Від класичного лібералізму до соціальної кризи  ХХ-ХХІ ст.: трансформація ідеї свободи

Цюра, Денис Андрійович
Please use this identifier to cite or link to this item: https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/2720
Title:	Від класичного лібералізму до соціальної кризи ХХ-ХХІ ст.: трансформація ідеї свободи
Authors:	Дроздова, Тетяна Олександрівна Цюра, Денис Андрійович
Issue Date:	Jun-2021
Abstract:	Для політичної філософії завжди залишається актуальним питання ідеології та її впливу на світ і суспільство. Розвиток ідеологій та застосування їх на практиці в ході історії дає нам можливість судити про них, про їх характеристики, розповсюдження та вплив. І коли одна за одною вони застосовуються в різних куточках планети, набираючи прихильників, світ врешті решт пожинає плоди тої чи іншої ідеології у вигляді певних наслідків. Це можуть буди наслідки різного роду – загибель мільйонів людей, масовий голод, економічна криза, культурний занепад або підйом, розквіт економіки. Таким чином, в різних суспільствах різні ідеології відкидаються або приймаються як найбільш ефективні
URI:	https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/2720
Appears in Collections:	033 Філософія (Політична філософія)
Files in This Item:
File	Description	Size	Format
Кваліфікаційна робота, бакалавр, ЦЮРА Д.А. ВІД КЛАСИЧНОГО ЛІБЕРАЛІЗМУ ДО СОЦІАЛЬНОЇ КРИЗИ ХХ-ХХІ СТ. ТРАНСФОРМАЦІЯ ІДЕЇ СВОБОДИ.docx Restricted Access		118.05 kB	Microsoft Word XML	View/Open Request a copy
Show full item record
Extracted text
17
Міністерство освіти та науки України
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Факультет гуманітарних технологій
Кафедра філософських і політичних наук
 
Допущено до захисту
Завідувач кафедр ФІПН 
д.ф.н., професор А.І. Бойко
«___» __________ 2021 р.
 
Бакалаврська робота
 
ВІД КЛАСИЧНОГО ЛІБЕРАЛІЗМУ ДО СОЦІАЛЬНОЇ КРИЗИ 
ХХ-ХХІ СТ.: ТРАНСФОРМАЦІЯ ІДЕЇ СВОБОДИ
ступінь вищої освіти: перший (бакалаврський)
галузь знань 03 «Гуманітарні науки»
спеціальність: 033 Філософія
 
Цюра Денис Андрійович
4 курс, ПФ-179
підпис
Прізвище, імʼя, по батькові наукового керівника
науковий ступінь, вчене звання
підпис
 
Черкаси 2020



ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………3
РОЗДІЛ 1  Ліберальна ідея свободи……………………………………....6
1.1. Розвиток ідеї свободи у становленні лібералізму…………………..6
1.2. Філософія свободи Ісаї Берліна……………………………………..16
Висновки до розділу 1…………………………………………………….24
РОЗДІЛ 2 Сучасний стан ідеї свободи..…………………………………26
1.1. Ринковий фундаменталізм та економічна свобода………………..26
2.2. Ален де Бенуа. Критика ліберальних цінностей та колективістське тлумачення ідеї свободи……………………………..………………………….34
2.3. «Держава майбутнього» Ноама Хомського як опис проявів ідеї свободи в політичних системах…………………………………………….…..42
Висновки до розділу 2……………………………………………………47
ВИСНОВКИ………………………………………………………………49
Список використаних джерел……………………………………….…..54













ВСТУП

Актуальність. Для політичної філософії завжди залишається актуальним питання ідеології та її впливу на світ і суспільство. Розвиток ідеологій та застосування їх на практиці в ході історії дає нам можливість судити про них, про їх характеристики, розповсюдження та вплив. І коли одна за одною вони застосовуються в різних куточках планети, набираючи прихильників, світ врешті решт пожинає плоди тої чи іншої ідеології у вигляді певних наслідків. Це можуть буди наслідки різного роду – загибель мільйонів людей, масовий голод, економічна криза, культурний занепад або підйом, розквіт економіки. Таким чином, в різних суспільствах різні ідеології відкидаються або приймаються як найбільш ефективні.
Якщо говорити більш конкретно, то в ході історії бачимо, як в різних країнах для управління державою та її розвитку використовувались різні ідеології, та як вони мали вплив на життя суспільства в державі та поза її межами. Світ навіть може розділитись в об’єднанні застосування різних ідеологій на практиці. Так, після другої світової війни світ умовно розділився на змагання капіталізму та соціалізму, який прагнув до комунізму. Та врешті решт ми можемо спостерігати, як певна ідеологія симпатизує більшості світу, і цінності які вона з собою несе, набирають глобальний характер. Прикладом такого засвоєння в світі є лібералізм з його ідеєю свободи. Взявши початок зі становлення капіталізму, що приходив на заміну феодалізму, він розвивався в ході історії, показуючи себе із різних сторін в різних сферах життя суспільства – економічній, політичній, соціальній, культурній. І як наслідок своєї неоднозначної ефективності перетворювався із своєї класичної форми в новітні, більш актуальні форми для свого часу, які були спрямовані на вирішення проблем  в вище наведених сферах життя суспільства. 
Так як трансформувалась ідеологія лібералізму сама по собі, так і трансформується його ключова ідея та цінність – свобода. Від ідей вільного ринку та конкуренції до наслідків у вигляді монополізації цього ж ринку, від свободи переконань до засудження інакомислення, від свободи слова до засудження недотримання штучної політкоректності. Ідея, що народилася із незадоволення тими станами суспільства, в яких воно було сковане, народилася в бунті та непокорі, зараз стала інструментом маніпуляції. Теорія прав людини перетворилась із теорії в догмат, критика якого не обговорюється. Внаслідок свого успіху та глобального розповсюдження, ідеї лібералізму постають гегемоном формування цінностей. Буржуа як окремий клас в суспільстві в ході історії став еталоном для способу життя – щастя через збагачення. 
Критику та аналіз такого політико-економічного стану в світі, який неминуче впливає на культуру та суспільство та просте побутове життя можемо спостерігати з різних боків політичного спектру. Як результат критики постають різноманітні погляди на альтернативний варіант розвитку світу, які ставлять питання кращої ідеології та кращого стану світу. Присутні як помірні варіанти критики, де мова йде про змінити ситуацію тут і зараз на краще в окремій ситуації в окремих умовах (краще застосовується до окремих держав чи альянсів), так і погляди далі у майбутнє, які хоч і мають прогресивний чи консервативний характер, але все таки часто повертаються до ідей минулого як взірців розвитку.
Об’єкт дослідження: Ідея свободи, як індивідуальної та колективної цінності.
Предмет дослідження: Прояви трансформації ідеї свободи в ході історії, її стан в сучасному суспільстві.
Мета дослідження: виявлення сутнісних змін в ідеї свободи в ході її застосування в різних сферах життя людства.
Завдання дослідження: 
 Розгляд проявів ідеї свободи в ранніх суспільствах
Розгляд застосування ідеї свободи та суміжних їй цінностей в ході розвитку ліберальної ідеології ;
Аналіз відмінностей в застосуванні та значенні ідеї свободи в ході розвитку ліберальної ідеології;
Аналіз використання інструментів, що базуються на ідеї свободи, в сучасному світі;
Аналіз критики ліберальних цінностей та пропозицій щодо розвитку вільного суспільства.
Методи дослідження:
Основними методами дослідження є порівняльно-історичний, який висвітлює зміни у об’єкті дослідження, аналітичний метод для висвітлення особливостей стану об’єкта дослідження в наш час та в цілому загальнонаукові та специфічні методи.



















