Будь ласка, використовуйте цей ідентифікатор, щоб цитувати або посилатися на цей матеріал:
https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/10311| Назва: | РЕПРЕСОВАНІ ЖІНКИ ЧЕРКАЩИНИ (1937–1940 РР.) |
| Автори: | Шамрай, Олександр Григорович МАКСИМЕНКО, АРТЕМ ВІТАЛІЙОВИЧ |
| Ключові слова: | Черкащина;сталінські репресії;жіноча історія;політув’язнена;Cherkasy;Stalinist repressions;women's history;political prisoner |
| Дата публікації: | 2023 |
| Короткий огляд (реферат): | У кваліфікаційній роботі досліджено жіночий досвід сталінських репресій 1938-1940 рр. на матеріалах Черкаської області.
Проаналізовано стан наукової розробки теми, окреслено джерельну базу та методологічні засади дослідження. На сьогоднішній день українські та зарубіжні дослідники розглядають окремі аспекти цієї проблематики. Комплексний аналіз піднятого в роботі питання практично не став предметом спеціального дослідження. Тому у науковому плані робота є важливою, зважаючи на недостатню вивченість проблематики як у вітчизняній, так і зарубіжній історіографії.
Визначено масштаби, причини, методи та особливості «Великого терору» в УРСР.
У роботі визначено характер репресій щодо жінок, засуджених як «вороги народу». Проаналізовано репресивну кампанію щодо «дружин ворогів народу», яку було ініційовано оперативним наказом № 00486 «Про репресування дружин та дітей зрадників батьківщини». З’ясовано, що майже всі, без винятку, жінки, чоловіків яких було засуджено як «зрадників батьківщини», підлягали арешту.
Арешти часто ґрунтувалися на сфабрикованих звинуваченнях або доносах, на підставі сфабрикованих матеріалів НКВС. Центральне місце серед обвинувачень займали злочини, за такими звинуваченнями: «антирадянська агітація» та участь в «контрреволюційних угрупуваннях».
На основі кримінально-слідчих справ репресованих жінок було реконструйовано їх біографію та розглянуто особистісний вимір репресій. Аналізуючи кримінально-слідчі справи, дослідник приділяє увагу їхній інформативній наповненості, відповідності нормам радянського кримінального законодавства, а також достовірності документів. In the qualifying work, the women's experience of the Stalinist repressions of 1938-1940 was investigated based on the materials of the Cherkasy region. The state of scientific development of the topic is analyzed, the source base and methodological principles of the research are outlined. Today, Ukrainian and foreign researchers are considering certain aspects of this issue. Complex analysis of the issue raised in the work practically did not become the subject of a special study. Therefore, from a scientific point of view, the work is important, taking into account the insufficient study of the problem in both domestic and foreign historiography. The scope, causes, methods and features of the "Great Terror" in the Ukrainian SSR have been determined. The work defines the nature of repression against women condemned as "enemies of the people". The repressive campaign against the "wives of enemies of the people", which was initiated by operational order No. 00486 "On repression of wives and children of traitors to the motherland", was analyzed. It turned out that almost all, without exception, women whose husbands were condemned as "traitors to the motherland" were subject to arrest. Arrests were often based on fabricated accusations or denunciations based on fabricated NKVD materials. The central place among the accusations was occupied by crimes, on the following charges: "anti-Soviet agitation" and participation in "counter-revolutionary groups". Based on criminal investigation cases of repressed women, their biographies were reconstructed and the personal dimension of repression was considered. Analyzing criminal investigative cases, the researcher pays attention to their informative content, compliance with the norms of Soviet criminal legislation, as well as the authenticity of documents. |
| URI (Уніфікований ідентифікатор ресурсу): | https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/10311 |
| Розташовується у зібраннях: | 032 Історія та археологія (Історія, музеєзнавство та експертиза культурно-історичних цінностей) |
Файли цього матеріалу:
| Файл | Опис | Розмір | Формат | |
|---|---|---|---|---|
| Максименко.pdf Restricted Access | 2.06 MB | Adobe PDF | Переглянути/Відкрити Запит копії |
Усі матеріали в архіві електронних ресурсів захищено авторським правом, усі права збережено.
Extracted text
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ КАФЕДРА ІСТОРІЇ ТА ПРАВА МАКСИМЕНКО АРТЕМ ВІТАЛІЙОВИЧ «РЕПРЕСОВАНІ ЖІНКИ ЧЕРКАЩИНИ (1937–1940 РР.)» КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА МАГІСТРА Спеціальність: 032 Історія та археологія Освітня програма: Історія, музеєзнавство та експертиза культурно-історичних цінностей Група: ІМ-022 Науковий керівник: Шамрай Олександр Григорович, кандидат історичних наук Допущено до захисту рішенням засідання кафедри ІП, протокол №___ від «___» __________2023 р. Завідувач кафедри ІП ______________Ірина СТАДНИК Черкаси 2023 2 ЗМІСТ ВСТУП ............................................................................................................. 3 РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА ТЕОРЕТИКО- МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ .......................................... 7 РОЗДІЛ 2. РЕПРЕСІЇ 1930–1940-х РОКІВ В УКРАЇНІ ТА НА ЧЕРКАЩИНІ ................................................................................................. 19 2.1. Масштаб, причини, методи та особливості репресивної політики 1930-х рр. на Україні .................................................................................. 19 2.2. Гендерний аспект сталінської репресивної політики...................... 30 РОЗДІЛ 3. ІСТОРІЇ РЕПРЕСОВАНИХ ЖІНОК ЧЕРКАЩИНИ НА ПРИКЛАДІ КРИМІНАЛЬНО-СЛІДЧИХ СПРАВ..................................... 39 3.1. Тарасенко Марія Дем’янівна ............................................................. 39 3.2. Зацаринна Анастасія Іванівна ............................................................ 42 3.3. Левіна Марія Марківна ....................................................................... 46 3.4. Кавчинська Зельма Карлівна ............................................................. 53 ВИСНОВКИ ................................................................................................... 65 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ ..................... 71 ДОДАДКИ ..................................................................................................... 74 3 ВСТУП Актуальність теми. Репресії 1930-х років залишаються однією з найтрагічніших сторінок в історії України та Черкащини зокрема. Жертвами терору ставали широкі верстви суспільства, зокрема і жінки, тому вивчення цієї теми допомагає краще зрозуміти механізми тоталітарного режиму. На нашу думку, досі не всі аспекти радянських репресій достатньо висвітлені, зокрема залишається малодослідженою тема пов’язана з репресованими жінками. На сучасному етапі розвитку української історіографії актуальним та популярним серед дослідників є гендерний підхід, тому важливим напрямком є вивчення жіночого досвіду сталінського репресивного механізму. Життєвий шлях кожної репресованої жінки – це окрема людська трагедія, яка заслуговує на увагу та вивчення з метою недопущення таких репресій у майбутньому. Долі репресованих черкащанок є частиною регіональної історії краю, тому висвітлення цієї теми сприятиме збереженню історичної пам'яті, а матеріали про конкретних репресованих жінок можуть стати основою для подальших краєзнавчих розвідок та історичних публікацій. Саме це, на нашу думку, зумовлює актуальність вивчення теми пов’язаної з репресіями щодо жінок Черкащини. Особливу актуальність дана тема набула з 2014 р., з початком російсько-української війни, через те що, досвід і уроки сталінських репресій мають нагадувати нам про неприпустимість будь-яких порушень прав людини, зокрема і з боку рф. Репресії 1930-х років були одним із 4 засобів тоталітарного контролю радянської влади над українським народом. Сьогодні ми бачимо спроби росії здійснити контроль та тиск на Україну, позбавити українців волі та національної ідентичності. Трагічні долі репресованих жінок свідчать про зневагу тоталітарної системи до людського життя та гідності. І сьогодні росія демонструє таке ж зневажливе ставлення, вбиваючи мирних українців та руйнуючи наші міста. Репресії проти українських патріотів у 1930-х мали на меті придушення українського національно-визвольного руху. Подібно до цього сьогодні путінська росія намагається знищити українську державність і соборність. Долі жінок, які пережили репресії 1930-х років, можуть слугувати моральним прикладом для сучасних українок у протистоянні російській агресії. Об’єктом дослідження є сталінська тоталітарна система 1930-х- 1940 рр. Предметом роботи є жінки – жертви сталінського терору в 1937- 1940 рр., звинувачені та засуджені як «вороги народу» та «дружини зрадників батьківщини». Метою роботи є проаналізувати репресивну політику сталінського режиму крізь призму кримінально-слідчих справ репресованих жінок та реконструювати їх біографії. Досягнення цієї мети передбачає вирішення наступних завдань: 1. аналіз здобутків історіографії та джерельної бази дослідження; 2. визначити масштаб, причини, методи та особливості репресивної політики 1930-х рр. на Україні; 3. висвітлити гендерний аспект сталінської репресивної політики; 5 4. за матеріалами кримінально-слідчих справ реконструювати біографію черкащанок як об’єкта політичних репресій. Хронологічні межі дослідження зумовлені проблематикою та періодизацією сталінських репресій і охоплюють період 1937-1940 рр. Нижня хронологічна межа пояснюється апофеозом репресій, початком періоду, який отримав назву «Великого терора», який був спрямований проти інтелігенції та селянства. За верхню хронологічну межу обрано 1940 р. – з початком Другої світової війни, відбулись суттєві зміни в репресивній політиці сталінського режиму. Але під час аналізу окремих дослідницьких питань ми свідомо виходимо за означені межі задля дотримання логіки історичного дослідження. Територіальні межі роботи охоплюють територію сучасної Черкаської області. Практичне застосування отриманих результатів полягає у можливості використання матеріалів дослідження для подальшого наукового вивчення даного питання, створення комплексних досліджень, присвячених історії тоталітарних режимів у ХХ ст., жіночій історії, також на заняттях у закладах освіти, дослідженні історії краю та у просвітницькій роботі. Емпіричні дані та висновки можуть бути використані в процесі підготовки спеціальних курсів із вітчизняної новітньої історії. Напрацювання актуалізуються у зв’язку з введенням з 2023/2024 навчального року курсу «Моя Черкащина» з вивчення історії рідного краю у 7 – 11 класах закладів загальної середньої освіти. Структура і обсяг магістерської роботи обумовлені метою і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які включають до свого складу шість підрозділів, висновків і списку 6 використаних джерел та літератури, додатків. Загальний обсяг роботи становить 80, сторінок, з яких 70 сторінок основного тексту. Список використаних джерел та літератури налічує 31 позицію. 7 РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА ТЕОРЕТИКО- МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ Дослідження феномену сталінських масових репресій 1937–1940 років крізь призму жіночого досвіду перебуває на перетині політичної історії тоталітаризму, історичної антропології та ґендерних студій. Тривалий час радянська репресивна система інтерпретувалася в історіографії як уніфікований механізм, де жертви поставали гендерно нейтральною соціально-класовою або політичною масою. Проте розгортання «Великого терору» та подальших каральних акцій 1939–1940 років виявило специфічні інституційні та каральні практики, спрямовані безпосередньо проти жінок1. Жінки ставали об'єктами переслідувань як самостійні суб'єкти за сфальсифікованими звинуваченнями у межах масових і національних операцій, так і через інститут родинної відповідальності як «члени сімей зрадників Батьківщини» [1]. Наукове осмислення репресивної політики комуністичного режиму щодо жіноцтва еволюціонувало від цілковитого замовчування до формування самостійного ґендерного напряму в сучасній українській історіографії. У радянський період проблема зазнавала суворої ідеологічної та цензурної регламентації. Навіть у період «хрущовської відлиги», коли влада частково визнала факт необґрунтованих репресій, дослідницьке поле звужувалося виключно до критики «культу особи» та реабілітації партійно-державної номенклатури. Терор проти селянства, релігійних діячів, інтелігенції, а також репресування за ґендерною та родинною 8 ознакою (зокрема застосування директив щодо виселення й ізоляції дружин засуджених) залишалися поза межами відкритого наукового дискурсу. Протилежний вектор репрезентувала українська діаспорна історіографія та західна совєтологія другої половини ХХ століття. Дослідники українського зарубіжжя та західні історики першими актуалізували проблему масштабності сталінського терору на теренах УРСР. Зарубіжні автори спиралися переважно на мемуарні свідчення втікачів із СРСР, публікації радянської преси та нечисленні вивезені документи, що дозволило ввести в інтелектуальний обіг сам факт існування специфічного таборового досвіду жінок, хоча відсутність доступу до вітчизняних архівів не давала можливості верифікувати регіональну статистику. Якісний прорив розпочався після 1991 року в межах сучасної української історіографії завдяки розсекреченню фондів каральних органів і реалізації державної програми науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією» [2]. Праці академічних установ створили фактичний фундамент для всебічного вивчення терору як системного явища. Поступово акцент змістився з констатації масовості на детальне дослідження соціально-демографічної структури репресованих [3]. Виокремлення ґендерного виміру репресій стало прямим наслідком розвитку антропологічно орієнтованої історії. Піонерське