Політична ідентичність в умовах цифрового суспільства: нові механізми влади

Карганова, Валерія Борисівна
Please use this identifier to cite or link to this item: https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/10059
Title:	Політична ідентичність в умовах цифрового суспільства: нові механізми влади
Authors:	Астапова-Вязьміна, Олена Ігорівна Карганова, Валерія Борисівна
Keywords:	політична ідентичність;цифрове суспільство;механізми влади;політичні трансформації;влада;цифрові медіа;алгоритмізація інформаційного простору;політичний вибір
Issue Date:	8-Jun-2026
Abstract:	Кваліфікаційна робота «Політична ідентичність в умовах цифрового суспільства: нові механізми влади» присвячена теоретико-філософському обґрунтуванню особливостей формування політичної ідентичності в умовах цифрового суспільства та виявленню нових механізмів влади, які діють через платформену інфраструктуру, алгоритмізацію інформаційних потоків, датафікацію соціального досвіду й економіку уваги. В роботі успішно вирішена низка завдань, серед яких: проаналізовано основні підходи до розуміння політичної ідентичності; окреслено специфіку цифрового суспільства як середовища політичних трансформацій; розкрито зміни у формах влади від дисциплінарних до алгоритмічно опосередкованих; досліджено роль цифрових медіа у формуванні політичних уявлень; показано вплив алгоритмізації на політичний вибір; з’ясовано зв’язок між поляризацією та цифровими механізмами групової самоідентифікації; визначено наслідки цифрового контролю, маніпулятивних технологій і платформеного капіталізму для свободи та автономії особистості. Робота складається із 3 розділів, 9 підрозділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.
URI:	https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/10059
Appears in Collections:	033 Філософія (Політична філософія)
Files in This Item:
File	Description	Size	Format
Карганова_Кваліфікаційна_робота.pdf Restricted Access		734.53 kB	Adobe PDF	View/Open Request a copy
Show full item record
Extracted text
 
 ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
Факультет гуманітарних технологій 
Кафедра філософських, політичних і психологічних студій 
УДК 32:316.6];004.7 
 
Допущено до захисту 
Завідувач кафедри ФППС  
д.ф.н., професор А.І. Бойко 
«___» __________ 2026 р. 
 
Кваліфікаційна робота 
 
ПОЛІТИЧНА ІДЕНТИЧНІСТЬ В УМОВАХ ЦИФРОВОГО 
СУСПІЛЬСТВА: НОВІ МЕХАНІЗМИ ВЛАДИ 
 
ступінь вищої освіти: перший (бакалаврський) 
галузь знань 03 «Гуманітарні науки» 
спеціальність: 033 Філософія 
 
Карганова Валерія Борисівна 
4 курс, група Пф-229 
підпис 
Астапова-Вязміна Олена Ігорівна 
Канд. філософ. наук, доц. 
підпис 
 
Черкаси 2026 
 
2 
ЗМІСТ 
 
ЗМІСТ 2 
ВСТУП 3 
РОЗДІЛ 1. ПОЛІТИЧНА ІДЕНТИЧНІСТЬ ЯК ФІЛОСОФСЬКА ПРОБЛЕМА 
УМОВ ЦИФРОВОГО СУСПІЛЬСТВА 6 
1.1. Поняття політичної ідентичності в сучасному гуманітарному знанні 6 
1.2. Особливості цифрового суспільства як середовища політичних 
трансформацій 13 
1.3. Влада як предмет сучасного філософського аналізу 19 
Висновки до розділу 1 26 
РОЗДІЛ 2. ЦИФРОВІ ПРАКТИКИ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ 
ІДЕНТИЧНОСТІ 32 
2.1. Роль цифрових медіа у формуванні політичних уявлень та позицій 32 
2.2. Алгоритмізація інформаційного простору і політичний вибір 37 
2.3. Політична поляризація та цифрові механізми групової самоідентифікації
 40 
Висновки до розділу 2 45 
РОЗДІЛ 3. НОВІ МЕХАНІЗМИ ВЛАДИ У ЦИФРОВУ ДОБУ 51 
3.1. Цифровий контроль і практики нагляду у сучасному суспільстві 51 
3.2. Маніпулятивні технології впливу на політичну свідомість 53 
3.3. Проблема свободи та автономії особистості в цифровому політичному 
середовищі 60 
Висновки до розділу 3 70 
ВИСНОВКИ 71 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 77 
ДОДАТКИ 81 
 
 
 
3 
ВСТУП 
Політична ідентичність у цифровому суспільстві перестає бути лише 
відносно стійким набором переконань, цінностей і символічних належностей. 
Вона дедалі більше формується в режимі постійного оновлення, публічного 
самопредставлення та алгоритмічно опосередкованої взаємодії. Якщо в 
модерному суспільстві політична ідентичність складалася переважно через 
інститути сім’ї, школи, партії, профспілки, друкованої преси та участі у 
стабільних формах публічності, то нині ключовими аренами її формування 
стають цифрові платформи, стрічки новин, системи рекомендацій, формати 
короткого відео та культури миттєвого реагування. 
Зміна комунікаційної інфраструктури означає не просто появу нових 
технічних інструментів. Вона зачіпає сам спосіб, у який індивід сприймає 
політичну реальність, співвідносить себе з колективами, вибудовує межу між 
«своїми» і «чужими», а також переживає досвід участі, представництва, протесту 
або лояльності. Платформене середовище виробляє нові режими видимості: одні 
теми підсилюються, інші маргіналізуються; одні голоси отримують високу 
впізнаваність, інші залишаються на периферії. Отже, цифрове суспільство 
вносить у проблему політичної ідентичності новий вимір ‒ вимір 
інфраструктурної влади, що діє не лише через норми й заборони, а й через 
сортування уваги, персоналізацію повідомлень і конструювання поведінкових 
контекстів. 
Актуальність теми зумовлена одразу кількома обставинами. По-перше, 
цифрові платформи перетворилися на повсякденне середовище політичної 
комунікації, у межах якого мільярди людей отримують інформацію, формують 
оцінки та символічні прив’язаності. За даними Digital 2025, на початку 2025 року 
у світі налічувалося 5,56 млрд користувачів інтернету та 5,24 млрд соціальних 
ідентичностей у мережах; в Україні, своєю чергою, інтернетом користувалися 
31,5 млн осіб, а активні соціальні аудиторії сягнули 21,6 млн [33; 34]. По-друге, 
політична сфера дедалі більше залежить від цифрових механізмів поширення 
 
4 
контенту, мікротаргетингу, модерації та платформеної архітектури, що робить 
проблему влади в інформаційному середовищі не побічною, а центральною. 
По-третє, у публічному просторі посилилися дискусії довкола 
дезінформації, поляризації, інформаційних бульбашок, маніпулятивного 
дизайну та цифрового нагляду. З одного боку, мережеві комунікації розширюють 
канали самовираження і здатні сприяти мобілізації, горизонтальній солідарності 
та швидкій організації громадянської дії [9; 29; 45]. З іншого боку, та сама 
інфраструктура дозволяє накопичувати детальні поведінкові дані, 
комерціалізувати увагу, управляти інтенсивністю афектів і непомітно 
переналаштовувати когнітивні горизонти користувача [17; 20; 22]. 
Наукова розробленість проблеми є достатньо широкою, але 
фрагментованою. Філософські уявлення про суб’єкт, публічність, владу та 
політичне були закладені в працях Г. Арендт, Ю. Габермаса, М. Фуко, К. Шмітта, 
Ч. Муфф, Ч. Тейлора, П. Рікера та інших мислителів [1; 2; 5; 8; 10; 11; 13; 14]. 
Соціально-комунікаційний вимір цифрових трансформацій досліджували М. 
Кастельс, З. Бауман, Х. Ніссенбаум, Н. Кулдрі, У. Мехіас, Ж. ван Дейк, Т. Пул, 
М. де Ваал, З. Туфекчі, Е. Парізер, Б.-Ч. Хан [3; 6; 7; 18; 19; 20; 24; 29]. Водночас 
саме зв’язок між політичною ідентичністю та новими механізмами влади у 
платформеному середовищі потребує подальшого філософського осмислення, 
оскільки йдеться не лише про «нові медіа», а про зміну самих умов політичного 
саморозуміння. 
Метою роботи є теоретико-філософське обґрунтування особливостей 
формування політичної ідентичності в умовах цифрового суспільства та 
виявлення нових механізмів влади, які діють через платформену інфраструктуру, 
алгоритмізацію інформаційних потоків, датафікацію соціального досвіду й 
економіку уваги. Для досягнення поставленої мети передбачено виконання таких 
завдань: проаналізувати основні підходи до розуміння політичної ідентичності; 
окреслити специфіку цифрового суспільства як середовища політичних 
трансформацій; розкрити зміни у формах влади від дисциплінарних до 
 
5 
алгоритмічно опосередкованих; дослідити роль цифрових медіа у формуванні 
політичних уявлень; показати вплив алгоритмізації на політичний вибір; 
з’ясувати зв’язок між поляризацією та цифровими механізмами групової 
самоідентифікації; визначити наслідки цифрового контролю, маніпулятивних 
технологій і платформеного капіталізму для свободи та автономії особистості. 
Об’єктом дослідження є політична ідентичність як форма самовизначення 
індивіда та спільноти у сучасному суспільстві. Предметом дослідження 
виступають механізми трансформації політичної ідентичності під впливом 
цифрових медіа, алгоритмів, платформеної економіки та нових форм влади. 
Теоретико-методологічну основу роботи становлять поєднання філософсько-
антропологічного, герменевтичного, критико-теоретичного та соціально-
філософського підходів, а також елементи дискурс-аналізу, порівняльного 
аналізу й аналізу актуальних емпіричних даних. 
Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати можуть бути 
використані під час викладання дисциплін з політичної філософії, соціальної 
філософії, філософії медіа, теорії комунікації та політичної науки, а також при 
підготовці аналітичних матеріалів щодо цифрової демократії, політичної 
комунікації, протидії маніпуляціям і розвитку демократичної стійкості. 
Структурно робота складається зі вступу, трьох розділів, дев’яти підрозділів, 
висновків, списку використаних джерел і додатків. 
 
 
6 
РОЗДІЛ 1. ПОЛІТИЧНА ІДЕНТИЧНІСТЬ ЯК ФІЛОСОФСЬКА 
ПРОБЛЕМА УМОВ ЦИФРОВОГО СУСПІЛЬСТВА 
 
1.1. Поняття політичної ідентичності в сучасному гуманітарному 
знанні 
 
Політична ідентичність належить до тих понять, що поєднують 
індивідуальний, колективний і символічний виміри. Вона окреслює спосіб, у 
який людина усвідомлює себе як учасника політичного світу, співвідносить 
власні переконання з ширшими спільнотами та визначає межі політичної 
солідарності. На відміну від суто юридичного статусу громадянина, політична 
ідентичність включає емоційні прив’язаності, ціннісні орієнтації, історичну 
пам’ять, уявлення про справедливість, порядок, свободу, безпеку та належний 
устрій спільного життя [8; 10; 13]. 
У гуманітарному знанні поняття ідентичності осмислювалося з різних 
позицій. У герменевтичній традиції ідентичність пов’язується з наративом, тобто 
з тим, як суб’єкт розповідає про себе, поєднує минуле, теперішнє й майбутнє у 
смислову єдність [14]. У соціологічній та соціально‒філософській перспективі 
вона трактується як результат взаємодії між індивідом і соціальними 
інститутами, які надають рамки для самовизначення [12; 13]. У політичній 
філософії ідентичність неможливо звести до приватної самохарактеристики, 
оскільки вона формується в полі конфлікту, представництва, публічних 
очікувань і боротьби за легітимність [10; 11]. 
Важливим є розрізнення між індивідуальною та колективною політичною 
ідентичністю. Перша фіксує внутрішню позицію особи стосовно політичних 
цінностей, інститутів, політичних акторів та режимів участі. Друга стосується 
способів, у які спільноти описують себе як політичне «ми»: нація, громадянське 
суспільство, партійний електорат, протестний рух, цифрова публіка або 
ідеологічна мережа. Однак ці рівні не існують окремо. Індивід виробляє власне 
 
7 
політичне «я» через символічні репертуари колективу, а колектив, у свою чергу, 
відтворюється через численні акти індивідуального ототожнення [9; 15; 45]. 
Ю. Габермас пов’язував політичну суб’єктність із публічною сферою, де 
громадяни можуть раціонально обговорювати спільні справи і формувати 
легітимну волю [5]. Х. Арендт, натомість, підкреслювала, що політичне виникає 
там, де люди діють разом, відкриваючи себе іншим у просторі спільної дії та 
мовлення [8]. У цих підходах політична ідентичність має комунікативний 
характер: вона не дана раз і назавжди, а постає у процесі участі, взаємного 
визнання та конфлікту інтерпретацій. Саме тому зміна середовища комунікації 
неминуче змінює і режими політичної ідентифікації. 
Ч. Тейлор і Е. Гідденс переконливо показали, що модерне суспільство 
загалом перетворює ідентичність на рефлексивний проєкт, який людина не 
просто одного разу набуває, а змушена постійно підтримувати, уточнювати, 
виправдовувати й переглядати у змінних соціальних обставинах [12; 13]. У такій 
перспективі ідентичність перестає бути стабільною й наперед заданою даністю, 
успадкованою безпосередньо з традиції, соціального стану чи незмінної 
колективної належності. Вона дедалі більше постає як результат безперервної 
роботи суб’єкта над собою, над власним образом, над способами самопояснення 
і самопрезентації. Для політичної ідентичності це означає, що вона формується 
не лише на рівні внутрішнього переконання, а й у процесі постійного 
співвіднесення себе з публічними подіями, конфліктами, дискусіями, 
ідеологічними позиціями та символічними лініями розмежування, які 
структурують суспільний простір. 
Ця теза набуває особливої ваги для аналізу цифрової доби, оскільки саме в 
цифровому середовищі рефлексивний характер ідентичності стає максимально 
видимим і повсякденним. Якщо в попередні історичні періоди людина могла 
відносно довго зберігати усталені форми самопису, не вдаючись до постійного 
публічного підтвердження власної позиції, то сьогодні цифрова інфраструктура 
фактично вимагає регулярної присутності, реакції, позначення себе й 
 
8 
комунікативного самовідтворення. Політична ідентичність дедалі більше 
нагадує безперервну практику редагування профілю, публічного коментування, 
репосту, символічного маркування, ситуативного самопозиціонування та участі 
в коротких хвилях колективної мережевої мобілізації. У такому середовищі 
суб’єкт уже не просто має певні політичні погляди, а постійно демонструє, 
уточнює й відтворює їх у потоці комунікації, де кожна реакція, лайк, коментар, 
перепублікація або візуальний знак можуть набувати значення політичного 
жесту. 
Через це політичне самовизначення набуває ознак серійності, 
швидкоплинності та афективної насиченості. Серійність означає, що 
ідентичність більше не виражається одним завершеним актом самоопису, а 
складається з багатьох повторюваних мікродій, кожна з яких ніби окремо 
здається другорядною, але в сукупності утворює стійкий образ політичного «я». 
Швидкоплинність виявляється в тому, що ці акти відбуваються у 
пришвидшеному темпі цифрового середовища, де нові інформаційні приводи, 
теми, конфлікти й приводи для самоозначення виникають майже безперервно. 
Афективна насиченість означає, що політична ідентичність дедалі сильніше 
пов’язується не лише з раціональним вибором позиції, а й з емоційною 
інтенсивністю переживання ‒ обуренням, тривогою, солідарністю, страхом, 
моральним шоком, ентузіазмом або почуттям символічної належності. Проте ця 
зміна форми аж ніяк не означає втрати нормативної ваги політичної 
ідентичності. Навпаки, навіть у своїй більш рухливій, фрагментованій і 
мережевій формі вона залишається одним із центральних способів політичного 
самовизначення людини, адже саме через неї суб’єкт відповідає на питання про 
те, хто він у публічному просторі, з ким ототожнює себе і яким бачить межі 
власної політичної відповідальності. 
Водночас для адекватного осмислення політичної ідентичності необхідно 
враховувати конфліктну природу самого політичного. У цьому аспекті 
принципове значення має підхід К. Шмітта, який наполягав, що політичне 
 
9 
структурується через розрізнення «друг ‒ ворог» [11]. Попри те що така модель 
неодноразово піддавалася критиці за надмірну жорсткість, бінарність і 
схильність до радикального загострення політичного протистояння, її 
евристична цінність залишається значною. Вона допомагає побачити, що 
політична ідентичність формується не лише через позитивну солідарність, 
спільні цінності чи відчуття єдності, а й через окреслення меж, через визначення 
загрози, суперника, опонента або символічного іншого, стосовно якого і 
вибудовується уявлення про власне політичне «ми». Іншими словами, політична 
ідентичність нерідко набуває чіткості саме там, де з’являється лінія 
розмежування, конфлікту, змагання або протистояння. У цифровому середовищі 
цей механізм не зникає, а навпаки, помітно посилюється. Платформи, побудовані 
на логіці залучення, схильні винагороджувати той контент, який викликає сильні 
реакції, мобілізує емоції, провокує обурення, підкреслює межі між групами й 
робить конфлікт більш видимим та емоційно напруженим [16; 24; 31]. Унаслідок 
цього символічне розрізнення між «своїми» і «чужими» набуває особливої 
інтенсивності. Те, що у традиційній політичній сфері могло оформлюватися 
через програми, ідеологічні платформи або тривале публічне обговорення, у 
цифровій комунікації дедалі частіше виражається через швидкі афективні 
сигнали, меметичні формули, стигматизацію опонента, емоційно заряджені 
образи та повторювані акти групового самопідтвердження. Через це політична 
ідентичність починає конструюватися не тільки як позитивне усвідомлення 
власної спільності, а й як реакція на образ ворога, загрози або морально 
неприйнятного іншого. 
Саме тут особливо продуктивною постає концепція Ч. Муфф, яка, 
розвиваючи ідею агоністичної демократії, наголошує, що завдання 
демократичної політики полягає не в повному усуненні конфлікту, а в його 
інституціоналізації у формах, які не руйнують політичне співіснування [10]. Цей 
підхід має принципове значення для аналізу цифрового суспільства, оскільки 
дозволяє розрізняти конфлікт як нормальний і навіть необхідний елемент 
 
10 
демократії та конфлікт як деструктивну силу, що руйнує умови спільного життя. 
З погляду Муфф, політична ідентичність може бути продуктивною тоді, коли 
вона допускає наявність опонента, визнає легітимність змагання позицій і не 
заперечує самого права іншого бути учасником політичного процесу. Натомість 
вона стає деструктивною тоді, коли суперник перетворюється на абсолютного 
ворога, морально виключеного з простору легітимного співіснування У 
цифровому суспільстві ця межа між агоністичним і антагоністичним виміром 
політики виявляється особливо крихкою. Від логіки демократичного спору тут 
дуже легко перейти до логіки морального таврування, символічного знищення 
опонента, цифрового натовпу й алгоритмічно підживленої радикалізації. 
Платформене середовище саме по собі не створює конфлікт із нічого, однак воно 
здатне посилювати його найгостріші форми, надаючи перевагу тим типам 
контенту, які краще утримують увагу через різкість, обурення, персоналізацію 
провини та афективне загострення. У результаті політична ідентичність може 
легко зміщуватися від форми конкурентного самовизначення до форми 
жорсткого виключення іншого, де межа між позиціями перестає бути 
політичною і дедалі більше набуває характеру морально-екзистенційного 
розриву. 
Отже, у сучасному гуманітарному знанні політична ідентичність постає як 
складна, багаторівнева й історично змінна конструкція. Вона поєднує 
наративний вимір, оскільки пов’язана зі здатністю суб’єкта описувати себе у 
часі; ціннісний вимір, адже включає уявлення про належний політичний 
порядок; інституційний вимір, бо співвідноситься з державою, громадянством і 
формами участі; афективний вимір, оскільки супроводжується емоціями, 
символічними прив’язаностями й переживанням належності; а також 
конфліктний вимір, через який окреслюються межі між «своїми» та «чужими». 
Така багатовимірність означає, що політичну ідентичність неможливо пояснити 
якоюсь однією причиною ‒ наприклад, лише ідеологією, лише інституційним 
порядком або лише медіавпливом. Вона є результатом перетину кількох рівнів 
 
