КОНФЛІКТ ПОКОЛІНЬ ЯК ПРОБЛЕМА ПОЛІТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

ЗУБКО, АЛЕКСАНДРА ОЛЕГІВНА

Please use this identifier to cite or link to this item: https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/3357

Title:	КОНФЛІКТ ПОКОЛІНЬ ЯК ПРОБЛЕМА ПОЛІТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ
Authors:	Кожем'якіна, Оксана Миколаївна ЗУБКО, АЛЕКСАНДРА ОЛЕГІВНА
Keywords:	КОНФЛІКТ ПОКОЛІНЬ;CONFLICT OF GENERATIONS
Issue Date:	16-Dec-2021
Abstract:	Філософське дослідження проблеми відносин між поколіннями значно актуалізується в умовах динаміки соціальних взаємодій та ціннісних змін сучасності. Водночас проблема конфлікту поколінь є вічною, оскільки існує з часів виникнення людського суспільства. Генераційна структура нашого суспільства влаштована таким чином, що ми знаходимося і завжди перебуватимемо у тісному контакті з представниками різних поколінь. У колі сім'ї, на роботі, у громадському транспорті, стоячи в черзі тощо, ми постійно вступаємо у взаємодії з іншими людьми, які мають різноманітний характер. Проблема конфлікту поколінь є одним із суттєвих факторів розвитку та функціонування суспільства. Особливо посилилася роль міжпоколінних взаємодій в умовах системної кризи, у зв'язку зі зміною демографічної ситуації в Україні та зміною ієрархії цінностей молодого покоління. Сучасна Україна перебуває у стані формування нової соціальної системи. Соціальні норми сучасного українського суспільства на поточний період не є природною адаптаційною нормою розвитку для підростаючого покоління через кризу таких сфер життєзабезпечення, як освіта, охорона здоров'я, засоби зв'язку, а також внаслідок військового конфлікту на Сході України, через падіння ціннісних орієнтацій, зростання різних форм суспільних девіацій. Перегляд класичної схеми розв’язання суперечностей між поколіннями передбачає нове розуміння їх взаємозв'язку і взаємозалежності. Революційні відкриття в різних галузях гуманітарних наук другої половини XX століття привели філософські роздуми до необхідності вирішення принципово нових завдань, пов'язаних, перш за все, із аналізом конфліктів між поколіннями, дослідженням механізмів їх впливу не тільки на процес і результат життєдіяльності, але і на специфіку бачення самої його предметності, зокрема, в аспекті політичної філософії.
URI:	https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/3357
Appears in Collections:	033 Філософія (Політична філософія)

Files in This Item:

File	Description	Size	Format
КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА МАГІСТРА, ЗУБКО АЛЕКСАНДРА ОЛЕГІВНА, КОНФЛІКТ ПОКОЛІНЬ ЯК ПРОБЛЕМА ПОЛІТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ.pdf Restricted Access		1.14 MB	Adobe PDF	View/Open Request a copy

Show full item record

Extracted text

Міністерство освіти і науки України
Черкаський державний технологічний університет
Факультет гуманітарних технологій
Кафедра філософських і політичних наук

Допущено до захисту
Завідувач кафедри ФІПН
____________ Бойко А.І.
«___» __________2021 р.

УДК 316.48

Зубко Александра Олегівна

КОНФЛІКТ ПОКОЛІНЬ ЯК ПРОБЛЕМА ПОЛІТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

кваліфікаційна робота на здобуття освітнього ступеня магістра

спеціальність 033 Філософія

Науковий керівник:
доктор філософських
наук, доцент Кожем’якіна О.М.
______________
(підпис)
«___» __________2021 р.

Черкаси 2021
2

ЗМІСТ
ВСТУП ......................................................................................................................... 3
РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПРОБЛЕМИ ПОКОЛІНЬ
1.1. Основні підходи до концептуалізації проблеми покоління ......................... 7
1.2 Культурна динаміка конфлікту поколінь як соціальної проблеми……..…18
1.3. Соціально-філософський аспект проблеми розриву поколінь ................... 26
Висновки до розділу 1……………………………………………………………38
РОЗДІЛ 2. ВЗАЄМОДІЯ ПОКОЛІНЬ: КОНФЛІКТНА КОНФІГУРАЦІЯ
СОЦІАЛЬНИХ ВІДНОСИН
2.1. Функціональні та дисфункціональні ефекти конфлікту поколінь ............. 40
2.2. Способи зниження рівня культурного розриву поколінь ........................... 51
2.3 Молодіжна політика та виклики розриву поколінь………………………...57
Висновки до розділу 2…………………………………………………………....70
ВИСНОВКИ………………………………………………………………………...72
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………………...76

3

ВСТУП

Актуальність дослідження. Філософське дослідження проблеми відносин
між поколіннями значно актуалізується в умовах динаміки соціальних взаємодій та
ціннісних змін сучасності. Водночас проблема конфлікту поколінь є вічною,
оскільки існує з часів виникнення людського суспільства. Генераційна структура
нашого суспільства влаштована таким чином, що ми знаходимося і завжди
перебуватимемо у тісному контакті з представниками різних поколінь. У колі сім'ї,
на роботі, у громадському транспорті, стоячи в черзі тощо, ми постійно вступаємо
у взаємодії з іншими людьми, які мають різноманітний характер.
Проблема конфлікту поколінь є одним із суттєвих факторів розвитку та
функціонування суспільства. Особливо посилилася роль міжпоколінних взаємодій
в умовах системної кризи, у зв'язку зі зміною демографічної ситуації в Україні та
зміною ієрархії цінностей молодого покоління.
Сучасна Україна перебуває у стані формування нової соціальної системи.
Соціальні норми сучасного українського суспільства на поточний період не є
природною адаптаційною нормою розвитку для підростаючого покоління через
кризу таких сфер життєзабезпечення, як освіта, охорона здоров'я, засоби зв'язку, а
також внаслідок військового конфлікту на Сході України, через падіння ціннісних
орієнтацій, зростання різних форм суспільних девіацій.
Перегляд класичної схеми розв’язання суперечностей між поколіннями
передбачає нове розуміння їх взаємозв'язку і взаємозалежності. Революційні
відкриття в різних галузях гуманітарних наук другої половини XX століття привели
філософські роздуми до необхідності вирішення принципово нових завдань,
пов'язаних, перш за все, із аналізом конфліктів між поколіннями, дослідженням
механізмів їх впливу не тільки на процес і результат життєдіяльності, але і на
специфіку бачення самої його предметності, зокрема, в аспекті політичної
філософії.
4

Огляд літератури. Однією з головних причин підвищеного інтересу до
проблем розриву поколінь є крах колишніх філософських і методологічних
установок. Питанням виявлення та подолання протиріч і парадоксів відношень між
поколіннями присвячений цілий ряд новаторських для філософії робіт Н. О.
Довгань [10], Є. А. Зеленова [22], О. З. Лютак [30], О. М. Ожиганової [32], М. М.
Саппи [38], Г. У. Солдатової [39], Д. Стіллмана [41], Н. В. Юдіної [47], К. М. Бертон
[48], М. Кос [49], Л. С. Мессарри [51], П. Слотердайка [53], Л. С. Тенг [54], Г.
Трісасанті [56].
Попри достатню кількість літератури з даної проблематики, все ж потребує
доповнення філософський аналіз сучасних соціальних трансформацій конфлікту
поколінь, що й обумовлює актуальність пропонованого дослідження.
Об'єкт дослідження: феномен розриву поколінь у сучасній філософській
оптиці.
Предмет дослідження: особливості появи, функціонування та динаміки
розвитку конфлікту поколінь в системі соціальних взаємодій.
Мета дослідження полягає в обґрунтуванні поняття розриву поколінь як
самостійної сфери політико-філософських досліджень, розкритті основних ідей і
принципів конфлікту поколінь, окресленні перспектив вирішення названого
конфлікту.
Поставлена мета зумовила необхідність вирішення таких завдань
дослідження:
1. Уточнити концептуальне поле та змістовне наповнення основних підходів
та теорій поколінь.
2. Визначити основні поняття й типи взаємовідносин між поколіннями.
3. Охарактеризувати поняття розриву поколінь крізь призму основних його
аспектів (соціального, філософського, політичного).
4. Розглянути функціональні та дисфункціональні ефекти конфлікту
поколінь.
5

5. Виокремити перспективи зниження культурного розриву поколінь.
6. Проаналізувати особливості комунікації між молоддю та органами
державної влади і місцевого самоврядування, дослідити моделі та форми участі
молоді в політичних процесах.
В роботі використовується цілий ряд методів і принципів філософського
аналізу. Перш за все, дослідження ґрунтується на системному підході до вирішення
поставлених проблем. Компаративістський підхід до аналізу праць класиків
європейської філософської думки і видатних вчених-гуманітаріїв сприяв
виробленню базисних ідей та концептів роботи. Історико-філософська
реконструкція дозволила виділити проблемне поле і специфіку розриву поколінь як
самостійної сфери філософських досліджень, а також намітити перспективи та
основні напрямки його подальшого розвитку. Основні ідеї та принципи
герменевтики стали ключовими для генераційного розуміння проблем розриву
поколінь, що розглядаються в роботі. Використання структурного підходу
дозволило виділити базисні елементи інтерпретативної діяльності поколінь в
гуманітарному і філософському дискурсі.
Теоретичні положення і висновки дослідження можуть мати суттєве
значення: в подальшому розвитку філософських досліджень розриву поколінь у
різних сферах, виявленні їх співвідношення і історичної динаміки; в дослідженні
методологічних парадигм гуманітарних наук, прогностиці основних тенденцій
розвитку поколінь; при проведенні комплексних гуманітарних досліджень,
виробленні нових методологій і методик міждисциплінарного аналізу
різнопоколінних культурних феноменів; для аналізу основних інтерпретативних
стратегій в різних галузях гуманітарного знання, а також в процесах міжкультурної
комунікації. Таке дослідження буде актуальним і значущим як в теоретичному
плані виявлення передумов розриву поколінь, так і в плані вироблення настанов
толерантності та націленості на конструктивний діалог в системі політичних
комунікацій та міжкультурному спілкуванні; при розробці конкретних методик
6

інтерпретації конфліктів між поколіннями; в навчальному процесі у викладанні
курсів соціальної та політичної філософії, конфліктології, політичної антропології
тощо.
Апробація результатів кваліфікаційної роботи магістра. Основні
положення роботи були представлені та обговорені на секційних засіданнях Днів
студентської науки (квітень 2021 р.), VII Міжнародній науково-практичній
конференції «Гендер. Екологія. Здоров’я» (квітень 2021 р.) та дискусійному
майданчику Філософського клубу «Сучасний дискурс політичної філософії: погляд
молоді на актуальні питання» (листопад 2021 р.).
Структура дослідження зумовлена його метою та завданнями. Робота
містить вступ, два розділи, висновки, список використаної літератури. Повний
обсяг роботи становить 82 сторінки.

7

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПРОБЛЕМИ
ПОКОЛІНЬ

1.1. Основні підходи до концептуалізації проблеми покоління
Поняття «покоління» є багатогранним та використовується багатьма
суспільствознавчими науками: філософією, демографією, етнографією,
медициною, віковою психологією, педагогікою, соціологією.
Етимологічне значення терміну «покоління» (generatio) – породження, в
біолого-генеалогічному сенсі – це ланка, ступінь, коліно в ланцюзі походження від
загального предка: це люди, що є «єдинокровними у висхідному та низхідному
порядку з прайдами та нащадками» [17, с. 27]. Аналіз дозволяє з'ясувати, як
розуміли сутність та зміст поняття «покоління» дослідники, які «зверталися до цієї
проблеми на різних етапах історичного розвитку» [10, с. 95].
У біблійних текстах, трактатах древніх філософів поняття покоління, їх зміни,
не маючи однозначного трактування, визначало тимчасове обмеження тривалості
життя. Сімейне покоління з позиції одиниці часу вимірювалось континуумом від
моменту смерті старійшини сім'ї (роду) і до моменту смерті його старшого
спадкоємця. У соціально-історичному контексті в якості поколінної одиниці
виступали періоди правління володарів держав [11].
У роботах істориків і філософів часів античності циклічність сімейного
покоління (як межі родового часу) та історичного покоління (як межі історичного
періоду правління можновладців) була представлена в якості системності і
однотипності історичного процесу. Пізніше роздуми про періодичність, стадійність
світобудови, характерні для філософії Платона, Аристотеля, Геракліта та ін., були
розкриті у філософських концепціях про закономірності повторюваності
суспільного розвитку, цикли, етапи, фази розвитку і руйнування соціальних систем
Дж. Вико, Г. Спенсером, О. Контом, Н. Я. Данілевским, О. Шпенглером, Л. М.
Гумільовим та ін..
8

Однак у теоріях розвитку етносів, народів, культур, цивілізацій не були
враховані, на поколінному рівні, особливості і унікальності конкретних соціальних
систем. З XVI ст. в наукових працях (Н. Макіавеллі, Т. Кампанелла, А. де Сен-
Симона, Ж. Ж. Руссо та ін.) проблема поколінь розглядалась у ракурсах духовних і
політичних.
З часом пошуки пояснення причинності особливостей взаємодій охоплювали
соціальні сфери життєдіяльності, зароджувалась соціальна теорія, у контексті якої
розвивали ідеї історики і філософи, культурологи й економісти, музиканти і
філологи (Г. Адамс, В. Дільтей, О. Курно, О. Лоренц, К. Манхейм, Дж. Мілль, Г.
Спенсер, X. Ортега-і-Гассет та ін.).
У ХІХ – ХХ ст. покоління як соціально-історичні явища стали предметом
дискусій філософів у двох напрямках: позитивістсько-натуралістичному (виділення
структурних аспектів поколінної спільності, часу, її локалізації) і романтично-
гуманітарному (акцентування уваги на духовній єдності поколінь, загальності ідей
і діяльності) [7]. В започаткуванні позитивістсько-натуралістичної філософії, О.
Конт ще у XVIІ ст. вперше обґрунтував включеність світу людського і світу
соціального в глобальну систему. Ідеї О. Конта розвинули Д. С. Мілль, Ж. Дромель,
визначивши засадами соціальної еволюції зміну і взаємовпливовість поколінь,
кількісні показники довжини поколінь у контексті позитивістського напрямку
представив Г. Рюмелін у вигляді вікової різниці між батьками і дітьми [16].
З іншого боку, не обмежуючись часовими показниками, науковці
романтично-гуманітарного напрямку звернули увагу на формування у
представників конкретного покоління духовної єдності під впливом історичних
подій (В. Дільтей, Л. фон Ранке, О. Лоренц), пояснюючи культурні і соціальні зміни
проблемою природної послідовності поколінь (К. Мангейм, X. Ортега-і-Гассет та
ін.), у якій важелем трансформацій виступили не природні, біологічні покоління, а
соціальні як механізми розвитку суспільства. Так, визначаючи покоління за
об’єднуючими ознаками – єдністю віку і життєвими контактами, філософ X.
9

Ортега-і-Гассет в історичному дослідженні «Навколо Галілея (схема криз)»
порівняв «покоління з «караваном», в якому людині відведена роль в’язня, і, разом
з тим, таємного добровольця, щасливого своєю долею. Вона (людина) простує в
каравані, віддана поетам-одноліткам, типу жінки, що панував за часів юності, і
навіть особливій ході, заведеній тоді серед двадцятип'ятирічних. Часом повз неї
проходить інший караван, чужий їй і несхожий на неї зовні – це інше покоління»
[22, с. 52]. Таке романтично-гуманітарне розуміння покоління зберігало характер
трактування вивчення особистості в філософії в історичному, суспільному
контексті, за яким розуміння людини можливе лише через розуміння суспільства,
створеного життями предків і потомків.
Теорія поколінь «була створена в 90-х роках ХХ ст. американськими вченими
Нейлом Хоувом і Вільямом Штраусом» [32, с. 94]. Вони одночасно і незалежно
один від одного вирішили докладно вивчити таке поняття, як покоління.
Їхню увагу привернув відомий «конфлікт поколінь», який пов'язаний з
віковими протиріччями. В основу цієї теорії закладено той факт, що системи
цінностей у людей, які виросли в різні історичні періоди, різняться. Це пов'язано з
тим, що цінності людини формуються не тільки внаслідок сімейного виховання, а
й під впливом суспільних подій, всього контексту, в якому він перебуває у період
дорослішання. Значення має все: «економічні, соціальні, технологічні, політичні
чинники» [32, с. 93].
Світогляд представників одного і того ж покоління формується одними і тими
ж історичними подіями, які були ними пережиті приблизно в однаковому віці. Усіх
цих людей поєднує спільне смислове поле діяльності та спільне світорозуміння.
Тобто всередині одного покоління відбувається «колективна мережева комунікація,
процес передачі колективного досвіду, процес нагромадження соціального
капіталу» [32, с. 94].
Припущення, що є однозначно назване покоління, неминуче передбачає його
відмінність від інших поколінь. Так створюються міжгенераційні розбіжності щодо
10

кардинально відмінних один від одного досвідів проживання життєвих і суспільно-
історичних зрушень у відповідних їм почуттях, думках, знаннях і діях. Розбіжності
проявляються як між індивідами, так і між поколіннями у значенні спільностей
подібного досвіду переживання.
Покоління є безпосереднім носієм базових цінностей та традицій і в цьому
сенсі на період свого активного функціонування виступає суб'єктом
соціокультурного відтворення. Однак це динамічна функція: вона включає
«сприйняття і подальшу трансляцію соціокультурної спадщини, і будь-який збій
цього складного механізму означає порушення у відтворенні соціальної
ідентичності, конфлікт між поколіннями» [2, с. 48].
Противником позитивістських та романтико-історичних трактувань зміни
поколінь виступив відомий німецький дослідник К. Мангейм. У статті «Проблема
поколінь», опублікованій у 1928 році, він звернув увагу на однобічність існуючих
підходів і довів, що життєвий досвід кожного нового покоління відрізняється від
досвіду інших через зміну соціальних умов, за яких цей досвід був набутий.
Зіставивши обидва підходи, К. Мангейм сформулював висновок: біологічна
складова покоління, безумовно, не є визначальною для особистості та сутності
покоління.
Разом із проблемою міжгенераційного обміну досвідом, «Мангейм поставив
і залежну від неї проблему змін» [13, с. 59]. Зв'язавши процес формування поколінь
з процесами змін у суспільстві, Мангейм визначив як основний критерій
приналежності до конкретного покоління особливу «історико-соціальну
самосвідомість» – колективну ідентичність.
Від неї залежить ставлення до життя, поведінка конкретної вікової групи,
«відмінна від інших вікових груп і що виділяє їх у "покоління"» [13, с. 60].
Зміна поколінь є універсальним процесом, заснованим на біологічному ритмі
людського життя, внаслідок чого:
а) у культурному процесі з'являються нові учасники;
11