значення мають наукові доробки українських дослідниць Тамари Вронської та Оксани Кісь. Так, Тамара Вронська у своїй праці «Сталінська ґендерна політика у добу «Великого терору» (1937–1938 pp.)» [4] досліджує трансформацію радянської ґендерної політики у 9 1937–1938 рр. крізь призму тоталітарного контролю та масових репресій доби «Великого терору». Автор аналізує перехід сталінського режиму від революційної емансипації 1920-х років до неопатріархальної сімейної моделі, де зміцнення шлюбу та заборона абортів слугували інструментами демографічної мобілізації. Окрему увагу приділено ґендерному виміру репресій НКВС: виокремлено чоловіків як основний об'єкт політичного терору та розкрито специфіку переслідування жінок як «членів сімей зрадників батьківщини». Матеріал базується на розсекречених архівних документах, що демонструють руйнування приватного простору радянських громадян, ліквідацію незалежних жіночих ініціатив та примусову ідеологізацію материнства й побуту. Оксани Кісь концептуалізувала повсякденне буття та практики виживання українок у ГУЛАГу [5]. Дослідниця аргументовано довела, що жіночий таборовий досвід якісно відрізнявся від чоловічого: невільниці стикалися з насильницьким руйнуванням тілесної недоторканності, депривацією материнства, побутовим упослідженням та загрозою сексуалізованого насильства. Водночас жінки вибудовували так звані горизонтальні мережі солідарності, базуючись на взаємній емоційній підтримці та сестринстві, на противагу конкурентній боротьбі за ієрархічне лідерство, притаманній чоловічим таборовим спільнотам. Сама підтримка гігієни, перешивання лахміття та збереження релігійних практик у неволі виступали формою ненасильницького спротиву системі. Вагомий внесок у концептуалізацію інституційних механізмів терору проти жінок зробила П. С. Бондаренко у дисертаційному дослідженні «Жіночий досвід сталінських репресій 1930-х рр. (на 10 матеріалах УРСР)» [1]. Авторка системно реконструювала процесуальні аспекти слідства щодо жінок, специфіку фабрикації справ, а також виокремила феномен функціонування Акмолінського табору для «членів сімей зрадників Батьківщини» («АЛЖИР»), де арештантки тривалий час перебували в стані психологічного шоку, не усвідомлюючи мотивів власного покарання та зберігаючи ілюзорну віру в справедливість вищого керівництва держави. Сучасні зарубіжні історики приділяють велику увагу дослідженню жіночого питання в СРСР. Зокрема, спробу радянської ідеологічної машини створити «нову радянську жінку» проаналізувала дослідниця Лінн Етвуд [6]. Чой Чаттер'є розглянула наскільки в СРСР було втілено ґендерну рівність, а також як радянська ідеологія реалізувала політику держави щодо жінок [7]. Також у зарубіжній історіографії розглянуто питання репресій проти жінок. Жіночий досвід репресій у Радянському Союзі та Східній Європі вивчає колектив авторів Келлі Хігнетт, Мелані Іліч, Даля Лейнарте, Корина Снітар [8]. Не менш інформативними для нашого дослідження стали наукові праці зарубіжних авторів Енн Епплбом та Анфіси Кукушкіної. Американська дослідниця Енн Епплбаум у своїй праці «ГУЛАГ. Паутина Великого терору» [9] вперше детально розкриває один із найбільших жахів двадцятого століття: величезну систему радянських таборів, які стали причиною смерті незліченних мільйонів людей. Використовуючи мемуарні дані, а також власні оригінальні дослідження архівів НКВС та інтерв’ю з людьми, які вижили, Енн Епплбаум написала повністю задокументовану історію табірної системи: від її витоків за царів до колосального розширення за сталінського терору, її зеніту наприкінці 1940-х років та остаточного краху в епоху гласності. 11 Дослідниця з Казахстану Анфіса Кукушкіна у своїй праці «Акмолинский лагерь жен «изменников Родины»: истории и судьбы» аналізує специфіку репресій щодо жінок, засуджених як члени сімей «зрадників Батьківщини», умови їхнього утримання в Акмолинському таборі, долі їхніх дітей і соціальну адаптацію після реабілітації [10]. Зокрема, авторка наголошує, що жінки зазнавали репресій нарівні з чоловіками, але щодо них застосовувалася й спеціальна категорія звинувачення – члена родини репресованого. Жінок могли ув’язнювати не за доведений особистий злочин, а через родинний зв’язок із чоловіками, яких звинувачували в державній зраді. При аналізі регіональної історіографії ключовим методологічним чинником є врахування адміністративно-територіальних змін: Черкаську область як окрему одиницю було утворено лише в січні 1954 року. У досліджуваний період 1937–1940 років її райони перебували у складі Київської (Черкаський, Уманський, Смілянський, Канівський райони), Полтавської (Золотоніський, Драбівський, Іркліївський райони), Вінницької та з січня 1939 року – Кіровоградської областей. Загальні закономірності розгортання репресій на Київщині та в Уманському секторі проаналізовані в роботах О. Бажана [3]. Регіональні аспекти репресивної політики щодо селянства, науковців, краєзнавців та освітян Шевченкового краю розглядалися в працях О. Перехреста, В. Мельниченка, М. Овчаренка та А. Шаповал [11]. Разом із тим, у регіональних дослідженнях жіноча проблематика нерідко залишається недиференційованою, розчиняючись у загальних статистичних зведеннях. Джерельна база дослідження репресій проти жінок Центральної України 1937–1940 років формується на стику відомчих нормативних 12 актів, судово-слідчого діловодства каральних структур та его-документів. Фундаментальну основу джерельної бази дослідження складають документи Державного архіву Черкаської області (далі ДАЧО). Масові репресії 1937–1940 рр. відрізнялися детальною регламентацією каральних дій через систему секретних оперативних наказів і відомчих інструкцій, які повністю замістили кримінально- процесуальне законодавство УРСР. До відомчо-нормативних актів належать оперативні накази й циркуляри НКВС СРСР та УРСР, спільні постанови ЦК ВКП(б) і РНК СРСР. Відображають генезу й технологію масових операцій, механізми вилучення жінок і дітей (наказ № 00486), спущені регіональні «ліміти». Архівно-кримінальні справи, ордери на арешт, анкети арештованих, протоколи допитів, звинувачувальні висновки знаходимо у судово- слідчему діловодстві. ДАЧО (ф. Р-5625). Дана категорія джерел містить інформацію про демографічні відомості, формулювання сфабрикованих звинувачень, описи вилученого під час обшуку майна. У Державному архіві Черкаської області ключове значення має Фонд Р-5625 [12]. Перший опис цього фонду акумулює понад 10,9 тисяч архівно- кримінальних справ на реабілітованих громадян. Слідчі справи щодо жінок містять ордери на обшук і арешт, анкети заарештованих із докладними відомостями про соціальне походження, родинні зв'язки, освіту, майновий статус та національність [12]. Тексти протоколів допитів жінок демонструють уніфіковані формулювання слідчих НКВС («участь у контрреволюційній повстанській організації», «шпигунство», «антирадянська агітація»), що свідчить про наперед визначений характер процесуальних дій6. Додатковий пласт матеріалів ДАЧО представлений фондами місцевих органів влади та партійних осередків (райкоми 13 КП(б)У, волосні й районні виконкоми), де відклалися матеріали так званих «чисток» трудових колективів, довідки про виселення родин репресованих селян та позбавлення жінок виборчих прав6. У Галузевому державному архіві Служби безпеки України зберігається документація вищого інституційного рівня. Матеріали Фонду 16 (Секретаріат НКВС – КДБ УРСР) репрезентують розпорядчу діяльність республіканського керівництва Наркомату внутрішніх справ (зокрема наркомів І. Леплевського та О. Успенського), містять директиви щодо розгортання каральних операцій, зведення про хід виконання контрольних «лімітів» по Київській і Полтавській областях, а також доповідні про арешти дружин керівних кадрів [13]. Документи позасудових органів: протоколи засідань «трійок» УНКВС, Особливої наради (ОН) при НКВС СРСР, виписки з розстрільних актів ДАЧО (ф. Р-5625), ГДА СБУ, фіксують вердикти репресивних органів (ВМП, ув'язнення у ВТТ), терміни проходження слідства та відсутність процесуального захисту [13]. Матеріали реабілітаційного процесу: наглядово-перевірочні справи 1950–1990-х рр., прокурорські протести, повторні допити свідків і слідчих ДАЧО (ф. Р-5625), ГДА СБУ слугують інструментом верифікації матеріалів 1937–1938 рр., фіксуючи факти тортур і фальсифікацій кримінальних справ. Серед опублікованих комплексів фундаментальне місце посідає десятитомне науково-документальне видання «Реабілітовані історією. Черкаська область», створене регіональною редколегією за участі архівістів, науковців та краєзнавців краю [2]. Зміст томів поєднує науково-дослідницькі статті, добірки розсекречених документів 14 каральних структур та поіменні списки громадян, засуджених у судовому й позасудовому порядку. Біографічні довідки мартирологу фіксують різноманітність соціального походження та трагізм долі репресованих черкащанок . Розділи «Мовою документів» у структурі томів «Реабілітовані історією» містять постанови місцевих партійних зборів, списки виселених селянок і скарги засуджених жінок, адресовані органам прокуратури, що унаочнює функціонування радянського режиму на низовому рівні. Его-документи (листи, щоденникові записи, мемуари) та записи усної історії виконують важливу деконструювальну та компенсаторну функцію стосовно офіційного радянського діловодства [14]. Вони дозволяють реконструювати психоемоційний стан засуджених, антропологічні виміри таборового побуту та повсякденні механізми виживання, які принципово не фіксувалися слідчим апаратом8. Методологічну базу дослідження складають принцип історизму, загальнонаукові принципи аналізу і синтезу, метод критичного аналізу джерел, передовсім особистого походження. Для вирішення поставлених завдань у дослідженні було використано загальнонаукові методи аналізу та синтезу, метод критичного аналізу джерел, спеціальні історичні методи (історико-порівняльний, хронологічний, історико-генетичний, проблемно-хронологічний), методологію повсякденної історії, метод кейсів, гендерний, історико- антропологічний, мікроісторичний підходи. Особливість теми полягає в необхідності поєднати аналіз загальносоюзних механізмів Великого терору 1937–1938 рр. і подальших репресивних практик 1939–1940 рр. із дослідженням їхніх 15 регіональних проявів на території сучасної Черкаської області. При цьому важливо враховувати, що сучасні адміністративні межі Черкащини сформувалися пізніше, тому територіальні рамки дослідження слід визначати з урахуванням адміністративно- територіального устрою УСРР відповідного періоду. Історизм передбачає розгляд репресій щодо жінок у конкретних історичних умовах 1937–1940 рр., з урахуванням політичної системи СРСР, механізмів функціонування радянських органів державної безпеки, ідеології класового ворога та практик масових репресій. Цей підхід дає змогу простежити зміни в репресивній політиці й не переносити сучасні оцінки на історичні обставини без належного обґрунтування. Системний підхід дає можливість дослідити репресії як взаємопов’язаний комплекс політичних, адміністративних, судових і позасудових механізмів. У межах цього підходу варто аналізувати діяльність органів НКВС, процедури арешту, слідства та винесення вироків, практики застосування покарань, а також наслідки репресій для родин і місцевих громад. Регіональний підхід спрямований на виявлення особливостей реалізації репресивної політики на території сучасної Черкаської області. Він передбачає вивчення локальних обставин арештів, соціального складу репресованих жінок, географії репресій, специфіки діяльності місцевих органів влади й державної безпеки. Регіональна конкретизація дозволяє співвіднести загальні тенденції Великого терору з локальними історичними процесами. Гендерний підхід є одним із ключових для цього дослідження. Він передбачає аналіз того, як стать, соціальні очікування щодо 16 жіночих ролей і родинні зв’язки могли впливати на характер переслідування, формулювання обвинувачень, перебіг репресивних справ та подальшу долю жінок. Біографічний підхід дає змогу реконструювати індивідуальні життєві траєкторії репресованих жінок – від соціального походження, освіти й професійної діяльності до арешту, судового рішення, ув’язнення, звільнення, реабілітації або інших наслідків переслідування. Завдяки цьому жінки постають не лише як статистичні одиниці репресивної системи, а як особистості з власним життєвим досвідом. Для опрацювання джерельного матеріалу використовуються методи джерелознавчої критики, порівняльно-історичного аналізу, статистичного опрацювання та контент-аналізу документів. Їх поєднання дає змогу зіставляти відомості архівно-кримінальних справ, документів репресивних органів, матеріалів реабілітації, біографічних свідчень і опублікованих джерел. Контент-аналіз документів спрямований на виявлення типових формулювань обвинувачень і характеристик репресованих, а статистичний метод – на визначення кількісних параметрів та соціального складу досліджуваної групи в межах сформованого джерельного корпусу. Застосування зазначених методологічних підходів і методів дає змогу розглянути репресії щодо жінок Черкащини як складове явище сталінської репресивної політики, водночас розкривши їхні регіональні особливості, гендерні аспекти та індивідуальні людські виміри. Висновок до розділу. Отже, у розділі здійснено ґрунтовний науково-теоретичний вступ до дослідження феномену сталінських масових репресій 1937–1940 рр. 17 крізь призму жіночого досвіду на теренах Центральної України (зокрема регіону сучасної Черкащини). Автором чітко окреслено дослідницьке поле, яке лежить на стику політичної історії тоталітаризму, історичної антропології та ґендерних студій. Проаналізовано еволюцію історіографії дослідження. Простежено перехід від повного замовчування та ідеологічної цензури радянського періоду до якісного прориву в сучасній українській історіографії після 1991 року (розсекречення архівів, проєкт «Реабілітовані історією»). Виокремлено внесок західної совєтології та діаспорних досліджень, а також піонерські розвідки сучасних українських і зарубіжних дослідниць (Т. Вронська, О. Кісь, П. Бондаренко, Е. Епплбаум та ін.), які довели якісну відмінність жіночого таборового досвіду (депривація материнства, загроза сексуалізованого насильства, горизонтальні мережі солідарності та ненасильницький спротив). Зроблено акцент на регіональній специфіці (з урахуванням зміни адміністративно-територіального поділу земель майбутньої Черкащини у 1937–1940 рр. між Київською, Полтавською, Вінницькою та Кіровоградською областями), де жіноча проблематика раніше часто розчинялася в загальній статистиці. Встановлено, що відсутні комплексні дослідження щодо репресованих жінок Черкащини. Сформовано надійний та репрезентативний джерельний корпус, що охоплює відомчо-нормативні акти (секретні накази НКВС, зокрема № 00486), судово-слідче діловодство (архівно-кримінальні справи у фондах ДАЧО та ГДА СБУ), документи позасудових органів («трійок», Особливої наради), матеріали реабілітаційних процесів, а також опубліковані мартирологи та его-документи (листи, спогади, 18 усну історію), які дозволяють реконструювати психоемоційний стан і повсякденні практики виживання репресованих жінок. Застосовано комплексний методологічний підхід, що поєднує принципи історизму та системності з антропологічними та мікроісторичними інструментами. Використання ґендерного та біографічного підходів дозволяє відійти від сприйняття жертв тоталітаризму як гендерно нейтральної маси та показати репресованих жінок як самостійних суб'єктів переслідувань (як за «національними/масовими операціями», так і через інститут родинної відповідальності – як «члени сімей зрадників Батьківщини»). 