Репозиторій ЧДТУ

ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
 
(повне найменування вищого навчального закладу) 
Факультет гуманітарних технологій 
 
(повне найменування інституту, найменування факультету (відділення) 
Кафедра соціального забезпечення 
 
(повна назва кафедри (предметної, циклової комісії)) 
 
 
 
 
 
 
 
 
  
  
 
КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА МАГІСТРА 
на тему 
«РОЗВИТОК ІНКЛЮЗИВНОГО ТУРИЗМУ У ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД» 
 
 
 
Виконав: студент 6 курсу, групи СЗМ-023 
спеціальності 232 «Соціальне забезпечення» 
                  (шифр і назва спеціальності (спеціалізації) 
 
 
Чабанюк А.О 
(прізвище та ініціали) 
 
Науковий керівник Бєлова І.О. 
                            (прізвище та ініціали) 
Рецензент   __________________________ ____________ 
      (прізвище та ініціали) 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Черкаси – 2024 р.
2 
 
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ 
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ 
КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ 
 
       Освітньо-кваліфікаційний рівень магістр 
 
      Галузь знань 23 Соціальна робота 
(шифр і назва) 
       Спеціальність  232 “Соціальне забезпечення” 
 
 
    ЗАТВЕРДЖУЮ: 
    Зав. кафедри 
   ____________ к.е.н., доц. Бєлова І.О 
  “_____” _______________20 ____ р. 
  
 
ІНДИВІДУАЛЬНЕ ЗАВДАННЯ 
 
Здобувачу Чабанюку Андрію Олександровичку на  підготовку кваліфікаційної 
роботи магістра на  тему: «Розвиток інклюзивного туризму у післявоєнний 
період». 
Тему затверджено наказом від «13» червня 2024 р. №194/04 
Кваліфікаційна робота магістра виконується на матеріалах наукових розвідок з 
обраної тематики 
План кваліфікаційної роботи магістра 
Розділ 1. Теоретичні аспекти розвитку інклюзивного туризму у післявоєнний 
період 
Розділ 2. Аналітичний розділ: оцінка сучасного стану розвитку інклюзивного 
туризму 
Розділ 3. Проектний (рекомендаційний) розділ: розвиток інклюзивного 
туризму 
Об’єкт дослідження – соціально-економічні процеси, пов’язані з розвитком 
туризму в умовах післявоєнного відновлення. 
Предмет дослідження – теоретичні та практичні аспекти розвитку інклюзивного 
туризму, зокрема, механізми інтеграції осіб з особливими потребами у туристичну 
3 
 
сферу, нормативно-правова база та економічні чинники, що впливають на розвиток 
цього напряму. 
Мета кваліфікаційної роботи магістра: аналіз сучасного стану та розробка 
пропозицій щодо вдосконалення механізмів розвитку інклюзивного туризму у 
післявоєнний період з метою сприяння економічному відновленню та соціальній 
інтеграції вразливих груп населення.  
У розділі1: Розглянути теоретичні аспекти розвитку інклюзивного туризму у 
післявоєнний період 
У розділі 2: Провести емпіричне дослідження та проаналізувати сучасний стану 
розвитку інклюзивного туризму 
У розділі 3: Окреслити особливості  розвитку інклюзивного туризму 
 
 
Завдання підготував 
науковий керівник           Бєлова І.О. 
(підпис)                              (прізвище та ініціали) 
« » 2024 р 
Завдання одержала здобувачка 
                                                                Чабанюк А.О. 
(підпис)                              (прізвище та ініціали) 
« » 2024 р 
РЕФЕРАТ 
Основний текст кваліфікаційної роботи магістра викладений на 86 
сторінках. Робота містить 12 таблиць, 2 рисунків, список використаних джерел з 65 
найменувань, 4 додатки. 
Об’єктом дослідження є соціально-економічні процеси, пов’язані з 
розвитком туризму в умовах післявоєнного відновлення.. 
Предметом дослідження виступають теоретичні та практичні аспекти 
розвитку інклюзивного туризму, зокрема, механізми інтеграції осіб з особливими 
потребами у туристичну сферу, нормативно-правова база та економічні чинники, 
що впливають на розвиток цього напряму. 
Мета дослідження. 
Основною метою даної кваліфікаційної роботи є аналіз сучасного стану та 
розробка пропозицій щодо вдосконалення механізмів розвитку інклюзивного 
туризму у післявоєнний період з метою сприяння економічному відновленню та 
соціальній інтеграції вразливих груп населення. 
Завдання дослідження. 
Для досягнення поставленої мети у роботі вирішено наступні завдання: 
1. Провести аналіз теоретичних підходів до поняття інклюзивного 
туризму та соціальної інтеграції. 
2. Вивчити зарубіжний досвід впровадження інклюзивних туристичних 
практик і визначити можливості їх адаптації до умов післявоєнного відновлення. 
3. Проаналізувати нормативно-правову базу, державні програми та 
статистичні дані, що стосуються розвитку туризму у післявоєнний період. 
4. Виявити основні бар’єри та перспективи розвитку інклюзивного 
туризму в сучасних умовах. 
  5 
 
5. Розробити проектні рекомендації щодо удосконалення системи 
інклюзивного туризму, що дозволять підвищити соціальну інтеграцію та 
економічну ефективність туристичного сектору. 
За результатами дослідження сформульовані висновки:  
1. Встановлено актуальність розвитку інклюзивного туризму як інструменту 
соціально-економічної адаптації у післявоєнний період. 
2. Проаналізовано сутність інклюзивного туризму як соціального феномену 
та його взаємозв’язок із концепцією соціальної інтеграції. 
3. Виявлено бар’єри розвитку інклюзивного туризму в Україні на основі 
аналізу нормативно-правової бази, статистики та експертних оцінок. 
4. Сформульовано концептуальні пропозиції щодо інтеграції інклюзивного 
туризму у державну політику післявоєнного відновлення. 
5. Розроблено модельний проєкт «Відновлення через туризм» як приклад 
практичної імплементації соціально орієнтованого туристичного підходу. 
6. Запропоновано поетапний механізм реалізації проєкту інклюзивного 
туризму з урахуванням сучасних підходів до управління соціальними ініціативами 
7. Сформульовано концептуальні пропозиції щодо інтеграції інклюзивного 
туризму у державну політику післявоєнного відновлення. 
8. Аргументовано доцільність включення інклюзивного туризму до системи 
професійної підготовки та кадрового забезпечення. 
9. Обґрунтовано роль міжнародного партнерства у відновленні туристичної 
сфери за принципами доступності та сталості. 
10. Визначено ризики реалізації проєктів інклюзивного туризму та шляхи 
їх мінімізації 
Наукова новизна дослідження полягає у комплексному підході до розгляду 
інклюзивного туризму в умовах післявоєнного періоду, що включає аналіз 
зарубіжного досвіду, оцінку нормативно-правових аспектів і розробку конкретних 
проектних рекомендацій щодо удосконалення системи туризму. Практичне 
  6 
 
значення отриманих результатів полягає у можливості їх застосування як 
державними органами, так і суб’єктами туристичного бізнесу для стимулювання 
економічного відновлення та соціальної інтеграції. 
 
 
Рік виконання кваліфікаційної роботи магістра 2024 рік  
Рік захисту роботи 2024 рік  
 
 
 
ПЛАН 
ВСТУП  
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ІНКЛЮЗИВНОГО 
ТУРИЗМУ У ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД  
1.1. Поняття інклюзивного туризму та його особливості у післявоєнній Україні 
1.2. Теоретичні підходи до соціальної інтеграції в туристичній сфері  
1.3. Зарубіжний досвід впровадження інклюзивних туристичних практик 
Висновок до розділу 1. 
РОЗДІЛ 2. АНАЛІТИЧНИЙ РОЗДІЛ: ОЦІНКА СУЧАСНОГО СТАНУ 
РОЗВИТКУ ІНКЛЮЗИВНОГО ТУРИЗМУ  
2.1. Нормативно-правова база та державні програми у сфері туризму  
2.2. Статистичний аналіз туристичного ринку у післявоєнний період  
2.3. Визначення бар’єрів та перспектив розвитку інклюзивного туризму  
Висновок до розділу 2. 
РОЗДІЛ 3. ПРОЕКТНИЙ (РЕКОМЕНДАЦІЙНИЙ) РОЗДІЛ: 
РОЗВИТОК ІНКЛЮЗИВНОГО ТУРИЗМУ  
3.1. Пропозиції щодо удосконалення державної та місцевої політики та концепція 
проекту інклюзивного туризму  
3.2. Механізм реалізації проекту інклюзивного туризму та оцінка його  
ефективності 
Висновок до розділу 3. 
ВИСНОВКИ  
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ  
 
  
 
 
ВСТУП 
Актуальність теми. 
Сучасні соціально-економічні виклики, пов’язані з відновленням суспільства у 
післявоєнний період, вимагають впровадження інноваційних підходів до 
соціальної інтеграції та економічного зростання. Одним із перспективних 
напрямків є розвиток інклюзивного туризму, який не лише сприяє економічному 
відновленню регіонів, а й допомагає інтегрувати у суспільне життя вразливі 
категорії населення. У сучасних умовах, коли соціальна адаптація та підтримка осіб 
із особливими потребами набувають особливої ваги, дослідження можливостей 
впровадження інклюзивних туристичних практик набуває високої актуальності. 
Крім того, післявоєнний період характеризується необхідністю мобілізації ресурсів 
для відновлення інфраструктури, стимулювання зайнятості та розвитку малого та 
середнього бізнесу, що робить розвиток туризму одним із ключових елементів 
стратегії економічного відродження. 
Мета дослідження. 
Основною метою даної кваліфікаційної роботи є аналіз сучасного стану та 
розробка пропозицій щодо вдосконалення механізмів розвитку інклюзивного 
туризму у післявоєнний період з метою сприяння економічному відновленню та 
соціальній інтеграції вразливих груп населення. 
Завдання дослідження. 
Для досягнення поставленої мети у роботі вирішено наступні завдання: 
1. Провести аналіз теоретичних підходів до поняття інклюзивного туризму та 
соціальної інтеграції. 
2. Вивчити зарубіжний досвід впровадження інклюзивних туристичних 
практик і визначити можливості їх адаптації до умов післявоєнного 
відновлення. 
 
 
3. Проаналізувати нормативно-правову базу, державні програми та статистичні 
дані, що стосуються розвитку туризму у післявоєнний період. 
4. Виявити основні бар’єри та перспективи розвитку інклюзивного туризму в 
сучасних умовах. 
5. Розробити проектні рекомендації щодо удосконалення системи 
інклюзивного туризму, що дозволять підвищити соціальну інтеграцію та 
економічну ефективність туристичного сектору. 
Об’єкт дослідження. 
Об’єктом дослідження є соціально-економічні процеси, пов’язані з 
розвитком туризму в умовах післявоєнного відновлення. 
Предмет дослідження. 
Предметом дослідження виступають теоретичні та практичні аспекти 
розвитку інклюзивного туризму, зокрема, механізми інтеграції осіб з особливими 
потребами у туристичну сферу, нормативно-правова база та економічні чинники, 
що впливають на розвиток цього напряму. 
Методи дослідження. 
У роботі використано комплекс методів дослідження, серед яких: 
● Метод аналізу літературних джерел. Дослідження наукових 
праць, монографій, статей та нормативно-правових документів дозволило 
сформувати теоретичну базу дослідження. 
● Метод порівняльного аналізу. Порівняння досвіду зарубіжних 
країн у впровадженні інклюзивного туризму з існуючою практикою в Україні 
допомогло виявити сильні та слабкі сторони системи. 
● Статистичний аналіз. Обробка статистичних даних щодо 
відвідуваності туристичних об’єктів, економічних показників та соціальних 
індикаторів дозволила оцінити сучасний стан галузі. 
 
 
● Метод експертного оцінювання. Опитування фахівців галузі 
туризму, представників державних органів та громадських організацій 
сприяло виявленню основних бар’єрів та можливостей для розвитку 
інклюзивного туризму. 
Інформаційна база дослідження охоплює наукові публікації, законодавчі та 
нормативні документи, статистичні звіти державних органів, матеріали 
конференцій та аналітичні звіти міжнародних організацій. 
Структура роботи. 
Кваліфікаційна робота складається з трьох основних розділів, що 
відображають послідовність дослідження: теоретичний розділ, аналітичний розділ 
та проектний (рекомендаційний) розділ, а також містить вступ, висновки, список 
використаних джерел і додатки. Такий підхід дозволяє комплексно охопити 
досліджувану проблему та надати практичні рекомендації для її вирішення. 
Наукова новизна дослідження полягає у комплексному підході до розгляду 
інклюзивного туризму в умовах післявоєнного періоду, що включає аналіз 
зарубіжного досвіду, оцінку нормативно-правових аспектів і розробку конкретних 
проектних рекомендацій щодо удосконалення системи туризму. Практичне 
значення отриманих результатів полягає у можливості їх застосування як 
державними органами, так і суб’єктами туристичного бізнесу для стимулювання 
економічного відновлення та соціальної інтеграції. 
Заключно, дана робота спрямована на вирішення актуальних проблем 
розвитку інклюзивного туризму в умовах післявоєнного періоду, що є важливим 
чинником для забезпечення стабільного соціально-економічного відновлення та 
підвищення якості життя вразливих категорій населення. 
 
 
 
 
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ІНКЛЮЗИВНОГО 
ТУРИЗМУ У ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД 
1.1. Поняття інклюзивного туризму та його особливості у післявоєнній 
Україні 
Сутність та значення інклюзивного туризму 
Інклюзивний туризм – це концепція, яка забезпечує доступність туристичних 
послуг для всіх людей, незалежно від їхніх фізичних, сенсорних, когнітивних чи 
інших обмежень. Головною метою такого туризму є створення умов, у яких кожен, 
включаючи людей з інвалідністю, ветеранів війни, літніх осіб, внутрішньо 
переміщених осіб (ВПО) та інших соціально вразливих категорій, може 
безперешкодно подорожувати, відпочивати й отримувати якісні туристичні 
послуги. 
В умовах сучасної України, яка переживає повномасштабну війну з Росією, 
питання інклюзивності та безбар'єрності стають критично важливими для 
забезпечення рівного доступу всіх громадян до соціальних, економічних і 
культурних ресурсів країни. Війна не лише завдає значних втрат інфраструктурі та 
економіці, а й суттєво впливає на соціальну сферу, зокрема, на адаптацію та 
реінтеграцію військових ветеранів у цивільне життя. 
Україна вже зараз стикається з безпрецедентним викликом: за офіційними 
прогнозами, після завершення війни статус ветерана матимуть понад 4 мільйони 
осіб. Це найбільший показник серед європейських країн та один із найвищих у світі. 
Багато з цих людей повернуться до мирного життя з фізичними травмами, 
інвалідністю чи психологічними наслідками, такими як посттравматичний 
стресовий розлад (ПТСР), тривожні стани та депресія. Відтак, розробка механізмів 
їхньої соціальної адаптації є одним із ключових завдань держави та суспільства в 
цілому. [6] [46] 
 
 
 
Туризм у післявоєнний період має не лише стати важливим економічним 
фактором для відновлення країни, а й виконувати роль соціального ліфта для 
ветеранів, сприяючи їхній фізичній, психологічній та соціальній реабілітації. 
Ветерани, які повертаються з фронту, часто стикаються з численними викликами – 
як фізичними, так і ментальними, що ускладнює їхню адаптацію до мирного життя. 
У цьому контексті інклюзивний туризм може відігравати одну з ключових ролей, 
створюючи комфортні умови для подорожей, відпочинку та активного залучення 
військових до громадського життя. 
Одним із найважливіших аспектів інклюзивного туризму є фізична 
реабілітація ветеранів. Війна залишає по собі значну кількість людей, які отримали 
поранення, втратили кінцівки або зазнали серйозних проблем зі здоров’ям через 
перебування у складних умовах. Для таких категорій важливою є доступність 
санаторно-курортного лікування, можливість відпочинку у природних зонах, 
термальних джерелах та реабілітаційних центрах. Наприклад, у багатьох країнах 
світу існують спеціалізовані курорти для ветеранів, які не тільки забезпечують 
фізичне відновлення, а й допомагають адаптуватися до нових умов життя. Україна 
також має великий потенціал у цій сфері – завдяки Карпатам, Приазов’ю, 
Чорноморському узбережжю та численним термальним і бальнеологічним 
курортам, які можуть бути переорієнтовані на потреби ветеранів. [28] 
Не менш важливим фактором є психологічна підтримка ветеранів через 
туризм. Після пережитого стресу, бойового досвіду та втрати побратимів багато 
військових стикаються з посттравматичним синдромом (ПТСР), депресією та 
іншими психологічними проблемами. Туристичні подорожі можуть бути 
ефективним способом зняття емоційної напруги, відновлення внутрішньої 
рівноваги та адаптації до мирного життя. Досвід інших країн, зокрема США та 
Великої Британії, демонструє, що програми активного відпочинку – походи в гори, 
екотуризм, групові подорожі та культурно-історичні тури – значно сприяють 
зниженню рівня стресу та психологічному відновленню ветеранів. В Україні вже 
 
