погляди переважно легальним шляхом. Нерідко вдаються до
ізоляції від суспільства. До другої групи відносяться – баптисти, п’ятидесятники,
харизмати (неоп’ятидесятники), які більш схильні до реформаторства та швидко
адаптуються до нових політичних трендів. Всі групи мають
7. Православні спільноти України мають велику частку номінальних
віруючих, миряни відзначаються значною пасивністю в політичному житті, на
відміну від кліру, незважаючи на спроби їх мобілізації. Особливо активною є
УПЦ МП, яка намагається формувати панславістські та проросійські погляди у
своїх вірян. Їхня активність зумовлюється, передусім, організаційною
злагодженістю, значними матеріальними ресурсами (наприклад, всі лаври в
Україні належать УПЦ МП), необхідністю конкурувати з іншими православними
церквами та постійно підтверджувати свою значимість у суспільстві. По-іншому
діє ПЦУ, яка послідовно обстоює проукраїнську позицію, опирається на владну
підтримку, а миряни пов’язують конфесійну приналежність з українською
ідентичністю. Політизація релігії в Україні спричинена бажанням політиків
83

залучити на свій бік організаційні можливості церкви, а з боку духовенства
отримати лояльність від влади у вирішенні питань. Протестантські групи
України традиційно дотримуються принципу нейтральності, а участь цих груп в
політиці обмежується захистом християнських цінностей.
8. Релігійні спільноти з вираженими політичними переконаннями
знаходимо серед течій ісламу, що зумовлено як і особливостями релігії, так і
наявністю релігійно-політичних організацій, в яких особлива релігійна ідеологія
визначає політичну мету. Мусульмани як на Заході, так і на Сході хочуть бути
повноцінними учасниками політичних процесів своїх країн, а більшість з них
позитивно сприймає демократичний устрій. Політична позиція сунітської
більшості подібна до християнських консерваторів. Непорушним залишається
авторитет віри в питаннях моралі, суспільних відносин. Поширення концепції
«аль-васатиї» є виявом цих переконань. Салафітські помірковані та
джихадистські спільноти менш схильні миритися з існуючим порядком, мають
схоже бачення своєї мети, якою є створення єдиної ісламської держави для всіх
мусульман, однак відрізняються шляхами її досягнення. Шиїтські спільноти
схильні відчувати себе в стані «облоги», що зумовлює їхнє згуртування,
підсиленого національного відчуття та готовності відстоювати свої ідеали будь-
яким доступним способом. Шиїти-імаміти залишаються єдиною
мусульманською течією, яка повністю реалізувала ідеал теократичного
правління
9. ХХІ століття відзначається політизацією релігії, що відбивається на
релігійних спільнотах, які активно включаються в політичне життя, утворюють
партії та організації для просування своєї позиції. Варто зауважити, що також
збільшуються випадки використання релігії політичними силами, що свідчить
про тенденцію десекуляризації. Особливо це помітно в країнах Південної та
Центральної Європи та в Латинській Америці, де значна частина населення
залишається віруючою. Нестабільність в країнах проживання, відсутність
ефективного державного управління сприяє перебиранню цих завдань
релігійними організаціями. Світогляд релігійної спільноти в контексті політики
84

постійно знаходиться у діалектичному зв’язку з оточуючим світом, що викликає
необхідність адаптувати релігійне вчення та погляди вірян до нагальних потреб,
а також включатись у активну діяльність для зміни соціальної реальності у
відповідності з релігійними переконаннями.

