Репозиторій ЧДТУ

Міністерство освіти і науки України
Черкаський державний технологічний університет
Факультет гуманітарних технологій
Кафедра філософських і політичних наук


  Допущено до захисту
                                                     Завідувач кафедри ФІПН
                                                      ____________ Бойко А.І.
       «___» __________2021 р.
 
   		
                                    УДК  101:321.01




Ілляшенко Євген Олегович

ПОЛІТИЧНА КОНЦЕПЦІЯ Г. ЛАССВЕЛЛА

кваліфікаційна робота на здобуття освітнього ступеня магістра

спеціальність 033 Філософія




							Науковий керівник:
							кандидат філософських 
							наук, доцент Дроздова Т.О.





Черкаси 2021



ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………..	3
Розділ 1. Наука про політику як вдосконалення політичної реальності у дослідженнях Г.Д. Лассвелла………………………………………………		8
1.1. Становлення біхевіорального підходу та методологічні інновації Г.Д. Лассвелла.……………………………………………………………….		8
1.2. Політичний психоаналіз Г.Д. Лассвелла……………………………...	20
1.3. Держава, влада, соціальні процеси у фокусі політичної науки Г.Лассвелла…………………………………………………………………...	37
Висновки до першого розділу……………………………………………….	43
Розділ 2. Концепція політичної комунікації Г. Д. Лассвелла…………….	  48
2.1. Мова політики як мова влади…………………………………………...	48
2.2.Модель політичної комунікації Г. Лассвелла………………………….	  60
2.3. Теорія пропаганди Лассвелла…………………………………………..	  68
Висновки до другого розділу………………………………………………..	79
Висновки……………………………………………………………………...	82
Список використаних джерел ………………………………………………	86












ВСТУП

Актуальність дослідження. Гарольд Двайт Лассвелл посідає авторитетне місце серед креативних новаторів в соціальних науках у ХХ ст. Мало хто сумнівається в тому, що він був найоригінальнішим і найпродуктивнішим дослідником політики свого часу. Ще у двадцятих і на початку тридцятих років, він планував і проводив дослідницьку програму, що демонструвала важливість особистості, соціальної структури та культури в поясненні політичних явищ. В ході цієї роботи він застосував низку методологій, що включали клінічні та інші види інтерв'ювання, контент-аналіз, структурно-функціональний та конфігураційний аналіз, пара-експериментальні методи та статистичні вимірювання. Примітно, що мусило минути два десятиліття, перш ніж цей вид дослідницької програми та методології стали загальним надбанням дисципліни, в якій до того часу переважали історичні, юридичні та філософські методи. 
Дивовижні коло і широта наукових інтересів Г. Лассвелла. Лассвелл досліджував феномен влади в його багатоаспектності, розглядаючи як неформальне підґрунтя владних відносин, так і формальні політичні інститути й структуру процесу прийняття управлінських рішень в соціальному контексті. Дослідження прихованих мотивів поведінки індивіда в сфері політики, психологічних аспектів політичного процесу і впровадження в методологію політичної науки психоаналітичних засобів принесли Лассвеллу заслужену славу засновника нового напряму –  політичного психоаналізу. Одне з головних завдань, яке він ставив перед собою, полягало в осягненні деструктивної природи прагнення людини до влади і  у знаходженні способів її подолання в демократичному суспільстві. Створення оригінальної ціннісно-інституційної моделі соціального процесу, що відображає контекстуальність середовища, в якому відбуваються політичні явища, і розробка моделі політичного процесу як прийняття управлінських рішень розкрили іншу грань інтересів Лассвелла. І це прагнення відобразити складність і неоднозначність владних відносин визначило характер наукової творчості дослідника, яке є багато в чому ключовим для розуміння сучасних тенденцій в політичній науці.
Розробка Лассвеллом принципово нового аналітичного інструментарію та відкриття недосліджених областей у політичній науці, дозволяють вважати його одним з творців нової біхевіоральної методології. Він виступив основоположником багатьох напрямків аналізу політичних феноменів (наприклад, політичного психоаналізу, дослідження політичних еліт, що отримав назву демократичного елітизму, структурно-функціонального аналізу соціальної комунікації тощо) в рамках біхевіорального підходу. 
Згідно з даними опитувань американських політологів, проведених на початку 1960-х рр. з усіх вчених, які увійшли до списку популярності, Лассвелл має найвищу позицію. За даними іншого дослідження, яке визначило ступінь впливу, здійснений науковцями на спеціалізовані галузі політичної науки, Лассвеллу належить пріоритет в таких субдисциплінах як міжнародні відносини, суспільне право, політична теорія, порівняльна теорія управління, державна політика і політичні процеси. Настільки широкий діапазон наукових областей, в яких Лассвелл був визнаний найавторитетнішим фахівцем американської політичної науки, дозволив йому очолити цей список і отримати «звання Леонардо да Вінчі біхевіоральних наук» (Б.Сміт).
Якщо говорити про наукометричні показники, то в 70-і рр. XX ст. Г.Лассвелл мав один з найвищих індексів цитування, що не раз зазначалося в науковій літературі, та абсолютно заслужено носить звання, якими його щедро нагороджують численні шанувальники його таланту. 
Натомість в нашій країні Лассвелл, хоча і відомий, та лише за невеликими абзацами у підручниках, ґрунтовні розвідки, що спиралися б на його автентичні тексти, відсутні, за винятком кількох невеликих статей, присвячених дослідженням політичної комунікації. Не перекладено українською жодного його твору, а російською доступна лише «Психопатологія і політика», видана у 2005 році, та ряд перекладів його статей, що публікувалися у російських часописах середини 90-х, тому недоступних для українських дослідників.
Все, зазначене вище, і зумовлює актуальність даного дослідження.
Об’єкт дослідження: науковий доробок Г. Лассвелла на тлі становлення біхевіорального підходу в політичних дослідженнях у США.
Предмет дослідження: основні аспекти політичної концепції Г. Лассвелла.
Метою дослідження є аналіз політичної концепції Г.Д. Лассвелла.
Для досягнення визначеної мети необхідно розв’язати  такі завдання:
дослідити розроблені Лассвеллом методологічні основи вивчення політики; 
проаналізувати  психоаналітичні методи дослідження політичних процесів; 
розкрити специфіку поглядів Лассвелла на природу і шляхи формування політичної особистості; 
дослідити зміст основних категорій мови політики у інтерпретації Г. Лассвелла;
з’ясувати становлення основних блоків ласселлівської конструкції політичної комунікації та можливостей її використання в сучасному медіапросторі;
проаналізувати специфіку розуміння політичної пропаганди у Г. Лассвелла.
	Методи дослідження. Підґрунтям дослідження виступає порівняльно-історичний метод, що дозволяє як розкрити новаторство ласселівського розуміння політичної реальності та ролі політичної науки в ній, так і простежити, наскільки його ідеї можуть бути релевантними актуальному стану політичної науки. Структурно-функціональний метод використовується для аналізу розуміння Лассвеллом політичних процесів та аналізу його моделі політичної комунікації.
Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що отримані результати можуть інспірувати інтерес до творчого доробку Гарольда Лассвелла, сприяти поглибленню розуміння ролі політичної науки у політичних процесах  та  розуміння сучасних тенденцій в політичній науці.
Практичне значення дослідження полягає в можливості використання положень та висновків магістерської роботи під час розробки й викладання нормативних курсів та спецкурсів з політичної філософії, філософського психоаналізу, політичного аналізу, соціальної філософії, політології, а також для розробки дієвого інструментарію з протидії пропаганді РФ в умовах гібридної війни.
Апробація результатів магістерської роботи. Результати дослідження оприлюднені у виступах на науковому семінарі та засіданні філософського клубу кафедри філософських і політичних наук.
Структура роботи. Дослідження містить вступ, два розділи, кожен з яких має по три параграфи, висновки до розділів та загальні висновки. Загальний кількісний обсяг – 82 сторінок; кількість позицій списку використаних джерел – 39.
Ключові терміни: «політична наука», «політична реальність», «політичний психоаналіз», «методи політичних досліджень», «політична пропаганда», «Гарольд Лассвелл», «теорія комунікації».









РОЗДІЛ 1. НАУКА ПРО ПОЛІТИКУ ЯК ВДОСКОНАЛЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ РЕАЛЬНОСТІ У ДОСЛІДЖЕННЯХ Г.Д. ЛАССВЕЛЛА

1.1. Становлення біхевіорального підходу та методологічні інновації Г.Д. Лассвелла.

