Феномен децентралізації в політичному просторі

Abstract

Радуцький О. Р. Феномен децентралізації в політичному просторі – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 033 Філософія – Черкаський державний технологічний університет, Черкаси, 2025. Дисертаційне дослідження присвячене концептуалізації феномену децентралізації влади в політичному просторі в контексті магістральних векторів суспільно-політичного розвитку. У дисертації розглядаються теоретико-методологічні, концептуальні, аксіологічні, інформаціологічні та гносеологічні виміри впливу феномену децентралізації на політичний простір і суспільний розвиток держави. Особлива увага приділяється визначенню філософських засад, структури та змісту феномену децентралізації влади, а також його розгляду як складника й детермінанти політичного простору. Використовуючи цивілізаційний, культурологічний, діяльнісний, аксіологічний, прагматистський, інформаційний підходи, а також теоретичні методи історико-культурного, поняттєво-філософського аналізу, феноменологічний, герменевтичний, соціологічний, політологічний наукові методи, аналізується феномен децентралізації влади та його концептуалізація у сучасному філософському дискурсі. Запропоновано авторське уявлення про децентралізацію влади як онтологізуючий соціально-політичний феномен, яке дозволяє розглянути це явище не лише інструментально чи моноаспектно, а цілісно. З’ясовано, що історико-філософський розгляд становлення поняття децентралізації дозволяє стверджувати, що її підстави були інтуїтивно охоплені ще в уявленнях про політику та політичну діяльність античної філософії, яка заклала фундамент визначальної конструкції політичного мислення та самоусвідомлення як співвідношення влади й держави та громадян. Законодавство античних полісів у межах прямої демократії формує самоврядну владу, яка ґрунтується на рефлексивно очевидних філософських категоріях свободи, блага й справедливості. Присутність ідеї децентралізації в західній традиції іманентна політичному дискурсові назагал, оскільки узгодження окремішності людської особи, її досвіду, зокрема й політичного, та колективних форм співіснування і взаємодії є стрижневим питанням будь-якої політичної дескрипції і тим більше політичної діяльності. Під цим кутом зору зроблене припущення, що децентралізація як така та децентралізація політичної влади є проєкцією аналітичних когнітивних механізмів на сферу соціального і тому невіддільна від політичної теорії та практики, що пропонуємо позначити як аналітично-дискурсивний характер концепту децентралізації. Доведено, що децентралізація влади в історико-філософському та соціокультурному вимірах і відповідних ретроспективах може бути розглянута як соціально-політична тенденція до подрібнення центрів влади відповідно до ареалів розселення спільнот, соціальної та культурної географії, постання крупних поселень, таких як поліси чи міста; власне, будь-яка децентрація цілого пов’язана з політичною практикою здійснення влади на місцях, регіонально, територіально, локально; або як така феноменологічна візія структури влади, яка укорінена у когнітивних механізмах людської свідомості, здатності людини до створення дескрипції реальності та осмислення соціально-політичних практик як узгодження індивідуального та групового, особистого та колективного. Тому ми пропонуємо згадані два аспекти розглядати як метатеоретичні підстави феномену децентралізації влади. Досліджено, що ідея розподілу влади тісно пов’язана з ідеєю її централізації і розвивається протягом історико-філософської традиції від текстів Платона й Аристотеля, Полібія, М. Падуанського, Аврелія Августина, Н. Макіавеллі, Т. Гоббса, Дж. Локка, А. Токвіля, М. Блока. При цьому ідея децентралізації перебуває в контекстуальному затінку ідеї розподілу влади і починає розглядати окремо під час філософського осмислення соціальності спадку французьких революцій та епохи «весни народів» у цілому. З’ясовано, що в найбільш широкому значенні децентралізація передбачає системну трансформацію політичної структури з реконфігурації та переконфігурації її елементів, які полягають в розподілі, перерозподілі владних повноважень і функціоналу між владним центром і периферією, тобто між державним рівнем і регіональними, місцевими, муніципальними рівнями державного управління. Відповідно до семантики самого концепту, яка вказує на дію, протилежну централізації, децентралізація передбачає збільшення владних осередків на нижчих від державного рівнях і тенденцію до зменшення концентрації влади в одному владному центрі. Зауважено, що процеси децентралізації влади тісно пов’язані з процесами контролю за здійсненням владних повноважень, який має бути кодифікований у законодавстві. Це має забезпечити уникнення ситуації, коли децентралізація відбувається декларативно і не передбачає належного контролю за механізмами здійснення політичної влади, фіскальної політики, фінансових потоків тощо. Обґрунтовано, що децентралізація влади в історико-філософському та соціокультурному вимірах і відповідних ретроспективах може бути розглянута як соціально-політична тенденція до подрібнення центрів влади відповідно до ареалів розселення спільнот, соціальної та культурної географії, постання крупних поселень, таких як поліси чи міста; власне, будь-яка децентрація цілого пов’язана