б) старі учасники цього процесу поступово випадають;
в) члени будь-якого покоління можуть брати участь лише у хронологічно
обмеженому відрізку історичного процесу;
г) необхідно при цьому постійно передавати накопичену культурну
спадщину.
Тому К. Мангейм вважав, що необхідність приходу в суспільство нових
індивідів – це компенсація обмеженої і фрагментарної природи людської
свідомості.
Інший висновок полягає в тому, що «перехід від покоління до покоління є
послідовним процесом» [14, с. 101]. При цьому форми та характер цього процесу
можуть бути різними. К. Мангейм, застосувавши до аналізу поколінь запроваджене
К. Марксом розмежування «класу в собі» (об'єктивне становище в системі
виробництва) і «класу як такого» (класова самосвідомість), усвідомлення себе як
суб'єкта соціальної діяльності, формулює «три самостійних поняття:
1. Поколінний стан – поколінний статус, місце, яке займається людьми
певного віку в даному суспільстві, їх потенційні можливості.
2. Поколінний взаємозв'язок – актуальне покоління, асоціація, заснована на
спільності життєвих проблем та інтересів, які витікають із подібності їх становища.
3. Поколінна єдність, яка передбачає усвідомлення своєї поколінної
спільності та вироблення відповідної самосвідомості, загальних ідеалів та
діяльності» [14, с. 102].
Позиція К. Мангейма з багатьох аспектів збігається з думкою К. Маркса, що
стосується підходів до виявлення соціальної детермінації зміни поколінь. Він
визнає залежність суспільної свідомості від суспільного буття та соціальну
обумовленість пізнання.
Зазначимо, що у концепції К. Мангейма ширше поставлене питання про
співвідношення поколінь, функціональність молоді у суспільній системі. Розвиток
12

молодого покоління сприймається як нагальна необхідність у передачі культурної
спадщини.
Марксистський підхід дозволяє зрозуміти соціальні причинно-суб'єктні
відмінності поколінь (поколінних груп) навіть при подібності їх цільових установок
і систем цінностей. У спільній роботі К. Маркса та Ф. Енгельса «Німецька
ідеологія» (1845-1846 рр.) історія визначається як «…послідовна зміна окремих
поколінь, кожне з яких використовує матеріали, капітали, продуктивні сили,
передані йому всіма попередніми поколіннями» [7, с. 46].
Відмінності між позиціями К. Мангейма та К. Маркса в осмисленні
поколінної проблематики виявляються у вихідних принципах. У статті «Проблема
поколінь» К. Мангейм писав, що всередині покоління можуть існувати
диференційовані поколінні єдності. Разом вони становлять «дійсне покоління» [7,
с. 47]. Надалі цей теоретичний підхід був розвинений науковцем, і соціально-
класові детермінанти поколінної спільності дістали логічного завершення.
Загалом слід зазначити, що в європейській історії покоління як поняття було
проблематизоване в егалітарному контексті революцій XVIII ст. і часто
пов'язувалося з утопічними уявленнями про «нову людину», нове людство, новий
народ і т.п. На думку Є.А. Зеленова, «виникнення проблеми та проблематичного
поняття «покоління» відбувалося в обставинах народження ідеологій – із початком
«століття ідеологій»» [22, с. 47].
О. Котовська розглядає поняття «покоління» як певну вікову категорію,
сукупність осіб одного віку. Наприклад, доробочий вік – до 15 років, робочий вік –
від 16 до 59 років та післяробочий вік – старше 60 років. Загальний для певної групи
рік народження поєднує людей у певне єдине ціле. При цьому «люди одного року
народження переживають усі історичні події в тому самому віці: вони реагують на
них, відчувають на собі їх вплив, відчувають подих історії» [29, с. 24].
У 1970-1980-ті роки виникають роботи І.С. Кона, В.В. Нікітенко, А.І.
Афанасьєвої, В.К. Єгорова, Л.М. Когана, Б.С. Павлова та інших., у яких поняття
13

«покоління» отримує найбільш систематичний опис. Так, І.С. Кон у статті «Вікові
категорії в науках про людину та суспільство» розглядає поняття «покоління» та
зазначає наступні його значення.
1. Ступінь походження від загального пращура (генеалогічні покоління
батьків, синів, дідів, онуків тощо).
2. Однолітки, тобто люди, що народилися приблизно в один і той самий час, і
тому будь-якої миті свого життя перебувають в тому самому віці (реальне
покоління або вікова когорта).
3. Сучасники, тобто люди різного віку, що живуть одночасно (умовне
покоління). При цьому «умовні покоління можуть конструюватися як за
хронологічним, календарним принципом («покоління 1920-х років»), так і
символічно через співвідношення з якимись історичними подіями (покоління
Незалежності), видатними особистостями («Покоління Пушкіна») або відповідно
до системи актуалізованих цінностей («покоління бурі і натиску», «втрачене
покоління»)» [15, с. 195].
В іншій роботі науковець зазначає, що відрізок часу, протягом якого
функціонує дане покоління, або довжина покоління в демографії визначається як
середнє значення вікової різниці між батьками та дітьми у певний період, що
обчислюється «окремо для чоловічого та жіночого покоління; тривалість
«символічних поколінь» в історії культури зазвичай визначається від п’ятнадцяти
до тридцяти років» [15, с. 195].
На думку І.С. Кона, «ця символічна спільність не наділена чіткими
хронологічними кордонами. Вона формується «під впливом будь-якої події
історичного значення. Чим значніша подія, тим тривалішою постає її історична дія,
тим ширші хронологічні рамки здійсненого нею впливу» [15, с. 195]. Проте цей
підхід, на думку К. М. Кащук, дещо знижує «значення демографо-хронологічних
факторів» [24, с. 19].
14

Слід погодитися з тим, що різні соціальні, національні, демографічні та інші
групи не однаково ставляться до однієї і тієї ж історичної події, а деякі з них можуть
призвести до напруження у відносинах між тими чи іншими спільнотами та,
наприклад, між демографічними поколіннями.
О. Котовська зазначає, що «покоління» – це своєрідний «поперечний»
історичний зріз спільності. Для характеристики будь-якого покоління в межах
конкретного часу слід відтворити його «соціальний портрет у період історичного
поступу, протягом якого риси цього портрета залишаються відносно незмінними»
[29, с. 28]. Отже, для кожного покоління, на думку О. М. Ожиганової, характерною
постає «наявність власної місії, період її існування і є часом життя покоління, що
може бути як безперервним, так і перериватися» [32, с. 96].
Зіставлення різних підходів до досліджуваної категорії показує, що покоління
передбачає існування сукупності людей у вигляді певної взаємопов'язаної відносної
єдності: покоління – це певна вікова когорта, яка має більш-менш жорсткі вікові
кордони, об'єднана типологічними ознаками, такими як спільність соціальних умов
формування та життєвого досвіду; спільність завдань, соціальних ролей та функцій;
спільність домінантних вікових соціально-психологічних характеристик, спільність
вікової свідомості, духу покоління; що живе та діє в конкретний період часу. Однак
у зазначений період не надавалося великого значення соціокультурним чинникам
формування наступності поколінь як основи соціальної діяльності.
Стає очевидним факт, що у категорії та у мові «поколінь» поєднуються:
- «уявлення про межі одного покоління (фіксація загальної для нього норми
соціального та культурного, значущого досвіду, типових реакцій тощо, включаючи
загальні символи та символічні фігури, що об'єднують покоління, точніше, кілька
сусідніх поколінь);
- «точка» та способи переходу від покоління до покоління (фіксація стійкості
переданих зразків, але в першу чергу – зміни норм, у тому числі перелому та
15

загального обвалу нормативних систем, тобто збій самого механізму трансмісії)»
[32, с. 95].
Таким чином, покоління починає виступати як внутрішньокультурна форма,
а потім і власне дослідницька конструкція, в якій соціальні подібності та
відмінності (нормативні параметри взаємодії – структури ідентифікації, типи
орієнтації, відносини панування, влади, впливу) редукуються за допомогою їх
перекладу мовою домодерних, традиціоналізованих, партикулярних відносин
спорідненості та сім'ї – від старших та молодших до рівних за віком.
Інакше кажучи, «покоління» в довколанауковому та публіцистичному
мовленні стає зразком (засобом) простого і загальнозрозумілого соціального
зіставлення (порівняння). З його допомогою відзначають, з одного боку,
«однолітків, що виділилися і постали на тлі одного покоління, а з іншого – перепади
між старшими та молодшими сучасниками («давно і нещодавно», «раніше і
тепер»)» [2, с. 281].
Найбільш повна класифікація значень поняття «покоління» представлена в
роботах С.Н. Іконнікової та В.Т. Лісовського. Автори виділили такі значення
поняття «покоління»: по-перше, антропологічне покоління дає уявлення про
генеалогію сім'ї; по-друге, за допомогою поняття демографічного покоління
позначають сукупність однолітків, що утворюють віковий прошарок населення
(когорта). Залежно від тих чи інших обставин (рівень народжуваності, війни,
стихійні лиха тощо) в ньому можуть бути знищені прошарки, які могли б зробити
свій внесок у розвиток культури, і, таким чином, «виникає «зникла» генерація, не
що реалізувала свої здібності» [22, с. 49].
По-третє, можливим постає виділення історичного значення покоління, під
яким розуміється відрізок часу, рівний інтервалу між народженням батьків та
народженням їхніх дітей. Статистично цей період дорівнює 20 – 25 рокам. Це
означає, що у суспільстві одночасно можливе «проживання чотирьох чи п'яти
поколінь» [7, с. 141]. По-четверте, важливе значення для соціального аналізу має
16

хронологічне покоління, за допомогою якого характеризується певний період,
протягом якого живе одне покоління, стадія онтогенезу, «процес соціалізації під час
життєвого шляху від дитинства до старості» [9, с. 182]. І, по-п'яте, поняття
«покоління» наділене духовно-символічним значенням, що поєднує історико-
культурну спільність сучасників, життя яких пов'язане з будь-якими важливими
історичними подіями, пронизане «духом часу» [21, с. 55].
На думку Н. В. Юдіної, найпродуктивнішим слід вважати культурно-
історичний підхід, де поняття «покоління» не збігається з його хронологічною
тривалістю. Цікавим є висновок дослідника стосовно того, що тривалість покоління
залежить від швидкості історичних змін на одиницю часу. «Чим значніші зміни, тим
більшою мірою спостерігаються поколінні відмінності» [47, с. 116].
Набагато складнішим є питання внутрішньої диференціації поколінь.
Загальні міркування притаманні як сучасникам, і одноліткам, оскільки вони беруть
участь у однакових подіях і породжують подібні відгуки. Проте не можна
погодитися з позицією Д. Стіллмана, який вважає, що їх «не можна вважати
явищами одного порядку, оскільки однолітки не завжди однорідні за віковими
параметрами; сучасники завжди співвідносяться один із одним в історичному
контексті; також виникає потреба виділити категорію «однодумці» в ідейно-
символічному контексті» [44, с. 92].
Кожне розуміння терміну «покоління» потребує окремого теоретичного
підходу. Наприклад, заслуговує на увагу підхід Л. С. Тенг, який виділяє три
варіанти вживання даного терміну і, як наслідок, три теоретичні підходи до молоді
як соціального феномену.
По-перше, покоління розглядаються у сенсі життєвого циклу, яким проходять
індивіди. По-друге, соціальні чи політичні покоління – це суспільно-історично-
обумовлені структури групової поведінки. По-третє, виділяються генеалогічні
покоління, коли проблема молоді розглядається крізь призму відносин поколінь
17

батьків та дітей, що «може трансформуватися у зіткнення чи розрив між ними» [54,
р. 328].
На багатовимірність підходів до визначення терміну покоління вказує і Л. С.
Мессарра, який розглядав його як когорту (індикатор: жорсткі вікові межі);
спільність домінантних соціально-психологічних рис, соціальних умов формування
та життєвого досвіду; спільність поколінної свідомості та духу; «хронологічний
період, протягом якого живе конкретне умовне покоління та ін.» [51, р. 794].
Якісну визначеність поколінню як носієві тих чи інших властивостей та
відносин надають його соціальні ознаки. Говорячи про якісну характеристику
соціальної ознаки, слід розглядати «зміст та спрямованість соціальної діяльності
покоління» [3, с. 13].
У першому випадку необхідно вивчити соціальну роль покоління та його
місце у суспільному процесі. У другому – важливим постає те, наскільки
«покоління є активною силою життя» [4, с. 235].
Представники одного покоління беруть участь у тих самих подіях, відчувають
на собі їх вплив. Зрозуміло, ставлення до цих подій та їх вплив на різні групи,
представлені в межах покоління, є різним, проте покоління в цілому несе на собі
відбиток тих «історичних подій, у яких те чи інше покоління брало безпосередню
участь» [7, с. 46].
Покоління та його менталітет формуються в ході вирішення соціально-
значущих проблем. Вирішення цих проблем означає самореалізацію цього
покоління та прогрес суспільного розвитку. Виділення та врахування цього аспекту
проблеми допомагає глибше зрозуміти питання про «спадковість та наступність
поколінь» [7, с. 47].
В даному контексті важливе значення має склад покоління, що відображає
соціальну структуру суспільства, розподіл на соціальні групи, прошарки,
субкультури, етнічні та соціальні спільності, регіональні відмінності центру від
периферії, міських поселень від сільських, та впливає на соціальну активність
18

покоління. Наприклад, якісна неоднорідність поколінь є фактором, що роз'єднує
покоління. Залежно від цього, «покоління може бути соціально однорідним або
соціально різнорідним» [11, с. 17].
Соціокультурний код покоління повинен включати не тільки «єдині
характеристики покоління, а й відмінності між ними, складаючи таким чином
своєрідну матрицю, базу наступності» [12, с. 46].
Отже, покоління — соціально-демографічна й культурно-історична
спільність людей, об’єднаних межами віку й загальними умовами формування та
функціонування в історичний період часу.
Полісемантичність поняття «покоління» визначила безліч теоретико-
методологічних підходів до його дослідження і тлумачення. Кожна наука виробила
свою класифікацію поколінь. Підставою класифікації може служити вік «як
сукупність людей, що відносяться до певних вікових інтервалах», або
приналежність до будь-якої історичної епохи (наприклад, військове покоління,
покоління перебудови і т. д.).
Критерій віку є найбільш універсальною підставою класифікації поколінь. З
цих позицій основними категоріями населення виступають покоління молодих,
зрілих людей і людей похилого віку.

1.2 Культурна динаміка конфлікту поколінь як соціальної проблеми
Інтерес до відносин поколінь зріс у зв'язку з масовими молодіжними
виступами, що охопили у 1960-ті - 1970-ті рр. велику частину індустріально
розвинених країн, частину тих країн, що розвиваються, і навіть деякі
«соціалістичні» країни. Американський психіатр К.Кеністон зауважив, що «між
західною молоддю 1960-х pp. і дорослим поколінням склалася «прірва»» [7, с. 148].
Молодь не хотіла більше розділяти цінності старшого покоління, її життєві плани
йшли всупереч стереотипам, що панували в суспільстві. У контексті цих історичних
подій особливої актуальності набув розгляд проблеми міжгенераційних відносин з
19

точки зору теорії конфліктів, що трактувала протистояння поколінь як природний
процес і що розглядала молодь як передову частину суспільства, локомотив його
соціального розвитку. Теорія конфліктів спиралася на роботи К. Мангейма та М.
Мід. Л. Фойєр стверджував, що «конфлікт поколінь – універсальний мотив історії.
Він базується на початкових рисах людської натури...» [18, с. 121].
Значний внесок у розвиток аналізу міжгенераційних відносин здійснила М.
Мід. Поставивши собі за мету виявлення причин міжгенераційних конфліктів, Мід
провела дослідження динаміки культури різних поколінь – старшого, середнього та
молодого. Ці три покоління, за Мід, «представляють три типи культури – минулу
(постфігуративну), теперішню (кофігуративну) та майбутню (префігуративну)» [20,
c. 45].
Розглянемо ці типи культур докладніше.
Постфігуративні культури орієнтуються на минуле та властиві насамперед
традиційним суспільствам.
Тут інформація від покоління до покоління успішно передається несвідомим
шляхом. Крім «етнографічних» суспільств подібна передача соціокультурної
інформації від покоління до покоління характерна для етнічних субкультур
(діаспор) - вірменської, єврейської, індійської, а також для невеликих груп
аристократів. Люди які належали до складних товариств, можуть забувати в чужих
країнах ті динамічні реакції на усвідомлену зміну, які змусили їх до еміграції, і
згуртуватися на новому місці, знову підтверджуючи свою тотожность з предками.
Постфігуративні культури - це культури, в яких немає минулого крім
минулого, втіленого в предках. Тут панує відчуття всепереможного звичаю.
Заборони та ритуали служать засобом нейтралізації поколінного конфлікту.
У подібних культурах відносини між поколіннями аж ніяк не безконфліктні.
У деяких суспільствах від кожного молодого покоління чекають заколоту та
захоплення влади (у людей старшого віку). Це, з точки зору М.Мід, знаходить
20

відображення в ритуалах переходу (ініціаціях), мета яких - викликати сором і страх
у жертви.
Постфігуративні культури - безписемні культури, генеалогія, яка не виражена
документально, конденсує історію таким чином, що міфологічне та близьке минуле
зливаються разом.
Коли ж у народу немає писемності, немає документів минулого, то
сприйняття новизни швидко згладжується і зникає в загальній атмосфері минулого.
Старші, які редагують ту версію культури, яка передається молодим, міфологізують
чи взагалі заперечують зміну. Народ, який міг описати кожну деталь якоїсь події,
що відбулася в період відносної стабільності, давав найсуперечливіші плутанні
звіти про події, якщо вони відбувалися в неспокійні часи, що говорить про
незмінність витіснення з пам'яті всього того, що порушує безперервність і
тотожність.
Єдино істотна і визначальна риса постфігуративної культури (або тих її
аспектів, які залишаються постфігуративними серед усіх величезних змін у її мові
та традиціях) полягає в наступному: група людей, що включає представників
принаймні трьох поколінь, приймає цю культуру як щось зрозуміле, так що дитина,
виростаючи, приймає без тіні сумніву все те, у чому ніхто не сумнівається у його
оточенні.
Саме ця властивість підсвідомості, невербалізованості, неозначеності і надає
постфігуральній культурі та постфігуральним аспектам усіх культур їх «велику
стійкість».
У кофігуративних культурах молодь більше орієнтується не на старших, а на
сучасників, рівних за віком і досвідом.
Іншими словами, у процесі виховання вплив батьків урівноважується
впливом однолітків. Це збігається із зміною структури сім'ї (яка з "великої"
модифікується в "нуклеарну"). Звідси - зростаюче значення юнацьких груп, поява
особливої молодіжної культури та різноманітних міжпоколінних конфліктів.
21

