ChSTU repository
ChSTU repository preserves and enables easy and open access to all types of digital content including text, images, moving images, mpegs and data sets
Learn More
Please use this identifier to cite or link to this item:
https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/10058| Title: | Суспільно-ціннісні виклики безпеки |
| Authors: | Бойко, Анжела Іванівна Осипов, Сергій Олегович |
| Keywords: | виклики безпеки;безпека;цінності;глобалізація;когнітивні загрози;свобода;війна;національна безпека;суспільні цінності;парадигми безпеки |
| Issue Date: | 8-Jun-2026 |
| Abstract: | Кваліфікаційна робота «Суспільно-ціннісні виклики безпеки» присвячена соціально-філософському аналізу суспільно-ціннісних викликів безпеки у сучасному світі та визначенню особливостей трансформації безпекової парадигми в умовах глобальних та національних викликів. В роботі успішно вирішена низка завдань, серед яких: досліджено еволюцію філософських уявлень про безпеку; проаналізовано безпеку як соціально-філософську категорію; визначено роль цінностей у формуванні безпекового середовища; охарактеризовано вплив глобалізації на трансформацію суспільних цінностей; досліджено інформаційні та когнітивні загрози сучасності; здійснено аналіз конфлікту між свободою та безпекою у сучасному суспільстві; проаналізовано вплив війни на трансформацію суспільних цінностей в Україні; визначено взаємозв’язок між національною безпекою та суспільними цінностями; окреслено перспективи формування нової безпекової парадигми в Україні. Робота складається із 3 розділів, 9 підрозділів, висновків, списку використаних джерел. |
| URI: | https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/10058 |
| Appears in Collections: | 033 Філософія (Політична філософія) |
Files in This Item:
| File | Description | Size | Format | |
|---|---|---|---|---|
| Осипов_Кваліфікаційна_робота.pdf Restricted Access | 782.59 kB | Adobe PDF | View/Open Request a copy |
Items in DSpace are protected by copyright, with all rights reserved, unless otherwise indicated.
Extracted text
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ КАФЕДРА ФІЛОСОФСЬКИХ, ПОЛІТИЧНИХ І ПСИХОЛОГІЧНИХ СТУДІЙ Допущено до захисту Завідувач кафедри ФППС Анжела БОЙКО р. УДК 316.4:316,6:351.862.8 ОСИПОВ СЕРГІЙ ОЛЕГОВИЧ КВАЛІФІКАЦЙНА РОБОТА БАКАЛАВРА на тему: «СУСПІЛЬНО-ЦІННІСНІ ВИКЛИКИ БЕЗПЕКИ» ступінь вищої освіти: перший (бакалаврський) галузь знань 03 Гуманітарні науки спеціальність 033 Філософія освітня програма Політична філософія Науковий керівник: Доктор філософських наук, професор БОЙКО Анжела Іванівна Черкаси 2026 ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1 ФІЛОСОФСЬКІ ОСНОВИ ПОНЯТТЯ БЕЗПЕКА 1.1 Еволюція уявлення про безпеку у філософії 1.2 Безпека як соціально-філософська категорія 1.3 Цінності як основа безпеки Висновки до розділу 1 РОЗДІЛ 2 СУСПІЛЬНО-ЦІННІСНІ ВИКЛИКИ БЕЗПЕКИ У СУЧАСНОМУ СВІТІ 2.1 Глобалізація та трансформація цінностей 2.2 Інформаційні та когнітивні загрози 2.3. Аксіологічний аналіз конфлікту між свободою та безпекою Висновки до розділу 2 РОЗДІЛ 3 УКРАЇНСЬКИЙ КОНТЕКСТ СУСПІЛЬНО-ЦІННІСНИХ ВИКЛИКІВ БЕЗПЕКИ 3.1 Війна як фактор трансформації цінностей 3.2 Фактор національної безпеки та суспільних цінностей 3.3 Перспективи формування нової парадигми безпеки Висновки до розділу 3 ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ВСТУП Проблематика безпеки у XXI столітті набуває принципово нового змісту та виходить далеко за межі традиційного військового чи політичного розуміння. Глобалізаційні процеси, стрімкий розвиток цифрових технологій, інформаційна перенасиченість, трансформація суспільних інститутів, криза довіри до державних механізмів, а також зростання кількості гібридних конфліктів формують нову архітектуру сучасних загроз. У таких умовах безпека перестає бути виключно питанням захисту державних кордонів або фізичного виживання та поступово трансформується у складний суспільно-ціннісний феномен, що охоплює питання ідентичності, свободи, гідності, соціальної стабільності, інформаційної стійкості та моральних орієнтирів суспільства [1; 2]. Сучасний світ характеризується постійним зростанням невизначеності та ризиків. Глобальні економічні кризи, міжнародний тероризм, кіберзагрози, інформаційні війни, пандемії, політична поляризація та деградація традиційних механізмів суспільної солідарності створюють нові форми небезпек, які мають не лише матеріальний, але й ціннісний характер [15; 16]. У цих умовах суспільства дедалі частіше стикаються з необхідністю переосмислення співвідношення між свободою та контролем, приватністю та безпекою, правами людини та державними інтересами. Саме тому проблема суспільно-ціннісних викликів безпеки набуває особливої актуальності у сучасному філософському дискурсі. Особливого значення ця проблематика набуває в умовах російсько- української війни, яка суттєво трансформувала безпекову парадигму українського суспільства. Повномасштабне вторгнення російської федерації у 2022 році стало не лише військовим конфліктом, а й масштабним цивілізаційним, інформаційним та аксіологічним викликом для України. Війна поставила перед суспільством питання не лише фізичного виживання держави, але й збереження національної ідентичності, демократичних цінностей, культурної суб’єктності та соціальної стійкості [34; 71; 73]. Водночас сучасні безпекові виклики дедалі частіше мають гібридний характер. Інформаційні маніпуляції, когнітивний вплив, пропаганда, дезінформація, кібератаки, психологічний тиск та спроби дестабілізації суспільства стають інструментами впливу не менш ефективними, ніж традиційна військова сила [38; 39; 40]. У таких умовах безпека починає розглядатися не лише як військово-політична категорія, а як багатовимірний стан суспільства, який включає здатність до збереження цінностей, ідентичності, соціальної довіри та критичного мислення. Важливим аспектом сучасних безпекових трансформацій є також конфлікт між свободою та безпекою. Демократичні суспільства дедалі частіше змушені шукати баланс між забезпеченням прав людини та необхідністю реагування на нові форми загроз. Поширення систем цифрового контролю, масового збору інформації, державного моніторингу інформаційного простору та посилення безпекових механізмів породжують складні філософські дискусії щодо допустимих меж державного втручання у приватне життя людини [31; 32; 48]. Таким чином, проблема безпеки перестає бути виключно політико-правовою та набуває виразного морально-філософського виміру. Суттєвого значення набуває також проблема трансформації суспільних цінностей у глобалізованому світі. Інтенсивні міграційні процеси, цифровізація комунікації, розвиток соціальних мереж та віртуалізація соціальної взаємодії спричиняють кризу традиційних моделей ідентичності та форм соціальної інтеграції [16; 18; 39]. Це створює сприятливий ґрунт для поширення радикалізму, політичної поляризації, маніпулятивних ідеологій та деструктивних інформаційних практик. У таких умовах суспільство потребує нових підходів до осмислення безпеки як ціннісної та цивілізаційної категорії. Проблематика безпеки посідає важливе місце у працях класичних та сучасних філософів. Питання співвідношення безпеки, держави та свободи розглядали Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант, Г. Гегель. У ХХ–ХХІ століттях значний внесок у дослідження проблем безпеки, ризику, влади та суспільних трансформацій здійснили Г. Арендт, М. Фуко, Ю. Габермас, У. Бек, З. Бауман, Е. Гідденс, М. Кастельс, Дж. Агамбен, Б. Бузан, О. Вевер та інші дослідники [13; 14; 15; 16; 17; 18; 27; 31; 32]. Окреме значення для дослідження мають сучасні українські наукові праці у сфері національної безпеки, інформаційної безпеки, гібридних загроз та суспільної стійкості. В умовах війни український науковий дискурс дедалі активніше інтегрує філософські, безпекові, соціологічні та політичні підходи до аналізу сучасних викликів [34; 71; 73; 74; 75]. Попри значну кількість досліджень у сфері безпекових студій, проблема суспільно-ціннісних викликів безпеки потребує подальшого комплексного соціально-філософського осмислення. Особливо актуальним є дослідження трансформації безпеки як суспільної цінності, аналізу конфлікту між свободою та безпекою, а також ролі цінностей у формуванні стійкості сучасного суспільства. Метою дослідження є здійснення соціально-філософського аналізу суспільно-ціннісних викликів безпеки у сучасному світі та визначення особливостей трансформації безпекової парадигми в умовах глобальних та національних викликів. Для досягнення поставленої мети визначено такі завдання: дослідити еволюцію філософських уявлень про безпеку; проаналізувати безпеку як соціально-філософську категорію; визначити роль цінностей у формуванні безпекового середовища; охарактеризувати вплив глобалізації на трансформацію суспільних цінностей; дослідити інформаційні та когнітивні загрози сучасності; здійснити аналіз конфлікту між свободою та безпекою у сучасному суспільстві; проаналізувати вплив війни на трансформацію суспільних цінностей в Україні; визначити взаємозв’язок між національною безпекою та суспільними цінностями; окреслити перспективи формування нової безпекової парадигми в Україні. Об’єктом дослідження є феномен безпеки у сучасному суспільстві. Предметом дослідження є суспільно-ціннісні виклики безпеки в умовах глобальних трансформацій, інформаційних загроз та війни. Методологічною основою дослідження є комплекс загальнонаукових та спеціально-філософських методів. Зокрема, у роботі використано: історико- філософський метод - для аналізу еволюції уявлень про безпеку; системний підхід - для дослідження безпеки як багатовимірного соціального феномену; аксіологічний метод - для аналізу ролі цінностей у формуванні безпекового середовища; герменевтичний метод - для інтерпретації філософських концепцій та нормативно-правових актів; порівняльний аналіз - для співставлення різних підходів до розуміння безпеки; міждисциплінарний підхід - для інтеграції філософських, соціологічних, політичних та безпекових досліджень. Теоретичне значення та наукова новизна дослідження полягає у комплексному соціально-філософському аналізі суспільно-ціннісних викликів безпеки в умовах сучасних глобальних трансформацій та війни. У роботі: узагальнено основні філософські підходи до розуміння безпеки; досліджено трансформацію безпеки з військово-політичної категорії у багатовимірний суспільно-ціннісний феномен; проаналізовано особливості конфлікту між свободою та безпекою в умовах сучасних криз; визначено роль суспільних цінностей у формуванні національної стійкості України; окреслено перспективи формування нової безпекової парадигми в українському суспільстві. Практичне значення дослідження полягає у можливості використання його результатів у сфері гуманітарної безпеки, освітньої діяльності, формування державної безпекової політики, розвитку програм медіаграмотності та критичного мислення. Матеріали роботи можуть бути використані: у викладанні філософських та суспільно-політичних дисциплін; при підготовці навчально- методичних матеріалів; у наукових дослідженнях з проблем безпеки; під час розробки програм гуманітарної та інформаційної безпеки; у діяльності громадських та аналітичних організацій. Кваліфікаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, дев’яти підрозділів, висновків та списку використаних джерел. У першому розділі досліджуються філософські основи поняття безпеки, еволюція уявлень про безпеку та роль цінностей у формуванні безпекового середовища. Другий розділ присвячено аналізу сучасних суспільно-ціннісних викликів безпеки, впливу глобалізації, інформаційних та когнітивних загроз, а також дослідженню конфлікту між свободою та безпекою. У третьому розділі проаналізовано український контекст суспільно- ціннісних викликів безпеки, вплив війни на трансформацію цінностей та перспективи формування нової безпекової парадигми. Загальний обсяг роботи становить орієнтовно 70 сторінок. Список використаних джерел включає понад 60 найменувань. РОЗДІЛ 1 ФІЛОСОФСЬКІ ОСНОВИ ПОНЯТТЯ БЕЗПЕКА волюція уявлення про безпеку у філософії Поняття безпеки належить до фундаментальних категорій суспільно- політичного та філософського знання, зміст яких суттєво трансформувався впродовж історичного розвитку людської цивілізації. Осмислення безпеки не є винятково сучасним феноменом, оскільки питання виживання, захисту, стабільності суспільного порядку та збереження людського буття супроводжували розвиток соціальних спільнот від найдавніших часів. Водночас змістове наповнення поняття безпеки змінювалося відповідно до трансформацій суспільних структур, політичних інститутів, ціннісних систем та уявлень про природу людини і держави [1]. У найзагальнішому вигляді історія філософського осмислення безпеки демонструє поступовий перехід від сприйняття безпеки як базового стану фізичного захисту та виживання до розуміння її як багатовимірного соціального, політичного, морального та ціннісного феномену. У сучасному дискурсі безпека охоплює не лише фізичний захист особи чи держави, але й питання інформаційної стійкості, соціальної стабільності, захисту прав людини, збереження ідентичності, цифрової автономії та когнітивної безпеки [2]. Перші філософські уявлення про безпеку формувалися ще в античній традиції. У межах античної філософії проблема безпеки не розглядалася як окрема самостійна категорія в сучасному значенні, однак питання стабільності суспільства, захисту політичного порядку, добробуту громадян та уникнення хаосу посідали важливе місце у філософських концепціях. У Платона безпека тісно пов’язується з ідеєю гармонійного державного устрою. У праці «Держава» філософ розглядає справедливість як фундаментальну умову стабільності поліса, де кожен соціальний стан виконує притаманну йому функцію [3]. У платонівському розумінні джерелом небезпеки є передусім внутрішній безлад, моральна деградація та руйнування належного порядку. Таким чином, безпека мислиться не лише як захист від зовнішніх ворогів, а як стан внутрішньої соціальної гармонії. Для Арістотеля проблема безпеки також нерозривно пов’язана із політичною організацією суспільства. У «Політиці» він розглядає державу як природну форму співіснування людей, спрямовану на досягнення спільного блага [4]. Безпека у цьому контексті постає як результат ефективного політичного устрою, що забезпечує порядок, справедливість та умови для реалізації людської природи. Водночас Арістотель наголошує на значенні поміркованості, законності та балансу влади як запобіжників суспільної нестабільності. Античне розуміння безпеки характеризувалося колективістським підходом: безпека