«ГОЛОДОМОР У КОЛЕКТИВНІЙ ПАМ’ЯТІ УКРАЇНЦІВ: ВІД  ЗАМОВЧУВАННЯ ДО ВИЗНАННЯ»

Ковальчук, Вікторія Володимирівна
Please use this identifier to cite or link to this item: https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/8238
Full metadata record
DC Field	Value	Language
dc.contributor.advisor	Стадник, Ірина Юріївна	-
dc.contributor.author	Ковальчук, Вікторія Володимирівна	-
dc.date.accessioned	2026-03-13T12:46:06Z	-
dc.date.available	2026-03-13T12:46:06Z	-
dc.date.issued	2025	-
dc.identifier.uri	https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/8238	-
dc.description.abstract	Кваліфікаційна робота присвячена дослідженню еволюції політики пам’яті про Голодомор 1932–1933 років від тотального радянського замовчування до інституціоналізації та міжнародного визнання геноциду в період 1987–2025 років. Актуальність теми зумовлена глибиною національної травми Голодомору та її особливим звучанням під час російсько-української війни 2022–2025 років, коли голод знову використовується як зброя. Нова хвиля визнання Голодомору еноцидом парламентами Німеччини, Франції, Чехії, Бельгії, Болгарії, Ісландії, Словенії та інших країн, а також активізація внутрішньої політики пам’яті роблять дослідження трансформації колективної пам’яті надзвичайно важливим для розуміння сучасної національної ідентичності та стійкості. Об’єктом дослідження є колективна пам’ять українського суспільства про Голодомор 1932–1933 років. Предметом дослідження — еволюція політики пам’яті про Голодомор від тотального замовчування в радянський період до інституціоналізації та міжнародного визнання у 1987–2025 роках. Мета роботи — простежити трансформацію колективної пам’яті про Голодомор від радянського замовчування до формування активної державної та суспільної політики пам’яті в незалежній Україні. Для досягнення мети поставлено такі завдання: - визначити зміну історіографії Голодомору від радянського замовчування до сучасних міждисциплінарних студій; показати інструменти радянського стирання трагедії; - з’ясувати роль дисидентів, самвидаву та діаспори у збереженні правди; - простежити етапи інституціоналізації пам’яті в незалежній Україні (закони, музеї, освіта, меморіальні практики); - оцінити внесок діаспори у міжнародне визнання геноциду; проаналізувати вплив повномасштабної війни 2022–2025 років на сприйняття Голодомору. Хронологічні межі дослідження охоплюють 1930–2025 роки. Територіальні межі дослідження охоплюють територію Української РСР 1932–1933 років (у сучасних кордонах України) та діяльність української діаспори у країнах її основного проживання (США, Канада, Велика Британія, Німеччина, Франція, Австралія, Аргентина).	uk_UA
dc.description.abstract	The qualification work is devoted to the study of the evolution of the policy of memory of the Holodomor of 1932–1933 from total Soviet silence to the institutionalization and international recognition of genocide in the period 1987–2025. The relevance of the topic is due to the depth of the national trauma of the Holodomor and its special resonance during the Russian-Ukrainian war of 2022–2025, when hunger is again used as a weapon. The new wave of recognition of the Holodomor as genocide by the parliaments of Germany, France, the Czech Republic, Belgium, Bulgaria, Iceland, Slovenia and other countries, as well as the activation of domestic memory policies, make research into the transformation of collective memory extremely important for understanding modern national identity and resilience. The object of the study is the collective memory of Ukrainian society about the Holodomor of 1932–1933. The subject of the study is the evolution of the policy of memory about the Holodomor from total silencing during the Soviet period to institutionalization and international recognition in 1987–2025. The purpose of the work is to trace the transformation of the collective memory about the Holodomor from Soviet silencing to the formation of an active state and public policy of memory in independent Ukraine. To achieve the goal, the following tasks were set: - to determine the change in the historiography of the Holodomor from Soviet silencing to modern interdisciplinary studies; show the tools of the Soviet erasure of the tragedy; - to clarify the role of dissidents, samizdat and diaspora in preserving the truth; - to trace the stages of institutionalization of memory in independent Ukraine (laws, museums, education, memorial practices); - to assess the contribution of the diaspora to the international recognition of the genocide; to analyze the impact of the full-scale war of 2022–2025 on the perception of the Holodomor. The chronological boundaries of the study cover the years 1930–2025. The territorial boundaries of the study cover the territory of the Ukrainian SSR in 1932–1933 (within the modern borders of Ukraine) and the activities of the Ukrainian diaspora in the countries of its main residence (USA, Canada, Great Britain, Germany, France, Australia, Argentina).	uk_UA
dc.language.iso	uk	uk_UA
dc.subject	голодомор	uk_UA
dc.subject	колективна пам’ять	uk_UA
dc.subject	геноцид	uk_UA
dc.subject	holodomor	uk_UA
dc.subject	genocide	uk_UA
dc.subject	collective memory	uk_UA
dc.title	«ГОЛОДОМОР У КОЛЕКТИВНІЙ ПАМ’ЯТІ УКРАЇНЦІВ: ВІД ЗАМОВЧУВАННЯ ДО ВИЗНАННЯ»	uk_UA
dc.type	Master Thesis	uk_UA
Appears in Collections:	032 Історія та археологія (Історія, музеєзнавство та експертиза культурно-історичних цінностей)
Files in This Item:
File	Description	Size	Format
Магістерська Ковальчук.pdf Restricted Access		641.05 kB	Adobe PDF	View/Open Request a copy
Show simple item record
Extracted text
41
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ
КАФЕДРА ІСТОРІЇ ТА ПРАВА


КОВАЛЬЧУК ВІКТОРІЯ ВОЛОДИМИРІВНА

«ГОЛОДОМОР У КОЛЕКТИВНІЙ ПАМ’ЯТІ УКРАЇНЦІВ: ВІД ЗАМОВЧУВАННЯ ДО ВИЗНАННЯ»

КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА МАГІСТРА


Спеціальність: 032 Історія та археологія
Освітня програма: Історія, музеєзнавство та експертиза
 культурно-історичних цінностей
Група: ІМ-024

Науковий керівник:
СТАДНИК Ірина Юріївна
к.і.н., доц., завідувач кафедри історії та права

Допущено до захисту за рішенням засідання кафедри ІП,
Протокол №___ від «___»____________2025 р
Завідувач кафедри ІП ________________Ірина СТАДНИК



Черкаси 2025

ЗМІСТ
АНОТАЦІЯ	3
СПИСОК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ	7
ВСТУП	8
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ	12
1.1. Історіографічний огляд досліджень	12
1.2. Джерельна база дослідження	18
1.3. Методологія та методи дослідження	31
ВИСНОВОК ДО РОЗДІЛУ 1	35
РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИКА ЗАМОВЧУВАННЯ ГОЛОДОМОРУ В РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД .	38
2.1. Радянська інформаційна політика 1930-1980-х р.р.	38
2.2. Механізми репресій і цензури щодо теми голоду 1932-1933рр.	43
2.3. Дисиденський рух і перші спроби відновлення правди	48
РОЗДІЛ 3. ЕВОЛЮЦІЯ ПОЛІТИКИ ТА КУЛЬТУРИ ПАМ’ЯТІ ПРО ГОЛОДОМОР З 1987- СЬОГОДЕННЯ	54
3.1. Переосмислення теми Голодомору в період гласності (1987–1991)	55
3.2. Державна політика пам’яті в Україні після 1991 року	61
3.3. Формування національного дискурсу пам’яті: освітні програми, музеї, меморіали	68
3.4. Роль української діаспори у визнанні Голодомору геноцидом	73
3.5. Політика пам’яті в умовах російсько-української війни (2014–2025)	81
Висновок до розділу 3	85
ВИСНОВОК	87
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ	89

АНОТАЦІЯ
Ковальчук В. В. Голодомор у колективній пам’яті українців: від замовчування до визнання – кваліфікаційна робота магістра. Спеціальність: 032 Історія та археологія. Освітня програма: Історія, музеєзнавство та експертиза культурно-історичних цінностей. Група ІМ-024.

Кваліфікаційна робота присвячена дослідженню еволюції політики пам’яті про Голодомор 1932–1933 років від тотального радянського замовчування до інституціоналізації та міжнародного визнання геноциду в період 1987–2025 років.
Актуальність теми зумовлена глибиною національної травми Голодомору та її особливим звучанням під час російсько-української війни 2022–2025 років, коли голод знову використовується як зброя. Нова хвиля визнання Голодомору геноцидом парламентами Німеччини, Франції, Чехії, Бельгії, Болгарії, Ісландії, Словенії та інших країн, а також активізація внутрішньої політики пам’яті роблять дослідження трансформації колективної пам’яті надзвичайно важливим для розуміння сучасної національної ідентичності та стійкості.
Об’єктом дослідження є колективна пам’ять українського суспільства про Голодомор 1932–1933 років.
Предметом дослідження — еволюція політики пам’яті про Голодомор від тотального замовчування в радянський період до інституціоналізації та міжнародного визнання у 1987–2025 роках.
Мета роботи — простежити трансформацію колективної пам’яті про Голодомор від радянського замовчування до формування активної державної та суспільної політики пам’яті в незалежній Україні.
Для досягнення мети поставлено такі завдання: 
визначити зміну історіографії Голодомору від радянського замовчування до сучасних міждисциплінарних студій; показати інструменти радянського стирання трагедії; 
з’ясувати роль дисидентів, самвидаву та діаспори у збереженні правди;
простежити етапи інституціоналізації пам’яті в незалежній Україні (закони, музеї, освіта, меморіальні практики); 
оцінити внесок діаспори у міжнародне визнання геноциду; проаналізувати вплив повномасштабної війни 2022–2025 років на сприйняття Голодомору.
Хронологічні межі дослідження охоплюють 1930–2025 роки.
Територіальні межі дослідження охоплюють територію Української РСР 1932–1933 років (у сучасних кордонах України) та діяльність української діаспори у країнах її основного проживання (США, Канада, Велика Британія, Німеччина, Франція, Австралія, Аргентина).
Ключові слова: голодомор, колективна пам’ять, політика пам’яті, геноцид, замовчування, діаспора, інституціоналізація пам’яті, російсько-українська війна.


ABSTRACT
Kovalchuk V. V. Holodomor in the collective memory of Ukrainians: from silence to recognition - master's qualification work. Specialty: 032 History and archaeology. Educational program: History, museology and examination of cultural and historical values. Group IM-024.

The qualification work is devoted to the study of the evolution of the policy of memory of the Holodomor of 1932–1933 from total Soviet silence to the institutionalization and international recognition of genocide in the period 1987–2025.
The relevance of the topic is due to the depth of the national trauma of the Holodomor and its special resonance during the Russian-Ukrainian war of 2022–2025, when hunger is again used as a weapon. The new wave of recognition of the Holodomor as genocide by the parliaments of Germany, France, the Czech Republic, Belgium, Bulgaria, Iceland, Slovenia and other countries, as well as the activation of domestic memory policies, make research into the transformation of collective memory extremely important for understanding modern national identity and resilience.
The object of the study is the collective memory of Ukrainian society about the Holodomor of 1932–1933.
The subject of the study is the evolution of the policy of memory about the Holodomor from total silencing during the Soviet period to institutionalization and international recognition in 1987–2025.
The purpose of the work is to trace the transformation of the collective memory about the Holodomor from Soviet silencing to the formation of an active state and public policy of memory in independent Ukraine.
To achieve the goal, the following tasks were set:
- to determine the change in the historiography of the Holodomor from Soviet silencing to modern interdisciplinary studies; show the tools of the Soviet erasure of the tragedy;
- to clarify the role of dissidents, samizdat and diaspora in preserving the truth;
- to trace the stages of institutionalization of memory in independent Ukraine (laws, museums, education, memorial practices);
- to assess the contribution of the diaspora to the international recognition of the genocide; to analyze the impact of the full-scale war of 2022–2025 on the perception of the Holodomor.
The chronological boundaries of the study cover the years 1930–2025.
The territorial boundaries of the study cover the territory of the Ukrainian SSR in 1932–1933 (within the modern borders of Ukraine) and the activities of the Ukrainian diaspora in the countries of its main residence (USA, Canada, Great Britain, Germany, France, Australia, Argentina).
Keywords: Holodomor, collective memory, politics of memory, genocide, silencing, diaspora, institutionalization of memory, Russian-Ukrainian war.


СПИСОК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ВКП(б) - Всесоюзна комуністична партія (більшовиків)
ГДА МВС України - Галузевий державний архів Міністерства внутрішніх справ України
ДПУ - Державне політичне управління
КП(б)У - Комуністична партія (більшовиків) України
НКВС - Народний комісаріат внутрішніх справ
ОГПУ - Об’єднане державне політичне управління
Політбюро ЦК - Політичне бюро Центрального комітету
СРСР - Союз Радянських Соціалістичних Республік
УІНП - Український інститут національної пам’яті
УСРР - Українська Соціалістична Радянська Республіка
ЦК - Центральний комітет


ВСТУП
Актуальність дослідження. Голодомор 1932–1933 років — це не просто найтрагічніша сторінка української історії, це травма, яка проходить через усі покоління. Кожна українська родина має свою історію про той рік: хтось чув від діда, як люди падали на вулиці, хтось досі знаходить у сімейних речах пожовклі фотографії, де половина родичів уже ніколи не посміхнуться. Ми виросли з цим мовчанням, з цим страхом вимовити вголос те, що всі знали вдома.
 І саме тому ця тема сьогодні звучить особливо гостро.
Коли у 2022–2025 роках світ знову говорить про українське зерно, про заблоковані порти і про те, що хтось свідомо використовує голод як зброю, ми розуміємо: це не новий сценарій. Це той самий, що вже був у 1933-му. Тільки тепер ми не мовчимо. Пам’ять про Голодомор перестала бути лише минулим — вона стала частиною нашої сьогоднішньої боротьби за право бути.
Не менш важливим є зовнішній вимір. 
Поки Росія продовжує називати Голодомор «спільною бідою радянських народів» і блокує його визнання в ООН, одна за одною країни світу роблять крок назустріч правді: за останні три роки Голодомор офіційно визнаний геноцидом парламентами Німеччини, Франції, Чехії, Бельгії, Болгарії, Ісландії, Словенії та багатьох інших. 
Це не просто дипломатичні формулювання — це визнання того, що злочини проти українців мають ім’я і не можуть бути стерті.
В Україні ж пам’ять про Голодомор давно стала частиною повсякденності: уроки в школах, меморіали в кожному райцентрі, акція «Запали свічку» щороку 23 листопада, коли мільйони вікон по всій країні і в діаспорі спалахують вогником на знак пам’яті. Це вже не лише вшанування жертв — це акт єдності й нагадування собі та світові: ми вижили тоді і виживемо зараз.
Тому дослідження того, як ми пройшли шлях від абсолютного радянського мовчання до відкритої, інституційної, живої пам’яті, має не лише наукову цінність. Воно допомагає зрозуміти, як народ, якого намагалися знищити фізично і стерти з пам’яті, зміг повернути собі свою історію і зробити її джерелом сили. У час війни ця пам’ять працює як щит і як зброя водночас.
Об’єктом дослідження є колективна пам’ять українського суспільства про Голодомор 1932–1933 років.
Предметом дослідження — еволюція політики пам’яті про Голодомор від тотального замовчування в радянський період до інституціоналізації та міжнародного визнання у 1987–2025 роках.
Мета роботи — простежити трансформацію колективної пам’яті про Голодомор від радянського замовчування до формування активної державної та суспільної політики пам’яті в незалежній Україні.
Для досягнення мети дослідження поставлено такі завдання:
Визначити, як змінювалася історіографія Голодомору від радянського замовчування до сучасних міждисциплінарних студій, та охарактеризувати джерела й методи, використані в роботі.
Показати, якими інструментами (цензура, репресії, пропаганда) радянська влада десятиліттями стирала Голодомор з колективної пам’яті.
З’ясувати, хто і як у 1960–1980-х роках, попри страх і заборони, зберігав і передавав правду (дисиденти, самвидав, діаспора).
Простежити шлях від перших обережних публікацій часів гласності до сучасної державної політики пам’яті: закони, музеї, уроки в школах, меморіали, акція «Запали свічку».
Оцінити роль української діаспори у збереженні пам’яті та досягненні міжнародного визнання Голодомору геноцидом.
Проаналізувати, як повномасштабна війна 2022–2025 років вплинула на сприйняття Голодомору і зробила його частиною сьогоднішньої боротьби за виживання нації.
Хронологічні межі дослідження охоплюють 1930–2025 роки.
Нижня межа (1930-ті рр.) - початок системного радянського замовчування трагедії одразу після її завершення.
Верхня межа (2025 рік) - найновіша хвиля міжнародного визнання Голодомору геноцидом (Німеччина, Франція, Чехія та ін. у 2022–2025 рр.) та активізація політики пам’яті в умовах повномасштабної війни.
Територіальні межі роботи охоплюють територію Української РСР 1932–1933 років (у сучасних кордонах України) та діяльність української діаспори у країнах її основного проживання (США, Канада, Велика Британія, Німеччина, Франція, Австралія, Аргентина).
Методи дослідження: історико-генетичний, історико-хронологічний, історико-порівняльний, джерелознавчий і критичний методи аналізу документів, усно-історичний, публічно-історичний та контент-аналіз.
Практичне значення одержаних результатів. Проведене дослідження дає змогу глибше зрозуміти механізми формування та подолання «мовчазної травми» у посттоталітарному суспільстві, розробляти ефективніші освітні програми та уроки пам’яті для шкіл і вишів, удосконалювати державну політику пам’яті, зокрема під час підготовки нових меморіальних і законодавчих ініціатив, посилювати аргументацію української дипломатії у просуванні міжнародного визнання Голодомору геноцидом, створювати якісніші музейні експозиції, документальні проєкти та інформаційні кампанії, а також протидіяти сучасному російському історичному ревізіонізму, спираючись на чітку хронологію та доказову базу відновлення правди.
Апробація результатів магістерської роботи. Результати роботи апробовано 04 грудня 2025 р. на VIII Всеукраїнській науково-практичній конференції (з міжнародною участю) « Культурно-історична спадщина України: перспективи дослідження та традиції збереження» (м. Черкаси, Черкаський державний технологічний університет).
Структура роботи:
Ключові терміни: Голодомор, колективна пам’ять, політика пам’яті, замовчування, мовчазна травма, комеморація, геноцид, визнання, історичний ревізіонізм, діаспора, меморіалізація.


РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
Історіографічний огляд досліджень
Голодомор 1932–1933 років — одна з найтрагічніших сторінок української історії, яка стала предметом багаторівневих дослідницьких дискусій у світі [35]. Історіографія цієї проблеми пройшла складний шлях: від замовчування та ідеологічної цензури радянського періоду до сучасних міждисциплінарних студій, що поєднують архівні джерела, усну історію, демографічні розрахунки та правову кваліфікацію подій [1].
Упродовж 1930–1980-х років тема голоду систематично блокувалася радянською владою [35]. Офіційні інтерпретації пояснювали кризу в сільському господарстві «неврожаєм», «шкідництвом» або «помилками на місцях» [1]. Будь-які згадки про масовий голод трактувалися як «антирадянська пропаганда» [11]. Архіви залишалися закритими, що унеможливлювало доступ до документів і створювало атмосферу колективного замовчування [11].
У культурній сфері утвердився соціалістичний реалізм, який формував канон «правильних» сюжетів, де героїзація праці та партії витісняла критичне осмислення реальності [18]. Таким чином, радянська історіографія фактично не існувала як наукова дисципліна щодо Голодомору, а була інструментом ідеологічної цензури [35].
Попри цензуру, українська еміграція та західні журналісти намагалися донести правду про масштаби трагедії [11]. Відомими є репортажі Ґарета Джонса та Малкольма Маґеріджа, які у 1933 році публікували матеріали про голод в Україні [11]. Українська діаспора у США та Канаді видавала збірники свідчень очевидців, що фіксували політичний характер вилучення зерна та репресивні заходи влади [6].
Однак їхні праці довгий час не мали значного впливу на академічний мейнстрим через «залізну завісу» та радянську пропаганду [1]. Західна історіографія оберталася навколо питання умислу та структури радянської політики у сільському господарстві [11].
Ці перші діаспорні публікації стали основою для західної історіографії 1950–1980-х років. Уже в 1934 році у Львові вийшла книга Олександра Вишнівського «Голод в Україні», яка містила свідчення біженців і прямо вказувала на штучний характер трагедії. У повоєнні роки з’явилася багатотомна «Чорна книга України» (Нью-Йорк, 1953), де було зібрано сотні спогадів і документів. У 1963 році Василь Гришко у книзі «Москва сльозам не вірить» вперше у західній літературі чітко сформулював тезу про геноцид українців. 
Особливо важливим став 1986 рік — вихід книги Роберта Конквеста «Жнива скорботи» (The Harvest of Sorrow). Автор, спираючись на діаспорні джерела та розсекречені британською розвідкою матеріали, довів, що голод був спланований саме проти українців як нації. Ця книга стала класикою і до сьогодні залишається найвідомішим західним дослідженням Голодомору.
Після завершення війни тема голоду в Україні почала поступово проникати у західні академічні дискусії, хоча й залишалася маргінальною [11]. У 1950–1960-х роках дослідники радянської економіки та політики, такі як Роберт Конквест, почали систематизувати свідчення еміграції та журналістські матеріали, наголошуючи на політичному характері голоду [12]. Його праця The Harvest of Sorrow (1986) стала одним із перших фундаментальних досліджень, яке поєднало демографічні дані, архівні матеріали та свідчення очевидців [12].
Західна історіографія довгий час концентрувалася на питанні: чи був голод наслідком умисної політики радянської влади, чи радше результатом економічних прорахунків [1]. Дискусії між «інтенціоналістами» та «структуралістами» визначали рамки досліджень у 1970–1990-х роках [11]. Інтенціоналісти наголошували на свідомому характері вилучення зерна та блокаді українських сіл, тоді як структуралісти пояснювали трагедію системними вадами радянської економіки [17].
Після розпаду СРСР у 1991 році відкриття архівів стало переломним моментом для історіографії Голодомору [35]. Українські та західні дослідники отримали доступ до документів ЦК КП(б)У, протоколів засідань Політбюро, матеріалів ОГПУ та статистичних звітів [1]. Це дозволило підтвердити факти вилучення зерна, блокування виїзду селян та застосування «чорних дощок» [36].
На основі нових джерел з’явилися праці українських істориків, зокрема Станіслава Кульчицького, який систематизував демографічні дані та показав цілеспрямований характер політики Кремля [13]. Водночас західні дослідники, такі як Тімоті Снайдер, інтегрували тему Голодомору у ширший контекст «кривавих земель» — простору між Гітлером і Сталіним, де масові злочини стали інструментом політики [11].
Правова кваліфікація та міжнародне визнання: З кінця 1990-х років історіографія Голодомору почала поєднуватися з правовими студіями, що розглядали питання кваліфікації голоду як геноциду [36]. Українські юристи та історики аргументували, що дії радянської влади відповідали критеріям Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду (1948) [33]. Це спричинило хвилю міжнародних дискусій: одні держави офіційно визнали Голодомор геноцидом, інші залишилися на позиції «трагедії, спричиненої тоталітарною політикою» [36].
У цьому контексті історіографія отримала новий вимір: дослідження стали не лише академічними, а й політико-правовими, впливаючи на формування колективної пам’яті та міжнародної легітимації української історії [34]. З початку 2000-х років активно розвивається напрям усної історії, що фіксує свідчення очевидців та їхніх нащадків [4]. Проєкти Українського інституту національної пам’яті та регіональні ініціативи збирали тисячі інтерв’ю, які стали важливим джерелом для реконструкції повсякденного виміру трагедії [36].
Усна історія дозволила показати не лише статистику смертності, а й досвід виживання, травматичну пам’ять та трансгенераційні наслідки [6]. Антропологічні студії акцентували на культурних практиках пам’яті, символічних формах вшанування жертв та локальних ритуалах [34]. Це розширило історіографію у бік міждисциплінарності, поєднуючи історію, соціологію та культурологію [33].
Сьогодні історіографія Голодомору характеризується кількома ключовими тенденціями:
• Міжнародна компаративістика: дослідники порівнюють Голодомор із іншими масовими голодами ХХ століття (Ірландія, Китай, Ефіопія), щоб зрозуміти його специфіку [11].
• Цифрові гуманітарні студії: створюються електронні бази даних жертв, інтерактивні карти та візуалізації демографічних втрат [36].
• Політичний вимір: ця тема Голодомору залишається предметом інформаційних атак та спроб ревізії з боку сучасної російської пропаганди [36].
Політичний вимір залишається одним із найскладніших аспектів сучасної історіографії Голодомору. Тема трагедії використовується у міжнародних дискусіях, а також стає предметом інформаційних атак та спроб ревізії з боку сучасної російської пропаганди [36]. Це створює додаткові виклики для українських дослідників, які змушені не лише працювати з архівами та джерелами, а й захищати історичну правду у глобальному інформаційному просторі [1].
Колективна пам’ять про Голодомор дедалі більше інтегрується у студії пам’яті, аналізуючи, як суспільство осмислює трагедію через меморіали, освітні програми та мистецькі проєкти [4]. Дослідники наголошують, що пам’ять про Голодомор виконує не лише функцію збереження історичної правди, а й стає інструментом формування національної ідентичності [36].
Міжнародна компаративістика дозволяє зіставити Голодомор із іншими штучними голодами ХХ століття — Ірландським голодом 1840-х, китайським «Великим голодом» 1958–1962 років, голодом в Ефіопії 1980-х [11]. Такі порівняння допомагають зрозуміти специфіку радянської політики та її відмінність від інших випадків масового голоду [13].
Цифрові гуманітарні студії відкрили нові можливості для дослідження Голодомору. Створюються електронні бази даних жертв, інтерактивні карти та візуалізації демографічних втрат [36]. Це дозволяє поєднувати традиційні історичні методи з сучасними технологіями, роблячи пам’ять про трагедію доступною для широкої аудиторії [4].
Водночас сучасна історіографія стикається з викликами політичної інструменталізації. Російська пропаганда намагається применшити масштаби трагедії або представити її як «спільну біду радянських народів», що суперечить фактам і документам [1]. Це змушує українських та західних дослідників посилювати аргументацію, спираючись на архівні матеріали та міжнародні стандарти правової кваліфікації [33].
Інтеграція історіографії Голодомору у глобальний контекст досліджень масових злочинів і геноцидів дозволяє не лише зберігати пам’ять, а й формувати механізми запобігання подібним трагедіям у майбутньому [11]. Таким чином, сучасні студії поєднують історичний аналіз із практичними завданнями політики пам’яті та міжнародної легітимації [34].
Історіографія Голодомору пройшла шлях від замовчування та цензури [35], через еміграційні свідчення та журналістські репортажі [11], західні дискусії про умисел і структуру радянської політики [11], архівний перелом після здобуття незалежності України [13], правову кваліфікацію та міжнародне визнання [36], розвиток усної історії та антропологічних підходів [6], до сучасних міждисциплінарних тенденцій [4].
Сьогодні дослідження Голодомору інтегруються у глобальний гуманітарний дискурс, поєднуючи історію, право, соціологію, культурологію та цифрові технології [34]. Це робить тему не лише частиною української історії, а й важливим елементом світової науки про масові злочини та колективну пам’ять [33].
Сучасна українська історіографія Голодомору 1932–1933 рр., особливо в частині дослідження такого крайнього й раніше табуйованого явища, як масовий канібалізм і трупоїдство, сформована майже виключно завдяки розсекреченню та введенню в науковий обіг матеріалів Галузевого державного архіву МВС України (колишні фонди ДПУ–НКВС УСРР). До кінця 1980-х років ця тема в радянській історичній науці просто не існувала: згадки про голод трактувалися як «куркульська пропаганда», а тисячі кримінальних справ про людоїдство залишалися під грифом «цілком таємно» і використовувалися лише для внутрішніх потреб каральних органів.
Переломним моментом стало кінець 1990-х – початок 2000-х років, коли співробітники ГДА МВС України вперше отримали можливість легально оприлюднити документи, що фіксували не просто смерті від голоду, а масові випадки порушення найдавнішого табу – поїдання людського м’яса. Однією з перших публікацій, що буквально шокувала суспільство, стала робота Кузьминця О. та Сокура В. 1999 року «Такого массового людоедства не знал ни один народ» [39], яка містила фотографії кримінальних справ із фототаблицями, на яких були зафіксовані розчленовані тіла дітей, вирізані фрагменти плоті, каструлі з людськими останками. Ця публікація стала першим візуальним доказом масштабності явища.
У 2003 році побачив світ колективний збірник «Голод 1932–1933 років в Україні: причини та наслідки», підготовлений спільно Інститутом історії України НАН України та ГДА МВС. У ньому було опубліковано дві фундаментальні статті, які заклали методологічну основу для всіх подальших досліджень канібалізму як наслідку геноцидної політики: статтю Марочка В.І. «Канібалізм в роки Голодомору» [41], де на основі сотень кримінальних справ було доведено, що людоїдство охопило всі соціальні верстви села – від колгоспників до вчителів і навіть працівників міліції, та статтю Платонової Н.В. і Вронської Т.В. «Архівні матеріали НКВС і ДПУ у фондах державного архіву МВС України» [40], яка показала, як саме каральні органи фіксували, класифікували й приховували ці випадки.
З середини 2000-х років з’явилися перші регіональні монографічні дослідження. Байкєніч Д. детально проаналізував кримінальні справи Харківської області [45], встановивши, що лише в одному регіоні було порушено понад 800 справ за ст. 142 КК УСРР («вбивство з метою поїдання») та сотні справ про трупоїдство. Пізніше він же дослідив Дніпропетровщину [52] та Донецьку область [49], дійшовши висновку про системність явища на всій території УСРР.
Особливо важливим є його порівняльний аналіз канібалізму під час голоду 1921–1923 рр. і 1932–1933 рр. [50], який остаточно довів: у 1921–1923 роках випадки людоїдства були поодинокими й локальними, тоді як у 1933-му вони набули масового, повсюдного характеру, що свідчить про принципово іншу природу голоду – не стихійну, а штучно створену "ситуацію безвиходу".
У 2018 році вийшла монографія Сокура В. та Сокура Ю. «Голодомори мовою документів і свідчень» [44] – перша спроба системного узагальнення тисяч кримінальних справ з усіх регіонів України. Автори не лише навели сотні цитат із протоколів допитів, а й показали типологію канібалізму: від некрофагії (поїдання вже померлих родичів) до вбивств найслабших членів родини та навіть створення «груп людоїдів».
Найновіші дослідження 2024 року (збірник «Запорожский архив») ще більше розширили хронологічні рамки. Загорулько А. на матеріалах архівно-кримінальних справ ГДА МВС показав, що люди, засуджені в 1933 році за трупоїдство чи вбивство з метою поїдання, у таборах ГУЛАГу часто отримували додаткові терміни саме за «розповіді про штучний голод» [51]. Таким чином, репресивна система продовжувала карати жертв власної політики навіть через 10–20 років після трагедії.
Можна зробити висновок, що сучасна українська історіографія канібалізму як складової Голодомору-геноциду сформована переважно працями співробітників та за матеріалами Галузевого державного архіву МВС України (Кузьминець, Сокур, Марочко, Платонова, Вронська, Байкєніч, Загорулько та ін.) і є унікальним прикладом, коли саме документи виконавців злочину стали головним доказом геноциду.

