ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ ФЕНОМЕНУ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ

ШИШКІН, ДМИТРО ДМИТРОВИЧ
Please use this identifier to cite or link to this item: https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/4096
Title:	ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ ФЕНОМЕНУ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ
Authors:	БОГДАНОВ, ВОЛОДИМИР СЕМЕНОВИЧ ШИШКІН, ДМИТРО ДМИТРОВИЧ
Keywords:	політична влада;political power;political authorities;легітимність;legitimacy;влада;rule
Issue Date:	21-Jun-2022
Abstract:	Робота присвячена аналізу актуальної теми щодо місця і сенсу політичної влади в соціальному бутті суспільства взагалі і в політичній сфері зокрема. В роботі розглянуті онтологічні та аксіологічні аспекти влади, надано аналіз наявних концептів влади в контексті історичного дискурсу. Феномен влади є об’єктом дослідження філософії ще з часів античності, коли філософи намагались визначити особливість прояву та реалізації влади. Влада як об'єкт дослідження тісно пов'язана зі загальним розумінням політики та управління. Автором піднімається актуальна зараз проблема легітимності влади, робиться спроба виявити наявні проблемні суперечності політичної влади в Україні. Робота складається з двох розділів, семи підрозділів, висновків до розділів та загальних висновків, та зі списку літератури який включає в себе 41 джерело.
URI:	https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/4096
Appears in Collections:	033 Філософія (Політична філософія)
Files in This Item:
File	Description	Size	Format
КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА БАКАЛАВРА, ШИШКІН Д.Д., ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ ФЕНОМЕНУ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ.pdf Restricted Access		511.78 kB	Adobe PDF	View/Open Request a copy
Show full item record
Extracted text
 ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
Факультет гуманітарних технологій 
Кафедра філософських і політичних наук 
 
Допущено до захисту 
Завідувач кафедр ФІПН  
_____________________ 
д.філос.н.,проф. А.І. Бойко 
«___» __________ 2022 р. 
   УДК 321.01 
                                                                                       
Кваліфікаційна робота 
ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ ФЕНОМЕНУ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ 
 
ступінь вищої освіти: перший (бакалаврський) 
галузь знань 03 «Гуманітарні науки» 
спеціальність: 033 Філософія 
 
 
Шишкін Дмитро Дмитрович  
          ПФ-189  
____________________________ 
підпис 
 
Богданов Володимир Семенович 
Доктор філософських наук, професор 
____________________________ 
підпис 
 
Черкаси 2022 
2 
 
ЗМІСТ 
 
Вступ…………………………………………………………………....………….3-4 
1 Політико-філософське тлумачення влади……………………….……………5-6 
  1.1 Аналітичний огляд феномену та концепцій  політичної влади …..7-25 
  1.2 Проблематика влади та її легітимності…………………….…..….25-33 
  1.3 Політика як прояв влади…….………………………..………...….33-38 
   Висновки до розділу………………………………………….………..39-40 
2 Феномен політичної влади……………………………………………...……41-43 
  2.1 Антропологічні та онтологічні виміри політичної влади ……….44-50 
  2.2 Проблемні питання політичної влади в Україні……………….…50-54 
  Висновки до розділу……………………………………………………55-56 
Висновок……………………………………………………………………..….57-58 
Перелік посилань………………………………………………………………..59-63 
  
 
 
3 
 
ВСТУП 
Філософське розуміння феномену політичної влади виступає за роль 
критичного фільтра, завдяки якому є можливість розглянути питання влади під 
кутом філософії. 
Запропонована тема надає можливості для розгляду як практичні, так і 
теоретичні аспекти.  
Обрана тематика є доволі дискусійною, але актуальною, як в українському 
політико-філософському просторі, та і в дослідження світових науковців. 
Рефлексія політичної влади дає можливість ґрунтовного розгляду проблеми 
форм та видів правління, що, в свою чергу, визначає напрямок розвиток держави, 
порядок денний розширюється питання влади для використання. 
Актуальність дослідження визначається основною роллю влади в 
політичній системі суспільства, та концентрує в собі різноманіття  інтересів 
різних соціальних груп. Разом з цим, влада забезпечує свого роду цілісність 
політичної системи та виконує функцію цементування суспільства через 
впорядкування його життєдіяльності, управління його ресурсами, тобто є, так би 
мовити, суспільство утворюючою. 
Актуальність досліджуваних питань пов’язана з такими факторами як 
розвиток політичної системи та практично-теоретичний метод застосування 
влади як в самостійних інститутах так і через співвідношення та взаємодії. 
Феномен влади є об’єктом дослідження філософії ще з часів античності, 
коли філософи намагались визначити особливість прояву та реалізації влади.  
та дослідники продовжують це робити за для покращення політичного розуміння 
влади та мотивації тих, хто нею наділений. 
Влада як об'єкт дослідження тісно пов'язана зі загальним розумінням 
політики та управління. 
Мета дослідження - проаналізувати основні підходи розуміння влади та 
політичної влади зокрема, антропологічні та онтологічні виміри політичної 
влади; надати оцінку наявним концепціям влади; розглянути проблему 
 
 
4 
 
легітимності влади, сформулювати проблемні питання формування політичної 
влади в Україні. 
Теоретичне значення роботи полягає у комплексному філософському 
підході до феномену та проблематики політичної влади, а також напрацювання 
на цій основі теорій сучасної влади, визначити основні принципи поширення 
влади та її феномену. 
Апробація кваліфікаційної роботи була здійснена на постерній сесії VIII 
Всеукраїнської науково-практичної конференції «Соціальні та гуманітарні 
технології: філософсько-освітній аспект», травень 2022. 
Робота містить два розділи, 7 підрозділів, висновки. Список літератури 
включає 40 джерел.   
 
 
 
5 
 
РОЗДІЛ 1.ПОЛІТИКО-ФІЛОСОФСЬКЕ ТЛУМАЧЕННЯ ВЛАДИ 
 
Політико-філософський аналіз влади як соціального явища не втрачає 
актуальності, оскільки феномен влади перебував в центрі уваги багатьох 
філософів практично з самого початку свого становлення. Це можна пояснити 
тим, що влада є невід’ємною складовою, яка  притаманна всім етапам розвитку 
суспільства. В суспільстві людям завжди була притаманна соціальне 
розшарування через різні інтереси на індивідуальному та груповому рівнях, які 
викликають соціальну напруженість і не можуть бути врегульовані іншими 
способами, крім як шляхом чітких наказів тих, хто має можливість керувати, 
нав'язуючи таким чином свою волю.  
Перші спроби пояснити проблеми становлення та парадокси влади 
з’явились ще у ранній період становлення політики у Китаї, Індії і Греції. Влада 
з’явилась разом з появою суспільства і в тій або іншій формі супроводжує його 
з чого і появились різні форми правління. 
Наприклад, ще у давньому Китаї Конфуцій тлумачив владу як таку, яка має 
природне та божественне походження. Потрібно це було за для урегулювання 
порядку та співпраці між людьми  [20, с.42]. 
В сучасному суспільстві на основний рівень більше виходить 
соціокультурна модель влади, яка вказує на правові, моральні та релігійні межі 
політичних рішень, які приймаються із сторони влади яка базується на довірі та 
підтримці громадян та їх моральних, духовних цінностей прийнятих у цьому 
суспільстві, адже, щоб зібрати групу людей, які будуть підтримувати твою владу 
потрібно враховувати цінності людей, які об’єднують якомога більше соціуму. 
Таким чином, ми можемо зазначити, що влада - це здатність суб’єкта, 
окремої людини, угрупування нав’язувати свою волю суспільству, організаціям 
з урахуванням потреб та цінностей, як правило, самого суб’єкта. Саме суб’єкт 
обирає методи управління - насильницькі або не насильницькі, але слід не 
 
 
6 
 
забувати про те, що влада це суспільні відносини між тими, хто нею володіє і 
тими хто її вибрав, а точніше - на того на кого вона поширюється. 
Ми повинні розуміти, що в кожній владній системі без виключення є лідер. 
Лідерство як прояв влади є природним для людей; воно глибоко закладено в 
мозок в біологічні, природні, а згодом і соціально зумовлені принципи їх 
інтелектуального та емоційно-вольового життя. Складна, а отже не менш 
важлива  біосоціальна природа приписується іншій, дзеркальній стороні влади 
— це послух, вимушена або добровільна згода на те, щоб сприймати вплив влади 
та підкорятися. 
Маємо два типи особистостей — схильний до домінування «лідер» і 
слухняний, що приймає владу «керований». 
Обидва типи пов‘язані, а, отже, соціально потрібні. Вони утворюють 
великі соціальні структури і відносини між ними, такі як держава і суспільство, 
влада і населення тощо. Цивілізоване людство орієнтоване на узгодження цих 
своїх відносин, перетворення їх на організовані і, за можливості, безконфліктні. 
На нашу думку, тлумачення влади, а саме через розуміння феномену лідера 
та керованого, було типовим для більшості філософів античності як 
фундаментальний принцип культури. Найбільш розгорнуто розуміння влади 
представили Платон, Марк Аврелій та Сенека. 
«Проявіть властивості, які повністю залежать від вас: щирість, серйозність, 
витримка, зневага до насолоди, задоволеність своєю долею, дефіцит потреб, 
доброзичливість, свобода, поміркованість, без пустощів і зарозумілості.» [27, 
с.42]. 
Ця цитата доводить, що для ефективного функціонування влади, в першу 
чергу, потрібно: проявити власні властивості як лідерство та багато інших, задля 
того щоб політика, влада та суспільство утворювали ефективний симбіоз.  
 
 
 
 
7 
 
РОЗДІЛ 1.1.АНАЛІТИЧНИЙ ОГЛЯД ФЕНОМЕНУ ТА КОНЦЕПЦІЙ 
ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ  
 
Проблема влади була актуальна ще з давніх часів і трактати та дослідження 
можна знайти в роботах Аристотеля та Гоббса, Аристотель вважав владу як 
організаційний інструмент для суспільства та її спільної діяльності та як метод 
стабілізації відносин у соціумі. 
Аристотель узагальнюючи праці і досягнення учених і філософів античної 
Греції  запропонував одну з перших класифікацій влади через використання 
«поняття справедливості» [10, с.26]. Аристотель вирізняв її виходячи з 
використання на благо всього чи певної частини суспільства, виокремлюючи 
правильні і неправильні форми правління. 
Цицерон виділив три основні типи влади: досконалу, найкращу і терпиму.  
Крім того, у греко-римській філософії визначили дві такі основні концепції 
влади: влада як панування особистості над собою і влада як основа структури 
держави [4]. 
Вклад мислителів античної Греції і античного Риму в відомі нам поняття 
політичної і правової думки є величезним. Вони є частиною витоків 
теоретичного  підходу в проблемах держави, політики, права та інших державно-
правових явищ. 
Є відомі «Сім мудреців» Давньої Греції, до них відносять Фалеса, 
Періандра, Біанта, Піттака, Солона, Хілона і Клеобула. В своїх коротких 
висловах, вони сформулювали цілком світські і раціональні за духом політичні 
та етичні сентенції, у тому числі щодо полісного життя, законів і порядків. Деякі 
з діячів були учасниками політичних подій, законодавцями і правителями. 
Мудреці закликали в своїх міркуваннях поважати закон. 
Розглядаючи детальніше роботи авторів цих концепції слід зазначити що 
політична думка будувалась на основі ідеології вільних людей. Серед відомих 
 
 
8 
 
представників які виявились основоположниками політико-владної думки ми 
можемо виділити: Сократа та його відому цитату «я знаю що я нічого не знаю». 
Ідеї Сократа зміцнювалась завдяки його філософській школі серед якої був 
Платон, який вважав ідеальною державу та владу яка була справедливою. Платон 
зазначав що влада повинна бути в руках обдарованого та сильного керівника.  
Слід зазначити що сократівська школа була основою передання знань по 
сьогоднішній день, тому ми маємо змогу без сумніву сказати що сократівські 
думки це – нинішня основа моральних, соціальних та політичних теорій. 
Описуючи проблему влади в сучасних філософсько-політичних 
міркуваннях, варто зазначити, що будь яка спроба сформулювати теоретичне 
визначення цього поняття найчастіше пов’язана з певним політичним вибором, 
а тому набуває ідеологічного характеру.  
З огляду на такі труднощі зазвичай виділяють дві позиції. Для одних 
неможливо думати про суспільство, яке б уникнуло політичних відносин, а для 
когось можливість перекласти тягар дискусії про владу у сферу політики 
підриває її теоретичну могутність, а отже наукову обґрунтованість таких 
тверджень. Однак існує консенсус, що не існує єдиного обов’язкового 
визначення влади та об’єктивної теорії, заснованої на ньому, прийнятої 
більшістю.  
Феномен влади є центром вивчення багатьох наук серед яких можна 
відзначити такі як: психологія, філософія, соціологія ,політологія, право та в 
першу чергу історія з якої йдуть витоки в інші науки. Вивчення феномену влади 
і на сьогоднішній день є актуальним, багато науковців досі займаються 
питаннями модернізації та трансформації політичної влади. 
Питання влади піднімає поняття політики її структури та особливість 
керівного устрою. Серед зарубіжних дослідників та основоположників поняття 
влади та її устрою можна виділити наступних: Аристотель, Платон, Томас Гоббс, 
Фома Аквінський та багато інших.  
 