РОЗДІЛ 1.  ЛІБЕРАЛЬНА ІДЕЯ СВОБОДИ

1.1. Розвиток ідеї свободи у становленні лібералізму

Роздуми про свободу беруть початок ще з часів античності, де вона визначала суть політичного життя людини. Арістотель, наприклад, вільною людиною називав таку, яка бере участь в політичному житті суспільства. Свобода у нього походить із громадянських відносин та має політичний і правовий характер. Саму політику Арістотель визначав як умовний закон життя, встановлення порядку, в умовах якого люди можуть по черзі керувати одні одними. Саме така можливість громадян мати владу над собою та оточенням і характеризувала політичну свободу в розумінні Арістотеля. Свободи не мали ті, хто не відіграє жодної ролі в політичному житті та не бере або не може брати участі в ньому. Платон же розумів свободу ширше і виступав проти неї – він трактував її як можливість робити все, що завгодно без будь-яких меж. Приділяючи велику увагу ідеї вищого блага, на противагу свободі необхідною та корисною для суспільства він вважав дисципліну. Далі римська політична думка вносить до дискусії на тему свободи лобіювання республіканського типу свободи як захисту від одноосібної тиранії чи тиранії окремої соціальної групи, визначення рабів як позбавлених свободи від народження та позбавлених законних прав особистості, розвиток концепції свободи поза політикою. Останній внесок мав більш філософський аніж політичний характер, про це філософське визначення свободи йдеться в заяві імператора Марка Аврелія, котрий сам, як філософ, належав до школи стоїцизму. Згідно з його заявою і раб, і імператор за станом володіння свободою є рівними. Іншими словами, він виносив ідею свободи за межі політичного життя та громадянських прав. Свобода, за Марком Аврелієм, виражається в стані незалежності та самоконтролю – якщо раб може зі стійкістю перенести всі складнощі та перепони, які виникають в його житті, то це означає, що він має здатність володіння собою і це робить його вільним незалежно від того, що він раб. Можемо побачити, що для античності характерне саме політичне бачення ідеї свободи як привілеїв, якими наділяються активні члени суспільства, ті, хто своєю участю розвивають ту соціально-політичну систему, в якій вони перебувають. Хоча йшлося також про свободу у відношенні до людини взагалі, як про якість, що характеризує людину за її вчинками, свобода розумілась переважно як політична характеристика, що була притаманна лише суб’єктам політики в суспільстві. В цілому античне розуміння свободи можна віднести до принципу суспільного обов’язку та відповідальності – вільними вважались ті, хто дає користь суспільству заради спільного блага.
	Формування альтернативної концепції свободи, що починається у ХІІІ столітті з процесу звільнення земельної власності від феодальних порядків, можна трактувати як трансформацію ідеї свободи в суспільно-політичному контексті. Саме цей процес можна вважати початком формування ідеї свободи в її ліберальному розумінні. Внаслідок загострення політично-правової ситуації в Європі, що виявлялась у вигляді централізації правової системи та ускладнення процедур, які б забезпечували захист законних прав, почала зароджуватись ідея про свободу як можливість приватного використання права людиною, яке також визначало би межі та засоби застосування влади. 
В той час на політичне життя великий вплив мала релігія, в особливості протестантські доктрини. Саме в них виявляються ознаки прагнення до античного розуміння свободи та вони в той же час конфліктують з альтернативною ідеєю. Протестантизм, як течія, що представляє християнство, бачить свободу та мораль як похідну від Бога, і заперечує соціальну обумовленість моралі. Справжня свобода за такими доктринами досягається вже в потойбічному світі. Конфлікт з альтернативною концепцією свободи виявився в релігійному значенні свободи – штучно створені принципи свободи індивіда вважались знаком занепаду моральності як такої.
На противагу таким поглядам ранні ліберали, які і формували підґрунтя для розвитку ідеї свободи в розумінні класичного лібералізму, опиралися на суспільний договір та свободу в межах закону. Для цього руху, який формується як реакція на деспотизм влади та пізніше призведе до змін в феодальній системі, характерне бачення суспільства як такого, що може виникнути зі згоди його членів. Ця згода, цей самий суспільний договір, мав би захищати всіх від індивідуального свавілля. Прагнення побудови такого суспільства в ранньому лібералізмі витікало із незадоволення абсолютизмом тодішньої влади в Європі. Їхньою метою було змушення диктаторів поступитись своєю владою вимогам свободи. Ідея свободи в цей період формується із диктату закону, який гарантує свободу, і ця ідея стає чинником революційних процесів. Саме в цей час, упродовж революційного переходу від феодалізму до капіталістичних суспільних відносин,  і набуває розвитку класичний лібералізм. 
Окрім народної реакції на суспільний устрій важливу роль в формуванні ідеї свободи в класичному лібералізмі відіграли англійські та шотландські «батьки-засновники» – Адам Сміт, Джон Локк, Девід Юм. 
Один з головних ідеологів лібералізму Дж. Локк вперше прирівняв цінність свободи і приватної власності з цінністю життя. Без приватної власності, на думку Локка, неможливо задовольнити основні потреби людини. Він вважає, що для природної людини завжди було характерним володіти приватною власністю, що визначалося її егоїстичними нахилами, притаманними їй від природи [1, с.24-26]. Розвиваючи ідеї англійських лібералів, Жан Жак Руссо розрізняє свободу політичну і свободу природну: взаємодія між людьми вимагає зміни природної свободи на свободу моральну; це зміна спирається на розум і забезпечує фундамент для теорії політичного права [2, с.12-13]. Великим був вплив на розвиток свободи людини антиклерикального руху, підтримуваного більшістю філософів епохи Просвітництва. 
Лібералізм стверджує, що єдиною ефективною системою людського співробітництва в суспільстві є приватна власність на засоби виробництва. Специфіка лібералізму як соціального феномену полягає в тому, що він виступає не просто за свободу і не просто за свободу кожного, а за максимальну свободу, за розвиток свободи. 
Далі ці ідеї переносяться до Сполучених Штатів Америки.  Також вияв цих ідей ми можемо спостерігати у Великій французькій революції. Фрідріх фон Гаєк розрізняв британський лібералізм (еволюційний) і притаманний решті Європи, континентальний (конструктивістський). Надалі з початку ХІХ століття ці дві течії лібералізму стали ключовими для рухів реформації та визначили Європейський та Американський розвиток до 50-х років ХІХ століття. 
Ранні ліберали хотіли змусити диктаторів, наділених абсолютною владою, поступитися вимогам свободи. Ідея про диктат закону, про який мріяли ліберали, була воістину революційною силою, що сповістила про настання освіченої епохи в сучасній історії. Відповідно до установок класичного лібералізму, людина лишається вільною, якщо зберігається її індивідуальність, тобто, тоді, коли інші не втручаються в її особисте життя. Свобода в подібному трактуванні означає відсутність зовнішнього примусу. Ця інтерпретація визначає суть взаємовідносин індивіда і держави. Держава – це апарат примусу, оскільки вона наділена правом карати громадян. Вона може позбавляти їх частини власності шляхом штрафів чи податків, свободи (за допомогою пенітенціарних, медичних та інших установ) і навіть життя. Таким чином, створення держави, незважаючи на суспільний договір, неминуче передбачає жертви з боку індивідуальної свободи: індивіди з цього моменту не можуть діяти виключно за власним бажанням. У зв’язку з цим класичний лібералізм розглядає громадянське суспільство як «сферу свободи», а державу – як «сферу примусу». Держава – це в кращому випадку «необхідне зло»: з одного боку, вона забезпечує порядок і безпеку в суспільстві, а з іншого – обмежує свободу і підсилює відповідальність громадян. Таким чином, ключовою основою класичного лібералізму була ставка на «мінімальну державу», якій відводилася роль «нічного сторожа». В класичному лібералізмі індивіди розглядались як унікальні істоти, наділені рівною моральною гідністю. В його основу закладене прагнення  до створення такого суспільства, перебуваючи в якому індивід буде забезпечений розвитком і добробутом, а кожна людина отримає шанс на повну реалізацію своїх здібностей в прагненні до «блага» сенс якого вона формує самостійно. З цих ідей народилися такі ключові цінності ліберальної ідеології як раціоналізм і толерантність.
Крах феодальних відносин та їх цінностей призвів до того, що раціональні (наукові) пояснення заступили місце традиційних релігійних вірувань й основ, а суспільство стало розглядатися з погляду гуманістичного індивідуалізму. Просвітницький раціоналізм визначив основу класичного лібералізму щодо людини як розумної й мислячої істоти, здатної йти до мети і захищати свої інтереси.
Подібно до мислителів Просвітництва, які проголосили «століття розуму», ранні ліберали стверджували, що світ осягається людським розумом, відповідно, вони були схильні вірити в здатність індивіда самостійно приймати раціональні рішення (на основі розуму) і взагалі бути найкращим суддею особистих справ. Звідси ж витікала їх віра в соціальний прогрес і здатність людей самостійно розв’язувати протиріччя, які в них можуть виникати, справедливим чином.
Трактування соціального прогресу в класичному лібералізмі також відповідало ідеям просвітників і зводилася до просвітництва. Розвиток знань, особливо в результаті наукових революцій, дає можливість людям не тільки пояснювати або розуміти навколишній світ, а й пізнавати способи, за допомогою яких вони самі можуть змінитися на краще.
Уявлення класичних лібералів про справедливість зводиться до вчення Арістотеля, який обґрунтував принцип еквівалентності або «розумної рівності» в стосунках між людьми (за природою не рівних один одному). Цей принцип, який передбачає рівність всіх перед законом і прагнення забезпечити всім рівні права й можливості, а також відповідність діяння і відплати, можна розглядати як ядро концепції суспільного договору, правової держави і громадянського суспільства, які отримали подальший інтенсивний розвиток в європейській гуманістичній традиції.
Справедливість в класичному лібералізмі базується на ствердженні формальної рівності – всі люди рівні перед законом і вони в рівній мірі можуть користуватися політичними й громадянськими правами. Вони рівні з точки зору їх гендерної та расової належності, релігії та соціального походження. Рівність – це також рівність шансів: кожен індивід має однаковий з іншими шанс піднятися або спуститися соціальними сходами. Але індивіди від народження володіють нерівними талантами і здібностями, пізніше їх відрізняє нерівний рівень майстерності, бажання або небажання наполегливо працювати чи прагнути до самовдосконалення, що в кінцевому рахунку і призводить до соціальної нерівності.
Щодо соціальної нерівності представники класичного лібералізму поділяли позиції соціального дарвінізму в його британській версії. Сутність даної концепції – пошук об'єктивних, природних підстав моральних норм і принципів поведінки, які, врешті-решт, уможливили «нормальний» і корисний для всіх розвиток ринку, а також демократичне правове регулювання суспільного життя. Звідси до певної міри витікає прагнення ранніх лібералів зводити соціальні проблеми, в тому числі й нерівності, до індивідуальних патологій. У зв'язку з цим основними причинами бідності визнавалися невігластво, моральна і фізична неохайність, нестриманість і алкоголізм, властиві окремим членам суспільства, а засобом її подолання – виховання і освіта народних мас.
Ліберальна етика визнає моральне, культурне і політичне різноманіття в суспільстві, плюралізм поглядів, цінностей та інтересів. Відповідно, до числа основних цінностей класичного лібералізму належить толерантність. Для ранніх лібералів толерантність (тобто, терпимість, визнання за іншою людиною права думати, говорити і чинити так, як вона вважає за потрібне) виступала одночасно гарантією особистої свободи і засобом культурного збагачення суспільства. Безпомилковим маркером громадського здоров’я для цієї ідеології був плюралізм, виражався він у культурній чи політичній різноманітності, бо плюралізм сприяє циркуляції поглядів у суспільстві, тож сприяє його розвитку, позаяк виключно за цих умов по справжньому може перевірятись істинність різних точок зору в межах вільного обміну ідеями. Більш того, ліберали вірять в те, що навіть між протилежними інтересами існує власна встановлена гармонія, тобто в суспільстві не може бути конфліктів, які не можна було б, якщо не усунути, то принаймні відрегулювати або пом’якшити. 
Згідно з ідеологією лібералізму влада та публічні відносини мають ґрунтуватися на опираючись на суспільну злагоду (вона ж – консенсус) та угоди суто добровільного характеру, а будь-яке управління повинно базуватися на згоді з боку індивідів-об’єктів управління. Саме за цієї причини класичний лібералізм схилявся до  демократичної форми правління й доктрини політичного представництва. Особливої уваги заслуговують соціально-економічні цінності класичного лібералізму, що знайшли своє відображення в його прихильності до ринкового капіталізму, ідеалом якого є вільний ринок.
Зокрема, Ральф Дарендорф зазначав, що «відношення лібералізму до економіки найбільш очевидне і найбільш відоме. Якщо необхідно встановити тільки правила гри, а в усьому іншому приватні інтереси можуть виявляти себе як завгодно, це і буде всім необхідним для ринку. Це саме те середовище, в якому рівні права доступу й участі в поєднанні з різними конкурентними інтересами ведуть через дії «невидимої руки» до максимального добробуту всіх. Лібералізм і ринковий капіталізм нероздільні, як би не старалися пізні європейські теоретики (особливо в Німеччині та Італії) їх роз’єднати» [3, с.249-250]. Дійсно, ідеї «вільного ринку» стали в 19 столітті своєрідною ортодоксією, знайшли свій відбиток у доктрині «laissez-faire». Суть цієї доктрини в тому, що держава не відіграє суттєвої ролі в економічному житті суспільства, а економічна свобода індивідів не повинна обмежуватися: господарюючі суб'єкти можуть діяти так, як їм заманеться. Зокрема, ідеї «Laissez-faire» протистояли ідеям про необхідність регулювання трудових відносин, включаючи обмеження на використання дитячої праці, робочого часу і необхідність вдосконалення умов праці. Іншими словами, ринок оголошувався механізмом саморегуляції, вільним від будь-яких впливів ззовні. Це бачення було засноване на вірі класичних лібералів в існування початкової гармонії між інтересами різних, часто конфліктних соціальних груп. Хоча роботодавці, наймані робітники і споживачі діють у власних інтересах, ці інтереси, в кінцевому рахунку, стають спільними. Наприклад, бізнес зможе отримувати прибуток, якщо буде виробляти лише те, на що є попит, тобто те, що спроможний купити споживач. В цілому класичний лібералізм апелював до мінімального втручання держави (в особі уряду) як в господарське (економічне), так і в приватне життя індивідів.
У соціальній сфері лібералізм оперував поняттями «громадськості» або публічного форуму, де сходяться різноманітні точки зору, і виникає громадська думка, і навіть тезою «емансипації суспільства від держави». Він підтримував ідею про перехід від всеохоплючої системи підпорядкування традиційним владним структурам до такої, в якій державна влада обмежена деякими задачами регулювання і, таким чином, повинна давати і захищати свободу індивідів висловлювати свою думку. Тим самим класичний лібералізм сприяв становленню соціального партнерства. [3, с.250]
Відповіддю на головне питання будь-якого часу про те, як захистити людей від владного свавілля став набір засобів, який запропонували ліберали:
діяльність уряду має базуватися на суворо визначених законах;
уряд повинен поважати приватну власність і свободу укладення договорів між індивідами;
індивіди повинні нести відповідальність за вибір власного життєвого шляху.
Спочатку ідеологія лібералізму, проголошуючи толерантність, не пов’язувала прихильників певною і канонізованою системою переконань. Однак функція будь-якої ідеології – не стільки описувати дійсність, скільки мобілізувати і направляти дії людей в цій дійсності. Ця функція не стала винятком для лібералізму. Гідність і міра досконалості лібералізму визначаються не філософською глибиною його доктрин або вірністю тим чи іншим сакральним формулюванням про природність прав людини або непорушність приватної власності, а його ідеологічною здатністю підпорядкувати суспільство своїм конкретним цілям.
З кінця 19 століття в міру прогресу індустріалізації ліберальні політики стали ревізувати основоположні ідеї класичного лібералізму. В кінці 20-х років 20 століття історична ситуація зажадала швидкого пристосування його ключових установок і цінностей до мінливих соціально-політичних і економічних реалій. Таким чином, як і всі політичні ідеології, жодна з яких не є ригідним або монолітним утворенням, лібералізм став предметом змін, а його базові принципи поступово приводилися у відповідність насущним обставинам.
З одного боку, очевидна зв’язність, єдність і послідовність ліберальної ідеології зберігалися відносно фундаментальної цінності – індивідуальної свободи, та й інших цінностей, які з нею пов’язані. З іншого боку, спроби реалізації ключових цінностей ліберальної ідеології на практиці призвели до відомої деформації класичних ліберальних ідеалів. Ця деформація знайшла відображення в теорії і політичної практики сучасного лібералізму.
Отже, класичний лібералізм, контрастуючи із ранніми поняттями свободи робить внесок в формування тієї ідеї свободи, яка надалі вважатиметься фундаментом побудови суспільства. Починаючи із вимог до рівності усіх перед законом, та держави, яка і формує цей закон і через цю рівність гарантує свободу всіх і кожного, далі ідея свободи розвивається до більш конкретних постулатів. Важливою складовою для розвитку ідеї свободи було визначення загальних, природних прав людини. Присвоєння людині правового характеру за її природою далі піддаватиметься критиці, проте це саме та ніша в ліберальній традиції, яка стає догмою в ході історії. Інші цінності, які формуються в класичному лібералізмі (свобода слова, віросповідання, право на приватну власність) виявляються як реакція на попередні стани суспільства із докапіталістичними відносинами та є по суті своїй реформаторськими. Далі в розвитку поглядів на політику й економіку в класичному лібералізмові розвиваються принципи, які сильно вплинуть на становлення сучасного світу – вільний ринок та мінімальне втручання держави як в особисте життя людей, так і в економіку. Формується відомий принцип мінімальної держави, або ж нічного сторожа – суспільство та економіка можуть регулюватись та розвиватись самостійно завдяки законам, держава має поставати лише гарантом цих законів. 
В ході розвитку історії та становлення лібералізму і застосування його принципів виникають проблеми із ринковою системою - від спостережень Маркса за розвитком суспільства і вказівками на несправедливість у ринкових відносинах до поразки стабільності ринкової системи, на яку держава майже не впливає. Акцент на різних проблемах у вже правовому вільному за баченням ранніх лібералів суспільстві формує різні течії лібералізму. В залежності від течії по різному інтерпретується ідея свободи. В соціальному лібералізмі зміщується акцент зі свободи на справедливість, в неолібералізмі зі свободи – на загальний добробут. Внаслідок різних економічних процесів і криз в державах, ці течії розділялись по різних школам, як, наприклад, кейнсіанство та фрайбурзька школа, які виступали за регулювання економіки державою, але різними шляхами, допускаючи різні рівні свободи в економіці. Ці ж погляди застосовувались на практиці. 
Особливий інтерес до ідеї свободи загострився після тоталітарних режимів, встаючи на позицію визначення вільного суспільства та того, що є протилежним такому суспільству. В цьому періоді слід виділити таких авторів, як Фрідріх фон Гайек та Карл Поппер. Історичний досвід змушував ліберальну ідею повертатись до тлумачення закладених нею фундаментальних цінностей розбираючись із питанням прав людини та можливостей громадянського суспільства та влади в цілому. 
В цілому успіх лібералізму та ринкової економіки призводить до наростання процесу глобалізації та розповсюдження лібералізму у все більшій кількості держав. І погляди на цей процес відрізняються – бачимо і проголошення кінця історії Ф. Фукуямою, в сенсі оптимістичного бачення розвитку світу, хоч він пізніше трохи змінить свою думку, і також бачимо певну засторогу, а також критику процесу глобалізації як насаджування одного-єдиного варіанту розвитку суспільних відносин в світовому масштабі. 
Далі на проблему плюралізму цінностей зверне увагу Ісая Берлін формуючи філософію свободи. Взагалі, можна помітити, як ідея свободи в суспільному житті пройшла свій шлях від характеристики соціального статусу громадянина в політичному житті, перейшла на етап формування ідеології через реформації слугуючи людині як індивіду та відстоюючи загальнолюдські права і рівність перед законом, та прийшла до масового розповсюдження, отримавши характер орієнтиру для цивілізованих суспільств при цьому претендуючи на гегемонію в світі.