11 
соціальної реальності, які взаємодіють між собою і змінюються залежно від 
історичних умов. 
Саме тому політичну ідентичність неможливо зрозуміти поза контекстом 
комунікаційних середовищ, які, з одного боку, надають суб’єктові ресурси для 
самоопису, а з іншого ‒ нав’язують певні режими видимості, реакції та 
присутності. Комунікаційне середовище не є нейтральним каналом, через який 
уже сформована ідентичність просто отримує можливість бути озвученою. Воно 
безпосередньо бере участь у її формуванні, оскільки визначає, які форми 
самопрезентації є доступними, які сигнали належності стають зрозумілими й 
легітимними, які емоції підсилюються, а які форми політичного самовираження 
залишаються маргінальними. Звідси випливає, що цифрове суспільство слід 
розглядати не як зовнішній фон політичної ідентичності, а як одну з умов її 
сучасної можливості. Саме цифрове середовище створює нові режими 
присутності, де ідентичність постає у публічному, повторюваному, технологічно 
опосередкованому вигляді. 
Водночас важливо підкреслити, що цифрова політична ідентичність не є 
просто осучасненою версією попередніх форм самоопису. Вона не зводиться до 
того, що старі моделі належності були лише перенесені в інтернет‒простір. Її 
специфіка полягає в тому, що вона дедалі частіше набуває перформативного 
характеру. Це означає, що суб’єкт не лише має політичні переконання як певний 
внутрішній зміст, а й постійно відтворює їх у публічних актах, жестах, реакціях 
і знаках. Політична ідентичність у цифровому середовищі не просто 
декларується ‒ вона виконується, розігрується, підтверджується і підтримується 
через серію повторюваних дій: схвалення, коментування, репосту, візуального 
маркування, ситуативного приєднання до цифрових спільнот, участі в 
символічних кампаніях або мережевих хвилях солідарності [12; 13; 14]. 
Через цю перформативність ідентичність стає більш рухливою, оскільки 
вона постійно оновлюється в потоці щоденної взаємодії, швидко реагує на нові 
інформаційні приводи, конфлікти й зміни публічного порядку денного. Однак ця 
 
12 
рухливість не означає зменшення її значущості. Навпаки, саме через 
повторювані практики мережевої присутності людина засвідчує власну 
належність, окреслює межі політичного «ми» та вибудовує символічну 
дистанцію щодо опонентів. Кожен окремий жест може здаватися незначним, але 
в сукупності такі жести формують сталі режими політичного 
самопідтвердження. Через них суб’єкт не лише демонструє себе іншим, а й сам 
для себе відтворює власну політичну послідовність, вписуючи себе в певний 
наратив спільності, конфлікту й публічної присутності. 
Таким чином, аналіз цього фрагмента дозволяє зробити висновок, що 
політична ідентичність у цифрову добу має подвійний характер. З одного боку, 
вона стає більш відкритою, динамічною, серійною, залежною від 
комунікативних практик і мережевих форм самопрезентації. З іншого боку, вона 
не втрачає своєї нормативної ваги, оскільки й надалі визначає спосіб входження 
людини в політичний простір, її здатність до солідарності, конфлікту, 
самовизначення і публічного визнання. Саме тому цифрове суспільство слід 
розглядати не лише як новий технічний контекст, а як середовище, у якому 
змінюється сама форма політичного буття суб’єкта, його досвід належності, 
конфлікту й публічного самопису. 
 
  
 
13 
1.2. Особливості цифрового суспільства як середовища політичних 
трансформацій 
 
Поняття цифрового суспільства вказує на таку стадію соціального 
розвитку, за якої обмін інформацією, економічні процеси, управління, 
комунікація і повсякденні практики значною мірою опосередковуються 
мережевими технологіями, платформами та даними. Водночас цифрове 
суспільство не можна зводити лише до наявності інтернету або масового 
використання електронних сервісів. Йдеться про глибоку перебудову соціальної 
тканини, за якої технічна інфраструктура стає одночасно середовищем взаємодії, 
засобом спостереження, механізмом координації та джерелом владного впливу 
[3; 18; 26]. У цьому контексті М. Кастельс описував мережеве суспільство як 
порядок, де домінуючою формою організації стає мережа, а влада дедалі тісніше 
пов’язується з контролем над потоками інформації [3; 4]. За такої логіки 
політичні процеси не зникають, а переміщуються у нові простори: цифрові 
мережі не лише передають уже готові смисли, а й визначають, які актори, теми 
та образи отримують можливість бути побаченими. Той, хто контролює 
інфраструктуру комунікації, опосередковано впливає і на спосіб формування 
політичного порядку денного. 
Однією з ключових рис цифрового суспільства є датафікація, тобто 
перетворення людської діяльності на дані, придатні для зберігання, аналізу, 
прогнозування та монетизації [17; 20; 25]. Реакції користувачів, тривалість 
перегляду, геолокація, мережа контактів, часові ритми, звички переходів між 
платформами ‒ усе це стає частиною цифрового сліду. Для політичної 
ідентичності це має принципове значення, оскільки вона починає зчитуватися не 
лише через явні декларації поглядів, а й через поведінкові патерни, які система 
може інтерпретувати як показники інтересів, афективних тригерів та імовірних 
політичних уподобань. За таких умов політичне самовизначення частково 
переходить у сферу непрямого аналізу, коли інфраструктура здатна «читати» 
 
14 
суб’єкта ще до того, як він сам надасть завершене словесне формулювання 
власної позиції. 
Іншою визначальною рисою є платформізація соціального життя. 
Платформи не виконують роль нейтрального посередника між користувачем і 
контентом, а задають формати взаємодії, правила модерації, архітектуру 
видимості, логіку рекомендацій і критерії «успішного» контенту [18]. Через це 
цифрове суспільство організовується не лише навколо техніки як такої, а навколо 
інституцій приватної влади, які формують комунікаційне середовище відповідно 
до власних економічних та управлінських інтересів. У таких умовах політичне 
не зникає у приватному просторі, а радше підпорядковується новим гібридам 
комерції, комунікації та нормативного регулювання. Публічність дедалі більше 
опиняється в межах інфраструктур, які формально є приватними, але фактично 
виконують квазипублічні функції. 
Ще однією важливою ознакою є прискорення комунікації. Цифрові медіа 
руйнують довші цикли політичного осмислення, характерні для друкованої 
публічності, і замінюють їх потоковими режимами сприйняття. Новина, 
коментар, мем, відео, реакція, обурення, контрреакція ‒ усе це існує в 
стисненому часовому режимі. За таких умов політична ідентичність дедалі 
частіше вибудовується через швидкі сигнали належності, емоційні жести 
підтримки або осуду, участь у коротких хвилях видимості [21; 23; 46]. Це 
означає, що політичне самовизначення набуває більш реактивного характеру: 
людина не лише формує позицію, а й постійно підтверджує її у швидкоплинному 
ритмі цифрового потоку. 
Емпіричні дані підтверджують масштабність цих трансформацій. На 
початку 2025 року у світі мобільним зв’язком користувалися 5,78 млрд осіб, 
інтернетом ‒ 5,56 млрд, а кількість соціальних медіа-ідентичностей становила 
5,24 млрд [33]. В Україні на початку 2025 року інтернетом користувалися 31,5 
млн осіб, що відповідало 82,4 % населення, а кількість соціальних медіа-
ідентичностей становила 21,6 млн, або 56,4 % населення [34]. Порівняльно ці 
 
15 
параметри в глобальному та національному вимірах відображено на рис. 1.2. 
Наведені показники засвідчують, що цифрове середовище вже не можна 
трактувати як периферійну зону політичного життя. Воно перетворилося на 
повсякденну інфраструктуру політичної соціалізації, інформування, символічної 
боротьби та колективного самовизначення. 
Поряд із новими можливостями цифрове суспільство продукує й нові 
нерівності. Не всі користувачі однаково контролюють власні дані, однаково 
розуміють принципи роботи алгоритмів чи однаково здатні впливати на правила 
платформ. Виникає асиметрія між суб’єктом, який взаємодіє з інтерфейсом, і 
інституцією, яка накопичує, обчислює та використовує інформацію про цього 
суб’єкта. Саме ця асиметрія робить цифрове суспільство не лише середовищем 
свободи, а й простором нової залежності [17; 19; 20]. Людина формально 
отримує розширені можливості доступу до інформації та участі в комунікації, 
однак фактично дедалі частіше діє в умовах, де основні правила видимості, 
доступу й пріоритетності вже задані інфраструктурою. 
Не менш суттєвим наслідком є те, що користувач дедалі рідше взаємодіє з 
політичною реальністю безпосередньо. Найчастіше він стикається вже з 
попередньо відібраним, ранжованим і персоналізованим потоком повідомлень, у 
межах якого технічна інфраструктура непомітно задає рамки сприйняття. Через 
це цифрове суспільство доречно розглядати як середовище селективної 
доступності світу: воно не просто розширює комунікацію, а й формує нові 
залежності між суб’єктом та платформою, між актом висловлювання і режимом 
його алгоритмічної видимості [17; 18; 20]. Те, що потрапляє в поле уваги 
користувача, вже заздалегідь проходить через системи відбору, а отже політичне 
бачення формується не в безпосередньому контакті з реальністю, а в межах 
структурованого медіасередовища. 
 
Таблиця 1. 
Основніриси цифрового суспільства та їх політичні наслідки 
 
16 
Риса цифрового Зміст риси Політичні наслідки 
суспільства 
Мережевість Домінування мереж як Переміщення політичної 
основної форми соціальної взаємодії у цифрові потоки, 
організації та комунікації зростання ролі 
інформаційної зв’язаності, 
пришвидшення мобілізації та 
поширення політичних 
смислів 
Датафікація Перетворення дій, реакцій, Посилення можливостей 
звичок і комунікативної профілювання, 
активності користувача на поведінкового 
масиви даних, придатні до прогнозування, 
зберігання, аналізу та мікротаргетингу та 
прогнозування непрямого впливу на 
політичний вибір 
Платформізація Концентрація комунікації в Посилення приватної 
межах великих цифрових інфраструктурної влади, 
платформ, які задають залежність політичної 
правила доступу, модерації та комунікації від алгоритмів, 
видимості корпоративних рішень і 
платформених правил 
Прискорення Скорочення часу між подією, Посилення реактивності, 
комунікації її інтерпретацією та реакцією емоційності, хвильового 
аудиторії характеру політичної участі, 
зростання ролі афекту в 
процесі політичного 
самовизначення 
 
17 
Селективна Алгоритмічне ранжування та Нерівномірний розподіл 
видимість персоналізація інформаційних уваги, залежність 
потоків політичного сприйняття від 
порядку видачі контенту, 
посилення інформаційних 
асиметрій 
Нова цифрова Асиметрія між користувачем, Ослаблення автономії 
залежність який взаємодіє з інтерфейсом, суб’єкта, зростання 
і платформою, яка накопичує, залежності від технічних 
обчислює та використовує систем, алгоритмів та 
його дані режимів цифрової 
координації 
Алгоритмізація Використання Вплив на порядок денний, 
автоматизованих систем формування інформаційних 
сортування, рекомендації та бульбашок, приховане 
пріоритезації контенту коригування політичного 
бачення і способів 
інтерпретації подій 
Інтерактивність Постійна можливість Формування нових практик 
зворотної реакції, політичної участі, посилення 
коментування, поширення та символічної присутності, 
публічного закріплення групової 
самопозиціонування ідентичності через 
мікропрактики підтримки 
або осуду 
Примітка. Складено автором на основі [3; 17; 18; 20; 21; 23; 25]. 
У результаті цифрове суспільство постає як специфічне соціально-
історичне середовище, у якому політичні зміни здійснюються через мережеву 
інфраструктуру, платформізацію, датафікацію та прискорення комунікацій. 
 
18 
Воно змінює не тільки засоби політичного вираження, а й самі умови 
формування політичного суб’єкта. Саме в цьому контексті особливо гостро 
постає питання про владу: хто контролює цифрові середовища, за якими 
принципами розподіляється видимість, як організовується політична 
комунікація і в який спосіб політична ідентичність стає об’єктом непрямого 
управління. 
Для філософського аналізу це означає, що цифрове суспільство слід 
розуміти не просто як новий технічний етап розвитку комунікації, а як 
середовище, в якому змінюється сама структура політичного досвіду. Людина 
дедалі частіше існує в політичному просторі через інтерфейси, профілі, 
алгоритмічні стрічки, системи рекомендацій і режими публічної реакції. 
Політична ідентичність у такій ситуації формується не лише через цінності, ідеї 
чи інституційну належність, а й через технічно впорядковані умови присутності, 
бачення та взаємного розпізнавання. Саме тому цифрове суспільство потрібно 
аналізувати як активне середовище політичних трансформацій, а не як зовнішній 
фон, на якому вони лише відбуваються. 
 
  
 
19 
1.3. Влада як предмет сучасного філософського аналізу 
 
Проблема влади є центральною для політичної філософії, оскільки через 
неї розкривається спосіб організації спільного життя, легітимації порядку, 
розподілу ролей, норм і ресурсів. У класичних підходах влада здебільшого 
асоціювалася з державою, законом, примусом, суверенітетом або інституціями 
представництва. Проте сучасна соціальна теорія показала, що влада діє значно 
ширше: вона пронизує дискурси, повсякденні практики, режими знання, 
просторові організації та технологічні системи [1; 2; 5]. Особливо продуктивним 
для аналізу цифрового суспільства є підхід М. Фуко, який розглядав владу не як 
річ, якою хтось володіє, а як мережу відносин, що формує поведінки, тіла, норми 
і знання [1; 2]. Для Фуко модерна влада не обмежується забороною; вона є 
продуктивною, бо виробляє типи суб’єктності. Дисциплінарна влада організовує 
простір, час, нагляд і нормалізацію, тоді як біовлада працює з популяціями, 
статистикою, ризиками та регулюванням життя. У цифрову добу ці логіки не 
зникають, а набувають нових технологічних форм. З. Бауман і Д. Лайон 
запропонували образ «рідкого нагляду», щоб показати, що контроль у пізній 
модерності стає менш прив’язаним до жорстких інституцій і дедалі більше 
інтегрується в повсякденні комунікації, споживання і добровільні практики 
саморозкриття [7]. У цифровому середовищі користувач не просто підлягає 
зовнішньому спостереженню; він сам продукує дані про себе, взаємодіючи з 
платформою. Таким чином, нагляд стає розподіленим, інтерфейсним і часто 
непомітним, а влада набуває форми управління через зручність, персоналізацію 
і сервісність. 
Ш. Зубофф позначає нову конфігурацію як «капіталізм нагляду», де 
поведінкові дані перетворюються на сировину для прогнозування і модифікації 
майбутньої поведінки [17]. У цьому підході влада функціонує на перетині 
економічного інтересу і технічної здатності обчислювати соціальне. Ключовим 
стає не лише знання про користувача, а здатність налаштовувати середовище так, 
 
20 
щоб певні рішення здавалися для нього природнішими, привабливішими або 
менш витратними. Політична ідентичність у такому контексті ризикує 
перетворитися на профіль керованих схильностей. 
Важливим етапом осмислення нової влади стала концепція алгоритмічної 
урядовості А. Рувруа та Т. Бернса [27]. Йдеться про такий режим управління, 
який спирається на великі масиви даних, автоматизовану аналітику й машинні 
моделі, що працюють не з усвідомленими переконаннями суб’єкта, а з 
обчислюваними кореляціями. Якщо традиційна політика зверталася до 
громадянина як до носія думки, волі чи інтересу, то алгоритмічні системи дедалі 
частіше оперують імовірностями поведінки. Саме тут влада набуває 
превентивного характеру: вона не наказує безпосередньо, а структурує поле 
можливих реакцій. 
Цифрове середовище особливо гостро висуває на перший план проблему 
інфраструктурної влади, оскільки саме платформи дедалі частіше визначають 
базові умови того, як людина бачить політичну реальність, у який спосіб 
орієнтується в інформаційному потоці та що саме сприймає як значуще, 
актуальне або суспільно важливе. Платформа фактично встановлює правила 
доступу до видимості: вона визначає, які повідомлення потрапляють у стрічку, 
які формати контенту вважаються пріоритетними, які сигнали отримують 
алгоритмічне підсилення, як працює рекламне налаштування, кого можна 
таргетувати, які образи, слова чи теми можуть бути знижені у видимості або 
обмежені взагалі. На поверхні це може виглядати як сукупність суто технічних 
рішень, пов’язаних з оптимізацією сервісу, зручністю користування чи 
ефективністю модерації. Проте насправді подібні рішення мають прямі 
політичні наслідки, оскільки вони впливають на розподіл уваги, на ієрархію тем, 
на шанси бути почутим, а також на межі того, що визнається легітимною формою 
публічної присутності [18; 35; 36]. Унаслідок цього влада дедалі частіше 
проявляється не як відкрите наказування або формальна заборона, а як 
 
21 
приховано організована архітектура умов, у межах яких суб’єкт мислить, оцінює 
події, реагує й приймає рішення. 
Саме ця зміна логіки владарювання є однією з найхарактерніших рис 
цифрової доби. Якщо в традиційних політичних системах влада частіше 
асоціювалася з видимими інститутами, юридичними нормами, прямим 
примусом або офіційним авторитетом, то в цифровому суспільстві вона дедалі 
більше переміщується в інфраструктурний рівень. Її дія здійснюється через 
порядок сортування інформації, через режим рекомендацій, через 
автоматизоване ранжування, через правила модерації, через архітектуру 
інтерфейсу і через саму структуру цифрової присутності. Людина може не 
бачити суб’єкта влади безпосередньо, однак це не означає, що владний вплив 
зник. Навпаки, він стає менш помітним і саме тому більш глибоко вбудованим у 
повсякденний досвід. Користувач не завжди усвідомлює, чому одна тема 
постійно з’являється перед ним, а інша ні, чому певні повідомлення здаються 
масовими і домінантними, а інші майже зникають з поля зору. Через це 
інфраструктурна влада діє не на рівні прямого переконання, а на рівні 
попереднього структурування самого середовища сприйняття. 
Сучасне регуляторне поле переконливо свідчить про те, що проблема 
влади платформ уже перестала бути лише предметом академічних дискусій і 
була визнана на інституційному рівні. Особливо показовим у цьому сенсі є 
законодавчий підхід Європейського Союзу, насамперед Digital Services Act, який 
закріплює вимоги рекламної прозорості, забороняє використання чутливих 
даних для таргетованої реклами та прямо обмежує застосування маніпулятивних 
інтерфейсних рішень, відомих як «dark patterns» [35]. Для дуже великих онлайн‒
платформ і пошукових систем передбачено додаткові обов’язки, пов’язані з 
оцінкою системних ризиків, забезпеченням доступу дослідників до певних 
категорій даних, а також із посиленням механізмів публічної підзвітності [36]. 
Уже сам факт появи такого регуляторного підходу означає, що цифрові 
середовища більше не тлумачаться як нейтральні канали передавання 
 
22 
інформації. Вони розглядаються як політично значущі центри впливу, здатні 
формувати умови публічного життя, перерозподіляти символічну видимість і 
опосередковано змінювати сам характер демократичної комунікації. 
Це означає, що владу в цифрову добу потрібно розуміти як багатошарове 
явище, яке об’єднує одразу кілька механізмів впливу. Йдеться не лише про 
дисциплінарні практики, пов’язані з нормуванням поведінки, не лише про 
біополітичні механізми управління популяціями, ризиками та безпекою, і не 
лише про алгоритмічні способи сортування інформації та прогнозування дій 
користувача. До цієї конфігурації додається ще й інфраструктурний вимір, де 
влада реалізується через контроль над самими умовами доступу, взаємодії, 
видимості та присутності. Через це її більше не можна зводити ані до державного 
примусу, ані до ринкового обміну в його класичному розумінні. Вона 
формується на перетині технології, даних, адміністративних правил, приватних 
корпоративних рішень, економіки уваги та символічних практик. Лише в такому 
розширеному розумінні влади можна по-справжньому адекватно досліджувати 
сучасні трансформації політичної ідентичності, оскільки ідентичність у 
цифровому суспільстві вибудовується не тільки в просторі ідей і переконань, а й 
у середовищі технічно організованих можливостей і обмежень. 
Систематизований огляд базових механізмів цифрової влади подано в додатку 
А. 
Унаочнення базових механізмів цифрової влади та рівнів їх впливу на 
політичного суб’єкта подано на рис. 1.3 і в табл. 1.3. Така систематизація дає 
змогу побачити, що влада в цифровому суспільстві не обмежується якимось 
одним каналом дії. Вона реалізується одночасно через контроль видимості, 
збирання та оброблення даних, алгоритмічне сортування інформації, 
інтерфейсне спрямування поведінки користувача, модерацію доступу та 
управління умовами цифрової присутності.   
 