 
9 
 
Опікуються проблемами влади і сучасні дослідники – Ч. Тейлор, Х.Арендт, 
М.Сендалл, С. Бенгабіб тощо. 
Новий час привніс розуміння влади як доцільного механізму, наприклад, 
Гоббс розглянув у своїй теорії «суспільного договору», таким чином філософ 
хотів довести про необхідність організації загальної влади шляхом угоди за для 
подолання природного стану війни проти усіх. Також визначав поняття влади як 
відношення між причиною та наслідком між дієвим важелем та пасивною 
позицією тобто об’єктом влади. Влада і причині це одно і те саме тобто причині 
і наслідку відповідає влада і дія. 
На думку Гоббса, одна влада може бути вибудувана лише шляхом того що 
влада буде зосереджена водних руках або зібранням людей які більшістю голосів 
змогли б об’єднати все в волевиявлення громадян в одну волю. 
Т.Гоббс, який здійснював аналіз влади через причинний зв’язок, владу 
характеризує через відносини між агентами, в яких один агент може стати 
причиною дій іншого агенту. Крім цього, слід зазначити, що Т. Гоббс розглядає 
владу та владні відносини як конфліктні та ті, що відображають панування одних 
людей над іншими [10,с. 26]. 
Надзвичайно чітко з цього приводу висловився Томас Гоббс: «Я не 
сумніваюсь, що якби істина, що три кути трикутника дорівнюють двом кутам 
квадрата, суперечила праву будь-кого на владу або інтересам тих, хто вже 
володіє владою, то оскільки це було б під владою тих, чиї інтереси ця істина 
зачепила[14,ст. 32]. До прикладу, Гоббс визнав владу як наявні засоби людини 
для досягнення блага в майбутньому, а відносини у владі – асиметричні і 
конфліктні та відображають керування одних над іншими. Також він думає, що 
правильним буде навчати громадян державній науці для існування миру, а 
обов’язки керівників можемо висловити так: благо народу є найвищим законом 
[18].  
Дж.Локк в свою чергу також досить глибоко проаналізував проблеми 
влади у праці «Два трактати про правління». Там він зазначає, що найбільша 
 
 
10 
 
шкода для государя і народу завдається шляхом поширення невірних уявлень 
про правління. На думку Дж.Локка, є такі типи влади: влада особи з посадою, 
яку слід розрізняти від влади батька над дітьми, чоловіка над дружиною, 
господаря над слугами і панів над рабами. Хоч всіма видами влади і може 
керувати одна особа, проте всі типи містять різні відносини в собі, що показує 
різницю між батьком родини, капітаном плоту і правителем держави [18]. 
Згідно марксистської теорії, владна воля і владні відносини необхідні самій 
структурі держави, для того щоб вони забезпечували функціонування 
суспільства загалом, що було необхідним для духовно-матеріального та 
виробничого блага. Марксисти зазначають, що без владних відносин не можливе 
існування соціальних структур та їхньої взаємодії з іншими структурами. 
Принципову відповідь про владні відносини надавав Ф.Енгельс у праці «Про 
авторитет» [36]. З одного боку Ф.Енгельс припускав, що владою нам нав’язують 
чужу волю, а з іншого, що влада діє методом підпорядкування.  
У марксистській традиції італійський письменник Антоніо Грамші  
розробив роль політичної та соціальної гегемонії, акцентуючи співпрацю 
політики із сферами її реалізації. Спираючись на Нікколо Макіавеллі в 
«Державець» [23, с.42] і, намагаючись зрозуміти, чому в Західній Європі не було 
комуністичної революції, у той час як вона була в Росії. Але капіталістична 
гегемонія, стверджував він, ще більше залежить від зовнішньої сторони, 
людської особи, яка проектує владу через «згоду». У Росії цієї сили не вистачало, 
припускаючи революцію.  
Однак у Західній Європі, особливо в Італії, капіталізму вдалося здійснити 
консенсуальну владу, переконавши робітничий клас у тому, що його інтереси 
збігаються з інтересами капіталістів. У такий спосіб вдалося уникнути революції. 
Політичні варіації на гобсівські теми також можна знайти у творах 
соціологів та філософів, так наприклад у ХХ ст. у Макса Вебера [23, с.56], який 
визначив владу як вірогідність того, що у суспільних взаєминах своя власна воля 
не повинна виходити за рамки чужої волі та не повинна діяти на неї, а навпаки 
 
 
11 
 
тлумачити власні дії та дії інших щоб мати схожість, завдяки чому буде уникнуто 
конфліктів. Теоретик відзначав головний аспект політики у прагненні брати 
участь у владі та її розподілі. Якщо формалізувати його визначення можна 
політику трактувати як боротьба за владу та її опору. 
Вербер дивиться на владу з того боку, що можливо, суб’єкт буде 
спроможний на реалізацію своєї волі в соціальних відносинах, не зважаючи на 
опір. Також вирізняє основні риси влади: 
− влада не належить індивідам, а існує лише у відносинах між ними;  
− вона мусить визначатися в термінах можливості, вірогідності; 
− основою влади можуть стати будь-які властивості, речі або ж 
відносини;  
− влада завжди є  направленою проти когось, містить конфлікт і діє 
всупереч людських інтересів, тобто розглядає владу також як асиметричні 
відносини між особами (індивідами). 
Поняття влади у Вербера є «соціологічно аморфним», на його думку якість 
людини, чи будь-який перебіг подій може зробити так, що індивід матиме 
можливість просити або ж, навіть, вимагати підкорення своїй волі. 
Далі дослідниками політико-антропологічної проблематики виокремлено 
дві концепції влади. Перша концепція, визначається як «секційна (групова) 
концепція влади» або ж як «традиція реалізму», що бере початок  від Гоббса та 
Вебера і наявна у працях Лассуела, Кеплена, Льюкса та інших. Поняття влади 
розглянуто тут як «асиметричне відношення, що містить актуальний чи 
потенційний конфлікт між індивідами. Воно виникає там, де один з суб’єктів має 
вплив на іншого, долаючи його супротив». До того ж зростання влади одних 
передбачає зменшення влади інших. 
Друга концепція (традиція) – «несекційна концепція влади» – передбачає, 
що влада може відбуватись з інтересами взаємної вигоди. ЇЇ представниками є 
Парсонс, Арендт та інші. Вони розглядають її як колективний ресурс, як 
 
 
12 
 
можливість досягнення загального суспільного блага; підкреслюючи 
легітимність влади, її приналежність не окремим індивідам чи групам, а, 
загально,  більшості, колективу людей та суспільству. Поняття влади розглянуто 
ними як процес, що впливає на діяльність інших людей за використанням 
суворих санкцій та покарань у випадку непокори. Вона тут здійснюється як 
прийняття рішень, що спирається на жорсткі санкції та покарання. Санкції мають 
місце не лише тоді, коли суб’єкт використовує  деякі ресурси влади для самого 
подолання опору, а і в ситуаціях, де суб’єкт лише очікує санкції [15, c. 85]. 
Продовжуючи веберівську традицію концепцій Даль розглядає владу як 
«владу над», як «асиметричне відношення, що допускає конфлікт та опозицію 
сторін» [38, c. 79-83]. 
З точки зору політико-антропологічного підходу цікавим розумінням 
влади, є концепція Льюкса, який вважав, що сфера влади не обмежується 
поведінкою (дією або бездіяльністю), а включає також контроль над цінностями 
та переконаннями. Реальні інтереси, за Льюксом, це дії людей в разі відсутності 
над ними влади. Він вводить поняття «короткострокова влада» (short-term 
power): коли об’єкт починає усвідомлювати свої реальні інтереси, 
короткострокова влада піддається самознищенню. Також конфлікт преференцій 
він замінює на конфлікт інтересів, який існує завжди, навіть за відсутності будь-
яких його зовнішніх проявів. 
У 70 роки ХХ ст. С.Льюксом було запропоновано концепцію «трьох 
вимірної» влади. Ця концепція включала в себе три виміри співіснування, за 
основу двох перших вимірів виступали дві перших особи ( об’єкт та суб’єкт 
влади) та третій вимір влади – формування певних цінностей, правил та 
переконань. Три вимірний погляд на поняття влади критикує біхевіоріський 
акцент, та звертає свою увагу на такі аспекти діяльності влади як - прийняття 
рішень і контроль над політичною повісткою (не завжди за допомогою 
прийняття рішень); наявність потенційних проблем;  спостережуваний (явний чи 
прихований) і латентний конфлікт;  суб'єктивні і реальні інтереси. 
 
 
13 
 
Влада є одним із найспірніших понять у соціальній та політичній теорії. 
Визначення численні і дуже різноманітні: від влади як ресурсів, специфічних для 
актора, що використовуються для досягнення особистих інтересів, до влади як 
здатності соціальної системи мобілізувати ресурси для досягнення колективних 
цілей. Ось чому Люкс стверджував, що влада - це "по суті оспорюване поняття", 
одне з тих понять, які "неминуче тягнуть за собою нескінченні суперечки про їх 
належне використання з боку їх користувачів", додаючи також, що «брати участь 
у таких суперечках означає займатися політикою» [8, с. 72]. 
Тож, концепція «тривимірної влади» припускає абсолютну критику 
біхевіоріського акценту одно- і двовімірного погляду на владу як занадто 
індивідуалістичного та дає можливість розглядати деякі способи, завдяки яким 
можливі потенційні проблеми обмежують доступ до політики. Серед них такі як 
дія соціальних сил, практик або ж рішень, що приймають індивіди. Виходячи з 
цього, автор хотів донести думку про те, що влада є не тільки буденним, а більше 
морально значимою або тривіальною дією. Тобто прояв влади від одної особи до 
іншої це порушення інтересів, а точніше піти проти його волі та автономності 
[10, с.27]. Має місце і реляціоністська  концепція влади, представлена 
Дж.Френчем, який дав цій концепції три основні теорії співпраці між суб’єктом 
та об’єктом влади, а сама: теорія опору (психологічний тиск), теорія обміну 
ресурсами та теорія розподілу зон впливу [20. с. 58]. 
Системна концепція влади, в цій концепції існувала влада через розуміння 
так званих «трьох підходів»: макропідхід (підхід прийняття рішень і цінностей), 
мікропідхід (роль індивіда у системі визначає його владу), мезопідхід (влада на 
рівні виділе(роль індивіда у системі визначає його владу), мезопідхід (влада на 
рівні виділених систем таких як :сім’я або організація). 
Доцільно згадати теологічну концепцію, вона залишається актуальною по 
сьогодення, та ґрунтується на створені держави яка буде в першу чергу 
розглядати загальне благо через духовне панування. 
 
 
14 
 
Інструменталістська концепція-влада виступає інструментом примусу для 
виконання запланованих результатів. 
Конфліктна концепція – концепція у якій розподіл благ регулюється 
конфліктом.  
Хоч ці концепції доволі різні їх об’єднує влада та її сила, і те що всі ці 
владні концепції вплетені у всі організації та соціум. Влада (політична, 
державна) є формою волевиявлення суб'єкта влади. Англійський соціолог М.Янг 
ввів термін «кратологія, — напрямок світової політичної науки, що досліджує 
владу, а вчені, які займаються дослідженнями у цій галузі називаються, — 
кратологами» [21]. У світовій кратології існує багато різних визначень влади, 
адже кратологія це синтез знань про владу, застосовує вона такі науки як: історія, 
філософія, соціологія та інші. Кожна з наведених наук, має свою точку зору с 
приводу дослідження управляння. І це не збіг, бо мало проблем, значення яких 
важко переоцінити, оскільки вони зачіпають інтереси кожного з нас. М.Янг 
зазначав що головним правилом влади, є те що кожному об’єкту та суб’єкту 
влади, не може бути доручено більше або менше від його можливостей, якщо 
притримуватись цього правила з’являлась змога зберегти елітарну меншість з 
урахуванням компетентності влади завдяки освідченості посадовців. М.Янг 
також ввів термін «меритократії», цей термін тісно пов'язаний з вище зазначеною 
кратологією, а в суміші дає нам універсальний принцип побудови суспільства в 
різних галузях діяльності. 
А ось біхевіористське трактування влади було дещо інше. Представниками 
біхевіоризму біли такі відомі дослідники як: Ч.Мерріам [6], Г.Ласуелл [7], 
Дж.Кетлін [6] та інші. У основі цієї теорії лежить поведінка людини. Початок 
влади починається з імпульсу-прагнення до влади. Особливою проблемою у 
визначенні поняття «влада» є її глибинні, підсвідомі та емоційно-вольові основи, 
виходячи з цього ми можемо зазначити, що влада –це певна людсяка діяльність 
яка має свої мотиви, цілі та результати.  
 
 
15 
 
Як приклад, Г. Ласуелл доводив, що людині важливо виграти суперечку, 
не зважаючи на  на чужу діяльність або прагнення до влади. Простіше кажучи, 
суперечка – це прояв прагнення до влади, авторитету, кар’єрного зросту. Влада, 
якої прагне людина це – засіб для покращення її політичного стану і не залежно 
соціальний чи економічний устрій, впродовж усієї історії людства це в різних 
формах спостерігається у кожної людини. Трактування влади як «досягнення до 
чогось кращого», має подвійний зміст, адже владу можливо розглядати не в 
розумінні ефективних змін для покращення життя або роботи суспільства, а як 
могутність або контроль заради багатства або досягнення інших інших благ, 
ціною соціальних інтересів та волі.  
Французький соціолог М.Марсель [20, с.12] вважав, що влада дорівнює 
повітрю, вона є в кожному, навколо та є необхідною, без неї не можливо жити, 
але можна задихнутись. 
Е. Тоффлер [9, с.18] стверджує, що трьома основними видами влади є 
насильство, багатство і знання, вони відіграють роль співвідношення ресурсів 
влади. При цьому інші види влади є варіаціями цих трьох сил, тобто базуються 
на їх основі з урахуванням недоліків, завдяки цьому наступні види влади є більш 
модернізовані, зазвичай використовують вид сили який Е.Тофлер називав 
«знання». Кожен наступний вид сили є більш гнучким від попереднього, таким 
чином насильство можна використовувати лише негативно для покарання. 
Багатство можна використовувати як негативно (утримуючи гроші), так і 
позитивно (авансуючи/витрачаючи гроші). Знання Тоффлер виділяє як «влада 
вищої якості», тобто це не лише можливість зробити все по своєму, а можливість 
примусити інших зробити те що хочеться нам. До таких прикладів відносяться 
обмін знаннями про сільське господарство, щоб кожен міг забезпечити себе та 
свою сім'ю продовольством. Союзні нації із загальною ідентичністю, що 
формується з поширенням релігійних чи політичних філософій, або можна 
використовувати знання як тактичну/стратегічну перевагу у розвідці (зборі 
інформації). 
 
