ChSTU repository

ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ  
КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ 
 
 
 
 
КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА БАКАЛАВРА 
на тему 
«Розвиток партнерства органів місцевого самоврядування та соціальних 
служб у сфері соціального забезпечення». 
 
 
 
 
 
 
 
Виконав: 
студент ІV курсу, групи СЗ 2210 
спеціальності 232 «Соціальне забезпечення» 
Є. В. Боневич 
Керівник: к.е.н., доц. Л.Ю. Тернова 
Рецензент: 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Черкаси – 2026 
 
  2 
 
  
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ 
КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ 
 
Освітньо-кваліфікаційний рівень бакалавр    
Галузь знань   23 Соціальна робота   
Спеціальність             232 «Соціальне забезпечення»  
 
ЗАТВЕРДЖУЮ: 
Зав. кафедри 
____________ к.е.н., доц. Бєлова  І.О. 
“_____” _______________2025 р. 
 
ІНДИВІДУАЛЬНЕ ЗАВДАННЯ 
Здобувачу Євгену Владиславовичу Боневичу  на підготовку кваліфікаційної 
роботи бакалавра на тему: «Розвиток партнерства органів місцевого 
самоврядування та соціальних служб у сфері соціального забезпечення» 
Тему затверджено наказом від «___» ____  _________2025 р   
Кваліфікаційна робота бакалавра виконується на матеріалах _ Департамент 
економіки і розвитку ЧМР.  
План кваліфікаційної роботи бакалавра: 
Розділ 1. Теоретико-методологічні основи дослідження партнерства 
органів місцевого самоврядування та соціальних служб у сфері соціального 
забезпечення 
Розділ 2. Оцінка сучасного стану партнерської взаємодії органів місцевого 
самоврядування та соціальних служб 
Розділ 3 Удосконалення та перспективи розвитку партнерства органів 
місцевого самоврядування та соціальних служб 
Об’єктом дослідження є система соціального забезпечення на місцевому 
рівні. 
Предметом дослідження є організаційні, правові та управлінські засади 
партнерської взаємодії органів місцевого самоврядування та соціальних служб у 
сфері соціального забезпечення.. 
  3 
 
Метою дослідження є теоретичне обґрунтування та розроблення 
практичних підходів до розвитку партнерства органів місцевого самоврядування 
та соціальних служб у сфері соціального забезпечення. 
Відповідно до поставленої мети визначено такі завдання дослідження: 
1. розкрити сутність соціального забезпечення як об’єкта наукового 
дослідження та складової соціальної політики; 
2. охарактеризувати органи місцевого самоврядування та соціальні 
служби як суб’єктів соціального забезпечення на місцевому рівні; 
3. узагальнити теоретичні підходи до формування партнерської 
взаємодії у сфері соціального забезпечення; 
4. проаналізувати нормативно-правові засади партнерства органів 
місцевого самоврядування та соціальних служб; 
5. дослідити особливості реалізації партнерської взаємодії на рівні 
територіальних громад; 
6. виявити основні проблеми та обмеження розвитку партнерства 
органів місцевого самоврядування та соціальних служб; 
7. узагальнити практичний досвід організації міжінституційного 
партнерства у сфері соціального забезпечення; 
8. обґрунтувати пріоритетні напрями вдосконалення партнерської 
взаємодії на місцевому рівні; 
9. визначити перспективні механізми розвитку партнерства в умовах 
децентралізації та реформування соціальної сфери. 
Завдання підготував 
науковий керівник   __________________      Л.Ю. Тернова 
                                             (підпис)                         (прізвище та ініціали) 
 «____»________2025 р. 
 
 
Завдання одержав здобувач(ка)                                                                          
                                                                                                 ____________       Є.В, Боневич 
 
                                             (підпис)                                 (прізвище та ініціали) 
 «____»__________2025 р. 
  4 
 
ЗАТВЕРДЖЕНО 
Завідувач 
кафедри________________ 
 
протокол №___ від ______________ 
 
Орієнтовний графік 
підготовки та захисту кваліфікаційних робіт здобувачами освітнього 
ступеня «бакалавр» спеціальності 232 «Соціальне забезпечення» на 
2025/2026 навчальний рік 
Етапи підготовки  Денна форма  
та захисту КРБ навчання Примітка  
1. Вибір студентом теми КРБ і подання   
заяви  на кафедру;   
- затвердження тем КРБ і призначення  ___.___.20__ р.  виконано  
наукових керівників;   
- складання і затвердження 
індивідуальних завдань на виконання 
КРБ 
2. Підготовка вступу і першого розділу  ___.___.20__ р.  виконано  
КРБ   
3. Підготовка другого розділу КРБ ___.___.20__ р.  виконано  
  
4. Підготовка третього розділу КРБ ___.___.20__ р.  виконано  
  
5. Подання здобувачем завершеної КРБ ___.___.20__ р.  виконано  
науковому керівнику   
6. Розгляд КРБ науковим керівником ___.___.20__ р.  виконано  
  
7. Попередній розгляд КРБ на комісії  ___.___.20__ р.  виконано  
від кафедри   
8. Доопрацювання роботи, прийняття ___.___.20__ р.  виконано  
кафедрою рішення про допуск КРБ до   
захисту перед ЕК оформлення та 
зовнішнє рецензування КРБ 
9. Захист КРБ перед ЕК ___.___.20__ р.   
 
 
  
  5 
 
РЕФЕРАТ 
 
Основний текст кваліфікаційної роботи бакалавра викладений на 83 
сторінках. Робота містить  20 таблиць, 3  рисунки та список використаних 
джерел із 43 найменування.  
 
Об’єктом дослідження є система соціального забезпечення на 
місцевому рівні. 
Предметом дослідження є організаційні, правові та управлінські засади 
партнерської взаємодії органів місцевого самоврядування та соціальних служб 
у сфері соціального забезпечення. 
Метою дослідження є теоретичне обґрунтування та розроблення 
практичних підходів до розвитку партнерства органів місцевого 
самоврядування та соціальних служб у сфері соціального забезпечення. 
Відповідно до поставленої мети визначено такі завдання дослідження: 
1. розкрити сутність соціального забезпечення як об’єкта наукового 
дослідження та складової соціальної політики; 
2. охарактеризувати органи місцевого самоврядування та соціальні 
служби як суб’єктів соціального забезпечення на місцевому рівні; 
3. узагальнити теоретичні підходи до формування партнерської 
взаємодії у сфері соціального забезпечення; 
4. проаналізувати нормативно-правові засади партнерства органів 
місцевого самоврядування та соціальних служб; 
5. дослідити особливості реалізації партнерської взаємодії на рівні 
територіальних громад; 
6. виявити основні проблеми та обмеження розвитку партнерства 
органів місцевого самоврядування та соціальних служб; 
7. узагальнити практичний досвід організації міжінституційного 
партнерства у сфері соціального забезпечення; 
8. обґрунтувати пріоритетні напрями вдосконалення партнерської 
взаємодії на місцевому рівні; 
9. визначити перспективні механізми розвитку партнерства в умовах 
децентралізації та реформування соціальної сфери. 
Практична цінність одержаних результатів полягає в тому, що 
сформульовані у роботі положення, висновки та пропозиції можуть бути 
використані органами місцевого самоврядування, центрами надання 
соціальних послуг, центрами соціальних служб та іншими суб’єктами 
соціальної сфери для вдосконалення координації діяльності, розроблення й 
реалізації місцевих програм соціального забезпечення, підвищення 
ефективності міжвідомчої взаємодії, запровадження більш адресних підходів 
до надання соціальних послуг та посилення організаційної спроможності 
територіальних громад. Результати дослідження також можуть бути 
використані у навчальному процесі під час викладання дисциплін, пов’язаних 
  6 
 
із соціальним забезпеченням, соціальною політикою, соціальною роботою та 
муніципальним управлінням 
 
Рік виконання роботи 2026 рік 
Рік захисту роботи 2026 рік 
  
  7 
 
ЗМІСТ 
ВСТУП 8 
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ 13 
ПАРТНЕРСТВА ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ТА 
СОЦІАЛЬНИХ СЛУЖБ У СФЕРІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ 
1.1. Соціальне забезпечення як об’єкт наукового дослідження та складова 13 
соціальної політики 
1.2. Суб’єкти соціального забезпечення на місцевому рівні: органи місцевого 17 
самоврядування та соціальні служби 
1.3. Теоретичні підходи до формування партнерської взаємодії у сфері 22 
соціального забезпечення 
РОЗДІЛ 2. ОЦІНКА СУЧАСНОГО СТАНУ ПАРТНЕРСЬКОЇ 30 
ВЗАЄМОДІЇ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ТА 
СОЦІАЛЬНИХ СЛУЖБ 
2.1. Нормативно-правові засади партнерства у сфері соціального забезпечення 30 
2.2. Особливості реалізації партнерської взаємодії на рівні територіальних 36 
громад 
2.3. Основні проблеми та обмеження розвитку партнерства органів місцевого 44 
самоврядування та соціальних служб 
РОЗДІЛ 3. УДОСКОНАЛЕННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ 52 
ПАРТНЕРСТВА ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ТА 
СОЦІАЛЬНИХ СЛУЖБ 
3.1. Практичний досвід організації міжінституційного партнерства у сфері 52 
соціального забезпечення 
3.2. Пріоритетні напрями вдосконалення партнерської взаємодії на місцевому 59 
рівні 
3.3. Перспективні механізми розвитку партнерства в умовах децентралізації та 67 
реформування соціальної сфери 
ВИСНОВКИ 77 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 82 
  
  8 
 
 
ВСТУП 
Актуальність теми дослідження зумовлена тим, що в сучасних умовах 
розвитку соціальної політики України ефективність соціального забезпечення 
дедалі більше визначається не лише обсягом законодавчо закріплених 
гарантій, а й реальною спроможністю інституцій на місцевому рівні своєчасно 
виявляти соціальні потреби населення, координувати дії різних суб’єктів і 
забезпечувати доступність соціальної підтримки. Конституція України 
закріплює право громадян на соціальний захист, а чинне законодавство 
визначає організаційно-правові засади діяльності органів місцевого 
самоврядування та надавачів соціальних послуг, що створює базові 
передумови для їхньої взаємодії у сфері соціального забезпечення (Верховна 
Рада України, 1996, 1997, 2019).  
Водночас сама наявність нормативної основи не гарантує належної 
результативності соціального забезпечення. У практичній площині 
вирішального значення набуває те, наскільки узгоджено взаємодіють органи 
місцевого самоврядування, соціальні служби та інші суб’єкти соціальної 
сфери, якими є механізми їх координації, як розподіляється відповідальність 
між ними та якою мірою така взаємодія дає змогу забезпечити комплексне 
реагування на соціальні ризики і потреби населення. Саме тому партнерська 
взаємодія у сфері соціального забезпечення постає не як допоміжний елемент, 
а як одна з ключових умов підвищення адресності, доступності та якості 
соціальної підтримки на рівні територіальної громади (Кравченко, 2014; 
Верховна Рада України, 2019).  
Особливої актуальності зазначена проблема набуває в умовах 
децентралізації, коли органи місцевого самоврядування отримують ширші 
повноваження у сфері вирішення соціальних питань, а соціальні служби 
виступають безпосереднім механізмом виявлення складних життєвих 
обставин, соціального супроводу, профілактики кризових ситуацій та надання 
  9 
 
соціальних послуг. За таких обставин саме якість партнерства між місцевою 
владою та соціальними службами значною мірою визначає, чи буде система 
соціального забезпечення на місцевому рівні формальною, чи реально 
орієнтованою на потреби людини, сім’ї та громади (Slozanska, 2016, 2017; 
Кравченко, 2014).  
Теоретичні та прикладні аспекти соціального забезпечення, соціального 
захисту, діяльності органів місцевого самоврядування, соціальних послуг і 
соціального партнерства вже знайшли відображення у працях вітчизняних 
учених. Зокрема, проблеми понятійного апарату та предмета права 
соціального забезпечення досліджували С. М. Прилипко, а питання 
співвідношення понять «соціальне забезпечення» і «соціальний захист» 
висвітлювалися в українській науковій дискусії окремими авторами 
правничого напряму. Теоретико-методичні підходи до осмислення 
соціального забезпечення як складової соціальної політики розкрито у працях 
М. І. Мальованого. Питання децентралізації соціальних послуг, ролі 
територіальних громад та місцевого самоврядування у реалізації соціальної 
політики досліджували М. Кравченко, Г. І. Слозанська. Проблеми соціального 
партнерства, міжсекторальної співпраці та взаємодії державного і 
недержавного секторів у соціальній сфері аналізували І. В. Мещан, К. В. 
Дубич, Ю. В. Горемикіна, Г. Краєвська (Prylypko, 2006; Malovanyi, 2012; 
Кравченко, 2014; Slozanska, 2016, 2017; Meshchan, 2016; Dubych, 2013, 2015; 
Horemykina, 2018; Kraievska, 2024).  
Разом із тим аналіз наукових джерел свідчить, що попри наявність 
вагомого наукового доробку, недостатньо комплексно дослідженими 
залишаються питання саме розвитку партнерської взаємодії органів місцевого 
самоврядування та соціальних служб у сфері соціального забезпечення як 
цілісного організаційно-управлінського механізму. У науковій літературі 
частіше окремо розглядаються проблеми соціального забезпечення, місцевого 
самоврядування, соціальної роботи в громаді, соціальних послуг або 
  10 
 
міжсекторального партнерства, тоді як питання узгодження функцій органів 
місцевого самоврядування і соціальних служб, налагодження стабільного 
інформаційного обміну, запобігання дублюванню повноважень, подолання 
формального характеру співпраці та розроблення дієвих механізмів її 
посилення потребують подальшого системного опрацювання (Meshchan, 2016; 
Horemykina, 2018; Kraievska, 2024).  
Таким чином, наукова проблема дослідження полягає в необхідності 
з’ясування того, як саме взаємодіють органи місцевого самоврядування та 
соціальні служби у сфері соціального забезпечення, які чинники ускладнюють 
цю взаємодію та які підходи можуть забезпечити її посилення. Саме така 
постановка питання дає змогу поєднати теоретичний аналіз із практичними 
висновками, релевантними для діяльності територіальних громад і для 
вдосконалення системи соціального забезпечення на місцевому рівні.  
Об’єктом дослідження є система соціального забезпечення на 
місцевому рівні. 
Предметом дослідження є організаційні, правові та управлінські засади 
партнерської взаємодії органів місцевого самоврядування та соціальних служб 
у сфері соціального забезпечення. 
Метою дослідження є теоретичне обґрунтування та розроблення 
практичних підходів до розвитку партнерства органів місцевого 
самоврядування та соціальних служб у сфері соціального забезпечення. 
Відповідно до поставленої мети визначено такі завдання дослідження: 
10. розкрити сутність соціального забезпечення як об’єкта наукового 
дослідження та складової соціальної політики; 
11. охарактеризувати органи місцевого самоврядування та соціальні 
служби як суб’єктів соціального забезпечення на місцевому рівні; 
12. узагальнити теоретичні підходи до формування партнерської 
взаємодії у сфері соціального забезпечення; 
  11 
 
13. проаналізувати нормативно-правові засади партнерства органів 
місцевого самоврядування та соціальних служб; 
14. дослідити особливості реалізації партнерської взаємодії на рівні 
територіальних громад; 
15. виявити основні проблеми та обмеження розвитку партнерства 
органів місцевого самоврядування та соціальних служб; 
16. узагальнити практичний досвід організації міжінституційного 
партнерства у сфері соціального забезпечення; 
17. обґрунтувати пріоритетні напрями вдосконалення партнерської 
взаємодії на місцевому рівні; 
18. визначити перспективні механізми розвитку партнерства в умовах 
децентралізації та реформування соціальної сфери. 
Гіпотеза дослідження полягає в припущенні, що ефективність 
соціального забезпечення на місцевому рівні істотно зростатиме за умови 
системного розвитку партнерської взаємодії між органами місцевого 
самоврядування та соціальними службами, що передбачає чіткий розподіл 
повноважень, сталі механізми координації, належний інформаційний обмін, 
міжвідомчу узгодженість дій та орієнтацію на комплексне задоволення 
соціальних потреб населення (Кравченко, 2014; Meshchan, 2016; Верховна 
Рада України, 2019).  
Теоретичну основу дослідження становлять праці вітчизняних учених 
з проблем соціального забезпечення, соціальної політики, місцевого 
самоврядування, соціальної роботи, соціальних послуг і соціального 
партнерства, зокрема С. М. Прилипка, М. І. Мальованого, М. Кравченка, Г. І. 
Слозанської, І. В. Мещан, К. В. Дубича, Ю. В. Горемикіної, Г. Краєвської. 
Нормативну основу дослідження становлять Конституція України, закони 
України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про соціальні послуги», 
«Про співробітництво територіальних громад» та інші нормативно-правові 
  12 
 
акти, що регулюють діяльність суб’єктів соціального забезпечення на 
місцевому рівні (Верховна Рада України, 1996, 1997, 2014, 2019).  
Практична цінність одержаних результатів полягає в тому, що 
сформульовані у роботі положення, висновки та пропозиції можуть бути 
використані органами місцевого самоврядування, центрами надання 
соціальних послуг, центрами соціальних служб та іншими суб’єктами 
соціальної сфери для вдосконалення координації діяльності, розроблення й 
реалізації місцевих програм соціального забезпечення, підвищення 
ефективності міжвідомчої взаємодії, запровадження більш адресних підходів 
до надання соціальних послуг та посилення організаційної спроможності 
територіальних громад. Результати дослідження також можуть бути 
використані у навчальному процесі під час викладання дисциплін, пов’язаних 
із соціальним забезпеченням, соціальною політикою, соціальною роботою та 
муніципальним управлінням (Slozanska, 2016; Meshchan, 2016; Kraievska, 
2024).  
Отже, обрана тема є актуальною як у науковому, так і в практичному 
вимірах, оскільки стосується вдосконалення взаємодії ключових суб’єктів 
соціального забезпечення на місцевому рівні. Дослідження партнерства 
органів місцевого самоврядування та соціальних служб дає змогу глибше 
осмислити сучасний стан їхньої взаємодії, виявити чинники, що її стримують, 
і запропонувати напрями її посилення в інтересах територіальних громад та 
осіб, які потребують соціальної підтримки. 
  