19 РОЗДІЛ 2. РЕПРЕСІЇ 1930–1940-х РОКІВ В УКРАЇНІ ТА НА ЧЕРКАЩИНІ 2.1. Масштаб, причини, методи та особливості репресивної політики 1930-х рр. на Україні Політичні репресії в Україні розпочалися із першої спроби встановлення радянської влади – з початку 1918 року, а закінчилися у другій половині 1980-х рр. Терор носив цілеспрямований, організований характер, уразив практично всі верстви української нації – інтелігенцію, військовиків, політиків, діячів церкви, культури та мистецтва, та найбільше вдарив по селянству. За оціночними даними (на підставі архівних матеріалів Служби Безпеки України), від 1927 до 1990 р. в Україні було заарештовано понад мільйон осіб (з них понад 50% – українці), 545 тис. з них засуджені, у т.ч. – щонайменш 140 тис. розстріляно. Крім того, від кінця 1920-х і до початку 1950-х років з України виселено 2 млн. 880 тис. розкуркулених селян і членів їхніх сімей [15]. Найжорстокішою репресивна політика була протягом початку 1930-1953 рр., коли керівництво нею здійснював безпосередньо Й. Сталін. Доба сталінізму включала у себе придушення ідейно-політичної опозиції, опору селянства примусовій колективізації, Великий терор 1936–1938 рр. як апофеоз репресій, масові репресії в Західній Україні 1939-1941 та 1944-1953 рр. (упродовж 1944–1953 рр. за участь у русі ОУН 20 та УПА, або за його підтримку засуджено близька 87 тис. та понад 200 тис. громадян депортовано) та інші репресивні кампанії [15]. 26 вересня 1936 р. політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення про звільнення Генріха Ягоди від обов’язків наркома внутрішніх справ СРСР і призначило на цю посаду Миколу Єжова. Як слушно у зв’язку з цим зазначає Роберт Такер, той факт, що Йосип Сталін зупинився саме на особі М. Єжова, не був випадковим: «У період максимального підйому хвилі терору справжнім керівником каральних органів міг бути лише сам Сталін. Однак в ролі формального голови НКВС він потребував людину, яка без зайвих запитань, автоматично могла виконувати його замовлення і бажання. Ідеально така людина виглядала б подекуди кмітливою, досвідченою і цілком готовою до послуг, політичним нулем без претензій на реальний вплив, але тим не менш такою, яка створювала б враження впливової постаті. Такою особою був Микола Єжов» [16]. Й. Сталін безмежно довіряв М. Єжову. Наприклад, він отримав персональне право виносити смертні вироки у «національних операціях», а відповідальність за масові операції («куркульська» та інші) покладалася на нижню ланку, себто на керівників республіканських і обласних управлінь НКВД [16]. Саме з цією постаттю асоціюється період «Великого терору» або «єжовщиною», апогеєм державного насильства, а термін «1937 рік» став найбільш виразною метафорою масового беззаконня й страждань народу від тоталітарного режиму. Великий терор – масштабна кампанія масових репресій громадян, що була розгорнута в СРСР у 1937–1938 рр. з ініціативи керівництва СРСР й особисто Йосипа Сталіна для ліквідації реальних і потенційних політичних опонентів, залякування населення, зміни національної та соціальної структури суспільства. Наслідками комуністичного терору в 21 Україні стало знищення політичної, мистецької та наукової еліти, деформація суспільних зв’язків, руйнування традиційних ціннісних орієнтацій, поширення суспільної депресії й денаціоналізація [17]. У своїй доповіді на засіданні Вченої ради Українського інституту національної пам’яті з нагоди 75-ї річниці Великого терору в СРСР та Українській РСР та вшанування пам’яті його жертв «Незаконні політичні репресії 1920-1980-х років в Україні та проблеми формування національної пам’яті» український історик Дмитро Вєдєнєєв викриває масштаби Великого терору в УРСР: «Відповідно до узагальнених статистичних зведень (підписані у 1964 р. головою КДБ УРСР В. Нікітченком – Галузевий державний архів СБ України, фонд 42, спр. 312) під час Великого терору 1937–1938 рр. в Україні засуджено 197.617 осіб, левову частку з них приречено до страти – 122.237 громадян. Через особливі трійки НКВС–УНКВС УРСР пройшло 75.670 засуджених (із них до вищої міри покарання – 29.268 чоловік, далі ця цифра подається у дужках), засуджено рішенням наркома внутрішніх справ СРСР та Прокурора СРСР – 38.266 (32.191), засуджено Особливою нарадою НКВС СРСР – 5891 (1826). Відтак майже 120 тис. засуджених стали жертвами саме позасудових органів (понад половина з них отримали вищу міру покарання). Як правило, репресивні кампанії доби Великого терору 1936–1938 рр. носили централізований характер. За політичним рішенням вищого керівництва ВКП (б) НКВС СРСР видавав накази про проведення «операцій» в масштабах СРСР, визначав республіканським НКВС квоти («ліміти») на засудження до страти або таборів. 22 «Ліміти» неодноразово збільшувалися: так, при проведенні «операції» за наказом НКВС СРСР від 4 липня 1937 р. № 00447 проти «куркулів та інших антирадянських елементів» квота на страту у 8 тисяч осіб через прохання чекістів України зросла до 26.150 осіб. Лише на виконання наказу НКВС СРСР № 00447 щодо проведення так званої «куркульської операції» у 1937–1938 рр. в Україні заарештували 111.634 особи, здебільшого у сільській місцевості, з яких за рішеннями позасудових органів розстріляли 64.419 осіб» [15]. Цікавим є факт, щодо співвідношення серед репресованих кримінальних та «політичних злочинців»: так, на виконання наказу НКВС СРСР № 00447 – 1937 р. в УРСР репресували 111.675 осіб, з яких кримінальних елементів – лише 12.780 чоловік [15]. З 1 червня 1937 до 4 січня 1938 р. в республіці було заарештовано 177 350 осіб: 6705 «троцькістів» і «правих», 1264 учасники «військово- фашистської змови, 14 919 українських націоналістів, 7245 причетних до церковно-сектанської контрреволюції, 7181 «дружину зрадників батьківщини», 167 сіоністів, 379 членів антирадянських партій, 61 425 «куркулів», 42 201 польський «націоналіст», 5915 румунів, 3879 греків, 1508 латишів [1, с. 55-56]. Окрім того, для 1937-1938 рр. характерною є набагато більша кількість засуджень до розстрілу. Жертвами репресій ставали як українці, так і представники інших національностей. На думку Тімоті Снайдера, «поляки стали головною жертвою серед національностей у СРСР», саме «на польську національну меншину, як і «куркулів», поклали вину за провали колективізації» [18, с. 102]. З прийняттям постанов ЦК КП(б)У «Про німецькі райони» (грудень 1934 р.) та «Про Мархлевський та Пулінський район» (серпень 1935 р.), у 23 яких було прописано цілий комплекс із ліквідації польсько-німецької агентури [19, с. 435] розпочалась загальнодержавна кампанія боротьби з націоналізмом та фашизмом. На початку 1935 р., відповідно до зазначених постанов, з території України було депортовано близько 40 тисяч поляків, а з листопада цього року було ініційовано виселення 6-7 тисяч польських та німецьких господарств [20, с. 81]. Загалом, на території УРСР після українців найбільше репресованих було серед польської та німецької національних меншин [19, с. 440]. Щодо практики незаконних репресій, то вона трималася на принципі фабрикації звинувачень з політичними елементами – вигаданими категоріями членів «контрреволюційних», «націоналістичних» організацій, троцькістських блоків, антирадянських партій (есери, меншовики, кадети, монархісти тощо), «фашистських», «церковно-монархічних», «сектантських», неіснуючих «повстанських організацій» тощо. Поширеними були фальшиві звинувачення у «шпигунстві» на користь іноземних держав: у 1937–1938 рр. в Україні було звинувачено у «шпигунстві» на користь Польщі понад 54 тис. осіб, Німеччини – понад 23 тис. громадян тощо. За національним складом постраждалі від беззаконня в УРСР доби Великого терору розподілялися таким чином: українців було – 53%; поляків – 19%; німців – 10,2%; росіян – 8 %; євреїв – 2,5 %; греків – 2,3% (решта етнічних груп – менш 1%). Репресії поширювалися і на рідних репресованих, включаючи дітей. Загалом у 1937–1938 рр. в Союзі РСР до страти засуджено до 682 тис. громадян й позбавлено волі 3,8 млн. Станом на 1939 р. в таборах 24 ГУТАБу (Головне управління таборів) перебувало понад 181 тис. українців (із 1,31 млн. в’язнів) [15]. Визначимо основні причини масових політичних репресій в УРСР у 1937-1938 роках. На нашу думку, однією з головних причин була боротьба Й. Сталіна за необмежену особисту владу в СРСР, його параноя щодо можливих політичних конкурентів та уявної «п'ятої колони». Репресії були спрямовані на фізичне знищення не тільки реальних опонентів, але й усіх небезпечних для режиму груп населення. За твердженням вітчизняних істориків, процес утвердження сталінського тоталітарного режиму на території УРСР мав свої певні відмінності, порівняно з рештою країн СРСР. На думку Станіслава Кульчицького, у 1930-х рр. республіка, яка чинила найбільш упертий опір комуністичним перетворенням, становила особливу небезпеку для сталінської влади. Для боротьби з нею Сталін знав лише один засіб – превентивні репресії [21, с. 56]. Звідси виходить наступна причина: прагнення Москви до повної централізації та русифікації, придушення українського національно-визвольного руху. Репресії мали на меті «деукраїнізацію» та злам української ідентичності шляхом терору проти інтелігенції. Починаючи ще з 1930-х років комуністичний режим СРСР взяв курс на примусову централізацію, уніфікацію та русифікацію. Особливо це стосувалося України з її потужним національно-визвольним рухом та тяжінням до незалежності. Масові репресії 1937-1940 рр. стали одним із засобів реалізації цієї політики. Зрештою саме в УРСР репресії набули найбільшого розмаху та найбільш цілеспрямованого «антиукраїнського» характеру. Будь-які репресивні кампанії всесоюзного масштабу в Україні набували ще й «націоналістичного» забарвлення. Так, фабрикувалися 25 гучні справи про «Український національний центр», «Українську військову організацію», «антирадянську буржуазно-націоналістичну організацію» тощо. Сотні тисячі заарештованих зазнали тортур і примушувалися «визнавати» свою участь у цих міфічних підпільних групах. Отже, радянська влада всіляко намагалася зламати опір українського національного руху, застосовуючи для цього нещадні репресії та терор. будь-які репресивні кампанії всесоюзного масштабу в Україні набували ще й «націоналістичного» забарвлення Наступною причиною було намагання радянського керівництва приховати провали та невдачі в економіці та суспільному житті, знайшовши «ворогів народу», яких можна звинувати у всіх бідах. Загострення класової боротьби у СРСР та прискорення наступу соціалізму на капіталістичне оточення було ще однією з причин масових репресій. Репресії розглядалися як засіб придушення інакомислення та ідеологічної однорідності суспільства. Сталінський режим вдався до масового терору проти власного народу з утвердження тоталітарної диктатури, централізації влади та нав'язування комуністичної ідеології та русифікації. Ціна цих злочинів була дуже високою. Радянська влада використовувала жорстокі та цинічні методи під час здійснення масових політичних репресій в Україні в зазначений період. Основними з них були: 1. Масові незаконні арешти без санкцій прокуратури. Арешти проводилися зазвичай у нічний час, людей забирали з домівок чи робочих місць без пояснення причин та пред'явлення звинувачень. Арешти часто ґрунтувалися на сфабрикованих звинуваченнях або доносах, на підставі 26 сфабрикованих матеріалів НКВС. Заарештований був фактично позбавлений права на захист (на адвоката) чи оскарження вироку. Також, слід зазначити, що всі допити у карних справах велися виключно російською мовою. Такі дії призводили, до того, що переважна більшість неосвічених, простих українських селян не розуміла до кінця чужу мову допиту, та ще й із юридичними термінами, і часто вони підписували аркуші протоколу допиту фактично наосліп, не читаючи його. 2. Фабрикація справ шляхом підтасовування протоколів допиту, підроблення доказів, сфальсифікованих свідчень і доносів. Людей звинувачували у злочинах на підставі вимушених зізнань. Слідчі органи досить вільно тлумачили кримінальну складову, що дозволяло перевести, наприклад, суто господарську справу, в політичну, кваліфікувавши її, наприклад, як «контрреволюційне шкідництво». Також існував високий ступінь політизації кримінальних дій, що інкримінувалися громадянам. Знов таки, за бажанням з боку слідчого, будь-яку справу можна було перетворити на політичну, що створювало пряму загрозу безпеці мільйонів громадян. У випадку, коли «антирадянські» дії розгледіти було неможливо, справу можна було порушити навіть за такою умовною ознакою як «активна боротьба проти робітничого класу за часів царської влади» [1, с. 59-60]. Центральне місце серед обвинувачень займали злочини, за такими звинуваченнями: «антирадянська агітація» та участь в «контрреволюційних угрупуваннях». Проте, як слідчим вдавалося добиватися від обвинувачених «зізнання в злочинах», дізнаємося з допиту від 26 березня 1940 р. А. Г. Вайцмана, який вів слідство по кримінальній справі на колишнього польського ксьондза, робітника насіннєвого заводу Шполянского району Дубінського С.