 
16 
 
Е. Тоффлер наголошує, що нині змінюється сама природа влади. Протягом 
усієї історії влада часто переходила від однієї групи до іншої, однак у цей час 
панівна форма влади змінюється. Під час промислової революції влада перейшла 
від знаті, що діяла в основному за допомогою насильства, до промисловців та 
фінансистів, які діють за рахунок багатства. Звичайно, дворянство 
використовувало багатство так само, як промислова еліта використовувала 
насильство, але домінуюча форма влади змістилася від насильства до багатства 
[9 с. 38].  
Сьогодні відбувається третя хвиля зміни влади, яка має назву 
постіндустріальна, коли багатство поступається місцем знанням, та керується 
авторитетом (суб’єктивна риса обумовлена впливом на фоні знань або вміння). 
Тобто ми можемо сказати що економіка починає окреме функціонування. 
Виходячи з цього, маємо те, що визначальна наука повинна перебувати поза 
впливом когось, та мати свій окремий авторитет та силу, що дасть загально 
визначену довіру. Поняття авторитет доволі тісно пов’язане з владою, під 
авторитетом слід розуміти здатність впливати на поведінку або дії когось що є 
одною з форм влади, а той хто володіє владою автоматично має повне право на 
вплив, а коротше кажучи свій авторитет і одним із його корелятів є повага, яка 
наділяє владу етичною цінністю. 
Якщо, як приклад, взяти православне християнство в їх уяві влада є гріхом, 
а той, хто має владу грішний. Можемо виділити дві складові влади: визначення 
її як соціального явища, як такого, і напрямок його вивчення.  
Таким чином, дослідження влади як соціального явища має в собі два 
аспекти: аналіз підходів до тлумачення поняття «влада» та аналіз парадигм, у 
рамках яких проводилося дослідження влади.  
Традиційно вважається, що поняття влади пов'язано саме з політикою, 
проте воно представлено у всіх типах соціальних відносин. Аналіз наукових 
джерел дозволяє зрозуміти, що політична, державна та влада відіграє роль 
 
 
17 
 
основоположну у політичній системі суспільства, а точніше реалізації своїх дій 
через суспільство. Для початку надаємо соціальне визначення владі. 
Влада – це реальна здатність суб’єкта соціального життя (соціуму) 
здійснювати свою волю, впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою 
певних засобів – авторитету, права, насильства. [6, с.44] 
Система влади створює соціальну цілісність, до якої входять її підсистеми 
– політична, економічна, правова та ін. У суспільному житті всі вони 
взаємопов'язані та втілюють волю певної спільності — соціальної групи, 
суспільного прошарку чи класу. У соціальній системі влади особливе місце 
посідає політична влада. 
Політична влада — реальна здатність соціальної спільності, індивіда до 
виявлення своєї волі у політиці на основі осмисленого політичного інтересу. 
Видається доцільним зазначити наступні аспекти політичної влади як: 
По-перше, готовність, здатність суб'єкта влади виявити політичну волю. 
Важливо підкреслити значення волевиявлення суб'єкта влади, і зазначити, що 
його не можна абсолютизувати, оскільки це призводить до волюнтаризму в 
політиці. Волюнтаризм розглядає волю суб'єкта як головний фактор політики і 
спрямовується на довільне вирішення політичних проблем. Волюнтаризм 
пов'язаний з перебільшенням ролі і значення політичної влади у суспільному 
житті, наділенням її безмежними властивостями при змінах і регулюванні 
соціальних умов. 
Отже, ми можемо сказати, що розуміння волі знаходиться на природному 
рівні свідомості. Це значить, що воля виражається як психічні процеси, які, в 
свою чергу, відображається на вибір мети та способів її досягнути. 
По-друге, охоплення всього політичного простору взаємодією різних 
політичних суб'єктів. Влада – це засіб, за допомогою якого суб'єкти влади в 
цілому здійснюють політичний вплив на суспільство. Він може бути прямим та 
непрямим, відкритим  чи прихованим, з використанням засобів насильства не 
виключаючи (військово-політичні) або ненасильницьким, коротко- або 
 
 
18 
 
довгостроковим. Використання політичною системою такого засобу, як влада, 
залежить від рівня зрілості її основних елементів — самої держави, її політичних 
партій, рухів, інших громадських об'єднань, правильності їхньої політичної 
стратегії і тактики у політиці (як внутрішній так і зовнішній), а також здатності 
сприяти суспільному прогресу. 
Тобто, влада – це інструмент впливу, на певну соціальну групу, в 
залежності від поглядів та інтересів об’єкта влади. Не менш важливо, що є 
суб’єктом влади, а також який підхід впливу  обрано. 
По-третє, наявність політичних організацій, через які суб'єкт політичного 
волевиявлення буде здійснювати політичну діяльність. 
Як зазначено вище, у суб’єкта влади повинен бути інструмент реалізації її 
поставлених цілей та завдань, такими інструментами можуть бути комунікативні 
проекти. Під комунікативними інструментами ми будемо розуміти такі 
інформаційні потоки, які враховують особливості і бажання аудиторії. Даний 
аспект реалізується через спілкування, певну «мову», яку розуміють всі сторони 
суспільних владовідносин. Завдяки чому відбувається гнучка та стабільна 
співпраця між об’єктом та суб’єктом влади. 
По-четверте, осмислення політичних потреб і політичних інтересів. Тобто, 
для того щоб влада була дієвою, але лояльною, потрібно виділяти та виконувати, 
потреби та інтереси об’єкта влади. Реалізувати цю задачу суб’єкт може через: 
місцеві органи самоврядування, які є інструментом дії і людського 
волевиявлення для забезпечення лояльних дій влади щодо самого об’єкта. 
По-п’яте, ззабезпечення соціального домінування в суспільстві суб'єкта 
політичної влади. Тобто, для існування соціуму потрібен суб’єкт влади, який 
буде обраний колом однодумців для керування або реалізації їх інтересів, та міг 
виконувати роль двигуна прогресу який потрібен для існування цього ж соціуму. 
Для того щоб відбувалось функціонування влади, суб’єкт влади повинен обрати 
більш дієву концепцію влади.  
 
 
19 
 
Доцільно зазначити, що розмаїття концепцій влади є доволі значущим 
моментом, адже кожна з концепцій визначає яким суб’єкт влади може 
здійснювати вплив на об’єкт влади. Важливо розуміти що кожна концепція є 
важливою, навіть якщо вона не використовується в тому чи іншому соціумі, адже 
так чи інакше кожна з них проходить процес модернізації протягом часу та стає 
актуальнішою або породжує нову концепцію.  
Існують різні концепції влади, серед них — біхевіориська, реляціоністська, 
інструменталістська, структурно-функціональна, конфліктна, марксистська та 
ін. 
Оскільки категорія влади є значущою й різновимірною, а також вихідною 
й визначальною у державно-політичній сфері, відтворимо зміст існуючих 
концепцій влади. Послідовність їх викладу впевнено свідчить про історичну 
послідовність дослідження влади у світовому правлінні. 
Біхевіориська концепція влади. Розділяючи поняття біхевіоризму, ми 
можемо зазначити такі течії як: класичний біхевіоризм (представниками якого 
були: Едвард Торндайк [38] та Джон Вотсон [5]), цільовий біхевіоризм (Едвард 
Толмен [5]) та математичний біхевіоризм (представником якого був Кларк Голл 
[5]). 
Політичний біхевіоризм суттєво зводиться до намагання маніпулювати 
поведінкою на рівні окремої людини заради стабільності всієї політичної 
системи. Влада розглядається як вихідний початок, яким детермінуються всі 
політичні дії особи. Виходячи з цього, окреслюються такі підходи до визначення 
влади, влада як "воля до влади". Виходячи з цього маємо "силову модель" влади. 
Силова модель влади користується такими джерелами як: сила, авторитет, закон, 
таким чином ми маємо такі важелі на об’єкт влади: примус, насильство,страх, 
переконання, завдяки чому суб’єкт влади виконує такі функції як: керування, 
контроль, панування. 
 
 
20 
 
Оскільки ми розглядаємо питання влади з точки зору політичного аспекту, 
доцільно додати що влада розглядається як вихідний початок, яким 
детермінуються всі політичні дії особи у вигляді політичних відносин. 
Політичні відносини розглядаються як ринок влади, на якому відбувається 
творення нового в політиці з урахуванням усіх форм витрат,у тому числі і 
політичних.  
Таким чином, маємо "ринкову модель" політичного процесу, де за 
правилами ринку влада продається і купується, де діють попит й пропонування,  
конкуренція продавців та покупців та прагнення до вигоди. 
Виходячи з ринкової моделі, держава розглядається як структура, що 
упорядковує владу, визначає правила політичної гри, приборкує ринкову 
стихійність влади. 
Політичний ринок як змагання суб'єктів влади. Як висновок маємо "ігрову 
модель" політичного процесу. В її тлумаченні політичний світ розглядається як 
театр, поле гри, де успіх залежить від здібностей влади, сили, гнучкості суб'єкта, 
здатності його перевтілюватися, настоювати та ін. 
Політична влада має різноманітні форми виявлення, серед них — державна 
влада, політична влада, влада громадських організацій, інформаційна влада 
тощо. 
Головне знаряддя політичної влади, влада державна. Найсуттєвіше у 
політиці -це устрій державної влади. 
Державна влада — це така форма суспільної влади, яка в цілому виражає 
волю економічно і політично панівної спільності і спирається вона на 
спеціальний апарат примусу, має монопольне право видавати закони, акти й інші 
розпорядження, обов'язкові для всього населення. 
Отже, варто підкреслити такі особливості державної влади: 
− публічний характер; 
− монополія на наявність спеціального апарату примусу, засобів 
організованого і законодавчо інституйованого насильства; 
 
 
21 
 
− наявність певного окресленого територіального простору, на який 
поширюється державний суверенітет, що визначає межі державної влади; 
− монополія на правове, юридичне закріплення влади; 
− обов'язковість всіх владних розпоряджень для всього населення. 
Державна влада реалізує себе у різних функціях, а саме: встановлення 
законів, застосування різних заходів управління та здійснення правосуддя. 
Вчення про сам розподіл влади пов'язане з ім'ям видатного французького 
класика політичної думки Ш. Монтеск'є. У одній із своїх праць під назвою "Дух 
законів"[38, ст.39], аналізуючи історію розвитку держав, він написав, що кожна 
з них має три влади: законодавчу, виконавчу, судову. Практика розбудови 
української сучасної держави потребує осмислення всього вчення про розподіл 
влади з його розвитку аж до сучасності, а також вивчення світової практики 
втілення його до життя. 
Державна влада не є незмінною. Вона розширюється, розвивається, 
наповнюється новою державною культурою функціонування, втілює нові рівні 
правової культури суспільства. 
Державна влада яка є продуктом життєдіяльності держави взаємодіє з 
різноманітними формами партійної влади, а також владними відносинами, що 
виникають при функціонуванні громадських організацій. 
Вимір влади, зосереджується на тому, як влада пов’язана між людьми в 
таких групах, як уряд, нація, установа, організація чи суспільство. Такі структури 
становлять інтерес для різних галузей, зокрема теоретичних та практичних 
аспектах діяльності людини. Важливе значення має політична влада. 
Політична влада як суспільне явище має багатовимірну простір. Широкий 
простір політичної влади задається насамперед трьома вимірами. 
Перший вимір — це "вісь представництва". Зміст її становить 
приналежність політичного суб'єкта до тієї соціальної спільноти, інтереси якої 
він виражає. 
 
 
22 
 
В суспільстві політична влада, здійснюється різними формами, 
структурними елементами політичної організації суспільства, втілює політичний 
інтерес певних класів, соціальних груп та націй. Тільки визначення змісту 
політичного інтересу і пов'язаних з ним потреб дає можливість зрозуміти, в чиїх 
інтересах здійснюється влада і який механізм його здійснення. 
Політичний інтерес (першопричина), один з найголовніших важелів всієї 
політичної діяльності, що стоять за безпосередніми спонуканнями всіх класів, 
соціальних груп, націй, особистостей, які беруть участь у політиці. 
Політичні інтереси, коли вони усвідомлюються суб'єктами політики, 
реалізуються в їхніх політичних відносинах, в усій системі та сферах 
політичного, економічного, соціального і культурного життя. Велика кількість 
суб'єктів політики визначає і різноманітність політичних інтересів, таких як: 
загальнонародні, регіональні, відомчі, колективні, народні, національні, класові, 
соціально-групові, особисті. Механізм який би адекватно відображав комплекс 
інтересів суспільства — колективів — особистостей забезпечив би стабільність 
політичної влади у суспільстві, а також функціонування політичної системи. 
Другим виміром влади є «інституціональна вісь». Вона поєднує у собі 
відносин політичного суб'єкта із соціальними інститутами суспільства і елітою її 
різноманітністю, яка знаходиться при владі. Щоб зміцнити своє становище, 
політичний суб'єкт змушений налагоджувати та підтримувати стосунки з іншими 
політичними суб'єктами незалежно від його поглядів і того, хоче він цього чи ні, 
оскільки за кожним з них стоять певні організації й інститути. Стійким 
становище політичного суб'єкта може бути лише тоді, коли він узгоджує певною 
мірою свої дії з елітою (відкритою чи закритою), яка знаходиться при владі. Так 
еліта розподіляє цілі, виконуючи функції соціального управління і легітимізації 
основних цінностей суспільства. 
Третій вимір, влади становить «вісь політичної діяльності». Це 
різноманітна практика, техніки прийняття і виконання рішень, в цілому способи 
вирішення суб'єктом політичних проблем, що постають перед суспільством. 
 
