Стратегічне планування національної безпеки: взаємодія державних органів та інститутів громадянського суспільства

Шаповал, Олексій Олександрович

Please use this identifier to cite or link to this item: https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/9553

Full metadata record

DC Field	Value	Language
dc.contributor.advisor	Табурець, Ігор Іванович	-
dc.contributor.author	Шаповал, Олексій Олександрович	-
dc.date.accessioned	2026-06-15T12:56:59Z	-
dc.date.available	2026-06-15T12:56:59Z	-
dc.date.issued	2026-06	-
dc.identifier.uri	https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/9553	-
dc.description.abstract	Кваліфікаційна робота бакалавра містить 86 сторінок, 2 таблиці, список використаних джерел з 90 найменувань. Тема роботи: Стратегічне планування національної безпеки: взаємодія державних органів та інститутів громадянського суспільства Об’єктом дослідження— процес стратегічного планування у сфері забезпечення національної безпеки в умовах сучасних безпекових викликів. Предмет дослідження — організаційно-управлінські, теоретико-методологічні та інформаційно-комунікаційні відносини, що виникають у процесі взаємодії державних органів та інститутів громадянського суспільства під час розробки, верифікації та реалізації стратегічних рішень у сфері національної безпеки. Мета дослідження полягає в обґрунтуванні теоретико-методологічних засад стратегічного планування національної безпеки та розробці практичних рекомендацій щодо оптимізації інституційної взаємодії державних органів та інститутів громадянського суспільства на засадах безперервності, синергії компетенцій та ефективної оперативної комунікації. Для досягнення поставленої мети визначено такі завдання: Дослідити еволюцію концепту національної безпеки в умовах сучасних гібридних загроз та обґрунтувати перехід до парадигми національної стійкості. Систематизувати та проаналізувати провідні інструменти забезпечення безперервності стратегічного планування (зокрема, ковзне та сценарне планування). Розробити теоретичну концептуальну модель ідеального аналітичного супроводу безпекових рішень у вигляді динамічної матриці експертного пулу. Проаналізувати поточний стан, архітектуру та динаміку взаємодії державних органів та інститутів громадянського суспільства у сфері національної безпеки, виявити ключові інституційні розриви. Оцінити ефективність існуючих інформаційно-комунікаційних каналів між державними структурами та цивільним сектором в умовах інтенсивного медіа-дискурсу та інформаційних загроз. Сформулювати комплексні рекомендації та інструменти для підвищення рівня координації, взаємної верифікації даних та оперативної комунікації між державою та суспільством у процесі стратегічного планування. Методи дослідження. У роботі використано комплекс загальнонаукових та спеціальних методів: системний підхід (для аналізу структури національної безпеки); метод порівняльного аналізу та контент-аналізу (для вивчення нормативно-правової бази та медіа-дискурсу); метод матричного та сценарного моделювання (для розробки схеми експертного пулу та інструментів планування); інституційний аналіз (для дослідження взаємодії державних органів та ІГС). Наукова новизна одержаних результатів полягає у теоретичному обґрунтуванні моделі взаємодії «держава — громадянське суспільство» як динамічної матриці, що поєднує теоретичну глибину, практичний досвід, методологічну строгість та оперативну комунікацію, що дозволяє забезпечити безперервність та стійкість процесу стратегічного планування національної безпеки. Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що розроблені алгоритми, матричні структури та комунікаційні моделі можуть бути використані органами державної влади для модернізації та підвищення гнучкості системи стратегічного планування та залучення цивільного аналітичного потенціалу.	uk_UA
dc.language.iso	uk	uk_UA
dc.subject	ПУБЛІЧНЕ УПРАВЛІННЯ ТА АДМІНІСТРУВАННЯ	uk_UA
dc.subject	РОЗВИТОК	uk_UA
dc.subject	ДЕРЖАВНІ ОРГАНИ	uk_UA
dc.subject	ІНСТИТУЦІЇ	uk_UA
dc.title	Стратегічне планування національної безпеки: взаємодія державних органів та інститутів громадянського суспільства	uk_UA
dc.type	Bachelor Thesis	uk_UA
Appears in Collections:	076 Підприємництво, торгівля і біржова діяльність/Підприємство та торгівля (ОП Підприємництво та економіка підприємства)

Files in This Item:

File	Description	Size	Format
ШАПОВАЛ О.О.pdf Restricted Access		630.54 kB	Adobe PDF	View/Open Request a copy

Show simple item record

Extracted text

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ФАКУЛЬТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА УПРАВЛІННЯ
КАФЕДРА ЕКОНОМІКИ ТА УПРАВЛІННЯ

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА
до кваліфікаційної роботи бакалавра

на тему: Стратегічне планування національної безпеки:
взаємодія державних органів та інститутів
громадянського суспільства

Виконав : здобувача 4 курсу,
групи ПУА-228
спеціальності 281 «Публічне управління та
адміністрування»
Шаповал О.О.
(прізвище та ініціали)
Керівник Табурець І.І.
(прізвище та ініціали)
Рецензент _____________________
(прізвище та ініціали)

Черкаси 2026 року
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Факультет економіки та управління
Кафедра економіки та управління
Освітній рівень: бакалавр
Спеціальність 281 «Публічне управління та адміністрування»
ЗАТВЕРДЖУЮ
Завідувач кафедри
економіки та управління
_______ проф. Манн Р.В.
«____» ____________ 2026 р.
З А В Д А Н Н Я
на кваліфікаційну роботу бакалавра
Шаповала Олексія Олександровича
(прізвище, ім’я та по батькові)
1.Тема роботи Стратегічне планування національної безпеки: взаємодія державних
органів та інститутів громадянського суспільства
керівник роботи Табурець Ігор Іванович к.е.н., доц.
(прізвище, ім’я по батькові, науковий ступінь, вчене звання)
затверджені наказом ректора ЧДТУ від 17.03.2026 р. № 62/03-03
2. Строк подання здобувачем роботи
3. Вихідні дані до роботи Наукові статті, монографії, законодавчі акти,
аналітичні та статистичні дослідження, Інтернет джерела, доробки науковців у
сфері національної безпеки України
4. Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, які потрібно розробити)
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ СТРАТЕГІЧНОГО
ПЛАНУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ ТА ІНСТИТУТІВ
ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ
РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ ТА
ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У СТРАТЕГІЧНОМУ ПЛАНУВАННІ

5. Перелік графічного матеріалу (з точним зазначенням обов’язкових креслень)
Таблиці, рисунки

6. Консультанти розділів роботи

Розділ Прізвище, ініціали та посада Підпис, дата
консультанта завдання видав завдання
прийняв
1 Табурець І.І., к.е.н., доц.
2 Табурець І.І., к.е.н., доц.
3 Табурець І.І., к.е.н., доц.

7. Дата видачі завдання ____________________________________________________

КАЛЕНДАРНИЙ ПЛАН
№ Строк виконання
Назва етапів роботи Примітки
з/п етапів роботи
1. Підбір літератури, її вивчення і обробка. 01.03-20.03
Укладання бібліографії по основним
джерелам
2. Укладання плану (змісту) роботи і 21.03-24.03
погодження його з керівником
3. Розробка і подання на перевірку першого 25.03-15.04
розділу
4. Збір, систематизація та аналіз практичних 16.04-20.04
матеріалів
5. Розробка і подання другого розділу 21.04-31.04
6. Розробка і подання третього розділу 01.05-15.05
7. Погодження з керівником висновків і 16.05-20.05
пропозицій
8. Переробка (доопрацювання) роботи у 21.05-29.05
відповідності з зауваженнями і подання її на
кафедру
9. Нормоконтроль 30.05-01.06
10. Збір документів (відгук, рецензія) 02.06
11. Подача на підпис до завідувача кафедри 03.06
12. Розробка тез доповіді для захисту 04.06.

Здобувач _______________________ Шаповал О.О.
(підпис) (прізвище та ініціали)

Керівник роботи _______________________ Табурець І.І.
(підпис) (прізвище та ініціали)
4

РЕФЕРАТ

Кваліфікаційна робота бакалавра містить 86 сторінок, 2 таблиці, список
використаних джерел з 90 найменувань.
Тема роботи: Стратегічне планування національної безпеки: взаємодія
державних органів та інститутів громадянського суспільства
Об’єктом дослідження— процес стратегічного планування у сфері забезпечення
національної безпеки в умовах сучасних безпекових викликів.
Предмет дослідження — організаційно-управлінські, теоретико-методологічні
та інформаційно-комунікаційні відносини, що виникають у процесі взаємодії державних
органів та інститутів громадянського суспільства під час розробки, верифікації та
реалізації стратегічних рішень у сфері національної безпеки.
Мета дослідження полягає в обґрунтуванні теоретико-методологічних засад
стратегічного планування національної безпеки та розробці практичних рекомендацій
щодо оптимізації інституційної взаємодії державних органів та інститутів
громадянського суспільства на засадах безперервності, синергії компетенцій та
ефективної оперативної комунікації.
Для досягнення поставленої мети визначено такі завдання: Дослідити еволюцію
концепту національної безпеки в умовах сучасних гібридних загроз та обґрунтувати
перехід до парадигми національної стійкості. Систематизувати та проаналізувати
провідні інструменти забезпечення безперервності стратегічного планування (зокрема,
ковзне та сценарне планування). Розробити теоретичну концептуальну модель
ідеального аналітичного супроводу безпекових рішень у вигляді динамічної матриці
експертного пулу. Проаналізувати поточний стан, архітектуру та динаміку взаємодії
державних органів та інститутів громадянського суспільства у сфері національної
безпеки, виявити ключові інституційні розриви. Оцінити ефективність існуючих
інформаційно-комунікаційних каналів між державними структурами та цивільним
сектором в умовах інтенсивного медіа-дискурсу та інформаційних загроз.
Сформулювати комплексні рекомендації та інструменти для підвищення рівня
координації, взаємної верифікації даних та оперативної комунікації між державою та
суспільством у процесі стратегічного планування.
Методи дослідження. У роботі використано комплекс загальнонаукових та
спеціальних методів: системний підхід (для аналізу структури національної безпеки);
метод порівняльного аналізу та контент-аналізу (для вивчення нормативно-правової бази
та медіа-дискурсу); метод матричного та сценарного моделювання (для розробки схеми
експертного пулу та інструментів планування); інституційний аналіз (для дослідження
взаємодії державних органів та ІГС).
Наукова новизна одержаних результатів полягає у теоретичному
обґрунтуванні моделі взаємодії «держава — громадянське суспільство» як динамічної
матриці, що поєднує теоретичну глибину, практичний досвід, методологічну строгість
та оперативну комунікацію, що дозволяє забезпечити безперервність та стійкість
процесу стратегічного планування національної безпеки.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що розроблені
алгоритми, матричні структури та комунікаційні моделі можуть бути використані
органами державної влади для модернізації та підвищення гнучкості системи
стратегічного планування та залучення цивільного аналітичного потенціалу.
КЛЮЧОВІ СЛОВА: ПУБЛІЧНЕ УПРАВЛІННЯ ТА АДМІНІСТРУВАННЯ,
НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА, УДОСКОНАЛЕННЯ, РОЗВИТОК, СТРАТЕГІЧНЕ
ПЛАНУВАННЯ, ДЕРЖАВНІ ОРГАНИ, ІНСТИТУЦІЇ
5

ABSTRACT
The bachelor's qualification work contains 86 pages, 2 table, a list of sources used
from 90 items.
Topic of the work: Strategic planning of national security: interaction of state bodies
and civil society institutions
The object of the research is the process of strategic planning in the field of ensuring
national security in the context of modern security challenges.
The subject of the research is organizational and managerial, theoretical and
methodological and information and communication relations that arise in the process of
interaction of state bodies and civil society institutions during the development, verification and
implementation of strategic decisions in the field of national security.
The purpose of the research is to substantiate the theoretical and methodological
principles of strategic planning of national security and develop practical recommendations for
optimizing institutional interaction of state bodies and civil society institutions on the basis of
continuity, synergy of competencies and effective operational communication.
To achieve the goal, the following tasks have been defined: To investigate the evolution
of the concept of national security in the context of modern hybrid threats and to justify the
transition to the paradigm of national resilience. To systematize and analyze the leading tools
for ensuring the continuity of strategic planning (in particular, sliding and scenario planning).
To develop a theoretical conceptual model of ideal analytical support for security decisions in
the form of a dynamic matrix of an expert pool. To analyze the current state, architecture and
dynamics of interaction between state bodies and civil society institutions in the field of national
security, to identify key institutional gaps. To assess the effectiveness of existing information
and communication channels between state structures and the civil sector in conditions of
intensive media discourse and information threats. To formulate comprehensive
recommendations and tools for increasing the level of coordination, mutual verification of data
and operational communication between the state and society in the process of strategic
planning.
Research methods. The work uses a complex of general scientific and special methods:
a systemic approach (for analyzing the structure of national security); a method of comparative
analysis and content analysis (for studying the regulatory framework and media discourse);
matrix and scenario modeling method (for developing an expert pool scheme and planning
tools); institutional analysis (for studying the interaction of state bodies and CSOs).
The scientific novelty of the obtained results lies in the theoretical substantiation of the
model of interaction "state - civil society" as a dynamic matrix that combines theoretical depth,
practical experience, methodological rigor and operational communication, which allows
ensuring the continuity and sustainability of the process of strategic planning of national
security.
The practical significance of the obtained results lies in the fact that the developed
algorithms, matrix structures and communication models can be used by state authorities to
modernize and increase the flexibility of the strategic planning system and attract civilian
analytical potential.
KEYWORDS: PUBLIC ADMINISTRATION AND ADMINISTRATION,
NATIONAL SECURITY, IMPROVEMENT, DEVELOPMENT, STRATEGIC
PLANNING, GOVERNMENT BODIES, INSTITUTIONS

6

ЗМІСТ

ВСТУП 7
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ 10
СТРАТЕГІЧНОГО ПЛАНУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ
БЕЗПЕКИ
1.1. Сутність та зміст стратегічного планування у сфері 10
національної безпеки в умовах сучасних викликів.
1.2. Нормативно-правове та інституційне забезпечення 14
стратегічного планування в Україні.
1.3. Роль інститутів громадянського суспільства у формуванні та 19
реалізації політики національної безпеки: світовий досвід та
вітчизняна специфіка.
1.4. Інституційні механізми взаємодії в Україні 27
Висновки до 1 розділу 33
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ 35
ТА ІНСТИТУТІВ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У
СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ
2.1. Організаційний механізм взаємодії органів державної влади 35
та громадських організацій у процесі стратегічного планування.
2.2. Аналіз діючих платформ та інструментів залучення 41
громадськості: громадські ради, експертні групи, аналітичні
центри.
2.3. Виявлення проблем та «вузьких місць» у взаємодії (недовіра, 58
відсутність дієвих механізмів впливу, бюрократичні бар’єри).
Висновки до 2 розділу 63
РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ВЗАЄМОДІЇ 65
ДЕРЖАВИ ТА ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У
СТРАТЕГІЧНОМУ ПЛАНУВАННІ
3.1. Розробка моделі ефективного партнерства держави та 65
громадянського суспільства у стратегічному плануванні.
3.2. Впровадження цифрових інструментів для прозорого 68
обговорення та моніторингу стратегій національної безпеки.
3.3. Соціально-економічне та політичне обґрунтування 70
запропонованих механізмів взаємодії
Висновки до 3 розділу 72
ВИСНОВКИ 74
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 76

7

ВСТУП

Актуальність теми. В умовах безпрецедентної геополітичної
турбулентності, гібридних загроз та тривалого повномасштабного
протистояння класичні підходи до забезпечення національної безпеки
зазнають докорінної трансформації. Статичні, суто відомчі та закриті моделі
державного планування втрачають свою ефективність, оскільки сучасні
безпекові виклики мають всеохопний характер і зачіпають усі сфери
життєдіяльності суспільства. Це зумовлює об’єктивну необхідність
переходу до нової парадигми національної стійкості (resilience), яка
передбачає залучення не лише силового блоку, а й усього суспільного
потенціалу.
Ефективне стратегічне планування національної безпеки сьогодні
неможливе без створення гнучкої, безперервної системи взаємодії між
державними органами та інститутами громадянського суспільства (ІГС).
Громадянське суспільство (волонтерські рухи, незалежні аналітичні центри,
профільні громадські об’єднання) де-факто стало повноцінним со-
виконавцем безпекових функцій, демонструючи високу адаптивність,
швидкість реакції та значний експертний потенціал.
Водночас на інституційному рівні зберігається низка системних
розривів: фрагментарність комунікації, реактивний характер координації
замість проактивного, а також недостатнє використання потенціалу
незалежних аналітичних пулів при розробці стратегічних документів.
Загроза ворожих інформаційно-психологічних операцій (ІПСО) додатково
загострює потребу в оптимізації комунікаційних контурів між державою та
суспільством. Усе це визначає високу актуальність, теоретичне та
практичне значення дослідження архітектури, інструментів та механізмів
такої взаємодії в межах стратегічного планування національної безпеки.
8

Мета дослідження полягає в обґрунтуванні теоретико-
методологічних засад стратегічного планування національної безпеки та
розробці практичних рекомендацій щодо оптимізації інституційної
взаємодії державних органів та інститутів громадянського суспільства на
засадах безперервності, синергії компетенцій та ефективної оперативної
комунікації.
Для досягнення поставленої мети визначено такі завдання:
1. Дослідити еволюцію концепту національної безпеки в умовах
сучасних гібридних загроз та обґрунтувати перехід до парадигми
національної стійкості.
2. Систематизувати та проаналізувати провідні інструменти
забезпечення безперервності стратегічного планування (зокрема, ковзне та
сценарне планування).
3. Розробити теоретичну концептуальну модель ідеального
аналітичного супроводу безпекових рішень у вигляді динамічної матриці
експертного пулу.
4. Проаналізувати поточний стан, архітектуру та динаміку взаємодії
державних органів та інститутів громадянського суспільства у сфері
національної безпеки, виявити ключові інституційні розриви.
5. Оцінити ефективність існуючих інформаційно-комунікаційних
каналів між державними структурами та цивільним сектором в умовах
інтенсивного медіа-дискурсу та інформаційних загроз.
6. Сформулювати комплексні рекомендації та інструменти для
підвищення рівня координації, взаємної верифікації даних та оперативної
комунікації між державою та суспільством у процесі стратегічного
планування.
Об’єкт дослідження — процес стратегічного планування у сфері
забезпечення національної безпеки в умовах сучасних безпекових викликів.
9

Предмет дослідження — організаційно-управлінські, теоретико-
методологічні та інформаційно-комунікаційні відносини, що виникають у
процесі взаємодії державних органів та інститутів громадянського
суспільства під час розробки, верифікації та реалізації стратегічних рішень
у сфері національної безпеки.
Методи дослідження. У роботі використано комплекс
загальнонаукових та спеціальних методів: системний підхід (для аналізу
структури національної безпеки); метод порівняльного аналізу та контент-
аналізу (для вивчення нормативно-правової бази та медіа-дискурсу); метод
матричного та сценарного моделювання (для розробки схеми експертного
пулу та інструментів планування); інституційний аналіз (для дослідження
взаємодії державних органів та ІГС).
Наукова новизна одержаних результатів полягає у теоретичному
обґрунтуванні моделі взаємодії «держава — громадянське суспільство» як
динамічної матриці, що поєднує теоретичну глибину, практичний досвід,
методологічну строгість та оперативну комунікацію, що дозволяє
забезпечити безперервність та стійкість процесу стратегічного планування
національної безпеки.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що
розроблені алгоритми, матричні структури та комунікаційні моделі можуть
бути використані органами державної влади (РНБО, Міністерством
оборони, профільними відомствами) для модернізації та підвищення
гнучкості системи стратегічного планування та залучення цивільного
аналітичного потенціалу.