У суспільстві, де єдиною моделлю стала кофігурація, старі і молоді вважають
природною відмінність форм поведінки у кожного наступного покоління,
порівняно з попереднім. Кожен індивід, якщо йому вдасться висловити новий
стиль, стає в деякій мірі зразком для інших представників свого покоління.
Кофігурація починається там, де настає криза постфігуративної системи:
- після катастроф, у яких загинули переважно старші;
- з розвитком нових форм техніки, невідомих старшим;
- слідом за переселенням у нову країну, де старші завжди будуть вважатися
іммігрантами та чужинцями;
- у результаті завоювання, коли підкорене населення змушене засвоїти мова
та звичаї завойовників;
- в результаті звернення до нової віри або в результаті заходів, свідомо
здійснених у ході революції, яка стверджує себе запровадженням нових та інших
стилів життя для молоді.
У фігуративних культурах досвід молодого покоління радикально відмінний
від досвіду їхніх предків та інших старших представників тієї громади, до якої вони
безпосередньо належать. Чи будуть ці молоді першим поколінням, що народилися
у еміграції, першими по праву народження представниками нового релігійного
культу або ж першим поколінням, вихованим групою революціонерів, що
перемогли, їхні батьки не можуть служити їм живим прикладом поведінки,
відповідного віку. Молодь сама має встановлювати норми поведінки та служити
зразком для своїх однолітків.
Префігуративні культури орієнтуються на майбутнє. Найстарше покоління
все більше прислухається до молоді. Звідси М. Мід виводить і молодіжну
субкультуру, студентські хвилювання (за доби НТР).
М. Мід констатує появу нових механізмів передачі культури, які принципово
відрізняються від постфігуративних та кофігуративних. Цю нову культурну форму
дослідниця називає префігурацією, яку розуміє так: діти сьогодні стоять перед
22

майбутнім, яке настільки невідоме, що їм не можна керувати, принаймні так, як ми
намагаємося це робити. сьогодні, здійснюючи зміни в одному поколінні за
допомогою кофігурації в рамках стійкої, контрольованої старшими культури, яка
несе у собі багато постфігуративних елементів. У минулому, незважаючи на довгу
історію кофігуративних механізмів передачі культури та широке визнання
можливостей швидкої зміни, існували величезні відмінності в тому, що знали люди,
які належали до різних класів, регіонів і спеціалізованих груп у якійсь країні, як і
розбіжності у досвіді народів, що у різних частинах світу. Зміни все ще були
відносно повільними та нерівними. Тому завжди було так, що дорослі знали більше,
досвід їхній був більше, ніж знання та досвід будь-якого молодого чоловіка.
Сьогодні ж у всіх частинах світу, де всі народи об'єднані електронною
комунікативною мережею, у молодих людей виникла спільність досвіду, того
досвіду, якого ніколи не було і не буде у старших. І, навпаки, старше покоління
ніколи в житті молодих людей не знайде повторення свого безпрецедентного
досвіду. Цей розрив абсолютно новий. Він глобальний і загальний.
Сьогоднішні діти виростають у світі, якого не знали старші, але деякі дорослі
передбачали, що так буде. Ті, хто передбачав, виявилися провісниками
префігуративної культури майбутнього, у якій майбутнє невідомо.
Отже, концепція М. Мід припускає, що міжпоколінна трансмісія культури
включає інформаційний потік не тільки від батьків до дітей, а й навпаки:
інтерпретація молоддю сучасної ситуації та культурної спадщини впливає на
старше покоління.
Висока інтенсивність та масштабність конфлікту поколінь можуть становити
загрозу життєдіяльності соціальної системи. Т. Парсонс будь-які висловлювання
невдоволення з боку молодого покоління розглядав як прояви девіантної поведінки,
які можуть бути схвалені суспільством.
Основні конфліктогенні соціальні чинники для молоді:
23

– Молодь прагне зайняти значні соціальні позиції і дратується, якщо старші
їм не поступаються.
– Готовність старшого покоління контролювати, робити зауваження не
завжди в тактовній формі. Випадкові спостереження надають дані щодо
особливостей комунікації представників старшого покоління. Зокрема, іноді вони
вважають, що їхній поважний вік дає право бути нетактовними із представниками
інших вікових категорій населення, особливо з молоддю. Зловживання заходами
соціального контролю, навішування ярликів, дотримання кліше повсякденної
свідомості не відповідають очікуванням, ображають і нервують молодь і сприяють
встановленню порозуміння між поколіннями.
Фактори, що викликають невдоволення та напругу, ініціюють конфлікт з боку
старшого покоління:
– ігнорування або навіть підкреслено зневажливе ставлення молоді до
старших;
– деякі елементи молодіжної субкультури, такі як молодіжний сленг, манера
одягатися, зачіски, окремі форми поведінки, музичні уподобання, форми дозвілля,
способи розваги тощо. При цьому не враховується той факт, що приналежність до
молодіжної субкультури – це явище тимчасове та перехідне. Включення у доросле
життя, завдання побудови кар'єри та сімейного життя зумовлюють залучення
молодих людей до культури соціального оточення та світу старших.
В традиційному суспільстві все життя людини розділена на безліч етапів. Їх
проходження супроводжується різноманітними ритуалами, які допомагають
індивіду у зміні соціального статусу, або просто переході у наступну вікову групу.
В тісному зв’язку із віковими обрядами знаходяться соціальні, які часто
розглядаються як певні ініціації. Вони направлені на включення індивіда у замкнене
коло соціальних зв’язків.
Поняття «ініціація» означає «початок». Під час обряду переходу людина
позбавляється одного соціального та релігійного статусу та набуває іншого. З
24

релігійної точки зору, ініціацію можна визначити як зустріч зі священним.
Перетворення особистості є абсолютним; після закінчення обряду переходу ініціант
змінюється не лише соціально, а й екзистенційно і духовно. Ця радикальна
трансформація майже повсюдно символізується в образах смерті та переродження.
Людина не просто змінюється, вона оновлюється.
Вивчення ритуалів ініціації загалом (особливо у первісних суспільствах)
завжди передбачало, передусім, вивчення чоловічих ініціацій. Так склалося
частково тому, що переважна більшість чоловіків етнологів, антропологів та
спостерігачів-дилетантів мали найкращий доступ до таємних ритуалів, учасниками
яких були люди однієї з ними статі. Однак, більше значення має той факт, що, із
соціальної та релігійної точок зору, чоловічі ініціації важливіші, ніж жіночі. Так чи
інакше, чоловічі ініціації завжди складніші, і, отже, вони привертають більше уваги.
Чоловічі ініціації можна розділити на три категорії: ритуали зрілості, спеціальні
ініціації в таємних товариствах або братствах, спеціальні ініціації для оволодіння
релігійною або містичною професією.
Повсюдно обов'язкові ритуали зрілості відзначають перехід людини з
дитячого до дорослого стану. Юнака відокремлюють та ізолюють, іноді буквально,
від світу жінок і дітей, щоб він зустрів закінчення свого усамітнення вже
повноправним чоловіком та в компанії чоловіків. Для чоловіків настання
біологічної зрілості не так чітко позначено, як для жінок, тому чоловічі ініціації –
це скоріше культурні, ніж біологічні трансформації. Крім того, юнаки найчастіше
проходять ініціації у групах однолітків. Природа та цілі чоловічих ритуалів зрілості
інтерпретувалися у межах трьох основних підходів:
1) з погляду істориків релігій,
2) з погляду антропології,
3) та з позицій психоаналітично орієнтованих напрямів у психології.
У цілому нині ці підходи комплементарні і ворогують друг з одним, навіть
якщо кожен із новачків надає особливого значення окремим аспектам ритуалів
25

зрілості. Історики релігії, зокрема – Мірча Еліаде, фактично прагнули розкрити сенс
ритуалу і особливо – сенс задіяних у ньому символів трансформації, таких як смерть
та переродження. Історики релігії намагалися зробити зрозумілим екзистенційний
стан, який переживає ініціант під час ритуалу.
У спробі знайти універсальні моделі ініціації як такої прихильники цього
підходу виходять далеко за межі досліджень первісних товариств загалом і ритуалів
зрілості зокрема. Отже, історико-релігієзнавчий підхід виявляється тісніше
пов'язаний з вивченням крос-культурного символізму, ніж із дослідженням
соціальних систем, у яких символи функціонують, чи структури самого ритуалу.
Для антропологів саме структура є головним об'єктом дослідження.
Починаючи з "Обрядів переходу" (Rites of Passage, 1909) Арнольда ван Геннепа,
"кар'єра" ініціанта аналізувалася у зв'язку з проходженням ним трьох основних
етапів: "відділення", тобто позбавлення справжнього соціального статусу,
"переходу" та "включення", тобто набуття нового соціального статусу. Як і Еліаде,
ван Геннеп ясно уявляв релігійний вимір ініціації в первісному суспільстві. Сучасна
антропологія, розвиваючи ідеї ван Геннепа та Броніслава Малиновського,
цікавиться переважно вивченням «функціонування» ритуалу в первісному
суспільстві. Відповідно підкреслюється роль ритуалу у підкріпленні соціальних
цінностей, підтримці соціальної стабільності, сприянні групової солідарності та
забезпеченні необхідних настанов і психологічної підтримки для індивідів. Проте,
на відміну Еліаде і ван Геннепа, сучасні соціальні науки розглядають ініціацію
переважно як форму секулярної діяльності.
Описуючи (майже завжди) лише чоловічі ініціації, дослідники вважають, що
молоді люди, які дорослішають, внаслідок зростаючих сил, куражу та сексуальної
активності, починають загрожувати соціальному порядку та рівновазі.
Таким чином, ритуали зрілості допомагали соціалізувати таких індивідів,
послаблюючи цим їх соціально-деструктивний потенціал. Незважаючи на те, що
теорії, що підкреслюють особливе значення групової солідарності, цілком
26

застосовні в контексті первісних суспільств, вони майже нічого не можуть дати
щодо індивідуальних ініціацій у постпервісних суспільствах.

1.3. Соціально-філософський аспект проблеми розриву поколінь
Як і будь-який соціальний конфлікт, розрив поколінь постає і функційним, і
дисфункційним явищем одночасно. Так, з одного боку, розрив поколінь сприяє
суспільному прогресові та розрядці напруженості, «очищує повітря», за образним
висловом Р. Зиммеля [23, с. 19].
Американський дослідник Л. Фойєр у дослідженні, присвяченому
студентському руху, писав, що «розрив поколінь є універсальною темою людської
історії. Він ґрунтується на первинних рисах людської природи і є, можливо, навіть
важливішою рушійною силою історії, ніж класова боротьба». Л. Фойєр
стверджував, що «історія всіх суспільств, що досі існували, є історією боротьби між
поколіннями» [22, с. 55].
З іншого боку, розрив між поколінням створює безліч проблем, як для
учасників конфліктного протистояння, так і для соціального оточення, і для
суспільних процесів. Розрив поколінь може набути масштабу «справжньої
соціальної проблеми, здатної порушити саме нормальне функціонування соціуму»
[26, с. 92].
Було проведено ряд досліджень, щоб зрозуміти основні причинні чинники
цієї проблеми, спробувати знайти якісь рішення, щоб якось зменшити зростання її
«впливу на конфлікти, що виникають між різними поколіннями» [26, с. 83].
• Вплив технологій. У багатьох дискусіях і політиці було помічено, що дітей
та молодь розглядають як «цифрове покоління» в онлайн-компетенціях, вони
сприймають технології як інструмент свободи, який дає різноманітні можливості
від освіти до кар’єри та багатьох інших аспектів, що дозволяють сформувати
молодіжну культуру, в той час як багато представників старшого покоління не в
змозі прийняти нові технології. «Ця різниця в поглядах, думках і виборах
27

призводить до конфліктів між їхніми поколіннями і, отже, створює розрив» [29, с.
27].
• Різне уявлення про стосунки. Очевидно, що батьки та їхні діти-підлітки
можуть по-різному оцінювати свої стосунки один з одним. Сімейні стосунки між
батьками і дітьми є одними з найважливіших відносин і є основним фактором
«емоційного та психологічного благополуччя обох поколінь» [27, с. 21]. Протиріччя
викликано прагненням до особистої автономії та залежності. Таким чином,
стосунки між батьками і дітьми в дорослому віці розглядаються як непримиренні
«протиріччя на соціальних рівнях, такі як статуси та норми» [28, с. 95].
Культурні цінності також впливають на розрив між поколіннями, оскільки він
вважається як соціальним, так і культурним конструктом. Подібно до того, як різні
проблеми чи аспекти життя сформували погляди кожного покоління на світ, вони
також сформували «цінності, які роблять кожне покоління унікальним» [31, с. 206].
Ціннісні орієнтації – це певна сукупність ієрархічно пов’язаних між собою
цінностей, це важливі елементи внутрішньої структури особистості, які
відокремлюють важливе для певної людини від несуттєвого. Інакше кажучи, це
соціально значущі уявлення про те, що таке добро, справедливість, патріотизм,
любов, дружба тощо. Ціннісні орієнтації формуються в ході соціалізації
особистості. Спочатку людина «набуває досвіду попередніх поколінь, а вже потім
набуває власного досвіду, який допомагає їй адаптуватися в соціумі» [37, с. 78].
Тепер, коли ми розуміємо, що таке покоління як визначення, нам потрібно
зрозуміти, які часові рамки вони охоплюють і які характеристики кожного
покоління. Є чотири основні покоління, які ми можемо розпізнати та обговорити:
Покоління X включає тих, хто народився між 1965 і 1981 роками, під час
відбудови Європи після війни. Їхнє життя було нелегким, оскільки після періоду
потрясінь знайти роботу було великим випробуванням. Працювати було їхньою
філософією життя, не залишаючи місця для ідеалізму. Індивідуалізм, амбіції та
пристрасть до роботи — це цінності, з якими вони виросли.
28

Події, що сформували цінності покоління: продовження «холодної війни»,
перебудова, СНІД, наркотики, війна в Афганістані.
Цінності: «готовність до змін, можливість вибору, глобальна
поінформованість, технічна грамотність, індивідуалізм, прагнення вчитися
впродовж всього життя, неформальність поглядів, пошук емоцій, прагматизм, надія
на себе» [38, с. 55].
Батьки цього покоління, бебі-бумери, пережили післявоєнний час. Вони
пройшли весь період технологічної еволюції та підйому та розвитку ЗМІ, а також
насолоджувалися стабільністю як у роботі, так і в сім’ї та були активними як
фізично, так і розумово. «Бебі-бумери менше залежать від смартфонів, ніж наступні
покоління» [38, с. 57].
Події, що сформували цінності: «радянська «відлига», підкорення космосу,
СРСР — світова супердержава, «холодна війна», перші пластичні операції та
створення протизаплідних таблеток, єдині стандарти навчання у школах та
гарантованість медичного обслуговування» [38, с. 57].
Цінності: оптимізм, зацікавленість в особистісному зростанні та винагороді,
водночас колективізм та командний дух, культ молодості.
Міленіали або покоління Y, також відомі як цифрові аборигени, — це ті, хто
народився між 1982 і 1994 роками, і технології є частиною їхнього повсякденного
життя: усі їхні дії опосередковуються екраном. Концепція включення і вимкнення
повністю інтегрована в їхнє життя. Однак вони не народилися в цьому; вони
мігрували в цифровий світ з аналогового світу, в якому вони жили.
Події, що сформували цінності: «розпад СРСР, теракти та військові
конфлікти, розвиток цифрових технологій. Мобільні телефони та інтернет — їхня
звична дійсність. Епоха брендів» [38, с. 57].
Цінності: свобода, результат як такий. У систему цінностей цієї групи також
включені такі поняття, як громадянський обов'язок та мораль, відповідальність.
29

На відміну від попередніх поколінь, через економічну кризу світ вимагає від
них кращої підготовки, щоб отримати роботу, оскільки конкуренція зростає. На
відміну від своїх батьків, покоління X, міленіали «не задоволені навколишнім
світом, амбітні та хочуть досягти своїх цілей» [39, с. 45].
Покоління Z або покоління пост-міленіалів народилися у світі на рубежі
століть — найстарші народилися в 1995 році, а наймолодші в 2010 році. Їхнє
володіння технологіями може змусити їх більше нехтувати своїми
міжособистісними стосунками, але саме вони «дають більше голосу соціальним
проблемам в Інтернеті» [39, с. 46]. Їм подобається отримувати все, що вони хочуть
негайно, і цьому сприяє цифровий світ, у який вони занурені. Вони багатозадачні,
але їхня концентрація уваги обмежена. Вони є незалежними та вимогливими
споживачами і матимуть роботу, якої не існує в сучасному світі.
Коли ми дивимося на ці покоління, можна стверджувати, що вони мають
багато спільного, наприклад, війну, тероризм, сексуальну революцію чи СНІД, але
фактом є те, що кожне з цих поколінь дивиться на світ зовсім інакше, ніж наступне,
через те, що вони пережили в роки становлення до молодих дорослих років. Те, що
кожен досвід сформував, хто вони як особистості, і багато в чому саме цей досвід
визначає прірву між поколіннями.
Незважаючи на сучасне соціальне різноманіття, переважають покоління Y і
Z. Згідно з дослідженням New Kids On The Block. Millennials & Centennials Primer
від Bank of America Merrill Lynch, сьогодні налічується «2 мільярди мілленіалів і
2,4 мільярди представників покоління Z, що становить 27% і 32% населення світу
відповідно» [15, с. 195].
Таблиця 1.1.
Переваги та недоліки поколінь на ринку праці
Покоління Сильні сторони Слабкі сторони
Бебі-бумери - працеголіки, більш віддані Це покоління віддає перевагу
своїй роботі, ніж будь-яке структурі та дисципліні і
інше покоління менш схильне вітати зміни
30

• Бебі-бумерів вважають • найменш підковані в техніці
хорошими командними з усіх поколінь, що заважає
гравцям, вони добре їм розвиватися
співпрацюють з іншими
• Професіонали цього
покоління вважаються
чудовими наставниками для
своїх колег та молодших
людей в організаціях
Х • Більшість організацій менш схильне щось
вважають, що покоління X є говорити, якщо воно не
найкращими працівниками погоджується з
• прагнуть поєднувати керівництвом, ніж наступні
роботу з сімейним часом і покоління
виступають за баланс між • Покоління X цінує
роботою та особистим можливість робити речі
життям швидко і менш схильні
• Покоління X вважається витрачати години
найбільшим джерелом понаднормових, щоб
доходу в цілому серед усіх виконати щось ідеально
працівників.
У Міленіалів турбує етика та Через свою незалежність
соціальна відповідальність міленіали не так зацікавлені в
організації, в якій вони командній роботі, як інші
працюють покоління
• Міленіали виросли, • Це покоління нетерпляче,
шукаючи інформацію, їм коли справа доходить до
потрібно дати можливість кар’єрного зростання,
створювати власні процеси, а швидко звільняються, якщо
не вказувати, що саме робити відчувають, що їхні навички
не розвиваються
Z Найкомпетентніші в техніці Покоління Z вважається
представники покоління Z більш цинічним, ніж їх
можуть сприймати нові попередники, віддаючи
розробки швидше, ніж інші перевагу реалістичному
співробітники погляду на ідеалізм
• Це покоління є особливо покоління Y
амбітним: дві третини • Покоління Z мало знають
покоління Z кажуть, що їхня про час до соціальних мереж
мета в житті – досягти і легкодоступних технологій.
вершини своєї професії Це може зробити їх дуже
Багатозадачні залежними від технологій
для вирішення проблем
Джерело: розроблено автором
Конфлікти між поколіннями як соціальні проблеми часто є «шкідливими
соціальними умовами, які стають фокусом заклопотаності та об'єктом
31