23 
Таблиця 1.2 
Основні механізми цифрової влади та їх вплив на політичного суб’єкта 
Механізм цифрової влади Основний спосіб дії Вплив на політичного 
суб’єкта 
Дисциплінарний Нормування поведінки, Формує звички 
контроль допустимих самообмеження, 
форм присутності, пристосування до правил 
регламентація цифрової платформи та прийняття 
взаємодії заданих режимів комунікації 
Біополітичний Управління популяціями Перетворює громадян на 
через статистику, об’єкти обчислення, 
ризики, безпеку, масові класифікації та регулювання 
інформаційні режими на рівні великих груп 
Алгоритмічний Сортування, Впливає на порядок 
ранжування, видимості, звужує або 
рекомендація та підсилює горизонти 
персоналізація контенту сприйняття, опосередковано 
коригує політичний вибір 
Інфраструктурний Контроль над Визначає, хто і за яких умов 
платформами, може бути почутим, які теми 
інтерфейсами, доступом набувають легітимної 
до аудиторії, режимами присутності, а які 
модерації маргіналізуються 
Економіко‒поведінковий Монетизація уваги, Посилює залежність від 
збирання поведінкових платформ, сприяє 
даних, прогнозування і профілюванню та перетворює 
стимулювання реакцій політичні орієнтації на об’єкт 
ринкового впливу 
Символічно‒комунікаційний Формування режимів Впливає на самоопис суб’єкта, 
публічної видимості, межі політичного «ми» і 
репутації, визнання та «вони», а також на форми 
цифрового виключення символічної належності й 
дистанціювання 
 
24 
Примітка. Складено автором на основі [1; 2; 7; 17; 18; 27; 35; 36].  
 
25 
 
Наведена систематизація показує, що в цифрову добу влада дедалі частіше 
діє не через відкритий примус, а через організацію середовища, у якому суб’єкт 
взаємодіє з інформацією, оцінює події та формує власну політичну позицію. 
Через це політична ідентичність виявляється включеною не тільки в простір 
переконань і цінностей, а й у простір інфраструктурних обмежень, 
алгоритмічних доборів і режимів керованої видимості. 
Український контекст дає змогу побачити, що цифрове суспільство не є 
лише абстрактною стадією глобальної модернізації або запозиченим 
технологічним трендом. Воно постає також як конкретний політичний проєкт 
інституційної перебудови, у межах якого цифровізація мислиться як інструмент 
оновлення взаємодії між державою, громадянином і публічною сферою. Ще 
Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в 
Україні на 2007 ‒ 2015 роки» закладав розуміння розвитку інформаційно‒
комунікаційного середовища як чинника демократизації, розширення участі 
громадян в управлінні державою, а також підвищення рівня захисту прав і свобод 
людини [51]. У цьому нормативному горизонті цифровізація розглядалася не 
просто як технічне вдосконалення адміністративних процесів і не лише як 
впровадження нових сервісів, а як середовище оновлення публічної сфери, у 
якому змінюються способи комунікації, участі, доступу до інформації та 
включеності громадян у суспільне життя. Подальший розвиток українського 
наукового й аналітичного дискурсу показав, що цифрова трансформація має 
подвійний і внутрішньо суперечливий ефект. З одного боку, вона справді 
спрощує доступ до інформації, державних сервісів, електронної взаємодії, 
громадського контролю та нових форм участі в публічному житті. Вона створює 
умови для швидшої комунікації, розширює інструменти адміністративної 
доступності й відкриває можливості для більшої прозорості певних процедур. З 
іншого боку, та сама цифрова трансформація породжує нові ризики нерівності, 
маніпуляції та посилення залежності від інфраструктур, контроль над якими 
 
26 
концентрується у великих технологічних і бюрократичних системах. Це означає, 
що цифровізацію не можна однозначно трактувати як автоматичне розширення 
свободи. Вона водночас відкриває нові канали участі і створює нові форми 
підпорядкування. Саме тому в аналітичній доповіді НІСД «Інформаційне 
суспільство в Україні: глобальні виклики та національні можливості» 
наголошувалося, що ці зміни зачіпають не лише технічний бік суспільного 
розвитку, а й глибинні концепти ідентичності, соціальних взаємодій та 
політичної активності [53]. 
Українські дослідники політичної культури також акцентують увагу на 
тому, що цифровізація змінює не тільки інструменти фіксації політичної 
поведінки, а й самі способи її інтерпретації та осмислення. Це дуже важливий 
момент для філософського аналізу, оскільки він свідчить про зміну не лише 
зовнішніх форм політичної комунікації, а й епістемологічних рамок, у межах 
яких політичне стає предметом знання. І. Цигвінцев переконливо показує, що 
цифрове середовище вимагає нових дослідницьких інструментів, адже політичні 
орієнтації дедалі сильніше проявляються у мережевих слідах, платформених 
взаємодіях, поведінкових патернах і змішаних онлайн ‒ офлайн практиках [54]. 
Це означає, що політична поведінка більше не може бути адекватно описана 
лише через традиційні категорії стабільної належності, усталених групових 
ідентичностей або чітко окреслених ідеологічних позицій. Вона дедалі частіше 
виявляє себе в динаміці цифрових слідів, у повторюваних актах мережевої 
присутності, у способах взаємодії з платформами та у швидких змінах форм 
публічного самовираження. 
Для філософського аналізу це має особливе значення. Політичну 
ідентичність уже недостатньо описувати мовою стабільних групових 
належностей, незмінних колективних ознак або формального приписування 
індивіда до певної політичної категорії. Її потрібно мислити як процес, що 
формується в динамічних інформаційних потоках, у повторюваних практиках 
цифрової взаємодії, у режимах алгоритмічного сортування та в умовах 
 
27 
постійного перерозподілу видимості. Ідентичність у цьому сенсі є не просто 
внутрішньою характеристикою суб’єкта, а результатом безперервної взаємодії 
між людиною, платформою, інформаційним середовищем і владними 
механізмами, що діють через інфраструктуру цифрової комунікації. Саме тому 
дослідження політичної ідентичності в цифрову добу вимагає поєднання 
філософського, соціально-теоретичного й критичного підходів, які дозволяють 
побачити не тільки явний зміст політичних позицій, а й ті умови, у яких ці позиції 
стають можливими, помітними, впливовими або маргіналізованими. 
 
Висновки до розділу 1 
 
У першому розділі було встановлено, що політична ідентичність є 
складним, багатовимірним і внутрішньо неоднорідним утворенням, яке не 
зводиться ані до формальної громадянської належності, ані до сукупності 
політичних поглядів у вузькому значенні слова. У її структурі поєднуються 
наративний вимір, що пов’язаний із тим, як індивід і спільнота описують себе у 
часі, інтерпретують власне минуле, теперішнє й очікуване майбутнє; ціннісний 
вимір, через який визначаються уявлення про справедливість, свободу, порядок, 
безпеку, солідарність та межі допустимого в політичному житті; інституційний 
вимір, який виявляється у відношенні до держави, громадянства, політичних 
інститутів, партій, рухів і форм участі; конфліктний вимір, що проявляється у 
визначенні меж між «своїми» та «чужими», союзниками й опонентами; 
афективний вимір, пов’язаний із переживанням політики через емоції, 
символічні прив’язаності, страх, надію, гордість, образу чи солідарність; а також 
вимір публічного визнання, без якого політична ідентичність не набуває 
соціальної реальності, адже будь‒яке політичне «я» формується не тільки 
внутрішньо, а й у просторі взаємного бачення, оцінювання та символічного 
підтвердження. 
 
28 
Політична ідентичність постає як процес, у якому індивідуальне 
саморозуміння нерозривно поєднується з колективними смислами, історичними 
наративами, інституційними рамками та комунікативними практиками. Це 
означає, що її неможливо аналізувати як щось дане раз і назавжди, як стабільну 
й незмінну характеристику суб’єкта. Навпаки, вона формується, підтримується, 
переглядається й трансформується в конкретних соціально‒історичних умовах. 
Саме тому в першому розділі особлива увага була приділена тому, щоб розкрити 
політичну ідентичність не як статичну властивість, а як динамічне утворення, що 
постійно вибудовується у взаємодії між особистим досвідом, колективною 
пам’яттю, публічними конфліктами, мовними практиками та інституційними 
формами політичного співжиття. 
Було показано, що цифрове суспільство не може розглядатися лише як 
зовнішнє тло або нейтральна технічна умова, в межах якої вже готовий 
політичний суб’єкт просто використовує нові засоби комунікації. Такий підхід 
був би надто спрощеним, оскільки цифрове середовище не лише обслуговує 
політичні процеси, а й активно втручається у способи їх формування. У роботі 
доведено, що цифрове суспільство виступає активним середовищем 
виробництва політичного суб’єкта, оскільки саме в ньому відбувається 
перебудова режимів присутності, видимості, участі, належності та публічного 
самовираження. Людина в мережевому середовищі не просто отримує нові 
канали для трансляції вже сформованої позиції, а опиняється в такій 
інфраструктурі, де сама форма її політичного саморозуміння дедалі більше 
залежить від технічних, алгоритмічних і платформених механізмів. 
У цьому зв’язку було розкрито значення мережевості як однієї з базових 
характеристик цифрового суспільства. Мережевість змінює логіку соціальної 
взаємодії, оскільки політичне включення дедалі рідше здійснюється лише через 
класичні інституції представництва і дедалі частіше реалізується через гнучкі, 
рухливі, швидко утворювані комунікаційні зв’язки. Політична присутність у 
такому середовищі стає більш динамічною, ситуативною і залежною від 
 
29 
інтенсивності інформаційних потоків. Водночас мережевість не є синонімом 
свободи в простому значенні цього слова, адже вона водночас відкриває нові 
можливості самоорганізації й підпорядковує суб’єкта логіці платформених 
посередників, через які відбувається доступ до комунікації, аудиторії та 
публічної видимості. 
Не менш важливим у першому розділі було осмислення платформізації як 
процесу, в межах якого цифрові платформи починають виконувати роль не 
просто технічних сервісів, а інфраструктурних центрів соціальної і політичної 
взаємодії. Платформи задають формати комунікації, визначають допустимі 
режими видимості, регулюють алгоритми поширення контенту, формують 
логіку реакцій і встановлюють власні, часто непрозорі, правила присутності в 
цифровому публічному просторі. Це означає, що політичний суб’єкт формується 
вже не в абстрактному комунікаційному просторі, а в конкретно організованому 
середовищі, де умови його публічної появи, почутості та символічного 
розпізнавання визначаються платформеною архітектурою. Саме тому цифрове 
суспільство в роботі розглядається не як проста сукупність нових технологій, а 
як середовище, де політичне самовизначення відбувається в межах інституційно 
й технічно структурованих умов. Окрему увагу було приділено датафікації, 
тобто перетворенню людської діяльності, комунікативної поведінки, уподобань, 
контактів і реакцій на масиви даних, придатних до накопичення, оброблення, 
інтерпретації та подальшого використання. Саме датафікація радикально змінює 
умови існування політичної ідентичності, адже тепер вона виявляється не лише 
в декларованих переконаннях, а й у поведінкових слідах, цифрових звичках, 
часових ритмах присутності, моделях перегляду й реагування. Унаслідок цього 
політичний суб’єкт дедалі більше постає перед цифровими системами як 
профіль, набір імовірностей, обчислювана конфігурація інтересів і реакцій. Це 
означає, що політична ідентичність у цифрову добу набуває нового виміру: вона 
не тільки висловлюється суб’єктом, а й зчитується, прогнозується й частково 
конструюється технологічними інфраструктурами. 
 
30 
У першому розділі було також показано, що політична інформація в 
мережевому середовищі циркулює у значно швидшому ритмі, ніж у попередніх 
медіаепохах. Події, коментарі, реакції, хвилі обурення, символічні акти 
підтримки або засудження виникають і змінюються майже безперервно. У 
такому середовищі політична ідентичність формується не лише через тривалі 
ідеологічні чи інституційні процеси, а й через серії швидких реакцій, 
ситуативних включень, емоційних імпульсів і коротких актів 
самопозиціонування.  
Поряд із цим у першому розділі було з’ясовано, що сучасна влада дедалі 
більше набуває інфраструктурного й алгоритмічного характеру. Це означає, що 
владні відносини в цифровому суспільстві вже не можуть бути описані лише в 
термінах прямого примусу, державного наказу чи формальної інституційної 
заборони. Влада дедалі частіше діє через архітектуру цифрового середовища, 
через порядок видимості, через алгоритмічне сортування, через логіку 
рекомендацій, модерації, персоналізації та профілювання. Вона проявляє себе не 
тільки як явна команда, а як організація умов, у яких суб’єкт мислить, сприймає, 
оцінює й діє. Саме тому в роботі було підкреслено, що сучасну владу необхідно 
розуміти в розширеному сенсі ‒ як поєднання інституційних, дискурсивних, 
технологічних і поведінково-аналітичних механізмів. У цьому контексті було 
показано, що нові форми влади поєднують дисциплінарні, біополітичні та 
поведінково-прогностичні механізми. Дисциплінарний вимір не зникає, оскільки 
цифрові системи так само здатні нормалізувати поведінку, задавати правила 
допустимого, упорядковувати час, простір і режим присутності. Біополітичний 
вимір також зберігає актуальність, адже цифрові інфраструктури працюють із 
популяціями, статистичними патернами, ризиками, безпекою та управлінням 
масовими процесами. Водночас до цих уже відомих логік додається поведінково-
прогностичний вимір, який спирається на аналіз великих масивів даних, 
автоматизовані кореляції й алгоритмічне прогнозування майбутніх реакцій. У 
результаті влада дедалі більше прагне не лише фіксувати вже здійснену 
 
31 
поведінку, а й наперед структурувати поле ймовірних рішень, впливаючи на 
умови вибору ще до того, як суб’єкт усвідомить власну позицію. 
Отже, теоретичний аналіз першого розділу дає достатні підстави 
розглядати політичну ідентичність у цифрову добу як процес, що формується 
одночасно на кількох взаємопов’язаних рівнях. По-перше, це рівень символічних 
смислів, де йдеться про наративи, цінності, мову політичного самопису, образи 
колективного «ми» і «вони», історичні інтерпретації та норми легітимного 
політичного саморозуміння. По-друге, це рівень комунікаційних середовищ, у 
межах яких суб’єкт входить у політичний простір, отримує інформацію, реагує, 
включається в дискусії, демонструє належність і переживає конфлікт. По-третє, 
це рівень владних інфраструктур, які непомітно, але системно організовують 
умови доступу, видимості, інтерпретації та реакції. Лише поєднання цих рівнів 
дає можливість адекватно зрозуміти сучасну логіку формування політичної 
ідентичності. Саме такий підхід створює методологічний фундамент для 
подальшого розгляду конкретних цифрових практик, через які політичне 
самовизначення не просто виражається, а й конструюється у щоденній 
мережевій взаємодії. Це принципово важливо, оскільки без такої теоретичної 
основи цифрові практики можна було б сприймати лише як поверхневі й технічні 
форми комунікації. Проте проведений у першому розділі аналіз дозволяє 
побачити, що будь-яка щоденна дія в цифровому середовищі ‒ перегляд, реакція, 
поширення, підписка, коментар, участь у мережевому обговоренні ‒ є не просто 
актом комунікації, а частиною більш широкого процесу політичного 
виробництва суб’єктності. Іншими словами, політичне самовизначення в 
цифрову добу не існує окремо від тих технічних і символічних структур, у яких 
воно відбувається щодня. 
Відтак перший розділ окреслює не лише поняттєві межі дослідження, а й 
його нормативний горизонт. Це означає, що він не обмежується простим описом 
понять і не виконує лише підготовчу функцію щодо наступних частин роботи. 
Його значення полягає також у тому, що він задає певну оптику оцінювання 
 
32 
цифрового суспільства, в межах якої питання політичної ідентичності постає як 
питання свободи, видимості, підзвітності, влади та автономії. Ідеться про 
розуміння того, що політична ідентичність у цифровому суспільстві не може 
аналізуватися без урахування матеріальної інфраструктури комунікації, режимів 
збору даних та способів організації публічної видимості. Інакше кажучи, 
неможливо говорити про сучасне політичне самовизначення, якщо залишати 
поза увагою те, хто і яким чином контролює технічні канали спілкування, сортує 
інформаційні потоки, визначає критерії помітності та накопичує знання про 
поведінку суб’єктів. 
Ця теза дозволяє надалі перейти від загальнотеоретичного рівня до аналізу 
конкретних практик платформеної взаємодії, де влада виявляє себе не прямо, а 
через структуровані умови можливого досвіду. Це дуже важливий висновок, 
оскільки в цифровому суспільстві влада часто не виступає у формі очевидної 
заборони чи примусу. Вона функціонує значно тонше ‒ через організацію 
доступу, через нерівномірний розподіл видимості, через алгоритмічне 
впорядкування, через дизайн інтерфейсу, через правила взаємодії, через 
економіку уваги та моделі профілювання. Саме тому перший розділ закладає 
теоретичні підстави для розуміння того, що сучасні форми політичного впливу 
слід шукати не тільки у сфері ідеологічного змісту, а й у сфері інфраструктурного 
конструювання досвіду. Таким чином, перший розділ має базове значення для 
всієї роботи, оскільки він дозволяє поєднати аналіз політичної ідентичності, 
цифрового суспільства і нових механізмів влади в єдину дослідницьку рамку.  
 