1.2. Філософія свободи Ісаї Берліна

Для кращого розуміння процесу трансформації ідеї свободи в ході історії та наслідків цієї трансформації важливо звернутись до філософії свободи як такої. Особливо близьке до ліберальної практики визначення свободи дає Ісая Берлін. Визначення свободи корелюється із застосуванням ідеї свободи на практиці в ході розвитку ліберальної традиції.
Ісая Берлін надає розрізнення тлумачення свободи на позитивну та негативну та детально досліджує і розбирає це розрізнення.  Відповідно негативна свобода характеризується свободою від чогось, що заважає волі, відповідно це – «свобода від», а позитивна свобода є можливістю щось робити – «свобода для». В есе «Дві концепції свободи» Берлін дає пояснення використання розподілення на позитивну та негативну тим, що негативний варіант використовується для відповіді на питання – «якою є область, в межах якої суб’єкт має бути залишений в стані зробити що-небуть без перепон від інших?» а позитивний варіант відповідає на питання «хто або що є джерелом контролю та втручання, яке може визначити що варто робити чи не робити?». [4, с.121-122]
Коли йдеться про негативну свободу, зазвичай стоїть питання ступеню, якого можна допускати при перенесенні втручання зі сторони яких-небуть зовнішніх суб’єктів – йде мова про визначення межі допустимого втручання, згідно з концепцією «свободи від» слід визначати від чого саме ми хочемо звільнитися чи вважаємо себе вільними. Коли ж мова йде про позитивну свободу, увага більше спрямована на внутрішні фактори, які визначають ступінь вже автономної дії суб’єкта, згідно з концепцією «свободи до» варто визначати свободу до яких дій ми хочемо отримати, чи маємо. 
Стосовно концепції позитивної свободи в політичній філософії ставляться питання, які мають визначати її відношення до політики. Це такі питання:
Чи є поняття позитивної свободи політичним поняттям?
Чи можуть суб’єкти (люди або групи людей) досягнути позитивної свободи звернувшись до застосування політичних акцій?
Чи здатна держава від свого імені розвивати ідею позитивної свободи для громадян?
Якщо держава здатна розвивати ідею позитивної свободи, чи справді це є бажаним для держави?
Теоретики класичного лібералізму, зокрема Спенсер, Констант, Міль, та Гумбольдт вважали негативну відповідь на всі ці питання правильною, та відповідно захищали поняття негативної свободи. До тих, хто погоджувався з протилежним варіантом відповіді, відносились захисники поняття позитивної свободи, це такі автори як Руссо, Грін, Гегель та Маркс.
При тому, що класичний лібералізм сформований на ґрунті негативної свободи як прагнення звільнитись від пригнічення попередньої системи суспільних відносин та ввести нові реформи, все ж таки цінності які він вносить також мають характер позитивної свободи. Зокрема теорія прав людини є нічим іншим як проявом позитивної свободи через право - людина має права на щось від народження, і в цьому вона вільна. Проблема в тому, що правам надається природній характер, прив’язаний людині, тобто якщо ми допускаємо, що людина за якихось умов позбавляється цих природних прав, вона більше не буде вільною, і в суспільстві може навіть не вважатиметься людиною на рівні з іншими – як наслідок такого розуміння прав людини як прояву позитивної свободи є те, що ми можемо повернутися до античного розуміння свободи в політиці. Допустивши позбавлення людиною її природніх прав ми також допускаємо повернення до розуміння свободи як привілею для окремих верств населення. Виправданням для позбавлення прав є лише питання справедливості та правосуддя – індивід, що обмежує свободу інших може бути певною мірою покараний, позбавившись від певних своїх прав. Але це повинно працювати лише стосовно громадянських прав в умовах законодавства певної держави. Якщо ми вважаємо будь-яку людину вільною від природи, то ніякі права, навіть права людини не мають гарантувати свободу, людина має вважатись вільною апріорі, і право навпаки слугує для обмеження її свободи заради гарантії рівномірно обмеженої свободи для всіх, або згідно певної ієрархії повноважень в суспільстві, оскільки необмежена свобода дії одного може сильно обмежити свободу іншого і за Гоббсом це є проявом природного стану суспільства – війни всіх проти всіх, де кожен має необмежену свободу у відношенні один до одного і цим самим ніяк не є захищеним від свободи іншого. В сенсі  виразу «людина людині вовк» можемо розуміти це так - кожен може проявляти насилля один до одного і від нього ніяк не захищений.
Часто позитивна свобода в прояві своєї політичної форми осмислюється як така, що неминуче може бути досягнутою через спільність в суспільстві. Один з прикладів, що яскраво демонструє таке осмислення – теорія свободи Жан-Жака Руссо. Згідно з його баченням свобода особистості може бути досягнутою за допомогою участі в реалізації колективного контролю над справами суспільства, і це досягнення є відповідним «загальній волі». За теорією свободи Руссо загальна воля є джерелом розумних природних прав, і цікавою особливістю тут є характеристика розумності, яка протиставляється інстинктам. Людина відмовляється від інстинктів і отримує природні права тільки в тому випадку, якщо вона підкорюється загальній волі, тобто своїй розумній природі. Як джерелу розумного природнього права загальній волі притаманні його особливості – характер взаємності, взаємні права та обов’язки. Ця воля протиставляється приватній волі, і має напрям лише на спільний інтерес суспільства, при цьому вона представляє й індивідуальну волю і є притаманною кожному громадянину як члену суспільства. Таким чином за Руссо можемо з одного боку застосувати поняття позитивної свободи, яке може визначити, на приклад, демократичне суспільство як вільне та незалежне, свобода членів такого суспільства визначатиметься їх можливістю приймати участь в демократичних процесах. З іншого ж боку поняття позитивної свободи стосується уряду, владної установи «над суспільством», адже саме державна влада має  прагнути до створення необхідних для суспільства умов проявів позитивної свободи таких як самостійність та самореалізація і гарантувати їх. Але в цілому в розумінні свободи Руссо знову таки прослідковується республіканське прагнення до ідеалів античності, адже те, як в нього визначається «загальна воля» припускає людину, що позбавлена розумних природніх прав із-за своїх інстинктів, які до речі теж мають природне походження. Це багато чим нагадує ставлення стародавніх греків до варварів і те ж саме визначення свободи як привілею в суспільстві. 
Повертаючись до лібералізму та поняття негативної свободи слід звернути увагу на відмінність негативної свободи від позитивної та те, що за І. Берліном вони вважаються конкуруючими та несумісними  для інтерпретації єдиного політичного ідеалу. Цей прояв протиріччя можна побачити звернувшись до інтерпретації негативної свободи в лібералізмі – для гарантії індивідуальної свободи необхідне обмеження можливостей держави щодо індивіду, в той час як позитивна свобода допускає державу як гаранта свободи. Ключова відмінність в самому розумінні постановки свободи на рівні суспільства. Для позитивної свободи в політичній думці більш актуальне співвідношення її із колективом, негативна ж свобода акцентує увагу на окремому індивіді і його незалежності можливо навіть і від суспільства. 
Щодо дихотомії у розумінні свободи Ісаєю Берліним висловлював критику Джеральд МакКалум в статті «Негативна і позитивна свобода». Він вважає, що немає сенсу розділяти свободу на позитивну і негативну та визначати, яка із них є більш істинною та цінною. Згідно з його переконаннями, різниця між позитивною та негативною свободою не достатньо чітко визначена та базується на значних заблудженнях. МакКалум вважає що існує лише одне визначення свободи, і проблема з ним лише в тому, що прихильники негативної чи позитивної свободи будуть по-різному її інтерпретувати, в загальному ж визначенні свободи як такої вони будуть погоджуватись. Він дає таке визначення поняття свободи – суб’єкт чи актор (суб’єкт дії) є вільним від обмежень щоб мати змогу зробити щось. Бачимо, що МакКалум об’єднує позитивну і негативну свободу в одне триєдине відношення, яке включає суб’єкта свободи, обмеження його свободи, та дії яку він вільний  здійснити. Тут притаманна формула «x у відношенні до y є або не є вільним здійснити або не здійснити z», де x відноситься до актора (суб’єкта свободи), y відноситься до обмежень, а z відноситься до дії чи стану актора. Наявність всіх трьох елементів у вислові МакКалум вважає не обов’язковим у випадку якщо про елемент про який не згадується зрозумілий із самого контексту вислову. Можна зробити висновок, що за МакКалумом як позитивна так і негативна свобода у своєму застосуванні буде включати відповідно протилежний вид свободи. На цьому акцентувалась увага вище на прикладі схильності класичного лібералізму до негативного розуміння свободи, і в той же час людських прав як вираження позитивної свободи, які при цьому є невід’ємною опорою індивіда, який відстоює свою «свободу від». [5]
Зокрема критику розподілення свободи на позитивну та негативну наводять прихильники республіканської традиції, що конкурує із ліберальною. Політичні теоретики лібералізму задаються питанням: чи сприяє таке розуміння свободи обґрунтування лібералізму як культурної форми життя і ідеї блага? Сучасні «цивільні республіканці», зокрема Френсіс Петтіт відповідають на це питання негативно. Республіканці є прихильникам негативної свободи, за Петтітом політична свобода, яка розуміється як відсутність домінування (анг. non-domination) і незалежність від деспотичного втручання, є основною цінністю республіканізму. В республіканському розумінні свобода є різновидом структурної незалежності - людина вільна, коли не є об'єктом деспотичної або неконтрольованої влади. Людина або група людей вільні, згідно Петтіту, тоді, коли ніхто не має можливості втручатися їхні справи. Свобода передбачає відсутність чогось, а саме будь-якої структурної залежності від довільної влади і домінування. Однак негативна свобода республіканців відрізняється від ліберальної свободи Берліна. Політична свобода в розумінні неореспубліканців складається з правильно заснованих законів, інститутів і норм. Політична свобода, таким чином, найбільш повно реалізується в самоврядних добре організованих республіках рівних громадян, що підкоряються закону, де жоден громадянин не може бути господарем іншого. Це царства закону, а не людей. Іншими словами, в неореспубліканській концепції свобода вбачається як універсальне благо, яке може досягатися тільки в суспільствах, де є ліберальний арбітр. 
Також важливо відзначити два аспекти негативної свободи як свободи невтручання, які стають об'єктами критики республіканців. По-перше, переконання, що тільки втручання є причиною обмеження свободи. Заперечення республіканців на цей рахунок такі: людина може бути не обмежена в своїх бажаннях робити те, що їй заманеться, але ця людина не вільна, якщо перебуває під чиєюсь владою, і пануючий може в будь-який момент порушити її свободу. Інша претензія республіканців до свободи як невтручання полягає в тому, що республіканська традиція допускає втручання, але не на основі свавілля, а на основі закону: «Посадова особа або орган влади, які втручаються в життя людини, але при цьому змушені враховувати її інтереси та ідеї, не мають верховної влади над тим, хто піддається впливу... Вона [посадова особа] втручається, оскільки діє на основі закону, який завжди носить примусовий характер, але його втручання не є довільним»[6]. У цьому випадку важлива наявність постійно функціонуючого конституційного ладу, який не дозволяє органам влади втручатися на основі свавілля. Така логіка приводить нас до парадоксу: якщо злочинець покараний в повній відповідності з буквою закону і потрапив за грати, то він залишається вільним, залишаючись під замком. Однак, як зауважує Петтіт, можливе існування такої системи права, яка, караючи злочинців, буде керуватися конституційним порядком і уникати домінування. З іншого боку, існують правові системи авторитарного типу на кшталт запропонованої Томасом Гоббсом в «Левіафані», що виражають свою домінацію над індивідами. Республіканська традиція вбачає величезну різницю між такими системами, в той час як для прихильників свободи невтручання принципової різниці немає, оскільки джерело і характер втручання для них не важливий.
Отже, республіканська традиція прихильна до негативного розуміння свободи, яке в свою чергу відрізняється від того, про яке говорить Ісая Берлін. Негативна свобода досягається не звільненням від законів, а навпаки, завдяки законам, які гарантують цю свободу. В республіканській традиції ступінь свободи людини визначають так – людина вільна тою мірою, наскільки вона розділяє усвідомлення рівного громадянського стану. Свобода – лише негативна, яка звільняє людину від домінування зі сторони, і гарантується вона правовою системою, суб’єктом впровадження є держава.
Значним вкладом для визначення ідеї свободи у Берліна є увага до плюралізму цінностей. Саме це, на мій погляд, формує істинну свободу в суспільно-політичному контексті. Загальний закон про те, що будь-які цінності мають право на існування, і по своїй природі можуть конфліктувати одні з одними, саме тому вони притаманні в одних суспільствах а в інших ні. Якщо концепція розподілення свободи на негативну і позитивну застосовується в політичних течіях лібералізму, то плюралізм цінностей може бути перепоною для будь-якої ідеології. Будь-яка ідеологія буде базуватися на цінностях, навіть якщо однією з її особливостей буде схвалення плюралізму думок. Ідеологія завжди формує вектор кращого розвитку суспільства і прагне звернути його до цього вектору. Навіть якщо певна ідеологія при застосуванні на практиці не буде сприяти усуненню невигідних для неї цінностей в суспільстві, вона при цьому все одно буде насаджувати певні «правильні» та «ефективні» цінності, що мають призводити до загального блага. Стосується це і лібералізму, хоч це й ідеологія, яка в першу чергу базується на свободі, але ця свобода в свою чергу теж цінність, і може конфліктувати із іншими цінностями в суспільстві, на що регулярно вказують критики лібералізму. Особливо небезпечним стає, коли певна ідеологія набирає світового розповсюдження та намагається насадити свої правильні цінності там, де вони культурно не притаманні, і за Берліним, підтверджує природу плюралізму цінностей в той же час загрожуючи самому плюралізму. Така проблема підводить дослідження до розгляду результатів трансформації ідеї свободи в сучасному суспільстві, та до ситуації догматизації на світовому рівні цінностей, які виникли в ході розвитку ліберальних ідеологій.