реформаторських зусиль» [31, с. 208]. Соціальні проблеми характеризуються
масштабністю та негативним впливом на розвиток суспільства в цілому. Вони
вимагають втручання та застосування відповідних заходів для їх вирішення. Розрив
між поколіннями цілком відповідає зазначеним характеристикам, тому може бути
представлений у науці та практиці «як соціальна проблема» [47, с. 116].
Покоління є суб'єктами суспільного життя, а полісемантичність поняття
«покоління» інспірувала безліч теоретико-методологічних підходів до його
дослідження та тлумачення. Кожна наука виробила свою класифікацію поколінь.
Підставою класифікації може бути вік «як сукупність людей, які відносяться до
певних вікових інтервалів, або в дещо іншому значенні, як сукупність однолітків,
що утворює віковий шар населення» [49, p. 209]; «приналежність до будь-якої
історичної доби (наприклад, повоєнне покоління, покоління перебудови тощо)» [46,
с. 278].
Критерій віку є найбільш універсальною основою класифікації поколінь. З
цих позицій основними категоріями населення виступають покоління молодих,
зрілих людей та людей похилого віку.
Розрив поколінь визначається конфліктологією як «зіткнення інтересів,
поглядів, потреб і цінностей представників різних вікових категорій населення з
метою здійснення своєї волі» [54, р. 335].
Висока інтенсивність та масштабність розриву поколінь можуть створювати
загрозу життєдіяльності соціальної системи. Його дисфункційність особливо
виразно виявляється у ситуаціях масових організованих та стихійних соціальних
протестів та інших акцій. Невипадково К. М. Томас будь-які висловлювання
невдоволення з боку молодого покоління розглядав як «прояви девіантної
поведінки, які схвалені суспільством» [55, р. 85].
Основними соціальними чинниками, що інспірують розрив поколінь, для
молоді є:
32

- прагнення посісти значні соціальні позиції та роздратування через
небажання старшого покоління поступатися молоді в цьому прагненні;
– готовність та схильність старшого покоління «контролювати, робити
зауваження, не завжди в тактовній формі» [44, р. 218].
Результати спостережень надають відомості щодо особливостей комунікації
представників старшого покоління. Зокрема, іноді вони вважають, що їх поважний
вік дає право не церемонитися з представниками інших вікових категорій
населення, особливо з молоддю. Традиційно старість асоціюється з мудрістю та
доброзичливістю, що й становить сутність соціальних очікувань стосовно старшого
покоління. Але зловживання заходами соціального контролю, навішування ярликів,
дотримання кліше повсякденної свідомості («в наш час молодь була кращою») «не
відповідають очікуванням, ображають і нервують молодь і перешкоджають
встановленню порозуміння між поколіннями» [39, с. 48].
Чинники, що викликають невдоволення та напругу, ініціюють розрив і з боку
старшого покоління:
- ігнорування або наявність підкреслено зневажливого ставлення молоді до
старших;
- деякі елементи молодіжної субкультури, такі як молодіжний сленг, манера
одягатися, зачіски, окремі форми поведінки, музичні уподобання, форми дозвілля,
способи розваги тощо, тимчасове та перехідне. Включення у доросле життя,
завдання побудови кар'єри та сімейного життя зумовлюють «залучення молодих
людей до культури соціального оточення та світу старших» [34, с. 145].
Конфлікти, що виникають внаслідок неприйняття молодіжної субкультури
представниками старших поколінь, є «поширеними у суспільстві. Їх масштабність
та негативні наслідки дозволяють віднести їх до категорії соціальних проблем» [37,
с. 86].
Водночас виникнення такого роду конфліктів містить у собі значний
суб'єктивний зміст, оскільки дані конфліктні ситуації немає фундаментальних
33

підстав, оскільки базові цінності різних поколінь збігаються. Це підтверджують
дослідження і минулих років, і сьогодення. З усього переліку цінностей старшого
покоління найбільш близькі молодому поколінню «сімейні цінності, любов до
батьків, достаток, матеріальний добробут, заробляння грошей» [35, с. 121].
Є інші, більш вагомі причини розриву між поколіннями: молодь прагне
оволодіти соціальними, виробничими та інші позиціями, зайнятими старшим
поколінням, тоді як потенціал старшого покоління ще не є вичерпаним.
Із розривом поколінь пов'язане й таке поширене негативне явище, як ейджизм
– дискримінація за віковою ознакою. Ейджизм – «упереджене ставлення людей
старшого віку до молоді та навпаки (конфлікт поколінь, батьків та дітей)» [46, с.
281].
Основними причинами виникнення розриву поколінь у сім'ях є, як правило,
шкідливі звички, такі як алкоголізм та наркоманія, а також утриманство, прагнення
прожити за рахунок близьких родичів, несправедливий розподіл сімейних
обов'язків, бідність, низький рівень забезпеченості житловою площею.
Часто виникнення розриву поколінь у сім'ях пов'язане з вибором шлюбних
партнерів представниками молодого покоління. Цій проблемі присвячено низку
досліджень у різних наукових галузях. Зокрема, аналіз конфліктів між поколіннями
показав, що конфлікти, спровоковані одруженням з «невідповідною» людиною,
виникають особливо часто. Ускладнюють взаємодію між членами сім'ї та є
конфліктогенними факторами «напружені відносини одного з подружжя з батьками
іншого подружжя – наприклад, свекрухи та невістки, тещі та зятя» [7, с. 142].
Конфлікт поколінь у сім'ях породжує масштабні соціальні проблеми, такі як
дисфункції сімейних відносин, домашнє насильство, дитяча бездоглядність,
злочинність, розпад сімей та ін.
Соціальні проблеми не виникають іманентно. Найчастіше вони є результатом
певних історичних потрясінь чи вад у функціонуванні соціальних інститутів.
34

Розрив поколінь, негативне ставлення молодого покоління до старшого
формується значною мірою через актуальну соціальну політику держави щодо
вікових категорій населення. Так, ставлення до людей похилого віку як до
непотрібної частини суспільства, витіснення їх на периферію соціального життя є
однією з провідних соціально-політичних тенденцій у сучасній Україні. Очевидний
та переконливий аргумент – це «низький рівень пенсійного забезпечення, зниження
економічного та соціального статусу старшого покоління» [44, р. 88].
Розрив поколінь слід розглядати як соціальну проблему, тому що він
призводить до самотності, занедбаності людей похилого віку, масової бідності
пенсіонерів, стресів і депресії та в цілому погіршення їхнього психоемоційного
стану. Сутність соціальної проблеми може розглядатися як невідповідність між
існуючим і необхідним (бажаним) станом у масовій поведінці та діях людей, рівні
задоволення їхніх потреб, що ускладнює життя соціальних груп, спільнот та
суспільства загалом, та потребує колективних зусиль щодо його подолання.
Результатами розриву поколінь є наростання соціальної напруги, підвищення рівня
суїцидальної поведінки, злочинності. Конфліктні взаємодії між поколіннями
«руйнують соціальні зв'язки, підвищують рівень роз'єднаності у суспільстві» [30, с.
97].
Таким чином, розрив поколінь є невід'ємною та «вічною» проблемою
суспільства. За масштабністю, значимістю та негативними наслідками розрив
поколінь слід визнати соціальною проблемою.
Як і будь-який інший конфлікт, розрив поколінь необхідно регулювати.
Стратегія управління конфліктами між поколіннями має бути представлена навсіх
основних рівнях соціальної системи: індивідуальному, груповому і громадському.
Необхідно визнати, що розповсюдженню конфлікту поколінь багато в чому
сприяють недоліки виховно-освітньої системи та вади соціальної політики держави.
Як профілактику конфліктів між представниками різних поколінь слід
застосовувати спеціальні програми впливу на соціальну практику та масову
35

свідомість. Важливо підвищувати престиж старшого покоління у суспільстві та
його моральний статус.
Психологи зазначають, що, критикуючи молодь, старше покоління підвищує
свою самооцінку та покращує свій настрій. Тим часом і для самооцінки, і для
гарного настрою старшого покоління найважливіше визнання заслуг та шанобливе
ставлення до його представників. Результатами компетентного управління
конфліктом між поколіннями мають стати зниження гостроти та широкості цієї
соціальної проблеми та, навпаки, зростання консолідації суспільства.
Американські філософи Г. Маркузе та Т. Роззак по праву можуть називатися
ідеологами молодіжного протесту у США середини ХХ століття. Вони у своїх
роботах абсолютизували явище молодіжного протесту (конфлікту поколінь),
надаючи йому «месіанського» сенсу. Науковці вважали, що саме суспільна та
культурна активність молоді здатна «революційно змінити індустріальне
суспільство (та його дегуманізовану культуру)», яке автори оцінювали вкрай
негативно [18, с. 101].
Проблема подібного підходу в тому, що обидва автори надмірно
абсолютизували та романтизували розрив поколінь та його революційний
потенціал. Ці вчені не змогли побачити еволюційний потенціал розвитку молоді,
можливість конструктивного розвитку без руйнування наявних культурних
патернів.
Негативне ставлення до феномену розриву поколінь (і пов'язаного з ним
явища контркультури) склалося у роботах Д. Белла та Ж. Манделя. Так, наприклад,
французький психоаналітик Ж. Мандель у своїй теорії «кризи поколінь» розглядав
розрив поколінь як «деструктивне явище, спрямоване проти старшого покоління як
носія соціокультурних зразків» [20, с. 45]. Подібний процес, на думку Ж. Манделя,
виявляється потенційно згубним для культури, оскільки перериває зв'язок традицій
у суспільстві; таким чином, розрив поколінь для Ж. Манделя – явище винятково
деструктивне.
36

Проблема цієї теорії полягає в тому, що Ж. Мандель не врахував у своїх
міркуваннях самої специфіки молодості як стадії становлення та прискореного
розвитку особистості, що соціалізується, і, що важливіше, помилково співвідніс
патріархальне панування лише з «прямою владою», яка прямо наказує, що робити.
Але ж функція «культурного зразка» – та роль, якою науковець наділяє старше
покоління, може бути виражена у вельми владних і деспотичних проявах стосовно
особистості, що переживає стадію становлення. Він сприйняв молодь як
революційне явище, що йде на розрив і заперечення тих соціокультурних патернів,
що домінують у суспільстві. При такому погляді на увазі випадає пояснення того,
як відбуваються розвиток та еволюція суспільства і культури, те, за допомогою чого
вони «приростають».
Щоб подолати зазначену максималізацію вищезгаданих теорій, сучасні
дослідники звернулися до більш нейтрально забарвлених теорій розриву поколінь,
які представлені в роботах, перш за все, Е. Еріксона та К. Мангейма.
Відповідно до концепції американського психолога Е. Еріксона, мотивом
розвитку на етапі юності є «боротьба між самототожністю і рольовим змішанням»
[19, с. 102]. Е. Еріксон ілюструє це положення так: «лояльність, законослухняність
– небезпечний тягар, якщо він не звалюється на плечі з почуттям незалежного
самостійного вибору і не переживається як вірність» [19, с. 103].
Поняття вірності розуміється тут як вірність певним цінностям, уявленням.
Але ці цінності мають бути осмислені і прийняті в результаті самостійного
прочитання наявного соціокультурного досвіду або його корекції. Тобто конфлікт
не є запереченням соціокультурного досвіду; новації – завжди лише частина
процесу становлення досвіду; основу досвіду нового покоління завжди займає
досвід, накопичений у минулому, але важливо те, що він стає особистим через
інтерпретування і власне прочитання.
Протилежністю самототожності є рольове змішання – коли людина, не
знаходячи себе, ідентифікується з кимось іншим, розвивається «з урахуванням
37

чужих цінностей без самостійного їх осмислення» [8, с. 182]. Таким чином, розрив
поколінь має місце в тому випадку, якщо на шляху набуття та розвитку особистого
досвіду постає бар'єр у вигляді вже сформованого досвіду старшого покоління, який
несвідомо чинить опір ідентифікації нового покоління на інших умовах, ніж так, як
це було у попереднього покоління.
Отже, поняття розриву поколінь існує вже давно, але останні роки воно стає
все більш помітним у нашому суспільстві і зараз розглядається та вирішується як
основна проблема нашого суспільства. Розрив поколінь за визначенням
розглядається як різниця між особистим вибором, думками та сприйняттям різних
поколінь, що призводить до конфліктів і розриву між членами сім’ї. Це впливає не
лише на стосунки, а й на повсякденну діяльність через розвиток нових технологій
та відсутність комунікації між молодшим і старшим поколінням.

38

Висновки до Розділу 1
У розділі було з’ясовано основні поняття та взаємовідносини між
поколіннями, проаналізовано розрив поколінь та його аспекти. Відзначено, що
поняття «покоління» є багатогранним та використовується багатьма
суспільствознавчими науками: демографією, етнографією, медициною, віковою
психологією, педагогікою, соціологією, філософією. Визначено, що покоління це
соціально-демографічна й культурно-історична спільність людей, об’єднаних
межами віку й загальними умовами формування та функціонування в історичний
період часу.
Підкреслено, що полісемантичність поняття «покоління» визначила безліч
теоретико-методологічних підходів до його дослідження і тлумачення. Кожна наука
виробила свою класифікацію поколінь. Підставою класифікації може служити вік
як сукупність людей, що відносяться до певних вікових інтервалів, або
приналежність до будь-якої історичної епохи (наприклад, покоління бебі-буму,
покоління перебудови і т. д.).
Доведено, що кожне покоління характеризується наявністю власного
соціокультурного коду. Соціокультурний код покоління повинен включати не
тільки єдині характеристики покоління, а й відмінності між ними, складаючи таким
чином своєрідну матрицю, базу наступності.
В традиційному суспільстві все життя людини розділено на безліч етапів. Їх
проходження супроводжується різноманітними ритуалами, які допомагають
індивіду у зміні соціального статусу, або просто переході у наступну вікову групу.
В тісному зв’язку із віковими обрядами знаходяться соціальні, які часто
розглядаються як певні ініціації. Вони направлені на включення індивіда у замкнене
коло соціальних зв’язків.
Під час такого обряду переходу людина позбавляється одного соціального та
релігійного статусу та набуває іншого, а після закінчення обряду переходу ініціант
змінюється не лише соціально, а й екзистенційно і духовно. Ця трансформація
39

символізується в образах смерті та переродження: людина не просто змінюється,
вона оновлюється.
Визначено, що поняття розриву поколінь існує вже давно, але останні роки
воно стає все більш помітним у нашому суспільстві і зараз розглядається та
вирішується як основна проблема нашого суспільства. Розрив поколінь за
визначенням розглядається як різниця між особистим вибором, думками та
сприйняттям різних поколінь, що призводить до конфліктів і розриву між членами
сім’ї. Це впливає не лише на стосунки, а й на повсякденну діяльність через розвиток
нових технологій та відсутність комунікації між молодшим і старшим поколінням.
Відзначено, що розрив поколінь постає і функційним, і дисфункційним
явищем одночасно. Так, з одного боку, розрив поколінь сприяє суспільному
прогресові та розрядці напруженості. З іншого боку, розрив між поколінням
створює безліч проблем, як для учасників конфліктного протистояння, так і для
соціального оточення, і для суспільних процесів. Розрив поколінь може набути
масштабу справжньої соціальної проблеми, здатної порушити саме нормальне
функціонування соціуму.
Було виділено основні причинові чинники виникнення розриву поколінь. З-
поміж інших, було відзначено вплив технологій; різницю в поглядах, думках і
виборах; різне уявлення про стосунки тощо.

40

РОЗДІЛ 2. ВЗАЄМОДІЯ ПОКОЛІНЬ: КОНФЛІКТНА КОНФІГУРАЦІЯ
СОЦІАЛЬНИХ ВІДНОСИН

2.1. Функціональні та дисфункціональні ефекти конфлікту поколінь
Реалізація конфліктної конфігурації відношень між поколіннями має велике
значення в контексті процесів особистісного становлення чи становлення певної
спільноти. Конфліктність, що реалізується в ході конфліктних ексцесів (як
ситуативних, так і тенденційних), сприяє автономізації особистості або спільноти,
її становленню. Конфліктність у такому випадку постає захисним механізмом проти
того, що Е. Еріксоном було визначено як «рольове змішання», і через визначення
суперечностей в уявленнях сприяє теоретичному підкріпленню таких модусів
самості, як «я можу», «я говорю», «я обіцяю», «я пам’ятаю», які, згідно з
концепцією П. Рікера, складають «феноменологію людини, котра може» [36, с. 53].
Конфліктність між поколіннями реалізується як можливість вибору,
самостійного конструювання реальності на основі тієї багатоманітность в
уявленнях, думках, точках зору, із якими індивід стикався у процесі свого розвитку,
і які розширюють те, що філософ Д. Віннікот назвав «опосередкованою аурою» між
внутрішньою та зовнішньою реальністю людини [50, р. 85]. Початкова
опосередкована аура, задана первинними значущими батьками і «батьками»,
втрачає презумпцію бути єдиною, оскільки індивід чи спільнота стикаються з
іншими точками зору, що циркулюють в соціокультурному полі. Саме в акті
вибору, рекомбінації засвоєних уявлень та їхніх елементів і полягає вираження
суб’єктності, набутої самості, втіленої в здатності говорити, висловлювати й
виражати власне Я.
За посередництва конфліктності між поколіннями реалізується також і
негативна свобода – свобода не бути зумовленим з боку однозначної настанови
значущих інших. Індивід не лише розкриває модуси власної самості, але й набуває
відповідальності за продуковані ним мовленнєві акти (акти розповіді, згадування,
41

обіцяння) та пов’язані з ними дії. А параметр відповідальності, здатності «пов’язати
себе із відповідальністю за що-небудь» є одним із ключових при характеристиці
сформованої індивідуальності – можливість вибору, рекомбінації сенсів, яку
пов’язують із розвитком конфліктності між представниками різних поколінь,
постає в цьому випадку одним із найважливіших моментів на шляху досягнення цієї
здатності.
Умовно родинне буття, тобто буття, за якого індивідуум чи спільнота є
афільованими із певним «батьківським проектом» як виразником відповідного
набору цінностей, передбачає включення індивіда чи спільноти до темпорального
виміру, ідентифікація з родиною або «родиною» задає точку відліку для минулого
цього індивіда чи спільноти, а батьківський проект створює первинну
спрямованість у майбутнє. Конфліктна конфігурація відношень між поколіннями
сприяє можливості інтерпретувати власне минуле й майбутнє індивідом, що
проходить фазу становлення, і, таким чином, розкриває здібності пригадування
минулого й обіцяння майбутнього, що виходять із суб’єктності особистості, яка
формується. Особистість, яка формується, віддаляючись від заданої поколінням
батьків власної історії та конституйованих представниками цього покоління
життєвих планів, очікувань відносно дітей, присвоює собі можливість самостійного
осмислення власного минулого та проектування майбутнього.
Міжпоколінна конфліктність набуває власної телеології у взаємному визнанні
самостійних індивідів. Таке визнання стає завершенням шляху самовизнання –
оскільки особистість, яка формується, отримує визнання з боку іншої особистості у
стадії формування.
Конфліктність, яка сприяє самовизнанню індивіда як центра висловлювань на
кшталт «я можу», знаходить своє завершення у взаємному визнанні. Взаємне
визнання постає необхідним альтернативним полюсом самовизнаної
індивідуальності.
42

