Please use this identifier to cite or link to this item:
https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/8242| Title: | ПОСТАТЬ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ЯК ДЕРЖАВОТВОРЦЯ У ВСЕУКРАЇНСЬКОМУ НАУКОВО-КРАЄЗНАВЧОМУ ВИМІРІ |
| Authors: | Лазуренко, Валентин Миколайович Одинець, Олександр Олександрович |
| Keywords: | Богдан Хмельницький;краєзнавство;історіографія;державотворення;Bohdan Khmelnytskyi;historiography;local history;state formation |
| Issue Date: | 2025 |
| Abstract: | У кваліфікаційній роботі магістра на основі опрацьованих здобутків історіографії та сучасних методологічних підходів досліджено постать Богдана Хмельницького (1595–1657 рр.) як державотворця у всеукраїнському науково-краєзнавчому вимірі.
Актуальність теми зумовлена тим, що у 2025 р. (2026 р. – за новим стилем) виповнюється 430 років від дня народження видатного українського державотворця, гетьмана, політичного діяча, полководця, дипломата Богдана Хмельницького, якого по праву і справедливо називають одним із «батьків української нації».
Звернення до постаті Богдана Хмельницького в роки сучасної російсько-української війни є особливо потрібним, адже ім’я гетьмана та його дії у стосунках з Московщиною, особливо у 1654 р., сьогодні використовуються рашистською країною-агресором у інформаційному полі своєї країни виключно з потрібних їй ідеологічно-політичних стратегічних міркувань. А тому українським вченим, громадським і політичним діячам потрібно ще раз поглянути на Богдана Хмельницького як на видатну постать в історії українського державотворення із сучасного незаполітизованого погляду.
Об’єкт дослідження: наукові праці істориків України та краєзнавчі праці черкаських краєзнавців, присвячені постаті гетьмана України Богдана Хмельницького.
Предмет дослідження: специфіка висвітлення постаті гетьмана України Богдана Хмельницького як державотворця в монографіях, статтях, тезах доповідей, історико-краєзнавчих працях тощо в XIX – XXI столітті.
Мета дослідження полягає у сучасному незаполітизованому і об’єктивному розкритті в історіографії XIX – XXI ст. питання державотворчої історичної місії для українського народу в середині XVII ст. постаті Богдана Хмельницького
Реалізація поставленої мети супроводжувалася вирішенням таких дослідницьких завдань:
– проаналізувати історіографію, джерельну базу та методологію дослідження;
– проаналізувати вплив постаті Б. Хмельницького на процес державотворення середини XVII ст. в наукових доробках XIX – початку XX ст.;
– розкрити бачення постаті Б. Хмельницького як державотворця у візіях істориків радянської доби;
– проаналізузвати висвітлення постаті Б. Хмельницького як творця Української Козацької держави у науковому доробку істориків доби відродженої незалежності України;
– висвітлити державницьку роль Б. Хмельницького в краєзнавчій літературі радянського періоду;
– показати постать Б. Хмельницького у історико-краєзнавчих працях періоду відродженої незалежності України.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від 1647 р. (руху Богдана Хмельницького на Запоріжжя) до 1657 року (року смерті гетьмана).
Територіальні межі дослідження – територія українських земель середини XVII cт., вплив на які мала Українська Козацька Держава періоду гетьманування Богдана Хмельницького. In the master's qualification work, based on the developed achievements of historiography and modern methodological approaches, the figure of Bohdan Khmelnytskyi (1595–1657) as a state-builder in the all-Ukrainian scientific and local history dimension was investigated. The relevance of the topic is due to the fact that in 2025 (2026 – according to the new style) it will be 430 years since the birth of the outstanding Ukrainian state-builder, hetman, politician, commander, diplomat Bohdan Khmelnytskyi, who is rightfully and rightly called one of the «fathers of the Ukrainian nation». Addressing the figure of Bohdan Khmelnytsky during the years of the modern Russian-Ukrainian war is especially necessary, because the name of the hetman and his actions in relations with the Muscovite region, especially in 1654, are today used by the racist aggressor country in the information field of its country solely for the ideological and political strategic reasons it needs. And that is why Ukrainian scientists, public and political figures need to once again look at Bohdan Khmelnytskyi as an outstanding figure in the history of Ukrainian state formation from a modern, unpoliticized point of view. Object of research: scientific works of historians of Ukraine and local history works of Cherkasy local historians dedicated to the figure of Hetman of Ukraine Bohdan Khmelnytskyi. The subject of the study: the specifics of highlighting the figure of Hetman of Ukraine Bohdan Khmelnytskyi as a state-builder in monographs, articles, abstracts of reports, historical and local history works, etc. in the 19th – of the 21st century. The purpose of the study is to present-day unpoliticized and objective disclosure in the historiography of the XIX – of the XXI century the issue of the state-building historical mission for the Ukrainian people in the middle of the 17th century figures of Bohdan Khmelnytskyi. The implementation of the set goal was accompanied by the solution of the following research tasks: – analyze historiography, source base and research methodology; – analyze the influence of the figure B. Khmelnytskyi on the process of state formation in the middle of the 17th century. in the scientific works of the XIX – of the beginning of the XX century.; – reveal the vision of the figure B. Khmelnytskyi as a state-builder in the visions of historians of the Soviet era; – analyze the coverage of the figure B. Khmelnytskyi as the creator of the Ukrainian Cossack state in the scientific work of historians of the era of the revived independence of Ukraine; – highlight the statist role of B. Khmelnytskyi in the local history literature of the Soviet period; – show figure B. Khmelnytskyi in historical and local history works of the period of revived independence of Ukraine. The chronological framework of the study covers the period from 1647 (the movement of Bohdan Khmelnytskyi to Zaporizhzhia) to 1657 (the year of the hetman's death). The territorial boundaries of the study – are the territory of the Ukrainian lands of the middle of the 17th century, which were influenced by the Ukrainian Cossack State during the hetmanship of Bohdan Khmelnytskyi. |
| URI: | https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/8242 |
| Appears in Collections: | 032 Історія та археологія (Історія, музеєзнавство та експертиза культурно-історичних цінностей) |
Files in This Item:
| File | Description | Size | Format | |
|---|---|---|---|---|
| Диплом Одинець.pdf Restricted Access | 1.7 MB | Adobe PDF | View/Open Request a copy |
Items in DSpace are protected by copyright, with all rights reserved, unless otherwise indicated.
Extracted text
118
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ
КАФЕДРА ІСТОРІЇ ТА ПРАВА
ОДИНЕЦЬ ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ
ПОСТАТЬ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО як ДЕРЖАВОТВОРЦЯ
У ВСЕУКРАЇНСЬКОМУ НАУКОВО-КРАЄЗНАВЧОМУ ВИМІРІ
КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА МАГІСТРА
Спеціальність: 032 Історія та археологія
Освітня програма: Історія, музеєзнавство та експертиза
культурно-історичних цінностей
Група: ІМ-024
Науковий керівник:
Лазуренко Валентин Миколайович,
доктор історичних наук, професор,
заслужений працівник освіти України
Допущено до захисту рішенням засідання кафедри історії та права,
протокол № від « » грудня 2025 р.
Завідувач кафедри історії та права ______________Ірина СТАДНИК
Черкаси – 2025
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Факультет гуманітарних технологій
Кафедра історії та права
Освітній рівень: магістр
Спеціальність: 032 «Історія та археологія»
Освітньо-професійна програма «Історія, музеєзнавство та експертиза культурно-історичних цінностей»
ЗАТВЕРДЖУЮ
Завідувач кафедри ІП
_______ Ірина СТАДНИК
«____» ____________ 2025р.
З А В Д А Н Н Я
НА КВАЛІФІКАЦІЙНУ РОБОТУ МАГІСТРА
_____ Одинець Олександр Олександрович_____
(прізвище, ім’я, по батькові)
Тема роботи: «Постать Богдана Хмельницького як державотворця у всеукраїнському науково-краєзнавчому вимірі»
Керівник роботи
Лазуренко Валентин Миколайович – доктор історичних наук, професор
(прізвище, ім’я та по батькові, науковий ступінь, вчене звання)
Затверджені наказом Черкаського державного технологічного університету №____ від _______ 2025 р.
2. Строк подання здобувачем роботи: __________ 2025 р.
3. Вихідні дані до роботи: методичні вказівки до виконання кваліфікаційної роботи магістра
4. Зміст роботи (перелік питань, що їх належить розробити): ВСТУП. РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ. 1.1. Стан наукового вивчення проблеми. 1.2. Теоретико-методологічні засади дослідження. РОЗДІЛ 2. Постать Богдана Хмельницького як державотворця у історичних наукових візіях. 2.1. Вплив постаті Б. Хмельницького на процес державотворення середини XVII ст. в наукових доробках XIX – початку XX ст. 2.2. Бачення постаті Б. Хмельницького у візіях істориків радянської доби. 2.3. Образ Б. Хмельницького як творця Української Козацької держави у науковому доробку істориків доби відродженої незалежності України. РОЗДІЛ 3. Образ Б.Хмельницького як державотворця в доробках краєзнавців Черкащини. 3.1. Висвітлення державницької ролі Б. Хмельницького в краєзнавчій літературі радянського періоду. 3.2. Постать Б. Хмельницького у історико-краєзнавчих працях періоду відродженої незалежності України. ВИСНОВКИ. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ. ДОДАТКИ.
5. Дата видачі завдання: _______ 2025 р.
КАЛЕНДАРНИЙ ПЛАН
№ з/п Назва етапів кваліфікаційної роботи магістра Строк виконання етапів роботи Примітки
Підбір літератури, її вивчення і обробка. Укладання бібліографії по основним джерелам
Укладання плану (змісту) кваліфікаційної роботи і погодження його з керівником
Розробка і подання на перевірку першого розділу
Збір, систематизація та аналіз матеріалів
Розробка і подання другого розділу
Погодження з керівником висновків
Переробка (доопрацювання) кваліфікаційної роботи у відповідності з зауваженнями і подання її на кафедру
Нормоконтроль
Збір документів (відгук)
Подача на підпис до завідувача кафедри
Рецензування
Розробка тез доповіді для захисту
Здобувач вищої освіти _______________ _____Одинець О.О. ___________
(підпис) (прізвище та ініціали)
Керівник кваліфікаційної
роботи _________________ Лазуренко В.М.____
(підпис) (прізви
ЗМІСТ
ЗМІСТ 2
АНОТАЦІЯ 3
ВСТУП 7
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ 11
1.1. Стан наукового вивчення проблеми 11
1.2. Теоретико-методологічні засади дослідження 17
Висновки до розділу 19
РОЗДІЛ 2. Постать Богдана Хмельницького як державотворця у історичних наукових візіях 21
2.1. Вплив постаті Б. Хмельницького на процес державотворення середини XVII ст. в наукових доробках XIX – початку XX ст. 21
2.2. Бачення постаті Б. Хмельницького у візіях істориків радянської доби 35
2.3. Образ Б. Хмельницького як творця Української Козацької Держави у науковому доробку істориків доби відродженої незалежності України 48
Висновки до розділу 57
РОЗДІЛ 3. Образ Б. Хмельницького як державотворця в доробках краєзнавців Черкащини 64
3.1. Висвітлення державницької ролі Б. Хмельницького в краєзнавчій літературі радянського періоду 64
3.2. Постать Б. Хмельницького у історико-краєзнавчих працях періоду відродженої незалежності України 67
Висновки до розділу 78
ВИСНОВКИ 84
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 102
ДОДАТКИ 113
АНОТАЦІЯ
Одинець О.О. Постать Богдана Хмельницького як державотворця у всеукраїнському науково-краєзнавчому вимірі. – кваліфікаційна робота магістра. Спеціальність: 032 Історія та археологія. Освітня програма: Історія, музеєзнавство та експертиза культурно-історичних цінностей. Група: ІМ-024.
У кваліфікаційній роботі магістра на основі опрацьованих здобутків історіографії та сучасних методологічних підходів досліджено постать Богдана Хмельницького (1595–1657 рр.) як державотворця у всеукраїнському науково-краєзнавчому вимірі.
Актуальність теми зумовлена тим, що у 2025 р. (2026 р. – за новим стилем) виповнюється 430 років від дня народження видатного українського державотворця, гетьмана, політичного діяча, полководця, дипломата Богдана Хмельницького, якого по праву і справедливо називають одним із «батьків української нації».
Звернення до постаті Богдана Хмельницького в роки сучасної російсько-української війни є особливо потрібним, адже ім’я гетьмана та його дії у стосунках з Московщиною, особливо у 1654 р., сьогодні використовуються рашистською країною-агресором у інформаційному полі своєї країни виключно з потрібних їй ідеологічно-політичних стратегічних міркувань. А тому українським вченим, громадським і політичним діячам потрібно ще раз поглянути на Богдана Хмельницького як на видатну постать в історії українського державотворення із сучасного незаполітизованого погляду.
Об’єкт дослідження: наукові праці істориків України та краєзнавчі праці черкаських краєзнавців, присвячені постаті гетьмана України Богдана Хмельницького.
Предмет дослідження: специфіка висвітлення постаті гетьмана України Богдана Хмельницького як державотворця в монографіях, статтях, тезах доповідей, історико-краєзнавчих працях тощо в XIX – XXI столітті.
Мета дослідження полягає у сучасному незаполітизованому і об’єктивному розкритті в історіографії XIX – XXI ст. питання державотворчої історичної місії для українського народу в середині XVII ст. постаті Богдана Хмельницького
Реалізація поставленої мети супроводжувалася вирішенням таких дослідницьких завдань:
проаналізувати історіографію, джерельну базу та методологію дослідження;
проаналізувати вплив постаті Б. Хмельницького на процес державотворення середини XVII ст. в наукових доробках XIX – початку XX ст.;
розкрити бачення постаті Б. Хмельницького як державотворця у візіях істориків радянської доби;
проаналізузвати висвітлення постаті Б. Хмельницького як творця Української Козацької держави у науковому доробку істориків доби відродженої незалежності України;
висвітлити державницьку роль Б. Хмельницького в краєзнавчій літературі радянського періоду;
показати постать Б. Хмельницького у історико-краєзнавчих працях періоду відродженої незалежності України.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від 1647 р. (руху Богдана Хмельницького на Запоріжжя) до 1657 року (року смерті гетьмана).
Територіальні межі дослідження – територія українських земель середини XVII cт., вплив на які мала Українська Козацька Держава періоду гетьманування Богдана Хмельницького.
Ключові терміни: Богдан Хмельницький, війна, державотворення, держава, дослідження, історик, історіографія, книга, краєзнавство, монографія, публікація, революція.
ABSTRACT
Odynets O. О. The figure of Bohdan Khmelnytskyi as a state creator in the all-Ukrainian scientific and local history dimension – master's qualification work. Specialty: 032 History and archaeology. Educational program: History, museology and examination of cultural and historical values. Group: IM-024.
In the master's qualification work, based on the developed achievements of historiography and modern methodological approaches, the figure of Bohdan Khmelnytskyi (1595–1657) as a state-builder in the all-Ukrainian scientific and local history dimension was investigated.
The relevance of the topic is due to the fact that in 2025 (2026 – according to the new style) it will be 430 years since the birth of the outstanding Ukrainian state-builder, hetman, politician, commander, diplomat Bohdan Khmelnytskyi, who is rightfully and rightly called one of the «fathers of the Ukrainian nation».
Addressing the figure of Bohdan Khmelnytsky during the years of the modern Russian-Ukrainian war is especially necessary, because the name of the hetman and his actions in relations with the Muscovite region, especially in 1654, are today used by the racist aggressor country in the information field of its country solely for the ideological and political strategic reasons it needs. And that is why Ukrainian scientists, public and political figures need to once again look at Bohdan Khmelnytskyi as an outstanding figure in the history of Ukrainian state formation from a modern, unpoliticized point of view.
Object of research: scientific works of historians of Ukraine and local history works of Cherkasy local historians dedicated to the figure of Hetman of Ukraine Bohdan Khmelnytskyi.
The subject of the study: the specifics of highlighting the figure of Hetman of Ukraine Bohdan Khmelnytskyi as a state-builder in monographs, articles, abstracts of reports, historical and local history works, etc. in the 19th – of the 21st century.
The purpose of the study is to present-day unpoliticized and objective disclosure in the historiography of the XIX – of the XXI century the issue of the state-building historical mission for the Ukrainian people in the middle of the 17th century figures of Bohdan Khmelnytskyi.
The implementation of the set goal was accompanied by the solution of the following research tasks:
analyze historiography, source base and research methodology;
analyze the influence of the figure B. Khmelnytskyi on the process of state formation in the middle of the 17th century. in the scientific works of the XIX – of the beginning of the XX century.;
reveal the vision of the figure B. Khmelnytskyi as a state-builder in the visions of historians of the Soviet era;
analyze the coverage of the figure B. Khmelnytskyi as the creator of the Ukrainian Cossack state in the scientific work of historians of the era of the revived independence of Ukraine;
highlight the statist role of B. Khmelnytskyi in the local history literature of the Soviet period;
show figure B. Khmelnytskyi in historical and local history works of the period of revived independence of Ukraine.
The chronological framework of the study covers the period from 1647 (the movement of Bohdan Khmelnytskyi to Zaporizhzhia) to 1657 (the year of the hetman's death).
The territorial boundaries of the study – are the territory of the Ukrainian lands of the middle of the 17th century, which were influenced by the Ukrainian Cossack State during the hetmanship of Bohdan Khmelnytskyi.
Key words: Bohdan Khmelnytskyi, war, state formation, state, research, historian, historiography, book, local history, monograph, publication, revolution.
ВСТУП
Актуальність дослідження. У 2025 р. (2026 р. – за новим стилем) виповнюється 430 років від дня народження видатного українського державотворця, гетьмана, політичного діяча, полководця, дипломата Богдана Хмельницького, якого по праву і справедливо називають одним із «батьків української нації».
Звернення до постаті Богдана Хмельницького в роки сучасної російсько-української війни є особливо потрібним, адже ім’я гетьмана та його дії у стосунках з Московщиною, особливо у 1654 р., сьогодні використовується країною-агресором у інформаційному полі своєї країни виключно з потрібних їй ідеологічно-політичних стратегічних міркувань. А тому українським вченим, громадським і політичним діячам потрібно ще раз поглянути на Богдана Хмельницького як на видатну постать в історії українського державотворення із сучасного незаполітизованого погляду.
Відомий історик Олександр Оглоблин, аналізуючи діяльність Богдана Хмельницькогочітко справедливо зазначив, що у часи його гетьманування «Утворення Української Козацької держави, як спадкоємиці старої Руської (Київської) імперії, було найбільшим політичним досягненням українського народу по довгих століттях бездержавності й національного поневолення…. головною метою діяльности Богдана Хмельницького було вдержати й розбудувати Українську Козацьку Державу, оборонити ї мілітарно й правно-політично й забезпечити дальший розвиток української нації шляхом поширення української державної влади на всі етнічно-українські землі й охоплення українським політичним та економічним впливом цього простору між Балтикою й Чорним морем» [62, с. 9].
І в цьому контесті актуалізації мети нашої магістерської роботи наведемо слова Миколи Аркас про визначну державницьку історичну місію для українського пароду Богдана Хмельницького: «Ніхто перед ним і ніхто по нім не викликав на Україні такого великого руху, ніхто не розбудив в українськім народі такої енергії, ніхто з його душі не викресав такої сильної іскри» [3, с. 221].
«Єдиний ключ до зрозуміння його політики лежить у зрозумінні історичних подій та головної мети життя Хмельницького: здобути Україні незалежність», – так державницьку роль в історії України Богдана Хмельницького визначила Наталія Полонська-Василенко [65, с. 33].
Об’єкт дослідження: наукові праці істориків України та краєзнавчі роботи черкаських краєзнавців, присвячені постаті гетьмана України Богдана Хмельницького.
Предмет дослідження: специфіка висвітлення постаті гетьмана України Богдана Хмельницького як державотворця в монографіях, статтях, тезах доповідей, історико-краєзнавчих працях тощо в XIX–XXI столітті.
Мета дослідження полягає у сучасному незаполітизованому і об’єктивному розкритті в історіографії XIX–XXI ст. питання державотворчої історичної місії для українського народу в середині XVII ст. постаті Богдана Хмельницького
Реалізація поставленої мети супроводжувалася вирішенням таких дослідницьких завдань:
проаналізувати історіографію, джерельну базу та методологію дослідження;
проаналізувати вплив постаті Б. Хмельницького на процес державотворення середини XVII ст. в наукових доробках XIX – початку XX ст.;
розкрити бачення постаті Б. Хмельницького як державотворця у візіях істориків радянської доби;
проаналізузвати висвітлення постаті Б. Хмельницького як творця Української Козацької Держави у науковому доробку істориків доби відродженої незалежності України;
висвітлити державницьку роль Б. Хмельницького в краєзнавчій літературі радянського періоду;
показати постать Б. Хмельницького у історико-краєзнавчих працях періоду відродженої незалежності України.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від 1647 р. (руху Богдана Хмельницького на Запоріжжя) до 1657 року (року смерті гетьмана).
Територіальні межі дослідження – територія українських земель середини XVII cт., вплив на які мала Українська Козацька Держава періоду гетьманування Богдана Хмельницького.
Методи дослідження: теоретико-методологічні засади роботи ґрунтуються на загальнонаукових принципах історичного дослідження. Основоположне значення мають принципи історизму, об’єктивності, системності, всебічності, наступності, науковості, які дали можливість розкрити тему.
Практичне значення одержаних результатів. Дослідження дає змогу із сучасного незаполіттизованого боку поглянути на реалізм державотворчої місії для українського народу у середині XVII століття постаті гетьмана України Богдана Хмельницького і привернути увагу істориків, політиків, краєзнавців до окресленої проблематики.
Апробація результатів магістерської роботи. Результати роботи апробовано 04 грудня 2025 р. на VIІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції (з міжнародною участю) «Культурно-історична спадщина України: перспективи дослідження та традиції збереження» (м. Черкаси, Черкаський державний технологічний університет).
Публікації. За матеріалами дослідження опубліковано статтю: Одинець О.О. Вплив Богдана Хмельницького на процес українського державотворення середини xvii ст. в наукових візіях О. Оглоблина // Матеріали VІIІ Всеукраїнської науково-практичної конференції (з міжнародною участю) «Культурно-історична спадщина України: перспективи дослідження та традиції збереження» (Черкаси, ЧДТУ, 04 грудня 2025 р.) / упоряд. : Лазуренко В. М., Стадник І. Ю., Яшан О. О., Литвин О. В.; М-во освіти і науки України, Черкас. держ. технол. ун-т. Черкаси : видавець Гордієнко Є.І., 2025. С. 29 – 34.
Структура роботи: робота складається зі вступу, трьох розділів з висновками до кожного, загальних висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг роботи – 116 сторінок, з них основного тексту 101 стор., перелік використаних джерел становить 95 позицій.
Ключові терміни: Богдан Хмельницький, війна, державотворення, держава, дослідження, історик, історіографія, книга, краєзнавство, монографія, публікація, революція.
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ
Стан наукового вивчення проблеми
Вивчення поставленої нами проблеми, що стосується висвітлення постаті Богдана Хмельницького як державотворця у всеукраїнському науковому та регіональному історико-краєзнавчому вимірах не оминуло істориків та краєзнавців.
Якщо роботи істориків, присвячених діяльності чи життєвому шляху Богдана Хмельницького знайшли своє історіографічне висвітлення і аналіз, то роботи краєзнавців, і особливо Черкащини (на аналізі саме робіт цього регіону України ми приділили основну увагу у нашій роботі), не знайшли ні висвітлення у такій постановці проблеми, ні історіографічного аналізу.
«Повернення й переосмислення та підвищений інтерес до діянь Б. Хмельницького розпочалося ще з 80-х рр. – першій половини 90-х рр. минулого століття. Наступні десятиліття – і по 2017 рік включно, принесли більш глибоке осягнення постаті Хмельницького, його ролі у формуванні нації та в тодішній розбудові державності. Це сталося завдяки зусиллями багатьох українських істориків, письменників, журналістів, політичних діячів, представників різних партій. Одразу, концептуально, був визначений рух досліджень, нагадуючи, започатковану ще в ХІХ – на початку ХХ століть боротьбу народницького та державницького напрямів в українській історіографії. Канони історичних праць репрезентантів народницького напряму 1830–60-х рр., вимагали підвищеної уваги до національних традицій, виявлення героїчних постатей минулого (з одночасною їх деміфологізацією), масштабних явищ і процесів, переломних, критичних та драматичних епох української історії ( одна з них – Хмельниччина)», – так аналізує висвітлення постаті державотворця Богдана Хмельницького в історіографії В. Гоцуляк [13, с. 113].
Як зазначає згаданий вже нами вище сучасний український історіограф, доктор історичних наук, професор В. Гоцуляк у своїй статті «Постать Богдана Хмельницького в новітній українській історіографії», надрукованій у 2018 р. «змістовні історіографічні огляди знаходимо в різних інтерпретаціях й прочитаннях у чисельних працях і, зокрема, Б. Крупницького, Дж. Бесараба, Ф. Сисіна та багатьох інших дослідників попередньої спадщини, починаючи від характеристики козацьких літописів, напрацювань автора «Історія Русів», І. Маркевича, М. Маркевича, М. Костомарова, Т. Шевченка, П. Куліша, М. Драгоманова, В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Яворницького В. Липинського, М. Кордуби, О. Терлецького, І. Крип’якевича, В. Герасимчука, Д. Дорошенка, М. Андрусяка, Я. Рипки, С. Шелухіна С. Дністрянського, Б. Крупницького, О. Оглоблина, Н. ПолонськоїВасиленко, І. Лисяка-Рудницького, Л. Винара, З. Кузеля, О. Субтельного та ін. Історики, в контексті богданіани, не обійшли своєю увагою й радянські наративи: від «міфу про велику дружбу» – до «мислителя з шаблею», підготовлені дісциплінованими владою науковцями та сучасний український наратив, який, переживаючи піднесення, означений державною політикою пам’яті (урядовими заходами й органів різного рангу самоврядування, ЗМІ і громадянськими суспільством) та окреслений межами об’єктного поля Хмельниччини з її головною постаттю Богданом Хмельницьким» [13, с. 116].
В роботі ми проаналізували і кілька робіт радянської ідеологічно-заполітизованої літератури. І вся вона, особливо 1950-х років, пронизана ідеологічним нашаруванням міфотвочої тези про так звану «віковічну дружбу України з Росією» і «возз’єднанням з нею в Переяславі у 1654 році». Це роботи таких вчених: Бойко І. (Переяславська рада та її історичне значення) [7], Голобуцький В. (Богдан Хмельницький – великий син українського народу) [10], Крип’якевич І. (Богдан Хмельницький – поборник возз’єднання України з Росією) [25], «Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654–1954 рр.)» [76], Шевченко Ф. «Історичне значення віковічної дружби українського та російського народів» [89].
