Please use this identifier to cite or link to this item: https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/10312
Title: НАЦІОНАЛЬНИЙ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНИЙ ЗАПОВІДНИК ЧИГИРИН. ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ
Authors: Лазуренко , Валентин Миколайович
Гончар, Олександр Сергійович
Keywords: Національний історико-культурний заповідник "Чигирин";National historical and cultural reserve "Chigyrin”
Issue Date: 2023
Abstract: Гончар Олександр Сергійович: «Національний історико-культурний заповідник «Чигирин». Історія створення та тенденції розвитку» — кваліфікаційна робота магістра. Спеціальність: 032 Історія та археологія. Освітня програма: Історія, музеєзнавство та експертиза культурно- історичних цінностей. Група: ІМ-022. У кваліфікаційній роботі магістра на основі виявленого та опрацьованого комплексу джерел, здобутків історіографії та сучасних методологічних підходів досліджено історію створення, особливості діяльності, структурні підрозділи та тенденції розвитку Національного історико-культурного заповіднику «Чигирин». Акцентовано увагу на структурних підрозділах заповіднику, зокрема пам’ятках історії та культури краю. Охарактеризована їх практична робота. Актуальність теми зумовлена тим, що сучасній історіографії слабко представлені комплексні роботи, які б стосувалися усіх аспектів діяльності заповідника; важливою є популяризація роботи заповідника, опис його історико-культурних пам’яток. Мета роботи полягає у тому, щоб на основі джерел та наукових публікацій комплексно проаналізувати історію створення, основи діяльності та тенденції розвитку Національного історико-культурного заповідника «Чигирин». Об’єктом дослідження визначено діяльність заповідника «Чигирин», історія його створення та особливості діяльності. Предметом дослідження є особливості розвитку заповідника, концептуальні засади діяльності його структурних підрозділів. Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з моменту заснування заповідника «Чигирин» 7 березня 1989 і до сьогодення. Проте, для більш поглибленого вивчення структурних підрозділів заповіднику хронологічні рамки можна розширити до епохи Бронзи (знайдені залишки перших поселень людей на території краю). Територіальні межі дослідження знаходяться на території Чигиринського району, власне самого міста Чигирин, сіл Стецівка, Медведівка, Суботів, урочища Холодний Яр та Атаманський парк. Практичне застосування отриманих результатів полягає у можливості використання фактичного матеріалу, положень і висновків роботи на заняттях у закладах освіти, дослідженні історії краю та у просвітницькій роботі.
Honchar Oleksandr Serhiyovych: "National historical and cultural reserve "Chigyrin”. The history of creation and development trends” is a master's qualification thesis. Specialty: 032 History and archaeology. Educational program: History, museology and examination of cultural and historical values. Group: IM-022. In the master's qualification work, on the basis of the identified and developed complex of sources, achievements of historiography and modem methodological approaches, the history of creation, peculiarities of activity, structural subdivisions and development trends of the National Historical and Cultural Reserve "Chigyrin" were investigated. Attention is focused on the structural subdivisions of the reserve, in particular, historical and cultural monuments of the region. Their practical work is characterized. The topicality of the topic is due to the fact that modem historiography is weakly represented by comprehensive works that would relate to all aspects of the activity of the reserve; popularization of the work of the reserve, description of its historical and cultural monuments is important. The purpose of the work is to comprehensively analyze the history of creation, the basis of activity and development trends of the National Historical and Cultural Reserve "Chigyrin" on the basis of sources and scientific publications. The object of the research is the activity of the "Chygyrin" nature reserve, the history of its creation and the peculiarities of its activity. The subject of the study is the peculiarities of the development of the reserve, the conceptual basis of the activity of its structural subdivisions. The chronological framework of the study covers the period from the founding of the "Chhyryn" nature reserve on March 7, 1989 to the present day. However, for a more in-depth study of the reserve's structural subdivisions, the chronological framework can be extended to the Bronze Age (remains of the first human settlements were found on the territory of the region). The territorial boundaries of the study are located on the territory of the Chigyryn district, the city of Chigyryn itself, the villages of Stetsivka, Medvedivka, Subotiv, Kholodnyi Yar and Atamansky Park. The practical application of the obtained results consists in the possibility of using actual material, provisions and conclusions of the work in classes in educational institutions, researching the history of the region and in educational work
URI: https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/10312
Appears in Collections:032 Історія та археологія (Історія, музеєзнавство та експертиза культурно-історичних цінностей)

Files in This Item:
File Description SizeFormat 
Гончар магістерська робота.pdf
  Restricted Access
610.95 kBAdobe PDFView/Open Request a copy


Items in DSpace are protected by copyright, with all rights reserved, unless otherwise indicated.

Extracted text
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ 
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ 
КАФЕДРА ІСТОРІЇ ТА ПРАВА 
КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА МАГІСТРА 
на тему: 
«НАЦІОНАЛЬНИЙ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНИЙ ЗАПОВІДНИК 
ЧИГИРИН. ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ» 
Керівник: 
Виконавець: 
Лазуренко Валентин Миколайович 
Гончар Олександр Сергійович, 
магістр групи ІМ-022, . доктор історичних наук, професор 
сеціальності 032-історія та 
археологія  
 
Допущено до захисту рішенням засідання кафедри ІП,  
протокол №___ від «___» __________2023 р. 
Завідувач кафедри ІП  ______________Ірина СТАДНИК 
 
 
 Черкаси 2023 
 
 
ЗМІСТ 
 
АНОТАЦІЇ 4 
ВСТУП 7 
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ІСТОРИКО- 
9 
КУЛЬТУPHOTO ЗАПОВІДНИКА «ЧИГИРИН» 
1.1 Історія заснування Національного історико-культурного заповідника 
9 
«Чигирин» 
1.2. Структурні підрозділи; населені пункти, які входять до складу 18 
РОЗДІЛ 2. МІСТО ЧИГИРИН - ЯК СТРУКТУРНИЙ ЕЛЕМЕНТ 
НАЦІОНАЛЬНОГО ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОГО ЗАПОВІДНИКА 20 
«ЧИГИРИН» 
2.1. Коротка історія заснування міста; Чигирин - гетьманська столиця 20 
2.2. Місце населеного пункту у складі «Національного істерико 
26 
культурного заповідника Чигирин» 
РОЗДІЛ 3 . СЕЛО СУБОТІВ - КОЛИСКА ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ ТА 
НЕВІД’ЄМНА ЧАСТИНА НАЦІОНАЛЬНОГО ІСТОРИКО- 34 
КУЛЬТУРНОГО ЗАПОВІДНИКА «ЧИГИРИН» 
3.1. Історія заснування населеного пункту 34 
3.2. Суботів - резиденція Богдана Хмельницького 50 
3.3. Суботів як структурний підрозділ «Національного історико-
52 
культурного заповідника Чигирин» 
3.4. Проблема визначення місця поховання Богдана Хмельницького 53 
РОЗДІЛ 4. СЕЛО СТЕЦІВКА В СКЛАДІ НАЦІОНАЛЬНОГО ІСТОРИКО- 
58 
КУЛЬТУРНОГО ЗАПОВІДНИКА «ЧИГИРИН»  
РОЗДІЛ 5 - МЕДВЕДІВКА - ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА 
НАЦІОНАЛЬНОГО ІСТОРИКО-КУЛЬУТУРНОГО ЗАПОВІДНИКА 82 
«ЧИГИРИН» 
5.1. Історія заснування населеного пункту 82 
5.2. Місце села в структурі «Національного історико-культурного 
87 
заповідника Чигирин» 
РОЗДІЛ 6 - ДУБОВО-ЯСЕНЕВЕ УРОЧИЩЕ ХОЛОДНИЙ ЯР - ОСЕРЕДОК 
ПОВСТАНСЬКОГО РУХУ ТА ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ, ЯК СКЛАДОВА 89 
ЧАСТИНА ЗАПОВІДНИКА «ЧИГИРИН» 
РОЗДІЛ 7 - ЗАПОВІДНЕ УРОЧИЩЕ АТАМАНСЬКИЙ ПАРК - ЯК 
СКЛАДОВА ЧАСТИНА НАЦІОНАЛЬНОГО ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОГО 91 
ЗАПОВІДНИКА «ЧИГИРИН» 
ВИСНОВОК  93 
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ  95 
 
 
 
4 
 
АНОТАЦІЇ 
Гончар Олександр Сергійович: «Національний історико-культурний 
заповідник «Чигирин». Історія створення та тенденції розвитку» — 
кваліфікаційна робота магістра. Спеціальність: 032 Історія та археологія. Освітня 
програма: Історія, музеєзнавство та експертиза культурно- історичних цінностей. 
Група: ІМ-022. 
У кваліфікаційній роботі магістра на основі виявленого та опрацьованого 
комплексу джерел, здобутків історіографії та сучасних методологічних підходів 
досліджено історію створення, особливості діяльності, структурні підрозділи та 
тенденції розвитку Національного історико-культурного заповіднику «Чигирин». 
Акцентовано увагу на структурних підрозділах заповіднику, зокрема пам’ятках історії 
та культури краю. Охарактеризована їх практична робота. 
Актуальність теми зумовлена тим, що сучасній історіографії слабко 
представлені комплексні роботи, які б стосувалися усіх аспектів діяльності 
заповідника; важливою є популяризація роботи заповідника, опис його історико-
культурних пам’яток. 
Мета роботи полягає у тому, щоб на основі джерел та наукових публікацій 
комплексно проаналізувати історію створення, основи діяльності та тенденції розвитку 
Національного історико-культурного заповідника «Чигирин». 
Об’єктом дослідження визначено діяльність заповідника «Чигирин», історія 
його створення та особливості діяльності. 
Предметом дослідження є особливості розвитку заповідника, концептуальні 
засади діяльності його структурних підрозділів. 
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з моменту заснування 
заповідника «Чигирин» 7 березня 1989 і до сьогодення. Проте, для більш поглибленого 
вивчення структурних підрозділів заповіднику хронологічні рамки можна розширити 
до епохи Бронзи (знайдені залишки перших поселень людей на території краю). 
Територіальні межі дослідження знаходяться на території Чигиринського 
району, власне самого міста Чигирин, сіл Стецівка, Медведівка, Суботів, урочища 
Холодний Яр та Атаманський парк. 
Практичне застосування отриманих результатів полягає у можливості 
використання фактичного матеріалу, положень і висновків роботи на заняттях у 
 
5 
 
закладах освіти, дослідженні історії краю та у просвітницькій роботі. 
 
ABSTRACTS 
Honchar Oleksandr Serhiyovych: "National historical and cultural reserve 
"Chigyrin”. The history of creation and development trends” is a master's qualification 
thesis. Specialty: 032 History and archaeology. Educational program: History, museology 
and examination of cultural and historical values. Group: IM-022. 
In the master's qualification work, on the basis of the identified and developed complex 
of sources, achievements of historiography and modem methodological approaches, the 
history of creation, peculiarities of activity, structural subdivisions and development trends 
of the National Historical and Cultural Reserve "Chigyrin" were investigated. Attention is 
focused on the structural subdivisions of the reserve, in particular, historical and cultural 
monuments of the region. Their practical work is characterized. 
The topicality of the topic is due to the fact that modem historiography is weakly 
represented by comprehensive works that would relate to all aspects of the activity of the 
reserve; popularization of the work of the reserve, description of its historical and cultural 
monuments is important. 
The purpose of the work is to comprehensively analyze the history of creation, the 
basis of activity and development trends of the National Historical and Cultural Reserve 
"Chigyrin" on the basis of sources and scientific publications. 
The object of the research is the activity of the "Chygyrin" nature reserve, the history 
of its creation and the peculiarities of its activity. 
The subject of the study is the peculiarities of the development of the reserve, the 
conceptual basis of the activity of its structural subdivisions. 
The chronological framework of the study covers the period from the founding of the 
"Chhyryn" nature reserve on March 7, 1989 to the present day. However, for a more in-depth 
study of the reserve's structural subdivisions, the chronological framework can be extended 
to the Bronze Age (remains of the first human settlements were found on the territory of the 
region). 
 
6 
 
The territorial boundaries of the study are located on the territory of the Chigyryn 
district, the city of Chigyryn itself, the villages of Stetsivka, Medvedivka, Subotiv, Kholodnyi 
Yar and Atamansky Park. 
The practical application of the obtained results consists in the possibility of using 
actual material, provisions and conclusions of the work in classes in educational institutions, 
researching the history of the region and in educational work.
 
7 
 
ВСТУП 
В ході написання роботи ми спробуємо дослідити етапи утворення та розвитку 
«Національного історико-культурного заповідника Чигирин», дослідити їх 
проблематику та особливості, структурні підрозділи та їх значення, населені пункти, 
та пам’ятки, що входять до його складу. По можливості ми проаналізуємо та зробимо 
власні висновки щодо процесів, які відбувалися в різні хронологічні періоди. Нами 
будуть досліджені матеріали польових робіт різних дослідників. В ході даних 
досліджень ми спробуємо висвітлити цілісну картину розвитку заповідника від його 
заснування, в чому нам допоможуть звіти археологічних та польових досліджень в 
населених пунктах, що так чи інакше увійшли до його складу, дослідження пам’яток 
археології та архітектури, аналіз його сучасної діяльності. 
Актуальність написання роботи полягає в цікавості обраної теми з історичного 
та, можливо, культурно-туристичного погляду, адже глибинний аналіз такої, достатньо 
глибокої та розгалудженої теми може викликати цікавість не тільки під час подальших 
досліджень, а і серед відвідувачів заповідника, які матимуть можливість ознайомитися 
з усіма його цікавими структурними елементами, його історією та діяльністю. 
Чигиринщина - затишний куточок нашої мальовничої країни. Довкола все 
засіяне хлібом, зеленіють степи та крони дерев. Все здається замріяним, тихим, 
спокійним. Здавалося б, що такого цікавого може бути в цьому місці? Через місто 
Чигирин протікає річка Тясмин, що впродовж сотень років слугувала транспортною 
артерією краю та була судноплавною. В самому центрі міста височіє «Богданова гора», 
«Бастіон Дорошенка» - пам’ятки, які стали свідками величних битв, людських 
подвигів, творення української державності. Саме тут, на Чигиринщині, тоді ще в 
невеликому козацькому хуторі Суботів почав свій державотворчий, визвольний шлях 
Богдан Хмельницький. Край просто наскрізь просякнутий історією, з ним пов’язані 
імена багатьох відомих історичних та культурних діячів як попередніх віків, так і 
сьогодення. 
Наша робота буде охоплювати в собі історію декількох населених пунктів краю, 
які так чи інакше входять до складу «Національного історико-культурного заповідника 
Чигирин». В ході виконання роботи ми розглянемо історію цих населених пунктів, 
 
8 
 
найбільш визначні події, що пов’язані з ними, визначимо, чим вони цікаві для 
дослідження та вивчення та чому вони увійшли до складу заповідника. Ми дослідимо 
історію створення самого заповідника, визначимо його структурні підрозділи, 
особливості діяльності та можливі тенденції розвитку. Будемо намагатися висвітлити 
проблемні моменти діяльності заповідника, можливі недоліки. Опишемо найбільш 
відомі та визначні історико- культурні пам’ятки, які входять до його складу та 
охороняються. Зануримося в історію краю в цілому. Розглянемо пам’ятки архітектури, 
які слугують візитівкою краю та принадою для туристів та дослідників. Будемо 
намагатися висвітлити проблему знаходження та дослідження місця поховання 
Богдана Хмельницького та дослідити події, пов’язані з цим питанням.
РОЗДІЛ 1 - ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ІСТОРИКО- 
КУЛЬТУРНОГО ЗАПОВІДНИКА «ЧИГИРИН». 
1.1 - Історія заснування Національного історико-культурного заповідника 
«Чигирин». 
Національний історико-культурний заповідник «Чигирин» бере свій початок ще в 
1989 році, його засновником та директором стає Полтавець Василь Іванович. Він 
народився в селі Стецівка 27 липня 1952 року у сім’ї колгоспників. Ще в шкільні роки 
почав захоплюватися та присвятив усе своє життя дослідженню історії рідного краю. 
По закінченню школи він продовжує своє навчання у Білоцерківському 
сільськогосподарському інституті. Після його закінчення вступає на навчання до 
Чернігівського педагогічного інституту на історичному факультеті, починає 
працювати екскурсоводом краєзнавчого музею села Стецівка. [ 1 ] 
Юний, амбітний та активний спеціаліст вивчає історію рідного краю, 
заручившись підтримкою колег, науковців та громадських діячів він наполегливо 
піднімає питання щодо створення історико-культурного заповідника. Йому вдається 
цього досягти, заповідник було створено Постановою Ради Міністрів УРСР від 1989 
року. Із 1995 року він отримує статус Національного історико-культурного заповіднику 
«Чигирин». Із самого початку його створення і до тепер Василь Іванович є його 
генеральним директором. Завдяки своїй праці та професійним індивідуальним 
здобуткам 23 вересня 1995 року його було присвоєно звання «Заслужений працівник 
культури України», а починаючи з 1997 року він стає лауреатом Державної премії 
 
9 
 
України. 2002 року Полтавця В.І. було нагороджено орденом «За заслуги III 
ступеня».[1] 
Історія заснування заповідника на диво розпочинається не в самому Чигирині, а 
в селі Стецівка, де Василь Іванович був директором. 
В 1967 році музейну кімнату, при Стецівській школі відвідав Олександр 
Пилипович Прокоф'єв, уродженець села. Досить довго він прожив у місті 
Новогоргіївськ (колишній райцентр в Кіровоградській області), де він навчався та 
працював. В роки Другої світової війни він працював на території сучасної росії, так 
як був інженером-мостовиком. [1] 
Вийшовши на заслужений відпочинок, кожного літа, Олександр Пилипович з 
родиною, приїздив до рідного села Стецівки. Родина мала тут земельну ділянку, на якій 
працювала влітку. Одночасно він став цікавитись історією села і проводив активну 
дослідницьку роботу. Весь свій вільний час віддавав цій справі. Він загорівся бажанням 
перетворити кімнату на історико- краєзнавчий музей. Адже минуле села на рідкість 
цікаве: на його території проживали люди ще в епоху кам’яного віку. Потім, за 
археологічними знахідками можна зробити висновки, що тут жили скіфи, слов'яни, 
запорізькі козаки, сербські поселенці, російські солдати та українські хлібороби. 
Починаючи з 1969 року Олександр Пилипович став громадським директором 
музею. Він разом зі своїм другом та колегою Іваном Григоровичем розробили план 
розширення музею, оформлення експозиції, збору експонатів, створення музейної 
бібліотеки. За ініціативою педагогічного колективу старої школи для шозширення 
музею було виділено додаткове приміщення. Через досить короткий час відбулося 
відкриття Стецівського краєзнавчого музею. На час відкриття приміщення налічувало 
4 кімнати, загальна площа яких налічувала 121 м2, складалася із таких розділів: -
«Історія краю в дорадянський час»; 
-«Історія радянського періоду»; 
-«Етнографія краю»; 
-«Нумізматика і філателія»; 
-«Художньо-подарунковий»; 
-«Знамениті дати в житті міст СРСР». [1] 
 
 
10 
 
«Матеріали кожного розділу було розподілено за хронологічним принципом на 
12 підрозділів, а саме: первісно-общинний лад на територію краю; період Київської 
Русі; визвольна війна українського народу проти польсько- шляхетського гніту 1648-
1676 років; Коліївщина; Чигиринщина в кінці XVII — початку XIX століття; 
декабристи; Чигиринщина після реформи 1861 року; революційні події на початку XX 
століття; встановлення Радянської влади на Чигиринщині; період 1924-1941 років; 
розвиток народного господарства у повоєнний період; період розгорнутого 
будівництва комунізму». [23] 
Станом на 1971 рік кількість експонатів музейної колекції становила 1760 
екземплярів. За роки роботи Олександра Пилиповича, завдяки його праці, кількість 
експонатів зросла до 4,5 тисяч одиниць. В музеї створюється велика бібліотека, в якій 
зберігалися рідкісні та старовинні книги і журнали. У 1971 році кількість примірників 
книг становила717, журналів - 48, 389 газет. [23] 
Окрім краєзнавчого гуртка, в організації діяльності якого брали участь школярі 
місцевої школи, при музеї діяв також гурток «червоних слідопитів». Вони займалися 
пошуком ветеранів Другої світової війни, які приймали участь у визволенні села, доля 
яких була невідомою після закінчення війни. У фондах НІКЗ «Чигирин», до якого 
потрапила більшість експонатів стецівського музею, зберігаються декілька листів від 
ветеранів. Окремо можна виділити листи від Бірюкова М.І., що пішов у відставку у 
званні генерал-лейтенанта, Героя Радянського Союзу. Він отримав звання почесного 
громадянина міста Чигирина, займався організацією та керував ходом операції з 
визволення Чигирина від німецьких військ. Долі деяких мешканців села, що воювали 
на полях Другої світової, довго залишалися невідомими. Проте завдяки роботі гуртка 
«червоних слідопитів» у 1971 році рідні дізналися про долю Лишенка Івана 
Никаноровича. Він був штурманом бомбардувальника і загинув у перші дні війни на 
території Білорусії. Його поховання було знайдене піонерами із села Під’ясенки в 
Білорусії.[1] 
Завдяки пошуковій діяльності гуртка у 1970-их роках було знайдено родичів 
шести загиблих солдатів, які поховані у братській могилі в центрі села. Завдяки 
ініціативі членів ради музею та місці поховання було споруджено обеліски Вічної 
 
 
11 
 
Слави загиблим односельцям. [23]. 
«Постановою Міністерства культури УРСР від 1972 року Стецівському музею 
був присвоєний почесний титул «Народний музей історії». Робота музею набула 
висвітлення у пресі, друкувалися статті у газети «Черкаська правда», «Кіровоградська 
правда», «Вечірній Харків», в місцевій районній газеті «Зоря комунізму». В період із 
1964 по 1974 роки було надруковано 24 таких статті.» [23] 
Музей вів співпрацю, займався обміном та передачею експонатів із музеями 
Олександрії, Полтави, Кременчука та музеями інших міст України. 
В час, коли О. Прокоф’єв проживав у Москві йому вдалося налагодити зв’язки 
Стецівського музею з Державною бібліотекою імені Леніна. Шляхом досліджень 
архівних документів йому вдалося знайти багато цікавої інформації про Черкащину і 
зокрема про село Стецівка. В свою чергу він написав багато робіт по дослідженню 
історії села, приймав активну участь у його громадському житті. Однією із самих 
цікавих та найбільших праць дослідника є «Село в краю сербських поселень», в якій 
автор висвітлює історію рідного краю. Як зазначає сам автор: «Ця книга написана як 
розповідь діда внуку про те, що він уже не побачить своїми очима. Майже кожен 
житель села хотів би знати чому так називається село, в якому народився, чи річка, на 
берегах якої пройшло його дитинство, чи ліс в якому бував не раз». 
Книгу автор присвятив своєму онукові Прокоф'єву Олександру Миколайовичу. 
В першому томі описується історія та передумови створення села та його розвиток до 
1920-их років. В праці переплітаються історичні факти та розповіді місцевих 
мешканців, які автор збирав у ході власних польових досліджень. Також книга містить 
малюнки, карти, плани села та навколишньої місцевості, що були виконані автором, 
вона складається з чотирьох розділів, в кожному з яких описується певний період 
історичного розвитку села. У другому томі автор акцентує більше уваги на розповідях 
та переказах місцевих мешканців, описує деякі обряди та місцеві звичаї. [23] 
Праці Олександра Прокоф’єва нажаль не були видані друком, тому ця книга 
зберігається у фондах НІКЗ «Чигирин», через це не кожен охочий може із ними 
ознайомитися. 
В травні 1975 року Олександра Пилиповича не стало, він був похований на 
 
 
12 
 
сільському кладовищі. 
Місце очільника народного музею в грудні 1975 року займає Полтавець Василь 
Іванович, який працював тут екскурсоводом. Починаючи з 1979 року відбувається 
значне розширення площі музею, що відбувається за рахунок класних кімнат старого 
приміщення школи. Приміщення у цей період збільшилася до 8 окремих залів. Була 
створена картинна галерея, в якій експонувалися картини місцевих митців. [23] 
Національний історико-культурний заповідник «Чигирин» створений 7 березня 
1989 р. згідно з Постановою Ради Міністрів УРСР № 77 «Про оголошення комплексу 
пам'яток історії, культури та природи міста Чигирина, с. Суботова і урочища Холодний 
Яр у Черкаській області Державним історико- культурним заповідником» з метою 
вивчення, збереження та відтворення національно-культурної спадщини та пам'яток 
природи одного з своєрідних регіонів України - Чигиринщини. Директором 
новоствореного заповідника було поставлено Полтавця В. І., на цьому етапі 
Стецівський народний музей поступово втрачає свою «актуальність» та переживає 
занепад. Через визнану аварійність будівлі частину місцевої експозиції було 
перевезено до НІКЗ «Чигирин». Деякі експонати були перенесені до новоутвореного 
туристичного комплексу «Козацький хутір». Саме звідси і бере свій початок 
заповідник «Чигирин». 
У 1990 році заповіднику передають приміщення колишньої бібліотеки. 
Починаються ремонтні роботи, побудова другого поверху - адмінчастини. Проводяться 
археологічні дослідження в Чигирині, Суботові, Холодному Яру. В ході даних 
розкопок, які були організовані ІА АН УРСР були знайдені підмурки частини 
Чигиринської фортеці - бастіону гетьмана П. Дорошенка, в суботові - підмурки 
будинку Богдана Хмельницького на території його замчища, в Холодному Яру - 
фундамент дерев’яної церкви Іоанна Златоуста та центральний зольник 
Мотронинського городища. 
Також у цьому ж 1990 році починає свою роботу відділ НІКЗ «Чигирин» у селі 
Суботів на чолі з Гуглею В.І.. На прохання місцевих жителів у Іллінській церкві було 
відновлено богослужіння, а сама церква передавалася у безкоштовну оренду. 
Станом на 1990 рік у заповіднику працює 16 працівників, 9 з яких - наукові 
 