Через принципову неізольованість людського буття, особистість потребує
визнання з боку «іншого». Визнання може бути досягнуте й без розгортання
реального, тенденційного конфлікту. Також слід мати на увазі, що таке визнання
може й не настати. В такому випадку ми знову стикаємося (як і у випадку драми
дістання визнання) із екзистенційним процесом – нереалізована телеологія
генеалогічного відношення (яка, власне, і є отриманням визнання), знаходить своє
відображення в акторах конфлікту між поколіннями як «втрачене», «так і не
отримане», нереалізоване прагнення пізнати іншого (настільки близького від
початку) й бути упізнаним з його боку.
У жодному разі не можна представити боротьбу між «батьками» та «дітьми»
як протистояння прозорих, відрефлексованих, конкретизованих поглядів.
Безумовно, не можна відмовлятися від результатів роботи Г.Г. Гадамера [5, с. 101-
120]. І тому необхідно підкреслити, що системи уявлень індивідів, як у попередніх
станах їх динамічного становлення, так і в умовах відносно статичного «тут і зараз»,
не є раціонально рефлексованими комплексами міркувань.
Формування досвіду окремого індивіда є багатофакторним, а сам досвід має
багато різних шарів, більшість його детермінант постають неусвідомленими, а
мотиви дій та суджень – несвідомими. Однак саме цей момент багато в чому
посилює можливість конфліктної напруженості між «батьками й дітьми» –
нерефлексованість протиріч, неможливість раціонального аналізу шляхів
утворення антагоністичних поглядів лише розширює можливості виникнення
психологічних конотацій конфлікту між поколіннями.
Ствердження особистості, що перебуває на етапі формування, шлях
самовизнання первісно реалізується завдяки конфліктній конфігурації – на
виокремленні себе як іншого, як індивідуальності. Протиставлення власного Я
«Іншому» становить основу подібного шляху самоствердження, а через особливу
близькість такого типу відношень, як міжпоколінні, «ідеальний у плані
протиставлення «Інший» може бути знайдений саме там» [5, с. 115].
43

Модель подібного конфлікту розпадається на дві загальновідомі складові
частини: когнітивну передумову та своєрідну психоемоційну поведінку. Необхідно
розуміти, що багатоаспектна відмінність картин світобачення, аби стати
конфліктом поколінь, має набути предметної скерованості – тобто каналізуватися
через певне конкретне протиріччя.
Широке поширення конфлікту поколінь стає можливим лише при переході
від традиційного до модерністського суспільства. Причина конфлікту, тобто
конфліктність у її латентному вимірі, закладається переважно в об’єктивному
процесі когнітивного розвитку, а свою генеалогічну специфіку конфлікт отримує
завдяки певній близькості, напрузі очікувань і надій відносно одне одного, що
існують між різними поколіннями, подібно до родинних відносин.
Подібна причина, а саме – конфліктність як факт когнітивної специфіки життя
людини, на нашу думку, існувала завжди, а от можливості широкого її поширення
не завжди були актуалізовані. Це пояснюється тим, що така можливість виявляється
лише за умови значного зростання рівня диференціації всіх можливих суспільних
практик (професійних, економічних, інтелектуальних, політичних, етичних,
естетичних), тобто при появі реальної множинності альтернатив конструювання
власного життя, свого «проекту» в тканині соціальної реальності.
Тут наявна певна діалектика – з одного боку, розширення соціальних практик
дає джерело для формування різноманітних, альтернативних комплексів уявлень
про реальність, проте, з іншого боку, зазначені практики, відмінність у відношенні
до них, дозволяє каналізувати конфліктну потенцію, зробити її більш предметною.
Причина конфлікту – конфліктність людського буття (і буття поколінь зокрема),
може існувати як дещо нетематизоване, сповнене невербалізованою множинністю
нюансів, проте перехід до конфлікту завжди є конкретним (і тут не мається на увазі
масштаб приводу для цього переходу).
Умови для широкої каналізації конфліктності між поколіннями
оприявнюються лише при переході від традиційного до модерністського
44

суспільства. Класичним варіантом подібної зміни (що навряд чи була можливою
без генеалогічного конфлікту), є відхід від професійної спадкоємності в родині,
характерної для традиційного суспільства. Так, протиставляючи себе постаті
«батька», умовний «син» таким чином прагнув до утвердження своєї
індивідуальності через процес формування власного життєвого проекту, шляхом
реалізації себе в певних життєвих практиках.
Антагоністична фігура опонента – «батька», виявляється необхідною в цьому
разі для більш рельєфного вираження власної автономії. Конфлікт, реальні,
озвучені протиріччя допомагають особистості, що перебуває в стадії становлення,
прояснювати, розширювати власні уявлення, й розвивати згідно з ними власні
індивідуальні риси й нахили.
У певному сенсі, такий конфлікт може провокуватися саме «знизу», навіть без
початкової інтенції «згори». Це відбувається, оскільки інструментальна функція
конфлікту (ствердження, «прояснення» самого себе) постає необхідним етапом
становлення особистості. Як зазначає Поль Рікер, «людина стає зрілою, свідомою
лише тоді, коли вона стає здатною до створення нових образів, які, будучи
послідовно пов’язані один з одним, утворюють «дух» у гегелівському його
розумінні» [36, c. 85].
Зауважимо, що помилковими є спроби трактувати батьківську фігуру
виключно в негативних тонах, як дещо, що в будь-якому разі заважає становленню
особистості «сина» і не наділене в цьому процесі ознаками позитивної значущості.
Тут потребує висвітлення проблема авторитету. Г.Г. Гадамер визначає авторитет
таким чином: «Авторитет особистості має своєю останньою підставою аж ніяк не
акт підкорення та зречення розуму, а навпаки, акт визнання та усвідомлення –
усвідомлення того, що ця особистість переважає нас за розумом та гостротою
судження, відтак, її судження важливіші за наші, тобто є більш вартісними, ніж
наші особисті. Із цим пов’язано й те, що ніхто не набуває авторитет на рівному
місці, його необхідно завойовувати й досягати. Авторитет базується на визнанні і,
45

як наслідок, на певній дії самого розуму, який, визнаючи власні межі, вважає інших
більш обізнаними. До сліпого підкорення наказам цей правильно усвідомлений сенс
авторитету не має жодного стосунку» [5, c. 118].
Вважаємо за необхідне з’ясувати це судження Г.Г. Гадамера крізь призму
конкретної значущості батьківського авторитету для особистості, що перебуває на
етапі становлення. Поза всяким сумнівом, у тому, що стосується конкретних,
практичних умінь, авторитет легко віднайти та зафіксувати. Батьківська фігура
може затвердити себе в якості авторитетної, якщо транслюватиме подібний досвід,
а реципієнт набуває можливості висловлювання «я можу» лише за посередництва
подібного навчання. Проте зовсім іншим постає утвердження авторитету в широких
та абстрактних уявленнях відносно багатоманітної реальності.
Чи може авторитет фігури «батька» бути затвердженим в царині політичних,
естетичних або професійних (у плані вибору) практик? Аж ніяк, оскільки емпірично
затверджене «я можу» вже не може довести вірогідність авторитетності позиції,
коли вибір здійснюється у сфері релятивно можливого. У цьому випадку
віднаходження таким (батьківським) авторитетом втілення в сфері так званого
«життєвого досвіду» не видається значущим, оскільки він не в змозі замінити собою
реальну життєву практику індивіда.
Таким чином, можна стверджувати, що розглянутий вище феномен
батьківського авторитету постає лише однією із можливих точок впливу, що
потенційно зберігають свою первісну значущість у житті «сина» тією мірою, якою
вона приймається як така. Інакше кажучи, авторитет приймається тоді, коли він
сприймається як щось значуще, однак об’єктивним шляхом його верифікація не
може бути проведена.
Тут слід звернути увагу на очевидний вияв позитивної функційності
конфліктності між поколіннями. Так, саме в процесі протиставлення себе та
«іншого» (у цьому випадку – батька чи «батька»), в конфліктній конфігурації
особистість може пізнавати й розвивати власні індивідуальні риси, оскільки йдеться
46

про вибір у сферах, що від початку є релятивними, позбавленими однозначного
емпіричного підґрунтя.
Однак у процесі ствердження власного Я в ході конфлікту між поколіннями
індивідові постає властивим і перетлумачення, яке є нічим іншим, як присвоєнням
власного минулого. У свою чергу, це минуле завжди є пов’язаним із родиною та
«родиною», постаючи археологією особистості. Тому «син» чи «донька» може
відчувати розчарування, фрустрацію, інспіровані тими обмеженнями (соціальними,
психологічними), що їх зв’язок із родиною та «родиною» накладає на проект його
майбутнього, на те, що набуває значущого статусу для нього, через що він починає
усвідомлювати потяг до інтерпретації власного минулого.
Так, перетлумачення минулого має на меті підкріплення представником
нового покоління свого теперішнього статусу – своїх актуальних уявлень та
прагнень. Залежно від того, якою мірою ці прагнення викликають несприйняття з
боку старшого покоління, відбувається накладання наявного антагонізму,
конфліктної конфігурації й на минулі стани спільного із представниками старшого
покоління буття, відношень між генераціями. І, нарешті, подібне перетлумачення у
випадках тенденційних конфліктів може бути скероване на реальний розрив зі
старшим поколінням, де реальність майбутнього антагонізму підкріплюватиметься
конфліктною інтерпретацією минулого (що може бути не більш ніж міфологізацією
власної історії).
Суб’єкт, що перебуває у фазі становлення, самостійно створює, «обирає»
власне минуле залежно від того проспективного бачення майбутнього, що
відкриває йому теперішнє. Однією з умов та гарантів такого самовизнання й постає
розвиток конфліктної ситуації з первинним, особистісно-зумовлюваним оточенням,
тобто поколінням батьків. Конфліктна конфігурація, забезпечуючи самовизнання,
може таким чином вести до утворення певної дистанції або навіть до спроби
розриву із батьківським оточенням.
47

Проте саме у спробі подібного розриву й полягає головна драма конфлікту
поколінь. Жоден розрив, жодне перервання комунікації, жодні найпринциповіші
розходження в уявленнях не здатні вповні завуалювати факт первинного зв’язку,
який передбачається самим буттям у складі родини.
З моменту початку «трансмісії» (за визначенням П. Рікера), учасники
взаємодії між поколіннями виявляються пов’язаними певним непорушним
зв’язком, немовби сам образ кожного з поколінь укорінюється в конституції іншого
покоління та зумовлює певну константну напруженість, яка і складає сутність цього
відношення – фіксація Іншого в полі власного зору. Відтак, «де б не перебували
учасники такого взаємовідношення, у якому б актуальному стані відношень один
до одного вони не перебували, вони постійно мають на увазі існування один
одного» [36, с. 65].
В цьому сенсі відношення між поколіннями не схоже на жоден інший
соціальний зв’язок – із нього ніколи не можна повністю вийти. І справа тут не в
«дусі крові», а в фундаментальній значущості образів «батька» та «сина».
Цей феномен і зумовлює специфіку конфлікту «батьків та дітей»: на відміну
від конфліктів, що виникають у межах різноманітних соціальних фігурацій, цей
конфлікт ніколи не постає вповні реалістичним (у плані націленості на певну чітко
означену, прагматичну ціль). Цей конфлікт, у випадку свого зовнішнього вияву,
постає своєрідним закликом до визнання, до того, аби бути зрозумілим у своїй
інакшості, до того, щоб бути почутим.
Цінності індивідуальної свободи, згідно з баченням П. Слотердайка,
становлять тіньову сторону західної, ліберальної цивілізаційної моделі. Філософ
украй критично ставиться до свободи вибору, яка, за його словами, здатна відкрити
дорогу «чому завгодно». Очевидно, таким чином відкривається дорога до
панування «цинічного розуму» [53, s. 108].
В якості прикладів конфлікту із минулим, розриву із традиціями «батьків», П.
Слотердайк також наводить Велику французьку революцію та революцію 1917 року
48

в Росії. Ці події, на думку Слотердайка, особливо наочно демонструють зміну
генерацій без прогресивного розвитку та зв’язку із минулим, коли минуле було
оголошене «недієздатним».
Проте така однозначно негативна оцінка розриву поколінь як зміни парадигм,
на наш погляд, є все-таки занадто безапеляційною. Справа в тому, що жоден розрив
із минулим не відбувається без жодних причин до його виникнення, йому передує
період боротьби із минулим, полеміки з ним, критичного переосмислення.
Тобто, не можна ігнорувати наявність очевидних прогресивних процесів.
Окрім того, розрив із традиціями батьків достатньо часто може означати
повернення до тих цінностей, які ті самі батьки у свою чергу колись активно
заперечували. Так, наприклад, відкидання радянської спадщини супроводжувалося
поверненням до інтерпретації ідей капіталізму.
З конфліктом поколінь пов'язано і таке широко поширене негативне явище,
як ейджизм – дискримінація за віковою ознакою, упереджене ставлення людей
старшого віку до молоді і навпаки. Відомий російський вчений І. Кон вказує, що
ейджизм – це така «життєва філософія, яка абсолютизує вік і створює
нереалістичний жорстокий культ юності» [17, с. 28]. Проблема вікової
дискримінації, нарівні з гендерною, стає особливо актуальною як на глобальному,
так і національному рівнях, з причини старіння нації та швидкої зміни об’єктивних
можливостей різних вікових груп, що пов’язані з соціальними трансформаціями,
глобалізацією та переоцінкою традиційних соціальних норм.
Дискримінація за віком у сфері праці в сучасний період набула такого
поширення, що за масштабами наближається до гендерної нерівності. Аналізуючи
вакансії при прийомі на роботу, можна зробити висновок, що більшість з них
містить вікові обмеження (як правило, це 25-40 років).
Основними формами вияву ейджизму, відомими на сьогодні в філософії та
психології, є такі:
49

1) едалтоцентризм, тобто неадекватний рівень егоцентризму дорослого
населення щодо молодших та старших;
2) джейнізм – дискримінація старших людей порівняно з молодими, надання
їм переваги у соціально-професійній та соціально-психологічній сфері;
3) едалтизм – «негативне ставлення до дітей або молодших за віком з боку
дорослих чи людей похилого віку, в тому числі й членів сім’ї (батьки, опікуни,
родичі, старші брати\сестри) чи членів референтної групи (вчителі, дорослі)» [18, с.
121].
Отже, ейджизм виявляється як у негативному ставленні до дітей чи молоді,
так і в несприйнятті людей похилого віку. Найчастіше ейджизм співвідноситься з
негативним ставленням до людей похилого віку, що визначається як дискримінація
старості. Науковці стверджують, що з розвитком ринкових відносин люди похилого
віку найчастіше стають жертвами ейджизму і знаходять роботу переважно з
низькою оплатою (няні, охоронці, завідувачі господарством, прибиральниці тощо),
хоча й мають великий професійний та соціальний досвід. Водночас при скороченні
робочих місць вибір роботодавців також падає на людей старшого віку, насамперед,
пенсійного.
Другим виявом ейджизму є дискримінація молодості. Молодість асоціюється
в інших вікових групах з незрілістю, опозиційністю, безвідповідальністю,
недосвідченістю, безкультурністю. Ярликування та стереотипізація у цьому
випадку викликає сприйняття молодих людей як не повністю дієздатних, що
призводить до нижчого рівня оплати праці, позбавлення певних професійних чи
матеріальних преференцій (наприклад, пошуки працівників «до 25 років з досвідом
роботи» у кадрових агентствах тощо). Зважаючи на два основні вияви ейджизму,
викладені вище, варто відзначити, що дорослі люди, які, власне, й мали б
здійснювати дискримінацію молодості і дискримінацію старості, – також можуть
стати об’єктом ейджизму.
50

Підсумовуючи розглянуті думки та сказане вище, відзначимо, що конфлікт
між поколіннями може мати не лише негативні (які, здавалося б, зумовлені самим
значенням слова «конфлікт» та його сприйняттям у соціумі), але й позитивні риси.
Так, звісно, не можна відкидати очевидну шкоду від деструктивних міжпоколінних
конфліктів, коли втрачаються зв’язки між представниками різних генерацій,
втрачається можливість до конструктивного діалогу, виникають образливі для обох
сторін конфлікту стереотипи тощо.
Проте саме шляхом міжпоколінного конфлікту відбувається формування та
ствердження нового покоління як наступника попереднього. Виявлення
антагонізму відносно попередників, участь у суперечках із ними формує життєвий
досвід молоді, а новітнє бачення численних соціально-культурних процесів
дозволяє будувати новий світ, переосмислюючи спадщину покоління «батьків». І,
зрештою, слід відзначити, що покоління «батьків» свого часу також було в ситуації
«покоління дітей», відтак, процес розмежування генерацій є цілком природним,
хоча й подеколи радикалізованим в умовах модерного й постмодерного
суспільства, що постали на відкиданні авторитетів як таких.
Отже, природа феномену міжпоколінної конфліктності полягає в когнітивній
передумові процесів пізнання, конструювання індивідом чи групою індивідів
власної реальності в процесі взаємовідношення з іншими індивідами – значущими
іншими, серед яких, у тому числі, можуть перебувати й «батьки» індивідів,
названих першими – умовні або реальні, біологічні. Конфлікт між «батьками» та
«дітьми» не є однозначно позитивним чи негативним явищем, адже в ньому
присутня як конструктивна, так і деструктивна функційність. Урівноваження
впливів цих двох рушіїв конфлікту здатне зменшити негативні наслідки від його
тривання та збільшити позитивні.
Однак каналізування цієї когнітивної передумови видається можливим лише
у відповідних соціокультурних умовах. Для цього необхідно визначати
соціокультурні умови існування конфліктів між поколіннями у суспільствах різного
51

типу, в умовах різноманітної соціокультурної диференціації, а також розглянути
специфіку уявлень про конфліктний аспект відношень між поколіннями в різних
формах суспільної свідомості.