Ми, у даній магістерській роботі проаналізували наукові студії, які презентують новий і новаторський рух у висвітленні державотворчої ролі Богдана Хмельницького в історії українського народу. Це роботи таких знаних вчених, як радянської доби, так і періоду незалежності України, тобто сучасні (подаємо по алфавіту, а не по статусності): Апанович О. М. (Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі) [1], Баган О. (Актуальна націософія: теоретичні, культурологічні, геополітичні, історіософські аспекти) [5], Барабаш Т. (Богдан Хмельницький) [6], Горєлов М.Є., Моця О.П., Рафальський О.О. (Цивілізаційна історія України) [11], Гоцуляк В.В. (Постать Богдана Хмельницького в новітній українській історіографії) [13], Ізюмов В.І. (Українська національна революція XVII століття) [19], Коляда І.А., Милько В.І. (Богдан Хмельницький) [23], Крип’якевич І. П. (Богдан Хмельницький) [26], Лазуренко В. М. (До питання пошуку реального місця поховання державотворця України Богдана Хмельницького) [30], Литвин В.М. (Українська історія на терезах політики, культури та науки. Дисусії. Проблеми. Міфи) [50], Смолій В. А., Степанков В. С. (Богдан Хмельницький: полководець, дипломат, державотворець) [70], Томенко М.В. (Абетка громадянина України) [78], Цибульський В. (Переяславська угода 1654 року у зарубіжній історіографії) [80], Чухліб Т. («…нам Господь Бог поміг визволити Україну свою Руську»: словотворча революція за часів гетьмана Богдана Хмельницького) [88], Шуст Р. (Хмельницький Богдан) [91].
В контексті нашої роботи грунтовною є стаття академіка В. Смолія «Гетьман Богдан Хмельницький – фундатор козацької держави» [69]. Ось як він охарактеризував вчений державотворчу роль Б.Хмельницького: «Борці за національну справу всіх поколінь поважали й шанували його як людину, що знайшла в собі сили перетворити всезнищуючий, кривавий і сліпий селянський бунт у конструктивний державорчий процес. Тобто, процес, завдяки якому український народ після багатьох століть поневолення знову увійшов у коло європейських історичних націй» [69, с. 258].
Тема дослідження постаті і постатей періоду Української національної революції середини XVII століття продовжується з одночасним їх осмисленням. Як ілюстрація цього, для прикладу, наведемо статтю А. Нагірняка «Богдан Хмельницький – видатний стратег і полководець» [57]. В ній, як зазначає історіограф В. Гоцуляк, історик не лише проаналізував діяльність гетьмана Богдана Хмельницького як видатного стратега і полководця, але й простежив процес формування його суспільнополітичних поглядів в козацькому середовищі. Автор також доводить, що Хмельницький вивів на кращі зразки світового рівня практично всі роди військ української армії, а дипломатична діяльність гетьмана, характерна спрямованістю на захист українських національних інтересів [13, с. 117].
Окрім вищезгаданої тематики, окрему групу праць складають історіографічні дослідження підготовлені С. Калуцьким (Постать гетьмана Богдана Хмельницького та формування національної аристократії в 40–50-х рр. XVII ст. у науковій творчості В’ячеслава Липинського) [20], та Ю. Степанчуком (Постать Богдана Хмельницького в новітній українській, російській та польській історіографії) [73-74].
С. Калуцький, зокрема, зазначив, що «Вивчення історіографії проблеми дало підстави стверджувати, що не ставав предметом дослідження його вклад (В. Липинського – О.Одинець)у аналіз ролі Б. Хмельницького у розробці основ державної ідеї і послідовний курс на їх реалізацію; усвідомлення ним та його соратниками спадкоємності» [20, с. 2].
«Постать Богдана Хмельницького як центральна в ранньомодерній українській історії постійно перебувала на вістрі наукового та позанаукового інтересу не тільки в Україні, а й у Польщі та Росії, на історичну долю яких так сильно вплинула багатогранна діяльність гетьмана. Від ХІХ ст. значення постійної інтелектуальної конкуренції між українською, польською та російською історіографією виходило далеко за межі суто наукового інтересу й було тісно пов’язане з політикою пам’яті. З кінця ХХ ст. в умовах тих глибоких трансформацій, які переживали українське, польське та російське суспільства, цілком очікувано відбувся черговий сплеск зацікавленості до української Національно-визвольної війни середини XVII ст., Б. Хмельницького та Гетьманщини. Спостерігається активізація уваги не тільки в середовищі істориків, а й у політиці, публіцистиці, літературі, кінематографії. З’явилися нові інтерпретаційні тренди, нові підходи до формування образу гетьмана в історичної пам’яті та нові можливості для конкуренції і взаємодії. З іншого ж боку, тяжіє спадок попередньої традиції, інерційність стереотипів, не припинили дію (лише трансформувалися) позанаукові чинники», – так сучасний вінницький історіограф Ю. Степанчук охарактиризував ступінь вивчення постаті Богдана Хмельницького [73, с. 14].
Як зазначає історіограф В. Гоцуляк «новітня історіографія постаті Великого гетьмана характеризується ще й продовженням спроб реконструювати «образ» національного героя – Богдана Хмельницького, переважно, у публікаціях статейного формату. Серед таких, наприклад, можна згадати статтю А. Ткачука [77]. У ній автор цілком слушно звернув увагу на існування стислої інформації в довідниках, статтях у фахових виданнях і монографія про життя та діяльність Б. Хмельницького. Своїм аналізом особливостей висвітлення постаті Б. Хмельницького у сучасній польській та українській історіографії автор довів, що їх репрезентанти висвітлювали важливі сторінки життя та діяльності українського гетьмана» [13, с. 118].
Серед істориків сучасної України, які мають чимало наукових візій, присвячених постаті Богдана Хмельницького, виділяється черкаський історик В. Лазуренко. Його візії «направлені на перегляд усталених у радянській історіографії питань, пов’язаних із місцезнаходженням реального місця поховання засновника Української Козацької Держави, гетьмана Богдана Хмельницького» [79, с.89]. В. Лазуренко є автором ряду книг та статей з цієї проблематики (серед них: Богдан Хмельницький і навпротистояння церков Суботова; У пошуках крипти великого державотворця України Богдана Хмельницького. Поховання гетьмана України Богдана Хмельницького в Іллінській церкві у с. Суботів: від столітніх досліджень, легенд та міфів до сучасних наукових гіпотез) [28-47].
Вагомою і грунтовною вважаємо статтю В. Лазуренка «Поховання гетьмана Б. Хмельницького у Суботові: візії та реалії» надруковану в головному історичному журналі нащої держави – «Українському історичному журналі» у 2022 році [37].
Аналіз, хоч і в деяких роботах і побіжно, але все ж присутній у проаналізованих нами краєзнавчих візіях. Це роботи таких краєзнавців Черкащини як: Волошенко І. І. (Нариси з історії поселень Монастирищенського району Черкаської області) [9], Горошко С.І. (Богдан Хмельницький. Дискусійні питання. Проблемні судження) [12], Гугля В.І. (Суботів Хмельницьких) [16], Давиденко О. (Йшов Богдан з військом через Тясмин) [17], Дідук Л. (Тобі вклоняюся доземно, село моє рідне, моя ти земле) [18], Карпенко П. П. (Нариси з історії Гельмязівщини) [21], Коваль А.У. (Україна незалежна. Літопис міста Умані) [22], Кукса Н. В. (Церква Святого Пророка Іллі в Суботові: минуле і сьогодення усипальниці Богдана Хмельницького) [27], Мельниченко В. М. (Моя Черкащина (історія рідного краю від найдавніших часів до сучасності) [52], Мицик В. Ф. (Виднокрай. Історія Тальнівщини в людях, подіях та експонатах музею) [54], Монке С. Ю., Петренко А.І., Кузнець Т.В., Карасевич А.О., Кривошея В.В., Кривошея І.І. (Нарис історії Уманщини (з найдавніших часів до 60-х років ХХ століття) [56], Непийвода Ф.А., Пономаренко М.Ф. (Чигирин) [59], Нерубайський І. А. (Глибочок над Гірським Тікичем) [60], Приліпко М. В. (Чорнобаївщина) [66], Прядко О. (Малі Канівці: історико-краєзнавчий нарис (від найдавніших часів до початку XX ст.) [67], Скоробогатов В.В. (Сміла. Історико-краєзнавчий нарис) [68], Сорокопуд І.І. (Канів) [71], Чабан А.Ю. (Середнє Подніпров’я в часи Визвольної війни середини XVII ст.) [81], Чос В. Г. (Городище – рідне місто) [87], Шумейко К. В. (Немає милішого краю ніж той, де судилось зрости. Папужинці й папужани: історія й сьогодення) [90], Щербатюк В., Березовський О. (У складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої Козацтво краю) [92].
Джерельною базою роботи є праці вітчизняних вчених-істориків, праці краєзнавців Черкащини.
Теоретико-методологічні засади дослідження
Для розв’язання сформульованих у магістерській роботі мети та дослідницьких завдань у процесі роботи над темою застосовувався широкий спектр сучасних методологічних принципів і методів.
Характер дослідження, його структура, новизна проблематики, наявність різноманітної джерельної бази значною мірою визначили теоретико-методологічну базу даної наукової роботи.
Для комплексного аналізу конкретно поставленого завдання – висвітлення державотворчої ролі Богдана Хмельницького у період його життя і діяльності, нами застосовано як загальнонаукові, так і власне історичні методи та принципи, що сприяло повнішому розкриттю поставленої мети та реалізації дослідницьких завдань.
Складовою теоретико-методологічної бази дослідження стали такі основні загальнонаукові принципи: історизму, об’єктивності, системності.
Зокрема, творче застосування принципу історизму полягало у прагненні дослідити ступінь визначення в діяльності Богдана Хмельницького його устремлінь до створення незалежної і самостійної української держави крізь призму конкретно-історичного періоду, а саме періоду Української козацької держави.
Дотримання принципу об’єктивності, який вимагає від дослідника аналізувати історичні події, явища і факти у всій їх повноті та багатогранності й суперечливості, надало дослідженню системності в процесі грунтовно-аналітичного аналізу державотворчих процесів періоду гетьманування Богдана Хмельницького, які стали предметом наукового пошуку даного дослідження.
Використання принципу системності забезпечило вивчення еволюції державотворчих поглядів у біографії Богдана Хмельницького.
Дотримання основних засад зазначених наукових принципів дало можливість відтворити розкрити бачення постаті Богдана Хмельницького як державотворця у візіях істориків дорадянської та радянської доби, а також періоду відродженої у 1991 році незалежності України.
Окрім того, важливим інструментарієм дослідження стало застосування:
принципу всебічності з метою повного і комплексного аналізу як державтворчих, так і суспільно-політичних і соціально-економічних процесів в окреслений період дослідження;
принципу науковості, що дало змогу відійти від описовості і дотримуватися вимог незаангажованості та незаідеологізованості.
Серед наукових методів дослідження виокремимо наступні:
порівняльно-історичний метод дав змогу аргументовано та всебічно розкрити особливості впливу постаті Б. Хмельницького на процес державотворення середини XVII ст. в наукових доробках XIX – початку XX ст., а також дав змогу розкрити бачення постаті Б. Хмельницького як державотворця у візіях істориків радянської доби, а також розкрити бачення його державницької постаті науковому доробку істориків доби відродженої незалежності України.
проблемно-хронологічний метод у подачі історіографічного огляду рпобіт дав змогу визначити оптимальну структуру магістерстької роботи, що забезпечило максимальну об’єктивність, наукову достовірність висвітлення державницької ролі Богдана Хмельницького в краєзнавчій літературі радянського періоду та у історико-краєзнавчих працях періоду відродженої незалежності України.
структурно-функціональний метод використовувався, щоб згрупувати, типологізувати, класифікувати значний масив інформації з метою всебічного вивчення державницької ролі Б. Хмельницького в історії України.
метод наукового аналізу та синтезу дав можливість досконало висвітлити джерельну базу дослідження, застосовуючи проблемно-тематичний підхід до її вивчення;
конкретно-пошуковий метод застосовувався для пошуку, накопичення та систематизації історичних праць та джерел, які є складовою сучасного історіографічного процесу і які всебічно висвітлюють діяльність Богдана Хмельницького.
Висновки до розділу
В цьому розділі нами зроблено наступні висновки-констатації.
Висвітлення постаті Богдана Хмельницького як державотворця у всеукраїнському науковому та регіональному історико-краєзнавчому вимірах не оминуло істориків та краєзнавців.
Нами встановлено, що роботи істориків, присвячених діяльності чи життєвому шляху Богдана Хмельницького знайшли своє історіографічне висвітлення і аналіз, то роботи краєзнавців, і особливо Черкащини (на аналізі саме робіт цього регіону України ми приділили основну увагу у нашій роботі), не знайшли ні висвітлення у такій постановці проблеми, ні історіографічного аналізу.
Нами прийдено до висновку, що повернення й переосмислення та підвищений інтерес до діянь Б. Хмельницького розпочалося ще з 80-х рр. – першій половини 90-х рр. XX ст., а наступні десятиліття принесли більш глибоке осягнення постаті Хмельницького, його ролі у формуванні нації та в тодішній розбудові державності.
Проведений нами аналіз праць істориків радянської доби, а це, як видно, ідеологічно-заполітизована література, дав змогу зробити висновок про те, що вся вона, особливо, 1950-х років, пронизана ідеологічним нашаруванням міфотвочої тези про так звану «віковічну дружбу України з Росією» і «возз’єднанням з нею в Переяславі у 1654 році».
Проаналізовані нами і наукові студії, які презентують новий і новаторський рух у висвітленні державотворчої ролі Богдана Хмельницького в історії українського народу. Аналіз цих робіт, дав нам змогу побачити те, що всі вони характеризують гетьмана Богдан Хмельницького як фундатора козацької держави, як державотворця.
Констатуємо у цьому розділі про те, що новітня історіографія постаті гетьмана характеризується ще й продовженням спроб реконструювати «образ» національного героя – Богдана Хмельницького, переважно, у публікаціях статейного формату.
Серед істориків сучасної України, які мають чимало наукових візій, присвячених постаті Богдана Хмельницького, виділяється черкаський історик В. Лазуренко. Його візії «направлені на перегляд усталених у радянській історіографії питань, пов’язаних із місцезнаходженням реального місця поховання засновника Української козацької держави, гетьмана Богдана Хмельницького».
Аналіз постаті Богдана Хмельницького, хоч і в деяких роботах і побіжно, але все ж присутній у проаналізованих краєзнавчих візіях.
Для розв’язання сформульованих у магістерській роботі мети та дослідницьких завдань у процесі роботи над темою застосовувався широкий спектр сучасних методологічних принципів і методів:
Складовою теоретико-методологічної бази дослідження стали такі основні загальнонаукові принципи: історизму, об’єктивності, системності.
Зокрема, творче застосування принципу історизму полягало у прагненні дослідити ступінь визначення в діяльності Богдана Хмельницького його устремлінь до створення незалежної і самостійної української держави крізь призму конкретно-історичного періоду, а саме періоду Української козацької держави.
РОЗДІЛ 2. Постать Богдана Хмельницького як державотворця у історичних наукових візіях
2.1. Вплив постаті Б. Хмельницького на процес державотворення середини XVII ст. в наукових доробках XIX – початку XX ст.
Перед тим, як почати розкривати мету і завдання, окреслені нами у даній магістерській роботі, наведемо коротку біографію Богдана Хмельницького, авторства одного з найкращих на сьогодні біографів гетьмана Валерія Степанчука, надрукованій у 2013 р. у томі №10 «Енциклопедії історії України», це дасть нам змогу краще розкрити і розуміти хід історичних події періоду Української національної революції середини XVII століття та ролі в цих подіях державотворчого масштабу Богдана Хмельницького (див.: Додаток 1).
«Хмельницький Богдан (Зиновій-Богдан) Михайлович (бл. 06.01.1596 (27.12.1595) – 06.08 (27.07). 1657) – політик, полководець і дипломат, провідник національно-визвол. змагань 1648–57, творець Укр. козац. д-ви та її перший гетьман. Батько Т. Хмельницького і Ю.Хмельницького. Дата і рік народження приблизні. З’явився на світ у сім’ї шляхтича Михайла Хмельницького й козачки, вочевидь, у Суботові. Навч. у Львів. єзуїтському колегіумі. Володів укр., польс. і лат. мовами; пізніше опанував турец. й татарську. Перебуваючи козаком Чигиринського полку, 1620 взяв участь у Цецорській кампанії (див. Цецорська битва 1620), під час якої потрапив до турец. полону, де пробув 2 роки. Звільнившись, поновився на козацькій службі, одружився із Ганною Сомківною, у шлюбі з якою мав бл. 10-ти дітей (після її смерті 1647 вдруге одружився 1648, втретє – 1651). Щедро обдарований політ., військ. й адм. талантами, Х. зажив авторитету серед козацтва. Брав участь у повстаннях 1630-х pp. 1637 обійняв посаду військ. писаря, 1638 – чигиринського сотника. Обстоюючи інтереси Війська Запорозького у складі його посольств, двічі 1639 і 1646 проводив переговори з польс. королем Владиславом IV Ваза.
В умовах наростання невдоволення козацтва свавіллям властей, магнатів й орендарів, цькувань із боку Д.Чаплинського (оволодів весною 1647 хутором Х.) він розпочав підготовку повстання. Після її провалу втік на Запорожжя, де за підтримки запорожців 4 лютого (25 січня) 1648 оволодів Микитинською Січчю, 9 лютого (30 січня) відбив наступ урядових підрозділів. У середині лютого обраний гетьманом Війська Запорозького. Із цього часу очолив нац. революцію, що спалахнула в Україні. Уклавши союз із Кримським ханатом, розгромив польс. війська на Жовтих Водах 16 (6) травня і під Корсунем (нині м. Корсунь-Шевченківський; 26 (16) травня (див. Жовтоводська битва 1648, Корсунська битва 1648). Наступу не продовжив, сподіваючись, що король реформує політ. устрій Польщі, зрівнявши в національно-конфесійних правах укр. народ із польським і надавши автономію козац. регіону.
Улітку 1648 Х. створював армію, формував держ. інституції, зміцнював гетьман. владу. Виношував наміри домагатися надання козац. Україні статусу третього державно-політ. суб’єкта Речі Посполитої. Здобувши перемогу під Пилявцями (23 (13) вересня; див. Пилявецька битва 1648), продовжив похід до зх. межі укр. етнічної території. 21 (11) листопада 1648 уклав угоду про перемир’я, що передбачало відведення війська до козац. регіону й визнання влади польс. короля. Спроба створити незалежну укр. д-ву 1649 зазнала невдачі. Хоча під Зборовом 15 (5) серпня 1649 завдав поразки полякам, унаслідок наполягань крим. хана Іслам-Гірея III уклав 18 (8) серпня із польс. королем Яном II Казимиром Ваза угоду, що лише надавала козац. Україні автономію. Проводячи виважену соціально-екон. політику, запобіг спалахові громадян. війни. Водночас запровадив новий адм.-тер. устрій, реформував Запорозьку Січ, зміцнив держ. інституції, удосконалював функціонування органів влади, вів дипломатичну боротьбу за міжнар. визнання молодої д-ви. Враховуючи вразливість її геополіт. становища, намагався зіграти на суперечностях між Річчю Посполитою, Московією і Османською імперією (обіцяючи прийняти протекцію відповідно царя і султана), включити у сферу впливу укр. інтересів Молдову і Валахію. Проте поразка у Берестецькій битві 28 червня – 10 липня (18-30 червня) 1651 змусила Х. укласти Білоцерківський договір 28 (18 вересня) 1651, який суттєво обмежував укр. автономію. Однак блискуча перемога у Батозькій битві 1-2 червня (22-23 травня) 1652 дала можливість вибороти Укр. д-ві фактичну незалежність.
Наступ військ Речі Посполитої, погіршення внутрішньо- і зовнішньополіт. становища козац. України, провал Жванецької кампанії (жовтень-грудень 1653) спонукали гетьмана прийняти 18 (8) січня 1654 на раді в Переяславі (нині м. Переяслав-Хмельницький) царську протекцію, а пізніше укласти договір із Росією. Його надії на отримання суттєвої військ. допомоги з боку Москви не виправдалися. Охматівська битва з польс. і крим. військами 29 січня – 1 лютого (19-22 січня) 1655 переможця не виявила й обумовила захоплення Брацлавщини противником. 11 (l) липня 1655 Х. перейшов у контрнаступ, а українсько-рос. підрозділи опанували Поділля, Волинь і Сх. Галичину, розгромили поляків під Городком (нині місто Львів. обл.; 29 (19) вересня 1655) і взяли в облогу Львів (29 вересня – 8 листопада (19 вересня – 29 жовтня) 1655). Унаслідок вторгнення хана Мегмед-Ґерея IV і вимог швед. короля Карла X Густава залишити Галичину повернувся в козац. Україну, провівши успішні бої з татарами під Заложцями (нині смт Залізці Зборівського р-ну Терноп. обл.; 14-15 (4-5) листопада 1655) і Озерною (нині село Зборівського р-ну Терноп. обл.; 20-21 (10-11) листопада 1955). Дізнавшись про укладення російсько-польс. перемир’я у Вільно (нині м. Вільнюс; 3 листопада (24 жовтня) 1656), став на шлях створення військово-політ. союзу із Трансильванським князівством і Швецією проти Речі Посполитої. Водночас рішуче протидіяв намірам Москви обмежити суверенітет козац. України. Відчуваючи наближення смерті, на квітневій раді в Чигирині (1657) домігся передачі влади сину Юрію.
6 серпня (27 липня) Х. помер. Похований у Суботові в Іллінській церкві» [72, с. 389-390].
Після Руїни, коли знову підноситься ідея української незалежної держави, починається захоплення добою Хмельниччини та її геніяльним творцем. «Таких людей Провидіння Боже віками тільки породжує в людстві для особливих Його намірів і призначень, – писав автор «Історії Русів» про Богдана Хмельницького [65, с. 35].
«Оцінку діяльності Богдана, його внеску в історію, його значення почали давати вже його сучасники. Один з керівників повстання 1659 р. проти гетьмана Виговського Іван Безпалий говорив: «Між нами, військом кошовим і городовим, такої міжусобної брані не бувало, тільки брат за брата а товариш за товариша вірно і любовно усі єсьмо жили вкупі». Козацький літописець Самійло Величко писав на початку ХVI ст. «Помер, полишивши по собі несмертну славу той добрий вождь наш, дякуючи голові якого не тільки ми, його підручні, але й уся Малої Росії Річ Посполита могла жити довгі літа при щасливихуспіхах. Помер той, кому разом із вашою милістю панством всюди допомагала всемогут ня рука Божа стояти при своїй правді за вольність та свої старожитні прана проти братів,але разом з тим ворогів наших – поляків» Невстановлений остаточно автор «Історії русів», на початку XIX ст. складав Богданові цілу оду: «Таких людей Провидіння Боже тільки породжує в людстві для особливих його намірів і призначень. Він Отчизну свою і народ так любив, що спокоєм своїм, здоров’ям життям завше йому жертвував без найменшого нарікання. Словом сказати, був найліпший у народі верховний начальник, а у війську безприкладний вождь». Так сприймали Хмеля в Україні по його смерті. Для поляків-шляхтичів та їхніх нащадків гетьман, звичайно, бур зрадником, розбійником, «кровожерним тираном», «збурювачем спокою» та разом з тим «Бичем божим», «Богом даним для кари». Саме такою алегорією починається книга «Історія громадянських воєн у Польці» венеціанця Альберто Віміни. Бере вона свої витоки з емоцій, викликаних кометою, яка 15травня 1648 з’явилась над Польщею. То було практовано як «могутній знак небес про полум’я війни» Інші італійці, котрі теж брали для своїх праць свідчення польських шляхтичів, твердили, що Богдан був особою видатних злібностей «знаменитий силою тіла хитрістю ума», але зрадливою, підступною й жорстокою» [6, с. 244-245].
«Що ж кажуть історики? Українські, польські, російські, всі ті, народи яких представляв чи з якими контактував Богдан Хмельницький? Ким вони бачать його? Ким він був? Що зробив для своєї держави, для козацтва, народу?
Відповідати на ді питання українські історики почали XIX ст. M. Костомаров вбачав передовсім, що гетьман почав війну суто з помсти своїм кривдникам, і саме в особі Мотрони Чаплинської слід шукати зав’язку «всієї драми яка називається в народному переказі Хмельниччиною» [6, с. 246].
До речі, Микола Іванович Костомаров (1817–1885), відомий дослідник історії України у своїй праці «Малоросійський гетьман Зиновій-Богдан Хмельницький» так охарактеризував Богдана Хмельницького, як людину і державотворця: «Не дивлячись на важливі прорахунки і помилки Хмельницький належить до самих великих рушіїв руської історії» [24, с. 403]
Володимир Боніфатійович Антонович (1834–1908) суперечливо оцінював діяльність гетьмана. «З одного боку, показував Богдана послідовним виразником загальнонародних інтересів, а з іншого – виставляв у політичних справах нездарою, який не спромігся чітко спланувати державне будівництво й стояв на захисті лише козацьких інтересів. Російські історики того часу розглядали події середини XVII ст. лише як боротьбу проти польського поневолення, за «возз’єднання Малої і Великої Русі» [6, с. 246]
Як зазначає сучасний український історіограф В. Гоцуляк «Державники, скоріше, як одна з течій національнодержавницького напряму, ( перші і другі у свій спосіб відстоювали українську державність), заперечували першим у недооцінці ролі видатних постатей в державницькій традиції. Вони і, перш за все В. Липинський, створили з Богдана Хмельницького «державницький» ідеал національного героя. В очах представників монархічного відгалуження національно-державницького напряму він стає героєм не битв, а дипломатії та «державних починань». Їх критика спрямована репрезентантам народницького напряму і, зокрема, М. Грушевському. Не будимо далі наводити аргументи, лише зазначимо, що саме український народ поніс колосальні жертви за ХХ століття і лише він, а не державні структури, став на захист Батьківщини в кінці 2013–2014–2018 років. Сучасному політикуму та окремим науковцям вигідно відкидати М. Грушевського до народництва, зокрема з його богданіаною, щоб в ореолі державництва представити свою політичну діяльність і наукову продукцію. Доводи можна і далі продовжувати» [13, с. 115-116].
Як зазначає В. Гоцуляк, «змістовні історіографічні огляди знаходимо в різних інтерпретаціях й прочитаннях у чисельних працях і, зокрема, Б. Крупницького, Дж. Бесараба, Ф Сисіна та багатьох інших дослідників попередньої спадщини, починаючи від характеристики козацьких літописів, напрацювань автора «Історія Русів», І. Маркевича, М. Маркевича, М. Костомарова, Т. Шевченка, П. Куліша, М. Драгоманова, В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Яворницького, В. Липинського, М. Кордуби, О. Терлецького, І. Крип’якевича, В. Герасимчука, Д. Дорошенка, М. Андрусяка, Я. Рипки, С. Шелухіна, С. Дністрянського, Б. Крупницького, О. Оглоблина, Н. ПолонськоїВасиленко, І. Лисяка-Рудницького, Л. Винара, З.Кузеля, О. Субтельного та ін.
Історики, в контексті богданіани, не обійшли своєю увагою й радянські наративи: від «міфу про велику дружбу» – до «мислителя з шаблею», підготовлені дісциплінованими владою науковцями та сучасний український наратив, який, переживаючи піднесення, означений державною політикою пам’яті (урядовими заходами й органів різного рангу самоврядування, ЗМІ і громадянськими суспільством) та окреслений межами об’єктного поля Хмельниччини з її головною постаттю Богданом Хмельницьким» [13, с. 116].