 
існують подібні ініціативи, наприклад, ветеранські походи в Карпати, які 
організовуються волонтерами та громадськими організаціями. [41] 
Соціальна інтеграція ветеранів через туризм є ще одним важливим аспектом 
їхньої адаптації. Повертаючись до цивільного життя, військові часто відчувають 
певну ізоляцію, оскільки їхній досвід значно відрізняється від того, що переживає 
решта суспільства. Подорожі сприяють комунікації з іншими людьми, залучають 
ветеранів до нових спільнот та дають можливість знайти нове коло спілкування. 
Наприклад, організація турів для ветеранів, їхніх родин і цивільних громадян може 
допомогти встановити тісніші соціальні зв’язки, що сприятиме їхньому 
поверненню до нормального життя. Окрім цього, культурний туризм може стати 
своєрідним містком між ветеранами та суспільством, адже подорожі історичними 
місцями, відвідування пам’ятників, музеїв і меморіальних комплексів сприяють 
усвідомленню значущості їхньої місії та героїзму. [36] 
Ще одним важливим фактором є економічна залученість ветеранів у сферу 
туризму. Враховуючи їхній унікальний досвід і навички, вони можуть стати гідами, 
адміністраторами туристичних локацій, організаторами подорожей чи навіть 
засновниками власних туристичних ініціатив. Наприклад, створення туристичних 
маршрутів, пов’язаних з військовою історією, може не тільки допомогти ветеранам 
знайти себе у новій професії, а й популяризувати військово-патріотичний туризм. 
Це можуть бути екскурсії місцями бойової слави, маршрути, пов’язані з подіями 
сучасної війни, інтерактивні музеї або меморіальні парки. Такі ініціативи вже 
активно розвиваються у США та Канаді, де існують спеціальні програми для 
працевлаштування ветеранів у сфері туризму. [39] 
В Україні вже існує певна база для розвитку інклюзивного туризму для 
ветеранів, але вона потребує вдосконалення та державної підтримки. Важливим 
кроком є створення спеціалізованих туристичних програм, які враховуватимуть 
потреби військових – як з точки зору фізичної доступності, так і психологічного 
комфорту. Крім того, варто запровадити пільгові умови для участі ветеранів у 
 
 
туристичних поїздках, адже фінансовий фактор часто стає серйозним бар’єром для 
подорожей. 
Підсумовуючи, туризм у післявоєнний період може стати не лише 
економічним стимулом для відновлення країни, а й потужним інструментом 
реабілітації, соціальної адаптації та інтеграції ветеранів. Він сприяє фізичному 
оздоровленню, психологічному відновленню, розширенню соціальних контактів і 
навіть відкриває нові можливості для професійної реалізації. Важливо, щоб 
держава, громадські організації та бізнес активно долучалися до розвитку цього 
напряму, створюючи умови для безбар’єрного доступу ветеранів до туристичних 
послуг та розширюючи можливості їхньої участі у туристичному секторі. [26, 23, 
24] 
З урахуванням цього, післявоєнна відбудова України повинна включати 
розвиток туристичної інфраструктури, яка буде адаптована до потреб військових 
ветеранів. Це означає не лише будівництво безбар’єрних об’єктів, але й створення 
спеціалізованих програм відпочинку та оздоровлення, які враховуватимуть 
фізичні, психологічні та соціальні особливості цієї категорії населення. 
Україна вже має певний потенціал для розвитку інклюзивного туризму. 
Зокрема, на території країни є значна кількість санаторно-курортних комплексів, 
історичних пам’яток, національних парків та природних заповідників, які можуть 
стати місцем для реабілітаційного туризму ветеранів. Водночас, для ефективного 
функціонування таких програм необхідне державне регулювання, стимулювання 
підприємництва у сфері інклюзивного туризму, а також популяризація цієї ідеї в 
суспільстві. 
Таким чином, розвиток інклюзивного туризму в післявоєнній Україні є не 
лише питанням економічного зростання, а й стратегічним інструментом соціальної 
адаптації та інтеграції ветеранів, які віддали своє здоров’я заради захисту країни. 
Статистичні дані щодо потреб інклюзивного туризму 
 
 
Розвиток інклюзивного туризму має ґрунтуватися на статистичних 
показниках, що демонструють масштаби проблеми. Нижче подано графік, що 
ілюструє динаміку зростання кількості людей з інвалідністю в Україні за останні 
роки та прогноз після завершення війни. 
Динаміка зростання кількості людей з інвалідністю в Україні [5] 
 
На графіку відображено динаміку зростання кількості людей з інвалідністю 
в Україні, включаючи прогноз на 2025 та 2030 роки. Очікується, що після війни ця 
кількість суттєво зросте, що зумовлює необхідність розвитку інклюзивного 
туризму як складової соціальної реабілітації. 
Отже, виходячи з вищесказаного,  інклюзивний туризм у післявоєнній 
Україні – це не лише питання економічного розвитку, а й соціальної 
відповідальності та адаптації суспільства до нових викликів. Успішна 
імплементація інклюзивних туристичних практик дозволить не тільки залучити 
нових туристів, а й сприяти реабілітації ветеранів та осіб з інвалідністю, інтегруючи 
 
 
їх у активне суспільне життя. Державна підтримка, міжнародне партнерство та 
соціальна ініціатива стануть ключовими факторами успіху цього напряму. 
1.2. Теоретичні підходи до соціальної інтеграції в туристичній сфері 
1.2.1 Основні наукові підходи до соціальної інтеграції у туризмі 
Соціальна інтеграція в туристичній сфері розглядається сучасними 
дослідниками як процес включення різних груп населення в активне суспільне 
життя через участь у туризмі [12, с. 48]. В академічних колах формується уявлення 
про туризм не лише як про дозвілля, але і як про інструмент соціалізації та 
згуртування суспільства [13, с. 213]. Зокрема, концепція інклюзивного туризму 
набуває розвитку – вона передбачає усунення бар’єрів для участі у туристичних 
подорожах людей з інвалідністю та інших вразливих груп, тим самим зменшуючи 
їх соціальну ізоляцію та сприяючи взаємодії з рештою населення [16, с. 91]. Такий 
підхід ґрунтується на соціальній моделі інвалідності, що акцентує увагу на 
пристосуванні середовища до потреб людини, на противагу медичній моделі, яка 
трактує інвалідність як «проблему» окремого індивіда [19, с. 34]. Перехід до 
соціальної моделі в туризмі означає створення умов для повноцінної участі всіх 
людей у туристичній діяльності без дискримінації за станом здоров’я чи 
соціальним статусом. Відповідно, соціальний туризм як науковий підхід також 
робить акцент на доступності відпочинку для малозабезпечених верств і інших 
груп, традиційно вилучених з туристичного споживання, розглядаючи туризм як 
право, а не привілей [21, с. 77]. Таким чином, базовими теоретичними засадами 
соціальної інтеграції через туризм є ідеї про туризм для всіх (Tourism for All), 
усунення бар’єрів участі та забезпечення рівних можливостей для різних груп 
населення [17]. 
1.2.2 Концепції інклюзії та соціальної рівності в туристичній сфері 
Поняття інклюзії в туризмі тісно пов’язане з ідеями соціальної рівності та 
справедливості. Інклюзія передбачає залучення до туристичної діяльності всіх 
бажаючих незалежно від їх фізичних можливостей, віку, статі, доходу чи інших 
чинників. Це означає, що кожна людина повинна мати рівний доступ до подорожей, 
 
 
дозвілля та культурного обміну [1, с. 35]. На міжнародному рівні закріплено 
принципи, які підтримують таку рівність: Всесвітній кодекс етики туризму ООН 
проголошує універсальне право на туризм як продовження права на відпочинок і 
закликає держави сприяти участі у туризмі малозахищених груп – дітей, молоді, 
людей похилого віку та осіб з інвалідністю. Відповідно до цього, туристична сфера 
має поважати права найвразливіших верств і забезпечувати недопущення будь-якої 
дискримінації [29]. Концепція «туризму для всіх» (або доступного, безбар’єрного 
туризму) підкреслює необхідність універсального дизайну середовища – тобто 
такого планування інфраструктури та послуг, що враховує потреби найширшого 
кола користувачів з різними можливостями  
[6, с. 112]. Практична реалізація інклюзії в туризмі проявляється у створенні рівних 
можливостей для участі: від облаштування безбар’єрного простору і надання 
спеціалізованих сервісів до виховання толерантного ставлення в суспільстві [3]. Як 
зазначають дослідники, інклюзивний туризм забезпечує рівність можливостей для 
всіх і формує позитивне ставлення до різноманітності, коли різні групи людей 
спільно беруть участь у туристичних заходах. Таким чином, інклюзія та соціальна 
рівність у туризмі – це взаємопов’язані концепції, що спрямовані на 
демократизацію туристичних можливостей і подолання існуючих бар’єрів 
(фізичних, фінансових чи соціальних) на шляху до участі у туристичному житті. 
1.2.3 Зарубіжний досвід інтеграції вразливих груп через туризм 
Міжнародна практика пропонує чимало прикладів успішної інтеграції 
вразливих груп населення засобами туризму. Так, у низці європейських країн 
реалізуються програми доступного туризму для людей з обмеженими 
можливостями, що передбачають адаптацію туристичної інфраструктури та 
спеціальну підготовку персоналу[18, с. 205]. Один показовий кейс – проект 
муніципалітету Ріли (Болгарія), де впроваджено послугу «доступний туризм для 
всіх»: місцева влада найняла і підготувала 30 персональних гідів з числа раніше 
безробітних мешканців для супроводу туристів з інвалідністю [23, с. 119]. У 
результаті цього проекту дві вразливі групи отримали вигоди – люди з фізичними 
вадами змогли відвідати визначні місця з необхідною допомогою, підвищуючи 
 
 
свою соціальну залученість, а гіди з числа безробітних здобули роботу та нові 
навички, покращивши своє економічне становище. Інший приклад – соціальні 
екскурсії для бездомних у Дубліні (Ірландія) в межах ініціативи «Secret Street 
Tours». У цьому проекті колишні безхатченки виступають екскурсоводами 
міськими маршрутами: розповідаючи туристам про життя на вулиці, вони долають 
стигму довкола бездомності і водночас отримують шанс інтегруватися через 
зайнятість [34, с. 77].  За підсумками першого року діяльності, 94% відвідувачів 
таких турів відзначили зростання обізнаності про проблеми бездомних, а 85% 
змінили своє ставлення до безпритульних на більш позитивне. Подібно до цього, у 
кількох містах Європи впроваджуються екскурсії, які проводять біженці та 
мігранти. Дослідження показують, що участь вимушених переселенців у ролі гідів 
не лише дає їм можливість встановити нові соціальні зв’язки і відчути себе 
«своїми» в приймаючому суспільстві, але й допомагає місцевим жителям і 
туристам побачити місто очима переселенців та позбутися упереджень [29, с. 90]. 
Такі кейси доводять, що туризм може служити ефективним засобом соціальної 
інтеграції різних маргіналізованих груп – від людей з інвалідністю до бездомних 
чи біженців – через забезпечення взаємодії, спільної діяльності та взаємного 
пізнання між ними та ширшим суспільством. 
1.2.4 Вплив інклюзивного туризму на соціальну адаптацію та економічний 
розвиток 
Розвиток інклюзивного туризму має комплексний позитивний вплив як на 
соціальну адаптацію вразливих груп, так і на економіку. З погляду соціальної 
адаптації, участь у туризмі сприяє подоланню ізоляції та підвищенню якості життя 
тих, хто раніше був виключений з туристичної активності [19, с. 42]. Туристичні 
поїздки, спеціально пристосовані для людей з особливими потребами, допомагають 
їм набути більшої впевненості в собі, навичок самостійності та розширюють коло 
соціальних контактів [6, с. 111]. Взаємодія між інклюзивними туристами і 
місцевими громадами веде до встановлення нових соціальних зв’язків, формує 
взаєморозуміння і толерантність по обидва боки. Як наслідок, туризм виконує роль 
своєрідної соціотерапії: він здатний покращувати психологічний стан і сприяти 
 
 
реабілітації осіб, що пережили травми (наприклад, військових ветеранів чи 
переселенців), шляхом залучення їх до приємної активності та спілкування в 
новому середовищі. 
Економічний ефект інклюзивного туризму також суттєвий. По-перше, 
забезпечення доступності відкриває туристичний ринок для ширшої аудиторії. 
Дослідження свідчать, що значна частка людей з інвалідністю готова і спроможна 
подорожувати за наявності необхідних умов: за оцінками, близько двох третин осіб 
з інвалідністю в розвинених країнах мають фінансові можливості для туризму, а 
знайдені ними доступні дестинації вони відвідують регулярно, часто подорожуючи 
з супровідниками та на довший період [14]. Таким чином, адаптація послуг під 
потреби цих туристів не лише забезпечує соціальну рівність, але й створює значний 
додатковий попит на туристичному ринку. По-друге, інклюзивний туризм 
стимулює розвиток нових послуг і індустрій – від спеціалізованого транспортного 
обслуговування та готельних номерів, обладнаних для особливих потреб, до 
підготовки гідів, перекладачів жестової мови тощо. Залучення нових груп 
споживачів веде до збільшення туристичних потоків і, як наслідок, до створення 
нових робочих місць у галузі. Наприклад, запровадження безбар’єрних 
туристичних маршрутів у регіоні може потребувати додаткового персоналу, а 
зростання кількості туристів похилого віку чи з інвалідністю сприятиме розвитку 
малого бізнесу (лікарняних курортів, прокату спеціального обладнання, 
реабілітаційних центрів при готелях тощо)[38, с. 101]. Крім того, інклюзивний 
туризм допомагає згладити сезонність туристичного бізнесу – оскільки багато 
туристів з особливими потребами або сімей з дітьми подорожують у міжсезоння, 
коли менший потік інших відвідувачів. Це дозволяє туристичним підприємствам 
отримувати стабільніший дохід протягом року. Отже, за рахунок розширення 
аудиторії, збільшення зайнятості та кращого використання туристичних ресурсів 
інклюзивний туризм позитивно впливає на економічний розвиток як окремих 
громад, так і країни в цілому. 
1.2.5 Взаємозв’язок соціальної інтеграції та державної політики в цій сфері 
 
 
Соціальна інтеграція через туризм досягається найефективніше за умови 
підтримки з боку державної політики. Держава та органи влади відіграють ключову 
роль у створенні необхідних умов для інклюзивного туризму – нормативних, 
інфраструктурних та фінансових. Міжнародні організації наголошують на 
відповідальності урядів у забезпеченні права на туризм для вразливих груп: 
зокрема, Кодекс етики туризму ООН прямо закликає державні органи підтримувати 
розвиток соціального та інклюзивного туризму, аби «широкі верстви населення» 
мали доступ до відпочинку і подорожей [26].  Досягнення цілей інтеграції вимагає 
комплексних заходів політики – від прийняття законодавчих стандартів 
доступності (безбар’єрності будівель, транспорту, інформації) до впровадження 
освітніх програм підготовки кадрів індустрії гостинності з питань роботи з різними 
категоріями туристів. Не менш важливими є соціальні програми, що стимулюють 
участь у туризмі малозабезпечених громадян, ветеранів війни, осіб з інвалідністю 
(наприклад, через часткове фінансування путівок, спеціалізовані реабілітаційно-
туристичні заходи тощо). Формування державної політики в цій сфері спирається і 
на результати наукових досліджень та рекомендації експертів. Питання 
інклюзивного туризму аналізуються фахівцями провідних міжнародних структур 
(Всесвітньої туристичної організації, Всесвітньої організації охорони здоров’я) у 
співпраці з національними відомствами – наприклад, в Україні до вивчення і 
вирішення проблем доступності туризму залучено Фонд соціального захисту осіб з 
інвалідністю, Національну Асамблею людей з інвалідністю, Міністерство 
соціальної політики та інші органи [21, с. 43]. Досвід показує, що об’єднання зусиль 
держави, громадського сектору та бізнесу є необхідним для успішної соціальної 
інтеграції: лише спільними діями можна усунути бар’єри і забезпечити повноцінну 
участь у туризмі всіх груп населення. Державна політика, яка підтримує принципи 
інклюзії, зрештою сприяє формуванню більш згуртованого, толерантного 
суспільства та сталого розвитку туристичної галузі на засадах рівності. 
 
