Сучасні проблеми співвідношення політики та моралі

Тіщенко, Андрій Ігорович
Please use this identifier to cite or link to this item: https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/7028
Title:	Сучасні проблеми співвідношення політики та моралі
Authors:	Астапова-Вязьміна, Олена Ігорівна Тіщенко, Андрій Ігорович
Keywords:	політика;мораль;постполітика;війна;політичний лідер;моральний лідер;благо;щастя;спрведливіть;цінності
Issue Date:	2022
Abstract:	Кваліфікаційна робота «Сучасні проблеми співвідношення політики та моралі» присвячена аналізу та виокремленню основних проблем співвідношення політики та моралі, дослідженню спроб їх вирішення та прогностичному осмисленню майбутнього такого співвідношення. В роботі успішно вирішена низка завдань, серед яких: досліджено розвиток філософської думки в контексті співвідношення політики та моралі; виділено основні сучасні проблеми співвідношення політики та моралі; виявлено особливості політичного та морального лідерства, досліджено їх конфлікт; проаналізовано проблематику миру та війни; здійснено прогностичний аналіз можливих варіантів розвитку співвідношення політики та моралі. Робота складається із 3 розділів, 6 підрозділів, висновків, списку використаних джерел.
URI:	https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/7028
Appears in Collections:	033 Філософія (Політична філософія)
Files in This Item:
File	Description	Size	Format
Тіщенко.pdf Restricted Access		844.57 kB	Adobe PDF	View/Open Request a copy
Show full item record
Extracted text
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ 
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ 
КАФЕДРА ФІЛОСОФСЬКИХ І ПОЛІТИЧНИХ НАУК 
 
Допущено до захисту 
Завідувач кафедри ФІПН 
____________Бойко А. І. 
                                   «__»_________ 202__ р. 
  
   УДК 32:17      
 
   Тіщенко Андрій Ігорович 
 
КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА МАГІСТРА 
на тему: «Сучасні проблеми співвідношення політики та моралі» 
ступінь вищої освіти: другий (магістерський) 
галузь знань 03 Гуманітарні науки 
спеціальність 033 Філософія 
освітня програма Політична філософія 
 
 
Науковий керівник: 
       кандидат філософських   
       наук, доцент 
Астапова-Вязьміна О.І. 
 
 
 
Черкаси 2022
 
 
Зміст 
Вступ........................................................................................................................ .....3 
Розділ 1. Історичний контекст співвідношення політики та моралі ......................6 
1.1 Співвідношення політики та моралі в контексті розвитку філософської    
думки ....................................................................................................................... .....6 
1.2. Співвідношення політики та моралі за добу постполітики............................17 
Висновки до розділу 1 ..............................................................................................22  
Розділ 2. Сучасні проблеми співвідношення політики та моралі ........................24 
2.1 Основні сучасні проблеми співвідношення політики та моралі ....................24 
2.2Конфлікт політичного та морального лідерства ...............................................42 
Висновки до розділу 2 ..............................................................................................48 
Розділ 3. Майбутнє політики та моралі ..................................................................49  
3.1 Мир та війна як результат співвідношення політики та моралі ....................49 
3.2 Прогностичне осмислення можливого розвитку співвідношення політики та 
моралі ...................................................................................................................... ...53 
Висновки до розділу 3 ..............................................................................................58 
Загальні висновки .....................................................................................................59 
Список використаної літератури..............................................................................61  
 
 
 
  
3 
 
ВСТУП 
 
Актуальність теми дослідження визначається її практичною 
абсолютністю: ніщо в нашому світі, в парадигмі демократичного суспільства, 
не є більш важливим ніж співвідношення моральних норм та механізму 
перерозподілу суспільних благ, влади. Окрім цього, проблематика такого 
співвідношення, певною мірою, є основоположною при формуванні 
суспільства, його форми, наповнення, розвитку, його майбутнього. Відношення 
між системами цінностей та представника влади, її механізмом, є такими, що не 
лише творять суспільство, але й визначають його майбутнє. Прослідковуючи 
історичний розвиток філософської думки з даної проблематики підкреслюємо 
такі міркування як аксіому. У часи соціально-політичних криз філософи та 
науковці різних часових періодів існування людства намагалися зрозуміти 
причини таких криз і зазвичай сходилися на одному — моральні вимоги 
суспільства не задовольняються політикою, необхідна зміна або першого, або 
другого. Перебуваючи у стані війни, для України така проблематика є чи 
найбільш цінною після перемоги: як будувати самостійне, незалежне, унікальне 
українське суспільство, як захистити права громадян в світі панування 
Інтернету, соціальних мереж, швидкого доступу до інформації, її 
перенасиченні, які виклики постануть перед українським суспільством після 
перемоги та чи не є те, що відбувається — визначальними подіями для нас, адже 
ми не можемо уявити собі поразки і одночасного продовження існування 
України. Для того, аби впевнено зустріти майбутні виклики, необхідно бути 
озброєними, в тому числі інформаційно та методично. Водночас, проблематика 
дослідження актуальна не лише в майбутньому і в Україні, а й сьогодні в усьому 
світі. Суспільство, особливо сьогодні, надто фрагментарне, хоч при цьому і 
намагається консолідувати свої зусилля на подолання усіх можливих викликів. 
Такому суспільству необхідні лідери, які визначать основні потреби величезної 
кількості індивідів, окреслять їхні обов’язки та права, забезпечать впевненість 
у безпечному, щасливому майбутньому. Якими повинні бути такі лідери та чи 
4 
 
необхідно політиці перейматися питаннями конкретного громадянина, якщо 
його благо означає благо всього суспільства. Найгостріше постає питання 
розв’язання війни в контексті досягнення цього щасливого та безпечного 
майбутнього суспільства: як та чи варто взагалі вести війни, як вберегти мирних 
жителів від терору з боку ворога, що потрібно робити політиці, аби в час, коли 
народ втрачає життєві орієнтири, він ще й не втратив довіру до влади та 
політичних лідерів.  
Мета полягає в аналізі та виокремлення основних проблем 
співвідношення політики та моралі, дослідження спроб їх вирішення та 
прогностичне осмислення майбутнього такого співвідношення 
Для досягнення поставленої мети визначені наступні завдання: 
- Дослідити розвиток філософської думки в контексті співвідношення 
політики та моралі  
- Виділити основні сучасні проблеми співвідношення політики та моралі 
- Виявити особливості політичного та морального лідерства, дослідити їх 
конфлікт 
- Проаналізувати проблематику миру та війни 
- Здійснити прогностичний аналіз можливих варіантів розвитку 
співвідношення політики та моралі. 
Об’єкт дослідження — співвідношення політики та моралі. 
Предмет дослідження — сучасні проблеми співвідношення політики та 
моралі та їх можливий розвиток 
Методи дослідження: для глибокого та послідовного дослідження, 
визначення особливостей співвідношення політик та моралі застосовуються 
методи історичної реконструкції, герменевтичний, абстрагування, що 
уможливлює осмислення важливих проблем сучасної етики та політичної 
філософії та розглянути взаємини політики та моралі крізь призму сучасних 
уявлень про державу, благо, основні аксіологічні орієнтири людини; були 
використані методи аналізу та синтезу, узагальнення, пояснення, моделювання. 
Метод історичної реконструкції був застосований в першому та другому 
5 
 
розділі, герменевтичний метод був застосований у другому розділі, 
абстрагування та всі інші методи дослідження були застосовані протягом всього 
дослідження. 
Теоретичне значення магістерського дослідження створює підґрунтя 
для подальшого дослідження визначеної тематики, оскільки вона не є 
вичерпною найближчим часом 
Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості 
використання даного дослідження у суспільно-політичній діяльності як 
представниками влади так і представниками суспільства, оскільки тематика 
дослідження розглядає обох як невід’ємних, рівноправних та необхідних 
елементів існування сучасного світу. 
Апробація результатів магістерської роботи. У співпраці з ГО “Центр 
соціальних комунікацій” в межах проекту “Програма по відновленню 
порозуміння для лідерів громад в Україні “Мир у цифровий час” в 2021-2022 
рр. були проведені заходи неформальної освіти в форматі дискусійних 
зустрічей, що стосувались проблематики роботи, а саме співвідношення моралі 
та політики в процесі ведення війни та розуміння такого співвідношення 
громадянами країни, яка знаходиться у стані війни. Крім цього, у рамках 
переддипломної практики була проведена арт-майстерня, яка опосередковано 
розглядала проблематику дослідження, зокрема у мистецьких продуктах, які 
створили учасники.  
Структура роботи містить 3 розділи, 6 підрозділів, робота має 60 
сторінок; 61 позиції списку використаних джерел. 
Ключові слова “політика”, “мораль”, “постполітика”, “війна”, 
“політичний лідер”, “моральний лідер”, “благо”, “щастя”, “справедливість”, 
“цінності” 
  
6 
 
Розділ 1  Історичний контекст співвідношення політики та моралі 
 
1.1 Співвідношення політики та моралі в контексті розвитку 
філософської думки 
 
Важливим питання дослідження є аналіз взаємодії між політикою та 
мораллю, що зумовило розрив між ними, аналіз форм взаємодії політичної 
дійсності із загальнолюдською мораллю, єдність яких — гуманістичне 
регулювання співвідношення цілей та засобів у політиці.  
Етичні поняття або підтримують та стимулюють діяльність влади та 
політики, або ж засуджують чи перешкоджають їй з погляду добра, 
справедливості, чесності та порядності. Відповідні поняття є відображенням 
різних соціальних та державних інститутів сучасності: суди, парламент, 
профспілки, громадські організації, благодійні організації, фонди, тощо. 
Вважаємо, що політика без підтримки моралі приречена на занепад, проте це не 
так для політиків, які переслідують лише свої егоїстичні інтереси. У сучасних 
демократіях такі політики тимчасові, адже для тривалого перебування у владних 
структурах необхідний елемент легітимності, він перевіряється виборами до 
парламенту, Верховної ради та інших державних структур.  
Наприклад, основи конфуціанства містяться у трактаті Конфуція “Бесіди 
та вислови”. Гармонічне життя держави, суспільства, родини і людини є метою 
Конфуція. Для філософа відповідність місцю у цьому світі має бути відповідність 
дій чиновник робить те повинен робити чиновник, батько — батько, син — син, 
тощо [1]. Таке твердження подібне до твердження Г. Сковороди про “сродну 
працю”. Людина для китайського мислителя не є абсолютно вільною та 
відокремленою, вона є частиною ієрархії, частиною системи. Особливістю 
вчення Конфуція є зображення практичних рекомендацій щодо поведінки 
людини, обґрунтування вічності та сталості правил поведінки, відносин між 
людьми, які були у минулому, є зараз і залишаться у майбутньому. філософ 
вважає, що суспільне становище пов’язане не стільки з багатством та знатністю, 
7 
 
скільки з її моральними якостями, серед яких можна виділити щирість, 
гуманність, обов’язок, ритуал та розум [2]. Отже, для Конфуція політик — це 
той, хто розміється на людях, вирізняє гідних від ницих та використовує своє 
становище як приклад для наслідування. Певною мірою можна вважати 
концепцію Конфуція спробою появи демократії на Сході — правителя не можна 
виховати, лише виявити. Успішність держави залежить не від того, що робить 
правитель, а що він собою являє та як поводиться. Політичну державну владу 
Конфуцій потрактовує як відлуння вічних законів неба, носієм яких є правитель. 
Наприклад, на думку східного філософа Лао Цзи [3], життя людей не 
визначаєтся вищою волею, воно визначається природою — Дао. Людина 
повинна вірити і підкорятися природному закону справедливості. 
Розглядаючи особливості співвідношення політики та моралі у Східних 
та Західних цивілізаціях, можна зробити висновок, що початкам таких роздумів 
на Сході притаманний ірраціоналізм, на відміну від Античних представників, які 
звертаються до Логосу та раціональної складової людини, аби пояснити 
відносини політики та моралі. 
Як вважав Геракліт недопустимою тиранію, проте був прихильником 
аристократії та антидемокатії у сучасному її розумінні. На відміну від нього, 
Демокрит вважав, що людина повинна підкоритися інтересам держави — це її 
обов’язок, який є базою суспільної справедливості. Політик повинен вміти 
опанувати в першу чергу самого себе, а вже потім — народ. Демокрит 
наголошував на діалектичності моралі, її джерелом є душа людини, а її імпульси 
мають коригуватися розумом. 
На думку ж Сократа, будь-якому суспільству притаманні моральні 
парадокси: аморальний результат часто є наслідком моральних дій. Вирішення 
цього парадоксу є перебудова суспільних відносин, на думку філософа, проте він 
зупиняється на заклику до самовдосконалення. Для Сократа доброчесність — 
знання про благо, для того аби знати як чинити людині не потрібно досліджувати 
Всесвіт, але себе [4]. Сократ вважає, що перетворенню соціального життя 
передує зміна способу мислення людини. філософ усвідомлює мораль як 
8 
 
надчуттєвий ідеальний феномен, який не може бути зведений до усталених 
звичаїв, проте, у певному розумінні, він і є цими звичаями, основою якого є зміна 
способу мислення людей. 
Платон створює нову модель суспільства у своїй “Державі”: 
вона(держава) виникає, бо люди не здатні задовольнити свої потреби поодинці. 
Як і Конфуцій, Платон стверджує ієрархічність у структурі держави — вартові-
воїни, управлінці. Держава для Платона — всеосяжна та ідеальна. Макросвіт 
держави та мікросвіт людини подібні: так само як людина повинна в собі 
сформувати моральні риси справедливості, рівноваги та гармонії, так само і 
держава повинна виховувати їх у своїх громадянах. Можна стверджувати, що 
найбільш моральні люди — ті, які підпорядковані інтересам держави, так як те, 
що необхідне та важливе для держави — апріорі цінне для кожного її 
громадянина. Людина служить державі так само як служить сама собі, 
розбудовує її так само як розбудовує свій внутрішній світ. Для мислителя 
політика — це наука про те, як зробити з людини корисного громадянина [5]. 
Етика, за Платоном, виступає механізмом перетворення людини у 
суспільно корисну особистість, яка піклується про державу усіма можливими 
способами. Проте, надання державі ролі морального судді та диктатора 
поступово призводить до заперечення свободи та прав громадян, створення 
єдиної народної маси без чітко виражених індивідуальностей. 
Так само як і Платон, який уважав справедливість ознакою соціальної 
гармонії та рівноваги, Аристотель наголошує на моральності соціального 
обов’язку. Обидва зводили мораль та політику до спільного: людина повинна 
жити заради держави, заперечували людиноцентриську ідею як місію держави, 
оскільки кожен окремий індивід, як носій моральних і політичних якостей, є 
частиною єдиного цілого – держави. 
Проте можливо стверджувати і про відмінність у їхніх поглядах — для 
Платона [5] людина це моральна істота, для якої притаманні справедливість, 
мужність, чесність, які утворюють внутрішній світ душі людини. А оскільки це 
так, втіленням цих чеснот є ідеальна держава 
9 
 
