ChSTU repository

ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
___________________________________________________________________________________________ 
(повне найменування вищого навчального закладу) 
Факультет гуманітарних технологій 
___________________________________________________________________________ 
(повне найменування інституту, найменування факультету (відділення) 
Кафедра соціального забезпечення 
___________________________________________________________________________ 
(повна назва кафедри (предметної, циклової комісії)) 
 
 
 
 
 
 
КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА БАКАЛАВРА 
 
на тему СОЦІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ В УКРАЇНІ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Виконав: студент    4    курсу, групи С3-2210 
спеціальності 232 «Соціальне забезпечення» 
(шифр і назва спеціальності (спеціалізації)) 
 
_________                           Матвєєв К.М._______________________ 
(прізвище та ініціали) 
 
 
 
 
Науковий керівник        Бєлова І.О.   
(прізвище та ініціали) 
Рецензент _________________________ 
                                                   (прізвище та ініціали) 
 
 
 
 
Черкаси – 2026 р.  
2 
 
АНОТАЦІЯ 
 
ПІП Соціальне забезпечення осіб з інвалідністю в Україні. – 
Рукопис. Дослідження на здобуття освітнього ступеня «бакалавр» за 
спеціальністю 232 «Соціальне забезпечення». – Черкаський державний 
технологічний університет, Черкаси, 2026. 
Кваліфікаційна робота присвячена дослідженню особливостей 
соціального забезпечення осіб з інвалідністю в Україні. У першому розділі 
розглянуто теоретичні та правові засади соціального забезпечення осіб з 
інвалідністю, проаналізовано сутність поняття інвалідності, 
нормативно-правове регулювання та основні види соціального забезпечення. 
У другому розділі досліджено сучасний стан системи соціального 
забезпечення осіб з інвалідністю в Україні, визначено основні проблеми 
реалізації права на соціальний захист в умовах воєнного стану. У третьому 
розділі розглянуто зарубіжний досвід підтримки осіб з інвалідністю та 
запропоновано напрями вдосконалення системи соціального забезпечення в 
Україні. Одержані результати можуть бути використані в діяльності органів 
соціального захисту населення, громадських організацій, органів державної 
влади та місцевого самоврядування, а також у процесі підготовки фахівців зі 
спеціальності «Соціальне забезпечення».Кваліфікаційна робота бакалавра 
складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел 
та додатків. Робота містить 8 таблиць, 6 рисунків і 3 додатки. 
 
Ключові слова: особи з інвалідністю, соціальне забезпечення, 
соціальний захист, соціальні послуги, соціальна допомога, реабілітація, 
інклюзія, безбар'єрність. 
 
 
ANNOTATION 
Student's Name Social Security of Persons with Disabilities in Ukraine. 
– Manuscript. Research for obtaining a Bachelor's Degree in Specialty 232 
"Social Welfare". – Cherkasy State Technological University, Cherkasy, 2026. 
The qualification work is devoted to the study of the peculiarities of social 
security for persons with disabilities in Ukraine. The first chapter examines the 
theoretical and legal foundations of social security for persons with disabilities, 
analyzes the essence of the concept of disability, the legal framework, and the main 
types of social security. The second chapter investigates the current state of the 
3 
 
social security system for persons with disabilities in Ukraine and identifies the 
main problems of ensuring the right to social protection under martial law. The 
third chapter considers foreign experience in supporting persons with disabilities 
and proposes directions for improving the social security system in Ukraine. The 
obtained results can be used in the activities of social protection institutions, public 
organizations, state authorities and local self-government bodies, as well as in the 
training of specialists in the field of social welfare. The bachelor's qualification 
work consists of an introduction, three chapters, conclusions, a list of references, 
and appendices. The work contains 8 tables, 6 figures, and 3 appendices. 
Key words: persons with disabilities, social security, social protection, 
social services, social assistance, rehabilitation, inclusion, barrier-free 
environment. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
4 
 
ЗМІСТ 
 
ВСТУП 5 
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОГО 
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ 9 
1.1. Сутність та поняття інвалідності в системі соціального захисту 9 
1.2. Нормативно-правове забезпечення соціального захисту осіб з 
інвалідністю в Україні 15 
1.3. Основні види соціального забезпечення осіб з інвалідністю 22 
Висновки до розділу 1 31 
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОСІБ З 
ІНВАЛІДНІСТЮ В УКРАЇНІ 35 
2.1. Сучасний стан соціального забезпечення осіб з інвалідністю 35 
2.2. Аналіз державних соціальних виплат та соціальних послуг для осіб з 
інвалідністю 43 
2.3. Проблеми реалізації права осіб з інвалідністю на соціальне забезпечення 
в умовах воєнного стану 51 
Висновки до розділу 2 59 
РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ 
ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ В УКРАЇНІ 62 
3.1. Зарубіжний досвід соціального захисту осіб з інвалідністю та можливості 
його використання в Україні 62 
3.2. Напрями удосконалення державної політики у сфері соціального 
забезпечення осіб з інвалідністю 65 
3.3. Перспективи розвитку інклюзивного середовища та соціальної інтеграції 
осіб з інвалідністю 70 
Висновки до розділу 3 76 
ВИСНОВКИ 78 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 82 
ДОДАТОКИ 90 
 
 
5 
 
ВСТУП 
 
Соціальний захист охоплює значний спектр характеристик, які 
визначають його сутність і функціональність. Це насамперед форма 
соціальних відносин, спрямованих на задоволення індивідуальних 
матеріальних потреб громадян через спеціально організований розподіл 
ресурсів із створених для цього фондів. Він реалізується через механізми 
державного управління, що базуються на використанні суспільних 
фінансових ресурсів. Такі ресурси є заміною втраченого доходу, доповненням 
до заробітної плати чи покриттям непередбачених витрат, передбачених 
чинним законодавством, зокрема у разі втрати роботи, зниження доходів чи 
виникнення складнощів із працевлаштуванням.  
Кожна людина, незалежно від того, як почувається, має право вчитися, 
працювати, отримувати потрібні послуги та бути частиною суспільства. Але 
для багатьох людей з інвалідністю це досі не так просто. Справа не тільки в 
грошах. Йдеться про те, наскільки доступними є освіта, лікарні, транспорт, 
робота та інші важливі речі. Тому питання соціальної підтримки людей з 
інвалідністю залишається одним із головних напрямків державної політики. 
Останні кілька років стали для України справжнім випробуванням. 
Війна та економічні проблеми сильно вдарили по рівню життя людей. І 
водночас – значно зросла кількість тих, хто потребує підтримки та 
реабілітації. У таких умовах дуже важливо, щоб соціальні механізми 
працювали ефективно. Бо від цього залежить, чи зможе людина вчасно 
отримати допомогу й не втратити гідний рівень життя. 
В Україні є законодавство, яке захищає права людей з інвалідністю. Ці 
гарантії прописані в Конституції України, а також у кількох важливих законах 
– про соціальну захищеність, соціальні послуги та реабілітацію. Є й інші 
документи, які це регулюють. Не менш важливі й міжнародні угоди. 
Насамперед – Конвенція про права осіб з інвалідністю. Саме її положення 
стали орієнтиром для того, як розвивалося наше національне законодавство. 
6 
 
Разом із тим наявність законодавчих гарантій не завжди означає їх 
повну реалізацію на практиці. Люди з інвалідністю нерідко стикаються з 
проблемами під час отримання соціальних послуг, проходження реабілітації, 
пошуку роботи чи доступу до об’єктів соціальної інфраструктури. У різних 
регіонах країни рівень доступності таких послуг може суттєво відрізнятися, 
що впливає на можливості людей вести самостійне та активне життя. 
Після початку повномасштабної війни питання соціального 
забезпечення осіб з інвалідністю стало ще більш актуальним. Значна 
кількість військовослужбовців та цивільних осіб отримали поранення, що 
призвели до інвалідності. Це створило додаткове навантаження на систему 
соціального захисту та водночас продемонструвало необхідність її 
подальшого вдосконалення. Сьогодні важливим завданням держави є не лише 
надання матеріальної допомоги, а й забезпечення можливостей для 
реабілітації, навчання, працевлаштування та повноцінної участі таких 
громадян у суспільному житті. Варто сказати, що наша система соцзахисту 
має кілька характерних рис. По-перше, вона створює чимале навантаження на 
бюджет. По-друге, її інституційна структура досить складна й 
багаторівнева. По-третє, соціальні виплати сильно відрізняються між 
собою. Якщо подивитися на державний бюджет, то витрати на соціальний 
захист – одні з найбільших. Більше грошей іде хіба що на безпеку й 
оборону. Але ось у чому проблема. Незважаючи на такі значні витрати, 
система соцзахисту працює не так ефективно, як могла б. Чому? Тому що є 
структурні дисбаланси, інституції роз'єднані між собою, а соціальна 
допомога часто не доходить саме до тих, хто її найбільше потребує. 
Проблематика соціального забезпечення осіб з інвалідністю привертає 
увагу багатьох українських і зарубіжних науковців. Питання соціального 
захисту, правового регулювання, реабілітації, зайнятості та соціальної 
інтеграції осіб з інвалідністю досліджували О. О. Аніна [1], Л. І. Березовська 
[5], М. О. Бук [7; 8], О. В. Віжунов [9; 10], О. М. Галицький та Р. В. Гришова 
[13], В. Костюк [29], Ю. В. Костюк [30], В. П. Мельник [33], Р. В. Панасюк 
7 
 
[39], Т. Семигіна [51], К. О. Спицька [57], К. С. Фомічов [60] та інші 
дослідники. Наукових робіт на цю тему вже чимало. Але через те, що в країні 
війна і суспільство постійно змінюється, нам потрібно далі вивчати, як 
працює система соціального забезпечення для людей з інвалідністю. І шукати 
нові способи, як її покращити. 
Мета дослідження – проаналізувати особливості функціонування 
системи підтримки людей з інвалідністю в Україні, визначити актуальні 
труднощі у цій сфері та запропонувати можливі шляхи підвищення якості 
державної допомоги. 
Відповідно до поставленої мети у роботі передбачено виконання таких 
завдань: 
1. проаналізувати наукові підходи до розуміння понять «інвалідність» та 
«соціальна підтримка людей з інвалідністю»;  
2. вивчити законодавчі акти, що регулюють відповідну сферу в Україні;  
3. охарактеризувати основні форми державної допомоги та соціальних 
послуг;  
4. дослідити сучасний стан функціонування системи підтримки людей з 
інвалідністю;  
5. з'ясувати труднощі реалізації соціальних гарантій в умовах воєнного 
стану;  
6. розглянути досвід зарубіжних країн щодо організації підтримки осіб з 
інвалідністю;  
7. визначити перспективні напрями удосконалення наявної системи;  
8. розробити практичні рекомендації щодо покращення соціальної 
підтримки людей з інвалідністю.  
Об'єкт дослідження – система державної підтримки людей з 
інвалідністю в Україні.. 
Предмет дослідження – розглянути, як саме працюють соціальні 
гарантії для людей з інвалідністю. Які механізми задіяні, у яких формах це 
відбувається і що важливо враховувати в сучасних реаліях. 
8 
 
Для досягнення поставленої мети використовувалися загальнонаукові 
та спеціальні методи дослідження. Теоретичний аналіз і синтез дали змогу 
опрацювати наукові праці з обраної тематики. Порівняльно-правовий метод 
використовувався для зіставлення українського та зарубіжного досвіду у 
сфері соціального захисту. Завдяки системному підходу соціальне 
забезпечення було розглянуто як сукупність взаємопов'язаних елементів. 
Статистичний метод застосовувався під час аналізу показників, що 
характеризують сучасний стан соціальної підтримки осіб з інвалідністю. 
Узагальнення використовувалося для формування висновків та рекомендацій. 
Теоретичне значення дослідження – у тому, що ми зібрали й 
упорядкували різні наукові погляди на проблеми соціального забезпечення 
людей з інвалідністю. Крім того, ми показали, куди саме рухається ця сфера 
сьогодні. 
Практична цінність роботи полягає в тому, що отримані результати та 
наші рекомендації можна реально використовувати в роботі установ 
соціального захисту. Також вони стануть у пригоді, коли йтиметься про 
вдосконалення державної політики підтримки людей з інвалідністю. 
Структура кваліфікаційної роботи обумовлена логікою дослідження 
та поставленими завданнями. Робота містить вступ, три розділи, висновки, 
список використаних джерел і додатки. 
 
 
 
 
9 
 
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОГО 
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ 
 
1.1. Сутність та поняття інвалідності в системі соціального захисту 
 
Ставлення суспільства до людей з інвалідністю багато в чому показує 
рівень його розвитку та готовність забезпечувати однакові можливості для 
всіх громадян. Сьогодні питання інвалідності вже не розглядається лише як 
медична проблема. Воно стосується різних сфер життя людини: освіти, праці, 
спілкування, пересування, доступу до послуг та участі в житті громади. Саме 
тому дослідження цієї проблеми потребує широкого підходу з урахуванням 
соціальних, правових і економічних чинників. 
Раніше інвалідність здебільшого пов'язували із захворюванням або 
фізичними обмеженнями людини. Основна увага зосереджувалася на стані 
здоров'я, можливості виконувати трудову діяльність та потребі в лікуванні чи 
догляді. Через це людина з інвалідністю часто сприймалася як особа, яка 
змушена регулярно користуватися сторонньою підтримкою з боку держави 
або близьких [23, с. 17]. У межах цієї концепції особа з інвалідністю 
розглядалася насамперед як отримувач допомоги та соціального 
забезпечення. 
З часом погляди на проблему інвалідності почали змінюватися. Стало 
зрозуміло, що труднощі виникають не тільки через стан здоров'я людини. 
Часто перешкоди створює саме навколишнє середовище. Наприклад, 
відсутність пандусів, недоступний транспорт або неможливість отримати 
освіту можуть значно більше обмежувати людину, ніж її фізичний стан. Саме 
на цьому ґрунтується сучасний сучасне бачення інвалідності [39, с. 246]. 
На нашу думку, питання інвалідності сьогодні полягає не лише в 
наявності певних порушень здоров'я. Багато залежить від того, наскільки 
суспільство готове враховувати потреби різних людей. Якщо місто має 
доступний транспорт, навчальні заклади створюють умови для інклюзивного 
10 
 
навчання, а роботодавці відкриті до можливість працевлаштування осіб з 
інвалідністю, рівень соціальної ізоляції значно зменшується. У такому 
випадку людина отримує можливість реалізовувати свої здібності та 
почуватися повноцінним членом суспільства. 
О. В. Віжунов наголошує, що сучасне трактування поняття інвалідності 
повинно базуватися на принципах людської гідності, рівності прав і свобод 
людини. Науковець підкреслює, що особа з інвалідністю має сприйматися не 
як пасивний отримувач соціальної допомоги, а як активний член суспільства 
[9, с. 84]. Подібної позиції дотримується і В. П. Мельник, який зазначає, що 
соціальна підтримка цієї категорії населення не може обмежуватися лише 
матеріальною підтримкою. Він має передбачати створення належних умов 
для освіти, професійної діяльності, самореалізації та повноцінної інтеграції 
людини у суспільство [33]. 
Значний вплив на зміну підходів до захисту прав осіб з інвалідністю 
мав міжнародний досвід. Важливою подією стало прийняття Конвенції про 
права осіб з інвалідністю. Після приєднання України до цього документа 
почали поступово змінюватися підходи до державної політики у відповідній 
сфері. Основна увага стала приділятися не лише наданню допомоги, а й 
створенню умов для рівної участі людей у житті суспільства [27]. У Конвенції 
зазначено, що інвалідність виникає внаслідок взаємодії осіб зі стійкими 
порушеннями здоров’я із численними бар’єрами, які існують у суспільстві та 
перешкоджають їхній повній і ефективній участі в житті нарівні з іншими 
громадянами [27]. 
Для нашого дослідження важливо розібратися, що таке «соціальний 
захист». У наукових працях це поняття пояснюють як систему заходів – 
державних, правових, економічних і соціальних. Їхня мета – забезпечити 
людям гідний рівень життя, підтримати тих, хто опинився у складних 
обставинах, і гарантувати, що їхні права будуть реалізовані. Дослідник А. В. 
Дутчак, зокрема, розглядає соціальне забезпечення як одну з головних частин 
соціальної політики держави. Сюди входить пенсійне забезпечення, різні 
11 
 
соціальні виплати, пільги, система соціальних послуг та інші види допомоги 
[18, с. 569]. 
Ще люди з інвалідністю входять до числа громадян, яка найбільше 
потребує державної підтримки. Коли у людини проблеми зі здоров'ям, це 
часто заважає їй працювати, вчитися, вільно пересуватися чи навіть просто 
піклуватися про себе. Тому одне з найважливіших завдань держави – зробити 
так, щоб у всіх були однакові можливості. Щоб люди з інвалідністю не 
опинялися в ізоляції, а навпаки – були частиною суспільства. 
В нашому законодавстві «Про основи соціальної захищеності осіб з 
інвалідністю в Україні» дається таке визначення. Людина з інвалідністю – це 
той, у кого є стійке порушення функцій організму. Через це порушення та 
різні зовнішні фактори її життя може бути обмеженим. І тоді держава має 
створити умови, щоб така людина могла користуватися своїми правами 
нарівні з іншими [47]. Цікаво, що це визначення поєднує в собі риси одразу 
двох моделей інвалідності – медичної та соціальної. 
У наукових працях значна увага приділяється також історичному 
розвитку уявлень про інвалідність. О. В. Віжунов зазначає, що ставлення 
суспільства до осіб з інвалідністю змінювалося поступово: від ізоляції та 
дискримінації до визнання необхідності забезпечення їхніх прав і свобод [10, 
с. 59]. Нинішній підхід базується на принципах інклюзивності, рівності та 
доступності суспільного середовища. 
Водночас досі не втратило актуальності питання суспільного ставлення 
до осіб з інвалідністю. К. В. Дубич звертає увагу на те, що в суспільстві й 
досі зберігаються стереотипи та упередження щодо людей з інвалідністю, що 
негативно впливає на їхню соціалізацію, психологічний стан і процес 
адаптації [17, с. 31]. Подібні питання досліджують також З. Гаджук та О. 
Тараненко, які аналізують особливості формування образу людини з 
інвалідністю у сучасному інформаційному та медійному просторі [12]. 
В умовах сучасних соціально-економічних викликів і воєнного стану 
питання інвалідності в Україні стає особливо важливим. Все більше людей 
12 
 
потребують соціального захисту, медичної допомоги, психологічної 
підтримки та комплексної реабілітації. Тому покращення системи 
соціального забезпечення для людей з інвалідністю стає одним із головних 
завдань держави. І це ще й важлива тема для наукових досліджень. 
В Україні ступінь втрати здоров'я враховується під час визначення 
групи інвалідності. Від установленої групи залежить обсяг соціальної 
підтримки, види допомоги та окремі соціальні гарантії, передбачені 
законодавством [58]. Особливої уваги потребують сім'ї, які виховують дітей з 
інвалідністю. У таких родинах батьки часто стикаються не лише з 
фінансовими труднощами, а й з необхідністю постійного супроводу дитини 
під час навчання, лікування та реабілітації. Тому підтримка має бути 
спрямована не тільки на дитину, а й на членів її сім'ї, які щоденно беруть 
участь у процесі догляду та виховання. 
Окремо варто сказати про 32 дітей з інвалідністю. Для них питання 
підтримки є особливо важливим. Чому? Тому що від якості медичних, 
освітніх та реабілітаційних послуг залежить їхній подальший розвиток. А 
також те, чи зможуть вони повноцінно брати участь у житті суспільства. 
Система соціального захисту для цих дітей охоплює кілька напрямків. Це 
медичне обслуговування, реабілітація, психологічна допомога. Також сюди 
входить доступ до освіти та соціальних послуг. О. Д. Балдинюк наголошує на 
одній важливій думці. Ефективний соціально-правовий захист дітей з 
інвалідністю – це не просто формальність. Це необхідна умова для їхньої 
успішної інтеграції в суспільство [4, с. 6]. Л. Малюга додає, що держава має 
забезпечити дітям з інвалідністю рівні можливості. Йдеться про навчання, 
розвиток і соціалізацію – нарівні з іншими дітьми [32, с. 42]. 
Причини виникнення інвалідності є різноманітними. До них належать 
вроджені патології, хронічні захворювання, виробничі травми, наслідки 
аварій, бойових дій та вікові зміни організму. В умовах війни питання 
інвалідності в Україні особливо загострилася через збільшення кількості 
13 
 