1.3. Зарубіжний досвід впровадження інклюзивних туристичних практик 
 
 
1.3.1. Світові тенденції розвитку інклюзивного туризму.  
Інклюзивний (доступний) туризм сьогодні набуває все більшого значення в 
усьому світі. За даними Всесвітньої туристичної організації (UNWTO), близько 1,3 
млрд людей у світі мають ту чи іншу форму інвалідності, і очікується, що протягом 
найближчих 5 років кожен шостий мешканець планети буде у віці понад 60 років. 
Це означає зростаючу потребу враховувати потреби маломобільних груп населення 
(людей з інвалідністю, осіб похилого віку, сімей з дітьми тощо) у сфері 
туристичних послуг. Більш того, подорожуючи, люди з інвалідністю зазвичай їдуть 
не самі, а з супровідниками (родичами, друзями), що збільшує сукупний 
туристичний потік та витрати цієї категорії мандрівників [12]. 
На міжнародному рівні сформувалося розуміння, що доступність туризму – 
це не тільки питання соціальної справедливості, а й значний економічний резерв. У 
межах Європейського Союзу понад 70% із 80 млн осіб з інвалідністю мають 
фінансові можливості для подорожей [27]. Потенційний ринок туристів з 
особливими потребами в Азійсько-Тихоокеанському регіоні оцінюється в 690 млн 
осіб, а в Латинській Америці та Карибському басейні – 85 млн. Дослідження в США 
засвідчили, що розширення можливостей доступного туризму призвело до витрат 
мандрівників з інвалідністю понад 13 млрд доларів США на рік (у тому числі понад 
17 млн ночівель у готелях та 9,4 млн авіаперельотів) [5]. Ці цифри привертають 
увагу туристичної індустрії як ніколи раніше, адже свідчать про значний 
платоспроможний попит. Відповідно, все більше країн і компаній починають 
розглядати осіб з інвалідністю як важливий сегмент ринку, впроваджуючи принцип 
«Tourism for All» («туризм для всіх»). 
Однією з ключових глобальних тенденцій є удосконалення нормативно-
правової бази та стратегічне планування розвитку доступності. Більше 180 країн 
ратифікували Конвенцію ООН про права осіб з інвалідністю 2006 року, яка 
зобов’язує держави забезпечувати доступність середовища, транспорту, інформації 
та послуг, у тому числі туристичних. Багато держав приймають спеціальні закони 
та стандарти у цій сфері. Приміром, Швеція законодавчо зобов’язує всі громадські 
заклади усувати фізичні бар’єри для людей з інвалідністю (згідно з Актом про 
 
 
доступність 2009 р. [19]), а в Німеччині діє Закон про рівні можливості осіб з 
інвалідністю, що забороняє дискримінацію і забезпечує їх повноцінну участь у 
суспільстві. Країни, як-от Мексика, демонструють відданість ідеї інклюзії, 
імплементуючи положення Конвенції ООН на національному рівні. Розробляються 
міжнародні стандарти, зокрема стандарт ISO 21902:2021 “Accessible tourism for all” 
[14], який встановлює вимоги та рекомендації щодо доступного туризму. UNWTO 
спільно з європейськими та національними організаціями підготували комплекс 
рекомендацій для урядів і бізнесу щодо розвитку доступного туризму, 
наголошуючи, що невеликі інвестиції в доступність можуть стати «game-changer» 
для туристичних дестинацій. 
Важливою світовою тенденцією є впровадження концепції універсального 
дизайну в туристичній інфраструктурі та послугах. Принцип universal design 
передбачає створення середовища, зручного для всіх людей – незалежно від віку 
чи фізичних можливостей. Це означає, що нові громадські будівлі, готелі, 
транспортні засоби проектуються одразу безбар’єрними, а існуючі об’єкти 
поступово адаптуються (встановлюються пандуси, ліфти, тактильні доріжки, 
аудіоповідомлення тощо). Одночасно з цим технологічний прогрес пропонує нові 
рішення для підвищення доступності: мобільні додатки для навігації, онлайн-
сервіси з інформацією про доступні об’єкти, спецпристрої (наприклад, 
робототехніка в Японії допомагає людям з обмеженою мобільністю пересуватися 
громадськими місцями). Таким чином, доступність інтегрується в усі етапи 
туристичного обслуговування – від планування поїздки і бронювання до 
транспорту, розміщення та відвідування пам’яток [17]. 
Попри позитивні тенденції, проблема доступності залишається актуальною в 
багатьох країнах, що розвиваються. Значна частина туристичних місць у світі ще 
не повністю адаптована для потреб осіб з інвалідністю. UNWTO відзначає, що досі 
багато дестинацій і туристичних бізнесів не використовують повною мірою 
переваги залучення цієї групи мандрівників. Основні виклики – це відсутність 
фінансів на модернізацію інфраструктури, брак обізнаності та навчання персоналу, 
недостатня міжсекторальна координація. Саме тому в міжнародному порядку 
 
 
денному наголошується на обміні найкращими практиками між країнами та 
залученні приватного сектору до спільних ініціатив. У наступному підрозділі 
розглянемо досвід однієї з країн, що досягла провідних позицій у впровадженні 
інклюзивного туризму, – Австралії, а також здійснимо порівняльний аналіз рівня 
доступності туризму в різних країнах. 
1.3.2. Провідна країна у сфері інклюзивного туризму: Австралія.  
Одним із світових лідерів у розвитку інклюзивного туризму є Австралія – 
держава, яка послідовно впроваджує принципи доступності на національному 
рівні. За оцінками експертів, Австралія є яскравим прикладом країни, де 
інклюзивність та доступність інтегровані в усі аспекти туризму. У глобальних 
рейтингах доступності Австралія стабільно входить до числа топ-країн. Зокрема, 
згідно з міжнародним оглядом, до десятки найбільш дружніх для туристів з 
інвалідністю країн входять такі держави, як Швеція, Німеччина, США, Австралія, 
Японія, Канада та Франція. Це підтверджує високий рівень розвитку інклюзивного 
середовища в Австралії на світовому тлі. Нижче детально проаналізовано 
австралійський досвід за ключовими напрямами: законодавство, інфраструктура і 
транспорт, технології та політика доступності. 
Законодавство та державна політика доступності. Австралія однією з 
перших у світі запровадила комплексні антидискримінаційні норми щодо осіб з 
інвалідністю. Ще у 1992 році був прийнятий Закон про дискримінацію за ознакою 
інвалідності [34] (Disability Discrimination Act, DDA), який встановив вимоги щодо 
забезпечення рівного доступу людей з інвалідністю до товарів і послуг, включаючи 
транспорт, громадські приміщення та туристичні послуги. На основі цього закону 
затверджено державні стандарти доступності у різних сферах. Приміром, 
нормативно передбачено, що весь громадський транспорт Австралії має стати 
повністю доступним для людей з інвалідністю – цей перехідний період завершився 
до кінця 2022 року. Відтак більшість міських автобусів, поїздів і поромів оснащені 
низькою підлогою або пандусами, спеціальними місцями для візків, звуковими й 
візуальними системами оповіщення. Контроль за дотриманням стандартів здійснює 
 
 
Австралійська комісія з прав людини, куди люди з інвалідністю можуть скаржитися 
на випадки недоступності. 
Національна туристична політика Австралії також приділяє особливу увагу 
розвитку інклюзивного туризму. У стратегії розвитку туристичної галузі THRIVE 
2030 [41] інклюзивний туризм визначений як один із пріоритетів. Уряд усвідомлює, 
що «туризм для всіх» не тільки підвищує імідж країни, а й дає економічні вигоди. 
Так, за даними Tourism Research Australia [43], лише за II квартал 2023 року загальні 
витрати на внутрішні подорожі туристів з особливими потребами (включно з тими, 
хто їх супроводжував) склали 6,8 млрд австралійських доларів, що становить 21% 
від усього внутрішнього туристичного споживання за цей період. Це вражаючий 
показник, який підтверджує фінансову значущість сегменту доступного туризму. З 
метою подальшого розвитку цього напрямку уряд і місцева влада реалізують 
спеціальні програми [44]. Наприклад, у штаті Квінсленд 2023–2024 роки оголошені 
«Роком доступного туризму», в рамках якого виділено 12 млн австралійських 
доларів на гранти для туристичних бізнесів з метою адаптації їхньої 
інфраструктури, впровадження доступних технологій, навчання персоналу та 
покращення інформаційної підтримки для осіб з інвалідністю. Реалізація таких 
ініціатив створює сприятливі умови для розвитку інклюзивних туристичних 
практик по всій країні. 
Інфраструктура та транспорт. Австралія відома своєю сучасною 
безбар’єрною інфраструктурою, яка робить подорожі комфортними для всіх. 
Практично в усіх великих містах країни створено середовище, придатне для 
пересування людей на інвалідних візках та інших маломобільних осіб. Наприклад, 
у Сіднеї, Мельбурні, Брісбені та Аделаїді громадський транспорт обладнано 
пандусами або низькопідлоговими платформами, на станціях метро й вокзалах 
встановлено ліфти та ескалатори, а зупинки автобусів облаштовано тактильними 
покажчиками і зручними під’їздами. Пішохідна інфраструктура також враховує 
потреби різних груп: тротуари оснащено заниженими бордюрами для заїзду візків, 
на перехрестях – звукові сигнали світлофорів для людей із вадами зору, у 
громадських туалетах передбачено просторі кабіни для осіб на візках. Багато 
 
 
музеїв, театрів, торгових центрів мають безбар’єрний вхід (пандуси або ліфти), а 
всередині – спеціальні ліфти чи підйомники. Як результат, міста Австралії 
посідають провідні місця у рейтингах доступності: зокрема, Мельбурн і Сідней 
регулярно згадуються серед найбільш доступних мегаполісів світу. 
Хорошим показником інтегрованості є доступність рекреаційних об’єктів. 
Наприклад, у Сіднеї навіть історичні пороми, що курсують затокою, обладнані для 
перевезення людей у візках. Багато австралійських пляжів мають спеціальні спуски 
і пропонують пляжні інвалідні візки для пересування по піску, як, скажімо, на пляжі 
Manly Beach у Сіднеї. У національних парках створено маркировані доступні 
маршрути з рівним покриттям і мінімальним ухилом, оглядові майданчики 
обладнані пандусами. Готелі та інші засоби розміщення зобов’язані мати певний 
відсоток номерів, пристосованих для людей з інвалідністю (ширші дверні прорізи, 
ванні кімнати з поручнями і безбар’єрним душем тощо). Туристичні об’єкти в 
Австралії дедалі частіше проходять сертифікацію на відповідність вимогам 
доступності. Інформація про доступність об’єктів відкрита: офіційні туристичні 
портали (напр. сайти міст) містять розділи з детальними даними про доступний 
транспорт, парковки, атракції, маршрути і послуги для осіб з інвалідністю. Таким 
чином, інфраструктурна доступність в Австралії носить системний характер – від 
транспорту і доріг до закладів культури та відпочинку – що є однією з ключових 
передумов успіху інклюзивного туризму. 
Технології та інновації для доступності. Сучасні технології відіграють 
важливу роль у забезпеченні інклюзивності туристичних послуг в Австралії. По-
перше, активно використовуються цифрові рішення для інформування і навігації. 
Більшість музеїв, галерей, а також туристично-інформаційних центрів оснащені 
аудіогідами кількома мовами та пристроями для людей з порушеннями слуху 
(індукційні петлі). У містах запроваджуються смарт-навігаційні системи: 
наприклад, у Мельбурні на шести залізничних станціях встановлено маячки 
BlindSquare, що взаємодіють зі смартфоном людини з вадами зору і допомагають 
їй орієнтуватися на станції. Також розроблено спеціальний мобільний додаток Stop 
Here, який відстежує геолокацію пасажира та подає сигнал, коли наближається 
 
 
потрібна зупинка – це зручно для людей з порушеннями зору або слуху при 
користуванні громадським транспортом [44]. 
По-друге, принцип універсального дизайну впроваджується не лише у 
фізичному середовищі, а й у веб-просторі та системах бронювання. Офіційні сайти 
туристичних організацій Австралії дотримуються вимог Web Content Accessibility 
Guidelines (WCAG) – вони сумісні з програмами екранного зчитування для незрячих 
користувачів, мають можливість збільшення шрифту, субтитри до відео тощо. 
Бронювання авіаквитків чи готелів онлайн передбачає опції вказати особливі 
потреби (наприклад, необхідність спецдопомоги в аеропорту чи номер із 
універсальним дизайном). Аеропорти Австралії запроваджують інновації для 
обслуговування пасажирів з інвалідністю – від спеціальних стійок реєстрації та 
тактильних схем терміналів до роботизованих пристроїв, що можуть 
супроводжувати сліпих пасажирів до виходу на посадку. 
По-третє, значна увага приділяється підготовці персоналу та підвищенню 
обізнаності. В готелях, на туристичних об’єктах проводяться тренінги для 
працівників щодо належної комунікації та допомоги гостям з інвалідністю. Діють 
соціальні кампанії, що пропагують «культуру доступності». Університети та 
коледжі Австралії запроваджують курси з інклюзивного дизайну та менеджменту 
в туризмі. Урядові ресурси, як-от WELCOME Framework, пропонують бізнесу 
практичні поради, як зробити свої послуги доступнішими. Таким чином, інновації 
в Австралії стосуються не тільки технологій, а і організаційних рішень – створення 
всеосяжної екосистеми доступного туризму. 
Ключові елементи інклюзивного туризму Австралії. Узагальнюючи 
австралійський досвід, можна виділити кілька ключових елементів, що 
забезпечують успішний розвиток інклюзивного туризму в цій країні (рис.1). По-
перше, це міцна законодавча база і державна політика, які гарантують права осіб з 
інвалідністю та містять конкретні вимоги до доступності середовища (DDA 1992 та 
національні стандарти). По-друге, розвинена інфраструктура з дотриманням 
принципів універсального дизайну – безбар’єрні будівлі, транспорт і громадські 
простори, пристосовані для всіх категорій населення. По-третє, доступний 
 
 
транспорт – як міжміський, так і міський, включаючи авіа-, залізничний, 
автомобільний і водний транспорт, обладнаний для потреб маломобільних осіб. 
По-четверте, впровадження новітніх технологій та інновацій (спеціальні додатки, 
інформаційні системи, допоміжні пристрої), що спрощують пересування і 
користування послугами для людей з інвалідністю. По-п’яте, активна участь 
держави і бізнесу: урядові програми підтримки (фінансування адаптацій, 
просвітницькі проекти) та ініціативи приватного сектору, спрямовані на 
підвищення рівня доступності туристичного продукту. Нарешті, важливим 
елементом є обізнаність та підготовка персоналу в туристичній сфері, а також 
залучення самих людей з інвалідністю до планування та оцінки туристичних 
послуг. Всі ці компоненти реалізуються комплексно, що й створює в Австралії 
сприятливі умови для принципу «туризм для кожного». Недарма Австралію 
називають однією з країн, де інклюзивність упроваджена на всіх рівнях 
туристичного сектору. 
На рис. 1 подано діаграму, що ілюструє основні складові моделі 
інклюзивного туризму в Австралії. Збалансований розвиток кожного з цих 
елементів забезпечує доступність туристичних практик для широкого кола людей, 
незалежно від їх фізичних можливостей, та сприяє сталому зростанню туристичної 
галузі.  
 
 
 
 
 
 
 
Рис. 1. Ключові елементи інклюзивного туризму в Австралії (розроблено на основі 
аналізу австралійського досвіду) 
1.3.3. Порівняльний аналіз рівня доступності туризму у світі.  
Рівень доступності туристичного середовища суттєво відрізняється в різних 
країнах, хоча загалом простежується тенденція до його підвищення всюди. На рис. 
2 наведено порівняння показників доступності туризму в окремих країнах світу – 
зокрема, індексу, що враховує наявність безбар’єрної інфраструктури, доступного 
транспорту, законодавчих гарантій та інших компонентів. Як видно з діаграми, 
провідні позиції посідають країни Північної Європи та Північної Америки, а також 
окремі держави Азійсько-Тихоокеанського регіону [49]. Зокрема, найвищі 
показники мають такі країни, як Швеція, Німеччина, США, Австралія та Японія, 
які очолюють світові рейтинги доступності. Це підтверджує їхню всеосяжну 
політику щодо інклюзивності та довгострокові інвестиції в створення 
безбар’єрного середовища. Так, скандинавські країни славляться продуманим 
універсальним дизайном міських просторів та соціальною орієнтованістю політики 
(Швеція, Данія, Норвегія); у країнах Західної Європи (Німеччина, Франція, 
Великобританія) діють суворі будівельні норми і стандарти обслуговування, що 
забезпечують високу доступність як у столицях, так і в регіонах. 
У Північній Америці Сполучені Штати Америки традиційно є одним із 
лідерів завдяки ранньому прийняттю всеосяжного законодавства (ADA) та значним 
інвестиціям у адаптацію інфраструктури протягом останніх десятиліть. Багато міст 
 
 
США (наприклад, Сіетл, Денвер, Вашингтон) відомі як зразки доступності: у них 
повністю пристосований громадський транспорт (100% автобусів з пандусами, 
метро з ліфтами), багато готелів і визначних місць обладнані для відвідувачів на 
візках. Канада має подібний рівень – міста Ванкувер і Торонто також демонструють 
високі стандарти безбар’єрності. 
Азійські країни поступово підтягуються до лідерів: особливо виділяються 
Японія та Сінгапур. Японія, готуючись до Токійської Олімпіади 2020, реалізувала 
масштабні проекти з «безбар’єрного дизайну» – модернізовано транспортні вузли, 
впроваджено роботизовану допомогу, зроблено доступними туристичні об’єкти. 
Місто Сінгапур посідає провідні місця серед доступних міст світу завдяки відносно 
новій інфраструктурі, спроєктованій за стандартами універсального дизайну, та 
впровадженню смарт-технологій (навігаційні додатки, інформування в режимі 
реального часу тощо). За результатами глобального опитування мандрівників з 
інвалідністю, до десятки найбільш доступних міст увійшли, окрім зазначених, 
також Амстердам, Лондон, Орландо, Париж, Шанхай та Лас-Вегас, що свідчить про 
географічну різноманітність прогресивних дестинацій. 
Водночас багато країн, що розвиваються, поки що відстають за рівнем 
туристичної доступності, хоча і там спостерігаються позитивні зрушення. 
Наприклад, у Південній Америці виділяється Бразилія – зусиллями влади Ріо-де-
Жанейро перед Олімпіадою-2016 місто стало значно більш доступним (оснащено 
ліфтами громадський транспорт, адаптовано пляжі та туристичні об’єкти). У 
Мексиці великі міста, як Мехіко і Канкун, активно модернізують тротуари, 
автобуси та громадські місця для потреб маломобільних груп. На Близькому Сході 
амбітні плани має ОАЕ (Дубай) – оголошено курс на те, щоб стати світовим лідером 
доступного туризму до 2025 року, вкладаються значні кошти в інфраструктуру і 
впроваджуються смарт-рішення для інклюзивності. Таким чином, досвід різних 
країн показує, що інклюзивний туризм розвивається глобально, хоча темпи і рівень 
цього розвитку суттєво різняться. 
Порівняльний аналіз свідчить, що найвищого рівня доступності досягають ті 
країни, де поєднуються сильна політична воля, прогресивне законодавство, 
 
 
фінансування інфраструктурних змін і підвищення обізнаності суспільства. 
Скандинавські держави і провідні англомовні країни (США, Канада, Австралія) 
наразі очолюють цей процес. Країни Азії та Латинської Америки поступово 
переймають найкращі практики і демонструють помітний прогрес, що відкриває 
нові напрямки для туристів з особливими потребами. Безумовно, підвищення 
глобальної доступності туризму – це безперервний процес, який вимагає 
міжнародної співпраці та обміну досвідом [11]. Включення принципів 
інклюзивності в стандарти якості туристичних послуг і подальше впровадження 
інновацій зрештою сприятимуть тому, що туристична галузь у всьому світі стане 
більш дружньою та відкритою для всіх категорій мандрівників, без винятків.  
 