85

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Kant I. Kritik der Urteilskraft / Immanuel Kant. – Frankfurt am Main, 1977. –
270 с.
2. Попов В. Ю. Weltanschauung vs Lebenswelt: філософська суперечка Дільтея
та Гуссерля / В. Ю. Попов, О. В. Попова // Філософія і політологія в контексті
сучасної культури. - 2017. - Вип. 1. - С. 244-252. – Режим доступу:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/filipol_2017_1_32.
3. Jaspers K. Psychologie der Weltanschauungen / Karl Jaspers. – Berlin: J.
Springer, 1919. – 426 с.
4. Heidegger M. Die Zeit des Weltbildes / Martin Heidegger. – Frankfurt am Main:
Vittorio-Klostermann, 1977. – 382 с.68-104
5. Heidegger M. The Basic Problems of Phenomenology / Martin Heidegger.,
1982. – 396 с.
6. Naugle D. K. Worldview: The history of a concept / David K. Naugle – Wm. B.
Eerdmans Publishing, 2002. – 384 с.
7. Релігієзнавство: Підручник / Є. К. Дулуман, М.М.Закович, М. Ф. Рибачук
та ін.; За ред. М. М. Заковича. – К.: Вища шк., 2000. – 350 с.
8. Психологія. Короткий навчальний словник : терміни і поняття [Текст] :
навч. посібник / Ю. Г. Шадських, В. М. Піча. - Львів : Магнолія 2006, 2008. - 276
с.
9. Кривега Л. Д. Світоглядні орієнтації особи в умовах трансформації
суспільства: Автореф. дис... д-ра філос. наук: 09.00.03 / Л.Д. Кривега ; Ун-т
внутр. справ. — Х., 1999. — 30 с. — укp.
10. Філософія. Курс лекцій : навч. посіб. для студентів ВНЗ освіти III-IV рівнів
акредитації / [В. Л. Петрушенко]. - Вид. 2-ге, випр. і допов. - Київ : Каравела ;
Львів : Новий світ-2000, 2002. - 539 с.
11. Надольний І. Ф. Світогляд – ключова проблема пізнання та діяльності
людини / І. Ф. Надольний // Вісник Національної академії державного управління
при Президентові України. Серія : Філософія. - 2015. - № 4. - С. 50-54. - Режим
доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/vnaduph_2015_4_9.
86

12. Van der Kooij J. “Worldview”: the Meaning of the Concept and the Impact on
Religious Education [Електронний ресурс] / J. Van der Kooij, D. De Ruyter, S.
Miedema. – 2013. – Режим доступу:
https://www.researchgate.net/publication/263198006_Worldview_the_Meaning_of_t
he_Concept_and_the_Impact_on_Religious_Education.
13. Філософський енциклопедичний словник [Текст] / голова редкол. В. І.
Шинкарук ; НАН України, Ін-т філософії ім. Г. С. Сковороди. - К. : Абрис, 2002.
- 742 с.
14. Дільтей В. Типи світогляду і виявлення їх у метафізичних системах //
Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення): навч. посіб. / за ред. акад.
HA H України Л.В. Губерського. – 2-ге вид., стер. – К.: Знання, 2012. – C. 150–
162.
15. Дарморіз Оксана Д 20 Міфологія : навч. посібник / Оксана Дарморіз. -
Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2010. - 248 с.
16. Маркс К. До критики гегелівської філософії права. Вступ // Маркс К.,
Енгельс Ф. Твори: В 30-ти т. – К., 1985. – Т.1. – С. 314-429.
17. Релігієзнавство: предмет, структура , методологія : / за ред. проф. А.
Колодного та проф. Б. Лобовика ; НАН України, Від-ня релігієзнавства Ін-ту
філос. - К. : 1996. - 240 с.
18. Руткевич Е. Д. Религия в глобальном пространстве: подходы, определения,
проблемі западной социологии. Вестник Института социологии. 2017. Т. 8. № 1.
С. 131-134.
19. Geertz C. Religion as a cultural system / Clifford Geertz // The interpretation of
cultures: selected essays / Clifford Geertz., 1993. – С. 90.
20. Peterson G. Religion as Orienting Worldview / Gregory R. Peterson. // Zygon.
– 2001. – №36. – С. 5–19.
21. Vroom H. A Spectrum of World Views. An Introduction to Philosophy of
Religion in a Pluralistic World / H. M. Vroom., 2006. – 331 с.
22. Piwowarski W. Grupa religijna / W. Piwowarski. – Lublin: TN KUL, 1993. –
1456 с. – (Encyklopedia Katolicka T. 6.).
87