людей, які зазнали фізичних ушкоджень або психологічних травм унаслідок 
воєнних дій [57, с. 133]. 
У зв’язку з цим важливого значення набуває система соціального 
забезпечення осіб з інвалідністю. Вона є невід'ємною частиною загальної 
системи соціального захисту населення та спрямована на підтримку 
громадян, які через стан здоров’я або інші обставини не можуть самостійно 
забезпечити належний рівень життя. Б. І. Сташків визначає соціальне 
забезпечення як систему правових, економічних і організаційних заходів, 
метою яких є матеріальне забезпечення громадян у разі виникнення 
соціальних ризиків [58]. 
Базовими принципами соціального захисту осіб з інвалідністю є 
гуманізм, рівність прав, доступність соціальних послуг, недопущення 
дискримінації, адресність допомоги та забезпечення рівних можливостей. 
Вказані принципи закріплені як у міжнародних документах, так і в 
національному законодавстві України [27]. 
Без участі держави неможливо забезпечити належний рівень підтримки 
людей з інвалідністю, адже саме державні органи відповідають за реалізацію 
соціальних програм, фінансування допомог і створення необхідних умов для 
інтеграції таких громадян у суспільство. Саме вона формує механізми 
соціальної підтримки, фінансує відповідні програми, забезпечує виплату 
соціальних допомог і пенсій, організовує систему реабілітації та надання 
соціальних послуг. О. О. Аніна зазначає, що ефективна система соціального 
захисту повинна поєднувати матеріальну підтримку із заходами соціальної 
адаптації та інтеграції людини у суспільство [1, с. 686]. 
Одним із пріоритетних напрямів державної політики є забезпечення 
права осіб з інвалідністю на працю. Можливість працевлаштування сприяє не 
лише матеріальному забезпеченню людини, а й її соціальній адаптації, 
самореалізації та підвищенню рівня незалежності. Проте на практиці люди з 
інвалідністю часто стикаються з труднощами у працевлаштуванні через 
14 
 
недостатню кількість адаптованих робочих місць, низький рівень доступності 
середовища та упереджене ставлення роботодавців [6, с. 11]. 
Проблеми можливості працювати осіб з інвалідністю досліджують 
також М. О. Бук і Н. Ю. Шабатин. Науковці наголошують, що ефективне 
вирішення цих проблем можливе лише за умови активної державної 
підтримки, реалізації спеціальних програм зайнятості та стимулювання 
роботодавців до створення відповідних умов праці [7; 62]. 
Важливим складником системи соціального захисту є соціальна 
відновлювальна та реабілітаційна допомога осіб з інвалідністю. Її головна 
мета полягає у відновленні або компенсації порушених функцій організму, 
формуванні навичок самообслуговування, соціальної активності та адаптації 
людини до суспільного життя. О. О. Кравченко підкреслює, що сучасна 
система реабілітації має бути комплексною та включати медичну, 
психологічну, професійну й соціальну допомогу [31, с. 137]. 
Нинішній підхід до проблеми інвалідності тісно пов’язаний із 
розвитком інклюзивного суспільства. Інклюзія передбачає створення таких 
умов, за яких люди з інвалідністю можуть брати повноцінну участь у всіх 
сферах суспільного життя. Йдеться про доступність освіти, транспорту, 
медичних закладів, адміністративних установ, інформаційних ресурсів та 
цифрових технологій. 
Попри поступові зміни законодавства та соціальної політики, в Україні 
все ще існує чимало труднощів у сфері соціального захисту осіб з 
інвалідністю. До основних із них належать недостатнє фінансування 
соціальних програм, недосконалість окремих норм законодавства, низький 
рівень доступності інфраструктури, складнощі у сфері можливості 
працювати та недостатній розвиток системи соціальних послуг [54, с. 107]. 
Окремою проблемою залишається наявність суспільних стереотипів щодо 
осіб з інвалідністю, які перешкоджають їхній повноцінній соціалізації та 
інтеграції. 
15 
 
Узагальнюючи наведене, можна зазначити, що сучасне розуміння 
інвалідності суттєво відрізняється від підходів, які існували раніше. Сьогодні 
увага приділяється не лише стану здоров'я людини, а й тим умовам, у яких 
вона живе та реалізує свої права. Саме тому ефективна система підтримки 
повинна поєднувати матеріальну допомогу, доступ до освіти, реабілітаційні 
послуги, можливості працювати та створення безбар'єрного середовища. 
Лише за таких умов люди з інвалідністю можуть брати активну участь у 
суспільному житті та реалізовувати свій потенціал нарівні з іншими 
громадянами. 
 
1.2. Нормативно-правове забезпечення соціального захисту осіб з 
інвалідністю в Україні 
 
Права людей з інвалідністю не можуть реалізовуватися лише завдяки 
соціальним програмам чи окремим державним ініціативам. Важливу роль 
відіграють законодавчі норми, які визначають, яку допомогу людина може 
отримати, куди звернутися у разі потреби та які гарантії надає держава. Саме 
тому законодавча база у цій сфері є основою практичної реалізації права на 
соціальну підтримку. Від її якості залежить не лише обсяг підтримки, а й 
можливість людини брати участь у навчанні, трудовій діяльності та 
громадському житті. 
У сучасних умовах питання правового регулювання соціального 
захисту осіб з інвалідністю стає особливо важливим. Це пов’язано із 
суттєвим збільшенням кількості людей, які потребують соціальної підтримки 
внаслідок бойових дій, погіршення стану здоров’я населення, економічної 
нестабільності та демографічних проблем. Зростає кількість громадян, які 
потребують медичної допомоги, психологічної підтримки, соціальної 
адаптації та реабілітації [1, с. 686]. Наприклад, унаслідок війни значна 
кількість військовослужбовців та цивільного населення отримали поранення, 
16 
 
що призвели до встановлення інвалідності та необхідності тривалого 
соціального супроводу. 
Основою всієї системи захисту прав людини в Україні виступає 
Конституція. Саме вона закріплює право громадян на соціальну підтримку в 
тих життєвих ситуаціях, коли людина не може самостійно забезпечити власні 
потреби. Для осіб з інвалідністю це означає право на державну допомогу, 
соціальні гарантії та захист від дискримінації. Конституційні норми 
створюють загальні рамки, на яких надалі будуються спеціальні закони та 
державні програми [28]. Водночас Основний Закон закріплює принцип 
рівності всіх громадян та недопущення обмеження прав за будь-якими 
ознаками, що поширюється і на осіб з інвалідністю [28]. Саме ці положення 
становлять правову основу подальшого розвитку законодавства у сфері 
соціального забезпечення. 
Важливу роль у розвитку українського законодавства для людей з 
інвалідністю відіграли міжнародні підходи та рекомендації. Особливе 
значення для України має Конвенція про права осіб з інвалідністю, яку 
держава ратифікувала у 2009 році [27]. Прийняття цього документа сприяло 
переосмисленню підходів до проблем інвалідності та посиленню уваги до 
забезпечення рівних можливостей для всіх громадян. На відміну від 
традиційного підходу, який зосереджувався переважно на стані здоров’я 
людини, Конвенція акцентує увагу на необхідності усунення суспільних 
перешкод, що обмежують участь осіб з інвалідністю в освіті, праці, 
громадському та культурному житті [23, с. 17]. Такий підхід став важливою 
передумовою розвитку інклюзивної політики та вдосконалення системи 
соціального забезпечення в Україні. 
Наприклад, якщо людина користується кріслом колісним, проблема 
полягає не лише у фізичних обмеженнях, а й у відсутності пандусів, ліфтів, 
адаптованого транспорту або доступу до громадських будівель. Саме тому 
сучасне законодавство орієнтується не лише на виплату допомоги, а й на 
створення безбар’єрного середовища. 
17 
 
Важливий вплив на формування сучасної системи соціального захисту 
справляють європейські стандарти у соціальній сфері. Одним із документів, 
який визначає загальні підходи до забезпечення соціальних прав громадян, є 
Європейський кодекс соціального забезпечення. У ньому закріплено основні 
вимоги щодо надання соціальної підтримки та гарантування соціальної 
безпеки населення [19]. У межах курсу на європейську інтеграцію Україна 
поступово наближає національне законодавство до норм і принципів, що 
діють у країнах Європейського Союзу. Як зазначає В. Костюк, подальший 
розвиток законодавства у сфері захисту прав осіб з інвалідністю має 
здійснюватися з урахуванням європейського досвіду та міжнародних 
стандартів [29, с. 49]. 
Серед усіх українських законів, які стосуються людей з інвалідністю, 
найважливішим є Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з 
інвалідністю в Україні» [47]. Він визначає, як держава має підтримувати 
таких людей. Головна мета – дати їм рівні можливості в різних сферах життя. 
У законі прописано норми щодо доступу до освіти, працевлаштування, 
соціальних послуг, транспорту та інформації. Також документ передбачає 
створення умов, щоб люди з інвалідністю могли активно брати участь у житті 
суспільства. Крім того, він чітко визначає, які органи влади за що 
відповідають, коли йдеться про реалізацію державної політики в цій сфері 
[47]. 
Важливе місце в системі правового регулювання посідає Закон України 
«Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» [48]. Його головна мета – 
створити умови, щоб відновити або компенсувати порушені функції 
організму людини. А також забезпечити її соціальну адаптацію. Закон 
передбачає різні види реабілітації: медичну, психологічну, професійну, 
фізичну та соціальну [31, с. 135]. Наприклад, особа, яка отримала травму 
внаслідок бойових дій, може проходити комплексну реабілітацію, що включає 
лікування, психологічну допомогу, професійне навчання та адаптацію до 
нового способу життя. 
18 
 
Один із ключових законів у цій сфері – це Закон України «Про соціальні 
послуги» [49]. Він визначає, як має працювати система соціальної підтримки 
для населення. Особливу увагу в ньому приділено людям з інвалідністю. 
Закон визначає порядок отримання соціальних послуг, критерії оцінювання 
потреб особи, права отримувачів послуг та стандарти соціального 
обслуговування. Важливою тенденцією останніх років стало розширення 
мережі послуг безпосередньо у громадах. Як зазначає Т. Семигіна, саме 
наближення соціальних послуг до місця проживання людини дозволяє 
зробити їх більш доступними та ефективними [51, с. 63]. 
Соціальна підтримка дітей з інвалідністю та осіб з інвалідністю з 
дитинства регулюється Законом України «Про державну соціальну допомогу 
особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю» [45]. Закон 
визначає порядок призначення державної допомоги, умови її отримання та 
механізми фінансової підтримки таких осіб. Це має важливе значення для 
сімей, у яких виховуються діти з інвалідністю, оскільки забезпечує 
можливість отримання необхідної соціальної та матеріальної допомоги. 
Для кращого розуміння законодавчих засад підтримки людей з 
інвалідністю основні нормативні акти систематизовано на рисунку 1.1. 
Розгляд наведених нормативних актів показує, що питання підтримки 
людей з інвалідністю регулюється не одним окремим законом, а цілою 
системою взаємопов'язаних документів. Кожен із них охоплює певний 
напрям: від фінансової допомоги до реабілітації, освіти чи можливості 
працювати. Завдяки цьому формується комплексний підхід до вирішення 
проблем, з якими можуть стикатися люди з інвалідністю у повсякденному 
житті. 
Реалізація законів забезпечується не лише актами вищої юридичної 
сили, а й численними урядовими рішеннями, які деталізують порядок 
надання допомоги та організацію відповідних послуг. Саме завдяки таким 
документам визначаються конкретні процедури отримання соціальної 
19 
 
підтримки, умови роботи соціальних установ та порядок взаємодії між 
органами влади і громадянами. 
 
Рис. 1.1. Законодавчі акти, що регулюють питання підтримки людей з 
інвалідністю в Україні [27; 28; 45; 47–49]. 
 
Зокрема, Постанова Кабінету Міністрів України № 587 «Порядок 
організації надання соціальних послуг» встановлює загальні правила надання 
соціальної допомоги населенню [41]. Документ передбачає проведення 
оцінювання потреб людини, визначення необхідних видів підтримки та 
механізм співпраці між установами, які беруть участь у наданні соціальних 
послуг. 
Особливо варто звернути увагу на Постанову Кабінету Міністрів 
України № 576. Вона визначає, як саме надають допомогу людям похилого 
віку та громадянам з інвалідністю, які мають психічні розлади [40]. Її 
положення спрямовані на забезпечення належного догляду, соціального 
супроводу та підтримки осіб, які через стан здоров’я не можуть повною 
мірою самостійно задовольняти свої життєві потреби. 
20 
 
Загальне управління та організацію роботи у цій сфері забезпечує 
Міністерство соціальної політики України. До його основних завдань 
належать організація виконання державних програм, координація діяльності 
органів соціального захисту населення та контроль за дотриманням 
законодавства [46]. 
Окрему увагу держава приділяє створенню умов для трудової 
діяльності людей з інвалідністю. Законодавство передбачає певні гарантії 
щодо їх можливості працювати, проте на практиці багато громадян 
продовжують стикатися з труднощами під час пошуку роботи. Серед причин 
можна назвати недостатню кількість адаптованих робочих місць, обмежені 
можливості професійної адаптації та існування упередженого ставлення з 
боку окремих роботодавців [7]. 
Важливі функції у сфері підтримки людей з інвалідністю виконує Фонд 
соціального захисту осіб з інвалідністю [61]. Його діяльність пов'язана з 
фінансуванням окремих програм підтримки, сприянням професійній 
адаптації та реалізацією заходів, спрямованих на підвищення рівня соціальної 
активності громадян. 
Воєнні події змусили по-новому оцінити можливості системи 
підтримки громадян, які втратили здоров'я або працездатність. Збільшення 
кількості людей, які отримали поранення або втратили працездатність, 
зумовило необхідність розширення реабілітаційних програм, удосконалення 
механізмів надання допомоги та запровадження додаткових інструментів 
державної підтримки [57, с. 133]. 
Програма розвитку ООН наголошує, що в умовах війни важливого 
значення набуває забезпечення безбар’єрного доступу до соціальних і 
медичних послуг, розвиток психологічної підтримки, цифровізація соціальної 
сфери та спрощення процедур отримання державної допомоги [42]. 
Наприклад, сьогодні все більше соціальних послуг переводиться в 
електронний формат, що дозволяє особам з інвалідністю отримувати 
необхідну допомогу дистанційно. 
21 
 
На думку багатьох дослідників, українська система соціального захисту 
поступово наближається до європейської моделі, яка ґрунтується на 
принципах рівності можливостей, інклюзії та соціальної інтеграції [13, с. 
124]. Разом із тим залишаються серйозні проблеми, серед яких недостатній 
рівень фінансування соціальної сфери, складність реалізації окремих 
законодавчих норм, низький рівень доступності інфраструктури та 
недостатній розвиток системи соціальних послуг [54, с. 107]. 
Для узагальнення основних напрямів законодавчого регулювання 
соціального захисту осіб з інвалідністю подамо їх схематично на рисунку 1.2. 
 
Рис. 1.2. Основні напрями законодавчого забезпечення соціального 
захисту осіб з інвалідністю в Україні [57; 54] 
 
На нашу думку, ефективність законодавства у сфері підтримки людей з 
інвалідністю слід оцінювати не за кількістю прийнятих нормативних актів, а 
за тим, наскільки вони працюють у повсякденному житті. Людина може мати 
передбачені законом права, однак через складні процедури або недоступність 
послуг не завжди здатна ними скористатися. Тому важливою є не лише 
розробка нових законів, а й контроль за їх виконанням. Особливого значення 
це набуває для невеликих громад, де можливості отримання окремих 
22 
 
соціальних послуг часто є обмеженими. У сучасних умовах увага держави 
має бути спрямована на практичне усунення бар'єрів, які заважають людям 
реалізовувати свої права. Саме такий підхід відповідає сучасному розумінню 
соціальної справедливості та інклюзії. 
Таким чином, українське законодавство містить значну кількість норм, 
спрямованих на підтримку людей з інвалідністю та захист їхніх прав. 
Водночас сам факт існування законів ще не гарантує повного вирішення 
наявних проблем. Для досягнення реальних результатів важливим є не лише 
вдосконалення законодавчої бази, а й ефективне виконання вже прийнятих 
рішень на практиці. Особливо актуальним це питання є в умовах воєнного 
стану, коли потреба у соціальній підтримці населення постійно зростає. 
 
1.3. Основні види соціального забезпечення осіб з інвалідністю 
 
Люди з інвалідністю належать до тих категорій населення, які 
найчастіше потребують додаткової підтримки з боку держави. Саме тому в 
Україні діє система соціального забезпечення, яка покликана допомогти 
людині у повсякденному житті та забезпечити їй необхідні умови для 
навчання, роботи, лікування й соціальної активності. Така підтримка може 
надаватися у вигляді грошових виплат, пенсій, соціальних послуг, пільг, 
реабілітаційних заходів та інших видів допомоги [18, с. 569]. 
На нашу думку, соціальне забезпечення не варто розглядати лише як 
матеріальну підтримку. Його значення є значно ширшим, адже воно 
допомагає людині адаптуватися до життєвих обставин, зберігати 
самостійність і брати активну участь у житті суспільства. Для багатьох людей 
з інвалідністю саме доступ до освіти, медичних послуг чи можливість 
працювати є не менш важливими, ніж отримання фінансової допомоги. 
В. П. Мельник наголошує, що соціальна підтримка повинна 
забезпечувати людині належні умови життя та можливість користуватися 
своїми соціальними правами [33]. У зв'язку з цим завдання держави полягає 
23 
 
не тільки у виплаті допомоги, а й у створенні умов, за яких людина з 
інвалідністю не почуватиметься ізольованою від суспільства. Йдеться про 
доступність навчальних закладів, громадського транспорту, медичних 
установ, робочих місць та інших сфер, з якими людина стикається щодня. 
Таким чином, сучасна система соціального забезпечення має бути 
спрямована не лише на підтримку людини у складній життєвій ситуації, а й 
на створення можливостей для її розвитку, самореалізації та активної участі в 
громадському житті. 
У сучасних умовах система соціального забезпечення повинна 
враховувати не лише матеріальні потреби людини, а й психологічні, соціальні 
та професійні аспекти її життя. Наприклад, для осіб з порушеннями 
опорно-рухового апарату важливим є створення безбар’єрного середовища, 
облаштування пандусів, спеціального транспорту та доступу до громадських 
установ. Для осіб із порушеннями слуху або зору велике значення мають 
спеціальні засоби комунікації, адаптовані інформаційні ресурси та 
можливість отримання освіти у доступній формі. 
Одним із головних видів соціального забезпечення є пенсійне 
забезпечення та державна соціальна допомога. Громадяни з інвалідністю 
мають право на отримання пенсії по інвалідності або державної соціальної 
допомоги залежно від наявності страхового стажу та групи інвалідності. 
Порядок призначення відповідних виплат регулюється законами України та 
законодавчими документами Кабінету Міністрів України [45]. Фінансова 
підтримка є необхідною складовою соціального захисту, оскільки для 
багатьох осіб з інвалідністю вона є основним джерелом доходу та забезпечує 
можливість задоволення базових життєвих потреб. 
Пенсія по інвалідності – це виплата для людей, які втратили здатність 
працювати через хворобу, травму або з інших причин. Щоб її отримати, 
потрібно мати певний страховий стаж. Сума пенсії залежить від кількох 
речей: групи інвалідності, скільки років людина пропрацювала і яку зарплату 
мала. А що робити тим, у кого не вистачає страхового стажу? Для них 
24 
 
передбачена державна соціальна допомога [58, с. 421]. Наприклад, якщо 
людина стала інвалідом у молодому віці й не встигла офіційно попрацювати, 
вона може отримувати саме соціальну допомогу, а не пенсію. 
Держава приділяє особливу увагу підтримці дітей з інвалідністю та 
дорослих, які мають інвалідність із дитинства. Закон України «Про державну 
соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з 
інвалідністю» гарантує щомісячні грошові виплати, а також додаткові 
надбавки на догляд [45]. Ці виплати дуже важливі для сімей, які виховують 
дітей з інвалідністю. Чому? Тому що часто один із батьків змушений 
залишити роботу, щоб постійно доглядати за дитиною. Але фінансова 
підтримка – це не єдине, що потрібно таким сім'ям. Вони також потребують 
психологічної допомоги, доступу до реабілітаційних центрів і спеціальних 
освітніх послуг. 
Ще одним важливим видом соціального забезпечення є надання 
соціальних послуг. Соціальні послуги включають догляд вдома, соціальний 
супровід, консультування, психологічну допомогу, кризове втручання, денний 
догляд, підтримане проживання та інші форми допомоги [49]. Соціальні 
послуги спрямовані не лише на матеріальну підтримку, а й на покращення 
якості життя осіб з інвалідністю та їх інтеграцію у суспільство. Наприклад, 
соціальний працівник може допомагати людині з інвалідністю в оформленні 
документів, отриманні медичних послуг або адаптації до самостійного життя. 
На думку Т. Семигіної, розвиток системи соціальних послуг на рівні 
громади є важливим кроком до забезпечення доступності допомоги для осіб з 
інвалідністю [51, с. 63]. Сучасна модель соціального захисту передбачає 
наближення соціальних послуг до місця проживання людини та врахування її 
індивідуальних потреб. Це особливо важливо для мешканців сільської 
місцевості та людей з тяжкими формами інвалідності, яким складно 
самостійно пересуватися або відвідувати державні установи. 
Значну роль у системі соціального забезпечення відіграє медична та 
соціальна відновлювальна та реабілітаційна допомога. Така допомога 
25 
 