 
23 
 
Ці три виміри простору політичної влади дають змогу визначити основні 
координати політичного суб'єкта, його активність, здатність до планування, 
стратегії політичного маневрування. 
Політична влада може здійснюватись через механізми владо відносин, ми 
можемо сказати про наявність що найменш  трьох партнерів, які беруть участь у 
владних відносинах: 
Першим є, волевиявлення владаря, який перебуває при владі, по 
відношенню до підвладного у вигляді акту, де передбачаються санкції на 
випадок непідкорення волі першого, хто здійснює владу. Другим є, обов'язкове 
підкорення тому, хто здійснює владу. І третім доречно згадати про соціальні 
норми, що закріплюють право одних видавати акти, а інших — їм підкорятись. 
Ці елементи створюють основу владних відносин. Маючи якісний стан, 
чітку визначеність вони можуть показати розвиненість або слабкість влади, її 
стабільність чи нестабільність. Нерозвиненість або відсутність одного з 
елементів призводить до розхитаності влади, а згодом і до її розпаду..  
Влада може відігравати дестабілізуючу роль функціонування політичної 
системи суспільства та його політичного життя. Це відбувається за умов, коли 
стара влада втрачає можливість управляти країною, її накази не діють на тих, ким 
вона керувала; або коли нова влада не сформувалась, та не має підтримки з боку 
більшості населення, їх організаційних структур, а накази її не мають сили 
закону. В такій ситуації коли нестабільність у суспільстві і нестабільність у 
функціонуванні політичної системи добре організована політична сила може 
захопити владу. 
Функціонування влади у політичному вимірі та системі є фактором та 
умовою саморозвитку та розвитку всіх елементів політичної системи. Влада 
пов'язує в єдину систему всі політичні структури. Виступаючи в організованому 
суспільстві як законодавча, судова, виконавча, в їх самостійних формах, але в 
нероздільності змісту націленості, вираження інтересів, влада виступає як гарант 
 
 
24 
 
політичного розвитку, ефективності політики в життєдіяльності всього 
суспільства. 
З цього приводу, висловив думку В.Андрущенко, у своїй праці 
«Організоване суспільство». «Організоване суспільство – це суспільство 
реабілітації гуманістичних цінностей та втрачених людьми впродовж десятиріч 
існування в „царсько-російській” і „радянсько-соціалістичній історії”; це – 
повернення до першооснов людського буття і культурного поступу, це – 
суспільство розумної взаємодії людей на основі їх здібностей, творчої співпраці 
і внутрішньої, детермінованої обов’язком і совістю поваги до закону, порядку і 
справедливості; організоване суспільство - це реабілітація соціальності як 
ноосфери, людського буття в розумі або - що те ж саме – розумне буття людини 
у суспільстві» [1, ст.669].  
Тобто організоване суспільство є суспільством з розумно організованим 
порядком, але воно має шанс на існування лише завдяки розумно висловленим 
ідеям, організоване суспільство, базується на основі всіх здобутих досягнень, які 
сформовані самовідданою працею, завдяки упорядкованому зв’язку між 
суб’єктом та об’єктом влади, та процесом плідної співпраці. 
Влада та її владовідносини являють собою важливий механізм 
регулювання життя суспільства, забезпечення його єдності. Головний елемент, 
який пов'язує все політичне у суспільстві в єдину політичну систему і який 
визначає зміст поняття «політика», є влада. Політика, яка знаходить свій вияв у 
керівництві, управлінні, організації, примусі та інших явищах, спрямованих на 
упорядкування життя суспільства, а влада як змістовний складовий елемент всім 
їм природно властива. 
Немає політики без влади і влади без політики. Саме навколо влади, а саме 
політичної влади, виражених у ній політичних інтересів і потреб розгортається 
політична життєдіяльність. Вона набуває структурі, організується у певну 
систему — політичну систему суспільства. Влада як осердя, навколо якого 
 
 
25 
 
формується цілісність політичної системи. Від сутності та змісту, механізму 
функціонування влади залежать характер і спрямованість політичної системи. 
 
РОЗДІЛ 1.2. ПРОБЛЕМАТИКА ВЛАДИ ТА ЇЇ ЛЕГІТИМНОСТІ 
 
Проблема влади починає займати все більше місце в сучасних 
філософсько-політичних міркуваннях. Загально відомо, що влада є одним із 
найважливіших елементів суспільного життя, без аналізу якого неможливо 
зрозуміти, що таке сучасне суспільство. Проте більшість теоретиків 
наголошують, що досі не вдалося розробити єдину, повну та задовільну теорію 
влади.  
Існують принципові труднощі з визначенням того, що таке влада, як вона 
проявляється та впливає на індивідів, якою мірою вона обумовлює соціальну 
поведінку, які існують і які повинні бути межі влади, і чи можливо її взагалі 
створити, також ідеальна модель влади, яка б поважала права особистості або 
принципи соціальної справедливості. 
Інша проблема, що стосується не самої влади, а скоріше її теорії, пов'язана, 
зокрема, з тим, що будь яка спроба сформулювати таку теорію найчастіше 
пов'язана з певним політичним вибором, а тому набуває ідеологічного характеру. 
З огляду на такі труднощі найчастіше займають дві позиції. Для одних 
неможливо подумати про суспільство, яке б уникнути політичних відносин, і, як 
наслідок, єдине завдання, яке залишається для філософії, – це критикувати та 
викривати цю залежність.   
Для інших, можливість перенесення тягаря дискусії про владу на сферу 
політики підірве її теоретичну силу, а отже, і наукову обґрунтованість таких 
тверджень. Тому, на їхню думку, слід відстоювати незалежність знання від 
суспільно-політичних впливів і намагатися побудувати моделі влади, які можна 
емпірично перевірити та науково обґрунтувати. 
 
 
26 
 
 Проте, схоже, всі погоджуються, що не існує єдиного обов’язкового 
визначення влади та об’єктивної теорії, заснованої на ньому та прийнятої 
більшістю. 
Ці методологічні варіанти, безсумнівно, впливатимуть на те, як 
конструюється визначення влади та дають відповіді на фундаментальні питання, 
пов’язані з нею. Таким чином, залежно від прийнятого методу в сучасних 
концепціях влади можна виділити дві основні тенденції: класичну (її можна 
також назвати «правовою») і сучасну («культурну»).  
Поділ, який використано в роботі, є, звичайно, умовним і є свого роду 
узагальненням, і він служить, насамперед, більш чіткому та прозорому уявленню 
про те, що можна було б назвати «загальною тенденцією» в аналізі влади. 
Класичний підхід можна охарактеризувати наступним чином: проблема влади 
найчастіше розглядається з точки зору її легітимації або її відсутність, тобто те, 
що дає владі керувати (це може бути природне право, божественне право або ж 
суспільний договір, тощо). Центром влади зазвичай є держава, яку розуміють як 
політичний інститут, що має «владу приймати закони», якщо використовувати 
вираз Джона Локка [18, с. 79]. 
Легітимність є центральним елементом політичного правління, завдяки 
якому забезпечується довгострокова соціально-політична стабільність влади. 
Тому будь яке політичне правління, прагне надихати та культивувати віру в свою 
легітимність і виправдати владу, яку здійснюють правлячі еліти, до такої міри, 
що «їхні громадяни вважають їх належними та такими, що заслуговують на 
підтримку». 
Зусилля виправдати існуючий (нерівний) розподіл влади і, тим самим, 
забезпечити довготривалу стабільність політичних владних відносин є 
надзвичайно важкими для авторитарного правління. Це пов’язано з тим, що 
авторитарне правління зазвичай мало або взагалі не сприймається чи 
підтримується в суспільстві. З цієї причини авторитарне правління має 
тенденцію замінити свою відсутність легітимності репресіями. Однак таке 
 
 
27 
 
авторитарне правління, яке ґрунтується на чистих репресіях, не може 
забезпечити утримання влади в довгостроковій перспективі. 
Всупереч цьому широко підтвердженому емпірично припущенню про 
короткочасну природу авторитарних режимів, які, в першу чергу, створюють 
основу своєї влади на репресіях.  
Репресивні потенціали, такі як поліція, секретна служба, заборона та 
контроль, існували як постійний супутник режиму, але здійснення репресій 
навряд чи можна розглядати як єдину декларацію правління. Скоріше, режим 
авторитарного правління постійно спрямований на створення основи 
легітимності, здатний розширюватися і змінюватися гнучко.  
Залежно від поточних обставин використовувались різні стратегії 
легітимації, які були достатньо ефективними, щоб гарантувати віру населення в 
легітимність і, таким чином, здатність правителя вижити. 
Ця теза базується на припущенні, що легітимність авторитарного режиму 
можна пояснити різними історично детермінованими стратегіями, причому 
багатофакторне врахування політичної легітимності має велике значення.   
Легітимність – це явище, яке має багато складових. Стратегії легітимації 
виникають під впливом історичних обставин і відображають певні 
соціокультурні особливості. З метою необхідності дослідити основи 
легітимності влади, доцільно розглянути не лише шляхи її розвитку, а й основу 
політичної культури, оскільки «основа легітимності влади по суті базується на 
політико-культурних цінностях».  
Незважаючи на відсутність широкого консенсусу щодо їх зв’язку, 
традиційно сформовані культурні елементи сприяють політичній легітимності 
авторитарного правління з точки зору «політичної культури». Твердження про 
те, що традиційні культурні цінності систематично експлуатувалися 
авторитарним правлінням для легітимізації правління, є доволі вірним, адже, 
спостерігаючи за авторитарним режимом, можна побачити, що використання 
 
 
28 
 
цих цінностей було корисним для авторитарного правління та для того, щоб 
притримуватись принципу «влада заради влади». 
Вирішальною основою легітимності є економічне зростання, яке 
ґрунтується на припущенні, що кожна влада постійно прагне до стабілізації 
системи, завдяки чому її ефективність – а тому й її легітимність – можна 
підвищити за рахунок економічного процвітання. 
Легітимність – здатність того чи іншого політичного режиму влади досягти 
суспільного визнання та виправдання обраного політичного курсу, прийнятих 
політичних рішень, кадрових або функціональних змін[14, с. 87]. 
Легітимність часто містить практичний вимір та використовується як 
обґрунтування застосування примусової сили, обов'язкового характеру норми 
при різних формах опору від громадянської непокори до збройної революції – 
рішення легітимності або нелегітимності політичного порядку не тільки 
говорить щось абстрактно про свою моральну якість, але також служить у 
конкретних термінах, щоб дозволити, заборонити або ж запропонувати певні дії 
– будь то правителі, чи постраждалі або зовнішні партнери. 
Політична легітимність є деонтичним терміном. Деонтичні терміни 
утворюють підклас практичних умов, що стосуються прав, обов'язків, дозволів, 
заповідей та заборон, і, таким чином, мають конкретну діяльність, спрямовану 
проти моральних акторів. Це відрізняє деонтичні терміни від суто аксіологічних 
(або значень вартості) термінів, що стосуються вартості або не долучення дії або 
держави, але не містять ніяких прямих дозволів, запрошення або обмеження.Чим 
нижче рівень легітимності, тим частіше влада буде спиратися на силовий 
примус. 
Аналізуючи роботу «Правова типологія» Ю.Хохфельда [12] ми можемо 
побачити такі типи трактування політичної легітимності як: легітимність яка 
розуміється як право на правове підкорення, друге трактування Ю.Хохфельд 
визначав як дозвіл на використання примусу, третій, як компетенція щодо зміни 
прав та обов'язків третіх сторін [12, с.32]. Саме ці три концепти покажуть, що 
 
 
29 
 
лише розуміння легітимності як компетенції може адекватно пояснити 
центральну функцію політики, та визначити її основні проблеми, а саме для 
створення визначеності очікувань шляхом встановлення колективних норм, для 
вирішення координаційних проблем та визначення спільних цілей. Ця все і є 
основою політичної легітимності, з якої виводяться дозволи, претензії та 
імунітети. 
Влада необхідна в кожному суспільстві для підтримки порядку та 
забезпечення інтересів загального блага. За Максом Вебером, влада — це 
«можливість утвердити свою волю в соціальних відносинах, навіть проти опору, 
незалежно від того, на чому ця можливість ґрунтується» [3, с.27]. Це виражає той 
факт, що влада не є фіксованою властивістю, а що вона реалізується на основі 
можливості чи потенціалу. Більше того, влада загалом носить інструментальний 
характер, при цьому цілі, для яких вона використовується, повністю залежать від 
власника влади і, отже, завжди різні.  
Засоби влади так само різняться, як і цілі – вони варіюються від фізичних 
(наприклад, зброя) до матеріальних (наприклад, дефіцитні товари) до 
символічних (наприклад, престиж) інструментів влади.  Завдяки властивостям, 
пов’язаним із інструментами, сама концепція влади є ціннісно нейтральною. 
Тому жодних моральних претензій щодо здійснення та збереження влади не 
висувається. 
 З іншого боку, згідно з Максом Вебером, панування є здійсненням влади 
в рамках соціального взаємозв’язку віддання наказів і підкорення; він визначає, 
що: «Тут під «правилом» слід розуміти той факт, що декларована воля («наказ») 
«правителя» має намір впливати на дії інших («керованої» особи) і фактично 
впливає на них таким чином. що ця дія, соціально значимою мірою, протікає так, 
ніби підпорядковані зробили зміст наказу заради нього самого сенсу своєї дії 
(«послух»).»[3, с. 31]. 
Однак самих вертикальних взаємозв’язків і асертивності, заснованої на 
владі, недостатньо для демонстрації властивостей і характеристик домінування.  
 
 
30 
 
Є додаткова якість сталості. У «Політичному лексиконі» Еберхарда Хольтмана 
[14.с.32] можна знайти наступне стосовно безперервності та структурної 
природи правила: 
«Домінування – це постійне, інституційне, засноване на правилах і 
водночас посилене здійснення влади.  У порівнянні з універсальним, 
розширюваним і універсальним продуктом влади, який часто залежить від 
випадковості, ситуація, яку називають домінуванням, є чіткішою, 
структурованішою та більш прорахованою» [14.ст.32]. 
Таким чином, якщо влада являє собою швидкоплинні та нестабільні 
відносини, то панування, з іншого боку, характеризує структуровану форму 
здійснення влади. Завдяки такому структурному характеру правило потребує 
легітимної основи, щоб забезпечити його визнання тими, хто підпорядковується 
в довгостроковій перспективі.  Таким чином, кожна влада намагається спиратися 
на фундаментальну віру в свою легітимність («віру в легітимність»). 
Проблема легітимності породжує ситуацію, за якої обумовленість 
існування політичних структур та соціального порядку загалом піддається 
сумніву, владна еліта виявляється неспроможною переконати суспільство у 
власній необхідності. Причинами такої ситуації є: утома людей від політичної 
боротьби, що відбувається в будь-яких аспектах політики та призводить до 
прогресуючого розчарування в політичних структурах і людей, що є лідерами 
Зрештою головна небезпека, яка безпосередньо пов’язана із кризою 
легітимності, — це загроза «опікунської влади» (за Ч. Тейлором) як одна з 
«хвороб сучасності»[14, с. 61]. 
Для неї характерним є ставлення громадян до держави як до опікуна, що 
мусить задовольняти їхні, передусім матеріальні, потреби. При цьому участь 
індивідів в політичному житті зводиться до мінімуму, а самі вони 
перетворюються на «клієнтів».  
На прикладі політики Польщі, Німеччини, Тайваню. Можемо зробити 
певні висновки: продуктивним чином, для завоювання ресурсу довіри та 
 
 
31 
 
одержання легітимної ознаки, влада повинна орієнтуватися у своїх діях на такі 
характеристики:  
− регулярність (впорядкованість, підпорядкування законам і нормам); 
− обґрунтованість (пояснення, аргументація власних дій); 
−  ефективність (компетентність, дисципліна, власне ефективність); 
−  моральність (чесність, моральна відповідальність). 
Першим типом легітимної влади є легально-раціональний, як "мотив 
поступливості" оснований на цілеспрямованій дії індивідів. До нього відносяться 
сучасні європейські держави, які за Максом Вебером, підкоряються законам, а 
не особі. Управлінський апарат створений із спеціально навчених чиновників, 
які мають діяти за строгими раціональними і формальними правилами. Згідно з 
твердження М. Вебера, технічно бюрократія є найчистішим типом легальної 
влади. Але, жодна влада не може бути лише бюрократичною, так як на "вершині 
сходів" знаходяться або вибрані народом президенти, або спадкові монархи, або 
ж ліберали що обиралися парламентською аристократією. Окрім необхідної 
професійної освіти, чиновник, що відповідає раціональному типу держави, 
мусить отримати спеціальну управлінську освіту, оскільки від нього вимагається 
професійна та управлінська компетентність. Отже, влада, як така, може 
засновуватися на раціональних установках, тобто на формально визначеній 
системі правил, які стосуються способів завоювання і отримання влади та сфери 
її застосування. 
Традиційний тип легітимної влади засновується на вірі не лише у 
законність, а й у святість давно існуючих порядків. Згідно з Вебером таку владу 
можна назвати патріархальною. Союз тих, хто має владу мають спільність: тип 
начальника – «пан», штаб управління – «слуги», підлеглі — «піддані», що 
слухають «пана» маючи шану до нього. Патріархальний тип влади досить 
схожий, структурно, до сім'ї, Тому цей тип є стійким. 
 