В історії політичної думки ХХ століття посідає особливе місце у порівнянні з попередніми етапами еволюції знання про суспільство, політику, державу. Його називають століттям політики, що пов’язано з переходом багатьох країн до демократії, залученням мас до політичного життя, глобалізацією міжнародних відносин. Саме тоді політичне пізнання отримало автономію, а політичні науки перетворилися у важливі напрями соціального пізнання. У перші десятиліття ХХ століття поняття наукового дослідження політики набуло глибшого, ніж раніше, змісту. Видатні представники європейської соціальної науки (Конт, Мілль, Токвіль, Маркс, Спенсер, Вебер, Дюркгайм, Парето, Міхельс, Моска, Острогорський, Брайс тощо) створили підґрунтя для розвитку політичної соціології, антропології, психології, завдяки яким дослідження політичних процесів здобувало власний спосіб пояснення. Але методологічний поворот стався у США.
Трансформація проблемного поля дослідження політичних реалій була пов’язана також зі зміною соціально-політичних запитів  від суспільства в цілому й політичних еліт зокрема до інтелектуальної еліти. Суспільний запит, який пред'являється до соціальної теорії, полягає у потребі моделі, яка б пояснювала процеси, що відбувається в суспільстві і дозволяла зробити вірогідні прогнози про розвиток поточної ситуації в подальшому. Після того як наявна модель втрачає свою пояснювальну, а головне – прогностичну силу, на її місце приходить нова теорія, яка, як мінімум, рекомендує використовувати інший набір інструментів або ж змінити дослідницький фокус, а як максимум, пропонує інше бачення усталеного порядку і проголошує потребу в зміні принципів дослідницького процесу.
У другій половині ХІХ й у перших десятиліттях ХХ століття швидке зростання і концентрація промислового капіталу у Сполучених Штатах так само, як і швидке розростання великих міст, населення яких складалося переважно з невеликих сільських поселень та іммігрантів, призвело до того, що склалися сприятливі умови для широкомасштабної корупції, яка створила для діячів-бізнесменів від політики, що мали великі матеріальні можливості, таку ситуацію, за якої організувати й дисциплінувати великі маси не надто освічених людей, які населяли Нью-Йорк, Бостон, Філадельфію, Чикаго, Сент-Луїс, Канзас-Сіті, не становило великої проблеми [1].
Натомість реформістські рухи, натхненні ідеологією ефективності та цілісності, підтримані міськими діловими і професійними елітами, залучали на свій бік талановитих журналістів, кращі засоби масової інформації та представників академічних кіл. Так у пресі з’явилася величезна кількість звинувачувальних публіцистичних матеріалів про підкуп політиків представниками корпорацій, які прагнули вигідних контрактів, привілеїв  та захисту від державних обмежень, що відкривали для громадськості всю приховану політичну інфраструктуру, залучену до різноманітних зловживань та махінацій. Публіка отримала інформацію про групи тиску, лобі, що проникли і корумпували політичні структури місцевого та федерального рівнів.
Тобто, розвиток капіталізму в першій половині ХХ століття, що відбувався інакше, ніж у ХІХ, наслідки Першої світової війни, виникнення 
тоталітарних режимів у Європі стали факторами, які змінили погляди на суспільно-історичні процеси, а відтак, висунули вимогу до формування нових підходів та методів дослідження цих процесів. Для дослідників з США важливим, крім того, стало не суто теоретичне вивчення політичних процесів, але й віднайдення тих засобів, які б забезпечили стабільність наявного соціального порядку і політичного режиму. Тому цілком закономірним виявився інтерес до емпіричної методології.
Емпіричне дослідження політичних процесів, зокрема владних, поступово проникало до американських університетів. Але у переважній більшості з них вивчення політики у ті десятиліття ще провадилося на базі юридичних, філософських та історичних дисциплін.
	Переламним моментом тут стала середина 1920-х років, коли соціальні дослідження у США здійснили методологічний поворот від класичного аналізу інститутів, тобто певних кодифікованих норм і правил, якими регулювалися певні сфери суспільного життя, у напрямку дослідження поведінки людини і груп людей у політиці. Новий підхід, що сформувався на цій підставі, назвали поведінковим або біхевіоральним, оскільки однією з його засад була американська теорія біхевіоризму. Іншими засадами були позитивізм, прагматизм, психоаналіз. 
Основний методологічний принцип – принцип емпіричного редукціонізму –  біхевіоралізм запозичив з неопозитивізму. Згідно з цим принципом, фундаментальною предметною сферою науково-політичного аналізу є емпірично достовірні факти політичної поведінки індивідів; науковий сенс мають виключно твердження про таку поведінку, яка допускає емпіричну верифікацію; вони повинні бути відокремлені демаркаційною лінією від політичної «метафізики», тобто від тверджень про фіктивні сутності, якими оголошувалися абстрактні політичні поняття (сутність держави, суверенітет тощо), від морально-нормативних оцінок політики, суджень про політичні ідеали і цінності (рівність, справедливість тощо).
	Біхевіоральний емпіризм в політології, який виступав аналогом програми неопозитивістів з емпіричного обґрунтуванню науки в цілому, мав специфічну «терапевтичну» спрямованість. Очищення політичної науки від метафізики мало на меті не лише досягнення ідеалу об'єктивного, оціночно-нейтрального знання, вільного від суб'єктивних домішок і вірувань, але перш за все – вироблення об'єктивних, заснованих на знанні самої «природи» політичної реальності рецептів для лікування очевидних, що гостро проявилися в міжвоєнне десятиліття соціальних негараздів. У цьому полягала ще одна важлива причина швидкого і стійкого зростання популярності біхевіоралістського підходу в США і країнах Західної Європи. Перенесення на політологічну сферу методологічних зразків, розроблених неопозитивістами в основному на матеріалі природничих наук, мало той важливий наслідок, що політична реальність стала трактуватися біхевіоралістами як частина природної реальності, а політичні процеси – як такі, що протікають у відповідності до деяких незмінних, універсальних форм, регулярно, встановлюваних у емпіричному дослідженні.
Підстави цієї формальної стійкості, повторюваності вчинків і процесів були віднесені до природи людського індивіда, і тим самим була відроджена в своєму світоглядному статусу давня філософська традиція – концепція «природної людини» в політичному світі. Перед загальною політичною теорією було поставлене завдання: вивести явища політичного життя, пояснити їх з природно притаманних людині властивостей, характеристик її життєвої поведінки. Узагальнення цих явищ повинні були скласти емпіричні закони, за якими можна досліджувати функціонування та еволюцію політичних структур суспільства.
Біхевіоралізм, його предметне поле і методологічний інструментарій сформувалися в рамках полеміки з класичним інституціональним підходом. На думку одного з відомих представників поведінкового підходу Г. Юлау, ця полеміка стосувалася трьох основних питань. Перше питання було пов’язано з проблемою самостійності політології як наукової дисципліни: «Чи  можлива наука про політику, або ж дослідження політики є предметом філософії?» [2, p. 3]
Друга проблема торкалася цінностей в політиці і необхідності дослідження їх ролі в соціально-політичному житті. Третє питання стосувалося визначення предметного поля дослідження: «Чи повинен дослідник політики вивчати індивідуальну та колективну поведінку, або йому слід обмежитися дослідженням інститутів та масштабних процесів?» [2, p. 3]
Відповіді на означенні питання були сформульовані у 20-30 роки минулого століття у середовищі Чиказької школи політичної науки, засновником та ідейним натхненником якої був Чарльз Мерріам, професор, а згодом – керівник Гарольда Лассвелла.
Коли Лассвелл, отримавши іменну стипендію, вступив до Чиказького університету в 1918 році – у віці шістнадцяти років – університет переживав третє десятиліття свого надзвичайного зростання. У той час, коли соціології як навчальної програми ще не існувало в більшості університетів, в Чикаго була велика кафедра, на якій працювали такі обдаровані теоретики та дослідники, як Альбіон В. Смолл (перший в США професор соціології, з яким тісно співпрацював Джон Дʼюї) та Роберт Парк. На кафедрі філософії  працювали переважно реалісти та емпірики, такі як Джеймс Тафтс та Джордж Герберт Мід. До його економічного відділення, де навчався Лассвелл, входили Джейкоб Вінер, Джон М. Кларк, Гаррі Елвін Мілліс і Честер Райт. В роки бакалаврату Лассвелла кафедру політичних наук очолив Чарльз Едвард Мерріам. А його аспірантські роки на кафедрі політичних наук у Чикаго збіглися з публікацією маніфесту Мерріама «Нові аспекти політики», де він зазначав, що протягом останнього часу політика перебувала під впливом економіки, і  є необхідність інтерпретувати економічні цінності в термінах ментальних позицій, яку й намагається здійснити очолювана ним група науковців. Дослідницька програма Ч. Мерріама базувалася на тих ключових позиціях, які визначали методологічні принципи аналізу політики. По-перше, це необов’язковість метафізичних і філософських побудов за умови наявності чітких і ефективних методів прикладних політичних досліджень. По-друге, це синтез різних підходів і методологічних програм інших наук та галузей знань, причому не виключно гуманітарних. І, нарешті, по-третє, Ч. Мерріам і дослідники, що працювали з ним, вперше в історії політичної науки почали використовувати кількісні методи дослідження (опитування, анкетування тощо). Тобто, Мерріам й очолювана ним Чиказька школа політичної науки наполягала на точності емпіричних досліджень та переконливості висновків при вивченні політичних проблем. Відмовившись від класичного інституційного підходу, біхевіоралісти, за твердженням Г. Лассвелла, зробили ставку на «виклад умов замість демонстрації преференцій» [3, p. 133].
Таким чином, відповіді, що їх надала Чиказька школа політичної науки на питання щодо автономії науки про політику, дослідження цінностей та поведінки, виглядали так:
наука про політику можлива, вона повинна бути відокремлена від філософії та мати свій теоретико-методологічний інструментарій;
політологам слід відмовитися від вивчення цінностей, оскільки вони є предметом філософії, а не науки, і не здійснюють фундаментального впливу на політичні процеси;
політолог може і повинен вивчати поведінку в усіх її виявах, відмовившись від дослідження суто інституційної складової політики, позаяк саме поведінка людини і груп людей визначає сутність політичного.
Популярність серед американських науковців біхевіоралізм завоював завдяки чітко вираженій установці на емпіричне дослідження поведінки людей в сфері політики. Цим він вигідно відрізнявся в очах позитивістськи й сцієнтистськи орієнтованих американських суспільствознавців, які розчарувалися в можливостях політичних доктрин, розроблених в рамках європейських соціально-філософських і державно-правових традицій XIX ст., що характеризувалися поверховою порівняльно-історичною описовістю, абстрактним моралізмом і спекулятивним, вузько юридичним формалізмом. Піддавши ці доктрини гострій і багато в чому обґрунтованій критиці, біхевіоралісти запропонували програму, яка, як їм здавалося, дозволяла істотно розширити і збагатити предметне поле і методологію політичної науки, виробити більш адекватне розуміння політичної реальності. Цією реальністю стала вважатися вся сукупність виявів політичної системи, її функцій і взаємозв'язків. Від погляду на політичне життя крізь призму нормативно-правових установок і абстрактних політичних ідеалів біхевіоралісти прагнули перейти до вивчення політичного процесу в його багатоплановій динаміці і взаємозв'язку з соціальним процесом, а також психологічними мотивами поведінки людей. Сфера їх аналізу поширювалася на ті групи і організації, які не вписувалися в традиційну, розроблену державознавцями XIX ст. схему політичної реальності (основою якої був принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову). У фокус уваги біхевіоралістів потрапляли в першу чергу приховані, неформальні структури влади в суспільстві (групи тиску на уряд, пропагандистські центри, гангстерські угрупування тощо). 
Наукові погляди Г. Лассвелла досить чітко відображають загальні тенденції розвитку англо-американської політичної науки. Більш того, у багатьох її областях він виступав новатором і основоположником. У працях Лассвелла  були осмислені найважливіші політичні проблеми двадцятого століття, бо період наукової діяльності Лассвелла охоплює більше п'яти десятиліть – з середини двадцятих років минулого століття до кінця сімдесятих. Ідеї ​​Лассвелла лягли в основу теорій багатьох сучасних західних вчених. Індекс цитованості його творів у 1970-і рр. був одним з найвищих. Закономірно, що інтерес до творчості Лассвелла не слабшає і до цього дня – в 1991 р. вийшла збірка його робіт, присвячений проблемам юридичної освіти, перевидана у 2011, в 1994 році була перевидана робота з питань дослідження міжнародних відносин, а 1997 року – праці з проблем формування і здійснення влади в тоталітарних державах. 
Крім того, що Лассвелл віддзеркалював думки своєї епохи, він заслужено вважається «піонером», «засновником», «батьком»,  «креативним новатором», «першим, хто застосував, використав розробив» в сфері політичної науки метод, принцип, ідею, модель і навіть науку (вважається, що Г. Лассвелл є засновником політичної психології). Лассвеллу належить пріоритет в таких субдисциплінах політичної науки, як міжнародні відносини, суспільне право, політична теорія, порівняльна теорія управління, державна політика і політичні процеси. Настільки широкий діапазон наукових областей, в яких Лассвелл був визнаний першим або найавторитетнішим фахівцем американської політичної науки, дозволив йому очолити список, до якого входять також його колеги Ч. Мерріам, Д.Труман, Р. Даль та ін. [4, с. 73]
Особливо великим був його внесок у розробку методів політичної науки. Для біхевіоралістів політична наука призначена для пояснення і прогнозування конкретних політичних подій. Головна її мета – це пошук закономірностей поведінки людей в сфері політики і пов'язаних з ними змінних. Дослідникам слід уникати описовості, керуючись суворим аналітичним інструментарієм, що дозволить систематично удосконалювати наукове знання. Політична наука має справу тільки явищами, що з спостерігаються, тобто з діями або висловлюваннями окремих індивідів або груп. Дослідження не обмежується сферою офіційної політики, а поширюється і на її неформальну сферу.
	Інший основоположний принцип біхевіоралізму – це вимога застосування точних кількісних методів і досягнень інших наукових дисциплін – психології, політекономії, біології, медицини тощо. Дані, отримані в ході політичного дослідження, слід обробляти кількісними методами, і висновки повинні базуватися на кількісних даних. Тільки точні кількісні методи могли вважатися джерелом гарантованих тверджень про політику і виявити закономірності політичної реальності. Г.Лассвелл став одним з основоположників якісного і кількісного контент-аналізу при дослідженні політики. Він запропонував методи вивчення того, що раніше вважалося неможливим вивчати: думок, різного роду фантазій, неусвідомлених мрій. Найбільш відома його робота в цій сфері – «Мова політики: вивчення кількісної семантики» [5].
	Особлива роль при біхевіоральному підході відводиться теорії. В оптимальному варіанті аналіз політичних феноменів повинен спиратися на ретельно розроблені теоретичні формулювання, на основі яких, в свою чергу, будуються гіпотези, що перевіряються емпіричним шляхом. Таким чином, головна мета політичної теорії – це створення наскрізних узагальнень, за допомогою яких будуть виведені емпіричні закони функціонування і еволюції політичної структури суспільства. Однак наука повинна по можливості уникати накопичення надлишкової непотрібної інформації. Практичне призначення політичної науки полягає у виробленні методів і засобів вирішення нагальних соціальних проблем. 
Г.Д. Лассвелл гостро відчував потребу в теоретичній базі і працював над встановленням зв'язків між класичною політичною думкою та емпіричною політичної наукою. Він розробив концептуальну структуру політичного аналізу, що включала в себе як загальні положення класичної теорії, так і досягнення емпіричних методів дослідження. Результатом цієї роботи стала книга «Влада і суспільство: структура політичного аналізу».
Дуже впливовими теоретичними напрямами в рамках біхевіорального підходу стали системний і структурно-функціональний підходи. З позиції системного аналізу суспільство і його соціальні складові можна розглядати як більш-менш постійні утворення, що існують в ширшому по відношенню до них навколишньому середовищі. Вони аналізуються як цілісні системи, до складу яких входить комплекс взаємозалежних елементів. Ці елементи можна виокремити з системи та аналізувати. Системи мають чітко окреслені межі, які виділяють їх з навколишнього середовища, причому існує тенденція до певної рівноваги.  Політична система – це взаємодії, за допомогою яких в суспільстві розподіляються цінності. Основним завданням системного аналізу стало вивчення умов, необхідних для виживання політичної системи. Однак надмірний акцент на механізмах саморегуляції не дозволив ні врахувати зміни в суспільстві, ні побачити напруженість соціального життя і конфлікти всередині самої системи. З погляду структурного функціоналізму суспільство уявлялось нескінченною множиною й перетином взаємодій людей,  де однак можна виявити стійкі елементи, які і утворюють структуру. Одиниці структури не пов’язані безпосередньо з індивідами, але вказують на позиції індивідів в системі. 
	Функції – це те, що виконують  структурні елементи. Структурно-функціональний аналіз в політиці – це виявлення структури політичної сфери суспільства і подальше вивчення функцій, які виконуються її елементами. Така  позиція дозволяла розглядати політику як цілісність. Однак при такому підході надмірна увага приділялася функціям підтримки та адаптації політичної системи, умовам її стабільності, послідовності розвитку і виживання на шкоду вивченню соціальних зіткнень і антагонізмів. Нездатність структурного функціоналізму описати і проаналізувати конфлікт призвела до того, що він виявився безсилим передбачити соціальні потрясіння і запропонувати способи їх врегулювання. 
Лассвелл широко використовував структурно-функціональний і системний підходи при аналізі можливих шляхів еволюції світових еліт і суспільних порядків. Він розробив свою власну оригінальну версію структурно-функціонального аналізу в книзі «Світова політика і особиста небезпека» [6].
«Світова політика і особиста небезпека» (1934) власне була розробкою теоретичних перспектив, викладених у останніх розділах «Психопатології і політики» щодо системного взаємозв’язку особистості, економіки, суспільства і політики. Лассвелл назвав свій підхід до політичного пояснення конфігураційним аналізом. В конфігураційному аналізі політичний процес визначається як конфлікт з приводу визначення і розподілення домінантних соціальних цінностей – прибутку, поваги й безпеки – через посередництво еліт.
У своєму першому абзаці він пропонує формулу, яка відтоді асоціюється з його ім’ям і буквально (що на наше переконання помилково й поверхово) трактується як його визначення політики: «Політика – це дослідження того, хто отримує, що, коли і як». Відповідно, дослідження у сфері політики потребують аналізу соціального походження, особистих якостей, навичок, поглядів, цінностей й активів світових еліт, а також їхніх змін у хронологічному аспекті. Правильне розуміння політичних процесів вимагає поєднання аналізу рівноваги та розвитку, а також врахування споглядального й маніпулятивного відношення до політичних змін.
Аналіз рівноваги підкреслює системну, повторювальну, стабільну взаємодію економічних, соціальних, політичних і особистісних змінних. 
Аналіз розвитку підкреслює динамічні, діалектичні і трансформативні аспекти соціальних змін. Споглядальна установка сприяє відкриттю «закономірностей», «законів», принципів соціальної поведінки. Маніпулятивна установка піддає ці закономірності перевірці уявою, відстежуючи наслідки змін та умов у політиці, екстраполюючи тенденції тощо.
Що мав на увазі Лассвелл під маніпулятивним ставленням, тут не зовсім ясно. Від початку він був прихильником моральної та послідовної політології, але його ранні роботи були зосереджені на політиці і владі. У своїй ранній схематизації політичних цінностей як прибутку, поваги і безпеки він досить недбало описує їх як ілюстративні і репрезентативні цінності, а не як повний набір політичних цілей. Він не торкався прямо політичних цінності та сфери державної політики до тих пір, поки в кінці 1930-х років не розпочав співпрацю з Майресом Макдугалом і Йельською школою права.
Основна частина «Світової політики і особистої небезпеки» ілюструє його метод і підхід. У розділах з другого по шостий він показує, що конфлікти між країнами і всередині них пов'язані з агресивними нахилами людей, а також зі структурними умовами міжнародних відносин і внутрішніх спільнот. Наслідки економічної і класової структури, культурної експансії і засобів комунікації є темами глав сьомого, восьмого та дев’ятого розділів. 
У десятому розділі Лассвелл  пов’язує політику, культуру і особистість в цікавому обговоренні тенденцій в американському суспільстві: він розглядає можливості виникнення правого екстремізму і фашизму та роль, яку може відігравати політична психіатрія у превентивній політиці. В останньому розділі розглядаються – в соціологічному і психоаналітичному плані – перспективи миру та соціальної справедливості. 
Книга «Політика: хто отримує що, коли і як» була опублікована у 1936 році. Там він презентував багато з того, що стверджувалося у «Світовій політиці», але в більш стислій і схематичній формі. Як вважає Габріель Алмонд, «якщо Лассвелл написав підручник, то це був він» [7, р. 259]. Науковець визначав політику як боротьбу між групами еліт за такі репрезентативні цінності, як прибуток, повага і безпека. Акторами в цих конфліктних процесах є групи, організовані навколо навичок, класу, особистості й характеристик відносин; вони по-різному і з різними ефектами використовують політичні інструменти маніпулювання символами, матеріальних винагород і санкцій, насильства та інституційних практик. 
Один з уже згаданих основоположних принципів у біхевіоралізмі вимагав відмовитися від спроби у межах науки встановити істинність або хибність цінностей (свободи, рівності, демократії тощо). То була спроба позбутися тиску оцінних моральних суджень у політичній науці. І Лассвелл, почавши співпрацювати з Йельською школою права, багато уваги присвятив дослідженню та інтерпретації цінностей у політичних науках.
Ключовим питанням щодо цінностей у науці було для Лассвелла питання про те, чи може наука позбутися оцінної функції, чи може вона бути вільною від ціннісних суджень, оперуючи лише поведінковими образами. А якщо припустити, що поведінка індивідів у групі визначається довгостроковою метою, то як її визначити. Чи існують демократичні цінності, яким повинна служити політична наука, і якщо так, то якими вони є? Лассвелл ніколи задовільно не відповів на ці запитання. Але запитуючи і намагаючись відповісти на них – у своєму професійному житті – він керувався глибоким і надихаючим переконанням: політична наука має унікальну здатність і навіть, можливо, особливий обов'язок брати участь у питаннях демократичного вибору, які принципово впливають на умови  життя громадян. Теоретична ж позиція Лассвелла полягала в тому, що існують найважливіші, спільні для всіх людей цінності. Їх можна визначити, але на найвищому рівні узагальнення. Можна дослідити, вважав Лассвелл, особливості найбільш загальних цінностей окремих політичних акторів. А потім у ході зіставлення побачити, чи координуються між собою частини певного соціуму як цілого.
Лассвелл працював в межах біхевіорального підходу, доволі жорстко дотримуючись його основних принципів. Тому методи дослідження політичної реальності, які він розробив були мультидисциплінарними, орієнтованими на емпіричне застосування і спрямовані на розуміння, пояснення і передбачення політичної поведінки індивідів та функціонування інститутів.  Він не був кабінетним теоретиком. Результати досліджень він використовував для надання рекомендацій щодо розв’язання соціальних проблем.  Знаючи усе про процес прийняття елітних рішень,  він застосовував свої знання на практиці, консультуючи владу, беручи участь у важливих рішеннях [8].
Дослідження прихованих мотивів поведінки індивіда в сфері політики, психологічних аспектів політичного процесу і впровадження в методологію політичної науки психоаналітичних засобів принесли Лассвеллу заслужену славу засновника політичного психоаналізу, докладному аналізу якого присвячено наступний параграф.


1.2. Політичний психоаналіз Г.Д. Лассвелла.