Джерельна база дослідження
Віктор Гудзь «Історіографія Голодомору 1932–1933 років в Україні (Київ, 2013, електронний ресурс)». Автор здійснює системний аналіз розвитку української та зарубіжної історіографії, присвяченої проблемі Голодомору. У тексті простежуються основні етапи осмислення трагедії — від перших публікацій у діаспорі до сучасних академічних студій, що спираються на відкриті архівні матеріали. Гудзь акцентує увагу на методологічних підходах, дискусіях щодо визначення Голодомору як геноциду та на ролі політичних чинників у формуванні історичної пам’яті. Праця є важливим орієнтиром для розуміння того, як змінювалися інтерпретації та наукові акценти у вивченні цієї теми, і дозволяє критично оцінити сучасний стан досліджень [35].
Український інститут національної пам’яті, підготовлені до 92-х роковин Голодомору 1932–1933 років (Київ, 2024, електронний ресурс). У цих матеріалах подано узагальнені дані про масштаби трагедії, її перебіг та наслідки, а також акцентовано увагу на важливості збереження пам’яті про жертв геноциду українського народу. Документ має не лише науково-освітнє, але й суспільно-політичне значення, адже спрямований на формування колективної пам’яті та поширення знань серед широкої аудиторії. Він містить статистичні дані, історичні довідки та рекомендації для журналістів і освітян, що робить його важливим джерелом для аналізу сучасних практик комеморації Голодомору [36].
Енн Епплбом «Red Famine: Stalin’s War on Ukraine», видану у Лондоні видавництвом «Penguin Books» у 2017 році. Авторка, відома своїми дослідженнями радянської історії та тоталітарних режимів, ґрунтує виклад на архівних документах, свідченнях очевидців та сучасних історіографічних студіях. У книзі простежується політика радянського керівництва щодо України на початку 1930-х років, підкреслюється свідомий характер дій Сталіна, спрямованих на придушення українського національного руху та інтеграцію республіки в тоталітарну систему. Праця є важливим англомовним узагальненням, яке вводить тему Голодомору у світовий науковий та суспільний дискурс [1].
Енн Епплбом «Red Famine: Stalin’s War on Ukraine», опубліковане у Нью-Йорку видавництвом «Doubleday» у 2017 році. Це видання має аналогічний зміст, проте важливе для джерельної бази як приклад поширення дослідження у різних видавничих середовищах та для різних читацьких аудиторій. Воно підтверджує значення праці Епплбом як одного з ключових англомовних досліджень Голодомору, що сприяло міжнародному визнанню цієї трагедії [2].
Андрій Харченко «Сучасна українська історіографія Голодомору: студії та дослідники (2006–2016) (Київ, 2016, електронний ресурс)». Автор аналізує новітній етап розвитку української історіографії, окреслює основні напрями досліджень та персоналії, які зробили внесок у вивчення Голодомору. Праця є важливою для розуміння сучасного стану наукових студій, їхньої методології та проблематики, а також для оцінки тенденцій у трактуванні Голодомору як геноциду [37].
Алессандро Портеллі «The Death of Luigi Trastulli and Other Stories: Form and Meaning in Oral History (Albany: SUNY Press, 1991)». Автор, один із провідних теоретиків усної історії, аналізує значення індивідуальних свідчень та їхню інтерпретацію в контексті колективної пам’яті. Книга демонструє, як особисті наративи можуть відображати не лише факти, але й соціальні та культурні уявлення про минуле. Для дослідження Голодомору ця праця є важливою методологічною основою, адже дозволяє осмислити свідчення очевидців як складову формування історичної пам’яті [3].
Пол Томпсон «The Voice of the Past: Oral History (Oxford: Oxford University Press, 2000)». Автор, один із засновників усної історії як наукової дисципліни, розглядає методи збору та аналізу інтерв’ю, проблеми достовірності та інтерпретації усних свідчень. Праця є класичним посібником для дослідників, що працюють із пам’яттю очевидців, і має значення для вивчення Голодомору через призму особистих історій та досвіду постраждалих [4].
Ян Ассман «Cultural Memory and Early Civilization: Writing, Remembrance, and Political Imagination (Cambridge: Cambridge University Press, 2011)». Автор, відомий німецький культуролог, розробляє концепцію культурної пам’яті, яка пояснює механізми збереження та трансляції минулого у суспільствах. Праця дозволяє зрозуміти, як пам’ять про Голодомор функціонує у сучасному українському суспільстві, стаючи частиною національної ідентичності та політичної культури [5].
Андреа Граціозі «The Great Soviet Famine, 1931–1933 (Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1996)». Автор, італійський історик, аналізує радянську аграрну політику та її катастрофічні наслідки для населення, зокрема в Україні. Праця ґрунтується на архівних матеріалах і є одним із перших західних досліджень, що системно розглядає Голодомор у контексті загальнорадянського голоду, підкреслюючи його особливості та масштаби [6].
Астрід Ерлл «Memory in Culture (London: Palgrave Macmillan, 2011)». Авторка розглядає теоретичні аспекти культурної пам’яті, її функції та механізми у сучасних суспільствах. Праця є важливою для осмислення того, як пам’ять про Голодомор транслюється у культурних практиках, освіті та публічному просторі, формуючи колективне уявлення про минуле [7].
Майкл Фріш «A Shared Authority: Essays on the Craft and Meaning of Oral and Public History (Albany: SUNY Press, 1990)». Автор, один із провідних американських істориків, розглядає концепцію «спільної авторитетності» у процесі створення історичних наративів, коли дослідник і респондент взаємодіють у формуванні історичної пам’яті. Праця є важливою для розуміння того, як усна історія може бути інтегрована у публічний простір і як свідчення очевидців Голодомору набувають значення у суспільному дискурсі [8].
Гіларі Кін та Пол Ештон «Public History and Heritage Today: People and Their Pasts (London: Palgrave Macmillan, 2012)». Автори аналізують сучасні практики публічної історії та спадщини, показуючи, як минуле репрезентується у музеях, меморіальних просторах та освітніх програмах. Праця є корисною для дослідження того, як пам’ять про Голодомор транслюється у публічному просторі України та світу [9].
Томас Ковен «Public History: A Textbook of Practice (London: Routledge, 2016)». Автор пропонує систематизований виклад теорії та практики публічної історії, розглядає методи роботи з громадськістю, інституціями та культурними практиками. Книга є важливим методологічним джерелом для аналізу того, як пам’ять про Голодомор інтегрується у сучасні освітні та культурні проєкти [10].
Аліна Киридон Українські студії пам’яті: теоретико-методологічні засади, опубліковану в «Українському історичному журналі» (2020, № 3). Авторка розглядає становлення та розвиток українських студій пам’яті, окреслює їхні методологічні основи та теоретичні підходи. У статті аналізуються ключові концепти пам’яттєвих досліджень, їхня інтеграція в український гуманітарний дискурс та взаємозв’язок із міжнародними теоріями культурної пам’яті. Праця є важливою для розуміння того, як пам’ять про Голодомор осмислюється в сучасній українській науці та стає частиною ширшого поля memory studies [26].
Олена Михайлова Пам’ять і забуття в українському гуманітарному дискурсі, опубліковану у «Наукових записках Інституту політичних і етнонаціональних досліджень» (2021, № 1). Авторка аналізує феномен пам’яті та забуття в українському суспільстві, розглядає механізми витіснення та актуалізації історичних подій у колективній свідомості. Особливу увагу приділено тому, як травматичні події, зокрема Голодомор, репрезентуються у сучасному гуманітарному дискурсі та впливають на формування ідентичності. Праця є важливою для осмислення процесів комеморації та культурної трансляції пам’яті [27].
Ігор Тимків Колективна пам’ять як чинник ідентичності: український контекст, опубліковану у журналі «Гілея» (2022, № 170). Автор розглядає колективну пам’ять як один із ключових чинників формування національної ідентичності, аналізує її прояви в українському суспільстві та роль у конструюванні історичного наративу. У статті підкреслюється значення пам’яті про Голодомор як складової української ідентичності та як чинника, що визначає сучасні політичні та культурні процеси [28].
Дмитро Рапота «Травматична пам’ять у пострадянському просторі: український досвід», опубліковану в журналі «Соціологія: теорія, методи, маркетинг» (2023, № 2). Автор аналізує феномен травматичної пам’яті в пострадянських суспільствах, приділяючи особливу увагу українському випадку. У статті розглядається, як пам’ять про Голодомор функціонує в сучасному соціальному та культурному контексті, які механізми її актуалізації та трансляції, а також як вона впливає на формування ідентичності та політичних практик. Праця є важливою для розуміння того, як травматичні події минулого інтегруються у сучасний дискурс пам’яті [29].
Аліна Москальова «Освітні практики пам’яті про Голодомор», опубліковану в журналі «Історія в школах України» (2023, № 5). Авторка аналізує, як тема Голодомору представлена у шкільних програмах та освітніх матеріалах, які методи використовуються для формування історичної пам’яті серед учнів. У статті підкреслюється значення освітніх практик як інструменту комеморації та передачі знань про трагедію наступним поколінням. Праця є важливим джерелом для дослідження сучасних форм інституціоналізації пам’яті [30].
Оксана Драч Музеї як простори пам’яті: український контекст, опубліковану в журналі «Музейна справа» (2022, № 4). Авторка розглядає роль музеїв у збереженні та репрезентації пам’яті про Голодомор, аналізує експозиційні практики та їхній вплив на формування суспільного уявлення про трагедію. У статті підкреслюється значення музейних просторів як місць комеморації та діалогу між минулим і сучасністю. Праця є важливою для розуміння того, як інституції культури сприяють збереженню пам’яті про Голодомор [31].
Тімоті Снайдер «Bloodlands: Europe Between Hitler and Stalin (New York: Basic Books, 2010)». Автор, відомий американський історик, аналізує масові злочини тоталітарних режимів у Центрально-Східній Європі, зокрема Голодомор в Україні. У книзі Голодомор розглядається як частина ширшого контексту політики масового насильства, що здійснювалася сталінським та гітлерівським режимами. Праця є важливою для розуміння міжнародного виміру трагедії та її місця серед інших злочинів ХХ століття [11].
Роберт Конквест «The Harvest of Sorrow: Soviet Collectivization and the Terror-Famine (London: Hutchinson, 1986)». Автор, британський історик, одним із перших у західній історіографії здійснив комплексний аналіз причин та перебігу Голодомору. Він спирався на свідчення емігрантів, документи та матеріали преси, що дозволило показати трагедію українського селянства як наслідок цілеспрямованої політики радянського керівництва. Хоча книга була написана до відкриття архівів, вона заклала підвалини для подальших досліджень і стала класичним джерелом у міжнародному дискурсі про Голодомор [12].
Станіслав Кульчицький «Why did Stalin exterminate Ukrainians? (Київ: Institute of History of Ukraine, 2010)». Автор, провідний український історик, аналізує політичні мотиви сталінського керівництва, які призвели до організації Голодомору. У книзі підкреслюється свідомий характер дій радянської влади, спрямованих на придушення українського національного руху та ліквідацію потенційної загрози незалежності республіки. Праця є важливим внеском у сучасну українську історіографію та підтверджує геноцидний характер Голодомору [13].
Звіт Комісії Конгресу США з питань голоду в Україні «Report to Congress: Commission on the Ukraine Famine (Washington, D.C., 1988)». Документ став одним із перших офіційних міжнародних визнань трагедії Голодомору. У звіті містяться свідчення очевидців, аналітичні матеріали та висновки про масштаби голоду, його причини та наслідки. Комісія дійшла висновку, що голод був спричинений політикою радянського керівництва, а не природними факторами, що стало важливим кроком у міжнародному дискурсі щодо кваліфікації Голодомору як злочину проти людяності. Праця має значення як офіційне джерело, що заклало основу для подальшого міжнародного визнання трагедії [34].
Сергій Єкельчик «Stalin’s Empire of Memory: Russian-Ukrainian Relations in the Soviet Historical Imagination (Toronto: University of Toronto Press, 2004)». Автор аналізує радянську політику пам’яті та її вплив на формування російсько-українських відносин у радянському дискурсі. У книзі показано, як радянська влада конструювала історичні наративи, витісняючи або трансформуючи пам’ять про травматичні події, зокрема Голодомор. Праця є важливою для розуміння механізмів радянської політики пам’яті та її впливу на сучасні українсько-російські відносини [14].
Джон-Пол Хімка «Interpreting the Ukrainian Past: Essays in History (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1991)». Автор, відомий канадський історик українського походження, зібрав у книзі низку есеїв, присвячених інтерпретації української історії. У працях Хімки простежується прагнення поєднати емпіричні джерела з теоретичними підходами, що дозволяє критично осмислити складні питання українського минулого, включно з Голодомором. Книга є важливим джерелом для розуміння західної історіографії та її внеску у дослідження української історії [15].
Шейла Фіцпатрік «Everyday Stalinism: Ordinary Life in Extraordinary Times (Oxford: Oxford University Press, 1999)». Авторка, відома дослідниця радянської соціальної історії, аналізує повсякденне життя населення в умовах сталінського режиму. Праця показує, як політика влади впливала на щоденне існування людей, їхні стратегії виживання та адаптації. Для дослідження Голодомору ця книга є важливою як контекстуальне джерело, що дозволяє зрозуміти соціальну атмосферу та механізми функціонування радянського суспільства у 1930-х роках [16].
Роберт Девіс та Стівен Віткрофт «The Years of Hunger: Soviet Agriculture 1931–1933 (Basingstoke: Palgrave Macmillan, 2004)». Автори здійснили ґрунтовний аналіз радянської аграрної політики та її наслідків у роки голоду. Книга базується на архівних матеріалах і статистичних даних, що дозволяє простежити економічні та адміністративні чинники, які призвели до катастрофи. Праця є важливим джерелом для розуміння структурних причин Голодомору та його місця у загальнорадянському контексті [17].
Євген Добренко «Political Economy of Socialist Realism (New Haven: Yale University Press, 2007)». Автор аналізує культурну політику радянської влади, зокрема феномен соціалістичного реалізму як інструменту ідеологічного контролю. Хоча книга не присвячена безпосередньо Голодомору, вона є важливою для розуміння того, як радянська влада формувала культурний простір і витісняла пам’ять про трагедію, створюючи офіційні наративи, що приховували масштаби голоду [18].
Йохен Хелльбек «Stalingrad: The City That Defeated the Third Reich (New York: PublicAffairs, 2015)». Автор аналізує битву за Сталінград крізь призму особистих свідчень та документів, показуючи, як радянська влада формувала наративи героїзму та стійкості. Хоча книга не присвячена безпосередньо Голодомору, вона є важливою для розуміння радянської політики пам’яті та механізмів конструювання історичних міфів, що впливали на витіснення пам’яті про голод [19].
Шейла Фіцпатрік «Tear Off the Masks! Identity and Imposture in Twentieth-Century Russia (Princeton: Princeton University Press, 2005)». Авторка досліджує феномен ідентичності та соціальних ролей у радянському суспільстві, аналізує практики приховування та самопрезентації. Праця є важливою для розуміння того, як радянська влада формувала суспільні ідентичності та як це позначалося на пам’яті про травматичні події, включно з Голодомором [20].
Кристін Рот-Ей «Moscow Prime Time: How the Soviet Union Built the Media Empire that Lost the Cultural Cold War (Ithaca: Cornell University Press, 2011)». Авторка аналізує розвиток радянської медіа-індустрії та її роль у формуванні культурної політики. Праця показує, як медіа використовувалися для створення офіційних наративів і приховування небажаних тем, зокрема трагедії Голодомору. Книга є важливим джерелом для розуміння інформаційної політики СРСР та її впливу на суспільну пам’ять [21].
Вільям Таубман «Khrushchev: The Man and His Era (New York: W.W. Norton, 2003)». Автор, відомий американський історик, створив фундаментальну біографію Микити Хрущова, у якій простежується його політична діяльність, особисті риси та роль у трансформації радянської системи. Праця є важливою для розуміння контексту післясталінської доби, зокрема політики пам’яті та ставлення до Голодомору в умовах часткової десталінізації [22].
У роботі використано також книгу Олександра Юрчака «Everything Was Forever, Until It Was No More: The Last Soviet Generation (Princeton: Princeton University Press, 2005)». Автор аналізує культурні та соціальні практики останнього радянського покоління, показуючи, як вони сприймали та інтерпретували радянську реальність. Праця є важливою для розуміння того, як радянська система формувала колективну пам’ять і витісняла травматичні події, зокрема Голодомор, із суспільної свідомості [23].
Людмила Алексєєва «Soviet Dissent: Contemporary Movements for National, Religious, and Human Rights (Middletown: Wesleyan University Press, 1985)». Авторка, відома правозахисниця, аналізує дисидентські рухи в СРСР, їхні стратегії та боротьбу за права людини. Праця є важливою для розуміння того, як у радянському суспільстві зберігалася пам’ять про репресії та трагедії, включно з Голодомором, і як вона ставала частиною дисидентського дискурсу [24].
П’єр Нора «Les Lieux de Mémoire (Paris: Gallimard, 1984–1992; укр. переклад: Місця пам’яті. Київ: Критика, 2007)». Автор, один із засновників сучасних студій пам’яті, розробив концепцію «місць пам’яті» як символічних просторів, у яких суспільство зберігає та транслює своє минуле. Праця є фундаментальною для розуміння того, як пам’ять про Голодомор може бути репрезентована через меморіальні практики, музеї, пам’ятники та культурні тексти. Вона забезпечує теоретичний інструментарій для аналізу українських форм комеморації [25].
Юрій Шаповал «The Holodomor: A Prologue to Repressions and Terror in Soviet Ukraine», опубліковану в журналі Harvard Ukrainian Studies (Vol. 27, 2004). Автор аналізує Голодомор як передумову масштабних репресій та терору в радянській Україні, показуючи його роль у формуванні тоталітарної системи. Праця є важливим внеском у міжнародну академічну дискусію, адже поєднує аналіз архівних матеріалів із концептуальним осмисленням політики радянської влади щодо українського суспільства [32].
Олена Правоторова та Лариса Бойко «The Holodomor of 1932–1933 in Ukraine and its qualification as genocide under the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide (1948)». Авторки розглядають питання правової кваліфікації Голодомору як геноциду відповідно до міжнародного права. У статті аналізуються положення Конвенції ООН 1948 року та їхнє застосування до українського випадку, що дозволяє аргументовано довести геноцидний характер трагедії. Праця є важливим джерелом для поєднання історичних досліджень із правовим дискурсом [33].
МВС України «Голодомор 1932–1933 років в Україні: мовою архівних документів» на їх офіційному сайті першим проривом стало створення у другій половині 1990-х років спеціального розділу, де розміщено сотні сканованих кримінальних справ, оперативних зведень і фотографій, які раніше були недоступні навіть професійним історикам. Цей ресурс став першим систематизованим онлайн-архівом і залишається основним джерелом первинних документів про канібалізм [38].
Кузьменець О. та Сокур В. «Такого массового людоедства не знал ни один народ» (1999 р.) аналізують феномен канібалізму як крайню форму виживання населення в умовах голоду. Автори спираються на кримінальні справи та архівні матеріали, показуючи соціально-психологічні наслідки трагедії. 1999 року співробітники архіву Кузьминець О. та Сокур В. опублікували серію фотографій оригіналів кримінальних справ 1933 року з підписом «Такого массового людоедства не знал ни один народ» [39]. Ці знімки розчленованих дитячих тіл, каструль із людськими останками та висушених шматків плоті стали першим візуальним доказом масштабності явища і шокували українське суспільство.
Платонова Н.В. та Вронська Т.В. у праці «Архівні матеріали НКВС і ДПУ у фондах державного архіву МВС України» розглядають документи спецслужб, що фіксують масштаби голоду, репресивні заходи та контроль над населенням. Це джерело важливе для розуміння механізмів державного терору [40]. 2003 року вийшов друком колективний збірник «Голод 1932–1933 років в Україні: причини та наслідки».
Марочко В.І «Канібалізм в роки Голодомору» аналізує кримінальні справи та свідчення очевидців, показуючи, як голод призводив до руйнування моральних норм і табу. Автор підкреслює, що ці явища були прямим наслідком політики влади, вперше системно описали структуру, обсяг і специфіку документів колишніх спецслужб, довівши їхню виняткову джерельну цінність для розуміння механізмів геноциду. На основі понад 300 кримінальних справ показав типологію людоїдства: некрофагію, вбивство найслабших членів родини, створення «груп канібалів» у селах, а також психологічні стани жертв, доводячи, що явище було не поодиноким, а масовим і спровокованим державною політикою [41].
Сокур В. у статті «Архіви не брешуть!» (2007 р.) наголошує на значенні архівних документів як незаперечних доказів геноциду. Він демонструє, що матеріали МВС та ДПУ підтверджують масовість трагедії та її штучний характер, де на основі нових витягів із справ ДПУ–НКВС детально проаналізував оперативні зведення про поширення канібалізму в Київській та Полтавській областях [42].
Найдьонова Л.А. у своїй праці «Голодомор: страждання, спричинені політичною технологією» аналізує голод як інструмент політичного управління та придушення українського селянства. Авторка показує, що голод був не стихійним лихом, а технологією влади розвинула тему, використавши архівні матеріали для реконструкції психологічних механізмів виживання та показавши, як канібалізм став «технологією» руйнування української етнічної ідентичності [43].
Сокур В. та Сокур Ю. у монографії «Голодомор мовою документів та свідчень» (2018 р.) систематизують архівні матеріали та усні свідчення, створюючи комплексне джерело для дослідження геноцидної політики радянського режиму першу системну компіляцію понад 600 кримінальних справ з усіх регіонів, де класифіковано типи антропофагії, наведено протоколи допитів і статистику [44].
Байкєніч Д. у статті «Кримінальні справи про канібалізм як джерело інформації про Голодомор (на прикладі Харківської області)» аналізує конкретні справи, що відображають масштаби соціальної деградації та виживання в умовах голоду [45] аналізує понад 800 справ лише одного регіону. Пізніше вийшли роботи про Донецьку [49] та Дніпропетровську [52] області, а також порівняльний аналіз канібалізму 1921–1923 і 1932–1933 рр. [50], які остаточно довели безпрецедентність масштабів 1933 року.
Бернадська А. у дослідженні «Порушення селянками Київщини харчових табу та політичне використання звинувачень в антропофагії» розглядає випадок Галини Білоус як приклад політичної маніпуляції та використання звинувачень у канбалізмі для репресій [46].
Петренко І. у праці «Опір геноцидній політиці комуністичного тоталітарного режиму в 1932-1933 рр.» висвітлює форми спротиву селянства, включно з прихованими практиками виживання та саботажем політики влади [47].
Щербатюк В., Загорулько А., Дурнов Є., Орищенко Ю. «Архівні документи як джерело дослідження голодомору 1932-1933 років» показують значення архівних матеріалів для наукової реконструкції подій та підтвердження їхнього геноцидного характеру [48].
Байкєніч Д. у статті «Канібалізм у Донецькій області під час Голодомору» розглядає регіональні особливості проявів канібалізму, спираючись на кримінальні справи та архівні документи [49].
Байкєніч Д. у дослідженні «Людоїдство в Україні під час масового штучного голоду 1921-1923 рр.» проводить порівняльний аналіз попереднього голоду, показуючи спадкоємність політики радянської влади [50].
Загорулько А. «Відбування покарання у виправно-трудових таборах ГУТАБ НКВС СРСР засудженими у 1933 р. за трупоїдство та канібалізм» аналізує архівно-кримінальні справи, що демонструють репресивний механізм покарання навіть у випадках виживання. 2024 року з’явилися нові публікації: Загорулько А. дослідив долю засуджених за трупоїдство в таборах ГУЛАГу [51].
Байкєніч Д. у своїй статті «Канібалізм у Дніпропетровській області під час Голодомору 1932-1933 рр.» розглядає матеріали кримінальних справ, які підтверджують масштаби трагедії та її соціальні наслідки [52].
«Голодомор 1932-1933 років: геноцид українського народу» за ред. В.М. Щербатюка та Д.І. Кураса систематизовано архівні матеріали, що підтверджують геноцидний характер голоду, зокрема постанови, накази та свідчення [53], великий збірник під редакцією Щербатюка В.М. та Кураса Д.І. [53] став найповнішим друкованим зведенням документів. Окремо стоїть інтерактивна карта ГДА МВС, яка візуалізує тисячі геоприв’язаних випадків канібалізму. «Електронна карта Голодомору та масових голодів в Україні» є сучасним цифровим ресурсом, що дозволяє візуалізувати масштаби трагедії та географію голоду, інтегруючи архівні дані та свідчення [54].
«Що таке Голодомор?» на платформі Ukraїner подано популярно-наукове пояснення сутності трагедії, її причин та наслідків, що робить джерело корисним для широкої аудиторії та освітніх цілей, підсумовує сучасне розуміння трагедії як геноциду, спираючись саме на матеріали ГДА МВС, і доводить, що масовий канібалізм став одним із найвагоміших аргументів на користь визнання злочину геноцидом за Конвенцією ООН 1948 року [55].
Таким чином, усі ключові праці з теми канібалізму під час Голодомору створені на основі матеріалів ГДА МВС України і співробітниками цього архіву, що робить українську історіографію унікальною: докази геноциду надано самими документами виконавців злочину.

1.3. Методологія та методи дослідження

Дослідження колективної пам’яті про Голодомор 1932–1933 років вимагає міждисциплінарного підходу, який поєднує історичну науку, культурологію, соціологію, правознавство та теорію пам’яті. Методологічна основа роботи базується на концептах культурної пам’яті, травматичної спадщини, усної історії та публічної історії, що дозволяє осмислити не лише події, а й механізми їхнього збереження, трансляції та інституалізації в українському суспільстві [5].
Дослідження ґрунтується на комплексній методології, що поєднує історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-антропологічний та кількісний підходи, а джерельною основою є виключно документи Галузевого державного архіву МВС України [38; 40; 44; 53].
Враховуючи специфіку джерел — кримінальні справи та оперативні зведення ДПУ–НКВС, створені самими виконавцями репресивної політики, — застосовується критичний аналіз документів, розроблений Платоновою Н.В. та Вронською Т.В. [40] та розвинений у збірнику під редакцією Щербатюка В.М. і Кураса Д.І. [53]. Цей метод передбачає розмежування об’єктивної інформації (дати, прізвища, деталі злочину) та ідеологічних нашарувань (формулювання «куркульський саботаж», «антирадянська агітація»), що дає змогу очистити джерело від пропагандистських нашарувань і використати його як незаперечний доказ штучного характеру голоду.
Ключовим методологічним орієнтиром є концепція культурної пам’яті, розроблена німецьким дослідником Яном Ассманом. У його праці «Cultural Memory and Early Civilization» пам’ять розглядається як форма соціального конструювання, що забезпечує ідентичність спільноти через збереження та трансляцію значущих подій [5]. Ассман розрізняє комунікативну пам’ять (короткотривалу, побутову) та культурну пам’ять (довготривалу, інституалізовану), що особливо важливо для аналізу Голодомору як травматичного досвіду, який пройшов шлях від замовчування до меморіалізації.
Астрід Ерлл у праці «Memory in Culture» доповнює цей підхід, акцентуючи на медіації пам’яті через культурні репрезентації — літературу, мистецтво, кіно, меморіальні практики [7]. Її концепція «культурної циркуляції пам’яті» дозволяє аналізувати, як тема Голодомору функціонує у публічному просторі та змінюється залежно від політичного контексту.
Усна історія є одним із ключових методів дослідження колективної пам’яті, особливо у випадках, коли офіційна історія була замовчувана або спотворена. Алессандро Портеллі та Пол Томпсон заклали основи методології усної історії, наголошуючи, що свідчення очевидців є не лише джерелом фактів, а й формою наративного конструювання пам’яті [3][4].
Портеллі підкреслює, що в усній історії важливе не лише те, що люди пам’ятають, а й як вони це розповідають, які емоції, інтерпретації та соціальні контексти супроводжують спогади [3]. Томпсон, у свою чергу, акцентує на демократичному потенціалі усної історії — вона дає голос тим, хто був виключений з офіційного наративу [4].
У контексті дослідження Голодомору усна історія дозволяє реконструювати повсякденний досвід виживання, втрат, страху та солідарності. Вона також дає змогу простежити трансгенераційну передачу пам’яті — як травма передається дітям і онукам очевидців [36].
Публічна історія — це напрям, що досліджує взаємодію між академічною історією та громадськими наративами. Майкл Фріш у праці «A Shared Authority» вводить поняття «спільної авторитетності», яке означає, що історичне знання формується не лише в академічному середовищі, а й у діалозі з громадою [8].
Гіларі Кін, Пол Ештон та Томас Ковен розвивають ці ідеї, аналізуючи роль музеїв, меморіалів, освітніх програм та цифрових платформ у формуванні історичної свідомості [9][10]. У контексті Голодомору це дозволяє осмислити, як пам’ять про трагедію транслюється через матеріальні об’єкти, ритуали, символи та освітні практики.
П’єр Нора у концепції «місць пам’яті» показує, як фізичні простори — пам’ятники, назви вулиць, музеї — стають носіями колективної пам’яті [25]. Меморіал жертв Голодомору в Києві, щорічні акції «Запали свічку», шкільні уроки пам’яті — усе це є прикладами інституалізованої пам’яті, яку можна досліджувати за допомогою методів публічної історії.
У межах роботи використано комплекс методів, що забезпечують багатовимірний аналіз проблеми колективної пам’яті про Голодомор. Їх можна умовно поділити на кілька груп: історичні, соціологічні, культурологічні та міждисциплінарні. Основним методом є мікроісторичний підхід (case study), започаткований у працях Марочка В.І. [41] та розвинений Байкєнічем Д. [45; 49; 52]. Кожна кримінальна справа розглядається як окремий кейс, що дозволяє реконструювати траєкторію окремої людини або родини від перших конфіскацій зерна до моменту порушення харчового табу. Аналіз протоколів допитів, медичних актів і фототаблиць [38; 39; 42; 44] дає можливість відтворити психологічний стан жертв, послідовність прийняття рішення про канібалізм та способи приготування людського м’яса, що є унікальним матеріалом для історичної антропології голоду.
Кількісний метод, застосований Байкєнічем Д. [45; 49; 52] та візуалізований на інтерактивній карті ГДА МВС [54], використовується для підрахунку зафіксованих випадків канібалізму по районах і областях, визначення піків (березень–червень 1933) та гендерно-вікової структури обвинувачених і жертв. Це дозволяє перейти від окремих історій до загальної картини та довести масовість явища.
Історико-порівняльний метод, запропонований Байкєнічем Д. [50], полягає у зіставленні матеріалів про канібалізм 1921–1923 та 1932–1933 рр. і чітко демонструє кардинальну різницю: у 1921–1923 роках зафіксовано поодинокі випадки, пов’язані з посухою та війною.
Історико-джерелознавчий. Цей метод передбачає критичний аналіз архівних документів, статистичних матеріалів, мемуарів та публікацій. Він дозволяє реконструювати фактичний перебіг подій, виявити механізми радянської політики та оцінити масштаби трагедії [35][1]. Особливу увагу приділено зіставленню радянських офіційних документів із матеріалами української еміграції та західних журналістів [6].
Другим — порівняльно-історичний метод, він застосовується для зіставлення Голодомору з іншими масовими голодами ХХ століття — Ірландським голодом, китайським «Великим голодом», голодом в Ефіопії [37][5]. Це дозволяє виявити специфіку радянської політики та її відмінність від інших випадків, а також інтегрувати український досвід у глобальний контекст.
Усноісторичний метод — це третій метод та він базується на інтерв’ю з очевидцями та їхніми нащадками, що дає змогу реконструювати повсякденний вимір трагедії [36][4]. Усна історія дозволяє показати не лише статистику смертності, а й досвід виживання, травматичну пам’ять та трансгенераційні наслідки [3][4]. Методологічно він спирається на концепції Портеллі та Томпсона, які наголошують на значенні інтерпретацій та емоцій у свідченнях [3][4].
Четвертий соціологічний метод використовується для аналізу сучасних опитувань громадської думки щодо пам’яті про Голодомор. Це дозволяє простежити, як колективна пам’ять функціонує у сучасному суспільстві, які регіональні та поколіннєві відмінності існують [26][27].
П’ятий культурологічний метод застосовується для аналізу літератури, мистецтва, кіно та меморіальних практик, що репрезентують пам’ять про Голодомор [7][8]. Він дозволяє дослідити символічні форми пам’яті, їхню роль у формуванні національної ідентичності та трансляції травматичного досвіду.
Шостий метод публічної історії передбачає аналіз музеїв, меморіалів, освітніх програм та цифрових платформ як просторів пам’яті [9][10]. Цей метод дає змогу осмислити, як пам’ять про Голодомор інституалізується у публічному просторі та стає частиною національної ідентичності.
Сьомий міждисциплінарний синтез поєднує історичні, соціологічні, культурологічні та правові підходи дозволяє комплексно дослідити Голодомор як історичну подію та як феномен пам’яті [5][7][26]. Такий синтез забезпечує багатовимірність аналізу та врахування різних аспектів проблеми.
Методологія дослідження ґрунтується на поєднанні класичних історичних методів із сучасними підходами пам’яттєвих студій, усної та публічної історії. Використання багатокомпонентної системи методів дозволяє не лише реконструювати події Голодомору, а й осмислити їх у контексті колективної пам’яті, політики ідентичності та міжнародного права. Це забезпечує комплексність і глибину дослідження, роблячи його релевантним як для української, так і для світової гуманітарної науки.
ВИСНОВОК ДО РОЗДІЛУ 1
Історіографія Голодомору 1932–1933 років пройшла еволюційний шлях від тотального замовчування в радянський період, через піонерські свідчення еміграції та західних журналістів (Джонс, Маґерідж, Конквест), дискусії про умисел і структуру репресій у 1970–1990-х, до архівного прориву після 1991 року, коли розсекречення документів ЦК КП(б)У, ОГПУ–НКВС та ГДА МВС України стало ключовим аргументом на користь визнання трагедії геноцидом. Особливо унікальним є напрям дослідження масового канібалізму та трупоїдства як крайнього прояву геноцидної політики: сформований виключно на матеріалах ГДА МВС (Кузьминець, Сокур, Марочко, Платонова, Вронська, Байкєніч, Загорулько), він довів системність явища (понад 2500 зафіксованих справ по УСРР, типологія від некрофагії до групових вбивств), його безпрецедентність порівняно з голодом 1921–1923 рр. та роль як «технології» руйнування української ідентичності. 
Сучасні тенденції — компаративістика (зіставлення з голодами в Ірландії, Китаї, Ефіопії), цифрові гуманітарні студії (інтерактивні карти, бази даних жертв) та протидія ревізіонізму (зокрема російській пропаганді) — інтегрують тему у глобальний дискурс масових злочинів, поєднуючи академічний аналіз із політикою пам'яті та правовою кваліфікацією за Конвенцією ООН 1948 р.
Джерельна база дослідження є багатошаровою та фундаментальною: від класичних праць (Конквест, Снайдер, Кульчицький, Епплбом) й офіційних матеріалів УІНП до унікальних архівів ГДА МВС (кримінальні справи, протоколи допитів, фототаблиці), усних свідчень (Звіт Комісії Конгресу США), методологічних концептів (Ассман, Ерль, Портеллі, Нора) та цифрових ресурсів (електронна карта Голодомору). Ці джерела дозволяють не лише реконструювати події, а й аналізувати травматичну пам'ять, її трансгенераційну передачу та культурну медіацію, забезпечуючи об'єктивність і стійкість до маніпуляцій.
Методологія базується на міждисциплінарному синтезі: історико-джерелознавчий та критичний аналіз документів (очищення від ідеологічних нашарувань), мікроісторичний (case study окремих справ), кількісний (статистика канібалізму по регіонах), порівняльно-історичний (зіставлення голодів), усноісторичний (наративи виживання), соціологічний (опитування пам'яті), культурологічний (репрезентації в мистецтві) та публічно-історичний (меморіали, ритуали) методи. Такий комплексний підхід, спираючись на концепції культурної пам'яті (Ассман), «спільної авторитетності» (Фріш) та «місць пам'яті» (Нора), забезпечує глибоке осмислення Голодомору не лише як історичного злочину, а як феномену колективної травми, що формує національну ідентичність і слугує запобіжником подібним трагедіям.
Таким чином, розділ демонструє, що сучасні дослідження Голодомору досягли зрілості, перетворившись на потужний інструмент історичної справедливості, міжнародного визнання та гуманітарної рефлексії, з акцентом на архівні докази виконавців злочину як незаперечний фундамент правди.


РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИКА ЗАМОВЧУВАННЯ ГОЛОДОМОРУ В РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД .

Політика замовчування Голодомору 1932–1933 років постала як тривала та цілеспрямована операція радянської влади, спрямована на фальсифікацію історичних подій і систематичне знищення історичної пам’яті. Після завершення масового терору засобами організованого голодомору радянський режим перейшов до наступного етапу, не менш репресивного за своєю суттю, — ідеологічної блокади й придушення тих, хто володів правдою або намагався її оприлюднити. Метою цього розділу є ґрунтовний аналіз функціонування радянської інформаційної політики в період 1930–1980-х років. Зокрема, розглядаються методи, якими офіційна історія України була замінена на міфологізоване уявлення про "визначні досягнення соціалізму" та "дружбу народів", при цьому будь-які згадки про мільйони жертв Голодомору систематично усувалися. Особливу увагу звернуто на механізми репресій та цензури, спрямовані на замовчування теми Голодомору. Аналізуються дії радянського апарату, включаючи вилучення документів з архівів, заборону застосування самого терміна "голод" у засобах масової інформації, а також кримінальне переслідування тих, хто наважувався свідчити про побачені події. Ці репресивні заходи формували атмосферу страху та сприяли встановленню колективної мовчанки. На завершення розглядається, як попри суворий тоталітарний контроль, правда про ці трагедії поступово виходила на поверхню завдяки діяльності дисидентів і першим спробам її розкриття як на території радянської України, так і за її межами. Зусилля цих відважних особистостей заклали основу для офіційного визнання Голодомору геноцидом у незалежній Україні.

2.1. Радянська інформаційна політика 1930-1980-х р.р.

Радянська інформаційна політика впродовж 1930-1980-х років була спрямована на повний контроль над суспільною свідомістю та ставлення офіційного наративу, який мав легітимізувати владу. Її основою стали цензура, пропаганда та репресивні механізми, що забезпечували ідеологічну монополію партії [1].
У 1930-х роках, коли здійснювалися колективізація та індустріалізація, інформаційна політика виконувала функцію виправдання дій влади. Офіційні джерела пояснювали кризу в сільському господарстві «неврожаєм» чи «шкідництвом», а будь-які згадки про голод трактувалися як «антирадянська пропаганда»[2]. Усе, що відбувалося в Україні в 1932–1933 роках, радянська влада свідомо й системно викреслювала з інформаційного простору на півстоліття. Масштаб приховування був настільки всеосяжним, що навіть у закритих зведеннях НКВС, які фіксували тисячі випадків людоїдства, тема голоду як такого ніколи не згадувалася — лише «випадки порушення соціалістичної законності» чи «перекручення партійної лінії» [38; 40; 42]. Система «чорних дощок» і блокування виїзду селян супроводжувалася директивами, що вимагали демострувати «успіхи» хлібозаготівель та «відкриття куркулів»[3]. Ще влітку 1933 року, коли в селах уже лежали нерозпізнані трупи й міліція щодня складала протоколи про розчленування дітей, центральна преса повідомляла про «переможне завершення сівби» і «радісні листи колгоспників Сталіну». Усі листи селян із проханнями про хліб або повідомленнями про масову смерть негайно вилучалися й долучалися до кримінальних справ як докази «контрреволюційної агітації». Людей, які наважувалися писати правду, заарештовували, а справи про канібалізм одразу отримували гриф «цілком таємно» й ховалися в спецфонди, куди не мали доступу навіть партійні історики [40; 42; 48]. У культурній сфері утвердився соціалістичний реалізм, який формував канон «правильних» сюжетів де героїзація праці та партії витісняла критичне осмислення реальності [18].
Під час Другої світової війни інформаційний апарат мобілізував населення, створюючи образ «священної війни» проти нацизму та контролюючи фронтові повідомлення [16]. У післявоєнний період цензура посилилась: компанії проти «низькопоклонства перед Заходом» і «космополітизму» обмежували культурні та наукові контакти [17]. Після 1933 року будь-яка згадка про голод стала державним злочином. У 1937–1938 роках багатьох із тих, хто вижив і міг розповісти про те, що бачив, знищили саме за «розповсюдження провокаційних чуток про штучний голод». У повоєнні роки, коли в 1946–1947 знову настав масовий голод, влада особливо пильно стежила, щоб ніхто не провів паралелей із 1933-м. У закритих доповідях КДБ 1950–1960-х років визнавалися «окремі помилки» в проведенні колективізації, але сама думка про мільйони жертв відкидалася як «буржуазний наклеп» [40]. У міжнародному вимірі СРСР поширював антиколоніальні та пацифістські наративи через Комінформ, кіно та пресу [21].
Після ХХ з’їзду КПРС у 1956 році відбулося часткове «викриття культу особи», однак інформаційна політика залишилася суворо контрольованою. Критика дозволялася лише настільки, щоб не ставили під сумнів саму систему [22]. Телебачення та кіно пережили «відлигу», але ідеологічне редагування сценаріїв і монтажу залишилося незмінним [21].
У період «застою» Брєжнєва (1964-1982) головним меседжем медіа стала стабільність і «зрілість» системи. Преса та телебачення культивували ностальгічний образ Перемоги у війні, що слугував інструментом легітимації влади [23]. Дисиденський рух документував порушення прав людини, але офіційна преса позначала його як «антирадянські елементи» [24]. У 1970–1980-х роках, коли на Заході вже виходили книжки про Голодомор, а в діаспорі збиралися свідчення, радянська цензура працювала ще жорсткіше. Будь-який рукопис, де з’являлося слово «голод» у контексті 1933 року, вилучали, а автора викликали на «профілактичну бесіду». Архівні справи про канібалізм залишалися під грифом «таємно» навіть для більшості працівників самих архівів МВС. Ті співробітники, які знали про існування десятків тисяч таких документів, мовчали — бо добре пам’ятали, що в 1937-му за подібні розмови розстрілювали [42; 48]. Архіви та статистичні дані залишилися закритими, особливо щодо демографічних втрат і голодів [3].
В Україні радянська інформаційна політика системно придушувала будь-які згадки про Голодомор, маркуючи їх як «націоналістичні вигадки», а джерела діаспори – як «антирадянську пропаганду»[2]. Доступ до архівів і демографічних даних був заблокований, що фактично консервувало пам’ять у стані «відсутності» [2].
Важливо зазначити, що радянська інформаційна політика не лише приховувала факти, але й активно конструювала альтернативну «позитивну» реальність. Вона створювала ілюзію безперервного прогресу, використовуючи ритуали – паради, ювілеї, пам’ятні дати які виконували роль «місць пам’яті» [25]. Таким чином, радянська інформаційна політика щодо Голодомору була не просто цензурою — це була цілеспрямована операція зі стирання трагедії з пам’яті народу. Держава не лише забороняла говорити, вона знищувала саму можливість згадувати. І найстрашніше що це спрацювало: мільйони українців виросли, не підозрюючи, що їхні батьки чи дідусі пройшли через пекло, коли людина втрачала останнє, що робило її людиною. Це дозволяло владі замінювати історичну рефлексію повторюваними символічними практиками. У результаті суспільство жило у подвійній реальності: офіційній, що транслювалася медіа, та приватній, яка існувала у «кухонних розмовах» і самвидаві. Саме ця «двомовність» комунікації стала однією з причин кризи легітимності радянської системи у 1980-х роках [23].
Отже, радянська інформаційна політика 1930–1980-х років була не лише інструментом приховування злочинів, зокрема Голодомору, але й механізмом створення штучної реальності, яка мала утримувати суспільство в стані лояльності та пасивності. Лише наприкінці 1980-х, коли двері архівів МВС почали прочинятися, стало зрозуміло, наскільки глибоко й цинічно ця пам’ять була похована.
І лише відкриття архівів у 1990-х роках дозволило відновити історичну правду та розпочати процес деконструкції радянських міфів [2].
Найцинічнішим проявом цієї політики стало використання документів самих каральних органів. У секретних зведеннях НКВС 1933 року фіксувалися тисячі випадків канібалізму, але слово «голод» ніколи не вживалося — лише «перегини», «куркульський саботаж» чи «порушення соціалістичної законності». Так влада одночасно знала всю правду і повністю її заперечувала.
У 1946–1947 рр., під час нового масового голоду, будь-яка паралель з 1933 роком прирівнювалася до «націоналістичного бандитизму». У 1970–1980-х КДБ продовжував «профілактичні бесіди» зі старими людьми, які на поминках могли згадати, як «люди людей їли». Страх передався навіть тим, хто народився після трагедії.
Лише наприкінці 1980-х окремі співробітники Галузевого державного архіву МВС (Василь Сокур, Олександр Кузьминець та ін.) почали таємно виносити копії кримінальних справ і передавати їх журналістам та активістам Руху. Саме ці фотографії каструль з дитячими руками та протоколи допитів стали детонатором, який у 1988–1989 рр. остаточно зруйнував радянське мовчання [38; 39].
Підсумовуючи, радянська інформаційна політика 1930–1980-х років була системою всеосяжного контролю над суспільною свідомістю, яка поєднувала цензуру, пропаганду та репресивні практики. Вона приховувала масові злочини, зокрема Голодомор, і водночас створювала штучну «позитивну» реальність через ритуали, офіційні наративи та культурні канони. Український контекст мав особливе значення: замовчування трагедії стало частиною ширшої кампанії проти «буржуазного націоналізму» та призвело до глибокої травми колективної пам’яті. У результаті суспільство жило у подвійній реальності — офіційній та приватній, що зумовило кризу легітимності радянської системи наприкінці ХХ століття. Лише відкриття архівів після 1991 року дозволило відновити історичну правду, деконструювати радянські міфи та інтегрувати пам’ять про Голодомор у сучасну українську ідентичність [2].
Радянська інформаційна політика була багаторівневою системою, яка працювала одночасно на внутрішню мобілізацію та зовнішню легітимацію. Вона не лише приховувала злочини, а й активно конструювала альтернативну реальність, де трагедії перетворювалися на «вигадки ворогів», а успіхи — на доказ переваги соціалістичної системи. Особливо важливим є те, що в Україні ця політика мала подвійний ефект: замовчування Голодомору та репресій поєднувалось з боротьбою проти національної ідентичності, що призвело до глибокої травми колективної пам’яті.

2.2. Механізми репресій і цензури щодо теми голоду 1932-1933рр.

Механізми репресій і цензури, застосовані радянською владою щодо теми голоду 1932–1933 рр., були складовою ширшої політики приховування соціально-економічних катастроф, що виникли внаслідок примусової колективізації та надмірних хлібозаготівель [36]. Радянська система прагнула не лише замовчати масштаби трагедії, але й створити альтернативну інформаційну реальність, у якій будь-які згадки про голод трактувалися як «антирадянська пропаганда» [37]. Центральні органи влади, зокрема Політбюро ЦК ВКП(б), видавали директиви, які забороняли використання терміну «голод» у будь-яких офіційних документах, замінюючи його евфемізмами на кшталт «тимчасові труднощі з постачанням» [36].
Радянська влада не просто приховувала Голодомор — вона знищувала всіх, хто міг про нього розповісти, і робила це системно, роками. Ще в 1933-му, коли люди, доведені до відчаю, починали їсти померлих або вбивати слабших, держава одразу переводила їх зі статусу жертв у статус злочинців. Тисячі кримінальних справ за канібалізм і трупоїдство закривалися грифом «цілком таємно» і відправлялися в спецфонди, щоб ніхто ніколи не дізнався справжньої причини [38]. Але найжахливіше починалося потім. Людей, які вижили завдяки людоїдству, відправляли до таборів ГУЛАГу, а там за будь-яку спробу пояснити, чому вони це зробили — «бо забрали все зерно», «бо не давали виїхати», «бо не було чого їсти» — додавали новий термін за «антирадянську агітацію». Так держава вдруге карала тих, кого сама довела до нелюдського стану [51].
Репресивний апарат НКВС активно переслідував тих, хто намагався поширювати інформацію про реальний стан речей у селах, кваліфікуючи такі дії як «контрреволюційні» [37]. Селяни, які писали скарги до місцевих органів влади або намагалися звернутися до центральних інституцій, нерідко опинялися під слідством, а їхні листи конфісковувалися й знищувалися [36]. Механізми репресій поширювалися й на селян, які намагалися залишити територію України в пошуках їжі. У січні 1933 р. було видано наказ про заборону виїзду селян за межі республіки, що фактично прирікало їх на смерть у голодуючих районах.
Особливу роль у механізмах цензури відігравала радянська преса, яка замість висвітлення трагедії публікувала матеріали про «успіхи соціалістичного будівництва» та «зростання добробуту трудящих» [36]. Таким чином створювався дисонанс між реальністю та офіційним дискурсом, що посилював атмосферу страху й недовіри [37]. Цензура в цей період мала багаторівневий характер: від вилучення інформації з друкованих видань до прямого контролю над архівами та статистикою [36]. Важливим інструментом замовчування була також маніпуляція статистичними даними: смертність від голоду приховувалася шляхом перекласифікації причин смерті, а демографічні показники коригувалися для створення ілюзії стабільності [36].
У 1937–1938 роках прийшла друга хвиля. Тих, хто бачив десятки й сотні трупів щодня — голів сільрад, бухгалтерів колгоспів, вчителів, дільничних міліціонерів — почали заарештовувати за «приховування куркульського елемента» або «саботаж хлібозаготівель». Села, де фіксувалося найбільше випадків канібалізму, часто вивозили повністю під виглядом «розкуркулення». Так знищували не лише свідків, а й цілі громади, які могли передати пам’ять далі [40].
Важливим елементом репресивної політики було переслідування інтелігенції, яка могла фіксувати або інтерпретувати події голоду. Літератори, журналісти та науковці, котрі намагалися бодай натякнути на масштаби трагедії, піддавалися арештам, звинуваченням у «буржуазному націоналізмі» чи «антирадянській агітації» [18]. Така практика була спрямована на те, щоб позбавити суспільство будь-яких альтернативних інтерпретацій і залишити лише офіційний дискурс, який заперечував сам факт голоду [11]. Радянська влада застосовувала також механізм «заборонених тем» у наукових дослідженнях. Будь-які спроби істориків чи демографів дослідити причини масової смертності в Україні блокувалися, а архіви, що містили відповідні документи, закривалися для доступу [18].
Ще одним важливим механізмом репресій була політика «мовчання» в освітніх установах. У школах та університетах тема голоду 1932–1933 рр. була повністю вилучена з навчальних програм, а викладачі, які намагалися бодай згадати про трагедію, ризикували втратити роботу або навіть потрапити під слідство [18]. Цензура охоплювала також сферу мистецтва: художники, композитори й театральні діячі мусили уникати будь-яких натяків на трагедію, натомість створювати твори, що прославляли радянську владу та колективізацію [18].
Третя хвиля прийшла після війни. У 1946–1947 роках, коли Україна знову голодувала, будь-яка згадка про 1933-й прирівнювалася до «націоналістичного бандитизму». Людей, які наважувалися сказати «це вже було», забирали просто з хати. А в 1950–1980-х роках КДБ продовжував стежити: якщо старий на поминках згадував «той рік», коли «люди людей їли», його онукам закривали дорогу до інституту чи до партії. Так страх передавався далі, навіть коли прямі свідки вже померли [38; 40; 51].
Особливим інструментом цензури була пропаганда, яка не лише приховувала трагедію, але й активно формувала образ «ворога», відповідального за труднощі. У радянських газетах та виступах партійних діячів винуватцями «нестачі хліба» оголошувалися «куркулі», «саботажники» та «націоналісти», що дозволяло владі перекладати відповідальність із власної політики на вигадані соціальні групи [18]. Репресії поширювалися й на церковні інституції, які традиційно були місцем збереження пам’яті та морального осмислення трагедій. Священнослужителів, які намагалися говорити про голод або допомагати голодуючим, переслідували, арештовували й звинувачували у «контрреволюційній діяльності» [18].
Радянська влада застосовувала також механізм «внутрішньої цензури», коли навіть у приватному листуванні чи розмовах люди уникали згадок про голод, побоюючись доносів і покарання. Важливим інструментом замовчування трагедії була діяльність радянських спецслужб, які здійснювали систематичний контроль за листуванням громадян. Листи, що містили згадки про голод, вилучалися, а їхні автори потрапляли під нагляд або арешт [18]. Цензура поширювалася й на фотографії та візуальні матеріали. Будь-які зображення, що могли засвідчити масштаби голоду, конфісковувалися, а фотографи ризикували бути звинуваченими у «шпигунстві» чи «антирадянській діяльності» [18].
Значну роль у приховуванні правди відігравала дипломатична цензура. Радянський Союз ретельно контролював доступ іноземних журналістів до українських територій, організовуючи для них «показові поїздки» у вибрані колгоспи, де демонструвалися «успіхи соціалістичного господарювання» [18]. Відомим прикладом є діяльність кореспондента «New York Times» Волтера Дюранті, який у своїх публікаціях заперечував факт масового голоду, фактично виконуючи роль рупора радянської пропаганди [11]. Репресивні механізми щодо теми голоду 1932–1933 рр. включали також контроль над міжнародними організаціями та дипломатичними каналами. Радянський Союз активно заперечував будь-які повідомлення про масову смертність в Україні, надсилаючи офіційні ноти протесту проти заяв західних політиків чи гуманітарних структур [18].
Репресії торкалися також тих, хто намагався організувати допомогу голодуючим. Будь-які спроби створити мережі підтримки або розподілу харчів трактувалися як «антирадянська змова», а їхні учасники піддавалися арештам і засланням [18]. Важливим аспектом цензури було також створення «офіційної пам’яті», яка замінювала реальність. У радянських публікаціях голод 1932–1933 рр. або взагалі не згадувався, або подавався як «тимчасові труднощі», що були подолані завдяки «мудрій політиці партії» [18].
Найстрашніше — держава змусила людей самих себе цензурувати. Батьки до смерті не розповідали дітям, що їли сусідських дітей або ховали власних під лавкою, щоб не ділитися. Цей мовчазний договір «нікому не казати» став найефективнішим механізмом: до кінця 1980-х більшість українців справді не знали, що сталося з їхніми родинами в 1933-му [38; 40; 51].
Таким чином, механізми репресій і цензури щодо теми голоду 1932–1933 рр. були багатоплановими: від контролю над пресою та наукою до переслідування інтелігенції, селян, духовенства й навіть приватних осіб у їхньому листуванні. Вони створювали ситуацію, коли правда про трагедію була фактично стерта з публічного простору, а пам’ять про неї могла зберігатися лише в усних свідченнях та прихованих архівних матеріалах [18]. Саме ця політика замовчування й репресій визначила довготривалі наслідки для українського суспільства, адже відсутність відкритої дискусії про голод сприяла формуванню травматичної колективної пам’яті, яка лише наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. почала відновлюватися у науковому та суспільному дискурсі [11].
Механізми репресій і цензури щодо теми голоду 1932–1933 рр. мали довготривалі наслідки для українського суспільства. Замовчування трагедії призвело до того, що пам’ять про голод зберігалася лише у приватних родинних переказах, тоді як офіційна історія залишалася викривленою [18]. Це створило феномен «мовчазної травми», коли суспільство не могло відкрито артикулювати власний досвід, що ускладнювало процеси колективного осмислення. Цензура та репресії щодо теми голоду стали частиною ширшої політики терору, спрямованої на придушення будь-яких форм національного опору. Така політика мала на меті зламати українську ідентичність, стерти пам’ять про спротив і нав’язати радянську інтерпретацію історії [11].
Узагальнюючи, можна стверджувати, що механізми репресій і цензури щодо теми голоду 1932–1933 рр. були системними та багаторівневими. Вони охоплювали пресу, науку, освіту, мистецтво, релігію, приватне життя та міжнародні контакти. Їхня мета полягала не лише у приховуванні трагедії, але й у формуванні викривленої історичної пам’яті, яка мала закріпити владу радянського режиму [18]. Саме тому дослідження цих механізмів є ключовим для розуміння не лише історії Голодомору, але й ширших процесів радянської політики пам’яті та репресій [11].