23. Про свободу совісті та релігійні організації : Закон України від 23.04.1991
№ 987-XII [Електронний ресурс] Режим доступу:
https://zakon.rada.gov.ua/go/987-12
24. Халіман М. А. Світоглядне протистояння: соціально-філософський аналіз
[Текст] : автореф. дис. ... канд. філос. наук : 09.00.03 / Халіман Марина
Анатоліївна ; Запоріз. нац. ун-т. - Запоріжжя, 2018. - 16 с.
25. Daniels D. A Classroom with a Worldview: Making Spiritual Assumptions
Explicit in Management Education / D. Daniels, R. Franz, K. Wong. // Journal of
Management Education. – 2000. – №24. – С. 540–560.
26. Sire J. The universe next door : a basic worldview catalog / James W. Sire. –
Illinois: Downers Grove : IVP Academic, 2009. – 293 с.
27. Величко А. М. Церковь и политический идеал: Научное издание.— Спб,
М.: Санкт- Петербургский университет МВФ России. 2020. — 688 с.
28. Кислий А. О. Сучасне християнство в системі політичних процесів /
Кислий А. О. // Virtus: Scientific Journal / Editor-in-Chief M.A. Zhurba – СPM
«ASF» - Montreal, CANADA. November. 2019. – № 38. – С. 16 – 20.
29. Чичерин Б. История политических учений / Б. Н. Чичерин. – СПб: РХГА,
2006. – 720 с.
30. Doctrinal Note on some questions regarding the participation of Catholics in
political life [Електронний ресурс] // Congregation for the Doctrine of the Faith. –
2002. – Режим доступу:
https://www.vatican.va/roman_curia/congregations/cfaith/documents/rc_con_cfaith_
doc_20021124_politica_en.html.
31. Paul II J. Sollicitudo rei socialis [Електронний ресурс] / John Paul II. – 1987.
– Режим доступу: https://www.vatican.va/content/john-paul-
ii/en/encyclicals/documents/hf_jp-ii_enc_30121987_sollicitudo-rei-socialis.html.
32. Компендіум соціальної Доктрини Церкви [Електронний ресурс]. – 2006. –
Режим доступу:
https://www.vatican.va/roman_curia/pontifical_councils/justpeace/documents/rc_pc_
justpeace_doc_20060526_compendio-dott-soc_uk.pdf.
88

33. Facts about catholics in Europe [Електронний ресурс] // Pew Research Center.
– 2018. – Режим доступу: https://www.pewresearch.org/fact-tank/2018/12/19/5-
facts-about-catholics-in-europe/.
34. Kalyvas S. Christian Democracy [Електронний ресурс] / S. Kalyvas, K. van
Kersbergen // Annual Review of Political Science Vol. 13. – 2010. – Режим доступу:
https://doi.org/10.1146/annurev.polisci.11.021406.172506.
35. ChristenUnie staat open voor katholieken [Електронний ресурс] //
ChristenUnie. – 2006. – Режим доступу:
https://www.christenunie.nl/k/n29626/news/view/111835/347467/christenunie-staat-
open-voor-katholieken.html.
36. Papastathis K., Graziano Martino M. The Radical Right and Religious
Discourse: The Golden Dawn, the Lega Nord and the Sweden Democrats Compared
[Електронний ресурс] //Czech Journal of Political Science. – 2016. – Т. 23. – №.
IKEEART-2020-1392. – С. 110-130. Режим доступу:
https://www.politologickycasopis.cz/userfiles/file/2016/2/Polcas_2016_2_pp_110-
130.pdf
37. Fekete L. Hungary: power, punishment and the "Christian-national idea" / L.
Fekete. // Race & Class. – 2016. – №57. – С. 39–53.
38. Żuk P. Dangerous Liaisons between the Catholic Church and State: the religious
and political alliance of the nationalist right with the conservative Church in Poland /
P. Żuk, P. Żuk. // . Journal of Contemporary Central and Eastern Europe. – 2019. – С.
1–22.
39. Szukając światła na nowe tysiąclecie. Słowo biskupów polskich na temat
niektórych problemów społecznych [Електронний ресурс] // Konferencja Episkopatu
Polski. – 2000. – Режим доступу: https://episkopat.pl/slowo-biskupow-polskich-na-
temat-niektorych-problemow-spolecznych.
40. Statut Prawicy Rzeczypospolitej [Електронний ресурс] – Режим доступу:
http://www.prawicarzeczypospolitej.org/files/Statut_Prawicy_Rzeczypospolitej.pdf.
89