з політичною практикою здійснення влади на місцях, регіонально, територіально, локально; або як така феноменологічна візія структури влади, яка укорінена у когнітивних механізмах людської свідомості, здатності людини до створення дескрипції реальності та осмислення соціально-політичних практик як узгодження індивідуального та групового, особистого та колективного. Адже система «Я – суспільство» є багаторівневою та багатовимірною, передбачаючи як горизонтальні зв’язки, так і вертикальні, причому критерії поділу цілого на групи нормативно залежні від соціального статусу та ступеню долученості до влади, суверенітету, авторитету тощо. Тому ми пропонуємо згадані два аспекти розглядати як метатеоретичні підстави феномену децентралізації влади. Зафіксовано, що процесуальність практик децентралізації, їхній вплив на формування колективної та індивідуальної ідентичостей дозволяють стверджувати не лише онтологічну природу цих процесів, але і їх посутній вплив на тезаурус культури та смислогенерацію. Запропоновано позначити цю ознаку децентралізації влади як культурно-комемораційну обумовленість. Децентралізація влади, розглянута як елемент політичної ідеології, може навіть бути чинником лібералізації та гуманізації уявлень про політичну структуру і на рівні масової свідомості стати запобіжником соціальних конфліктів, напруги, а отже, фактором впливу на демократизацію політичного простору. Зазначено, що філософський вимір децентралізації влади є своєрідною аперцепцією реакцій людини, спільнот і соціальних груп на кризу та загроженість наявного стану речей і відповідно готовність до дій, які можуть оптимізувати функціонування влади та гармонізувати стосунки влади й народу з метою збереження держави як запоруки спільного майбутнього. Наразі саме в людиномірному аспекті децентралізація державної влади як ідея, як проєкт і як частина ідеології засвідчує свою ефективність в умовах війни. Обґрунтовано, що феномен децентралізації не може бути розглянутий виключно моноаспектно у соціологічній чи політичній поняттєвих парадигмах поза філософським масштабуванням через свою пов’язаність практично з усіма сферами рецепції, досвіду та практики людини і її життєвих форм. Описовий підхід, який лише фіксує наявний стан речей і динаміку змін, потребує доповнення та філософського розгляду й аналізу, оскільки можливо розуміння ситуації «зсередини і знизу» з боку тих громадян і громад, які є безпосередніми учасниками реформ, і розуміння саме на рівні соціальної філософії, філософської антропології, соціальної філософії буде спроможне суттєво оптимізувати як динаміку реформ, так і якість їхнього впровадження. З’ясовано, що існування моделей децентралізації залежно від напряму їхньої скерованості в політичній теорії (згори донизу – top-down, знизу догори – bottom-up) лише фіксує роль центральних органів влади та формат і процедури їхньої діяльності в здійсненні реформ. Учасниками процесу тут є суб’єкти, об’єкти влади, формати й засоби управлінської та політичної взаємодії між ними в межах правового регулювання умов цієї взаємодії. Розгляд людських спільнот в епоху цифрової комунікації лише як об’єктів реформ і докладання владних зусиль з реформування й оптимізації взаємодії між ними на горизонтальному та вертикальному векторах політичного простору видається недостатньо ефективним. Запропоновано виокремити ще один аспект процесів децентралізації влади, який стосується формування моделей групової та індивідуальної поведінки в політичному просторі та позначити його як інформаційно-консенсусний. Можна говорити про екзистенційно-аксіологічний тип політичної поведінки, який практично тотожний політичній участі у владі в партисипативній демократії і який експлікується в процесах децентралізації влади, залучаючи до неї громадян, спільноти та соціальні групи, які можуть утворювати групи інтересів, політичні лобі тощо. Виснувано, що децентралізація, яка є розгортанням самоврядування, має змінювати рецепцію політичної реальності людьми та спільнотами і відповідно впливати на цю реальність, змінюючи вже її. Така інтеракція позначена як суб’єктно-ідентичнісний вимір децентралізації влади. Людство можна розглядати як сукупність політично організованих суспільств, і запорукою принципу цієї організованості є раціональний формат прийняття політичних рішень, які визнаються спільними та загальнообов’язковими для всіх учасників цієї політичної системи та соціального організму. Розподіл і перерозподіл влади, децентралізація за таких умов є насамперед посиленням відповідальності, яка передбачає активізм – соціальний, політичний, економічний, світоглядний, і формування та прийняття специфічного типу ідентичності, який пов’язував би людину чи спільноти з певним політичним локусом і географічним топосом, причому не за фактом народження чи перебування, належності до ареалу культури чи етносу, а за особистим свідомим вибором, який, крім раціональних підстав, має також екзистенційне обґрунтування. Запропоновано розглядати феномен децентралізації влади не лише з урахуванням різноманітних аспектів специфіки конкретних регіонів, у яких вона реалізується чи діє (мовних, релігійних, етнічних, культурних, економічних, географічних тощо), а з урахуванням усталеності цієї специфіки як ступеню стійкості цієї традиції та її гіпотетичної здатності