ChSTU repository

ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
___________________________________________________________________________________________ 
(повне найменування вищого навчального закладу) 
Факультет гуманітарних технологій 
___________________________________________________________________________ 
(повне найменування інституту, найменування факультету (відділення) 
Кафедра соціального забезпечення 
___________________________________________________________________________ 
(повна назва кафедри (предметної, циклової комісії)) 
 
 
 
 
 
 
 
КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА БАКАЛАВРА 
  
на тему:  
  
«Удосконалення   механізмів надання соціальних послуг та допомог 
населенню» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Виконала: студентка 4  курсу, групи ЗСЗ-189 
спеціальності 232 «Соціальне забезпечення»  
(шифр і назва спеціальності (спеціалізації))  
 
 
Мудрик Юліанна Андріївна     
 (прізвище та ініціали)  
Керівник  Журба І.О.     
(прізвище та ініціали)  
Рецензент _________________________  
(прізвище та ініціали)  
  
  
  
 
 
 
  
 Черкаси – 2022 р. 
2 
 
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ 
КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ 
 
Освітньо-кваліфікаційний рівень бакалавр      
 
Галузь знань  23 Соціальна робота   
    (шифр і назва) 
Спеціальність 232 «Соціальне забезпечення»  
(шифр і назва) 
 
ЗАТВЕРДЖУЮ: 
Зав. кафедри 
____________ к.е.н., доц. Журба І.О 
«_____» _______________20 ____ р. 
 
ЗАВДАННЯ 
НА КВАЛІФІКАЦІЙНУ РОБОТУ БАКАЛАВРА СТУДЕНТУ 
 
Мудрик Юліанні Андріївні 
             
(прізвище, ім’я, по батькові) 
1. Тема роботи: Удосконалення   механізмів надання соціальних послуг та 
допомог населенню 
 
керівникроботи: Журба Інна Олександрівна, к.е.н., доцент____________________ 
(прізвище, ім’я, по батькові, науковийступінь, вченезвання) 
затверджені наказом по університетувід«____» __________ 20___ р. № ________ 
2. Строк подання студентом роботи:»____»________ 2022 р. 
3. Вихідні дані до роботи: 
Oб’єктoм дослідження є механізми надання соціальних послуг та допомог 
населенню. 
Прeдмeтoм дoсліджeння є правові та організаційні засади надання соціальних 
послуг та виплат соціальної допомоги населенню.  
Метою кваліфікаційної роботи є дослідження теоретичних засад і 
практичних аспектів функціонування механізмів надання соціальних послуг 
та допомог населенню, виявлення основних проблем їх реалізації та 
обґрунтування напрямів удосконалення. 
4. Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, які потрібно 
розробити) 
У кваліфікаційній роботі необхідно розкрити теоретичні засади надання 
соціальних послуг та допомог населенню, визначити їх сутність, значення в 
системі соціального захисту, а також проаналізувати нормативно-правові та 
організаційні механізми державного регулювання у цій сфері. Окрему увагу 
слід приділити аналізу сучасного стану системи надання соціальних послуг і 
допомог в Україні, виявленню основних проблем та недоліків її 
функціонування, а також оцінці ефективності сучасних підходів до соціальної 
підтримки населення. У роботі також потрібно обґрунтувати напрями 
3 
 
удосконалення організаційно-управлінських механізмів, визначити 
можливості цифровізації та інноваційних підходів у сфері соціального 
захисту, а також окреслити перспективи підвищення якості, доступності та 
адресності соціальних послуг і допомог. 
5) Перелік графічного матеріалу (з точним  зазначенням обов’язкових 
креслень): аналітичні таблиці, графіки, діаграми, структурно-логічні схеми, 
план робіт по проєкту. 
 
6. Консультанти розділів роботи 
Підпис, дата 
Прізвище, ініціали та посада 
Розділ Завдання Завдання 
консультанта 
видав прийняв 
1 Журба І.О.  ___.___.2022 р. ___.___.2022 р. 
2 Журба І.О.  ___.___.2022 р. ___.___.2022 р. 
3 Журба І.О.  ___.___.2022 р. ___.___.2022 р. 
 
7. Дата видачі завдання«_____»__________ 2022р.  
 
КАЛЕНДАРНИЙ ПЛАН 
 
№ Строк 
Назваетапівдипломноїроботи Примітка 
з/п виконанняетапівроботи 
1 Отримання завдання ___.___.2022 р. виконано 
2 Підготовка розділу І ___.___.2022 р. виконано 
3 Підготовка розділу ІІ ___.___.2022 р. виконано 
4 Підготовка розділу ІІІ ___.___.2022 р. виконано 
5 Здача кваліфікаційної роботи керівнику ___.___.2022 р. виконано 
6 Підготовка реферату ___.___.2022 р. виконано 
7 Здача кваліфікаційної роботи на кафедру ___.___.2022 р. виконано 
Зовнішнє рецензування ___.___.2022 р. 
8 виконано 
кваліфікаційноїроботи 
Підготовка до публічного захисту ___.___.2022 р. 
9  
кваліфікаційноїроботина засідання ДЕК 
 
 
Студент                          ____________________    _______________________ 
                    (підпис)                                                 (прізвище та ініціали) 
Керівник роботи   
 ____________________    _______________________ 
                    (підпис)                                                 (прізвище та ініціали) 
Секретар ЕК   ____________________    _______________________ 
 
  
4 
 
РЕФЕРАТ 
 
Кваліфікаційна робота бакалавра на тему 
«Удосконалення   механізмів надання соціальних послуг та 
допомог населенню» 
 містить 82 сторінок, 12 таблиць, , список літератури з 41 найменування,  
додатки.  
Об’єктом дослідження є система соціального захисту населення в 
частині надання соціальних послуг і соціальних допомог. 
Предметом дослідження є організаційно-правові, економічні та 
управлінські механізми надання соціальних послуг та допомог населенню.. 
Метою кваліфікаційної роботи є дослідження теоретичних засад і 
практичних аспектів функціонування механізмів надання соціальних послуг 
та допомог населенню, виявлення основних проблем їх реалізації та 
обґрунтування напрямів удосконалення. 
Завданням роботи є  
розкрити сутність соціальних послуг та соціальної допомоги як 
складових системи соціального захисту населення; 
охарактеризувати нормативно-правові засади надання соціальних 
послуг та допомог в Україні; 
проаналізувати сучасний стан організації надання соціальних послуг та 
допомог населенню; 
визначити основні проблеми функціонування чинних механізмів 
соціальної підтримки; 
дослідити роль організаційних, фінансових та інформаційних 
інструментів у підвищенні ефективності надання соціальних послуг і допомог; 
обґрунтувати напрями удосконалення механізмів надання соціальних 
послуг та допомог населенню. 
За результатами дослідження сформульовані пропозиції щодо 
удосконалення механізмів надання соціальних послуг та допомог населенню, 
Одержані результати можуть бути використані в роботі установ 
соціального захистк та соціальної політики, щодо косплексного соціального 
забезпечення населення. 
Рік виконання кваліфікаційної роботи бакалавра 2022  
Рік захисту роботи  2022  
Підпис студента ____________________  
Дата ______________________________ 
 
  
5 
 
ЗМІСТ 
Вступ 6 
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ НАДАННЯ 10 
СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ ТА ДОПОМОГ НАСЕЛЕННЮ 
1.1. Сутність і значення соціальних послуг та соціальної допомоги 10 
в системі соціального захисту населення 
1.2. Нормативно-правові засади надання соціальних послуг та 17 
допомог в Україні 
1.3. Механізми державного регулювання у сфері надання 23 
соціальних послуг та допомог населенню 
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ МЕХАНІЗМІВ 30 
НАДАННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ ТА ДОПОМОГ 
НАСЕЛЕННЮ 
2.1. Організація системи надання соціальних послуг та допомог в 30 
Україні 
2.2. Проблеми та недоліки функціонування механізмів 37 
соціального забезпечення населення 
2.3. Оцінка ефективності сучасних підходів до надання 42 
соціальних послуг та допомог 
РОЗДІЛ 3. НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМІВ 48 
НАДАННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ ТА ДОПОМОГ 
НАСЕЛЕННЮ 
3.1. Удосконалення організаційно-управлінських механізмів 48 
надання соціальних послуг та допомог 
3.2. Цифровізація та інноваційні підходи у сфері соціального 55 
захисту населення 
3.3. Перспективи підвищення якості, доступності та адресності 61 
соціальних послуг і допомог 
ВИСНОВКИ 68 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 72 
ДОДАТКИ 77 
 
  
6 
 
ВСТУП 
Актуальність теми кваліфікаційної роботи зумовлена тим, що соціальні 
послуги та соціальні допомоги є ключовими інструментами реалізації права 
людини на соціальний захист і важливими складовими соціальної політики 
держави. Конституція України закріплює право громадян на соціальний 
захист, а Закон України «Про соціальні послуги» визначає організаційні та 
правові засади надання соціальних послуг особам і сім’ям, які перебувають у 
складних життєвих обставинах. Водночас Закон України «Про державні 
соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» формує нормативну 
основу для визначення змісту та обсягів соціальної підтримки, що надається 
населенню. Отже, питання удосконалення механізмів надання соціальних 
послуг та допомог населенню безпосередньо пов’язане із забезпеченням 
соціальної справедливості, адресності державної підтримки та реального 
змісту соціальної держави.  
Науковий інтерес до цієї проблематики є сталим і багатовимірним. У 
працях О. В. Макарової соціальна політика розглядається як система 
цілеспрямованих управлінських, економічних і правових рішень, спрямованих 
на забезпечення людського розвитку, зниження соціальних ризиків та 
підтримання суспільної стабільності. Е. М. Лібанова, досліджуючи бідність 
населення України, показує, що ефективність державної підтримки істотно 
залежить від точності визначення вразливих груп, критеріїв нужденності та 
здатності інституцій реагувати на соціальні ризики. Саме тому вітчизняна 
наука підкреслює необхідність поєднання нормативного регулювання, 
належного фінансування, сучасного адміністрування та оцінювання 
результативності соціальної допомоги.  
У зарубіжній науковій традиції проблеми соціальної політики та 
соціального забезпечення розкрито в працях Н. Барра, який обґрунтовує 
економічну доцільність функціонування держави добробуту, Г. Еспінг-
Андерсена, який запропонував порівняльний підхід до аналізу моделей 
держави добробуту, а також Дж. Мідглі, котрий пов’язує соціальний розвиток 
7 
 
із поєднанням економічної та соціальної політики. Такий підхід є важливим 
для осмислення української практики, оскільки дозволяє розглядати соціальні 
послуги та допомоги не ізольовано, а як частину ширшого механізму 
суспільного добробуту, соціальної інтеграції та зменшення нерівності.  
Актуальність теми посилюється й міжнародними стандартами у сфері 
соціального захисту. Конвенція МОП № 102 установлює мінімальні стандарти 
соціального забезпечення, а Рекомендація МОП № 202 закріплює підхід до 
формування національних мінімальних рівнів соціального захисту. У World 
Social Protection Report 2020–22 МОП наголошує на тому, що системи 
соціального захисту мають бути всеохопними, стійкими та спроможними 
реагувати на нові соціальні ризики. Європейська Комісія у Плані дій щодо 
реалізації Європейського стовпа соціальних прав також акцентує увагу на 
доступі до якісних соціальних послуг, зменшенні бідності та соціального 
відчуження. Додатково нормативне значення для досліджуваної теми мають 
Конвенція ООН про права осіб з інвалідністю та Цілі сталого розвитку до 2030 
року, які орієнтують держави на інклюзивність, доступність і 
людиноцентричність соціальної політики.  
Для України проблема вдосконалення механізмів надання соціальних 
послуг та допомог населенню є особливо важливою в умовах зміни підходів 
до державного управління соціальною сферою, розвитку децентралізації та 
цифровізації соціального адміністрування. Нормативне оформлення Єдиної 
інформаційної системи соціальної сфери, упорядкування організації надання 
соціальних послуг, створення центрів надання соціальних послуг і 
запровадження класифікатора соціальних послуг свідчать про перехід до 
більш системної моделі управління, однак одночасно виявляють низку 
проблем, пов’язаних з інституційною узгодженістю, доступністю послуг, 
якістю оцінювання потреб та адресністю допомоги. Усе це зумовлює потребу 
в комплексному науковому дослідженні відповідних механізмів і визначенні 
напрямів їх удосконалення.  
8 
 
Отже, актуальність теми полягає в необхідності поглибленого аналізу 
теоретичних засад, нормативного забезпечення та практики функціонування 
механізмів надання соціальних послуг і допомог населенню з метою 
вироблення обґрунтованих рекомендацій щодо їх удосконалення в Україні. 
Метою кваліфікаційної роботи є дослідження теоретичних засад і 
практичних аспектів функціонування механізмів надання соціальних послуг 
та допомог населенню, виявлення основних проблем їх реалізації та 
обґрунтування напрямів удосконалення. 
Для досягнення поставленої мети необхідно виконати такі завдання: 
розкрити сутність соціальних послуг та соціальної допомоги як складових 
системи соціального захисту населення; 
охарактеризувати нормативно-правові засади надання соціальних послуг та 
допомог в Україні; 
проаналізувати сучасний стан організації надання соціальних послуг та 
допомог населенню; 
визначити основні проблеми функціонування чинних механізмів соціальної 
підтримки; 
дослідити роль організаційних, фінансових та інформаційних інструментів у 
підвищенні ефективності надання соціальних послуг і допомог; 
обґрунтувати напрями удосконалення механізмів надання соціальних послуг 
та допомог населенню. 
Об’єктом дослідження є система соціального захисту населення в 
частині надання соціальних послуг і соціальних допомог. 
Предметом дослідження є організаційно-правові, економічні та 
управлінські механізми надання соціальних послуг та допомог населенню. 
Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та 
спеціальні методи пізнання. У роботі використано методи аналізу і синтезу — 
для узагальнення теоретичних підходів до розуміння соціальних послуг, 
соціальної допомоги та соціальної політики; системний метод — для 
дослідження механізмів надання соціальної підтримки як цілісної структури; 
9 
 
структурно-функціональний метод — для визначення складників механізму 
надання соціальних послуг і допомог; порівняльно-правовий метод — для 
зіставлення національних та міжнародних підходів; статистичний метод — 
для оцінювання стану соціальної сфери; абстрактно-логічний метод — для 
формулювання висновків і пропозицій. 
Інформаційну базу дослідження становлять Конституція України, 
закони та підзаконні нормативно-правові акти України у сфері соціального 
захисту, міжнародні правові акти, аналітичні матеріали міжнародних 
організацій, а також праці українських і зарубіжних учених з проблем 
соціальної політики, соціального забезпечення та державного управління 
соціальною сферою.  
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що 
висновки та пропозиції, сформульовані в роботі, можуть бути використані 
органами державної влади, органами місцевого самоврядування, установами 
соціального захисту населення, а також у навчальному процесі під час 
викладання дисциплін, пов’язаних із соціальною політикою, соціальним 
забезпеченням і публічним управлінням. 
Структура кваліфікаційної роботи зумовлена метою, завданнями та 
логікою дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, кожен з 
яких містить три підрозділи, висновків, списку використаних джерел і 
додатків. 
  
10 
 
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ НАДАННЯ СОЦІАЛЬНИХ 
ПОСЛУГ ТА ДОПОМОГ НАСЕЛЕННЮ  
1.1. Сутність і значення соціальних послуг та допомог у системі 
соціального захисту населення 
Соціальний захист населення є однією з базових функцій сучасної 
соціальної держави, оскільки саме через нього забезпечується підтримання 
належного рівня життя громадян, мінімізація наслідків соціальних ризиків та 
створення умов для соціальної стабільності. У науковій літературі соціальний 
захист розглядається як система правових, економічних, організаційних та 
управлінських заходів, спрямованих на забезпечення гарантій людині у 
випадках втрати доходу, працездатності, настання складних життєвих 
обставин, соціальної вразливості чи інших обставин, що обмежують 
можливість самостійно забезпечувати власні потреби [8; 24; 25]. У цьому 
контексті соціальні послуги та соціальна допомога є не другорядними 
елементами, а системоутворювальними складовими механізму реалізації 
соціальної політики держави. 
Загальнотеоретичне розуміння соціального захисту нерозривно 
пов’язане з категорією соціальної політики. Як зазначає О. В. Макарова, 
соціальна політика охоплює цілеспрямовану діяльність держави, спрямовану 
на регулювання соціальних процесів, підтримання суспільної рівноваги, 
зниження соціальної нерівності та створення умов для людського розвитку [8]. 
Подібний підхід простежується і в працях В. А. Скуратівського, О. М. Палія 
та Е. М. Лібанової, які наголошують, що соціальна політика реалізується через 
систему гарантій, стандартів, виплат, програм і послуг, покликаних зберігати 
соціальну цілісність суспільства та захищати найбільш вразливі категорії 
населення [24]. Отже, соціальні послуги та допомога мають розглядатися не 
ізольовано, а як практичні форми втілення соціальної політики у повсякденне 
життя населення. 
Конституційним підґрунтям функціонування системи соціального 
захисту в Україні є стаття 46 Конституції України, відповідно до якої 
11 
 
громадяни мають право на соціальний захист у разі повної, часткової або 
тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з 
незалежних від них обставин, у старості та в інших випадках, передбачених 
законом [5]. Це положення є принципово важливим для розуміння сутності 
соціальних послуг і допомог, оскільки визначає їх не як прояв благодійності 
чи факультативної підтримки, а як інструмент реалізації гарантованого 
державою соціального права. Відтак держава не лише має право, а й 
зобов’язана формувати такі організаційні та правові механізми, які 
забезпечуватимуть доступність, адресність і належну якість відповідної 
підтримки. 
У наукових підходах до аналізу соціального захисту значна увага 
приділяється категорії соціального ризику. Соціальні ризики охоплюють 
обставини, які можуть призвести до погіршення матеріального становища, 
втрати соціального статусу, зниження якості життя або виключення людини з 
повноцінної участі у суспільстві. До таких ризиків належать бідність, 
безробіття, інвалідність, самотність, старість, складні сімейні обставини, 
соціальна ізоляція, насильство, бездомність та інші явища [7; 8]. Саме тому 
соціальні послуги та допомога виконують спільну функцію реагування на 
соціальні ризики, хоча механізми такого реагування є різними. Соціальна 
допомога здебільшого компенсує матеріальні наслідки соціального ризику, 
тоді як соціальні послуги спрямовані на профілактику, подолання або 
пом’якшення його соціальних та поведінкових наслідків. 
У сучасному українському законодавстві поняття соціальних послуг 
набуло чіткого нормативного змісту. Відповідно до Закону України «Про 
соціальні послуги», соціальні послуги — це дії, спрямовані на профілактику 
складних життєвих обставин, подолання таких обставин або мінімізацію їх 
негативних наслідків для осіб чи сімей, які в них перебувають [23]. Це 
визначення відображає новітній підхід до соціального захисту, за якого акцент 
переноситься з пасивного утримання отримувача на підтримку його соціальної 
спроможності, відновлення або збереження здатності до самостійного життя. 
12 
 