41. Silna Polska dla cywilizacji życia, założenia polityki Prawicy Rzeczypospolitej
http://prawicarzeczypospolitej.org/pobieranie/Silna_Polska_dla_cywilizacji_zycia-
Zalozenia_polityki_Prawicy_Rzeczypospolitej.pdf
42. CBOS. 2015b. Oczekiwane zmiany w nauczaniu Kościoła [Changes Expected
in Church teachings]. [Електронний ресурс] // CBOS. – 2015. – Режим доступу:
https://www.cbos.pl/SPISKOM.POL/2015/K_032_15.PDF.
43. Lavizzari A. The anti-gender movement in Italy: Catholic participation between
electoral and protest politics. / A. Lavizzari, P. Massimo. // European Societies. – 2018.
– №21. – С. 422–442.
44. Особливості релігійного і церковно-релігійного самовизначення громадян
України: Тенденції 2000-2020рр. (інформаційні матеріали) [Електронний ресурс]
// Разумков Центр. – 2020. – Режим доступу:
https://razumkov.org.ua/uploads/article/2020_religiya.pdfhttps://razumkov.org.ua/upl
oads/article/2020_religiya.pdf.
45. Lamour C. Orbán Urbi et Orbi: Christianity as a Nodal Point of Radical-right
Populism [Електронний ресурс] / Christian Lamour. // Politics and Religion. – 2021.
– С. 1–27. – Режим доступу: https://www.cambridge.org/core/journals/politics-and-
religion/article/orban-urbi-et-orbi-christianity-as-a-nodal-point-of-radicalright-
populism/DFD183A9E3B3CDD2C1FF8C3A25CEC74B
46. The Global Catholic Population [Електронний ресурс] // Pew Research
Center.– 2013. – Режим доступу: https://www.pewforum.org/2013/02/13/the-global-
catholic-population/
47. Fleet M. The Catholic Church and Democracy in Chile and Peru / M. Fleet, B.
Smith. – Notre Dame: University of Notre Dame Press, 2015. – 573 с.
48. “Instruction on the certain aspects of the theology of liberation” // Congregation
of the Doctrine of the Faith. – 1984. – Режим доступу:
https://www.vatican.va/roman_curia/congregations/cfaith/documents/rc_con_cfaith_
doc_19840806_theology-liberation_en.html
49. De la Torre R. Religious Studies in Latin America / R. De la Torre, E. Martín. //
Annual Review of Sociology. – 2016. – №42. – С. 473–492.
90