чинити опір новаціям. Також позначити динамічність і здатність до формальних і змістовних трансформацій як суттєву ознаку феномену децентралізації влади як фактору впливу на політичний простір. Найбільш системно відкритим і гіпотетично ефективним є такий вид децентралізації влади, як дивестування, якщо його розглядати як локальний модус адміністративної деволюції. Обґрунтовано, що настанова гуманізму, а отже, і аксіологічна, феноменологічна, онтологічна та екзистенційна проблематика є неуникненними для будь-якого недескриптивного розгляду політичних процесів і політичного простору, що повною мірою стосується феномену децентралізації влади. Ця гуманістична оптика є природною засторогою радикальних інтерпретацій культури, життєвих практик, наративів і дискурсу як таких, що вичерпали потенціал гуманізму і потребують нонантропоцентричних підходів для досягнення суголосності між ними та техногенним характером цивілізації в контексті стрімкої соціокультурної динаміки і розвитку цифровізації. З’ясовано, що тип взаємодії (домінуючий, паразитарний, підвладний, партнерський) фіксується теорією систем об’єктивно, що може бути розглянуто як ще один напрям міждисциплінарного аналізу сутності феномену децентралізації влади. Ідеться про структурні атрактори систем, які впливають на розвиток і функціональність системи разом зі смисловими. Обумовлено, що аксіологічний вимір політичної дії, який формує мотивацію та здатність обстоювати свої переконання, торкається не лише проблеми політичної участі в контекстах різних політичних режимів, а формує специфічну пізнавальну стратегію у сфері політичного, яка може бути позначена як аксіологічно зумовлена епістемологія політичного. Такий підхід видається компромісним щодо крайнощів і може бути евристичним у застосуванні до феномену децентралізації влади. Обґрунтовано, що тлумачення децентралізації влади інструментально чи функціонально позбавляє соціальні й політичні процеси, пов’язані з нею, субстанціональності у тому випадку, якщо до уваги не брати людиномірний вимір децентралізації, який з необхідністю генерується нею, як і будь-яким соціальним і політичним процесом, що передбачає раціональний волевияв, взаємодію та набуття ідентичності, кореляцію між індивідуальною та масовою свідомістю. Запропоновано розглянути онтологічний підхід до феномену децентралізації влади, який ґрунтовано на постулюванні онтологізуючого потенціалу соціальних і політичних процесів децентралізації влади. Ідеться про феноменологічні й екзистенційні аспекти децентралізації, які охоплюють як емоційно-афективну, так і когнітивну сфери людської свідомості. Топоси і локуси контролю фіксують проблематику децентралізації влади в громадській думці, масовій свідомості, політичному волевияві, процесах набуття групової та індивідуальної ідентичності, включно з локальними ідентичностями, формування яких передбачають процеси децентралізації влади. Наголошено, що ці поняття вказують і характеризують різні аспекти концепту політичного простору саме як динамічної системи, межі та конфігурація частин цілого якої можуть змінюватись залежно від внутрішньої динаміки, додавання нових складників чи впливу зовнішніх факторів. Якщо політику тлумачити як природний формат людської взаємодії та одну з найдавніших життєвих форм і видів діяльності людини, важко визначити межі політичного простору. Адже все, що відбувається з людиною як соціальною істотою, носієм культури, самусвідомленим когнітивним агентом, емоційно-афективним сприймаючим Я, так чи інакше стосується сфери політики або ж безпосередньо, або ж опосередковано. Запропоновано тлумачити концепт політичного простору, по-перше, як простір розгортання процесів децентралізації влади; по-друге, як простір набуття громадянами й політичними спільнотами як загальнодержавної, так і локальної політичної та громадянської ідентичності; по-третє, як простір соціальної та політичної взаємодії влади й суспільства; по-четверте, як простір формування масової свідомості та колективної уяви у політичному вимірі; по-п’яте, як простір розгортання й оптимізації владної структури, конфігурації елементів управління та влади, здійснення управління знаннями та набуття владою та іншими політичними акторами символічного капіталу. З’ясовано, що політичний простір утворює, як мінімум, два субрівні, які є принципово когерентними, але не співпадають. Це топографія політичної структури, яка є внутрішнім модусом організації політичного простору, та топографія, яка локалізує політичний простір на географічній карті, що фіксує зовнішній модус відповідності. Ці рівні цілком суголосні відомому парадоксу карти й території, але на відміну від простої кореляції моделі та її об’єкта і внутрішній, і зовнішній субрівні політичного простору є моделями і навіть певною мірою ідеалізаціями, які наближаються до Бодріярового поняття симулякра (не четвертого рівня, на якому копія назагал не потребує оригіналу, а першого-другого, на якому копія фіксує смислову й функціональну залежність від реального чи уявного предмета, явища чи процесу). Визначено, що топоси й локуси політичного простору впливають на формування масової свідомості, яка своєю чергою зазнає впливів базової суспільної ідеології чи ідеологій, а також загальноприйнятих фреймів колективної уяви. Ідеологія обумовлює інтерпретацію