 
32 
 
Тож, традиційний тип легітимності опирається на віру підлеглих у те, що 
влада законна. Так як, вона була завжди і має зв'язок з традиційними нормами, 
до яких звертається правитель, при організації своєї діяльності. 
Третім типом легітимної влади є наявність харизми. Харизма це якась 
екстраординарне вміння, що виділяє особу (індивіда) поміж інших, що 
подарована йому природою, Богом або ж долею. До ознак харизми М. Вебер 
відносить здібності в сфері магії, пророчий дар, славетну знаменну силу духу та 
слова. Харизма притаманна героям, великим полководцям, магам, пророки та 
провидцям, видатним політикам та засновникам держав і світових релігій. 
Прикладом можуть слугувати Магомет, Будда, Христос, Цезар, Олександр 
Македонський, Наполеон. Тож, із поєднання раціонального та ірраціонального 
виникає у суспільному житті харизма. 
Отже, віра створює структурний регістр всього духовного життя індивіда, 
проходячи крізь всі частини її психічного, віра є фактором суб'єктивного 
прийняття реального, правильного сенсу, при відсутності або неможливості 
повного обґрунтування. Проте ж, віра, навіть релігійна віра не може бути 
впливовою і результативною, коли ж вона не підкріплена силою авторитета. 
Виходячи з цього, віра, впевненість, довіра і авторитет є взаємозалежними. Якщо 
віра і довіра часто у пошуках свого заснування в думці загальновизнаних 
авторитетів, то і відповідно авторитет не існує без віри в нього. 
Феномен довіри є основним у розумінні легітимності, де поєднуються 
елементи релігійного, магічного, політичного та утилітарного. Протягом довгого 
часу при визначенні "віра" вкладали тільки релігійний сенс. В даний час поняттю 
характерне прийняття тих чи інших положень, доводити які не потрібно, так як 
зовсім не всі переконання людини бувають логічно обґрунтовані та не кожне з 
них можна перевірити. Деяка їх частина може прийнятися не потребуючи 
доказів, оскільки існує віра, що вони правдиві і позитивні 
У даному контексті віра є безпосередньо протилежна знанням. Знання ж в 
свою чергу зазвичай є перевіреними та доведено обґрунтованими. 
 
 
33 
 
Проаналізувавши такі поняття як «віра», «довіра», «впевненість» можна 
констатувати, що ці процесуальні стани є досить складними і об’єднують в собі 
раціональне і ірраціональне знання і незнання, його виникнення в часі визначити 
складно. Тож, довіра є формою віри. Одночасно довіра пов'язана з питаннями, 
що мають місце в частині людського пізнання. Довіряється той індивід, який не 
має змоги або ж не бажає приймати самостійні рішення, переклажаючи 
відповідальність за це на авторитетну особу або ж на суспільство. 
В літературі можна зустріти і такі тлумачення легітимності, як соціально-
евдемонічна легітимність. На даному етапі розвитку такі сучасні форми 
легітимності, як «правничо-раціональна» і «раціонально-цільова» лише 
розпочинають своє формування. В результаті наявної кризи в цінностях 
романтизму нації та прагматизму в бюрократії, починають цінуватися 
індивідуалізм і відстоювання громадянами своїх прав. [20, c. 394]. Правничо-
раціональна легітимність лише формується, та влада з громадянами лише 
починають звикати до взаємодії у правовій сфері. Раціонально-цільова 
легітимність також лише формується, так як, раніше владі давали оцінку не за 
ефективним управлінням а за її цінності ідеології.  
Отже, питання легітимності є базовим для розуміння і сприйняття влади. 
 
РОЗДІЛ 1.3. ПОЛІТИКА ЯК ПРОЯВ ВЛАДИ 
Коли йдеться про владу доцільно розглянути феномен політики, оскільки 
політика є сферою використання влади. Найчастіше йдеться про владу одного 
класу над іншим, однієї соціальної групи над іншими, однієї особистості над 
масою. Основою політики є боротьба за завоювання, утримання і використання 
влади, водночас політична влада є реальною здатністю соціальних сил 
реалізувати свої специфічні об'єктивні інтереси, проводити свою волю в політиці 
й правових нормах. Таким чином, політика є сферою владних відносин.  
Основними завданнями політичної влади: здійснювати державну владу,  
здатність мобілізувати членів громади до спільних зусиль для досягнення 
 
 
34 
 
соціальних цілей та домогтися підпорядкування рішенням влади, здатність 
ефективно реалізовувати поставлені соціальні цілі в розділеному, 
диверсифікованому суспільстві. 
Термін політика походить означає суворо визначену сферу діяльності, як-
от: участь у зборах, виборах, винесення судових вироків, виконання державних 
функцій. Ці класи належали політам - громадянам поліса, грецької громади, і 
стосувалися їхніх спільних справ, колективних завдань.  Тому спочатку політика 
не була загальним поняттям, а походила від назви власної грецької форми 
колективного життя - полісу.  Поліс був як духовно-культурною спільнотою, так 
і світоглядною та релігійною спільнотою;  не було відомо розділення політичних 
і релігійних порядків, а також державного і суспільного ладу.   
Західноєвропейська сучасна культура також сприйняла давнє поняття 
політики, яке, проте, діючи в відмінному від античного історико-соціального та 
теоретико-інтелектуального контексту, набуло іншого значення та змісту: цілі 
політики інші – свобода та  незалежність, правосуддя та безпека.  
Також інші суб'єкти, які це практикують: партії, профспілки, лобі, 
держави, різні суб'єкти політики: економіка, суспільні відносини, культура, 
національні і релігійні групи 
Для сучасного розуміння політики важливим є факт, на який вказує Х. 
Арендт «існування відмінностей між людьми та людськими групами;  це 
фундаментальний факт для політики, яка є діяльністю щодо питань порядку 
співіснування та колективного життя індивідів і груп, які є різними, але жити 
повинні співіснувати разом». [15, с.52]. 
 Динамічне напруження між постульованою єдністю загального порядку та 
фактичною диференціацією людей і спільнот, які його створюють і входять до 
нього, є основною проблемою, яка проявляється в кожному конкретному 
політичному питанні. 
Політика – це, так би мовити, сфера мислення та дії, автономна, тобто 
незалежна, з окремою, хоча й невизначеною, предметною сферою. 
 
 
35 
 
Віднесення політики, яка є водночас автономною і визначальною сферою, 
до різних сфер суспільного життя виражається в розмовно-функціонуючих 
дуалізмах: політика-мораль, політика-культура, політика-економіка, політика-
право, політика-релігія.  
Предметом політичної діяльності є також сама державна влада в тій 
правовій та інституційній формі, в якій вона існує в даній системі.  
Політика як боротьба за владу між існуючими в даному суспільстві 
політичними групами є класичним топосом сучасної та новітньої історії.  
Предмет дій і суперечок залишається об’єктивним – це влада і сукупність її дій, 
але водночас це державна влада, якою володіє влада і яка сама по собі є цінністю 
для політичної групи.  У цьому варіанті політика – це не дія щодо зовнішнього 
по відношенню до неї об’єкта – окремих сфер суспільного життя, а дія проти 
того, що є умовою та інструментом конкретної політики, тобто влади. Існують 
різні методи політичної дії: компроміс, конфлікт, дипломатія та інтеграція, 
громадський характер також різний, як і ступінь прозорості політичної 
діяльності. 
Так політика відрізняється тим, що по-перше, як прагнення запровадити 
загальний порядок у даному суспільстві, вона також є партикулярною, оскільки 
її здійснює одна з багатьох політичних груп, приймаючи один із багатьох 
вимушених проектів. політичного порядку; по-друге, як прагнення створити 
порядок за об'єктивними принципами, він водночас є «суб'єктивним», тобто 
припускає «свої» принципи як обов'язкові; по-третє, як прагнення створити нову 
сукупність колективного життя, воно має відношення як до конкретної 
соціальної реальності, так і до бачення, абстрактного образу, який має її 
визначати. 
Також можна зазначити, що поняття політика, влада і управління є хоч і 
тісно пов’язані, але не слід вважати що це одне і теж. В останні десятиліття ХХ 
та на початку ХХІ ст. основні риси змін у державному управлінні полягали в 
 
 
36 
 
еволюції традиційних форм управління у постмодерністські системи державного 
управління. 
Опис розвитку метауправління пов'язує і поєднує ряд нових форм і 
доктрин державного управління як хороше, розумне управління, розмістити нове 
управління і нові державні послуги. Всі ці теоретичні визначення та моделі нових 
форм трансформації управління можна охарактеризувати як форми, підсистеми 
чи елементи базових систем метауправління. Термін «метауправління» охоплює 
складність сучасного управління та передбачає включення ієрархічних, 
ринкових та мережевих форм управління. Метауправління можна як взаємну 
гібридну форму трьох ідеальних типів управління у ХХІ ст. [13, с.102].  
Концепція поєднує у собі найкращі риси теорії та практики управління від 
традиційного державного управління, нового державного управління та 
постмодерністських форм нового державного управління. підсистеми чи 
елементи базових систем метауправління. Термін «метауправління» охоплює 
складність сучасного управління та передбачає включення ієрархічних, 
ринкових та мережевих форм управління. Метауправління можна як взаємну 
гібридну форму трьох ідеальних типів управління у ХХІ столітті. Концепція 
поєднує у собі найкращі риси теорії та практики управління від традиційного 
державного управління, нового державного управління та постмодерністських 
форм нового державного управління. підсистеми чи елементи базових систем 
метауправління. 
Можна розглядати політику як нормо-творчість, спрямовану на 
врегулювання конфліктів, та як процеси для укріплення відносин у суспільстві 
як отримання домовленостей. 
Політика безпосередньо зв'язана з керуванням. Прийняття рішень у 
політиці завжди має творчий характер, з частинами ризику, оскільки результати 
можна передбачити далеко не завжди. 
На перших етапах розвитку людського суспільства, коли люди 
об’єднували кровними чи родинними зв’язками, й потреба в розвиненій політиці 
 
 
37 
 
не стояла. В той час суспільство ще не знало як це різке протиставлення 
інтересів. Необхідні процеси в організації отримання і розподілу продуктів, в 
питанні релігій і традицій регулювалися самостійно, як процеси задоволення 
потреб так і підтримку цілісного соціуму. 
Проте, із прогресуванням матеріального виробництва, виникнення 
складного суспільства, зростанням його багатомірності виникає питання 
врегулювання суперечливих інтересів індивідів і збереження його цілісності. 
Племена об'єднувалися у більш чисельні спільноти, які мали назву «народності», 
проходить внутрішня диференціація суспільства за такими ознаками, як 
соціальні, етнічні, релігійні та інші. Постає необхідність в інших формах 
суспільної організації. Виникає держава, яка за допомогою засобів примусу 
регулює необхідні обов'язкові форми загальної поведінки в соціумі для всіх 
верств та рангів населення. Дійсно новий рівень урегулювання відносин між 
групами, що поширені на значній території, обумовлює створення особливого 
прошарку людей, які здійснюють владу й управлінську діяльність. У результаті 
чітко встановлюються межі функцій апарату управління і також інших верств, 
що піддаються керуванню. 
Суспільно-історична практика свідчить, що відносини з державною 
владою мали вплив на задоволення можливостей соціальними групами власних 
потреб і запитів. Потрібність вступати в опосередковані державні відносини з 
іншими групами та з центральною влади передбачала, в першу чергу, 
виокремлення інтересів, що мали значення для влади та оформлення групових 
потреб і запитів. Завдяки цьому виникли нові соціальні групи, та збільшено 
кількість людей, що спеціально здійснювали управлінську діяльність. 
Опираючись на даний підхід, політику можемо визначити як систему людських 
відносин, які виникають в зв’язку з організацією та використанням державної 
влади в суспільстві. 
 
 
38 
 
Виходячи з цього, необхідно констатувати, що політика є складним, з 
протиріччями, але безпосередньо необхідним і надважливим феноменом 
соціального світу для владарювання і здійснення управлінської діяльності. 
Як одна із сфер суспільної діяльності вона визначається, тим, що ця 
діяльність, як правило відноситься до публічної влади, тобто отримання, 
утримання, перерозподілу та використання влади в деякій спільноті, що 
організована державою, або ж впливу на діяльність владних інституцій. 
Як сфера відносин у суспільстві політика є полем перетину інтересів різних 
важливих великих соціальних спільностей: спільнот професіоналів, класів, 
націй, держав тощо. 
Як важливе явище в соціальній сфері політика є силою, що може 
організовувати та вести суспільство до благополуччя і розвитку. 
Також, як складний соціальний феномен політика має досить багато типів, 
класифікацій, рівнів, складових у структурі, при вивченні яких можна зрозуміти 
сутність, зміст і роль політики в бутті суспільства. 
Проте, дослідження політики є довготривалими і складними 
пізнавальними процесами, які розпочалися в стародавніх часах й тривають до 
сьогодення. Мислителі, мудреці та дослідники багатьох поколінь, а також 
історичних епох поповнюють скарбницю знань про політику, відкриваючи все 
нові й нові її сторони, структурні елементи, характеристики, властивості, 
закономірності, які слугують для створення струнких концепцій та теорій, що 
показують людству у свідомості яскраву ті різнопланову картину політичного 
життя. 
ВИСНОВКИ ДО 1 РОЗДІЛУ   
 Доведено, що політико-філософське поняття влади як ніколи є актуальним 
на сьогоднішній день, але його тлумачення розглядають ще з часів античності. 
Сучасні філософи та соціологи переймалися проблемами сутності 
політики як прояву влади, концепціями політичної влади, особливостями її 
реалізації та науковими підходами до  розуміння і тлумачення політики.  
 