Отже, для ідеї свободи в ліберальній традиції важливу роль грає визначення свободи як такої. Розподілення свободи на негативну (свободу від) і позитивну (свободу до) детально розглянув Ісайя Берлін і вказав на суперечність цих двох підвидів. В той час, поки в такого  дихотомічного бачення свободи є і прихильники і критики, цей розподіл ефективно описував розуміння свободи ліберальних течій. Окрім цього Берлін також зауважував на плюралізмі цінностей як прояві свободи. Насправді можна сказати, що це може бути прояв як позитивної так  і негативної цінності – свобода мати цінності та свобода від цінностей.

Висновки до розділу 1.
Концептуальне ядро лібералізму утворюють такі положення: 
1. Властива людині свобода, відповідальність, особистий простір, можливість самореалізації, що забезпечується власністю і політико-правовими інститутами, пріоритет приватної користі - людина краще знає, що для неї краще. 
2. Оптимальна модель соціуму заснована на вільному обміні ідей, інтелектуальних та інших цінностей, на вільній конкуренції. 
3. Ліберальна система забезпечує розкриття творчого потенціалу людини і його благополуччя, але одночасно приводить до розкриття потенціалу суспільства і забезпечує його (суспільства) благополуччя. З цього випливають раціональний устрій суспільства і оптимальний баланс приватної і загальної користі (блага). У центрі уваги лібералів - ідеї правової держави, представництва, громадянської ініціативи. 
4. Свобода в ліберальному прочитанні заснована на терпимості і компромісі.
Основні положення філософії свободи такі:
Ісая Берлін тлумачить розуміння свободи в концепції позитивного та негативного типу свободи в суспільно-політичному контексті. Позитивна свобода означає свободу до або для чогось – свободу робити чи мати щось, і так далі. Негативна свобода означає свободу від чогось – свобода від зобов’язань, втручання, та інші приклади.
За Берліним позитивна та негативна свобода конфліктують за позицію правильного розуміння свободи.
Джеральд Маккалум критикує Берліна, заперечуючи суперечку між цими концепціями та об’єднує їх описуючи як дію із трьома акторами дії. Ця дія виражається формулою: x вільний у відношенні до y зробити/стати/отримати… z. 
Республіканська точка зору на ідею свободи, зокрема від Філіппа Петтіта, розуміє її як негативну. Проте це розуміння відрізняється від розуміння Берліна завдяки своєму правовому підґрунтю. Вона виражається як свобода від домінування, і забезпечується за допомогою правової відповідальності.

















РОЗДІЛ 2. СУЧАСНИЙ СТАН ІДЕЇ СВОБОДИ

2.1. Ринковий фундаменталізм та економічна свобода.