політики децентралізації і формує топоси політичного простору як зовнішні, умовно об’єктивні маркери меж політизації цього явища, а з іншого боку – локуси політичного простору як ідентичнісне усвідомлення політичними акторами своїх місця і ролі у політичній взаємодії та діяльності, тобто фіксує реперні точки самоусвідомлення індивідів і спільнот як політичних акторів. З’ясовано, що парадоксальним чином повномасштабне вторгнення і воєнний стан в Україні активізували процеси саме смислових трансформацій уявлень і клішованих знань про самоврядування та децентралізацію влади в масовій свідомості. Також зроблено припущення, що сучасні невтішні прогнози щодо демографічної ситуації у повоєнній українській державі, а також гіпотетичного відтоку громадян за кордон після його відкриття задля возз’єднання з родинами за всього свого реалізму не беруть до уваги людиномірний аспект децентралізації влади, пов’язаний з подоланням деструктивних наративів зневіри, поширюваних ворожими ІПСО, та посиленням і поширенням розуміння індивідуальної й колективної громадянської залученості до влади на малій батьківщині і любові до неї як факторів впливу на консолідацію суспільства задля відродження України по війні. Власне саме питання укоріненості в масовій свідомості громадян ідеї домівки, рідної землі, батьківщини тісно пов’язані з ефективністю й успіхом децентралізації влади, і це питання якраз суголосне проблематиці ідеологічних впливів на децентралізацію. Виснувано, що цифровізація, яка, з одного боку, уможливлює маніпулятивні впливи на децентралізацію, з іншого – дає ефективні механізми здійснення ефективного контролю процесів децентралізації та прийняття владних рішень. Це пов’язано з важливістю людського фактору в децентралізації, який розглядає як власне політиків і чиновників, що здійснюють децентралізацію, найманий, обслуговуючий персонал і, що важливо, інституції громадянського суспільства, такі як приватний бізнес, комерційні агенції, некомерційні громадські організації тощо. Причому саме роль останніх суттєво зростає в умовах оптимізації політичного режиму демократії та демократизації владних стосунків. Запропоновано розглянути багаторівневість як специфічну ознаку процесів децентралізації влади, яка розкривається у поєднанні різних площин впливу на місцевий соціум і зворотним чином на ціле суспільство. Це насамперед скерованість впливу: консолідуючий/дефрагментуючий (рівень локальних ідеологій), структурно-агрегаційний (розподіл форматів і видів надання послуг між органами самоврядування), економічний, культурний (включно з релігійним) рівні. Також багаторівневість децентралізації влади формує локальну ідентичність не як набір стереотипів в опорі на особливості матеріальної культури та традиційної політичної поведінки, а як складну відкриту динамічну систему. З’ясовано, що розгляд децентралізації як специфічної форми соціальної взаємодії видається вельми евристичним і потребує визначення аксіологічних підстав, на яких він може бути здійснений. Процеси децентралізації влади передбачають різні типи політичної поведінки, орієнтованість на узгодження спільних дій задля досягнення їхньої результативності, пошуки спільної ідеологічної чи політичної, культурної чи релігійної платформи, готовність до розвитку та відмову від однорангових практик управління й домінування, відкритість і прозорість. Підкреслено, що застосована метафора фракталу принагідно до процесів децентралізації влади в політичному просторі та співвідношення і відношень складників соціального цілого між собою та дотично до цілого відображає саму природу соціальної та політичної поведінки, адже кожен політичний актор, незалежно від ступеню загальності (людина, спільнота чи громада) конструює уявлення про політичний простір як ціле та ідентифікує себе в ньому і по відношенню до нього, здійснюючи таким чином політичне самопозиціонування. Залученість до влади як структури є одним з критеріїв цього процесу, який має, окрім соціального, ще й екзистенційний та онтологічний виміри. Запропоновано виокремити як ознаку фрактальний характер смислогенерації у владній структурі в системі «Я – спільнота, Я – влада» і позначити таким чином специфіку політичної та соціальної комунікації в цій системі, а також інтеракції між центральними та самоврядними органами влади, самоврядуванням і місцевими політичними акторами, а також раціонально-фідеїстичний аспект самоусвідомлення громадян і спільнот, який залежить і формується саме процесами децентралізації влади і є дотичним до її ефективності та близькості до народу.