  13 
 
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ 
ДОСЛІДЖЕННЯ ПАРТНЕРСТВА ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО 
САМОВРЯДУВАННЯ ТА СОЦІАЛЬНИХ СЛУЖБ У СФЕРІ 
СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ 
 
1.1. Соціальне забезпечення як об’єкт наукового дослідження та 
складова соціальної політики 
 Соціальне забезпечення посідає важливе місце в системі сучасної 
соціальної політики держави, оскільки відображає рівень її відповідальності за 
підтримку осіб, які внаслідок віку, стану здоров’я, втрати працездатності, 
безробіття чи інших соціально значущих обставин потребують матеріальної 
допомоги або соціальних послуг. У науковому дискурсі ця категорія 
розглядається не лише як правовий інститут, а й як суспільний механізм 
гарантування базових соціальних стандартів, запобігання соціальним ризикам 
та забезпечення належного рівня життя населення. Саме тому соціальне 
забезпечення доцільно аналізувати не у вузькому галузево-правовому вимірі, 
а як складову соціальної політики, що реалізується через взаємодію державних 
і місцевих інституцій, насамперед органів місцевого самоврядування та 
соціальних служб, які безпосередньо забезпечують наближення соціальної 
підтримки до потреб конкретної людини й громади (Прилипко, 2006; 
Мальований, 2012).  
У науковій літературі немає єдиного універсального підходу до 
визначення поняття «соціальне забезпечення». Одні дослідники трактують 
його як систему матеріального забезпечення і соціального обслуговування 
осіб у разі настання соціальних ризиків, інші — як сукупність організаційно-
правових і фінансово-економічних заходів, спрямованих на підтримання 
належного соціального статусу людини. С. М. Прилипко підкреслює 
фундаментальний характер соціального забезпечення як самостійної категорії 
права, пов’язаної з особливим предметом правового регулювання та 
  14 
 
специфічними суспільними відносинами. Натомість М. І. Мальований 
акцентує на ширшому розумінні соціального забезпечення, пов’язуючи його із 
системою державних та суспільних заходів, спрямованих на компенсацію або 
мінімізацію негативного впливу соціальних ризиків. Такий підхід є особливо 
важливим для цієї роботи, оскільки дозволяє розглядати соціальне 
забезпечення як практичну сферу управлінської діяльності, у межах якої 
ключове значення має узгоджена взаємодія інституцій на місцевому рівні 
(Прилипко, 2006; Мальований, 2012).  
Суттєве значення для наукового аналізу має співвідношення понять 
«соціальне забезпечення», «соціальний захист» і «соціальна допомога». У 
вітчизняній науці ці категорії часто використовуються як близькі за змістом, 
однак не тотожні. Н. М. Стаховська звертала увагу на необхідність їх 
термінологічного розмежування, наголошуючи, що соціальний захист є 
ширшою категорією, яка охоплює комплекс державних і суспільних гарантій 
підтримки особи, тоді як соціальне забезпечення пов’язується передусім із 
конкретними формами матеріального забезпечення, обслуговування та 
надання встановлених законом видів допомоги. Соціальна допомога, своєю 
чергою, постає як одна з форм реалізації соціального забезпечення, 
спрямована на підтримку окремих категорій осіб, які перебувають у складних 
життєвих обставинах або не мають достатніх ресурсів для самостійного 
задоволення базових потреб. Такий підхід є методологічно важливим, 
оскільки дає змогу точніше визначити межі предмета дослідження і не 
змішувати загальну соціальну політику з її окремими інструментами 
(Стаховська, 2000, як цит. у: Віжунов, 2019; Мальований, 2012).  
У сучасних дослідженнях соціальне забезпечення дедалі частіше 
розглядають як функціональну складову реалізації соціальної політики 
держави. У цьому значенні воно виконує не лише компенсаційну, а й 
превентивну, стабілізаційну та інтеграційну функції. Компенсаційна функція 
полягає у відшкодуванні або пом’якшенні наслідків соціальних ризиків; 
  15 
 
превентивна — у попередженні соціального неблагополуччя; стабілізаційна — 
у підтриманні соціальної рівноваги; інтеграційна — у забезпеченні включення 
вразливих груп населення в суспільне життя. Окремі праці С. М. Прилипка 
також акцентують увагу на функціях права соціального забезпечення як 
інструменту впорядкування відповідних суспільних відносин. Усе це свідчить 
про те, що соціальне забезпечення не може бути зведене лише до системи 
виплат: воно охоплює ширшу сферу соціальної підтримки, у якій матеріальна 
допомога, соціальні послуги та інституційна координація діють у 
взаємозв’язку (Прилипко, 2015; Мальований, 2012).  
Не менш важливими для розуміння сутності соціального забезпечення є 
його принципи. У навчальній та науковій літературі серед базових принципів 
зазвичай виокремлюють соціальну справедливість, адресність, доступність, 
гарантованість, диференційований підхід до різних категорій отримувачів 
підтримки, законність і гуманізм. Б. І. Сташків, розкриваючи загальну частину 
права соціального забезпечення, наголошує на фундаментальному значенні 
принципів для побудови всієї системи соціального забезпечення, оскільки 
саме вони задають логіку правового регулювання, визначають зміст 
державних соціальних стандартів і впливають на форми реалізації права особи 
на підтримку. Для проблематики цього дослідження особливого значення 
набувають принципи доступності, адресності й узгодженості дій суб’єктів, 
адже без них взаємодія органів місцевого самоврядування та соціальних служб 
ризикує залишатися формальною і не забезпечувати реального досягнення 
соціального результату (Сташків, 2016).  
Порівняння позицій окремих учених дає підстави стверджувати, що між 
ними існує спільне бачення соціального забезпечення як суспільно необхідної 
системи підтримки людини, однак відрізняються акценти їхніх підходів. Якщо 
С. М. Прилипко зосереджується переважно на правовій природі соціального 
забезпечення, його предметі та функціональному призначенні в системі права, 
то М. І. Мальований підкреслює соціально-економічний зміст цієї категорії та 
  16 
 
її зв’язок із державною соціальною політикою. Позиція Н. М. Стаховської є 
особливо корисною для термінологічного розмежування суміжних понять і 
запобігання їх ототожненню. У сукупності ці підходи дають змогу сформувати 
більш цілісне уявлення про соціальне забезпечення — як про явище, що має 
одночасно правову, соціальну, управлінську і практичну природу (Стаховська, 
2000, як цит. у: Віжунов, 2019; Прилипко, 2006; Мальований, 2012).  
Для теми цієї кваліфікаційної роботи принципово важливо вийти за межі 
суто теоретичного або нормативного розуміння соціального забезпечення та 
розглядати його як сферу публічного управління, що реалізується на 
місцевому рівні через конкретні інституційні механізми. У цьому контексті 
соціальне забезпечення виступає не просто сукупністю гарантій, а простором 
практичної взаємодії між органами місцевого самоврядування, соціальними 
службами та іншими суб’єктами соціальної сфери. Саме від якості такої 
взаємодії залежить, чи будуть соціальні права населення реалізовуватися 
своєчасно, адресно і комплексно. Тому вже на теоретичному рівні соціальне 
забезпечення слід трактувати як таку сферу соціальної політики, у якій 
партнерська взаємодія є не додатковим, а системоутворювальним елементом 
ефективної допомоги населенню. Перешкодами для цього можуть виступати 
нечіткість розмежування функцій, фрагментарність організаційних зв’язків, 
переважання формального підходу над міжвідомчою координацією. 
Відповідно, посилення цієї взаємодії потребує не лише належного правового 
регулювання, а й узгодження дій інституцій, що працюють у соціальній сфері 
на рівні громади (Мальований, 2012; Сташків, 2016).  
Отже, соціальне забезпечення є складним багатовимірним явищем, яке 
доцільно розглядати і як об’єкт наукового дослідження, і як важливу складову 
соціальної політики держави. Його зміст не зводиться лише до матеріальних 
виплат, а охоплює систему гарантій, соціальних послуг і механізмів підтримки 
осіб, які потребують допомоги. У контексті дослідження розвитку партнерства 
органів місцевого самоврядування та соціальних служб особливо важливо 
  17 
 
розуміти соціальне забезпечення як сферу практичної реалізації соціальної 
політики, де результат залежить від того, як взаємодіють відповідні суб’єкти, 
що ускладнює цю взаємодію і якими засобами вона може бути посилена. Саме 
це підводить до розгляду органів місцевого самоврядування та соціальних 
служб як ключових суб’єктів соціального забезпечення на місцевому рівні. 
 
1.2. Суб’єкти соціального забезпечення на місцевому рівні: органи 
місцевого самоврядування та соціальні служби 
У сучасних умовах реформування соціальної сфери особливого 
значення набуває дослідження суб’єктів, які забезпечують реалізацію 
соціальної політики на місцевому рівні. Якщо в загальнотеоретичному вимірі 
соціальне забезпечення постає як система гарантій, форм підтримки та 
механізмів компенсації соціальних ризиків, то в практичній площині воно 
набуває конкретного змісту через діяльність тих інституцій, які безпосередньо 
організовують, координують і надають соціальну допомогу та соціальні 
послуги населенню. Саме тому для теми цього дослідження ключового 
значення набуває аналіз органів місцевого самоврядування та соціальних 
служб як основних суб’єктів соціального забезпечення на рівні територіальної 
громади. Їхня взаємодія є визначальною для забезпечення адресності, 
своєчасності та комплексності соціальної підтримки, а також для формування 
ефективної моделі партнерства у сфері соціального забезпечення (Кравченко, 
2014; Слозанська, 2017). 
У науковій літературі суб’єкти соціального забезпечення розглядаються 
як уповноважені органи, установи та організації, діяльність яких спрямована 
на реалізацію соціальних прав людини, надання соціальної допомоги, 
соціальних послуг, соціального супроводу, а також на організаційне й 
ресурсне забезпечення соціальної політики. У цьому розумінні органи 
місцевого самоврядування та соціальні служби мають різний, але 
взаємопов’язаний функціональний статус. Органи місцевого самоврядування 
  18 
 
виступають інституційною основою місцевої соціальної політики, оскільки 
саме на рівні громади здійснюється виявлення актуальних соціальних 
проблем, ухвалюються управлінські рішення, затверджуються місцеві 
програми та розподіляються ресурси. Соціальні служби, своєю чергою, 
виконують переважно практично-реалізаційну функцію, оскільки 
безпосередньо працюють із населенням, виявляють осіб і сім’ї, які 
перебувають у складних життєвих обставинах, оцінюють потреби, здійснюють 
соціальний супровід і забезпечують надання відповідних послуг. Отже, одні 
суб’єкти формують організаційно-управлінський каркас системи, а інші — 
забезпечують її практичне функціонування (Дубич, 2015; Слозанська, 2016). 
Роль органів місцевого самоврядування у сфері соціального 
забезпечення істотно посилилася в умовах децентралізації, коли територіальні 
громади отримали ширші повноваження щодо вирішення питань місцевого 
значення, у тому числі в соціальній сфері. Законодавче закріплення 
компетенції органів місцевого самоврядування у питаннях соціального 
захисту, організації надання соціальних послуг, підтримки вразливих 
категорій населення, затвердження та фінансування місцевих соціальних 
програм створило передумови для посилення їхньої ролі як суб’єкта 
соціального забезпечення. Саме органи місцевого самоврядування визначають 
пріоритети соціального розвитку громади, забезпечують організацію мережі 
соціальних установ, координують діяльність виконавчих органів і приймають 
рішення щодо ресурсного забезпечення соціальної сфери. Як слушно зауважує 
М. Кравченко, децентралізація соціальних послуг сприяє наближенню 
соціальної підтримки до отримувача, однак водночас вимагає підвищення 
управлінської спроможності громад, розвитку координаційних механізмів і 
чіткого розподілу відповідальності між суб’єктами соціальної політики 
(Кравченко, 2014). 
Зміст діяльності органів місцевого самоврядування у сфері соціального 
забезпечення не зводиться лише до виконання окремих делегованих функцій. 
  19 
 
У сучасних умовах вони повинні виступати активним координатором 
партнерської взаємодії, поєднуючи управлінські, організаційні, фінансові та 
комунікаційні інструменти для забезпечення належного функціонування 
місцевої системи соціальної підтримки. Зокрема, йдеться про визначення 
соціальних потреб громади, організацію роботи з вразливими категоріями 
населення, забезпечення міжвідомчої координації, співпрацю з центрами 
надання соціальних послуг, центрами соціальних служб, службами у справах 
дітей, закладами охорони здоров’я та освіти. У цьому контексті органи 
місцевого самоврядування мають не лише адміністративну, а й інтеграційну 
функцію, оскільки саме вони здатні формувати цілісну модель партнерства у 
сфері соціального забезпечення на рівні громади (Євсєєва, 2013; Кравченко, 
2014). 
Водночас ефективне функціонування системи соціального забезпечення 
неможливе без діяльності соціальних служб, які є безпосередніми надавачами 
соціальної підтримки та найближчою до населення ланкою соціальної сфери. 
У наукових працях Г. І. Слозанської соціальні служби розглядаються як 
важливий механізм виявлення соціальних проблем у територіальній громаді, 
оцінювання потреб осіб і сімей, які перебувають у складних життєвих 
обставинах, а також організації соціальної роботи, спрямованої на подолання 
або мінімізацію негативних наслідків соціальних ризиків. Саме соціальні 
служби забезпечують перехід від загальних управлінських рішень до 
індивідуалізованої допомоги конкретній людині або сім’ї, що особливо 
важливо в умовах орієнтації сучасної соціальної політики на принципи 
адресності та доступності (Слозанська, 2016, 2017). 
Соціальні служби в межах місцевої системи соціального забезпечення 
виконують цілу низку функцій: діагностичну, профілактичну, посередницьку, 
супровідну, консультативну та координаційну. Вони не лише фіксують факт 
наявності соціальної проблеми, а й забезпечують її професійне оцінювання, 
допомагають визначити оптимальні шляхи підтримки, організовують надання 
  20 
 
послуг і взаємодіють з іншими установами та організаціями. Важливо, що в 
сучасній громаді соціальні служби дедалі частіше працюють у логіці 
інтегрованого підходу, коли допомога населенню надається не фрагментарно, 
а комплексно — із залученням різних суб’єктів. Такий підхід робить соціальні 
служби не лише виконавцями окремих заходів, а повноцінними учасниками 
партнерської взаємодії, без яких неможливе досягнення цілісного соціального 
результату (Попик, 2016; Слозанська, 2017). 
Як видно з табл. 1.1, органи місцевого самоврядування та соціальні 
служби відрізняються за своїм функціональним призначенням, однак саме 
поєднання їхніх можливостей забезпечує цілісність місцевої системи 
соціального забезпечення. Якщо органи місцевого самоврядування формують 
політику, інституційні умови та ресурсну базу, то соціальні служби реалізують 
практичні механізми допомоги, працюють з отримувачами послуг і 
забезпечують зворотний зв’язок щодо реальних потреб населення. У зв’язку з 
цим партнерська взаємодія між ними повинна розглядатися не як 
факультативна форма співпраці, а як базова умова ефективного 
функціонування місцевої соціальної сфери. 
Таблиця 1.1 
Органи місцевого самоврядування та соціальні служби як суб’єкти соціального 
забезпечення на місцевому рівні 
Роль у партнерській 
Суб’єкт Основні повноваження / функції 
взаємодії 
Формування місцевої соціальної 
Визначають стратегічні 
політики; затвердження і 
пріоритети, забезпечують 
фінансування соціальних програм; 
Органи місцевого ресурсну та організаційну 
організація мережі установ; 
самоврядування основу співпраці, створюють 
координація діяльності виконавчих 
механізми міжвідомчої 
органів; ухвалення управлінських 
координації 
рішень 
Реалізують практичну складову 
Виявлення осіб і сімей, які 
взаємодії, забезпечують 
перебувають у складних життєвих 
Соціальні служби адресність підтримки, 
обставинах; оцінювання потреб; 
формують інформаційну базу 
соціальний супровід; 
про потреби населення 
  21 
 
Роль у партнерській 
Суб’єкт Основні повноваження / функції 
взаємодії 
консультування; надання соціальних 
послуг; профілактична робота 
Узгодження дій щодо підтримки 
Забезпечує комплексність, 
вразливих категорій; участь у 
безперервність і 
Спільна реалізації місцевих програм; обмін 
результативність соціального 
діяльність інформацією; координація випадку; 
забезпечення на рівні 
спільне реагування на соціальні 
територіальної громади 
проблеми 
Джерело: узагальнено автором на основі праць Кравченко (2014), Слозанської (2016; 
2017), Дубич (2015). 
Проблема полягає в тому, що на практиці взаємодія органів місцевого 
самоврядування та соціальних служб не завжди є достатньо скоординованою. 
Серед основних чинників, які її ускладнюють, можна виокремити нечіткість 
розмежування функцій, дублювання окремих повноважень, недостатню 
інституційну спроможність громади, кадровий дефіцит, перевантаження 
фахівців соціальної сфери, нерозвиненість механізмів інформаційного обміну 
та недостатню інтегрованість соціальних, освітніх, медичних і 
адміністративних структур. За таких умов навіть за наявності формально 
визначених повноважень реальна взаємодія між суб’єктами може мати 
епізодичний або фрагментарний характер. На це вказують і дослідження, 
присвячені сучасній системі соціальних послуг, у яких наголошується на 
потребі вдосконалення координації між суб’єктами на місцевому рівні та 
переходу від інституційної роз’єднаності до моделі міжвідомчої співпраці 
(Дубич, 2015; Мещан, 2016). 
Важливо підкреслити, що ефективність партнерської взаємодії 
визначається не лише наявністю двох окремих суб’єктів — органів місцевого 
самоврядування та соціальних служб, — а насамперед якістю зв’язків між 
ними. У цьому контексті принципового значення набувають регулярна 
комунікація, узгодження управлінських і практичних рішень, спільне 
планування заходів, використання єдиних підходів до оцінювання потреб 
  22 
 
населення, а також розвиток міжвідомчих команд і координаційних платформ. 
Соціальне забезпечення на місцевому рівні стає результативним лише тоді, 
коли управлінська логіка органів місцевого самоврядування поєднується з 
професійною практикою соціальних служб, а партнерська взаємодія має 
сталий, а не ситуативний характер. Саме тому посилення цієї взаємодії слід 
розглядати як один із головних напрямів удосконалення місцевої системи 
соціального забезпечення (Мещан, 2016; Горемикіна, 2018). 
Отже, органи місцевого самоврядування та соціальні служби є 
ключовими суб’єктами соціального забезпечення на місцевому рівні, проте 
їхня роль не є тотожною. Органи місцевого самоврядування формують 
інституційні та управлінські засади місцевої соціальної політики, тоді як 
соціальні служби забезпечують безпосередню реалізацію соціальної 
підтримки та роботу з населенням. Успішність системи соціального 
забезпечення залежить від того, наскільки ефективно ці суб’єкти взаємодіють, 
чи здатні вони долати організаційні та комунікаційні бар’єри та чи орієнтована 
їхня спільна діяльність на комплексне задоволення соціальних потреб 
громади. Це, своєю чергою, підводить до розгляду теоретичних підходів до 
формування партнерської взаємодії у сфері соціального забезпечення як 
ключової умови посилення результативності місцевої соціальної політики. 
1.3. Теоретичні підходи до формування партнерської взаємодії у 
сфері соціального забезпечення 
У сучасних умовах розвитку соціальної політики та реформування 
системи соціальних послуг партнерська взаємодія у сфері соціального 
забезпечення набуває особливого значення. Це зумовлено тим, що соціальні 
проблеми населення дедалі частіше мають комплексний характер і не можуть 
бути ефективно розв’язані зусиллями лише одного суб’єкта. Саме тому органи 
місцевого самоврядування, соціальні служби, заклади освіти, охорони 
здоров’я, громадські організації та інші інституції змушені діяти не 
ізольовано, а в логіці узгодженої співпраці. Для теми цього дослідження 
  23 
 