У 1926 році, коли Г. Лассвелл був призначений доцентом кафедри політології в Чикаго, він приступив до досліджень у сфері політичної психології. Статті, які він опублікував з 1925 по 1929 рік, показують, що він займався пошуком літератури щодо проблем політичної психології та політичної особистості. В одній статті, опублікованій в Американському журналі психіатрії 1929 році, він рекомендував психіатрам вести адекватні особисті записи і робити їх доступними для сумлінних дослідників, в іншій, опублікованій в Американському огляді політичної науки, в тому ж році, наводився аргумент на користь використання даних про психічно хворих осіб, які мають певний стосунок до політики, в якості одного з підходів до аналізу взаємозв'язку між особистістю і політикою. Цей пошук джерел та його турбота про поліпшення психіатричного обліку були пов'язані з підготовкою і публікацією незвичайної книги «Психопатологія і політика», яка вийшла у 1930 році, коли йому було двадцять вісім років.
Робота Лассвелла з підготовки книги була великою. Він отримав стипендію від Ради дослідників у сфері соціальних наук на 1927-1928 рр. і провів більшу частину цього року в Берліні, проходячи психоаналіз у Теодора Рейка, учня Фрейда. Є повідомлення, що він виступив з доповіддю на семінарі Фрейда, закликаючи вести психіатричні записи, щоб полегшити дослідження [7, р.253-254]. Він також обговорював ці ідеї з провідними психіатрами у Відні та Берліні. Наприкінці 1928 і у 1929 рр. він консультувався з головними лікарями найважливіших психіатричних лікарень на східному узбережжі, вивчаючи їхні спогади про випадки пацієнтів-політиків. З їхнього дозволу він вивчив психіатричні записи в лікарні Святої Єлизавети у Вашингтоні, округ Колумбія; Шпиталі  Шеппарда та Еноха Пратта недалеко від Балтімора; Державній лікарні Пенсільванії у Філадельфії, Бостонській психіатричній лікарні. Він також провів докладні психоаналітичні інтерв'ю  з  не хворими психічно добровольцями.
«Психопатологія і політика» була першим, відносно систематизованим, емпіричним дослідженням психологічних аспектів політичної поведінки, що збіглося у часі з початком культурного та особистісного руху в антропології та психіатрії. Лассвелл вже спілкувався з антропологом Едвардом Сепіром, тодішнім своїм колегою з Чиказького університету, а також з нью-йоркським психіатром Гаррі Стеком Салліваном. Вони втрьох розпочали планувати амбіційну програму досліджень культури і особистості.
У розділах з шостого по дев’ятий книги «Психопатологія і політика» [9, c. 92-176] викладені матеріали, зібрані Лассвеллом. Вони не були репрезентовані як відкриття або наукові пояснення політичної поведінки. Вони представлені як клінічно підтверджені гіпотези щодо особистісно-етіологічних основ ангажування людей на різні політичні ролі і установки. 
Г. Лассвелл дійшов висновку, що причини багатьох політичних і соціальних явищ слід шукати в індивідуальній психіці, у глибинних, ірраціональних її шарах – в несвідомому, в підсвідомо накопичених, прихованих політизованих почуттях, які зумовлюють політичну поведінку і повинні вивчатися в аспекті політики. За його припущенням, основою психоаналітичного пояснення політичної поведінки є теорія фрустрації, суть якої полягає в тому, що несвідомі сексуальні мотиви (libido) за допомогою «проекції», «заміщення», «сублімації» трансформуються в інші, в тому числі і в політичні бажання. Гіпотеза заміщення постулює, що певні небажані емоції і почуття «витісняються» або перенаправляються від свого джерела: імпульси і афекти, неприйнятні ні на індивідуальному, ні на громадському рівні, зміщуються або іншим чином трансформуються. Крім того, вважається, що деякі з цих зміщень відбуваються без когнітивного усвідомлення. Такі зміщення проблематичні, оскільки вони змушують людей впливати на об'єкт / індивід / цінність, на які відбувся зсув, а не на джерело.
Політична арена – це  місце, що найкраще придається для зміщення особистої психічної травми, оскільки і спостережуваність публічного політичного дискурсу й конфлікту, і символи, які використовуються у політичному конфлікті, невиразні й тому, подібно до інших невизначених стимулів, легко стають об'єктами, на які зміщується неусвідомлений афект.
Боротьба за владу, за твердженням Лассвелла, – це лише компенсація дитячої травми, влада допомагає подолати низьку самооцінку, і тому вона пояснюється в термінах компенсаторної теорії політики. Але політики, як і всі люди, відрізняються один від одного, серед них немає єдиного психологічного типу.  Лассвелл досліджує психологію «шукачів» влади – індивідів, готових на все заради її отримання, аж до вбивства або самогубства в разі втрати владних повноважень і посад. Найбільш важливі детермінанти політичної поведінки він бачить в глибинних, несвідомих шарах психіки особистості. Він пропонує класифікувати політичних діячів за двома критеріями: 1) виконання тієї чи іншої політичної ролі; 2) особливості дитячого психосексуального розвитку [9, c. 57]. 
Г. Лассвелл виділяє три типи політичних лідерів: це агітатори, адміністратори і теоретики. Агітатори прагнуть до влади, використовуючи своє красномовство або здібності письмового звернення до великих аудиторій, адміністратори майстерно координують політичні дії, а теоретики дають ідеологічні обґрунтування і виправдання політичних дій. Але можливі й «комбіновані» типи політиків,  що однаково успішно виявляють себе в кожній зі сфер політичної діяльності. 
Таким чином, Лассвелл спирається на клінічний матеріал і свої власні докладні інтерв'ю, щоб припустити, чому одні люди стають агітаторами, а інші – адміністраторами. У тому ж ключі він висвітлює взаємозв'язок між особистісними змінними і ідеологічними вподобаннями, такими як ультрапатріотизм, інтернаціоналізм, пацифізм, соціалізм й анархізм.
Інші теми, що він їх торкається у «Психопатології і політиці» присвячено теоретичним питанням та питанням методології.
Серед методологічних питань, якими він опікується, – використання історій життя в політичній науці; використання результатів дослідження нормальної  та патологічної поведінки (поведінки з певними відхиленнями) для розуміння нормальної; вимірювання, що використовуються для типології політиків, тривале, «глибинне» або психоаналітичне інтерв'ю як метод вивчення психологічних основ соціальної поведінки; метод вільних асоціацій як метод отримання даних про політично значимі почуття і відносини.
З погляду методології в роботі «Психопатологія і політика» викликає інтерес ряд положень.
 По-перше, Лассвелл вважав, що хід життя людини потрібно розглядати як хід природної історії всього людства: «Історія життя – це природна історія, і як природна історія вона пов'язана з фактами, які є еволюційно значущими. Природна історія землі – це не повторення кожної події, що знаходиться у шерегу подібних, але вибіркова оцінка головних змін всередині ряду. Датовані події мають значення не тому, що мають дати, а тому, що вони відзначають фази» [9, с. 9-10]. І відповідно, метою дослідження в цьому випадку стає визначення принципових етапів розвитку і виділення  характерних рис, для них притаманних. Найбільш важливо виявити події, під впливом яких у індивіда формується прагнення до влади.
Політична наука, на переконання Лассвелла, може отримати доступ до абсолютно незайманого покладу – матеріалу, що міститься в біографіях конкретних людей. Безпосереднім джерелом подібного матеріалу він вважав дані, наявні в психіатричних лікарнях, а також отримані за згодою від здорових людей. З його міркувань стає зрозумілим: він вважає, що протягом цілої історії науки про людину і суспільство жоден вчений, крім Фрейда, не ризикнув описати все, на що здатний неприборканий людський розум, і критично оцінити це, сподіваючись виявити закони психічного життя. Отже, соціальній науці, щоб розширити свої горизонти і, нарешті, правильно оцінити роль окремої людини, необхідно розглядати функціональну теорію держави як таку, що розпочинається безпосередньо з інтенсивного дослідження реальних історій життя, що дозволить зрозуміти значення політичних форм, коли вони розглядаються крізь призму особистого досвіду.
По-друге, своєрідно трактуючи вчення Фрейда, Лассвелл виділяє декілька важливих моментів у становленні психоаналізу, що мають безпосереднє відношення до вивчення формування політичної особистості. Він відзначав, що для Фрейда поведінка людини визначалася імпульсами, які були прихованими від її власної свідомості. Передбачалося, що шукати витоки цих прагнень необхідно в конкретних подіях життя індивіда. Ситуація, що склалася, могла бути прояснена за допомогою свідомої пам'яті, коли називався ключовий епізод. Процес пригадування значно полегшувався, якщо особлива увагу приділялася «ірраціональним», або нерегульованим, аспектам поведінки людини. Ірраціональні аспекти перетворюються на раціональні при виявленні прихованих мотивів. І якщо людина того захоче, рано чи пізно неусвідомлені мотиви усвідомлюються. Але цей процес можна прискорити, використовуючи стиль мислення, відмінний від логічного, наприклад, метод вільних асоціацій.
Таким чином, Лассвелл трактує метод вільних асоціацій, по-перше, як інструмент психотерапевта для лікування хворого, по-друге, як спосіб, яким може скористатися здорова людина, щоб пояснити самій собі справжню природу своїх вчинків. І Лассвелл пропонує навчити людей, що займаються судовою та управлінською діяльністю, користуватися поряд з логічним мисленням методом вільних асоціацій. Це – один з найбільш важливих аспектів використання психоаналізу в політичній науці, оскільки, на переконання Лассвелла, «необхідна абсолютно інша методика мислення, щоб позбавити розум викривлених результатів невидимих примусів» [9, с.31]. «Світ довкола нас набагато багатший у значеннях, ніж ми усвідомлюємо. Ці значення безперервно пронизують наскрізь очевидні для нас критерії суджень і неминуче спотворюють розумову діяльність, за допомогою якої ми щиро прагнемо до об'єктивності уявлень про дійсність. Щоб розширити межі власних можливостей, благих намірів недостатньо. Потрібна спеціальна методика для виявлення прихованих значень, дія яких полягає в обмеженні і перетворенні процесів логічного мислення» [9, с.36]. Люди, використовуючи цей метод, «будуть здатні переглянути мову закону, політики і культури й звільняться від безлічі віднайдених там логічно помилкових приватних значень» [10, с.36-37]. 
Більше того, Лассвелл не зупиняється на ідеї простого навчання новим методом мислення осіб, які приймають рішення. Він пропонує новий спосіб здійснення політики, заснований на психоаналізі. Це новий напрямок ведення політики він назвав превентивною політикою: «Ідеал превентивної політики полягає в усуненні конфлікту шляхом певного зменшення рівня напруженості в суспільстві ефективними методами. Досягнення ідеалу превентивної політики залежить не так від змін у соціальній організації, як від вдосконалення методів та підготовки соціальних адміністраторів і вчених-суспільствознавців» [9, с.203]. 
На думку Лассвелла, методи для дослідження політичних дій, що раніше використовувалися, не враховували несвідомої природи політичного життя. Наприклад, ставлення людини до верховної влади може бути оцінено як пригнічене почуття ненависті до батька, перенесене назагал на владу. Вибори, з психоаналітичного погляду, можуть розглядатися як сублімація царевбивства або батьковбивства. Інший приклад – політичні кризи: війни і революції, які завжди супроводжуються актами жорстокості і насильства. Повалення верховної влади вивільняє примітивні психічні структури з-під контролю комплексних реакцій особистості в цілому. Так, згідно з Лассвеллом, «політика – це процес, за допомогою якого виходить назовні ірраціональний базис суспільства» [9, с. 184], і політичну діяльність слід розглядати як перенесення особисто-приватних афектів на публічні цілі. Процес перенесення відбувається за допомогою символізації.
Такими символами можуть бути слова, що позначають партії, класи, нації, інститути, форми політичної участі. Однак Лассвелл відзначає, що надзвичайно важко встановити прозорі зв'язки між символами і процесами, які передбачається ними позначати. Це відбувається внаслідок того, що один і той самий символ може використовуватися для перенесення на нього абсолютно різних мотивів різних людей. Таким чином він перетворюється на «фокус накопичення недоречностей». А оскільки політика повинна проводитися в інтересах всього суспільства, приватні мотиви порівняно легко раціоналізувати у термінах суспільної вигоди.
Лассвелл виділяє ряд особливостей, які необхідно враховувати при вивченні політичної символізації. 
По-перше, роль емоційного фактору міжлюдських відносин у політиці: «Позаяк всі наші мотиви мають значення всередині особистості, наше лібідо в більшій чи меншій мірі концентрується на тих, з ким ми маємо справу» [9, с. 185]. 
Політика починається лише тоді, коли люди досягають символічного визначення самих себе у відношенні до власних вимог до світу. Просте невдоволення працівника начальником не має політичного значення, якщо воно не виправдане у політичних символах. 
По-друге, роль прихованих мотивів, що визначають політичну поведінку. Якщо припустити, що мотиви в більшій чи меншій мірі універсальні, то це не означає, що вони завжди діють однаково інтенсивно. Вони можуть блокувати один одного, поки зовнішні події не порушать рівноваги. Дослідження несвідомої мотивації пояснює диспропорційність між реакцією і прямим стимулом. «Ключ до значення цієї горезвісної диспропорційності знайдено в глибинних (ранніх) психологічних структурах індивіда. Шляхом інтенсивного аналізу типових представників можна отримати ключ до розуміння природи цих «невидимих сил» і продумати шляхи і засоби роботи з ними для виконання соціальних завдань» [9, с . 191]. 
На основі вивчення факторів, що не враховуються традиційними методами реалізації політики, Лассвелл приходить до однієї з центральних  своїх ідей – до нового розуміння політики як засобу розв’язання соціальних проблем. Якщо психоаналітичне дослідження покаже невідповідність між тим, що індивід вимагає, і тим, що йому дійсно необхідно (тобто тим, що обов'язково виведе його зі стану напруженості), можна серйозно засумніватися в ефективності діалогу як способу розв'язання соціальних проблем. Передумова демократії полягає в тому, що кожна людина – найкращий суддя своїм власним інтересам, і всі ці інтереси піддаються емоційному впливу і враховуються при визначенні політики. Таким чином, спосіб існування демократичного суспільства полягає у з'ясуванні шляху висування різних вимог зацікавленими партіями, залишаючи свободу для угод і компромісів, для творчих винаходів та інтеграції [9, с.191-192]. 
Лассвелл доходить висновку, що людина погано розбирається в тому, що відповідає її інтересам. Індивід, який обрав політику як символ своїх бажань, зазвичай намагається вирішити власні проблеми невідповідними їм напівзаходами. Дослідження загального стану особистості показало, що уявлення про власні інтереси вельми далекі від того, що насправді може забезпечити щасливе і спокійне життя. У певному сенсі політика – це створення вигаданих цінностей. Слова, в яких індивід формулює власні інтереси, змінюються в залежності від безлічі факторів, але яким би не був вплив умов, кінцеве уявлення про інтерес буде забарвлене  нарцисизмом. Політичний символ занадто швидко перестає бути інструментом і стає кінцевою цінністю, «більше вже не слуга, але рівня або справжній господар» [9, с. 195]. І підбиваючи підсумок, Лассвелл саркастично зазначає, що «людина відрізняється від тварини своєю необмеженою здатністю робити мету з власних засобів» [9, с. 195]. 
Лассвелл особливим чином трактує політичні процеси: «Політичні рухи життєздатні, якщо переносять приватні афекти на суспільні цілі. Політичні кризи ускладнюються активізацією особливих примітивних мотивів, які утворилися в ранньому досвіді індивідів. Політичні символи служать мішенями для перенесення емоції внаслідок їх неоднозначного розуміння в особистому досвіді і внаслідок їх загального кругообігу» [9, с. 202]. Отже, політичні дії залежать від символізації невдоволення індивіда, що захищає набір вимог до соціальної дії. 
Г. Лассвелл пропонує змінити думку про політику як про засіб організації діалогу між зацікавленими сторонами, які беруть участь в конфлікті. Проблема політики меншою мірою залежить від розв’язання конфлікту, ніж від запобігання йому. Політика не повинна служити рятівним клапаном для соціального протесту, її завдання – направляти громадську енергію на ліквідацію постійних джерел напруги в суспільстві, скорочуючи рівень напруженості й неадаптованості. Для цього потрібні спеціальні засоби – психоаналітичні методики і навчання їх застосовувати.
Також видатний дослідник політики пропонує загальну теорію політичної поведінки, засновану на огляді різних положень психоаналітичного руху. Ця пропозиція, представлена у формі рівняння, зводить політичну поведінку – в сенсі вибору політичних ролей та ідеологій – до зміщення приватних, по суті, «едипальних» та «лібідинальних» мотивів, раціоналізованих у термінах політичних ідей і проблем. 
p}d}r = Р, де 
p означає «private» («приватне»), 
d «displacement» («зміщення»),
r «rationalisation» («раціоналізація»)
Р «political man» («політична людина»), 
}  дужки позначають зміни [9, с. 93]. 
Компонент р об’єднує політика з усіма іншими людьми, оскільки у всіх є однаково підсвідомі мотиви. Розбіжність вперше виявляється в перенесенні афектів на суспільні об'єкти і в такій побудові життя, щоб дати можливість виходу цим афектам. Неполітична людина може відчувати себе потерпілою від брата, колеги і всякого, з ким вона спілкується. Її свідомість може бути охоплена особистими фантазіями про любов або ненависть до конкретних людей, і її ідеологічний світ (погляди на державу, церкву, призначення людини) можуть перебувати в зародковому стані. «Вона – муха у тенетах свого безпосереднього оточення, і її боротьбу можна охарактеризувати в термінах безпосереднього зіткнення з реальністю» [9, с. 93]. Коли така людина направляє свої афекти на громадського діяча, це не робить її політичною людиною. 
«Імпульсивно вбиваючи короля, який образив його сестру, царевбивця не стає політиком; повинна бути вторинна розробка переносу в термінах загального інтересу. Це раціоналізація, яка, в кінцевому підсумку, переводить дію зі сфери приватних у сферу суспільних дій» [4, c. 93]. Дійсно, приватні мотиви можуть повністю випасти зі свідомості політичної людини, і вона може з успіхом домогтися високого рівня об'єктивного утвердження власного погляду. У «ідеальному» випадку це може зайти настільки далеко, що приватні мотиви, які ведуть до початкового зобов'язання, мають в даний час невелике значення. 
Таким чином, на першій сходинці визначаються «внутрішні» виявлені характеристики (наприклад, «політична людина» визначається внаслідок її прагнення до влади). На другій сходинці визначаються поняття людини в її дорослому віці, які корелюють з цією її основною характеристикою. Нарешті, на третьому щаблі вивчається історія життя, починаючи з дитинства і до зрілості, розкриваються обставини, які формують психологічний характер особистості; вони утворюють «еволюційні обриси». 
Серед студентів Лассвелла немає єдності у поглядах щодо того, чи було це рівняння буквально призначене для визначень і висновків, чи було риторичним перебільшенням, щоб привернути увагу до важливості психологічної мотивації в поясненні політичних явищ. Редукціоністська позиція підтверджується тим фактом, що фрейдистський рух в той час обіймав аналогічну редукціоністській позицію в поясненні соціальних, політичних й естетичних явищ. Риторична інтерпретація підтверджується тим фактом, що в цій, як і в більш пізній роботі, Лассвелл інтерпретує несвідомі едипальні та лібідинальні тенденції як потужні обмеження раціонального, об'єктно-орієнтованої поведінки, обмеження, які можна пом'якшити за допомогою психотерапії. 
У роботі «Влада і особистість» (1948) [10] і в наступних працях Лассвелл висунув еволюційну і кореляційну гіпотези щодо визначальних детермінант послідовності  р} d} r}= Р. Він стверджував, що політичні люди є зазвичай людьми, які прагнуть до компенсації внаслідок підсвідомого почуття приниження  власної гідності, породженого минулим досвідом, де нагороди і санкції перемішані були таким чином, що хоча людина і не втратила в результаті цих санкцій емоційність, та залишилася в стані невпевненості й виявляє цю невпевненість у прагненні отримати владу, що веде її до виправдання своїх владних устремлінь, обґрунтовуючи їх зусиллями примножити суспільний добробут. 
У цій роботі («Влада і особистість») Лассвелл продовжував розробляти ідею, яка коротко викладена в останніх двох параграфах восьмого розділу «Психопатології і політики»: концепції структури характеру, в якому потреби у владі підпорядковані повному спектру цілей і в якому є готовність поділитися владою, тобто концепції демократичного характеру. Відтак, тези про те, що професійна політологія зобов'язана відкрити або винайти «політику запобігання» війні та іншому злу; що існує «співдружність людської гідності», до якого вона повинна прагнути; причому і те, й інше вимагало значного психотерапевтичного впливу. Це повинно було стати темою всієї інтелектуальної кар'єри Лассвелла
Цей дуалізм й амбівалентність редукціонізму та терапевтичного оптимізму в деякому сенсі були характерними щодо впливів на мислення самого Лассвелла. Можна назвати три основних впливи: пресвітеріанство його сім'ї й дитинства, яке стосується питання про те, як добро може бути вирвано з непереборного зла; марксистсько-соціологічний фон, який має справу з неминучим революційним протистоянням традиційно-реакційного з прогресивними силами; і фрейдистський психоаналітичний фон, який має справу з протистоянням неврозу та психотерапії. 
Пізніший внесок Лассвелла у політичну психологію ґрунтувався на обмеженнях, а не на редукціоністській перспективі. Цікаво, що в «Післямові», написаній ним для видання «Психопатологія і політика» 1960 року, він не посилається на своє рівняння; замість цього він говорить нам, що на момент написання книги він уже поділяв ревізіоністський напрямок егопсихології, рух в психоаналізі, який підтвердив важливість раціональних і когнітивних процесів [7, p. 260]. 
Крім емпіричної та методологічної частин, «Психопатологія і політика» включає теоретичну або метаметодологічну частину. У розділах дванадцятому і тринадцятому [9, с.220-263] – «Система особистості та її суттєві реакції» та «Держава як множина подій» – представлена структура політично значущих змінних і стратегія політичного пояснення Лассвелла, яка виходить з інтрапсихічних процесів та їхньої етіології до міжособистісних і соціальних процесів, внутрішніх і міжнародних політичних процесів і назад. Таким чином, особистість, економіка, суспільство і політика розглядаються як взаємодіючі системи.
 В останніх частинах книги Лассвелл відверто зізнається: емпіричне зерно формулювань та ілюстративні приклади, розміщені в попередніх розділах, незначні, проте й концептуальні засоби, й дослідницькі процедури руху від гіпотези до належного емпіричного знання доступні. У цьому полягає суть попередження Лассвелла, що міститься в останньому параграфі його введення. «Перша частина книги викладається в досить догматичному стилі», який «покликаний затемнювати надзвичайно незадовільну природу» клінічної психології того часу. «Останні розділи (XI і XII) присвячені критичному і конструктивного обговорення цих питань і покликані повною мірою розкрити тимчасовий, хоча, по суті, і важливий характер всього дослідження» [9]. 
Те, що Лассвелл презентував як теоретичну основу і набір гіпотез в «Психопатології і політиці», стало його дослідницькою програмою протягом десятиліття 1930-х років. Варто докладніше поглянути на його тогочасну діяльність, щоб побачити, скільки інтелектуальних зусиль він докладав для її реалізації. Для психіатрів, яких він закликав записувати свої інтерв’ю, він організував модельну лабораторію у власному офісі Дослідницького корпусу соціальних наук Чиказького університету. За порадою і за підтримки психіатрів Гаррі Стека Саллівана і та Вільяма Вайта він розробив процедуру, при якій вимірювалися частота пульсу, дихання та рухи піддослідного у той час, коли записувалися вимовлені ним слова. Цей проект, якщо був і не першою, то, безумовно, одною з перших спроб пов'язати фізіологічні, вегетативні й поведінкові змінні з комунікативними та особистісними процесами.
Подальший розвиток ідей та методів психоаналізу Лассвелл здійснив у роботі «Світова політика і особиста небезпека» [11]. Одна з головних проблем, що розглядається в ній, – пошук ефективних засобів зниження напруженості в суспільстві. Виявлення несвідомих компонентів політичної дії відкрило нову перспективу контролю над поведінкою мас шляхом маніпулювання значущими символами.  Для того, щоб уникнути воєн і революцій, щоб скоротити рівень насильства в світовій політиці, щоб спрямувати невдоволення мас у конструктивне річище, потрібні, на думку Лассвелла, альтернативні засоби нейтралізації напруги в суспільстві. 
Вивчаючи механізми виникнення загрози безпеці і найбільш впливові символи, слід розробити методи впровадження у свідомість безпечних шляхів зниження напруженості. За допомогою психоаналітичної теорії особистості Лассвелл детально аналізує процес виникнення напруженості і перенесення її на зовнішні символи, використовуючи прийнятий в психоаналізі потрійний поділ структури особистості: за біологічними потребами, соціально набутими самообмеженнями і примусам, провокованим дійсністю. 
Дуже невелика кількість примітивних біологічних імпульсів дитини може задовольнятися безпосередньо. На них в обов'язковому порядку накладаються обмеження культури тієї країни, в якій дитина народилася. Коли обмеження перестають грати роль перешкод, що виходять від зовнішнього світу, і стають частиною поведінки, індивід досягає особистісної структури, що називається суперего (над-я). Сприйняття зовнішніх відносин і зміна імпульсів під впливом доступних символів реальності є спеціальними функціями частини особистості, званої его (я). За імпульси та їхні неприйнятні модифікації відповідальне ід (воно). Терміни ід, его і суперего, на думку Лассвелла, приблизно відповідають імпульсу, свідомості і розуму, хоча він не заперечує наявності неточностей в такому використанні. 
Напруженість у політичній сфері формується так. Жорсткий код поведінки, прийнятий в даній культурі, закріплений вихованням, при зіткненні з імпульсами, що суперечать йому, створює внутрішньо особистісний конфлікт, який виявляється в агресивних діях – маніфестаціях, терористичних актах, індивідуальній політичній активності тощо – і потім виправдовується політичними символами. Таким чином, внутрішньо особистісне напруження виявляється джерелом і рушійною силою суспільно-політичних явищ. Тож, головне призначення психоаналітичного методу в політиці полягає «у створенні прийомів управління масами засобами значущих символів, які стимулюють нешкідливу розрядку колективних суперечок чи знімають джерела напруженості, що постійно виникають у шаблонах інституційного життя» [11, p. 178]. 
Лассвелл активно використовує психоаналітичні обґрунтування поведінки індивідів, запропоновані Фрейдом та його колегами. Так, він вводить три психодинамічні концепції (гіпотезу зміщення, принцип потрійний апеляції і я-систему) для аналізу: лідерства, демократичного характеру, настроїв / клімату і пропаганди. Що стосується харизматичного лідерства, Лассвелл виражає стурбованість з приводу харизми. Вважається, що харизма звертається в першу чергу до ід і суперего (принцип потрійний апеляції). Таким чином, як висловився Лассвелл, «одна проблема з дією харизми в тому, що вона зменшує фільтри розуму і вимогу відповідальності при виборі лідерів». По суті, харизматичні лідери можуть дозволити собі бути байдужими до вимог своїх послідовників (я-сістема), тому що вони звертаються до них на нераціональному рівні. 
Крім того, згідно з  поглядами Лассвелла, характеристики і потреби послідовників так само важливі, як і характеристики і потреби лідерів. Вважається, що однією з найбільш важливих характеристик лідерів і послідовників успішної демократії є їх «демократичний характер». Цей «характер» складається з системи «я» (динаміка перспективи, про яку говорилося вище) і системи інтенсивності. Система інтенсивності складається з факторів, що визначають ціннісні пріоритети та інтенсивність, в тому числі здатність і прагнення долати перешкоди. Щоб людина мала «демократичний характер», система інтенсивності повинна бути вільна від «занепокоєння» (що визначається Лассвеллом як узагальнюючий термін, що охоплює весь спектр неприємних афектів, що спонукають до дії). Крім того, я-система повинна включати в себе теплу і інклюзивну ідентичність, вимоги, що відображають множину цінностей, і очікування, що відображають впевненість в людському потенціалі. 
Питання про те, є людина чи ні втіленням демократичного характеру, принаймні частково, визначається колективним настроєм (кліматом) суспільства, частиною якого вона є. Вважається, що настрої «забарвлюють сприйняття подій, привабливість альтернативної політики і ймовірність спільних дій». Коли настрій є колективним, його називають «кліматом». Лассвелл об'єднав свої рамки індивідуальних психологічних рис і динаміки зі своєю теорією символів і комунікації, щоб врахувати колективні настрої (клімат). Цей клімат може бути як короткостроковим (як у випадку з натовпом), так і довгостроковим усепроникним настроєм. 
Лассвелл пояснює короткостроковий кризовий клімат як порушення заборони его-імпульсів ід через символічну комунікацію між акторами. Норми не статичні і постійно підкріплюються соціальною взаємодією. У разі короткострокової кризи люди повідомляють один одному, що норми більше не застосовуються. Це спілкування здійснюється за допомогою різних символів, включаючи дії, що порушують норми (наприклад, знищення власності), і мову, що кидає виклик нормам. Такий короткостроковий кризовий клімат зазвичай дуже помітний, тому що він різко контрастує з наявним довгостроковим повсюдним кліматом. Довгостроковий клімат, навпаки, набагато важче розпізнати, тому що він здається «природним». Лассвелл пропонує чотирикомпонентне пояснення такого тривалого повсюдного клімату. По-перше, об'єктивні умови впливають на колективний настрій. Подібний вплив на широкі верстви населення буде мати деяку спільність з впливом на перспективу (ідентичність, вимоги, очікування). По-друге, люди і культури вважаються схильними до певних настроїв в залежності від їх настрою і кліматичної історії. Тобто культури матимуть тенденцію відтворювати колективні настрої або клімат. По-третє, принцип потрійний апеляції нагадує нам про те, що настрої апелюють до різних частин розуму (ід, его, суперего). Таким чином, різні психологічні потреби будуть більш сприйнятливі до різних настроїв. Нарешті, Лассвелл визнає, що колективними настроями можна навмисно маніпулювати за допомогою пропаганди. 
Об'єктом інтересу вченого в роботі «Світова політика і особиста небезпека» стають вже не окремо взята людина і особливості її психіки, які, можливо, зможуть привести її в політику, а внутрішньо психічні процеси великої кількості людей. Отже, в основі політичного аналізу лежить виявлення еліт, цінностей, а також методів і засобів, які еліти використовують для досягнення цінностей або підтримки наявного їх розподілу. «Аналіз світової політики, – пише Лассвелл, – таким чином, полягає в розгляді форми і складу ціннісних зразків людства в цілому. Це тягне за собою порівняння світових еліт з погляду соціального походження, особливих умінь, особистісних характеристик, суб'єктивних поглядів і підтвердження таких активів (що дозволяють зберегти або підвищити свої ціннісні позиції), як символи, блага і насильство» [11, с.3]. 
І завдання науки полягає у визначенні принципів рекрутування еліт, політичний аналіз – це не що інше, як правильна орієнтація в континуумі, що охоплює минуле, сьогодення і майбутнє. До того часу, поки характерні особливості всеосяжного цілого не визначені, деталі будуть неправильно розміщуватися» [6, с.3]. Тобто, допоки не будуть визначені рамки соціального контексту, в яких відбуваються цікаві для дослідника події, ці події будуть позбавлені сенсу і, отже, не можуть прийматися як вірогідні.
Будь-який значимий історичний епізод Лассвелл пропонував аналізувати за допомогою конфігураційного аналізу, що включає аналіз розвитку та аналіз рівноваги, про що вже  йшлося у попередньому параграфі. Аналіз розвитку вивчає динаміку досягнення ціннісних позицій, тобто динаміку боротьби за владу. В конкретній ситуації це допоможе виявити структуру еліт, можливих в найближчому майбутньому, і визначити символи, якими потенціальні еліти можуть скористатися для сходження на вершину соціальної піраміди. Аналіз рівноваги необхідний для виявлення механізмів збереження елітою ціннісних позицій. Цей тип аналізу «розглядає деталі як показник якісних трансформацій в змінних, на основі яких сформульовані політичні зміни» [11, с.4-5]. 
Лассвелл виділяє три види символів, які повинні враховуватися в політичному дослідженні: символи ідентифікації – нація, держава, раса і церква; символи вимог – безпека, рівність і перевага (вищість); а також символи очікувань – успіх і невдача. Швидкість, з якою засвоюються ці символи, залежить, зокрема, від рівня нестабільності в суспільстві.
Оскільки в будь-якому суспільстві і в будь-якій країні увага спільноти розсіяна на безлічі взаємно конкурентних символів, які у населення можуть асоціюватися як з ненавистю, так і з лояльністю, окремі групи іноді маніпулюють громадською думкою в своїх цілях, залучаючи людей до певних подій, тим самим використовуючи напруженість в своїх цілях.