Radutskyi O. R. The Phenomenon of Decentralization in the Political Space – Qualification Scientific Work as a Manuscript. Dissertation submitted for the degree of Doctor of Philosophy in specialty 033 – Philosophy. Cherkasy State Technological University, Cherkasy, 2024. This dissertation is devoted to the conceptualization of the phenomenon of power decentralization within the political space in the context of the main vectors of socio-political development. The study explores the theoretical-methodological, conceptual, axiological, informational, and gnoseological dimensions of the influence of decentralization on the political space and the societal development of the state. Special attention is paid to identifying the philosophical foundations, structure, and content of the decentralization phenomenon, as well as considering it as an integral component and determinant of the political space. Using civilizational, cultural, activity-based, axiological, pragmatist, and informational approaches, along with theoretical methods of historical-cultural and conceptual-philosophical analysis, as well as phenomenological, hermeneutic, sociological, and political science methods, the dissertation analyzes the phenomenon of power decentralization and its conceptualization in modern philosophical discourse. The author proposes an original vision of decentralization as an ontologizing socio-political phenomenon, which allows for its consideration not merely in instrumental or mono-aspect terms, but in a holistic manner. It is established that a historical-philosophical consideration of the formation of the concept of decentralization demonstrates that its foundations were intuitively grasped in the notions of politics and political activity in ancient philosophy, which laid the groundwork for the core structure of political thinking and self-awareness as a correlation between power, the state, and the citizen. The legislation of ancient city-states under direct democracy shaped self-governing power rooted in reflexively evident philosophical categories of freedom, good, and justice. The presence of the idea of decentralization in the Western tradition is immanent to political discourse in general, as the reconciliation of the individuality of the human person – including their political experience – and collective forms of coexistence and interaction is a central issue of any political description, and even more so, of political practice. From this perspective, it is proposed that decentralization as such, and the decentralization of political power, is a projection of analytical cognitive mechanisms onto the social sphere and is therefore inseparable from political theory and practice – a characteristic that we suggest denoting as the analytico-discursive nature of the concept of decentralization. It is demonstrated that decentralization of power, in its historical-philosophical and sociocultural dimensions and corresponding retrospectives, may be regarded as a socio-political tendency toward the fragmentation of centers of power in accordance with the settlement areas of communities, social and cultural geography, and the emergence of large settlements such as city-states or urban centers. In essence, any decentralization of a whole is linked to the political practice of exercising authority at the local, regional, territorial, or municipal levels. Alternatively, it may be seen as a phenomenological vision of the structure of power rooted in the cognitive mechanisms of human consciousness – in the individual’s ability to construct descriptions of reality and interpret socio-political practices as a negotiation between the individual and the collective, the personal and the communal. Therefore, we propose that these two aspects be regarded as metatheoretical foundations of the phenomenon of power decentralization. It is explored that the idea of separation of powers is closely related to the idea of centralization and has developed throughout the history of philosophical thought – from the writings of Plato and Aristotle, Polybius, Marsilius of Padua, Augustine of Hippo, Niccolò Machiavelli, Thomas Hobbes, John Locke, Alexis de Tocqueville, to Marc Bloch. Within this tradition, the idea of decentralization remained in the contextual shadow of the doctrine of separation of powers and began to emerge as a distinct philosophical issue only during reflections on the social legacy of the French revolutions and the broader epoch of the «Springtime of Nations». It is established that, in its broadest sense, decentralization involves a systemic transformation of political structure through the reconfiguration and redistribution of its elements – specifically, the delegation and reallocation of powers and functions between the central authority and the periphery, that is, between the national level and regional, local, and municipal levels of governance. In accordance with the semantics of the concept – denoting an action opposite to centralization – decentralization entails an increase in centers of authority at levels below the national, and a corresponding decline in the concentration of power within a single governing entity. It is noted that decentralization processes are closely tied to mechanisms of oversight and accountability, which must be codified in legislation. This ensures that decentralization does not remain merely declarative and guarantees effective control over political power, fiscal policy, financial flows, and administrative implementation. It is further substantiated that decentralization of power can be understood either as a tendency toward political practice aligned with spatial, cultural, and communal realities, or as a phenomenological projection grounded in human cognition, emphasizing the alignment of the personal with the collective, the individual with the political. Indeed, the «I – society» system is inherently multilevel and multidimensional, comprising both horizontal and vertical relations. The