В., обвинуваченого у шпигунстві та шкідництві на користь Польщі. Колишній слідчий показав, що 27 фальсифікація справ була нормою: «Викликаєш свідків по справі, але вони нічого антирадянського за звинуваченим не знають, намагаєшся їх переконати, що заарештований – ворог народу. Якщо свідок щось «пригадує», то перефразовуєш на бік звинувачення, якщо нічого не знає, то від себе пишеш, а свідок підписує і йде. Це я робив за пропозицією колишнього начальника Шполянського районного відділу НКВС Вейса, який дав мені вказівку «липувати», тобто штучно створювати документи [2]. 3. Слідство супроводжувалося тортурами та примусом до зізнання. Слідчі психологічним знущанням і нелюдськими тортурами «вибивали» з арештованих потрібні зізнання. Типовими були: довготривале побиття, позбавлення їжі та сну, знущання, погрози розстрілу чи тортурами близьких. У результаті заарештовані «зізнавалися» в абсурдних злочинах, яких насправді не скоювали. Загалом зміна свідчень під час ведення кримінально-слідчої справи була поширеною практикою. В 1937 р. дозвіл на застосування методів «фізичного впливу на підозрюваних» (тобто тортур) було дано на найвищому рівні ЦК ВКП (б). У березні 1937 р. Єжов інструктував начальника УНКВД по Оренбурзькій області Олександра Успенського (майбутнього наркома внутрішніх справ УССР): «Не рахуючись із жертвами, завдати повного оперативного удару по місцевих ворожих кадрах. Так, можуть бути і випадковості. Але ліс рубають – тріски летять. Май на увазі, що у практичній роботі органів НКВД це неминуче. Головне, що потрібно від тебе, це показати ефективність своєї роботи» [11]. 28 Відтак, випадки неправомірного засудження вважались цілком припустимими і виправдовувалась прислів’ям «ліс рубають – тріски летять». 4. «Двійки» та «трійки» – позасудові органи з представників НКВС та прокуратури, що виносили сотням тисяч в'язнів смертні вироки без суду і слідства. За вироками «двійок» (позасудова комісія НКВС та прокуратури, що виносила вироки по «національних» операціях) або «трійок» (затверджені наказом НКВС СРСР N 00447) було розстріляно майже 200 000 осіб, зокрема, тільки за 1938 рік – 123 785 осіб. Масові розстріли проводилися спеціальними чекістськими розстрільними командами у Харкові (Песочин), Києві (Биківня), Сімферополі, Дніпрі (Мішкова Рудня) та інших містах. Розстріл без суду за сфабрикованими справами – це був головний метод «фізичного знищення» жертв репресій. Розстріли в'язнів відбувались в умовах повної таємності з подальшим таємним похованням в безіменних могилах. Жертвам не повідомляли вироки і не дозволяли прощатися із родичами. 5. Відправка сотень тисяч засуджених до концтаборів ГУТАБу із нелюдськими умовами, каторжною працею та високою смертністю. Певна частина заарештованих засуджувалась не до страти, а до тривалих термінів ув'язнення – від 5 до 25 років. Вони відправлялися до численних таборів ГУТАБу (Воркута, Колима, Казахстан тощо). Там людей примушували до виснажливої праці за жахливих умов утримання, харчування та побуту. Значна частина ув'язнених гинула від хвороб, голоду, тортур, непосильної праці. 6. Репресії проти еліт та «українського буржуазного націоналізму». Масові репресії 1937-1940 рр. були спрямовані передусім проти української інтелігенції, вчених, письменників, діячів культури як 29 носіїв української національної ідеї. Тисячі репресованих були звинувачені в участі в «антирадянській націоналістичній організації» чи «українському буржуазному націоналізмі». Москва таким чином намагалась «деукраїнізувати» Україну шляхом фізичного знищення патріотів. 7. Поширення в суспільстві атмосфери тотального страху. Дуже влучно пояснив цей метод літературний Й. Сталін в романі «Номенклатурний декамерон» заслуженого журналіста України Валерія М’ятовича: «Це не той випадок, коли можна сказати: ліс рубають – тріски летять, – продовжив Йосип Віссаріонович після паузи. – Ми не рубали «ліс» заради задоволення і тим більше… заради помсти. Нам потрібні були вірні і стійкі, готові до будь-яких випробувань громадяни. І зробити їх такими за короткий термін у голій і босій країні міг тільки страх. Страх за себе, за рідних і близьких. Це дуже сильний стимулятор. Він спочатку паралізує, а потім мобілізує. Його недолік – «тріски». Але хтось мав стати тими «трісками», щоб інші боялися. До слова, жертв на місцях товариш Сталін не обирав. Скажу навіть більше: мене самого дивував ентузіазм, із яким організовувалися чистки в республіках. Контрольні цифри там збільшували з власної ініціативи в кілька разів, і нам залишалося тільки схвалювати їх...» [22] Таким чином, масові політичні репресії 1937-1940 рр. охопили сотні тисяч громадян УРСР. Головними методами були: масові незаконні арешти, застосування тортур під час слідства, масові позасудові розстріли та ув'язнення в табори зі смертельними умовами. Особливо цинічним було винищення української інтелігенції як носіїв національної свідомості та патріотизму. Репресії 1937-1940 рр. заподіяли величезної шкоди Україні, від наслідків якої вона потерпає й досі. 30 2.2. Гендерний аспект сталінської репресивної політики Радянська каральна система не робила винятків за ґендерною ознакою – масовому терору та переслідуванням піддавалися цілі соціальні та вікові групи жіноцтва України та, зокрема, Черкащини. Поодинокі випадки репресій щодо жіноцтва, більшовицька влада застосовувала з перших днів панування на українських землях. Репресії щодо жіноцтва збігалися із загальною динамікою терору в державі. Спрямованість діяльності репресивних органів чітко відповідала основним соціально-політичним явищам у житті радянського суспільства. Так, наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр. репресії були пов’язані з колективізацією, «розкуркуленням», державними хлібозаготівлями та призвели до масових арештів, висилок, депортацій, розстрілів. До розстрілів засуджували й пересічних жінок. Активне переслідування жінок радянською владою починається вже з 30-х рр. ХХ ст. Аналіз джерельної бази дослідження вказує на те, що не існувало чітких принципів віднесення жінок до «ворогів народу». Ні стать, ні освіта, ні соціальний статус чи посада не могли захистити людину від репресій: жінок визнавали такими ж «польськими шпигунками», «українськими націоналістками», «троцькістками», як і чоловіків, і вони отримували відповідні вироки за це. У вироках репресивних органів набагато частіше трапляється засудження до розстрілу, особливо в пік репресій – періоду Великого терору. Більшість із жінок-черкащанок, біографії та кримінальні справи яких проаналізовано в дослідженні, спіткала саме така доля. Згідно з Оперативним наказом Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР щодо початку операції з репресування колишніх куркулів, 31 активних антирадянських елементів та кримінальників від 30 липня 1937 р. №00447, родини засуджених за першою та другою категоріями не підлягали репресуванню. Виключення поширювалось на тих, хто належав до родин: • члени яких були здатні до активних антирадянських дій, їх за рішенням трійок відправляли в табори або трудселища; • які мешкали у прикордонній смузі і де були репресовані першої категорії, їх треба було переселяти вглиб республіки, краю або області; • які мешкали у великих містах (було прописано які це міста, зокрема, й Київ), їх треба було висилити за їх вибором в інші області, окрім прикордонних районів. Усі родини репресованих за першою і другою категоріями в обов’язковому порядку бралися на облік із систематичним спостереженням за ними [23]. Визначимо основні причини масових репресій проти жінок в УРСР та на Черкащині у визначений нами період. По-перше, виконання вказівок сталінського керівництва про посилення класової боротьби та винищення опозиції, що реалізовували регіональні органи НКВС. Для виконання «планів» арештів були потрібні нові «вороги», у тому числі серед жінок. Як вже зазначалось, починаючи з 1936 року, Й. Сталін і його оточення розгорнули масовану кампанію боротьби з «ворогами народу» та «шкідниками». Звинувачення у шпигунстві, шкідництві, участі в антирадянських змовах висувалися проти представників усіх верств населення. Ці директиви спускалися до регіональних органів НКВС, які мали виконувати вказівки центральної комуністичної влади. 32 Керівництво НКВС по областях отримувало щомісячні «ліміти», скільки людей треба заарештувати як «ворогів». Ці плани перевиконувалися, в тому числі за рахунок арештів жінок. Яскравим прикладом можуть слугувати різноманітні рапорти та клопотання, щодо недостатності попередньо виділеного ліміту по категоріях та з проханням збільшення лімітів для репресування людей відповідно до наказу №00447 [24, 25]. Отже, масові репресії проти населення, включаючи й репресії щодо жіноцтва, були прямим наслідком виконання вказівок, що йшли від вищого політичного керівництва СРСР. Регіональні органи НКВС лише реалізовували запланований Кремлем терор. По-друге, застосування принципу колективної відповідальності родин «ворогів народу». Цей принцип означав, що за арештом чоловіка- члена родини автоматично йшли арешти усіх дорослих членів його сім'ї. Незалежно від їхньої особистої провини. Тобто якщо чоловіка оголошували «ворогом народу», то це «клеймо» переносилось і на дружину, дітей, батьків. 15 серпня 1938 р. було введено в дію Оперативний наказ № 00486 про порядок репресування членів сімей затриманих по куркульській операції громадян, зокрема дружин та дітей. Репресіям підлягали дружини: «зрадників батьківщини», членів «право-троцькістських» «шпигунсько-диверсійних» організацій, засуджених, починаючи з 1 серпня 1936 року [26]. Фактично це стало початком масових репресій стосовно жінок. З жовтня до листопада 1937 р. операція була поширена на дружин, чоловіків яких було засуджено наказом № 00485 («польська лінія»), «харбінців», дружин румунських та німецьких «шпигунів» [27]. Широкомасштабну операцію радянської влади було розпочато не лише 33 проти дружин і дітей «зрадників батьківщини», але й проти їхніх близьких родичів. Арешту передусім підлягали жінки, які перебували в юридичному чи фактичному шлюбі; а також жінки, які на момент арешту були розлучені, але все одно вбачались як причетні до «антирадянської діяльності» чоловіка. Ті жінки, які не підлягали арешту (дружини з немовлятами, важкохворі та літні жінки) після завершення слідства мали бути етаповані до таборів. Тобто репресії щодо жінок були похідними від репресій чоловіків – їх арештовували тільки тому, що вони були дружинами або родичками репресованих. По-третє, невдоволення становищем у селі – примусовою колективізацією, розкуркуленням, високими податками – що інтерпретувалося як «контрреволюційна діяльність». Примусова колективізація та розкуркулення викликали масове обурення і опір серед селянства. Особливо серед заможних господарів, яких оголосили «куркулями» та піддали репресіям. Але невдоволення охоплювало й селян-середняків та бідняків. Жінки також активно чинили опір насильницькій колективізації та органам радянської влади на місцях. Виступали проти конфіскації майна та хліба, зривали збори з колективізації, погрожували активістам. Всі прояви невдоволення політикою влади кваліфікували як «антирадянську агітацію і пропаганду», «контрреволюційну діяльність». Це давало привід для арештів жінок як «куркульок» та «петлюрівок». 34 По-четверте, бажання радянської влади контролювати суспільство, залякати населення масовими арештами всіх категорій, в тому числі серед жіноцтва. Бажання радянської влади контролювати суспільство та залякати населення масовими арештами було однією з ключових стратегій комуністичного режиму. Це відбувалося через політичні репресії, депортації, розкуркулення, а також «чистки» серед української інтелігенції, церковних діячів та військових. Перш за все, арешти та розстріли дозволили залякати все суспільство, придушити будь-який спротив чи критику влади, нав'язати абсолютну покору диктатури Й.Сталіна. З другого боку, тотальний контроль над суспільством потребував створення атмосфери страху та доносів, коли кожен боявся репресій і тому був лояльним. Сусіди та родичі доносили один на одного. Відтак, масовий терор продемонстрував всемогутність НКВС та компартійного апарату, їх здатність контролювати та карати будь-якого громадянина. Залякування торкнулося всіх категорій – чоловіків, жінок, молодих, старих. Репресії щодо жіноцтва були складовою тотального сталінського терору, спрямованого на абсолютне підпорядкування суспільства волі режиму через масовий страх. Зупинимось більш детально на специфікці репресій саме щодо жінок у контексті бажання радянської влади посилити контроль над суспільством. По-перше, дружини та матері відігравали важливу роль у сім'ї та вихованні дітей. Тому, їхній арешт і ув'язнення був потужним важелем залякування цілих родин. 35 По-друге, саме жінки часто були більш активними противниками несправедливої політики влади на селі. Їх арешти заганяли критику влади «у підпілля». По-третє, образ репресованої матері чи дружини використовувався пропагандою для дискредитації «ворогів народу» як аморальних злочинців. Отже, сталінський режим цілеспрямовано застосовував репресії щодо жіноцтва різних категорій як додатковий важливий засіб масового залякування та посилення тотального контролю. П’яте, до причин масових репресій щодо жінок можна віднести й певні особисті або корисні мотиви посадовців НКВС, які отримували премії та підвищення за «викриття ворожих елементів». Існувала система стимулювання посадових осіб органів НКВС за активне виявлення та арешт «ворожих елементів». За виконання та перевиконання планів по боротьбі з так названими «ворогами народу» та «шпігунами» співробітники отримували грошові премії, путівки в санаторії, підвищення по службі. Наприклад, наказ НКВС №00447 1937 року передбачав грошові премії за арешт першої та другої категорій [23]. Це стимулювало безпідставні утримання, фабрикацію справ, підтасування доказів, застосування тортур до заарештованих. Арешти жінок дозволяли швидко збільшувати «показники» кількості розкритих «змов». Також арешти давали можливість збагачення за рахунок конфіскації майна жертв політичних репресій. Частину майна незаконно привласнювали самі співробітники НКВС. Так, під час обшуків у репресованих жінок вилучали та розкрадали коштовності, одяг, предмети побуту. 