 
39 
 
Розгляд наявних концепції та феномену політичної влади дозволив 
виділити її реперні точки, серед яких – біфуркація влади, що відіграє роль 
опорної та роздвоєної точки якісних змін чи перебудов соціальних об’єктів.  
Описуючи проблему влади в сучасних філософсько-політичних 
міркуваннях, варто зазначити, що будь-яка спроба сформулювати теоретичне 
визначення цього поняття найчастіше пов’язане з певним політичним вибором, 
а тому набуває ідеологічного характеру.  
Виявився, на наш погляд доцільним розгляд різновидів влади. А саме – 
насильство, багатство та знання, існуючі типи влади базуються на цих трьох 
видах, з урахуванням модернізації. 
 Таким чином, ми дійшли до висновку, що дослідження влади як 
соціального явища має в собі два аспекти: аналіз підходів до тлумачення поняття 
«влада» та аналіз парадигм, у рамках яких проводилося дослідження влади.  
Доречним є і аналіз наявних концептів, в яких реалізується влада. Йдеться 
про патернаналістичну концепцію яка акцентувала свою увагу на відносинах між 
владою та народом, де представник влади є суворим, але справедливим. 
Натуралістична концепція, яка пояснювала політичні явища через природну 
призму. Та сучасна біхевіориська концепція, яка пояснювала та трактувала 
політичну владу аналізуючи психологічні чинники людини. 
Проблематики влади та її легітимності можна зазначити, що вона починає 
займати все більше місце в сучасних філософсько-політичних міркуваннях.  
Важливим є те, що будь яке політичне правління, прагне надихати та 
культивувати віру в свою легітимність і виправдати владу, яку здійснюють 
правлячі еліти, до такої міри, що «їхні громадяни вважають їх належними та 
такими, що заслуговують на підтримку». Легітимність є центральним елементом 
політичного правління, завдяки якому забезпечується довгострокова соціально-
політична стабільність влади. 
Основним проявом політики як влади є боротьба за завоювання, утримання 
і використання влади, водночас політична влада є реальною здатністю 
 
 
40 
 
соціальних сил реалізувати свої специфічні об'єктивні інтереси, проводити свою 
волю в політиці й правових нормах. Таким чином, політика є сферою владних 
відносин. 
Серед основних завдань політичної влади варто зупинитися на наступних: 
здійснювати державну владу,  здатність мобілізувати членів громади до спільних 
зусиль для досягнення соціальних цілей та домогтися підпорядкування рішенням 
влади, здатність ефективно реалізовувати поставлені соціальні цілі в 
розділеному, диверсифікованому суспільстві. 
Також можна зазначити, що поняття політика, влада і управління є хоч і 
тісно пов’язані, але не слід вважати що це одне і теж. 
Не менш важливим висновком є й те, що влада може відігравати 
дестабілізуючу роль функціонування політичної системи суспільства та його 
політичного життя і в ситуації коли нестабільність у суспільстві і нестабільність 
у функціонуванні політичної системи добре організована політична сила може 
захопити владу. 
Отже, немає політики без влади і влади без політики. Влада як осердя, 
навколо якого формується цілісність політичної системи. Від сутності та змісту, 
механізму функціонування влади залежать характер і спрямованість політики. 
 
  
 
 
41 
 
РОЗДІЛ 2. ФЕНОМЕН ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ 
Ми можемо трактувати владу як центральне поняття феномену 
політичного. Узагальнюючи підходи сутності та виявлення влади, можна 
побачити що в будь якому випадку відбувається підпорядкування. 
Політична влада, може бути визначена як здатність створювати та 
здійснювати закони, політику та рішення з використанням сили/примусу чи 
загрози застосування сили. Він використовується особами, які організовують, 
контролюють та керують урядом держави. 
Незважаючи на це, з часом все більше інститутів та організацій апелюють 
саме до державної (політичної) монополії та її феномену. Однак аналізуючи такі 
дії, можемо зрозуміти, що чим більше держава співпрацює з недержавними 
організаціями та інститутами тим складніше виявити політичне. Тобто 
політичним стає все, починаючи від релігії до освіти та культури. А ось стосовно 
питання політики, К.Шмітт дає таке поняття «політика є тотожною державі. 
Діяльність держави є політичною, а політичне вивчає державу.»[39 ,ст. 45]. 
Політична влада проявляється у здібності тих, хто контролює інструменти 
уряду, домагатися підкорення своїм рішенням [22, с. 48].  
Іншими словами, політична влада — це здебільшого сила політичного 
примусу та авторитету. 
Політична влада перебуває у руках правителів, тобто власників влади чи 
власників влади та політичних еліт. Вони мають контроль над урядом, і вони 
використовують владу, щоб приймати авторитетні та обов'язкові рішення та 
політику для всього суспільства. 
Сила є основою влади держави, що використовується урядом держави. 
Застосування сили для наказу про послух є винятковою прерогативою держави, 
яка насправді використовується урядом (правителями/владарями). У свою чергу, 
уряд контролюється політичними елітами, лідерами чи владними. 
 
 
42 
 
Закони, рішення та політика, які приймаються та реалізуються 
«правителями», застосовуються до всіх людей у державі. Ті, хто не 
підпорядковується або не підпорядковується їм, караються судовою системою 
(суддями чи судовою владою). 
Зазвичай «власники» влади використовують владу (політичну владу) як 
законну владу, тобто. влада. У будь-якій політичній системі влада 
використовується носіями влади — законодавцями, міністрами, суддями, 
державними службовцями або державними службовцями як цивільними, так і 
військовими. Всі люди в державі визнають та визнають право володарів влади 
приймати та забезпечувати виконання обов'язкових для виконання рішень. 
Вони також визнають повноваження призначених посадових осіб (суддів, 
магістратів) призначати покарання всім тим, хто визнаний винним у непокорі, 
непокорі чи порушенні законів та політики держави. 
Власник влади застосовує силу та примус лише тоді, коли люди 
виступають проти їхніх рішень та політики та порушують їх. Фактор сили, 
примусу чи загрози застосування сили/примусу завжди є санкцією, яка стоїть за 
законами та політикою, що приймаються та здійснюються власниками 
політичної влади. 
Законодавчий орган, що складається із законодавців або представників 
народу в законодавчому органі, використовує правотворчу владу, право 
стягувати податки та право схвалювати чи не схвалювати політику та рішення 
виконавчого органу уряду. 
Виконавча влада (міністри, державні службовці, політики, особи, які 
приймають рішення, виконавчі магістрати та чиновники державних служб, 
поліція та військові), а також політична влада. 
Він має право забезпечувати дотримання всіх законів та політики уряду. 
Виконавча влада використовує поліцейську владу для підтримки внутрішнього 
правопорядку та військову силу для відображення зовнішніх агресорів та їх 
фактичної чи потенційної агресії. 
 
 
43 
 
Судова влада (суди та судді або судові магістрати) використовує право 
застосовувати закони до конкретних випадків спору. Він карає винних та 
відшкодовує збитки постраждалим. 
Ці три формальні органи уряду користуються владою як владою-
легітимною. 
Однак, поряд з цим, деякі неформальні структури або інститути, такі як 
політичні партії, групи тиску, політичні лідери, громадська думка, народні рухи 
тощо, також беруть участь у політичній владі. Вони впливають процеси 
формування політики, прийняття рішень, законотворчості з боку уряду. 
Законотворчість законодавчого органу завжди здійснюється більшістю 
голосів, й у цій вправі партія чи коаліційний альянс, який має більшістю місць, 
грає законодавчу роль, граючи детерміновану роль. 
Так само політика і рішення уряду багато в чому ґрунтуються на 
передвиборчому маніфесті, ідеології та політичних поглядах вищих лідерів 
партії більшості чи правлячого політичного альянсу. 
В умовах демократії громадська думка, групи впливу/інтереси, народні 
рухи та кілька активних неурядових організацій також відіграють активну роль 
у здійсненні політичної влади у суспільстві. 
Політична влада використовується для вирішення конфліктів у 
суспільстві. Характер та ступінь розподілу влади всередині держави визначають 
процес вирішення конфліктів між його людьми, групами та партіями. 
 
РОЗДІЛ 2.1. АНТРОПОЛОГІЧНІ ТА ОНТОЛОГІЧНІ ВИМІРИ ПОЛІТИЧНОЇ 
ВЛАДИ 
Ця філософсько-політична концепція включає в себе всі питання 
проблематики людини в межах загальних законів буття й універсальних 
принципів діяльності людини. 
 
 
44 
 
Антропологічний напрямок в політичній філософії сьогодні залишається 
досить новим. Трактувати політичну антропологію у сьогоденні можна методом 
поєднання декількох наукових парадигм, використання всіх форм знання та 
спроби систематизації всіх проявів політичної влади та дії людських спільнот. 
Вивчення первісних та традиційних суспільств надає необхідний дослідницький 
матеріал для здійснення аналізу політичного процесу сьогодення. Завдяки 
міждисциплінарному характеру політична антропологія відкриває цілий 
комплекс аналітичних проблем, що потребують відповідного вирішення. 
Політична антропологія є основою соціокультурної антропології, але, як і 
антропологія загалом, не піддається точному розмежування. Ядро політичної 
антропології є порівняльне, засноване на польових дослідженнях дослідження 
політики в широкому діапазоні історичних, соціальних і культурних умов.  
Тепер часто можна побачити, як політичні антропологи поєднують 
етнографічну роботу з історією. Одні аналізують символічні форми та практики 
конкретної державної бюрократії, інші – форму політичної активності, треті – 
вчинення терору чи тортур чи політичні ефекти, пов'язані з повсякденним та 
ритуальним конструюванням певної колективної пам'яті. Область політичної 
антропології була і залишається великою, різноманітною та мінливою. 
Вже у «Політиці» Аристотеля в деякому сенсі представлено політичну 
антропологію, він розглядав людську істоту політичною. Він характеризує владу 
як особливість будь-якої складеної системи. Тобто, те, що складене з декількох 
частин, має елемент володарювання і  елемент, що підкорюється, такий 
«загальний закон природи». А в соціальному житті влада бере на себе 
організацію діяльності суб’єктів сумісно та стабілізує соціальні відносини [23]. 
Також характерно для Аристотеля виділення різних видів влади: влада 
батька над дітьми, пана над рабом, влада державного мужа, чоловіка над 
дружиною тощо. 
Антропологи визначають політику по-різному, залежно від їх загальних 
теоретико-аналітичних інтересів та дослідницьких питань. Типова 
 
 
45 
 
антропологічна відправна точка сьогодні свідчить, що політику чи політичне 
слід розглядати як окрему область чи полі, а слід досліджувати як зчленування 
між владними відносинами, культурними процесами та історичними 
траєкторіями. Як висловився один сучасний антрополог Стівен Грегорі у своїй 
книзі «Чорна корона»: «Для моїх цілей політика відноситься до різноманітних 
соціальних практик, за допомогою яких люди домовляються про відносини 
влади [3, с.63].  
Практика політики включає як виробництво і здійснення соціальних 
відносин, так і культурне конструювання соціальних смислів, які підтримують 
або підривають ці відносини». У британській структурно-функціоналістської 
антропології політики, політична організація суспільства розглядалася як ті 
структури чи відносини, які підтримують «громадського порядку в 
територіальних рамках шляхом організованого здійснення примусової влади за 
допомогою застосування або можливості застосування фізичної сили. 
Наприкінці ХХ ст. антропологи поступово відходили від жорсткіших 
структурно-функціоналістських поглядів, і багато хто потрапив під вплив версій 
теорії дії та інтеракціонізму. Переформульована політична антропологія, що 
виникла протягом цих двох десятиліть, розглядала політику у формальних 
термінах: політична антропологія досліджує порівняно «політичну поведінку», 
що визначається як пошук влади або впливу і людська константа, універсальний 
аспект суспільств.  
У дослідженні «Суспільство проти держави» французький антрополог П'єр 
Кластр критикував всю традиційну політичну антропологію через те, що вона 
універсалізувала конкретне (західне) поняття політичної влади чи політики, 
поняття, що ототожнює політичну владу з примусом чи насильством: 
Спорідненість між Ніцше, Максом Вебера (державна влада як монополія на 
правомірне застосування насильства) та «сучасної» антропології, писав він. 
Кластр задавався питанням з приводу, що нам робити з індіанськими 
суспільствами, в яких «якщо є щось зовсім чуже індіанцю, то це ідея віддавати 
 
 
46 
 
накази чи підкорятися» — тобто суспільства, де політичне життя функціонує як 
процес «поза ієрархічним підпорядкуванням» і повністю «поза примусом і 
насильством». Чи є ці товариства не лише без «держави», а й без «політики» 
[25,ст. 390].  
Чи щось не так із певним чином мислення про природу політичної влади? 
Кластр відповів, що справді міжкультурна політична антропологія потребує 
широкого і відкритого визначення політики: «усі суспільства, архаїчні чи ні, є 
політичними, навіть якщо політичне виражається багатьма голосами, навіть 
якщо їхнє значення не піддається безпосередньому розшифровуванню; і навіть 
якщо доведеться розгадувати загадку "безсилої" сили. навіть якщо їхнє значення 
відразу не піддається розшифровці; і навіть якщо доведеться розгадувати загадку 
"безсилої" сили. навіть якщо їхнє значення відразу не піддається розшифровці; і 
навіть якщо доведеться розгадувати загадку "безсилої" сили [25, ст. 417]. 
Зараз все більше уваги приділяється процесам соціальних змін у бік більш 
стійкого і справедливого суспільства. Ця увага проявляється у різних 
міждисциплінарних галузях досліджень, включаючи дослідження переходу до 
сталого розвитку. 
Сучасний етап існування влади, характеризується завдяки проявам нових 
тенденцій модернізації сфер діяння влади. Тож розглядаючи питання 
особливостей сучасних проявів влади та їх реалізацій і глобалізації потрібно 
базуватись на концепціях та галузях які актуальні на даному етапі розвитку. 
Розглядаючи концепції інноваційних підходів до влади, можна з 
упевненістю віднести до них ті концепції, в яких влада виступає як 
універсальний регулятор життя, з урахуванням соціальних змін та нових потреб. 
Соціальні зміни і концептуальні моделі розвиваються спільно з державною 
політикою на різних рівнях (муніципалітети, національні відомства, 
Європейська комісія, Організація Об'єднаних Націй тощо), тобто питання 
постійно є актуальним через постійне дослідження та модернізацію проявів та 
особливостей влади. Незважаючи на те, що вони різняться за своєю мовою та 
 