Відмінно від Платона, Аристотель [6] розумів людину як політичну 
істоту, тобто моральні якості у неї не вроджені, а здобуваються на практиці. Саме 
тому Аристотель і розглядає проблему моральної мотивації та свободи вибору 
суспільної та політичної поведінки. 
Аристотель визначаючи предмет етики, її риси, як науки та обгрунтував 
її основоположні принципи. Для філософа, в контексті етики, справедливість — 
пограничний стан між двома іншими — порушенням закону та різним 
відношенням до рівних. Поєднуючи справедливість, закон та рівність 
з’являються дві справедливості: перша, яка прагне урівняти дії з результатами та 
друга, яка розподіляє блага відповідно до соціального статусу осіб в державі. 
Держава для Аристотеля є природним і необхідний спосібом існування людей. 
За Аристотелем, благо є вищою метою, але ніколи не може виступати 
засобом. Для того аби благо було метою на практиці, воно має бути досяжним, 
здійсненним. Благо для Аристотеля пов’язане з діяльністю, яка прагне 
досконалості, відповідає доброчесності та приносить щастя. Оскільки благо 
здобувається на практиці, моральні якості людини, за Аристотелем, також 
здобувається за життя, а не даються з народженням. Держава через контроль за 
дотриманням законів формує звички та звичаї населення [6]. 
У добу Середньовіччя відбувається посилення ролі церкви, а відповідно 
й ролі моральних цінностей, настанов та концепцій, які вона пропонує. Філософи 
та мислителі або ж критикують таку домінантну позицію церкви, або ж 
підтримують її, намагаються покращити та вдосконалити її настанови. 
Для Августина моральним завданням людини, яке підкреслює авторитет 
Біблії та церкви, є любов до Бога. Остаточна доля людни визначена незалежно 
від її моральних рис та діяльності [7, 8], проте, за Дробницьким, людина стає 
здатною до морального способу дій у міру того, яке правильне судження вона 
робить передумовою й основою бажань [9]. Держава здатна закласти у людину 
необхідні цінності та моральні якості у вихованні через систему освіти, для того 
щоб виховати необхідного для підтримки існування держави, громадянина.  В 
схожій площині позицію розглядає фома Аквінський. трактував природу 
10 
 
моральних норм та сутність етичних принципів як Божу волю, підкорятися якій 
— моральний обов’язок кожної людини. 
Ніколло Макіавеллі [10] вважав, що існує принципова відмінність 
політичного і морального, де в першому панує суспільна доцільність, в той час 
як в другому — етичні переконання. Кредо Макіавелізму — мета виправдовує 
засоби. Політика не може бути моральною чи аморальною, адже не користується 
моральними принципами при прийнятті рішень, отже, вона є аморальна. 
Він довів, що політика має специфічні закони та правила, їй властивий 
особливий тип відносин із мораллю. Макіавелі сприймає моральні цінності як 
засіб, який може бути як корисним, так і шкідливим. Для Макіавеллі “злі” та 
“добрі” речі лише інструменти, якими повинен вміти вчасно та гнучко 
користуватися політик. Для Макіавелі політик не повинен бути моральним 
ідеалом, достатньо лише таким здаватися для досягнення політичних цілей 
“володар повинен здаватися милосердним, вірним, людяним, щирим, побожним, 
але йому треба так опанувати себе, щоб у разі потреби він міг стати зовсім іншим 
і робити все навпаки” [10]. 
Проте є все ж закономірності користування і функціонування моральних 
цінностей у політиці — зло потрібно робити швидко і одразу, а добро 
максимально розтягувати у часі, аби людям здавалося, що добре було не в один 
момент часу, а протягом тривалого проміжку часу. Можливо зазначити паралелі 
з Середньовіччям, де благо було метою, але не засобом. Прослідковуючи 
паралелі, можна припустити, що у цьому випадку також мета виправдовує 
засоби, адже благо не може бути, а отже, не є засобою. Якщо ціль не може бути 
засобом її досягнення, чи означає це, що мета виправдовує засоби? Можливо 
погодитися з автором. На наш погляд, це абсолютно вірно, адже це видно з 
огляду на історичні події: бажання поширити вплив церкви спонукало до 
Хрестових походів та боротьбі з єретиками. “Провокуй зіткнення та суперечки 
між ними(близькими), щоб краще дізнатися про їхні справжні наміри” — такі 
поради присутні у “Державотворці” Макіавелі, практичність яких можна 
прослідкувати і в сучасній політичній дійсності.  
11 
 
Як зауважує Томас Гоббс у Левіафані [11], суспільство тримається на 
ворожнечі егоїстичних істот, які керуються виключно інстинктом 
самозбереження. У контексті сусльпіного договору, мораль стає частиною 
держави, розчиняється у ній, перестає бути регулятором людських вчинків, стає 
ще однією можливістю контролю влади над людьми.  
Джон Локк вважав, що люди схильні до добра, рівності, незалежності. У 
його версії сусльпіного договору держава не є регулятором відносин між 
егоїстичними громадянами, а є гарантом цих моральних цінностей, захищає саму 
суть людини. Виокремлює 3 гілки влади, вперше, має враховувати моральний 
об’єкт. 
Вітчизняний мислитель вважає С. Оріховський-Роксолан [12] державу 
утворенням суспільного договору, яка повинна дбати про людей, забезпечувати 
їхнє щаслива життя, а моральний обов’язок громадян — служити державі, 
керуватися принципом спільного блага. 
Для Руссо [13] людина схильна до добра та солідарності, а цивілізація, яка 
заснована на принципах приватної власносності, нівелює характер, знецінює 
відповідальність та постійно порушує права людини. Саме тому для Руссо 
розв’язати дилему політики та моралі можна лише врівноваженням існуючої 
соціальної нерівності безумовною свободою і рівністю юридичних прав. 
Кант розуміє життя людини як постійне метання зі сторони у сторону — 
між тим, що диктує суспільство та політика та між тим, що диктує свобода та 
моральність, оскільки внутрішня свобода людини не потребує впливу держави: 
ба більше, навпаки — існуючий порядок речей виступає соціальним простором 
моральності рівно настільки, наскільки відповідає автономії людської свободи. 
Людина повинна керуватися не практичними потребами, а моральними 
мотивами. 
Для Канта найважливішим для людства є досягнення загального 
правового громадянського суспільства, яке повинен бути республіканським у 
кожній державі. Це устрій, який відповідає принципам свободи членів 
суспільства, має в основі верховенство права та рівність перед ним. Побудова 
12 
 
такої держави — лише еволюційним шляхом реформ, а не революцією. Для 
Канта вічний мир постає таким же важливим завданням, як і побудова цього 
всеохоплюючого громадянського суспільства. Право для Канта — практичний 
вияв розуму [14]. Кант виокремлює принципи, які є причиною та призводять до 
аморальності політики: захоплення чужих території та пошук виправдання цим 
діям, заперечення провини у скоєних злочниха та дія за принципом “розділяй та 
володарюй” [15].  
За Гегелем [16], політика та мораль одночасно і тотожні і відмінні: 
держава, спираючись на дослідження соціальних норм (сім’ї, корпорацій, 
громадянського суспільства) спонукає до моральної доброчинності. 
Гегель розуміє мораль як одну з трьох формоутворень вільної волі — 
абстрактне право, мораль, моральність. В даному контексті мораль відповідає за 
зміст, намір, провину та благо добро і совість, а моральність — за сім’ю, 
громадянське суспільство та державу, тобто мораль притаманна людині, 
моральність — громадянину. Мислитель розуміє державу як громадянське 
суспільство, яке складається з ремісників та чиновників та землевласників [16]. 
Крім цього, Гегель відокремлював церкву від державної влади. 
Людвіг Фейєрбах вважав, що усе надприродне зводилося людиною до 
природи, а все надлюдське природою — до людини. Етичне вчення пропагує 
утопію міжлюдських гармонійних стосунків. Для Фейрбаха людина є ідеальна 
істота, для якої світ постає як те, що можна досліджувати [17]. Для пізнання себе 
людині потрібна інша людина, а егоїзм він вважає прагненням індивіда до 
присвоєння багатств людства — у науці, мистецтві та інших формах суспільної 
діяльності. Етика Людвіга Феєрбаха — етика не обов’язку, а етика щастя. Добро 
для нього затверджує щастя, а зло — заперечує. А так як людина може 
відчуватися іншою, щастя та емоційність постають як суспільний феномен. У 
контексті поєднання людей, щастя однієї людини не повинно заперечувати 
щастя іншої людини. , завдання моралі, для фейєрбаха, є за допомогою знань та 
волі піднести до рівня закону людського мислення єдність власного та чужого 
щастя. Оскільки люди пов’язані та перебувають у певному відношенні один до 
13 
 
одного (“Я — Ти”), то бажати щастя собі — одночасно є бажанням щастя іншій 
людині [17].  
Карл Маркс намагався зрозуміти умови, за яких вільний розвиток 
кожного був би умовою розвитку для всіх, проте Маркс все ж абсолютизував 
моральні якості суб’єкта суспільно-політичного життя і перебільшував значення 
революційного насильства. 
Вебер [18] розуміє сенс політики як досягнення і збереження влади, 
головним засобом якого є насилля, проте не завжди участь у політиці — 
аморальна. На основі принципів християнської моралі та вимог раціональної 
політичної доцільності автор пропонує розмежувати моральні переконання 
Канта та моральну відповідальність Макіавеллі. 
У новітній соціально-філософській думці домінує визнання важливості 
моральних критерії політичної діяльності, можна виділити спроби поєднання 
політики і моралі засобами модернізованої концепції справедливості Дж. Ролз, 
ідеї покращення політики мораллю Енштейна та Ганді та пріоритету моральних 
цінностей у суспільно-політичному житті Фромма та Хакслі. 
На думку Хельда у ХХ столітті людство на власному досвіді перевірило 
взаємозв’язок політичного світу та моралі у найбільш негативній формі; мораль 
втрачає свою обов’язковість у політиці.  
Ревель вважає, що сучасне суспільство перенасичене брехнею, 
насамперед у плані ідеології та політики. 
Проте, не слід відмовлятися від позиції поєднати мораль та політику, 
адже по суті, держава у сучасному розумінні це і робить — намагається зробити 
життя кожного громадянина кращим, зручнішим, більш вільним та з простором 
для розвитку особистості. Більшість конвенцій про захист людських прав, тощо 
по суті є імплементацією моральних цінностей та настанов у державні політики, 
вони стали звичною картиною світу для більшості країн світу. Зазначене питання 
в контексті сучасної України виражається у судовій реформі, децентралізації та 
“підгоні” законодавства під європейські вимоги — ніщо інше як така ж 
імплементація моральних цінностей європейської цивілізації у державні 
14 
 
структури, узаконення їх та механізми врегулювання — свободи, 
справедливості, доброчесності. 
В західній соціології Вебера, Парсонса та Мертона існує традиція 
розглядати людську дію як щось раціональне, що грунтується на принципі 
узгодження цілей та засобів та орієнтується на загал. Проте, говорячи про 
поєднання політики та моралі, ми уникаємо їх ототожнення через гіркий досвід 
ХХ століття. 
Досліджуючи проблематику політики та моралі варто розглянути й 
розвиток вітчизняної філософської думки. Характерною особливістю 
українських мислителів щодо етики та політики є ідеї свободи, справедливості, 
добра та правди, що не дивно, зважаючи на історичний контекст. Важливим 
чинником становлення суспільних уявлень про мораль стало християнство. 
Зокрема, надзвичайно цікавою є позиція вітчизняних політиків щодо такого 
співвідношення.  
У “Слові про закон та благодать” (ХІ ст.) митрополита Іларіона йдеться 
про скасування рабського стану суспільства, мир та злагоду між народами, 
політичну самостійність Київської Русі, підпорядкування євангельським 
істинам. 
У “Повчаннях дітям” (ХІІ ст.) Володимир Мономах зазначає, що князь є 
носієм закону й законності, в той же час, князь має бути не лише справедливим 
відповідно до законів, а й гуманним, милосердним, закликав не боятися смерті 
якщо мова йде про правду та справедливість.  
Христофор Філалет у “Апокрисисі” пише про обмеження влади монарха 
законом, визначення прав і свобод підданих, які будуть засновані на вимогах 
права Божого і природного, джерело сили та могутності держави криється у 
дотриманні монархом закону, повазі до прав та свобод підданих.  
Іван Вишенский вважав, що Бог дав владу не для того, аби чинити 
свавілля та насилля, а для того, аби утверджувати закон та справедливість. 
Феофан Прокопович: абсолютний монарх — верховний носій державної 
влади постає над усіма громадянськими законами, а його дії, спрямовані на 
15 
 
загальнонародне благо, виправдовуватися, ним міг бути лише освічений володар 
— “філософ на троні”.  
Проте, розглядом проблематики співвідношення політики та моралі 
займалися не лише мислителі поодинці, а й цілі наукові та соціальні групи. 
Зокрема, основними завданнями Кирило-Мефодіївського товариства були 
ліквідація самодержавства, скасування кріпацтва, об’єднання слов’янських 
народів у автономії, запровадження загальної освіти тощо. Становище 
українського народо як раба, зробило з нього основного поборника свободи, 
рівності та братерства.  
Для Михайла Драгоманова людина — основа соціального устрою, 
найвища цінність, а отже гарантіями прав для такої людини може виступати 
лише самоврядна громада, конфедерація типу швейцарської або федерація зразка 
США чи Англії. На думку Драгоманова серед політичних свобод були найбільш 
важливі права людини і громадянина, недопустимість неправомірних покарань 
та смертної кари, захист приватної власності громадян, недопуск свавілля 
поліції, негайний судовий процес над злочинцем, анонімність та приватність 
листування, свобода пересування та вільний вибір праці, свобода совісті, 
відокремлення церкви від держави, свобода слова, вільний друк, свобода зібрань, 
мітингів та процесів, вільний діалог з владними структурами. 
На думку В’ячеслава Липинського, кращою формою правління є 
монархія, у якій правитель підпорядковується законам. Такий політичний лідер 
керувати державою, адже з одного боку, він моральний, а з іншого будь-які 
неправомірні дії з його боку не дозволить закон. Липинський вважав, що державу 
вперед може вести лише аристократія, еліти, адже без цього “навіть найкращі 
орієнтації не допоможуть нам стати нацією і державою”. Двома основами еліти 
дослідник вважає матеріальну силу та моральний авторитет і, відповідно, 
легітимність.  
Дмитро Донцов пропонував такі вимоги до націоналізму: воля до життя, 
лади, експансії, романтизм і догматизм. У працях Донцова про ідею нації 
присутній закон соціального дарвінізму — сильні мають перемогти слабких та 
16 
 
нав’язати їм свій спосіб життя (йдеться про країни). Донцов обгрунтовує 
самостійність української політики так: необхідне впровадження виховання на 
зразок західної культури та повна сепарація від Росії.  
На відміну від Донцова, Володимир Винниченко наголошував на 
об’єктивному зв’язку української та російської культури, не звертаючи увагу на 
позитивні та негативні моменти їх сполуки, проте пізніше він відмовився від цих 
поглядів та підтримав помірну сепарацію — країни мають бути незалежні, але 
підтримувати дружні стосунки.  
Розвиток філософської думки українського народу, перебуваючи у стані 
постійної загрози знищення чи то з боку росії, чи з боку Польщі, Туреччини та 
інших країн, відбувся, чого не можна заперечувати. Філософські роздуми 
мислителів, починаючи від часів Русі, стали частиною української культури та 
ментальності, складають невід’ємну частину нашої ідентичності. Проте, таке 
становище має як позитивні сторони, так і негативні. Для того, щоб перше 
переважало над другим, необхідно розвивати критичність мислення, та, на нашу 
думку, слідувати настановам Донцова та все ж таки сепаруватися від росії. 
Отже, розвиток філософської думки в контексті співвідношення політики 
та моралі набував різноманітних трактувань протягом всього часу, зокрема через 
різницю у соціально-політичних становищах, у яких перебували дослідники під 
час викладення своїх теорій. Роль моралі у політиці постійно змінювалась — то 
вона постає як беззаперечний орієнтир розвитку людства та індикатор його 
зрілості, то лише як механізм політики для формування та контролю суспільства. 
 
