ChSTU repository
ChSTU repository preserves and enables easy and open access to all types of digital content including text, images, moving images, mpegs and data sets
Learn More
Please use this identifier to cite or link to this item:
https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/10057| Title: | Еволюція концепції держави в італійській політичній філософії від раннього до пізнього Відродження |
| Authors: | Даценко, Вікторія Станіславівна Орел, Максим |
| Keywords: | концепції держави;політична філософія;політичні зміни;система влади;гуманізм;громадянська доброчесність;інструменти влади;макіавелізм |
| Issue Date: | 8-Jun-2026 |
| Abstract: | Кваліфікаційна робота «Еволюція концепції держави в італійській політичній філософії від раннього до пізнього Відродження» присвячена дослідженню еволюції концепції держави в італійській політичній філософії від раннього до пізнього Відродження та виявленню ключових чинників, які вплинули на зміну політико-філософських парадигм. В роботі успішно вирішена низка завдань, серед яких: проаналізовано теоретико-методологічні засади вивчення держави в політичній філософії; окреслено політичний і культурний контекст Італії XV–XVI століть; досліджено особливості розуміння держави в ранньому італійському гуманізмі; проаналізовано трансформацію концепції держави в політичній філософії зрілого Відродження, зокрема у працях Макіавеллі та Гвіччардіні; простежено зміну політичних уявлень у пізньому Відродженні та їхній вплив на формування ранньомодерної державної теорії. Робота складається із 4 розділів, 15 підрозділів, висновків, списку використаних джерел. |
| URI: | https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/10057 |
| Appears in Collections: | 033 Філософія (Політична філософія) |
Files in This Item:
| File | Description | Size | Format | |
|---|---|---|---|---|
| Орел_Кваліфікаційна_робота.pdf Restricted Access | 735.9 kB | Adobe PDF | View/Open Request a copy |
Items in DSpace are protected by copyright, with all rights reserved, unless otherwise indicated.
Extracted text
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Факультет гуманітарних технологій Кафедра філософських, політичних і психологічних студій УДК 101:321.01](450)”1815/1870” Допущено до захисту: Завідувач кафедри філософських, політичних і психологічних студій д.ф.н., професор Анжела БОЙКО «___» __________ 2026 р. Кваліфікаційна робота Еволюція концепції держави в італійській політичній філософії від раннього до пізнього Відродження ступінь вищої освіти: перший (бакалаврський) галузь знань 03 «Гуманітарні науки» спеціальність: 033 Філософія Максим ОРЕЛ 4 курс, ПФ-229 __________________ Вікторія ДАЦЕНКО Кандидат філософських наук, доцент _________________ Черкаси 2026 1 Зміст Вступ 3 РОЗДІЛ 1. Теоретико-методологічні засади дослідження концепції держави у політичній філософії Відродження 6 1.1. Поняття держави та його інтерпретація в історії політичної думки 6 1.2. Особливості епохи Відродження як інтелектуального та культурного підґрунтя політичних змін 8 1.3. Італія XV–XVI століть: політичний контекст, структура міст-держав і система влади 10 1.4. Гуманізм як ключовий інтелектуальний рух і його вплив на політичні уявлення 14 Висновки до розділу 1 17 РОЗДІЛ 2. Концепція держави в ранньому італійському Відродженні 18 2.1. Ранній гуманізм і формування нових уявлень про політичну спільноту 18 2.2. Колюччо Салютаті та Леонардо Бруні: республіканізм і громадянська доброчесність 20 2.3. Концепція єдності міста-держави та роль освіти у формуванні громадянина 23 Висновки до розділу 2 26 РОЗДІЛ 3. Політична філософія зрілого Відродження: трансформація ідеї держави в період кризи 28 3.1. Італійські війни як каталізатор переосмислення державності 28 3.2. Нікколо Макіавеллі: держава як інструмент влади та стабільності 30 3.3. Франческо Гвіччардіні: прагматичний підхід до політики та критика ідеалізму 35 2 3.4. Порівняльний аналіз макіавелліанського та гвіччардініанського бачення держави 38 Висновки до розділу 3 41 РОЗДІЛ 4. Пізнє Відродження: зміна парадигм і перехід до ранньомодерної концепції держави 43 4.1. Упадок італійських республік та становлення централізованих форм влади 43 4.2. Джуліо Камілло, Томмазо Кампанелла та нові утопічні моделі державного устрою 45 4.3. Синтез гуманізму та реалістичної політичної теорії наприкінці XVI – початку XVII століття 48 4.4. Становлення ранньомодерної концепції державного суверенітету в італійській політичній думці 51 Висновки до Розділу 4 54 ВИСНОВКИ 56 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 58 3 Вступ Епоха Відродження посідає особливе місце в історії політичної філософії, оскільки саме в цей період відбувається глибоке переосмислення природи держави, влади та політичної спільноти. Італія XV–XVI століть, роздроблена на міста-держави, князівства та республіки, стала унікальним інтелектуальним і політичним простором, у межах якого формувалися нові уявлення про державність, що згодом вплинули на розвиток європейської модерної політичної думки. Перехід від середньовічних теологічних моделей до світського, раціонального осмислення політики зумовив еволюцію концепції держави від морально-етичного ідеалу до прагматичного інструменту забезпечення порядку та стабільності. Актуальність дослідження зумовлена тим, що політична філософія італійського Відродження заклала підвалини сучасного розуміння держави, суверенітету та політичної влади. Осмислення ідей гуманістів раннього Відродження, таких як Колюччо Салютаті та Леонардо Бруні, а також політичного реалізму Ніколо Макіавеллі й Франческо Гвіччардіні дозволяє простежити, як змінювалися уявлення про роль громадянина, значення республіканських інституцій і співвідношення моралі та політики. В умовах політичної нестабільності, спричиненої Італійськими війнами, концепція держави зазнає суттєвої трансформації, що знаменує перехід до ранньомодерної парадигми політичного мислення. Ступінь наукового опрацювання проблеми є доволі значним, однак більшість досліджень зосереджуються на окремих мислителях або конкретних аспектах політичної теорії Відродження. Водночас комплексний аналіз еволюції концепції держави - від раннього гуманістичного республіканізму до пізньоренесансних утопічних і реалістичних моделей - потребує подальшого систематичного осмислення, що й визначає наукову цінність цієї роботи. Метою дипломної роботи є дослідження еволюції концепції держави в італійській політичній філософії від раннього до пізнього Відродження та 4 виявлення ключових чинників, які вплинули на зміну політико-філософських парадигм. Для досягнення поставленої мети передбачено виконання таких завдань: – проаналізувати теоретико-методологічні засади вивчення держави в політичній філософії – окреслити політичний і культурний контекст Італії XV–XVI століть; – дослідити особливості розуміння держави в ранньому італійському гуманізмі; – проаналізувати трансформацію концепції держави в політичній філософії зрілого Відродження, зокрема у працях Макіавеллі та Гвіччардіні; – простежити зміну політичних уявлень у пізньому Відродженні та їхній вплив на формування ранньомодерної державної теорії. Об’єктом дослідження є політична філософія італійського Відродження, а предметом - еволюція концепції держави в межах цієї традиції. Методологічною основою роботи є історико-філософський, порівняльний та контекстуальний аналіз, що дозволяє розглядати політичні ідеї у зв’язку з конкретними історичними обставинами та інтелектуальними течіями. Наукова новизна дослідження полягає в комплексному підході до аналізу концепції держави як динамічного феномену, що змінюється під впливом гуманізму, політичної практики та соціальних криз епохи Відродження. Практичне значення роботи полягає у можливості використання її результатів у навчальних курсах з політичної філософії, історії політичних учень та історії європейської думки. Структура дипломної роботи зумовлена поставленою метою і завданнями та складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків до розділів, висновків і списку використаних джерел. 5 РОЗДІЛ 1. Теоретико-методологічні засади дослідження концепції держави у політичній філософії Відродження 1.1. Поняття держави та його інтерпретація в історії політичної думки Поняття держави є одним із фундаментальних у політичній філософії, оскільки воно відображає спосіб організації політичної влади, характер взаємовідносин між правителями та підданими, а також уявлення про легітимність, суверенітет і політичний порядок. Протягом історії політичної думки це поняття зазнавало суттєвих змін, що були зумовлені соціально- економічними, культурними та інтелектуальними трансформаціями різних епох [2]. Еволюція уявлень про державу є важливим теоретичним підґрунтям для аналізу італійської політичної філософії Відродження, в якій відбувається перехід від середньовічних до ранньомодерних концепцій державності. У політичній думці Античності держава не мислилася як абстрактна інституція, відокремлена від етики чи спільноти. Для Платона держава була передусім моральним цілим, покликаним забезпечити справедливість і гармонію між різними частинами суспільства. У «Державі» він розглядає політичний устрій як проєкцію морального порядку, де кожен виконує властиву йому функцію. Таким чином, держава ототожнюється з етичним ідеалом, а політична влада виправдовується її здатністю реалізовувати загальне благо [1]. Аристотель розвинув інший, більш емпіричний підхід до держави, визначаючи її як політичну спільноту (koinonia politike), що виникає природним шляхом і має на меті досягнення доброго життя (eudaimonia). Держава, за Аристотелем, є вищою формою спільноти, яка охоплює всі інші, а її сутність полягає у забезпеченні умов для морального й політичного вдосконалення громадян. Важливо, що в античній традиції держава не відокремлюється від громадянського тіла: вона існує настільки, наскільки існує активна політична участь громадян [2]. 6 У римській політичній думці, зокрема у працях Цицерона, поняття держави (res publica) набуває правового виміру. Держава розуміється як «справа народу», заснована на спільності інтересів і згоді щодо права. Тут з’являється ідея держави як правового порядку, що поєднує громадян у межах спільних законів. Саме римська традиція значною мірою вплинула на формування середньовічних і ренесансних уявлень про політичну організацію [2]. У Середньовіччі поняття держави зазнає суттєвої трансформації під впливом християнської теології. Політична влада мислиться як похідна від божественного порядку, а держава розглядається не як автономна інституція, а як частина ширшого сакрального устрою. У працях Августина Блаженного земна держава протиставляється «граду Божому» і постає як недосконалий, тимчасовий утвір, необхідний для стримування гріха та підтримання порядку [3]. Такий підхід знецінює політичну автономію держави та підпорядковує її трансцендентним цілям. Схоластична традиція, представлена насамперед Фомою Аквінським, намагається поєднати античну політичну філософію з християнським віровченням. Держава визнається природною формою співжиття людей, однак її легітимність остаточно ґрунтується на божественному законі. Політична влада повинна служити загальному благу, але водночас підпорядковується моральним і релігійним нормам [3]. У середньовічній думці держава ще не мислиться як самодостатній політичний механізм, а радше як морально- релігійна спільнота. Поступовий злам цієї парадигми починається наприкінці Середньовіччя та особливо в добу Відродження. Гуманісти повертаються до античних джерел, але водночас переосмислюють їх у новому історичному контексті. Зростання ролі міст, розвиток торгівлі, формування нових соціальних груп і постійні політичні конфлікти сприяють секуляризації політичної думки. Держава дедалі частіше розглядається не як морально-теологічний ідеал, а як 7 конкретна форма організації влади, покликана забезпечити порядок, безпеку та стабільність [2]. Особливу роль у цьому процесі відіграє поява поняття stato, яке поступово витісняє середньовічні уявлення про політичну спільноту. На відміну від античної polis чи християнської res publica, stato означає відносно стабільну політичну структуру, що зберігається незалежно від конкретних правителів. Цей термін фіксує перехід до інституційного розуміння держави, де влада, територія та управління постають як єдине ціле [2]. Історія інтерпретації поняття держави демонструє поступовий перехід від етично та релігійно зумовлених моделей до світського, політично реалістичного розуміння державності. Цей процес не є лінійним і остаточним, однак саме в італійській політичній філософії Відродження він набуває завершеного вигляду. Усвідомлення цієї еволюції є необхідною передумовою для подальшого аналізу концепції держави в ранньому, зрілому та пізньому Відродженні, що дозволяє побачити Відродження не лише як культурний, але й як глибоко політико-філософський перелом. 1.2. Особливості епохи Відродження як інтелектуального та культурного підґрунтя політичних змін Епоха Відродження становить переломний етап у розвитку європейської інтелектуальної історії, в межах якого відбувається докорінна трансформація світоглядних, культурних і політичних уявлень. На відміну від Середньовіччя, де політична думка була тісно пов’язана з теологією та схоластичною традицією, Відродження характеризується поступовою секуляризацією знання, зростанням інтересу до античної спадщини та формуванням нових уявлень про людину як автономного суб’єкта політичної дії [4, с. 38-41]. Саме ці інтелектуальні та культурні зрушення створили підґрунтя для глибоких політичних змін, зокрема для переосмислення природи влади та держави. 