 
47 
 
формами правління, їх об'єднує інтерес до змін та інновацій як рушійної сили 
поліпшення суспільства, а також віра (наприклад, явна чи неявна) у людські 
знання та здатність змінити світ на краще. 
У цьому ентузіазмі щодо соціальних змін часто недооцінюються «темні» 
та «ненавмисні» наслідки соціальних змін та інновацій, а також запекла боротьба 
за владу та нерівність, які з цим пов'язані. 
Ці зусилля демонструють різні проблеми для більш глибокого дослідження 
соціальних змін та інновацій у соціальних та політичних теоріях влади. 
Обговорюючи цю проблематику робиться спроба розширити та поглибити 
теоретичну базу для вивчення впливу влади на дослідження соціальних змін та 
інновацій. 
Сучасні концепції влади та їх прояв розглядав Ж.Бюрдо [17, с.77]. 
Аналізуючи його праці, ми можемо виділити те що автор був прихильником 
методологічного синкретизму, що дозволяло розглянути питання які підіймались 
всебічно, більшість сучасних концепцій побудовано на основі тих які були 
введені першими.  
Відповідно Марку Хаугарду, влада – це стільки «концепція, яка 
оспорювана сутнісно», скільки «концепція сімейної подібності». Будь-яка 
спроба вловити «сутність» слова виключатиме аспекти, які можуть бути 
суттєвими в даному контексті [17, с. 22]. Замість того, щоб намагатися вловити 
суть влади в одному всеосяжному визначенні, завдання полягає в тому, щоб 
створити місцеву мову, яка підходить у конкретному контексті. 
Існує ряд винятків, коли влада концептуалізується як здатність 
змінюватися і «діяти інакше», що красномовно сформульовано в такому 
визначенні влади: «Як академічні, так і публічні дискурси про соціальні зміни та 
інновації включають різні емпіричні випадки, а також концептуальні уявлення 
про дифузію або децентралізацію влади. Така децентралізація часто неявно чи 
явно вважається «хорошою» і веде до більш «рівних» чи «справедливих» 
владних відносин. 
 
 
48 
 
Однак теорії влади також дають уявлення про те, як процеси 
децентралізації влади можуть також включати (ре)конструкцію старої або нової 
нерівності влади та гноблення (наприклад, якщо і коли в енергетичних 
кооперативах, що керуються спільнотою, в першу чергу беруть участь заможні 
учасники з високим соціальним капіталом, можливо , – і часто ненавмисно – крім 
інших). Більше того, теорії влади нагадують нам, що соціальні зміни та 
інноваційні процеси не обов'язково спрямовані на децентралізацію влади. 
Навпаки, вони можуть виявлятися у «повторної централізації» чи «посиленні» 
централізованої влади (наприклад, коли відновлювані джерела енергії 
кооптуються існуючими енергетичними транснаціональними корпораціями). 
Влада завжди є об'єктом філософії, але в умовах, коли існуючі відносини 
влади призводять до політичних конфліктів і соціальних змін – тим більш. Є різні 
можливості, підходити до вирішення проблеми залежно від конкретних 
життєвих обставин і традиції мислення епохи. Але в цілому можна констатувати 
що філософський аналіз влади є дослідженням релігійного і моральні норми у їх 
відношенні до влади.  
Державний діяч може розглядати владу як самоціль; філософ, з іншого 
боку, завжди повинен розглядати владу як засіб досягнення мети. З історії 
філософії видно, якою мірою в особі різні обставини, які філософи влади 
виправдовували це твердження.  
Адекватне розуміння феномену влади передбачає аналіз закону і 
загального порядку, для цього аналізу по більшій мірі розглядаються 
індивідуальні та колективні дії по відношенню до різних аспектів самої влади та 
соціуму.  
Моральна першість завжди надавалась або владі осіб, або владі установ, 
що ускладнювало аналіз, а іноді навіть плутало його. Софісти грецького 
Просвітництва прагнули до влада виправдовувати природне право [40 с. 109]. 
Розрізнення природного права властиво деяким філософам, які  критикували 
владу з точки зору позитивізму та  взяли консервативні позиції. Вони видавали 
 
 
49 
 
себе за членів аристократії, які займали посади з урахуванням втрати лідерства, 
завдяки чому народжувалася демократія та її інститути. Так,  представники 
софізму розглядали думки про конфлікт між природним правом і позитивним 
правом. Образ конфлікту між природного права вони бачили як втіленням у 
правлінні демократичної більшості. Таким чином, в їхніх очах організована, 
інституціолізована влада багатьох яка протиставлялася притаманному праву 
небагатьох. Тому була зроблена спроба повалити ідею політичної та правової 
рівності, спираючись на істотну і природню нерівність. Посилання на «природне 
право» такого роду відкривало можливість сильних претендувати на панування 
над слабкими, щоб вони могли більшу політичну владу і вищий соціальний ранг 
[29 с. 8]. 
Боротьба за владу знаходиться в центрі політичного життя: залежно від 
суспільств і режимів, партії, фракції, клани чи сім’ї борються, щоб взяти владу 
або зберегти її. Роздуми про владу знаходяться в центрі політичної філософії: 
починаючи з Платона, вони постійно замислювалася, як і за яких умов один або 
кілька людей можуть керувати цілим містом. Зловживанням владою завжди 
поновлює питання про те, що виправдовує політичну владу і що змушує так 
багато людей ризикувати своїм життям або використовувати його, щоб 
завоювати владу та здійснювати її.  
 
РОЗДІЛ 2.2. ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ 
 
Серед проблем, які притаманні сьогодні політичній владі в Україні можна 
виділити наступні: проблема якісного і реального функціонування політичних 
партій, проблема соціальної та політичної відповідальності влади, криза довіри 
до влади, наявність так званої «тіньової» влади. 
Проблемним питанням політичної влади в Україні є функціонування її 
політичних партій зокрема їхньої діяльності та певної реалізації шляхів їх планів. 
Оскільки існування та діяльність політичних партій більшості сучасних держав, 
 
 
50 
 
зокрема і України є загальновизнаною нормою та трактується як невід’ємний 
атрибут демократичного способу здійснення державного управління. 
Проаналізувавши реальну картину діяльності політичних партій в Україні, 
зосередимо свою увагу на проблемних аспектах такі як функціонування партій 
та пошуку шляхів їх подолання. 
  У більшості держав політичні партії є необхідним елементом механізму 
здійснення народовладдя, “відіграють роль двигуна, що приводить у дію 
державний механізм і забезпечує його нормальне функціонування” [14, c. 13]. 
Конституція України не стала винятком, закріпивши у ст. 15 не лише положення 
про те, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, 
економічної та ідеологічної багатоманітності, а й гарантувала свободу такої 
діяльності з боку держави. Адже існування та діяльність політичних партій 
трактується як невід’ємний атрибут демократичного способу здійснення 
державного управління. Саме вони уможливлюють залучення широких верств 
населення до участі в політичному процесі, проведення конкурентних виборів, 
функціонування організованої політичної опозиції. Доведено, що демократія без 
політичних партій недієздатна. А ефективність та стабільність партійної 
системи, а отже, й ефективність державного управління значною мірою залежать 
від досконалості тієї частини національного законодавства, яка покликана 
регламентувати питання утворення та діяльності політичних партій. 
Сьогодні в Україні створено немало політичних партій і їх кількість могла 
б дати підстави для оптимістичного висновку про те, що інтереси фактично всіх 
основних соціальних груп, верств і прошарків населення мають бути добре 
представлені цими інституціями, але їхня соціальна база ще слабка. Тільки 
спробуйте знайти істотні відмінності між програмами багатьох цих партій або 
розібратися у виборчому списку завдовжки 60 сантиметрів, із 35 партіями і 
об’єднаннями! До того ж чи не всі партії намагаються виступити виразниками 
інтересів народу загалом, усіх соціальних груп і верств. На думку ж народу, 
представники цих партій стурбовані лише сьогоденними справами і завданнями, 
 
 
51 
 
прагненням за всяку ціну здобути перемогу на виборах; вони мало дбають про 
своїх виборців, а значить, і про своє майбутнє. 
Ще однією проблемою функціонування політичних партій в Україні, є те, 
що попри важливість політичних партій та їхній вплив на державу, в Україні 
створення нових політичних партій є вкрай ліберальним. Згідно з українським 
законодавством для реєстрації політичної партії необхідно офіційно сплатити 
635 грн, надати підписи громадян, кількість яких має становити не менш як 10 
тис., та інші документи. Це призвело до того, що на виборчі посади балотуються 
люди, які не мають освіти, досвіду або є соціально небезпечними. 
Політична система в Україні є тим необхідним механізмом, за допомогою 
якого забезпечується повновладдя та суверенітет народу. 
Доцільно наголосити, що політична відповідальність на законодавчому 
рівні налагодила співпрацю політичних лідерів та електорату. 
На практиці ми можемо бачити, що посадовці нехтують правилом 
відповідальності влади перед народом за не виконання своїх дій. Одним із 
проявів на даний момент незадоволеності відсутності виконання обіцянок є акти 
масової непокори до таких актів ми можемо віднести: протести, мітинги або 
страйки. 
Доволі значущою формою відповідальності політичних партій можемо 
виділити критику зі сторони ЗМІ або об’єднань громадян, це може впливати на 
рейтинг політичного суб’єкта. Загалом політичні партії намагаються 
співпрацювати з громадським організаціями та роблять звіти виконаних 
поставлених завдань. 
На рівні інституціолізованих суб’єктів можна сказати, що недоліком є 
необмеженість повноважень державних органів і тих, хто має змогу вести 
управлінську діяльність в політичній сфері. Механізми контролю і координації 
управлінського апарату існують, проте є застарілими та втратили свою 
актуальність.  
 
 
52 
 
Влада держави в Україні є занадто централізованою. Так як правове 
розділення компетенції між органами влади в державі, органами 
самоврядування, а також системи бюджету та податків ще не має остаточно 
правильного виду та форми, а лише створюється [8, c. 363-368]. 
Отже, проблематика вище зазначених критеріїв механізму політичної 
відповідальності є пріоритетним у суспільстві, а за для функціонування цього 
механізму, на нашу думку, буде доцільним ввести закон про «політичну 
відповідальність». На онові певної кризи недовіри до влади, цей закон буде 
доволі позитивно прийнятий об’єктом влади.  
З приводу кризи недовіри до влади в світі та зокрема в Україні, виразив 
свою думку колишній міністр соціальної політики, Михайло Папієв у своїй праці 
« Українська криза: криза довіри». Він зазначав що «криза має апокаліптичний 
характер, з’являться нізвідки і несподівано» [33]. Криза недовіри базується на 
зменшені довіри об’єкта влади до суб’єкта. Ми можемо спостерігати те як 
принципи довіри лежать в основі цивілізації, не залежно від віри та часу, 
прикладом цьому служить заповіді, які базуються на основі виконання обіцянок, 
або як у відомій праці Данте про дев’ять кіл пекла, де на останньому колі 
перебували вбивці та ті хто ввів в оману довірливих.  
В середині світових спільнот, основою є довіра. Коли світ став 
багатополярним поріг вимог до довіри значно знизився за рахунок цього і 
знизились пороги відповідальності. Але, ми повинні розуміти, що довіра 
повинна бути одним із рушіїв трансформації у політичному житті країни, так би 
мовити основою трансформацій до яких нас підштовхує криза. 
Дивлячись на ситуацію в Україні, ми можемо бачити присутність тотальної 
недовіри, це відбулось через відсутність чіткого функціонування суспільного 
договору та через не розподіленість взаємних прав до цього договору. 
Існує певна криза в довірі до влади, в більшості випадків через те що вона 
не може забезпечити населенню добробут і безпеку. Серед причин можна 
 
 
53 
 
назвати і наявність доволі потужного «тіньового» сектору влади, що породжений 
«тіньовою» економікою. 
Велика частина державного бюджету знаходиться в «тіні», тому існує 
відповідне співвідношення в сфері влади. Так, на сьогодні ця «тіньова» частина 
становить близько 50-60%. Тіньова структурна одиниця виникла в результаті 
створення союзу між регіональними, центральними та національними рівнями у 
владних структурах. Така співпраця можлива лише на фоні матеріально вигідних 
відносин. Оскільки є можливість приховувати свої незаконні дії то злочини 
залишаються без покарання.  
Причинами такого стану можна назвати, на наш погляд, наступні: 
слабкість механізмів контролю над бюджетом, його проведенням і 
використанням коштів з нього, також кредитів, що надаються міжнародними 
структурами; державна власність має значну перевагу у економічних галузях, що 
є стратегічними; зберігається монополія держави в інформаційній сфері; 
державна бюрократія моє привілеї на відміну від простого населення; відсутність 
та недостатній контроль за жорсткими правилами і спеціальними структурами 
по боротьбі з корупцією; 
Можливість зняти вище зазначені проблеми політичної влади в Україні 
дозволить, в певному розуміння, посилити ефективність і відповідальність 
представників влади, а значить зробить сам феномен влади наближений до 
ідеального. 
ВИСНОВКИ ДО 2 РОЗДІЛУ 
 В даному розділі, ми сконцентрували увагу на аналізі антрополігчного та 
онтологічного аспектів політичної влади, спробували виокремити нагальні 
проблеми в сучасній владній сфері України. 
Політична влада, може бути визначена як здатність створювати та 
здійснювати закони, політику та рішення з використанням сили/примусу чи 
загрози застосування сили.  
 