індивіда розглядалася через призму стабільності політичної спільноти. Особистісна автономія у сучасному розумінні ще не була ключовою цінністю, натомість домінувало бачення людини як частини цілісного соціального організму. У середньовічній філософії уявлення про безпеку зазнають істотної трансформації. Християнський світогляд переносить акцент із земного політичного порядку на духовний вимір людського існування. Безпека починає розумітися не лише як фізичний захист, а як стан духовного спасіння та моральної захищеності [5]. Аврелій Августин у праці «Про град Божий» формує концепцію двох порядків буття - земного та божественного. У цій логіці абсолютна безпека є недосяжною в межах земного життя, оскільки людське суспільство залишається вразливим до гріха, конфліктів та недосконалості [6]. Справжня безпека можлива лише у межах духовного порядку, що суттєво відрізняється від античного раціонально-політичного підходу. Фома Аквінський частково повертає політичний вимір у концепцію безпеки, інтегруючи аристотелівську традицію з християнською теологією [7]. Він визнає важливість державної влади як механізму забезпечення суспільного порядку, однак остаточна безпека людини все ж пов’язується із моральним законом та божественним порядком. Радикальна зміна філософського розуміння безпеки відбувається у період Нового часу, коли в центрі політичної філософії опиняються питання державного суверенітету, суспільного договору та індивідуальних прав. Одним із найбільш впливових мислителів у формуванні модерного розуміння безпеки є Томас Гоббс. У праці «Левіафан» він виходить із песимістичного уявлення про природний стан людини як стан війни всіх проти всіх (bellum omnium contra omnes) [8]. За Гоббсом, головною рушійною силою створення держави є прагнення людини до самозбереження та безпеки. У цій концепції безпека стає фундаментальною підставою легітимності державної влади. Люди добровільно передають частину своїх свобод суверену в обмін на захист від хаосу та насильства. Саме тут формується один із ключових філософських конфліктів, що залишається актуальним донині: співвідношення свободи та безпеки. На відміну від Гоббса, Джон Локк формує більш ліберальне бачення безпеки. У його концепції держава створюється не для тотального контролю, а для захисту природних прав людини - життя, свободи та власності [9]. Безпека перестає бути виправданням абсолютної влади й стає інструментом забезпечення правового порядку. Жан-Жак Руссо доповнює цю дискусію акцентом на колективній волі та суспільному договорі як механізмі забезпечення легітимного порядку [10]. Для Руссо безпека має поєднувати інтереси особистості та спільноти, що створює більш складну модель співвідношення свободи й соціального контролю. Іммануїл Кант суттєво розширює філософський горизонт осмислення безпеки. У праці «До вічного миру» він розглядає безпеку вже не лише на рівні держави, а й у контексті міжнародних відносин [11]. Кант формує нормативний ідеал безпеки як стану правового миру між політичними спільнотами. Його концепція фактично закладає підвалини сучасних міжнародно-правових підходів до колективної безпеки. Георг Гегель, своєю чергою, розглядає державу як вищу форму реалізації об’єктивного духу, у межах якої забезпечується порядок та безпека суспільства [12]. У його підході держава виступає не лише механізмом захисту, а й формою історичної раціональності. У ХХ столітті поняття безпеки набуває значно складнішого змісту через досвід світових воєн, тоталітарних режимів, ядерної загрози та розвитку масового суспільства. Ганна Арендт демонструє, що прагнення до абсолютної безпеки може породжувати тоталітарні механізми контролю [13]. У її концепції безпека перестає бути безумовним позитивом, оскільки надмірна концентрація влади в ім’я захисту суспільства здатна руйнувати свободу, політичну суб’єктність та людську гідність. Мішель Фуко пропонує принципово інший підхід, розглядаючи безпеку як інструмент управління населенням [14]. У його концепції влада більше не функціонує виключно через заборони або примус, а через складні механізми дисциплінування, моніторингу та нормалізації поведінки. Безпека тут стає не лише захистом, але й технологією влади. Ульріх Бек у концепції «суспільства ризику» демонструє, що сучасні загрози мають глобальний, техногенний та транснаціональний характер [15]. Якщо раніше небезпека здебільшого асоціювалася із зовнішнім ворогом, то сучасне суспільство дедалі більше стикається із ризиками, породженими власною діяльністю: екологічними катастрофами, техногенними аваріями, інформаційними кризами. Зигмунт Бауман підкреслює, що сучасна людина існує в умовах постійної невизначеності та «плинного страху» [16]. У цьому контексті безпека стає не стабільним станом, а постійно вислизаючою потребою. У сучасній безпековій філософії суттєве значення має Копенгагенська школа безпекових студій, представлена Баррі Бузаном та Оле Вевером [17]. Вони пропонують розуміння безпеки як соціально сконструйованої категорії, де сама ідентифікація певного явища як загрози є політичним актом. Таким чином, сучасне розуміння безпеки істотно відрізняється від класичних моделей. Якщо в античності безпека асоціювалася зі стабільністю політичного порядку, у Новий час - із захистом від хаосу та гарантуванням прав, то у XXI столітті вона перетворюється на комплексний суспільно-ціннісний феномен. Безпека сьогодні охоплює фізичний, інформаційний, цифровий, когнітивний, культурний, психологічний та цивілізаційний виміри. Водночас її зміст дедалі більше визначається не лише інституційними механізмами, але й системою суспільних цінностей, рівнем довіри, колективною стійкістю та здатністю суспільства адаптуватися до нових викликів [17; 18; 30; 34]. Отже, еволюція філософського осмислення безпеки демонструє поступовий перехід від вузького розуміння безпеки як фізичного захисту або державного контролю до її сучасного сприйняття як багатовимірної суспільно- ціннісної категорії, що безпосередньо пов’язана з питаннями свободи, прав людини, ідентичності, стійкості та майбутнього суспільства. езпека як соціально-філософська категорія Поняття безпеки у сучасному науковому дискурсі давно вийшло за межі виключно військового, правового або політичного тлумачення. Якщо в класичних концепціях безпека здебільшого асоціювалася із захистом держави, підтриманням суспільного порядку або фізичним виживанням людини, то сучасна філософська думка дедалі частіше розглядає її як багатовимірну соціальну категорію, що відображає фундаментальні умови існування особистості, суспільства та держави [19]. Така трансформація зумовлена не лише зміною характеру загроз, але й зміною самого розуміння людини, соціальних відносин, влади та цінностей. У найзагальнішому значенні безпека може бути визначена як стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз [20]. Проте таке нормативно-правове визначення є лише частиною значно ширшого філософського змісту цієї категорії. Соціально- філософський аналіз безпеки передбачає її розгляд не лише як стану захисту, але як складної форми організації соціального буття, яка відображає баланс між ризиками, свободою, порядком, стабільністю та розвитком. Безпека як соціально-філософська категорія характеризується передусім своєю універсальністю. Вона стосується не лише інституційних структур, але й безпосередньо пов’язана з базовими умовами людського існування. Людина як соціальна істота завжди прагне до мінімізації небезпеки, невизначеності та загроз, оскільки відчуття захищеності є необхідною умовою реалізації інших життєвих потреб та цінностей [21]. Ця логіка частково відображається у психологічних концепціях, зокрема в ієрархії потреб Абрагама Маслоу, де потреба у безпеці розглядається як одна з фундаментальних людських потреб після фізіологічного виживання [22]. Однак філософський підхід не обмежується психологічною інтерпретацією, оскільки безпека є не лише індивідуальним відчуттям, а й суспільною конструкцією, що формується в межах соціальних відносин, політичних інститутів та культурних систем. Соціально-філософський вимір безпеки передбачає її подвійний характер. З одного боку, безпека виступає об’єктивною категорією, пов’язаною із реальними загрозами, ризиками, конфліктами, війнами, економічними кризами або інформаційними атаками. З іншого боку, вона має суб’єктивний вимір, оскільки сприйняття небезпеки значною мірою залежить від суспільних уявлень, культурного контексту, політичної риторики та індивідуального досвіду [23]. Саме ця подвійність пояснює, чому однакові події можуть сприйматися різними суспільствами як різнорівневі загрози. Те, що для однієї спільноти є екзистенційною небезпекою, для іншої може бути лише тимчасовим викликом або навіть політичною маніпуляцією. У цьому контексті безпека перестає бути виключно об’єктивним станом і набуває ознак соціально сконструйованого феномену. Особливо виразно ця ідея розкривається у працях представників Копенгагенської школи безпекових студій. Баррі Бузан та Оле Вевер розглядають безпеку не лише як реакцію на об’єктивні загрози, а як процес соціального конструювання небезпеки через політичний дискурс [24]. Відповідно, сам факт визначення певного явища як «загрози» вже є політичним та соціальним актом. Такий підхід суттєво розширює класичне розуміння безпеки. Якщо традиційні концепції виходили з припущення, що загрози існують об’єктивно й потребують захисту, то сучасна соціальна філософія звертає увагу на механізми продукування страху, мобілізації суспільства та формування безпекового порядку через комунікацію, владу та інформаційний вплив [25]. Не менш важливим є розуміння безпеки як категорії соціального порядку. У межах соціальної філософії безпека безпосередньо пов’язана із стабільністю соціальних інститутів, прогнозованістю соціальних взаємодій, рівнем довіри між людьми та ефективністю механізмів колективного управління [26]. Суспільство, у якому відсутня довіра до державних інституцій, судової системи, правоохоронних органів або інформаційного середовища, формально може не перебувати у стані війни, однак суб’єктивне відчуття небезпеки в ньому залишатиметься високим. Це свідчить про те, що безпека має не лише силовий або технічний вимір, але й безпосередньо пов’язана з якістю соціального середовища. Юрген Габермас у своїй концепції комунікативної дії фактично підводить до розуміння того, що безпека значною мірою залежить від якості суспільної комунікації, легітимності інституцій та здатності суспільства до раціонального консенсусу [27]. Там, де домінують маніпуляція, інформаційна деформація або руйнування публічного дискурсу, безпека стає вразливою навіть за відсутності прямого фізичного конфлікту. У цьому контексті безпека дедалі більше пов’язується із категорією соціальної довіри. Високий рівень суспільної довіри знижує внутрішню нестабільність, зменшує ризики радикалізації та підвищує стійкість суспільства до зовнішніх впливів. Натомість атомізоване суспільство з низьким рівнем горизонтальних зв’язків стає більш вразливим до криз, маніпуляцій та конфліктів Сучасна соціальна філософія також розглядає безпеку як динамічну категорію. На відміну від класичного розуміння безпеки як стабільного стану захищеності, сучасний світ характеризується постійною мінливістю ризиків. Ульріх Бек у концепції «суспільства ризику» наголошує, що сучасні загрози більше не мають локального чи передбачуваного характеру [15; 29]. Екологічні катастрофи, пандемії, кібератаки, інформаційні війни, технологічні аварії та глобальні економічні потрясіння не можуть бути повністю контрольовані в межах класичних державних механізмів. Це означає, що безпека більше не може мислитися як стан абсолютного захисту. Натомість формується підхід, у якому безпека розглядається як здатність суспільства адаптуватися до невизначеності. Звідси випливає важлива сучасна категорія - стійкість (resilience). У сучасному безпековому дискурсі дедалі більше уваги приділяється не лише запобіганню загрозам, але й здатності суспільства витримувати кризи, відновлюватися після потрясінь та зберігати функціональність [30]. Соціально-філософське значення стійкості полягає у зміщенні акценту з контролю на адаптивність. Якщо класична держава прагнула гарантувати безпеку через монополію на насильство та контроль, то сучасне суспільство дедалі більше потребує гнучких механізмів самоорганізації, взаємної підтримки та колективної мобілізації. Особливе місце у соціально-філософському аналізі безпеки посідає проблема співвідношення свободи та контролю. Будь-який безпековий порядок передбачає певний рівень обмежень, нормування та регулювання поведінки. Однак надмірна сек’юритизація суспільства здатна породжувати авторитарні тенденції. Мішель Фуко демонструє, що сучасна влада часто функціонує не через прямий примус, а через механізми спостереження, нормалізації та самодисципліни [31]. У такому контексті безпека стає не лише захистом, але й інструментом управління. Джорджо Агамбен ще радикальніше показує, що надзвичайний стан може ставати механізмом легітимації постійного обмеження прав і свобод [32]. Це особливо актуально в умовах воєн, терористичних загроз або масштабних криз, коли суспільство погоджується на розширення державного контролю в обмін на відчуття безпеки. Таким чином, соціально-філософський аналіз демонструє, що безпека не є нейтральною або виключно технічною категорією. Вона завжди пов’язана із владою, цінностями, суспільними пріоритетами та політичними рішеннями. У сучасних умовах суттєво розширюється й предметне поле безпеки. Окрім традиційної військової безпеки, дедалі більшого значення набувають: інформаційна безпека; когнітивна безпека; цифрова безпека; культурна безпека; економічна безпека; гуманітарна безпека; психологічна безпека; екологічна безпека [33]. Це свідчить про поступове перетворення безпеки на інтегральну соціальну категорію, яка характеризує не лише здатність до захисту, але й загальний рівень життєздатності суспільства. В українському контексті соціально-філософське розуміння безпеки набуває особливого значення в умовах війни. Російська агресія продемонструвала, що безпека держави залежить не лише від військового потенціалу, але й від рівня суспільної консолідації, довіри, ціннісної мобілізації, стійкості до дезінформації та готовності до колективного спротиву [34]. Український досвід фактично підтверджує сучасний філософський висновок про те, що безпека є не лише інституційною функцією держави, але й характеристикою суспільної зрілості. Отже, безпека як соціально-філософська категорія є складним багатовимірним феноменом, що поєднує об’єктивний та суб’єктивний виміри, інституційні та ціннісні