2.3. Дисиденський рух і перші спроби відновлення правди

Дисиденський рух в Україні другої половини ХХ століття став одним із ключових чинників у процесі відновлення правди про Голодомор 1932–1933 рр., адже саме дисиденти першими наважилися відкрито говорити про замовчувану трагедію [24]. У радянських умовах, коли будь-які згадки про голод суворо цензурувалися, дисиденти використовували самвидав, усні свідчення та закордонні контакти для поширення інформації [6].
Перші спроби відновлення правди про Голодомор були пов’язані з діяльністю українських інтелектуалів, які у 1960–1970-х рр. почали збирати свідчення очевидців та передавати їх у самвидавні видання [24]. Одним із таких прикладів є праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», де автор порушував питання національної пам’яті та права українців на власну історію, що включало й замовчувані сторінки про голод [24].
Важливу роль відіграли також українські еміграційні кола, які зберігали пам’ять про голод і публікували свідчення очевидців у закордонних виданнях. Саме завдяки діаспорі тема Голодомору почала з’являтися у міжнародному дискурсі ще у 1950–1960-х рр., коли радянська влада продовжувала її замовчувати [6]. Дисиденти в Україні підтримували контакти з діаспорою, передаючи за кордон матеріали, які ставали основою для перших публікацій про голод у західній пресі [24].
Поширення правди про Голодомор у дисидентському середовищі було надзвичайно небезпечним, адже радянські спецслужби розцінювали такі дії як «антирадянську пропаганду». Багато активістів зазнали арештів, заслань і переслідувань, проте саме їхня діяльність заклала підвалини для подальшого відкриття архівів і офіційного визнання трагедії [24]. Дисидентський рух в Україні у 1970–1980-х рр. поступово перетворився на важливий канал поширення правди про Голодомор, адже саме в цей час з’явилися перші спроби систематизувати свідчення очевидців і донести їх до ширшого громадськості [24]. Одним із ключових напрямів діяльності дисидентів було створення самвидавних збірників, де публікувалися спогади селян, які пережили голод, а також аналітичні статті, що намагалися пояснити його причини [6].
Важливим кроком у відновленні правди стала діяльність Української Гельсінської групи, яка у своїх документах порушувала питання прав людини, включно з правом на історичну пам’ять. У зверненнях групи до міжнародних організацій містилися згадки про голод як про злочин радянської влади проти українського народу [24]. Це було надзвичайно важливим, адже вперше тема Голодомору почала звучати у правозахисному контексті, що посилювало її значення на міжнародній арені [24].
Дисиденти використовували також культурні форми спротиву. У літературі та поезії з’являлися приховані натяки на трагедію, які могли бути зрозумілі лише уважному читачеві. Такі тексти ставали своєрідним способом збереження пам’яті, навіть якщо вони не містили прямої згадки про голод [6]. Це дозволяло уникати прямої цензури, але водночас підтримувати дискурс пам’яті серед інтелігенції [24].
Важливим чинником у поширенні правди про Голодомор було використання закордонних радіостанцій, таких як «Радіо Свобода» чи «Голос Америки», які транслювали матеріали про трагедію, отримані від української діаспори та дисидентів. Ці передачі слухали таємно, адже офіційно вони вважалися «ворожою пропагандою» [24]. Проте саме вони стали одним із перших джерел правдивої інформації для багатьох українців у радянський час [6]. У 1980-х рр. дисидентський рух в Україні набув нових форм, адже саме в цей час почали з’являтися перші спроби офіційного осмислення Голодомору в умовах поступової лібералізації радянської системи. Хоча цензура залишалася суворою, проте завдяки діяльності дисидентів та правозахисників тема голоду почала проникати у суспільний дискурс [24]. Саме вони заклали підвалини для подальшого відкриття архівів і офіційного визнання трагедії у незалежній Україні [6].
Важливим етапом стали публікації української діаспори у США та Канаді, які у 1980-х рр. почали активно видавати збірники свідчень очевидців голоду. Ці матеріали поширювалися серед українців у СРСР через самвидав і ставали джерелом правди для тих, хто прагнув дізнатися про реальні масштаби трагедії [24]. Дисиденти використовували ці публікації як аргументи у своїй боротьбі проти радянської цензури [24].
Перші спроби відновлення правди про Голодомор у самій Україні були пов’язані з діяльністю окремих істориків та журналістів, які наприкінці 1980-х рр. почали публікувати статті з натяками на трагедію. Хоча ці тексти часто були завуальованими, вони відкривали шлях до ширшої дискусії, яка розгорнулася вже у період перебудови [6]. Саме дисиденти стали першими, хто вимагав офіційного розслідування та відкриття архівів, що стало можливим лише після здобуття незалежності [24].
Таким чином, дисидентський рух і перші спроби відновлення правди про Голодомор були не лише проявом боротьби за історичну пам’ять, але й важливим етапом у формуванні національної свідомості. Вони заклали основу для подальших досліджень і офіційного визнання трагедії як геноциду українського народу [24]. Дисидентський рух став тим середовищем, де вперше було артикульовано потребу повернення до правди про Голодомор як про злочин проти українського народу. Саме завдяки діяльності дисидентів у 1980-х рр. тема голоду почала виходити за межі приватних розмов і ставати предметом суспільних дискусій, що було надзвичайно важливим у контексті боротьби за права людини та національну пам’ять [24].
Перші спроби відновлення правди про Голодомор у цей період були тісно пов’язані з процесами демократизації та перебудови, коли цензура поступово слабшала, а суспільство отримувало можливість відкрито говорити про замовчувані сторінки минулого [6]. Саме дисиденти стали першими, хто вимагав офіційного розслідування трагедії та відкриття архівів, що стало можливим лише після проголошення незалежності України [24].
Реальний прорив стався не стільки завдяки дисидентам, скільки завдяки людям у погонах, які раптом перестали бути співучасниками брехні. Наприкінці 1980-х співробітники Галузевого державного архіву МВС почали виносити копії кримінальних справ за межі режимної території. Коли ці матеріали потрапили до рук журналістів і активістів Руху, усі зрозуміли: далі мовчати неможливо [38].
Найважливіший момент — грудень 1989 року, Будинок кіно в Києві, перша відкрита конференція про Голодомор. Коли на екрані показали фотографії з кримінальних справ — каструлі з людськими останками, висушені шматки плоті — у залі запанувала мертва тиша, а потім хтось тихо сказав: «Боже, це ж наші діти…». Після цього вже ніхто не міг зупинити правду [39].
Уявіть собі: людина відкриває теку 1933 року і бачить чорно-біле фото каструлі, в якій вариться дитяча рука. Або протокол, де мати пояснює, чому вона відрізала вухо в своєї померлої доньки — бо «молодші ще дихали». Це вже не свідчення — це удар під дих. Такі копії пішли Києвом, Львовом, Харковом. Хтось передавав їх Олесю Берднику, хтось — Левку Лук’яненку, хтось просто залишав у редакціях газет. І вже в 1988–1989 роках у «Літературній Україні» та «Вечірньому Києві» почали з’являтися перші статті, де прямо писали: у 1933 році в Україні був штучний голод, і є документальні докази [38].
Саме тоді вперше публічно пролунало слово «геноцид». Саме тоді люди зрозуміли, що документи, які роками ховали в сейфах, сильніші за будь-яку пропаганду. І саме тоді співробітники архівів МВС, які ще вчора мали б мовчати, стали першими, хто виніс ці фотографії на світло [39].
Тому коли сьогодні говорять про відновлення правди про Голодомор, варто пам’ятати: почалося не з дисидентських кухонь і не з трибун Руху. Почалося з кількох людей у формі, які одного дня вирішили, що більше не хочуть бути могильниками правди. І відкрили теки, від яких у всіх перехопило дух.
Еволюція політики та культури пам’яті про Голодомор з 1987 року до сьогодення є складним і багатогранним процесом, що відображає трансформацію українського суспільства від умов радянської цензури до формування власного національного дискурсу пам’яті. Період гласності наприкінці 1980-х рр. став першим етапом, коли тема Голодомору почала виходити з тіні офіційного замовчування, а суспільство отримало можливість відкрито говорити про трагедію [24]. Саме тоді з’явилися перші публікації у пресі, які хоча й були обмежені цензурою, проте відкривали шлях до ширшої дискусії [6].
Після проголошення незалежності України у 1991 р. тема Голодомору стала одним із ключових елементів державної політики пам’яті. Відкриття архівів, створення комісій з розслідування та офіційне визнання трагедії як геноциду українського народу заклали основу для формування нової історичної свідомості [24]. Важливим чинником цього процесу було також активне залучення української діаспори, яка протягом десятиліть зберігала пам’ять про голод і поширювала її у світі [6].
У наступні десятиліття культура пам’яті про Голодомор розвивалася через освітні програми, створення музеїв та меморіалів, а також через інтеграцію теми у національний дискурс. Це дозволило не лише відновити історичну правду, але й закріпити її як важливий елемент української ідентичності [24]. Сучасне українське суспільство продовжує осмислювати Голодомор як травматичний досвід, що визначає колективну пам’ять і формує цінності національної солідарності [6].
Таким чином, від перших спроб переосмислення теми у період гласності до сучасних форм меморіалізації, політика та культура пам’яті про Голодомор пройшли шлях від замовчування до офіційного визнання й інтеграції у світовий дискурс про злочини проти людяності [24].ВИСНОВОК ДО РОЗДІЛУ 2
У другому розділі кваліфікаційної роботи було встановлено, що політика замовчування Голодомору 1932-1933 рр., у радянський період мала характер свідомої, багаторівневої державної стратегії, яка продовжувала геноцид ідеологічними та репрересивними засобами і була спямована на остаточне стирання трегедії з колективної пам'яті українського народу. Замовчування реалізовувалося через нерозривну тріаду: тотальну інформаційну цензуру з конструюванням штучної «позитивної» реальності, прямі репресії проти будь-яких носіїв пам'яті (зокрема повторне покарання жертв канібалізму за свідчення про штучний характер голоду) та формування трансгенераційного мовчання й «мовчазної травми». 
Особливо цинічним виявилося використання органами НКВС тисяч криміналістичних справ про масовий канібалізм виключно як інструменту внутрішнього контролю з одночасним їх засекречуванням і подальшим переслідуванням самих жертв за спроби розповісти правду. Прорив десятилітнього мовчання наприкінці 1980-х стався передусім завдяки першим витокам кримінальних прав і фотодокументів Галузевого державного архіву МВС України, якістали об'єктивним і незаперечним доказом геноцидного характеру трагедії.
Таким чином, радянська політика замовчування була не просто прикриттям злочину, а його логічним продовженням і завершальним етапом геноциду. Її подолання наприкінці ХХ століття створило необхідні пердумови для формування активної політики пам'яті, аналізу якої присвячено наступний розділ.



РОЗДІЛ 3. ЕВОЛЮЦІЯ ПОЛІТИКИ ТА КУЛЬТУРИ ПАМ’ЯТІ ПРО ГОЛОДОМОР З 1987- СЬОГОДЕННЯ

Еволюція політики та культури пам’яті про Голодомор з 1987 року до сьогодення є складним і багатогранним процесом, що відображає трансформацію українського суспільства від умов радянської цензури до формування власного національного дискурсу пам’яті. Період гласності наприкінці 1980-х рр. став першим етапом, коли тема Голодомору почала виходити з тіні офіційного замовчування, а суспільство отримало можливість відкрито говорити про трагедію [57]. Саме тоді з’явилися перші публікації у пресі, які хоча й були обмежені цензурою, проте відкривали шлях до ширшої дискусії [58].
Після проголошення незалежності України у 1991 р. тема Голодомору стала одним із ключових елементів державної політики пам’яті. Відкриття архівів, створення комісій з розслідування та офіційне визнання трагедії як геноциду українського народу заклали основу для формування нової історичної свідомості [59]. Важливим чинником цього процесу було також активне залучення української діаспори, яка протягом десятиліть зберігала пам’ять про голод і поширювала її у світі [57].
У наступні десятиліття культура пам’яті про Голодомор розвивалася через освітні програми, створення музеїв та меморіалів, а також через інтеграцію теми у національний дискурс. Це дозволило не лише відновити історичну правду, але й закріпити її як важливий елемент української ідентичності [58]. Сучасне українське суспільство продовжує осмислювати Голодомор як травматичний досвід, що визначає колективну пам’ять і формує цінності національної солідарності [57].
Таким чином, від перших спроб переосмислення теми у період гласності до сучасних форм меморіалізації, політика та культура пам’яті про Голодомор пройшли шлях від замовчування до офіційного визнання й інтеграції у світовий дискурс про злочини проти людяності [59].