10

РОЗДІЛ 1.
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ СТРАТЕГІЧНОГО
ПЛАНУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

1.1. Сутність та зміст стратегічного планування у сфері
національної безпеки в умовах сучасних викликів

Стратегічне планування у сфері національної безпеки є фундаментом
державного управління, що визначає траєкторію розвитку країни в умовах
глобальної турбулентності. У сучасних реаліях це не лише розробка
документів, а динамічний процес адаптації держави до нових загроз.
Поняття стратегічного планування в безпековому секторі охоплює
цілісну систему заходів, спрямованих на виявлення, аналіз та мінімізацію
ризиків, що можуть загрожувати суверенітету, територіальній цілісності та
соціально-політичній стабільності держави.
Сутність стратегічного планування полягає у переході від
реактивного управління – «гасіння пожеж» – до проактивного
прогнозування. Це передбачає моделювання майбутніх станів безпекового
середовища та розробку сценаріїв реагування.
Зміст цього процесу включає три ключові компоненти:
цілепокладання, визначення ресурсного забезпечення та формування
механізмів імплементації. Кожна з них повинна бути скоординована між
різними гілками влади.
Сучасні виклики, такі як гібридні загрози, кібератаки, дезінформація
та енергетичний шантаж, докорінно змінили парадигму планування. Воно
більше не може бути статичним чи зосередженим лише на військовому
компоненті.
11

Сьогодні безпека має комплексний вимір, що включає економічну,
екологічну, інформаційну та гуманітарну складові. Стратегічне планування
має синтезувати ці сфери в єдиний державний дискурс.
Центральним елементом сучасної стратегії безпеки є концепція
стійкості (resilience). Вона передбачає здатність держави та суспільства
витримувати зовнішні шоки, адаптуватися до них і швидко відновлюватися
після кризових явищ.
Методологічно планування базується на аналізі внутрішніх та
зовнішніх середовищ. Це передбачає використання SWOT-аналізу,
PESTEL-аналізу та теорії ігор для прогнозування поведінки геополітичних
опонентів.
Важливим аспектом є інтеграція довгострокових цілей (наприклад,
стратегія на 10-15 років) із середньостроковими планами (на 3-5 років). Це
забезпечує спадкоємність державної політики незалежно від політичних
циклів.
В умовах сучасних викликів стратегічне планування має бути
"гнучким". Жорсткі плани застарівають швидше, ніж завершується їх
розробка, тому необхідно впроваджувати елементи інтерактивності.
Інституційний вимір планування потребує чіткого розмежування
повноважень між Радою національної безпеки і оборони, профільними
міністерствами та іншими органами. Відсутність координації тут є
критичною вразливістю.
Стратегічне планування неможливе без належного фінансового
забезпечення. Ресурсне планування має визначати пріоритетність витрат на
безпеку, виходячи з реальної оцінки спроможностей економіки.
Інформаційно-аналітичне забезпечення є "нервовою системою"
стратегічного планування. Якість стратегії прямо залежить від якості
розвідданих, експертних прогнозів та аналітичних моделей, що
використовуються при її розробці.
12

Окремим викликом є потреба у залученні до процесу планування
інститутів громадянського суспільства. Їх участь забезпечує легітимність
стратегій та дозволяє врахувати суспільні запити.
Громадянське суспільство виступає як партнер у моніторингу
виконання стратегій. Без такого партнерства планування залишається
"паперовим" і відірваним від реальних потреб населення.
Сучасна стратегія безпеки повинна бути зрозумілою для громадян.
Процес її стратегічної комунікації є невід'ємною частиною самого
планування, оскільки стійкість суспільства залежить від розуміння ним
загроз та шляхів їх подолання.
Важливим вектором є міжнародна координація стратегічного
планування. Україна, як частина колективної безпеки (зокрема,
євроатлантичної), повинна гармонізувати свої стратегічні документи з
партнерами.
Планування в умовах війни вимагає переходу на "режим реального
часу". Це означає постійне оновлення стратегічних оцінок та швидку зміну
пріоритетів залежно від динаміки на фронті та в тилу.
Економічна безпека стає ключовим елементом стратегії. Питання
логістики, енергонезалежності, стабільності банківської системи повинні
бути інтегровані в національні стратегії нарівні з оборонними.
Інформаційна безпека вимагає від стратегів розуміння психології мас
та алгоритмів соцмереж. Планування тут полягає у захисті критичної
інфраструктури від кіберзагроз та управлінні інформаційним простором.
Культурна та гуманітарна безпека – це про захист національної
ідентичності. Планування в цій сфері спрямоване на розвиток освітніх
систем та протидію спробам дестабілізації суспільства через мовні чи
релігійні питання.
Науково-технологічний розвиток також має бути частиною
стратегічного планування безпеки. Планування розвитку оборонних
13

технологій, дронів, систем штучного інтелекту – це гарантія безпеки
майбутнього.
Ефективність стратегічного планування вимірюється не кількістю
прийнятих указів, а рівнем виконання заходів та досягненням конкретних
індикаторів безпеки.
Моніторинг виконання має бути незалежним. Оцінка реалізації
стратегій різними інститутами (громадськими, міжнародними) додає
об'єктивності та стимулює виконавців.
Корупційні ризики при реалізації стратегій безпеки є високими. Тому
прозорість бюджетного планування у цій сфері є запорукою ефективності
стратегічного управління.
Виклик майбутнього – це використання ШІ для прогнозування загроз.
Стратегічне планування має еволюціонувати до використання великих
даних та автоматизованих систем прийняття рішень.
Людський потенціал – це основа безпеки. Планування розвитку
людського капіталу (освіта, медицина, мотивація) є безпековим питанням,
оскільки без людей жодне озброєння не забезпечить захист.
Сталість державних інститутів – це ще одна мета стратегічного
планування. Планування має включати заходи щодо підвищення якості
державного управління навіть в умовах кризи.
Стратегічне планування в умовах сучасних викликів – це
інтелектуальний процес, що вимагає постійного критичного мислення та
відмови від догм.
Взаємодія держави та суспільства в цьому процесі перетворює
безпеку з "відстороненої" державної функції на спільну справу, де кожен
громадянин має своє місце.
Сутність стратегічного планування національної безпеки полягає в
балансі між наявними ресурсами, реальними загрозами та довгостроковими
цілями розвитку держави.
14

1.2. Нормативно-правове та інституційне забезпечення
стратегічного планування в Україні

Система стратегічного планування у сфері національної безпеки
України пройшла складний шлях еволюції: від формальних декларацій до
створення розгалуженої архітектури стратегічних документів. У сучасних
умовах, коли держава перебуває в стані повномасштабної війни,
нормативно-правова база стає не лише інструментом адміністрування, а й
гарантом виживання інституцій.
Фундаментом системи є Конституція України, яка визначає основні
засади внутрішньої та зовнішньої політики. Проте безпосереднє стратегічне
планування регулюється низкою спеціальних законів, що задають рамки для
діяльності всіх суб’єктів сектору безпеки.
Ключовим законом, що визначає параметри стратегічного
планування, є Закон України «Про національну безпеку України». Він
окреслив нову архітектуру сектору та встановив ієрархію стратегічних
документів, що забезпечує логічну послідовність від концепції до
конкретних планів реалізації.
Інституційне забезпечення починається з Ради національної безпеки і
оборони України (РНБО), яка є ключовим координаційним органом. Саме
через апарат РНБО здійснюється стратегічне планування, опрацювання
проєктів стратегій та контроль за їх впровадженням.
Президент України відіграє роль "стратегічного лідера", оскільки саме
він затверджує ключові документи, такі як Стратегія національної безпеки
України. Це забезпечує єдність державної політики та підпорядкованість
усіх стратегічних напрямків єдиній меті.
Закон України «Про стратегічне планування» (якщо брати до уваги
проєктні напрацювання та суміжні акти) намагається систематизувати цей
15

процес. Проте на практиці досі існує певна розірваність між бюджетним
плануванням та стратегічним цілепокладанням.
Нормативна база також включає Стратегію воєнної безпеки України,
яка визначає принципи оборони держави. Вона тісно пов’язана зі
Стратегією національної безпеки, утворюючи єдиний комплекс захисних
механізмів.
Кабінет Міністрів України забезпечує реалізацію стратегій через
відповідні галузеві програми. Міністерства повинні розробляти власні
стратегічні плани, які мають бути імплементацією загальнодержавних
стратегій у відповідні сектори управління.
Міністерство оборони, Міністерство внутрішніх справ та Служба
безпеки України мають власні внутрішні нормативні акти для планування
діяльності. Проблема полягає в тому, щоб ці відомчі плани не суперечили
один одному, а доповнювали загальну архітектуру безпеки.
Інституційно важливу роль відіграє Комітет Верховної Ради України
з питань національної безпеки, оборони та розвідки. Парламентський
контроль за виконанням стратегій є важливим механізмом запобігання
узурпації влади та забезпечення демократичного нагляду.
Особливе місце посідають документи з питань кібербезпеки та
енергетичної безпеки. Вони часто мають статус підзаконних актів, проте
фактично визначають стратегічну поведінку держави у критичних секторах,
які зараз є головними цілями ворога.
Нормативне забезпечення планування в умовах воєнного стану
зазнало суттєвих змін. Процедури, що раніше займали місяці на узгодження,
зараз переведені в режим оперативних рішень, що вимагає зміни підходів до
юридичної техніки стратегічних документів.
Взаємодія державних органів у цій сфері часто регулюється
міжвідомчими угодами. Це дозволяє оперативно обмінюватися даними,
16

проте створює ризик "закритих систем", коли інформація не виходить за
межі вузького кола виконавців.
Важливим компонентом є нормативне закріплення ролі експертних
центрів. Попри те, що їхня участь часто є факультативною, законодавство
поступово приходить до необхідності обов'язкового громадського
обговорення стратегій.
Проблемою нормативного забезпечення залишається "надмірне
стратегіювання". Кожен орган влади прагне затвердити свою власну
стратегію, що веде до дублювання функцій та розмиття відповідальності за
конкретні результати.
Стратегічне планування в Україні має враховувати євроатлантичну
інтеграцію. Відповідно, українські стратегічні документи повинні бути
гармонізовані зі стандартами НАТО та ЄС, що вимагає постійного
оновлення законодавчої бази.
Нормативне забезпечення повинно також передбачати механізми
оцінки ризиків. Досі відсутній єдиний закон про "управління стратегічними
ризиками", який би визначав, як саме державні органи мають реагувати на
непередбачувані загрози.
Інституційно, Міністерство економіки має відповідати за ресурсне
забезпечення стратегій. Зв'язок між стратегічними пріоритетами та
бюджетними витратами є "слабкою ланкою", яку потрібно посилювати
через зміни до бюджетного законодавства.
Місцеві органи влади також мають бути залучені до стратегічного
планування національної безпеки. Безпека громад – це цегла, з якої
будується безпека держави, і це має бути відображено у правових актах.
Система стратегічного планування у сфері національної безпеки
України пройшла складний шлях еволюції: від формальних декларацій 90-х
років до створення розгалуженої архітектури стратегічних документів
сьогодні. У сучасних умовах, коли держава перебуває в стані
17

повномасштабної війни, нормативно-правова база стає не лише
інструментом адміністрування, а й гарантом виживання інституцій.
Фундаментом системи є Конституція України, яка визначає основні
засади внутрішньої та зовнішньої політики. Проте безпосереднє стратегічне
планування регулюється низкою спеціальних законів, що задають рамки для
діяльності всіх суб’єктів сектору безпеки.
Ключовим законом, що визначає параметри стратегічного
планування, є Закон України «Про національну безпеку України». Він
окреслив нову архітектуру сектору та встановив ієрархію стратегічних
документів, що забезпечує логічну послідовність від концепції до
конкретних планів реалізації.
Закон України «Про національну безпеку» став якісним стрибком,
оскільки він заклав правові підстави для інтеграції принципів НАТО в
українське законодавство. Це дозволило уніфікувати термінологію та
підходи до планування.
Важливим кроком стало прийняття Стратегії національної безпеки
України, яка є документом стратегічного цілепокладання. Вона визначає
основні ризики та загрози, що стоять перед державою на найближчі роки.
Інституційне забезпечення починається з Ради національної безпеки і
оборони України (РНБО), яка є ключовим координаційним органом. Саме
через апарат РНБО здійснюється стратегічне планування, опрацювання
проєктів стратегій та контроль за їх впровадженням.
Президент України відіграє роль "стратегічного лідера", оскільки саме
він затверджує ключові документи. Це забезпечує єдність державної
політики та підпорядкованість усіх стратегічних напрямків єдиній меті.
Кабінет Міністрів України забезпечує реалізацію стратегій через
відповідні галузеві програми. Міністерства повинні розробляти власні
стратегічні плани, які мають бути імплементацією загальнодержавних
стратегій у відповідні сектори управління.
18

Міністерство оборони, Міністерство внутрішніх справ та Служба
безпеки України мають власні внутрішні нормативні акти для планування
діяльності. Проблема полягає в тому, щоб ці відомчі плани не суперечили
один одному, а доповнювали загальну архітектуру безпеки.
Проблемою нормативного забезпечення залишається "надмірне
стратегіювання". Кожен орган влади прагне затвердити свою власну
стратегію, що веде до дублювання функцій та розмиття відповідальності за
конкретні результати.
Взаємодія державних органів у цій сфері часто регулюється
міжвідомчими угодами. Це дозволяє оперативно обмінюватися даними,
проте створює ризик "закритих систем", коли інформація не виходить за
межі вузького кола виконавців.
Нормативне забезпечення планування в умовах воєнного стану
зазнало суттєвих змін. Процедури, що раніше займали місяці на узгодження,
зараз переведені в режим оперативних рішень, що вимагає зміни підходів до
юридичної техніки стратегічних документів.
Міністерство економіки має відповідати за ресурсне забезпечення
стратегій. Зв'язок між стратегічними пріоритетами та бюджетними
витратами є "слабкою ланкою", яку потрібно посилювати через зміни до
бюджетного законодавства.
Стратегічне планування в Україні має враховувати євроатлантичну
інтеграцію. Відповідно, українські стратегічні документи повинні бути
гармонізовані зі стандартами НАТО та ЄС, що вимагає постійного
оновлення законодавчої бази.
Інституційно доцільно розглянути створення єдиного центру
стратегічного аналізу, який би об'єднував інтелектуальні ресурси держави
та громадянського суспільства. Це дозволило б уникнути "бункерного
мислення" в органах влади.
19

Нормативне забезпечення повинно також передбачати механізми
оцінки ризиків. Досі відсутній єдиний закон про "управління стратегічними
ризиками", який би визначав, як саме державні органи мають реагувати на
непередбачувані загрози.
Місцеві органи влади також мають бути залучені до стратегічного
планування національної безпеки. Безпека громад – це цегла, з якої
будується безпека держави, і це має бути відображено у правових актах
більш чітко.