 
33 
РОЗДІЛ 2. ЦИФРОВІ ПРАКТИКИ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ 
ІДЕНТИЧНОСТІ 
 
2.1. Роль цифрових медіа у формуванні політичних уявлень та позицій 
 
Цифрові медіа стали одним із головних середовищ політичної соціалізації, 
тобто набуття знань, оцінок, моделей участі та символічних орієнтацій щодо 
політики. Якщо раніше цю функцію переважно виконували сім’я, школа, 
друкована преса, телебачення та усталені партійні інститути, то нині значна 
частина першого контакту з політичним відбувається в стрічці соціальних 
платформ. Саме там користувач бачить новини, меми, коментарі, емоційні 
реакції, короткі пояснення та конфліктні інтерпретації подій [30; 31; 32]. 
Перевага цифрових медіа полягає у низькому порозі входження та високій 
швидкості включення в політичні дискусії. Користувач не мусить чекати на 
доступ до традиційного медіа або офіційної політичної арени: він може 
висловитися, підтримати, поширити або оскаржити позицію практично миттєво. 
Це розширює поле символічної участі й створює ефект безпосередньої 
присутності в політичному процесі. Однак така доступність не тотожна 
політичній рівності, оскільки видимість у цифровому просторі розподіляється 
нерівномірно і залежить від логіки платформи [4; 18; 45]. 
Значення цифрових медіа як одного з головних джерел формування 
політичних уявлень сьогодні переконливо підтверджується не лише 
теоретичними міркуваннями, а й емпіричними даними. За інформацією Pew 
Research Center, у 2024 році 54 % дорослих американців зазначили, що принаймні 
інколи отримують новини із соціальних мереж; водночас регулярне отримання 
новин на Facebook зафіксували 33 % респондентів, на YouTube ‒ 32 %, в 
Instagram ‒ 20 %, у TikTok ‒ 17 %, а в X ‒ 12 % [31]. Ці показники не слід 
буквально й беззастережно переносити на інші національні контексти, оскільки 
медійні культури, політичні традиції, рівень довіри до платформ та особливості 
 
34 
інформаційного споживання в різних суспільствах суттєво відрізняються. Проте 
навіть за цієї застереженості вони дуже виразно демонструють загальну 
тенденцію, яка має ширше значення: політичне інформування дедалі помітніше 
зміщується у такі середовища, де новина більше не існує у відносно 
відокремленому просторі суспільно значущої інформації, а постійно змагається 
за увагу з розважальним контентом, елементами самопрезентації, комерційними 
повідомленнями, візуальною естетикою профілю та різними форматами 
щоденної цифрової самосценізації. Узагальнену динаміку за основними 
платформами див. на рис. 2.1, а деталізацію показників ‒ у табл. 2.1. 
За таких умов політична ідентичність починає формуватися не тільки через 
аргументи, програми, ідеологічні формули чи послідовне ознайомлення з 
позиціями різних політичних акторів. Не менш важливу роль відіграють режими 
емоційної близькості, які створюються і підтримуються самою логікою 
соціальних платформ. Ці платформи винагороджують насамперед той контент, 
що здатен швидко викликати співпереживання, обурення, страх, іронічну 
реакцію, моральний шок або відчуття включеності до певної спільноти. У 
результаті політичні орієнтації дедалі частіше засвоюються не у формі тривалого 
й послідовного осмислення, а як частина стилю життя, візуальної естетики 
профілю, повсякденних мовних кодів, упізнаваних символічних маркерів та 
афективних спільнот, усередині яких людина починає відчувати себе «своєю» 
[21; 23; 46]. У цьому сенсі цифрову публіку варто розуміти не просто як 
сукупність носіїв певних поглядів, а як емоційно зібрану множинність, у межах 
якої політичне сприймається, переживається і відтворюється через спільні ритми 
реакції, емоційне налаштування та повторювані жести символічної підтримки 
або відмежування. Звідси випливає ще одна принципово важлива обставина. 
Цифрові медіа створюють досить сильну ілюзію постійної включеності людини 
до політичного життя, однак така включеність дуже часто залишається 
переважно символічною. Репост, лайк, короткий коментар, участь у хвилі 
мережевого обурення, приєднання до хештег-кампанії або візуальне маркування 
 
35 
позиції справді можуть підсилювати відчуття політичної присутності, 
формувати переживання причетності та створювати у суб’єкта враження, що він 
активно бере участь у спільній справі. Проте подібні мікродії далеко не завжди 
переходять у тривалу громадянську практику, інституційну участь, послідовну 
політичну відповідальність або реальне включення у форми спільної дії поза 
межами цифрової взаємодії. Водночас знецінювати ці мікропрактики було б 
помилково, оскільки саме в них закріплюються первинні схеми впізнавання своїх 
і чужих, формується мова політичної лояльності, виробляються звичні способи 
демонстрації належності, а також виникає відчуття причетності до ширшої 
цифрової публіки [4; 18; 45]. Навіть тоді, коли така активність здається 
поверховою, вона все одно бере участь у формуванні політичної чутливості та 
щоденних механізмів самоідентифікації. 
Короткі пояснення до використаних графіків, принципів добору 
емпіричних показників і меж їх інтерпретації подано в додатку Б. Наявність 
такого додатка є важливою не лише з технічного погляду, а й у методологічному 
сенсі, оскільки вона дозволяє точніше окреслити, як саме емпіричний матеріал 
співвідноситься з теоретичними висновками. Для аналізу цифрових медіа це має 
особливе значення, бо статистичні показники самі по собі ще не пояснюють 
характер політичного впливу. Вони лише окреслюють масштаби явища, тоді як 
його змістове осмислення потребує додаткового врахування типів платформ, 
специфіки аудиторій, режимів споживання інформації та меж коректного 
узагальнення. Цифрові медіа також суттєво змінюють статус політичного лідера, 
коментатора й експерта. Якщо в традиційному медіапорядку легітимність цих 
фігур значною мірою підтримувалася інституційною позицією, посадою, 
належністю до певного визнаного середовища або медійного каналу, то в 
платформеному просторі дедалі більшої ваги набувають зовсім інші параметри. 
На перший план виходять показники залучення аудиторії, упізнаваність, 
візуальна мова, емоційна переконливість, уміння працювати в коротких 
форматах, здатність адаптувати повідомлення до алгоритмічно вигідних жанрів 
 
36 
і ритмів цифрового поширення. Це відкриває простір для появи нових 
політичних медіаторів - інфлюенсерів, нішевих коментаторів, мережевих 
активістів, псевдоекспертів, авторів персоналізованих каналів впливу, які 
можуть дуже відчутно формувати уявлення аудиторії про політику навіть за 
відсутності класичного інституційного мандата [30; 32]. Через це авторитет у 
цифровому середовищі дедалі менше спирається на формальний статус і дедалі 
більше пов’язується зі здатністю утримувати увагу, викликати довіру або 
афективне приєднання. Поряд із цим цифрові медіа не можна описувати 
виключно як інструмент маніпуляції або простір поверхової реактивності. Вони 
здатні виконувати і справді значущу демократичну функцію. Насамперед ідеться 
про швидке поширення інформації в кризових ситуаціях, можливість для малих 
спільнот зробити свою проблему видимою, полегшення координації 
громадянських ініціатив, формування горизонтальних зв’язків між людьми, а 
також винесення в публічний простір тем, які за інших умов могли б бути 
витіснені з великих медіа або залишитися поза увагою офіційного порядку 
денного. Досвід протестних рухів, волонтерських мереж і горизонтальних 
кампаній переконливо засвідчує, що цифрові комунікації можуть підсилювати 
відчуття агентності, солідарності та спільної присутності в політичному просторі 
[9; 29; 45]. Людина в такому середовищі отримує не лише змогу споживати 
інформацію, а й шанс оперативно долучатися до колективної дії, свідчити про 
власну позицію, підтримувати інших і бачити себе частиною ширшої 
громадянської спільності. 
Однак ця емансипативна можливість ніколи не існує ізольовано. Вона 
постійно співіснує з ризиком маніпулятивної експлуатації тих самих каналів. 
Самі платформи, які дають можливість швидко організувати підтримку, можуть 
так само ефективно підсилювати дезінформацію, моральну паніку, поляризацію, 
хвилі афективного зараження і керовані кампанії впливу. Ті самі інструменти, що 
допомагають громадянській мобілізації, можуть використовуватися і для 
симуляції суспільної підтримки, штучного посилення певних наративів, 
 
37 
прихованого таргетингу або нав’язування спрощених інтерпретацій складних 
подій. Саме ця подвійність цифрових медіа робить їх особливо важливим 
об’єктом політико-філософського аналізу: вони відкривають нові можливості 
участі, але одночасно перебудовують умови, в яких ця участь стає можливою. 
Для України ця проблема має особливе значення, і пояснюється це не лише 
високим рівнем інтернет-проникнення чи масовою присутністю населення в 
соціальних мережах. Український контекст ускладнюється ще й досвідом життя 
в умовах війни, коли цифрові медіа виконують одразу кілька функцій: 
інформативну, мобілізаційну, меморіальну та оборонно-комунікаційну. Вони 
стають не просто джерелом новин, а простором, у якому суспільство одночасно 
дізнається про події, координує дії, підтримує моральну стійкість, фіксує спільну 
пам’ять, вшановує втрати, конструює образ національної єдності та протистоїть 
інформаційним загрозам. За таких умов політична ідентичність вибудовується 
через складне поєднання громадянської солідарності, медійної участі, 
колективної пам’яті та постійної роботи з інформаційними ризиками [34; 38]. Це 
робить український випадок особливо показовим, оскільки тут цифрове 
середовище постає не лише як канал комунікації, а як один із просторів 
щоденного відтворення політичної стійкості. 
Усе це дає підстави розглядати цифрові медіа не просто як канали передачі 
вже готових політичних смислів. Їхня роль значно глибша. Вони створюють 
особливу екологію уваги, емоцій, авторитетів, ритмів взаємодії та форматів 
участі, у межах якої індивід поступово навчається сприймати політичне, 
розрізняти значуще й незначуще, відчувати близькість або дистанцію до певних 
спільнот, а також осмислювати власне місце в публічному просторі. Саме тут 
виробляються повсякденні звички політичного сприйняття: що викликає довіру, 
що вважається загрозою, кого сприймають як авторитет, які події стають 
емоційно значущими, а які зникають у шумі стрічки. Через це роль цифрових 
медіа у формуванні політичних уявлень та позицій слід трактувати як одну з 
ключових передумов сучасної політичної ідентичності, адже саме в межах 
 
38 
цифрової комунікації сьогодні дедалі частіше виникають ті форми переживання, 
належності та самовизначення, які потім оформлюються як політична позиція. 
 
Таблиця 2.1. Регулярне отримання новин із соціальних платформ у США, % 
дорослих 
Платформа 2020 2024 Динаміка 
Facebook 36 33 ‒3 
YouTube 23 32 +9 
Instagram 11 20 +9 
TikTok 3 17 +14 
X 15 12 ‒3 
Примітка. Складено автором за даними Pew Research Center [31]. 
 
2.2. Алгоритмізація інформаційного простору і політичний вибір 
 
Алгоритмізація інформаційного простору означає, що доступ до 
інформації все менше визначається прямим вибором користувача і все більше ‒ 
непрозорими механізмами ранжування, рекомендації, передбачення та 
персоналізації. У стрічці соціальної мережі, на відеоплатформі, у пошуковій 
видачі або рекламному кабінеті рішення щодо того, що саме побачить 
користувач, ухвалюється не як нейтральне відображення світу, а як результат 
технічної селекції [18; 24; 25]. Ця селекція має політичні наслідки, бо змінює 
умови, за яких формується судження. 
Особливість алгоритму полягає в тому, що він не наказує прямо. Він 
працює через середовище можливостей: підсовує певні теми, віддаляє інші, 
повторює емоційно «успішні» сигнали, підсилює вже наявні інтереси, утримує 
увагу через безперервність потоку. У підсумку користувач може щиро вважати, 
 
39 
що самостійно формує картину політичної реальності, тоді як його 
інформаційний горизонт уже пройшов через низку попередніх фільтрів [24; 27]. 
Саме тому алгоритмізація є формою непрямого владарювання. 
Е. Парізер ще на початку 2010‒х років описав феномен «фільтрувальної 
бульбашки», за якої персоналізація контенту звужує досвід зустрічі з 
альтернативними поглядами [24]. Сьогодні ця ідея потребує уточнення, оскільки 
платформи не лише ізолюють користувача у звичному середовищі, а й активно 
експлуатують конфліктність, підсовуючи контент, що викликає сильні реакції. 
Виникає парадокс: інформаційний простір стає водночас надлишково 
різноманітним і функціонально звуженим, бо алгоритми відбирають саме ті 
фрагменти, що найкраще утримують увагу й стимулюють взаємодію [16; 23]. 
Алгоритмізація безпосередньо впливає на політичний вибір через 
мікротаргетинг і профілювання. Рекламні та рекомендаційні системи дозволяють 
адресувати різним групам різні повідомлення, апелювати до їхніх страхів, 
цінностей, символічних тригерів і поведінкових патернів [17; 43]. У такій 
ситуації публічна сфера фрагментується: замість єдиного простору спільного 
обговорення виникає множинність сегментованих комунікативних камер, де 
громадяни отримують не однакові, а спеціально адаптовані політичні стимули. 
 Сучасне європейське регулювання визнає цю проблему системною. DSA 
вимагає прозорості реклами, зокрема пояснення того, чому користувач бачить 
певне оголошення, а також забороняє використання чутливих персональних 
даних для таргетування [35]. Для дуже великих платформ встановлено підвищені 
обов’язки щодо оцінки системних ризиків, у тому числі ризиків для 
громадянського дискурсу й виборчих процесів [36]. Водночас поява правових 
норм не усуває філософської проблеми: політичний вибір дедалі більше 
відбувається в середовищі, де релевантність попередньо обчислена комерційно 
зацікавленою інфраструктурою. Не менш важливим є питання епістемічної 
автономії. У класичному розумінні політичний вибір передбачає, що індивід 
може зіставити позиції, оцінити аргументи, відрефлексувати власні інтереси та 
 
40 
нести відповідальність за рішення. В алгоритмізованому середовищі цей процес 
дробиться на дрібні взаємодії ‒ кліки, перегляди, реакції, затримки уваги, які 
одночасно є й слідами вибору, і матеріалом для його подальшого моделювання 
[20; 25]. Отже, межа між самостійністю та керованою адаптацією стає дедалі 
менш помітною. 
Вибір у цифрову добу не зникає, але змінює свою форму. Він частіше 
постає як реакція на попередньо зібране для користувача середовище. Тому 
філософський аналіз має відмовитися від наївного припущення, ніби наявність 
великої кількості контенту автоматично означає більшу свободу. Без прозорості 
алгоритмів, без медіаграмотності та без інституційних запобіжників надлишок 
інформації може працювати не на автономію, а на точніше керовану залежність 
[35; 39; 40]. 
Отже, алгоритмізація інформаційного простору є одним із ключових 
механізмів сучасної влади. Вона формує порядок видимості, задає ритм 
політичної уваги, підживлює селективне сприйняття й створює передумови для 
сегментованого впливу на виборця. Саме через це політичний вибір у цифровому 
суспільстві має аналізуватися не лише як акт волевиявлення, а й як процес, 
структурований архітектурою даних та рекомендацій. 
  
 
41 
2.3. Політична поляризація та цифрові механізми групової 
самоідентифікації 
 
Політична поляризація є не просто розходженням у поглядах, а такою 
формою символічного і афективного розподілу, за якої групи сприймають одна 
одну як носіїв несумісних цінностей, стилів життя та моральних якостей. У 
цифровому середовищі поляризація посилюється тим, що комунікація 
організовується навколо швидких реакцій, символічних маркерів лояльності та 
логіки постійного порівняння групових позицій [16; 21; 46]. У результаті 
політична ідентичність починає відтворюватися через постійне підтвердження 
відмінності від «інших». 
Платформи сприяють цьому процесу не лише через персоналізацію, а й 
через інфраструктуру публічної реакції: лайки, дизлайки, коментарі, репости, 
тренди, рейтинги, візуальні індикатори популярності. Такі інструменти 
перетворюють політичну комунікацію на видимий ринок сигналів, де належність 
до групи повинна безперервно відтворюватися у формі мікродій. Користувач не 
просто має думку; він постійно демонструє її у вигляді цифрових жестів, що 
зміцнюють кордони між групами [18; 21]. Афективний вимір поляризації 
особливо важливий. З. Папахаріссі показує, що цифрові публіки часто 
організуються навколо емоційних резонансів, а не лише навколо раціональних 
програм [46]. Це означає, що політична самоідентифікація дедалі частіше 
підтримується переживанням спільного обурення, іронії, страху, приниження 
або ентузіазму. Афекти тут не є «додатком» до політики ‒ вони стають 
матеріалом політичної консолідації. Одним із наслідків такої динаміки є 
формування інформаційних бульбашок та ехо‒камер. Хоча ці поняття не 
описують весь цифровий простір без залишку, вони фіксують реальну 
тенденцію: користувач взаємодіє насамперед із тими джерелами, які 
підтверджують його світогляд, тоді як чужа позиція дедалі частіше з’являється у 
гіпертрофованому, карикатурному або демонизованому вигляді [16; 24]. У 
 
42 
підсумку інший сприймається не як співрозмовник, а як носій загрози чи 
моральної деградації. 
Проблема посилюється тим, що радикальний, конфліктний та емоційно 
насичений контент часто має кращі шанси на поширення. Саме тому групова 
самоідентифікація в цифрових мережах нерідко розвивається за логікою 
ескалації: щоб залишатися помітним усередині власної спільноти, суб’єкт має 
демонструвати дедалі сильніші сигнали лояльності. Це породжує символічний 
радикалізм, який може випереджати реальні політичні практики, але водночас 
впливає на них, легітимізуючи крайні позиції [16; 30; 37]. Під час виборчих 
циклів і кризових подій поляризація набуває особливо гострого характеру. За 
даними EPRS, із посиланням на Freedom House, уряди більш ніж у половині з 41 
країни, що проводили або готували національні вибори в досліджуваний період, 
інвестували у підвищення надійності свого інформаційного простору [38]. Сам 
факт таких заходів свідчить, що інформаційна поляризація й маніпуляція стали 
питанням демократичної безпеки, а не лише медійної етики. Водночас не можна 
зводити поляризацію виключно до технології. Платформи радше інтенсифікують 
уже наявні соціальні, культурні й політичні розломи, надаючи їм нові форми 
видимості та швидкості. Проте саме інфраструктурна організація цифрового 
простору визначає, чи перетворюється відмінність на продуктивний агонізм, чи 
на ворожу антагоністичність [10; 18]. Тому філософський аналіз має враховувати 
водночас і соціальний контекст, і технічну архітектуру взаємодії. 
Політична поляризація в цифровому суспільстві є не випадковим побічним 
ефектом, а закономірним наслідком поєднання алгоритмів, економіки уваги, 
афективної комунікації та публічної інфраструктури реакцій. У цих умовах 
групова самоідентифікація дедалі частіше будується не через позитивну 
програму спільного майбутнього, а через безперервне відмежування від 
опонента. Це суттєво змінює як структуру політичної ідентичності, так і якість 
демократичного співжиття. 
 
43 
У вітчизняному політичному процесі цифрові медіа набули особливого 
значення ще й тому, що в умовах війни та високої інформаційної напруги вони 
виконують одночасно мобілізаційну, інтеграційну та захисну функції. 
Українська національна і громадянська ідентичності у 2022 ‒ 2024 роках 
зміцнювалися не тільки через військовий спротив, а й через щоденне символічне 
відтворення спільності у цифровому просторі: через мову, візуальні маркери, 
практики взаємної підтримки, меметичну культуру, волонтерські мережі та 
спільні інформаційні реакції [55]. 
У цьому сенсі цифрова політична комунікація в Україні демонструє, що 
політична ідентичність формується не винятково через раціональне засвоєння 
програм і доктрин. Вона виробляється також через афективну синхронізацію, 
тобто через спільне переживання подій, страхів, образ, надій і символів. 
Політична спільнота підтримує себе не тільки аргументом, а й повторюваною 
емоційною присутністю. Саме тому мережеві кампанії солідарності, цифрові 
ритуали пам’яті та повсякденні публічні жести набувають філософського 
значення як механізми відтворення політичного «ми». 
Ще до повномасштабної війни українські автори підкреслювали, що 
Інтернет-комунікації мають інноваційний вплив на політичні процеси, бо 
змінюють моделі участі, швидкість циркуляції політичних повідомлень і способи 
електоральної взаємодії [56]. Те, що раніше потребувало інституційного 
посередництва, сьогодні нерідко відбувається через горизонтальні мережі, 
короткі відеоформати, стрічки рекомендацій та взаємодію у режимі реального 
часу. Це підсилює участь, але водночас спрощує складні політичні питання до 
реактивних ідентифікаційних сигналів. Показово, що електронна демократія в 
українському дискурсі ще у 2000‒х роках осмислювалася як форма політичної 
комунікації сучасного суспільства [57]. Однак сучасний стан справ свідчить, що 
сама наявність електронних каналів участі не гарантує критичного громадянства. 
Для цього потрібні цифрова грамотність, довіра до інститутів, зрозумілі правила 
модерації, прозорість алгоритмічного відбору контенту та захист користувача від 
 
44 
маніпулятивних технік. Інакше розширення каналу участі супроводжується 
звуженням автономії судження. 
Алгоритмізація інформаційного простору в Україні має ще один вимір ‒ 
безпековий. Платформені системи стають не тільки місцем комунікації, а й 
полем інформаційного протиборства, де важливими виявляються питання 
координації офіційної комунікації, спростування дезінформації, захисту 
цифрових прав і водночас недопущення надмірної централізації інформаційної 
влади. Саме тому українські дослідження державної інформаційної політики під 
час повномасштабного вторгнення наголошують на її суспільно-
мобілізаційному потенціалі та значенні для стійкості держави [58]. Узагальнення 
ключових чинників цього процесу див. у табл. 2.2. 
Утім, навіть у безпековому контексті алгоритмізація не є нейтральною. 
Вона може водночас допомагати швидкому поширенню критично важливих 
повідомлень і посилювати фрагментацію спільного порядку денного, якщо різні 
групи отримують нерівномірно видимі версії актуальної реальності. Через це 
політичний вибір дедалі більше залежить не лише від змісту переконань, а й від 
конфігурації інформаційного середовища, в якому суб’єкт узагалі отримує шанс 
зіставити альтернативи, побачити контраргументи та зберегти простір для 
рефлексивного судження [27; 35; 36].  
 