1.3. Держава, влада, соціальні процеси у фокусі політичної науки Г.Лассвелла


Новації Лассвелла не обмежуються впровадженням психоаналітичних ідей в арсенал політичної науки. Уже в роботі «Психопатологія і політика» Лассвелл ввів поняття «різноманіття подій», яке, як зазначає Д. Лернер, він засвоїв від  британського філософа А. Уайтхеда. Воно відображає суть лассвеллівського розуміння держави [15, с.406]. Під «різноманіттям подій» розуміється система суб'єктивних обставин або поведінкових актів, властива певній спільноті в певних територіально-часових межах. Іншими словами, держава – це не тільки набір наявних формальних інститутів, а й конкретні дії конкретних індивідів, які в даний часовий відрізок керують населенням на даній території. Правителі знаходяться під впливом суб'єктивних установок, а їхня поведінка сприймається іншими індивідами через призму особистих суперечливих почуттів.
У зв'язку з тим, що політичне дослідження повинно вивчати конкретні факти політичної поведінки, Лассвелл запропонував теорію функціональної еквівалентності, що розрізняє розуміння інститутів як традиційно визнаних соціальних структур і те, як вони функціонують в дійсності. 
У соціальній науці використовуються два підходи до визначення поняття політичного. Лассвелл назвав їх інституційним і функціональним методами визначення. Економічні інститути спільноти займаються виробництвом і розподілом матеріальних товарів та послуг. Врегулювання суперечок, а також захист колективних інтересів виявляються в компетенції політичних або урядових інститутів. Таким же чином можуть бути виявлені релігійні та інші інститути. Однак інституційно визначені категорії, на думку Лассвелла, не дають необхідної ясності. Деякі соціальні процеси відбуваються в межах кожного інституційного процесу. І жоден інститут повністю не монополізував функцію, яку саме він найбільше здійснює. Але це не обов'язково призводить до плутанини. 
На думку Лассвелла, існують приклади, які доводять, що жоден інституційований процес не монополізує повністю функцію, яку саме він переважно здійснює; тобто, для того, щоб з'ясувати, чи є хтось політиком, слід дізнатися, чи обіймає він будь-яку офіційну посаду в інституційно визначеній структурі, або ж цей хтось впливає на процес прийняття рішень, не обіймаючи офіційних посад, і визначається як політик функціонально. Тому бажано описувати соціальні процеси за допомогою двох блоків, один з яких належить інститутам, а інший – функціям, які виявлені в різних інституційних межах. Виходячи з цього, поняття політичне може розглядатися в інституційному або функціональному значенні в певному контексті, і таким чином, будь-який внесок в розуміння інституційного процесу буде внеском в розуміння більш широкого функціонального процесу, і навпаки. У цьому, вважає Лассвелл, і полягає специфіка соціальних наук [9, с.46-47].
Будь-який факт людської поведінки набуває значення для наукового дослідження тільки в тому випадку, якщо він розглядається у відповідній просторово-часовій структурі. Вирваний з соціального контексту, цей факт просто втрачає сенс. Працюючи зі складними зразками поведінки, Лассвелл прагнув класифікувати їх так, щоб їх можна було вивчати в уніфікованому контексті. І при встановленні належної конфігурації (структури) будь-якого соціального контексту виникала потреба в категоріях, які давали можливість робити обґрунтовані порівняння з іншими структурами, створеними в інших термінах, належними до інших просторово-часових меж. Ці категорії, на думку Лернера, були розроблені на основі ласселлівської концепції функціональної еквівалентності [15]. За допомогою ідеї еквівалентності в «Світовій політиці і особистій небезпеці» Лассвелл створив свою версію структурно-функціонального аналізу: «Політичний аналіз – це вивчення змін ціннісних зразків суспільства. Репрезентативні цінності – безпека, прибуток і повага (до соціального статусу). Оскільки не всі члени суспільства в даний час володіють повною мірою зазначеними цінностями, діаграма зразків цінностей схожа на піраміду. Меншість, що володіє найбільшою мірою будь-якою цінністю, є елітою, інші – рядові громадяни. Еліта зберігає домінантне становище шляхом маніпулювання символами, контролю над ресурсами і насильства. Висловлюючись майже неформально, політика – це вивчення того, хто отримує що, коли і як» [6, с.3]. Уніфікований соціальний контекст, в якому знаходять значимість поведінкові акти індивідів, можна уявити так: цінність (те, чого бажають люди), прагнення індивідів посилити свої ціннісні позиції визначає динаміку соціального процесу, розподіл цінностей в суспільстві, відповідна йому соціальна структура і процеси обумовлені прагненням індивідів домогтися більшого. Це складає необхідну конфігурацію для проведення дослідження.
У роботі «Влада і суспільство» Лассвелл чітко викладає свою позицію: «Якщо наша головна мета – розвиток політичної теорії, а не методи політичних дій, з цього не слідує, проте, що ми не будемо стикатися з практикою в кожному конкретному випадку. Теорію політики не слід змішувати з метафізичними роздумами в абстрактних термінах, безнадійно далекими від емпіричних спостережень і контролю [..]. Однак цей підхід не змішується з «грубим емпіризмом» – збором фактів без відповідного розвитку гіпотез [...] Але факти як такі – це просто збір деталей, вони набувають  значення лише тоді, коли використовуються як основа для гіпотез» [17, p.10]. Пояснюючи це висловлювання, Б. Крік зазначає, що Лассвелл «пояснив тут в певному сенсі конструктивну роль політичної теорії: він бачить, що дослідження, які не направляється теорією, схожі на порожню витрату часу» [18, p.178].
Стандартна досліджувана ситуація – боротьба за владу між індивідами або групами. Проблема дослідження – з'ясувати, яким чином цілі можуть бути досягнуті. Елементи ситуації аналізуються і оцінюються за ступенем їх впливу на формування політики. Результатом такого дослідження буде аналіз способів дії учасника в даній ситуації для отримання бажаного ефекту. Соціальні науки, вважає Лассвелл, слід розглядати як стратегічні в тому сенсі, що їхня головна функція – забезпечення інформацією, необхідною для інтеграції цінностей, втілених в міжособистісних стосунках. Політична наука є однією з цих стратегічних наук, позаяк вивчає владу і вплив як інструменти подібної інтеграції. І головна проблема соціальної політики в цьому випадку, вважає науковець, – створення таких умов, за яких влада може і буде діяти в цілях інтеграції основних цінностей суспільства.
Лассвелл наполягав на існуванні двох складових політичної теорії – емпіричних тверджень і ціннісних суджень. Тобто, він розводить ціннісні судження і емпіричні факти, стверджуючи, що тільки останні особливо значимі для створення методологічних основ дослідження політики. Комплексне застосування маніпулятивного і споглядального підходів, на думку Лассвелла, і є принципом конфігураційного аналізу. «Раціональне використання цих позицій, – пише Лассвелл, – цінне як для теорії, так і для практики. Функції вчених перетинаються і контактують з функціями політиків» [17, p.13]. Однак продовження цієї думки виглядає як виправдання можливих особистих переваг вченого-політолога: «Як громадянин, як моральна особистість, науковець має власні преференції, цілі, цінності, і всі його дії, включаючи власне політичне дослідження, жорстко підпорядковані моральним ідеалам. І ці ідеали, з іншого боку, стимулюють і приносять плоди в науці» [17, p.13]. Вивчення динаміки політичного процесу Лассвелл пропонує проводити наступним чином: «Еволюційний погляд має справу не з рівноважними системами, а з безперервною низкою подій. Дослідження даних подій направлено на виявлення часових фаз – «від чого» і «до чого» – еволюційного узгодження. Тому ключовій концепції бажано бути менш узагальненій [...] Менше узагальнення в еволюційному підході супроводжується більшою конкретизацією значення дії. Ухвалення рішення виглядає, перш за все, як формулювання альтернатив, що тягнуться в майбутнє» [17, p.14]. Лассвелл, таким чином, передбачав недолік системного підходу, що полягає в надмірному акценті на механізмах саморегуляції і рівноваги систем, прагнув подолати його, приділяючи велику увагу аналізу розвитку подій. Однак Лассвеллу не вдалося, вважає Г. Юлау, вибудувати остаточний логічний взаємозв'язок між двома типами аналізу, які дійсно змогли б охопити всю складність процесів розвитку суспільства в цілому [14, р.117].
Можна побачити певне зміщення акцентів в дослідженнях Лассвелла. Якщо у «Світовий політиці і особистій небезпеці» в центрі його уваги – зміна ціннісних зразків суспільства, то в роботі «Політика: хто отримує що, коли і як» [19] він пише, що «під вивченням політики мається на увазі вивчення як самого впливу, так і тих, хто впливає». А в роботі «Влада і суспільство» акцент робиться вже безпосередньо на процесі прийняття владних рішень, його безперервності і циклічності. 
Перше, що пропонує Лассвелл для дослідження політики – поступовість. Сенс цього поняття, яке він почав розвивати в роботі «Світова політика і особиста небезпека», полягає в тому, що між політичними категоріями і фактичними характеристиками є безперервний зв'язок. Це передбачає наявність не одного ідеального визначення, а цілого ряду показників, що розташовуються у політичному континуумі і дозволяють описати теорію. Політична наука має справу не з стійкими атрибутами, між якими існують одного разу встановлені відмінності, а з категоріями, які виводяться на основі подій політичного світу, що постійно змінюється. Продовжуючи розмову про множинність змінних, задіяних в політичному процесі, Лассвелл підкреслює його взаємозв'язок з іншими процесами, що відбуваються в суспільстві: «Процес володарювання є не відокремленою частиною соціального процесу, а тільки політичним аспектом взаємодії цілого» [6, p.17]. І для його вивчення цілком прийнятні інструменти інших суспільних наук – психології, економіки, соціології. Однак Лассвелл наполягає на автономності політичної науки: якщо в будь-якій даній політичній події задіяно безліч різноманітних факторів, цілком логічно, що вони взаємопов'язані. Це може бути позначено як принцип взаємовизначеності або принцип багаторазової причинності. Але, по суті, в цій ситуації значення має щось більше, ніж просто багаторазові взаємозмінні причини і наслідки, тут важливіше зразки взаємодій, в яких неможливо розрізнити причину і наслідок. Тому Лассвелл пропонує розглядати блок змінних, кожна з яких  визначається іншими. Значить, застосування психологічних і економічних методів означає лише взаємозалежність суспільних наук.
В одній зі своїх пізніх праць «Стратегічна орієнтація політичної науки» [20] Лассвелл виділяє три обов'язкові умови, які, на його думку, повинні враховуватися при проведенні досліджень в сфері політики. По-перше, це – контекстуальність. Науковий підхід контекстуальний, оскільки абсолютно точно визначає місце політики в соціальному процесі і дає чітке розуміння взаємовідносин між політичною сферою і суспільством в цілому. Відповідно, політичне дослідження, що не враховує особливостей соціального контексту, позбавлене будь-якого сенсу. 
По-друге, «проблемна спрямованість» науки. Йдеться про те, що політична наука повинна бути націлена на вивчення діяльності, пов'язаної з прийняттям рішень. Лассвелл висуває для науки такі завдання: з'ясування ціннісних цілей, на досягнення яких спрямований соціальний процес; опис тенденцій коливань рівня досяжності цих цілей; аналіз чинників, які обумовлюють напрямок і величину тенденцій; проектування майбутніх подій; створення, оцінка і вибір стратегічних альтернатив [20, р.42]. 
По-третє, для вирішення поставлених завдань необхідне широке використання методів, створених іншими науками. Серед таких важливих запозичень, що суттєво збагатили методологічний арсенал політичної науки, він називає моделі споживання-виробництва, які використовуються в економічному аналізі; теоретичні моделі психоаналізу – методики короткого огляду інтерв'ю і включене спостереження на всіх рівнях процесу прийняття рішень в уряді; а також статистичні методи обробки даних передвиборної боротьби і результатів голосування.