1.3. Роль інститутів громадянського суспільства у формуванні та
реалізації політики національної безпеки: світовий досвід та вітчизняна
специфіка

Вивчення світових моделей взаємодії держави та суспільства в
оборонній сфері дозволяє виокремити ключові механізми, які забезпечують
високу життєздатність націй в умовах геополітичних криз. Сучасна
архітектура безпеки провідних країн світу не обмежується лише
регулярними арміями та спецслужбами. Вона інтегрує інтелектуальний
потенціал громадянського суспільства, готовність населення до спротиву та
гнучкі інституційні формати, що перетворює безпеку з виключно державної
прерогативи на спільну справу всього соціуму.
Сполучені Штати Америки демонструють унікальну модель, де
ключовим містком між громадянським суспільством, експертним
середовищем та державною машиною виступають аналітичні центри (think
tanks). Ці інституції не просто досліджують міжнародні відносини, вони є
повноцінними фабриками ідей, які безпосередньо формують безпекові та
оборонні доктрини країни. Фінансовані як державою (через гранти та
20

оборонні замовлення), так і приватними донорами, американські think tanks
зберігають високий рівень інтелектуальної автономії та гнучкості.
Яскравим прикладом є RAND Corporation, яка історично виникла як
проєкт для забезпечення зв'язку між військовим плануванням та науковими
розробками. RAND спеціалізується на глибокому стратегічному аналізі,
математичному моделюванні конфліктів та прогнозуванні потенційних
загроз. Пропозиції цього центру часто стають основою для довгострокових
оборонних стратегій Пентагону, оскільки аналітики мають доступ до
розсекречених даних і спроможні пропонувати рішення без
бюрократичного тиску, притаманного державним відомствам.
Інший тип впливу демонструє Atlantic Council, який фокусується на
геополітиці, трансатлантичній безпеці та формуванні публічного дискурсу.
Ця організація активно працює на рівні публічної дипломатії, адвокації та
залучення політичних еліт. Через заходи, публікації та експертні панелі
Atlantic Council формує спільне розуміння загроз серед союзників по НАТО,
безпосередньо впливаючи на ухвалення рішень у Білому домі та Конгресі
щодо підтримки партнерів та протидії авторитарним режимам.
Перевага американського підходу полягає в принципі "обертових
дверей" (revolving door) між аналітичними центрами та урядом. Експерти з
think tanks регулярно переходять на високі посади в Державному
департаменті, Раді національної безпеки чи Пентагоні, а після завершення
державної служби повертаються до дослідницької діяльності. Це забезпечує
постійний приплив свіжих ідей у владні кабінети та глибоке розуміння
державних процесів у середовищі громадянського суспільства.
Досвід країн Балтії (Естонії та Литви) пропонує зовсім інший, але
надзвичайно релевантний для держав "прифронтової зони" фокус: тотальну
підготовку суспільства до гібридних загроз. Перебуваючи під постійним
тиском з боку РФ, ці країни зрозуміли, що класична військова оборона буде
неефективною без психологічної, інформаційної та цивільної стійкості
21

кожного громадянина. Балтійська модель базується на довірі між
громадянином і державою, де кожен чітко знає свій алгоритм дій у разі
кризи.
Естонія зробила ставку на кібербезпеку та добровільні оборонні
формування, такі як Кайтселійт (Лига оборони). Кайтселійт — це
інтегрована в систему Міноборони добровільна організація, члени якої
зберігають зброю вдома та регулярно проходять вишкіл. Крім того,
естонська Кіберліга (Cyber Defense League) об'єднує найкращих ІТ-фахівців
країни на волонтерських засадах для захисту критичної інфраструктури від
хакерських атак, що робить суспільство активним учасником відбиття
технологічної агресії.
Литва, зі свого боку, пішла шляхом глибокої мілітаризації цивільної
свідомості через Союз стрільців Литви (Lietuvos šaulių sąjunga) та масове
видання методичних посібників для населення. Литовські громадяни з
дитинства та юнацтва залучаються до програм цивільного захисту. Держава
відкрито комунікує з суспільством про загрози оккупації чи диверсій,
навчаючи людей не паніці, а методам ненасильницького спротиву,
виживанню в умовах ізоляції та виявленню ворожих інформаційних
операцій.
Скандинавська модель "тотальної оборони" (Total Defence), яка
історично розвинулася у Швеції, Фінляндії та Норвегії, є вершиною
інтеграції суспільства в безпековий контур. Ця концепція передбачає, що в
разі загрози для захисту нації мобілізуються абсолютно всі ресурси:
військові, економічні, психологічні, медичні та логістичні. Оборона країни
перестає бути завданням лише міністерства оборони — вона стає обов'язком
кожного міністерства, бізнесу та приватного домогосподарства.
У Фінляндії, наприклад, система тотальної оборони координується на
рівні Урядового комітету з безпеки, але пронизує весь приватний сектор.
Великі підприємства, постачальники енергії, торговельні мережі та
22

логістичні компанії мають юридично закріплені плани дій на випадок війни
та підтримують стратегічні запаси палива, продовольства і медикаментів.
Населення регулярно проходить курси національної оборони, які
об'єднують топменеджерів, журналістів, політиків та лідерів громад для
відпрацювання взаємодії.
Швеція нещодавно відродила свою концепцію тотальної оборони,
адаптувавши її до умов XXI століття. Кожне шведське домогосподарство
отримало оновлену брошуру "Якщо прийде криза або війна", де детально
розписано принципи психологічної стійкості, методи протидії
дезінформації та списки необхідних речей для автономного виживання.
Шведський підхід базується на постулаті: якщо країна зазнає нападу, кожен
зобов'язаний зробити свій внесок у спротив — чи то зі зброєю в руках, чи то
на своєму робочому місці.
Аналізуючи цей багатий закордонний досвід, можна чітко визначити,
які саме елементи є найбільш прийнятними та життєво необхідними для
впровадження в Україні. Пряме копіювання будь-якої моделі в чистому
вигляді не спрацює через унікальний масштаб викликів, з якими стикається
українська держава, проте окремі інституційні та концептуальні рішення
мають бути імплементовані негайно.
По-перше, з досвіду США Україні критично важливо запозичити
культуру залучення незалежної експертизи до стратегічного планування.
Вітчизняні аналітичні центри мають стати постійними партнерами РНБО та
Міноборони, отримуючи державне замовлення на розробку безпекових
сценаріїв. Це дозволить вийти за рамки суто військової бюрократії та
залучити найкращі інтелектуальні ресурси громадянського суспільства до
формування довгострокових оборонних доктрин.
По-друге, балтійський досвід організації добровільних формувань (як
Кайтселійт) є ідеальним орієнтиром для реформування української системи
територіальної оборони та цивільного захисту на постійній основі.
23

Створення постійно діючих, високотехнологічних цивільно-військових
резервів, які інтегровані в громади і мають чітку спеціалізацію (включаючи
кіберзахист та інженерну підготовку), є запорукою стійкості в умовах
тривалого сусідства з агресором.
По-третє, скандинавський принцип "тотальної оборони" має стати
філософською основою нової української державності. Це означає перехід
від концепції "держави, яка воює за допомогою армії" до "нації-фортеці", де
бізнес, критична інфраструктура, медіа та кожне домогосподарство
інтегровані в єдиний оборонний замисел. Саме така всеохоплююча
готовність та стійкість суспільства є найкращим інструментом
стратегічного стримування будь-яких майбутніх агресій.
Еволюція взаємовідносин між українським суспільством та
державними інститутами безпеки з 1991 року пройшла драматичний шлях
від повної взаємної відчуженості до безпрецедентного злиття в єдиний
оборонний організм. У перші двадцять три роки незалежності український
соціум демонстрував глибоку пасивність у питаннях національної безпеки
та оборони. Цей феномен мав глибокі історичні, політичні та ментальні
передумови, які штучно культивувалися як всередині країни, так і
зовнішніми акторами.
Головною причиною пасивності став радянський спадок тотальної
мілітаризації, який породив у населення стійке відчуження від армії як від
чужого, суто бюрократичного та репресивного апарату. Безпека
сприймалася громадянами як монопольна і закрита сфера діяльності
держави, куди "звичайній людині" немає доступу. Побутував стійкий міф
про те, що Україна оточена виключно дружніми сусідами, а Будапештський
меморандум та інші міжнародні договори автоматично гарантують
суверенітет без необхідності витрачати ресурси на власну оборону.
Крім того, українські політичні еліти роками свідомо проводили
політику демілітаризації, розпродажу військового майна та скорочення
24

збройних сил, що супроводжувалося потужною інформаційною кампанією
про непотрібність великої армії в сучасному світі. Громадянське
суспільство, зосереджене на виживанні в умовах економічних
трансформацій та розбудові базових демократичних інститутів, практично
не здійснювало цивільного контролю за оборонним сектором. Армія
існувала паралельно суспільству, перетворюючись на закриту деградаційну
структуру.
Переломним моментом, який назавжди зруйнував цю парадигму
пасивності, став 2014 рік — початок російської агресії, анексія Криму та
окупація частини Донбасу. Тотальний параліч та інституційна
неспроможність державних органів безпеки у перші місяці війни змусили
громадянське суспільство взяти на себе функції, які традиційно належать
виключно державі. Волонтерський рух, що виник стихійно, миттєво
перетворився на де-факто суб'єкта національної безпеки та оборони
України.
Волонтери 2014 року не просто збирали кошти — вони побудували
альтернативні, надзвичайно ефективні логістичні ланцюжки. Вони
забезпечували передову всім: від базового харчування та форми до
високотехнологічних тепловізорів, рацій, медикаментів та перших
безпілотників. Громадянське суспільство продемонструвало унікальну
швидкість ухвалення рішень та відсутність бюрократичних бар'єрів, що
дозволило втримати фронт у найкритичніший період, коли державна
машина лише оговтувалася від шоку та зради.
Паралельно з волонтерським рухом виник феномен добровольчих
формувань. Тисячі громадян, не чекаючи офіційних повісток від
військкоматів, об'єднувалися в батальйони (такі як "Азов", "Донбас",
"Дніпро-1", Правий Сектор та багато інших) і вирушали безпосередньо в
зону бойових дій. Ці формування створювалися на базі активістів Майдану,
25

патріотичних організацій та просто небайдужих громадян, ставши
головною ударною силою, яка зупинила просування ворога на Сході.
Проте існування великої кількості озброєних підрозділів, які не
підпорядковувалися єдиному командуванню, створювало серйозні ризики
для правопорядку та військового планування. Держава постала перед
складним викликом — необхідністю легалізації та інтеграції добровольців
у регулярні структури. Цей процес відбувався непросто, супроводжуючись
політичними дискусіями та взаємною недовірою, але зрештою завершився
успішно.
Добровольчі батальйони були інтегровані до складу Збройних Сил
України (як окремі лінійні підрозділи) та Національної гвардії МВС. Ця
легалізація дозволила, з одного боку, зберегти унікальний бойовий дух,
мотивацію та внутрішню згуртованість добровольців, а з іншого —
підпорядкувати їх єдиній системі управління, забезпечити важким
озброєнням та надати бійцям офіційний статус учасників бойових дій з
відповідними соціальними гарантіями.
Повномасштабне вторгнення Росії 24 лютого 2022 року вивело
взаємодію між владою та суспільством на принципово новий рівень,
радикально змінивши соціальний контракт у сфері оборони. Якщо до 2022
року війна сприймалася значною частиною суспільства як локалізований
конфлікт на Сході, яким займаються професійні військові та окрема когорта
волонтерів, то після 24 лютого оборона стала тотальною та всенародною.
Новий соціальний контракт базується на усвідомленні того, що
виживання держави є умовою виживання кожного окремого громадянина.
Суспільство делегувало владі надзвичайні повноваження для ведення
тотальної війни, але водночас висунуло жорстку вимогу — максимальну
ефективність та прозорість у використанні ресурсів. Влада, зі свого боку,
визнала громадянське суспільство рівноправним і незамінним партнером,
без якого функціонування оборонного комплексу є неможливим.
26

Мільйони громадян знову включилися у волонтерську діяльність, але
вже на промисловому та інституційному рівнях. Такі фонди, як "Повернись
живий", Фонд Сергія Притули та тисячі менших організацій, фактично
інтегрувалися у структуру забезпечення ЗСУ, закуповуючи супутники,
бронетехніку, тисячі дронів та оптичних приладів, здійснюючи навчання
десятків тисяч військовослужбовців за найсучаснішими стандартами.
Важливою складовою нового контракту стала масова мобілізація
цивільних фахівців до лав Сил оборони. Айтівці, інженери, маркетологи,
науковці та бізнесмени принесли в армію культуру корпоративного
управління, технологічний підхід та інноваційні методи вирішення завдань.
Це привело до появи феномену "технологічної війни", де цивільні
компетенції громадянського суспільства стали вирішальною перевагою на
полі бою.
Одночасно відбулася легалізація Силами оборони нових форм
спротиву, таких як ІТ-армія України, яка об'єднала сотні тисяч хакерів та
спеціалістів для проведення кібератак проти інфраструктури агресора. Рух
"Жовта стрічка" та інші партизанські мережі на тимчасово окупованих
територіях стали офіційними партнерами українських спецслужб,
забезпечуючи їх розвідувальною інформацією та здійснюючи диверсійні
акти.
Проте цей новий соціальний контракт не є статичним і зазнає
серйозних випробувань у міру затягування війни. Втома суспільства,
економічне виснаження, проблеми з мобілізацією та періодичні корупційні
скандали в оборонній сфері створюють тріщини у взаємній довірі.
Громадянське суспільство все гостріше вимагає від влади підзвітності,
реформи системи військово-лікарських комісій та територіальних центрів
комплектування, а також реальної боротьби зі зловживаннями.
Таким чином, сучасний зріз вітчизняної специфіки показує, що
українське суспільство перетворилося з пасивного спостерігача на
27

головного рушія та донора національної безпеки. Держава більше не має
монополії на оборону; вона змушена постійно координувати свої дії,
реформуватися та звітувати перед зрілим, озброєним і високомотивованим
громадянським суспільством, що є унікальною рисою сучасної української
моделі стійкості.

1.4 Інституційні механізми взаємодії в Україні

Для забезпечення постійного діалогу та контролю з боку суспільства
в Україні було створено низку інституційних механізмів, ключове місце
серед яких посідають громадські ради при ключових силових та соціальних
відомствах: Міністерстві оборони, Міністерстві внутрішніх справ та
Міністерстві у справах ветеранів. За задумом, ці органи мали стати
легітимними майданчиками, через які інститути громадянського
суспільства (ІГС) можуть впливати на формування оборонної та безпекової
політики.
Аналіз роботи цих рад демонструє суперечливі результати.
Громадська рада при Мінветеранів виявилася найбільш живою та
функціональною, оскільки вона формується безпосередньо з представників
ветеранських організацій, які мають прямий інтерес у захисті своїх прав та
чітке розуміння проблематики. Вони активно лобіюють зміни до
законодавства, контролюють розподіл бюджетних коштів на реабілітацію та
виступають адвокатами впровадження сучасних стандартів переходу від
військової кар'єри до цивільного життя.
Натомість Громадські ради при Міноборони та МВС тривалий час
стикалися з хронічною проблемою неефективності та формалізму.
Закритість цих відомств, прикрита вимогами державної таємниці, часто
зводила роль громадських рад до погодження вже ухвалених керівництвом
28

рішень або проведення суто декларативних заходів. Проривом став запуск
Громадського антикорупційного ради при Міноборони у 2023 році,
створеного на хвилі гучних закупівельних скандалів, що довело: реальний
вплив виникає лише тоді, коли суспільство здійснює жорсткий тиск, а члени
ради обираються через прозоре загальнонаціональне голосування.
Системним викликом для вітчизняних інституційних механізмів
залишається проблема так званих "кишенькових" або "гонго" (GONGO —
Government-Organized Non-Governmental Organizations) організацій. Це
штучно створені або фінансовані зацікавленими посадовцями громадські
об'єднання, єдиною метою яких є імітація суспільної підтримки дій
керівництва міністерства, витіснення реальних незалежних критиків та
легітимізація сумнівних рішень через механізм громадських слухань чи
експертних висновків.
Щоб відрізнити реальний вплив від імітації, необхідно застосовувати
чіткі критерії верифікації ІГС. По-перше, це фінансова прозорість: справжня
незалежна організація публікує свої звіти та має диверсифіковані джерела
фінансування (міжнародні гранти, краудфандинг від громадян), на відміну
від "кишенькових", чий бюджет є непрозорим. По-друге, це історія
діяльності (track record) та публічна репутація експертів. По-третє,
готовність до конструктивного конфлікту з державним органом: якщо
громадська рада лише хвалить міністерство і ніколи не вказує на системні
помилки, ми маємо справу з імітацією.
Окремим, більш закритим рівнем взаємодії є експертні групи, які
залучаються до роботи при Раді національної безпеки і оборони (РНБО)
України. РНБО як координаційний орган потребує глибокої, оперативної та
часто непублічної аналітики. Сюди потрапляють провідні фахівці з
кібербезпеки, військової стратегії, інформаційних операцій, енергетики та
міжнародного права. Проте механізм формування цих груп залишається
переважно непрозорим і кулуарним.
29

Потрапляння експертів у робочі групи при РНБО найчастіше
відбувається за принципом особистих рекомендацій, через залучення
фахівців із профільних академічних інститутів (наприклад, Національного
інституту стратегічних досліджень) або відомих аналітичних центрів, які
довели свою спроможність на практиці. З одного боку, це дозволяє відсіяти
некомпетентних осіб та популістів, що важливо для нацбезпеки. З іншого —
створює ризик формування "закритого клубу", куди важко пробитися
молодим аналітикам чи інноваційним технологічним компаніям зі свіжим
поглядом на проблеми.
Крім того, існує значний розрив між формальним статусом
експертних пропозицій та їхньою реальною імплементацією. Досить часто
глибокі аналітичні доповіді, підготовлені залученими експертами,
залишаються на папері або використовуються лише частково через те, що
вище політичне керівництво керується поточною політичною доцільністю,
а не довгостроковими стратегічними розрахунками. Це демотивує
професійне середовище та знижує довіру до інституту експертних рад.
Для подолання цих бар'єрів інституційні механізми потребують
докорінної модернізації. Потрібно відходити від моделі класичних
громадських рад, які перетворилися на бюрократичний пережиток, і
переходити до створення гнучких, цільових робочих груп (task forces) під
конкретні завдання (наприклад, реформа оборонних закупівель, розробка
доктрини використання БПЛА). Такі групи мають формуватися на
паритетних засадах із представників профільних міністерств, військових,
незалежних експертів та волонтерських організацій з чіткими KPI та
публічними звітами про результати роботи.
Тільки за умови переходу від імітації спілкування до реального
співпроектування (co-creation) безпекових рішень Україна зможе
побудувати інституційну систему, стійку до внутрішніх політичних
коливань та зовнішніх шоків. Громадянське суспільство має сприйматися
30

державою не як загроза для її монополії чи надокучливий контролер, а як
унікальне джерело інновацій, експертизи та суспільної легітимності, без
якого неможливо виграти сучасну екзистенційну війну.
На шляху побудови ефективної синергії між державою та
громадянським суспільством в оборонній сфері стоїть низка серйозних
викликів та барьеров. Найбільш руйнівними інструментами, які державний
апарат традиційно використовує для витіснення громадськості та уникнення
контролю, є надмірна бюрократія та штучне засекречування інформації.
Військове керівництво та чиновники часто прикриваються грифами
"Таємно" чи "Цілком таємно" для приховування неефективності,
корупційних схем або управлінських помилок.
Безумовно, в умовах війни певна частина інформації (плани операцій,
технічні характеристики зброї, місця дислокації) має бути суворо захищена.
Проте в Україні спостерігається небезпечна тенденція до тотального
засекречування навіть тих сфер, які безпосередньо впливають на
забезпечення життєдіяльності суспільства та ефективність економіки: від
незбройних закупівель (харчування, паливо, форма) до статистики щодо
корупційних правопорушень в оборонному секторі. Бюрократичні
процедури доступу до ухвалення рішень побудовані так, щоб максимально
ускладнити реальне включення незалежних експертів.
Коріння цієї проблеми лежить у глибокій кризі довіри. Держава на
ментальному рівні все ще боїться відкритості, сприймаючи громадянське
суспільство як потенційне джерело витоку інформації, хаосу або
політичного тиску. Існує стійкий патерн мислення серед силової бюрократії:
"громадянські не розуміють специфіки війни, тому їхній контроль лише
заважає воювати". Цей страх перед критикою та втратою монополії на
ухвалення рішень змушує державу закриватися в собі, що зрештою веде до
інституційного загнивання та повторення помилок.
31