Не оминув постать Богдана Хмельницького у своїй фундаментальній праці «Історія запорозьких козаків» відомий історик України, археолог, етнограф, багаторічний дослідник (ще зі студентських років) історії українського козацтва Дмитро Іванович Яворницький (1855–1940). У першому томі, який побачив світ у 1892 р., а перевиданій у 1990 році [93] характеризуючи появу Богдана Хмельницького на Січі подав у цікавій популярній формі місію Хмельницького. Він зокрема, зазначив наступне: «Микитинськa Ciч oсвяченa пеpeбyванням y нiй знaменитого гeтьмaнa yкpaїнських кoзaкiв Бoгдaнa Хмельницькoгo. Це бyлo на сaмoмy пoчaткy йoгo дiяльнoстi, 1647 poкy. Перед цим Хмельницькoгo тpимaли yв'язнeним y селi Бyжинi Чигиpинськoгo пoвiтy Kиївськoi гyбepнiї i за нaкaзoм кopoннoгo гeтьмана Пoтoцькoгo мали стрaтити як людину, щo нaпевнo стoїть нa чoлi нaрoднoгo пoвстaння пpoти пoльськoгo yрядy. Ta тoдi, кoли в Бyжин пpийшoв тaкий гpiзний нaказ, стpaчyвaти булo вжe нiкoгo: Хмeльницький зi свoїм синoм Tимoфiєм yтiк у зaпopiзьку Ciч, кoтpa в тoй чaс булa нa Микитинoмy Poзi, й пpибув туди ll гpyдня 1647 p. З’явивrшись y Ciч, Хмeльницький скликaв зaгaльнy кoзацькy paдy й нa paді вигoлoсив зворушливу пpoмoвy, кoтpa глибoкo зaпала в сеpця зaпopoжцiв i пiднялa їх нa висoкий пoдвиг визвoлeння Укpaїни вiд пoльськoгo яpмa: «Віра наша свята зневaжена… Над проханнями нашими сейм глумиться…. Немає нічого, щоб не міг вдіяти нам шляхтич. Війська польські ходять селами й часто цілі містечка винищують дощенту, ніби задумали винищити рід наш !.. Віддали нас у рабство проклятому родові жидівському. Дивіться на мене писаря військового запорізького, старого козака, мене гноблять, переслідують лише тому, що так хочуть тирани. До вас приніс я душу й тіло; переховайте мене, старого товариша; захистіть самих себе: вам те саме загрожує». Таким чином, у Микитинській Січі Богдан Хмельницький знайшов собі притулок у недолі, тут почув він перший відгук на захист усієї України; тут побачив він щире бажання низових «лицарів» боротися проти зневаження віри передків, проти осквернення православних храмів проти приниження руської народності; тут же він обраний загальною військовою запорізькою радою гетьманом усієї України й кошовим отаманом усього Запоріжжя…» [93, с. 76].
З приводу мети нашої роботи ми знайшли в Д. Яворницького і головну і чітку місію на історичній арені України середини XVII ст. зроблену Богданом Хмельницьким. Цитуємо це з другого тому його праці «Історія запорозьких козаків»: «Борючись протягом восьми років за свободу і самостійність своєї батьківщини…» [94, с. 186].
Не оминув характеристики державницьких рис та державотворчої еволюції постатті Богдана Хмельницького (див.: Додаток 2) і помітна постать української інтелігенції кінця ХІХ – початку ХХ ст., людина демократичних поглядів, високої ерудиції, засновник Миколаївського українського ліберально-просвітницького товариства «Просвіти», дослідник історії та культури України, автор книги «Історія України-Русі» Микола Миколайович Аркас (1853–1909) [53].
М. Аркас у 1908 р. у своїй праці «Історія України-Русі» характеризуючи гетьманський період (1647–1663 рр.) зазначив наступне: «Найвидатнішою людиною в той час, коли Україна вибилася була на волю, був Гетьман український Богдан Хмельницький» [2, с. 171].
Розмірковуючи про долю України в період середини XVII ст., в період гетьманування Богдана Хмельницького і період після його смерті, М. Аркас робить наступний висновок: «За Хмельницького Україна переживала переходові часи. Бурився старий устрій, а який мав бути новий, того ніхто й не знав. Хмельницький, вирятувавши Україну з-під польської кормиги, віддав її під московську. Але він тільки на який час піддавався Москві і зовсім не думав про те, щоб підданство се було на віки. Ного зносини з Шведами, Волохами та Семигородським королем показують, що поєднання з Москвою не тішило його, і він рад був добути їй самостійність. До тої самої ціли йшов його наступник, Виговський. Він певен був в тому, що самостійність – не химера, що вона одна тільки врятує народ Український. Та сього боялися і в Москві і у Варшаві і, покористувавшись гидким честолюбством української старшини, не дали йому довести сього діла до доброго кінця. Хмельниченко ж був – людина слаба; не було в нього за душою нічого твердого, певного – то й хилив його усяк у той бік, куди було кому корисніше. Отеє й довело Україну до руїни. А після неї – шкода було й мріяти про якусь кращу долю для України» [3, с. 260-261].
Як викристалізовувалася державотворча місія Богдана Хмельницького для українського народу від особистої образи, повстання на Запоріжжі до перших переможних битв 1648 р. і те, як він змінився у своїх поглядах після в’їзду до Києва на початку 1649 р. і як його зустрічало населення українське, читаємо у М. Аркаса: «Але тепер побачив, як увесь народ простягає руки до нього і жде о д нього порятунку. В Хмельницькому сталася в Київі велика переміна. Та було й инше де що, що підіймало його дух і надії. Сусідні держави побачили, яку силу тепер має Хмельницький, шукали його приязні й союзу. Турецький султан Ібрагим, Кримський хан Іслам-ґірей, Семигородський воєвода Юрій Ракочі, Молдавський Господарь Василь Лупул, Московський царь Олексій Михайлович – поприсилали до нього послів. Пізніш присилала послів ще й Швеція. Тепер Хмельницький став иначими очима дивитися на діло – тепер він неначе вперше зрозумів, що він не хлоп-повстанець, а «Гетьман з ласки Божої та по волі народа». Досі він мав перед очима тільки справу козацьку – а тепер зрозумів, що се дрібниця: треба брати ширше, треба думати про те, як би од Польщи визволити увесь Український народ, щоб він міг жити вільний і сам собою правити, під обезпекою козацького війська. «Доказав я, про що не думав – тепер докажу, що надумав, – казав Хмельницький – визволю з лядської неволі увесь народ Руський (себто Український). Попереду воював я за свою кривду, тепер воюватиму за нашу православну віру. Поможе мені весь народ аж по Люблин, по Краків, я од народу не одступлюся, бо то права рука наша» [3, с. 194-195].
Бачення Богдана Хмельницького як державотворця М. Аркас подав у своїй книзі кілька висловів Б. Хмельницького (правда, з тексту не відомо, звідки автор взяв ці вислови для цитування): «Малий я і незначний чоловік, але з волі Божої став я самовладцем і самодержцем руським (українським)!». «Лядська земля згине, а Русь (Україна) буде панувати! – скоро, ще сього року!» [3, с. 196].
«Минало десять літ від тої хвилі, як Богдан Хмельницький підняв боротьбу за волю України. За той час він став зі звичайного собі сотника чигиринського чоловіком славним на увесь сьвіт, начальним вождом і володарем України. Перейшов він єї, як широка й довга, з мечем у руці, підняв, розбудив і осьвідомив народ та запалив у ньому горяче полумя волі, котре во вік не вгасне. Ніхто перед ним і ніхто по нім не викликав на Україні такого великого руху, ніхто не розбудив в українськім народі такої енергії, ніхто з його душі не викресав такої сильної іскри. Правда, щ о за весь той час кров не переставала плисти, пожежі не вгасали, шаблі не спочивали, правда, що народне горе розлилось тоді ш ироко й глубоко, – алеж усьо родиться з болю і воля України, єї сьвідомість, єї право до незалежного життя мусіло бути заплачене кровю, муками й болем», – саме таким глибоким, як на наш погляд, висновком, М. Аркас визначив державницьку історичну місію для українського пароду Богдана Хмельницького [3, с. 221].
У 1918 р. у виданні товариства «Час» у Києві побачила світ книга вченого-супільствознавця Никифора Яковича Григоріїва (1883–1953) (псевдонім Григорій Наш) «Історія українського народу». Книга написана живою популярною мовою. На її сторінках, де характеризуються (описуються) події середини XVII століття, доба гетьманування Богдана Хмельницького вчений так характеризує державницьке визнання гетьмана: «В Києві назустріч Хмельнинькому вийшли всі городяни українці, православне духовенство та ерусалимський патріарх Паїсій, шо на той час був у Києві. Всі дуже радо вітали Хмельницького, вихваляли його, як визволителя українського народу з лядської неволі. Патріарх називав Хмельницького князем Русі-України, головою незалежної держави Української. У Києві Хмельницький порадився з київськими громадянами та духовенством і став іншими очима дивитися на своє повстання. До того часу він дбав тільки, щоб помститися на польських панах за свою кривду та повернути козакам їхні вільності, а тепер став дбати про волю всього народу українського. Став дбати про визволення України з польського державного ярма; став добиватися незалежності, самостійності України. Сусідні держави, Московщина, Туреччина, Молдавщина, Угорщина – стали засилати до Хмельницького своїх послів, шукали його ласки» [58, с. 116].
До речі, аби українці зрозуміли державобудівничу роль за часів Богдана Хмельницького, Григорій Наш, у розділі книги «Новий лад на Україні» так охарактеризував це, за Хмельницького лад: «Уряд. Після Зборовської умови Хмельницький осівся в Чигирині й став заводить новий лад на Вкраїні. Зборовська умова дала Українському народові право не слухатись тих законів, які заведено було польським урядом. Призначена раніше польським урядом старшина й адміністрація втратила свое право. Скрізь зосталися тільки виборні уряди, міські та козацькі. Хто не приставав до козаків, той писався в міщани, хоч і жив на селі. Міщани обирали собі свою старшину, а козаки – свою. Козаки ніяких податків не платили, а служили у війську; міщани ж платили податки, а в війську не служили. Полки. Україна поділилась на шістнадцять полків: Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Уманський, Брацлавський, Кальницький, Київський, Переяславський, Кропивенський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський та Чернігівський. Полки поділялися на сотні. В деяких полках не було й десятьох сотень, а в інших набиралося до двадцятьох. В сотнях бувало й по 200, по 300 чоловік, а бувало й менше сотні. Кожен полковник був начальником всієї своєї полкової округи. Полкова старшина. При полковниках стояла полкова старшина: полковий обозний, полковий суддя, полковий осаул, полковий писар. Вони радили полковникові у всіх полкових справах. Сотники правували сотенними округами, а отамани – сільськими та міськими козацькими громадами. Козацька старшина порядкувала не тільки козаками, а й усією людністю своеї округи. Деякі великі міста та маєтки церковні та панські підлягали просто гетьманові. Гетьман генеральна старшина. Гетьман правував усією Україною. При гетьманові стояла генеральна старшина (генеральний штаб): обозний, суддя, осаул, писар. Вона радила гетьманові у всіх державних українських справах (була при ньому кабінетом міністрів)» [58, с. 120]. «Рада. В важливих справах скликалася рада з генеральної й полкової старшини, а ще у важніших – скликалася загальна військова рада, в якій брали участь і прості козаки. З того часу, як козацтво стало ширше оселятися «на волості» й заводити тут свій лад, Запорозька Січ втратила своє значення як осередок (столиця) козацтва. Столиця. Осередком козацтва став гетьманський осідок – Чигирин. Там пробувала генеральна козацька старшина та вирішувалися найважливіші військові, судові справи й так само адміністративні. Там були й генеральні канцелярії. Чигирин став столицею України. Новий лад заводився поволі й сам собою. Ніде в законах не списувався. А старий лад законами ніде не касувався: не було часу. Отак склалося, шо на паперах був старий закон, а на ділі вироблявся новий закон і порядок» [58, с. 121].
У 1918 р. у харкові у видавництві «Союз» Харківського кредитного союзу кооператорів побачила світ «Історія Слобідської України» українського історика, професора Дмитра Івановича Багалія (1851–1932) на сторінках якої дослідник не висвітлює безпосередньо період гетьманування Богдана Хмельницького, проте в розіділі «Заселення Слобідської України з другої половини XVII до кінця XVIII століття» подає короткі цікаві висновки про гетьмана і його історичну державотворчу місію. «У перші три роки народного повстання Богдана, за часи славних січ – Жовтоводської, Корсунської, Пілявецької й Зборовської, нарід ще мав надію перемогти свого ворога і здобути волю, а може, й самостійність, і тому ніхто не йшов тоді в московські дикі степи» [4, с. 25].
Український історик, громадський і поілтичний діяч, творець української наукової історіографії, автор схеми українського історичного процесу від найдавніших часів до 1925 Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934) [8, с. 235] у виданій вченим у 1908 р. «Ілюстрованій історії України» таким чином подав історичну місію для українського народу Б. Хмельницького: «Великий рух народний, піднятий Хмельницьким, дав новий лад усій Східній Україні – Гетьманщині» [14, с. 300]; «Хмельницькому справді удалося, завдяки своїм талантам і щастю, дуже сильно підняти гетьманську власть против давнішого» [14, с. 303]; «Якби Хмельницький не вмер так рано, і ще більше – якби по його смерті Україна могла б пожити спокійно яких кільканадцять літ, сі зерна не проросли б» [14, с. 303].
Грушевський М. С. робить наступний висновок: «Українське громадянство виявило великий хист організаційний. Воно жило незвичайно скоро і швидко поступало в своїм політичнім усвідомленню Як би воно було полишене саме собі й могло спокійно працювати над своїм суспільним і політичним устроєм, над своєю конституцією, – певно зуміло б зробити новий устрій трівким і певним, потрапило б вигладити ріжні суперечности й приладити до нових потреб державного житя старі відносини й порядки. Та власне отсього воно не мало – змоги спокійно і свобідно попрацювати над виробленнєм і утріваленнєм нового ладу. Весь час Україна жила на воєнній нозі, з усїх боків сторожили її иньші держави, які жадно хапали ся за всякий слід внутрішнього роздвоєння чи замішання на Україні, щоб його роздмухати, шоб забити клин в кожду шілину та ним розбити і ослабити українське життя» [14, с. 303-304].
У книзі «Нарис історії українського народу» М.С. Грушевський, при аналізі причин і наслідків договору України з Москвою у 1654 р. робить висновок про процес державотворчий за часів Хмельницького, і це нам важливе при розкритті теми нашої магістерської роботи «Життя українського суспільства йшло попереду теорій. Ідея автономної української держави, замкненої української території тільки починала формуватися в головах українських лідерів, але фактично вже кілька років Хмельницький очолював державу, що обіймала східноукраїнські землі й жила цілком самостійним життям. Ці фактичні відносини Хмельницький і козацька старшина хотіли залишити в силі й під московською протекцією, хоч і не висували такої вимоги цілком визначено (у переговорах з Москвою вони, втім, посилалися на приклади васальних вололінь султана – Моллавію та Валахію). Однак московські політики вхопилися за заяву Хмельницького, необережно зроблену в тому розумінні, шо московський уряд має затвердити станові привілеї козацтва, шляхти та православного духівництва, а в усьому іншому може правити Україною посівши місце польського уряду» [15, с. 272].
Значний внесок у характеристику періоду Української національної революції середини XVII століття вніс В’ячеслав Липинський (1882–1931). До речі, у своєму розділу книги «Хмельниччина» українська історикиня Н. Полонська-Василенко розпочала такою характеристикою внеску Б. Хмельницького в українське державотворення, зробленого основоположником державницького напряму в українській історіографії, істориком соціологом, публіцистом В’ячеславом Липинським: «Богдан-Зиновій Хмельницький, який провів велику межу поміж добами історії України, поклав початок Української Козацької Держави був найбільшим державним мужем, що його будь-коли мала Україна» [65, с. 11]. Це було посилання на роботу В. Липинського «Україна на переломі, 1657–1959: замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім століттю», опубліковану у 1920 р. у Відні. До речі, розділ 1 цієї праці вченого розпочинається важливим, як на мене запитанням (цитуємо мовою видання 1920 р.): «Історик, який студіює уважно часи найбільше в нашій історії героїчні, як по своїм потугам, так по своїм замислам і індивідуальній вартости людей, котрі ті замислили в життя переводили – часи повстання України під проводом Богдана Хмельницького – мусить поставити собі питання: хто були і звідки брались помічники Великого Гетьмана і в якій спосіб зумів він, досі один єдиний, запрягти всю велику, перед тим розєднану, здеморалізовану, розбиту націю українську до спільної праці національної, до будови власної держави?» [48, с. 11].
У 2020 р. С. Калуцьким була захищена кандидатська дисертація на тему «Постать гетьмана Богдана Хмельницького та формування національної аристократії в 40–50-х рр. XVII ст. у науковій творчості В’ячеслава Липинського» в якій здобувач прийшов до висновку, що В. Липинський «спростував стереотипи польської, російської та української народницької історіографії із їхніми поглядами на Б. Хмельницького як на «бунтаря», «месника», «козацького батька». У монографії «Україна на переломі» обстоював думку про винятково позитивну роль останнього в історії України. Доводив, що гетьман став творцем нової держави. В. Липинський вперше поставив і спробував розкрити проблему спадкової передачі влади Б. Хмельницьким. Стверджував, що монархічна форма правління забезпечила б Гетьманщині сталий розвиток державності, становлення політичної еліти («аристократії»), економічний добробут і соціальну стабільність» [20, с. 196].
2.2. Бачення постаті Б. Хмельницького у візіях істориків радянської доби
Розпочнемо цей підрозділ магістерської роботи із аналізу державотворчих устремлінь Богдана Хмельницького у студіях відомої української вченої, історикині, лауреата Шевченківської премії Олени Михайлівни Апанович (1919–2000). Вченій у радянський період вдалось показати державницьку роль постаті Богдана Хмельницького. Історикиня так характеризує роль Богдана Хмельницького: «Історія підняла на своїх хвилях українського гетьмана насамперед тому, що він утілив прогресивні вимоги свого часу в історичній обстановці тогочасної України… Українське життя XVI–XVII ст. виховало його саме таким, яким він став, – вождем повсталого українського народу в боротьбі за визволення від іноземного панування» [1, с. 39].
«Богдан Хмельницький ще до Визвольної війни 1648–1657 років розумівся на політичній ситуації європейського континенту, збагнув місце і роль України в змінах цієї ситуації. Він пройшов добру школу міжнародних відносин у Запорізькому Війську, оскільки Запорізьке козацтво здавна намагалось провадити свою, незалежну від уряду Речі Посполитої зовнішню політику. Вже у 1637 р. Хмельницький був генеральним писарем і не тільки керував військовою канцелярією, а й здійснював листування з іншими державами, вів переговори з іноземними послами» [1, с. 42-43].
О. Апанович і визначила і головну державотворчу помилку Богдана Хмельницького, яку вона висловила таким чином: «Богдан Хмельницький зробив велику помилку, уклавши договір із царем. Згодом він усвідомим це й захотів визволитися від Москви, відмовитися від договору, але не встиг. Однак, мабуть, і в найстрашнішому сні не міг би він передбачити, в яку безодню нещастя, біди, страждань, наруги, рабського поневолення, етноциду був кинутий на довгі століття український народ через цей договір..» [1, с. 67-68].
Автор великої кількості наукових досліджень про українську козацьку державність та Богдана Хмельницького (див.: Додаток 3), історик Іван Петрович Крип’якевич (1886–1967) так у своїй фундаментальній праці «Богдан Хмельницький» охарактеризував державотворчу роль гетьмана: «Особисті якості Богдана Хмельницького – хоробрість, рішучість, послідовність у діях, широкий світогляд, любов до України і ненависть до її ворогів – допомогли йому в служінні величним суспільним цілям. Усе свідоме життя, талант державного діяча, видатні здібності полководця і дипломата Богдан Хмельницький присвятив інтересам народу. Будучи людиною своєї епохи, вихідцем з панівного класу, Богдан Хмельницький зумів піднятися до усвідомлення загальнонародних, загальнодержавних інтересів…..[26, с. 11]. Вигнання польських загарбників з України поклало початок процесові формування української державності. Гетьман України Богдан Хмельницький проявив себе видатним державним діячем» [26, с. 12].
І. Крип’якевич у своїй праці «Богдан Хмельницький» частину четверту назвав «Богдан Хмельницький державний діяч», вже цим констатуючи гетьмана як державотворця України. Також історик акцентував увагу тут на тому, що «Очолюючи процес складання української державності, Хмельницький протиділяв надмірному зростанню станових привілеїв окремих соціальних груп, старався підпорядкувати їх єдиному державному апарату. Так, він не давав Запорізькій Січі зайняти окреме, вище становище війську. Січ мала старі традиції керівництва Запорізьким військом і на початку Визвольної війни відіграла важливу організаційну роль. Але коли згодом центр управління перейшов до Чигирина, не могла вже зберегти колишнього керівного становища – вона ставала конкурентом влади старшини. На Запоріжжі збиралося головним чином незаможне козацтво, яке звідти виступало проти старшини. Щоб знищити цю опозицію, Хмельницький зайняв Січ реєстровим військом, маючи там довіреного кошового отамана, який постійно присилав до Чигирина інформації про становище на Запоріжжі. Січ стала одним з прикордонних військових пунктів. Владі гетьмана підлягали також шляхта, міщанство і духовенство» [26, с. 251-252]
До речі, праця І. Крип’якевича «Богдан Хмельницький», яка вперше побачила світ у 1954 р. була піддана пропагандистським радянським штампам і цензуруванню, якби цього не хотів історик.
До речі, пишучи цю роботи, ми виявили і ще одну, авторства І. Крип’якевича роботу, невеличку ідеологічно-пропагандистську брошуру, яка побачила світ у Львові у 1953 р. Її назва «Богдан Хмельницький – поборник возз’єднання України з Росією». Пропаганда радянського зразка зашкварювала все. З точки зору це просто якась нереалістична історична дурниця. Фальсифікація історії. Але це було в інформаційному історичному полі, напередодні так званого відзначення на всесоюзному та всеукраїнському рівні у 1954 році так званого «300-річчя возз’єднання України з Росією». Наведемо деякі рядки з цієї брошури: «Український народ прагнув до возз’єднання України з Росією на протязі всієї своєї історії, але особливо ці прагнення посилились з першої половини ХVII століття, коли соціальний та національний гніт українських трудящих мас з боку польських та українських магнатів і шляхти досяг крайньої межі. Панівна верхівка, яка складалася з магнатів, великої шляхти, міських багатіїв та вищого духівництва, жорстоко «пригноблювала закріпачене селянство, дрібних міщан і маси рядових козаків намагаючись підкорити їх своїй владі та зробити їх покірливою жертвою своєї експлуатації. Закріпачене селянство в цей час жило в найгірших економічних умовах: селяни виконували панщину до 6 днів на тиждень, були зобов’язані давати панові данини натурою з рільництва та від усіх інших господарських: прибутків, сплачували великі грошові податки, не мали права користуватися лісами і пасовиськами, за найменшу провину пани карали своїх «підданих» побоями, тормою і навіть смертю. В таких умовах жила і міська біднота, яку шляхта пригноблювала, забираючи в неї всі прибутки від ремесла торгівлі. Від панського пригноблення не було вільне павіть козацтво, організоване в запорозькому війську: польські магнати ставилися до козаків, як до своїх «хлопів», кріпаків, і примушували їх сплачувати всілякі данини, чинші та виконувати різні роботи» [25, с. 5].
Із історично-пропагандистської брошури І. Крип’якевича наведемо ще одну історичну міфотворчість і нісенітницю про вплив батька Богдана Хмельницького на його геополітичні стратегічні міжнародного гатунку погляди та державотворення. «Хмельницький був оточений людьми, які з великою симпатією ставилися до дружби з російським пародом. Розуміти значения Росії вчив Богдана вже його батько Михайло Хмельницький. Про це розказував Богдан Хмельниький в розмові Бутурліним. При іншій нагоді Хмельницький згадував, що батьком перед смертю наказував йому «у всьому цареві служити і добра бажати». З висловлювань Хмельницького видно, що він здавна уважно слідкував за важливими змінами в громадсько-політичному житті Росії і за розвитком могутності централізованої Російської держави. Деякі відомості про Росію він міг одержувати від свого брата Григорія, який виїхав з України за російський кордон, до Бєлгорода, і там служив у російському війську. Хмельницький підтримував також стосунки з освіченим київським міщанством і духівництвом, яке цікавилося історичними зв’язками російського й українського народів. Хмельницький з глибоким переконанням висловлювався про історичну спільність України з Росією. «Ми ласки царської величності шукаємо і бажаємо, тому, що від Володимирового святого хрещення одна наша благочестива християнська віра з Московською державою і ми мали єдину владу, а роз’єднали нас неправдами своїми і насиллям лукаві ляхи». Із цих історичних фактів Хмельницький робив практичні політичні висновки – про необхідність нового возз’єднання України з Росією. Цю справу він вважав найважливішою для майбутнього України і здійсненню її присвятив всю свою діяльність» [25, с. 8].
І вже повністю в радянському ідеологічному стилі, де не сприймався М. Грушевський, як об’єктивний творець національної концепції історії України, І. Крипякевич написав наступне, здоровому на сьогодні глузду не сприйнятне. Цитуємо: «Возз’єднання України з Росією було історичною подією, яка вивела український народ на новий історичний шлях. Піднімаючи гасло возз’єднання, Хмельницький був свідомий великих наслідків, до яких ця подія мала привести. Грубою фальсифікацією дійсності було твердження запеклого ворога українського народу, буржкуазно-націоналістичного історика Грушевського та його «школи», нібито Хмельницькому був потрібний тільки військовий союз з Росією. Звичайно, Хмельницький вважав необхідною для України російську військову допомогу, але возз’єднання України з Росією він оцінював з далеко ширших перспектив. Хмельницький розумів історичне значення давньої єдності України з Росією, яка своє коріння мала ще в Київській Русі; він глибоко усвідомлював прагнення українського народу знову відновити цю політичну і культурну єдність, визволитися з-під гніту шляхетської Польщі і возз’єднати Україну з Російською державою. Велика історична заслуга Хмельницького саме в тому і полягає, шо він зрозумів прагнення народу до возз'єднання України з Росією і домігся його здійснення. «Вирішенню двох основних завдань присвятив Богдан Хмельницький своє життя, – писала «Правда» в 1943 році, – визволенню України з чужоземного ярма і возз’єднанню України з Росією»» [25, с. 21].
Отака радянська реальна на 1954 рік ідеологічна історична пропаганда про «вічну дружбу» двох народів українського і російського панувала у суспільстві і була на контролі відділу пропаганди ЦК КПУ. Висновок тут один: вихваляння Росії і демонізація, очернення Польщі.
Не вдалося втекти від радянської проросійської ідеологічної риторики в оцінку об’єктивної державотворчої місії Богдана Хмельницького і історику українського козацтва, фахівцю з економічної історії України Володимиру Олексійовичу Голобуцькому (1903–1993). В своїй праці «Богдан Хмельницький – великий син українського народу», яка побачила світ у 1953 році в Державному видавництві політичної літератури УРСР історик так у радянському стримано-ідеологічному стилі оцінив державотворчу місію Богдана Хмельницького: «Богдан Хмельницький був саме тим діячем, що не тільки зрозумів історичні завдання, що стояли перед українським народом в середині ХVII століття, але й очолив його в боротьбі за справедливу справу» [10, с. 5]. «Полум’яний патріот, Богдан Хмельницький вирішує віддати всього себе справі боротьби за визволення українського народу від польсько-шляхетського ярма і починає готувати повстання» [10, с. 16].