компоненти, індивідуальні та колективні аспекти. У сучасному світі вона більше не може розглядатися виключно як механізм фізичного захисту, оскільки охоплює питання свободи, довіри, комунікації, влади, стійкості та суспільного розвитку. інності як основа безпеки Осмислення безпеки поза ціннісним виміром є концептуально неповним, оскільки будь-яка система безпеки, незалежно від її форми чи масштабу, завжди функціонує не лише як механізм захисту, але й як інструмент збереження певного суспільного порядку, способу життя, нормативних орієнтирів та уявлень про належне. Безпека не існує у соціальному вакуумі; вона завжди пов’язана з відповіддю на фундаментальне питання: що саме суспільство вважає таким, що потребує захисту? Саме тому цінності виступають базовою основою будь-якої безпекової системи, визначаючи її зміст, пріоритети, допустимі межі та способи реалізації [35]. У соціально-філософському вимірі цінності являють собою фундаментальні орієнтири, що формують систему суспільних смислів, визначають критерії бажаного, допустимого та справедливого. Вони виступають нормативною основою індивідуальної поведінки, суспільної комунікації, політичних рішень та колективного самовизначення [36]. У цьому контексті безпека не може розглядатися як нейтральна технічна функція, оскільки будь-яке безпекове рішення неминуче спирається на певну систему ціннісних пріоритетів. Філософське осмислення цінностей як суспільної основи людського буття має тривалу історію. У класичній філософії питання цінностей нерідко осмислювалися через категорії добра, справедливості, чесноти та морального порядку. Для Платона суспільна стабільність і гармонія були безпосередньо пов’язані із справедливістю як фундаментальним принципом організації політичної спільноти [3]. У такій логіці безпека фактично випливає з ціннісного порядку, а не з виключно силового контролю. Арістотель також розглядав доброчесність, справедливість та благо як підвалини належного політичного устрою [4]. У його концепції держава не існує лише як механізм захисту, а покликана забезпечувати умови для досягнення доброго життя. Це означає, що безпека вже у класичній традиції мала аксіологічний характер, навіть якщо сама категорія цінностей у сучасному значенні ще не була концептуально сформована. У модерній філософії аксіологічний вимір безпеки набуває нового значення у зв’язку з утвердженням ідеї прав людини, свободи, індивідуальної автономії та суспільного договору. Джон Локк розглядав захист життя, свободи та власності як ключову функцію держави [9]. Фактично йдеться про безпекову модель, побудовану не навколо абстрактного порядку, а навколо захисту конкретних цінностей. Таким чином, уже на рівні класичних політико-філософських концепцій стає очевидним, що безпека не є самоціллю. Її призначення полягає у забезпеченні умов для збереження того, що суспільство вважає цінним. Сучасна аксіологія розглядає цінності як структурні елементи суспільної свідомості, які визначають поведінкові моделі, політичні рішення та культурні орієнтири [37]. Цінності не існують у формі абстрактних декларацій; вони виявляються через конкретні соціальні практики, інституції, норми та форми суспільної взаємодії. У контексті безпеки це означає, що різні суспільства можуть будувати принципово різні безпекові моделі залежно від домінуючої ціннісної системи. Авторитарні політичні режими можуть ставити на перший план порядок, контроль, стабільність та колективну дисципліну, навіть ціною обмеження індивідуальних свобод. Ліберально-демократичні суспільства, навпаки, прагнуть поєднати безпеку із захистом прав людини, приватності, політичного плюралізму та свободи самовираження [38]. Це дозволяє стверджувати, що безпека не є універсально нейтральною категорією. Вона завжди відображає певну ідеологічну, політичну та культурну систему координат. Особливо важливим у сучасному світі є питання конфлікту цінностей у безпековому середовищі. Глобалізація, цифровізація, масова комунікація та міжнародна мобільність створюють ситуацію одночасного співіснування різних ціннісних систем, які можуть не лише взаємодіяти, але й вступати у конфлікт [39]. Зокрема, одним із ключових викликів є напруга між цінностями свободи та безпеки. Безпека традиційно асоціюється із порядком, передбачуваністю та контролем, тоді як свобода передбачає автономію, невизначеність та право на самостійний вибір. Баланс між цими цінностями є одним із найбільш складних філософських питань сучасності [40]. Після терористичних атак, пандемій, гібридних конфліктів та цифрової трансформації держави дедалі частіше посилюють механізми моніторингу, спостереження та регулювання. Формально це виправдовується потребою у захисті суспільства. Проте філософський аналіз показує, що без належних обмежень безпекова логіка здатна поступово трансформуватися у систему постійного контролю. Мішель Фуко у своїх дослідженнях біовлади демонструє, що сучасні механізми управління дедалі частіше функціонують через нормалізацію поведінки, спостереження та самодисципліну [31]. У такому контексті безпека перестає бути лише захистом від зовнішніх загроз і перетворюється на інструмент регуляції суспільного життя. Джорджо Агамбен, аналізуючи феномен надзвичайного стану, підкреслює, що кризові ситуації нерідко використовуються як підстава для легітимації обмеження базових прав та свобод [32]. Це демонструє, що безпека як цінність може вступати у прямий конфлікт із іншими фундаментальними цінностями. У сучасному суспільстві особливого значення набуває також поняття гуманітарної безпеки. Якщо класичні моделі безпеки концентрувалися на захисті держави як політичного суб’єкта, то сучасний гуманістичний підхід переносить фокус на людину [41]. У такому підході безпека означає не лише захист території, але й захист людської гідності, прав, доступу до базових ресурсів, психологічної стабільності та умов розвитку. Це концептуально змінює саму логіку безпеки. Людина перестає бути лише об’єктом захисту держави й стає центральною цінністю безпекового порядку. Не менш важливим є питання колективних цінностей як основи суспільної стійкості. Безпека окремої особи значною мірою залежить від здатності суспільства до самоорганізації, взаємної довіри та колективного реагування на загрози [42]. Соціальна довіра, солідарність, відповідальність, взаємодопомога та готовність до колективної дії є не менш важливими елементами безпеки, ніж формальні інституційні механізми. Суспільство з високим рівнем атомізації, недовіри та ціннісної фрагментації значно більш вразливе до внутрішньої дестабілізації, інформаційних атак та політичної радикалізації. Український досвід особливо переконливо підтверджує цю тезу. Повномасштабна війна продемонструвала, що стійкість держави значною мірою залежить не лише від військової спроможності, але й від рівня суспільної мобілізації, солідарності, довіри та готовності громадян до взаємної підтримки Саме суспільні цінності - свобода, гідність, відповідальність, національна ідентичність, взаємодопомога - стали одним із ключових чинників української стійкості. Це свідчить про те, що безпека має не лише інституційний або матеріальний, але й глибокий аксіологічний вимір. Окремої уваги заслуговує проблема інформаційної та когнітивної безпеки як ціннісного виклику сучасності. У цифровому середовищі боротьба дедалі частіше відбувається не за фізичний простір, а за свідомість, увагу, інтерпретації та суспільні смисли [44]. Маніпуляції інформацією, дезінформація, когнітивні атаки та алгоритмічний вплив створюють новий тип загроз, спрямований на руйнування довіри, дестабілізацію суспільної свідомості та підрив ціннісних орієнтирів. У цьому контексті безпека стає безпосередньо залежною від здатності суспільства зберігати критичне мислення, інформаційну грамотність та ціннісну цілісність. Таким чином, сучасне суспільство дедалі більше потребує не лише силових механізмів захисту, а й розвитку ціннісної стійкості. Отже, цінності є фундаментальною основою безпеки, оскільки саме вони визначають, що саме суспільство прагне захистити, які загрози вважає критичними, які засоби реагування визнає допустимими та якою має бути межа між свободою і контролем. Безпека у сучасному світі не може бути зведена до механічного усунення ризиків, оскільки її справжній зміст визначається ціннісними орієнтирами суспільства, рівнем соціальної довіри, готовністю до солідарності та здатністю зберігати людську гідність навіть в умовах криз і конфліктів. Висновки до розділу 1 У першому розділі було здійснено соціально-філософський аналіз фундаментальних підходів до розуміння безпеки, досліджено історичну еволюцію відповідного поняття та визначено роль цінностей як базового елементу сучасної безпекової парадигми. Дослідження еволюції філософських уявлень про безпеку дозволило встановити, що зміст цієї категорії суттєво змінювався відповідно до трансформацій суспільного розвитку, політичних інститутів та домінуючих світоглядних моделей. У межах античної філософської традиції безпека розглядалася переважно як стан стабільності політичної спільноти, гармонійного суспільного порядку та справедливого устрою. Для античних мислителів ключовим об’єктом захисту виступав не стільки окремий індивід, скільки політична спільнота як цілісний організм. У середньовічній філософії поняття безпеки набуло виразного духовно- релігійного змісту, де акцент було зміщено з політичного порядку на моральну та екзистенційну захищеність людини. Натомість епоха Нового часу радикально трансформувала уявлення про безпеку, пов’язавши її з проблемами державного суверенітету, суспільного договору, прав людини та легітимності влади. Саме в цей період безпека почала розглядатися як одна з ключових функцій держави, а також сформувалося концептуальне підґрунтя сучасної дилеми співвідношення свободи та безпеки. Встановлено, що у ХХ–ХХІ століттях поняття безпеки суттєво розширилося під впливом глобальних криз, технологічного розвитку, світових воєн, тоталітарного досвіду та трансформації природи загроз. Сучасне філософське розуміння безпеки виходить далеко за межі традиційного військово- політичного підходу й охоплює інформаційний, когнітивний, цифровий, гуманітарний, психологічний, культурний та соціальний виміри. У межах аналізу безпеки як соціально-філософської категорії було встановлено, що вона є складним багатовимірним феноменом, який поєднує об’єктивний та суб’єктивний аспекти. Безпека визначається не лише наявністю чи відсутністю реальних загроз, але й суспільним сприйняттям ризиків, рівнем соціальної довіри, станом інституційної стабільності, якістю суспільної комунікації та здатністю суспільства до адаптації. Окремо встановлено, що сучасне суспільство дедалі більше переходить від класичного розуміння безпеки як стану повного захисту до моделі безпеки як стійкості (resilience), що передбачає здатність до адаптації, самоорганізації, колективного реагування та відновлення після кризових подій. Такий підхід є особливо актуальним в умовах глобальної невизначеності та гібридних загроз. Ключовим висновком першого розділу є встановлення нерозривного зв’язку між безпекою та цінностями. Доведено, що безпека не є нейтральною або виключно технічною категорією, оскільки будь-яка безпекова система базується на певних суспільних уявленнях про належне, справедливе, допустиме та таке, що потребує захисту. Саме цінності визначають об’єкти безпеки, характер загроз, межі державного втручання та допустимі механізми реагування. Виявлено, що сучасні безпекові моделі значною мірою залежать від домінуючих суспільних цінностей. Ліберально-демократичні системи орієнтовані на поєднання безпеки із захистом прав людини, свободи та людської гідності, тоді як авторитарні моделі схильні пріоритезувати контроль, стабільність та централізоване управління навіть ціною обмеження базових свобод. Окремої уваги набуло питання ролі суспільної довіри, солідарності та колективної відповідальності як елементів безпекового середовища. Встановлено, що рівень суспільної згуртованості безпосередньо впливає на стійкість суспільства перед внутрішніми та зовнішніми викликами. Український досвід підтверджує, що безпека сучасної держави залежить не лише від формальних інституційних механізмів або військового потенціалу, але й від суспільної мобілізації, ціннісної єдності, довіри, національної ідентичності та здатності громадян до колективного спротиву. Таким чином, перший розділ дозволяє зробити загальний висновок про те, що безпека у сучасному світі є багатовимірним суспільно-ціннісним феноменом, який не може бути зведений виключно до фізичного захисту або інституційного контролю. Її зміст формується через систему суспільних цінностей, характер соціальних відносин, рівень довіри, якість комунікації та здатність суспільства адаптуватися до нових викликів. Це створює концептуальне підґрунтя для подальшого аналізу сучасних суспільно-ціннісних викликів безпеки в умовах глобалізації, інформаційних загроз та трансформації соціального середовища. РОЗДІЛ 2 СУСПІЛЬНО-ЦІННІСНІ ВИКЛИКИ БЕЗПЕКИ У СУЧАСНОМУ СВІТІ 2.1. Глобалізація та трансформація цінностей Глобалізація є одним із найбільш масштабних та визначальних процесів сучасного суспільного розвитку, що суттєво вплинув на політичні, економічні, культурні та соціальні структури сучасного світу. Вона характеризується інтенсифікацією міжнародних зв’язків, зростанням взаємозалежності держав, розвитком цифрових комунікацій, транснаціональним переміщенням інформації, капіталу, товарів, ідей та людей [45]. Водночас глобалізація не є виключно економічним або технологічним явищем, оскільки її вплив безпосередньо стосується трансформації суспільних цінностей, ідентичностей та моделей соціальної взаємодії. У соціально-філософському контексті глобалізація може розглядатися як процес радикального розширення соціального простору, в межах якого локальні суспільства дедалі менше існують у замкнених культурних системах і дедалі більше інтегруються у глобальні мережі комунікації, виробництва та символічного обміну [46]. Такий стан створює нові можливості для розвитку, але водночас породжує складні ціннісні виклики, які безпосередньо впливають на сферу безпеки. Одним із ключових наслідків глобалізації є поступова трансформація традиційних систем цінностей. У класичних суспільствах ціннісні орієнтири здебільшого формувалися в межах локальних культурних спільнот, релігійних систем, національних традицій або відносно стабільних соціальних структур. Сучасний глобалізований світ руйнує цю замкненість, створюючи умови для постійної взаємодії різних культурних моделей, норм та уявлень про належне [47]. Цей процес має амбівалентний характер. З