Починаючи свій рух із заміщення феодальної системи на капіталістичну систему відносин в суспільстві, акцентуація на ринкових відносинах набирає обертів і переживши змагання із соціалізмом за гегемонію в світі зараз стає фундаментальною системою відносин. Проблема в тому, що хоч і ринкова економіка є невід’ємною частиною ліберальної ідеї свободи, вона все далі відходить від свободи як такої. З одної сторони це система, що дає свободу для підприємництва, з іншого – встановлення життя людини, як такого, що залежить від споживання в умовах ринкової системи. В контексті ідеї свободи у відношенні до абстрактного індивіда, може йти мова лише про певний рівень свободи, ринкові відносини пропонують більший рівень свободи у порівнянні із державним регулюванням та розподіленням. Віддалення від ідеї свободи проявляється також в монополізації і розростанні ринку. Ринковий фундаменталізм проявляється в тому, що чинником формування життя людини стає ринкові умови, а не власна свобода людини, вона має свободу, але свободу в межах системи.
Криза, що охопила економічну, соціальну і політичну системи більшості держав світу, дає привід для аналізу не лише бездарного управління економікою і суспільством, названу пізніше «ринковим фундаменталізмом», але й того стилю ідейно-політичного мислення, що лежить в його основі. Фундаменталізм – одне з масштабних соціально-політичних явищ, з яким тісно пов'язане життя сучасного суспільства. Під фундаменталізмом, в який, як і в більшість інших багатогранних феноменів, зазвичай вкладають різний зміст, слід розуміти характерну своєю одержимістю прихильність, до основних, фундаментальних принципів. Ці принципи:
запозичуються з найважливіших для будь-якої соціально-політичної групи чи окремих осіб джерел;
визнаються єдино і абсолютно правильними й беззаперечними;
набувають незмінного авторитету в своїх послідовників-фундаменталістів, служать їм еталоном істинної віри, вчення й поведінки;
є предметом протистояння всім опонентам й запеклої боротьби з «іновірцями».
Принципи, яких дотримуються фундаменталісти, визначають цілі політики, формулюють орієнтири політичної діяльності, пропонують вибір засобів їх реалізації і мобілізують певні верстви населення для участі в політичному процесі. Фундаменталісти мають власне бачення світового порядку, конструюють своє уявлення про правильне суспільство й пропонують моделі, згідно з якими повинні відбутися масштабні політичні зміни. Фундаменталізм - феномен, актуалізація якого відбувається на різних етапах історії людства за певних політичних, економічних, соціальних й культурних умов.
Часто з фундаменталізмом пов'язують релігію, що обумовлено як історією виникнення цього терміну, так і активізацією діяльності різних релігійних груп, представників яких називають фундаменталістами. Однак фундаменталізм проявляє себе не лише в релігії, а й в інших не менш важливих сферах суспільного життя, серед яких - державна політика й економіка. Вид фундаменталізму, який безпосередньо пов'язаний з економічною політикою держави, отримав назву «економічний фундаменталізм».
У загальному розумінні під ринковим фундаменталізмом який також називають фундаменталізмом вільного ринку розуміється шалена віра в політику, що базується на принципі невтручання в життя господарюючих суб'єктів (від фр. «laissez-faire») або «економіці вільного ринку», яка, з точки зору прихильників даної позиції, здатна вирішити всі економічні та соціальні проблеми.
Словосполучення «ринковий фундаменталізм» вважається відносно новим. Якщо говорити про енциклопедичні видання, то воно було включено в ряд статей «Оксфордського словника англійської мови» лише в 1989 році, в досить широкій інтерпретації і розумівся як «економічні або політичні доктринерства». Ринковий фундаменталізм, який домінував в публічних політичних дебатах в США з 1980-х рр., зводився до виправдання зниження федеральних податків й різкого скорочення державного регулювання економіки й соціальних програм уряду. Приблизно з цього часу словосполучення «ринковий фундаменталізм» стало повсякденним та використовувалося журналістами, письменниками, політичними і громадськими діячами в таких контекстах:
- як збірна назва для аргументів, висунутих апологетами достоїнств радикальної вільної ринкової економіки;
- як синонім радикальної економічної політики, що тяжіла над світом протягом майже тридцяти років і привела до краху світової фінансової системи, а також до серйозних соціальних наслідків;
- як визначення сукупності помилкових переконань або спеціально створених міфів про те, що вільні ринки забезпечують  в суспільстві максимально можливу справедливість і процвітання, а будь-яке втручання в ринковий механізм неминуче веде до зниження соціального благополуччя.
Словосполучення «ринковий фундаменталізм» може застосовуватись в зневажливому, засуджуючому значенні з метою критики груп і організацій, які мають радикальну позицію проти будь-якого державного регулювання і захищають цілком вільний ринок, а також критики тієї ідеології, яка, за відводить фінансовому капіталу роль водія руху економіки та розвитку суспільства відповідно.
Якщо говорити про ринковий фундаменталізм як науковий термін, то з приводу першості дослідників в його введення думки розходяться. Згідно з однією версією, першим цей термін вжив британський письменник і журналіст Джеремі в книзі «Міф ринку: обіцянки і ілюзії». Ця версія належить відомому індійському журналісту Палагуммі Сайнату, який говорив: «Ласкаво просимо в світ ринкового фундаменталізму. Я думаю, що це був Джеремі Сібрук, хто сказав про нього першим»[7]. Згідно з іншою версією, цей термін вперше використовували в 1994 р австралійські вчені і політики Джон Ленгмор і Джон Куіггін в книзі «Робота для всіх: повна зайнятість в дев'яності», що побачила світ в їх редакції. Проте загальновизнаним є переконання, що розгорнута концептуалізація терміну «ринковий фундаменталізм» належить відомому фінансисту Джорджу Соросу. У вступі до книги «Криза світового капіталізму. Відкрите суспільство в небезпеці», Сорос писав: «... поточний стан справ є нездоровим і неміцним. Фінансові ринки за своєю суттю є нестабільними, крім того існують суспільні потреби, які не можуть бути задоволені шляхом надання повної свободи ринковим силам. На жаль, ці недоліки не визнаються. Замість цього існує широко поширене переконання в тому, що ринки є саморегульованими, а світова економіка може процвітати без втручання світової спільноти. У 19 столітті ця ідея називалась «вільним підприємництвом» (впроваджувалася доктрина невтручання держави в економіку), можливо, в наші дні це вже не така вдала назва, оскільки вона походить від французьких слів laissez faire. Більшість людей, які вірять в чудеса ринку й гідності необмеженої конкуренції, не говорять французькою. Я знайшов більш відповідну назву цієї ідеї – «ринковий фундаменталізм (market fundamentalism)»[8].
Саме слідом за Дж. Соросом термін «ринковий фундаменталізм» увійшов в науковий обіг, а сам феномен став аналізуватися в наукових публікаціях. До таких публікацій можна перш за все віднести праці професора Лондонської школи економіки Джона Грея, канадської журналістки і дослідниці Наомі Кляйн, відомого американського економіста, лауреата Нобелівської премії Джозефа Юджина Стігліца, британського дослідника Стюарта Сіма, та фахівця з ісламу Акбара Ахмед. У своїх наукових працях і виступах ці вчені оперують терміном "ринковий фундаменталізм", критикуючи економічну політику західних країн, що надихається доктринерами вільного ринку та міжнародними фінансовими організаціями. У цьому плані показова інавгураційна промова Стігліца, в якій зазначав: «Більш широко Міжнародний Валютний Фонд виступав адвокатом набору політичних установок, які в цілому співвідносилися з Вашингтонським консенсусом і являли собою сукупність неоліберальних доктрин або ринковий фундаменталізм, який базується на неправильному розумінні економічної теорії і неадекватною інтерпретації історичних даних» [9].
Можна надати таке визначення ринкового фундаменталізму - це результат специфічного процесу трансформації концепції свободи , втіленої в ідеології класичного лібералізму, через неоліберальні її модифікації, в ринкову догму тоталітарного типу.  Цю догму беруть на озброєння глобальні фінансові інститути та прихильники ідеології глобальної ліберальної експансії, яку називають також «ліберальним фашизмом», і нав'язують всьому світу методами не тільки економічної, але й політичної, а часом і військової експансії. Відомо, що всі політичні ідеології, особливо їх радикальні різновиди, можуть містити елементи фундаменталізму. Але і в основі фундаменталістських принципів часто лежить набір тез (аргументів), запозичених з арсеналу конкретної ідеології, тобто специфічна ідеологія вдало служить окремій фундаменталістській доктрині. Так, доктрина ринкового фундаменталізму своїм виникненням багато в чому зобов'язана ідеології лібералізму, окремі елементи якої вона запозичила, а потім в модифікованому вигляді застосувала до своїх цілей.
Варто звернути увагу на той факт, що до складу будь-якої ідеології, і лібералізм тут не є винятком, разом із достовірними знаннями входить також і утопічна складова, що проявляється в помилкових уявленнях про соціальні та політичні процеси, про функціонування політичної системи й соціуму. Тобто по своїй суті такі уявлення є міфами. Часто в їх основі лежать теоретичні побудови, що мають хибне підґрунтя, або є переконливо та якісно обґрунтованими, але застосовуються у хибній інтерпретації. Такі ідеологічні міфи задають привабливі, але, як правило, хибні орієнтири для суспільства в лиці народних мас, їх суспільно-політичних об'єднань і навіть для держави. Поширення міфів у випадку, коли до влади приходить політична партія, яка генерує ці міфи чи керується ними, може забезпечити їй тимчасовий успіх. Але коли міфи викриваються, політична свідомість виявляється в стані вакууму, який легко заповнюють радикальні ідеологічні, в нашому випадку – псевдо-ліберальні установки. 
Меркантильні цінності також мають прояв через ринковий фундаменталізм. Якщо говорити про сучасне суспільство, то воно проявляється як суспільство споживання, і зумовлене саме ринком. Стартові умови індивіда як правило формують в нього парадигму «працювати щоб отримувати прибуток, забезпечувати своє щастя завдяки прибутку». Впровадження таких цінностей починалось ще зі становленням лібералізму та капіталістичних відносин, коли велику роль в суспільстві став грати клас буржуа. До цих цінностей був різний підхід, зокрема нам відомий досвід марксизму, де капіталістичні відносини визначались як природній етап розвитку суспільства, але вказувалось на антагонізм в цих відносинах. 
Окрім проявів гегемонії капіталістичної економіки ринкового фундаменталізму на ряду із впровадженням цінностей для суспільства в ході процесу глобалізації, слід також звернути увагу на ефективність цього явища виходячи з його мети. Мова піде про вихідну ціль вільного ринку як складової ідеології класичного лібералізму, що також проявляється і в лібертаріанстві, та про те, які економічні наслідки має суспільство після глобального розповсюдження такого типу економіки, та встановлення його гегемонічного статусу.  Розвиваючись разом із ідеями лібералізму, капіталізм ніс з собою ідею благополуччя завдяки прибутку. Звільнившись від авторитету в лиці держав, вільний ринок слугував полем для самостійного збагачення індивідів, а наявність багатьох гравців на ринку регулювалась принципом вільної конкуренції. Конкуренція, проявлялась, можна сказати, в егалітарному та ієрархічному аспект ліберальної економіки – зараз принцип егалітаризму можемо розуміти в тлумаченні «рівних умов гри». Мова йде про рівні стартові можливості. Проте які б урівноважені можливості не були б у всього суспільства, метою використання таких можливостей та участі в цій грі завжди є прибуток та збагачення, і в цьому проявляється принцип ієрархічності – хтось виграє, а хтось програє, або залишається на своїх позиціях, що в умовах постійного прагнення до розвитку капіталу теж вважалося б поразкою. Враховуючи те, що основна цінність в ринкових відносинах, виходячи із індивідуалістичних цінностей, на яких вони сформовані – збагачення та примноження прибутку, ця ієрархічність рано чи пізно проявляється в домінуванні одних, та пригніченості інших. Так, можемо спостерігати соціальні кризи, як наслідок розвитку ринкових відносин в умовах індустріалізації. Окрім цього, в зв’язку з мінливими політичними обставинами в світі, лібералізм, як політична практика, час від часу був вимушений змінювати свій вектор відносно ринку та допускання втручання держави. 
Тим не менш, впровадження вільного ринку, що в ході історії призводить до ринкового фундаменталізму, виходить з принципу економічної свободи. Радикальними прихильниками вільного ринку та економічної свободи, як і будь-якої іншої, є лібертаріанці, але і серед них є усвідомлення проблем концепції економічної свободи щодо питань ринку. 
Проблеми, які спіткають концепції економічної свободи, та думки лібертаріанців щодо цих проблем розглядає Алан Пікок. Перший докір до лібертаріанців, який він розглядає, полягає в тому, що концепція економічної свободи ігнорує питання розподілу прав на власність – як можна припустити, що оптимального розподілу прибутку можна досягти завдяки економічному обміну індивідів між собою? Лібертаріанці ж тут вбачають проблему у визначенні, якою мірою державне втручання призводить до обмеженню економічної свободи. На приклад, за Гайеком забезпечення однакового мінімального прибутку тим, хто не здатен його отримати на ринку, не має призводити до обмеження економічної свободи та не вступає в конфлікт із законним правлінням. Серед лібертаріанців немає категоричної позиції проти втручання держави з метою захисту найбідніших прошарків населення. Дискусія триває з приводу встановлення такого прибуткового мінімуму, та того, хто саме повинен його отримувати. Тут допускається схожість із позицією Джорджа Стюарта Мілля в визнанні небезпеки, що призводить до проблем ринкового фундмаенталізму – якщо концентрація багатства триває досить довго, вона може поставити під загрозу як економічну так і політичну свободу, оскільки концентрація багатства поєднується із концентрацією влади та призводить до влади найбагатших над менш успішними, тобто вони визнають проблему монополізації. Щодо втручання в вільні економічні процеси, концепція економічної свободи пропонує чіткі обмеження на форми втручання. На приклад, лібертаріанці, на стільки ж на скільки вони погоджуються з необхідністю держави гарантувати мінімальний прибуток, надають перевагу трансферним виплатам, а не наданню соціальних послуг за зниженою ціною. Індивіди ж мають самі нести відповідальність за покупку тих послуг чи товарів, які їм необхідні для покращення свого благоустрою. Таким чином обмежується влада держави на надання конкретних послуг та ресурсів індивідам, які на них потребують, навпаки, індивідам надається свобода та відповідальність вибору цих послуг. [10, с.123-124]
Інша проблема висувається прихильниками марксизму та соціалізму щодо відчуження праці – лібертаріанська система економічної свободи не може подолати це відчуження. Лібертаріанці вбачають цю проблему в спадковому капіталі і вважають, що система оподаткування повинна не лише понижувати стимул до накопичення приватного капіталу, а також і сприяти розподіленню капіталу заповідачами на користь бідніших. Труднощі виникають при реалізації лібертаріанських мір щодо перерозподілу капіталу, оскільки в них постійно присутній принцип запобігання посилення влади держави. При цьому, система прав на власність, яку захищають лібертаріанці, передбачає ієрархічний характер відносин між працівником та роботодавцем, а такі відносини суперечать принципу незалежності індивідуальної економічної ділі, який є невід’ємним в концепції економічної свободи. Причини проблеми відчуження праці є технологічними, а не інституційними.  Приклад ринкового вирішення цієї проблеми надає Мілль, який вважав, що виходом для вирішення такої проблеми є створення таких фірм, які належать та управляються робітниками, але працювати вони мають в умовах конкуренції. Соціалістична точка зору ж прагне відмовитись від такої технології, що призводить до ієрархії. [10, с.124-125]
Отже, бачимо, що серед прихильників вільної ринкової економіки теж є визнання проблем, до яких вона може привести. Тим не менш, хоч вони і радикально стоять на принципах невтручання держави та її мінімальної ролі в економіці, таке втручання вони все ж таки допускають для забезпечення дотримання економічної свободи. Егалітарний підхід підтримується лібертаріанством, проте підхід до ринку залишається тим же – він здатний до саморегуляції, а держава виступає лише для забезпечення правопорядку та рівних можливостей для гравців ринку, і навіть в забезпеченні задоволення потреб населення роль держави обмежується і дозволяється лише фінансова підтримка. Все це хоч і не вирішує проблеми глобального ринку в культурному та соціальному контексті, але розвиває ідею економічної свободи, пропонуючи дотримання принципів, які роблять суспільство вільним, вільним перш за все від втручання держави та вільним до самостійного економічного розвитку.


2.2. Ален де Бенуа. Критика ліберальних цінностей та колективістське тлумачення ідеї свободи 