«Богдан Хмельнииькиі був видатним державним діячем, дипломатом і полководием своєї епохи. Творчо використавши досягнення слов’янських народів, насамперед російського і українського, у військовій справі, Богдан Хмельницький вніс не мало нового у воєнне мистецтво і підняв його на вищий ступінь. Видатний стратег, він умів майстерно роз’єднувати сили ворога, щоб потім бити його частинами. Богдан Хмельннцький ніколи не розпорошував своїх сил і завжди правильно обирав напрям головного удару. Розуміючи значення артилерії, він досконало застосовував у своїх операціях її бойову міць. Богдан Хмельнипький був великим майстром в організації партизанської війни і дезорганізації ворожого тилу. Блискучі успіхи козацького війська Богдана Хмельницького були у величезній мірі обумовлені його видатними організаторськими талантами. З розрізнених повстанських загонів він зумів створити велике і боєздатне народне військо, що завдавалом розтрощувальних ударів досвідченим і сильним ворогам. Богдан Хмельницький успішно підпорядковував економіку країни потребам тяжкої війни яку вів. Створений ним адміністративний апарат виявивсяздатним відповідати завданням воєнного часу. Вимогливий до себе, він підтримував усюди і дисципиіну однаково обов’язкову для всіх.
Мистецтво полководця і організатора Богдан Хмельницький поєднував з прекрасними здібностями дипломата. Ставлячи свої дипломатичиі здібності на службу справі визволення українського народу і возз’єднання його з Росією, він поряд з внутріполітичними, вміло використовував і зовнішньополітичні суперечності, які роздирали його ворогів. Сильна особа Богдана Хмельницького викликала повагу до нього навіть з боку ворогів. Богдан Хмельницький відзначався простотою і чемністю в поводженні, скромністю в особистому побуті. Мужній і безстрашиий, завжди готовий віддати життя справі визволення свого народу, Богдан Хмельницький особистим прикладом запалював і вів за собою народні маси. Під його керівництвом виросла ціла плеяда героїв визвольної війни, талановитих воєнних діячів і дипломатів (Максим Кривоніс, Данило Нечай, Іван Богун, Мартин Небаба, Морозенко, Джалалій та ряд інших).
Українські буржуазні націоналісти, лакеї імперіалістичних держав, всіляко старались очорнити благородний образ Богдана Хмельницького. Найлютіші вороги свого народу, вони ненавидять Богдана Хмельницького за його полум’яний патріотизм і беззавітне служіння справі возз’єднання з Росією.
Дворянська і буржуазна історіографія, виходячи з своєї порочної, антинаукової методології, не могла піднятися до правильного осмислення значення визвольної війни 1648–1654 років і ролі Богдана Хмельницького. Однак окремі її представники не могли обійти величної фігури Богдана Хмельницького як історичного діяча і змушені були визнати його великі заслуги перед українським народом.
Возз’єднання України з Росією прагнули всі прогресивні представники українського народу і до Богдана Хмельницького. Однак здійснення цього стало можливим тільки на основі загальнонародного руху. Заслуга Богдана Хмельницького в тому і полягає, що він, ставши на чолі цього руху, зрозумівши прагнення народних мас, зумів здійснити віковічну мрію українського народу про об’єднання з великим російським народом» [10, с. 46-47].
У вищезазначеному радянському ідеологічному міфотворчому пропагандистському стилі була написана у 1953 році і книга історика, доктора історичних наук, професора Федора Павловича Шевченка (1914–1995) «Історичне значення віковічної дружби українського та російського народів», яка побачила світ також у Державному видавництві політичної літератури УРСР. Ф. Шевченка так характеризує, в радянському пропагандистському стилі, державництво Богдана Хмельницького. Суть державництва зводилась до «возз’єднання України з Росією». «Навіки збережуться в пам’яті українського народу імена діячів, які сприяли розвиткові й зміцненню дружби між цими двома народами. Серед таких діячів одне з найпочесніших місць належить великому синові українського народу Богданові Хмельницькому. Очоливши під час визвольної війни 1648–1654 років український народ, Богдан Хмельницький зробив рішучий крок до здійснення вікового прагнення українського народу – об’єднатися російським пародом. Переяславська рада що відбулася 8 січня 1654 року, стала переломним моментом в історії українського народу. Відповідно до волі всього українського народу Переяславська Рада навіки затвердила непорушний союз двох братніх народів – великого українського народу з великим російським народом. Возз’єднання України з Росією було підготовлене всім розвитком їх економічних і культурних зв’язків. З цього часу історична доля українського народу нерозривно зв’язується з долею великого російського народу. Возз’єднання України з Росією мало величезне значення для українського народу. У російському народі український народ знайшов сильного друга, вірного захисника від навали зовнішніх ворогів» [89, с. 18].
«Богдан Хмельннцький добре знав одвічне прагнення українського народу возз’єднати Українуз Росією. Він добре усвідомлював, що народ вбачає в цьому єдину можливість звільнитись від польсько-шляхетського гніту і захистити себе від від турецько-татарської агресії. Будучи до кінця відданим інтересам свого народу, Богдан Хмельницький вирішив очолити визвольну боротьбу українського народу проти іга панської Польщі і боротьбу за возз’єднання України з Росією, віддати на вирішення цих життєвих історичних завдань усі свої сили, весь свій досвід військового і політичного діяча. Очоливши повстання, Богдан Хмельницький виявив велику енергію і сміливість у виконанні поставлених завдань, досвід і уміння керувати бойовими операціями» [7, с. 20], – так, у радянському пропагандиствьому ключі характеризує державницьку місію Богдана Хмельницького українсько-радянський історик Іван Давидович Бойко (1899–1971) у своїй праці «Переяславська рада та її історичне значення», виданій Державним видавництвом політичної літератури УРСР у 1953 році.
Радянська натура історика не дала йому залишити в спокої і М. Грушевського, та й інших в цілому охарактеризованих, так званих «буржуазних істориків». Цитуємо: «Дворянські і буржуазні історики – російські, польські, українські – всіляко намагалися перекрутити зміст визвольної війни українського народу 1648–1654 років. Вони навмисно фальсифікували видатиий історичний акт возз’єднання України з Росією. Тенденційно тлумачачи і перекручуючи спільне історичне минуле обох братніх народів, дворянські і буржуазні історики намагалися виправдати антинародну діяльність експлуататорських класів, приховати від народу все прогресивне, що сприяло його боротьбі за своє соціальне і національне визволення, паплюжили все, що сприяло зміцненню історичної дружби російськогоі українського народів. Найбільшої фальсифікації зазнали питання народно-визвольної війни і возз’єднання України з Росією у так званих «працях» запеклих ворогів українського народу буржуазних націоналістів, зокрема у «працях» буржуазного націоналіста М. Грушевського та його «школи». Грушевський і його послідовники намагались висвітлити визвольну війну українського народу як боротьбу української «безкласової» і «демократичної» нації проти усього польського народу. Основною причиною визвольної боротьби вони вважали релігійне та національне гноблення. Буржуазні націоналісти при цьому замовчували класові суперечності і класову боротьбу всередині українського суспільства, зрадництво національних інтересів українською магнатсько-шляхетською верхівкою» [7, с. 55].
Проаналізувавши наявну у нашому розпорядженні радянську історичну та ідеологічно-політичну літературу, ми прийшли до висновку, що всі вищеперелічені нами радянські історики у коментуванні державотворення Богдана Хмельницького керувались одним (а вибору в них і не було іншого, оскільки радянська тоталітарна машина просто репресивно знищила б їх) – схваленими Центральним Комітетом Комуністичної партії Радянського Союзу «Тезами про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654–1954 рр.)». Процитуємо лише один абзац із них: «На чолі українського народу, який піднявся на визвольну війну, стояв видатний державний діяч і полководець Богдан Хмельницький. Історичною заслугою Богдана Хмельницького є те, що він, виражаючи споконвічні сподівання і прагнення українського народу до тісного союзу з російським народом і очолюючи процес складання української державності, правильно розумів її завдання і перспективи, бачив неможливість врятування українського народу без його об’єднання з великим російським народом, наполегливо добивався возз’єднання України з Росією» [76, с. 28-29].
Українська науковиця, доктор історичних наук, одна з провідних представниць державницької школи в українській діаспорній історіографії Наталія Дмитрівна Полонська-Василенко (1884–1973) у другому томі своєї історії України, який побачив світ у 1976 р. у Мюнхені у розділі «Хмельниччина» виписала підрозділ з назвою «Українська держава Богдана Хмельницького» де вже у самій назві констатувала, що Хмельницикий мав державу, зазначила: «Богдан Хмельницький спромігся перетворити «повстання рабів», як називали українську революцію поляки, на міцну державу, з якою шукали союзу та зав’язків великі держави, а з маленького козацького міста Чигирина зробити осередок Східної Європи, де зустрічалися дипломати різних держав. Не Москва, а Чигирин став центром політичного життя Європи. Богдана Хмельницького порівнювали з Кромвелем, але була між ними велика різниця: Кромвел мав стару державу з налагодженою адміністрацією, армією, Хмельницький – розбурхану повстанням масу людей з протилежними інтересами та бажаннями» [65, с. 32].
«Значення діяльности Богдана Хмельницького величезне, і для порівняння з нею тяжко знайти в історії паралелі. Не можна упускати з ока, що тривала ця діяльність, лише дев’ять років: 3 1648-го по 1657-ий. Протягом того часу безперервно йшли війни, в яких він виявив свої виїмкові таланти стратега та організатора. Він командував не підготовленою до таких воєн армією, яка складалася з різноманітних елементів: реєстрових козаків, вишколених польськими командирами на европейський кшталт; запорожців з їх особливою тактикою; повстанців, слабо озброєних, невишколених до бою, бо не було часу; татарських орд з їх власною командою. Не зважаючи на це, Хмельницький, завдяки глибоко опрацьованим плянам воєнних операцій та військовій дисципліні, яку вніс він в аморфну озброєну масу, завдавав поразку за поразкою зразковій польській армії, підсиленій німецькими вояками, прославленими на всю Европу, з досвідом 30-літньої війни.
Військова діяльність Хмельницького тісно пов’язана з дипломатичною. В цій ділянці діяльности гетьмана найтяжче знайти пояснення, і єдиний ключ до зрозуміння його політики лежить у зрозумінні історичних подій та головної мети життя Хмельницького: здобути Україні незалежність. Перші кроки Хмельничького, від Жовтих Вод до Замостя, усвідомив він не як революцію, як війну з Польщею за незалежність України, а лише як бунт, як повстання «черні» проти панів, проти шляхти, яка не слухала короля. Супроти короля Владислава ІV Хмельницький, як і інші проводирі повстання, залишався льояльним, він хотів тільки вибороти мінімальну автономію. Цим пояснюсться небажання використати перемоги, участь послів на соймах, вимога обрати на короля яна-Казіміра» [65, с. 33].
«Але коли Богдан Хмельницький зрозумів велич справи, яку почав, тоді він повів, з почуттям національної свідомости та гідности, тверду, безкомпромісну політику: за всяку ціну здобути і забезпечити незалежність Українській Державі, в якій він був з Божої ласки володарем. З того часу, з 1649 року і аж до смерти, йшов Хмельницький до цієї мети. Він виявив надзвичайну енергію та гнучкість, укладаючи союзи, коаліції, які могли б забезпечити незалежність Українській Державі» [65, с. 33-34].
У 1957 р. український історик, ми б ще назвали, діаспорний історик, архівіст та політичний діяч Оглоблин Олександр Петрович (1899–1992) у 1957 р. в Нью-Йорку видав роботу «Думки про Хмельниччину» в якій у своїй манері оцінив державотворчу роль Богдана Хмельницького в історії українського народу.
«Найбільше місце Богдана Хмельницького в історії України не як полководця, хоч би й великого, не як дипломата, хоч би й блискучого, а як державного діяча, фундатора й будівничого Української Козацької Держави», – пише дослідник доби Хмельниччини О. Оглоблин.
Яку б ділянку громадсько-державного життя не взяти – Богдан Хмельницький скрізь виступає, як державний діяч великого формату». О. Оглоблин підкреслює, що в організації верховної влади виявився державний геній Хмельницького Це було тяжке завдання. Традиція староруської княжої державности, ідея Великого Князівства Руського і революційне походження нової Української держави, військовий характер її устрою та адміністрації, реальна влада гетьмана і персональний авторитет Богдана Хмельницького – все це відбилося на формуванні влади. Хмельницький зумів знайти геніяльну сиснтезу всього цього, – пише О. Огоблин [65, с. 35; 63, с. 60-62].
Авторитет Хмельницького був величезний: «володів усім один, що розкаже, то всім військом роблять», – казав Тетеря. Полковник Савич оповідав: «Рядить тетьман, що їм гетьман велить робити, те вони й роблять». [65, с. 35; 63, с. 69].
О. Оглоблин досить поважно, як витікає із аналізу його праці, ставився до державтворчої ролі Богдана Хмельницького. Науковець навіть розділ у книзі «Думки про Хмельниччину» назвав «Хмельниччина і українська державна ідея». Він, зокрема, констатував таке: «В організаці верховної влади нової Української держави Гетьман Богдан Хмельницький зважав також на тогочасну практику деяких европейських країн. На жаль, це питання ще майже не досліджено в українській історіографії. Звичайно, Хмельницький добре знав організацію державної влади в дунайських киязівствах. Мав він відомості про форму державного устрою в італійських князівствахі містах-республіках, Hе могла не імпонувати йому, певною мірою, влада московського царя, його переяславського союзника. Чимало промовляла до нього й організація державної влади в Голляндії і, особливо, в Англії Олівера Кромвеля. Зокрема, Лорд-Протектор і революційним походженням своєї влади, і її майже релігійним пуританізмом, і безмежною силою адміністративної екзекутиви мусів імпонувати Гетьманові Богданові, хоч, поза всяким сумнівом, антимонархічний характер диктатури Кромвеля ідейно-політично був зовсім протилежний монархічній ідеології Хмельницького.
Богдан Хмельницький зумів знайти геніяльну синтезу поміж старою традицією княжої України й новою ідеєю козацької державности. Збудована ним Українська держава відродила великодержавний дух Київської імперії Рюриковичів втілений в нових формах Гетьманської держави зроблених з доброго й міцного козацького матеріялу на модерний европейський зразок. Тим самим нав’язано тяглість української державної традиції, стару українську державницьку ідею перекинуто майбутнім поколінням нації. Історіографічну схему київських академіків заступила жива реальна дійсність украінського державного будівництва. І попри всі несприятливі обставини зовнішнього і внутрішнього розвитку України, навіть в найтяжчі часи державного занепаду, ідея української державности жила і присвічувала сучасникам і нащадкам, своїм і чужим.
І в їхній вдячній пам’яті ім’я Великого Будівничого Козацько-Гетьманськоі Держави залишилося назавжди символом вічности української державности й неминучости ії остаточної перемоги» [62, с. 86-87].
І завершуючи огляд бачення державницької ідеї в діяннях періоду Богдана Хмельницького, зроблених О. Оглобленим, важко не погодитись із наступним висновком вченого: «Світло творчих ідей Хмельниччини світить нам і досі й невгасимо світитиме наступним українським поколінням. Бо Хмельниччина на руїні чужоземного панування розпалила іскру старої української державницької традиції новим могутнім духом українського національно-державного відродження, «Стару Україну зв’язала з Україною Новітньою. Саме в цьому її невмируще, вічне значення» [62, с. 80].
2.3. Образ Б. Хмельницького як творця Української Козацької Держави у науковому доробку істориків доби відродженої незалежності України
3 кінця 80-х рр. XX ст. в українській історіографі почався новий період у дослідженні війни під проводом Богдана Хмельницького. Були відкинуті радянські канони та догмати, і увагу знову було звернено на Богдана як творця держави [6, с. 251].
Як зазначає сучасний український історіограф, доктор істориних наук, професор В. Гоцуляк у своїй статті «Постать Богдана Хмельницького в новітній українській історіографії», надрукованій у 2018 р. «повернення й переосмислення та підвищений інтерес до діянь Б. Хмельницького розпочалося ще з 80-х рр. – першій половини 90-х рр. минулого століття. Наступні десятиліття – і по 2017 рік включно, принесли більш глибоке осягнення постаті Хмельницького, його ролі у формуванні нації та в тодішній розбудові державності. Це сталося завдяки зусиллями багатьох українських істориків, письменників, журналістів, політичних діячів, представників різних партій. Одразу, концептуально, був визначений рух досліджень, нагадуючи, започатковану ще в ХІХ – на початку ХХ століть боротьбу народницького та державницького напрямів в українській історіографії. Канони історичних праць репрезентантів народницького напряму 1830–60-х рр., вимагали підвищеної уваги до національних традицій, виявлення героїчних постатей минулого (з одночасною їх деміфологізацією), масштабних явищ і процесів, переломних, критичних та драматичних епох української історії ( одна з них – Хмельниччина)» [13, с. 115]
Розглянемо як державотворчу місію Богдана Хмельницького подають у своїх роботах історики доби відродженої незалежності України.
Першою незаполітизованою книгою про історію України в перші роки відродженої у 1991 році незалежності України стала праця професора Йоркського університету з Торонто (Канада), українця за походженням Ореста Субтельного «Україна. Історія». Вчений так охарактеризував державницьку роль Богдана Хмельницького: «Рідко коли окремі особи так вирішально визначали хід епохальних подій, як це зробив стосовно Великого Українського повстання 1648 р. Богдан Хмельницький. 3 огляду на його величезний особистий вплив на події, що змінили перебіг української та всієї східноєвропейської історії, вчені вважають Хмельницького найвизначнішим військовим політичним діячем України» [75, с. 117].
Сучасні українські історики Ігор Коляда і Володимир Милько у виданій у 2013 р. книзі «Богдан Хмельницький» зробили висновок, що «саме Богдан сформував державну ідею, що передбачала створення незалежної соборної Української держави в етнічних межах проживання українського народу» [23, с. 3]. «Історія піднесла на своїх хвилях українського гетьмана тому, що він втілив історичні сподівання свого народу на власне державне життя. Богдан Хмельницький належав до тих типових постатей доби, що дала світу в різних країнах видатних діячів політики, науки, культури, наділених найрізноманітншими талантами» [23, с. 117].
Також вони реалістично оцінили і негативні сторони Хмельницького і виступили проти його канонізації у суспільному світосприйнятті. Історики написали, що на сьогодні «немає потреби канонізувати гетьмана. У разі необхідності він розправлявся із своїми політичними противниками, придушував повстання селянської і козацької голоти, роздавав універсалами землі феодалам. Поряд із видатними полководцями і дипломатами біля гетьмана знаходилися нікчемні люди, які ще за його життя вели подвійну політику, нехтували національними інтересами українського народу. Одначе на всіх етапах життя діяльності Б. Хмельницького переважала послідовна лінія на визволення рідної землі від іноземного панування» [23, с. 116].
«Богдан Хмельницький був першим і, на жаль, останнім в історії України ХІІІ–ХХ століть політиком, який зумів не лише очолити боротьбу за національну незалежність, а й за допомогою гнучкої зовнішньої та внутрішньої політики об’єднати для досягнення цієї мети зусилля різних класів, станів і груп українського суспільства. Ідея «державність через єдність» є чи не найголовнішою і сьогодні....». «Великий гетьман завжди вважав, що сила незалежної держави – насамперед, в її економічній незалежності…». «Славетний син українського народу був полководцем європейського масштабу. Він створив одну з найбільших армій у тодішній Європі, зумів належним чином озброїти її, значно підніс ефективність української кінноти та артилерії…..». «Видатні дипломатичні здібності гетьмана можуть бути достойним прикладом для наших дипломатів і творців зовнішньої політики…. У надзвичайно складних міжнародних умовах, маневруючи між різнобічними інтересами супротивників, Хмельницький зумів зберегти основне – українську державу». «Викликають повагу висока освіченість гетьмана, його глибокі знання життя, культури і освіти рідного народу. Тому не випадково саме йому належить честь сформування основоположних принципів української національної ідеї, яка утверджується в ментальності українців і стає гаслом їхніх визвольних змагань у другій половині XVII – XX століттях» [83, с. 44-45]. «Водночас ми добре розуміємо, що Богдан Хмельницький – це історична особа, котра не піддається однозначній оцінці. Безперечно, він був однією з найвидатніших постатей в українській історії. Разом з тим нині, з висоти третього тисячоліття, можна бачити непослідовність і навіть половинчастість дій гетьмана, часом, можливо, нелогічність його вчинків, відсутність окремих цілісних орієнтирів тощо. Але все це треба узгоджувати з контекстом тогочасної епохи – неоднозначної й суперечливої, де перепліталися старі й нові порядки, де все ще панував середньовічний світогляд і тільки народжувалися суспільні форми майбутнього. Та генеральної лінії свого життя, глибокий сенс якої полягав у визволенні рідної землі від іноземного гноблення і створенні незалежної соборної Української держави, Богдан Хмельницький дотримувався до останнього свого подиху» [83, с. 45], – таким глибоким аналізом проаналізовано державотворчу роль Богдана Хмельницького у виданні «Черкаський край – земля Богдана і Тараса: культурологічний збірник» за редакцією Богдана Губського, Володимира Литвина, Валерія Смолія» [83].
У 2005 р. відомі сучасні українські вчені Микола Горєлов, Олександр Моця, Олег Рафальський видали наукове видання «Цивілізаційна історія України», в якому таким чином охарактеризували механізм державотворення доби Богдана Хмельницького. Цитуємо: «На механізмі державотворення слід зупинитись більш детально. При цьому пам’ятаймо, що ні Б. Хмельницький, ні старшина спочатку ще не планували створення незалежної держави в етнічних межах України, а відтак і не висували відповідної політично програми. Вони, найімовірніше, намагалися добитися того, щоб король польський став також «королем руським», а Україна (щонайменше в складі Київського, Брацлавського, Чернігівського, Подільського і Волинського воєводств) отримала статус чи то автономії, чи то суб’єкта федерації за зразком Литви. А в кінці 1648 – першій половині 1649 рр. почалося вироблення великим гетьманом основних принципів української державної ідеї, що стала потім визначальною у визвольних змаганнях народу протягом наступних століть аж до сьогодення і передбачала створення незалежної держави в етнічних межах України. Тоді ж відроджується й ідея українського монархізму, яка пізніше не була реалізована» [11, с. 235].
Глибинніше сприйняття в сучасному осмисленні державницької місії Богдана Хмельницького як творця Української держави і як простої людини, якій доля дала шанс стати національним державотворцем у свій час дає бачення очільника Науково-ідеологічного центру імені Дмитра Донцова Олега Багана: «Чи не мав таких же імперських планів Б. Хмельницький у 1650-х роках, той Б. Хмельницький, який ще перед кількома роками був, по-суті, ніким, жалюгідним вигнанцем зі свого рідного дому, а тепер він посилав козацькі полки для узалежнення Молдавії і Білорусі, укладав геополітичні союзи з Трансильванією, Брендесбургом і Швецією, щоб розтрощити Польщу, а далі і Московщину єдиновірну? Іншими словами, немає приречено миролюбних і агресивно-войовничих народів. Їхня поведінка залежить від систематичного суспільного і морального виховання їхніх еліт: Литва зупинилася у зростанні, бо багаті південні простори своєю спокусливістю «розтопили» її залізне лицарство і більш войовнича польська шляхта зайняла його місце у цих просторах; Іспанія «закостеніла» у ХVII ст., бо неймовірні багатства Америки розбестили її лицарство і аристократію, а вперта Франції і прудка Англія виявилися гідними суперниками у змаганні за домінування над Європи: Україна швидко впала, бо своєї повноцінної еліти витворити не встигла, перебуваючи у постійному протистоянні з добре відлагодженими державними системами Речі Посполитої, Московії і Османської імперії» [5, с. 45].
Чимало літератури в роки відродженої у 1991 році незалежності України, які стосувались періоду гетьманування Богдана Хмельницького були присвячені аналізу переяславської угоди 1654 року, адже цей акт в історії українського безпекового державотворення мав (чи не мав) далекоглядне ідеологічно-політичне значення для подальшої долі України, та елементом маніпуляцій, міфотворчості, та політичної ідеологізації. Фахові дослідники прекрасно розуміють, що та, придумана міфологема «возз’єднання України з Росією» швидко розпадається, бо не було розз’єднання, аби було возз’єднання.
Побіжно зауважимо, що Ю. Миик, В. Смолій та В. Стеџанков дотримуються думки, шо українсько московський договір проіснував тільки ло початку вересня 1658 року, а О. Апанович та М. Брайчевський стверджують, що повністю перекреслило Переяславський акт Андрусіївське перемир’я 1667 року [80, с. 48]. Таку інформацію черпаємо у книзі історика Валерія Цибульського «Переяславська угода 1654 року у зарубіжній історіографії», яка побачила світ у 1993 р.
Сам В. Цибульський вважажає, що українсько-московский договір мав рівоправний характср був взаємовигідний. По-перше, Козацька держава, з точки зору легітимності, виходила із складу Речі Посполитої і отримувала визнання з боку інших держав як самостійна держава. По-друге, Україна отримувала військову допомогу в боротьбі проти Польщі, що повинно було сприяти не тільки збереженню вже створеної держави, але й звільненню всіх етнічно українських земель, включаючи Західну Україну. По-третє, цей договір мав закріпити права та вольності українського народу і не допустити в майбутньому їх порушення і обмеження з боку Московської держави.
«Не можемо погодитися із звинуваченнями Б. Хмельницького в тому, що, уклавши союз з Московською державою, він позбавив Україну незалежності, і якби не ця його помилка, то Україна б процвітала. Автори подібних теоретичних концепцій ігнорують і реальні сили козацької держави після 6-річної виснажливої війни, і факт існування менш могутніх, ніж Росія, противників незалежності України – Речі Посполитої та Османської імперії з її васалом Кримським ханством. Заслуговує на увагу міркування В. Смолія і В. Степанкова, що українсько-московський договір не розв’язував жодного із завдань Визвольної війни, а створював лише передумови для реалізації окремих з них. Українська держава мала, на нашу думку, великі потенційні можливості для подальшого розвитку, але ці можливості не були реалізовані» [80, с. 48-49].
У 2018 р. вінницьким істориком Ю. Степанчуком була захищена докторська дисертація на тему «Постать Богдана Хмельницького в новітній українській, російській та польській історіографії» в якій вчений, зокрема, зазначив, що «…на високу затребуваність Б. Хмельницького в науковому дискурсі незалежної України та в політиці пам’яті зі зрозумілих причин впливала не тільки потужна історіографічна та ідеологічна спадщина, а і його непересічна роль як керівника найпотужнішого українського повстання ранньомодерних часів і будівничого ранньомодерної Української держави – Гетьманщини. Цю роль неможливо було затерти, і вона проглядалася навіть в ортодоксальних російських чи польських великодержавницьких концепціях» [73, с. 35].