Висновки до першого розділу

1. Розвиток капіталізму в першій половині ХХ століття, наслідки Першої світової війни, виникнення тоталітарних режимів у Європі стали факторами, які змінили погляди на суспільно-історичні процеси, а відтак, висунули вимогу до формування нових підходів та методів дослідження цих процесів. Для дослідників з США важливим, крім того, стало не суто теоретичне вивчення політичних процесів, але й віднайдення тих засобів, які б забезпечили стабільність наявного соціального порядку і політичного режиму. Тому цілком закономірним виявився інтерес до емпіричної методології, внаслідок чого у середині 1920-х років соціальні дослідження у США (Чиказький університет) здійснили методологічний поворот від класичного аналізу інститутів (певних кодифікованих норм і правил, якими регулювалися різні сфери суспільного життя) у напрямку дослідження поведінки людини і груп людей у політиці. Новий підхід, що сформувався на цій підставі, назвали поведінковим або біхевіоральним, оскільки однією з його засад була теорія біхевіоризму у психології. Іншими засадами були позитивізм, прагматизм та психоаналіз. 
2. Біхевіоралізм, його предметне поле і методологічний інструментарій сформувалися в межах полеміки з класичним інституційним підходом щодо трьох основних питань: 1) проблема самостійності політології як наукової дисципліни (чи  можлива наука про політику, або ж дослідження політики є предметом філософії?); 2) проблема цінностей в політиці і необхідності дослідження їх ролі в соціально-політичному житті; 3) проблема предметного поля дослідження (чи повинен дослідник політики вивчати індивідуальну та колективну поведінку, або йому слід обмежитися дослідженням інститутів та масштабних процесів?). Відповіді Чиказької школи виглядали так:1) наука про політику можлива, вона повинна бути відокремлена від філософії та мати свій теоретико-методологічний інструментарій; 2) політологам слід відмовитися від вивчення цінностей, оскільки вони є предметом філософії, а не науки, і не здійснюють фундаментального впливу на політичні процеси; 2) політолог може і повинен вивчати поведінку в усіх її виявах, відмовившись від дослідження суто інституційної складової політики, позаяк саме поведінка людини і груп людей визначає сутність політичного.
3. Наукові погляди Г. Лассвелла досить чітко відображають загальні тенденції розвитку англо-американської політичної науки, зокрема біхевіорального підходу. Оскільки нова наука про політику вимагала нової методології, Лассвелл розробив якісний і кількісний контент-аналіз, а також особливий варіант структурно-функціонального аналізу, який він назвав конфігураційним, що зміг би, на відміну від суто структурно-функціонального, передбачити соціальні потрясіння і запропонувати способи їх врегулювання. В конфігураційному аналізі політичний процес розуміється як конфлікт між елітами з приводу визначення і розподілення домінантних соціальних цінностей – прибутку, поваги й безпеки. Він передбачав поєднання двох типів аналізу – розвитку і рівноваги, – а також двох установок – споглядальної і маніпулятивної.
4. Лассвелл не зумів задовільно відповісти питання про цінності. Його теоретична позиція полягала в тому, що існують найважливіші, спільні для всіх людей цінності. Їх можна визначити, але на найвищому рівні узагальнення, тобто, можна дослідити особливості найбільш загальних цінностей окремих політичних акторів, а потім у ході зіставлення побачити, чи координуються між собою частини певного соціуму як цілого. Практично ж він керувався переконанням: політична наука має унікальну здатність і особливий обов'язок брати участь у питаннях демократичного вибору, які принципово впливають на умови життя громадян.
5. Дослідження прихованих мотивів поведінки індивіда в сфері політики, психологічних аспектів політичного процесу і впровадження в методологію політичної науки психоаналітичних засобів принесли Лассвеллу заслужену славу засновника політичного психоаналізу. Г. Лассвелл дійшов висновку, що причини багатьох політичних і соціальних явищ слід шукати в індивідуальній психіці, у глибинних, ірраціональних її шарах, які зумовлюють політичну поведінку і повинні вивчатися в аспекті політики. За його припущенням, основою психоаналітичного пояснення політичної поведінки є теорія фрустрації, суть якої полягає в тому, що несвідомі сексуальні мотиви (libido) за допомогою «проекції», «заміщення», «сублімації» трансформуються в інші, в тому числі політичні бажання: Це перенесення особисто-приватних афектів на публічні цілі. Процес перенесення відбувається за допомогою символізації: приватні мотиви порівняно легко раціоналізуються у термінах суспільної вигоди. Лассвелл виділяє три види символів, які повинні враховуватися в політичному дослідженні: символи ідентифікації – нація, держава, раса і церква; символи вимог – безпека, рівність і перевага (вищість); а також символи очікувань – успіх і невдача. Швидкість, з якою засвоюються ці символи, залежить, зокрема, від рівня нестабільності в суспільстві. Оскільки в будь-якому суспільстві і в будь-якій країні увага спільноти розсіяна на безлічі взаємно конкурентних символів, які у населення можуть асоціюватися як з ненавистю, так і з лояльністю, окремі групи іноді маніпулюють громадською думкою в своїх цілях, залучаючи людей до певних подій, тим самим використовуючи напруженість в своїх цілях.
6. Боротьба за владу – це лише компенсація дитячої травми, влада допомагає подолати низьку самооцінку, і тому вона пояснюється в термінах компенсаторної теорії політики. Але політики, як і всі люди, відрізняються один від одного, серед них немає єдиного психологічного типу. Г. Лассвелл виділяє три типи політичних лідерів: це агітатори, адміністратори і теоретики. 
7. Методологічні новації політичного психоаналізу – це: використання історій життя в політичній науці; використання результатів дослідження нормальної та патологічної поведінки для розуміння нормальної; вимірювання, що використовуються для типології політиків; «глибинне» або психоаналітичне інтерв'ю як метод вивчення психологічних основ соціальної поведінки; метод вільних асоціацій як метод отримання даних про політично значимі почуття і відносини.
8. Г. Лассвелл пропонує навчити людей, що займаються судовою та управлінською діяльністю, користуватися поряд з логічним мисленням методом вільних асоціацій, оскільки «необхідна абсолютно інша методика мислення, щоб позбавити розум викривлених результатів невидимих примусів». Він пропонує і новий спосіб здійснення політики, заснований на психоаналізі, – превентивну політику: ідеал превентивної політики полягає в усуненні конфлікту шляхом певного зменшення рівня напруженості в суспільстві ефективними методами. Досягнення ідеалу превентивної політики залежить не так від змін у соціальній організації, як від вдосконалення методів та підготовки соціальних адміністраторів і вчених-суспільствознавців. Політика не засіб організації діалогу між зацікавленими сторонами, які беруть участь в конфлікті. Проблема політики не розв’язання конфлікту, а запобігання йому. Політика не повинна служити рятівним клапаном для соціального протесту, її завдання – направляти громадську енергію на ліквідацію постійних джерел напруги в суспільстві, скорочуючи рівень напруженості й неадаптованості.
9. Держава – це не тільки набір наявних формальних інститутів, а й конкретні дії конкретних індивідів, які в даний часовий відрізок керують населенням на даній території. Правителі знаходяться під впливом суб'єктивних установок, а їхня поведінка сприймається іншими індивідами через призму особистих суперечливих почуттів. 
10. Будь-який факт людської поведінки набуває значення для наукового дослідження тільки в тому випадку, якщо він розглядається у відповідній просторово-часовій структурі (контексті). Уніфікований соціальний контекст, в якому знаходять значимість поведінкові акти індивідів, можна уявити так: цінність (те, чого бажають люди), прагнення індивідів посилити свої ціннісні позиції визначає динаміку соціального процесу, розподіл цінностей в суспільстві, відповідна йому соціальна структура і процеси обумовлені прагненням індивідів домогтися більшого.