Сприйняття ліберальних цінностей в сучасному світі проявляється як в критиці так і в схваленні з прогнозом на подальший розвиток. Варто розглянути ставлення до основних цінностей, що проголошені ще в класичному лібералізму, ставлення до способу життя що випливає із цих цінностей, ставлення до сучасного стану розповсюдження ліберальної ідеології через процес глобалізації. 
Критичне ставлення до сучасної інтерпретації ліберальної ідеї свободи проявляється переважно через гегемонічний характер розвитку цієї ідеї. Вона все більше суперечить принципу плюралізму цінностей, про який говорив Берлін. Особливий вплив також має акцентуація на питанні справедливості, мультикультуралізму, толерантності не як цінностей які можуть проявлятись в різних умовах по різному, а як своєрідних догматів розвитку суспільства, які все більше набирають тенденцію. Тоталітарний характер тут проявляється через «покарання за недотримання», в суспільстві все більше встановлюється культура засудження за недотримання загальноприйнятих поглядів.  В даному дослідженні буде розглянуто критику ліберальної ідеї Аленом де Бенуа, зокрема його погляди на цінності, які з собою приносить ліберальна ідея та на теорію прав людини. 
Ален де Бенуа розглядає стан політичних теорій в 20 столітті та їх розвиток. Виділяються три домінуючи політичні теорії – лібералізм, комунізм та фашизм. Ці рухи за його переконанням приречені на занепад, що і відбувалось в історії – політичні теорії які застосовувались пізніше всіх в свою чергу раніше всіх втрачали свою актуальність та зникали. Відповідно домінуючий статус втрачав спочатку фашизм, потім комунізм, і на лібералізм теж чекає занепад за думкою Бенуа. Він акцентує увагу на спостереженні, що ті фактори які провокують появу руху, також впливають і на його зникнення. Так, ідеології фашизму опирались на війну і внаслідок війни зникали, причиною ж зародження та імовірного зникнення лібералізму Бенуа вважає фактор фінансового багатства, і взагалі далі звертає увагу на аспекти комерційного та меркантильного в економіці ліберальної теорії. В цілому ці політичні теорії на ряду з лібералізмом він вважає притаманними епосі модерну які разом з нею народились, і в той час як стає актуальною епоха постмодерну, ці ідеології відповідно і втрачають актуальність переживши свій час. [11, с.11]
Соціальною небезпекою лібералізму Ален де Бенуа вважає його принцип індивідуалізму, який характеризує його як антропологічну систему. Акцентуація на індивідуалізмі призводить до уявлення людини як істоти поза суспільством, яка не є соціальною. Це виходить із розгляду людини як окремого атому, при аналізі умовно вириваючи її із всіх соціальних структур в які вона входить. Ідея суспільної угоди, що лежить в основі ліберальної теорії говорить про особистий інтерес кожного з індивідів які заключають цю угоду. Бенуа вважає, що такий акцент на індивідуалізмі та приватному інтересі пов’язаний з підняттям цінностей класу буржуазії, які були суперечливими у відношенні до цінностей як класу аристократії так і народу взагалі. Ці цінності притаманні образу торговця Адамом Сміта – торговця, який не має батьківщини, а відповідно й ідентифікації з нацією та колективним суспільством – він може жити в будь-якій країні, яка буде для нього вигідною і відповідно батьківщина людини згідно з образом ліберального індивідуалізму – це те місце, де він може примножувати свій прибуток. Знищення колективних структур, що слугують мережами взаємодопомоги в суспільстві – це процес який супроводжує розвиток та розповсюдження лібералізму в ході історії.
В питанні переосмислення колективної ідентичності Бенуа відстоює захист вкоріненості традицій і розуміє це як захист різноманітності. Він протиставляє поняття колективної ідентичності «втраті коріння», яка характеризує епоху модерна. Із впровадженням ліберальної політичної теорії на практиці капіталістична ринкова економіка потребує все більше гомогенності та однорідності ринку. Наслідком такого впровадження є придушення та знищення колективної ідентичності, що виражається в культурах народів і є проявом різноманіття форм життя. Бенуа зауважує, що для розвитку модерну характерна ідеологія прогресу, яка також бере участь в процесі розчинення колективної ідентичності. Проблема ідеології прогресу в постійному дотриманні принципу більшої цінності нового – нове для такої ідеології завжди буде кращим просто по причині своєї новизни – так вважає Бенуа. Із таким орієнтиром на новизну досвід минулого не має користі, оскільки не має нічого нового, все вже пережито і цей досвід використаний в прогресивному шляху до нового, тому традиції як сутність застосування провірених методів діяльності вважаються застарілими, тому що зазвичай вважаються такими, що уповільнюють розвиток та розповсюдження нових тенденцій, які є кращими по причині своєї новизни. Ален де Бенуа наголошує на тому, що колективна ідентичність є проявом різноманітності, а саму ідентичність розуміє не як щось незмінне, а як те, що визначає специфічну манеру до змін, що дозволяє на змінюватись, при цьому залишаючись самими собою. Також він заперечує незмінність традицій, оскільки вони також розвиваються, в них є свій початок, в стані якого вони по своїй суті ще не були традиційними. При цьому Бенуа застерігає від радикального захисту ідентичності на прикладі шовінізму, визначаючи ворогом ідентичності не «чужу ідентичність», а ідеологічну систему, яка загрожує будь-якій ідентичності. [11, с.14-15]
Щодо питання колективної ідентичності слід зауважити, що різноманіття ми знаходимо в індивідуальній ідентичності самій по собі у порівнянні з іншою. Колективна ідентичність так само буде різноманітною у порівнянні з іншим колективом, при цьому допускаючи різноманітність в самому колективі, і спільну ідентичність в окремих ознаках чи характеристиках індивідів, які і відносять їх до певного колективу і наділяють ідентичністю з цим колективом. Проте ті особливості ідентичності колективу та індивіду, які розгядає Бенуа, відносяться до випадку насаджування цінностей як на самобутнього індивіда так і на самобутній колектив. Якщо відокремити ідею індивідуалізму від застосування політичної теорії на практиці, то це проголошення свободи самовизначення, що сприяє різноманіттю так само як і колективна ідентичність, про яку говорить Бенуа. Свобода тут проявляється в спротиві прогресивному знищенню традиційного як не актуального, це негативна свобода – свобода окремої ідентичності, і не обов’язково колективної, від гегемонії цінностей, їх несприйняття заради захисту своєї сутності. Проте в індивідуальній ідентичності також можна виявити недолік, який заперечує саму індивідуальність – індивід не може сам себе створити, він може скласти себе із того, що вже притаманно іншим, і навіть його природний стан – людське тіло і свідомість без нічого іншого, як прояв саме його індивідуальної ідентичності, все одно буде прив’язаний до того що він така ж істота як інші індивіди, в нашому випадку – людина. Свобода проявляється лише як свобода вибору складових своєї ідентичності по ходу її формування, і вона завжди буде обмежена. 
Якщо розглядати проблему ідеї свободи в прояві розповсюдження цінностей сучасних форм лібералізму як гегемону, що проявляється в процесі глобалізації, можемо виявити, що один спосіб життя нав’язується як найефективніший і часто суперечить уже наявній у індивіда колективній ідентичності – про це і говорить Бенуа. Можна сказати, що насправді формується штучна колективна ідентичність, яка трактується як індивідуальна, і колективною вона виявляється у своїй належності ліберальній традиції. Бенуа бере до уваги клас буржуа як ідентичність індивіду, що притаманна лібералізму. В ході аналізу розвитку буржуа як суспільного феномену, він приходить до висновку, що він не змінився. Цінності залишаються тими ж – максимальний пошук користі та вигоди. І з розвитком лібералізму усі члени суспільства часто вимушені приймати поведінку ринкового торговця. Для всіх стає важливий пошук вигоди, прагнення до ідеалу індивіда, що є власником самого себе, прагнення до культу новизни та рентабельності, переваги практичного розуму. Гегемонія проявляється в тому, що буржуазний спосіб життя проголошується як найбільш прийнятний, ефективний, виправданий. [11, с.47-81]
Насаджування меркантильного способу життя проявляється і досі в ході розвитку процесу глобалізації. Більше того, цей спосіб життя часто подається як єдиний можливий при складних економічних умовах. Фінансові кризи та розповсюдження ринкової економіки в західному світі формують парадигму самореалізації через прибуток, найбільш розповсюджений ідеал індивіда – підприємець, що зосереджений на збільшенні свого прибутку, який є ознакою його успіху. В корпораціях, які б лозунги вони не мали, кінцевою метою є здобуття прибутку, збагачення. Зважаючи на розповсюдження ринкової економіки в світі, такий спосіб життя стає попросту стандартизованим, що формує єдину індивідуальну ідентичність, з єдиною метою в житті – збагаченням прибутку і використання його для споживання.
Однією з ключових складових класичного лібералізму, яка проявляється і досі в сучасному цивілізованому суспільстві та набула загально прийнятого характеру і стандартизованості є ідеологія прав людини. Ален де Бенуа вважає, що ідеологія прав людини характеризується універсалізмом та суб’єктивізмом. Універсалізм сам по собі Бенуа описує як відхід від об’єктивності, яка досягається від опираючись від окремих речей. Універсалізм же прагне визначити ці окремі речі, опираючись на абстрактні та довільно задані поняття. Це можна зрозуміти так – об’єктивний метод для формування знання опирається на вихідні дані з дійсності, а універсальний метод ці дані визначає виходячи із абстракції і формує принцип. Бенуа вважає універсалізм заблудженням на кшталт метафізичної суб’єктивності – він веде до свавільного визначення істини. Суб’єктивізм же приводить до релятивізму, узгоджуючись із егалітарним принципом рівноцінності усіх та всього, що виходить з універсалізму. Бенуа говорить про можливість подолання релятивізму лише свавіллям індивідуального чи колективного «Я», із-за чого справедливість та спільне благо втрачають підґрунтя – певна точка зору правильна лише тому, що вона моя або наша. В ідеології прав людини універсалізм витікає із нав’язування ідеології прав людини всюди, не зважаючи на контексти та традиції суспільств, в які вона проникає. Суб’єктивізм виходить із визначення права через суб’єктивні атрибути, що притаманні лише індивідам. Ці універсалізм та суб’єктивізм проявляються в гегемонії – претензії прав людини на роль опори для світової ідеології. Права людини в своїй гегемонії прагнуть замінити можливі політико-соціальні дискурси, встановивши новий універсальний порядок. Бенуа звертає увагу на проблему очевидності прав людини, в політичній та правовій практиці їм не намагаються знайти обґрунтування, оскільки ще в Декларації незалежності США 1776 року, про права людини ідеться мова як про самоочевидні істини. Ця очевидність, що вже характеризує права людини як всесвітню релігію, призводить до їх догматичності. Догматизм же полягає в безсумнівності – права людини огороджуються від критики, від самого права поставити їх під питання. Враховуючи те, що прихильники ідеології прав людини, прагнуть насадити її на весь світ, права людини першочергово виходячи з принципів толерантності, тепер несе в собі нетерпимість до інакомислення. Бенуа зауважує, що в сучасних умовах права людини не лише розповсюджуються по всьому світу, як ціннісний орієнтир для цивілізацій, а також виводить в образ взірця цивілізацію західного типу та будучи пов’язаною із розширенням ринку, стає ідеологічним каркасом глобалізації. Цей каркас перш за все є інструментом для досягнення панування у світі. Критику прав людини Бенуа не вважає захистом деспотизму, навпаки він вважає її можливістю ставити під питання цю ідеологію як кращий засіб боротьби з деспотизмом. Свободу ж необхідно витягнути за межі універсальної та суб’єктивістської ідеології прав людини, вирішення питання свободи має бути політичним, а не правовим чи моральним. Бенуа вважає, що для здійснення особистої можливості мати свободу необхідний соціальний простір. З одного боку вільне існування та індивідуальна автономія не є суб’єктивними правами, оскільки вони відповідають соціально-політичній необхідності, з іншого – індивідуальна свобода ніколи не досягається в суспільстві, яке не є вільним. Публічна свобода зумовлює індивідуальну свободу, відповідно вона є політичною а не правовою проблемою, оскільки вона є чинником правосуддя та визначає його, а не є його результатом. 
Для захисту свобод кращим способом Бенуа вважає принцип субсидіарності, коли вищим в суспільній ієрархії органам надаються лише ті завдання, які не можуть бути вирішені на нижчих рівнях. Цей принцип повертає строгу концепцію права, в якій право не означає надати індивіду право отримати щось, право в цьому випадку означає дати те, що йому належить, або повернути як на індивідуальному так і на колективному рівні те, чого він був несправедливо позбавлений чи то владою чи іншими третіми силами, які проявляють себе як пригнічувачі. [12, с.131] На противагу правам свободи Бенуа наполягає на відстоюванні громадянських прав в межах держав, та в концепції правової держави симпатизує республіканізму. В першу чергу повинна бути досягнути свобода держави, це вже забезпечить громадянську свободу в межах її правового впливу.
В цілому, Алена де Бенуа відносять до руху нових правих, відповідно і його погляди зорієнтовані на відстоювання тих цінностей, що в політичному спектрі звичайно прийнято вважати як «праві». В наші дні в умовах все більшого розвитку процесу глобалізації як розвитку ліберальних ідей ці цінності вважаються консервативними – захист тих традицій, культури, колективної ідентичності в контексті народів та націй. Бенуа не ставить себе на спротив ідеї свободи, він надає значення відмінне від ліберальної традиції. В умовах глобалізації важливою є колективна свобода – свобода держав, як гарантів суверенітету народів. Колективна свобода вже сприяє громадянській свободі і свободі індивіду. Бенуа починає з колективного, яке при своєму устаткуванні вже забезпечує приватне, свобода колективної ідентичності проявляється в різноманітті. Ліберальна ідея свободи, навпаки, починає з принципу індивідуалізму і в ході розвитку історії все більше нав’язує одноманітність в людській діяльності, при цьому претендуючи на всесвітнє розповсюдження. Можна вивести таке твердження з критики, яку наводить Бенуа – сучасні процеси глобалізації, як наслідок розвитку ліберальних цінностей, прагнуть панування та гегемонії, опираючись на принципи максимальної вигоди а також на ідеологію прав людини як догму, яка в ході історії часто постає аргументом для втручання тих політичних сил, які сприяють глобалізації, в різноманітний культурний простір, який в силу своєї ж культури та традицій може мати розголоси із фундаментальною концепцією прав людини. Розглянувши його критику, можемо побачити, що ідея свобода в своїй трансформації прийшла до спотворення, та стала інструментом в процесах підкорення людства під один стандарт. Свобода за Бенуа проявляється в різноманітності, а ця різноманітність забезпечується культурними традиціями, яким суперечать одноманітні стандарти сучасних проявів лібералізму, які налаштовані на застосування до всього світу.