8 Однією з ключових рис Відродження є гуманізм як провідний інтелектуальний рух. Гуманісти зверталися до античних текстів не лише з філологічною метою, але й як до джерела практичної мудрості для сучасного політичного життя. Вивчення творів Платона, Аристотеля, Цицерона, Тацита сприяло формуванню нового політичного словника, в якому центральне місце посідали поняття громадянства, свободи, доброчесності та республіканського устрою [5]. На відміну від середньовічної традиції, гуманісти акцентували увагу на активній ролі людини в політичному житті, що зумовило зміну уявлень про легітимність влади. Важливою особливістю інтелектуального клімату Відродження було піднесення історичного мислення. Політичні мислителі дедалі частіше зверталися до історії як до джерела політичного досвіду, а не лише моральних прикладів. Історія почала розглядатися як поле взаємодії людських пристрастей, інтересів і випадковостей, що сприяло формуванню реалістичного підходу до політики. Такий підхід згодом отримав систематичне вираження у політичній філософії Нікколо Макіавеллі, однак його витоки слід шукати саме в гуманістичному історіописанні Відродження [6]. Культурний вимір Відродження також відіграв істотну роль у політичних трансформаціях. Мистецтво, архітектура та література стали інструментами політичної репрезентації та легітимації влади. Патронат правлячих родин, зокрема Медічі у Флоренції, демонструє тісний зв’язок між культурним виробництвом і політичними інтересами. Образи гармонії, порядку та величі, що домінували у ренесансному мистецтві, відображали прагнення до стабільної та сильної політичної організації, здатної забезпечити процвітання міста-держави. Соціально-економічні зміни також суттєво вплинули на інтелектуальний клімат епохи. Розвиток торгівлі, банківської справи та міського самоврядування сприяв формуванню нових соціальних груп, насамперед міської буржуазії, яка була зацікавлена у стабільних політичних інститутах і 9 правовому порядку [7]. Ці процеси стимулювали прагматичний підхід до політики та зумовили інтерес до ефективного управління, що відрізнялося від середньовічних ідеалів сакральної влади. Особливе значення для політичної думки Відродження мало ослаблення універсалістських структур середньовічного світу, зокрема авторитету папства та Священної Римської імперії. В Італії це проявилося у політичній фрагментації та постійній боротьбі між містами-державами, що створювало умови для експериментування з різними формами правління. Політична нестабільність сприяла усвідомленню необхідності нових підходів до державності, які були б здатні забезпечити безпеку та незалежність у мінливих історичних обставинах. Таким чином, епоха Відродження сформувала комплекс інтелектуальних, культурних і соціальних передумов, що зумовили глибокі зміни в політичній філософії. Гуманістичний антропоцентризм, історичний реалізм, секуляризація політичного мислення та нові форми культурної репрезентації влади створили основу для переосмислення держави як автономної політичної інституції. Саме в цьому контексті стає можливим перехід від середньовічного розуміння політичної спільноти до ранньомодерної концепції держави, що знайшла своє найвиразніше втілення в італійській політичній філософії XV–XVI століть [9]. 1.3. Італія XV–XVI століть: політичний контекст, структура міст-держав і система влади Політичний контекст Італії XV–XVI століть суттєво відрізнявся від інших регіонів Західної Європи й становив унікальне середовище для формування нових політико-філософських ідей. На відміну від Франції, Англії чи Іспанії, де в цей період відбувався процес централізації влади та становлення національних монархій, Італія залишалася політично фрагментованою. Її територія була поділена між численними містами- 10 державами, князівствами, папськими володіннями та іноземними домініями, що перебували у стані постійного суперництва. Саме ця фрагментація визначила специфіку італійського політичного мислення та стала ключовим чинником еволюції концепції держави в добу Відродження. Основними політичними утвореннями Італії були міста-держави, серед яких особливу роль відігравали Флоренція, Венеція, Мілан, Генуя та Рим. Кожне з них мало власну систему управління, політичні традиції та соціальну структуру. Міста-держави були не лише адміністративними одиницями, а й самостійними політичними суб’єктами, які здійснювали дипломатичні відносини, вели війни та укладали союзи. Така форма політичної організації сприяла розвитку активного громадянського життя, але водночас породжувала хронічну нестабільність. Флоренція є показовим прикладом республіканського устрою, що поєднував формальні демократичні інститути з фактичною олігархічною владою. Офіційно місто управлялося системою рад і виборних посад, однак реальна політична влада зосереджувалася в руках впливових родин, передусім Медічі. Така подвійність - поєднання республіканської риторики та неформального домінування еліт - створювала складне політичне середовище, яке глибоко вплинуло на формування ідей флорентійського гуманізму та політичного реалізму. Венеціанська республіка, натомість, репрезентувала стабільнішу модель олігархічного правління. Її політична система ґрунтувалася на чітко врегульованій ієрархії органів влади, серед яких провідну роль відігравали Велика рада, Сенат і дож. Венеція стала символом політичної стабільності та інституційної тяглості, що забезпечувалося складним механізмом стримувань і противаг. У політичній думці Відродження вона часто постає як приклад «ідеальної республіки», здатної поєднати свободу з порядком. Мілан, на відміну від Флоренції та Венеції, еволюціонував у напрямку спадкової сеньйорії та князівства. Влада тут концентрувалася в руках правлячих династій, зокрема Вісконті та Сфорца. Міланська модель 11 демонструє перехід від комунального самоврядування до централізованого авторитарного правління, що відповідало потребам військової безпеки та територіального контролю. Саме такі політичні утворення стали предметом аналізу в працях мислителів, які прагнули зрозуміти механізми утримання влади в умовах постійної загрози. Особливе місце в політичному житті Італії посідала Папська держава. Вона поєднувала духовну та світську владу, що створювало унікальну форму політичної легітимації. Папи виступали не лише як релігійні лідери, а й як світські правителі, що вели війни, укладали союзи та прагнули розширення територій. Така подвійність влади була джерелом численних конфліктів і сприяла критиці теократичних форм правління з боку гуманістів і політичних філософів. Система влади в італійських містах-державах характеризувалася високим рівнем персоналізації. Політичні інститути часто залежали від харизми, родинних зв’язків і політичної майстерності конкретних правителів. У цьому контексті важливу роль відігравали кондотьєри - наймані військові ватажки, які могли виступати як захисниками, так і загрозою для державної стабільності. Їхня діяльність оголювала слабкість інституцій і підкреслювала необхідність сильної централізованої влади, здатної контролювати військову силу. Політична фрагментація Італії досягла критичної точки наприкінці XV століття, коли розпочалися Італійські війни (1494–1559). Вторгнення іноземних держав - Франції, Іспанії та Священної Римської імперії - продемонструвало вразливість італійських міст-держав та їхню нездатність до об’єднаного опору. Цей досвід мав глибокий вплив на політичну думку епохи, оскільки поставив під сумнів традиційні форми правління та змусив мислителів переосмислити поняття державної сили, суверенітету й політичної єдності. Політичний контекст Італії XV–XVI століть був позначений поєднанням високого рівня політичної активності, інституційної різноманітності та 12 хронічної нестабільності. Міста-держави виступали лабораторіями політичних форм, у межах яких випробовувалися республіканські, олігархічні та авторитарні моделі влади. Саме в цьому складному середовищі сформувалися інтелектуальні передумови для переходу від середньовічних уявлень про політичну спільноту до ранньомодерної концепції держави як автономної, інституційно організованої та орієнтованої на збереження власної сили. Таблиця 1.1 Особливості міст-держав Італії Папська Критерій Флоренція Венеція Мілан держава Форма Республіка (де- Олігархічна Князівство Теократична правління факто олігархія) республіка (сеньйорія) монархія Інституційна Поєднання Республіканізм, Централізована Політична стабільність, духовної та громадянська влада, традиція аристократичний світської доброчесність авторитаризм консенсус влади Ключові Синьйорія, ради, Двір правителя, Велика рада, Папа, курія, органи неформальна адміністративний Сенат, дож легати влади влада Медічі апарат Патриціат Династії Впливові родини Церковна Роль еліт (замкнене коло (Вісконті, (Медічі) ієрархія родин) Сфорца) Нестабільна Висока – Середня – через Політична Низька – часті тяглість залежність від династичні та стабільність перевороти інститутів особи правителя зовнішні конфлікти Наймані та Військова Наймані війська Флот і регулярні Наймані придворні організація (кондотьєри) сили війська війська Осередок Об’єкт Політико- Модель Приклад гуманізму та критики філософське «ідеальної ефективної республіканської секулярних значення республіки» автократії думки мислителів Вплив на Республіканська Критика Макіавеллі, Теорії сильної політичну традиція теократії, Бруні, Салютаті влади теорію стабільності секуляризація 13 1.4. Гуманізм як ключовий інтелектуальний рух і його вплив на політичні уявлення Гуманізм був центральним інтелектуальним рухом епохи Відродження, який визначив напрями розвитку не лише культури та освіти, але й політичної філософії. Його формування в Італії XIV–XVI століть було пов’язане з критикою середньовічної схоластики, поверненням до античної спадщини та утвердженням антропоцентричного світогляду. У межах гуманістичної традиції політика перестає розглядатися виключно як похідна від теологічних норм і починає осмислюватися як автономна сфера людської діяльності, що має власні закони, цілі та засоби. Італійські гуманісти розуміли свою діяльність передусім як відновлення (renovatio) античного знання. Вивчення класичних мов, літератури та історії мало на меті не лише філологічну реконструкцію минулого, але й формування нового типу політичного мислення. Особливе значення мала римська республіканська традиція, яка пропонувала модель активного громадянства, громадянської доброчесності та служіння спільному благу. Однією з ключових гуманістичних ідей було утвердження активної ролі людини в політичному житті. На відміну від середньовічної концепції людини як істоти, підпорядкованої божественному провидінню, гуманізм наголошував на свободі волі, відповідальності та здатності людини формувати власну долю. Цей антропоцентризм безпосередньо вплинув на політичні уявлення, оскільки влада почала мислитися як результат людських дій, рішень і інституцій, а не лише як прояв сакрального порядку. Важливе місце в гуманістичній політичній думці посідала концепція громадянської доброчесності (virtus). У працях Колюччо Салютаті, Леонардо Бруні та інших представників флорентійського гуманізму доброчесність розглядалася як необхідна умова існування республіки. Громадянин повинен був брати активну участь у політичному житті, дбати про благо спільноти та ставити загальні інтереси вище за приватні. Таким чином, держава постає не 14 лише як інституційна структура, але й як моральна спільнота, що тримається на активності та відповідальності своїх членів. Разом із тим гуманізм сприяв розвитку історичного та емпіричного підходу до політики. Гуманісти дедалі частіше зверталися до конкретних історичних прикладів, аналізуючи успіхи й поразки минулих держав. Політична теорія перестає бути абстрактно-нормативною і набуває прикладного характеру. Такий підхід заклав основу для подальшого розвитку політичного реалізму, який досяг свого апогею у творчості Ніколо Макіавеллі. Однак навіть у Макіавеллі гуманістичний спадок залишається очевидним, зокрема у його зверненні до античної історії та республіканської традиції. Гуманізм також відіграв значну роль у секуляризації політичного мислення. Хоча більшість гуманістів не заперечували християнських цінностей, вони наполягали на відносній автономії політики від теології. Політичні рішення дедалі частіше оцінювалися з погляду їхньої ефективності та користі для держави, а не лише відповідності релігійним догматам. Це сприяло формуванню нового уявлення про державу як світську інституцію, що функціонує за власною логікою. Освітній і культурний проєкт гуманізму також мав політичні наслідки. Формування ідеалу освіченого правителя та громадянина стало важливим елементом політичної культури Відродження. Освіта розглядалася як засіб підготовки до державної служби, дипломатії та управління. У цьому контексті гуманістична педагогіка сприяла професіоналізації політичної діяльності та підвищенню ролі компетентності у здійсненні влади. Водночас гуманізм не був однорідним рухом, і його політичні імплікації варіювалися залежно від конкретного історичного та соціального контексту. Республіканський гуманізм Флоренції відрізнявся від придворного гуманізму, що розвивався при дворах князів і пап. Якщо перший акцентував увагу на свободі та громадянській участі, то другий часто слугував засобом легітимації монархічної або авторитарної влади. Ця подвійність гуманізму відображає напруження між ідеалами свободи та потребами політичної стабільності. 