45 
Таблиця 2.2. Український контекст цифрового формування політичної 
ідентичності 
Прояв у цифровому Вплив на політичну 
Фактор 
просторі ідентичність 
Е‒сервіси, цифрові Посилює уявлення про 
Державна платформи взаємодії, державу як повсякденно 
цифровізація розширення електронних присутню сервісну 
процедур інфраструктуру 
Оперативні звернення, 
Консолідує громадянську 
Воєнна офіційні канали, 
належність і мобілізаційну 
комунікація горизонтальні мережі 
солідарність 
підтримки 
Стрічки рекомендацій, 
Підсилює реактивні форми 
Платформена ранжування тем, вірусне 
самоідентифікації та ризик 
селекція контенту поширення емоційного 
поляризації 
контенту 
Питання приватності, Переводить ідентичність у 
Цифрові права і 
персональних даних, площину відповідального 
безпека 
інформаційної стійкості цифрового громадянства 
Примітка. Складено автором на основі [51; 53; 55; 57; 58; 59]. 
  
 
46 
Висновки до розділу 2 
 
У другому розділі було доведено, що цифрові медіа в сучасному 
суспільстві виконують не допоміжну, а одну з центральних функцій політичної 
соціалізації. Їхня роль уже давно не зводиться лише до передавання новин, 
коментування політичних подій або технічного посередництва між політичними 
акторами та аудиторією. Цифрові медіа дедалі активніше формують саму 
структуру входження індивіда в політичний простір, визначаючи, які теми 
стають для нього значущими, які події сприймаються як термінові, які актори 
набувають легітимності, а які опиняються на периферії уваги. Через це політична 
соціалізація в цифрову добу відбувається не тільки як засвоєння певного обсягу 
знань про політичну систему, інститути чи події, а як поступове включення 
людини в специфічні режими емоційного реагування, символічної належності та 
групового самовизначення. 
Особливо важливо, що цифрові медіа формують не лише інформаційне 
наповнення політичного досвіду, а й афективні режими належності. Інакше 
кажучи, вони впливають не тільки на те, що саме людина знає про політику, а й 
на те, як вона політику переживає. Саме в цифровому середовищі політичні 
позиції дедалі частіше поєднуються з емоційними станами ‒ підтримкою, 
тривогою, образою, гордістю, обуренням, солідарністю або відчуттям загрози. Ці 
стани не є випадковим доповненням до політичної інформації, оскільки вони 
безпосередньо впливають на глибину і спосіб політичної ідентифікації. Через 
постійне повторення повідомлень, візуальних образів, коротких реакцій, 
коментарів і символічних маркерів цифрові медіа закріплюють у користувача 
певне відчуття приналежності до політичного «ми» та водночас сприяють 
дистанціюванню від «інших». У підсумку політична ідентичність у цифровому 
середовищі дедалі частіше набуває не лише когнітивного, а й виразно емоційного 
характеру. 
 
47 
У межах другого розділу також було показано, що алгоритмізація 
інформаційного простору істотно трансформує сам механізм політичного 
вибору. Ця трансформація полягає в тому, що вибір більше не може розглядатися 
виключно як результат автономного зіставлення людиною доступних позицій, 
програм, ідей та аргументів. У цифровому середовищі політичне сприйняття 
значною мірою залежить від порядку видимості, який задається не самим 
користувачем, а алгоритмічно організованою інфраструктурою платформи. Одні 
теми потрапляють у поле уваги швидше, частіше і настійливіше, інші 
залишаються майже непомітними. Одні актори постійно присутні у стрічці, тоді 
як інші фактично виключаються з горизонту щоденного сприйняття. Через це 
алгоритм не просто допомагає орієнтуватися в інформації, а бере участь у 
конструюванні самої логіки політичної релевантності. 
Крім того, алгоритмізація інформаційного простору посилює роль 
персоналізації. Користувач дедалі рідше стикається з відносно спільним і 
однаково доступним для всіх інформаційним полем. Натомість він отримує 
індивідуалізовану конфігурацію повідомлень, адаптовану до його попередніх 
дій, інтересів, тривалості перегляду, реакцій, мережевих контактів та 
поведінкових патернів. Унаслідок цього політичний вибір дедалі більше 
розгортається не в умовах відкритої й однаково видимої публічної дискусії, а в 
межах персоналізованого інформаційного середовища, яке вже попередньо 
відібрало, впорядкувало й емоційно підсилило певні сигнали. Це не означає 
повного зникнення свободи вибору, однак означає, що сама структура цього 
вибору стає залежною від прихованих механізмів цифрового сортування. 
Особливе місце в цьому процесі посідає мікротаргетинг, який був 
розглянутий як один із найбільш показових інструментів впливу на політичну 
свідомість у цифровому суспільстві. Його дія полягає в можливості адресувати 
різним сегментам аудиторії різні за тональністю, формою та змістовими 
акцентами повідомлення. Завдяки цьому політичні актори можуть 
пристосовувати риторику до конкретних очікувань, страхів, інтересів і 
 
48 
психологічних реакцій окремих груп. Такий механізм значно посилює 
ефективність впливу, але водночас розмиває спільний простір політичної 
підзвітності. Якщо різні групи бачать різні версії політичного повідомлення, стає 
складніше говорити про наявність єдиного поля публічної дискусії, в межах 
якого громадяни можуть спільно оцінювати заяви, наміри й дії політичних 
суб’єктів. Через це політичний вибір дедалі більше пов’язується не з участю у 
спільному просторі аргументації, а з перебуванням у спеціально 
сконструйованих комунікаційних сегментах. 
У другому розділі також було встановлено, що поляризація в цифровому 
середовищі істотно посилюється завдяки самій логіці платформеної 
реактивності. Цифрові платформи побудовані таким чином, щоб заохочувати 
постійну взаємодію, швидкі відповіді, короткі сигнали схвалення або осуду, 
регулярне повернення до стрічки й безперервну циркуляцію контенту. Така 
логіка сприяє поширенню насамперед тих повідомлень, які викликають сильну 
емоційну реакцію і провокують користувача на негайну відповідь. У 
політичному контексті це означає, що найбільшу видимість часто отримують не 
врівноважені, аргументовані й аналітичні позиції, а ті висловлювання, які різко 
підкреслюють конфлікт, загострюють межі між групами, стимулюють гнів, 
страх, моральне обурення або відчуття символічної загрози. 
Інфраструктура лайків, репостів, коментарів і рейтингових реакцій також 
відіграє в цьому процесі принципову роль. Вона створює не просто технічні 
інструменти оцінювання контенту, а специфічне соціальне середовище, в якому 
видимість думки дедалі більше залежить від її емоційної мобілізаційної сили. 
Користувач опиняється в системі, де схвалення й підтримка виражаються 
швидко, публічно і кількісно фіксуються. Через це політична позиція починає 
сприйматися не лише як результат осмислення, а і як знак групової присутності, 
який має бути помічений, підтверджений і підсилений реакціями інших. У 
результаті цифрове середовище сприяє формуванню таких форм політичної 
самоідентифікації, у яких важливу роль відіграють видимість лояльності, 
 
49 
демонстрація належності та повторювана участь у колективних хвилях 
підтримки або засудження. Посилення поляризації пов’язане і з економікою 
уваги, яка була розглянута як одна з базових структур цифрового політичного 
середовища. За умов інформаційного перевантаження саме увага стає головним 
дефіцитним ресурсом, і тому платформи прагнуть утримувати її будь-якими 
доступними засобами. Найефективніше це вдається тому контенту, який здатний 
викликати інтенсивне емоційне залучення. У політичній сфері така логіка 
систематично винагороджує конфліктність, спрощення, різкість, персоніфікацію 
проблем та афективну драматизацію подій. Саме тому цифрове середовище не 
просто відображає вже наявну поляризацію, а активно бере участь у її 
відтворенні та посиленні, оскільки конфлікт у ньому стає не побічним ефектом, 
а ресурсом зростання видимості й взаємодії. Таким чином, матеріал другого 
розділу дає змогу дійти висновку, що цифрові платформи виступають не лише 
каналами поширення політичної інформації. Було б недостатньо тлумачити їх як 
нейтральні технічні посередники між подією та її сприйняттям. Насправді вони 
функціонують як середовища, у яких закріплюються нові звички політичного 
бачення, оцінювання і групового самоопису. Саме в цих середовищах 
виробляються повсякденні моделі політичної присутності: коли, на що і як 
реагувати; які події вважати важливими; які символічні жести сприймати як 
ознаку належності; яким чином демонструвати солідарність або дистанціювання. 
Через безперервне повторення цих практик цифрові платформи формують не 
тільки інформаційний фон політики, а й базові культурні навички політичного 
існування в мережевому суспільстві. 
Можна стверджувати, що саме цифрові платформи дедалі частіше 
формують повсякденну мову політичної належності. Вони задають набір 
символів, мемів, маркерів, реакційних формул, візуальних і текстових кодів, 
через які індивід позначає себе як частину певної спільноти. У цифровому 
політичному середовищі належність дедалі частіше виражається не через довгі 
ідеологічні тексти чи глибоко продумані декларації, а через короткі знаки 
 
50 
підтримки, репости, хештеги, візуальні рамки, емоційно насичені коментарі або 
участь у хвилях мережевої реакції. Це означає, що політична ідентичність 
набуває дедалі більшої залежності від інфраструктури щоденної комунікації, де 
самоопис і групове впізнавання здійснюються у спрощених, але дуже 
повторюваних форматах. Платформи також задають ритм політичних реакцій. 
Політичне в цифровому середовищі живе в пришвидшеному часовому режимі, 
де нові приводи для мобілізації, обурення, символічної підтримки або групового 
розмежування виникають майже безперервно. У такому ритмі користувач дедалі 
частіше змушений реагувати швидко, не завжди маючи можливість для 
тривалого осмислення. Це сприяє поширенню ситуативних, афективно 
інтенсивних форм політичного включення, які можуть бути надзвичайно 
масовими, але водночас не завжди глибокими за рівнем аргументації. Отже, 
архітектура інформаційного потоку впливає не лише на зміст політичного 
вибору, а й на його темп, спосіб формування та психологічні умови здійснення. 
Узагальнюючи матеріал другого розділу, можна стверджувати, що 
цифрове середовище має подвійний, суперечливий характер. З одного боку, воно 
справді розширює можливості політичної участі. Воно відкриває нові канали 
швидкої мобілізації, полегшує доступ до інформації, створює умови для 
горизонтальної самоорганізації, дає змогу швидко знаходити однодумців, 
реагувати на події майже в реальному часі й включатися в публічні дискусії без 
посередництва традиційних інституцій. Саме тому цифрове середовище часто 
сприймається як простір демократизації комунікації та розширення інструментів 
громадянської присутності. З іншого боку, це саме середовище істотно 
ускладнює умови автономного політичного вибору. Воно робить громадянина 
залежним від логіки алгоритмічного сортування, яке визначає порядок зустрічі з 
інформацією; від темпу інформаційного потоку, що стимулює прискорене 
реагування; від афективної економіки платформ, яка винагороджує емоційно 
інтенсивний, конфліктний і реактивний контент. Через це свобода участі не 
гарантує повної свободи самостійного судження. Користувач може бути 
 
51 
активним, залученим і постійно присутнім у цифровому політичному просторі, 
але при цьому його сприйняття може суттєво залежати від тих механізмів, яких 
він безпосередньо не контролює. Саме в цьому і полягає головна суперечність 
цифрової політичної соціалізації: вона одночасно розширює участь і поглиблює 
залежність. 
Отже, аналіз цифрових практик формування політичної ідентичності не 
може обмежуватися лише комунікаційним описом медіапроцесів. Він потребує 
поєднання кількох перспектив. Комунікаційна перспектива дає змогу зрозуміти, 
яким чином функціонують інформаційні потоки, моделі поширення контенту та 
механізми залучення аудиторій. Політико‒філософська перспектива необхідна 
для осмислення того, як цифрове середовище змінює сам характер політичної 
суб’єктності, свободи, належності та публічності. Критико‒теоретична 
перспектива, своєю чергою, дозволяє побачити приховані асиметрії влади, що 
виникають у платформеному середовищі, а також виявити, як технічна 
інфраструктура перетворюється на засіб соціального й політичного впливу. 
Лише в поєднанні цих підходів можна адекватно пояснити, чому цифрове 
середовище не є просто новим майданчиком для старих політичних процесів, а 
виступає чинником глибокої перебудови самої логіки політичного 
самовизначення в сучасному суспільстві. 
 
 
 
52 
РОЗДІЛ 3. НОВІ МЕХАНІЗМИ ВЛАДИ У ЦИФРОВУ ДОБУ 
 
3.1. Цифровий контроль і практики нагляду у сучасному суспільстві 
 
Цифровий контроль у сучасному суспільстві не обмежується прямим 
стеженням держави за громадянами. Він охоплює широку систему збору, 
збереження, обробки та використання даних, що виникає на перетині державних 
інститутів, приватних платформ, рекламних технологій, аналітичних сервісів і 
звичайних пристроїв повсякденного користування [7; 17; 48]. Смартфон, 
додаток, камера, геолокація, пошук, соціальна взаємодія ‒ усе це стає частиною 
інфраструктури спостереження, яка часто функціонує як щось буденне й 
«зручне». 
У концептуальному плані цифровий контроль можна розглядати як 
трансформацію фукіанського паноптизму. Якщо дисциплінарна влада спиралася 
на можливість бачити суб’єкта в організованому просторі інституції, то 
цифровий нагляд розосереджується в мережі дрібних технічних вузлів і 
непомітних обчислювальних процедур [1; 2]. Об’єктом контролю стає не лише 
тілесна присутність, а й поведінковий слід: те, що людина шукає, читає, 
дивиться, де затримує погляд, на що реагує, з ким пов’язана. Датафікація змінює 
і сам статус людини в політичному порядку. Вона постає не тільки як громадянин 
або правовий суб’єкт, а як сукупність параметрів, схильностей, ризиків, 
імовірностей та рейтингів [20; 25; 27]. Біополітичний вимір тут стає особливо 
помітним: влада працює з населенням як із масивом статистично керованих 
поведінок, але водночас здатна адресувати індивіду точні, персоналізовані 
стимули. Таким чином, масове й індивідуальне управління збігаються в одній 
цифровій інфраструктурі. Особливої ваги набуває проблема добровільності. 
Багато форм цифрового контролю не нав’язуються явно, а інтегруються в 
сервіси, які користувач сам обирає заради зручності, швидкості чи соціальної 
включеності. Саме тому сучасний нагляд часто має характер м’якого примусу: 
 
53 
відмова від участі в певних цифрових системах може означати втрату доступу до 
комунікації, інформації, послуг, праці або символічної присутності [7; 17]. Отже, 
формальна згода користувача далеко не завжди означає реальну автономію. 
Нормативна реакція на ці ризики поступово посилюється. Європейський 
цифровий порядок уже містить вимоги до платформ щодо прозорості реклами, 
обмеження використання чутливих даних, заборони маніпулятивного дизайну й 
розширених обов’язків для дуже великих платформ [35; 36]. Разом з тим 
регулювання лише частково охоплює проблему, адже цифровий контроль 
здійснюється не тільки через формально порушувані практики, а й через саму 
архітектуру постійного збору даних. Тут постає питання не тільки законності, а 
й політичної допустимості певних технік управління. Для України проблема 
цифрового контролю має подвійний характер. З одного боку, в умовах війни 
посилюється значення цифрової безпеки, захисту інформаційного простору, 
кіберзахисту та швидкого обміну даними. З іншого боку, будь-яке розширення 
технічних можливостей контролю вимагає чіткого нормативного балансу між 
безпекою і правами людини, щоб надзвичайні режими не закріплювалися як нова 
норма повсякденного управління [34; 38]. Біополітичний вимір цифрового 
контролю проявляється також у тому, що через дані починають управлятися не 
лише політичні вподобання, а й ритми життя, здоров’я, продуктивність, 
мобільність, споживання і навіть емоційні стани. Суб’єкт опиняється в полі 
безперервного оцінювання, а межа між «політичним» і «неполітичним» 
розмивається. Якщо політична ідентичність включає спосіб, у який людина 
уявляє своє місце в спільноті, то цифровий контроль дедалі більше втручається 
в самі умови цього самоуявлення [2; 17; 48]. 
Отже, цифровий контроль і практики нагляду є не зовнішнім доповненням 
до сучасної політики, а одним із її базових інструментів. Вони переозначують 
відносини між видимістю й владою, добровільністю й примусом, безпекою й 
свободою. Через датафікацію, профілювання та інфраструктурне спостереження 
політичний суб’єкт дедалі частіше стає об’єктом випереджального управління. 
 
54 
Ілюстративне зіставлення платформених аудиторій в Україні див. на рис. 3.1, а 
порівняльні показники ‒ у табл. 3.1. 
Саме тому нормативна оцінка цифрового контролю не може бути 
одновимірною. Його слід аналізувати одночасно як інструмент захисту, 
координації та швидкого реагування і як потенційне джерело стабілізації 
непрозорих практик спостереження. Особливо це стосується ситуацій, коли 
збирання даних поєднується з недостатньою підзвітністю інституцій або з 
відсутністю чітких процедур доступу, зберігання та обмеження використання 
персональної інформації. У такому разі безпекова доцільність може непомітно 
перейти у нормалізацію розширеного нагляду як звичної форми політичного 
управління [58; 59; 60]. 
 
Таблиця 3.1. Окремі показники присутності платформ в Україні у 2025 році 
Частка від інтернет‒
Платформа Оцінка аудиторії 
користувачів 
Facebook 13,9 млн 44,1 % 
Instagram 12,0 млн 38,0 % 
TikTok (18+) 17,0 млн 53,9 % 
Messenger 7,65 млн 24,3 % 
X 1,61 млн 5,1 % 
Примітка. Складено автором за даними DataReportal [34]. 
 