2.3. «Держава майбутнього» Ноама Хомського як опис проявів ідеї свободи в політичних системах

Відповідно до ситуації з наявністю гегемона цінностей через ринковий фундаменталізм та одночасно рух глобалізації як напрям на встановлення світового порядку формуються різні альтернативи. Хтось опирається на повернення до соціального обов’язку, а хтось повертається до ідеї свободи та прагне до її розвинення, пропонуючи більш анархічні типи суспільства. В цьому контексті будуть розглянуті особливості чотирьох політичних течій, актуальних для постіндустріального світу ХХІ століття, які описує Ноам Хомський в книзі «Держава майбутнього». 
В книзі «Держава майбутнього» Ноам Хомський в прагненні визначити роль держави в розвиненому індустріальному суспільстві, розглядає 4 теоретичні позиції які визначають політичний режим суспільства. Це – класичний лібералізм, лібертаріанський соціалізм, державний соціалізм, державний капіталізм. Сам він одразу заявляє, що найкращою вважає концепцію лібертаріанського соціалізму правильним та природнім продовження класичного лібералізму в сучасну епоху, визначаючи її кращою із перерахованих. Найгіршими він вважає державні ідеології – і капіталізму і соціалізму. Державний соціалізм витікає із більшовизму, який мав тоталітарне застосування в історії, а державний капіталізм проявляється в сучасній державі всезагального процвітання. Державні ідеології він вважає такими, що не відповідають потребам суспільства і не задовольняють їх. Показуючи себе як прихильника лібертаріанства в широкому спектрі розуміння цієї течії, він прагне показати кращий розвиток класичного лібералізму в русі до розширення свободи, та протиставляє їм державний капіталізм, хоч він і теж випливає із класичного лібералізму а також державний соціалізм. В розгляді цих ідеологій можемо побачити варіації розвитку ідеї свободи при різних обставинах. 
Розглянувши класичний лібералізм він приходить до висновку, що це концепція політичного устрою яка є підґрунтям для розвитку суспільства до сучасного стану, він – відправна точка. Доктрину обмеження функцій держави Хомський вважає не такою поверхневою, якою вона здається на перший погляд. Він вважає, що світогляд класичного ліберала на справді протистоїть промисловому капіталізму, який характеризується рабством заробітної плати, відчуженням праці, ієрархічним та авторитарним як економічної так і соціальної організації. Світогляд класичного ліберала на справді розвивається з концепції людської природи, яка акцентує увагу на важливості різноманіття вільної діяльності. Хомський вважає, що на справді в своїй ідеальній формі класичний лібералізм протистоїть концепції індивідуалізму на засадах власності, що притаманний капіталізму. Класичний лібералізм прагне замінити соціальні обмеження жадібністю хижацького індивідуалізму та корпоративних імперій на соціальні обов’язки, як державні так і приватні, що виходять із правових принципів. Шлях розвитку лібералізму за Хомським має привести його до лібертаріанського соціалізму, більш анархічного типу політичної організації. [13, с.29-30]
Хомський розглядає лібертаріанську течію заявивши про свій інтерес до анархічних рухів. Зокрема він зацікавлений течіями анархізму в розуміннях Бакуніна та Адольфа Фішера, обидва з яких вважають, що анархізм випливає із соціалізму, і кожен анархіст обов’язково є також і соціалістом. Лібертаріанський соціалізм, розвиваючись із засад класичного лібералізму щодо держави іде далі принципу обмежень повноважень держави – він прагне до знищення державної влади як такої. Вона має бути замінена на пряму демократію, влади народу індустріального суспільства над всіма інститутами влади. Він прибігає до управління завдяки системам робітничих рад, суспільних зборів і подібних різновидів соціальної самоорганізації. Представники цих груп управління відповідають за свої дії та представляють інтереси своєї соціальної групи у більш розширених соціальних організаціях. Такий устрій Хомський вважає кращим за систему представництва в державах. [13, с.31-34, с.46-47]
Також він розглядає контраргументи проти такої організації діяльності суспільства, розділивши їх на дві категорії – твердження про протиріччя організації анархічного типу природі людини та твердження про невідповідність принципам найкращої ефективності. 
Твердження про протиріччя людській природі базуються на переконанні того, що люди ще не готові бути вільними, людське суспільство не достатньо зріле для свободи по своїй природі – люди не готові до відповідальності, що супроводжується з отриманням свободи, і для них буде краще, щоб ними ж управляли хазяїни. Можна сказати, що розглянутий контраргумент протиставляє лібертаріанському суспільству патерналістське, в якому влада несе відповідальність за підвладну їй масу в лиці народу і виступає гарантом щастя підвладних – люди в такому суспільстві не вільні але й без свободи їм нема за що нести відповідальність, вони щасливі під крилом влади хазяїна, який забезпечує їх добробут. Таке патерналістське суспільство нагадує «Лефіафана» Томаса Гоббса – в якому людство заради своєї безпеки віддає свої свободи та права суверену, який гарантує порядок та добробут усього суспільства, це делегація своєї свободи заради суспільного блага. У Гоббса таке бачення суспільства випливає з переконання з того, що від природи люди в суспільстві є взаємно ворожими в хижацькій конкуренції та знаходяться в стані війни всіх проти всіх. Можна сказати, що суверен постає гарантом свободи всіх для всіх, розподіляючи та обмежуючи її заради миру і уникнення природньої війни в суспільстві. Хомський же на противагу патерналістському підходу щодо природності свободи згадує позиції Руссо, Канта, Гумбольдта та Рози Люксембург, які відстоюють та захищають ідею свободи людини. 
Руссо вважав свободу першим та природнім правом людини і що її ціна для людини відчутна тоді, коли вона її лишається. На противагу тим, хто відмовився від свободи заради миру і спокою Руссо протиставляє тих, хто в свою чергу віддає все для здобуття свободи, незалежності та звільнення від тиранії. Кант говорить, що виходячи з переконання про незрілість людей для свободи в силу її неприродності виплаває висновок, що свобода ніколи не наступить, оскільки досягнення зрілості для свободи має бути забезпеченим введенням людей в умови свободи. Для того, щоб людина навчилася користуватись свободою, вона повинна в першу чергу її отримати. Принцип справедливості позбавлення людей від свободи тільки тому, що вони ще не зрілі для неї Кант засуджує і називає це вторгненням у сферу влади Бога, який створив людину заради свободи, іншими словами відстоює позицію того, що свобода є природньою для людини і не може бути вилучена взагалі. Гумбольдт незадовго до Канта вважав, що свобода та вибір є незмінними умовами людської самореалізації та є природніми для людини, а неготовність до свободи проявляється лише із нестачі моральної та інтелектуальної сили, яка в свою чергу, розвивається самостійною активністю для якої теж необхідна свобода, а прагнення позбавлення людей від свободи він називає прагненням перетворити людину в машину. Роза Люксембург наполягала на необхідності активної участі народних мас в самоврядуванні, яка звільнить їх від гніту буржуазного класу, відповідно наполягала на тому що свобода необхідна для звільнення від пригнічення. Лише вільна колективна діяльність посприяє створенню вільного лібертаріанського соціалістичного суспільства, а помилки революційного руху будуть набагато кориснішими для суспільства ніж непогрішність централізованої влади, що обмежує свободу. Переглянувши ці погляди, Хомський вважає, що прагнення підкорити людей владі доброзичливих автократій, будь це великодушна людська корпорація, чи великодушна провідна партія насправді є бажанням перетворити людей в машини, проігнорувавши їх людську природу. Хомський вважає важливим осмислення соціальних наслідків вибору одного з двох поглядів – або люди народжені для свободи, або вони мають підкорюватись доброзичливій владі заради свого ж блага. [13, с.50-58]
Щодо твердження про неефективність лібертаріанського соціалізму, Хомський говорить, що впевненість в несумісності демократичного контролю над індустріальною системою з ефективністю найчастіше є наслідком посилок, які виправдовують централізоване врядування. Щодо централізованого врядування як технологічного імперативу, Хомський зауважує, що технології, які надають потрібну інформацію радам директорів, або скажімо будь-яким іншим умовним «верхам» - суб’єктам влади, також можуть бути використані і працівниками – умовними «низами». Він вважає, що діяльність колективу виражає людські потреби та інтереси краще ніж діяльність «великодушної» еліти. Справжні цілі еліт – влада, прибуток та зростання впливу, але не людські потреби. Можна зробити висновок, що Хомський підводить до того, що контраргументи проти народного самоврядування, на прикладі лібератріанського соціалізму, на користь централізованого врядування в силу кращої ефективності насправді ідеологізовані і мають просту мету – зберегти позиції еліт в суспільній ієрархії заради їх вигоди. [13, с.58-60]
В цілому політичні погляди Ноама Хомського є анархічними та дисидентськими. Окрім діяльності в лінгвістичній сфері аналітичної філософії, він відомий і тим, що близький до анархо-синдикалізму та всіляко критикує прояви державної політики, в особливості зовнішньої політики Сполучених Штатів Америки, а також як капіталістичну так і соціалістичну державні системи в силу того, що вони слугують інтересам еліт, а не народу. Ідея свободи, яка прослідковується в політичних переконаннях Хомського може розглядатись і як позитивна і як негативна. Відповідно, позитивна свобода – свобода народу на самоврядування, свобода людини на самостійну діяльність, а негативна свобода – свобода від пригнічення владою еліт, свобода від диктату ефективнішого способу життя елітами. Ідея свободи в поглядах Хомського дотична до ідеї справедливості із характерним Марксистським впливом. Людина від природи вільна, але в умовах державницьких автократичних систем її свобода обмежується чи взагалі в якихось випадках усувається, і метою людства є відстоювання своєї свободи. Ідея справедливості тут проявляється у позбавлення влади привілейованих еліт та її рівномірної делегації всьому населенню, що досягається при суспільному устрої лібертаріанського соціалізму і така справедливість забезпечує свободу в суспільстві  – так можна зрозуміти погляди Хомського в контексті ідеї свободи.

 Висновки до розділу 2
Проблема співвідношення ринкового фундаменталізму та ідеї свободи, зокрема економічної, включає такі концептуальні складові:
Поняття ринкового фундаменталізму використовуються для опису аргументів радикальної вільної економіки, позначає економічну політику, яка в ході історії привела до краху фінансової системи світу та негативних соціальних наслідків. Також це поняття застосовується у вказуванні на хибність переконань щодо ефективності заради суспільства вільної ринкової економіки.
Фундаментальна складова в понятті ринкового фундаменталізму позначає трансформацію ідеї свободи в ринкову догму тоталітарного характеру. Ця догма використовується для поширення ліберальної експансії на увесь світ, що проявляється у насаджуванні цінностей та принципів як економічним так і політичним шляхом.
Лібертаріанці, як прихильники радикальної вільної економіки та захисники концепції економічної свободи, визнають деякі проблеми ієрархії та відчуження праці у вільному ринку, які можуть призводити до проблем, що притаманні для вираження ринкового фундаменталізму. Вони пропонують вирішувати проблему мінімальним державним регулюванням у вигляді соціального фінансування, при цьому дотримуючись принципів економічної свободи та не надаючи державі занадто багато повноважень.
Серед поглядів Алена де Бенуа на ліберальні цінності можна вивести такі основні положення:
Індивідуалізм несе небезпеку для людини як соціальної істоти, особливим негативним проявом індивідуалізму є атомізація та одноманіття в суспільстві. На противагу індивідуальній варто захищати колективну ідентичність, яка є більш природною для людини в контексті соціуму, та в світовому масштабі виражає свободу через різноманіття.
Розвиток ліберальних ідеологій насаджують буржуазний спосіб життя, в якому всі цінності зводяться до збільшення прибутку та збагачення заради щастя, проблемою тут постає глобальне насадження такої життєвої парадигми, що є проявом ринкового фундаменталізму
Проблема прав людини і їх догматичності, вони характеризуються своєю універсальністю та суб’єктивністю.. Ізза своєї догматичності вони несуть загрозу для традицій для культур, оскільки часто насаджуються на все людство, не зважаючи на культурний контекст.
Погляди Ноама Хомського також вказують на проблеми догматизації та насаджування цінностей на суспільство в контексті всього світу. Але особливо він приділяє увагу ілюзії демократії та свободи, характеризуючи  провідні демократичні країни, в першу чергу США, як авторитарні демократії. Кращою суспільною системою, яка буде зберігати свободу населення він вважає лібертаріанський соціалізм, в умовах якого влада буде здійснюватися прямо від народу, а еліти та їх інститути будуть усунені.