36 Щодо особистих мотивів, то арешти використовували для придушення конкурентів та критиків – як серед партійних функціонерів, так і в самому НКВС. Скомпрометувати та фізично знищити неугодну людину було легко шляхом сфабрикування формального звинувачення у «ворожій діяльності». Отже, крім політичних та корисних мотивів, працівники НКВС мали безпосередню особистість зацікавленості в арештах громадян, включаючи масові репресії щодо всіх категорій жінок. Щодо визначення категорії жінок, до яких найчастіше застосовувались репресії на території України та Черкаського краю, то аналіз кримінально-слідчих справ дає можливість зробити наступний висновок. Радянська каральна система не робила винятків за ґендерною ознакою – масовому терору і переслідуванням піддавалися цілі соціальні та вікові групи жіноцтва Черкащини: • Дружини та родички «ворогів народу», тобто чоловіків, репресованих за політичними мотивами. Відповідно до наказу НКВС № 00486 від 15 серпня 1937 року їх автоматично заарештовували як «соціально небезпечний елемент». • Селянки, особливо дружини або родички так званих «куркулів», у процесі насильницької колективізації та боротьби з «куркульством як класом». Їх звинувачували у саботажі хлібозаготівель, в «антирадянській пропаганді». • Вчительки, бібліотекарки, медсестри, представниці інтелігенції. Їх часто звинувачували в «антирадянській пропаганді» та «контрреволюційній агітації». • Віруючі жінки – представниці різних конфесій, насамперед Свідки Єгови. 37 За даними архівних документів, що зберігаються в Галузевому державному архіві СБУ, лише в 1937 р. на території України було репресовано 7181 жінок [4, с. 152] Висновок до розділу. Таким чином, ми детально розглянули питання масових політичних репресій в УРСР та на Черкащині в 1937-1940 роках, зокрема репресій щодо жіноцтва. Підсумовуючи це питання можемо зробити наступні висновки. Політичні репресії в УРСР носили масовий, цілеспрямований та організований характер. Їх ініціатором був сталінський режим, метою якого було зміцнення тоталітарної диктатури, придушення опозиції та українського національного руху. Наймасштабнішими були репресії в 1937-1938 роках, відомі як «Великий терор». Лише за ці два роки в УРСР репресовано понад 197 тисяч осіб, з них розстріляно 122 тисячі. Основними методами репресій були масові незаконні арешти, застосування тортур, позасудові розстріли та ув'язнення у таборах ГУТАБу. Репресії стосувались усіх верств населення, зокрема й значної кількості жінок. Їх арештували як дружин або матерів репресованих чоловіків, а також як «куркульок», вчительок, медиків, релігійних діячок. Основною метою репресій щодо жінок було залякування суспільства, придушення будь-якої критики режиму та посилення тотального контролю над населенням. 38 Отже, політичні репресії 1937-1938 років в УРСР мали вкрай жорстокий та масовий характер, торкнувшись сотень тисяч людей усіх соціальних груп, завдали величезної шкоди українському суспільству. 39 РОЗДІЛ 3. ІСТОРІЇ РЕПРЕСОВАНИХ ЖІНОК ЧЕРКАЩИНИ НА ПРИКЛАДІ КРИМІНАЛЬНО-СЛІДЧИХ СПРАВ Дослідження трагічної долі черкащанок, які потрапили у жорна сталінських репресій, є дуже важливим, особливо на сучасному етапі боротьби України з нащадком сталінського режиму – росією. На нашу думку, саме висвітлення біографії окремої людини дає можливість простежити загальні процеси, що відбувались у тогочасному суспільстві. Основним джерелом відомостей про репресованих жінок мешканок Черкащини, які були оголошені владою «ворогами народу», є карно- слідчі справи фонду Р-5625 [12], які зберігаються у Державному архіві Черкаської області. Документи дають можливість реконструювати біографію черкащанок як об’єкта політичних репресій. 3.1. Тарасенко Марія Дем’янівна Тарасенко Марія Дем’янівна народилася 2 листопада 1889 р., за національністю – полька, мешкала в Польщі [28]. З протоколу допита дізнаємось що у 1906 р. виїхала у м. Брест-Литовськ, де вийшла заміж. У 1914 приїхала з чоловіком в м. Миколаїв. Після його смерті, залишившись з чотирьма дітьми, вона трьох дітей відправила на проживання до Варшавського притулку в Польщу а сама, залишившись з молодшою донькою. Вдруге виходить заміж за 40 працівника Миколаївської залізниці Тарасенка Корнія Никифоровича. В цьому шлюбі народилася п’ята донька. У 1922 р. разом з чоловіком переїхала в м. Черкаси. Чоловік працював бригадира черкаського рафінадного заводу . Дізнавшись про важкий матеріальний стан та серйозні хвороби своїх дітей, того ж року відвідала їх у Варшаві. Після повернення в м. Черкаси продовжувала підтримувати зв'язок з дітьми шляхом листування. Одночасно, через польське консульство намагалась перевезти дітей в Україну, але їй в цьому відмовили. На час арешту її діти вже були дорослі: Юлія – 30 років, Ядвігу – 27 років, Марію – 25 років та Вікторію – 22 років, які, крім Ядвіги, мешкали в Польщі (діти від першого шлюбу). Від другого чоловіка – Тарасенка Корнія Никифоровича, мала доньку Ніну 17 років, яка ще навчалась. Доречи, саме Ніна Корніївна буде клопотати про реабілітацію матері в 1989 р. Марія Дем’янівна була заарештована 5 листопада 1937 року , відповідно до «Постанови» від 4 листопада 1937 року. З цієї ж «Постанови» дізнаємось, що Тарасенко М.Д. була звинувачена у злочинах, передбачених ст. 54-6 Кримінального кодексу УРСР (шпигунство – передача, викрадення або збирання з метою передачі відомостей, що становлять державну або військову таємницю), що «виразилися в тому, що вона, Тарасенко Марія Дем’янівна, мала письмові зв’язки з родичами, які проживають у Польщі, та польським консулом у м. Києві, займалася шпигунською та контр - революційною діяльністю на користь Польщі». На підставі цих звинувачень була прийнята ухвала про обрання запобіжного заходу 41 щодо обвинуваченої Тарасенко Марії Дем’янівни арешт та тримання під вартою у в’язниці м. Черкаси. У «Обвинувальному висновку» читаємо, що Черкаський районний відділ НКВС мав відомості про те, що Тарасенко Марія Дем’янівна вела підозрілий щодо шпигунства спосіб життя, підтримувала зв’язок із Польщею, проводила контрреволюційну роботу, дискредитувала радянський лад, поширювала капітулянтські чутки, вихваляла фашизм. На підставі викладеного Тарасенко Марія Дем’янівна 5 листопада 1937 року заарештована і щодо неї розпочато слідство. Далі наводимо текст документу: «Слідством було встановлено, що Тарасенко Марія Дем’янівна за національністю полька, проживала в Польщі, в 1915 р. прибула на жительство в Росію, надалі осіла в СРСР. У 1922 р. Тараснко відвідала Польщу, начебто з метою провідати своїх дітей, які залишились в приюті, в 1926 р. за її вимогою до неї з Польщі приїхала її донька – Галина». Цікавий факт, що свідчить про фальсифікацію справи: відповідно до автобіографію арештованої у неї не було доньки Галини. Далі ще цікавіше: «Тарасенко має родичів в Польщі – сина та доньку, з якими підтримує письмовий зв'язок». Відповідно ж до тієї ж автобіографії у Марії Дем’янівни були тільки доньки. «1924 р. мала намір, начебто, знов відвідати дітей в Польщі. Також підтримувала зв'язок і мала листування з польським консульством. Дискредитувала радянську владу, розповсюджувала чутки, вихваляла фашизм». У справі є свідчення свідків Косміни, Клименка та Токарчука . Зі слів свідка Косміни вона поширювала капітулянські чутки і дискредитувала радянський лад, говорючі, що «У Радянському 42 Союзі більшість робітників і селян живуть погано і чекають перевороту влади, який повинен скоро здійснитися, насамперед в Україні. Україна має бути самостійною» . Свідок Токарчук показує, що Тарасенко, агітуючи про швидку загибель Радвлади, говорила: «При Радвладі живуть добре тільки верхівки, а робітничий клас дуже погано, у скорому майбутньому життя має змінитися, тому що влада довго не проіснує». Далі слідство, спираючись на свідчення свідків звинувачує Марію Дем’янівну. Постановою НКВС СРСР від 27 листопада 1937 р. вона «визнана винною у здійснені злочину в проведенні контрреволюційної агітації проти радянської влади» та засуджена до розстрілу відповідно до ст. ст. 54-6, 54-10 Кримінального кодексу УРСР. Попри тиск слідчого, М. Д Тарасенко не визнала себе винною ні у приналежності до контрреволюційної організації, ні у будь -якій контрреволюційній діяльності, ні у зв’язках з польськими розвідувальними органами, проте, вже 10 грудня 1937 р. вирок був приведений до виконання. Постановою військового прокурора Київського військового округу від 12 вересня 1989 р. була реабілітована. Доказів, що підтверджували б пред'явлене обвинувачення, у справі не виявлено. 3.2. Зацаринна Анастасія Іванівна Зацаринна Анастасія Іванівна [29] народилась 1883 р в заможній селянській родині в с. Дубіївка Смілянського району, була неписемною . ЇЇ чоловік володів великим господарством та сільськогосподарським 43 інвентарем, крім власної землі ще орендував землю в лісництві, в колгосп не вступив. У 1930 р. їх родина, у т. ч. п’ять дітей, як соціально-небезпечні елементи, була розкуркулена і вислана до Сибіру в м. Архангельськ, у 1933 р. А. Зацаринна, разом з родиною втекла з місця висилки та повернулась в рідне село. Незабаром, за втечу з висилки, її чоловік був ув’язнений в Черкаську тюрму, де у 1935 році помер. З матеріалів кримінальної позасудової справи дізнаємося, що Постанова (про обрання запобіжного заходу) була датована 9 липня 1937 р., м. Сміла. Начальник Смілянського районного відділу НКВД, лейтенант міліції Конюхов, «розглянувши матеріал про куркуля, що втік із заслання, Зацаринну Анастасію Іванівну. Встановив: Що Зацаринна, будучи розкуркуленою у 1930 році, маючи куркульське господарство та експлуатуючи найману працю, була вислана на Північ. Остання з місця вислання втекла, поселившись на проживання в селі Дубіївка, де проводить контрреволюційну роботу. Встановлено, що Зацаринна Анастасія Іванівна, народження 1883 року, родом із с. Дубиївка Смілянського району Київської області, у 1930 році була вислана на північ, звідки втекла, у зв'язку з чим: Постановив: Запобіжний захід щодо Зацаринної Анастасії Іванівни обрати у вигляді тримання під вартою і через Черкаську в'язницю направити етапним порядком за місцем заслання. Копію цієї постанови направити Смілянському прокурору для санкції. Вона була заарештована 22 липня 1937 р. та звинувачена в проведенні серед колгоспників антирадянської агітації про швидке падіння Радянської влади, заклики проти радянської партії та радянського уряду, назву колгоспів «панщиною», погрозах розправою на колгоспними активістами. 44 З протоколу допиту за 22 липня 1937 р.: «Питання: Скажіть, Зацаринна Анастасія Іванівна, у 1925 р. ви проводили контрреволюційну агітацію проти землеустрою? Відповідь: У 1925 році контрреволюційної агітації проти землеустрою я не проводила. Питання: Скажіть, Зацаринна Анастасія Іванівна, за що ви були на висилці? Відповідь: У 1930 році я і мій чоловік Зацаринний Яків Яковлевич були вислані на виселку як куркульське господарство в м. Архангельськ, де і перебували на висилці до 1933 року. З виселки я і мій чоловік Зацаринний Яків Яковлевич втекли в село Дубіївку Смілянського району. Питання: Скажіть, Зацаринна Анастасія Іванівна, що було вашим джерелом існування після виселки? Відповідь: Після виселки я в колгоспі не працювала, а займалася ткацтвом, кустарництвом і виготовленням селянського полотна. Питання: Яку ви проводили контрреволюційну агітацію проти колективізації? Відповідь: Контрреволюційну агітацію проти колективізації я не проводила. Питання: Скажіть, Зацаринна Анастасія Іванівна, ви говорили, що радянська влада забирає землю і буде панщина, і що радянська влада тримається на волосині? Відповідь: Я нікому не говорила, що радянська влада забрала землю і буде «панщина», а також не говорила, що радянська влада тримається на волосині. Питання: Спекуляцією і самогоноварінням, а також перепродажем займалися? 45 Відповідь: Спекуляцією і самогоноварінням, а також перепродажем я не займалася». Постановою Трійки при Київському обласному управлінні НКВС УРСР від 17 серпня 1937 року звинувачувалась в тому, що після повернення із заслання «серед колгоспників проводила контрреволюційну роботу, спрямовану проти існуючого ладу. Наклепницькі відгукувалася про заходи радянської влади. Погрожувала розправою активістам, поширювала провокаційні чутки про швидке падіння радянської влади» і була засуджена до 10 років виправно- трудових таборів, рахуючи строк з 22 липня 1937 р. У 1941 р. Анастасія Іванівна оскаржувала пред'явлене їй звинувачення і просила перегляду справи, проте вона була залишена без задоволення. З матеріалів справи Постанови помічника прокурора по спецделам Київської області – Брагинського від 9 квітня 1941 року, м. Київ: « розглянувши в порядку нагляду справу засудженої Зацаринної Анастасії Іванівни. Встановив: … що Зацаринна А.І. після вчинення втечі та повернення в с. Дубіївку проводила антирадянську агітацію, спрямовану проти заходів партії і радянського уряду, колгоспи називала «панщиною», погрожувала активу села розправою над ними при зміні радянської влади. Антирадянська діяльність засудженої Зацаринної підтверджується показаннями свідків: Половинки Максима Васильовича, Половинки Кирила Івановича, Скрипника Антона Івановича, Червоненка Максима Яковлевича, Расевича Семена Павловича і на очних ставках із засудженою викривають її як антирадянську особу, що проводила антирадянську агітацію. Засуджена Зацаринна на попередньому слідстві зізналася в тому, що вона в минулому куркулька, розкуркулена, була вислана в 1930 р., з 46 місця вислання вчинила втечу. У своїй скарзі засуджена вказує, що антирадянську діяльності не проводила, неправильно засуджена, просить переглянути справу. Враховуючи соцопасність засудженої та показання свідків про проводиму антирадянську діяльність, підстав для внесення протесту у справі не знаходжу. Постановив: Скаргу засудженої Зацаринної залишити без задоволення, про що їй повідомити». Постановою прокурора Черкаської області від 1 липня 1989 р. була реабілітована. «Висновок щодо Зацаринної Анастасії Іванівни. … Заарештована 22 липня 1937 р. Обвинувачення не пред'являлося. В обвинувальному висновку зазначено, що у 1937 році проводила контрреволюційну агітацію. Стаття КК УССР не вказана. Постановою трійки при Київському обл управління НКВД УССР від 17 серпня 1937 р. засуджена до 10 років ВТТ. Зацаринна Анастасія Іванівна підпадає під дію ст. 1 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 року «Про додаткові заходи щодо відновлення справедливості щодо жертв репресій, що мали місце в період 30-40-х і початку 50-х років». 