Розділ 2. КОНЦЕПЦІЯ ПОЛИТИЧНОЇ КОМУНІКАЦІЇ
ГАРОЛЬДА Д. ЛАССВЕЛЛА

2.1. Мова політики як мова влади

На думку Лассвелла, оскільки існують різні функції мови в залежності від намірів мовця й досягнутого ефекту, то, коли йдеться про вплив на сферу влади, можна говорити про політичну функцію мови. Тут можливими є два крайніх варіанти: перший – мимовільний (непередбачуваний) вплив на владу, другий варіант – повна відсутність очікуваного ефекту. Крім того, політичний намір і вплив мають й інші мотиви і наслідки (наприклад. економічні).
Лассвелл, як уже було показано вище, розуміє науку про політику як науку про владу. Влада, за його визначенням, – це прийняття рішень. Рішення – санкціонований вибір, який має серйозні наслідки для того, хто наважиться йому протистояти. Тобто, мова політики – це мова влади, мова рішень. Вона реєструє рішення і вносить правки. Мова влади – це бойовий заклик, вердикт і вирок, закон, постанова і норма, посадова присяга, спірні питання, коментарі і дебати.
Дослідження функцій мови – це дослідження прагматики комунікації (бінарного відношення: впливу функції на мову і, навпаки). При вивченні впливу функції на мову, розглядаються два аспекти мови – семантичний і синтаксичний. Тому політична семантика досліджує ключові поняття, слогани і догмати з погляду їх сприйняття, політичний синтаксис працює з логічними і граматичними відношеннями. Історія, що описує політичний лексикон певної держави, надає живий матеріал (сировину) для політичної семантики [21]. Часто теоретики політичної доктрини, вказуючи на існування необґрунтованих або неспроможних доктрин, вносять свій вклад в розвиток політичного синтаксису. При аналізі політичної семантики, дослідник має опікуватися двома проблемами: одна з них – сенс сказаного, інша – стиль викладу. 
Аналіз мови політики передбачає, за Лассвеллом, аналіз основних політичних категорій, а саме: політичного міфу, політичної доктрини, політичної формули, ключових символів і слоганів.
Американський дослідник виходить з переконання, що вся сукупність вірувань, які існують у певну епоху, в більшості випадків може бути зведена до певних фундаментальних допущень, які в даний час, незалежно від того, істинні вони чи помилкові, сприймаються масами як сута правда, при цьому у сприйняття можна побачити таку впевненість, що їх навряд чи можна назвати припущеннями. «Політичний міф містить в собі «фундаментальні допущення», що стосуються політичних питань. Він складається з символів, до яких вдаються не тільки з метою роз'яснення, а й з метою виправдання специфічних практик влади» [21] . 
Неправильно вважати, говорить Лассвелл, що термін «міф» обов'язково надає вигаданого, помилкового або ірраціонального відтінку символам, що він містить, хоча найчастіше є підстави для подібної інтерпретації. «Цей концепт за своїм значенням стоїть в одному ряду з такими значними поняттями класичної літератури, як платонівська «брехня заради блага», марксистська «ідеологія», сорелівський «міф», «політична формула» у Моски, «деривації» у Парето, «ідеологія» і «утопія» у Мангейма тощо»[21]. І Лассвелл розглядає ідеологію і утопію як різновиди політичного міфу.
«Тотальний міф будь-якої спільноти людей завжди має один незмінний компонент: виправдання і високе положення влади. Для характеристики цієї частини міфу прийнято використовувати термін «ідеологія»» [40]. У деяких групах присутній інший елемент, а саме, неприйняття наявної ідеології. Часто порядок, встановлений в державі піддається критиці в якихось аспектах, і пропонуються часткові реформи. У більшості випадків, проте, мають місце зустрічні течії, що виражаються в цілому спектрі різних доктрин і конституційних поправок, які мають хоч і революційний, але антиреформістський характер. Коли критиці піддано фундаментальні принципи влади, якими керується уряд, і вся система розподілу благ у суспільстві, має місце зіткнення «утопічного» міфу та панівної ідеології.
Деякі утопічні міфи мають відношення не тільки до визначеної конкретної території, а й до світу в цілому. Доказами необхідності тотальної перебудови людського суспільства є так звані історичні міфи, які призводять до змін світового значення. Вони проголошують та провокують негайні і різкі зміни соціального ладу. «Коли подібний міф пропагує або пророкує докорінний переворот, його можна назвати не тільки світовою революцією, а й «радикальним» за своєю природою політичним міфом. У 1939 році, напередодні Другої світової війни, в світі існувало кілька подібних міфів, зокрема, комунізм, фашизм і націонал-соціалізм» [40]. 
До складу політичної доктрини входять основні очікувані результати та вимоги, щодо політичних відносин і практик в даному суспільстві. В даному контексті використовують поняття «креденда» (догмати віри) – те, у що треба вірити, розмежовуючи його з поняттям «міранда» – те, що розраховане на емоційне сприйняття. «Креденда влади містить в собі підстави прийняття індивідом даної влади. І це прийняття багато в чому може визначатися ставленням до уряду в цілому, до окремих політиків або до системи влади популярної в певний час в окремо взятій адміністративній одиниці» [21].
Політична доктрина викладена в офіційних документах: конституціях (особливо в преамбулах), статутах, офіційних деклараціях тощо.
Часто, впевнений Лассвелл, «політична теорія служить головним чином для реалізації принципів політичної доктрини. Немає чіткого розмежування між гіпотезами політичної науки і вимогами й очікуваннями політичної філософії: теорії держави «багато в чому служили виправданням або раціоналістичним обґрунтуванням дій людей, які перебувають при владі або прагнуть до неї – захист расових, релігійних, класових інтересів внаслідок свого особливого становища». Тобто, теорії держави часто були своєрідним втіленням політичної доктрини» [40] . 
Водночас правові та економічні теорії часто служили підставою для формулювання політичної доктрини, не залежно від їх наукового сенсу: наукові судження у власному розумінні слова можуть в той же час функціонувати як політичні символи, це особливо стосується соціальних наук. Як підкреслює Лассвелл, посилаючись на думку Луїса Вірта: «Кожне твердження факту про соціальний світ зачіпає інтереси будь-якого індивідуума чи групи» [21]. Даний факт не ставить під сумнів об'єктивність судження, однак він не акцентує і його можливе функціонування ні в політичному, ні в дослідницькому процесі.
Іншим важливим компонентом політичного міфу, який містить в собі (принаймні, у своєму латентному змісті) безліч елементів політичної доктрини, є різні розробки соціальних норм, теорії того, що прийнято, правильно, добре. Завжди, коли існує домінантний клас, моральні норми країни багато в чому визначаються інтересами цього класу, а також його почуттям класової переваги. І справа не тільки в тому, що це «виходить» від соціальної структури, а й у тому, що саме тут джерела фундаментальних виправдань існування подібної структури. Такий чином, Лассвелл наполягає на взаємозв'язку між класовими уподобаннями і соціальною структурою. 
Міранда – це символи, що виражають відношення і «самоідентифікацію в політичному міфі. Їх функція полягає в тому, щоб викликати захоплення і ентузіазм, які зміцнюють віру і почуття лояльності індивіда до влади. Вони не тільки викликають необхідні для існування даної соціальної структури емоції, але сприяють усвідомленню необхідності розділити ці емоції з іншими людьми, тим самим, стимулюючи загальну класову ідентифікацію і створюючи основу для солідарності» [21]. Емблема або знак соціального статусу, не тільки привертають увагу людини, яка бачить або сприймає їх як факт, який вони символізують, але й пробуджують в ній певні почуття; змушують її прислухатися до цих почуттів і звернути увагу на поведінку оточуючих, викликану даними символами. Завдяки такому усвідомленню поведінки і емоцій інших людей вона сама негайно потрапляє під їхній вплив, еквівалентний початковому ефекту від цієї емблеми або знаку соціального статусу» [21]. Прапори і гімни, церемонії і демонстрації, народні герої та легенди, що існують навколо них – все це приклади, що ілюструють важливість міранди в політичному процесі. 
Політична формула – це частина політичного міфу, яка детально описує і визначає рамки соціальної структури. Цей термін був запозичений у Моски, який, також використовував його для узагальнення поняття «політична доктрина». «Якщо політична доктрина – це філософія держави і уряду, то політична формула втілює в собі основний суспільний закон держави. Доктрина формує, стверджує Лассвелл, постулати формули, отже, її основним джерелом є преамбули конституцій, причому останні вважаються важливим джерелом формул» [21]. Політична формула, іншими словами, уточнює зміст політичної доктрини для специфічних і більш-менш конкретних політичних моделей. Наприклад, «політична доктрина божественного права короля може бути конкретизована в політичній формулі за допомогою системи королівських привілеїв, правил успадкування престолу»[21]., моделі поведінки по відношенню до дворянської аристократії тощо.
Політична формула має одночасно прескриптивний і дескриптивний характер – її характерною рисою є бівалентне тлумачення відповідно до загальноприйнятих норм («... якщо взяти реальне значення того чи іншого формулювання закону, ми можемо сказати, що воно двозначно; ми називаємо його нормативно двозначним, тому що тут вживається слово «закон», а «закон» – це слово, яке відсилає нас до норм, навіть якщо не ясно, чи стосується норма, про яку йдеться, тільки мовця, чи  вона є загальною для всіх, або ж, будучи загальною, дана норма не має жодного відношення до мовця. Буденний досвід є доказом величезної ролі подібного роду нормативно двозначних тверджень в дискурсі, метою якого є тлумачення «закону», «моралі» або «божественної волі». У нас виникає безліч сумнівів на предмет того, чи можна інтерпретувати судження «Це правильно (з точки зору моралі)» як твердження, що має смисл «це закон», а фраза «це воля божа» є не менш двозначною. Вживаючи подібні словесні ланцюжки, мовець може навмисно приховувати свої преференції і думки щодо спірних питань, а також залучати більшу увагу до того, що він говорить, озвучуючи норми, чужої для мовця ціннісної системи [23, р. 267]. 
Політична формула прескриптивна, тому передбачає відповідність певній специфікації і містить в собі символи, націлені на аргументоване виправдання або засудження певних політичних практик. Але її також можна назвати дескриптивною, оскільки певною мірою в ній присутня відповідність вимогам, що пред'являються, і тому, що дана формула приймається більшістю людей як  така, що коректно описує моделі і практики влади. 
Ключові символи і слогани. «У будь-якій сучасній державі завжди є фахівці з впровадження, розробки і застосування політичного міфу. Прерогативою політичного філософа є доктрина; законодавці працюють над створенням політичних формул. Ритуалісти і люди творчих професій шліфують міранду. Політики намагаються поступово застосовувати доктрину і формули для розв’язання поточних питань» [21]. 
Безумовно, звичайна людина виявляє лише епізодичний інтерес до тих тонкощів, якими займаються філософи або законодавці і навіть багато політичних лідерів. Проте існує якийсь спільний знаменник між висловлюваннями звичайної людини і мислителя або політика. Всі вони використовують ключові символи. 
Ключовий символ – це основний компонент політичного міфу.  Лассвелл називає ряд термінів, які вважаються ключовими у США. Це: «права», «свобода», «демократія», «рівність». Подібні терміни можна зустріти в складних наукових працях, написаних професорами, почути на судових засіданнях, в кулуарах Конгресу або просто на вулиці. 
«Однією з очевидних функцій ключового символу є функція формування соціального досвіду для кожної людини в державі, від наймогутнішого політичного лідера до рядового обивателя» [21]. Для Лассвелла очевидним є той факт, що однією з небагатьох обставин, які об'єднують людей незалежно від раси, походження, професії, приналежності до партії або релігії, є те, що на їх свідомість постійно впливає один і той самий набір ключових слів. Ці терміни «сприяють розвитку почуття лояльності до влади і тим самим забезпечують єдність населення країни» [21]. 
У тому ж шерегу, що і ключові символи стоять «слогани, які займають проміжне положення між окремим словом і повноцінною пропозицією з філософським або політичним змістом. Характерною ознакою слогана або максими є наявність короткого ланцюжка слів, сенс якого стає ясним за рахунок багаторазового повторення або в певному контексті» [21]. Серед найзнаменитіших афоризмів Англійської конституції Лассвелл називає: «Король безсмертний» і «Король завжди правий». «Свобода слова», «Суд присяжних», «Білль про права», – все це фрази, які функціонують як слогани.
Для більш ретельного дослідження Лассвелл класифікує символи і твердження в залежності від типу відносин між автором суджень і вміщеною у них інформацією. Судження, які сприяють формуванню у мовця певних переваг або позицій, – це вимоги. Судження, які не є вимогами, можуть поділятися на «ті, які визначають межі «я» їх автора, і всі інші висловлювання. Фраза «Я Американець» являє собою ідентифікацію, тому що вона ставить в один ряд «Я» (его-символ автора висловлювання) і тих, кого називають «Американці». Тотальне Я кожної людини включає в себе всіх тих, хто складає її первинне «я» [21].  Як правило, йдеться про сім'ю і друзів, сусідів і товаришів по службі, а також співвітчизників – представників тієї ж нації. Судження, які не є ні вимогами, ні ідентифікаціями, – це очікування. Вони всього лише допомагають тому, хто говорить або авторові правильно зорієнтуватися (ключові символи, які зазвичай функціонують в судженнях як ідентифікатори або як покажчики вимог і так званого позитивного ставлення до влади, можуть бути названі символами ідентифікації, вимоги та очікування), відмінності між ними були описані Лассвеллом раніше у книзі «Світова політика і особиста небезпека» [11], про що йшлося раніше у другому параграфі першого розділу. Іноді автором використовується термін «позитивне ставлення» як синонім до слова «очікування».
Для Лассвелла важливим є визначення і вивчення факторів, що сприяють скороченню або поширенню політичних доктрин, він вважає це однією з головних проблем політичної науки. Йдеться про дослідження історичних і сучасних тенденцій в пропаганді політичних міфів та аналіз супутніх і перешкоджаючих їй чинників. Методи «контент-аналізу», описані і застосовані Лассвеллом, були розроблені для систематизації тенденцій і оцінки найбільш важливих факторів. Зокрема праця Лассвелла, написана у співавторстві з Дороті Блюменсток «Світова революційна пропаганда: чиказьке дослідження» (1939) [24], присвячена детальному вивченню одного з найбільших прикладів революційних змін світового значення, що відбулися в нашу історичну епоху, – в Росії 1917 року. Немає сумнівів в тому, пишуть автори, що переворот 1917 році в Росії було не що інше, як вирішальна фаза розквіту світового революційно-радикального руху [24]. Рух набуває «революційного» характер, коли він призводить до швидких трансформацій і доктрин, і інститутів влади; він стає «революційним в світовому масштабі» [24], коли подібні трансформації відбуваються в декількох державах в ту саму історичну епоху; і нарешті, його можна назвати «радикальним» коли використовувані його учасниками методи включають в себе насильство» [24]. Комуністи були ініціаторами руху, який набув всесвітнього,«загального» характеру, він не обмежувався рамками поставленої мети, був революційним за своїм розмахом і радикальним за своїми методами. «Якби еліта, яка захопила владу в Росії, змогла б досягти світової революції, у нас був би приклад «тотального поширення», осередком якого був би територіальний центр (який весь час стежив би за тим, щоб ключові символи і практики залишалися одні й ті ж). Якби комунізм був ліквідований контрреволюцією, тоді можна було б говорити про «тотальне обмеження» їх впливу. Однак пікантність вивчення подій недавньої світової політики полягає якраз в тому, що ні той, ні інший процеси не змогли «повною мірою» взяти гору; в даному випадку мало місце «часткове поширення» і «часткове обмеження»[24]. Всю неповторність російської моделі можна виявити, якщо проаналізувати події перших кількох років після захоплення влади більшовиками. Ключові символи, слогани і доктрини чітко видно в текстах офіційних постанов, резолюцій та усних виступів. З метою визначення відносного ступеня значущості кожного слова або думки, що входять до гасел і слоганів, можна провести порівняльне дослідження, а технічні засоби для проведення таких зіставлень Лассвелл запропонував у статті «Наука про комунікацію та функція бібліотек» [25].
Незважаючи на те, що вловити розподіл символів відносно легко, висновок про те, чи маємо ми справу в даному випадку з обмеженням або розповсюдженням, на думку Лассвелла, не завжди очевидний без подальшого дослідження, оскільки в обох процесах присутні елементи взаємодії, без якого ці явища можна було б назвати просто «розвиток» або «скорочення». Під цим кутом він розглядає термін соціаліст у німецькому націонал-соціалізмі, який ще до російської революції вважався ключовим терміном німецької політики. На думку Лассвелла, це і стало визначальним фактором фашистського вибору. Але є підстави вважати, що на вживання даного символу вплинула і російська революція, позаяк нацистські лідери свідомо прагнули не допустити того, щоб комуністи привласнили собі їхній ексклюзивний термін.
Лассвелл пропонує два способи для класифікації змін, що відбуваються у мові політики.
Суто формально зміни у мові політики зручніше класифікувати як «додавання», «лакуни» і «варіації».
Інший, більш значимий спосіб класифікації мовних змін – їхнє групування по відношенню до минулого: 
знову відроджений архаїзм
інновація.
 На початку, успішні революційні рухи прагнуть знищити все, що може асоціюватися зі старим режимом; але з плином часу все старе знову відроджується, у всякому разі, частково. Як тільки питання про те, що перед нами – інновація чи знову відроджене вживання – вважається розв’язаним, необхідно зрозуміти, чи носить ця зміна «прогресивний» або «реакційний» характер. Прогресивною Лассвелл називає ту зміну, яка за своєю природою не суперечить чи сприяє формуванню вільного суспільства. «Оскільки російська революція пропонувала замінити царизм на більш демократичну ідеологію і більш демократичний набір соціальних інститутів, вона носила прогресивний характер. Однак її можна назвати реакційною в тому сенсі, що в ній можна побачити безліч антидемократичних рис і наслідків, що дають про себе знати і дотепер» [24].
Лассвелл зазначає, що слова, які знову ввійшли в ужиток, не обов'язково належать до недавнього минулого, оскільки цілком можливо, передумовою виникнення колишнього режиму були дії урядів, які мали більш прогресивний або більш реакційний характер. 
Наступний важливий момент щодо класифікації, пише Лассвелл, «полягає в тому, що описати ситуацію, в якій явище є прогресивним лише частково, надзвичайно важко. Наприклад, режим, який є в значній мірі демократичним за формою, може використовувати антидемократичні засоби для досягнення поставлених цілей (по суті, для досягнення більш досконалої свободи). Питання про те, чи можна вважати прогресивним проведення реакційної політики для розпалювання протесту, є спірним»[21]. 
Той факт, що подібні твердження часто базуються швидше на доцільності пропаганди, ніж на вірогідному дослідженні, не повинен змусити політолога «закрити очі» на те, що, можливо, вони є правильними, хоча пошук істини в подібних питаннях є одним з найбільш тонких виявів політичної оцінки. 
У багатьох випадках зручніше розглядати політичну реалію не тільки у її відношенні до минулого, а й у відношенні до теоретичних норм.  Її також можна зіставити з сучасними політичними доктринами та інститутами. В результаті дослідник констатує «подобу» або «індивідуальну своєрідність». А якщо йдеться про взаємодію, виявлені подібності є наслідком «повної або часткової асиміляції» (або ж «синхронізації»). Коли формування індивідуальної своєрідності відбувається на тлі взаємодії, передбачається «повне або часткове відторгнення» (при відсутності взаємного впливу йдеться «дивергенцією»).
В історії, за твердженням політолога, «немає прикладу повного поширення революційної моделі по всьому світу або, навіть за недавній період, в межах європейської території. «Море Французької революції вийшло з берегів і затопила велику частину континенту, однак тільки для того, щоб потім відхлинути; а російська хвиля вже була чимось якісно іншим. Коли під час Другої світової війни пошук союзників проводився серед еліти, котра сповідує різні доктрини, політична різнобарвність аж ніяк не була перевагою» [21]. Остання більш доречна тоді, коли великих результатів можна досягти, звернувшись до населення різних національностей, ніж здійснюючи пошук компромісів з іноземною елітою. Однак, приділяючи занадто пильну увагу подіям в Росії, ми можемо випустити з уваги деякі з важливих провісників майбутніх політичних стратегій. І якщо вірити історії минулих революційних хвиль, революційні ініціативи світового масштабу не народжуються з кратера недавно виверженого вулкану. Протистояння фашистського «расизму» і комуністичного «матеріалізму» почалося за межами Росії. Навіть більше значні руху могли зародитися де завгодно, в тому числі серед тих, хто слідом за Троцьким бачив в сталінізм «реакційну зраду» справи «пролетаріату» [21].
Вивчення процесів обмеження і поширення вимагає звернення до загальної теорії мови і до мови як фактору, що визначає стан влади і фіксує різні політичні тенденції. Певна частина реформ, здійснюваних владою, викликана мовними причинами, в зв'язку з цим, одним із завдань, що ставить перед собою Лассвелл, «є встановлення співвідношення між спеціальною теорією мови, політикою і загальною теорією влади» [21]. 
«За допомогою влади, стверджує американський науковець, можна зрозуміти взаємини між людьми, які, в разі необхідності, роблять свій вибір з примусу. Слова і влада тісно пов'язані між собою, оскільки показники влади багато в чому носять вербальний характер (наказ – виконання наказу, пропозиція – схвалення тощо). Слова також мають велике значення в перехідні для влади періоди – за часів революційних заворушень і конституційних інновацій. Відтак, Лассвелл формулює проблему наступним чином: за якої умови слова впливають на дії влади? 
Якщо припустити, що «дії влади», співвідносяться з буквою R, завдання полягає в тому, щоб зрозуміти, які слова з оточення тих, хто знаходиться при владі, будуть чинити більший вплив на R, налаштовуючи аудиторію певним чином (за умови сталості всіх інших факторів)» [21]. 
Інше завдання полягає у відповіді на питання про чинники, які впливають на маси, змушуючи їх підхопити або відхилити революційний заклик. Що визначає реакцію на пропозицію про необхідність реформ, на спонукання до рішучих або помірним дій? 
Основний закон влади у формулюванні Лассвелла виглядає так: коли люди хочуть досягти влади, вони діють відповідно до своїх уявлень про те, як домогтися найбільшої влади. Тому символи (слова і образи), які вони використовують, впливають на владу, оскільки впливають на ставлення до влади [див. 10].
Перевірка або застосування на практиці цих тверджень потребує певної інформації про кожну конкретну аудиторії, а саме:
які символи, що позначають владу і вказують на зміни в ієрархії влади, сприймаються даної публікою;
який засіб масової інформації здатний довести повідомлення до їхньої свідомості;
яке відношення до даного каналу інформації ідеально підходить для сприйняття цитованих в ньому символів;
який стиль викладу може вплинути на позицію по відношенню до змісту трансльованої інформації.


2.2. Модель політичної комунікації Г. Лассвелла


Впродовж 1939-1940 рр. Гарольд Лассвелл брав участь у роботі семінару з масовій комунікації, організованого Фондом Рокфеллера, і саме в цей період він описав процес масової комунікації у вигляді моделі, що в подальшому отримала в науковій літературі назву лінійної або пентади Лассвелла. 
Конструкція Лассвелла вперше з'явилася в звіті комітету Фонду Рокфеллера 1940 року «Дослідження в області масових комунікацій» [26], написаному від імені кількох інших членів комітету. У комітеті, крім Лассвелла, брали участь Лайман Брайсон, Ллойд Фрі, Джеффрі Горер, Пол Лазерсфельд, Роберт Лінд, Джон Маршалл, Чарльз Зіпманн, Дональд Слезінджер і Дуглас Уеплс. Крім підписаних в звіті, в ньому також згадуються Р. Дж. Хевігхерст, Стейсі Мей, І. А. Річардс і Девід Стівенс в якості постійних авторів. Особливої згадки заслуговує Лайман Брайсон через його участь у публікації знаменитої статті Лассвелла «Структура і функції комунікації в суспільстві» у 1948 році [27].  
Основна мета звіту полягала в тому, щоб виявити і описати поточні дослідницькі зусилля, які мають відношення до вивчення громадської думки, і виступити за створення організаційного органу, який міг би синтезувати комунікаційні знання і дослідження в цілому. З історичної точки зору, цей звіт слід розглядати як попередник аргументів на користь академічної галузі вивчення масової комунікації. Як пише комітет: «Отже, завдання дослідження в сфері масової комунікації полягає в тому, щоб визначити, хто і з якими намірами говорить, що, кому і з якими ефектами» [28, p. 17]. Може дивувати той факт, що початкове використання конструкції застосовувалося в цілому до досліджень масової комунікації, а не до конкретного акту комунікації як такого, але, як стверджує Бакстон [29], «формула Лассвелла не тільки виникла на семінарі, але і почала застосовуватися, служачи основою для упорядкування та систематизації досліджень» [29, p. 189].
Комітет швидко підготував наступний меморандум в жовтні 1940 року під назвою «Необхідні дослідження в області комунікації», який ще раз продемонстрував необхідність масових досліджень в сфері комунікації, обґрунтовуючи свої аргументи тим, що демократія вимагає двосторонньої взаємодії. На думку комітету, дослідження масових комунікацій допоможуть подолати розрив в комунікації між урядом і суспільством, запропонувавши альтернативний канал не тільки для комунікації, але й для можливості двосторонньої комунікації, небаченої раніше. Вони писали: «Теза цього меморандуму полягає в тому, що яку б форму не прийняли ці заходи, для перетворення комунікації в двосторонній процес необхідні дослідження. Більш ефективне спілкування з боку уряду зажадає оперативного надання людям адекватних пояснень пропозицій або рішень, які змінюють їх життя […] Дослідження також буде мати важливе значення, щоб повідомити, як люди відчувають себе будучи заторкнутими таким чином поясненими пропозиціями або рішеннями. Таким чином, дослідження будуть подвійно важливі для двосторонньої комунікації: по-перше, для надання фактів, необхідних для швидкого і адекватного пояснення; і, по-друге, аби домогтися від людей настільки ж швидкої та адекватної реакції. За допомогою таких досліджень можна ліквідувати наявний розрив між урядом і народом» [26, p. 605].
Комітет вважав, що більшість каналів масової комунікації того часу (преса, кіно, телебачення і радіо) були переважно лінійними за своєю природою, вони визнали, що комунікації в цілому не було. Вони також зрозуміли, що можуть завершити комунікативний цикл, створивши новий канал, заснований на академічних дослідженнях, який послужить платформою для голосу суспільства. Комітет не тільки твердо дотримувався концепції двосторонньої комунікації, а й вважав, що в їхні обов'язки входить пошук способів завершення циклу комунікації в тих випадках, коли наявні канали цього не можуть. Лассвелл дотримувався тієї ж концепції, що і комітет. Фактично, Лассвелл писав про важливість двостороннього спілкування в своїй статті 1948: «Або, щоб висловити це по-іншому, двосторонній зв'язок відбувається, коли функції, що відправляють і приймають, виконуються з однаковою частотою двома або більше людьми. Зазвичай передбачається, що бесіда є моделлю двостороннього спілкування. Сучасні засоби масової комунікації дають величезну перевагу контролерам друкарень, мовного обладнання та інших форм основного та спеціалізованого капіталу. Але слід зазначити, що аудиторія дійсно «відповідає» після деякої затримки; і багато контролерів засобів масової інформації використовують спеціальні методи вибірки, щоб прискорити це замикання ланцюга» [27, р.220].
Одне дослідження, зокрема, демонструє розуміння Лассвеллом двостороннього спілкування. Під час Другої світової війни Лассвелл брав участь в проекті зв'язку військового часу, де він очолив велике дослідження, в якому основна увага приділялася виступам Гітлера на аудиторію.  Це дослідження було дослідженням мовної моделі «щодо її вокальних компонентів і невербальних комунікативних елементів – з погляду того, «як говорять», а не «що сказано», з акцентом на зворотний зв'язок з аудиторією». [30, p. 55]. Компоненти, що вивчалися в дослідженні, включали взаємодію мовця з аудиторією, невербальну активність, вокальні помилки, провали, діалект, швидкість, тон, виразність, регістр, інтенсивність звуку, виведення слів і загальний час [30, p.62]. Одна з основних передумов дослідження свідчила: «За активної участі аудиторії виступ слід розглядати як драматичну подію, присвячену спікеру і аудиторії, а не як монолог» [30, р.59].
Існує проблема з конструкцією Лассвелла щодо її теоретичного діапазону як концепції. Питання, пов'язані з її масштабом, можуть бути сформульовані наступним чином: модель Лассвелла обмежується актами масової комунікації або її можна застосувати до всіх комунікацій? Велика частина плутанини виникає безпосередньо зі статті 1948 року, в якій Лассвелл використовував термін «комунікація» і «масова комунікація»  як взаємозамінні при згадці своєї конструкції. «Хоча недбала семантика Лассвелла може бути причиною більшої частини плутанини, пов'язаної з питаннями її обсягу, простий вихід за рамки статті 1948 року швидко показує, що Лассвелл застосував свою конструкцію до всіх актів комунікації. Лассвелл (1943) чітко роз'яснив це в іншому звіті Рокфеллера: «Питання, що виникають у зв'язку з цим інцидентом, типові для тих, які виникають при будь-якому дослідженні комунікації: Що сказано? Хто це говорить? Який вплив це справляє, на кого? У цих трьох питаннях вказані основні розділи науки про комунікацію. Загальна наука про комунікації включає вивчення приватної (особистої) і масової комунікації. Коли кількість учасників спілкування перевищує вибрану кількість, спілкування перестає бути приватним і стає масовим явищем» [26, p. 606-607].
Отже, ця модель могла бути використана з рівним успіхом для аналізу масової комунікації і для будь-якої комунікативної дії, яка розкривається при відповідях на послідовно сформульовані запитання: 
«ХТО ГОВОРИТЬ – ЩО – ЯКИМ КАНАЛОМ – КОМУ – З ЯКИМ ЕФЕКТОМ»
Але ця конструкція не була незмінною. Лассвелл розробив первинну структуру конструкції між 1940 і 1948 роками і змінив її тільки пізніше, виходячи з теоретичної необхідності або в риторичних цілях. Різні варіації лассвелівської моделі представлені у таблиці 1 [26, 607]:
Таблиця 1
1940	Хто і з яким наміром сказав, що, кому і з якими наслідками?
1943	Що сказано? Хто це говорить? Який вплив це справляє? На кого?
1945	Хто, що говорить, кому і з якою метою?
1946	Якими каналами відбувається комунікація? Хто комунікує? Що повідомляється? На кого і як впливає комунікація?
1948	Хто, що говорить, по якому каналу, для кого, з яким ефектом?
1952	Хто, що говорить, як, на кого і з якою метою?
1968	Хто, з якими намірами, в яких ситуаціях, з якими активами, використовуючи які стратегії, досягає якої аудиторії і з яким результатом?
1978	Хто = що говорить =  яким каналом = кому = з яким ефектом?


