ChSTU repository

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ 
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ 
КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ 
 
 
 
Спеціальність 
232 Соціальне забезпечення, 
освітній ступінь магістр 
заочна форма навчання, 
II курс, 
група ЗСЗМ-209 
 
 
 
 
 
КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА МАГІСТРА 
 
 
на тему: Соціальна допомога переселенцям та біженцям: 
зарубіжний досвід 
 
 
 
 
Студент Кхаліл Мохамад   
(підпис) 
 
Науковий керівник к.е.н., доцент Журба Інна Олександрівна  
(Вчене звання, прізвище, ім’я, по батькові) (підпис) 
 
 
 
 
Робота допущена до захисту в ЕК 
 
Завідувач кафедри соціального забезпечення 
   к.е.н., доцент Журба І.О.                                                               
(вчене звання, прізвище та ініціали) (підпис) 
 
 
 
Черкаси 2021 р. 
 
3 
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ 
КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ 
Освітній ступінь магістр 
Спеціальність 232 – Соціальне забезпечення 
 
 
ЗАТВЕРДЖУЮ: 
Завідувач кафедри 
соціального забезпечення 
 
  к.е.н., доц. Журба І.О. 
 
« » 20 р. 
 
ЗАВДАННЯ 
НА КВАЛІФІКАЦІЙНУ РОБОТУ МАГІСТРА СТУДЕНТУ 
  Кхаліл Мохамад  
(прізвище, ім’я, по батькові) 
1. Тема роботи: Соціальна допомога переселенцям та біженцям: зарубіжний 
досвід 
Керівник роботи к.е.н., доц.. Журба Інна Олександрівна  
(прізвище, ім’я, по батькові, науковий ступінь, вчене звання) 
затверджені наказом вищого навчального закладу від «31» серпня 2020 р. № 248/01 
2. Строк подання студентом роботи «__» 2020р. 
 
3. Вихідні дані до роботи законодавчі та нормативні дані з питань соціального забезпечення, 
аналітичні та статистичні дані, підручники, посібники, монографії, статті, Інтернет джерела. 
 
4. Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, які потрібно розробити) У 
розрахунково-пояснювальній записці необхідно розкрити міжнародно-правові засади захисту 
внутрішньо переміщених осіб та особливості державної політики України у цій сфері. Потрібно 
проаналізувати проблеми адаптації, соціального захисту та інтеграції ВПО з урахуванням українського 
й зарубіжного досвіду. Окрему увагу слід приділити обґрунтуванню практичних шляхів удосконалення 
механізмів підтримки внутрішньо переміщених осіб в Україні.. 
 
5. Перелік графічного матеріалу (з точним зазначенням обов’язкових креслень, плакатів) 
Графічний матеріал включає схеми, таблиці та діаграми, що відображають правові механізми захисту 
ВПО, напрями державної політики та способи їх адаптації в приймаючих громадах. До обов’язкового 
графічного матеріалу належать порівняльні таблиці міжнародного та українського досвіду, аналітичні 
діаграми щодо соціального забезпечення і працевлаштування ВПО, а також схема запропонованих 
механізмів інтеграції.. 
6. Консультанти розділів кваліфікаційної роботи 
Прізвище, ініціали та посада Підпис, дата 
Розділ 
консультанта завдання видав завдання прийняв 
1 К.е.н., доц. Журба І.О. 03.10.21 17.10. 21. 
2 К.е.н., доц. Журба І.О. 17.10. 21 25.10. 21 
3 К.е.н., доц. Журба І.О.. 25.11. 21 02.12. 21 
 
7. Дата видачі завдання «13» вересня 2021 р. 
 
4 
 
КАЛЕНДАРНИЙ ПЛАН 
 
№ Строк виконання 
Назва етапів випускної роботи Примітка 
з/п етапів роботи 
1 Вибір напряму дослідження. Складання  
16.09.2021 
попереднього плану випускної роботи.. 
2 Опрацювання літературних джерел.  
27.09.2021 
Підготовка та групування матеріалів. 
3 Затвердження плану. Підготовка  
03.10.2021 
теоретичного розділу. 
4 Доопрацювання теоретичного розділу.   
Аналіз даних, необхідних для написання 13.10.2021 
аналітичного розділу. 
5 Підготовка аналітичного розділу. 17.10.2021  
6 Доопрацювання аналітичного розділу. 30.10.2021  
7 Підготовка та написання розрахункового  
08.11.2021 
розділу роботи. 
8 Розрахунок пропозицій. 22.11.2021  
9 Доопрацювання розрахункового розділу. 26.11.2021  
10 Підготовка висновків по роботі 28.11.2021  
11 Оформлення випускної роботи 12.12.2021  
 
 
Студент    Кхаліл Мохамад 
(підпис) (прізвище та ініціали) 
Керівник роботи    Журба І.О 
(підпис) (прізвище та ініціали) 
Секретар ЕК       
(підпис) (прізвище та ініціали) 
 
5 
 
РЕФЕРАТ 
 
Кваліфікаційна робота магістра містить 108 сторінок, 4 рисунки, 1 
таблицясписок літератури з 73 найменувань. 
 
Соціальна допомога переселенцям та біженцям: 
зарубіжний досвід  
 
Предметом дослідження є надання соціальної допомоги 
переселенцям та біженцям з використанням зарубіжного досвіду. 
 
Об'єктом дослідження є є відносини, що виникають у сфері 
соціальної допомоги переселенцям та біженцям. 
 
Метою роботи є вивчення зарубіжного досвіду шляхів вирішення 
проблем переселенців та біженців. 
 
Завдання роботи: 
 проаналізувати та обґрунтувати сучасні науково-теоретичні засади 
державного регулювання у сфері внутрішньої вимушеної міграції в контексті 
міжнародних стандартів прав людини і завдань стійкої інтеграції внутрішньо 
переміщених осіб у приймаючі спільноти; 
  визначити базові принципи побудови механізмів державного регулювання 
соціального допомоги переселенцям та біженцям з акцентом на якісній 
інтеграції ВПО;  
 виявити й систематизувати зарубіжний досвід  стосовно особливостей 
функціонування механізмів державного регулювання у сфері внутрішньої 
вимушеної міграції в та проблеми їх реалізації на сучасному етапі інтеграції 
ВПО;  
 установити напрями вдосконалення механізмів державного регулювання у 
сфері соціальної допомоги переселянцям та біженцям; 
  розробити систему моніторингу якості й адресності соціальної допомоги 
переселенцям та біженцям 
 
6 
За результатами дослідження сформульовано пропозиції з 
надання соціальної допомоги переселенцям та біженцям на основі 
зарубіжного досвіду. 
 
Одержані результати можуть бути використані у будь-яких 
установах соціального захисту населення, органах місцевого самоврядування 
та на основі розроблених пропозицій та рекомендацій можуть здійснювати 
якісну допомогу переселенцям та біженцям. 
 
 
Рік виконання кваліфікаційної роботи магістра 
– 2021 
Рік захисту роботи – 2021 
 
 
 
Підпис студента    
Дата    
  
 
7 
ЗМІСТ 
  Стор 
ВСТУП  
РОЗДІЛ І. МІЖНАРОДНА ПРАВОВА БАЗА ТА КЕРІВНІ  
ПРИНЦИПИ ДІЯЛЬНОСТІ ЩОДО ВПО 
1.1. Правова база міжнародної діяльності щодо ВПО  
1.2. Державна політика стосовно ВПО в Україні  
1.3. Урегулювання правового становища внутрішньо  
переміщених осіб на території України 
Висновки до розділу 1  
РОЗДІЛ 2. АДАПТАЦІЯ ВПО ТА РЕГУЛЮВАННЯ  
МІГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ 
2.1. Адаптація та міграція в умовах глобалізації: світовий  
та український досвід 
2.2. Особливості реалізації соціально-економічної  
захищеності мігрантів у деяких країнах ЄС 
2.3. Досвід європейських країн щодо гарантування права  
на соціальне забезпечення 
Висновки до розділу 2  
РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ  
ВНУТРІШНІХ ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ: З УРАХУВАННЯМ  
ЗАРУБІЖНОГО ДОСВІДУ 
3.1. Шляхи вирішення проблем внутрішньо переміщених  
осіб: міжнародний досвід 
3.2. Інтеграція ВПО до приймаючих громад як один  з  
шляхів вирішення проблем працевлаштування 
3.3. Механізми інтеграції та адаптації внутрішньо-  
переміщених осіб в Україні відповідно до запитів 
населення та світового досвіду 
Висновки  
Список літературних джерел  
Додатки  
 
  
 
8 
 
ВСТУП 
Поява внутрішньо переміщених осіб є наслідком анексії Криму та 
збройного конфлікту на частині територій Донецької й Луганської областей. 
Результати дослідження дозволяють зробити висновок про те, що основні 
виклики, пов’язані з вимушеним переміщенням громадян з тимчасово 
окупованої території України та районів проведення антитерористичної 
операції, виявляються у зростанні навантаження на локальних ринках праці, 
існуванні проблем розміщення, працевлаштування тощо. Крім того, 
серед  внутрішньо переміщених осіб значна частина - діти, інваліди, особи 
похилого віку, тобто особливо вразливі категорії людей, які потребують 
підтримки. 
 Збройні конфлікти ХХ-ХХІ століття по всьому світу вимусили майже 
38 млн людей переміститися в межах своїх країн. Норвезька рада у справах 
біженців наголошує на тому, що ця цифра означає світову неспроможність у 
захисті цивільного населення[41]. В свою чергу міжнародні стандарти 
свідчать про те, що внутрішньо переміщені особи (ВПО) можуть з’явитися не 
лише під час бойових дій чи війни, а й за умов стихійного лиха чи 
антропогенної катастрофи. Проте аналізуючи історичні факти та сучасні 
тенденції, слід зазначити, що практично вся кількість переміщених громадян 
в межах своїх країн, вимушені це робити саме через бойові дії. 
Результати моніторингу внутрішнього переміщення дають змогу 
стверджувати, що дана проблема зумовлена структурними викликами 
всередині країни та вказує на те, що переміщення може бути затягнуте через 
цілеспрямовану політизацію проблеми  урядом чи його відмову від пошуку 
формального шляху до вирішення кризи. 
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідження практичних 
аспектів міграційної політики знайшло відображення  у  працях вітчизняних 
вчених, серед яких: Е. Лібанова, І. Майданік, О. Малиновська, О. Хомра, І. 
Прибиткова, Ю. Римаренко, У. Садова. 
 
9 
 Окремі підходи щодо вирішення проблем внутрішньо переміщених осіб 
наведено авторами А. Солодько, Т. Доронюк  в ряді праць, присвячених цій 
проблемі [31;32]. 
До сьогодні в Україні була відсутня чітка стратегія комплексної 
державної політики стосовно внутрішньо переміщених осіб із чітко  
обґрунтованими  цілями,  завданнями, пріоритетами, критеріями її 
оцінювання, науково обґрунтованими програмами тощо. Наукове осмислення 
і вирішення цих та інших проблем державної політики вимагає, передусім, 
певної загальнотеоретичної розробки, практичної реалізації з врахуванням 
особливостей територій розселення внутрішньо переміщених осіб із зони 
збройного конфлікту. В цьому контексті доречним є вивчення зарубіжного 
досвіду шляхів вирішення проблем переселенців та біженців, що і є метою 
кваліфікаційної роботи. 
Для досягнення мети у кваліфікаційній роботі були поставлені такі завдання: 
 проаналізувати та обґрунтувати сучасні науково-теоретичні засади 
державного регулювання у сфері внутрішньої вимушеної міграції в контексті 
міжнародних стандартів прав людини і завдань стійкої інтеграції внутрішньо 
переміщених осіб у приймаючі спільноти; 
  визначити базові принципи побудови механізмів державного регулювання 
соціального допомоги переселенцям та біженцям з акцентом на якісній 
інтеграції ВПО;  
 виявити й систематизувати зарубіжний досвід  стосовно особливостей 
функціонування механізмів державного регулювання у сфері внутрішньої 
вимушеної міграції в та проблеми їх реалізації на сучасному етапі інтеграції 
ВПО;  
 установити напрями вдосконалення механізмів державного регулювання у 
сфері соціальної допомоги переселянцям та біженцям; 
 
10 
  розробити систему моніторингу якості й адресності соціальної допомоги 
переселенцям та біженцям.  
Об’єктом дослідження є відносини, що виникають у сфері соціальної 
допомоги переселенцям та біженцям.  
Предметом дослідження є надання соціальної допомоги переселенцям 
та біженцям з використанням зарубіжного досвіду. 
Метод дослідження - Для вирішення поставленої мети та завдань у 
роботі використано низку методів загальнонаукового та специфічно 
соціологічного характеру. Так, серед загальнонаукових методів варто 
виокремити системний, порівняльний, історичний, логічні (аналіз та 
порівняння), типологізації (для виокремлення моделей безконфліктної 
взаємодії внутрішньо переміщених осіб в приймаючих громадах), аналізу 
нормативно-правових актів. Також було застосовано вторинний аналіз 
соціологічних даних, а для дослідження становища внутрішньо переміщених 
осіб було застосовано якісний метод емпіричних соціологічних досліджень. 
Структура роботи зумовлена логікою дослідження і складається із 
вступу, трьох розділів, девяти  підрозділів, висновків та рекомендацій, 
додатків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 108 
сторінок. Список використаних джерел містить 74 найменування. 
  
 
11 
РОЗДІЛ І. МІЖНАРОДНА ПРАВОВА БАЗА ТА КЕРІВНІ ПРИНЦИПИ 
ДІЯЛЬНОСТІ ЩОДО ВПО. 
1.1. Правова база міжнародної діяльності щодо ВПО  
На сьогодні напрацьовано міжнародні принципи, стратегії, правила та 
процедури прийняття ВПО в приймаючих громадах. Накопичений 
міжнародний досвід охоплює практично всі основні напрями діяльності щодо 
взаємовідносин ВПО з мешканцями й повноважними представниками 
місцевих громад. Ідеологія цієї діяльності в тому, щоб розробляти практичні 
заходи відповідно до потреб захисту прав обох сторін – як ВПО, так і 
приймаючих громад. Важливий для України ключовий принцип 
напрацьованого досвіду полягає в тому, щоб уряд країни та місцева влада 
поселень, які приймають ВПО, докладали зусилля й ресурси для досягнення 
здебільшого другої з двох цілей УВКБ ООН (перша  визнання поселень 
законними місцями життя та реалізації природних прав ВПО не піддається 
сумніву в українській практиці): максимізації захищеного простору 
(protectionspace).  
Поняття захищеного простору (доступного для ВПО та гуманітарних 
організацій, які їх підтримують) виникло з розуміння того, що між ВПО та 
постійним населенням відповідних територій можуть створюватися напружені 
стосунки, які мають не тільки суб’єктивні (нетолерантність до 
новоприбульців, психологічне неприйняття їхніх культурних відмінностей від 
місцевих норм і традицій тощо), але й об’єктивні передумови, зокрема 
обмеженість місцевих ресурсів, не розрахованих на збільшення чисельності 
населення за рахунок ВПО.  
Для якісного виміру меж захищеного простору (кількісному виміру вони 
важко піддаються) розроблено відповідні індикатори та відпрацьовано 
способи, завдяки яким цей простір можна розширювати, водночас 
мінімізуючи напруженість стосунків між ВПО та постійним населенням. До 
 
12 
переліку основних індикаторів якісного виміру захищеного простору входять 
такі:  
 чи перебувають вони під загрозою виселення, довільного затримання, 
депортації в місця, з яких переселилися, переслідування, вимагання з боку 
безпекових та інших установ;  
 чи користуються свободою пересування, асоціацій, самовираження, 
захистом єдності сімей; 
  чи мають доступ до засобів існування, ринку праці; чи захищені від 
експлуатації з боку роботодавців і домовласників/орендодавців; 
 чи мають адекватні житло та умови проживання, можливість отримати 
законні гарантовані права на проживання, чи забезпечені відповідними 
документами;  
 чи мають доступ до державних/приватних послуг з охорони здоров’я 
та освіти;  
 чи мають гармонійні стосунки з населенням громад;  
 чи мають можливість добровільно приймати рішення щодо свого 
повернення або місцевої інтеграції. Основні способи влаштування захищеного 
простору стосуються дев’яти сфер діяльності щодо ВПО, забезпечення: 
 1) їхніх прав; 
 2) відповідальності держави;  
3) партнерства;  
4) оцінки потреб;  
5) врахування вікових, гендерних та інших соціальнодемографічних 
відмінностей ВПО; 
 6) справедливості;  
 
13 
7) орієнтації на місцеву громаду;  
8) взаємодії з ВПО; 
 9) умов для їхнього самозабезпечення.  
Принципові підходи до застосування названих способів повинні 
включати таке:  
1. У сфері діяльності щодо забезпечення прав ВПО мають 
застосовуватися способи, спрямовані на влаштування можливостей реалізації 
прав ВПО на захист, вільні рішення, здійснення прав людини згідно з 
Конвенцією ООН про біженців 1951 р. та інших документів міжнародного 
права щодо прав людини. Ці способи наразі є менш актуальними для України, 
приєднаної до більшості названих документів, значною мірою 
імплементованих у національне законодавство. Найактуальнішими є способи 
практичного забезпечення безперешкодного доступу до системи правосуддя, 
рівності перед законом, відсутності будь-яких форм дискримінації з боку 
органів правозастосування та інших органів (окремих представників) держави. 
2. У сфері відповідальності держави мають застосовуватися всі законні 
способи, спрямовані на досягнення головної мети  влаштування 
безперешкодного доступу ВПО до систем соціального забезпечення, якими 
користуються інші громадяни. Головна роль у цьому процесі належить 
національним і, насамперед, місцевим органам влади, які на обмежений період 
(допоки будуть цілком інституційно спроможні виконувати основні функції 
відносно ВПО самостійно) користуватимуться підтримкою УВКБ ООН щодо 
зміцнення їхнього потенціалу та вдосконалення оперативної діяльності 
(процедур надання статусу, послуг і допомоги).  
3. У сфері партнерства ключовими є способи налагодження ефективних 
робочих взаємин між національними, муніципальними органами влади 
(мерами, радами, адміністраціями  їхня роль є провідною у влаштуванні 
захищеного простору для ВПО), правоохоронними, судовими органами, 
 
14 
приватним сектором, громадськими об’єднаннями, неурядовими, правовими 
та іншими організаціями, громадянського суспільства, міжнародними 
агенціями розвитку та УВКБ ООН, яке залучатиме до партнерства заради 
влаштування захищеного простору, зокрема агенції ООН для вирішення 
проблем ВПО в межах таких ініціатив як, Загальні оцінки країн, Спільні 
процеси апеляцій, Стратегія Світового банку із скорочення бідності та 
ПРООН.  
4. У сфері оцінки потреб доцільно використовувати процес Комплексної 
оцінки потреб (Comprehensive Needs Assessment) – ініційований УВКБ ООН 
інструмент, який є невід’ємною стандартною частиною планування діяльності 
щодо біженців у всьому світі. CNA націлений на визначення реальних потреб 
ВПО, вартості задоволення цих потреб і можливих наслідків дефіциту 
фінансування. Необхідно забезпечити включення ВПО в діяльність з оцінки 
потреб (визнаючи водночас, що брак фінансування може перешкоджати 
задоволенню цих потреб належною мірою) та відстеження й відображення 
місцевих ситуацій спеціальним програмним забезпеченням організації Focus, 
яке сприяє приведенню у відповідність потреб ВПО, цілей допомоги й 
бюджетів  
5. У сфері вікових, гендерних та інших відмінностей доцільно 
дотримуватися рекомендованого УВКБ ООН підходу Age, Genderand Diversity 
Mainstreaming (AGDM), який визнає, що різні групи ВПО мають різні інтереси, 
потреби, здібності й уразливості, згідно з якими має будуватися програма 
допомоги. Відповідно слід виявляти специфіку груп та адекватно реагувати на 
ситуації жінок, дітей, осіб похилого віку, неповнолітніх без супроводження та 
етнічних меншин.  
6. У сфері справедливості потрібно забезпечити рівне ставлення до всіх 
ВПО, але слід уникати стандартного до всіх підходу, пристосовуючи стратегії 
рішень, захисту й допомоги до конкретних життєвих обставин переселенців, 
здібностей і уразливостей різних груп, родин та індивідів.  
 
15 
7. У сфері орієнтації на місцеву громаду найефективнішим є той 
принцип, що рівень громади є основним. Відповідно до цього необхідно: 
готувати самих ВПО (мобілізовувати до діяльності, підтримувати їхню 
самоповагу, гідність, виробничий і творчий потенціал) через регулярні спільні 
оцінки ситуації; сприяти розвитку гармонійних відносин різних груп ВПО, які 
перебувають у конкретному місці; сприяти позитивній взаємодії ВПО з 
місцевим населенням через боротьбу з дискримінацією та забезпечення того, 
щоб послуги для ВПО водночас були корисними для місцевої громади, 
особливо найбільш нужденним її членам і тим, хто живе по сусідству з ВПО. 
8. У сфері взаємодії з ВПО основна відповідальність усіх агентів захисту 
серед працівників державних і місцевих адміністративних органів і служб, 
неурядових та громадських організацій, волонтерів тощо у співпраці з УВКБ 
ООН, іншими агенціями ООН полягає, як мінімум, у:  
1) встановленні регулярної та безпосередньої взаємодії з ВПО;  
2) створенні механізмів підтримки зв’язку й забезпечення ВПО 
вичерпної інформації про їхні права та обв’язки, доступні можливості та 
послуги.  
9. У сфері створення умов для самозабезпечення ВПО агенти захисту 
мають взяти на себе зобов’язання щодо підтримки соціально-економічного 
положення ВПО, зокрема, через надання доступу до освіти, професійного 
навчання, засобів до існування та сприяння самозабезпеченню. Виконання 
таких зобов’язань особливо ускладнене в умовах обмеженості місцевих ринків 
праці, як це є нині в Україні, але варто докладати можливих зусиль у співпраці 
з місцевою владою, щоб ВПО отримували хоча б тимчасовий доступ до таких 
можливостей, який відіграє життєво важливу роль у підготовці ВПО до 
довгострокових рішень. Реалізація зазначених принципових підходів до 
застосування названих способів розширення захищеного простору 
відбуватиметься ефективніше, якщо застосовуватиметься комплексна 
стратегія захисту, яка конкретизує дані способи за 11 складовими:  
 
16 
1) організація приймальних пунктів;  
2) реєстрація та збір даних; 
 3) забезпечення ВПО документами;  
4) визначення статусу ВПО;  
5) підтримка зв’язку з громадою;  
6) взаємодія з ВПО;  
6) підтримка безпеки;  
7) сприяння забезпеченню засобами для життя та самозабезпеченню;  
8) забезпечення доступу до охорони здоров’я, освіти та інших послуг;  
9) задоволення матеріальних потреб;  
10) сприяння довгостроковим рішенням; 
 11) переміщення. Відпрацьовані міжнародним досвідом деталі 
практичної роботи по кожній із зазначених складових докладніше описані в 
окремому документі УВКБ ООН [23] , який також містить додаток «Важливі 
керівні матеріали» з посиланнями на розміщені у відкритому доступі 38 
регламентуючих  документів, якими доцільно керуватися при розробці 
комплексної стратегії захисту ВПО. Важливе місце у формуванні політики 
щодо ВПО займає поняття «довгострокових рішень» (англ. «durablesolution») 
[39] , що передбачає зникнення потреб і загрози, пов’язаних із переміщенням. 
Одним з принципів довгострокових рішень вирішення проблем ВПО є їхня 
можливість вільно обирати місце свого проживання та свобода пересування. 
Ключовими умовами формування довгострокових рішень проблем ВПО є 
безпека та відсутність дискримінації. 
 
1.2. Державна політика стосовно ВПО в Україні. 
 