3.3. Левіна Марія Марківна Левіна Марія Марківна народилась 13 жовтня 1900 р. в м. Кременчук, Полтавської губернії в родині робітників, єврейка, була малограмотною. На час арешту проживала в м. Умань, працювала завідуючою дитячими яслами № 3 м. Умань. З 1927 р член КП(б)У, 47 виключена у жовтні 1937 р. Мала двох синів: Ігнатій Вікентієвич 6 років і Олександра Вікентієвича 3 років. 11 листопада 1937 року була видана «Постанова» прокурора уманського району про арешт і утримання під вартою в жіночій в’язниці Марії Марківни. На підставі цієї «Постанови» було видано ордер на арешт і обшук. Арешт і обшук відбулись 14 листопада 1937 року. В присутності одного свідка. В ході обшуку був конфіскований паспорт Левін М.М. 17 листопада 1937 року Постанова (про пред'явлення обвинувачення) м. Умань. «Я, оперуповноважений Уманського райвідділу НКВС УРСР, …, розглянувши слідчий матеріал за обвинуваченням громадянки Левіної Марії Марківни у злочинах, передбачених ст. 20-54-10 УК, знайшов, що проведеними слідчими діями встановлено: Що Левіна М.М. була в курсі контрреволюційної діяльності свого чоловіка Бальцеріка, який являвся учасником контрреволюційної польської організації, за завданням якої проводив контр-революційну діяльність по поваленню радянської влади тобто в злочині передбаченого ст. 20-54-10 УК УССР. На підставі ст. 126 УПК и керуючись ст. 127 УПК УССР залучити гр. Левіну Марію Марківну як обвинувачену, звинувативши її за ст. 20- 54-10 КК УРСР… . Від підпису гр. Левіна відмовилася заявивши, що невинна в пред'явленому звинуваченні». Як стає зрозуміло з цієї постанови, вина Марії Марківни полягала в тому що вона не донесла на свого чоловіка, якого було звинувачено в контрреволюційній та диверсійній діяльності кривавої «Польської операції» НКВС 1937–1938 років. В справі є «Довідка» під грифом 48 цілком таємно датована ще 11 жовтнем 1937 року. «Бальцерик Вікентій Феліксович. До арешту – референт Житлосоюзу. У 1920 р. завербований агентом польської розвідки Карловим для шпигунської роботи на користь Польщі і з цього часу до арешту проводив активну шпигунську роботу, передаючи польській розвідці шпигунські відомості про Червону армію, про партійне життя і про сільське господарство. Залучив до шпигунської роботи низку осіб. У вересні місяці 1937 року засуджений за першою категорією. Його дружина – Левіна Марія Марківна проживає в м. Умані….» З протоколу допиту від 17 листопада 1937 року. «Запитання: Ви арештовані за проведення антирадянської діяльності, чи визнаєте ви себе винною? Відповідь: За проведення антирадянської діяльності себе винною не визнаю, оскільки такої не проводила. Запитання: Хто з Ваших родичів і знайомих заарештований? Відповідь: З родичів і знайомих у мене ніхто не заарештований, крім мого чоловіка Бальцеріка Вікентія Феліксовича. Запитання: Хто з Ваших родичів і знайомих проживає за кордоном? Відповідь: Родичів і знайомих у мене за кордоном немає. Запитання: Хто відвідував Вашу квартиру і які розмови велися під час цих відвідувань? Відповідь: До моєї квартири ніхто ніколи не заходив і розмов ніяких не велося. Запитання: Яку участь ви брали в цьому? 49 Відповідь: До мене ніколи ніхто не заходив, розмов не велося, і я ніколи не брала ніякої участі в антирадянських розмовах. Запитання: Що Вам відомо про практичну контрреволюційну роботу вашого чоловіка? Відповідь: Про практичну контрреволюційну роботу мого чоловіка мені нічого невідомо. Запитання: Що вам відомо про контрреволюційну діяльність осіб, з якими був пов'язаний Ваш чоловік? Відповідь: Ніколи я не бачила, щоб хтось заходив у дім до чоловіка, і про контрреволюційну діяльність осіб, пов'язаних із ним, я нічого не знаю. Більше у справі показати нічого не маю, протокол записано з моїх слів правильно і мені прочитано, в чому розписуюся. Левіна». Протокол допиту від 19 листопада 1937 р. «Запитання: Вам пред'явлено обвинувачення за ст. 20-54-11 К.К. У.С.С.Р. Ви обвинувачуєтеся в тому, що, будучи дружиною члена польської контрреволюційної організації Бальцеріка Вікентія Феліксовича, разом із ним проводили контрреволюційну діяльність. Чи визнаєте ви себе винною в пред'явленому вам обвинуваченні? Відповідь: Винною в пред'явленому мені обвинуваченні за ст. 20- 54-10 К.К. У.С.С.Р. себе не визнаю. У чому і розписуюсь. Левіна». 19 листопада 1937 року співробітником Уманського районного відділу НКВС Байтманом було оголошено Протокол про закінчення слідства: «Я, Байтман … об'явив звинуваченій Левіній Марії Марківні що слідство по справі закінчено та направляється на розгляд Особливої наради НКВС СРСР». 50 Наступний протокол, що зберігається у справі це Додатковий протокол допиту від 29 травня 1938 р. Допит вже проводить оперуповноважений IV відділу Управління державної безпеки НКВС Матвєєв. «Запитання: Скільки років ви прожили з вашим чоловіком Бальцеріком Вікентієм Феліксовичем? Відповідь: Зі своїм колишнім чоловіком Бальцеріком Вікентієм Феліксовичем я прожила близько 7 років, тобто з квітня місяця 1931 р. по день його арешту – 31.VIII.1937 р. Запитання: В яких стосунках ви були з вашим чоловіком – Бальцеріком? Відповідь: З 1931 по 1936 р., тобто до виключення колишнього чоловіка Бальцеріка з ВКП(б) та приховування від партії судимості, я з ним була в найближчих і хороших стосунках. Обоє ми були членами партії, завжди були єдині у своїх поглядах і переконаннях. Між нами ніколи не було розбіжностей чи суперечок як політичного, так і сімейного характеру. Коротше кажучи, жили ми з колишнім чоловіком дружно. У січні місяці 1936 р. Бальцерік при обміні партійних документів його було виключено з ВКП(б) – як такого, що приховав від партії про свою судимість у 1914 р. за співучасть у виготовленні та розповсюдженні фальшивої монети. Точно за що він був виключений із партії, я не знаю, т.я. про наведений мотив виключення дізналася від нього ж. Після виключення чоловіка з партії наші стосунки змінилися, т. я. я перестала йому довіряти. Запитання: Чому ж ви, не довіряючи чоловікові після виключення його з партії, продовжували жити з ним до дня його арешту? 51 Відповідь: На це запитання відповісти не можу. Мені й самій зараз не зрозуміло, чому я не розлучилася з бувшим чоловіком Бальцеріком – після виключення його з партії. Пояснюю це тим, що він мав на мене сильний вплив і тому переконував у своїй невинності. Запитання: Ви говорите неправду. У слідства є дані про те, що, будучи ідеологічно пов'язаною з колишнім вашим чоловіком Бальцеріком, ви знали про його приналежність до контрреволюційно- шпигунського підпілля, розділяли проводжувану ним контрреволюційно- шпигунську роботу і сприяли в її проведенні. Признаєте ви себе винною в цьому? Відповідь: Винною в пред'явленому мені обвинуваченні себе не визнаю, т. я. про приналежність чоловіка – Бальцеріка до яких би то не було антирадянських формуваннь, а також про проведення ним контрреволюційної шпигунської діяльності я нічого не знала і не знаю. Запитання: Ви ухиляєтеся і намагаєтеся приховати від слідства як відому вам контрреволюційно-шпигунську діяльність чоловіка, так і свою обізнаність і причетність до такої. Чи маєте ви намір давати правдиві свідчення? Відповідь: Я підтверджую свої показання про те, що про контрреволюційно-шпигунську діяльність колишнього чоловіка Бальцеріка мені нічого не відомо і ніякої причетності до такої діяльності я не мала. Протокол записаний з моїх слів вірно і мені прочитаний, у чому й розписуюсь». 30 травня 1938 року була Матвєєвим видана нова Постанова (про пред'явлення обвинувачення). Відповідно до якої було встановлено: «Що, будучи жінкою колишнього агента однієї з іноземних розвідок – 52 Бальцеріка Вікентія Феліксовича, – Левіна знала про здійснювану ним контрреволюційну шпигунську роботу і не повідомила про це відповідні органи, чим сприяла злочинній діяльності чоловіка. На підставі ст. 126 КПК і керуючись ст. 127 КПК УРСР притягти громадянку Левіну Марію Марківну як обвинувачену, пред'явивши їй обвинувачення за ст. 20-54-11, 54-12 КК УРСР, про що копію цієї постанови повідомити Уманському районному прокурору». Обвинувальний висновок. «За обвинуваченням Левіної Марії Марківни у злочинах, передбачених ст. ст.: 20-54-11, 54-12 КК УРСР. Уманському РВ НКВС стало відомо про те, що ЛЕВІНА М. М., будучи дружиною засудженого у 1937 році за I категорією – Бальцеріка Вікентія Феліксовича – який з 1920 р. був агентом польської розвідки, за завданнями якого він активно проводив контрреволюційно-шпигунську роботу на користь названої розвідки на території СРСР. Будучи ідеологічно пов'язаною зі своїм чоловіком, – ЛЕВІНА М. М. знала про проваджувану ним контрреволюційну шпигунську діяльність і не повідомила про це відповідні органи, чим сприяла проведенню такої. На підставі викладеного Левіна була заарештована і притягнута до слідства. У процесі слідства встановлено, що обвинувачена Левіна, проживаючи зі своїм чоловіком – Бальцеріком з 1931 по 1937 р., ідейно була з ним тісно пов'язана і повністю перебуваючи під його впливом, – знала про проваджувану ним контрреволюційно-шпигунську роботу, про що не повідомила відповідні органи і цим сприяла проведенню такої. Винною у інкремінуємих злочинах обвинувачена Левіна себе не визнала, однак, повністю викривається матеріалами слідства. На підставі викладеного, слідчу справу №-83013 за обвинуваченням Левіної Марії Марківни, 1900 р.н., уродж. м. Кременчука, Полтавської 53 області, за національністю єврейки, громадянства СРСР, виключеної з ВКП/б у 1937 році, службовиці, яка до арешту працювала Зав. Дит. яслами, проживає в міст. Умані – у злочинах, передбачених ст. ст.: 20-54- 11, 54-12 КК УРСР – направити на розгляд Особливої Наради НКВС СРСР». У довідці до висновку вказано що Марія Марківна утримується під вартою в уманській в’язниці, а її діти знаходяться у дитячому будинку №5 м. Умані. Речові докази по справі відсутні. 30 травня 1938 року Матвєєв закриває справу і направляє її на розгляд Особливої наради НКВС СРСР. Відповідно до Виписки з протоколу Особливої наради при НКВС СРСР від 21 червня 1938 р., Левіну Марію Марківну, як соціально описаний елемент, вислати до Казахстану на три роки. 17 грудня 1939 року. справа Марії Марківни була переглянута Особливої наради НКВС СРСР. Рішення від 21 червня 1938 року було скасовано, справу закрито, а її було звільнено із заслання. 3.4. Кавчинська Зельма Карлівна Кавчинська Зельма Карлівна, 1894 року народження, село Капітанівка Златопільського району Кіровоградської області. Національність та громадянство: латишка, громадянка СРСР. Освіта та професія: середня або незакінчена вища освіта. Працювала вчителькою школи, пізніше – медичним фельдшером і лаборанткою Тальнівської районної бактеріологічної лабораторії. Мешкала в смт Тальне. 54 Сім'я: чоловік – Кавчинський Болеслав Станіславович (поляк, лікар-хирург, завідувач районної лікарні в м. Тальне); сини – Едуард 13 років та Оскар 8 років. Заарештована 27 листопада 1937 року Тальнівським районним відділом НКВС УРСР. Звинувачувалася за ст. 54-6 ч. I КК УРСР («шпигунська діяльність на користь іноземної держави / Англії та Латвії»). Перешим документом у справі Зельми Карлівни є «Постанова про обрання запобіжного заходу» від 27 листопада 1937 р.. м. Умань: «Я, опер. уповноважений 3 відділу УГБ НКВС УРСР – ЛЕВІН, розглянувши матеріал за обвинуваченням гр. Кавчинської Зельми Карлівни, що виразився в тому, що вона мала зв'язок з агентами розвідки однієї з капіталістичних держав, за завданням якої проводив шпигунську діяльність, тобто в злочині, передбаченому ст. 54 п. 6 КК УРСР. На підставі викладеного П О С Т А Н О В И В: Обрати запобіжним заходом… щодо обвинуваченого Кавчинської Зельми Карлівни утримання під вартою в Уманській в'язниці. Цю постанову подати Уманському Райпрокурору». В цей же день прокурор Уманського району Куник, розглянувши матеріал Уманського Р/В НКВС на гр. Кавчинську Зельму Карлівну, що виразився в тому, що вона мала зв'язок з агентами розвідки однієї з капіталістичних держав і за завданням якої проводив шпигунську діяльність, тобто в злочині, передбаченому ст. 54 п. 6 КК УРСР, на підставі викладеного П О С Т А Н О В И В: 55 Санціонувати арешт Кавчинську Зельму Карлівну з утриманням під вартою в Уманській в'язниці». Було видано ордер на обшук і арешт, які також відбулись 27 листопада 1937 року. Перший допит відбувається 3 грудня 1937 року. «Запитання: За яких обставин і ким Ви були залучені до розвідувальної роботи на користь іноземної держави? Відповідь: До розвідувальної діяльності на користь Англії я була залучена в 1929 р. моїм братом Кедровим-Зихманом Оскаром Карловичем, професором Тимірязєвської академії в м. Москві. У період цього часу я проживала зі своєю сім'єю в м. Єкатиринопіль Київської області, де учителювала в місцевій семирічці. Восени 1929 р. з Москви до мене приїхав Кедров-Зихман Оскар, який зажадав, щоб я передавала йому відомості про політичне та економічне становище в районі. У 1931 р. приїхав до мене брат Кедров-Зихман, я повідомила йому про становище в районі, при чому передавала йому відомості про голод на Україні, смертність населення, я свідомо перебільшувала наявні у мене дані з тим, щоб тим як можна більше згустити радянську дійсність, тобто повідомляла йому явно провокаційні відомості. Давши мені завдання зі збору шпигунських відомостей такогож характеру в подальшому, Кедров-Зихман поїхав до Москви. Надалі я періодично особисто передавала шпигунські матеріали для Кедрова-Зихмана в м. Київ, які передавала через професора Душечкіна. Запитання: Де проживає в даний час Душечкін? Відповідь: Теперішнє місцеперебування Душечкіна мені невідоме. Запитання: Ви підтримували особистий зв'язок з братом Кедровим- Зихманом на ґрунті розвідувальної діяльності? 