 
Рис. 2. Порівняльний рівень доступності туризму в різних країнах світу (складено 
за даними міжнародних рейтингів) 
 
 
 
 
Висновок до розділу 1. 
Інклюзивний туризм у післявоєнній Україні постає не лише як окремий 
ринковий сегмент, а як системний соціально-економічний інструмент, покликаний 
поєднати реабілітацію, соціальну інтеграцію та зайнятість ветеранів, внутрішньо 
переміщених осіб, осіб з інвалідністю, людей похилого віку та інших уразливих 
груп. Воєнний контекст зумовлює безпрецедентний запит на безбар’єрність: 
очікуване зростання кількості людей з інвалідністю і значний корпус ветеранів 
роблять доступність туристичних послуг ключовою умовою відновлення 
людського капіталу та суспільної згуртованості. Доведений реабілітаційний 
потенціал туризму проявляється через санаторно-курортні та природоорієнтовані 
практики, що сприяють фізичному відновленню, тоді як активний і культурно-
історичний відпочинок зменшує психологічну напругу, допомагає долати ПТСР та 
соціальну ізоляцію. Теоретично й методологічно соціальна інтеграція через туризм 
спирається на перехід від медичної до соціальної моделі інвалідності та на 
реалізацію принципу «Tourism for All», що передбачає усунення бар’єрів участі, 
впровадження універсального дизайну, надання спеціалізованих сервісів і 
дотримання недискримінаційних стандартів обслуговування. Економічний 
потенціал інклюзивного туризму є суттєвим: розширення цільової аудиторії, 
згладжування сезонності, мультиплікативний ефект для транспорту, розміщення, 
реабілітаційних і сервісних послуг та створення нових робочих місць, у тому числі 
для ветеранів як гідів, менеджерів і підприємців. Зарубіжні практики — від 
локальних соціальних ініціатив до національних програм — підтверджують його 
ефективність як механізму інтеграції маргіналізованих груп і трансформації 
суспільних установок; зокрема, австралійська модель демонструє результативність 
комплексного підходу, що поєднує потужну нормативну базу, універсальний 
дизайн інфраструктури та транспорту, цифрові рішення, підготовку персоналу і 
грантові стимули. У глобальному вимірі кодекси етики, конвенції ООН і стандарт 
ISO 21902 формують нормативно-стратегічну рамку, в межах якої Україна може 
вибудувати власну дорожню карту — від оновлення норм доступності до 
впровадження єдиних інформаційних сервісів про доступні маршрути та послуги. 
 
 
З огляду на статистичну динаміку зростання кількості осіб з інвалідністю та 
демографічні зрушення, інклюзивний туризм набуває статусу стратегічного 
компонента післявоєнної відбудови, безпосередньо впливаючи на якість життя 
населення та конкурентоспроможність дестинацій. Отже, інклюзивний туризм у 
післявоєнній Україні слід розглядати як стратегію довгострокової стійкості, що 
водночас «лікує, включає та розвиває», перетворюючи доступність на новий 
стандарт якості туристичного продукту і на вагомий чинник економічного 
зростання та суспільної єдності. 
 
  
 
 
РОЗДІЛ 2. АНАЛІТИЧНИЙ РОЗДІЛ: ОЦІНКА СУЧАСНОГО СТАНУ 
РОЗВИТКУ ІНКЛЮЗИВНОГО ТУРИЗМУ  
2.1. Нормативно-правова база та державні програми у сфері туризму 
Міжнародні закони та конвенції щодо доступності туризму 
Світове співтовариство визнало право кожної людини на участь у туризмі та 
відпочинку. Конвенція ООН про права осіб з інвалідністю (CRPD, 2006) зобов’язує 
держави забезпечувати рівний доступ людей з інвалідністю до об’єктів відпочинку 
і туризму. Зокрема, стаття 30 CRPD вимагає, щоб особи з інвалідністю мали доступ 
до місць проведення дозвілля, відпочинку і туристичних об’єктів. Також держава 
повинна забезпечити доступність послуг, пов’язаних з організацією дозвілля і 
туризму. Україна ратифікувала цю Конвенцію у 2009 році, зробивши її частиною 
національного законодавства [11]. 
Крім конвенції ООН, існують важливі міжнародні етичні норми. Глобальний 
кодекс етики туризму (прийнятий Всесвітньою туристичною організацією ООН у 
1999 р.) проголошує, що туризм є правом кожної людини і має бути доступним для 
всіх без дискримінації. В ньому прямо зазначено, що туризм для людей з 
інвалідністю повинен всіляко заохочуватися і полегшуватисяunwto.org. Цей 
документ підкреслює, що усунення бар’єрів у туризмі – це питання не тільки прав 
людини, а й етики та якості туристичних послуг. 
На рівні галузевих ініціатив важливо згадати Сан-Маринську декларацію про 
доступний туризм для всіх (2014). Вона була ухвалена на першій європейській 
конференції UNWTO з питань доступного туризму і закликала всі країни та 
стейкхолдерів забезпечити універсальну безбар’єрність на всіх етапах 
туристичного обслуговування. Декларація наголошує, що право людей з 
інвалідністю на участь у туристичних заходах є законним і вимагає усунення 
фізичних, транспортних, інформаційних бар’єрів на туристичних маршрутах [47]. 
У різних країнах діють власні закони, що гарантують доступність. 
Наприклад, у США діє Закон про американців з інвалідністю (ADA, 1990), який 
зобов’язує всі підприємства сфери обслуговування, включно з готелями, 
ресторанами, транспортом і визначними пам’ятками, забезпечувати рівний доступ 
 
 
для людей з інвалідністю. Це означає наявність пандусів, ліфтів, спеціально 
обладнаних номерів і інших пристосувань, щоб особи з інвалідністю могли вільно 
користуватися туристичними послугами нарівні з іншими. У Європейському Союзі 
питання інклюзивності туризму інтегроване в загальні політики доступності: діє 
Європейський акт доступності (2019) та стандарти універсального дизайну, які 
охоплюють транспорт, інформацію та інфраструктуру. ЄС та його країни-члени, як 
сторони CRPD, зобов’язані імплементувати принципи безбар’єрності у національні 
туристичні норми. Крім того, створено спеціальні мережі, такі як Європейська 
мережа доступного туризму (ENAT), що розробляють рекомендації та діляться 
кращими практиками. 
Отже, міжнародно-правова база післявоєнного розвитку туризму передбачає 
інтеграцію принципів «Туризм для всіх». Україна, прагнучи до європейських 
стандартів, вже взяла на себе ці зобов’язання та має врахувати їх у відбудові 
туристичної галузі. 
Державні програми підтримки ветеранів, людей з інвалідністю та ВПО через 
туризм 
У повоєнний період багато країн впроваджують спеціальні програми, які 
використовують туризм як інструмент реабілітації та соціальної підтримки 
найбільш вразливих груп – ветеранів війни, осіб з інвалідністю та внутрішньо 
переміщених осіб (ВПО). Туризм може слугувати і терапією, і шляхом до 
економічної інтеграції для цих категорій. 
Для ветеранів. У післявоєнних суспільствах часто реалізуються програми, що 
допомагають ветеранам відновити фізичне та психологічне здоров’я за допомогою 
подорожей і активного відпочинку. Наприклад, в Україні діє проєкт tuReCOVERY, 
який пропонує ветеранам та військовим походи в гори, сплави річками та екскурсії 
печерами як спосіб фізичної і психологічної реабілітації. Як зазначають 
організатори, це “проект відновлення ветеранів через рух, єднання з природою і 
мандри”. Подібні ініціативи допомагають воїнам зняти стрес, адаптуватися до 
мирного життя та знаходять підтримку держави або волонтерів. Існують і державні 
програми: наприклад, у Карпатському регіоні України організовано безкоштовні 
 
 
реабілітаційні поїздки для ветеранів АТО/ООС та членів їх сімей – у м. Яремче 
реалізується програма, де ветерани та їхні дружини можуть безкоштовно 
відпочити, отримати психологічну допомогу і покращити стосунки в родині. У 
США для ветеранів діють програми адаптації до роботи в туризмі – як-от проєкт 
“Veterans in Travel”, що навчає колишніх військових працювати туристичними 
агентами або гідами, допомагаючи їм здобути нову професію в цивільному житті. 
Такі заходи не тільки надають терапевтичний ефект, а й відкривають шлях до 
працевлаштування ветеранів у готельно-туристичному секторі. 
Для осіб з інвалідністю. Державна політика після війни зазвичай приділяє 
підвищену увагу людям, які отримали інвалідність (поранення) під час конфлікту, 
а також тим, хто мав обмеження раніше. Програми “соціального туризму” в Європі 
традиційно забезпечують субсидовані поїздки для людей з інвалідністю, літніх 
людей та малозабезпечених – наприклад, у Іспанії діє програма IMSERSO, що 
оплачує частину вартості відпочинку пенсіонерам та людям з особливими 
потребами в низький сезон. Подібні ініціативи дають можливість оздоровитися 
після пережитого стресу війни. Крім того, залучення людей з інвалідністю до 
планування туристичних послуг стає частиною державної політики. В Україні в 
2023 р. на рівні уряду і громадськості обговорювали інклюзивність туристичної 
галузі – наприклад, у Києві розроблено План створення безбар’єрного 
туристичного середовища, який включає залучення людей з інвалідністю до 
розробки туристичних продуктів та навчання персоналу працювати з різними 
категоріями туристів. Таким чином, після війни держава прагне не лише зробити 
інфраструктуру доступною, а й активно включати самих осіб з інвалідністю в 
туризм як споживачів і як працівників. 
Для внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Внаслідок воєн багато людей 
змушені переселятися в інші регіони. Туризм може сприяти інтеграції ВПО в нові 
громади. По-перше, створюються робочі місця у туристичній сфері для 
переселенців – держава та донори можуть підтримувати навчання ВПО новим 
навичкам (готельний сервіс, екскурсоводи тощо). Існують приклади, коли в 
постконфліктних країнах переселенці започатковували власні невеликі туристичні 
 
 
бізнеси (садиби зеленого туризму, ремісничі майстерні) за підтримки грантів. По-
друге, туризм використовується як інструмент соціальної згуртованості: спільні 
екскурсії та культурні заходи для місцевих жителів і переселенців допомагають 
налагодити діалог. Дослідження відзначають, що залучення біженців і 
переміщених осіб до роботи гідами чи в туристичних проєктах сприяє їх соціально-
культурній інтеграції в громаду. В Україні вже з’являються подібні ініціативи – 
наприклад, екскурсії містами, які проводять самі ВПО, показуючи регіон очима 
новоприбулих, або залучення переселенців до розвитку туристичних маршрутів у 
приймаючих громадах. Держава може підтримати такі проекти через гранти 
Українського культурного фонду, Державного агентства розвитку туризму тощо. 
Отже, у повоєнний час туризм виконує важливу соціальну функцію: 
програми “туристичної реабілітації” ветеранів, безбар’єрні туристичні продукти 
для людей з інвалідністю та інтеграція переселенців через участь у туризмі 
підвищують згуртованість суспільства і сприяють психологічному відновленню. 
Україні доцільно перейняти міжнародний досвід соціального туризму (такого як 
європейські програми відпочинку для ветеранів і осіб з інвалідністю), доповнивши 
його власними ініціативами під потреби наших військових та ВПО [49]. 
Фінансові механізми та гранти для відновлення інклюзивної туристичної 
інфраструктури 
Відновлення туризму після війни потребує значних інвестицій, тому важливу 
роль відіграють державні та міжнародні фінансові механізми. Багато післявоєнних 
країн залучали кошти міжнародних організацій (Світового банку, ЄС, ООН) та 
запроваджували спеціальні фонди для реконструкції туристичних об’єктів з 
врахуванням принципу “build back better” (відбудувати краще, ніж було – тобто 
одразу робити інфраструктуру доступною і стійкою). 
Міжнародні фінансові інституції. Світовий банк традиційно підтримує 
проєкти з відбудови інфраструктури в постконфліктних країнах. Наприклад, після 
війни в Боснії та Герцеговині (1996–2002) Світовий банк профінансував 45 проектів 
на суму понад $1 млрд, що охоплювали практично всі сектори зруйнованої 
економіки. Значна частина цих коштів пішла на відновлення доріг, мостів, 
 
 
електромереж – тобто базової інфраструктури, без якої неможливий і туризм. Один 
із результатів – вже до початку 2000-х вдалося відновити транспортне сполучення 
між туристичними центрами Сараєво і Мостар, включно з реконструкцією всіх 
мостів на цьому шляху. Такі інвестиції заклали основу для повернення туристів у 
регіон. В Іраку після перемоги над ІДІЛ у 2017 р. міжнародні донори (зокрема 
ЮНЕСКО при фінансуванні ЄС, ОАЕ та Світового банку) виділили сотні мільйонів 
доларів на відновлення історичних пам’яток Мосула, храмів і музеїв, що мають 
туристичний потенціал. Як відзначає ЮНЕСКО, програму “Відродження духу 
Мосула” розглядають не лише як культурний проект, а й як крок до відновлення 
туристичної привабливості країни. За підтримки ЮНЕСКО Ірак відбудовує 
втрачену спадщину, щоб відродити культуру і знову привабити туристів з усього 
світу. Цей підхід – поєднання культурної реконструкції з розвитком туризму – 
застосовувався і в Лівані, Камбоджі, Руанді та інших постконфліктних державах. 
Програми донорів та гранти. Післявоєнні країни часто отримують цільову 
допомогу саме на розвиток малого бізнесу в туризмі, навчання персоналу та 
маркетинг. Європейський Союз через інструменти допомоги (наприклад, фонд IPA 
для Балкан або програми сусідства) фінансував проекти зі створення туристичних 
інформаційних центрів, відновлення пам’яток, тренінги для гідів тощо. У Боснії за 
кошти USAID та ЄС були відбудовані музеї і запущені маркетингові кампанії, що 
позиціонували країну як безпечну і цікаву для мандрівників. Світовий банк та 
Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) у співпраці з урядами 
надавали пільгові кредити для відбудови готельної інфраструктури, але з умовою 
дотримання сучасних стандартів доступності – наприклад, встановлення ліфтів, 
доступних для людей на візках, у реконструйованих готелях на Балканах. Сучасний 
стандарт – ISO 21902 “Туризм для всіх” – містить рекомендації щодо 
універсального дизайну туристичних об’єктів, і міжнародні донори дедалі частіше 
вимагають його врахування в проектах. За даними UNWTO, останні рекомендації 
для транспортного сектора враховують положення Конвенції ООН про права 
інвалідів 2006 р. та принципи універсального дизайну. Тобто, на кошти донорів 
інфраструктура після війни повинна відбудовуватися одразу “безбар’єрною”. 
 