17 
 Держава взяла на себе зобов’язання захистити та гарантувати права й 
свободи ВПО, надати їм підтримку. За два роки від появи перших ВПО в 
Україні, з одного боку, напрацьовано певне нормативно-правове поле та 
досвід РО, а з іншого – бракує стратегічного бачення вирішення проблем та 
єдиного координуючого центру. Все це призводить до фрагментарністі 
політичних рішень і кроків, довготривалого невирішення деяких проблемних 
моментів, як то систематизація даних щодо кількості та базових потреб ВПО. 
На кінець 2015 р. координація по роботі з ВПО покладена на Державну службу 
України з надзвичайних ситуацій, але де-факто цю роль відіграє Міністерство 
соціальної політики України. Згідно з керівними принципами Управління 
Верховного Комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) [25] з питання про 
переміщення осіб усередині країни, ВПО визначаються як люди або групи 
людей, які були змушені рятуватися втечею або покинути свої будинки, місця 
проживання, через або для того, щоб уникнути наслідків воєнного конфлікту, 
ситуації загального насильства, порушень прав людини або стихійних 
лих/техногенних катастроф, і які не перетнули міжнародно визнаний 
державний кордон країни.  
Системне вирішення проблем ВПО означає, що політика щодо ВПО має 
бути достатньо ефективною і досягнути кінцевої мети: зникнення потреби в 
додатковому захисті для ВПО. Це питання потребує комплексності дій та 
координації різних інституцій. На сьогодні повноцінно стверджувати про 
системність вирішення проблем неможливо через:  
а) відсутність комплексної політики щодо ВПО, яка лежить в основі 
повноцінної інтеграції цих осіб; 
 б) активний воєнний конфлікт, що не дає змоги повноцінно забезпечити 
умови для безпечного повернення та реінтеграції;  
в) відсутність підрахунків щодо фінансового аспекту інтеграції. Проте 
законодавство України щодо ВПО активно формується. 
 
18 
 Впродовж останніх років затверджено:  
- Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо 
переміщених осіб» від 20.10.2014 р. № 1706-VII {Зі змінами, внесеними 
згідно із Законами України від 28.12.2014 р. № 77-VIII, ВВР, 2015, № 
11, ст. 75 № 245- VIII від 05.03.2015 р., ВВР, 2015, № 21, ст. 140};  
- Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий 
режим на тимчасово окупованій території України» (Редакція від 
09.10.2015 р.); Закон України «Про створення вільної економічної зони 
«Крим» та про особливості здійснення економічної діяльності на 
тимчасово окупованій території України» від 12.08.2014 р. № 1636-VII;  
- Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України» 
від 02.03.2015 р. 211-VIII;  
- Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України 
щодо деяких питань оподаткування благодійної допомоги» від 
02.09.2014 р. 1668-VII; Закон України від 05.03.2015 р. № 245-VIII «Про 
внесення змін до деяких законів України щодо посилення соціального 
захисту внутрішньо переміщених осіб»;  
- Постанова Верховної Ради України від 17.03.2015 р. № 254-VIII «Про 
визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської 
областей тимчасово окупованими територіями»;  
- Постанова Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 р. № 509 «Про 
облік осіб, які переміщуються з тимчасово окупованої території 
України та районів проведення антитерористичної операції»; 
- Постанова Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 р. № 505 «Про 
надання щомісячної адресної допомоги особам, які переміщуються з 
тимчасово окупованої території України та районів проведення 
антитерористичної операції, для покриття витрат на проживання, в 
тому числі на оплату житловокомунальних послуг»; 
- Постанова Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 р. № 535 «Про 
затвердження Порядку використання коштів, що надійшли від 
 
19 
фізичних та юридичних осіб для надання одноразової грошової 
допомоги постраждалим особам та особам, які переміщуються з 
тимчасово окупованої території України або району проведення 
антитерористичної операції»; 
-  Розпорядження Кабінету Міністрів України від 07.11.2014 р. № 1085-
р «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких 
органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в 
повному обсязі свої повноваження».  
Питання фінансового забезпечення є найбільш проблемним. Державним 
бюджетом закладено 3,36 млрд грн для «надання щомісячної адресної 
допомоги особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території 
України та районів проведення антитерористичної операції, для покриття 
витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг». 
Цих коштів достатньо для виплат відповідно до постанови Кабінету Міністрів 
України № 505, але не достатньо для впровадження комплексних заходів щодо 
інтеграції переселенців у місцевих громадах. Тому вирішення решти проблем 
лягає безпосередньо на місцеві бюджети, що створює значний фінансовий 
тиск, особливо в регіонах з великою кількістю переселенців. Місцевій владі 
доводиться напрацьовувати рішення в межах бюджетів, які не передбачали 
масштабної внутрішньої міграції. Напруженість відчувають насамперед 
соціальні інституції, які й до появи ВПО мали певні структурні проблеми, 
пов’язані з дошкільною освітою, медичним забезпеченням, системою 
соціального захисту та системою надання адміністративних послуг. Основні 
виклики, пов’язані з вимушеним переміщенням громадян проявляються у 
зростанні навантаження на локальних ринках праці, появі проблем, пов’язаних 
з розміщенням, працевлаштуванням, медичним обслуговуванням, 
психологічною реабілітацією, доступом до освіти, культурної та соціальної 
інтеграції тощо. Крім державних органів влади на формування політики 
суттєво впливають міжнародні та громадські організації, волонтерські 
ініціативи та наукова спільнота. Уряд України вживає окремих заходів щодо 
 
20 
вирішення проблем переселенців, багато зусиль докладають міжнародні 
організації, волонтери, благодійні організації, бізнес, окремі громадяни та самі 
ВПО (рис. 1.1). Проте цей процес відбувається без необхідної координації, в 
форматі окремих, іноді спорадичних кроків, без спільного бачення принципів 
і кінцевих результатів державної політики. 
 
Рис. 1.1. Взаємодія влади, громадянського суспільства та бізнесу 
 Проте реалізація термінових заходів і приватних ініціатив не має 
необхідного потенціалу для комплексної підтримки у середньостроковій 
перспективі внутрішньої міграції населення з тимчасово неконтрольованих 
Україною територій Донецької та Луганської областей і АР Крим. Водночас 
масштабна вимушена внутрішня міграція населення може мати значний 
позитивний потенціал соціально-економічного та гуманітарного розвитку 
України у середньо- і довгостроковій перспективі; пов’язаний зі структурними 
зрушеннями в економіці, зміною схем розселення та розвитком 
інфраструктури, формуванням якісно нового людського потенціалу, 
соціальною, культурною та національною інтеграцією українського 
суспільства. Досягнення цих цілей загалом відповідає обраній траєкторії 
європейської інтеграції, що визначена Угодою про асоціацію між Україною та 
ЄС.  
Важливим результатом дворічного процесу розбудови державної 
політики по відношенню до ВПО можна вважати те, що відбулося 
 
21 
усвідомлення та розуміння довгостроковості цієї проблеми, оскільки 
інфраструктура місць виїзду зруйнована, конфлікт ще не завершився і відсутні 
підстави для прогнозування строків і сценаріїв його вирішення.  Частина 
людей повертається та може повернутися у найближчому майбутньому в 
зв’язку з тим, що не змогли себе реалізувати, знайти житло, роботу, якось 
адаптуватися до нових місць проживання (так звана ретроградна міграція). 
Вони можуть повернутися до місць, де конфлікт зменшився.  
Проте глобально питання інтеграції та адаптації ВПО будуть 
актуальними ще досить тривалий час. Для забезпечення соціального захисту 
ВПО створений міжвідомчий координаційний штаб, до складу якого входять 
представники 15 міністерств і відомств, що забезпечують організацією 
соціального захисту ВПО, кожен у межах своїх повноважень. Великим є 
навантаження на Міністерство соціальної політики України, оскільки 
структурні підрозділи державних адміністрацій на місцях здійснюють облік, а 
також призначення грошової допомоги на проживання, в тому числі на оплату 
житлово-комунальних послуг. Крім того, Міністерством відкрито благодійний 
рахунок для зарахування коштів від фізичних та юридичних осіб, що можуть 
бути використані для надання одноразової грошової допомоги ВПО та особам, 
які знаходяться у складних життєвих обставинах.  
Комплексна державна програма підтримки та соціальної адаптації ВПО 
передбачає об’єднання зусиль органів державної влади всіх рівнів, органів 
місцевого самоврядування, громадських і міжнародних організацій, закладів 
соціальної інфраструктури всіх форм власності стосовно захисту прав і 
вирішення проблем ВПО, формування механізмів компенсації завданих 
переселенцям морально-фінансових збитків внаслідок бойових дій і 
тимчасової окупації частки території України. Програма спрямована на 
забезпечення реалізації Конституції України, Закону України «Про 
забезпечення прав і свобод внутрішньо перемішених осіб» та інших 
національних і міжнародних нормативно-правових актів, які стосуються 
 
22 
захисту прав і свобод людини. Створення комплексної програми було 
обґрунтовано висновками аналізу щодо життєвої ситуації ВПО, який включив 
у себе вивчення наявної законодавчо-нормативної бази, ознайомлення з 
оцінками профільних експертів, посадовців, представників громадськості, у 
тому числі волонтерських організацій, які свідчать про наявність цілого 
комплексу проблем, що потребують першочергового вирішення: 
 – відсутність у більшості ВПО достатніх фінансових ресурсів для 
забезпечення життєдіяльності, невирішеність їхньої житлової проблеми та 
питання працевлаштування;  
– нерозробленість чіткого механізму та критеріїв відбору для надання 
соціальної підтримки внутрішньо переміщеним особам залежно від їхнього 
матеріального стану, соціального статусу;  
– відсутність інформації щодо визначення потреб ВПО у тимчасовому 
та постійному житлі, їхньої спроможності вирішення житлової проблеми 
власними зусиллями;  
– нерозробленість механізмів забезпечення ВПО робочими місцями, 
відсутність інформації щодо можливостей працевлаштування; – відсутність 
повної інформації щодо наявних вільних місць у спеціалізованих закладах для 
тимчасового розміщення ВПО, у дошкільних та шкільних закладах для 
влаштування дітей переселенців;  
– відсутність повної інформації щодо наявних бюджетних місць у вищих 
навчальних закладах для продовження навчання студентів, вимушено 
переміщених з окупованих територій;  
– наявність у багатьох переміщених осіб психофізіологічних травм і 
відсутність програми надання відповідної медико-соціальної допомоги ВПО; 
– має місце недосконалість організаційно-координаційного та 
інформаційноаналітичного забезпечення реалізації державної політики у 
 
23 
зазначеній сфері (недостатність державних і місцевих соціальних програм, 
соціальних послуг бюджетних і позабюджетних закладів);  
– спостерігається нескоординованість і неузгодженість дій інститутів 
громадянського суспільства, відсутність узагальнення та аналітики таких дій; 
– відсутність державної політики стосовно добровільного повернення 
вимушених біженців із-за кордону в Україну;  
– відсутність повної інформації щодо розміру збитків (майнової шкоди), 
завданих внутрішньо переміщеним особам в ході воєнних дій;  
– відсутність компенсаційних механізмів стосовно можливого 
відшкодування та виплати компенсації ВПО завданих морально-фінансових 
збитків, а також витрат на утримання переселенців залежно від їхнього 
матеріального стану; 
 – мають місце проблеми законодавчо-нормативного характеру, які 
стосуються відновлення внутрішньо переміщеними особами після 
добровільного повернення на постійне місце проживання своїх майнових прав, 
повернення на роботу, отримання (неотримання) зарплати, відновлення інших 
прав у зв’язку з форс-мажорними обставинами, в тому числі у 
підприємницькій діяльності (сплата податків тощо).  
Метою Програми визначено забезпечення захисту прав і реалізації 
потенціалу ВПО, зокрема щодо: 
 захисту життя й надання допомоги у створенні належних умов 
життєдіяльності;  
забезпечення соціальної, матеріальної, медичної, психологічної та іншої 
підтримки;  
компенсації завданих моральних і фінансових збитків; вирішення 
проблем інтеграції та соціальної адаптації за новим місцем проживання; 
 
24 
сприяння добровільному поверненню до місць постійного мешкання за 
умови повного фактичного припинення бойових дій та відновлення контролю 
України над тимчасово непідконтрольними територіями.  
 
1.3. Урегулювання правового становища внутрішньо переміщених 
осіб на території України 
Внаслідок окупації Криму Російською Федерацією і масових порушень 
прав людини на території автономії, злочинної діяльності сепаратистських та 
проросійських терористичних організацій у Донецькій та Луганській 
областях: вбивств, викрадень, катувань, мародерства, грабежів, збройних 
нападів на військові частини, державні та комунальні установи, а також на 
приватні помешкання, внаслідок проведення антитерористичної операції 
(АТО) українськими силовими структурами у відповідь на злочинні дії 
терористів і спричинення терористами бойових дій, виникла ситуація масової 
вимушеної міграції з даних територій. 
Внутрішньо переміщені особи (ВПО) – це громадяни України, особи без 
громадянства або іноземці, які легально проживають на території України, що 
були змушені залишити свої будинки або місця звичайного проживання, 
зокрема, в результаті/або для того, щоб уникнути наслідків збройного 
конфлікту, окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини, 
стихійних або антропогенних лих, і які не перетинали міжнародно визнаний 
кордон України. 
Станом на 20 жовтня 2014 р., за повідомленням Держслужби з 
надзвичайних ситуацій, загальна кількість внутрішньо переміщених осіб 
становить 423 тис. 210 осіб. Згідно з повідомленням, Донецьку область 
тимчасово залишили 60 тис. 231 осіб, Луганську область – 28 тис. 812 чоловік, 
Крим – 18 тис. 886 осіб, із зони проведення АТО виїхали 375 тис. 513 осіб. 
 
25 
Люди, які змушені були виїхати з Донецької та Луганської областей, 
зіткнулися з численними проблемами – починаючи від пошуку місця 
тимчасового проживання, отримання медичної допомоги – до вирішення 
інших соціальних питань. Більшість з них залишилися без документів, через 
що гострим невирішеним питанням залишається неможливість оформлення, 
переоформлення документів, що засвідчують особу, приналежність до 
громадянства України, а також підтверджуючих спеціальний статус особи – не 
за місцем реєстрації вимушених переселенців, а за місцем фактичного 
перебування. 
Фактично відсутня система обліку та реєстрації тимчасово переміщених 
осіб тягне за собою неможливість адекватної оцінки реальних масштабів того, 
що відбувається. Державна статистика включає в себе тільки тих, хто 
звернувся за допомогою в обласні Координаційні центри допомоги 
переселенцям з АР Крим, Донецької та Луганської областей, при цьому 
реальна кількість осіб, переміщених всередині країни, залишається невідомою 
та може бути вищою. 
 
 
26 
Рис.1.2.  Карта внутрішніх переселенців зі Сходу України та Криму 
Вирішення цих актуальних проблем залежить від того, наскільки 
злагоджено і ефективно взаємодіятимуть державні інститути та неприбуткові 
громадські організації, а також міжнародні організації, що працюють в 
Україні. В регіонах діють безліч громадських ініціатив, спрямованих на 
допомогу переселенцям, проте без підтримки влади надання цієї допомоги 
стає обмеженим та малоефективним. 
Державні органи України вперше зіткнулися з проблемою вимушених 
переселенців всередині країни. Природно, відразу налагодити ефективну 
роботу з тимчасово переміщеними особами виявилося непросто. 
«В України останнім часом відбулися безпрецедентні явища – іноземна 
інтервенція, окупація, тероризм, АТО. Вони мають соціальні наслідки, які 
призвели до великої кількості внутрішньо перемішених осіб та порушень прав 
людини. Таких громадян України зараз називають вимушеними 
переселенцями, що підкреслює мотиви їх переміщення – вони вимушені 
залишати свої домівки, щоб зберегти власне життя та життя близьких, щоб 
уникнути насилля та політично мотивованого переслідування за свої 
переконання» ( О. Скрипник ) 
Передовсім, недостатньою є нормативно-правова база, яка має бути 
адаптована до нових важких реалій. Якщо кримчани можуть відстоювати свої 
права, спираючись на спеціальний Закон про окуповані території, то 
переміщені особи зі Сходу, з правової точки зору, абсолютно не захищені. «Є 
окремі розпорядження, якісь законопроекти лежать у парламенті, але єдиного 
централізованого акту, що визначив би статус цих людей та відповідальних за 
їх забезпечення, немає», – зазначила правозахисниця. На  думку науковців, 
держава мала б про це подбати ще з часів ескалації напруги в Криму. 
Тому, для забезпечення прав і свобод вимушених переселенців, 
гарантування безпеки їх життя та здоров’я і створення рівних умов для 
 
27 
реалізації їх прав і законних інтересів потрібні негайні дії держави щодо 
створення відповідної законодавчої бази. 
Досвід зарубіжних країн свідчить, що вирішення питань ВПО може бути 
врегульовано як внесенням змін до діючого законодавства, зокрема і до Закону 
України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на 
тимчасово окупованій території України», так і шляхом прийняття окремого 
закону. 
Зазначимо, що 19 червня 2014 р. Верховна Рада України прийняла Закон, 
що стосується прав та статусу переселенців з Криму та Сходу України – «Про 
правовий статус осіб, які вимушені залишити місця проживання внаслідок 
тимчасової окупації Автономної Республіки Крим та м. Севастополя та 
обставин, пов’язаних з проведенням антитерористичної операції на території 
України» (реєстр. № 4998-1). 
Проте низка громадських організацій (Кримський правозахисний центр 
«Дія», Харківська правозахисна група, Українська гельсінська спілка з прав 
людини, Координаційна рада організацій вимушених переселенців з Криму, 
Центр громадянської просвіти «Альменда»), юристів, експертів закликала 
Президента не підписувати цей закон, а відправити його на доопрацювання з 
обов’язковою участю експертів та представників громадянського суспільства, 
і в першу чергу тих організацій, які реально займаються проблемами 
внутрішньо переміщених осіб. На їхню думку, цей закон не вирішить проблем 
переселенців, а створить нові. 
Враховуючи думку громадськості, Президент України П. Порошенко не 
підписав ухвалений ВР проект закону. «Аналіз закону свідчить, що він не 
виправдовує очікувань суспільства за рішенням певних питань, не визначає 
порядок надання державної допомоги вимушеним мігрантам, не забезпечує 
скоординованої і відповідальної роботи органів державної влади, місцевого 
самоврядування та їх взаємодії з громадськістю в цьому напрямку, не 
 
28 
відповідає міжнародним стандартам захисту внутрішньо переміщених осіб», – 
(П. Порошенко). 
На думку Президента, закон у цілому має скоріше декларативний 
характер і не проводить досконалих механізмів надання державної допомоги, 
захисту конституційних прав і законних інтересів вимушених переселенців. 
«Запропонований до підписання проект закону «не забезпечує створення 
цілісного механізму надання допомоги та захисту державою прав і законних 
інтересів вимушених переселенців, містить положення, які не відповідають 
конституційним принципам гарантій прав громадян, суперечать Конституції 
України і законодавчим актам України», – йдеться в документі. 
Питання соціальної адаптації вимушених переселенців, надання їм 
державної підтримки та забезпечення тимчасовим житлом, працевлаштування 
та вирішення інших соціально-економічних питань, «є надзвичайно 
актуальними і потребують невідкладного врегулювання з використанням усіх 
можливих механізмів». 
Для створення нового законопроекту було створено робочу групу при 
Адміністрації Президента України, до якої увійшли представники 
громадських організацій, а також консультанти від Управління Верховного 
комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) та ОБСЄ. 
Правове становище внутрішньо переміщених осіб стало предметом 
широкого обговорення під час круглих столів та науково-практичних 
конференцій. Їхніми напрацюваннями стали рекомендації і пропозиції щодо 
розв’язання нагальних проблем, з якими стикаються переселенці. 
Так, Інститутом демографії та соціальних досліджень Національної 
академії наук України, Програмою розвитку ООН в Україні (ПРООН) та 
аналітичним центром «Нова соціальна та економічна політика» для 
обговорення питань негайного та середньострокового реагування на проблеми 
внутрішніх переселенців в Україні був організований круглий стіл. 
 
29 
Експерти зазначили, що існують значні прогалини у державній стратегії 
щодо захисту ВПО. Органами виконавчої влади не видавалися формальні 
інструкції щодо реєстрації та допомоги ВПО, що призвело до великої кількості 
суперечливих практик по всій країні. 
«Зміцнення співпраці всіх верств українського суспільства для 
розбудови ефективної системи підтримки вимушених переселенців має бути 
головним пріоритетом. Прийняття рішень у цій сфері має ґрунтуватися на 
наукових дослідженнях. Українська наука готова працювати у цьому 
напрямі», (Е. Лібанова). 
Учасники дискусії наголосили, що потреби ВПО в основному 
підтримуються волонтерами та активістами громадянського суспільства. 
Проте потенціал благодійності є обмеженим, і без системного національного 
координаційного механізму навряд чи можливо забезпечити сталу підтримку 
протягом тривалого часу, особливо якщо кількість переселенців 
продовжуватиме зростати. 
Директор Аналітичного центру «Нова соціально-економічна політика» 
І. Акімова наголосила на необхідності створення державою механізму 
фінансування витрат на тимчасове розміщення вимушених переселенців: 
«Існує необхідність у розробленні фінансових механізмів для установ, які 
розміщують переселенців». 
Експерти визначили низку першочергових завдань, які сприятимуть 
покращенню стану ВПО. Насамперед, це розроблення «соціального пакету 
переміщених осіб», визначення джерел і механізмів фінансування (резервний 
фонд бюджету, місцеві бюджети, міжнародна донорська допомога тощо). На 
думку учасників, необхідно також внести зміни до Державного бюджету на 
2014 рік у частині планування бюджетних видатків (трансфертів) з 
урахуванням кількості зареєстрованих переселенців. Експерти вважають, що 
створення нових робочих місць, розроблення додаткових стимулів для 
підприємців, а також розроблення державної програми, спрямованої на 
 
30 
забезпечення соціальних прав внутрішньо переміщених осіб, також є 
пріоритетними завданнями у цій сфері. 
«Цього року перед Україною вперше постали проблеми, пов’язані з 
внутрішньо переміщеними особами, і ПРООН готова надати допомогу уряду 
України у розв’язанні таких проблем», – підкреслила І. Пауловіча, заступник 
Постійного представника ПРООН в Україні. 
В Івано-Франківську відбулася перша Всеукраїнська науково-практична 
конференція з питань юридичного та соціального супроводу внутрішньо 
переміщених осіб в Україні. Участь в конференції взяли представники 
благодійної організації «Всеукраїнська коаліція з надання правової 
допомоги», юристи, міжнародні експерти та спостерігачі ОБСЄ, представники 
органів влади та місцевого самоврядування, представники неприбуткових 
громадських організацій, які надають допомогу внутрішньо переміщеним 
особам. Метою проведення конференції стало напрацювання рекомендацій 
для органів влади щодо розробки та прийняття законодавчих актів стосовно 
соціальної, юридичної, фінансової та ресурсної підтримки внутрішньо 
переміщених осіб в Україні. 
За ініціативою АП України 8 липня 2014 р. в Києві пройшло засідання 
круглого столу на тему: «Взаємодія органів влади та громадськості у 
вирішенні проблем переселенців з тимчасово окупованої території і районів 
проведення антитерористичної операції». Метою заходу було поширення 
успішного регіонального досвіду щодо оперативного вирішення проблем 
переселенців, сприяння налагодженню ефективної системи координації та 
співробітництва між органами влади, самоврядування та громадськістю. 
Громадська ініціатива «Схід SOS» спільно з Офісом Уповноваженого ВР 
України з прав людини 19 червня 2014 р. у Києві провели круглий стіл на тему 
«Держава і переселенці: взаємодія громадськості з державними органами 
влади», на якому обговорили ситуацію зі станом дотримання прав та свобод 
громадян, які були вимушені покинути свої домівки на Сході України у зв’язку 
 
31 
із загрозою життя, визначили гарантії їх соціального забезпечення. 
Обговорення проходило спільно державними органами, представниками 
Офісу Уповноваженого та громадськими організаціями, що працюють з 
переселенцями. 
Велика кількість супутніх проблем, розкоординованість дій влади та 
громадського сектору, відсутність інформаційно-роз’яснювальної роботи, 
вивчення й поширення позитивного досвіду роботи з біженцями спонукали 
низку громадських організацій Полтавщини створити Моніторинговий центр 
з питань дотримання прав переселенців з АР Крим та зони проведення АТО. 
15 серпня 2014 р. цей центр провів у Полтаві перший круглий стіл на 
тему: «Координація зусиль влади Полтавщини, громадських організацій, 
волонтерів та ЗМІ з метою ефективного забезпечення дотримання прав 
вимушених переселенців». До участі у заході були запрошені керівники 
облради, облдержадміністрації та її галузевих управлінь, УМВС, прокуратури, 
лідери громадських організацій, волонтери, представники ЗМІ. 
В ході жвавої дискусії учасники не тільки обговорювали конкретні 
проблеми, з якими стикаються органи влади, галузеві служби та громадськість 
у роботі з переселенцями, але й проаналізували причини цих проблем, 
намагалися знайти шляхи взаємодії, ділилися власним досвідом допомоги 
переселенцям (як позитивним, так і негативним), налагоджували контакти з 
метою майбутньої співпраці. 
За результатами «круглого столу» Моніторинговий центр з проблем 
переселенців розробить рекомендації з взаємодії громадських організацій, 
органів влади, місцевого самоврядування щодо ефективного забезпечення 
їхніх прав. 
Адже, невизначеність статусу вимушених переселенців не дає 
можливості громадянам у повній мірі скористатися своїми правами, а 
відсутність чітких процедур створює додаткові ускладнення при процесі 
 