спрямована на відновлення фізичного та психологічного стану особи, 
розвиток її навичок самообслуговування та адаптацію до суспільного життя. 
Закон України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» визначає 
основні напрями реабілітаційної допомоги, серед яких медична, професійна, 
психологічна та фізкультурно-спортивна відновлювальна та реабілітаційна 
допомога [48]. Наприклад, після отримання важких травм 
військовослужбовці можуть проходити тривалу фізичну та психологічну 
реабілітацію з метою повернення до активного життя. 
Крім того, громадяни з інвалідністю мають право на забезпечення 
технічними та іншими засобами реабілітації. До них належать крісла колісні, 
протези, ортопедичне взуття, слухові апарати, спеціальні засоби для 
пересування та самообслуговування. Такі засоби надаються безкоштовно або 
на пільгових умовах за рахунок державного бюджету [34]. Для багатьох осіб 
ці засоби є необхідною умовою самостійного життя, навчання та можливості 
працювати. Наприклад, сучасні протези дають можливість людині після 
ампутації повернутися до роботи, занять спортом та повсякденного життя. 
Для кращого узагальнення основних видів соціального забезпечення 
осіб з інвалідністю доцільно подати їх у вигляді таблиці 1.1. 
Таблиця 1.1 
Основні види соціального забезпечення осіб з інвалідністю 
Вид соціального Характеристика 
забезпечення 
Пенсійне забезпечення Надання пенсії по інвалідності залежно від групи 
інвалідності, причин її настання та наявності страхового 
стажу 
Державна соціальна Грошова підтримка осіб з інвалідністю, які не мають 
допомога достатнього страхового стажу для призначення пенсії 
Соціальні послуги Надання соціального супроводу, догляду вдома, 
психологічної допомоги, консультування та інших 
соціальних послуг 
26 
 
Відновлювальна та Комплекс заходів медичної, психологічної, професійної та 
реабілітаційна допомога соціальної реабілітації осіб з інвалідністю 
Технічні та інші засоби Забезпечення протезами, кріслами колісними, слуховими 
реабілітації апаратами, ортопедичними виробами та іншими засобами 
Пільги та компенсації Надання пільг на оплату житлово-комунальних послуг, 
проїзд, медичне обслуговування та інших компенсацій 
Побудовано автором на основі: [45; 48; 49; 58]. 
 
На нашу думку, у сучасних умовах поняття інвалідності не можна 
розглядати виключно через призму медичних показників. У реальному житті 
вирішальне значення часто має не сам стан здоров'я людини, а можливість 
пристосувати навколишнє середовище до її потреб. Наприклад, людина, яка 
пересувається на кріслі колісному, може безперешкодно навчатися, 
працювати та вести активне життя за умови наявності доступного транспорту, 
обладнаних приміщень і підтримки з боку громади. Натомість навіть незначні 
порушення здоров'я можуть створювати серйозні труднощі там, де відсутні 
необхідні умови. 
У зв'язку з цим особливого значення набуває не лише діяльність 
державних органів, а й участь місцевих громад, громадських організацій та 
роботодавців. Саме від спільних дій залежить, наскільки комфортно людина 
почуватиметься у повсякденному житті. Тому сьогодні дедалі більше уваги 
приділяється створенню безбар'єрного середовища, яке враховує потреби 
різних категорій населення. 
Важливо також враховувати, що інвалідність може торкнутися 
практично кожної людини на певному етапі життя. Саме тому формування 
толерантного ставлення до осіб з інвалідністю є не лише соціальним 
завданням, а й необхідною умовою розвитку сучасного суспільства. 
Система соціального забезпечення для людей з інвалідністю – це цілий 
набір державних гарантій і різних видів підтримки. Все це потрібно для того, 
щоб людина могла жити гідно і бути частиною суспільства. Але чи працює ця 
система добре? Тут усе залежить від трьох речей: скільки грошей виділяють, 
27 
 
наскільки доступні соціальні послуги, і як взагалі держава виконує свою 
політику в цій сфері. 
Важливим напрямом соціального забезпечення осіб з інвалідністю є 
забезпечення права на працю та професійну адаптацію. Можливість 
працювати осіб з інвалідністю сприяє не лише покращенню матеріального 
становища людини, а й її соціальній інтеграції, розвитку самостійності та 
підвищенню рівня життя. Законодавство України передбачає створення 
спеціальних умов праці, адаптацію робочих місць та систему квотування 
працевлаштування осіб з інвалідністю [47]. 
На думку С. Богданова та Б. Мойси, ефективна політика зайнятості осіб 
з інвалідністю повинна включати не лише фінансову підтримку, а й створення 
доступного середовища, професійне навчання та мотивацію роботодавців [6, 
с. 15]. Водночас на практиці громадяни з інвалідністю часто стикаються з 
дискримінацією на ринку праці, недостатньою кількістю адаптованих 
робочих місць та складнощами професійної реалізації [62, с. 193]. 
Одним із важливих елементів соціального забезпечення є система пільг 
та компенсацій. Громадяни з інвалідністю мають право на пільговий проїзд у 
транспорті, знижки на оплату житлово-комунальних послуг, забезпечення 
лікарськими засобами, санаторно-курортне лікування та інші види державної 
підтримки [52]. Такі пільги спрямовані на часткову компенсацію додаткових 
витрат, пов’язаних із станом здоров’я людини. 
Важливе значення у системі соціального забезпечення займає 
безоплатна правнича допомога. Громадяни з інвалідністю мають право на 
отримання юридичних консультацій, допомоги у підготовці документів та 
представництва інтересів у суді [52]. Це сприяє більш ефективному захисту 
соціальних прав та підвищенню рівня правової обізнаності населення. 
Сучасна система соціального забезпечення – це не лише про гроші чи 
виплати. Вона також має створювати інклюзивне середовище. Тобто таке, де 
транспорт, будівлі, освіта, інформація та цифрові послуги доступні для всіх. 
Чому це важливо? Тому що безбар'єрне середовище напряму впливає на те, 
28 
 
наскільки люди з інвалідністю можуть бути частиною суспільства. І це 
визнають як на міжнародному, так і на національному рівнях [27]. Але війна 
все змінила. В умовах воєнного стану система соціального забезпечення в 
Україні зіткнулася з новими викликами. Повномасштабне вторгнення різко 
збільшило кількість людей, які потребують підтримки – медичної, 
реабілітаційної, психологічної. І це серйозне випробування для всієї системи. 
Особливо актуальними стали питання забезпечення соціальних прав 
військовослужбовців, ветеранів, внутрішньо переміщених осіб та цивільного 
населення, яке отримало інвалідність унаслідок бойових дій. За таких 
обставин державі доводиться пристосовувати систему соціального захисту до 
нових соціально-економічних умов. І головне – швидко реагувати на те, чого 
потребують люди [59, с. 163]. 
Людей, які постраждали від війни, стало набагато більше. І це означає, 
що їм потрібно більше реабілітації, більше технічних засобів для 
відновлення, більше допомоги з адаптацією та психологічної підтримки. 
Тепер це одна з найважливіших проблем. Доступ до лікарів і лікування теж 
вийшов на перший план. Люди з інвалідністю мають мати однакові 
можливості – вчитися, працювати, жити звичайним життям. І для цього 
потрібно прибирати бар'єри, робити середовище зручним для всіх. А ще війна 
дуже сильно навантажила систему соціального захисту. Бо людей, які 
потребують державної допомоги та виплат, стало значно більше. І це теж 
виклик, з яким доводиться справлятися. 
Як зазначає К. Спицька, сучасна політика держави у сфері соціального 
захисту осіб з інвалідністю повинна бути спрямована на впровадження 
інноваційних механізмів підтримки населення, розвиток цифровізації 
соціальних послуг та спрощення доступу громадян до державної допомоги 
[57, с. 134]. У сучасних умовах активно впроваджуються електронні сервіси, 
дистанційне оформлення соціальних виплат, онлайн-консультування та 
електронний документообіг. Це дозволяє спростити процес отримання 
29 
 
соціальної допомоги та зробити соціальні послуги більш доступними для 
населення, особливо в умовах воєнного стану. 
Важливим кроком у розвитку соціального забезпечення стало 
впровадження принципів безбар'єрності та інклюзії. Держава поступово 
відходить від старої моделі, де головне – просто дати матеріальну допомогу. 
Натомість формується сучасний підхід, який створює умови для того, щоб 
люди з інвалідністю могли повноцінно брати участь у житті суспільства. 
Особливу увагу приділяють інклюзивній освіті, підтримці працевлаштування 
людей з інвалідністю, їхній професійній реабілітації та забезпеченню рівних 
можливостей у різних сферах. 
Крім державної підтримки, важливу роль у соціальному забезпеченні 
осіб з інвалідністю відіграють громадські організації, благодійні фонди та 
міжнародні установи. Вони реалізують гуманітарні програми, забезпечують 
психологічну підтримку, організовують реабілітаційні заходи, надають 
матеріальну допомогу та сприяють захисту прав осіб з інвалідністю. 
Особливо важливою є діяльність міжнародних організацій у період війни, 
коли значна частина державних ресурсів спрямовується на оборону країни 
[42]. 
Суттєву підтримку Україні надають міжнародні організації, зокрема 
ООН, UNICEF, міжнародні гуманітарні фонди та європейські інституції. 
Вони сприяють розвитку програм соціального захисту, фінансують 
гуманітарні проєкти, підтримують реабілітаційні центри та допомагають у 
впровадженні сучасних стандартів соціального забезпечення. Це дозволяє 
частково компенсувати негативні наслідки війни та забезпечувати підтримку 
найбільш вразливих категорій населення. 
Досвід зарубіжних країн свідчить про те, що ефективна система 
соціального забезпечення повинна базуватися на принципах інклюзії, 
доступності, соціальної справедливості та партнерства між державою і 
громадянським суспільством [26, с. 33]. У більшості європейських країн 
значна увага приділяється не лише матеріальній підтримці осіб з 
30 
 
інвалідністю, а й створенню умов для їх самостійного життя, професійної 
реалізації та активної участі у суспільстві. Саме тому для України важливим є 
подальше впровадження європейських стандартів соціального захисту та 
вдосконалення механізмів реалізації державної соціальної політики. 
Основні напрями соціального забезпечення людей з інвалідністю 
найкраще показати у вигляді схеми (рис. 1.3). 
 
Рис. 1.3. Основні напрями соціального забезпечення осіб з інвалідністю 
[26; 34; 57] 
 
Система соціальної підтримки людей з інвалідністю – це не просто одна 
програма. Вона складається з багатьох частин і охоплює різні види державної 
допомоги. Головна мета - зробити так, щоб люди з інвалідністю мали гідний 
рівень життя, могли адаптуватися в суспільстві та бути його повноцінною 
частиною. За останні роки в Україні багато що змінилося на краще у сфері 
соціального захисту. Але проблеми все ще залишаються. Це і нестача грошей, 
31 
 
і те, що не всі послуги доступні, і те, що державну політику в цьому 
напрямку потрібно й далі покращувати. 
 
Висновки до розділу 1 
 
У першому розділі дипломної роботи було здійснено комплексний 
аналіз теоретичних і правових засад соціального забезпечення осіб з 
інвалідністю в Україні. У процесі дослідження встановлено, що в сучасній 
науковій та правовій площині інвалідність розглядається не виключно як 
медичний стан людини, а як багатокомпонентне соціальне явище, що 
пов’язане з наявністю бар’єрів, які обмежують повноцінну участь особи у 
суспільному житті. Сучасне розуміння інвалідності ґрунтується на принципах 
забезпечення рівних прав, недопущення дискримінації, доступності 
середовища та створення умов для соціальної інтеграції осіб з інвалідністю. 
Опрацьовані матеріали дають підстави стверджувати, що підтримка 
людей з інвалідністю є важливою складовою соціальної політики України. 
Для цього використовуються різні механізми: соціальні виплати, державні 
програми, система послуг, пільги та правові гарантії. Їхнє призначення 
полягає у тому, щоб людина могла отримати необхідну допомогу та не 
залишалася сам на сам зі своїми труднощами. 
Важливо не лише надавати грошову підтримку, а й допомагати людині 
залишатися активною в суспільстві. Важливо створювати умови, щоб люди з 
інвалідністю могли адаптуватися в суспільстві, навчатися, працювати, 
розвивати власні здібності та бути залученою до життя свого населеного 
пункту. 
Коли ми розбиралися з тим, як в Україні працює законодавство про 
соціальну підтримку людей з інвалідністю, то побачили, що система вийшла 
досить розгалуженою. Тобто є чимало законів, які це регулюють. Основа 
всього – це Конституція України. Далі йдуть такі закони, як «Про основи 
соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», «Про реабілітацію осіб 
32 
 
з інвалідністю в Україні», «Про соціальні послуги». І це ще не все – є й інші 
документи, які визначають, як саме надають соціальну допомогу, послуги та 
реабілітацію. 
До речі, велику роль у тому, як розвивається наше законодавство, 
відіграє Конвенція про права осіб з інвалідністю. Вона задає міжнародні 
стандарти захисту прав людей з інвалідністю. І головне – вона орієнтує 
державу на те, щоб створювати безбар'єрне та інклюзивне середовище. Тобто 
таке, де кожному буде комфортно, незалежно від його можливостей. 
Дослідження показало, що система соціального забезпечення осіб з 
інвалідністю включає різноманітні форми державної підтримки. До них 
належать пенсійне забезпечення, державна соціальна допомога, надання 
соціальних послуг, медична, психологічна та професійна відновлювальна та 
реабілітаційна допомога, забезпечення технічними та іншими засобами 
реабілітації, пільги у сфері транспорту, освіти, житлово-комунального 
обслуговування та інші механізми соціальної підтримки. Окрему роль у 
забезпеченні ефективності соціального захисту відіграє розвиток 
інклюзивного середовища, доступності інфраструктури та впровадження 
сучасних цифрових технологій у сфері соціального обслуговування. 
Встановлено, що в умовах цифровізації суспільства все більшого 
значення набуває спрощення процедур отримання соціальної допомоги через 
електронні сервіси. Наприклад, подання документів для оформлення окремих 
видів соціальної допомоги або отримання інформації про соціальні послуги 
дедалі частіше здійснюється в електронному форматі, що дозволяє особам з 
інвалідністю отримувати необхідну підтримку без додаткових труднощів, 
пов’язаних із пересуванням чи фізичним доступом до державних установ. 
Разом із тим у процесі дослідження було виявлено, що сучасна система 
соціального забезпечення осіб з інвалідністю в Україні має низку проблем і 
потребує подальшого вдосконалення. Серед основних труднощів можна 
виокремити недостатній рівень фінансування соціальної сфери, складність 
доступу до окремих видів соціальних послуг, недостатній рівень доступності 
33 
 
транспортної та соціальної інфраструктури, недосконалість механізмів 
реалізації законодавчих гарантій, а також труднощі у сфері працевлаштування 
осіб з інвалідністю. 
Особливої актуальності ці проблеми набули в умовах воєнного стану. 
Внаслідок бойових дій суттєво зросла кількість осіб, які потребують 
медичної допомоги, психологічної підтримки, соціальної адаптації та 
реабілітації. Значна кількість громадян отримала травми й ушкодження, що 
призвели до встановлення інвалідності, тому система соціального захисту 
зазнала додаткового навантаження. Це зумовлює необхідність удосконалення 
державної політики, розширення системи соціальних послуг та впровадження 
ефективних механізмів підтримки осіб з інвалідністю відповідно до сучасних 
суспільних потреб. 
Отже, наше дослідження показує, що соціальне забезпечення людей з 
інвалідністю – це один із головних напрямів державної соціальної політики. І 
щоб система соціального захисту справді працювала, вона має бути не просто 
про гроші. Так, фінансова підтримка важлива. Але не менш важливо 
створювати умови, за яких люди з інвалідністю можуть повноцінно брати 
участь у житті суспільства. Йтися має про професійну реалізацію, доступ до 
освіти, соціальні послуги та безбар'єрне середовище.  
Ми часто думаємо, що соціальне забезпечення – це просто гроші або 
програми. Але насправді все складніше. Набагато важливіше те, чи відчуває 
людина реальну підтримку у звичайному житті. Буває, що закони є, права є, а 
от отримати допомогу – ціла проблема. Люди застрягають у чергах, 
плутаються в документах, не знають, куди йти. І тоді справа не в тому, що 
прав немає. А в тому, що скористатися ними дуже важко. 
Потрібно також пам'ятати: люди з інвалідністю – різні, і потреби у них 
теж різні. Одному потрібна відновлювальна та реабілітаційна допомога, щоб 
повернутися до професії. Іншому – просто поговорити з психологом. А хтось 
не може знайти роботу або не має нормального житла. Тому система 
34 
 
підтримки має бути гнучкою. Вона повинна підлаштовуватися під конкретну 
людину, а не просто виконувати якісь формальні процедури. 
Нам здається, що головний показник успішної державної політики – це 
не кількість прийнятих законів. А реальні зміни в житті людей. Якщо людина 
може сама дістатися до школи чи на роботу, отримати потрібну послугу, 
ходити на заходи і почуватися частиною суспільства – ось тоді можна сказати, 
що соціальна політика працює. 
Зараз, коли Україна відновлюється після війни, ці питання стають ще 
важливішими. Тому безбар'єрне середовище, кращі соціальні послуги та 
підтримка громадських ініціатив – це те, без чого не обійтися в майбутніх 
реформах.  
Отже, питання реформування системи соціального забезпечення 
залишається дуже актуальним. Потрібно рухатися в бік європейських 
стандартів, принципів інклюзії та враховувати сучасні виклики, з якими 
стикається українське суспільство. 
 