 
Національні фонди відновлення туризму. Урядові програми часто створюють 
спеціальні фонди чи банки реконструкції. Після Другої світової війни країни 
Європи використовували кошти плану Маршалла і власні бюджети для відбудови 
курортів, транспорту і культурних пам’яток – фактично, це була основа для буму 
туризму в 1950-60-х. Сучасний приклад – Хорватія в 1990-х: уряд виділяв ~$2 млн 
щорічно на відбудову історичного центру Дубровника одразу після війни (ще під 
час обстрілів почали аварійні ремонти). Ці кошти доповнювалися внесками 
міжнародної спільноти (ЮНЕСКО, різні країни-донори)natcath.org. В результаті 
вже за кілька років більшість пошкоджених об’єктів було реставровано, що 
дозволило відновити турпотік. В Україні також передбачено подібні підходи: 
створено Фонд ліквідації наслідків збройної агресії, частина коштів якого може йти 
на відновлення туристично привабливих об’єктів (музеїв, театрів, парків). Крім 
того, держава укладає партнерства з приватними компаніями. Показовим є 
меморандум між Міністерством розвитку громад, територій та інфраструктури 
України і компанією Mastercard (2024), що має на меті спільну роботу над 
відновленням туризму. Як зазначив заступник міністра, необхідно розвивати 
інклюзивну та доступну туристичну інфраструктуру, стимулювати внутрішній 
туризм і створювати умови для легального працевлаштування в цій сфері. 
Mastercard, зі свого боку, допоможе з аналітикою і інвестиціями, зокрема через свій 
Tourism Innovation Hub, щоб український туризм відбудувався більш сталим, 
стійким та інклюзивним. Така державно-приватна співпраця є ефективним 
фінансовим механізмом, коли бюджетних ресурсів обмаль. 
Отже, фінансування післявоєнного відновлення туризму спирається на 
міжнародну допомогу, гранти і партнерства. Ключове – спрямувати ці кошти на 
“інклюзивну відбудову”, тобто відновлювати пам’ятки, готелі, транспорт з 
урахуванням потреб людей з інвалідністю та інших груп. Україна вже робить кроки 
в цьому напрямі, залучаючи і кошти ЄС, і підтримку світових корпорацій для 
післявоєнної реконструкції туристичної галузі. 
Успішні кейси державної політики післявоєнного відновлення туризму 
 
 
Досвід різних країн, що пережили війни, демонструє, які підходи держави 
сприяли швидкому відродженню туризму та як інклюзивність була інтегрована в 
цей процес. Розглянемо кілька прикладів з Балканського регіону, Близького Сходу 
та України. 
Балкани (Хорватія, Боснія і Герцеговина). Хорватія – один із найбільш 
успішних кейсів відновлення туризму після війни 1990-х. Держава відразу 
визначила туризм пріоритетним сектором для економіки і вкладала значні кошти в 
реконструкцію Адріатичного узбережжя та історичних міст. В Дубровнику, як 
згадувалося, уряд спільно з міжнародними партнерами відновив практично всі 
пам’ятки, пошкоджені під час облоги, до кінця десятиліття. Уже з 1998 року 
туристична галузь почала відроджуватися – попри втрату половини готельного 
фонду внаслідок бойових дій, потік туристів відновився, щойно були 
відремонтовані основні об’єкти і забезпечена безпека. К 2000-му році Хорватія 
вийшла на довоєнний рівень відвідувань, а нині туризм став рушієм її економіки. 
Це стало можливим завдяки цілеспрямованій державній політиці: масштабна 
рекламна кампанія змінила імідж країни з “воєнної зони” на “рай на Адріатиці”, 
було запроваджено податкові пільги для інвестицій у готелі, а також програми 
підготовки кадрів (в т.ч. з числа колишніх військових) для індустрії гостинності. 
Хорватія також приділила увагу доступності – нові й відремонтовані готелі 
будували за сучасними стандартами, міста облаштовували пандусами, що 
привабило туристів старшого віку та з інвалідністю. 
Інший приклад – Боснія і Герцеговина. Хоча відновлення її туристичної 
галузі йшло повільніше через складну післявоєнну ситуацію, одна успішна історія 
– місто Мостар. Легендарний Старий Міст в Мостарі (Стари Мост), зруйнований у 
1993 році, був відбудований під егідою ЮНЕСКО до 2004 року. Його 
реконструкція за підтримки міжнародної спільноти стала символом примирення і 
співпраці між різними громадами. ЮНЕСКО зазначила, що відновлення мосту 
задало прецедент, показавши: **спільна культурна спадщина може стати основою 
соціальної єдності та інклюзії у постконфліктному суспільстві. Сьогодні Старий 
Міст – об’єкт Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО – приваблює тисячі туристів і 
 
 
генерує доходи для місцевих мешканців обох берегів річки. Держава підтримала 
цей процес, створивши навколо мосту пішохідну безбар’єрну зону, музей історії та 
тренуючи колишніх солдат як екскурсоводів. Взагалі, у Боснії виник феномен 
“military tourism” – екскурсії місцями бойових дій. Цікаво, що багато таких турів 
проводять саме колишні військові, що брали участь у тих подіях. Наприклад, у 
Сараєво і Мостарі діють авторські “воєнні тури”, де локальні ветерани війни 
виступають гідами і діляться особистими історіями. Це допомагає ветеранам 
отримати дохід і психологічно переосмислити свій досвід, а туристам – глибше 
зрозуміти історію. Держава Боснія і Герцеговина офіційно підтримує такі 
ініціативи через туристичні організації, бачачи в них і економічну вигоду, і елемент 
миробудування. 
Близький Схід (Ліван, Ірак). Ліван після завершення громадянської війни в 
1990 році здійснив масштабну реконструкцію столиці Бейрута (проєкт “Солідер”). 
Держава у партнерстві з приватними інвесторами відновила центральний район, 
пам’ятки античності, мечеті та собори – з акцентом на їх історичну цінність для 
туризму. У 1990-х Ліван позиціонував себе як “Швейцарія Близького Сходу” і 
активно залучав туристів з числа багатої діаспори та сусідніх країн. Попри 
подальші кризи, той досвід показав важливість швидкої відбудови знакових 
об’єктів: наприклад, вже в 1990-ті знову запрацювали гірськолижні курорти на горі 
Ліван, куди ще до війни їздили туристи, було реконструйовано Національний музей 
Бейрута і відкрито для відвідувачів. Це відродило туристичний потік та дало роботу 
сотням людей. 
Новіші приклади – Ірак після воєн 2000-х. Хоча ситуація з безпекою там досі 
непроста, уряд за підтримки ООН зробив ставку на відновлення культурно-
релігійного туризму. Разом з ЮНЕСКО відновлюють зруйновані війною пам’ятки 
Мосула, стародавнього міста Ніневія, Вавилону. Іракське керівництво наголошує, 
що повернення туристів – це питання національної гордості та економіки. Як 
писали галузеві оглядачі, Ірак пишається реконструкцією своєї спадщини, 
прагнучи знову привабити туристів з усього світу. Паралельно розвивається 
релігійний туризм: паломництво шиїтів до святих міст Кербела і Наджаф, де влада 
 
 
інвестувала у розширення інфраструктури (дороги, готелі, доступні для літніх 
прочан). На прикладі Іраку бачимо, що навіть у складних умовах культурний 
туризм стає двигуном відродження: відновлені пам’ятки не лише зберігають 
ідентичність, а й притягують відвідувачів, створюючи робочі місця, зокрема для 
молоді і переселенців. 
Україна. Наша держава вже має певний досвід відновлення туризму після 
локальних конфліктів. Після 2014 року, коли частина Донбасу постраждала від 
бойових дій, туристична галузь змістила акцент на безпечні регіони – Західну 
Україну, Одесу, Київ. Держава тоді розробила Стратегію розвитку туризму до 2026 
року, в якій робився наголос на децентралізації туризму, розвиткові зеленого та 
культурного туризму, а також на створенні безбар’єрного середовища. З 2020 року 
реалізується національна ініціатива “Україна без бар’єрів”, ініційована першою 
леді – і в межах цієї політики ухвалено Національну стратегію зі створення 
безбар’єрного простору. В її рамках Державне агентство розвитку туризму (ДАРТ) 
підготувало методичні рекомендації для регіонів, як впроваджувати безбар’єрність 
у туризмі. Це включає вимоги доступності при реконструкції закладів розміщення, 
адаптації музеїв для людей з порушеннями зору/слуху, навчання гідів жестової 
мови тощо. Попри триваючу агресію, вже зараз у Києві та областях планують 
відбудову туристичних об’єктів з дотриманням принципів універсального дизайну. 
Україна також готується до масштабної післявоєнної відбудови туризму. Як 
зазначалося на конференції з відновлення України у 2023 році, уряд розглядає 
туризм як важливу частину економічного відродження і міжнародного іміджу 
країни. Вже зараз укладаються меморандуми з великими міжнародними гравцями 
(Mastercard, Google, WTTC) щодо розробки стратегії просування України на 
глобальному ринку після війни. Планується робота над залученням інвестицій у 
туристичну інфраструктуру, оцифруванням туристичних сервісів і активним 
промотуванням регіонів України як туристичних дестинацій. Відзначається, що 
особливу увагу приділять розвитку внутрішнього туризму – адже мільйони 
українців після війни захочуть подорожувати своєю країною, відкрити для себе її 
красу наново. Держава, ймовірно, стимулюватиме цей попит через програми на 
 
 
зразок “єПідтримка” (бонуси на подорожі), ваучери на відпочинок для ветеранів і 
сімей загиблих, дитячий та молодіжний туризм. Усі ці заходи, опираючись на 
міжнародний досвід, мають зробити повоєнну Україну привабливою, доступною та 
гостинною для найширшого кола туристів. 
Аналіз міжнародного досвіду та власних напрацювань дозволяє сформувати 
низку стратегій, які будуть особливо корисними Україні у повоєнний період для 
розвитку інклюзивного туризму: 
● Інтеграція безбар’єрності в усі проекти відбудови. Україна має 
імплементувати положення CRPD та найкращі практики універсального 
дизайну при реконструкції туристичної інфраструктури. Це означає, що нові 
готелі, маршрути, транспорт будуть пристосовані для людей з обмеженою 
мобільністю, літніх туристів, родин з дітьми тощо. Такий підхід не тільки 
виконає соціальну місію, а й розширить потенційну аудиторію туристів 
(враховуючи 1,3 млрд людей з інвалідністю у світі). Слоган “Tourism for All” 
повинен стати принципом повоєнної відбудови галузі. 
● Державні програми “соціального туризму”. Доцільно впровадити 
програми, що підтримують подорожі і відпочинок для ветеранів, сімей 
загиблих, людей з інвалідністю та переселенців. Це можуть бути пільгові 
путівки в санаторії і курорти, державні ваучери на подорож Україною, 
спеціальні тури вихідного дня для ВПО щоб познайомити їх з новим 
регіоном. Такі програми успішно діють у країнах ЄС (напр. субсидовані тури 
для пенсіонерів в Іспанії) і довели свою ефективність у підвищенні якості 
життя вразливих груп. Для ветеранів варто розширити практику 
реабілітаційних турів – залучити державні санаторії, будинки відпочинку до 
безкоштовного чи пільгового обслуговування воїнів і їх родин. 
● Залучення постраждалих груп до роботи в туризмі. Стратегії 
реінтеграції повинні передбачати навчальні програми і грантову підтримку 
для ветеранів та ВПО, які хочуть працювати у сфері туризму. Наприклад, 
навчання ветеранів на гідів екстремального туризму, історичних 
екскурсоводів (використовуючи їхній унікальний досвід), підтримка 
 
 
створення ветеранських туристичних бізнесів (турбаз, прокат спорядження, 
екскурсійні бюро). Світовий досвід (Боснія, Колумбія) показує, що колишні 
бійці успішно стають підприємцями в туризмі за наявності невеликої 
стартової допомоги і навчання. Так само переселенці можуть отримати 
гранти на розвиток зеленого туризму в сільських громадах, де вони 
оселились. Це win-win стратегія: люди отримують роботу і гідний дохід, а 
туристична галузь – мотиваваних працівників і нові креативні продукти. 
● Реставрація культурної спадщини як пріоритет. Україна багата 
на об’єкти культурної спадщини, багато з яких постраждали від війни (музеї, 
театри, історичні будівлі). Їхня відбудова повинна бути одним із перших 
завдань – за підтримки ЮНЕСКО, ЄС, міжнародних партнерів. Як показав 
приклад Мостара, символічні пам’ятки, відновлені спільними зусиллями, 
стають маяками примирення і притягують туристів. В Україні це можуть 
бути, скажімо, зруйнована окупантами Маріупольська філармонія, 
Успенський собор у Харкові, музеї у Чернігові та Сумах. Відновлення цих 
об’єктів з одночасним створенням сучасної експозиції, доступної для всіх 
відвідувачів, зробить їх магнітом як для українських, так і для іноземних 
туристів у майбутньому. 
● Партнерство з міжнародними організаціями. Україна має 
продовжувати активно співпрацювати з UNWTO, UNESCO, Світовим 
банком, ЄС та світовими корпораціями задля залучення експертизи і 
фінансів. Уже згадане партнерство з Mastercard – добрий приклад такої 
співпраці. Також корисною може бути участь у програмах ООН з розвитку 
стійкого туризму, ініціативах типу “Етичний туризм” чи проектах Світового 
банку з підтримки малого бізнесу. Це забезпечить приплив інвестицій і 
застосування найсучасніших рішень (цифровізація, маркетинг) у повоєнному 
туризмі. 
● Маркетинг і новий імідж України. Після перемоги перед 
Україною стоїть завдання переманити іноземних туристів, подолавши страх 
війни. Для цього потрібна державна маркетингова стратегія: участь у 
 
 
міжнародних туристичних виставках, інформаційна кампанія про 
безпечність та унікальність подорожей в Україну. Можна використати і тему 
подолання війни як частину бренду: наприклад, розробити маршрути 
“дорогами перемоги” – музеї війни, відбудовані міста-герої, меморіали – 
аналогично тому, як у В’єтнамі чи Нормандії військово-історичний туризм 
приваблює багатьох гостей. Головне – подати це з акцентом на майбутнє та 
силу українського духу, а не на руїни. Позитивний образ доповнить розвиток 
інших видів туризму: екологічного (Карпати, Дунай, Чорнобильський 
біосферний заповідник), культурного (опера у Львові, фестивалі), 
гастрономічного тощо. 
Підсумовуючи, для України після війни надзвичайно актуально поєднати 
економічні цілі відродження туризму з соціальною інклюзією. Міжнародний досвід 
ЄС, США, ООН і приклади балканських чи близькосхідних країн вчать, що туризм 
може стати мотором післявоєнної відбудови, якщо держава: гарантує правове поле 
безбар’єрності, підтримує найбільш постраждалих громадян через туристичні 
ініціативи та залучає інвестиції в інфраструктуру. Реалізація наведених стратегій – 
від доступних курортів для ветеранів до відбудованих історичних перлин – 
допоможе не тільки відновити туристичний потік, але й зробити його якісно новим, 
більш стійким та доступним для кожного. Це сприятиме швидкому загоєнню ран 
війни як в економіці, так і в суспільстві, та представить Україну світові як сучасну 
гостинну країну, що шанує кожного гостя. 
2.2 Стан туристичного ринку України після війни: прогнози 
Війна завдала важкого удару по туристичному ринку України – у перші 
місяці вторгнення потік туристів впав майже на 90%. Проте після завершення 
бойових дій очікується швидке відновлення галузі. Туризм розглядається як один 
із рушіїв економічного відродження країни, здатний стимулювати зростання ВВП, 
створення робочих місць та покращення іміджу України. Нижче проаналізовано 
ключові прогнозні показники туристичного ринку в післявоєнний період. 
Кількість туристів 
 
 
Очікується суттєве збільшення кількості туристів після перемоги України. За 
оцінками галузевих експертів, по завершенні війни щорічний туристичний потік до 
України може зрости до 14,5 мільйонів осіб. Для порівняння, до повномасштабного 
вторгнення країну відвідували близько 14 млн іноземців на рік (лише Київ приймав 
~2,5 млн, Львів – 1,8 млн, Одеса – 1 млн). Під час війни в’їзний туризм майже 
припинився, в першому півріччі 2023 року кордон України перетнули лише 1,3 млн 
іноземних відвідувачів. Таким чином, прогнозовані 14–15 мільйонів туристів після 
війни означатимуть не тільки відновлення, але й перевищення довоєнних 
показників. Цьому сприятиме підвищена увага до України у світі та цікавість до 
країни, яка героїчно відстояла свою незалежність. 
Структура попиту 
Структура туристичного попиту в післявоєнний час змінюватиметься 
поступово. Очікується, що одразу після відкриття кордонів першими приїдуть 
іноземці, які захочуть побачити місця, пов’язані з війною – героїчні міста, пам’ятні 
локації бойових дій, музеї війни тощо. Цей феномен “воєнного туризму” історично 
спостерігався і в інших країнах (наприклад, після війни в Хорватії) і базується на 
людській цікавості до місць важливих подій. З часом частка таких поїздок 
зменшиться, і зростатиме попит на традиційний відпочинковий туризм – пляжний, 
культурно-пізнавальний, екологічний та інший. 
Важливою тенденцією стане відновлення внутрішнього туризму. Ще під час 
війни внутрішні подорожі пожвавилися через вимушене переміщення населення і 
обмеження виїзду за кордон для військовозобов’язаних. Після війни багато 
українців захочуть досліджувати власну країну, підтримуючи внутрішній ринок. 
Спочатку туристичний попит концентруватиметься у безпечніших регіонах: 
очікується наплив мандрівників до західних областей та столиці, які менше 
постраждали і швидше відновлять інфраструктуру. Поступово, після розмінування 
та відбудови, відкриються маршрути і на південь та схід України. Таким чином, 
структура попиту еволюціонуватиме: від воєнно-пізнавальних турів та внутрішніх 
подорожей – до повноцінного повернення масового відпочинкового туризму, як 
внутрішнього, так і в’їзного. 
 