З іншого боку, громадянське суспільство також часом демонструє
брак довіри до державних інституцій, що виливається у радикальний
активізм та звинувачення замість конструктивного партнерства. Затяжна
війна посилює цей взаємний скепсис. Без подолання цього ментального
бар'єру, без усвідомлення того, що відкритість і підзвітність є джерелом
сили, а не слабкості держави, побудувати стійку систему національної
безпеки буде неможливо.
Головним інструментом подолання цих бар'єрів та широкого
залучення громадян у сучасних умовах є цифровізація. Україна вже має
унікальний досвід створення ефективних цифрових інструментів (таких як
застосунок "Дія", система "Прозорро"), які радикально знизили рівень
корупції та бюрократії в цивільному секторі. Цей досвід необхідно
масштабувати на сферу взаємодії в оборонному комплексі шляхом
створення спеціалізованих безпекових платформ для обговорень та
взаємодії.
Мова йде про створення захищених цифрових екосистем, де
акредитовані інститути громадянського суспільства та експерти можуть
проходити верифікацію та отримувати дозований, санкціонований доступ
до несекретних оборонних даних. На таких платформах можна проводити
прозорі конкурси на розробку технологічних рішень, збирати фідбек від
військових з передової щодо якості забезпечення, а також проводити
публічні експертні обговорення законопроектів у сфері нацбезпеки.
Цифровізація дозволяє автоматизувати процеси, прибрати людський фактор
чиновника та зробити взаємодію швидкою і результативною.
На особливу увагу заслуговує розвиток платформ військово-
технологічного співробітництва (як-от кластер Brave1), які об'єднують
державних замовників, розробників з громадянського суспільства, бізнес та
інвесторів. Саме через такі цифровізовані хаби держава може ставити чіткі
завдання (технологічні виклики), а волонтерські та приватні інженерні
32

групи — оперативно пропонувати свої інноваційні рішення, скорочуючи
шлях від ідеї до кодифікації зброї з місяців до днів.
Підсумовуючи, фінальний висновок є однозначним: інститути
громадянського суспільства (ІГС) є не просто допоміжним елементом, а
фундаментальним фактором підвищення стійкості (resilience) держави до
будь-яких майбутніх викликів. Сучасні війни та гібридні загрози XXI
століття виграються не лише зброєю на полі бою, а згуртованістю,
адаптивністю та інтелектуальною перевагою всього соціуму.
ІГС володіють унікальними якостями, яких хронічно не вистачає
державній машині: високою швидкістю реакції, здатністю діяти в умовах
невизначеності, відсутністю жорстких ієрархічних обмежень та прямим
доступом до таланту і ресурсів всередині країни та за кордоном. Інтеграція
цих якостей в оборонну архітектуру через прозорі інституційні та цифрові
механізми дозволяє державі миттєво масштабувати свої спроможності під
час криз, компенсуючи провали бюрократичного апарату.
Для того щоб цей потенціал був реалізований у довгостроковій
перспективі, Україна має закріпити роль громадянського суспільства в
нових стратегіях національної безпеки як повноцінного та рівноправного
суб'єкта. Перехід від моделі взаємної підозри та імітації до глибокої,
технологічної та заснованої на довірі синергії між державою та громадянами
- це єдиний шлях перетворення України на націю-фортецю, здатну не лише
вистояти в поточній війні, а й забезпечити свій сталий та безпечний
розвиток у майбутньому.

33

Висновки до розділу 1

У першому розділі дослідження здійснено комплексний теоретико-
методологічний аналіз сутності, принципів та інструментарію стратегічного
планування у сфері національної безпеки. Отримані результати дозволили
сформулювати такі висновки:
1. Еволюція концепту національної безпеки. Доведено, що в
умовах сучасних гібридних загроз, геополітичної турбулентності та
асиметричних конфліктів класичне розуміння національної безпеки
трансформувалося у комплексну парадигму стійкості (resilience).
Стратегічне планування у цій сфері більше не може спиратися на статичні
лінійні прогнози, а вимагає впровадження динамічних моделей, здатних
враховувати синергетичний ефект воєнних, інформаційних, економічних та
кібернетичних чинників.
2. Інструменти безперервності планування. Обґрунтовано, що
архітектура стратегічного планування сектору безпеки має базуватися на
принципі безперервності. Систематизовано провідні інструменти його
реалізації, серед яких адаптивне ковзне планування (rolling planning) та
багатоваріантне сценарне моделювання. Визначено, що інтеграція цих
інструментів дозволяє державному апарату уникати «сліпих зон» при зміні
операційної обстановки та забезпечує гнучкий перехід між оборонними
сценаріями (від оптимістичного стримування до кризового реагування) без
втрати керованості системою.
o Матрична структура експертного забезпечення. Визначено, що
критично важливим елементом розробки та верифікації стратегічних планів
безпеки є залучення ідеально збалансованого експертного пулу, що
функціонує як динамічна матриця. Доведено, що життєздатність безпекових
стратегій залежить від синергії чотирьох компонентів: теоретичної глибини
(системний аналіз фундаментальних геополітичних трендів); практичного
34

досвіду (емпіричні дані з поля бою, логістики та оборонно-промислового
комплексу); методологічної строгості (математичне моделювання, DATA-
аналітика та жорстка верифікація ризиків); оперативної комунікації
(здатність швидко доносити результати досліджень до осіб, що приймають
рішення (ЛПР), та стратегічно позиціонувати їх у медіа-дискурсі).
3. Методологічний тупик ізоляції. Дослідження підтвердило, що
дефіцит або ізоляція будь-якого з елементів експертної матриці веде до
деградації безпекового планування: відрив теорії від практики створює
відірвані від реальності «паперові стратегії», а відсутність методологічної
строгості та оперативної комунікації породжує хаотичні рішення або
вразливість перед ворожими ІПСО.

35

РОЗДІЛ 2.
АНАЛІЗ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ ТА ІНСТИТУТІВ
ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ
БЕЗПЕКИ

2.1. Організаційний механізм взаємодії органів державної влади
та громадських організацій у процесі стратегічного планування

Організаційний механізм взаємодії органів державної влади (ОДВ) та
інститутів громадянського суспільства (ІГС) у процесі стратегічного
планування – це сукупність правових, адміністративних та комунікаційних
інструментів, що забезпечують залучення громадськості до розробки,
моніторингу та оцінки безпекових стратегій. Ефективність цього механізму
визначає ступінь легітимності та реалістичності стратегічних документів.
Суб'єкти та рівні взаємодії
Організаційний механізм передбачає участь двох груп суб'єктів: з
боку держави – РНБО, профільні міністерства, комітети Верховної Ради; з
боку суспільства – неурядові аналітичні центри, профільні громадські
організації, наукові установи та професійні асоціації.
Взаємодія реалізується на трьох рівнях:
1. Інституційний: функціонування постійно діючих
консультативно-дорадчих органів.
2. Проєктний: залучення експертів до робочих груп під час
розробки конкретних стратегій.
3. Експертно-аналітичний: ініціативна діяльність ІГС, спрямована
на проведення незалежного моніторингу та підготовку аналітичних оглядів.
Для забезпечення безперервності процесу планування в менеджменті
та логістиці використовується комплексний інструментарій. Головна мета
36

цих інструментів — вчасно реагувати на зміни зовнішнього середовища та
коригувати стратегічні цілі без зупинки операційної діяльності.
Ось основні інструменти, представлені у вигляді структурованої
таблиці:
Таблиця 2.1. Основні інструменти взаємодії
Інструмент Сутність та механізм дії Роль у забезпеченні
безперервності
Ковзне Плани розробляються на певний Забезпечує постійний горизонт
планування період (наприклад, рік), але після бачення майбутнього та
(Rolling Planning) закінчення кожного такту дозволяє уникати «сліпих зон»
(місяця/кварталу) план наприкінці планового періоду.
продовжується на цей же такт
уперед.
Сценарне Розробка кількох Мінімізує час реакції на
планування альтернативних варіантів кризові явища. Якщо ситуація
(Scenario розвитку подій (песимістичний, змінюється, підприємство
Planning) реалістичний, оптимістичний) та просто переходить на вже
детальних планів дій для готовий альтернативний трек.
кожного з них.
Моніторинг та Постійне відстеження ключових Дозволяє миттєво фіксувати
KPI в реальному показників ефективності відхилення «факт від плану» та
часі (виробництво, запаси, фінанси) запускати механізми корекції
за допомогою автоматизованих до того, як проблема стане
систем (ERP, BI). критичною.
Ковзні бюджети Фінансовий інструмент, який Забезпечує безперервне
(Rolling Budgets) переглядається щомісяця або фінансування пріоритетних
щокварталу, інтегруючи напрямків з урахуванням
фактичні дані та коригуючи реального фінансового стану
витрати на майбутні періоди. підприємства.
Буферизація та Створення стратегічних резервів Поглинає раптові збої у
управління (страхових запасів сировини, ланцюгах постачання або
ризиками фінансових резервів, резервних виробництві, даючи час на
виробничих потужностей). адаптацію планів без зупинки
процесів.
Зворотний Регулярні наради (наприклад, за Перетворює процес
зв'язок та методологією Agile або S&OP) планування на замкнений цикл,
ретроспективи для аналізу помилок минулого що постійно самонавчається та
періоду та актуалізації майбутніх вдосконалюється.
кроків.

Ключовий принцип: Безперервність планування досягається за
рахунок поєднання гнучкості (можливості швидко внести зміни) та
стабільності (наявності чітких алгоритмів дій для будь-яких сценаріїв).
Механізм функціонує за визначеним алгоритмом:
37

1. Ініціювання: визначення стратегічного пріоритету та залучення
експертного середовища.
2. Дискусія: опрацювання варіантів рішень, аналіз альтернатив (на
цьому етапі ІГС виконують роль "опонента" або "радника").
3. Консолідація: включення пропозицій ІГС у фінальний текст
проєкту.
4. Комунікація: пояснення стратегії суспільству через спільні
зусилля держави та громадськості.
Бар’єри в організаційному механізмі
Попри наявність інструментів, організаційний механізм має системні
недоліки:
• Закритість: значна частина стратегічних документів має гриф
"таємно" або "для службового користування", що фізично обмежує
можливість участі громадськості.
• Дисбаланс відповідальності: ІГС можуть впливати на процес,
але не несуть відповідальності за результати імплементації, що інколи
призводить до появи популістських пропозицій.
• Відсутність фідбеку: орган влади часто не дає обґрунтованої
відповіді, чому пропозиції громадськості були відхилені, що знижує
мотивацію експертів.
Напрями вдосконалення механізму
Для підвищення ефективності механізму взаємодії необхідно:
1. Інституціалізація незалежної експертизи: створення при РНБО
постійно діючого "Експертного пулу", до якого входять фахівці з
безпекового сектору з допуском до державної таємниці.
2. Діджиталізація взаємодії: створення єдиної платформи для
онлайн-опитувань та збору пропозицій у захищеному середовищі.
38

3. Системний аудит: запровадження практики регулярних звітів
органів влади перед громадськістю щодо виконання конкретних
стратегічних цілей.
Цей механізм має перетворитися з адміністративного на
партнерський. В умовах сучасних викликів держава потребує
інтелектуального ресурсу суспільства не як формальності, а як критичного
елемента для прийняття правильних рішень.
Концептуальні засади взаємодії
Організаційний механізм взаємодії – це не просто набір нормативних
актів, а жива система координації. Вона базується на принципах відкритості,
підзвітності та професійної експертизи. Без такого механізму стратегії
перетворюються на бюрократичні звіти, які не відповідають викликам часу.
Сутність цього механізму полягає у створенні "єдиного простору
комунікації". Держава, як носій легітимної влади та доступу до
конфіденційної інформації, та громадськість, як носій інноваційних
підходів та критичного аналізу, мають діяти як партнери.
Рівні та суб’єкти взаємодії
Взаємодія відбувається на трьох рівнях:
1. Вищий стратегічний рівень (РНБО, Офіс Президента): Тут
відбувається формування фундаментальних стратегій. Залучення ІГС на
цьому рівні є найбільш складним через високий рівень секретності, проте
саме тут воно є найбільш критичним.
2. Галузевий рівень (Міністерства та відомства): Робота над
конкретними програмами (кібербезпека, оборонні закупівлі, соціальний
захист). Це рівень постійно діючих громадських рад та робочих груп.
3. Експертно-польовий рівень (Аналітичні центри, волонтерські
рухи): Це рівень генерування аналітичних звітів, "білих книг" та незалежних
аудитів, які виступають "сигнальними вогнями" для державних органів.
Основні інструменти (інструментарій взаємодії)
39

Механізм взаємодії потребує конкретних інструментів, що
легалізують вплив громадськості:
• Громадські ради: Хоча вони часто критикуються за формалізм,
їхній потенціал при правильному формуванні складу є високим. Це
майданчик для постійного діалогу.
• Консультаційні робочі групи: Створюються під конкретний
документ. Важливо, щоб туди входили не лише представники ГО, а й
незалежні експерти.
• Публічні обговорення: Стандартна процедура, яка, проте,
потребує модернізації через впровадження онлайн-платформ для
зворотного зв'язку.
• Стратегічні сесії: Формат "брейнштормінгу", де представники
влади та громадськості разом працюють над моделюванням майбутніх
сценаріїв.
Алгоритм функціонування механізму
Процес взаємодії має бути циклічним і включати такі етапи:
1. Постановка завдання: Держава озвучує потребу в стратегічному
документі.
2. Залучення експертизи: Громадськість делегує фахівців для
роботи над змістом.
3. Дискусія та опозиція: Громадські експерти аналізують ризики,
пропонують альтернативи.
4. Узгодження: Фіналізація тексту, де враховуються компромісні
пропозиції.
5. Контроль: Громадськість бере участь у моніторингу виконання
стратегії.
Бар'єри та виклики (аналітичний зріз)
Чому цей механізм часто "буксує"?
40

• Асиметрія інформації: Влада володіє даними, до яких
громадськість не має доступу.
• Інституційна пам'ять: Стара бюрократична система боїться
зовнішнього впливу, сприймаючи його як втручання.
• Ресурсна нерівність: Держава має штати, а громадський сектор
часто працює на волонтерських засадах, що обмежує його можливості.
• Відсутність культури компромісу: Іноді громадські організації
займають радикальні позиції, які важко імплементувати в реальній політиці.
Рекомендації щодо оптимізації
Для вдосконалення цього механізму необхідно:
• Запровадити обов'язковість звітування: Орган влади має
публікувати звіт щодо того, які пропозиції ІГС були враховані, а які – ні, і
чому.
• Створити пул експертів з допуском: Законодавчо врегулювати
питання допуску громадських експертів до державної таємниці для роботи
над стратегіями.
• Цифровізувати зворотний зв'язок: Створення єдиної екосистеми
стратегічного планування, де кожен громадянин може бачити стадії
розробки стратегії та долучатися до них.

41

2.2. Аналіз діючих платформ та інструментів залучення
громадськості: громадські ради, експертні групи, аналітичні центри

Взаємодія держави та громадянського суспільства в Україні
спирається на розгалужену, проте не завжди ефективну мережу
інституційних платформ. Аналіз їхньої діяльності дозволяє зрозуміти, чому
навіть при наявності формальних механізмів, реальний вплив громадськості
на стратегічне планування залишається обмеженим.
Громадські ради: від імітації до реального впливу
Громадські ради при органах виконавчої влади залишаються
найбільш масовим інструментом залучення. Їхня структура зазвичай
передбачає представництво широкого спектра громадських об’єднань.
Однак, основна проблема громадських рад полягає у їхній
«підконтрольності». Часто до їхнього складу потрапляють лояльні до
міністерств організації, що нівелює функцію критичного нагляду.
Коли рада працює як технічний орган для підписування рішень, вона
втрачає свою стратегічну цінність. Ефективність ради залежить виключно
від політичної волі керівника відомства та активності її голови.
З іншого боку, існують позитивні приклади, де ради ставали
майданчиками для справжньої дискусії. Це відбувається там, де
представники громадськості є визнаними професіоналами в галузі безпеки.
Реформа громадських рад потребує відходу від квотного принципу до
професійного відбору. Громадськість повинна бути представлена
експертами, а не представниками «кишенькових» ГО.
Експертні групи: професіоналізація діалогу
Експертні групи, що створюються безпосередньо під розробку
конкретної стратегії, є більш гнучким інструментом. Вони не мають
42

постійного штату, що дозволяє залучати найкращих фахівців на проектній
основі.
Основна перевага експертних груп – це відсутність надмірної
бюрократії. Тут ключову роль відіграє не масовість, а якість наданих
рекомендацій.
Однак, і тут виникає проблема: як держава обирає експертів?
Відсутність прозорого реєстру незалежних безпекових експертів часто
призводить до «зацикленості» на одних і тих самих обличчях.
Залучення експертів до таких груп має супроводжуватися наданням їм
доступу до необхідних даних. Без доступу до реальних показників безпеки
група перетворюється на клуб теоретиків.
Аналітичні центри (Think Tanks)
Аналітичні центри в Україні (наприклад, «Центр Разумкова»,
«Український інститут майбутнього», «Повернись живим») є потужними
гравцями, що часто задають порядок денний для влади.
Вони готують звіти, які за глибиною аналізу іноді перевершують
відомчі напрацювання. Влада вимушена рахуватися з думкою центрів,
особливо в міжнародних питаннях.
Проблема взаємодії з аналітичними центрами полягає у відсутності
інституційної пам’яті. Після зміни складу уряду напрацювання попередніх
експертів часто викидаються у смітник.
Більше того, фінансова залежність деяких центрів від зовнішніх
грантів або вітчизняних олігархічних груп іноді ставить під сумнів їхню
об’єктивність у стратегічних безпекових питаннях.
Інструменти зворотного зв'язку
Платформи для електронного обговорення (наприклад, «Єдина
система місцевих петицій» чи спеціальні розділи на сайтах міністерств)
сьогодні працюють переважно в режимі "односторонньої комунікації".
43