50. Løland O. J. The Political Conditions and Theological Foundations of the New
Christian Right in Brazil / Ole Jakob Løland. // Iberoamericana – Nordic Journal of
Latin American and Caribbean Studies. – 2020. – №49. – С. 63–73. Режим доступу:
https://www.iberoamericana.se/article/10.16993/iberoamericana.495/
51. Chesnut A. R. Conservative Christian Competitors: Pentecostals and
Charismatic Catholics in Latin America’s New Religious Economy / Andrew R.
Chesnut. // The SAIS Review of International Affairs The Johns Hopkins University
Press. – 2010. – №30. – С. 91–103.
52. Hale C. Religious institutions and collective action: The Catholic Church and
political activism in indigenous Chiapas and Yucat ́an / Christopher W. Hale. // Politics
and Religion. – 2018. – №11. – С. 27–54.
53. Hagopian F. Religious pluralism, democracy, and the Catholic Church in Latin
America / Frances Hagopian. – Notre Dame: University of Notre Dame Press, 2009. –
530 с.
54. Audette A. Religious Engagement, Civic Skills, and Political Participation in
Latin America / A. Audette, M. Brockway, C. Castro. // Journal for the Scientific Study
of Religion. – 2020. – №59. – С. 101–118.
55. Religion in Latin America [Електронний ресурс] // Pew Research Center.–
2014. – Режим доступу: https://www.pewforum.org/wp-
content/uploads/sites/7/2014/11/Religion-in-Latin-America-11-12-PM-full-PDF.pdf
56. Levine D. The Future of Christianity in Latin America / D. H. Levine. // Journal
of Latin American Studies. – 2009. – №41. – С. 121–145.
57. Cook M. Ancient Religions, Modern Politics: The Islamic Case in Comparative
Perspective / Michael Cook., 2016. – 568 с.
58. The Global Catholic Population [Електронний ресурс] // Pew Research Center.
– 2015. – Режим доступу: https://www.pewforum.org/2015/05/12/americas-
changing-religious-landscape/
59. Episcopal regions, archdioceses and dioceses in the US [Електронний ресурс]
// USCCB. – Режим доступу: https://www.usccb.org/about/bishops-and-
dioceses#tab--episcopal-regions-archdioceses-and-dioceses-in-the-us
91

60. Gayte M. Catholics and US Politics after the 2016 Elections. Understanding the
“Swing Vote”. / M. Gayte, C. Blandine, M. Rozell. – Cham: Palgrave Macmillan, 2018.
– 226 с.
61. Wilcox C. Onward Christian Soldiers? The Religious Right in American Politics
/ C. Wilcox, C. Robinson. – New York: Taylor & Francis Group, 2011. – 266 с.
62. Political ideology among Catholics [Електронний ресурс] // Pew Research
Center. – Режим доступу: https://www.pewforum.org/religious-landscape-
study/religious-tradition/catholic/political-ideology/
63. U.S. Catholics divided by party on whether Biden should be denied Communion
over his abortion stance [Електронний ресурс] // Pew Research Center. – Режим
доступу: https://www.pewresearch.org/fact-tank/2021/03/30/u-s-catholics-divided-
by-party-on-whether-biden-should-be-denied-communion-over-his-abortion-stance/
64. Кильдяшова Т. Протестантская религиозность: диалектика интерпретаций
фундаментализма и либерализма [Електронний ресурс] / Т. Кильдяшова, А.
Голтвина // Ученые записки ОГУ. Серия: Гуманитарные и социальные науки. –
2013. – Режим доступ: https://cyberleninka.ru/article/n/uprotestantskaya-
religioznost-dialektika-interpretatsiy-fundamentalizma-i-liberalizma.
65. Будянская Л. Десакрализация и мифологизация философского дискурса в
социокультурном расколе Реформации [Електронний ресурс] / Л. А. Будянская.
// NOMOTHETIKA: Философия. Социология. Право. – 2009. – №16. – С. 104–
115. Режим доступу: https://cyberleninka.ru/article/n/desakralizatsiya-i-
mifologizatsiya-filosofskogo-diskursa-v-sotsiokulturnom-raskole-reformatsii
66. Вебер М. Протестантская этика и дух капитализма // Избранные
произведения. М.:Прогрес, 1990. С. 208.
67. Галкина Е. В. Политические и религиозные основы «Американской
исключительности» [Електронний ресурс] / Елена Вячеславовна Галкина. //
Общество: политика, экономика, право. – 2016. – №1. Режим доступу:
https://cyberleninka.ru/article/n/politicheskie-i-religioznye-osnovy-amerikanskoy-
isklyuchitelnosti
92