 
Обсяги доходів від туризму 
Доходи туристичної галузі України мають перспективу швидкого зростання 
у поствоєнні роки. Державний бюджет у 2022 році недоотримав близько 30% 
надходжень від туризму, а сукупні втрати доходів сфери культури і туризму за два 
роки війни сягнули $19,6 млрд. До війни туристична галузь була важливою 
складовою економіки – ≈7% ВВП у 2019 році (еквівалент ~$5 млрд) і забезпечувала 
суттєві валютні надходження. 
Після перемоги очікується поступове відновлення цих доходів до довоєнних 
показників та їх подальше зростання. Досвід Хорватії показує, що туристичні 
надходження можуть відновитися до довоєнного рівня вже за 3–4 роки після 
завершення конфлікту. Тому прогнозується, що український туристичний сектор за 
кілька років наздожене показники 2019 року і продовжить зростати. За даними 
Statista, обсяг ринку подорожей та туризму в Україні може досягти $744 млн у 2025 
році з подальшим впевненим підйомом у 2026–2029 рр.. Таким чином, відновлення 
туристичних потоків безпосередньо конвертуватиметься у зростання фінансових 
надходжень галузі та наповнення бюджету. 
Рівень зайнятості в туристичній сфері 
Пожвавлення туризму після війни матиме значний позитивний вплив на 
зайнятість. До початку війни туристична індустрія України забезпечувала понад 1,2 
мільйона робочих місць (прямо та опосередковано), що свідчило про її важливу 
роль як роботодавця. З початком бойових дій багато працівників галузі втратили 
роботу – закрилися готелі, турагенції, туристичні об’єкти. Проте навіть у воєнний 
час галузь демонструвала адаптивність: наприклад, станом на 2023 рік близько 20% 
готелів продовжували роботу, головно в західних регіонах. 
У післявоєнний період відродження туризму створить тисячі нових робочих 
місць. Кожне відновлене туристичне підприємство потягне за собою суміжні галузі 
– транспорт, громадське харчування, розваги – генеруючи мультиплікативний 
ефект зайнятості. За оцінками, один робочий місце у туризмі забезпечує роботою 
до десяти осіб у суміжних секторах. Таким чином, відновлення туристичного 
потоку допоможе повернути до роботи сотні тисяч людей по всій країні. Вже 
 
 
планується реалізація нових готельних проєктів: у 2024–2026 рр. заявлено 
будівництво 45 готельних комплексів (плюс ~6670 номерів), що стане додатковим 
стимулом для ринку праці. Отже, туризм може стати одним з локомотивів 
відновлення зайнятості в Україні після війни. 
Соціальний туризм для ветеранів і переселенців 
Соціальний туризм – окремий важливий напрям, що набуде розвитку після 
війни. Йдеться про програми подорожей та відпочинку, орієнтовані на ветеранів, 
військовослужбовців, внутрішньо переміщених осіб (ВПО) та людей з 
інвалідністю. Туризм виконує не лише розважальну, а й реабілітаційну функцію. 
Голова Державного агентства розвитку туризму Мар’яна Олеськів зазначає, що 
сьогодні туризм в Україні – це також про відновлення сил та перезавантаження для 
наших захисників і їхніх сімей. Вже під час війни запущено ініціативи для 
ветеранів: наприклад, курорт «Буковель» щотижня безкоштовно приймає 100 
військових з родинами на семиденний відпочинок, і станом на початок 2025 року 
таким чином оздоровлено близько 20 тис. захисників та членів їхніх сімей. Подібні 
програми реабілітації через подорожі діють і в інших регіонах (Трускавець, 
Закарпаття тощо). 
У післявоєнний час очікується розширення державних і місцевих програм 
соціального туризму. Пріоритетом стане інклюзивність туристичного середовища 
– облаштування безбар’єрного доступу, спеціальних послуг та маршрутів для 
людей з інвалідністю та ветеранів. Український та світовий досвід розвитку 
інклюзивного туризму вже напрацьовує відповідні рішення. Соціальний туризм для 
воїнів та переселенців сприятиме їхній психоемоційній реабілітації, соціалізації та 
інтеграції в мирне життя. Важливо, що такі програми підтримуються на 
державному рівні і розглядаються як частина широкої стратегії післявоєнного 
відновлення суспільства. 
Прогнозована динаміка туристичних потоків (графік) 
Нижче подано графік, що ілюструє очікувану динаміку туристичних потоків 
в Україні після закінчення війни. На ньому відображено різке падіння під час 
 
 
воєнного періоду та оптимістичний сценарій відновлення протягом наступних 
років за рахунок повернення іноземних туристів і зростання внутрішніх подорожей. 
 
Графік 1 Прогноз кількості туристичних прибуттів до України після війни 
(умовний сценарій). Спостерігається різкий стрибок у перший повоєнний рік і 
подальше зростання, що може перевищити довоєнний рівень. 
2.3. Визначення бар’єрів та перспектив розвитку інклюзивного туризму в 
Україні 
Розвиток інклюзивного туризму в Україні стикається з численними 
бар’єрами, які ускладнюють повноцінну участь осіб з обмеженими фізичними 
можливостями, ветеранів війни, осіб похилого віку та інших маломобільних груп у 
туристичних подорожах. На мою думку, саме створення безбар’єрного середовища 
є критично важливим для забезпечення рівного доступу до туристичних 
можливостей для всіх громадян. У цьому розділі буде здійснено аналіз основних 
фізичних, соціальних, економічних та правових бар’єрів, а також розглянуто 
можливості їх подолання. 
 
 
Однією з найбільших перешкод є недостатня доступність фізичного 
середовища. Відсутність адаптованого доступу до туристичних об’єктів, таких як 
музеї, готелі, ресторани та культурні пам’ятки, обмежує можливості для подорожей 
маломобільних осіб. Недостатня адаптація громадського транспорту, включно із 
залізничними вокзалами, автовокзалами та аеропортами, створює додаткові 
труднощі. Як ми можемо помітити, значна частина громадського транспорту не 
оснащена необхідними технічними засобами, такими як ліфти, пандуси чи 
тактильні покажчики, що робить пересування містом або між регіонами 
проблематичним. До цього додається низький рівень доступності готельної 
інфраструктури: за даними Державного агентства розвитку туризму України, лише 
12% готелів забезпечують умови для проживання осіб з обмеженими фізичними 
можливостями. Архітектурні бар’єри у міському середовищі, зокрема відсутність 
пандусів, тактильних доріжок і відповідних санітарно-гігієнічних приміщень, 
ускладнюють мобільність цих осіб. На мій погляд, позитивним прикладом можна 
вважати Львів, де реалізується «Дорожня карта безбар’єрності», що сприяє 
адаптації громадського простору та транспорту до потреб маломобільних осіб. 
Окрім фізичних, існують і соціальні бар’єри, які суттєво обмежують 
можливості інклюзивного туризму. Недостатня поінформованість суспільства 
щодо потреб осіб з інвалідністю та їхнього права на безбар’єрний доступ до 
туристичних послуг створює психологічні перешкоди. Досі поширеними є 
стереотипи та соціальні упередження, що обмежують інтеграцію осіб з 
інвалідністю у туристичну діяльність. Важливим аспектом є і низький рівень 
підготовки персоналу у сфері гостинності щодо надання послуг особам з 
особливими потребами. Однак варто зазначити, що в Києві успішно 
впроваджується проект «Доступний туризм», який передбачає організацію 
адаптованих екскурсій для осіб з порушенням зору та слуху, а також тренінги для 
персоналу туристичної сфери, що, безумовно, є позитивним кроком на шляху до 
подолання соціальних бар’єрів. 
Ще одним важливим аспектом є економічні бар’єри. Висока вартість 
туристичних послуг для осіб з інвалідністю, що включає необхідність спеціального 
 
 
транспорту, супроводу, адаптованих номерів у готелях, обмежує можливості для 
подорожей. Обмеженість державних програм фінансування соціального туризму 
ще більше ускладнює ситуацію, а відсутність економічних стимулів для 
підприємств, що інвестують у створення безбар’єрної інфраструктури, гальмує 
процес покращення доступності. Ужгород є прикладом міста, що впроваджує 
фінансові стимули – тут діє програма муніципальних грантів для готелів, які 
модернізують свою інфраструктуру з урахуванням потреб маломобільних осіб. Як 
ми бачимо, такі ініціативи стимулюють розвиток інклюзивного туризму на 
місцевому рівні та можуть бути масштабовані на інші регіони України. 
Правові бар’єри також відіграють вагому роль у стримуванні розвитку 
інклюзивного туризму. Хоча в Україні існує законодавча база, що регулює 
забезпечення доступності, її реалізація залишається недостатньою через слабкий 
контроль за виконанням будівельних норм. Важливим є також низький рівень 
імплементації міжнародних стандартів, рекомендованих Всесвітньою 
туристичною організацією (UNWTO). Недостатня нормативна підтримка 
туристичних компаній, що прагнуть створювати адаптовані маршрути, є ще одним 
негативним фактором. У Польщі, наприклад, прийнято законодавство, що 
зобов’язує всі нові туристичні об’єкти відповідати стандартам доступності для осіб 
з інвалідністю. Як на мене, запровадження подібних ініціатив в Україні сприятиме 
прискоренню процесу адаптації туристичного сектору до міжнародних стандартів. 
Попри зазначені бар’єри, існують значні перспективи для розвитку 
інклюзивного туризму в Україні. Насамперед, важливим напрямком є підвищення 
рівня поінформованості суспільства щодо значення інклюзивного туризму через 
реалізацію освітніх програм та комунікаційних кампаній. Також необхідна 
фінансова підтримка адаптації туристичної інфраструктури за рахунок державних 
і муніципальних грантів, податкових пільг та стимулювання приватних інвестицій. 
Важливим завданням залишається удосконалення правового регулювання шляхом 
гармонізації українських стандартів доступності з міжнародними нормами, а також 
посилення контролю за їх дотриманням. 
 
 
Як ми бачимо, подолання бар’єрів на шляху розвитку інклюзивного туризму 
вимагає комплексного підходу, що включає модернізацію інфраструктури, зміну 
суспільних уявлень, економічні стимули та вдосконалення нормативно-правової 
бази. Реалізація таких заходів сприятиме не лише соціальній інтеграції 
маломобільних осіб, а й розвитку туристичної галузі, що, у свою чергу, сприятиме 
економічному зростанню країни та формуванню позитивного іміджу України як 
доступного та гостинного туристичного напряму. 
Висновок до розділу 2. 
Узагальнюючи результати аналітичного розділу, сучасний стан розвитку 
інклюзивного туризму окреслюється поєднанням достатньо розвиненої 
міжнародної нормативно-правової рамки та фрагментарної, але перспективної 
імплементації в Україні. Конвенційні та етичні документи (CRPD, Глобальний 
кодекс етики туризму, галузеві декларації та стандарти на кшталт ISO 21902) 
формують чіткі вимоги до безбар’єрності, універсального дизайну й 
недискримінації, які Україна взяла на себе зобов’язання враховувати у відбудові 
галузі. Практичний вимір цієї інтеграції реалізується через державні та громадські 
ініціативи реабілітаційного і соціального туризму для ветеранів, осіб з інвалідністю 
та ВПО, а також через інструменти міжнародної технічної допомоги, грантові 
програми й державно-приватні партнерства, спрямовані на відновлення й 
модернізацію інфраструктури за принципом “build back better”. 
Прогнозні оцінки свідчать про потенційно швидку поствоєнну реактивацію 
ринку: очікується відновлення й подальше зростання туристичних потоків і 
доходів, посилення внутрішнього туризму, розширення зайнятості та 
мультиплікативний ефект для суміжних секторів. Водночас зберігається сукупність 
бар’єрів, що стримують інклюзивність: недостатня фізична доступність об’єктів і 
транспорту, нерівномірна підготовка персоналу, обмеженість фінансових стимулів, 
прогалини у правозастосуванні та суспільні стереотипи. Досвід постконфліктних 
країн (Балкани, Близький Схід) демонструє, що цілеспрямована державна політика, 
швидка реставрація культурної спадщини, підтримка малого бізнесу в туризмі, 
 
 
маркетинг безпечності дестинацій і залучення постраждалих груп до створення 
туристичного продукту забезпечують прискорене відновлення та соціальну 
інтеграцію. 
Отже, ключовою умовою якісного перезавантаження туристичної сфери 
України є інституціоналізація безбар’єрності на всіх етапах відбудови — від 
нормотворчості й стандартизації до фінансування, управління проєктами та 
кадрової підготовки — у поєднанні з адресними програмами соціального туризму 
й активним міжнародним партнерством. Такий комплексний підхід дозволить 
конвертувати інвестиції у стійку інклюзивну інфраструктуру, прискорити 
повернення туристичних потоків, підвищити конкурентоспроможність дестинацій 
та, головне, забезпечити реабілітацію і повноцінну участь у суспільному житті 
ветеранів, людей з інвалідністю та внутрішньо переміщених осіб. 
 
  
 
 
РОЗДІЛ 3. ПРОЕКТНИЙ (РЕКОМЕНДАЦІЙНИЙ) 
РОЗДІЛ: РОЗВИТОК ІНКЛЮЗИВНОГО ТУРИЗМУ У 
ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД 
Сучасна Україна, попри триваючу повномасштабну війну, вже зараз має 
формувати комплексне бачення післявоєнного відновлення, яке включає не лише 
економічну і фізичну реконструкцію, а й відновлення людського капіталу, 
соціальних зв’язків і громадської єдності. Однією з ключових сфер, яка може 
сприяти цьому багатовимірному відновленню, є туризм — зокрема, інклюзивний 
туризм як форма соціальної адаптації, психологічної підтримки та економічного 
залучення вразливих груп населення. 
Інклюзивний туризм у післявоєнний період потенційно здатний стати 
важливим інструментом інтеграції осіб, які зазнали впливу війни: ветеранів, людей 
з інвалідністю, внутрішньо переміщених осіб, сімей загиблих, осіб похилого віку. 
Його розвиток у цей період має опиратися на принципи безбар’єрності, рівного 
доступу до ресурсів, людської гідності та солідарності. Враховуючи очікуване 
зростання потреб у реабілітаційних, освітніх та культурних послуг після 
завершення бойових дій, саме інклюзивний туризм може запропонувати 
комплексну відповідь на частину з цих викликів. 
Аналіз сучасного стану туристичної сфери України, проведений у 
попередньому розділі, виявив низку бар’єрів — як фізичних, так і соціальних, 
економічних та нормативних — які мають бути подолані для забезпечення 
ефективного розвитку інклюзивного туризму. Водночас вже сьогодні існують 
передумови для формування його майбутньої інфраструктури: зростає громадська 
увага до теми інклюзії, формуються окремі ініціативи на рівні місцевих громад, 
з’являються перші проекти з реабілітаційних подорожей для ветеранів. Саме ці 
елементи потрібно узагальнити, систематизувати та закласти в основу майбутніх 
державних і місцевих стратегій післявоєнного розвитку. 
Метою даного розділу є формулювання комплексних рекомендацій щодо 
розвитку інклюзивного туризму у післявоєнний період на державному та 
 
 
регіональному рівнях, а також розробка модельного проекту, який може бути 
адаптований для реалізації у конкретних громадах. Пропозиції базуються на 
виявлених потребах, зарубіжному досвіді та потенціалі українського туристичного 
сектору. 
У розділі представлено: 
● напрями вдосконалення політики у сфері туризму з урахуванням 
принципів інклюзії; 
 
● концепцію інтегрованого проекту, спрямованого на соціальну 
адаптацію та реабілітацію вразливих категорій населення після війни; 
 
● механізми реалізації таких ініціатив із зазначенням ресурсного 
забезпечення, партнерств та очікуваних результатів. 
 