принципово важливо, що партнерська взаємодія розглядається не як 
допоміжний інструмент, а як системоутворювальна умова ефективного 
соціального забезпечення на місцевому рівні. У такому значенні вона 
забезпечує поєднання управлінських рішень органів місцевого 
самоврядування з практичною діяльністю соціальних служб, орієнтованою на 
виявлення потреб населення та надання адресної допомоги. 
У науковій літературі поняття партнерства у соціальній сфері 
трактується як форма організованої взаємодії між різними суб’єктами, які 
мають спільну мету, узгоджують свої дії, розподіляють відповідальність і 
ресурси та спільно беруть участь у вирішенні соціально значущих проблем. 
Ю. В. Горемикіна розглядає партнерство держави і суспільства у сфері 
соціального захисту населення як необхідний механізм підвищення 
ефективності соціальної підтримки, що дає змогу поєднати потенціал 
державних інституцій, місцевої влади та громадянського суспільства. Такий 
підхід є важливим для цієї роботи, оскільки дозволяє розглядати партнерську 
взаємодію як процес спільного досягнення соціального результату, а не просто 
як формальне співіснування різних організацій у межах однієї територіальної 
громади (Горемикіна, 2018). 
На рівні місцевого самоврядування партнерська взаємодія у сфері 
соціального забезпечення має особливу специфіку. Її зміст визначається тим, 
що органи місцевого самоврядування виконують функції стратегічного 
управління, координації та ресурсного забезпечення, тоді як соціальні служби 
забезпечують практичну реалізацію соціальної підтримки, безпосередньо 
працюючи з населенням. У цьому контексті партнерська взаємодія передбачає 
не лише розподіл функцій, а й їх взаємне доповнення. Органи місцевого 
самоврядування визначають пріоритети соціального розвитку громади, 
формують місцеві програми, забезпечують організаційні умови 
функціонування соціальної сфери, а соціальні служби фіксують реальні 
соціальні потреби, надають послуги, здійснюють супровід сімей та осіб, які 
  24 
 
перебувають у складних життєвих обставинах, і тим самим забезпечують 
зворотний зв’язок для коригування місцевої соціальної політики. Саме тому 
партнерство між цими суб’єктами є не лише бажаним, а фактично необхідним 
елементом результативної системи соціального забезпечення. 
Теоретичні підходи до формування партнерської взаємодії у сфері 
соціального забезпечення значною мірою спираються на ідею міжвідомчої та 
міжсекторальної співпраці. І. В. Мещан обґрунтовує соціальне партнерство як 
механізм надання соціальних послуг у територіальній громаді, наголошуючи, 
що складні соціальні проблеми вимагають координації зусиль різних установ 
та організацій. У такому підході важливою є не лише присутність кількох 
учасників, а й наявність сталої моделі їх взаємодії, заснованої на довірі, 
узгодженості дій, спільному плануванні та орієнтації на потреби отримувача 
послуг. Подібна логіка дозволяє розглядати партнерство як форму інтеграції 
управлінських, професійних та соціальних ресурсів громади, спрямованих на 
запобігання соціальній ізоляції, подолання складних життєвих обставин і 
забезпечення доступу до допомоги (Мещан, 2016). 
Суттєвим для осмислення партнерської взаємодії є також 
міжсекторальний підхід, у межах якого соціальне забезпечення не 
обмежується співпрацею лише органів влади та соціальних служб. Г. О. 
Краєвська наголошує, що сучасний соціальний розвиток територіальних 
громад неможливий без міжсекторальної співпраці, яка передбачає залучення 
не лише публічних інституцій, а й громадських організацій, благодійних 
фондів, волонтерських ініціатив та інших суб’єктів локального середовища. У 
такій моделі органи місцевого самоврядування та соціальні служби 
залишаються центральними суб’єктами, однак ефективність їхньої взаємодії 
зростає саме тоді, коли вона доповнюється горизонтальними зв’язками та 
інституційною відкритістю до співпраці з іншими партнерами. Це особливо 
важливо в умовах зростання соціальних потреб населення та обмеженості 
місцевих ресурсів, коли жодна окрема інституція не здатна повною мірою 
  25 
 
забезпечити комплексне реагування на всі виклики соціальної сфери 
(Краєвська, 2024). 
Як видно з табл. 1.2, партнерська взаємодія у сфері соціального 
забезпечення базується на поєднанні кількох взаємопов’язаних компонентів: 
спільної мети, функціонального розподілу ролей, координації дій, обміну 
інформацією, ресурсного забезпечення та орієнтації на потреби отримувача 
соціальної підтримки. Саме така модель дозволяє зрозуміти, що ефективність 
партнерства визначається не самим фактом участі кількох суб’єктів, а 
ступенем узгодженості між ними. 
Таблиця 1.2.  
Теоретична модель партнерської взаємодії у сфері соціального забезпечення 
Компонент 
Значення для соціального 
партнерської Зміст компонента 
забезпечення 
взаємодії 
Орієнтація суб’єктів на вирішення 
Забезпечує єдність дій органів 
соціальних проблем населення та 
Спільна мета місцевого самоврядування і 
підвищення якості соціальної 
соціальних служб 
підтримки 
Розподіл ролей і Визначення функцій кожного Запобігає дублюванню дій і 
повноважень учасника взаємодії прогалинам у відповідальності 
Сприяє комплексності та 
Координація Узгодження управлінських, 
послідовності соціальної 
діяльності організаційних і практичних рішень 
допомоги 
Передача актуальної інформації про Підвищує адресність і 
Інформаційний 
потреби населення, випадки, ризики, своєчасність соціальної 
обмін 
результати роботи підтримки 
Об’єднання кадрових, фінансових, Посилює спроможність 
Ресурсна взаємодія організаційних та інституційних громади реагувати на 
ресурсів соціальні виклики 
Спрямованість партнерства на Робить соціальне 
Орієнтація на 
досягнення конкретного соціального забезпечення більш адресним, 
потреби людини 
результату для особи, сім’ї, громади доступним і результативним 
Джерело: узагальнено автором на основі праць Горемикіної (2018), Мещан (2016), 
Краєвської (2024), Дубич (2013). 
  26 
 
У теоретичному плані партнерська взаємодія у сфері соціального 
забезпечення спирається також на систему базових принципів, без яких вона 
не може бути стійкою й результативною. До таких принципів доцільно 
віднести цілеспрямованість, добровільність співпраці, узгодженість дій, 
взаємну відповідальність, відкритість комунікації, довіру, адресність, 
комплексність та орієнтацію на соціальний результат. К. В. Дубич, аналізуючи 
сучасну систему соціальних послуг і механізми взаємодії державного та 
недержавного секторів, підкреслює значення координації та інституційної 
узгодженості для підвищення якості соціального обслуговування. Це означає, 
що партнерство не може бути ефективним за умов формального обміну 
інформацією чи епізодичних контактів між установами. Воно має будуватися 
як постійний процес взаємодії, у якому органи місцевого самоврядування та 
соціальні служби виступають не ізольованими виконавцями власних функцій, 
а взаємопов’язаними учасниками єдиної системи соціального забезпечення 
(Дубич, 2013, 2015). 
Порівняння позицій окремих учених дає змогу зробити висновок, що, 
попри різницю дослідницьких акцентів, усі вони розглядають партнерство як 
відповідь на ускладнення соціальних проблем і зростання потреби в 
координації. Якщо Ю. В. Горемикіна акцентує увагу на партнерстві держави й 
суспільства як ширшому соціальному механізмі, то І. В. Мещан більш 
предметно розглядає соціальне партнерство як механізм організації 
соціальних послуг у громаді. Г. О. Краєвська, у свою чергу, підсилює цей 
підхід через концепцію міжсекторальної співпраці в територіальній громаді. У 
сукупності ці позиції дозволяють стверджувати, що партнерська взаємодія у 
сфері соціального забезпечення має не лише організаційний, а й стратегічний 
характер, оскільки визначає здатність громади об’єднувати різні ресурси задля 
досягнення спільного соціального результату (Горемикіна, 2018; Мещан, 
2016; Краєвська, 2024). 
  27 
 
Для теми цієї роботи особливо важливо підкреслити, що партнерська 
взаємодія органів місцевого самоврядування та соціальних служб повинна 
розглядатися крізь призму трьох ключових питань: як саме ці суб’єкти 
взаємодіють, що ускладнює таку взаємодію і яким чином її можна посилити. 
На практиці взаємодія відбувається через спільне планування, координацію 
випадків, участь у реалізації місцевих програм, обмін інформацією, 
направлення осіб до відповідних служб і взаємне інформування про 
результати роботи. Водночас перешкодами для її розвитку виступають 
нечіткість механізмів координації, дублювання функцій, відсутність сталої 
комунікації, кадрові труднощі, недостатній рівень управлінської 
спроможності окремих громад і нерівномірність ресурсного забезпечення. За 
таких умов посилення партнерства потребує не лише правового врегулювання, 
а й формування сталої організаційної моделі взаємодії, заснованої на 
принципах взаємної відповідальності, довіри та орієнтації на потреби 
населення. 
Отже, партнерська взаємодія у сфері соціального забезпечення є 
складною багаторівневою категорією, яка відображає сучасну тенденцію до 
інтеграції зусиль різних суб’єктів соціальної політики. Для органів місцевого 
самоврядування та соціальних служб вона виступає не просто формою 
співпраці, а необхідною умовою забезпечення цілісності місцевої системи 
соціальної підтримки. Теоретичні підходи до її формування засвідчують, що 
результативність соціального забезпечення безпосередньо залежить від якості 
координації, чіткості розподілу ролей, рівня інформаційного обміну та 
здатності суб’єктів діяти не ізольовано, а в межах спільної стратегії. Саме тому 
подальший аналіз партнерства органів місцевого самоврядування та 
соціальних служб має ґрунтуватися на оцінці нормативно-правових засад 
їхньої взаємодії та особливостей її практичної реалізації. 
 
 
  28 
 
Висновки до розділу 1. 
У першому розділі було розглянуто теоретико-методологічні засади 
дослідження партнерства органів місцевого самоврядування та соціальних 
служб у сфері соціального забезпечення. Проведений аналіз наукових підходів 
дозволив встановити, що соціальне забезпечення є важливою складовою 
соціальної політики держави, яка спрямована на гарантування соціальної 
підтримки населення у випадках настання соціальних ризиків. У науковій 
літературі відсутній єдиний підхід до трактування цього поняття: одні 
дослідники розглядають соціальне забезпечення як складову ширшої системи 
соціального захисту, інші — як самостійний напрям соціальної політики та 
окрему систему правових, організаційних і соціально-економічних заходів, 
спрямованих на підтримку громадян (Прилипко, 2006; Мальований, 2012). 
У ході дослідження було уточнено співвідношення понять «соціальне 
забезпечення», «соціальний захист» і «соціальна допомога». Встановлено, що 
соціальний захист є ширшою категорією, яка охоплює комплекс державних і 
суспільних гарантій підтримки людини, тоді як соціальне забезпечення 
пов’язується з конкретними механізмами реалізації цих гарантій через систему 
матеріального забезпечення, соціальних послуг і різних форм допомоги. Такий 
підхід дозволяє розглядати соціальне забезпечення не лише як правову 
категорію, а як практичну сферу реалізації соціальної політики на рівні 
територіальної громади. 
Особливу увагу приділено аналізу органів місцевого самоврядування та 
соціальних служб як основних суб’єктів соціального забезпечення на 
місцевому рівні. З’ясовано, що органи місцевого самоврядування виконують 
функції стратегічного управління, визначають пріоритети соціального 
розвитку громади, забезпечують організаційні умови функціонування 
соціальної сфери та координують діяльність відповідних установ. Соціальні 
служби, своєю чергою, забезпечують практичну реалізацію соціальної 
підтримки, здійснюють виявлення осіб і сімей, які перебувають у складних 
  29 
 
життєвих обставинах, оцінювання їхніх потреб і надання соціальних послуг 
(Слозанська, 2016; Кравченко, 2014). 
Узагальнення теоретичних підходів дозволило зробити висновок, що 
ефективність системи соціального забезпечення значною мірою залежить від 
рівня партнерської взаємодії між органами місцевого самоврядування та 
соціальними службами. Така взаємодія передбачає узгодження управлінських 
і практичних дій, обмін інформацією, координацію ресурсів та спільну 
орієнтацію на задоволення соціальних потреб населення. Водночас 
встановлено, що розвиток партнерства може ускладнюватися недостатньою 
координацією між суб’єктами, нечіткістю розподілу повноважень і 
організаційними бар’єрами. 
Отже, результати теоретичного аналізу засвідчили, що соціальне 
забезпечення слід розглядати як сферу публічного управління, у якій органи 
місцевого самоврядування та соціальні служби виступають ключовими 
суб’єктами реалізації соціальної політики. Саме ефективна партнерська 
взаємодія між ними створює передумови для підвищення адресності, 
доступності та результативності соціальної підтримки населення. Отримані 
висновки формують теоретичну основу для подальшого дослідження 
нормативно-правових засад та практичних аспектів партнерства у сфері 
соціального забезпечення. 
  
  30 
 
РОЗДІЛ 2. ОЦІНКА СУЧАСНОГО СТАНУ ПАРТНЕРСЬКОЇ 
ВЗАЄМОДІЇ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ТА 
СОЦІАЛЬНИХ СЛУЖБ 
 
2.1. Нормативно-правові засади партнерства у сфері соціального 
забезпечення 
Нормативно-правові засади партнерства у сфері соціального 
забезпечення визначають інституційні рамки, в межах яких відбувається 
взаємодія органів місцевого самоврядування та соціальних служб. Для теми 
цього дослідження принципово важливо не лише окреслити коло базових 
нормативних актів, а й показати, як саме вони формують систему 
повноважень, відповідальності, координації та взаємодії між ключовими 
суб’єктами соціальної сфери. У цьому контексті правове регулювання 
партнерства слід розглядати як сукупність конституційних положень, 
законодавчих норм і підзаконних механізмів, які одночасно закріплюють 
соціальний характер держави, визначають повноваження органів місцевого 
самоврядування, встановлюють засади функціонування соціальних служб і 
створюють умови для міжвідомчої та міжінституційної співпраці у сфері 
соціального забезпечення (Верховна Рада України, 1996, 1997, 2019; 
Кравченко, 2014).  
Вихідною правовою основою соціального забезпечення в Україні є 
Конституція України, яка закріплює соціальний характер держави та гарантує 
громадянам право на соціальний захист. Насамперед ідеться про статтю 46, 
відповідно до якої громадяни мають право на соціальний захист у разі повної, 
часткової або тимчасової втрати працездатності, у старості та в інших 
випадках, передбачених законом. Саме це положення створює базову 
конституційну рамку для всієї системи соціального забезпечення, оскільки 
визначає обов’язок держави формувати та підтримувати механізми реалізації 
соціальних прав. Для цієї роботи важливо, що конституційне закріплення 
  31 
 
права на соціальний захист є не абстрактною декларацією, а правовою 
передумовою діяльності конкретних інституцій, серед яких на місцевому рівні 
провідне місце займають органи місцевого самоврядування та соціальні 
служби. Саме через їхню узгоджену діяльність конституційні гарантії 
набувають практичного змісту (Верховна Рада України, 1996).  
Подальший рівень правового регулювання формують спеціальні закони, 
що визначають зміст і механізми реалізації соціальної політики. Центральне 
місце серед них займає Закон України «Про місцеве самоврядування в 
Україні», який окреслює компетенцію територіальних громад, рад та їх 
виконавчих органів у соціальній сфері. Саме цей закон визначає місцеве 
самоврядування як гарантоване державою право та реальну здатність 
територіальної громади вирішувати питання місцевого значення, а також 
закріплює повноваження виконавчих органів рад у галузі соціального захисту 
населення. У правовому сенсі це означає, що органи місцевого 
самоврядування не є лише допоміжною ланкою в реалізації державної 
соціальної політики, а виступають самостійним суб’єктом організації 
соціального забезпечення на місцевому рівні, відповідальним за прийняття 
управлінських рішень, формування місцевих програм, фінансування окремих 
заходів і координацію діяльності установ соціальної сфери (Верховна Рада 
України, 1997; Євсєєва, 2013).  
Водночас нормативне підґрунтя функціонування соціальних служб і 
сучасної системи надання соціальних послуг визначається передусім Законом 
України «Про соціальні послуги». Його значення полягає в тому, що він не 
тільки встановлює понятійний апарат, принципи й види соціальних послуг, а 
й закріплює коло уповноважених органів, надавачів соціальних послуг та 
порядок організації їх надання. Закон прямо передбачає роль уповноважених 
органів системи надання соціальних послуг, визначає підходи до виявлення 
осіб і сімей, які належать до вразливих груп населення або перебувають у 
складних життєвих обставинах, і тим самим формує правову основу для 
  32 
 
практичної взаємодії між місцевою владою та соціальними службами. Для 
теми дослідження особливо важливо, що цей закон переводить соціальне 
забезпечення з площини суто фінансових виплат у ширший простір 
організованої соціальної підтримки, де вирішальне значення має саме 
координація між суб’єктами, відповідальними за виявлення потреб, 
планування, надання та моніторинг послуг (Верховна Рада України, 2019; 
Дубич, 2015).  
Окрему роль у правовому забезпеченні партнерства відіграє Закон 
України «Про соціальну роботу з сім’ями, дітьми та молоддю», який визначає 
організаційні та правові засади здійснення соціальної роботи з відповідними 
категоріями населення. Його значення для цієї теми полягає в тому, що він 
деталізує механізми соціальної роботи, орієнтованої на профілактику, раннє 
виявлення складних життєвих обставин та координацію допомоги. У 
результаті саме через норми цього закону соціальні служби отримують більш 
конкретний інструментарій практичної взаємодії з органами місцевого 
самоврядування, освітніми закладами, службами у справах дітей та іншими 
суб’єктами. Отже, нормативне поле соціального забезпечення в Україні 
будується не навколо одного закону, а як багаторівнева система, у якій різні 
нормативні акти доповнюють один одного, регламентуючи різні аспекти 
однієї сфери — від стратегічного управління до індивідуальної соціальної 
роботи (Верховна Рада України, 2001; Слозанська, 2016).  
Як видно з табл. 2.1, базові нормативно-правові акти розмежовують, але 
водночас поєднують компетенції органів місцевого самоврядування та 
соціальних служб. Саме в цьому і проявляється правова природа партнерства: 
закон не просто визначає окремі функції кожного суб’єкта, а створює умови 
для їхнього функціонального взаємодоповнення. 
 