Кожен блок структури дає змогу з’ясувати окремий елемент комунікативного процесу: 
«аналіз управління процесами (масової комунікації): при відповіді на питання «хто?», тут розглядаються фактори, якi відкривають і спрямовують сам акт комунікації (в першу чергу це сам комунікатор);
аналіз змісту повідомлень включає в себе статистичний аналіз частоти згадуваних тих чи інших фактів і подій в засобах масової інформації; 
аналіз засобів і каналів, з використанням яких передаються повідомлення (для масової комунікації це аналіз роботи самих медіа), а також виявлення засобів, які найбільше підходять характеру передачі повідомлень та є прийнятними для одержувача (наприклад, не використовувати телефон для спілкування з глухим абонентом чи комп’ютерний зв'язок для передачі повідомлення незрячій людині); 
аналіз аудиторії (масової, спеціалізованої) є надзвичайно важливим етапом для результативної комунікації. Задля вирішення цього завдання залучаються соціологічні служби, результати діяльності яких використовуються професійними мовленнєвими корпораціями, рекламодавцями тощо;
аналіз результатів («ефектів») комунікаційного впливу» [31]. 
Модель Лассвелла набула визнання як одна з провідних парадигм теоретичного осмислення комунікації. Згодом, у 1968 році на Міжнародній конференції в Індії у своїй доповіді, присвяченій порівняльному аналізу соціальних процесів, Г.Лассвелл запропонував більш докладну версію своєї моделі комунікації. Вона також передбачає вивчення процесу комунікації за допомогою відповідей на такі запитання: Хто? – З яким наміром? – В якій ситуації? – З якими ресурсами? – Використовуючи яку стратегію? 
Запитання «Хто?» пов’язане із визначенням джерела інформації, яке не завжди збігається з «комунікатором, що безпосередньо її передає; питання «З яким наміром?» є ключовим, адже саме наміри (цілі) комунікації впливають на добір адекватних засобів (комунікатора, повідомлення, каналу), вибір цільової аудиторії тощо; питання «В якiй ситуації?» пов’язане із визначенням, в якій ситуації – сприятливій, несприятливій чи нейтральній – здійснюється комунікативний акт. При цьому необхідно встановити наявність природних та штучних комунікативних бар’єрів та спробувати мінімізувати їх вплив; питання «З якими ресурсами?» полягає у визначенні ресурсів комунікації, до яких належать самі комунікатори, їх інформаційні та фінансові ресурси, а також комунікативні технології, прийоми, методи тощо; питання «Використовуючи яку стратегію?» пов’язане із правильним вибором стратегії, а отже – найбільш ефективного способу досягнення мети. Стратегія комунікації визначається в першу чергу характером мети, особливостями аудиторії, наявністю ресурсів» [31].
Ця теоретична модель була розроблена на основі досвіду ведення пропаганди під час Другої світової війни, у ній наголошувалось, що основні функції масової комунікації – це спостереження за середовищем, кореляція різних частин суспільства і передача соціокультурної спадщини, а суть пропаганди визначається як «управління колективними установками шляхом маніпулювання значимими символами» [27]. 
Конструкція Лассвелла зазвичай інтерпретується як лінійна, спрощена, статична модель з фіксованими і жорсткими категоріями, без урахування зворотного зв’язку та інформаційного шуму. Критика Дж. Вілсона охоплює основні аспекти претензій до лассвеллівської розробки: «Модель комунікації Лассвелла, створена після Другої світової війни, є спрощеною концепцію широкомовної комунікації з одним відправником, одним повідомленням і одним або декількома одержувачами, але без взаємодії. Саме спілкування носить механічний характер, без будь-яких рамок, що пояснюють, як і чому. У такій моделі технічний комунікатор має статус каналу зв'язку, без визнаного або передбачуваного впливу на комунікацію […] Модель Лассвелла, безумовно, примітивна, і сьогодні всі розуміють, що контекст технічної комунікації набагато складніший» [32, p. 76-77].
Насправді, Лассвелл запропонував набагато більш складне і багате бачення, якщо розглядати його цілком. Такі аргументи, як пропущені категорії або «блоки», відображають ступінь плутанини навколо конструкції Лассвелла, почасти тому, що категорії призначені для модифікації за допомогою наявного теоретичного дослідження. Лассвелл неодноразово наголошував на необхідності контекстуалізаціі категорій [15]. У 1948 році він писав: «Чи корисні такі відмінності, повністю залежить від ступеня уточнення, який підходить для даної наукової та управлінської мети» [27]. У 1952 році він писав : «Ця схема виявилася корисною, особливо тому, що вона може бути розширена або скорочена для відповідності багатьом науковим і політичним цілям» [33, р. 12]. У виданій в 1979 році колективній монографії «Пропаганда і комунікація у світовій історії» в прямо сказано: «Ці питання зручні в якості відправної точки, вони мусять бути розширені, якщо повинні служити докладним посібником з деяким аспектів комунікації» [34, р. 7].
Гарольд Лассвелл розглядав комунікацію як складний процес, який має свої соціальні функції, внутрішню структуру і загальну спрямованість: «будь-який процес комунікації можна розглядати з точки зору структури і з точки зору функції, іншими словами, з позиції структурного і функціонального аналізу» [27]. Оскільки комунікації пронизують усі форми життя, функції соціальної комунікації дуже схожі на живий організм в плані забезпечення його нормального функціонування, тому її роль полягає у підтримці рівноваги суспільної системи.
	Конструкція Лассвелла має довгу історію, наповнену безліччю теоретичних поворотів і колізій. В ході своєї концептуальної еволюції вона отримала багато наліпок, вживань і виявів, що, безсумнівно, затемнює розуміння його інтенцій. Водночас наявність множинних ярликів його конструкції  (формула Лассвелла, модель Лассвелла, максима Лассвелла, пентада Лассвелла тощо) підкреслює «етимологічний слід» її концептуальної еволюції, демонструючи при цьому її різноманітний концептуальний діапазон (від класифікаційного інструменту для вивчення комунікації до візуальної моделі для опису акту масової комунікації). Кінцевим результатом є «дуже складний лексичний ландшафт», який ще більше посилює проблему читання Лассвелла. Критики, які відкидають цю побудову як «лінійну модель», ігнорують складність конструкції і надмірно спрощують її мету. 
З огляду на медійний ландшафт, що кардинально змінюється в сучасному світі, можливо, найбільш своєчасним питанням, пов'язаним з конструкцією Лассвелла, є питання про її актуальність: чи є вона як і раніше достатнім концептуальним інструментом для сучасних дослідників комунікації? 
Можна припустити, що конструкція Лассвелла за своєю суттю досить гнучка, щоб задовольняти теоретичні потреби сучасних вчених. Лассвелл наголосив на необхідності контекстуалізаціі і, як наслідок, заохотив додавання, віднімання і зміну категорій в міру необхідності. Критики, які стверджують, що конструкція Лассвелла є лінійною, не розуміють, що вона призначена для модифікації різними способами. Наприклад, категорію ефект можна замінити на зворотним зв'язок або перефразувати конструкцію таким чином, щоб її увага була зосереджена на одержувачі, а не на відправнику. Можна сказати: «Хто що чув?», А не «Хто що сказав?, щоб змістити акцент на важливість діалогової взаємодії. Хоча ці приклади не є вичерпними, вони демонструють, що конструкція Лассвелла за своєю суттю більш гнучка, ніж прийнято вважати. 
Таким чином, на перший план виходить методологічна винахідливість Лассвелла, який мав достатньо розуміння, щоб знати, що конструкція повинна залишатися досить гнучкою, щоб враховувати майбутні проблеми.
Конструкція Лассвелла залишається беззастережно впливовою в теорії комунікації завдяки безлічі додатків. Її використання в словниках з масової комунікації та підручниках початкового рівня гарантує, що конструкція Лассвелла буде передана новому поколінню дослідників комунікації. Вона також забезпечує цінність дослідницького поля, оскільки є моделлю, яку часто вибирають для порівняння. У цій ситуації вона працює аналогічно канонічному тексту, пропонуючи точку, від якої можна виміряти прогрес в області, теорії або моделі. При використанні в цій ролі її цінність полягає в здатності діяти як маркер і точно вимірювати теоретичну відстань, пройдену між двома порівнюваними концепціями, моделями або теоріями.


2.3. Теорія пропаганди Лассвелла


 	Г. Лассвелл є одним з перших теоретиків пропаганди. 
 Важливість пропаганди для сучасного йому суспільства Лассвелл пов’язував з розвитком раціональності нового світу. «Цей світ є атомізованим, у ньому примхи відіграють більшу роль, ніж раніше, і тепер треба більше зусиль для координації та інтеграції». «Новим антидотом свавілля є пропаганда», – стверджував дослідник. «Якщо маса буде вільна від ланцюгів заліза, вона має прийняти ланцюжки із срібла. Якщо вона не буде любити, поважати і слухатися, вона не повинна очікувати, що уникне спокуси» [35, р. 222]. 
На переконання американського дослідника, «пропаганда є поступкою схильностям сучасного світу до псевдораціоналізації, аргументування та жаги новин. Люди, що володіють словом, – письменники, репортери, видавці, лектори, викладачі, політики, – усі залучені до пропаганди, щоб посилити голос владних суб’єктів. Вовк пропаганди ховається в овечій шкурі розуму за допомогою властивих йому пасток» [35, р. 221]. 
«Оскільки влада розподілена та розсіяна, вона може бути більш успішно реалізована завдяки ілюзії, ніж насильству», – писав Г. Лассвелл. «Висвітлити механізм пропаганди означає розкрити таємні пружини соціальних явищ і піддати найсуворішій критиці панівні нині догмати преференції, демократичності, чесності і святості індивідуальних думок. Вивчення пропаганди робитиме виразним багато чого з того, що дотепер ховалося в мороці, поки нарешті не стане абсолютно неможливим ствердити, що демократією (та, власне, усім суспільством) управляє невидимий інженер» [35, р. 222]. Тобто, вивчаючи пропаганду, американський дослідник хотів, щоб суспільство було більш обізнане в тому, хто, як та з якою метою керує його думками та контролює поведінку.
У роботі «Теорія політичної пропаганди» (1927 р.) Г. Лассвелл дає визначення пропаганди: «Пропаганда є управлінням колективними настановами через маніпуляцію значущими символами. Настанова означає схильність діяти у відповідності з певними зразками оцінювання. Існування настанови не є безпосереднім даним досвіду, але є виведенням із знаків, що мають конвенційне значення» [36, р. 627]. У праці «Техніка пропаганди в світовій війні» (1927 р.) Г. Лассвелл більше уваги приділяє розкриттю ролі символів у здійсненні пропаганди: «Пропаганда зводиться виключно до контролю громадської думки через значущі символи чи, – говорячи більш конкретно, але менш точно, – через розповіді, чутки, повідомлення, картини та інші форми соціальної комунікації» [35, р. 9]. 
 «Найбільш практичний метод для пропагандиста полягає в тому, щоб виробити у себе звичку подумки ототожнювати себе з тими, на кого він хоче вплинути, і дослідити всі можливі підходи для заволодіння їх увагою», – писав Г. Лассвелл [35, р. 210]. Крім форм комунікації, серед способів здійснення пропаганди він також виділяє носії навіювання – безкінечне розмаїття форм повідомлень, за допомогою яких навіювання пропагандиста можуть проникати у свідомість об’єктів пропаганди» [35, р. 211]. 
Г. Лассвелл наголошував на кардинальній важливості людей як засобів передачі повідомлень навіювання, оскільки найкращі показники управління поза безособовими агенціями мають персональні контакти [35, р. 212]. 
Оскільки біхевіоралізм, в межах якого працював Лассвелл, використовував ідеї біхевіористів, він також розглядав символи як стимули, на які має бути отримана реакція аудиторії. «Стратегія пропаганди, яка була сформульована в культурних термінах, може бути легко описана на мові «стимул – реакція». Перекладаючи на цю лексику, яка особливо зрозуміла небагатьом, пропагандист, можна сказати, зацікавлений примноженням тих стимулів, що найкраще розраховані викликати бажані реакції, та анулюванням тих стимулів, які, ймовірно, спровокують небажані реакції. У вираженні деякої речі в формі соціальної пропозиції завдання пропагандиста полягає в тому, щоб посилити всі пропозиції, які є сприятливими для відносин, що він бажає створювати та зміцнювати, і обмежити всі пропозиції, які є несприятливими для таких відносин», – стверджував Г. Лассвелл [36, р. 630].
Ключем до розуміння пропаганди Лассвеллом є концепція множинних асоціацій. Символи «викликають безліч різних асоціацій.» і «маніпулювання символами можливо тільки через цю потенційну мінливість». По суті, Лассвелл вказує на те, що символи викликають у однієї людини кілька значень, і що ці значення змінюються від людини до людини і з плином часу. Надалі цими значеннями можна маніпулювати, і, таким чином, «вивчення пропаганди стає вивченням цих спроб маніпулювання».
Щоб маніпулювати значенням символів, пропагандисти використовують асоціації, маркування та атрибуцію. В асоціації об'єкт маніпуляції асоціюється зі сприятливими (або несприятливими) цінностями, об'єктами або людьми, таким чином «запозичуючи» значення у асоційованої цінності / об'єкта / індивіда (ів). Маркування має на меті визначення об'єкта маніпуляції в сприятливих (або несприятливих) умовах. Атрибуція складається з приписування причинно-наслідкового зв'язку. Тобто, об'єкт маніпуляції описується як такий, що викликає дещо сприятливе (чи несприятливе). Щоб бути ефективними, ці асоціації, наліпки і атрибуції повинні бути поміщені в «центр уваги» об'єкта пропаганди. Це можна зробити або шляхом ретельного вибіркового розміщення, або шляхом масованого повторення. Хоча Лассвелл визнає, що використання такої пропаганди є маніпуляцією, він не вважає пропаганду негативною. Швидше, пропаганда не є ні хорошою, ні поганою, але може використовуватися як в хороших, так і в поганих цілях. Він виступає за «свободу пропаганди», стверджуючи, що «практика пропаганди, як спроба змінити колективні погляди, сумісна з демократією, за умови, що багато різних потенційних пропагандистів матимуть право переконувати. По суті, Лассвелл розглядає пропаганду як маніпулювання символами, властиве будь-яким спробам переконання.
Однак вважається, що така маніпуляція проблематична, коли і той, хто переконує, і мета переконання не усвідомлюють джерела власних відповідних мотивів. Таким чином, згідно з Лассвеллом, важливо дати людям уявлення про раніше приховані мотивації, що стоять за їх сприйняттям (ідентичність, вимоги, очікування), викликаними зміщенням (гіпотеза зміщення) або прихованими імпульсами (принцип потрійний апеляції). Він називає цей проект «політикою запобігання» і вважає це завданням політичних психологів.
Пропаганда як управління значущими символами припускає, на думку Г. Лассвелла, поширення насамперед політичних міфів і стереотипів (ідеї Лассвелла про основні категорії політичної мови викладено у параграфі 2.1.)  
Серед основних питань, важливих для ведення успішної пропаганди, він вважав такі: «Як можна контролювати вплив змісту повідомлень?» та «Як зміст впливає на аудиторію?», «Як аудиторія впливає на процес створення та передачі повідомлень?». Г. Лассвелл запропонував визначати ефективність змісту повідомлень через реакції аудиторії за такими п’ятьма позиціями:
увага; 
розуміння;
задоволення; 
оцінка;
дія. 
У цьому контексті він вказував, що відповіді аудиторії дуже важливі, оскільки є частиною взаємодії членів суспільства» [37, р. 80–81]. 