Таким чином, запропонований підхід орієнтований на моделювання і 
стратегічну підготовку до періоду після завершення війни. Розділ поєднує 
бачення на макрорівні з прикладним проектним рішенням, що може бути втілене у 
масштабах окремої громади або регіону. Усі рекомендації спрямовані на створення 
в Україні такої туристичної екосистеми, яка буде відкритою, безпечною та гідною 
для кожного. 
3.1. Пропозиції щодо удосконалення державної та місцевої політики та 
концепція розвитку інклюзивного туризму у післявоєнний період 
Післявоєнний період в Україні вимагатиме системного підходу до 
відновлення усіх сфер суспільного життя, де поряд із фізичною реконструкцією 
особливої ваги набуде соціальна реабілітація. Інклюзивний туризм, як інтеграційна 
форма активного відпочинку, спілкування, фізичного оздоровлення та культурної 
участі, здатен забезпечити м’яку адаптацію до мирного життя широких категорій 
постраждалого населення — ветеранів, осіб з інвалідністю, внутрішньо 
переміщених осіб, людей похилого віку. Цей вид туризму має на меті створення 
безбар’єрного середовища, де кожна людина — незалежно від фізичних, 
 
 
соціальних чи психоемоційних обмежень — зможе вільно пересуватись, 
отримувати послуги, відчувати себе повноцінною частиною суспільства. 
Розвиток інклюзивного туризму у післявоєнний період є водночас 
соціальним, економічним та політичним завданням. Соціально — він сприяє 
згуртуванню спільнот, поверненню людей до звичного ритму життя, 
налагодженню комунікацій. Економічно — стимулює розвиток місцевих 
підприємств, відкриває нові ринки послуг і товарів, знижує рівень безробіття, 
особливо серед маломобільних груп. Політично — демонструє відданість держави 
цінностям прав людини, інклюзії та турботи про вразливі категорії громадян. 
Міжнародний досвід показує, що саме інклюзивний туризм у післявоєнний 
період може стати точкою соціального перезапуску. Так, у Хорватії після війни 
1990-х років значна увага приділялася відбудові туристичних об’єктів за 
принципами безбар’єрності: реконструйовані готелі, старовинні квартали, пляжі 
адаптовувались для людей з інвалідністю. Це дозволило країні не лише повернути 
довоєнні показники туризму, а й суттєво їх перевищити. У Боснії і Герцеговині 
державна політика підтримувала створення «воєнних турів», які проводили 
колишні бійці, — таким чином поєднувались економічні можливості з елементами 
пам’яті, діалогу та терапії. Ірак після збройного конфлікту в Мосулі відновлював 
туристичні об’єкти за підтримки ЮНЕСКО саме з урахуванням принципів 
універсального дизайну та доступності. Ці приклади є підтвердженням того, що 
інклюзивний підхід не лише справедливий, а й ефективний. 
В Україні вже під час війни з’явилися перші ініціативи, які можна назвати 
основою майбутнього інклюзивного туризму. Програма tuReCOVERY, 
волонтерські проєкти на кшталт адаптованих походів у Карпати, ініціативи з 
безкоштовного відпочинку для військових у Буковелі, а також локальні рішення у 
Києві, Львові, Черкасах, Ужгороді — свідчать про існування громадського запиту, 
мотивації та ресурсів на місцях. Однак ці зусилля поки не охоплені державною 
політикою і не мають системної підтримки. 
У цьому контексті важливо закласти основу довгострокового розвитку 
інклюзивного туризму через низку змін на рівні політики та практики. Передусім, 
 
 
слід офіційно визнати інклюзивний туризм як частину гуманітарної та соціальної 
політики післявоєнної держави, інтегрувати його до Стратегії відновлення, 
Національної стратегії безбар’єрності та програм регіонального розвитку. Це 
дозволить закріпити цілісну рамку, де розвиток інклюзивності не розглядатиметься 
як фрагментарна соціальна акція, а як системна складова національного 
перезапуску. 
Необхідно розробити та впровадити державну програму з умовною назвою 
«Інклюзивний туризм – 2030», яка передбачатиме підтримку проєктів із створення 
адаптованої туристичної інфраструктури, сертифікацію маршрутів, 
перепрофілювання туристичних об’єктів на реабілітаційні потреби. Особлива увага 
має приділятись пільговому доступу до туризму для ветеранів та осіб з 
інвалідністю: субсидії, ваучери, податкові пільги для підприємств, які надають такі 
послуги. 
Ключовим аспектом має стати розробка індикаторів доступності — чітких, 
вимірюваних критеріїв, які дозволять оцінити рівень адаптації об’єкта чи 
маршруту. Це створить передумови для рейтингування туристичних послуг, а 
також для публічної довіри з боку споживачів. Аналогічна система вже функціонує 
у Франції, Швеції, Канаді — у вигляді індикаторів якості з маркуванням об’єктів 
відповідними знаками доступності. 
Водночас, потребує посилення управлінська спроможність громад. Місцеві 
органи влади мають отримати методичну допомогу, грантові інструменти та 
технічну підтримку для розробки адаптованих туристичних продуктів. На 
місцевому рівні саме громади можуть ініціювати створення нових 
інфраструктурних рішень — еко-стежок, безбар’єрних оглядових майданчиків, 
адаптованих хостелів чи кемпінгів, сімейних садиб. Важливо закладати принципи 
універсального дизайну вже на етапі містобудування. 
Особливої уваги заслуговує створення можливостей для самозайнятості та 
соціального підприємництва серед вразливих груп. Ветерани та ВПО можуть 
виступати гідами, екскурсоводами, інструкторами або адміністраторами 
туристичних об’єктів. Для цього потрібно впровадити програми професійної 
 
 
перепідготовки, менторства, юридичної та фінансової підтримки. Також варто 
стимулювати створення ветеранських і громадських туристичних ініціатив, які 
поєднують туризм, едукацію та елемент соціального відновлення. 
З огляду на викладене, в рамках цієї роботи пропонується концепція 
модельного проєкту з робочою назвою «Відновлення через туризм». Його мета — 
створити інфраструктуру для туристичної реабілітації ветеранів, людей з 
інвалідністю, ВПО та їхніх родин у пілотних регіонах країни. Проєкт передбачає 
об’єднання громад, бізнесу, волонтерів, міжнародних донорів і бенефіціарів для 
створення адаптованих маршрутів, навчання кадрів, запуску онлайн-платформи, 
закупівлі обладнання (інвалідні візки для природи, тактильні мапи, аудіо-
екскурсії), та побудови партнерств із санаторіями, музеями, перевізниками. 
Управлінська структура включатиме координаційний центр на базі 
профільного міністерства, виконавчі офіси у громадах, моніторингову групу з 
представників громадських організацій. Очікуваними результатами є створення 
мінімум 10 адаптованих туристичних об’єктів, щорічне охоплення не менше 2000 
осіб з уразливих груп, створення понад 100 робочих місць для ветеранів і 
переселенців, запуск єдиної інформаційної системи. Ризиками є відсутність 
стабільного фінансування, зволікання з боку влади, низька обізнаність населення 
— тому проєкт передбачає інформаційну кампанію, підготовку персоналу та 
партнерство з місцевими ЗМІ. 
Підвищення ефективності реалізації запропонованої політики можливе за 
умови міжгалузевої координації. Туризм як сфера, дотична до соціального захисту, 
охорони здоров’я, культури, освіти та інфраструктури, має бути розглянутий у 
міжвідомчій перспективі. До розробки стандартів доступності, механізмів 
контролю та програм професійної підготовки мають бути залучені не лише 
профільні туристичні відомства, але й Міністерство охорони здоров’я, 
Міністерство освіти і науки, Міністерство у справах ветеранів, Міністерство з 
питань реінтеграції тимчасово окупованих територій. 
Особливу роль у реалізації проєкту можуть відіграти міжнародні партнери. 
Як свідчить досвід Іраку, Хорватії та Камбоджі, залучення таких інституцій, як 
 
 
ЮНЕСКО, UNDP, Світовий банк, Європейський інвестиційний банк, дозволяє не 
лише фінансувати реконструкцію інфраструктури, а й підвищувати стандарти 
управління, запроваджувати інноваційні моделі участі, здійснювати незалежний 
моніторинг. Україна вже має досвід подібного партнерства — наприклад, у межах 
відновлення культурної спадщини, урбаністичних просторів чи медичних об’єктів. 
Ще одним ключовим аспектом є підготовка кадрів у сфері інклюзивного 
туризму. Згідно з прогнозами, попит на фахівців, здатних працювати з вразливими 
категоріями клієнтів, зростатиме. Це стосується як готельно-ресторанного 
обслуговування, так і сфери перевезень, екскурсій, а також інженерного 
планування. Необхідно впровадити модулі з інклюзивного дизайну, етики 
комунікації, жестової мови, доступного сервісу в програми вищої освіти за 
туристичними спеціальностями. Також доцільно створити короткострокові курси й 
сертифікаційні програми для тих, хто вже працює у сфері — особливо у регіонах, 
де планується реалізація пілотних проєктів. 
Важливим елементом забезпечення сталості запропонованих заходів є 
формування інформаційно-просвітницького простору. Післявоєнне суспільство 
потребуватиме переосмислення ставлення до вразливих груп: людей, які втратили 
кінцівки, пересуваються на візках, мають посттравматичні синдроми або інші 
видимі/невидимі наслідки війни. Через інформаційні кампанії, публічні події, ЗМІ 
та цифрові платформи необхідно формувати в суспільстві культуру поваги, 
прийняття та солідарності. Це сприятиме не лише участі таких людей у туризмі, а 
й залученню до суспільного життя загалом. 
Інклюзивний туризм у післявоєнній Україні має шанс стати не лише окремим 
напрямом галузі, а й моделлю для оновлення туристичного сектору в цілому. На 
відміну від традиційного підходу, орієнтованого виключно на прибуток, він 
передбачає глибше включення соціальних, етичних та культурних аспектів. Його 
перевага — у довготривалому ефекті: інвестиції в доступність, як правило, мають 
високу окупність через розширення аудиторії, підвищення лояльності клієнтів і 
сталу репутацію дестинації. 
 
 
Отже, розширення державної та місцевої політики у сфері інклюзивного 
туризму, доповнене реалізацією пілотних проєктів, дозволить Україні не лише 
відновити туризм у післявоєнний період, а й суттєво його трансформувати. 
Сучасний туризм має стати простором гідності, де місце знайдеться кожному — 
незалежно від того, чи він мандрівник, який повернувся з фронту, людина з 
інвалідністю, внутрішньо переміщена особа чи звичайна українська родина, що 
прагне відновити зв’язок із країною, природою та людьми. 
3.2. Механізм реалізації проєкту інклюзивного туризму та оцінка його 
ефективності 
Успішне втілення будь-якої проєктної ініціативи, особливо у сфері 
соціального туризму в післявоєнний період, неможливе без чітко визначеного 
механізму реалізації. Проєкт «Відновлення через туризм», запропонований у 
попередньому підрозділі, потребує не лише концептуального підґрунтя, а й 
поетапного плану дій, чітко розподілених ролей, ресурсного забезпечення, 
інституційного супроводу та продуманої системи моніторингу. Йдеться про 
складний міждисциплінарний проєкт, який охоплює соціальну, туристичну, 
реабілітаційну та економічну сфери, а також вимагає широкої співпраці між 
державними структурами, місцевими громадами, бізнесом, громадськими 
організаціями та цільовими групами. 
На першому етапі (6–9 місяців) передбачається здійснення підготовчої фази. 
Вона включає визначення регіонів-учасників пілоту на основі критеріїв 
безпечності, туристичного потенціалу та готовності місцевої влади. Одночасно 
здійснюється аудит наявної інфраструктури — готелів, маршрутів, рекреаційних 
зон, транспортної доступності — із залученням експертів з безбар’єрності, 
архітекторів, представників неурядових організацій та самих осіб з інвалідністю й 
ветеранів. Також на цьому етапі створюється організаційна структура управління 
проєктом: координаційний офіс на національному рівні (при ДАРТ або 
Міністерстві соціальної політики), локальні координатори у громадах, дорадча 
група за участі фахівців з різних сфер. 
 
 
Другий етап (до 12 місяців) передбачає запуск безпосередньо 
інфраструктурної частини проєкту. До переліку пріоритетних завдань входять: 
адаптація туристичних об’єктів, встановлення інформаційних та тактильних 
стендів, забезпечення доступного санітарного обладнання, створення фізичних 
маршрутів із врахуванням принципів універсального дизайну. Також 
розробляються туристичні пакети (тури вихідного дня, санаторно-реабілітаційні 
подорожі, екологічні маршрути) із включенням культурних та природних об’єктів, 
які відповідають фізичним та психоемоційним потребам цільових груп. Важливу 
роль відіграватиме закупівля спеціалізованого обладнання: крісла-амфібії для 
пляжів, підйомники, аудіогіди, адаптований транспорт. 
Одночасно з інфраструктурною модернізацією здійснюється навчання 
персоналу. Проводяться тренінги для гідів, адміністраторів, водіїв, медичного та 
обслуговуючого персоналу з питань етики, комунікації з людьми з інвалідністю, 
роботи з ветеранами, кризового консультування. Особлива увага приділяється 
залученню самих ветеранів та ВПО до роботи у проєкті — для цього проводиться 
набір, підготовка, тестування і менторська підтримка. Передбачається тісна 
співпраця з державними службами зайнятості та освітніми закладами. 
На третьому етапі (від 12 до 24 місяців) проєкт входить у фазу повноцінного 
функціонування. Запускаються пілотні маршрути, туристичні об’єкти починають 
приймати клієнтів за адаптованими умовами. Запроваджується система 
бронювання через спеціалізований вебпортал, створюється інформаційна база 
щодо доступних об’єктів та послуг, запускається гаряча лінія підтримки. 
Паралельно здійснюється рекламна кампанія на національному та локальному 
рівнях, проводяться інформаційні дні у громадах, фестивалі інклюзивного туризму, 
соціальні акції та ЗМІ-висвітлення. 
На цьому ж етапі запускається система моніторингу та оцінки результатів. 
Вона передбачає збір кількісних та якісних показників: кількість учасників, 
охоплення ветеранів і ВПО, кількість адаптованих об’єктів, рівень задоволеності 
користувачів, кількість працевлаштованих осіб із вразливих груп, економічні 
ефекти для громад. Також збираються історії успіху, анонімні відгуки, результати 
 
 
психоемоційного стану учасників (через опитування), які дозволяють комплексно 
оцінити ефективність проєкту не лише з технічної, а й з людської точки зору. 
Для забезпечення стійкості та результативності проєкту важливо від самого 
початку закласти чітку систему оцінки ефективності. Оскільки йдеться про 
соціально спрямовану ініціативу, яка має не лише економічну, а й гуманітарну 
мету, доцільно використовувати як кількісні, так і якісні індикатори. Серед 
основних показників, які дозволяють відстежувати ефективність реалізації 
інклюзивного туристичного проєкту у післявоєнний період, можна виділити такі: 
кількість адаптованих туристичних маршрутів і об’єктів; кількість осіб з вразливих 
груп (ветерани, ВПО, особи з інвалідністю), які скористалися послугами; рівень 
задоволеності учасників; обсяги туристичних витрат у пілотних громадах; кількість 
створених нових робочих місць; кількість працевлаштованих ветеранів та ВПО; 
кількість працівників, підготовлених за програмами інклюзивного туризму; 
зменшення соціальної ізоляції та психоемоційної напруги серед бенефіціарів. 
Особливу цінність має впровадження механізму громадського моніторингу. 
Це означає, що представники самих цільових груп — ветерани, особи з 
інвалідністю, переселенці — залучаються до оцінювання реалізації проєкту. Така 
участь посилює прозорість, дозволяє виявляти слабкі місця на етапі реалізації та 
підвищує довіру до ініціативи. Регулярні відкриті звіти, незалежні аудити, робота 
консультативних рад при громадах забезпечують зворотний зв’язок і підвищують 
якість прийняття рішень. 
Не менш важливою є оцінка сталості результатів проєкту. Це поняття 
охоплює спроможність ініціативи функціонувати після завершення стартового 
фінансування або міжнародної підтримки. Сталість забезпечується через 
інтеграцію інклюзивного туризму у регіональні стратегії розвитку; професійну 
підготовку кадрів; економічну ефективність для громад; і формування сталого 
внутрішнього попиту. 
Водночас, реалізація проєкту неминуче пов’язана з низкою ризиків. Серед 
них: політична нестабільність, обмеженість державного фінансування, пасивність 
бізнесу, опір частини суспільства, низький рівень поінформованості, ризики 
 
 
безпеки, а також втома або демотивація самих бенефіціарів. Для їх нейтралізації 
слід: закласти гнучкі фінансові моделі (бюджет + донори + громади); закріпити 
політичну підтримку в стратегіях; вести активну просвітницьку роботу; 
масштабувати поетапно, базуючись на успішних кейсах; залучати громадян до 
прийняття рішень. 
Запропонований механізм реалізації та моніторингу ґрунтується на сучасних 
європейських принципах управління соціальними проєктами: багаторівнева 
координація, державно-приватне партнерство, участь громад, доказовість 
результатів. Він узгоджується з Конвенцією ООН про права осіб з інвалідністю, 
стандартами UNWTO та підходами Світового банку щодо післяконфліктної 
політики інклюзії. 
Таким чином, проєкт «Відновлення через туризм» має потенціал стати 
каталізатором змін у всій системі соціально відповідального туризму України. 
Завдяки прозорості, участі громади, фінансовій сталості та довгостроковим цілям 
він може бути інтегрований у національну стратегію післявоєнного відновлення, а 
також стати символом людяності, співпраці та нових можливостей для тих, хто 
пережив втрати, але готовий рухатися далі. 
Висновок до розділу 3. 
Підсумовуючи проектний розділ, інклюзивний туризм постає як системний 
вектор післявоєнної відбудови, що поєднує гуманітарні цілі з економічною 
доцільністю та інституційною модернізацією. Запропонована рамка політики — 
інтеграція принципів безбар’єрності у національні та регіональні стратегії, запуск 
державної програми «Інклюзивний туризм–2030», запровадження вимірюваних 
індикаторів доступності та публічної сертифікації маршрутів — формує підґрунтя 
для стандартизованого й прозорого розвитку галузі. Модельний проєкт 
«Відновлення через туризм» демонструє операційну здійсненність цього курсу: 
поетапна інфраструктурна адаптація, професійна перепідготовка і 
працевлаштування ветеранів та ВПО, створення єдиного цифрового вікна 
доступних послуг, а також багаторівнева координація з участю держави, громад, 
бізнесу та міжнародних партнерів здатні забезпечити як швидкий соціальний 
 
 
ефект, так і довгострокову економічну віддачу. Закладена система моніторингу та 
оцінювання (поєднання кількісних метрик із громадським аудитом) мінімізує 
управлінські ризики й підвищує довіру бенефіціарів. Ключовими умовами 
стійкості виступають інституціоналізація універсального дизайну в нормах 
містобудування, постійне підвищення кваліфікації кадрів, диверсифікація джерел 
фінансування та безперервна комунікаційно-просвітницька робота, спрямована на 
подолання стигми. Отже, інклюзивний туризм у запропонованій конфігурації є не 
додатком до відбудови, а її структурним ядром: він одночасно відновлює людський 
капітал, розширює зайнятість, підсилює місцеві економіки та консолідує 
суспільство навколо цінностей гідності й рівних можливостей. Реалізація 
окреслених рішень перетворює післявоєнну трансформацію туризму на інвестицію 
у майбутню конкурентоспроможність України та її репутацію як відкритої, 
безпечної й по-справжньому гостинної країни для кожного.  
 