15 Отже, гуманізм став інтелектуальним підґрунтям глибоких змін у політичних уявленнях епохи Відродження. Він сприяв утвердженню антропоцентричного світогляду, розвитку історичного підходу та формуванню нових уявлень про громадянство, доброчесність і державу. Саме в межах гуманістичної традиції закладаються основи ранньомодерної політичної філософії, у якій держава постає як автономна політична інституція, що є результатом людської діяльності та історичного досвіду. Ці ідеї визначили подальший розвиток італійської політичної думки та стали необхідною передумовою для виникнення політичного реалізму та теорій суверенітету в XVI столітті. Розгляд теоретичних засад поняття держави, інтелектуально-культурних особливостей епохи Відродження, політичного контексту Італії XV–XVI століть та ролі гуманізму як ключового світоглядного руху дозволяє окреслити загальні передумови формування нових політичних уявлень. У межах цих передумов відбувається поступовий відхід від середньовічних теократичних моделей і становлення світського, історично зорієнтованого розуміння політичної влади та державності. Водночас зазначені процеси не були абстрактними теоретичними конструкціями, а набували конкретного втілення в політичній практиці та інтелектуальній діяльності мислителів раннього Відродження. Саме в цей період гуманістичні ідеали громадянської доброчесності, свободи та активної участі в політичному житті стали основою для формування республіканської концепції держави, що була тісно пов’язана з досвідом італійських міст- держав, передусім Флоренції. У зв’язку з цим у другому розділі дипломної роботи буде здійснено аналіз концепції держави в ранньому італійському Відродженні. Особливу увагу буде приділено політичним поглядам представників флорентійського гуманізму, їхньому розумінню держави як моральної та громадянської спільноти, а також ролі освіти, історії та доброчесності у формуванні політичного порядку. Такий підхід дозволить простежити вихідні етапи 16 еволюції концепції держави, що згодом зазнає глибокої трансформації в період зрілого та пізнього Відродження. Висновки до Розділу 1 У першому розділі було розкрито теоретико-методологічні засади дослідження концепції держави в політичній філософії Відродження та окреслено історико-інтелектуальний контекст її формування. Проведений аналіз дозволив встановити, що поняття держави має складну еволюцію, яка бере початок в античній політичній думці, трансформується в умовах середньовічного теологічного світогляду та набуває нових змістових характеристик у добу Відродження. З’ясовано, що в античній традиції держава розумілася як політична спільнота, спрямована на досягнення загального блага, тоді як у Середньовіччі вона була підпорядкована релігійно- моральному порядку та втрачала ознаки автономності. Відродження стало переломним етапом, у межах якого відбувається поступова секуляризація політичної думки, повернення до античної спадщини та формування нового бачення людини як активного учасника політичного життя. Визначено, що гуманізм як провідний інтелектуальний рух Відродження відіграв ключову роль у переосмисленні політичних категорій. Він сприяв утвердженню ідеї громадянської доброчесності, розвитку республіканських уявлень про державу та формуванню нової політичної мови. Водночас важливими чинниками трансформації політичної думки стали історичне мислення, культурні практики та соціально-економічні зміни, пов’язані з розвитком міст, торгівлі та нових суспільних груп. Особливу увагу приділено політичному контексту Італії XV–XVI століть, який характеризувався фрагментацією, конкуренцією між містами- державами та нестабільністю політичних структур. Саме ці умови створили підґрунтя для формування нових підходів до державності, що поєднували гуманістичні ідеали з прагматичними вимогами політичної реальності. 17 РОЗДІЛ 2. Концепція держави в ранньому італійському Відродженні 2.1. Ранній гуманізм і формування нових уявлень про політичну спільноту Ранній гуманізм, що сформувався в Італії наприкінці XIV - на початку XV століття, став вирішальним етапом у переосмисленні політичної спільноти та її засад. На цьому етапі гуманістичний рух ще не набув радикально світського характеру пізнішого Відродження, однак уже чітко окреслив відхід від середньовічної політико-теологічної парадигми[8]. Політична спільнота перестає розглядатися винятково як частина божественного порядку і починає осмислюватися як результат історичного розвитку, людської діяльності та моральної відповідальності громадян [9; 13]. Однією з ключових особливостей раннього гуманізму було відновлення античного уявлення про політику як сферу активного громадянського життя. Гуманісти зверталися до класичних авторів, насамперед Цицерона та Лівія, вбачаючи в їхніх творах взірець громадянської участі та служіння спільному благу [10]. Антична res publica сприймалася не лише як історичний феномен, а як нормативний ідеал політичної спільноти, у межах якої свобода та доброчесність взаємно доповнюють одна одну [11]. Таким чином, політична спільнота у ранньому гуманізмі постає як морально зумовлена єдність активних громадян [12]. На відміну від середньовічної моделі, де політична спільнота була ієрархічною та сакралізованою, ранні гуманісти наголошували на горизонтальних зв’язках між громадянами. Хоча соціальна нерівність не заперечувалася, політична участь розглядалася як спільна справа тих, хто належить до громади. У цьому контексті формується уявлення про civitas як спільноту, засновану на спільних законах, традиціях і громадянській доброчесності, а не лише на підданстві правителю. 18 Особливе значення в ранньому гуманізмі мало поняття громадянської доброчесності (virtus civilis), яке виступало основою стабільності політичної спільноти [14]. Доброчесність розумілася не як суто моральна якість, а як здатність діяти на користь держави, брати участь у політичному житті та захищати свободу громади. Політична спільнота, таким чином, вимагала активності, відповідальності та освіченості своїх членів, що відрізняло гуманістичне бачення від пасивної моделі середньовічного підданства. Ранній гуманізм також сприяв формуванню історичного розуміння політичної спільноти. Політичний порядок починає осмислюватися як продукт історичних обставин, а не як незмінна структура. Гуманісти активно аналізували минуле міст і республік, намагаючись виявити закономірності їхнього піднесення та занепаду. Такий підхід сприяв розвитку політичного мислення, зорієнтованого на досвід і практику, а не лише на нормативні приписи. Важливу роль у формуванні нових уявлень про політичну спільноту відіграв флорентійський контекст. Флоренція, як республіка з активним громадянським життям, стала своєрідною лабораторією гуманістичних ідей . Політична спільнота тут мислилася як спільнота вільних громадян, які беруть участь в управлінні містом і несуть відповідальність за його долю. Навіть за умов фактичної олігархічної влади республіканська ідеологія залишалася важливим елементом політичної культури. Разом із тим ранній гуманізм не був позбавлений внутрішніх суперечностей. Ідеал активного громадянства співіснував із реальною практикою обмеженої політичної участі та домінування еліт. Політична спільнота, про яку писали гуманісти, часто була ідеалізованою конструкцією, що не повністю відповідала соціальній реальності. Проте саме ця напруга між ідеалом і практикою стала важливим джерелом подальших теоретичних розробок у політичній філософії Відродження. Ранній гуманізм також заклав підвалини для переосмислення відносин між політичною спільнотою та владою. Влада починає розглядатися не лише 19 як право правителя, а як функція, що має служити загальному благу громади. Політична спільнота набуває первинності щодо влади, а легітимність управління залежить від його відповідності інтересам громадян [9]. Цей підхід створює передумови для формування республіканських теорій держави та критики тиранічних форм правління. Ранній гуманізм відіграв ключову роль у формуванні нових уявлень про політичну спільноту в Італії доби Відродження. Він сприяв секуляризації політичного мислення, утвердженню ідеалу активного громадянства, розвитку історичного підходу та переосмисленню легітимності влади. Політична спільнота постає як морально й історично зумовлена єдність громадян, що базується на доброчесності, участі та спільній відповідальності. 2.2. Колюччо Салютаті та Леонардо Бруні: республіканізм і громадянська доброчесність Флорентійський гуманізм кінця XIV – першої половини XV століття став одним із найважливіших інтелектуальних джерел республіканської політичної традиції епохи Відродження. Центральне місце в цьому процесі посідають постаті Колюччо Салютаті та Леонардо Бруні, які поєднали гуманістичне вивчення античної спадщини з активною участю в політичному житті Флорентійської республіки [13]. Їхні політичні погляди сформували концепцію республіканізму, в основі якої лежить ідея громадянської доброчесності як необхідної умови існування вільної політичної спільноти [8]. Колюччо Салютаті, який упродовж тривалого часу обіймав посаду канцлера Флоренції, виступає як перехідна фігура між середньовічною політичною думкою та зрілим гуманістичним республіканізмом. Його діяльність була спрямована не лише на дипломатичне забезпечення інтересів республіки, але й на формування ідеологічних засад флорентійської свободи. У своїх листах і трактатах Салютаті послідовно обґрунтовує переваги республіканського устрою над монархічними та тиранічними формами 20 правління, спираючись на авторитет античних мислителів, передусім Цицерона [10]. Для Салютаті політична спільнота постає як моральна єдність громадян, об’єднаних спільною відповідальністю за долю республіки. Він наголошує, що свобода (libertas) не є пасивним станом відсутності примусу, а передбачає активну участь у політичному житті. Саме тому громадянська доброчесність розглядається ним як фундамент політичного порядку [12]. Доброчесний громадянин повинен бути готовим служити спільному благу, навіть ціною особистих інтересів, що протиставляє республіканський ідеал приватному егоїзму та політичній апатії. Важливою складовою політичної філософії Салютаті є його ставлення до історії. Він розглядає історичний досвід як джерело політичної мудрості, що дозволяє виявити закономірності піднесення і занепаду держав. У цьому контексті антична Римська республіка постає для нього як зразок політичної спільноти, в якій громадянська доброчесність забезпечувала силу та тривалість держави. Такий підхід закладає основу для історично орієнтованої політичної теорії, характерної для Відродження. Леонардо Бруні, учень і послідовник Салютаті, розвинув і систематизував ідеї флорентійського республіканізму, надавши їм більш чіткої теоретичної форми. Його твори, зокрема «Похвала місту Флоренції» та «Історія флорентійського народу», стали програмними текстами республіканської ідеології [13]. Бруні розглядає Флоренцію як спадкоємицю античної республіканської традиції, підкреслюючи її свободу, самоврядування та активне громадянське життя. Центральним поняттям політичної філософії Бруні є civitas - політична спільнота вільних громадян, об’єднаних спільними законами та прагненням до загального блага. На відміну від середньовічних уявлень про політичний порядок як ієрархічну структуру, Бруні наголошує на рівності громадян перед законом та їхній участі в управлінні. Саме участь, на його думку, перетворює 21 спільноту на справжню республіку й забезпечує її політичну життєздатність [12]. Громадянська доброчесність у Бруні набуває чітко політичного виміру. Вона полягає не лише в моральній досконалості, а й у готовності брати участь у справах держави, захищати її свободу та дотримуватися законів.[13] Освіта відіграє ключову роль у формуванні цієї доброчесності, оскільки саме через гуманістичне виховання громадянин здобуває необхідні знання й моральні якості для політичної діяльності. У цьому аспекті Бруні пов’язує гуманістичний освітній ідеал із республіканською формою правління [11]. Водночас політична думка Бруні не є абстрактно-ідеалістичною. Він усвідомлює існування соціальних і політичних конфліктів усередині республіки та визнає необхідність стабільних інституцій, здатних стримувати амбіції окремих осіб і груп. Однак, на відміну від пізнішого політичного реалізму, Бруні вважає, що саме громадянська доброчесність, а не сила чи страх, є головною основою політичного порядку. Порівняння політичних поглядів Салютаті та Бруні дозволяє виявити спільні риси флорентійського республіканізму. Обидва мислителі розглядають свободу як ключову цінність політичної спільноти, наголошують на активній ролі громадян і вбачають у доброчесності умову стабільності держави. Разом із тим Бруні робить крок у бік більш чіткої концептуалізації політичної спільноти, систематизуючи республіканські ідеї та надаючи їм історичного обґрунтування. Разом з тим флорентійський республіканізм Салютаті та Бруні містить внутрішні суперечності. Ідеал широкої громадянської участі співіснує з реальністю обмеженого доступу до політичної влади, зосередженої в руках еліт. Політична спільнота, яку вони описують, значною мірою виключає значну частину населення, зокрема жінок і нижчі соціальні прошарки [8]. Проте ці обмеження не зменшують теоретичного значення їхніх ідей, а радше відображають історичні умови їхнього формування. 