32 
реєстрації, отриманні доступу до банківських рахунків, переведення до інших 
навчальних закладів, перереєстрації підприємств тощо. 
Юрист АП України О. Савченко зауважив, що «наразі існує певний 
конфлікт юрисдикцій та повноважень різних органів виконавчої влади, а 
відсутність певної координації дій між цими органами не дає можливості 
ефективно здійснювати необхідні реєстраційні та інші юридичні процедури. 
Прийняття закону та розширення функцій та повноважень залучених органів 
державної влади зніме ці неузгодженості, пришвидшить процедуру надання 
статусу вимушеного переселенця та полегшить взаємодію таких осіб з 
органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, а також сприятиме 
комплексності вирішення питань внутрішньо переміщених осіб та їхній 
адаптації до нового місця проживання». 
Мова йде про законопроект «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо 
переміщених осіб», розроблений робочою групою, створеною при АП України 
(реєстр. № 4490а-1 від 28.08.2014). 
Законопроект внесла група народних депутатів, серед яких І. Геращенко, 
А. Шевченко, В. Пацкан, І. Луценко та інші. Він був розроблений за участю 
представників УВКБ ООН, ОБСЄ, Державної міграційної служби, 
представників громадських організацій внутрішньо переміщених осіб на базі 
запропонованого проекту Харківської правничої групи, після внесення 
поправок до його первинної редакції Міністерством юстиції України. 
«Організації, що працюють з вимушеними переселенцями, експерти 
Реанімаційному пакета реформ вимагають, щоб депутати прийняли цей 
законопроект саме в цьому скликанні парламенту. Це важливо, щоб не 
втрачати часу і якомога швидше почати реалізацію закону, який допоможе 
переселенцям», (Т. Печончик) 
 
33 
На її думмку, законопроект містить декілька принципово нових 
положень, спрямованих на вирішення нагальних питань по 
життєзабезпеченню внутрішньо переміщених осіб і членів їх сімей. 
Якщо Верховна Рада не прийме закон «Про забезпечення прав і свобод 
внутрішньо переміщених осіб», це може привести до гуманітарної катастрофи, 
вважають громадські активісти та правозахисники. 
На підтримку законопроекту були організовані акції за участю 
переселенців з Криму і Донбасу. 16 вересня, 7, 14 та 19 жовтня 2014 р. під 
стінами Верховної Ради України та 16 вересня 2014 р. біля будівлі Харківської 
обладміністрації зібралися вимушені переселенці з Донбасу та Криму. Вони 
впевнені, що вирішити їх проблеми допоможе законопроект «Про 
забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», який був внесений 
на розгляд до Верховної Ради наприкінці серпня. 
20 жовтня 2014 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про 
забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб». 
Необхідність прийняття даного закону зумовлена нагальною потребою 
щодо забезпечення реалізації гарантованих Конституцією України, прав і 
свобод громадянин України, що стали внутрішньо переміщеними особами, 
внаслідок тимчасової окупації частини території України, або яких змусили 
покинути своє місце проживання, у результаті або з метою уникнення 
негативних наслідків збройного конфлікту, повсюдних проявів насильства, 
масових порушень прав людини. 
Закон спрямований на вирішення першочергових питань з обліку та 
життєзабезпечення внутрішньо переміщених осіб та членів їх сімей у нових 
умовах проживання, спрощення порядку тимчасової реєстрації вимушених 
переселенців, містить норми щодо удосконалення порядку та скорочення 
граничних строків розгляду заяв про оформлення, переоформлення, 
 
34 
продовження соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, 
забезпечення їх соціальними та медичними послугами. 
Найважливіше, що дає переселенцям законопроект: отримати за рахунок 
держави місце для тимчасового проживання на 6 місяців; заочно звільнитися і 
стати на облік в центрі зайнятості за спрощеною процедурою, навіть без 
трудової книжки; відновити соціальні виплати і пенсії за фактичним місцем 
проживання; продовжити освіту, в тому числі за рахунок держави; отримати 
місце в дитсадку та школі для дітей-переселенців; закрити підприємницьку 
діяльність за спрощеною процедурою і зареєструвати юридичну особу та ФОП 
за місцем фактичного проживання; потреби в наданні соціальної та фінансової 
допомоги будуть включені в єдину реєстраційну базу переселенців; «Довідка 
переселенця» буде видаватися відразу, в день звернення; гуманітарна та 
благодійна допомога переселенцям не піддаватиметься оподаткуванню. 
За словами  А. Яценюка, «закон необхідний для того, щоб узаконити всі 
рішення (про тимчасово переміщених осіб), ухвалені урядом України». 
Прем’єр наполіг, щоб документ прийняли з однією, але важливою поправкою 
– суму компенсацій, які отримуватимуть переселенці, буде окремо визначати 
Кабмін, виходячи зі своїх можливостей. 
Незважаючи на те, що проект закону є необхідним та важливим, на довге 
його обговорення в суспільстві, серед експертів, юристів, деяких активістів 
громадських організацій переселенців існують різні думки стосовно 
подальшої долі закону. 
«Шлях прийняття згаданого закону був довгим та нелегким. Проте, 
нарешті, об’єднавши зусилля, цей надзвичайно важливий нормативно-
правовий акт був прийнятий. Ухвалення цього закону надало можливість 
вирішувати нагальні проблеми вимушених переселенців, які вже досить 
тривалий час не були врегульовані» (А. Місяць) 
 
35 
На його думку: «Тепер нас очікує не менш важлива справа – реалізація 
цього Закону на практиці, проведення потужної інформаційної кампанії з 
метою роз’яснити вимушеним переселенцям їхні права і гарантії, надані 
державою. Сподіваюсь правозахисники зі всієї України не будуть байдужими 
до цієї ініціативи та допоможуть людям реалізувати свої права та, у разі 
потреби, надаватимуть безоплатну правову допомогу». 
Однією з головним переваг документа фахівець називає затвердження 
єдиного зразка довідки для всіх регіонів, за якою можна буде звертатися в усі 
відповідні структури. Як пояснює правозахисниця, отримання цієї довідки 
дозволить отримувати подальшу допомогу. Приміром, без неї біженці досі не 
могли оформити отримання допомоги, затвердженої Кабміном ще 1 жовтня. 
Тепер ця процедура повинна спроститися. 
Вітають прийняття закону і міжнародні організації, сподіваючись, що це 
«сильний сигнал того, що Верховна Рада буде дотримуватися європейського 
та міжнародного законів про права людини». Генеральний секретар Ради 
Європи Т. Ягланд вважає, що закон про вимушених переселенців, прийнятий 
ВР слід вітати, як основу для задоволення їхніх потреб. «Закон є міцною 
основою для задоволення потреб тих, хто залишив свої будинки в результаті 
конфлікту в Східній Україні і незаконної анексії Криму. Це демонструє, що 
Україна, попри важкі обставини, готова вжити необхідні заходи для захисту 
найбільш уразливих верств населення, захисту прав людини», – сказав він. 
Разом з тим, деякі фахівці та юристи вважають цей законопроект досить 
недосконалим, а його прийняття не вирішить проблем переселенців. 
Так, один з лідерів «Опозиційного блоку» Н. Королевська, коментуючи 
ухвалений ВР закон заявила, що документ, покликаний захистити вимушених 
переселенців, насправді ускладнить їхнє життя через заплутані процедури і 
механізми. «Прийнятий правлячою більшістю так званий закон «Про 
забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» неможливо 
застосувати на практиці. Автори документа свідомо заклали в нього безліч 
 
36 
заплутаних процедур, які не дадуть людям можливості реалізувати свої 
права», – сказала вона. 
За словами Н. Королевської, з першими труднощами люди зіткнуться 
вже при зверненні за отриманням статусу переміщеної особи, не зможуть вони 
реалізувати свої права і в разі втрати документів. 
Політик підкреслила: для того, щоб закон почав діяти, уряду необхідно 
ще прийняти безліч підзаконних актів, що може затягнутися у часі. 
Закон про внутрішньо переселених осіб не може оперативно вирішити 
проблеми переселенців з Криму та зони АТО, оскільки носить здебільшого 
декларативний характер, заявляє прес-служба юридичної компанії «Алєксєєв, 
Боярчуков і партнери». 
Юристи впевнені, що немало з положень, які записані у законі, не 
зможуть бути реалізованими на практиці, а ті пункти закону, які можливо 
реалізувати, не будуть працювати так швидко, як це необхідно. 
«Звичайно, закон дає можливість врегулювати першочергові проблеми 
тимчасових переселенців, що дозволить їм хоча б узаконити свій статус. Але 
необхідно враховувати, що реальне виконання цього закону буде після його 
підписання Президентом, а також після того, як Кабінет Міністрів внесе 
необхідні зміни у свої нормативно-правові акти, розробить і затвердить 
державну програму підтримки соціальної адаптації громадян України, котрі 
переселилися з тимчасово окупованої території України і районів проведення 
АТО у інші регіони України», – йдеться у повідомленні. 
Юристи компанії також сумніваються, що прийнятий закон буде 
підписаний Президентом України найближчим часом, і місцеві органи влади 
зможуть оперативно налагодити процес реалізації прав переселенців. «На 
спритність чиновників сподіватися не варто – весь процес може затягнутися 
до Нового року. А до тих пір переселенці повинні будуть вирішувати свої 
 
37 
проблеми самостійно, не розраховуючи на допомогу держави», – зазначають 
у компанії. 
Голова громадської організації «Репортери за свободу слова», журналіст 
О. Сичов вважає, що однаковий підхід до проблем всіх переселенців слід 
замінити на адресну допомогу в кожному окремому випадку, оскільки серед 
переселенців є частка забезпечених людей. 
Проблема регулювання статусу внутрішньо переміщених осіб для 
світового співтовариства виникла в ХХ ст. у зв’язку з громадянськими війнами 
на території країн Африки та Південного Сходу. Проблема обумовлювалася 
тим, що особи, які хоча і за зовнішніми ознаками знаходилися в ситуації, що є 
аналогічною до проблем біженців, проте не підпадали під цю категорію (не 
перетинали міжнародно-визнаних кордонів держави), їхні права не 
гарантувалися міжнародно-правовими актами. 
За даними Моніторингового центру з питань недобровільних 
переміщень, чисельність внутрішніх переміщених осіб у світі досягла 
рекордної відмітки – 33,3 млн осіб, що вдвічі перевищує чисельність біженців 
(близько 16 млн). Лише за 2013 р. їхня кількість збільшилася на 4,5 млн осіб. 
Найгострішою проблема є в Сирії, Судані, Нігерії, Іраку. В Європі чисельність 
ВПО сягає 2,2 млн, у т.ч. в Азербайджані 543 тис., Вірменії 8 тис, Грузії 206 
тис, Росії 34 тис., Туркменістані 4 тис., Узбекистані 3 тис. 
Традиційно вважалося, що внутрішні переміщення – у компетенції 
суверенних держав, а не міжнародних структур (крім Червоного Хреста, який 
наглядав за виконанням Женевських конвенцій 1949 р. щодо захисту 
цивільного населення під час збройних конфліктів). Проте поступово 
формувалося розуміння необхідності вироблення спільних підходів до 
розв’язання проблем осіб, переміщених в межах власних країн, та надання 
суверенним державам міжнародної допомоги в цій сфері. 
 
38 
З метою вирішення означеного питання з 1972 р. мандат УВКБ ООН 
було розширено, сфера його компетенції охопила проблеми ВПО. У 1998 р. 
представником Генерального секретаря ООН з питань внутрішньо 
переміщених осіб підготовлено Керівні принципи з питань щодо переміщення 
осіб в середині країни. ООН в своїх резолюціях систематично закликає 
держави, в яких є ВПО, створити дієву систему правових норм, що регулюють 
переміщення всередині країни, з урахуванням Керівних принципів. Питання 
ВПО стали частиною міжнародного гуманітарного права та потребують свого 
правового урегулювання в країнах, де виникають масові випадки виникнення 
ВПО, стають обов’язковими для вирішення владою цих країн. 
Оскільки Україні доводиться терміново розробляти законодавство щодо 
ВПО, тобто у сфері, де до цього часу жодних напрацювань не існувало, Керівні 
принципи видаються надійним орієнтиром для українських законотворців і 
мають бути ретельно вивчені та враховані. По-перше, в них акумульовано 
головні висновки світової політичної думки щодо проблеми, а по-друге, норми 
основних міжнародно-правових документів із захисту прав людини, на яких 
базуються Керівні принципи і під якими стоїть підпис України, є частиною 
національного законодавства. 
Корисним для формування національних інструментів надання 
допомоги ВПО є також досвід країн, які стикалися з цією проблемою. Досвід, 
напрацюваний Азербайджаном, Грузією, Молдовою, показує, що єдиним 
незаперечним шляхом вирішення проблем ВПО є припинення конфлікту і 
повернення людей до своїх домівок. Разом з тим центральною у вирішенні 
проблеми має бути гуманітарна складова, яка не повинна залежати від 
політичних рішень. Зокрема, очевидної шкоди завдають політизація питання, 
вибіркове ставлення до ВПО залежно від їхньої етнічної належності чи 
політичних орієнтацій. 
Зволікання з активними діями щодо ВПО в надії на розв’язання їхніх 
проблем шляхом повернення може призвести лише до погіршення становища, 
 
39 
виникнення напруги в стосунках між ВПО та корінним населенням місць 
перебування, використання обопільного невдоволення силами, спрямованими 
на подальшу дестабілізацію ситуації в країні. 
На першому етапі після вимушеного переміщення в центрі уваги має 
бути задоволення таких життєво важливих потреб, як тимчасове житло, 
харчування, медичні послуги. Оптимальним видається підхід, орієнтований на 
потреби, з особливою увагою до найменш захищених категорій населення. 
Одночасно із забезпеченням нагальних потреб ВПО держава має 
планувати тривалі рішення, враховуючи, що вони повинні мати стійкий 
характер і відповідати певним умовам: рішення про повернення чи переїзд має 
прийматися добровільно; місця, куди переїжджають люди, повинні бути 
безпечними; захист і підтримка з боку держави мають продовжуватися до 
завершення реінтеграції; у плануванні та організації тривалих рішень ВПО 
мають брати безпосередню участь. 
Як свідчить досвід зарубіжних країн, для розв’язання проблем ВПО 
необхідними є спеціальна законодавча база, адміністративні органи з її 
виконання, координація зусиль різних відомств, а також належне 
фінансування з державного бюджету. Враховуючи обмеженість ресурсів в 
умовах конфлікту, значну допомогу можуть надати міжнародні організації, 
співпраця з якими повинна займати належне місце в рамках політики захисту 
ВПО. 
За роки своєї незалежності Україна вперше зіткнулася з проблемою 
внутрішньо переміщених осіб. Більше того, такої кількості переселенців не 
знала і Європа. Однак ті країни, які мали подібний гіркий досвід, сьогодні 
зголосилися допомогти нашій державі. 
22 жовтня 2014 р. Регіональний представник Агентства ООН у справах 
біженців у Білорусі, Молдові та Україні О. Андрисек, представник 
грузинського Фонду інновацій та розвитку Д. Кізіріа та міністр соціальної 
 
40 
політики України Л. Денисова підписали Меморандум про співробітництво. 
Меморандум передбачає надання технічної допомоги Міністерству для 
запровадження системи реєстрації та обліку внутрішньо переміщених осіб із 
Криму та Сходу України. 
Через відсутність єдиної системи реєстрації реальна кількість 
внутрішньо переміщених осіб може бути у два чи три рази більшою. У рамках 
співпраці УВКБ ООН та Фонд інновацій та розвитку (ФІР) відповідно до своїх 
мандатів та наявних ресурсів, нададуть українському урядові технічну 
допомогу для якнайшвидшого налагодження єдиної системи реєстрації та 
ведення обліку внутрішніх переселенців. Зокрема, експерти з Грузії, які брали 
безпосередню участь у розробці грузинської системи реєстрації внутрішньо 
переміщених осіб під час конфлікту в Південній Осетії, допомагатимуть 
Мінсоцполітики створити аналогічну систему реєстрації переселенців та 
аналізу їхніх потреб в Україні. 
Як розповідає член Парламенту Грузії та засновник Фонду інновацій та 
розвитку Г. Вашадзе, після запуску системи у Грузії лише за 10 днів вдалося 
зареєструвати 137 тис. громадян. Запровадження єдиної системи реєстрації 
переселенців дозволить визначити обсяг потреб переселенців та спланувати 
надання соціальних виплат, а також запобігти можливим зловживанням 
державною та донорською допомогою. 
«Реєстрація не лише дозволяє зафіксувати переміщення особи, вона 
також є першим сигналом для переселенців, що вони можуть скористатись і 
іншими своїми правами. Реєстрація також допомагає всім нам – державі, 
агентствам ООН та громадянському суспільству – краще планувати нашу 
допомогу переселенцям. Якщо ми будемо знати скільки осіб проживає, де і які 
їхні потреби, ми зможемо ефективніше планувати надання гуманітарної 
допомоги та запровадження цільових програм, зокрема адресної фінансової 
допомоги», – зазначив представник УВКБ ООН О. Андрисек. «Реєстрація не 
повинна стати бюрократичним тягарем для переміщених осіб, адже їм і без 
 
41 
цього вистачає проблем. Саме тому ми шукаємо шляхів якнайефективніше 
використати сучасні інформаційні технології, а також заручитись допомогою 
волонтерів, щоб полегшити та спростити процедуру реєстрації для людей», – 
підкреслив він. 
Для реалізації проекту УВКБ ООН зі свого боку надасть донорську 
допомогу, а також проводитиме моніторинг процесу обліку задля допомоги у 
вирішенні можливих проблем і визначення питань, що стосуються сфери 
соціального захисту. 
«Ми вперше зіткнулися з проблемою щодо вимушених переселенців. 
Безумовно, досвід інших держав нам дуже потрібний для вирішення всіх 
питань громадян, які є внутрішньо переміщеними особами з тимчасово 
окупованої території – Автономної Республіки Крим та Севастополя, і з 
нашого Донбасу», – зазначила міністр соціальної політики Л. Денісова. 
За її словами, з 1 жовтня 2014 р. за рішенням уряду розпочато облік 
переселенців. Вже майже 16 тис. сімей стали на облік. За наданням щомісячної 
адресної допомоги вже звернулося 12 тис. сімей, і для 4093 сімей така 
допомога вже призначена. 
«Система вже працює. Безумовно програмне забезпечення Єдиної 
інформаційної бази даних ще буде доопрацьовуватися. Проте на сьогодні всі 
управління соціального захисту населення реєструють тимчасово 
переміщених осіб. Завданням системи є не лише здійснити облік людей. 
Головне – знати проблеми цих людей та вирішувати їх», – підкреслила 
Л. Денісова. 
Таким чином, протягом жовтня 2014 р. Україна здійснила важливі кроки 
для захисту та підтримки внутрішньо переміщених осіб, зокрема, прийнявши 
урядові постанови про реєстрацію та виплату фінансової допомоги та Закон 
про права та свободи внутрішньо переміщених осіб. 
 
42 
Ефективне впровадження законодавства допоможе переселенцям, які 
були змушені залишити свої домівки, знайти житло, роботу і надасть 
необхідний доступ до послуг. Більше того, Закон зобов’язує уряд розробити 
державну політику щодо внутрішньо переміщених осіб, яка дозволить їм 
спланувати своє майбутнє у довгостроковій перспективі. 
Хоча раніше Україна не стикалася з проблемою ВПО, у державі 
накопичено значний досвід з адаптації та інтеграції в українське суспільство 
колишніх депортованих, який також вартий врахування. Зокрема, це 
програмний підхід, порядок реєстрації, міжвідомча координація, взаємодія з 
неурядовими організаціями, співпраця з міжнародними організаціями тощо. 
Для розробки адекватних інструментів державного управління, які б 
могли швидко дати позитивні результати в умовах обмежених ресурсів, 
необхідно звертатися до напрацювань міжнародних організацій, передусім 
ООН. 
Корисним також може бути й вивчення досвіду зарубіжних країн, 
насамперед пострадянських, які вирішували аналогічні проблеми. Їхній досвід 
тим більше цікавий, що питання внутрішніх переміщених осіб розв’язуються 
тут уже впродовж 15-20 років, що дає змогу оцінити результативність 
здійснених заходів, визначити помилки і слабкості застосованих підходів  
Висновки до розділу 1. 
Серед ключових завдань адаптації ВПО на перших позиціях 
перебувають, безумовно, соціально-економічні, які сформують позитивний 
мотив як до участі в суспільно-політичному житті, так і до повернення на місця 
постійного проживання. 
Тому пріоритетними напрямами адаптації ВПО є відновлення 
соціального статусу і формування установок щодо пристосування до нових 
умов, повернення до нормальної життєдіяльності, подолання 
психофізіологічних травм, стресового стану, соціальної апатії, втрати віри у 
 
43 
майбутнє та позитивне сприйняття дійсності й формування активної життєвої 
позиції. Також важливим завданням програми є поєднання інтересів ВПО та 
інтересів розвитку громад, до яких вони інтегруються або повертаються. 
Досягнення поставленої мети і завдань, відображених у програмі, 
можливе на засадах:  
дотримання принципів субсидіарності, соціальної справедливості, 
прозорості та неупередженості, взаємної відповідальності, взаємоповаги та 
взаєморозуміння;  
соціального захисту та соціального супроводу ВПО, насамперед, 
найменш захищених категорій населення (людей похилого віку, інвалідів, 
багатодітних сімей, одиноких матерів (батьків) з дітьми тощо);  
максимального залучення самих ВПО до організації заходів з вирішення 
їх проблем на всіх рівнях;  
дотримання прав громадян, у тому числі на працю та сприяння 
раціональному використанню трудового потенціалу ВПО;  
дотримання конституційних прав і гарантій громадян на житло та 
земельну ділянку;  
розробки організаційно-правових механізмів стосовно вирішення 
проблем вимушено переміщених осіб і захисту їх прав на компенсацію 
завданих морально-фінансових збитків;  
забезпечення консолідації зусиль органів виконавчої влади, місцевого 
самоврядування, благодійних організацій та інших інститутів громадянського 
суспільства для вирішення проблем ВПО;  
сприяння створенню системи та механізмів взаємної допомоги та 
самоорганізації переселенців; залучення до заходів громадського сектору, 
благодійних, волонтерських та релігійних організацій, соціальних партнерів, 
приватного сектору економіки, зарубіжних і міжнародних організацій тощо; 
 
44 
вдосконалення нормативно-правової бази з питань соціального захисту 
ВПО та ліквідації ситуацій ризику (воєнних конфліктів, надзвичайних 
гуманітарних ситуацій);  
створення сприятливих умов для добровільного повернення ВПО до 
покинутого ними місця проживання або інтеграції за новим місцем 
проживання.  
 