3.2. Маніпулятивні технології впливу на політичну свідомість 
 
Маніпуляція у цифровому середовищі лише в рідкісних випадках постає у 
формі відкритого наказу, прямої ідеологічної настанови або грубої 
пропагандистської директиви. Набагато частіше вона функціонує значно тонше, 
 
55 
майже непомітно для самого користувача, саме тому її дія виявляється особливо 
ефективною. Її сила полягає не стільки у змісті окремого повідомлення, скільки 
в організації всього середовища сприйняття. Вона діє через архітектуру 
інтерфейсу, через момент, у який саме подається повідомлення, через порядок 
розміщення реакцій, через візуальне виділення одних елементів і приховування 
інших, через нав’язування певних сценаріїв натискання, перегляду, схвалення чи 
поширення. Важливим є і те, що маніпуляція в цифровому просторі часто працює 
не як одноразовий тиск, а як серія дрібних, на перший погляд незначних впливів, 
які послідовно переналаштовують увагу користувача, його емоційний стан, 
готовність погодитися, відреагувати або включитися у потрібний потік взаємодії 
[22; 23; 41]. 
Саме тому користувач нерідко переживає власні рішення як цілком вільні, 
спонтанні й такі, що народжуються винятково з його особистого переконання. 
Проте ця суб’єктивно переживана свобода може бути оманливою, адже умови, в 
яких відбулося рішення, нерідко виявляються попередньо сконструйованими. 
Людина бачить лише фінальну точку власної дії ‒ натискання кнопки, реакцію, 
коментар, згоду, репост, перегляд, однак не завжди усвідомлює, якою мірою її 
шлях до цієї дії був підготовлений системою заздалегідь. Вибір може виглядати 
природним лише тому, що всі альтернативи вже були ранжовані, відсортовані, 
емоційно забарвлені або підведені до певної інтерпретації. У такому випадку 
йдеться не про скасування свободи як такої, а про звуження її реального змісту, 
коли суб’єкт ніби діє самостійно, але в межах уже підготовленого горизонту 
можливостей. 
Особливого значення в цьому контексті набуває економіка уваги, яка є тим 
середовищем, у межах якого маніпуляція перетворюється не на випадковий 
інструмент, а на структурний принцип функціонування цифрових платформ. В 
умовах інформаційного перенасичення головним дефіцитом стає вже не саме 
повідомлення і не доступ до контенту, а людська здатність зосереджуватися, 
утримувати увагу, розрізняти значуще й другорядне, не розчиняючись у 
 
56 
безперервному потоці сигналів [23; 49]. Саме увага стає основним ресурсом, за 
який борються цифрові сервіси, медіа, рекламні системи й політичні актори. 
Платформи змагаються не просто за кількість переглядів, а за тривалість 
присутності користувача, інтенсивність його емоційної залученості, 
повторюваність його повернень, передбачуваність його реакцій і можливість 
втримати його всередині інтерфейсного середовища якомога довше. За таких 
умов стає зрозуміло, чому саме контент, що викликає сильні емоції, отримує 
перевагу над більш стриманим, складним або раціонально аргументованим 
повідомленням. Емоційно насичений зміст краще утримує увагу, швидше 
провокує реакцію, легше поширюється в мережі й створює вищі показники 
взаємодії. У політичній сфері це означає систематичну перевагу тих 
повідомлень, які драматизують конфлікт, персоніфікують складні соціальні 
процеси, зводять багатовимірні проблеми до образу конкретного винуватця, 
апелюють до страху, образи, гніву, тривоги або морального шоку. Політична 
комунікація за такої логіки починає дедалі більше орієнтуватися не на 
переконання через аргумент, а на захоплення через афект. Від цього змінюється 
сам стиль публічного простору: він стає нервовішим, різкішим, конфліктнішим і 
менш сприятливим для спокійного осмислення. 
Одним із найпомітніших механізмів сучасного цифрового впливу є 
мікротаргетинг. Його значення полягає в тому, що політична комунікація 
перестає бути однаково видимою для всіх і дедалі більше підлаштовується під 
характеристики конкретних сегментів аудиторії. Політичні актори, 
використовуючи великі масиви даних, здатні звертатися до різних груп із 
різними версіями одного й того самого повідомлення, змінювати тональність, 
добирати емоційний регістр, тестувати реакції в реальному часі та уточнювати 
подальшу комунікацію на підставі отриманих результатів [17; 43]. У межах такої 
моделі одна й та сама політична проблема може постати для різних аудиторій у 
цілком відмінних смислових рамках. Для одних вона буде подана як питання 
безпеки, для інших ‒ як проблема справедливості, для третіх ‒ як загроза 
 
57 
добробуту, для четвертих ‒ як моральне випробування національної єдності. 
Формально йдеться про адаптацію повідомлення до адресата, однак фактично це 
означає фрагментацію спільного політичне повідомлення є публічним у тому 
сенсі, що воно однаково доступне всім учасникам політичного процесу, може 
бути перевірене, оскаржене, прокоментоване й критично осмислене. Натомість у 
цифровій системі персоналізованого впливу різні групи отримують різні 
сигнали, не маючи змоги бачити повну картину того, що саме і кому говорить 
політичний суб’єкт. Це створює умови для множинної, непрозорої і 
фрагментованої політичної комунікації, в якій спільний простір раціонального 
обговорення замінюється паралельними потоками адресного переконування. У 
такій ситуації стає складніше говорити про рівність громадян як учасників однієї 
публічної сфери, оскільки сама сфера дедалі більше розпадається на ізольовані 
комунікаційні сегменти. 
Окремого аналізу потребує феномен так званих dark patterns, тобто 
маніпулятивних інтерфейсних рішень, які підштовхують користувача до дій, 
вигідних платформі, сервісу або замовнику впливу. Їхня особливість полягає в 
тому, що вони рідко сприймаються як очевидне насильство чи відкрита 
примусовість. Навпаки, вони зазвичай маскуються під зручність, підказку, 
оптимізацію користувацького досвіду або невинне спрощення вибору. Проте 
насправді такі рішення можуть суттєво обмежувати автономію, тому що людина 
обирає не в нейтральному просторі, а в умовах, де інтерфейс уже вбудовано на 
користь певного результату. OECD визначає dark patterns як цифрові практики, 
що підривають автономію споживача саме через спосіб презентації вибору [41]. 
Дані ICPEN, за якими понад 76 % перевірених сайтів і застосунків містили 
щонайменше один маніпулятивний патерн, а майже 67 % ‒ множинні такі 
патерни, показують, що йдеться не про маргінальне відхилення, а про поширену 
логіку цифрового середовища [42]. Хоча наведені показники стосуються 
насамперед комерційної сфери, принцип маніпулятивного дизайну легко 
переноситься і в політичну комунікацію. Там, де інтерфейс здатен стимулювати 
 
58 
імпульсивне погодження, непомітно утруднювати відмову, заохочувати швидке 
поширення емоційного контенту або створювати ілюзію терміновості, він стає 
інструментом політичного впливу. У політичному контексті dark patterns можуть 
проявлятися не лише як механізми збирання даних або втримання уваги, а і як 
способи підштовхування до певного трактування події, до швидкого емоційного 
судження, до поспішного схвалення чи осуду. Їхня небезпека полягає в тому, що 
вони працюють не на рівні відкритого переконання, а на рівні 
передструктурування самого процесу вибору. Інакше кажучи, користувача не 
завжди намагаються переконати в змісті певного твердження; його радше 
ставлять у такі умови, за яких саме погодження, підтримка або реакція стають 
найбільш вірогідною дією. 
Маніпуляція увагою нерозривно пов’язана з маніпуляцією емоціями. У 
цифровому середовищі політичне повідомлення дедалі рідше функціонує як 
спокійно поданий аргумент, розрахований на поступове осмислення. Натомість 
воно часто набуває форми образливої іронії, короткого відеошоку, гнівного 
викриття, персоналізованого страху, символічного приниження опонента або 
різкого морального осуду. Такі формати мають значно вищі шанси на 
поширення, оскільки вони краще відповідають логіці платформ, для яких 
найціннішим є не зміст як такий, а сила залучення користувача. Це, безумовно, 
не означає повного зникнення раціональної дискусії, але означає зміну умов її 
існування. Раціональна аргументація дедалі частіше змушена діяти в середовищі, 
де ритм, форма й правила видимості підпорядковуються значно більш 
вибуховим, швидким і афективно насиченим жанрам [21; 22; 46]. 
У підсумку політичний суб’єкт починає орієнтуватися не стільки на 
обґрунтованість повідомлення, скільки на силу переживання, яке воно викликає. 
Це означає дуже суттєве зрушення в самій структурі політичного сприйняття. 
Рішення дедалі частіше формуються не через послідовне зважування аргументів, 
а через інтенсивність афекту, через відчуття моральної очевидності, через 
емоційне зараження, через повторювану присутність певного образу або теми. 
 
59 
Людина може бути переконана, що реагує на правду, тоді як фактично реагує на 
форму її емоційної подачі. Саме тому цифрова маніпуляція небезпечна тим, що 
вона часто не нав’язує готове судження прямо, а створює такий емоційний 
режим, у якому певне судження стає психологічно найімовірнішим. Особливо 
серйозною є та обставина, що цифрова маніпуляція може бути надзвичайно 
індивідуалізованою. На відміну від класичної масової пропаганди, яка 
зверталася до невизначено широкої аудиторії єдиним повідомленням, сучасні 
цифрові системи здатні добирати стимул із урахуванням характеристик 
конкретної людини. Для одного користувача ефективнішим буде страх, для 
іншого ‒ обурення, для третього ‒ почуття образи, для четвертого ‒ прагнення 
до визнання, для п’ятого ‒ бажання бути включеним у групу. Тут нові механізми 
влади входять у сферу психополітики, оскільки вони працюють уже не тільки з 
поглядами в їхньому зовнішньому вираженні, а з глибшими мотиваційними 
структурами: із самооцінкою, вразливістю, потребою в належності, тривогою 
бути виключеним, прагненням бути поміченим або підтвердженим у власній 
правоті [22]. У такому випадку вплив стає не просто масовим, а адресно 
психологічним. 
Саме ця індивідуалізація робить цифрову маніпуляцію складнішою для 
виявлення і суспільного контролю. Коли всі бачать одну й ту саму пропаганду, її 
простіше розпізнати, публічно обговорити й піддати критиці. Але коли різні 
користувачі отримують різні стимули, персоналізовані за тоном, змістом, 
частотою й формою подачі, маніпуляція розчиняється у мікроскопічних, 
фрагментарних актах впливу, кожен із яких окремо може виглядати незначним. 
Проте в сукупності вони створюють ціле середовище психологічного керування, 
де суб’єкт постійно перебуває під непомітним тиском системи, що знає про нього 
більше, ніж він сам готовий усвідомити. Це означає, що боротьба з маніпуляцією 
більше не може обмежуватися викриттям окремої брехні або спростуванням 
окремого фейку. Вона має стосуватися самої архітектури цифрової комунікації. 
У відповідь на ці виклики сучасні демократії дедалі активніше формулюють 
 
60 
вимоги щодо забезпечення інформаційної цілісності, прозорості політичної 
реклами, відкритості критеріїв модерації, дослідницького доступу до 
платформених даних і розвитку цифрової грамотності населення [35; 38; 39; 40]. 
Ці заходи мають важливе значення, оскільки без інституційної прозорості 
неможливо оцінити реальні масштаби цифрового впливу, а без доступу 
дослідників до даних неможливо зрозуміти, як саме функціонують алгоритми 
видимості, підсилення й персоналізації. Водночас було б недостатньо зводити 
регуляцію лише до технічного вдосконалення окремих процедур. Проблема 
маніпуляції має значно глибший, нормативний і філософський зміст. 
Маніпуляція ‒ це не лише поширення неправдивої інформації. Таке 
розуміння було б занадто вузьким. Маніпуляція полягає і в такій організації 
середовища, за якої свобода рішення втрачає глибину через непомітне керування 
умовами сприйняття. Людина формально може мати вибір, однак якщо її увага 
вже спрямована певним чином, якщо емоційна рамка вже нав’язана, якщо 
альтернативи вже нерівномірно представлені, якщо інтерфейсне середовище вже 
підштовхує до конкретної реакції, то така свобода стає зменшеною, ослабленою 
і частково симулятивною. Саме тому філософський аналіз цифрової маніпуляції 
має ставити питання не лише про істинність або хибність контенту, а й про 
справедливість самої комунікативної архітектури, у якій цей контент циркулює. 
Отже, маніпулятивні технології впливу на політичну свідомість у 
цифровому суспільстві діють через складне поєднання афективної 
інтенсифікації, мікротаргетингу, маніпулятивного дизайну та економіки уваги. 
Їхня особливість полягає в тому, що вони не скасовують суб’єктивності прямо і 
не позбавляють людину здатності діяти. Натомість вони постійно 
підлаштовують горизонти цієї суб’єктивності, змінюють ритм її реагування, 
емоційний фон її рішень, форму її включеності в політичний простір і межі того, 
що для неї стає видимим, переконливим або значущим. У цьому сенсі нові 
механізми влади не знищують свободу безпосередньо, а радше роблять її дедалі 
залежнішою від умов, які сам суб’єкт не контролює. 
 
61 
Саме тому боротьба за демократичну автономію сьогодні охоплює не лише 
захист свободи слова як права висловлюватися, а й захист тих умов, за яких слово 
може бути почуте без прихованого примусу, без інтерфейсного підштовхування, 
без нерівномірно сконструйованої видимості та без психологічно прорахованого 
тиску на сприйняття. Інакше кажучи, демократія в цифрову добу має захищати 
не тільки право говорити, а й право сприймати, оцінювати й вирішувати в 
умовах, де свобода не зведена до формальності. Лише за такої умови політичний 
суб’єкт зберігає можливість бути не просто об’єктом обчислення й управління, а 
справді автономним учасником публічного життя. 
 
3.3. Проблема свободи та автономії особистості в цифровому 
політичному середовищі 
 
Проблема свободи та автономії в цифровому політичному середовищі не 
може зводитися до формального права висловлювати думку або мати доступ до 
мережі. У сучасних умовах автономія передбачає здатність суб’єкта 
орієнтуватися в алгоритмізованому просторі, зберігати критичну дистанцію до 
інформаційних потоків, контролювати власні дані та брати участь у політиці не 
лише як об’єкт профілювання, а як носій осмисленої волі [19; 26; 39]. 
Платформений капіталізм, однак, структурно зацікавлений не в автономному 
громадянинові, а в передбачуваному та залученому користувачеві. Його бізнес-
моделі винагороджують тривале перебування в середовищі, збір даних, точнішу 
персоналізацію та комерціалізацію поведінкових патернів [17; 18; 20]. У 
політичному вимірі це означає, що свобода взаємодії з платформою часто 
поєднується з непомітною залежністю від її архітектури. Суб’єкт залишається 
активним, але його активність від самого початку розгортається в заздалегідь 
організованих коридорах можливого. Автономія також підривається 
фрагментацією досвіду. Безперервний потік повідомлень, реакцій і переключень 
між темами ускладнює формування тривалого політичного судження. Людина 
 
62 
дедалі частіше живе в режимі реактивності, коли відповідь на подію передує її 
осмисленню, а політична позиція формується в умовах постійного відволікання 
[23; 49]. Отже, свобода тут пов’язана не лише з відсутністю заборони, а й з 
можливістю зберігати увагу, пам’ять і здатність до роздуму. 
З іншого боку, було б помилкою розглядати цифрове середовище 
винятково як простір несвободи. Саме воно створює нові можливості для 
самоорганізації, швидкого поширення альтернативних поглядів, публічного 
викриття зловживань, солідаризації вразливих груп і вироблення нових форматів 
громадянської участі [9; 29; 45]. Свобода в цифрову добу не зникає, але стає 
суперечливою: вона реалізується через ті самі інструменти, які можуть бути 
використані для контролю та маніпуляції. 
Тому ключовим питанням стає не абстрактний вибір між «оптимізмом» і 
«песимізмом» щодо технологій, а політичні умови цифрової автономії. До них 
належать: прозорість алгоритмічних систем; обмеження надмірного збору даних; 
підзвітність платформ; доступ дослідників і суспільства до інформації про 
системні ризики; розвиток цифрової, медійної та громадянської грамотності; 
наявність сильних публічних інститутів і незалежних медіа [35; 36; 38; 39]. Лише 
в такому разі користувач може наближатися до статусу громадянина, а не 
залишатися сировиною для обчислювального управління. 
У філософському плані йдеться про переосмислення автономії як 
відносини до інфраструктури. У класичних підходах автономія часто мислилася 
через внутрішню здатність до самозаконодавства або раціонального 
самоконтролю. У цифровому суспільстві цього недостатньо. Необхідно 
враховувати, що суб’єкт формує себе в середовищі технічних і інституційних 
посередників, які можуть посилювати або послаблювати його здатність бути 
автором власної політичної позиції [5; 17; 26]. Сучасна демократія в умовах 
цифрового суспільства вже не може обмежуватися лише класичним розумінням 
свободи як формального доступу до інформації, каналів комунікації чи технічної 
можливості висловлювати власну думку. Таке уявлення було б занадто вузьким, 
 
63 
оскільки в цифровому середовищі сама архітектура доступу не є нейтральною. 
Людина може мати постійний доступ до величезної кількості повідомлень, 
платформ і сервісів, однак це ще не означає, що вона перебуває в просторі 
справді вільного політичного самовизначення. Навпаки, за умов платформізації 
публічної сфери свобода дедалі частіше виявляється обмеженою не прямою 
забороною, а прихованою організацією вибору, уваги, емоційної реакції та 
поведінкових маршрутів користувача. Саме тому демократія сьогодні потребує 
не тільки свободи доступу до інформації, а й свободи від непрозорого 
структурного примусу, тобто від таких механізмів впливу, які залишаються 
майже непомітними для людини, але водночас істотно визначають поле її 
рішень, реакцій і політичних орієнтацій. 
Під непрозорим структурним примусом слід розуміти не класичний 
примус, який відкрито заявляє про себе через наказ, заборону чи покарання, а 
значно тонший механізм впливу, вбудований у дизайн цифрового середовища. 
Йдеться про ті випадки, коли сама інфраструктура платформи підштовхує 
користувача до певної поведінки: одні повідомлення робить видимішими, інші 
приховує; одні теми підсилює, інші виводить за межі уваги; одні способи 
взаємодії робить максимально простими й привабливими, інші ‒ маргінальними, 
незручними або майже недоступними. У такому середовищі суб’єкт нерідко 
переконаний, що діє самостійно, хоча насправді його поведінка вже значною 
мірою спрямована логікою інтерфейсу, рекомендаційної системи, рейтингового 
сортування чи алгоритмічного ранжування контенту. Тому проблема свободи в 
цифрову добу постає не як питання «чи має людина доступ?», а як питання «у 
яких саме умовах цей доступ організований, ким він структурується і чи 
усвідомлює суб’єкт приховані механізми цього структурування». 
Не менш важливою є свобода від маніпулятивного дизайну. Цифрові 
середовища дедалі частіше будуються так, щоб не просто обслуговувати потреби 
користувача, а утримувати його увагу, стимулювати повторювану взаємодію, 
підвищувати емоційну залученість і спрямовувати поведінку в економічно або 
 
64 
політично вигідному для платформи напрямі. У цьому контексті маніпулятивний 
дизайн не зводиться лише до відверто агресивних технологій впливу. Він 
проявляється в дрібних, але систематичних рішеннях: у способі подання опцій, 
у нав’язуванні миттєвих реакцій замість осмисленого судження, у створенні 
відчуття терміновості, у постійному стимулюванні афективної відповіді, у 
спрощенні складних політичних питань до формату емоційного схвалення або 
осуду. Такий дизайн послаблює рефлексивну здатність суб’єкта, оскільки 
привчає його не до роздуму, а до безперервного реагування. У результаті 
політична участь ризикує перетворитися на серію швидких, імпульсивних актів, 
що мають зовнішню форму активності, але часто позбавлені глибини, 
самостійності та внутрішньої автономії. 
Ще одним принциповим виміром сучасної свободи є свобода від тотальної 
поведінкової екстракції. У цифровому середовищі людина постає не тільки як 
громадянин, споживач інформації чи учасник комунікації, а й як джерело даних. 
Майже кожна дія ‒ перегляд, затримка уваги, лайк, пошук, підписка, 
місцезнаходження, ритм активності, мережа контактів ‒ простору політичної 
дискусії. У цьому й полягає одна з головних небезпек мікротаргетингу: він 
послаблює саму основу публічної підзвітності. У класичній моделі 
демократичної комунікації перетворюється на інформаційний слід, який може 
накопичуватися, оброблятися, продаватися, зіставлятися з іншими масивами 
даних і використовуватися для побудови прогнозів щодо майбутньої поведінки. 
У таких умовах особистість ризикує бути редукованою до сукупності патернів, 
імовірностей та керованих схильностей. Небезпека тут полягає не лише в самому 
зборі даних, а в тому, що поведінкове знання про людину дедалі частіше 
використовується для впливу на неї ще до того, як вона сама усвідомить власну 
позицію. Інакше кажучи, цифрова влада прагне не просто реєструвати вже готові 
переконання, а формувати середовище, у якому ці переконання стають більш 
передбачуваними, пластичними й технологічно керованими. У цьому світлі 
автономія в цифровому політичному середовищі не може вважатися приватною 
 