1.2 Співвідношення політики та моралі за добу постполітики 
 
В епоху постполітики та постправди, індивіди та малі групи, які через 
розвиток інформаційних технології, зокрема — Інтернету, змогли знаходити 
необхідні важелі впливу на ситуацію в світі, утворили певною мірою моральний 
плюралізм — відтепер на політику тисне не загальна моральна критика з боку 
всього суспільства, а окремі критичні викрики від різних соціальних груп — від 
17 
 
вегетаріанців та веганів та борців за права всього живого(тварин, насамперед) до 
прихильників різних політичних ідеологій, які стверджують, що їхні права на 
самовизначення та політичну діяльність утискаються державою, тобто роблять 
неможливим досягнення ними щастя, що суперечить самій сутності держави.  
Варто зазначити, що наявність розбіжних поглядів у суспільстві майже 
ніколи не заперечувалася, проте набула особливого буття в епоху інтернету, адже 
тепер стало набагато легше почути тих, про кого раніше не могли говорити на 
офіційних каналах інформації. Це приводить до того, що різниця між 
індивідуальним та колективними формами політичної діяльності стає все більш 
не чіткою: “люди бачать себе уповноваженими учасниками побудови 
інформаційного потоку” [19]. В такий спосіб можемо констатувати, що питання 
про персональну моральну відповідальність за прийняття політичних рішень 
трансформується.  
Соцмережі створюють простір, де будь-яка інтерпретація реальності 
отримує крім права на існування, ще й потенційну можливість для презентації та 
сприйняття, алгоритми соцмереж або ж підтримують це і допомагають у 
поширенні такої інформації, або ж, якщо така суперечить правилам спільноти, 
обмежується у доступі. На перший погляд, нічого не змінилося — все ще є 
елемент обмеження можливості поширення небажаної інформації, але пояснення 
такого обмеження або ж є суто поясненням правил спільноти, або все ще є 
принципом макіавелізму, де спільнота, аби досягнути влади, використовує 
моральні аргументи на пояснення та захист своїх аморальних дій. 
Ще один аргумент, що ефективне не завжди означає моральне, а люди, в 
першу чергу, бажають щастя, яке базується не на матераільних, але духовних 
благах, підтверджує [20, 21] — моральні переконання людей суттєво впливають 
на їх політичні погляди, і навіть більше — голосуючи за свої моральні цінності, 
деякі навіть голосують проти своїх економічних інтересів [22].  
Це призводить до цікавого парадоксу. У світі, де людина через 
перенасичення інформацією часто приймає політичні рішення, керуючись 
особистими переконаннями, які базуються на підсвідомих ідеалах та моральних 
18 
 
цінностях, У світі, де монополія ЗМІ зникає, перетворюючись на простір, з якого 
індивід обирає найбільш відповідну до його поглядів інформацію, авторитет 
офіційних ЗМІ та експертів втрачає вагу, піддається суттєвій критиці, що саме 
по собі порушує політичну структуру суспільства, побудовано на принципах 
модерна. Проте, через падіння довіри до державних інститутів, держава, аби 
зберегти своє існування, вимушена з подвійною силою працювати на гуманізм 
та антропоцентризм. З одного боку, постправда повертає людині свободу вибору, 
з іншого, робить вона це у межах, які визначені кимось наперед — правилами 
соціальних мереж, регламентом ЗМІ, законами, які приймаються в державі. 
Людині за допомогою морального аргументу вказують на те, що можна робити, 
а що ні. Звісно, у цьому контексті ми також можемо говорити і про інформаційні 
бульбашки, в яких перебувають люди, які самостійно або за допомогою 
платформ вибирають коло спілкування та основні джерела інформації, 
абстрагуючись таким чином від реальності. Проте, наявність таких 
інформаційних бульбашок ще раз аргументує існування держави як структури, 
яка регулює об’єктивне життя суспільства, наскільки це може бути об’єктивною 
реальністю. Також тут постає питання у співвідношенні реальностей — цієї, яку 
захищає держава, та тих багатьох, у яких живе її населення.  
Нічого не змінилося? Просто змінило форму відповідно до вимог часу. 
Людям, які знаходяться в одній моральній парадигмі дуже важко 
зрозуміти інших, хто перебуває у зовсім іншій [22]. Політика під таким впливом 
набуває таргетованого характеру — має індивідуальний підхід до кожної з таких 
груп. Так як поведінка людини у віртуальному просторі та просторі реальному 
відрізняється, політика повинна враховувати і це також.  
Отже, в епоху постправди аксіологія визначає характер соціальної 
взаємодії сильніше, ніж раціоналістичний підхід. Перед політиками постає 
завдання  пошуку найбільш ефективних, з точки зору політики, методів 
комунікації.  
Для політичного лідера ефективність соціальної мережі залежить не лише 
від кількості учасників, а й від якісних характеристик та комунікативних 
19 
 
можливостей самої мережі. Як вже зазначалося вище, спільні цінності, зокрема і 
моральні, надзвичайно сильно впливають на комунікацію в середині суспільства, 
спільноти, групи. Процес комунікації людей, близьких за цінностями, 
посилюється ще й за допомогою емоційного контакту, психологічну сумісність і 
співпереживання, тобто такий процес можна вважати комплексною духовною 
освітою. Для політичного лідера важливо посідати центральне місце в такій 
системі комунікації, або ж вибудовувати навколо себе окрему, унікальну систему 
обміну інформацією, цінностями, емоціями.  
Привабливість відповідає за те, наскільки учасник соціуму(людина) 
виглядає здатним артикулювати актуальні суспільні цінності, приваблюючи 
увагу й викликаючи симпатію максимальної кількості громадян. Співучасть 
виражається у можливості учасників мережі комунікувати та реагувати на 
повідомлення політичного лідера — “вподобайки”, коментування дописів, 
поширення матеріалів.  
У постполітиці довіра до образу більш вагома, ніж довіра до 
компетентності, оскільки в образі кожен учасник соціальної мережі чи 
користувач інтернету може втілити ті риси, які присутні його власним 
установкам та цінностям. Політик опиняється в центрі соціальної мережі тоді, 
коли артикулює цінності, які переважають, не стільки у вигляді раціонального 
аргументу, скільки у вигляді аргументу морального, який звертається до душі 
індивіда. Після того, як політик досягнув цієї цілі, зібрав навколо себе 
прихильників, така соціальна мережа стає інструментом у різних онлайн та 
офлайн активностях, які так чи інакше пов’язані з цим політиком. Простір для 
інтерпретації, який створюється образом політика, уможливлює об’єднання в 
спільну політичну спільноту індивідів, у деяких випадках, з протилежними 
цінностями. Такий механізм надзвичайно ефективний у часи втрати довіри до 
еліти, критиці традиційних, офіційних ЗМІ, на відміну від класичних, модерних 
механізмах політичних технологій, які застосовуються класичним політичними 
силами, в основі яких лежить конкретна ідеологія.  
Отже, у час постполітики повертається антропоцентричний вектор 
20 
 
розвитку політики, ґрунтуючись навколо того, аби задовольнити вподобання 
кожного члена суспільства різними способами. Використання соціальних мереж 
є один з таких способів тому можемо говорити, що традиційні ставки на одну 
ідеологію програють у ефективності більш гнучким політичним технологіям 
сучасності, адже перші орієнтуються на одну конкретну електоральну групу, 
намагаючись з більшою або меншою інтенсивністю застосування сили заохотити 
інших громадян ставати їх прихильниками, в той час як інші — намагаються 
знайти підхід до кожного виборця і показати, що їхня позиція — загальна, 
всеохоплююча, а відповідно, підходить для всіх і кожного так як ставить на меті 
задовольнити інтереси всіх та кожного без стандартних політичних маніпуляцій 
в стилі “ми допоможемо лише одній конкретній соціальній групі, лише тому, що 
вважаємо, що всі представники суспільства належать до неї”. 
Проте, як зазначав ще Платон, те, що називається благом у політиці, є 
водночас її основною загрозою існування. Так і в постполітиці — відсутність 
ідеології призводить до відсутності програми дій, відсутність партійної 
структури — до відсутності надійної виконавчої бюрократії, а декларативність 
стратегії — до відсутності реальної міжнародної підтримки, відсутність 
сформованої ідентичності — до розмитого поля політичної комунікації. В 
результаті, політик може перевести свій “соціальний капітал”, здобутий у 
соціальній мережі, в реальну площину — в політичну.  
Крім технологічного розвитку на проблематику впливає і поступова 
заміна вартістю всіх моральних цінностей однією — вартістю. Причина цьому 
— капіталізм, який змінює особистісні та суспільні пріоритети, створює нову 
масову психологію споживання та володіння. Внаслідок цього людина 
поступово, а можливо вже й з народження, позбавляється справжньої 
самосвідомості своєї суб’єктності, перетворюючись на технологічний суб’єкт, 
для якого різноманітний та барвистий світ перетворюється виключно на грошову 
інтенцію. А звідси і відчуження людини як політична проблема, оскільки 
політичні та економічні інтереси перебувають у тісній взаємодії та нерозривно 
пов’язані.  
21 
 
Крім цього, влада грошей ще більше обґрунтовує необхідність 
ефективної, а не моральної політики. Така догматична свідомість, яка базується 
на культі грошей та всепроникній його суті, має в своєму центрі абстрактний 
авторитет — політичний лідер, ті ж гроші тощо. Постполітика без застережень 
совісті користується цим становищем, аби підтримувати існування держави. 
Звідси не індивід панує над грошима, а гроші над ним; не народ контролює 
політику, а політика — народ [23]. 
Проте, не дивлячись на такий панівний стан грошей, “гроші не мають того 
організаційного начала, як традиційні гуманістичні цінності. Людяність як 
потенція, як глибина можливостей, як величина інтенсивна, а не екстенсивна, 
поєднує людей у незмірно більшій мірі, ніж їх роз’єднує індивідуація” [23]. 
Оскільки принцип свободи засновується не економікою, а мораллю, він 
не може долатися принципом ефективності [24]. Отже, ринкова економіка є 
оптимальною формою суспільної організації доти, доки сприяє не лише 
ефективності, а й свободі дії. Благо свободи перевищує цінність доцільності, що 
ним обумовлюється. Звідси і мінімальний рівень суспільства — як можливість 
відповідального, вільного вчинку. 
Сучасному суспільству притаманне розмежування етичних та політичних 
цінностей, проте світ є цілим, що не дробиться на окремі частини, тому 
взаємозв’язок етики та політики — необхідна умова прояву сутності людини. 
Загалом, співвідношення етики та політики є проблемою збереження 
людської культури і носія ціннісних настанов та орієнтирів — особистості. 
Отже, роль моралі у постполітиці розуміється не як визначальний її 
чинник, проте як певний орієнтир, на який повинна бути спрямована політика, 
водночас вона спроможна самотужки його змінювати, відповідно до вимог часу 
або ж бажань учасників політичного процесу. Постполітика характеризується 
песимістичними висновками щодо важливості моральної складової у житті 
суспільства, заміняючи її на категорію ефективності, втіленням якої є сучасна 
система ринкових відносин, постіндустріальний, інформаційний капіталізм та 
влада грошей.  
22 
 
Висновки до розділу 1 
 
У першому розділі розглянуте співвідношення політики та моралі в 
контексті розвитку філософської думки, а саме досліджені уявлення про 
співвідношення політики та моралі у поглядах та працях Конфуція, Лао Цзи, 
Геракліта, Сократа, Платона та Аристотеля, Августина, Макіавеллі, Гоббса, 
Локка, Руссо, Канта, Гегеля, Фейєрбаха, Маркса, Вебера, Ролза, Фромма, Хакслі, 
Хельда, Ревеля, Парсонса, Мертона, вітчизняних Оріховського-Роксолана, 
митрополита Іларіона, Володимира Мономаха, Христофора Філарета, 
Вишенського, Прокоповича, Драгоманова, Липинського, Донцова. Зокрема 
зазначений значний вклад в розвиток проблематики Кирило-Мефодіївського 
братства.  
Розвиток філософської думки, характерно, не зупиняється на створенні 
єдиної позиції, а розглядає питання співвідношення політики та моралі в 
контексті кращого буття для суспільства та людини.  
За доби постполітики та постправди, стрімкому розвитку технології, 
зокрема Інтернету, відбувається відхід від модерних уявлень про мораль та її 
співвідношення з політикою. Такі зміни обумовлені поступовою втратою довіри 
до влади, її інститутів та водночас збільшенням довіри до інститутів 
громадянського суспільства, благодійних фондів, соціальних мереж та вільним 
ЗМІ Інтернету.  
З розвитком капіталізму цінності набувають гроші, продукти, ринок. 
Формується нова система ціннісних орієнтирів суспільств західного, і не тільки, 
типу. З’являється необхідність у актуалізації загальнолюдських норм моралі, які 
закріплюють на законодавчому рівні, втім, ігноруються там, де це дозволяють 
обставини або ж правила ринку. Усі моральні цінності обумовлюються цінністю 
грошей, ефективність та доцільність поступово витісняють справедливість, 
рівність, співчуття та щастя.   
 
  
23 
 
Розділ 2. Сучасні проблеми співвідношення політики та моралі 
 
2.1 Основні сучасні проблеми співвідношення політики та моралі 
 
Мета політики — сприяння щастю громадян через створення гармонійної 
держави, оскільки людина — політичний  суб’єкт. Поєднання етики та політики 
— це мудрість, за допомогою якої приймаються вірні рішення.  
Крім цього, суть єдності етики та політики ще й в тому, що для обох — 
людина — суб’єкт, обоє націлені на знаходження та впровадження кращого для 
людини, проте якщо перша шукає краще виключно для людини, то друга — для 
людини як члена суспільства, громадянина. Отже, критерії в політиці зберігають 
свій етичний характер — для належної комунікації з громадянами.  
Моральні норми, аби стати регуляторами поведінки, повинні стати 
переконаннями, принципом, цінністю людини та повинні пройти через його 
внутрішній вибір. Політичні ж норми мають обов’язковий характер, 
підкріплюються санкціями з боку держави.  
Крім цього, часові рамки дії моральних норм ширші за такі ж для 
політичних норм та принципів. Мораль має контекст вічного, позачасового, а 
політика має контекст сучасного. Хоч політика і будується на моралі, вона 
намагається позбутися її впливу як тягаря. Мораль в загальній формі визначає 
що є зло чи добро, а роль політики — виміряти ступінь добра чи зла відповідно 
до конкретної ситуації. Можливо вдатися до порівняння відношення моралі до 
політики на основі тези Жозефа фуше: “Це гірше, ніж злочин, це — помилка!”. 
Для політики помилка набагато гірше, ніж злочин, адже мета виправдовує 
засоби, і поганий той політик, який не передбачив помилку у своїх діях, а 
наслідки такої помилки набагато гірші за злочин. Для моралі ж все навпаки — в 
контексті понять про прощення, добро, справедливість, помилка не може бути 
злочином, навіть більше — вона виступає пом’якшувальною обставиною.  
Можна говорити про роль ієрархії у відношенні політики та моралі. У 
політиці вона вертикальна, хоч і намагається здаватися горизонтальною, у моралі 
24 
 
вона є насправді горизонтальною, так як визнає особливості кожної окремої 
особистості, самостійність, суверенність, рівність з іншими. 
Питання вибору меншого зла для моралі не стоїть, адже вона не керується 
категорією користі та вигоди: вибираючи менше зло(у політиці), ми запобігаємо 
більшому злу, що абсолютно неприпустимо для моралі по її суті. Мораль або ж 
буде займатися пошуками абсолютно кращого рішення у даному виборі, або ж 
волітиме не здійснювати його зовсім, що часто означає вибір більшого зла, але 
без свідомого акту його вибору як такого. 
Якщо проводити чергову ретроспективу на Платона, то політика виступає 
тим, що у нас є раціонального, природного, що сприяє нашому виживанню, то 
мораль — тому, що робить не буденним процес існування людини.  
Окреме місце у співвідношенні моралі та політики займає відношення 
моральності, індивіда та групи: моральний індивід може безперешкодно бути 
членом або ідентифікуватися з аморальною спільнотою, і навпаки — повністю 
аморальна людина, потрапляючи у середовище, де панує емпатія, справедливість 
та розуміння, перетворити її на осереддя політики у найгіршому її прояві.  
Свідомо або несвідомо політик шукає виправдання політичним подіям чи 
рішенням. Таке виправдання важливе, оскільки моральний аргумент — один з 
найбільш важливих аргументів легітимації влади та політики в цілому, так як 
мораль, виступаючи чимось відмінним від раціонального, але такому, що йому 
не протирічить, а скоріше, передує, є одним з найбільш доступних способів 
розуміння та оцінки людьми складних суспільних процесів: якщо політик вчинив 
морально, отже правильно, а якщо правильно — це має (а відповідно, є) 
корисним для тої чи іншої частини суспільства. Саме тому ми бачимо у не-
людських режимах підкріплені моральним маскуванням злочинні дії. 
Так як мораль діє поза часом, вона дає, по суті, однакову оцінку всім 
історичним подіям: підтримуючи або засуджуючи дії політиків. Навіть якщо у 
часи, коли відбувалися події, не була можлива моральна реакція на політичну 
акцію, вона з’явиться потім, а сама подія набуде статусу історичного уроку — в 
позитивному або ж  негативному сенсі. Якщо ж такої моральної оцінки не 
25 
 
відбувається — це є свідченням про моральний стан самого суспільства.  
З одного боку, ми не заперечуємо протилежність понять політики та 
моралі, а з іншого — ми стверджуємо їх відмінність та особливий синтез, коли 
вони сходять у суб’єкті — людині. Жодна людина не може повністю відділити 
мораль від політики, жодна людина не може уявити життя без понять добра та 
зла. Саме тому ми повинні дивитися на політику чи мораль не як на чисті сфери 
людського буття, а як на постійний танець льоду та вогню, у якому центральне 
місце займатиме людина. Саме тому у політиці ми не можемо ігнорувати 
моральну складову, так як людину загалом не можна помістити у рамки 
конкретної теорії чи моделі.  
Проте можна все ще дискутувати про контури політичної моралі, серед 
факторів яких можна виділити загальний характер суспільства, контекст часу, 
середовища — як географічного так і соціокультурного, традицій, менталітету 
націй тощо.  
Процес прийнятті рішень у політиці, перш за все, пов’язаний з моральним 
вибором людини. Мораль обумовлює політичну дію. По суті, мораль визначає 
політику. Проте, так як політика — це в основному діяльність цілеспрямована на 
користь, і мета виправдовує засоби, притаманні для аморальної діяльності егоїзм 
спонукає до переведення Проте, так як політика — це в основному діяльність 
цілеспрямована на користь, фокус з реального предмету чи причини дискусії у 
політиці перекидається на питання моральних колізії.  
Слідуючи з необхідності та доцільності політики, якщо така політика не 
відповідає цілям суспільства і вимогам часу — вона буде сприйнята мораллю 
критично. Звідси влада, для якої відсутні моральні рефлексії скочується в цинізм, 
корупцію, насилля над особистістю, поступово руйнуючи суспільство.  
Отже, повна відмова від вимог моралі згубно впливає на життя 
суспільства. Саме тому мистецтво політики — передбачати моральні наслідки 
політичних дій. Проте, моральність, сама по собі, відірвана від реальності така ж 
згубна, як і її відсутність взагалі.  
Відчуження політики від моралі згубно впливає й на її головного діяча — 
26 
 
політика. З одного боку, відсутність моральної рефлексії перетворює таку 
людину в звичайний гвинтик у механізмі, який бездумно виконує свою роботу, з 
іншого — захоплений моральними цінностями політик може не бачити реальну 
картину світу та примати рішення перебуваючи в ілюзорній реальності, його 
зв’язки з суспільно-політичним середовищем послаблюються.  
Як зазначає Ж. де Сталь “Політикою повинні управляти розрахунки, а 
розрахунками — мораль”. Проте, як вже стає зрозуміло, дотримання балансу 
моралі у політиці це надзвичайно складна та енергоємна робота, яку не кожен 
політик здатний здійснювати. Люди, у яких відсутні моральні принципи набагато 
легше переступають через всю внутрішні обмеження. 
Отже, мораль у політиці — це інтереси суспільства як основа при 
прийнятті рішень, діяльності політиків, збереження владою балансу між 
суспільними інтересами і правами окремого індивіда, застосування адекватних 
заходів, мистецтво справедливості та права.  
На наш погляд, причина присутності таких людей у політиці — 
сприйняття її не як акт служіння, а як роботу, професію, де потрібно виконувати 
чіткі посадові обов’язки. Бюрократія, тощо, позбавляють політику моралі, а 
задача політика — її туди привнести, відносити баланс, оскільки однією з 
найважливіших рис політика є жертовність — готовність віддати своє тіло та 
розум на благо держави та суспільства заради розвитку обох. Прагматична 
людина, не жертовна, буде, в кращому випадку, переслідувати кращі з можливих 
інтересів, в гіршому — виключно свої.  
Політична моральність є об’єктивним джерелом і основою політичної 
етики, яка формується внаслідок структуризації політичної моральності. 
Політична етика досліджує моральні засади політики і влади, етику суб’єктів 
політичної діяльності. Суб’єкти політичної етики — учасники політичного 
процесу: партії, рухи, особистості. Існує індивідуальна політична етика, етика 
політиків, державних службовців, однопартійців, політичних активістів, 
політтехнологів та етика професійних груп, діяльність яких дотична до 
політичної та загальнонаціональна політична етика. Політична етика виконує 
27 
 
функції імперативності, нормативності, здійснює оцінку. Принципами 
ліберальної політичної етики є: політико-проавова рівність людей, легітимація 
конфлікту політичних інтересів, політична культура участі, контрольована 
громадянським суспільством держава як головна мета політичної етики.  
Спочатку етика та мораль мали на увазі одне й те саме, проте з часом 
етика набула статусу науки про мораль, тобто про реальні явища — звичаї 
суспільства, усталені норми поведінки, уявлення про зло, добро та 
справедливість. За Гегелем, мораль — форма суспільної свідомості, сукупність 
принципів, норм, правил поведінки, а моральність — утілення цих принципів, 
правил та норм на практиці, в реальному житті. Отже, етика — вчення про 
мораль, яке досліджує закономірності та принципи її виникнення, розвитку та 
функціонування, роль та призначення моралі в житті окремої особи та 
суспільства в цілому [25]. Метою етики є обгрунтування моралі та виявлення її 
природи, сутності, місця та значення в розвитку людини та суспільства: у ній 
форми моральності осмислюються, систематизуються та узагальнюються, крім 
цього аналізуються етичні доктрини та механізми моральної орієнтації та 
регуляції як систем цінностей.  
Політична етика виникає як результат інституційної структуризації 
моральності [26]. Етика та політика, в першу чергу, пов’язана простою 
відносністю — мораль реагує на політику: підтримує її або засуджує, тощо. Тож 
у сучасному світі крізь призму етики оцінюють мету та методи влади, державних 
інститутів. Крім цього, можна вважати етику як чинник впливу на характер 
суспільного розвитку та одночасно індикатором політичної ситуації та ступеня 
розвитку суспільства, що означає, що в етиці є однозначне трактування чогось 
як доброго та чогось як такого, що суперечить добру, такого як те, що сприяє 
розвитку та те, що йому перешкоджає [27]. Політична етика одночасно піддає 
критичному аналізу моральну свідомість учасників політичного процесу та 
досліджує співставлення вчинків державних діячів та політиків не лише з 
законами державними, але й моральними принципами та нормами [12]. Крім 
цього, моральне незрілість населення країни дуже складно піддається 
28 
 
коригуванню реформами, законами та змінами функціонування держави як такої 
[28]. Політична етика охоплює моральні аспекти політичних рішень, типи, 
засоби і форми їх реалізації: справедливий соціальний устрій та його принципи, 
легітимність правління, співвідношення прав та обов’язків громадян та 
представників влади, проблеми справедливості. [28] До сфери політичної етики 
можна віднести питання пов’язані з соціальною справедливістю, легітимністю 
правління, справедливості війни, найбільш оптимального використання влади. 
Сюди ж входять питання базових цінностей суспільства, соціального порядку, 
інституціонування відносин міжособистісних, між групами та рухами, 
суспільством та особистістю, зокрема щодо політичних поглядів.  
Політична етика створює механізми соціальної довіри для стабільного 
функціонування соціальної системи. Інституціонування політичної етики 
відбувається на всіх трьох рівнях, системно, холічно.  
Сучасна політична етика завдячує своїй появі ідеології лібералізму та 
моралі, яка віддавала перевагу свободі над рівністю. Метою сучасної етики є 
надання громадянському суспільству важелів впливу та контролю над владою та 
політикою. Серед них можемо виділити представницька демократія, узаконення 
конфліктів у боротьбі за владу, принцип поділу влади, поширення політико-
правової влади на все суспільство [29]. Така політична етика потребує 
верховенства закону та влади, яка сама себе обмежує, з огляду на вимоги 
суспільства.  
Політична етика межує з філософією моралі, історії, політики, 
соціологією, теорією держави та права, соціальною психологією та іншими 
гуманітарними науками. 
Політична етика оцінює задуми, мету, методи політики та 
функціонування влади і діяльність учасників політичного процесу. Мораль 
характеризує політичну дію, при чому сама відокремлена, тоді як етика є 
внутрішнім компонентом політичної реальності [30]. 
К. Беллестрем потрактовує етику як практичну філософію, що займається 
нормативними питаннями політики, а саме: принципи справедливого 
29 
 
соціального устрою, конституцією, критеріями легітимного управління, правами 
й обов’язками керівників і громадян, проблема справедливості у міждержавних 
відносинах [30]. 
У концепції К. Гаджієва політична етика постає як сукупність моральних 
цінностей та норм, які стосуються політичного світу, інститутів, відносин, 
політичного світогляду, поведінки членів суспільства. Політична етика виступає 
нормативною основою політичної діяльності, зачіпаючи проблеми 
справедливого соціального ладу суспільства та держави, права та обов’язки 
громадян та керівників, права людини та громадянина, співвідношення волі, 
рівності та справедливості тощо [31]. 
Російські дослідники В. Бакштановський та Ю. Согомонов у своїх працях 
акцентують увагу на проблемі політичної полі, суверенних прав особистості, 
ліберальних та демократичних цінностях, розмежування моральності та 
державної диктатури. На їх думку, звичайна мораль не здатна встановити чіткі 
межі припустимого та неприпустимого із загального масивву непорушних вимог 
[32]. На їх думку, політична етика може допускати відмові від прямої 
конфронтації політичного усюди, де це можливо, надаючи перевагу 
компромісом, переговором, діалогу, співпраці та досягнення балансу інтересів 
сторін. Для дослідників політична етика виступає як додаткові цінності та норми 
суспільної моральності до вже існуючих у політичній дійсності [33]. Дана 
концепція побудована на принипах ліберальної політичної етики, а саме: ідеї 
політико-правової рівності людей та заперечення станових привілеїв; ідеї 
легітимації конфлікту політичних інтересів, тобто законності й моральної 
виправданості боротьби за завоювання влади, її утримання та придушення опору 
з боку будь-яких соціальних груп; перехід від підданської патріархальної 
політичної культури до політичної культури участі; ідеї контролю 
громадянського суспільства над державною владою. 
Для Б. Сутора політична етика це методичне вироблення взаємин 
політики та моралі, осмислення принципів і норм політичних порядків і дій. 
Задача такої етики — не звільняючи політика від моральної відповідальності, 
30 
 
позбавити його від надмірного, не властивого йому морального навантаження. 
Політичні інтитути — забезпечуються необхідний мінімум моралі у суспільстві, 
проте в основі все ще лежить воля людини до морального самовизначення й 
особистісного розвитку. Політика відповідає етичним критеріям, але керується 
не лише ними. Політична етика лише роз’яснює ситуацію, не пропонуючи 
готових рішень — політик має їх прийняти сам виходячи з того, що відбувається 
[34]. 
Політична етика — вивчає вплив моральний принципів, норм і моральних 
уподобань людей на політику та зворотний вплив політики на мораль; система, 
в основі якої моральне осмислення людьми своїх політичних цілей та цінностей; 
синтез моральної та політичної свідомості, форма єдності критерії морального 
вибору людини, її політичного цілепокладання [35].  
Загалом з політичної етики можна виділити такі сфери: моральний кодекс 
політика; мова моралі, проблема політичного ідеалізму, наївності та 
благодушності, безнадйіного ідеалізму, романтичних ілюзій; культура 
поведінки; процедура угоди й торгу; дослідження проблем взаємин моралі та 
політики, філософське осмислення етичного аспекту принципів і норм 
політичної діяльності, пояснення етичних структур проблем та ситуацій, 
моральних підстав, позитивних цілей політичних дій; політична персоніфікація, 
аналіз мемуарів та мови політиків; теорія політичного гуманізму; морально-
політична критика, проблематизація політики; теорія іманентної та реальної 
моралі, теорія передбачуваної особливої моралі, адаптованої до політики, яка не 
викликає ідіосинкразії в політиці; філософія справедливості; вивчення етичного 
багажу політичних партій та рухів, як зазначають у своїй роботі Беглиця та 
Ярошенко [36]. 
Загалом можна виділити дві ролі етики — пізнавальна та нормативна. 
Перша досліджує поведінку людини, що базується на ціннісних орієнтирах, 
друга ж досліджує закономірності функціонування моралі як такої та забезпечує 
її розвиток. Політична ж етика має три основні функції — імперативність, тобто 
форма вираження чи спосіб реалізації моральних настанов чи стандартів 
31 
 
поведінки відповідно, нормативність, тобто моральна необхідність дотримання 
відповідних норм, правил, вимог у стосунках з іншими людьми та оцінюваність, 
яка виступає регулятором та лакмусовою стрічкою — підтримки або засудження 
тої чи іншої дії. Крім цього, оцінюваність визначає, чи дії соціальних суб’єктів 
відповідають результатам та вимогам соціальної системи [36]. Особливість 
моралі у політиці в тому, що вона є певним способом пізнання дійсності та 
водночас особливою формою стосунків між соціальними суб’єктами та 
поведінкою людини, що базується на внутрішній мотивації поведінки суб’єкта, 
його свідомому та добровільному прийнятті зобов’язань слідкувати вимогам 
моралі. 
О. Денисов вважає ,що політик діє морально тоді, коли умовна кількість 
добра, яке він коїть, більша за зло, яке він вчиняє. По суті, питання полягає у 
тому, аби приймати такі політичні рішення, які приносять шкоди як можна 
меншій кількості людей, змінювати акценти з того, наскільки корисним було те 
чи інше рішення, на те, наскільки поганим воно не було. Ця думка цінно 
доповнює макіавеллізм, стверджує що немає абсолютно добрих рішень політика, 
але й наголошує на тому, що можна максимально знизити негативні наслідки 
того чи іншого рішення.  
Суспільство, а в першу чергу сама політика, потребує етичного аналізу 
політичних програм, політичних платформ, запровадження моральних критеріїв 
діяльності політиків, моніторинг дотримання принципів політичної етики.  
На наш погляд, для розуміння того, які проблеми сьогодні намагається 
вирішити етика, а зокрема і політична етика, необхідно зосередитися на 
історичному розвитку думки в контексті цього питання, адже в такий способі 
можна прослідкувати та виробити необхідний алгоритм, який уможливлює 
вирішення проблем співвідношення політики та моралі сьогодні, за допомогою 
новітніх технологій та підходів. 
За Аристотелем, етика розглядає життя людини як таке, а політика — в 
контексті життя поліса, звідси слідує, що політична етика розглядає виховання 
доброчесності та звичаїв гідного життя в полісі, у взаємовідносинах з такими ж 
32 
 
членами суспільства [6].  
Категоричний імператив Канта: чинити потрібно так, аби людство було 
потрібне як мета а не як засіб [37]. За Кантом, не можна використовувати інших, 
в тому числі себе, як засіб. Така думка протирічить представницькій демократії, 
де виникає внутрішньособистіний моральний конфлікт політика — представляти 
інтереси групи або партії, яку він репрезентує чи користатися безпосередньо 
власними уявленнями про належне та справедливе. Проте, категоричний 
імператив Канта працює й в іншу сторону — людина з “хибними” моральними 
ідеалами буде чинити так, як вона вважає за потрібне — навіть якщо для інших 
людей такі вчинки будуть аморальними, для політика вони такими здаватися не 
будуть: або через те, що у нього відмінна система моральних цінностей від 
громадян країни, або ж тому, що все, що приносить користь політику — апріорі 
для нього є моральним.  
Як слушно зазначає Макс Вебер, “хто хоче займатися політикою взагалі і 
зробити її своїм єдиним фахом, має усвідомити дані етичні парадокси й свою 
відповідальність за те, що під їхнім впливвом вийде з нього самого. Він, я 
повторюю, сплутується з диявольськими силами, котрі підстерігають його під 
час кожної акції насильства [38]. Проте, Вебер зовсім не заперечує необхідність 
таких заходів, зокрема насильства — він виправдовує “законне” насильство як 
“специфічний” засіб державної влади, апологію відносин панування та примусу, 
запровадження принципу свободи та ціннісних суджень стосовно соціального 
життя тощо.  
Політика постійно межує між двома категоріями — розуму та душі, 
користі та моральності. В окремих етичних теоріях критерієм моральності 
виступає принцип корисності. Етика пропонує політиці межі дозволеного та 
мету. У цьому і криється особливість поєднання етики та політики — якщо 
політик чинить корисно, отже він чинить морально. Але якщо прибрати елемент 
корисності та розглядати дію того чи іншого політика лише через призму 
моральності, виявиться що більшість вчинків в тій чи іншій мірі аморальні, адже, 
як вважав Макіавеллі, політика апріорі не може бути доброю чи злою, вона зла 
33 
 
по своїй суті.  
Політичний лідер користується категоріями легітимності, легальності, 
корисності та доцільності, в той час як моральний — добра, зла, справедливості, 
рівності, щастя, блага. 
На думку Д. Юма, якщо неможливо змінити суть політики, потрібно 
максимально ефективно використовувати егоїзм політиків — аби він слугував 
загальному благу.  
Крім цього, мораль невід’ємно пов’язана з волею та волевиявленням. 
Лише вчинок, скоєний за власної волі, є моральним, тобто таким, базисом якого 
є моральні орієнтири, на які і спирається людина здійснюючи той чи інший 
вчинок у своєму житті, починаючи у побуті, спілкуванні та закінчуючи 
голосуванням на виборах президента.  
Політика без моралі перетвоюється на бездушний механізм, для якого 
благо громадян є лише у зростанні статистичних даних і для якого мета буде 
виправдовувати засоби, втрачається загальний гуманістичний характер 
політики, тобто орієнтація на всіх людей, а не на максимально можливу 
кількість. Таких механізм буде прагнути до завоювання та збереження влади, до 
поневолення людей, якщо це буде сприяти зростанню статистичного успіху. Як 
зазначає Вацлав Гавел, “Це означає щось більше, ніж простий конфлікт двох 
наших ідентичностей. Це щось набагато гірше: це — виклик самому поняттю 
(людської) ідентичності” [39]. 
Суть морального виховання полягає не у нав’язуванні необхідних, 
“правильних” моральних цінностей людині, а у тому, аби під впливом цього 
помірного нав’язування у людини відбувалося формування власних етичних 
понять, моральних переконань, схильностей, почуттів, рис характеру та 
моральних звичок поведінки, нехай і відмінних від тих, які держава хоче аби та 
мала, для того, аби уявлення про справедливість, рівність, гідність, добро та 
щастя не залишалися теоретичними конструктами свідомості, а набували 
практичного втілення у діяльності політиків, державних структур та всього 
суспільства в цілому. Проте, в такому моральному вихованні все ще закладається 
34 
 
національний контекст, без якого неможливо виховати громадянина, 
представника конкретної нації. Ідентифікація як представника певної 
національної спільноти відбувається через використання таких складових 
культури як мова, релігія, етичні норма, культурна спадщина, які в свою чергу 
підкріплюються діяльністю окремих державних(інститутів) та інститутів 
громадянського суспільства. Ідентифікація на цьому рівні відбувається тоді, 
коли в особистості з’являється суб’єктивне відчуття належності до національної 
спільноти, відбувається прийняття її групових норм та цінностей.  
У сучасному світі є два альтернативні шляхи політичного розвитку — 
прагматичний та гуманістичний. Представник другого шляху, Т. Адорно 
утверджує сферу моралі як елемент, який міцно пов’язує політичне та суспільне 
[40]. 
Представник прагматичного світогляду, Е. Фромм вважає ідеї та моральні 
цінності формотворчими як для суспільства, так і для громадянина. Водночас, це 
свідчить і про те, що людина, знаходячись у суспільстві, може бути чужою для 
нього, якщо для неї самої чужі моральні цінності, які підносяться у цьому 
суспільстві. Релігія, націоналізм, звичаї, заборони рятують людину від 
самотності та відчуженості, проте цей список не є вичерпним [41]. 
Як зазначає у свої працях Ю. Габермас, мораль виступає як захисний 
механізм, який необхідний для істот, які індивідуалізуються в процесі 
соціалізації, шукають відмінне та усвідомлюють себе як відмінних у суспільстві, 
де намагаються знайти щось схоже у кожного з оточуючих. 
Е. Фромм наголошує на тому, що у процесі взаємодії політики та моралі, 
нерідко відбувається підміна понять: те, що було предметом моралі 
перетворюється у важіль впливу у політиці, зміщення акцентів повністю змінює 
сенс тих чи інших моральних термінів та феноменів “і якщо він(лінгвістичний 
аналіз) береться розрізняти легітимне і нелегітимне слововживання, автентичне 
й ілюзорне значення, сенс і нісенітницю, він неминуче вдається до політичного, 
естетичного чи морального судження”, як стверджує Маркузе [42]. 
У деліберативній демократії Ю. Габермаса, наприклад, принцип моралі 
35 
 
має на увазі те, що дискутуються лише ті норми, які враховують в рівній мірі 
інтереси всіх членів суспільства. Звідси, тільки ті правові норми є легітимними, 
що прийняті у ході дискурсивного процесу законотворення, в який були долучені 
та враховані інтереси всіх членів суспільства. Проте, принципи демократії та 
система прав є незалежними від принципів моралі [43]. 
Розглядаючи проблематику політичного лідерства та його особливостей 
необхідно здійснити аналіз розвитку філософської думки, адже в її розвитку, 
вкотре, можна прослідкувати причини і вирішення проблем сучасності.  
Етико-політична доктрина Геракліта декларує правління найкращих — це 
виходить з поглядів на природну зіпсованість людей: хтось більше, хтось менше, 
той хто менше — той і повинен правити для того, аби принести благо для тих, 
хто сам цього не в змозі зробити або ж не в змозі зробити для інших на місці 
першого, кращого [44]. 
Для Демокріта, підкорення інтересам держави є моральним обов’язком 
людини, адже у цьому вся суть суспільної справедливості, так як джерелом 
моралі є душа, отже імпульси моралі мають керуватися розумом. 
Гоббс, розчиняючи мораль у політиці, надаючи державі значення вищого 
морального судді, позбавляє її самої суті — бути автономним регулятором 
людських вчинків та здійснення контролю над владою. 
Кант виступає проти правової держави, адже право — це в першу чергу 
задоволення практичної потреби, об’єктивному втіленні справедливості. 
Скоріше за все, виступає за моральну, а не правову державу, адже друга 
застосовує заради забезпечення і відновлення справедливості примусові засоби, 
часто не співмірні або химерні відносно того злочину чи порушення прав, які 
скоїла людина. 
Х. Ортега-і-Гассет порівнює розкладання аристократії з розпадом самого 
суспільства; відсутність кращих, не по відношенню до інших громадян, а до 
людства в цілому, до самих себе, але гірших. 
Одним з основних проблем співвідношення політики та моралі є 
проблема співвідношення між бажаним і дійсним, між “ми” і “вони”(ті, хто 
36 
 
мають владу та ті, хто її не мають), зокрема у аспекті моральності та 
аморальності: якщо політичні лідери дозволяють собі аморальні речі, то чому 
цього не можемо дозволити собі “ми”. Проте, в реальній правовій державі 
принцип “куди всі туди і я” або ж “йому можна а мені ні” не повинний бути 
сформований як конструкт взагалі, а подібні дії розцінюватимуться як злочин 
моральний, а то і взагалі — той, що має переслідуватися законом; претензії 
громадян на розширення їх участі в управлінні державою, а держава намагається 
відтіснити людей від цього, створюючи ілюзію їхньої участі в управлінні 
державою: вибори, референдуми, політичні акції, в тому числі — інститути 
громадянського суспільства. 
Моральність політика передбачає не лише професіоналізм(так як 
доводиться брати відповідальність за дії) а й повагу до інтересів країни, її 
громадян, демократичне поводження з опонентами, опозицією, здатність до 
компромісу. Політичний лідер повинен дотриуватися співвідношення слів та діл, 
реально оцінювати власні результати — як свої, так і державної політики, не бути 
поблажливим до некомпетентності. 
Держава з одного боку заохочує громадян до моральності, з іншого — 
помірно санкціонує аморальний спосіб життя. Проте, держава, яка керується 
принципом морального плюралізму та визнає самоцінність особистості, 
подекуди значно частіше використовує примус — для забезпечення безпеки 
людей, яким можуть зашкодити буття інших людей, з відмінним моральним 
компасом; така держава втручається в життя одних, аби захистити інших. Проте, 
на щастя, для такої держави все ще заборонено само по собі втручатися в життя 
людей з будь-яких інших причин, крім як захисту один громадян від інших. З 
огляду на це, моральний плюралізм повинен привнести в державу толерантність, 
не залишаючи її нейтральною.  
Арітостель будує наступний логічний ланцюг: моральний сенс 
спрямування до суспільного блага поєднаний з індивідуальним людським 
бажанням щастя. Але проблема такої логіки у тому, що не завжди найкраще та 
найефективніше є причиною наявності щастя у людини, за це, на нашу думку, 
37 
 
все ж більше відповідають моральні цінності та світогляд, який на них 
побудований. Людина може бути щасливою навіть у бідності, а багаті можуть 
страждати через інші сфери свого життя, які заважають їм стати щасливими. 
Можемо констатувати, що ефективність не призводить до щастя, але до нього 
призводить внутрішнє бажання людини до кращого. Не засоби, якими людина 
досягає кращого становища, а сам стан роблять людину щасливою, принаймні, 
щасливішою, ніж вона була до цього. Отже, роль політики за такою логікою буде 
не у бажанні блага(найкращого, ефективного) для всього суспільства, а лише 
кращого за те, що є зараз та збереження стану щастя людини як можна довше: не 
досягнення чогось конкретного, а покращення стану буття в усьому: від побуду 
та матеріального становища і до стосунків з оточуючими та самореалізації у 
будь-яких її проявах. Цим стверджується змінність світу та позитивний плив цих 
змін на людину та суспільство. Такого висновку дійшли шляхом від зворотнього: 
якщо досягнення соціальної справедливості. рівності, свободи, миру та 
добробуту не роблять людину щасливою, то що тоді людина отримує і навіщо 
взагалі були пророблені всі ці зусилля. Певною мірою, таке міркування 
вписується у оптимістичну філософію, чому ми не надто і опираємося. Звідси і 
розуміння Арістотелем політичного життя як основного способу буття людини, 
як єдиного способу досягнення щастя у суспільстві, поруч з такими ж людьми, 
які його прагнуть. Проте, можна прослідкувати тут певну діалогічність — в 
такому випадку постає питання, на яке Аристотель дав ствердну відповідь, чи 
відповідають засоби та наміри меті. На наш погляд, існує певна відмінність між 
засобами та намірами, така ж як і між результатами та метою. Засоби та 
результати — знаходяться у чіткій залежнності, перше, як правило, детермінує 
друге. Проте у категоріях намірів та мети, прослідковується, насправді, 
розпливчата чіткість, правда, для її мінімізації існують інші поняття, такі як 
завдання, тощо. Це відображає сучасну кризу, яка присутня у нашому житті — 
ми починаємо розуміти, що простого задоволення базових та просунутих потреб 
нам вже не достатньо для того, аби продовжувати існувати як людство в цілому 
і як кожен окремий індивід поодинці. “Держава створюється не заради того 
38 
 
тільки, щоб жити, апереважно для того, щоб жити щасливо” [45]. 
За Макіавелі, так як мораль несумісна з реальністю, розглядає окремі 
випадки у відриві від неї, вона не може бути жодним чином корисною політиці, 
вона їй лише перешкоджає, а про співвідносність не може бути й мови. 
Можна прослідкувати тенденцію, що питаннями співвідношення моралі 
та політики переймаються або після, або у часи різних криз: у античності, 
середньовіччі, Відродженні, Новому Часі. 
На думку Джозефа Раза політична мораль “забезпечує засади, на основі 
яких теорія інституцій створює аргументацію для того, щоб політичні інституції 
мали той чи інший характер” [46]. 
Ернст Тугендат вважає, що “політична мораль — це царина визначення 
того “доброю” чи “злою” є та чи інша держава(адже характеризуючи окремого 
індивіда з моральної точки зору, ми вживаємо саме ці слова) та засада 
формування моральних чуттів, передусім чуття обурення” [47]. 
Крім усіх інших проблем співвідношення політики та моралі, можна 
виділити ще й проблему у контексті мультикультуралізму — як мають 
співвідноситися і чи мають взагалі морально-ціннісні системи різних етносів та 
народів стосовно тої чи іншої владної системи, у межах якої вони перебувають. 
Крім цього, особливо у контексті мультикультуралізму, проблема 
співвідношення індивідуальної моралі та колективної.  
О. Гьофе вважає співвідношення співробітництва та конфлікту 
фундаментальним питанням політичної антропології та істотною проблемою 
політичної етики. Крім цієї, політична етика переймається низкою не менш 
важливих проблем: співвідношення моральних якостей людини з рівнем 
розвитку суспільства, ролі морального виховання, ролі морально-ціннісних 
систем у побудові демократичних суспільств. 
Платон стверджує тотожність індивідуальної моральної свідомості та 
державного порядку, так як “в державі і в душі кожної окремої людини існують 
одні й ті ж начала і кількість їх однакова” [5]. Суспільна ієрархія, за Платоном, 
встановлюється та тримається на правилі “займатися своїм ділом і не втручатися 
39 
 
в чужі” [5]. Аристотель вважає показником моральності суспільства рівень 
моральності особистості, в тому числі політичного лідера. Для Макіавелі ж 
навпаки — якщо лідер викликає одночасно і страх і любов, його можна вважати 
успішним, таким що вправно виконує своє покликання. 
Для Гобса, все те, що викликає повагу, є морально цінним, а повага — 
соціальне втілення влади, адже “підкорятися будь-кому — значить виказувати 
йому повагу” [11]. 
Особливість категоричного імперативу Канта у тому, що він не надає 
конкретних рекомендацій, до чого повинна прагнути людина, але надає вектор, 
як саме вона повинна прагнути. Кант вважав, що за допомогою сумління, 
переконання, обов’язку та гідності можна побудувати моральне суспільство 
майбутнього.  
За Тугенгардом, “кожен член моральної спільноти добровільно визнає 
взаємні внутрішні санкції” [48] — так дослідник намагається вирішити проблему 
насильної соціалізації та підгін під спільні моральні цінності — держава повинна 
бути сформована і працювати так, аби не було необхідності у зайвому 
застосування примусу та сили. Крім того, він стверджує, що мораль має 
інтерсуб’єктивний характер “Моральні чуття — обурення. Гнів, чуття провини 
— втрачають свій сенс, коли немає впевненості в тому, що й інші люди(члени 
моральної спільноти) поділяють їх” [48]. Мораль регулює суспільні відносини в 
тому сенсі, що людина відчуває сором, коли чинить несправедливо. Він пояснює 
справедливість не стільки і не тільки правовим, а скільки моральним обов’язком.  
Як писав Цицерон, всі сфери нашого буття пронизаці обов’язком: “І в 
слугуванні йому уся моральна краса життя; у зневаженні до нього ганьба” [49]. 
Демократія стикається з співвідношенням влади більшості та 
самоцінністю індивіда, що є проблемою, яку можна характеризувати як 
проблему співвідношення політики та моралі. Зокрема, надбанням західних 
демократій є толерантнсіть, терпимість, зокремо до політичних опонентів.  
Що ж стосується соціал-демократії, то оскільки особистість належить 
суспільству, його(суспільні) інтереси перевищують інтереси окремої особи.  
40 
 
Тягар влади схожий до наркотику — він одночасно і бажаний і 
небезпечний. Крім цього, він сприяє перегляду базових етичних цінностей, 
навіть непомітно для самого суб’єкта. 
Отже, сучасна проблематика співвідношення політики та моралі не 
поступається проблематикою, яку описували в минулому. Проте, все ж є 
відмінності — якщо раніше основними об’єктами досліджень були великі 
масивні системи — політика, держава та суспільство, народ, то сьогодні 
проблематика співвідношення перейшла на персональний, суб’єктний рівень, на 
якому розглядають співвідношення морального громадянина та аморального 
політичного лідера, їх взаємозв’язки та можливості розвитку суспільства у 
такому контексті. 
 
2.2 Конфлікт політичного та морального лідерства 
 
Головний критерій політичного лідерства — ефективність, 
результативність, задоволення запитів та інтересів спільноти, широка соціальна 
підтримка. 
Загальні риси політичного лідера: здатність вираження та відстоювання 
поглядів групи, власна політична програма, ерудованість, освіта, політична воля, 
політична культура, здатність поєднання теорії та практики, політичне 
прогнозування, організація діяльності інших людей, популярність, моральність, 
такт, доступність, комунікабельність, ораторські здібності. Крім цього, зрілість, 
вірність політичному обов’язку, принциповість, політичний авторитет і амбіції. 
Політична воля — здібність, прояв наполегливого прагнення досягти у своїй 
діяльності відповідної політичної мети, вона виступає важливим компонентом 
індивідуальної свідомості політика. Політична воля залежить від рівня освіти, 
загальної та політичної культури, професійної підготовленості до суспільно 
корисної, громадської та політичної діяльності.  
Політична зрілість виражається у глибокій відданості певним ідеям, 
цінностям, високому рівні компетентності та політичної культури. Політична 
41 
 
зрілість — висока громадянськість, активна громадська позиція, 
високорозвинене почуття громадянського обов’язку. Крім цього, вона вказує на 
вміння глибоко та об’єктивно аналізувати суть подій та фактів суспільної 
життєдіяльності, високий рівень самосвідомість, розуміння власного місця, ролі 
та призначення в житті. 
Визначальна риса політика — вірність політичного обов’язку, вона має 
стати внутрішньою рушійною силою, соціально зумовленою нормою поведінки 
лідера. Потреба політичного лідера діяти за покликом серця, внутрішніми 
утвердженнями, моральними уявленнями, а не лише потребами. 
Суттєве значення має принциповість політиків, що характеризується 
виконанням фундаментальних установок, принципів, які становлять базу певних 
рішень, концепцій, програм. Політичний лідер повинен консолідувати зусилля 
суспільства та активно впливати на цей процес задля досягнення означених і 
висунутих цілей.  
Серед моральних якостей політика можна виділити такі як совість, 
чесність, благородство. Честь проявляється у єдності слів та справ, благородство 
у толерантності та повазі до інших думок. Крім цього, гідність, самоповага, 
чесність (перед собою та суспільством) та мужність. Справжній політичний 
лідер не повинен боятися гучно та відкрито заявляти про свої політичні 
переконання. 
Серед критеріїв оцінки політичного лідера можна виокремити моральне 
обличчя, манера триматися під час спілкування з населенням, взаємодія з іншими 
суб’єктами, висока політична культура.  
Для успішного політичного лідера притаманні можливість різкого і 
непередбачуваного переходу до тоталітаризму в силу політичної могутності 
харизматичного лідера, можливість ідеалізованої “реанімації” історичних 
персонажів, пов’язаних з міфологізацією особистості, не завжди виправдана 
незалежність і зростання ролі інституту президента. 
Суттєвою особливістю політичного лідерства є неприпустима ізоляція від 
суспільства, що в свою чергу для морального лідерства іноді навіть необхідно.  
42 
 
Ще одним з особливостей політичного (і морального) лідера можна 
відмітити як непохитність особистісних переконань, моральна стійкість під час 
кризових станів. 
Так як існує нерозривний зв’язок усіх форм суспільної свідомості, він є 
причиною етичного протистояння особистості політичним структурам, які 
свідомо або несвідомо нехтують традиційними принципами моралі.  
Політичне лідерство характеризується у демократії на ряду з кризою 
ідентичності, культурним розколом, цинічною політичною культурою разом з 
патологією ціннісних систем, низьким рівнем довіри до політичної еліти разом з 
пасивністю населення щодо політики.  
Одна з найважливіших функцій політичного лідер, ще на початку — 
системотворча. Це означає не лише здатність, як таку, що минула, до 
перетворення з тоталітарних держав у демократичні і навпаки, а й таку, що 
еволюціонувала — це дозволяє політичному лідеру більш гнучко існувати в 
політичній реальності. Водночас не можна заперечувати значущу роль 
політичного лідера як особи і як образу у сучасному світі зокрема через 
культурний досвід минулого — автократичні, тоталітарні, монархічні режими, 
де правив один мудрий, сильний, жорстокий та справедливий, коли потрібно, 
лідер: “не розвинений соціальний лад, тобто договірні норми, цілі і зв’язки, 
свідомо випрацювані і всіма визнані... Брак соціального порядку компенсується 
лідерством (монарха, диктатора, харизматика” [50]. Крім цього, “відбувається 
порушення порядку, символи одержують інше значення. Цінності втрачають 
цінність... Вірування заперечуються, віра підривається, довіра зника...” [51]. 
Крім того, слабкість інституалізації політичних процедур та стійкість 
політичної системи перетворювали лідера держави на визначальну постать у 
процесах реформування суспільства.  
З одного боку, через інтелектуальну та культурну неповноцінність нові 
лідери не здатні консолідувати зусилля суспільства, що призводить до ще 
більшої кризової ситуації. З іншого ж боку, в такому суспільстві існує потреба 
лідера, який би зняв усі культурні суперечності, інтегрував субкультурні шари, 
43 
 
виробив спільну волю, ціль та зміст, що є необхідним в умовах консолідації 
суспільства. 
Одне з ключових завдань лідера також є максимально точне відображення 
у політичній діяльності ціннісних орієнтацій виборців. Вмілий політичний лідер  
довірою до себе підіймає й довіру до влади та держави. Визначення ефективності 
лідера саме ефективністю, а  не моральністю його політики, вплинуло на попит 
населення, зокрема України, на так званих “господарників”. 
В політичних лідерах присутні елементи постмодерну, які криються у 
відсутності стійких ціннісно-ідеологічних орієнтацій, а відповідно така ж 
ситуація  і у суспільстві в цілому. За таких умов лідер має можливість 
“програмувати”, включати в ціннісні системи виборців необхідні, в першу чергу 
для обрання його до влади, орієнтири, програмувати їхню діяльність, так як 
“майже протягом всієї історії людства політичні границі забезпечувало 
домінування культури тих, хто мав владу... Зіткнення владних порядків було 
тотожним зіткненню культур,.. Протистояння культурі могло розглядатися як 
опір владі, як висловлення нелояльності” [52]. 
Моральне лідерство не суперечить, проте протиставляє себе політичному. 
Моральний лідер не обов’язково є політичним лідером, проте кожен політик 
повинен мати якості морального лідера. Неможливо уявити морального лідера 
без таких моральних принципів як чесність, послідовність, вірність, довіра. В 
будь-якого морального лідера присутній елемент, що надихає, заворожує, — він 
об’єднує навколо себе людей, або зі схожими морально-ціннісними системами, 
або людей, які перебувають в кризі цих морально-ціннісних систем і шукають її 
вирішення. 
Прослідковується схожість з політичним лідерством у тому, що 
моральний лідер повинен враховувати особливості моральних образів своїх 
послідовників, прихильників. Крім цього, моральні лідери різняться й за своїми 
загальними моральними образами. На приклад, більш ліберальний лідер 
чуттєвий до нових ідей та інформації, генерує нові ідеї та ініціативи, враховує 
думки інших людей, в тому числі інших моральних лідерів, навіть відмінних від 
44 
 
нього, швидко приймає рішення, толерантність до невдач. Людей, якому 
притаманний консерватизм спрямовує свої зусилля на досягнення успішного 
результату, поважає традиції, дослухується не до всіх людей, а лише до найбільш 
досвідчених, максимально чітко формулює думки, уникає подвійних сенсів. 
Серед моральних лідерів можна виділити Махатму Ганді, який закликав 
до толерантності та пацифізму, Мартіна Лютера Кінга Молодшого,  
Виділяють також глобальних моральних лідерів: Вудро Вільсон, 
засновником Ліги Націй, нобелівські лауреати Оскар Аріас та Міхаіл Горбачов. 
[53]. 
Важливим аспектом морального лідерства є його легітимація. Хто 
визначає та наділяє статусом морального лідера, чи є якісь основоположні 
критерії для такого визначення? На наш погляд, можна виділити два критерії 
визначення морального лідера. Першим критерієм виступає формальна ознака: 
наявність статусу, звання, нагород, визнання іншими моральними, політичними 
лідерами, державою. Другий критерій можна означити як практичність впливу 
морального лідера: наявність сформованої спільноти навколо морального лідера, 
його реальний вплив на формування морально-ціннісних систем людини, 
опосередкований вплив на прийняття політичних рішень, ритуалізація, 
ідеологізація та піднесення особистості морального лідерства над суспільством.  
Одним з найбільш ефективних та значущих, на наш погляд, формальних 
ознак морального лідерства є статус лауреата Нобелівської Премії Миру. 
Лауреатами стають громадяни, які докладають неабияких зусиль задля 
покращення життя, насамперед, у власних суспільства.  
Водночас не можна заперечувати існування аморальних лідерів та 
притаманні їм здатність піддаватися впливу особистостей, а не моральних 
принципів, нетерпимість до багатозначності, відсутність візії, мислення, 
направленого на побудову майбутнього, а не лише забезпечення потреб 
сьогодення. Головною ознакою аморального лідера є його морально-ціннісна 
система орієнтацій, а саме її відсутність.  
45 
 
Отже, можна стверджувати, що особисті якості політичного лідера не 
менш важливі, ніж політична система та суспільство, в якому він діє. Існують 
очікувані якості політика та реальні, деякі з них втілюються на практиці, а деякі 
лише в теорії. Політичному лідеру притаманні ознаки ефективного керівника, 
оскільки йому необхідно визначати стан речей не лише для себе, а й для своїх 
виборців та суспільства, як системи.  
На противагу політичному лідеру постає моральний, легітимація якого 
відбувається не шляхом демократичних виборів, а через створення певної 
духовної спільноти, у якій панує злагодженість. На відміну від політичного 
лідера, моральний не може прямо впливати на політичні процеси, проте за ним 
все ще закріплюється роль ціннісного орієнтира суспільства.  
Синтез політичного та морального лідера трапляється рідко, проте в 
історії людства все ж зустрічають випадки абсолютно чистого, правдивого, 
чесного політичного лідера, орієнтира народу. Проте такі люди, без належної 
самосвідомості, можуть перетворитися на диктаторів, розуміючи власну 
політичну владу.  
 
Висновки до розділу 2 
 
У другому розділі застосований авторський підхід до розгляду 
проблематики сучасного співвідношення політики та моралі, а саме спроба 
дослідження проблем сучасності через аналіз розвитку філософської думки. 
Такий підхід характеризується необхідність нового осмислення вже наявних 
теоретичних концепції такого співвідношення, більш глибоким аналізом 
поглядів філософів, спроба їх застосування до реальної картини світу сучасності. 
Необхідно зазначити, що даний метод не заперечує, а й вимагає ознайомлення і 
дослідження сучасних досліджень з тематики для ще кращого методологічного 
ефекту.  
Отже, серед основних сучасних проблем співвідношення політики та 
моралі можна визначити проблему співвідношення особистісних та професійних 
46 
 
якостей політика, роль моралі у легітимації влади, місце моралі у демократичних 
процесах, конфлікт морального та ефективного, взаємозалежність суспільства та 
влади, моральних аспектів соціальної роздрібненості суспільства, 
справедливість як об’єднуючий елемент політики та моралі. 
Крім основної проблематики розглянуто й співвідношення морального та 
політичного лідерства, виокремлені їх характерні риси, визначені механізми 
легітимації, описана їх взаємодія. Політичний лідер характеризується 
доцільністю та ефективністю, моральний — менторством, є ідейним 
наставником та лідером окремої спільноти, яка поділяє його моральні цінності. 
Крім цього, можна виділити глобальних моральних лідерів як таких, що 
намагаються ствердити панування справедливості, чесності, милосердя над 
капіталістичними ефективністю, доцільністю, необхідністю.  
 
  
47 
 
Розділ 3. Майбутнє політики та моралі 
 
3.1 Мир та війна як результат співвідношення політики та моралі 
 
Моральними проблемами війни займається етика війни, яка говорить про 
те, що причини війни лежать не лише у політичних або соціальних сферах, а й в 
моральному компоненті життя. На наш погляд, мета, яку ставить перед собою 
етика війни, є причиною її абсурдності з одного боку та її конкурентною 
перевагою з іншого: розроблення поведінки людини і суспільства під час війни. 
Питання, якими опікується етика війни, можна назвати дилемами, адже 
однозначної відповіді як на питання війни, як і на питання конфліктів, або не 
існує, або вони криються у обох суб’єктах такого відношення.  
Серед таких проблем можемо виділити питання 
справедливості(моральності) війни, умов такої справедливості, засоби ведення 
справедливої війни, моральні якості воїна, моральний сенс війська та захисту чи 
нападу. Етика війни, крім всього, вирішує питання, які мають прикладне 
значення для життя суспільства: обставини, за яких людина має моральне право 
або обов’язок вбити іншу. 
Мораль припиняє своє існування там, де починається війна — стверджує 
реалізм як доктрина війни, який панував до 60-х років минулого століття. Війна 
є суттю існування людини та держави та сприяє її розвитку. 
Моральна війна тоді, коли її мета морально виправдана, влада законна, 
наміри добрі, а саме рішення — крайній засіб, який приймається лише тоді, коли 
снує розумна ймовірність успіху. Проте останнє твердження наводить на думку 
про постійну гонку озброєнь і постійний стан світу, який можна характеризувати 
як напруження напередодні чогось страшного. Крім того, надмірне покладання 
на мораль, надання їй ролі визначного чинника дій, може зіграти з суспільством 
злий жарт, як ми бачимо на прикладі вторгнення росії до України, мета якого 
була морально обґрунтована у межах відповідної світоглядної системи. 
В даному випадку мораль не закінчується там, де війна вступає в гру. 
48 
 
Насильство повинно застосовуватися рівно стільки, скільки того вимагає 
досягнення поставленої мети у війні і не більше. Окремо виділяють комбатантів, 
з якими можна застосовувати насилля та некомбатантів, проти яких насилля 
використовувати заборонено. Сучасні технології водночас дозволяють 
виконувати мету з найменшим застосуванням сили та втрат, з іншого боку, 
розширюється межа війни, і вже атакується не лише жива сила ворога, а й 
критична, в тому числі, мирна, інфраструктура, інтернет-сторінки, 
спрямованість на психіку звичайного громадянина. 
Крім того, війна проти сильнішого суперника змушує застосовувати 
аморальні рішення задля перемоги над ним.  
Пацифізм демонструє зовсім інший світ, побудований не на війні та на 
силі, а на їх відсутності. Оскільки розуміння та межі дозволеного у війні та 
насиллі різняться, існують різні типи пацифізму.  
Частковий пацифізм розуміється як світоглядна позиція, яка не 
обов’язково притаманна усім. Такий пацифізм присутній у системах з моральним 
релятивізмом і не може бути загальним, суспільно-політичним моральним 
критерієм.  
Натомість універсальний пацифізм, як пише Стівен Лі [54], може набути 
статусу морального орієнтира, якому будуть, свідомо або ні, слідувати 
громадяни. В свою чергу, універсальний пацифізм поділяють на повний та 
частковий. Перший заперечує будь-яке насилля, в тому числі з боку держави до 
суспільства, другий припускає застосування насилля в окремих випадках. Серед 
часткового пацифізму виділяють три різновиди, які виокремлюються за рахунок 
тої сфери застосування насильства, які вони не підтримують. Перший заперечує 
будь-яке міждержавне насилля; другий заперечує насилля поліції по відношенню 
до громадян та насилля протесту; третій вважає аморальним насилля однієї 
людини по відношення до іншої, тобто побутове. Людина, яка вважає себе 
пацифістом не обов’язково заперечує будь-яке насилля, а лише те, яке вона 
вважає аморальним.  
Розрізняють також умовний та безумовний пацифізм. Безумовний 
49 
 
заперечує використання сили та примусу де це можливо, умовний може 
відходити від такого абсолютизму і подекуди вважати насилля допустимим, 
наприклад, для збереження більшої кількості людей, ніж при повному не 
використанні насильницьких методів. Як стверджує Ларрі Мей, “Контингентний 
пацифізм виступає проти війни не на абсолютних підставах, а на 
непередбачуваних (підставах), а саме, що війна, як ми її знаємо, не велася і , 
здавалося б, не може бути війною яка є морально прийнятною” [55]. 
Варіанти вирішення того, чи слід застосовувати насилля коли воно 
необхідне, або ж мова йде про абсолютну відмову від нього, пропонують 
деонтологічна теорія(від античного “логіка порядку,закону) та теорія 
наслідковості, або ж утилітаризм, як один з її видів. Деонтологія визначає дію як 
правильну чи неправильну, спираючись на те, вимагається, забороняється чи 
дозволяється вона певними основними обов’язками та зобов’язаннями, які 
мають учасники процесу, часто такі обов’язки вимагають поваги до прав 
людини. 
Натомість, утилітаристи розглядають моральність тої чи іншої дії у 
відповідності до її моральної користі та знецінення наслідків. Моральна цінність 
— користь для всіх учасників, оскільки знецінення моралі може їм зашкодити. 
Одним з аргументів, які автор наводить щодо деонтології щодо анти-
воєнного пацифізму є такий: у всіх людей є моральний обов’язок не вбивати 
інших, війна ж втягує людей у такі вбивства, що робить її забороненою з точки 
зору моралі. Однак, аргумент утилітаристів не менш цікавий: у світлі очікуваних 
руйнувань, які спричиняє війна, наслідки війни завжди гірші від наслідків 
відмови приймати у ній участь. Можемо констатувати внутрішнє бажання 
людини обґрунтувати відмову від насилля як моральними категоріями, так і 
тими, що лежать поза мораллю, але прямо їй не суперечать. В той же час 
видається унікальною парадигма, при якій, здавалося б протилежні 
позиції(моральна та аморальна) виступають за суто моральний стан речей — 
відсутність війни. 
Та чи підтримують такі аргументи умовний чи безумовний пацифізм? 
50 
 
Позиція деонтології полягає у неможливості задоволення двох моральних 
обов’язків, оскільки вони вимагають несумісних дій. Вирішенням такої ситуації 
є визначення більш важливого для нас морального обов’язку, зважаючи на 
обставини. Наприклад, в контексті відмови від війни, конфлікт між моральним 
обов’язком не вбивати інших та моральним обов’язком не допустити смертей 
невинних людей. Можемо вважати такий аргумент одним з тих, які морально 
виправдовують застосування насилля та вбивства в контексті війни. Як 
висновок, деонтологічна теорія скоріше підтримує умовний пацифізм ніж 
безумовний.  
Аргумент утилітаристів базується на принципі невизначених очікувань. 
Оскільки держава, вступаючи у війну, очікує певних наслідків, приймає таке 
рішення виходячи з цих очікувань. Політичні лідери, які збираються вступати у 
війну, радше хотітимуть знати очікувані результати участі у війні аніж 
результати відмови від такого рішення. Річард Норман стверджує “Велика війна 
включає соціальні потрясіння величезного масштабу, які вислизають від 
ефективного людського контролю, і її результат майже непередбачуваний” [56]. 
Беручи до уваги не лише загальну цінність результату, а й вірогідність або 
ймовірність його появи, ми враховуємо невизначеність очікуваних результатів 
наших дій. Відповідно, із загальної цінності ми вираховуємо рівно стільки, 
скільки це дозволяє вірогідність. Наприклад, якщо вірогідність результату 50%, 
то значення очікуваної вартості буде дорівнювати половині від очікуваних 
результатів. Водночас, очікування щодо результатів будуть достатньо 
обґрунтованими, якщо оцінки ймовірності, які використовуються 
засновуватимуться на ретельних розрахунках та надійних доказах.  
Аргумент утилітаристів полягає у тому, аби пацифіст дослідив умови, за 
яких війна була б морально виправданою. Проте теорія справедливої війни 
прагне визначити лише умови, за яких війна є морально прийнятною для того 
аби ці війни проводити, визначити їх законні та моральні межі, в той час як 
антивоєнний пацифізм не суперечить цій теорії, прагнучи виявити умови, за яких 
війна може бути виправданою. Підтвердження цьому наводить Мей “... пацифізм 
51 
 
узгоджується з деякими формами теорії справедливої війни” [55]. 
У контексті глобалізаційних процесів з одного боку та укріплення позиції 
національної держави з іншого гостро постає питання про інтереси тої чи іншої 
країни. Постійні соціальні, економічні та політичні кризи, які доповнюються 
актами тероризму з боку організованих груп, спричинили ще й кризу 
міжнародних відносин. У той час, як ООН та всі інші можливі організації та 
союзи намагаюся втримати світ у стані миру, він беззаперечно наближається до 
чергової непотрібної війни. Аби унеможливити такий розвиток подій з одного 
боку прихильники воєнної доктрини, теорій справедливої війни, а з іншого 
пацифісти, намагаються запобігти цьому своєрідними способами: перші хочуть 
сформувати таку систему стримувань, за якої ведення війни має виявитися менш 
ефективним, ніж її уникнення, а другі керуються моральними аргументами про 
відсутність необхідності вчиняти шкоду та вбивати інших. 
 
3.2 Осмислення можливого розвитку співвідношення політики та 
моралі 
 
Яким видається майбутній розвиток співвідношення політики та моралі? 
Яких форм він набуде і чи буде він взагалі взятий до уваги при розвитку людства 
у майбутньому? 
Пов’язувати розвиток такого співвідношення необхідно з розвиток тих 
сфер, які вже зараз закріплюються як у політиці, так і в етиці. 
Яких форм набуватиме це співвідношення і якщо так, то які саме цінності 
стануть новими цінностями моралі і чи не навпаки, вкоріняться якісь старі — як 
свобода, воля, справедливість, рівність. 
Можна виокремити кілька сфер, в яких доступно зробити прогностичний 
аналіз вже зараз: інтернет, перспективи розвитку демократії, зміна поняття про 
людину, технологічний прогрес(штучний інтелект) 
Особливо в контексті світової гонки за панування між США та Китаєм, 
яка з цих моральних систем цінностей буде домінуючою в світі чи можливо ми 
52 
 
повернемось до національних держав з глокальними етиками, які будуть 
зустрітися лише на міжнародній арені, задля врегулювання конфліктних 
ситуацій 
Як зміниться поняття людини з поширенням штучного інтелекту на рівні 
мобільних телефонів? 
Розглянемо кілька сценаріїв: 1) світ рухатиметься в тому ж напрямі, що і 
сьогодні; 2) вектори розвитку світу суттєво зміняться; 3) модель розвитку 
політично-моральних відносин, за якої людство зникне. Мається на увазі, що за 
певного співвідношення політики та моралі, будуть прийняті ті чи інші політичні 
рішення, які вплинуть на розвиток суспільства, держави, влади, 
міжособистісних, суспільних, міждержавних відносин. 
Варто зазначити, що розглядаючи перші два, ми не розглядаємо загибель 
людства, а лише його розвиток, або ж деградацію. Крім цього, ми не надаємо  
морально-ціннісної оцінки даним типам можливого розвитку, адже це б завадило 
спробі максимально об’єктивної прогностики 
У першому варіанті розвитку подій роль класичних моральних цінностей 
поступово витіснить система цінностей капіталізму та постмодерну, що вже 
поступово відбувається. На заміну справедливому розподілу суспільних благ, 
яким опікується держава, займуться міжнаціональні корпорації та синдикати, які 
переймуть на себе роль держави у контексті забезпечення людей, своїх 
прихильників, покупців, користувачів послуг новою системою моральних 
цінностей — цінністю, за яку відповідатимуть гроші та прибуток, переважанням 
віртуального над реальним, наприклад перенесення мистецтва з реального світу 
у світ віртуальних соціальних мереж, тощо. Прогнози щодо можливого розвитку 
війни за даного варіанту розвитку різняться — або ж війни стануть ще однією 
сферою буття людини, по суті, інституалізуються або ж державами або ж 
корпораціями, або з і взагалі зникнуть, замінивши собою поступове поневолення 
всього світу малиною капіталізму та суспільства споживання.  
Після перемоги України над росією, відбудеться перегляд міжнародних 
договорів, воєнної доктрини, переглянуть необхідність та дієвість міжнародних 
53 
 
воєнних альянсів, судів, інституцій, які показали себе безрезультатно та 
виявилися безпорадними перед реальною загрозою. Проте, на наш погляд, якщо 
все залишиться так як є зараз(хоча це не можливо), то поразка росії жодним 
чином не повинна вплинути на капіталістичні відносини. Аналогічно до 
політики,  компанії та корпорації, які покинули росію після повномаштабного 
вторгнення, зробили це не стільки через моральні переконання, або ж для 
підтримки справедливості, більшість з них зробила з метою збереження грошей, 
та що важливіше — збереження європейського, американського, українського 
покупця, який все ще мислить у моральних категоріях більше ніж у категоріях 
ціни, прибутку, капіталу.  
Окремої уваги зазнають і технології Інтернету, штучного інтелекту, 
нейромереж та віртуальної реальності. Вже сьогодні ці технології активно 
використовуються як у бізнес-моделях, так і веденні війни у всіх її проявах та на 
всіх рівнях. Будуть розглянуті можливості застосування таких технологій для 
покращення комунікації влади з суспільством, його контролю та моніторингу. 
Створення нових реальностей, таких як соціальні мережі чи доповнені 
реальності у цьому ефективні і сьогодні. Зокрема, буде продовжуватися 
конкуренція різних світових держав за технологічну перевагу та монополію 
ринку технологічних послуг та продуктів.  
Почне зароджуватися неілюзорна загроза з боку сусідських держав щодо 
відновлення історичної справедливості.  
Роль церкви у житті суспільства посилиться та монополізується за 
рахунок ще більшої недовіри до влади та капіталістичних структур. Почнуть 
з’являтися все нові й нові релігійні спільноти, об’єднані не стільки спільними 
віруваннями чи релігією, скільки спільними рисами членів конкретної спільноти.  
Загалом світ залишиться з тими ж векторами розвитку що й сьогодні, 
проте деякі з них будуть максимально гіперболізовані або ж максимально 
ігноровані. Часткову роль політики перейме на себе система ринку, частина — 
церква та релігійні спільноти різного гатунку(гє) 
Що ж стосується другого варіанту розвитку подій, то низка країн(якщо не 
54 
 
більшість) після перемоги України над росією захоче переглянути погляд на все 
у світі, зокрема на міжнародні відносини, їх обов’язковість, покарання за їх 
недотримання, концепцію ядерного стримування, силу волі народу, вплив 
централізованого ЗМІ на населення, зокрема щодо наративів, які закликають до 
війни, ненависті, расизм, ксенофобії, переглянуть вплив моралі на політику та 
політики на формування моральних цінностей, роль держави як морального 
компасу та судді. 
Через зміну зовнішньополітичного становища постане питання про нові 
союзи та посилення протекціоністської політики деяких держав. Зокрема, країни 
які зараз є позаблоковими у економічних, політичних або ж військових союзах 
переглянуть свою позицію — або доєднаються до вже існуючих, або створять 
нові, які впораються з викликами майбутнього. 
Особливого значення, на наш погляд, набуде система шкільної та вищої 
освіти, метою яких буде формування якісного нового світогляду, який би 
унеможливив, запобіг помилкам сучасності. Людина з таким новим світоглядом 
ХХІ століття повинна віднайти найбільш оптимальний спосіб співіснування з 
різними суспільствами, навіть найбільш вороже налаштованими. Методами 
досягнення такої мети стануть діалог, консенсус, дипломатія, а допомагатиме їм 
у цьому новітня система міжнародного стримування ядерних держав, нові 
правила та конвенції, які утверджують цінність людського буття та починають 
переосмислення постмодерного буття, поступово врівноважуючи 
закономірності ринку за допомогою моральних цінностей. Людство повинно 
зробити стрибок над головою — пригнічити раціональні, тваринні, бажання та 
імпульси мозку, і поставити над ними верховенство свідомості як вищого 
чинника у прийнятті рішень.  
Що ж стосується третього варіанту прогностичної спроби, тут все 
набагато цікавіше. Питання тут стоїть не лише у тому, як саме, яким чином 
людство себе знищить, а у тому, що буде після нього, адже уявити цілковите 
винищення всього живого на планеті надто складно, адже залишаться окремі 
ізольовані групи людей, які продовжать жити після умовного апокаліпсису, у них 
55 
 
будуть всі знання та можливості людства для того, аби створити щось краще і не 
повторювати помилок минулого. Почати з чистого листа.  
В умовах надзвичайної кількості ресурсів для мінімальної кількості 
споживачів постане питання демографічної кризи, відновлення якої займе не 
одну сотню років.  
Отже, навіть за найгірших обставин у людства є шанси вижити. Проте, 
сама постановка такого питання змушує задуматися, в наскільки глибокій кризі 
ми перебуваємо зараз. Адже до цього, до періоду першої та другої світової війни, 
до стрімкого технологічного розвитку, до появи зброї масового та точкового 
знищення, не прослідковувалися тенденція на прогностичні сценарії, за яких 
людство могло б зникнути; просто тому, що раніше не можна було собі уявити 
таку зброю. Сьогодні ж умовно безпечний аналог такої зброї є у кожного — 
Інтернет, який набуває особливої потенційної небезпеки з розвиток нейромереж 
та технологій моделювання звуку, фото та навіть відео. 
 
Висновки до розділу 3 
 
У третьому розділі розглянуто питання співвідношення миру та війни, 
зокрема проаналізовані аргументи на користь ведення справедливих війн або ж 
заперечення їх необхідності. Варто віддати належне значній ролі моральних 
лідерів ХХ та ХХІ століття, які здійснили значний вклад в розвиток напрямів 
справедливої війни та пацифізму, зокрема Махатма Ганді та релігійні діячі, такі 
як Папа Римський. Можна з негативом ставитися до останнього, особливо в 
контексті російського вторгнення, проте його аргументи, як зазначили б 
представники пацифізму, не такі вже й абсурдні. Отже, можна виокремити ще 
одну проблему співвідношення політичного та морального в контексті миру та 
війни — чи морально та справедливо, уникаючи великої кількості жертв серед 
населення та військових, залишати великі території власної держави. Водночас, 
можемо розглядати питання справедливої реакції міжнародної спільноти: з 
одного боку, ми радіємо допомозі країн світу, санкціям, які накладаються на 
56 
 
державу-терориста, а з іншого, невдоволені недостатньою кількістю цієї 
допомоги. Проте така реакція передбачувана, адже ми все ще перебуваємо у стані 
війни.  
Прогностична спроба не лише дала змогу окреслити коло питань, які 
необхідно розглянути в найближчому майбутньому, а й переконала у 
надзвичайні силі людства як онтологічного та соціально-політичного феномену: 
як зазначав Дарвін, виживають сильніші. Не дивлячись на розвиток технологій 
та зброї, людина все ще залишається тим, хто тисне на спусковий гачок. З одного 
боку, це залишає проблему насилля не вирішеною, з іншого боку, констатує 
свободу волі людини, здатної на стрибок над головою та створення нового, 
кращого суспільства майбутнього.  
 
 
 
 
  
57 
 
ВИСНОВКИ 
 
Проблематика співвідношення політики та моралі посідає важливе місце, 
здебільшого, в практичній площині. Розвиток капіталізму та перехід до 
постполітики унеможливили попередній розвиток суспільства, спонукали його 
до суттєвих змін, які стосуються як суспільства як структури так і кожного 
індивід як члена цієї спільності, не є виключенням і політичні діячі. 
Досліджений розвиток філософської думки в контексті співвідношення 
політики та моралі, а саме погляди на проблематику в працях Конфуція, Лао 
Цзи, Геракліта, Сократа, Платона та Аристотеля, Августина, Макіавеллі, 
Гоббса, Локка, Руссо, Канта, Гегеля, Фейєрбаха, Маркса, Вебера, Ролза, 
Фромма, Хакслі, Хельда, Ревеля, Парсонса, Мертона, вітчизняних 
Оріховського-Роксолана, митрополита Іларіона, Володимира Мономаха, 
Христофора Філарета, Вишенського, Прокоповича, Драгоманова, Липинського, 
Донцова. Дослідження філософської думки перерахованих мислителів дали 
змогу проаналізувати сучасний стан проблематики за допомогою методології 
історичної реконструкції, що зумовило можливість розглянути особливості 
розвитку філософської думки з проблематики.  
Виділені основні сучасні проблеми співвідношення політики та моралі, а 
саме проблема співвідношення особистісних та професійних якостей політика, 
роль моралі в легітимації політика та її місце у демократичних процесах, 
розглянута проблематика конфлікту морального та ефективного в контексті 
прийняття політичних рішень, проблема взаємозалежності та обумовленість 
суспільства, влади та політики, проблематика моральних аспектів 
роздрібненості та фрагментарності суспільства в контексті розвитку 
капіталізму за добу постполітики, досліджена проблематика справедливості як 
чинника зменшення прірви між політикою та мораллю, проблема 
співвідношення політичних та моральних лідерів. 
Виявлені особливості політичного та морального лідерства, досліджений 
їх конфлікт. Характерними рисами політичного лідера є доцільність та 
58 
 
ефективність як орієнтири у прийнятті політичних рішень, моральний лідер 
характеризується справедливістю, розсудливістю, співчуттям. Крім цього, 
визначено, що політичний лідер може бути моральним лідером, але 
необхідності у цьому немає. Протилежний до політичного та морального є 
аморальний лідер, який втілює в собі риси, боротися з якими покликані і 
перший і другий. Крім них є й глобальні моральні лідери, які легітимізовані на 
міжнародному рівні, характеризуються справедливістю, чесністю та 
милосердям не лише по відношенню до свого суспільства, а й до всього 
людства. 
Проаналізована проблематика миру та війни в сучасних реаліях інтервенції 
росії в Україну, розглянуті аргументи на користь моралізації війни та її повного 
заперечення та аморальності. Проте і перший аргумент і другий все ж мають на 
меті зменшення рівня насилля на планеті, однак перший це робить за рахунок 
його доцільності, а отже наявності необхідних на те, в тому числі і моральних, 
причин для його здійснення, а другий, апелюючи до аморальності насилля як 
такого, намагається обґрунтувати відсутність необхідності його застосування. 
Здійснений прогностичний аналіз можливих варіантів розвитку 
співвідношення політики та моралі, який надає ствердну відповідь на майбутнє 
людства за будь-якого розвитку проблематики співвідношення політики та 
моралі, проте наголошує на доцільності збільшення моральної складової в сфері 
політичного.  
 
 
 
 
 
  
59 
 
Список використаної літератури 
 
1. Конфуций. Изречения / Конфуций. – М., 1992. – 128 с.  
2. Панфилова Т. Человек в мировоззрении Востока / Т. Панфилова. – М., 
1991. – 64 с. 
3. Широкова М. Политическая этика как наука и учебная дисциплина: 
многообразие подходов [Электронный ресурс] / М. Широкова. – Режим доступа : 
http://izvesta.asu.ru/2008/4-1/TheNewsOfASU-2008-4- 1-poli-07.pdf. 
4. Політологія / [за ред. О. І. Семківа]. – Львів, 1994. – 592 с.  
5. Платон. Государство / Платон ; [пер. с древнегреч.] ; общ. ред. А. Лосева, 
В. Асмуса, А. Тахо-Годи // Собрание сочинений : в 4 т. – Т. 3. – М. : Мысль, 1994. 
– С. 79–420.  
6. Аристотель. Политика / Аристотель // Мыслители Греции. От мифа к 
логике : Сочинения. – М. : ЗАО Изд-во «ЭКСМО-Пресс», Харьков : Изд-во 
«Фолио», 1999. – С. 439–699.  
7. Політологія / [за ред. О. І. Семківа]. – Львів, 1994. – 592 с.  
8. Історія світової культури. – К., 1997. – 540 с.  
9. Дробницкий В. Моральная философия : Избранные сочинения / В. 
Дробницкий. – М., 2002. – 523 с.  
10. Макиавелли Н. Государь / Н. Макиавелли ; [пер. с итал.]. – М. : Планета, 
1990. – 80 с.  
11. Гоббс Т. Левиафан / Т. Гоббс ; [пер. с англ.] // Соч. : в 2 т. – М., 1991. – 
Т. 2. – 688 с.  
12. Бабкіна О. Політологія : [підруч.] / Ред. О. Бабкіна, В. Горбатенко. – К. : 
ВЦ «Академія», 2003. – 528 с. 
13. Руссо Ж.-Ж. Про суспільний договір. Трактати / Ж.-Ж. Руссо ; [перекл. 
з фр.]. – М., 1998. – 416 с.  
14. Кант И. Трактаты о вечном мире / И. Кант. М.: Дело, 1963. 156 с. .  
15. Кант И. - Лекции по этике. Лекции по этике. Кант И. М.: Наука, 2000.- 
431 с.  
60 
 
16. Гегель Г. Философия права : [в 2-х т. ; т. 1] / Георг Вильгельм Фридрих 
Гегель ; [пер. с нем.]. – М. : Мысль, 1990. – 524 с  
17. Антропов В. Этика и религия в философии Людвига Фейербаха / В. 
Антропов // Вестник Московского университета. – Серия 7. Философия. – 2004. 
– № 1. – С. 98–117. 
18. Вебер М. Политика как призвание и профессия // Политология : 
хрестоматия / Сост. проф. М. Василик, доц. М. Вершинин. – М. : Гардарики, 
1999. – С. 7–23.  
19. Guadagno E. R., Guttieri K. 2019. Fake News and Information Warfare: An 
Examination of the Political and Psychological Processes From the Digital Sphere to 
the Real World. Handbook of Research on Deception, Fake News, and Misinformation. 
Online IGI Global. P. 167-191. 
20. Lodge M, Taber CS (2013) The Rationalizing Voter. New York: Cambridge 
University Press.  
21. Lakoff G., Wehling E. (2016). Your brain’s politics: How the science of mind 
explains the political divide. Societas: Essays in political and cultural criticism. Exeter, 
England: Imprint Academic.  
22. Haidt, Jonathan, The Righteous Mind: Why Good People Are Divided By 
Politics and Religion. New York, Vintage Books, 2013.  
23.Ильин В.В. Философия богатства: человек в мире денег. – К., 2005. – С. 
80-81 
24. Липовецки Ж. Эра пустоты. Эссе о современном индивидуализме. Стр. 
172.  
25. Лозовой В. Етика : [навч. посіб.] / В. Лозовой, М. Панов, O. Стасевська 
та ін. ; за ред. проф. В. Лозового. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – 224 с. 
26. Кучеренко І. Професійна етика та етизація української політики 
[Електронний ресурс] / І. Кучеренко. – Режим доступу : http://www. polіtіk.org.ua.   
27. Вагіна О. Етичні засади політики та перспективи розвитку політичної 
етики [Електронний ресурс] / О. Вагіна. – Режим доступу : 
http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Gіleya/2011_45/ Gіleya45/P14_doc.pdf. 
61 
 
28. Гаєвський Б. Філософія політики : [підруч.] / Б. Гаєвський. – К., 1993. – 
280 с.  
29. Политология : энциклопедический словарь. – М., 1993. – 536 с.  
30. Баллестрем К. Власть и мораль (основная проблема политической 
этики) / К. Баллестрем // Философские науки. – 1991. – № 8. – С. 83–94.  
31. Гаджиев К. Этика и политика / К. Гаджиев // МЭ и МО. – 1992. – № 3. 
– С. 32–45. 
32. Дубко Е. Политическая этика : [учебник для вузов] / Е. Дубко. – М. : 
Академический проект, 2005. – 719 с.  
33. Бакштановский В. Прикладная этика: опыт университетского словаря / 
В. Бакштановский, Ю. Согомонов. – Тюмень : НИИ прикладной этики 
ТюмГНГУ : Центр прикладной этики, 2001. – 268 с.  
34. Сутор Б. Политическая этика / Б. Сутор // Полис. – 1993. – № 1. – С. 68–
75.  
35. Введение в политологию : словарь-справочник / [под ред. В. Пугачова]. 
– М. : Аспект-Пресс, 1996. – 430 с.  
36. Беглиця В.П. Політична етика: навчальний посібник / В.П. Беглиця, 
В.М. Ярошенко. – Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2015. – 400 с.  
37. Кант І. Критика практичного розуму / Пер. з нім., примітки,  післямова 
І. Бурковського. – К.: Юніверс, 2004. – 239 с. 
38. Малахов В.А. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник. - К.: Либідь, 1996. - 
304 с. 
39. Капустин Б.Г. Моральный выбор в политике. – М., 2004  
40. Адорно Т. Проблемы философии морали [Текст]: лекции / Т. Адорно ; 
пер. с нем. М. Л. Хорьков. – М.: Республика, 2000. – 239 с.  
41. Фромм Э. Бегство от свободы [Текст] / Э. Фромм; пер. с англ. А. 
Лактионова. – М.: АСТ: АСТ Москва, 2009. – 284 с.  
42. Маркузе Г. Одномерный человек [Текст] / Г. Маркузе. – М.: ‘REFL– 
book’, 1994. – 320 с.  
43. Габермас Ю. Мораль і моральність. Чи стосуються гегелівські 
62 
 
заперечення Канта також і дискурсивної етики? / Ю. Габермас // [Текст]: А. М. 
Єрмолаєнко, Комунікативна практична філософія. Частина друга. Вибрані 
тексти. – К.: Лібра, 1999. – С. 325–345. ,/Хабермас Ю. Политические работы 
[Текст]: [сборник] / Ю. Хабермас. – М.: Праксис, 2005. – 362 с.  
44. Гераклит. А. Биографические свидетельства // Фрагменты ранних 
греческих философов. Часть I. – М., 1989. – С. 184, 186.  
45. Арістотель Нікомахова Етика Режим доступу: 
https://chtyvo.org.ua/authors/Aristotle/Nikomakhova_etyka/ 
46. Раз Дж. Моральні засади свободи. – К.: Веселка, 2001. – 431с  
47. Tugendhat E. Vorlesungen über Ethik. p337 
48. Tugendhat E. Das Problem einer autonomen Moral // Ernst Tugendhats 
Ethik. Einwaende und Erwiderungen. – München, 2006. – S. 13-31. 
49. Цицерон. Об обязанностях, I, 4 //Древнеримская философия: От 
Эпиктета до Марка Аврелия. Сочинения. Харьков;М., 1999. С. 255-378 
50. Пригожин А.И. Патологии политического лидерства в России // 
Обществ.науки и совр. - 1996. - №3 . – С. 23 – 29. 
51. Штомпка П. Социальное изменение как травма: (статья 
первая) // Социологические исследования. — 2001. — № 1. . – С. 6 – 16. 
52. Бреский О. География Восточной Европы: пространство Пограничья // 
Перекрестки. – 2005. – № 1 – 2. – С. 168 – 186 , с170 
53. Moral Leadership: The Theory and Practice of Power, Judgment and Policy 
редактори Deborah L. Rhode  
54. Ethics and War: An Introduction, Steven P. Lee. Author, Steven P. Lee. 
Edition, illustrated. Publisher, Cambridge University Press, 2012.  
55. Larry May, aggression and Crimes against Peace(Cambridge University 
Press 2008, p25-26 
56. Richаrd Normаn, Ethics, Killing аnd Wаr (Cаmbridge University Press 
1995, p210 
57. Сучасна філософія: основні розділи, поняття, проблеми, ідеї. 
Навчальний посібник / А.І.Бойко, І.П.Гудима, О.В.Кулешов, Т.О.Дроздова, 
63 
 
В.С.Даценко, О.М.Кожемякіна [За ред. О.В.Кулєшова О.В]; М-во освіти і науки 
України, Черкас.держ.технол.ун-т. – Черкаси : ФОП Гордієнко Є.І., 2017. – 156 
с. 
58. Політичний консенсус як платформа сталого розвитку / Бойко А.І. 
Григор О.О. // Проблеми сталого розвитку суспільства: погляд очима різних 
поколінь: Монографія / за заг. ред. О.Ю.Березіної, Ю.В.Ткаченко; Національна 
мережа ВНЗ-партнерів спільного проекту ЄС/ПРООН «Місцевий розвиток, 
орієнтований на громаду»; Черкаський державний технологічний університет. – 
Черкаси: Видавець Чабаненко Ю.А., 2016. С.13 – 31. 
59. Філософські проблеми ХХІ століття: Монографія / За заг.ред. А.І.Бойко 
– Черкаси: ФОП Гордієнко Є.І., 2016. 210 с. // А.І.Бойко Розділ «Теоретико-
методологічні засади сучасної філософії освіти». С.7-39. 
60. Астапова-Вязьміна О.І. "Політичне переживання ілюстрації війни: 
синтагматичний аналіз візуальних символів", Епістемологічні дослідження в 
філософії, соціальних і  політичних науках", том 5 номер 1 (2022), стор. 3-10. 
61. Даценко В. С. Природа моралі у філософських творах Івана Франка. 
Філософія та політологія в контексті сучасної культури, Том 5 № 1 (2022): 
Епістемологічні дослідження у філософії, соціальних і політичних науках, стор. 
26-34.
ChSTU repository

ChSTU repository preserves and enables easy and open access to all types of digital content including text, images, moving images, mpegs and data sets