68. Mainline Protestant Denominations [Електронний ресурс] // The ARDA. –
2010. – Режим доступу: https://www.thearda.com/rcms2010/mainline.asp
69. In U.S., Far More Support Than Oppose Separation of Church and State
[Електронний ресурс] // Pew Research Center. – Режим доступу:
https://www.pewforum.org/wp-
content/uploads/sites/7/2021/10/PF_10.21.21_fullreport.pdf
70. Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Пер. З нім.
Олександр Погорілий. Макс Вебер. – Київ: Основи, 1998. – 534 с.
71. Global Christianity – A Report on the Size and Distribution of the World’s
Christian Population [Електронний ресурс] // Pew Research Center. – Режим
доступу: https://www.pewforum.org/wp-
content/uploads/sites/7/2011/12/Christianity-fullreport-web.pdf
72. Being Christian in Western Europe [Електронний ресурс] // Pew Research
Center. – Режим доступу: https://www.pewforum.org/2018/05/29/being-christian-in-
western-europe/
73. Five Centuries After Reformation, Catholic-Protestant Divide in Western
Europe Has Faded [Електронний ресурс] // Pew Research Center. – Режим доступу:
https://www.pewforum.org/2017/08/31/five-centuries-after-reformation-catholic-
protestant-divide-in-western-europe-has-faded/
74. Broad church: Is Sweden world's first nation to have more female priests than
male? [Електронний ресурс] // Euronews. – Режим доступу:
https://www.euronews.com/2020/08/28/broad-church-is-sweden-world-s-first-nation-
to-have-more-female-priests-than-male
75. Социальная позиция протестантских церквей России [Електронний
ресурс] // КСГПЦР. – Режим доступу:
http://ксгпцр.рф/documents/docs/article/81397
76. Про союз [Електронний ресурс] // ВСЦ ЄХБ. – Режим доступу:
https://www.baptyst.com/pro-soyuz/
93

77. Історична довідка християн віри євангельської (п’ятидесятників)
[Електронний ресурс] // УЦХВЄ. – Режим доступу:
https://www.chve.org.ua/history/
78. Віровчення [Електронний ресурс] // ВСЦ ЄХБ. – Режим доступу:
https://www.baptyst.com/virovchennya/
79. Цінності [Електронний ресурс] // Адвентисти сьомого дня. – Режим
доступу: https://adventist.ua/values/
80. Куриляк В. Соціальне вчення та практики церкви адвентистів сьомого дня
в Україні [Електронний ресурс] / В. Куриляк // Вісник НТУУ "КПІ" Політологія.
Соціологія. Право. – 2020. – Режим доступу: http://socio-
journal.kpi.kiev.ua/archive/2020/4/3.pdf.
81. Aasmundsen H. Pentecostals and politics in Argentina: A question of
compatibility? [Електронний ресурс] / Hans Geir Aasmundsen. // Iberoamericana –
Nordic Journal of Latin American and Caribbean Studies. – 2013. – №42. – С. 85–107.
Режим доступу:
https://www.researchgate.net/publication/308703247_Pentecostals_and_politics_in_
Argentina_A_question_of_compatibility
82. Levine D. The Future of Christianity in Latin America / Daniel H. Levine. //
Journal of Latin American Studies. – 2009. – №41. – С. 121–145.
83. Evangelicals wield voting power across Latin America, including Brazil
[Електронний ресурс] // The Times of Israel. – Режим доступу:
https://www.timesofisrael.com/evangelicals-wield-voting-power-across-latin-
america-including-brazil/
84. The Rise of the Brazilian Evangelicals [Електронний ресурс] // The Atlantic. –
Режим доступу: https://www.theatlantic.com/international/archive/2018/01/the-
evangelical-takeover-of-brazilian-politics/551423/
85. Основи соціальної концепції Руської Православної Церкви [Електронний
ресурс] // Офіційний сайт Московського Патріархату. – Режим доступу:
http://www.patriarchia.ru/ua/db/text/1207692.html
94