criteria for dividing the whole into groups are normatively dependent on factors such as social status, degree of inclusion in governance, sovereignty, and authority. Therefore, we again affirm our proposal to treat these two perspectives as metatheoretical premises for understanding the phenomenon of decentralization of power. It is documented that the processual nature of decentralization practices and their influence on the formation of collective and individual identities not only affirm the ontological status of these processes but also their essential impact on the cultural thesaurus and the generation of meaning. This characteristic of decentralization of power is proposed to be referred to as cultural-commemorative conditioning. Viewed as an element of political ideology, decentralization of power can serve as a factor in liberalization and humanization of perceptions of political structure. At the level of mass consciousness, it may function as a safeguard against social conflict and tension, thus becoming a contributing factor in the democratization of political space. It is further noted that the philosophical dimension of decentralization of power serves as a kind of apperceptive reflection of the reactions of individuals, communities, and social groups to crises and threats to the status quo, and accordingly reflects the readiness for action aimed at optimizing governance and harmonizing the relationship between the authorities and the people – with the overarching goal of preserving the state as a guarantor of a shared future. Currently, it is in this human-centric dimension that decentralization of state power – as an idea, a project, and a component of ideology – demonstrates its effectiveness, particularly under the conditions of war. It is substantiated that the phenomenon of decentralization cannot be treated in a mono-aspectual manner within either sociological or political conceptual paradigms without philosophical scaling. This is due to its deep interconnection with virtually all spheres of human perception, experience, and social practice. A descriptive approach that merely records the current state of affairs and the dynamics of change requires supplementation through philosophical analysis. Such an approach enables an understanding «from within and from below» – from the standpoint of citizens and communities who are direct participants in reform. Understanding at the level of social philosophy, philosophical anthropology, and social theory is therefore essential for optimizing both the dynamics and the quality of reform implementation. It is clarified that existing models of decentralization, depending on the direction of their implementation in political theory (top-down or bottom-up), merely register the role of central government bodies and the formats and procedures by which reforms are carried out. The participants in these processes are the subjects and objects of power, along with the formats and means of administrative and political interaction within the framework of legal regulation of their relationships. However, viewing human communities in the digital communication era solely as objects of reform and recipients of centralized initiatives to restructure horizontal and vertical dimensions of political space seems to be an insufficiently effective approach. Another aspect of the processes of decentralization of power is proposed – one that pertains to the formation of models of group and individual behavior within the political space, which is herein designated as the informational-consensual dimension. One may speak of an existential-axiological type of political behavior, which is functionally equivalent to political participation in a participatory democracy and becomes explicit in the processes of decentralization by engaging citizens, communities, and social groups who may form interest groups, political lobbies, and so forth. It is argued that decentralization, as the unfolding of self-governance, ought to transform how people and communities perceive political reality, and, by extension, influence that very reality by altering its structure. This interaction is characterized as the subjective-identitarian dimension of decentralization. Humanity can be understood as a totality of politically organized societies, and the guiding principle of this organization is a rational format for political decision-making – decisions that are recognized as shared and universally binding for all participants of the political system and social organism. In such a framework, the distribution and redistribution of power, that is, decentralization, becomes primarily a reinforcement of responsibility, which necessitates engagement – social, political, economic, and ideological – and the formation and adoption of a specific type of identity. This identity connects the individual or community with a particular political locus and geographic topos, not by virtue of birth or residence, nor by cultural or ethnic belonging, but through personal conscious choice, grounded not only in rational justification but also in existential motivation. The phenomenon of decentralization of power should therefore be considered not only in terms of the diverse