Громадянин висловлює думку, але майже ніколи не бачить аналізу
того, як ця думка була використана. Для стратегічного планування це
критично, адже безпека потребує системного діалогу, а не просто збору
лайків.
Регіональний вимір: безпека громад
На рівні місцевого самоврядування існують «Ради безпеки громад»,
що є новим, але дуже перспективним інструментом. Саме тут громадяни
найближче до реальних проблем – від облаштування укриттів до
координації територіальної оборони.
Ці платформи мають бути інтегровані в національну систему
стратегічного планування. Місцевий рівень – це "детектор загроз", який
держава не повинна ігнорувати.
Висновки щодо ефективності платформ
На сьогоднішній день ми маємо "гіпертрофовану" кількість
інституційних платформ при низькій якості результатів. Причина не в
інструментах, а в відсутності культури співпраці.
Влада має зрозуміти: залучення громадськості – це не обов'язкова
процедура, а інвестиція в якість власного управлінського рішення. Громада
– це партнер, а не опонент.
Для покращення ефективності необхідно провести «інвентаризацію»
існуючих рад та груп. Ті, що працюють формально, повинні бути
ліквідовані. Ті, що мають потенціал – отримати реальні повноваження.
Ключ до успіху – це створення єдиної платформи для прозорого
відбору експертів та оприлюднення результатів їхньої роботи. Прозорість –
найкращий захист від корупції та імітації в стратегічному плануванні.
Для того щоб довести цей підрозділ до повноцінного обсягу (60
абзаців) та забезпечити високу академічну якість вашої роботи, я деталізую
кожен
44

Для глибшого розуміння інституційної кризи громадських рад
необхідно проаналізувати їхній внутрішній процедурний дизайн, який
закладалися ще за мирних часів і виявився абсолютно неадаптованим до
реалій воєнного стану. Постанова Кабінету Міністрів № 996, яка
регламентує діяльність цих органів, створювалася для мирної розбудови
демократії, де ключовими інструментами були тривалі публічні
обговорення, паперовий документообіг та багатомісячні узгодження
рішень. В умовах, коли Міністерство оборони або МВС мають ухвалювати
рішення за лічені години, класична громадська рада перетворюється на
рудиментарний відросток, який або ігнорується, або свідомо блокується
керівництвом відомств.
Наступною хронічною проблемою є відсутність реальної
відповідальності членів громадських рад за якість та наслідки наданих ними
рекомендацій. Оскільки ці органи мають виключно дорадчий статус, їхні
рішення не несуть юридичної сили. Це породжує подвійну деструктивну
мотивацію: з одного боку, чиновники ставляться до висновків рад як до
необов'язкового "шуму", а з іншого — самі члени рад інколи вдаються до
популізму та політиканства, пропонуючи завідомо нереалістичні або
деструктивні рішення, оскільки знають, що не нестимуть за них жодної
персональної чи колективної відповідальності перед законом або
суспільством.
Ситуація суттєво ускладнюється критичним браком експертної
спроможності всередині самих рад. Оскільки формування цих органів часто
відбувалося за принципом кількісного представництва від якомога більшої
кількості зареєстрованих громадських організацій (ГО), туди масово
потрапляли люди без профільної освіти, досвіду роботи в секторі безпеки
чи розуміння військової логістики. У результаті, коли громадська рада при
Міноборони намагається оцінювати складні контракти на закупівлю
високотехнологічного озброєння чи аналізувати доктрини радіоелектронної
45

боротьби, рівень її дискусії часто зводиться до емоційних гасел, що лише
дискредитує ідею цивільного контролю в очах кадрових військових.
Не менш гостро стоїть проблема фінансової асиметрії та конфлікту
інтересів. Члени громадських рад виконують свої обов'язки на громадських
засадах, тобто не отримують заробітної плати від держави. Проте глибокий
аналіз діяльності оборонного сектору вимагає повної зайнятості та
залучення дорогих фахівців (аудиторів, юристів, технічних експертів). Це
створює небезпечний вакуум: експерти або змушені шукати стороннє
фінансування (що робить їх залежними від міжнародних донорів чи
приватних спонсорів), або ж піддаються спокусі використовувати свій
статус для лобіювання інтересів конкретних комерційних компаній, які
постачають товари чи послуги для ЗСУ та МВС.
Режим воєнного стану оголив ще один бар'єр — конфлікт між
принципом прозорості та вимогами режиму таємності. Керівництво силових
відомств отримало легальну підставу не допускати членів громадських рад
до засідань, де обговорюються бюджетні питання, мотивуючи це тим, що
цивільні особи не мають відповідного рівня допуску до державної таємниці.
Проте державні органи часто зловживають цим інструментом, маркуючи
грифами обмеженого доступу навіть ті документи, які стосуються
побутового забезпечення, будівництва фортифікацій чи ремонту шпиталів,
повністю відрізаючи громадськість від контролю за мільярдними
фінансовими потоками.
Окремим деструктивним фактором є політизація громадських рад,
особливо в періоди загострення внутрішньополітичної боротьби. Окремі
політичні сили та фінансово-промислові групи використовують лояльних їм
членів рад як інструмент медійного кілерства проти керівництва міністерств
або, навпаки, для створення інформаційного щита навколо корумпованих
чиновників. Коли громадська рада перетворюється на майданчик для
зведення політичних порахунків чи проведення піар-кампаній, вона
46

остаточно втрачає свою первинну функцію — бути об'єктивним і
незалежним арбітром між суспільством та оборонним відомством.
Специфічною проблемою Громадської ради при МВС є величезна
інерція та закритість системи правоохоронних органів, яка історично чинить
найжорсткіший опір будь-якому зовнішньому втручанню. На відміну від
Міноборони, яке перебуває під постійним тиском волонтерського
середовища та міжнародних партнерів, МВС тривалий час вдавалось
зберігати "герметичність" своєї ради, наповнюючи її ветеранами МВС або
лояльними профспілковими діячами. Це призвело до того, що під час
масштабних реформ чи розслідувань внутрішніх правопорушень
(наприклад, у сферах міграційної політики чи роботи ТЦК, які
координуються у взаємодії з МВС) громадська рада займала пасивну
позицію, фактично виступаючи адвокатом системи, а не суспільства.
Інституційна слабкість рад проявляється також у відсутності сталих
каналів комунікації з низовими ланками громадянського суспільства. Члени
рад, які засідають у київських кабінетах, часто відірвані від реальних потреб
військовослужбовців на передовій, поранених у регіональних шпиталях чи
ветеранів у невеликих громадах. Без створення дієвої регіональної мережі
та інструментів швидкого збору скарг і пропозицій знизу, громадські ради
перетворюються на закриту елітарну тусовку, яка репрезентує інтереси
обмеженого кола столичних ГО, втрачаючи довіру з боку широких верств
населення.
Для реанімації цього інституту необхідна радикальна зміна
законодавчого підходу: перехід від кількісного представництва до
жорсткого професійного цензу. Члени профільних комітетів громадських
рад (особливо тих, що займаються антикорупційною діяльністю та аудитом)
повинні проходити незалежне тестування на знання профільного
законодавства, специфіки оборонного менеджменту та проходити повну
перевірку на доброчесність (включаючи поліграф). Держава має
47

законодавчо закріпити обов'язок міністерств надавати раді доступ до
несекретної інформації протягом чітко визначеного дедлайну, а ігнорування
запитів ради посадовцями має тягнути за собою дисциплінарну або
адміністративну відповідальність.
Зрештою, майбутнє громадських рад лежить у площині їхньої
трансформації в інститути спільного управління (co-governance). Вони
мають еволюціонувати з органів, які просто "висловлюють стурбованість"
чи пишуть рекомендації, у повноцінних партнерів, які мають право вето на
певні категорії невійськових рішень (наприклад, затвердження
антикорупційних програм відомства чи призначення керівників
департаментів забезпечення). Лише через таку радикальну децентралізацію
контрольних функцій та надання громадським радам реальних
інституційних "зубів" Україна зможе подолати імітацію демократії та
збудувати систему оборонного менеджменту, яка базується на залізній
синергії держави та її громадян.
Феномен "надлишкового засекречування" (over-classification) в
українському оборонному секторі є одним із найпотужніших рудиментів
радянської адміністративної культури, яка базувалася на принципі повної
ізоляції військової машини від суспільства. У сучасному контексті цей
підхід вступає у гостру суперечність із мережевим характером нинішньої
війни. Намагаючись сховати від суспільства логістичні прорахунки,
корупційні ризики або управлінську неповороткість, державна бюрократія
автоматично блокує доступ до інформації, яка критично необхідна
цивільним інженерам, аналітикам та волонтерам для розробки інноваційних
рішень та оперативного закриття потреб фронту.
Головним інструментом легітимізації такої закритості є Закон України
"Про державну таємницю" та Звіт відомостей, що становлять державну
таємницю (ЗВДТ). Багато положень цих документів формувалися в умовах
доцифрової епохи та концепції класичної, лінійної оборони. Як наслідок, під
48

гриф обмеженого доступу часто потрапляють дані, які за сучасної
розвідувальної доступності (наявність супутникових знімків, OSINT-
аналітики, комерційних радарів) давно не є секретом для ворога. Натомість
для українських інститутів громадянського суспільства ці дані стають
непрохідною стіною, яка унеможливлює проведення незалежного аудиту та
стратегічного планування.
На практиці це призводить до абсурдних ситуацій у сфері військово-
технічних розробок. Цивільні ІТ-спеціалісти та інженери, які на
волонтерських засадах створюють системи ситуаційної обізнаності,
бойового управління чи алгоритми для розпізнавання цілей за допомогою
штучного інтелекту, місяцями не можуть отримати від профільних відомств
базові технічні специфікації чи стандарти інтеграції даних. Чиновники
відмовляють у наданні інформації, посилаючись на "інтереси національної
безпеки", хоча ворог отримує аналогічні дані через власну розвідку. У
результаті волонтерський тех-сектор змушений діяти наосліп, витрачаючи
обмежені ресурси на винайдення рішень, які вже існують, але закриті в
надрах оборонних НДІ.
Ще одним виміром цієї проблеми є тотальне закриття інформації про
тилове забезпечення та оборонні закупівлі незбройного характеру. Спроби
повністю сховати під гриф "Таємно" ціни на харчування, паливно-мастильні
матеріали, речове майно та будівництво фортифікаційних споруд не мають
жодного стосунку до збереження військової таємниці. Ворог не зможе
вирахувати стратегічні плани ЗСУ за вартістю кілограма картоплі чи
кубометра бетону. Проте така закритість створює ідеальне поживне
середовище для монопольних змов та мільярдних корупційних зловживань,
які зрештою підривають боєздатність армії та руйнують довіру
міжнародних донорів.
Проблема доступу до інформації суттєво ускладнює і процес
реінтеграції та соціального захисту ветеранів і військовослужбовців. Через
49

штучну ускладненість логістики паперових довідок та закритість
внутрішніх баз даних Міністерства оборони та Міністерства охорони
здоров'я, поранені бійці змушені проходити "кола бюрократичного пекла"
для підтвердження обставин травми чи отримання статусу особи з
інвалідністю внаслідок війни. Громадські правозахисні організації
(наприклад, "Принцип") тривалий час не могли отримати доступ до
статистики щодо проходження ВЛК та МСЕК, щоб виявити системні
корупційні вузли та запропонувати готові цифрові рішення для
автоматизації цих процесів.
Зловживання секретністю також використовується як інструмент
внутрішньої цензури та витіснення незалежних журналістів-розслідувачів
та антикорупційних ГО з медійного простору. Погрози відкриття
кримінальних проваджень за статтею про "розголошення державної
таємниці" або "перешкоджання законній діяльності ЗСУ" нерідко стають
способом тиску на тих активістів, які публічно піднімають питання про
закупівлю неякісних турнікетів, провали в інженерній підготовці оборонних
рубежів або зловживання під час мобілізаційних заходів. Це створює
небезпечний прецедент, коли поняття національної безпеки підміняється
поняттям безпеки конкретного чиновника від суспільного осуду.
Наслідком такої політики стає розквіт анонімних каналів інформації
та ворожих психологічних операцій (ІПсО). Коли офіційні державні
інституції закриваються від суспільства та створюють інформаційний
вакуум у чутливих питаннях (таких як реальні масштаби втрат, хід
мобілізації чи ефективність використання західної зброї), цей вакуум
миттєво заповнюється чутками, домислами та маніпулятивними вкидами з
боку російських спецслужб. Таким чином, замість захисту суспільства,
надмірна секретність робить його беззахисним перед інформаційними
атаками, руйнуючи внутрішню стійкість і єдність країни.
50

Для розв'язання цієї кризи Україні необхідно здійснити докорінну
реформу системи охорони державної таємниці на основі стандартів НАТО
та принципу "обґрунтованої відкритості" (proactive disclosure). Західна
філософія безпеки базується на розумінні того, що інформація має бути
відкритою за замовчуванням, якщо держава не зможе чітко та публічно
довести, що її розголошення завдасть прямої та непоправної шкоди
обороноздатності. Необхідно провести глибокий аудит ЗВДТ та
десекретизувати всі дані, які стосуються фінансово-господарської
діяльності, закупівель загального призначення та соціально-медичного
забезпечення Сил оборони.
Важливим кроком має стати впровадження інституту
"санкціонованого доступу" для перевірених аналітиків та представників ІГС
(механізм security clearance). Замість того, щоб повністю закривати двері
перед громадськістю, держава повинна розробити чітку, прозору і швидку
процедуру перевірки доброчесності (включаючи контррозвідувальні
заходи) для провідних експертів громадських організацій. Отримавши
відповідний рівень допуску, ці фахівці зможуть працювати всередині
закритих систем, допомагаючи державі шукати системні помилки,
моделювати ризики та розробляти оборонні стратегії, при цьому несучи
жорстку кримінальну відповідальність за витік критичних даних.
Зрештою, перехід від культури тотальної таємності до культури
керованої прозорості є єдиним способом зберегти довгострокову
життєздатність України в умовах тривалого протистояння. Інформація в
сучасній війні — це не статичний скарб, який потрібно закопати в землю, а
динамічний ресурс, який має працювати на посилення держави. Лише коли
кожен цивільний розробник, волонтер та аналітик отримає легальний і
зручний доступ до необхідного масиву даних, українське суспільство зможе
повною мірою реалізувати свій інтелектуальний потенціал, перетворивши
51

відкритість на головну стратегічну перевагу над закритим авторитарним
ворогом.
Сучасний медіапростір є фундаментальним майданчиком для
формування національного та міжнародного безпекового дискурсу. У
розгалуженій системі суспільних комунікацій засоби масової інформації
(ЗМІ) вже давно переросли функцію простого ретранслятора новин,
перетворившись на повноцінного актора безпекової політики. Вони діють
як специфічний суспільний інститут, що забезпечує взаємодію між
державними органами, експертним середовищем та громадянським
суспільством, дозволяючи кристалізувати спільні підходи до викликів і
загроз сьогодення.
Роль медіа як безпекової платформи яскраво виявляється у реалізації
їхньої аналітично-просвітницької функції. Популяризуючи експертні
оцінки, транслюючи дебати військових аналітиків та публікуючи глибокі
розслідування, медіа допомагають широкому загалу демістифікувати
складні оборонні та геополітичні процеси. Трансформація сирої
розвідувальної чи стратегічної інформації у зрозумілі для громадян
аналітичні формати є першим кроком до формування стійкої суспільної
позиції, де безпека сприймається як спільна відповідальність, а не лише
прерогатива силових відомств.
У контексті безпекових дискусій медіавидання виконують критично
важливу функцію арбітра та модератора суспільного діалогу. Забезпечуючи
плюралізм думок, якісні інформаційні майданчики дозволяють зіставляти
кардинально протилежні погляди на вирішення оборонних завдань: від
доцільності збільшення військових бюджетів за рахунок інших секторів
економіки до вибору векторів стратегічного партнерства. Таке відкрите
обговорення мінімізує ризики ухвалення авторитарних чи непродуманих
рішень державними інститутами, оскільки будь-яка ініціатива проходить
крізь сито публічного критичного аналізу.
52

Не менш вагомим є значення медіаплатформ у процесі
демократичного цивільного контролю над сектором безпеки та оборони.
Оприлюднення фактів корупції у сфері державних закупівель для армії,
викриття неефективного менеджменту на оборонних підприємствах чи
аналіз прорахунків під час стратегічного планування змушують військово-
політичне керівництво діяти більш прозоро та відповідально. Публічний
резонанс, створений незалежними журналістами, виступає запобіжником
проти зловживань владою під прикриттям грифів таємності, що зрештою
лише зміцнює національну безпеку.
Цифрова трансформація та поява нових медіа, включаючи соціальні
мережі, блоги та месенджери, кардинально розширили архітектуру
безпекових дискусій. Традиційні ЗМІ втратили монополію на поширення
інформації, поступившись простором децентралізованим мережевим
платформам, де кожен громадянин, військовослужбовець чи волонтер може
стати першоджерелом новин. Це забезпечує безпрецедентний рівень
оперативної горизонтальної комунікації та швидкої мобілізації суспільства,
проте водночас ставить нові виклики перед верифікацією даних та
збереженням державної таємниці.
Зворотним боком функціонування медіа як платформи для безпекових
дискусій є ризик перетворення їх на інструменти маніпуляцій та ведення
інформаційно-психологічних операцій (ІПСО). В умовах гібридних
протистоянь супротивники активно використовують чужі вільні
медіапростори для вкидання фейків, дезінформації та штучного роздування
панічних настроїв. Перед редакціями постає надскладне завдання: з одного
боку, забезпечити свободу слова та право на критику, а з іншого — не стати
сліпим інструментом у руках ворожої пропаганди, яка прагне
дестабілізувати суспільство зсередини.
Особливої актуальності роль медіа набуває під час кризових ситуацій,
техногенних катастроф чи збройних конфліктів, коли інформаційні
53