22 Ми можемо побачити, що Колюччо Салютаті та Леонардо Бруні заклали інтелектуальні підвалини італійського республіканізму Відродження. Їхнє розуміння політичної спільноти як союзу вільних і доброчесних громадян, орієнтованого на загальне благо, стало важливим етапом у розвитку концепції держави. Саме на цьому ґрунті згодом постає більш реалістичне та інституційно зорієнтоване бачення державності, характерне для політичної філософії зрілого Відродження, зокрема у творчості Ніколо Макіавеллі [14]. 2.3. Концепція єдності міста-держави та роль освіти у формуванні громадянина Однією з ключових ідей італійської політичної філософії раннього Відродження є уявлення про єдність міста-держави як моральної, політичної та культурної спільноти. На відміну від середньовічного бачення політичного порядку, яке ґрунтувалося на ієрархічній структурі та надіндивідуальних формах влади, гуманісти Відродження розглядали місто-державу (civitas) як органічну цілісність, що формується активною участю громадян. У цьому контексті особливого значення набуває проблема виховання громадянина, здатного усвідомлювати спільне благо та брати відповідальність за політичне життя [9]. Концепція єдності міста-держави у флорентійському гуманізмі ґрунтується на античній традиції, передусім на політичній філософії Аристотеля та Цицерона. Місто розуміється не лише як територіальна або адміністративна одиниця, а як спільнота людей, поєднаних спільними законами, звичаями та цінностями. Єдність такої спільноти не є заданою наперед, вона постійно відтворюється через громадянську активність, участь у політичних інститутах і дотримання моральних норм. Саме тому гуманісти надають великого значення вихованню, яке має формувати не приватну людину, а громадянина. 23 У республіканській політичній думці Відродження єдність міста- держави тісно пов’язується з поняттям libertas. Свобода розуміється не як індивідуальна автономія в сучасному ліберальному сенсі, а як колективний стан політичної незалежності та самоврядування. Втрата громадянської доброчесності неминуче веде до внутрішніх конфліктів і, зрештою, до тиранії. Таким чином, збереження єдності міста-держави залежить від моральної якості її громадян, а отже - від системи їхнього виховання. Освіта в гуманістичному розумінні виходить за межі вузько професійної або богословської підготовки, характерної для середньовічних університетів. Гуманісти розробляють ідеал studia humanitatis, що включає вивчення граматики, риторики, історії, поезії та моральної філософії [11]. Ці дисципліни розглядаються як засіб формування громадянських чеснот, уміння мислити критично, переконливо висловлювати думки та брати участь у публічному житті. Освічений громадянин постає як носій політичної культури, без якої неможливе функціонування республіки. Особливе значення гуманісти надають риториці як політичному інструменту. Уміння говорити публічно та переконливо вважалося необхідною умовою участі в управлінні містом-державою. Риторика не лише слугувала засобом політичної боротьби, а й виконувала інтегративну функцію, сприяючи формуванню спільних уявлень і цінностей. Через публічне слово громадяни залучалися до спільного обговорення справ міста, що зміцнювало відчуття належності до єдиної політичної спільноти. Історія також відігравала важливу роль у формуванні громадянської свідомості. Вивчення античних прикладів дозволяло гуманістам показати, як доброчесність і політична єдність сприяли піднесенню держав, а моральний занепад призводив до їхнього падіння. Історичні наративи виконували не лише пізнавальну, а й виховну функцію, формуючи у громадян уявлення про відповідальність перед спільнотою та історією. Концепція єдності міста-держави у флорентійському гуманізмі також передбачає тісний зв’язок між індивідуальним і колективним благом. 24 Гуманісти заперечують ідею про те, що приватні інтереси можуть реалізовуватися незалежно від спільного блага. Навпаки, вони вважають, що справжня самореалізація людини можлива лише в межах політичної спільноти. Освіта, таким чином, має навчити громадянина узгоджувати власні прагнення з потребами міста-держави. Водночас слід зазначити, що гуманістичний ідеал єдності міста-держави мав елітарний характер. Доступ до гуманістичної освіти був обмежений переважно заможними верствами населення, що зумовлювало нерівність у політичній участі [8]. Попри це, гуманісти розглядали освіту як універсальний принцип формування політичної спільноти, навіть якщо на практиці вона була доступна не всім. Ця суперечність відображає напруження між ідеалом республіканської єдності та соціальною реальністю італійських міст-держав. Роль освіти у формуванні громадянина проявляється також у підготовці до виконання публічних обов’язків. Гуманістичне виховання орієнтоване на активне життя (vita activa), на відміну від середньовічного ідеалу споглядального життя (vita contemplativa) [14]. Політична діяльність розглядається як шлях морального вдосконалення, а служіння місту - як найвища форма реалізації людських здібностей. У цьому сенсі освіта стає не лише засобом передачі знань, а й інструментом формування політичної ідентичності. Важливим аспектом є й те, що гуманісти підкреслюють необхідність гармонії між законами та мораллю. Закони самі по собі не здатні забезпечити єдність міста-держави, якщо громадяни не володіють внутрішньою доброчесністю[12]. Освіта покликана сформувати цю внутрішню моральну основу, завдяки якій правові норми сприймаються не як зовнішній примус, а як вираження спільної волі політичної спільноти. Таким чином, концепція єдності міста-держави в політичній філософії італійського Відродження тісно пов’язана з гуманістичним ідеалом освіти. Місто-держава постає як жива спільнота, єдність якої залежить від активної участі та доброчесності громадян. Освіта, у свою чергу, розглядається як 25 ключовий механізм формування громадянської свідомості, політичної культури та відданості спільному благу. Саме ця єдність політичної теорії та педагогічного ідеалу стала однією з найважливіших передумов розвитку республіканської традиції, що згодом зазнала трансформації в політичній філософії зрілого та пізнього Відродження. Аналіз політичної філософії раннього італійського Відродження показав, що концепція держави в цей період формувалася в межах республіканської традиції, тісно пов’язаної з гуманістичним ідеалом громадянської доброчесності, активної політичної участі та моральної єдності міста-держави. Політична спільнота мислилася як союз вільних громадян, об’єднаних спільними законами, історичною пам’яттю та освітньо- культурним підґрунтям, яке забезпечувало стабільність і легітимність влади. Водночас соціально-політичні трансформації XV–XVI століть, загострення внутрішніх конфліктів, зовнішньополітичний тиск і криза традиційних республіканських інститутів зумовили необхідність переосмислення усталених гуманістичних уявлень про державу [9]. У цих умовах на перший план виходить питання ефективності влади, ролі сили, законів і політичної доцільності у збереженні державності, що поступово відсуває на другий план морально-етичний ідеал громадянської доброчесності. Саме ці зміни інтелектуального та політичного контексту зумовили появу нової парадигми політичного мислення, характерної для зрілого та пізнього Відродження. Висновки до розділу 2 У другому розділі було досліджено особливості формування концепції держави в італійській політичній філософії раннього Відродження, зокрема в контексті гуманістичного світогляду та республіканської традиції. Проведений аналіз дозволив встановити, що саме на цьому етапі відбувається 26 суттєвий зсув у розумінні політичної спільноти - від середньовічної теологічної моделі до більш світського, антропоцентричного бачення держави. З’ясовано, що ранній гуманізм відіграв визначальну роль у формуванні нових політичних уявлень, у центрі яких опинилася людина як активний громадянин і носій політичної відповідальності. У працях італійських гуманістів держава постає як спільнота громадян, об’єднаних спільними інтересами та орієнтованих на досягнення загального блага. Особливого значення набуває ідея громадянської доброчесності, яка розглядається як основа стабільності та ефективності політичного устрою. Аналіз творчості представників раннього гуманізму показав, що республіканська модель держави спиралася на античні ідеали, однак була адаптована до умов італійських міст-держав. Водночас встановлено, що ця модель мала певні обмеження, зокрема елітарний характер політичної участі та залежність від конкретних соціально-політичних умов. Окрему увагу було приділено ролі освіти у формуванні громадянина, що розглядалася як ключовий інструмент підтримання політичного порядку. Освіта сприяла не лише інтелектуальному розвитку, але й вихованню моральних якостей, необхідних для участі в політичному житті. Таким чином, у другому розділі доведено, що раннє Відродження заклало ідейні основи нової концепції держави, яка поєднувала гуманістичні цінності, республіканські ідеали та практичні потреби політичного життя. Ці ідеї стали відправною точкою для подальшої трансформації політичної думки в умовах пізнішого Відродження. 27 РОЗДІЛ 3. Політична філософія зрілого Відродження: трансформація ідеї держави в період кризи 3.1. Італійські війни як каталізатор переосмислення державності Кінець XV - перша половина XVI століття стали переломним періодом в історії Італії та європейської політичної думки загалом. Початок Італійських воєн у 1494 році, спричинений вторгненням французького короля Карла VIII, поклав край відносній політичній рівновазі італійських міст-держав і виявив їхню вразливість перед зовнішніми силами [15]. Ці події мали не лише військово-політичні наслідки, а й глибоко вплинули на уявлення про державу, владу та умови політичного виживання, ставши каталізатором переосмислення традиційних гуманістичних концепцій державності [16]. До початку Італійських воєн політичний порядок в Італії ґрунтувався на системі відносної рівноваги між містами-державами - Флоренцією, Венецією, Міланом, Неаполем і Папською областю. Ця система підтримувалася дипломатичними союзами, династичними угодами та складною мережею тимчасових альянсів. Водночас вона приховувала структурні слабкості: відсутність політичної єдності, залежність від найманих військ і переоцінку морально-правових засад політики. Італійські війни оголили ці проблеми, показавши, що традиційні форми республіканського та князівського правління не здатні забезпечити стабільність і безпеку в умовах нової геополітичної реальності [17]. Вторгнення іноземних армій - французьких, іспанських, імперських - засвідчило радикальну зміну характеру війни та міжнародних відносин. Італійські міста-держави, які раніше спиралися на дипломатію та внутрішню згуртованість, виявилися неспроможними протистояти централізованим монархіям із постійними арміями. Це змусило сучасників усвідомити, що виживання держави залежить не лише від моральної доброчесності громадян 28 або справедливості законів, а й від ефективної військової організації, сильної виконавчої влади та здатності швидко ухвалювати політичні рішення[18]. У цьому контексті відбувається поступовий зсув у політичному мисленні: держава починає розглядатися не як моральна спільнота, а як інструмент збереження влади, порядку та незалежності. Італійські війни поставили під сумнів гуманістичний ідеал гармонійної республіки, де громадянська доброчесність забезпечує стабільність політичного життя [19]. Реальність воєнного спустошення, зради союзів і постійної загрози окупації вимагала нових теоретичних підходів, які враховували б жорсткі умови політичної боротьби. Особливо показовим є вплив Італійських воєн на політичну культуру Флоренції. Республіка, що була символом гуманістичного республіканізму, зазнала глибоких потрясінь: вигнання Медічі, встановлення та падіння республіканського правління, подальше повернення князівської влади [20]. Ці події засвідчили нестійкість республіканських інституцій перед зовнішнім тиском і внутрішніми конфліктами. У політичній свідомості формується переконання, що моральні засади самі по собі не гарантують політичної стабільності без сили та ефективного управління. Італійські війни також сприяли перегляду уявлень про легітимність влади. Якщо ранній гуманізм наголошував на законності, згоді громадян і служінні спільному благу, то нові умови змусили мислителів звернути увагу на фактичну здатність правителя захищати державу [16]. Легітимність дедалі більше пов’язується з ефективністю, а не лише з моральною правотою. Це не означало повного відкидання етичних норм, однак вони втрачали статус визначального критерію політичної оцінки. Важливим наслідком Італійських воєн стало формування нового розуміння міжнародних відносин. Італійські мислителі дедалі чіткіше усвідомлюють автономність політики від моралі та релігії на міждержавному рівні. Союзи розглядаються як тимчасові та ситуативні, а дипломатія - як інструмент реалізації інтересів, а не моральних зобов’язань. Такий підхід 29 підриває середньовічні уявлення про християнську єдність і відкриває шлях до концепції суверенної держави, яка діє відповідно до власних інтересів [15]. Переосмислення державності в умовах Італійських воєн відбувалося також через критику військової системи найманців. Залежність від кондотьєрів виявилася однією з головних причин поразок італійських держав. Це сприяло усвідомленню необхідності національного або громадянського війська як основи державної сили. Держава починає мислитися як організація, що повинна контролювати ключові інструменти примусу, а не передавати їх приватним інтересам [17]. У ширшому філософському сенсі Італійські війни стали моментом розриву між ідеалом і реальністю. Політична думка змушена була визнати конфліктний характер політичного життя, неможливість повної гармонії та постійну загрозу нестабільності. Це сприяло формуванню політичного реалізму, який прагнув описувати державу такою, якою вона є, а не такою, якою вона повинна бути відповідно до моральних ідеалів. 