specifics of the regions in which it is implemented (including linguistic, religious, ethnic, cultural, economic, and geographical factors), but also with attention to the resilience and persistence of these specificities – i.e., the degree to which these traditions can withstand innovation. Simultaneously, the dynamic nature and capacity for formal and substantive transformation must be recognized as essential features of decentralization as a factor influencing the political space. Among the most systemically open and hypothetically effective forms of decentralization is that of divestment, particularly when regarded as a local mode of administrative devolution. It is substantiated that the principle of humanism, along with the associated axiological, phenomenological, ontological, and existential dimensions, are indispensable for any non-descriptive consideration of political processes and political space – and this applies fully to the phenomenon of decentralization. This humanist perspective functions as a safeguard against radical interpretations of culture, lived practices, narratives, and discourse that treat humanism as exhausted and call for non-anthropocentric approaches to reconcile such elements with the technogenic nature of civilization in the context of rapid socio-cultural change and digitalization. It is established that the type of interaction (dominant, parasitic, subordinate, or partnership-based) is objectively captured by systems theory, which may be regarded as another direction for interdisciplinary analysis of the essence of the decentralization phenomenon. This refers to structural attractors of systems, which influence both the development and functionality of the system alongside its semantic components. It is stated that the axiological dimension of political action, which forms the motivation and the capacity to defend one's convictions, pertains not only to the problem of political participation under various regimes, but also shapes a specific cognitive strategy in the realm of politics. This may be referred to as axiologically conditioned epistemology of the political. Such an approach appears to be a reasonable compromise between extremes and may offer heuristic value when applied to the phenomenon of power decentralization. It is argued that interpreting decentralization purely in instrumental or functional terms deprives the related social and political processes of their substantive nature – especially if one neglects the human-centered dimension of decentralization. This dimension is inherently generated by any social or political process that presupposes rational volition, interaction, acquisition of identity, and the correlation between individual and collective consciousness. An ontological approach to decentralization is proposed, which is based on the postulation of the ontologizing potential of the social and political processes it entails. This encompasses both the phenomenological and existential dimensions, including both the emotional-affective and cognitive domains of human consciousness. Topoi and loci of control reflect the issue of decentralization in public opinion, mass consciousness, political will, and the processes of acquiring both group and individual identities – including local identities, whose formation is fostered through decentralization. It is emphasized that these concepts indicate and characterize various facets of the concept of political space as a dynamic system, the boundaries and configuration of which may change depending on internal dynamics, the addition of new elements, or the influence of external factors. If politics is interpreted as a natural format of human interaction and one of the oldest life forms and modes of activity, then defining the boundaries of political space becomes problematic. Everything that happens to the human being as a social entity, a bearer of culture, a self-aware cognitive agent, and an emotionally perceptive subject, in one way or another, pertains to the sphere of politics – whether directly or indirectly. Therefore, it is proposed to interpret the concept of political space as follows: 1. As the space where decentralization processes unfold; 2. As the space where citizens and political communities acquire both national and local political and civic identities; 3. As the space of social and political interaction between government and society; 4. As the space for the formation of mass consciousness and collective political imagination; 5. As the space for unfolding and optimizing power structures, reconfiguring elements of governance, managing knowledge, and acquiring symbolic capital by authorities and other political actors. It has been established that the political space comprises at least two sublevels, which are fundamentally coherent yet non-identical. The first is the topography of the political structure, representing the internal modus of organizing political space, and the second is a topography that localizes the political space on the geographic map, reflecting its external mode of correspondence. These levels are consonant with the well-known map-territory paradox, though unlike a simple correlation between model and object, both the internal and external