 
13 
 
працівники, які роблять перші кроки у налагодженні музеєзнавчої та 
пам’яткоохоронної роботи. Кількість експонатів загального фонду становить 7894 
одиниці, з яких експонувалося 3800 одиниць. Починають проводитися перші екскурсії, 
організовуються перші виставки, в періодичній пресі друкуються перші статті. 
В 1991 році було прийнято Постанову № 243 «Про заходи щодо соціального 
розвитку і впорядкування пам’яток та історичних місць м. Чигирина і Чигиринського 
району», в якій було визначено об’єм робіт по облаштуванню населених пунктів 
Чигиринщини. Відбулося підпорядкування заповідника управлінню культури 
Черкаського облвиконкому. Проводяться подальші дослідження раніше відкритих 
археологічних пам’яток. Включення до складу заповідника населених пунктів 
Медведівка, Стецівка та Атаманського парку з цілющим джерелом «Живун». 
Відбулися перші планування історико- етнографічного та туристичного комплексу в 
селі Стецівка. Було відновлено діяльність Мотронинського Свято-Троїцького жіночого 
монастиря в Холодному Яру. [23] 
Подальший розвиток заповідника був визначений Постановою Кабінету Міністрів 
України від 19 травня 1992 року № 254 «Про Чигиринський Державний історико-
культурний заповідник». Тоді ж, під керівництвом Василя Івановича Полтавця були 
поставлені пам’ятник Богдану Хмельницькому в Суботові, Максиму Залізняку в 
Медведівці, було реставровано Іллінську церкву, в якій бувло відновлено іконостас за 
зразками кінця XVIII століття. В цьому ж році було затверджено «Генеральну схему 
зон охорони Чигиринського державного історико-культурного заповідника» рішенням 
виконкому Черкаської обласної ради народних депутатів № 39. Було визначено площу 
заповідника, яка становила 1161,7 га, були встановлені межі заповідника та охоронні 
зони пам’яток і територій. Відбулося створення філіалу «Холодний Яр», завідувачем 
якого було призначено Легоняка Б.В. Продовжується робота з організації матеріально-
технічного забезпечення заповідника. Відбувся випуск першого короткого фото 
путівника по пам’ятках заповідника «Чигирин», Суботів, Холодний Яр», з 
позначенням на карті основних пам’яток та туристичних маршрутів заповідника. 
Встановлення на Богдановій горі пам’ятного знаку на честь перебування на 
Чигиринщині в 1843 і 1845 роках Тараса Шевченка. [23] 
 
 
14 
 
В 1993 році відбулося підписання Президентом України розпорядження №15/93 
«Про відзначення 400-річчя від дня народження Богдана Хмельницького. Було 
створено Міжнародний благодійний фонд відбудови резиденції Богдана 
Хмельницького (засновник Д. Павличко). Підготовка проекту Указу Президента 
України «Про створення історико-етнографічного комплексу «Резиденція Богдана 
Хмельницького в місті Чигирині». Почалася підготовка її науково обгрунтованого 
проекту. 
23 вересня 1995 року, під час відзначення 400-річчя від дня народження Богдана 
Хмельницького Указом Президента України заповіднику було надано статус 
національного. В період цього ж року відвідувачами заповідника стали більше ніж 55 
тисяч осіб, що в черговий раз наголошує на його історичній та культурній «вазі». 
Збільшилася кількість працівників, зросла кількість експонатів основного фонду. 
Проте, як не парадоксально, але в цей період погіршується фінансування з боку 
держави, але, попри це, заповідник стабільно працює, використовуючи внутрішні 
можливості та ресурси. [23] 
Нові можливості щодо розбудови козацької столиці - Чигирина і заповідника 
відкриває затверджена Кабінетом Міністрів України 2 червня 2004 р. Комплексна 
програма розвитку історико-архітектурного комплексу «Резиденція Б. 
Хмельницького» на 2004-2010 рр., яка передбачає відтворення історичного центру 
середньовічного міста. 
Перш ніж висловлюватися про сам заповідник, варто відзначити величезну 
історичну цінність міста Чигирин, яке є колискою козацької держави та важливим 
культурним центром XVI-XVII століть. Саме тут, серед живописних ландшафтів та 
зелених полян, розцвітала слава Козацької Речі. Чигирин відомий своїми 
архітектурними пам'ятками та величезним історичним спадком, які стали важливою 
частиною національної спадщини. 
Заповідник "Чигирин" об'єднує в собі не лише історичні пам'ятки, а й природні 
резервати, що надає йому комплексний характер та забезпечує збереження унікальної 
біорізноманітності. Тут, на території заповідника, розкинулися простори заповідних 
лісів, де можна зустріти рідкісні види рослин і тварин, які потрапили до Червоної 
 
 
15 
 
книги. Природа Чигиринського заповідника — це джерело неймовірної краси і 
водночас об'єкт пильної турботи з боку науковців та екологів. 
Однією з найцікавіших пам'яток національного заповідника є фортеця Чигирин, яка 
своєю архітектурою та масштабами зачаровує кожного відвідувача. Споруджена ще в 
XVII столітті, вона стала своєрідним символом козацької слави та відваги. 
Багаторазово перебудована та відновлювана, фортеця стоїть мов свідок історичних 
подій, що формували обличчя України. 
Ще однією перлиною заповідника є музей історії та археології «Чигиринська 
слобода», який пропонує відвідувачам захопливу подорож у минуле. Виставкові 
експозиції розповідають про етапи розвитку міста, його культурне значення та роль у 
становленні національної ідентичності. 
Навколо заповідника пролягають туристичні маршрути, які дозволяють гостям 
насолоджуватися не лише історичними пам'ятками, а й природними красотами 
Чигиринського краю. Затишні стежки, обгорнені зеленим листям дерев, ведуть до 
мальовничих місць, де можна відпочити душею та насолодитися красою природи. 
Відвідуючи національний заповідник «Чигирин», кожен отримує можливість 
зануритися в унікальну атмосферу минулого, відчути дух та енергію того часу, коли 
Козацька Реч підносила свої крила на теренах Чигиринщини. Це місце, де історія та 
природа переплітаються, утворюючи неповторний образ національної спадщини, яку 
ми поважаємо та передаємо майбутнім поколінням. 
Поодинці прогулюючись старовинними вуличками Чигиринської фортеці, ви 
переноситесь у часи, коли козацькі ватаги оберігали свої землі, а князі та полковники 
приймали важливі рішення для майбутнього держави. Стіни фортеці кріпять ваші 
кроки, даруючи вам відчуття невмирущості і непереможності, які вражали серце 
кожного козака. 
Проходження величезних воріт, ви потрапляєте на внутрішній двір, де розташовані 
реконструйовані будівлі, які розповідають про розкіш і складність козацького життя. 
Музейні експозиції вражають своєю достовірністю і деталізацією, а ретельно 
відтворені козацькі костюми та зброя стають справжніми часовими машинами, які 
переносять вас на край XVII століття. 
 
 
16 
 
Ще одним скарбом Чигиринського заповідника є збережені об'єкти археологічних 
розкопок, які розкривають таємниці минулого. Реліквії, виявлені під час археологічних 
робіт, розповідають про життя та обряди козацького народу, розкриваючи широкий 
спектр аспектів їхнього побуту та вірувань. 
На території заповідника також розташовані природні заповідні зони, де ростуть 
рідкісні рослини та мешкають унікальні види тварин. Зелені ліси та мальовничі озера 
створюють ідеальне середовище для екологічного туризму та вивчення природних 
процесів. 
Історія створення національного заповідника "Чигирин" пов'язана з прагненням 
зберегти та вивчати унікальну історичну, культурну та природну спадщину цього 
регіону. Вона починається з усвідомлення важливості збереження пам'яток минулого 
та природних резерватів для майбутніх поколінь. 
Початкові етапи: 
Ще в середньовіччі територія Чигиринщини відома своєю стратегічною важливістю 
та багатошаровою історією. З часом, внаслідок різних історичних подій, багато 
архітектурних та природних об'єктів на цих землях втрачалися або поступово 
руйнувалися. 
Збереження культурної спадщини: 
У другій половині XX століття українська громадськість та науковці виявили 
інтерес до збереження і відновлення культурної спадщини Чигиринського краю. 
Розпочалися розкопки, археологічні дослідження та відновлювальні роботи з метою 
збереження історичних пам'яток. 
Створення заповідника: 
На кінці XX століття виникла ідея створення національного заповідника, який 
би охоплював території знахідок археологічних розкопок, природних резерватів та 
історичних пам'яток. Це було спрямовано не лише на збереження пам'яток, але і на 
розвиток туризму та вивчення історії. 
Легалізація статусу: 
У 2009 році уряд України надав статус національного заповідника «Чигирин». 
Це було важливим кроком у визнанні історичної та природної цінності цього регіону. 
 
 
17 
 
З цього часу почались більш інтенсивні роботи з реставрації, утримання і розвитку 
заповідника. 
Наукові та культурні ініціативи: 
З часом заповідник став площадкою для проведення наукових конференцій, 
культурних заходів, фестивалів та екскурсій. Відновлення історичних традицій та 
взаємодія із місцевим населенням сприяють підтримці культурної та соціальної 
активності у регіоні. 
Туризм та освіта: 
Заповідник привертає туристів із різних куточків світу, надаючи їм можливість 
не лише насолоджуватися природними красами та історичними пам'ятками, а й 
вивчати унікальність цього регіону. Для широкого загалу створено освітні програми, 
які допомагають популяризувати історію та природу Чигиринського краю. 
Історія створення національного заповідника «Чигирин» свідчить про 
важливість збереження та вивчення культурної спадщини, розвиток туризму та освіти, 
а також сприяння національній ідентичності та патріотизму. Завдяки цьому заповідник 
стає не лише місцем збереження минулого, але і центром активного розвитку регіону 
та розуміння його ролі в історії України. 
Міжнародне співпраця: 
Заповідник «Чигирин» активно взаємодіє з міжнародними організаціями, 
археологічними та культурними фахівцями з інших країн. Це сприяє обміну досвідом, 
залученню нових технологій та розширенню наукових зв'язків. 
Ініціативи з охорони природи: 
Заповідник активно працює над збереженням природної різноманітності на 
території, впроваджуючи програми лісовідновлення, охорони рідкісних видів рослин 
та тварин, а також екологічного нагляду. 
Співпраця з місцевим населенням: 
Заповідник активно взаємодіє з місцевими громадами, залучаючи їх до процесів 
збереження та розвитку регіону. Спільні проекти, розвиток туризму та інші ініціативи 
сприяють взаєморозумінню та розвитку партнерства. 
Створення та розвиток національного заповідника «Чигирин» — це 
 
 
18 
 
невичерпний процес, який спрямований на збереження та вивчення культурної та 
природної спадщини, стимулювання туризму, співпрацю з науковцями та іноземними 
партнерами, а також на взаємодію з місцевим населенням. Заповідник виступає не 
лише як страж історії, але і як платформа для активного розвитку регіону та підтримки 
сталого природокористування. [21] 
1.2 - Структурні підрозділи; населені пункти, які входять до складу. 
Заповідник охоплює: місто Чигирин, села Суботів, Стецівка, Медведівка, а 
також дубово-ясеневе урочище Холодний Яр та Атаманський парк. 
На території заповідника розташовані 35 пам'яток археології, історії, 
архітектури, етнографії, мистецтва, природи, які входять до складу заповідника. 
Серед них: Замкова гора Б. Хмельницького, Дуб Максима Залізняка, Сухі 
колодки, Три криниці, Залізнякова криниця та інші. 
У заповіднику працює 5 музеїв: 
- Музей Богдана Хмельницького в Чигирині 
- Музей археології НІКЗ «Чигирин» 
- Суботівський історичний музей 
- Медведівський краєзнавчий музей 
- Етнографічний музей «Українська хата кін. ХІХ-поч. XX ст.» - в с. 
Стецівці. [23] 
Ведуться роботи по створенню нових музеїв та музеєфікованих комплексів: 
в Чигирині — музею зброярства в башті Дорошенка на Богдановій горі, в Стецівці — 
музею млинарства просто неба, 
в Суботові — музейного павільйону над підмурками будинку Б.Хмельницького; в 
Холодному Яру — по музеєфікації залишків житла та зовнішнього оборонного валу і 
рову Мотронинського городища скіфського часу. 
Територія заповідника складається з 18 ділянок заповідника та 5 ділянок 
окремих пам'яток, що розташовані за межами заповідника, і становить 1249,65 га. Його 
території, межі та охоронні зони визначені Генеральною схемою зон охорони 
Чигиринського історико-культурного заповідника (1991) та Генеральним планом 
 
 
19 
 
розвитку Національного історико-культурного заповідника «Чигирин», розробленим 
Державним науково-дослідним інститутом теорії та історії архітектури і 
містобудування (2001). [23] 
  
 
 
20 
 
РОЗДІЛ 2 - МІСТО ЧИГИРИН - ЯК СТРУКТУРНИЙ ЕЛЕМЕНТ 
ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОГО ЗАПОВІДНИКА «ЧИГИРИН». 
2.1 - Коротка історія заснування міста; Чигирин - гетьманська столиця; 
Чигирин, старовинне місто на південному заході України, має багатий 
історичний шлях. Засноване в 14 столітті, воно стало важливим торговим центром, 
перехрестям шляхів між заходом і сходом. У середньовіччі місто входило до складу 
Великого князівства Литовського. 
Чигирин став осередком культури та розвитку в період правління козаків, 
зокрема під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького. Тут формувалися козацькі 
традиції та владарювала неповторна атмосфера вольності. 
У XVII столітті Чигирин став свідком історичного поділу України між 
Московією та Річчю Посполитою. Відновлення міста після руйнувань було символом 
стійкості та духу його мешканців. [11] 
Протягом віків Чигирин зазнавав змін, але його архітектурна спадщина, вулична 
забудова та пам'ятки культури збереглись, щоб нагадувати про славну історію цього 
міста на краю степу. 
У козацькому періоді Чигирин став важливим центром Козацької Речі. Під 
керівництвом Богдана Хмельницького відбулося кілька важливих подій, що суттєво 
вплинули на долю міста та його мешканців. 
Місто стало гетьманською резиденцією, де приймалися важливі рішення, а 
також проводилися зустрічі з іноземними послами. Чигирин в той час був центром 
політичного, економічного та культурного життя Козацької держави. 
У 1667 році, заради закріплення миру між Московією та Річчю Посполитою, був 
укладений Андрусівський мир, що передбачав переміщення гетьманської столиці з 
Чигирина до Глухова. Це визначило новий етап у розвитку міста. 
Незважаючи на це, Чигирин залишався символом козацької слави та 
незалежності. Кожна вулиця, будівля та кам'яниця стали свідками важливих 
історичних подій та героїчних дій козацького періоду, які вбудовані в колорит цього 
старовинного міста. 
В роки російсько-турецької війни, що тривала в середині 18 століття, Чигирин 
 
 
21 
 
став стратегічно важливим пунктом на південному заході Російської імперії. Війна 
призвела до напружених відносин між Росією та Османською імперією. 
Місто Чигирин вже не мало такого великого стратегічного значення, але йому 
довелося стати свідком багатьох бойових дій та оборонних заходів. В той час важливою 
була роль фортеці в системі оборони південного кордону Російської імперії. 
Після завершення російсько-турецької війни в 1792 році, було підписано Яський 
мир, що визначив нові кордони між Росією та Османською імперією. Чигирин не 
входив до складу території, яку передали Османській імперії, і його роль як 
стратегічного пункту поступово зменшувалась. 
Бастіон Дорошенка - це історична споруда у місті Чигирин, яка пов'язана з 
іменем гетьмана Петра Дорошенка, одного з видатних керівників Козацької Речі. Цей 
бастіон був зведений у 17 столітті як частина системи оборони міста. 
Будівництво бастіонів було розпочато в епоху гетьманщини як захисний захід 
перед можливими ворожими вторгненнями. Бастіон Дорошенка, ймовірно, отримав 
свою назву на честь гетьмана Дорошенка, який мав важливу роль у визначних подіях 
того часу. 
Споруда служила не лише оборонною, а й символічною функцією, вражаючи 
величчю та майстерністю архітекторів. Сьогодні Бастіон Дорошенка може бути 
цікавим об'єктом для туристів і істориків, які бажають дізнатися більше про козацьку 
епоху та оборонні системи старовинного Чигирину. 
Бастіон Дорошенка в Чигирині є важливим архітектурним пам'ятником, який 
ілюструє епоху козацтва та стратегічне значення міста. Ця фортифікаційна споруда 
використовувалась для захисту міста від можливих вторгнень. 
Бастіони, або оборонні вежі, часто включалися до складу систем оборони 
козацьких міст. Вони мали стратегічне розташування та вигляд, спроектований для 
ефективного захисту вразливих частин міста. Бастіон Дорошенка, ймовірно, був 
частиною такої системи. [11] 
У наш час бастіон може слугувати туристичною атракцією та пам'яткою 
культурної спадщини, яка розповідає про історію Чигиринського козацтва та його 
оборонні структури. Це місце привертає тих, хто цікавиться воєнною історією та 
 
 
22 
 
архітектурними свідченнями минулих епох. 
Богданова гора — це природне підвищення в місті Чигирин, яке має велике 
історичне значення. Названа на честь гетьмана Богдана Хмельницького, ця гора стала 
місцем важливих подій в період козацької епохи. 
Саме тут, на Богдановій горі, у 1648 році, гетьман Богдан Хмельницький був 
обраний лідером Великого Козацького Руху під час Чигиринського з'їзду. Ця подія 
стала важливим етапом в історії України та визначила подальший розвиток козацького 
руху. 
Богданова гора стала символом волі та незалежності, а її вершини стали місцем 
пам'яті, де вшановують подвиги козацьких героїв. Сучасне відвідування гори пропонує 
можливість не лише насолодитися панорамним видом на місто та навколишній край, 
але й відчути дух минулого, який пронизує кожен куток цього історичного місця. 
Церква Успіння Пресвятої Богородиці в Чигирині є однією з видатних 
релігійних споруд міста, яка відзначається своєю історією та архітектурою. Зведена у 
стилі українського бароко, ця церква є не лише місцем поклоніння, але й артістичним 
шедевром. 
Церква Успіння в Чигирині була збудована у XVII столітті та перебудована у 
подальших роках. Її внутрішнє прикрашення вражає багатством декору, ікон та фресок. 
Архітектурні деталі, такі як висока дзвіниця та куполи, додають величі цьому храму. 
Церква Успіння стала свідком багатьох історичних подій, і її стіни зберігають 
дух вікової традиції та віри. До наших днів вона привертає паломників і туристів своєю 
красою та духовною атмосферою, допомагаючи зберегти сприйняття історичної 
спадщини Чигиринського краю. 
В роки Російської імперії Чигирин продовжував відігравати важливу роль, 
зокрема в контексті адміністративно-територіального устрою та економічного 
розвитку. 
Місто стало частиною Новоросійської губернії, утвореної у XVIII столітті, і 
входило до складу південного кордону Російської імперії. Чигирин визначався своєю 
торговельною активністю та розвитком ремесел. 
Під час правління імператорів Росії, місто зазнало модернізації та 
інфраструктурного розвитку. Російська адміністрація також впроваджувала нові 
 
 
23 
 
закони і устрої, що впливали на соціально-економічне життя Чигирина. 
Тим не менше, важливі історичні пам'ятки та архітектурні елементи залишалися 
свідками минулого міста, нагадуючи про козацькі традиції та період Чигиринської 
слави. 
У роки Російської імперії, Чигирин зберігав свою роль адміністративного та 
культурного центру. Місто визначалося також своєю міжнаціональною та релігійною 
різноманітністю. З численних церков і храмів, зокрема церкви Успіння Пресвятої 
Богородиці, відбивалася релігійна та архітектурна спадщина. 
Імператорські реформи, такі як впровадження місцевого самоврядування та 
модернізація освітніх і культурних установ, також вплинули на розвиток Чигирина. 
Місто стало місцем для розквіту торгівлі та ремесел, сприяючи економічному 
піднесенню. 
З роками Російської імперії в обличчі Чигирина вкладалася нова історія, але 
спадщина минулого продовжувала докладати свій внесок у формування та розвиток 
міста. 
В роки радянської епохи Чигирин, як і інші міста, переживав етапи змін у різних 
сферах життя. Після Жовтневої революції 1917 року та установлення радянської влади, 
місто стало частиною нової соціалістичної реальності. 
В період індустріалізації та колективізації у 1920-193 0-х роках, Чигирин, як і 
багато інших населених пунктів, перетворився в центр сільськогосподарської та 
промислової діяльності. Радянська влада реалізувала програми по зміцненню 
інфраструктури, розвитку освіти та охорони здоров'я. 
У роки Другої світової війни Чигирин зазнав тяжких випробувань. Місто було 
під окупацією нацистських військ, що призвело до руйнувань та людських втрат. Після 
визволення в рамках операції "Багратіон" у 1943 році Чигирин почав відновлюватись. 
У післявоєнні роки відбувалися подальші індустріалізація та модернізація міста. 
Проте, в роки Голодомору 1932-1933 років та політичних репресій, які 
супроводжувалися змінами у структурі суспільства, Чигирин також не залишився поза 
увагою влади. [16] 
Важливо відзначити, що в роки радянської епохи Чигирин зберігав свою історію, 
 
 
24 
 
культурну спадщину та національну самобутність, хоча піддавався впливам радянської 
ідеології. 
Проте, місто не залишалося під контролем нацистів до кінця війни. У липні 1943 
року, в рамках операції "Багратіон", Чигирин був визволений радянською армією. 
Визволення призвело до важких боїв та руйнувань у місті. 
Після визволення розпочалася фаза відновлення та відбудови. Зазнавши 
серйозних пошкоджень, Чигирин прагнув відновити своє економічне та соціальне 
життя. Зусиллями населення та влади місто відновило свою інфраструктуру, школи, 
лікарні та підприємства. 
Друга світова війна залишила невиліковні рани на історії Чигирина, але сила та 
витривалість його мешканців допомогли відновити місто та знову зробити його 
центром для життя та праці. 
В роки перебудови, які припадають на кінець 1980-х і початок 1990-х років, 
Чигирин, як і інші міста колишнього Радянського Союзу, переживав період історичних 
змін та політичних трансформацій. 
Перебудова (або Гласність та Перебудова) була політичною і економічною 
політикою, яка визначала розпад Радянського Союзу та перехід до ринкової економіки. 
Цей період супроводжувався політичними змінами, демократичними рухами та 
економічними реформами. 
Для Чигирина цей період може включати в себе спроби створення нових форм 
самоврядування та побудови ринкових відносин. Можливо, у місті почали з'являтися 
приватні підприємства, змінювалися аспекти культурного життя та почали 
формуватися нові громадянські ініціативи. 
Важливою частиною періоду перебудови була також відновлення та збереження 
історичної спадщини міста, відновлення та розширення соціальної та культурної 
інфраструктури. [16] 
Після отримання Україною незалежності в 1991 році Чигирин, як і інші міста 
країни, стикався з рядом викликів та змін у всіх сферах суспільства. Деякі з ключових 
аспектів розвитку міста в період незалежності можуть включати: 
Економічний розвиток: Створення ринкових відносин та розширення 
 
 
25 
 
можливостей для підприємництва і бізнесу відіграли важливу роль у розвитку 
економіки Чигирина. 
Інфраструктура: Проекти з розбудови та поліпшення інфраструктури, такі як 
дороги, комунікації та громадський транспорт, могли вплинути на покращення якості 
життя місцевого населення. 
Соціальна сфера: Реформи у сфері освіти, охорони здоров'я та інших галузях 
громадського життя спрямовувалися на покращення якості послуг для мешканців. 
Культурна та історична спадщина: Збереження та відновлення історичних та 
культурних пам'яток мали на меті підтримувати та пропагувати культурну спадщину 
Чигирина. 
Регіональний розвиток: Відділення владних функцій, розвиток регіонального 
співробітництва та привертання інвестицій можуть бути важливими аспектами 
структурного розвитку міста. 
Звісно, вплив цих факторів може бути різноманітним і залежати від ряду 
обставин, таких як локальні умови, політичні рішення, економічні та соціокультурні 
чинники. Детальніша інформація може бути знайдена в місцевих джерелах та архівах, 
а також у документах місцевої влади та інших офіційних джерелах. 
З розвитком інфраструктури та підтримкою культурних та історичних ініціатив, 
Чигирин міг стати привабливим для туристів, які б цікавилися архітектурою та 
історією міста. 
Створення ефективної системи місцевого самоврядування та включення 
громадськості у прийняття рішень могли сприяти активному розвитку та участі 
мешканців у житті міста. Розвиток міжміської та міжрегіональної співпраці може бути 
ключовим елементом для обміну досвідом та ресурсами для спільного розвитку. 
Звертання уваги на екологічні питання та впровадження зелених технологій можуть 
сприяти сталому розвитку міста та покращенню якості навколишнього середовища. 
[16] 
Ці фактори, серед інших, визначають та формують період незалежності для міста 
Чигирин, але конкретні досягнення та виклики можуть різнитися в залежності від 
локальних умов та прийнятих політичних та економічних рішень. 
 