56 Відповідь: Так, я підтримувала особистий зв'язок з Кедровим- Зихманом шляхом поїздок до нього в Москву в 1932 і 1935 р., коли я відвезла і вручила йому шпигунські матеріали про стан урожайності в районі, політичне становище населення і хід колективізації. Запитання: Через кого ще ви передавали шпигунські матеріали своєму Кедраву-Зихману? Відповідь: 1936 р. проїздом в м. Сочі, будучі в Києві, за вказівкою Кедрава-Зихмана відвідала і зв'язалася з розвідувальною діяльністю зі студентом Сергєєвим (імені та по батькові не знаю), якому передала для мого брата Кедрова відомості шпигунського характеру про врожай того року, стан колгоспів, положення на селі та настрої мас. Запитання: Де проживав Сергєєв і чи підтримуєте Ви з ним зв'язок до теперішнього часу? Відповідь: Раніше Сергієв проживав у м. Києві .. . Останнє місцеперебування його мені невідоме. Після вказаного мною побачення із Сергєєвим, я зв'язку з ним не підтримувала. Запитання: Хто ще Вами був використаний у шпигунській діяльності для зв'язку з Кедровим-Зихманом і передачі йому шпигунських матеріалів? Відповідь: У січні 1937 року, до мене в м. Умань, де я в той час проживала, з листом від Кедрова-Зихмана, з'явився один з його товаришів, Скиба Олександр Петрович, який, за його розповідями, прибув з Москви за отриманням у мене матеріалів розвідувального характеру. Я тоді передала Скибі відомості про стан колгоспів, про нібито жалюгідне становище колгоспників, про арешти, що відбуваються по всій Україні, і настрої населення на ці заходи. Отримавши від мене ці матеріали, Скиба поїхав назад до Москви. Проживаючи у Катеринополі, 57 я залучала до розвідувальної діяльності Добровольського Йосипа Івановича, колишнього голову Райвиконкому у Катеринополі, виключеного з лав ВКП(б) у 1935 році. Через Добровольського я до кінця 1935 року збирала шпигунські матеріали про політичне та економічне становище в районі, стан колгоспів, настрій населення та про заходи радянської влади щодо проведення господарсько-політичних кампаній. Для надання мені цих відомостей Добровольський використовував своє службове становище і матеріали Райвиконкому, що перебували в його розпорядженні. Запитання: Ваш брат Кедров-Зихман бував за кордоном? Відповідь: Так, мій брат Кедров-Зихман Оскар Карлович у 1934 р. їздив у службове відрядження до Англії». Наступний допит відбувся 8 грудня 1937 р. Запитання: Ви обвинувачуєтеся в тому, що проводили розвідувальну діяльність на користь іноземної держави. Визнаєте себе винною? Відповідь: Так, визнаю, що проживаючи на території СРСР, я проводила розвідувальну діяльність на користь іноземної держави. Запитання: За яких обставин і ким Ви були залучені до розвідувальної діяльності? Відповідь: Мій двоюрідний брат Мартенс Олександр Олександрович, за національністю латиш, з дитинства проживав у Латвії. На початку революції в Росії Мартенс О. за своїми торговими справами виїхав з Латвії в м. Москву і повертаючись до себе на батьківщину, проїздом зупинився в Києві, де в той час проживала я. Під час його перебування в Києві я мала з ним побачення, під час якого ми вели тривалу розмову про наші сімейні справи, політичне становище в Україні 58 та настрої населення. Мартенс був дуже зацікавлений обстановкою політичного характеру тут, на радянському боці, і просив мене про те, щоб я періодично в листах, які надсилала йому, повідомляла про те, що відбувається у нас. Я виконала прохання Мартенса і в листах до нього в Латвію описувала становище населення, ставлення до Радвлади, що народ голодує і відбувається велика смертність і т. под. Я розуміла, що вчиняла злочин і що передача подібних відомостей є розвідувальною діяльністю. У 1926 р. мій брат Кедров-Зихман Оскар Карлович виїхав до Німеччини в наукове відрядження. Після повернення Кедрова в СРСР він проживав у м. Москві і до 1929 р. був професором Тимірязєвської академії. Восени того ж 1929 р. з Москви до мене в м. Катеринопіль Київської області, де я в цей час проживала і учителювала в місцевій семирічці, приїхав Кедров-Зихман, який зажадав від мене, щоб я в подальшому передавала йому відомості шпигунського характеру про політичне та економічне становище в районі. Під час цього приїзду я Кедрову-Зихману повідомила докладно про те становище в нашому районі, яке існувало на той час, причому, передаючи Кедрову-Зихману відомості про голод в Україні, начебто збільшену смертність серед населення, я навмисне перебільшувала наявні у мене дані з тим, щоб якомога більше очорнити обстановку радянської дійсності, тобто повідомляла Кедрову-Зихману явно провокаційні відомості та матеріали про СРСР. Доручивши мені на майбутнє продовжувати збір подібних шпигунських відомостей, Кедров-Зихман поїхав до Москви. У подальший час я періодично особисто відвозила зібрані мною шпигунські матеріали для Кедрова-Зихмана в м. Київ, які за його вказівкою передавала через професора Душечкіна, Володимира Івановича, адресу якого я в даний час не пам'ятаю. 59 Запитання: Яким шляхом Кедров-Зихман здійснював зв'язок з представником латвійської розвідки Мартенсом? Відповідь: Про це я не знаю, але під час одного з листів Кедров- Зихман мені повідомив, що Мартенс займає відповідальний пост, є членом у фашистській партії і проживає в м. Ризі. Запитання: Чи зустрічалися ви з Кедровим-Зихманом перед його наступними поїздками за кордон? Відповідь: Так, у період 1932–1935 рр. я підтримувала особистий зв'язок на ґрунті розвідувальної діяльності з Кедровим-Зихманом шляхом періодичних поїздок до нього в м. Москву. Зокрема, перед поїздкою Кедрова-Зихмана в наукове відрядження до Англії я, будучи в Москві, вручила йому шпигунські матеріали про стан врожаю в нашому районі, політичні настрої населення, про хід колективізації, причому з цього питання я вказала, що колективізація в наших місцях нібито провалюється. Запитання: Кого залучив Кедров-Зихман до розвідувальної діяльності на користь латвійської розвідки? Відповідь: У 1936 р. проїздом до Сочі, перебуваючи в м. Києві, я за вказівкою Кедрова-Зихмана відвідала і зв'язалася з розвідувальною метою із Сергєєвим (імені та по батькові його не знаю) … . Сергєєв – студент, навчався в якомусь інституті в м. Москві, був хорошим знайомим Кедрова-Зихмана. Чим він займався в Києві, я не знаю. Під час короткочасної зустрічі із Сергєєвим він мені передав привіт від Кедрова- Зихмана і повідомив, що має доручення від останнього одержати в мене для Кедрова-Зихмана матеріали, зібрані мною. Я тоді ж у присутності Сергєєва написала листа братові, в якому виклала відомості про становище селян-колгоспників та одноосібників в нашому районі, 60 настроях населення і ставленні останнього до заходів Радянської влади, про стан колгоспів, матеріальну забезпеченість, про стан врожаю, забезпеченість колгоспів сільськогосподарськими машинами і т. под. Цього листа я вручила Сергєєву для передачі за призначенням моєму братові Кедраву-Зихману в Москві. Після вказаного мною побачення, я із Сергєєвим зв'язок не підтримувала і більше його не бачила. Запитання: Хто окрім Сергєєва до Вас прибував від Кедрова- Зихмана по роботі розвідувального характеру? Відповідь: У січні місяці 1933 р. до мене в дім, м. Умані, де я проживала, з листом від Кедрова-Зихмана з'явився Скиба Олександр Петрович, який повідомив, що прибув з Москви від Кедрова за одержанням у мене матеріалів розвідувального характеру. Скиба О.П. був слухачем курсів у Москві, де викладав мій брат Кедров-Зихман, і ним же був залучений до роботи латвійської розвідки. Оскільки, проживаючи в Умані, я мала систематичні зв'язки з районами завдяки своїй службі, що володіла даними про те, що там відбувається, а тому для мене не становило праці зібрати відомості, що цікавлять мене та Кедрова. Я тоді передала Скибі матеріали про стан колгоспів, про нібито жалюгідне становище колгоспників, про арешти, що відбуваються по всій Україні, і настрої населення на ці заходи влади. Отримавши у мене ці матеріали, Скиба поїхав назад, як він мені сказав, до Москви до брата. Запитання: Ваш чоловік Кавчинський знав про приїзд до нас від брата кур'єра? Відповідь: Ні, мій чоловік Скибу не бачив і йому про приїзд кур'єра по матеріали шпионського характеру нічого не говорила. Взагалі Кавчинський про мою підпільну розвідувальну діяльність нічого не знав. 61 Запитання: Хто Вами був залучений до розвідувальної діяльності на користь Латвії? Відповідь: Проживаючи у Котиринополі, я була близько знайома і перебувала в курсі антирадянських настроїв поляка Добровольського Йосипа Івановича, який перебуває в лавах КП(б)У, колишнього голови Райвиконкому в м. Катиринопіль. Згодом за свою антирадянську роботу Добровольський був виключений з лав партії, став висловлювати і відкрито перед мною виявляти своє вкрай вороже ставлення до Радянської влади та її представників. Скориставшись подібною обставиною, я якось у розмові з Добровольським на антирадянські теми у 1933 р. надихнула його на думку організованої активної роботи з Радянською владою шляхом збору відомостей розвідувального характеру, що, як я переконувала Добровольського, прискорить падіння радянської влади та відновлення в нашій країні старих порядків. Добровольський зі мною погодився і обіцяв за моїми завданнями повідомляти мені необхідні для Кедрова-Зихмана відомості шпигунського характеру. У процесі нашого нелегального зв'язку через Добровольського я до кінця 1936 р. збирала шпигунські матеріали про політичне та економічне становище в районі, стан колгоспів, матеріальну їх забезпеченість, спалення колгоспів сільськогосподарськими машинами, про настрої населення та реагування останнього на заходи Радянської влади. Для збору цих відомостей Добровольський використовував своє службове становище та матеріали Райвиконкому, що перебували в його розпорядженні. Запитання: Де перебуває в даний час Добровольський Й.І.? Відповідь: Де перебуває Добровольський у даний час мені невідомо. Я знаю, що він нещодавно був заарештований органами НКВС. 62 Запитання: Скільки часу Кедров-Зихман перебував в Англії? Відповідь: Наскільки пригадую, не більше півтора місяця. Запитання: Чи бачився Кедров-Зихман за кордоном з Мартенсом? Відповідь: Про це мені мій брат Кедров-Зихман не говорив». Обвинувачувальний висновок: «обвинувачується Кавчинська Зельма Карпівна, 1884 р.н., уродж. села Капітанівки Київської області, жит. м. Тальне Київської обл., за національністю латишка, гр-ка СРСР, б/п, за спеціальністю викладач школи, працювала лаборанткою районної бактеріологічної лабораторії, у тому, що, будучи з 1929 р. агентом англійської розвідки, проводила шпигунську роботу на території Союзу СРСР на користь іноземної держави, тобто у вчиненні злочинів, передбачених ст. 54-6, ч. I КК УРСР. Винною себе визнала.» 5 січня 1938 року рішенням народного комісара внутрішніх справ СРСР і прокурора СРСР Зельма Карпівна була приговорена до рострілу. 1 лютого 1938 року. о 24 годині приговор було виконано. Нещасна жінка місяць в одиночній камері чекала вироку, який оголосили ще 5 січня. Історична довідка. Кедров-Зіхман Оскар Карлович (19(31).12.1885, Риґа – 12.02.1964, Мінськ) – вчений-агрохімік, ґрунтознавець. Репресій не зазнав. В ніч на 13 грудня 1937 року арештували і головного лікаря Кавчинського Болеслава Станіславовича, Кавчинського Болеслава, звинувативши в розвідувальній- шпигунській діяльності на території СРСР на користь Польщі, відправили в Уманську тюрму, включивши в особливий список УДБ НКВД. 63 Слідство вели швидко і сфабриковано майже місяць. 7 лютого 1938 року Кавчинського Болеслава Станіславовича приговорили до розстрілу, Зазнали репресій і брати Болеслава: Едуард Станіславович Кавчинський і Сигизмунд Станіславович Кавчинський, які проживали в місті Звенигородка. Кавчинська 3ельма Карпівна була реабілітована заключенням військової прокуратури Київського військового округу від 13 червня 1989 року, Болеслав Станіславович Кавчинський реабілітований заключенням прокуратури Черкаської області від 19 вересня 1991 року. Всі ці роки про долю батьків діти Едуард і Оскар Кавчинські нічого не знали. Син Едуард в 1956 році писав листи в Бюро пошуків Червоного Хреста, 1992 році – в організацію «Меморіал», але будь-яку інформацію про батьків не отримав (Додаток 5). Висновок до розділу. Доля цих жінок – це не поодинока трагедія, а глибока рана на тілі всієї України і Черкащини зокрема. Історія їх життя є типовим і трагічним відображенням масштабних сталінських репресій 1937–1938 років (так званого «Великого терору»). Ці архівні справа наочно демонструє механізми роботи тоталітарної каральної машини, яка абсолютно безпідставно звинувачувала у «шпигунстві» на користь іноземних держав (Англії, Латвії, Польщі) та створювала вигадані контрреволюційні зв’язкі використовуя їх як стандартний інструмент для масового переслідування громадян. Справа вирішувалася не судом, а в позасудовому порядку рішенням НКВС і Прокурора СРСР, що виключало будь-яке право на захист і завершувалося швидким виконанням смертного вироку. 64 Репресії нищили не лише окремих людей, а й цілі сім’ї. Чоловіки, жінки та малолітні діти стали заручниками системи, їхнє подальше життя та сліди розчинилися внаслідок переслідувань. Десятиліттями держава приховувала злочини й долі страчених, доки наприкінці 1980-х років (під час перегляду справ у 1989 році) не було офіційно визнано повну безпідставність звинувачень і здійснено посмертну реабілітацію жертв тоталітаризму. 