  
 
45 
РОЗДІЛ 2. АДАПТАЦІЯ ВПО ТА РЕГУЛЮВАННЯ 
МІГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ.  
2.1 Адаптація та міграція в умовах глобалізації: світовий та 
український досвід  
Адаптація – пристосування індивіда до умов соціального середовища, 
формування адекватної системи відносин із соціальними об'єктами, рольова 
пластичність поведінки, інтеграція особистості у соціальні групи, діяльність 
щодо освоєння стабільних соціальних умов, прийняття норм і цінностей 
нового соціального середовища, форм соціальної взаємодії. Міграція - це 
переміщення населення з постійного місця проживання, пов’язане з перетином 
певних меж (міста, району, області, країни, материка). Перш ніж 
проаналізувати адаптаційні процеси у сучасному світі, слід здійснити 
інтерпретацію таких понять як: «біженець», «внутрішньо переміщена особа», 
«адаптація» та «соціальна адаптація», виокремити критерії та особливості 
процесу їх соціальної адаптації. Слід розуміти, що міграція є сталим рухом, 
який відбувається протягом всього існування людства. Міграційні процеси 
відіграли визначну роль в історії людства, з ними пов'язані процеси 
розселення, освоєння землі, розвитку продуктивних сил, а також змішання рас, 
мов і народів. Завдяки їй з’явились нові категорії людей як біженці та 
вимушено переселені особи. 
Масштаби міграційних процесів з початку 90-х рр. XX ст. мають 
безпрецедентний розмах. На сьогоднішній день, кількість людей, що живуть 
поза країнами свого народження або громадянства, оцінюється в 196 млн. осіб, 
що складає майже 3% від загальної чисельності населення світу [11]. Одним з 
аспектів міграції, є процес необхідної адаптації до нових умов життя 
переселенців. Він обумовлений значним спектром соціальноекономічних, 
політичних та культурних чинників. Отже, соціальна адаптація мігрантів - 
один з об'єктів дослідження сучасної соціології. У сучасній соціологічній і 
 
46 
економічній літературі міграція класифікується: за видами, за типами, за 
формами та за причинами. 
Серед причин міграції виділяють: 1) добровільна міграція, має на увазі 
переміщення людей, які добровільно покидають місце свого постійного 
проживання і переїжджають на нове місце проживання в своїй або іншій 
державі; 2) вимушена міграція (переміщення людей з метою пошуку 
притулку). Суб'єктами вимушеної міграції визнаються наступні категорії осіб: 
1) політичні (що шукають політичного притулку); 
 2) біженці (не громадяни України); 3) тимчасово переміщені особи (з 
районів військових дій, мігранти із зон екологічного лиха); 
4) внутрішні мігранти, котрі переїжджали з сільської місцевості;  
5) особи, які не мають статусу і не очікують його;  
6) особи, які не реєструються в міграційній службі;  
7) особи, які бажають повернутися на колишнє місце проживання [10].  
Термін «біженці» вперше почали використовувати після Першої світової 
війни, під час якою тисячі людей покидали свої країни через переслідування, 
надзвичайні обставини, воєнні дії чи були вислані зі своїх країн за 
розпорядженням військової чи цивільної влади. Ще більших масштабів цей 
процес набув після Другої світової війни, що змусило держави негайно 
зайнятися вирішенням проблем таких осіб.  
Під біженцями розуміються особи, які покинули свою країну внаслідок 
зовнішньої агресії, окупації, іноземного панування, події які серйозно 
порушили публічний порядок в країні в цілому чи в її окремій частині, через 
стихійні лиха природного характеру, через руйнування матеріальних основ 
їхнього існування, через наявність об’єктивної небезпеки переслідувань: за 
расою, національною ознакою, у зв’язку з належність до певної соціальної 
групи чи політичними або релігійними переконаннями [2].  
 
47 
Біженець - міжнародно-правовий термін універсального характеру, який 
запроваджено Конвенцією ООН 1951 р. та Протоколом ООН 1967 р. Під 
поняттям біженець розуміється особа, яка в силу певних, цілком 
обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, 
релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних 
переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не 
може користуватися захистом цієї країни внаслідок таких побоювань, і не має 
певного громадянства, знаходиться поза країною свого попереднього 
проживання не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких 
побоювань [24].  
В Україні статус біженців визначається Конституцією, Законом «Про 
біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» 2011р. 
та іншими нормативно-правовими актами. За біженцями закріплені права на 
освіту, охорону здоров’я, судовий захист, здійснення культурних та релігійних 
заходів, на оплату праці, пенсії та інші. Біженець та внутрішньо переміщена 
особа – ці терміни досить часто вживаються разом, проте їх слід відрізняти 
один від одного.  
Внутрішньо переміщена особа - порівняно нове явище в міграції 
населення. Поштовхом до їх появи стали події в Югославії, країнах 
колишнього Радянського Союзу, коли певні категорії населення покидали 
обжиті місця через загрозу етнічних чисток, виселення, позбавлення майнових 
чи інших законних прав [2]. Внутрішньо переміщена особа або вимушений 
переселенець - це людина, яка вимушено переміщується з місця постійного 
проживання всередині своєї країни внаслідок збройного конфлікту, 
внутрішнього безладдя, систематичного порушення прав людини, а також 
внаслідок природних катаклізмів, спровокованих людською діяльністю [8]. 
Людей, які вимушені були переїхати з однієї частини України в іншу 
називають переселенцями. На цьому наголошували експерти з ООН і 
громадських організацій - учасники зустрічі українських медіа, що відбулася 
 
48 
19 вересня 2015 року в Києві. Під час заходу було розглянуто інформаційну 
кампанію з подолання наслідків, запобіганню стигматизації переселенців з 
Криму і Сходу країни [6].  
Сучасне міжнародне право не регулює питань вимушених переселенців. 
Раніше вважалося, що вони з’явилися внаслідок громадянських війн, 
внутрішніх заворушень і конфліктів, а тому не підпадають під міжнародне 
регулювання. На сьогодні проблеми вимушених переселенців набули 
міжнародного характеру [2]. 
Розглянувши підходи до визначення поняття «внутрішньо переміщена 
особа» і наявні в науковій літературі системи класифікації, автор прийняв 
власну класифікацію, яка в повній мірі відповідає цілям і завданням 
дослідження, за такими ознаками:  
1) за напрямком: «виїжджаючі» і «приїжджають»; 
 2) за місцем походження: зовнішні і внутрішні;  
3) з причин: внаслідок актів насильства, політичні переконання, 
економічні, соціальні та екологічні;  
4) за часом проживання: постійні і тимчасові. Звикнути до інших умов 
життя відразу непросто.  
Як і в будь-якій незнайомій обстановці необхідний час на адаптацію. 
Тим більше якщо мова йде про таке поняття як адаптація переселенців. 
Успішна соціальна адаптація вимушених переселенців вносить істотний 
внесок в розвиток економіки, соціальних відносин, культури, політичну 
стабільність, знижує соціальну напругу в суспільстві, пом'якшує ефект 
депопуляції корінного населення.  
Концентрація біженців і вимушених переселенців різниться по суб'єктам 
України, однак проблема їх соціальної адаптації актуальна для всіх регіонів 
країни і всього українського суспільства [1]. Отже, адаптація - процес 
 
49 
фізичного, психо - фізіологічного і соціального пристосування до середовища 
людини. Соціальна адаптація вимушених переселенців визначається як 
встановлення оптимальних відносин вимушених переселенців з соціальними 
інститутами, групами, органами влади на території проживання; закріплення 
тенденції до партнерських відносин з іншими групами, здійснюване на основі 
вирівнювання показників їх соціального і економічного стану; нормалізація 
моральнопсихологічного самопочуття переселенців на основі виявлення 
почуття приналежності до місцевого співтовариства, усвідомлення і 
прийняття цінностей, переконань, норм. Відомий дослідник К. Додд виділив 
чотири моделі поведінки вимушених переселенців в умовах нового життя, які 
нами були проаналізовані, отже: 
 1) Flight - своєрідна спроба уникнути будь-якого контакту з місцевим 
населенням і його культурою. Зазвичай подібна модель характерна для 
переселенців з низьким соціальним і освітнім рівнем, які переселяються 
групами і створюють свій мікросвіт. Дана стратегія не є продуктивною, 
оскільки виникає «ефект гетто» і з цього утворюються такі наслідки як: 
низький рівень життя, висока злочинність, бідність; 
 2) Fight - активне перенесення своєї етнокультури. Як правило, 
супроводжується відторгненням з боку місцевого населення і міжетнічними 
конфліктами;  
3) Filter - найпродуктивніша модель, яка полягає в пошуку взаємного 
компромісу між представниками різних культур. Взаємообмін цінностями і 
досвідом але збереження своїх особливостей;  
4) Flex - пасивне злиття з представниками місцевого населення, відмова 
від свого коріння [4]. При вивченні критеріїв і чинників соціальної адаптації 
біженців та вимушених переселенців акцент робиться на оцінці життєвих 
орієнтації, ціннісних устремлінь, визначенні динаміки поведінки на ринку 
праці, з'ясування їх соціальних переваг і можливих засобів самозахисту, 
виявленні установок на певну модель соціальної поведінки. Формується 
 
50 
адаптаційна поведінка, яка залежить від того як біженці і вимушені 
переселенці оцінюють своє економічне становище, обстановку на новому 
місці поселення і в країні в цілому, а також якими засобами забезпечують 
виживання і розвиток себе і своєї сім'ї, ступінь їх інтернальності (опори на 
власні сили) і екстернальності (опори на державу) [26]. Серед усього 
різноманіття критеріїв і чинників соціальної адаптації стосовно біженців та 
внутрішньо переміщених осіб, виділені наступні критерії: 
 1) успішність соціальної адаптації - не відмова від своїх культурних 
цінностей і повне прийняття іншої культури (в цьому випадку мова йде 
скоріше, не про адаптацію, а про асиміляцію), а здатність таким чином 
поєднати різні цінності, щоб освоїти і прийняти нові культурні норми і 
правила, зберегти власну самобутність;  
2) відсутність умов для самореалізації виявляється, в деяких випадках, 
не менш важливою перешкодою для успішної адаптації, ніж незадоволеність 
матеріальними потребами;  
3) відсутність повноцінного спілкування і взаємодії з місцевим 
населенням призводить до виникнення почуття відчуженості, непотрібності і 
марності;  
4) ступінь задоволеності некорінного населення проживанням в іншій 
країні, його «соціальне самопочуття»;  
5) поступово формується у вимушених переселенців і біженців почуття 
приналежності до певної соціальної групи, нового для них суспільства, 
усвідомлене співвіднесення себе з нею (нова самоідентифікація); 
 6) характер адаптивної діяльності; 
 7) часова протяжність;  
 
51 
8) зацікавленість і сумлінність у праці, свідоме ставлення до справи, 
ініціативне включення в роботу, прагнення до максимальної реалізації своїх 
можливостей;  
9) соціальний статус індивіда на новому місці поселення, його рівень; 
10) психологічна задоволеність людини середовищем, яке при 
порушенні адаптації може супроводжуватися: депресивним настроєм, 
тривогою, занепокоєнням, почуттям нездатності впоратися з ситуацією, 
пристосуватися до неї [26].  
Всі перераховані критерії ми об'єднали в п'ять груп: 
 1) соціальне самопочуття мігранта;  
2) ідентифікація мігрантів з новим середовищем;  
3) ступінь реалізації внутрішнього потенціалу мігранта;  
4) характер відносин із середовищем;  
5) здатність підвищення культури адаптуючого середовища.  
Питання соціальної адаптації стоять сьогодні досить гостро. Через 
зростання темпів змін (політичних, економічних, культурних, соціальних та 
інших) вимагає від індивіда досконалого володіння стратегіями адаптації . У 
свою чергу, динаміка розвитку суспільства сьогодні така, що міграційні 
процеси набувають все більш широке значення з кожним днем у всьому світі. 
Проаналізувавши теоретичні засади вирішення проблем адаптації біженців та 
внутрішньо переміщених осіб, детально зупинитись слід на практичних 
прикладах соціальної адаптації в Сполучених Штатах Америки, Європи та 
Росії. Згідно з доповіддю Департаменту ООН з економічних і соціальних 
питань, опублікованому 11 вересня 2013 року, чисельність мігрантів в світі 
склала 232 млн. чоловік або 3,2 % населення Землі. Найбільшими в світі 
міграційними коридорами володіють Сполучені Штати Америки з 45,8 млн. 
мігрантів, Європа – 31,5 млн. мігрантів та Росія – 11, 2 млн. мігрантів [38]. 
 
52 
За останнє півріччя 2015 рогу, ще до розгортання міграційної кризи, 
УВКБ ООН звітувало про більше ніж 5 мільйонів осіб, котрі були вимушені 
змінити своє місце проживання з початку 2015 року внаслідок політичних 
переслідувань, збройних конфліктів та порушень прав людини. З них 4,2 
мільйона осіб були зареєстровані як внутрішньо переміщені особи, 839 тисяч 
осіб були переміщені за межі своєї країни. 
 Загальна кількість шукачів притулку та внутрішньо переміщених осіб 
кардинально зростає протягом останніх 4 років, і на середину 2015 року 
становила 58 мільйонів, що спів розмірно з населенням Італії [9]. Протягом 
усього часу існування Сполучені Штати Америки імміграція була сильною 
стороною національної ідентичності. Сьогодні в Сполучених Штатах кожен 
восьмий житель є або був іммігрантом, тобто був народжений за межами 
США. Це найвищий рівень іммігрантів у загальній чисельності населення 
держав з часів 20-х років XX століття. Спираючись на історичні довідки, ми 
можемо сказати, що протягом всього часу існування США міжнародна 
імміграція грала і продовжує відігравати важливу роль. Сполучені Штати 
повністю зобов'язані своїм становленням міжнародної міграції, імміграції з 
Європейських країн [13]. За свою відносно молоду історію США накопичили 
величезний досвід регулювання міграційної політики. Протягом всього 
періоду в імміграційній політиці США можна умовно виділити кілька 
періодів, кожен з яких характеризується окремими рисами, що відрізняють 
його від інших періодів. В основі умовного поділу імміграційної політики на 
етапи лежить принцип правового регулювання імміграції владою США. В 
процесі своєї еволюції, імміграційна політика пройшла шлях від повної 
відсутності будь-яких обмежень на в'їзд в країну нових іммігрантів до 
жорсткого контролю і регулювання з боку влади імміграційного потоку. 
Імміграційну політику США умовно можна розділити на 5 етапів: колоніальну 
еру, еру «відкритих дверей», еру регулювання, еру обмежень і еру 
лібералізації. В основі класифікації лежить ступінь регулювання імміграції 
державою. У період колоніального освоєння Північної Америки і до 1861 р. 
 
53 
участь влади в регулюванні міграційних процесів було мінімальним. У цей 
період в імміграції бачили основне джерело економічного зростання і 
процвітання країни, тому влада кожного штату активно займалися залученням 
нових іммігрантів. Починаючи з 1861 р., регулювання імміграції стає 
прерогативою федеральної влади, що встановлюють загальні правила допуску 
в країну нових іммігрантів. У 20-х роках XX ст. це регулювання перетворилося 
в жорсткі кількісні обмеження - квоти, що ґрунтуються на етнічній 
приналежності іммігрантів. І тільки з 1965 р. був прийнятий новий курс, 
спрямований на лібералізацію імміграційного законодавства США, що 
скасовує систему квот, засновану на етнічну приналежність іммігрантів [3]. 
Отже, аналізуючи такий великий досвід у вирішенні проблем з переселенцями, 
можна виявити такі складові адаптації у соціальне середовище США, на 
прикладі «U- кривої». Перший етап - «медовий місяць» - це перший час 
знаходження адаптантів в новому середовищі. Він характеризується 
піднесеним настроєм, позитивним і емоційним сплеском, але вкрай 
обмежений у часі (від двох тижнів до шести місяців). Завершується ця стадія 
зіткненням адаптантів з «чужими» для них соціокультурними умовами. 
Другий етап адаптації мігрантів - зіткнення, конфліктні відносини з 
приймаючим середовищем. Це зіткнення в результаті призводить до 
стресогенного стану, дискомфорту. Почуття, які відчуває адаптант на цьому 
етапі, можна охарактеризувати як «культурний шок». Третя стадія процесу 
соціальної адаптації - наслідки культурного шоку. В цей період деструктивний 
стан здатний привести до розвитку у мігрантів зовнішньої агресії. Часто такі 
почуття змушують адаптантів залишати нове середовище. Згідно з концепцією 
«територіальної втечі», найчастішим наслідком культурного шоку є переїзд в 
іншу країну, регіон, повернення на Батьківщину. Разом з тим, можливі 
варіанти, коли мігранти, стикаючись з проблемами, здатні їх вирішувати, 
знаходячи для цього адекватні шляхи. Четвертий етап соціальної адаптації 
характеризується можливістю досягнення психологічного і соціального 
комфорту в нових умовах. На цьому етапі здобуваються знання і соціальні 
 
54 
навички, освоюється інший етнокультурний фрейм. П'ята стадія - 
«довгострокова» адаптація. Вона передбачає поступову і постійну 
включеність адаптанта в систему соціальних зв'язків приймаючого 
середовища. Подібний процес соціальної адаптації досить тривалий: від 
чотирьох до п'яти років [33]. Протягом 2015 року, Європа пережила 
безпрецедентне явище - гуманітарну катастрофу, викликану масовим 
напливом мігрантів з охоплених війнами країн Африки і Близького Сходу. Це 
найбільша міграційна криза в Європі з часів Другої світової війни. 
Єврокомісар з питань розширення та добросусідства Йоганнес Ган стверджує, 
що на середину вересня 2015 число мігрантів є найбільшим в історії людства 
[5]. ООН у 2015 р. надала дані щодо морської міграції до Європи. Так, від 
початку 2015 р. понад 365 тис. осіб перетнули Середземне море, щоб дістатися 
до Європи і попросити притулку. При цьому за вісім місяців в дорозі майже 
2900 людей загинули, намагаючись перетнути море у переповнених човнах 
[17]. Основними країнами-реципієнтами біженців в ЄС стали Німеччина, 
Швеція, Італія, Франція та Угорщина, в яких було зареєстровано 91% від усіх 
заявок. Кількість біженців, переважна більшість з яких сподіваються 
потрапити до Німеччини, останнім часом помітно зросла. У липні 2015 року 
морем до Європейського Союзу (ЄС) прибуло 75 483 людини. У серпні цього 
ж року їх кількість склала вже 129 843 осіб. На територію Греції човнами 
нелегальних перевізників прибуває вдвічі більше людей, ніж до Італії. За 
перевезення однієї людини з Туреччини до Греції оплата становить близько 
1120 євро, підрахували в ООН. Мігранти – це золота криниця для балканських 
ділків, які організовують транзит з Азії та Африки до країн ЄС. Трохи більше 
половини всіх біженців прибули до Європи із Сирії. 14% походять з 
Афганістану, 8% - з Еритреї, 4% - з Нігерії і 2% - з Іраку, 1% - з України. 72% 
біженців - чоловіки, 13% - жінки, решта – діти. За прогнозами ООН, лише за 
2015-2017 рр. до Європи морем прибудуть щонайменше 850 тис. мігрантів і 
біженців: 400 тис. цьогоріч і 450 тис. – наступного року. 
 
55 
Розвинена в порівнянні із сусідами цивілізація, потужна економіка, 
величезна територія і разом з тим - нерівномірний розвиток регіонів, проблеми 
на околицях (Греція, Велика Британія, Піренеї), ослаблення позицій на 
світовій арені, соціальні проблеми. Нове нашестя зі Сходу може зруйнувати 
цей світ. Перші проблеми вже давно проявилися з погромами чорношкірих у 
Франції і боротьбою турків за права в Німеччині. Через велику кількість 
біженців місцеві жителі стали агресивніше ставитися до них. 
 
2.2. Особливості реалізації соціально-економічної захищеності 
мігрантів у деяких країнах ЄС. 
 
Зростання міграційної активності населення світу, а також залежність 
економічного розвитку більшості високо розвинутих країн та тих, що швидко 
розвиваються від присутності у них іноземних робітників, призвели до 
необхідності вироблення чималої кількості різноманітних положень щодо 
політики соціального захисту іммігрантів. З удосконаленням положень щодо 
прав людини, активною протидією расизму та дискримінації, поширенням 
ідей рівності усіх людей у їх правах тощо, програми соціального захисту 
мігрантів актуалізуються та удосконалюються. Відповідно в позитивному 
напрямку змінюються параметри соціально-економічної захищеності 
іммігрантів. Без сумніву, у світі існують різні моделі соціального захисту 
мігрантів. Переважно вони корелюються з моделями соціального захисту 
населення тих чи інших держав, а відтак – з ідеологією добробуту, яка 
кладеться в основу соціальної політики тих держав, з якими пов’язана доля 
мігрантів. Нагадаємо, що у світі існують різні моделі соціального захисту 
населення, відповідно до них здійснюються й виплати на соціальний захист. 
Це позначається й мігрантах, які працюють у цих країнах на легальних умовах. 
Для прикладу, в державах Європейського союзу існує чотири моделі (рис. 
2.1.). На сьогоднішній день трудові законодавства у більшості Європейських 
 
56 
країн не мають підґрунтя для трудової дискримінації іммігрантів, де у правах 
вони прирівнюються до громадян за народженням. Проте, статистична 
інформація вказує на значно нижчий рівень захищеності праці іноземних 
працівників ніж їх громадян, особливо це стосується іммігрантів, які є 
вихідцями з країн, що не входять до ЄС. Звернемо увагу на особливості 
зайнятості населення Італії, Німеччини, Іспанії, Франції та Великобританії 
(рис. 2.2.). Ситуація на ринку праці кожної з країн формується під впливом 
різноманітних як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Ринки праці всіх 
представлених країн так чи інакше пов’язані із зовнішнім впливом глобальних 
чинників. Так, світова економічна криза 2008-2009 рр. поклала свій відпечаток 
в тій чи іншій мірі на їх розвиток. Найбільш нестійким до кризи виявився 
ринок праці Іспанії, Італії. Менше зниження рівня зайнятості населення 
економічно-активного віку внаслідок кризи було зафіксоване у Франції та 
Великобританії, найменше – у Німеччині. 
 
Рис. 2.1. Моделі та виплати на соціальний захист населення у державах 
Європейського Союзу 
При цьому, криза 2008-2009 р. у Великобританії сприяла спочатку (у 2009 р.) 
зниженню рівня зайнятості мігрантів, а лише пізніше (2010 р.) громадян 
країни. На ринку праці Німеччини не фіксується спад показників зайнятості ні 
громадян, ні мігрантів внаслідок кризи, проте, звертаючи увагу на темпи росту 
 
57 
значень вказаних показників протягом 2005-2008 рр. та з 2010-2014 рр., можна 
стверджувати, що значне сповільнення темпів їх росту у 2008-2010 рр. було 
зумовлене, саме глобальним впливом світової економічної кризи. Таким 
чином, аналізуючи представлені на рис. 2.2  тенденції рівня зайнятості 
населення деяких країн ЄС, можна висловити кілька гіпотез про трудові 
ризики як корінних мешканців, так і іммігрантів:  
 національні ринки праці країн тою чи іншою мірою чутливі до впливу 
глобальних чинників; 
 процеси, що відбуваються на національних ринках праці відображаються у 
змінах показників зайнятості як громадян так і іммігрантів, які також пов’язані 
між собою;  
 показник зайнятості іммігрантів є більш чутливим до різких змін факторів 
впливу та є менш захищений від різноманітних ризиків. Перша гіпотеза 
практично випливає з попереднього аналізу і може вважатись підтвердженою. 
Дві інші – перевіримо методами статистичних оцінок. 
Використання коефіцієнта кореляції для визначення взаємозв’язку 
показників рівня зайнятості громадян та іммігрантів, стверджує, що у всіх 
розглянутих країн, окрім Великобританії, насправді зафіксовано сильний 
зв’язок між ними. Відповідне значення коефіцієнта кореляції є найвищим у 
Італії та Німеччині (r = 0,98), незначно меншими у Іспанії (r = 0,86), на межі 
сильного та середнього взаємозв’язку у Франції (r =0,76). Немає зв’язку між 
зміною показників зайнятості мігрантів та громадян Великобританії (r =0,05). 
Аналізуючи окремо динаміки рівнів зайнятості Великобританії, можна 
стверджувати, що між показниками справді є суттєві відмінності. Рівень праці 
громадян країни протягом 2005-2014 рр. значно стабільніший ніж рівень праці 
іммігрантів, що відзначається значно вищою динамічністю та чутливістю до 
чинників впливу, але про це детальніше буде йти мова при перевірці третьої 
гіпотези. Для статистичної характеристики рівнів зайнятості громадян та 
 
58 
іммігрантів використаємо показники варіації: дисперсію та стандартне 
відхилення, що дозволять оцінити ступінь впливу різноманітних факторів на 
них. 
 