86. Керимов А. А., Шуталева А. В. Православие в политическом процессе //
Пивоваровские чтения. Синтетическая парадигма: наука, философия,
религиоведение.—Екатеринбург. – 2019. – С. 215-217.
87. Персонально Вашю Всеволод Чаплин [Електронний ресурс] // Радио Эхо
Москвы. – Режим доступу: https://echo.msk.ru/programs/personalnovash/1818964-
echo/
88. РПЦ назвала критику президента грехом. [Електронний ресурс] // Красная
Линия. – Режим доступу: https://www.rline.tv/news/2017-02-16-rpts-nazvala-
kritiku-prezidenta-grekhom/
89. Зыгмонт Алексей Игоревич. О феномене «Царебожия» в современной
религиозной культуре России [Електронний ресурс] // Вестник РГГУ. Серия
«Философия. Социология. Искусствоведение». 2012. №11 (91). Режим доступу:
https://cyberleninka.ru/article/n/o-fenomene-tsarebozhiya-v-sovremennoy-
religioznoy-kulture-rossii-1
90. На фестивалі православного кіно "Покров" покажуть фільм про Ломаченка
і Усика [Електронний ресурс] // Апостроф . – Режим доступу:
https://apostrophe.ua/ua/news/society/culture/2020-11-12/na-festivale-
pravoslavnogo-kino-pokrov-pokajut-film-o-lomachenko-i-usike/214692
91. Соціальна концепція Української православної церкви [Електронний
ресурс] // Офіційний веб-сайт Українська Православна Церква. – Режим доступу:
http://orthodox.org.ua/page/sots%D1%96alna-kontsepts%D1%96ya
92. Митрополит Епіфаній. Звернення до українського суспільства: Україна
мусить захищати себе від агресії [Електронний ресурс] // Правда. – Режим
доступу: https://www.pravda.com.ua/columns/2020/02/4/7239418/
93. Покликання справжнього християнина – бути патріотом своєї земної
Батьківщини, – Митрополит Епіфаній. [Електронний ресурс] // Православна
Церква України. – Режим доступу: https://www.pomisna.info/uk/vsi-
novyny/poklykannya-spravzhnogo-hrystyyanyna-buty-patriotom-svoyeyi-zemnoyi-
batkivshhyny-mytropolyt-epifanij/
95

94. Верховний Суд уперше дозволив перехід релігійної громади з УПЦ МП в
ПЦУ [Електронний ресурс] // Фокус. – 2021. – Режим доступу:
https://focus.ua/uk/ukraine/479568-verhovnyy-sud-vpervye-razreshil-perehod-
religioznoy-obshchiny-iz-upc-mp-v-pcu.
95. Рятівник з Михайлівського собору: Автобус з "беркутівцями" в 10 метрах
від церкви сіяв паніку серед людей. [Електронний ресурс] // RISU. – Режим
доступу: https://risu.ua/ryativnik-z-mihaylivskogo-soboru-avtobus-z-quot-
berkutivcyami-quot-v-10-metrah-vid-cerkvi-siyav-paniku-sered-lyudey_n66080
96. Суспільно-політичні настрої населення (23-25 липня 2021) [Електронний
ресурс] // Соціологічна група Рейтинг. – Режим доступу:
https://ratinggroup.ua/research/ukraine/obschestvenno-
politicheskie_nastroeniya_naseleniya_23-
25_iyulya_2021.html?fbclid=IwAR2Z2X5yKu7NQG9m0ZvuTncEfQV91YCuuj0SL
B_qU-XQopuD24f1jZb_U24
97. «Число звіра»: УПЦ влаштувала під Радою протест проти введення ID-
паспортів [Електронний ресурс] // Фокус. – 2021. – Режим доступу:
https://focus.ua/uk/ukraine/484336-chislo-zverya-upc-ustroila-pod-radoy-protest-
protiv-vvedeniya-id-pasportov
98. В Одесі віряни УПЦ МП влаштували хресну ходу, перекривши жваву
трасу (відео, фото) [Електронний ресурс] // Фокус. – 2021. – Режим доступу:
https://focus.ua/uk/ukraine/487427-v-odesse-veruyushchie-ustroili-krestnyy-hod-
perekryv-ozhivlennuyu-trassu-video-foto
99. The Future of World Religions: Population Growth Projections, 2010-2050
[Електронний ресурс] // Pew Research Center . – Режим доступу:
https://www.pewforum.org/2015/04/02/religious-projections-2010-2050/
100. Кирюшко М. Політичний іслам -маркер кризового суспільства / М.
Кирюшко // Українське релігієзнавство. -2010. -Спецвипуск 1. -С.10-15.
101. Bill J. Roman Catholics & Shiʻi Muslims: Prayer, Passion, & Politics / J. Bill, J.
A. Williams., 2002. – 194 с.
96