платформи перетворюються на елементи системи життєзабезпечення та
цивільного захисту. Через медіа здійснюється координація дій населення,
повідомляється про правила поведінки в небезпечних зонах та
транслюються офіційні розпорядження органів влади. У такі періоди рівень
відповідальності журналістів зростає експоненціально, адже точність
кожної формульованої тези чи оприлюдненого факту безпосередньо
впливає на збереження людських життів.
Медіаплатформи також виступають ключовим інструментом
стратегічної комунікації держави на міжнародній арені. Через публікації в
авторитетних світових виданнях та інтерв'ю топових посадовців країна
транслює власне бачення безпекової архітектури, артикулює національні
інтереси та залучає підтримку закордонних партнерів. Ефективна
присутність у глобальному медіадискурсі дозволяє формувати міжнародну
коаліцію солідарності, спростовувати наративи агресора на зовнішніх
ринках та доводити суб'єктність держави у вирішенні глобальних
безпекових криз.
У сучасному експертному середовищі точиться постійна дискусія
щодо балансу між свободою слова та цензурними обмеженнями в медіа під
час висвітлення безпекових питань. Держава часто прагне обмежити потік
інформації з міркувань тактичної доцільності та збереження військової
таємниці. Журналістська ж спільнота наполягає на праві суспільства знати
правду про реальний стан справ. Медіа як платформа стають тим простором,
де цей хиткий компроміс постійно переосмислюється та адаптується до
нових реалій безпекового середовища.
Таким чином, медіа як платформа для безпекових дискусій є не просто
пасивним спостерігачем, а динамічним каталізатором стратегічних змін.
Вони формують культуру безпекового мислення громадян, виступають
інструментом цивільного нагляду за оборонним сектором та тримають
баланс між державною таємницею і правом на інформацію. В епоху
54

глобальних гібридних загроз саме якість, зрілість та відповідальність
медіадискурсу визначають рівень когнітивної стійкості суспільства та його
здатність протистояти зовнішнім і внутрішнім викликам.
Формування ідеального експертного пулу для аналізу складних
суспільно-політичних, економічних чи безпекових процесів вимагає
відходу від хаотичного залучення лідерів думок на користь чітко
структурованої, збалансованої системи. Сучасні виклики мають
міждисциплінарний характер, тому статичний набір фахівців вузького
профілю більше не спроможний забезпечити якісну експертизу. Ідеальна
схема пулу — це динамічна матриця, яка поєднує теоретичну глибину,
практичний досвід, методологічну строгість та здатність до оперативної
комунікації результатів дослідження.
Для візуалізації ідеальної схеми експертного пулу найкраще
підходить формат функціональної матриці. Вона наочно демонструє, як
чотири ключові компоненти (ядра компетенцій) взаємодіють між собою
через наскрізні процеси для досягнення головної мети — формування
якісної експертизи та її оперативної комунікації.
Таблиця 2.2. Матриця взаємодії та динаміки пулу
Компонент Що генерує? Кому передає / З чим Кінцева цінність для
(Ядро) взаємодіє? пулу
Теоретична Гіпотези, Передає Практикам для Захищає пул від
глибина концептуальні перевірки реальністю та поверхневих суджень
моделі, системний Методологам для та «популізму».
погляд. оцифрування.
Практичний Емпіричні дані, Передає Теоретикам для Заземлює пул,
досвід тренди «з полів», коригування моделей та забезпечує
реальні обмеження. Методологам для релевантність
структурування. дослідження
сьогоденню.
Методологічна Алгоритми, Обробляє синергію Теорії Забезпечує
строгість статистичні + Практики та передає залізобетонну
фільтри, сухий залишок валідність результатів
архітектуру аналізу. Комунікаторам. (захист від критики).
Оперативна Тексти, Транслює верифікований Перетворює складне
комунікація інфографіку, продукт у зовнішнє наукове знання на
експрес-доповіді, середовище (медіа, інструмент швидкого
медіа-продукти. бізнес, ЛПР). прийняття рішень.

55

Динамічний ефект (Замкнений цикл): Запит із зовнішнього
середовища через Комунікацію миттєво запускає прорахунок через
Методологію, залучаючи аналітику Теоретиків та експертизу Практиків.
Матриця адаптується під специфіку задачі, змінюючи питому вагу кожного
компонента в реальному часі.
Першим і базовим елементом цієї схеми є академічне та науково-
дослідне ядро. До нього входять доктори наук, професори, аналітики
провідних інститутів та think tanks, які володіють фундаментальними
знаннями, знають історичний ретроспективний контекст та оперують
перевіреними науковими методологіями. Їхнє головне завдання всередині
пулу — утримувати дискусію в межах системного аналізу, не дозволяючи
їй скотитися до емоційних спекуляцій, а також вибудовувати довгострокові
прогнози та теоретичні моделі розвитку подій.
Другим обов'язковим компонентом виступає практико-орієнтований
сегмент, що складається з так званих «практиків з поля» (practitioners). У
безпековій сфері це колишні військові командири, розвідники чи
дипломати; в економічній — топ-менеджери корпорацій, фінансові
аналітики-реалісти та антикризові управлінці. Ці експерти привносять у пул
розуміння реальних механізмів ухвалення рішень, технічних нюансів та
«підводних каменів» виконавчої системи, які часто ігноруються
теоретиками, проте мають вирішальне значення під час реалізації будь-яких
стратегій.
Третій рівень структури представляють міждисциплінарні та
профільні фахівці суміжних галузей. Будь-яка сучасна криза — від пандемії
до гібридної війни — задіює технологічний, психологічний, екологічний та
логістичний фактори. Тому ідеальний пул обов'язково містить експертів з
кібербезпеки, дата-аналітиків, кризових психологів, соціологів чи фахівців
з енергетики. Їхня роль полягає у верифікації специфічних даних та оцінці
56

вторинних ефектів, що дозволяє уникнути тунельного зору та побачити
приховані взаємозв'язки між різними сферами.
Четвертим критично важливим блоком схеми є експерти з комунікації
та медіа-модератори. Навіть найглибша експертиза втрачає сенс, якщо вона
залишається замкненою в кабінетах. Фахівці зі стратегічних комунікацій та
медіа-аналітики всередині пулу відповідають за «переклад» складної
професійної термінології на мову, зрозумілу для політиків, журналістів та
широкого загалу. Вони формують правильні рамки (фреймінг) дискусії,
готують лаконічні аналітичні записки (policy briefs) та забезпечують
ефективне поширення напрацьованих рішень у медіапросторі.
Невід'ємною рисою архітектури ідеального пулу є внутрішній
інституційний баланс та ідеологічний плюралізм. Схема не може бути
життєздатною, якщо всі її учасники сповідують однакові політичні погляди
чи представляють одну наукову школу, адже це неминуче призведе до
ефекту «ехо-камери» та групового мислення (groupthink). У пулі мають бути
свідомо закладені контрольовані інтелектуальні конфлікти: поєднання
здорового консерватизму та ліберальних підходів, оптимістичних моделей
та сценаріїв затяжної кризи, що змушує експертів постійно шукати
додаткові аргументи для захисту своїх тез.
П'ятий, структурно-організаційний рівень ідеальної схеми передбачає
чітку ротацію та оновлення експертного складу. Світ змінюється надто
швидко, і пул, який не залучає нових осіб, ризикує перетворитися на
закритий елітарний клуб із застарілими паттернами мислення. Механізм
регулярного залучення молодих дослідників, аспірантів, а також
закордонних експертів (для отримання погляду збоку) дозволяє
підтримувати інтелектуальний тонус системи, привносити нові аналітичні
інструменти та забезпечувати спадкоємність експертної школи.
Окреме місце в схемі займає система верифікації, внутрішнього
рецензування (peer review) та оцінки репутації. В ідеальному пулі діє
57

суворий внутрішній кодекс етики та професійної відповідальності. Будь-яка
аналітична доповідь, перш ніж стати публічною чи лягти на стіл
керівництву, проходить сліпе рецензування іншими членами пулу. Це
мінімізує ризики поширення недостовірних даних, суб'єктивної
заангажованості або використання експертного статусу для лобіювання
чиїхось комерційних чи політичних інтересів.
Технологічний вимір сучасної схеми експертного пулу включає
інтеграцію цифрових інструментів та штучного інтелекту. Сучасний
експерт не просто спирається на власну інтуїцію та досвід — він працює в
синергії з алгоритмами Big Data, системами моніторингу інформаційного
поля та прогностичним моделюванням. Пул, оснащений такими
інструментами, здатний миттєво обробляти гігабайти масивів даних,
виявляти аномалії в медіапросторі чи на фінансових ринках та надавати
предиктивну аналітику ще до того, як криза перейде у гостру фазу.
Насамкінець, ідеальний експертний пул — це не просто список
телефонів у блокноті журналіста чи державного службовця, а цілісна,
саморегульована екосистема. Вона гнучко адаптується під масштаб
виклику: за потреби звужується до мобільної робочої групи для розв'язання
конкретного тактичного завдання, або ж розгортається у масштабну
міждисциплінарну платформу. Саме така конфігурація — де наука,
практика, різноманітність поглядів та високі технології працюють в
єдиному контурі — дозволяє експертному пулу виконувати свою головну
функцію: бути надійним навігатором суспільства та держави у часи
стратегічної невизначеності.

58

2.3. Виявлення проблем та «вузьких місць» у взаємодії (недовіра,
відсутність дієвих механізмів впливу, бюрократичні бар’єри)

Ефективність стратегічного планування в Україні об'єктивно
стримується наявністю системних «вузьких місць» у комунікації між
державним апаратом та громадським сектором. Ці проблеми мають глибоке
коріння – від спадщини закритої радянської моделі управління до
недосконалості сучасного законодавства.
Проблема інституційної недовіри
Найбільш фундаментальною перешкодою є криза довіри. Влада часто
сприймає громадськість як силу, що прагне обмежити державний контроль,
тоді як громадськість бачить у владі лише непрозорий та схильний до
корупції механізм.
Ця недовіра зумовлює ситуацію, за якої держава прагне обмежити
доступ до інформації, а громадськість – критикувати рішення без їхнього
глибокого аналізу. Це створює "замкнене коло" підозрілості.
Для подолання недовіри необхідні спільні проєкти. Коли
представники влади та громадськості разом працюють над створенням
конкретної безпекової стратегії, довіра вибудовується через спільний
результат.
Бюрократичні бар’єри та секретність
Бюрократичні бар’єри є другим за значущістю «вузьким місцем».
Складні процедури погодження, затягнуті терміни розгляду звернень та
вимога наявності великої кількості печаток перетворюють діалог на
бюрократичний квест.
Режим секретності у сфері безпеки часто стає інструментом для
приховування неефективності. Замість того, щоб обмежити доступ лише до
59

дійсно таємної інформації, гриф "Для службового користування" ставиться
на стратегії, які мали б обговорюватися відкрито.
Така практика відсікає найкращих експертів від роботи, адже вони не
мають доступу до "секретних" документів. Результатом стають низькоякісні
стратегії, розроблені лише тими, хто має допуск, незалежно від їхньої
професійності.
Відсутність дієвих механізмів впливу
Громадськість в Україні часто має право на "консультації", але майже
ніколи не має права на "вирішення". Пропозиції ІГС часто ігноруються без
будь-яких пояснень, що демотивує експертну спільноту.
Відсутність юридичних інструментів, що зобов'язують владу
враховувати результати громадської експертизи, є суттєвою вадою.
Механізми адвокації (лобіювання ідей) розвинені слабко, а механізми
судового оскарження рішень влади – вкрай складні.
Без права на "блокування" очевидно шкідливих рішень громадськість
залишається лише спостерігачем. Це перетворює стратегічне планування на
процес із заздалегідь відомим фіналом.
Проблема «кишенькових» організацій
Ще одне «вузьке місце» – використання владою лояльних
громадських організацій для створення видимості діалогу. Це розмиває
справжній експертний дискурс та витісняє професійні центри на периферію.
Виборці та міжнародні партнери бачать лише картинку "діалогу", хоча
насправді відбувається симуляція. Це гальмує розвиток інституцій, оскільки
влада перестає відчувати тиск справжньої громадської думки.
Відсутність культури стратегічного партнерства
В Україні досі не сформована культура, за якої конфлікт інтересів між
владою та громадою є конструктивним. У нас звикли або до повної згоди,
або до гострої конфронтації.
60

Навпаки, безпекова політика потребує постійних компромісів. Влада
повинна навчитися визнавати помилки у стратегіях, а громадськість –
пропонувати реальні ресурси, а не лише критику.
Психологічні бар'єри чиновників
Багато чиновників, особливо в оборонному секторі, досі живуть за
догмою: "цивільні не розуміються на безпеці". Ця ієрархічна модель
мислення є перешкодою для інновацій, які зазвичай приходять саме ззовні
– від айтішників, аналітиків, волонтерів.
Цифрова прірва
Інструменти, які пропонує держава (сайти міністерств, портали),
застарілі та незручні. Немає єдиної платформи, де можна було б відстежити
повний шлях стратегії – від ідеї до звіту про виконання.
Шляхи подолання бар'єрів
Для усунення «вузьких місць» необхідно:
1. Законодавчо визначити критерії "істотної загрози" для
засекречування документів, максимально звузивши перелік таємниць.
2. Ввести персональну відповідальність керівників органів влади
за ігнорування обґрунтованих пропозицій експертів.
3. Професіоналізувати громадські ради через відкриті конкурси, а
не за квотним принципом.
4. Розробити стандарти "публічності" стратегічного планування,
де кожен крок є видимим для громадянина через цифрові інтерфейси.
Системні проблеми взаємодії в Україні не є фатальними, але вони є
критичними в умовах війни. "Вузькі місця" – це не лише перепони для
громадськості, це перепони для безпеки самої держави.
Зміна парадигми від "контролю над суспільством" до "співпраці з
суспільством" є найважливішим завданням для українського безпекового
сектору. Тільки так можна отримати стратегії, які будуть виконуватися, а не
припадати пилом у архівах.
61

Аналіз проблем та «вузьких місць»
1. Кейс-стаді: наслідки відсутності діалогу
Історичний досвід України, зокрема старт повномасштабного
вторгнення 2022 року, наочно продемонстрував, що нехтування експертною
думкою громадськості має ціну. У 2021 році низка аналітичних центрів та
волонтерських організацій неодноразово наголошували на ризиках
логістичних провалів та недостатньої підготовленості оборонних рубежів.
Проте через закритість та небажання влади сприймати критику "ззовні" ці
сигнали були проігноровані або сприйняті як ворожа ІПСО.
Це призвело до ситуації, коли держава була змушена в авральному
режимі компенсувати власну некомпетентність ресурсами волонтерів. Якби
інституційний механізм взаємодії був дієвим, а влада мала звичку
працювати з незалежними експертами, багатьох помилок у стратегічному
плануванні оборони можна було б уникнути. Цей кейс – найкращий доказ
того, що взаємодія з громадськістю – це не благодійність, а інструмент
підвищення стійкості (resilience) держави.
2. Порівняння: мирний час vs воєнний час
У мирний час взаємодія держави та ІГС в Україні часто була
імітаційною: міністерства проводили публічні консультації лише тоді, коли
цього вимагали міжнародні донори. Влада розглядала громадськість як
"незручний додаток". У воєнний час ситуація стала діаметрально
протилежною: влада усвідомила критичну залежність від експертизи
громадськості, проте виникла інша проблема – надмірна секретність.
Тепер ми спостерігаємо "секретний діалог", де частина експертів
стають наближеними до влади, а інша частина – витісняється в опозицію
через відсутність доступу до даних. Така поляризація заважає формуванню
єдиної стратегічної візії. Держава повинна вийти на новий етап: від
воєнного "ручного управління" до системного залучення ІГС як
рівноправних партнерів навіть за умов воєнного стану.
62

3. Ставлення парламентських комітетів
Робота Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки,
оборони та розвідки є показовою. З одного боку, комітет часто проводить
відкриті слухання. З іншого боку, найважливіші стратегічні питання
(бюджетування СБО, закупівлі) обговорюються в режимі закритості.
Громадськість часто дізнається про стратегічні зміни вже після того, як
рішення ухвалено.
Це створює ефект "відкладеної критики". Аналітики змушені
аналізувати наслідки, а не причини. Для виправлення цього необхідно
запровадити практику "попередніх слухань" у комітетах за участі експертів
громадського сектору задовго до голосування за безпекові законопроєкти.
Це змусить депутатів аргументувати свою позицію перед фаховою
спільнотою, а не лише перед партійним керівництвом.
4. Міжнародні донори як каталізатор змін
Міжнародні партнери (США, ЄС, НАТО) все частіше ставлять
залучення громадянського суспільства однією з умов надання допомоги чи
інвестицій у сектор безпеки. Вони розуміють, що корупційні ризики в
Україні мінімізуються саме через нагляд з боку ІГС. Тому кожен наступний
безпековий грант чи програма підтримки стають потужним тиском на владу
з метою відкритості. Це створює унікальний "вікно можливостей": влада
стає відкритою до діалогу не тому, що хоче цього сама, а через необхідність
дотримання міжнародних зобов'язань.

63

Висновок до 2 розділу

У другому розділі дослідження проведено комплексний аналіз
сучасного стану, динаміки та проблемних аспектів взаємодії між органами
державної влади та інститутами громадянського суспільства (ІГС) у системі
забезпечення національної безпеки. За результатами аналізу сформульовано
такі висновки:
1. Трансформація ролі ІГС у безпековому секторі. Емпіричний
аналіз засвідчив, що в умовах тривалого гібридного та повномасштабного
протистояння інститути громадянського суспільства (волонтерські рухи,
аналітичні центри, профільні ГО) еволюціонували з класичних суб'єктів
громадського контролю на повноцінних со-виконавців безпекових функцій.
Вони фактично взяли на себе закриття критичних прогалин у логістиці,
технологічному забезпеченні (зокрема, в сегменті БПЛА та РЕБ) та
медичному супроводі сил оборони, що стало живим втіленням національної
концепції стійкості (resilience).
2. Дисбаланси в комунікації та координації. Виявлено, що
ключовим деструктивним чинником у взаємодії «держава — суспільство»
залишається дефіцит горизонтальних зв'язків та системності. Замість
безперервного, інституціоналізованого діалогу комунікація часто має
реактивний чи фрагментарний характер (реагування на вже наявні кризи).
Державні органи демонструють тенденцію до замикання інформаційних
контурів під приводом режиму таємності, що в умовах насиченого медіа-
дискурсу створює інформаційний вакуум і знижує рівень суспільної довіри.
3. Проблеми залучення експертного потенціалу. Дослідження
практики формування безпекових рішень показало, що державний апарат не
повною мірою використовує потенціал незалежних аналітичних експертних
пулів. Реальна взаємодія часто зміщена у бік залучення або суто «медійних
спікерів» (дефіцит теоретичної глибини та методологічної строгості), або
64

відірваних від практики відомчих структур. Це блокує можливість
створення тієї самої динамічної матриці експертного супроводу, яка була
обґрунтована у першому розділі, та призводить до розробки стратегічних
документів без належної верифікації ризиків «з поля бою».
4. Загрози в інформаційно-комунікаційній сфері. Установлено, що
відсутність чітких, скоординованих алгоритмів оперативної комунікації між
державними прес-службами та цивільними медіа-платформами підвищує
вразливість суспільного простору до ворожих ІПСО. Оскільки громадянське
суспільство є надзвичайно чутливим до безпекових питань, будь-які
суперечності або запізнення в офіційній комунікації миттєво
інструменталізуються супротивником для дестабілізації внутрішньої
ситуації та розхитування єдності.
Таким чином, проведений аналіз підтверджує, що попри високий
рівень синергії «на місцях», інституційна модель взаємодії державних
органів та ІГС потребує докорінної модернізації на засадах безперервності,
взаємної верифікації даних та створення спільних координаційних
платформ. Окреслені системні проблеми та розриви комунікації визначають
логіку розробки конкретних рекомендацій, які будуть представлені у
третьому розділі роботи.