Тобто соціальні послуги орієнтуються не лише на надання допомоги як такої, 
а й на досягнення реального соціального результату. 
Сутнісною ознакою соціальних послуг є їх діяльнісний і переважно 
нематеріальний характер. Йдеться про професійні дії, заходи, форми 
соціального супроводу, догляду, консультування, посередництва, реабілітації, 
кризового втручання, соціальної адаптації та інтеграції. Зміст таких послуг 
визначається не стільки вартістю переданого ресурсу, скільки ефектом, який 
вони мають для людини чи сім’ї. Саме через це в системі соціальних послуг 
велике значення мають оцінка потреб, індивідуальний підхід, міжвідомча 
взаємодія та професійна компетентність надавачів послуг [15; 23]. Таким 
чином, соціальні послуги є складним комплексом соціально-професійної 
діяльності, спрямованої на підтримання або відновлення соціального 
функціонування особи. 
На відміну від соціальних послуг, соціальна допомога має передусім 
матеріально-компенсаційний характер. Вона, як правило, реалізується у формі 
грошових виплат, пільг, субсидій або натуральної підтримки, які надаються 
відповідно до визначених законодавством критеріїв і умов. Правові засади 
такої підтримки закріплено в низці спеціальних законів, зокрема в Законі 
України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», Законі України «Про 
державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям», Законі України 
«Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям 
з інвалідністю» [10; 11; 12]. Отже, соціальна допомога спрямована насамперед 
на підтримання мінімально прийнятного рівня життя та недопущення різкого 
погіршення матеріального становища особи чи сім’ї. 
У теоретичному вимірі ця відмінність є принциповою, оскільки дозволяє 
розмежувати два різні механізми соціальної підтримки. Перший — ресурсно-
компенсаційний, коли держава компенсує нестачу матеріальних засобів; 
другий — функціонально-відновлювальний, коли через систему послуг вона 
допомагає людині відновити соціальні ролі, пристосуватися до нових обставин 
або подолати наслідки складної життєвої ситуації. Проте це розмежування є 
13 
 
умовним лише в аналітичному сенсі, оскільки в реальній практиці соціальна 
допомога й соціальні послуги нерідко застосовуються комплексно та 
взаємодоповнюють одна одну [8; 24]. 
У міжнародній науковій традиції такий комплексний підхід є 
домінуючим. Н. Барр, аналізуючи економіку держави добробуту, підкреслює, 
що соціальний захист не обмежується системою перерозподілу доходів, а 
включає також сервіси, які знижують уразливість людини до життєвих ризиків 
і забезпечують суспільну ефективність [29]. Г. Еспінг-Андерсен, досліджуючи 
моделі держави добробуту, наголошує, що якість соціального захисту 
визначається не тільки обсягом грошових виплат, а й тим, наскільки соціальні 
інститути сприяють декомодифікації, тобто здатності людини підтримувати 
гідний рівень існування незалежно від кон’юнктури ринку праці [32]. Дж. 
Мідглі, у свою чергу, розглядає соціальний розвиток як процес, у якому 
соціальні послуги та економічні механізми підтримки мають діяти узгоджено 
для зміцнення людського потенціалу [36]. Це дає підстави стверджувати, що 
соціальні послуги та допомога мають оцінюватися як взаємопов’язані складові 
єдиної архітектури соціального захисту. 
Сутність соціальних послуг значною мірою розкривається через їх 
функції. По-перше, вони виконують профілактичну функцію, оскільки 
спрямовані на недопущення поглиблення складних життєвих обставин і 
переходу соціальної проблеми в кризову стадію. По-друге, вони мають 
адаптаційну та реабілітаційну функції, оскільки допомагають людині 
відновити соціальні зв’язки, навички самообслуговування, життєву автономію 
та здатність до взаємодії з соціальним середовищем. По-третє, соціальні 
послуги мають інтеграційну функцію, оскільки сприяють включенню особи до 
суспільного життя, зменшенню ізоляції та подоланню соціального відчуження 
[23; 25]. Водночас соціальна допомога виконує насамперед стабілізаційну, 
захисну та перерозподільчу функції, забезпечуючи мінімальний ресурсний 
рівень існування та знижуючи ризик бідності [11; 13]. 
14 
 
Значення соціальної допомоги особливо чітко простежується у зв’язку з 
необхідністю забезпечення державних соціальних гарантій. Закон України 
«Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» визначає 
правові засади формування системи соціальних стандартів, які виступають 
нормативною основою для встановлення прожиткового мінімуму, державних 
соціальних гарантій та інших параметрів соціального забезпечення [13]. У 
такому контексті соціальна допомога є не просто формою індивідуальної 
підтримки, а механізмом реалізації загальнодержавної політики підтримання 
соціально прийнятного мінімуму життя. Відповідно, її значення виходить за 
межі окремого домогосподарства і стосується загальної соціальної 
стабільності в державі. 
Не менш важливим є те, що соціальні послуги та допомога мають різний, 
але взаємодоповнювальний вплив на подолання бідності. Е. М. Лібанова 
обґрунтовує, що бідність є не лише нестачею доходів, а й обмеженням доступу 
до послуг, можливостей розвитку, охорони здоров’я, освіти та соціальної 
участі [7]. Із цієї позиції лише грошова допомога не здатна повною мірою 
вирішити проблему соціальної вразливості, якщо не поєднується з 
механізмами соціального супроводу, реабілітації, консультування та іншими 
формами підтримки. Саме тому в сучасних підходах до соціального захисту 
посилюється увага до інтегрованих моделей допомоги, в яких матеріальна 
підтримка поєднується із системою соціальних послуг. 
Для кращого розмежування сутності соціальних послуг і соціальної 
допомоги доцільно звернутися до порівняльної характеристики, наведеної в 
табл. 1.1. 
Таблиця 1.1 
Порівняльна характеристика соціальних послуг і соціальної допомоги 
Критерій 
Соціальні послуги Соціальна допомога 
порівняння 
Професійні дії, заходи, супровід, 
Основна форма Грошові виплати або натуральне 
догляд, консультування, 
підтримки забезпечення 
посередництво 
15 
 
Критерій 
Соціальні послуги Соціальна допомога 
порівняння 
Профілактика складних життєвих 
Безпосередня Матеріальна підтримка та 
обставин, подолання або мінімізація 
мета компенсація нестачі доходів 
їх наслідків 
Наявність складних життєвих Відповідність законодавчо 
Підстава для 
обставин і встановленої потреби в визначеним статусним або 
надання 
послузі майновим критеріям 
Соціальна адаптація, інтеграція, Тимчасова або постійна 
Характер впливу відновлення функціонування особи фінансова стабілізація 
чи сім’ї отримувача 
Зниження ризику бідності та 
Очікуваний Підвищення самостійності, доступу 
підтримання мінімально 
результат до ресурсів і якості життя 
допустимого рівня життя 
Примітка. Складено автором на основі джерел [10; 11; 13; 15; 23]. 
Як видно з табл. 1.1, соціальні послуги та соціальна допомога 
відрізняються за формою, механізмом і безпосереднім результатом впливу, 
однак у системі соціального захисту вони не протиставляються, а 
функціонують у тісному взаємозв’язку. Соціальні послуги забезпечують 
соціальну підтримку через професійну діяльність і персоналізований супровід, 
тоді як соціальна допомога реалізує матеріальну підтримку як ресурсну основу 
стабілізації життєвої ситуації. У більшості випадків саме поєднання цих двох 
підходів дозволяє досягти найбільш відчутного результату для отримувача 
допомоги. 
Важливим аспектом є також принципи, на яких ґрунтується надання 
соціальних послуг і допомог. У нормативно-правовому та науковому вимірі 
йдеться передусім про адресність, доступність, справедливість, своєчасність, 
добровільність отримання, недискримінацію, повагу до людської гідності та 
індивідуальний підхід [23; 24]. Ці принципи мають не декларативний, а 
практичний зміст, оскільки саме через них оцінюється якість державної 
соціальної політики. Якщо підтримка є формально передбаченою, але 
фактично недоступною, надмірно бюрократизованою або не відповідає 
реальним потребам людини, вона не виконує свого соціального призначення. 
16 
 
У міжнародних документах також закріплено розуміння соціального 
захисту як комплексної системи, що поєднує виплати й сервіси. UNICEF у 
своїй концепції інтегрованих систем соціального захисту наголошує на 
необхідності поєднання грошових трансфертів, соціальних послуг і механізмів 
соціального включення, особливо щодо дітей та сімей [37]. Конвенція МОП № 
102 та Рекомендація МОП № 202 підкреслюють значення мінімальних 
соціальних гарантій і доступу до базового соціального захисту як елементів 
соціальної справедливості [33; 34]. Це ще раз підтверджує, що сучасне 
розуміння соціального захисту виходить за межі вузького тлумачення 
соціальної допомоги лише як грошової виплати. 
Для України значення соціальних послуг і допомог полягає також у 
тому, що вони є одним із ключових механізмів зниження соціальної напруги 
та підтримання соціальної згуртованості. В умовах економічної 
нестабільності, демографічних змін, нерівності доходів і розширення кола 
вразливих груп саме система соціального захисту виконує стабілізуючу роль, 
запобігаючи маргіналізації окремих верств населення та створюючи умови для 
більш збалансованого суспільного розвитку [8; 25; 27]. У цьому сенсі соціальні 
послуги та допомога мають не лише індивідуальне, а й макросоціальне 
значення. 
Окремо слід наголосити, що значення соціальних послуг зростає у 
зв’язку з поступовою зміною моделі соціальної політики від переважно 
виплатної до сервісно-орієнтованої. Якщо в традиційній моделі основний 
акцент робився на матеріальному забезпеченні особи, то сучасний підхід 
передбачає посилення ролі соціальної роботи, раннього виявлення проблем, 
оцінювання потреб, комплексного супроводу, роботи з сім’єю та громадою. 
Така трансформація відповідає сучасним тенденціям розвитку соціальної 
політики і підвищує вимоги до професіоналізації системи соціальних послуг 
[4; 8; 23]. 
Таким чином, сутність соціальних послуг та допомог у системі 
соціального захисту населення полягає в тому, що вони є двома 
17 
 
взаємопов’язаними формами державної соціальної підтримки, які мають 
різний механізм впливу, але спільну мету — забезпечення соціальної безпеки 
людини, підтримання гідного рівня життя та зниження негативних наслідків 
соціальних ризиків. Соціальні послуги орієнтовані переважно на 
профілактику, адаптацію, реабілітацію та соціальне включення, тоді як 
соціальна допомога забезпечує матеріально-компенсаційну підтримку та 
гарантує мінімально допустимий рівень ресурсного забезпечення. Їх 
поєднання формує змістову основу сучасної системи соціального захисту, а 
також створює теоретичну базу для подальшого дослідження нормативно-
правових і організаційних механізмів надання соціальних послуг та допомог 
населенню [8; 23; 29; 36].  
 
1.2. Нормативно-правові засади надання соціальних послуг та 
допомог в Україні 
Нормативно-правові засади надання соціальних послуг та допомог в 
Україні становлять цілісну багаторівневу систему, що охоплює конституційні 
норми, спеціальне законодавство, підзаконні нормативно-правові акти, 
відомчі документи та міжнародні стандарти у сфері соціального захисту. Така 
система є основою для реалізації державної соціальної політики, оскільки саме 
через правове регулювання визначаються зміст соціальних гарантій, порядок 
надання послуг, умови призначення допомог, повноваження уповноважених 
органів і механізми контролю за дотриманням соціальних прав громадян [8, с. 
17–21]. 
Вихідною правовою основою у сфері соціального захисту є Конституція 
України. Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право 
на соціальний захист, що включає забезпечення у разі повної, часткової або 
тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з 
незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, 
передбачених законом [5]. Зазначене конституційне положення має 
фундаментальне значення, оскільки воно не лише проголошує право людини 
18 
 
на соціальний захист, а й покладає на державу обов’язок формувати відповідну 
систему правових, організаційних і фінансових механізмів його забезпечення. 
Важливе значення у формуванні законодавчої основи соціального 
захисту має Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні 
соціальні гарантії». Цей нормативно-правовий акт визначає правові засади 
формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, 
які використовуються для встановлення мінімальних соціальних гарантій та 
визначення обсягів соціальної підтримки населення [13]. Саме через систему 
соціальних стандартів держава встановлює орієнтири для реалізації політики 
у сфері доходів населення, соціального обслуговування, житлово-
комунального забезпечення, охорони здоров’я та інших напрямів соціального 
розвитку. У науковій літературі справедливо підкреслюється, що соціальні 
стандарти та соціальні гарантії є базисом для функціонування всієї системи 
соціального захисту, оскільки вони створюють нормативну межу соціальної 
відповідальності держави перед громадянами [24, с. 34–38]. 
Ключовим спеціальним актом у сфері соціальних послуг є Закон 
України «Про соціальні послуги». Він визначає основні організаційні та 
правові засади надання соціальних послуг особам, сім’ям, соціальним групам, 
які перебувають у складних життєвих обставинах і потребують сторонньої 
допомоги [23]. Значення цього закону полягає в тому, що він закріплює 
сучасний підхід до соціальних послуг як до системи заходів допомоги, 
підтримки, догляду, консультування, посередництва та супроводу, 
спрямованих не лише на реагування на вже існуючу проблему, а й на її 
профілактику. Окрім того, закон визначає основні принципи надання 
соціальних послуг, серед яких особливо важливими є доступність, адресність, 
добровільність отримання, індивідуальний підхід і дотримання прав людини 
[23]. 
Упровадження нового підходу до правового регулювання соціальних 
послуг відображає загальні тенденції модернізації соціальної політики, на які 
звертає увагу О. В. Макарова. Дослідниця наголошує, що результативність 
19 
 
соціальної політики значною мірою залежить від здатності держави поєднати 
законодавчі норми з реальними інституційними механізмами, що 
забезпечують доступ до підтримки, її адресність і відповідність потребам 
людини [8, с. 52–56]. Саме тому Закон України «Про соціальні послуги» слід 
розглядати не лише як галузевий нормативний акт, а як один із ключових 
інструментів реформування системи соціального захисту в цілому. 
На відміну від соціальних послуг, правове регулювання соціальної 
допомоги в Україні має більш диференційований характер і здійснюється 
через низку спеціальних законів, що регламентують окремі види виплат і 
категорії одержувачів. Серед них важливе місце посідає Закон України «Про 
державну допомогу сім’ям з дітьми», який визначає умови, порядок 
призначення і виплати державної підтримки сім’ям, що виховують дітей [10]. 
Не менш значущим є Закон України «Про державну соціальну допомогу 
малозабезпеченим сім’ям», який встановлює правові основи надання адресної 
грошової допомоги домогосподарствам, рівень доходу яких не забезпечує 
прожитковий мінімум [11]. Отже, законодавство у сфері соціальної допомоги 
зорієнтоване насамперед на матеріальне забезпечення вразливих категорій 
населення та компенсацію нестачі доходів. 
Окремі напрями правового регулювання стосуються специфічних 
категорій осіб, які потребують особливого соціального захисту. Наприклад, 
Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в 
Україні» визначає загальні гарантії забезпечення прав осіб з інвалідністю, а 
Закон України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» — 
організаційні та правові засади проведення реабілітаційних заходів [18; 20]. 
Такі акти розширюють функціональний зміст системи соціального захисту, 
оскільки поєднують грошову підтримку, соціальні послуги, реабілітацію, 
адаптацію та інтеграцію людини в суспільство. У цьому контексті система 
правового регулювання не зводиться лише до забезпечення мінімальних 
доходів, а спрямовується також на відновлення соціальної спроможності 
особи. 
20 
 
Суттєву роль у реалізації законодавчих норм відіграють підзаконні 
нормативно-правові акти, які конкретизують процедури, суб’єктів, механізми 
і форми надання соціальних послуг. Передусім варто виокремити постанову 
Кабінету Міністрів України «Про організацію надання соціальних послуг», 
яка затвердила відповідний порядок і визначила механізм виявлення осіб та 
сімей, які належать до вразливих груп населення або перебувають у складних 
життєвих обставинах, а також процедури розгляду заяв, оцінювання потреб і 
прийняття рішень щодо надання послуг [17]. Саме цей нормативний акт 
забезпечив практичне впровадження положень Закону України «Про соціальні 
послуги» та пов’язав законодавчий рівень регулювання з адміністративною 
практикою. 
Важливим кроком у систематизації соціальних послуг стало 
затвердження Класифікатора соціальних послуг наказом Міністерства 
соціальної політики України від 23 червня 2020 року № 429 [15]. Його 
значення полягає в уніфікації підходів до визначення видів соціальних послуг, 
їх змісту, категорій отримувачів і тривалості надання. Упорядкування такого 
переліку є принципово важливим для забезпечення єдності правозастосовної 
практики, оскільки дозволяє уникнути неоднакового тлумачення змісту 
окремих послуг на рівні різних територіальних громад та суб’єктів надання 
послуг. Як зазначає К. В. Дубич, системність і чіткість класифікації у сфері 
соціальної допомоги та обслуговування є необхідною умовою ефективного 
адміністрування соціальної підтримки [4, с. 41–45]. 
Поряд із цим особливе місце в інституційному забезпеченні системи 
займає постанова Кабінету Міністрів України «Деякі питання діяльності 
центрів надання соціальних послуг», яка врегулювала організаційні засади 
функціонування центрів як базових установ, що безпосередньо забезпечують 
надання соціальних послуг населенню [3]. Ці центри мають важливе значення 
для практичної реалізації державної політики на місцевому рівні, оскільки 
саме через них забезпечуються виявлення потреб, прийом звернень, 
організація супроводу та надання конкретних видів допомоги. В умовах 
21 
 
децентралізації це набуває особливої ваги, адже ефективність соціального 
захисту дедалі більше залежить від спроможності територіальних громад 
організувати систему надання послуг належної якості. 
Окремим напрямом нормативного розвитку стало впровадження 
цифрових механізмів адміністрування соціальної сфери. У цьому зв’язку 
важливого значення набула постанова Кабінету Міністрів України «Про 
затвердження Положення про Єдину інформаційну систему соціальної 
сфери», яка заклала нормативні засади створення інтегрованої інформаційної 
інфраструктури у сфері соціального захисту [16]. Її прийняття свідчить про 
перехід до більш сучасної моделі управління, заснованої на обміні даними, 
електронній взаємодії суб’єктів і підвищенні прозорості соціального 
адміністрування. Науковці також підкреслюють, що без належного 
інформаційного забезпечення соціальна політика не може бути достатньо 
адресною й ефективною, оскільки саме якість даних визначає точність рішень 
щодо призначення підтримки [8, с. 118–123]. 
Для узагальнення основних нормативно-правових актів, які визначають 
засади надання соціальних послуг та допомог в Україні, доцільно звернутися 
до табл. 1.2. 
Таблиця 1.2 
Основні нормативно-правові акти у сфері надання соціальних послуг та допомог в 
Україні 
Рівень правового 
Нормативно-правовий акт Основне значення 
регулювання 
Закріплює право громадян на 
Конституційний Конституція України 
соціальний захист [5] 
Закон України «Про державні Визначає систему державних 
Законодавчий соціальні стандарти та державні соціальних стандартів і 
соціальні гарантії» гарантій [13] 
Регулює організаційні та 
Закон України «Про соціальні 
Законодавчий правові засади надання 
послуги» 
соціальних послуг [23] 
Закон України «Про державну Визначає порядок надання 
Законодавчий 
допомогу сім’ям з дітьми» допомоги сім’ям з дітьми [10] 
22 
 