одного боку, глобалізація сприяє поширенню універсалістських цінностей, зокрема прав людини, демократичних принципів, ідей свободи, рівності, толерантності та відкритості [48]. З іншого боку, вона може спричиняти ерозію традиційних ціннісних структур, кризу колективної ідентичності та відчуття втрати культурної стабільності. Ентоні Гідденс характеризує глобалізацію як процес радикальної трансформації соціального часу і простору, за якого соціальні події більше не обмежуються локальним контекстом [18]. Людина дедалі частіше взаємодіє із процесами, що формуються за межами її безпосереднього соціального середовища. Це створює новий тип екзистенційної невизначеності, коли звичні механізми пояснення світу втрачають стабільність. Зигмунт Бауман у своїй концепції «плинної сучасності» підкреслює, що глобалізація руйнує традиційні форми соціальної стабільності, перетворюючи суспільне життя на стан постійної мінливості [16]. Якщо раніше цінності передавалися в межах відносно стійких соціальних інститутів - родини, громади, держави, релігійної спільноти - то сучасна глобальна динаміка дедалі більше підриває цю стабільність. У такому середовищі індивід змушений самостійно конструювати власну систему цінностей, нерідко в умовах інформаційного перенасичення, культурного плюралізму та суперечливих нормативних сигналів. Це створює ризики ціннісної фрагментації, соціальної атомізації та втрати колективної солідарності. Одним із ключових наслідків глобалізації є криза ідентичності. Ідентичність традиційно виступала важливим механізмом соціальної інтеграції та колективної безпеки, оскільки забезпечувала відчуття належності, спільності цінностей та взаємної відповідальності [49]. Глобалізація, розширюючи соціальні контакти та культурний обмін, водночас послаблює однозначність традиційних моделей самоідентифікації. Сучасна людина дедалі частіше одночасно належить до кількох символічних просторів - національного, професійного, цифрового, глобального, культурного. Така множинність ідентичностей може розширювати можливості самореалізації, однак водночас ускладнює формування стійкого ціннісного ядра. Це має безпосередній безпековий вимір. Суспільства з ослабленими механізмами колективної ідентичності стають більш вразливими до зовнішнього інформаційного впливу, політичних маніпуляцій, радикалізації та внутрішньої поляризації [50]. Окрему роль у трансформації цінностей відіграє цифровізація як невід’ємний компонент глобалізації. Сучасний інформаційний простір більше не є допоміжним елементом соціального життя - він стає центральним середовищем формування суспільної свідомості, політичних переконань та ціннісних орієнтирів [51]. Соціальні мережі, цифрові платформи, алгоритмічне управління інформацією та персоналізоване медіасередовище формують нову архітектуру соціальної комунікації. Це суттєво впливає на характер ціннісної соціалізації. Якщо раніше суспільні цінності значною мірою передавалися через інституційні механізми - освіту, сім’ю, релігію, державу - то сьогодні дедалі більший вплив мають цифрові медіаплатформи, що функціонують за логікою комерційної уваги, емоційної мобілізації та алгоритмічного ранжування [52]. У таких умовах відбувається не лише трансформація способів комунікації, але й зміна самих критеріїв суспільної значущості. Інформаційний шум, кліпове мислення, емоційна поляризація, домінування швидких реакцій над критичною рефлексією поступово впливають на якість суспільного дискурсу. Це породжує серйозні безпекові ризики. Суспільство, в якому інформаційна взаємодія дедалі більше ґрунтується на емоційній реактивності, поляризації та алгоритмічній маніпуляції, стає значно більш вразливим до дезінформації, когнітивного впливу та політичної дестабілізації [53]. Глобалізація також створює напругу між універсалізацією та локальною культурною самобутністю. Поширення глобальних стандартів часто супроводжується відчуттям культурного витіснення або символічного домінування сильніших цивілізаційних моделей [54]. У відповідь на це нерідко виникають процеси контрреакції - націоналізація політики, посилення культурного консерватизму, ідентичнісний радикалізм або спроби ізоляціонізму. У безпековому вимірі це створює ризики внутрішньої поляризації та соціального конфлікту. Особливо складною є проблема трансформації довіри. Глобалізація розширює мережі взаємодії, але водночас ускладнює формування стійких горизонтальних зв’язків [55]. Люди дедалі частіше взаємодіють із абстрактними системами, цифровими платформами, транснаціональними структурами або анонімними інформаційними потоками. Це послаблює традиційні механізми суспільної довіри. А зниження довіри безпосередньо впливає на безпеку, оскільки суспільства з високим рівнем недовіри значно менш здатні до координації, колективної мобілізації та стійкості перед кризами. Український контекст демонструє особливу специфіку глобалізаційних процесів. З одного боку, інтеграція України у європейський та глобальний простір сприяє поширенню демократичних цінностей, розвитку громадянського суспільства, відкритості та модернізації [56]. З іншого боку, глобальний інформаційний простір створює додаткові канали для зовнішнього впливу, дезінформації та когнітивних атак. Особливо це стало очевидним у контексті гібридної агресії Російської Федерації, де інформаційна війна стала одним із центральних інструментів дестабілізації [57]. Використання цифрових платформ, маніпуляція історичною пам’яттю, експлуатація мовних, культурних та ідентичнісних суперечностей продемонстрували, що глобалізація може не лише сприяти відкритості, але й створювати нові механізми вразливості. Водночас глобалізація не повинна розглядатися виключно як загроза. Вона також створює нові можливості для розвитку міжнародної солідарності, обміну знаннями, формування транснаціональних мереж підтримки та поширення прогресивних суспільних практик [58]. Проблема полягає не в самій глобалізації, а в здатності суспільства зберігати власну ціннісну суб’єктність у відкритому світі. Отже, глобалізація є складним багатовимірним процесом, що суттєво трансформує суспільні цінності, моделі ідентичності, механізми довіри та структуру соціальної взаємодії. Її вплив має як конструктивний, так і деструктивний потенціал. У безпековому вимірі це означає, що сучасне суспільство стикається не лише з новими зовнішніми викликами, але й із внутрішньою потребою збереження ціннісної цілісності, критичного мислення, соціальної солідарності та культурної суб’єктності в умовах глобальної відкритості. 2.2. Інформаційні та когнітивні загрози Однією з найбільш характерних особливостей сучасного суспільства є безпрецедентне зростання ролі інформації як стратегічного ресурсу, інструменту впливу та чинника суспільної трансформації. У XXI столітті інформація перестала бути лише засобом передачі знань або комунікації, перетворившись на повноцінний інструмент політичного, соціального, економічного та безпекового впливу. У таких умовах суттєво змінюється і характер загроз, оскільки поряд із традиційними військовими, економічними чи політичними викликами дедалі більшого значення набувають інформаційні та когнітивні загрози [59]. Інформаційні загрози охоплюють широкий спектр деструктивних впливів, пов’язаних із поширенням неправдивої, маніпулятивної або навмисно спотвореної інформації, використанням інформаційного середовища для політичної дестабілізації, підриву довіри до державних інституцій, радикалізації суспільства або впливу на процеси прийняття рішень [60]. Їх специфіка полягає в тому, що об’єктом атаки стає не фізична інфраструктура чи матеріальні ресурси, а суспільна свідомість, інформаційний порядок та механізми формування суспільних переконань. Сучасне інформаційне середовище створює сприятливі умови для виникнення таких загроз. Цифровізація комунікації, розвиток соціальних мереж, високошвидкісний обіг інформації, низький поріг доступу до публічної комунікації та алгоритмічне управління інформаційними потоками формують принципово нову архітектуру інформаційної взаємодії [61]. Якщо у попередні історичні періоди інформаційний простір значною мірою контролювався централізованими інституціями - державними медіа, редакціями, академічними або професійними спільнотами, - то сучасна цифрова реальність характеризується високим рівнем децентралізації, швидкості та інформаційного перенасичення. Це створює нові можливості для відкритості й демократизації комунікації, але водночас значно ускладнює верифікацію інформації та посилює вразливість до маніпулятивного впливу. Одним із ключових проявів інформаційних загроз є дезінформація. Дезінформація являє собою цілеспрямоване поширення неправдивої або спотвореної інформації з метою впливу на суспільні настрої, політичні процеси або поведінку цільових аудиторій [62]. Її небезпека полягає не лише у викривленні фактів, але й у системному підриві довіри до інформаційного середовища загалом. Коли суспільство втрачає здатність розрізняти достовірну інформацію та маніпулятивні повідомлення, виникає стан інформаційної дезорієнтації. У такому середовищі послаблюється легітимність інституцій, знижується довіра до професійної експертизи, зростає вразливість до популізму та радикалізації. Особливу роль у сучасних інформаційних загрозах відіграють соціальні мережі. Їхня архітектура побудована на швидкому поширенні контенту, високій емоційній реактивності та алгоритмічному ранжуванні інформації залежно від потенціалу залучення уваги [63]. Це означає, що емоційно поляризуючий, конфліктний або сенсаційний контент часто має значно вищий потенціал поширення, ніж складна, виважена або академічно коректна інформація. Таким чином, інформаційне середовище поступово зміщується від логіки раціональної комунікації до логіки емоційної мобілізації. Це безпосередньо впливає на якість суспільного дискурсу та створює сприятливий ґрунт для дезінформаційних кампаній. Однак інформаційні загрози становлять лише частину сучасних безпекових викликів. Значно глибшим і більш небезпечним рівнем є когнітивні загрози. Когнітивні загрози пов’язані не лише з передачею неправдивої інформації, а з впливом на самі механізми людського мислення, сприйняття, оцінювання реальності та прийняття рішень [64]. Якщо інформаційна атака спрямована на зміну конкретного уявлення або позиції, то когнітивний вплив орієнтований на глибшу трансформацію способу мислення. Сутність когнітивної загрози полягає у використанні особливостей людської психіки, когнітивних упереджень, емоційних реакцій, алгоритмів уваги та соціальної поведінки для досягнення політичного або стратегічного результату. Людське мислення не є повністю раціональним. Сучасна когнітивна наука демонструє, що люди часто сприймають інформацію через систему когнітивних спрощень, евристик та емоційних реакцій [65]. До найбільш відомих когнітивних викривлень належать: ефект підтвердження власних переконань; групове мислення; упередження доступності; ефект емоційного зараження; спрощене сприйняття складних причинно-наслідкових зв’язків. Ці механізми є природними для людського мислення, однак саме вони роблять суспільство вразливим до когнітивного впливу. Когнітивні загрози часто функціонують через створення інформаційного середовища, яке не обов’язково містить очевидну неправду. Значно ефективнішими є технології вибіркового акцентування, контекстуального спотворення, емоційного підсилення, повторюваності меседжів та алгоритмічного підживлення певних наративів [66]. У такому випадку людина формально отримує реальні фрагменти інформації, однак її загальне сприйняття реальності системно деформується. Особливо небезпечним є когнітивний вплив у цифровому середовищі, де алгоритми персоналізації контенту створюють так звані інформаційні бульбашки. Людина дедалі частіше отримує інформацію, яка підтверджує її вже наявні переконання, а альтернативні позиції витісняються [67]. Це не лише послаблює критичне мислення, але й сприяє соціальній поляризації, оскільки різні групи фактично починають існувати в різних інформаційних реальностях. У цьому контексті когнітивна безпека стає критично важливим елементом сучасної безпекової політики. Когнітивна безпека може бути визначена як здатність особи та суспільства зберігати автономність мислення, критичне сприйняття інформації, стійкість до маніпуляцій та здатність до раціонального прийняття рішень в умовах інформаційного впливу [68]. Її значення особливо зростає в умовах гібридних конфліктів. Сучасна війна дедалі частіше відбувається не лише у фізичному просторі, але й у сфері свідомості, смислів, символів та суспільного сприйняття. Російсько-українська війна є яскравим прикладом такого підходу. Інформаційний компонент російської агресії включає: масовану дезінформацію; спроби делегітимізації української державності; маніпуляцію історичною пам’яттю; створення фейкових наративів; експлуатацію соціальних конфліктів; психологічний тиск через цифрові канали [69]. При цьому ключовою ціллю нерідко є не переконання суспільства у конкретному твердженні, а руйнування самої довіри до поняття істини, експертизи, офіційної комунікації та суспільного консенсусу. Це особливо небезпечно для демократичних суспільств, оскільки демократія функціонує за умови хоча б мінімальної довіри до процедур, фактів та публічної аргументації. Окремої уваги заслуговує проблема штучного інтелекту як нового фактора інформаційних та когнітивних загроз. Генеративні технології дозволяють створювати переконливі фейкові тексти, аудіо, відео, deepfake-контент та високореалістичні симуляції [70]. Це радикально ускладнює перевірку достовірності інформації та створює принципово новий рівень когнітивної вразливості. Соціально-філософський вимір цієї проблеми полягає у тому, що інформаційні та когнітивні загрози ставлять під сумнів саму автономію суб’єкта. Якщо людське мислення системно піддається маніпуляції через інформаційне середовище, постає фундаментальне питання про свободу волі, автономність політичного вибору та межі цифрового впливу [71]. У цьому контексті боротьба з інформаційними загрозами не може зводитися виключно до цензури або технічного блокування контенту. Такий підхід сам по собі здатен створювати ризики авторитарного дрейфу. Натомість ключовими елементами захисту виступають: розвиток критичного мислення; медіаграмотність; цифрова грамотність; прозорість алгоритмічних платформ; підвищення довіри до інституцій; розвиток незалежної журналістики; підтримка академічної експертизи [72]. Український контекст демонструє, що стійкість до інформаційних та когнітивних загроз є не лише технологічним, але й ціннісним питанням. Суспільство, яке зберігає довіру, критичність мислення, інформаційну культуру та ціннісну суб’єктність, значно менш вразливе до маніпулятивного впливу. Отже, інформаційні та когнітивні загрози є одними з найбільш складних викликів сучасної безпеки, оскільки їхнім об’єктом стає не матеріальна інфраструктура, а суспільна свідомість, механізми мислення та процеси формування колективних переконань. Їхня небезпека полягає у здатності підривати довіру, дестабілізувати суспільство, руйнувати інформаційний порядок та обмежувати автономність людського мислення. Саме тому когнітивна стійкість та інформаційна культура стають невід’ємними складовими сучасної безпеки. 