Репозиторій ЧДТУ

7
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Факультет гуманітарних технологій
Кафедра філософських і політичних наук

Допущено до захисту
Завідувач кафедр ФІПН 
д.ф.н., професор А.І. Бойко
«___» __________ 2021 р.

Бакалаврська робота

Людина у владі: психоаналітичний портрет політичного лідера

ступінь вищої освіти: перший (бакалаврський)
галузь знань 03 «Гуманітарні науки»
спеціальність: 033 Філософія

Вара Денис Станіславович
4 курс, група ПФ-173
підпис
Дроздова Тетяна Олександрівна
 кандидат філософських наyк,
доцент  кафедри ФіПН
підпис




Черкаси 2021

ЗМІСТ

ВСТУП	2
РОЗДІЛ 1.	4
ІДЕЙНО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПСИХОАНАЛІТИЧНОГО АНАЛІЗУ ЛІДЕРА	4
1.1 Влада та тяжіння до неї	4
1.2 Різні спроби використовувати психоаналіз для політичного аналізу	13
1.3 Концепт психопатологічного аналізу Гарольда Лассвелла	19
РОЗДІЛ 2	32
ПСИХОАНАЛІТИЧНИЙ ПОРТРЕТ ЛІДЕРА	32
2.1 Очікування населення про те, яким має бути лідер	32
2.2 Основні психоаналітичні характеристики Дональда Трампа	37
2.3 Основні психоаналітичні характеристики Маргарет Тетчер	42
ВИСНОВКИ	51
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ	54




ВСТУП

Актуальність. Останнім часом в Україні та світі суттєво загострилась дискусія на тему політичного лідерства та необхідності певного специфічного досвіду для політика. Якщо на Заході відповідні наукові праці та дослідження почали з’являтись ще минулого століття, то у нашій державі ця тематика ще потребує додаткового розгляду та спостереження. 
Крім  того, дана тема є важливою і для самих політичних діячів. Адже надає відповіді на такі важливі і разом з тим проблемні питання як: мотивація, прагнення, стиль політичної поведінки та власне місце у житті політичної сили. До того ж, знання психоаналітичного портрету політика потенційно може убезпечити виборців від обрання на відповідальну посаду людини схильної до агресії, диктатури тощо. 
Цікавим аспектом також є те, що тема психоаналізу політичних лідерів та необхідних якостей для лідера знаходить більше відображення у публіцистичній, ніж у науковій літературі. Така ситуація зумовлена відразу кількома чинниками, наприклад: пануванням думки про не серйозність гуманітарних наук (відтак вони роблять малу кількість ґрунтовних досліджень), а також високій піддатливості теми до замовних статей. Тому, українські громадяни перебувають під впливом замовних медійних публікацій, які часто є далекими від істин, проте переслідують певну конкретну мету. Оскільки українці не мають альтернативи, то змушені читати їх.
Ще одною стороною політичних діячів, яку дасть змогу дослідити психоаналітичне дослідження особистості є їхня мотивація, рушійна сила та те, що змусило їх піти у політику. Несвідоме у кожної людини розвивається ще з раннього дитинства та вбирає у себе все, що оточувало та спіткало людину на її життєвому шляху. Відповідно лише його детальний розгляд може надати чітку інформацію про характер особистості, її погляди на життя та рівень агресії, що безперечно важливо при плануванні політичної діяльності.
Об’єкт дослідження: поведінка людини в політиці.
Предмет дослідження: психоаналіз як механізм дослідження політичного лідерства.
Мета дослідження: розглянути психоаналітичний підхід дослідження політичного лідерства та використати його на практиці.
Для досягнення мети потрібно розв’язати наступні завдання:
розглянути поняття «влада» та концепцію «волі до влади»;
дослідити теоретичні засади психоаналізу; 
вивчити концепцію Гарольда Лассвелла з книги «Психопатологія і політика»;
розглянути бачення суспільством необхідних для лідера якостей;
зробити психоаналітичні портрети політичних лідерів.
Методи дослідження:  порівняння, аналітичний
Теоретичне значення дослідження полягає у можливості на його основі поглибити теоретичну базу теорії психоаналітичного дослідження політичних лідерів в Україні.



РОЗДІЛ 1. 
ІДЕЙНО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПСИХОАНАЛІТИЧНОГО АНАЛІЗУ ЛІДЕРА
1.1 Влада та тяжіння до неї 

Нині з’являється все більше громадських організацій, політичних партій, експертів та просто людей, які намагаються так чи інакше впливати на політичні процеси. Лише в Україні за останні роки кількість зареєстрованих громадських організацій зросла майже вдвічі: 55 113 станом на 2011 р. і 80 500 2018 р. [1]. Кожна громадська організація створюється з метою впливу на певні процеси в країні, відповідно можна сказати що так чи інакше їхні активісти залучені до процесу боротьби за владу. Відтак, тенденція говорить, що в Україні все більше людей виражає своє прагнення до політичної влади. У рамках даного дослідження, нас цікавить момент усвідомлення особою своєї готовності до даного виду роботи,  процес самомотивації до цієї діяльності, а також впливаючі фактори на це рішення. 
Ідентифікація 一 це процес ототожнення індивідом чи суспільством себе з тим або іншим об’єктом, процесом, що здійснюється на основі засвоєння притаманних їм властивостей, стандартів, цінностей, соціальних установок і ролей. Тобто поняття «ідентичність» слід розуміти як сукупність рис, що виділяють визначену групу людей з кола інших груп і служать окремим суб’єктам підставою для віднесення себе до цієї групи. Саме точне визначення своїх інтересів, уподобань сил та прагнень допомагає особі підібрати собі професію, партнера, хобі, тощо найкращим чином.
Еріх Фромм у своїй праці «Мати чи бути?», типологізував людські потреби та виділив прагнення до уподібнення, пошуку об’єкта поклоніння, як одну з найглибинніших потреб поруч з такими як: спілкування, творчість, пізнання, відчуття глибокої вкоріненості. Фромм вважає, що індивід не в змозі самостійно осягнути призначення і зміст навколишнього буття, тому йому необхідна система орієнтації у вигляді ототожнення себе з певним визнаним зразком [2]. 
Таким зразком можуть бути різні постаті як із сфери культури, так і політичні. Психологи акцентують увагу на необхідності самоідентифікації, тобто на проведені «ревізії» своїх якостей, інтересів та можливостей для подальшого усвідомлення себе та своїх переваг у професійній діяльності.
Також варто зосередити увагу на тому, що рухає людину до мети, а саме на її волі, прагненні, бажанні. Нині часто можна спостерігати прояв нерозумної, сліпої волі, що відповідає характеристиці М. Хайдеггера, який стверджував, що людина знаходиться «в просвіті буття, … з якого може піднятися до високого … чи впасти вниз» [3; с. 217]. Відповідно, необхідно детальніше досліджувати раціональний фактор в процесі прийняття рішень.  Адже лише воля, раціонально управляючи свідомістю, здатна направити людину на боротьбу з власними негативними проявами заради досягнення високої цілі. Саме про це говорив Арістотель, називаючи волю основою людських дій і моральності, що націлює людину бути відповідальним за свою долю [4; c. 351].
У свою чергу, Шопенгауер вважав, що воля це сукупність бажань, інстинктів і пристрастей, які проявляються як несвідомі стимули і неконтрольовані дії. Він стверджував, що воля знаходиться  в основі світу і є причиною наявності в ньому випадкового і незрозумілого. Згідно з його переконаннями, воля формується завдяки сліпому інстинкту чи волі до життя. З точки зору А. Шопенгауера, незважаючи на те, що людина є розумною істотою, вона фактично є рабом волі, що перетворює її життя на одвічну боротьбу [5]. 
Світовою волею на думку Шопенгауера є гармонічна побудова світу, в основі якого лежить розум. Він був переконаний, що світова воля розумна, вона породила розум, тому він знаходиться на службі у волі. У той же час, він вважав, що воля є причиною усіх людських страждань. Шопенгауер щиро вірив, що відмовившись від «волі до життя», людство знайде спасіння, тому закликав всіляко протистояти волі та звільнятись від неї через аскетизм [5; с. 478].
Наступним філософом, що надавав великої ролі поняттю волі був Фрідріх Ніцше. Проте, перед тим як переходити до розгляду його концепції варто процитувати Делеза: «Ми, читачі Ніцше, повинні уникнути чотирьох можливих помилок:
Із приводу волі до влади (не можна думати, що воля
до влади означає «жага панування» або «воля панувати»);
Щодо сильних і слабких (не можна думати, що найбільш «могутні» в будь-якому соціальному устрої є найбільш сильними);
Стосовно Вічного Повернення (не можна думати, що мова йде про стару ідею, запозичену в греків, індусів, єгиптян тощо; що мова йде про цикли, або про Повернення того самого);
Із приводу останніх творів (не можна думати, що вони виходять за межі творчості або просто скомпрометовані божевіллям)» [6; с. 303].
У своєму розумінні волі до влади, Ніцше відштовхується від ідей Шопенгауера та розглядає її як ірраціональний, природний початок всього, що існує у світі. Він вважає, що вона формується з подавленої агресії, яка була витісненою у несвідоме. Здатність живих створінь до виживання, пояснюється їхньою волею до влади та вмінням перемагати у боротьбі воль. Позиція Ніцше полягає в наступному: воля не може бути зведеною до простого інсзтинкту чи бажання, оскільки вона лежить в їхній основі. 
Воля як основна риса всього живого являє собою «єдинство трьох модусів: я хочу, я можу, я маю», що і є влада [7; с. 222]. У той же час, влада є сутністю волі. «Воля до влади» є суттю буття речей і розглядається як основоположне прагнення до життя всього сущого. Таким чином, Ніцше ототожнює поняття «влада» і «життя». Він трактував поняття «життя» як «як інстинкт росту,... і накопичення сил, влади». Він стверджував, що там «де відсутня воля до влади з’являється декаданс», а там де є «воля до влади» знаходиться і «воля до життя» [8; с. 178].
У широкому значенні поняття «життя» Ніцше розглядає як «життєвий потік» постійних злетів, падінь та становлень. Для того щоб вистояти, проходячи через даний потік, усі живі створіння мають володіти невичерпним запасом прагнення та зусиль. Філософ розцінює зусилля як нерозривну єдність «збереження і зростання» життя. Відтак прагнення до зростання є умовою існування, а саме життя є суттю становлення.
Вираз «воля до влади» спершу трактувався як влада художника, що здатний творити нові образи і з’явився в творі «Походження трагедії із духу музики». У цьому творі Ніцше викладає свою думку про те, що музика Вагнера є вираженням «світової волі» А. Шопенгауера. Згодом, у «Веселій науці» він розвиває ідею «волі до влади»: «Благодіянням і злодіянням вправляються у своїй владі над іншими», ототожнюючи «волю до влади» і тягу до знань [8; с. 253]. 
Пізніше у своїй творчості Ніцше розглядав терміни «мораль» і «релігія» як форми волі до влади, себто поняття «воля до влади», в його розумінні, охоплює всі сфери життя. Філософ розумів волю до влади як становлення, гру «великої кількості природних сил, де немає ні добра, ні зла» [9]. Він стверджував, що «визнання життя як волі до влади може стати основою правильного виховання». Сильною людину робить «жорстокість і нещадність до всього, що стає слабким і старим» в ній, а існуючі «моральні заборони обмежують поведінку людини, роблять її слабкою, нечесною, нежиттєздатною» [9; с. 261].
Ніцше вважав, що прагнення до влади не є закладеним у природі людини, натомість воно формується протягом життя. Власне життя це і є воля до влади, «всюди, де … живе, там … воля до влади». Ніцше ототожнює поняття «воля до влади», «становлення», «життя», «буття», але вищою владою називає становлення, котре розглядає як «гру стихійних сил буття» [10; с. 573-599]. У його розумінні життя в рамках становлення складається у певні центри волі до влади,  які здійснюють панування. До таких центрів відносяться форми духовного життя суспільства: мистецтво, релігія, наука [7].
Розглядаючи волю до влади, Ніцше говорив, що вона може бути активною чи реактивною, тобто направленою проти себе. Він думав, що у слабких людей воля до влади пригнічується, витісняється, через що змінює форми і стає неусвідомленою.
Він вважав християнство релігією «рабів, що знехтували волю до життя», саме в цьому він вбачав причину занепаду. Філософ вбачав у християнстві «ненависть до розуму, гордості, мужності, свободи», бажання обрести «панування над дикими тваринами, … зробити їх слабкими» [8; с. 207]. Він звинувачує християнську мораль у лицемірстві, приховуванні істини, виправданні насилля волею Бога. Ніцше засуджує християнство за придушення свободи, духовних сил в людині, закидає створення усіх належних умов для появи людей з комплексом неповноцінності (ресентимента).
Він відмічав, що з прийняттям християнських понять «аристократичне рівняння цінностей (хороший, знатний, могучий, щасливий) було вивернуто навиворіт», відбулась переоцінка усіх цінностей [7; с. 111-121]. У розумінні Ніцше мораль руйнує волю до влади, але цінність визначає сенс існування людини. Уся філософія Ніцше пронизана запереченням благодійності, яка на його думку, підтримує слабких і проголошує справедливість як волю до влади.
Ніцше запевняв, що будь-яке суспільство намагається утвердити своє панування, а воля до влади частіше проявляється у намаганні підкорити собі все і всіх: людей, природу, стихії. Він був абсолютно переконаним, що воля до влади являє собою принцип панування, який можна знайти у всіх сферах життя на кожному ступені існування у: науці, мистецтві, релігії і політиці. Воля до влади людей, що перебувають у рабстві, розглядається ним як прагнення свободи, панування над сильнішими і вільнішими. На відміну від них, у сильних та незалежних людей «воля до влади проявляється через любов до людства, ближнього і Бога». Ніцше писав, що найвпливовіші і всемогущі «схилялись перед святим, відчуваючи в ньому силу, яку він отримав через переборення себе» [11; с. 341-350].
«Воля до влади» не зводиться лише до зовнішнього панування. З точки зору Ніцше, вона є внутрішньою сутністю буття, яка говорить людині прагнути до кращого, зростати духовно, створювати цінності. Основна ідея міститься в імперативі: «Перш ніж здійснювати панування над іншими 一 навчись панувати над собою». Таким чином, «волю до влади» варто розглядати як здатність до влади над собою, де в «єдинстві трьох модусів волі: хочу, можу і маю 一 основоположним повинен бути «я можу». 
Вчення Ніцше про надлюдину є важливим для нашої теми. Адже в ньому він описує поділ людей на дві категорії: аристократи і сіра маса (див. рис. 1.1).