Рівень правового 
Нормативно-правовий акт Основне значення 
регулювання 
Закон України «Про державну Встановлює правові підстави 
Законодавчий соціальну допомогу адресної допомоги 
малозабезпеченим сім’ям» малозабезпеченим сім’ям [11] 
Регламентує процедуру 
Постанова КМУ «Про організацію 
Підзаконний організації та надання 
надання соціальних послуг» 
соціальних послуг [17] 
Постанова КМУ «Деякі питання Визначає організаційні засади 
Підзаконний діяльності центрів надання діяльності центрів надання 
соціальних послуг» соціальних послуг [3] 
Постанова КМУ «Про затвердження 
Визначає правові засади 
Положення про Єдину 
Підзаконний цифрового адміністрування 
інформаційну систему соціальної 
соціальної сфери [16] 
сфери» 
Наказ Мінсоцполітики «Про 
Уніфікує перелік та зміст 
Відомчий затвердження Класифікатора 
соціальних послуг [15] 
соціальних послуг» 
Примітка. Складено автором на основі джерел [3; 5; 10; 11; 13; 15; 16; 17; 23]. 
Як видно з табл. 1.2, нормативно-правова база у сфері соціальних послуг 
та допомог має системний характер і поєднує акти різної юридичної сили. Це 
забезпечує не лише формальне закріплення соціальних прав, а й створює 
процедурну основу для їх реалізації. Разом із тим ефективність такої системи 
залежить від узгодженості між законодавчим і підзаконним рівнями 
регулювання, стабільності нормативної бази та спроможності органів 
публічної влади забезпечувати належне правозастосування [6, с. 112–118]. 
Не можна залишити поза увагою і міжнародно-правовий вимір 
соціального захисту. Для України важливе значення мають Європейська 
соціальна хартія (переглянута), Конвенція МОП № 102 про мінімальні норми 
соціального забезпечення та Рекомендація МОП № 202 щодо мінімальних 
рівнів соціального захисту [30; 33; 34]. Ці документи формують міжнародні 
стандарти, на які орієнтується національне законодавство, зокрема щодо 
достатності соціальних гарантій, доступності допомоги, недискримінації та 
універсальності базового соціального захисту. У науковому вимірі такі 
підходи узгоджуються з позицією Н. Барра, який підкреслює, що сучасна 
система соціального забезпечення має спиратися не лише на фіскальні 
23 
 
міркування, а й на принципи соціальної справедливості та суспільної 
ефективності [29, с. 24–31]. 
Отже, нормативно-правові засади надання соціальних послуг та допомог 
в Україні станом на травень 2022 року формували розгалужену та відносно 
цілісну систему правового регулювання, що включала конституційні гарантії, 
спеціальні закони, підзаконні акти, відомчі нормативні документи та 
міжнародні стандарти. Саме ця система визначала зміст, порядок і форми 
соціальної підтримки населення, а також окреслювала межі відповідальності 
держави у сфері забезпечення соціальних прав громадян. Водночас потреба в 
подальшому вдосконаленні правового регулювання залишалася актуальною, 
зокрема в частині підвищення узгодженості нормативної бази, спрощення 
процедур доступу до послуг і допомог, а також зміцнення інституційної 
спроможності органів, які реалізують державну соціальну політику [8, с. 126–
132].  
 
1.3. Механізми державного регулювання у сфері надання соціальних 
послуг та допомог населенню 
У сучасних умовах функціонування соціальної держави особливого 
значення набуває питання ефективного державного регулювання у сфері 
надання соціальних послуг та допомог населенню. Це пов’язано з тим, що сама 
наявність законодавчо закріплених соціальних гарантій ще не забезпечує їх 
реального втілення у практиці. Для того щоб право громадян на соціальний 
захист набувало конкретного змісту, необхідна цілісна система державних 
механізмів, за допомогою яких визначаються правила, процедури, ресурси, 
суб’єкти, способи контролю та інструменти оцінювання результативності 
соціальної підтримки [5; 8]. Саме тому аналіз механізмів державного 
регулювання у сфері надання соціальних послуг та допомог населенню є 
необхідним для розуміння того, яким чином держава реалізує свою соціальну 
функцію. 
24 
 
У науковій літературі державне регулювання переважно розглядається 
як цілеспрямований вплив держави на суспільні процеси за допомогою 
правових, економічних, організаційних та адміністративних інструментів з 
метою досягнення суспільно значущих результатів [6, с. 74–81]. У соціальній 
сфері такий вплив має особливу специфіку, оскільки об’єктом регулювання 
виступають не лише фінансові потоки чи адміністративні процедури, а й 
потреби, права та інтереси людини. Як підкреслює О. В. Макарова, соціальна 
політика є сферою, де державне управління має бути особливо чутливим до 
соціальних ризиків, структурної нерівності та потреби в адресному розподілі 
ресурсів [8, с. 52–58]. Відтак механізми державного регулювання у сфері 
соціальних послуг та допомог повинні забезпечувати не формальний, а 
реальний доступ населення до підтримки. 
У широкому розумінні механізм державного регулювання у сфері 
надання соціальних послуг та допомог населенню доцільно визначати як 
сукупність правових норм, організаційних структур, фінансових інструментів, 
інформаційних ресурсів, управлінських процедур і контрольних заходів, за 
допомогою яких держава забезпечує виявлення соціальних потреб, прийняття 
рішень щодо підтримки, її надання, моніторинг і оцінювання результатів. 
Такий підхід дає можливість розглядати соціальну підтримку не як окрему 
виплату чи послугу, а як багатокомпонентний керований процес, у межах 
якого кожен елемент пов’язаний з іншими [6, с. 95–101; 8, с. 61–66]. 
Одним із базових складників державного регулювання є нормативно-
правовий механізм. Саме через систему законів та підзаконних нормативно-
правових актів держава визначає зміст соціальних гарантій, статус 
отримувачів, повноваження органів влади, порядок надання послуг і допомог, 
а також правові підстави для фінансування та контролю [13; 23]. Нормативно-
правовий механізм має фундаментальне значення, оскільки він формує рамку 
функціонування всієї системи соціального захисту. Без чіткої правової 
визначеності неможливо забезпечити однаковість правозастосування, 
стабільність соціальних гарантій та належний рівень захисту прав 
25 
 
отримувачів. Саме тому законодавство у сфері соціальних послуг і допомог 
виконує не лише регламентуючу, а й гарантійну функцію. 
Не менш важливим є організаційно-управлінський механізм, який 
визначає інституційну побудову системи надання соціальних послуг та 
допомог. Його зміст полягає у розмежуванні повноважень між органами 
державної влади, органами місцевого самоврядування, установами 
соціального захисту, центрами надання соціальних послуг та іншими 
суб’єктами, уповноваженими на здійснення соціальної підтримки [3; 17]. У 
межах цього механізму визначаються процедури виявлення осіб, які 
перебувають у складних життєвих обставинах, порядок прийняття заяв, 
проведення оцінювання потреб, ухвалення рішень про надання послуг чи 
допомог, координація діяльності різних суб’єктів та організація 
безпосереднього обслуговування населення. Організаційно-управлінський 
механізм забезпечує перехід від нормативної моделі до практичного 
функціонування системи. 
Значення організаційно-управлінського механізму особливо зросло в 
умовах децентралізації, коли на рівень територіальних громад було передано 
значну частину повноважень щодо організації соціальних послуг. Це означало, 
що держава поступово переходить від централізованої моделі прямого 
адміністрування до моделі, в якій місцевий рівень відіграє дедалі вагомішу 
роль у виявленні потреб населення, формуванні мережі надавачів послуг і 
забезпеченні доступності соціальної підтримки [3; 17]. Водночас такий підхід 
підвищує вимоги до координації, методичного супроводу, стандартів якості та 
державного контролю, оскільки відмінності у спроможності громад можуть 
призводити до нерівності у доступі до соціальних послуг. 
У структурі механізмів державного регулювання особливе місце 
належить економічному та фінансовому механізму. Соціальні послуги та 
допомоги не можуть бути реалізовані без належного фінансового 
забезпечення, оскільки їх надання потребує ресурсів для виплати грошової 
підтримки, утримання соціальних установ, оплати праці фахівців, розвитку 
26 
 
інфраструктури та впровадження інформаційних систем [8, с. 118–126]. Закон 
України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» 
визначає базові орієнтири, на яких ґрунтується система державних соціальних 
гарантій [13]. Відтак фінансовий механізм охоплює не лише бюджетне 
забезпечення соціальної сфери, а й увесь комплекс інструментів розподілу, 
перерозподілу та цільового використання ресурсів у межах соціальної 
політики. 
У наукових працях підкреслюється, що ефективність соціальної 
підтримки значною мірою залежить не лише від обсягу ресурсів, а й від 
раціональності їх використання. О. В. Макарова звертає увагу на необхідність 
посилення адресності соціальних витрат, оскільки неефективне або надмірно 
розпорошене використання коштів знижує результативність соціальної 
політики [8, с. 130–136]. Подібної позиції дотримується і Н. Барр, який 
доводить, що система добробуту має оцінюватися не лише з погляду 
витратності, а й з огляду на суспільну ефективність, здатність знижувати 
соціальні ризики та підтримувати людський капітал [29, с. 24–31]. Отже, 
економічний механізм державного регулювання повинен бути спрямований не 
тільки на фінансування соціальної підтримки, а й на забезпечення її 
результативності. 
Важливим компонентом сучасної системи державного регулювання є 
інформаційно-аналітичний механізм. Його значення зумовлене тим, що 
прийняття рішень у сфері соціального захисту потребує достовірної 
інформації про соціально-економічне становище населення, ступінь 
вразливості окремих категорій, наявні соціальні ризики, фактичних 
отримувачів підтримки та результати функціонування відповідних програм [8, 
с. 118–123]. Без якісної інформаційної бази неможливо забезпечити адресність 
допомоги, уникнути дублювання виплат, налагодити ефективний моніторинг 
і прогнозування потреб. Саме тому створення Єдиної інформаційної системи 
соціальної сфери стало важливим етапом модернізації державного 
регулювання у цій сфері [16]. 
27 
 
Інформаційно-аналітичний механізм має подвійне значення. З одного 
боку, він забезпечує технічну та організаційну основу для обліку отримувачів, 
взаємодії реєстрів, обміну даними між суб’єктами системи та електронного 
адміністрування соціальної підтримки. З іншого боку, він є передумовою для 
переходу до більш обґрунтованої соціальної політики, заснованої на аналізі 
даних і реальних потреб населення. У цьому аспекті інформаційний вимір 
державного регулювання тісно пов’язаний із якістю управлінських рішень, 
прозорістю процедур та можливістю оцінювання ефективності надання послуг 
і допомог [8, с. 123–126]. 
Окремого розгляду потребує механізм стандартизації та нормування, 
який у сфері соціальних послуг і допомог має надзвичайно важливе значення. 
Соціальні стандарти визначають гарантований державою мінімум соціального 
забезпечення, тоді як стандарти соціальних послуг покликані забезпечити 
єдині вимоги до змісту, обсягу, якості та умов їх надання [13; 14; 15]. Саме 
стандартизація дає змогу уникати надмірної фрагментарності у практиці 
різних територій і суб’єктів, а також забезпечує мінімально допустимий рівень 
якості соціальної підтримки. У сучасній системі соціального захисту 
стандарти виконують не лише технічну, а й гарантійну функцію, оскільки є 
засобом захисту прав отримувачів на належну якість послуг. 
У сфері державного регулювання важливу роль відіграє також 
контрольно-наглядовий механізм. Його сутність полягає у забезпеченні 
законності, цільового використання ресурсів, дотримання стандартів і 
процедур, а також у перевірці того, наскільки фактичне надання соціальних 
послуг та допомог відповідає встановленим вимогам [6, с. 142–149]. Контроль 
у соціальній сфері має особливу специфіку, оскільки стосується не лише 
фінансової дисципліни, а й дотримання прав людини, етичних принципів, 
конфіденційності, професійних стандартів та недопущення дискримінації. 
Саме тому контроль не повинен зводитися виключно до формальної перевірки 
документів, а має включати елементи оцінювання якості та доступності 
соціальної підтримки. 
28 
 
У сучасних умовах дедалі більшого значення набуває механізм 
моніторингу та оцінювання ефективності. Його необхідність пояснюється тим, 
що результативність соціальної політики не може визначатися лише кількістю 
виплачених коштів або числом наданих послуг. Значно важливішим є те, якою 
мірою підтримка справді впливає на життєву ситуацію людини, знижує 
соціальні ризики, запобігає бідності, сприяє адаптації та соціальній інтеграції 
[8, с. 137–144]. З цієї точки зору механізм оцінювання має охоплювати як 
кількісні, так і якісні показники: доступність, своєчасність, адресність, 
задоволеність отримувачів, ступінь досягнення запланованого результату. У 
науковій літературі така орієнтація на результат розглядається як одна з 
передумов модернізації державного управління соціальною сферою [6, с. 154–
160]. 
Суттєвим елементом механізмів державного регулювання є кадровий і 
професійний механізм, оскільки якість соціальних послуг значною мірою 
залежить від професіоналізму працівників, що безпосередньо взаємодіють з 
отримувачами підтримки. Соціальна сфера потребує фахівців, здатних не 
лише виконувати адміністративні функції, а й проводити оцінювання потреб, 
здійснювати соціальний супровід, комунікувати з різними категоріями 
населення, координувати міжвідомчу взаємодію та працювати з кризовими 
ситуаціями [2; 4]. Відтак державне регулювання охоплює також питання 
професійної підготовки, методичного забезпечення, етичних стандартів та 
організації праці у сфері соціального захисту. 
Не можна оминути й механізм міжсекторальної взаємодії, який набуває 
дедалі більшої ваги в сучасній моделі соціального захисту. Соціальні послуги 
та допомоги нерідко пов’язані з питаннями охорони здоров’я, освіти, 
зайнятості, житлової політики, захисту дітей, роботи з особами з інвалідністю, 
протидії домашньому насильству та інших сфер. Тому ефективна соціальна 
підтримка можлива лише за умови координації між різними органами, 
установами та спеціалістами [17; 23]. Міжсекторальна взаємодія дозволяє 
29 
 
уникати дублювання функцій, підвищує комплексність допомоги та 
забезпечує більш повне охоплення потреб особи або сім’ї. 
У міжнародній науковій та нормативній традиції комплексність 
державного регулювання у соціальній сфері також розглядається як 
принципова умова результативності. Документи МОП акцентують увагу на 
тому, що системи соціального захисту мають бути не фрагментарними, а 
узгодженими, стійкими та універсально доступними [33; 34]. У підходах 
UNICEF соціальний захист розглядається як інтегрована система, що поєднує 
грошові трансферти, соціальні сервіси та інструменти соціального включення 
[37]. Така логіка відповідає і положенням теорії соціального розвитку Дж. 
Мідглі, який наголошує на необхідності узгодженого використання 
соціальних та економічних інструментів у межах державної політики [36, с. 
25–33]. Отже, державне регулювання у сфері соціальних послуг і допомог має 
бути комплексним, багаторівневим і орієнтованим на потреби людини. 
В українських умовах до травня 2022 року державне регулювання цієї 
сфери набуло ознак поступової трансформації від переважно розподільчої 
моделі до сервісно-орієнтованої та більш адресної. Це виявилося у зміцненні 
правового регулювання соціальних послуг, розвитку центрів надання 
соціальних послуг, упровадженні класифікатора соціальних послуг, розбудові 
цифрової інфраструктури та посиленні ролі оцінювання потреб [3; 15; 16; 17; 
23]. Водночас ця трансформація не була завершеною, оскільки зберігалися 
проблеми інституційної неузгодженості, диференціації спроможності громад, 
обмеженості ресурсів, складності процедур і недостатнього розвитку 
механізмів оцінювання результативності [6, с. 188–194; 8, с. 144–149]. 
Таким чином, механізми державного регулювання у сфері надання 
соціальних послуг та допомог населенню становлять складну 
багатокомпонентну систему, яка включає нормативно-правові, організаційно-
управлінські, фінансово-економічні, інформаційно-аналітичні, контрольні, 
кадрові та координаційні інструменти. Їх спільне функціонування забезпечує 
реалізацію права громадян на соціальний захист, створює умови для адресного 
30 
 
надання підтримки, підвищення її доступності та якості, а також для 
ефективнішого реагування держави на соціальні ризики. Саме через механізми 
державного регулювання соціальні послуги та допомоги перетворюються з 
формально закріплених гарантій на реальні інструменти підтримки населення. 
У подальшому дослідженні це створює підґрунтя для аналізу практичного 
стану функціонування відповідних механізмів та виявлення проблем, що 
потребують удосконалення [8; 17; 23]. 
  