 
 
 
 
35 
 
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ 
ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ В УКРАЇНІ 
 
2.1. Сучасний стан соціального забезпечення осіб з інвалідністю 
 
Сьогодні в Україні питання соціального забезпечення людей з 
інвалідністю – одне з найважливіших у державній політиці. І справа не тільки 
в тому, що держава має виконувати свої соціальні зобов'язання. Йдеться про 
однакові можливості для всіх, незалежно від стану здоров'я. Останніми 
роками ця тема стала ще гострішою. Причина – складні економічні умови та 
наслідки повномасштабної війни. Через це значно зросла кількість людей, які 
потребують підтримки від держави [1; 57]. 
Соціальне забезпечення осіб з інвалідністю являє собою систему 
заходів, спрямованих на підтримку належного рівня життя громадян, які 
через порушення здоров’я мають обмеження життєдіяльності. Така підтримка 
охоплює матеріальне забезпечення, надання соціальних послуг, реабілітацію, 
медичну допомогу, забезпечення технічними засобами реабілітації, сприяння 
працевлаштуванню та інші види соціальної підтримки [53, с. 18]. 
Сьогодні в Україні поступово відбувається перехід від традиційної 
системи соціальної допомоги до більш комплексного підходу, який 
орієнтується на потреби конкретної людини. Якщо раніше головна увага 
приділялася переважно виплаті пенсій та допомог, то нині важливого 
значення набувають питання соціальної інтеграції, доступності середовища, 
інклюзивної освіти та забезпечення можливостей для активної участі осіб з 
інвалідністю у суспільному житті. Такий підхід відповідає міжнародним 
стандартам та положенням Конвенції про права осіб з інвалідністю [27]. 
Важливо зазначити, що в Україні функціонує багаторівнева система 
соціального забезпечення осіб з інвалідністю. До її реалізації залучені органи 
державної влади, органи місцевого самоврядування, заклади соціального 
захисту, реабілітаційні установи, громадські організації та благодійні фонди. 
36 
 
Координацію державної політики у цій сфері здійснює Міністерство 
соціальної політики України, яке відповідає за розроблення та реалізацію 
програм соціальної підтримки населення [34; 46]. 
Оцінюючи сучасний стан соціального забезпечення осіб з інвалідністю, 
варто звернути увагу на позитивні зміни, які відбулися протягом останніх 
років. Зокрема, активно впроваджуються цифрові сервіси, що дозволяють 
отримувати окремі соціальні послуги дистанційно. Значно спрощено 
процедури оформлення деяких видів допомоги, а також розширено 
можливості подання документів через електронні сервіси. Такі зміни є 
особливо важливими для осіб з порушеннями опорно-рухового апарату та 
громадян, які проживають у віддалених населених пунктах [15]. 
Одним із ключових завдань сучасної системи соціального забезпечення 
є створення безбар’єрного середовища. Безбар’єрність передбачає не лише 
фізичну доступність будівель чи транспорту, а й можливість отримання 
інформації, освіти, медичних та адміністративних послуг без додаткових 
перешкод. На практиці це означає облаштування пандусів, спеціальних 
підйомників, тактильних покажчиків, адаптованих вебресурсів та інших 
засобів, які забезпечують рівний доступ до суспільних благ для всіх громадян 
[60, с. 134]. 
Водночас дослідження показують: навіть попри помітні зрушення, 
багато людей з інвалідністю досі мають проблеми з реалізацією своїх 
соціальних прав. Особливо це відчувають ті, хто живе в невеликих містечках 
чи селах. Там доступ до якісних соціальних послуг часто дуже обмежений. 
Нерідко громадяни змушені витрачати значний час на оформлення 
документів, проходження відповідних процедур або отримання необхідних 
консультацій [54, с. 107]. 
Крім того, також досі не втратило актуальності питання фінансового 
забезпечення соціальної сфери. Як зазначають дослідники, рівень 
фінансування окремих програм соціального захисту не завжди відповідає 
реальним потребам населення. Це може впливати на якість соціальних 
37 
 
послуг, доступність реабілітаційних заходів та ефективність реалізації 
державних програм підтримки осіб з інвалідністю [25; 37]. 
Для більш повного розуміння сучасного стану соціального 
забезпечення осіб з інвалідністю доцільно проаналізувати динаміку 
чисельності осіб з інвалідністю в Україні протягом останніх років. Вивчення 
таких показників дає можливість оцінити масштаби соціальної підтримки, 
необхідної для цієї категорії населення, а також визначити основні тенденції 
розвитку системи соціального захисту (табл. 2.1). 
Таблиця 2.1 
Динаміка чисельності осіб з інвалідністю в Україні у 2021–2025 рр. 
Рік Кількість осіб з інвалідністю 
2021 2,7 млн осіб 
2022 2,72 млн осіб 
2023 2,72 млн осіб 
2024 близько 3,0 млн осіб 
2025 понад 3,0 млн осіб 
Тенденція Поступове зростання кількості осіб з інвалідністю, пов'язане 
насамперед із наслідками повномасштабної війни 
Побудовано автором на основі: [34;61;57]. 
 
Дані з таблиці 2.1 показують, що в Україні стає все більше людей з 
інвалідністю. У 2021 році їх було приблизно 2,7 мільйона. А вже у 2024–2025 
роках ця цифра перевищила 3 мільйони. Головна причина – повномасштабна 
війна. Через бойові дії, поранення та інші воєнні фактори багато людей 
отримали інвалідність. І це означає, що потрібно далі покращувати систему 
соціального забезпечення. Треба розширювати соціальні послуги, розвивати 
реабілітаційну інфраструктуру та робити державну соціальну політику більш 
ефективною. Щоб краще зрозуміти, як працює система соціального 
забезпечення для людей з інвалідністю, варто подивитися на основні 
показники та тенденції. Вони показують, у якому стані ця система зараз. Усі 
ці дані наочно зображені на рисунку 2.1. 
38 
 
 
Рис. 2.1. Основні показники, що характеризують сучасний стан осіб з 
інвалідністю в Україні [13; 15; 34; 54]. 
 
Дані з рисунка 2.1 показують, що система соціального забезпечення 
людей з інвалідністю зараз активно змінюється. З одного боку, держава 
поступово вводить нові способи підтримки та дає більше можливостей 
отримувати послуги. А з іншого – все ще є проблеми з грошима, доступністю 
в різних регіонах і тим, що безбар'єрне середовище потрібно далі розвивати. 
Тому дуже важливо, щоб соціальна політика була комплексною. Тобто вона 
має не просто давати матеріальну допомогу, а й допомагати людям з 
інвалідністю повноцінно брати участь у житті суспільства. 
На те, як працює система соціального забезпечення, сильно впливають 
демографічні та соціальні зміни в країні. Людей, яким потрібна підтримка, 
стає більше. І це змушує владу шукати нові способи організації соціальної 
роботи та ефективніше використовувати бюджетні гроші. Особливо гостро ця 
проблема дала про себе знати після початку повномасштабної війни, коли 
навантаження на систему соціального захисту дуже зросло. 
Важливою складовою сучасної системи соціального забезпечення є 
відновлювальна та реабілітаційна допомога осіб з інвалідністю. Сьогодні 
39 
 
реабілітаційні заходи розглядаються не лише як спосіб відновлення 
втрачених функцій організму, а й як засіб повернення людини до активного 
суспільного життя. Ефективна відновлювальна та реабілітаційна допомога 
дозволяє особі з інвалідністю здобувати освіту, працювати, підтримувати 
соціальні зв’язки та брати участь у громадському житті. Саме тому сучасна 
система реабілітації охоплює медичний, психологічний, професійний та 
соціальний напрями допомоги [31, с. 136]. 
Особливе значення має забезпечення осіб з інвалідністю технічними та 
іншими засобами реабілітації. До таких засобів належать крісла колісні, 
протези, ортопедичне взуття, слухові апарати, спеціальні засоби для 
пересування та самообслуговування. Забезпечення такими виробами дає 
можливість людині вести більш самостійний спосіб життя та зменшує 
залежність від сторонньої допомоги. У сучасних умовах держава поступово 
вдосконалює механізми отримання технічних засобів реабілітації, однак 
окремі проблеми, пов’язані зі строками забезпечення та процедурою 
оформлення документів, усе ще залишаються актуальними [34]. 
Ще один важливий напрямок соціальної підтримки – це інклюзивна 
освіта. Люди з інвалідністю мають мати однаковий доступ до навчання на 
всіх рівнях. Останніми роками в Україні все більше з'являється інклюзивних 
класів і груп. Створюються ресурсні центри, які допомагають дітям з 
особливими освітніми потребами. Покращується і саме навчальне 
середовище. Завдяки цьому діти не просто отримують освіту. Суспільство 
вчиться ставитися до людей з інвалідністю з розумінням і повагою. А це 
допомагає їм легше інтегруватися в соціум [2, с. 85]. 
Окремо варто поговорити про соціальні послуги для людей з 
інвалідністю. Сьогодні головний принцип – ці послуги мають бути якомога 
ближче до місця, де живе людина. Тому територіальні громади відіграють тут 
ключову роль. Після реформи децентралізації багато питань соціальної 
підтримки передали на місцевий рівень. І це правильно. Тепер громади 
40 
 
можуть краще розуміти, чого саме потребують їхні мешканці, і швидше 
реагувати на проблеми [51, с. 63]. 
Разом із тим розвиток соціальних послуг у різних регіонах України 
відбувається нерівномірно. У великих містах люди з інвалідністю зазвичай 
мають ширший доступ до соціальної інфраструктури, реабілітаційних 
центрів та спеціалізованих установ. Натомість у невеликих громадах 
можливості отримання таких послуг часто залишаються обмеженими через 
нестачу фінансових ресурсів, спеціалістів та відповідної 
матеріально-технічної бази [54, с. 108]. 
Важливим показником ефективності системи соціального забезпечення 
є рівень зайнятості осіб з інвалідністю. Праця є не лише джерелом доходу, а й 
важливим фактором соціальної адаптації та самореалізації людини. Проте на 
сучасному етапі люди з інвалідністю нерідко стикаються з труднощами під 
час пошуку роботи. Серед основних причин можна назвати недостатню 
кількість адаптованих робочих місць, архітектурну недоступність окремих 
підприємств, а також упередження з боку роботодавців [6; 7]. 
Науковці звертають увагу на те, що ефективні можливості працювати 
особам з інвалідністю вимагає всебічного розгляду. Йдеться не лише про 
законодавчі гарантії, а й про створення умов для професійного навчання, 
перекваліфікації та розвитку дистанційних форм зайнятості. Особливо 
актуальним це питання стало в умовах розвитку цифрових технологій, коли 
частина професій може виконуватися незалежно від місця перебування 
працівника [50]. 
Сучасний стан соціального забезпечення осіб з інвалідністю також 
характеризується активним залученням громадських організацій до 
вирішення соціальних проблем. Такі організації здійснюють правозахисну 
діяльність, надають консультаційну підтримку, реалізують освітні та 
реабілітаційні проєкти, сприяють розвитку інклюзивного середовища. Їхня 
діяльність часто доповнює державні програми та дозволяє більш ефективно 
реагувати на потреби людей з інвалідністю [24]. 
41 
 
Водночас сучасні виклики свідчать про необхідність подальшого 
вдосконалення системи соціального забезпечення. Серед основних проблем 
дослідники називають недостатній рівень фінансування окремих соціальних 
програм, нерівномірність доступу до соціальних послуг у різних регіонах 
країни, складність окремих адміністративних процедур та недостатній 
розвиток безбар’єрного середовища [54, с. 109]. Крім того, потребує 
подальшого розвитку система підтримки сімей, які виховують дітей з 
інвалідністю, а також механізми професійної адаптації та зайнятості 
дорослих осіб з інвалідністю. 
Останніми роками система соціального забезпечення осіб з 
інвалідністю в Україні зазнає поступових змін, спрямованих на підвищення 
якості соціальних послуг та забезпечення більшої доступності державної 
підтримки. Це пов’язано як із необхідністю виконання міжнародних 
зобов’язань України, так і з потребою адаптації соціальної політики до 
сучасних суспільних викликів. 
Однією з головних тенденцій є поступовий перехід від переважно 
компенсаційної моделі соціального забезпечення до моделі соціальної 
інтеграції. Якщо раніше основна увага держави зосереджувалася на наданні 
матеріальної допомоги, то сьогодні дедалі більшого значення набувають 
питання забезпечення рівних можливостей, розвитку інклюзивного 
середовища та залучення осіб з інвалідністю до активної участі у 
суспільному житті [13, с. 123]. 
Важливим напрямом модернізації системи соціального захисту є 
розвиток соціальних послуг на рівні територіальних громад. Проведення 
реформи децентралізації сприяло передачі частини повноважень щодо 
організації соціального обслуговування на місцевий рівень. Це дозволило 
громадам більш оперативно реагувати на потреби населення та забезпечувати 
надання соціальних послуг з урахуванням місцевих особливостей [51, с. 63]. 
Суттєві зміни відбуваються і в напрямі цифровізації соціальної сфери. 
Сьогодні значна кількість адміністративних процедур поступово 
42 
 
переводиться в електронний формат. Це дає можливість особам з 
інвалідністю отримувати окремі послуги без необхідності особистого 
відвідування державних установ. Електронні сервіси сприяють скороченню 
бюрократичних процедур, підвищують прозорість роботи органів соціального 
захисту та полегшують доступ громадян до державної підтримки [34]. 
Водночас важливим завданням залишається забезпечення безбар’єрності. В 
Україні поступово реалізуються заходи щодо адаптації громадських будівель, 
транспортної інфраструктури та інформаційного простору до потреб осіб з 
інвалідністю. Незважаючи на позитивні зміни, рівень доступності 
середовища все ще залишається недостатнім, особливо у невеликих 
населених пунктах та сільській місцевості [54, с. 108].  
Для узагальнення сучасних тенденцій розвитку системи соціального 
забезпечення осіб з інвалідністю доцільно подати їх у вигляді таблиці 2.2. 
Таблиця 2.2 
Основні тенденції розвитку системи соціального забезпечення осіб з 
інвалідністю в Україні 
Тенденція Характеристика 
Розвиток інклюзії Забезпечення рівних можливостей та участі осіб з 
інвалідністю в суспільному житті 
Децентралізація соціальних Передача частини повноважень територіальним громадам 
послуг 
Цифровізація соціальної сфери Запровадження електронних сервісів та онлайн-послуг 
Розширення реабілітаційних Розвиток медичної, соціальної та професійної 
програм реабілітації 
Формування безбар’єрного Адаптація інфраструктури до потреб осіб з інвалідністю 
середовища 
Наближення до європейських Гармонізація законодавства та практики соціального 
стандартів захисту 
Побудовано автором на основі: [13; 15; 27; 51]. 
Позитивною тенденцією є також розширення співпраці державних 
органів із громадськими організаціями осіб з інвалідністю. Такі організації 
43 
 
беруть активну участь у розробленні соціальних програм, моніторингу 
дотримання прав осіб з інвалідністю та наданні консультативної допомоги 
громадянам. Завдяки цьому система соціального забезпечення стає більш 
орієнтованою на реальні потреби людей. 
Таким чином, сучасний стан соціального забезпечення осіб з 
інвалідністю в Україні характеризується поступовим реформуванням та 
впровадженням нових підходів до організації соціальної підтримки. Попри 
наявність певних проблем, спостерігаються позитивні зміни, пов’язані з 
розвитком інклюзивного середовища, цифровізацією соціальних послуг, 
удосконаленням системи реабілітації та наближенням національної моделі 
соціального захисту до європейських стандартів. 
 
2.2. Аналіз державних соціальних виплат та соціальних послуг для 
осіб з інвалідністю 
 
Одним із ключових напрямів державної підтримки осіб з інвалідністю в 
Україні є система соціальних виплат та соціальних послуг. Саме ці механізми 
покликані забезпечити належний рівень життя громадян, які через стан 
здоров’я повністю або частково втратили можливість самостійно 
забезпечувати власні потреби. Водночас сучасна система підтримки не 
обмежується лише матеріальною допомогою, а охоплює широкий спектр 
соціальних, реабілітаційних, консультаційних та інших послуг, спрямованих 
на підвищення якості життя людини та її інтеграцію у суспільство [58]. 
Система державних соціальних виплат для осіб з інвалідністю в Україні 
формується на основі чинного законодавства та фінансується переважно за 
рахунок коштів державного бюджету. Залежно від конкретної життєвої 
ситуації особа може отримувати пенсію по інвалідності, державну соціальну 
допомогу, надбавки на догляд, компенсаційні виплати та інші види 
матеріальної підтримки [45; 58]. 
44 
 
Пенсійне забезпечення залишається одним із найпоширеніших видів 
соціальної підтримки осіб з інвалідністю. Пенсія по інвалідності – це 
виплата, яку держава призначає людям, що втратили здатність працювати 
через хворобу, травму чи інші причини. Але є одна важлива умова: потрібно 
мати необхідний страховий стаж. Скільки саме отримуватиме людина? Це 
залежить від кількох речей. Насамперед – від групи інвалідності. Також 
враховують, скільки років людина пропрацювала, та інші чинники, які 
прописані в законі [58]. 
Окрім пенсій, важливе значення має державна соціальна допомога. Її 
отримують люди, які не мають потрібного страхового стажу для пенсії або 
належать до окремих категорій, визначених законом. Особливе місце в 
системі державної підтримки належить допомозі особам з інвалідністю з 
дитинства та дітям з інвалідністю. Такі виплати допомагають частково 
покрити додаткові витрати на лікування, реабілітацію, догляд і створення 
необхідних умов для розвитку дитини [45]. 
Варто зазначити, що соціальні виплати виконують не лише 
компенсаційну функцію. Вони також є важливим інструментом попередження 
бідності серед осіб з інвалідністю. Через обмежені можливості можливості 
працювати та додаткові витрати, пов’язані зі станом здоров’я, багато людей з 
інвалідністю належать до категорій населення, які найбільше потребують 
державної підтримки. Саме тому стабільність та своєчасність виплат є одним 
із показників ефективності соціальної політики держави [25]. 
У наукових статтях часто пишуть про те, що розміри соціальних виплат 
не завжди відповідають реальному життю. Тобто вони не встигають за тим, 
що відбувається в економіці, і не покривають справжніх потреб людей, які 
отримують допомогу. Інфляція росте, ціни на ліки, медичні послуги та 
найнеобхідніші товари постійно підвищуються. Через це соціальні виплати 
просто не можуть повністю перекрити додаткові витрати людей з 
інвалідністю [37]. 
45 
 
Окрім грошових виплат, у системі соціального забезпечення важливе 
місце посідають соціальні послуги. Як зазначено в Законі України «Про 
соціальні послуги», ці послуги покликані допомагати людям долати складні 
життєві обставини, підтримувати їхню соціальну активність і робити життя 
кращим [49]. На відміну від матеріальної допомоги, соціальні послуги 
орієнтовані безпосередньо на задоволення потреб людини через надання 
конкретної допомоги фахівцями соціальної сфери. 
Сьогодні люди з інвалідністю можуть отримувати різні соціальні 
послуги. Найчастіше йдеться про соціальний супровід, консультування, 
догляд вдома, денний догляд, підтримане проживання, натуральну допомогу, 
представництво інтересів та посередництво. Кожна з цих послуг допомагає 
вирішувати конкретні життєві труднощі та робить людину більш 
самостійною [41]. Детальніше про основні соціальні послуги для людей з 
інвалідністю можна прочитати в додатку А. А щоб краще зрозуміти, як 
влаштована система соціальної підтримки, варто подивитися на основні види 
державної допомоги – вони зведені в таблиці 2.3. 
Таблиця 2.3 
Основні види соціальної підтримки осіб з інвалідністю в Україні 
Вид підтримки Характеристика 
Пенсія по інвалідності Щомісячна виплата особам, які втратили працездатність 
Державна соціальна Надається особам, які не мають права на пенсію або належать 
допомога до визначених законом категорій 
Надбавка на догляд Призначається окремим категоріям осіб, які потребують 
сторонньої допомоги 
Соціальні послуги Консультування, догляд, соціальний супровід, підтримане 
проживання 
Реабілітаційні послуги Медична, психологічна, професійна та соціальна 
відновлювальна та реабілітаційна допомога 
Забезпечення технічними Протези, крісла колісні, слухові апарати та інші засоби 
засобами реабілітації 
Пільги та компенсації Знижки на окремі послуги та додаткові соціальні гарантії 
46 
 
Побудовано автором на основі: [45; 49; 58]. 
 
Особливого значення соціальні послуги набувають для людей, які 
потребують постійної сторонньої допомоги. У таких випадках важливу роль 
відіграє догляд за місцем проживання особи. Соціальні працівники 
допомагають у вирішенні побутових питань, придбанні продуктів харчування 
та медикаментів, оформленні документів, отриманні медичної допомоги та 
інших необхідних послуг. Для багатьох людей з інвалідністю така підтримка є 
необхідною умовою збереження самостійності та можливості проживати у 
звичному соціальному середовищі [40]. 
В останні роки в Україні спостерігається тенденція до розширення 
переліку соціальних послуг та вдосконалення механізмів їх надання. Значна 
увага приділяється розвитку послуг на рівні територіальних громад, що 
дозволяє зробити допомогу більш доступною та наближеною до отримувачів. 
Водночас ефективність функціонування системи значною мірою залежить від 
кадрового забезпечення соціальної сфери, фінансових можливостей громад та 
рівня міжвідомчої взаємодії між різними установами [51]. 
Коли ми говоримо про те, наскільки добре працює система соціального 
забезпечення, важливо дивитися не тільки на те, скільки грошей людям 
виплачують. Не менш важливо, чи можуть люди легко отримати соціальні 
послуги. Сьогодні держава хоче зробити так, щоб людина з інвалідністю 
могла отримати потрібну допомогу, де б вона не жила, скільки б не заробляла 
і який би статус не мала. Тому все більше уваги приділяють тому, щоб 
соціальні установи та служби з'являлися прямо в територіальних громадах. 
Після реформи децентралізації місцева влада отримала набагато більше 
повноважень у сфері соціальних послуг. І це круто, тому що тепер можна 
швидше реагувати на те, що потрібно людям, і враховувати особливості 
кожної громади. Місцеві органи влади самі вирішують, які напрями 
соціальної сфери розвивати в першу чергу, створюють потрібні установи та 
47 
 
шукають додаткові гроші, щоб підтримати тих, хто цього найбільше потребує 
[51]. 
Разом із позитивними змінами існують і певні труднощі. Насамперед це 
стосується різного рівня фінансових можливостей територіальних громад. 
Великі міста мають значно більше ресурсів для розвитку соціальної 
інфраструктури, тоді як невеликі громади часто стикаються з нестачею 
коштів та кваліфікованих спеціалістів. У результаті рівень доступності 
соціальних послуг у різних регіонах країни може суттєво відрізнятися [54, с. 
108]. 
Окремим напрямом державної підтримки є забезпечення осіб з 
інвалідністю технічними та іншими засобами реабілітації. Такі засоби 
дозволяють людям компенсувати окремі функціональні обмеження та вести 
більш незалежний спосіб життя. Держава фінансує придбання 
протезно-ортопедичних виробів, спеціальних меблів, засобів пересування, 
слухових апаратів та інших виробів, необхідних для повсякденного життя 
людини. Для багатьох осіб саме забезпечення такими засобами є важливою 
умовою збереження мобільності та соціальної активності [48]. Основні 
категорії технічних та інших засобів реабілітації систематизовано в додатку 
Б. 
Не менш важливим елементом системи соціального забезпечення 
виступає соціальна відновлювальна та реабілітаційна допомога. Її основна 
мета полягає у відновленні соціальних зв’язків людини, формуванні навичок 
самостійного життя та сприянні її інтеграції в суспільство. У сучасних 
умовах реабілітаційні заходи розглядаються як безперервний процес, який 
охоплює різні сфери життя людини та потребує взаємодії медичних, освітніх і 
соціальних установ [31; 63]. 
Останніми роками важливого значення набуває цифровізація соціальної 
сфери. Держава поступово впроваджує електронні сервіси, які спрощують 
процедури отримання соціальної допомоги та зменшують бюрократичне 
навантаження на громадян. Завдяки цифровим технологіям люди з 
48 
 
інвалідністю можуть подавати окремі заяви дистанційно, отримувати 
консультації в електронному форматі та користуватися державними 
послугами без необхідності особистого відвідування установ. Особливо 
корисними такі зміни стали для людей із порушеннями опорно-рухового 
апарату та жителів віддалених населених пунктів [15]. 
Важливу роль у реалізації державної політики відіграє Фонд 
соціального захисту осіб з інвалідністю. Його діяльність спрямована на 
фінансування програм професійної реабілітації, сприяння зайнятості осіб з 
інвалідністю, створення спеціальних робочих місць та підтримку 
роботодавців, які працевлаштовують таких працівників. Робота Фонду є 
важливим інструментом забезпечення соціальної інтеграції людей з 
інвалідністю та підвищення рівня їхньої економічної незалежності [61]. 
Одним із критеріїв оцінювання ефективності системи соціального 
забезпечення є не лише наявність передбачених законодавством виплат і 
послуг, а й реальна можливість громадян скористатися ними на практиці. 
Навіть за умови існування достатньо розвиненої законодавчої бази люди з 
інвалідністю нерідко стикаються з труднощами під час отримання державної 
підтримки. Це може бути пов’язано як із бюрократичними процедурами, так і 
з недостатньою доступністю соціальної інфраструктури, особливо в 
невеликих населених пунктах. Для прикладу, особа з інвалідністю, яка 
проживає у віддаленій сільській місцевості, може мати право на отримання 
певних соціальних послуг, однак фактично не користуватися ними через 
відсутність поблизу відповідних установ або спеціалістів. У таких випадках 
виникає розрив між законодавчо гарантованими правами та реальними 
можливостями їх реалізації. Саме тому сьогодні значна увага приділяється 
розвитку соціальних послуг на рівні територіальних громад та наближенню їх 
до отримувачів допомоги [51]. 
Важливу роль у забезпеченні соціальної підтримки відіграють також 
громадські організації та благодійні фонди. Їхня діяльність часто доповнює 
державні механізми підтримки, особливо у сферах психологічної допомоги, 
49 
 
соціальної адаптації, професійної орієнтації та правового консультування. У 
багатьох регіонах України саме завдяки співпраці органів місцевого 
самоврядування та громадського сектору реалізуються програми підтримки 
осіб з інвалідністю та членів їхніх сімей [60]. 
Окремої уваги потребує підтримка сімей, які здійснюють догляд за 
особами з інвалідністю. Такі родини нерідко стикаються з додатковими 
фінансовими витратами, необхідністю постійного медичного супроводу та 
значним психологічним навантаженням. Наприклад, батьки дитини з 
інвалідністю змушені регулярно відвідувати лікувальні та реабілітаційні 
заклади, організовувати навчання дитини, забезпечувати спеціальні умови для 
її розвитку та соціалізації. Саме тому підтримка з боку держави повинна бути 
спрямована не лише на особу з інвалідністю, а й на членів її родини, які 
виконують важливі функції догляду та супроводу [32]. Для узагальнення 
основних труднощів, які виникають під час отримання соціальної підтримки, 
доцільно подати їх у вигляді таблиці 2.4. 
Таблиця 2.4 
Основні проблеми доступу осіб з інвалідністю до соціальних виплат та 
послуг 
Проблема Характеристика 
Територіальна віддаленість Обмежений доступ до послуг у сільській місцевості 
соціальних установ 
Недостатня поінформованість Не всі громадяни знають про свої права та 
населення можливості отримання допомоги 
Складність адміністративних Значна кількість документів та тривалі строки 
процедур оформлення 
Нестача кваліфікованих фахівців Особливо відчутна у невеликих громадах 
Недостатнє фінансування окремих Обмежує розвиток соціальних послуг та 
програм реабілітаційних заходів 
Архітектурні та транспортні Ускладнюють доступ до установ соціальної сфери 
бар’єри 
Побудовано автором на основі: [51; 54; 60]. 
50 
 
Незважаючи на наявні проблеми, в останні роки в Україні 
спостерігаються позитивні зміни у сфері соціального забезпечення осіб з 
інвалідністю. Поступово розширюється перелік соціальних послуг, 
удосконалюються електронні сервіси, розвивається система реабілітації та 
впроваджуються принципи безбар’єрності. Важливим напрямом подальшого 
розвитку залишається підвищення доступності соціальної підтримки для всіх 
категорій осіб з інвалідністю незалежно від місця проживання та 
матеріального становища. Таким чином, система соціального забезпечення 
осіб з інвалідністю включає матеріальну підтримку, соціальні послуги, 
реабілітацію та заходи, спрямовані на забезпечення активної участі людини в 
суспільному житті. Основні напрями такої підтримки подано на рис. 2.2. 
 
Рис. 2.2. Основні напрями державної підтримки осіб з інвалідністю в 
Україні [41; 48; 49; 58]. 
 
Хоча держава пропонує чимало програм підтримки, дослідники кажуть, 
що в системі соціального забезпечення є проблеми. Найбільше це стосується 
кількох речей: на деякі програми просто не вистачає грошей, деякі процедури 
надто складні, соціальна інфраструктура розвинена нерівномірно, а люди з 
інвалідністю мають обмежені можливості працювати [54]. До того ж багато 
громадян просто не знають про свої права і на яку допомогу можуть 
51 
 
розраховувати. Але якщо подивитися на державні виплати та соціальні 
послуги, видно, що система соціального забезпечення для людей з 
інвалідністю в Україні потроху змінюється і підлаштовується під те, що 
потрібно людям сьогодні. Вона включає і грошову підтримку, і соціальне 
обслуговування, і реабілітацію, і допомогу з інтеграцією в суспільство. 
Щоб система стала кращою, варто зосередитися на тому, щоб соціальні 
послуги були доступнішими, процедури їх отримання – простішими, а 
середовище навколо – безбар'єрним. І звісно, важливо, щоб люди з 
інвалідністю мали належний рівень соціальних гарантій. 
 
2.3. Проблеми реалізації права осіб з інвалідністю на соціальне 
забезпечення в умовах воєнного стану 
 
Повномасштабна війна дуже змінила те, як працює соціальне 
забезпечення в Україні. І перед людьми з інвалідністю постали нові проблеми 
з реалізацією своїх прав. Якщо до 2022 року основними проблемами 
залишалися недостатнє фінансування соціальної сфери, труднощі із 
працевлаштуванням та доступністю соціальних послуг, то в умовах воєнного 
стану до них додалися питання безпеки, внутрішнього переміщення 
населення, руйнування інфраструктури та значне збільшення кількості 
громадян, які потребують соціальної підтримки [59, с. 162]. 
Однією з найгостріших проблем стало різке зростання чисельності 
осіб, які набули інвалідності внаслідок бойових дій. Йдеться не лише про 
військовослужбовців, а й про цивільне населення, яке постраждало від 
обстрілів, мінно-вибухових травм та інших наслідків війни. У результаті 
значно збільшилося навантаження на систему соціального захисту, 
реабілітаційні установи та органи соціального забезпечення [57, с. 133]. 
На думку К. О. Спицької, війна стала каталізатором появи нових 
категорій осіб, які потребують соціального захисту та тривалої реабілітації. У 
зв’язку з цим держава була змушена оперативно адаптувати механізми 
52 
 
надання соціальної допомоги до нових умов та збільшених потреб населення 
[57, с. 134]. 
Складність реалізації права на соціальне забезпечення значною мірою 
пов’язана з переміщенням великої кількості громадян всередині країни. 
Багато осіб з інвалідністю були змушені залишити свої місця проживання та 
переїхати до більш безпечних регіонів. У таких умовах виникали труднощі з 
відновленням документів, отриманням пенсійних виплат, соціальної 
допомоги та доступом до необхідних соціальних послуг. 
Особливо гостро проблема проявилася на початковому етапі 
повномасштабного вторгнення, коли значна частина державних установ 
працювала в обмеженому режимі або тимчасово припинила свою діяльність. 
Через це багато громадян зіткнулися із затримками в оформленні документів, 
проходженні медико-соціальної експертизи та підтвердженні права на 
соціальні виплати [59, с. 164]. Давайте розглянемо просту ситуацію, щоб 
краще зрозуміти, з якими труднощами стикаються люди. Уявіть собі людину, 
яка отримала травму під час бойових дій і більше не може самостійно ходити. 
Її виписують з лікарні, і тепер їй потрібна не просто якась одна допомога, а 
одразу три види: медична, психологічна і соціальна. Звучить логічно, правда? 
Але на практиці все виглядає зовсім інакше. Щоб оформити різні види 
підтримки, їй доводиться бігати по різних установах, збирати купу 
документів і проходити додаткові процедури. І ось що виходить: замість того, 
щоб витрачати час на відновлення здоров'я, людина займається паперовою 
тяганиною. Це показує, що різні частини системи соціального захисту мають 
працювати більш узгоджено. 
Додаткові труднощі виникли через пошкодження та руйнування 
об’єктів соціальної інфраструктури. У багатьох регіонах постраждали 
лікарні, реабілітаційні центри, територіальні центри соціального 
обслуговування та інші установи, діяльність яких безпосередньо пов’язана із 
забезпеченням потреб осіб з інвалідністю. Унаслідок цього доступ до 
53 
 
окремих видів соціальної допомоги та реабілітаційних послуг став більш 
обмеженим. 
Важливою проблемою залишається також доступність транспортної 
інфраструктури в умовах війни. Під час евакуації особи з порушеннями 
опорно-рухового апарату, зору чи слуху нерідко стикалися з труднощами 
пересування та отримання необхідної допомоги. У багатьох випадках 
евакуаційна інфраструктура виявилася недостатньо пристосованою до потреб 
маломобільних груп населення [42].  
Проблеми реалізації права осіб з інвалідністю на соціальне 
забезпечення в умовах воєнного стану можна узагальнити у таблиці 2.5. 
Таблиця 2.5 
Основні проблеми реалізації права осіб з інвалідністю на соціальне 
забезпечення в умовах воєнного стану 
Проблема Характеристика 
Зростання кількості осіб з Збільшення навантаження на систему соціального 
інвалідністю захисту та реабілітації 
Внутрішнє переміщення населення Ускладнення доступу до соціальних виплат і послуг 
Руйнування інфраструктури Обмеження роботи соціальних та медичних установ 
Ускладнення процедури отримання Затримки в оформленні документів та соціальних 
допомоги виплат 
Недостатня доступність Перешкоди для безпечного переміщення осіб з 
евакуаційних заходів інвалідністю 
Потреба у реабілітації Зростання попиту на медичну, психологічну та 
соціальну допомогу 
Побудовано автором на основі: [42; 57; 59]. 
 
Варто зазначити, що поряд із фізичними травмами суттєво зросла 
кількість випадків психологічних порушень, спричинених пережитими 
бойовими діями, втратою житла, вимушеним переселенням та загрозою 
життю. Такі обставини потребують розвитку системи психологічної 
54 
 
підтримки та психосоціальної реабілітації, яка сьогодні є невід’ємною 
складовою соціального забезпечення осіб з інвалідністю. 
Фахівці Програми розвитку ООН наголошують, що під час війни 
особливо важливого значення набувають безперервність соціальних послуг, 
доступність медичної допомоги, створення безбар’єрного середовища та 
забезпечення осіб з інвалідністю необхідною інформацією у доступних 
форматах [42]. 
Ще однією проблемою є недостатність фінансових ресурсів. В умовах 
воєнного стану значна частина державного бюджету спрямовується на 
оборонні потреби, що обмежує можливості фінансування окремих соціальних 
програм. Це може впливати на швидкість розвитку нових реабілітаційних 
центрів, модернізацію соціальних установ та розширення переліку 
соціальних послуг для осіб з інвалідністю [54, с. 107]. 
Суттєвим викликом для системи соціального забезпечення стала також 
проблема кадрового забезпечення соціальної сфери. Внаслідок воєнних дій 
частина працівників соціальних служб була змушена евакуюватися, змінити 
місце проживання або припинити виконання своїх професійних обов’язків. 
Це призвело до збільшення навантаження на тих фахівців, які продовжували 
працювати в системі соціального захисту населення. Особливо гостро 
проблема проявилася у прифронтових та деокупованих регіонах, де потреба у 
соціальних послугах значно зросла, а кадровий потенціал суттєво скоротився. 
Водночас збільшення кількості осіб, які потребують соціальної 
підтримки, потребувало перегляду традиційних механізмів організації 
соціальної роботи. Соціальні працівники були змушені працювати в умовах 
підвищеного навантаження, забезпечуючи не лише надання стандартних 
соціальних послуг, а й допомогу внутрішньо переміщеним особам, 
ветеранам, членам сімей загиблих та людям, які набули інвалідності 
внаслідок війни. 
Окремої уваги потребує проблема проходження медико-соціальної 
експертизи. Для отримання більшості видів соціального забезпечення особа 
55 
 
повинна підтвердити свій статус та пройти відповідні процедури 
встановлення інвалідності. В умовах воєнного стану проведення таких 
процедур нерідко ускладнювалося через обмежений доступ до медичних 
закладів, евакуацію населення та перевантаження системи охорони здоров’я. 
Хоча держава поступово спрощувала окремі адміністративні процедури, на 
практиці багато громадян продовжували стикатися з труднощами під час 
оформлення необхідних документів [59, с. 165]. 
Важливим аспектом є також нерівномірність доступу до соціальних 
послуг у різних регіонах країни. Якщо у великих містах та відносно 
безпечних областях мережа соціальних установ продовжувала функціонувати 
досить стабільно, то у регіонах, наближених до зони бойових дій, можливості 
отримання соціальної допомоги були значно обмежені. Це створювало 
ситуацію, коли рівень реалізації права на соціальне забезпечення залежав від 
території проживання особи. 
Науковці звертають увагу на те, що ефективність системи соціального 
захисту багато в чому визначається її здатністю оперативно реагувати на 
кризові ситуації. За словами І. М. Федорович та Я. О. Шевчук, воєнний стан 
виявив як сильні сторони української системи соціального захисту, так і 
наявні проблеми, які потребують подальшого вирішення. До таких проблем 
належать недостатня гнучкість окремих адміністративних процедур, 
обмеженість фінансових ресурсів та нерівномірний розвиток соціальної 
інфраструктури [59, с. 166]. 
Не менш важливою є проблема забезпечення осіб з інвалідністю 
технічними та іншими засобами реабілітації. Для багатьох людей із 
порушеннями опорно-рухового апарату життєво необхідними є протези, 
ортопедичні вироби, інвалідні візки, милиці, ходунки та інші засоби 
підтримки. У період війни попит на такі засоби значно зріс, що спричинило 
додаткове навантаження на державну систему забезпечення. Особливо 
актуальним це питання стало для військовослужбовців, які отримали тяжкі 
поранення під час виконання бойових завдань [57, с. 134]. 
56 
 
Важливою складовою соціального забезпечення є процес реабілітації. 
Сучасні умови вимагають розвитку комплексної системи реабілітаційних 
послуг, яка повинна включати медичну, психологічну, професійну та 
соціальну реабілітацію. Проте на практиці можливості реабілітаційних 
центрів часто не відповідають зростаючим потребам населення. Значна 
кількість установ потребує оновлення матеріально-технічної бази, 
збільшення кількості спеціалістів та впровадження сучасних методик 
відновлення здоров’я [31, с. 138]. 
Серйозною проблемою залишається також інформаційна доступність 
соціальних послуг. У кризових умовах людина повинна швидко отримувати 
інформацію про свої права, порядок оформлення допомоги, перелік 
доступних послуг та державних програм підтримки. Проте не всі люди з 
інвалідністю мають можливість своєчасно отримувати таку інформацію. 
Особливо це стосується людей похилого віку, осіб із порушеннями зору або 
слуху, а також громадян, які проживають у віддалених населених пунктах. 
Сьогодні цифровізація соціальної сфери стає дуже важливою. В Україні 
за останні роки з'явилося багато електронних сервісів, які допомагають 
отримувати соціальні послуги онлайн. Це спрощує процедури, зменшує 
бюрократію і пришвидшує прийняття рішень. Але є й інший бік – не всі люди 
вміють користуватися цифровими технологіями або мають доступ до 
інтернету. І це може створювати додаткові труднощі [3, с. 7]. 
Під час воєнного стану дуже важливо, щоб люди з інвалідністю мали 
право на роботу. Робота – це не просто гроші. Це ще й спосіб адаптуватися в 
суспільстві та реалізувати себе. Але через економічні проблеми, закриття 
підприємств і нестабільність на ринку праці знайти роботу людям з 
інвалідністю стало набагато складніше. 
Дослідження показують, що навіть до російсько-української війни люди 
з інвалідністю часто стикалися з дискримінацією при пошуку роботи. Їм не 
вистачало адаптованих робочих місць і можливостей для професійного 
розвитку [6, с. 11]. А тепер, під час війни, ці проблеми стали ще 
57 
 
помітнішими. Багато компаній закрилися або скоротили штат, і це дуже 
звузило можливості для можливості працювати соціально вразливих людей. 
Окремим напрямом є питання забезпечення безбар’єрності. 
Формування безбар’єрного середовища є одним із ключових принципів 
сучасної соціальної політики. Воно передбачає створення умов, за яких особа 
з інвалідністю може вільно пересуватися, користуватися транспортом, 
отримувати адміністративні та соціальні послуги, навчатися та працювати без 
додаткових обмежень. 
Проте значна частина об’єктів інфраструктури в Україні досі не 
відповідає вимогам доступності. В умовах війни проблема ускладнюється 
тим, що частина інфраструктурних об’єктів була пошкоджена або зруйнована. 
Тому питання відбудови країни повинно обов’язково враховувати принципи 
універсального дизайну та безбар’єрності [42]. 
Варто подивитися на те, як інші країни підтримують людей з 
інвалідністю у складні часи. Дослідження показують, що найкраще працюють 
ті моделі соціального захисту, де грошова допомога поєднується з розвитком 
послуг, реабілітацією, пошуком роботи та інтеграцією в суспільство [26, с. 
34]. У більшості європейських країн багато уваги приділяють тому, щоб люди 
з інвалідністю мали рівний доступ до освіти, роботи, лікарень і соціальних 
послуг. Також важливо створювати безбар'єрне середовище. Ще один 
ключовий момент – це індивідуальний підхід. Тобто допомога має 
враховувати конкретні потреби людини і допомагати їй бути більш 
самостійною. Не можна забувати і про співпрацю держави з громадськими 
організаціями та місцевими громадами. Саме такий комплексний підхід зараз 
поступово впроваджують і в Україні. Це допомагає робити систему 
соціального забезпечення ефективнішою і наближати її до європейських 
стандартів. Основні напрями державної підтримки людей з інвалідністю під 
час воєнного стану можна знайти в додатку В. 
Для наочного відображення ключових викликів доцільно подати їх у 
вигляді схеми на рисунку 2.3. 
58 
 
 
Рис. 2.3. Основні проблеми реалізації права осіб з інвалідністю на 
соціальне забезпечення в умовах воєнного стану [42; 57; 59] 
 
Ми вважаємо, що коли оцінюєш, наскільки добре працює соціальне 
забезпечення для людей з інвалідністю, треба дивитися не тільки на цифри й 
документи. Важливо розуміти, як це виглядає в реальному житті. Буває, що 
закон дає людині багато прав і гарантій, але на практиці скористатися ними – 
ціла проблема. Людина має право на якусь послугу, але через складні папери, 
брак інформації або просто тому, що далеко їхати, вона так і не отримує цю 
допомогу. 
Окрема велика тема – це довіра людей до системи соціального захисту. 
Якщо, щоб отримати допомогу, треба проходити купу кроків і витрачати купу 
часу, то навіть найкращі державні програми працюватимуть погано. Тому 
головне завдання – не просто додавати нові соціальні гарантії, а зробити так, 
щоб їх було реально отримати без зайвого клопоту. 
На наш погляд, соціальна політика працює добре тоді, коли людина з 
інвалідністю може жити самостійно і реалізовувати свої можливості. 
59 
 
Сьогодні дуже важливо, щоб освіта, цифрові сервіси, професійне навчання та 
робота були доступними. Саме це допомагає людині стати більш незалежною 
і брати активну участь у житті громади. 
А ще багато залежить від того, як суспільство ставиться до людей. 
Навіть якщо є вся потрібна інфраструктура, людина може стикатися з 
труднощами через стереотипи або упередження. Тому інклюзивне 
середовище – це не лише технічні зміни. Це ще й культура взаємоповаги, 
підтримки та рівного ставлення до всіх. 
Воєнний стан дуже змінив те, як люди з інвалідністю можуть 
отримувати соціальну допомогу. Головні проблеми нікуди не поділися. 
Людей, яким потрібна підтримка, стало набагато більше. Система 
соціального захисту просто перевантажена. Багато хто не може отримати 
потрібні послуги. Складнощі з реабілітацією та пошуком роботи теж нікуди 
не зникли. А ще у держави просто не вистачає грошей на все це. Разом із тим 
сучасні виклики стимулюють подальшу модернізацію соціальної сфери, 
розвиток цифрових сервісів, удосконалення механізмів соціальної підтримки 
та наближення української системи соціального забезпечення до 
європейських стандартів. 
 
Висновки до розділу 2 
 
У другому розділі ми проаналізували, як зараз в Україні працює 
система соціального забезпечення для людей з інвалідністю. Подивилися, як 
надаються державні виплати та соціальні послуги, і визначили головні 
проблеми, з якими стикаються люди, коли намагаються отримати цю 
допомогу під час воєнного стану.  
Ми з'ясували, що система соціального забезпечення для людей з 
інвалідністю – це важлива частина державної соціальної політики. Вона 
включає багато різних заходів: матеріальну підтримку, соціальне 
обслуговування, реабілітацію та допомогу з інтеграцією в суспільство. 
60 
 
Останнім часом в Україні соціальна сфера поступово змінюється – 
з'являються цифрові сервіси, розширюється перелік соціальних послуг. І це 
дійсно допомагає людям легше отримувати потрібну допомогу. Дослідження 
показало, що підтримка з боку держави людей з інвалідністю включає різні 
види виплат. Наприклад, пенсії по інвалідності, державну соціальну допомогу 
для людей з інвалідністю з дитинства та дітей з інвалідністю, різні 
компенсації, пільги та інші форми матеріальної підтримки. Але не менш 
важливі й соціальні послуги – соціальний супровід, догляд, консультування, 
відновлювальна та реабілітаційна допомога та підтримка, коли людина 
адаптується до нових умов життя. 
Сьогодні соціальне забезпечення людей з інвалідністю – це вже не 
просто про грошову допомогу. Йдеться про те, щоб створити умови, за яких 
людина може бути максимально самостійною. Щоб вона могла брати активну 
участь у житті суспільства, здобувати освіту, працювати й реалізовувати 
власний потенціал. Саме тому так важливо розвивати інклюзивне 
середовище, будувати безбар'єрну інфраструктуру та робити соціальні 
послуги справді доступними для кожного. 
Разом із тим аналіз засвідчив наявність низки проблем у 
функціонуванні системи соціального забезпечення осіб з інвалідністю. Серед 
них можна виділити недостатній рівень фінансування окремих соціальних 
програм, нерівномірну доступність соціальних послуг у різних регіонах 
країни, складність окремих адміністративних процедур, недостатній розвиток 
реабілітаційної інфраструктури та проблеми можливості працювати особам з 
інвалідністю. 
Особливої актуальності зазначені проблеми набули в умовах воєнного 
стану. Війна спричинила значне збільшення кількості осіб, які потребують 
соціального захисту та реабілітації, ускладнила доступ до соціальних послуг 
для внутрішньо переміщених осіб, створила додаткове навантаження на 
систему соціального забезпечення та актуалізувала питання відновлення 
соціальної інфраструктури. Крім того, зросла потреба у психологічній 
61 
 
допомозі, професійній реабілітації та забезпеченні технічними засобами 
реабілітації осіб, які постраждали внаслідок бойових дій. 
Отже, проведений аналіз свідчить, що система соціального 
забезпечення осіб з інвалідністю в Україні продовжує розвиватися та 
адаптуватися до нових суспільних викликів. Водночас підвищення 
ефективності соціального захисту потребує подальшого вдосконалення 
механізмів надання соціальної допомоги, розширення можливостей 
соціальної реабілітації, забезпечення безбар’єрного середовища та 
приведення національної системи соціального забезпечення у відповідність 
до сучасних європейських стандартів. 
 
 
 
 
62 
 
РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО 
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ В УКРАЇНІ 
 
3.1. Зарубіжний досвід соціального захисту осіб з інвалідністю та 
можливості його використання в Україні 
 
Сьогодні питання соціального захисту людей з інвалідністю – це один із 
головних напрямків державної політики. Розвинені країни вже відходять від 
старої моделі, де людину з інвалідністю сприймали просто як того, хто 
отримує допомогу. Зараз усе інакше. Головне – створити умови, щоб людина 
могла жити самостійно, працювати, вчитися і бути активною частиною 
суспільства. Тому вивчати досвід інших країн дуже важливо для того, щоб 
покращити систему соціального забезпечення людей з інвалідністю в Україні 
[13, с. 123]. 
У більшості європейських країн соціальна підтримка людей з 
інвалідністю будується на принципах рівності, недискримінації та інклюзії. 
Тут важлива не просто грошова підтримка. Потрібно ще й забезпечити 
доступ до освіти, лікарень, роботи та звичайного суспільного життя. Саме 
такий підхід відповідає Конвенції про права осіб з інвалідністю та сучасним 
міжнародним стандартам [27]. 
Німеччина – одна з тих країн, де система підтримки людей з 
інвалідністю справді працює. Її модель поєднує державну допомогу і 
соціальне страхування. Люди, які мають інвалідність можуть розраховувати 
на соціальні виплати, медичне обслуговування, професійну реабілітацію та 
допомогу з працевлаштуванням. Особливий акцент зроблено на створенні 
робочих місць. Роботодавці зобов'язані надавати певну кількість вакансій для 
осіб з інвалідністю. Якщо цього не відбувається, підприємство сплачує 
спеціальний внесок до державного фонду підтримки [13, с. 124]. 
Важливою особливістю німецького досвіду є діяльність 
спеціалізованих центрів професійної реабілітації. Вони допомагають людям 
63 
 
отримати нову професію, пройти перекваліфікацію та адаптуватися до 
сучасних умов ринку праці. Завдяки цьому значна кількість осіб з 
інвалідністю має можливість працювати та бути фінансово незалежною [43]. 
Корисним для України може бути також досвід Швеції. Соціальна 
політика цієї країни спрямована на забезпечення максимальної самостійності 
людини незалежно від стану її здоров'я. Значна увага приділяється розвитку 
соціальних послуг за місцем проживання. Люди, які мають інвалідність 
можуть отримувати допомогу соціальних працівників, послуги особистого 
асистента, психологічну підтримку та різні види соціального супроводу. При 
цьому держава прагне створити такі умови, щоб людина могла жити у 
власному помешканні та вести звичний спосіб життя [26, с. 34]. 
Шведська система передбачає широке використання технологій для 
підтримки людей з інвалідністю. Наприклад, застосовуються спеціальні 
електронні сервіси, засоби дистанційного спілкування та цифрові платформи 
для отримання соціальних послуг. Такий підхід дозволяє підвищити 
доступність допомоги та скоротити бюрократичні процедури [20, с. 290]. 
Цікавим є досвід Данії, де основною метою соціальної політики є 
забезпечення повноцінної участі осіб з інвалідністю у житті громади. Значна 
увага приділяється розвитку безбар'єрного середовища. Громадський 
транспорт, адміністративні будівлі, освітні заклади та громадські простори 
проєктуються таким чином, щоб ними могли користуватися всі громадяни без 
винятку [26, с. 35]. 
У Данії ефективно функціонує система підтриманого проживання. 
Люди з інвалідністю можуть отримувати допомогу спеціалістів у побутових 
питаннях, однак при цьому зберігають можливість самостійно організовувати 
своє життя. Така практика сприяє соціальній інтеграції та підвищує рівень 
незалежності людини [43]. 
Значних результатів у сфері захисту прав осіб з інвалідністю досягла 
Канада. Канадська модель соціального забезпечення базується на принципі 
рівних можливостей. Держава фінансує програми професійної підготовки, 
64 
 
реабілітації та можливості працювати. Особлива увага приділяється розвитку 
інклюзивної освіти. Діти з інвалідністю навчаються разом зі своїми 
однолітками у звичайних навчальних закладах, отримуючи при цьому 
необхідну підтримку з боку педагогів та асистентів [5, с. 192]. 
У Канаді є важливий напрямок політики – підтримувати роботодавців, 
які наймають людей з інвалідністю. Як це працює? Держава дає податкові 
пільги, гранти та компенсує витрати на облаштування робочих місць. Завдяки 
цьому більше людей з інвалідністю отримують роботу і стають економічно 
активними [13, с. 125]. 
Окремої уваги заслуговує досвід Сполучених Штатів Америки. У США 
значний вплив на розвиток системи соціального захисту мало прийняття 
Закону про американців з інвалідністю. Документ забороняє дискримінацію 
осіб з інвалідністю у сфері праці, освіти, транспорту та отримання послуг. 
Законодавство зобов'язує роботодавців та державні установи забезпечувати 
доступність середовища та створювати необхідні умови для участі людей з 
інвалідністю у суспільному житті [43]. 
У США зараз активно розвивають програми незалежного проживання. 
Люди з інвалідністю можуть отримувати допомогу з роботою, навчанням, 
пересуванням і соціальними послугами. Велику роль тут відіграють 
громадські організації – вони допомагають створювати і впроваджувати 
соціальні програми [26, с. 36]. 
У Франції соціальна політика побудована так, щоб підтримувати 
людину з інвалідністю протягом усього життя. Держава оплачує медичну 
реабілітацію, професійне навчання, соціальні послуги та програми 
можливості працювати. Багато уваги приділяють сім'ям, які доглядають за 
людьми з інвалідністю. Вони можуть розраховувати на фінансову допомогу, 
консультації та соціальний супровід [20, с. 291]. 
Аналіз зарубіжного досвіду свідчить, що найбільш успішними є ті 
моделі соціального захисту, які поєднують матеріальну підтримку з 
активними заходами соціальної інтеграції. Важливу роль відіграють розвиток 
65 
 
соціальних послуг, доступна інфраструктура, підтримка можливості 
працювати та забезпечення права на освіту [44, с. 54]. 
Для України особливо актуальним є впровадження окремих елементів 
європейського досвіду. Насамперед доцільно посилити розвиток соціальних 
послуг на рівні територіальних громад, розширити систему професійної 
реабілітації, удосконалити механізми можливості працювати осіб з 
інвалідністю та продовжити створення безбар'єрного середовища [44, с. 55]. 
Крім того, перспективним напрямом є розвиток цифрових соціальних 
послуг, які дозволяють людям отримувати необхідну допомогу дистанційно. 
Особливо важливим це є в умовах воєнного стану та для осіб, які проживають 
у віддалених населених пунктах [15]. 
Отже, зарубіжний досвід свідчить, що ефективна система соціального 
захисту осіб з інвалідністю повинна бути спрямована не лише на надання 
матеріальної допомоги, а й на створення умов для повноцінної участі людини 
в усіх сферах суспільного життя. Використання окремих практик Німеччини, 
Швеції, Данії, Канади, США та Франції може сприяти подальшому 
вдосконаленню системи соціального забезпечення осіб з інвалідністю в 
Україні та її наближенню до європейських стандартів. 
 
3.2. Напрями удосконалення державної політики у сфері 
соціального забезпечення осіб з інвалідністю 
 
Сучасний стан системи соціального забезпечення осіб з інвалідністю в 
Україні свідчить про наявність як позитивних змін, так і низки проблем, які 
потребують подальшого вирішення. Незважаючи на існування законодавчої 
бази, державних програм підтримки та поступове впровадження 
європейських стандартів, багато осіб з інвалідністю продовжують стикатися з 
труднощами у реалізації своїх соціальних прав. Особливо гостро ці проблеми 
проявилися в умовах воєнного стану, коли зросла кількість громадян, які 
66 
 
потребують соціальної допомоги, реабілітації та підтримки з боку держави 
[57, с. 133]. 
Одним із головних напрямів удосконалення державної політики є 
підвищення ефективності фінансового забезпечення системи соціального 
захисту. На сьогодні значна частина соціальних програм залежить від 
можливостей державного бюджету, що нерідко призводить до недостатнього 
фінансування окремих напрямів підтримки осіб з інвалідністю. Як зазначає 
О. Насібова, стабільне фінансове забезпечення є необхідною умовою 
ефективного функціонування всієї системи соціального захисту населення 
[37, с. 36]. 
Важливим кроком має стати удосконалення механізму соціальних 
виплат. Розмір окремих видів допомоги часто не відповідає реальним 
потребам людини та сучасному рівню цін. Особливо це стосується осіб, які 
потребують постійного стороннього догляду, спеціальних медичних засобів 
або тривалого лікування. У таких випадках соціальні виплати не завжди 
покривають навіть основні витрати на забезпечення життєвих потреб. Тому 
політика держави повинна бути спрямована на поступове підвищення рівня 
матеріальної підтримки з урахуванням економічної ситуації та фактичних 
потреб отримувачів допомоги [15]. 
Не менш важливим напрямом є подальший розвиток системи 
соціальних послуг. Сучасна практика показує, що людина потребує не лише 
матеріальної допомоги, а й комплексної підтримки у вирішенні повсякденних 
проблем. До таких послуг належать соціальний супровід, психологічна 
допомога, догляд вдома, підтримане проживання, консультування та допомога 
у працевлаштуванні [49]. 
Наприклад, людина, яка після поранення отримала інвалідність, може 
потребувати не тільки пенсії чи соціальної допомоги, а й психологічної 
підтримки, допомоги у відновленні професійних навичок та адаптації до 
нових умов життя. У такому випадку саме комплекс соціальних послуг 
дозволяє забезпечити більш ефективну інтеграцію особи у суспільство. 
67 
 
На думку Т. Семигіної, одним із найважливіших завдань є розвиток 
соціальних послуг безпосередньо на рівні територіальних громад, оскільки 
саме громада найкраще знає потреби своїх жителів і може оперативно 
реагувати на них [51, с. 63]. Тому політика держави повинна сприяти 
розширенню мережі центрів соціальних послуг та підвищенню якості їхньої 
роботи. 
Окремої уваги потребує удосконалення системи реабілітації осіб з 
інвалідністю. В умовах війни значно збільшилася кількість громадян, які 
потребують фізичної, психологічної та професійної реабілітації. Це 
стосується як військовослужбовців, так і цивільного населення. Відновлення 
здоров'я та повернення людини до активного життя є одним із ключових 
завдань державної політики [31, с. 138]. 
Система реабілітації повинна бути комплексною та включати різні види 
допомоги. Наприклад, після важких травм людина може потребувати 
медичного лікування, протезування, психологічної підтримки, професійного 
навчання та соціального супроводу. Лише поєднання цих заходів дозволяє 
досягти позитивного результату та сприяє поверненню людини до 
повноцінного життя [48]. 
Один із найважливіших напрямків, над яким варто працювати, – це 
допомога людям з інвалідністю знайти роботу. Бо робота – це не просто 
гроші. Це можливість бути частиною суспільства, відчувати себе потрібним і 
реалізовувати свої здібності. Але насправді багато людей з інвалідністю 
стикаються з купою проблем, коли намагаються знайти роботу. Чому так? 
По-перше, не вистачає робочих місць, які були б пристосовані для них. 
По-друге, доступ до професійної освіти часто обмежений. І по-третє, деякі 
роботодавці просто мають упередження [6, с. 11]. 
Для вирішення цієї проблеми доцільно розширювати державні 
програми стимулювання роботодавців. Наприклад, підприємствам можна 
надавати податкові пільги або частково компенсувати витрати на 
облаштування спеціальних робочих місць. Подібна практика успішно 
68 
 
використовується в багатьох країнах Європи та демонструє позитивні 
результати [13, с. 125]. 
Також важливо розвивати дистанційну форму зайнятості. Завдяки 
сучасним цифровим технологіям люди з інвалідністю можуть працювати 
вдома, виконуючи різні види діяльності у сфері освіти, консультування, 
дизайну, програмування, перекладу чи адміністрування інтернет-ресурсів. 
Особливо актуальним це стало після поширення дистанційної роботи у світі. 
Ще один важливий крок для держави – зробити освіту доступною для 
всіх. Адже освіта допомагає людині знайти себе в професії та стати частиною 
суспільства. Тому держава має створювати всі умови, щоб люди з 
інвалідністю могли отримувати якісну освіту – від дитячого садка до 
університету [4, с. 7]. 
Ось простий приклад. У школах та інших навчальних закладах мають 
бути пандуси, ліфти, спеціальні туалети та технічні засоби для навчання. Для 
тих, хто погано чує, можна запросити сурдоперекладача. А для людей із 
проблемами зору – підготувати матеріали в доступних форматах. 
Важливим напрямом залишається розвиток цифровізації соціальної 
сфери. У сучасних умовах значна частина державних послуг може надаватися 
в електронному форматі. Це особливо важливо для людей, які мають 
труднощі з пересуванням або проживають у віддалених населених пунктах 
[42]. 
Наприклад, через електронні сервіси особа може подати документи для 
призначення соціальної допомоги, отримати консультацію спеціаліста або 
оформити необхідні довідки без особистого відвідування державних установ. 
Це дозволяє скоротити витрати часу та зробити послуги соціального 
характеру більш доступними. 
Суттєвого вдосконалення потребує також система забезпечення 
технічними та іншими засобами реабілітації. Люди, які мають інвалідність 
часто потребують крісел колісних, протезів, ортопедичних виробів, слухових 
69 
 
апаратів та інших спеціальних засобів. Водночас процедура їх отримання 
інколи залишається складною та тривалою [54, с. 108]. 
Для покращення ситуації доцільно спростити механізм забезпечення 
такими засобами, скоротити строки розгляду заяв та розширити перелік 
доступного обладнання. Особливо це важливо для осіб, які отримали 
інвалідність унаслідок бойових дій і потребують термінового забезпечення 
сучасними засобами реабілітації [57, с. 136]. 
Одна з головних цілей державної політики – зробити так, щоб 
суспільство краще ставилося до людей з інвалідністю. Так, зміни поступово 
відбуваються, але стереотипів і упереджень все ще вистачає. А це заважає 
людям з інвалідністю знаходити роботу та нормально інтегруватися в 
суспільство [17, с. 32]. 
Щоб це змінити, варто проводити інформаційні кампанії, соціальні 
проєкти та освітні заходи, які популяризують рівність та інклюзію. Тут 
можуть допомогти ЗМІ, школи, університети та громадські організації [12]. 
Окремо варто подумати про те, щоб держава тісніше співпрацювала з 
громадським сектором. Адже організації, які об'єднують людей з 
інвалідністю, мають величезний практичний досвід. Вони можуть реально 
допомагати розробляти соціальні програми, слідкувати за тим, як їх 
виконують, і захищати права людей з інвалідністю [21]. 
Люди з інвалідністю мають самі брати участь у вирішенні питань, які 
стосуються їхнього життя. Це не просто правильно – це те, на чому 
наполягають сучасні європейські підходи до соціальної політики. Коли ті, 
кого це стосується, мають голос, рішення виходять набагато кращими і 
справді враховують реальні потреби [44, с. 56]. 
Тож якщо говорити про те, як покращити державну політику у сфері 
соціального забезпечення людей з інвалідністю, то тут потрібен комплексний 
підхід. Йдеться про багато різних напрямків: більша фінансова підтримка, 
розвиток соціальних послуг, краща система реабілітації, допомога з 
можливостю працювати, доступна освіта, цифровізація соціальної сфери, 
70 
 
створення безбар'єрного середовища і формування інклюзивного суспільства. 
Якщо все це втілити в життя, якість життя людей з інвалідністю значно 
підвищиться. А українська система соціального забезпечення нарешті 
наблизиться до європейських стандартів. 
 
3.3. Перспективи розвитку інклюзивного середовища та соціальної 
інтеграції осіб з інвалідністю 
 
Одна з найважливіших речей у сучасній соціальній політиці – це 
створити таке середовище, де кожен, незалежно від стану здоров'я, може 
реалізувати свої права, здібності та потреби. Сьогодні інвалідність все 
частіше сприймають не як особисту проблему людини, а як результат того, 
що в суспільстві існують різні бар'єри. Тому дуже важливо розвивати 
інклюзивне середовище та допомагати людям з інвалідністю повноцінно 
інтегруватися в суспільство [23, с. 19]. 
Сучасні міжнародні підходи кажуть, що соціальна інтеграція – це не 
просто отримання грошей чи соціальних послуг. Це створення умов, за яких 
людина може активно брати участь у всьому, що відбувається в суспільстві. 
Йдеться про те, щоб мати змогу вчитися, працювати, їздити транспортом, 
отримувати медичну допомогу, ходити на культурні заходи та розвивати свій 
потенціал нарівні з іншими [27]. 
Упродовж останніх років в Україні поступово відбувається 
впровадження принципів безбар'єрності та інклюзії. Зокрема, реалізуються 
заходи щодо адаптації громадських будівель, модернізації транспортної 
інфраструктури, розвитку інклюзивної освіти та цифрових сервісів. Проте 
наявні результати ще не можна вважати достатніми, оскільки значна кількість 
осіб з інвалідністю продовжує стикатися з фізичними, інформаційними та 
соціальними бар'єрами [54, с. 108]. Ось хороший приклад того, як працює 
інклюзивний підхід. Візьмемо невеликі громади, які створюють спільні 
простори для всіх людей. Не важливо, які у кого фізичні можливості.  
71 
 
Скажімо, роблять реконструкцію парку або бібліотеки. Якщо одразу 
подумати про людей, які мають проблеми з опорно-руховим апаратом, зором 
чи слухом – то виграють усі. Бо таким простором зручно користуватися не 
тільки людям з інвалідністю. Туди спокійно прийдуть літні люди, батьки з 
візками, та й взагалі будь-хто.  
Це показує одну просту річ. Безбар'єрність – це не про якусь окрему 
групу. Вона робить життя кращим для всього суспільства. 
Для кращого розуміння перспектив розвитку інклюзивного середовища 
доцільно узагальнити основні напрями таких змін у таблиці 3.1. 
Таблиця 3.1 
Перспективні напрями розвитку інклюзивного середовища в Україні 
Напрям розвитку Очікувані результати 
Забезпечення архітектурної Вільне пересування осіб з інвалідністю у 
доступності громадських місцях 
Розвиток інклюзивної освіти Рівний доступ до навчання та професійного розвитку 
Розширення можливості Підвищення рівня зайнятості та фінансової 
працювати незалежності 
Цифровізація соціальних послуг Спрощення отримання державної підтримки 
Розвиток інклюзивного транспорту Підвищення мобільності населення 
Формування толерантного Зменшення дискримінації та соціальної ізоляції 
суспільства 
Розвиток громадських ініціатив Активніше залучення осіб з інвалідністю до 
суспільного життя 
Побудовано автором на основі: [13; 42; 54]. 
 
Однією з найважливіших умов соціальної інтеграції є забезпечення 
фізичної доступності навколишнього середовища. Незважаючи на поступові 
зміни, в багатьох населених пунктах України все ще існують труднощі з 
доступом до адміністративних будівель, медичних закладів, навчальних 
установ та громадського транспорту. Для особи, яка пересувається за 
допомогою крісла колісного, навіть декілька сходинок можуть стати 
72 
 
серйозною перешкодою для отримання необхідних послуг або можливості 
працювати [36]. 
У майбутньому нам варто зосередитися на впровадженні 
універсального дизайну. Суть цього підходу досить проста: об'єкти 
інфраструктури одразу проєктують так, щоб вони були зручними для всіх. Без 
жодної додаткової адаптації. Візьмімо, наприклад, пандуси, широкі двері, 
тактильну плитку чи голосові повідомлення. Вони допомагають не лише 
людям з інвалідністю, а й літнім людям, батькам з візками та багатьом іншим 
[26, с. 35]. 
Ще один важливий крок для розвитку інклюзивного середовища – це 
сучасні технології. На нашу думку, особливо перспективною ідеєю є 
створення єдиної цифрової платформи для підтримки людей з інвалідністю. 
Така система могла б об'єднувати інформацію про доступні послуги 
соціального характеру, реабілітаційні центри, можливості працювати, освітні 
програми та пільги. Користувач зміг би отримувати необхідну інформацію 
через мобільний додаток або вебпортал без необхідності звертатися до 
кількох різних установ. 
Цікавим напрямом також може стати впровадження інтерактивних карт 
доступності міст. За допомогою таких сервісів люди з інвалідністю могли б 
заздалегідь перевіряти доступність маршрутів, громадських закладів, аптек, 
лікарень чи транспортних зупинок. Подібні проєкти вже використовуються в 
окремих країнах Європи та поступово набувають популярності в Україні [43]. 
Суттєву роль у процесі соціальної інтеграції відіграє розвиток 
інклюзивної освіти. Саме освітнє середовище часто стає першим простором, 
де дитина вчиться взаємодіяти із суспільством та формує власну соціальну 
активність. Тому перспективним завданням державної політики є не лише 
збільшення кількості інклюзивних класів, а й підвищення якості освітніх 
послуг, підготовка педагогів та забезпечення навчальних закладів 
необхідними ресурсами [4, с. 8]. 
73 
 
Крім того, важливо розширювати можливості здобуття професійної та 
вищої освіти особами з інвалідністю. Це створює передумови для 
подальшого працевлаштування, самореалізації та фінансової незалежності 
людини. У сучасних умовах дедалі більшого значення набувають дистанційні 
форми навчання, які дозволяють отримувати освіту незалежно від місця 
проживання та фізичних обмежень. 
Важливою складовою соціальної інтеграції є забезпечення 
можливостей для можливості працювати особам з інвалідністю. Саме трудова 
діяльність дозволяє людині не лише отримувати дохід, а й відчувати свою 
соціальну значущість, розвивати професійні навички та підтримувати активні 
соціальні контакти. Водночас багато людей з інвалідністю досі стикаються з 
труднощами при пошуку роботи через недостатню кількість адаптованих 
робочих місць та наявність певних упереджень з боку роботодавців [7]. 
У перспективі важливим напрямом розвитку має стати створення 
інклюзивного ринку праці. Для цього необхідно розширювати програми 
професійної підготовки та перепідготовки, впроваджувати державні стимули 
для роботодавців, які працевлаштовують осіб з інвалідністю, а також 
популяризувати успішні приклади професійної реалізації таких громадян. 
Наприклад, людина з порушеннями опорно-рухового апарату може успішно 
працювати бухгалтером, дизайнером, викладачем, консультантом або 
фахівцем з інформаційних технологій за умови створення належних умов 
праці. 
Особливо перспективним є розвиток дистанційної зайнятості. Сучасні 
цифрові технології дозволяють виконувати значну кількість професійних 
завдань без необхідності щоденного відвідування робочого місця. Це 
відкриває нові можливості для осіб з інвалідністю, які мають обмеження у 
пересуванні або проживають у віддалених населених пунктах. У 
майбутньому розвиток цифрової економіки може суттєво збільшити рівень 
зайнятості цієї категорії населення [50]. 
74 
 
Важливу роль у процесі соціальної інтеграції відіграють громадські 
організації осіб з інвалідністю. Їхня діяльність сприяє захисту прав громадян, 
розвитку соціальних послуг, організації культурних заходів та залученню 
людей до активного суспільного життя. Саме громадські організації часто 
першими реагують на потреби людей та пропонують нові форми підтримки, 
які згодом можуть бути впроваджені на державному рівні [21]. 
Наприклад, громадські об'єднання можуть організовувати навчальні 
курси, тренінги з розвитку професійних навичок, психологічні консультації 
або заходи з адаптації ветеранів, які отримали інвалідність унаслідок бойових 
дій. Така діяльність сприяє формуванню активної життєвої позиції та 
допомагає людині швидше адаптуватися до нових умов життя. 
Не менш важливим напрямом розвитку інклюзивного середовища є 
залучення осіб з інвалідністю до культурного та спортивного життя 
суспільства. Участь у культурних заходах, творчих проєктах та спортивних 
змаганнях позитивно впливає на психологічний стан людини, сприяє 
розширенню кола спілкування та підвищує рівень соціальної активності [17, 
с. 34]. 
В останні роки в Україні активно розвивається інклюзивний спорт. Все 
більше людей з інвалідністю беруть участь у спортивних змаганнях різного 
рівня, демонструючи високі результати та популяризуючи ідеї рівності й 
інклюзії. Значні успіхи українських паралімпійців свідчать про великий 
потенціал цього напряму та необхідність його подальшої підтримки з боку 
держави. 
Окрему увагу слід приділити перспективам розвитку інклюзивного 
середовища в умовах післявоєнної відбудови України. Наслідки війни 
призвели до збільшення кількості людей, які отримали інвалідність у 
результаті поранень, травм або інших негативних наслідків бойових дій. Тому 
питання безбар'єрності та соціальної інтеграції набувають особливого 
значення [42]. 
75 
 
На нашу думку, процес відбудови країни створює унікальну можливість 
для формування нового підходу до організації суспільного простору. Нові 
житлові будинки, заклади освіти, медичні установи, транспортна 
інфраструктура та громадські простори можуть одразу проєктуватися 
відповідно до принципів доступності та універсального дизайну. Це 
дозволить уникнути додаткових витрат на подальшу адаптацію об'єктів та 
забезпечить комфортні умови для всіх громадян. 
Для узагальнення складових успішної соціальної інтеграції осіб з 
інвалідністю доцільно подати їх у вигляді таблиці 3.2. 
Таблиця 3.2 
Основні чинники успішної соціальної інтеграції осіб з інвалідністю 
Чинник Вплив на соціальну інтеграцію 
Доступна інфраструктура Забезпечує можливість вільного пересування та 
користування послугами 
Освіта Сприяє професійному розвитку та самореалізації 
Можливість працювати Забезпечує економічну незалежність 
Відновлювальна та реабілітаційна Допомагає відновити соціальну активність 
допомога 
Послуги соціального характеру Підвищують якість життя та рівень підтримки 
Громадська активність Формує відчуття приналежності до суспільства 
Безбар'єрний інформаційний Полегшує доступ до інформації та комунікації 
простір 
Позитивне ставлення суспільства Зменшує прояви дискримінації та ізоляції 
Побудовано автором на основі: [13; 21; 42; 54]. 
 
Щоб інклюзивне середовище справді розвивалося, потрібен 
комплексний підхід. Тут мають об'єднатися кілька сторін: державна 
підтримка, робота громадських організацій, участь місцевих громад і, що не 
менш важливо, активність самих людей з інвалідністю. Тільки так ми 
зможемо досягти справжньої рівності можливостей. І тільки так зможемо 
76 
 
побудувати суспільство, де кожен – незалежно від стану здоров'я – матиме 
шанс реалізувати свій потенціал. 
Отже, перспективи розвитку інклюзивного середовища та соціальної 
інтеграції осіб з інвалідністю в Україні пов'язані з подальшим упровадженням 
принципів безбар'єрності, розвитком інклюзивної освіти, підтримкою 
зайнятості, удосконаленням соціальних послуг, цифровізацією державної 
допомоги та активізацією громадської участі. Реалізація зазначених напрямів 
сприятиме підвищенню якості життя осіб з інвалідністю та формуванню 
більш справедливого й відкритого суспільства. 
 
Висновки до розділу 3 
 
Дослідження показало, що покращення системи соціального 
забезпечення людей з інвалідністю – це один із ключових напрямів сучасної 
соціальної політики в Україні. Коли ми подивилися на досвід інших країн, то 
побачили цікаву закономірність. Найкращі моделі соціального захисту 
будуються на простих, але важливих принципах: рівні можливості, інклюзія, 
доступні послуги та активна участь людей з інвалідністю в житті суспільства. 
Візьмімо, наприклад, Німеччину, Швецію, Данію, Канаду чи Францію. 
Їхній досвід показує, що просто давати гроші – недостатньо. Набагато 
ефективніше поєднувати матеріальну підтримку з професійною 
реабілітацією, створювати умови для працевлаштування, розвивати 
безбар'єрне середовище та допомагати людям інтегруватися в суспільство 
[13; 26; 43]. 
Одне з ключових завдань держави в соціальному захисті людей з 
інвалідністю – це розвиток соціальних послуг. Не менш важливо зробити 
реабілітацію дієвішою, відкрити доступ до освіти й працевлаштування, а 
також продовжувати цифровізацію соціальної сфери. І ще один важливий 
момент – створити такі умови, за яких люди з інвалідністю зможуть 
77 
 
повноцінно брати участь у суспільному житті та реально впливати на 
рішення, що стосуються їхніх прав та інтересів [15; 42; 51]. 
Дослідження перспектив розвитку інклюзивного середовища дозволило 
дійти висновку, що соціальна інтеграція осіб з інвалідністю залежить не лише 
від рівня державної підтримки, а й від готовності суспільства до 
впровадження принципів безбар’єрності та недискримінації. Важливими 
умовами успішної інтеграції є доступна інфраструктура, інклюзивна освіта, 
можливості працювати, розвиток громадської активності та використання 
сучасних цифрових технологій для забезпечення доступу до соціальних 
послуг. 
Особливої актуальності зазначені питання набувають в умовах воєнного 
стану та майбутньої післявоєнної відбудови України. Зростання кількості 
осіб, які отримали інвалідність унаслідок війни, потребує модернізації 
системи соціального забезпечення та впровадження нових підходів до 
організації соціальної підтримки, реабілітації та інтеграції таких громадян у 
суспільство [57]. 
Отже, система соціального забезпечення для людей з інвалідністю в 
Україні має рухатися до європейських стандартів. Потрібно покращити 
механізми, які допомагають реалізовувати соціальні права. А ще – дати 
людям більше можливостей для самореалізації та гідного життя, незалежно 
від стану здоров'я. 
Це допоможе створити інклюзивне суспільство. Таке, де люди з 
інвалідністю матимуть рівні шанси брати повноцінну участь у всьому, що 
відбувається навколо. 
 
 
 
78 
 
ВИСНОВКИ  
 
Опрацювання матеріалів дослідження дало можливість проаналізувати 
особливості функціонування системи соціального забезпечення осіб з 
інвалідністю в Україні. У ході роботи було розглянуто законодавчу базу, 
наукові підходи до визначення соціального забезпечення, а також сучасні 
тенденції розвитку державної політики у цій сфері. Аналіз статистичних 
матеріалів дозволив виявити як позитивні зміни, так і проблемні аспекти, що 
потребують подальшого вирішення. 
Під час вивчення проблеми дослідження стало зрозуміло, що поняття 
соціального забезпечення не можна зводити лише до виплати пенсій чи 
матеріальної допомоги. Для людини з інвалідністю важливими є також 
доступ до освіти, можливість отримати роботу, користуватися транспортом, 
відвідувати громадські установи та брати участь у житті громади. Саме тому 
сучасна система підтримки повинна охоплювати різні сторони життя людини 
та сприяти її самостійності, а не лише компенсувати наслідки втрати 
здоров’я. 
Аналіз наукової літератури засвідчив, що дослідники досі не дійшли 
згоди щодо того, як саме визначати соціальне забезпечення людей з 
інвалідністю. Єдиного підходу просто не існує. Проте більшість науковців 
сходяться в одному: вони розуміють це як систему правових, економічних та 
організаційних заходів. Головна мета цих заходів – створити такі умови, за 
яких людина зможе повноцінно брати участь у житті суспільства. 
У даній роботі ми розібрали закони, які регулюють соціальне 
забезпечення людей з інвалідністю в Україні. Дослідження показало, що в 
нашому законодавстві є чимало норм, які захищають права цих людей. Але 
самі по собі закони – це ще не все. Вони не гарантують, що проблеми 
зникнуть. На практиці люди часто стикаються з труднощами, коли 
намагаються отримати потрібні послуги, пройти реабілітацію або знайти 
роботу. 
79 
 
Окрема увага була приділена аналізу сучасного стану соціального 
забезпечення осіб з інвалідністю. Під час дослідження вдалося встановити, 
що в Україні функціонує розгалужена система соціальної підтримки, яка 
включає різні види допомоги, послуги соціального характеру, пільги та 
реабілітаційні програми. Разом із цим зберігаються проблеми, пов’язані з 
недостатнім рівнем фінансування окремих програм, нерівномірним доступом 
до послуг у різних регіонах країни, недоступністю частини громадського 
простору та складнощами можливості працювати.  
Під час аналізу матеріалів дослідження привертає увагу ще одна 
особливість. Багато труднощів, з якими стикаються люди з інвалідністю, 
пов'язані не стільки з відсутністю законодавчих гарантій, скільки з 
нерівномірністю їх практичного впровадження. У різних громадах 
можливості отримання соціальних послуг, реабілітаційної допомоги або 
доступу до безбар’єрного середовища можуть суттєво відрізнятися. Це 
свідчить про те, що подальше вдосконалення системи має бути спрямоване не 
лише на розроблення нових програм підтримки, а й на забезпечення 
однакових умов їх реалізації для всіх громадян незалежно від місця 
проживання. 
Особливої актуальності досліджувана проблема набула після початку 
повномасштабної війни. З кожним роком зростає кількість людей, які 
отримали інвалідність унаслідок бойових дій, поранень або інших наслідків 
війни. Це означає, що навантаження на систему соціального захисту також 
збільшується. На нашу думку, у найближчі роки питання реабілітації, 
психологічної підтримки та соціальної адаптації ветеранів і цивільних осіб, 
які постраждали від війни, стане одним із найважливіших напрямів 
державної соціальної політики. 
Дослідження зарубіжного досвіду дало можливість побачити, що в 
багатьох країнах основна увага приділяється не стільки матеріальній 
підтримці, скільки створенню умов для незалежного життя людини. 
Наприклад, у Німеччині, Швеції, Данії та Канаді значного розвитку набули 
80 
 
системи професійної реабілітації, підтримуваного працевлаштування та 
безбар’єрного середовища. Такий підхід сприяє більшій самостійності людей 
та їх активній участі в суспільному житті. Окремі елементи цього досвіду 
можуть бути корисними й для України. 
У ході дослідження було помічено, що поняття доступності сьогодні 
набуває значно ширшого змісту, ніж кілька років тому. Якщо раніше увага 
переважно зосереджувалася на облаштуванні фізичного простору, то нині 
дедалі більшого значення набуває доступ до цифрових технологій, 
електронних послуг, дистанційної освіти та онлайн-комунікації. Для багатьох 
людей з інвалідністю саме цифрове середовище стає важливим інструментом 
соціальної активності, професійної реалізації та взаємодії з державними 
установами. 
Під час роботи над третім розділом ми дійшли важливого висновку. 
Подальший розвиток системи соціального забезпечення не може зводитися 
лише до збільшення виплат. Так, гроші важливі. Але не менш важливо 
підвищувати якість самих соціальних послуг. Людина має отримувати 
потрібну підтримку швидко й без зайвих перешкод. І не має значення, де вона 
живе, скільки заробляє чи які в неї обставини. Це базовий принцип, який 
варто втілювати на практиці. І тут на допомогу приходять цифрові технології. 
Вони поступово змінюють те, як ми надаємо соціальні послуги. І це зміна на 
краще. 
На нашу думку, одним із найбільш перспективних напрямів розвитку є 
формування справді безбар’єрного середовища. Йдеться не лише про 
облаштування пандусів чи спеціальних підйомників. Безбар’єрність 
передбачає доступність інформації, освіти, транспорту, цифрових сервісів, 
закладів культури та громадського життя загалом. Лише за таких умов 
людина з інвалідністю може почуватися повноправним членом суспільства. 
Також важливим завданням залишається зміна суспільного ставлення 
до осіб з інвалідністю. Навіть найкраще законодавство не буде повністю 
ефективним, якщо в суспільстві зберігатимуться стереотипи та упередження. 
81 
 
Тому поряд із законодавчими змінами важливими є 
інформаційно-просвітницькі заходи, популяризація інклюзивних цінностей та 
формування культури взаємоповаги. 
На наш погляд, одним із показників зрілості сучасного суспільства є не 
кількість соціальних програм, а здатність створювати умови, за яких людина з 
інвалідністю не відчуває себе винятком. Коли доступність стає звичайною 
частиною організації міського простору, освіти, праці та надання послуг, 
потреба в додаткових механізмах компенсації поступово зменшується. Саме 
такий підхід відповідає сучасному баченню інклюзивного розвитку. 
Загалом проведене дослідження підтвердило, що ефективність системи 
соціального забезпечення визначається не кількістю прийнятих нормативних 
актів чи програм, а реальними можливостями людини користуватися своїми 
правами в повсякденному житті. Саме тому подальші зміни мають бути 
спрямовані на усунення практичних бар'єрів, розвиток доступних послуг, 
підтримку незалежного способу життя та розширення можливостей 
соціальної участі осіб з інвалідністю. 
 
 
82 
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 
 
1. Аніна О. О. Особливості соціального захисту осіб з інвалідністю 
у системі державного соціального захисту України // Юридичний науковий 
електронний журнал. 2021. № 4. С. 685–689. DOI: 
https://doi.org/10.32782/2524-0374/2021-4/170  
2. Байда Л. Ю., Красюкова-Еннс О. В., Буров С. Ю. та ін. 
Інвалідність та суспільство : навч.-метод. посіб. Київ : Київський університет, 
2012. 216 с.  
3. Байдарова О., Лаврент’єва Д. Використання інтернет-технологій 
для розвитку соціальних послуг у громаді для дітей з інвалідністю та їх сімей 
// Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. 
Серія: Соціальна робота. 2018. Т. 2. № 4. С. 6–8.  
4. Балдинюк О. Д. Нормативно-правове регулювання 
соціально-правового захисту дітей з інвалідністю в Україні // Науковий 
часопис НПУ ім. М. Драгоманова. Педагогічні науки. 2018. Вип. 63. С. 5–9. 
URL: https://www.chasopys.ps.npu.kiev.ua/archive/63-2018/63-2018.pdf (дата 
звернення: 27.05.2026).  
5. Березовська Л. І. Зарубіжний і вітчизняний досвід соціального 
захисту людей з особливими потребами // Актуальні проблеми навчання та 
виховання людей з особливими потребами. 2010. № 7. С. 190–195.  
6. Богданов С., Мойса Б. Пропозиції до політики щодо 
працевлаштування осіб з інвалідністю. Policy Paper. Київ : Лабораторія 
законодавчих ініціатив, 2017. 39 с.  
7. Бук М. О. Правове регулювання працевлаштування осіб з 
інвалідністю в Україні // Аналітично-порівняльне правознавство. 2026. № 1. 
Ч. 2. DOI: https://doi.org/10.24144/2788-6018.2026.01.2.3  
8. Бук М. О. Правове регулювання соціального обслуговування осіб 
з інвалідністю в Україні : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.05. Львів, 2020. 210 
с.  
83 
 
9. Віжунов О. В. Доктринальні підходи до розуміння поняття «особа 
з інвалідністю» // Науковий вісник публічного та приватного права. 2019. 
Вип. 5. С. 81–86.  
10. Віжунов О. В. Історичні передумови формування поняття «особа 
з інвалідністю» // Прикарпатський юридичний вісник. 2019. Вип. 4. С. 58–61.  
11. Воротін В. Є., Демчак Р. Є. Формування системи соціальної 
безпеки населення в країнах з різним рівнем розвитку ринкових відносин // 
Теоретичні і практичні аспекти економіки та інтелектуальної власності. 2012. 
Вип. 2. Т. 1. С. 230–234.  
12. Гаджук З., Тараненко О. Образ людини з інвалідністю у 
сучасному медіаполі. URL: 
https://jvestnik-sss.donnu.edu.ua/article/view/6675/6707 (дата звернення: 
28.05.2026).  
13. Галицький О. М., Гришова Р. В. Світовий досвід реалізації 
державної політики підтримки осіб з інвалідністю та його імплементація в 
Україні // Інвестиції: практика та досвід. 2019. № 6. С. 122–127. URL: 
http://www.investplan.com.ua/pdf/6_2019/24.pdf (дата звернення: 27.05.2026).  
14. Гришова І. Ю., Шестаковська Т. Л. Інституційні регулятори 
соціально-економічного забезпечення осіб з інвалідністю на ринку медичних 
послуг України // Економічний аналіз. 2017. Т. 27. № 3. С. 242–248.  
15. Державна соціальна підтримка осіб та дітей з інвалідністю в 
Україні: діючий механізм і напрямки його вдосконалення. Київ, 2024. 41 с. 
URL: https://www.unicef.org/ukraine/media/ (дата звернення: 27.05.2026).  
16. Дідик С. М. Зарубіжний досвід фінансування соціального захисту 
населення // Вісник Хмельницького національного університету. 2010. № 4. Т. 
1. С. 127–129.  
17. Дубич К. В. Ставлення суспільства до людей з обмеженими 
фізичними можливостями // Духовність особистості: методологія, теорія і 
практика. 2011. № 3(44). С. 30–35.  
84 
 
18. Дутчак А. В. Соціальне забезпечення громадян: сучасний стан та 
перспективи розвитку // Молодий вчений. 2017. № 5(45). С. 568–571.  
19. Європейський кодекс соціального забезпечення : Кодекс Ради 
Європи від 06.11.1990. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_329 (дата 
звернення: 28.05.2026).  
20. Євсеєнко В. О. Еволюція моделей організації соціального захисту 
в країнах Європейського Союзу // Вісник соціально-економічних досліджень. 
2011. № 41(2). С. 287–292.  
21. Захарін А. А. Партисипативні механізми у системі державного 
управління соціальним захистом ветеранів // Публічне управління та 
соціальна робота. 2026. № 1(7). DOI: 
https://doi.org/10.32782/3041-1319/2026-1-2. URL: 
https://journal.ldubgd.edu.ua/index.php/soc/article/view/125 (дата звернення: 
27.05.2026).  
22. Закон про соціальні послуги: переваги та ризики нової редакції / 
А. Чорногорська, М. Ольчак. URL: https://decentralization.gov.ua/news/12066 
(дата звернення: 28.05.2026).  
23. Іпатов А. В., Ханюкова І. Я. Поняття інвалідності в аспекті 
сучасного міжнародного права // Український вісник медико-соціальної 
експертизи. 2015. № 3(17). С. 15–21.  
24. Кандиба С. Поняття адміністративно-правового захисту осіб з 
інвалідністю в Україні // Підприємництво, господарство і право. 2020. № 1. С. 
101–105.  
25. Колосок А. М. Соціальний захист населення: актуальні проблеми 
та перспективи розвитку // Економічний часопис Східноєвропейського 
національного університету імені Лесі Українки. 2019. № 17. С. 38–45. DOI: 
https://doi.org/10.29038/2411-4014-2019-01-38-45  
26. Колосок А., Бєлкіна-Ковальчук О. Зарубіжний досвід соціального 
захисту населення // Humanitas. 2022. № 6. С. 31–37. DOI: 
https://doi.org/10.32782/humanitas/2022.6.10  
85 
 
27. Конвенція про права осіб з інвалідністю : Закон України № 
1767-VI від 16.12.2009 // Офіційний вісник України. 2010. № 17. С. 93. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_g71#Text (дата звернення: 27.05.2026).  
28. Конституція України : Закон України від 28.06.1996 № 
254к/96-ВР. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#Text (дата 
звернення: 27.05.2026).  
29. Костюк В. Проблеми гармонізації законодавства України щодо 
прав людини з інвалідністю з відповідними стандартами Європейського 
Союзу // Право України. 2016. № 8. С. 47–54.  
30. Костюк Ю. В. Правове регулювання соціального захисту осіб з 
інвалідністю як учасників соціально-забезпечувальних відносин : дис. ... 
доктора філософії : 081 Право. Київ, 2025. 270 с.  
31. Кравченко О. О. Соціальна реабілітація осіб з інвалідністю: 
погляд у минуле та перспективи сьогодення // European Humanities Studies: 
State and Society. 2017. № 2. С. 130–142.  
32. Малюга Л. Юридична природа поняття «соціальний захист 
дітей-інвалідів» // Юридичний вісник. 2014. № 1. С. 40–45. URL: 
http://nbuv.gov.ua/UJRN/urid_2014_1_9 (дата звернення: 27.05.2026).  
33. Мельник В. П. Поняття та ознаки соціального захисту осіб з 
інвалідністю: теоретико-правовий аспект // Часопис Національного 
університету «Острозька академія». Право. 2015. № 2. URL: 
http://lj.oa.edu.ua/articles/2015/n2/15mvptpa.pdf (дата звернення: 27.05.2026).  
34. Міністерство соціальної політики України. Інвалідність. URL: 
https://www.msp.gov.ua/timeline/invalidnist.html (дата звернення: 27.05.2026).  
35. Міністерство соціальної політики України. Танасишин у 
штаб-квартирі ООН. URL: https://www.msp.gov.ua/news/23795.html (дата 
звернення: 27.05.2026).  
36. Музичук М. Гарантування прав осіб з інвалідністю: 
комплексність проблематики // Академічні візії. 2026. Вип. 51. DOI: 
https://doi.org/10.5281/zenodo.19481547 (дата звернення: 28.05.2026). 
86 
 
37. Насібова О. В. Теоретичні аспекти фінансового забезпечення 
соціального захисту населення // Економіка та держава. 2019. № 8. С. 35–40.  
38. Павлюк Т., Юрчик І. Система соціального захисту найбільш 
вразливих верств населення в Україні // Економіка та суспільство. 2022. № 39. 
DOI: https://doi.org/10.32782/2524-0072/2022-39-63  
39. Панасюк Р. В. Еволюційний погляд на дефініцію «інвалідність» // 
Актуальні проблеми психології. 2018. Вип. 45. С. 240–252.  
40. Порядок надання соціальних послуг особам з інвалідністю та 
особам похилого віку, які страждають на психічні розлади : постанова 
Кабінету Міністрів України № 576 від 26.06.2019. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/576-2019-п#Text (дата звернення: 
27.05.2026).  
41. Порядок організації надання соціальних послуг : постанова 
Кабінету Міністрів України № 587 від 01.06.2020. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/587-2020-п#Text (дата звернення: 
27.05.2026).  
42. Програма розвитку ООН. Як забезпечити права людей з 
інвалідністю в умовах війни. URL: 
https://www.undp.org/uk/ukraine/press-releases/yak-zabezpechyty-prava-lyudey-z-
invalidnistyu-v-umovakh-viyny (дата звернення: 27.05.2026).  
43. Прокоп’юк Н. Досвід зарубіжних країн у сфері соціального 
захисту осіб з інвалідністю // Актуальні проблеми педагогіки, соціальної 
роботи та соціального забезпечення : матеріали XV Міжнар. наук.-практ. 
конф. Луцьк, 2024.  
44. Прокоп’юк Н. Проблеми імплементації європейського досвіду 
соціального захисту осіб з інвалідністю в Україні // Науковий пошук молодих 
дослідників. 2025. № 2. С. 52–57.  
45. Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з 
дитинства та дітям з інвалідністю : Закон України № 2109-III від 16.11.2000 р. 
87 
 
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2109-14#Text (дата звернення: 
27.05.2026).  
46. Про затвердження Положення про Міністерство соціальної 
політики України : Постанова Кабінету Міністрів України № 423 від 
17.06.2015. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/423-2015-п#Text (дата 
звернення: 28.05.2026).  
47. Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні : 
Закон України № 875-XII від 21.03.1991 р. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/875-12#Text (дата звернення: 27.05.2026).  
48. Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні : Закон України № 
2961-IV від 06.10.2005 р. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2961-15#Text (дата звернення: 27.05.2026).  
49. Про соціальні послуги : Закон України № 2671-VIII від 
17.01.2019. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2671-19#Text (дата 
звернення: 27.05.2026).  
50. Рим О. М. Реформа працевлаштування осіб з інвалідністю в 
Україні та проблеми її реалізації // Збірник наукових праць Харківського 
національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди «Право». 
2026. Вип. 43. URL: 
https://journals.hnpu.edu.ua/index.php/law/article/view/19409/5436 (дата 
звернення: 27.05.2026).  
51. Семигіна Т. Соціальні послуги на рівні громади: розвиток чи 
занепад соціальної сфери? // SCIENTIA. 2021. С. 63–64.  
52. Система безоплатної правничої допомоги. Права та соціальні 
пільги осіб з інвалідністю. URL: 
https://legalaid.gov.ua/publikatsiyi/prava-ta-soczialni-pilgy-osib-z-invalidnistyu/ 
(дата звернення: 27.05.2026).  
53. Система соціального захисту в Україні : навч. посіб. / уклад. О. О. 
Матрос. Умань : Візаві, 2021. 175 с.  
88 
 
54. Смирнова І. І., Медведєва Т. А., Серьогіна О. В. Дослідження 
проблем соціального захисту людей з інвалідністю в Україні // Вісник 
економічної науки України. 2020. № 2(39). С. 105–111. URL: 
http://nbuv.gov.ua/UJRN/Venu_2020_2_16 (дата звернення: 27.05.2026).  
55. Соціальний захист населення України в 2019 році : статистичний 
збірник. Київ : Державна служба статистики України, 2020. 115 с.  
56. Соціальні послуги в умовах війни: нові зміни та виклики 2023. 
URL: 
https://parlament.org.ua/analytics/soczialni-poslugy-v-umovah-vijny-novi-zminy-t
a-vyklyky/ (дата звернення: 27.05.2026).  
57. Спицька К. О. Інновації у соціально-правовому захисті осіб з 
інвалідністю внаслідок війни в Україні // Науковий вісник Ужгородського 
національного університету. Серія: Право. 2025. Вип. 87. Ч. 2. С. 132–136. 
DOI: https://doi.org/10.24144/2307-3322.2025.87.2.19  
58. Сташків Б. І. Право соціального забезпечення. Особлива частина : 
навч. посіб. Чернігів : ПАТ «Десна», 2018. 1092 с.  
59. Федорович І. М., Шевчук Я. О. Соціальний захист населення в 
умовах воєнного стану: сучасний стан та перспективи розвитку // Інвестиції: 
практика та досвід. 2024. № 4. С. 161–167.  
60. Фомічов К. С. Методи реалізації державної політики у сфері 
соціальної захищеності осіб з інвалідністю // Актуальні проблеми вітчизняної 
юриспруденції. 2023. № 2. С. 132–137.  
61. Фонд соціального захисту осіб з інвалідністю. URL: 
https://www.ispf.gov.ua/ (дата звернення: 27.05.2026).  
62. Шабатин Н. Ю. Позиціювання держави щодо працевлаштування 
осіб з обмеженими фізичними можливостями // Вісник Київського 
національного університету технологій та дизайну. 2012. № 3. С. 191–198.  
63. Щерба Н. С. Соціальна реабілітація: сучасні умови та 
перспективи розвитку. URL: 
http://eprints.zu.edu.ua/30102/1/%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%82%D1%82
89 
 
%D1%8F_%D0%A9%D0%B5%D1%80%D0%B1%D0%B0.pdf (дата 
звернення: 28.05.2026).  
64. Gooding K., Marriot A. Including persons with disabilities in social 
cash transfer programmes in developing countries // Journal of International 
Development. 2009. № 21(5). P. 685–698. DOI: https://doi.org/10.1002/jid.1597  
65. Opoku M. P., Nketsia W., Agyei-Okyere E., Mprah W. K. Extending 
social protection to persons with disabilities // Global Social Policy. 2019. № 
19(3). P. 225–245. DOI: https://doi.org/10.1177/1468018118818275  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
90 
 
ДОДАТОКИ 
ДОДАТОК А 
Основні соціальні послуги, що надаються особам з інвалідністю в 
Україні 
Соціальні послуги є важливою складовою системи соціального забезпечення осіб з 
інвалідністю. Їх основною метою є підтримка життєдіяльності людини, подолання 
складних життєвих обставин, сприяння соціальній адаптації та забезпечення максимально 
можливої самостійності. Надання таких послуг здійснюється державними, комунальними 
та недержавними установами соціальної сфери відповідно до індивідуальних потреб 
отримувачів допомоги [41; 49]. 
Таблиця А.1 
Основні види соціальних послуг для осіб з інвалідністю 
Вид соціальної Зміст послуги 
послуги 
Соціальний Допомога у вирішенні соціально-побутових питань, адаптації до 
супровід нових життєвих умов та взаємодії з державними установами 
Консультування Надання інформаційної, психологічної та правової підтримки 
Догляд вдома Допомога у самообслуговуванні, веденні домашнього господарства 
та отриманні необхідних послуг 
Денний догляд Організація догляду та підтримки протягом дня в спеціалізованих 
установах 
Підтримане Створення умов для максимально самостійного життя особи 
проживання 
Представництво Захист прав та законних інтересів отримувача соціальних послуг 
інтересів 
Натуральна Забезпечення продуктами харчування, одягом, засобами гігієни та 
допомога іншими необхідними речами 
Побудовано автором на основі: [41; 49]. 
 
 
 
 
 
 
91 
 
ДОДАТОК Б 
Основні технічні та інші засоби реабілітації для осіб з інвалідністю 
Важливим напрямом державної підтримки осіб з інвалідністю є забезпечення 
технічними та іншими засобами реабілітації. Використання таких засобів сприяє 
відновленню або компенсації втрачених функцій організму, підвищує рівень самостійності 
людини та покращує її можливості щодо участі в суспільному житті. Забезпечення 
відповідними виробами здійснюється за рахунок державних програм соціального захисту 
та реабілітації [34; 48]. 
Таблиця Б.1 
Основні категорії технічних засобів реабілітації 
Категорія засобів Приклади 
Засоби пересування Крісла колісні, ходунки, милиці 
Протезно-ортопедичні вироби Протези верхніх і нижніх кінцівок, ортези 
Засоби для осіб із порушеннями Слухові апарати, спеціальні системи підсилення звуку 
слуху 
Засоби для осіб із порушеннями Тростини, тифлотехнічні пристрої 
зору 
Спеціальні меблі та обладнання Підйомники, функціональні ліжка, адаптовані меблі 
Засоби самообслуговування Спеціальні пристрої для побутової діяльності та 
особистого догляду 
Побудовано автором на основі: [34; 48]. 
 
 
 
 
 
92 
 
ДОДАТОК В 
Основні напрями підтримки осіб з інвалідністю в умовах воєнного стану 
В умовах повномасштабної війни система соціального забезпечення осіб з 
інвалідністю зазнала суттєвих змін. Зростання кількості людей, які потребують соціальної 
підтримки, необхідність забезпечення безперервності соціальних виплат, розвиток 
реабілітаційних послуг та підтримка внутрішньо переміщених осіб зумовили появу нових 
напрямів державної політики у сфері соціального захисту. Особлива увага приділяється 
підвищенню доступності соціальних послуг, розвитку цифрових сервісів та забезпеченню 
безбар'єрності [42; 57; 59]. 
Таблиця В.1 
Основні напрями державної підтримки осіб з інвалідністю в умовах воєнного стану 
Напрям підтримки Характеристика 
Забезпечення безперервності Збереження механізмів виплати пенсій та соціальної 
соціальних виплат допомоги 
Підтримка внутрішньо Надання соціальних послуг та допомоги за новим 
переміщених осіб місцем проживання 
Розвиток реабілітаційних послуг Розширення можливостей медичної, психологічної та 
соціальної реабілітації 
Забезпечення технічними Надання протезів, крісел колісних та інших засобів 
засобами реабілітації підтримки 
Цифровізація соціальної сфери Впровадження електронних сервісів для отримання 
соціальних послуг 
Підтримка зайнятості Сприяння працевлаштуванню та професійній 
адаптації осіб з інвалідністю 
Розвиток безбар'єрного Адаптація інфраструктури та послуг до потреб 
середовища маломобільних груп населення 
Побудовано автором на основі: [42; 57; 59].