Рисунок 1.1 «Типологія людей за Ніцше».
На думку Ніцше, деякі люди від природи слабкі, а інші сильні. У зв’язку з чим, розрізняється і їх мораль. Аристократи цінують особисту гідність, рішучість, наполегливість, самовпевненість, незламність і енергійність в досягненні поставленої мети. Сіра маса ж цінує жалісливість, альтруїзм, розсудливість тощо. Між цими двома типами людей існує понятійна прірва. Їм складно і майже неможливо порозумітись. Адже вони оперують різними термінами, досвідами та цінностями. Відповідно і погляди на апарат лідерства та політику у них діаметрально протилежні. 
Вчення Ніцше про надлюдину ґрунтується на положеннях, що цінність життя є єдиною та безумовною.  Природжений аристократ є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими морально-правовими нормами. Ніцше вірив, що в майбутньому людство буде складатись виключно з таких сильних особистостей, надлюдей, що роблять виключно те, що вона хочуть, а не те, що мусять.
У розумінні мислителя «надлюдина» 一 це вища досконалість, що знищила у собі тваринні інстинкти. Ніцше вважав, що людина на шляху до «надлюдини» проходить три стадії управління волею:
Воля знаходиться у полоні моралі, ілюзій, ідеалів сучасного суспільства;
Воля поступово звільняється від морального полону, створюються нові цінності;
Воля вивільняється, відбувається народження творця, що вивищує індивіда до ідеалу надлюдини [12].
Вчення Арістотеля каже, що саме вільна воля робить людину відповідальною за свою долю [4]. Вчення Ніцше каже, що надлюдина це особистість, у якої воля до життя, збільшення життєвої і творчої сили досягає найвищої точки свого розвитку. У процесі сходження до надлюдини необхідно відректись від:
всього дрібного і нікчемного;
звільнитись від негативних емоцій: злоби, заздрості, ненависті;
розвивати в собі «волю до могутності» як природне благо, як потяг душі до творчої сили через подолання свого «Я»; 
формувати почуття любові не лише до ближнього свого, але і до «дальнього» [11; с. 292]. 
Ідеал надлюдини, що зуміла позбутися від пороків через реалізацію власної волі, зараз стає все актуальнішим у зв’язку зі спробами визначення нових сенсів життя та їхніх орієнтирів [12].
Волею сучасних людей керують інстинкти, а у свідомості формується викривлене розуміння реальності. На відміну від них, надлюдина здатна керувати своїми емоціями. Адже «надлюдина» 一 це довершена особистість, чия воля орієнтується на:
подолання власних страстей;
реалізацію закладених у себе можливостей і здібностей;
на досягнення високих соціально значимих цілей.
Надлюдина 一 це моральний ідеал, у якому поєднані усі вищі чесноти, шляхетність, велич духу, такий собі перепліт мудреця, воїна, митця, що націлений на організацію світового порядку [12; с. 2311]. Всю суть вчення волі до влади сформульовано у виразі: «світ є те, що ми з ним зробили» [7; с. 735], відповідно у нашій волі зробити все, щоб він став кращим.
Австрійський психіатр Альфред Адлер, який був послідовником Зигмунда Фрейда та засновником індивідуальної психології, розглядав прагнення до влади як рушійну силу психології. Саму концепцію волі до влади він запозичив у Ніцше та в подальшому вдосконалив її. Він вважав, що це прагнення виходить з боротьби з відчуттям власної неповновноцінності та слабкості. Адлер поділяв людей крізь призму фінальної мети на два типи: ті, що шукають особистої вищості і ті, що керуються соціальним інтересом [13; с. 74]. 

Рисунок 1.2 «Типологія людей за Адлером»
Для першої групи характерно всіляко вивищувати себе в очах суспільства виключно заради власної вигоди. Ці люди часто мали погане виховання (нехтувались батьками або навпаки були залюбленими). Такі особистості не здатні працювати на суспільне благо, схильні до нездорової конкуренції, від-так з точки зору соціуму є непродуктивними.
Для другої ж групи характерно шукати успіху для всіх. Ці люди зростали у люблячій сім’ї та відчували постійну безпеку. Такі особистості мислять категоріями суспільного блага, кооперуються, відповідно добиваючись свого успіху вони паралельно роблять свій соціум більш успішним. 
Адлер переконаний, що кожна людина прагне бездоганності і успіху. Бажання бездоганності завжди є вродженим і постійно посилюється відчуттям власної недосконалості та слабкості. Поняття «успіх» кожен формує відповідно до свого розуміння, спадковості та середовища. Спадковість створює «потенційність» певного розвитку подій, а середовище збільшує чи зменшує його ймовірність.
Існує шість ключових принципів Альфреда Адлера:
Єдиною рушійною силою мотивації людей є прагнення до успіху чи переваги;
Поведінку людей формують їхні суб'єктивні уявлення;
Особистість є цілісною та послідовною;
Діяльність людини має формуватися з точки зору соціального інтересу;
Стійка структура особистості формує стиль життя людини;
Стиль життя формується творчою силою людей.
Він вірив, що люди з корисним стилем заселятимуть планету майбутнього.  Адже вони прагнуть досягти соціального інтересу через дію, а також вирішити три проблеми:
любов до сусідів; 
сексуальну любов; 
зайнятість (професію).
Ці люди досягають успіху через співпрацю, особисту сміливість та бажання працювати на благо інших.
	Таким чином, воля до влади дійсно є рушійною силою людської особистості. Вона мотивує та в залежності від свого виду «пророкує» стиль життя людини. Тому важливо постійно працювати над собою та вчасно помітити волю до влади в собі.
1.2 Різні спроби використовувати психоаналіз для політичного аналізу

Перед початком розгляду спроб використання психоаналізу для політичного аналізу, розглянемо поняття «психоаналітики» та його особливості. Засновником теорії психоаналізу був Зигмунд Фрейд, австрійський невролог та психолог, що запропонував досліджувати несвідоме в людині. Оскільки, у 19 ст. психологи вважали людину цілісною, свідомою істотою, то ідея Фрейда про існування несвідомого та його впливу на поведінку людини стала справжнім вибухом у психологічній науці і повернула її у інше русло.
Українська асоціація психоаналізу визначає його як: «метод дослідження людської психіки, основу й джерело усіх видів сучасної психотерапії, найбільш глибинний метод роботи з людиною. Це можливість побачити, дослідити і трансформувати індивідуальну психіку суб’єкта, а також метод пізнання і дослідження масових процесів, що відбуваються у суспільстві. Сьогодні неможливо уявити науку про людину без психоаналітичних відкриттів» [14]. 
У свою чергу Гарвардська медична школа визначає психоаналіз як «метод лікування емоційних труднощів, що передбачає спілкування між психоаналітиком та людиною з метою отримання розуміння внутрішнього світу індивіда та його впливу на емоції, поведінку та стосунки. Крім того, це також система уявлень про людський розум та особистість» [15].
	Підсумовуючи наведені вище дані, можна впевнено стверджувати, що психоаналіз 一 це метод роботи кваліфікованого лікаря з психо-емоційними проблемами людини, з метою їхнього вирішення, лікування та профілактики. Відповідно виникає логічне питання стосовно необхідних навиків та рівня кваліфікації лікаря, потрібних для психоаналізу. Тому розглянемо відмінності між основними фахівцями, які працюють з психікою людини, а саме: психологом, психотерапевтом і психіатром (див. табл. 1.1).
Таблиця 1.1
«Відмінності лікарів психіки»
Показник	Психолог	Психотерапевт	Психіатр
Освіта	Вища психологічна освіта (загальна або спеціальна).	Медична або психологічна освіта.	Обов’язково вища медична освіта.
Причини звернень	Вікові кризи, міжособистісні проблеми у спілкуванні тощо	Панічні атаки, депресії, астенії, фобії, тощо	Шизофренія та інші хвороби
Термін	1-2 консультації	кілька років	постійно
Призначення ліків	не призначає	лише не рецептурні	усі необхідні 