Рис. 2.2. Рівні зайнятості громадян та іммігрантів у віці 15-64 років у 
деяких країнах ЄС (%)2005-2014 рр 
Розглянуті показники варіації для сукупності значень рівня зайнятості 
іммігрантів справді перевищують відповідні значення для даних щодо 
зайнятості корінних громадян країн ЄС, що підтверджує справедливість 
третьої гіпотези. Практично, не залежно від якості змін на ринку праці країни, 
працюючі іммігранти значно швидше та глибше піддаються їм. Показники 
зайнятості іммігрантів, завжди більш динамічніші, менш стійкіші та більш 
чутливі до ризиків та загроз ніж відповідні показники для громадян. Окрім 
того, більша кількість чинників має на них вагомий вплив. Меншу захищеність 
робочого місця іммігрантів, ніж корінних мешканців також репрезентують 
значень рівнів безробіття у країнах ЄС (рис. 2.2 ). Таким чином, можна 
 
59 
припустити про значно нижчий рівень соціальноекомічної захищеності 
іммігрантів в частині захищеності робочого місця порівняно із громадянами 
країн ЄС. Щодо інших напрямів захищеності слід звернути увагу, що 
захищеність іммігрантів, особливо трудових, напряму залежить від наявності 
місця праці та рівня доходу, основна частина якого і є заробітна плата. Більш 
конкретно зосередимо увагу на основних показниках соціальноекономічної 
захищеності іммігрантів у Італії. Загалом, становлення законодавчого 
підґрунтя для забезпечення елементарних можливостей та потреб іммігрантів 
у цій країні мало кілька навіть суперечливих етапів. Перш за все, починаючи з 
1981 р., коли під час перепису населення було виявлено значну присутність 
іноземних робітників, розгорталась активна протидія подальшому напливу та 
осіданню іммігрантів в Італії. Тоді, на тлі масових безробіття та тінізації 
економіки в країні, імміграція сприймалась як деструктивний чинник розвитку 
країни. Лише пізніше, із стрімким зростанням ВВП ставлення до іноземних 
громадян стало більш толерантним. А з наростаючими темпами старінням 
населення Італії та необхідністю залучення іноземної робочої сили для 
забезпечення подальшого стрімкого розвитку країни, політика щодо 
іммігрантів змінюється. Запроваджуються програми легалізації іноземних 
працівників, що відповідно сприяє розробці програм із наданням їм певних 
прав. Аналізуючи дані наведені на рисунку, перш за все слід звернути увагу на 
значно вищий рівень безробіття іммігрантів порівняно із громадянами 
розглянутих країн. У 2014 р. різниця рівнів безробіття коливається від 4,7 
пунктів у Італії, до 1,3 пункти у Великобританії. Аналіз кореляційного зв’язку 
між показниками у всіх країнах, засвідчує тісний взаємозв’язок. А отже, 
ситуація із безробіттям іммігрантів відповідає відповідній ситуації на ринку 
праці цілої країни загалом. Відмінності, які були зафіксовані при аналізі рівнів 
зайнятості громадян країн та іммігрантів зумовлювались поміж іншими 
чинниками як загальною міграційною політикою в країні так і присутністю 
тіньової міграції. 
 
60 
Також рівні безробіття громадян та іммігрантів корелюють з 
відповідними показниками в інших країнах, що підтверджує взаємозв’язок 
національного ринку праці із світовими тенденціями. Показники варіації для 
репрезентованих даних також засвідчують більшу розпорошеність 
спостережень, що відображають значення рівнів безробіття іммігрантів. Крім 
того розраховані для цих даних темпи змін значень показників підтверджують 
більш швидкий ріст показників безробіття іммігрантів у всіх країнах окрім 
Великої Британії. Відповідні показники дисперсіє та середньоквадратичного 
відхилення вищі більше ніж у два рази. Пізніше необхідність регулювання 
міграційних потоків, та значна чисельність працюючих іммігрантів в країні 
зумовили розвиток певної системи «відбору іноземних працівників», саме 
через розвиток системи соціального захисту іммігрантів, які відповідали тим 
чи іншим критеріям. Звісно, із створенням Шенгенської зони та пізніше 
Європейського Союзу, більшість змін, що стосувались соціально-економічної 
захищеності іммігрантів, здійснювались відповідно до різного рівня 
міжнародних положень та норм. За даними Національного інституту 
статистики Італії (Istituto nazionale di statistica (ISTAT)) [14] частка іноземних 
громадян у населенні країни й надалі зростає. При цьому, коли ще 10 років 
тому, це здійснювалось практично лише завдяки особам активного 
працездатного віку, то в останні роки також суттєво зростають частки 
іммігрантів у віці молодшому та старшому від економічно-активного. Також 
із кожним роком у структурі знятих з обліку італійських іммігрантів зростають 
частки тих, що отримали громадянство Італії. Це свідчить про значне осідання 
іммігрантів в Італії. Іммігранти Італії, що не відноситься до громадян 
Європейського Союзу, є потужним джерелом омолодження країни, оскільки 
за даними Міністерства внутрішніх справ Італії, діти у їх віковій структурі 
складають 24% на відміну від корінних італійців, де вона становить 16,6% [40]. 
Народження дитини, материнство та догляд дитини (дітей) є причиною для 
значної частини економічно неактивних жінок іммігрантів (28,6% – для 
громадян ЄС, та 35,4% – для інших іммігронтів). Для жінок іммігрантів із 
 
61 
країн, що не є членами ЄС це найбільш вагома причина неактивності у віці 15-
64 роки. Тоді як серед громадян Італії за цією причиною економічно неактивні 
12,9% жінок віком 15-64 роки, а за причиною непотрібності роботи – 17,9%, 
навчання – 25,2%. 
Таким чином, наведені дані підтверджують гіпотезу про значно нижчий 
рівень соціально-економічної активності трудових іммігрантів від населення 
країн в яких вони перебувають. Це зумовлюється: - по-перше: важливістю 
місця праці для іммігранта для отримання доходу та доступу до інших 
можливостей соціального захисту й обслуговування; - по-друге: значно 
вищими (в 2 і більше разів) ризиками втрати робочого місця, недоотримання 
належного доходу; - по-третє: значною недоступністю високооплачуваних 
робочих місць та неможливістю зайнятості відповідно до свого соціально-
трудового потенціалу; - по-четверте: існування трудової та національної 
дискримінації на ринку праці, на що вказують самі іммігранти, незважаючи за 
відсутність законодавчих підґрунть. Наведений досвід зарубіжних держав не 
лише вказує на суттєві розбіжності у реалізації національних політик 
соціально-економічної захищеності мігрантів, але й дозволяє системно 
подивитися на динаміку впливу на досліджуване явище розвитку політичних 
й соціальноекономічних відносин у світі. 
2.3. Досвід європейських країн щодо гарантування права на 
соціальне забезпечення 
Спільною рисою держав х держав, які стикаються з постконфліктними 
проблемами та ситуаціями, коли надання соціальних прав утруднене через 
фактичне відокремлення частин їхніх суверенних територій є наявність так 
званих «заморожених конфліктів»[34]; це Республіка Молдова, Грузія та 
Республіка Кіпр. Інші держави, а саме Хорватія, Боснія і Герцеговина, Сербія 
та Словенія, не постраждали від відокремлення частин своїх суверенних 
територій. Однак на їхню соціальну політику все одно впливає спадщина так 
званих югославських воєн, які велися в 1990-х роках. Спільною рисою всіх 
 
62 
перелічених вище держав є однаковий тип вхідного потоку ВПО, через що всі 
вони здійснювали спрямовану на реінтеграцію ВПО політику у сфері 
соціального забезпечення. 
Республіка Кіпр. Кіпр має справу з найдавнішим затяжним конфліктом, 
міцно вкоріненим у міжетнічних суперечках між спільнотами греків-кіпріотів 
та турків-кіпріотів. Від самого початку збройного конфлікту в 1963 році Кіпр 
залишається фактично розділеною країною, північна частина якої претендує 
на незалежність та домагається міжнародного визнання як окрема держава. 
Цей поділ і надалі підтримує Туреччина, яку визнали як державу, що утримує 
постійний ефективний контроль над цією частиною кіпрської території, 
здійснюючи його руками формально незалежної адміністрації [44]. Однак 
Кіпр зберігає де-юре суверенітет над усією територією острова, але без 
ефективного адміністративного контролю над територією, що розташована за 
Зеленою лінією, проведеною Миротворчими силами ООН (UNFICYP) згідно з 
угодою про припинення вогню, укладеною в 1974 році [68]. Ця миротворча 
місія ООН все ще присутня на місці з постійно поновлюваними 
повноваженнями щодо запобігання відновленню бойових дій, нагляду за 
припиненням вогню та збереження буферної зони між сторонами конфлікту. 
Справа виглядає так, що провідним принципом політики реінтеграції, 
яку провадить уряд Кіпру, є залучення всіх спільнот. Однак так само здається, 
що застосована політика соціального забезпечення різниться залежно від 
етнічної класифікації громадян Кіпру. Наприклад, зазначається, що турків-
кіпріотів у принципі визнають особами, які мають право отримати 
громадянство Кіпру, а відтак користуватися правами, похідними від членства 
в ЄС. Утім на національному рівні вони не завжди мають ті самі права та 
обов’язки, що й греки-кіпріоти. Наприклад, з міркувань безпеки турки-
кіпріоти не можуть бути прийняті на військову службу, оскільки вважається, 
що вони виявляють меншу відданість країні. Від них не очікують сплати 
соціальних внесків чи податку на доходи, а також користування пільгами у 
сфері охорони здоров’я. Як повідомляється, цей особливий статус, заснований 
 
63 
на етнічній відмінності, лежить в основі відмінного режиму щодо пенсій або 
інших соціальних виплат. Система пенсійного забезпечення та соціальної 
допомоги на Кіпрі заснована на внесках її учасників. Це означає, що для 
отримання пенсії або соціальних виплат особа повинна сплачувати обов’язкові 
внески до фонду соціального страхування протягом принаймні 15 років.  
Щодо цих обов’язків кіпрська система соціального захисту не розрізняє 
вкладників за етнічною належністю чи походженням із ПУТ або НПУТ. Її дії 
щодо всіх осіб визначаються виключно на підставі їхнього громадянства та 
документації. Іншими словами, для користування системою соціальної 
допомоги достатньо мати кіпрське громадянство. 
Можна стверджувати, що політика Кіпру щодо соціального 
забезпечення змінилася на переломному етапі конфлікту починаючи з 2000-х 
років. Із поданням Кіпром заявки на членство в ЄС та його фактичним 
приєднанням у 2004 році було досягнуто значного прогресу у вирішенні 
конфлікту. Тоді було вжито кількох заходів для зниження рівня напруженості 
між місцевими спільнотами. Початком цього процесу було відкриття перших 
пропускних пунктів у квітні 2003 року, а потім у 2005, 2008 і 2018 роках. Поряд 
із цим було скорочено чисельність сил Контингенту Збройних сил ООН з 
підтримання миру на Кіпрі та збільшено особовий склад ЮНПОЛ; переговори 
між лідерами спільнот відновились, і на них було досягнуто низки 
домовленостей щодо спірних питань. Загалом ці події вплинули на політику у 
сфері соціального забезпечення. Ба більше, кіпрський паспорт став 
привабливим через права, похідні від членства в ЄС. Відтак мешканці НПУТ 
почали переселятися на ПУТ і домагатися легалізації свого статусу. Наразі 
після спрощення режиму пересування між цими двома зонами особи, які 
походять із НПУТ, без особливих труднощів домагаються соціальних виплат 
від органів влади ПУТ. Для цих осіб отримання кіпрських документів, що 
посвідчують особу, досі є необхідною передумовою отримання пенсій або 
перенесення прав, пов’язаних із трудовим стажем. Хоча статистика і надалі 
ділить осіб, наділених соціальними правами, на групи за належністю до певної 
 
64 
етнічної групи та громади, вони все ж є юридично рівними. Є підстави 
вважати, що населення НПУТ користується досить-таки особливим 
ставленням порівняно зі звичайними громадянами. Можна сказати, що вони є 
об’єктами позитивної дискримінації, оскільки їхнє особливе фактичне 
становище вимагає особливого ставлення. Наприклад, офіційна статистика 
свідчить, що майже чотири тисячі турків-кіпріотів, які проживають на Кіпрі 
чи за кордоном, мають право на отримання та фактично отримують різні види 
пенсій, при цьому менше тисячі з них сплачують внески до фонду соціального 
страхування[69].  
Політика невизнання викликала дві основні проблеми з погляду 
гарантованих прав на соціальне забезпечення. По-перше, первинні 
громадянські документи, які використовували для отримання актів, що 
посвідчують особу, вважалися юридично недійсними, якщо їх було видано 
невизнаною де-факто владою північної частини країни. Повідомляють, що 
така практика стосувалася передусім свідоцтв про шлюб. По-друге, деякі 
соціальні виплати, передусім у системі охорони здоров’я, залишаються 
пов’язаними з територіальним критерієм та обов’язковими внесками до 
системи[70]. Але ці труднощі начебто подолано. У першому випадку 
проблему дійсності деяких документів про громадянський статус було 
вирішено через втручання неурядової профспілкової організації, яка діє на 
перетині між двома спільнотами. У другій ситуації поправки до законодавства 
прирівняли статус північних вкладників системи до статусу південних, що 
дозволило їм користуватися системою охорони здоров’я нарівні з усіма 
звичайними громадянами Кіпру. 
Молдова. Молдова залишається країною, розділеною вздовж річки 
Ністру (Дністер) та позбавленою ефективного контролю над вузькою смугою 
своєї території між лівим берегом річки та українським кордоном. Військова, 
політична, економічна та соціальна підтримка з боку третьої сторони (Росії) 
дала можливість сепаратистській де-факто адміністрації проіснувати так 
 
65 
довго[43]. Уповноважений з прав людини Молдови підкреслив у 2008 році, що 
розділення територій створило дві різні соціальні програми для людей, що 
живуть на різних берегах річки Дністер. У його щорічному звіті [51] 
зазначалося, що пенсіонери, які проживають на НПУТ, хоча формально і є 
громадянами Республіки Молдова, зазвичай не отримують пенсію або інші 
соціальні виплати, тому що вони не реєстровані в соціальній базі даних 
Молдови як вкладники. Останнім часом він згадував про цю проблему в 
кожному щорічному звіті, а у 2018 році зазначив, що мешканці населених 
пунктів, які перебувають під контролем Тирасполя, не мають повного та 
рівного доступу до соціальної допомоги, виплат і послуг[50]. Ця думка 
відображає засадничу проблему функціонування соціальної системи у двох 
відокремлених зонах. Хоча молдовським законодавством формально надано 
право на соціальні виплати, громадянам цієї країни, які проживають на НПУТ, 
нелегко їх отримати. З іншого боку, населення, що перебуває під юрисдикцією 
де-факто адміністрації, отримує пенсії та соціальні виплати від цієї 
адміністрації. Вона отримує фінансування для фондів соціального 
забезпечення від третьої сторони[45]. Молдова не здійснює жодних 
спеціальних заходів щодо надання соціальних виплат, а також пенсій особам, 
які походять із Придністров’я. Як правило, особи, які проживають у 
Придністров’ї, не отримують якогось особливого правового статусу, і всі вони 
й надалі вважаються громадянами Молдови. За деякими помітними 
винятками, до всіх них ставляться так само, як до громадян основної території 
країни. Їх включають у загальну державну програму соціальних виплат та 
пенсій, щойно вони доведуть своє молдовське громадянство або попросять про 
видачу їм молдовських громадянських документів та посвідчень особи. Знову 
ж таки, це виглядає як наслідок загальної молдовської політики невизнання де-
факто адміністрації. Що стосується ВПО, то політика щодо їхнього 
соціального страхування не належала останніми роками до пріоритетів для 
уряду Молдови. Спочатку, безпосередньо після закін чення бойових дій у 1992 
році, уряд просував ініціативи щодо забезпечення соціальними виплатами 
 
66 
осіб, які постраждали від конфлікту, та надання їм спеціального статусу. 
Учасникам бойових дій, переважно правоохоронцям та нечисленним 
військовослужбовцям, спочатку були надані спеціальні соціальні виплати. До 
того часу вони вже стали в основному відомими як «ветерани, які боролися за 
незалежність країни» та отримали спеціальний статус відповідно до закону 
про ветеранів. Але обсяг їхнього спеціального статусу поступово зменшився, 
і вони перестали бути об’єктом уваги уряду. Останніми роками це спричинило 
низку суперечок між ними та владою, оскільки механізм розв’язання їхніх 
проблем було визнано неефективним. Що ж до мешканців НПУТ, то 
ініціативи, які б регулювали соціальні виплати для них, були нечисленними, а 
то й майже відсутніми. Їхні соціальні права майже ніколи не були об’єктом 
особливої уваги влади. З іншого боку, мешканцям Придністров’я завжди 
приділяють більшу та особливу увагу в контексті їхніх виборчих прав. Під час 
кожного виборчого циклу статус цих осіб спеціально регулюється та 
визначається у виборчому законодавстві. Ці аспекти не є предметом нашого 
дослідження, а тому їх не буде тут опрацьовано детальніше. Однак цей прояв 
співчуття показує, що соціальні виплати населенню Придністров’я, як 
видається, здійснюються лише зрідка. Наприклад, державні бюджети на 2003 
та 2004 роки передбачали спеціальні щомісячні виплати так званим «особам із 
лівого берега річки Дністер». Утім залишається неясним, чи виплачувалися ці 
пенсії цим особам під час їхнього проживання у вказаному регіоні або тим із 
них, хто переселився на основну частину території країни. Ба більше, 
незрозуміло, яких доказів вимагали органи влади для підтвердження 
походження з лівого берега. У наступні роки ці ініціативи припинилися. 
Останню ініціативу, яка мала на меті якось визначити статус мешканців 
НПУТ, було висунуто 2018 року. Згідно з інформацією, наданою 
Міністерством соціального захисту, праці та охорони здоров’я, воно 
розглядало можливість збільшення щомісячних виплат «деяким категоріям 
осіб, які проживають на лівому березі річки Дністер»[67]. Здається, що 
стратегія Міністерства залишається в цьому сенсі нереалізованою, оскільки 
 
67 
закон про пенсії й надалі не виділяє цих осіб в окрему категорію. Єдина 
категорія, яка користується особливим ставленням у сфері соціальної 
політики, – це адміністративні працівники та вчителі молдовських шкіл, 
розташованих на НПУТ. У 2002 році було ухвалено закон про надання 
спеціального статусу працівникам восьми шкіл, які використовують латиницю 
й розташовані в Придністров’ї, і відтоді вони отримують підвищену пенсію та 
спеціальні щомісячні соціальні виплати. Уряд регулярно переглядає розмір 
цих виплат; його було востаннє змінено у 2016 році. Щоб скористатися цими 
соціальними виплатами, такі особи повинні виконувати певні умови: бути 
учасниками молдовської пенсійної системи, працювати в минулому або 
продовжувати працювати в одній із восьми шкіл, які використовують 
латиницю й розташовані в Придністров’ї, проживати в цьому регіоні та не 
отримувати соціальних виплат від його де-факто адміністрації. 
Наразі ситуація щодо соціальних виплат виглядає стабільною. 
Більшість скарг і надалі стосується низького розміру виплат, а не їх 
недоступності. Особи, які проживають на ПУТ і НПУТ, отримали рівний 
статус у системі соціального забезпечення, за невеликими винятками, до яких 
проявляється особливе ставлення. Подані нижче приклади ілюструють 
виняткові ситуації та особливі права в контексті придністровського конфлікту: 
– представники молдовського уряду та делегати до Спільної контрольної 
комісії [46], які працюють і проживають у регіоні, отримують підвищені 
державні зарплати  
– виплачуються підвищені пенсії пенсіонерам, особам похилого віку та 
інвалідам, які мешкають у 10 населених пунктах  (це спірні місцевості або 
гарячі точки на кордоні з Придністров’ям, які зазвичай згадують як райони, 
що перебувають під молдовським контролем, хоча де-факто адміністрація на 
них також претендує); 
 – сім’ї, які проживають у згаданих вище спірних населених пунктах, 
отримують часткове відшкодування витрат зі сплати завищених рахунків за 
електроенергію та газ, які їм виставляє де-факто адміністрація;  
 
68 
– соціально незахищені особи (безробітні, студенти, неповнолітні, 
школярі, вагітні, пенсіонери тощо), які походять із Придністров’я, через це 
звільняються від сплати за поліс медичного страхування;  
– випускникам шкіл Придністров’я, які подають заяви про вступ до 
молдовських університетів для здобуття вищої освіти, надають повні 
стипендії, що фінансуються за рахунок державного бюджету.  
Варто подати тут деякі міркування щодо практичних аспектів системи 
соціального забезпечення Молдови. Як і у кіпрській ситуації, молдовська 
влада завжди керувалася принципом невизнання, і, внаслідок цього, особи, 
наділені правами, напевно, зіткнулися з труднощами на шляху до визнання 
своєї правосуб’єктності й отримання документів. Ба більше, фактично наявний 
територіальний поділ країни перешкоджає отриманню виплат соціально 
незахищеними особами, які фізично проживають на НПУТ. Нарешті, варто 
сказати, що існування подвійної системи соціальних виплат залишається 
проблемою для молдовської влади. Особи, які проживають на НПУТ, можуть 
скористатися соціальною допомогою як від де-факто адміністрації, так і від 
третьої сторони, яка втручається в конфлікт і надає соціальні права своїм 
громадянам. Спочатку варто зауважити, що в питанні дійсності документів, 
які підтверджують право на користування послугами соціального 
забезпечення, Молдова поступово переходить до системи, учасники якої 
отримують виплати за умови, що вони робили внески у фонд соціального 
страхування. Порядок здійснення таких внесків та перерахування платежів 
іноді може визначати сама особа, наділена соціальними правами, особливо 
якщо він чи вона працює в приватному, недержавному секторі. Відповідно, 
перелік документів, необхідних для участі в молдовській програмі соціального 
страхування, включає документи, що посвідчують особу, із зазначенням віку 
та місця проживання, а також довідки з останнього місця роботи, посвідчення 
учасника системи соціального страхування тощо. 
Грузія. Збройний конфлікт в Абхазії вибухнув у міжетнічному 
контексті, і його часто згадують у зв’язку з іншим «замороженим конфліктом» 
 
69 
у Закавказзі, тобто південноосетинським конфліктом. Обидва конфлікти 
сталися в територіальних межах Грузії та призвели до виникнення невизнаних 
державних утворень. Однак вони були затьмарені «п’ятиденною війною» між 
Грузією та Росією в серпні 2008 року. Дана війна зробила ці конфлікти 
складовими одного міжнародного міждержавного спору, і з того часу обидва 
регіональні конфлікти вже не розглядаються окремо. 
Як і в ситуації з описаними вище конфліктами на Північному Кіпрі та 
в Придністров’ї, ці конфлікти призвели до створення невизнаних утворень, які 
претендують на державний статус. Вони здобули лише часткове визнання, 
переважно за підтримки Росії після російськогрузинської війни 2008 року. 
Сьогодні Абхазія та Південна Осетія існують лише з волі та завдяки підтримці 
Російської Федерації, і ці конфлікти кваліфікуються як «заморожені». Ці 
території вважаються частиною суверенної території Грузії, і уряд кваліфікує 
їх як окуповані Російською Федерацією. Здається, що ця юридична 
кваліфікація названих територій як окупованих формує всю політику 
грузинського уряду щодо населення, яке проживає на НПУТ. Що ж до теми 
захисту права на соціальне забезпечення, то зазначимо, що Грузія 
дотримується у своїй політиці тих самих схем, що й держави, розглянуті вище. 
Вона проводить таку саму політику невизнання та будує свою систему 
соціального забезпечення на основі залучення всіх осіб незалежно від 
національної та етнічної приналежності. Для того, щоб мати право на 
користування системою соціального забезпечення, людина повинна мати 
грузинський документ, що посвідчує особу, тобто бути громадянином цієї 
держави. Щоб отримати право на послуги соціального забезпечення в Грузії, 
немає жодного значення, походить громадянин з окупованих територій чи ні. 
Щоб отримувати соціальну допомогу або пенсію, відповідна особа повинна 
просто виконати деякі істотні умови, наприклад досягти необхідного 
пенсійного віку або мати певну групу інвалідності. Порівняно з описаними 
вище ситуаціями в Молдові та на Кіпрі, особливістю грузинської системи є те, 
що вона все-таки визначає особливий статус для ВПО у своїй внутрішній 
 