Погодимось із висновком про державницьку місію Богдана Хмельницького, зроблений Ю. Степанчуком: «Безальтернативними є міркування, що наслідки Української національно-визвольної війни та державотворення Богдана Хмельницького радикально змінили геополітичну рівновагу в Центрально-Східній Європі, стали потужним чинником східноєвропейської кризи та формування нового розкладу сил у регіoні [74, с. 14].
Історик В. Ізюмов із м.Донецьк, ще у 2001 р. видав посібник «Українська національна революція XVII століття» в якому чітко зазначив, що на 1649 рік у Богдана Хмельницького вже чітко «сформувалися чіткі принципи української державної ідеї, що передбачала створення незалежної соборної держави, як спадкоємиці Київської Русі» [19, с. 23].
«Для кожного щирого українця і патріота своєї землі постать гетьмана України Богдана Хмельницького на сьогодні є уособленням державності і справжньої нефальшивої любові до рідного народу. Незавершеним для історичної пам’яті нашої нації залишається на сьогодні встановлення реального місця поховання батька-засновника України як такої, що існує і донині, гетьмана України Богдана Хмельницького та його старшого сина Тимоша» [28, с. 9], – такими словами і висновками починається книга «Богдан Хмельницький і навпротистояння церков Суботова» черкаського історика В. Лазуренка.
До речі, проаналізовані нами статті і книги В. Лазуренка, присвячені Б.Хмельницькому, наскрізно пронизані в багатьох абзацах словом «державотворець».
У 2025 р. в Інституті історії України НАН України побачила світ книга В. Литвина «Українська історія на терезах політики, культури та науки. Дисусії. Проблеми. Міфи» в якій вчений висловив цікаве міркування про використання державницького образу Богдана Хмельницького під час німецько-радянської війни. Цікаве бачення автора: «Загалом використання знакових постатей української історії, особливо Богдана Хмельницького під час радянсько-німецької війни набуло масового масштабу. Приміром, варто згадати заснування радянського ордена Богдана Хмельницького у жовтні 1943 р. Під час війни військове командування вручило понал 9 тисяч орденів Богдана Хмельницького. Створення цього ордена продемонструвало, що радянський режим не цурався використовувати й обертати козацьку міфологію для вирішення власних мобілізаційних завдань й ідеологічних потреб. Звісно, модифікувалася й палітра образу, точніше образів Богдана Хмельницького в офіційному дискурсі. Відтак визволитель України від панської Польщі дедалі більше перетворювався на об’єднувача України з Росією. Недаремно орден Богдана Хмельницького партійні функціонери заснували восени 1943 р. Саме тоді частини Червоної армії входили в українські міста, а газета «Радянська Україна» систематично друкувала статті про історичну роль тих міст» [50, с. 66].
Багато для осмислення в сучасному незаполітизованому полі історичному зробив для оцінки державотворчої ролі в історії України постаті Богдана Хмельницького директор Науково-дослідного інституту козацтва, доктор історичних наук, професор Тарас Чухліб. Зупинимось в цій роботі на такому аспекті, як словотворча революція за часів гетьмана Богдана Хмельницького. Про це детально написана стаття Т. Чухліба, яка надрукована у журналі «Пам’ятки України. Національна спадщина» у 2020 р. Наведемо наступне із статті: «Боротьба за старожитню назву «Україна»: 1648–1654 роки». «Відтоді як Військо Запорозьке на чолі з Богданом Хмельницьким у 1648 році розпочало Козацьку революцію, багато понять у тогочасній українській мові почали набувати нового значення, а також почали творитися нові лінгвістичні конструкції. Уже в одному з перших офіційних політичних документів повсталого козацтва під назвою «Пункти вимог Війська Запорозького до Величності Його Королівської Милості і Речі Посполитої» від 24 лютого 1649 р. було написано: «…А тому що винуватцем другої, ще більшої війни є Князь Його Милість Вишневецький, який почав наступ, незважаючи на встановлений мир і не чекаючи комісії, то коли б він мав бути коронним гетьманом, ми ні в якому разі не хочемо з ним жити, і на Україну його не пустимо, і війну з ним розпочнемо». Як бачимо, уряд Війська Запорозького (у даному випадку представники користувалися промовистим займенником «ми») не хотів «впускати на Україну» – тобто на територію, яку воно вже опанувало раніше, протягом 1648 року, – великого коронного гетьмана Речі Посполитої з його військовими підрозділами. Очевидно, що саме від цього часу козацька старшина на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким розуміла під «Україною» історичний край (як зазначалося вище, назву «Україна» активно запроваджували в офіційних колах як Корони Польської, так і і Війська Запорозького вже з кінця XVI ст.), де започаткувало «місцеву» політичну владу Військо Запорозьке» [88, с. 6-7].
«…назва «Україна» у добу Богдана Хмельницького почала виступати синонімічним відповідником «Русі» та «Війська Запорозького/Козаків», трохи згодом – «Малої Русі/Малої Росії». Як бачимо, «Україна» також була «руською», що, вочевидь, засвідчувало проживання на її території «руського народу» («православного народу», «християнського народу»), а також те, що тут колись давно правили «Княжата Руські», тобто існувала держава Русь на чолі зі своїми великими князями. З огляду на це фундатор відроджуваної держави гетьман Хмельницький і заявляв, що Військо Запорозьке «визволило Україну», за яку потім довелося довго боротися із сильнішими сусідніми країнами» [88, с. 19].
У 2008 р. Богдан Хмельницький посів почесне 5 місце в телевізійному проєкті «Великі українці». Як стверджує з приводу цього львівський історик Тарас Барабаш «це свідчить про живий інтерес та всеукраїнське визнання величі Хмельницького» [6, с. 4].
Не випадково, один із батьків відродженої у 1991 році нашої державності Л. Лук’яненко у своїй книзі «Де ти, доле України?» відносно ролі Б. Хмельницького в українському державотворенні зазначив: «У Грюнвальдській битві 1410 року об’єднаних сил проти наступу Тевтонського ордену брали участь українські і татарські війська. Розгром Тевтонського ордену припинив просування германців у слов’янські країни. Україна не має державного обличчя і діє як етнічна спільнота. З кінця XV сторіччя захисником цієї спільноти виступає козацтво. Його сила зростає в XVI – XVII сторіччях і з другої половини XVII сторіччя під проводом Богдана Хмельницького досягає відновлення національної державності…» [51, с. 38].
У 2025 р. з під авторського пера кандидата історичних наук, доктора політичних наук, професора Миколи Томенка у видавництві Служби Безпеки України в Києві побачила світ книга «Абетка громадянина України». У розділі «Знамениті українці», відведено і почесне місце Богдану Хмельницькому, якого вчений назвав у заголовку «творцем козацької національної держави» [78, с. 162]. «Збройна боротьба за автономний статус і рівність прав українців у Речі Посполитій переросла в Національно-визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького. За змістом цю війну доречно означати як Національну революцію, яка розвивала національну свідомість народу, формувала українську державність та була складовою європейського революційного руху початку нового часу. Після перемог 1648 року в битві під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями й облоги Львова з-під влади Речі Посполитої визволили значну територію тодішньої України. Тріумфальний в’їзд Хмельницького в Київ наприкінці 1648 року та проголошення Ієрусалимським патріархом Паїсієм Величковським його «володарем і князем Русі» засвідчили появу нової національної Козацької держави» [78, с. 164], – так М. Томенко характеризує державотворчу місію і діяння Богдана Хмельницького.
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ
Нами проаналізовано в роботі вплив постаті Б. Хмельницького на процес державотворення середини XVII ст. в наукових доробках XIX – початку XX ст. В результаті цього ми прийшли до наступних висновків і констатацій.
Богдан (Зиновій-Богдан) Михайлович Хмельницький (бл. 06.01.1596 (27.12.1595) – 06.08 (27.07) 1657) – це визначний політик, полководець і дипломат, провідник національно-визвольних змагань 1648–1657 років, творець Української козацької держави і перший її гетьман.
«Таких людей Провидіння Боже тільки породжує в людстві для особливих його намірів і призначень. Він Отчизну свою і народ так любив, що спокоєм своїм, здоров’ям життям завше йому жертвував без найменшого нарікання. Словом сказати, був найліпший у народі верховний начальник, а у війську безприкладний вождь», – писав автор «Історії Русів» про Богдана Хмельницького.
Оцінку діяльності Богдана, його внеску в історію, його значення почали давати вже його сучасники. Що ж кажуть історики про державотворчу роль Б.Хмельницького?
Микола Костомаров, наприклад, охарактеризував Богдана Хмельницького, як людину, яка не дивлячись на важливі прорахунки і помилки належить до самих великих рушіїв руської історії.
Володимир Антонович суперечливо оцінював діяльність гетьмана та показував Богдана послідовним виразником загальнонародних інтересів, а з іншого – виставляв у політичних справах нездарою, який не спромігся чітко спланувати державне будівництво й стояв на захисті лише козацьких інтересів.
Одним із тих, хто створив з Богдана Хмельницького «державницький» ідеал національного героя був В. Липинський.
Історик Дмитро Яворницький вичлений головну і чітку місію на історичній арені України середини XVII ст. зроблену Богданом Хмельницьким – це боротьба «протягом восьми років за свободу і самостійність своєї батьківщини…».
«Найвидатнішою людиною в той час, коли Україна вибилася була на волю, був Гетьман український Богдан Хмельницький». Так Микола Аркас охарактеризував гетьмана.
Український історик, творець української наукової історіографії, автор схеми українського історичного процесу від найдавніших часів до 1925 Михайло Грушевський констатував, що «великий рух народний, піднятий Хмельницьким, дав новий лад усій Східній Україні – Гетьманщині»; «Хмельницькому справді удалося, завдяки своїм талантам і щастю, дуже сильно підняти гетьманську власть против давнішого»; «Якби Хмельницький не вмер так рано, і ще більше – якби по його смерті Україна могла б пожити спокійно яких кільканадцять літ, сі зерна не проросли б».
М. Грушевський зазначив, що»ідея автономної української держави, замкненої української території тільки починала формуватися в головах українських лідерів, але фактично вже кілька років Хмельницький очолював державу, що обіймала східноукраїнські землі й жила цілком самостійним життям.
Богдан-Зиновій Хмельницький, який провів велику межу поміж добами історії України, поклав початок Української Козацької Держави був найбільшим державним мужем, що його будь-коли мала Україна. Так охарактеризував вагомий внесок у характеристику періоду Української національної революції середини XVII століття В’ячеслав Липинський.
До речі, саме В. Липинський «спростував стереотипи польської, російської та української народницької історіографії із їхніми поглядами на Б. Хмельницького як на «бунтаря», «месника», «козацького батька». У монографії «Україна на переломі» обстоював думку про винятково позитивну роль останнього в історії України, доводив, що гетьман став творцем нової держави.
Історикиня Олена Апанович констатувала на тому, що «історія підняла на своїх хвилях українського гетьмана насамперед тому, що він утілив прогресивні вимоги свого часу в історичній обстановці тогочасної України… Українське життя XVI–XVII ст. виховало його саме таким, яким він став, – вождем повсталого українського народу в боротьбі за визволення від іноземного панування». О. Апанович визначила і головну державотворчу помилкугетьмана, яку вона висловила таким чином: «Богдан Хмельницький зробив велику помилку, уклавши договір із царем. Згодом він усвідомив це й захотів визволитися від Москви, відмовитися від договору, але не встиг.
Історик Іван Крип’якевич справедливо зазначив, що усе свідоме життя, талант державного діяча, видатні здібності полководця і дипломата Богдан Хмельницький (див.: Додаток 4) присвятив інтересам народу.
Нами встановлено, що у 1953 році ідеологічна історична пропаганда як в СРСР, так і в Українській РСР, тиражувала створений напередодні 300-річчя відзначення Переяславської ради 1654 року так званий міф про «вічну дружбу» двох народів українського і російського. Це пропагандистський міф був на контролі відділу пропаганди ЦК КПУ. Висновок тут один: вихваляння Росії і демонізація, очернення Польщі.
Не вдалося втекти від радянської проросійської ідеологічної риторики в оцінці об’єктивної державотворчої місії Богдана Хмельницького в той час багатьом історикам. Так, наприклад, Володимир Голобуцький у своїй праці «Богдан Хмельницький – великий син українського народу», яка побачила світ у 1953 році писав «ідеологічно правильно» наступне: «Богдан Хмельницький був видатним державним діячем, дипломатом і полководием своєї епохи. Творчо використавши досягнення слов’янських народів, насамперед російського і українського, у військовій справі, Богдан Хмельницький вніс не мало нового у воєнне мистецтво і підняв його на вищий ступінь…..Найлютіші вороги свого народу, вони ненавидять Богдана Хмельницького за його полум’яний патріотизм і беззавітне служіння справі возз’єднання з Росією…».
У вищезазначеному радянському ідеологічному міфотворчому пропагандистському стилі була написана у 1953 році і книга історика Федора Шевченка «Історичне значення віковічної дружби українського та російського народів». Суть державництва зводилась до так званого «возз’єднання України з Росією».
«Богдан Хмельннцький добре знав одвічне прагнення українського народу возз’єднати Українуз Росією. Він добре усвідомлював, що народ вбачає в цьому єдину можливість звільнитись від польсько-шляхетського гніту і захистити себе від від турецько-татарської агресії….», – так, у радянському пропагандиствьому ключі характеризує державницьку місію Богдана Хмельницького радянський історик Іван Бойко у своїй праці «Переяславська рада та її історичне значення».
Проаналізувавши наявну у нашому розпорядженні радянську історичну та ідеологічно-політичну літературу, ми прийшли до висновку, що всі вищеперелічені нами радянські історики у коментуванні державотворення Богдана Хмельницького керувались одним (а вибору в них і не було іншого, оскільки радянська тоталітарна машина просто репресивно знищила б їх) – схваленими Центральним Комітетом Комуністичної партії Радянського Союзу «Тезами про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654–1954 рр.)» в яких було зазначено головне, що «історичною заслугою Богдана Хмельницького є те, що він, виражаючи споконвічні сподівання і прагнення українського народу до тісного союзу з російським народом…».
Українська діаспорна науковиця Наталія Полонська-Василенко у виданій в Мюнхені своїй історії України зазначила про те, що саме Богдан Хмельницький спромігся перетворити «повстання рабів», як називали українську революцію поляки, на міцну державу, з якою шукали союзу та зав’язків великі держави…..».
Ще у 1957 р. український діаспорний історик Олександр Оглоблин в Нью-Йорку видав роботу «Думки про Хмельниччину» зазначив, що «найбільше місце Богдана Хмельницького в історії України не як полководця, хоч би й великого, не як дипломата, хоч би й блискучого, а як державного діяча, фундатора й будівничого Української Козацької Держави».
3 кінця 80-х рр. XX ст. в українській історіографі почався новий період у дослідженні війни під проводом Богдана Хмельницького. Були відкинуті радянські канони та догмати, і увагу знову було звернено на Богдана Хмельницького як творця української держави.
«Рідко коли окремі особи так вирішально визначали хід епохальних подій, як це зробив стосовно Великого Українського повстання 1648 р. Богдан Хмельницький …. вчені вважають Хмельницького найвизначнішим військовим політичним діячем України». Так на початку 90-х років XX ст. охарактеризував державницьку роль Богдана Хмельницького Орест Субтельний.
«Саме Богдан сформував державну ідею, що передбачала створення незалежної соборної Української держави в етнічних межах проживання українського народу….», так характеризують сучасні українські історики Ігор Коляда і Володимир Милько державницьку місію Богдана Хмельницького.
Чимало літератури в роки відродженої у 1991 році незалежності України, які стосувались періоду гетьманування Богдана Хмельницького були присвячені аналізу Переяславської угоди 1654 року, адже цей акт в історії українського безпекового державотворення мав (чи не мав) далекоглядне ідеологічно-політичне значення для подальшої долі України, та елементом маніпуляцій, міфотворчості, та політичної ідеологізації. Фахові дослідники прекрасно розуміють, що та, придумана міфологема «возз’єднання України з Росією» швидко розпадається, бо не було «розз’єднання» аби було «возз’єднання».
Українські історики В. Смолій і В. Степанков сьогодні наголошують на тому, що не можна не погодитися із звинуваченнями Б. Хмельницького в тому, що, уклавши союз з Московською державою, він позбавив Україну незалежності, і якби не ця його помилка, то Україна б процвітала. Автори подібних теоретичних концепцій ігнорують і реальні сили козацької держави після 6-річної виснажливої війни, і факт існування менш могутніх, ніж Росія, противників незалежності України – Речі Посполитої та Османської імперії з її васалом Кримським ханством.
Нами встановлено, неа основі аналізу праць Т.Чухліба, що «назва «Україна» у добу Богдана Хмельницького почала виступати синонімічним відповідником «Русі» та «Війська Запорозького/Козаків», трохи згодом – «Малої Русі/Малої Росії».
У 2008 р. Богдан Хмельницький посів почесне 5 місце в телевізійному проєкті «Великі українці». Як стверджує з приводу цього львівський історик Тарас Барабаш «це свідчить про живий інтерес та всеукраїнське визнання величі Хмельницького».
РОЗДІЛ 3. Образ Б.Хмельницького як державотворця в доробках краєзнавців Черкащини
3.1. Висвітлення державницької ролі Б. Хмельницького в краєзнавчій літературі радянського періоду
«Черкащина дуже багата історичними подіями. Тут народився і жив видатний державний діяч і полководець Богдан Хмельницький» [85, с. 9], – такими словами розпочнемо даний підрозділ нашої роботи, авторами яких є упорядники фотоальбома «Черкащина. Області радянської України» і тексту до його краєзнавці І. Голубничий і В. Грибенко. Навіть і в радянських час, не побоятись вжити словосполучення «державний діяч» багато чого вартує.
Ми прекрасно розуміємо, що педалювати у радянські часи у суспільні маси думки про те, що Україна мала колись свою потужну державу, і успішну державу у середині XVII століття, з думкою якої рахувалось багато країн світу, було з ідеологічної точки зору небезпечним. Але все ж, краєзнавці, як і історики, які в душі розуміли ці державницькі моменти, примудрялися словами і словосполученнями все ж просувати для усвідомлення державотворчу місію Богдана Хмельницького і всіх його державницьких діянь.
У 1960 р. побачила світ книга «Черкащина. Короткий путівник», в якій краєзнавці Черкащини радянського періоду Я. Данилов, М. Комарницький, Ф. Непийвода, О.Червінський у 1960 році зазначили наступне: «У період визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького проти шляхетської Польщі Черкаси відігравали важливу роль. Реєстрове козацтво, звільнившись від шляхетського служаки Івана Барабаша, перейшло на бік Хмельницького і значно полегшило перемогу його військ під Жовтими Водами і Корсунем. Сам Хмельницький високо оцінював допомогу реєстрових козаків-черкащан. 8 червня 1648 року Богдан Хмельницький написав у Черкасах листа російському царю Олексію Михайловичу з проханням включити Україну до складу Російської держави. Після Переяславської Ради 1654 року і возз’єднання України з Росією Черкаси, як і більшість правобережних земель, залишалися у складі Польської держави майже до кінця ХVIII ст.» [84, с. 12-13]. Краєзнавці не вжили ні слова «держава», ні слово «державотворець», але вжили у викладі що була «Україна» яку хотіли включити до Російської держави. Ось тут проглядається суто цензурований текст довідника.
Ці ж краєзнавці, у 1966 році видали нове видання під назвою «Черкащина. Путівник» в якому вони розширили дещо текст. Читаємо тут наступне. «На початку XVII століття Черкаси були вже головним містом… 8 червня 1648 року, коли в ході визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі були вже здобуті крупні перемоги під Жовтими водами і Корсунем, Богдан Хмельницький в Черкасах написав листа російському царю Олексію Михайловичу. Цей лист був першим зверненням Богдана Хмельницького до царя з проханням включити Україну до складу Російської держави» [86, с. 20].
«Чигирин відіграв велику роль у боротьбі проти татаро-турецьких загарбників і особливо в роки визвольної війни українського народу проти польської шляхти в 1648–1654 роках. У воєнному відношенні місце розташування Чигирина було надзвичайно вигідним. 3 півдня його захищала висока Богданова гора. Вона мисом врізується в долину Тясмина, що охоплює її півколом. Зі сходу, півночі і заходу схили гори надзвичайно стрімкі. Вузький відріг, що заглиблюється в степ, неважко було перерізати ровом, щоб зробити замкове повір’я неприступним. На горі були міцні укріплення: рублені стіни, дерев’яна й три муровані вежі. Одну з них було відкопано в жовтні 1953 року археологічною експедицією. Під горою на не великому плато розмішались подвір’я і будинок Богдана Хмельницького, в долині – місто з прямими вулицями і розкішними садами… Укріплення Чигирина будувались в основному при Богдані Хмельницькому. Після перемоги українського війська над польською шляхтою, за Зборовським договором 1649 року, до складу автономної козацької території ввійшли землі Київщини, Браславщини і Чигиринщини. Місто Чигирин було оголошено столицею гетьманства. Тут була зосереджена вся державна адміністрація. Гетьман приймав тут іноземних послів, скликав старшинську раду. В січні 1653 року рада вирішила добиватися возз’єднання України з Росією. З Чигирина Богдан Хмельницький посилав листи і посольства в Москву. Тут приймав гетьман російське посольство» [86, с. 156-157].
Ось тут краєзнавцям вдалось вжити словосполучення «державна адмінстрація» і такі слова як «столиця», «посольство», які прямо вказують на державотворчість у середині XVII століття.
У 1972 році побачила світ історико-краєзнавча книга «Історія міст і сіл. Черкаська область», в якій зроблено історичний опис всіх міст і сіл Черкаської області станом на 1972 рік. Спробуємо у великому масиві історичного фактажу цієї книги проаналізувати, яку ж історичну місію виписували краєзнавці, автори статей, аналізуючи період Хмельниччини, тобто періоду гетьманування Богдана Хмельницького.
Краєзнавці Ф. Непийвода, М. Пономаренко у нарисі про місто Чигирин в «Історії міст і сіл. Черкаська область», написали наступне: «Велике значення мав Чигирин у політичному житті України. Звідси у січні 1649 року Богдан Хмельницький відрядив до Москви свого першого посланця полковника Силуяна Мужиловського з проханням прийняти Україну під владу Росії. У Чигирині гетьман вітав російське посольство, очолене Г. Унковським. У роки визвольної війни Б. Хмельниький приймав пут посольства з Туреччини, Швеції, Польщі, Італії, Австрії, Англії та інших країн. Тут у січні 1653 року відбулася старшинська рада, яка ухвалила продовжувати війну з Польщею і добиватися возз’єднання України з Росією» [59, с. 657].
Тут автори не згадали ні посаду Богдана Хмельницького, ні його тлумачення, як державника. А ось далі, в одному з речень все ж згадали українську державність. «В Чигирині розроблялися і впроваджувалися в життя універсали, зв’язані з становленням української державності, організацією управління тощо. «Дано з Чигирина», – такий підпис можна було побачити на численних гетьманських листах та універсалах, що розходилися по всій Україні» [59, с. 657].
Як бачимо краєзнавці Ф. Непийвода і М. Пономаренко не побоялися вжити словосполучення «становленням української державності», а це вже прямо визначає роль Богдана Хмельницького як творця Української держави.
«Гетьманом України» назвав Богдана Хмельницького в «Історії міст і сіл. Черкаська область» краєзнавець з Канева І. Сорокопуд. У нарисі про місто Канів він написав: «Населення Канева брало активну участь і у визвольній війні українського народу 1648–1654 рр. Канівський полк, що мав у своєму складі близько 3000 козаків, керованих полковниками Юрієм Голубом і Семеном Савичем (Савицьким), хоробро бився з ворогами під прапорами гетьмана України Богдана Хмельницького» [71, с. 325].
У 1976 р. краєзнавець із Сміли В. Скоробогатов видав книгу «Сміла. Історико-краєзнавчий нарис» в якій навів наступне. «У статейному списку російських послів А. Матвеєва та I. Фоміна є такий запис, датований 26-27 червня 1653 року: «Із міста Сміли, де живе гетьмана Богдана Хмельницького син Тимофій…, зустріли Артемона та Івана сотник і міський отаман, а з ними чоловік 300 козаків з прапорами та гетьманськими посланцями і проводжали до двору... Червня у 27 день із міста Сміли поїхали. Із того міста сотник та з ним 60 чоловік козаків проводжали Артемона та Івана шість верст» [68, с. 4].
3.2. Постать Б. Хмельницького у історико-краєзнавчих працях періоду відродженої незалежності України
«У кінці 1640-х рр. Черкащина стає центром розгортання національно-визвольної боротьби українського народу, яка в сучасній історіографії дістала назву Української національної революції і більшістю науковців хронологічно окреслюється рамками 1648–1676 рр. Цей період останнім часом почали називати «Козацька революція середини XVII ст. і війна за суверенітет козацької держави другої половини XVII століття»», – таким є вступ до розділу «Черкащина в епіцентрі Козацької революції середини XVII століття» посібника «Моя Черкащина» авторства патріарха краєзнавства Черкащини В. Мельниченка [52, с. 78]. Саме із Черкащино багато пов’язано у плані державотворчих ідей і державницьких устремлінь Богдана Хмельницького. В. Мельниченко констатує, що «у перших битвах під Жовтими Водами і Корсунем Богдан Хмельницький повністю знищив наявні в Україні польські збройні сили і закликав населення до всенародного повстання. Через Тугай-бея передав Миколі Потоцькому програму вимог, що передбачала створення до Білої Церкви та Умані удільної, з визначеними кордонами, держави. Так було вперше сформульовано ідею створення національної держави. Після перемоги під Корсунем Богдан Хмельницький прибув до Білої Церк ви, а звідти – до Черкас. Саме на Черкащині гетьман розгорнув активну дипломатичну діяльність, формував гетьманську адміністрацію й органи управління. Насамперед була проведена реорганізація шести старих козацьких полків – Чигиринського, Черкаського, Канівського, Корсунського, Білоцерківського, Переяславського. У 20-х числах червня Хмельницький прибув до Чигирина, який став віднині фактично столицею України і резиденцією гетьмана. Вибір Чигирина був не випадковим – місто знаходилось у добре укріпленому самою природою місці, у центрі старовинних козацьких земель, неподалік від Дніпра – головної річки України, якою було легко дістатися до Запорозької Січі. Чигирин стояв відносно близько до тодішніх кордонів Кримського ханства, яке у той час було союзником повстанців» [52, с. 81].
Черкащина, опинившись завдяки Богдану Хмельницькому на початку Козацької революції в епіцентрі її подій, і надалі відігравала важливу роль у розгортанні національно-визвольного руху і творення Української козацької держави, – констатує черкаський краєзнавець В. Мельниченко [52, с. 82].
«У часи виникнення та функціонування Української козацької держави довелося вирішувати цілий комплекс питань пов’язаних із зовнішньополітичним забезпеченням життєдіяльності молодої держави. У цілому гетьманській дмпломатії вдалося в процесі протиборства різних політичних сил знаходити оптимальні рішення укладати союзи із одними або добиватися нейтралітету інших. Це привело до визнання України як су’бєкта міжнародних правових відносин у Східній і Південно-Східній Європі. Маневруючи між політикою держав-сусідів, вдалось укласти серію вигідних договорів, забезпечити міжнародну підтримку діяльності держави. До того ж Б. Хмельницький у проведенні міжнародної політики повинен був рахуватися з внутрішньополітичною ситуацією, кризовими явищами в економіці, знищенням продуктивних сил, спустошенням території України і навіть деморалізацією окремої частини населення. Необхідно врахувати й те, що під владою козацької держави була лише частина (близько половини) етнічної території України. Визнаними центрами проведення цієї політики, крім, безумовно, Чигирина, були Черкаси, Корсунь, Переяслав» [81, с. 25], – так охарактеризував державницький період Богдана Хмельницького черкаський краєзнавець А. Чабан у своєму виступі «Середнє Подніпров’я в часи Визвольної війни середини XVII ст.» 26 травня 1998 р. на конференції, присвяченій 350-річчю битви під Корсунем.