sublevels of political space function as models and, to some extent, idealizations. These approach Baudrillard’s notion of the simulacrum – not at the fourth level, where the copy no longer requires an original, but rather at the first or second level, where the copy still maintains semantic and functional dependence on a real or imagined referent. It is determined that topoi and loci of political space influence the formation of mass consciousness, which in turn is shaped by the dominant societal ideology or ideologies as well as by collectively accepted cognitive frames. Ideology conditions the interpretation of decentralization policy and configures the topoi of political space as external, conditionally objective markers of the boundaries of politicization, and simultaneously configures loci of political space as the identity-based self-perception of political actors regarding their place and role in political interaction and activity – thus marking reference points of self-awareness for individuals and communities as political agents. It is revealed that, paradoxically, the full-scale invasion and martial law in Ukraine have activated processes of semantic transformation in public perceptions and stereotyped knowledge regarding self-governance and decentralization. It is also hypothesized that recent pessimistic forecasts concerning Ukraine’s post-war demographic situation, and the potential outflow of citizens abroad for family reunification after borders reopen, although realistic, often overlook the human-centered dimension of decentralization – a dimension closely tied to overcoming destructive narratives of despair disseminated by hostile psychological operations (PSYOPs) and fostering a renewed understanding of individual and collective civic engagement with power at the level of one’s native locality. The emotional attachment to one’s homeland, the idea of home, native land, and Motherland, firmly rooted in public consciousness, is closely linked to the effectiveness and success of decentralization and aligns with the issue of ideological influence upon decentralization processes. It is concluded that digitalization, while enabling manipulative influences on decentralization, simultaneously provides effective mechanisms for monitoring decentralization processes and supporting decision-making. This duality is intrinsically linked to the significance of the human factor in decentralization, which encompasses not only politicians and civil servants involved in implementing reforms but also administrative support personnel and, critically, civil society institutions – including private businesses, commercial agencies, and nonprofit organizations. The role of the latter is particularly vital under conditions of democratic regime optimization and democratization of power relations. It is proposed to regard multilevelness as a specific feature of the processes of power decentralization, which reveals itself in the interaction between various planes of influence on local communities and their reciprocal impact on society as a whole. This pertains primarily to the directionality of influence: consolidating or fragmenting (at the level of local ideologies); structurally aggregative (distribution of service provision formats and types among self-government bodies); economic; and cultural (including religious) dimensions. Moreover, the multilevel nature of decentralization fosters local identity not as a set of stereotypes based on material culture or traditional political behavior, but as a complex, open, dynamic system. It has been found that analyzing decentralization as a specific form of social interaction is highly heuristic and requires a clear definition of its axiological foundations. Decentralization entails various types of political behavior, a focus on the coordination of collective actions to achieve effectiveness, the search for a shared ideological, political, cultural, or religious platform, readiness for development, the rejection of hierarchical domination practices, and the promotion of openness and transparency. The use of the fractal metaphor in describing decentralization within political space and the relational dynamics among elements of the social whole aptly reflects the nature of social and political behavior. Each political actor, regardless of scale (individual, community, or broader group), constructs an understanding of political space as a whole and identifies with and in relation to it – thus exercising political self-positioning. Engagement with structures of power becomes one of the key criteria of this process, which, apart from its social dimension, also has existential and ontological dimensions. It is proposed to highlight the fractal character of meaning-making within the power structure in the «I – community, I – authority» system, designating the specificity of political and social communication within this framework. This also includes interactions between central and self-governing authorities, between state and local political actors, and the rational–fideistic aspect of self-awareness of citizens and communities – a dimension that is shaped by decentralization processes and is essential to its effectiveness and proximity to the people.