65

РОЗДІЛ 3.
ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ ТА
ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У СТРАТЕГІЧНОМУ
ПЛАНУВАННІ

3.1. Розробка моделі ефективного партнерства держави та
громадянського суспільства у стратегічному плануванні

Розробка моделі партнерства між органами державної влади (ОДВ) та
інститутами громадянського суспільства (ІГС) у сфері стратегічного
планування національної безпеки є ключовим завданням для підвищення
стійкості держави. Така модель має перетворити хаотичну взаємодію на
структурований інституційний процес.
Основою запропонованої моделі є перехід від ієрархічної структури
до мережевої, де держава виступає як модератор та гарант виконання, а
громадянське суспільство – як інтелектуальний партнер, аудитор та джерело
інноваційних підходів.
Концептуальна архітектура моделі
Модель базується на трьох взаємопов’язаних рівнях: стратегічного
цілепокладання, експертного супроводу та громадського моніторингу.
Кожен рівень має чітко визначені протоколи взаємодії, що мінімізують
ризики формалізму та бюрократичних зволікань.
Перший рівень – Стратегічна рада. Це майданчик для узгодження
пріоритетів, де представники уряду, РНБО та лідери провідних аналітичних
центрів (think tanks) визначають ключові вектори безпекової політики. Це
не консультативна рада, а орган стратегічного консенсусу.
Другий рівень – Експертні робочі групи (ЕРГ). Саме тут відбувається
"шліфування" стратегічних документів. У нашій моделі кожна ЕРГ є
66

мультидисциплінарною: вона включає фахівців міністерств, незалежних
експертів, представників бізнесу та науковців.
Третій рівень – Система моніторингу та оцінки. Це механізм, який діє
після прийняття стратегії. Громадськість отримує доступ до індикаторів
виконання та даних про використання ресурсів. Це забезпечує підзвітність
влади перед суспільством.
Інституційні інновації моделі
Ключовою інновацією моделі є створення Офісу стратегічного
партнерства (ОСП) при РНБО. Це не просто секретаріат, а професійна
інституція, яка адмініструє процес комунікації між владою та ІГС,
забезпечуючи технічний супровід дискусій.
Важливим елементом є впровадження стандарту відкритості
стратегій. Ми пропонуємо розробити методику "індекс публічності
безпекових документів", що оцінює, наскільки кожна стратегія була
відкрита до громадського обговорення.
Механізми функціонування
Модель передбачає запровадження протоколу "Обов’язкової
відповіді". Будь-яка пропозиція, подана акредитованим ІГС у межах робочої
групи, має бути або інтегрована в документ, або отримати письмове
обґрунтування причини відмови, яке стає публічним.
Залучення ІГС до планування має бути ресурсним. Це означає, що
держава має забезпечити умови для роботи експертів (доступи, інформація,
інфраструктура), а громадські організації мають гарантувати професійність
своїх представників.
Роль цифровізації в партнерстві
Модель передбачає створення Єдиної екосистеми безпекового
планування. Це цифрова платформа, де кожна стадія розробки стратегії – від
ідеї до фінального підпису – є відкритою (за винятком критичних таємниць).
67

Цифровізація дозволяє автоматизувати збір пропозицій, проведення
онлайн-опитувань серед профільних груп та моніторинг виконання
стратегічних показників у форматі dashboard. Це робить процес прозорим
для міжнародних донорів.
Психологія співпраці: перехід до культури партнерства
Модель не спрацює без зміни управлінської культури. Необхідно
запровадити навчальні курси для держслужбовців з питань взаємодії з
громадянським суспільством, а для лідерів ІГС – тренінги з основ
державного управління та розуміння державних процедур.
Це дозволить вибудувати спільну мову, де "безпека" розглядається не
через призму закритості, а як спільна відповідальність, де кожен елемент
системи має свою важливу роль.
Етапи впровадження моделі
Впровадження моделі має бути ітеративним:
1. Пілотний проект: апробація моделі на одній стратегії середньої
важливості (наприклад, стратегія безпеки енергетики).
2. Аудит успіху: коригування інструментів на основі зворотного
зв'язку від ІГС.
3. Масштабування: поширення моделі на стратегії вищого рівня
(національна безпека, воєнна безпека).
Фінальне обґрунтування моделі
Запропонована модель партнерства – це інструмент перетворення
України на державу з високим рівнем стійкості. Вона нівелює ризики
кулуарних рішень, підвищує якість стратегічного планування та легітимізує
рішення влади в очах суспільства.
Ефективне партнерство – це не просто бажання, це стратегічна
необхідність для України в умовах затяжного воєнного конфлікту та
необхідності швидкої післявоєнної відбудови. Це шлях до побудови
68

безпекової архітектури, де громадянське суспільство є потужним
фундаментом.

3.2. Впровадження цифрових інструментів для прозорого
обговорення та моніторингу стратегій національної безпеки

Цифровізація стратегічного планування в секторі безпеки – це не
просто тренд, а критична необхідність для України в умовах гібридної
війни. Застарілі паперові формати комунікації між державою та
суспільством є одним із головних чинників повільної реакції на зовнішні
загрози.
Створення єдиної екосистеми цифрових інструментів дозволить
перевести дискусію про національну безпеку з площини кулуарних
домовленостей у площину технологічного управління даними. Це
забезпечить прозорість процесу та залучення експертного середовища у
режимі реального часу.
Першим кроком має стати розробка Єдиного державного реєстру
стратегічних документів. Наразі стратегії часто розсіяні по сайтах різних
міністерств, що ускладнює їхній комплексний аналіз. Реєстр забезпечить
доступ до актуальних версій документів та історію їхніх змін.
Наступним інструментом є Платформа безпекової експертизи (ПБЕ).
Це захищений онлайн-сервіс, де експерти, які пройшли відповідну
перевірку безпеки, можуть надавати коментарі до проєктів стратегій. Вона
має працювати за принципом "керованого доступу" до даних.
Використання технологій Blockchain для верифікації пропозицій
громадськості дозволить уникнути маніпуляцій. Кожна пропозиція експерта
фіксується в реєстрі, і її неможливо видалити чи змінити заднім числом, що
підвищує рівень відповідальності виконавців.
69

Для моніторингу реалізації стратегій необхідні Dashboards
стратегічного виконання. Це візуалізація ключових індикаторів (KPI), яка
дозволяє побачити, чи досягає держава поставлених цілей у розрізі
обороноздатності, економічної безпеки чи кіберстійкості.
Цифровізація також дозволяє запровадити автоматизовані системи
сповіщення. Громадянське суспільство має отримувати push-повідомлення
про етапи обговорення стратегій. Це формує культуру залученості та
виховує відповідального громадянина.
Важливою складовою є Система штучного інтелекту (ШІ) для аналізу
дискурсу. Вона може аналізувати тисячі коментарів громадськості та
експертів до проєктів стратегій, групуючи їх за ключовими проблемами. Це
дозволяє владі бачити "реальний запит" суспільства, а не лише думку
лояльних груп.
Одним із ключових викликів є захист самої платформи від кібератак.
Впровадження цієї системи вимагає використання технологій "квантового
захисту" та багатофакторної аутентифікації, що відповідає стандартам
НАТО.
Платформа має стати інструментом подолання "інформаційної
асиметрії". Вона повинна надавати громадянам якісну аналітику про те,
чому були обрані певні сценарії розвитку, і які ризики вони несуть.
Без належного цифрового інтерфейсу стратегії залишаються
"паперовими деклараціями". Впровадження цифрових інструментів робить
їх "живими" інструментами, які постійно оновлюються на основі нових
даних.
Впровадження таких систем має відбуватися поетапно: від створення
закритого експертного контуру до розробки інтерфейсів для широкого
загалу. Це дозволить масштабувати досвід, мінімізуючи ризики витоку
інформації.
70

Цементуючим елементом системи має бути Цифровий архів
обговорень. Влада повинна публікувати відповіді на кожен конструктивний
запит громадськості. Така прозорість стає потужним антикорупційним
механізмом.
Використання цифрових інструментів дає можливість інтегрувати
український досвід в європейську систему безпеки. Спільні цифрові хаби з
країнами НАТО дозволять нам обмінюватися даними та координувати
стратегічні зусилля на міждержавному рівні.
Впровадження цих технологій вимагає не лише технічних рішень, а й
законодавчої бази, яка закріпить правовий статус цифрових рішень у
стратегічному плануванні. Це шлях до "безпеки 4.0".

3.3. Соціально-економічне та політичне обґрунтування
запропонованих механізмів взаємодії

Запропонована модель партнерства між державою та громадянським
суспільством у сфері стратегічного планування не є лише управлінським
експериментом; це об’єктивна необхідність, що має під собою глибоке
соціально-економічне та політичне підґрунтя. В умовах тривалої війни та
обмеженості ресурсів ефективність державного управління стає ключовим
фактором виживання нації.
Політична доцільність партнерства
Політично, залучення громадянського суспільства до стратегічного
планування є єдиним дієвим інструментом легітимізації державної
політики. Коли громадяни розуміють логіку стратегічних рішень, рівень
підтримки дій уряду зростає, а внутрішня напруга – знижується.
71

Партнерство трансформує відносини "влада-суспільство" з
конфронтаційних на кооперативні. Це мінімізує ризики політичної
дестабілізації, оскільки суспільство отримує канали для висловлення своїх
інтересів у легальний спосіб, що є ознакою зрілої демократії.
У міжнародному контексті впровадження такої моделі посилює
суб’єктність України. Країна, яка демонструє здатність до прозорого та
демократичного планування безпеки, отримує вищий рівень довіри від
партнерів по НАТО та ЄС, що безпосередньо впливає на обсяги допомоги.
Економічне обґрунтування
З економічної точки зору, модель партнерства є інструментом
оптимізації видатків. Експертиза ІГС дозволяє виявляти корупційні ризики
та неефективні витрати ще на етапі планування, що зберігає мільярди
гривень бюджетних коштів.
Залучення волонтерських та експертних середовищ дозволяє державі
використовувати готові аналітичні напрацювання без потреби в роздуванні
державного апарату. Це модель "економного урядування" (lean government),
що є критично важливою для України в умовах дефіциту ресурсів.
Додатково, прозорість планування підвищує інвестиційну
привабливість безпекового сектору. Коли бізнес бачить зрозумілу та
прогнозовану безпекову політику, він стає більш схильним до інвестицій у
виробничі потужності, що зміцнює оборонно-промисловий комплекс
країни.
Соціальний ефект
Соціально, запропоновані механізми сприяють формуванню
"культури безпеки" серед населення. Коли громадяни залучені до
обговорення планів, вони відчувають особисту відповідальність за
результат, що підвищує загальний рівень стійкості суспільства перед
ворожою пропагандою.
72

Це також потужний антикорупційний фактор. Коли стратегічні плани
доступні для громадського моніторингу через цифрові платформи,
можливості для зловживань суттєво зменшуються, оскільки будь-яка
відхилення від курсу стає публічно помітним.
Соціальний ефект полягає і в професіоналізації самого суспільства.
Доступ до стратегічного діалогу підвищує рівень політичної культури,
розвиває критичне мислення та відповідальність серед активних громадян,
що в довгостроковій перспективі сприяє вихованню нових управлінських
кадрів для держави.
Ризики та їх нівелювання
Звичайно, модель передбачає й ризики, такі як імовірність витоку
інформації або затягування процесів прийняття рішень через дискусії.
Проте, ці ризики нівелюються запровадженням цифрових інструментів
захисту та жорстких регламентів роботи робочих груп.
Важливо розуміти, що витрати на впровадження такої системи є
непорівнянно нижчими, ніж потенційні втрати держави від стратегічних
помилок, які виникають у закритих та неконкурентних середовищах.
Підсумовуючи, обґрунтування моделі полягає у зміні парадигми: від
безпеки як секретної функції влади – до безпеки як спільного
інтелектуального продукту держави та суспільства. Це фундамент, на якому
будується стабільність і розвиток сучасної європейської України.

Висновки до розділу 3

Підсумовуючи результати дослідження, представлені у третьому
розділі, можна стверджувати, що перехід від фрагментарної взаємодії до
системного партнерства між державними органами та інститутами
громадянського суспільства (ІГС) є безальтернативним шляхом підвищення
ефективності стратегічного планування національної безпеки в Україні.
73

1. Інституційна модернізація. Розроблена модель багаторівневого
партнерства, що базується на створенні Офісу стратегічного партнерства
(ОСП) при РНБО та функціонуванні постійно діючих експертних робочих
груп, дозволяє інтегрувати інтелектуальний потенціал громадськості
безпосередньо в державний управлінський цикл. Це перетворює ІГС із
зовнішніх критиків на внутрішніх архітекторів безпекових рішень.
2. Цифрова трансформація. Впровадження цифрових інструментів
(Єдиного реєстру стратегій, Платформи безпекової експертизи, Dashboards
виконання KPI) є не лише технологічним оновленням, а й дієвим
антикорупційним механізмом. Цифровізація забезпечує прозорість процесу
прийняття рішень, мінімізує вплив бюрократичних фільтрів та робить
стратегічне планування керованим за допомогою даних (data-driven policy).
3. Соціально-економічне обґрунтування. Доведено, що
запропоновані механізми взаємодії мають високий економічний ефект,
оскільки дозволяють оптимізувати видатки сектору безпеки шляхом
залучення безкоштовної експертизи, зниження корупційних ризиків та
запобігання стратегічним помилкам. Політично ця модель забезпечує
сталий суспільний консенсус та зміцнює легітимність державної влади в
очах громадян і міжнародних партнерів.
4. Культурна зміна. Ключовим викликом для імплементації моделі
є трансформація організаційної культури в державному апараті. Перехід від
концепції "безпека як таємниця" до концепції "безпека як спільна
відповідальність" вимагає не лише законодавчих змін, а й серйозної
освітньої роботи як серед державних службовців, так і серед представників
громадянського суспільства.
Отже, запропонована модель партнерства формує основу для нової
архітектури безпеки України, де синергія державних інститутів та активної
громадськості стає гарантом національної стійкості (resilience).

74

ВИСНОВКИ

У дипломній роботі проведено комплексне дослідження системи
стратегічного планування національної безпеки України, акцентуючи увагу
на механізмах взаємодії між державними органами та інститутами
громадянського суспільства (ІГС). На основі аналізу нормативно-правової
бази, інституційної архітектури та сучасних викликів сформульовано
наступні ключові висновки:
1. Трансформація парадигми безпеки. Встановлено, що в умовах
сучасних гібридних загроз стратегічне планування перестає бути
виключною прерогативою держави. Безпека трансформується у
комплексний суспільний продукт, де стійкість (resilience) держави прямо
залежить від якості інтелектуальної та організаційної взаємодії влади з
громадянським суспільством.
2. Діагностика інституційної слабкості. Аналіз показав, що попри
наявність нормативно-правової бази та інститутів (громадські ради,
експертні групи), система взаємодії характеризується "вузькими місцями":
довіра між сторонами є низькою, інструменти впливу – переважно
формальними, а надмірна засекреченість безпекового сектору стає
інструментом уникнення громадського контролю.
3. Модель стратегічного партнерства. Обґрунтовано доцільність
переходу до мережевої моделі партнерства, яка базується на трьох рівнях
взаємодії: стратегічному цілепокладанні (Стратегічна рада), фаховому
експертному супроводі (Експертні робочі групи) та незалежному
моніторингу (Система оцінки виконання). Інституційною точкою збірки
такої моделі має стати Офіс стратегічного партнерства при РНБО.
4. Цифрова прозорість як антикорупційний інструмент. Доведено,
що впровадження цифрових інструментів (реєстри стратегій, захищені
експертні платформи, dashboard’и моніторингу) є критичним для
75

легітимізації безпекової політики. Це дозволяє перевести діалог із площини
"довіри до особистості" у площину "довіри до даних" та автоматизувати
облік експертних пропозицій.
5. Соціально-економічне обґрунтування. Запропонована модель
має високий потенціал для оптимізації державних видатків. Експертиза ІГС
на ранніх етапах планування дозволяє мінімізувати стратегічні помилки,
виявляти корупційні ризики та залучати професійний ресурс без
розширення штату державного апарату. Це інвестиція в якість
управлінських рішень, що має вищий ККД, ніж традиційні ієрархічні
структури.
6. Політична стійкість. Інтеграція громадянського суспільства у
процеси стратегічного планування посилює суб’єктність України на
міжнародній арені, демонструючи відповідність демократичним стандартам
НАТО та ЄС. Це створює фундамент для стабільного розвитку безпекового
сектору незалежно від політичних циклів та внутрішніх змін.
Підсумовуючи, можна стверджувати, що успіх України у сфері
національної безпеки залежить не лише від наявності потужного озброєння,
а й від ефективності «інтелектуального тилу» – синергії державної влади та
активного, професійного громадянського суспільства. Запропоновані в
роботі рекомендації мають прикладний характер і можуть бути використані
як дорожня карта для реформування системи стратегічного планування в
Україні.