2.3. Аксіологічний аналіз конфлікту між свободою та безпекою Конфлікт між свободою та безпекою є одним із найбільш складних і водночас фундаментальних питань сучасної соціальної та політичної філософії. Його актуальність особливо зросла в умовах глобальної нестабільності, розвитку цифрових технологій, поширення гібридних загроз, міжнародного тероризму, пандемічних криз та воєнних конфліктів. У сучасному світі суспільства дедалі частіше стикаються з необхідністю пошуку балансу між збереженням базових свобод людини та забезпеченням колективної безпеки [73]. Аксіологічний підхід до аналізу цього конфлікту дозволяє розглядати його не лише як політико-правову чи безпекову проблему, але як глибоку суперечність між фундаментальними суспільними цінностями. Свобода і безпека є не просто функціональними категоріями державного управління - вони виступають самостійними ціннісними орієнтирами, що визначають характер суспільного устрою, політичної легітимності та моделі взаємодії між особою, державою і суспільством [74]. Свобода традиційно належить до базових цінностей європейської філософської традиції. У класичному розумінні свобода асоціюється з автономією особистості, правом на самостійний вибір, незалежністю від зовнішнього примусу та здатністю діяти відповідно до власної волі [75]. Водночас безпека виступає як цінність захищеності, стабільності, передбачуваності та мінімізації загроз. Уже на концептуальному рівні між цими категоріями закладено потенційну напругу, оскільки свобода передбачає відкритість, множинність можливостей та певну частку невизначеності, тоді як безпека тяжіє до порядку, контролю та зменшення ризиків. У класичній політичній філософії ця суперечність найбільш виразно артикулюється у концепції Томаса Гоббса. У його моделі природний стан людини характеризується як стан постійної небезпеки, невизначеності та потенційного насильства [8]. За таких умов свобода без обмежень фактично ототожнюється з хаосом. Виходом стає передача частини свободи суверену в обмін на гарантії безпеки. Гоббсівський підхід закладає одну з фундаментальних моделей розуміння співвідношення свободи і безпеки: безпека досягається через обмеження свободи. Ця логіка залишається впливовою й у сучасних безпекових практиках, особливо в кризових умовах. Однак ліберальна традиція пропонує інший аксіологічний баланс. Джон Локк розглядає свободу як природне право людини, а безпеку - як механізм захисту цієї свободи, а не її антагоніст [9]. У цій моделі держава отримує легітимність лише настільки, наскільки вона забезпечує права особи, а не підміняє їх системою тотального контролю. Таким чином, уже в класичних концепціях простежуються дві принципово різні аксіологічні моделі: безпека як пріоритет над свободою; безпека як інструмент захисту свободи. У сучасному світі ця дилема значно ускладнюється. Нові типи загроз - тероризм, кіберзлочинність, інформаційні атаки, пандемії, гібридні війни - створюють середовище, у якому суспільства дедалі частіше погоджуються на розширення безпекових механізмів в обмін на відчуття захищеності [76]. Після масштабних криз держави нерідко посилюють системи спостереження, розширюють цифровий моніторинг, впроваджують механізми контролю інформаційного середовища, обмежують окремі форми пересування або комунікації. Формально такі заходи спрямовані на захист суспільства, однак із аксіологічної точки зору виникає принципове питання: де проходить межа між легітимним забезпеченням безпеки та надмірним обмеженням свободи? Мішель Фуко пропонує надзвичайно важливу оптику для аналізу цієї проблеми. У його концепції сучасна влада дедалі менше функціонує через прямий примус і дедалі більше через механізми дисципліни, спостереження та саморегуляції [31]. У такій логіці безпека перестає бути лише захисною функцією й починає виконувати роль інструменту управління поведінкою. Це створює принципову аксіологічну проблему: безпека може перетворюватися з цінності захисту на механізм обмеження людської автономії. Подібну логіку розвиває Джорджо Агамбен, аналізуючи феномен надзвичайного стану [32]. Він підкреслює, що кризові обставини можуть використовуватися як підстава для поступового розширення виняткових повноважень держави, які з часом ризикують ставати нормою. У такому випадку безпекова логіка фактично витісняє свободу з публічного простору. Особливо гостро цей конфлікт проявляється в цифровому середовищі. Сучасні технології дозволяють державам і корпораціям здійснювати безпрецедентний рівень моніторингу, аналізу та прогнозування поведінки людей [77]. Геолокація, цифрові сліди, поведінкові патерни, персоналізовані алгоритми та великі масиви даних створюють нову архітектуру соціального контролю. Формально ці технології можуть використовуватися для забезпечення безпеки - боротьби зі злочинністю, кіберзагрозами, тероризмом або кризовими ситуаціями. Проте аксіологічний аналіз виявляє серйозну небезпеку поступового знецінення приватності, автономії та свободи вибору. Свобода у цифрову епоху перестає бути лише політико-правовою категорією й стає питанням когнітивної автономії, контролю над власними даними та незалежності від алгоритмічного впливу [78]. Ще одним важливим аспектом конфлікту між свободою та безпекою є суспільна психологія страху. Ульріх Бек і Зигмунт Бауман демонструють, що сучасні суспільства дедалі більше існують у стані перманентного відчуття ризику та невизначеності [15; 16]. Страх має потужний політичний та ціннісний потенціал. Людина, яка відчуває загрозу, схильна погоджуватися на ширші обмеження, сильніший контроль та звуження простору свободи в обмін на обіцянку захисту. У цьому контексті безпека може перетворюватися на домінуючу цінність, яка витісняє інші суспільні орієнтири. Однак аксіологічний аналіз демонструє, що абсолютний пріоритет безпеки є концептуально небезпечним. Суспільство, яке ставить безпеку вище за свободу без належних обмежень, ризикує трансформуватися у систему контрольованої стабільності, де формальна захищеність досягається ціною деградації автономії, критичного мислення та демократичних інститутів. З іншого боку, абсолютизація свободи без урахування безпекових викликів також є проблематичною. Повна відсутність регуляторних механізмів може створювати хаос, вразливість до маніпуляцій, криміналізації середовища та руйнування колективної безпеки. Таким чином, аксіологічний конфлікт між свободою та безпекою не може бути вирішений через абсолютне домінування однієї цінності. У демократичній традиції ключовим принципом виступає саме баланс цінностей. Безпека має забезпечувати умови для реалізації свободи, а свобода не повинна руйнувати базові механізми суспільного захисту [79]. Український контекст надає цьому конфлікту особливої складності. В умовах війни суспільство об’єктивно стикається з необхідністю запровадження додаткових безпекових обмежень, пов’язаних із захистом державності, громадського порядку та національної стійкості [80]. Водночас саме війна особливо чітко демонструє, що безпека без свободи не здатна зберігати той ціннісний зміст, заради якого суспільство здійснює спротив. Український опір значною мірою ґрунтується не лише на прагненні фізичного виживання, але й на захисті свободи, гідності, права на самовизначення та демократичного майбутнього. Саме тому аксіологічний аналіз показує, що свобода і безпека не повинні розглядатися як взаємовиключні антагоністи. У здоровій демократичній системі вони мають перебувати у відносинах взаємного обмеження та взаємного підсилення. Безпека без свободи ризикує перетворитися на контроль. Свобода без безпеки ризикує перетворитися на хаос. Отже, конфлікт між свободою та безпекою є не технічним управлінським питанням, а фундаментальною аксіологічною дилемою сучасного суспільства. Його вирішення вимагає не механічного вибору між цими цінностями, а побудови збалансованої безпекової моделі, яка забезпечує захист суспільства без руйнування базових свобод, людської гідності та автономії особистості. Висновки до розділу 2 У другому розділі було здійснено аналіз сучасних суспільно-ціннісних викликів безпеки, зумовлених процесами глобалізації, цифрової трансформації, інформаційного впливу та конфлікту між фундаментальними суспільними цінностями. Дослідження показало, що глобалізація є складним багатовимірним процесом, який істотно трансформує соціальне середовище, механізми суспільної взаємодії, ціннісні орієнтири та структури колективної ідентичності. Встановлено, що глобалізаційні процеси не можуть розглядатися виключно як позитивний або виключно як деструктивний феномен, оскільки вони одночасно створюють нові можливості для розвитку відкритих суспільств та формують додаткові джерела безпекової вразливості. Виявлено, що одним із ключових наслідків глобалізації є трансформація традиційних систем цінностей. Розширення глобальних комунікаційних мереж, цифровізація соціальної взаємодії, інтенсивний культурний обмін та транснаціональна мобільність сприяють поширенню універсалістських демократичних цінностей, зокрема свободи, прав людини, відкритості та толерантності. Водночас ці процеси можуть послаблювати локальні механізми соціальної інтеграції, підривати стабільність колективної ідентичності та створювати передумови для ціннісної фрагментації. Окремо встановлено, що глобалізація істотно впливає на трансформацію суспільної довіри, моделей комунікації та механізмів формування соціальної солідарності. Сучасне суспільство дедалі більше функціонує в умовах інформаційної перенасиченості, високої швидкості комунікації та цифрової медіації соціальних відносин, що суттєво змінює якість суспільного дискурсу та створює нові виклики для стабільності безпекового середовища. У межах аналізу інформаційних та когнітивних загроз встановлено, що сучасні безпекові виклики дедалі більше зміщуються із матеріального простору у сферу суспільної свідомості, інформаційного порядку та механізмів людського мислення. Доведено, що інформаційні загрози не обмежуються поширенням неправдивої інформації, а включають системний вплив на довіру до інституцій, політичну стабільність, суспільну згуртованість та механізми колективного прийняття рішень. Виявлено, що цифрове середовище істотно посилює масштаб і швидкість поширення інформаційних загроз. Алгоритмічне управління інформаційними потоками, емоційна поляризація, соціальні мережі, персоналізоване медіасередовище та інформаційні бульбашки створюють сприятливі умови для дезінформації, маніпуляцій та радикалізації суспільства. Особливу увагу приділено когнітивним загрозам як більш глибокому рівню сучасного впливу. Встановлено, що когнітивні атаки спрямовані не лише на зміну окремих переконань, а на трансформацію самих механізмів сприйняття реальності, критичного мислення та процесів ухвалення рішень. У цьому контексті суспільна безпека дедалі більше залежить від рівня когнітивної стійкості, інформаційної культури, медіаграмотності та здатності до критичного аналізу. Окремо встановлено, що сучасні інформаційні та когнітивні загрози безпосередньо пов’язані із розвитком цифрових технологій, включаючи алгоритмічний вплив, автоматизовану персоналізацію інформації та генеративні технології штучного інтелекту. Це створює принципово новий рівень безпекових ризиків, пов’язаних із маніпуляцією суспільною свідомістю, підривом довіри до інформаційного середовища та розмиванням меж між достовірною і штучно сконструйованою інформацією. У межах аксіологічного аналізу конфлікту між свободою та безпекою встановлено, що сучасні безпекові виклики не можуть розглядатися виключно як технічні або управлінські проблеми, оскільки вони безпосередньо зачіпають фундаментальні суспільні цінності. Доведено, що свобода і безпека виступають не лише функціональними категоріями, але й базовими аксіологічними орієнтирами сучасного суспільства. Виявлено, що конфлікт між свободою та безпекою не має однозначного або універсального вирішення, оскільки обидві категорії є критично важливими для стабільного демократичного суспільства. Абсолютизація безпеки створює ризики надмірного контролю, звуження простору свободи, підриву приватності та демократичних механізмів. Водночас абсолютизація свободи без належного врахування безпекових викликів здатна породжувати хаос, дестабілізацію та підвищену вразливість до зовнішніх і внутрішніх загроз. Особливого значення набуло встановлення того, що сучасні безпекові практики дедалі частіше функціонують не лише через фізичний захист або інституційний контроль, але й через регулювання інформаційного середовища, поведінкових моделей та когнітивних процесів. Це суттєво розширює межі класичного розуміння безпеки та ставить нові філософські питання щодо автономії особистості, свободи волі та допустимих меж державного або технологічного впливу. Український контекст дозволяє зробити особливо важливий висновок про те, що сучасні суспільно-ціннісні виклики безпеки мають не лише теоретичний, але й безпосередньо практичний характер. В умовах війни, інформаційної агресії, цифрового впливу та гібридного протистояння питання безпеки набуває не лише фізичного, але й аксіологічного, інформаційного та цивілізаційного змісту. Таким чином, другий розділ дозволяє зробити загальний висновок про те, що сучасне суспільство стикається з комплексом взаємопов’язаних безпекових викликів, що формуються на перетині глобалізації, трансформації цінностей, інформаційного впливу та конфлікту між фундаментальними суспільними орієнтирами. Це створює необхідність переходу до аналізу українського контексту, де зазначені виклики набувають особливо гострого та екзистенційного характеру. РОЗДІЛ 3 УКРАЇНСЬКИЙ КОНТЕКСТ СУСПІЛЬНО-ЦІННІСНИХ ВИКЛИКІВ БЕЗПЕКИ 3.1. Війна як фактор трансформації цінностей Війна є одним із найбільш радикальних соціальних феноменів, здатних суттєво трансформувати суспільні структури, політичні інститути, колективну свідомість та систему ціннісних орієнтирів. На відміну від багатьох інших кризових явищ, війна має не лише матеріальні, військові чи політичні наслідки, але й глибокий аксіологічний вплив, оскільки