 
54 
 
Трактувати політичну антропологію наразі можливо як основу 
соціокультурної антропології, але, як і антропологія загалом, не піддається 
точному розмежування. Антропологи визначають політику по-різному, залежно 
від їх загальних теоретико-аналітичних інтересів та дослідницьких питань. 
Типова антропологічна відправна точка сьогодні свідчить, що політику чи 
політичне слід розглядати як окрему область чи полі, а слід досліджувати як 
зчленування між владними відносинами, культурними процесами та 
історичними траєкторіями. 
Політична онтологія наразі має наступне тлумачення в контексті нашого 
розгляду і розглядається як двохрівнева система, яка включає в себе рівень 
можливості і рівень дійсності політичного буття. 
Отже, роздуми про владу знаходяться в центрі політичної філософії. 
Зловживання владою завжди поновлює питання про те, що виправдовує 
політичну владу і що змушує так багато людей ризикувати своїм життям або 
використовувати його, щоб завоювати владу та здійснювати її.  
Виходячи з підрозділу проблемних питань політичної влади в Україні нами 
виокремлено проблематику довіри до влади та функціонування влади, слабкість 
механізмів контролю за діяльністю влади. 
Проблемним питанням політичної влади в Україні є функціонування її 
політичних партій, зокрема, їхньої діяльності та певної реалізації шляхів їх 
планів. Оскільки існування та діяльність політичних партій в більшості сучасних 
держав, зокрема і України є загальновизнаною нормою та трактується як 
невід’ємний атрибут демократичного способу здійснення державного 
управління. 
Можна констатувати, що посадовці нехтують правилом відповідальності 
влади перед народом за не виконання своїх дій. Одним із проявів на даний 
момент незадоволеності відсутності виконання обіцянок є акти масової непокори 
до таких актів ми можемо віднести: протести, мітинги або страйки. 
  
 
 
55 
 
ВИСНОВКИ 
Неоднозначне явище феномену політичної влади привертало до себе увагу 
багатьох політичних діячів та філософів. Політико-філософське поняття влади є 
актуальним ще с часів античної філософії і продовжує таким бути до сьогодні. 
Розглядаючи питання щодо філософського розуміння феномену 
політичної влади, було здійснено всебічний  аналіз феномену влади, 
представлений історичний дискурс розуміння влади.  
Проблема влади в сучасних філософсько-політичних міркуваннях 
концептуалізується в тезі, що будь-яка спроба сформулювати теоретичне 
визначення цього поняття найчастіше пов’язане з певним політичним вибором, 
а тому набуває ідеологічного характеру. Основний акцент, здійснювався через 
призму філософського дискурсу. Завдяки концентрації уваги на цьому питанні 
відбувся детальний розгляд концепцій влади та аналітичний їх огляд. Серед цих 
концепцій нами виділено біхевіористську, реляціоністську, інструменталістську, 
структурно-функціональну, конфліктну, марксистську та інші. Розглядаючи 
концепції влади, дійшли висновку, що ці концепції не втрачають актуальності та 
зазнають впливу процес модернізації. 
Питання легітимності влади та те, в який спосіб політика проявляє владу, 
є не менш важливими та потрібними для розуміння обраного нами для розгляду 
феномену. Існують принципові складності з визначенням того, що таке влада, як 
вона проявляється та впливає на індивідів, якою мірою вона обумовлює 
соціальну поведінку, які існують і які повинні бути межі влади, і чи можливо її 
взагалі створити, також ідеальна модель влади, яка б поважала права особистості 
або принципи соціальної справедливості.  
Традиційний тип легітимності який ми звикли спостерігати, залишається 
базуватись на вірі не лише у законність, а й у святість давно існуючих порядків. 
Для більш детального розбору, феномену політичної влади, було 
розглянуто антропологічні та онтологічні виміри політичної влади. Отримано 
висновок, що філософсько-політична концепція розуміння політичної влади 
 
 
56 
 
включає в себе в т.ч. питання людини в межах загальних законів буття й 
універсальних принципів діяльності людини. Питання онтології включає в себе 
два рівня системи, рівень можливості та рівень дійсності політичного буття. 
Отже, основним проявом влади є політика, боротьба за завоювання, 
утримання і використання влади, водночас політична влада є реальною 
здатністю соціальних сил реалізувати свої специфічні об'єктивні інтереси, 
проводити свою волю в політиці й правових нормах. Таким чином, політика є 
сферою владних відносин. 
Нами розглянуті проблемні питання політичної влади в Україні. Основною 
проблемою політичної влади в Україні є проблема якісного і реального 
функціонування політичних партій. Сьогодні в Україні створено немало 
політичних партій і їх кількість могла б дати підстави для оптимістичного 
висновку про те, що інтереси фактично всіх основних соціальних груп, верств і 
прошарків населення мають бути добре представлені цими інституціями, але 
їхня соціальна база ще слабка. А виходячи з вище зазначеного, ми дійшли до того 
що на території України стрімко набирає обертів «криза недовіри», через не 
виконання обіцянок виборців та відсутність працюючого закону про покарання 
через не виконання. 
 
 
  
 
 
57 
 
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА 
1. Андрущенко В. П. Організоване суспільство [Електронний ресурс] / В. П. 
Андрущенко // Інститут вищої освіти АПН України. – 2006. – Режим 
доступу до ресурсу: https://www.publichne-pravo.com.ua/files/32/31.pdf. 
2. Бульбенюк С. С. Особливості владно-управлінського дискурсу в 
інформаційну епоху, К; НПУ ім. Н. П. Драгоманова, 2014, 114 С.; Режим 
доступу: https://ir.kneu.edu.ua/handle/2010/21648. 
3. Дєгтяр О. А. Бекетова, Непомнящий О. М. Державна влада в політичній 
системі суспільства. Видавництво НАДУ, К., 2014; 226 С; Режим доступу: 
https://nuczu.edu.ua/sciencearchive/PublicAdministration/vol7(17)/29.pdf 
4. Дроздова Т.О. Онтологія політичної влади освіти і науки України. 
Черкаси : ЧДТУ, 2018, 79 С.; Режим доступу: 
https://er.chdtu.edu.ua/bitstream/ChSTU/839/1/Онтологія%20політичної%20
влади.%20Конспект%20лекцій..pdf.  
5. Джон Бродес Вотсон. Біхевіоризм, 1913, 696 С.; Режим доступу: https://mo
zilla-team.org.ua/materialy_dlya_chtenia-bixeviorizm-dzhon-uotson-
bixeviorizm-xrestomatiya/. 
6. G. Catlin. In the Path of Mahatma Gandhi. London. 1948. 322 С.; Режим 
доступу:  https://www.abebooks.co.uk/first-edition/Path-Mahatma-Gandhi-
George-Catlin-Edward/4814373757/bd. 
7. Dahl R. The concept of power. A reader in theory and research. New York: 
The Free Press. 196, 93 С.; Режим доступу: https://fbaum.unc.edu/teaching/ar
ticles/Dahl_Power_1957.pdf. 
8. Дармограй Н. Елітизація культурно-владних відносин. Одеса : Укр. акад. 
друкарства, 2003. 368 С.; Режим доступу: https://shron1.chtyvo.org.ua/Afoni
n_Eduard/Formuvannia_i_onovlennia_politykoupravlinskoi_elity_v_suchasnii
_Ukraini.pdf. 
9. Е. Тоффлер. Метаморфози влади. 1990, 669 С.; Режим доступу: https://gtm
arket.ru/library/basis/4857. 
 
 
58 
 
10. Зайдель М. І. Сучасні та постмодерністські концепції природи та еволюції 
влади. Видавництво ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2010. 55 С.  Режим 
доступу: https://periodicals.karazin.ua/politology/article/download/3202/2776/ 
11. Талдикін О. В. Теорія влади. 2020. 164 С.  Режим 
доступу: http://er.dduvs.in.ua/xmlui/handle/123456789/5508?show=full. 
12. Жаровська І.М. Політико-правові погляди на феномен влади. К., 
НБУВ, 2016. 240 С. Режим доступу: https://www.lvduvs.edu.ua/en/document
s_pdf/visnyky/nvsy/04_2009/zimnfv.pdf 
13. Ковалевський В.О. Комунікація, інтеракція, маніпуляція: механізм 
реалізації сучасної політичної влади. Харків, 2010. 255 С. Режим 
доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/26705/24-
Kovalevskiy.pdf?sequence=1 
14. Яковлева Л.І. Феномен легітимності політичної влади в інформаційну 
епоху. К. : Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського, 2017. 
67 С.  Режим доступу: http://dspace.onua.edu.ua/handle/11300/7324. 
15. Арендт Ханна Лекції про політичну філософію Канта. 2011, 303 С. 
Режим доступу: https://platona.net/load/knigi_po_filosofii/politologija/arendt
_lekcii_politicheskoj_filosofii_kanta_2011/21-1-0-4375  
16. Льюкс Стівен. Влада: радикальний погляд. К.; Вищої школи економіки, 
240 С; 2010. Режим доступу: http://ibib.ltd.ua/stiven-lyuks-
vlastradikalnyiy.html  
17. Ледяев В. Г. Концепции власти: аналитический обзор.  Видавництво СПб 
ун-та СпБ. 2006, 103 С. 
18. Локк Дж. Два трактати про врядування 
2001, 265 С. Режим доступу: https://www.jour.fnisc.ru/index.php/socjour/arti
cle/view/292 
19. Росенко М. І. Щодо питання дослідження феномена політичної еліти: 
теоретико-методологічні засади, основні риси та класифікація. К. 2010. 
143 С. Режим доступу: http://www.economy.in.ua/pdf/10_2010/39.pdf. 
 
 
59 
 
20. Марсель Мосс. Цивілізації: елементи і форми. Видавництво М.; Книжный 
дом; 2011, 416 С.; Режим доступу: https://istina.msu.ru/download/60001357/
1gBiEp:6K9X5xPLSFNE_WBGo9Hq20SYwTM/ 
21. М. Янг. Меритократия. Видавництво ХНУ ім. В. Н. Каразіна 2016. 302 С.;
Режим доступу: http://www.kafedrajourn.org.ua/media/2119. 
22. Колісніченко Н. Політика державне управління як соціальний феномен. 
Видавництво НПУ імені Н. П. Драгоманова, К.; 2012. 71 С. Режим доступу: 
https://old-zdia.znu.edu.ua/gazeta/monodrupradmin_142.pdf  
23. Нікколо Мак'явеллі. Державець. К.,Видавництво ІЛНАНУ 
ім. Т. Г. Шевченка, 2007. 511 С.; Режим доступу: https://chtyvo.org.ua/auth
ors/Machiavelli_Niccolo/Derzhavets.pdf  
24.  Х.Ортега-і-Гасет. Вибрані твори. Видавництво К.; Фоліо, 1994, 420 С.; 
Режим доступу: https://www.ae-lib.org.ua/texts/ortega-y-
gaset__masa__ua.htm  
25. В. Бургардта, В. Сахна, О.Товстенко К., Основи. 199, 375-420 С; Режим д
оступу: https://chtyvo.org.ua/authors/Ortega_y_Gasset_Jose/ 
26. Політична абетка : матеріали для практичного використання, м. К. 2010. 
328 С. Режим доступу: http://ipo.org.ua/wpcontent/uploads/2015/06/abetka.p
df 
27. Платон. Государство. Видавництво К.; Бібліотека фонду сприяння 
розвитку психічної культури;  1998, 798  С.; Режим доступу: https://classic
s.nsu.ru/bibliotheca/plato01/gos06.htm  
28. Бульбенюк С. Психологічний вияв атрибутивних властивостей (форм) 
політичної влади. Видавництво К., КНЕУ ім. Вадима Гетьмана   2012. 1-8 
С.; Режим доступу: https://ipiend.gov.ua/wpcontent/uploads/2018/08/bulbenu
k_psyhologichnyi.pdf  
29. Бульбенюк С. Деякі аспекти розгляду соціопсихологічної природи 
феномену політичної. Видавництво К., КНЕУ ім. Вадима Гетьмана  2012. 
1-12 С. Режим доступу: https://socialscience.uu.edu.ua/article/56  
 
 
60 
 
30. С.Кисельов Інтенції політичної реальності в контексті сучасної культури. 
К.; Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського 1999. С.7-27. 
Режим доступу: http://ekmair.ukma.edu.ua/bitstream/handle/123456789/1024
0/Kyselov_Intentsiyi_politychnoyi_realnosti.pdf 
31. В. І. Шинкарук К. Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН 
України, К., 2002. С. 594—742. Режим доступу: http://surl.li/ooru 
32. Т. В. Новаченко Осмислення феномену влади в контексті засобів її 
застосування. К.; Видавництво НАДУ 2013. С.; 4-19. Режим доступу: 
http://www.investplan.com.ua/ pdf/11_2013/29.pdf   
33. Фуко Мишель. Интеллектуалы и власть: Избранные политические статьи, 
выступления и интервью Пер. с франц. Б. М.Скуратова под общей ред. В. 
П. Большакова. М. Праксис, 2006. Ч. 3. 320 С.; Режим доступу: 
https://monoskop.org/images/8/83/Fuko_Misel_Intellektualy_i_vlast_1.pdf 
34. Філософсько-правові погляди Луї Монтеск'є. про дух законів. 
Видавництво К.; НАВС 2014. 39-44 С.; Режим доступу: http://surl.li/cfkvo  
35. Фридрих Энгельс. Про авторитет. Видавництво М.; ИПЛ, 1964. 805 С.; 
Режим доступу: http://anticapitalist.ru/archive/teoriya/biblioteka/fridrix_engel
s._ob_avtoritete.html  
36. Цицерон. О государстве. Видавництво М.; АСТ 2015. 158 С.;                     
Режим доступу: http://ancientrome.ru/antlitr/t.htm?a=1414870001  
37. Charles Edward Merriam. New Aspects of Politics. Chicago: University of 
Chicago Press. 1925. 25 С. Режим доступу: https://inlnk.ru/Jj5Ynp  
38. Шейко Ю. О. Автономія політичного в теорії Карла Шмітта. Видавництво 
ДНУ ім. Олеся Гончара, Дніпро 2012. 211 С. Режим доступу: 
https://fip.dp.ua/index.php/FIP/article/view/37  
39. Яценко С. С. Софістика. Видавництво К.; ТОВ “Сік Груп Україна”. 2016. 
208 С.; Режим доступу: https://knmu.edu.ua/wpcontent/uploads/2021/12/logi
ka_v2_p21.pdf
ChSTU repository

ChSTU repository preserves and enables easy and open access to all types of digital content including text, images, moving images, mpegs and data sets