3.2. Нікколо Макіавеллі: держава як інструмент влади та стабільності Поява фігури Нікколо Макіавеллі (1469–1527) у політичному дискурсі Відродження знаменує собою радикальний гносеологічний розрив із попередньою традицією. Якщо громадянський гуманізм Колюччо Салютаті та Леонардо Бруні розглядав державу як етичну спільноту, то Макіавеллі здійснює десакралізацію та деетизацію політики [16]. Його концепція народжується не в тиші кабінетів, а на тлі катастрофічних подій Італійських війн, що розпочалися у 1494 році, коли крихкість італійських державних утворень стала очевидною перед обличчям потужних національних монархій Франції та Іспанії [15]. У своїй теоретичній побудові Макіавеллі відкидає уявлення про те, якою держава має бути згідно з християнськими або класичними чеснотами, і зосереджується на verità effettuale - «дійсній правді речей». У цій новій оптиці 30 держава перестає бути інструментом виховання людини чи шляхом до спасіння душі. Вона трансформується у механізм виживання, апаратом домінування, самоціллю якого є власне збереження. Макіавеллі вперше в історії європейської думки виокремлює політику в автономну сферу людської діяльності, що має свої власні закони, відмінні від законів моралі та релігії [16]. 3.2.1. Поняття «stato» і суверенітету Центральним елементом політичного лексикону Макіавеллі стає термін lo stato. Етимологічно походячи від латинського status (стан, положення), у середньовічній латині це слово переважно означало правовий статус особи або ж «стан справ». Однак у текстах флорентійського секретаря, зокрема у «Державці» (Il Principe) та «Міркуваннях про першу декаду Тіта Лівія», це поняття набуває якісно нового, модерного наповнення, яке наближається до сучасного розуміння держави [20]. Для Макіавеллі stato - це вже не просто становище правителя, а об’єктивована структура влади, яка поєднує в собі територію, населення та апарат управління. У знаменитому першому реченні «Державця» він пише: «Всі держави (stati), всі уряди, які мали і мають владу над людьми, були і є або республіками, або принципатами» [15]. Тут stato виступає як родове поняття для позначення будь-якої форми політичної організації, що володіє imperio - правом наказувати. Важливим аспектом макіавеллівського розуміння держави є її поступове відділення від особи правителя. Хоча в «Державці» stato все ще часто асоціюється з «володінням» князя (ми говоримо про «захоплення держави», «втрату держави»), простежується чітка тенденція до деперсоналізації. Держава постає як безособова сила, машина примусу, яка має власну логіку функціонування, незалежну від бажань чи моральних якостей володаря. Правитель приходить і йде, а lo stato має залишатися. Це закладає фундамент 31 для концепції державного інтересу (ragion di stato), яка остаточно оформиться пізніше, але фактично пронизує всі праці Макіавеллі [18]. Концепція держави у Макіавеллі нерозривно пов’язана з ідеєю суверенітету, хоча сам термін він не використовує (його введе Жан Боден півстоліттям пізніше). Сутність держави полягає у здатності здійснювати вищу владу на певній території, не підпорядковуючись жодним зовнішнім силам (імператору чи папі) та придушуючи внутрішній опір. Макіавеллі наголошує на територіальному аспекті stato. Держава - це просторове утворення, яке необхідно захищати та розширювати. Стабільність державних кордонів і контроль над підданими є головними критеріями ефективності влади. У цьому контексті він розглядає державу як динамічну сутність: вона не може перебувати у стані спокою; вона або розширюється, або занепадає. Цей імператив експансії, запозичений з римської історії, стає ключовою характеристикою суверенної держави, яка реалізує себе через зовнішню політику та війну [19]. Особливу увагу Макіавеллі приділяє інституційній основі суверенітету. Хоча він відомий своїм монархічним ухилом у «Державці», у «Міркуваннях» він детально аналізує республіканський устрій, показуючи, що міцність держави (stato) залежить від балансу інтересів різних соціальних груп (знаті та народу) та наявності «добрих законів». Проте, на відміну від Бруні, для якого закони були втіленням справедливості, для Макіавеллі закони є інструментом приборкання егоїстичної людської природи та забезпечення порядку, необхідного для функціонування владних структур. 3.2.2. Роль сили, доблесті (virtù) та фортуни Якщо держава є механізмом панування, то паливом для цього механізму є складна діалектика сили, особистої доблесті правителя та об’єктивних обставин. Макіавеллі будує свою політичну антропологію на песимістичному, але реалістичному фундаменті: «Про людей в цілому можна сказати, що вони 32 невдячні, непостійні, схильні до лицемірства та обману, їх відлякує небезпека і вабить нажива». Саме виходячи з такої природи людини, він формулює принципи ефективного управління [16]. Макіавеллі безжально руйнує цицеронівську тезу про те, що право і справедливість є основою держави. Для нього первинною є сила. «Головними основами всіх держав... є добрі закони і добре військо. Але оскільки там, де немає доброго війська, не може бути добрих законів, а там, де є добре військо, закони зазвичай хороші, я не буду говорити про закони, а говоритиму про військо» (Розділ XII «Державця») [20]. Ця теза є революційною. Легітимність держави походить не від Бога і не від згоди підданих, а від здатності правителя застосувати примус. Сила не є протилежністю праву; вона є його передумовою. Без «меча» будь-які завіти та конституції є порожніми словами. У цьому контексті Макіавеллі виступає палким критиком найманих військ (кондотьєрів), які, на його думку, підривають суверенітет держави. Він обстоює ідею громадянського ополчення, повертаючись до республіканського ідеалу «озброєного громадянина», але вже не як вільної особистості, а як надійного інструменту в руках stato. Ключовим поняттям політичної філософії Макіавеллі є virtù. Це слово часто помилково перекладають як «чеснота» в моральному сенсі, однак у Макіавеллі воно повертається до свого античного, дохристиянського коріння (від лат. vir - муж). Virtù - це сукупність якостей, необхідних для політичного успіху: енергія, рішучість, далекоглядність, сміливість, а головне - здатність адаптуватися до мінливих обставин. Це політична доблесть, позбавлена морального забарвлення. Правитель, що володіє virtù, не обов’язково є «доброю» людиною; він є ефективним володарем. Він знає, коли треба бути левом (застосовувати грубу силу), а коли - лисицею (вдаватися до хитрощів та обману). 33 Макіавеллі вводить етику результату: діяння правителя оцінюються не за намірами, а за наслідками для держави [16]. Якщо жорстокість дозволяє відновити порядок і єдність держави (як у випадку з Чезаре Борджіа в Романьї), то ця жорстокість є проявом virtù і є «гуманнішою», ніж милосердя, що призводить до хаосу та різанини. Це і є славнозвісний принцип «мета виправдовує засоби», хоча сам Макіавеллі формулював його трохи інакше: засоби завжди будуть вважатися достойними, якщо мета (збереження держави) досягнута. Третім елементом тріади є Fortuna (Доля). Макіавеллі відкидає середньовічний провіденціалізм, де все перебуває в руках Божих. Він стверджує, що доля розпоряджається лише половиною наших справ, а іншу половину залишає нам. Fortuna у Макіавеллі - це не сліпий фатум, а сукупність непередбачуваних обставин, мінливість часу. Він порівнює її з бурхливою річкою, яка під час повені руйнує все на своєму шляху. Однак людина, що володіє virtù, може і повинна будувати греблі та дамби у спокійний час, щоб мінімізувати руйнівну силу стихії. Відносини між virtù і fortuna є драматичним конфліктом. Політичний успіх залежить від здатності правителя узгодити свій спосіб дій із характером часу (il riscontro). Трагедія полягає в тому, що людська природа є ригідною: обережний правитель процвітає в спокійні часи, але гине, коли обставини вимагають рішучості, і навпаки [19]. Отже, держава для Макіавеллі - це острівець порядку, створений людською волею (virtù) і силою посеред океану хаосу та мінливості (fortuna). Завданням політика є не моральне вдосконалення світу, а постійна боротьба з ентропією, стримування руйнівних сил людської природи та долі заради стабільності (mantenere lo stato). Цей підхід остаточно затвердив автономію політичної науки та заклав основи для розуміння модерної держави як суверенної силової структури. 34 3.3. Франческо Гвіччардіні: прагматичний підхід до політики та критика ідеалізму Франческо Гвіччардіні посідає особливе місце в італійській політичній філософії пізнього Відродження як мислитель, що поєднав глибокий історичний аналіз із прагматичним підходом до політики. Його творчість формується в умовах глибокої політичної кризи, спричиненої Італійськими війнами, занепадом республіканських інституцій і зростанням ролі великих європейських монархій [15]. На відміну від гуманістів раннього Відродження, Гвіччардіні зосереджується не на ідеалах громадянської доброчесності чи гармонії політичної спільноти, а на аналізі реальних механізмів влади, інтересів і конкретних історичних обставин [19]. Політичне мислення Гвіччардіні формується під впливом його практичної діяльності як дипломата, адміністратора та радника Медічі й папського двору. Цей досвід визначає його скептичне ставлення до абстрактних політичних теорій і загальних моделей державного устрою. Він послідовно відкидає універсальні рецепти політичного успіху, наголошуючи на унікальності кожної історичної ситуації. Політика, на його думку, є сферою непередбачуваності, де рішення повинні ухвалюватися з урахуванням конкретних обставин, а не на основі заздалегідь сформульованих ідеалів. Центральним поняттям політичної філософії Гвіччардіні є particulare - особистий або груповий інтерес, який він вважає рушійною силою політичної поведінки. На відміну від гуманістичного республіканізму, що підкреслював пріоритет спільного блага, Гвіччардіні виходить із припущення, що люди в політиці насамперед керуються власними інтересами. Це не означає цілковитого заперечення ідеї спільного блага, однак воно перестає бути моральною нормою, здатною реально визначати політичні дії. Держава, таким чином, постає як простір зіткнення інтересів, а не як моральна спільнота [17]. Гвіччардіні піддає критичному переосмисленню республіканський ідеал, характерний для флорентійського гуманізму. Він визнає цінність 35 свободи та самоврядування, проте сумнівається в здатності широкої громадянської участі забезпечити ефективне управління в умовах політичної нестабільності. Народ, на його думку, часто діє імпульсивно, піддається маніпуляціям і не здатен до послідовного прийняття стратегічних рішень. Тому Гвіччардіні схиляється до ідеї змішаного або олігархічного правління, де ключові рішення ухвалюються обмеженим колом досвідчених і компетентних осіб [19]. Особливу роль у політичному мисленні Гвіччардіні відіграє історія. На відміну від гуманістів, які використовували історичні приклади як моральні уроки, він розглядає історію як інструмент аналізу політичних причин і наслідків. Його «Історія Італії» є не просто хронікою подій, а спробою пояснити, чому Італія втратила політичну автономію та стала ареною боротьби іноземних держав. У цьому творі Гвіччардіні послідовно демонструє, як поєднання внутрішніх конфліктів, короткозорої політики та ілюзій щодо міжнародних союзів призвело до катастрофічних наслідків. Критика ідеалізму в політичній філософії Гвіччардіні проявляється також у його ставленні до моралі. Він не заперечує значення моральних принципів у приватному житті, однак вважає, що в політиці вони мають обмежене застосування. Політична діяльність, за Гвіччардіні, підпорядковується власній логіці, де успіх визначається результатом, а не відповідністю моральним нормам. Це наближає його до політичного реалізму, проте на відміну від Макіавеллі, Гвіччардіні уникає радикальних узагальнень і нормативних тверджень [18]. Важливою відмінністю між Гвіччардіні та Макіавеллі є їхнє ставлення до можливості реформування держави. Якщо Макіавеллі вірить у здатність сильного правителя або республіканських інституцій відродити політичну силу держави, то Гвіччардіні демонструє глибокий скептицизм щодо таких проектів. Він вважає, що політичні реформи часто зазнають поразки через опір інтересів і непередбачуваність людської поведінки. У цьому сенсі його політична філософія має виразно песимістичний характер. 