 
  33 
 
Таблиця 2.1. 
Нормативно-правова основа партнерства органів місцевого самоврядування та 
соціальних служб у сфері соціального забезпечення 
Нормативно-правовий Основний зміст для теми Значення для партнерської 
акт дослідження взаємодії 
Формує конституційну основу 
Закріплює соціальний 
для функціонування всієї 
Конституція України характер держави та право 
системи соціального 
громадян на соціальний захист 
забезпечення 
Визначає повноваження 
Закон України «Про Закріплює управлінську і 
органів місцевого 
місцеве самоврядування координаційну роль місцевої 
самоврядування у соціальній 
в Україні» влади 
сфері 
Створює правову основу 
Встановлює принципи, 
Закон України «Про функціонування соціальних 
суб’єктів, порядок організації 
соціальні послуги» служб і взаємодії між 
та надання соціальних послуг 
суб’єктами системи 
Закон України «Про Регулює організаційні та 
Конкретизує механізми 
соціальну роботу з правові засади соціальної 
міжвідомчої взаємодії в процесі 
сім’ями, дітьми та роботи з вразливими 
соціальної роботи 
молоддю» категоріями 
Постанова КМУ № 587 Визначає порядок виявлення Забезпечує процедурну 
«Про організацію осіб/сімей, оцінювання потреб, координацію дій між органами 
надання соціальних прийняття рішень та місцевого самоврядування та 
послуг» організації надання послуг надавачами соціальних послуг 
Джерело: узагальнено автором на основі законодавства України та наукових праць 
(Верховна Рада України, 1996, 1997, 2001, 2019; Кабінет Міністрів України, 2020). 
Правові засади діяльності органів місцевого самоврядування у сфері 
соціального забезпечення виявляються насамперед у їхній компетенції щодо 
виявлення потреб громади, ухвалення програмних рішень, фінансування 
заходів соціальної підтримки, створення або підтримки мережі комунальних 
надавачів соціальних послуг та координації діяльності виконавчих органів. У 
науковій літературі підкреслюється, що в умовах децентралізації місцева 
влада дедалі більше переходить від ролі формального виконавця до ролі 
активного управлінця в соціальній сфері. Це означає, що саме органи 
місцевого самоврядування повинні забезпечувати інституційне середовище, у 
якому соціальні служби можуть діяти системно, а не ізольовано. Відповідно, 
  34 
 
правове регулювання закладає не лише компетенцію місцевої влади, а й її 
відповідальність за створення умов для ефективної взаємодії всіх учасників 
системи соціального забезпечення (Кравченко, 2014; Євсєєва, 2013).  
Нормативні основи функціонування соціальних служб, своєю чергою, 
пов’язані з тим, що законодавство визначає їх як інституції, які забезпечують 
практичну реалізацію соціальної підтримки через надання послуг, оцінювання 
потреб, ведення випадку, соціальний супровід та профілактичну роботу. 
Відповідно до сучасної моделі соціальних послуг, соціальні служби не повинні 
діяти автономно від місцевої влади; навпаки, їхня діяльність вбудовується в 
загальну систему управління соціальною сферою громади. У працях К. В. 
Дубич і Г. І. Слозанської обґрунтовується, що результативність надання 
соціальних послуг значною мірою залежить від інституційної узгодженості, 
наявності процедур взаємодії та здатності соціальних служб працювати в 
інтегрованому середовищі. Отже, нормативне забезпечення діяльності 
соціальних служб має розглядатися не відокремлено, а в нерозривному зв’язку 
з місцевим самоврядуванням як суб’єктом стратегічного управління 
соціальним забезпеченням (Дубич, 2015; Слозанська, 2016).  
Особливу увагу слід звернути на правові механізми координації, 
взаємодії, делегування повноважень і відповідальності між суб’єктами. В 
українському законодавстві вони представлені не лише загальними нормами 
про компетенцію органів місцевого самоврядування чи функції соціальних 
служб, а й процедурними актами, які регламентують організацію надання 
соціальних послуг. Зокрема, Постанова Кабінету Міністрів України № 587 
встановлює порядок виявлення осіб і сімей, які перебувають у складних 
життєвих обставинах, механізми оцінювання їхніх потреб, прийняття рішень 
про надання соціальних послуг та організацію міжсуб’єктної взаємодії. Саме 
на рівні таких процедурних документів правове регулювання найбільш чітко 
наближається до реальної практики партнерства, оскільки визначає, хто і на 
якому етапі має діяти, яким чином передається інформація, як координуються 
  35 
 
випадки та хто несе відповідальність за окремі рішення (Кабінет Міністрів 
України, 2020).  
Як показано в табл. 2.2, нормативна база не лише розподіляє 
повноваження між суб’єктами, а й задає логіку їхньої взаємодії. Водночас саме 
на етапі практичного застосування виявляються як сильні сторони правового 
регулювання, так і його обмеження. 
Таблиця 2.2. 
Правові механізми взаємодії органів місцевого самоврядування та соціальних служб 
Практичне значення для 
Механізм Нормативне підґрунтя 
партнерства 
Закон України «Про місцеве 
Визначення Дає можливість розмежувати 
самоврядування в Україні»; 
компетенції управлінські та виконавчі 
Закон України «Про соціальні 
суб’єктів функції 
послуги» 
Забезпечує процедурну 
Закон України «Про соціальні 
Організація надання взаємодію під час виявлення 
послуги»; Постанова КМУ № 
соціальних послуг потреб, оцінювання та надання 
587 
послуг 
Соціальна робота з Закон України «Про соціальну Посилює міжвідомчу співпрацю 
вразливими роботу з сім’ями, дітьми та щодо дітей, молоді, сімей у 
категоріями молоддю» складних життєвих обставинах 
Дозволяє адаптувати 
Місцеві програми та Повноваження місцевих рад і 
загальнодержавні норми до 
рішення громад виконавчих органів 
потреб конкретної громади 
Координація та Створює умови для 
Підзаконні акти, локальні 
інформаційний безперервності допомоги та 
порядки, міжвідомчі алгоритми 
обмін уникнення дублювання функцій 
Джерело: складено автором на основі законодавства України. 
Аналітичний розгляд чинної нормативної бази дає підстави 
стверджувати, що вона загалом створює правову основу для співпраці між 
органами місцевого самоврядування та соціальними службами. Законодавство 
визначає базові повноваження суб’єктів, окреслює принципи соціальних 
послуг, передбачає механізми виявлення потреб і процедурну організацію 
допомоги. Проте цього недостатньо для автоматичного формування 
  36 
 
ефективного партнерства. На практиці правові норми часто реалізуються в 
умовах кадрового дефіциту, обмеженого фінансування, нерівної інституційної 
спроможності громад, формального підходу до координації та недостатнього 
розвитку локальних міжвідомчих алгоритмів. Отже, нормативна база є 
необхідною, але не вичерпною передумовою партнерської взаємодії: вона 
задає рамку, проте реальна ефективність цієї взаємодії залежить від 
організаційної спроможності суб’єктів, якості управління на місцевому рівні 
та практичної готовності соціальних служб і місцевої влади працювати в 
режимі постійної координації (Кравченко, 2014; Дубич, 2015; Горемикіна, 
2018).  
Отже, нормативно-правові засади партнерства у сфері соціального 
забезпечення в Україні формують багаторівневу систему, у межах якої 
Конституція України закріплює право на соціальний захист, спеціальні закони 
визначають повноваження органів місцевого самоврядування та основи 
функціонування соціальних служб, а підзаконні акти конкретизують 
процедурні механізми координації та організації надання соціальних послуг. 
У центрі цієї системи перебувають саме органи місцевого самоврядування, 
соціальні служби та їхня партнерська взаємодія, оскільки від правової 
визначеності їхніх ролей, меж відповідальності й алгоритмів співпраці 
залежить результативність соціального забезпечення на рівні громади. 
Водночас для посилення цієї взаємодії недостатньо лише нормативного 
закріплення; необхідним є розвиток організаційних механізмів координації, 
удосконалення локального регулювання та підвищення інституційної 
спроможності суб’єктів соціальної сфери. 
 
2.2. Особливості реалізації партнерської взаємодії на рівні 
територіальних громад 
Реалізація партнерської взаємодії органів місцевого самоврядування та 
соціальних служб на рівні територіальних громад є ключовою умовою дієвості 
  37 
 
місцевої системи соціального забезпечення. Якщо нормативно-правова база 
визначає загальні засади компетенції, відповідальності та процедур надання 
соціальних послуг, то саме в межах територіальної громади ці положення 
набувають практичного змісту. Тут відбувається безпосереднє виявлення 
соціальних потреб населення, прийняття управлінських рішень, організація 
міжвідомчої взаємодії та надання соціальної підтримки конкретним особам і 
сім’ям. Саме тому оцінка сучасного стану партнерства неможлива без аналізу 
того, як саме взаємодіють органи місцевого самоврядування і соціальні 
служби в реальному середовищі громади, які форми співпраці при цьому 
використовуються та які чинники впливають на результативність такої 
взаємодії (Верховна Рада України, 2019; Кабінет Міністрів України, 2020).  
У сучасній моделі соціального забезпечення територіальна громада 
виступає не лише адміністративною одиницею, а й базовим соціальним 
простором, у якому поєднуються функції управління, координації та 
безпосереднього надання допомоги. Органи місцевого самоврядування на 
цьому рівні забезпечують формування місцевої соціальної політики, 
затвердження програм підтримки, створення або утримання мережі надавачів 
соціальних послуг, а також координацію роботи різних установ і структурних 
підрозділів. Соціальні служби, своєю чергою, реалізують практичну складову 
соціального забезпечення: виявляють осіб і сім’ї, які перебувають у складних 
життєвих обставинах, оцінюють їхні потреби, організовують соціальний 
супровід, консультування, профілактичну роботу та взаємодіють з іншими 
суб’єктами соціальної сфери. У результаті саме на рівні громади формується 
реальний механізм перетворення правових гарантій на адресну соціальну 
підтримку (Кравченко, 2014; Слозанська, 2016).  
Особливістю реалізації партнерської взаємодії в територіальних 
громадах є її практична багатокомпонентність. На відміну від суто 
нормативного розмежування повноважень, у реальній діяльності органи 
місцевого самоврядування та соціальні служби перебувають у стані 
  38 
 
постійного функціонального контакту. Такий контакт проявляється через 
спільне визначення потреб населення у соціальних послугах, планування 
заходів соціальної підтримки, організацію роботи з вразливими категоріями 
населення, координацію випадку, проведення профілактичних заходів і 
реагування на кризові ситуації. Наказ Міністерства соціальної політики 
України 2023 року про затвердження Порядку визначення потреб населення 
адміністративно-територіальної одиниці / територіальної громади у 
соціальних послугах прямо передбачає збір, узагальнення й аналіз кількісних 
та якісних даних щодо вразливих груп населення і осіб/сімей, які перебувають 
у складних життєвих обставинах. Це означає, що система партнерства на рівні 
громади повинна будуватися на постійному інформаційному зв’язку між 
місцевою владою, соціальними службами та іншими учасниками соціальної 
сфери (Міністерство соціальної політики України, 2023).  
  39 
 
 
Як показано в табл. 2.3, реалізація партнерської взаємодії на рівні 
територіальної громади охоплює кілька взаємопов’язаних етапів — від 
виявлення потреб населення до оцінювання результатів наданої допомоги. У 
межах кожного з цих етапів органи місцевого самоврядування та соціальні 
служби виконують різні, але взаємодоповнювальні функції. 
 
 
 
 
  40 
 
Таблиця 2.3.  
Основні етапи реалізації партнерської взаємодії органів місцевого самоврядування 
та соціальних служб у територіальній громаді 
Результат для 
Роль органів 
Етап Роль соціальних системи 
місцевого 
взаємодії служб соціального 
самоврядування 
забезпечення 
Виявляють осіб і 
Організовують збір Формування 
сім’ї у складних 
інформації, ініціюють реального 
Виявлення життєвих 
оцінювання потреб уявлення про 
потреб обставинах, 
громади, соціальні ризики 
населення подають практичну 
затверджують та потреби 
інформацію про 
локальні підходи громади 
потреби 
Узгодження 
Розробляють і Надають професійні управлінських 
Планування 
затверджують місцеві пропозиції щодо рішень з 
соціальної 
програми, визначають необхідних послуг і фактичними 
підтримки 
пріоритети та ресурси форм допомоги потребами 
населення 
Координують мережу Здійснюють 
Забезпечення 
установ, приймають оцінювання потреб, 
Організація адресної й 
рішення про соціальний 
надання комплексної 
фінансування та супровід, надання 
послуг соціальної 
організаційні послуг, 
підтримки 
механізми консультування 
Забезпечують Передають 
взаємодію між інформацію, Безперервність 
виконавчими координують допомоги та 
Міжвідомча 
органами, випадки, запобігання 
координація 
комунальними взаємодіють з дублюванню 
установами, іншими суміжними функцій 
суб’єктами службами 
Надають зворотний Коригування 
Аналізують 
зв’язок щодо місцевої політики 
Оцінювання ефективність 
практичних та підвищення 
результатів місцевих програм і 
результатів якості соціальних 
рішень 
допомоги послуг 
  41 
 
Джерело: складено автором на основі законодавства України та наукових праць (Верховна 
Рада України, 2019; Кабінет Міністрів України, 2020; Міністерство соціальної політики 
України, 2023; Кравченко, 2014; Слозанська, 2016).  
 
Рис 2.2. Цикл соціальної пітримки 
Практика територіальних громад свідчить, що найбільш поширеними 
формами партнерської взаємодії є спільне планування заходів соціальної 
підтримки, координація роботи з сім’ями та особами, які перебувають у 
складних життєвих обставинах, організація міжвідомчих консультацій, 
взаємне інформування, залучення закладів освіти й охорони здоров’я до 
виявлення потреб та участь у реалізації місцевих соціальних програм. У такій 
моделі органи місцевого самоврядування виступають центром управлінської 
координації, а соціальні служби — основною практичною ланкою, що 
забезпечує прямий контакт із населенням. Саме поєднання цих двох рівнів — 
стратегічного й операційного — робить партнерство не формальною, а 
функціонально дієвою системою. Дослідження І. В. Мещан підкреслює, що 
соціальне партнерство в громаді є ефективним тоді, коли воно не обмежується 
  42 
 
епізодичними контактами між установами, а функціонує як постійний 
механізм узгодженого реагування на соціальні проблеми (Мещан, 2016).  
Водночас реалізація партнерської взаємодії на рівні територіальних 
громад має свою специфіку в умовах децентралізації. З одного боку, 
децентралізація сприяла наближенню соціальних послуг до населення та 
посиленню ролі місцевого самоврядування в управлінні соціальною сферою. 
З іншого боку, перед громадами постали нові виклики, пов’язані з 
необхідністю самостійно забезпечувати організаційні, кадрові та фінансові 
умови функціонування системи соціального забезпечення. У цьому аспекті 
Кравченко наголошує, що децентралізація соціальних послуг не зводиться 
лише до передачі повноважень, а передбачає також розвиток нових 
управлінських механізмів і підвищення спроможності громад до координації 
соціальної роботи на місцях (Кравченко, 2014). Отже, сам факт передачі 
повноважень органам місцевого самоврядування ще не гарантує належної 
якості партнерства; навпаки, він підсилює потребу у сталих моделях взаємодії 
з соціальними службами.  
Суттєвою рисою сучасної реалізації партнерства є також зростання 
значення інтегрованого підходу до соціального забезпечення. Йдеться про 
таку організацію допомоги, за якої різні суб’єкти не діють роз’єднано, а 
поєднують зусилля для вирішення конкретної соціальної проблеми особи чи 
сім’ї. У цьому контексті соціальні служби виступають не лише надавачами 
окремих послуг, а й координаторами випадку, посередниками між 
отримувачем допомоги та іншими інституціями. Праці Г. І. Слозанської 
демонструють, що діяльність фахівця із соціальної роботи в територіальній 
громаді охоплює широкий спектр функцій, пов’язаних не тільки з наданням 
допомоги, а й з комунікацією, координацією та міжвідомчою взаємодією. Це 
ще раз підтверджує, що реальна практика соціального забезпечення в громаді 
має комплексний характер і вимагає постійної співпраці з боку місцевої влади 
та соціальних служб (Слозанська, 2016; Слозанська, 2017).  
  43 
 
Як видно з табл. 2.4, ефективність реалізації партнерської взаємодії 
залежить від поєднання кількох практичних умов. Вони стосуються не лише 
наявності нормативного регулювання, а й якості управління, організації 
комунікації, професійної підготовки кадрів та спроможності громади до 
міжвідомчої координації. 
Таблиця 2.4.  
Чинники, що впливають на реалізацію партнерської взаємодії у територіальних 
громадах 
Група Прояв у діяльності органів місцевого Вплив на партнерську 
чинників самоврядування та соціальних служб взаємодію 
Наявність або відсутність чітких 
Визначають системність або 
Організаційні алгоритмів співпраці, координаційних 
фрагментарність взаємодії 
нарад, міжвідомчих процедур 
Кваліфікація працівників, рівень Впливають на здатність якісно 
Кадрові 
навантаження, забезпеченість фахівцями реагувати на складні випадки 
Стан обміну даними між суб’єктами, 
Визначають адресність і 
Інформаційні повнота інформації про потреби 
своєчасність допомоги 
населення 
Ресурсна спроможність громади, Позначаються на доступності 
Фінансові фінансування місцевих програм, та стабільності соціального 
підтримка мережі послуг забезпечення 
Рівень довіри, частота професійної Визначають сталість 
Комунікаційні взаємодії, готовність до спільного партнерства та якість спільних 
планування рішень 
Джерело: узагальнено автором на основі праць Кравченко (2014), Мещан (2016), 
Слозанської (2016; 2017), Дубич (2015).  
Водночас сучасна практика територіальних громад показує, що 
партнерська взаємодія нерідко реалізується нерівномірно. В одних громадах 
вона набуває ознак системної координації, тоді як в інших залишається 
переважно ситуативною. Такі відмінності зумовлені різним рівнем 
інституційної спроможності, кадрового забезпечення, доступу до ресурсів та 
управлінської культури. Нормативна база дає громадам загальні рамки дій, 
однак вона не усуває автоматично проблем, пов’язаних із перевантаженням 
працівників, нестачею вузькопрофільних фахівців, слабким розвитком 
  44 
 