31 
 
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ МЕХАНІЗМІВ НАДАННЯ 
СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ ТА ДОПОМОГ НАСЕЛЕННЮ 
2.1. Організація системи надання соціальних послуг та допомог в 
Україні 
Організація системи надання соціальних послуг та допомог в Україні є 
складним багаторівневим процесом, що поєднує правове регулювання, 
інституційне забезпечення, фінансові механізми, управлінські процедури та 
міжвідомчу взаємодію. На відміну від вузького підходу, за якого соціальна 
підтримка зводиться лише до виплати окремих видів допомоги, сучасна 
модель соціального захисту передбачає поєднання матеріальної підтримки, 
соціального обслуговування, соціального супроводу, реабілітації, догляду, 
консультування та інших форм втручання, що мають забезпечувати не лише 
компенсацію наслідків соціального ризику, а й підтримку соціальної 
спроможності особи чи сім’ї [8, с. 52–58; 23]. 
Система надання соціальних послуг та допомог в Україні станом на 
травень 2022 року функціонувала як поєднання централізованих і 
децентралізованих елементів. Її нормативною основою виступали 
Конституція України, Закон України «Про соціальні послуги», Закон України 
«Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», спеціальні 
закони щодо окремих видів соціальної допомоги, а також підзаконні акти, що 
деталізували порядок організації послуг, діяльність центрів надання 
соціальних послуг і функціонування Єдиної інформаційної системи соціальної 
сфери [5; 13; 16; 17; 23]. Така модель засвідчує, що організація соціальної 
підтримки населення в Україні поступово відходила від фрагментарного 
підходу й набувала рис більш цілісної системи, у якій правові, організаційні та 
інформаційні інструменти мали працювати узгоджено. 
У функціональному сенсі організація системи охоплює декілька 
взаємопов’язаних рівнів. На загальнодержавному рівні формуються основні 
соціальні гарантії, визначаються базові правила надання допомог і послуг, 
затверджуються державні стандарти, порядки, класифікатори та інші 
32 
 
нормативно-методичні документи. На регіональному та місцевому рівнях 
забезпечується безпосередня організація доступу населення до підтримки: 
прийом звернень, виявлення потреб, оцінювання складних життєвих обставин, 
ухвалення рішень, надання послуг, соціальний супровід та контроль за якістю 
[3; 15; 17]. Саме ця багаторівневість зумовлює складність системи, оскільки її 
результативність залежить не лише від якості правового регулювання, а й від 
інституційної спроможності органів, що реалізують державну політику на 
практиці. 
У науковій літературі неодноразово підкреслюється, що ефективність 
соціальної підтримки прямо залежить від ступеня узгодженості між різними 
ланками системи. О. В. Макарова наголошує, що сучасна соціальна політика 
має спиратися на взаємодію нормативного, фінансового, організаційного й 
інформаційного компонентів, оскільки відокремлене функціонування кожного 
з них не дає змоги досягти належного рівня адресності та результативності [8, 
с. 118–126]. Це повною мірою стосується й організації соціальних послуг та 
допомог, де розрив між законодавчим закріпленням права і реальним 
доступом до підтримки часто виникає саме через неузгодженість 
інституційних механізмів. 
Інституційна архітектура системи надання соціальних послуг та 
допомог в Україні включає органи виконавчої влади, органи місцевого 
самоврядування, структурні підрозділи з питань соціального захисту 
населення, центри надання соціальних послуг, територіальні центри 
соціального обслуговування, заклади інтернатного типу, служби у справах 
дітей, центри соціальних служб, а також інших надавачів соціальних послуг, 
передбачених законодавством [3; 17; 21; 23]. Особливістю цієї системи є те, 
що вона поєднує як органи, що здійснюють призначення і виплату соціальної 
допомоги, так і установи, які безпосередньо надають соціальні послуги. Тобто 
в межах єдиної системи співіснують два відносно самостійні, але тісно 
пов’язані контури: допомоговий і сервісний. 
33 
 
Допомоговий контур орієнтований передусім на матеріальну підтримку 
населення. Його основу становлять програми державної допомоги сім’ям з 
дітьми, малозабезпеченим сім’ям, особам з інвалідністю, особам, які не мають 
права на пенсію, а також інші форми адресної грошової підтримки [10; 11; 12; 
18]. Організація цього напряму базується на прийнятті заяв, перевірці права на 
отримання підтримки, визначенні статусу або майнового становища особи, 
розрахунку розміру виплати та її адмініструванні. Такий механізм є переважно 
нормативно й процедурно формалізованим, оскільки пов’язаний із 
бюджетними зобов’язаннями держави. 
Сервісний контур, навпаки, пов’язаний із наданням соціальних послуг 
як діяльнісної підтримки. Він охоплює широкий спектр послуг — від догляду 
вдома, консультування та соціального супроводу до кризового втручання, 
притулку, реабілітації, посередництва й підтриманого проживання [14; 15; 23]. 
Організація цього напряму потребує більш гнучких і професійно орієнтованих 
механізмів, оскільки результат залежить не лише від формального статусу 
отримувача, а й від якості оцінювання потреб, індивідуального підходу та 
спроможності надавача забезпечити реальний позитивний ефект для людини 
чи сім’ї. 
Важливою рисою організації системи в досліджуваний період було 
посилення ролі територіальних громад. Постанова Кабінету Міністрів України 
«Про організацію надання соціальних послуг» закріпила підхід, за яким саме 
на місцевому рівні мають виявлятися особи та сім’ї, які перебувають у 
складних життєвих обставинах, проводитися оцінювання їхніх потреб, 
визначатися доцільні види послуг та організовуватися їх надання [17]. Це 
свідчить про трансформацію системи від переважно централізованої моделі до 
моделі, де місцеве самоврядування набуває більшої відповідальності за 
доступність і якість соціальної підтримки. Разом із тим така трансформація 
означає і підвищення вимог до кадрової, фінансової та організаційної 
спроможності громад. 
34 
 
Організаційне значення центрів надання соціальних послуг у цій системі 
є особливо вагомим. Саме вони виступають інституційною ланкою, через яку 
відбувається практичне поєднання виявлення потреб, прийому звернень, 
координації соціальної роботи та безпосереднього надання окремих послуг 
[3]. У цьому сенсі центр надання соціальних послуг поступово перетворюється 
на локальний організаційний вузол соціального захисту громади. Така модель 
відповідає сучасним уявленням про соціальну політику, у якій акцент 
робиться не лише на нормотворчості, а й на створенні доступної 
інфраструктури послуг на рівні безпосереднього контакту з населенням. 
Для оцінювання місця соціального захисту в системі публічних фінансів 
доцільно звернутися до табл. 2.1. 
Таблиця 2.1 
Динаміка видатків Зведеного бюджету України на соціальний захист та соціальне 
забезпечення у 2019–2021 рр. 
Відхилення 
Показник 2019 2020 2021 
2021/2019 
Видатки Зведеного бюджету України, млн 1 372 1 595 1 845 
+473 016,8 
грн 350,6 395,9 367,4 
Видатки на соціальний захист та соціальне 321 346 367 
+45 559,9 
забезпечення, млн грн 786,7 720,5 346,6 
Частка соціального захисту у загальних 
23,4 21,7 19,9 -3,5 в. п. 
видатках, % 
Примітка. Складено автором на основі джерела [41]. 
Як видно з табл. 2.1, упродовж 2019–2021 рр. видатки Зведеного 
бюджету України на соціальний захист та соціальне забезпечення зросли з 321 
786,7 млн грн до 367 346,6 млн грн, тобто на 45 559,9 млн грн. Проте їх частка 
у структурі загальних видатків Зведеного бюджету за цей період зменшилася 
з 23,4 % до 19,9 %. Така динаміка свідчить про дві взаємопов’язані тенденції. 
З одного боку, держава зберігала значний масштаб фінансування соціального 
захисту, що підтверджує його пріоритетне значення в системі публічних 
фінансів. З іншого боку, зниження питомої ваги соціального захисту у 
загальному обсязі бюджетних видатків означає, що в структурі бюджетних 
35 
 
пріоритетів паралельно зростали й інші напрями фінансування, що впливало 
на відносне місце соціальної сфери [41]. 
Для характеристики організаційної моделі системи важливо 
проаналізувати не лише загальний обсяг видатків, а й те, на якому рівні 
бюджетної системи зосереджене фінансування соціального захисту. У цьому 
контексті показовими є дані про розподіл видатків за видами бюджетів у 2021 
році, наведені в табл. 2.2. 
Таблиця 2.2 
Розподіл видатків на соціальний захист та соціальне забезпечення за видами 
бюджетів у 2021 р., % 
Вид бюджету Частка у видатках на соціальний захист, % 
Державний бюджет 92,4 
Бюджети АР Крим та областей 2,3 
Районні бюджети 0,1 
Бюджети територіальних громад 4,3 
у тому числі бюджети міських громад 3,8 
у тому числі бюджети селищних громад 0,1 
у тому числі бюджети сільських громад 0,6 
Бюджети районів у містах 0,4 
Примітка. Складено автором на основі джерела [41]. 
Дані табл. 2.2 дають підстави для важливого висновку: попри посилення 
ролі територіальних громад в організації соціальних послуг, фінансове ядро 
системи соціального захисту станом на 2021 рік залишалося переважно 
централізованим. На державний бюджет припадало 92,4 % усіх видатків на 
соціальний захист та соціальне забезпечення, тоді як бюджети територіальних 
громад акумулювали лише 4,3 % таких видатків [41]. Це означає, що в 
організаційному плані система поєднувала децентралізацію функцій із 
збереженням значної централізації фінансового ресурсу. Інакше кажучи, 
місцевий рівень дедалі активніше відповідав за доступність і організацію 
соціальних послуг, але фінансова основа системи продовжувала переважно 
залежати від державного бюджету. 
36 
 
Така конфігурація має як переваги, так і обмеження. До переваг 
належить можливість забезпечення єдності базових соціальних гарантій на 
всій території держави, що особливо важливо для допомог, які фінансуються 
за централізованими правилами. Водночас обмеження полягає в тому, що 
громади, які є найближчими до населення і краще бачать реальні потреби 
жителів, часто мають порівняно менші можливості для самостійного 
фінансового впливу на обсяг і різноманітність соціальних послуг. Саме тому в 
науковій літературі наголошується, що децентралізація соціальної сфери 
повинна супроводжуватися не лише передачею повноважень, а й належним 
ресурсним забезпеченням та розвитком місцевої інституційної спроможності 
[6, с. 188–194; 8, с. 144–149]. 
Організація системи надання соціальних допомог в Україні також 
характеризувалася високим рівнем нормативної деталізації процедур. 
Призначення грошових допомог здійснювалося на підставі законодавчо 
встановлених критеріїв, що стосувалися складу сім’ї, доходів, наявності дітей, 
інвалідності, віку або інших юридично значущих обставин [10; 11; 12]. Така 
формалізація забезпечує відносну правову визначеність і контрольованість 
системи, проте одночасно створює ризик надмірної бюрократизації доступу до 
підтримки. У випадках, коли складна життєва ситуація людини не повністю 
вкладається в жорсткі нормативні критерії, суто формальна модель 
призначення допомоги може виявитися недостатньо гнучкою. 
На відміну від допомогової компоненти, система соціальних послуг 
потребувала більш індивідуалізованого підходу. Порядок організації надання 
соціальних послуг передбачав оцінювання потреб особи або сім’ї, визначення 
індивідуального плану, залучення відповідного надавача послуг і подальший 
моніторинг результату [17]. Отже, організація соціальних послуг за своєю 
природою є більш складною в управлінському сенсі, ніж організація грошових 
виплат. Вона вимагає не лише документального підтвердження права, а й 
професійної соціальної роботи, комунікації з отримувачем, координації між 
різними установами та постійного супроводу. 
37 
 
Суттєвим напрямом модернізації організації системи у досліджуваний 
період була цифровізація соціальної сфери. Запровадження Єдиної 
інформаційної системи соціальної сфери мало забезпечити інтеграцію даних, 
спростити адміністрування, зменшити дублювання виплат і підвищити 
прозорість процедур [16]. У практичному вимірі це означало поступовий 
перехід від розрізнених інформаційних масивів і паперових процедур до більш 
упорядкованої електронної системи, орієнтованої на обмін даними та 
централізовану верифікацію. Як слушно підкреслює О. В. Макарова, сучасна 
соціальна політика не може бути результативною без якісного інформаційного 
забезпечення, оскільки саме наявність повних і достовірних даних дає змогу 
забезпечувати адресність підтримки та коректно оцінювати її ефективність [8, 
с. 118–123]. 
Організація системи надання соціальних послуг і допомог в Україні 
також демонструвала певну асиметрію між різними сегментами соціального 
захисту. Найбільш фінансово вагомою залишалася пенсійна складова, а також 
житлові форми підтримки, тоді як частина сервісних соціальних послуг у 
структурі загального фінансування залишалася відносно меншою [41]. Це дає 
підстави стверджувати, що українська модель соціального захисту до травня 
2022 року все ще значною мірою зберігала риси виплатно-орієнтованої 
системи, хоча нормативні та організаційні зміни вже спрямовували її у бік 
розвитку сервісної компоненти. 
Узагальнюючи викладене, слід зазначити, що організація системи 
надання соціальних послуг та допомог в Україні станом на травень 2022 року 
характеризувалася поєднанням багаторівневого управління, нормативної 
деталізації, централізованого фінансового забезпечення та поступового 
розширення ролі територіальних громад у практичному наданні підтримки. 
Аналіз табл. 2.1 і табл. 2.2 показує, що соціальний захист зберігав значний 
масштаб бюджетного фінансування, однак його інституційна модель 
залишалася змішаною: централізація фінансових ресурсів поєднувалася з 
децентралізацією функцій організації послуг. Саме ця подвійність багато в 
38 
 
чому визначає як сильні сторони системи, так і її внутрішні суперечності, що 
потребують подальшого аналізу в наступному підрозділі, присвяченому 
проблемам та недолікам функціонування механізмів соціального 
забезпечення. 
2.2. Проблеми та недоліки функціонування механізмів соціального 
забезпечення населення 
Попри істотне оновлення нормативно-правової бази та поступову 
модернізацію організаційних підходів, механізми соціального забезпечення 
населення в Україні не можна вважати повністю збалансованими й достатньо 
ефективними. Проблемність їх функціонування зумовлена сукупністю 
взаємопов’язаних чинників: структурними диспропорціями у фінансуванні, 
надмірною залежністю від централізованих бюджетних ресурсів, 
нерівномірністю розвитку місцевої соціальної інфраструктури, складністю 
процедур доступу до підтримки, недостатнім рівнем інформаційної інтеграції 
та обмеженими можливостями оцінювання реальної результативності надання 
соціальних послуг і допомог [6, с. 188–194; 8, с. 130–149]. Саме тому аналіз 
недоліків чинної системи має проводитися не лише на нормативному рівні, а 
й з урахуванням її фінансової, інституційної та управлінської практики.  
Однією з ключових проблем є структурна незбалансованість системи 
соціального забезпечення, яка проявляється в домінуванні виплатного 
компонента над сервісним. У вітчизняній практиці соціальний захист 
тривалий час формувався переважно як система грошових виплат і 
компенсацій, тоді як розвиток соціальних послуг як інструменту 
профілактики, адаптації, реабілітації та соціального включення розвивався 
повільніше [8, с. 52–58; 24, с. 34–38]. Така диспропорція має не лише 
фінансовий, а й концептуальний вимір: переважання матеріальної підтримки 
над діяльнісною означає, що система більшою мірою реагує на вже наявні 
наслідки соціального ризику, ніж запобігає їх поглибленню. У результаті 
держава не завжди переходить від політики компенсації до політики 
39 
 
відновлення соціальної спроможності людини, що є принципово важливим 
для сучасної моделі соціального захисту [23; 29, p. 24–31].  
Показовою у цьому сенсі є функціональна структура видатків Зведеного 
бюджету України на соціальний захист та соціальне забезпечення, наведена в 
табл. 2.3. 
Таблиця 2.3 
Окремі показники структурних диспропорцій видатків на соціальний захист та 
соціальне забезпечення у 2019–2021 рр., % до загального обсягу видатків Зведеного 
бюджету України 
Відхилення 2021/2019, 
Показник 2019 2020 2021 
в. п. 
Соціальний захист та соціальне забезпечення 
23,4 21,7 19,9 -3,5 
загалом 
Соціальний захист пенсіонерів 13,9 13,3 11,5 -2,4 
Допомога у вирішенні житлового питання 3,1 2,5 2,8 -0,3 
Соціальний захист на випадок 
1,4 0,3 0,4 -1,0 
непрацездатності 
Інша діяльність у сфері соціального захисту 0,4 0,4 0,4 0,0 
Примітка. Складено автором на основі джерела [41]. 
Як видно з табл. 2.3, у 2019–2021 рр. частка видатків на соціальний 
захист та соціальне забезпечення у структурі видатків Зведеного бюджету 
України зменшилася з 23,4 % до 19,9 %, тобто на 3,5 відсоткового пункту. При 
цьому найбільшу питому вагу стабільно займав соціальний захист пенсіонерів: 
у 2021 р. він становив 11,5 % загальних видатків бюджету, тоді як увесь 
функціональний блок соціального захисту — 19,9 %. Це означає, що на 
пенсійно орієнтований напрям припадало майже 58 % функціонально 
класифікованих видатків на соціальний захист, що свідчить про яскраво 
виражену трансфертну спрямованість системи [41]. Водночас частка видатків 
на соціальний захист на випадок непрацездатності скоротилася з 1,4 % до 0,4 
%, а позиція «інша діяльність у сфері соціального захисту», яка 
опосередковано відображає нефінансові й організаційні компоненти системи, 
залишалася на рівні лише 0,4 %. Отже, аналіз табл. 2.3 підтверджує, що 
40 
 
фінансова модель соціального забезпечення в Україні до травня 2022 року 
залишалася переважно виплатно-орієнтованою, а розвиток більш гнучких, 
індивідуалізованих і сервісних форм підтримки був відносно слабшим.  
Із зазначеною проблемою тісно пов’язаний недостатній рівень 
адресності соціальної підтримки. У наукових дослідженнях неодноразово 
наголошується, що ефективність соціального захисту залежить не стільки від 
загального обсягу витрачених коштів, скільки від того, наскільки точно вони 
спрямовуються тим категоріям населення, які об’єктивно потребують 
підтримки [7, с. 58–64; 8, с. 130–136]. Проте в українській практиці тривалий 
час співіснували різні режими надання соціальної допомоги — за статусним 
принципом, за майновим критерієм, за належністю до певної категорії, за 
фактом настання життєвої обставини. Така багатоканальність, з одного боку, 
розширювала охоплення підтримкою, але з іншого — ускладнювала 
забезпечення її справжньої адресності, оскільки система нерідко орієнтувалася 
більше на формальні юридичні ознаки, ніж на комплексну оцінку потреб особи 
або сім’ї [10; 11; 12; 23].  
Ще однією суттєвою проблемою є фінансово-інституційна асиметрія 
між централізацією ресурсу та децентралізацією функцій. Як уже було 
показано в табл. 2.2 попереднього підрозділу, у 2021 р. на державний бюджет 
припадало 92,4 % усіх видатків на соціальний захист та соціальне 
забезпечення, тоді як на бюджети територіальних громад — лише 4,3 % [41]. 
Це означає, що практична організація соціальних послуг дедалі більше 
переміщувалася на місцевий рівень, однак фінансове ядро системи залишалося 
переважно централізованим. Така модель створює внутрішню суперечність: 
громади відповідають за наближеність послуг до населення, виявлення потреб 
і значну частину організаційної роботи, але мають порівняно обмежений 
простір для самостійного фінансового маневру [3; 17]. У результаті якість і 
різноманітність соціальних послуг можуть суттєво залежати від загальної 
спроможності конкретної громади, а це підвищує ризик територіальної 
нерівності у доступі до підтримки.  
41 
 