ВИСНОВКИ

Ідея свободи в ході історії розвитку західних цивілізацій проходить шлях, що характеризується трансформацією її значень та застосувань при різних умовах – політичних, економічних, соціальних, культурних. Відслідковуючи застосування свободи як привілею в античних суспільствах, де вона розумілась як ознака активного суспільно-політичного життя, яка відрізняла одні соціальні класи від інших, можемо помітити зародження орієнтиру, до якого в ході подальшого розвитку політичних теорій, що опираються на застосування ідеї свободи, будуть опиратись прихильники республіканізму. Ця схильність буде характеризуватися опорою на відповідальність та громадянський обов’язок та матиме в плив у подальшому розвитку ідеї свободи, відстоюючи необхідність гарантування забезпечення свободи для населення вищими інстанціями. 
Далі, в ході розвитку систем політичної організації та управління суспільством, внаслідок абсолютизації влади тих, хто її має, в суспільстві виникає масова апеляція до ідеї свободи з метою звільнення від гніту домінування, що веде до реформаційного руху, і проявляється як ранній лібералізм. Пізніше розробляється політична теорія, яка стане рушійною опорою формулювання політичної практики та економіки на декілька століть – класичний лібералізм. 
Класичний лібералізм можна охарактеризувати такими основними засадами, які він формує:
Метою життя визначаються людське щастя, процвітання та добробут людини.;
Формування теорії прав людини і надання цим правам природного характеру – людина має від народження права, які ні за яких умов не мають бути порушені.
Відстоювання особистого вибору та особистої свободи як фундаментальних цінностей, зокрема в концепції прав людини різні свободи розуміються як права – як, на приклад, свобода слова, друку та віросповідання;
Акцент на комерційному в економіці – виражається в праві людини на приватну власність. Підприємництво та багатство вважаються за блага, що призводять до щастя та добробуту;
Вільний ринок визначається еталоном економічних відносин в суспільстві. Переконання, що в таких економічних відносинах в умовах конкуренції кожен індивід так чи інакше отримує для себе вигоду;
Акцент на індивідуалізмі, як визначенні діяльності людини в суспільстві. Схвалення цінності та особливостей індивіду, пріоритет приватних інтересів над колективними;
Принцип «laissez-faire». Держава чи суспільні угрупування не мають втручатися в індивідуальне життя. Також під цим зазвичай з більшим значення розуміється невтручання держави в ринкову економіку. 
Роль держави полягає у забезпеченні порядку в суспільстві та в гарантії реалізації прав та свобод;
В суспільстві всі індивіди рівні перед законом, всі діють виходячи з рівних умов, формується принцип егалітаризму – рівності можливостей, який застосовується також і до економіки вільного ринку.
Впроваджуючись в західних суспільствах, показуючи при своєму застосуванні недоліки в економічній системі відносно соціуму, він пізніше розбивається на різні течії, які мають різну ступінь застосування тих засад, які проголошуються в класичному лібералізмі. Це течії лібералізму які впроваджуються в політиці, праві та економіці держав в 20 столітті та досі мають прояви в наші дні. Течії лібералізму поділяються на проблеми які вони вирішують – неолібералізм зазвичай розуміється як посилення регулювання економіки державою внаслідок економічних криз, як приклад часто згадують велику депресію 30-х років в США, порятунком від якої стало регулювання економіки. З питань соціальної справедливості в умовах суспільств ринкової економіки відповідно виникають більш «ліві» течії, такі як соціальний лібералізм, які прагнуть до зрівняння можливостей різних верств населення в суспільстві. Також розвивались більш радикальні в питаннях економіки течії, які опираючись на засади класичного лібералізму ішли далі них, та тяжіли до лібертаріанства. В сучасних умовах розвитку суспільства наслідки розвитку ліберальної ідеї помітні в таких явищах як світовий ринок, міждержавні об’єднання та процес глобалізації – як економічний, так в останні роки все більше культурний та ціннісний.
Важливим є питання визначення та розуміння ідеї свободи, в особливості в контексті суспільства, політики та права. Зокрема в цьому контексті відома філософія свободи Ісаї Берліна та критика цієї філософії. Він розподіляє свободу на позитивну та негативну – негативна розуміється як свобода від чогось, коли людина вільна від зовнішніх чинників, позитивна ж свобода розуміється як свобода до або для чогось, коли людина вільна робити або мати щось, перебувати в якомусь небуть стані, це свобода можливості. Серед критики цієї концепції відомі зауваження Джеральда Маккалума, який розглядає свободу як триєдине відношення, що включає в себе три складові – суб’єкта свободи, те у відношенні до чого він вільний, та те, що він вільний зробити. Також слід згадати відмінність від Берліновського свободи розуміння республіканців, зокрема Філіппа Петтіта, який розумів свободу лише як свободу від, але таку, що зумовлена законом. Якщо за Берліном ми говоримо свободу від обмежень закону, то в республіканському розумінні це буде свобода від домінування, якій сприяє закон та гарантує цю свободу усім членам суспільства мірою покарання тих, хто посягає на чиюсь свободу.
Характерним для розвитку ліберальної традиції  сьогодення в питаннях в першу чергу економічної свободи, яка дотична і до інших видів свобод є прояв ринкового фундаменталізму. Це постає проблемою, яка піддається критиці з різних поглядів. В тому числі з політичного спектру як «зліва» так і «справа». З розвитком процесу глобалізації як розповсюдження ринкової економіки та сприяння формуванню масового суспільства як суспільства споживання, сучасний лібералізм постає як гегемон організації життя за одним баченням в різних умовах. Можна сказати, ці процеси експлуатують ідею свободи як загальноприйняту цінність. Критики сучасного лібералізму та ринкового фундаменталізму вказують на проблеми атомізації суспільства, та нав’язування єдиних стандартів життя та організації суспільства в глобальному масштабі. Зокрема відзначається, що лібералізм, який за мету створення вільного суспільства, зараз стає тоталітарною догмою.
Зокрема Ален де Бенуа, який відомий належністю до французьких «нових правих» критикує ті засади та цінності, які проявляються ще в класичному лібералізмі. Зокрема мова йде про критику прав людини за її догматичність, яка характеризує їх як такі, що не можуть піддаватись критиці та часто використовується як привід для втручання держав та об’єднань, які «слідкують за світовим порядком» в справи інших держав та народів. Бенуа також критикує такі ліберальні цінності як індивідуалізм та меркантилізм, відстоюючи колективну ідентичність та колективну свободу. Колективну ідентичність в силу того, що вона притаманна різним культурам та традиціям, Бенуа вважає такою, що проявляє свободу в різноманітності, на відміну від однотипних цінностей індивідуалізму, що в умовах гегемонії цінностей та ринкової економіки призводять до однорідності та в той же час атомізації в суспільстві.
 Ноам Хомський, який, в свою чергу, відомий за анархічні та «ліві» погляди в політиці також постає противником сучасних глобальних політичних процесів, зокрема критикуючи дії США. В контексті ідеї свободи він дає своє бачення кращого суспільства із самоорганізацією, заснованій на народній свободі. Він розглядає лібертаріанський соціалізм як еволюцію від класичного лібералізму використовуючи його засади та розвиваючи їх. Справжню демократію як прояв свободи Хомський бачить без держави, врядуванням мають займатись суспільні об’єднання, де кожен сприяє організації суспільства. Критика Хомського спрямована проти еліт як в державних апаратах так і на ринку і зазначає, що сучасні «демократії» на справді є авторитарними політичними організаціями, в яких свобода в суспільстві як на рівні індивідів так і колективів є обмеженою та створюється ілюзія її наявності, оскільки сфери життя, такі як засоби масової інформації та інші, які формують масовий світогляд, належать елітам і використовуються ними для досягнення своїх цілей, а не заради загального блага суспільства.
Таким чином, бачимо, що трансформація ідеї свободи в політичних умовах проявилась в її русі від створення засад для вільного від тиранії та диктату суспільства до догматичного орієнтиру для розвитку західних цивілізацій. Важливим слід вважати тлумачення ідеї свободи в правовому контексті в залежності від тих умов суспільства, в яких вона застосовується. Проблема полягає в тому, що ті інструменти, які побудовані на засадах ідеї свободи, такі як вільний ринок, цінності різноманітності, індивідуалізму, толерантності, в сучасному застосовуються таким чином, що суперечать ідеї свободи, в першу чергу із-за своєї стандартизації. Окрім того, що засади свободи іноді викриваються як такі, що при застосуванні в суспільстві вигідні окремим особам, а не усьому суспільству, спостерігається тенденція сильного утискання свобод в ліберальному суспільстві при захисті тих цінностей, які теж стають все більше догматизовані. Це проявляється у прагненні до прогресивізму, коли спільнота чи індивід, на приклад, відстоює принцип толерантності, але при цьому не є терпимою до тих думок, які їй не подобаються. Справжня свобода в контексті сучасного суспільства – це свобода дій та вибору, яка не утискає прояви цієї ж свободи у інших, та не обмежується зовнішніми факторами, будь то держава, тенденції в суспільних чи економічних відносинах, чи інші фактори, що виражаються догматичністю, або схильністю до неї.




Список використаних джерел

Локк, Д. Соч. в трех томах. М., 1988. Т. 3.- 347с.
Руссо, Ж.Ж. Трактаты. М.: «Наука», 1969. - 188 с.
Дарендорф Р. Либерализм // "Невидимая рука" рынка [под. ред.Дж. Итуэлла]. - М.: ГУ ВШЭ, 2009. - С.248-255
Berlin I. “Two Concepts of Liberty”, in I. Berlin, Four Essays on Liberty. London: Oxford University Press, 1969.
MacCallum G.C. Negative and Positive Freedom // The Philosophical Review. 1967. Vol. 76. P. 312–334
Pettit Ph. Republicanism: A Theory of Freedom and Government. Oxford: Clarendon Press, 1997
Sainath P. And then there was the market // INDIA 2000, a symposium on the year. 2001. Jan 
Сорос Дж. Кризис мирового капитализма. Открытое общество в опасности.М.,1999. URL:http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/History/Soros/_index.php
Stiglitz J.E. Autobiographical essay in acceptance of the Bank of Sweden prize in economic sciences in memory of Alfred Nobel. URL:http://www.nobelprize.org/nobel_prizes/economic-sciences/laureates/2001/stiglitz-bio.html
Пикок А. Экономическая свобода // "Невидимая рука" рынка [под. ред.Дж. Итуэлла]. - М.: ГУ ВШЭ, 2009. – С.119-125
Бенуа А. де Против либерализма: (к Четвертой политической теории) / Ален де Бенуа ; [пер. с фр. ; предисл. А. Дугина].— СПб. : Амфора. ТИД Амфора, 2009. — 476 с.    
Ален де Бенуа. По ту сторону прав человека. В защиту свобод./перевод с французкого – Институт Общегуманитарных Исследований, 2015 – 144с.   
Хомский Н. Государство будущего / Ноам Хомский — М.: Альпина нон-фикшн, 2012. — 104 с. 
Are human rights universal? Relativist challenge and related matters // Human Rights Quarterly, 08.1997
 D. D. Raphael. Problems of political philosophy. London: Macmillan, 1970.
 Gray J. False dawn: the delusions of global capitalism. L., 1999
 Heywood A. Political ideologies. An introduction. L., 1998.
Mills J.S. 1859. Essay on Liberty. Oxford: Oxford University Press, 1942; Chicago: H. Regnery, 1955
Mills J.S. 1871. Principles of Political Economy, Book IV, ch. VII. Toronto: University of Toronto Press
Power, principles and human rights // National Interest, N. Y., summer 2002
 Robert Bork. The limits of international law // National
 Seabrook J. Myth of the market: promises and illusions. 1991.
 Sim S. Fundamentalist world. The new dark age of dogma. Cambridge, 2005.
 Stiglitz J.E. Globalization and its discontents. N.Y.; L., 2002.
 Stiglitz J.E. There is no invisible hand // The Guardian. 2002. 20 Dec.
 Кляйн Н. Доктрина шока. Расцвет капитализма катастроф. М., 2009
Гарел Е. Неолібералізм / Ендрю Гарел, Лаура Ґомес–Мера // Короткий оксфордський політичний словник ; [пер. з англ.]. – Київ : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2005. – 789 с.
Гайек Ф. А. Право, законодавство і свобода. Нове визначення ліберальних принципів справедливості і політичної економії / Фрідріх Август фон Гайек ; [пер. з англ.]. – Київ : Аквілон-Прес, 2000. – Т. І-ІІІ. – 448 с..
Пейн Т. Здравый смысл (1776). // Liberalism // Encyclopædia Britannica. URL:http://www.britannica.com/EBchecked/topic/339173/liberalism 
 Стиглиц Д.Ю. Ревущие девяностые. Семена развала. М., 2005
Фрідман М. Капіталізм і свобода / Мільтон Фрідман ; [пер. з англ.]. – Київ : ДУХ І ЛІТЕРА, 2010. – 320 с.
Фридмен М. Взаимосвязь между экономической и политической свободами // Фридмен М., Хайек Ф. О свободе. Сер. Философия свободы
ChSTU repository

ChSTU repository preserves and enables easy and open access to all types of digital content including text, images, moving images, mpegs and data sets