Висновки до другого розділу

1. Аналіз мови політики передбачає, за Лассвеллом, аналіз основних політичних категорій: політичного міфу, політичної доктрини, політичної формули, ключових символів і слоганів. Політичний міф містить в собі «фундаментальні допущення», що стосуються політичних питань. Він складається з символів, до яких вдаються не тільки з метою роз'яснення, а й з метою виправдання специфічних практик влади. 
2. Політичний міф реалізується в політичних доктринах та ідеологіях і відбивається в структурі політичної свідомості через такі поняття, як креденда і міранда, у зв’язку з чим пропаганда завжди звернена як до розуму, так і до почуттів реципієнтів. Креденда (догмати віри) – це сфера раціональної свідомості, більш відповідна політичним доктринам; це статути, конституції, декларації, договори, які звернені до розуму і забезпечують довіру до влади на когнітивному рівні. Міранда – це символи, які виражають ставлення і самоідентифікацію в політичному міфі. Їх функція полягає в тому, щоб викликати захоплення і ентузіазм, зміцнювати віру і почуття лояльності індивіда до влади. Вони не тільки викликають необхідні для існування даної соціальної структури емоції, але сприяють усвідомленню необхідності розділити ці емоції з іншими людьми. Міранда містить такі комунікативні засоби, як гасла, прапор, гімн, церемонії, демонстрації, народні герої та легенди про них
3. Політична формула – це частина політичного міфу, яка детально описує і визначає рамки соціальної структури. Якщо політична доктрина – це філософія держави і уряду, то політична формула втілює в собі основний суспільний закон держави (преамбули конституцій є важливим джерелом формул).
4. Однією з очевидних функцій ключового символу є функція формування соціального досвіду для кожної людини в державі. Фактором, що об'єднує людей незалежно від раси, походження, професії, приналежності до партії або релігії, є постійний вплив на їхню свідомість того ж самого набору ключових слів. Ці терміни сприяють розвитку почуття лояльності до влади і тим самим забезпечують єдність населення країни. 
5.Слогани обіймають проміжне положення між окремим словом і повноцінною пропозицією з філософським або політичним змістом. Характерною ознакою слогана або максими є наявність короткого ланцюжка слів, сенс якого стає ясним за рахунок багаторазового повторення або в певному контексті.
6. Одною з головних проблем політичної науки є визначення і вивчення факторів, що сприяють скороченню або поширенню політичних доктрин (дослідження історичних і сучасних тенденцій в пропаганді політичних міфів). Методи контент-аналізу, описані і застосовані Лассвеллом, були розроблені для систематизації тенденцій і оцінки найбільш важливих факторів.
7. Певна частина реформ, здійснюваних владою, викликана мовними причинами, тому одним із завдань є встановлення співвідношення між спеціальною теорією мови, політикою і загальною теорією влади. За допомогою влади можна зрозуміти взаємини між людьми. Слова і влада тісно пов'язані між собою, оскільки показники влади багато в чому носять вербальний характер (наказ – виконання наказу, пропозиція – схвалення тощо). Слова також мають велике значення в перехідні для влади періоди – за часів революційних заворушень і конституційних інновацій. Основний закон влади у формулюванні Лассвелла виглядає так: коли люди хочуть досягти влади, вони діють відповідно до своїх уявлень про те, як домогтися найбільшої влади. Тому символи (слова і образи), які вони використовують, впливають на владу, оскільки впливають на ставлення до влади.
8. Модель комунікації Лассвелла була створена між 1940 і 1948 роком і могла бути використана з рівним успіхом для аналізу масової комунікації і для аналізу будь-якої комунікативної дії, яка розкривається при відповідях на послідовно сформульовані запитання: «хто говорить – що – яким каналом – кому – з яким ефектом». При відповіді на питання «хто?» розглядаються фактори, які відкривають і спрямовують сам акт комунікації (в першу чергу це сам комунікатор); аналіз змісту повідомлень («що?») включає в себе статистичний аналіз частоти згадування тих чи інших фактів і подій в засобах масової інформації;  «яким каналом?» – аналіз засобів і каналів, через які передаються повідомлення (це аналіз роботи самих медіа, а також виявлення засобів, які найбільше підходять характеру передачі); «кому?» – це аналіз аудиторії; «з яким ефектом?» –  аналіз результату. 
9. Конструкція Лассвелла за своєю суттю досить гнучка, щоб задовольняти теоретичні потреби сучасних науковців. Лассвелл наголосив на необхідності контекстуалізації і, як наслідок, заохотив додавання, віднімання і зміну категорій в міру необхідності. Критика моделі Лассвелла як лінійної не бере до уваги, що вона призначена для модифікації різними способами, а отже, може використовуватися і зараз.
10. Ключем до розуміння пропаганди Лассвеллом є концепція множинних асоціацій. Символи викликають безліч різних асоціацій, і маніпулювання символами можливе тільки через цю потенційну мінливість. Основні стратегічні цілі пропаганди під час війни – це: 1) збудження ненависті до ворога; 2) підтримка дружніх стосунків з союзниками; 3) збереження добрих стосунків з нейтральними країнами; 4) деморалізація ворога. 
























ВИСНОВКИ


	Науковий доробок Г.Д. Лассвелла започаткував характерний для сучасного стану вивчення соціальних процесів міждисциплінарний або інтегративний підхід. Сам науковець вважав себе швидше консультантом з питань політики, обов’язком якого було сприяння інтелектуальному прогресу суспільства, ніж кабінетним вченим.
Незважаючи на переважно емпіричну спрямованість політичних досліджень першої половини ХХ сторіччя у США, Г. Лассвелл зумів забезпечити високий рівень теоретичного аналізу, наполягаючи на зв’язку політичних категорій з фактичними характеристиками. Політична наука, як бачив її Лассвелл, має справу не зі стійкими атрибутами, між якими існують назавжди встановлені відмінності, а з категоріями, які виводяться на основі подій змінного політичного світу. Ця концепція вбирала в себе попередні досягнення соціального знання, визначаючи водночас тенденції подальшого розвитку наук про суспільство. Власні дослідження американський науковець кваліфікував як базис для нової системної теорії, тому використовував нові методи та інструменти аналізу.
Методологія Г.Д. Лассвелла була спрямована на вивчення поведінки індивідів та груп людей у політичній сфері, обов’язковою умовою якого виступало врахування соціального контексту, що оприявнював розподіл цінностей у певному суспільстві. І якщо у його працях до 40-х років ХХ століття домінували категорії цінність та еліта, то після – категорія влада. 
У своїх побудовах Лассвелл виходив з переконання, що світ політичної реальності сповнений владними відносинами, тому на основі аналізу цих відносин пояснював основні феномени політичного життя: проблеми війни і миру, революції та їх передумови, державну єдність і розбрат, досягнення стабільності, ступінь доступності влади у певному суспільстві. Особливий акцент при цьому був на неформальних факторах політичних процесів, позаяк Лассвелл прагнув обґрунтувати можливість безкризового розвитку суспільстві, спираючись на особливості природи людини.
Рушієм суспільного процесу для Лассвелла була психічна енергія індивідів, тому для її дослідження він використовував психоаналітичні методи. Напруга у суспільстві – це сума психічних станів окремих людей, що перебувають у стані внутрішнього конфлікту. У разі виникнення загрози неконтрольованих масових акцій американський дослідник пропонував засобами маніпуляції масовою свідомістю зменшувати рівень соціальної напруги.
Ще одною сферою застосування психоаналітичної методи у політичній науці, запропонованою Лассвеллом, був аналіз формування особистостей, які є важливими акторами політичного процесу, і цілеспрямована корекція їхньої діяльності в інтересах всього суспільства. Лассвелл вважав, що мотиви, якими керуються політики, часто виявляються неусвідомленими. Для того, щоб розкрити справжні мотиви вчинків, слід скористатися психоаналітичними методами: методом глибинного інтерв'ю та методом вільних асоціацій. 
Щоб отримати цілісну картину формування і розподілу влади в суспільстві Лассвелл розробив конфігураційний аналіз, який включав чіткі категорії, що дозволяло робити обґрунтовані порівняння різних політичних систем та вивчати два властивих суспільству стани – стан гармонії (соціальної стабільність та стійкості), і стан розвитку (без якого неможливо удосконалення суспільства). Конфігураційний аналіз Лассвелла передбачав інтеграцію різних рівнів соціального знання, теоретичного та емпіричного, суб'єктивного та об'єктивного, здійснював об'єднання різних концептуальних поглядів на соціальний об'єкт. Але цей підхід, безперечно, цінний, привернув увагу науковців лише останнім часом, хоча ще в 1935 році отримав досить глибоке обґрунтування в працях американського вченого.
При дослідженні влади об’єктом вивчення є процес прийняття важливих рішень, внаслідок чого відбувається розподіл цінностей у суспільстві. Цей процес, вважає Лассвелл, слід вивчати на основі конкретних фактів поведінки індивідів, яка визначається прихованими мотивами, часто деструктивними. Тоді влада постає як засіб компенсації психічної неповноцінності, внаслідок чого виникає ризик її використання в інтересах психічно деформованої особистості, а не на благо всього суспільства. Запобігання цьому, виявлення механізмів інтеграції суспільства та безконфліктного розподілу цінностей, забезпечення інформацією для оптимального функціонування цих механізмів на благо всього суспільства є першочерговим завданням політичної науки.
Оскільки основою політичних процесів, як вважає Лассвелл, є комунікація, то інтелектуальні зусилля науковця були спрямовані на всебічне дослідження комунікативних процесів у суспільстві, де повною мірою реалізується його прагнення подолати замкненість різних соціальних наук. Його аналіз комунікації базується перш за все на вивченні її структури та соціальних функцій. Тим самим Лассвелл одним з перших звернув увагу на роль комунікації у творенні та функціонуванні суспільних інститутів й обґрунтував необхідність функціонального аналізу цього феномену. Крім того, Лассвелл розробив основи семіотичного підходу до вивчення комунікативних процесів у суспільстві. Він виходив з ідеї про те, що єдність символів та їх інтерпретацій є необхідною умовою забезпечення раціональної та гуманної політики.
Основним механізмом управління суспільством є політична комунікація, тому саме цей аспект стає найбільш значимим у вченні Лассвелла. Він звернув увагу на діалектичний взаємозв'язок мови і суспільства, сформулювавши його сутність через категорію прагматика комунікації. У вченні про політичну семіотику Лассвелл проаналізував внутрішні і зовнішні зв'язки мови, які запропонував вивчати у відповідних розділах науки, політичному синтаксисі і політичній семантиці. 
Особлива роль у здійсненні політичної комунікації, на думку Лассвелла, належить політичній ідеології. Це дає можливість об'єднати об'єктивні і суб'єктивні сторони процесу політичної комунікації і підкреслити важливу роль в управлінні суспільством як науки, так і ідеології. 
Поруч з усталеним у соціальних науках уявленням про ірраціональний характер політичного міфу, Лассвелл спробував обґрунтувати його раціональне значення. В результаті його модель політичної комунікації набула чітко вираженої структури, яка, по суті, відбила модель політичного регулювання сучасного суспільства: політичний міф – політична доктрина – політична формула – міранда – політичний символ.
Особлива роль в концепції політичної комунікації Лассвелла належить пропаганді. Він був переконаний, що саме від здатності пропаганди забезпечити основу соціальної безпеки залежить майбутнє всього людства. Лассвелл розробив програму ведення пропаганди, чітко окресливши структуру останньої. На відміну від сформованої традиції уявлення про пропаганду як про дещо суто негативне, Лассвелл підкреслював її універсальний характер. Він показав, що риси пропаганди залежать від умов її використання, а характерне для її визначення поняття маніпуляції набуває у Лассвелла позитивного значення. На переконання американського дослідника, в здійсненні політичної комунікації на сучасному етапі розвитку суспільства пропаганда виконує найважливішу функцію (бути засобом досягнення суспільної злагоди), завдяки якій стає можливим досягнення демократії.









СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Алмонд Г. Политическая наука: история дисциплині // Гудин Р., Клингеманн Х.-Д. (ред.) Политическая наука: новые направления. – М.: Вече, 1999. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sympa-by.eu/sites/default/files/library/02politics.pdf
Eulau, H. Behavioralism in Political Science. – London: Transaction Publishers, 2011.
Lasswell H.D. Legal Education and Public Policy. London: Transaction Publishers, 2012.
Politics, Personality, and Social Science in the Twentieth Century: Essays in Honor of Harold D.Lasswell. [Ed. by Rogow A.A.] – Chicago; University of Chicago Press, 1969.
Lasswell H.D. Language of politics: Studies in quantitative semantics. – Cambridge (Mass): M.I.T. Press, 1949. – 398 p.
Lasswell H.D. World politics and personal insecurity. – N. Y.: McGrow-НШ, 1935. – 307 р.
Almond G. A. Harold Dwight  Lasswell. A Biographical Memoir // National Academy of Sciences. – Washington D.C., 1987. – Р.  248-274. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.nasonline.org/publications/biographical-memoirs/memoir-pdfs/lasswell-harold.pdf
Farr J., Hacker J. S., Kazee N. The Policy Scientist of Democracy: The Discipline of Harold D. Lasswell //American Political Science Review .– Vol. 100, No. 4 November/ – 2006. – Р. 579-587.
Лассуэлл Г.Д.. Психопатология и политика. М., 2005. – 352 c.
Lasswell H.D. Power and personality. – Westport (Conn.): Greenwood, 1948. – 262 p.
Lasswell H.D. World politics and personal insecurity. – N. Y.: McGrow-НШ, 1935. – 307 р.
Greenstein F. The Need for Systematic Inquiry into Personality and Politics:Introduction and Overwiew. // Journal of Social Issues, 1968. – Vol. 24, № 3.
Marvick D. Introduction. // Marvick D. (ed.) Harold D. Lasswell on Political Sociology. – Chicago, L., 1977.
Eulau H. H.D. Lasswell developmental analysis. // Micro-macro political analysis: Accent on inquiry. / Ed. by Eulau H. – Chicago: Aldine, 1969. – P. 105-118.
Lemer D. Lasswell Harold D. // International encyclopedia of the social science. / Ed. by Sills D.L. – N. Y.: Free press, 1979. – P.405-411.
Алюшин А.Л. Гарольд Лассуэлл о природе политической реальности // Полис. – 2006. – № 5. – С.158-170.
Lasswell H.D., Kaplan A. Power and society: a framework for political inquiry. – New Heaven:Yale univ. press, 1950. – 295 p.
Crick В. The Conceptual behavior of Harold Lasswell. // The American science of politics: Its origins and conditions. – Westport (Conn.): Greenwood, 1982. – P. 176-209.
Lasswell H.D. Politics: Who Gets What, When, How. – N. Y.: McGrow-Hill, 1936. – 264 р.
Lasswell H.D. The Policy orientation of political science. – Lakshmi Narain Agagrwal, 1971. – 129 p.
Г. Лассвелл Язык власти // Политическая лингвистика. – Вып. 20. –Екатеринбург, 2006. – С. 264-279. –  [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.philology.ru/linguistics1/lasswell-06.htm
Lasswell Harold D. L'«Analyse du contenu» et le langage de la politique. // Revue française de science politique, – 1952. – n°3. – P. 505-520. –[Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.persee.fr/doc/rfsp_0035-2950_1952_num_2_3_392152
Lasswell H.D., McDougal M.S.  Legal education and public policy: Professional training in the public interest. // Yale Law Journal. – 1943. –   n°52. – Р. 203-295.
Lasswell H., Blumenstock D. World Revolutionary Propaganda: A Chicago Study. – New York; London: Alfred A. Knopf, 1939. – 393 p.
Lasswell, H. D. The science of communication and the function of libraries. College & Research Libraries. – 1945. – n°6. – Р.387-406. doi:10.5860=crl_06_04_part_2_387
Sapienza Z. S., Narayanan Iyer,  Veenstra A. S.  Reading Lasswell's Model of Communication Backward: Three Scholarly Misconceptions. // Mass Communication and Society. – 2015. – 18:5. –  P. 599-622, DOI: 10.1080/15205436.2015.1063666
Lasswell Harold D. The Structure and Function of Communіcation in Society // Communication of Ideas / Ed. By L. Bryson. – N.Y., 1948. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// www.twirpx.com/file/365721/
Bryson, L., Free, L. A., Gorer, G., Lasswell, H. D., Lazarsfeld, P. F., Lynd, R. S., Waples, D. H.  Needed research in communication. A Rockefeller committee memorandum (Oct, 1940). – New York, NY: Rockefeller Foundation.
Buxton, W. From radio research to communications intelligence: Rockefeller philanthropy, communication specialists, and the American policy community. // S. Brooks & A. G. Gagnon (Eds.), The political influence of ideas (pp. 187–209). Westport, CT: Praeger, 1994.
Levyatan, Y. Harold D. Lasswell’s analysis of Hitler’s speeches. // Media History. – n°15. – 2009. – Р. 55–69. doi:10.1080=13688800802583299
Модель Лассуэлла [Электронный ресурс]. – Режим доступу: http://its-journalist.ru/Articles/model._lassue-lla.html
Wilson, G. Technical communication and late capitalism: Considering a postmodern technical communication pedagogy. Journal of Business and Technical Communication, n°15, 2001. – Р. 72–99. doi:10.1177=105065190101500104
Lasswell, H. D., Lerner, D., & de Sola Poole, I. The comparative study of symbols: An introduction.– Stanford, CA: Stanford University Press, 1952.
Lasswell, H. D., Lerner, D., & Speier, H. Introduction. // H. D. Lasswell, D. Lerner, & H. Speier (Eds.), Propaganda and communication in world history: The symbolic instrument in early times (pp. 1–20). Honolulu: The University Press of Hawaii,1979.
Lasswell H. D. Propaganda technique in the world war / Harold D. Lasswell. – London : K. Paul, Trench, Trubner & co., ltd., New York : A. A. Knopf, 1927. – 233 p. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://babel.hathitrust.org/cgi/pt?id=mdp.39015000379902;view=1up;seq=27
Lasswell H. D. The Theory of Political Propaganda / Harold D. Lasswell // The American Political Science Review. – 1927. – Vol. 21, № 3. – Р. 627–631. 
Lasswell H. D. Describing the Contents of Communications / Harold D. Lasswell // Propaganda, communication, and public opinion; a comprehensive reference guide / H. D. Lasswell, B. L. Smith, R. D. Casey. – Princeton : Princeton university press, 1946. – P. 74–94. 
Павлов Д. М. Природа політичної пропаганди //Вісник Дніпропетровського університету. – 2015. – № 5. – С.156-163.
Eulau H., Zlomke S. Harold D. Lasswell’s Legacy to Mainstream Political Science: A Neglected Agenda. // Annual Review of Political Science. –1999. – n°2 . – Р. 75-89. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://www.annualreviews.org/doi/full/10.1146/annurev.polisci.2.1.75
Лассвелл Г. Мова влади. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://lib.chmnu.edu.ua/pdf/posibnuku/307/8.pdf







82