внутрішніх алгоритмів взаємодії чи недостатньою цифровізацією процесів. 
Окремі сучасні законодавчі зміни, зокрема щодо надання соціальних послуг у 
період воєнного стану та щодо розширення можливих місць надання 
соціальних послуг, свідчать про адаптацію системи до нових викликів, але 
водночас підкреслюють потребу в гнучких локальних механізмах взаємодії на 
рівні громади (Верховна Рада України, 2022, 2025).  
Отже, реалізація партнерської взаємодії органів місцевого 
самоврядування та соціальних служб на рівні територіальних громад має 
комплексний і практично орієнтований характер. Вона охоплює спільне 
виявлення потреб населення, планування соціальної підтримки, координацію 
дій, надання соціальних послуг і оцінювання їх результативності. Центральне 
місце в цій системі займають саме органи місцевого самоврядування, соціальні 
служби та партнерська взаємодія між ними, оскільки від її якості залежить 
здатність громади забезпечити адресне, безперервне й комплексне соціальне 
забезпечення. Разом із тим практика свідчить, що ефективність такої взаємодії 
визначається не лише законодавчими нормами, а й реальними 
організаційними, кадровими, інформаційними та фінансовими умовами. Саме 
тому подальший аналіз повинен бути спрямований на виявлення проблем і 
обмежень, які стримують розвиток партнерства у сфері соціального 
забезпечення на місцевому рівні. 
2.3. Основні проблеми та обмеження розвитку партнерства органів 
місцевого самоврядування та соціальних служб 
Попри наявність нормативно-правової основи та поступове інституційне 
оформлення місцевої системи соціального забезпечення, розвиток 
партнерства органів місцевого самоврядування та соціальних служб в Україні 
супроводжується низкою проблем і обмежень. Їх наявність свідчить про те, що 
сама по собі правова визначеність повноважень ще не гарантує ефективної 
взаємодії між суб’єктами соціальної сфери. У практичному вимірі 
результативність партнерства залежить від того, наскільки узгоджено органи 
  45 
 
місцевого самоврядування та соціальні служби здійснюють виявлення потреб 
населення, планують соціальну підтримку, обмінюються інформацією, 
координують випадки та спільно відповідають за досягнення соціального 
результату. Саме тому аналіз проблем розвитку партнерства має бути 
спрямований не лише на фіксацію окремих недоліків, а на виявлення 
системних чинників, які ускладнюють взаємодію у сфері соціального 
забезпечення. Закон України «Про соціальні послуги» та урядові порядки 
організації їх надання створюють рамку для такої взаємодії, однак на практиці 
її реалізація залежить від організаційної, кадрової та фінансової спроможності 
громади.  
Однією з найбільш відчутних проблем є недостатня інституційна 
узгодженість між органами місцевого самоврядування та соціальними 
службами. Формально законодавство розмежовує їхні функції, але в реальній 
роботі нерідко виникає ситуація, коли окремі напрями діяльності 
перетинаються, а відповідальність за конкретний результат розподіляється 
нечітко. Це проявляється у фрагментарності координації, дублюванні окремих 
дій, затримках у прийнятті рішень та недостатній узгодженості між 
управлінським і виконавчим рівнями. Дослідники децентралізації соціальних 
послуг підкреслюють, що передача повноважень на місцевий рівень потребує 
не лише формальної зміни компетенції, а й розвитку дієвих механізмів 
координації між усіма учасниками соціальної сфери. Без цього місцева 
система соціального забезпечення ризикує функціонувати не як цілісний 
механізм, а як сукупність окремих інституцій, зв’язки між якими залишаються 
несталими.  
Істотною перешкодою для розвитку партнерської взаємодії є також 
кадрові проблеми. Соціальні служби на місцевому рівні часто працюють в 
умовах високого навантаження, нестачі профільних фахівців і потреби 
поєднувати широкий спектр функцій — від виявлення складних життєвих 
обставин до ведення випадку та координації допомоги. За таких умов навіть за 
  46 
 
наявності нормативно визначених алгоритмів співпраці ефективність 
взаємодії знижується, оскільки працівники зосереджуються на 
першочерговому реагуванні, а не на системному партнерському плануванні. 
Новий урядовий порядок 2026 року, який окремо регламентує організацію 
надання соціальних послуг, ведення випадку та визначення чисельності 
соціальних менеджерів, сам по собі свідчить про актуальність проблеми 
кадрового забезпечення та потребу точніше розраховувати спроможність 
системи. Водночас наукові праці з проблем соціального партнерства в 
територіальних громадах показують, що дефіцит підготовлених кадрів 
безпосередньо позначається на сталості міжвідомчої координації.  
Не менш суттєвим обмеженням є фінансова нерівномірність розвитку 
територіальних громад. Розширення повноважень органів місцевого 
самоврядування у сфері соціального забезпечення не завжди супроводжується 
достатнім ресурсним підкріпленням. У результаті частина громад має змогу 
розвивати мережу соціальних послуг, підтримувати діяльність соціальних 
служб і впроваджувати місцеві програми, тоді як інші працюють у режимі 
мінімального забезпечення базових функцій. У таких умовах партнерство між 
органами місцевого самоврядування та соціальними службами може 
формально існувати, але не набувати реальної результативності через 
обмежений кадровий ресурс, недостатню матеріально-технічну базу або брак 
коштів на профілактичну й комплексну роботу. Дослідження механізмів 
децентралізації соціальних послуг прямо вказує, що спроможність громади є 
визначальним чинником якості локальної соціальної політики.  
Як видно з табл. 2.5, основні проблеми розвитку партнерства мають 
комплексний характер і охоплюють кілька взаємопов’язаних рівнів. Це 
означає, що слабкість взаємодії між органами місцевого самоврядування та 
соціальними службами не може бути пояснена лише одним чинником, 
наприклад браком фінансування. Йдеться про поєднання правових, 
організаційних, кадрових, інформаційних і комунікаційних бар’єрів. 
  47 
 
Таблиця 2.5.  
Основні проблеми та обмеження розвитку партнерства органів місцевого 
самоврядування та соціальних служб 
Група Вплив на партнерську 
Зміст проблеми 
проблем взаємодію 
Нечіткість алгоритмів співпраці, нестача Ускладнюють узгодження дій і 
Організаційні сталих координаційних механізмів, знижують комплексність 
фрагментарність міжвідомчої взаємодії соціальної підтримки 
Дефіцит фахівців, надмірне Послаблюють здатність 
Кадрові навантаження, нерівний рівень соціальних служб і місцевої 
професійної підготовки влади до системної співпраці 
Зменшують доступність та 
Обмежені ресурси громад, нерівномірне 
Фінансові сталість соціального 
фінансування послуг і програм 
забезпечення 
Недостатній обмін даними, несвоєчасне Ускладнюють адресне 
Інформаційні передавання інформації, роз’єднаність реагування на потреби 
облікових практик населення 
Формальний характер співпраці, нестача 
Перешкоджають формуванню 
Комунікаційні довіри, відсутність спільного 
сталого партнерства 
планування 
Джерело: узагальнено автором на основі законодавства України та наукових праць.  
Важливою проблемою є недостатній розвиток механізмів 
інформаційного обміну. Законодавство і підзаконні акти передбачають 
виявлення осіб і сімей, які перебувають у складних життєвих обставинах, 
оцінювання потреб та ведення випадку, однак ефективність цих процедур 
значною мірою залежить від того, наскільки швидко й повно інформація 
передається між суб’єктами. Якщо органи місцевого самоврядування, 
соціальні служби, заклади освіти, охорони здоров’я та інші учасники 
соціальної сфери не мають усталених каналів комунікації, допомога часто 
втрачає оперативність, а реагування стає запізнілим. Саме тому сучасні 
нормативні акти дедалі більше уваги приділяють процедурі виявлення, 
ведення випадку та організації послуг, однак на місцевому рівні ефективність 
цих інструментів багато в чому залежить від внутрішньої організації громади.  
  48 
 
Ще одним обмеженням виступає формальний характер партнерства в 
окремих громадах. У таких випадках взаємодія між органами місцевого 
самоврядування та соціальними службами зводиться переважно до 
передавання документів, виконання окремих адміністративних процедур або 
ситуативного реагування на кризові випадки. Натомість повноцінне 
партнерство передбачає спільне планування, координацію ресурсів, 
вироблення локальних алгоритмів взаємодії та постійний зворотний зв’язок. 
Праці І. В. Мещан і Ю. В. Горемикіної переконливо показують, що соціальне 
партнерство є ефективним лише тоді, коли воно має інституціоналізований 
характер, а не зводиться до епізодичних контактів між окремими установами. 
У цьому сенсі головною перешкодою часто є не відсутність правових підстав 
для співпраці, а недостатня управлінська культура партнерства та слабка 
орієнтація на спільний соціальний результат.  
Окремо слід виділити проблему нерівномірності розвитку соціальних 
послуг у різних громадах. Зміни останніх років, у тому числі адаптація 
законодавства до умов воєнного стану та оновлення порядків організації 
надання соціальних послуг, демонструють прагнення держави зробити 
систему більш гнучкою й доступною. Водночас на практиці громади 
відрізняються за рівнем ресурсів, кадровим складом, наявністю надавачів 
послуг і здатністю підтримувати комплексну соціальну інфраструктуру. Через 
це партнерська взаємодія в одних громадах може бути набагато більш 
розвиненою, ніж в інших, що створює нерівність у доступі населення до 
соціального забезпечення.  
Як показано в табл. 2.6, ключові обмеження партнерської взаємодії 
мають прямий вплив на якість соціального забезпечення населення. Вони не 
лише ускладнюють комунікацію між суб’єктами, а й знижують адресність, 
своєчасність та комплексність допомоги. 
 
  49 
 
Таблиця 2.6.  
Вплив проблем партнерської взаємодії на результативність соціального 
забезпечення 
Вплив на отримувача 
Проблема Практичний наслідок 
соціальних послуг 
Людина або сім’я не отримує 
Нечітка координація Затримки у прийнятті рішень, 
допомогу вчасно або в повному 
між суб’єктами дублювання дій 
обсязі 
Перевантаження працівників, 
Погіршується індивідуальний 
Дефіцит кадрів формалізація роботи з 
підхід і якість супроводу 
випадком 
Недостатній Неповне бачення потреб і 
Допомога стає менш адресною 
інформаційний обмін ризиків 
Обмежені фінансові Звуження переліку послуг, Скорочуються можливості 
ресурси нестабільність програм комплексної підтримки 
Відсутність спільного 
Формальний характер Соціальне забезпечення має 
планування та довгострокових 
співпраці фрагментарний характер 
рішень 
Джерело: складено автором на основі наукових джерел та аналізу чинного законодавства.  
Отже, основні проблеми та обмеження розвитку партнерства органів 
місцевого самоврядування та соціальних служб мають системний і 
багаторівневий характер. Вони проявляються у недостатній інституційній 
узгодженості, кадрових труднощах, фінансових диспропорціях, слабкому 
інформаційному обміні та формальному характері взаємодії в окремих 
громадах. Це означає, що питання розвитку партнерства у сфері соціального 
забезпечення не може бути розв’язане лише шляхом удосконалення окремих 
процедур або розширення повноважень одного із суб’єктів. Необхідним є 
комплексне посилення взаємодії між органами місцевого самоврядування та 
соціальними службами, засноване на чіткій координації, сталих 
комунікаційних механізмах, професійному кадровому забезпеченні та 
достатній ресурсній базі. Саме така логіка підводить до наступного розділу, у 
якому доцільно зосередитися на практичному досвіді організації партнерства 
та напрямах його вдосконалення. 
Висновки до розділу 2 
  50 
 
У другому розділі було здійснено оцінку сучасного стану партнерської 
взаємодії органів місцевого самоврядування та соціальних служб у сфері 
соціального забезпечення. Проведений аналіз показав, що нормативно-
правова база України загалом формує необхідні засади для співпраці між цими 
суб’єктами. Конституція України, закони України «Про місцеве 
самоврядування в Україні», «Про соціальні послуги», «Про соціальну роботу 
з сім’ями, дітьми та молоддю», а також підзаконні нормативні акти 
визначають компетенцію органів місцевого самоврядування, функції 
соціальних служб, порядок організації надання соціальних послуг і загальні 
механізми координації в соціальній сфері. Водночас встановлено, що правове 
регулювання саме по собі не забезпечує автоматично ефективної партнерської 
взаємодії, а лише створює інституційну основу для її реалізації. 
У ході дослідження з’ясовано, що на рівні територіальних громад 
партнерська взаємодія органів місцевого самоврядування та соціальних служб 
має практичний і багаторівневий характер. Вона охоплює виявлення потреб 
населення, планування соціальної підтримки, організацію надання соціальних 
послуг, міжвідомчу координацію, супровід окремих випадків і оцінювання 
результатів роботи. Саме в межах громади найбільш чітко проявляється 
взаємозв’язок між управлінською функцією органів місцевого 
самоврядування та практичною діяльністю соціальних служб. Такий 
взаємозв’язок створює передумови для підвищення адресності, доступності й 
комплексності соціального забезпечення, однак його результативність 
значною мірою залежить від реального рівня організаційної узгодженості між 
суб’єктами. 
Разом із тим аналіз сучасного стану партнерства дав змогу виявити низку 
проблем і обмежень, які стримують його розвиток. До основних із них 
належать недостатня координація між суб’єктами, нечіткість розподілу 
повноважень, кадровий дефіцит, перевантаження працівників соціальної 
сфери, нерівномірність ресурсного забезпечення громад, слабкий розвиток 
  51 
 
інформаційного обміну та формальний характер співпраці в окремих 
випадках. Установлено, що ці проблеми мають системний характер і 
негативно впливають на якість соціального забезпечення, оскільки знижують 
оперативність реагування на соціальні потреби, ускладнюють комплексний 
підхід до надання допомоги та послаблюють сталість міжвідомчої взаємодії. 
Отже, результати другого розділу підтвердили, що органи місцевого 
самоврядування, соціальні служби та їхня партнерська взаємодія є 
центральними елементами місцевої системи соціального забезпечення. 
Водночас сучасний стан цієї взаємодії свідчить про наявність як нормативних 
і організаційних передумов для її розвитку, так і суттєвих практичних бар’єрів. 
Саме це зумовлює необхідність переходу до наступного розділу, у якому 
доцільно зосередитися на практичному досвіді організації партнерства, а 
також на обґрунтуванні шляхів його вдосконалення та перспектив розвитку. 
  
  52 
 
РОЗДІЛ 3. УДОСКОНАЛЕННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ 
ПАРТНЕРСТВА ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ТА 
СОЦІАЛЬНИХ СЛУЖБ 
 
3.1. Практичний досвід організації міжінституційного партнерства у 
сфері соціального забезпечення 
Удосконалення партнерства органів місцевого самоврядування та 
соціальних служб доцільно обґрунтовувати не лише через виявлені проблеми, 
а й через аналіз тих практик, які вже продемонстрували результативність у 
сфері соціального забезпечення. Для цього підрозділу принципово важливо 
зосередитися на таких моделях взаємодії, де партнерство не зводиться до 
формального розподілу повноважень, а виступає реальним механізмом 
координації рішень, ресурсів і дій навколо потреб конкретної людини, сім’ї 
або вразливої групи. Саме тому практичний досвід варто оцінювати крізь 
призму трьох вузлових категорій дослідження: ролі органів місцевого 
самоврядування, ролі соціальних служб і якості їхньої партнерської взаємодії 
у сфері соціального забезпечення.  
Вітчизняний досвід свідчить, що найбільш перспективними виявилися 
інтегровані моделі організації соціальних послуг у територіальних громадах. 
У методичних матеріалах для громад наголошується, що сучасна модель 
центру надання соціальних послуг має передбачати залучення всіх наявних у 
громаді провайдерів послуг незалежно від форми власності та використання 
кейс-менеджменту, що дає змогу збільшувати кількість, різноманітність і 
якість послуг. Водночас серед практичних пріоритетів розвитку соціальних 
послуг у громадах окремо підкреслюються: затвердження порядку 
міжвідомчої взаємодії, розвиток інфраструктури, введення в штат фахівця 
соціальної роботи та забезпечення безперервності комунікації між 
муніципальними органами. Отже, вже на рівні українських практик 
простежується чітка закономірність: результативність соціального 
  53 
 
забезпечення зростає там, де місцева влада інституціоналізує співпрацю, а 
соціальні служби отримують сталі організаційні умови для роботи.  
 