70 
нормативній базі137. Один із підрозділів відповідного міністерства займається 
ВПО з окупованих територій138; він видає їм спеціальні посвідчення особи, 
контролює їхній статус та здійснює щодо них політику соціального 
забезпечення. Однак уряд Грузії зазвичай не визначає людей, які проживають 
на НПУТ, як ВПО для цілей спеціальних програм, призначених для цієї 
категорії осіб. Що стосується права на соціальне забезпечення, самої лише 
наявності грузинського громадянства достатньо для того, щоб мати право 
стати учасником цієї системи. З правового погляду немає значення, де 
проживає відповідна особа. Територіальний поділ не має жодного впливу на 
роботу системи соціального страхування, за винятком випадків наявності 
практичних труднощів для перетину лінії розмежування між територіальними 
утвореннями з метою отримання виплат або виплати пенсій соціально 
незахищеним особам. Із цього приводу повідомляють, що мешканці НПУТ 
мають виконувати додаткові формальності, щоб отримати грузинську 
соціальну допомогу. Вони повинні бути присутніми особисто для виконання 
необхідних формальностей або для видачі довіреності, яка у їхньому випадку 
може бути завірена нотаріусом через відеодзвінок. Відтак, система є досить 
відкритою й легкодоступною за умови, що особа, яка проживає на НПУТ, 
набула грузинського громадянства. Однак документи, які посвідчують особу, 
не є необхідною умовою користування системою охорони здоров’я. 
Зазначається, що триває реалізація проєктів з полегшення пересування 
мешканців НПУТ через демаркаційні лінії для отримання медичних послуг на 
ПУТ. Ці заходи, які проводили під егідою МКЧХ, здійснювалися без зайвих 
формальностей, тобто без вимоги мати грузинські документи, що посвідчують 
особу. Повідомляється, що ці послуги були безкоштовними, а відповідні особи 
перетинали демаркаційні лінії із виданими де-факто адміністрацією 
документами, що посвідчують особу. Однак грузинські конфлікти все ж 
вплинули на систему соціального забезпечення на концептуальному рівні. 
Система не передбачає можливості подвійних виплат у разі наявності 
подвійного громадянства або виникнення будь-яких підозр щодо лояльності 
 
71 
до сепаратистського режиму. Оскільки багато мешканців непідконтрольних 
регіонів мають російське громадянство, важко перевірити виконання цієї 
вимоги на практиці. Грузинський уряд перебуває в складних взаєминах із 
Росією, яку він офіційно вважає державою-окупантом. Незважаючи на 
задеклароване рівне ставлення, міжетнічна основа конфліктів залишила свій 
відбиток на статусі ВПО та, як наслідок, на здійсненні права на соціальне 
забезпечення на окупованих територіях. Повідомляється, що лише етнічні 
грузини, які проживають на НПУТ, мають право на отримання так званої 
цільової соціальної допомоги від центрального уряду Грузії. Отримувачами 
цієї допомоги можуть стати лише особи грузинського етнічного походження, 
які зазнають ризику утисків і не отримують жодних виплат від де-факто 
адміністрації. До того ж ця допомога несумісна з отриманням ними, як 
звичайними громадянами Грузії, пенсій за віком або інших видів соціальної 
допомоги, що засновуються на стандартній програмі соціального 
забезпечення. Це означає, що якщо мешканець НПУТ має грузинське 
громадянство й набуває право на отримання пенсії, він більше не може 
отримувати спеціальну соціальну допомогу. Виглядає так, що цю систему 
було створено для сортування населення НПУТ за критеріями лояльності до 
однієї зі сторін та етнічної приналежності, оскільки, наприклад, особи 
негрузинської етнічної приналежності можуть отримати громадянство тільки 
в окремому виключному порядку, оскільки на них не розповсюджується ані 
звичайна процедура натуралізації, ані jus soli чи jus sanguinis. Грузинський 
закон про громадянство не передбачає можливості множинного громадянства, 
крім як наданого за виняткових обставин. Таке особливе правове ставлення до 
осіб, які не є етнічними грузинами, залишає мало чи зовсім не залишає 
можливостей для участі в системі соціального забезпечення для негрузинів, 
які проживають на НПУТ, крім випадків, коли вони заявлять про свою 
лояльність до Грузії. Навіть для отримання особливого статусу ВПО на ПУТ 
особа повинна бути громадянином Грузії або особою без громадянства, яка 
має право на отримання громадянства Грузії. У спірних випадках, тобто тоді, 
 
72 
коли особа з НПУТ має видані невизнаними державними утвореннями 
документи, що посвідчують особу, і одночасно грузинське громадянство, 
вважається, що він чи вона має лише останнє. Іншими словами, влада не визнає 
ані легітимності де-факто адміністрації, ані юридичних наслідків чи значення 
виданих нею документів. Ця політика невизнання впливає на спосіб 
комунікації з де-факто адміністраціями. Як повідомляють, насправді не 
відбувається жодної комунікації чи обміну даними, необхідними для надання 
послуг із соціального забезпечення. Уряд Грузії непохитно налаштований на 
максимальне скорочення будь-якого офіційного обміну інформацією з де-
факто адміністрацією, який виглядав би як практично визнання її легітимності. 
Навпаки, ВПО, які залишили НПУТ та мешкають під владою центрального 
уряду, стикаються з меншими труднощами у сфері соціального забезпечення 
або взагалі не стикаються з ними. На початковому етапі вони отримали деякі 
спеціальні права та користувалися особливим ставленням З часом ці права 
розширили, але переважно на основній частині території країни, оскільки 
статус ВПО в Грузії не поширюється на населення окупованих територій; щоб 
отримати статус ВПО, заявник повинен покинути цю територію й не мати 
змоги повернутися на неї. 
Висновок до розділу 2. 
Отже, Європа дуже цікавим прикладом для вивчення досвіду у 
вирішенні проблем соціальної адаптації. Ми прийшли до таких висновків, що 
в період гуманітарної кризи, в межах Європи розселення іммігрантів 
відбувається на основі зв'язків між колишніми метрополіями і колоніями, 
трудових зв'язків, що виникли після Другої світової війни (Південь - Північ), 
так і на сучасному етапі (Схід - Захід), політика прийому гуманітарних 
мігрантів, почасти стимулююча потоки біженців в країни з високими 
стандартами допомоги та рівнем життя. Країни Північної Європи - це регіон з 
налагодженою системою соціального захисту, аттрактивності для людей, що 
шукають нові місця проживання в надії знайти мир, роботу і соціальний 
 
73 
комфорт. Даний регіон перетворився на територію приймаючу іммігрантів і 
біженців, стаючи інтеркультурним співтовариством. На сьогоднішній день у 
багатьох європейських країнах, соціальна адаптація іммігрантів до нового 
соціально-культурного товариства супроводжується численними проблемами 
і суперечностями. Цей процес залежить від таких факторів, як тривалість 
проживання на новому місці, характер розселення і чисельність іммігрантів, 
рівень освіти і соціально-економічне становище переселенців, релігійна 
основа етнічної спільності, рівень безробіття серед іноземців [7]. Існує багато 
позитивних практик європейських країн у розробці заходів щодо інтеграції 
біженців. Рада Європи і Європейський Союз ухвалили низку стандартів та 
ініціатив з метою боротьби з расизмом і ксенофобією та сприяння 
міжкультурному діалогу. В рамках програми «Міжкультурні міста» вони 
підтримують появу місцевих стратегій управління різноманіттям, які 
концентрують свою увагу на різноманітності як можливості. У 
соціокультурної адаптації мігрантів переломлюються загальні риси 
соціального процесу, так як це пристосування направлено на набуття статусу 
даної соціальної групи в новому середовищі, культурну сумісність, на основі 
взаємоперетворення сторін [18]. Процес соціальної адаптації вимушених 
переселенців до нового соціокультурного середовища детерміновано безліччю 
факторів. З одного боку, процес адаптації залежить від індивідуальних 
особливостей особистості людини (адаптанта), з іншого, - від характеру 
середовища, умов і факторів. Передумовами соціальної адаптації особистості, 
що визначають, в кінцевому підсумку, основний зміст цього процесу, служать 
наступні об'єктивні (зовнішні) умови: соціокультурний стан місцевої 
територіальної громади, тип суспільства, ступінь його економічного розвитку. 
Соціальні умови тісно пов'язані з суб'єктивними чинниками, до яких можна 
віднести здатність і готовність конкретної людини (як переселенця, так і 
місцевого жителя) включатися в систему нових суспільних відносин, які 
складаються в регіоні з появою вимушених переселенців. Іншими словами, 
адаптантами є не тільки вимушені переселенці та біженці, а й представники 
 
74 
місцевої територіальної громади (ступінь їх бажання прийняти переселенців в 
своє повсякденне життя), для яких соціальні умови теж змінюються разом з 
включенням в їх життя вимушених переселенців. 
 
75 
РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ ВНУТРІШНІХ 
ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ: З УРАХУВАННЯМ ЗАРУБІЖНОГО ДОСВІДУ 
За підрахунками Управління Верховного Комісара ООН у справах 
біженців (УВКБ ООН), у результаті анексії Криму та антитерористичної 
операції на Сході України на червень 2014 р. вимушено залишили місця 
свого проживання і шукали притулку в інших регіонах країни понад 54 тис. 
громадян. Серед них діти, інваліди, особи похилого віку, тобто особливо 
вразливі категорії людей. Хоча в державі функціонує система прийому 
біженців, тобто вигнанців з-за кордону, діє відповідне законодавство, до 
розв’язання проблеми вимушених внутрішніх переміщень країна була не 
готовою. Необхідно створювати законодавчу базу, формувати механізми її 
реалізації, причому в умовах зовнішньої агресії, серйозних економічних 
труднощів, дефіциту часу, адже вимушені переселенці потребують негайної 
допомоги. 
Для розробки адекватних інструментів державного управління, які б 
могли швидко дати позитивні результати в умовах обмежених ресурсів, 
необхідно звернутися до напрацювань міжнародних організацій, передусім 
ООН. Корисним може бути й вивчення досвіду зарубіжних країн, 
насамперед пострадянських, які вирішували аналогічні проблеми. Їхній 
досвід тим більше цікавий, що питання внутрішніх переміщених осіб 
розв’язуються тут уже впродовж 15-20 років, що дає змогу оцінити 
результативність здійснених заходів, визначити помилки і слабкості 
застосованих підходів. 
 
3.1. Шляхи вирішення проблем внутрішньо переміщених осіб: 
міжнародний досвід 
Основне найбільш повне та чітке визначення для внутрішньо 
переміщених осіб (ВПО), надане Європейською радою у справах біженців та 
вигнанців (ECRE) – це люди, які не перетинають міжнародних кордонів, а 
 
76 
переселяються через стихійну негоду, бойові дії, різного штибу катастрофи з 
одного регіону країни до іншого. 
За даними міжнародної неурядової організації Internal Displacement 
Monitoring Centre (IDMC) [41] на сьогодні у світі зареєстровано понад 38,2 млн 
осіб, які були переміщені в межах своїх країн, ще у 2007 році ця цифра 
складала 24,5 млн людей. Із них більше 1,5 млн - це українці, які були змушені 
залишити свої домівки після анексії Криму та розгортання збройного 
конфлікту на сході України, і стали вимушеними переселенцями. Однак 
найбільша їхня кількість - у Сирії та Колумбії, за цим показником Україна 
посідає 9 місце у світі. Це - найгірші показники з часів Другої світової війни. 
Аналізуючи статистичні дані щодо ВПО, слід виділити останні 2 роки, 
за які найбільш активно зростає даний показник. Так, згідно з оприлюдненою 
IDMC інформацією, за 2021 рік кількість внутрішніх переселенців зросла на 
14 відсотків порівняно з 2020 роком, а саме на 4,7 млн. Лише в Іраку кількість 
внутрішніх переселенців збільшилася у 2021 році на 2,2 мільйона людей, які 
змушені були рятуватися втечею від бойовиків "Ісламської держави". 
Наведемо дані рейтингу країн з найбільшою кількістю ВПО (табл.3.1). 
Таблиця 3.1. 
Країни з найбільшою кількістю ВПО, з військовим конфліктом, як 
фактором переміщення 
ВПО від загальної 
№ Країна 
кількості населення, % 
1. Сирія 33,27 
2. Колумбія 11,89 
3. Ірак 9,8 
4. Судан 8,17 
 
77 
5. Демократична республіка Конго 4,08 
6. Південний Судан 13 
7. Пакистан 0,63 
8. Україна 2,45 
9. Сомалі 10,55 
10. Туреччина 1,27 
11. Афганістан 2,18 
12. М'янма 1,21 
13. Азербайджан 6,04 
14. Індія 0,04 
15. Лівія 7,32 
16. Центральна африканська республіка 9,45 
17. Бангладеш 0,28 
18. Кенія 0,93 
19. Ефіопія 0,42 
  
Крім того, слід зауважити, що 60% з числа нових внутрішніх пересельців 
припадало минулого року лише на п'ять держав, а саме: Ірак, Південний 
Судан, Сирію, Демократичну Республіку Конго та Нігерію. В Сирії у 2021 році 
внутрішніх переселенців додалося на 1 мільйон, тож зараз їх 7,6 мільйона осіб, 
що становить 40 %  від усієї кількості населення країни. 
За цим показником Сирія посідає перше місце у світі. Друге місце за 
Колумбією, де їхня кількість перевищує 6 мільйонів осіб. Далі йдуть Ірак (3,37 
мільйона), Судан (3,1 мільйона), Демократична Республіка Конго (2,76 
 
78 
мільйона) та Пакистан (1,9 мільйона). У Нігерії дії екстремістів радикального 
ісламістського руху "Боко-Харам" змусили торік понад 1 мільйон громадян 
залишити свої домівки і податися в інші куточки країни. Десятки тисяч інших 
кинулися шукати притулку в сусідніх країнах, йдеться у повідомленні Global 
Overview 2015 [41]. 
З загостренням ситуації в Україні та Сирії, все більша кількість людей 
приєднується до вже існуючого  числа переміщеного населення. Так, станом 
на 26 жовтня, за статистичними даними в Україні взято на облік 1 551 434 
переселенці [21]. 
Окремо, слід зазначити, що багато затяжних воєнно-поличних 
конфліктів, які тривають понад 10 років зумовлюють такі великі показники. 
Дана тенденція спостерігається у 90% із 60 країн, де здійснюється дослідження 
внутрішнього переміщення. У більшості країн зазначена проблематика має 
низку умовних «підпроблем», як фінансового, так і психологічного характеру. 
Зокрема, в більшості країн, протягом більш ніж 10 років, отримання соціальної 
допомоги зробили з переселенців інертних людей, тому уряди цих держав 
працюють над їх поверненням до активної участі у економічному житті 
суспільства та створенням можливості для  окремого проживання і 
працевлаштування. Найбільш яскравим в даному випадку є приклад Сербії. У 
2002 році в Сербії було прийнято національну програму (що діє і до 
теперішнього часу) з покращення умов проживання, якості життя та 
повернення переселенців до країн, звідки вони втекли, адже бойові дії там уже 
давно припинилися. Саме в цьому моменті сербський досвід може бути 
корисним. Органам державної влади, урядовим організаціям необхідно 
усвідомити специфічність переселенців як окремої дуже вразливої соціальної 
групи й надати їм реальний доступ до реалізації прав. 
Окрім законодавчої бази для переміщених осіб має бути сформована й 
інституційна. Так, у Сербії було сформовано окремий Комісаріат із питань 
біженців та міграції, який виконує основні функції з підтримки, обліку та 
 
79 
прогнозування роботи з ВПО та надає допомогу родинам внутрішньо 
переміщених. 
Розглядаючи можливість запозичення окремих управлінських 
технологій та підходів міжнародного досвіду, необхідно звернути увагу також 
і на досвід Азербайджана, Молдови, Грузії це найбільш близькі до України 
держави, чиї здобутки варто використовувати при формуванні відповідної 
державної політики щодо підтримки ВПО. 
Розглянемо досвід Грузії в роботі з ВПО. Так, хвилі переселення 
внаслідок збройних конфліктів у Грузії:  1992-1993 рр. – вимушене 
переселення населення з Абхазії; 1989-1992 рр. – переміщення з 
Цхінвальського регіону;  Після 2008 р. – переміщення з Цхінвальського 
регіону (26 тис. людей). Загальна кількість зареєстрованих ВПО – 265 тис. 
осіб, що складає 6 % від загального населення країни [20]. 
Основні проблеми, що визначалися керівництвом Грузії на той період, 
були аналогічні сьогоденним проблемам України, а саме: у період першого 
конфлікту розселення проводилося хаотично, оскільки передбачалося, що це 
тимчасовий захід, тому спершу людей заселяли в готелі, санаторії та будинки 
відпочинку, потім в дитячі садки, а потім прийшла черга пристосованих 
громадських будівель, при цьому абсолютно не враховувалися специфіка 
початкового місця проживання ВПО (місто-село), наявність робочих місць 
(тотальне безробіття того часу), необхідність подальшого використання 
будівель за прямим призначенням (наприклад, дитячих садків, лікарень), 
приналежність до громади, можливості інфраструктури. 
З 2005 року керівництво країни починає розробку держаної Стратегії 
щодо внутрішньо переміщених осіб, а в 2009 році створено окремий Керівний 
комітет зі справ ВПО, основними задачами якого було надання постійного 
житла ВПО, або раціональне розміщення з урахуванням умов проживання та 
соціально-економічним станом окремих регіонів країни; соціально-
економічна інтеграція і доступ до кваліфікованої медичної допомоги і якісної 
 
80 
освіти; перебудова системи управління; створення інфраструктури, яка в 
подальшому стала використовуватися для рушення низки інших важливих 
соціально-економічних проблем; участь ВПО у прийнятті рішень для 
уникнення ускладнень тощо [35]. 
Виокремимо основні дії держави стосовно ВПО у Грузії, що можуть 
бути впровадженні в Україні, враховуючи зроблені кроки щодо даної 
проблеми: 
- Створення Міністерства у справах біженців та розселенню Грузії 
(Департамент з питань вимушених переселенців; Департамент міграції, 
розселення та біженців), основними завдання якого є надання допомоги ВПО, 
а саме: тимчасове розміщення та надання першої необхідної допомоги; 
допомога в пошуку тимчасової роботи відповідно до їхньої професії та 
кваліфікації; безкоштовна середня освіта в школах; медичне страхування в 
рамках існуючих державних програм та страхових схем; соціальні виплати 
ВПО; вирішення питань пенсійного забезпечення ВПО; допомога у вирішенні 
соціальних та побутових питань; участь у заходах з пошуку захоронень 
померлих, загиблих та зниклих безвісті в результаті масових порушень прав 
людини; надання допомогу із повернення на попереднє місце проживання; у 
випадку смерті внутрішнього переселенця відшкодовують витрати, пов’язані 
із похованням. 
- Розробка Державної стратегії для внутрішньо переміщених осіб; 
- Розробка Плану реалізації Державної стратегії для внутрішньо 
переміщених осіб на основі Закону «Про осіб, вимушено переміщених з 
окупованих територій Грузії, - вимушених переселенцях»  
Однак поряд з цим, необхідно визначити й слабкі місця у роботі уряду 
Грузії щодо внутрішньо переміщених осіб, для запобігання в українських 
реаліях. Незважаючи на створення окремих органів, розробку Програм та 
Стратегії щодо ВПО було недостатньо налагоджено координацію між урядом 
 
81 
Грузії, міжнародними та недержавними організаціями, які були учасниками 
процесу; спостерігалася мала інтеграції ВПО до місцевих громад та соціальна 
пасивність, безініціативність та залежність ВПО від зовнішньої допомоги; 
лише третина ВПО висловила задоволення від результатів довгострокового 
переміщення. 
Наступним розглянемо досвід Азербайджану щодо вирішення проблем 
з внутрішньо переміщеними особами. 
Воєнні дії у Нагірному Карабаху спричинили внутрішні переселення  ще 
в останні роки існування СРСР (1988-1990), однак проголошення незалежності 
Азербайджану та Вірменії з 1991 року перетворили конфлікт у міждержавний. 
Вимушеними переселенцями стали 220 тис. осіб, а в 1993 році при активізації 
воєнних дій їх кількість збільшилася до 778,5 тис. осіб [37]. 
На сьогодні загальна чисельність ВПО становить близько 600 тис. осіб, 
з них 40 тис. з Нагірного Карабаху, а 560 тис. – з інших окупованих районів. 
Це 7 % населення країни, майже стовідсотково – етнічні азербайджанці. 
Переважна більшість ВПО проживає у великих містах – 218 тис. в Баку, 50,6 
тис. в Сумгаїті, де владі було легше їх розмістити, використовуючи житло, 
залишене вірменськими біженцями. 
Для врегулювання проблеми ВПО у 1992 р. було прийнято Закон «Про 
статус біженців та вимушених переселенці», нині діє його редакція від 1999 р. 
Закон передбачає цілу низку соціальних гарантій. Зокрема, надання 
тимчасового місця проживання; безкоштовний проїзд і провіз майна до 
тимчасового місця проживання; медичне обслуговування та надання 
лікарських препаратів; першочергове розміщення в спеціальні соціальні 
установи інвалідів та людей похилого віку з числа ВПО; отримання 
матеріальної допомоги. ВПО надається сприяння в працевлаштуванні, у разі 
перекваліфікації на час навчання виплачується середня заробітна плата за 
новою спеціальністю. 
 