2.2. Способи зниження рівня культурного розриву поколінь
У попередньому параграфі ми дійшли висновку, що конфлікт поколінь не є
чимось апріорі позитивним, так само він не є й ознакою деградації суспільства. Він
є природним і необхідним, динамічним процесом, що постійно повторюється та
сприяє засвоєнню й розвитку культури.
Між поколіннями можуть виникати як «взаєморозуміння і єдність, так і
суттєві відмінності, що переходять у конфлікти» [14, с. 101]. Спектр цих відносин
можна простежити за такими аспектами:
• Соціальний аспект визначає положення поколінь у суспільстві, висхідні чи
нисхідні лінії та тенденції розвитку.
• Економічний аспект характеризує рівень зайнятості у різних сферах
трудової діяльності, можливості професійного просування та кар'єри, рівень
доходів.
• Політичний аспект показує відношення між поколіннями в системі влади,
відмінності в політичній культурі, симпатіях та антипатіях, критиці чи захисті
режиму, у плюралізмі чи догматичності суджень, участі в політичних організаціях,
партіях, мітингах.
• Культурний аспект визначає спільність та відмінність у відношенні до
культурної спадщини, здобутків та цінностей, у рівні освіти, у моральних нормах
та естетичних уподобаннях, у світогляді, релігійності.
• Побутовий аспект відбиває різні життєві умови різних поколінь.
• Соціально психологічний аспект показує відношення між поколіннями у
процесі спілкування, у повсякденному житті, на роботі, у школі та вузі, на вулиці
та вдома, між батьками та дітьми.
52

• Етнічний аспект характеризує «відносини між різними народами, визначає
характер міжнаціональних відносин» [15 с. 195].
Виділяючи ці аспекти, слід зазначити, що не всі вони мають однакове
значення при порівнянні різних поколінь. Це може залежати від конкретного
моменту часу, в якому порівнюються покоління.
У процесі утворення різних точок зору (відносно яких природна рознесеність
поколінь у соціокультурному часі постає лише однією з детермінант), індивіди –
«батьки» та «діти» – прагнуть до визнання, що є процесом обміну, діалогу,
ознайомлення один одного зі своїми поглядами та бажання поваги до цих поглядів.
Не випадково П. Рікер говорить про «приниженість невизнанням» [36, с. 83], а Г.Г.
Гадамер відносить поколінну конфігурацію до числа «тих відносин, у яких у наш
час дуже гостро виражається проблема нерозуміння» [5, с. 119].
При цьому необхідно усвідомлювати, що те визнання, про яке говорять знані
філософи, не є певною межею, що відділяє нас від зникнення конфлікту поколінь.
Оскільки під конфліктністю загалом мається на увазі потенційне протиріччя
поглядів, думок, суджень – тобто досвіду, така конфліктність не може бути
вичерпаною. Проте визнання може сприяти припиненню антагоністичного
реагування стосовно провокативних конфліктних моментів.
Однак, у той же час, сама специфіка визнання, точніше, ідеї боротьби за
визнання, може своєрідно пролонгувати конфліктний стан, у тому числі й у його
експліцитному вияві. Справа в тому, що особистість може йти до визнання себе як
такої, що розкриває нові й нові здібності. В такому випадку межа взаємовизнання
постає перспективою, що постійно втрачається, а боротьба за визнання
перетворюється на вічну.
Таким чином, на шляху до боротьби за взаємне визнання на особистість, що
перебуває в стадії становлення, та її бінарних партнерів чатує значна небезпека.
Однак справжнє завершення шляху становлення особистість може набути лише у
випадку трансформації первинної конфліктної конфігурації в ситуацію взаємного
53

визнання, навіть якщо така буде представлена в символічній та недосконалій формі.
В будь-якому разі, через специфіку відношення між представниками різних
поколінь, здобуття чи нездобуття визнання постає особливим, екзистенційним
моментом для людей, що перебувають у цьому відношенні.
Відомий німецький філософ Петер Слотердайк у своїй праці «Жахливі діти
нового часу» [53, s. 98-119] подає власне бачення природи конфліктів між
поколіннями в досить песимістичному ракурсі. На думку філософа, зміна поколінь
наразі, на відміну від домодерністського періоду, відбувається найчастіше без
передачі будь-яких традицій. Відтак, на думку Слотердайка, у наших сучасників та
наступного покоління немає спільного спадку, звідси – й розрив між «батьками» й
«дітьми», що набуває особливої гостроти в наш час [53, s. 102]. Відтак, німецький
філософ обґрунтовує виключно негативну функційність конфліктів між
поколіннями, вбачаючи в них шлях до невпинної деградації й без того
здеградованого соціуму.
На думку П. Слотердайка, саме зараз конфлікт поколінь перейшов у нову,
небезпечну для майбутнього стадію. Замість того, щоб спиратися на систему
мислення та цінності батьків, «діти нового часу» орієнтуються «на моду в
широкому розумінні цього слова та швидкоплинні тренди» [53, s. 104]. Вони
позбавлені твердої світоглядної опори та не знають про існування «міцного тилу»,
що його давали їм родина та статус у суспільстві. Сучасним світом керує «повсюдна
імпровізація», що «визначає і програмує ділові відношення та сексуальні стосунки,
формат відпустки та релігійні практики» [53, s. 109].
Люди без традицій, що коряться диктату моди, взагалі позбавлені будь-яких
орієнтирів, загублені в нинішньому світі, що є динамічним, мобільним та надто
швидко змінюваним. Більше того: він зводить усю історію цивілізації, починаючи
від дохристиянських часів і до сьогодення, до чергування подібних зламів, розривів
із попередньою традицією. Зміна поколінь для Слотердайка – це завжди зміна
парадигм. Ця зміна відбувається дедалі частіше, і сучасне покоління, що є, за
54

образним виразом німецького філософа, «поколінням жахливих дітей» [53, с. 107],
несе із собою особливо значний ризик «небезпечних та шкідливих мутацій».
Згідно з теорією німецького дослідника К. Мангейма, молоде покоління є
нейтральною в моральному плані потенцією, енергетичним резервом суспільства та
культури. Воно може увібрати в себе «різні впливи і розвивати їх» [14, с. 101]. Тобто
К. Мангейм малює картину молодого покоління, яке завдяки своєму особливому
статусу всередині соціуму здатне розвивати чи спростовувати певні культурні
патерни.
Проте критерієм їхнього прийняття чи відкидання служить зовсім не статус
їхньої віднесеності до досвіду минулого, а те, якими вони стануть під свіжим
поглядом молоді, так би мовити, поглядом з боку – критичним прочитанням
традицій. Тобто молодь конфліктує зі старшим поколінням через те, що цінності та
культурні традиції, які є в суспільстві, для неї не становлять щось апріорно вірне,
отже, поріг схиляння перед подібними традиціями-авторитетами у молодого
покоління є значно зниженим.
Саме теорія К. Мангейма лягла в основу «діалогових» підходів до проблеми
конфлікту поколінь, що розвиваються останнім часом також у вітчизняній науці.
Під діалоговими ми маємо на увазі ті підходи, які «вказують на необхідність діалогу
між поколіннями» [10, с. 95].
У той час як прихильники позитивного і прихильники негативного ставлення
до феномену абсолютизували і перебільшували його позитивні і негативні риси,
прихильники «діалогового» підходу тяжіють до більш нейтрально забарвлених
оцінок. Вони вважають, що «в процесі подібних конфліктів та розривів культура
втрачатиме щось цінне (так само як і справедливо відкинуте – як таке, що пережило
себе) і набуватиме нарівні з дійсно прогресивним щось миттєве, незначне» [11, с.
15].
Однак між двома цими полюсами можна побачити велику «зону» збережених
досягнень культури, які «виявилися пропущені» крізь призму сформованого (у
55

процесі конфлікту, який міг бути більш-менш явним та інтенсивним) досвіду і тим
самим зберегли свою актуальність та своє місце у культурі. Іншими словами, розрив
поколінь не є чимось апріорі позитивним, так само, як він не є ознакою деградації
суспільства; він – природний і необхідний, динамічний процес у тій чи іншій формі
на рівні всього суспільства або окремих сімей, що постійно повторюється і сприяє
прийняттю та розвитку культури.
Подолавши полярні гіперболізації, що стали вже класичними, у розумінні
конфлікту поколінь, сучасні дослідники, спираючись на теорію К. Мангейма,
дійшли «усвідомлення необхідності діалогу між поколіннями» [28, с. 85]. Це
положення видається нам абсолютно вірним, проте і воно не є кінцевою точкою на
шляху осмислення проблеми.
По-перше, потенціал діалогу, звісно, є обмеженим; знаходячись у принципово
різних точках соціокультурного досвіду, різні покоління за всього свого бажання не
зможуть подолати всі протиріччя, що наявні між ними. Безперечно, позитивна
налаштованість на визнання іншого необхідна, вона допомагає нівелювати
потенційно руйнівні наслідки нерозуміння (і небажання зрозуміти) у процесі
конфлікту. Проте повністю відчути позицію іншого, встановити повну емпатію
неможливо.
По-друге, розрив поколінь розгортається насамперед навколо вибору
цінностей, а вибір цінності – процес переважно ірраціональний. Іншими словами,
навіть погодившись (визнавши) із правом існування іншої позиції, прийшовши до
плюральності думок (цінностей), представники різних поколінь не виявляться
захищеними від ексцесів конфліктності тоді, коли їхні ціннісні позиції
стикатимуться. Можна визнавати можливість існування іншої позиції, але,
стикаючись із нею віч-на-віч, дуже складно залишатися об'єктивним і нейтральним.
Діалог, про який говорять сучасні (у тому числі вітчизняні) дослідники,
необхідний, але він не є методом зняття розриву, усунення його або навіть
56

розв’язання. Діалог – це всього лише спосіб співіснування поколінь у рамках
відкритого суспільства, що розвивається, яким є сучасне суспільство.
Однак скасування самого розриву поколінь видається чимось неможливим і
навіть небезпечним. Як ми вже вказували, цінності, соціокультурні патерни,
традиції потребують не сліпого прийняття, а усвідомленого присвоєння. Культура і
контркультура, старші та молодші покоління потребують один одного, в тому числі
і як усвідомленої протилежності собі. Бінарність їхнього існування у суспільстві
необхідна.
В рамках культури старших поколінь протидія, інша позиція, втілена в
контркультурі та молодшому поколінні, є приводом до ревізії власних цінностей,
традицій, тобто до активнішого їхнього переживання (у тому числі й у формі
захисту від критики). Для контркультури та молодшого покоління наявність
бінарної опозиції необхідна як те, що можна метафорично назвати «стіною».
Офіційна культура, традиції старшого покоління є для покоління молодшого
перешкодою, від якої воно «відбиває м’яча» власного досвіду. Цю перешкоду
складають традиції, що мають бути досить стійкими для того, щоб збагачувати
досвід молодшого покоління та мотивувати його до розвитку власного досвіду. При
цьому інтеграція новацій відбувається немовби «за лаштунками» активної боротьби
навколо них і є наслідком процесу соціокультурного відбору, що постійно
відбувається.
Ще раз наголосимо на необхідності бінарної опозиції в суспільстві та на
необхідності стійкості метафоричної «стіни». Адже при константному відтворенні
розриву між поколіннями послаблення цієї стійкої антиномічності загрожує
негативними наслідками.
Вітчизняні вчені, які досліджують цю проблему в сучасному українському
суспільстві, вказують на так званий «розрив поколінь» як «наслідок перебудови»
[7, с. 47]. Але при цьому вони не виділяють глибинних системних причин цього
явища. Нігілізація молоді, її певна втраченість та відірваність від традицій – не
57

просто конкретно-історичний наслідок послаблення традицій, пов'язаний із крахом
політичної системи.
Розрив поколінь – невід'ємна складова процесу соціокультурної еволюції –
соціокультурного добору. Але він може призвести до негативних наслідків у
ситуаціях суспільної нестабільності, ситуаціях, коли слабшає стійкість бінарної
опозиції поколінь.
Ми вважаємо, що непрогнозованість подій у такі періоди, відхід реальності
від «добрих намірів» пов'язані з тим, що молодь, що соціалізується, в процесі
становлення виявляється позбавленою свого бінарного опонента і потрапляє в
ситуацію, коли перспективи її соціокультурного самовизначення перебувають у
вкрай несприятливій ситуації.
Отже, в умовах соціально-політичної нестабільності успіх будь-яких реформ
та перетворень у їх довгостроковій перспективі залежатиме не лише від
структурних змін у політичній та економічній сферах. Навіть за умов нестабільності
формування молодшого покоління має співвідноситися з чітким розумінням тих
соціокультурних цінностей, які мають на увазі як кращі. Критичність і
конфліктність нових поколінь (молоді) є природними, але вони можуть вести до
позитивної соціокультурної еволюції лише в умовах існування міцної
соціокультурної системи, яка реагуватиме на виклики молоді ревізією та
аргументацією своїх цінностей та мотивуватиме саму молодь на кращий розвиток
власних ціннісних установок.

2.3 Молодіжна політика та виклики розриву поколінь
У періоди трансформацій і переломних моментів молодь завжди займала
лідируючі позиції в суспільстві та політиці, була активним учасником перетворень,
що відбуваються в країні. Водночас сучасна молодь відрізняється від надмірно
ідеологізованих комсомольських активістів радянського та політизованих
попередників початку пострадянського періодів. На політичну поведінку молодих
58

громадян, ступінь їх політичної активності впливають як зовнішні чинники, до яких
можна віднести об'єктивні соціально-економічні умови, політичну обстановку в
країні, панівний тип політичної культури, особливості державної молодіжної
політики, а також внутрішні чинники, що не залежать від них, пов'язані з
особливостями молоді як соціально-демографічної групи. Названі чинники можуть
як сприяти розвитку політичної активності молоді, так і стримувати її. Характер
політичної поведінки молодих людей значною мірою визначається специфікою
їхнього ставлення до політики, рівнем їх політичних знань та ступенем розвитку
навичок політичної участі, тобто тими якостями, які прийнято включати до
політичної культури. Інтерес до політики у значної частини молоді має переважно
пасивний характер, оскільки, маючи загальні уявлення про політичні події в країні,
значна частина молоді не прагне активної участі у політичному житті, виявляючи
громадянську і політичну апатію. Замість мітингів та демонстрацій молодь віддає
перевагу віртуальним політичним інтернет-дискусіям, політизованим ток-шоу.
«Як молодіжна політика в цілому, так і державна молодіжна політика зокрема
значною мірою реалізуються через саму молодь, молодіжний рух, молодіжні
організації та об’єднання в результаті відповідної їх діяльності. При цьому маємо
враховувати, що молодь ніколи не була, не є і не може бути однорідною. Вона
різниться за рівнем освіти, професійної підготовки, ціннісними орієнтаціями,
соціальною активністю, участю у політичних та інших суспільних процесах» [6].
Моделей молодіжної політики є багато, але, за всіх відмінностей, вони все ж
більш-менш подібні, повторюються. М.Головатий, головним чином, виділяє дві
моделі державної молодіжної політики в інших країнах. «Одна з них
характеризується достатньо активним втручанням держави у стосунки суспільства
і молоді (умовно, “модель Швеції”), друга – тим, що першочергова увага держави
спрямована на соціально незахищені і “неблагополучні” групи молоді
(неоконсервативна “модель США”)» [25].
59

Сформувати об’єктивну молодіжну політику, в тому числі і державну,
можливо лише у тому випадку, якщо:
«а) ми добре знаємо саму молодь, її потреби і проблеми;
б) добре усвідомлюємо реальні протиріччя формування і розвитку поколінь,
що включені у систему суспільних відносин» [6].
Інакше кажучи, основа проблем молодого покоління, як і молодіжної
політики в цілому, стає очевидною лише у тому випадку, якщо урегульовані головні
суперечливості не тільки усередині самої молоді, а й між молоддю та іншими
соціальними верствами населення, між усіма поколіннями людей. Враховуючи це і
створюються механізми, форми і способи вирішення таких дилем.
Основною метою державної молодіжної політики є:
- забезпечення рівності прав, обов’язків і перспективи в соціумі для молоді
поряд з іншими соціальними групами, однак не за їх рахунок;
- соціальний захист молоді, врегулювання різних економічних та соціально-
політичних проблем молоді, а також формування для молодого покоління
потрібних стартових можливостей для налагоджування власного життя,
пристосування у ньому, для самореалізації і саморозвитку особистості;
- підтримка і спонукання головних корисних ініціатив самої молоді, її
організацій і рухів, що намагаються зробити конкретний вклад у вирішення як лише
молодіжних, так і загальносуспільних проблем.
Методи комунікації між молоддю та державними органами влади всіх рівнів
на сьогодні є популярними в більшості країн Європейського Союзу та широко
використовуються у роботі міжнародних організацій (Рада Європи, Європейська
комісія тощо), а також у процесах міжвідомчого співробітництва з питань молоді та
взаємодії між органами влади, відповідальними за молодь на рівні міжнародних
організацій і союзів (зокрема, серед держав-членів Ради Європи та членів
Європейського Союзу). Співробітництво між органами влади та молоддю може
здійснюватися в різних сферах та на різних рівнях. В одному випадку кінцевою
60

метою такої співпраці є вирішення конкретного питання, в іншому випадку
партнерство налагоджується для сприяння участі молоді в процесах прийняття
рішень, що матимуть вплив на державну молодіжну політику або політику, яка
стосується молодіжних питань. Досягнення спільних домовленостей є кінцевою
метою налагодження їх співпраці, що матиме вплив на певні сфери державного
управління зазначеним сегментом. Отже, способи співпраці між суб’єктами
процесу можуть бути різними, але головна мета залишається незмінною –
налагодження міцного партнерства для побудови кращого життя в місцевому
суспільстві [57].
На сьогодні у світі існує безліч методів співпраці на державному рівні між
молоддю та органами державної влади. Серед країн Європейського Союзу
найпопулярнішими виступають чотири моделі: (1) дорадча модель, (2) колегіальна
модель, (3) метод співуправління (або ко-менеджменту) Ради Європи, (4) відкритий
метод координації. Водночас в окремих країнах особливу популярність у
механізмах державного управління має така форма співробітництва, як утворення
спільних консультативних груп з урядових та неурядових структур, що працюють
за різними напрямами. Ця форма партнерства найбільше використовується в
дорадчій моделі та має чималу популярність серед країн колишнього Радянського
Союзу [42].
Дорадча модель є одним із механізмів, що ефективно впроваджуються для
залучення молоді до процедур прийняття рішень. Проведення спільних з молоддю
нарад – це спосіб, у який збираються думки, погляди молоді чи налагоджується
зворотній ефективний зв’язок щодо дій і рішень, які мають вплив на життя молодих
людей. Ефективні наради є двостороннім процесом, що відбувається, коли є
можливість вплинути на кінцевий результат. Наради сприймаються як процес, у
якому і повноваження, і заключне слово належить органам державної влади. Це
означає, що молодь отримує можливість зробити власний внесок у систему
державного управління через рекомендацію. Наприкінці процесу представники
61