 
Рис. 3.1. Інтегрована модель організації соціальних послуг 
  54 
 
Окремо варто відзначити досвід проєкту ЮНІСЕФ «Спільно», який був 
спрямований на розвиток соціальних послуг на базі громади для дітей і сімей 
із дітьми. У матеріалах проєкту наголошено, що його основним результатом 
стало створення мережі інтегрованих соціальних послуг на рівні громад, а 
підтримка охоплювала повний цикл організації системи послуг: від 
оцінювання потреб, планування і бюджетування до впровадження 
інтегрованого надання послуг. Особливо цінним для теми цього дослідження 
є висновок про інструментальну роль міжвідомчих робочих груп, локальних 
регламентів взаємодії та чіткого визначення ролей різних суб’єктів. Це 
означає, що ефективність партнерства забезпечується не лише наявністю 
органів місцевого самоврядування і соціальних служб як окремих інституцій, 
а насамперед формалізацією їхньої спільної роботи на етапах раннього 
виявлення, ведення випадку та подальшого надання допомоги (ЮНІСЕФ, 
2021).  
Практичну цінність має і досвід окремих громад, у яких були 
напрацьовані конкретні рекомендації щодо посилення партнерської взаємодії. 
Наприклад, у матеріалах щодо Соледарської територіальної громади серед 
пріоритетних рішень названо щорічний збір статистичної інформації для 
оцінки потреб громади у соціальних послугах, розроблення порядку 
міжвідомчої взаємодії органів та установ, а також координацію діяльності 
відділу соціальної політики, надавачів медичних послуг, педагогів, центру 
надання соціальних послуг та закладів дозвілля щодо взаємного 
інформування. Цінність цієї практики полягає в тому, що вона переводить 
партнерство з декларативного рівня на рівень конкретних управлінських 
процедур: збір даних, координація суб’єктів, інформаційний обмін, 
інфраструктурна доступність. Саме такі елементи є найбільш придатними для 
адаптації в інших громадах, оскільки не потребують радикальної зміни 
законодавства, але суттєво підвищують результативність місцевої системи 
соціального забезпечення.  
  55 
 
Узагальнення вітчизняного досвіду дає підстави стверджувати, що 
найкращі практики партнерства мають кілька спільних ознак. По-перше, вони 
базуються на системному оцінюванні потреб населення, а не на ситуативному 
реагуванні. По-друге, у них чітко визначені ролі органів місцевого 
самоврядування як координатора й організатора процесу та соціальних служб 
як основного практичного виконавця і носія професійної інформації про 
потреби населення. По-третє, вони передбачають формалізовані механізми 
міжвідомчої співпраці, які не залежать виключно від особистих контактів між 
працівниками. По-четверте, вони орієнтовані на інтегрований підхід, за якого 
допомога не розпадається на окремі фрагменти, а вибудовується навколо 
конкретного випадку або групи потреб. Саме ці характеристики роблять 
українські практики придатними не лише для опису, а й для подальшого 
запозичення в межах авторських пропозицій цього дослідження.  
Як видно з табл. 3.1, практичний досвід можна систематизувати за типом 
механізму, результатом і потенціалом адаптації до умов інших громад. Така 
систематизація важлива для переходу від простого опису кейсів до 
формування прикладних пропозицій. 
Таблиця 3.1. 
Практики міжінституційного партнерства у сфері соціального забезпечення та їхня 
прикладна цінність 
Чому практика є Що доцільно 
Практика Сутність механізму 
результативною адаптувати 
Інтегрована Забезпечує Створення 
Об’єднання різних 
модель центру комплексність локального центру 
надавачів послуг навколо 
надання допомоги, зменшує координації, 
центру та використання 
соціальних фрагментарність єдиного маршруту 
кейс-менеджменту 
послуг у громаді послуг клієнта 
Формалізація алгоритму 
Локальний Робить співпрацю Затвердження 
дій органів місцевого 
порядок безперервною та менш міжвідомчого 
самоврядування, освіти, 
міжвідомчої залежною від регламенту на рівні 
медицини, соціальних 
взаємодії особистих зв’язків громади 
служб 
  56 
 
Чому практика є Що доцільно 
Практика Сутність механізму 
результативною адаптувати 
Міжвідомчі Підсилює раннє Введення 
Спільна оцінка потреб, 
робочі групи в виявлення складних постійних робочих 
планування, супровід 
межах проєкту життєвих обставин і груп або кейс-
випадку 
«Спільно» спільне реагування конференцій 
Щорічний збір 
Підвищує адресність Щорічний 
даних і Регулярне оцінювання 
рішень і точність моніторинг потреб, 
координація потреб та взаємне 
планування місцевих спільна база 
суб’єктів у інформування суб’єктів 
послуг індикаторів 
громаді 
Джерело: узагальнено автором на основі матеріалів для громад та практик ЮНІСЕФ.  
Зарубіжний досвід доцільно використовувати помірно — не як 
самодостатній об’єкт дослідження, а як підсилення аргументації щодо тих 
механізмів, які вже довели свою ефективність. У доповідях ОЕСР 
наголошується, що інтеграція локальних послуг для осіб у вразливих 
ситуаціях вимагає координації на місцевому рівні між соціальними, освітніми, 
медичними та іншими службами, а також ближчої співпраці між різними 
рівнями врядування. Європейська Комісія, аналізуючи успішні партнерства у 
сфері публічних послуг, розрізняє стратегічні партнерства на рівні політики та 
сервісні партнерства на рівні надання послуг, підкреслюючи, що для місцевого 
рівня особливо важливі формалізовані угоди, спільне планування та спільне 
прийняття рішень. Для українських громад із цього досвіду найбільш 
корисними є не окремі інституційні моделі інших країн, а самі принципи: 
наявність чіткої партнерської угоди, розмежування ролей, спільних показників 
результативності та сервісної координації навколо потреб людини (ОЕСР, 
2023; European Commission, 2013).  
З урахуванням аналізу практик доцільно перейти до авторських 
пропозицій. Оскільки третій розділ має прикладний характер, важливо не 
лише окреслити корисні елементи досвіду, а й обґрунтувати, які саме з них 
варто впроваджувати першочергово. Для цього у межах дослідження 
пропонується авторський розрахунок пріоритетності практик за чотирма 
  57 
 
критеріями: 1) вплив на якість соціального забезпечення; 2) реалістичність 
упровадження на рівні громади; 3) ресурсна доступність; 4) потенціал 
посилення партнерства між органами місцевого самоврядування та 
соціальними службами. Кожен критерій оцінено за шкалою від 1 до 5 балів, де 
5 означає найвищу пріоритетність. Сумарний показник визначено як просту 
суму балів. Такий підхід не претендує на універсальну методику, однак дає 
змогу перевести якісний аналіз у площину прикладного обґрунтування 
управлінських рішень. 
Як видно з табл. 3.2, найвищий інтегральний показник отримали 
практики, пов’язані з локальним порядком міжвідомчої взаємодії та 
міжвідомчими робочими групами / кейс-конференціями. Це свідчить про те, 
що саме формалізація алгоритмів співпраці та запровадження регулярної 
координації є найбільш доцільними першочерговими кроками для більшості 
громад. 
Таблиця 3.2.  
Авторський розрахунок пріоритетності практик для впровадження в територіальній 
громаді 
Вплив на 
Потенціал 
якість Реалістичність Ресурсна 
посилення Сумарний 
Практика соціального упровадження доступність 
партнерства бал 
забезпечення (1–5) (1–5) 
(1–5) 
(1–5) 
Локальний 
порядок 
5 5 4 5 19 
міжвідомчої 
взаємодії 
Міжвідомчі 
робочі групи / 
5 4 4 5 18 
кейс-
конференції 
Щорічний 
моніторинг 
4 5 4 4 17 
потреб 
громади 
  58 
 
Вплив на 
Потенціал 
якість Реалістичність Ресурсна 
посилення Сумарний 
Практика соціального упровадження доступність 
партнерства бал 
забезпечення (1–5) (1–5) 
(1–5) 
(1–5) 
Інтегрована 
модель 
центру 
5 3 2 5 15 
надання 
соціальних 
послуг 
Джерело: авторський розрахунок на основі узагальнення практик, поданих у табл. 3.1. 
На підставі цього розрахунку можна сформулювати перший блок 
пропозицій. По-перше, для більшості територіальних громад доцільно 
першочергово затвердити локальний порядок міжвідомчої взаємодії, який би 
визначав алгоритм дій органів місцевого самоврядування, соціальних служб, 
освітніх і медичних закладів при виявленні соціальних ризиків. По-друге, 
варто інституціоналізувати кейс-конференції або міжвідомчі робочі групи як 
регулярний інструмент координації. По-третє, необхідно запровадити 
щорічний моніторинг потреб громади у соціальних послугах як основу для 
планування місцевих програм. І лише на наступному етапі, залежно від 
ресурсної спроможності, доцільно переходити до розбудови повноцінної 
інтегрованої моделі центру надання соціальних послуг. Саме така 
послідовність дає змогу поєднати реалістичність упровадження з 
максимальним ефектом для посилення партнерства у сфері соціального 
забезпечення.  
Отже, практичний досвід організації міжінституційного партнерства у 
сфері соціального забезпечення показує, що найбільш результативними є ті 
моделі, у яких органи місцевого самоврядування виконують координуючу й 
програмну функцію, соціальні служби забезпечують професійне ведення 
випадку й безпосередню роботу з населенням, а партнерська взаємодія між 
ними оформлена у вигляді чітких процедур, робочих груп, спільного 
  59 
 
планування та систематичного оцінювання потреб. Вітчизняні практики 
доводять ефективність інтегрованого підходу, міжвідомчої координації та 
локальних регламентів співпраці, а зарубіжний досвід підсилює висновок про 
важливість формалізованих партнерських механізмів і спільних показників 
результативності. Запропонований авторський розрахунок дає підстави 
вважати, що найбільш доцільним напрямом першочергового вдосконалення є 
формалізація міжвідомчої взаємодії та регулярна координація суб’єктів на 
рівні громади. Саме це створює логічний перехід до наступного підрозділу, 
присвяченого пріоритетним напрямам удосконалення партнерської взаємодії 
на місцевому рівні. 
3.2. Пріоритетні напрями вдосконалення партнерської взаємодії на 
місцевому рівні 
На основі проблем, виявлених у другому розділі, та узагальнення 
практичного досвіду, розглянутого у підрозділі 3.1, можна стверджувати, що 
вдосконалення партнерської взаємодії органів місцевого самоврядування та 
соціальних служб на місцевому рівні має здійснюватися не фрагментарно, а як 
цілісна система взаємопов’язаних управлінських рішень. Йдеться не просто 
про “покращення співпраці”, а про створення таких організаційних, 
інформаційних і кадрових умов, за яких органи місцевого самоврядування 
виконуватимуть реальну координаційну функцію, соціальні служби — 
професійну функцію виявлення потреб і ведення випадку, а партнерська 
взаємодія між ними набуде сталого, а не ситуативного характеру. Закон 
України «Про соціальні послуги», підзаконні акти щодо організації їх надання 
та сучасні методичні матеріали для громад уже закладають для цього базову 
рамку, однак ефективність системи залежить від того, як ці норми будуть 
перетворені на конкретні локальні механізми дії (Верховна Рада України, 
2019; Кабінет Міністрів України, 2020; ЮНІСЕФ, 2021).  
Першим пріоритетним напрямом удосконалення є формалізація 
координації між органами місцевого самоврядування та соціальними 
  60 
 
службами через затвердження локального порядку міжвідомчої взаємодії. 
Саме цей крок логічно випливає з виявленої у підрозділі 2.3 проблеми 
фрагментарності координації та нечіткого розподілу відповідальності. 
Практики громад, підтримані ЮНІСЕФ, а також рекомендації для 
територіальних громад показують, що наявність письмово затвердженого 
алгоритму дій значно зменшує залежність системи від особистих контактів 
між працівниками та забезпечує безперервність реагування на складні життєві 
обставини. Тому доцільно, щоб у кожній громаді було затверджено локальний 
документ, який визначає: 1) суб’єктів взаємодії; 2) порядок виявлення 
випадку; 3) маршрути передачі інформації; 4) строки реагування; 5) межі 
відповідальності кожної сторони; 6) порядок проведення спільних нарад і 
кейс-конференцій. Такий підхід є реалістичним, оскільки не потребує змін у 
законодавстві, але створює практичну основу для якісного партнерства 
(ЮНІСЕФ, 2021; OECD, 2023).  
Другим напрямом є чіткий розподіл повноважень і відповідальності між 
органами місцевого самоврядування та соціальними службами в межах 
локальної системи соціального забезпечення. На нормативному рівні основні 
функції вже окреслені, проте на практиці часто виникає дублювання дій або, 
навпаки, “провисання” відповідальності між управлінським і виконавчим 
рівнями. Саме тому доцільно впроваджувати матрицю функціонального 
розподілу, де за кожним етапом роботи — від виявлення проблеми до 
моніторингу результату — буде закріплено відповідального виконавця, 
співвиконавця та координатора. Органи місцевого самоврядування мають 
відповідати за програмне планування, ресурсне забезпечення й міжвідомчу 
координацію, тоді як соціальні служби — за оцінювання потреб, ведення 
випадку, соціальний супровід і професійний зворотний зв’язок. Така модель 
дає змогу перейти від загального уявлення про співпрацю до керованого 
механізму партнерства, орієнтованого на результат (Верховна Рада України, 
1997, 2019; Кравченко, 2014).  
  61 
 
Третім напрямом є удосконалення інформаційного обміну та 
цифровізація взаємодії. Проблема розрізненості інформації, яка була виявлена 
у другому розділі, істотно знижує адресність соціального забезпечення, 
оскільки органи місцевого самоврядування не завжди мають повну картину 
потреб громади, а соціальні служби не завжди оперативно отримують дані від 
суміжних установ. У цьому зв’язку доцільно впровадити електронний 
“маршрут випадку” на рівні громади — не як окрему складну державну 
платформу, а як локальний цифровий реєстр координації, у якому 
фіксуватимуться етапи реагування, відповідальні особи, строк виконання дій 
та статус надання допомоги. OECD у дослідженнях щодо інтеграції локальних 
послуг підкреслює, що для вразливих груп найбільшу результативність дають 
саме моделі, де різні служби працюють із погодженою інформацією й 
узгодженим сервісним маршрутом. Для українських громад це означає, що 
цифровізація має бути спрямована не на ускладнення звітності, а на 
полегшення координації між місцевою владою і соціальними службами 
(OECD, 2023; Кабінет Міністрів України, 2020).  
Четвертим пріоритетом виступає інституціоналізація міжвідомчих 
команд і координаційних платформ. Досвід проєкту «Спільно» та 
узагальнення кращих практик показують, що найбільш результативними 
виявляються не разові наради, а постійно діючі робочі формати — кейс-
конференції, міжвідомчі команди, координаційні групи. Їхня доцільність 
полягає в тому, що вони дозволяють розглядати складні випадки комплексно, 
залучаючи не лише соціальні служби та органи місцевого самоврядування, а й 
представників освіти, охорони здоров’я, служб у справах дітей та, за потреби, 
громадського сектору. Саме такий формат дає можливість перейти від відомчо 
розділеного реагування до спільного прийняття рішень. Тому авторською 
пропозицією є запровадження в громадах щомісячних міжвідомчих кейс-
конференцій та квартальних координаційних засідань із оцінюванням 
  62 
 
результатів співпраці. Це є особливо важливим для тих громад, де партнерство 
досі має переважно формальний характер (ЮНІСЕФ, 2021; Мещан, 2016).  
П’ятим напрямом є системне підвищення кваліфікації фахівців. 
Кадровий дефіцит і перевантаження працівників не можуть бути повністю 
усунуті лише за рахунок нових локальних регламентів, якщо самі учасники 
взаємодії не мають достатніх компетентностей у сфері кейс-менеджменту, 
міжвідомчої комунікації, оцінювання потреб, профілактики й цифрової 
взаємодії. Праці Г. І. Слозанської, а також сучасні матеріали щодо організації 
соціальних послуг у громадах підтверджують, що професійна спроможність 
фахівця соціальної роботи є однією з центральних умов результативності 
місцевої соціальної політики. У зв’язку з цим доцільно передбачити щорічні 
короткострокові програми навчання для двох груп: 1) працівників соціальних 
служб; 2) посадових осіб місцевого самоврядування, які координують 
соціальну сферу. Особливий акцент має бути зроблений на спільних тренінгах, 
адже вони не лише підвищують компетентність, а й формують культуру 
партнерства між суб’єктами (Слозанська, 2016; ЮНІСЕФ, 2021).  
Шостим напрямом є посилення програмного підходу в реалізації 
соціальної політики громади. Досвід українських громад свідчить, що 
соціальні послуги є більш результативними тоді, коли вони не обмежуються 
реагуванням на окремі звернення, а розвиваються в межах затверджених 
цільових програм, побудованих на оцінці потреб. Тому органам місцевого 
самоврядування доцільно щорічно формувати і затверджувати програму 
розвитку соціального забезпечення громади, в якій будуть поєднані: 
моніторинг потреб, перелік пріоритетних послуг, кадрові рішення, індикатори 
результативності та механізми координації з соціальними службами. У такій 
моделі партнерська взаємодія переходить із рівня ситуативної практики на 
рівень запланованої політики. Відповідно, соціальні служби мають виступати 
не лише виконавцями заходів, а й джерелом професійної аналітики для 
  63 
 
програмного планування (Міністерство соціальної політики України, 2023; 
ЮНІСЕФ, 2021).  
Сьомим напрямом є розширення участі громадськості та недержавного 
сектору в системі соціального забезпечення. Законодавство і міжнародні 
рекомендації підтримують підхід, за яким соціальні послуги в громаді можуть 
надаватися не лише комунальними суб’єктами, а й недержавними надавачами, 
громадськими організаціями та благодійними фондами. Для органів місцевого 
самоврядування це означає необхідність переходу від замкненої моделі 
управління до відкритої моделі партнерства, де соціальні служби залишаються 
базовим професійним ядром, але залучають зовнішніх партнерів до 
профілактичної, кризової, консультативної й реабілітаційної роботи. Такий 
підхід є особливо корисним для громад із обмеженими ресурсами, де частину 
функцій можна реалізувати через договірну співпрацю, конкурсне залучення 
надавачів або спільні проєкти. Його перевага полягає в розширенні спектра 
послуг без пропорційного збільшення штатної чисельності муніципальних 
структур (Верховна Рада України, 2019; Горемикіна, 2018; OECD, 2023).  
Восьмим, але не менш важливим напрямом виступає посилення 
профілактичної роботи та раннього виявлення соціальних проблем. Більшість 
громад усе ще працює переважно в режимі реагування на вже сформовану 
кризу, тоді як більш результативною є модель раннього втручання. Закон 
України «Про соціальні послуги» прямо орієнтує систему на профілактику 
складних життєвих обставин, а рекомендації ЮНІСЕФ і міжнародні підходи 
до інтегрованих послуг підкреслюють важливість раннього виявлення ризиків 
для дітей, сімей, осіб похилого віку, людей з інвалідністю та інших вразливих 
груп. Для цього доцільно закріпити в місцевому порядку взаємодії обов’язок 
освітніх, медичних та соціальних суб’єктів подавати сигнали про ризики, а 
також визначити стандартний алгоритм превентивного реагування. Саме це 
дозволить перевести партнерство з режиму “гасіння проблем” у режим їх 
раннього попередження (Верховна Рада України, 2019; ЮНІСЕФ, 2021).  
  64 
 
Як видно з табл. 3.3, кожен із запропонованих напрямів безпосередньо 
пов’язаний із конкретним недоліком, виявленим у другому розділі. Така 
прив’язка дає змогу уникнути надто загальних рекомендацій і надати 
пропозиціям прикладного характеру. 
Таблиця 3.3.  
Відповідність проблем партнерської взаємодії та напрямів їх удосконалення 
Виявлена Пріоритетний напрям 
Очікуваний результат 
проблема удосконалення 
Слабка координація Локальний порядок міжвідомчої Системність співпраці та 
між суб’єктами взаємодії; кейс-конференції зменшення дублювання функцій 
Підвищення керованості 
Нечіткий розподіл Матриця відповідальності між 
процесу та персоніфікація 
повноважень ОМС і соціальними службами 
відповідальності 
Електронний маршрут випадку; 
Розрізненість Підвищення адресності та 
локальний цифровий реєстр 
інформації швидкості реагування 
координації 
Зростання професійної 
Спільні програми навчання та 
Кадрові труднощі спроможності учасників 
методична підтримка 
партнерства 
Формальний Постійні міжвідомчі команди, Перехід до сталої моделі 
характер співпраці спільне планування і моніторинг партнерства 
Реагування замість Система раннього виявлення й Зменшення кількості кризових 
профілактики профілактичної роботи випадків 
Обмежені ресурси Залучення громадськості та Розширення спектра послуг без 
громади недержавного сектору надмірного збільшення видатків 
Джерело: складено автором. 
Для практичного обґрунтування запропонованих рішень доцільно 
використати авторський розрахунок пріоритетності напрямів удосконалення. 
На відміну від попереднього підрозділу, де оцінювалися вже наявні практики, 
тут аналізується доцільність конкретних кроків для громади. Розрахунок 
здійснено за формулою інтегрального показника: 
Іп = 0,35 × Е + 0,25 × Р + 0,20 × Д + 0,20 × Ш, 
де Е — очікуваний ефект для якості соціального забезпечення; Р — 
реалістичність упровадження; Д — ресурсна доступність; Ш — швидкість 
  65 
 