82 
Соціальні гарантії ВПО було деталізовано в законі «Про соціальний 
захист вимушених переселенців і осіб, прирівняних до них», прийнятому у 
1999 р. Водночас створено Соціальний фонд захисту вимушених 
переселенців, основними завданнями якого стало створення необхідних умов 
для працевлаштування ВПО та зайняття підприємницькою діяльністю шляхом 
встановлення квот в державних установах та організаціях, створення нових 
робочих місць. За неможливості забезпечити ВПО постійним місцем роботи, 
їх також залучають до тимчасових чи сезонних робіт [16]. 
Центральним органом виконавчої влади, на який покладено реалізацію 
політики щодо внутрішніх переміщених осіб, є Державний комітет 
Азербайджанської Республіки у справах біженців та вимушених 
переселенців [19]. 
Основна проблема, яку виділяють міжнародні експерти у роботі з 
внутрішньо переміщеними особами у Азербайджані це відсутність діяльності 
щодо ВПО у перші 5 років воєнних дій, тобто ситуація з розв’язання проблем 
ВПО могла бути набагато краще, але керівництво країни відтермінувало 
впровадження будь-яких дій активізувавши усю увагу на воєнний план 
повернення окупованих територій. 
У 2004 р. була прийнята Державна програма з покращання житлових 
умов і підвищення рівня зайнятості біженців та вимушених переселенців, крім 
того, понад 200 законодавчих документів, спрямованих на забезпечення її 
виконання. Спеціальні програми було розроблено щодо працевлаштування та 
професійного навчання ВПО, а також щодо надання їм низки пільг при 
прийомі на роботу в державному секторі. Водночас програма передбачала 
розробку детального плану репатріації. З моменту впровадження Програми 
державою було збільшено у 10 разів фінансування облаштування ВПО, а 
саме:  побудовано 82 сучасних поселення з необхідною соціальною та 
технічною інфраструктурою, що дало змогу розселити 180 тис. осіб. Введено 
в дію 139 шкіл, 6 музичних шкіл. 51 дитячий садок, 55 амбулаторій, 45 
 
83 
культурних центрів, 2 спортивних центри, 648 км доріг, 815 км водогону, 333 
км газоводу. 
Разом з тим, попри помітні успіхи у покращенні житлових умов, лише 
чверть ВПО переселилися до новозбудованого житла, 32 % все ще живуть у 
тимчасовому житлі, наданому в 1990-ті р. Необхідно зазначити також, що 
ВПО мають право лише на тимчасове користування житлом і землею, вони не 
отримують житло у власність і повинні підписувати документи, які 
забороняють їм його продавати, дарувати чи переплановувати. Власників 
серед них 15 %, тоді як серед місцевого населення – 83% [19]. 
Таким чином, підбиваючи підсумок, зазначимо,  що уряд Азербайджану 
зміг досягти значних успіхів у покращанні становища ВПО, хоча 
недобровільні переміщення набули тут в результаті окупації частини території 
масового характеру. Проблеми внутрішніх переміщених осіб стали для уряду 
пріоритетними, а можливості їх розв’язання забезпечувалися економічним 
зростанням, доходами від продажу нафти. Разом з тим довготривале 
вирішення питання пов’язується виключно з поверненням, і через 20 років 
після переміщення люди мають тимчасовий статус. 
Ще одним прикладом, що на сьогодні може 
використовуватися  Україною, є приклад Молдови. Так, у 1992 р. конфлікт у 
Придністров’ї призвів до виникнення хвилі біженців та внутрішніх 
переміщених осіб, яких, за оцінками, налічувалося 130 тис. Серед них 80 % 
цих осіб були етнічними молдованами, 8 % росіянами, 7 % українцями. 
Загальна кількість молдован, що звернулися за статусом біженця в інші країни 
досягла 20 тис. осіб, частина з них емігрувала в Україну, Росію, Білорусію. У 
правобережній частині Молдови було зареєстровано 51 289 ВПО (з них 28 746 
дітей), значна частина – у Кишиневі [12]. 
Завдяки оперативному вирішенню питання, проблема ВПО перестала 
існувати. У звітах міжнародних організацій, що працюють у сфері вимушених 
переміщень, ВПО в Молдові не згадуються вже впродовж десяти років (згідно 
 
84 
бази даних Світового банку, в 2000 р. в країні їх було 8080, у 2002 р. – 1000, 
на сьогодні – немає)[73]. 
У зв’язку з воєнним конфліктом та з метою організації надання 
переміщеним особам невідкладної допомоги уряд прийняв низку постанов. 
Основним кроком було створення Республіканської комісії з координації дій 
щодо матеріального забезпечення біженців, розроблено положення щодо 
порядку надання допомоги особам, вимушеним залишити місця постійного 
проживання на лівобережжі Дністра [15], напрями діяльності якої об’єдналися 
до трьох основних: забезпечення житлом; сприяння у працевлаштуванні; 
надання матеріальної допомоги. 
Передбачалися тимчасова реєстрація біженців в місцях тимчасового 
перебування, надання одноразової матеріальної допомоги, виплата допомоги 
на харчування, допомоги у разі безробіття нарівні мінімальної зарплатні, було 
передбачено компенсацію шкоди, заподіяної майну, встановлено п’ятирічний 
термін надання ВПО постійного житла. До цього часу місцева влада мала 
забезпечити їх тимчасовим житлом. Для осіб, які проживали в готелях, 
санаторіях, орендували житло, передбачалася грошова допомога на покриття 
житлових витрат. 
Відповідальність за роботу з ВПО було покладено на місцеві органи 
влади, а також Міністерство праці, соціального захисту та сім’ї, де існував 
департамент міграції. У 2004 р. уряд затвердив План дій із забезпечення ВПО 
житлом. План не передбачав безкоштовного надання житла, натомість 
відкривалася безвідсоткова кредитна лінія строком на 25 років. До 
кредитування було залучено комерційні банки, Міністерство фінансів 
сплачувало відсотки за кредитами, а якщо особа брала участь у воєнних діях, 
держава погашала половину суми кредиту. 
У 2005 р. було прийнято Закон про основні положення особливого 
правового статусу населених пунктів лівобережжя Дністра, який передбачає 
 
85 
створення у Придністров’ї після його демілітаризації та демократизації 
територіального утворення з особливим правовим статусом 
У 2011 р. створено Урядову комісію з реінтеграції країни з метою 
координації та забезпечення всіма установами Республіки Молдова єдиної 
політики в цій сфері, розгляду пропозицій зі створення умов для реінтеграції 
придністровського регіону, моніторингу ситуації, координації діяльності з 
розв’язання виявлених проблем. 
Органом, відповідальним за реалізацію політики реінтеграції країни, є 
Бюро з реінтеграції Державної канцелярії, яке підпорядковується заступнику 
віце-прем’єр-міністра. На нього покладено проведення переговорів, розвиток 
законодавчої бази [36]. 
Саме питання реінтеграції може стати прикладом для використання в 
Україні, запозичення досвіду з розробки програми повернення окупованих 
територій та громадян, що на них залишилися до економічний, інформаційний, 
політичний, соціальний і культурний простір України. 
Варто підкреслити, що регулювання внутрішніх переміщень – проблема 
над якою постійно працює міжнародна спільнота. З 1998 року ООН було 
схвалено основні Керівні принципи з питання переміщення осіб всередині 
країн, які базуються на тому, що незважаючи на чинне міжнародне 
гуманітарне право та норми із захисту прав людини поширюються на 
внутрішніх переміщених осіб, але в деяких аспектах вони не є достатніми для 
забезпечення належного захисту. Визначені принципи не є обов’язковим 
правовим документом, проте засновані на нормах міжнародного права та 
передбачають захист від недобровільного переміщення, допомогу при 
переміщенні, гарантії безпечного повернення, переселення та реінтеграції, а 
також визначають гарантії, що мають надаватися на всіх фазах процесу, або 
специфічні для кожної з них. Законодавчі норми даного документу покликані 
захистити ВПО від дискримінації, пов’язаної з їхнім становищем, забезпечити 
їм права і свободи, визначені міжнародним та національним законодавством. 
 
86 
Разом з тим вони не звільняють ВПО від індивідуальної кримінальної 
відповідальності за здійснення геноциду, злочинів проти людяності чи 
воєнних злочинів [30]. 
 
3.2. Інтеграція ВПО до приймаючих громад як один  з шляхів 
вирішення проблем працевлаштування 
Питання працевлаштування – одне із головних для внутрішньо 
переміщених осіб. Експерти радять перш ніж займатись їхньою 
перепідготовкою та підвищенням кваліфікації, проводити тренінги та 
консультації, спрямовані на адаптацію у новому середовищі, зокрема 
психологічні, з орієнтацією на необхідність пошуку роботи та докладання 
власних зусиль для зміни ситуації на краще. Переселенцям часто не вистачає 
навичок ефективного пошуку роботи. Багато людей до вимушеного 
переселення тривалий час працювали на одному місці або не мали потреби 
працювати взагалі. Жінки, які після тривалого перебування у декретній 
відпустці, вирішили знайти роботу на новому місці, також не мають 
необхідних навичок. Їм не вистачає практики пошуку вакансій, складання 
резюме, презентації себе на співбесіді. Варто починати із профорієнтації, 
формування навичок самопрезентації та результативного пошуку роботи. Цим 
практичним навичкам слід також навчати і при перепідготовці чи підвищенні 
кваліфікації. Питання удосконалення системи реєстрації, обліку, 
систематизації збору даних щодо кваліфікації ВПОта оцінки потреб 
працевлаштування чи самозайнятості є одним із ключових. ВПО – не 
гомогенна спільнота як у віковому, освітньому, етнічному, так і професійному 
відношенні, що слід максимально враховувати на різних етапах 
працевлаштування. У системі обліку рекомендується враховувати:  
 Дані про освітньо-кваліфікаційні характеристики ВПО, їхні професійні 
навички та потреби;  
 
87 
 Дані про підприємців, яких доцільно виділити в окрему цільову групу, 
присвячену малому та середньому бізнесу;  
 Медичний статус;  
 Наміри щодо працевлаштування чи започаткування власного бізнесу; 
 Дані моніторингу після працевлаштування. Не менш актуальним є 
організація ефективного поширення інформації для ВПО про права і 
обов’язки, можливості, зокрема пов’язані із реально діючими проектами 
сприяння самозабезпечення, та їх доступу до інформаційних ресурсів органів 
влади, включно із щоденно оновлюваною загальнодержавною базою вакансій. 
Це розширить можливості працевлаштування, а чітка система реєстрації та 
обліку серед іншого дозволить прорахувати можливий вплив ВПО на ринок 
праці у середньостроковій та довгостроковій перспективі. 
Важливим напрямком підвищення конкурентоспроможності ВПО на 
українському ринку праці є професійна перепідготовка та підвищення 
кваліфікації. У листопаді 2014 року було видано Указ Президента № 875/2014, 
яким КМ України доручено забезпечити у двомісячний строк затвердження 
«Програми працевлаштування та професійного навчання на 2015 – 2016 роки». 
«Метою програми є забезпечення зайнятості та підвищення 
конкурентоспроможності на ринку праці внутрішньо переміщених осіб 
шляхом професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації. 
Забезпечення роботою цих осіб сприятиме зниженню соціальної напруги у 
суспільстві, вирішенню питань матеріального забезпечення осіб відповідних 
категорій»[27] .  
Професійна структура ВПО з Донецької та Луганської областей 
відображає структуру господарства цих регіонів, де вугільна та металургійна 
промисловість відігравали важливу роль. Можливості працевлаштування 
зайнятих у цій галузі в інших регіонах обмежена не лише через напруженість 
 
88 
на ринку праці, а й через їх меншу значимість у економіці як в сенсі обсягів 
виробництва, так і зайнятості населення.  
У зв’язку з цим достатньо гостро постає питання організації 
професійного навчання вивільнених працівників на спеціальності, що є 
конкурентоспроможними у регіонах їх нинішнього проживання. Професійна 
перепідготовка та підвищення кваліфікації – це напрямок розширення 
можливостей працевлаштування ВПО, присутній чи не у всіх державних 
документах, програмах, наукових статтях, різноманітних звітах.  
Зокрема, у рекомендаціях Міжнародної науково-практичної конференції 
«Внутрішньо переміщені особи в Україні: реалії та можливості» одним із 
шляхів стимулювання створення нових робочих місць для ВПО зазначено 
«проведення професійної перепідготовки та підвищення кваліфікації 
внутрішньо переміщених осіб з урахуванням промислової специфіки регіону, 
де вони перебувають, та актуальних потреб ринку праці» [29].  
Актуальність вказаного підходу не викликає ніяких сумнівів. Разом з 
тим, накопичений за останні два роки досвід проведення курсів професійної 
перепідготовки, тенденції розвитку регіональних та локальних ринків праці, 
існуючий та прогнозований попит на професії в Україні та світі зумовлює 
необхідність урахування широкого кола чинників, здатних вплинути на 
ефективність та результативність здійснення роботи із професійної 
перепідготовки. Державна служба зайнятості здійснює роботу із професійного 
навчання ВПО. Шість відсотків тих, хто звернулись до ДСЗ, пройшли таке 
навчання. Серед цільових областей найвища частка таких, які скористались 
подібною послугою, на ІваноФранківщині: 10%. Це один із найвищих 
показників в Україні. У Полтавській, Запорізькій та Вінницькій областях – 
показники нижчі від середньоукраїнських – 3% та 4% відповідно. 
Одна із стратегій соціально-економічної інтеграції ВПО – розвиток 
територій з найбільшою концентрацією переселенців. Зокрема, це стосується 
розширення інфраструктурних можливостей місцевих громад відповідно до 
 
89 
кількості прийнятих ВПО з метою уникнення негативного ставлення до 
переселених громадян, забезпечення соціальної злагоди та соціальної 
згуртованості у місцевих громадах. Створення соціально-економічних 
передумов для розвитку територій масового проживання внутрішньо 
переміщених осіб має відбуватись у тому числі із залученням трудового 
потенціалу внутрішньо переміщених осіб. Створення нових робочих місць – 
першочергове завдання для таких територій. Це можливо як через розширення 
існуючих виробничих потужностей, так і через будівництво нових 
підприємств у регіонах та містах України, де має місце найбільше 
зосередження ВПО. Економічну доцільність таких підприємств можна 
посилити забезпеченням преференцій для реалізації продукції на зовнішніх та 
внутрішніх ринках з урахуванням споживчого попиту. Система квотування 
новостворених робочих місць для переселенців дозволить забезпечити 
роботою певну частину бажаючих працювати. Потенційним джерелом 
фінансування розширення виробничої бази чи побудови нових підприємств є 
іноземні інвестиції, процес входження яких має бути максимально спрощеним. 
Українська економіка гостро потребує інвестицій і для зазначеної мети в тому 
числі. Але незважаючи на нестачу коштів для розбудови економіки, 
необхідності скорочення безробіття, залучення прямих іноземних інвестицій 
все ж не повинно йти за будь-яку ціну, скажімо, шляхом зниження 
природоохоронних стандартів і створенням своєрідного «притулку для 
забруднень». Можливі впливи на довкілля повинні враховуватись відразу при 
розгляді можливих проектів розміщення прямих іноземних інвестицій, а не 
ліквідовуватись потім. Владним структурам необхідно інтегрувати 
природоохоронні цілі в політику розвитку ключових галузей економіки, 
зокрема, промисловості, сільського господарства, транспорту, туризму, і чітко 
дотримуватись їх при розробці, просуванні та реалізації інвестиційних 
стратегій та програм. Українському уряду, регіональним та місцевим органам 
влади необхідні аналітичні та методологічні напрацювання, які б 
забезпечували їх необхідними підходами до обґрунтованого прийняття рішень 
 
90 
щодо прямих іноземних інвестицій з урахуванням економічних, 
природоохоронних та соціальних засад сталого розвитку. Як досягти 
максимального ефекту від прямих іноземних інвестицій (економічної 
стабільності, нових технологій, зростання прибутків та зайнятості населення) 
та мінімізувати негативні впливи (деградацію довкілля, монополію ТНК, 
соціальні та культурні втручання) – основне завдання таких напрацювань. 
Обізнаність та поінформованість громади є важливим чинником сталого 
розвитку певного територіального утворення. Місцеві громади, які найбільше 
зазнають впливу, і не завжди позитивного, від реалізації інвестиційних 
проектів, мають також залучатися до процесу прийняття рішень. Залучаючи 
інвестиції потрібно також враховувати пріоритетність галузей 
першочергового інвестування. Про це йдеться і у Постанові №505, в якій 
передбачено діяльність Міністерства економічного розвитку з визначення 
найефективніших для інвестування галузей та спрямування коштів 
міжнародних та волонтерських організацій на розширення сфери застосування 
праці ВПО та відбір обласними адміністраціями інвестиційних проектів за 
критерієм створення робочих місць для ВПО. При цьому, з одного боку, 
привабливим є розвиток галузей, які не потребують великих інвестиційних 
витрат – наприклад харчова промисловість, а з іншого боку – пріоритетними 
мають стати високотехнологічні галузі. Необхідна державна програма заходів 
щодо здійснення структурної перебудови економіки у напрямку 
пріоритетного розвитку високотехнологічних виробництв. Знаннєємна 
високотехнологічна промисловість України залишається малопривабливою 
для іноземного капіталу. Це вказує на низьку ефективність державної політики 
щодо формування сприятливого інвестиційного клімату у 
високотехнологічних галузях промисловості, або на відсутність послідовної 
програми пріоритетного розвитку знаннєємних секторів економіки. Держава 
має розробити програму залучення інвестицій у регіони найбільшої 
концентрації ВПО. Необхідна підтримка високотехнологічних галузей. 
Пріоритетного розвитку повинні набути ті високотехнологічні галузі, які 
 
91 
здатні стимулювати зростання інших секторів та галузей господарства. Слід 
також зосередитись на тих високотехнологічних виробництвах, які здатні 
забезпечити переоснащення традиційних галузей української економіки: 
харчової, легкої, металургійної, хімічної промисловості. Створення умов для 
заохочення приватного сектора та зарубіжних виробників інвестувати більше 
коштів до високотехнологічних знаннєємних галузей – важливе стратегічне 
завдання владних структур. Участь міжнародних організацій може полягати у 
допомозі пошуку найефективніших для інвестування видів економічної 
діяльності для залучення інвестицій із врахуванням Закону України „Про 
стимулювання інвестиційної діяльності у пріоритетних галузях економіки з 
метою створення нових робочих місць” та можливості для працевлаштування 
внутрішньо переміщених осіб. Міжнародні проекти можуть також допомогти 
в укладанні «карти інвесторам» для цільових міст. 
Програмою розвитку ООН за фінансової підтримки Уряду Японії та в 
партнерстві з урядом України, регіональною та місцевою владою, а також у 
співпраці з іншими агентствами ООН в Україні впроваджується проект 
«Швидке реагування на соціальні та економічні проблеми внутрішньо 
переміщених осіб в Україні». Проект реалізується у восьми областях, у тому 
числіу двох областях, включених до дослідження – Запорізькій та 
Полтавській. В рамках проекту передбачається підтримка програм зайнятості 
для ВПО; розвиток самозайнятості та підприємництва серед ВПО; надання 
психологічної та юридичної допомоги ВПО та представникам приймаючих 
громад; зміцнення місцевого діалогу між приймаючими громадами та ВПО; 
надання допомоги урядовим структурам. Зокрема, проводиться навчання 
спеціальностям, які користуються попитом на ринку праці, у тому числі 
вивчення англійської мови, здійснюються тренінги для бажаючих 
започаткувати підприємницьку діяльність, надаються гранти на відкриття і 
розвиток власної справи. Розмір гранту залежить від кількості робочих місць, 
які створює підприємець і може досягати 225 тисяч гривень. В рамках даного 
проекту Кременчуцький міський комітет молодіжних організацій в 
 
92 
Полтавській області розпочав реалізацію підпроекту «Психологічні та 
соціальні послуги для внутрішньо переміщених осіб Полтавської області», 
метою якого є сприяння психологічній адаптації та соціальній інтеграції ВПО 
шляхом надання психологічної допомоги на безоплатній основі. УВКБ ООН 
надає фінансову допомогу для вразливих родин ВПО, зокрема 
батьківодинаків, родин з трьома або більше дітьми, а також недієздатних осіб 
та осіб із спеціальними потребами. Програма була започаткована у чотирьох 
областях, у тому числі Вінницькій, згодом охопила ще низку областей, у тому 
числі Запорізьку, і нині поступово поширюється на всі області України, до 
яких відбувається переселення. Програма розвитку ООН у співпраці з 
благодійним фондом «Творчий центр ТЦК», благодійним фондом «Горєніє» 
та Всеукраїнською організацією зі справ вимушених переселенців надає малі 
гранти для започаткування та/або відновлення підприємницької діяльності для 
ВПО, які проживають у восьми областях, у тому числі в Запорізькій та 
Полтавській. Кошти гранту можуть бути використані, на купівлю обладнання 
для виробництва товарів; забезпечення інструментами для надання послуг; 
збільшення штату персоналу або розширення бізнесу; оренду приміщень для 
виробництва товарів та надання послуг; забезпечення ресурсами для 
виробництва товарів та надання послуг; купівлю франшизи за договором 
комерційної концесії (франчайзингу) з відповідним обладнанням; придбання 
ліцензій та дозволів у разі, якщо цього потребує окремий вид підприємницької 
діяльності. Максимальний розмір гранту на реалізацію одного бізнес-проекту 
становить до 225 тисяч гривень при створенні не менше чотирьох робочих 
місць, до 150 тисяч гривень – при створенні не менше трьох робочих місць, до 
100 тисяч гривень – при створенні двох робочих місць та до 75 тисяч гривень 
– при індивідуальній підприємницькій діяльності. Підприємці, які отримають 
грант, мають зробити власний внесок у реалізацію проекту (в грошовій чи 
іншій формі, наприклад, працею, наданням обладнання, приміщення тощо) у 
розмірі не менше 25% вартості проекту37 .  
 
93 
У рамках програми ЄС «Підтримка політики регіонального розвитку в 
Україні» у досліджуваних областях реалізовується низка проектів підтримки 
ВПО у співпраці з місцевими органами влади. Зокрема, у Вінницькій області 
реалізовується проект «Центр адаптації переселенців та підприємців із зони 
АТО та Криму у Вінницькій області», мета якого – створення в області умов 
для організації чи перенесення бізнесу переселенцями із зон конфлікту. 
Фінансування проекту здійснюється за рахунок коштів Європейського Союзу 
(90%) та обласного бюджету (10%). 
Міжнародний Комітет Червоного Хреста з гуманітарної допомоги за 
сприяння Міністерства соціальної політики у співпраці з українським 
Товариством Червоного Хреста реалізує в Україні програми підтримки 
найуразливіших категорій переселенців, в першу чергу людей похилого віку. 
Програми передбачають забезпечення продуктами харчування, а також, у разі 
необхідності, коштами, щоб людина сама могла собі купити їжу. 
Міністерством соціальної політики України разом із громадською ініціативою 
«Крим SOS» та Міжнародною організацією «StabilizationSupportServices» за 
підтримки уряду Великобританії реалізується Програма позаштатних 
радників з питань ВПО. Метою програми є соціальний захист ВПО та інших 
незахищених громадян України в різних населених пунктах нашої держави. 
Підтримку переселенців здійснюють благодійні фонди, зокрема фонд 
Міжнародний благодійний фонд «Карітас України», фонд «Український 
світанок» Руслани Лижичко, українські та зарубіжні волонтери. У Запорізькій 
області працює Регіональний фонд підтримки підприємництва, важливим 
напрямком роботи якого є допомога підприємцям-ВПО з Донецької та 
Луганської областей. Міжнародна організація з міграції, зокрема 
Представництво МОМ в Україні, надала грошову допомогу найбільш 
уразливим категоріям вимушених переселенців, які зареєструвались у 
Мінсоцполітики і проживають у дев’яти областях, у тому числі у Вінницькій 
та Полтавській, як негайне реагування на необхідність задоволення базових 
потреб ВПО, які залишилися без житлових і матеріальних засобів для 
 
94 
безпечного та гідного життя в переміщенні. Ця допомога доповнювала 
державну підтримку вимушених переселенців, щоб вони могли покрити свої 
основні нагальні потреби, включаючи, зокрема, житло, одяг, непродовольчі 
товари, предмети гігієни, ліки та харчування. Допомога надавалася сім’ям, у 
складі яких є особи віком 75 років і старше або інваліди першої/другої груп чи 
інваліди дитинства, а також сім’ям з трьома і більше дітьми. В окремих 
випадках допомога могла бути надана також сім’ям, які складаються з матері-
одиначки та двох дітей. Обсяг допомоги складав дві виплати по 1000 грн. та 
1650 грн. на кожного члена сім’ї, котра відповідала прийнятим критеріям. 
«Необмежений умовами спосіб» надання грошової допомоги дозволив ВПО 
вибрати на власний розсуд товари чи послуги, які вони хотіли придбати. 
Загалом МОМ в рамках проектів, які ця організація реалізує, підтримує 
переселенців у 21 з 24 областей континентальної України, у тому числі в усіх 
чотирьох включених до дослідження областях. При цьому в Івано-
Франківській області МОМ здійснює лише надання гуманітарної допомоги, у 
Вінницькій і Полтавській областях – гуманітарної допомоги та допомоги із 
самозайнятістю, а у Запорізькій області, крім вищезгаданих заходів, також і 
сприяння в рамках проектів розвитку громад [22]. 
3.3. Механізми інтеграції та адаптації внутрішньо-переміщених осіб 
в Україні відповідно до запитів населення та світового досвіду  
Задля повноцінної інтеграції внутрішньо переміщених осіб уряд 
повинен вжити безліч заходів, а саме:  
1. відновлення критичної інфраструктури; підвищення соціальних 
стандартів, зокрема щодо допомоги ВПО; 
 2. відновлення інфраструктури на деокупованих територіях; вирішення 
питання «сірих зон» та допомоги населенню цих територій; 
 3. розвиток грантових програм для малого та середнього бізнесу, 
зокрема для працевлаштування осіб з числа внутрішньо переміщених осіб;  
 
95 
4. сприяння та налагодження діалогу між різними поляризованими 
групами суспільства шляхом розробки програм культурного порозуміння; 
унормування чинного законодавства;  
5. проведення широкої роз’яснювальної роботи щодо політики держави 
стосовно окупованих територій та населення, яке знаходиться на цих 
територіях. 
 6. Уряд має впровадити процедури для реєстрації актів народження 
дітей на непідконтрольних уряду територіях, які врахують особливі потреби 
сімей, які там проживають. Без реєстрації народження діти перебувають під 
загрозою без громадянства.  
7. Опрацювати спрощену процедуру отримання можливості 
спадкування майна на непідконтрольних територіях.  
8. Скасувати принизливі норми фізичної ідентифікації осіб з числа 
внутрішньо переміщених осіб.  
9. Запобігати невмотивованим заходам щодо позбавлення своїх 
громадян пенсійних виплат та інших соціальних виплат. 
 10. Покращити роботи щодо відновлення майнових прав своїх 
громадян, у тому числі шляхом судових позовів до різних міжнародних 
інстанцій.  
11. Розглянути та впровадити процедури компенсації за втрату майна 
внутрішньо переміщених осіб. 
Необхідно зазначити, що на даний час урядом розроблено велику низку 
законодавчих актів покликаних допомагати внутрішньо переміщеним особам, 
але найчастіше документальні процедури є занадто бюрократизовані і держава 
повинна виправляти даний стан речей. Зрозуміло, що Україна з її доволі 
слабкою та корумпованою економікою не може рівномірно забезпечити усіх 
 
96 
внутрішньо переміщених осіб, але заходи на покращення становища ВПО 
повинні бути першочерговим.  
Враховуючи те, що внутрішньо переміщені особи є неоціненою робочою 
силою, держава повинна припинити виїз громадян на роботу за кордон 
шляхом розвитку економіки в середині країни. Повинні бути залучені грантові 
програми міжнародних організацій та іноземних урядів.  
Також Україна повинна розробити програми щодо інтеграції та 
соціалізації внутрішньо переміщених осіб з числа учасників 
антитерористичної операції та членів їх сімей. Це також одна з най 
незахищених категорій ВПО. Так для, як для учасників АТО ризик 
переміщення через лінію зіткнення складає найбільші загрози дані особи не 
мають змоги відвідати свої рідних та близьких, перевезти на підконтрольну 
уряду територію майно що значно погіршує і без того складний соціально – 
психологічний та економічний стан даної категорії осіб.  
Як визначають більшість міжнародних організацій Україні потрібно 
вирішувати питання захисту ВПО комплексно та одночасно розвивати 
економічну, політичну та соціальні сфери життя держави, і найголовніше 
боротись з корупцією в усіх її проявах 
 
  
 
97 
ВИСНОВКИ. 
 