Проблема територіальної нерівномірності є особливо чутливою для 
сфери соціальних послуг. Якщо грошові допомоги адмініструються переважно 
за єдиними правилами і фінансуються централізовано, то фактична 
доступність соціальних послуг значною мірою залежить від наявності мережі 
надавачів, кадрового забезпечення, матеріально-технічної бази, транспортної 
доступності, цифрової інфраструктури та координації між службами на місцях 
[3; 15; 17]. Відповідно, навіть за формально однакового права на отримання 
послуги реальний доступ до неї в різних громадах може істотно відрізнятися. 
Це є принциповим недоліком механізму соціального забезпечення, оскільки 
суперечить одному з його базових принципів — рівності доступу до соціальної 
підтримки незалежно від місця проживання [23; 30].  
Важливим недоліком функціонування системи є також надмірна 
процедурна складність і бюрократизація доступу до окремих видів підтримки. 
Хоча законодавство та підзаконні акти передбачають чіткий порядок подання 
заяв, оцінювання потреб і прийняття рішень, на практиці велика кількість 
процедурних етапів, вимога підтверджувальних документів, дублювання 
інформації та необхідність взаємодії з кількома установами можуть 
ускладнювати реалізацію права на соціальний захист [17; 23]. Особливо це 
стосується осіб і сімей, які перебувають у складних життєвих обставинах, 
мають низький рівень цифрової грамотності, проживають у віддалених 
населених пунктах або обмежені в мобільності. У такому випадку система, 
покликана забезпечувати підтримку, сама стає джерелом додаткових бар’єрів.  
Окремо слід виокремити проблему недостатньої інтеграції допомогової 
та сервісної складових соціального забезпечення. Законодавча логіка сучасної 
системи передбачає, що соціальні послуги мають надаватися на основі 
оцінювання індивідуальних потреб, а соціальна допомога — виступати 
матеріальним ресурсом підтримки [23]. Проте на практиці ці два контури 
часто функціонують паралельно, а не як узгоджена система. Виплата допомоги 
не завжди супроводжується соціальним супроводом, консультуванням чи 
іншими сервісами, які допомогли б особі або сім’ї подолати причини своєї 
42 
 
вразливості. У підсумку матеріальна підтримка може пом’якшувати наслідки 
проблеми, але не завжди сприяє її реальному розв’язанню, що знижує 
довгострокову ефективність соціального забезпечення [8, с. 52–58; 36, p. 25–
33].  
Суттєвим недоліком є і обмеженість інформаційно-аналітичного 
забезпечення управлінських рішень. Створення Єдиної інформаційної 
системи соціальної сфери стало важливим кроком до цифрової модернізації, 
однак станом на травень 2022 року цей напрям перебував у процесі 
становлення [16]. Тому система ще не повною мірою забезпечувала безшовний 
обмін даними між усіма суб’єктами соціального захисту, автоматизовану 
перевірку права на підтримку, комплексний аналіз потреб населення та 
належний моніторинг результативності окремих програм. Відсутність повної 
інформаційної інтеграції знижує адресність рішень, ускладнює виявлення 
дублювання виплат і створює ризики як для ефективності використання 
бюджетних ресурсів, так і для якості обслуговування громадян [8, с. 118–123].  
Не менш важливою є проблема недостатньо розвинених механізмів 
оцінювання якості та результативності соціальних послуг. У сфері грошових 
допомог відносно простіше відстежити кількість отримувачів, обсяг виплат і 
бюджетні витрати. Натомість у сфері соціальних послуг значно складніше 
виміряти кінцевий результат: ступінь покращення життєвої ситуації людини, 
рівень її соціальної адаптації, зменшення залежності від сторонньої 
підтримки, відновлення функціональності сім’ї тощо [2; 4; 8]. Через це в 
управлінській практиці доволі часто переважає кількісний підхід до 
оцінювання — за числом наданих послуг, а не за якістю досягнутого 
соціального ефекту. Така ситуація знижує можливість об’єктивного 
порівняння програм, виявлення малоефективних практик і подальшого 
вдосконалення механізмів соціального забезпечення [6, с. 154–160].  
До переліку системних недоліків слід також віднести кадрові та 
професійні обмеження у сфері соціальної роботи та організації послуг. 
Сучасна модель соціального захисту потребує фахівців, здатних проводити 
43 
 
оцінювання потреб, працювати з різними категоріями населення, 
координувати міжвідомчу взаємодію, використовувати цифрові інструменти 
та забезпечувати індивідуалізований підхід [2; 4]. Однак практична реалізація 
цих вимог залежить від наявності достатнього кадрового потенціалу, 
можливостей професійного навчання, методичного забезпечення й належної 
організації праці. За відсутності таких умов навіть якісна нормативна база не 
гарантує високої ефективності функціонування всієї системи.  
Отже, проблеми та недоліки функціонування механізмів соціального 
забезпечення населення в Україні станом на травень 2022 року мали 
комплексний характер і проявлялися на фінансовому, організаційному, 
процедурному, інформаційному та кадровому рівнях. Аналіз табл. 2.3 показує, 
що система зберігала виразну виплатно-орієнтовану структуру, у якій 
домінував пенсійний компонент, тоді як сервісна складова та інші напрями 
соціальної підтримки були відносно слабше представлені. Поєднання 
централізованого фінансового ресурсу з децентралізацією організаційних 
функцій, недостатня адресність, територіальна нерівномірність, бюрократичні 
бар’єри та неповна інформаційна інтеграція знижували загальну 
результативність системи. Саме ці обставини зумовлюють необхідність 
пошуку напрямів удосконалення механізмів надання соціальних послуг та 
допомог населенню, що й становитиме предмет наступного підрозділу [8, с. 
144–149; 17; 23]. 
2.3. Оцінка ефективності сучасних підходів до надання соціальних послуг 
та допомог 
Оцінка ефективності сучасних підходів до надання соціальних послуг та 
допомог населенню є необхідною умовою для визначення реального стану 
функціонування системи соціального захисту. У сучасній науковій літературі 
ефективність у соціальній сфері розглядається не лише як співвідношення 
витрат і результатів, а як комплексна характеристика, що охоплює доступність 
підтримки, її адресність, своєчасність, якість, соціальний ефект та здатність 
44 
 
системи реагувати на потреби населення [6, с. 154–160; 8, с. 137–144]. Саме 
тому оцінювання сучасних підходів до надання соціальних послуг і допомог 
повинно ґрунтуватися не на одному показнику, а на сукупності критеріїв, які 
дають змогу виявити як досягнення, так і внутрішні обмеження чинної моделі 
соціального забезпечення. 
Станом на травень 2022 року в Україні можна виокремити кілька 
провідних підходів до організації соціальної підтримки населення: адресний 
підхід, сервісно-орієнтований підхід, децентралізований підхід та 
цифровізаційний підхід. Адресний підхід виявляється у прагненні 
спрямовувати державні ресурси передусім тим категоріям населення, які 
об’єктивно потребують підтримки; сервісно-орієнтований — у розширенні 
ролі соціальних послуг як інструменту профілактики, адаптації та соціального 
супроводу; децентралізований — у переданні значної частини організаційних 
функцій на рівень територіальних громад; цифровізаційний — у поступовому 
переході до електронного адміністрування, інтеграції даних та використання 
інформаційних систем у сфері соціального захисту [16; 17; 23]. Кожен із цих 
підходів має певний позитивний потенціал, однак їх реальна ефективність 
визначається не лише наявністю нормативної основи, а й практикою 
застосування. 
Передусім позитивної оцінки заслуговує адресний підхід, оскільки саме 
він дозволяє підвищити цільовий характер соціальної підтримки та зосередити 
бюджетні ресурси на найбільш уразливих групах населення. У працях Е. М. 
Лібанової та О. В. Макарової наголошується, що адресність є однією з 
ключових умов результативності соціальної політики, адже лише за умови 
коректного визначення потребуючих груп можливо досягти реального 
зниження бідності та соціальної вразливості [7, с. 58–64; 8, с. 130–136]. У 
цьому аспекті розвиток механізмів допомоги малозабезпеченим сім’ям, сім’ям 
з дітьми та іншим категоріям населення, які мають законодавчо визначені 
критерії потреби, свідчить про певне зміцнення адресного компонента в 
системі соціального захисту [10; 11; 12]. Водночас ефективність адресного 
45 
 
підходу обмежується тим, що на практиці адресність нерідко зводиться до 
формальної перевірки доходів або статусу, не охоплюючи повною мірою 
комплексних життєвих обставин людини чи сім’ї. 
Значним кроком уперед слід вважати і сервісно-орієнтований підхід, 
пов’язаний із розширенням ролі соціальних послуг. Його зміст полягає в 
переході від вузького розуміння соціального захисту як системи грошових 
виплат до ширшої моделі, в якій істотне місце займають соціальний супровід, 
догляд, консультування, кризове втручання, підтримане проживання, 
соціальна адаптація та інші форми професійної допомоги [15; 23]. Позитивною 
стороною цього підходу є те, що він орієнтує систему не лише на компенсацію 
наслідків соціального ризику, а й на відновлення або збереження соціальної 
спроможності людини. Саме такий підхід відповідає сучасним міжнародним 
уявленням про інтегровані системи соціального захисту, в яких матеріальна 
підтримка поєднується із соціальними сервісами [33; 37]. 
Разом із тим результати реалізації сервісно-орієнтованого підходу до 
травня 2022 року були неоднозначними. Нормативна база для розвитку 
соціальних послуг істотно зміцнилася, однак фактична інституційна 
спроможність системи залишалася нерівномірною [3; 17; 23]. У багатьох 
випадках розширення переліку соціальних послуг не супроводжувалося 
достатнім ресурсним, кадровим і методичним забезпеченням. Це означає, що 
формальне закріплення сучасної моделі не завжди переходило у відповідну 
якість її практичної реалізації. Відповідно, ефективність сервісно-
орієнтованого підходу слід оцінювати як помірну: він задав правильний вектор 
розвитку, однак ще не забезпечив повномасштабного переходу системи 
соціального захисту на нову функціональну основу. 
Важливою складовою сучасних змін став децентралізований підхід. 
Його ефективність полягає насамперед у наближенні соціальних послуг до 
населення, розширенні ролі громади у виявленні потреб та можливості більш 
гнучко реагувати на локальні соціальні проблеми [3; 17]. У теоретичному сенсі 
цей підхід є виправданим, оскільки органи місцевого самоврядування та 
46 
 
місцеві соціальні служби мають кращі передумови для безпосереднього 
контакту з отримувачами підтримки та оперативного реагування на складні 
життєві обставини. Проте реальна ефективність децентралізації виявилася 
неоднорідною, оскільки вона суттєво залежала від фінансової, кадрової та 
організаційної спроможності конкретної територіальної громади [6, с. 188–
194]. Отже, децентралізація підвищила потенційну доступність послуг, але 
водночас загострила проблему територіальної нерівності. 
Окремої уваги потребує цифровізаційний підхід, який у досліджуваний 
період перебував на етапі інституційного розгортання. Його головна перевага 
полягає в можливості інтеграції даних, спрощення процедур звернення, 
підвищення прозорості рішень, запобігання дублюванню виплат і кращого 
моніторингу використання ресурсів [16]. З цієї точки зору створення Єдиної 
інформаційної системи соціальної сфери було важливим кроком до 
підвищення керованості соціальної політики. Однак до травня 2022 року цей 
підхід ще не досяг повної функціональної завершеності, а тому його 
ефективність залишалася радше потенційною, ніж повністю реалізованою. 
Іншими словами, цифровізація задала нову управлінську логіку, але ще не 
усунула всі наявні процедурні, інформаційні та координаційні проблеми 
системи. 
Для більш предметної оцінки ефективності сучасних підходів доцільно 
проаналізувати динаміку бюджетних показників, що характеризують місце 
соціального захисту в системі державних видатків. Відповідні дані наведено в 
табл. 2.4.  
Таблиця 2.4 
Окремі показники результативності бюджетної підтримки соціального захисту у 
2019–2021 рр. 
2021 у % до 
Показник 2019 2020 2021 
2019 
Видатки на соціальний захист та соціальне 321 346 367 
114,2 
забезпечення, млн грн 786,7 720,5 346,6 
Темп зростання видатків на соціальний захист, 
– 107,7 105,9 – 
% до попереднього року 
47 
 
2021 у % до 
Показник 2019 2020 2021 
2019 
1 372 1 595 1 845 
Загальні видатки Зведеного бюджету, млн грн 134,5 
350,6 395,9 367,4 
Темп зростання загальних видатків бюджету, % 
– 116,3 115,7 – 
до попереднього року 
Частка видатків на соціальний захист у 
23,4 21,7 19,9 85,0 
загальних видатках бюджету, % 
Примітка. Складено автором на основі джерела [41]. Розрахунки темпів зростання та 
відносних показників виконано автором. 
Як видно з табл. 2.4, у 2019–2021 рр. видатки на соціальний захист та 
соціальне забезпечення зросли на 14,2 %, однак загальні видатки Зведеного 
бюджету за той самий період збільшилися швидше — на 34,5 %. Унаслідок 
цього частка соціального захисту у структурі загальних бюджетних видатків 
скоротилася з 23,4 % до 19,9 %. Це дає підстави стверджувати, що навіть за 
наявності номінального збільшення обсягів фінансування соціальний захист 
не посилював свої позиції у системі бюджетних пріоритетів. Отже, з погляду 
фінансової динаміки сучасні підходи до соціальної підтримки можна оцінити 
як частково результативні: вони забезпечували збереження і приріст видатків, 
але не демонстрували випереджального розвитку порівняно з іншими сферами 
бюджетного фінансування.  
Важливо підкреслити, що ефективність сучасних підходів не можна 
оцінювати лише за обсягом видатків. Більш змістовним критерієм є здатність 
системи поєднувати фінансову підтримку з реальним соціальним ефектом. У 
цьому сенсі сучасна модель соціального захисту в Україні до травня 2022 року 
мала змішаний характер. З одного боку, вона демонструвала позитивні зміни: 
посилення нормативної бази соціальних послуг, розвиток процедур 
оцінювання потреб, формування організаційної інфраструктури на рівні 
громад, поступове впровадження цифрових рішень [15; 16; 17; 23]. З іншого 
боку, ці зміни ще не були достатньо повно підкріплені ресурсами, 
інформаційною інтеграцією та розвиненими механізмами оцінювання якості 
соціальних результатів [8, с. 137–144]. 
48 
 
У цьому контексті можна зробити висновок, що сучасні підходи до 
надання соціальних послуг та допомог в Україні були функціонально 
правильними за спрямуванням, але обмеженими за рівнем практичної 
реалізації. Адресність підвищувала цільовий характер підтримки, однак 
залишалася неповною через переважання формально-критеріального підходу. 
Сервісна орієнтація посилювала людський вимір соціального захисту, однак її 
розвиток стримувався ресурсними та інституційними обмеженнями. 
Децентралізація наближала систему до населення, але водночас посилювала 
залежність якості послуг від спроможності громад. Цифровізація відкривала 
нові можливості для модернізації, але ще не перетворилася на повністю 
реалізований інструмент підвищення ефективності. 
Отже, оцінка ефективності сучасних підходів до надання соціальних 
послуг та допомог свідчить про те, що українська система соціального захисту 
до травня 2022 року перебувала на етапі переходу від переважно виплатно-
орієнтованої моделі до більш адресної, сервісної, децентралізованої та 
цифрово підтриманої системи. Аналіз табл. 2.4 показує, що фінансове 
забезпечення соціального захисту залишалося значним, однак не мало 
випереджальної динаміки порівняно із загальними бюджетними видатками. 
Це дає підстави оцінити сучасні підходи як такі, що створили інституційні 
передумови для підвищення ефективності соціальної підтримки, але ще не 
забезпечили повною мірою її високої якості, рівномірної доступності та 
стійкої результативності. Саме тому наступний розділ роботи має бути 
присвячений обґрунтуванню напрямів удосконалення механізмів надання 
соціальних послуг та допомог населенню [8, с. 144–149; 23]. 
  
49 
 
РОЗДІЛ 3. НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМІВ 
НАДАННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ ТА ДОПОМОГ НАСЕЛЕННЮ 
3.1. Удосконалення організаційно-управлінських механізмів надання 
соціальних послуг та допомог 
Удосконалення організаційно-управлінських механізмів надання 
соціальних послуг та допомог населенню є одним із ключових напрямів 
підвищення ефективності всієї системи соціального захисту. Це зумовлено 
тим, що навіть за наявності розвиненої нормативно-правової бази та 
бюджетного фінансування реальна результативність соціальної підтримки 
залежить від того, наскільки раціонально організовано процес виявлення 
потреб, прийняття рішень, координації між суб’єктами, надання послуг, 
контролю якості та моніторингу результатів [6, с. 95–101; 8, с. 137–144]. 
Інакше кажучи, соціальна політика стає дієвою лише тоді, коли її правові 
норми перетворюються на ефективні управлінські процедури, зрозумілі 
інституційні зв’язки та доступні для населення практики отримання 
підтримки. 
Необхідність удосконалення організаційно-управлінських механізмів 
особливо чітко виявляється в умовах, коли система соціального захисту 
поєднує централізовані фінансові рішення з децентралізованою організацією 
значної частини соціальних послуг. Як було встановлено у попередньому 
розділі, така модель має як переваги, пов’язані з наближенням послуг до 
населення, так і суттєві обмеження, серед яких — нерівномірність 
спроможності громад, складність міжвідомчої взаємодії, розрив між 
допомоговою і сервісною складовими, а також нерівномірність доступу до 
послуг на місцевому рівні [3; 17; 23; 41]. Тому вдосконалення організаційно-
управлінських механізмів повинно бути спрямоване не лише на технічне 
поліпшення окремих процедур, а на підвищення узгодженості, керованості та 
людиноцентричності системи в цілому. 
50 
 
Одним із першочергових напрямів удосконалення є посилення 
інтегрованого підходу до організації соціальної підтримки. У чинній практиці 
надання соціальної допомоги та соціальних послуг часто функціонує як два 
паралельні контури: перший переважно зосереджений на матеріальних 
виплатах, другий — на сервісному супроводі особи або сім’ї [10; 11; 17; 23]. 
Проте така відокремленість знижує загальну ефективність системи, оскільки 
матеріальна допомога без належного соціального супроводу не завжди усуває 
причини вразливості, а соціальні послуги без мінімальної ресурсної підтримки 
можуть не дати очікуваного результату. Саме тому організаційно-
управлінська модель має будуватися на принципі інтеграції: рішення про 
надання допомоги повинні, за можливості, супроводжуватися оцінкою потреб 
у соціальних послугах, а надання соціальних послуг — враховувати 
матеріальне становище та загальний соціальний статус отримувача [8, с. 52–
58; 37]. 
У цьому контексті важливим є впровадження або посилення єдиного 
кейс-менеджменту як базового управлінського інструменту в роботі з особами 
та сім’ями, які перебувають у складних життєвих обставинах. Його сутність 
полягає в тому, що потреби людини мають розглядатися комплексно, а не в 
межах окремої вузької адміністративної процедури. Це означає, що суб’єкт 
соціальної роботи повинен не лише фіксувати факт звернення, а й здійснювати 
оцінювання життєвої ситуації, визначати коло необхідних форм підтримки, 
координувати їх надання та відстежувати досягнутий результат [17; 23]. Такий 
підхід значно підвищує керованість процесу та сприяє переходу від 
формального адміністрування до індивідуалізованої роботи з отримувачем 
соціальної підтримки. 
Другим важливим напрямом є чіткіше розмежування повноважень і 
відповідальності між рівнями управління. Децентралізація відкрила нові 
можливості для організації соціальних послуг на рівні територіальних громад, 
однак одночасно загострила проблему розподілу функцій між центральними 
органами виконавчої влади, обласним рівнем, районними структурами, 
51 
 