102. Al-Mawardi A. Norms of Power and Religious Authorities. / Abu al-Hasan al-
Mawardi. – Beirut: Dar al Kutub al ‘ilmiyyah Publishing House, 1973. – 327 с.
103. Proclamation of the Islamic Caliphate: view from the Sharia standpoints and
reality. [Електронний ресурс] // Proclamation. – Режим доступу:
http://www.dorar.net/article/1760
104. Коран. Переклад смислів українською мовою Михайло Якубович
[Електронний ресурс] // Духовне управління мусульман України . – Режим
доступу: https://umma.in.ua/ua/node/1750
105. Shavit U. The Polemic on al-wala’wa’l-bara’ (Loyalty and Disavowal):
Crystallization and Refutation of an Islamic Concept. / U. Shavit. // Journal of South
Asian and Middle Eastern Studies. – 2013. – №36. – С. 24–49.
106. Proclamation of the Islamic Caliphate: view from the Sharia standpoints and
reality. [Електронний ресурс] // Proclamation. – Режим доступу:
http://www.dorar.net/article/1760
107. Is Voting Permitted in Islam? [Електронний ресурс] // Institute of Islamic
Jurisprudence. – Режим доступу: https://daruliftaa.com/miscellaneous/is-voting-
permitted-in-islam/
108. Burgat F. Understanding Political Islam / François Burgat., 2020. – 235 с.
109. Chaplin C. Salafi Islamic piety as civic activism: Wahdah Islamiyah and
differentiated citizenship in Indonesia / Chris Chaplin. // Citizenship Studies. – 2018.
– №22. – С. 208–223.
110. Sharia Law or ‘One Law For All?’ [Електронний ресурс] // Civitas: Institute
for the Study of Civil Society. Denis MacEoin. – Режим доступу:
https://www.civitas.org.uk/content/files/ShariaLawOrOneLawForAll.pdf
111. Qutb, Sayyid Milestones. Maktabah Booksellers And Publishers 2006, 406.
112. Freedom overview in Tajikistan 2020: [Електронний ресурс] // Freedom
House. – Режим доступу: https://freedomhouse.org/country/tajikistan/freedom-
world/2020
97

113. Case of Kasymakhunov V. Russia [Електронний ресурс] // The European
Court of Human Rights. – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-
128055
114. Саід Ісмагілов: «Україна є соборна й буде такою надалі» [Електронний
ресурс] // umma.in.ua. – 2021. – Режим доступу: https://umma.in.ua/ua/node/3022
115. Муфтий Украины молится за мир и благополучие страны [Електронний
ресурс] // ДУМУ. – 2021. – Режим доступу: https://islam.ua/ru/novosti/novosti-
dumu/muftij-ukrainy-molitsya-za-mir-i-blagopoluchie-strany
116. Haider N. Shi'i Islam: An Introduction. / N. Haider. – New York: Cambridge:
Cambridge University Press, 2014. – 231 с.
117. The Ismaili Community [Електронний ресурс] // the.ismaili. – Режим
доступу: https://the.ismaili/global/about-us/the-ismaili-community
118. Mapping the Global Muslim Population: A Report on the Size and Distribution
of the World's Muslim Population". [Електронний ресурс] // Pew Research Center.–
2013. – Режим доступу: https://www.pewforum.org/2009/10/07/mapping-the-global-
muslim-population/#map-world-distribution-of-muslim-population
119. Ibn Hasm. Kitab al-Fisal fi al-milal wa-al-ahwa' wa-al-nihal / Ibn Hasm., 2016.
– 434 с.
120. Louër L. Sunnis and Shiʻa : a political history of discord / Laurence Louër., 2020.
– 227 с.
121. Rabil, Robert G. Salafism in Lebanon: From Apoliticism to Transnational
Jihadism. / Robert Rabil. Georgetown University Press, 2014. С. 267.

Репозиторій ЧДТУ