65 
чеснотою окремого користувача. Було б надто спрощено зводити її лише до 
медіаграмотності, психологічної стійкості, індивідуальної обережності чи 
вміння «правильно користуватися інтернетом». Безумовно, ці якості важливі, 
однак вони не здатні самотужки нейтралізувати системну асиметрію між 
окремою людиною та великими цифровими інфраструктурами. Жоден 
користувач не має реального контролю над складними механізмами 
алгоритмічного відбору, обчислення ризиків, профілювання, персоналізації 
реклами чи логікою платформеної монетизації уваги. Саме тому автономія тут є 
не приватною навичкою, а завданням колективного устрою, тобто результатом 
того, як суспільство в цілому організовує правові, політичні та інституційні межі 
технічної влади. 
Із цього випливає надзвичайно важлива нормативна теза: свобода в 
цифрову добу залежить від того, чи зможе суспільство підпорядкувати технічні 
системи нормам публічної відповідальності. Інакше кажучи, йдеться не про 
заперечення технологій як таких і не про романтичне повернення до 
доцифрового стану, а про вироблення таких форм регулювання і контролю, за 
яких цифрова інфраструктура буде змушена діяти в межах демократично 
визначених правил. Технічна ефективність сама по собі не є достатнім критерієм 
легітимності. Система може бути дуже швидкою, зручною і продуктивною, але 
це ще не означає, що вона є справедливою, прозорою і сумісною з ідеєю 
автономного громадянства. Публічна відповідальність означає, що цифрові 
середовища мають бути підзвітними суспільству щодо способів модерації, 
збирання та використання даних, принципів алгоритмічного ранжування, логіки 
рекомендацій, критеріїв блокування чи просування контенту, а також щодо тих 
ризиків, які вони створюють для політичного плюралізму й свободи судження. 
Отже, проблема свободи та автономії в цифровому політичному 
середовищі справді полягає в напруженні між новими можливостями участі й 
новими формами залежності. З одного боку, цифрові медіа відкривають 
безпрецедентні можливості для комунікації, самоорганізації, швидкої 
 
66 
мобілізації, формування горизонтальних зв’язків, участі в публічних дискусіях і 
доступу до альтернативних джерел інформації. Вони розширюють простір 
видимості для тих груп і позицій, які раніше могли залишатися на периферії 
традиційної публічної сфери. З іншого боку, саме це середовище створює нові 
типи залежності: залежність від алгоритмів видимості, від комерційної логіки 
платформ, від цифрових посередників, які організовують потоки уваги, від 
систем прогнозування поведінки, від культури постійної реактивності, яка 
витісняє здатність до дистанції та зваженого судження. Таким чином, цифрова 
демократія виявляється амбівалентною: вона одночасно розширює інструменти 
участі й поглиблює механізми опосередкованого контролю. 
У такій ситуації політичний суб’єкт змушений виборювати право бути не 
лише видимим, а й незведеним до профілю. Це дуже принциповий момент. 
Видимість у цифровому середовищі часто подається як безумовне благо, адже 
вона пов’язується з визнанням, включеністю, представленістю та доступом до 
публічності. Проте видимість може легко перейти у свою протилежність, коли 
суб’єкт стає повністю прозорим для систем, що його аналізують, класифікують і 
прогнозують. Тоді людина вже не сприймається як носій складного 
внутрішнього світу, морального вибору, суперечностей і змінної саморефлексії, 
а як набір параметрів, сегмент аудиторії, вузол мережі або цільова категорія для 
впливу. У такому разі руйнується сама ідея політичної суб’єктності як здатності 
виходити за межі приписаних моделей, переглядати власні переконання, діяти 
всупереч прогнозу і зберігати внутрішню відкритість до переосмислення. Не 
менш важливим є і право бути не лише підключеним, а й здатним до критичного 
відсторонення. Цифрова культура нерідко формує уявлення, ніби постійна 
присутність у мережі, безперервна включеність у потоки інформації та негайне 
реагування на кожну подію є ознаками активної громадянської позиції. Проте 
справжня автономія потребує не тільки участі, а й дистанції; не тільки 
комунікації, а й паузи; не тільки швидкого залучення, а й можливості вийти з 
режиму постійної стимуляції, аби осмислити побачене, критично його оцінити й 
 
67 
виробити власне судження. Критичне відсторонення не є втечею від політики. 
Навпаки, воно є однією з умов зрілого політичного існування, оскільки захищає 
суб’єкта від розчинення в афективних хвилях цифрового середовища, від 
автоматичного повторення нав’язаних реакцій та від втрати здатності мислити 
поза логікою миттєвої платформеної взаємодії. 
Саме тут окреслюється одна з головних нормативних задач політичної 
філософії цифрової доби. Вона полягає не тільки в описі нових технологічних 
форм влади, а й у виробленні таких критеріїв справедливості, свободи та 
відповідальності, які дали б змогу оцінювати цифрові середовища з погляду 
людської гідності, автономії та демократичного співжиття. Політична філософія 
має поставити питання про межі допустимого профілювання, про 
співвідношення безпеки й приватності, про легітимність алгоритмічного 
посередництва, про право на непрозорість, про можливість відмови від 
надмірного збору даних, про форми громадського контролю над цифровими 
платформами та державними інформаційними системами. Інакше кажучи, 
йдеться про переосмислення самої ідеї свободи в умовах, коли влада діє не лише 
через інституції, а й через інтерфейси, протоколи, рекомендаційні механізми та 
моделі обчислення поведінки. 
Український досвід особливо переконливо показує, що проблема 
цифрового нагляду не може розглядатися лише як питання технічної 
ефективності або адміністративної зручності. Для суспільства, яке переживає 
глибокі політичні трансформації, зовнішню агресію, інформаційний тиск і 
водночас прискорену цифровізацію державних та комунікаційних процесів, 
питання нагляду неминуче виходить на рівень фундаментальних політико‒
філософських проблем. Воно прямо пов’язане з тим, де проходять межі 
державного і корпоративного доступу до даних, якою є міра допустимого 
втручання у приватну сферу, як формується довіра до інститутів і яким чином 
громадянин осмислює власну недоторканність у цифровому середовищі. У 
вітчизняних аналітичних дослідженнях слушно наголошується, що стрімке 
 
68 
впровадження ІТ‒технологій та зростання ролі інтернету актуалізують увесь 
комплекс проблем захисту персональних даних у кіберпросторі [59]. Це означає, 
що цифровізація несе не лише переваги модернізації, а й суттєво підвищує ціну 
помилки у сфері правового регулювання та інституційної відповідальності. 
У цьому аспекті автономія особистості справді залежить не тільки від її 
психологічної стійкості чи критичного мислення, а й від якості правових 
гарантій. Людина може бути обізнаною, уважною, критично налаштованою, 
однак якщо інституційне середовище не забезпечує прозорості оброблення 
даних, не гарантує меж використання персональної інформації, не створює 
механізмів оскарження цифрових рішень і не примушує технологічні системи до 
підзвітності, тоді індивідуальна обачність виявляється недостатньою. Особливо 
показовою тут є проблема так званої згоди користувача. Якщо особа формально 
натискає кнопку погодження, але фактично не розуміє, як саме працюють 
механізми профілювання, алгоритмічного аналізу, поведінкового прогнозування 
чи передачі даних третім сторонам, то таку згоду навряд чи можна вважати 
повноцінним проявом автономної волі. Вона набуває радше ритуального 
характеру: система вимагає формального підтвердження, але не створює умов 
для справді усвідомленого вибору. Звідси випливає, що філософська проблема 
свободи в цифровому середовищі дедалі тісніше пов’язується з питаннями 
інформованої згоди, нормативної прозорості й ефективного інституційного 
контролю над збиранням та використанням даних. Особливої ваги ця тема 
набуває в умовах, коли державна інформаційна політика поєднує мобілізаційні 
завдання з необхідністю не допустити руйнування демократичного балансу. В 
українських умовах, особливо в період повномасштабної війни, інформаційний 
простір набуває не лише комунікативного, а й безпосереднього безпекового 
значення. Він стає полем протидії дезінформації, інструментом суспільної 
стійкості, засобом координації та мобілізації. У новітніх українських працях 
наголошується, що в цих умовах інформаційна політика справді стала одним із 
ключових елементів суспільної витривалості [58; 60]. Однак саме за таких 
 
69 
обставин особливо гостро постає небезпека підміни довіри адміністративним 
контролем, а публічної відповідальності ‒ логікою надмірного регуляторного 
втручання. Якщо безпека починає тлумачитися як універсальне виправдання для 
непрозорих практик нагляду, звуження плюралізму чи послаблення права на 
критику, тоді сама демократична політична суб’єктність виявляється під 
загрозою. 
Тут необхідно зберігати принципову рівновагу. Політична суб’єктність 
безперечно потребує безпеки, оскільки без захищеного інформаційного 
середовища, без протидії інформаційним атакам, без довіри до базових 
інституцій неможливе саме існування публічного простору. Проте не менш 
важливо, щоб безпека не перетворювалася на самодостатню цінність, яка 
витісняє плюралізм, правову визначеність і свободу автономного судження. 
Демократія не зводиться до керованої інформаційної єдності. Вона передбачає 
право на дискусію, на незгоду, на критику, на складне й не завжди комфортне 
співіснування різних позицій. Саме тому навіть в умовах надзвичайних викликів 
суспільство має шукати таку модель інформаційної політики, яка не руйнує 
суб’єктність громадянина, а навпаки ‒ підтримує її через довіру, прозорість, 
правові гарантії та підзвітність владних і технологічних структур. 
Таким чином, проблема свободи та автономії в цифровому політичному 
середовищі виявляється однією з центральних проблем сучасної політичної 
філософії. Вона стосується не лише приватності як такої і не лише технічних 
характеристик цифрових сервісів. Ідеться про значно ширше питання: чи може 
людина в умовах тотальної цифрової опосередкованості зберігати статус 
автономного політичного суб’єкта, здатного до самостійного судження, 
критичної дистанції, моральної відповідальності та участі у спільному житті не 
як об’єкт управління, а як носій свободи. Від відповіді на це питання залежить і 
майбутнє демократії, і характер публічної сфери, і межі допустимого втручання 
технічних систем у людське самовизначення. 
 
70 
Отже, український матеріал показує, що нові механізми влади у цифрову 
добу потрібно аналізувати у подвійній перспективі. Вони можуть сприяти 
координації, захисту та мобілізації суспільства, але можуть також непомітно 
закріплювати нові асиметрії контролю, залежності та інформаційної нерівності. 
Для уточнення поняттєвого апарату див. додаток В, а розширені аналітичні 
спостереження щодо наслідків цифровізації політичної сфери подано в додатку 
Г. 
 
  
 
71 
Висновки до розділу 3 
 
У третьому розділі обґрунтовано, що цифровий контроль, датафікація та 
нагляд змінюють співвідношення свободи, безпеки та видимості в сучасній 
політиці. 
Показано, що маніпулятивні технології діють переважно через організацію 
середовища сприйняття, а не через прямий примус, що робить їх складними для 
розпізнавання. Доведено, що автономія політичного суб’єкта в цифровому 
середовищі залежить не лише від індивідуальної критичності, а й від 
інституційної підзвітності платформ і нормативних гарантій демократичної 
публічності. Підсумовуючи, можна стверджувати, що проблема нових 
механізмів влади у цифрову добу не зводиться до технічного питання 
регулювання платформ. Йдеться про переосмислення самих умов свободи, 
публічності та політичної відповідальності в суспільстві, де значна частина 
владного впливу реалізується через інтерфейси, дані, непомітні обчислювальні 
процедури та приватні інфраструктури комунікації. 
Третій розділ підводить до висновку, що захист свободи в цифровому 
суспільстві неможливий без поєднання індивідуальної рефлексії, правового 
регулювання, інституційної прозорості та суспільного контролю над 
інфраструктурними центрами впливу. Це означає, що проблема влади в цифрову 
добу є водночас і технічною, і політичною, і глибоко філософською, оскільки 
стосується самих підстав автономного судження та демократичного співжиття. 
 
 
72 
ВИСНОВКИ 
 
Проведене дослідження дало змогу встановити, що політична ідентичність 
у цифровому суспільстві формується в умовах глибокої трансформації 
комунікаційної інфраструктури, де публічність, участь, конфлікт і 
самопрезентація дедалі сильніше опосередковуються цифровими платформами, 
алгоритмами та потоками даних. На відміну від модерних форм політичного 
самовизначення, що спиралися переважно на інститути класичної публічної 
сфери, сучасна політична ідентичність формується в режимі постійної мережевої 
взаємодії, реактивності, персоналізації та афективної інтенсивності. 
У сучасному світі цифрові технології стали не просто інструментами 
зв’язку, а фундаментальним чинником, що трансформує політичну комунікацію. 
Вони безпосередньо впливають на те, як формується світогляд сучасної людини, 
як визначається її політична ідентичність та як зароджується політична 
свідомість. Цифрові платформи відкрили перед громадянами абсолютно нові 
горизонти для взаємодії, проте водночас поставили суспільство перед складними 
викликами. Одним із найбільш гострих протиріч сучасності став конфлікт між 
свободою поширення інформації та дедалі жорсткішим контролем над цими 
процесами. 
Цифровий простір надає громадянам безпрецедентні можливості для 
активної участі у політичних процесах. Соціальні мережі та месенджери стали 
майданчиками для швидкого обговорення актуальних подій, мобілізації 
активістів та оперативного поширення новин, які раніше могли замовчуватися 
офіційними джерелами. Проте така доступність має зворотний бік. Комунікація 
в інтернеті часто замикається в межах груп однодумців, що призводить до появи 
«інформаційних бульбашок». У таких умовах користувачі споживають 
переважно той контент, який відповідає їхнім попереднім поглядам. Це явище 
суттєво звужує простір для широкої суспільної дискусії, оскільки люди 
 
73 
втрачають здатність чути протилежні аргументи. Як наслідок, у суспільстві 
посилюється поляризація: замість пошуку компромісу різні групи громадян 
дедалі сильніше віддаляються одна від одної. 
Окрему увагу варто приділити ролі самих цифрових платформ. Сьогодні 
вони виступають не просто технічними посередниками, а активними учасниками 
політичного процесу. За допомогою складних алгоритмів ці сервіси самостійно 
вирішують, який контент рекомендувати користувачеві, а який ‒приховати. 
Таким чином створюються нові, не завжди помітні форми контролю за 
інформаційними потоками. Це надає власникам платформ та розробникам 
алгоритмів значний вплив на формування громадської думки, часто без будь-якої 
публічної звітності чи контролю з боку суспільства. 
Одним із найбільш руйнівних викликів цифрової епохи стала проблема 
системної дезінформації. Завдяки швидкості роботи мереж, фейкові новини та 
маніпулятивні повідомлення поширюються значно швидше, ніж їх встигають 
спростовувати офіційні джерела чи експерти. Це не просто вводить людей в 
оману, а систематично знищує довіру до політичних інституцій, засобів масової 
інформації та громадських організацій. Особливо небезпечною дезінформація 
стає в періоди військових конфліктів чи криз. У такі часи маніпуляції 
провокують паніку, дезорієнтують населення та заважають громадянам 
сформувати адекватне уявлення про те, що насправді відбувається в країні та 
світі. 
Важливим аспектом цифрової комунікації є зміна акцентів з раціонального 
на емоційне. Емоційні наративи сьогодні значно частіше переважають над 
логічними аргументами чи статистичними даними. Це впливає не лише на те, як 
люди сприймають політичних лідерів, а й на їхню загальну мотивацію до участі 
у соціальному житті. Емоції стають паливом для швидкого об’єднання людей: 
інтернет‒кампанії здатні за лічені години згуртувати тисячі громадян навколо 
важливої ініціативи чи благодійного збору. Проте цей же механізм 
 
74 
використовується і для маніпуляцій. Використання персоналізованих даних та 
алгоритмів мікротаргетингу дозволяє приховано впливати на поведінку людей, 
нав’язуючи їм певні політичні уподобання або моделі поведінки, про які вони 
навіть не підозрюють. 
Процес формування політичної ідентичності в умовах цифрового 
суспільства сьогодні можна розглядати через призму нових форм влади. Ця влада 
зосереджена не лише в руках державних інституцій, а й у правилах 
функціонування алгоритмів великих технологічних компаній. Саме ці алгоритми 
визначають зміст інформаційного середовища, в якому живе людина, а отже і те, 
як вона сприймає політичну дійсність. Сама ідентичність громадянина стає 
більш гнучкою, мінливою та піддатливою до зовнішніх впливів медіа-контексту. 
Постійне повторення певних тез і наративів у цифровому просторі має 
властивість поступово зміцнювати конкретні політичні переконання, 
перетворюючи їх на стійкі культурні шаблони. Таким чином, у цифровому світі 
політична ідентичність формується в результаті складної взаємодії 
технологічних можливостей, медійного впливу та глибоких соціальних процесів. 
Вона набуває фрагментарного характеру і дедалі сильніше залежить від того, яку 
інформацію людина отримує зі свого смартфону чи комп’ютера. 
Підсумовуючи, можна стверджувати, що цифрове середовище радикально 
змінило правила політичної гри. У світі, де інформація може бути як 
інструментом свободи, так і засобом поневолення, виняткової ваги набуває 
розвиток критичного мислення. Тільки здатність аналізувати джерела, 
розпізнавати маніпуляції та виходити за межі власних «інформаційних 
бульбашок» дозволяє людині зберігати свою суб’єктність та приймати 
усвідомлені рішення в сучасному інформаційному суспільстві. 
У роботі показано, що політична ідентичність не може бути зведена ані до 
формально-правового статусу громадянина, ані до приватного набору 
 
75 
переконань. Вона є багаторівневим феноменом, який поєднує індивідуальний 
досвід, колективні символічні репертуари, ціннісні орієнтації, конфліктні межі 
та форми публічного визнання. Саме тому зміна середовищ комунікації 
неминуче спричиняє зміну механізмів політичного ототожнення і переозначення 
меж спільного «ми». Встановлено, що цифрове суспільство створює нові умови 
політичної соціалізації. Соціальні мережі, відеоплатформи, рекомендаційні 
системи й інтерфейси коротких повідомлень стали простором, де людина вперше 
зустрічається з політичними темами, символами й конфліктами, перевіряє 
допустимість позицій та отримує сигнали належності. У цьому середовищі 
політичні уявлення формуються не лише через аргумент, а й через ритм, образ, 
повторюваність, емоційне зараження та логіку групового схвалення. 
Дослідження довело, що однією з найсуттєвіших характеристик цифрового 
порядку є алгоритмізація інформаційного простору. Алгоритми ранжування, 
рекомендації та рекламного профілювання не лише впорядковують контент, а й 
конструюють самі умови сприйняття політичної реальності. Вони визначають, 
які теми стають видимими, які формати отримують перевагу, як довго 
утримується увага і яким чином індивід входить у контакт із суперечливими чи 
альтернативними позиціями. Отже, політичний вибір дедалі більше 
розгортається в середовищі, попередньо структурованому обчислювальною 
інфраструктурою. 
Показано, що нові механізми влади в цифровому суспільстві мають 
інфраструктурний, алгоритмічний і біополітичний характер. Вони діють не лише 
через закон, інституційний примус чи офіційне представництво, а й через дизайн 
інтерфейсу, збір поведінкових даних, персоналізацію сигналів, мікротаргетинг, 
сортування уваги та непомітне налаштування інформаційного горизонту 
користувача. Така влада є продуктивною, оскільки формує типи політичної 
суб’єктності, моделі реагування і навіть самі умови переживання політичного 
світу. Важливим результатом роботи стало виявлення того, що поляризація в 
цифровому середовищі підтримується не лише ідеологічними розбіжностями, а 
 
76 
й самою логікою платформеної комунікації. Інфраструктура миттєвих реакцій, 
конкуренція за видимість, афективна економіка контенту й тенденція до 
посилення конфліктних повідомлень сприяють тому, що політична ідентичність 
все частіше відтворюється через негативне відмежування від опонента. 
Унаслідок цього слабшає простір демократичного спору і посилюються 
тенденції до морального таврування та радикалізації. У роботі також доведено, 
що цифровий контроль і нагляд стали невід’ємною складовою сучасного 
політичного порядку. Через датафікацію поведінки, профілювання й 
накопичення цифрових слідів суб’єкт дедалі більше постає як обчислюваний 
об’єкт, щодо якого можна прогнозувати і коригувати майбутні дії. У цих умовах 
класичне розуміння свободи як відсутності прямого примусу виявляється 
недостатнім, адже залежність дедалі частіше виникає в самій архітектурі 
зручності, сервісності та персоналізованої взаємодії. 
Особливу увагу приділено маніпулятивним технологіям, що впливають на 
політичну свідомість через економіку уваги, мікротаргетинг, емоційне 
підсилення та маніпулятивний дизайн. З’ясовано, що маніпуляція в цифрову 
добу часто працює не як відкрита дезінформація, а як непомітне налаштування 
умов вибору. Це означає, що захист демократичної автономії потребує не лише 
перевірки змісту повідомлень, а й критичного аналізу інтерфейсів, рекламних 
моделей, алгоритмічних систем і практик платформеного урядування. 
У підсумку обґрунтовано, що свобода та автономія особистості в 
цифровому політичному середовищі залежать не тільки від індивідуальної 
критичності, а й від колективних, інституційних і правових умов. До таких умов 
належать алгоритмічна прозорість, обмеження надмірного збору даних, заборона 
маніпулятивних практик, підзвітність платформ, розвиток медійної та цифрової 
грамотності, а також підтримка незалежних медіа й інституцій публічного 
інтересу. 
Мету дослідження досягнуто: виявлено специфіку формування політичної 
ідентичності в умовах цифрового суспільства та розкрито нові механізми влади, 
 
77 
які діють через платформену інфраструктуру, алгоритмізацію, датафікацію й 
економіку уваги. Перспективи подальших досліджень пов’язані з аналізом 
штучного інтелекту у політичній комунікації, етики автоматизованого 
врядування, трансформації політичної реклами та розвитку демократичних 
моделей цифрового суверенітету. Перспективним напрямом подальших 
досліджень є поглиблений аналіз співвідношення між цифровою 
інфраструктурою, демократичною легітимністю та практиками громадянської 
автономії в українському контексті. Особливої уваги потребують питання 
підзвітності платформ, меж допустимого цифрового контролю, етичних 
стандартів алгоритмічного посередництва та формування стійких навичок 
критичного орієнтування в умовах надлишку інформації. Саме в цій площині 
проблема політичної ідентичності поєднується з питанням майбутнього 
демократичної публічності. 
 