Питання внутрішньо переміщених осіб має бути одним із виразно 
артикульованих пріоритетів будь-якої державної влади й чіткого плану дій не 
лише на сьогодні, а й на наступні роки. Важливо координувати зусилля 
держави та громадянського суспільства у допомозі внутрішньо переміщеним 
особам, з метою вирішення максимум проблем, з якими зіткнулися громадяни. 
Важливо мати також докладну статистику щодо кількості внутрішньо 
переміщених осіб і щодо того, якої допомоги вони конкретно потребують. 
Дослідження і аналіз досвіду зарубіжних країн показали розмаїтість 
підходів до проблем ВПО. Органам державного управління необхідно 
опрацювати та доречно використовувати досвід інших країн для ефективного 
розв’язання проблем з ВПО. На наш погляд, доцільним є створення окремого 
міністерства або координаційного відомства, яке б мало  опікуватись ВПО, 
захищати права та свободи громадян України, які залишились на тимчасово 
окупованих та анексованих територіях. Діяльність даного державного органу 
має спиратись на розроблені підходи до формування стратегічних пріоритетів 
і відповідну державну політику стосовно ВПО, а саме має бути розроблена 
Концепція державної підтримки ВПО, Державна програма підтримки ВПО. 
При цьому необхідна щільна взаємодія з іншими міністерствами та 
відомствами з метою координації своїх дій, забезпечення надання практичної 
допомоги й вироблення ефективної моделі державної політики стосовно 
внутрішньо переміщених осіб тощо. 
Щодо правової підтримки та законодавчого проектування, то для 
України Керівні принципи ООН є найбільш надійними орієнтирами, в яких 
використані всі норм міжнародно-правових документів і які можуть стати 
частиною національного законодавства. 
 
98 
Виходячи з того, що Україна немає відповідного досвіду роботи з ВПО, 
то використання міжнародних напрацювань є доречним і вельми необхідним. 
Оскільки міжнародна спільнота вже має на озброєнні надійний орієнтир для 
країн, які стикнулися з проблемою ВПО. Це схвалені ООН Керівні принципи 
з питання переміщених осіб в середині країни. У них міститься визначення, 
хто є внутрішніми переміщеними особами. Ці принципи спрямовані на захист 
прав зазначених осіб напередодні переміщення, під час перебування в місцях 
тимчасового розселення і, звичайно, при пошуках тривалого рішення їх 
проблем. Керівні принципи базуються, відображають і співпадають з нормами 
міжнародного права. Вони широко визнані важливим інструментом допомоги 
ВПО та формування відповідних національних інструментів. 
Корисним для формування національних інструментів надання 
допомоги ВПО є також досвід країн, які стикалися з цією проблемою. 
Короткий огляд напрацювань Азербайджану, Грузії, Молдови, Росії дає змогу 
дійти кількох висновків, які варто врахувати в Україні. Зокрема, їхній досвід 
показує, що єдиним незаперечним шляхом вирішення проблем ВПО є 
припинення конфлікту і повернення людей до своїх домівок. Разом з тим 
центральною у вирішенні проблеми має бути гуманітарна складова, яка не 
повинна залежати від політичних рішень. Зокрема, очевидної шкоди завдають 
політизація питання, вибіркове ставлення до ВПО залежно від їхньої етнічної 
належності чи політичних орієнтацій. 
Зволікання з активними діями щодо ВПО в надії на розв’язання їхніх 
проблем шляхом повернення може призвести лише до погіршення становища, 
виникнення напруги в стосунках між ВПО та корінним населенням місць 
перебування, використання обопільного невдоволення силами, спрямованими 
на подальшу дестабілізацію ситуації в країні. На першому етапі після 
вимушеного переміщення в центрі уваги має бути задоволення таких життєво 
важливих потреб, як тимчасове житло, харчування, медичні послуги. 
 
99 
Оптимальним видається підхід, орієнтований на потреби, з особливою увагою 
до найменш захищених категорій населення. 
Одночасно із забезпеченням нагальних потреб ВПО держава має 
планувати тривалі рішення, враховуючи, що вони повинні мати стійкий 
характер і відповідати певним умовам: рішення про повернення чи переїзд має 
прийматися добровільно; місця, куди переїжджають люди, повинні бути 
безпечними; захист і підтримка з боку держави мають продовжуватися до 
завершення реінтеграції; у плануванні та організації тривалих рішень ВПО 
мають брати безпосередню участь. 
Як свідчить досвід зарубіжних країн, для розв’язання проблем ВПО 
необхідними є спеціальна законодавча база, адміністративні органи з її 
виконання, координація зусиль різних відомств, а також належне 
фінансування з державного бюджету. Враховуючи обмеженість ресурсів в 
умовах конфлікту, значну допомогу можуть надати міжнародні організації, 
співпраця з якими повинна займати належне місце в рамках політики захисту 
ВПО. 
Відповідальність за становище ВПО, як це підкреслено в Керівних 
принципах, лежить на уряді країни їх громадянства. Це повністю відповідає 
законодавству України, за яким ВПО, як її громадянам, має бути забезпечена 
вся повнота прав. Разом з тим національне законодавство не враховує 
специфіку нинішньої ситуації і часом може створити додаткові труднощі для 
ВПО (наприклад, працевлаштування чи реєстрація безробіття за трудовими 
книжками), тому до нього потрібно внести необхідні зміни. Нагальними є 
також потреба створення адміністративної структури з роботи з ВПО, 
налагодження взаємодії різних міністерств та відомств, органів влади різного 
рівня, співпраці з неурядовими та міжнародними організаціями, забезпечення 
громадського контролю над заходами держави та постійної оцінки їх 
ефективності та коректування. При цьому, однак, треба уникати надмірної 
бюрократизації процедур щодо ВПО, зважати на те, що встановлення для них 
 
10
0 
особливого документально підтвердженого статусу може обумовити їх 
стигматизацію та дискримінацію. 
Хоча раніше Україна не стикалася з проблемою ВПО, у державі 
накопичено значний досвід з адаптації та інтеграції в українське суспільство 
колишніх депортованих, який також вартий врахування. Зокрема, це 
програмний підхід, порядок реєстрації, міжвідомча координація, взаємодія з 
неурядовими організаціями, співпраця з міжнародними організаціями тощо. 
У зв’язку з цим видається доцільним наступне. 
1. Терміново налагодити облік та реєстрацію ВПО, визначити їхню реальну 
кількість, склад, місця перебування, нагальні потреби, оскільки без глибокого 
розуміння характеристик адресної групи рішення щодо неї ризикують бути 
неефективними, а то й помилковими. 
2. Забезпечити належне інформування ВПО про можливості надання допомоги 
за принципом «єдиного вікна», а також єдиного електронного довідкового 
ресурсу (а не кількох сайтів, як це є сьогодні), об’єднати при цьому зусилля 
різних відомств. 
3. Організувати двоступеневу систему прийому ВПО: мобільні центри на 
кордоні небезпечних районів, центри тимчасового розміщення в інших 
регіонах країни. 
4. Забезпечити фінансування тимчасового житла, харчування, надання 
медичних послуг, матеріальної допомоги ВПО з державного бюджету та 
інших законних джерел. 
5. Забезпечити можливості для реалізації прав ВПО із соціального захисту 
(виплата пенсій, допомог, субсидій тощо). 
6. Продовжити розробку нормативної бази щодо врегулювання проблем ВПО з 
урахуванням Керівних принципів ООН з питання переміщених осіб всередині 
 
10
1 
країни, зокрема з використанням терміну та визначення «внутрішні 
переміщені особи».  
7. Застосувати для вирішення проблем ВПО програмний підхід, розробити 
відповідну Державну програму, зміст якої визначити відповідно до потреб та 
прав ВПО, забезпечити її виконання необхідними ресурсами. 
8. Забезпечити концентрацію необхідних ресурсів та скоординовані дії різних 
відомств та неурядових організацій. Підвищити з цією метою статус 
Міжвідомчого координаційного штабу з питань внутрішніх переміщених 
осіб, створеного в Державній службі з надзвичайних ситуацій. Сформувати 
такий штаб при Кабінеті Міністрів України на чолі з одним із віце-прем’єрів. 
9. При розбудові системи надання допомоги ВПО вивчити і врахувати досвід 
зарубіжних країн, яким довелося розв’язувати аналогічні проблеми. 
10. Залучити до підготовки пропозицій з нормативно-правового врегулювання 
питань ВПО та розробки Державної програми розв’язання їхніх проблем 
неурядові організації, експертів, налагодити постійний контакт та 
обговорення з представниками ВПО. 
11. Розробляючи заходи нагального реагування, паралельно відпрацьовувати 
сценарії пошуків довготривалих рішень, тобто повернення, місцевої 
інтеграції в місцях перебування або переселення чи облаштування в іншому 
регіоні країни. 
12. Забезпечити індивідуальний підхід до сценаріїв вирішення проблеми з 
урахуванням соціально-демографічних характеристик, освіти, складу сім’ї, 
побажань людей. 
13. При наданні допомоги дотримуватися принципу пріоритетності щодо 
окремих категорій осіб (вагітних жінок, дітей, інвалідів, осіб старшого віку). 
14. Суворо дотримуватися принципу добровільності в питаннях переселення чи 
повернення до місць постійного проживання. 
 
10
2 
15. Максимально спростити бюрократичні процедури стосовно ВПО, зокрема, 
відмовитись від проходження громіздкої процедури визначення їх статусу на 
кшталт визначення статусу біженців, встановити для ВПО особливий режим 
відновлення втрачених чи залишених документів, доведення юридичних 
фактів в суді. 
16. Розглянути     можливості стимулювання працедавців до 
працевлаштування ВПО, наприклад, шляхом зменшення відрахувань до 
соціальних фондів за прикладом працевлаштування інвалідів. 
17. Розглянути можливості адресного пільгового кредитування ВПО, залучити 
до нього комерційні банки. 
18. Залучити до вирішення проблем ВПО міжнародні організації, зокрема, УВКБ 
ООН, ОБСЄ та інші. 
19. Налагодити ефективний контроль за використанням коштів, спрямованих на 
допомогу ВПО з різних джерел, унеможливити їх розкрадання, корупцію. 
20. При розробці програм соціально-економічного відновлення Донбасу 
передбачити належний доступ ВПО до соціального житла (без надання права 
власності), новостворених робочих місць, навчання та перекваліфікації. 
 
 
  
 
10
3 
Список використаних джерел 
1. Адаптація як процес і результат пристосування індивіда до середовища 
[Електронний ресурс]. URL: http://ukrbukva.net/ 15016-Adaptaciya-kak-process-
irezul-tat-prisposobleniya-individa-k-srede.html. 
2. Біженці, вимушені переселенці та переміщені особи, трудові мігранти 
[Електронний ресурс].URL: http://studopedia.org/5-13654.html. 
3. В останні десятиліття склалися нові світові ринки робочої сили 
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://studopedia.org/4-36405.html, 
вільний. Назва з екрану. 
4. Витковская, Г. С. Вынужденная миграция: проблемы и перспективы: 
Монография, Г. С. Витковская. М.: АСТ, 2012. 429 с. 
5. Європейська міграційна криза [Електронний ресурс]. URL: 
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%84%D0%B2%D1%80%D0%BE% 
D0%BF%D0%B5%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BC%
D1%96%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0
%B 0_%D0%BA%D1%80%D0%B8%D0%B7%D0%B0. 
6. Журналісти мають називати вимушених переселенців переселенцями, а 
не біженцями [Електронний ресурс]. URL: http://www.telekritika.ua/ 
kontekst/print/98327. 
7. Завацька Л. М. Дослідження соціальних потреб дітей мігрантів у новому 
соціальному, Завацька Л. М. Психолого-педагогічні науки. 2014. 
8. Закон України. Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених 
осіб [Електронний ресурс]. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/ laws/show/1706-18. 
9. Міграційна криза в ЄС: статистика та аналіз політики [Електронний 
ресурс]. URL: https://cedos.org.ua/uk/migration/mihratsiina-kryza-v-yes-
statystykata-analiz-polityky 
10. Міграція трудових ресурсів: сутність, функції, причини, види 
[Електронний ресурс]. 
URL:http://pidruchniki.com/74074/olitologiya/migratsiya_trudovih_resursiv_sutni
st_funktsiyi_prichini_vidi. 
 
10
4 
11. Міжнародні міграційні процеси [Електронний ресурс]. URL: 
http://diplomba.ru/work/36638 
12. Мошняга В. Просители убежища, беженцы и вынужденно 
перемещенные лица в Молдове: проблемы признания, социальной защиты и 
интеграции /КАРИМ-Восток – Консорциум прикладных исследований по 
международной миграции. - Пояснительная записка 13/102 [Електронний 
ресурс]. – Режим доступу: http: www/carim-
east.eu/media/exno/Explanatory%20Notes_2013-102.pd 
13. Населення США [Електронний ресурс]. URL: 
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%81%D0%B5%D0%BB%
D0 %B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%A1%D0%A8%D0%90 
14. Національний інститут статистики Італії [Електронний ресурс]. – Режим 
доступу : Istituto nazionale di statistica http://demo.istat.it/index.html 
15. О создании республиканской комиссии по координации работ по 
материальному обеспечению беженцев и утверждении Положения о порядке 
оказания помощи беженцам, вынужденно покинувшим постоянное место 
жительства, из левобережных районов Днестра Республики Молдова. 
Постановление № 197 от 26.03.1992 Електронний ресурс]. – Режим доступу: 
http://lex.justice.md/viewdoc.php?action=view&view=doc&id=292515&lang=2 
16. О социальной защите вынужденных переселенцев и приравненных к 
ним лиц. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kavkaz-
uzel.ru/articles/13681/ 
17. ООН: через Середземне море в 2015-2016 роках до Європи прибудуть 
850 тисяч біженців [Електронний ресурс]. URL: 
http://www.unian.ua/world/1120226-oon-cherez-seredzemne-more-v-2015-2016- 
rokah-do-evropi-pribudut-850-tisyach-bijentsiv.html (2015-2016). 
18. Основні характеристики соціокультурної адаптації [Електронний 
ресурс]. URL: http://www.ukr-socium.org.ua/Stati/3.2009/7-14.html 
19. Офіційний сайт Державного комітету Азербайджанської Республіки у 
справах біженців та вимушених переселенців [Електронний ресурс]. – Режим 
 
10
5 
доступу: http://www.refugees-idps-committee.gov.az/en/index.html 
20. Офіційний сайт Міністерства Грузії у справах осіб, вимушено 
переміщених з окупованих територій, біженців та розселення http: 
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.mra.gov.ge/eng/static/55 
21. Офіційний сайт Міністерства соціальної політики 
України  [Електронний ресурс]. – Режим 
доступу: http://www.mlsp.gov.ua/labour/control/uk/index 
22. Офіційний сайт Представництва Міжнародної організації з міграції в 
Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: 
http://iom.org.ua/ua/dopomoga-mom-vymushenym-pereselencyam-v-ukrayini 
23. Позиция УВКБ ООН в отношени и защиты беженцев и поиска решений 
в контексте городов [Електронний ресурс] / Refworld УВКБ ООН. – 2009.  52 
с. – Доступний з : http://www.unhcr.org/refworld/docid/ 4ab8e7f72.html 
24. Поняття «біженець». Класифікація біженців [Електронний ресурс]. 
URL: http://semestr.com.ua/book_379_glava_44_4.2.%C2%A0_ 
PONJATTJA_%C2%ABB%D0%86ZHENE%D0%A1%EF%BF%BD.html 
25. Правові документи [Електронний ресурс] / УВКБ ООН в Україні. – 
Доступний з : http://unhcr.org.ua/uk/resursi/pravovi-dokumenti-m 
26. Проблема соціальної та психологічної адаптації вимушених 
переселенців і шляхи її корекції [Електронний ресурс]. URL: 
http://ukrbukva.net/print:page,1,45878-Problema-social-noiy-i-
psihologicheskoiyadaptacii-vynuzhdennyh-pereselencev-i-puti-ee-korrekcii.html 
27. Програма працевлаштування та професійного навчання внутрішньо 
переміщених осіб на 2015-2016 роки [Електронний ресурс]. – 2014. – Режим 
доступу до ресурсу: 
http://www.mlsp.gov.ua/labour/control/uk/publish/article;jsessionid=A26F50C68C
B5833678CCB7E066D57AD8.a pp1?art_id=170779&cat_id=102036. 
28. Психологічна допомога мігрантам [Електронний ресурс]. URL: 
http://ur.co.ua/77/2242-2-psihologicheskaya-pomosh-migrantam.html. 
29. Рекомендації Міжнародної науково-практичної конференції 
 
10
6 
«Внутрішньо переміщені особи в Україні: реалії та можливості», 27 лютого, 
2015. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: 
http://ief.org.ua/wpcontent/uploads/2015/03/Recomendations_format-fin.pdf 
30. Руководящие принципы по вопросу о перемещении лиц внутри страны / 
Экономический и социальный Совет ООН (ЭКОСОС), 22 июля 1998. - 
E/CN.4/1998/53/Add.2 [Електронний ресурс]. – Режим 
доступу: http://www.refworld.org.ru/docid/50b345932.html 
31. Солодько А. Вироблення політики щодо внутрішньо переміщених осіб 
в Україні: [звіт] / А. Солодько, Т. Доронюк [Електронний ресурс]. – Режим 
доступу: http://diversipedia.org.ua/sites/default/files/sedos_policy_idps.pdf; 
32. Солодько А. Захист соціально-економічних прав внутрішньо 
переміщених осіб: першочергові завдання для України: [звіт] / А. Солодько, Т. 
Доронюк [Електронний ресурс]. – Режим 
доступу: http://www.cedos.org.ua/system/attachments/files/ 000/000/045/original/ 
CSR_IDP.pdf?1400493355 
33. Социально-психологическая адаптация мигрантов в современном мире 
[Електронний ресурс]. URL: http://psy.su/mod_files/ additions_1/ 
fle_file_additions_1_3272.ru. 
34. Томас Д. Грант Заморожені конфлікти та міжнародне право (D. Grant, 
’Frozen Conflicts and International Law’), п. 50, Cornell International Law Journal 
(2017) с. 361 
35. Тухашвили М. Беженцы и вынужденно перемещенные лица в Грузии 
/КАРИМ-Восток – Консорциум прикладных исследований по международной 
миграции. Пояснительная записка 13/104 [Електронний ресурс]. – Режим 
доступу: http: www/carim-east.eu/media/exno/Explanatory%20Notes_2013-
104.pdf 
36. Чумаш Т. Доступ беженцев, лиц, ищущих убежища и ВПЛ к социально-
экономическим правам в Молдове /КАРИМ-Восток – Консорциум 
прикладных исследований по международной миграции. Пояснительная 
записка 13/144 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: www/carimeast. 
 
10
7 
eu/media/exno/Explanatory%20Notes_2013-144.pdf 
37. Юнусов А. Просители убежища, беженцы и вынужденно перемещенные 
лица в Азербайджане: проблемы и перспективы КАРИМ-Восток – 
Консорциум прикладных исследований по международной миграции. 
Пояснительная записка 13/124 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: 
http:// www.carimeast.eu/media/exno/Explanatory%20Notes_2013-124.pdf 
38.  [В Україні проживає понад 5 млн. мігрантів [Електронний ресурс]. URL: 
https://www.rbc.ua/ukr/news/v-ukraine-prozhivaet-bolee-5-mln-migrantov---
dokladoon-12092013084900. 
39. Zetter R. Unlocking the Protracted Displacement of Refugees and Internally 
Displaced Persons // Refugee Survey Quarterly. – 2011. – Vol. 30. – No. 4. – pp. 1–
13 
40. Cittadini non comunitari: presenza, nuovi ingressi e acquisizioni di 
cittadinanza [Електронний ресурс]. – Режим доступу : 
http://www.istat.it/it/archivio/171408 
41. Global Overview 2015: people internally displaced by conflict and violence 
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bit.ly/1KGwGVg 
42. http://atn.ua/obshchestvo/bezhenec-ne-bomzh-v-harkove-proshel-piket-v-
podderzhku-zakona-o-pravah-pereselencev-iz; 
43. http://hudoc.echr.coe.int/ eng?i=001–114082, п. 120 
44. http://hudoc.echr.coe.int/ eng?i=001–189781. 
45. http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001–161055 
46. http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001–61886, с. 90. 
47. http://maidanua.org/2014/10/natalka-zubar-14-zhovtnya-ostannij-shans-
dlya-pereselentsiv/; 
48. http://mgcetalon.org.ua/2014/06/02/u-ivano-frankivsku-na-konferentsiji-
obhovoryly-problemy-vymushenyh-pereselentsiv/;  
49. http://nbnews.com.ua/ua/news/124861/; 
50. http://ombudsman.md/wp-content/ uploads/2019/09/Raportengl18sumar.pdf. 
51. http://ombudsman.md/wp-content/uploads/2018/10/ raport_2008_0.pdf. 
 
10
8 
52. http://qha.com.ua/aktivisti-piketirovali-radu-izza-krima-139879.html; 
53. http://ru.krymr.com/articleprintview/26636356.html; 
54. http://sockraina.com/news/11464; 
55. http://ua.korrespondent.net/ukraine/3433847-zakon-pro-pereselentsiv-koly-
bizhentsi-otrymauit-hroshi; 
56. http://ua.korrespondent.net/ukraine/politics/3434410-zakon-pro-
vnutrishnikh-pereselentsiv-uskladnyt-yim-zhyttia-korolevska; 
57. http://ua.krymr.com/content/article/25459957.html; 
58. http://uacrisis.org/ua/vimusheni-pereselenci/; 
59. http://vgolos.com.ua/news/rada_yevropy_vitaie_ukrainskyy_zakon_pro_vy
mushenyh_pereselentsiv_160792.html; 
60. http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=52046; http://www
.theinsider.ua/politics/5444c53557afb/; 
61. http://www.dw.de/утікачі-зі-сходу-україни-надія-тільки-на-себе/a-
17672776; 
62. http://www.khmelnytsky.com/index.php?option=com_content&view=article
&id=23098:2014-10-23-08-56-04&catid=189:2010-02-15-10-41-41; 
63. http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=247701411&cat_i
d=244277212; 
64. http://www.niss.gov.ua/articles/1609/; 
65.  http://www.protection.org.ua/ua/activity/1678; http://www.khpg.org/index.p
hp?id=1403279631; 
66.  http://www.ua.undp.org/content/ukraine/uk/home/presscenter/articles/2014/
07/09/-/; 
67. https://msmps.gov.md/sites/default/files/ssc_ps_2018-
2020_varianta_finala.docx 
68. https://unficyp.unmissions.org/aboutbuffer-zone (6 травня 2019 року). 
Резолюція РБ ООН 186 (4 березня1964 року). Документ ООН S/ RES/186. 
Кіпрське питання 
69. https://www.philenews.com/eidiseis/politiki/article/507509/80–664-t-k-me-
 
10
9 
taftotita-kai-diabatirio-tis-dimokratias (8 червня 2020 року) 
70. https://www.philenews.com/eidiseis/politiki/article/507509/80–664-tk-me-
taftotita-kai-diabatirio-tis-dimokratias) 
71. http://blogs.korrespondent.net/blog/events/3410121/; 
72. ttp://www.khpg.org/index.php?do=print&id=1143730799). 
73. World Bank Indicators-Moldova-Conflic& Fragility [Електронний ресурс]. 
– Режим доступу:http://www.tradingeconomics.com/moldova/internally-
displaced-persons-number-wb-data.html