65 ВИСНОВКИ Проведене дослідження дозволило зробити такі висновки, основний зміст яких виносимо на захист: 1. Проаналізувавши наукові розробки дослідників ми виявили, що питання жіночого досвіду сталінських репресій упродовж 1930-х рр. представлено в працях зарубіжних і вітчизняних дослідників лише фрагментарно. Здійснивши аналіз історіографії відповідно до проблемно- хронологічного принципу, нами було виокремлено п’ять груп досліджень, кожна з яких репрезентує певну дослідницьку проблематику та дозволяє здійснити комплексне дослідження з обраної тематики, а саме: роботи про характер сталінського тоталітарного режиму, дослідження масового терору в період 1930-х рр. на території УРСР, розвідки про роль і місце жінки в радянському суспільстві, праці про безпосередньо жіночий досвід репресій та про систему ГУЛАГ. Сьогодні в українській історіографії опубліковано ґрунтовні монографії, а саме роботи Тамари Вронської та Оксани Кісь. На Заході радянознавчі студії починають формуватися з другої половини ХХ ст. Саме запропонований зарубіжними дослідниками «тоталітарний підхід» став концептуальною основою для досліджень вітчизняних авторів з 1990-х рр. Зарубіжні науковці у своїх працях аналізують терор і репресії 1930-х рр., гендерне питання в СРСР та розглядають постать жінки в горнилі сталінських репресій. Окреме місце посідає історія ГУЛАГу й конкретно жіночий досвід повсякдення в таборах. 66 Проте відсутні комплексні дослідження щодо репресованих жінок Черкащини. Для розв’язання поставлених дослідницьких завдань було використано значний обсяг джерел: радянські нормативні документи, що регулювали здійснення терору; документи органів державної безпеки, комуністичної партії; опубліковані документи репресивного характеру; статистичні дані радянських карних органів, бази даних репресованих. Окремі групи проаналізованих нами джерел становлять кримінально- слідчі справи. Опрацювання різнопланової за змістом та походженням джерельної бази стало можливим завдяки використанню історико-антропологічного, соціокультурного, гендерного, мікроісторичного підходів, загальнонаукових методів аналізу та синтезу, системно-структурного методу, власне історичних методів, наукових принципів та методів пізнання, принципу історизму. 2. Державний терор став одним із головних невід’ємних складників сталінської тоталітарної системи. Здійснення масових репресій допомагало Сталіну приховувати прорахунки внутрішньої політики, придушувати спротив населення колективізації, стримувати вияви націоналізму та, урешті-решт, утверджувати особисту диктатуру. Як показують наявні дослідження, на території Української РСР сталінській терор мав найбільш жорсткий характер. Це можна пояснити декількома причинами. По-перше, мав місце активний опір українського селянства насильницькій колективізації. По-друге, сформована внаслідок політики українізації націонал-комуністична та патріотично налаштована інтелігенція бачились Сталіну як загроза для режиму. Разом з українцями, жертвами масових репресій на території республіки стали громадяни й 67 інших національностей, які проживали там. Заголом під час Великого терору 1937–1938 рр. в Україні засуджено 197.617 осіб, левову частку з них приречено до страти – 122.237 громадян. Радянська влада використовувала жорстокі та цинічні методи під час здійснення масових політичних репресій в Україні у 1937– 1938 роках. Основними з них були: масові незаконні арешти без санкцій прокуратури; застосування тортур під час допитів для отримання «зізнань»; фабрикація справ шляхом підтасовування протоколів допиту, підроблення доказів, сфальсифікованих свідчень і доносів, людей звинувачували у злочинах на підставі вимушених зізнань; «двійки» та «трійки» – позасудові органи з представників НКВС та прокуратури, що виносили сотням тисяч в'язнів смертні вироки без суду і слідства; масові розстріли в'язнів в умовах повної таємності з подальшим таємним похованням в безіменних могилах, жертвам не дозволяли прощатися із родичами; відправка сотень тисяч засуджених до концтаборів ГУЛАГу із нелюдськими умовами, каторжною працею та високою смертністю. Складником сталінського терору проти власного народу стали репресії щодо жіночої половини населення. Джерелом для дослідження кількості заарештованих та засуджених громадян СРСР можуть слугувати статистичні звіти радянських репресивних органів. Проте, у них немає окремої інформації про репресованих жінок. Лише у звітах за 1931 та 1939 рр. карні органи УРСР виокремили їх. Порівнюючи дані станом на початок і кінець 1930-х рр., бачимо, що в 1931 р. відсоток заарештованих жінок порівняно з чоловіками становив 3%. Натомість у 1939 р. цей показник зріс до 5,4%. Цей показник може бути вищим, бо у звіті за 1939 р. відсутня інформація з декількох областей. 68 На основі аналізу карно-слідчих справ щодо жіноцтва з’ясовано, що жінок визнавали такими ж «польськими шпигунками», «українськими націоналістками», «троцькістками», як і чоловіків, і вони отримували відповідні вироки за це. У вироках репресивних органів набагато частіше трапляється засудження до розстрілу, особливо в пік репресій – період Великого терору. Більшість із жінок, біографії та кримінальні справи яких проаналізовано в дослідженні, спіткала саме така доля. Оперативний наказ № 00486 проти «дружин і дітей ворогів народу» було введено в дію 15 серпня 1938 р. Репресіям підлягали дружини: «зрадників батьківщини», членів «право-троцькістських» «шпигунсько- диверсійних» організацій, засуджених, починаючи з 1 серпня 1936 року. З жовтня до листопада 1937 р. операція була поширена на дружин, чоловіків яких було засуджено наказом № 00485 («польська лінія»), «харбінців», дружин румунських та німецьких «шпигунів». Широкомасштабну операцію радянської влади було розпочато не лише проти дружин і дітей «зрадників батьківщини», але й проти їхніх близьких родичів. Арешту передусім підлягали жінки, які перебували в юридичному чи фактичному шлюбі; а також жінки, які на момент арешту були розлучені, але все одно вбачались як причетні до «антирадянської діяльності» чоловіка. Ті жінки, які не підлягали арешту (дружини з немовлятами, важкохворі та літні жінки) після завершення слідства мали бути етаповані до таборів. Репресивні органи виділяли два «злочини» «членів сімей зрадників батьківщини»: по-перше, найосновніше те, що жінки були дружинами «зрадників батьківщини»; по-друге, те, що вони не «викрили» своїх чоловіків (стаття 54-12 КК УРСР, яка зазначалася в постановах на арешт та обвинувальних висновках). Засуджувати жінок зобов’язували на 5 або 8 років таборів. Проаналізовані нами архівні 69 матеріали щодо засуджених жінок Черкаської області дозволяють припустити, що вирок жінки міг залежати від покарання її чоловіка. Також термін засудження «дружин ворогів народу» міг залежати від того, у який період проведення операції жінку було засуджено. Були випадки, коли жінок засуджували до 3 років виправно-трудових таборів. 3. У Радянському Союзі людина могла бути репресована впродовж усього життя. Архівно-слідчі справи черкащанок селянок або робітниць є документальним підтвердженням цього. Кримінальні справи жінок 1937- 1940 рр. загалом не відрізняється від аналогічних. Ще до початку слідства висунуте звинувачення, відсутність речових доказів та зв’язку між «членами угрупування», засудження позасудовим органом, усе це – ознаки сфальсифікованості справи та несправедливості радянської карної системи. Ці кримінально-слідчі справи вкотре ілюструють практику репресування за антирадянські розмови. Отже, у представленому дослідженні зроблено спробу охарактеризувати репресивний механізм у радянській тоталітарній державі. Як підкреслюють дослідники, важливою умовою функціонування сталінського тоталітарного режиму була наявність як зовнішнього, так і внутрішнього «ворога». Якщо реального ворога не було, то його образ штучно створювали й постійно культивували. До категорії «ворогів» міг потрапити будь-хто, незалежно від статі, віку, національності, соціальної приналежності тощо. У 1930-х рр. репресії стали повсякденністю радянського суспільства, а державний терор не просто мав організований та спланований характер, але й став інструментом для вирішення будь-яких питань чи проблем радянського керівництва. 70 Дослідження репресій жінок у період 1937–1940-х рр. має надзвичайно важливе значення й для історії Черкащини. Жінки у традиційних сільських і міських громадах Черкащини були опорою родини, виховательками дітей та часто носіями моральних і культурних цінностей. Арешт чи розстріл матері автоматично прирікав усю родину на ізоляцію, цькування, виживання без годувальника, а дітей – на сирітство чи втрату майбутнього. Репресії не робили винятків за статтю чи професією. Під катком каральних органів («трійок», позасудових комісій НКВС) опинялися не лише чоловіки-«вороги народу», а й жінки найрізноманітніших професій – вчительки, медичні працівниці, селянки, домогосподарки. Це демонструє, що терор був тотальним і спрямованим на залякування всього суспільства. Жінки у застінках НКВС стикалися з особливими психологічними та фізичними випробуваннями. Дослідження цих доль дозволяє глибше зрозуміти трагедію регіону під час Голодомору та подальших хвиль масових чисток, адже жінки часто ставали свідками або об'єктами звинувачень через власні розповіді про соціальну кризу, голод і бідність на селі. Увічнення пам’яті репресованих жінок Черкащини через розсекречені архіви та реабілітаційні справи є актом відновлення історичної пам’яті. Це допомагає сучасним поколінням усвідомити ціну тоталітаризму, масштаби людських втрат на місцевому рівні та важливості захисту прав і свобод людини. 71 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 1. Бондаренко П. С. Жіночий досвід сталінських репресій 1930- х рр. (на матеріалах УРСР) : дис. ... д-ра філософії : 032 Історія та археологія / П. С. Бондаренко ; Маріупольський держ. ун-т. Маріуполь, 2021. 228 с. 2. Реабілітовані історією. Черкаська область. URL: https://www.reabit.org.ua/books/ck/ 3. Бажан О. Масові політичні репресії в Київський області у 1937–1938 рр.: форми, методи, маштаби URL: https://file.lib.in.ua/pdf/bazhan-oleh-masovi-politychni-represii-v-kyivskii- oblasti-u-1937-1938-rr-formy-metody-masshtaby.pdf 4. Вронська Т. Сталінська ґендерна політика у добу «Великого терору» (1937-1938 pp.). З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 2009. 32. С. 137-175. URL: https://lib.in.ua/99601-stattia-stalinska-genderna-polityka-u- dobu-velykogo-teroru-1937-1938-rr 5. Кісь О. Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти / Наук. ред. С. Павлюк. НАН України. Інститут народознавства. Львів: Інститут народознавства, 2017. 288 с. 6. Attwood L. Creating the new soviet woman. Women’s magazines as engineers of female identity. New York : St Martin’s Press, 1999. 213 р. 7. Чаттер’є Ч. Ідеологія, гендер і пропаганда в Радянському Союзі: історичний огляд. Гендерні дослідження, проект «Донбаські студії» / Фонд ІЗОЛЯЦІЯ. Платформа культурних ініціатив; Представництво Фонду ім. Генріха Бьолля. Київ, 2015. С. 102–126. 72 8. Hignett K., Ilič M., Leinarte D., Snitar C. Women's experiences of repression in the Soviet Union and Eastern Europe. London : Routledge, 2018. 240 р. 9. Applebaum А. GULAG: A History. Doubleday, 2003. 624 р. 10. Кукушкина А. Р. Акмолинский лагерь жен «изменников Родины»: истории и судьбы. Караганда, 2002. 218 с. 11. Шаповал А. Політичні репресії проти українського народу 1937-1938 років на прикладі одного села. URL: https://litopys.info/articles/politychni-represiyi-proty-ukrayinskogo-narodu- 1937-1938-rokiv-na-prykladi-odnogo-sela-anastasiya-shapoval/ 12. Державний архів Черкаської області (далі – ДАЧО). ф. Р-5625. Оп. 1 – Управління Служби безпеки України в Черкаській області, м. Черкаси. 13. «Великий терор»: 1937–1938. Коротка хроніка, URL: https://khpg.org/1183376118 14. Жіноча сила: як українки виживали в ГУЛАГу – Локальна історія, URL: https://localhistory.org.ua/texts/interviu/zhinocha-sila-iak- ukrayinki-vizhivali-v-gulagu/ 15. Політичні репресії 1920-1980-х та проблеми формування національної пам’яті. https://www.istpravda.com.ua/research/50db659307b77/ 16. Шаповал Ю. Україна в добу «Великого терору»: етапи, особливості, наслідки С.128-129 http://history.org.ua/LiberUA/978-966-02- 6887-6/978-966-02-6887-6.pdf 17. Великий терор. Роковини трагедії. URL: https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/vchytelyam/metodychni- rekomendaciyi/velykyy-teror-rokovyny-tragediyi 73 18. Снайдер Т. Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним : монографія. Київ : Грані-Т, 2011. 448 с. 19. Васильчук Г. Н. Немцы Украины в реалиях сталинской реконструкции. Этнические немцы России: исторический феномен «народа в пути» : материалы ХІІ междунар. конф. (Москва, 18–19 сент. 2008 г.). Москва : МСНК-пресс, 2009. С. 433–441. 20. Кубова Л. Д. Национальные районы: опыт осуществления политики коренизации в УССР. Советские нации и национальная политика в 1920–1950-е годы: материалы VI междунар. науч. конф. (Киев, 10-12 окт. 2013 г.) Москва, 2014. С. 76–85. 21. Кульчицький С. В. Сталінський «сокрушительный удар» 1932–1933 рр. Київ: Темпора, 2013. 316 с. 22. М'ятович В. «Останній сталініст». URL: https://zpu.kr.ua/shche/kolonky/951-ostannii-stalinist-16 23. Оперативний наказ Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР щодо початку операції з репресування колишніх куркулів, активних антирадянських елементів та кримінальників від 30 липня 1937 р. №00447. URL : https://avr.org.ua/viewDoc/15759 24. Доповідна записка товарищу Єжову про виконання наказу №00447 – операції по куркульським, карним тощо контрреволюційним елементам с данними о лімітах. URL : http://avr.org.ua/viewDoc/25286 25. Доповідна записка начальника Полтавського УНКВС УРСР начальнику 8 відділу УГБ НКВ УРСР Мунвезу про збільшення лімітів щодо куркульської операції при кінцевому розподілу. URL : http://avr.org.ua/viewDoc/25307 74 26. Оперативний наказ наркома внутрішніх справ СРСР №00486 від 15 серпня 1937 року наркому внутрішніх справ УРСР Леплевському. URL: https://avr.org.ua/viewDoc/25318 27. Оперативний наказ наркому внутрішніх справ СРСР від 11 серпня 1937 року №00485. URL: http://avr.org.ua/viewDoc/25323 28. ДАЧО. Спр. 7917.Арк.1 – 23. 29. Там само. Cпр. 6771. Арк.1 – 28. 30. Там само. Спр. 1083. Арк. 1 – 21. 31. Там само. Спр. 10016. Арк. 1 – 35. ДОДАДКИ 75 Додадок 1. Тарасенко Марія Дем’янівна [28] Додаток 2. 76 Обвинувальний вирок Зацаринної А.І.[29] Додаток 3 77 Довідка про чоловіка Левін М.М. [30] Додаток 4. 78 Кавчинська Зельма Карпівна [31] Додаток 5 79 80