органу державної влади мають право вирішувати, у який спосіб внесок молоді має
бути застосовано та використано. Наразі ведеться багато дискусій на рівні
міжнародних організацій між практиками та дослідниками дорадчої моделі,
зокрема, щодо переваг та обмежень проведення нарад. Так, існує побоювання, що
наради не є достатньо ефективним способом залучення молодих людей до процесів
прийняття рішень у громадській сфері та, зрештою, у певних ситуаціях
використовуються як «символічний» підхід до залучення молоді. Утім, навіть якщо
погляди на значущість проведення нарад з молоддю різняться між собою, вони все
одно розглядаються в багатьох організаціях та закладах як цінний спосіб залучення
молодих людей до процесів прийняття рішень та як інструментарій для
забезпечення соціальної інтеграції (особливо коли йдеться про соціально
ізольовану молодь).
Колегіальна модель. У державних структурах незмінно має завжди бути
забезпечено форум, де молоді люди можуть вільно обмінюватися з представниками
органів влади своїми думками, висловлювати пропозиції тощо, пов’язані з
політикою та діями органів влади щодо сфери роботи з молоддю. Для такого методу
роботи необхідно створити простір, в якому йтиме конструктивний діалог,
налагоджуватиметься партнерство між молоддю та органами влади.
Метод співуправління (або ко-менеджменту) Ради Європи. Співуправління
(тобто спільне управління, або ко-менеджмент)означає розподіл влади,
відповідальності та підзвітності у сфері управління між двома та більше сторонами.
Ще у 70-х рр. XX ст. метод співуправління був застосований Радою Європи, коли в
рамках роботи Директорату молоді і спорту було створено унікальне партнерство
між молодіжними організаціями та урядовими структурами. Існування такої
системи дає можливість молоді сказати своє слово під час розробки та реалізації
молодіжної політики [42]. Так, до цього часу в структурі Департаменту молоді
Директорату демократичного громадянства та участі Ради Європи існує чотири
органи, що застосовують метод співуправління.
62

Відкритий метод координації застосовується в певних сферах державного
управління в країнах-членах Європейського Союзу, де Європейська комісія, як
виконавчий орган Європейського Союзу, має обмежені компетенції. Це означає, що
такі країни розробляють та реалізують додатково власні національні політики, а не
користуються затвердженими для країн-членів ЄС нормативними актами, нормами
та рамками. Так, ініціативи в молодіжній сфері виносяться урядом на обговорення
з молоддю та проводяться у форматі діалогу з молоддю задля спільного визначення
завдання в кожному пріоритетному напрямі, що надалі затверджуються урядом.
Уряд та молодь (через власні структури) звітують громадськості про стан
запровадження спільно визначених завдань. На базі таких звітів готується
прогресивний аналіз стану виконання затверджених документів. Такий аналіз
також містить прогнози щодо майбутніх можливих пріоритетів та фокусів уваги у
сфері державного управління питаннями молоді. На просторі країн колишнього
Радянського Союзу відкритий метод координації презентується у форматі
публічних (громадських)обговорень ініціатив уряду. Практичні приклади всіх
указаних методів співпраці існують у системі державного управління в кожній
країні європейського простору.
Існують також інші класифкації методів співпраці. Перша, з найпоширеніших
сьогодні у світі моделей – консервативна. Консервативна модель молодіжної
політики багато в чому характеризується тим, що державна допомога у її рамках
надається не всім молодим людям, а лише тим із них (тим категоріям), які
знаходяться у найбільш складній (насамперед, матеріальної) ситуації. При цьому
держава жорстко контролює витрати виділених коштів, а також визначає її
адресатів. Подібного роду модель на сьогоднішній день реалізується в США. При
цьому, як зазначає вітчизняний дослідник А.А. Зеленін, у США сьогодні
реалізується «неоконсервативна модель молодіжної політики», що надає державну
допомогу лише найменш захищеним і «неблагополучним» категоріям молоді під
час жорсткої регламентації порядку витрачання коштів та категорій одержуваної
63

допомоги. Цим американська модель принципово відрізняється від
західноєвропейської. При цьому модель, реалізована в США, ґрунтується на
мінімальній участі державних структур у соціалізації молоді. Соціальна підтримка
молоді оголошується справою благодійних приватних організацій. Як зазначає
американський автор А. Фернандес-Алькантара, «федеральний уряд не прийняв
жодної всеосяжної федеральної політики або законодавчого акту, який б вирішував
проблеми молоді з груп ризику, що перебуває у перехідному віці. Швидше за все,
правильно буде сказати, що федеральна молодіжна політика сьогодні це низка
програм, створених ще на початку 20-го століття та розширених за рахунок
ініціатив суспільства» [47].
Друга модель (модель соціального партнерства між суспільством та
державою, між державою та бізнесом) є більш збалансований варіант молодіжної
політики. Прихильність до неї демонструють, зокрема, скандинавські країни. У
сфері молодіжної політики соціальне партнерство дозволяє раціонально
використовувати активність молодих людей у наданні допомоги дітям та молоді,
створювати умови для забезпечення успішної соціалізації молодого покоління,
особистісної самореалізації його представників, розумно інтегрувати потенціали
партнерів, сприяючи підвищенню ефективності їхньої діяльності. Говорячи про
конкретні варіанти даної моделі можна вказати на державну молодіжну політику,
характерну для таких держав як Швеція, Фінляндія, значною мірою Німеччина і ряд
інших країн. Там, навпаки, на відміну консервативної моделі молодіжна політика
вибудовується з визнання особливої ролі держави, а також «чіткої регламентації
законом заходів підтримки молодих людей та молодіжних організацій. Що
стосується соціального захисту молоді, то зазначимо, що, як наголошує А.С.
Сафонова, німецька модель вважається однією з найбільш ефективних у Європі.
Наприклад, існують спеціально розроблені закони, які зобов'язують роботодавців
приймати на роботу молодих людей при заповненні вакансій чи реорганізації
виробництва.
64

Соціально-державна модель молодіжної політики ґрунтується на великій ролі
держави у процесі планування та реалізації молодіжної політики. Соціально-
державна модель є достатньо працездатною та перспективною, але має ряд суттєвих
мінусів. І насамперед – вона слабо враховує роль бізнесу та некомерційних
організацій у процесі реалізації молодіжної політики. Держава бере на себе якщо не
всі, то дуже багато функцій, що значно обмежує потенціал молодіжної політики
загалом. Позитивною стороною даної моделі є те, що вона охоплює всю без
винятків молодь. Тим не менш, слід зазначити, що при нестачі коштів у держави
або за недостатнього фінансування з боку держави заходів молодіжної політики,
загальність охоплення може виступати, скоріше, як мінус. У цій моделі реалізація
молодіжної політики відбувається на всіх рівнях влади за пріоритетними напрямів.
Для реалізації цих напрямків відбувається виділення коштів із федерального,
регіонального та муніципального бюджетів, і, зрозуміло, кожен із рівнів є фактором
ризику.
Щодо останньої четвертої моделі, комунітарної, то вона реалізується у
авторитарних державах. Як приклад можна привести радянську модель із
державними молодіжними організаціями, які обов'язково охоплювали всю молодь.
Безумовно, до комунітарної моделі належить і система організації роботи у молоді
в нацистській Німеччині та інших тоталітарних державах. Вище ми навели
чотиричасткову структуру молодіжної політики. Основним критерієм у цьому
випадку виступав ступінь участі держави у розробці та реалізації заходів щодо
роботи з молоддю. Тим не менше, на сьогодні існують інші класифікації молодіжної
політики, в основі яких лежать інші критерії.
Продовжуючи розгляд базових (основних) моделей молодіжної політики,
безумовно, необхідно звернутися до закордонного досвіду їх систематизації. Так,
такі автори як А. Волтер, Дж. Хеджл, Т. Бекман, А. Хейс виділяють чотири основні
моделі, які реалізуються на сьогоднішній день у тому чи іншому регіоні Європи:
- соціально – демократична модель (Скандинавські країни);
65

- консервативна модель (середньоєвропейські країни);
- ліберальна модель (мінімальні соціальні зобов'язання держави у
Сполученому Королівстві);
- субінституційна модель (країни Середземномор'я) [52].
За останніми даними звіту Міністерства молоді та спорту України «Молодь
України», порівняно з 2018 роком молодь України стала активною в громадській і
політичній діяльності. «Так, частка молоді, яка постійно стежить за політичним
життям в країні у 2019 році порівняно з 2018 роком зросла у 1,7 раза, а питома вага
тих, хто стежить за головними подіями в політичному житті – на 10,9 %. При цьому
на 12,1 % та 5,6 % відповідно скоротилася частка серед молодих людей України
тих, хто узагалі не цікавиться політикою або проявляють інтерес до неї дуже рідко.
Серед головних чинників «аполітичності» сучасної молоді – недовіра політикам і
владі (27,6 %), недовіра до наявної інформації (24,8 %), брак достовірної інформації
(23,1 %) і зневіра щодо важливості своєї громадянської позиції (15,6 %) (мал. 3.1).
Порівняно з 2018 роком молодь більшою мірою стала довіряти політикам і владі:
частка респондентів, що вказали на таку недовіру як на причину своєї
«аполітичності» скоротилася у 1,8 рази або на 23,5 %.» [46].
Серед молоді України спостерігається зміцнення впевненості у собі та
власних силах змінити політичну ситуацію в країні, про що свідчить скорочення
відсотка респондентів, які зазначають при відповіді на запитання «Чому вас не
цікавить політичне життя країни?», що від них все одно нічого не залежить (з 27.0
% у 2018 році до 15,6 % у 2019). Разом з тим збільшилася частка молоді, що не
цікавиться політикою через недовіру до наявної інформації (на 6,3 %) та брак
достовірної інформації (на 8,6 %). Втричі зріс відсоток опитаних, які не змогли
надати відповідь на це питання й обмежилися твердженням, що їм важко відповісти
[46].
За політичним життям в Україні постійно стежать 15,6 % молодих людей і
36,8 % відслідковує його головні події. Водночас майже четверть молоді (26,3 %)
66

цікавиться політичним життям дуже рідко, а у 17,4 % відсутній інтерес до
політичних процесів у державі (мал. 2.1).

Джерело:[40]
«Необхідність артикуляції своєї громадянської позиції через участь у виборах
молодь пояснює своїм громадянським обов’язком і можливістю електорально
репрезентувати свою підтримку або непідтримку політичного курсу держави і
місцевого керівництва (54,9 та 39,4 % відповідно). Порівняно з 2018 роком зросло
свідоме бажання молоді брати участь у виборах для підтримки партії, кандидатів,
яким симпатизуєш (на 11,8 %), представників свого округу, регіону (на 3,7 %), а
також для запобігання проходження партій і кандидатів, яким не довіряють (на 2,8
%). Про зростання громадської свідомості молоді свідчить також скорочення втричі
частки респондентів, які надали відповідь, що необов’язково брати участь у виборах
(з 9,8 % у 2018 році до 3,8 % у 2019).» [40].
Велика частка молоді ставиться пасивно до політичного життя свого народу,
отримуючи інформацію із засобів масової інформації (41,5 %), при тому, що 27,1 %
молодих людей завжди беруть участь у виборах на національному і регіональному
рівнях і 20,9 % активно цікавляться інформацією про політичне життя країни (мал.
67

2.2).

Джерело: [40]
Лише 31,4 % молодих людей знають про існування та діяльність дитячих та
молодіжних громадських організацій в Україні, 32,3 % – ні. Активну участь в їхній
діяльності беруть лише 3,4 % (мал. 2.3)

Джерело: [40]
Розглянемо молодіжні організації на прикладі Черкас. Наразі їх не так багато,
проте вони допомагають молоді реалізувати себе.
Черкаський Ораторський Клуб (ЧОК) – це об'єднання однодумців, цінителів
риторики, які хочуть отримати нові знання та практику публічних виступів. Наразі
президентом клубу та провідних засідань ЧОК є досвідчений тренер, експерт у
68

галузі мовленнєво-голосових технологій та спеціаліст з ораторської майстерності
Наталія Махно. Мета ораторського клубу залучити якомога більше людей (у
Черкасах та в Україні) для того, щоб вони вміли висловити свою думку чітко, гарно
та переконливо. Всі засідання Черкаського Ораторського Клубу проходять під
керівництвом професійного тренера-експерта, який допомагає всіх охочим швидко
просунутися до бажаної цілі.
Черкаський обласний молодіжний ресурсний центр – це організація, що
сприяє розвитку молодих людей, громадянській освіті, поширює здоровий спосіб
життя, залучає до волонтерства, навчає молодь підприємництву та збільшує рівень
мобільності молоді. Керівником установи є Левченко Олена Володимирівна.
Молодіжний центр надає ресурси для реалізації себе та своїх ідей і проєктів для
розвитку молоді та Черкащини. В МРЦ можна знайти партнерів, однодумців та
друзів, розвинути свої навички й здобути нові знання з бажаної тематики.
Здебільшого, робота молодіжного центру направлена на молодь від 14 до 35 років
та людей, що працюють з молоддю, проте центр відкритий для всіх охочих. Тут
наявні різні клуби за інтересами, невелика бібліотека, кінопокази, унікальні та
цікаві настільні ігри («Монополія. Черкаси», «Cash FLOW»), майстер-класи для
молоді різного віку, консультації, навчання волонтерів, благодійні та соціально
важливі акції, турніри, вишколи, тренінги, екскурсії, поїздки, розіграші, фестивалі,
цікаві статті та підбірки для кожного, онлайн опитування, челенджі.
Метою Черкаського обласного молодіжного ресурсного центру є
запровадження ефективніших форм реалізації молодіжної політики в області,
стимулювання та ініціативне залучення молоді до активної громадської діяльності,
виховання почуття патріотизму, духовності, національної свідомості та створення
зручних та комфортних умов для самореалізації особистості.
Зокрема, першочерговими завданнями Черкаського Молодіжного ресурсного
центру на 2020-2022 роки є:
69

1. Сприяння розвитку громадянської та політичної активності молоді,
створення умов для поліпшення зв'язків між владою та молоддю.
2. Здійснення інформаційно-просвітницької роботи з національно-
патріотичного виховання та розповсюдження її у молодіжному середовищі.
3. Просування та розвиток молодіжного підприємництва та профорієнтаційна
робота з молоддю
4. Проведення системи заходів з неформальної освіти, щодо збільшення
кваліфікації фахівців, які працюють з молоддю та активної молоді, зокрема
розповсюдження програми «Молодіжний працівник» на території області.
5. Популяризація та поширення волонтерства.
6. Інформаційна кампанія по розвитку мережі молодіжних центрів на
Черкащині.
7. Сприяння міжнародному співробітництву, розповсюдженню в області
новітнього досвіду, поширення інформації щодо реалізації молодіжної політики та
можливостей для молоді.
Отже, головним джерелом утворення молодіжних об’єднань як організованої
частини загального молодіжного руху є спільність інтересів та мети, досягнення
яких можливе лише в умовах цієї організації. Організований молодіжний рух в
Україні змінює форму, методи і засоби роботи. З’являються нові лідери, структури,
тенденції, тож неможливо повністю охопити це явище, у всіх його проявах.
В середовищі політизованої частини організованого молодіжного руху
відбувається усвідомлення необхідності політичного оформлення і реалізації
власних інтересів, у вигляді політичних партій, боротьби за владу.
Таким чином, сучасний організований молодіжний рух, пройшовши ряд
певних етапів свого розвитку, на сьогодні перебуває на новому етапі свого
існування, який передовсім, характеризується входженням молоді у «велику
політику», як окремої соціально-демографічної групи з власними економічними,
70

соціальними та політичними інтересами, оформленими у вигляді політичних
структур.
Висновки до Розділу 2
У розділі було розглянуто негативні й позитивні наслідки явища розриву
поколінь; виділено перспективи зниження культурного розриву поколінь.
Відзначено, що у своїй активній фазі конфлікт поколінь є необхідною умовою
стимулювання соціокультурного розвитку. Натомість, у деструктивній фазі
конфлікт поколінь може сприяти руйнації чинного соціального ладу.
Підкреслено, що, з одного боку, деструктивність міжпоколінних конфліктів
дійсно несе велику шкоду, оскільки призводить до втрати зв’язків між
представниками різних генерацій, руйнації можливостей та готовності сторін
конфлікту до конструктивного діалогу. Представники різних конфліктних сторін
страждають через вияви ейджизму в професійному та особистому житті (коли,
наприклад, люди не можуть посісти певну посаду через «неправильний вік», або ж
коли, приміром, людина вже у зрілому віці не може влаштувати особисте життя
через наявність упередженості до неї з боку соціуму), потерпають від образливих
для обох сторін конфлікту стереотипів тощо.
Проте саме конфлікт між поколіннями дає поштовх до формування та
ствердження нового покоління як наступника попереднього. Вияви
антагоністичного ставлення до попередників готує базу для «ідеологічного»
протистояння, відтак, відбувається формування життєвого досвіду молоді, якій
необхідно чимось «відповідати» на закиди старшого покоління. До того ж, новітнє
бачення реальності дозволяє оцінити світобудову крізь призму інших аспектів, що
видаються представникам старшої генерації неприйнятними або незрозумілими,
проте насправді є рушіями інновацій, настільки необхідних у сучасному світі, де
інформація застаріває вже в момент оприлюднення.
Визначено, що процес зниження наслідків культурного розриву поколінь
постає явищем можливим для реалізації. Так, урівноваження впливів цих двох
71

рушіїв конфлікту здатне зменшити негативні наслідки від його тривання та
збільшити позитивні.
Підкреслено, що формування та функціонування діалогу між представниками
різних поколінь є необхідним. Проте не слід перебільшувати його можливості у
справі зняття розриву, усунення його або навіть розв’язання. Діалог при формуванні
відносин між представниками різних генерацій постає лише в якості способу, за
допомогою вони можуть більш-менш мирно співіснувати в умовах розвитку
сучасного відкритого суспільства. І така форма співіснування вже виглядає
позитивним чинником – адже в гіршому випадку довелося б мати справу зі
взаємною ізоляцією, небажанням чути й розуміти один одного, не кажучи вже про
граничну важливість взаємного визнання.
Відзначено неможливість і небезпечність скасування конфлікту між
поколіннями як такого. Це зумовлене бінарністю існування культури й
контркультури, старших та молодших поколінь як усвідомлених протилежностей
одне одному, що спонукає їх представників до взаємного розвитку.
Підкреслено, що навіть за умов нестабільності формування молодшого
покоління має співвідноситися з чітким розумінням тих соціокультурних
цінностей, які мають на увазі як кращі. Критичність і конфліктність нових поколінь
(молоді) є природними, але вони можуть вести до позитивної соціокультурної
еволюції лише в умовах існування міцної соціокультурної системи, яка реагуватиме
на виклики молоді ревізією та аргументацією своїх цінностей та мотивуватиме саму
молодь на кращий розвиток власних ціннісних установок.
Встановлено, що сучасний організований молодіжний рух, пройшовши ряд
певних етапів свого розвитку, на сьогодні перебуває на новому етапі свого
існування, який передовсім, характеризується входженням молоді у «велику
політику», як окремої соціально-демографічної групи з власними економічними,
соціальними та політичними інтересами, оформленими у вигляді політичних
структур.
72