безпосередньо змінює уявлення суспільства про безпеку, свободу, солідарність, справедливість, відповідальність, людську гідність та колективну ідентичність [81]. У соціально-філософському вимірі війна не може розглядатися виключно як форма збройного протистояння між політичними суб’єктами. Вона є станом системного порушення звичних моделей соціального порядку, що створює умови для переоцінки базових суспільних цінностей [82]. У ситуації війни суспільство стикається не лише з фізичною загрозою, але й із необхідністю переосмислення власних моральних орієнтирів, моделей колективної поведінки та механізмів соціальної самоорганізації. В історичному контексті війни неодноразово ставали каталізаторами глибоких суспільних трансформацій. Вони впливали на розвиток політичних систем, соціальних контрактів, моделей громадянської участі та уявлень про роль держави. Проте сучасна війна, особливо в умовах цифрового середовища, глобалізації та гібридних форм конфлікту, має значно складніший вплив, оскільки трансформація відбувається не лише у фізичному просторі, але й у сфері інформації, колективної пам’яті, символів та суспільних смислів [83]. Український досвід повномасштабної війни є яскравим прикладом того, як війна здатна трансформувати ціннісну архітектуру суспільства. Російське вторгнення створило не лише безпосередню загрозу територіальній цілісності, суверенітету та фізичному існуванню держави, але й поставило суспільство перед необхідністю екзистенційного самовизначення [84]. У таких умовах війна виходить за межі класичного конфлікту за ресурси або території й набуває ознак цивілізаційного протистояння, в межах якого об’єктом захисту стає не лише держава як політичний інститут, але й система цінностей, ідентичність, право на самостійне майбутнє та суспільна суб’єктність. Одним із найбільш помітних наслідків війни є трансформація ставлення до безпеки як суспільної цінності. У мирний період безпека нерідко сприймається як фоновий стан, що не потребує постійної рефлексії. Її значення часто усвідомлюється лише в умовах безпосередньої загрози. Війна радикально змінює це сприйняття. Безпека перестає бути абстрактною політичною категорією та стає безпосередньо пережитим суспільним досвідом. Люди починають усвідомлювати її як фундаментальну умову фізичного виживання, соціальної стабільності та збереження звичного способу життя [85]. Водночас війна трансформує сам зміст безпеки. Якщо до масштабного конфлікту безпека часто асоціювалася передусім із роботою державних інституцій або силових структур, то в умовах війни стає очевидним її багатовимірний характер. Безпека охоплює: військовий захист; інформаційну стійкість; цивільну готовність; економічну стабільність; психологічну витривалість; здатність до самоорганізації; соціальну довіру; стійкість критичної інфраструктури [86]. Таким чином, війна не лише підвищує цінність безпеки, але й розширює її суспільне розуміння. Не менш важливою є трансформація цінності свободи. У мирних демократичних умовах свобода часто сприймається як звичний нормативний стан, що не потребує постійного захисту. Проте війна радикально змінює цю перспективу. Коли суспільство стикається з агресією, спрямованою на позбавлення політичної суб’єктності, культурної автономії чи права на самовизначення, свобода перестає бути абстрактним ліберальним принципом і набуває екзистенційного значення [87]. Український спротив демонструє, що свобода у воєнному контексті сприймається не лише як індивідуальне право, але і як колективна цінність, заради якої суспільство готове нести значні втрати, мобілізувати ресурси та змінювати звичні моделі життя. Війна також суттєво впливає на цінність солідарності. У мирний період сучасні суспільства нерідко характеризуються високим рівнем індивідуалізації, соціальної атомізації та ослаблення горизонтальних зв’язків. В умовах масштабної загрози ці тенденції можуть істотно змінюватися. Зовнішня небезпека створює потужний імпульс для консолідації, взаємної підтримки, колективної мобілізації та переоцінки значення суспільної взаємозалежності [88]. Український досвід особливо яскраво демонструє цю трансформацію. Масовий волонтерський рух, самоорганізація громад, підтримка військових, взаємодопомога цивільному населенню, швидке формування горизонтальних мереж підтримки свідчать про суттєве посилення цінності солідарності як елементу суспільної безпеки [89]. Це підтверджує тезу про те, що безпека в умовах війни залежить не лише від централізованих державних механізмів, але й від суспільної здатності до самоорганізації. Особливого значення набуває трансформація ставлення до держави як інституту. У багатьох суспільствах мирного часу характерним є критичне або дистанційоване ставлення до державних структур. В умовах війни роль держави часто переосмислюється як інструменту колективного виживання, координації та стратегічного захисту [90]. Проте український випадок демонструє більш складну модель. Поряд із зростанням значення держави суттєву роль відіграє й суспільна суб’єктність, де громадяни не лише очікують захисту, але й самі активно виступають учасниками безпекового середовища. Це формує нову модель взаємодії між державою і суспільством, у якій безпека є не виключно державною функцією, а спільною відповідальністю. Окремо слід звернути увагу на трансформацію цінності людського життя. Війна створює складний моральний парадокс: з одного боку, людське життя усвідомлюється як особливо вразлива та цінна категорія; з іншого - суспільство змушене функціонувати в умовах постійного ризику втрат, жертв і морально складних рішень [91]. Це створює напругу між гуманістичними цінностями та логікою виживання. У соціально-філософському сенсі війна нерідко призводить до перегляду меж допустимого, трансформації моральних оцінок та посилення ролі категорій справедливості, відповідальності та колективного обов’язку. Суттєво трансформується і значення національної ідентичності. В умовах війни питання ідентичності перестає бути лише культурним або символічним аспектом і стає елементом безпекової стійкості [92]. Національна ідентичність виконує функцію консолідації, мобілізації та смислової інтеграції суспільства. Вона забезпечує відповідь на питання про те, що саме захищається і чому суспільство готове до спротиву. Український контекст демонструє суттєве посилення цінності громадянської ідентичності, державної суб’єктності, історичної пам’яті та культурної самостійності. Війна також трансформує ставлення до інформації та істини. В умовах інформаційного протистояння суспільство починає значно гостріше усвідомлювати цінність достовірної інформації, перевірених джерел, інформаційної відповідальності та критичного мислення [93]. Паралельно війна створює ризики емоційної поляризації, інформаційної втоми, психологічного виснаження та спрощення складних моральних дилем. У цьому контексті інформаційна стійкість стає частиною ціннісної трансформації. Окремо слід відзначити трансформацію ставлення до майбутнього. Війна руйнує звичні горизонти планування, підвищує рівень невизначеності та змінює індивідуальні й колективні часові перспективи [94]. Однак парадоксально саме в таких умовах нерідко формується сильніше усвідомлення довгострокових суспільних цілей, історичної відповідальності та цінності колективного майбутнього. Таким чином, війна виступає не лише фактором руйнування, але й каталізатором глибокої суспільної переоцінки. Водночас необхідно уникати романтизації війни як трансформаційного механізму. Попри потенціал консолідації, війна завжди пов’язана з травматизацією, психологічним виснаженням, соціальними втратами, демографічними наслідками, руйнуванням соціальних зв’язків та моральними деформаціями [95]. Саме тому трансформація цінностей під впливом війни має амбівалентний характер: вона здатна як посилювати суспільну стійкість, так і породжувати довгострокові внутрішні ризики. Отже, війна є потужним фактором трансформації суспільних цінностей, що радикально змінює уявлення про безпеку, свободу, солідарність, відповідальність, ідентичність та роль держави. Український досвід демонструє, що в умовах екзистенційної загрози суспільні цінності стають не лише моральними орієнтирами, але й безпосереднім ресурсом національної стійкості та колективного спротиву. 3.2. Фактор національної безпеки та суспільних цінностей Національна безпека у сучасному світі не може розглядатися виключно як військово-оборонна або інституційно-силова категорія. Хоча традиційне розуміння безпеки тривалий час концентрувалося навколо захисту державного суверенітету, територіальної цілісності та обороноздатності, сучасні суспільні трансформації, гібридні конфлікти, інформаційні загрози та ціннісні кризи демонструють значно ширший зміст цього поняття [96]. У таких умовах національна безпека дедалі більше постає як багатовимірний феномен, що безпосередньо залежить не лише від військових або інституційних ресурсів, але й від стану суспільної свідомості, системи цінностей, соціальної згуртованості та рівня громадянської стійкості. У нормативно-правовому вимірі національна безпека України визначається як захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів від реальних і потенційних загроз [97]. Таке визначення є важливим з точки зору державної політики, однак соціально-філософський аналіз дозволяє побачити глибший зміст цієї категорії. Національна безпека не є лише функцією державного апарату або системи оборони. Вона значною мірою залежить від ціннісної архітектури суспільства - від того, наскільки громадяни поділяють спільні уявлення про легітимність держави, важливість свободи, значення незалежності, роль громадянської відповідальності та готовність до колективного захисту спільного простору [98]. Фактично національна безпека є не лише питанням ресурсів, інституцій чи військової сили, але й питанням суспільного консенсусу щодо того, що саме є цінним і таким, що потребує захисту. У класичних реалістичних моделях безпекових студій держава розглядається як центральний суб’єкт безпеки, а головний акцент робиться на зовнішніх загрозах, балансі сил та оборонній спроможності [99]. Такий підхід залишається важливим, особливо в умовах війни, однак він є недостатнім для пояснення сучасних безпекових процесів. Сучасні підходи, зокрема концепції суспільної безпеки, гуманітарної безпеки та сек’юритизації, демонструють, що об’єктом захисту дедалі частіше виступають не лише державні інститути, але й суспільна стабільність, культурна ідентичність, інформаційний простір, демократичні механізми та соціальна згуртованість [100]. У цьому контексті суспільні цінності стають структурним елементом національної безпеки. Одним із фундаментальних чинників національної безпеки є легітимність держави. Держава, яка не користується довірою громадян, має суттєво обмежену здатність до мобілізації ресурсів, координації суспільних дій та ефективного реагування на кризи [101]. Довіра не формується виключно через інституційний контроль або нормативне примушення. Вона базується на спільному ціннісному полі, де громадяни визнають державу як легітимного представника колективних інтересів. Український контекст особливо яскраво демонструє цю залежність. Умови повномасштабної війни показали, що стійкість держави значною мірою визначається не лише кількістю ресурсів або рівнем військової організації, але й рівнем суспільної довіри, громадянської активності та готовності до мобілізації Саме суспільна підтримка, волонтерська самоорганізація, горизонтальні мережі допомоги та висока цінність незалежності стали критично важливими елементами української національної стійкості. Не менш важливим є значення громадянської ідентичності. Національна безпека значною мірою залежить від здатності суспільства усвідомлювати себе як політичну спільноту зі спільними інтересами, цінностями та майбутнім [103]. Суспільство з розмитою або конфліктною ідентичністю є значно більш вразливим до зовнішнього впливу, дезінформації, сепаратизму, політичної поляризації та когнітивних атак. Національна ідентичність у сучасному розумінні не повинна зводитися до етнічної або виключно культурної одноманітності. У демократичному суспільстві йдеться насамперед про громадянську солідарність, визнання спільного політичного простору та ціннісної єдності щодо ключових принципів державного існування. Український досвід демонструє саме таку модель. Повномасштабна війна значно посилила роль громадянської ідентичності, де ключовими елементами виступають незалежність, свобода, демократія, право на самовизначення та колективна відповідальність [104]. Особливу роль у системі національної безпеки відіграє інформаційна стійкість. У сучасних умовах інформаційний простір є не менш важливим полем безпекового протистояння, ніж фізична територія [105]. Маніпуляція суспільною свідомістю, дезінформаційні кампанії, підрив довіри до державних інституцій, поширення деструктивних наративів та когнітивний вплив здатні суттєво послаблювати національну стійкість навіть без прямого військового втручання. У цьому контексті цінності виступають своєрідною когнітивною інфраструктурою безпеки. Суспільство, яке має стійке розуміння власної ідентичності, високий рівень критичного мислення та спільні нормативні орієнтири, значно менш вразливе до зовнішніх маніпуляцій. Важливим аспектом є також проблема демократичних цінностей у контексті національної безпеки. У кризових умовах держави нерідко стикаються з необхідністю тимчасового посилення безпекових механізмів, що може створювати напругу між захистом державності та збереженням демократичних процедур [106]. У таких умовах критично важливо, щоб безпекова політика не руйнувала той ціннісний фундамент, який вона покликана захищати. Для України це питання має особливе значення, оскільки боротьба ведеться не лише за територію або політичний суверенітет, але й за право існувати як демократична європейська політична спільнота. Отже, надмірна сек’юритизація без належного демократичного контролю потенційно здатна створювати внутрішні ризики для ціннісної легітимності держави. Суттєве значення має й соціальна згуртованість як елемент національної безпеки. Соціально атомізоване суспільство з низьким рівнем довіри та високим рівнем внутрішньої конфліктності є об’єктивно більш вразливим до дестабілізації [107]. Навпаки, суспільство з високим рівнем горизонтальних зв’язків, взаємної підтримки та громадянської солідарності демонструє значно вищу здатність до кризового реагування. Український досвід волонтерства, взаємодопомоги та громадянської мобілізації фактично став одним із ключових чинників безпекової стійкості держави. Окремо слід відзначити значення історичної пам’яті як ціннісного компоненту національної безпеки. Колективна пам’ять формує суспільне розуміння історичних загроз, моделей поведінки та критеріїв політичної легітимності [108]. У випадку України історична пам’ять є не лише культурним ресурсом, але й фактором опору зовнішнім спробам маніпуляції історичними наративами, делегітимації державності або нав’язування чужих ідентичнісних моделей. Водночас необхідно визнавати, що суспільні цінності можуть бути не лише ресурсом безпеки, але й джерелом внутрішніх конфліктів. Ціннісна поляризація, недовіра, радикалізація або соціальна фрагментація здатні істотно послаблювати національну стійкість [109]. Саме тому питання формування ціннісної єдності не може розглядатися як суто гуманітарне або культурне завдання. У сучасному світі це є частиною безпекової політики. Таким чином, національна безпека є не лише системою оборонних, правових або інституційних механізмів, але й складною суспільно-ціннісною конструкцією, що базується на довірі, ідентичності, громадянській солідарності, демократичній легітимності та здатності суспільства до колективного спротиву. Український досвід підтверджує, що саме поєднання державної спроможності та суспільної ціннісної стійкості формує реальний фундамент національної безпеки в умовах сучасних екзистенційних викликів. 