Зогляду на вказану вище інформацію, ми можемо побачити, що існує певна градація можливостей даних фахівців, які зростають разом з відповідальністю та рівнем освіти. Відтак, психолог не має медичної освіти і його завданням є допомогти людині подолати кризові моменти життя або налагодити стосунки у сім’ї, колективі, тощо. У своїй практиці психолог використовує лише поради та розмови з пацієнтом. Він не може призначати чи радити до вживання лікарські препарати, оскільки не є лікарем.
У свою чергу, психіатр має вищу медичну освіту, вузьку психіатричну спеціалізацію, тому займається лікуванням усіх психічних розладів. Він призначає медикаментозне лікування, в тому числі і рецептурними препаратами, що надає йому найбільшої відповідальності, оскільки більшість ймовірних до призначення медикаментів є сильнодіючими та можуть надати непоправної шкоди здоров’ю людини, у разі помилкового діагнозу.
Психотерапевт є чимось середнім між психологом та психіатром. Обов’язково має медичну освіту, психіатричну спеціалізацію, утім лікує непсихотичні або «пограничні» форми розладів, може допомагати здоровим людям. Важливим фактором є те, що психотерапевт прописує лише нерецептурні препарати і здебільшого лікує словом. 
Саме психотерапевти стають психоаналітиками. Для цього їм необхідно пройти спеціальні курси та обрати основою своєї практики психоаналітичний підхід, що передбачає аналіз несвідомого конкретної людини та його вплив на її життя. У зв’язку з, таким рівнем підготовки та комплексним підходом до проблем пацієнта психоаналітики стають все популярнішими та впливовішими у суспільстві.
Не дивно, що даний підхід користується значним інтересом при обговоренні відомих людей, таких як: митці, музиканти, журналісти та особливо політики. У наш час, стало звичним дивитись інтерв’ю у яких вони розповідають про своє дитинство, юність, переломні моменти життя та стосунки в родинах. Суспільство постійно цікавиться минулим своїх лідерів, аби вони стали ближчими та більш зрозумілими. Таким чином, можна стверджувати, що люди схильні робити мінімальний аналіз психіки своїх лідерів і так перевіряти їх на відповідність до суспільних норм та моралі.
Психоаналіз має неоднозначну репутацію як джерело політичного розуміння. З однієї точки зору, це індивідуалістична дисципліна, яка орієнтована на приватизовану психотерапевтичну роботу. Клінічний контекст є основним, відповідно в ньому розташована більша частина творчості та розвитку психоаналізу. Його традиція (див. рис. 1.3) полягає в обмеженні соціального та політичного впливу на особистість, натомість увага зосереджується на суто «внутрішньому» або реляційному. Під внутрішнім, ми розуміємо, певний набір імпульсів, бажань чи прагнень аналізованого. Натомість реляційне є утвореним з «використання» того, що аналізований створив під час проходження процесу психоаналізу під керівництвом аналітика.
 
Рисунок 1.3 «Традиція клінічного психоаналізу»
Аналітична практика залишається у психологічних рамках незважаючи на:
 різні припущення про те, що індивідуальність  вже неминуче є сформованою (частково або повністю) соціально-політичним контекстом [16];
на прихильність багатьох психоаналітиків до теорії прогресивних соціальних причин. 
У деяких аспектах можна стверджувати, що це доречно. Адже ремесло психоаналітики полягає у монолозі пацієнтів, який породжує різні афекти та несвідомі ідеї, що розкривають все, що пацієнт знає і з чим може впоратись. Якщо, психоаналіз є, як стверджують лаканські психоаналітики [17], практикою розмови, тоді цілком правильно, що аналітики підтримують агностицизм щодо політичної ситуації.
Відповідно головним завданням психоаналітика є передбачити мотиви та можливості як політичного діяча, так і причин різних реакцій на нього суспільства у тих чи інших ситуаціях. Протягом 20 ст. були різні спроби використання теорії психоаналізу для аналізу політичних лідерів та процесів, розглянемо вчення Жака Лакана, як одне найгрунтовніших.
Французький психоаналітик Жак Лакан зробив значний внесок у теорію психоаналізу, філософію та літературознавство. Він збудував своє вчення на теоріях Фрейда, а також посилався на роботи Меєрсона, Гегеля та інших. Основою вчення Лакана є дослідження поняття «реального» та його значення. Ще у перших своїх працях він розрізняє терміни «реальне» та «істинне», що свідчить про його суперечливість у трактуванні реального. Пізніше він удосконалив своє бачення реального та перетворив його на одну з фундаментальних категорій психоаналітичної теорії. 
Лакан створив концепцію трьох порядків, за допомогою яких можна описати усі психічні феномени (див. рис. 1.4).

Рисунок 1.4 «Порядок психічних процесів за Лаканом»
Як можна побачити на малюнку вище «уявне» та «символічне» протиставляються «реальному». Лакан вважав, що медіатором цього процесу є мова. Саме мовна система видається мислителю схожою за конструкцією з несвідомим. Тому він пов’язує розвиток порядків психіки з початком та розвитком мовленнєвої діяльності дитини [18].
При входженні до системі мови дитина знайомиться з складними поняттями, які не існують в реальності, а також починає розуміти переносні значення слів. Таким чином, це є першим досвідом «роботи» з уявним та символічним [19].
Детально розглядаючи думки Лакана про уявне та символічне, можна побачити, що він відносить їх в одну групу «Інше», тобто вони є малим і великим «Іншим» (не реальним). Уявне, що відноситься до малого «інше» є по суті втіленням уявлень про ідеального себе, своє его, індивідуальність. Це є одночасно тим, що особа бачить у дзеркалі та інші люди бачать у ній.
Символічне є більш складним «іншим», оскільки має в собі дві опозиції: «присутність» і «відсутність», тобто щось може бути відсутнім з символічного порядку. Воно не може бути освоєне через ідентифікацію себе відтак перевищує силу уявного. Взагалі різницю між символічним і уявним можна метафорично описати як різницю між прозою та поетикою. Вона так само водночас очевидна і тонка.
У свою чергу, «реальне» 一 це те, що є базою, воно ніколи не може бути осягнутим до кінця, тому постійно опосередковується через «уявне» та «символічне». Фактично, це світ як він є, до мовної медіації.
Вчення Жака Лакана має велику практичну складову при розгляді ідей різних рухів та мотивацій конкретних активістів. Адже їхня ідеологічна складова переважно належить до площини «уявного». Воно має корелюватись з «реальним» та бути поясненим «символічним». Крім того, ідеї Лакана показують схему роботи мовної системи, яка є основою для будь-якого політичного діяча. Сам підхід мислителя до процесу мовлення та мови як такої був новаторським та унікальним, що забезпечило цій теорії чільне місце.
Взагалі психоаналітичний підхід для аналізу особистості політичного діяча є визначальним в наш час. Психобіографія визначає рольові функції, емоційні та мотиваційні складові особистості. Таким чином, аналіз несвідомого людини дає змогу передбачити її можливості та схильності, що є важливим при зайнятті індивідом керівних посад.

1.3 Концепт психопатологічного аналізу Гарольда Лассвелла

Гарольд Дуайт Лассвелл є американським політологом, засновником політичної психології. Габріель Алмонд писав у біографічному меморіалі пам’яті Лассвелла, що він «входить до числа півдюжини творчих новаторів в області соціальних наук XX століття» [20]. Дані слова підтверджують численні публікації, новаторські (на той час ідеї) ідеї та займані посади. Адже, Гарольд Лассвелл був професором права Єльського університету, президентом Американської асоціації політології і Всесвітньої академії мистецтв і наук.
Лассвелл опублікував ряд робіт, у яких розглядав проблематику особистості у політиці. Головними роботами можна назвати: «Техніка пропаганди у світовій війні» (1927, «Психопатологія і політика» (1930), «Влада та особистість» (1948), «Світова політика і незахищеність особистості» (1950).
Велику увагу Лассвелл приділяв дослідженням особистості в політиці, індивіда і суспільства. Одним з перших досліджував проблематику кількісного контент аналізу політичної комунікації.
Його ключовими ідеями були: лінійна модель комунікації, принцип контекстуальності, вивчення політичних еліт та особистостей, термін «гарнізонна держава», застосування психоаналізу для політичного аналізу, тощо. Крім того, він є автором кількох новаторських для свого часу ідей, наприклад запропонував багаторівневий метод дослідження політики.
У межах даної роботи, ми зосередимось на праці «Психопатологія та політика», яка була опублікованою 1930 р. та стала революцією у соціології та політології. Дана книга запропонувала нове бачення аналізу політики, політичних акторів та подій. Варто зазначити, що дані підходи пройшли випробування часом та є основоположними у сучасній політичній теорії та практиці.
Розгляд цієї книги варто почати з її останнього, тринадцятого розділа. Він суттєво відрізняється від усієї книги і не дарма. Адже у ньому автор розвиває запропоноване А. Уайтхедом поняття «різноманітності подій», а також робить першу спробу поєднати мікро та макро аналізи політики. 
Цікавим є бачення Лассвеллом реальності, як певної системи координат, у якій суб’єкт бачить лише якусь одну її частину крізь призму потоку подій. Відповідно конфігурація реальності автоматично міняється при зміні точки відліку.
Таким чином, Лассвелл залишає простір для різних, а не лише біхевіористичних способів опису політичних подій. Фактично будь-який опис залежить безпосередньо від обраної політологом точки відліку у системі координат і власної, суб’єктивної пізнавальної установки, зогляду на які, розглядається і описується соціально-політична дійсність. Сам вибір напряму залежить від поставлених до дослідження задач [21].
Відповідно про одну і ту саму подію можна говорити як про:
суб’єктивно-психологічний феномен;
зовнішній вираз індивідуальної активності;
міжособистісні відносини;
прояв боротьби груп і класів.
Цікаво, що у кожному з варіантів, дослідник має рацію, оскільки не відходить від реальності. Цю різницю трактувань Лассвелл пояснює «обраною для даного дослідження системи координат» [22; с. 198], величиною обраного масштабу, а не якісними особливостями політичної реальності.
	Оприраючись на таку методологічну базу, Лассвелл прагне зруйнувати одвічний дуалізм «індивід 一 суспільство», натомість представити їх як аверс і реверс однієї монети. «Наші розуми будуть іти по хибному шляху до тієї пори, поки ми не позбавимось від фіктивної розбіжності, яку іноді допускають з метою розділити вивчення «індивіда» від «суспільства». Адже тут її немає, а є лише поступова градація точок відліку« [23; с. 240], 一 зазначає він. Тобто Лассвелл відмовляється розмежовувати ці два поняття в їхній основі, говорить про їхню єдність і взаємозалежність. «Один і той самий стан речей може створювати різноманітні ситуації, відповідно до тієї точки спостереження, з якої обираються політичні актори, акти та оточення» [24; с. 5].
	Конфігуративний підхід, з одного боку, знімає дуалізм «індивід 一 суспільство», а з іншого дозволяє подолати опозицію внутрішнього та зовнішнього у політичних явищах та подіях. «Явища, які відображають колективний інтерес завжди мають індивідуальну локалізацію і можуть вивчатись як у їхньому відношенню до послідовності явищ «всередині індивіда», так і в відношенні до явищ «серед індивідів»... Дослідження, що розглядають послідовність явищ «всередині індивіда» і «серед індивідів», можна рівноцінно примінити до держави. Відмінність тут лише у відправній точці, а не кінцевому результаті» [23; с. 266-267]. 
	Цілком логічно, що при зміні відправної точки дослідження певного явища, змінюватиметься і його смислове навантаження. У цьому питанні Лассвелл абсолютно солідарний з Уайтхедом і його ідеєю «контекстуальності». Поняття контексту у Лассвелла семантично близьке до поняття «системи». Тобто можна стверджувати, що будь-який політичний акт має своє значення лише у відповідному контексті.
	Лассвелл вводить принцип контекстуальності згідно з яким, «значення кожної деталі залежить від зв’язку з усім цілісним контекстом, частиною якого вона є» [25; с. 218]. Тобто на думку вченого, для правильного трактування явища потрібно поглянути на нього в якнайбільш широкому смисловому значенні, наприклад весь життєвий шлях політика, його система цінностей, тощо.
	Послідовна зміна положення системи координат та масштабу погляду на події дає можливість побачити політичну дійсність у всій величині її подоби. Разом з цим, це дає чітке розуміння того, що будь-яка політична дія по суті є лише набором різних складових (див. рис. 1.5).