органами місцевого самоврядування та безпосередніми надавачами послуг [3; 
17]. За відсутності чіткої управлінської архітектури можуть виникати 
дублювання функцій, невизначеність відповідальних осіб, ускладнення 
міжвідомчої комунікації та зниження оперативності прийняття рішень. Відтак 
удосконалення організаційно-управлінського механізму має передбачати 
більш чітке закріплення не лише повноважень, а й управлінської 
відповідальності за конкретні етапи процесу: виявлення потреб, організацію 
надання послуг, контроль якості, ведення обліку та моніторинг ефективності. 
Особливої актуальності набуває посилення управлінської спроможності 
територіальних громад. Передання повноважень на місцевий рівень саме по 
собі не гарантує підвищення якості соціальних послуг. Якщо громада не має 
достатнього кадрового потенціалу, методичного супроводу, цифрових рішень 
і фінансової гнучкості, формальна децентралізація може перетворитися на 
перекладання відповідальності без створення реальних передумов для її 
належної реалізації [6, с. 188–194]. Саме тому одним із напрямів 
удосконалення має бути розвиток типових організаційних моделей діяльності 
центрів надання соціальних послуг, методичних рекомендацій для громад, 
програм підготовки кадрів, інструментів внутрішнього моніторингу та 
системи управлінського консультування для слабших громад. Такий підхід 
дозволить зменшити територіальну диференціацію та підвищити мінімальні 
стандарти організації соціальної підтримки по всій країні. 
Важливим складником удосконалення є перехід від переважно 
процедурного до результативного управління. У чинній практиці значна увага 
приділяється правильності дотримання формальних процедур: прийняттю 
заяв, збиранню документів, перевірці критеріїв, оформленню рішень. 
Безумовно, це необхідно для законності та контрольованості системи. Проте 
організаційно-управлінський механізм не повинен зводитися лише до 
адміністрування формальних кроків. Його результативність має оцінюватися 
також за тим, наскільки соціальна підтримка реально вплинула на життєву 
ситуацію особи чи сім’ї, чи вдалося зменшити ризик бідності, запобігти 
52 
 
соціальному виключенню, підвищити рівень самостійності або стабілізувати 
кризову ситуацію [8, с. 137–144]. Це потребує перегляду управлінської логіки 
від “процедура заради процедури” до “процедура як інструмент досягнення 
соціального результату”. 
Із цим безпосередньо пов’язане вдосконалення системи оцінювання 
якості та ефективності соціальних послуг і допомог. Доцільно, щоб у практиці 
органів соціального захисту та надавачів послуг ширше застосовувалися не 
лише кількісні показники — кількість отримувачів, обсяг виплат чи число 
наданих послуг, — а й якісні індикатори: ступінь задоволеності отримувачів, 
рівень повторних звернень, динаміка складних життєвих обставин, 
стабільність досягнутого результату, рівень охоплення вразливих груп [2; 4; 
8]. Саме комплексне оцінювання дозволяє побачити, чи є система справді 
ефективною, чи вона лише відтворює статистично значимі, але соціально 
недостатньо результативні процедури. 
Удосконалення організаційно-управлінських механізмів неможливе без 
посилення міжвідомчої координації. Соціальні проблеми населення рідко 
обмежуються лише сферою соціального захисту. На практиці вони часто 
поєднуються з питаннями охорони здоров’я, зайнятості, освіти, захисту прав 
дітей, роботи з особами з інвалідністю, протидії домашньому насильству, 
забезпечення житлом чи реабілітації [17; 21; 23]. Якщо кожна служба працює 
ізольовано, це призводить до фрагментарності допомоги, дублювання дій або, 
навпаки, випадіння людини з поля підтримки. Тому управлінське 
вдосконалення має бути пов’язане з розвитком міжвідомчих маршрутів 
супроводу, спільних протоколів взаємодії, визначенням координатора 
випадку, а також обміном інформацією між залученими суб’єктами в межах 
чинного законодавства. 
Ще одним важливим напрямом є спрощення організаційних процедур 
доступу до соціальної підтримки. Бюрократична складність, множинність 
довідок, дублювання відомостей, необхідність неодноразового звернення до 
різних органів знижують реальну доступність допомоги і послуг, особливо для 
53 
 
осіб похилого віку, осіб з інвалідністю, мешканців віддалених територій, 
багатодітних сімей та інших вразливих груп [17; 23]. Удосконалення 
організаційно-управлінських механізмів у цьому аспекті має полягати в 
принципі “єдиного входу”, коли особа звертається до однієї інституційної 
точки доступу, а подальша координація між службами здійснюється в межах 
системи без перекладання цього тягаря на отримувача підтримки. Такий підхід 
відповідає сучасним принципам людиноцентричного публічного управління 
та істотно підвищує практичну доступність соціального захисту. 
Для узагальнення основних напрямів удосконалення організаційно-
управлінських механізмів доцільно звернутися до табл. 3.1. 
Таблиця 3.1 
Основні напрями удосконалення організаційно-управлінських механізмів надання 
соціальних послуг та допомог 
Напрям 
Зміст запропонованих змін Очікуваний результат 
удосконалення 
Поєднання рішень про матеріальну 
Інтеграція допомогової Підвищення комплексності 
підтримку з оцінюванням потреб у 
та сервісної складових та адресності підтримки 
соціальних послугах 
Комплексний супровід випадку, Перехід до 
Розвиток кейс-
координація різних форм допомоги індивідуалізованої моделі 
менеджменту 
та моніторинг результату соціальної роботи 
Закріплення відповідальності між Зменшення дублювання 
Чітке розмежування 
рівнями управління та суб’єктами функцій і управлінських 
повноважень 
системи розривів 
Методичний супровід, типові Зниження територіальної 
Посилення 
моделі організації роботи, нерівності у доступі до 
спроможності громад 
професійне навчання послуг 
Орієнтація не лише на процедури, а 
Результативне Підвищення реальної 
й на досягнення соціального 
управління ефективності системи 
ефекту 
Створення механізмів спільної Комплексне вирішення 
Розвиток міжвідомчої 
роботи різних служб і визначення проблем отримувачів 
координації 
координатора випадку підтримки 
Реалізація принципу “єдиного Підвищення доступності 
Спрощення процедур 
входу”, мінімізація дублювання соціальної підтримки для 
доступу 
документів і звернень населення 
Примітка. Складено автором на основі джерел [3; 6; 8; 17; 21; 23; 37]. 
54 
 
Як видно з табл. 3.1, удосконалення організаційно-управлінських 
механізмів має бути багатовекторним і охоплювати не один окремий елемент, 
а всю логіку управління соціальною підтримкою — від первинного контакту з 
отримувачем до оцінювання кінцевого результату. Особливо важливо, що 
більшість запропонованих змін не потребують радикального руйнування 
чинної системи, а пов’язані передусім із її внутрішньою координацією, 
підвищенням управлінської дисципліни, методичним оновленням і 
посиленням орієнтації на потреби людини. 
Суттєву роль у вдосконаленні організаційно-управлінських механізмів 
має відігравати професіоналізація управління соціальною сферою. Соціальна 
підтримка більше не може розглядатися виключно як механічне 
адміністрування виплат або ведення обліку отримувачів. Вона потребує 
фахівців, які володіють компетентностями у сфері соціальної роботи, 
публічного управління, комунікації, оцінювання потреб, роботи з даними та 
міжсекторальної координації [2; 4]. Тому підвищення кваліфікації працівників 
органів соціального захисту, центрів надання соціальних послуг і суміжних 
служб має стати важливою складовою управлінського вдосконалення. Без 
цього навіть формально правильно побудовані механізми не зможуть 
працювати належним чином. 
Не менш важливим є посилення принципу проактивності у виявленні 
соціальних ризиків і потреб населення. Традиційна модель соціального 
захисту значною мірою спиралася на заявний принцип, за яким людина сама 
повинна звернутися по допомогу та ініціювати процедуру її отримання. Проте 
для багатьох вразливих категорій населення такий підхід є недостатнім, 
оскільки вони не завжди володіють інформацією, можливістю або ресурсами 
для своєчасного звернення. Саме тому організаційно-управлінський механізм 
має активніше орієнтуватися на раннє виявлення сімей і осіб, які перебувають 
у складних життєвих обставинах, шляхом взаємодії соціальних служб, 
освітніх закладів, закладів охорони здоров’я, старостинських округів, 
соціальних працівників та інших інституцій місцевого рівня [17; 23]. 
55 
 
Проактивна модель дозволяє не лише швидше реагувати на проблему, а й 
запобігати її поглибленню. 
Удосконалення організаційно-управлінських механізмів також має 
здійснюватися з урахуванням міжнародних підходів до соціального захисту. 
Документи МОП наголошують на важливості всеохопності, доступності та 
узгодженості систем соціального захисту [33; 34]. UNICEF у своїх підходах до 
інтегрованих систем соціального захисту акцентує увагу на координації різних 
форм підтримки, орієнтації на вразливі групи та поєднанні виплат із 
соціальними послугами [37]. У свою чергу, сучасні наукові підходи, 
представлені у працях Н. Барра та Дж. Мідглі, підкреслюють, що ефективна 
соціальна політика має бути одночасно економічно обґрунтованою, 
інституційно впорядкованою та соціально результативною [29; 36]. Це 
означає, що вдосконалення вітчизняних механізмів має відбуватися не лише в 
межах внутрішньої адміністративної логіки, а й у контексті ширших підходів 
до розвитку соціальної держави. 
Отже, удосконалення організаційно-управлінських механізмів надання 
соціальних послуг та допомог населенню має бути спрямоване на підвищення 
інтегрованості, координації, результативності та людиноцентричності 
системи соціального захисту. Аналіз табл. 3.1 дає підстави стверджувати, що 
ключовими напрямами таких змін є інтеграція допомогової та сервісної 
складових, розвиток кейс-менеджменту, чітке розмежування повноважень, 
зміцнення спроможності громад, перехід до результативного управління, 
посилення міжвідомчої координації та спрощення процедур доступу до 
підтримки. Реалізація цих напрямів дозволить зменшити фрагментарність 
чинної системи, підвищити якість управлінських рішень і створити 
передумови для більш ефективного, адресного та доступного надання 
соціальних послуг і допомог населенню [6; 8; 17; 23]. 
 
 
 
56 
 
3.2. Цифровізація та інноваційні підходи у сфері соціального захисту 
населення 
Одним із найважливіших напрямів модернізації системи соціального 
захисту населення є цифровізація управлінських процесів і впровадження 
інноваційних підходів до надання соціальних послуг та допомог. У сучасних 
умовах саме цифрові рішення здатні забезпечити підвищення адресності, 
оперативності, прозорості та керованості соціальної підтримки, а також 
зменшити адміністративні витрати, бюрократичні бар’єри та ризики 
дублювання функцій [8, с. 118–126]. Для соціальної сфери цифровізація має 
особливе значення, оскільки вона стосується не лише технічного оновлення 
процедур, а й зміни самої логіки взаємодії держави з громадянином: від 
фрагментарного документообігу та розрізнених реєстрів — до інтегрованого, 
людиноцентричного й даними-орієнтованого управління. 
Необхідність цифрової трансформації системи соціального захисту 
зумовлена низкою об’єктивних причин. По-перше, традиційна модель 
адміністрування соціальної підтримки довгий час спиралася на велику 
кількість паперових процедур, повторне подання одних і тих самих 
документів, розпорошеність інформації між різними установами та складну 
систему підтвердження права на отримання допомоги або послуги [16; 17]. По-
друге, відсутність повноцінної інтеграції інформаційних ресурсів 
ускладнювала оцінювання потреб, перевірку достовірності даних, 
координацію між суб’єктами системи та моніторинг результативності 
соціальної підтримки [8, с. 118–123]. По-третє, ускладнені адміністративні 
процедури особливо негативно впливали на вразливі категорії населення, для 
яких сама процедура звернення по допомогу часто ставала додатковим 
бар’єром. Саме тому цифровізація у сфері соціального захисту повинна 
розглядатися не як технічне доповнення до традиційної системи, а як один із 
ключових інструментів її якісного оновлення. 
Нормативною основою цифровізації соціальної сфери в Україні стало 
затвердження Положення про Єдину інформаційну систему соціальної сфери 
57 
 
постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 2021 року № 404 [16]. 
Прийняття цього акта засвідчило офіційний перехід до моделі, в якій 
соціальний захист повинен базуватися на інтегрованому обміні даними, 
уніфікованих реєстрах, електронній взаємодії суб’єктів та цифровому 
супроводі надання соціальних послуг і допомог. Значення зазначеного 
рішення полягає в тому, що воно створює передумови для формування 
єдиного інформаційного простору соціальної сфери, де рішення можуть 
ухвалюватися не на основі фрагментарних паперових відомостей, а з 
використанням повніших та систематизованих даних. 
У наукових дослідженнях цифровізація соціальної політики 
розглядається як чинник підвищення адресності та керованості державної 
підтримки. О. В. Макарова підкреслює, що якісне інформаційне забезпечення 
соціальної політики є необхідною умовою обґрунтованості управлінських 
рішень, оскільки без повних і достовірних даних неможливо правильно 
ідентифікувати вразливі групи населення, оцінити масштаби соціальних 
ризиків, уникнути дублювання допомоги та належним чином організувати 
розподіл ресурсів [8, с. 118–126]. Отже, цифровізація є не лише інструментом 
спрощення адміністративних процедур, а й передумовою для переходу до 
більш аналітично обґрунтованої соціальної політики. 
У практичному вимірі цифровізація системи соціального захисту 
повинна забезпечувати кілька ключових результатів. Насамперед ідеться про 
спрощення доступу громадян до соціальної підтримки. Якщо особа має 
можливість звернутися за послугою чи допомогою в електронній формі, 
отримати інформацію про порядок призначення, відстежити етапи розгляду 
звернення та не збирати повторно документи, які вже містяться у державних 
інформаційних ресурсах, це істотно підвищує фактичну доступність системи 
[16; 17]. Особливо значущим такий підхід є для осіб похилого віку, осіб з 
інвалідністю, одиноких батьків, мешканців віддалених територій та інших 
груп, для яких багатоетапне очне звернення до кількох установ є об’єктивно 
складним. 
58 
 
Другим важливим напрямом цифрової трансформації є підвищення 
адресності соціальної підтримки. У традиційній моделі призначення допомоги 
або визначення потреби в соціальній послузі часто базувалося на відомостях, 
які подавалися самою особою, а також на інформації з обмеженого кола 
джерел. Цифрова інтеграція дає змогу використовувати ширший масив даних, 
співставляти інформацію з різних реєстрів, перевіряти критерії отримання 
підтримки та виявляти випадки дублювання чи необґрунтованого надання 
виплат [16]. У результаті підвищується точність рішень, а ресурси соціального 
захисту можуть бути спрямовані більш цільово. Це особливо важливо в умовах 
обмежених бюджетних можливостей, коли питання ефективного 
використання коштів набуває першочергового значення [8, с. 130–136]. 
Третім важливим результатом цифровізації є підвищення прозорості та 
контрольованості соціальної сфери. В електронній системі значно простіше 
відстежувати маршрут звернення, терміни розгляду, підстави ухвалення 
рішень, обсяг наданої підтримки, відповідальних виконавців і подальші 
результати супроводу [16]. Це сприяє не лише внутрішньому управлінському 
контролю, а й підвищує рівень підзвітності органів соціального захисту перед 
суспільством. У більш широкому сенсі цифровізація створює підґрунтя для 
зменшення корупційних ризиків, мінімізації адміністративного свавілля та 
стандартизації управлінських процедур. 
Однак цифровізація соціальної сфери не повинна розумітися лише як 
переведення традиційних процедур у електронний формат. Її справжній 
потенціал розкривається лише тоді, коли цифрові інструменти поєднуються з 
інноваційними управлінськими підходами. До таких підходів належать 
проактивне надання соціальної підтримки, міжвідомча електронна взаємодія, 
аналітика соціальних ризиків на основі даних, персоналізація маршрутів 
отримувача послуг, дистанційне консультування, електронний супровід 
випадку, розвиток соціальних сервісів через цифрові платформи [8, с. 118–126; 
16]. У такому разі цифровізація перестає бути допоміжним інструментом і стає 
основою нової моделі соціального управління. 
59 
 
Особливо перспективним у сфері соціального захисту є проактивний 
підхід, за якого держава не лише реагує на звернення особи, а й сама формує 
можливість або ініціює надання певного виду підтримки на основі наявних у 
системі даних. У традиційній моделі переважає заявний принцип: громадянин 
повинен сам з’ясувати, на що він має право, зібрати документи та звернутися 
до відповідного органу. Натомість цифрова система дозволяє поступово 
переходити до моделі, за якої право на окремі види підтримки визначається 
автоматизовано або напівавтоматизовано, а громадянин отримує інформацію 
про потенційну можливість скористатися послугою чи допомогою [16]. Такий 
підхід значно підвищує доступність соціального захисту і відповідає 
сучасному розумінню людиноцентричної держави. 
Ще одним важливим інноваційним напрямом є розвиток електронного 
соціального кейс-менеджменту. Його зміст полягає в тому, що супровід особи 
або сім’ї, яка перебуває у складних життєвих обставинах, може здійснюватися 
із застосуванням електронних інструментів фіксації потреб, планування 
індивідуального маршруту підтримки, координації між різними службами та 
відстеження динаміки результатів [17; 23]. Перевага такого підходу полягає в 
тому, що він поєднує професійну соціальну роботу з сучасними 
інформаційними технологіями, забезпечуючи більшу цілісність, 
контрольованість і безперервність процесу надання підтримки. Для системи 
соціальних послуг це особливо важливо, оскільки тут результативність 
залежить не лише від факту надання послуги, а від послідовності та 
координації дій різних фахівців. 
Суттєвим напрямом інноваційного оновлення є також розвиток 
дистанційних форм соціальної підтримки. Йдеться не лише про подання заяв 
онлайн, а і про дистанційне консультування, інформування, попередній запис, 
супровід, інформаційно-психологічну підтримку та навігацію в системі 
соціального захисту. Для багатьох категорій отримувачів це може істотно 
знизити часові та організаційні витрати, пов’язані із зверненням до соціальних 
служб [16; 17]. Однак застосування таких форм має враховувати, що не всі 
60 
 