Щодо міста Черкаси, державотворця Богдана Хмельницького і українське державотворення, то інформацію про це за період XVII ст. знаходимо у книзі «Черкаси: історія і сучасність» (виданій у 2023 р.) авторами якої є краєзнавці Черкащини Василь Мельниченко, Сергій Ганницький, Тетяна Клименко, Дмитро Куштан, Оксана Мазур, Оксана Силка, Лариса Синявська, Анатолій Чабан, Оксана Яшан.
Черкаси, констатують краєзнавці, «…продовжувало відігравати важливу роль у розгортанні національно-визвольного руху і творення Української козацької держави. Черкаські козаки у складі Черкаського полку – одного з найбільш боєздатного у війську Богдана Хмельницького, брали участь у бойових діях і визначних битвах Козацької революції у різних регіонах України. Зокрема, Черкаський полк разом із козаками Корсунського та Переяславського полків склав основу 30–35-тисячного війська Богдана Хмельницького, яке 1–2 червня 1652 року завдало поразки польському війську під Батогом. Ця перемога дала можливість скасувати умови принизливого Білоцерківського договору і поліпшила умови для творення української державності. Вихідці з Черкас залучалися до встановлення нової влади на визволених територіях. Так, на прохання жителів подільського міста Меджибожа Богдан Хмельницький направив туди свою адміністрацію – «козака з Черкас» Якименка разом із п’ятьма іншими козаками, давши їм універсал, який стверджував їхні широкі права і повноваження.
Після смерті творця Української козацької держави (Гетьманщини) Богдана Хмельницького в наступні роки і настанням доби Руїни історія Черкас була тісно пов’язана з подіями загальної історії України [82, с. 63-64].
Краєзнавці Уманщини Ю. Монке, А. Петренко, Т. Кузнець, А. Карасевич, В. Кривошея, І. Кривошея видали книгу «Нарис історії Уманщини (з найдавніших часів до 60-х років ХХ століття)», в якій автори з приводу мети нашої магістерської роботи чітко констатували «На середину XVII ст. Україна була готова вибухнути всенародним повстанням, оскільки попередні селянсько-козацькі повстання показали настрої народних мас. І різке посилення економічного тиску, швидкі темпи закріпачення, наростання національно-релігійного гноблення, а також зіткнення інтересів козацької України й Ресі Посполитої привели у 1648 році до вибуху – Національно-визвольної війни. Вона розпочалася у першій половині лютого 1648 року із захоплення Запорозької Січі й обрання гетьманом Війська Запорозького Богдана Хмельницького й тривала аж до 1676 року. Основними підсумками цієї війни було створення соборної держави в етнічних межах України й утвердження у ній нового соціально-економічного ладу з дрібною (фермерського типу) козацькою власністю на землю. З огляду на останнє, війна, по-суті, являла собою національну революцію» [56, с. 33].
Поборником розбудови козацької держави, – так назвала державницьку місію Богдана Хмельницького краєзнавиця, багаторічна дослідниця Церкви Святого Пророка Іллі в Суботові Н. Кукса. «Саме з ним Україна почала свій буремний шлях до вільної демократичної України» [27, с. 370]. Також Н. Кукса констатує наступне: «Попри всі зусилля дослідників минулого і сьогодення, проблема встановлення точного місця поховання засновника Української козацької держави гетьмана Богдана Хмельницького в церкві Святого Пророка Іллі на даний час залишається відкритою» [27, с. 370].
В. Щербатюк і О. Березовський, краєзнавці із Лисянщини, наступним чином у своїй статті характеризують державництво періоду Богдана Хмельницького. «Виникнення козацтва та Запорозької Січі, національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького, яка стала кульмінацією Української революції 1648–1676 рр., призвели до ліквідації політичного режиму Речі Посполитої на значній території українських земель та створення козацької України» [92, с. 114].
Землі Лисянщини на середину ХVII ст. повністю підпорядкувалися державним органам влади, створеним Б. Хмельницьким. Проте вже у другій половині того ж століття населення краю змушене було зі зброєю в руках захищати державну незалежність і, будучи втягнутим у вир громадянської війни, протистояти агресії сусідніх держав» [92, с. 114].
Щодо державного будівництва, то краєзнавці В. Щербатюк і О. Березовський наводять наступне: «Після перемоги під Корсунем Б. Хмельницький в кінці червня 1648 р. прибув до Чигирина – гетьманської столиці. Саме тут протягом наступних років він формував уряд, козацько-селянську армію, розгортав дипломатичну діяльність, запроваджував власну фінансову систему, козацькі судові органи, козацьке самоврядування. Під час війни відроджується українська державність: створено центральні й місцеві органи влади, запроваджено новий адміністративно-територіальний поділ. Вищим законодавчим органом стала Генеральна рада, але фактично ним була рада козацької старшини. Виконавчу владу репрезентував гетьман, який видавав універсали, організовував фінансову та судову системи, керував зовнішньою політикою. При гетьмані працювала Генеральна канцелярія, що складалася з генеральної старшини: писаря, судді, хорунжого, обозного, військового скарбничого» [92, с. 109].
Краєзнавиця К. Шумейко досліджуючи історію села Папужинці, що на Тальнівщині Черкаської області, зробила власне міркування щодо подій 1654 року в історії України, які вплинули на історію нашої держави і сприяли великій міфотворчості в історіографії. Краєзнавиця пише: «8 січня 1654 року, гетьман Богдан Хмельницький скликав військову раду у Переяславі. Вона увійшла в історію як Переяславська. Точні результати Переяславської ради були згодом втрачені і переписані істориками, тому рішення, ухвалене радою, трактується по-різному. В радянському трактуванні історії цю подію подавали як «возз’єднання» з Росією та ставила їй пам’ятники [90, с. 35].
Українсько-московська угода 1654 року і прийняття присяги на вірність царю козацька Україна сприйняла неоднозначно. Уманський полковник Йосип Глух відмовився присягнути московському царю, про що писала навіть одна з гамбурзьких газет, і полк був серед опозиційного до Москви козацтва. Лише на початку 1664 року, після появи на Уманщині запорожців на чолі з Іваном Сірком, Уманський полк визнав владу російського царя. Польська шляхта не примирилися з втратою України й намагалася за будь-яких умов відновити своє панування, що знову призвело до тривалої й кровопролитної війни» [90, с. 36].
«Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького змела з українських земель польську шляхту і передала їх у користування українському народові» [21, с. 33], – так характеризує державницькі діяння під очолюванням Богдана Хмельницького у середині XVII століття краєзнавець П. Карпенко, який написав історію села Гельмязів, що на Золотоніщині. А ще краєзнавець констатує, що «під час визвольної боротьби війська Хмельницького займали Волинь, Поділля, Галичинуі Холмщину, де люди сприймали їх як визволителів, але вдержати ці землі Хмельницькому не вдалося. До складу нової української держави увійшли лише Чернігівщина, Полтавщина, Київщина та частина Поділля» [21, с. 33].
«У 1648 р. спалахнула Визвольна війна українського народу проти польських поневолювачів, яку очолив гетьман Богдан Хмельницький. Козаки з Деньгів влилися в українське військо й взяли участь у Збаразькій, Берестецькій і Батозькій битвах та в поході на Замостя, виявляючи при цьому неабияку мужність та здатність до самопожертви. Після Зборівської угоди 1649 р. і започаткування Української козацької держави було запроваджено новий державний устрій, за яким полки і сотні ставали не лише військовими, але й адміністративно-територіальними одиницями. Саме тоді було сформовано Кропивнянський полк у складі 14 сотень і 2053 козаків на чолі з полковником Філоном Джеджелієм та осаулою Нестором Морозенком» [95, с. 44]. Такі відомості про Богдана Хмельницького подають краєзнавці Г. Голиш, Ю. Воропай, Л. Лисиця «Село Деньги в українській історії від давнини до сьогодення: люди і події: історико-краєзнавчий нарис» [95].
Краєзнавець О. Прядко у своїй книзі «Малі Канівці: історико-краєзнавчий нарис (від найдавніших часів до початку XX ст.)» також проаналізував і дав свої коментарі періоду державництва часів Богдана Хмельницького. Він, зокрема, констатує, що «переможні битви 1648–1649 рр., унаслідок яких значна частина українських земель була звільнена від польської влади, сприяли утворенню Української козацької держави під назвою Військо Запорізьке. Історики дали цій державі умовну назву Гетьманщина. У результаті війн з Річчю Посполитою козацька Гетьманщина фактично стала незалежною, але не мала міжнародного юридичного визнання» [67, с. 63].
Краєзнавиця Л. Дідук, яка написала історію села Мокра Калигірка, що на Катеринопільщині при аналізі історії свого населеного пункту у середині XVII століття зафіксувала наступне: «Одним із найбільших катаклізмів української минувшини стало повстання 1648 р., аналогів якому за маштабами, силою й наслідками, важко відшукати на перших етапах нової історії Європи. А пояснюється такий грандіозний вибух народного гніву тим, що на щойно колонізованих теренах Київщини, Брацлавщини та Чернігівщини, які стали ареною повстання, чи не наймогутніші та найбагатші в Європі магнати зіткнулися з одним найнепокірніших народів, готовим і здатним рішуче боротися за свої інтереси. Великою мірою ця ситуація стала наслідком прикордонної ролі України, присутністю «Дикого поля». Не в змозі власними силами обороняти кордони Речі Посполитої, король дарував магнатам величезні території за умови, що вони самі захищатимуть їх. Із тієї ж причини він мовчки погоджувався, хоч і лише до певної міри, зі зросанням козацтва. Проте із швидким посиленням обох явищ польсий уряд утратив над ними контроль і нічого не робив, щоб розв’язати загорозливі протиріччя, що невпинно загострювалися» [18, с. 9-10].
Цікаву інформацію про дипломатичний хист у плані домовленостей Богдана Хмельницького і його дій на початковому етапі розгортання війни черпаємо у краєзнавця із Городища В. Чоса. «Городище перебувало в центрі подій Національно-визвольної війни українського народу 1648–1657 років під проводм Богдана Хмельницького. Тоді вже Городище було значним містечком. Після перемоги над польсько-шляхетським військом 16 травня 1648 року під Корсунем козаки з допомогою повсталого місцевого населення вигнали Конецпольського. 1649 року Городище стало сотенним містечком Черкаського полку» [87, с. 22].
До сторінок історії, що стосуються Городища, відноситься й те, що в 1648 році, коли Богдан Хмельницький був під Львовом, кримський хан розгніваний на Хмельницького, що той уклав угоду з Росією, пройшовся зі своєю ордою через Шполу, Городище за Звенигородку, і коли козацький ватажок повернувся, хан ударив по ньому під Озерною – та так, що мало не розгромив його вщент, проте Хмельницькому вдалося умовити хана в його наметі і в результаті тієї домовленості Хмельницький уже спокійно повернувся до Чигирина» [87, с. 34].
У книзі краєзнавця І. Волошенка «Нариси з історії поселень Монастирищенського району Черкаської області. Монастирище» ми чітко бачимо те, що створив Богдан Хмельницький будучи гетьманом. «В зв’язку з утворенням Української гетьманської держави у 1649 році Б. Хмельницький сформулював козацько-повстанські територіальні полки, які одночасно стали адмінстративними одиницями, а полковники – і командирами, і адміністраторами. Богун обрав центром свого полку (Кальницько-Вінницького» Кальник – значне укріплення того часу» [9, с. 8].
«Історично осмислюючи події, що відбулися на українських землях в середині XVII століття зважаючи на їх епохальний характер і значимість для долі українського народу, багато вчених-істориків, дослідників сьогодні єдині в усвідомленні того, що ці події – це не просто національно-визвольна війна, обмежена рамками Хмельниччини (1648-1654 рр.), це Національна революція, що тривала до 1676 року. Це революція. Яка підняла на боротьбу широкі народні маси, всю українську націю і ставила своєю метою: а) створення незалежної соборної держави в етнічних межах України; б) запровадження в ній нової моделі соціально-економічних відносин, в основі якої лежала б дрібна (фермерського типу) власність на землю», – так характеризує державотворчість Б. Хмельницького краєзнавиця М. Приліпко у своїй книзі «Чорнобаївщина. Велична історія рідного краю (від найдавніших часів до сьогодення)» [66, с. 79]. Також М. Приліпко констатує, що «у 1650–1652 рр. фактично завершується процес створювання держави. Внаслідок ріального устрою, на Гетьманщині утвердився поділ на полки і сотні» [66, с. 86].
«У нас склалися певні стереотипи, ніби коронною армією керували нездари. Насправді ж козацьким полководцям протистояли воїни-професіонали однієї з найкращих армій свого часу, що лише дає слави Хмельницькому та його соратникам» [60, с. 46], – так у своїй історико-краєзнавчій книзі «Глибочок над Гірським Тікичем: Історія українського села на тлі історії України» краєзнавець І. Нерубайський трактує велич періоду Богдана Хмельницького.
На сторінках видання «Містечко ратників та майстрів (з історії села Мошни)», матеріали якого упорядкував краєзнавець Микола Якименко ми дізнаємось цікаві факти про бортьбу за волю України і період Хмельниччини: «За гетьмана Богдана Хмельницького жителі Мошногір’я пізнали справжню волю, але більшості із них довелося брати участь у тяжкій збройній боротьбі з поляками за свої права, за право володіння багатствами свого краю. Багато з них загинуло на полі бою, багато повернулося інвалідами. Але всі хто міг носити зброю, за першим покликом був готовий виступити в новий похід проти ворогів українського народу. Більшість козаків жило вільно і заможно. Але після смерті Богдана Хмельницького ситуація різко змінилася в гіршу сторону для усього українського народу» [55, с. 40].
Краєзнавець з Умані А. Коваль у своєму виданні «Україна незалежна. Літопис міста Умані» не оминув подій середини XVII cт. на Уманщині та роль постаті Б. Хмельницького в українському державотворенні. «Уманське козацтво було складовою частиною армії Б. Хмельницького і брало участь у всіх значних військових операціях, які проводились у період Національно-визвольної війни (1648–1657 рр.). Бойові звитяги козаків, ватажків Уманського козацького полку вписали в історію краю незмірну героїку. Завжди і скрізь у всі часи історію творять мільйони людей, однак лише одиниці стають пам’ятю, символами країни і народу. Це ті, хто істотно вплинув на долю суспільства, визначив його організацію, забезпечив значний поступ держави. Такою політичною постаттю правомірно вважати гетьмана Богдана Хмельницького» [22, с. 12].
Краєзнавець із м. Жашків на Черкащині у 2008 р. видав книгу «Богдан Хмельницький. Дискусійні питання. Проблемні судження» [12] в якій намагався з власної точки зору, спираючись на документальну і джерельну базу, применшити роль Богдана Хмельницького як державотворця.
Наведемо лише одну цитату з книги С. Горошка: «Під час зустрічі з королем у серпні 1649 року Хмельницький знову згадує кривдника і просить Чаплинського, «який є початком всього лиха і через якого батьківщина стільки страждала, за благочестивим рішенням в.к.м. дав шию під меч». До зустрічі з патріархом Паїсієм Хмельницький навряд чи усвідомлював завдання, що поставила перед ним історія. Лише фіміам, яким обкурив його єрусалимський патріарх, пробудив у розумі і серці Богдана думки і чуття трохи вищого гатунку. Але й це навряд чи уможливлює висновок, що він був за створення незалежної української держави, організацію широкого соціального блоку, де б важливе місце посідало селянство – «права рука» гетьмана. Коли б Хмельницький дбав про незалежну Україну, то навіщо йому польський король, проти якого, на його думку «брикала» шляхта». У так званій «промові» Хмельницький називає мету: «Буду воювати за нашу православну віру». Де тут заклик до боротьби за незалежність України? Чи, може, горезвісний лист до рійського царя з пропозицією посісти польський престол засвідчує прагнення до незалежності» [12, с. 49].
Історіограф Ю. Степанчук так охарактеризував згадану нами книгу краєзнавця С. Горошка. «З іншого боку, повисли в повітрі спроби применшити історичну роль Б. Хмельницького шляхом педалювання на деяких його особистісних рисах та військових і політичних прорахунках, темних аспектах Національно-визвольної війни (жертви, руйнації, насилля, знелюднення деяких регіонів тощо). Наприклад, на науково-популярному фланзі залишилися без сподіваного резонансу ввібрані в монографічні шати зусилля С. Горошка, який прагнув методами, добре відомими з польської історіографії ХІХ – початку ХХ ст., будь-що подати Б. Хмельницького як недалеку людину, яким рухали лише мотиви помсти та алкогольні випари, і «лише фіміам, яким обкурив його єрусалимський патріарх, пробудив у розумі й серці Богдана думки і чуття трохи вищого ґатунку» [73, с. 58].
Дещо песимистичні настрої відносно того, що Богдан Хмельницький не вповні виконав свою місію звільнення тогочасної України від польської неволі подав у своїй книзі «Виднокрай. Історія Тальнівщини в людях, подіях та експонатах музею» краєзнавець з Тального, що на Черкащині В. Мицик. «Утверджувалося українське врядування, налагоджувалася державна справа. Усе ж не так просто було відібрати у визискувачів народну власність… Основне багатство – земля так і осталася у володінні польських магнатів. Десять років проливалася кров народу, а територією і багатством залишився володіти ворог. Чи не в цьому криється основна помилка Хмельницького? Тож Визвольна війна так і не принесла сподіваної волі» [54, с. 35].
«Свято незалежності, свято міста – це час, щоб згадати імена тих славних людей, які творили історію, створовали підгрунтя української державності. Богдан Хмельницький увійшов у вітчизняну історію ак реалістичний політик, фундатор і будівничий Українсько козацької держави середини ХVII cтоліття. Загальновизнаною є його роль у розбудові державних інституцій, військовій та дипломатичній справі, інших сферах суспільного життя. Постать Богдана Хмельницького тісно пов’язана зі Смілянщиною. Під час визвольної війни середни ХVII cтоліття під його проводом Тясмин (Сміла) став сотенним містечком чигиринською полку» [17, с. 168-169], – так краєзнавець із Сміли О. Давиденко характеризує постать Богдана Хмельницького.
Висновки до розділу
В даному розділі нами встановлено наступне. І це те, що не оминула висвітлення державницької ролі Богдана Хмельницького краєзнавча література радянського періоду.
«Черкащина дуже багата історичними подіями. Тут народився і жив видатний державний діяч і полководець Богдан Хмельницький», так краєзнавці радянського періоду І. Голубничий і В. Грибенко охарактеризували Богдана Хмельницького. Але, на наш погляд, навіть і в радянських час, не побоятись вжити словосполучення «державний діяч» багато чого вартує.
Ми прекрасно розуміємо, що педалювати у радянські часи у суспільні маси думки про те, що Україна мала колись свою потужну державу, і успішну державу у середині XVII століття, з думкою якої рахувалось багато країн світу, було з ідеологічної точки зору небезпечним. Але все ж, краєзнавці, як і історики, які в душі розуміли ці державницькі моменти, примудрялися словами і словосполученнями все ж просувати для усвідомлення державотворчу місію Богдана Хмельницького і всіх його державницьких діянь, проте не всі краєзнавці були в глибині душі національно свідомими.
Як от, краєзнавці Черкащини радянського періоду Я. Данилов, М. Комарницький, Ф. Непийвода, О. Червінський видали два довідники-путівники у 1960-ті роки , але ніде не написали, що він державник. Краєзнавці не вжили ні слова «держава», ні слово «державотворець», але вжили у викладі що була «Україна» яку хотіли включити до Російської держави. Ось тут і проглядається суто цензурований ідеологічно текст довідника. Хоча натяк на державництво був, адже згаданим краєзнавцям вдалось вжити словосполучення «державна адмінстрація» і такі слова як «столиця», «посольство», які прямо вказують на державотворчість у середині XVII століття.
У 1972 році побачила світ історико-краєзнавча книга «Історія міст і сіл. Черкаська область», в якій зроблено історичний опис всіх міст і сіл Черкаської області станом на 1972 рік. Увеликому масиві історичного фактажу цієї книги автори статей, аналізуючи період Хмельниччини, тобто періоду гетьманування Богдана Хмельницького, не насмілювались характеризувати що цей період, як період творення Української держави, хоча і завуальовано, в одній із статей, ми знайшли заховану справжність державницької ролі Богдана Хмельницького. І це зробили в «Історії міст і сіл. Черкаська область» краєзнавці Ф. Непийвода, М. Пономаренко у нарисі про місто Чигирин. Вони не згадали ні посаду Богдана Хмельницького, ні його тлумачення, як державника, але вони в одному з речень все ж згадали українську державність: «В Чигирині розроблялися і впроваджувалися в життя універсали, зв’язані з становленням української державності, організацією управління тощо...». Як бачимо, краєзнавці Ф. Непийвода і М. Пономаренко не побоялися вжити словосполучення «становленням української державності», але вже прямо визначає роль Богдана Хмельницького як творця Української держави.
«Гетьманом України» назвав Богдана Хмельницького в «Історії міст і сіл. Черкаська область» краєзнавець з Канева І. Сорокопуд.
Нами вствновлено, що постать Б. Хмельницького як державотворця у історико-краєзнавчих працях періоду відродженої незалежності України вже має нецензуроване радянською ідеологічної машиною тлумачення.
Патріарх сучасного краєзнавчого руху Черкащини В.Мельниченко у виданні «Моя Черкащина» вже прямо і без цензури зазначає, що саме із Черкащино багато пов’язано у плані державотворчих ідей і державницьких устремлінь Богдана Хмельницького. Черкащина, як констатує краєзнавець В. Мельниченко, – опинившись завдяки Богдану Хмельницькому на початку Козацької революції в епіцентрі її подій, і надалі відігравала важливу роль у розгортанні національно-визвольного руху і творення Української Козацької Держави.
Краєзнавець А. Чабан при характеристиці виникнення та функціонування Української козацької держави часів Богдана Хмельницького зазначає, що визнання саме завдяки гетьману Україну визнали в той час суб’єктом міжнародних правових відносин у Східній і Південно-Східній Європі.
Щодо міста Черкаси, державотворця Богдана Хмельницького і українське державотворення, то інформацію про це за період XVII ст. знаходимо у книзі «Черкаси: історія і сучасність»,авторами якої є краєзнавці Черкащини Василь Мельниченко, Сергій Ганницький, Тетяна Клименко, Дмитро Куштан, Оксана Мазур, Оксана Силка, Лариса Синявська, Анатолій Чабан, Оксана Яшан.
Краєзнавці Уманщини Ю. Монке, А. Петренко, Т. Кузнець, А. Карасевич, В. Кривошея, І. Кривошея видали книгу «Нарис історії Уманщини (з найдавніших часів до 60-х років ХХ століття)», в якій з приводу мети нашої магістерської роботи чітко констатували, що у 1648 році вибухнула Національно-визвольна війна, основними підсумками якої було створення соборної держави в етнічних межах України й утвердження у ній нового соціально-економічного ладу з дрібною (фермерського типу) козацькою власністю на землю.
Поборником розбудови козацької держави, – так назвала державницьку місію Богдана Хмельницького краєзнавиця, багаторічна дослідниця Церкви Святого Пророка Іллі в Суботові Н. Кукса.
В. Щербатюк і О. Березовський, краєзнавці із Лисянщини, характеризують державництво періоду Богдана Хмельницького створенням козацької України. Під час війни, – зазначають згадані краєзнавці, –відроджується українська державність: створено центральні й місцеві органи влади, запроваджено новий адміністративно-територіальний поділ. Вищим законодавчим органом стала Генеральна рала, але фактично ним була рада козацької старшини. Виконавчу владу репрезентував гетьман, який видавав універсали, організовував фінансову та судову системи, керував зовнішньою політикою. При гетьмані працювала Генеральна канцелярія, що складалася з генеральної старшини: писаря, судді, хорунжого, обозного, військового скарбничого.
«Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького змела з українських земель польську шляхту і передала їх у користування українському народові, – так характеризує державницькі діяння під очолюванням Богдана Хмельницького у середині XVII століття краєзнавець П. Карпенко, який написав історію села Гельмязів, що на Золотоніщині.
Богдан Хмельницький увійшов у вітчизняну історію як реалістичний політик, фундатор і будівничий Українсько козацької держави середини ХVII cтоліття, – так краєзнавець О. Давиденко характеризує постать гетьмана у державницькому вимірі.
В зв’язку з утворенням Української гетьманської держави у 1649 році Б.Хмельницький сформулював козацько-повстанські територіальні полки, які одночасно стали адмінстративними одиницями, а полковники – і командирами, і адміністраторами. Богун обрав центром свого полку (Кальницько-Вінницького» Кальник – значне укріплення того часу, – так характеризує краєзнавиць І. Волошенко постать Богдана Хмельницького.
Завжди і скрізь у всі часи історію творять мільйони людей, однак лише одиниці стають пам’ятю, символами країни і народу. Це ті, хто істотно вплинув на долю суспільства, визначив його організацію, забезпечив значний поступ держави. Такою політичною постаттю правомірно вважати гетьмана Богдана Хмельницького, так характеризує краєзнавець з Умані А. Коваль державницьку місію Богдана Хмельницького.
Серед багатьох нами проаналізованих робіт краєзнавців Черкащини, ми б виділили краєзнавця із м. Жашків С. Горошка, який видав книгу «Богдан Хмельницький. Дискусійні питання. Проблемні судження» в якій намагався з власної точки зору, спираючись на документальну і джерельну базу, применшити роль Богдана Хмельницького як державотворця. С. Горошко прагнув методами, добре відомими з польської історіографії ХІХ – початку ХХ ст., будьщо подати Б. Хмельницького як недалеку людину, яким рухали лише мотиви помсти та алкогольні випари, і «лише фіміам, яким обкурив його єрусалимський патріарх, пробудив у розумі й серці Богдана думки і чуття трохи вищого ґатунку».
Песимистичні настрої відносно того, що Богдан Хмельницький не вповні виконав свою місію звільнення тогочасної України від польської неволі подав у своїй книзі краєзнавець з Тального В. Мицик. «Утверджувалося українське врядування, налагоджувалася державна справа… Основне багатство – земля так і осталася у володінні польських магнатів. Десять років проливалася кров народу, а територією і багатством залишився володіти ворог. Чи не в цьому криється основна помилка Хмельницького?», – такі висновки робить краєзнавець В. Мицик.
ВИСНОВКИ
В результаті написання магістерської роботи нами прийдено до наступних констатацій і висновків.