3.1. Переосмислення теми Голодомору в період гласності (1987–1991)
Період гласності, започаткований у Радянському Союзі наприкінці 1980-х років, став одним із ключових етапів у процесі відновлення правди про Голодомор 1932–1933 рр., адже саме тоді тема, яка протягом десятиліть залишалася під суворою цензурою, почала поступово проникати у публічний простір [24]. Лібералізація політичного режиму, започаткована Михайлом Горбачовим, відкрила можливості для обговорення раніше заборонених тем, серед яких особливе місце посів Голодомор [6].
У цей час в українській пресі почали з’являтися перші публікації, що натякали на масштаби трагедії, хоча вони залишалися обмеженими цензурою. Журналісти та історики використовували евфемізми, говорили про «труднощі постачання» чи «складні роки», проте навіть такі завуальовані згадки ставали важливим кроком до відновлення історичної правди [24].
Важливим чинником переосмислення теми Голодомору було відкриття архівів, яке розпочалося наприкінці 1980-х рр. Хоча доступ до документів залишався обмеженим, проте саме тоді дослідники вперше отримали можливість працювати з матеріалами, що засвідчували масштаби смертності та політику радянської влади [6]. Це стало підґрунтям для перших наукових дискусій, які поступово виходили за межі вузького кола істориків і ставали предметом суспільного обговорення [24].
У період гласності значну роль відіграли також дисиденти та правозахисники, які ще раніше порушували тему голоду у самвидаві та закордонних публікаціях. Тепер їхні ідеї почали знаходити відгук у ширшому суспільстві, а їхня діяльність стала важливим джерелом інформації для перших офіційних публікацій.
Особливу роль у процесі переосмислення теми відіграли українські письменники та журналісти, які використовували художні та публіцистичні форми для передачі пам’яті про голод. У літературі з’являлися твори, що містили приховані натяки на трагедію, які могли бути зрозумілі лише уважному читачеві. Такі тексти ставали своєрідним способом збереження пам’яті, навіть якщо вони не містили прямої згадки про голод [24].
Важливим чинником у поширенні правди про Голодомор було використання закордонних радіостанцій, таких як «Радіо Свобода» чи «Голос Америки», які транслювали матеріали про трагедію, отримані від української діаспори та дисидентів. Ці передачі слухали таємно, адже офіційно вони вважалися «ворожою пропагандою» [6]. Проте саме вони стали одним із перших джерел правдивої інформації для багатьох українців у радянський час.
У цей період також почали формуватися перші громадські ініціативи, спрямовані на вшанування пам’яті жертв голоду. Хоча вони ще не мали офіційного статусу, проте ставали важливим проявом суспільної солідарності та прагнення до відновлення історичної справедливості [24].
Таким чином, період гласності 1987–1991 рр. можна розглядати як час поступового прориву мовчання, коли тема Голодомору почала виходити з тіні цензури й ставати предметом суспільного осмислення. Це був лише початок процесу, який у наступні роки перетворився на системну державну політику пам’яті [6].
Саме в 1988–1989 рр. відбулися події, які зробили повернення до повного мовчання неможливим. У грудні 1988 року в Києві пройшла перша відкрита конференція про Голодомор. У лютому 1989-го в Будинку кіно презентували «33-й: голод. Народна Книга-Меморіал» Володимира Маняка та Лідії Коваленко. Коли на екрані показали копії кримінальних справ з фототаблицями — у залі запанувала мертва тиша, а потім вибух плачу. Після цього тема остаточно вийшла з тіні [38].
Важливим аспектом переосмислення теми Голодомору у період гласності було поступове формування суспільного запиту на правду. Українське суспільство, яке десятиліттями жило в умовах замовчування та цензури, почало активно реагувати на перші публікації й виступи, що торкалися трагедії. Це проявлялося у листах до редакцій газет, у дискусіях на зборах трудових колективів, а також у зростанні інтересу до історичних досліджень, які виходили за межі офіційної радянської інтерпретації [6].
У цей час почали з’являтися перші спроби організувати публічні заходи, присвячені пам’яті жертв голоду. Хоча вони ще не мали офіційного статусу і часто проводилися напівлегально, проте ставали важливим проявом суспільної солідарності. Люди збиралися біля церков, на кладовищах або у приватних помешканнях, щоб вшанувати пам’ять загиблих, і ці практики поступово перетворювалися на елементи нової культури пам’яті [24].
Важливу роль у процесі переосмислення теми відіграли українські історики, які почали публікувати перші статті з аналізом причин і наслідків голоду. Хоча ці тексти часто були завуальованими й уникали прямого використання терміну «Голодомор», вони відкривали шлях до ширшої дискусії. Дослідники намагалися показати, що голод був не випадковим явищем, а результатом політики радянської влади, спрямованої на придушення українського селянства [24].
У період гласності значну роль відіграла також українська діаспора, яка протягом десятиліть зберігала пам’ять про голод і поширювала її у світі. Саме завдяки діаспорі тема Голодомору почала з’являтися у міжнародному дискурсі ще у 1950–1960-х рр., коли радянська влада продовжувала її замовчувати. У 1980-х рр. ці матеріали почали проникати в Україну через самвидав і закордонні радіостанції, стаючи важливим джерелом інформації для тих, хто прагнув дізнатися правду [6].
Поступове відкриття архівів наприкінці 1980-х рр. стало одним із ключових чинників переосмислення теми. Хоча доступ до документів залишався обмеженим, проте саме тоді дослідники вперше отримали можливість працювати з матеріалами, що засвідчували масштаби смертності та політику радянської влади. Це дозволило сформувати перші наукові аргументи, які підтверджували, що голод був не стихійним лихом, а результатом цілеспрямованої політики [24].
Таким чином, період гласності 1987–1991 рр. можна розглядати як час поступового прориву мовчання, коли тема Голодомору почала виходити з тіні цензури й ставати предметом суспільного осмислення. Це був лише початок процесу, який у наступні роки перетворився на системну державну політику пам’яті [6]. Одним із ключових чинників переосмислення теми Голодомору у період гласності було формування перших офіційних комісій та робочих груп, які займалися дослідженням трагедії. У 1988–1989 рр. в Україні почали створюватися ініціативні групи істориків, журналістів та громадських діячів, які збирали свідчення очевидців і намагалися систематизувати архівні матеріали. Хоча їхня діяльність ще перебувала під контролем радянських органів, проте саме вона заклала основу для подальших офіційних розслідувань у незалежній Україні [6].
У цей період важливу роль відіграли також перші публічні виступи інтелігенції, яка почала відкрито говорити про голод. Літератори, науковці та журналісти використовували можливості гласності для того, щоб донести до суспільства правду про масштаби трагедії. Відомим прикладом є виступи Івана Дзюби, який наголошував на необхідності повернення до історичної пам’яті та осмислення голоду як злочину проти українського народу [24].
Поступове розширення дискусії про Голодомор у період гласності супроводжувалося також появою перших документальних фільмів і телепередач, які торкалися теми голоду. Хоча вони ще залишалися обережними у формулюваннях і уникали прямих звинувачень радянської влади, проте їхня поява була знаковою, адже вперше тема трагедії почала звучати з екранів телевізорів [6].
Важливим елементом переосмислення теми було також формування перших меморіальних практик. У багатьох селах і містах люди почали встановлювати символічні хрести на місцях масових поховань жертв голоду. Ці акти пам’яті мали глибокий суспільний сенс, адже вони демонстрували прагнення людей повернути собі історичну правду й вшанувати пам’ять загиблих, навіть попри відсутність офіційного визнання [24].
У цей час також почали формуватися перші міжнародні контакти, спрямовані на поширення правди про Голодомор. Українська діаспора активно співпрацювала з дисидентами та інтелігенцією в Україні, передаючи за кордон матеріали й свідчення очевидців. Це сприяло тому, що тема голоду почала з’являтися у міжнародних наукових і політичних дискусіях, що мало велике значення для подальшого визнання Голодомору геноцидом [6].
Таким чином, третій етап переосмислення теми Голодомору у період гласності характеризувався не лише появою перших публікацій і наукових досліджень, але й формуванням меморіальних практик, міжнародних контактів та офіційних комісій. Це створювало підґрунтя для подальшої трансформації культури пам’яті у незалежній Україні [24] Завершальний етап переосмислення теми Голодомору у період гласності був пов’язаний із поступовим переходом від локальних дискусій до загальнонаціонального рівня. У 1990–1991 рр. тема голоду вже відкрито обговорювалася на сторінках провідних українських газет, у телепередачах та наукових конференціях. Це означало, що суспільство остаточно вийшло з-під тиску цензури й отримало можливість формувати власний дискурс пам’яті [6].
У цей час відбувалося також активне збирання усних свідчень очевидців. Історики, журналісти та громадські активісти організовували експедиції у села, де ще залишалися живі свідки трагедії. Їхні розповіді ставали важливим джерелом для відновлення історичної правди, адже вони доповнювали архівні документи й надавали трагедії людського виміру [24].
Паралельно з цим розпочався процес формування перших офіційних меморіальних практик. У багатьох містах і селах встановлювалися пам’ятні знаки та хрести на місцях масових поховань жертв голоду. Ці акти пам’яті мали не лише символічне значення, але й ставали важливим елементом суспільної мобілізації, адже вони демонстрували прагнення людей повернути собі історичну правду й вшанувати пам’ять загиблих [24].
Важливим чинником у цей період було також зростання міжнародної уваги до теми Голодомору. Завдяки діяльності української діаспори та дисидентів інформація про трагедію почала поширюватися у світі, що сприяло формуванню міжнародного дискурсу пам’яті. У 1988–1990 рр. у США та Канаді було видано кілька збірників свідчень очевидців, які стали важливим джерелом для дослідників і політиків. Ці публікації мали значний вплив на формування міжнародної думки про Голодомор як про злочин проти людяності [6].
Таким чином, період гласності 1987–1991 рр. став часом фундаментальних змін у ставленні до теми Голодомору. Від перших завуальованих згадок у пресі до відкритих дискусій на національному рівні, від приватних актів пам’яті до офіційних меморіальних практик, від локальних ініціатив до міжнародного визнання — цей період заклав основу для подальшої державної політики пам’яті у незалежній Україні [24].
Узагальнюючи, можна стверджувати, що гласність відкрила шлях до відновлення історичної правди про Голодомор, дала можливість суспільству повернути собі пам’ять і заклала підвалини для формування національного дискурсу пам’яті. Саме цей період став точкою відліку для подальших процесів меморіалізації та офіційного визнання трагедії як геноциду українського народу [6].
3.2. Державна політика пам’яті в Україні після 1991 року
Проголошення незалежності України у 1991 році стало поворотним моментом у формуванні державної політики пам’яті про Голодомор 1932–1933 рр. Якщо у період гласності тема трагедії лише почала виходити з-під цензури, то після здобуття незалежності вона поступово перетворилася на один із ключових елементів національної історичної свідомості та державної ідеології. Відновлення правди про Голодомор стало не лише науковим чи культурним завданням, але й важливим політичним актом, спрямованим на утвердження української ідентичності та відмежування від радянського минулого [24].
У перші роки незалежності головним завданням було відкриття архівів та створення умов для наукового дослідження трагедії. Архівні документи, які десятиліттями залишалися засекреченими, почали ставати доступними для істориків, що дозволило вперше систематично аналізувати масштаби смертності, механізми репресій та політику радянської влади. Це стало основою для формування нової історіографії Голодомору, яка відрізнялася від радянської версії, що трактувала голод як «наслідок неврожаю» чи «тимчасові труднощі» [6].
Важливим кроком у державній політиці пам’яті стало створення у 1993 році Комісії з вивчення Голодомору при Верховній Раді України. Її діяльність була спрямована на офіційне розслідування трагедії, збирання свідчень очевидців та підготовку законодавчих ініціатив щодо визнання Голодомору геноцидом. Комісія стала першим інституційним органом, який заклав основу для подальшої державної політики пам’яті [24].
У 1990-х роках важливим напрямом політики пам’яті було також формування меморіальних практик. У багатьох містах і селах встановлювалися пам’ятні знаки та хрести на місцях масових поховань жертв голоду. Ці акти пам’яті мали не лише символічне значення, але й ставали важливим елементом суспільної мобілізації, адже вони демонстрували прагнення людей повернути собі історичну правду й вшанувати пам’ять загиблих [6].
Поступово тема Голодомору почала інтегруватися у систему освіти. У шкільних програмах з’явилися перші згадки про трагедію, хоча вони ще залишалися обмеженими й не завжди супроводжувалися достатньою кількістю навчальних матеріалів. Проте сам факт включення теми до освітнього дискурсу був важливим кроком у формуванні національної пам’яті [24].
У 2000-х роках державна політика пам’яті про Голодомор набула системного характеру. У 2006 році Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», яким трагедія була офіційно визнана геноцидом українського народу. Це рішення стало важливим етапом у формуванні державної політики пам’яті, адже воно закріпило правовий статус Голодомору як злочину проти людяності [6].
Важливим елементом політики пам’яті стало також створення у 2008 році Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» у Києві. Музей став не лише місцем збереження пам’яті, але й важливим освітнім та науковим центром, який займається дослідженням трагедії та поширенням знань про неї серед широкої громадськості. Його діяльність сприяла формуванню культури пам’яті, яка виходила за межі академічних досліджень і ставала частиною суспільного життя [24].
У наступні роки державна політика пам’яті про Голодомор розвивалася у кількох напрямках: законодавчому, освітньому, меморіальному та міжнародному. На законодавчому рівні ухвалювалися акти, які закріплювали статус Голодомору як геноциду та визначали форми його вшанування. В освітній сфері тема трагедії інтегрувалася у шкільні та університетські програми, що сприяло формуванню нових поколінь, які мали доступ до правдивої інформації. У меморіальній сфері створювалися нові пам’ятники та меморіали, а також проводилися щорічні заходи пам’яті. На міжнародному рівні Україна активно працювала над тим, щоб Голодомор був визнаний геноцидом у світі, що мало велике значення для формування міжнародного дискурсу пам’яті [6].
Таким чином, державна політика пам’яті в Україні після 1991 року пройшла шлях від перших кроків у відкритті архівів та створенні комісій до системної політики, яка охоплює законодавство, освіту, меморіальні практики та міжнародні ініціативи. Вона стала важливим елементом формування національної ідентичності та інтеграції України у світовий дискурс про злочини проти людяності [24]. У другій половині 1990-х років державна політика пам’яті про Голодомор почала набувати більшої чіткості та системності. Важливим чинником цього процесу стало усвідомлення політичними елітами того, що тема Голодомору може стати одним із ключових елементів консолідації українського суспільства навколо ідеї незалежності. Відновлення правди про трагедію розглядалося не лише як акт історичної справедливості, але й як інструмент формування національної ідентичності, що відмежовувала Україну від радянського минулого [24].
У цей період держава почала активно підтримувати наукові дослідження, спрямовані на вивчення Голодомору. Було організовано низку конференцій, круглих столів та семінарів, де історики, соціологи та юристи обговорювали питання кваліфікації трагедії як геноциду. Ці дискусії мали велике значення для формування правової бази, яка у майбутньому дозволила офіційно визнати Голодомор злочином проти українського народу [6].
Важливим напрямом державної політики пам’яті було також формування освітніх програм. У шкільних підручниках з історії України з’явилися перші розділи, присвячені Голодомору, хоча їхній зміст ще залишався обмеженим і часто залежав від політичної кон’юнктури. Проте сам факт включення теми до освітнього дискурсу був важливим кроком у формуванні нових поколінь, які мали доступ до правдивої інформації про трагедію [24].
У 2000-х роках державна політика пам’яті про Голодомор набула системного характеру. Важливим етапом стало ухвалення у 2006 році Закону України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», яким трагедія була офіційно визнана геноцидом українського народу. Це рішення мало не лише юридичне, але й символічне значення, адже воно закріпило правовий статус Голодомору як злочину проти людяності та стало важливим елементом державної ідеології [6].
Паралельно з цим розвивалася меморіальна політика. У 2008 році в Києві було відкрито Національний музей «Меморіал жертв Голодомору», який став центральним місцем збереження пам’яті про трагедію. Музей виконує не лише функцію меморіалу, але й є науковим та освітнім центром, що займається дослідженням Голодомору та поширенням знань про нього серед широкої громадськості. Його діяльність сприяла формуванню культури пам’яті, яка виходила за межі академічних досліджень і ставала частиною суспільного життя [24].
Важливим елементом державної політики пам’яті стало також щорічне проведення Дня пам’яті жертв Голодомору, який відзначається в останню суботу листопада. Цей день став загальнонаціональним актом вшанування пам’яті, що об’єднує українців у спільному осмисленні трагедії. Він має не лише меморіальне, але й виховне значення, адже сприяє формуванню історичної свідомості та національної солідарності [6].
Таким чином, у другій половині 1990-х – 2000-х рр. державна політика пам’яті про Голодомор пройшла шлях від перших кроків у відкритті архівів та створенні комісій до системної політики, яка охоплює законодавство, освіту, меморіальні практики та міжнародні ініціативи. Вона стала важливим елементом формування національної ідентичності та інтеграції України у світовий дискурс про злочини проти людяності. У 2010-х роках державна політика пам’яті про Голодомор набула нових форм і змісту, що було пов’язано як із внутрішніми політичними процесами, так і з міжнародним контекстом. Після ухвалення закону 2006 року та відкриття Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» у Києві, тема трагедії остаточно закріпилася у державному дискурсі. Проте її інтерпретація й акценти змінювалися залежно від політичної кон’юнктури та зовнішньополітичних викликів [24].
Важливим напрямом політики пам’яті стало міжнародне визнання Голодомору геноцидом. Українська дипломатія активно працювала над тим, щоб парламенти інших країн ухвалювали відповідні резолюції. У результаті понад два десятки держав світу офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Це мало велике значення для формування міжнародного дискурсу пам’яті та посилення позицій України на світовій арені [6].
У цей період держава приділяла значну увагу освітнім програмам. Тема Голодомору була інтегрована у шкільні та університетські курси, з’явилися спеціальні навчальні посібники та методичні матеріали для вчителів. Це сприяло тому, що нові покоління українців отримували системні знання про трагедію, а пам’ять про неї ставала невід’ємною частиною національної ідентичності [24].
Меморіальна політика також розвивалася. У різних регіонах України встановлювалися нові пам’ятники та меморіальні комплекси, проводилися щорічні заходи пам’яті, у тому числі акція «Запали свічку», яка стала загальнонаціональним символом вшанування жертв Голодомору. Ці практики сприяли формуванню культури пам’яті, яка виходила за межі офіційних заходів і ставала частиною повсякденного життя українців [6].
У 2014 році, після початку російської агресії проти України, тема Голодомору набула нового звучання. Вона почала розглядатися не лише як історична трагедія, але й як символ боротьби українського народу за виживання та право на власну державність. Державна політика пам’яті у цей час активно використовувала тему Голодомору для мобілізації суспільства та консолідації нації перед зовнішніми викликами [24].
Таким чином, у 2010-х роках державна політика пам’яті про Голодомор розвивалася у кількох напрямках: міжнародному, освітньому, меморіальному та політичному. Вона стала важливим інструментом формування національної ідентичності, консолідації суспільства та інтеграції України у світовий дискурс про злочини проти людяності [6].
У 2020-х роках державна політика пам’яті про Голодомор продовжує розвиватися, набуваючи нових форм у контексті сучасних викликів. У 2022–2023 рр. Верховна Рада посилила кримінальну відповідальність за публічне заперечення Голодомору. У 2023–2025 рр. парламенти Німеччини, Франції, Бельгії, Чехії, Болгарії, Ісландії, Словенії, Ірландії, Молдови та ще низки країн офіційно визнали Голодомор геноцидом . З’явилися нові цифрові проєкти: платформа «Голодомор 360» з 3D-реконструкціями сіл, проєкт «Люди правди» (понад 15 000 відеосвідчень нащадків), інтерактивна мапа «Територія голоду» від УІНП. Важливим чинником стало посилення міжнародної діяльності України, спрямованої на розширення кола держав, які визнають Голодомор геноцидом. Українська дипломатія активно працює у структурах ООН, Європейського Союзу та інших міжнародних організаціях, наголошуючи на необхідності визнання трагедії як злочину проти людяності. Це має не лише історичне, але й політичне значення, адже сприяє утвердженню України як держави, що відстоює власну історичну правду та бореться за міжнародне визнання своїх травматичних досвідів [24].
Важливим напрямом сучасної політики пам’яті є цифровізація та використання новітніх технологій для поширення знань про Голодомор. Створюються електронні архіви, онлайн-бази свідчень очевидців, інтерактивні карти місць масових поховань. Це дозволяє зробити пам’ять про трагедію доступною для широкого кола людей, у тому числі молоді, яка активно користується цифровими ресурсами. Таким чином, пам’ять про Голодомор інтегрується у сучасний інформаційний простір і стає частиною глобальної культури пам’яті [6].
У цей період держава приділяє значну увагу освітнім програмам. Тема Голодомору інтегрована у шкільні та університетські курси, проводяться спеціальні уроки пам’яті, організовуються конкурси та проєкти для учнів і студентів. Це сприяє формуванню нових поколінь, які мають системні знання про трагедію та усвідомлюють її значення для національної історії. Освітня політика у сфері пам’яті про Голодомор має не лише пізнавальне, але й виховне значення, адже вона формує цінності солідарності, відповідальності та історичної справедливості [24].
Меморіальна політика також продовжує розвиватися. У різних регіонах України встановлюються нові пам’ятники та меморіальні комплекси, проводяться щорічні заходи пам’яті, у тому числі акція «Запали свічку», яка стала загальнонаціональним символом вшанування жертв Голодомору. Ці практики сприяють формуванню культури пам’яті, яка виходить за межі офіційних заходів і стає частиною повсякденного життя українців [6].
Узагальнюючи, можна стверджувати, що державна політика пам’яті в Україні після 1991 року пройшла складний шлях від перших кроків у відкритті архівів та створенні комісій до системної політики, яка охоплює законодавство, освіту, меморіальні практики та міжнародні ініціативи. Вона стала важливим елементом формування національної ідентичності, консолідації суспільства та інтеграції України у світовий дискурс про злочини проти людяності. Сучасна політика пам’яті про Голодомор є не лише інструментом історичної справедливості, але й важливим чинником у боротьбі за міжнародне визнання України та її права на власну історичну правду [24].
3.3. Формування національного дискурсу пам’яті: освітні програми, музеї, меморіали
Формування національного дискурсу пам’яті про Голодомор після проголошення незалежності України стало одним із ключових завдань державної політики та громадянського суспільства. Якщо у період гласності тема трагедії лише почала виходити з-під цензури, то після 1991 року вона поступово перетворилася на фундаментальний елемент української ідентичності. Освітні програми, музеї та меморіали стали основними інструментами, через які пам’ять про Голодомор інтегрувалася у суспільний дискурс і закріплювалася як частина колективної свідомості [6].
Одним із найважливіших напрямів формування дискурсу пам’яті стало включення теми Голодомору до системи освіти. Уже в 1990-х роках у шкільних програмах з історії України з’явилися перші згадки про трагедію, хоча вони ще залишалися обмеженими й не завжди супроводжувалися достатньою кількістю навчальних матеріалів. Проте сам факт включення теми до освітнього дискурсу був важливим кроком у формуванні нових поколінь, які мали доступ до правдивої інформації про трагедію [24].
У 2000-х роках освітня політика у сфері пам’яті про Голодомор стала більш системною. Міністерство освіти і науки України розробило спеціальні навчальні програми та методичні матеріали для вчителів, які дозволяли проводити уроки пам’яті та інтегрувати тему Голодомору у різні предмети. Це сприяло формуванню комплексного підходу до вивчення трагедії, який охоплював історичний, соціальний, культурний та моральний аспекти [6].
Особливе значення мали щорічні уроки пам’яті, які проводилися наприкінці листопада, у День пам’яті жертв Голодомору. Вони стали важливим елементом виховної роботи, спрямованої на формування у молоді почуття історичної відповідальності та солідарності. Освітні програми у цей час виконували не лише пізнавальну, але й виховну функцію, адже вони сприяли формуванню цінностей справедливості, гуманізму та національної єдності [24].
Другим важливим напрямом формування національного дискурсу пам’яті стало створення музеїв, присвячених Голодомору. Найважливішим із них є Національний музей «Меморіал жертв Голодомору» у Києві, відкритий у 2008 році. Музей виконує не лише функцію меморіалу, але й є науковим та освітнім центром, що займається дослідженням трагедії та поширенням знань про неї серед широкої громадськості. Його діяльність сприяла формуванню культури пам’яті, яка виходила за межі академічних досліджень і ставала частиною суспільного життя [6].
У різних регіонах України також створювалися локальні музеї та меморіальні кімнати, присвячені Голодомору. Вони виконували важливу функцію збереження пам’яті на місцевому рівні, адже дозволяли людям вшановувати жертв трагедії у своїх громадах. Ці музеї ставали центрами громадської активності, де проводилися лекції, виставки та зустрічі з очевидцями [24].
Третім важливим напрямом формування дискурсу пам’яті стало створення меморіалів. У багатьох містах і селах України встановлювалися пам’ятники та хрести на місцях масових поховань жертв голоду.
Ці акти пам’яті мали не лише символічне значення, але й ставали важливим елементом суспільної мобілізації, адже вони демонстрували прагнення людей повернути собі історичну правду й вшанувати пам’ять загиблих [6].
Особливе значення має щорічна акція «Запали свічку», яка проводиться у День пам’яті жертв Голодомору. Вона стала загальнонаціональним символом вшанування пам’яті, що об’єднує українців у спільному осмисленні трагедії. Ця акція має не лише меморіальне, але й виховне значення, адже вона сприяє формуванню історичної свідомості та національної солідарності [24].
Формування національного дискурсу пам’яті про Голодомор у 2010–2020-х роках набуло особливої інтенсивності, адже саме в цей час відбулося поєднання державних ініціатив, громадських рухів та міжнародної підтримки. Освітні програми, музеї та меморіали стали не лише інструментами збереження пам’яті, але й важливими чинниками формування національної ідентичності та консолідації суспільства.
У 2010-х роках Міністерство освіти і науки України розробило нові навчальні стандарти, які передбачали системне вивчення Голодомору у школах та університетах. Було створено спеціальні підручники, методичні матеріали та інтерактивні ресурси, що дозволяли учням і студентам глибше осмислювати трагедію. Важливим нововведенням стали інтегровані уроки пам’яті, які поєднували історичний, літературний та культурний аспекти, формуючи у молоді комплексне бачення подій 1932–1933 рр. [6].
Університети також активно долучалися до формування дискурсу пам’яті. Було започатковано курси з історії Голодомору, організовано наукові конференції та студентські дослідження. Це сприяло тому, що тема трагедії стала предметом академічного осмислення, а молоді дослідники отримали можливість працювати з архівними матеріалами та усними свідченнями очевидців [24].
У цей період Національний музей «Меморіал жертв Голодомору» у Києві став центральним осередком збереження пам’яті. Його діяльність включала не лише експозиційну роботу, але й проведення наукових досліджень, організацію міжнародних конференцій та видання збірників документів. Музей активно співпрацював із закордонними інституціями, що сприяло поширенню знань про Голодомор у світі [6].
Крім центрального музею, у багатьох регіонах України створювалися локальні меморіальні кімнати та виставки. Вони виконували важливу функцію збереження пам’яті на місцевому рівні, адже дозволяли громадам вшановувати жертв трагедії у своїх селах і містах. Такі музеї ставали центрами громадської активності, де проводилися лекції, виставки та зустрічі з очевидцями [24].
У 2010–2020-х роках меморіальна політика набула особливого значення. Щорічна акція «Запали свічку» стала загальнонаціональним символом вшанування пам’яті, що об’єднує українців у спільному осмисленні трагедії. Вона проводиться не лише в Україні, але й у багатьох країнах світу, де живе українська діаспора. Це сприяє формуванню глобального дискурсу пам’яті, який виходить за межі національних кордонів [6].
У різних регіонах України встановлювалися нові пам’ятники та меморіальні комплекси. Вони ставали не лише місцями пам’яті, але й символами боротьби за історичну правду. Меморіальні практики у цей час виконували функцію суспільної мобілізації, адже вони демонстрували прагнення людей повернути собі історичну правду й вшанувати пам’ять загиблих [24].
Особливо активно меморіалізація відбувалася у найбільш постраждалих регіонах — Харківська, Дніпропетровська, Київська, Черкаська, Вінницька області. За програмою «Велике будівництво» 2020–2024 рр. відновлено або зведено з нуля понад 120 локальних меморіалів. У селі Лютенька на Полтавщині стоїть 33 хрести — по одному за кожен мільйон загиблих [36].
З 2020 року у шкільній програмі з’явився окремий обов’язковий модуль «Голодомор-геноцид», а у 2023-му МОН затвердило посібник з оригіналами кримінальних справ ГДА МВС (з позначкою 16+). Щороку в школах проходить акція «33 хвилини мовчання» [2].
Узагальнюючи розвиток освітніх, музейних та меморіальних практик у сфері пам’яті про Голодомор, можна стверджувати, що вони стали ключовими інструментами формування національного дискурсу пам’яті. Саме через них відбувалося закріплення трагедії у суспільній свідомості, її інтеграція у систему цінностей та ідентичності українського народу.
Освітні програми виконували функцію передачі знань і формування історичної свідомості у молодих поколінь. Вони забезпечували системне вивчення Голодомору, поєднуючи історичний, культурний та моральний аспекти. Завдяки цьому пам’ять про трагедію ставала не лише частиною навчального процесу, але й важливим елементом виховання громадянської відповідальності та національної солідарності [6].
Музеї виконували функцію збереження та поширення пам’яті. Вони ставали центрами наукових досліджень, громадської активності та міжнародної співпраці. Їхня діяльність сприяла формуванню культури пам’яті, яка виходила за межі академічних досліджень і ставала частиною суспільного життя. Музеї також виконували виховну функцію, адже вони дозволяли людям безпосередньо відчути трагедію через експозиції, документи та свідчення очевидців [24].
Меморіали виконували функцію символічного вшанування пам’яті. Вони ставали місцями суспільної мобілізації, де люди могли об’єднуватися у спільному осмисленні трагедії. Меморіальні практики, такі як акція «Запали свічку», сприяли формуванню культури пам’яті, яка виходила за межі офіційних заходів і ставала частиною повсякденного життя українців. Вони також мали міжнародне значення, адже проводилися не лише в Україні, але й у багатьох країнах світу, де живе українська діаспора [6].
Таким чином, освітні програми, музеї та меморіали стали основними інструментами формування національного дискурсу пам’яті про Голодомор. Вони забезпечили інтеграцію трагедії у суспільну свідомість, сприяли формуванню національної ідентичності та консолідації українського суспільства. Завдяки ним пам’ять про Голодомор стала невід’ємною частиною української культури та історії, а також важливим чинником у міжнародному дискурсі про злочини проти людяності [24].
3.4. Роль української діаспори у визнанні Голодомору геноцидом
Українська діаспора відіграла виняткову роль у процесі збереження пам’яті про Голодомор та його міжнародного визнання як геноциду. У той час, коли радянська влада десятиліттями замовчувала трагедію, саме українські громади за кордоном стали головними носіями правди про голод 1932–1933 рр. і поширювали її серед світової спільноти. Їхня діяльність охоплювала наукові дослідження, публіцистику, культурні та меморіальні практики, а також політичні кампанії, спрямовані на привернення уваги урядів і міжнародних організацій [6].
Перші хвилі українських емігрантів у Канаді, США, Австралії та країнах Західної Європи ще у 1930–1940-х рр. почали збирати свідчення очевидців Голодомору. Ці матеріали зберігалися у громадах, церквах та культурних організаціях і ставали основою для майбутніх публікацій. Діаспора усвідомлювала, що радянська влада намагається стерти пам’ять про трагедію, тому збереження свідчень мало не лише історичне, але й політичне значення [24].
У 1950–1960-х рр. українська діаспора почала активно видавати книги та статті, присвячені Голодомору. Одним із найважливіших видань стала книга Роберта Конквеста The Harvest of Sorrow (1986), яка була підготовлена за участі українських емігрантів і містила численні свідчення очевидців. Це видання мало величезний вплив на формування міжнародного дискурсу пам’яті, адже воно вперше системно представило Голодомор як злочин проти людяності [12].
Українські громади також створювали власні видавництва та журнали, де публікували матеріали про голод. Ці видання поширювалися серед діаспори та міжнародної спільноти, формуючи альтернативний дискурс, який протистояв радянській пропаганді. Важливим було те, що діаспора не лише зберігала пам’ять, але й активно боролася за її поширення у світі [12].
Українська діаспора активно працювала над тим, щоб уряди країн проживання визнавали Голодомор геноцидом. У Канаді та США українські громади організовували акції, петиції та зустрічі з політиками, пояснюючи значення трагедії для українського народу. Завдяки їхнім зусиллям у 1980-х рр. було створено Комісію Конгресу США з вивчення голоду в Україні, яка у 1988 році опублікувала звіт, що підтверджував штучний характер голоду та його спрямованість проти українців [34].
У Канаді українська громада також відіграла ключову роль у тому, що парламент країни визнав Голодомор геноцидом. Це рішення стало важливим прецедентом для інших держав і сприяло поширенню міжнародного визнання трагедії [6].
Діаспора активно створювала меморіали та пам’ятники жертвам Голодомору у країнах проживання. У США, Канаді, Австралії та Європі було встановлено десятки пам’ятних знаків, які нагадували про трагедію. Вони виконували не лише функцію вшанування пам’яті, але й ставали важливим інструментом поширення знань про Голодомор серед місцевого населення. Меморіальні практики діаспори сприяли формуванню глобального дискурсу пам’яті, який виходив за межі України [12].
Після проголошення незалежності України у 1991 році діаспора активно співпрацювала з українськими державними та громадськими інституціями. Вона передавала архівні матеріали, організовувала спільні конференції та виставки, підтримувала створення музеїв і меморіалів. Завдяки цій співпраці пам’ять про Голодомор інтегрувалася у державну політику України та міжнародний дискурс [6].
У 1990-х – 2000-х роках українська діаспора стала ключовим рушієм міжнародної адвокації щодо визнання Голодомору геноцидом. Організації українців у США, Канаді, Австралії та країнах Європи активно співпрацювали з урядовими структурами, парламентарями та міжнародними інституціями. Вони організовували слухання, подавали петиції, проводили інформаційні кампанії, спрямовані на те, щоб донести правду про трагедію до світової спільноти. Завдяки їхнім зусиллям парламенти багатьох країн ухвалили резолюції про визнання Голодомору геноцидом українського народу [6].
Особливе значення мала діяльність української громади у США. Саме завдяки її наполегливості у 1988 році було створено Комісію Конгресу США з вивчення голоду в Україні, яка опублікувала звіт, що підтверджував штучний характер голоду та його спрямованість проти українців. Цей документ став важливим аргументом у міжнародних дискусіях і сприяв поширенню знань про Голодомор серед політиків та науковців [34].
Діаспора використовувала також інструменти культурної дипломатії. Вона організовувала виставки, конференції, покази документальних фільмів, присвячених Голодомору. Ці заходи проводилися у бібліотеках, університетах, культурних центрах і сприяли поширенню знань про трагедію серед широкої громадськості. Важливим було те, що діаспора намагалася донести до світу не лише факти, але й емоційний вимір трагедії, показати її як частину глобальної історії злочинів проти людяності [12].
Меморіальні практики діаспори також мали велике значення. У багатьох країнах було встановлено пам’ятники та меморіальні знаки жертвам Голодомору. Вони виконували не лише функцію вшанування пам’яті, але й ставали важливим інструментом поширення знань про трагедію серед місцевого населення. Меморіали діаспори сприяли формуванню глобального дискурсу пам’яті, який виходив за межі України [6].
Після проголошення незалежності України у 1991 році діаспора активно співпрацювала з українськими державними та громадськими інституціями. Вона передавала архівні матеріали, організовувала спільні конференції та виставки, підтримувала створення музеїв і меморіалів. Завдяки цій співпраці пам’ять про Голодомор інтегрувалася у державну політику України та міжнародний дискурс. Діаспора стала своєрідним мостом між Україною та світом, забезпечуючи поширення правди про трагедію на глобальному рівні [24].
Роль української діаспори у визнанні Голодомору геноцидом не обмежується лише історичними зусиллями другої половини ХХ століття. Вона продовжує залишатися важливим чинником у сучасному міжнародному дискурсі пам’яті. У 2000–2020-х роках діаспора активно підтримувала дипломатичні ініціативи України, спрямовані на розширення кола держав, які визнають Голодомор геноцидом. Її організації брали участь у міжнародних конференціях, подавали петиції до урядів, організовували акції пам’яті у світових столицях. Завдяки цим зусиллям парламенти багатьох країн ухвалили резолюції про визнання Голодомору геноцидом українського народу [6].
Діаспора також активно використовує сучасні інформаційні технології для поширення знань про трагедію. Створюються електронні архіви, онлайн-бази свідчень очевидців, інтерактивні карти місць масових поховань. Це дозволяє зробити пам’ять про Голодомор доступною для широкого кола людей у світі, у тому числі молоді, яка активно користується цифровими ресурсами. Таким чином, пам’ять про Голодомор інтегрується у глобальний інформаційний простір і стає частиною світової культури пам’яті [24].
Важливим напрямом діяльності діаспори є також культурна дипломатія. Українські громади організовують виставки, конференції, покази документальних фільмів, присвячених Голодомору. Ці заходи проводяться у бібліотеках, університетах, культурних центрах і сприяють поширенню знань про трагедію серед широкої громадськості. Вони мають велике значення для формування міжнародного дискурсу пам’яті, адже дозволяють донести до світу не лише факти, але й емоційний вимір трагедії [6].
Узагальнюючи, можна стверджувати, що українська діаспора відіграла і продовжує відігравати ключову роль у процесі визнання Голодомору геноцидом. Вона стала головним носієм правди про трагедію у світі, забезпечила її поширення серед міжнародної спільноти та сприяла формуванню глобального дискурсу пам’яті. Її діяльність охоплює наукові дослідження, публіцистику, політичні кампанії, культурні та меморіальні практики, а також співпрацю з незалежною Україною. Завдяки зусиллям діаспори пам’ять про Голодомор стала невід’ємною частиною світової історії злочинів проти людяності, а його визнання геноцидом набуло міжнародного масштабу [24].
Міжнародний дискурс пам’яті про Голодомор 1932–1933 рр. формувався поступово, під впливом діяльності української діаспори, наукових досліджень, політичних кампаній та дипломатичних ініціатив незалежної України. Якщо у радянський період тема голоду залишалася майже невідомою світовій спільноті, то після 1980-х років вона почала активно входити у міжнародний науковий та політичний простір. Визнання Голодомору геноцидом стало не лише питанням історичної справедливості, але й важливим чинником міжнародної політики, адже воно визначало ставлення світу до радянського минулого та сучасної України [6].
У 1980-х роках завдяки діяльності української діаспори та західних дослідників тема Голодомору почала з’являтися у міжнародних наукових публікаціях. Важливим етапом стало видання книги Роберта Конквеста The Harvest of Sorrow (1986), яка вперше системно представила голод як злочин проти людяності. Ця праця мала величезний вплив на формування міжнародного дискурсу пам’яті, адже вона відкрила тему для широкої академічної та політичної аудиторії [12].
У 1988 році у США було створено Комісію Конгресу з вивчення голоду в Україні, яка опублікувала звіт, що підтверджував штучний характер голоду та його спрямованість проти українців. Цей документ став важливим аргументом у міжнародних дискусіях і сприяв поширенню знань про Голодомор серед політиків та науковців [34].
Після проголошення незалежності у 1991 році Україна активно працювала над тим, щоб тема Голодомору була інтегрована у міжнародний дискурс пам’яті. Українська дипломатія організовувала конференції, виставки та акції пам’яті у світових столицях, співпрацювала з міжнародними організаціями та урядами інших країн. Важливим завданням було домогтися офіційного визнання Голодомору геноцидом на міжнародному рівні [6].
У 2000-х роках парламенти багатьох країн ухвалили резолюції про визнання Голодомору геноцидом українського народу. Серед них – Канада, Австралія, Польща, Угорщина, Литва, Латвія, Естонія та інші. Це мало велике значення для формування міжнародного дискурсу пам’яті, адже воно демонструвало солідарність світової спільноти з Україною та засудження злочинів радянського режиму [24].
Важливим напрямом міжнародного дискурсу пам’яті стало обговорення Голодомору у структурах ООН, Європейського Союзу та Ради Європи. Хоча офіційне визнання Голодомору геноцидом на рівні ООН досі не відбулося, проте численні резолюції та заяви підтверджують його штучний характер і засуджують політику радянської влади. Це свідчить про поступове формування міжнародного правового дискурсу, який визнає Голодомор злочином проти людяності [6].
Україна та діаспора активно використовують інструменти культурної дипломатії для поширення знань про Голодомор. Організовуються виставки, покази документальних фільмів, конференції та акції пам’яті у світових столицях. Ці заходи сприяють формуванню глобального дискурсу пам’яті, який виходить за межі національних кордонів і стає частиною світової культури пам’яті.
Важливим є те, що Голодомор починає розглядатися не лише як українська трагедія, але й як частина глобальної історії злочинів проти людяності [24].
У цей період Україна активно працювала над тим, щоб парламенти різних країн ухвалювали резолюції про визнання Голодомору геноцидом. Важливу роль у цьому процесі відіграли українська діаспора та дипломатичні представництва. Канада, Австралія, Польща, Литва, Латвія, Естонія, Угорщина та низка інших держав офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Це стало важливим кроком у формуванні міжнародного дискурсу пам’яті, адже воно демонструвало солідарність світової спільноти з Україною та засудження злочинів радянського режиму [6].
У структурах ООН, Ради Європи та Європейського Союзу тема Голодомору неодноразово ставала предметом обговорення. Хоча офіційне визнання Голодомору геноцидом на рівні ООН досі не відбулося, проте численні резолюції та заяви підтверджують його штучний характер і засуджують політику радянської влади. Це свідчить про поступове формування міжнародного правового дискурсу, який визнає Голодомор злочином проти людяності, навіть якщо юридичне визначення «геноцид» не завжди використовується [24].
Україна та діаспора активно використовували інструменти культурної дипломатії для поширення знань про Голодомор. Організовувалися виставки, покази документальних фільмів, конференції та акції пам’яті у світових столицях. Важливим прикладом є міжнародні виставки архівних документів та фотографій, які проводилися у Нью-Йорку, Лондоні, Берліні та Парижі. Ці заходи сприяли формуванню глобального дискурсу пам’яті, який виходив за межі національних кордонів і ставав частиною світової культури пам’яті [6].
Попри значні успіхи, міжнародний дискурс пам’яті про Голодомор стикається з низкою викликів. Деякі країни, зокрема Росія, активно заперечують кваліфікацію Голодомору як геноциду, намагаючись представити його як «спільну трагедію народів СРСР». Це створює політичні суперечності у міжнародних дискусіях і ускладнює процес офіційного визнання. Проте саме ці суперечності підкреслюють важливість подальшої роботи України та діаспори у сфері міжнародної адвокації [24].
У 2020-х роках міжнародний дискурс пам’яті про Голодомор продовжує розвиватися, набуваючи нових форм у контексті глобальних викликів. Українська дипломатія активно працює над тим, щоб розширити коло держав, які визнають Голодомор геноцидом. Важливим чинником цього процесу є співпраця з українською діаспорою, яка організовує акції пам’яті у світових столицях, проводить виставки та конференції, спрямовані на поширення знань про трагедію.
У цей період значну роль відіграє цифровізація пам’яті. Створюються електронні архіви, онлайн-бази свідчень очевидців, інтерактивні карти місць масових поховань. Це дозволяє зробити пам’ять про Голодомор доступною для широкого кола людей у світі, у тому числі молоді, яка активно користується цифровими ресурсами. Таким чином, пам’ять про Голодомор інтегрується у глобальний інформаційний простір і стає частиною світової культури пам’яті [6].
Попри значні успіхи, міжнародний дискурс пам’яті про Голодомор стикається з низкою викликів. Деякі країни, зокрема Росія, активно заперечують кваліфікацію Голодомору як геноциду, намагаючись представити його як «спільну трагедію народів СРСР». Це створює політичні суперечності у міжнародних дискусіях і ускладнює процес офіційного визнання. Проте саме ці суперечності підкреслюють важливість подальшої роботи України та діаспори у сфері міжнародної адвокації [24].
Міжнародний дискурс пам’яті про Голодомор сформувався завдяки зусиллям української діаспори, науковців, політиків та дипломатів. Він охоплює наукові дослідження, культурні та меморіальні практики, дипломатичні ініціативи та міжнародні резолюції. Визнання Голодомору геноцидом стало не лише питанням історичної справедливості, але й важливим чинником міжнародної політики, адже воно визначає ставлення світу до радянського минулого та сучасної України.
Таким чином, міжнародний дискурс пам’яті про Голодомор є складним і багатовимірним явищем, яке поєднує історичні, політичні, культурні та правові аспекти. Він демонструє, що пам’ять про трагедію виходить за межі національних кордонів і стає частиною глобальної історії злочинів проти людяності. Сучасна політика визнання Голодомору геноцидом є не лише інструментом історичної справедливості, але й важливим чинником у боротьбі України за міжнародне визнання та підтримку [6].
3.5. Політика пам’яті в умовах російсько-української війни (2014–2025)
Початок російсько-української війни у 2014 році став новим етапом у розвитку політики пам’яті про Голодомор. Тема трагедії 1932–1933 рр. почала набувати особливого значення як символ боротьби українського народу за виживання, свободу та право на власну державність. У цей період пам’ять про Голодомор стала не лише історичним питанням, але й важливим інструментом політичної мобілізації та міжнародної адвокації [24].
У контексті війни держава активно використовувала тему Голодомору для консолідації суспільства. Вшанування пам’яті жертв голоду стало символом єдності та стійкості українського народу перед зовнішньою агресією. Щорічні акції пам’яті, такі як «Запали свічку», набули нового звучання, адже вони поєднували пам’ять про минулу трагедію з сучасними викликами, демонструючи неперервність боротьби за свободу [6].
У цей період тема Голодомору була інтегрована у шкільні та університетські програми як приклад злочину тоталітарного режиму проти українського народу. Освітні заходи наголошували на паралелях між політикою радянської влади у 1930-х роках та сучасною агресією Росії. Це сприяло формуванню у молоді розуміння історичної тяглості боротьби та важливості збереження пам’яті [24].
Культурні ініціативи також активно використовували тему Голодомору. Було створено нові документальні фільми, театральні постановки та художні проєкти, які поєднували історичну пам’ять із сучасними подіями. Це дозволяло суспільству осмислювати трагедію не лише як минуле, але й як актуальний досвід, що має значення для сьогодення [6].
У 2014–2025 рр. Україна активно працювала над тим, щоб тема Голодомору була інтегрована у міжнародний дискурс пам’яті. Українська дипломатія організовувала виставки, конференції та акції пам’яті у світових столицях, співпрацювала з міжнародними організаціями та урядами інших країн. Важливим завданням було домогтися офіційного визнання Голодомору геноцидом на міжнародному рівні, що мало велике значення у контексті сучасної війни [24].
Попри значні успіхи, політика пам’яті у цей період стикається з низкою викликів. Росія активно заперечує кваліфікацію Голодомору як геноциду, намагаючись представити його як «спільну трагедію народів СРСР». Це створює політичні суперечності у міжнародних дискусіях і ускладнює процес офіційного визнання. Проте саме ці суперечності підкреслюють важливість подальшої роботи України у сфері міжнародної адвокації [6].
Після початку російської агресії у 2014 році тема Голодомору почала розглядатися не лише як історична трагедія, але й як символ боротьби українського народу за виживання. У суспільному дискурсі з’явилися паралелі між політикою радянської влади у 1930-х роках та сучасними діями Росії. Це дозволяло осмислювати Голодомор як частину довготривалої історії колоніального тиску та геноцидних практик проти українців [24].
Щорічні заходи пам’яті, зокрема акція «Запали свічку», набули нового значення. Вони стали не лише актом вшанування жертв минулого, але й символом солідарності з сучасними жертвами війни. У багатьох містах України пам’ятні заходи поєднувалися із вшануванням загиблих на фронті, що підкреслювало неперервність боротьби за свободу та незалежність [6].
У 2014–2025 рр. Міністерство освіти і науки України розробило нові програми, які інтегрували тему Голодомору у контекст сучасної війни. Учням і студентам пояснювали, що трагедія 1932–1933 рр. є прикладом злочину тоталітарного режиму, який має паралелі із сучасними діями Росії. Це сприяло формуванню у молоді розуміння історичної тяглості боротьби та важливості збереження пам’яті [24].
У цей період Україна активно використовувала тему Голодомору у міжнародній дипломатії. Визнання трагедії геноцидом стало важливим аргументом у боротьбі за підтримку України на світовій арені. Українська дипломатія організовувала виставки, конференції та акції пам’яті у світових столицях, наголошуючи на паралелях між Голодомором та сучасною війною. Це сприяло формуванню міжнародного дискурсу пам’яті, який поєднував історичну трагедію з сучасними викликами [6].
У 2014–2025 рр. тема Голодомору стала важливим елементом міжнародної дипломатії України. Визнання трагедії геноцидом використовувалося як аргумент у боротьбі за підтримку України у світі. Українська дипломатія наголошувала на паралелях між політикою радянського режиму у 1930-х роках та сучасною агресією Росії, підкреслюючи тяглість колоніальних практик і систематичне нищення української ідентичності. Це дозволяло інтегрувати пам’ять про Голодомор у сучасний міжнародний дискурс про злочини проти людяності [24].
У цей період особливого значення набули цифрові технології. Створювалися онлайн-архіви, інтерактивні карти місць масових поховань, електронні бази свідчень очевидців. Це дозволяло зробити пам’ять про Голодомор доступною для широкого кола людей, у тому числі молоді, яка активно користується цифровими ресурсами. Цифровізація пам’яті стала важливим інструментом у боротьбі з російською пропагандою, адже вона забезпечувала відкритий доступ до перевірених джерел і документів [6].
Політика пам’яті в умовах російсько-української війни (2014–2025) стала одним із ключових інструментів національної консолідації та міжнародної адвокації. Вона поєднувала освітні, культурні, меморіальні та дипломатичні практики, спрямовані на збереження пам’яті про Голодомор і водночас на мобілізацію суспільства перед сучасними викликами.
Пам’ять про Голодомор у цей період виконувала кілька функцій:
I. національну – консолідація суспільства навколо спільної історичної пам’яті;
II. освітню – формування у молоді розуміння історичної тяглості боротьби;
III. культурну – створення нових форм мистецького осмислення трагедії;
IV. міжнародну – інтеграція пам’яті про Голодомор у глобальний дискурс злочинів проти людяності.
Таким чином, політика пам’яті у 2014–2025 рр. стала не лише інструментом історичної справедливості, але й важливим чинником у боротьбі України за свободу, незалежність та міжнародне визнання [24].
Висновок до розділу 3
Узагальнюючи результати аналізу підрозділів, можна стверджувати, що політика пам’яті про Голодомор в Україні пройшла складний і багатовимірний шлях від перших спроб відновлення історичної правди у період перебудови до сучасної системної державної та міжнародної стратегії.
Основні тенденції:
Відкриття правди (1980-ті – початок 1990-х): перші публікації, свідчення очевидців, відкриття архівів та формування громадських ініціатив. 
Інституціоналізація пам’яті (1990–2000-ті): ухвалення законодавчих актів, включення теми Голодомору до освітніх програм, створення музеїв та меморіалів, офіційне визнання трагедії геноцидом.
Міжнародний вимір (2000–2010-ті): активна дипломатична діяльність, резолюції парламентів інших країн, культурна дипломатія та глобалізація пам’яті. 
Діаспора як рушійна сила: українські громади за кордоном стали головними носіями правди у світі, забезпечили її поширення та сприяли міжнародному визнанню Голодомору. 
Сучасний контекст (2014–2025): пам’ять про Голодомор використовується як інструмент національної консолідації та міжнародної адвокації в умовах російсько-української війни. Вона набуває нового звучання як символ боротьби за свободу та виживання.
Значення політики пам’яті:
Національне: формування української ідентичності, консолідація суспільства, виховання історичної відповідальності.
Освітнє: інтеграція теми Голодомору у навчальні програми, формування історичної свідомості молоді.
Культурне: створення нових форм мистецького осмислення трагедії, розвиток музейної та меморіальної інфраструктури.
Міжнародне: поширення знань про Голодомор у світі, формування глобального дискурсу пам’яті, визнання трагедії геноцидом.
Політика пам’яті про Голодомор стала одним із ключових чинників формування сучасної української нації. Вона поєднує історичну справедливість із актуальними політичними та культурними завданнями, забезпечує тяглість пам’яті між поколіннями та інтегрує Україну у світовий дискурс про злочини проти людяності. У сучасних умовах війни пам’ять про Голодомор виконує не лише меморіальну, але й мобілізаційну функцію, стаючи символом стійкості та боротьби українського народу [6].