Рисунок 1.5 «Складові політичної дії»
	Як можна побачити на рисунку 1.5 «Складові політичної дії», кожна із складових включає у себе різні прояви. Якщо фізіологічні прояви зачасту є очевидними (тремтіння рук, зміна голосу і т.д.), то вже суб’єктивно-смислові є більш складними у визначенні, в основному через те, що вони складаються із психологічної мотивації та її подальшої раціоналізації у власній свідомості. Іноді сама людина може не усвідомлювати до кінця, що її мотивує до тих чи інших дій. У свою чергу група зовнішніх проявів є найбільш мінливою, оскільки знаходиться у прямій залежності від ширини контексту у якому розглядається. 
	Таким чином, трактування однієї політичної події можуть розпливатись на кілька паралельних та взаємодоповнюючих ланцюжків подій. Лассвелл називає це «різноманітністю явищ». Одночасно головним завданням і викликом для дослідника є правильно співвіднести та скласти усі ці ряди подій. «Незалежно від того, яким є наш відправний пункт, ми можемо висвітлити всю багатогранність подій, якщо співвіднесено усі наші дані правильним чином.», 一 переконаний Лассвелл [26; с. 220].
	Крім того, він вважає, що в майбутньому політологія досягне такого рівня, при якому уся багатогранність подій буде описана формулами. Тоді відправна точка буде не важливою, достатньо буде лише знати алгоритм і використовувати його для переходу між точками зору (див. рис. 1.6).

Рисунок 1.6 «Трактування події з різних точок координат»
	На малюнку вище показаний процес трактування одного і того самого явища якщо обрати різні точки зору на системі координат: «Якщо з точки зору (1) деяка просторово-часова область описується як С1, то з точки зору (2) вона буде описана як  С2.» [27; с. 294]. Дана концепція несумнівно має елемент новаторства, адже у ній гостро постає проблема інтерпретації і розуміння політичних явищ. Проте залишається відкритим питання співвідношення соціальної реальності та обраної точки спостереження за нею. Хто все ж робить картинку: рухи актора в кадрі чи об’єктив камери? [28; с. 5]
	Цікавим є погляд Лассвелла на взаємодію особистості та соціуму. Адже він вбачав у ній «актора», який має внутрішні передумови до певного характеру дій та навколишнє середовище, що протистоїть йому. Через це вчений прагне приділяти максимальну увагу до вивчення на перший погляд дрібних складових життя індивідів, наприклад зонам соціальної активності, символічним і уявним просторам, за допомогою яких можна вибудувати внутрішній світ людини та скласти модель її поведінки.
	Досліднику необхідно знайти те середовище, на зміни якого особа відкликається. Зовнішнє середовище будь-якої людини це складна сукупність різноманітних факторів. Тому вибірковість відкликів на нього є основотворчим параметром, у відповідності з яким можна зрозуміти: конфігурацію ареалу, де протікає життєдіяльність індивіда, а також якою є його особистість, її характерні риси.
	У книзі «Психопатологія і політика» Лассвелл приділяє багато уваги пошуку істинного значення поняття «держава» та акцентує увагу на своєму розумінні її як форми організації людей чи то «просторово-часової множини подібних суб’єктивних обставин» [23; с. 245]. «Тією суб’єктивною подією, яка служить унікальною ознакою держави, виступає усвідомлення своєї належності до суспільства з його системою вимог і очікувань. Таке усвідомлення не обов’язково передбачає схвалення факту цієї належності. Саме в цьому усвідомленні і полягає сутність держави 一 індивід може схвалювати або засуджувати даний факт, але не скасувати його» [23; с. 245].
	«Розуміння держави може бути підкріпленим знаходженням зовнішніх умов, які сприяють виникненню суб’єктивних подій, що характеризують стан державності. Подібний метод визначення держави звільняє нас від «надіндивідуальних конструкцій». Траєкторія суб’єктивних подій продовжує залишатись індивідуальною. Група 一 це не надіндивідуальний феномен, а феномен багатьох індивідів» [23; с. 241-242]. 
	У той же час, Лассвелл вбачає витоки масових політичних рухів та масштабних політичних процесів в індивідуальній мотивації та стані психіки людини. «Енергія, життєздатність політичних рухів витікає з того, що особисті почуття переносяться на соціальні об’єкти» [23; с. 173]. «Рушійна сила політики 一 це рівень внутрішньої напруженості індивідів» [23; с. 203]. Лассвел вважає, що технологічні новинки є однією з причин появи цих занепокоєнь та напруженостей.
На думку, політолога, у основі об’єднань індивідів у групи та масові рухи лежить емоційно-психологічна прив’язка до певного набору символів та ідентифікації себе з ними. Тому кожне громадське об’єднання перш-за все намагається створити постійний кругообіг подій та взаємозв’язків навколо та між своїми членами. Адже після того, як особа почала відчувати себе членом цієї спільноти та утворила «сімейні» стосунки в організації, їй буде дуже складно та майже неможливо відійти від справ. 
Проте, Лассвелл акцентував увагу на тому, що «самого по собі емоційного зв’язку між людьми ще недостатньо для їхнього залучення до політичного руху. Політика починається тоді, коли на основі символів вони самовизначаються щодо своїх вимог до навколишнього світу» [23; с. 185-186]. У подальшому він продовжив розвивати цю думку: «групу можна відрізнити від простої сукупності індивідів по тій мірі, у якій вони розділяють символи взаємної ідентифікації» [26; с. 204]. 
	Так чи інакше, Лассвелл мав стійке переконання, що природа усіх політичних явищ та подій лежить виключно у індивідуальній психіці політичних акторів, а саме у її несвідомому пласті. Оскільки несвідоме здатне повністю керувати вчинками, поведінкою і т.д. людини, то абсолютно логічним є його вивчення в політичному розрізі.
	Психоаналітики погоджуються, що основою політичної поведінки є теорія фрустрації. Якщо простіше, то несвідоме лібідо за допомогою сублімації, заміщення і т.д. перетворюються у інші бажання, у тому числі і політичні. У свою чергу Лассвелл вважає, що боротьба за владу здебільшого є простим намаганням людини компенсувати свої дитячі травми. Адже влада якнайкраще допомагає підвищити свою самооцінку.
	Говорячи про «політичну людину» вчений не мав на увазі політика. Він радше говорив про психологічні особливості особи. Точніше, політична людина має здатність нав’язувати свою волю та цінності іншим. Він наводив такі приклади її існування та роботи в різних сферах:
у науці: прагне змінити риторику правдою, а ідеї використовує як силу;
у економіці: воліє досягти своїх цілей за допомогою домовленостей, переговорів, дипломатії чи іншими політичними засобами;
у мистецтві: політичний мотив веде до активізму за допомогою яскравих декоративних демонстрацій, артивізму; 
у громадському житті: політичні мотиви зазвичай маскуються під захист інтересів колективу;
у релігії: Бог такої людини має бути Богом-могутності, який вимагає служіння собі могутніх людей. [23; с. 66-67]
	Таким чином, у цьому контексті його думки перегукуються з Альфредом Адлером, який так само говорив про неодмінність волі до влади в житті людини. Вони обидва говорять, що це так чи інакше візьме гору над людиною, тому важливо правильно усвідомлювати свої вчинки та манери поведінки. 
Лассвелл активно досліджував політичних акторів і типологізував їхні ролі. У результаті чого виявив три основні ролі: адміністратор, агітатор і теоретик (див. табл. 1.2, 1.3).
Таблиця 1.2
«Характеристика політичного типу агітатора» 

Риси	Агітатор	Риси	Агітатор
Гасло	«Справа понад усе»	Особиста віра	Риторика може все
Цінність	Емоційний відгук публіки	Супер здатність	Побачить пилинку в оці, навіть якщо її немає
Схильність	Перебільшує значення бажаних соціальних змін	Технічні деталі	Абсолютне зло
Сенс життя	постійний інформаційний галас	Посада	Тримається допоки вона не суперечить ідеям
Характер	Сварливі і недисципліновані	Кумири	Вибухові люди, що будять громадськість гаслами, сварками, тощо
Опозиція	має дві групи: проактивні, «хижаки» або повільні «слимаки»	Найбільша любов	Ораторське мистецтво, дебати


	Найбільшу увагу він приділяє політичному типу агітаторів. Розглянувши таблицю 1.2 «Характеристика політичного типу агітатора», можна побачити детальну характеристику даного типу. Варто зазначити, що незалежно від стилю роботи (ораторського чи письмового), головною метою все-одно залишається вплив на емоційний стан публіки. Разом з тим, агітатор стає певним чином залежним від такого стилю емоційної підзарядки, що зумовлює його стиль роботи під гаслом: « «Справа» понад усе«. Професійний агітатор ніколи не відмовиться від «гри риторик», якщо випадає така можливість.
	Можна впевнено заявляти, що агітатори по-суті своїй є дуже азартними дебатерами, які здатні помітити пилинку в оці супротивника навіть якщо її немає. Дана особливість зумовлює і риси характеру, які рухають ними, а саме: сварливість та недисциплінованість. Це є абсолютно логічним, адже завдяки таким рисам можна епатувати публіку та постійно знаходити нові моменти для «підживлення». 
	Агітатори щиро насолоджуються інформаційним шумом, які створюють самі та в якому живуть. Вони дуже гостро реагують на критику своїх ідей, висловлювань, гасел. Достатньо очевидним є те, що така жива особистість просто не здатна сісти на одному місці і займатись рутинною роботою, тому звичні для адміністратора технічні завдання здаються агітатору абсолютним злом і тратою часу.
	Наступним політичним типом, який ми розглянемо буде «адміністратор». Цікавим є те, що вони поділяються на підвиди (див. табл. 1.3).
Таблиця 1.3
«Характеристика політичного типу адміністратора» [23; с. 136]
Риси	Адміністратори
	Стандартний	Демократичний
Ідейність	не новатори	всі в ідеях
Автономність	потребують постійних нагадувань	висока
Ставлення до підлеглих	з позиції сили і влади своєї посади	особистий авторитет
Завдання	деталі неважливі, головне загальна політика	лише добросовісне виконання

 
	Як можна помітити з характеристики наданої вище, стилі адміністрування суттєво різняться між собою. Справді у буденності, ми часто можемо спостерігати як ці два типа адміністраторів конкурують між собою. На практиці, одні вважають інших надто старомодними та авторитарними, а ті, у свою чергу звинувачують своїх колег у м’якотілості.
	Якщо ж дивитись на це з точки зору розвитку адміністрування, то можна помітити, що «демократична» група ввібрала у себе дуже багато від стилю робити агітаторів. Проте залишається тісно пов’язаною з роботою з конкретною групою людей і зосереджуються на вирішенні більш загальних питань. 
	З одного боку, це надає адміністратору більшої свободи дій, звільняє від необхідності «високого польоту». Безперечно це є добрим для нього та формує більш стійкі і тісні відносини з колегами. З іншого боку, це і породжує новий виклик для нього, оскільки він стає певним заручником колективу. Адже чим тісніші зв’язки, тим важче керувати і координувати. А так чи інакше адміністратор є координатором зусиль команди на шляху до реалізації запланованої мети.
	У свою чергу, політичні теоретики певною мірою живуть у власному світі і вибудовують свої ідеї, спираючись скоріше на свої мрії, ніж на реальність. Вони здатні формулювати свої думки абсолютно раціально, хоча виношують їх у протилежному стилі. Саме теоретики задають ідеологічну систему координат для агітаторів та адміністраторів.