отримання результату. Кожен показник оцінюється за шкалою від 1 до 5. 
Такий підхід дає змогу визначити, які рішення слід упроваджувати 
першочергово, а які — після зміцнення інституційної спроможності громади. 
Як показано в табл. 3.4, найвищий інтегральний бал отримали локальний 
порядок міжвідомчої взаємодії, кейс-конференції та щорічне програмне 
планування на основі оцінки потреб. Це свідчить про те, що першочерговими 
мають бути саме ті рішення, які одночасно є відносно реалістичними, ресурсно 
помірними та швидко впливають на якість партнерської взаємодії. 
Таблиця 3.4.  
Авторський розрахунок пріоритетності напрямів удосконалення партнерської 
взаємодії 
Е Р Д Ш Інтегральний 
Напрям 
(0,35) (0,25) (0,20) (0,20) показник 
Локальний порядок міжвідомчої 
5 5 4 5 4,80 
взаємодії 
Кейс-конференції / міжвідомчі 
5 4 4 4 4,35 
команди 
Програмний підхід на основі 
5 4 4 4 4,35 
оцінки потреб 
Підвищення кваліфікації фахівців 4 5 4 4 4,25 
Цифровий маршрут випадку 5 3 3 3 3,70 
Залучення недержавного сектору 4 3 4 3 3,55 
Посилення профілактичної роботи 4 4 3 3 3,65 
Джерело: авторський розрахунок. 
Щоб конкретизувати прикладне значення запропонованих рішень, доцільно 
подати і умовний організаційно-ресурсний розрахунок їх упровадження для 
типової територіальної громади. Оскільки в роботі не використовується 
бюджет конкретної громади, розрахунок має експертний характер і 
ґрунтується на поділі заходів за трьома рівнями ресурсомісткості: низький, 
середній, високий. Це дозволяє не створювати штучної фінансової точності, 
але показати управлінську логіку впровадження. 
  66 
 
Таблиця 3.5.  
Орієнтовний організаційно-ресурсний розрахунок упровадження запропонованих 
напрямів 
Горизонт Очікуваний 
Ресурсомісткіст Основний 
Напрям упровадженн короткострокови
ь виконавець 
я й ефект 
Локальний 
ОМС + Уніфікація 
порядок 
1–3 місяці Низька юридичний/соціальни алгоритмів 
міжвідомчої 
й блок співпраці 
взаємодії 
Кейс-
Швидша 
конференції / ОМС + соціальні 
1–2 місяці Низька координація 
міжвідомчі служби 
складних випадків 
команди 
Програмний Узгодження 
підхід на ресурсів і 
3–6 місяців Середня ОМС 
основі оцінки реальних потреб 
потреб громади 
Посилення 
Підвищення 
ОМС + центри компетентності 
кваліфікації 3–12 місяців Середня 
навчання / партнери учасників 
фахівців 
взаємодії 
Цифровий ОМС + ІТ-підрядник Підвищення 
маршрут 6–12 місяців Середня/висока / внутрішній оперативності 
випадку адміністратор обміну даними 
Залучення Розширення 
недержавного 6–12 місяців Середня ОМС спектра 
сектору соціальних послуг 
Профілактичн
Зменшення 
а модель Соціальні служби + 
3–9 місяців Середня кількості 
раннього освіта + медицина 
кризових випадків 
виявлення 
Джерело: авторська розробка. 
На підставі табл. 3.4 і 3.5 можна сформулювати послідовність 
упровадження пропозицій. На першому етапі громаді доцільно затвердити 
локальний порядок взаємодії та запровадити кейс-конференції, оскільки це 
найдешевші й найшвидші за ефектом рішення. На другому етапі слід перейти 
до програмного планування і спільного навчання кадрів, адже вони 
забезпечують закріплення нової моделі роботи. На третьому етапі, після 
  67 
 
стабілізації базових механізмів, громада може розвивати цифровий маршрут 
випадку, розширювати співпрацю з недержавним сектором та зміцнювати 
профілактичний компонент. Така етапність дозволяє зробити авторські 
пропозиції реалістичними й придатними до впровадження в українських 
умовах, де ресурсні можливості громад є нерівномірними, а кадрова та 
інституційна спроможність відрізняється. Водночас запропонована 
послідовність безпосередньо працює на посилення трьох центральних 
елементів дослідження — органів місцевого самоврядування, соціальних 
служб і партнерської взаємодії між ними (ЮНІСЕФ, 2021; OECD, 2023).  
Отже, пріоритетні напрями вдосконалення партнерської взаємодії на 
місцевому рівні мають ґрунтуватися на поєднанні організаційних, кадрових, 
інформаційних і програмно-управлінських рішень. Найбільш доцільними 
першочерговими кроками є формалізація міжвідомчої взаємодії, чіткий 
розподіл відповідальності, інституціоналізація кейс-конференцій, 
запровадження програмного підходу на основі оцінки потреб та підвищення 
кваліфікації учасників партнерства. У середньостроковій перспективі ці 
рішення мають бути підсилені цифровізацією, профілактичною моделлю 
реагування і ширшим залученням недержавного сектору. Саме така модель дає 
змогу не лише усунути виявлені в другому розділі недоліки, а й сформувати 
реалістичну траєкторію посилення місцевої системи соціального 
забезпечення. Це, своєю чергою, створює підґрунтя для подальшого розгляду 
перспективних механізмів розвитку партнерства в умовах децентралізації та 
трансформації соціальної сфери. 
3.3. Перспективні механізми розвитку партнерства в умовах 
децентралізації та реформування соціальної сфери 
Сучасний етап розвитку соціального забезпечення в Україні 
характеризується поєднанням двох взаємопов’язаних процесів: 
децентралізації управління та поступового реформування соціальної сфери. У 
цих умовах партнерство органів місцевого самоврядування та соціальних 
  68 
 
служб уже не може розглядатися як допоміжний інструмент організації 
окремих послуг. Воно перетворюється на базовий механізм забезпечення 
адресної, комплексної й безперервної соціальної підтримки населення на рівні 
громади. Це пов’язано з тим, що з набуттям чинності нової редакції Закону 
України «Про соціальні послуги» з 2020 року громади отримали ширші 
повноваження щодо визначення потреб, планування, організації та 
фінансування соціальних послуг, а отже — і вищий рівень відповідальності за 
результативність місцевої соціальної політики.  
Вплив децентралізації на розвиток партнерства у сфері соціального 
забезпечення полягає насамперед у зміні ролі територіальної громади. Якщо 
раніше місцевий рівень значною мірою виступав як виконавець рішень, 
сформованих на центральному рівні, то нині громада дедалі більше стає 
самостійним суб’єктом формування локальної соціальної політики. Це 
означає, що органи місцевого самоврядування мають не лише утримувати 
мережу установ чи забезпечувати окремі соціальні виплати, а й виступати 
координатором системи соціального забезпечення, який поєднує роботу 
соціальних служб, освіти, охорони здоров’я, громадських організацій та інших 
партнерів. Відповідно, майбутній розвиток партнерства пов’язаний із 
переходом від моделі адміністративного розподілу функцій до моделі 
інтегрованого управління соціальною підтримкою на рівні громади 
(Кравченко, 2014; Краєвська, 2024). Водночас офіційні матеріали щодо 
децентралізації соціальних послуг прямо підкреслюють, що передача 
повноважень на місця супроводжується зміною розподілу компетенцій між 
центральними та місцевими органами влади.  
Перспективність такої моделі зумовлена тим, що сучасні соціальні 
проблеми рідко можуть бути ефективно вирішені в межах одного відомства. 
Саме тому майбутнє соціального забезпечення об’єктивно пов’язане з 
розвитком інтегрованих соціальних послуг. У документах ЮНІСЕФ щодо 
розвитку послуг у громадах наголошується, що результативними є ті моделі, 
  69 
 
які охоплюють повний цикл — від оцінювання потреб і планування до 
бюджетування та впровадження інтегрованого надання послуг для дітей і 
сімей. OECD також підкреслює, що інтеграція локальних соціальних, освітніх, 
медичних та інших сервісів є одним із найперспективніших шляхів підтримки 
людей у вразливих ситуаціях, оскільки дозволяє забезпечити більш цілісний і 
людиноцентричний підхід. Це дає підстави стверджувати, що в перспективі 
партнерство органів місцевого самоврядування та соціальних служб має 
розвиватися саме в напрямі інтегрованої моделі, де отримувач соціальної 
підтримки не стикається з розірваністю послуг, а проходить узгоджений 
маршрут допомоги.  
Не менш важливим перспективним механізмом є впровадження 
міжсекторальної взаємодії. У сучасній громаді соціальні потреби населення 
часто перебувають на перетині кількох сфер: соціальної, медичної, освітньої, 
психологічної, правової. Тому взаємодія органів місцевого самоврядування та 
соціальних служб має бути доповнена сталою участю закладів охорони 
здоров’я, освіти, центрів зайнятості, громадських і благодійних організацій. 
Саме міжсекторальна модель робить можливим перехід від вузьковідомчого 
реагування до цілісної соціальної підтримки. У цьому контексті 
перспективним є не просто розширення кола учасників, а інституціоналізація 
їхньої участі через координаційні ради, робочі групи, сервісні команди та 
спільні програми місцевого розвитку. Таке розуміння відповідає і сучасним 
науковим підходам до міжсекторальної співпраці в територіальній громаді 
(Краєвська, 2024; Горемикіна, 2018). 
Як видно з табл. 3.6, перспективні механізми розвитку партнерства 
пов’язані не з одним окремим рішенням, а з цілою системою 
взаємодоповнювальних трансформацій. Вони охоплюють управлінський, 
організаційний, цифровий, кадровий і комунікаційний рівні. 
 
  70 
 
Таблиця 3.6.  
Перспективні механізми розвитку партнерства органів місцевого самоврядування та 
соціальних служб 
Перспективний ефект для 
Механізм Зміст механізму 
соціального забезпечення 
Поєднання планування, виявлення 
Інтеграція соціальних потреб, ведення випадку та надання Зростання комплексності та 
послуг послуг у межах єдиного сервісного адресності допомоги 
маршруту 
Стійке залучення освіти, медицини, 
Міжсекторальна Більш повне реагування на 
громадського сектору та інших 
взаємодія складні соціальні проблеми 
партнерів 
Електронний кейс-менеджмент, Підвищення оперативності, 
Цифровізація 
онлайн-заяви, інтегровані реєстри та прозорості й доступності 
соціальної сфери 
обмін даними послуг 
Розширення спроможності громади 
Посилення автономії Гнучкіше врахування 
самостійно планувати й 
громади місцевих потреб 
організовувати систему підтримки 
Профілактична Зменшення кількості 
Раннє виявлення ризиків і 
модель соціальної кризових випадків і витрат 
превентивна підтримка 
роботи на подолання наслідків 
Розвиток партнерства Залучення громадських організацій, 
Розширення спектра послуг 
з недержавним благодійних фондів, альтернативних 
і ресурсної бази громади 
сектором надавачів послуг 
Джерело: складено автором на основі аналізу наукових і нормативно-
аналітичних джерел. 
Однією з найбільш очевидних тенденцій є цифровізація соціальної 
сфери. У 2024–2025 роках Міністерство соціальної політики публічно 
акцентувало розвиток цифрових рішень у соціальній сфері, зокрема запуск 
Соціального порталу, можливість подання онлайн-заяв на отримання 
соціальних послуг та використання інструменту «Електронний кейс-
менеджмент». Окремо повідомлялося і про ухвалення у 2025 році 
законопроєкту щодо Єдиної інформаційної системи соціальної сфери, яка має 
об’єднати наявні реєстри та бази даних і розширити можливості 
інформаційного обміну. Для теми цього дослідження це особливо важливо, 
адже цифровізація не є лише технічним оновленням: вона створює передумови 
для більш узгодженої взаємодії органів місцевого самоврядування та 
  71 
 
соціальних служб, зменшує бюрократичне навантаження, пришвидшує 
прийняття рішень і робить соціальну підтримку більш адресною.  
Перспективним є також посилення автономії місцевого рівня у сфері 
соціальної підтримки. Йдеться не про ізоляцію громади від державної 
політики, а про здатність самостійно адаптувати загальні норми до локальних 
соціальних потреб. З урахуванням цього майбутня модель партнерства має 
ґрунтуватися на принципі: держава задає стандарти й гарантії, а громада — 
організує сервісне середовище, у якому ці гарантії реально реалізуються. 
Такий підхід означає, що органи місцевого самоврядування повинні 
посилювати свою роль у стратегічному аналізі потреб, програмному 
плануванні, координації мережі надавачів послуг і залученні додаткових 
ресурсів. Соціальні служби, у свою чергу, мають еволюціонувати від вузько 
виконавчої моделі до моделі професійного сервісного менеджменту, де 
ключову роль відіграють оцінювання потреб, кейс-менеджмент і координація 
допомоги. 
У перспективі істотно зростатиме й значення громадських організацій, 
благодійних фондів та інших недержавних партнерів. У воєнних і 
післявоєнних умовах саме вони часто доповнюють спроможність громади 
швидко реагувати на нові категорії потреб — внутрішнє переміщення, травму, 
втрату житла, потребу в психологічній та кризовій підтримці. Тому майбутня 
модель соціального забезпечення, імовірно, буде менш замкненою на 
комунальних структурах і більше орієнтованою на партнерські екосистеми, де 
органи місцевого самоврядування виконують координаційну роль, соціальні 
служби забезпечують професійне ядро підтримки, а громадський сектор 
доповнює систему спеціалізованими послугами, мобільністю та додатковими 
ресурсами. Таке бачення узгоджується і з міжнародними підходами до 
локальної інтеграції послуг, де наголошується на ролі субнаціональних 
органів влади у побудові багатосуб’єктної сервісної моделі.  
  72 
 
Ще однією об’єктивною тенденцією є перехід до більш адресної, 
комплексної та орієнтованої на потреби людини моделі соціального 
забезпечення. Це означає, що в центрі системи партнерства має бути не 
відомчий поділ функцій, а конкретний отримувач послуг — особа, дитина, 
сім’я, людина похилого віку, особа з інвалідністю, внутрішньо переміщена 
особа тощо. У такій логіці ефективність системи визначається не кількістю 
окремих заходів, а тим, наскільки швидко, повно й безперервно людина 
отримує потрібну підтримку. Саме тому в перспективі вагомішими 
ставатимуть кейс-менеджмент, сервісна маршрутизація, міжвідомчі команди 
та оцінювання результатів не за кількістю проведених дій, а за досягнутим 
соціальним ефектом. Цей підхід підтримується і сучасними міжнародними 
дослідженнями, які визначають person-centred integration як одну з 
центральних умов ефективності локальних послуг.  
Для прикладного узагальнення перспектив доцільно використати 
авторський розрахунок індексу перспективності механізмів розвитку 
партнерства. Розрахунок здійснено за формулою: 
Іпм = 0,30 × С + 0,25 × Д + 0,25 × В + 0,20 × А, 
де: 
С — стратегічна значущість механізму для майбутнього системи; 
Д — відповідність сучасним тенденціям децентралізації; 
В — вплив на якість партнерської взаємодії; 
А — адаптивність до умов української громади. 
Кожен показник оцінюється за шкалою від 1 до 5 балів. 
Як показано в табл. 3.7, найвищі значення мають інтеграція соціальних 
послуг, цифровізація та міжсекторальна взаємодія. Це означає, що саме вони, 
а не окремі локальні технічні рішення, визначатимуть майбутню архітектуру 
партнерства органів місцевого самоврядування та соціальних служб. 
 