36 Гвіччардіні також критично оцінює ідею політичної єдності Італії. Він усвідомлює необхідність подолання роздробленості, однак вважає, що реальні умови не сприяють створенню стабільної загальноіталійської держави. Зовнішній тиск, внутрішні суперечності та відсутність спільної політичної волі роблять такі проекти радше утопічними. Цей підхід контрастує з патріотичним пафосом деяких сучасників і підкреслює прагматичну спрямованість його мислення. Політична держава в концепції Гвіччардіні постає як інструмент управління, що повинен забезпечувати порядок і захист інтересів правлячих груп. Він не ідеалізує державні інститути й визнає їхню схильність до корупції та зловживань. Проте саме це, на його думку, робить необхідним тверезий аналіз реальних механізмів влади, а не моральні проповіді. Політична філософія повинна, за Гвіччардіні, описувати політику такою, якою вона є, а не такою, якою її хотілося б бачити. Водночас прагматизм Гвіччардіні не означає цинічного заперечення будь-яких цінностей. Він визнає важливість стабільності, порядку та передбачуваності політичного життя. Однак ці цінності не мають універсального морального статусу, а визначаються конкретними історичними умовами. Такий підхід відкриває шлях до плюралістичного розуміння політики, де різні форми правління можуть бути ефективними залежно від обставин. Таким чином, Франческо Гвіччардіні репрезентує зрілий етап еволюції італійської політичної філософії Відродження, в якому відбувається остаточний розрив із гуманістичним ідеалізмом. Його прагматичний підхід до політики, зосереджений на аналізі інтересів, історичних обставин і реальних механізмів влади, став важливим доповненням і водночас критикою політичного реалізму Макіавеллі. 37 3.4. Порівняльний аналіз макіавелліанського та гвіччардініанського бачення держави Завершення епохи раннього італійського Відродження та криза республіканських інституцій Флоренції знайшли своє найглибше відображення в інтелектуальному діалозі, а частково й заочній полеміці, між двома визначними мислителями того часу - Нікколо Макіавеллі та Франческо Гвіччардіні. Хоча обидва автори належали до одного історико-культурного контексту, були свідками падіння Савонароли, піднесення Медічі та іноземних інтервенцій, їхні підходи до розуміння природи держави, механізмів влади та ролі історії демонструють фундаментальні розбіжності, які можна охарактеризувати як конфлікт між політичним універсалізмом та історичним релятивізмом [15]. Головна лінія розмежування між макіавелліанською та гвіччардініанською концепціями держави пролягає у методологічній площині. Макіавеллі, захоплений величчю Римської республіки, вибудовував свою теорію на переконанні в незмінності людської природи. Для нього історія була циклічним процесом, де минулі події слугували прямими уроками для сьогодення. Він вірив у можливість виведення «загальних правил» (regole generali), дотримання яких гарантує державі стабільність і успіх. Натомість Гвіччардіні у своїх «Нотатках» (Ricordi) та «Діалозі про управління Флоренцією» виступав з позицій глибокого скептицизму. Він рішуче заперечував можливість застосування римських лекал до флорентійської дійсності, іронічно зауважуючи: «Як же помиляються ті, хто на кожному кроці цитує римлян». Для Гвіччардіні кожна історична ситуація є унікальною, зумовленою неповторним збігом обставин, а тому універсальні рецепти Макіавеллі є небезпечними спрощеннями. Замість слідування абстрактним правилам, державний діяч повинен покладатися на «розсудливість» (discrezione) - здатність аналізувати кожну окрему подію в її специфіці . 38 Ця гносеологічна розбіжність диктувала відмінне бачення соціальної опори держави. Макіавеллі, попри свій реалізм, зберігав віру в народ. У «Міркуваннях» він стверджував, що маси є надійнішим гарантом свободи, ніж знать, оскільки прагнення народу обмежуються бажанням не бути пригнобленим, тоді як знать прагне пригноблювати. Його ідеал - це широка республіка або ж принципат, що спирається на народну підтримку, де соціальний конфлікт (як боротьба патриціїв і плебеїв у Римі) є джерелом динаміки та хороших законів [20]. Гвіччардіні ж, будучи представником старої флорентійської аристократії, ставився до народних мас з неприхованою підозрою, вважаючи їх «божевільною твариною», повною помилок і безладдя. Його політичний ідеал - це «уряд кращих» (governo degli ottimati), аристократична республіка венеціанського типу, де влада зосереджена в руках Сенату, що складається з мудрих та досвідчених громадян. Для Гвіччардіні стабільність держави забезпечується не динамічним конфліктом, а компетентністю еліти та інституційною рівновагою [19]. Поняття державного інтересу також трактується мислителями по- різному через призму категорії «приватного». Макіавеллі часто закликав до жертвування особистим заради спільного блага або слави держави, розглядаючи патріотизм як вищу чесноту. Гвіччардіні ж вводить поняття il particulare - «свого окремого» або приватного інтересу. Він визнає, що рушійною силою людських вчинків є саме особиста вигода та безпека. У його концепції міцна держава - це та, яка здатна узгодити particulare своїх громадян (передусім еліти) з публічним інтересом, не вимагаючи від них героїчної самопожертви, яка, на його думку, є рідкісною і ненадійною. Якщо держава Макіавеллі - це героїчна арена для прояву virtù, то держава Гвіччардіні - це складна адміністративна машина, покликана мінімізувати ризики. Відрізняється і їхнє ставлення до Фортуни. Макіавеллі, хоч і визнавав могутність долі, закликав до активної боротьби з нею, порівнюючи її з жінкою, яку треба здолати силою. Гвіччардіні був песимістичнішим: він вважав людську здатність впливати на хід подій вкрай обмеженою. У його візії 39 політик нагадує не стільки лева, скільки досвідченого лікаря, який розуміє, що не всі хвороби виліковні, і часто найкраще, що можна зробити, - це не нашкодити зайвим втручанням. Таким чином, якщо макіавелліанська держава є інструментом експансії та радикальних змін, то гвіччардініанська модель орієнтована на консервацію status quo, обережність і виживання в умовах непередбачуваного світу. Обидва мислителі, однак, сходяться в одному: вони остаточно виводять політичну теорію з поля теології, стверджуючи автономію державного розуму, де єдиним критерієм істини стає політична ефективність та виживання державного організму . Аналіз політичної філософії зрілого та пізнього італійського Відродження продемонстрував глибоку трансформацію уявлень про державу, зумовлену кризою традиційних республіканських ідеалів, досвідом Італійських воєн і посиленням ролі політичного реалізму. У працях Ніколо Макіавеллі та Франческо Гвіччардіні держава постає не як морально-етична спільнота, а як складний механізм влади, покликаний забезпечувати стабільність, безпеку та політичне виживання в умовах постійної конкуренції та конфлікту інтересів [20] Разом із тим ідеї пізнього Відродження не обмежуються запереченням гуманістичної традиції, а формують новий концептуальний горизонт, у межах якого закладаються основи модерного розуміння державності. Відбувається поступовий перехід від міста-держави як головної політичної форми до ширшого уявлення про централізовану державу, суверенну владу та автономію політичної сфери. Ці інтелектуальні зрушення мали далекосяжні наслідки для подальшого розвитку європейської політичної думки. У четвертому розділі дипломної роботи буде здійснено узагальнюючий аналіз еволюції концепції держави в італійській політичній філософії Відродження, зосереджений на її впливі на формування ранньомодерної теорії держави. Особливу увагу буде приділено спадкоємності та розривам між гуманістичним республіканізмом і політичним реалізмом, а також значенню 40 італійського інтелектуального досвіду для розвитку європейської політико- філософської традиції. Висновки до Розділу 3 У третьому розділі було проаналізовано трансформацію концепції держави в італійській політичній філософії періоду пізнього Відродження під впливом глибоких політичних криз і воєнних конфліктів. Проведене дослідження дозволило встановити, що саме в цей період відбувається суттєвий перегляд гуманістичних ідеалів та формування нових підходів до розуміння державності. Італійські війни стали важливим каталізатором переосмислення політичної реальності, оскільки продемонстрували нестабільність і вразливість італійських міст-держав. У цих умовах гуманістичні уявлення про політику як сферу реалізації моральних чеснот виявилися недостатніми для пояснення й ефективного управління політичними процесами. Це сприяло формуванню більш прагматичного та реалістичного підходу до держави. Встановлено, що у працях мислителів пізнього Відродження держава починає розглядатися як автономна політична структура, що функціонує за власними законами та орієнтується на збереження влади, стабільність і безпеку. Політична діяльність дедалі більше осмислюється як сфера раціонального розрахунку, в якій моральні міркування поступаються вимогам політичної доцільності. Особливу увагу в розділі було приділено аналізу прагматичного підходу до політики, що проявляється у критичному ставленні до ідеалізованих моделей держави. Виявлено, що цей підхід не означає повного заперечення моральних принципів, а радше передбачає їхню переоцінку відповідно до конкретних історичних обставин і політичних потреб. У третьому розділі доведено, що пізнє Відродження стало етапом переходу від гуманістичної до реалістичної концепції держави, в межах якої 41 політика постає як самостійна сфера діяльності. Ця трансформація заклала підґрунтя для формування модерного розуміння державності та підготувала появу ідей суверенітету й централізованої влади. 42 РОЗДІЛ 4. Пізнє Відродження: зміна парадигм і перехід до ранньомодерної концепції держави 4.1. Упадок італійських республік та становлення централізованих форм влади У другій половині XV - першій половині XVI століття італійські республіки, які впродовж тривалого часу виступали осередками політичного, економічного та культурного розвитку Європи, вступили в період глибокої кризи. Цей процес був зумовлений комплексом внутрішніх і зовнішніх чинників, серед яких ключову роль відігравали Італійські війни, зростання впливу централізованих монархій, а також структурні слабкості республіканських форм правління [21]. У результаті відбувається поступовий упадок міських республік і формування нових моделей політичної влади, заснованих на централізації, стабільному контролі території та монополії на примус. Однією з головних причин занепаду італійських республік була їхня політична роздробленість. Незважаючи на високий рівень економічного розвитку та інституційну складність, італійські міста-держави залишалися ізольованими політичними утвореннями, неспроможними до довготривалої координації дій. В умовах зростання військової потужності Франції, Іспанії та Священної Римської імперії ця роздробленість стала фатальною [22]. Республіки, орієнтовані на внутрішню автономію та дипломатичний баланс, виявилися неготовими до масштабних військових конфліктів і тривалого зовнішнього тиску. Важливу роль у кризі республіканського устрою відіграли внутрішні соціальні та політичні конфлікти. Олігархічний характер більшості італійських республік обмежував реальну участь широких верств населення в управлінні, що призводило до напруження між елітами та народом [23]. Часті зміни влади, політичні змови та боротьба між фракціями підривали 43 стабільність інститутів і створювали умови для встановлення авторитарних режимів [24]. У цьому контексті повернення князівської влади часто сприймалося як засіб відновлення порядку та безпеки [25]. Показовим прикладом є еволюція політичного устрою Флоренції. Після короткочасного відновлення республіканського правління на початку XVI століття місто поступово переходить під контроль династії Медічі, що завершується встановленням герцогської влади. Подібні процеси відбувалися і в інших італійських містах, де республіканські інституції зберігалися формально, але фактично втрачали політичну автономію. Центральна влада концентрувалася в руках однієї родини або вузького кола правлячої еліти. Паралельно з упадком республік відбувається трансформація політичної філософії, що відображає нові реалії влади. Якщо гуманісти раннього Відродження ідеалізували республіканську форму правління як простір свободи й громадянської доброчесності, то мислителі пізнього Відродження дедалі більше схиляються до визнання переваг сильної централізованої влади. Держава починає розглядатися як інституційний механізм, здатний забезпечити порядок, ефективне управління та оборону, навіть якщо це потребує обмеження традиційних свобод . Становлення централізованих форм влади в Італії супроводжувалося зміною характеру політичної легітимності. Якщо республіканська легітимність ґрунтувалася на участі громадян і дотриманні законів, то нові режими дедалі частіше спиралися на військову силу, династичні права та підтримку зовнішніх союзників. Легітимність починає ототожнюватися зі здатністю правителя утримувати владу та гарантувати стабільність, що свідчить про зміщення акценту з нормативних засад політики на її практичні результати. Важливим аспектом цього процесу є зміна військової організації. Республіки, які традиційно покладалися на наймані війська, поступово поступаються місцем державам із постійними арміями, що підпорядковуються центральній владі. Контроль над військовою силою стає ключовим елементом 44 суверенітету та важливою умовою ефективного правління. Це сприяє подальшій концентрації влади та зменшенню ролі громадянських інституцій [26]. Упадок італійських республік не означав повного зникнення республіканських ідей, однак вони втратили свою практичну домінантність. Республіканізм поступово перетворюється на інтелектуальну традицію, що існує поряд із новими формами політичної організації. Центральним питанням стає не форма правління як така, а здатність держави ефективно діяти в умовах міжнародної конкуренції та внутрішньої нестабільності. 4.2. Джуліо Камілло, Томмазо Кампанелла та нові утопічні моделі державного устрою Завершальний етап італійського Відродження характеризується не лише утвердженням політичного реалізму та централізованих форм влади, а й появою альтернативних інтелектуальних проектів, спрямованих на подолання глибокої кризи сучасної державності. В умовах занепаду міських республік, втрати політичної автономії Італії та зростання авторитарних режимів частина мислителів звертається до утопічного мислення як способу критичного осмислення дійсності. У цьому контексті особливого значення набувають концепції Джанбаттісти Камілло та Томмазо Кампанелли, які, попри істотні відмінності, пропонують нові моделі державного устрою, спрямовані на відновлення єдності, гармонії та справедливості політичної спільноти [21]. Утопічне мислення пізнього Відродження не є втечею від політики, а радше формою її радикальної критики. На відміну від прагматичного реалізму Макіавеллі чи скептицизму Гвіччардіні, утопісти прагнуть осмислити не те, як функціонує держава за наявних умов, а те, якою вона повинна бути відповідно до раціональних, моральних або теологічних принципів. У цьому сенсі утопічні моделі виступають дзеркалом кризи реальної політики та водночас проектом її можливого оновлення. 45 Джуліо Камілло відомий передусім як автор концепції «Театру пам’яті», який зазвичай розглядається в контексті ренесансної епістемології та культури знання. Однак його ідеї мають і чітко виражений політико-філософський вимір. Камілло виходить із переконання, що занепад політичних спільнот зумовлений передусім кризою знання та втраченою гармонією між мікрокосмом людини й макрокосмом світу. Держава, за Камілло, повинна будуватися на основі впорядкованого знання, яке охоплює природний, моральний і божественний порядок. У його утопічному баченні політичний устрій постає як ієрархічна, але водночас гармонійна система, де кожен елемент має визначене місце відповідно до загального космічного порядку. Влада в такій державі не ґрунтується виключно на силі або традиції, а випливає з інтелектуальної та духовної переваги. Освіченість і здатність до споглядального пізнання стають ключовими критеріями політичного лідерства. Таким чином, Камілло продовжує гуманістичну традицію, водночас радикалізуючи її через поєднання з герметичною та неоплатонічною філософією. Політична утопія Камілло не пропонує детального опису інституцій, проте формує важливу ідею: держава є передусім відображенням певного типу знання та світогляду. Політична криза, відповідно, не може бути подолана виключно через реформу законів або зміну правителів - вона потребує глибинної трансформації способу мислення. У цьому аспекті Камілло протиставляє свій проект політичному реалізму, який обмежується аналізом емпіричних фактів і нехтує метафізичними підставами політики. Томмазо Кампанелла, на відміну від Камілло, створює більш цілісну й систематичну утопічну модель держави, викладену в трактаті «Місто Сонця». Його політична філософія формується в умовах репресій, ув’язнення та безпосереднього зіткнення з авторитарною владою, що надає його утопії виразно критичного та реформаторського характеру. Кампанелла прагне подолати соціальну нерівність, політичну тиранію та моральний занепад через створення радикально нової форми політичної організації. 46 У «Місті Сонця» держава постає як замкнена, гармонійно організована спільнота, заснована на принципах спільної власності, колективного виховання та суворої соціальної дисципліни. На відміну від республіканських моделей Відродження, де свобода ґрунтувалася на участі громадян у політиці, Кампанелла обмежує індивідуальну автономію заради досягнення загального блага. Політична свобода в його утопії ототожнюється не з правами індивіда, а з раціонально організованим життям спільноти [22]. Ключовою фігурою в державі Кампанелли є верховний правитель - Метафізик або Сонце, який поєднує духовну, наукову та політичну владу. Така концентрація влади відображає переконання Кампанелли в необхідності єдності знання та правління. Політика, за його задумом, повинна керуватися науковим і теологічним знанням, а не приватними інтересами або випадковими обставинами. У цьому аспекті його модель є радикальною відповіддю на кризу роздробленої та корумпованої політичної системи сучасної йому Італії. Особливе місце в утопії Кампанелли займає проблема виховання. Освіта розглядається як головний інструмент формування громадянина й забезпечення стабільності держави. Через колективне виховання, контроль над інформацією та систематичне навчання громадяни «Міста Сонця» позбавляються егоїстичних прагнень і навчаються мислити в категоріях спільного блага. Таким чином, Кампанелла доводить до логічного завершення ідею, закладену гуманістами раннього Відродження, - ідею виховання як фундаменту політичної спільноти. Порівняння утопічних моделей Камілло та Кампанелли дозволяє виявити два різні напрями утопічного мислення пізнього Відродження. Камілло тяжіє до елітарної, інтелектуально-метафізичної утопії, в якій держава є відображенням космічного порядку та ієрархії знання. Кампанелла ж пропонує соціально-радикальний проект, спрямований на повну реорганізацію політичного й соціального життя. Спільним для обох є 47 переконання в необхідності подолання фрагментарності та хаосу сучасної політики через створення цілісної, раціонально впорядкованої держави. Водночас утопічні моделі пізнього Відродження містять внутрішні суперечності. Прагнення до гармонії та єдності часто супроводжується обмеженням індивідуальної свободи та плюралізму. Ідеал повністю впорядкованої держави передбачає високий рівень контролю над громадянами, що наближає утопії до авторитарних моделей. Ця напруга між загальним благом і свободою індивіда стане центральною проблемою політичної філософії Нового часу. Утопічні концепції Джуліо Камілло та Томмазо Кампанелли становлять важливий етап еволюції італійської політичної філософії Відродження. Вони не лише відображають кризу традиційних форм державності, а й пропонують альтернативні шляхи її подолання, засновані на ідеї раціонального порядку, єдності знання та політичної влади [22]. У ширшій перспективі ці утопії закладають підґрунтя для подальших європейських проектів ідеальної держави та завершують інтелектуальну траєкторію Відродження - від гуманістичного республіканізму через політичний реалізм до радикального утопізму як форми критики й переосмислення державності. 4.3. Синтез гуманізму та реалістичної політичної теорії наприкінці XVI – початку XVII століття Наприкінці XVI - на початку XVII століття італійська політична філософія вступає в етап концептуального узагальнення, у межах якого відбувається спроба поєднати гуманістичну спадщину Відродження з реалістичним аналізом політики, сформованим унаслідок досвіду Італійських воєн і кризи міста-держави. Якщо ранній гуманізм зосереджувався на моральній природі політичної спільноти, а політичний реалізм пізнього Відродження акцентував увагу на силі, інтересах і доцільності, то на зламі 48 століть постає прагнення інтегрувати ці два підходи в більш складну й збалансовану теорію державності [21]. Цей синтез не означав повернення до наївного гуманістичного ідеалізму, так само як і не зводився до цинічного реалізму. Навпаки, політичні мислителі кінця XVI - початку XVII століття дедалі чіткіше усвідомлювали, що стабільна держава потребує як ефективних механізмів влади, так і морально- культурного підґрунтя, здатного забезпечити її легітимність і внутрішню згуртованість. Держава починає розглядатися як інституційно організований порядок, у якому сила та право, інтерес і мораль, влада і культура перебувають у складному, але необхідному взаємозв’язку [22]. Важливою передумовою цього синтезу стало переосмислення ролі гуманістичної освіти. Хоча утопічні проекти пізнього Відродження демонстрували радикальні форми соціального та політичного впорядкування, практична політична думка дедалі більше схилялася до ідеї, що гуманістичне виховання має доповнювати, а не замінювати інституційну силу держави. Освіта більше не розглядається як універсальний засіб подолання політичних конфліктів, але зберігає значення як інструмент формування лояльності, політичної культури та адміністративної компетентності. У цьому контексті гуманізм поступово трансформується з політичної програми в культурно-інтелектуальний ресурс держави. Класична риторика, історія, моральна філософія та право використовуються для підготовки державних службовців, дипломатів і радників, здатних діяти ефективно в умовах складної політичної реальності. Таким чином, гуманістичний ідеал vita activa зберігається, але набуває нової, більш прагматичної форми, орієнтованої на служіння централізованій державі. Реалістична політична теорія, своєю чергою, зазнає пом’якшення. Після радикального розриву між мораллю та політикою, характерного для Макіавеллі, наприкінці XVI століття з’являється прагнення реінтегрувати етичний вимір у політичне мислення. Влада дедалі частіше розглядається не лише як інструмент примусу, а як форма управління, що потребує довіри, 49 стабільних норм і певного морального авторитету [24]. Навіть у межах централізованих режимів визнається, що тривале утримання влади неможливе без врахування традицій, звичаїв і моральних очікувань суспільства. Синтез гуманізму та реалізму проявляється також у зміні уявлень про державний суверенітет. Якщо для Макіавеллі суверенітет фактично зводився до здатності контролювати територію та підданих, то мислителі пізнішого періоду дедалі більше наголошують на правовому та культурному вимірах суверенітету. Держава мислиться як правопорядок, що спирається на закони, адміністративні інститути та певну спільну ідентичність. У цьому сенсі гуманістичне розуміння історії та традиції стає важливим чинником легітимації влади. Особливого значення набуває ідея політичної поміркованості. На тлі руйнівних конфліктів XVI століття, зокрема релігійних воєн, формується переконання, що ефективна держава повинна уникати крайнощів - як морального утопізму, так і безмежного насильства. Політика починає мислитися як мистецтво балансування між силою та згодою, між необхідністю примусу та прагненням до стабільності. Ця ідея є важливим елементом синтезу гуманістичної етики та реалістичного аналізу влади [26]. У ширшому європейському контексті італійський інтелектуальний досвід кінця XVI - початку XVII століття стає важливим джерелом для формування ранньомодерної теорії держави. Ідеї про автономію політики, централізовану владу, роль закону та значення політичної культури знаходять відображення в подальших концепціях суверенітету й державного розуму. Водночас гуманістична спадщина забезпечує збереження уявлення про політику як діяльність, що має не лише технічний, а й культурно-ціннісний вимір. Синтез гуманізму та реалістичної політичної теорії також означає зміну масштабу політичного мислення. Якщо раннє Відродження було зосереджене на місті-державі як основній формі політичної організації, то наприкінці XVI століття держава дедалі частіше мислиться як велике територіальне утворення 50 з розвиненою бюрократією та постійною армією. У цих умовах гуманістичні ідеали громадянської участі трансформуються в ідею служіння державі, а громадянин поступово перетворюється на підданого, включеного в адміністративний порядок. Таким чином, наприкінці XVI - на початку XVII століття італійська політична філософія досягає етапу концептуального узагальнення, у межах якого гуманістична традиція та політичний реалізм не заперечують один одного, а взаємодіють у складному синтезі. Держава постає як інституційно організована, централізована форма влади, що водночас потребує культурного, морального та історичного підґрунтя. Цей синтез завершує еволюцію ренесансної концепції держави та водночас відкриває шлях до формування модерної політичної теорії, у якій поєднуються ефективність управління, правовий порядок і культурна легітимність. 