Розпочнемо загальний висновок до проведної нами роботи цитатою із статті відомого сучасного українського історіографа Ю. Степанчука. «Загалом сучасний образ Богдана Хмельницького в українській історіографії виявився об’ємним, пластичним і конкурентоспроможним в історіографічному просторі. Головний інтерпретаційний тренд рішуче відмежований від «возз’єднавчої» оболонки радянських часів. В основу виписування образу гетьмана були покладені українські інтереси, ключовий із яких полягав у відновленні державності. Саме крізь призму державотворчих зусиль оцінюють постать Богдана Хмельницького. Крізь неї пропускають сюжети і про його таланти, і про політичні концепції, і про політичні та військові прорахунки» [73, с. 167].
Висвітлення постаті Богдана Хмельницького як державотворця у всеукраїнському науковому та регіональному історико-краєзнавчому вимірах не оминуло істориків та краєзнавців, а особливо і історіографів.
Нами встановлено, що роботи істориків, присвячених діяльності чи життєвому шляху Богдана Хмельницького знайшли своє історіографічне висвітлення і аналіз, то роботи краєзнавців, і особливо Черкащини (на аналізі саме робіт цього регіону України ми приділили основну увагу у нашій роботі), не знайшли ні висвітлення у такій постановці проблеми, ні історіографічного аналізу.
Нами прийдено до висновку, що повернення й переосмислення та підвищений інтерес до діянь Б. Хмельницького розпочалося ще з 80-х рр. – першій половини 90-х рр. XX ст., а наступні десятиліття принесли більш глибоке осягнення постаті Хмельницького, його ролі у формуванні нації та в тодішній розбудові державності.
Проведений нами аналіз праць істориків радянської доби, а це, як видно, ідеологічно-заполітизована література, дав змогу зробити висновок про те, що вся вона, особливо, 1950-х років, пронизана ідеологічним нашаруванням міфотвочої тези про так звану «віковічну дружбу України з Росією» і «возз’єднанням з нею в Переяславі у 1654 році».
Проаналізовані нами і наукові студії, які презентують новий і новаторський рух у висвітленні державотворчої ролі Богдана Хмельницького в історії українського народу. Аналіз цих робіт, дав нам змогу побачити те, що всі вони характеризують гетьмана Богдан Хмельницького як фундатора Козацької держави, як державотворця.
Констатуємо і те, що новітня історіографія постаті гетьмана характеризується ще й продовженням спроб реконструювати «образ» національного героя – Богдана Хмельницького, переважно, у публікаціях статейного формату.
Серед істориків сучасної України, які мають чимало наукових візій, присвячених постаті Богдана Хмельницького, виділяється черкаський історик В. Лазуренко. Його візії «направлені на перегляд усталених у радянській історіографії питань, пов’язаних із місцезнаходженням реального місця поховання засновника Української козацької держави, гетьмана Богдана Хмельницького».
Аналіз постаті Богдана Хмельницького, хоч і в деяких роботах і побіжно, але все ж присутній у проаналізованих краєзнавчих візіях.
Для розв’язання сформульованих у магістерській роботі мети та дослідницьких завдань у процесі роботи над темою застосовувався широкий спектр сучасних методологічних принципів і методів:
Складовою теоретико-методологічної бази дослідження стали такі основні загальнонаукові принципи: історизму, об’єктивності, системності.
Зокрема, творче застосування принципу історизму полягало у прагненні дослідити ступінь визначення в діяльності Богдана Хмельницького його устремлінь до створення незалежної і самостійної української держави крізь призму конкретно-історичного періоду, а саме періоду Української козацької держави.
Нами проаналізовано в роботі вплив постаті Б. Хмельницького на процес державотворення середини XVII ст. в наукових доробках XIX – початку XX ст. В результаті цього ми прийшли до наступних висновків і констатацій.
Богдан (Зиновій-Богдан) Михайлович Хмельницький (бл. 06.01.1596 (27.12.1595) – 06.08 (27.07) 1657) – це визначний політик, полководець і дипломат, провідник національно-визвольних змагань 1648–1657 років, творець Української козацької держави і перший її гетьман.
«Таких людей Провидіння Боже тільки породжує в людстві для особливих його намірів і призначень. Він Отчизну свою і народ так любив, що спокоєм своїм, здоров’ям життям завше йому жертвував без найменшого нарікання. Словом сказати, був найліпший у народі верховний начальник, а у війську безприкладний вождь», – писав автор «Історії Русів» про Богдана Хмельницького.
Оцінку діяльності Богдана, його внеску в історію, його значення почали давати вже його сучасники. Один з керівників повстання 1659 р. проти гетьмана Виговського Іван Безпалий говорив: «Між нами, військом кошовим і городовим, такої міжусобної брані не бувало, тільки брат за брата а товариш за товариша вірно і любовно усі єсьмо жили вкупі».
Що ж кажуть історики про державотворчу роль Б.Хмельницького?
Микола Костомаров так охарактеризував Богдана Хмельницького, як людину і державотворця: «Не дивлячись на важливі прорахунки і помилки Хмельницький належить до самих великих рушіїв руської історії.
Володимир Антонович суперечливо оцінював діяльність гетьмана. «З одного боку, показував Богдана послідовним виразником загальнонародних інтересів, а з іншого – виставляв у політичних справах нездарою, який не спромігся чітко спланувати державне будівництво й стояв на захисті лише козацьких інтересів.
Як зазначає сучасний український історіограф В. Гоцуляк «Державники, скоріше, як одна з течій національнодержавницького напряму ( перші і другі у свій спосіб відстоювали українську державність), заперечували першим у недооцінці ролі видатних постатей в державницькій традиції. Вони і, перш за все В. Липинський, створили з Богдана Хмельницького «державницький» ідеал національного героя.
Грунтовні і фахові історіографічні екскурси знаходимо в різних інтерпретаціях у чисельних працях і, зокрема, Б. Крупницького, Дж. Бесараба, Ф Сисіна та багатьох інших дослідників попередньої спадщини, починаючи від характеристики козацьких літописів, напрацювань автора «Історія Русів», І. Маркевича, М. Маркевича, М. Костомарова, Т. Шевченка, П. Куліша, М. Драгоманова, В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Яворницького, В. Липинського, М. Кордуби, О. Терлецького, І. Крип’якевича, В. Герасимчука, Д. Дорошенка, М. Андрусяка, Я. Рипки, С. Шелухіна, С. Дністрянського, Б. Крупницького, О. Оглоблина, Н. ПолонськоїВасиленко, І. Лисяка-Рудницького, Л. Винара, З.Кузеля, О. Субтельного та ін.
Не оминув постать Богдана Хмельницького у своїй фундаментальній праці «Історія запорозьких козаків» відомий історик України Дмитро Яворницький . З приводу мети нашої роботи ми знайшли в Д. Яворницького і головну і чітку місію на історичній арені України середини XVII ст. зроблену Богданом Хмельницьким, а це боротьба «протягом восьми років за свободу і самостійність своєї батьківщини…».
Не оминув характеристики державницьких рис та державотворчої еволюції постатті Богдана Хмельницького і помітна постать української інтелігенції кінця ХІХ – початку ХХ ст. М. Аркас, який у 1908 р. у своїй праці «Історія України-Русі» характеризуючи гетьманський період (1647–1663 рр.) зазначив наступне: «Найвидатнішою людиною в той час, коли Україна вибилася була на волю, був Гетьман український Богдан Хмельницький». Бачення Богдана Хмельницького як державотворця М. Аркас подав у своїй книзі кілька висловів гетьмана, як от: «Малий я і незначний чоловік, але з волі Божої став я самовладцем і самодержцем руським (українським)!». «Лядська земля згине, а Русь (Україна) буде панувати! – скоро, ще сього року.
У 1918 р. у виданні товариства «Час» у Києві побачила світ книга вченого-супільствознавця Никифора Григоріїва (псевдонім Григорій Наш) в якій вчений так характеризує державницьке визнання гетьмана: «Став дбати про визволення України з польського державного ярма; став добиватися незалежності, самостійності України. Сусідні держави, Московщина, Туреччина, Молдавщина, Угорщина – стали засилати до Хмельницького своїх послів, шукали його ласки».
Український історик, творець української наукової історіографії, автор схеми українського історичного процесу від найдавніших часів до 1925 Михайло Грушевський таким чином подав історичну місію для українського народу Б. Хмельницького: «Великий рух народний, піднятий Хмельницьким, дав новий лад усій Східній Україні – Гетьманщині»; «Хмельницькому справді удалося, завдяки своїм талантам і щастю, дуже сильно підняти гетьманську власть против давнішого»; «Якби Хмельницький не вмер так рано, і ще більше – якби по його смерті Україна могла б пожити спокійно яких кільканадцять літ, сі зерна не проросли б».
У книзі «Нарис історії українського народу» М.С. Грушевський, при аналізі причин і наслідків договору України з Москвою у 1654 р. робить висновок про процес державотворчий за часів Хмельницького, і це нам важливе при розкритті теми нашої магістерської роботи «Життя українського суспільства йшло попереду теорій. Ідея автономної української держави, замкненої української території тільки починала формуватися в головах українських лідерів, але фактично вже кілька років Хмельницький очолював державу, що обіймала східноукраїнські землі й жила цілком самостійним життям. Ці фактичні відносини Хмельницький і козацька старшина хотіли залишити в силі й під московською протекцією, хоч і не висували такої вимоги цілком визначено (у переговорах з Москвою вони, втім, посилалися на приклади васальних вололінь султана – Моллавію та Валахію). Однак московські політики вхопилися за заяву Хмельницького, необережно зроблену в тому розумінні, шо московський уряд має затвердити станові привілеї козацтва, шляхти та православного духівництва, а в усьому іншому може правити Україною посівши місце польського уряду».
Богдан-Зиновій Хмельницький, який провів велику межу поміж добами історії України, поклав початок Української Козацької Держави був найбільшим державним мужем, що його будь-коли мала Україна. Так охарактеризував вагомий внесок у характеристику періоду Української національної революції середини XVII століття В’ячеслав Липинський.
До речі, саме В. Липинський «спростував стереотипи польської, російської та української народницької історіографії із їхніми поглядами на Б. Хмельницького як на «бунтаря», «месника», «козацького батька». У монографії «Україна на переломі» обстоював думку про винятково позитивну роль останнього в історії України, доводив, що гетьман став творцем нової держави.
Неоднозначними було бачення постаті Б. Хмельницького у візіях істориків радянської доби. Тут особливо вирізняється постать історикині, лауреата Шевченківської премії Олени Апанович. Вченій у радянський період вдалось показати державницьку роль постаті Богдана Хмельницького. Історикиня так характеризує роль Богдана Хмельницького: «Історія підняла на своїх хвилях українського гетьмана насамперед тому, що він утілив прогресивні вимоги свого часу в історичній обстановці тогочасної України… Українське життя XVI–XVII ст. виховало його саме таким, яким він став, – вождем повсталого українського народу в боротьбі за визволення від іноземного панування».
О. Апанович визначила і головну державотворчу помилку Богдана Хмельницького, яку вона висловила таким чином: «Богдан Хмельницький зробив велику помилку, уклавши договір із царем. Згодом він усвідомим це й захотів визволитися від Москви, відмовитися від договору, але не встиг. Однак, мабуть, і в найстрашнішому сні не міг би він передбачити, в яку безодню нещастя, біди, страждань, наруги, рабського поневолення, етноциду був кинутий на довгі століття український народ через цей договір..».
Історик Іван Крип’якевич у своїй фундаментальній праці «Богдан Хмельницький» так охарактеризував державотворчу роль гетьмана: «Особисті якості Богдана Хмельницького – хоробрість, рішучість, послідовність у діях, широкий світогляд, любов до України і ненависть до її ворогів – допомогли йому в служінні величним суспільним цілям. Усе свідоме життя, талант державного діяча, видатні здібності полководця і дипломата Богдан Хмельницький присвятив інтересам народу. Будучи людиною своєї епохи, вихідцем з панівного класу, Богдан Хмельницький зумів піднятися до усвідомлення загальнонародних, загальнодержавних інтересів…... Вигнання польських загарбників з України поклало початок процесові формування української державності. Гетьман України Богдан Хмельницький проявив себе видатним державним діячем».
До речі, праця І. Крип’якевича «Богдан Хмельницький», яка вперше побачила світ у 1954 р. була піддана пропагандистським радянським штампам і цензуруванню, якби цього не хотів історик.
До речі, пишучи цю роботи, ми виявили і ще одну, авторства І. Крип’якевича роботу, невеличку ідеологічно-пропагандистську брошуру, яка побачила світ у Львові у 1953 р. Її назва «Богдан Хмельницький – поборник возз’єднання України з Росією». Пропаганда радянського зразка зашкварювала все. З точки зору це просто якась нереалістична історична дурниця. Фальсифікація історії. Але це було в інформаційному історичному полі, напередодні так званого відзначення на всесоюзному та всеукраїнському рівні у 1954 році так званого «300-річчя возз’єднання України з Росією». Наведемо деякі рядки з цієї брошури: «Український народ прагнув до возз’єднання України з Росією на протязі всієї своєї історії……».; «Вирішенню двох основних завдань присвятив Богдан Хмельницький своє життя, – писала «Правда» в 1943 році, – визволенню України з чужоземного ярма і возз’єднанню України з Росією.
Отака радянська реальна на 1954 рік ідеологічна історична пропаганда про «вічну дружбу» двох народів українського і російського панувала у суспільстві і була на контролі відділу пропаганди ЦК КПУ. Висновок тут один: вихваляння Росії і демонізація, очернення Польщі.
Не вдалося втекти від радянської проросійської ідеологічної риторики в оцінку об’єктивної державотворчої місії Богдана Хмельницького і історику українського козацтва Володимиру Голобуцькому. В своїй праці «Богдан Хмельницький – великий син українського народу», історик визначає, що «Богдан Хмельницький був видатним державним діячем, дипломатом і полководием своєї епохи. Творчо використавши досягнення слов’янських народів, насамперед російського і українського, у військовій справі, Богдан Хмельницький вніс не мало нового у воєнне мистецтво і підняв його на вищий ступінь... Українські буржуазні націоналісти, лакеї імперіалістичних держав, всіляко старались очорнити благородний образ Богдана Хмельницького. Найлютіші вороги свого народу, вони ненавидять Богдана Хмельницького за його полум’яний патріотизм і беззавітне служіння справі возз’єднання з Росією…… Заслуга Богдана Хмельницького в тому і полягає, що він, ставши на чолі цього руху, зрозумівши прагнення народних мас, зумів здійснити віковічну мрію українського народу про об’єднання з великим російським народом».
У вищезазначеному радянському ідеологічному міфотворчому пропагандистському стилі була написана у 1953 році і книга історика Федора Шевченка «Історичне значення віковічної дружби українського та російського народів». Суть державництва зводилась до так званого «возз’єднання України з Росією». «Навіки збережуться в пам’яті українського народу імена діячів, які сприяли розвиткові й зміцненню дружби між цими двома народами. Серед таких діячів одне з найпочесніших місць належить великому синові українського народу Богданові Хмельницькому..».
«Богдан Хмельннцький добре знав одвічне прагнення українського народу возз’єднати Українуз Росією. Він добре усвідомлював, що народ вбачає в цьому єдину можливість звільнитись від польсько-шляхетського гніту і захистити себе від від турецько-татарської агресії….», – так, у радянському пропагандиствьому ключі характеризує державницьку місію Богдана Хмельницького українсько-радянський історик Іван Бойко у своїй праці «Переяславська рада та її історичне значення».
Радянська натура історика не дала йому залишити в спокої і М. Грушевського, та й інших в цілому охарактеризованих, так званих «буржуазних істориків». Цитуємо: «Дворянські і буржуазні історики – російські, польські, українські – всіляко намагалися перекрутити зміст визвольної війни українського народу 1648–1654 років. Вони навмисно фальсифікували видатний історичний акт возз’єднання України з Росією. Тенденційно тлумачачи і перекручуючи спільне історичне минуле обох братніх народів, дворянські і буржуазні історики намагалися виправдати антинародну діяльність експлуататорських класів, приховати від народу все прогресивне, що сприяло його боротьбі за своє соціальне і національне визволення, паплюжили все, що сприяло зміцненню історичної дружби російського і українського народів. Найбільшої фальсифікації зазнали питання народно-визвольної війни і возз’єднання України з Росією у так званих «працях» запеклих ворогів українського народу буржуазних націоналістів, зокрема у «працях» буржуазного націоналіста М. Грушевського та його «школи». Грушевський і його послідовники намагались висвітлити визвольну війну українського народу як боротьбу української «безкласової» і «демократичної» нації проти усього польського народу».
Проаналізувавши наявну у нашому розпорядженні радянську історичну та ідеологічно-політичну літературу, ми прийшли до висновку, що всі вищеперелічені нами радянські історики у коментуванні державотворення Богдана Хмельницького керувались одним (а вибору в них і не було іншого, оскільки радянська тоталітарна машина просто репресивно знищила б їх) – схваленими Центральним Комітетом Комуністичної партії Радянського Союзу «Тезами про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654–1954 рр.)». Процитуємо лише один абзац із них: «На чолі українського народу, який піднявся на визвольну війну, стояв видатний державний діяч і полководець Богдан Хмельницький. Історичною заслугою Богдана Хмельницького є те, що він, виражаючи споконвічні сподівання і прагнення українського народу до тісного союзу з російським народом і очолюючи процес складання української державності, правильно розумів її завдання і перспективи, бачив неможливість врятування українського народу без його об’єднання з великим російським народом, наполегливо добивався возз’єднання України з Росією».
Українська науковиця, доктор історичних наук, одна з провідних представниць державницької школи в українській діаспорній історіографії Наталія Полонська-Василенко у другому томі своєї історії України, який побачив світ у 1976 р. у Мюнхені у розділі «Хмельниччина» виписала підрозділ з назвою «Українська держава Богдана Хмельницького» де вже у самій назві констатувала, що Хмельницикий мав державу, зазначила: «Богдан Хмельницький спромігся перетворити «повстання рабів», як називали українську революцію поляки, на міцну державу, з якою шукали союзу та зав’язків великі держави, а з маленького козацького міста Чигирина зробити осередок Східної Європи, де зустрічалися дипломати різних держав. Не Москва, а Чигирин став центром політичного життя Європи…..».
Ще у 1957 р. український діаспорний історик Олександр Оглоблин в Нью-Йорку видав роботу «Думки про Хмельниччину» в якій у своїй манері оцінив державотворчу роль Богдана Хмельницького в історії українського народу.«Найбільше місце Богдана Хмельницького в історії України не як полководця, хоч би й великого, не як дипломата, хоч би й блискучого, а як державного діяча, фундатора й будівничого Української Козацької Держави».
Яку б ділянку громадсько-державного життя не взяти – Богдан Хмельницький скрізь виступає, як державний діяч великого формату». О. Оглоблин підкреслює, що в організації верховної влади виявився державний геній Хмельницького Це було тяжке завдання. Традиція староруської княжої державности, ідея Великого Князівства Руського і революційне походження нової Української держави, військовий характер її устрою та адміністрації, реальна влада гетьмана і персональний авторитет Богдана Хмельницького – все це відбилося на формуванні влади. Хмельницький зумів знайти геніяльну сиснтезу всього цього, – пише О. Огоблин.
Важко не погодитись із наступним висновком О. Оглоблина: «Світло творчих ідей Хмельниччини світить нам і досі й невгасимо світитиме наступним українським поколінням. Бо Хмельниччина на руїні чужоземного панування розпалила іскру старої української державницької традиції новим могутнім духом українського національно-державного відродження, «Стару Україну зв’язала з Україною Новітньою. Саме в цьому її невмируще, вічне значення».
Історично обґрунтованими є роботи істориків доби відродженої незалежності України, в яких аналізується образ Б. Хмельницького як творця Української Козацької держави.
3 кінця 80-х рр. XX ст. в українській історіографії почався новий період у дослідженні війни під проводом Богдана Хмельницького. Були відкинуті радянські канони та догмати, і увагу знову було звернено на Богдана Хмельницького як творця української держави.
Повернення й переосмислення та підвищений інтерес до державотворчої діяльності Богдана Хмельницького розпочалося ще з 80-х рр. – першій половини 90-х рр. минулого століття. Наступні десятиліття до сьогодні принесли більш глибоке осягнення постаті Богдана Хмельницького, його ролі у формуванні нації та в тодішній розбудові державності. Це сталося завдяки зусиллями багатьох українських істориків, письменників, журналістів, політичних діячів, представників різних партій.
Першою незаполітизованою книгою про історію України в перші роки відродженої у 1991 році незалежності України стала праця професора Йоркського університету з Торонто (Канада), українця за походженням Ореста Субтельного «Україна. Історія». Вчений так охарактеризував державницьку роль Богдана Хмельницького: «Рідко коли окремі особи так вирішально визначали хід епохальних подій, як це зробив стосовно Великого Українського повстання 1648 р. Богдан Хмельницький. 3 огляду на його величезний особистий вплив на події, що змінили перебіг української та всієї східноєвропейської історії, вчені вважають Хмельницького найвизначнішим військовим політичним діячем України».
Сучасні українські історики Ігор Коляда і Володимир Милько зробили висновок, що «саме Богдан сформував державну ідею, що передбачала створення незалежної соборної Української держави в етнічних межах проживання українського народу…. Історія піднесла на своїх хвилях українського гетьмана тому, що він втілив історичні сподівання свого народу на власне державне життя. Богдан Хмельницький належав до тих типових постатей доби, що дала світу в різних країнах видатних діячів політики, науки, культури, наділених найрізноманітншими талантами».
«Богдан Хмельницький був першим і, на жаль, останнім в історії України ХІІІ–ХХ століть політиком, який зумів не лише очолити боротьбу за національну незалежність, а й за допомогою гнучкої зовнішньої та внутрішньої політики об’єднати для досягнення цієї мети зусилля різних класів, станів і груп українського суспільства. Ідея «державність через єдність» є чи не найголовнішою і сьогодні....». «Великий гетьман завжди вважав, що сила незалежної держави – насамперед, в її економічній незалежності…».
До речі, сучасні українські вчені Микола Горєлов, Олександр Моця, Олег Рафальський характеризуючи механізм державотворення доби Богдана Хмельницького констатують на отому, що ні Б. Хмельницький, ні старшина спочатку ще не планували створення незалежної держави в етнічних межах України, а відтак і не висували відповідної політично програми. Вони, найімовірніше, намагалися добитися того, щоб король польський став також «королем руським», а Україна (щонайменше в складі Київського, Брацлавського, Чернігівського, Подільського і Волинського воєводств) отримала статус чи то автономії, чи то суб’єкта федерації за зразком Литви. А в кінці 1648 – першій половині 1649 рр. почалося вироблення великим гетьманом основних принципів української державної ідеї, що стала потім визначальною у визвольних змаганнях народу протягом наступних століть аж до сьогодення і передбачала створення незалежної держави в етнічних межах України».
Чимало літератури в роки відродженої у 1991 році незалежності України, які стосувались періоду гетьманування Богдана Хмельницького були присвячені аналізу Переяславської угоди 1654 року, адже цей акт в історії українського безпекового державотворення мав (чи не мав) далекоглядне ідеологічно-політичне значення для подальшої долі України, та елементом маніпуляцій, міфотворчості, та політичної ідеологізації. Фахові дослідники прекрасно розуміють, що та, придумана міфологема «возз’єднання України з Росією» швидко розпадається, бо не було «розз’єднання» аби було «возз’єднання».
Побіжно зауважимо, що Ю. Миик, В. Смолій та В. Стеџанков дотримуються думки, шо українсько московський договір проіснував тільки до початку вересня 1658 року, а О. Апанович та М. Брайчевський стверджують, що повністю перекреслило Переяславський акт Андрусіївське перемир’я 1667 року.
Українські історики В. Смолій і В. Степанков сьогодні наголошують на тому, що не можна не погодитися із звинуваченнями Б. Хмельницького в тому, що, уклавши союз з Московською державою, він позбавив Україну незалежності, і якби не ця його помилка, то Україна б процвітала. Автори подібних теоретичних концепцій ігнорують і реальні сили козацької держави після 6-річної виснажливої війни, і факт існування менш могутніх, ніж Росія, противників незалежності України – Речі Посполитої та Османської імперії з її васалом Кримським ханством. Заслуговує на увагу міркування, що українсько-московський договір не розв’язував жодного із завдань Визвольної війни, а створював лише передумови для реалізації окремих з них.
Безальтернативними є міркування, що наслідки Української національної революції середини XVII століття, особливо перших її періодів, тобто періоду гетьманування Богдана Хмельницького, радикально змінили геополітичну рівновагу в Центрально-Східній Європі, стали потужним чинником східноєвропейської кризи та формування нового розкладу сил у регіoні. Цієї тези притримувався В.Степанков.
На 1649 рік у Богдана Хмельницького вже чітко сформувалися чіткі принципи української державної ідеї, що передбачала створення незалежної соборної держави, як спадкоємиці Київської Русі.
Незавершеним для історичної пам’яті нашої нації залишається на сьогодні встановлення реального місця поховання батька-засновника України як такої, що існує і донині, гетьмана України Богдана Хмельницького та його старшого сина Тимоша» – такими словами і висновками починається книга черкаського історика В. Лазуренка «Богдан Хмельницький і навпротистояння церков Суботова».
Багато для осмислення в сучасному незаполітизованому полі історичному зробив для оцінки державотворчої ролі в історії України постаті Богдана Хмельницького директор Науково-дослідного інституту козацтва Тарас Чухліб, який проаналізував на основі широкої джерельної бази «словотворчу революцію» за часів Хмельниччини. Вчений зазначає на тому, що «назва «Україна» у добу Богдана Хмельницького почала виступати синонімічним відповідником «Русі» та «Війська Запорозького/Козаків», трохи згодом – «Малої Русі/Малої Росії». Як бачимо, «Україна» також була «руською», що, вочевидь, засвідчувало проживання на її території «руського народу» («православного народу», «християнського народу»), а також те, що тут колись давно правили «Княжата Руські», тобто існувала держава Русь на чолі зі своїми великими князями. З огляду на це фундатор відроджуваної держави гетьман Хмельницький і заявляв, що Військо Запорозьке «визволило Україну», за яку потім довелося довго боротися із сильнішими сусідніми країнами».
У 2025 р. професор Микола Томенко видав книгу «Абетка громадянина України», в розділі «Знамениті українці», відвів почесне місце Богдану Хмельницькому, якого вчений назвав у заголовку «творцем козацької національної держави».
У 2008 р. Богдан Хмельницький посів почесне 5 місце в телевізійному проєкті «Великі українці». Як стверджує з приводу цього львівський історик Тарас Барабаш «це свідчить про живий інтерес та всеукраїнське визнання величі Хмельницького».
Не оминуло висвітлення державницької ролі Богдана Хмельницького в краєзнавчій літературі радянського періоду.
«Черкащина дуже багата історичними подіями. Тут народився і жив видатний державний діяч і полководець Богдан Хмельницький», так краєзнавці радянського періоду І. Голубничий і В. Грибенко охарактеризували Богдана Хмельницького. Але, на наш погляд, навіть і в радянських час, не побоятись вжити словосполучення «державний діяч» багато чого вартує.
Ми прекрасно розуміємо, що педалювати у радянські часи у суспільні маси думки про те, що Україна мала колись свою потужну державу, і успішну державу у середині XVII століття, з думкою якої рахувалось багато країн світу, було з ідеологічної точки зору небезпечним. Але все ж, краєзнавці, як і історики, які в душі розуміли ці державницькі моменти, примудрялися словами і словосполученнями все ж просувати для усвідомлення державотворчу місію Богдана Хмельницького і всіх його державницьких діянь, але не всі були в глибині душі національно свідомими.