 
26 
 
Чигирин багатий на пам'ятки архітектури та культури, що свідчать про його 
багатий історичний шлях. Деякі видатні об'єкти включають: 
Побудований у XVII столітті, Богданівський палац є символом влади та 
багатства Чигиринського козацтва. Його архітектурний стиль поєднує елементи 
ренесансу та бароко.[11] 
Церква Успіння Пресвятої Богородиці: Одна з найстаріших церков в місті, 
побудована у XVII столітті. Церква представляє собою зразок українського бароко та 
є важливим об'єктом релігійної архітектури. 
Козацька могила: Місце покладання Чигиринських козаків, які загинули в різних 
битвах та конфліктах. Могила є свідченням героїзму та вірності козацької традиції. 
Парк «Богдана Хмельницького»: Озеленена територія, яка слугує місцем для 
прогулянок та відпочинку мешканців та гостей Чигирина. Тут можна знайти 
скульптури, фонтани та інші архітектурні елементи. 
Бастіон Дорошенка: Архітектурна спадщина XVIII століття, яка служила 
оборонною спорудою в часи козацьких війн. Сьогодні це цікавий об'єкт для туристів. 
Ці пам'ятки свідчать про важливий культурний та історичний контекст Чигирина, який 
привертає паломників та історико-культурних любителів. [8] 
2.2 - Місце населеного пункту у складі «Національного історико- 
культурного заповідника Чигирин. 
Місто Чигирин має давню та багату історію, саме тому воно займає чи не 
найголовнішу роль у заповіднику «Чигирин». Місто має цікаві пам’ятки історії та 
культури, що приваблюють до себе туристів. Зокрема це музей Богдана 
Хмельницького, Чигиринський археологічний музей, бастіон Дорошенка, резиденція 
Богдана Хмельницького. 
Одним із найбільш цікавих об’єктів є саме музей Богдана Хмельницького, який 
є комплексом разом із відтвореною резиденцією Хмельницького. Музейний фонд, 
експозиції, сама атмосфера викликає захоплення та цікавість, коридори музею, 
завішані картинами гетьманів України, заворожують відвідувача. В експозиції 
представлена зброя епохи козаччини, різноманітні предмети господарчої діяльності, 
 
 
27 
 
козацькі клейноди. 
Музей відкрили 25 грудня 1995 року наперидодні святкування з нагоди 400-ої 
річниці із дня народження Богдана Хмельницького. Розташовано музей у відновленому 
приміщенні місцевої повітової управи початку XIX століття, авторами проекту 
реконструкціє є архітектори М.Андрущенко, С.Кілессо. Постійна експозиція музею 
оформлена у 2006 році приватним підприємством «Творча майстерня «Архітектура», 
(керівник С.М. Фурсенко) спільно з працівниками НІКЗ «Чигирин». [23] 
Експозиція музею побудована в форматі тематичних залів. Так у залі №1 
розташована експозиція «Наддніпрянська Україна в кінці XVI на початку XVII 
століття. Родина Хмельницьких на Чигиринщині»; в залі №2 « Життя та діяльність 
Б.Хмельницького до 1648 року»; в третьому, четвертому та п’ятому залах «Богдан 
Хмельницький - гетьман України, видатний полководець Визвольної війни 
українського народу 1648-1657 рр.»; в залі №6 - «Чигирин - столиця української 
козацької держави»; в сьомому залі - експозиція на тему «Богдан Хмельницький та 
українська православна церква»; тема восьмого залу - «Богдан Хмельницький - творець 
Української держави»; 9 та 10 зали музею є виставковими. 
Музей є візитівкою міста, щорічно його відвідує більше ніж 20 тисяч туристів. 
В 2006 році музей став учасником україно-голландського проекту «Матра / Музеї 
України». У 2008 р. - музей Б.Хмельницького брав участь у II Всеукраїнському 
музейному фестивалі ( м. Дніпропетровськ), де став переможцем у конкурсі аудіо - 
візуальних програм (номінація «Візитна картка»). 2010 року кращі експонати музею 
представляли заклад на міжнародній виставці «Україна - Швеція на перехрестях 
історії», яка проходила в Українському музеї у місті Нью-Йорк. [8] 
Музейний фонд нараховує більше 2000 експонатів. Головним чином вони 
представлені пам’ятками козацької доби. Це зброя, військове спорядження, предмети 
декоративно-ужиткового мистецтва, нумізматика, побутові речі. До визначних 
історико - культурних пам’яток музейної збірки належать зразки холодної та 
вогнепальної зброї — шаблі, ножі, бойові сокири, чекани, рушниці. Серед експонатів 
музею — польова гармата 17 ст. прикрашена зображенням польського герба «Побуг» 
— в овальному щиті перевернута вниз підкова із кавалерським хрестом на ній. 
 
 
28 
 
Тут також є середньовічний панцир, знайдений у с. Бірки Олександрівського 
району Кіровоградської області (у середині 17 ст. воно належало Б.Хмельницькому). 
Обладунок відносився до захисного озброєння, призначався для захисту тулуба від 
шабельних ударів та колючої зброї. Панцир зроблений із злегка опуклих залізних 
пластин та сплощених кілець із залізного дроту, сплетених у кольчужне полотно. 
Відрізнявся легкістю, рухливістю, пластичністю, що було особливо важливо для 
кіннотника. 
Окрему групу предметів складають особисті козацькі речі: люльки, гребінці, 
бритва, похідна виделка, перстень-печатка із зображенням герба «Леліва» та ініціалами 
власника «М.І». [8] 
Музей Богдана Хмельницького налічує в експозиції більше ніж півсотні 
предметів гончарного виробництва XVII-XVIII ст. ст. Серед них кухонний та столовий 
посуд, пічні кахлі, побутові вироби різного призначення (підсвічники,іграшки, 
ремісничі знаряддя праці). Вони вирізняються високою якістю виробництва, 
різноманітністю форм та оздоблення. Усе це дає підставу вбачати в даній колекції 
мистецьку та історичну цінність. 
Цікавою є будівельна кераміка, зокрема, пічна кахля 17 ст. «Сотник і джура» із 
місця садиби Богдана Хмельницького в селі Суботів. На лицьовій пластині кахлі 
зображено вершника (сотника) та піхотинця (джуру), який лівою рукою тримає за повід 
коня , а правою - древко з трикутним прапором на вершині. [23] 
З-поміж археологічних речей представлених в експозиції, великий інтерес 
становлять рештки жіночого одягу - ліфа та очіпка, які виготовлені з коштовних тканин 
— італійської парчі з тканим золотим узором, шовку, прикрашені срібним мереживом 
ручної роботи. 
Нумізматична збірка музею відображає характер грошового обігу та рівень 
економічного розвитку Наддніпрянщини за часів Богдана Хмельницького. В ній 
зібрані монети Речі Посполитої, Пруссії, Швеції, Голландії, Іспанських Нідерландів, 
Московського царства та Кримського ханства 16 - 17 ст. різних номіналів. Центральне 
місце в даному експозиційному комплексі належить змішаному скарбу монет, який 
було випадково знайдено під час земляних робіт поблизу с. Бітове Чигиринського 
 
 
29 
 
району. Скарб нараховує 901 одиницю, більша частина з яких соліди - дрібна розмінна 
монета з низькопробного срібла або міді. Найстарішою монетою скарбу є солід 
Сигізмунда III 1615 року, найпізнішою — шведський солід 1669 р. 
Значну частину музейної колекції складають твори українського образотворчого 
мистецтва. Серед них — портрет Богдана Хмельницького виконаний невідомим 
автором у 18 столітті. Портрет надійшов до фондів Національного історико - 
культурного заповідника «Чигирин» із Чигиринського краєзнавчого музею. Колишній 
директор музею Віктор Сергійович Горковенко 
пригадав, що в 70 - х роках XX ст. це зображення приніс один із місцевих жителів. На 
жаль, його ім’я не запам’ятали. У будинку невідомого чигиринця портрет пережив і 
Велику Вітчизняну війну. Від неї на полотні залишилось декілька пошкоджень від 
куль. Після реставрації портрет Богдана Хмельницького зайняв місце в експозиції 
музею. [23] 
Сучасне українське мистецтво репрезентоване роботами О.Данченка, 
Ф.Гуменюка, О.Сіренка, С.Гончаренка, Ю.Саницького, Бориса та Галини Туліних, 
Н.Атамась. У фондах Національного історико - культурного заповідника «Чигирин» 
зберігається 27 робіт Данила Георгійовича Нарбута, Народного художника України, 
лауреата Державної премії ім. Т.Г.Шевченка. Це серієя картин «Гетьмани України». 
[23]
 
 
34 
 
РОЗДІЛ 3 - СЕЛО СУБОТІВ - КОЛИСКА ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ ТА 
НЕВІД’ЄМНА ЧАСТИНА НАЦІОНАЛЬНОГО ІСТОРИКО- КУЛЬТУРНОГО 
ЗАПОВІДНИКА «ЧИГИРИН». 
3.1 - Історія заснування населеного пункту; 
Назва села Суботів за однією із версій походить від назви вогнища, яке палили 
напередодні свята Перуна - «суботка». Друга версія походження назви бере свій 
початок від місця, де зливаються води річок, в даному випадку Суба та Тясмин, таке 
місце називається «суводь». 
Історія Суботова має довге минуле, про що свідчать археологічні знахідки, які 
датуються ще добою пізньої бронзи, поселення кімерійців, залишки 
ранньослов’янських поселень, могильник зарубинецької культури та залишки 
поселення Руської Держави. 
На початку XVII століття Суботів, як хутір, надійшов у власність дрібного 
шляхтича, козацького сотника Михайла Хмельницького. Саме цей період датується 
першою письмовою згадкою населеного пункту. Михайло Хмельницький спочатку 
перебував на службі в коронного гетьмана Жолкевського, потім у Я. Даниловича. 
Пізніше, коли Данилович став чигиринським старостою, М. Хмельницький 
переселився до Чигирина. Біля міста йому була виділена земля, де він і заклав хутір 
Суботів (проте не відомо, чи назвав він так хутір одразу, чи потім він отримав уже цю 
назву). [13] 
Починаючи від 1616 року - свого заснування, Суботів спочатку належав до 
Корсунського, а потім до Чигиринського старосте. Основними заняттями його 
мешканців стало рільництво та тваринництво, також поширилися промесли, 
насамперед млинарство. Село Суботів є невід’ємною сторінкою історії української 
державності. Саме із ним пов’язані багато сторінок життя Богдана Хмельницького, 
починаючи від його дитинства та закінчуючи організацією повстання, що перелилося 
в національно-визвольну війну та подарувало нашій країні піднесення, та роки хоч і 
нелегкої, але все ж таки незалежності. Всупереч можливості досягти висот у військовій 
кар’єрі майбутній гетьман пов’язав свою долю із козацтвом. 
 
 
35 
 
Коли у 1646 році староста Чигирина О. Конецпольський заявив, що нібито 
Суботів належить до його власності, Богдан Хмельницький був змушений звернутися 
до польського короля Владислава IV, який закріпив його право власності, проте 
документ короля не допоміг, і в 1647 році Чигиринський підстароста Чаплинський в 
1647 році вчинив наїзд на Суботів. Хутір був пограбований, були спалені запаси зерна, 
малолітнього сина Хмельницького було сильно побито. [6] 
Враховуючи події, Хмельницький із групою однодумців в кінці року вирушає на 
Запоріжжя, де починає збирати козацькі полки для початку повстання. Його 
підтримало дуже багато людей, як простих селян так і шляхти, які піднялися на 
боротьбу із польським гнітом. В цей період із хутором Суботів було пов’язано багато 
видатних подій періоду війни. Суботів із невеликого хутора перетворився в козацьку 
столицю, увійшов до Чигиринської сотні Чигиринського полку. В 1654 році царською 
грамотою було надано Чигиринське староство та гетьманську булаву Хмельницькому. 
Суботів стає гетьманською резиденцію та командним пунктом, з якого гетьман 
керував збройними силами України, тут підписувалися гетьманські універсали. 
Неподалік від центру села, куди збігаються всі вулиці, у глибокій долині над 
струмочком, що тече до Тясьмину, стоять три криниці. їх викопано за часів Богдана 
Хмельницького. Так само як і Чигирин, Суботів був осередком гетьманської влади та 
демократії, підпис гетьмана «Дано з Суботова» був упізнаваним у багатьох країнах. 
Тут гетьман приймав посольства інших країн, писав листи до москви. Окрім цього 
Суботів стає значним культурним осередком, зокрема це стосувалося архітектури. 
Навпроти гетьманського палацу в 1653 році було побудовано Іллінську церкву, яка є 
повністю збереженою до нашого часу. В церкві за переконаннями багатьох істориків 
було поховано Богдана Хмельницького та його старшого сина Тимоша. Після смерті 
гетьмана Суботів поступово втрачає своє державне значення, а в 1664 році його було 
спустошено розбійницькими загонами шляхти, на чолі із Чарнецьким. За літописом 
Грабянки вони поглумилися над прахом Хмельницьких, хоча дана інформація не має 
підтвердження в більшості історичних джерел. 
Національно-визвольна війна 1648-1654 років хоч і послабила феодально- 
кріпосницьку систему в Україні, проте більшість селянства не дістали козацьких прав. 
 
 
36 
 
Після Андрусівського перемир’я в 1667 році Правобережжя залишалося у володінні 
Польщі, козацький устрій в Суботові було ліквідовано, а його мешканці стали 
кріпаками. 
Поглиблення незадоволення місцевих до феодально-кріпосницького ладу 
виливалося у численні гайдамацькі повстання, що вирували тут у XVIII столітті. 
Зокрема селяни приєднувалися до повстанців в 1734, 1741 роках, а в 1750 році загін зі 
100 повстанців, який очолював К. Ус зруйнував у містечку панські будинки. Найбільш 
відомим та масштабним із них стала Коліївщина, що розпочалася у 1768 році. 
В 1793 році, після возз’єднання Правобережної України у складі Росії, Суботів 
увійшов спершу до Брацлавського намісництва, а з 1797 року до Київської губернії. На 
початку XIX ст. він став селом, у якому 1808 року було 140 дворів і 1157 мешканців. У 
селі час від часу проходили ярмарки, а пізніше - базари. 
Становище Суботова у XIX столітті було кепським. У 1844 році селян було 
переведено на поземельно-оброчне становище. З 289 дворів тоді 96 було тяглових, 161 
- напівтяглових, 16 городників, 17 бобилів (селян, які не мали ні землі, ні хат). 
Мешканці жили бідно, на пагорбах тіснилися криті соломою хати, амбулаторія не 
проіснувавши навіть і кількох років закрилася в 1843 році. В тому ж році було відкрито 
парафіяльне училище, в якому за даними 1857 року один учитель та його помічник 
навчали 134 хлопчиків. Бібліотеки в селі не було, проте діяло 4 корчми. [17] 
Не дивлячись на все це Суботів був і залишався визначною культурною 
пам’яткою. В липні 1843 році його вперше відвідав Т.Г. Шевченко, а у вересні 1845 
року побував тут і вдруге. Тоді в суботові з’явилися нові знамениті малюнки: 
«Богданові руїни в Суботові», «Богданова церква в Суботові», «Чигирин з 
Суботівського шляху». 21 жовтня 1845 року, перебуваючи в с. Марийському на 
Полтавщині, поет написав вірш «Стоїть в селі Суботові». У 80- х роках XIX століття в 
Суботові було виявлено картину невідомого автора середини XVIII століття - «Богдан 
з полками». Цей твір, що не має будь-якої аналогії серед відомих картин українського 
малярства, є видатним твором народного мистецтва, присвяченим визвольній війні. 
Після земельної реформи 1861 року середній земельний наділ становив 1,99 
десятини на ревізьку душу, а всього в селі налічувалося 2885 десятин. Проте місцеві 
 
 
37 
 
куркулі нерідко зловживали своїми можливостями та відбирали у бідняків і без того 
мізерні земельні наділи. Підтвердженням того є рапорт чигиринського повітового 
справника до губернатора, в якому йдеться, що старшина Суботівської волості І. 
Косятин, зловживаючи наданою йому владою, загарбав 120 із 240 десятин запасних 
земель. Ця реформа прискорила розвиток капіталістичних відносин в селі, яке в 1866 
році стає центром волості та найбільшим селом Чигиринського повіту. За даними 1900 
року тут було 733 двори, в яких проживало 4020 чоловік. Село мало олійницю та 22 
вітряки. [21] 
Землеволодіння мало подвірно-спадковий характер, проте податки збиралися за 
подушною системою, що було вигідно багатіям. Адже навіть безземельний селянин, в 
сім’ї якого було 4 ревізькі душі, повинен був щорічно сплачувати 20 карбованців 
подушного податку, що на той час дорівнювало річному заробітку наймита. 
З перших днів роботи люстраційних комісій, створених для реалізації законів від 
18 січня і 24 листопада 1866 року, селяни переконались, що т. зв. люстратори 
зменшували наділи бідноти, заміняли їх гіршими землями, а кращі, збільшені, ділянки 
виділяли глитаям. В Суботівській волості майже третина громадської землі, до того ж 
краща її частина, була прирізана 15 заможним господарствам, тоді як гіршу землю 
розподілено між бідняками і середняками. 
Обурені тяжкими умовами викупу та численними утисками, суботівські селяни 
у 1873 році стали на боротьбу проти своїх гнобителів. Вони зажадали заміни 
подвірного землеволодіння общинним та переділу землі по 5 десятин на душу. 
Заворушення в Суботові не могло залишитися без уваги царської влади, тому для його 
придушення в березні 1875 року сюди було направлено другий драгунський полк. [21 
] 
Мешканці Суботова брали активну участь у так званій Чигиринській змові 1877 
року. Повстанський рух охопив тоді 40 сіл, зі своїм осередком у селі Щабельники. Його 
очільником став Яків Стефанович, який поширив між селянами підроблені грамоти, 
нібито видані царською владою, із закликом повстати проти панів, перестати платити 
їм податки. Так, 3 жовтня 1877 року Київське губернське жандармське управління 
доповідало губернатору про необхідність переведення всіх нижчих чинів 126-го 
 
 
38 
 
батальйону Путилівського піхотного полку і повітової команди до інших військових 
частин, оскільки їх укомплектовано селянами Суботова та інших сіл Чигиринщини. 
При цьому підкреслювалося, що солдати, підтримуючи зв’язки із односельцями, не 
лише знають про існування «Таємної дружини», а, можливо, і належать до неї. З 
доповідної записки губернатора, поданої 7 січня 1877 року, видно, що деякі селяни 
Суботова, такі як П. Петренко, Я. Петренко та інші записалися в таємну організацію і 
прийняли присягу у Москаленка, селянина сусіднього села Розсошинці. Маючи копію 
статуту «Таємної дружини», вони пропагували ідеї організації у своєму селі. Після 
викриття «Таємної дружини» 20 суботівських селян вислано на далеку північ Росії. 
Земельний голод, злидні, наруга і свавілля царської влади та місцевих багатіїв 
відкривали очі трудящим на їх ворогів, сприяли пробудженню класової свідомості. [21] 
На початку XX століття в Суботові налічувалося 844 господарства, з яких 6 не 
мало землі, а 212 — худоби. На початку першої світової війни зросла кількість 
необроблюваних, або ж мало посівних господарств, адже не вистачало робочих рук, 
реманенту. Станом на 1900 рік в селі працював фельдшер, функціонувала аптека. В 
1911 році працбвали 3 школи, в яких отримували освіту 195 дітей. У 1907 році було 
відкрито бібліотеку, у фонді якої на 1911 рік було 597 книг, лише 60 із яких написані 
українською мовою. 
Після Лютневої революції 1917 року місцеві працівники створили комітет та 
обрали своїх представників до Чигиринської ради робітничих, селянських і 
солдатських депутатів. В деяких селах Чигиринщини місцеві почали захоплювати та 
привласнювати землі поміщиків, проте Тимчасовий уряд та Центральна рада стали на 
захист поміщиків та капіталістів. Через це бідніше селянство, яке перебувало під 
впливом революційних настроїв солдатів- більшовиків, якраз таки їх і підтримували, 
сподіваючись отримати землю та майно, якого не мали. 
28 січня 1918 року в селі була встановлена радянська влада. Безземельним 
селянам було наділено земельні наділи, їм рекомендувалося вступати в артілі. 
Створений у Суботові революційний комітет розгортав роботу щодо здійснення 
ленінського Декрету про землю, допомагав найбіднішим. і малоземельним селянам 
реманентом, насінням. [28] 
 
 
39 
 
Але на початку березня 1918 року радянське будівництво тут було перерване. 
Село окупували австро-німецькі інтервенти. Почалася тяжка боротьба із загарбниками. 
Влітку того ж року селянин-бідняк А. Соломоненко організував у селі партизанську 
групу. 
В січні наступного року партизани Чигиринщини визволили село від ворога. 
Тоді ж відновлено Радянську владу, утворено революційний комітет. 
Згідно з постановою Чигиринського повітового ревкому від 27 лютого 1919 року 
у березні в Суботові відбулися вибори. Членами волвиконкому було обрано 3. О. 
Москаленка, І. П. Топчія, А. І. Латишка й інших. У складних умовах класової боротьби 
волвиконком вирішував господарські, політичні, культурно- освітні й продовольчі 
питання, боровся із спекуляцією, дбав про організацію оборони села. В травні 1919 
року банди Григор’єва кілька разів вривалися у Суботів. А в серпні село захопили 
денікінці, які відновлювали буржуазно- поміщицькі порядки. На початку січня 1920 
року білогвардійців було вигнано з села і виконком відновив свою роботу. В липні того 
ж року в селі створено комітет незаможних селян (на чолі з 3. Тютюнником), який 
об’єднав 200 бідняків і середняків та проіснував 11 років. [28] 
Почалась відбудова зруйнованого господарства. Організатором і керівником 
селянства в господарському і культурному будівництві став комуністичний осередок, 
створений у лютому 1922 року. До його складу входило три члени партії і один 
співчуваючий. На початку 1924 року в селі з’явилася комсомольська організація. 
Нелегко було бідноті вибиватися із злиднів. Поганий обробіток землі, недостатнє 
внесення добрив стали причиною низьких урожаїв. До заможного життя був тільки 
один шлях — кооперування господарств. У 1921 році в селі спершу організовується 
меліоративне товариство, яке мало трактор, 2 майстерні-кузні і вітряк. У 1922 році 25 
селян згуртувалися в артіль «Полум’я праці». Вона мала 162 га орної землі, трактор 
«Фордзон», сівалку, молотарку, 2 плуги і 4 коней. На цей час у селі працювало 6 
вітряків і олійниця. [28] 
В ті роки багато було зроблено і для налагодження освітньої роботи на селі. Так, 
у березні 1919 року в Суботові почала працювати початкова школа. У 1925 році в ній 
навчалося 200 дітей, а в школах лікнепу — 160 дорослих чоловіків і жінок. Центром 
 
 
40 
 
культурно-освітньої роботи на той час став сельбуд. При ньому працювали бібліотека, 
а також хоровий, драматичний і військово-спортивний гуртки. Тут читалися лекції на 
політичні і наукові теми. 
З кожним роком селяни Суботова все більше переконувалися, що господарювати 
колективно краще, ніж одноосібно. На січень 1930 року до сільськогосподарської 
артілі увійшло 688 дворів або 1453 працездатні особи. Вона мала 3407 га землі. На 
кінець 1930 року в селі вже було два колгоспи («Метеор» та ім. Т. Г. Шевченка). 
Першими головами цих колективних господарств стали комуністи М. А. Кизуненко і 
О. Ф. Гретченко. 1932 року ці колгоспи об’єднуються в один — ім. Леніна. 
Ще 1932 року на колгоспних полях у Суботові з’явилися трактори Чигиринської 
МТС, а з ними прийшли у село нові професії — трактористи й комбайнери. 
Значних успіхів у зміцненні громадського господарства досягли трудівники 
села за роки довоєнних п’ятирічок. У 1933 році буряководи М. Лебідь, П. Бондар, К. 
Чорнобай виростили і зібрали по 500 цнт буряків з гектара. А в 1939— 1940 роках 
артіль стала учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві (її 
представляли бригадири Д. Я. Кравченко, X. Я. Гармидер, І. С. Кривенко). [29] 
Зростала оплата колгоспної праці — в 1940 році на трудодень нараховувалось 
но 2,5 кг зерна, підвищувався загальний добробут населення. Напередодні війни тут 
були початкова і семирічна школи, в яких навчалося 405 дітей. До 1939 року повністю 
ліквідовано неписьменність; працювали бібліотека і клуб. У 1941 році розпочато 
будівництво нового клубу із залом на 400 місць і 8 кімнатами для роботи гуртків. 
Німецько-фашистська навала перервала творчу працю радянських людей. 7 
серпня 1941 року гітлерівці окупували село. Вони розстріляли 9 жителів, які 
підтримували зв’язок із партизанами, у т. ч. вчительку М. М. Кривенко, вивезли на 
каторгу до Німеччини 32 мешканці. І все ж населення саботувало накази окупантів, 
допомагало пораненим червоноармійцям, військовополоненим. 
12 грудня 1943 року частини 4-ї гвардійської армії 2-го Українського фронту, 
що нею командував генерал-лейтенант І. В. Галанін, визволили Суботів від німецько-
фашистських загарбників. [29] 
Гітлерівська окупація заподіяла селу збитків на суму майже 5563 тис. крб. 
 
 
41 
 
Першу після визволення весну трудівники села починали в тяжких умовах. Не 
вистачало тягла, насіння, робочих рук. На 1 січня 1944 року в колгоспі було лише 4 
воли, 4 корови, 29 коней, 3 вітряки, олійниця, кузня, деякий дрібний реманент. 
Наступного року з кожного гектара було зібрано тільки по 7,7 цнт зернових. Проте і 
цей урожай дав змогу артілі виконати план продажу хліба державі. 
Відновили свою роботу фельдшерський пункт, школа, клуб, бібліотека, гуртки 
художньої самодіяльності. Агіткультбригада обслуговувала колгоспників 
безпосередньо на польовому стані. Організаторами цих заходів стали комуністи і 
комсомольці села. 
За роки четвертої п’ятирічки артіль ім. Леніна значно розширила посівні площі. 
У 1951 році вона одержала кращий урожай зернових культур, ніж у довоєнний час, а в 
1955-му колгоспники виростили зернових по 18,5 цнт на кожному гектарі, добилися 
середнього надою молока по 1500 кг від фуражної корови. 
Розгорталося соціалістичне змагання. Огородня бригада, яку очолював О. С. 
Жолдак, у 1956 році зібрала по 180 цнт помідорів, 210 цнт капусти і 250 цнт буряків з 
кожного гектара. Доярка Г. І. Шапошник, за якою було закріплено 7 корів, повинна 
була надоїти 7700 кг молока, а фактично надоїла 18 898 кг, що становило майже по 
2700 кг від кожної корови. В 1959 році колгосп одержав грошових прибутків на суму 
2410 тис. крб. У 1961 році тут зібрано по 19,3 цнт зернових з кожного га, поголів’я 
тварин збільшилось до 870 голів. [16] 
За роки семирічки артіль (в 1964 році перейменована в колгосп ім. Б. 
Хмельницького) перетворилася в міцне господарство, оснащене передовою технікою, 
з добре розвинутим громадським тваринництвом. В 1965 році колгоспники виростили 
по 20,9 цнт зернових, 270 цнт помідорів, 300 цнт капусти, 320 цнт буряків з кожного 
гектара. На фуражну корову надоєно по 2251 кг молока. Порівняно з 1961 роком оплата 
трудодня підвищилась і становила 2 крб. 69 коп. За успіхи в розвиткові сільського 
господарства 5 передовиків праці відзначено урядовими нагородами. 
Значних виробничих успіхів досягли колгоспники Суботова і в роки восьмої 
п’ятирічки. Зросла технічна оснащеність сільськогосподарського виробництва, 
збільшився обсяг механізованих робіт. На 1 січня 1971 року колгосп мав 20 тракторів, 
 
 
42 
 
9 комбайнів, 17 автомашин, 53 електромотори. 
За період з 1966 по 1970 рік середньорічний урожай зернових по колгоспу 
становив 25,9 цнт з га або в порівнянні з попередньою п’ятирічкою зріс на 6,9 цнт. В 
ювілейному 1970 році трудівники Суботова виростили по 28,4 цнт зернових з кожного 
гектара, виробили м’яса за п’ятирічку по 82,9 цнт на 100 га угідь. З 1968 року колгосп 
спеціалізується на відгодівлі великої рогатої худоби. Щорічно тут стоїть на відгодівлі 
2300 голів худоби. За трудову звитягу 9 колгоспників у квітні 1971 року відзначено 
урядовими нагородами. 
Добрими виробничими здобутками почали суботівці дев’яту п’ятирічку. 1971 
року середній урожай зернових досяг 30 цнт з га, на 100 га сільськогосподарських угідь 
у середньому одержано 93,6 цнт м’яса. Тваринники М. С. Лень, П. С. Мінська, П. С. 
Ряднина, М. 3. Прохач, які зобов’язались добитися середньодобового приросту 
молодняка 450 грамів на голову, фактично досягли 470— 520 грамів. [29] 
Правління артілі разом з партійною організацією та сільською Радою розробили 
перспективний план розвитку господарства на 1971—1975 рр. Передбачається довести 
середньорічну врожайність зернових культур до 28,5 цнт з гектара, продавати державі 
щорічно по 3870 тонн м’яса. Намічено побудувати телятник на 250 голів, 2 корівники, 
кормоцех, гараж. У селі буде споруджено будинок тваринників, квартири для молодих 
спеціалістів, амбулаторію, їдальню, стадіон, універмаг. Сільська Рада запланувала 
роботи по благоустрою села. 
З розвитком колективного виробництва зростав і добробут трудящих. Середній 
річний заробіток колгоспної сім’ї у 1970 році становив 1500 крб. Більшість родин має 
сучасні меблі, радіоприймачі, телевізори, в багатьох є пральні машини, газові плити, 
автомобілі і мотоцикли. Змінилося і зовні село. В центрі його з’явилися три великі 
магазини, буфет, комбінат побутового обслуговування, поштове відділення. Перед 
будинком сільської Ради височить пам’ятник великому сину українського народу 
Богдану Хмельницькому, встановлений у 1954 році. Село повністю електрифіковане і 
радіофіковане. До послуг жителів фельдшерсько-акушерський пункт, аптека. У 
середній школі Суботова 1971 року 20 вчителів навчали 221 учня. [6] 
Для учнів з інших сіл відкрито інтернат, організовано консультаційний пункт 
 
 
43 
 
районної заочної школи. Зростає освітній рівень населення. У 1970 році тут працювало 
16 чоловік з вищою і 209 з середньою або середньою спеціальною освітою. Серед 
вихідців з села — 18 вчителів, 19 медичних працівників, 7 інженерів, юрист та багато 
спеціалістів сільського господарства. 
Партійна організація (налічує 43 комуністи) та сільська Рада Суботова багато 
уваги приділяють культурно-освітній роботі. При сільраді працює культурно-освітня 
комісія. Разом з товариством «Знання» вона бере активну участь у розгортанні 
лекційної пропаганди, в проведенні вечорів трудової слави тощо. 
У селі є будинок культури, дві бібліотеки, що налічують 12 тис. примірників 
книг, музей Богдана Хмельницького (розташований у колишній Іллінській церкві). В 
селі свято шанують тих, хто боровся за волю і щастя народу, рідного краю, хто віддав 
життя за наше чудове сьогодення. Щорічно в День Перемоги мешканці Суботова ідуть 
до братської могили. Тут поховано 43 воїни, які віддали своє життя за їхнє визволення. 
В урочистій тиші відбувається покладення вінків. В ту хвилину суботівці віддають 
також шану і 130 своїм односельцям, які полягли на фронтах Великої Вітчизняної війни 
за свободу і незалежність Батьківщини. Разом з усіма віддають шану загиблим 305 
їхніх побратимів, які звитяжно пройшли війну і повернулися додому з нагородами. 
XVII століття [6] 
Богданова церква з руїнами його будинку. 
Перша письмова згадка про Суботів належить до початку XVII століття: він, як 
хутір, був власністю дрібного шляхтича, козацького сотника Михайла Хмельницького. 
За його часів тут був дерев'яний двір. 
Після загибелі Михайла Хмельницького у 1620 році його син Богдан по 1648 рік 
сприяв будівництву в Суботові палацу-фортеці, яка стала однією з його резиденцій 
(1664 рік), яку згодом зруйнували польські вояки. 
У 1633 році, здобувши «Мліївський ключ», Станіслав Конєцпольський вважав, 
що Суботів, де був хутір Б. Хмельницького, є їхнім — Конєцпольських — володінням. 
На це останній відповідав: «Цього насправді немає у мліївських привілеях, бо старі 
мліївські привілеї у наших руках бували, добре знаємо, поки сягають ці ґрунти». [6] 
Під час конфлікту Б. Хмельницького з чигиринським підстаростою — Даніелем 
 
 
44 
 
Чаплинським, який виконував «замовлення» дідича — Александра Конєцпольського, 
привілей щодо права власності на Суботів підступом відібрали у Хмельницького, про 
що він сам писав у своїх листах до великого коронного гетьмана Миколая Потоцького-
«Ведмежої лапи», до короля Яна II Казимира у 1648 році. Юристи пояснили, що через 
відсутність документів виграти справу неможливо. Малоймовірно, Б. Хмельницький 
подав скаргу до сейму, який відмовив — необхідним було підтвердження А. 
Конєцпольського. Тоді Б. Хмельницький звернувся до короля Владислава IV, який 
привілеєм від 22 липня 1646 року затвердив Суботів за ним. А. Конєцпольський на це 
не зважив. Проти Хмельницького виступав також багатий чигиринський орендар 
Захарій Сабиленко. 
Від свого заснування у 1616 році Суботів належав до Корсунського, з 40-х років 
XVII ст. — до Чигиринського староства у складі Республіки Обох Націй (Речі 
Посполитої). Його мешканці займалися рільництвом і тваринництвом; тут також 
розвивалися ковальство, чинбарство, ткацтво та інші ремесла. Набували поширення і 
промисли: млинарство і рибальство. 
У 1653 році палац був оточений подвійним валом. Тут жив Тиміш 
Хмельницький разом з Розандою Лупул. Деякий час проживав також сват Б. 
Хмельницького Васілє (Василь) Лупул. 
23 грудня 1653 року Тиміш Хмельницький був похований у дерев'яній 
Михайлівській церкві. 
За Богдана Хмельницького Суботів став значним осередком культури: в 
гетьмана була велика бібліотека. Чималий інтерес становили тут будівлі й архітектура 
— в Суботові, як і в Чигирині, був будинок гетьмана, а поряд будинки козацької 
старшини. Проте після смерті Богдана Хмельницького Суботів утратив своє значення. 
Після того, як гетьманом став Іван Виговський, він забрав Чигирин і Суботів. 
Суботів був наданий Юрієві Хмельницькому знов у 1659 році. 
У 1664 році розбійницькі загони шляхти на чолі з руським воєводою Стефаном 
Чарнецьким напали на село і спустошили його та, як свідчить у своєму літописі 
Григорій Граб'янка, поглумилися над прахом гетьмана Богдана і його сина Тимоша. 
У 1667 році за Андрусівським перемир'ям Правобережжя залишалося за 
 
 
45 
 
Польщею, козацький устрій у Суботові ліквідовано, його селяни стали кріпаками. 
Суботів, як містечко у складі Польщі, перебував до кінця XVIII століття.[9] 
За домовленістю Речі Посполитої та Росії, Суботів був на кордоні між країнами; 
тут заборонено було поселятись. 
Укріплення та архітектура Суботова 
Укріплення Суботова Хмельницьких та його околиць за місцем розташування 
розподілялись на три групи: 
центральну — найбільшу, що складалась із двох нерівних частин: оборонних споруд 
замку (нині Замчище) та укріплень Іллінської церкви (1653 р.); 
Вовчий шпиль — сигнально-спостережний пункт і укріплення для захисту південних 
меж маетностей; 
заплаву Тясмину — садиби-хутори на пагорбах островах (в залежності від рівня води 
в річці), що здійснювали додатковий контроль над Суботівським шляхом. 
В окрему групу виділяли підземні споруди (в тому числі ходи). 
Центром Суботова був замок площею два га, природні переваги розташування 
якого підкріплені інженерними спорудами. Для будівництва обрали мис, оточений з 
півночі, сходу і заходу болотами та крутими схилами ярів. Найменш неприступною 
виглядала південна сторона, яку й укріпили штучними перекопами. 
Суботівський замок не відрізнявся принципово від багатьох інших, що були на 
пограниччі з Диким Полем. Його дерево-земляні укріплення були розраховані на 
відбиття татарських нападів. Оборонні споруди включали рів, два яруси валів із 
ескарпованими схилами (на верхньому було викопано ряд загострених паль) та чотири 
дерев'яні вежі. [13] 
Не обійшов Суботів і гайдамацький рух. У 1734 і 1741 роках гайдамаки 
здобували містечко. 1750-го загін, очолюваний К. Усом, що мав 100 повстанців, 
зруйнував у містечку панські будинки. 
У 1741 році тут налічувалося 100 дворів. 1765 року— 85 осель. 
У 1793 році, коли Правобережна Україна відійшла до Росії, Суботів увійшов 
спершу до Брацлавського намісництва, а з 1797 року до Київської губернії. На початку 
XIX століття він став селом, в якому 1808 року було 140 дворів і 1157 мешканців. У 
 
 
46 
 
селі час від часу проходили ярмарки, а пізніше — базари. 
До 1808 року Суботів був містом. У 1808 тут було 140 осель і 1157 мешканців. 1863 
року тут було 200 осель, 2419 мешканців. 
1844 року суботівських селян переведено на поземельно-оброчне становище з 
круговою порукою. З 289 дворів тоді 96 було тяглових, 161 — напівтяглових, 16 
городників, 17 бобилів (селян які не мали землі). 
Селяни жили бідно. На схилах пагорбів тіснилися старі під солом'яним дахом 
хати. Забудова проводилася безсистемно. Тісні вулички поснилися пилом і грязюкою. 
Проіснувавши кілька років у 1843 році припинила своє існування мед амбулаторія. [13] 
У 1843 році в Суботові було відкрито парафіяльне училище, в якому за даними 
1857 року, один учитель та його помічник навчали 134-х хлопчиків. В селі діяло чотири 
корчми. 
В липні 1843 року Суботів відвідав Тарас Шевченко, а у вересні 1845 побував 
тут удруге, де написав знамениті малюнки «Богданові руїни в Суботові», «Богданова 
церква в Суботові», «Чигирин з Суботівського шляху», а 21 жовтня 1845 року, 
перебуваючи в с. Мар'їнському на Полтавщині, поет написав вірш «Стоїть в селі 
Суботові». 
У 1880-х роках в Суботові виявлену картину невідомого автора середини XVIII 
століття «Богдан з полками». 
Середній земельний наділ колишніх державних селян після реформи 1861 року, 
становив 1,99 десятин на ревізьку душу (2885 десятин на все село). До того ж заможні 
селяни часто захоплювали у бідних їхні наділи. Так чигиринський повітовий справник 
в одному із своїх рапортів до губернатора писав: Старшина Суботівської волості І. 
Косятин, зловживаючи наданою йому владою, заграбав 120 із 240 десятин запасних 
земель. 
Реформа 1861 року прискорила розвиток капіталістичних відносин на селі. У 
1866 році Суботів стає волосним центром і одним з найбільших сіл Чигиринського 
повіту. За даними 1900 року тут було 733 двори, в яких проживало 4020 чоловік. Село 
мало олійницю та 22 вітряки. [23] 
У 1873 році в Суботові спалахнуло повстання, що було передумовлено не 
 
 
47 
 
рівними умовами виділення земельних ділянок, та тяжкими умовами їх викупу. Крім 
того селяни вимагали по 5 десятин землі на душу. Це заворушення стурбувало царську 
владу і в березні 1875 року до села був направлений 2-й драгунський полк. 
Суботівці брали активну участь у так званій Чигиринській змові 1877 року. Так 
3 жовтня 1877 року Київське губернське жандармське управління доповідало 
губернатору про необхідність переведення всіх нижчих чинів 126-го батальйону 
(Путилівського піхотного полку) і повітової команди до інших військових частин, 
оскільки їх укомплектовано селянами Суботова та інших сіл Чигиринщини. При цьому 
підкреслювалося, що солдати, підтримуючи зв'язки із односельцями, не лише знають 
про існування «Таємної дружини», а, можливо і належать до неї. З доповідної записки 
губернатора, поданої 7 січня 1877 року видно, що деякі селяни Суботова записалися у 
таємну організацію і склали присягу в Москаленка, селянина сусіднього села 
Розсошинці. Після викриття «Таємної дружини» 20 суботівських селян було вислано 
на далеку північ Росії. 
XX століття 
Напередодні (Першої світової війни), у 1912 році, в Суботові налічувалося 844 
господарств, з них 6 не мали землі. В селі було 413 коней, 23 воли і 212 корів. З 
початком війни значно зросла кількість безпосівних і малопосівних господарств, не 
вистачало робочих рук, реманенту. Різко знизилась урожайність. [6] 
У 1900 році в Суботові працював один фельдшер, діяла аптека. 1911 року в 3-х 
школах навчалось 157 хлопчиків і 38 дівчаток, а закінчило навчання лише 8 учнів. 1907 
року тут відкрито бібліотеку, в якій за даними 1911 року, було 597 книжок, з них 60 — 
українською мовою. 
Після звістки про Лютневу революцію 1917 року, яка дійшла до Суботова у 
березні, почалось захоплення земель. 
На початку березня 1918 року село було окуповане австро-німецькими 
військами. Влітку того ж року, в селі, селянином А. Соломоненко був організований 
партизанський загін, силами яких в січні наступного року село було звільнене. 
У березні 1919 року в селі почала працювати початкова школа. 
У травні 1919 року загони Никифора Григор'єва кілька разів заходили у Суботів. 
 
 
48 
 
В серпні 1919 року в село увійшла армія Денікіна. На початку січня 1920 року село 
захопили війська Червоної армії. 
Радянська доба 
У 1921 році в селі було організоване меліоративне товариство, яке мало трактор, 
дві майстерні-кузні і вітряк. 
У 1922 році силами 25-х селян в селі організована артіль «Полум'я праці». Вона 
мала 162 га орної землі, трактор «Фордзон», сівалку, молотарку, 2 плуги і 4 коней. На 
цей час у селі працювало 6 вітряків і олійниця. 
На початку 1924 року в селі почала діяти комсомольська організація. У 1925 році 
в початковій школі навчалось 200 дітей, а в школах лікнепу 160 дорослих чоловіків і 
жінок. Центром культурно-освітньої роботи на той час став сільбуд. При ньому 
працювала бібліотека, а також хоровий, драматичний і військово-спортивний гуртки. 
Тут читалися лекції на політичні і наукові теми. 
На січень 1930 року до сільськогосподарської артілі увійшло 688 дворів або 1453 
працездатні особи. Вона мала 3407 га землі. На кінець 1930 року в селі вже було 2 
колгоспи («Метеор» та імені Т. Г. Шевченка). В 1932 році ці колгоспи об'єднуються в 
один — імені Леніна. Напередодні (війни) в селі була початкова і семирічна школи, в 
яких навчалось 405 дітей. [23] 
У 1941 році розпочато будівництво нового клубу із залом на 400 місць і 8 
кімнатами для роботи гуртків. 
7 серпня 1941 року село окуповано німецькими військами. Вони розстріляли 9 
жителів, що підтримували зв'язок із партизанами та вивезли до Третього Рейху 32 
мешканці. 12 грудня 1943 року частини 4-ї гвардійської армії 2-го Українського 
фронту, що нею командував генерал-лейтенант Іван Галанін, відвоювали Суботів. У 
Другій світовій війні на фронтах брало участь 435 жителів села, 130 із них загинули. 
Знову запрацював колгосп, в якому станом на 1 січня 1944 року було 4 воли, 4 
корови, 29 коней, 3 вітряки, олійниця, кузня, деякий дрібний реманент. Відновили свою 
роботу фельдшерський пункт, школа, клуб, бібліотека. 
У 1964 році колгосп перейменовано в колгосп імені Богдана Хмельницького. На 
1 січня 1971 року колгосп мав 20 тракторів, 9 комбайнів, 17 автомашин, 53 
 
 
49 
 
електромотори. У 1971 році в середній школі Суботова працювало 20 вчителів та 
навчався 221 учень. 
Нині в Суботові діє загальноосвітня школа, будинок культури, лікарська 
амбулаторія. 25 квітня 2007 року у Суботові завершилося будівництво підвідного 
газопроводу. [21] 
На території сільської ради працюють два сільськогосподарські підприємства: 
СТОВ «Урожай-СК» і ТОВ «Суботів». 
У вересні 2011 року впродовж двох тижнів у Суботові проходив Всеукраїнський 
симпозіум народного мистецтва. На симпозіум запрошені майстри з різних регіонів 
України: Дніпропетровщини, Запоріжжя, Київщини, Кіровоградщини, Одеси, 
Полтавщини та Чернігівщини, які працюють у різних видах народного мистецтва: 
народна картина, традиційні декоративні розписи на папері, кам'яна та дерев'яна 
скульптура, гончарство, різьблення по дереву та плетіння із соломи. 
Ігор Шаров зазначає, що у 1880-х роках в Суботові виявлено картину невідомого 
автора середини XVIII століття «Богдан з полками», яка не має жодних аналогів серед 
відомих дотепер творів українського малярства. 
Іллінська церква 
Іллінську церкву або ж храм Святого пророка Іллі почали будувати у 1653 році 
за наказом, проектом та на кошти Б. Хмельницького. Будівля мала поєднувати в собі 
елементи (барокової) та ренесансної архітектури. Церква була одночасно і оборонною 
спорудою. У плані вона майже квадратна, її зовнішні розміри 18,19 на 15,91 метрів, із 
шестигранним виступом вівтаря на сході. Товщина мурів доходить до 2 метрів. На 
горищі, у західному фронтоні, влаштовано 4 бійниці, що дозволяло (артилерії) 
контролювати посад та в'їзд до Суботова. Нижче знаходяться ще три бійниці — вже 
для рушничного вогню, а вікна розташовані таким чином, щоб до них не міг дістатися 
вершник, навіть стоячи на коні. За необхідності споруда могла вести бій самостійно, 
для чого дзвіницю зробили дерев'яною та нижчою за церкву. [4] 
Церква була збудована біля садиби Хмельницького і коло ринку. У ній 1657 року 
Богдана Хмельницького було поховано. У 1869 році церкву реставрували, звели біля 
неї дзвіницю. За часів існування Радянського Союзу храм двічі закривали. З 1990 року 
 
 
50 
 
церква знову діє. 
Поруч з церквою знаходяться 3 кам'яні хрести, які зобразив Т. Г. Шевченко під 
час відвідування Суботова. Ймовірно, це могили священиків, які правили службу в 
Іллінській церкві у XVIII ст. Крім того в Суботові була ще одна дерев'яна Михайлівська 
церква (була до кін 19 ст.). За церквою стояла степова надмогильна «кам'яна баба». [4] 
У селі діє два музеї: 
Меморіальний музей Б. Хмельницького (Іллінська церква) 
Суботівський історичний музей 
Неподалік від центру села, у глибокій долині над струмочком, що тече до 
Тясмину, розташовані Три криниці — гідрологічна пам'ятка природи місцевого 
значення. їх викопано за часів Богдана Хмельницького. За часів СРСР пропаганда 
зробила їх символом дружби українців, росіян та білорусів. Насправді з цих криниць 
напували коней. Спершу їх було дві, але якось води в них не вистачило і Богдан 
Хмельницький наказав викопати третю. [9] 
Перед будинком сільської ради у 1954 році встановлено пам'ятник Богдану 
Хмельницькому. Звичайно, не можна порівняти сучасний соціально- економічний стан 
села із тим, який був 20-30 років тому. По більшій мірі це пов’язано із поступовим 
«вимиранням» села, банально із скороченням кількості його мешканців. Чого варто 
лишень проїхатися по вулицях, лише в центрі зараз мабуть не пустують напіврозвалені, 
нікому не потрібні будинки. Сумно споглядати таку картину. Економіка, та і взагалі 
життя населеного пункту тримається по більшій мірі на школі, місцевих аграрних 
господарствах, які хоч якось затримують тут людей, магазинах, але із такими темпами 
скорочення населення, його виїзду до міст та на «заробітки» можна припустити доволі 
таки сумний сценарій - село просто перетвориться на хутір, а потім і взагалі залишиться 
лише на картах, як і безліч йому подібних. 
3.2 - Суботів - резиденція Богдана Хмельницького; 
Фортеця-резиденція Богдана Хмельницького у с. Суботів Черкаської області 
будувалася в кілька етапів, завершена у середині XVII ст. На початку цього ж століття 
село Суботів належало козацькому сотникові Михайлові Хмельницькому, а його син, 
 
 
51 
 
Богдан Хмельницький збудував тут палац-фортецю, яка стала однією з його 
резиденцій. В часи гетьманства Б.Хмельницького це поселення перетворилося на 
осередок культури, тут зберігалася численна бібліотека, однак після смерті гетьмана 
Суботів втратив своє значення. За Андрусівським перемир'ям 1667 р. козацький устрій 
у гетьманському поселенні ліквідували, а його селян перетворили на кріпаків. [9] 
У 1648 р., коли розпочалася Визвольна війна українського народу, фортеця стає 
приміською резиденцією Б.Хмельницького. У невеликій фортеці розташувалися 
житлові, господарські та інші будівлі гетьманського двору, в яких проживали родина 
гетьмана, козацька старшина і челядь. У самому центрі знаходився замок, який займав 
площу 2га, побудований на високому пагорбі над крутими схилами, оточений ровом і 
двома ярусами валів, а також тут були розташовані одна кам'яна і три дерев'яні вежі. 
Спорудження замку виконувалося у два етапи. На першому етапі, кінець XVI 
ст. - початок XVII ст. (1620р.) був закладений фундамент цієї будівлі. Другий етап 
охоплює 1622р.-1650р., коли Б.Хмельницький завершує спорудження укріплень на 
основі знань, які він отримав у Франції. Проте вже після 1650 р. замок зазнав 
перебудови, в цей час споруджують кам'яниці з цегли та каменю, з'являються такі 
знамениті будівлі, як Іллінська церква, будинок гетьмана, оборонна вежа, а посередині 
- величний кам'яний палац. Архітектурні споруди мали на меті викликати повагу у 
іноземних гостей та послів до держави і до її гетьмана. Після того, коли резиденція у 
Суботові була зруйнована поляками на чолі з Стефаном Чарнецьким у 1664 р., руїни 
замку зберігалися аж до 1830 р., а згодом були розібрані на будівництво 
Медведівського Свято- Миколаївського монастиря. [13] 
Залишки багатошарового поселення Б. Хмельницького розташовані на 
південний схід від сучасного центру села по вул. Музейній, яка займає укріплений 
високий мисоподібний виступ берега. Тепер на території фортеці знаходяться 
музеєфіковані залишки оборонного фундаменту кам'яної вежі, етнографічний 
комплекс з двох хат XIX ст. і діюча криниця. Приблизно половину території займають 
сучасні приватні будинки. 
Дослідження пам'ятки розпочалося ще у 50-ті роки XX ст., другий етап припадає 
на 70-ті роки XX ст., а третій — на 1990-1991 р., в ті роки дослідженнями займалися 
 
 
52 
 
загони археологічних експедицій П.А.Горішнього, В.І.Клочка, Ю.В.Павленка та 
М.П.Кучера. Тепер можна побачити кам'яні фундаменти оборонної вежі, над якими 
збудовано павільйон з розміщеними у ньому знахідками під час розкопок. Проте 
залишків гетьманського будинку так і не було виявлено, однак знайдено інші об'єкти 
середини XVII ст., серед яких: кам'яні підмурки дерев'яної в'їзної вежі, дві землянки, 
господарчі споруди та близько десяти господарських ям, курінь-вартівня, підвал 
мурованої споруди (скоріш за все - оборонної вежі). [13] 
Улітку 2008 р. розкопки було відновлено експедицією Черкаської археологічної 
інспекції згідно з державною програмою "Золота підкова Черкащини", в результаті 
знайдено ще ряд архітектурно-будівельних деталей: поліхромні кахлі, цеглу, 
черепицю, які свідчать про давнє існування на цій території гетьманського палацу. 
Тобто, стає все більше шансів натрапити на будинок гетьмана в результаті нових 
розкопок. 
Фортеця-резиденція Б. Хмельницького у с. Суботів Черкаської області входить 
до національного історико-культурного заповідника "Чигирин", на сьогоднішній день 
є пам'яткою історії та архітектури. 
У 1653-1654 рр. навпроти гетьманського палацу коштом Богдана Хмельницького 
була побудована Іллінська церква, яка згодом стала його усипальницею. [13] 
Саме події 1647 року навколо маєтка Хмельницького в Суботові стали 
поштовхом до початку Визвольної війни 1648-1654 рр. Тоді чигиринський підстароста 
Чаплинський вчинив наїзд на Суботів, пограбував хутір, тяжко побив малолітнього 
сина Хмельницького та викрав його дружину. Не знайшовши справедливості ні в 
польському суді, ні навіть у короля, Хмельницький прибув на Запорізьку Січ, де 
закликав козаків до повстання проти влади шляхетської Польщі. Так почалася одна з 
найяскравіших сторінок української історії. 
3.3 - Суботів як структурний підрозділ «Національного історико- культурного 
заповідника Чигирин»; 
Завдяки своїй багатій історії та безпосередньому зв’язку з Чигирином та 
навколишніми населеними пунктами село Суботів посідає дуже важливе місце в 
 
 
53 
 
структурі «Національного історико-культурного заповідника Чигирин». 
До складу «Національного історико-культурного заповідника Чигирин» входить 
Суботівський історичний музей, відкритий в церкві Святого Іллі, та має в своєму складі 
саму церкву - пам’ятку архітектури XVII століття, яка має національне значення; 
територію замчища Хмельницьких (місце, де за думкою істориків вона мала 
знаходитись, адже точного місця та схеми будівель виявити та відновити не вдалося); 
2 садиби кінця XIX - початку XX століття «Український дім»; пам'ятник ландшафту 
«Три криниці»; городище чорноліської культури IX століття до нашої ери. [17] 
В зв’язку із таким широко представленим історичним минулим, мальовничою 
природою село Суботів стає бажаною принадою для туристів, на його території 
постійно проводяться екскурсії працівниками заповідника, що сприяє його розвитку та 
популяризації. 
3.4 - Проблема визначення місця поховання Богдана Хмельницького. 
Окремої уваги заслуговує дослідження і визначення справжнього місця 
поховання Богдана Хмельницького. Великий гетьман ще за життя створив довкола себе 
багато запитань, загадок, які досі так і не вдалося розгадати історикам. Його смерть та 
поховання стали своєрідною кульмінацією, породили ще більше загадок, домислів та 
фальсифікації. 
Дослідження можливого поховання Богдана Хмельницького на території 
Іллінської церкви проводилися багатьма істориками, проте вони не тільки не дали 
достовірної відповіді щодо місця знаходження поховання, а і зробили його пошуки іще 
більш заплутаними. 
У статті Р. Бондаренка в «Енциклопедії історії України» (2005 рік) автор описує 
місце знаходження церкви та зазначає, що саме вона стала усипальницею гетьмана у 
1657 році, коли там привселюдно, як засвідчують літописи поховали Богдана 
Хмельницького. Все було б зрозуміло, і можна було б із таким варіантом погодитися, 
аби не той факт, що помер Хмельницький 27 липня, а поховали його майже через 
місяць - 23 серпня. Що відбувалося з його тілом, чому так довго зволікали достовірно 
не відомо. [2] 
 
 
54 
 
Згідно зі свідченнями Самовидця Богдан Хмельницький помер у церкві Успіння 
Присвятої Богородиці, що в Чигирині, а похований був у Суботові в «ринковой» церкві. 
Факт поховання Хмельницького в Іллінській церкві засвідчено в літописі Григорія 
Грабянки: «З плачем, з голосінням віддаючи усі військові почесті, перевезли його тіло 
з Чигирина в Суботів і там у мурованій церкві, що на його кошт поставлена, у неділю 
за день перед Семеном поховали. А потім над могилою вождя свого плакали-плакали і 
розійшлися кожен до себе». 
Також інформацію про похорон гетьмана Богдана Хмельницького ми дізнаємося 
із літопису Самійла Величка: «При зібранні всіх полковників та старшини запорізького 
війська в Чигирині... доглядач митрополичого престолу преосвященний Лазар 
Баранович, прибувши з Києва, взяв з Чигирина при великій публіці і з церемоніями тіло 
Хмельницького і, перенісши його в маєтність, поховав його в кам’яній церкві, 
поставленій його ж, Хмельницьким, коштом». [2] 
Дослідження, які проводилися на території церкви були короткотривалими, та 
не доводилися до логічного завершення. Так, наприклад у 1921-1922 роках розкопки 
під підлогою церкви не проводилися, був знятий лише тиньк зі стіни з правого боку від 
входу до церкви, і на базі цього було висунуто незрозуміле рішення, що поховання 
Хмельницького тут ніколи не було. 
У 1953 році було здійснено лише зовнішнє зондування церкви, без безпосередніх 
внутрішніх досліджень. 
У 1970 році розкопки уже проводилися, дослідники схоже і справді наблизилися 
до відкриття місця поховання Хмельницького, проте дослідження аномального місця в 
середині Іллінської церкви, що може бути підземним склепінням і в свою чергу - 
похованням, із ряду причин були припинені. Зі звіту керівника експедиції Романа Юри 
ми дізнаємося про непряме підтвердження можливого знаходження поховання. Він 
зазначає, що одна із фундаментних плит, що утримує на собі хори дещо зсунута, це 
могло статися в разі існування порожнечі між колонами церкви. [2] 
Дослідження 1971 року скоріше за все взагалі були сфальсифіковані, 
проводилися для того, щоб нібито довести дані з літопису Григорія Грабянки та 
Чернігівського літопису XVIII століття, про те, що прах гетьмана та його сина Тимоша 
 
 
55 
 
було викинуто із усипальниці за наказом обозного коронного війська Речі Посполитої 
Стефана Чарнецького у 1664 році. 
Проте дослідження фахових істориків, зокрема Тараса Чухліба, проведені в 
архівах Польщі, ніяк не підтверджують інформацію про наказ Чарнецького та напад 
поляків на усипальницю Богдана Хмельницького. Відповідно, інформація, яка внесена 
до літопису Григорія Грабянки та Чернігівського літопису може бути зфабрикованою, 
а отже і прах гетьмана і його сина Тимоша повинні залишатися на своєму місці - склепі 
Іллінської церкви. [6] 
Відомі українські історики Іван Крип’якевич, Валерій Смолій та Валерій 
Степанков теж вважають версію про наругу польського війська над могилою гетьмана 
недостовірною. Аргументуючи це неписаним військовим, шляхетним кодексом того 
періоду, якого по більшій мірі дотримувалися обидві сторони - як козаки так і поляки. 
Так, тих хто добровільно складав зброю не вбивали, давали можливість викупити себе 
із полону. Після битви прийнято було хоронити не тільки своїх побратимів, але і солдат 
супротивника. Такого неписаного кодексу мав би дотримуватися і Чарнецький. Тим 
паче, що Богдан Хмельницький свого часу полонив його під Жовтими водами, але 
згодом відпустив до Чигирина, давши можливість відкупитися від полону. Не 
знаходяться свідчення про осквернення могили Хмельницького і в записах польських 
сучасників — Веспасіана Коховського і Міколая Йеміловського. Не залишив ніяких 
записів і польський ротмістр армії Стефана Чарнецького - Ян Флоріан Дробиш- 
Тушинський, який зробив грунтовний рукописний щоденник, де детально описував усі 
події, які відбувалися довкола нього, але і словом не обмовився про можливий 
польський погром Іллінської церкви. [6] 
Наступні розкопки Іллінської церкви проводилися в 2005-2006 роках. З 
використанням на той момент сучасного обладнання було проведено ультразвукове 
обстеження південної та південно-західної стін будівлі. Результати виявили 
порожнини на глибині 10-13 метрів і розмірами 2,5-5 м2. Не дивлячись на такі 
багатообіцяючі результати дослідження були зупинені через буцімто можливі 
руйнування споруди. Як зазначає у своєму виданні «Археологія Чигиринщини» Тетяна 
Нераденко - на глибині 9-10 метрів під час вище згаданих досліджень бралися зразки 
 
 
56 
 
грунту, і під час шурфіння була виявлена цегла, датована XVII-XVIII століттям, що 
лише зайвий раз нам вказує на те, що під церквою точно знаходиться якась підземна 
споруда, що може бути як входом до одного із багатьох підземних тунелів козацької 
епохи, так і входом до вірогідного поховання Богдана Хмельницького. [ЗО] 
Так, дослідження 2005-2006 років не лише не дали якихось відповідей, а і 
навпаки - створили багато нових запитань, зокрема одне із них, на мій погляд найбільш 
цікаве - чому вони не були доведені до логічного завершення, а саме проведення 
повноцінних розкопок під південною та південно-західною стінами будівлі. 
Найбільш нові дослідження проводилися протягом 2018-2019 років. Зокрема 
наприкінці 2018 року незалежний дослідник Іван Ільчишин провів георадарні 
дослідження навколо Іллінської церкви в Суботові. У своєму звіті він вказує наступне 
- «Біля церкви звертає на себе увагу велика (діаметр до 4 метрів) аномалія, розташована 
по вісі південної стіни церкви, на південному сході від вівтаря. Вона може бути 
ознакою підземної споруди». [30] 
За допомогою фінансової підтримки громадської організації «Фонд Великий 
Льох» спелео-археологи П. Нечитайло та Д. Тимчук і Кам’янця- Подільського у 2019 
році дослідили порожнини на пагорбі, де розташована церква. Так було обстежено 5 
подібних об’єктів (4 льохи і провалля). Проте підтвердження зв’язку даних об’єктів зі 
спорудою в середині церкви на даному етапі іще не було визначено. Наприкінці серпня 
2019 року були проведені дослідження внутрішньої сторони південно-західної стіни з 
метою визначення замурованих порожнин та проходів. Для нього науковці застосували 
свердління отворів діаметром до 20 мм та подальшим їх вивченням з допомогою 
інспекційної відеокамери. Також подібним чином було зроблено 2 отвори у підлозі 
будівлі, які були направлені до центру раніше виявленої аномалії. Завдяки цим 
дослідженням вдалося виявити сліди замурування якихось камер або проходів, що 
підтверджує той факт, що стіни не є монолітними, як вважалося до цього, і в їх 
структурі чітко простежуються сліди добудов, замурувань, що можуть свідчити про 
спроби замаскувати прохід до можливого поховання Великого гетьмана. А, отже, 
дослідники з великою долею імовірності дійшли до можливого найбільш сенсаційного 
археологічного відкриття незалежної України. [19] 
 
 
57 
 
Нажаль, дані дослідження так і не були доведені до кінця. На це вплинула 
спочатку пандемія Covid-19, а потім сучасна, дуже складна геополітична ситуація в 
нашій країні - початок повномасштабного вторгнення росії. Проте, на мою думку, 
подальші дослідження церкви точно відбудуться, і доведуться уже до кінця, це лише 
питання часу. Маю надію, що в даному процесі будуть зацікавлені не лише амбіційні 
історики та археологи, що шукають спонсорства у громадських організацій, а і 
держава, яка повинна сама організувати дослідницьку групу та надати фінансування 
для проведення настільки важливих досліджень.
 
 
58 
 
РОЗДІЛ 4 - СЕЛО СТЕЦІВКА В СКЛАДІ НАЦІОНАЛЬНОГО ІСТОРИКО- 
КУЛЬТУРНОГО ЗАПОВІДНИКА «ЧИГИРИН». 
Життя на території села починається тисячі років тому. Воно і не дивно, адже 
дана місцевість була досить багатою для скотарів та землеробів. Родючий грунт в 
поєднанні із річками та неглибокими підземними водами вабив сюди нових поселенців. 
Хоча небезпека нападів кочівників із степу була досить таки високою завдяки 
численним археологічним пам’яткам можна із впевненістю сказати, що життя на 
території села розпочалося ще за часів енеоліту та бронзового віку. 
Вони були знайдені під час розкопок, що проводилися у 1960-1980 роках XX 
століття, та зберігались в Стецівському народному музеї, а з 1989 року знаходяться у 
фондах НІКЗ «Чигирин». Серед знахідок виділяються: кременевий наконечник стріли, 
мідний ніж, бронзовий наконечник списа, скарб із 8 кам’яних сокир-молотів, які було 
знайдено в заплаві річки Тясмин. [9] Подібні сокири знаходили на берегах річок і в 
інших регіонах, що свідчить або ж часті бойові сутички поряд із бродами через 
водойми, або ж про те, що ці предмети несуть ритуальний характер, і , можливо, з 
допомогою їх люди здійснювали обряди поклоніння духам води. 
Колекція, що складається із 12 бронзових стріл, що датуються VII - IV століттям 
до н. е., є яскравим свідченням того, що раніше на території села і сусідніх населених 
пунктів також мешкали скіфські племена. Для їх досліджень, починаючи із 1950 року 
організовувалися спеціальні археологічні експедиції. Зокрема Дніпровською 
правобережною скіфською експедицією на чолі з кандидатом історичних наук О.І. 
Тереножкіним була проведена розвідка території вздовж річки Тясмин. В зону 
обстеження потрапило і село Стецівка. Тут, на острові Грушево, який розташований 
напроти в’їзду в село, було виявлено поселення епохи бронзи. Інше поселення цього ж 
періоду знаходилося на острові, що розташовувався в заплаві Тясмину, в районі 
впадіння в нього річки Велика Чута. [32] Вченими тоді був оглянутий цілий ряд 
курганів та курганних груп. В 1950-х роках у зв’язку з початком будівництва 
Кременчуцької ГЕС та затопленням значних територій в середній течії Дніпра, перед 
Інститутом археології АН УРСР було поставлено завдання обстежити і дослідити 
 
59 
 
археологічні пам’ятки на ділянці, розташованій на правому березі річки між 
Чигирином та Ново-Георгієвськом. Для реалізації цієї мети було створено комплексну 
експедицію Інституту археології АН УРСР, яка складалась із кількох дослідницьких 
загонів. В ході проведення даної експедиції науковцями було продовжено дослідження 
та розкопки і на території села Стецівки. До складу наукових груп входили археологи 
Є. Ф. Покровська і Г. Т. Ковпаненко у 1956 році, у 1957 - В. П. Петров, в 1958 році - В. 
П. Петров та Н. М. Кравченко. На обстежених науковцями територіях були виявлені 
два поселення. На південній околиці села, де в даний час розташований незавершений 
етнографічний комплекс «Козацький хутір», науковцями було знайдено та досліджено 
поселення черняхівської культури, що датується III - V ст. н. е.. [9] 
Також науковцями були знайдені залишки поселення пеньківської культури, яке 
датується VI - VIII ст. н.е., вони розташовані на північ від села. Ця територія 
знаходиться в заплаві річки Тясмин, та, нажаль зараз затоплена. Під час розкопок було 
узгоджено рішення, що дане поселення цілком відповідає типології та умовам життя 
цього народу. Дослідниками були знайдені та описані рештки жител-напівземлянок, із 
характерними заглибленнями, заповненими попелом, рукотворні «криниці» 
(заглиблення в грунті, орієнтовно на глибину підземних вод, що в цій місцевості 
знаходилися досить високо, і дістатися до них не викликало особливої проблеми). [9] 
Також було знайдено численні пам’ятки, що використовувалися у побуті. Це були 
глиняні та бронзові прикраси, численні знаряддя праці, багато глиняного посуду 
(миски, горщики). Дослідниками було прийнято одностайне рішення, що дане 
поселення цілком відповідає даному історичному типу та є суто землеробським. 
Жителі поселення брали участь в товарообміні, використовували в своїх комплексах 
черняхівські старожитності. Дослідники вважають, що населення, яке тут проживало, 
належало до об’єднаних південних слов’ян - антів. Археолог Д.Т. Березовець 
припускає, що пізніше цей регіон по річкам Тясмин і Дніпро заселяли слов’янські 
племена уличів. [9] 
З метою підготовки другого «Зводу пам’яток історії і культури Черкаської 
області» у 1987 році археологічні пам’ятки села Стецівка були обстежені кандидатом 
історичних наук Т. М. Нераденко. Обстеження проводилося спільно з В. І. Полтавцем, 
 
60 
 
який тепер займає посаду генерального директора НІКЗ «Чигирин». Тоді на околицях 
села було оглянуто та поставлено на державний облік 21 курган. Археологічна 
спадщина села Стецівка багата і вимагає подальшої охорони і дослідження, що 
допоможе значно розширити знання про минуле давніх етносів, що заселяли цей край. 
«За часів козацтва, багата природа краю сприяла виникненню на цій території 
хуторів-зимівників. За народними переказами, територія села була розділена між 
козаками: Стецьком, Зачосою, Мамчичем та Шамраєм». [9] 
«Зимівник козака Стецька був розташований в усті річки Кам'янка, що впадає в 
річку Чута. Хутір козака Зачоси знаходився на пагорбі, на місці де розташовується 
етнографічний комплекс «Козацький хутір».»[23] 
Скоріш за все назва села походить від прізвища козака Стецька. Він облаштував 
свій хутір приблизно на території сучасного центру села. За легендами він мав 
неспокійний та войовничий характер, неодноразово нападав на своїх сусідів. Під час 
одного із таких набігів ним був відбитий великий табун коней, після якого боячись 
помсти сусідів Стецько перебрався жити до Золотоноші. Хутір, на якому він жив 
почали називати «Стецьківка», а пізніше «Стецівка». [З 2] 
Урядом російської імперії на початку XVIII століття було розпочато заселення 
колоністами із інших регіонів так званого «Дикого поля» - території, яка була майже 
не заселеною до цього часу через постійну загрозу нападів турків і татар. На правому 
березі Дніпра з’являються хутори, які поступово наповнюються все новими й новими 
поселенцями, серед яких були вільні козаки, втікачі з інших земель, поступово 
розширюючись. Саме в цей період з’являються перші писемні згадки про село 
Стецівка. У 1717 році російським урядом проводився опис краю, вівся перепис 
населення, складалися перші карти місцевості. На цей час у селі уже проживало кілька 
сімей перших поселенців- розкольників. Вперше село Стецівка з’являється на карті, що 
була укладена інженером-підполковником Данилом де Боскетом у 1745 році. Ця 
територія адміністративно належала до правобережної частини Гетьманщини, яка із 
кінця 
XVII століття за своїм розташуванням більш відома під назвою Задніпрських місць. 
Наступним етапом, який буде нами розглянутий у ході дослідження стане 
 
61 
 
розвиток території села уже в період входження українських земель до складу 
російської імперії. Адже до утворення самого села ця територія майже ніким не була 
заселена, межуючи із «диким полем» постійно страждали від нападів кочовиків. 
Інформація про поселення часів Київської держави на території села відсутня, про що 
свідчить і той факт, що дослідниками не були знайдені пам’ятки даного періоду. Це, в 
свою чергу, змушує нас зробити висновок про те, що дані землі були непридатні для 
проживання через постійну небезпеку з боку «степовиків». 
Наступний розглянутий період розпочатий нами із дослідження початку 
XVIII століття, а саме розгляд села Стецівки у системі сербських поселень. В цей 
період імперським урядом було прийнято рішення про утворення військово- 
землеробських поселень, що було зроблено з метою пришвидшення економічного 
розвитку краю. У 1750 році полковник австрійської служби І. Хорват звернувся до 
російського посла у Відні з проханням від інших сербів, переселитися на територію 
імперії. Царицею Єлизаветою було прийнято рішення про продаж земель 
Задніпрянщини сербському полковнику І. Хорвату. Після цього розпочинається 
поступове заселення цих земель угорськими та сербськими колоністами, більшість з 
яких були військовими, і зовсім не тямили у веденні сільського господарства. Перша 
хвиля поселенців прибула в Україну в 1751 р. Вони заселяли землі між р. Інгул, р. Буг, 
та р. Тясмин. [27] 
У 1752 році на території Правобережної України було утворено так звану Нову 
Сербію - адміністративно-територіальну одиницю, створену для оборони південних 
кордонів від турецько-татарських нападів. До її складу входить і село Стецівка.[27] 
Територіальний поділ Нової Сербії відбувався на полки, роти, поселення або шанці, 
тобто мав цілком військовий характер. Село Стецівка входило до складу 
Миргородського полку, Криловської сотні. За «Описом Задніпрських поселень 
Миргородського полку 1752 року» село Стецівка було володінням Миргородського 
полкового писаря Ф. Козачковського. [23] 
Після утворення Нової Сербії соціальний статус мешканців села Стецівка у 
XVIII столітті визначався за певними обставинами, а саме їхнім переселенням. 
Корінних мешканців села майже не залишилося, а якщо такі сім’ї і були, то вони 
 
62 
 
швидко розчинилися у переважаючій масі колоністів. Поселення переселенців було 
започатковано розподілом (роздачею у користування) земельних ділянок. 
Населення в ротах було класифіковано за соціальним статусом, та розподілялося 
на категорії. До першої категорії входили «служилі люди», мається на увазі ті, хто 
безпосередньо ніс військову службу, до другої - резервісти, які виконували обов’язки 
першої групи на місцях, коли ті ішли в похід, до третьої групи входили так звані 
«фаміліати» - люди, що обробляли землі, яка перебувала під їх опікою та землю, що 
належала двом попереднім групам, якщо ті перебували на службі. Як правило, до цієї 
групи входили члени сімей першої та другої груп. Оплату, або ж жалування місцеві 
отримували від так званої «сербської суми», що виділялася Сенатом. Жалування для 
офіцерів виплачувалося в залежності від їхнього чину. Встановити точну суму 
офіцерського жалування практично неможливо, адже воно майже постійно 
затримувалося і виплачувалося іноді за кілька років служби. «Наприклад, І.Хорват за 
три роки по генеральському чину лише отримав 581 рубль 75 копійок, капітан-
лейтенант Михайло Чорба за три місяці - 65 рублів. А рядовому Пандурського полку 
Г. Липці з серпня 1758 року по січень 1762 року виплатили 10 рублів 13 копійок. 
Виплата жалування дуже затримувалась. Як видно з відомості, деякі підрозділи не 
отримували його по 2-4 роки. В мемуарах С. Пишчевича сказано, що поселенці, які 
жили за рахунок жалування «страшенно 
мучились». Можливо, саме таке становище змушувало сербів займатись розбоєм по 
відношенню до місцевого населення.».[31] 
«За рік різним чинам слід було виплатити таке жалування: полковнику - 836 
рублів 58 копійок; 
підполковнику- 585 рублів 92 копійки прем'єр-майору - 427 рублів 29 копійок; 
секунд-майору - 288 рублів 46 копійок; капітану - 288 рублів 46 копійок; 
капітан-лейтенанту - 243 рублі 3 копійки; 
поручнику - 208 рублів 63 копійки; 
прапорщику - 144 рублі 23 копійки; 
комісару з російських - 133 рублі; 
аудитору з російських - 128 рублів 23 копійки; 
 
63 
 
полковому обозному - 144 рублі 23 копійки; 
попу - 134 рублі 20 копійок; 
лікарю - 206 рублів 23 копійки; підлікарю - 120 рублів; 
полковому писарю з російських - 74 рублі ЗО копійок; 
літаврщику - 47 рублів 10 копійок; 
трубачу - 32 рублі 40 копійок; 
ротмістру - 74 рублі 30 копійок; 
ротному квартирмейстеру - 74 рублі 30 копійок; 
капралу - 47 рублів 10 копійок; 
ротному писарю - 35 рублів 10 копійок; 
рядовому - 32 рублі 40 копійок.» [31] 
За інформацією, що міститься в документі «Опис складу задніпрських поселень 
Миргородського і Полтавського полків 1752 р.» на території села Стецівка мешкало 28 
сімей, налічувалося 27 будинків, 7 дворів виборних козаків. «Витяг з відомостей 
представлений у Сенат при рапорті генерал - майора І. Хорвата від 1.12.1754 р.» надає 
нам інформацію щодо національного складу населення села. За даними перепису в 
складі Пандурівського полку, до якого в цей час належить і село Стецівка, налічувалося 
309 жителів сербської національності, 148 чоловік - македонської, 60 - болгарської, 
1982 людини польської, мунтянської та арнаутської національностей. В даному 
документі немає жодної згадки про кількість так званого «малоруського населення» 
(під такою назвою в період російської імперії вказувалося українське населення). Дана 
категорія жителів скоріш за все входила до складу так званої «польської нації». [27] 
В період «Нової Сербії» було змінено назву села. Традиційно для цього часу 
кожне село, що входило до складу військових поселень мало в собі подвійну назву: 
перша назва - це якраз таки власна назва села, а друга частина залежала від назви 
шанцю та номеру роти, яка розміщувалася на цій території. В Стецівці була 
розквартирована 16-та рота Пандурівського полку, тому село отримує нову назву - 
Стецівка-Шолмош. [32] 
«В 1753 р. в с. Стецівка починається будівництво форпостів, шанців, житла для 
військових та церкви. Були побудовані такі укріплення: 
 
64 
 
1) На вершині пагорба біля річки Чутки збудований форпост Стецівсько - Крюківський. 
2) Редут «Городок» знаходився на лівому березі р. Чута, мав форму багатокутника, 
був обнесений ровом з усіх боків. З місця, де було збудовано редут, відкривався 
великий сектор огляду польського кордону по р. Тясмин. З військової точки зору, це 
було найкраще місце для укріплення.» [27] 
«На відстані в півверсти від редуту «Городок» був розміщений шанець 
Шолмош. Шанець був побудований у формі великого прямокутника, з усіх боків 
обнесений ровом та валом, вздовж яких по внутрішньому периметру, були розташовані 
будівлі гарнізону і будинки місцевих жителів. Вони також були розміщені у формі 
прямокутника з майданом по центру, на ньому проводили паради і військові заняття. 
На майдані знаходилась і гарнізонна церква Святого Миколая. Цікавою є доля цієї 
церкви. За свідченням архівного документу «Відомості про церковний устрій 
задніпрських поселень», вона була збудована в 1732 році. Священиком був Микола 
Шимановський. В 1740 р. вона була зруйнована поляками. На її перенесення 
орендували дві громади новопоселених - Грузької і Пушкарівки. Представником 
Синоду І.Глєбовим була віддана перевага Пушкарівської слободі. Але надана згода не 
входила в реальні плани новосербської адміністрації, яка хотіла перенесення церкви до 
гарнізону. На клопотання І.Хорвата, що збереглось в архівах Київської єпархії, церкву 
було перенесено до гарнізону. В 1755 р. вона була відкрита. Священиком її став І. 
Петров.» [9] 
Поселення, засновані в даний період мали не лише військовий, а і землеробський 
характер. Саме тому місцеві мешканці займалися різноманітними промислами, 
основними з яких традиційно залишалися землеробство, рибальство, бджільництво та 
скотарство. Природні умови краю забезпечували всі ці напрямки діяльності сповна, 
гарантуючи кожному врожай та прибуток. За даними із різноманітних джерел, що 
дійшли до нашого часу чітко прослідковується тенденція частих конфліктів між 
сербами та місцевими жителями. Це пов’язано із тим, що нові поселенці вважали себе 
повноправними господарями краю, лише за плату дозволяли корінним мешканцям 
заготівлю лісу, випас худоби чи заготівлю сіна. Для того, що користуватися даними 
«благами» безкоштовно, посполиті косили для полків сіно, обробляли для них землю. 
 
65 
 
Часто серби насильно відбирали у місцевих мешканців їхнє майно, худобу, запаси.[27] 
Дана проблема стала темою для історичних досліджень. Так В. Ястребовим у 
«Записках Одеського товариства історії та старожитностей» були опубліковані 
документи, що знаходилися в «Архіві фортеці Святої Єлисавети», які стосуються саме 
цієї проблеми. За інформацією, що міститься у цих документах видно, що траплялися 
випадки, коли серби насильно захоплювали навіть і самих слобожан, змушуючи їх 
працювати на себе. Для того, щоб звільнитися, необхідно було заплатити викуп. [27] 
Дані факти вказують на те, яким чином вели господарство сербські поселенці. 
Це було зумовлено насамперед тим, що на своїй батьківщині емігранти не займалися 
господарською діяльністю, жили за рахунок служби. Вони і самі говорили, що із 
землеробством чи скотарством мало знайомі. С.Пишчевич з даного приводу писав: 
«Ми серби за природою нашою ні до чого більше нахилу не мали як до військової 
справи». 
«Як згадка про той давній період залишились топоніми - назви вулиць, кутків, 
окремих угідь с. Стецівка. Серби, угорці та інші переселенці, сумуючи за своєю 
батьківщиною, давали такі назви місцям, які нагадували їм про свої рідні землі. На 
картах Сербії, Угорщини ми можемо знайти назви населених пунктів, гір, річок, які 
співзвучні нашим топонімам: Шолмош (нинішня назва вулиці с.Стецівка), Пангер, 
Буковар (назви лісових масивів).»[27] 
Назви деяких вулиць та кутків села відображають те, що нові поселенці 
сумували за своєю домівкою. Так і до цього часу центральна вулиця села носить назву 
Аршава. Раніше по ній пролягав шлях до Чигирина, на територію Польщі та Варшави. 
У селі є вулиця (уже майже незаселений куток села), під назвою Козирівка. За 
місцевими переказами, по цій вулиці колись проходила найважливіша траса 
Новомиргород - Крилов. На в’їзді до села стояла застава, на якій солдати гарнізону 
перевіряли документи. По цій дорозі часто проїжджали високопоставлені військові та 
чиновники, яким солдати козиряли, прикладаючи руку до голови. Мабуть саме через 
це вулиця і отримала таку назву. «Нинішні назви вулиць «Лагерне» (одна знаходиться 
в центрі села, інша - внизу, біля річки Тясмин) дістали назви від того, що на цих 
територіях, в період сербських поселень, були літні табори солдат - «лагеря». [27] 
 
66 
 
Нащадками поселенців - колоністів є місцеві жителі. Свідченням цьому є їх 
прізвища: Шандра, Сербін, Дьордій, Матяш, Височин.» [32] 
Пам'ять старожилів зберегла зразки усної народної творчості – народні пісні, приказки, 
прислів’я, які залишились з тих далеких часів колонізації. 
В часи сербських поселень с. Стецівка отримало значний поштовх в своєму 
соціально - економічному розвитку. За рахунок переселення колоністів значно зросли 
кількість населення, площа поселення. З хутора Стецівка перетворилась на повноцінне 
село. Поступово розширюючись, село досягло чималих розмірів, за своєю площею 
могло б, напевно, позмагатися навіть із сучасним районним центром — Чигирином. 
Станом на 1886 рік у селі, яке тоді було центром ецівської волості Олександрійського 
повіту Херсонської губернії, мешкало 61 особа, було 728 дворів, працювала школа, 
поштова станція та 2 торгові зки. Приблизно за 8 кілометрів від центру села знаходився 
винокуренний зод, яким також опікувалася сільська громада. [9] 
За наступним переписом населення, який відбувся у 1897 році, кількість ітелів 
зросла до 4724 осіб. 
Село Стецівка неодноразово згадується в автобіографічному романі Юрія ірліса-
Горського (1898-1946) «Холодний Яр» (1932 р.): 
- Брати-громадяне! Ворог вирвав із наших лав одного з найкращих борців, але і 
піддавайтеся справедливій жадобі помсти! Хай пам’ять про Івана Компанійця чно живе 
в наших серцях. Залишимо мертвого мертвим, а живе діло - для ввих! Скільки разів 
терпіла Україна поразку і страшну руїну через те, що сини билися між собою в час, 
коли на неї насувався ворог ззовні! Про це стара чьманська столиця, на яку ви 
збираєтеся, могла б найбільше оповісти... Тепер і Україну насунувся страшний ворог, 
який руйнує і обдирає наш край, езправно вбиває тисячі й тисячі наших людей... Але з 
очей селян спадає полуда Україна буде боротися, щоб повернути те, що так нерозумно 
віддала. Ми можемо перемогти тільки єдністю, дружним ударом на ворога! А 
коцурівщина ама загине, бо вона не має під собою ґрунту! Селяни Суботова чи 
Стецівки ідуть разом із нами, коли вийдуть з-під впливу купи авантюрників, коли 
обачать, що це єдиний шлях до рятунку. Не з ними, засліпленими, нам боротися, юб 
тішити цим ворога! Розходьтеся спокійно по домах! Готуйте і бережіть брою! Будьте 
 
67 
 
готові кожної хвилини стати під чорний прапор Холодного Яру [а захист своїх прав і 
України! Мусимо вернути їй радість і славу! Зірвалося і [овго не змовкало могутнє 
«Слава!». Коли люди вже замовкли, той гук ще [еякий час повторювали яри...».[33] 
У своїй праці автор описує виступ 1920-го року стецівчан проти іільшовицьких 
загарбників (в результаті нерівної боротьби село було частково шалене, від рук 
російських карателів загинуло чимало жителів). Ю. Горліс-I II _ ио „а час національно-
визвольної війни в Україні 19 років Стешиа. як і сусіднє село Семигір’я, вважалися 
дуже великими сеі Також не можна не згадати, що до 1902 року в селі Стецівка була 
цеГ приходська школа. Вона знаходилася на Шанці (куток села, згідно дослід, місцевих 
переказів тут розміщувалися перші козацькі поселення кран ц ркви. У школі було два 
класи, а головним наставником для юних (а дорослих) учнів був священник. 
Також варто зазначити, що письменних людей у селі було дуже мш вищою 
освітою не було жодного. Лише 7 осіб мали середню освіту. В се один чоловік, який 
отримував газету, зміст якої він іноді зачитува односельчан. 
1902 року земством була побудована іще одна школа. У ній тепер бул 4 класи, в 
її стінах навчалося 50 учнів. Навчали дітей Харитонов Леонтіиович, Даценко Фросина 
Костівна, Сидоренко Іван Олександр Сібякіна Катерина Василівна та Синицький 
Віктор Афанасійович. Вони, у р час, викладали учням арифметику, географію, письмо 
та Закон Божий. Нав< У школі проводилось російською мовою. Учні писали на 
дерев’яних дощеч. допомогою грифеля. Що стосується умов навчання то інформації 
про це на; є дуже мало, щоб можна було зробити якісь висновки. Можна сказати лише 
< ЩО із стін школи революційного села вийшло чимало талановитих людей, , 
майбутньому стали артистами, художниками та вчителями. 
Особливості розвитку села Стецівка в радянський період (1921-1991) 
Трагічними сторінками написана історія більшості сіл України на ночі і 
існування у складі радянського союзу. Не є винятком і село Стецівка. і процес 
«входження» до новоствореної держави невід’ємно пов’язанні національно-
визвольною війною в Україні 1918-1923 років, в якій взяли акти У ь жителі села, 
про що ми уже згадували у попередньому розділі. Також м 
буде йти про Голодомори 1921-23 та 1932-33 років. Висвітленою буде і ті колгоспно-
радгоспної системи краю. Першими господарствами, які були створені селянами після 
 
68 
 
закінчення Першої світової війни, стали товариства спільного обробітку землі (ТСОЗ), 
артілі та комуни. ТСОЗи — це одна із форм колективізації сільського господарства, що 
була широко поширеною до утворення перших колгоспних господарств. 
Вони, на відміну від колгоспів, були організовані на добровільній основі для 
спільного обробітку землі, яку селяни усуспільнювали, але залишали за собою у 
приватній власності своє подвір’я та хату, реманент, присадибну ділянку та свійських 
тварин. Прибутки від виробництва розподілялися між членами організації в залежності 
від площі земель, що перебували у їх власності, від обсягу роботи, яка була виконана 
окремими сім’ями, а також, іноді, від кількості членів сім’ї. Такі організації 
проіснували недовго і в кінці 20-х років їх замінили колгоспи. 
В селі Стецівка в 1918 році також було організовано 8 таких ТСОЗів. 
«Запорожець» - голова Касяненко Павло. 
«Краще життя» - Майстренко Федір. 
«Зелений гай» - Добровольський Степан. 
«Піщаний лан» - Залюбовський Левко. 
«Червоний маяк» - Жук Микола 
«Ясний ранок» - Брайко Григорій 
«Червона Чутка» - Валовий Микола «їм. Чубаря» - Скрипник Панас. 
З другої половини 1920-го року розпочалися перші спроби переходу до 
колгоспної системи землекористування. Вона передбачала спочатку добровільну 
передачу землі, яка була у приватному використанні, або ж перебувала у складі 
ТСОЗів. Дані спроби не увінчалися ніяким успіхом, адже до осені 1928 було 
колективізовано лише 4% селянських господартсв по всій території України. Такі 
темпи впровадження нової політики безумовно не влаштовували уряд. Саме тому в 
1929 році було здійснено перехід до політики суцільного прискорення колективізації 
господарств і входження 100% індивідуальних господарств до колгоспів, що повинно 
було реалізуватися у найкоротший спосіб. На початку своєї історії колективізація мала 
добровільний характер, але з часом, коли селяни із зрозумілих причин не хотіли 
вступати до колгоспів, віддаючи таким чином свою землю державі, радянська влада 
почала вдаватися до примусового вилучення хліба й насильницької колективізації. 
Селян силою змушували вступати до колгоспів. 
 
69 
 
Колективізація супроводжувалась таким явищем як «ліквідація куркульства як 
класу», тобто заможних селян, які мали свою землю, обробляли її, але не хотіли 
вступати до колгоспу, називали куркулями. В цих людей примусово відбирали їхнє 
майно, хату та земельні наділи, виселяли їх до Сибіру. Інколи така доля спіткала одного 
господаря, а інколи й всю його родину. В силу цих подій люди почали масово виходити 
із складу колгоспів. Тоді влада обрала інший напрямок - надавала членам колгоспів 
пільги, зменшувала для них податки, а для обробітку землі у колгоспах створювалися 
спеціальні технічні станції. Щоправда деякі господарства України отримали техніку 
для обробітку землі лише в 40-их роках. 
У 1922-23 роках в Стецівці, на основі ТСОЗів, було створено три колгоспи - 
«Червона Зірка», імені Ворошилова та колгосп «Сталін». Колгосп «Червона Зірка» був 
найбільшим серед інших. Головою був житель села Стецівка Лосинський Іван 
Іванович. 
У зв’язку із масовим «розкуркулюванням» люди поступово втрачали свої 
земельні наділи, худобу, що і потягло такі складні та страшні наслідки. Про голодомор 
1921-23 років інформації небагато, напевно він не наніс такої непоправної шкоди для 
місцевого населення, частково оминув стороною даний регіон. Чого аж ніяк не можна 
сказати про наступний голод, голодомор, геноцид 1932-1933 років... 
У 1932 році було зменшено на 1/5 площі посівів по всій території України. Чого 
не скажеш про плани хлібозаготівель, які були збільшені аж на 44%. У 1932 році була 
прийнята постанова «Про охорону соціалістичної власності», згідно з якою за 
присвоєння навіть жмені зерна з колгоспного поля селянин був жорстоко покараний. 
По всій республіці почався голод, який не оминув і село Стецівка, що на Чигиринщині. 
Дані матеріали були зібрані в ході польових досліджень в липні-серпні 2012 
року, які проводила молодший науковий співробітник відділу «Стецівський 
етнографічний музей» НІКЗ «Чигирин» Юлкіна Людмила Іванівна. Нею були опитані 
місцеві жителі, уродженці села Стецівка, що народилися протягом 1918- 1933 років. 
Також ідентичною роботою займалася Сіб’якіна Тетяна. Результати цього унікального 
дослідження дають можливість відтворити ту страшну картину, яка розгорнулася в селі 
Стецівка, та уявити, що відбувалося на всій території України. 
 
70 
 
За свідченнями опитуваних стецівчан голод розпочався у 1932 році, але перші 
його жертви почали з’являтися навесні 1933 року. Місцеві жителі причинами голоду 
називають діяльність влади, яка просто конфісковувала останні запаси у людей. 
Опитувані згадують про те, що їхній врожай відбирала спеціально створена комісія, до 
складу якої, здебільшого, входили представники сільської та районної влади, а також 
місцеві «активісти». Час від часу до її складу входили і вчителі місцевої школи. Ходила 
комісія в складі не менше ніж по 3-4 особи, інакше заходити до людей вони просто 
боялися. [18] 
Під час обшуків люди, які входили до складу подібних комісій, були оснащені 
спеціальними щупами (залізними шпичаками), за допомогою яких обшукували 
абсолютно всі частини будинку, включаючи стіни, печі, лежанки. Деякі опитувані 
згадують лише імена людей, що входили до складу подібних комісій, бо були тоді іще 
дітьми. Однак вдалося відновити імена, прізвища та по- батькові декількох таких осіб. 
«Очевидці згадують, що до складу подібних комісій в селі Стецівка входили: Бойко 
Анастасія Федорівна («Бойчиха» або «Прудиха» - вуличне прізвисько — Т.С.), 
Кривенець Андрій Мусійович, Репетій Володимир Трохимович, Любота Федір, Бабич 
Микита, Заволока Федір та Заволока Павло, Жук Микола, Руденко Харитина, Собко 
Федір, Трут Михайло, Бондаренко Павло, Калнишов, Смаль, Чепурний, Гончар, 
Мамчич (чоловік) та Мамчич (жінка - «Мамчичка»).[18] Зі слів опитуваних, головою 
сільської ради був Круп Іван Іванович, а толової колгоспу Бондаренко («Беба» - 
вуличне прізвисько -Т.С.). Вивозом померлих н кладовище займався Запорожець 
Кирило».[18] 
У місцевих жителів, які були замучені голодом, не було засобів та си 
оборонятися від «колективізації», а тих, хто намагався чинити опір, відправлял до 
Сибіру (на Соловки) на примусові роботи. Зі слів очевидців відомо, що таї 
«переселенці» будували там залізну дорогу. 
Для того, щоб хоч якось виживати, люди почали ховати продукти та зерш які у 
них іще не встигли забрати. Досить поширеними місцями для схову булі «.. .на печі, 
під піччю, у підвалі, у лежанках, сараях, під конякою, у дворі в сніг та у полі». Але це 
далеко не вичерпний перелік таких «хованок». Люди боялис; що продукти знайдуть, 
 
71 
 
тому нерідко закопували їх у землю за межами свог двору, у лісосмугах, «глинищах», 
словом там, де не повинні були шукати. Люд переховували не тільки продукти та зерно, 
але і худобу. Так корову могли ховат у хаті чи очереті, у викопаних ямах, які накривали 
дошками та соломою, пода: від чужих очей. А якщо вдавалося потай вигодувати свиню, 
то різали її так, що та не кричала - одягали на голову тварини відро із попелом. [18] 
Окрім регулярних обшуків будинків людей викликали до місцеві адміністрації 
та випитували, де сховані продукти чи зерно. Таким чином мабуї у кожному 
населеному пункті з’являються «донощики» - люди, які доповідал адміністрації та 
здавали односельчан, що переховували їжу. Причини для цьої могли бути різними, 
дехто шукав такої «кривавої вигоди», дехто займався ци від безвиході... Голод штовхав 
людей до пошуків їжі. вони ходили по степа лісах, городах з метою знайти хоч щось 
їстівне. У полі «трусили мишоловки» ' віяли солому, в деяких регіонах України 
«виливали» в степу ховрашків. Про' не часто пошуки їжі увінчувалися якимось 
успіхом. Людей залякувала охорої полів та закон про «п’ять колосків». Селяни збирали 
гнилу картоплю, буряки, лісі збирали які-небудь гриби, якщо пощастить - горіхи та 
ягоди. Дехто з селі ходив «у люди» просити щось поїсти. Пшенична М.Ф. згадує, що 
«...нап сусідка Гамиха пішла з сином у люди, а як голодовка кончилася, то вернулася) 
Для того, щоб врятуватися, селяни за можливості виїжджали із села. Є свідчення, коли 
жителі села добровільно виїжджали до Сибіру і там займались господарством, «хто тут 
хазяйнував, то й там розжилися». Височин Г. Я. зустріла свою односельчанку, яка 
зникла в голодовку, аж в Одесі через 7 років. 
Люди для того, щоб вижити, вимінювали одяг, прикраси та коштовності, словом 
усе, що у них було. Є свідчення, що золоті сережки були виміняні на кілька кілограмів 
борошна, а ікона «Трьох Святих» - на миску проса. Всі ці речі люди вимінювали на їжу 
у більш заможних односельчан. 
Такою заможною родиною у Стецівці, в якої можна було виміняти речі на зерно, 
була родина Гажвів. Зі слів Гажви Івана Федотовича, їхня родина споконвіку була 
«кузнецькою». «Мій батько тоже був кузнецом і робив у кузні на Вербівці, а мої родичі 
жили там, де кантора колгоспна була». І дійсно люди згадують: «.. .міняли ряднини на 
зерно у Гажвів коло кантори». 
 
72 
 
Селяни, які були більш-менш фізично здорові, змушені ходити на «заробітки». Вони 
наймалися на будівництво чи косили траву на сіно, за це їм давали якісь харчі. 
Очевидці зазначають, що набагато легше жилося тим, у кого не забрали худобу, 
наприклад корову. Це було справжнім везінням, адже завдяки їй можна було хоч якось 
прогодувати родину. Є свідчення, що люди закопували сир та масло, діставали свої 
«запаси» тільки тоді, коли були впевнені, що їх ніхто не бачить, та що комісія не буде 
ходити. Якщо була можливість — підтримували своїх сусідів та родичів, зокрема якщо 
у них були малі діти. 
Легше жилося тим, у кого була невелика сім’я (одна, або дві дитини). Також 
простіше було людям, що мешкали поряд із Тясмином та його розливами, із річкою 
Чутою. Тут можна було спіймати якусь рибу, люди їли річкових молюсків. Пощастило 
також і тим, хто майстерно зумів заховати зерно. Запорожець Є.Д. розповіла, що 
«...наша сім’я тоді не голодала. Батько мій сам землю обробляв та на степу в ямі зерно 
і поховав. Дома не закопав, то ми і не голодали». А Бондаренко Г.Г. говорить, що «два 
мішки пшениці батько зарив у сніг — все замело, і його не найшли». 
Жителям села, які все ж таки вступили до колгоспу залишали домашню тицю, 
могли залишити корову чи свиню, а це були дійсно необхідні ресурси для зживання. 
Люди, які не мали запасів їжі, змушені були їсти абсолютно все, що хоч (ало 
їстівний вигляд. За словами очевидців, в їжу вживали: колоски з ячменю, гшениці, 
полову, качани кукурудзи, сою, гнилу картоплю, буряки, спориш, рогіз, [истя з 
берестка та вишень, мох та гриби, насіння лободи, ягоди та горіхи, які давалося іноді 
знайти. їли також тварин і птахів: собак, котів, мишей, їжаків, оробців, риб та навіть 
трупи коней. 
В селі було і кілька сімей, які не голодували. Це були або ж заможні селяни, 
ірацівники місцевої адміністрації та «активісти», або сім’ї тих, хто зразу іриєднався до 
колгоспу. 
В ті роки дуже важкою була доля сиріт. Колгосп організовував для них ■ 
патронати», які розташовувалися у порожніх будинках, або ж спеціально для іього 
виділених приміщеннях. Бондаренко Г.Г. говорить, що «мати носила тим іівчаткам 
оладки». В ті буремні роки у колгоспах «Червона Зірка» та «Імені Ворошилова» були 
 
73 
 
організовані інтернати для дітей сиріт, де їх годували та ?азом з учителем вони могли 
збирати на колгоспному полі колоски та зерно. 
Діти були найменш захищеними в ці страшні роки. Через те, що вони були 
забагато слабшими за дорослу людину, вони могли стати жертвами жахливого злочину 
- людоїдства. Подібні випадки згадують і жителі Стецівки: «...у Лагерному (куток села) 
Телятничка своїх дітей поїла», «...на Козирівці (куток села) жінка дитину з’їла», 
«...коло нас сусіди жили напроти — Кучаї, і у них багато дітей було, і вони їх поїли. А 
тоді і мене кликали: «Машо! Машо, а йди до нас!». [18] 
Також місцеві жителі згадували про вбивства. Так очевидці розповідали, що 
люди могли зникнути по дорозі додому, потім знаходили їхні рештки. За свідченнями 
опитуваних, масово селяни помирати почали навесні 1933 року. Одною з причин 
масових смертей жителі називають «об’їдання сирими зерновими». 
Неможливо встановити точну кількість померлих в 1932-1933 роках. Люди 
говорять, що померлих було дуже багато, що люди вмирали цілими сім’ями. Про 
масштаби трагедії говорять слова Бабича Г.Ф. «... кругом Стецівки цілі села 
повимирали, а саму Стецівку ще й обминуло». 
Померлих односельчан хоронили на кладовищах, городах, подвір ях та по 
садках. Здебільшого ховали в одну яму, влаштовуючи братські могили по 10-12 
чоловік. Так люди, які викопували ями могли зберегти свої сили... 
У переказах зустрічаються випадки, коли могли захоронити іще живу людину, 
вважаючи, що їй все рівно залишилося уже недовго «жити». 
Згідно слів опитуваних, ховали всіх померлих, бо боялися епідемій, а тим хто 
займався похованнями, видавали спеціальний пайок.[18] 
Голодомор 1932-33-го залишив важкий слід у спогадах очевидців. Він і досі 
проявляється сльозами на очах та живе у прислів’ях і приказках: «На хаті серп і молот, 
а у хаті смерть і голод», «Устань, Ленін, подивись! Як ми в созі розжились. Крадем сою 
та товчем, та торжники з неї печем»] І праві були люди коли говорили, що «Голод - нє 
свой брат» та «.. .в 33-му году будуть люди падать на ходу». 
До середини 1937 року уряд завершив суцільну колективізацію в Україні. На 
 
74 
 
той момент колгоспи об’єднали у своєму складі 3 мільйони 756 тисяч селянських 
дворів, тобто 96,1 % від загальної кількості. Лише 153 тисячі селянських дворів 
залишалися в одноосібному користуванні. 
1937-го року колгосп «Сталін» в селі Стецівка було перейменовано в колгосп 
«імені Чубаря». До нього спочатку вступили 18 чоловік, а пізніше іще 29. В складі 
перших господарів, які вступили до колгоспу були Кузуб Андрій, Кузуб Антін, Кузуб 
Петро, Бойко Яків, Шостак Іван та інші. 
Пізніше цей колгосп злився в одну організацію із колгоспом «Червона Зірка», 
а його головою став Лафа Панько. Головою колгоспу «Ворошилов» був Чепурний 
Петро. В 1953 році три колгоспи були об’єднані в один - колгосп «імені Жданова». 
Селянам, які працювали в колгоспі, нараховували заробітну плату, яка була 
винагородою для колгоспникам за їхню працю, вкладену в громадське господарство 
колгоспу. Оплата заробітної плати вираховувалася та проводилася з валового доходу 
колгоспу за нормами та розцінками, або ж за посадовим окладом кожного члена 
організації, який встановлювався на загальних колгоспних зборах, відповідно до його 
статуту. Оплата праці була не такою, до якої ми звикли в сучасності. Кожному 
працівнику визначався трудодень. Термін «трудодень» був пов’язаний із формою 
оплати праці в усіх колгоспах СРСР. Він був введений до вжитку від час примусової 
колективізації 1930-1931 років. 
Трудодні нараховували в залежності від категорії складності роботи, яку 
виконував працівник. За найпростішу роботу людям нараховували 0,5 трудодні, а за 
виконання найскладнішої - дев’ятої категорії праці, нараховували 4,5 трудодні. 
Вартість оплати трудоднів встановлювалася наприкінці сільськогосподарського року, 
коли було зібрано весь врожай. Суму продуктів та грошей, що залишалася для 
розподілу в колгоспі поділяли на кількість трудоднів усіх його працівників. Кожен 
колгоспник отримував заробітну плату відповідно до числа відроблених трудоднів. 
Кошти та кількість продуктів, що лишалися для оплати праці кожного року були 
різними. Це пов’язано із тим, що спочатку колгоспне господарство повинно було 
продати продукцію державі за ціною, що була значно нижчою від її справжньої 
ринкової вартості, оплатити податки та послуги МТС, також потрібно було залишити 
 
75 
 
певну кількість продукції як резерв та посівний матеріал. Для працівників 
платили мало, 
колгоспу не було ніякого зв’язку між обсягом виконаної ними роботи, кількістю 
трудоднів та фактичною заробітною платою, яка виплачувалася людям раз на рік. Тому 
працівники не були вмотивованими у якості своєї роботи, що спричиняло низьку 
продуктивність праці в колгоспних господарствах. Також доволі поширеною була 
практика видачі зароблених коштів продукцією, переважаючою мірою якої були 
зернові - кукурудза та пшениця. Іноді працівникам вдавалося виміняти, або отримати 
якимось іншим шляхом гречку та пшоно, проте це було рідкістю та удачею. Через те, 
що грошей, а іноді не платили і зовсім, колгоспники в переважній своїй більшості були 
бідними. В зв’язку із ЦИМ з’являється народна творчість, що дійшла до сьогодні: 
«Трудодень, трудодень, 
трудоодиниця, 
батько ходить без штанів, мати — без спідниці. 
Сидить баба на рядні 
Та й рахує трудодні. 
Трудодень, трудодень, дайте хліба хоч на день. 
Працювала вісім день, заробила трудодень. 
А від того трудодня, 
голодую я що дня.» [З2] 
 
В кожному колгоспі кількість трудоднів визначали окремо. На початку 50- их 
років у селі Стецівка на правлінні колгоспу було визначено мінімальну кількість 
трудоднів - 365 днів. В тому разі, якщо колгоспник не виробляв мінімальну кількість 
трудоднів йому могли нараховувати штраф. Причину не виходу на роботу розглядали 
на правлінні колгоспу та вирішували, чи зараховувати працівникові цей рік до стажу. 
Наприкінці року правлінням визначався розмір прибутку в колгоспі, який потім 
нараховували на трудодень. В залежності від прибутків колгоспу це були 2-5 копійок 
за один трудодень. Зі спогадів Заволоки Дмитра Порфировича, в 15 років він пішов 
працювати в кузню колгоспу помічником. Виробляв норму на два трудодні, але 
оплачували не більше ніж 0,5 трудодня, бо був малий ще. 
Селяни, для того, щоб отримати хоч якісь кошти їхали на заробітки до 
 
76 
 
радгоспів. Вони перебували у власності держави, а оплата праці в цих організаціях 
відбувалася з урахуванням специфіки та тяжкості виконаних робіт. Також, для 
підвищення вмотивованості працівників, тим, хто достроково виконував доручену 
роботу нараховувалася певна премія. 
На території Чигиринського району радгоспів не було, тому люди їздили на 
роботу до сусідніх сіл, зокрема в Кіровоградську область (село Стецівка було 
Кіровоградської області). На заробітки до радгоспів їздила переважно сільська молодь. 
Із села Стецівки багато людей їздило на роботу до радгоспу в селі Шарівка 
(знаходиться за 100 кілометрів від Стецівки). Там працювали на сезонних роботах - з 
весни до осені. Деякі заробітчани залишалися там на постійне проживання, хоча таких 
було не багато. В місцевому радгоспі оплата праці проводила щомісяця — аванси. 
Місцеві жителі розповідають, що виїхати туди працювати було досить таки 
проблематично, влада не хотіла випускати молодь із колгоспу тому не видавала їм 
паспорти. Із радгоспів до села приїздили так звані «наборщики». Вони домовлялися 
про роботу та говорили час і місце з якого будуть забирати працівників. Все це 
відбувалося переважно вночі та ще й за межами села, подалі від чужих очей. Іноді 
людей забирали навіть із Чигирина, куди вони добиралися потай, уночі. Проживання 
та харчування в радгоспі було безкоштовним. По закінченню робіт людям давали 
гроші, зерно та цукор. Додому також розвозили автомобілем радгоспу. Всі ті труднощі, 
що виникали перед працівниками цілком виправдовували себе, адже радгоспне 
господарство було державним, а за рівнозначно виконану роботу тут платили набагато 
більше, аніж у колгоспі.[20] 
Починаючи із другої половини 1950-их років колгоспи стають трохи більш 
економічно розвиненими, трудодень поступово починають замінювати грошовою 
формою оплати праці. В колгоспі «імені Жданова» в селі Стецівка такий перехід 
відбувся у 1964 році. Були встановлені норми відробітку, тобто мінімальна кількість 
днів, які потрібно було відробити за рік - вихододні. Для жінок така норма встановилася 
на 180 днів та 240 для чоловіків, а в кінці 1970-х років кількість вихододнів булу 
зменшено до 160 та 220 вихододнів відповідно. 
Оплата праці у колгоспі тепер поділялася на відрядну та погодинну. Вона 
 
77 
 
залежала від кількості обробленої площі (у трактористів), у водіїв від т/км (що означало 
добуток ваги перевезеного вантажу та відстані перевезення), для водіїв, що чергували 
на фермі чи в тракторній бригаді та не мали виїздів у цей час оплата нараховувалася 
погодинно. 
Бригада, яка займалася висадкою, обробкою чи зібранням врожаю отримувала 
оплату залежно від відпрацьованої норми, доярки від надоїв, доглядачі худоби - від її 
приросту. Розмір зарплати зоотехніків та ветлікарів залежав від поголів’я худоби в 
колгоспі, працівників олійниці чи млина - від виходу продукції. 
Головні спеціалісти та голова колгоспу отримували оплату погодинно. До 
складу таких працівників входили - бухгалтер (займався обліком продукції та коштів), 
агроном, завідуючі складами та інші, вони отримували встановлену заробітну плату - 
80% від окладу голови колгоспу. У колгоспі був восьмигодинний робочий день (з 8:00 
до 17:00) та шестиденний робочий тиждень.[32] 
Для того, щоб об’єктивно та коректно нараховувати заробітну плату в кожній 
робітничій бригаді був бригадир, який вів табель виконаної роботи та відпрацьованих 
годин. Ці дані передавалися в колгоспну контору, а та, в свою чергу, нараховувала 
заробітну плату. 
Також залишалася практика оплати колгоспникам в натуральній продукції. Так, 
на кожен зароблений працівником карбованець колгосп надавав певну, встановлену 
кількість кукурудзи чи пшениці (іноді їх можна було виміняти на гречку чи пшоно). 
Жінкам надавали для обробітку певну площу кормових буряків. їх потрібно було 
сапати, зібрати врожай та здати його в колгосп. За кожну здану тону оплата також 
нараховувалася в буряках. 
Для покращення продуктивності та заохочення працівників діяла практика 
преміювання за зразкове виконання, або перевиконання завдань, які покладалися на 
працівників. Для працівників, які були задіяні в процесах вирощування рослинної 
продукції премія нараховувалася в розмірі 20% від вартості продукції, яка перевищила 
норми зборів, для працівників, задіяних у тваринництві - 10% відповідно. Преміювання 
керівного персоналу колгоспу та його фахівців визначалося в розмірі 10 % від їх 
місячного посадового окладу. Дана сума нараховувалася за кожен відсоток 
 
78 
 
перевиконання річного плану реалізації сільськогосподарської продукції та в розмірі 5 
% від суми, що була одержана колгоспом від надпланового прибутку. 
Для водіїв та трактористів була своя система преміювання, яка залежала від 
кількості оброблених умовних гектарів (комбайнери та трактористи) та кількості 
перевезеного вантажу (водії). Все це вираховувалося з урахуванням марки техніки, її 
транспортно-технічних характеристик. Обирали три перші місця серед різних 
категорій - комбайнерів, трактористів, та водіїв. Премію виплачували за 1 місце — 100 
карбованців, 2 — 75 карбованців, та 3 — 50 карбованців. Такий вид преміювання 
називали соціалістичним змаганням. 
Ще одним видом змагання був перехідний вимпел чи зірочки. Водієві за 
понаднормово перевезені тони на автомобілі малювали зірочку, за яку потім 
доплачували певну суму. У кінці 1970-х - на початку 1980-х років сума премії за одну 
зірку була 5 карбованців. 
У 1970 році оплата праці зросла на 42 %. [32] 
На сьогодні колгоспу в селі Стецівка, як і інших багатьох села України, вже 
немає. Він був розпайований серед працівників колгоспу, роздані майнові та земельні 
паї на власність колгоспу. 
При колгоспові діяло багато різноманітних установ, організацій та невеликих 
підприємств. Так, в середині XX століття в селі діяв будинок пристарілих, кошти на 
утримання якого виділялися із державного бюджету. Також діяв консервний завод 
змішаного типу виробництва. Мається на увазі, що тут відбувалися як і завершені 
процеси консервного виробництва та і «напівфабрикати», сировина, що в подальшому 
транспортувалася до міста Черкаси. При колгоспі працювала олійниця, де місцеві 
мешканці могли обміняти насіння соняшника на олію та макуху. 
В центрі села працювали 4 магазини, діяв «будинок побуту», у якому була 
перукарня та міні-ательє (під замовлення місцеві майстрині шили одяг). До початку 
1970-их років діяла амбулаторія, при якій функціонував пологовий будинок. Також в 
центрі села (навпроти магазинів) доволі довго працювала їдальня (чайня), будівля якої 
була демонтована та зруйнована в 2010-их роках. На вулиці Шевченка (Брехунівка — 
місцева назва сільського кутка) працював один із двох дитячих садків (другий стояв 
 
79 
 
навпроти школи). 
В селі була колгоспна пасіка, ставки, які були викопані в господарських цілях і 
використовувалися для зрошування посівів, напування худоби. За спогадами місцевих 
жителів один із ставків (теперішня назва, розповсюджена серед місцевих - Людмирин), 
використовувався як резервуар, із якого накачували воду в господарських цілях для 
населення вищезгаданого кутка. В ході різноманітних соціально-економічних 
процесів, котрі відбувалися в 1990-их роках більшість інфраструктури краю занепадає, 
а після розпаду Радянського союзу піддається розграбуванню. 
Окремої уваги у розрізі теми даного розділу безумовно заслуговує школа. До 
1938 року Стецівська школа була семирічною, а перший випуск з десятого класу 
співпав із 1941 роком, початком Великої Вітчизняної війни. В грудні 1943 року село 
Стецівка було визволене від фашистів. Школа була відбудована, навчання в її стінах 
було продовжено. Через те, що 3 роки навчання в школі не проводилося, а дітей у сім’ях 
було досить таки багато то класи школи були переповнені, місця для учнів не 
вистачало. Для цих потреб були навіть виділені колгоспні амбари. Станом на 1943 рік 
у місцевій школі навчалося 760 дітей. Цю цифру складно уявити навіть для районних 
шкіл, не кажучи вже про сільську. У 1946 році приміщення школи було перебудовано. 
Стецівська школа до 1951 року знову була семирічною, а перший випуск 
десятирічки відбувся у 1953-1954 навчальних роках. В 1967 році вчителем історії 
Савченком І. Г. був організований гурток краєзнавців із учнів 9 класу, так починає свою 
історію місцевий музей (детальніше про його заснування та особливості діяльності ми 
дізнаємося в розділі «Культурний розвиток села Стецівка»). 
Варто згадати про популярність проведення підготовки до ступу на військову 
службу для юнацтва в період радянського союзу. Популярними були такі патріотичні 
ігри як «Зірниця» та «Орлятко». Зокрема «Зірниця» набула свого продовження і в 
незалежній Україні, що правда дещо в інтерпретованому вигляді. Вона була 
започаткована з 2002 року відповідно до Указу Президента України від 25.10.2002 
№948. Основним завданням цієї гри, не залежно від того, в роки існування якої із двох 
вищезгаданих держав вона проводилася є формування патріотизму, готовності до 
захисту кордонів своєї держави, покращення фізичних та інтелектуальних здібностей 
 
80 
 
учнів шкіл. 
Не можна досліджувати даний хронологічний період не розглянувши такі 
суспільно-політичні явища як жовтенята, піонери, комсомольці, це також сторінки 
історії нашої держави, без яких неможливо зібрати цілісну картину її розвитку. 
Безумовно, в цих процесах були як негативні, так і позитивні моменти. До негативу 
можна віднести заангажованість усіх цих організацій, чітке підпорядкування владі їх 
діяльності, що призводило до дещо викривленого, не завжди правдивого 
світосприйняття. Але був тут і позитив, насамперед це стосується виховання поняття 
дисципліни, порядності, відповідальності за свої вчинки, працьовитості, дружності. 
В усі періоди шкільного життя значна увага приділялася суспільно- корисній 
роботі. Досить довгий час при школі був фруктовий сад із яблунями та грушами. Він 
був під повною опікою учнів та відповідальних за це вчителів. Також школярі 
допомагали колгоспові збирати врожай, насаджували дерева та доглядали за ними, 
займалися впорядкуванням території села (принаймні центральної його частини, де 
саме і знаходиться школа). Учні збирали металобрухт, макулатуру, порожні пляшки, 
тим самим наводячи чистоту на вулицях рідного села. Довгий час під опікою школи 
існує кролеферма, а у 1985- 1987 роках - шкільна вівцеферма. Також влітку 1987 року 
виробнича бригада школи, яка складалася із старшокласників займалася 
виготовленням саману - (від тюркського «саман» означає «солома») різновид 
невипаленої цегли, так званого сирцю, який виготовлявся з глини, соломи та піску, 
використовувався під час будівництва традиційних хат мазанок та напівземлянок. 
Також учні школи в 1989-1990 роках допомагали виконувати продовольчу програму - 
збір урячих яєць від населення. Підбивалися підсумки «змагань», визначали 
ереможців, яких нагороджували грамотами чи листами подяки. 
іарто згадати, що в певний період у Стецівській школі, та як і в усіх школах раїни, 
велася атеїстична робота. Станом на 1985-1986 роки місцева школа навіть ула опорною 
в районі по атеїзму. У випускників навіть брали підписи про те, до вони не будуть 
вінчатися і хрестити дітей. 
У школі завжди займалися туристичною діяльністю. Особливого розвитку дна 
тема досягла протягом 1970-1990-их років. В цей час організовувалися піші юходи по 
 
81 
 
різноманітних цікавих місцях Чигиринщини. Зокрема це стосується ела Суботів, яке 
притягує своєю історією відвідувачів із усіх куточків нашої :раїни. Також 
організовувалися туристичні експедиції і за межі країни. Під керівництвом вчителів 
Березовського А.Н. та Березовської Т.М. школярі юбували в Північній Осетії, подолали 
перевал Донгуз - Орун, побували у Гятигорську та Ростові - на Дону. Екскурсійні групи 
на чолі з класними керівниками подорожували по Черкащині, побували в Карпатах, 
відвідали Лоскву, Ленінград, Полтаву, Одесу та інші визначні місця.
 
82 
 
РОЗДІЛ 5 - МЕДВЕДІВКА - ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА 
НАЦІОНАЛЬНОГО ІСТОРИКО-КУЛЬУТУРНОГО ЗАПОВІДНИКА 
«ЧИГИРИН». 
5.1 - Історія заснування населеного пункту; 
Медведівка (перша назва — Данилоград) — село в Україні, у Черкаському 
районі Черкаської області, центр Медведівської сільської громади. Населення - 1441 
чоловік (1953 на 1972 рік). 
Недалеко від села виявлено поселення часів неоліту, періоду бронзи, а також 
ранньослов'янське поселення черняхівської культури. Біля села знаходяться кургани 
бронзової доби (кінець III — початок І тисячоліття до н. е.). 
XVI ст. 
У першій половині XVI ст. територія, де згодом виникла Медведівка, була 
пустищем[6]. Приплив населення до цієї місцевості був значним, а чигиринський та 
корсунський староста Іван Данилович «...для людей вільних, що у Чигирині вже не 
вміщалися..., вказав місце». Тут виникло поселення, яке староста назвав Данилоградом. 
Згодом (у 1792 році) йому було надане магдебурзьке право. Але назва «Данилоград» 
не прижилася. За поселенням закріпилася назва Медведиця (згодом Медведівка) — 
однойменно з річкою Медведівка і однойменного з нею урочища. [9] 
У першій половині століття на острові Дубина в долині Тясмину поблизу 
Медведівки був заснований Медведівський Миколаївський монастир. 
XVII ст. 
У матеріалах перепису Корсунського староства за 1616 рік зазначено, що в 
новому поселенні є 20 міських будинків і 280 козацьких хат. 
У 1649 році тут була створена козацька сотня. Медведівка стала сотенним містечком. 
Після визвольної війни 1648—1657 рр. Б. Хмельницький держав її у власному 
користуванні. 
За Андрусівським перемир'ям 1667 року та «Вічним миром» 1686 року 
Медведівка залишилася у складі Польщі. Сюди знову повернулася шляхта. Містечко 
не раз дощенту руйнували і грабували татари. Востаннє вони жорстоко сплюндрували 
 
83 
 
його 1735 року. 
XVIII ст. 
1741 року в містечку мешкало 1300 чоловік. Крім рільництва, його жителі 
займалися ремеслами, тут існував ткацький цех. 
Селяни Медведівки не раз виступали зі зброєю в руках проти гнобителів, 
поповнювали лави гайдамаків. В листопаді 1737 року польський каральний загін під 
містечком напав на гайдамаків (близько 200 чоловік), до яких підійшло ще 200 чоловік 
підмоги. Гайдамаки спершу погнали, а потім під Кам'янкою зовсім розгромили шляхту. 
В 1743 році загін повстанців спалив панський будинок в Медведівці. У скаргах до 
сейму та короля панство писало, що селяни не слухають поміщиків, тікають до 
«гультяїв», зокрема 1749 року згадувалось про поширення повстання і на містечко. 
Гайдамаки розгромили тут поміщицький маєток також у 1751 році. [5] 
Та найбільшим виступом народу проти поневолювачів була Коліївщина. Місцем 
активних дій повсталих став Холодний Яр, Мотронинський монастир і село 
Медведівка. Очолив повстання уродженець сусіднього села Івківці запорізький козак 
Максим Залізняк. Гайдамаки очистили від шляхти й орендарів Чигиринське, 
Смілянське, Жаботинське і Черкаське староства і в червні того ж року рушили на 
Умань. 
У Медведівці із загоном у 300 гайдамаків два тижні перебував один з ватажків, 
повстання — Семен Неживий. Багатьох повстанців з села Медведівка (підданих 
Російської держави) влада затаврувала і заслала до Сибіру. Серед них опинився і 
Максим Залізняк. Довгий час серед мешканців села ходили чутки, що він утік із 
в'язниці і брав участь у селянській війні під проводом О. Пугачова. 
Після приєднання Правобережної України до Лівобережної у складі Росії 1793 
року Медведівка увійшла до Чигиринського повіту. Повновладним господарем у ній 
став шляхтич Геронім Собанський. Він збільшив панщину до З днів на тиждень, 
посилив утиски. Селяни в 1832 році подали київському генерал- губернатору скаргу на 
поміщика. Як і слід було сподіватися, на скаргу не зважили. [8] 
XIX ст. 
З 1836 року землі Медведівки перейшли у власність сенатора Фундуклея. На той 
 
84 
 
час у селі було 80 дворів, у яких проживало 633 чоловіка. 
На 1852 рік у селі проживало 66 ремісників. У 1859 році в селі було 2122 жителі. Через 
кожні два тижні тут проводились торги (в неділю), а тричі на рік влаштовувались 
ярмарки. 
У 1860 році в селі відкрито школу початкової грамоти. Тут вивчали азбуку 14 
селянських дітей. Після скасування кріпацтва селяни не тільки не отримали більше 
землі, а й втратили частину тієї, на якій господарювали. Найродючіші ділянки було 
відібрано поміщиком, які згодом скупив цукрозаводчик Терещенко, що привело до 
заворушень, на придушення яких київський генерал- губернатор у 1861 році послав 
каральний загін, що мав 200 солдат. 
Поміщик Фундуклей, якому належало 16 916 десятин землі, у 1866 році 
побудував в селі млин, де не тільки мололи зерно, а й валяли сукно на фолюшах. У 
тому ж році до ладу стала цегельня. Броварню, яка діяла тут з 1835 року, було значно 
розширено. Станом на 1885 рік у колишньому державному та власницькому містечку 
Головківської волості Чигиринського повіту Київської губернії, мешкало 2496 осіб, 
налічувалось 345 дворових господарства, існували православна церква, костел, 
синагога, єврейський молитовний будинок, школа, 2 постоялих двори, 11 постоялих 
будинків, лавка, водяний млин, пивоварний завод, відбувались ярмарки по неділях що 
два тижні. Воно мало поштове відділення; тут діяло 15 вітряків. Населення в основному 
займалось хліборобством: сіяли жито, пшеницю. Селяни вирощували цукрові буряки 
для Осотянської цукроварні. [9] 
За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 3683 осіб (1816 
чоловічої статі та 1867 — жіночої), з яких 2219 — православної віри, 1453 — 
юдейської. 
Напередодні революції 1905—1907 років в селі діяла революційна група селян, 
очолювана Е. Т. Слюсаренко та Л. Й. Руденко. В 1907 році група була розкрита, а її 
активних учасників вислано до Вологодської губернії. 
На початку століття село почало бідніти. Маючи невеличкі клаптики землі, 
багато селян не в змозі були прогодувати свої сім'ї. Селяни залишали село і йшли у 
найми. Так у 1907 році в селі було 460 господарств, а в 1912 їх лишилося 402. З них 108 
 
85 
 
зовсім не мали худоби, близько 100 господарств не мали тягла (на селі було 102 коней 
і 78 волів). 
В роки першої світової війни становище ще погіршилось. У селян на потреби 
армії реквізували коней, худобу, вози й продовольство. У березні 1918 року село 
зайняли війська УНР. У 1918—1923 рр. Медведівка належала до Холодноярської 
республіки. [23] 
Радянська доба 
Школа в селі Медведівка 
11 квітня 1923 року постановою Київського губвиконкому створено 
Медведівський район у складі Черкаського округу, який проіснував до 3 лютого 1931 
року. На початку 1925 року в селі організовано товариство спільного обробітку землі 
«Благо». На той час в Медведівці проживало 2940 чоловік. Займалися вони в 
основному хліборобством і торгівлею. Тут діяв шкіряний завод, декілька вітряків, 
паровий млин, збудований сільськогосподарською кооперацією, олійниця і дві кузні. 
Розпочали роботу медична та ветеринарна лікарні, аптека. 
У 1926 році в селі відкрито семирічну школу, де працювало 9 учителів і 
навчалось 439 учнів. Протягом 1927—1928 років грамотою оволоділи також 204 
дорослі мешканця села. 
Восени 1926 року в Медведівці засноване сільськогосподарське кредитне 
товариство, яке на кінець року мало 509 членів та 91 тисячу карбованців коштів. Від 
нього селяни отримували допомогу грішми, посівним матеріалом, реманентом. 
Товариство відкрило свою прокатну станцію, яка мала сівалки, трієри, культиватори, 
залізні борони та інший сільськогосподарський реманент. Одночасно було створене і 
споживче товариство (264 члени) з місячним оборотом 39,7 тисяч карбованців. 
В 1929 році в селі створено два колгоспи — «Новий шлях» і «Червона дружба». 
Через рік вони злились в одну артіль «Серп і молот», яка на 1 лютого 1930 року 
об'єднала 501 господарство і мала 850 га орної землі. 
1930-го року утворено Медведівську машинно-тракторну станцію, що в 1937 
році по рентабельності вийшла на одне з перших місць в області. 
В 1936 році в селі відкрито середню школу. 
 
86 
 
Напередодні Другої світової війни в Медведівці був клуб, пошта, працювало 4 
торгові точки. [9] 
25 серпня 1941 року село окуповали німецькі війська. 12 жителів Медведівки 
пішли до партизанських загонів, а понад 60 жителів села допомагали партизанам — 
збирали зброю, заготовляли і переправляли до лісу харчі, забезпечували загони одягом, 
взуттям, медикаментами, лікували поранених. 
У Медведівці 1 серпня 1943 року партизани загону П. А. Дубового напали на 
ворожий гарнізон, знищили 95 тонн пального на нафтобазі, зруйнували вузол зв'язку, 
майстерню, розгромили комендатуру, вбили двох жандармів. 8 грудня того ж року 
партизани загону ім. Москви висадили у повітря міст на ділянці Медведівка — 
Мельники. 
8 січня 1944 року частини 52-ї армії разом з партизанами реокупували село. 
Після визволення села почалася відбудова господарства. В березні 1945 в 
новоствореній артілі працювало 987 колгоспників. З них чоловіків — 73, жінок — 581, 
неповнолітніх — 125, людей похилого віку і непрацездатних — 195. Колгосп мав 3 
двигуни, 54 кінні плуги, 50 борін, 18 культиваторів, 4 сівалки. 
Відновила роботу Медведівська МТС. У 1950 році вона мала 40 тракторів, нові 
механічні майстерні, гараж. За роки четвертої п'ятирічки в колгоспі відбудовано всі 
зруйновані приміщення, споруджено два нові корівники з цегли, кошару, телятник, 
птахоферму, зерносховище, теслярські майстерні, цегельний завод, а також їдальню, 
радіовузол, дитячі ясла та інше. 
У 1956 році відбудоване і переобладнане приміщення середньої школи, 
споруджено 2 гуртожитки для учнів віддалених сіл, майстерню. 
1959 року Медведівській сільраді були підпорядковані села Івківці, Зам'ятниця, 
Деменці. На базі колгоспів цих сіл та колгоспу «Серп і Молот» утворилось одне велике 
господарство ім. Куйбишева з площею орної землі 3060 га, який очолив С. І. Удодов. 
Після реорганізації Медведівської МТС колгосп купив 45 тракторів, 18 комбайнів, ЗО 
сівалок, 1 бульдозерну лопату, 4 механічні млини, 3 електрозварювальні апарати та 
повний комплект причіпного інвентаря. З 1961 року колгосп спеціалізувався на 
виробництві м'яса великої рогатої худоби. 
 
87 
 
До 1967 року колгосп побудував механічну майстерню, 16 приміщень для 
утримання тварин, 6 свердловин для подачі води на ферми, 2 кормокухні, три цегельні 
заводи, вальцьовий млин, а також риборозплідник на 0.5 мільйонів мальків, 5 ставків 
(60 га водного зеркала), увів у дію зрошувальну систему на площі 60 га, а також 
спорудив будинок культури на 600 місць, сільунівермаг, аптеку. На всіх трьох 
дільницях побудував і обладнав типові приміщення дошкільних дитячих закладів. [9] 
Станом на 1972 рік в селі працював хлібзавод потужністю 10-12 тонн виробів за 
зміну. Населення обслуговували кравецька і швейна майстерні, пошта, перукарня, 
готель, ресторан та три їдальні, 9 магазинів та ларків, комунгосп, який виконував 
замовлення по ремонту приміщень, будівництву різних споруд та інше. Село було 
повністю електрифіковане та радіофіковане. Мало автобусне сполучення з Черкасами, 
Чигирином, Олександрівкою та навколишніми селами. Була перебудована і розширена 
Медведівська лікарня. В ній працював стаціонар на 50 ліжок, рентгенівський і 
стоматологічний кабінети, операційна, машина швидкої допомоги. В середній школі 
працювало 30 вчителів, що навчали понад 300 учнів. При школі працювали групи 
подовженого дня, які відвідували понад 100 учнів. В селі працювало три бібліотеки, 
стаціонарна кіноустановка. 
Нині в селі функціонують школа, лікарня, дитячий садок, торгові точки. 
Постійно діють церква Успіння Пресвятої Богородиці та краєзнавчий музей. 
 
5.2 - Місце села в структурі «Національного історико-культурного заповідника 
Чигирин». 
Майже всі визначні пам’ятки села знаходяться в його центральній частині. Тут 
увагу відвідувача одразу привертає пам’ятник Максиму Залізняку, який було 
встановлено у 1993 році з нагоди 225-ої річниці Коліївщини. П раво власності на 
місцевий музей, пам’ятник та «Дуб Залізняка» заповідник «Чигирин» отримав у 2002 
році. Неподалік від пам’ятника знаходиться Залізнякова криниця, яку було відтворено 
у 1998 році. За народними переказами вона була побудована біля подвір’я родини 
Залізняків, та слугувала місцем для пристанища та відпочинку для мандрівників, що 
йшли до Мотронинського монастиря, Чигирина або ж Суботова. 
 
88 
 
В селі збереглася церква Успіння Пресвятої Богородиці, побудована в 1860-1864 
роках, та Католицький костьол, зведений наприкінці XIX століття, які увійшли до 
списку пам’яток заповідника «Чигирин». [21]
 
89 
 
РОЗДІЛ 6 - ДУБОВО-ЯСЕНЕВЕ УРОЧИЩЕ ХОЛОДНИЙ ЯР - ОСЕРЕДОК 
ПОВСТАНСЬКОГО РУХУ ТА ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ, ЯК СКЛАДОВА 
ЧАСТИНА ЗАПОВІДНИКА «ЧИГИРИН». 
Урочище Холодний Яр - це реліктовий лісовий масив площею понад 7 тисяч га, 
який має дуже вагоме історичне та природоохоронне значення. Він має дуже цікаву 
історію. Перш за все це Коліївщина - козацько-селянське національно-визвольне 
повстання у Правобережній Україні у 1768-1769 роках. Спровоковане національним і 
релігійним гнітом правобережного українського населення в Речі Посполитій. Його 
очільником став послушник Мотронинського монастиря, запорожець Максим 
Залізняк, а його найближчим сподвижником став сотник уманської надвірної міліції 
Іван Ґонта. Коліївщина стала найвищим етапом гайдамацького руху. У відповідь на 
реакційну політику Речі Посполитої повстанці почали виганяти унійних священників 
та винищувати римо- католицьке та єврейське населення в Київському і Брацлавському 
воєводствах. Повстання було придушене російськими військами (спільно з коронними 
військами та Військом Запорозьким Низовим, а гайдамацькі ватажки страчені або 
заслані на Далекий Схід. 
Наступною, не менш важливою сторінкою історії Холодного Яру є 
Холодноярська республіка - короткочасне (1919-1922 рр.) (1919-1922) державне 
утворення на землях Української Народної Республіки (УНР), у Чигиринському повіті 
Київської губернії (нині Черкаському районі Черкаської області), у районі лісового 
урочища Холодний Яр, зі столицею в селі Мельники. Його очільниками стали брати 
Чучупаки, які мали в своєму підпорядкуванні близько 25 населених пунктів та 
приблизно 15-тисячну армію посталих селян. 
Також доволі цікавим з погляду історії є партизанський рух на території 
Холодного Яру в роки Другої світової війни. 
Під час подорожі по Холодному Яру ви ознайомитесь із цілим рядом пам’яток 
історії та культури: кам’яною стелою на честь перебування тут Т.Г. Шевченка в 1843, 
1845 та 1847 роках; пам’ятником партизанам Холодного Яру 1841-1843 років; 
пам’ятним знаком «Тулумбас» на місці збору гайдамаків з періоду Коліївщини; 
 
90 
 
козацьким цвинтарем; братським похованням мирних жителів, розстріляних 
нацистами на хуторі Буда та пам’ятником на їх честь 1966 року. 18 червня 1943 року 
каральний загін гітлерівців чисельністю 4000 солдатів оточив хутір, жителів було 
поділено на дві групи: працездатних відправили на роботу до Німеччини, а дітей, 
хворих та старих - 85 осіб - було розстріляно. В ході подорожі відвідувачів по 
Холодному Яру найбільшу увагу викликають пам’ятки археології та історії. Саме 
своєю атмосферою, природою та багатою історією Холодний Яр і викликає таку 
зацікавленість у своїх відвідувачів. [З2]
 
91 
 
РОЗДІЛ 7 - ЗАПОВІДНЕ УРОЧИЩЕ АТАМАНСЬКИЙ ПАРК - ЯК СКЛАДОВА 
ЧАСТИНА НАЦІОНАЛЬНОГО ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОГО ЗАПОВІДНИКА 
«ЧИГИРИН». 
Національний історико-культурний заповідник «Чигирин» включає в себе 
заповідне урочище «Атаманський парк» як одну зі складових частин. «Атаманський 
парк» є особливим територіальним підрозділом заповідника, який має велике історичне 
та культурне значення. 
Лісовий масив має давню історію. У другій половині XVII століття за послуги в 
битві з татарами під Чигирином цей ліс був подарований князю Ромодановському (він 
мав чин отамана — звідси і назва парку), який продає його пізніше князям 
Краснокутським. Фундуклей І. І., який придбав Холодноярські ліси від Безрадецьких, 
у середині XIX століття побудував тут вісім ставів, проклав шість кілометрів доріг з 
вогнетривкої цегли, ввіз насадження чужоземних дерев, побудував вісім сторожок для 
лісової охорони, яка охороняла ліс і фазанів. 
У XVIII столітті з приходом російської влади та змінами в політичному 
ландшафті області, гетьманська столиця була перенесена з Чигирина в Білоцерківці. Це 
призвело до послаблення ролі «Атаманського парку» як центру козацької державності. 
У XIX столітті територія парку зазнала значних змін під час змін власності та 
реконструкцій. Однак історична спадщина залишалася важливою. У XX столітті, під 
час радянської епохи, деякі архітектурні споруди та паркові елементи були зруйновані 
чи перетворені. 
У 1850—1855 роках власником Атаманського парку став Артем Терещенко, 
який на місці під Головківкою побудував два поміщицьких будинки, а на ставках — 
купальні. Його син Микола в 1869 році створив два лісництва — Канівське і 
Креселецьке, до останнього увійшов Атаманський парк. Тоді ж було проведено перше 
лісовпорядження, на основі якого в 1871 році був складений фундаментальний план 
лісогосподарства. Тоді в парку було близько ЗО дерев віком від 300 до 500 років. 
У роки німецької окупації парку було завдано значної шкоди — були вирубані 
старі дуби, розриті насипи ставків, замулилися джерела. [26] 
 
92 
 
З 1972 року Атаманському парку надано статус заповідного урочища. 
Більша частина парку (367 га) є лісом, інша площа розподіляється між ставками 
та рільними землями. У лісі ростуть дуби черешчатий і червоний, сосни звичайна і 
чорна, ялина, 8 видів тополь, 12 — верби, 5 клена, 2 берези, 2 вільхи, 2 — липи, 3 — 
ясена, берест, черешня, черемха звичайна та осика. На 48 га кущових порід ростуть 3 
види бузини, 3 — глоду та інші. Зростає понад 150 видів однорічних і багаторічних 
трав’янистих рослин. 
Тут трапляються сарни, дикі свині, лисиці, зайці, борсуки та куниці. 
Численні лісові джерела створюють струмки, з яких утворилися два стави. 
Особливістю парку є цілюще джерело «Живун», потужність якого становить близько 
0,5 літрів за хвилину. Лікувальні властивості джерела були відомі ще до 1 століття до 
н. е. Вода з джерела за своїм складом близька до знаменитої «Нафтусі»: слабколужна, 
слабкомінеральна, зі слідами радону. Територія навколо джерела облаштована 
альтанкою із столиком і лавами, над джерелом зведено дах, до джерела ведуть кам’яні 
сходи. 
Після отримання незалежності України в 1991 році, почалася активна 
реставрація та реконструкція «Атаманського парку». Велика увага була приділена 
відновленню історично важливих будівель та природних елементів парку, а також 
створенню музейних експозицій, які розповідають про козацьку епоху та історію 
Чигирина. 
Сьогодні «Атаманський парк» став важливим культурним та туристичним 
центром, який приваблює людей з усього світу. Відвідувачі можуть насолоджуватися 
атмосферою минулого, досліджувати історичні експозиції та насичувати свої знання 
про козацьку добу в Україні. Збереження та популяризація «Атаманського парку» є 
важливим етапом в розвитку історичної та культурної спадщини Чигиринського 
регіону. [26] 
  
 
93 
 
 
ВИСНОВОК 
 
В ході проведення дослідження ми виконали поставлену мету та завдання, що 
на нас покладалися. Нами були висвітлені та досліджені історія створення, структурні 
підрозділи та їх особливості, діяльність Національного історико- культурного 
заповідника в цілому. В ході написання роботи нами був проведений аналіз історичних 
джерел, документів, матеріалів археологічних та польових досліджень науковців, 
завдяки чому нам вдалося вибудувати цілісну картину усіх процесів та етапів розвитку, 
які мали місце в історії створення та діяльності заповідника. Ми довели актуальність 
та цікавість дослідження даної, адже край має цікаву та багату історію, отже і сам 
заповідник має перспективи до свого подальшого розвитку та удосконалювання, а отже 
повинен популяризуватися в різноманітних наукових виданнях та інших проектах. 
В ході написання роботи ми так чи інакше звернули увагу на історію населених 
пунктів, пам’ятки яких входять до НІКЗ «Чигирин». В цьому розрізі слід згадати про 
економічні та соціальні проблеми, які зараз надає нам життя. Зокрема це стосується 
сумної статистики скорочення населення краю, найбільш гостро на наш погляд це 
стосується сіл. З кожним роком вільних для проживання будинків стає все більше, але 
через відсутність якогось фінансового та кар’єрного потенціалу молодь покидає село. 
Нами була висвітлена історія створення історико-культурних пам’яток, які 
увійшли до складу заповідника, ви розглянули їх регіональні особливості. Варто 
сказати, що саме соціально-економічне питання найбільш гостро постає в розрізі 
потенційного розвитку заповідника та краю в цілому. Тут можна виокремити рід 
спірних питань, зокрема це буде і сучасна військово-політична ситуація в країні, яка 
аж ніяк не позитивно відображається на розвитку культури, і недостатнє на наш погляд 
фінансування деяких аспектів діяльності. Ці питання призводять до того, що 
втрачається зацікавленість потенційної цільової аудиторії до відвідування та 
популяризації заповідника, хоча і варто також зазначити про потенціал краю в цілому, 
зокрема туристичний. Адже його історія заворожує, вона пов’язана із 
державотворчими, повстанськими сторінками в житті нашої держави, що не може 
 
94 
 
залишити байдужим нікого, головне - правильно подати цю інформацію до аудиторії. 
Природа теж викликає захват, ставки «Козацького Хутора» в селі Стецівка, які ніби очі 
визирають з-поміж повік із акації, «Богданова гора» в Чигирині, піднявшись на яку 
відчуваєш легкість, твоєму огляду одразу ж надається ледь не усе місто, природа та 
історичні пам ятки села Суботів, зокрема Іллінська церква та знамениті «Три криниці», 
природа Холодного Яру, яка взагалі не піддається розумінню та осягненню через свою 
велич та історію. Все це заворожує, захоплює будь кого, хто цінує свою та батьківщину 
та історію.
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 
1. «Видатні люди Стецівки» - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: 
http://stecivka.rada.arhiv.org.ua/vidatni-liudi-23-00-44-16-12-2015/ 
2. Бондаренко Р.І. Іллінська церква, Іллі пророка церква або Свято-Іллінська церква у 
с. Суботів // Енциклопедія історії України: Т.З:Е-Й. - К.: Наукова nvMKa 2005. - С. 
446-447. - "Журнал «Пам'ятки України. Національна спадщина» № 1-3, 2020" 
3. Брель О.В. «Олексій Іванович Тереножкін - дослідник археологічної спадщини 
Чигиринщини» / О.В. Брель // Ранній залізний вік Євразії: до 100- річчя від дня 
народження О.І. Тереножкіна. - К., 2007. - С. 17 - 19. - ISBN- 978-966-02-4330-9. 
4. Вортман Д. Я. Іллінська церква у Суботові, церква Іллі пророка 11 Енциклопедія 
історії України : у 10т./ редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. , Інститут історії 
України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. З : Е — Й. — 672 с. : іл. 
— ISBN 966-00-0610-1. 
5. Гайдамацький рух в Україні в XVIII ст., стор 99; О. П. Лола. Гайдамацький рух в 
Україні 20-60 рр. XVIII ст., стор. 65, 85, 86. 
6. Горішній П. А., Гуржій О. І., Мицик Ю. А. Суботів // Енциклопедія історії 
України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН 
України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 879 — 944 с. : іл. — 
ISBN 978-966-00-1290-5. 
7. Гугля В. Суботівські знахідки // Чигиринські вісті, 1992. 5 травня. 
8. Д. Я. Вортман. Національний історико-культурний заповідник «Чигирин» // 
Енциклопедія історії України : у 10т./ редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. , 
Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т_Я. 
— С. 544. —784 с. : іл, —ISBN 978-966-00-1359-9. 
9. Історія міст і сіл Української РСР. — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР. — 15 
000 прим. 
10. Капуста В. Місто козацької доблесті // Чигиринські вісті, 1992. З жовтня. 
11. Капуста В. Чигиринський замок // Чигиринські вісті, 1994. — 1-4 лютого. 
12. Крип'якевич І. П. Богдан Хмельницький (видання друге, виправлене і доповнене). 
 
 
96 
 
— Львів : Світ, 1990. — 408 с. — ISBN 5-11-000889-2. 
13. Лазуренко В. М. Археологічні дослідження Суботівського Замчища // V 
Міжнародна археологічна конференція студентів та молодих вчених (м. Київ, 22 — 
24 квітня 1997 р.): наукові матеріали. — К., 1997. — С. 291—293. 
14. Лазуренко В. М. Богдан Хмельницький і навпротистояння церков Суботова. 
— Харків: СГ НТМ «Новий курс», 2021. — 232 с. 
15. Лазуренко В. М. Іллінська церква // Українське козацтво: Мала енциклопедія. 
— Київ: Генеза; Запоріжжя: Прем'єр, 2002. — С. 179—180. 
16. Лазуренко В. М. Історія Чигиринщини (з найдавніших часів до сьогодення). 
Навчальний посібник. — Черкаси: «Ваш Дім», 2004. — 456 с. 
17. Лазуренко В. Тут кожен камінь пам'ятає гетьмана. Суботів — заміська резиденція 
гетьмана України Богдана Хмельницького. — Черкаси: Ваш дім, 2006. — 20 с. 
18. Матеріали польових досліджень автора - Записано від Гончар Катерини Василівни 
16.08.1949 року народження, уродженки села Стецівка, Чигиринського району, 
Черкаської області. 
19. Мельниченко В. М. Історія пошуку усипальниці великого гетьмана України. 
Рецензія на книгу: Лазуренко В.М. У пошуках крипти великого державотворця 
України Богдана Хмельницького / В.М. Лазуренко. - Черкаси: Вертикаль, 2019. — 
76 с. : фото. Бібліотека історичної памяті Джерела вічності" / В. М. Мельниченко // 
Вісник Черкаського університету. Серія : Історичні науки. - 2019. - № 2. - С. 123-
125. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Vchul 2019 2 17. 
20. Морозов А. Г. Холодний Яр // Енциклопедія історії України : у 10т./ редкол.: В. А. 
Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 
2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 408-410. — 784 с. : іл. ISBN 978-966-00-1359-9. 
21. Національний історико-культурний заповідник "Чигирин": історія, сьогодення, 
майбуття. Під ред. Нераденко Т. М. - Черкаси-Чигирин, 2002. 
22. Неряденко Т.М. «Отчет по итогам ооследчжанм памтг-ко® apxev. Чигиринского 
района Черкасской области Т.М Нераденко. - Черкассы. 1988,- 75 с. 
23. HIK3 «Чигирин» - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: httpj 
 
97 
 
chigirinzapovidnvk.org.ua mcex.php/option—com content&view—categoiy 
&layout=blog&id=72&Itemid=97 
24. Офіційний сайт Національного історико-культурного заповідника "Чигирин". 
Режим доступу - http://chigirinzapovidnyk.org.ua/ 
25. Постанова Ради Міністрів Української РСР від 7 березня 1989 р. N 77 «Про 
оголошення комплексу пам'яток історії, культури та природи м. Чигирина, с. 
Суботова і урочища Холодний Яр у Черкаській області державним історико- 
культурним заповідником» - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: 
http://zakonl.rada.gov .ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=77-89-%EF 
26. Посунько О. М. «Історія Нової Сербії та Слов’яносербїї» [Електронний ресурс] / 
Запорізьке відділення Інституту археографії та джерелознавства їм. М.С. 
Грушевського НАН України. - Запоріжжя: РА Тандем-У , 1998. 
Режим доступу: http://www.rastko.rs/rastko-ukr/istorija/oposunko-nsei bjaJlWjl 
27. Природно-заповідний фонд Черкаської області / Укл. Коноваленко О. С., Карастан 
І. М. - Черкаси: Вертикаль, 2006. - 196 с.(атаман)))) 
28. Фонди НІКЗ "Чигирин". - КВ-11238, 11239; ПП-3018, 3019. - Прокоф'єв О.П. 
«Село в краю військових поселень». - КН.1. - 1972; КН. 2. 1973.Кіровоградщина. 
Історія. Традиції. Сучасність. - Кіровоград, 2008. - 640 с. 
29.Чигиринщина в історії України. Суботів: минуле і сучасність. Матеріали першої 
історико-краєзнавчої учнівської конференції. Черкаси, 2006. 120 с. 
ЗО.Чигиринщина в історії України. Суботів: минуле і сучасність. Матеріали першої 
історико-краєзнавчої учнівської конференції. Черкаси, 2006. 120 с. 
ЗІ.Чухліб Т. Всеукраїнська науково-практична конференція «Усипальниця гетьмана 
Богдана Хмельницького: історія, міфи, сучасний стан» // Український історичний 
журнал. - 2019. - №6. - С. 220-223. 
32. Юлкіна Л. «ОПЛАТА ПРАЦІ СЕЛЯНИНА В ПЕРІОД КОЛГОСПНО- 
РАДГОСПНОЇ СИСТЕМИ ГОСПОДАРЮВАННЯ (НА ПРИКЛАДІ СЕЛА 
СТЕЦІВКА ЧИГИРИНСЬКОГО РАЙОНУ)» // ЧИГИРИНЩИНА В ІСТОРІЇ 
УКРАЇНИ. Збірник 7: Аграрний розвиток Чигиринщини з найдавніших часів до 
сьогодення. Матеріали Сьомої міжрегіональної історико-краєзнавчої конференції 
 
98 
 
«Чигиринщина в історії України» І за заг. ред. професора В. М. Лазуренка. — 
Черкаси, 2019. — С. 309-316. 
33. Юлкіна Л. «ТОПОНІМИ с. СТЕЦІВКА ЧИГИРИНСЬКОГО РАЙОНУ» // 
Чигиринщина в історії України. Збірник 5. Літопис Чигиринського краю. Матеріали 
П’ятої історико-краєзнавчої конференції “Чигиринщина в історії України” /за заг. 
ред. проф. В. М. Лазуренка. - Черкаси, 2016. - С. 330 - 332. 
34. Юрій Горліс-Горський «Холодний Яр» - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: 
https://booksonline.com.ua/view.php?book=l 6618