76

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Аналітичний звіт «Актуальний стан формування та розвитку
об’єднаних територіальних громад України» / Загальна редакція О.
Сироти. K. : Асоціація міст України, 2020. 89 с.
2. Берданова О. В., Вакуленко В. М., Валентюк І. В., Ткачук А. Ф.
Стратегічне планування розвитку об’єднаної територіальної громади.
Київ, 2017. 121 с.
3. Берданова О., Вакуленко В. Управління розвитком об’єднаних
територіальних громад на засадах громадської участі. Київ : Софія-А,
2021. 131 с.
4. Бобровська О. Ю. Концептуальні засади публічного управління
соціально-економічним розвитком регіонів. Аспекти публічного
управління. 2018. Т. 6, № 11-12. С. 87-96.
5. Бобровська О. Ю. Удосконалення управління процесами відбудови і
розвитку регіонів України. Державне управління: удосконалення та
розвиток. 2023. № 8. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Duur_2026_8_5.
6. Бородіна О. А. Стратегічне планування місцевого розвитку: виклики
сьогодення. Публічне управління і адміністрування в Україні. 2019.
Вип. 11. С. 67-72.
7. Борщевський В. В., Волошин В. І., Куліш І. М. Інституційне
забезпечення конкурентоспроможності регіонів України в процесі
євроінтеграції. Львів : ІРД НАНУ, 2021. 349 с.
8. Бюджетний кодекс України: Закон від 08.07.2010 № 2456-VI. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2456-17 (дата звернення:
10.05.2026).
9. Власюк О.С. Національна безпека України: еволюція проблем
внутрішньої політики. Київ : НІСД, 2016. 528 с.
77

10. Громада і держава: як налагодити ефективний діалог? (Аналіз
практики залучення громадськості до процесів стратегічного
планування розвитку областей та міст обласного значення) / Фонд
«Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва. URL:
https://dif.org.ua/article/gromada-i-derzhava-yak-nalagoditi-efektivniy-
dialog (дата звернення: 10.05.2026).
11. Дегтярьова І. О. Конкурентоспроможність регіону: стратегічні
пріоритети та механізми державного управління. Київ : НАДУ, 2018.
368 с.
12. Децентралізація і формування політики регіонального розвитку в
Україні : наук. доп. / Шевченко О. В., Романова В. В., Жаліло Я. А. та
ін.; за наук. ред. д-ра екон. наук Я. А. Жаліла. Київ : НІСД, 2020. 153
с.
13. Децентралізація: коротко про головне. Інформаційний бюлетень.
2020. 62 с. URL:
https://decentralization.gov.ua/uploads/library/file/340/Buklet_finansy.pdf
14. Дунаєв І. В. Механізми модернізації регіональної економічної
політики в Україні в умовах інтеграційних процесів : дис. ... д-ра наук
з держ. упр. : 25.00.02. – Харків, 2018. – 440 с.
15. Дунаєв І. В., Гібадуллін О. В. На шляху до сталого промислового
відновлення і розвитку України: дослідження регіональних систем у
воєнний період. Державне будівництво. 2023. Т. 2, № 34.
16. Жаліло Я. А. Децентралізація влади як інституційний чинник
системної трансформації економіки. Вісник соціально-економічних
досліджень. 2019. № 1 (69). С. 69-82.
17. Жаліло Я. А., Жук В. І., Снігова О. Ю. Нова регіональна політика для
нової України : Аналітична доповідь. Київ : Інститут суспільно-
економічних досліджень, 2017. 76 с.
78

18. Жаліло Я. А., Шевченко О. В., Романова В. В. та ін. Децентралізація
і формування політики регіонального розвитку в Україні: наук. доп.
К. : НІСД, 2020. 153 с.
19. Жук П. В. Управління ендогенними ресурсами регіону в умовах
нестабільності. Соціально-економічні проблеми сучасного періоду
України. 2020. Вип. 4. С. 140-146.
20. Звіт «Діяльність агенцій регіонального розвитку (АРР) в Україні:
оцінка організаційної спроможності АРР та перспективні напрями
підвищення ефективності їх роботи». Київ : Програма ООН із
відновлення та розбудови миру, 2020. 28 с.
21. Іжа М. Інституційне забезпечення державної регіональної політики в
умовах децентралізації влади в Україні. Актуальні проблеми
державного управління. 2020. № 2. С. 59-66.
22. Інструменти регіонального розвитку в Україні: навчальний посібник
/ За ред. В.М. Вакуленка, О.В. Берданової. К. : НАДУ, 2013. 286 с.
23. Коваленко М. М., Соболь Р. Г., Ваніна Я. А., Берлізова В. А., Соболь
М. Р. Цифровізація регіональної економіки як підхід публічного
управління в стимулюванні соціально-економічного розвитку регіонів
України. Теорія та практика державного управління. 2024. №1(78). C.
70-99.
24. Конституція України: Закон від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр (дата звернення:
10.05.2026).
25. Кравців В.С. Територіальний розвиток і регіональна політика в
Україні 2021. Виклики та пріоритети сталого ендогенного зростання
регіонів України в умовах сучасних реформ: наукова доповідь / наук.
ред. В.С. Кравців. Львів : ДУ «Інститут регіональних досліджень імені
М.І. Долішнього НАН України», 2021. 157 с.
79

26. Кухарська Н. О. Моніторинг та оцінювання ефективності реалізації
державної регіональної політики в Україні. Український журнал
прикладної економіки. 2019. № 4 (2). С. 85-94.
27. Кучабський О. Г. Механізми державного управління соціально-
економічним розвитком регіонів України : монографія. – Л. : ЛРІДУ
НАДУ, 2020. – 440 с.
28. Лелеченко А. П. Публічне управління регіональною політикою
сталого розвитку в Україні : монографія / ПРАТ «ВНЗ «Міжрегіон.
акад. упр. персоналом». Одеса : Гельветика, 2020. 313 с.
29. Лобойко С. Методологічні засади громадського бюджету: світовий
досвід та уроки для України. Державне управління та місцеве
самоврядування. 2021. Вип. 1(48). С. 132-138.
30. Максименюк М. Ю. Удосконалення багаторівневого управління
регіональним розвитком в умовах реформи децентралізації. Аспекти
публічного управління. 2020. № 8 (3). С. 74-86.
31. Масловська Л. Ц., Гура В. Л. Теоретико-методологічні засади
дослідження сталого розвитку регіонів України. Науковий вісник
Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Економіка і
менеджмент. 2017. Вип. 27 (1). С. 23-26.
32. Мельник М. І. Публічне управління регіональним розвитком: сучасні
тенденції та виклики. Ефективність державного управління. 2017.
Вип. 3 (52), ч. 1. С. 102-110.
33. Методичні рекомендації щодо проведення моніторингу та оцінки
результативності реалізації регіональних стратегій розвитку та планів
заходів з їх реалізації / Міністерство регіонального розвитку,
будівництва та житлово-комунального господарства України. К.,
2016. 40 с.
34. Методичні рекомендації щодо розроблення регіональних стратегій
розвитку: Наказ Міністерства регіонального розвитку, будівництва та
80

житлово-комунального господарства України від 31.03.2016 № 79.
URL: https://zakon.rada.gov.ua/rada/show/v0079858-16 (дата звернення:
10.05.2026).
35. Методологія планування регіонального розвитку в Україні.
Інструмент для розробки стратегій регіонального розвитку і планів їх
реалізації / Проект ЄС «Підтримка політики регіонального розвитку в
Україні». URL:
http://green.ucci.org.ua/wpcontent/uploads/2016/11/1_METODOLOG_Y
A_PLANUVANNYA_REG_ONALNOGO_ROZVYTKU.pdf (дата
звернення: 10.05.2026).
36. Методологія планування регіонального розвитку в Україні.
Інструмент для розробки стратегій регіонального розвитку і планів їх
реалізації. URL: http://www.kyiv-
heritage.com/sites/default/files/pictures/2020
05/Методологія%20планування%20регіон%20розв%20в%20Укр%20(
2).pdf (дата звернення: 10.05.2026).
37. Микитась І. М. Сучасний підхід до стратегічного управління
регіональним економічним розвитком. Публічне управління і
адміністрування в Україні. 2024. № 40. С. 126–132.
38. Мізіна І. В. Фінансова децентралізація та її вплив на систему
місцевих фінансів України. Аспекти публічного управління. 2016. №
6-7 (32-33). С. 41-48.
39. Молодожен Ю., Ємельянова Н., Таукешева Т. Нові підходи у
формуванні та реалізації державної регіональної політики. Аспекти
публічного управління. 2021. Т. 9, №. 4. С. 76-85.
40. Мрінська О., Панкеєва А., Кравченко О. Державні механізми
підтримки регіонального розвитку та підвищення
конкурентоспроможності регіонів в умовах децентралізації влади в
81

Україні (Policy Paper). Київ : Представництво Фонду Конрада
Аденауера в Україні, 2020. 189 с.
41. Національний інститут стратегічних досліджень. Аналітичні
публікації. URL: https://niss.gov.ua/doslidzhennya/analitichni-materiali
(дата звернення: 10.05.2026).
42. Оцінка та порівняння якості підготовки регіональних стратегічних та
програмних документів: аналітичний документ / Проєкт міжнародної
технічної допомоги «Партнерство для розвитку міст» (Проєкт
ПРОМІС). К., 2020. 44 с.
43. Парасюк І. Л. Мистецтво стратегічної діяльності в територіальних
громадах. Економіка та держава. 2020. № 7. С. 75-82.
44. Петров О. М., Пурик Я. М. Міжмуніципальне співробітництво як
інструмент оптимізації територіальної організації влади в Україні.
Актуальні проблеми державного управління. 2021. № 1 (81). С. 111-
120.
45. Підвисоцький В., Ткачук Р. Формування та впровадження програм
підвищення конкурентоспроможності територій: метод. матеріали. К.
: Леста, 2010. 64 с.
46. Полякова О. Ю. Модернізація законодавчого забезпечення
стратегічного планування регіонального розвитку в Україні.
Регіональна економіка. 2020. № 1. С. 26-34.
47. Про державну статистику: Закон України від 17.09.1992 № 2614 URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2614-12 (дата звернення:
10.05.2026).
48. Про добровільне об’єднання територіальних громад: Закон України
від 05.02.2015 № 157-VIII. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/157-19 (дата звернення:
10.05.2026).
82

49. Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації
державної політики: Постанова Кабінету Міністрів України від
03.11.2010 № 215 URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/996-2010-п
(дата звернення: 10.05.2026).
50. Про засади державної регіональної політики: Закон України від
05.02.2015 № 156-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/156-
19 (дата звернення: 10.05.2026).
51. Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на
2021-2027 роки: Постанова Кабінету Міністрів України від 05.08.2020
№ 695. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/695-2020-п#Text (дата
звернення: 10.05.2026).
52. Про затвердження Методики здійснення моніторингу соціально-
економічного розвитку районів і міст Черкаської області:
Розпорядження голови Черкаської обласної державної адміністрації
від 18.03.2016 № 101. URL: http://ck-
oda.gov.ua/docs/2016/18032016_101.pdf (дата звернення: 10.05.2026).
53. Про затвердження Методичних рекомендацій щодо розрахунку рівня
економічної безпеки України: Наказ Міністерства економічного
розвитку і торгівлі України від 29.10.2013 № 1277. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/rada/show/v1277731-13 (дата звернення:
10.05.2026).
54. Про затвердження Положення про Міністерство розвитку громад та
територій України: Постанова Кабінету Міністрів України від
30.04.2014 № 197. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/197-2014-
п (дата звернення: 10.05.2026).
55. Про затвердження Порядку підготовки, оцінки та відбору
інвестиційних програм і проектів регіонального розвитку, що можуть
реалізовуватися за рахунок коштів державного фонду регіонального
розвитку: Постанова Кабінету Міністрів України від 18.03.2015 №
83

196. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/196-2015-п (дата
звернення: 10.05.2026).
56. Про затвердження Порядку розроблення регіональних стратегій
розвитку і планів заходів з їх реалізації, а також проведення
моніторингу та оцінки результативності реалізації зазначених
регіональних стратегій і планів заходів: Постанова Кабінету Міністрів
України від 11.11.2015 № 932. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/932-2015-п (дата звернення:
10.05.2026).
57. Про затвердження Порядку розроблення та виконання державних
цільових програм: Постанова Кабінету Міністрів України від
31.01.2007 № 106. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/106-2007-
п (дата звернення: 10.05.2026).
58. Про затвердження Типового положення про регіональну раду
розвитку: Постанова Кабінету Міністрів України від 02.09.2019 №
827. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/827-2019-п (дата
звернення: 10.05.2026).
59. Про Кабінет Міністрів України: Закон України від 27.02.2014 № 794-
VII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/794-18 (дата звернення:
10.05.2026).
60. Про національну інфраструктуру геопросторових даних: Закон
України від 13.04.2020 № 554-IX. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/554-20 (дата звернення:
10.05.2026).
61. Про Раду регіонального розвитку: Указ Президента України від
21.04.2015 № 224/2015. URL:
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/224/2015 (дата звернення:
10.05.2026).
84

62. Про стимулювання розвитку регіонів: Закон України від 08.09.2005
№ 2850-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2850-15 (дата
звернення: 10.05.2026).
63. Родченко В. Б., Прус Ю. І. Стратегічні пріоритети просторово-
економічного розвитку регіонів України. Актуальні проблеми
розвитку економіки регіону. 2020. № 16. Т. 1. С. 133-145.
64. Романюк С. А. Аналіз стратегій регіонального розвитку в Україні:
проблемні питання та шляхи вдосконалення. Регіональна економіка.
2019. № 94 (4). С. 40-49.
65. Романюк С. А. Регіональний розвиток і децентралізація: теоретичні
та практичні аспекти. Київ : НАДУ, 2018. 344 с.
66. Савчук Д. Моніторинг і оцінювання стратегій регіонального розвитку
в Україні: проблеми та перспективи. Регіональна економіка. 2021. №4.
С. 27-35. DOI: https://doi.org/10.36818/1562-0905-2021-4-3. URL:
http://re.gov.ua/re202104/re202104_027_SavchukD.pdf (дата звернення:
10.05.2026).
67. Сментина Н. В. Стратегічне планування соціально-економічного
розвитку на мезорівні : теорія, методологія, практика. Одеса : Атлант,
2015. 365 с.
68. Снігова О.Ю. Розкриття потенціалу смарт-спеціалізації для
подолання регіональної структурної інертності в Україні. Економіка
України. 2018. № 8 (681). С. 75-88.
69. Соціальний хаб як інструмент розвитку громад: європейський досвід
для України / Ільченко Н., Караван Ю., Артеменко А., Шимка М.
Маріуполь: ГО «Україна – Дім», 2018. 60 с.
70. Створення та організація діяльності ресурсних центрів громад:
практичний посібник / Бриль М., Врублевський О., Данчева О.,
Сеїтосманов А., Чубаров Е. К. : ТОВ «Агентство Україна», 2016. 108
с.
85

71. Сторонянська І. З., Беновська Л. Я. Нова регіональна політика
України: інструментарій та напрями реагування в умовах сучасних
викликів. Регіональна економіка. 2023. № 1. С. 5-13.
72. Сторонянська І., Беновська Л., Патицька Х. Стратегічні пріоритети
розвитку регіонів України в умовах зовнішніх та внутрішніх викликів.
Львів : ІРД НАНУ, 2022. 390 с.
73. Стратегування регіонального розвитку: теорія, методологія,
концепція : монографія / М. І. Звєряков та ін. ; Одес. нац. екон. ун-т.
Одеса : Інтерпрінт, 2019. 235 с.
74. Тертичка В. В., Купрій В. О. Стратегічне управління регіональним
розвитком: підходи та інструменти. Вісник Національної академії
державного управління при Президентові України. 2020. № 1. С. 93-
100.
75. Ткачук А. Ф., Кашевський В. С., Мавко П. Я. Стратегічне планування
у громаді (навчальний модуль). К. : ІКЦ «Легальний статус», 2016. 96
с.
76. Форсайт економіки України: середньостроковий (2015–2020 роки) і
довгостроковий (2020–2030 роки) часові горизонти / наук. керівник
проекту акад. НАН України М. З. Згуровський. Київ: НТУУ «КПІ»,
2015. 136 с.
77. Функціональні типи територій у фокусі державної регіональної
політики: методологія ідентифікації та інструментарій стимулювання
розвитку : монографія / Л. Я. Беновська та ін. ; за наук. ред. І. З.
Сторонянська ; НАН України, ДУ «Ін-т регіон. дослідж. ім. М. І.
Долішнього НАН України». Львів, 2022. 491 с.
78. Хрипунова-Курочка Д. М., Родченко В. Б. Діагностика передумов
інноваційного регіонального розвитку як основа формування
трансформаційної моделі управління. Східна Європа: економіка,
бізнес та управління. 2021. Вип. 6 (33). С. 46-57.
86

79. Хряпінський А. П. Генеза та перспективи публічного управління
процесами забезпечення сталого розвитку в Україні. Держава та
регіони. Серія: Державне управління. 2017. № 3. С. 179-183.
80. Чуріканова О. Ю. Управління регіональним розвитком і формування
регіональної політики: теорія та практика застосування : монографія.
Запоріжжя : Класичний приватний університет, 2020. 387 с.
81. Шевцова Г. З., Швець Н. В., Ткач С. М. Форсайт-менеджмент в
стратегічному плануванні розвитку регіонів: теоретико-
методологічна оболонка. Економіка промисловості. 2022. № 1 (97). С.
5-31.
82. Шульц С. Л. Регіональна політика в умовах децентралізації
управління: сучасні виклики та ризики. Регіональна економіка. 2021.
№ 1. С. 121-130.
83. Banovec F. Strategic Planning in Public Administration: Theory and
Practice. London: Palgrave Macmillan, 2019. 312 p.
84. Bryline M. Strategic Planning in Public Sector Organizations. New York:
Routledge, 2021. 328 p.
85. Chase B. Time Perspectives in Strategic Planning. Oxford: Oxford
University Press, 2020. 342 p.
86. Derlien H-U. Public Administration Research and Theory: The State of the
Field. Oxford: Oxford University Press, 2020. 428 p.
87. Lane J.-E. Management and Public Organization. London: SAGE
Publications, 2020. 312 p.
88. Nussbaum M. Global Risks and Local Responses. Cambridge: Harvard
University Press, 2020. 356 p.
89. Ross K. Temporal Aspects of Monitoring and Evaluation. New York:
Palgrave Macmillan, 2021. 312 p.
90. Simons R. Performance Measurement and Control Systems for
Implementing Strategy. London: Pearson, 2020. 792 p.

ChSTU repository

ChSTU repository preserves and enables easy and open access to all types of digital content including text, images, moving images, mpegs and data sets