Як от, краєзнавці Черкащини радянського періоду Я. Данилов, М. Комарницький, Ф. Непийвода, О.Червінський видали два довідники-путівники у 1960-ті роки , але ніде не написали, що він державник. Краєзнавці не вжили ні слова «держава», ні слово «державотворець», але вжили у викладі що була «Україна» яку хотіли включити до Російської держави. Ось тут і проглядається суто цензурований текст довідника. Хоча натяк на державництво був, адже згаданим краєзнавцям вдалось вжити словосполучення «державна адмінстрація» і такі слова як «столиця», «посольство», які прямо вказують на державотворчість у середині XVII століття.
У 1972 році побачила світ історико-краєзнавча книга «Історія міст і сіл. Черкаська область», в якій зроблено історичний опис всіх міст і сіл Черкаської області станом на 1972 рік. Увеликому масиві історичного фактажу цієї книги автори статей, аналізуючи період Хмельниччини, тобто періоду гетьманування Богдана Хмельницького, не насмілювались характеризувати що цей період, як період творення Української держави, хоча і завуальовано, в одній із статей, ми знайшли заховану справжність державницької ролі Богдана Хмельницького. І це зробили в «Історії міст і сіл. Черкаська область» краєзнавці Ф. Непийвода, М. Пономаренко у нарисі про місто Чигирин. Вони не згадали ні посаду Богдана Хмельницького, ні його тлумачення, як державника, але вони в одному з речень все ж згадали українську державність: «В Чигирині розроблялися і впроваджувалися в життя універсали, зв’язані з становленням української державності, організацією управління тощо. «Дано з Чигирина», – такий підпис можна було побачити на численних гетьманських листах та універсалах, що розходилися по всій Україні». Як бачимо краєзнавці Ф. Непийвода і М. Пономаренко не побоялися вжити словосполучення «становленням української державності», але вже прямо визначає роль Богдана Хмельницького як творця Української держави.
«Гетьманом України» назвав Богдана Хмельницького в «Історії міст і сіл. Черкаська область» краєзнавець з Канева І. Сорокопуд.
Постать Б. Хмельницького як державотворця у історико-краєзнавчих працях періоду відродженої незалежності України вже має нецензуроване радянською ідеологічної машиною тлумачення.
Патріарх сучасного краєзнавчого руху Черкащини В. Мельниченко у виданні «Моя Черкащина» вже прямо і без цензури зазначає, що саме із Черкащино багато пов’язано у плані державотворчих ідей і державницьких устремлінь Богдана Хмельницького. Черкащина, як констатує краєзнавець В.Мельниченко, – опинившись завдяки Богдану Хмельницькому на початку Козацької революції в епіцентрі її подій, і надалі відігравала важливу роль у розгортанні національно-визвольного руху і творення Української козацької держави.
Краєзнавець А. Чабан при характеристиці виникнення та функціонування Української козацької держави часів Богдана Хмельницького зазначає, що визнання саме завдяки гетьману України визнали в той час суб’єктом міжнародних правових відносин у Східній і Південно-Східній Європі.
Щодо міста Черкаси, державотворця Богдана Хмельницького і українське державотворення, то інформацію про це за період XVII ст. знаходимо у книзі «Черкаси: історія і сучасність» (виданій у 2023 р.) авторами якої є краєзнавці Черкащини Василь Мельниченка, Сергій Ганницький, Тетяна Клименко, Дмитро Куштан, Оксана Мазур, Оксана Силка, Лариса Синявська, Анатолій Чабан, Оксана Яшан.
Краєзнавці Уманщини Ю. Монке, А. Петренко, Т. Кузнець, А. Карасевич, В. Кривошея, І. Кривошея видали книгу «Нарис історії Уманщини (з найдавніших часів до 60-х років ХХ століття)», в якій автори з приводу мети нашої магістерської роботи чітко констатували, що у 1648 році вибухнула Національно-визвольна війна, основними підсумками якої було створення соборної держави в етнічних межах України й утвердження у ній нового соціально-економічного ладу з дрібною (фермерського типу) козацькою власністю на землю.
Поборником розбудови козацької держави, – так назвала державницьку місію Богдана Хмельницького краєзнавиця, багаторічна дослідниця Церкви Святого Пророка Іллі в Суботові Н. Кукса.
В. Щербатюк і О. Березовський, краєзнавці із Лисянщини, характеризують державництво періоду Богдана Хмельницького створенням козацької України. Під час війни, – зазначають згадані краєзнавці, –відроджується українська державність: створено центральні й місцеві органи влади, запроваджено новий адміністративно-територіальний поділ. «Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького змела з українських земель польську шляхту і передала їх у користування українському народові, – так характеризує державницькі діяння під очолюванням Богдана Хмельницького у середині XVII століття краєзнавець П. Карпенко, який написав історію села Гельмязів, що на Золотоніщині.
Богдан Хмельницький увійшов у вітчизняну історію як реалістичний політик, фундатор і будівничий Українсько козацької держави середини ХVII cтоліття, – так краєзнавець О. Давиденко характеризує постать гетьмана у державницькому вимірі.
В зв’язку з утворенням Української гетьманської держави у 1649 році Б. Хмельницький сформулював козацько-повстанські територіальні полки, які одночасно стали адмінстративними одиницями, а полковники – і командирами, і адміністраторами, – так характеризує краєзнавиць І. Волошенко постать Богдана Хмельницького.
Серед багатьох нами проаналізованих робіт краєзнавців Черкащини, ми б виділили краєзнавця із м. Жашків С. Горошка, який видав книгу «Богдан Хмельницький. Дискусійні питання. Проблемні судження» в якій намагався з власної точки зору, спираючись на документальну і джерельну базу, применшити роль Богдана Хмельницького як державотворця. С. Горошко прагнув методами, добре відомими з польської історіографії ХІХ – початку ХХ ст., будьщо подати Б. Хмельницького як недалеку людину, яким рухали лише мотиви помсти та алкогольні випари, і «лише фіміам, яким обкурив його єрусалимський патріарх, пробудив у розумі й серці Богдана думки і чуття трохи вищого ґатунку».
Дещо песимистичні настрої відносно того, що Богдан Хмельницький не вповні виконав свою місію звільнення тогочасної України від польської неволі подав у своїй книзі краєзнавець з Тального В. Мицик. «Утверджувалося українське врядування, налагоджувалася державна справа. Усе ж не так просто було відібрати у визискувачів народну власність… Основне багатство – земля так і осталася у володінні польських магнатів. Десять років проливалася кров народу, а територією і багатством залишився володіти ворог. Чи не в цьому криється основна помилка Хмельницького? Тож Визвольна війна так і не принесла сподіваної волі», – такі висновки робить краєзнавець В. Мицик.
Завжди і скрізь у всі часи історію творять мільйони людей, однак лише одиниці стають пам’ятю, символами країни і народу. Це ті, хто істотно вплинув на долю суспільства, визначив його організацію, забезпечив значний поступ держави. Такою політичною постаттю правомірно вважати гетьмана Богдана Хмельницького, –так характеризує краєзнавець з Умані А. Коваль державницьку місію Богдана Хмельницького.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
Апанович О. М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. К. : Либідь, 1993. 288 с.
Аркас М. М. Історія України-Русі / Переднє слово П. М. Гвоздецького. 3-тє факс. вид. К. : Вища шк., 1993. 414 с.
Аркас Микола. Історія України-Русі. Третє видання. Фотокопія другого, видання з 1912 р. Вінніпег. 1967 р. Видав З.С. Кондратюк // https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/3566/file.pdf
Багалій Д.І. Історія Слобідської України. Х.: Дельта, 1993. 256 с.
Баган О. Актуальна націософія: теоретичні, культурологічні, геополітичні, історіософські аспекти. Львів : ЛА «Піраміда», 2016. 672 с.
Барабаш Т. Богдан Хмельницький. Х. : Клуб сімейного дозвілля, 2015. 256 с.
Бойко І. Переяславська рада та її історичне значення. К. : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1953. 60 с.
Верба І.В. Грушевський Михайло Сергійович // Енциклопедія історії України: Т. 2: Г-Д / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. К. : В-во «Наукова думка», 2004. С. 232-235.
Волошенко І. І. Нариси з історії поселень Монастирищенського району Черкаської області. Монастирище : Монастирищенське комунальне виробничо-поліграфічне підприємство «Мрія», 2003. 464 с.
Голобуцький В. Богдан Хмельницький – великий син українського народу. К.: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1953. 48 с.
Горєлов М.Є., Моця О.П., Рафальський О.О. Цивілізаційна історія України. К. : ТОВ УВПК «ЕксОб». 2005. 632 с.
Горошко С.І. Богдан Хмельницький. Дискусійні питання. Проблемні судження: монографія. Жашків : Видавець С.І. Горошко, 2008. 216 с.
Гоцуляк В.В. Постать Богдана Хмельницького в новітній українській історіографії // Гоцуляк В.В. Доктор історичних наук, професор (до 70-річного ювілею). Вибрані студії. Бібліографічний покажчик (1990-2018). Черкаси : ФОП Гордієнко Є.І., 2018. 352 с.
Грушевський М.С. Ілюстрована історія України / АН України, Ін-т. укр. археограф., Ін-т. історії України. К. : Наук. думка, 1992. 544 с.
Грушевський М.С. Нарис історії українського народу / передмова І.Б. Гирича, В. Кавунниа. Х. : Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2022. 576 с.
Гугля В.І. Суботів Хмельницьких. Дніпропетровськ, 2006. 62 с.
Давиденко О. Йшов Богдан з військом через Тясмин // Скороход Л. Сміла – край притясминський: Збірка краєзнавчих матеріалів. Чорнобай : Чорнобаївське КПП, 2017. С. 168-169.
Дідук Л. Тобі вклоняюся доземно, село моє рідне, моя ти земле. Черкаси : видавець Ольга Вовчок, 2017. 190 с.
Ізюмов В.І. Українська національна революція XVII століття. Донецьк : ДонНУ, 2001. 96 с.
Калуцький С. С. Постать гетьмана Богдана Хмельницького та формування національної аристократії в 40–50-х рр. XVII ст. у науковій творчості В’ячеслава Липинського. Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття ступеня кандидата історичних наук зі спеціальності 07.00.06 – історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка, Кам’янецьПодільський, 2019. 283 с.
Карпенко П. П. Нариси з історії Гельмязівщини (краєзнавчі пошукові матеріали про минуле рідного краю). К. : Фітосоціоцентр, 2010. 335 с.
Коваль А.У. Україна незалежна. Літопис міста Умані: монографія. Умань : АЛМІ, 2007. 176 с.
Коляда І.А., Милько В.І. Богдан Хмельницький. К. : ДАК «Укрвидавполіграфія», 2013. 128 с.
Костомаров Н.И. Исторические произвидения. Автобиография / Сост. и ист.-биогр. очерк В. А. Замлинского; Примеч. И. Л. Бутича. 2-е изд. К. : Лыбидь, 1990. 736 с.
Крип’якевич І. Богдан Хмельницький – поборник возз’єднання України з Росією. Львів : Книжково-журнальне видавництво, 1953. 24 с.
Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький / відп. ред. Ф. П. Шевченко, І. Л. Бутич, Я. Д. Ісаєвич. 2-е вид., виправлене і доповнене. Львів : Світ, 1990. 408 с.
Кукса Н. В. Церква Святого Пророка Іллі в Суботові: минуле і сьогодення усипальниці Богдана Хмельницького. Черкаси : Вертикаль, видавець Кандич С. Г., 2020. 380 с.
Лазуренко В.М. Богдан Хмельницький і навпротистояння церков Суботова. Харків : СГ НТМ «Новий курс», 2021. 232 с.
Лазуренко В.М. Дискусійне поле історичного минулого Іллінської і Михайлівської церков у Суботові як можливих усипальниць гетьмана України Богдана Хмельницького // Матеріали V Всеукраїнської науково-практичної конференції «Культурно-історична спадщина України: перспективи дослідження та традиції збереження» (з міжнародною участю) (м. Черкаси, ЧДТУ, 20 – 21 жовтня 2022 р.) / упоряд. : В. М. Лазуренко, І. Ю. Стадник, О. О. Яшан ; М-во освіти і науки України, Черкас. держ. технол. ун-т. Черкаси : видавець Гордієнко Є. І., 2022. С. 227 – 238.
Лазуренко В. М. До питання пошуку реального місця поховання державотворця України Богдана Хмельницького // Поділля в роки Української національної революції середини XVII століття : матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції, приуроченої 370-й річниці героїчної оборони Вінниці на чолі з полковником Іваном Богуном, Вінниця, 04 березня 2021 р. Вінниця, 2021. С. 211–225.
Лазуренко В. М. Іллінська церква // Українське козацтво: мала енциклопедія. Київ ; Запоріжжя, 2002. С. 179–180.
Лазуренко В. М. Історичні джерела і сучасні наукові розвідки про поховання гетьмана України Богдана Хмельницького у контексті українського державотворення // Витоки та становлення козацького руху на етнічних землях України. Постать Івана Виговського в контексті української історії : матеріали Третьої Всеукраїнської науково-історичної конференції, 14 грудня 2019 р., м. Бар Вінницької області. Вінниця, 2019. С. 204–209.
Лазуренко В. М. Історія Чигиринщини (з найдавніших часів до сьогодення). Навчальний посібник. Черкаси : «Ваш Дім», 2004. 456 с.
Лазуренко В. М. Літописна необачність чи свідома фальсифікація української історії. 1664 рік: таємниця осквернення могили і праху великого українського державотворця Богдана Хмельницького // Освіта і наука у мінливому світі: проблеми та перспективи розвитку : матеріали ІІ Міжнародної наукової конференції, 27–28 березня 2020 р., м. Дніпро / наук. ред. О. Ю. Висоцький. Дніпро, 2020. Частина ІI. С. 112–116.
Лазуренко В. М. Михайлівська церква в Суботові як об’єкт для сучасних наукових дискусій // Культурно-історична спадщина України: перспективи дослідження та традиції збереження: матеріали ІІІ-ої Всеукраїнської науково-практичної конференції (з міжнародною участю) (05–06 листопада 2020 р.) / М-во освіти і науки України, Черкас. держ. технол. ун-т. ; упоряд.: д.і.н., проф. В. М. Лазуренко, к.і.н., доц. І. Ю. Стадник, к.і.н., доц. О. О. Яшан). Черкаси, 2020. С. 11–18.
Лазуренко В. М. Новітні пошуки крипти великого державотворця Богдана Хмельницького як наближення суспільства до усвідомлення необхідності створення пантеону національної Пам’яті українських героїв // Культурно-історична спадщина України: перспективи дослідження та традиції збереження: матеріали ІІ-ої Всеукраїнської науково-практичної конференції (з міжнародною участю) (10–11 жовтня 2019 р.) / М-во освіти і науки України, Черкас. держ. технол. ун-т. Черкаси, 2019. С. 150–155.
Лазуренко В.М. Поховання гетьмана Б. Хмельницького у Суботові: візії та реалії // Український історичний журнал. 2022. Число 2. С. 175 – 193.
Лазуренко В. М. Створення Пантеону пам’яті великого державотворця України Богдана Хмельницького: безпековий аспект // Безпека в сучасному світі : матеріали Міжнародної наукової конференції, 27–28 вересня 2019 р., м. Дніпро / наук. ред. О. Ю. Висоцький. Дніпро, 2019. С. 147–150.
Лазуренко В. М. Сучасний історіографічний погляд на проблему встановлення дати закінчення земного життя та локалізацію поховання гетьмана України Богдана Хмельницького // Гуманітарний вісник : зб. наук. пр. / М-во освіти і науки України, Черкас. держ. технол. ун-т. Черкаси, 2019. Число 31, вип. 15. С. 5–14.
Лазуренко В. Творча спадщина Тараса Шевченка як дослідницьке джерело пошуків місця останнього спочинку державотворця України Богдана Хмельницького // «Тарасова Гора: люди і події»: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції до 185-річчя отримання волі Тарасом Шевченком. Канів, 24 травня 2023 р. / Упорядник: Л. О. Чорна. К. : «Панмедія», 2023. С. 11 – 24.
Лазуренко В. М. Сучасні дослідження, направлені на пошук крипти гетьмана Богдана Хмельницького, як реальне наближення суспільства до усвідомлення необхідності створення Пантеону національної пам’яті українських героїв // Актуальні проблеми сучасного культурно-освітнього простору : зб. ст. і матеріалів Міжнародної науково-практичної інтернет-конференції (6–7 листопада 2019 р.). Полтава, 2019. С.74–76.
Лазуренко В. М. Тут кожен камінь пам’ятає гетьмана. Суботів – заміська резиденція гетьмана України Богдана Хмельницького. Черкаси : Ваш Дім, 2006. 20 с.
Лазуренко В. М. У пошуках крипти великого державотворця України Богдана Хмельницького. Поховання гетьмана України Богдана Хмельницького в Іллінській церкві у с. Суботів: від столітніх досліджень, легенд та міфів до сучасних наукових гіпотез. Черкаси : Вертикаль, видавець Кандич С. Г., 2019. 76 с.
Лазуренко В.М. Усипальниця Гетьмана України Богдана Хмельницького в Суботові має свою написану історію // Краєзнавство. Науковий журнал / Національна спілка краєзнавців України, Інститут історії України НАН України. 2021. № 1 – 2. С. 144 – 146.
Лазуренко В.М. Черкащина у всеукраїнському вимірі: вибрані історико-краєзнавчі студії. Харків: СГ НТМ «Новий курс», 2025. 578 с.
Лазуренко В. М. Чи буде розкрито таємницю місця останнього спочину Богдана Хмельницького // Пам’ятки України. Національна спадщина. 2020. № 1–3. С. 52–58.
Лазуренко В. М., Лазуренко Ю. М. На перехресті епох. Богдан Хмельницький та його доба. Черкаси : Ваш Дім, 2005. 92 с.
Липинський В. Україна на переломі, 1657–1959 : замітки до історії укр. держ. буд-ва в XVII-ім ст. [Ч. 1]. Відень ; Київ : Вид. Дніпров. Союзу Спожив. Союзів України («Дніпросоюз»), 1920. 304 с. (Історичні студії та монографії ; т. 3).
Литвин В.М. Історія України. Підручник. К. : Наукова думка. 2006. 728 с.
Литвин В.М. Українська історія на терезах політики, культури та науки. Дисусії. Проблеми. Міфи. К. : НАН України. Інститут історії України, 2025. 207 с.
Лук’яненко Л. Де ти, доле України? К. : ТОВ «Юрка Любченка», 2015. 272 с.
Мельниченко В. М. Моя Черкащина (історія рідного краю від найдавніших часів до сучасності): навчально-методичний посібник для вчителів закладів загальної середньої освіти. Черкаси : «Вертикаль», видавець Кандич С. Г., 2023. 372 с.
Микола Аркас // Національна історична бібліотека України. https://nibu.kyiv.ua/exhibitions/620
Мицик В. Ф. Виднокрай. Історія Тальнівщини в людях, подіях та експонатах музею. К. : КВІЦ, 2010. 260 с.
Містечко ратників та майстрів (з історії села Мошни). К. : Видавничий центр «Просвіта», 2008. 108 с.
Монке С.Ю., Петренко А.І., Кузнець Т.В., Карасевич А.О., Кривошея В.В., Кривошея І.І. Нарис історії Уманщини (з найдавніших часів до 60-х років ХХ століття): Монографія. К. : Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2001. 266 с.
Нагірняк А. Я. Богдан Хмельницький – видатний стратег і полководець // Військово-науковий вісник. 2009. Вип. 11. С. 139-149.
Наш Григорій. Історія Українського народу. К. : Богдана, 1993. 248 с.
Непийвода Ф.А., Пономаренко М.Ф. Чигирин // Історія міст і сіл. Черкаська область. К. : Головна редакція Української радянської енциклопедії АН УРСР, 1972. С. 655-668.
Нерубайський І. А. Глибочок над Гірським Тікичем: Історія українського села на тлі історії України. К. :КВІЦ, 2017. 688 с.
Новий довідник: Історія України. К. : ТОВ «КАЗКА», 2005. 736 с.
Оглобин О. Українсько-московська угода 1654 року. Репринтне видання. К. : Видавництво «Центр учбової літератури», 2021. 104 с.
Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. Нью-Йорк : Орг. Оборони Чотирьох Свобід України, 1957. 87 с.
Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. К. : Видавництво «Центр учбової літератури», 2021. 88 с.
Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 2. Від середини XVII століття до 1923 року. К. : Либідь, 1992. 608 с.
Приліпко М. В. Чорнобаївщина. Велична історія рідного краю (від найдавніших часів до сьогодення). Черкаси : видавець Чабаненко Ю. А., 2008. 538 с.
Прядко О. Малі Канівці: історико-краєзнавчий нарис (від найдавніших часів до початку XX ст.). Черкаси : видавець Чабаненко Ю.А., 2015. 168 с.
Скоробогатов В.В. Сміла. Історико-краєзнавчий нарис. Дніпропетровськ, 1976. С. 4.
Смолій В. Гетьман Богдан Хмельницький – фундатор козацької держави // Україна – козацька держава. Ucraina – Terra Cosacorum : ілюстрована історія українського козацтва у 5175 фотосвітлинах / керівник проекту, авт.-упоряд., худож., фот., іл. Володимир Недяк ; [наук. ред.: О. К. Федорук, В. О. Щербак]. К. : ЕММА, 2004. С. 258 – 262.
Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький: полководець, дипломат, державотворець. Вид. 3-тє, допов. та перероб. Київ: Парлам. вид-во, 2020. 752 с.
Сорокопуд І. І. Канів // Історія міст і сіл. Черкаська область. К.: Головна редакція Української радянської енциклопедії АН УРСР, 1972. С. 323-337.
Степанков В. Хмельницький Богдан // Енциклопедія історії України / НАН України, Інститут історії України ; редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. К. : Наукова Думка, 2013. Т. 10 : Т-Я. С. 389-390.
Степанчук Ю. С. Постать Богдана Хмельницького в новітній українській, російській та польській історіографії. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття ступеня доктора історичних наук зі спеціальності 07.00.06 – історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького. Черкаси, 2018. 458 с.
Степанчук Ю. С. Постать Б. Хмельницького в новітній українській, російській та польській історіографії : автореф. дис. ... д-ра іст. наук : 07.00.06; Черкаський нац. ун-т ім. Б. Хмельницького. Черкаси, 2019. 40 с.
Субтельний Орест. Україна: історія / пер. з англ. Ю. І. Шевчука; Вст. ст. С. В. Кульчицького. 2-е вид. К. : Либідь, 1992. 512 с.
Тези про 300-річчя воззєднання України з Росією (1654–1954 рр.). К. : Книжково-журнальна фабрика Головвидаву Міністерства культури УРСР, 1954. 128 с.
Ткачук А. Постать Богдана Хмельницького в творчому доробку Людвіга Кубалі // Чорноморський вісник. 2014. № 10. С. 137–141.
Томенко М. В. Абетка громадянина України. К. : НА СБУ, 2024. 236 с.
Худолей О. С., Кивгила О. І. До історіографії питань, пов’язаних із місцезнаходженням реального місця поховання гетьмана Богдана Хмельницького // Матеріали ІV-ої Всеукраїнської науково-практичної конференції «Культурно-історична спадщина України: перспективи дослідження та традиції збереження» (Черкаси – Канів, ЧДТУ, 07-08 жовтня 2021 р.); М-во освіти і науки України, Черкас. держ. технол. ун-т. Черкаси : видавець Гордієнко Є.І., 2021. С. 89 – 96.
Цибульський В. Переяславська угода 1654 року у зарубіжній історіографії. Рівне : Державне редакційно-видавниче підприємство. 1993. 104 с.
Чабан А.Ю. Середнє Подніпров’я в часи Визвольної війни середини XVII ст. // Битва під Корсунем і національно-визвольна війна середини XVII століття. Корсунь-Шевченківський, 1998. С. 15-26.
Черкаси: історія і сучасність: навчальний посібник для закладів загальн. серед. освіти / Департамент освіти Черкаської міської ради, Черкаська обласна організація Національної спілки краєзнавців України; за ред. В. М. Мельниченка. Черкаси : «Вертикаль», видавець Кандич С. Г., 2023. 280 с.
Черкаський край – земля Богдана і Тараса: культурологічний збірник / за редакцією Б.В. Губського, В.М. Литвина, В.А. Смолія. К. : Українські пропілеї, 2002. 656 с.
Черкащина. Короткий путівник. К. : Київське обласне книжково-газетне видавництво, 1960. 172 с.
Черкащина. Області Радянської України. К. : Мистецтво, 1973.
Черкащина. Путівник. Дніпропетровськ : «Видавництво Промінь», 1966. 188 с.
Чос В. Г. Городище – рідне місто. Черкаси : видавець Ю. Чабаненко, 2017. 368 с.
Чухліб Т. «…нам Господь Бог поміг визволити Україну свою Руську»: словотворча революція за часів гетьмана Богдана Хмельницького// Пам’ятки України. Національна спадщина. 2020. №1 – 3. С. 5 – 19.
Шевченко Ф. Історичне значення віковічної дружби українського та російського народів. К. : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1953. 80 с.
Шумейко К. В. Немає милішого краю ніж той, де судилось зрости. Папужинці й папужани: історія й сьогодення. Чернігів : ПАТ «ПВК «Десна», 2023. 704 с.
Шуст Р. Хмельницький Богдан // Українське козацтво: Мала енциклопедія. К. : Генеза; Запоріжжя: Прем’єр, 2002. С. 509.
Щербатюк В., Березовський О. У складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої Крзацтво краю // Шевченків край. Історико-етнографічне дослідження. К. : Наукова думка, 2009. С. 93 – 114.
Явopницький Д.І. Iстopiя зaпopiзьких кoзaкiв. Т.1 / Пep. з poс. I. I. Cвapникa; Упopяд. iл. О. М. Aпaнoвин. Львiв : Cвiт, 1990. 319 с.
Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. У 3-х т. Т. 2 / Ред. кол.: П.С. Сохань (голова) та ін. К. : Наукова думка, 1990. 560 с.
Голиш Г.М., Воропай А. Ю., Лисиця Л. Г. Село Деньги в українській історії від давнини до сьогодення: люди і події : історико-краєзнавчий нарис. Черкаси: Вертикаль, 2022. 328 с.
ДОДАТКИ
Додаток 1.
Джерело: Україна – козацька держава. Ucraina – Terra Cosacorum : ілюстрована історія українського козацтва у 5175 фотосвітлинах / керівник проекту, авт.-упоряд., худож., фот., іл. Володимир Недяк ; [наук. ред.: О. К. Федорук, В. О. Щербак]. К. : ЕММА, 2004. С. 282.
Додаток 2.
Богдан Хмельницький і сучасна Україна.
Невідомий художник. Картина кінця XVII ст.
Джерело:
Пам’ятки України. Національна спадщина. 2020. № 1–3. С. 56.
Додаток 3.
Джерело:
Лазуренко В. М. Історія Чигиринщини (з найдавніших часів до сьогодення). Навчальний посібник. Черкаси : «Ваш Дім», 2004. С. 109.
Додаток 4.
Джерело:
Пам’ятки України. Національна спадщина. 2020. № 1–3. С. 53.