категорії населення мають однаковий рівень цифрової грамотності, технічного 
доступу та довіри до електронних сервісів, тому повна заміна очних 
механізмів цифровими не є доцільною. Більш обґрунтованим є гібридний 
підхід, за якого цифрові сервіси доповнюють традиційні канали взаємодії, а не 
витісняють їх повністю. 
Для систематизації основних напрямів цифровізації та інноваційного 
оновлення соціальної сфери доцільно звернутися до табл. 3.2. 
Таблиця 3.2 
Основні напрями цифровізації та інноваційного оновлення системи соціального 
захисту населення 
Напрям Зміст Очікуваний ефект 
Інтеграція Об’єднання даних про отримувачів Підвищення адресності, 
інформаційних допомоги і послуг у межах єдиного зменшення дублювання 
ресурсів інформаційного середовища виплат, покращення аналітики 
Електронне 
Подання заяв, документів і запитів Спрощення доступу до 
звернення за 
у цифровій формі соціальної підтримки 
підтримкою 
Проактивне Використання даних для виявлення Зменшення ризику 
інформування та права особи на певний вид невикористання соціальних 
призначення підтримки прав 
Цифровий супровід випадку, 
Електронний кейс- Підвищення комплексності та 
координація між службами, 
менеджмент безперервності допомоги 
фіксація результатів 
Розширення доступності 
Дистанційні Онлайн-консультування, супровід, 
послуг, особливо для 
соціальні сервіси інформування, комунікація 
віддалених груп 
Використання цифрових даних для 
Аналітика Підвищення обґрунтованості 
прогнозування потреб і 
соціальних ризиків управлінських рішень 
моніторингу проблем 
Цифровий 
Відстеження процедур, термінів, Підвищення прозорості та 
моніторинг і 
якості надання підтримки підзвітності системи 
контроль 
Примітка. Складено автором на основі джерел [8; 16; 17; 23]. 
Як видно з табл. 3.2, цифровізація та інноваційні підходи у сфері 
соціального захисту не обмежуються автоматизацією окремих 
адміністративних дій, а формують значно ширший простір змін. Їх спільною 
метою є перетворення системи соціального захисту на більш відкриту, 
61 
 
адресну, передбачувану, доступну й орієнтовану на потреби людини. При 
цьому інноваційність полягає не лише у використанні нових технологій, а й у 
зміні управлінської логіки: від реактивної та фрагментарної — до проактивної, 
інтегрованої та аналітично обґрунтованої. 
Водночас цифровізація соціальної сфери має і низку обмежень, які 
необхідно враховувати при її подальшому впровадженні. По-перше, існує 
ризик цифрового виключення частини населення, передусім осіб похилого 
віку, осіб з інвалідністю, маломобільних груп, жителів сільських територій або 
осіб із низьким рівнем цифрової грамотності. Якщо соціальний захист надто 
швидко переорієнтовується на електронні формати без створення додаткових 
механізмів супроводу, це може не підвищити, а знизити його доступність для 
найбільш вразливих груп [2; 8]. По-друге, цифровізація потребує належного 
захисту персональних даних, чітких правил доступу до інформації та високого 
рівня інформаційної безпеки, що є особливо чутливим у соціальній сфері. По-
третє, цифрові рішення не можуть компенсувати брак фінансування, кадрову 
нестачу чи слабку міжвідомчу координацію, якщо ці проблеми залишаються 
невирішеними на організаційному рівні. 
Саме тому цифровізація повинна впроваджуватися в поєднанні з іншими 
напрямами вдосконалення соціальної політики — розвитком кадрового 
потенціалу, посиленням спроможності громад, спрощенням процедур, 
стандартизацією послуг та удосконаленням міжвідомчої взаємодії [6; 8; 17]. 
Лише в такому випадку цифрові інструменти не будуть ізольованими 
технічними рішеннями, а стануть реальним чинником підвищення 
ефективності соціального захисту. 
Отже, цифровізація та інноваційні підходи у сфері соціального захисту 
населення є одним із найперспективніших напрямів удосконалення механізмів 
надання соціальних послуг та допомог. Аналіз табл. 3.2 свідчить, що цифрова 
трансформація може забезпечити інтеграцію інформаційних ресурсів, 
спрощення доступу до підтримки, розвиток проактивного надання послуг, 
електронного кейс-менеджменту, дистанційних сервісів та більш якісної 
62 
 
аналітики соціальних ризиків. Водночас її результативність залежить від 
поєднання технологічного оновлення з організаційними змінами, захистом 
прав отримувачів і збереженням доступності системи для всіх категорій 
населення. Саме така комплексна модель цифровізації є найбільш 
обґрунтованою для подальшого розвитку системи соціального захисту в 
Україні [8; 16; 17; 23]. 
 
3.3. Перспективи підвищення якості, доступності та адресності 
соціальних послуг і допомог 
Підвищення якості, доступності та адресності соціальних послуг і 
допомог є одним із визначальних напрямів подальшого розвитку системи 
соціального захисту населення. Саме від збалансованості цих трьох 
характеристик залежить, чи здатна соціальна політика держави виконувати 
своє основне призначення — забезпечувати належний рівень підтримки 
особам і сім’ям, які перебувають у складних життєвих обставинах, запобігати 
поглибленню соціальної вразливості та сприяти соціальній інтеграції 
населення [8, с. 137–149; 23]. Якщо система формально існує, але не 
забезпечує належної якості послуг, є малодоступною для частини населення 
або не дозволяє точно спрямовувати ресурси тим, хто найбільше їх потребує, 
її соціальна результативність суттєво знижується. 
У сучасних умовах підвищення якості, доступності та адресності 
соціальної підтримки не може зводитися до окремих точкових змін. Йдеться 
про комплексну трансформацію системи, в межах якої мають бути узгоджені 
нормативні, організаційні, фінансові, інформаційні та кадрові механізми. Як 
слушно наголошує О. В. Макарова, результативність соціальної політики 
визначається не тільки обсягом ресурсів, а й здатністю держави організувати 
підтримку таким чином, щоб вона була своєчасною, справедливою, адресною 
та адекватною реальним потребам населення [8, с. 130–144]. Саме тому 
подальше вдосконалення системи соціальних послуг і допомог повинно 
63 
 
спиратися на поєднання інституційної модернізації та орієнтації на 
конкретний соціальний результат. 
Перспективи підвищення якості соціальних послуг і допомог 
безпосередньо пов’язані з переходом від формального виконання процедур до 
забезпечення реального соціального ефекту. У традиційній управлінській 
практиці якість часто оцінюється через дотримання строків, правильність 
оформлення документів або кількість наданих послуг. Проте в соціальній 
сфері цього недостатньо. Якість повинна визначатися також тим, наскільки 
послуга або допомога відповідає індивідуальним потребам особи, чи сприяє 
вона поліпшенню життєвої ситуації, чи є отримувач задоволеним процесом та 
результатом підтримки, чи забезпечується повага до його гідності, приватності 
та права на індивідуальний підхід [2; 4; 23]. Тому перспективним напрямом є 
посилення стандартів якості не лише у формальному, а й у функціональному 
розумінні. 
У цьому контексті важливого значення набуває розвиток системи 
стандартизації та оцінювання якості соціальних послуг. Чинні нормативні акти 
вже заклали базу для стандартизації окремих видів послуг, однак 
перспективним є подальше розширення практики використання чітких 
критеріїв якості, оцінювання задоволеності отримувачів, внутрішнього та 
зовнішнього моніторингу діяльності надавачів послуг [14; 15; 23]. Особливо 
важливо, щоб оцінювання якості не зводилося лише до звітності установ, а 
враховувало реальний досвід отримувачів підтримки. Саме такий підхід 
дозволяє перейти від адміністративно-формального розуміння якості до 
людиноцентричного. 
Не менш вагомою є перспектива професіоналізації соціальної сфери як 
передумови підвищення якості. Соціальні послуги, на відміну від багатьох 
інших адміністративних дій, безпосередньо залежать від професійних 
компетентностей працівника, його здатності оцінити потреби людини, 
побудувати довіру, забезпечити коректну комунікацію, дотримуватися 
етичних норм і координувати супровід випадку [2; 4]. Отже, якість соціальної 
64 
 
підтримки значною мірою визначається не лише нормативною базою, а й 
рівнем професійної підготовки кадрів. Саме тому перспективним напрямом є 
розвиток безперервного професійного навчання, удосконалення методичного 
забезпечення соціальної роботи, поширення сучасних практик кейс-
менеджменту та підвищення управлінської культури в установах соціального 
захисту. 
Підвищення доступності соціальних послуг і допомог передбачає 
усунення тих бар’єрів, які перешкоджають особі фактично реалізувати своє 
право на соціальний захист. Йдеться не лише про формальну наявність 
відповідного виду підтримки, а й про реальну можливість отримати її без 
надмірних процедурних, територіальних, інформаційних чи комунікаційних 
труднощів. Доступність має територіальний, організаційний, інформаційний, 
фізичний та цифровий виміри [17; 23]. Якщо хоча б один із цих вимірів є 
недостатньо розвиненим, система соціальної підтримки втрачає частину своєї 
результативності. 
Одним із ключових напрямів підвищення доступності є розвиток мережі 
соціальних послуг на рівні територіальних громад. Як показано в попередніх 
підрозділах, децентралізація створила передумови для наближення соціальної 
підтримки до населення, однак реальна доступність послуг суттєво залежить 
від спроможності конкретної громади [3; 17; 41]. Саме тому перспективним є 
не лише подальше інституційне розгортання центрів надання соціальних 
послуг, а й формування мінімально необхідного гарантованого набору базових 
послуг у кожній територіальній громаді. Такий підхід дозволить зменшити 
територіальну нерівність і забезпечити більш однаковий доступ населення до 
ключових форм соціальної підтримки незалежно від місця проживання. 
Важливим напрямом підвищення доступності є також спрощення 
процедур звернення та отримання соціальної підтримки. Надмірна 
бюрократизація, потреба в поданні великої кількості документів, повторне 
підтвердження інформації та необхідність звернення до кількох установ 
знижують фактичну доступність соціальних послуг і допомог, особливо для 
65 
 
найбільш вразливих категорій населення [17; 23]. Тому перспективним є 
послідовне запровадження принципу “єдиного вікна” або “єдиного входу”, за 
якого особа взаємодіє з однією зрозумілою інституційною точкою доступу, а 
внутрішня координація між службами забезпечується вже в межах системи. 
Такий підхід є важливим не лише з управлінського, а й з соціального погляду, 
оскільки зменшує навантаження на отримувача підтримки. 
Особливої уваги потребує інформаційна доступність соціальної 
підтримки. Значна частина проблем із реалізацією права на соціальний захист 
виникає не через відсутність певного виду допомоги, а через недостатню 
поінформованість населення щодо порядку її отримання, умов призначення, 
кола суб’єктів звернення та можливих поєднань різних форм підтримки [8, с. 
118–123]. Відтак перспективним напрямом є розвиток систем зрозумілого 
інформування населення, уніфікація комунікаційних матеріалів, створення 
простих алгоритмів звернення, гарячих ліній, консультативної підтримки та 
цифрових навігаційних сервісів у соціальній сфері. Це особливо важливо в 
умовах, коли складність нормативного регулювання сама по собі може 
відлякувати потенційних отримувачів допомоги. 
Окреме місце в перспективному розвитку системи займає підвищення 
адресності соціальних послуг і допомог. Адресність є однією з ключових 
вимог сучасної соціальної політики, оскільки саме вона дозволяє забезпечити 
справедливий і раціональний розподіл обмежених ресурсів, скеровуючи 
підтримку тим, хто реально її потребує [7, с. 58–64; 8, с. 130–136]. Водночас 
адресність не повинна тлумачитися надто вузько — лише як перевірка рівня 
доходу чи належності до певної формальної категорії. У сучасному розумінні 
вона передбачає комплексне врахування життєвої ситуації особи, сукупності 
соціальних ризиків, рівня функціональної спроможності, сімейних обставин, 
доступу до ресурсів та перспектив самостійного подолання проблеми [23]. 
Саме тому перспективним напрямом є перехід від формально-
критеріальної до комплексної адресності. Формально-критеріальний підхід, 
безумовно, зручний для адміністрування, однак не завжди дозволяє врахувати 
66 
 
реальний рівень вразливості людини чи сім’ї. Наприклад, дві сім’ї з подібним 
рівнем доходу можуть суттєво відрізнятися за наявністю інвалідності, складом 
домогосподарства, рівнем доступу до соціальної інфраструктури, станом 
здоров’я, ризиками насильства чи соціальної ізоляції. Тому більш ефективною 
є модель, у якій адресність поєднує економічні, соціальні та функціональні 
критерії оцінювання потреб [8, с. 137–144]. У межах такої моделі допомога і 
послуги стають не просто формально законними, а справді соціально 
обґрунтованими. 
Важливим інструментом підвищення адресності є розвиток 
інтегрованого оцінювання потреб. Для соціальних послуг такий підхід уже 
частково закладений у законодавстві та підзаконних актах [17; 23], однак 
перспективним є поширення цієї логіки на всю систему соціальної підтримки. 
Це означає, що при визначенні права на допомогу або послугу слід 
максимально враховувати не лише окремий формальний показник, а ширший 
соціальний профіль отримувача. Застосування інтегрованого оцінювання дає 
змогу поєднувати матеріальну підтримку з соціальним супроводом, що 
особливо важливо для сімей і осіб із множинними формами вразливості. 
Водночас підвищення адресності не повинно призводити до надмірної 
ускладненості процедур або посилення контролю заради контролю. Якщо 
механізм перевірки права на допомогу стає надмірно складним, він може 
створити додаткові бар’єри для тих, хто найбільше потребує підтримки. Саме 
тому перспективною є така модель адресності, яка поєднує точність і 
простоту: використовує ширший спектр даних та оцінок, але не перекладає на 
громадянина непропорційний адміністративний тягар [16; 17]. У цьому аспекті 
особливу роль відіграє цифровізація, яка дозволяє збирати та обробляти 
інформацію з меншим навантаженням на отримувача соціальної підтримки. 
Для узагальнення основних перспектив підвищення якості, доступності 
та адресності соціальних послуг і допомог доцільно звернутися до табл. 3.3. 
67 
 
Таблиця 3.3 
Основні перспективи підвищення якості, доступності та адресності соціальних 
послуг і допомог 
Напрям Основний зміст Очікуваний результат 
Розвиток стандартів якості, 
Підвищення якості оцінювання задоволеності Поліпшення результативності та 
соціальних послуг отримувачів, професіоналізація людиноцентричності підтримки 
кадрів 
Розвиток гарантованого Забезпечення наявності ключових 
Зменшення територіальної 
мінімуму базових послуг у соціальних послуг незалежно від 
нерівності 
громадах місця проживання 
Принцип “єдиного входу”, Підвищення фактичної 
Спрощення процедур 
мінімізація дублювання документів і доступності соціальної 
доступу 
звернень підтримки 
Зрозуміле інформування, 
Інформаційна відкритість Підвищення поінформованості 
консультації, навігація в системі 
системи населення про свої права 
послуг і допомог 
Поєднання майнових, соціальних і 
Точніше спрямування ресурсів 
Комплексна адресність функціональних критеріїв 
тим, хто найбільше їх потребує 
оцінювання потреб 
Інтегроване оцінювання Узгодження матеріальної підтримки Підвищення комплексності та 
потреб з соціальними послугами ефективності допомоги 
Інтеграція даних, проактивне 
Використання цифрових Спрощення процедур і 
інформування, електронний супровід 
інструментів зростання точності рішень 
випадку 
Примітка. Складено автором на основі джерел [7; 8; 16; 17; 23]. 
Як видно з табл. 3.3, підвищення якості, доступності та адресності 
соціальних послуг і допомог передбачає не одну ізольовану зміну, а цілісне 
вдосконалення всієї логіки функціонування системи соціального захисту. 
Якість потребує розвитку стандартів і професійних компетентностей; 
доступність — наближення послуг до населення, спрощення процедур і 
зрозумілої комунікації; адресність — глибшого врахування реальних потреб 
особи та сім’ї. Лише в поєднанні ці елементи можуть забезпечити підвищення 
соціальної результативності системи. 
68 
 
Важливо підкреслити, що перспективи підвищення якості, доступності 
та адресності соціальних послуг і допомог мають не лише управлінський, а й 
соціально-ціннісний вимір. Йдеться про зміцнення принципів соціальної 
справедливості, поваги до людської гідності, недискримінації та рівності 
можливостей. У працях Н. Барра, Дж. Мідглі та в міжнародних документах 
МОП і UNICEF підкреслюється, що ефективна система соціального захисту 
повинна не просто розподіляти ресурси, а створювати умови для більш повної 
участі людини в суспільному житті, зниження вразливості та підтримання 
соціальної згуртованості [29; 33; 34; 37]. Отже, вдосконалення соціальної 
підтримки має розглядатися і як елемент розвитку демократичної, соціально 
орієнтованої держави. 
Таким чином, перспективи підвищення якості, доступності та адресності 
соціальних послуг і допомог в Україні полягають у переході до більш 
людиноцентричної, інтегрованої, професійно забезпеченої та даними-
орієнтованої моделі соціального захисту. Аналіз табл. 3.3 свідчить, що 
пріоритетними напрямами такого розвитку мають бути вдосконалення 
стандартів якості, забезпечення гарантованого мінімуму базових послуг у 
громадах, спрощення процедур доступу, підвищення інформаційної 
відкритості, розвиток комплексної адресності, інтегрованого оцінювання 
потреб та цифрових інструментів супроводу. Реалізація цих напрямів 
дозволить підвищити реальну результативність соціальної підтримки 
населення та посилити спроможність системи соціального захисту відповідати 
на сучасні соціальні виклики [8; 16; 17; 23]. 
  