ВИСНОВКИ

У ході дослідження було вирішено такі завдання:
Виділено основні поняття й типи взаємовідносин між поколіннями. Так, було
з’ясовано багатогранність поняття «покоління» крізь призму оперування ним у
філософській, демографічній, історичній, етнографічній, педагогічній,
психологічній, медичній практиці. Визначено, що покоління це соціально-
демографічна й культурно-історична спільність людей, об’єднаних межами віку й
загальними умовами формування та функціонування в історичний період часу.
Підкреслено, що для апарату кожної науки характерною є наявність власної
класифікації поколінь. Ці класифікації можуть бути засновані, зокрема, на віковій
характеристиці як означенні сукупності людей, належних до певних вікових
інтервалів, або ж на приналежності цієї сукупності людей до певної історичної
епохи.
Доведено давність існування поняття розриву поколінь, що наразі переживає
черговий етап своєї актуальності. Дано визначення розриву поколінь як
відмінностей у особистому виборі, думках та сприйнятті, притаманних
представникам різних поколінь, що й провокують виникнення конфліктів не лише
у відносинах цих представників, але й у їх повсякденній діяльності.
Охарактеризовано поняття розриву поколінь крізь призму основних його
аспектів (соціального, філософського, політичного), що дало можливість визначити
притаманності йому ознак як функційності, так і дисфункційності водночас.
Функційність розриву поколінь визначається фактом сприяння його
процесами суспільному прогресу та розрядці напруженості. З іншого ж боку, розрив
поколінь постає дисфункційним, оскільки він створює безліч проблем, як для
учасників конфліктного протистояння, так і для соціального оточення, і для
суспільних процесів. Розрив поколінь може набути масштабу справжньої
соціальної проблеми, здатної порушити саме нормальне функціонування соціуму.
73

Розглянуто концепцію Маргарет Мід щодо трьох типів культури – минулої
(постфігуративної), теперішньої (кофігуративної) та майбутньої (префігуративної).
М.Мід доводить, що міжпоколінна трансмісія культури включає інформаційний
потік не тільки від батьків до дітей, а й навпаки: інтерпретація молоддю сучасної
ситуації та культурної спадщини впливає на старше покоління. Аналіз поняття
«ініціація» та прикладні характеристики подібних ритуалів дав зрозуміти,
перетворення особистості є абсолютним; після закінчення обряду переходу ініціант
змінюється не лише соціально, а й екзистенційно і духовно. Ця радикальна
трансформація майже повсюдно символізується в образах смерті та переродження.
Такі ритуали направлені на включення індивіда у замкнене коло соціальних
зв’язків.
Було відзначено основні причинові чинники виникнення розриву поколінь. З-
поміж інших, було виокремлено вплив технологій; різницю в поглядах, думках і
виборах; різне уявлення про стосунки тощо. Аналізуючи фактори виникнення
міжвікових конфліктів, можна стверджувати, що для молодого покоління – це
причини, пов'язані з різним світосприйняттям, матеріальним становищем, конфлікт
інтересів. У старшого покоління причини конфліктів пов'язані, перш за все, з
відсутністю поваги з боку молодого покоління та побутовими проблемами.
Розглянуто функціональні та дисфункціональні ефекти розриву поколінь, що
може бути використано, зокрема, при розумінні різних концепцій справедливості
та відповідальності. Так, міжпоколінні конфлікти у своєму деструктивному вияві
здатні дуже сильно нашкодити відносинам між представниками різних генерацій –
зокрема, можуть бути втрачені зв’язки між ними, зруйновані можливість та
демотивована готовність сторін конфлікту до здійснення конструктивного діалогу.
Однозначно негативним наслідком явища розриву поколінь постає феномен
ейджизму, через який представники тієї чи іншої генерації дістають обмеження в
правах на професійну діяльність чи свободу особистого життя через власну
приналежність до того чи іншого покоління. На тлі загального негативізму між
74

представниками старшого та молодшого поколінь визрівають образливі соціальні
стереотипи, що в переважній більшості випадків не відповідають дійсності.
Проте не можна не помічати й наявність позитивних чинників, продукованих
конфліктом між поколінням. Так, саме наявність антагонізму й протистояння зі
старшою генерацією спонукає представників молоді до вироблення власних
світоглядних підвалин, а також, що найцінніше, до їх теоретичного й ідеологічного
обґрунтування. Таким чином молодь набуває життєвого досвіду. Окрім того,
небажання сприймати життя крізь призму бачення старшого покоління стає тим
поштовхом, що змушує нове покоління змінювати світ, розробляти інновації,
здійснювати реформи;
Виділено перспективи зниження культурного розриву поколінь. Доведено,
що урівноваження негативних та позитивних впливів конфлікту поколінь здатне
зменшити негативні наслідки від його тривання та збільшити позитивні.
Формування та функціонування рівноправного діалогу між представниками різних
поколінь є необхідним, проте він постає лише в якості способу співіснування різних
генерацій в умовах розвитку сучасного відкритого суспільства. Разом із тим, повна
відсутність конфлікту між генераціями постає неможливою і навіть небезпечною
через бінарність існування культури й контркультури, старших та молодших
поколінь як усвідомлених протилежностей одне одному. Так, критичність і
конфліктність молодої генерації є природним явищем, проте ці якості не призведуть
до позитивних змін, якщо існуватимуть у вакуумі. Одним із способів нівелювання
конфлікту є вікова толерантність — неупередженість до апріорних “недоліків”
людини, пов'язаних з її віком. Необхідним є існування міцної соціокультурної
системи, яка реагуватиме на виклики молоді ревізією та аргументацією своїх
цінностей та мотивуватиме саму молодь до кращого розвитку власних ціннісних
настанов.
Розглянуто методи комунікації між молоддю та державними органами влади,
а також встановлено, що в рамках ЄС сьогодні реалізуються три різні моделі
75

молодіжної політики: патерналістська, змішана та консервативна. Європейський
Союз намагається вибудовувати ефективний механізм розробки та реалізації
молодіжної політики на загальноєвропейському рівні. Серед основних
загальноєвропейських напрямів молодіжної політики, які є пріоритетними на
сьогоднішній день, можна виділити такі: освіта, зайнятість, професійна підготовка
та перепідготовка, мобільність, добровольча діяльність (волонтерство), освоєння
інформаційних технологій, зближення молоді країн-членів ЄС та інших держав,
зростання громадянської активності молоді, права людини, міжкультурний діалог.
Вкрай важливим механізмом реалізації молодіжної політики в ЄС на сучасному
етапі є прагнення активного включення самої молоді у процес розробки та
прийняття рішень. Слід зазначити, що європейський досвід розробки та реалізації
молодіжної політики в ЄС може бути цікавим і корисним для України.

76

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Алексєєнко Т. Ф. Проблема цінностей в інтерпретації конфлікту батьків
і дітей у теорії поколінь. Педагогіка і психологія. 2018. № 3. С. 68-76.
2. Алєксєєнко Т. Ф. Сімейне виховання : концептуалізація ідей теорії і
практики : монографія. К. – Умань : ФОП Жовтий О. О., 2016. 437 с.
3. Антонова О. В., Петренко О. С., Аршава І. О. Вплив конфлікту поколінь
на розвиток професіоналізму управлінців публічного сектору в умовах сучасного
державотворення. Дніпровський науковий часопис публічного управління, психології,
права. 2021. № 1. С. 7-14.
4. Воржакова Ю.П. Класифікація кадрових ризиків покоління Z.
Економічний вісник Національного технічного університету України «Київський
політехнічний інститут». 2019. № 16. С. 234—241.
5. Гадамер Г.Г. Мова і розуміння. URL:
https://chtyvo.org.ua/authors/Gadamer_Hans-Georg/Mova_i_rozuminnia/ (Дата
звернення: 21.11.2021)
6. Головатий М. Ф. Державна молодіжна політика як феномен
суспільного розвитку і нова парадигма державотворення у країнах Перехідного
стану. Український соціум. 2002. № 1. С. 54–62.
7. Денисенко М. П., Давиденко Н. В. Теорія поколінь та який її вплив на
сучасний бізнес. Економіка та держава. 2020. № 1. С. 46-49.
8. Довгань Н. О. Основи аналізу системи соціально-психологічного
простору поколінь. Наукові студії із соціальної та політичної психології : зб.
статей. Київ, 2016. Вип. 38(41). С. 139-151.
9. Довгань Н. О. Соціальний діалог і його призначення у міжпоколінних
стосунках. Актуальні проблеми психології: Збірник наукових праць Інституту
психології імені Г.С. Костюка. Том. ІX. Загальна психологія. Етнічна психологія.
Історична психологія. Вип. 9. Київ, 2016. С. 179-187.
77

10. Довгань Н. О. Технологія діалогізації міжпоколінних відносин. Наукові
записки Національного університету «Острозька академія». Серія: Психологія.
2016. Вип. 4. С. 93-104.
11. Довгань Н. О. Конфліктна взаємодія поколінь: соціокультурне
балансування. Вісник Київського міжнародного університету. 2019. № 3. С. 14-23.
12. Довгань Н. О. Соціокультурна взаємодія поколінь як
соціальнопсихологічна проблема. Дослідження різних напрямків розвитку
психології та педагогіки: зб. наук. праць учасників міжн. наук.-прак. конф. (м.
Одеса, 16-17 червня 2017 р.). Одеса: ГО «Південна фундація педагогіки», 2017. С.
46-51.
13. Довгань Н. О. Психологія феномену поколінності: антропологічний
аспект. Міжнародна наукова конференція на базі факультету соціальних наук в
Університеті Вітаутаса Великого: тези (м. Каунас, Литва. 23 лютого 2018 р.). С
59-61.
14. Довгань Н. О. Поняття «покоління» у соціально-психологічному
просторі. Людина, суспільство, політика: актуальні виклики сучасності: матер. V
міжн. наук.-прак. конф. (м. Одеса, 23-24 лютого 2018 р.). Одеса : Національний
університет «Одеська юридична академія» С. 99-103.
15. Довгань Н. О. Передумови поколінних конфліктів: перспективи
досліджень. Проблеми та перспективи соціально-економічного розвитку
територій: тези VІI міжн. наук. конф. (м. Ополє, Польща 4-7 квітня 2018 р.). С. 194-
196.
16. Довгань Н. О. Політико-правове самовизначення безпеки поколінь в
умовах воєнного конфлікту. Проблеми політико-правового самовизначення
особистості в умовах воєнного конфлікту: матер. круглого столу ІСПП,
лабораторія психології політико-правових відносин. 27.11.2018 р. URL : http://psy-
lpr.at.ua/Materials/ks-materiali-2018.pdf (Дата звернення: 21.11.2021)
78

17. Довгань Н. О. Габітус як ментальний конструкт поколінь. Тези
учасників Міжн. наук.-прак. конф. (м. Одеса, 17–18 травня 2019 р.). Одеса : ГО
«Південна фундація педагогіки», 2019. Ч. 2. С. 26-30.
18. Довгань Н. О. Технологія соціокультурного балансу поколінь.
Соціальна психологія сьогодні: здобутки і перспективи: матеріали доповідей
учасників ІІ Всеукраїнського конгресу із соціальної психології (з міжнародною
участю); м. Київ, 7–8 листопада 2019 р., Національна академія педагогічних наук
України, Інститут соціальної та політичної психології. C. 119-123.
19. Довгань Н. О. Конструювання дослідження конфліктів поколінь:
соціокультурний аспект. Десяті Сіверянські соціально-психологічні читання: елек.
зб. матер. доп. учасників Міжн. наук. конф. (м. Чернігів, 29 листопада 2019 р.).
Чернігів: НУЧК імені Т. Г. Шевченка, 2020. C. 101-104. 41.
20. Довгань Н. О. Онтологічний аспект дослідження психології
соціокультурної взаємодії поколінь. Сучасні дослідження когнітивної психології
(ICRACP-2020): матер. міжн. наук.-прак. конф. (м. Острог. 13-20 травнія 2020 р.). м.
Острог : Національний університет «Острозька академія», 2020. С. 44-46.
21. Долинська Л.В., Матяш-Заяц Л.П. Психологія конфлікту. К.: Каравела,
2017. 304 с.
22. Зеленов Є. А. Цифрове покоління: ризики, переваги, засоби взаємодії.
Духовність особистості: методологія, теорія і практика. 2018. № 5(86). С. 46-57.
23. Зиммель Г. Обране. Проблеми соціології. К.: Центр гуманітарних
ініціатив, 2017. 416 с.
24. Кащук К. М. Особливості управління співробітниками Х, Y та Z
поколінь. Економіка. Управління. Інновації. 2018. Випуск №1(22). URL:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/eui_2018_1_9 (Дата звернення: 18.11.2021).
25. Кіндрат Л. Р. Механізми забезпечення участі молоді в публічному
управлінні в контексті євроінтеграції україни : дис. канд. держ. упр. : 25.00.02 /
Кіндрат Людмила Русланівна – Київ, 2020. – 224 с
79

26. Козак М. Соціальні проблеми відносин між поколіннями. Природничі
та гуманітарні науки. Актуальні питання. 2019. URL:
http://elartu.tntu.edu.ua/bitstream/lib/28449/2/SNT_2019_Kozak_M-
Social_problems_of_relations_257.pdf (Дата звернення: 18.11.2021).
27. Колмакова Л. О., Совершенна І. О. Чого варто очікувати і як управляти
представниками покоління Z? Глобальні проблеми економіки та фінансів : тези доп.
IX Міжнар. наук.-практ. конф. (Київ-Прага-Відень, 31 трав. 2017 р.). Київ :
Фінансово-економічна наукова рада, 2017. С. 20–23.
28. Коростіль Л.А. Покоління Z: пошук способів педагогічної взаємодії.
Народна освіта. 2018. Вип. 1. С. 82—88.
29. Котовська О. Ціннісні зміни та «розрив поколінь»: їх вплив на участь
молоді в публічній політиці. Теорія та практика публічного управління. 2019. № 1.
С. 23-30.
30. Лютак О. З. Застосування теорії поколінь у консультуванні персоналу
організації. Збірник наукових праць: психологія. Івано-Франківськ: ДВНЗ
«Прикарпатський національний університет ім. В.Стефаника», 2019. Вип. 23. С.94-
101.
31. Макарова М. Типи міжпоколінної комунікації як механізму
соціокультурної спадкоємності. Питання культурології. 2019. № 35. С. 205-213.
32. Ожиганова О. М. Теорія поколінь Н. Хоува та В. Штрауса: можливості
практичного застосування. Бізнес-освіта в економіці знань. 2016. № 2. С. 93-98.
33. Підскальна О. М. Питання «мультикультуралізму» в філософських
концепціях визнання. Актуальні проблеми філософії та соціології. 2018. № 22. С.
128-131.
34. Пілецька Л.С. Вплив асертивності на конфліктологічну компетентність
фахівців-медиків. Теоретичні і прикладні проблеми психології та соціальної роботи
: зб. наук. праць Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля. №
2(55). Сєвєродонецьк : Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2021. С. 141 – 146.
80

35. Плетка О.Т. Стратегії подолання складних соціальних ситуацій на
основі символізації групового досвіду. Проблеми політичної психології : зб. наук.
праць Інституту соціальної та політичної психології НАПН України. Вип. 9(23). К.
: Талком, 2020. С. 110 – 126.
36. Рикер П. Путь признания. Москва: Российская политическая
энциклопедия, 2016. 272 с.
37. Санніков О.І. До проблеми когнітивної регуляції вибору особистості.
Теоретичні і прикладні проблеми психології : зб. наук. праць Східноукраїнського
національного університету ім. В. Даля. № 3(53). Т. 3. Сєвєродонецьк : Вид-во СНУ
ім. В. Даля, 2020. С. 77 – 94.
38. Саппа М. М. Конфлікт поколінь «батьки і діти» як виклик педагогам.
Психологічні та педагогічні проблеми професійної освіти та патріотичного
виховання персоналу системи МВС України. Харків, 2020. С. 54-57.
39. Солдатова Г. У., Рассказова О. І. «Цифровий розрив» і міжпоколінні
відносини дітей і батьків. Психологічний журнал. 2016. Т. 37. № 5. С. 44-54.
40. Соціологічне дослідження «Молодь України – 2019». Київ, 2019.
41. Стіллман Д., Стіллман Й. Покоління Z на роботі / пер. з англ. І. Гоял.
Харків: Фабула, 2019. 304 с.
42. Хохич І. Активізація співпраці молоді з органами влади: державно-
управлінський аспект / І. Хохич // Державне управління та місцеве самоврядування.
- 2013. - Вип. 4. - С. 168-176.
43. Чуловський В.Е. Вплив інтраперсональних конфліктів на формування
соціальної компетентності особистості в юнацькому віці : автореф. …дис. канд.
психол. наук : 19.00.05. Сєвєродонецьк, 2018. 20 с.
44. Щетініна Л. В., Рудакова С. Г., Даниляк М. І. Управління персоналом з
урахуванням положень теорії поколінь. Проблеми економіки. 2017. №1. С. 277-283.
81

45. Юдіна Н. В. Теорія поколінь в умовах інформаційного суспільства.
Сучасні тренди поведінки споживачів товарів і послуг : міжнар. наук.-практ. конф.,
15-16 грудня 2017 р. Рівне : РДГУ, 2017. С. 115-117.
46. Burton C.M., et al. Critical elements for multigenerational teams: a
systematic review. Team Performance Management. 2019. № 25 (7–8). Р. 369–401.
47. Fernandes-Alcantara A.L. Vulnerable Youth: Background and Policies.
Congressional Research Service. 2014
48. Have Your Say: Manual on the Revised European Charter on the
Participation of Young People in Local and Regional Life. – Strasbourg : Council of
Europe, 2008.
49. Kos M. Über das anti-genealogische Experiment der Moderne. Synthesis
philosophica. 2016. № 1. P. 207–220.
50. Lenormand M. Winnicott’s theory of playing: a reconsideration. The
International Journal of Psychoanalysis. 2018. № 99 (1). P. 82-102.
51. Messarra L.C., Karkoulian S., El-Kassar A.N. Conflict resolution styles and
personality The moderating effect of generation X and Y in a non-Western context.
International Journal of Productivity and Performance Management. 2016. № 65 (6). Р.
792–810.
52. Shaykhutdinov R. Socialization, Rationality, and Age: Generational Gaps
and the Attitudes toward the Chechen War in Russia. Politics & Policy. 2019. № 47 (5).
Р. 931–955.
53. Sloterdijk P. Die schrecklichen Kinder der Neuzeit. Berlin: Suhrkamp, 2017.
489 S.
54. Teng L.S. Bracing for the Multi-Generational Workforce: What We Need to
Know. Management Revue. 2020. № 31 (3). Р. 324–345.
55. Thomas C.M. Society and the Classroom: Teaching Truths and Bridging
Diversity in a Discordant Era. Educational Studies-Aesa. 2020. № 56 (1). Р. 83–94.
82

56. Trisasanti H., et al. Intercultural Communication Apprehension as a
Mediator between Generational Differences and Conflict. Journal of Behavioral Science.
2020. № 15 (3). Р. 66–84.
57. Youth Transitions, Youth Policy and Participation – State of the Art Report.
2002. P. 29

ChSTU repository

ChSTU repository preserves and enables easy and open access to all types of digital content including text, images, moving images, mpegs and data sets