3.3. Перспективи формування нової парадигми безпеки Сучасний світ переживає період глибокої трансформації безпекових уявлень, інституцій та моделей реагування на загрози. Традиційні підходи до безпеки, сформовані переважно в межах класичної державоцентричної логіки, дедалі частіше демонструють обмежену ефективність у відповідь на виклики XXI століття. Війни нового типу, гібридні конфлікти, інформаційний вплив, когнітивні загрози, цифровий контроль, глобальна нестабільність, транснаціональні ризики та кризи довіри свідчать про необхідність переосмислення самої філософії безпеки [110]. У таких умовах дедалі очевиднішою стає потреба у формуванні нової безпекової парадигми, яка б відповідала сучасному характеру загроз, трансформації суспільних цінностей та зміні природи соціального середовища. Поняття парадигми в цьому контексті слід розуміти як цілісну систему уявлень, принципів, цінностей та концептуальних моделей, що визначають логіку розуміння безпеки, допустимі механізми реагування на загрози та співвідношення між державою, суспільством і людиною [111]. Класична безпекова парадигма тривалий час ґрунтувалася на кількох базових припущеннях: держава є центральним суб’єктом безпеки; головними загрозами є зовнішні військові ризики; безпека забезпечується через контроль, оборону та інституційну силу; громадянин виступає переважно об’єктом захисту; стабільність досягається через управління ризиками та стримування загроз Такий підхід залишається частково актуальним, особливо в умовах відкритої військової агресії. Однак сучасна реальність демонструє його недостатність. По-перше, сучасні загрози значною мірою виходять за межі класичного військового виміру. Інформаційні атаки, кіберзагрози, когнітивний вплив, дезінформація, цифрова маніпуляція, кризи довіри, технологічні ризики та соціальна поляризація не можуть бути ефективно нейтралізовані виключно засобами оборонного сектору [113]. По-друге, змінюється сам об’єкт безпеки. Якщо раніше ключовим фокусом був захист державної території або політичного суверенітету, то сучасні виклики дедалі більше стосуються людини, суспільства, інформаційного середовища, культурної ідентичності, соціальної згуртованості та когнітивної автономії [114]. По-третє, трансформується роль громадянина. У сучасних умовах людина більше не є пасивним об’єктом безпекової політики. Навпаки, суспільство стає активним учасником формування стійкості, інформаційного захисту, громадянської мобілізації та кризового реагування [115]. У цьому контексті нова парадигма безпеки повинна мати багатовимірний характер. Однією з її ключових рис має стати перехід від логіки абсолютного захисту до логіки стійкості (resilience). У класичних моделях безпека часто розумілася як стан максимальної нейтралізації загроз. Проте сучасний світ характеризується високим рівнем невизначеності, швидкою зміною ризиків та неможливістю повного контролю над усіма потенційними викликами [116]. У таких умовах більш реалістичним стає підхід, за якого безпека визначається не як відсутність загроз, а як здатність суспільства адаптуватися, зберігати функціональність та відновлюватися після криз. Стійкість у цьому сенсі включає: інституційну адаптивність; соціальну згуртованість; інформаційну витривалість; когнітивну автономію; економічну гнучкість; психологічну стабільність; громадянську мобілізацію [117]. Не менш важливою характеристикою нової парадигми є гуманітаризація безпеки. Людина повинна розглядатися не лише як ресурс держави або об’єкт захисту, а як центральна цінність безпекового порядку. Це означає зміщення акценту з виключно територіальної чи силової логіки на захист людської гідності, свободи, психічної стабільності, права на безпечне інформаційне середовище та можливість самореалізації [118]. Особливого значення набуває когнітивний вимір безпеки. Якщо класична безпекова модель концентрувалася переважно на фізичних загрозах, то сучасний світ дедалі більше демонструє вразливість суспільства у сфері свідомості, сприйняття та мислення. Когнітивна безпека має стати невід’ємною складовою нової парадигми, оскільки сучасне протистояння дедалі частіше ведеться не за території, а за увагу, інтерпретації, довіру та смисли [119]. У такому підході ключовими ресурсами безпеки стають: критичне мислення; інформаційна грамотність; здатність до верифікації інформації; стійкість до маніпуляцій; захист когнітивної автономії. Водночас нова парадигма безпеки не може будуватися на відмові від демократичних цінностей. Однією з ключових небезпек сучасних криз є спокуса надмірної сек’юритизації, за якої будь-який виклик використовується як підстава для розширення контролю, звуження свобод та посилення регуляторного втручання [120]. Філософський аналіз демонструє, що така модель є короткостроково ефективною, але стратегічно ризикованою. Безпекова система, яка руйнує свободу, автономію та довіру, поступово втрачає власну ціннісну легітимність. Саме тому нова парадигма безпеки має бути аксіологічно збалансованою. Її фундаментальними цінностями мають виступати: безпека; свобода; людська гідність; довіра; відповідальність; солідарність; демократична легітимність; громадянська суб’єктність [121]. Для України перспектива формування нової безпекової парадигми має особливе значення. Повномасштабна війна не лише виявила слабкі місця попередніх безпекових моделей, але й продемонструвала потенціал нової логіки стійкості. Український досвід показує, що реальна безпека формується не лише через військову силу або інституційне управління, але й через: суспільну мобілізацію; громадянську солідарність; горизонтальні мережі підтримки; інформаційну витривалість; високу цінність свободи; національну суб’єктність; здатність до самоорганізації [122]. Фактично Україна вже демонструє елементи нової безпекової моделі, де держава та суспільство виступають партнерами у забезпеченні національної стійкості. Водночас перспективна українська парадигма безпеки не повинна зводитися виключно до воєнної мобілізаційної логіки. Після завершення активної фази війни особливого значення набудуть: психологічне відновлення суспільства; реінтеграція ветеранів; відновлення довіри; зміцнення демократичних інститутів; інформаційна реабілітація; подолання суспільної поляризації; розвиток гуманітарної стійкості [123]. Таким чином, нова безпекова парадигма для України має бути не лише оборонною, але й цивілізаційною. Вона повинна інтегрувати: національну безпеку; суспільну безпеку; інформаційну безпеку; когнітивну безпеку; гуманітарну безпеку; демократичну стійкість. З соціально-філософської точки зору перспективи формування нової парадигми безпеки пов’язані із переходом від вузького державоцентричного бачення до цілісного суспільно-ціннісного підходу, в якому безпека розуміється як стан збереження не лише території чи інституцій, але й людської гідності, свободи, довіри, соціальної єдності та колективної суб’єктності. Отже, сучасний характер загроз вимагає фундаментального переосмислення безпеки як багатовимірного суспільно-ціннісного феномену. Нова парадигма безпеки повинна базуватися не на ілюзії повного контролю, а на стійкості, адаптивності, демократичній легітимності та здатності суспільства зберігати власні цінності в умовах криз, конфліктів та глобальної невизначеності. Висновки до розділу 3 У третьому розділі було здійснено соціально-філософський аналіз українського контексту суспільно-ціннісних викликів безпеки в умовах повномасштабної війни, трансформації національного безпекового середовища та формування нових підходів до розуміння безпеки. У межах дослідження встановлено, що війна виступає одним із найбільш потужних чинників трансформації суспільних цінностей, оскільки радикально змінює соціальні практики, механізми колективної взаємодії, політичну свідомість та уявлення про базові суспільні пріоритети. На відміну від багатьох інших кризових явищ, війна має не лише матеріальний або політичний вплив, але й глибокий аксіологічний характер, оскільки безпосередньо впливає на переоцінку свободи, безпеки, солідарності, відповідальності, людської гідності, державності та національної ідентичності. Виявлено, що в умовах повномасштабної російської агресії безпека в українському суспільстві перестала сприйматися як абстрактна функція державних інституцій і трансформувалася у безпосередньо пережитий суспільний досвід. Водночас суттєво розширився сам зміст безпеки, яка почала охоплювати не лише військовий захист, але й інформаційну стійкість, психологічну витривалість, цивільну готовність, соціальну довіру, економічну стабільність та здатність до самоорганізації. Окремо встановлено, що війна істотно трансформувала цінність свободи. Якщо в мирних умовах свобода часто сприймається як нормативна даність демократичного середовища, то в умовах екзистенційної загрози вона набуває принципово іншого змісту - як цінність, що безпосередньо потребує захисту й стає підставою для колективного спротиву. Український досвід продемонстрував, що свобода в умовах війни перестає бути лише індивідуальним правом і набуває характеру колективної суспільної цінності, пов’язаної з правом на державну суб’єктність, самовизначення, демократичний розвиток та цивілізаційний вибір. У межах аналізу встановлено, що одним із ключових наслідків війни стало суттєве посилення цінності суспільної солідарності. Волонтерські практики, горизонтальна самоорганізація, підтримка військових, громадянська мобілізація та взаємодопомога продемонстрували, що суспільна безпека залежить не лише від централізованих державних механізмів, але й від рівня соціальної згуртованості та громадянської відповідальності. Окремо доведено, що національна безпека у сучасному українському контексті не може розглядатися виключно як оборонна або інституційно-силова категорія. Сучасний характер загроз, зокрема гібридна агресія, інформаційний вплив, когнітивні атаки та спроби дестабілізації, демонструє, що реальна національна безпека безпосередньо залежить від ціннісної стійкості суспільства. Встановлено, що ключовими суспільними факторами національної безпеки виступають: громадянська ідентичність; суспільна довіра; демократична легітимність; інформаційна стійкість; соціальна згуртованість; історична пам’ять; готовність до колективного спротиву; громадянська суб’єктність. Український досвід підтвердив, що високий рівень суспільної мобілізації та ціннісної єдності здатен виступати не менш важливим ресурсом національної безпеки, ніж військовий потенціал або формальні інституційні механізми. У межах аналізу перспектив формування нової парадигми безпеки встановлено, що сучасні виклики вимагають відмови від виключно класичного державоцентричного розуміння безпеки. Традиційні моделі, орієнтовані переважно на військовий захист, контроль та стримування зовнішніх загроз, є недостатніми для реагування на комплексні ризики сучасного світу. Доведено, що нова безпекова парадигма повинна базуватися на ширшому суспільно-ціннісному підході, який інтегрує: національну безпеку; суспільну безпеку; гуманітарну безпеку; інформаційну безпеку; когнітивну безпеку; демократичну стійкість; психологічну витривалість; громадянську мобілізацію. Окремо встановлено, що одним із ключових принципів нової безпекової моделі має стати перехід від логіки абсолютного контролю до логіки стійкості функціональність, відновлюватися після потрясінь та зберігати власну ціннісну суб’єктність. Для України ця перспектива має особливе значення, оскільки війна фактично вже стала каталізатором трансформації безпекового мислення. Виявлено, що українська модель стійкості дедалі більше формується як партнерська взаємодія держави та суспільства, де громадяни виступають не лише об’єктами захисту, але й активними суб’єктами безпекового середовища. Водночас наголошено, що нова парадигма безпеки не повинна будуватися на руйнуванні демократичних цінностей або легітимації надмірного контролю, оскільки така модель створює ризики внутрішньої деградації суспільного порядку та втрати ціннісного фундаменту безпеки. Таким чином, третій розділ дозволяє зробити загальний висновок про те, що український досвід сучасної війни демонструє принципово нове розуміння безпеки як багатовимірного суспільно-ціннісного феномену, в якому ключову роль відіграють не лише державні інституції, але й цінності свободи, гідності, солідарності, довіри, громадянської відповідальності та національної суб’єктності. Саме це створює концептуальне підґрунтя для формування нової безпекової парадигми, здатної відповідати викликам сучасного світу. ВИСНОВКИ У кваліфікаційній роботі здійснено комплексний соціально-філософський аналіз суспільно-ціннісних викликів безпеки в умовах сучасних глобальних трансформацій, цифровізації, інформаційного впливу, гібридних загроз та повномасштабної війни. Дослідження дозволило встановити, що безпека у сучасному світі не може розглядатися виключно як військова, політико-правова або інституційно-управлінська категорія, оскільки її зміст суттєво розширився та охоплює широкий спектр суспільних, гуманітарних, інформаційних, когнітивних та аксіологічних вимірів. У процесі дослідження еволюції філософського осмислення безпеки встановлено, що уявлення про безпеку зазнавали суттєвих трансформацій залежно від історичного етапу розвитку суспільства, домінуючих політичних моделей та світоглядних