4.4. Становлення ранньомодерної концепції державного суверенітету в італійській політичній думці Наприкінці XVI - на початку XVII століття в італійській політичній думці формується нове розуміння держави, яке дедалі чіткіше окреслюється через категорію суверенітету. Цей процес є логічним підсумком еволюції ренесансних уявлень про політичну владу - від гуманістичного ідеалу громадянської спільноти через політичний реалізм до інституційно впорядкованої ранньомодерної держави. Умови політичної фрагментації Італії, іноземного панування та кризи традиційних форм легітимності змусили мислителів переосмислити природу верховної влади, її джерела та межі. У середньовічній політичній традиції верховна влада була розпорошеною між різними інстанціями - імператором, папством, феодальною знаттю та міськими громадами. В епоху Відродження ця модель дедалі більше сприймалася як неефективна та небезпечна для політичної стабільності. Італійський досвід показав, що відсутність єдиного центру влади робить 51 державу вразливою до внутрішніх конфліктів і зовнішнього втручання. Саме тому питання концентрації та автономії політичної влади стає ключовим для політичної теорії пізнього Відродження [21]. Важливу роль у становленні концепції суверенітету відіграє макіавеллівська традиція, хоча сам Макіавеллі не використовує цей термін у його пізнішому теоретичному значенні. Його аналіз влади як автономної сфери, що керується власними законами, створює передумови для розуміння суверенітету як здатності держави самостійно приймати рішення та застосовувати примус [22]. Суверенна влада в цьому контексті визначається не формально-юридичними титулами, а фактичною спроможністю правителя або інституції утримувати контроль над територією й населенням. Подальший розвиток цієї ідеї відбувається через інституціоналізацію влади. Наприкінці XVI століття держава дедалі частіше мислиться як безособовий політичний порядок, що перевищує конкретну особу правителя. Суверенітет починає асоціюватися з тривалістю та неперервністю державної влади, а не з харизмою чи особистими якостями володаря. Цей зсув має фундаментальне значення для формування модерної держави, у якій влада зберігається незалежно від зміни правителів. Особливе значення для італійської політичної думки має співвідношення суверенітету та закону. Якщо гуманісти раннього Відродження наголошували на верховенстві законів як виразі спільної волі громадян, то пізніші мислителі дедалі частіше підкреслюють, що саме суверенна влада є джерелом закону [23]. Закон перестає бути трансцендентною або природною нормою й набуває характеру інструменту державного управління. Водночас це не означає повної відмови від моральних обмежень: суверенітет мислиться як вища, але не довільна влада, яка має діяти в межах розумності та загального блага. Суттєвим чинником формування концепції суверенітету є розвиток державного примусу. Контроль над армією, фінансами та судовою системою стає основним критерієм верховної влади. Італійські мислителі, спираючись 52 на гіркий досвід найманих військ і внутрішніх заколотів, дедалі більше наголошують на необхідності постійної армії, підпорядкованої центральній владі [22]. Суверенітет у цьому контексті означає монополію на легітимне насильство, що є передумовою політичного порядку. Водночас італійська традиція демонструє обережне ставлення до абсолютизації суверенітету. На відміну від пізніших теорій абсолютної монархії, італійські мислителі зберігають інтерес до обмежень влади - через закони, традиції або раціональні принципи управління. Суверенітет мислиться не як свавільна влада, а як відповідальне управління, спрямоване на збереження держави. У цьому аспекті італійська політична думка виступає перехідною ланкою між середньовічними уявленнями про владу та модерними теоріями держави. Формування ранньомодерної концепції суверенітету також пов’язане зі зміною уявлень про політичну спільноту. Громадянин республіканської традиції поступово трансформується в підданого суверенної держави. Політична участь поступається місцем лояльності та підпорядкуванню, а головним завданням індивіда стає дотримання законів і виконання обов’язків перед державою. Цей зсув відображає структурні зміни політичного життя й водночас викликає нові етичні та філософські питання щодо меж влади та свободи. У ширшому європейському контексті італійська політична думка відіграє роль інтелектуального каталізатора становлення концепції суверенітету. Хоча систематичне теоретичне оформлення цієї категорії відбувається поза межами Італії, зокрема у французькій політичній філософії, саме італійський досвід політичної нестабільності та інституційного пошуку створює підґрунтя для осмислення суверенітету як необхідної умови державного існування. Італія виступає лабораторією ранньомодерної політики, де експериментально формується нове розуміння влади. Таким чином, становлення ранньомодерної концепції державного суверенітету в італійській політичній думці є результатом складної 53 інтелектуальної еволюції, що поєднує гуманістичні ідеали, політичний реалізм і практичний досвід кризи державності. Суверенітет постає як відповідь на виклики роздробленості, зовнішнього тиску та внутрішньої нестабільності, водночас зберігаючи зв’язок із моральними й культурними засадничими принципами Відродження. Цей концептуальний зсув завершує формування ранньомодерної теорії держави та відкриває перспективу подальшого розвитку європейської політичної філософії. Висновки до Розділу 4 У четвертому розділі було досліджено завершальний етап еволюції концепції держави в італійській політичній філософії кінця XVI – початку XVII століття, що характеризується глибокими трансформаціями політичних структур та інтелектуальних підходів до осмислення влади. Проведений аналіз дозволив встановити, що цей період позначений занепадом традиційних республіканських форм правління та поступовим утвердженням централізованих моделей державності. Криза італійських міст-держав і втрата ними політичної автономії сприяли переорієнтації політичної думки з республіканських ідеалів на проблеми ефективного управління, стабільності та збереження влади. У цих умовах держава дедалі більше осмислюється як інституційно оформлена структура, що володіє визначеними механізмами контролю та управління суспільством. Також було встановлено, що важливим напрямом розвитку політичної філософії цього періоду стали утопічні концепції державного устрою, які відображали прагнення до подолання соціальних конфліктів і створення гармонійного суспільства. Водночас ці моделі поєднували ідеалістичні уявлення з елементами раціональної організації влади, що свідчить про складний характер політичного мислення доби. 54 Особливу увагу приділено формуванню ідеї державного суверенітету, яка поступово набуває ознак ключового принципу політичної організації. Держава починає розглядатися як носій верховної влади в межах певної території, що забезпечує правопорядок і підпорядковує собі інші соціальні інститути. Водночас зберігається вплив гуманістичної традиції, що проявляється у прагненні поєднати ефективність управління з ідеями загального блага. У четвертому розділі доведено, що пізній етап розвитку італійської політичної думки характеризується синтезом гуманістичних, реалістичних і утопічних елементів, який призводить до формування ранньомодерного розуміння держави. 55 ВИСНОВКИ У дипломній роботі здійснено комплексне дослідження еволюції концепції держави в італійській політичній філософії від раннього до пізнього Відродження. У процесі роботи було розв’язано поставлені завдання, що дозволило простежити трансформацію політичних уявлень у контексті глибоких історичних, культурних і соціальних змін епохи. Встановлено, що поняття держави має складну історичну генеалогію: від античного розуміння держави як політичної спільноти, орієнтованої на загальне благо, через середньовічну теологічну інтерпретацію, де політична влада підпорядковувалася божественному порядку, до ренесансного переосмислення державності як автономної сфери суспільного життя. Саме доба Відродження стала ключовим етапом секуляризації політичної думки та формування нових підходів до розуміння влади. Доведено, що ранній гуманізм заклав підвалини республіканської концепції держави, в центрі якої перебували ідеї громадянської доброчесності, активної політичної участі та орієнтації на спільне благо. Водночас політична практика італійських міст-держав продемонструвала обмеженість цих ідеалів, що зумовило поступову зміну інтелектуальних орієнтирів. З’ясовано, що політичні кризи, зокрема Італійські війни, стали вирішальним чинником переходу до реалістичного розуміння політики. У працях мислителів пізнього Відродження держава починає осмислюватися як самостійна політична інституція, що функціонує за власними законами та орієнтується на забезпечення стабільності, безпеки й ефективного управління. Політична доцільність набуває більшого значення, ніж традиційні моральні настанови, що свідчить про формування нового типу політичного мислення. Виявлено, що завершальний етап розвитку ренесансної політичної думки характеризується занепадом республіканських форм правління, поширенням централізованих моделей держави та формуванням утопічних концепцій суспільного устрою. У цей період відбувається синтез 56 гуманістичних і реалістичних підходів, що сприяє становленню ранньомодерного розуміння державності. Узагальнення результатів дослідження дозволяє зробити висновок, що еволюція концепції держави в італійській політичній філософії Відродження має нелінійний характер і відбувається через взаємодію різних інтелектуальних традицій - гуманістичної, реалістичної та утопічної. Цей процес забезпечив перехід від середньовічного до модерного бачення держави як автономної політичної інституції, що володіє суверенною владою та функціонує на засадах раціонального управління. Італійська політична думка Відродження відіграла визначальну роль у формуванні основ сучасної політичної теорії. Отримані результати підтверджують актуальність досліджуваної теми та відкривають перспективи для подальшого вивчення розвитку концепції держави в європейській інтелектуальній традиції. 57 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Кудряченко А. І. Політична система і громадянське суспільство: європейські і українські реалії : монографія. Київ : НІСД, 2007. 395 с. URL:https://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/UKR0001533 2. Умберто Е., Федріга Р. Історія філософії. Античність та Середньовіччя. Харків : Фоліо, 2021. 555 с. 3. Ланюк Є. ЕСТЕТИКА ПОЛІТИЧНИХ ТЕОРІЙ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ. Вісник Львівського університету. Серія філос.-політолог. студії. 2014. Випуск 4. С. 197-210. 4. Шульженко Ф. П. Історія політичних і правових вчень. Київ : Юрінком Інтер, 2007. 360 с. URL: https://library.udpu.edu.ua/library_files/ece/5983_01.pdf 5. Яремчук В. Д. Історія політичних і правових вчень: схеми, дефініції, джерела та персоналії. Львів : ЛДУВС, 2022. С. 99-122. URL: https://lnk.ua/kGSo0qCV0 6. Кирилюк Ф. М. Історія політології. Київ : Знання України, 2001. 415 с. 7. Гелей С. Д., Рутар С. М. Політологія : навч. посіб. 8-ме вид., перероб. та доп. Київ : Видавництво Центр учбової літератури, 2012. С. 15-27. URL: http://moodle.nati.org.ua/pluginfile.php/14259/mod_resource/content/1/politologia _Geley.pdf 8. Попович О. В., Сабадаш Ю. С. Історична українська наукова думка: інтерпретація ідей гуманізму / О. В. Попович, Ю. С. Сабадаш // Науково-теоретичний альманах «Грані». 2018. Т. 21. № 5. С. 66-75. URL: https://repository.mu.edu.ua/jspui/bitstream/123456789/913/1/istirychna_ukrainsk a.pdf 9. Себайн Дж. Г., Торсон Т. Л. Історія політичної думки / пер. з англ. Київ : Основи, 1997. С. 304-323. URL: http://litopys.org.ua/istpolit/ipd.htm 58 10. Скіннер К. Фундації сучасної політичної думки. Том 1: Відродження / пер. з англ. Київ : Основи, 2004. 318 с. 11. Татаркевич В. Історія філософії. Том 2: Філософія середніх віків і Відродження / пер. з пол. Львів: Свічадо, 1999. 412 с. 12. Демиденко Г. Г. Історія вчень про право і державу : навч. посіб. / Харків : Право, 2004. 432 с. URL: https://library.nlu.edu.ua/POLN_TEXT/KNIGI_2009_2/IVDP_Demidenko_2009. pdf 13. Сабадаш Ю. С. Гуманізм як феномен італійської культури. Вісник Маріупольського державного університету. Серія: Філософія, культурологія, соціологія. 2014. Вип. 7. С. 22–25. URL: https://repository.mu.edu.ua/jspui/bitstream/123456789/247/1/sabadash_gumaniz m.pdf 14. Кирилюк Ф. М. Історія політології. Київ : Знання України, 2001. 415 с. URL: http://www.info-library.com.ua/books-book-137.html 15. Алексєєв В. Теоретики державного управління: мислителі епохи Відродження. Державне управління та місцеве самоврядування. Дніпро : ДРІДУ НАДУ, 2016. Вип. 2 (29). С. 8-18. URL: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi- bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN& IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/dums_2016_2_3.pdf 16. Головченко В. І., Пономаренко А. В. «Realpolitik» - основа формування класичного макіавеллізму. Політологічний вісник. Київ : КНУ імені Тараса Шевченка, 2021. Вип. 86. С. 102–111. URL: https://zpv.knu.ua/index.php/pb/article/download/125/110 17. Степико М. Т. Теоретична рефлексія проблематики співвідношення суспільних ідеалів та політичних інтересів. Проблеми всесвітньої історії. Київ : ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України», 2019. № 3 (9). С. 22–34. URL: http://jnas.nbuv.gov.ua/j-pdf/prwh_2019_3_4.pdf 59 18. Загуменна Ю. О. Погляди Ніколло Макіавеллі на публічну безпеку. Право і безпека. 2023. № 4 (91). С. 119-128. URL: https://pb.univd.edu.ua/index.php/PB/article/download/773/595/2660 19. Окорокова В. В. Утопія як елемент суспільної свідомості перехідного часу. Наукове пізнання: методологія та технологія. Одеса : ПНПУ ім. К. Д. Ушинського, 2013. № 1 (30). С. 138-142. URL: http://dspace.pdpu.edu.ua/bitstreams/123456789/916/1/ОкороковаВіраВікторівна .PDF 20. Макіавеллі Н. Державець. Флорентійські хроніки / пер. з італ. Харків : Фоліо, 2007. 511 с. URL: https://lib.in.ua/141885-florentijski-hroniky- derzhavecz/ 21. Кремень В. Г., Ткаченко В. М. Еволюція поглядів на державний суверенітет. Аналітична доповідь. Київ : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2018. URL: https://ipiend.gov.ua/wp-content/uploads/2018/07/kremen_evolutsia.pdf 22. Баль А. Поняття та зміст державного суверенітету: визначення, становлення, розвиток. Юридичний вісник. Одеса : ОНУ ім. І. І. Мечникова, 2011. № 4. С. 12–17. URL: https://dspace.onu.edu.ua/bitstreams/bbc99f67-250e- 4cb1-b4f7-4912bb463fd6/download 23. Кононенко І. Нікколо Макіавеллі та сучасне розуміння «елітарності» політичної поведінки. Грані. Дніпро, 2011. № 4 (78). С. 132-136. URL: https://www.libr.dp.ua/text/grani_2011_4_32.pdf 24. Макіавеллі Н. Історія Флоренції. Арій, 2024. 480 с. 25. Воднік В. Д. Соціально-філософські аспекти справедливості в епоху Відродження // Вісник Житомирського державного університету. Філософські науки. 2022. Вип. 1 (91). С. 105–115. 26. Щербанюк О. В. Народний суверенітет у теорії політико-правових вчень: історична еволюція та сучасний вимір : монографія. Київ : Конституційний Суд України, 2021. URL: https://ccu.gov.ua/sites/default/files/shcherbanyuk_kn._1.pdf 60 27. Валлє В. Влада і свобода. Реквієм за Нікколо Мак’явеллі. – К.: Юрінком-Інтер, 2019. 234 с. URL: https://www.academia.edu/69428128/ВЛАДА_І_СВОБОДА_РЕКВІЄМ_ЗА_НІ ККОЛО_МАКЯВЕЛЛІ 61