  73 
 
Таблиця 3.7. 
Авторський розрахунок індексу перспективності механізмів розвитку партнерства 
С Д В А Індекс 
Механізм 
(0,30) (0,25) (0,25) (0,20) перспективності 
Інтеграція соціальних послуг 5 5 5 4 4,80 
Цифровізація соціальної сфери 5 5 5 3 4,60 
Міжсекторальна взаємодія 5 4 5 4 4,55 
Профілактична модель соціальної 
4 4 4 4 4,00 
роботи 
Партнерство з недержавним 
4 4 4 4 4,00 
сектором 
Посилення автономії громади 4 5 4 3 4,05 
Джерело: авторський розрахунок. 
На підставі табл. 3.7 можна сформувати й перспективну трирівневу 
модель розвитку партнерства. Перший рівень — базовий, який охоплює 
інституційну інтеграцію послуг і координацію між органами місцевого 
самоврядування та соціальними службами. Другий рівень — системний, що 
передбачає розвиток міжсекторальної взаємодії, профілактичної роботи та 
розширення участі недержавного сектору. Третій рівень — 
трансформаційний, пов’язаний із цифровізацією, розвитком єдиних 
інформаційних контурів і переходом до сервісної моделі соціального 
забезпечення, орієнтованої на життєву ситуацію людини, а не на відомчу 
структуру управління. Як видно з табл. 3.8, така послідовність дозволяє 
поєднати реалістичність із довгостроковою перспективою. 
Таблиця 3.8.  
Трирівнева перспективна модель розвитку партнерства у сфері соціального 
забезпечення 
Очікуваний 
Рівень розвитку Основний зміст Ключові суб’єкти 
результат 
Органи місцевого 
Інтеграція послуг і Узгодженість дій і 
Базовий самоврядування, 
координація взаємодії зменшення 
соціальні служби 
  74 
 
Очікуваний 
Рівень розвитку Основний зміст Ключові суб’єкти 
результат 
між ОМС та фрагментарності 
соціальними службами допомоги 
Розвиток 
ОМС, соціальні 
міжсекторальної Комплексне 
служби, освіта, 
Системний співпраці, профілактики реагування на потреби 
медицина, ГО, 
та залучення населення 
фонди 
недержавних партнерів 
Адресне, швидке й 
Цифровізація, сервісна Усі суб’єкти 
людиноцентричне 
Трансформаційний маршрутизація, єдиний соціальної сфери, 
соціальне 
інформаційний контур цифрові платформи 
забезпечення 
Джерело: авторська розробка. 
Таким чином, перспективні механізми розвитку партнерства в умовах 
децентралізації та реформування соціальної сфери мають цілком конкретний 
напрям. Децентралізація вже посилила відповідальність громад і надала їм 
більше можливостей для організації соціальної підтримки, але водночас 
підвищила вимоги до якості координації, ресурсного планування та 
професійної взаємодії. Тому майбутнє системи соціального забезпечення 
пов’язане з інтеграцією соціальних послуг, міжсекторальною взаємодією, 
цифровими рішеннями, розширенням участі громадського сектору та 
переходом до моделі, у центрі якої перебуває людина та її реальна життєва 
ситуація. Органи місцевого самоврядування і соціальні служби в цій моделі 
залишаються ключовими суб’єктами, однак їхнє партнерство набуває більш 
складного, сервісно орієнтованого і технологічно підтриманого характеру. 
Саме це дозволяє розглядати партнерську взаємодію як один із головних 
ресурсів модернізації місцевої системи соціального забезпечення. 
Висновки до розділу 3 
У третьому розділі було зосереджено увагу на практичних можливостях 
удосконалення та перспективах розвитку партнерства органів місцевого 
самоврядування та соціальних служб у сфері соціального забезпечення. 
Проведений аналіз показав, що ефективний розвиток партнерської взаємодії 
  75 
 
має спиратися не лише на нормативно визначені повноваження суб’єктів, а й 
на вже наявний позитивний досвід організації міжінституційної співпраці, 
адаптацію результативних практик до умов конкретної громади та 
впровадження реалістичних управлінських рішень. 
У ході дослідження встановлено, що найбільш цінними практиками у 
сфері соціального забезпечення є інтегровані моделі надання соціальних 
послуг, локальні порядки міжвідомчої взаємодії, міжвідомчі робочі групи, 
системне оцінювання потреб населення та координація суб’єктів соціальної 
сфери на рівні територіальної громади. Їхня ефективність полягає в тому, що 
вони забезпечують не формальне співіснування установ, а узгоджену 
взаємодію органів місцевого самоврядування, соціальних служб та інших 
партнерів навколо реальних потреб населення. Це дозволяє підвищити 
адресність, комплексність і безперервність соціальної підтримки. 
На основі виявлених у другому розділі проблем було обґрунтовано 
пріоритетні напрями вдосконалення партнерської взаємодії на місцевому 
рівні. До них віднесено формалізацію міжвідомчої координації, чіткий 
розподіл повноважень і відповідальності, удосконалення інформаційного 
обміну, розвиток кейс-конференцій і координаційних платформ, підвищення 
кваліфікації фахівців, посилення програмного підходу, залучення 
громадськості та недержавного сектору, а також розвиток профілактичної 
роботи та раннього виявлення соціальних проблем. Проведені авторські 
розрахунки пріоритетності показали, що першочерговими для більшості 
громад є ті рішення, які поєднують високу результативність із відносною 
реалістичністю впровадження, зокрема локальний порядок міжвідомчої 
взаємодії, регулярні кейс-конференції та програмне планування на основі 
оцінки потреб. 
Окрему увагу в розділі було приділено перспективним механізмам 
розвитку партнерства в умовах децентралізації та реформування соціальної 
сфери. Встановлено, що майбутній розвиток місцевої системи соціального 
  76 
 
забезпечення пов’язаний із посиленням ролі територіальних громад, 
розвитком інтегрованих соціальних послуг, міжсекторальної взаємодії, 
цифровізації соціальної сфери, розширенням участі недержавних партнерів і 
переходом до більш адресної та людиноцентричної моделі підтримки. 
Доведено, що децентралізація не лише розширила можливості органів 
місцевого самоврядування, а й зробила партнерство з соціальними службами 
необхідною умовою результативного функціонування всієї системи 
соціального забезпечення. 
Отже, результати третього розділу дали змогу сформувати практично 
орієнтоване бачення розвитку партнерства органів місцевого самоврядування 
та соціальних служб. Доведено, що посилення такої взаємодії має 
здійснюватися поетапно, із поєднанням організаційних, кадрових, 
інформаційних і цифрових рішень. Саме це створює підґрунтя для підвищення 
ефективності місцевої соціальної політики, розширення спроможності 
територіальних громад та забезпечення більш якісної, своєчасної й 
комплексної соціальної підтримки населення. 
  
  77 
 
ВИСНОВКИ 
У кваліфікаційній роботі здійснено теоретичне узагальнення та 
практичне вирішення науково-прикладного завдання, що полягало в 
обґрунтуванні напрямів розвитку партнерства органів місцевого 
самоврядування та соціальних служб у сфері соціального забезпечення. 
Актуальність обраної теми зумовлена тим, що в сучасних умовах 
децентралізації, зростання соціальних ризиків і трансформації системи 
соціальної підтримки саме якість взаємодії між органами місцевого 
самоврядування та соціальними службами значною мірою визначає 
ефективність соціального забезпечення на місцевому рівні. Соціальні потреби 
населення стають дедалі складнішими й різноманітнішими, а тому не можуть 
бути повноцінно задоволені в межах ізольованої діяльності окремих установ. 
За таких умов партнерська взаємодія виступає не додатковим, а 
системоутворювальним елементом місцевої соціальної політики. 
У процесі дослідження було встановлено, що соціальне забезпечення є 
складною багатовимірною категорією, яку доцільно розглядати як об’єкт 
наукового дослідження, важливу складову соціальної політики держави та 
практичну сферу реалізації соціальних прав населення. На основі аналізу 
наукових підходів з’ясовано, що у вітчизняній науці відсутній єдиний підхід 
до трактування поняття «соціальне забезпечення», а його зміст розкривається 
через співвідношення з категоріями «соціальний захист» і «соціальна 
допомога». Обґрунтовано, що для цілей даного дослідження соціальне 
забезпечення доцільно розуміти як систему правових, організаційних та 
управлінських заходів, спрямованих на гарантування соціальної підтримки 
населення, яка реалізується, зокрема, через взаємодію органів місцевого 
самоврядування та соціальних служб. 
У роботі доведено, що органи місцевого самоврядування та соціальні 
служби є ключовими суб’єктами соціального забезпечення на місцевому рівні, 
однак їхні функції не є тотожними. Органи місцевого самоврядування 
  78 
 
формують інституційні, організаційні та ресурсні засади місцевої соціальної 
політики, визначають пріоритети соціального розвитку громади, 
затверджують відповідні програми та координують діяльність суб’єктів 
соціальної сфери. Соціальні служби забезпечують практичну реалізацію 
соціальної підтримки, виявлення осіб і сімей, які перебувають у складних 
життєвих обставинах, оцінювання їхніх потреб, соціальний супровід і надання 
соціальних послуг. Установлено, що ефективність системи соціального 
забезпечення безпосередньо залежить від якості партнерської взаємодії між 
цими суб’єктами, від чіткості розподілу їхніх ролей і рівня координації дій. 
У ході дослідження узагальнено, що нормативно-правова база України в 
цілому створює необхідні засади для розвитку партнерства у сфері 
соціального забезпечення. Конституція України, закони України «Про місцеве 
самоврядування в Україні», «Про соціальні послуги», «Про соціальну роботу 
з сім’ями, дітьми та молоддю» та інші нормативно-правові акти визначають 
повноваження органів місцевого самоврядування, функції соціальних служб, 
порядок організації надання соціальних послуг та загальні механізми 
координації в соціальній сфері. Разом із тим встановлено, що наявність 
нормативного регулювання сама по собі не гарантує належної ефективності 
партнерської взаємодії, оскільки на практиці її реалізація ускладнюється 
низкою організаційних, кадрових, фінансових і комунікаційних чинників. 
Аналіз сучасного стану партнерської взаємодії на рівні територіальних 
громад показав, що вона має багаторівневий і практично орієнтований 
характер. Партнерство проявляється у процесах виявлення потреб населення, 
планування соціальної підтримки, організації надання соціальних послуг, 
міжвідомчої координації, супроводу випадків та оцінювання результатів 
роботи. Водночас виявлено основні проблеми та обмеження розвитку 
партнерства, серед яких: недостатня координація між суб’єктами, нечіткість 
розподілу повноважень, фрагментарність інформаційного обміну, кадровий 
дефіцит, перевантаження працівників, нерівномірність ресурсного 
  79 
 
забезпечення громад, а також формальний характер співпраці в окремих 
випадках. Доведено, що ці проблеми мають системний характер і негативно 
впливають на адресність, комплексність і своєчасність соціального 
забезпечення населення. 
У роботі було узагальнено практичний досвід організації 
міжінституційного партнерства у сфері соціального забезпечення та визначено 
ті практики, які можуть бути використані для вдосконалення місцевої системи 
соціальної підтримки. Встановлено, що найбільш результативними є 
інтегровані моделі надання соціальних послуг, локальні порядки міжвідомчої 
взаємодії, міжвідомчі робочі групи, систематичне оцінювання потреб 
населення та координація дій суб’єктів соціальної сфери на рівні 
територіальної громади. Обґрунтовано, що цінність цих практик полягає у 
забезпеченні не формального співіснування установ, а реальної узгодженої 
взаємодії навколо потреб конкретної особи, сім’ї або вразливої групи 
населення. 
На основі виявлених проблем і узагальненого досвіду в роботі визначено 
пріоритетні напрями вдосконалення партнерської взаємодії на місцевому 
рівні. До них віднесено: формалізацію міжвідомчої координації через 
затвердження локальних порядків взаємодії; чіткий розподіл повноважень і 
відповідальності між органами місцевого самоврядування та соціальними 
службами; удосконалення механізмів інформаційного обміну; розвиток кейс-
конференцій та міжвідомчих координаційних платформ; системне підвищення 
кваліфікації фахівців; посилення програмного підходу в реалізації місцевої 
соціальної політики; залучення громадськості, благодійних організацій і 
недержавного сектору; а також розвиток профілактичної роботи та раннього 
виявлення соціальних проблем. Обґрунтовано, що ці напрями є 
реалістичними, логічно випливають із виявлених недоліків і можуть бути 
впроваджені поетапно залежно від інституційної та ресурсної спроможності 
територіальної громади. 
  80 
 
Важливим результатом роботи стало формування бачення 
перспективних механізмів розвитку партнерства в умовах децентралізації та 
реформування соціальної сфери. Доведено, що майбутній розвиток місцевої 
системи соціального забезпечення пов’язаний із посиленням ролі 
територіальних громад, розвитком інтегрованих соціальних послуг, 
впровадженням міжсекторальної взаємодії, цифровізацією соціальної сфери, 
розширенням участі громадських організацій та інших недержавних 
партнерів, а також переходом до більш адресної, комплексної й 
людиноцентричної моделі соціальної підтримки. Установлено, що в умовах 
сучасних трансформацій партнерство органів місцевого самоврядування та 
соціальних служб набуває більш складного, але водночас більш необхідного 
характеру, оскільки саме воно забезпечує зв’язок між управлінськими 
рішеннями громади та реальними потребами її населення. 
Таким чином, мету дослідження досягнуто. Теоретично обґрунтовано 
та розроблено практичні підходи до розвитку партнерства органів місцевого 
самоврядування та соціальних служб у сфері соціального забезпечення. Усі 
поставлені у вступі завдання виконано: розкрито сутність соціального 
забезпечення як об’єкта наукового дослідження та складової соціальної 
політики; охарактеризовано органи місцевого самоврядування і соціальні 
служби як суб’єктів соціального забезпечення; узагальнено теоретичні 
підходи до формування партнерської взаємодії; проаналізовано нормативно-
правові засади партнерства; досліджено особливості його реалізації на рівні 
територіальних громад; виявлено основні проблеми та обмеження розвитку 
партнерства; узагальнено практичний досвід міжінституційної взаємодії; 
обґрунтовано пріоритетні напрями вдосконалення та визначено перспективні 
механізми розвитку партнерства в сучасних умовах. 
Гіпотеза дослідження підтвердилася. У роботі доведено, що 
ефективність соціального забезпечення на місцевому рівні справді зростає за 
умови системного розвитку партнерської взаємодії між органами місцевого 
  81 
 
самоврядування та соціальними службами. Підтверджено, що для цього 
необхідними є чіткий розподіл повноважень, сталі механізми координації, 
налагоджений інформаційний обмін, міжвідомча узгодженість дій, розвиток 
кадрової спроможності та орієнтація на комплексне задоволення соціальних 
потреб населення. Саме сукупність цих чинників перетворює партнерство з 
формальної моделі співпраці на дієвий механізм підвищення якості 
соціального забезпечення. 
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що 
сформульовані в роботі висновки та пропозиції можуть бути використані 
органами місцевого самоврядування, центрами надання соціальних послуг, 
центрами соціальних служб та іншими суб’єктами соціальної сфери для 
вдосконалення координації діяльності, розроблення місцевих програм 
соціального забезпечення, запровадження більш ефективних механізмів 
міжвідомчої взаємодії та посилення організаційної спроможності 
територіальних громад. Запропоновані підходи можуть бути корисними також 
у навчальному процесі та в подальших дослідженнях з проблем соціального 
забезпечення, соціальної політики, соціальної роботи та місцевого 
самоврядування. 
Отже, проведене дослідження дало змогу дійти висновку, що розвиток 
партнерства органів місцевого самоврядування та соціальних служб є однією 
з ключових умов підвищення ефективності соціального забезпечення на 
місцевому рівні. Саме від якості цієї взаємодії залежить здатність 
територіальної громади своєчасно виявляти соціальні потреби, координувати 
ресурси, забезпечувати адресну підтримку та будувати сучасну, гнучку й 
орієнтовану на людину систему соціальної допомоги. 
 
 
  
  82 
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 
1. Віжунов, О. В. (2019). Співвідношення соціального захисту і соціального 
забезпечення: сучасний стан проблеми.  
2. Верховна Рада України. (1996). Конституція України (Закон України № 
254к/96-ВР).  
3. Верховна Рада України. (1997). Про місцеве самоврядування в Україні (Закон 
України № 280/97-ВР).  
4. Верховна Рада України. (2001). Про соціальну роботу з сім’ями, дітьми та 
молоддю (Закон України № 2558-III).  
5. Верховна Рада України. (2014). Про співробітництво територіальних громад 
(Закон України № 1508-VII).  
6. Верховна Рада України. (2015). Про добровільне об’єднання територіальних 
громад (Закон України № 157-VIII).  
7. Верховна Рада України. (2019). Про соціальні послуги (Закон України № 
2671-VIII).  
8. Верховна Рада України. (2022). Про внесення змін до деяких законів України 
щодо надання соціальних послуг у разі введення надзвичайного або воєнного стану в 
Україні або окремих її місцевостях (Закон України № 2193-IX).  
9. Верховна Рада України. (2025). Про внесення змін до Закону України «Про 
соціальні послуги» щодо удосконалення порядку надання соціальних послуг (Закон 
України № 4332-IX).  
10. Горемикіна, Ю. В. (2018). Партнерство держави і суспільства у сфері 
соціального захисту населення. Демографія та соціальна економіка.  
11. Греба, Р. В. (2016). Модернізація механізму реформування системи 
соціальних послуг в умовах децентралізації влади в Україні. Аспекти публічного 
управління.  
12. Дубич, К. В. (2013). Соціальне замовлення як ефективний механізм надання 
соціальних послуг в Україні. Державне управління: удосконалення та розвиток.  
13. Дубич, К. В. (2015). Сучасна система надання соціальних послуг України. 
Державне управління: удосконалення та розвиток.  
14. Євсєєва, О. О. (2013). Роль органів місцевого самоврядування у реалізації 
соціальної політики держави.  
15. Кабінет Міністрів України. (2020). Про організацію надання соціальних 
послуг (Постанова № 587).  
  83 
 
16. Кабінет Міністрів України. (2026). Деякі питання організації надання 
соціальних послуг (Постанова № 64).  
17. Кравченко, М. В. (2014). Механізми децентралізації соціальних послуг в 
Україні. Демократичне врядування, 14.  
18. Краєвська, Г. О. (2024). Міжсекторальна співпраця в контексті соціального 
розвитку територіальних громад України. Демографія та соціальна економіка.  
19. Лопушняк, Г. С. (2015). Державна соціальна політика як передумова 
соціального розвитку суспільства.  
20. Лібанова, Е. М. (2014). Соціальна політика: сучасні тенденції та перспективи 
розвитку в Україні.  
21. Мальований, М. І. (2012). Теоретико-методичні підходи до визначення 
поняття «соціальне забезпечення». Формування ринкових відносин в Україні.  
22. Мещан, І. В. (2016). Соціальне партнерство як механізм надання соціальних 
послуг в об’єднаній територіальній громаді.  
23. Міністерство соціальної політики України. (2023). Про затвердження 
Порядку визначення потреб населення адміністративно-територіальної одиниці / 
територіальної громади у соціальних послугах (Наказ № 130-Н).  
24. Новікова, О. Ф. (2018). Соціальна безпека та соціальний захист населення в 
умовах трансформації суспільства.  
25. OECD. (2023). Integrating Local Services for Individuals in Vulnerable Situations.  
26. Попик, Ю. В. (2016). Інтегровані соціальні служби в системі соціальної 
роботи на місцевому рівні.  
27. Прилипко, С. М. (2006). Предмет права соціального забезпечення 
[Автореферат дисертації доктора юридичних наук]. Національна юридична академія 
України імені Ярослава Мудрого.  
28. Прилипко, С. М. (2015). Функції права соціального забезпечення в сучасних 
умовах.  
29. Семигіна, Т. В. (2018). Соціальна політика в глобальному вимірі.  
30. Семигіна, Т. В. (2020). Соціальна робота: теорія і практика.  
31. Скуратівський, В. А. (2011). Основи соціальної політики.  
32. Слозанська, Г. І. (2016). Діяльність фахівця із соціальної роботи з надання 
соціальних послуг населенню у територіальній громаді.  
33. Слозанська, Г. І. (2017). Категорії клієнтів фахівця із соціальної роботи в 
територіальній громаді. Молодь і ринок.  
  84 
 
34. Стаховська, Н. М. (2000). Соціальне забезпечення чи захист. 
Предпринимательство, хозяйство и право, 8, 52–57.  
35. Сташків, Б. І. (2016). Право соціального забезпечення. Загальна частина. 
Чернігів: ПАТ «ПВК "Десна"».  
36. Тарасова, В. А. (2011). Право соціального забезпечення України.  
37. Тучкова, Є. Г. (2008). Право соціального забезпечення: сучасні підходи до 
розвитку.  
38. Холостова, Є. І. (2012). Соціальна робота: теорія і практика.  
39. Шайхатдінов, В. Ш. (2008). Теоретичні засади права соціального 
забезпечення.  
40. ЮНІСЕФ. (2021). Кращі практики: інтегровані соціальні послуги для сімей з 
дітьми у громадах.  
41. European Commission. (2013). Guide to Social Innovation and Social Services 
Integration.  
42. United Nations Development Programme. (2022). Local Governance and Social 
Services in Ukraine.  
43. World Bank. (2021). Social Service Delivery and Local Governance Reform in 
Europe and Central Asia