орієнтирів. У межах античної традиції безпека розглядалася переважно як стан стабільності політичної спільноти, справедливого порядку та гармонійного суспільного устрою. У середньовічній філософії акцент змістився до духовного та морального виміру захищеності. Епоха Нового часу сформувала модерне бачення безпеки як однієї з ключових функцій держави, пов’язаної із захистом людини від хаосу, насильства та зовнішніх загроз. Сучасна філософія суттєво розширила цей підхід, включивши до розуміння безпеки питання ризику, інформаційного впливу, контролю, соціальної стійкості, когнітивної автономії та захисту людської гідності. Встановлено, що безпека як соціально-філософська категорія є складним багатовимірним феноменом, який поєднує об’єктивний та суб’єктивний аспекти. Її зміст визначається не лише фактичною наявністю загроз, але й суспільним сприйняттям ризиків, рівнем довіри, станом соціальних інститутів, характером комунікації та здатністю суспільства до адаптації. Доведено, що сучасне розуміння безпеки дедалі більше зміщується від класичної логіки абсолютного захисту до концепції суспільної стійкості (resilience), яка передбачає здатність до самоорганізації, відновлення та адаптації в умовах невизначеності. У межах дослідження аксіологічного виміру безпеки доведено, що безпека не є нейтральною технічною категорією, оскільки будь-яка безпекова система ґрунтується на певній системі цінностей. Саме цінності визначають, що саме суспільство вважає таким, що потребує захисту, які загрози сприймає як критичні, які механізми реагування визнає допустимими та де проходять межі між захистом і контролем. Встановлено, що безпека нерозривно пов’язана із такими цінностями, як свобода, гідність, довіра, солідарність, відповідальність, справедливість та суспільна суб’єктність. Аналіз сучасних суспільно-ціннісних викликів дозволив встановити, що глобалізація суттєво трансформує структуру суспільних цінностей, механізми ідентичності та моделі соціальної взаємодії. Виявлено, що глобалізаційні процеси мають подвійний характер: з одного боку, вони сприяють поширенню універсальних демократичних цінностей, міжнародної відкритості та розвитку глобальних комунікацій; з іншого - створюють ризики ціннісної фрагментації, кризи ідентичності, ослаблення соціальної довіри та посилення внутрішньої вразливості суспільства до деструктивних впливів. У межах аналізу інформаційних та когнітивних загроз встановлено, що сучасне безпекове середовище дедалі більше зміщується у сферу інформації, суспільної свідомості та механізмів людського мислення. Доведено, що інформаційні загрози не обмежуються поширенням неправдивих повідомлень, а включають системний вплив на суспільну довіру, політичну стабільність, легітимність інституцій та процеси колективного ухвалення рішень. Особливо небезпечними є когнітивні загрози, спрямовані на трансформацію способів сприйняття реальності, використання когнітивних упереджень, алгоритмічних механізмів впливу та емоційної поляризації. Встановлено, що когнітивна стійкість, критичне мислення та інформаційна культура стають ключовими складовими сучасної безпеки. Окремий аксіологічний аналіз конфлікту між свободою та безпекою дозволив встановити, що зазначена суперечність є фундаментальною дилемою сучасного демократичного суспільства. Доведено, що абсолютизація безпеки створює ризики надмірного контролю, звуження простору свободи, підриву приватності та демократичних інститутів, тоді як абсолютизація свободи без належного врахування безпекових викликів може спричиняти дестабілізацію, хаос та підвищену вразливість до зовнішніх загроз. Обґрунтовано необхідність збалансованого аксіологічного підходу, у якому безпека і свобода не розглядаються як взаємовиключні категорії, а перебувають у відносинах взаємного обмеження та взаємного підсилення. Дослідження українського контексту дозволило встановити, що повномасштабна війна виступила потужним фактором трансформації суспільних цінностей. Війна радикально змінила суспільне сприйняття безпеки, свободи, державності, солідарності, громадянської відповідальності та національної ідентичності. Встановлено, що в умовах екзистенційної загрози безпека перестає бути абстрактною державною функцією та набуває характеру безпосереднього суспільного досвіду. Водночас свобода трансформується з нормативної демократичної цінності у категорію колективного спротиву, права на самовизначення та захисту майбутнього політичної спільноти. Окремо доведено, що національна безпека України не може розглядатися виключно через призму військового потенціалу або інституційного управління. Український досвід продемонстрував, що ключовими ресурсами безпеки є не лише державна спроможність, але й суспільна мобілізація, горизонтальна самоорганізація, волонтерський рух, громадянська довіра, інформаційна стійкість, історична пам’ять, демократична легітимність та національна суб’єктність. Таким чином, суспільні цінності виступають не лише моральною основою, але й практичним ресурсом національної безпеки. У межах аналізу перспектив формування нової парадигми безпеки встановлено, що сучасні загрози вимагають відмови від вузького державоцентричного розуміння безпеки. Обґрунтовано, що нова безпекова модель повинна мати багатовимірний характер і поєднувати національну, суспільну, гуманітарну, інформаційну, когнітивну та демократичну безпеку. Доведено, що центральними принципами такої парадигми мають стати стійкість, адаптивність, суспільна суб’єктність, захист людської гідності, збереження свободи, інформаційна автономія та демократична легітимність. Для України перспективна безпекова парадигма повинна ґрунтуватися на синергії державної спроможності та суспільної стійкості. Вона має орієнтуватися не лише на військовий захист, але й на довгострокове зміцнення громадянської солідарності, інформаційної витривалості, психологічного відновлення суспільства, демократичних інститутів та ціннісної єдності. Отже, за результатами проведеного дослідження підтверджено основну тезу про те, що безпека у сучасному світі є не лише інституційною або силовою категорією, а складним суспільно-ціннісним феноменом, зміст якого визначається характером суспільних відносин, системою цінностей, рівнем соціальної довіри, інформаційною стійкістю та здатністю політичної спільноти зберігати власну суб’єктність в умовах глобальних викликів. Саме такий підхід дозволяє найбільш повно осмислити сучасні безпекові трансформації та перспективи формування нової безпекової парадигми для України. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ The Concept of Security // Review of International Studies. 1997. Vol. 23. № 1. P. 5– 3. Платон. Держава. Київ: Основи, 2000. 355 с. 4. Арістотель. Політика. Київ: Основи, 2000. 239 с. 6. Августин Аврелій. Про град Божий. Київ: Юніверс, 1998. 680 с. 7. Аквінський Т. Сума теології (вибрані фрагменти). Київ: Ніка-Центр, 2010. 412 с. 8. Гоббс Т. Левіафан, або Суть, будова і повноваження держави церковної та цивільної. Київ: Дух і Літера, 2000. 606 с. 9. Локк Дж. Два трактати про врядування. Київ: Основи, 2001. 531 с. 10. Руссо Ж.-Ж. Про суспільний договір. Київ: Port-Royal, 2001. 349 с. 11. Кант І. До вічного миру. Київ: Юніверс, 2005. 128 с. 12. Гегель Г. В. Ф. Філософія права. Київ: Юніверс, 2000. 336 с. 20. Про національну безпеку України: Закон України від 21.06.2018 № 2469-VIII. 21. United Nations Development Programme. Human Development Report 1994 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://hdr.undp.org. Дата звернення: ience Quarterly. 1952. Vol. 67. № 4. P. 481–502. 24. Wæver O. Securitization and Desecuritization // On Security. New York: Columbia University Press, 1995. P. 46–86. 30. NATO. Resilience and Civil Preparedness Guidance [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://nato.int. Дата звернення: 15.05.2026. International Security. 2001. Vol. 26. № 2. P. 87–102. 34. Резнікова О. О. Національна стійкість в умовах мінливого безпекового середовища. Київ: НІСД, 2022. 456 с. de sociologie. 2006. Vol. 47. P. 249–288. 36. Rokeach M. The Nature of Human Values. New York: Free Press, 1973. 438 p. № 2. P. 191–210. 41. NATO Strategic Communications Centre of Excellence. Social Media as a Tool of Hybrid Warfare [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://stratcomcoe.org. Дата звернення: 15.05.2026. ean External Action Service. EUvsDisinfo Annual Report [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://euvsdisinfo.eu. Дата звернення: 15.05.2026. 43. European Commission. Tackling Online Disinformation [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://ec.europa.eu. Дата звернення: 15.05.2026. 44. Wardle C., Derakhshan H. Information Disorder [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://coe.int. Дата звернення: 15.05.2026. 46. Загальна декларація прав людини від 10.12.1948. 47. RAND Corporation. Russian Social Media Influence [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://rand.org. Дата звернення: 15.05.2026. 48. OECD. Digital Transformation in the Age of Artificial Intelligence [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://oecd.org. Дата звернення: 15.05.2026. 49. UNESCO. Guidance for Regulating Digital Platforms [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://unesco.org. Дата звернення: 15.05.2026. 50. World Economic Forum. Global Cybersecurity Outlook 2025 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://weforum.org. Дата звернення: 15.05.2026. 52. Конституція України: Закон України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. 53. Про інформацію: Закон України від 02.10.1992 № 2657-XII. 54. Про захист інформації в інформаційно-комунікаційних системах: Закон України від 05.07.1994 № 80/94-ВР. 55. Про основні засади забезпечення кібербезпеки України: Закон України від 05.10.2017 № 2163-VIII. 56. Про правовий режим воєнного стану: Закон України від 12.05.2015 № 389- 57. Стратегія національної безпеки України "Безпека людини – безпека країни": Указ Президента України від 14.09.2020 № 392/2020. 58. Стратегія кібербезпеки України: Указ Президента України від 26.08.2021 № 59. Доктрина інформаційної безпеки України: Указ Президента України від 25.02.2017 № 47/2017. 60. Концепція розвитку штучного інтелекту в Україні: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 02.12.2020 № 1556-р. 61. Стратегія інформаційної безпеки України: Указ Президента України від 28.12.2021 № 685/2021. . NATO Strategic Communications Centre of Excellence. Cognitive Warfare [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://stratcomcoe.org. Дата звернення: 64. Горбулін В. П. Світова гібридна війна: український фронт. Київ: НІСД, 2017. 496 с. 65. European Parliament. Artificial Intelligence and Disinformation [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://europarl.europa.eu. Дата звернення: 15.05.2026. 66. Почепцов Г. Г. Інформаційні війни. Київ: ВД Києво-Могилянська академія, 2015. 496 с. 67. Почепцов Г. Г. Смисли і війни: Україна і Росія в інформаційній та смисловій війні. Київ: ВД Києво-Могилянська академія, 2016. 316 с. 68. Магда Є. В. Гібридна війна: вижити і перемогти. Харків: Vivat, 2015. 304 с. 69. Пирожков С. І., Хамітов Н. В. Цивілізаційна суб’єктність України. Київ: Наукова думка, 2020. 256 с. 70. Freedom House. Freedom in the World 2025 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://freedomhouse.org. Дата звернення: 15.05.2026. 73. World Health Organization. Managing the COVID-19 Infodemic [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://who.int. Дата звернення: 15.05.2026. 74. Жаліло Я. А. (ред.) Засади економічної та соціальної стійкості в умовах війни. Київ: НІСД, 2023. 520 с. 75. Жаліло Я. А. (ред.) Пріоритети соціально-економічних трансформацій для забезпечення стійкості України. Київ: НІСД, 2024. 468 с. 76. International Institute for Strategic Studies. The Military Balance 2025 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://iiss.org. Дата звернення: 15.05.2026. 77. Розумков Центр. Україна у війні: суспільство, безпека, цінності [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://razumkov.org.ua. Дата звернення: 15.05.2026. 78. Київський міжнародний інститут соціології. Динаміка суспільних настроїв в умовах війни [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://kiis.com.ua. Дата звернення: 15.05.2026. 79. Національний інститут стратегічних досліджень. Аналітичні матеріали з питань національної стійкості [Електронний ресурс]. Режим доступу: 80. Freedom House. Nations in Transit 2025 [Електронний ресурс]. Режим доступу: 81. OECD. Trust and Public Governance Review [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://oecd.org. Дата звернення: 15.05.2026. 82. Національний інститут стратегічних досліджень. Стратегічна панорама [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://niss-panorama.com. Дата звернення: curity Handbook [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://un.org. Дата звернення: 15.05.2026. 84. World Bank. World Development Report 2024 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://worldbank.org. Дата звернення: 15.05.2026. 85. Степико М. Т. Українська ідентичність: феномен і засади формування. Київ: НІСД, 2011. 336 с. 86. UNESCO. Media and Information Literacy: Policy and Strategy Guidelines [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://unesco.org. Дата звернення: 87. World Bank. Ukraine Rapid Damage and Needs Assessment [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://worldbank.org. Дата звернення: 15.05.2026. 88. United Nations Development Programme. Human Security Report [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://undp.org. Дата звернення: 15.05.2026. 89. Київський міжнародний інститут соціології. Довіра до державних інституцій в умовах війни [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://kiis.com.ua. Дата звернення: 15.05.2026. 90. Київський міжнародний інститут соціології. Громадянська ідентичність українців [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://kiis.com.ua. Дата звернення: 92. RAND Corporation. The Russian “Firehose of Falsehood” Propaganda Model [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://rand.org. Дата звернення: 15.05.2026. 93. World Economic Forum. Global Risks Report 2025 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://weforum.org. Дата звернення: 15.05.2026. 95. NATO. Strategic Concept 2022 [Електронний ресурс]. Режим доступу: 96. Національний інститут стратегічних досліджень. Національна стійкість України [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://niss.gov.ua. Дата звернення: