Концепт “політичного” за добу постполітики

Тіщенко, Андрій Ігорович
Будь ласка, використовуйте цей ідентифікатор, щоб цитувати або посилатися на цей матеріал: https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/2719
Назва:	Концепт “політичного” за добу постполітики
Автори:	Бойко, Анжела Іванівна Тіщенко, Андрій Ігорович
Дата публікації:	чер-2021
Короткий огляд (реферат):	Концепт політичного у постполітиці є актуальним, оскільки досліджує та описує реальність сьогодення, ставить та намагається розв’язати питання про кращі державні устрої, практики управління, врегулювання конфліктів для забезпечення добробуту та щасливого життя всіх громадян будь-яких країн сучасності.
URI (Уніфікований ідентифікатор ресурсу):	https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/2719
Розташовується у зібраннях:	033 Філософія (Політична філософія)
Файли цього матеріалу:
Файл	Опис	Розмір	Формат
Кваліфікаційна робота, бакалавр, Тіщенко А.І. КОНЦЕПТ “ПОЛІТИЧНОГО” ЗА ДОБУ ПОСТПОЛІТИКИ.docx Restricted Access		85.77 kB	Microsoft Word XML	Переглянути/Відкрити Запит копії
Показати повний опис матеріалу Перегляд статистики
Усі матеріали в архіві електронних ресурсів захищено авторським правом, усі права збережено.
Extracted text
2
Міністерство освіти і науки України
Черкаський державний технологічний університет
Факультет гуманітарних технологій
Кафедра філософських і політичних наук


Допущено до захисту
Завідувач кафедри ФІПН
____________ Бойко А.І.
«___» __________2021 р.


УДК 14:32




Тіщенко Андрій Ігорович

КОНЦЕПТ “ПОЛІТИЧНОГО” ЗА ДОБУ ПОСТПОЛІТИКИ

кваліфікаційна робота на здобуття освітнього ступеня бакалавра

спеціальність 033 Філософія
освітня програма «Політична філософія»



							Науковий керівник: Бойко А.І.
							доктор філософських 
							наук, професор 
Прізвище та ініціали керівника
______________
(підпис)
«___» __________2021 р.




Черкаси 2021
ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 Політичне та постполітика

1.1 Концепт політичного Карла Шмітта.
1.2 Постполітика: значення та ознаки.

РОЗДІЛ 2 Політичне у різних поглядах на постполітику

2.1 Політичне в тлумаченні постполітики  Славоя Жижека. 
2.2. Політичне в поглядах Шанталь Муфф
2.3. Біополітика як постполітика Мішеля Фуко.



























ВСТУП


Актуальність. Концепт політичного у постполітиці є актуальним, оскільки досліджує та описує реальність сьогодення, ставить та намагається розв’язати питання про кращі державні устрої, практики управління, врегулювання конфліктів для забезпечення добробуту та щасливого життя всіх громадян будь-яких країн сучасності. 
Феномен постполітики у світі досліджувався багатьма політичними філософами, зокрема (перерахувати) серед яких варто, на наш погляд, зупинитися на позиції Славоя Жижека, Шанталь Муфф та Мішеля Фуко. Однак, українська суспільно-політична думка, має не настільки численні наукові розвідки такої проблематики. 
Необхідність володіння знаннями про політичне у контексті постполітики переслідує, крім наукових інтересів, ще й економічні, політичні та національні. Той, хто перший буде бачити як розвиваються події - зможе адекватно і ефективно на них відповідати. 
Мета дослідження -  аналіз науково-методичних підходів та практичних аспектів феномену ”політичного”  за добу постполітики.
Завдання дослідження - виявити та проаналізувати прояви політичного у різних концепціях постполітики. 
Об’єкт дослідження - феномени і категорії “політичного та “постполітики”.
Предмет дослідження - ???????????????
Методи дослідження - аналіз і синтез (в яких частинах і як застосовуються???, чому обрано саме цей метод, абстрагування (аналогічно), узагальнення (аналогічно). 





РОЗДІЛ 1

1.1 Концепт політичного Карла Шмітта

Центральним поняттям кваліфікаційного дослідження є феномен та поняття «політичного». Семантика даного поняття, на нашу думку, полягає в наступному: «політичне» – супутня ознака політики, що описує всі можливі події та якості, які відбуваються та набуваються під час її (політики) реалізації суб’єктами. Поняття «політичного» є одним із визначальних для суспільного життя, адже від нього залежить характер політичних відносин, що набуває особливої актуальності у контексті новітнього періоду політики, що описується модерним терміном «постполітика». 
Вперше поняття «політичного» сформулював та визначив у роботі «Поняття політичного» Карл Шмітт. Він висунув тезу, що політичне, а відповідно і політика, присутнє там, де є публічне протистояння великих груп, які мають відношення в діхотомічній системі «друг-ворог». Дане протистояння може розумітися як екзистенційне – «не може існувати спокою та миру допоки існує ворог». Важливим критерієм для «політичного» в розумінні К. Шмітта є розподіл на друга та ворога саме політично, а не економічно чи морально. Рівень «політичного» позначає інтенсивність конфлікту. Крайній прояв конфлікту – це війна, але війна із зовнішнім ворогом не є ціллю політики, оскільки потенційно несе в собі таку можливість. Саме таке «політичне» протиставлення є лейтмотивом поглядів К. Шмітта. Політичне як конфлікт визначає політику, тому політика, за К. Шміттом, - це протистояння політичних груп, єдностей, організацій, груп, держав, а не окремих людей. 
К. Шмітт стверджує, що політичне може існувати там, де немає держави, проте держава ніколи не може існувати там, де немає політичного. Можна припустити, інтерпретуючи думку К. Шмітта, що політика може існувати без держави як дещо, що або передує створенню держави, існує лише потенційно, або продовжує існувати після розпаду держави. А держава виникає тоді, коли збирається політична єдність заради необхідності виступити у боротьбі проти іншої такої ж політичної єдності, використовуючи спільні правила гри - державу та міждержавні відносини як спільний простір для вирішення питань.
В розумінні К. Шмітта, «політичне», крім усього вище сказаного, має місце лише на світовій арені, тобто «найменший» учасник політичного протистояння – це держава. «Друзі та вороги» - це держави, у той час як всередині держави неможливі внутрішні розподіли на «друзів та ворогів», оскільки держава виступає визначальною формою спільноти для політичної боротьби. Оскільки шміттівське «політичне» не існує на індивідуальному рівні, то в цьому і полягає причина відсутності внутрішніх протистоянь. Разом з тим, наявність зовнішніх конфліктів спонукає до утворення держави. Держава, що має наявні внутрішні протиріччя, конфлікти, не може виступати з єдиною позицією у боротьбі проти іншої такої ж держави, тому – в середині держави протиріччя виключені, повинні панувати мир та спокій. Шмітт формулює висновок, що для того, аби протистояння можна було назвати політичним - кожна зі сторін має буде представлена непорушною єдністю, адже будь-яке об’єднання, яке переслідує конкретну ціль та йде у визначеному напрямку більш ефективне, життєздатне та конкурентоспроможне, ніж те, у якому кожен член такої об’єднання переслідує власну ціль, відмінну від спільної та не поділяє загального бачення. 
Це ще один аргумент К. Шмітта на користь держави як єдності. Проте прагнення К. Шмітта бачити суб’єкт політичного на індивідуальному рівні та прагнення унеможливити внутрішні протистояння, в т.ч. політичної конкуренції, змушує персоніфікувати індивідуальний рівень. Відсутність політичного протистояння на внутрішньому рівні є передумовою до появи суверену. За К. Шміттом, суверен – це  конкретна особа, яка має статус пріоритету над правом; суверен є тим суб’єктом, ким й формуються права та закони. Варто наголосити, що суверен – це представник єдиної спільноти, який спроможний встановлювати закони, їх межі та вести за собою народ.
Воля суверена, на думку К. Шмітта, легітимується через відсутність протиріч та політичної боротьби на внутрішньому рівні: влада, яку ніхто не намагається заперечити - легітимна та абсолютна. У такому випадку суверен (як уособлення влади) сам визначає межі легальності, легітимності, логіки та суверенітету – власних і державних. Необмежена воля суверена необхідна і логічна тому, що будь-які рішення, прийняті у державі автоматично вважаються такими, які сприяють її життю та виживанню.
Проте, крім екзистенційної цілі політики - існування в дихотомічному вимірі - є ще й інша. Як стверджує К. Шмітт – ціль полягає в набутті свободи. На відміну від політичної боротьби, свободу всередині держави, суб’єкти політики виборюють відносно інших суб’єктів політики або держави. К. Шмітт розуміє свободу як незалежність від іншої держави, політичного «ворога».
Хоча, за К. Шміттом, в ідеальній державі неповинно бути політичних ворогів всередині, проте у ній можуть бути дещо інші вороги, які визначаються насильницькою терористичною діяльністю, звідси отримали назву терористи. 
Терористи - це люди, об’єднані в спільноти задля протистояння державі чи окремим її частинам із застосуванням насильства. Терористи, про яких йдеться К. Шмітта, переслідують політичні цілі, що робить з них суб’єктів політики. Але вони не дотримуються усталеного сувереном порядку та законів, використовують насилля для досягнення своїх цілей. Їхня унікальність у тому, що вони одночасно не характеризуються Шміттом як політичний ворог, і водночас протистоять суспільству в цілому. Саме це дозволяє нам називати їх політичними ворогами - вони вступають у публічну боротьбу проти держави. За К. Шміттом, такі спільноти - єдині можливі вороги всередині держави, які ділять населення на «свій-чужий». 
Існування такої загрози. як тероризм змушує суверена діяти. Крім того, сформовані уявлення про тероризм та наявність необмеженої волі суверену створює можливість ліквідації політичних ворогів всередині держави, якщо такі є: суверен оголошує опозиційно налаштовану спільноту терористами і отримує всі можливі інструменти для усунення загрози.
Особливого значення такі ідеї К. Шмітта набувають сьогодні, коли роль ліберальної демократії та гуманістичної політики зростає, що дає змогу суверенам у межах чинного законодавства обґрунтовувати власні надзвичайно розширені повноваження - для усунення таких загроз як тероризм. 
Тому, ми вважаємо, що існують як реальні терористичні загрози, так і уявні або суб’єктивні – з позиції суверена. Суб’єктивні погляди суверена мають певні маніпулятивні ознаки, оскільки переслідують, в нашому розумінні, такі цілі: 
- укріплення свого становища як суверена в очах населення; 
- усунення небажаних політичних опонентів. 
Відповідно, боротьба з терористами є причиною збільшення повноважень суверена і водночас збільшення повноважень дає змогу суверену самому визначати, кого відносити до спільноти терористів. 
Таким чином зберігається протистояння «друзів» та «ворогів», де «друзі» - це прихильники суверена, а «вороги» - його опозиція, терористи. 
К. Шмітт вважає, що у політиці завжди потрібно бути готовим до надзвичайного стану, коли сторони перестають вести діалог та починають активно протистояти один-одному у безжальній боротьбі за існування. Політичний ворог не може бути союзником у економічній, культурній чи у будь-якій іншій сфері - що є аргументацією санкцій, як одним із видів продовження боротьби вже не тільки у політичній сфері, а й за її межами. К. Шмітт констатує неможливість існування нейтралітету.
Американська боротьба проти тероризму схожа до політики, яку описував Шмітт: правова форма пов’язується з рішенням, яке здійснює суверен. За Шміттом, суверен це той, хто приймає рішення про надзвичайний стан[1]. Іншими словами, суверен завжди вищий ніж закон, тому що його рішення та дії не можуть бути обмежені законами у надзвичайних ситуаціях і що не менш важливо - роблять можливим функціонування правопорядку.
К. Шмітт вважав, що головна небезпека для світового порядку в тому, що на зміну політичному приходить моральне. Висновок, до якого приходить К. Шмітт - ведення усіх війн відбувається в ім’я людства: «У світі, де партнери ринуться в безодню тотального знецінення, перед тим як вони фізично знищують один-одного, повинні виникнути нові різновиди абсолютної ворожнечі. Ворожнеча стає настільки страшною, що, вірогідно, не можна буде більше говорити про ворога чи ворожнечу, і обидві ці речі навіть із дотриманням всіх правил будуть заборонені й прокляті до того, як може початися винищення. Винищення буде здійснене абстрактно та абсолютно. Воно більше не направлено проти ворога, але служить так званому об’єктивному здійсненню вищих цінностей, для яких, як відомо, жодна ціна не є надто великою. Тільки заперечення справжньої ворожнечі відчиняє двері для її абсолютного стану, який буде знищувати все»[2]. Ми вважаємо, що перехід від політичного до морального є нічим іншим, як домінуванням однієї політичної сили, яка набула статусу суверену і почала диктувати свої правила. 
Шмітт стоїть на позиції, що європейське міжнародне право розпадається. Саме ця ситуація є передумовою до виникнення феномену війни проти війни, дискримінації ворога, що веде до світової громадянської війни. У такому випадку тероризм вже не є діяльністю ізольованих груп або фанатиків, а є результатом, реакцією на нове політичне, яке характеризує гегемонію однієї держави, як новий порядок.
Наведена позиція Шмітта викликала нерозуміння у таборі нових правих. Це відображається у зіткненні їх поглядів на питання розуміння політичного як розмежування на друга та ворога, домінуванні однополярної моделі світу чи різноманіття національних культур, гомогенності або виключення гетерогенності, антилібералізму та авторитаризму.
Нові праві, на відміну від фашистських рухів початку 20 століття, які відроджували націю шляхом побудови сильної держави, обирають інший шлях: збереження унікальності та своєрідності окремих спільнот. Таким чином нові праві сподіваються на оновлення європейських еліт та вихід на світову політичну арену [3]. 
Ліві ж, в свою чергу, крім констатації кризи ліберальної демократії наголошують на перегляді постмакрксистської теорії, що дозволить застосовувати погляди Шмітта у постмарксистській критиці марксизму. У лівому шміттіанстві знайшли свій розвиток такі теми як: початок політики знаходиться у розподілі на «своїх-чужих»; визнання неможливості раціонального консенсусу без проведення кордонів між своїми та чужими; критика глобалізації у аспектах надмірних повноважень суверену,  порушення законів задля забезпечення захисту прав людини, проблема війн з терористами як опонентами, які не представляють державу-ворога.

1.2 Постполітика: значення та ознаки.
 
Нами була висунута гіпотеза щодо зв’язку концепту політичного та феномену постполітики. Під час переходу від політики до постполітики змінюється її визначальний чинник - саме поняття політичного, що і формує уявлення про цей політичний період; політичне змінюється, набуває нових, відмінних від розуміння К. Шмітта, якостей. Постполітична доба розпочалася з критики К. Шміттом тогочасного європейського парламентаризму. К. Шмітт критикував парламентаризм, вважаючи його не тотожним демократії, а похідним від лібералізму: там, де існує парламент, обмежується роль народу в керуванні державою. Така позиція К. Шмітта поділила людей на його критиків та прихильників, створивши поле для дискусій про можливі альтернативи розвитку демократії. Саме тоді, хоч про саме поняття постполітики й не йшлося, вона зародилася. 
Термін постполітика сам по собі цікавий, адже є таким, який не має чітко вираженого авторства, оскільки він не є абсолютно новим. І термін політика і префікс пост існували до нових, набутих в останній час набору якостей постполітики. Все, що залишалося дослідникам, як заповідав Л. Вітгенштейн, наповнити цей термін сенсами та змістом. Доцільно, на наш погляд, провести аналогію з духовно-культурною сферою – помітні зміни відбуваються внаслідок сильного соціального стресу. У випадку політики це Перша та Друга світові війни, та, як результат діяльності, реакції та рефлексії окремих людей - чи то художників, чи науковців чи філософів. Одним з таких був К. Шмітт, який знайшов новий контекст поняття політичного та актуалізував поняття постполітики. Надаючи поняттям політичного і постполітики нового змісту, К. Шмітт, критикує ліберальні сили.
Для повного розуміння постполітики необхідно повернутися до уявлень про політику. На наш погляд, політика у широкому значенні - вид діяльності, за допомогою якої досягають поставлених соціальних цілей. Політика також може розумітися як процес прийняття рішень. У більш вузькому розумінні, політика - це спосіб досягнення та утримання влади. 
Префікс пост- пов’язаний зі змінами культурних парадигм, які означають, що наступна епоха йде за тою, що була, відштовхуючись від неї, спираючись на неї, при цьому заперечуючи її ідеї, частково чи повністю, та на їх основі створюючи нові. Прикладами таких семантичних пар може бути структуралізм та постструктуралізм, модерн та постмодернізм. 
Що ж конкретно змінює постполітика? Політика - соціальна дія, сформована еволюційними шляхом. Постполітика - наступний крок в еволюції політики. Мається на увазі, що до постполітики змінювалися ідеології, стратегії, сенси та інструментарій політики. Загальна схема політики залишалася незмінною - зробити владними за будь-яку ціну певні ідеї та погляди та встановити їх диктатуру, в тому числі і у демократичних суспільствах. У певному сенсі постполітика - частина концепції ноосфери В. Вернадського[4, 5], у тому розумінні, що постполітика створена людиною і є унікальною, оскільки це не просто нове утворення у вже існуючій системі, а якісно нова політична реальність. Як відомо, те, що створює і використовує людина, має на неї вплив - постполітика не є виключенням з цього правила. 
У постполітиці на формування політичної свідомості значний вплив мають медіа – а саме: політичні скандали, подробиці особистого життя конкретних політиків, які висвітлює медіа - вони впливають на формування політичної свідомості більше, ніж програми політичних партій та реальна їх діяльність. В таких підходах проглядається гегемонічність неолібералізму - необхідно показати лідера, політика не просто як носія ідеї а й як просту людину. Проте одразу постає питання - якщо лідер така ж людина, як і всі інші - навіщо розповідати про його «звичайність»[6]?
Зміна характеру передачі інформації на телевізор, радіо, інтернет замість газет та пліток змінює свободу поширення інформації, її інтерпретації, проте також впливає на її достовірність - виникає багато джерел інформації, які часто транслюють одну і ту ж новину або з різних боків, або взагалі трактуючи її інакше, що є приводом до нових маркерних ліній суспільства та додаткового розмежування  через прихильність до певних джерел інформації, а отже - людей, які живуть в різних реаліях. Сьогодні, через можливість соціалізації шляхом доєднання до соціальних інтернет-мереж політичним гравцям стає легше маніпулювати виборцями - політична агітація стає персоналізованою, націленою на певний клас та прошарок населення, а поширення персональних даних - вподобань, електронних адрес, мобільних номер, дозволяє знаходити підхід до кожного окремого виборця. Це стає схожим на гру у шахи - коли людина грає з опонентом вперше - застосовує загальну тактику та стратегію, яка цій людині найкраще вдається, але коли грає з цим опонентом не вперше - знає його схильності, стратегії та може наперед передбачити його ходи, здійснюючи свої з більшою ефективністю. Це означає, що значну роль у становленні сучасної постполітики відіграють і джерела інформації та канали неофіційного спілкування з політичними гравцями: відтепер позиція окремого політика може відрізнятися від політики партії, яка, в свою чергу, може відрізнятися від державної позиції. 
Разом із збільшенням ролі ЗМІ підсилюється та набуває інших сенсів розмір події: незначні події підносяться як події світового масштабу та навпаки, наприклад - акти тероризму: сам терористичний акт може відбуватися в одному приміщенні, наприклад - по розмірам і місцю подій терористичний акт може займати малу площу - кілька кімнат, будівля, автобус, тощо. А за значенням його, сам акт, можуть підносити до рівня збройного конфлікту кількох держав. Через такі гойдалки важко визначити, яким подіям справді варто приділяти достатньо уваги, а які - менше поширювати. Варто прослідкувати згадки ЗМІ про локальні теракти та збройні конфлікти у Сирії, наприклад. Звісно, цьому є теж своє пояснення, яке, все одно, не пояснює значущість цих подій - власні проблеми набагато ближче для населення, ніж проблеми закордонні, хоч вони і більш масштабні.
Авторитетності набувають такі джерела інформації, які визначив суверен (за К. Шміттом) - у постполтиці легітимним джерелом інформації може виступати не тільки держава, а й недержавні корпорації. Це призводить до того, що поширення інформації відбувається за схожими правилами, але з різними початковими умовами. Для опозиції, наприклад, буде доцільним і можливим використання більшої кількості ресурсів для розповсюдження вигідної інформації, у той час як державні засоби масової інформації або фінансуються та адмініструються недостатньо, або і взагалі зникають. За таких умов люди довіряють не стільки перевіреній, на їх погляд,  інформації, скільки, популярним джерелам інформації з більш харизматичними доповідачами. Таким чином, рівень довіри до персональних сторінок у соціальних мережах деяких політиків чи блогерів більший, ніж до загальнонаціональних засобів масової інформації. Наслідками таких змін є те, що неофіційні джерела інформації набувають статусу офіційних, нехай і не в реальності, але в уявленнях населення,  відтепер жарт або випадкове повідомлення про військову активність може бути сприйняте як реальний акт агресії, чого б не сталося, якби дані джерела інформації не набули такого сакрального значення. 
У такій атмосфері розвивається так звана постправда «post-truth»[7] - ситуація, за якої емоційна подача інформації важливіша за її зміст. Відповідно, на її основі формується окреме відгалуження постполітики - політика постправди, коли політичний гравець приймає рішення під впливом емоцій, необдумано, для просування власного бренду або бренду політичної сили, яку представляє.
Через такі зміни сфера політики стає все більш фрагментована: існує багато реальностей, які протиставляють себе політиці у класичному розумінні, заперечуючи політичне у тій чи іншій мірі, трансформуючи його, приховуючи або інтерпретуючи. Так само, як існує багато проявів класичної політики - так само починають описуватися, оформлятися у поняття постполітичні державні устрої.
Під кінець 20 століття у політичних дискурсах, медіа та публічному просторі почало все частіше і частіше вживатися слово консенсус. Поступово воно замінює відкриту конфронтацію в формі політичного протистояння, замінивши ціль політики на досягнення компромісу та консенсусу. 
Але які наслідки будуть від такого консенсусу, який, по суті, означає не можливість обирати між двома альтернативами, а необхідність згоди усіх учасників діалогу щодо одного вирішення проблеми. Крім того, ворогом та одночасно сигналом, що антагонізм та протистояння просто так усунути з політичного не можна є терористи. Саме війна з тероризмом та неможливість змінити політичний антагонізм викрили недосконалість ліберальних теоретичних схем, що на нашу думку, проявляється у неспроможності ліберальних суспільств до здійснення вибору, неспроможності та недопустимості політичного як публічного протистояння[8].
На наш погляд, варто виокремити наступні  риси постполітики:
По-перше, економічна сфера політизується і постає як важель політичного. До прикладу, причиною економічного занепаду є неефективне призначення людей на посади, тобто причина виключно політична. Причина призначення нових людей на посади може відбуватися тому, що ці люди неефективно справляються зі своєю роботою, що і призводить до економічного занепаду або до того, що бізнесу необхідно закріпитися у владі, маючи прямого представника. [9].
По-друге, спостерігається поступовий відхід від ідеологій у програмах політичних партій, починає домінувати орієнтація на запити виборців.
По-третє, урядовість. Це термін, запропонований Мішелем Фуко, що означає - підхід до державного управління, який ставить за мету керувати населенням за їх власною згодою. На наш погляд, це ілюстрація представницької демократії без права оскаржувати рішення влади. Крім цього, влада як державна влада, а не представники певних політичних сил при владі, формує та впливає на поведінку людей. Такий підхід до державного управління передбачає створення інструментів для моделювання очікуваної поведінки, використовуючи всі можливі засоби для  необхідного стилю чи поведінки життя громадян: наука, ЗМІ, бізнес, тощо.  
Важливим елементом даного підходу є згода людей на те, що ними будуть керувати. Урядовість можна сміливо відносити до доби постполітики, адже це видозмінена форма демократії, де справедливість визначається не законами, а волею і баченням влади.
Урядовість може бути віднесена до постполітики через те, що у даній формі демократії мінімізовано вплив суспільства на політичну складову. Якщо вище йшлося про зменшення ролі суспільства через низьку зацікавленість у політиці і складність розуміння політичних процесів, то даний тип управління пропонує людям відмовитися від такої участі добровільно. Крім урядовості, Фуко також виділяє біополітичну владу – таку, яка спрямована на вирішення питань людини, її життя та здоров’я[10, 11].
По-четверте, правоохоронні органи на прикладі поліції: використання поліції як додаткового інструменту тиску для вирішення політичних питань. Поліція виступає аналогом внутрішньої армії, мета якої – збереження правопорядку всередині держави.











ВИСНОВКИ

Отже, поняття “політичного” є одним із визначальних для суспільного життя, від нього залежить характер політичних відносин; держава не може існувати без нього. Політичне передує створенню держави, супроводжує її все її існування і продовжує існувати навіть після її розпаду. У політики, за К. Шміттом, є дві основні цілі – виживання суб’єкта та забезпечення його свободи.
Політичне і політика присутні там, де є публічне протистояння великих груп у дихотомічній системі “друг-ворог”; це протистояння політичних груп, єдностей, держав, а не окремих людей, адже політичне не існує на індивідуальному рівні. Оскільки політичне не існує на індивідуальному рівні, єдиним суб’єктом політичного у ньому допускається суверен - він можливий лише за відсутності політичного протистояння на внутрішньому рівні. Суверен - це особа, яка має пріоритетний статус: він формує права й закони, представляє та веде за собою народ. Відсутність політичного протистояння на внутрішньому рівні - це необхідна умова для існування суверену та для легітимації його дій. Крім того, воля суверена визнається легітимною тому, що всі дії, які він здійснює, спрямовані на підтримання життя та виживання держави. 
Вороги, які допускаються К. Шміттом всередині держави це терористи - спільноти, створені задля протистояння державі або її окремим частинам з використанням насильства. Терористи К. Шмітта переслідують політичні цілі - це і робить з них суб’єктів політики. Існування терористів створює можливість для суверену усувати всіх небажаних політичних ворогів всередині держави та водночас обґрунтовує необхідність суверена у широких повноваженнях та можливостях. Відповідно, існують об’єктивні терористичні загрози та суб’єктивні - ті, які такими вважає суверен. 
Підміна політичного моральним для К. Шмітта грає ключову роль у визначенні майбутнього Європи - така ситуація це наслідок панування у Європі однієї ідеології, яка проголосила себе сувереном та диктує правила гри; це означає занепад Європейського права та демократичних цінностей, які покликані цього не допускати. 
Такі висновки, як і концепція політичного К. Шмітта, викликали непорозуміння і критику як у правих так і у лівих; проте другі здебільшого використовували напрацювання Шмітта як базис для своєї діяльності. 
Постполітика - це новий період у розвитку політики як унікальної реальності та частини держави, виникнення якого є не стільки еволюційним, скільки антропогенним. Антропогенний вплив на формування постполітики полягає у тому, що вона виникає внаслідок діяльності людського розуму, як результат її інтелектуальної діяльності, спрямованої на покращення життя суспільства, а саме – у пошуках кращої реалізації управління та розвитку держав. Крім того, унікальність постполітики криється і у її зародженні - процес виникнення пов’язується з критикою парламенталізму. К. Шмітта, Першою та Другою світовими війнами. Доба постполітики характеризується відмовою від класичної політичної боротьби, замінюючи її пошуком консенсусу, відмовою визнання суперника ворогом, визнанням того, що розвиток відбувається у процесі пошуку консенсусу, збільшення кількості каналів поширення інформації, її характером, важливістю та доцільністю, політизацієї економіки, поступовим відходом від ідеологій, урядовістю та використанням поліції як інструмент тиску.
Якщо метою політики було одержання та утримання влади, постполітика концентрується на забезпеченні блага населення, яке для кожного окремого громадянина має своє втілення, тобто постполітика намагається реалізувати не загальне благо для всього суспільства, а для кожного окремого громадянина, що наділяє її забарвлення лібералізму; завдяки виконанню цього першочергового завдання суб’єкти постполітки забезпечують собі місце у владі. 
Окремо виділяється роль засобів масової інформації у бутті постполітки: вони займають одну з найбільш важливих ролей у формуванні думки громадян та політичній комунікацїі – як між державою і населенням, так і між окремими структурними частинами держави. Через існування багатьох каналів інформації, вона змінюється, деформується, інтерпретується, викривляється – це є привабливою атмосферою для виникнення і розвитку постправди. 









Розділ 2

2.1. Політичне та постполітики  в тлумаченні Славоя Жижека. 

Славой Жижек – словенський культуролог[12] та соціальний філософ визначає постполітику як політику без ідеологій, конфліктів та боротьби[13]. Така політика користується не світоглядними поглядами на політику, а технологіями, які покликані впорядкувати політичне становище. Постполітика передбачає знецінення традиційних демократичних інститутів і перехід влади до закритих кіл політиків та експертів. Державна влада, за С. Жижеком, за добу постполітики характеризується як технократична. Оскільки постполітика не передбачає такі засоби, як конфлікти та боротьба, то постполітика базується на згоді та мирі. Але, при цьому, у постполітиці необхідне «політичне», як фундамент для розподілу ролей у суспільстві. Політичне в розумінні дихотомічних відносини «друг-ворог», присутнє у концепції постполітики С. Жижека. Так само, як і у К. Шмітта, загрозою для держави, крім інших держав, є терористи; проте у С. Жижека, через різні історичні періоди, терористи набувають більш вагомого значення як політичні «вороги».
За С. Жижеком тероризм – це безумовна загроза людської цивілізації. На наш погляд, безумовна - тому, що суть людської цивілізації у об’єднанні задля виживання та розвитку, відповідно терористи загрожують не просто існуванню цивілізацій, їх стабільному розвитку. С. Жижек розглядає феномен тероризму як відображення постполітичного. “Розділова лінія проходить тепер не між правими та лівими, а між глобальним полем помірної постполітики і вкрай правої реполітизації”, - вважає С. Жижек[14]. З такою тезою доцільно погодитися, адже саме такого вигляду набуває протистояння «друг-ворог» у його концепції. С. Жижек уявляє тероризм як зворотню сторону сучасного світового порядку, симптомом його кризи; тероризм повинен стимулювати цивілізацію до рефлексії, боротьба з тероризмом набуває екзистенційного характеру.
Концепція постполітики С. Жижека побудована на кількох тріадах. Перша з них - Уявне - Символічне - Реальне. 
Уявне – це те, що слугує фундаментом для побудови світобачення. Символічне - це Уявне, яке пройшло випробування дискурсом. Реальне - це те, що взагалі не потребує дискурсу, воно існує незалежно від нас. Якщо розглядати цю тріаду на прикладах політекономії, тоді Уявне - середній клас, до якого прагне більшість людей, Символічне - суспільство споживання, а Реальне - кризи капіталізму як вияв його невирішених протиріч. 
Наступна тріада - Універсальне - Приватне - Одиничне. 
Універсальне - необхідні спільні риси для спільноти, аби члени цієї спільноти ототожнювали власні погляди з загальними. Приватне - це сукупність усіх складових частин суспільства. Одиничне - це індивіди або групи, які з певних причин не можуть або не хочуть інтегруватися у існуючу систему владних відношень, і відповідно, аби інтегруватись - їм необхідно рано чи пізно протистояти існуючим структурам. 
У концепції Жижека існує два розуміння політичної боротьби. Перше - між “Універсальним” та “Приватним” - така боротьба має на увазі спроби привласнення універсальних сенсів шляхом їх витлумачення або визначення. Приклади таких сенсів - демократія, права людини, свобода, тощо. При цьому, будь-яка спроба привласнити універсальний сенс є політичною і має гегемоністичний характер, тобто - з можливістю втрати «власності» цього універсального сенсу. 
Особливість захоплення універсальних сенсів полягає у тому, що люди самі по собі прагнуть до них, але звертаються до них як до підсилення легітимності власних дій чи намірів у критичних ситуаціях. Однак при цьому, нормативні практики, в тому числі демократичні, не є універсальними. 
За Жижеком, прагнення до універсальності закладено у природі будь-якої суб’єктності, є її складовою, проте актуалізується зазвичай у критичних ситуаціях. Соціальні суб’єкти звертаються до універсалій, коли потребують додаткової легітимації своїх дій та намірів – саме тому у дискусіях визначального значення набувають такі терміни як «єдність», «цінності», «спільна історія». Однак, демократичні, і не тільки, нормативні практики не можуть бути універсалізовані, тобто не можуть реалізовуватись та проектуватися у глобальному масштабі. Саме це, на нашу думку, вимагає створення кордонів, які б розмежовували «друзів» від «ворогів», розвинених від нерозвинених. Для С. Жижека ключове питання полягає у тому, хто і як встановлює ці кордони.
Поглядам С. Жижека притаманні дещо авторитарні настрої – роль того, хто встановлює межі грає Майстер. Його слово є заключним не тільки для суспільства, а й для С. Жижека. Ми припускаємо, що С. Жижек не вважає типові для постструктуралістів уявлення про те, що соціальні простори позбавлені єдиного центру та є нескінченною грою відмінностей, достатньо аргументованою позицією, аби до неї пристати. Натомість С. Жижек закликає побачити за цим децентрованим, поліцентричним світом тих, хто є його гегемонами і маніпуляторами – суверенів. 
Другий тип - протистояння Універсального та Одиничного. 
Одиничні здатні до революції просто тому, що їх існування є доказом неідеальності Універсального. Обидва ці типи характеризують постполітику як «поле боротьби за гегемонію при відсутності заздалегідь встановлених правил, які б встановлювали її характеристики»[15]. Виходячи з цього, політика для Жижека - інструмент для структурування суспільних відношень. У такому випадку, політика є нічим іншим як боротьбою за визначення кордонів того, кого ми вважаємо легітимним суперником, а кого - ворогом усієї системи. Наприклад: легітимні суперники - політичні партії, а вороги системи - терористичні угрупування. 
Для того, аби суспільства розвивалися, всередині них повинна вестися боротьба за право визначення Універсального. Для С. Жижека змінність влади – нормальний стан речей у демократичних суспільствах. Відповідно, політика - це жорстоке протистоянні різних поглядів на суспільний устрій та стратегії розвитку. Така політика виникає тоді, коли існує тріщина у системі соціальних відносин, необхідність заповнити чимось цю тріщину та готовністю суб’єктів покласти життя на закриття цієї тріщини.
Така постідеологічна епоха вимагає повернення до створення політичного суб’єкта. С. Жижек виділяє два типи таких суб’єктів – перший виникає коли вдалося захопити універсальний сенс; другий, радикальний, здатний до вираження протесту не одинично, проте колективно. Завдання постполітичної влади у тому, аби зобразити протест як дещо одиничне, не універсальне, аби не надавати протестним настроям загального, спільного характеру. Саме тому у постдемократії так мало ролі народу - народ виступає тим самим одиничним, який не інтегрується у систему і хоче її змінити. Влада ж повинна робити все, аби цього не допускати – наприклад, зменшуючи роль населення у керуванні державою, зводячих зону їх відповідальності до участі у виборах, написанні петицій, тощо. Так само С. Жижек вважає Саддама Хусейна породженням демократії та американської пропаганди[16]. На наш погляд, така думка у нього склалася через те, що Америка виступає в якості суверена до світу, Майстром, може не тільки називати кого забажає терористами, а й створювати їх, для реалізації власних потреб у захисті населення, адже навіщо армія, система оборони та поліція, якщо немає від кого захищати населення?
Постполітика для Жижека - це стадія розвитку капіталістичного суспільства[17]. С. Жижека визначає задачу опозиції не у тому, аби зайняти гегемоністичну позицію, а у тому, аби переборовши свою відчуженість, закріпитися і здійснити революцію для встановлення нового соціального порядку. На цьому пропозиції розвитку С. Жижека завершуються - далі суспільство буде розвиватися у невідомому йому напрямку. Проте, він все ж таки наводить риси, які будуть притаманні постпостполітичному періоду - замість ненависті до іншого - істинна любов, використання державних механізмів не тільки для забезпечення інтересів держави[18], рівне споживання енергії.
Ми вважаємо, що так само як з приходом у політику політичного К. Шмітта склалися умови для розвитку постполітики, так і з приходом концепції постполітики Жижека з демократії виникла постдемократія[19]. Це логічна видозміна демократії, яка неодмінно відбулася б, зважаючи на попередній хід подій. Постдемократії, в конткексті нашої роботи – це значний вплив на політичні сили з боку малочисельних еліт, послаблення суспільного контролю держави через пасивність суспільства, приватизація виробництв, ситуативність політичних сил та масивне використання маркетингових технологій на виборах для маніпулювання думкою громадян[20].
Зміцнення державних інститутів у демократії перетворює її у постдемократію, коли еліти можуть обмежити владу народу. Такі дії характерні капіталістичному суспільству для усунення конфліктів[21, 22] та створенню умов для розвитку суспільства споживання. Культ споживання у капіталізмі необхідний та невід’ємний, так як він пов’язаний з обігом капіталу та бажанням людей задовольняти потреби. Для того, аби все продовжувало працювати, попит на товари створюється штучно, в тому числі - нав’язуванням з боку ЗМІ та влади, розвитком науки, шляхом змін у розуміннях та відношені до соціальних благ. У той час, як у демократії насолода вища за бажання, у постдемократії все навпаки - бажання щось мати перевищує насолоду від його отримання, саме тому люди залишаються у меншому захваті від придбаного товару, ніж від самого процесу покупки.

Висновок

Державна влада за добу постполітики для С. Жижека це технократія: політика без ідеологій, конфліктів та боротьби; вона користується технологіями, які покликані впорядкувати існуюче політичне становище. Постполітика, за С. Жижеком, передбачає відхід від традиційних демократичних інститутів і перехід влади до закритих кіл політиків та експертів. Політичне протистояння необхідне для розподілу соціальних ролей, а тероризм набуває глобальних масштабів. Тероризм – симптом кризи світового порядку. 
Концепція постполітики С. Жижека побудована на тріадах Уявне – Символічне – Реальне та Універсальне – Приватне – Одиничне. Ці тріади характеризують те, яким чином відбувається політичне протистояння «друзів» та «ворогів». Політична боротьба у С. Жижека відбувається між Універсальним та Приватним і між Універсальним та Одиничним. Політика для нього це боротьба за визначення того, кого ми вважаємо суперником, а кого – ворогом системи.
С. Жижек вводить Майстра – дещо схожого за своїми можливостями та роллю до суверену К. Шмітта; Майстр все ще визначає кордони права та легітимного, але вже не представляє конкретну державу, перебуваючи в тіні. 
Постполітика вимагає наявність політичного суб’єкта: С. Жижек виділяє два типи суб’єктів – ті, хто перебувають у статусі захоплення універсального сенсу, тобто є гегемонами та ті, хто здатен до вираження колективного протесту. Завдання влади полягає у наполяганні на одиничному протесті, а не універсальному; для влади є недопустимим існування протестних настроїв спільного характеру.
Такі погляди на постполітику і політичне протистояння, на наш погляд, є передумовами виникнення постдемократії: вплив на політичні сили малочисельними елітами, послаблення соціального контролю держави через пасивність суспільства, маніпулювання думкою громадян, застосовуючи макретинговів технології під час виборчого процесу.
Отже, у певній мірі С. Жижек продовжує лінію аргументації К. Шмітта, адаптуючи її відповідно до вимог сьогодення, залишаючи у своїй концепції постполітики місце для дихотомічного протистояння «друг-ворог» та наголошенні на тероризмі як на загрозі існування цивілізацій, трансформуючи поняття суверена у Майстра, зберігаючи за ним широкі повноваження та виводячи його за межі конкретної держави. 

2.2. Політичне в поглядах Шанталь Муфф

Шанталь Муфф, бельгійська політична філософиня, вважає, що перехід від протистояння «друга» та «ворога» здійснюється через схоже дихотомічне протистояння «ми-вони», при якому «вони» - є суперниками, а не екзистенційними ворогами «нас». Такі групи розуміють, що оптимального вирішення конфлікту не існує, тому приймають іншу групу не як ворога, а як опонента, суперника в спільній грі, де наслідки рішень вплинуть як на «нас» так і на «них». Саме тому при політичному протистоянні «друг-ворог» рішення приймаються як рішення конфліктних ситуацій, і аж ніяк не вільної дискусії. За Ш. Муфф, поняття політичного відсутнє у ліберальних поглядах через раціоналістичну віру у досягнення консенсус шляхом розуму, проте у політичному протистоянні «друг-ворог» К. Шмітта раціональний консенсус для всіх просто неможливий тому, що «послідовний раціоналізм повинен заперечувати неусувність антагонізмів»[23].
А. Макаричев наголошує на тому, що «комунікація в рамках одного простору не може бути названа політичною»[24].  Проте, як стверджує Муфф, це не зовсім так: така комунікація обов’язково буде політичною, адже опоненти розуміють специфіку питання, перебуваючи в одному, спільному просторі, і тому, будуть з більшою прискіпливістю та обережністю ставитися до рішень і пропозицій, які будуть прийняті або виголошені.
Ш. Муфф вважає, що у лібералам ніколи не вдасться викорінити політичне з політики, адже воно визначає її суть, без нього політика не буде існувати як така, чим продовжує думку К. Шмітта про те, що будь-яка сфера діяльності - економічна, етична, релігійна перетворюється у політичну тоді, коли у ній стає можливий розподіл на «друг-ворог», тобто є можливість вибору. Ш. Муфф міркує про те, як ліберали трансформують політичне для аргументації своїх позицій; вона їх ділить на дві течії - одна, яка взяла за основу економіку, інша - етику та мораль. Перша поєднує економіку та політику - інструментарій ринку, а інша - мораль та політику, у ній можливий консенсус шляхом дискусій. У другій течії політика виражається не економічними термінами, а термінами етики та моралі, тому тут можливий консенсус шляхом обговорення та дискусій – тут немає утилітаризму першої течії. Саме орієнтація на етику та мораль робить можливим інтеграцію політичного протистояння «друг-ворог» у ліберальну демократію, адаптуючи його, перетворюючи у більш мирне протистояння «ми-вони».
«Якщо проблеми справедливості не можуть вийти за межі етичного самосприйняття конкуруючих форм життя, якщо екзистенційно важливі цінності, конфлікти і протистояння повинні пронизувати собою всі суперечливі питання, тоді, в решті решт, ми прийдемо до чогось на кшталт розуміння політики Шміттом»[25]. Іншими словами, Юрген Габермас говорить про те, що поки ми не перестанемо раціонально сприймати потенційно можливі загрози - наші суперники будуть думати таким самим чином і тоді цих загроз точно не уникнути. Ця думка Ю. Габермаса перекликається зі зменшенням напруження у політичному протистоянні, яке переслідує Ш. Муфф. Допоки існує пістолет та стрілець - існує вірогідність пострілу. Але що є постріл? Акт насилля? Тоді варто говорити про те, чи притаманне насилля людині як такій. Якщо так, тоді К. Шмітт правий, якщо ж насилля породжується насиллям - правий Габермас. Муфф більше до вподоби позиція Габермаса, адже мета зменшенння напруги у політичному протистоянні – зменшити кількість насилля, залишаючи місце для дихотомічного протистояння «ми-вони». Ми погоджуємося з Ш. Муфф, що варто поглянути на політичне Шмітта не як на те, що суперечить демократії, а як на причину переосмислення цілей демократії. На її думку, це не стільки подолання розподілення на «ми-вони», скільки зменшення відстані між цими позиціями. 
Муфф міркує про природу такого розділення Шміттом, приходячи до висновку, що воно необхідне, адже ми пізнаємо себе в тому числі відрізняючи себе від інших. Так само і група, якщо її описувати, буде не тільки мати свої власні характеристики, а й такі, які будуються на протилежних порівняннях: «вільний, на відміну від…», «надаємо перевагу ринку, а не…», тощо. Тут, на нашу думку, йдеться про категорії естетики (або онтології) - схоже та відмінне, адже у світі не може існувати два абсолютно схожих предмети, так само як і два абсолютно різних, не маючи між собою нічого спільного. Ш. Муфф вважає, що суб’єкти відносин «ми-вони» не обов’язково повинні мати характер «друг-ворог», проте завжди існуватиме така можливість. Вона буде проявлятися тоді, коли «вони» почнуть сумніватися у «нас», стануть загрозою для існування.
Ш. Муфф припускає, що, можливо, антагонізм насправді нікуди не зникає, а лише приховується. Через зменшення ролі політичного протистояння, набуває більшої сили економічне протистояння, яке набуває характеру політичного - реальну політичну владу на себе переймають глобальні корпорації, які не обтяжені законодавствами лише однієї країни та існують, завдяки розвитку глобалізму, у світі, не дивлячись на те, що юридично - вони зареєстровані у конкретній країні, що робить їх монополістичну діяльність заміною гегемонії у політиці. Те, що раніше виконувало роль обиранням на виборах представника певної партії - зараз виконує надання переваги при купівлі продуктів, техніки, обрання виконавця послуг; протистояння політичне замінюється протистоянням економічним – у кого більше прихильників, у того більше влади. 
Антагонізм, за Шміттом, присутній завжди, політичне - частина онтологічного статусу людини, проте Ш. Муфф вважає, що політичне протистояння, виражене групами «ми-вони» не єдине, існують й інші форми антагонізмів у політичному. Задача демократичної політики, на думку Ш. Муфф, полягає у пошуку або створенню нових антагоністичних форм. 
Для того, аби зрозуміти, як та які нові антагоністичні форми створювати, необхідно дослідити, що є «ми» і чим «ми» відрізняється від «вони», для того аби в майбутньому навчитися бачити такі ж антагоністичні відношення «ми-вони». Ці дві протилежні групи конструюють одна одну – «ми» створюється на противагу «вони», отже відмінні риси у визначенні цих відносин настільки ж важливі, наскільки й риси схожості цих груп. Такий висновок веде до наступного – одночасно з існуванням неусувного антагонізму можливе існування демократичного плюралізму.
Ш. Муфф критикує К, Шмітта, який вважав ці два фактори несумісними, пропонуючи реконструювати антагонізм «ми-вони» так, аби між групами був такий зв’язок, який би не дозволяв їм сприймати один одного як ворога, одночасно сприймаючи позицію опонента як нелегітимну та як таку, з якою необхідно боротися. Необхідність врахування позиції опонента при при	йнятті рішень свідчить про відсутність антагонізму. Ш. Муфф пропонує тип відносин, який називає «агонізм»[26]. 
Агонізм - це протиставлення антагонізму. При антагонізмі група вважає власну позицію істинною, а позицію ворога - ні. При агонізмі немає істиної позиції, існують позиції, які принесуть більше користі одній групі, ніж іншій. Таке розуміння виходить з того, що обидві групи знаходяться у спільному просторі, де і відбувається конфлікт, а отже – обом суб’єктам не вигідна перемога суперника, отже необхідно змінити процес прийняття рішень та мету конфлікту – не вирішити питання у власний, більш привабливий спосіб, але у більш ефективний, той, який в майбутньому принесе більше користі. Відповідно, задача демократії теж повинна змінитися на трансформацію антагонізма у агонізм. Для цього необхідне створення таких інституцій та реформа вже існуючих, в яких антагонізми будуть конвертуватися у агонізми. Ми погоджуємося з Ш. Муфф, адже там, де існують легітимні агоністичні політичні відносини, ризики виникнення агоністичних деструктивних конфліктів, як наприклад, терористичних загроз – менші. Отже, агоністичні відносини - це приховані демократичним режимом антагоністичні відносини, які здійснюють свою діяльність, користуючись можливими демократичними інструментами. 
Крім того, Ш. Муфф зауважує на необхідості антагонізмів чи агонізмів при демократії, тому що це частина її суті. Демократія не може називатися такою, якщо у політиці відсутні антагоністичні відносини. На наш погляд, політика, у якій відсутні антагоністичні політичні протистояння, з часом перетворить державний устрій у соціалізм, тоталітаризм, або авторитаризм Але оскільки ми прагнемо будувати політичний устрій відповідно до запитів населення та людської природи загалом – у суспільстві необхідне протистояння у будь-якому його прояві. Саме тому Шмідт писав: “не ліберальна політика, а ліберальна критика політики” - реалізація правої політики відбувається у критиці політики лівих і навпаки. 
Важко не погодитися з висновками, які робить Муфф - політика не може бути нейтральною, тому необхідне існування антагоністичних або агоністичних груп, які будуть змагатися між собою, використовуючи демократичні інститути, розширюючи їх, а не розглядаючи їх як кінцеві межі можливих політичних дій. 
Продовжуючи тезу про приховання антагонізму Ш. Муфф, особливістю такого приховання є те, що воно приховує політичне, замінюючи його іншою сферою суспільного життя – наприклад, економічною, культурною, науковою, тощо. Наприклад, приховання антагоністичних протистоянь протистояннями агоністичними проявляється у політиці у сенсі стратегії розвитку. З одного боку, це галузь діяльності держави, яка дозволяє самореалізовуватися людям, заробляти на життя та переслідує глобальні цілі - розвиток науки у світі та окремій державі зокрема. З іншого – наука це ще один важіль держави у боротьбі з іншими державами за першість – в даному випадку у наукових відкриттях, наукоємному виробництві, прогресі. 
На нашу думку, таке приховання необхідне для того, аби зберігати суть демократичного устрою. Приховання політики у соціальному та антагоністичного агоністичним має одну мету - змістити увагу, змінити ціль. Ціль неприхованої політики у суспільстві - захоплення і утримання влади, а не розвиток особистості. Ціль антагоністичних пар - знищення опонента і встановлення своєї істини через відсутність конкурентів, а не бажання вирішення тої чи іншої проблеми, де присутні дві і більше сторін.
Саме тому Муфф[27] наводить ідеї Ентоні Гіденса, про необхідність мислити за межами рамок “правих та лівих поглядів”. Це логічно витікає з попередніх висновків, так як праві та ліві є антагоністичною парою. Те, що ми сьогодні спостерігаємо у політичному житті країн Європи та світу, а саме поступова відмова від партійних ідеологій, які мають на увазі існування конкретного ідеологічного опонента, на користь утилітаристським програмам партій є  наслідком перебування політики у певному стані – у стані постполітики.
Ш. Муфф вважає, що існує тенденція того, що ліві партії починають оголошувати себе лівоцентристами, визнаючи гегемонію неоліберальної демократії та капіталізму, намагаючись не змагатися за першість на вершині світу, а хоча б підлаштовувати під свою політику деякі сфери, де це дозволяє робити гегемоністична неоліберальна верхівка. Роблячи такий крок, ліві партії і справді усвідомлюють необхідність таких рішень чи це крок задля свого виживання? Ставлячи таке запитання, ми стверджуємо, що ці дві позиції не є двома сторонами однієї медалі: для політичного протистояння, навіть задля досягнення своїх цілей, хоч і не в повній мірі, зрада власних позицій неприпустима, адже тоді вся боротьба втрачає свій сенс.
Агонізм, омріяний Муфф, настає, але в такій формі, яка на даний момент лише шкодить демократії: відсутність альтернатив між схожими правими та лівими політичними партіями зменшує мотивацію людей цікавитися політикою, що призвело до низької явки виборців. На наш погляд, цим пояснюється популярність правих популістичних партій, які позиціонують себе як єдина опозиція до чинної влади, проте даний факт не пояснює, чому поступово почали зникати дискусії щодо тих чи інших соціальних змін і трансформацій у суспільстві.
Які ж існують причини відчуження населення від політичних процесів? Громадяни відчувають, що не мають права голосу у фундаментальних питаннях, які стосуються всього суспільства; політичні питання набули статусу технічних та вимагають вирішення за допомогою експертів. Саме ці два фактори є одними з найважливіших, на думку Муфф, які стали поштовхом до руйнації демократії, навмисне або ні, організованою лівими силами. Проте, не дивлячись на це, суспільства все ще продовжують називатися демократичними.
В уявленні про постполітику Ш. Муфф розрізнення «ми-вони» носить крім політичного сенсу ще й моральний; політична боротьба і вибір здійстюється між правим та неправим[28].
Через те, що сьогодні основним інструментом геополітики є ідеологія універсальних прав людини, виступаючи проти гегемонії США ми виступаємо проти універсального блага всього людства, вважає Муфф, погоджуючись з В. Рашом, з чим не можемо не погодитись і ми[29]. Водночас Ш. Муфф не розділяє жодної з позицій стосовно майбутнього Європи: перша стверджує, що Європа не повинна слідувати за США, а стати їх суперником; інша, що європейська інтеграція це хитрий хід неолібералізму для поширення глобалізації, і боротися з ним потрібно національними державами; третя - космополітична, Європа у ній виступає однією з перших, хто крокує назустріч світовому порядку верховенства права та людських прав у всьому світі. Муфф вважає, що Європа політична повинна існувати разом з іншими політичними одиницями, бути частиною багатоманітного світу, у якому неоліберальна модель глобалізації - не єдино вірна. Існування у такому світі Європи як рівного гравця унеможливить виключення інших гравців, які будуть відмовлятися приймати західну модель, вона необхідна для того, аби не створювати нових ворогів, але налагоджувати агоністичну демократичну систему. Щодо практичного втілення такої концепції – на це Ш. Муфф не дає чіткої відповіді.
Ш.Муфф переносить антагоністино-гегемоністичні відносини на саму структуру демократії - у ній завжди борються за верховенство свобода та рівність. Верховенство права та індивідуальних свобод - від ліберальної традиції, народної влади - від демократичної традиції. Саме з цього складається ліберальна демократія. Як пише Ш.Муфф, раніше неможливо було заздалегідь визначити, хто переможе у цій боротьбі та, хоч і на нетривалий період, займе більш вигідне положення, ніж його опонент. Проте крім гегемонії свободи та рівності - етико-політичних принципів - є ще й інші, як наприклад - культурний. Гегемонія культури неолібералізму піднесла ліберальну складову і закріпила її так міцно, що демократична складова майже зникла. Саме тому демократія сьогодні це в першу чергу про верховенство законів та захист прав людини, а не про ідею народовладдя. Саме через домінуючу позицію лібералізму сьогодні, усякий, хто закликає надати більше влади народу, аби влада почула їхні вимоги - сприймається як популіст. 
Ми залишимося там, де ми є зараз, якщо ми не відмовимося від політики “центристського консенсусу”, зявляє Ш.Муфф. Ми вважаємо, що розмиваючи кордони між правими та лівими ми не наближаємося до того агонізму, про який пише Ш.Муфф, ми віддаляємося і втрачаємо демократію як таку. Для того, аби відновити демократичний прогрес, лівим партіям необхідно об’єднатися та боротися проти неоліберальної гегемонії. Якщо ліві не зможуть цього зробити, то за них це зроблять праві популістичні сили. І справа тут, на нашу думку, не стільки у тому, що позиція і філософія неолібералів не до вподоби Ш. Муфф, справа тут скоріше за все у іншому - необхідна постійна, регулярна зміна влади - правих на лівих, лівих на правих. Тільки у такому балансі здатна існувати демократія. Якщо баланс порушується у сторону правих - посилюється роль ринку, збільшується приватна власність, якщо ж збільшується роль лівих - нас очікує націоналізація виробництв та збільшення ролі держави, а відповідно і ролі правлячих партій. Як вже було сказано вище - проблема тут не стільки у тому, що до влади прийде якась конкретна сила, а у тому, що у демократії повинні однаково розвиватися різні сили, для того аби не було зміщення. Іншими словами - сильній провладній партії потрібна така ж сильна опозиційна партія. Якщо ж цього не відбудеться, як запевняє Ш.Муфф, нас чекає щось набагато гірше, ніж постдемократія. 
Те, що може допомогти і вже це робить для втілення ідей Муфф - практика єдності у різноманітті - вона призводить до усунення антагоністичного протистояння, перетворюючи його у агоністичне.

Висновки

Шанталь Муфф трансформує концпцію політичного протистояння К. Шмітта «друг-ворог», прибираючи з нього екзистенційну боротьбу, перетворюючи її у нове протистояння – «ми-вони». У такому протистоянні головним є не здобуття влади за будь-яку ціну, на шляху знищивши, якщо потрібно, «ворога», а спільне вирішення питання. 

Продовжуючи критику лібералізму К. Шмітта, Ш. Муфф стверджує, що лібералам не вдасться реалізувати політику без політичного – без нього вона втратить свою суть, адже політичне присутнє не тільки у політичній сфері, а й у економічній, соціальній та релігійній. 




 2.3. Біополітика як постполітика Мішеля Фуко.
 
Для того, аби дослідження постполітики було більш глибоким, необхідно дослідити і ще один її прояв - біополітику. Біополітика використовує інструменти влади для втручання в буденне життя громадян - сім’я, шлюб, виховання дітей, здоров’я, тощо. М fуко вважав. що біополітика є “там і тоді, коли і де в соціальній історії вперше з’являється інтерес до політичного досліжження людського тіла, де воно постає у ролі індивідуалізованого об’єкта спогляданя, тренування, навчання та покарання[30].
Мішель Фуко розглядав проблему функціонування влади через існування трьох видів управління: сувернітету, дисципліни та біополітики. 
Суверенітет - перша історична технологія влади, дисципліна виникла пізніше, її особливості - направлення на тіло людини, біополітика - найбільш пізня управлінська практика, переносячи об’єкт дисципліни з конкретної людини, на суспільство в цілому. Отже, біополітична влада здійснює управління великою кількістю суб’єктів, сумою є яких є населення. Відповідно, безпека конкретної людини розглядається в контексті безпеки всього населення. 
Така політика спирається на покращення якості життя населення: подовження тривалості життя, зусилля по збереженню і покращенню генофонду, боротьбою з хворобами, збільшення рівня щастя населення, тощо. Але така політика, як і дисциплінарні практики, так само глибоко впливають на людину, контролюють його[31]. Біополітика відбувається не з одного джерела, вона не від суверену, не має прямого відношення з державною владою. Стосовно цього М. Фуко зазначав: «Зазвичай ми надаємо державній владі особливого значення. И багато хто вважає, що інші форми влади походять від неї. Однак я думаю, що навіть якщо і рано говорити, що державна влада походить від інших видів влади, то, принаймні, вона на них базується, вони дозволяють державній владі існувати. Як можна заявляти, що вся сукупність владних відносин, існуючих між двома чоловіком та жінкою, дітьми та дорослими, в сім’ї, на роботі, між хворими та здоровими, між нормальним і ненормальним походить від державної влади? Якщо ми хочемо змінити державну владу, необхідно перебудовувати ті різноманітні владні відносини, які діють всередині суспільства»[32]. 
Біополітика почала виражати себе «не через право, а через конкретну техніку влади, за допомогою не закона, а норми, завдячуючи не покаранню, а контролю, і здійснює себе на таких рівнях і в таких формах, які виходять за межі держави та його апарату»[33] - так М. Фуко говорить про те, що владні відношення біополітики непомітно пронизують суспільство, визначають всі сфери людської діяльності - сім’ю, питання здоров’я та виховання. тощо. Проте особливість такої влади у тому, що вона не забороняє чи обмежує, але створює умови для формування відповідних уявлень у суспільстві про те, як потрібно жити, харчуватись, які продукти вживати, як слідкувати за своїм здоров’я, як проводити профілактику хвороб, тощо. 
Отже, влада у біополітиці це «не інститут, не структура і навіть не могутність, якою наділені деякі люди: це назва, якою позначають складну стратегічну ситуацію певного суспільства»[34]. Влада у біополітиці це багаторазові проявлення сили, які присутні в усіх сферах людського життя. Така влада присутня усюди і водночас неможливо визначити її виконавця - оскільки структуру такої влади неможливо визначити. Особливість такої влади, що характерно для постполітики - вона намагається існувати так, аби її не відносили до політики, така влада аполітична у своїй сутності. 
Один з напрямків біополітики - формування механізмів безпеки населення. У створенні безпеки у суспільстві використовуються різноманітні управлінські практики - від дисципліни до різноманітних біополітичних методів керування суспільством. Але в той же час, на відміну від дисциплінарних рішень - таких як політика виключення окремих індивідів - ізоляція хворих, злочинів, тощо, біополітика спрямована на все населення і керуються рекомендаціями і профілактикою. М.Фуко писав, що у біополітики владні установки змінюються із «змусити померти або дозволити жити» на «змусити жити або дозволити померти».
Отже, за М.Фуко, сучасна біополітика розвивається у двох основних формах, які є двома полюсами розвитку. “Один з цих полюсів зосереджується навколо тіла, яке розуміється як машина: його виховання, збільшення його здібностей, використання його сил, ріст його корисності та підпорядкування, його включення в ефективні та економічні сисеми контроля - це все забезпечується процедурами влади, які склааються властиву особливість дисциплі тіла. Другий зосереджується навколо тіла, яке просякнуте механікою живого і слугує опорою для біополітичних процесів: розмноження, народжуваності та смертності, рівня здоров’я, тривалості життя, довголіття - догляд за ними здійснюється шляхом цілої серії втручань і регулюючих способів контролю - справжня біополітика народонаселення. Дисципліна тіла і способи регулювання населення формують два полюси, навколо яких розгортається організації влади над життя[35].
Другий тип владних технологій і складає біополітику. Біополітика направлена на покращення життя населення, на покращення умов існування і якості життя, його тривалості. З народження людина знаходиться під впливом біополітики - оцінки, виміри зросту, ваги, стану здоров’я, рівня інтелекту - це все характеристики, які визначають знаходження індивіда у певній системі координат, відправним критерієм якої є норма. «Ієрархічний нагляд, безперервний запис та реєстрація, вічна оцінка та класифікаціія»[36] - ось що допомагає владі здійснювати постійний нагляд за процесом розвитку індивіда та враховувати найбільш різноманітні характеристики його індивідуальності. 
«Підноситься над соціумом як суверенна сила, що перевершує будь-яке буття і нав’язує йому свій порядок»[37] сучасний режим біовлади, на думку М. Хардта і А. Негрі. За допомогою біополітики влада підтримує свій порядок, поширюючи владу через тих, ким управляє - через тотальний соціальний самоконтроль. 
Особливість біополітики та біовлади у тому, що вона не потребує світового панування як такого - влада капіталу за допомогою біополітичного виробництва здійснює наддержавне панування, не потребуючи функцій держави як такої. Ця характеристика - значна підстава вкотре переконатися, що біополітика є частиною постполітики, так як існує разом з розвиненим капіталізмом, суспільством споживання та глобалізаційними процесами.
За допомогою формування у людей певних відношень до себе, свого здоров’я, до сприйняття життя та її правил, біополітика може відмовитися від дисциплінарних практик, повністю замінивши їх технологіями біовлади. Влада, яка володіє капіталом і якою володіє капітал - без примушення може продовжувати виконувати всі функції управління суспільством замість держави. Глобально механізми біополітики стають ще більш непомітні, а отже - ще більш ефективні та легітимні. 
Можливо, це є однією з причин чому біополітика, а відповідно і постполітика, вкорінюється у капіталістичному світі – «контроль суспільства над індивідами здійснюється не тільки через свідомість чи ідеологію, а й у тілі та разом з тілом. Для капіталістичного суспільства найважливішим є біополітичний, біологічний, соматичний, тілесний вимір»[38].
М. Хардт та А. Негрі зазначають, що сьогодні соціальні інститути, які формували основу дисциплінарного суспільства - сім’я, система охорони здоров’я, школа - перебувають у кризовому стані. Руйнування цих інститутів, зникнення громадянського суспільства і вирівнювання соціального простору призводить до створення мережевої структури суспільства контролю. Міждержавна біополітична влада здійснюється за допомогою інструментів біополітчного контроля. 
Такий контроль замінив попередні дисциплінарні методи, оскільки нові механізми виявились більш ефективні для влади та більш приваблибі для суспільств - не потрбіно більше ізолювати чи карати людину, набагато простіше запропоувати йому самому контролювати себе і своє тіло відповідно до нових уявлень про здоров’я та красу. Молекулярна інженерія, пластична хірургія та генетичні маніпуляції, які успішно нав’язуються населенню в формі нормативних уявлень про здоров’я і способах його підтримування і лікування. Таке суспільство функціонує не через ізоляцію, а через постійний контроль над тілом людини, миттєву комунікацію та високі технології. Таким чином, населення переходить зі статусу тих, ким управляють, у статус тих, кого контролюють. 
Іншою ознакою такого суспільства контролю є використання різноманітних кодів - це дозволяє впливати і контролювати не тільки харчування на клітинному рівні, але й вплив на генетичний код людини і в подальшому - клонування. 
Такі нові форми контролю в подальшому призведуть до наслідків, які будуть значними, більш ніж будь який контроль чи покарання у дисциплінарній політиці. Такі управлінські практики будуть спиратися на сучасні досягнення у технологічній сфері, мистецтві комунікації, біотехнологіях. 
Дж. Агамбен має такий погляд на біополітику: позаправові форми влади в ліберальних суспільствах, направлені на виведення суб’єктів управління - індивідів - з правового поля шляхом розуміння людини як сукупність біологічних функцій. Дж Агамбен вважає, що коли людина опиняється поза правовим полем, її можна позбавляти прав, у тому числі, і природних - права на життя. Таким чином влада традиційної політики поступилася сучасному науковому господарству, яке має владу і засоби «змушувати жити і давати померти»[39]. Першопрохідцями у біополітиці Дж Агамбен вважає нацистів, у їх таборах сформувалася основна і в той же час прихована функція біополітики - зведення індивідів виключно до біополітичної субстанції. У такому випадку, табори стали способом формування примітивної біологічної маси. «Біовлада намагалась відтворити свій кінцевий секрет; виживання, відокремлене від будь-якої можливості розповіді про нього, певна абсолютна політична субстанція, яка, будучи ізольованою, дозволяє наділяти людину демографічною, етнічною, національною і політичною ідентичністю»[40].
Так біовлада занурювала людину у зону невизначеності між життям і смертю, роблячи з нього живого мерця, якого Дж. Агамбен назвав Homo Sacer. Так само як вважав Шмітт, вважає і Агамбен - у ліберальних суспільствах існують зони, позбавлені правового поля і простір таких зон максимально використовує біополітика. 
Жижек, у даному випадку, говорить про те, що “на елементарному рівні ми всі є виключними в сенсі нашого «нульового» положення як об'єктів «біополітики», і що можливі політичні і громадянські права даються нам вторинним жестом у відповідності до стратегічних біополітичних міркувань»[41]. Результатом практичного вираження такої постполітики стали концтабори.
У світі постполітики ми всі перебуваємо у ролі Homo Sacer, так як влада може кожного з нас виключити з правового поля, позбавивши прав не тільки громадянина, а й людини: в ліберальному суспільстві не існує кордонів, які б відокремлювали повноправних громадян від homo sacer. Ціль такої спільноти - зведення всіх до статусу об’єктів біополітики. 
Отже, рисою постполітики є зведення політики до біополітики як регулювання простого життя[42]. Спосіб, яким влада виключає індивідів, і про який раніше згадувалося - режим надзвичайного стану, дещо схожий з таким станом у Шмітта з невеликою поправкою - у постполітиці надзвичайний стан розповсюджується на весь світ. «Нормативний аспект права може бути безнаказно знецінений; наперекір йому може виступити влада уряду, яка за кордоном ігнорує міжнародне право, у внутрішній політиці вводить постійний надзвичайний стан, а потім робить вигляд, що все ще використовує право»[43].
Як результат - сучасна біополітика стирає кордони політичного і біологічного -  розуміння життя зводиться до простору, де існує це саме життя. Дж. Агамбен уявляє реанімаційний бокс з немовлятами, в якому вони б’ються між життям і смертю і який є простором виключення, де перед нами постає життя як таке, вперше повністю контрольоване людиною і його технологіями. Все це означає, що сьогодні життя і смерть вже не стільки наукові поняття, скільки політичні, які через свою політичну природу набувають точного значення лише у результаті певного спеціального рішення[44].
Таким чином, можливості влади переступають кордони політичного і перетинаються з медичними та біологічними знаннями. Біополітика характеризується надзвичайно широкими повноваженнями влади у визначенні того, що вважати життям. На прикладі людей у комі автор показує наскільки широкі повноваження такої влади: “Це коливання смерті у сутінковій зоні, яка лежить за межами коми, відображається і в аналогічному коливанні між медициною і правом, між рішенням лікатя та рішенням судді. Тільки держава може це зробити. Організми належать суспільній владі: тіло націоналізується. Ніколи раніше влада не заходила так далеко на шляху політизації життя; але у сучасних демократіях стало можливим публічного виголошувати те, що не наважувались нацистські біополітики - і це ознака того, що біополітика перейшла у своєму розвитку новий кордон[45].
Що ж є політичним у такій біополітиці? Політичне, а відповідно, політика, виникає тоді, коли державна влада приховує рішення, які стосуються політики, деполітизує їх, що робить такі рішення вкрай важкі для їх виявлення[46].
Крім того, варто зазначити що як політика охоплює собою всі сфери соціального життя, впливаючи на них та видозмінюючи, приносячи нові сенси - так само і політичне впливає на них. Наприклад, у сфері наукової діяльності - постає питання про коректність та допустимість використання робіт представників наукової спільноти країни, з якою присутній конфлікт(територіальний, збройний, економічний, тощо). 












СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Карл Шмітт, «Політична теологія» Режим доступу: http://pavroz.ru/files/schmittpt.pdf
Карл Шмітт, «Теорія партизана» Режим доступу: http://library.khpg.org/files/docs/1465130651.pdf
Ален де Бенуа «Карл Шмітт сьогодні» Институт общегуманитарных исследований, 2013.
В. Вернадский «Несколько слов о ноосфере» Режим доступу: http://vernadsky.lib.ru/e-texts/archive/noos.html 
В. Вернадский «Мысль как планетное явление» Режим доступу: http://1576.ua/uploads/files/1007/Vernadskyi_Volodymyr.Nauchanaia_mysl_kak_planetarnoe_iavlenie.1576.ua.txt
К. Товбин «Редукция постполитики», Режим доступу: https://cyberleninka.ru/article/n/reduktsiya-postpolitiki/viewer
Оксордський словник Режим доступу: https://www.lexico.com/definition/post-truth
Р. Кейган «Конец конца истории» Режим доступа http://worldcrisis.ru/crisis/417028
А. Макарычев «Власть, политика и едерализм в России: уроки критической теории» Режим доступу http://ecsocman.hse.ru/data/132/469/1209/NZ_2009_3_1-2_Makarychev.pdf
https://laelectrodomestica.files.wordpress.com/2014/07/the-foucault-effect-studies-in-governmentality.pdf
М уко «Безопасность, территория, население» Режим доступа: http://socio.karazin.ua/resources/7444d04210a849034dc02a9d9b7b439b.pdf
Parker I. (англ.)русск. Slavoj Žižek // Encyclopædia Britannica
Zizek S. The Universal Exception: Selected Writings. Vol. II. London; New York: Continuum, 2006.
 Славой Жижек «Добро пожаловать в пустыню Реального» Режим доступу: http://yanko.lib.ru/books/cultur/zizek-welkome.htm 
 Жижек, 1999, с 259
Жижек 2002
https://cyberleninka.ru/article/n/slavoy-zhizhek-vlast-politika-soprotivlenie/viewer
Жижек, 2011, с. 375
Крауч К. Постдемократия. — Москва: Изд. дом Гос. ун-та — Высшей школы экономики, 2010. — С. 7—8. — 192 с. — ISBN 978-5-7598-0740-7
«Постдемократия» К. Крауча и кризис западного демократического проекта. cyberleninka.ru
Stavrakakis, 2005, р. 191
file:///C:/Users/Андрій/Downloads/16158-Текст%20статті-32009-1-10-20200806.pdf
https://iphras.ru/uplfile/root/biblio/pp/ppy_1/6.pdf
http://ecsocman.hse.ru/data/132/469/1209/NZ_2009_3_1-2_Makarychev.pdf
Habermas J. Reply to Symposium Participants // Cardozo Law Review. Vol. 17. 4–5. March 1996. P. 1943
Ш. Муфф, «Демократический парадокс»
http://gefter.ru/archive/10510
Mouffe Ch. On the Political. Routledge, 2005; Zizek S. Carl Schmitt in the Age of Post-Politics.//The Challenge of Carl Schmitt, рр. 18-37. См. также: Mouffe Ch. Carl Schmitt and the Paradox of Liberal Democracy.//The Challenge of Carl Schmitt, рр. 38-53. Рус. пер.: Муфф Ш. Карл Шмитт и парадокс либеральной демократии.//Логос, 2004, №6 (45), с. 140-153.
Rasch W. Human Rights as Geopolitics: Carl Schmitt and the Legal Form of American Supremacy.//Cultural Critique, Spring 2003, №54, p. 123.
129
130
131
132
133
134
135
136
140
145
146
147
148
149
150
151
https://textarchive.ru/c-2775407-pall.html
Репозиторій ЧДТУ