 
78 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 
 
1. Фуко M. Наглядати й карати. Народження в’язниці. Київ : Основи, 1998. 
2. Фуко M. Історія сексуальності. Т. 1: Жага до знання. Київ : Основи, 1997. 
3. Castells M. The Rise of the Network Society. 2nd ed. Oxford : Wiley‒
Blackwell, 2010. 
4. Castells M. Communication Power. Oxford : Oxford University Press, 2009. 
5. Габермас  Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості. Львів : 
Літопис, 2000. 
6. Bauman Z. Liquid Modernity. Cambridge : Polity Press, 2000. 
7. Bauman Z., Lyon D. Liquid Surveillance. Cambridge : Polity Press, 2013. 
8. Arendt H. The Human Condition. Chicago : University of Chicago Press, 
1998. 
9. Butler J. Notes Toward a Performative Theory of Assembly. Cambridge, MA 
: Harvard University Press, 2015. 
10. Mouffe Ch. On the Political. London : Routledge, 2005. 
11. Шмітт С. Поняття політичного. Київ : Дух і Літера, 2022. 
12. Giddens A. Modernity and Self‒Identity. Stanford : Stanford University 
Press, 1991. 
13. Taylor C. Sources of the Self. Cambridge, MA : Harvard University Press, 
1989. 
14. Ricoeur P. Oneself as Another. Chicago : University of Chicago Press, 1992. 
15. Fraser N. Rethinking the Public Sphere. Social Text. 1990. No. 25/26. P. 56‒
80. 
16. Sunstein C. #Republic: Divided Democracy in the Age of Social Media. 
Princeton : Princeton University Press, 2017. 
17. Zuboff S. The Age of Surveillance Capitalism. New York : PublicAffairs, 
2019. 
 
79 
18. van Dijck J., Poell T., de Waal M. The Platform Society. Oxford : Oxford 
University Press, 2018. 
19. Nissenbaum H. Privacy in Context. Stanford : Stanford University Press, 
2010. 
20. Couldry N., Mejias U. The Costs of Connection. Stanford : Stanford 
University Press, 2019. 
21. Dean J. Blog Theory. Cambridge : Polity Press, 2010. 
22. Han B.‒C. Psychopolitics: Neoliberalism and New Technologies of Power. 
London : Verso, 2017. 
23. Citton Y. The Ecology of Attention. Cambridge : Polity Press, 2017. 
24. Pariser E. The Filter Bubble. New York : Penguin, 2011. 
25. Beer D. The Data Gaze. London : SAGE, 2019. 
26. Floridi L. The Fourth Revolution. Oxford : Oxford University Press, 2014. 
27. Rouvroy A., Berns T. Algorithmic Governmentality and Prospects of 
Emancipation. Réseaux. 2013. Vol. 177. P. 163‒196. 
28. Couldry N., Hepp A. The Mediated Construction of Reality. Cambridge : 
Polity Press, 2017. 
29. Tufekci Z. Twitter and Tear Gas. New Haven : Yale University Press, 2017. 
30. Reuters Institute. Digital News Report 2024. Oxford : University of Oxford, 
2024. 
31. Pew Research Center. Social Media and News Fact Sheet, 2024. 
Washington, DC, 2024. 
32. Pew Research Center. How Americans Navigate Politics on TikTok, X, 
Facebook and Instagram. Washington, DC, 2024. 
33. DataReportal. Digital 2025: Global Overview Report. 2025. 
34. DataReportal. Digital 2025: Ukraine. 2025. 
35. European Commission. The Digital Services Act. 2025. 
36. European Commission. DSA: Very Large Online Platforms and Search 
Engines. 2025. 
 
80 
37. Freedom House. Freedom on the Net 2024. Washington, DC, 2024. 
38. European Parliamentary Research Service. Information Integrity Online and 
the European Democracy Shield. Brussels, 2024. 
39. UNESCO. Guidelines for the Governance of Digital Platforms. Paris, 2023. 
40. United Nations. Information Integrity on Digital Platforms. New York, 2023. 
41. OECD. Dark Commercial Patterns. Paris, 2022. 
42. ICPEN. Six Dark Patterns Used to Manipulate You When Shopping Online. 
2024. 
43. European Parliament. Regulation on Transparency and Targeting of Political 
Advertising. Brussels, 2024. 
44. Howard P. et al. The Industrialized Disinformation Problem. Oxford : 
Oxford Internet Institute, 2018. 
45. Bennett W., Segerberg A. The Logic of Connective Action. Cambridge : 
Cambridge University Press, 2013. 
46. Papacharissi Z. Affective Publics. Oxford : Oxford University Press, 2015. 
47. Couldry N. Media, Society, World. Cambridge : Polity Press, 2012. 
48. Lyon D. Surveillance Studies. Cambridge : Polity Press, 2007. 
49. Crary J. 24/7: Late Capitalism and the Ends of Sleep. London : Verso, 2013. 
50. Morozov E. The Net Delusion. New York : PublicAffairs, 2011. 
51. Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 
2007 ‒ 2015 роки : Закон України від 09.01.2007 № 537‒V // База даних 
«Законодавство України» / Верховна Рада України. 
52. Про Рекомендації парламентських слухань з питань розвитку 
інформаційного суспільства в Україні : Постанова Верховної Ради України 
від 01.12.2005 № 3175‒IV // База даних «Законодавство України» / 
Верховна Рада України. 
53. Інформаційне суспільство в Україні: глобальні виклики та національні 
можливості : аналіт. доп. / за заг. ред. Я. А. Жаліла. Київ : НІСД, 2010. 
 
81 
54. Цигвінцев І. Політична культура в епоху цифровізації: нові 
дослідницькі інструменти. Політичні дослідження. 2024. № 2 (8). С. 137 ‒ 
155. 
55. Поліщук Ю. Національна та громадянська ідентичності в Україні в 
умовах російсько ‒ української війни: константи та зміни. Політичні 
дослідження. 2024. № 2 (8). С. 73 ‒ 93. 
56. Михальчук С. О. Інноваційний характер впливу Інтернет‒комунікацій 
на політичні процеси сучасності. Грані. 2015. № 1. С. 141 ‒ 145. 
57. Саркісова К. Електронна демократія як форма політичної комунікації в 
сучасному суспільстві. Політичний менеджмент. 2007. № 1. С. 66 ‒ 74. 
58. Ніколаєць Ю. Державна інформаційна політика України в умовах 
повномасштабного воєнного вторгнення Російської Федерації: суспільно‒
мобілізаційний потенціал і ефективність. Політичні дослідження. 2024. № 
1. 
59. Гнатюк С. Л. Особливості захисту персональних даних у сучасному 
кіберпросторі: правові та техніко‒технологічні аспекти. Київ : НІСД, 2014. 
92 с. 
60. Грицяк Н. В. та ін. Інформаційна складова державної політики та 
управління : монографія. Київ : К.І.С., 2015. 320 с. 
 
82 
ДОДАТКИ 
Додаток А 
 
Таблиця А.1. Основні механізми цифрової влади та їхні політико‒філософські 
наслідки 
Вплив на політичну 
Механізм Коротка характеристика 
ідентичність 
Алгоритмічне Сортування контенту за Формує селективний 
ранжування ймовірністю залучення горизонт сприйняття 
Адресація різних 
Фрагментує спільний 
Мікротаргетинг повідомлень різним 
політичний простір 
сегментам 
Перетворення поведінки Зводить суб’єкта до 
Датафікація 
на обчислювані дані профілю схильностей 
Підштовхування до 
Послаблює автономію та 
Маніпулятивний дизайн потрібної дії через 
рефлексію 
інтерфейс 
Регуляція видимості та Визначає межі 
Платформена модерація 
допустимості контенту легітимної публічності 
Примітка. Складено автором на основі [17; 18; 27; 35; 39; 41]. 
  
 
83 
Додаток Б 
Пояснення до використаних графіків та джерел емпіричних даних 
У графіках, наведених у роботі, використано відкриті узагальнені показники 
DataReportal, Pew Research Center та інших аналітичних центрів, що дають змогу простежити 
масштаб цифровізації, платформену присутність та зміну інформаційних практик. 
Графіки мають ілюстративно‒аналітичний характер і не претендують на вичерпне 
статистичне моделювання. Їх мета полягає в тому, щоб показати структурні тенденції, 
релевантні для політико‒філософського аналізу теми. 
Частина даних платформ, особливо рекламні аудиторії, не є тотожною показникам 
активних користувачів. Це окремо обумовлено в підписах до рисунків і враховано при 
інтерпретації результатів. 
У сучасній літературі наголошується, що цифрове середовище не просто передає 
політичні сенси, а й активно конструює умови їх сприйняття .1 
Платформи дедалі частіше розглядаються як інфраструктури приватної влади, що 
поєднують комунікацію, комерцію та регулювання видимості .2 
Феномен фільтрувальної бульбашки варто розуміти не як абсолютну ізоляцію, а як 
тенденцію до селективного підтвердження вже наявних орієнтацій .3 
Заборона «dark patterns» у європейському праві є реакцією на системну проблему 
підриву автономного вибору користувача .4 
Під час виборчих циклів питання цілісності інформаційного простору дедалі тісніше 
пов’язується з демократичною безпекою .5 
У роботі використано узагальнені показники платформених аудиторій як аналітичні 
індикатори, а не як повні еквіваленти реальної політичної участі .6 
                                                                    
1Див.: van Dijck J., Poell T., de Waal M. The Platform Society. Oxford : Oxford University Press, 2018; Couldry N., 
Hepp A. The Mediated Construction of Reality. Cambridge : Polity Press, 2017. 
2Пор.: Zuboff S. The Age of Surveillance Capitalism. New York : PublicAffairs, 2019; European Commission. DSA: 
Very Large Online Platforms and Search Engines. 2025. 
3Див.: Pariser E. The Filter Bubble. New York : Penguin, 2011. 
4Див.: European Commission. The Digital Services Act. 2025; OECD. Dark Commercial Patterns. Paris, 2022. 
5Див.: European Parliamentary Research Service. Information Integrity Online and the European Democracy Shield. 
Brussels, 2024; Freedom House. Freedom on the Net 2024. Washington, DC, 2024. 
6Рекламні та аналітичні аудиторії платформ використовуються як проксі‒показники цифрової присутності; 
див.: DataReportal. Digital 2025: Ukraine. 2025. 
 
84 
Додаток В 
 
Таблиця В.1. Теоретичний словник ключових понять дослідження 
Поняття Робоче визначення 
Спосіб, у який індивід або спільнота 
визначає себе щодо політичних цінностей, 
Політична ідентичність 
інститутів, конфліктів, символів та 
моделей участі. 
Тип соціального устрою, у якому 
комунікація, економіка, управління та 
Цифрове суспільство 
повсякденність істотно опосередковані 
мережами, платформами та даними. 
Процес, за якого цифрові платформи 
стають центральними організаторами 
Платформізація 
взаємодії, доступу до контенту та 
розподілу видимості. 
Перетворення дій, реакцій і зв’язків 
Датафікація користувачів на дані, придатні для 
аналізу, прогнозування та управління. 
Форма влади, що діє через ранжування, 
Алгоритмічна влада рекомендацію, прогнозування і непряме 
структурування середовища вибору. 
Адресне спрямування повідомлень на 
вузькі сегменти аудиторії відповідно до 
Мікротаргетинг 
поведінкових, демографічних або 
символічних ознак. 
 
85 
Схильність користувача опинятися в 
Інформаційна бульбашка середовищі переважно підтверджувальних 
повідомлень і споріднених джерел. 
Цифрова публічність, що консолідується 
насамперед навколо спільних емоційних 
Афективна публіка 
реакцій, а не лише навколо програмних 
раціональних позицій. 
Сукупність практик збору, збереження та 
аналізу даних про поведінку користувачів 
Цифровий нагляд 
з метою контролю, прогнозування або 
комерціалізації. 
Маніпулятивні інтерфейсні рішення, які 
підштовхують користувача до дій, 
Dark patterns 
вигідних платформі або замовнику, але не 
обов’язково йому самому. 
Примітка. Таблицю укладено автором для концептуальної систематизації 
дослідження. 
  
 
86 
Додаток Г 
 
Розширені аналітичні спостереження щодо наслідків цифровізації 
політичної сфери 
1. Цифровізація змінює не лише канали політичної комунікації, а й саму 
структуру політичної присутності. Раніше участь у політиці могла бути 
періодичною і прив’язаною до виборів, членства в організаціях, участі в офлайн-
дискусіях або локальних формах колективної дії. Нині ж користувач може 
опинятися в політичному просторі десятки разів на день ‒ через стрічку новин, 
короткі відео, повідомлення, коментарі, символічні флешмоби. Це збільшує 
інтенсивність політичної присутності, але робить її більш фрагментованою і 
залежною від платформених ритмів. 
2. Політичний конфлікт у цифрову добу дедалі частіше отримує візуально‒
меметичну форму. Для самовираження недостатньо просто мати позицію; 
важливо вміти стисло, емоційно і впізнавано її візуалізувати. Тому особливого 
значення набувають жанри, які раніше вважалися другорядними для політичної 
комунікації: мем, скрін, короткий ролик, реакційний пост, емоційний монтаж. 
Усе це означає, що політична ідентичність дедалі тісніше пов’язується з 
культурою цифрової форми. 
3. Платформене середовище створює нові асиметрії між видимістю та 
впливом. Користувач може бути дуже активним, мати постійну присутність у 
стрічці, але це не означає, що він реально впливає на порядок денний. У свою 
чергу, невидимі або маловидимі інфраструктурні рішення ‒ модерація, 
ранжування, рекламні налаштування, архітектура інтерфейсу ‒ можуть мати 
значно більші політичні наслідки, ніж найгучніше публічне висловлювання. 
Саме тому політична філософія має перемістити увагу з поверхні контенту на 
глибші рівні організації цифрового простору. 
4. У цифровому суспільстві проблема довіри стає особливо гострою. 
Надлишок джерел не автоматично веде до плюралізму, а нерідко породжує 
 
87 
втому, підозру й епістемічну дезорієнтацію. У таких умовах політична 
ідентичність може будуватися не на стабільному наборі переконань, а на 
ситуативній вірі в окремих комунікаторів, спільноти або знаки належності. Це 
робить політичне поле більш рухомим, але водночас більш вразливим до 
маніпуляції. 
5. Значущим наслідком цифровізації є зміна співвідношення між центром 
і периферією в політичній комунікації. Голоси, які раніше були маргіналізовані 
великими медіа, сьогодні можуть набирати значний резонанс. Однак це не 
скасовує ієрархій, а лише переводить їх у новий формат. Центр постає вже не як 
редакція чи трибуна, а як вузол алгоритмічної видимості, доступ до якого 
залежить від складної взаємодії комерційних, технічних і культурних факторів. 
6. Для демократичних суспільств критично важливо розвивати не тільки 
індивідуальну медіаграмотність, а й інституційну спроможність до дослідження 
платформ. Без доступу до даних, без незалежного аудиту систем рекомендацій, 
без прозорих правил реклами й без розуміння архітектури цифрового впливу 
суспільство фактично змушене діяти в середовищі, яке не може повноцінно 
осмислити. Це створює ризик нормалізації непрозорих форм влади. 
7. Український контекст робить дослідження цифрової політики особливо 
актуальним. В умовах війни цифровий простір є одночасно середовищем 
громадянської мобілізації, інформаційної безпеки, міжнародної комунікації, 
психологічної підтримки і мішенню для зовнішнього впливу. Через це питання 
політичної ідентичності набуває не абстрактного, а безпосередньо практичного 
виміру: від якості цифрової публічності залежить стійкість суспільства і 
здатність підтримувати спільну рамку реальності. 
8. З нормативного погляду ключовою стає ідея підзвітної цифрової 
інфраструктури. Демократія не може повністю покладатися на приватні 
платформи, чия логіка побудована навколо комерціалізації уваги. Водночас вона 
не повинна переходити до тотального державного контролю над інформаційним 
середовищем. Отже, політико-філософське завдання полягає в пошуку таких 
 
88 
моделей регулювання, які поєднували б свободу вираження, прозорість 
технічних систем, захист прав людини та реальну відповідальність 
інфраструктурних акторів. 
9. У цифровому середовищі особливої ваги набуває проблема 
темпоральності політики. Швидкість оновлення стрічки, короткий цикл 
видимості тем і постійне переключення уваги ускладнюють тривале публічне 
обговорення складних суспільних питань. Через це політичні рішення нерідко 
оцінюються не за глибиною аргументації, а за здатністю швидко інтегруватися в 
інформаційний ритм платформи. 
10. Перспектива демократичного розвитку цифрового суспільства 
пов’язана з виробленням культури підзвітної технологічної влади. Йдеться не 
лише про юридичні заборони чи формальні обмеження, а й про створення 
процедур незалежного аудиту алгоритмів, прозорості технічних систем, захисту 
прав людини та реальної відповідальності інфраструктурних акторів.
ChSTU repository

ChSTU repository preserves and enables easy and open access to all types of digital content including text, images, moving images, mpegs and data sets