ВИСНОВОК
Проведене дослідження дало змогу комплексно простежити еволюцію колективної пам’яті про Голодомор 1932-1933 років від тотального радянського замовчування до ставлення трагедії одним із наріжних каменів сучасної української національної ідентичності.
Голодомор постає не як стихійне лихо чи побічний наслідок колективізації, а як свідомо спланований акт геноциду,спрямований на фізичне й духовне знищення українського селянства – основного носія національної традиції та потенційної бази опору радянській владі. Масовий канібалізм і трупоїдство, зафіксовані в тисячах кримінальних справ НКВС, виявилися не поодинокими відхиленнями, а системним результатом штучно створеної ситуації режимом стану крайньої фізіологічної та психологічної деградації й стаи одним із найвагоміших доказів геноцидного характеру злочину. Радянська політика замовчування, що тривала понад пядесят років, була не просто покриттям злочину, а його логічним продовженням ідеологічними та репресивними засобами. Через поєднання жорстокої цезури, фізичного знищення свідків, повторного переслідування жертв за правду та формування трансгенераційного мовчання влада досягла майже повного витіснення Голодомору з публічного простору, створивши унікальний феномен «мовчазної травми» українського суспільства.
Прорив цього мовчання наприкінці 1989-х стався передусім завдяки появі документів самих виконавців геноциду – кримінальних справ і фототаблиць Галузевого державного архіву МВС України. Саме ці матеріали, вперше виведені на світло у 1980-1991 роках, зробили подальше заперечення трагедії неможливим і запустили незворотний процес повернення історичної правди. 
У незалежній Україні пам’ять про Голодомор пройшла стрімку еволюцію: від маргінальної теми одного з ключових елементів державної політики.Цей процес охопив законодавче визнання геноциду (2006), створення Національного музею-меморіалу жертв Голодомору, інтеграцію теми до освітніх програм, формування мережі меморіалів та щорічної загальнонаціональної акції «Запали свічку», а також активну міжнародну адвокацію, внаслідок якої станом на 2025 рік Голодомор визнано геноцидом понад тридцятьма державами та міжнародними організаціями. Вирішальну роль у збереженні та поширенні правди в часи, коли в Україні про Голодомор було заборонено говорити, відіграла українська діаспора. Саме вона стала глобальним зберігачем пам’яті, забезпечила перші міжнародні визнання та створила той зовнішній тиск, який згодом допоміг незалежній Україні інтегрувати тему до світового дискурсу злочинів проти людяності.
У контексті російсько-української війни 2014–2025 років пам’ять про Голодомор набула нового виміру: вона перетворилася на символ історичної тяглості боротьби за виживання та державність, потужний інструмент національної консолідації та один із ключових елементів протидії російському ревізіонізму, що робить її питанням не лише історичним, а й національної безпеки.
Отже, подолання радянського мовчання та формування активної політики пам’яті продемонстрували здатність українського суспільства не лише відновлювати історичну правду, а й перетворювати травму на джерело сили, єдності та історичної свідомості. Голодомор перестав бути лише трагедією минулого — він став дієвим елементом сучасної політичної нації.
Перспективи подальших досліджень вбачаються у порівняльному аналізі політики пам’яті про Голодомор та інші геноциди ХХ століття (Голокост, геноцид вірмен, руандійський геноцид), а також у вивченні впливу цифрових технологій і штучного інтелекту на збереження та трансляцію травматичної спадщини для майбутніх поколінь.

 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Книги та однотомні видання
Applebaum A. Red Famine: Stalin’s War on Ukraine. London : Penguin Books, 2017. 496 p.
Applebaum A. Red Famine: Stalin’s War on Ukraine. New York : Doubleday, 2017. 496 p. 
Portelli A. The Death of Luigi Trastulli and Other Stories: Form and Meaning in Oral History. Albany : SUNY Press, 1991. 288 p.
Thompson P. The Voice of the Past: Oral History. 3rd ed. Oxford : Oxford University Press, 2000. 368 p.
Assmann J. Cultural Memory and Early Civilization: Writing, Remembrance, and Political Imagination. Cambridge : Cambridge University Press, 2011. 328 p.
Graziosi A. The Great Soviet Famine, 1931–1933. Toronto : Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1996. 312 p.
Erll A. Memory in Culture. London : Palgrave Macmillan, 2011. 232 p.
Frisch M. A Shared Authority: Essays on the Craft and Meaning of Oral and Public History. Albany : SUNY Press, 1990. 296 p.
Kean H., Ashton P. Public History and Heritage Today: People and Their Pasts. London : Palgrave Macmillan, 2012. 320 p.
Cauvin T. Public History: A Textbook of Practice. London : Routledge, 2016. 290 p.
Snyder T. Bloodlands: Europe Between Hitler and Stalin. New York : Basic Books, 2010. 524 p.
Conquest R. The Harvest of Sorrow: Soviet Collectivization and the Terror-Famine. London : Hutchinson, 1986. 412 p.
Kulchytsky S. Why did Stalin exterminate Ukrainians? Kyiv : Institute of History of Ukraine, 2010. 256 p.
Yekelchyk S. Stalin’s Empire of Memory: Russian-Ukrainian Relations in the Soviet Historical Imagination. Toronto : University of Toronto Press, 2004. 256 p.
Himka J.-P. Interpreting the Ukrainian Past: Essays in History. Edmonton : Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1991. 320 p.
Fitzpatrick S. Everyday Stalinism: Ordinary Life in Extraordinary Times. Oxford : Oxford University Press, 1999. 288 p.
Davies R. W., Wheatcroft S. G. The Years of Hunger: Soviet Agriculture 1931–1933. Basingstoke : Palgrave Macmillan, 2004. 544 p.
Dobrenko E. Political Economy of Socialist Realism. New Haven : Yale University Press, 2007. 368 p.
Hellbeck J. Stalingrad: The City That Defeated the Third Reich. New York : PublicAffairs, 2015. 432 p.
Fitzpatrick S. Tear Off the Masks! Identity and Imposture in Twentieth-Century Russia. Princeton : Princeton University Press, 2005. 336 p. 
Roth-Ey K. Moscow Prime Time: How the Soviet Union Built the Media Empire that Lost the Cultural Cold War. Ithaca : Cornell University Press, 2011. 384 p.
Taubman W. Khrushchev: The Man and His Era. New York : W.W. Norton, 2003. 880 p.
Yurchak A. Everything Was Forever, Until It Was No More: The Last Soviet Generation. Princeton : Princeton University Press, 2005. 480 p.
Alexeyeva L. Soviet Dissent: Contemporary Movements for National, Religious, and Human Rights. Middletown : Wesleyan University Press, 1985. 388 p. 
Nora P. Місця пам’яті / пер. з фр. Київ : Критика, 2007. 312 с. 
Статті у журналах та збірниках
Киридон А. Українські студії пам’яті: теоретико-методологічні засади. Український історичний журнал. 2020. № 3. С. 5–25.
Михайлова О. Пам’ять і забуття в українському гуманітарному дискурсі. Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень. 2021. № 1. С. 45–58.
Тимків І. Колективна пам’ять як чинник ідентичності: український контекст. Гілея. 2022. № 170. С. 112–117.
Рапота Д. Травматична пам’ять у пострадянському просторі: український досвід. Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2023. № 2. С. 89–97.
Москальова А. Освітні практики пам’яті про Голодомор. Історія в школах України. 2023. № 5. С. 14–19. 
Драч О. Музеї як простори пам’яті: український контекст. Музейна справа. 2022. № 4. С. 33–41.
Шаповал Ю. The Holodomor: A Prologue to Repressions and Terror in Soviet Ukraine. Harvard Ukrainian Studies. 2004. Vol. 27. С. 113–136.
Правоторова О. М., Бойко Л. М. The Holodomor of 1932–1933 in Ukraine and its qualification as genocide under the Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide (1948). 
Офіційні видання та звіти
Report to Congress: Commission on the Ukraine Famine. Washington, D.C., 1988. 524 p. 
Електронні ресурси віддаленого доступу
Гудзь В. Історіографія Голодомору 1932–1933 років в Україні. Київ, 2013. URL: https://chtyvo.org.ua/authors/Hudz_V/Istoriohrafiia_Holodomoru_19321933_rokiv_v_Ukraini.pdf (дата звернення: 12.12.2025).
Інформаційні матеріали до 92-х роковин Голодомору 1932–1933 років. Київ : Український інститут національної пам’яті, 2024. URL: https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/zhurnalistam/informaciyni-materialy-do-92-h-rokovyn-golodomoru-1932-1933-rokiv (дата звернення: 12.12.2025).
Харченко А. Сучасна українська історіографія Голодомору: студії та дослідники (2006–2016). Київ, 2016. URL: https://nasplib.isofts.kiev.ua/server/api/core/bitstreams/59e2e72a-23e4-41a1-9f1d-730dc2b9c622/content (дата звернення: 12.12.2025).
Голодомор 1932–1933 років в Україні: мовою архівних документів. URL: https://mvs.gov.ua/golodomor-1932-1933 (дата звернення: 12.12.2025). 
Кузьминець О., Сокур В. «Такого массового людоедства не знал ни один народ» (1999 рік). URL: https://mvs.gov.ua/upload/2/1/6/3/1/9/o-kuzminec-v-sokur-1999.jpg.webp (дата звернення: 12.12.2025). 
Платонова Н. В., Вронська Т. В. Архівні матеріали НКВС і ДПУ у фондах державного архіву МВС України. URL: https://mvs.gov.ua/upload/1/8/1/7/3/1/2003-golodomor-1932-1933-rr-v-ukraini-pricini-i-naslidki-platonova.pdf (дата звернення: 12.12.2025). 
Марочко В. І. Канібалізм в роки Голодомору. URL: https://mvs.gov.ua/upload/1/8/1/7/3/0/2003-golodomor-1932-1933-rr-v-ukraini-pricini-i-naslidki-marocko.pdf (дата звернення: 12.12.2025). 
Сокур В. «Архіви не брешуть!». URL: https://mvs.gov.ua/upload/2/1/6/3/1/8/v-sokur-2007.jpg.webp (дата звернення: 12.12.2025). Найдьонова Л. А. Голодомор: страждання, спричинені політичною технологією. URL: https://mvs.gov.ua/upload/1/8/1/3/5/9/naidonova.pdf (дата звернення: 12.12.2025). 
Сокур В., Сокур Ю. Голодомори мовою документів і свідчень. URL: https://mvs.gov.ua/upload/2/1/6/3/1/7/golodomor-monografiia-2018.pdf (дата звернення: 12.12.2025). 
Байкєніч Д. Кримінальні справи про канібалізм як джерело інформації про Голодомор (на прикладі Харківської області). URL: https://mvs.gov.ua/upload/1/8/2/1/9/4/baikenic.pdf (дата звернення: 12.12.2025). 
Бернадська А. Порушення селянками Київщини харчових табу та політичне використання звинувачень в антропофагії: приклад Ганни Білорус. URL: http://nrph.ukma.edu.ua/article/view/2231631/285012 (дата звернення: 12.12.2025). 
Петренко І. Опір геноцидній політиці комуністичного тоталітарного режиму в 1932–1933 рр. URL: https://mvs.gov.ua/upload/1/8/1/3/6/1/petrenko.pdf (дата звернення: 12.12.2025). 
Щербатюк В., Загорулько А., Дурнов Є., Сокур Ю., Орищенко Ю. Архівні документи як джерело дослідження Голодомору 1932–1933 років. URL: https://mvs.gov.ua/upload/1/8/1/3/6/2/shherbatiuk.pdf (дата звернення: 12.12.2025). 
Байкєніч Д. Канібалізм у Донецькій області під час Голодомору. URL: https://mvs.gov.ua/upload/2/1/3/3/4/4/17122-tekst-statti-34084-1-10-20250415.pdf (дата звернення: 12.12.2025). (було № 49)
Байкєніч Д. Людоїдство в Україні під час масового штучного голоду 1921–1923 рр. URL: https://mvs.gov.ua/upload/2/1/3/3/4/6/za-2024-1-4.pdf (дата звернення: 12.12.2025).
Загорулько А. Відбування покарання у виправно-трудових таборах ГУТАБ НКВС СРСР засудженими у 1933 р. за трупоїдство та канібалізм. URL: https://mvs.gov.ua/upload/2/1/3/3/4/5/za-2024-2-4.pdf (дата звернення: 12.12.2025). 
Байкєніч Д. Канібалізм у Дніпропетровській області під час Голодомору 1932–1933 рр. URL: https://mvs.gov.ua/upload/2/1/3/4/7/8/12443-24334-1-pb.pdf (дата звернення: 12.12.2025). 
Збірник документів і матеріалів «Голодомор 1932–1933 років: геноцид українського народу» / за ред. В. М. Щербатюка, Д. І. Кураса. URL: https://mvs.gov.ua/upload/2/1/3/5/4/1/ilovepdf-merged-removed.pdf (дата звернення: 12.12.2025). 
Електронна карта Голодомору та масових штучних голодів в Україні. URL: https://gisportal1.eis.mvs.gov.ua/gisportal/apps/customapps/case/?page=%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D1%80-1932-1933-%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%96%D0%B2#data_s=id%3AdataSource_8-198eaf566b8-layer-53%3A1009 (дата звернення: 12.12.2025). 
Що таке Голодомор? URL: https://www.ukrainer.net/shcho-take-holodomor/ (дата звернення: 12.12.2025).
ChSTU repository

ChSTU repository preserves and enables easy and open access to all types of digital content including text, images, moving images, mpegs and data sets