Висновки до першого розділу:

Воля до влади виступає рушійною силою особистості. За природою, будь-яка воля є ірраціональною. Ніцше вважав, що воля лежить в основі всього, у т. ч. інстинктів та бажань.
За спрямованістю волі до влади люди поділяються на дві категорії: аристократи і сіра маса за Ніцше або на шукачів власного блага та шукачів суспільного блага за Адлером. 
Психоаналіз 一 це глибинний метод взаємодії аналітика (лікаря) з несвідомим людини (пацієнта), з метою надання допомоги у скрутних ситуаціях. Тому, у політології мова йде виключно про використання психоаналітичного підходу до розгляду особистості та її особливостей.
Протиріччя між реальним, уявним та символічним стало фундаментальним відкриттям та основою психоаналітики завдяки працям Ж. Лакана. Вчений вважав, що дитина входить у процес розуміння символів та отримує перший досвід взаємодії з уявним при входженні до мовної системи. Таким чином, мова стане зв’язкою між цими порядками та являє собою потік свідомості з несвідомого людини.
Гарольд Лассвелл по-праву вважається одним з найвпливовіших політологів 20 ст., оскільки досліджував різні теми та пропонував новаторські підходи до розуміння системних питань, наприклад: багаторівневий метод аналізу політики.
Лассвелл типологізував характеристики політичних діячів на три класи: агітатори, адміністратори та теоретики. Звісно більшість політиків має змішаний тип.


РОЗДІЛ 2
ПСИХОАНАЛІТИЧНИЙ ПОРТРЕТ ЛІДЕРА
2.1 Очікування населення про те, яким має бути лідер

	Протягом усієї політичної історії світової спільноти завжди гостро постає питання про те, яким же має бути справжній лідер. У певні часи людство шанувало жорстких, авторитарних правителів, чиї методи доходили аж до жорстокості. Згодом, коли загальний інтелектуальний та технологічний розвиток досягли  достатнього рівня розвитку люди все ж вирішили, що хороший лідер має володіти дещо іншими характеристиками. Він має скоріше бути освіченим, дипломатичним та демократичним. Утім, суперечки на цю тему, як і мрії про «сильну руку міцного господарника» залишаються і до тепер.
	Після двох світових воєн політологів та соціологів стало все більше цікавити питання електоральних переваг тих чи інших груп населення та чинників даної ситуації. Адже Гітлера було обрано канцлером Німеччини шляхом демократичних виборів [30]. Отже, більшість населення цієї країни справді вважало його чудовим лідером та провідником своєї держави у краще майбутнє. 
	У зв’язку з таким підвищеним інтересом до поглядів на інститут лідерства серед населення різних країн, можна знайти велику кількість соціологічних опитувань, досліджень та навіть журналістських статей на дану тематику. 
	Якщо говорити про журналістські статті, то вони часто є спрямованими на емоційне запалення суспільства та розкачування ситуації за чи проти нинішнього лідера. Яскравим прикладом такої статті є стаття Української правди «Політичне лідерство, якого немає» від 11 липня 2018 р., яка носить псевдо науковий характер. Фактично єдиним посиланням на якесь джерело, є посилання на книгу Мішель Сірет та Маріон Девін «Управління невизначеністю: Стратегія для виживання та процвітання в турбулентні часи». Увесь інший текст це по суті гра на емоціях читачів. Ось пряма цитата: «Хоча цей стиль лідерства розроблено для бізнесів, які оперують в умовах кризи, його принципи придатні для політичного лідерства. Згідно з цими принципами, політичні лідери мають надихати суспільство на зміни, об’єднувати та надавати суспільству впевненості та оптимізму, що ми впораємося з викликами. Наші сьогоднішні політичні лідери цього не роблять. Але що саме наші політичні лідери роблять не так? Це легко зрозуміти, якщо подивитись на рекомендації Мішель Сірет та Маріон Девін. На жаль, наші лідери все роблять навпаки» [31].
	Як можна побачити у цьому уривку, автор статті сам визнає те, що дана книга написана не для політичного, а тим паче не для державницького лідерства. Утім, адвокатує її використання у контексті державної політики, посилаючись на те, що бізнес управління є подібним процесом. Проте, кожен, хто є дотичним до бюджетної сфери точно знає, що це абсолютна і відверта брехня, у зв’язку великою кількістю бюрократичних навантажень на неї.
	Крім того, лише у цьому відносно малому уривку статті тричі наводиться теза, що сучасні політичні лідери роблять щось не так, є якимись неправильними, нерозумними і т.д. Лише наприкінці статті наводиться два речення про те, що політичні лідери, хоч і малою групою та все ж приймають правильні для економіки реформи. Утім, дана теза губиться на фоні досить агресивної загальної картини нищівної критики у бік лідерів. Не менш цікавим є факт того, що автором цієї статті є Тимофій Мілованов, який після зміни влади займав посаду міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України. Тому цілком ймовірно, що він переслідував абсолютно очевидну і прагматичну мету пишучи критичну статтю на адресу тогочасного лідера для популярного серед населення видання.
	На попередньому прикладі можна дуже яскраво прослідкувати як ЗМІ здатні впливати на політичне лідерство, розуміння його критеріїв у суспільстві, формування позитивної чи негативної картинки та навіть на зміну політичної верхівки держави. Утім, це стає можливим лише після розуміння того, яким хоче бачити свого лідера народ. Тому, соціологи давно цікавляться даною темою і досліджують як загальні характеристики, що потрібні для лідера, так і оцінюють електоральні можливості конкретних політиків.
	У КПНУ імені Івана Огієнка, Інституту психології  ім. Г.С.Костюка НАПН України у 2012 році здійснили ґрунтовне дослідження уявлень студентів про особистісні якості лідера. Завданнями даного дослідження було проаналізувати розуміння  студентами  поняття  «лідер» та  їх  уявлень  про  особистісні  лідерські  якості [32]. 
Відповідно, переважна більшість опитаних (60,4 %) описує лідера  як  такого,  якому  притаманні  ті чи інші  особистісні  характеристики. Тобто,  студенти  вважають  невід’ємними ознаками  лідера  такі  якості:  впевненість  у  собі,  цілеспрямованість, організованість, чесність, справедливість [32]. Меншість же вказала необхідними ознаками лідера соціально-психологічні, тобто: здатності об’єднувати людей, усвідомлювати відповідальність за інших тощо [32]. 
Таблиця 2.1
Найважливіші якості лідера очима студентів (n=240, %) [32]
№	Якість	Дані 4 %
1	Впевненість	58,3
2	Комунікабельність	58,3
3	Сміливість	54,2
4	Відповідальність	52
5	Наполегливість	50
6	Рішучість	45,8
7	Інтелектуальність	42,5
8	Організованість	40,4
9	Цілеспрямованість	39,2
10	Організаційні здібності	36,3
11	Чесність	35,4
12	Витривалість	33,3
13	Дружність	33,3
14	Ввічливість	29,6
15	Справедливість	29,2
16	Енергійність	27
17	Мудрість	27
18	Переконливість	27
19	Веселий характер	25
20	Харизма	25
21	Ентузіазм	22,1
22	Доброзичливість	20,8
23	Сила волі	19,2
24	Активність	18,8
25	Надійність	18,8
26	Послідовність	14,6
27	Уважність	13,3
28	Відвертість	12,5
29	Об’єктивність	12,5
30	Кмітливість	11,7
31	Життєрадісність	10,4
32	Ораторські здібності	9,2
33	Краса (зовнішність)	8,3
34	Впертість	8,3
35	Відкритість	6,3
36	Доброта	6,3
37	Ініціативність	4,2
38	Поступливість	1,3


Згідно даними наведеними у таблиці 2.1, студенти мають достатньо різноплановий погляд на те, які характеристики має мати лідер. Найчастіше вони зазначали такі якості як необхідні для лідера: комунікабельність (58,3%), впевненість (58,3%), сміливість (54,2%),  відповідальність (52%), наполегливість (50%). Менш важливими якостями відповідно є: ініціативність (4,2%), доброта (6,3%), поступливість (1,3%), відкритість (6,3%). 
Дана статистика корелюється з іншими дослідженнями даної тематики, що свідчить про актуальність її даних і до тепер. Крім того, думка студентів зазвичай є представницькою для більшості верств населення. До того ж, електоральні переваги показують, що особливих змін не відбулося.
Варто звернути увагу на те, що відповідно до типології політичних діячів Лассвелла, такий набір якостей найкраще підходить до адміністратора. На другому місці 一 теоретик і агітатор найдалі від ідеалу.