69 
 
ВИСНОВКИ 
У кваліфікаційній роботі здійснено теоретичне узагальнення та 
запропоновано практичне розв’язання актуального науково-прикладного 
завдання, що полягає в дослідженні механізмів надання соціальних послуг та 
допомог населенню й обґрунтуванні напрямів їх удосконалення в сучасних 
умовах розвитку системи соціального захисту. 
За результатами проведеного дослідження сформульовано такі 
висновки. 
По-перше, встановлено, що соціальні послуги та соціальна допомога є 
взаємопов’язаними, але не тотожними складовими системи соціального 
захисту населення. Соціальні послуги мають переважно діяльнісний, 
профілактичний, адаптаційний і реабілітаційний характер та спрямовані на 
подолання або мінімізацію складних життєвих обставин, тоді як соціальна 
допомога виконує передусім матеріально-компенсаційну функцію і полягає у 
фінансовій або натуральній підтримці осіб і сімей, які відповідають 
установленим законодавством критеріям. Їх поєднання забезпечує цілісність 
системи соціального захисту та створює можливість як пом’якшувати 
наслідки соціальних ризиків, так і впливати на їх причини. 
По-друге, з’ясовано, що нормативно-правові засади надання соціальних 
послуг та допомог в Україні станом на травень 2022 року формували відносно 
цілісну багаторівневу систему правового регулювання. Її основу становили 
Конституція України, спеціальні закони у сфері соціального захисту, 
підзаконні нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, відомчі 
документи та міжнародні стандарти соціального забезпечення. Разом із тим 
установлено, що навіть за наявності достатньо розвиненої нормативної бази 
ефективність соціальної підтримки визначається не лише правовим 
закріпленням відповідних гарантій, а й якістю організаційного, фінансового та 
інформаційного забезпечення їх реалізації. 
По-третє, доведено, що механізми державного регулювання у сфері 
надання соціальних послуг та допомог населенню мають комплексний 
70 
 
характер і включають нормативно-правовий, організаційно-управлінський, 
фінансово-економічний, інформаційно-аналітичний, контрольний, кадровий 
та координаційний компоненти. Саме сукупна дія цих елементів визначає 
здатність держави забезпечувати доступність, адресність і якість соціальної 
підтримки. Водночас виявлено, що слабка узгодженість між окремими 
елементами механізму знижує загальну результативність системи навіть за 
наявності формально належного правового регулювання. 
По-четверте, у процесі аналізу сучасного стану системи надання 
соціальних послуг та допомог установлено, що організаційна модель 
соціального захисту в Україні до травня 2022 року поєднувала централізоване 
фінансове забезпечення із децентралізацією значної частини функцій з 
організації соціальних послуг. Це створило передумови для наближення 
соціальної підтримки до населення, однак одночасно загострило проблему 
нерівномірності спроможності територіальних громад, що негативно 
вплинуло на фактичну доступність і якість послуг у різних адміністративно-
територіальних одиницях. 
По-п’яте, на основі аналізу бюджетних показників та організаційних 
характеристик системи виявлено, що соціальний захист населення в Україні 
зберігав значне місце у структурі публічних видатків, однак його внутрішня 
модель залишалася переважно виплатно-орієнтованою. Домінування 
трансфертної складової, насамперед пенсійного компонента, свідчить про те, 
що сервісний сегмент соціального захисту розвивався повільніше, ніж система 
матеріальної підтримки. Це обмежувало можливості соціальної політики щодо 
профілактики складних життєвих обставин, соціальної адаптації та 
довгострокового зниження вразливості населення. 
По-шосте, встановлено основні проблеми та недоліки функціонування 
механізмів соціального забезпечення населення. До них віднесено: структурну 
незбалансованість між допомоговою і сервісною складовими; недостатню 
адресність частини видів соціальної підтримки; фінансово-інституційну 
асиметрію між централізацією ресурсу та децентралізацією функцій; 
71 
 
територіальну нерівномірність доступу до соціальних послуг; надмірну 
бюрократизацію окремих процедур; недостатню інтеграцію різних видів 
підтримки; обмеженість інформаційно-аналітичного забезпечення 
управлінських рішень; а також недосконалість механізмів оцінювання якості 
та результативності соціальних послуг. 
По-сьоме, оцінювання сучасних підходів до надання соціальних послуг 
та допомог показало, що українська система соціального захисту перебувала 
на етапі переходу до більш адресної, сервісно-орієнтованої, децентралізованої 
та цифрово підтриманої моделі. Позитивними тенденціями стали розвиток 
адресного підходу, розширення нормативної бази соціальних послуг, 
посилення ролі територіальних громад та започаткування цифрової 
модернізації соціальної сфери. Водночас ці підходи ще не досягли повної 
функціональної зрілості, оскільки їх реалізація стримувалася кадровими, 
фінансовими, організаційними та інформаційними обмеженнями. 
По-восьме, обґрунтовано, що вдосконалення організаційно-
управлінських механізмів надання соціальних послуг та допомог має 
здійснюватися шляхом інтеграції допомогової та сервісної складових 
соціального захисту, розвитку кейс-менеджменту, чіткого розмежування 
повноважень між рівнями управління, посилення спроможності 
територіальних громад, переходу до результативного управління, розвитку 
міжвідомчої координації та спрощення процедур доступу до соціальної 
підтримки. Саме ці заходи здатні зменшити фрагментарність чинної системи 
та підвищити її керованість. 
По-дев’яте, доведено, що цифровізація та інноваційні підходи мають 
значний потенціал для модернізації соціальної сфери. Використання 
інтегрованих інформаційних систем, електронного звернення, проактивного 
інформування, електронного кейс-менеджменту, дистанційних сервісів і 
аналітики соціальних ризиків створює передумови для підвищення адресності, 
прозорості, оперативності та підзвітності соціальної підтримки. Однак 
результативність цифрової трансформації можлива лише за умови її 
72 
 
поєднання з організаційним удосконаленням, належним захистом 
персональних даних, розвитком кадрового потенціалу та збереженням 
доступності підтримки для всіх категорій населення. 
По-десяте, визначено, що перспективи підвищення якості, доступності 
та адресності соціальних послуг і допомог пов’язані з переходом до більш 
людиноцентричної моделі соціального захисту. Така модель має ґрунтуватися 
на розвитку стандартів якості, професіоналізації кадрів, забезпеченні 
гарантованого мінімуму базових послуг у громадах, спрощенні процедур 
звернення, підвищенні інформаційної відкритості системи, запровадженні 
комплексної адресності та використанні інтегрованого оцінювання потреб. 
Лише за таких умов соціальна підтримка може бути не лише формально 
гарантованою, а й реально доступною, своєчасною та ефективною. 
Отже, мету кваліфікаційної роботи досягнуто, а поставлені завдання 
виконано. Проведене дослідження дало змогу дійти висновку, що 
удосконалення механізмів надання соціальних послуг та допомог населенню 
повинно відбуватися на засадах комплексності, адресності, інтегрованості, 
цифрової модернізації та орієнтації на реальний соціальний результат. 
Практична реалізація запропонованих напрямів удосконалення сприятиме 
підвищенню ефективності системи соціального захисту населення, зміцненню 
соціальної справедливості та посиленню спроможності держави й 
територіальних громад відповідати на сучасні соціальні виклики. 
 
 
  
73 
 
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 
1. Баранник Л. Б. Соціальний захист громадян : навч. посіб. 2-ге вид., 
допов. і перероб. Дніпро : Університет митної справи та фінансів, 2017. 
246 с. 
2. Безпалько О. В. Соціальна робота в громаді : навч. посіб. Київ : Центр 
навчальної літератури, 2005. 176 с. 
3. Деякі питання діяльності центрів надання соціальних послуг : постанова 
Кабінету Міністрів України від 03.03.2020 № 177 // База даних 
«Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/go/177-2020-%D0%BF. 
4. Дубич К. В. Вступ до соціальної допомоги : навч. посіб. Київ : 
Видавничий дім «Слово», 2015. 224 с. 
5. Конституція України : Закон України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР // 
База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/go/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80. 
6. Кравченко М. В. Система соціального захисту населення як об’єкт 
державної політики: методологія та практика : монографія. Київ : 
Інформ.-аналіт. агентство, 2012. 451 с. 
7. Лібанова Е. М. Бідність населення України: методологія, методика та 
практика аналізу : монографія. Умань : Видавець «Сочінський М. М.», 
2020. 456 с. 
8. Макарова О. В. Соціальна політика в Україні : монографія. Київ : Ін-т 
демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАН України, 
2015. 244 с. 
9. Малімон В. І. Соціальна і гуманітарна політика : навч. посіб. Івано-
Франківськ : Місто НВ, 2012. 352 с. 
10. Про державну допомогу сім’ям з дітьми : Закон України від 21.11.1992 
№ 2811-XII // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада 
України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/2811-12. 
74 
 
11. Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям : Закон 
України від 01.06.2000 № 1768-III // База даних «Законодавство 
України» / Верховна Рада України. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/go/1768-14). 
12. Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та 
дітям з інвалідністю : Закон України від 16.11.2000 № 2109-III // База 
даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/go/2109-14. 
13. Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії : Закон 
України від 05.10.2000 № 2017-III // База даних «Законодавство 
України» / Верховна Рада України. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/go/2017-14  
14. Про затвердження Державного стандарту догляду вдома : наказ 
Міністерства соціальної політики України від 13.11.2013 № 760 // База 
даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/go/z1990-13. 
15. Про затвердження Класифікатора соціальних послуг : наказ 
Міністерства соціальної політики України від 23.06.2020 № 429 // База 
даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/go/z0643-20  
16. Про затвердження Положення про Єдину інформаційну систему 
соціальної сфери : постанова Кабінету Міністрів України від 14.04.2021 
№ 404 // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. 
URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/404-2021-%D0%BF  
17. Про організацію надання соціальних послуг : постанова Кабінету 
Міністрів України від 01.06.2020 № 587 // База даних «Законодавство 
України» / Верховна Рада України. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/go/587-2020-%D0%BF  
18. Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні : Закон 
України від 21.03.1991 № 875-XII // База даних «Законодавство України» 
75 
 
/ Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/875-12  
19. Про прожитковий мінімум : Закон України від 15.07.1999 № 966-XIV // 
База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/go/966-14  
20. Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні : Закон України від 
06.10.2005 № 2961-IV // База даних «Законодавство України» / Верховна 
Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/2961-15  
21. Про соціальну роботу з сім’ями, дітьми та молоддю : Закон України від 
21.06.2001 № 2558-III // База даних «Законодавство України» / Верховна 
Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/2558-14  
22. Про соціальний захист дітей війни : Закон України від 18.11.2004 № 
2195-IV // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. 
URL: https://zakon.rada.gov.ua/go/2195-15  
23. Про соціальні послуги : Закон України від 17.01.2019 № 2671-VIII // База 
даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/go/2671-19  
24. Скуратівський В. А., Палій О. М., Лібанова Е. М. Основи соціальної 
політики : навч. посіб. Київ : МАУП, 2002. 200 с. 
25. Четверікова Л. О. Соціальна політика : навч. посіб. Львів : ПП Сорока Т. 
Б., 2014. 218 с. 
26. Хаустова В. Є., Омельченко О. І. Соціальна політика в регіонах України 
: монографія. Харків : ВД «ІНЖЕК», 2012. 428 с. 
27. Соціальна економіка : навч. посіб. / О. О. Бєляєв, М. І. Диба, В. І. 
Кириленко [та ін.]. Київ : КНЕУ, 2005. 196 с. 
28. Alcock P., Haux T., May M., Wright S. (eds.). The Student’s Companion to 
Social Policy. 5th ed. Chichester : Wiley Blackwell, 2016. 579 p. 
29. Barr N. A. Economics of the Welfare State. 5th ed. Oxford : Oxford 
University Press, 2012. 386 p. 
30. Council of Europe. European Social Charter (Revised). Strasbourg, 1996. 
URL: https://rm.coe.int/168007cf93 . 
76 
 
31. European Commission. The European Pillar of Social Rights Action Plan. 
Brussels, 2021. URL: https://eur-lex.europa.eu/legal-
content/EN/TXT/?uri=celex%3A52021DC0102 . 
32. Esping-Andersen G. The Three Worlds of Welfare Capitalism. Princeton : 
Princeton University Press, 1990. 248 p. 
33. International Labour Organization. Social Protection Floors 
Recommendation, 2012 (No. 202). Geneva, 2012. URL: 
https://www.ilo.org/resource/news/ilo-social-protection-floors-
recommendation-2012-no-202 . 
34. International Labour Organization. Social Security (Minimum Standards) 
Convention, 1952 (No. 102). Geneva, 1952. URL: 
https://www.ilo.org/resource/ilo-social-security-minimum-standards-
convention-1952-no-102 . 
35. International Labour Organization. World Social Protection Report 2020–22: 
Social Protection at the Crossroads – in Pursuit of a Better Future. Geneva : 
ILO, 2021. URL: https://www.ilo.org/publications/flagship-reports/world-
social-protection-report-2020-22-social-protection-crossroads-
%E2%80%93. 
36. Midgley J. Social Development: The Developmental Perspective in Social 
Welfare. London : Sage Publications, 1995. 194 p. 
37. UNICEF. Integrated Social Protection Systems: Enhancing Equity for 
Children. UNICEF Social Protection Strategic Framework. New York : 
UNICEF, 2012. URL: 
https://www.unicef.org/lac/sites/unicef.org.lac/files/2019-
10/UNICEF_Social_Protection_Strategic_Framework_full_doc_std.pdf . 
38. United Nations. Convention on the Rights of Persons with Disabilities. New 
York, 2006. URL: https://www.ohchr.org/en/instruments-
mechanisms/instruments/convention-rights-persons-disabilities. 
39. United Nations. Transforming our world: the 2030 Agenda for Sustainable 
Development : resolution adopted by the General Assembly on 25 September 
77 
 
2015. New York, 2015. URL: https://undocs.org/A/res/70/1. 
40. World Bank. The State of Social Safety Nets 2018. Washington, DC : World 
Bank, 2018. URL: 
https://www.worldbank.org/en/topic/socialprotectionandjobs/publication/the
-state-of-social-safety-nets-2018 . 
41. Бюджет України 2021 : статистичний збірник / Міністерство фінансів 
України. Київ : Міністерство фінансів України, 2022. 279 с. 
 
  
78 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Додатки 
  
79 
 
ДОДАТОК А 
Основні нормативно-правові акти у сфері надання соціальних послуг та 
допомог населенню 
Рік 
№ Нормативно-правовий акт Коротка характеристика 
прийняття 
Закріплює право громадян на 
соціальний захист, визначає 
1 Конституція України 1996 
конституційні засади соціальної 
держави [5] 
Закон України «Про державні Визначає правові засади 
2 соціальні стандарти та державні 2000 формування соціальних стандартів 
соціальні гарантії» і гарантій [13] 
Регламентує організаційні та 
Закон України «Про соціальні 
3 2019 правові засади надання соціальних 
послуги» 
послуг [23] 
Визначає порядок і умови надання 
Закон України «Про державну 
4 1992 державної підтримки сім’ям з 
допомогу сім’ям з дітьми» 
дітьми [10] 
Закон України «Про державну Встановлює правові підстави 
5 соціальну допомогу 2000 адресної матеріальної допомоги 
малозабезпеченим сім’ям» [11] 
Закон України «Про державну 
Визначає механізм надання 
соціальну допомогу особам з 
6 2000 відповідного виду державної 
інвалідністю з дитинства та дітям з 
допомоги [12] 
інвалідністю» 
Встановлює порядок виявлення 
Постанова КМУ «Про організацію 
7 2020 осіб, оцінювання потреб і 
надання соціальних послуг» № 587 
організації надання послуг [17] 
Постанова КМУ «Деякі питання Регулює організаційні засади 
8 діяльності центрів надання 2020 функціонування центрів надання 
соціальних послуг» № 177 соціальних послуг [3] 
Постанова КМУ «Про затвердження Закладає основу цифрового 
9 Положення про Єдину інформаційну 2021 адміністрування соціальної сфери 
систему соціальної сфери» № 404 [16] 
Наказ Мінсоцполітики «Про Систематизує види соціальних 
10 затвердження Класифікатора 2020 послуг та їх основні 
соціальних послуг» № 429 характеристики [15] 
Примітка. Складено автором на основі джерел [3; 5; 10; 11; 12; 13; 15; 16; 17; 23]. 
  
80 
 
ДОДАТОК Б 
Алгоритм звернення особи за соціальною послугою або соціальною 
допомогою 
1 етап. Виникнення потреби у соціальній підтримці 
Особа або сім’я опиняється у складних життєвих обставинах чи має законні підстави для 
отримання державної соціальної допомоги. 
2 етап. Первинне звернення 
Звернення до уповноваженого органу, центру надання соціальних послуг, структурного 
підрозділу з питань соціального захисту населення або через електронні засоби взаємодії 
[16; 17]. 
3 етап. Прийом заяви та документів 
Подання заяви, документів, що підтверджують особу, склад сім’ї, доходи, статус або інші 
обставини, які є підставою для призначення допомоги чи надання послуги [10; 11; 17]. 
4 етап. Перевірка права на отримання підтримки 
Аналіз поданих документів, перевірка відповідності законодавчо визначеним критеріям, 
за потреби — збір додаткової інформації з державних інформаційних ресурсів [16; 17]. 
5 етап. Оцінювання потреб особи або сім’ї 
У разі звернення за соціальною послугою проводиться оцінювання індивідуальних потреб, 
складних життєвих обставин, рівня соціальної вразливості та можливих форм підтримки 
[17; 23]. 
6 етап. Прийняття рішення 
Уповноважений орган ухвалює рішення про призначення державної соціальної допомоги, 
надання соціальної послуги, відмову або потребу в доопрацюванні звернення [10; 11; 17]. 
7 етап. Надання соціальної підтримки 
Особа отримує грошову допомогу, натуральну підтримку або відповідну соціальну 
послугу: догляд, консультування, соціальний супровід, кризове втручання, реабілітацію 
тощо [15; 23]. 
8 етап. Моніторинг і супровід 
У разі надання соціальної послуги здійснюється відстеження результату, за потреби 
коригується індивідуальний план допомоги та визначається подальший маршрут 
підтримки [17; 23]. 
Примітка. Складено автором на основі джерел [10; 11; 15; 16; 17; 23]. 
  
81 
 
ДОДАТОК В 
Порівняльна характеристика соціальної допомоги та соціальних послуг 
Критерій Соціальна допомога Соціальні послуги 
Догляд, консультування, 
Основна форма Грошові виплати, натуральна 
соціальний супровід, адаптація, 
реалізації підтримка 
реабілітація 
Наявність законодавчо визначеного Наявність складних життєвих 
Підстава для 
статусу або відповідність майновим обставин та встановленої потреби 
надання 
критеріям в послузі 
Компенсація нестачі ресурсів, Подолання або мінімізація 
Основна мета підтримання мінімального рівня наслідків складних життєвих 
життя обставин 
Переважно матеріально- Переважно діяльнісний, 
Характер впливу 
компенсаційний профілактичний, адаптаційний 
Тривалість Часто коротко- або Орієнтована на довгостроковий 
ефекту середньострокова соціальний результат 
Основний Підвищення самостійності, 
Зниження матеріальної вразливості 
результат соціальної адаптації та інтеграції 
Управлінська Формалізоване адміністрування Індивідуалізована оцінка потреб і 
логіка виплат супровід випадку 
Примітка. Складено автором на основі джерел [10; 11; 13; 15; 17; 23]. 
  
82 
 
ДОДАТОК Г 
Основні проблеми чинної системи надання соціальних послуг та допомог 
і напрями їх вирішення 
Пропонований напрям 
Виявлена проблема Прояв проблеми 
вирішення 
Переважання грошових Посилення ролі соціальних 
Домінування 
трансфертів над сервісною послуг, розвиток кейс-
виплатної моделі 
підтримкою менеджменту 
Формальна орієнтація на статус 
Перехід до комплексного 
Недостатня адресність або дохід без повного 
оцінювання потреб 
урахування життєвої ситуації 
Різна спроможність громад Розвиток гарантованого 
Територіальна 
щодо організації соціальних мінімуму базових послуг у 
нерівність 
послуг громадах 
Надмірна кількість довідок, 
Бюрократизація Спрощення процедур, принцип 
дублювання звернень, 
процедур “єдиного входу” 
складність доступу 
Фрагментарність допомоги, 
Слабка координація Запровадження міжвідомчих 
дублювання функцій різних 
між суб’єктами маршрутів супроводу 
служб 
Недостатня цифрова Розпорошеність даних, Розвиток Єдиної інформаційної 
інтеграція складність обліку й моніторингу системи соціальної сфери 
Обмеженість Упровадження системи 
Переважання кількісних 
оцінювання оцінювання результативності та 
показників над якісними 
ефективності задоволеності отримувачів 
Нерівномірний рівень Безперервне навчання, 
Недостатня 
підготовки кадрів у соціальній методичний супровід, 
професіоналізація 
сфері підвищення кваліфікації 
Примітка. Складено автором на основі джерел [6; 8; 16; 17; 23; 41].