2.2 Основні психоаналітичні характеристики Дональда Трампа

Оскільки психоаналіз опирається на біографічні дані, тому розглянемо життєвий шлях Дональда Трампа. Під час цього, ми відразу будемо акцентувати увагу на стилі міжособистісних контактів, загальній характеристиці, мотиваційній складовій і політичній поведінці.
Дональд Трамп народився 14 червня 1946 року у Нью-Йорку в районі Куінс. Батько Дональда, Фред Трамп, був сином німецьких мігрантів, а матір, Мері Маклеод, була мігранткою із Шотландії. Усього в сім’ї Трампів було п’ятеро дітей (троє хлопчиків і дві дівчинки). З усіх дітей Дональд виділявся непосидючістю, бунтрарством, лідерськими якостями та тягою до бешкета. Оскільки з часом все лише загострювалось, то у підлітковому віці батьки вирішили відправити його вчитись до Нью-Йоркської військової академії, в надії, що син опанує себе та направить свою енергію у мирне русло [33]. Про свій підлітковий вік сам Трамп згадує такий чином: «В підлітковому віці я був майже справжнім хуліганом. Чомусь мені подобалось робити все не так, як інші, завжди хотілось випробовувати людей на міцність, терпіння, силу » [34].
Під час навчання в академії Трамп був капітаном бейсбольної команди, членом футбольної команди та отримував різні нагороди за активність. Свій подальший шлях у навчанні він описує так: «По закінченні Нью-Йоркської військової академії 1964 року я думав про вступ до кіношколи... але врешті вирішив, що нерухомість — це прибутковіший бізнес. Я почав навчатися у Фордемському університеті ..., але після двох років вирішив, що навчання в коледжі для мене — те саме, як ніби я й не вчився зовсім. Тому я подав заяву у Вортонську школу бізнесу Пенсильванського університету і вступив … . Я так радів, коли її закінчив. Я одразу ж поїхав додому й почав працювати в батька» [35].
Це свідчить про те, що приклад багатого життя батька та бажання заробляти і оперувати великими сумами коштів, перевищив тягу до креативної діяльності. Утім, у майбутньому Дональд компенсує собі це і здійснить свою мрію знявшись у кіно та маючи достатній досвід медійності у численних телевізійних шоу. Досвід продюсера та ведучого реаліті-шоу дало йому вміння залучати рядових громадян та отримувати їхній емоційний відгук.
Почавши працювати з батьком Трамп фактично повернувся під його керівництво. Адже батько мав традиційні погляди на світ та сім’ю, тобто у сім’ї панували патріархальні цінності. Хоча родина Трампів мала високий достаток, дітей привчали цінувати гроші та знати їм ціну. Батьки виховували в дітях підприємницький хист, рішучість та вміння відстояти власні інтереси. Оскільки Дональд з ранніх років зацікавився бізнесом, батько з радістю вводив сина у справи та показував усі сторони побудови та управління будівельним бізнесом [34]. Варто зазначити, що від саме батька Дональд Трамп запозичив жорсткий стиль ведення справ та постійне намагання завершити справи швидко і дешево [34].
Першим переломним моментом життя був переїзд на Мангеттен у 1971 році.  Це було зумовлено тим, що він побачив фінансові перспективи у розвитку та забудові цього района міста. У зв’язку з цією діяльністю, у подальшому, він стане героєм відразу кількох скандальних історій, що висвітлювались у медіа. Мова йде про історію з будівництвом Конференц-центру Джейкоба Джевітса та реставрацію ковзанки Воллмен-Ринк у Центральному парку. У обох випадках між існувала суттєва розбіжність в оцінці вартості проєктів між Трампом та урядом Нью-Йорка. 
У першому випадку, Трамп вираховував суму проєтку у 110 млн. длр. США, натомість уряд Нью-Йорка вважав дану вартість надто низькою та називав цифру від 750 млн. до 1 млрд. длр. США.  Не дивлячись на пропозицію взяти під справу під особистий контроль і завершити проєкт виключно у рамках назаної суми Трампу було відмовлено [36].
У другому випадку, Трамп брався за відразу скандальний об’єкт. Адже реставрація ковзанки була розрахована терміном на 2,5 роки (з 1980 року). Натомість, місто витратило 12 млн. дол. США і не завершило проєкт до 1986 року. Пропозиція Трампа полягала у безкоштовному взятті об’єкта на свій баланс, з метою продовжити роботу за свої гроші. Утім, йому знову відмовили, що стало темою для місцевих ЗМІ. Після медійного скандалу, Трамп таки отримав дозвіл на будівництво і успішно закінчив його за шість місяців, при цьому витративши на 750 000 длр. США менше із закладених у бюджеті 3 млн. дрл. США [37].
Ці історії лише укріпили у майбутньому політику віру у свою правоту, загартували його впертість і скандальність, а також посилили медійну любов до його персони. Можна впевнено говорити, що це також надало йому відчуття певної влади над урядом міста, яке він по-суті сприймав як своє, що є логічним, коли людина працює у будівельній галузі і фактично будує місто «своїми руками». Оскільки, Дональд Трамп завжди мав яскраві лідерські якості та бажання влади, дана ситуація лише зіграла на користь його амбіціям та потішила «его». Тут він запам’ятав золоте правило своєї владної поведінки, яке допомагає реалізовувати амбіції та почувати себе переможцем: «Високий результат, раніше терміну, строго в рамках бюджету» [34].
Укоріненню такої манери поведінки також сприяли і провали у бізнесі. Трамп та його бізнес брали участь у понад 4000 державних та федеральних судових процесах, включно з шістьма банкрутствами [34]. Проте, щоразу він знаходив сили та можливості повернути собі позиції в бізнесі. З одного боку, це говорить про силу духу, стійкість, винахідливість та сміливість. З іншого, кожного разу це доводило йому необхідність тотального контролю і постійних рішучих дій для попередження можливих критичних ситуацій. Тим не менше, це також є доказом владолюбності Дональда Трампа і того, що він піде на все задля її отримання та утримання.
Власне Трамп визнає і підтверджує наші висновки: «Я завжди контратакую в повну силу, і знаєте що? Зі мною, на відміну від багатьох інших стараються зв’язуватись як можна рідше. Вони знають, що якщо спробують вдарити мене, то їх чекатиме дуже серйозна бійка. Завжди зводьте рахунки... За це вас вас поважатимуть» [38].
Говорячи про романтичні стосунки Дональда Трампа, варто зазначити, що він був тричі одруженим, має п’ятеро дітей та сім онуків. З усіма дружинами має спільних дітей. Попри чутки про можливе розлучення з теперішньою обраницею Меланією, пара залишається разом. Цікавим фактом є те, що з кожною дружиною Дональд оформлював шлюбний контракт і після обох розлучень дружини його оскаржували у суді та отримували значні суми відступних та статки. У ставленні до дітей стриманий та холодний. Їхнім вихованням займались лише матері, що є точним відтворенням сімейної картини батьків Трампа.
Що стосується його політичного типу, то за класифікацією Лассвелла, Дональд Трамп є агітатором. Він любить виголошувати промови, жити в центрі уваги та ставати винуватцем медійних скандалів. Леслі Шталь, американська тележурналістка, що неоноразово зустрічалась з ним, зауважує: «...Білий дім прийшол до висновку, що намагатись стримувати його, не давати з’являтись на телебаченні, зустрічатись з виборцями 一 помилка. Йому все це подобається. Він справді отримує величезну кількість енергії від натовпу» [39]. Дані слова лише підтверджують правильність наших висновків.
Д. Трамп завжди чітко візуалізує свою мету, розбиває її на покрокові завдання та вміло переключається між ними, оскільки звик до багатозадачності. Він навчився не фіксувати свою увагу на невдачах та не перейматись через них. Адже завжди має детально продуманий альтернативний шлях. Дональд Трамп дуже довіряє своїй інтуїції, яка рідко його підводила роки підприємницької діяльності. Йому притаманні низька нормативність поведінки, експресивність і прямолінійність. [40]
Саме через схильність до різких та ризикованих вчинків Дональд Трамп став першим в історії президентом, якому двічі оголошували процедуру імпічмента. Хоча обидва рази його виправдали під час голосування, сам факт змушує зрозуміти, що Трамп відчуває свою безкарність та абсолютно впевнений у правильності своїх дій.
Варто зазначити, що американська асоціація психоаналітиків різко критикувала 45-го президента США за популістичні тези, невиконання передвиборчих обіцянок, «мову ненависті» у публічних виступах та «брудні» передвиборчі кампанії. Більше того, у січні цього року назвала його «небезпечним лідером» [41]. Розглянемо все по порядку.
Вперше критика у бік Трампа надійшла зі сторони асоціації психоаналітиків у серпні 2017 року. Вона була зумовлена заявою Білого дому про заборону трангендерним людям служити в армії, а також відмовою Трампа засудити нео-нацистів та расистські радикальні рухи. У своїх статтях від 3-го та 17-го серпня 2017 року, американська асоціація психоаналітиків закликала президента Трампа пам’ятати свою передвиборчу обіцянку боротися за права ЛГБТ+ американців, а також звернулася до усіх лідерів державних лідерів та конгресменів з вимогою сміливо та голосно виступати проти будь-якого насилля вчиненого на підґрунті ненависті та нетерпимості. [42 一 43]
Згодом 25 вересня 2020 року, асоціація виступила із закликом до чесних, прозорих передвиборчої кампанії та виборів заради об'єднання нації. Вона акцентувала увагу на необхідності показати верховенство демократії, аби надати народу відчуття сили, порядку та надії [44]. 
Утім, вже 13 жовтня 2020 року, вона була змушена виступити з рішучою заявою і закликом до морального лідерства. У цій заяві асоціація психоаналітиків говорила, що «не існує ідеального лідера, … Але очевидно одне: нам потрібні моральні лідери на всіх рівнях влади, які мають емоційну стабільність, говорять правду, ставлять суспільне благо над власними інтересами, є цілителями розділення, а не поляризаторами та розповсюджувачами ненависті» [45]. Фактично цими словами психоаналітики вголос заявили про свої погляди на Дональда Трампа та про те, що він зробив безліч помилок на своїй посаді і має бути усуненим з неї в ході виборів.
Як відомо, вибори на посаду президента 2020 року Дональд Трамп програв. Після чого відбувались досить трагічні для американської історії події, а саме: бунти, захоплення Капітолію, тощо. Найстрашнішим було те, що координатором цих подій виступав сам Трамп за допомогою соціальної мережі Твіттер. У результаті таких дій усі соціальні мережі заблокували його акаунти, а Твіттер взагалі видалив. По результату цих подій Трампу було оголошено другу спробу імпічменту. А Асоціація психоаналітиків США виголосила тезу про небезпечність Трампа і закликала прибрати його з політичного життя країни [41].
Дональд Трамп є прикладом людини, у якої воля до влади, її прагнення та любов до неї затьмарюють відчуття реальності. Він є безумовно талановитою особою з гострим розумом та величезною силою волі. Утім, його постійне бажання дошкулити комусь, помірятись хто крутіше та надмірна театральність разом з іншими рисами характеру роблять його хорошим бізнесменом та політичним антигероєм за сумісництвом.


2.3 Основні психоаналітичні характеристики Маргарет Тетчер

Говорячи про Маргарет Тетчер варто відразу сказати, що згідно з типологією політичних діячів Гарольда Лассвелла, вона є жорстким адміністратором. Цікаво, що у історію вона увійшла під прізвиськом «Залізна леді».
Народилась Маргарет Гільда Тетчер (дівоче прізвище Робертс) 13 жовтня 1925 у Грантемі, Лінкольншир, Велика Британія у сім’ї бакалійника [45]. Батько, Альфред Робертс, був сином чоботаря. Про матір, Беатріче Етель, відомо мало. Вона була швачкою, донькою стрілочника на залізниці. Батько був власником тютюнового та продуктового магазинів, над одним з яких жила родина Робертсів. Незважаючи на це, родина жила у досить спартанських умовах.
Батько мав активну громадську позицію, займав досить високі пости у громаді олдерменом і був методистським пастором [45; с. 8]. Тому доньок виховав у строгих методистських традиціях [46]. Він з дитинства привчав двох доньок до праці. Свій перший досвід участі у виборчих перегонах Маргарет отримала у десять років. У цей час родина Робертсів активно підтримувала кандидата від партії консерваторів. Юна Маргарет виконувала роль зв’язкової, розносила документи Консервативної партії. Вона згадувала, що в ті роки почала «доєднуватись до політики» у зв’язку з окупацією Австрії Німеччиною: «У ті роки я почала розбиратися у політиці, питаннях війни та миру, підйому фашизму і загрозам сил демократії» [47].
Маргарет отримала ґрунтовну освіту. Спочатку відвідувала початкову школу на Хантінґтауер-роуд, а згодом отримала стипендію для навчання у Школі для дівчаток Кестевена і Ґрентема [45; с. 5]. Є безліч свідчень, у тому числі і документальних (звіти про успішність), що Маргарет була дуже старанною, трудолюбивою ученицею, яка постійно прагнула самовдосконалення. Крім академічних занять, дівчина також відвідувала заняття з гри на піаніно, хокею на траві, плавання і спортивної ходьби, курси поетичної майстерності [45; с. 7][48; с. 21-22]. 
У цей період також проявився певний скептицизм дівчини щодо релігії. Вона сказала своїй подрузі, що не може вірити в існування ангелів, оскільки порахувала, що їм необхідна грудна кіста довжиною у шість футів ( приблизно 1.82 метра) підтримки крил [49]. Певна річ, що це відкриття дещо не вписувалось у загально поширену картинку вигляду ангелів. Тому це здавалось дуже вагомим доказом їхнього неіснування. До того ж майбутня політикиня почала розвивати своє вміння ораторського мистецтва. Одного разу вона навіть сказала батьку: «Людина посто зобов’язана говорити правильно», 一 просячи його оплатити уроки [50; с. 150].
Під час останнього року навчання у школі з підготовки до університету, подала заявку на стипендію для вивчення хімії у  коледжі Сомервіль Оксфордського університету. Спочатку отримала відмову, але зрештою після відмови когось із списку рекомендованих, Маргарет усе ж таки вдалося отримати стипендію [45; с. 12][48; с. 23]. Таким чином, вона переїхала до Оксфорду, де присвятила чотири року вивченню хімії.  1947-го Маргарет Робертс отримала диплом бакалавра природничих наук з відзнакою другого ступеня. Цікавим є те, що впродовж останнього року навчання вона працювала в лабораторії Дороті Годжкін, де займалася ренгеноструктурним аналізом антибіотику граміцидин-З [45; с. 16].
За роки навчання, Маргарет Робертс загартувала основні риси свого характеру, а саме: наполегливість, працездатність, принциповість та науковий підхід до всього (спочатку детальне вивчення теми, а лише потім практичні взаємодії). Також під час навчання в університеті вона почала формуватися як політичний діяч. Хоча К.Огден писав про неї, що «Якби М.Робертс не прийняли в Оксфорд, все-одно вона майже однозначно стала би політиком. Вона була донько свого батька, політика була у неї в крові. Проте, в такому випадку шлях до посади прем’єр-міністра виявився би для неї в рази крутішим» [50; с. 151].
Маргарет Робертс стала головою Асоціації Консервативної партії Оксфордського університету 1946 року [45; с. 20-21]. З цього часу політика стала її основним інтересом, а професія хіміка розцінювалась, скоріше як  можливість заробити на життя, ніж як покликання всього життя. Великий вплив на її погляди здійснила книга  Фрідріха фон Гаєка «Шлях до кріпацтва» (1944), у якій він доводить, що істотне втручання уряду до економіки країни веде до авторитарної держави [51; с. 17]. 
1951 року Маргарет вийшла заміж за заможного бізнесмена Деніса Тетчера. У цей же час вступає до Оксфордського університету на юридичний факультет і за 2 роки баристером зі спеціалізацією з питань оподаткування [48; с. 35]. Цього ж року вона народжує двійню 一 доньку Керол та сина Марка [45; с. 26]. Попри поповнення у родині Маргарет продовжує багато працювати на грані можливого, відмітимо «...що на всі господарські турботи і сімейне життя, у неї залишається рівно стільки часу, щоб не забути, що у неї є сім'я. Мабуть, так було усе життя, починаючи з дитинства» [52; с. 15].
Дослідники біографії Тетчер вважають, що вона нізащо не проміняла би «... пізні вечірні години, що були віддані роботі у палаті громад чи вікенди, що були проведені виборчому окрузі, але її і правда діймає печаль, що вона не зробила більше для своїх дітей. При всій своїй жосткості вона чуйна і прекрасно розуміє, що життєві труднощі її дітей 一 це частина ціни, яку довелось заплатити за її одержимість роботою і політичний успіх» [50; с. 184].
Вперше була обраною у парламент 1959 року [45; с. 27]. З цього часу почалось її стійке, покрокове зростання до посади прем’єр-міністра:
1961 一 1964 рр. 一 посада молодшого міністра по пенсійному забезпеченню і соціальному страхуванню в уряді Макміллана [51; с. 4];
1970 一 1974 рр. 一 міністр освіти [51; с. 14];
лютий 1975 р. 一 лідер консервативної партії [53];
1979 一 1990 рр. 一 прем’єр-міністр [54].
	Маргарет Тетчер увійшла до історії як: перша жінка, прем’єр-міністр Великої Британії, а також її прем'єрство та перебування на посаді лорда стало найтривалішим у XX столітті [55]. Певна річ, що такому політичному здобутку мав сприяти особливий стиль політичної поведінки. Розглянемо його детальніше.
	Оскільки Маргарет завжди була прямолінійною, наполегливою та безкомпромісною, то абсолютно логічно, що вона твердо стояла на обраній лінії політики та не змінювала її, не дивлячись ні на що. У такому підході вона вбачала зрозумілість та впевненість у обраному напрямку розвитку держави для широких мас населення [56]. 
	Приходячи до влади 1979 року, вона здійснила історичний переворот у ідеологічному житті консервативної партії. Адже вперше саме права, а не ліва партія шла на вибори з чіткою ідеологічною позицією [57]. Таким чином, Маргарет Тетчер успішно взяла на себе функцію ідеолога партії. Та проявила себе як теоретик згідно політичної типології діячів за Лассвеллом.
	Важливо відмітити, що у своєму прагненні отримати державну владу консерватори під керівництвом Тетчер не соромились вести подекуди «брудну гру». Сама Тетчер у 1976 році робила гучні заяви, що від лейбористів «йде загроза соціалізму», а також, що «лейбористська партія тепер керується відверто марксистською програмою, що приведе країну до тоталітаризму» [56]. Насправді Маргарет сприймала політику дуже особистісно, з великою долей самопожертви. Для неї це не просто дебати, це радше «битва принципів» [57].
	Не дивно, що вона вдихнула в ідеологію консерваторів багато простих та зрозумілих гасел, наприклад: «Хочеш мати 一 треба дбати». Її неоконсерватизм був не складною політико-філософською теорією, а легко сплетеними між собою істинами, які століттями жили в простому народі, з якого вона походила.
 «По великому рахунку цьому сприяла фразеологія Тетчер, прагнення пояснити аудиторія соціально-економічні проблеми, послуговуючись термінологією, з є зрозумілою домогосподині, часто використовуючи власний приклад. Введення особистісних моментів у політику навряд чи є наслідком продуманої тактики завоювання довіри мас. Скоріш за все ця риса політичного стилю Тетчер виходить з власне її ставлення до політики не лише як до «роботи», але як до «улюбленого заняття, хобі». Недарма вона так не любить розповідати про особисте життя, у якому цінує перш все те, що допомагає, а не вадить реалізації її політичних амбіцій. І навряд чи вона буває не щирою, коли заявляє, що «робота» для неї цікавіша за будь-що» [58].
	У підтримку цієї точки зору можна навести приклад, що у численних промовах Маргарет Тетчер не вживала складних для не професійного розуміння термінів. Вона заміняла їх зрозумілими для народу поняттями, наприклад: «чесні гроші», «жорстка економія» тощо. Така побудова промов гарантувала, що люди правильно трактуватимуть її слова та була новаторською для того часу.
	Маргарет Тетчер має багато якостей, що характеризують її як  неабиякого керівника. «М. Тетчер любить сидіти у куточку, спершись на невелику подушечку, дещо схиливши голову на бік, говорить тихим гарно поставленим голосом. Їй притаманні логічність, простота і ясність аргументації, вільне оперування конкретними фактами» [56]. Журналісти часто закидали, що вона не вміє дослухати співрозмовника до кінця, якщо його думка суперечить її. Проте скоріше це пов’язано з таким собі комплексом відмінниці та нетерпимості до поразок.
	На своїй посаді прем’єр-міністра, вона працювала понад нормою майже цілодобово. Страшенно не любила відпустки, переважно через те, що завжди швидко відновлювалась після стресів та хвороб. Зазвичай має елегантний з підкресленою жіночністю зовнішній вигляд, у спілкуванні та навіть самим стилем появи окреслює межі дозволеного та обов’язково дає зрозуміти, що глибоко цінує себе та має відчуття власної гідності.
	На відміну від попередників, які мали пасивну роль при обговоренні різних питань у кабінеті міністрів, пані Тетчер займала проактивну позицію. Безпосередньо перед засіданням вона вже має чітку картину, які рішення має винести з нього. Відтак, є активним учасником дискусії та відстоює свої позиції та в результаті об’єднує усіх навколо своєї точки зору [58; с. 76]. Ф. Пім відзначав «...прем’єр-міністр має тенденцію вважати, що вона завжди права. Це переходить у її впевненість в тому, що вона завжди може зробити справу краще, ніж інші» [59].
	Одним з найбільших страхів для Маргарет Тетчер є «втратити лице» на політичній арені, особливо перед парламентом. У зв’язку з цим, вона завжди надзвичайно сумлінно та прискіпливо деталей готується до його засідань та обговорює можливі питання з міністрами. Нерідко відведені регламентом «питання прем’єр міністру» перетворюються у справжні дебатні баталії. Утім, Тетчер є прекрасний оратором, тому поводить себе гідно та будує свої відповіді у притаманній для неї наступаючій,агресивній манері.
	Вона точно знає, що має високу позицію як в партії, так і в суспільстві і вміло цим користується. Взагалі психоаналіз Маргарет Тетчер є суттєвим викликом. Адже про її особистий характер нам стає відомо переважно із стилю роботи. Проте ми можемо констатувати факт, що Маргарет з великим пієтетом ставилась до батька та всіляко намагалась бути схожою на нього. Вона все життя найбільше цінувала силу, незламність духу, чесну працю, стійкість та вірність справі. У той же час, вона була скупою на емоції, досить впертою та подекуди справжнім головним болем не лише для опонентів, але і для однопартійців. 

Висновки до другого розділу:

Журналісти часто намагаються зіграти на цікавості людей стосовно якостей необхідних політичним лідерам. Оскільки у суспільстві ніша наукових статей на цю тему залишається не заповненою, то люди сприймають за чисту монету будь-які замовні статті про лідерські якості.
Згідно з дослідженням думки українських студентів стосовно якостей необхідних для лідера, українцям за набором характеристик найбільше імпонує адміністратор з хистом агітатора за типологію політичних діячів Лассвелла.
Дональд Трамп має складний характер та з дитинства був задиркуватим. Певно, це зумовлено холодною поведінкою та вимогливістю його батька. Крім того, 45-ий президент США має залежність від влади, що призвело до трагічних подій у січні 2021 року.
Маргарет Тетчер мала синдром відмінниці та постійно намагалася бути максимально схожою на свого батька. Маючи гострий розум, вона досягла вершини починаючи з дна британського суспільства, що говорить про її наполегливість, працелюбність та жертовність на шляху до поставленої мети.
Обидва представники політичної верхівки майже не брали участі у вихованні своїх дітей та справах родини, що стало їхньою ціною за владу.
За типологією Лассвелла Дональд Трамп є яскравим представником агітаторів, змішаного з адміністратором. А Маргарет Тетчер поєднувала у собі усі 3 типа політичного діяча, хоча, на нашу думку, основним у ній був адміністратор.


ВИСНОВКИ

Людина на шляху до влади здатна на різні вчинки, у тому числі і на “брудну гру”. Беззаперечним залишається факт того, що наші погляди змінюються протягом життя. Утім, завжди залишається щось незмінне, щось що було з нами завжди і можливо те, чим ми і є насправді. Психоаналітики називають це “несвідомим” і переконують, що воно впливає на наше життя. Власне, несвідоме керує нашою волею, мотивацією, бажаннями та схильностями. Воно вибудовує наш характер та поведінкові норми. Відтак просто необхідно досліджувати його та намагатись зрозуміти. 
Якщо несвідоме так сильно впливає на наше життя, то знаючи його певні риси у людини, можна спроєктувати її погляди на деякі речі і можливі дії у тій чи іншій ситуації. Це зумовлене тим, що ви нібито “одягаєте на себе” досвід та схильності людини, а отже стаєте в певній мірі нею. Відтак поведінка людини стає більш прогнозованою.
Такий перебіг подій безумовно є корисним при дослідженні політичних діячів та лідерів громадських думок. Проте роблячи їхні психоаналітичні портрети варто розуміти, що у них сильніше, ніж у інших людей виражене прагнення (воля) до влади. 
Про концепцію “волі до влади” говорили багато філософів. Ми зосередили нашу увагу на ідеях її основоположників А. Шопенгаурера, Ф. Ніцше та А. Адлера, який додав концепції практичного змісту. Всі вони виділяли волю до влади як основну, рушійну складову людини, що стимулює до постійної роботи та самовдосконалення.
У рамках даної роботи, ми розглянули диференціацію типів спрямування волі до влади. Вона може бути спрямована на отримання лише власного блага або на отримання блага з суспільною користю. Для людей першого типу більш класичною формою вивільнення своєї волі до влади є бізнес, а для другого 一 робота у громадських організаціях та політика. 
Нерідко стається так, що люди першого типу потрапляють на роботу до державних установ або стають політичними діячами. Утім, це можна вважати певним вироком для країни, державної системи та для них самих. Адже вони будуть і надалі шукати лише особистої вигоди. Відповідно стануть фігурантами корупційних розслідувань або побудують систему хабарництва паралельно з державною. Цікавим також є те, що ми не вважаємо, що з психологічної точки зору ці люди чинять зло. Оскільки, вони просто реалізовують свою волю до влади у невідповідному для свого типу місці.
Говорячи про психоаналітичний портрет людини у владі, нами було розглянуто працю Гарольда Лассвелла “Психопатологія і політика”, у якій він не лише надав своє бачення різних процесів та термінів, а й типологізував політичних діячів по їхнім характеристикам. У ході свого дослідження він виявив, що для агітатора, адміністратора і теоретика характерними є дещо різні особистісні якості. Звісно існують змішані форми політичних діячів, утім в основі своїй вони є незмінними.
Відповідно нам стало цікаво, чиї якості (агітатора, адміністратора чи теоретика) є найбільш популярними серед населення України та хто з цих типів політичних діячів у перспективі може стати основою українського істеблішменту. Проаналізувавши відповіді українських студентів ми виявили, що загалом їхні відповіді описують адміністратора з нахилом до агітаторства. Відповідно ідеалом політичного лідера для пересічного українця є особа, що поєднує в собі міцного менеджера та красномовця.
Далі, ми зробили психоаналітичні портрети Дональда Трампа та Маргарет Тетчер. Ці особистості є кардинально різними у своїх підходах до влади та шляху до неї. Якщо для пана Трампа, як для представника шукачів власного блага, політична влада була скоріше грою, то для пані Тетчер, як для представниці шукачів суспільного блага, політична влада була органічною і розглядалась як механізм впровадження власних ідей.
Можна безмежно довго говорити про їхні якісні, ідейні та особистісні різниці. Утім, цікавішим є поглянути на те, що у них спільне. Спільним для обох є контроль, ораторські здібності, вольова особистість та трудоголізм.
Таким чином, наша робота довела грунтовність психоаналітичного підходу для дослідження політичного лідерства та доцільність його використання на практиці.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Динаміка зростання кількості громадських організацій в Україні [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://www.ukrstat.gov.ua/.   
Еріх Фромм. Мати чи бути / Пер. з нім. О. Михайлова та А. Буряк. — Київ: Український письменник, 2010. — 222 с. 
Хайдеггер М. Преодоление метафизики / М. Хайдеггер // Философия Мартина Хайдеггера и современность / М. Хайдеггер. – М, 1991. – С. 214–221. 
Аристотель. Сочинения: В 4-х т. — Т. 4 / Аристотель. – М.: Мысль, 1983. – 830 с.
Шопенгауэр А. Собрание сочинений в 4 томах. Мир как воля и представление. — Т. 2. / А. Шопенгауэр. – М.: Кушнаревъ и К, 1903. – 673 с.
Делез Ж. Делез Ж. Ницше и философия / Ж. Делез. – М.: Мысль, 2003. – 385 с.
Ницше Ф. Воля к власти. Опыт переоценки всех ценностей / Перев. Е. Герцык и др. — М.: Культурная Революция, 2005. — 880 с. 
Ницше Ф. Воля к власти. Опыт переоценки всех ценностей – М.: Культурная Революция, 2005. – 880 с. 
Ницше Ф. В. Веселая наука – М.: Азбука, 2011. – 352 с.
 Марков Б.В. Пути Хайдеггера к Ницше // Хайдеггер М. Ницше. В 2 т. — Т. 1. — М.: Изд-во «Владимир Даль», 2006. — 600 с. С. 573–599. 
 Ницше Ф. По ту сторону добра и зла. Сочинение в 2 т. Т. 2./ Перев. К. А. Свасьян. — М.: Мысль,1990. — 829 с.
 Исаченко Н. Н. Идея сверхчеловека — путь от рессентимента к возвышению индивида // Фундаментальные исследования. – Пенза: ИД «Академия естествознания». — № 11. Ч. 10. 2014.– С. 2309–2312. 
 Українська радянська енциклопедія : [у 17 т.] / гол. ред. М. П. Бажан. — 1-ше вид. — К. : Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1959. — Т. 1 : А — Богунці. — 639 с. — С. 94. 
 Психоаналіз це [Електронний ресурс] // Українська асоціація психоаналітиків – Режим доступу до ресурсу: http://pa-uap.org/ua/psixoanaliz-eto3/. 
 Psychoanalysis: Theory and treatment [Електронний ресурс] // Harvard health publishing Harvard Medical School. – 2006. – Режим доступу до ресурсу: https://www.health.harvard.edu/newsletter_article/Psychoanalysis_Theory_and_treatment.  
 Layton, L., Hollander, N. and Gutwill, S. (2006) Psychoanalysis, Class and Politics. London: Routledge. 
 Parker, I. (2010) Lacanian Psychoanalysis: Revolutions in Subjectivity.   London: Routledge. 
 Lacanian Psychoanalysis [Електронний ресурс] // Literary Theory and Criticism. – 2016. – Режим доступу до ресурсу: https://literariness.org/2016/04/17/lacanian-psychoanalysis/.  
 Learning Styles Based on Jung's Theory of Personality [Електронний ресурс] // verywellmind. – 2020. – Режим доступу до ресурсу: https://www.verywellmind.com/jungs-theory-of-personality-learning-styles-2795160.  
 Harold Dwight Lasswell. A Biographical Memoir by Gabriel A. Almond. Biographical Memoir, National Academy of Sciences, Washington D.C., 1987 
 Lasswell H. D. The Structure and function of communication for society / Harold Dwight Lasswell // The Communication of Ideas / Bryson, L. (Ed.) — N.Y.: Harper and Brothers, 1948. — P. 215–228. 
 Lasswell H.D. 1958. Politics: Who Gets What, When, How: With Postscript. N.Y. 
 Lasswell H.D. 1960. Psychopatology and Politics: A New Edition with Afterthoughts by the Author. N.Y.
 Lasswell H.D., Caplan A. 1963. Power and Society: A Framework for Political Inquiry. New Haven, L. 
 Lasswell H.D. 1948. Power and Personality. N.Y 
 Lasswell H,D. 1948. General Framework: Person, Personality, Group, Culture. — Lasswell H.D. The Analysis of Political Behavior: An Empirical Approach. L 
 Lasswell H.D., Blumenstock D. 1939. World Revolutionary Propaganda: A Chicago Study. N.Y., L. 
 Алюшин А. Л. Гарольд Лассуэлл о природе политической реальности / А. Л. Алюшин. // "Полис" ("Политические исследования"),. – 2006. – №5. – С. 158–171. 
 Гітлер. Примітки до біографії / Пер. з німецької Романа Осадчука. — Київ: Видавництво Жупанського, 2018. 
 Політичне лідерство, якого немає [Електронний ресурс] // Українська правда. – 2018. – Режим доступу до ресурсу: https://www.pravda.com.ua/columns/2018/07/11/7185898/.  
 Дослідження уявлень студентів проособистісні якості лідера [Електронний ресурс] // Проблеми сучасної психології. – 2012. – Режим доступу до ресурсу: http://journals.uran.ua/index.php/2227-6246/article/view/160134/159335.  
 Bender, Marylin (1983-08-07). The Empire and Ego of Donald Trump. The New York Times. 
 Trump, D. (2012). The Art of the Deal. Moscow: Eksmo publ. 
 Trump: The Art of the Deal (1987) 
 No Stadium Needed. The New York Sun. Процитовано 2008-05-22. 
 FASTER AND CHEAPER, TRUMP FINISHES N. Y. C. ICE RINK. Philly.com. Архів оригіналу за 2012-10-25. Процитовано 2007-07-07. 
 Trump, D. & Zanker, B. (2013). Think Big and Kick Ass. Moscow: Mann, Ivanov and Ferber publ. 
 Lesley Stahl on What It’s Like to Interview Trump for 60 Minutes. October 14, 2018 // YouTube. URL: https://www.youtube.com/watch?v=Nwhu950t0y4 (accessed: 03.07.2019) 
 Айбазова М. М. Политико-психологический профиль Дональда Трампа / М. М. Айбазова. // Вестник РУДН. Серия: МЕЖДУНАРОДНЫЕ ОТНОШЕНИЯ. – 2019. – №19. – С. 463—471.  
 'Trump is a Dangerous Leader', APsaA Calls for Removal [Електронний ресурс] // American Psychoanalytic Association. – 2021. – Режим доступу до ресурсу: https://apsa.org/content/trump-dangerous-leader-apsaa-calls-removal.   
 APsaA Urges President to Remember Promises to Fight for LGBTQ Americans [Електронний ресурс] // American Psychoanalytic Association. – 2017. – Режим доступу до ресурсу: https://apsa.org/content/apsaa-urges-president-remember-promises-fight-lgbtq-americans.  
 APsaA Calls on Leaders To Speak Out Loudly, Boldly, and Specifically About Hate Groups [Електронний ресурс] // American Psychoanalytic Association. – 2017. – Режим доступу до ресурсу: https://apsa.org/content/apsaa-calls-leaders-speak-out-loudly-boldly-and-specifically-about-hate-groups.  
 APsaA Calls for Ethical Campaigning and Fair Elections to Unite the Nation [Електронний ресурс] // American Psychoanalytic Association. – 2020. – Режим доступу до ресурсу: https://apsa.org/content/apsaa-calls-ethical-campaigning-and-fair-elections-unite-nation.  
 APsaA Calls for Moral Leadership [Електронний ресурс] // American Psychoanalytic Association. – 2020. – Режим доступу до ресурсу: https://apsa.org/content/apsaa-calls-moral-leadership.  
 Beckett, Clare. Margaret Thatcher. — Haus Publishing, 2006. 
 Johnson, Maureen (28 May 1988). Bible-Quoting Thatcher Stirs Furious Debate. Associated Press. 
 Попов В. И. Маргарэт Тэтчер: человек и политик (Взгляд советского дипломата). М., 1991. С.37. 
 Blundell, John. Margaret Thatcher: a portrait of the Iron Lady. — Algora, 2008. 
 Moore, Charles (19 April 2013). "A side of Margaret Thatcher we've never seen". The Telegraph. 
 Огдэн Крис. Мэгги. Интимный портрет женщины у власти //  Иностранная литература. 1991 №4 
 Reitan, Earl Aaron. The Thatcher Revolution: Margaret Thatcher, John Major, Tony Blair, and the Transformation of Modern Britain, 1979–2001. — Rowman & Littlefield, 2003. 
 Попов В. И. Премьер. // Неделя 1990 №48 С.15. 
 Naughton, Philippe (2005-07-18). Thatcher leads tributes to Sir Edward Heath. The Times. London. Процитовано 2008-10-14. 
 Robert Eccleshall, Graham S. Walker. Biographical dictionary of British prime ministers. — Routledge, 1998. — P. 358. 
 HM Government. Margaret Thatcher. Number10.gov.uk. Архів оригіналу за 2008-08-25. 
 Замятин. Л. М. Тэтчеризм // Международная жизнь. 1989. №6 С.53. Т
 Stephenson H. Mrs. Thatcher s First Year. L., 1980. р.19. 
 Перегрудов С. П. Маргарэт Тэтчер. // Вопросы истории 1988. №10 С.66. 
 Pim. F. The Politics of Concent. 1985. pp, 33-34.