 
ВИСНОВКИ 
1. Встановлено актуальність розвитку інклюзивного туризму як 
інструменту соціально-економічної адаптації у післявоєнний період. 
 На основі теоретичного аналізу літератури та міжнародного досвіду доведено, що 
інклюзивний туризм є ефективним засобом відновлення людського потенціалу, 
соціальної згуртованості та психоемоційного балансу осіб, які зазнали впливу 
війни. В умовах післявоєнної України ця форма туризму здатна відігравати роль 
мультифункціонального інструменту — одночасно гуманітарного, економічного та 
психологічного — що є надзвичайно важливим для забезпечення стійкого розвитку 
суспільства та формування політики «безбар’єрної країни». 
2. Проаналізовано сутність інклюзивного туризму як соціального 
феномену та його взаємозв’язок із концепцією соціальної інтеграції. 
 У роботі доведено, що інклюзивний туризм виходить за межі обслуговування 
людей з інвалідністю — він охоплює ширший спектр маломобільних і соціально 
вразливих груп, включаючи ветеранів, ВПО, людей похилого віку та осіб із 
психоемоційними травмами. Визначено, що цей підхід базується на принципах 
універсального дизайну, рівного доступу та поваги до людської гідності. 
Теоретичною основою є соціальна модель інвалідності, яка акцентує на 
необхідності адаптації середовища, а не самого індивіда. Це свідчить про 
трансформацію туристичного сектору у бік гуманізації та соціальної 
справедливості. 
3. Виявлено бар’єри розвитку інклюзивного туризму в Україні на основі 
аналізу нормативно-правової бази, статистики та експертних оцінок. 
 У другому розділі КРМ систематизовано основні перешкоди розвитку 
інклюзивного туризму в Україні, зокрема фізичну недоступність інфраструктури, 
соціальні упередження, брак фінансування, низький рівень кадрової підготовки та 
фрагментарність правового забезпечення. Доведено, що чинні державні програми 
не передбачають інтегрованого підходу до соціального туризму. Водночас 
виявлено регіональні ініціативи, які, попри відсутність підтримки на рівні 
 
 
державної політики, демонструють високу ефективність і слугують базою для 
формування системного підходу. 
4. Сформульовано концептуальні пропозиції щодо інтеграції 
інклюзивного туризму у державну політику післявоєнного відновлення. 
 Запропоновано офіційно включити інклюзивний туризм до Стратегії відновлення 
України та Національної стратегії безбар’єрності. Обґрунтовано необхідність 
ухвалення державної програми «Інклюзивний туризм – 2030», яка має передбачати 
фінансові інструменти підтримки підприємств, стандарти доступності, систему 
сертифікації та навчальні програми. Ці заходи мають забезпечити не лише 
економічну ефективність, а й сприяти суспільному примиренню, реабілітації та 
інтеграції вразливих груп, що відповідає цілям постконфліктної соціальної 
політики. 
5. Розроблено модельний проєкт «Відновлення через туризм» як приклад 
практичної імплементації соціально орієнтованого туристичного підходу. 
 На основі проведеного дослідження розроблено практичну модель проєкту, що 
передбачає створення адаптованої туристичної інфраструктури в пілотних 
регіонах, залучення ветеранів та ВПО до сфери туризму, навчання персоналу та 
запуск спеціалізованої платформи. Проєкт поєднує принципи державно-
громадського партнерства, доступності, сталості та прозорості реалізації. Його 
реалізація може стати взірцем для впровадження подібних ініціатив в інших 
регіонах України, забезпечуючи як реабілітаційний, так і економічний ефект. 
6. Запропоновано поетапний механізм реалізації проєкту інклюзивного 
туризму з урахуванням сучасних підходів до управління соціальними 
ініціативами. 
 Механізм реалізації проєкту «Відновлення через туризм» передбачає три основні 
етапи: підготовчий (аудит інфраструктури, формування управлінських структур), 
інфраструктурний (модернізація маршрутів, закупівля обладнання, підготовка 
кадрів) та експлуатаційно-аналітичний (запуск маршруту, моніторинг, оцінка 
результатів). Така структуризація відповідає сучасним європейським практикам 
соціального менеджменту, забезпечує поетапність освоєння ресурсів та дозволяє 
 
 
адаптувати проект до конкретних умов регіону. Ключовою інновацією є інтеграція 
різних стейкхолдерів — держави, громад, бізнесу, громадських організацій — у 
процес планування та реалізації. 
7. Визначено ключові індикатори для оцінювання ефективності 
впровадження інклюзивного туристичного проєкту. 
 Для забезпечення прозорості, підзвітності та довготривалого ефекту реалізації 
проєкту, запропоновано впровадити систему моніторингу на основі кількісних та 
якісних індикаторів. До них належать: кількість адаптованих об’єктів, число 
користувачів з числа вразливих груп, рівень їхнього задоволення послугами, 
економічний ефект для громад, кількість створених робочих місць, зменшення 
психоемоційної напруги серед учасників. Також передбачено механізм 
громадського моніторингу — через залучення представників цільових груп до 
оцінки проєкту. Це забезпечує вищу легітимність, посилює зворотний зв’язок та 
дозволяє оперативно коригувати стратегії реалізації. 
8. Аргументовано доцільність включення інклюзивного туризму до 
системи професійної підготовки та кадрового забезпечення. 
 Оскільки інклюзивний туризм передбачає роботу з особами, що мають специфічні 
потреби, одним із ключових факторів його успіху є підготовка персоналу. У 
дипломі доведено необхідність впровадження інклюзивних модулів у вищу 
туристичну освіту, а також створення короткострокових програм перепідготовки 
для гідів, адміністраторів, водіїв, інструкторів. Окрему увагу приділено залученню 
до роботи самих ветеранів та ВПО, що сприятиме не лише їх зайнятості, а й 
ефективнішій комунікації з бенефіціарами. Це відповідає принципам інклюзивного 
зростання та дозволяє закріпити людський капітал у сфері туризму. 
9. Обґрунтовано роль міжнародного партнерства у відновленні 
туристичної сфери за принципами доступності та сталості. 
 Реалізація масштабних проєктів, пов’язаних із відновленням інфраструктури, 
неможлива без залучення зовнішніх ресурсів. В роботі наведено приклади 
успішного міжнародного співробітництва в інших країнах (Ірак, Боснія і 
Герцеговина, Хорватія) та запропоновано модель взаємодії з міжнародними 
 
 
організаціями — ЮНЕСКО, UNDP, Світовим банком, Європейським 
інвестиційним банком. Таке партнерство дозволяє не лише забезпечити 
фінансування, але й дотримуватись високих стандартів інклюзивності, прозорості 
та соціальної відповідальності. Це дає змогу Україні інтегруватися в глобальну 
систему гуманітарного туризму. 
10. Визначено ризики реалізації проєктів інклюзивного туризму та 
шляхи їх мінімізації. 
 Запропонований проєкт враховує потенційні загрози — від політичної 
нестабільності і нестачі фінансування до низького рівня обізнаності суспільства і 
небажання цільових груп долучатися до ініціатив. У дипломі окреслено комплекс 
заходів для мінімізації цих ризиків: нормативне закріплення ініціатив у стратегіях 
розвитку, змішані моделі фінансування (держбюджет + донори + громади), 
реалізація інформаційних кампаній, поетапне масштабування, створення 
механізмів соціального діалогу. Це дозволяє сформувати гнучку і стійку модель, 
придатну до адаптації у динамічному постконфліктному середовищі. 
 
 
 
  
 
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 
1. Безугла Л. С., Куваєва Т., Герасименко Т. Проблеми та перспективи 
розвитку інклюзивного туризму в Україні та Європі. Економіка та суспільство. 
2022. № 43. DOI: 10.32782/2524-0072/2022-43-3. 
2. Безугла Л. С., Бєлобородова М. В., Герасименко Т. М. Формування 
інклюзивно-реабілітаційного туризму в Україні. Інновації та технології у сфері 
послуг і харчування. 2022. № 2(6). DOI: 10.32782/2708-4949.2(6).2022.4. 
3. Бєлоусова Н. В. Впровадження інклюзивного туризму в соціально-
реабілітаційну систему України. Молодий вчений. 2017. № 2(42). С. 14–17. 
4. Бєлоусова Н. В. Інклюзивний туризм в системі реабілітаційної 
географії: від теорії до практики : монографія. Київ : ТАЛКОМ, 2018. 346 с. 
5. Богданов С. Соціальний захист інвалідів. Український та польський 
досвід. Київ : Основи, 2002. 93 с. 
6. Влащенко Н. М. Проблеми та перспективи розвитку інфраструктури 
для потреб інклюзивного туризму. Бізнес Інформ. 2018. № 9. С. 122–126. 
7. Данчевська І., Калайтан Т. Інклюзивний туризм: світовий досвід та 
перспективи розвитку в Україні. Development Service Industry Management. 2024. № 
2. С. 96–104. 
8. Державне агентство розвитку туризму України – офіційний вебсайт 
[Електронний ресурс]. URL: https://www.tourism.gov.ua/ (дата звернення: 
10.09.2025). 
9. Європейська мережа доступного туризму (ENAT) – місія та завдання 
[Електронний ресурс]. URL: 
https://www.accessibletourism.org/?i=enat.en.mission_statement (дата звернення: 
10.09.2025). 
10. Інклюзивний туризм для осіб з інвалідністю – офіційний портал Фонду 
соціального захисту осіб з інвалідністю [Електронний ресурс]. 2022. URL: 
https://www.ispf.gov.ua/news/inklyuzivniy-turizm-dlya-osib-z-invalidnistyu (дата 
звернення: 10.09.2025). 
 
 
11. Конвенція про права інвалідів. Прийнята 13.12.2006 резолюцією 61/106 
Генеральної Асамблеї ООН [Електронний ресурс]. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_g71 (дата звернення: 10.09.2025). 
12. Костинець В. В. Інклюзивний туризм в Україні: виклики та можливості 
в умовах воєнного та післявоєнного періоду. Актуальні проблеми економіки. 2025. 
№ 1(283/2). С. 177–182. 
13. Кузьменко О. Ю. Туризм як чинник реабілітації учасників бойових дій. 
Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. Серія: 
Туризм. 2023. Т. 2, № 9. С. 88–93. 
14. Лепський В. В., Науменко Л. Ю., Борисова І. В. Інклюзивний туризм як 
вид реабілітації: наукове обґрунтування та перші кроки втілення у життя. 
Український вісник медико-соціальної експертизи. 2016. № 4. С. 47–52. 
15. Лукашевич М. П., Мошак С. М., Шандор Ф. Ф. Соціологія туризму : 
підручник. Київ : Знання, 2015. 303 с. 
16. Любіцева О. О. Туристичні ресурси України: доступність і соціальна 
значущість. Географія та туризм. 2019. Вип. 46. С. 12–17. 
17. Мальська М. П., Худо В. В. Туристичний бізнес: теорія і практика : 
навч. посіб. Київ : ЦУЛ, 2007. 424 с. 
18. Науменко Л. Ю., Лепський В. В., Макаренко С. В. Інклюзивний туризм 
як вид реабілітації: сучасні потреби інвалідів. Вісник УМСА. 2015. № 2. С. 23–26. 
19. Національна стратегія зі створення безбар’єрного простору в Україні 
на період до 2030 року. Схвалена розпорядженням КМУ № 366-р від 14.04.2021 
[Електронний ресурс]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/366-2021-р (дата 
звернення: 10.09.2025). 
20. Осауленко О. Г. Формування безбар’єрного простору в Україні: сучасні 
виклики. Державне управління: удосконалення та розвиток. 2021. № 11. URL: 
https://www.dy.nayka.com.ua/ (дата звернення: 15.04.2025). 
21. Павленко Є. Є., Ільницька Г. С., Павленко В. О. Оздоровчий туризм : 
навч. посіб. Харків : НФаУ, 2021. 114 с. 
 
 
22. Постанова КМУ від 27.12.2017 № 1057. Про затвердження Порядку 
проведення психологічної реабілітації учасників антитерористичної операції та 
постраждалих учасників Революції Гідності [Електронний ресурс]. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1057-2017-п (дата звернення: 10.09.2025). 
23. Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні: Закон 
України від 21.03.1991 № 875-XII (зі змінами) [Електронний ресурс]. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/875-12 (дата звернення: 10.09.2025). 
24. Про соціальні послуги: Закон України від 19.06.2003 № 966-IV (зі 
змінами) [Електронний ресурс]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/966-15 
(дата звернення: 10.09.2025). 
25. Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні: Закон України від 
06.10.2005 № 2961-IV (зі змінами) [Електронний ресурс]. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2961-15 (дата звернення: 10.09.2025). 
26. Про туризм: Закон України від 15.09.1995 № 324/95-ВР (зі змінами) 
[Електронний ресурс]. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/324/95-вр (дата 
звернення: 10.09.2025). 
27. Проект «Безбар’єрна Україна». Нац. Асамблея людей з інвалідністю 
України, 2016 [Електронний ресурс]. URL: 
http://netbaryerov.org.ua/dostup/methodika (дата звернення: 10.09.2025). 
28. Резніченко І. Г. Інклюзивний туризм : навч.-метод. посіб. Умань : 
Візаві, 2021. 128 с. 
29. Роговська О., Царьок К. Інклюзивний туризм як засіб соціальної 
реабілітації осіб з інвалідністю. Вісник Приазовського держ. техн. університету. 
Серія: Соціально-гуманітарні науки та публічне адміністрування. 2024. Т. 1, № 12. 
DOI: 10.31498/2617-2038.2024.12.320562. 
30. Соціальний захист населення України у 2020 році: статистичний 
збірник. Київ : Державна служба статистики України, 2021. 121 с. 
31. Стратегія розвитку туризму та курортів на період до 2026 року. 
Схвалена розпорядженням КМУ від 16.03.2017 № 168-р [Електронний ресурс]. 
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/168-2017-р (дата звернення: 10.09.2025). 
 
 
32. Трухан І. В. Соціальні аспекти розвитку інклюзивного туризму в 
Україні. Індустрія гостинності і туризму. 2020. № 14. С. 76–82. 
33. Труніна І. М., Сосновська Ю. Р. Стан міжнародного туризму для осіб з 
інвалідністю в Україні. Modern Economics. 2019. № 15. С. 191–195. DOI: 
10.31521/modecon.V15(2019)-27. 
34. Устименко Л. М., Афанасьєва І. В. Історія туризму : навч. посіб. Київ : 
Альтерпрес, 2005. 320 с. 
35. Федорченко В. К., Шевцов А. А. Соціальний туризм: теорія і практика. 
Київ : КНТЕУ, 2017. 320 с. 
36. Шевцов А. А. Розвиток інклюзивного туризму: соціогуманітарний 
вимір. Науковий вісник Херсонського держ. ун-ту. Серія: Географічні науки. 2021. 
Вип. 14. С. 115–119. 
37. Яріко М. О. Філософія інклюзивного туризму. Культура України. 2017. 
№ 58. С. 119–128. 
38. Arola E., Suomi K. The concept of inclusive tourism in national tourism 
policies. Scandinavian Journal of Hospitality and Tourism. 2020. Vol. 20, № 3. P. 276–
298. 
39. Buhalis D., Darcy S. (Eds.). Accessible Tourism: Concepts and Issues. 
Bristol : Channel View Publications, 2011. 379 p. 
40. Darcy S., Cameron B., Pegg S. Accessible tourism and sustainability: a 
discussion and case study. Journal of Sustainable Tourism. 2010. Vol. 18, № 4. P. 515–
537. 
41. Demers A. When veterans return: the role of community in reintegration. 
Journal of Loss and Trauma. 2011. Vol. 16, № 2. P. 160–179. 
42. Poria Y., Reichel A., Brandt Y. People with disabilities visit art museums: 
an exploratory study of obstacles and difficulties. Journal of Heritage Tourism. 2009. 
Vol. 4, № 2. P. 117–129. 
43. Slozanska H., Horishna N., Bybyk D., Krynytska I. Social support of 
veterans of the Russian-Ukrainian war and their families during the war and post-war 
period. Social Work and Education. 2023. Vol. 10, № 1. (дата звернення: 10.09.2025). 
 
 
44. Smith R. W. Leisure of disabled tourists: barriers to participation. Annals of 
Tourism Research. 1987. Vol. 14, № 3. P. 376–389. 
45. Wewiorski N. та ін. Promising practices in vocational services for the 
community reintegration of returning veterans: the individual placement and support 
model and beyond. Psychological Services. 2018. Vol. 15, № 2. P. 191–199. 
46. World Health Organization; World Bank. World report on disability 
[Електронний ресурс]. Geneva, 2011. URL: 
https://www.who.int/disabilities/world_report/2011/report.pdf (дата звернення: 
10.09.2025). 
47. World Tourism Organization (UNWTO). Recommendations on Accessible 
Tourism for All. Мадрид, 2013 [Електронний ресурс]. URL: https://www.e-
unwto.org/doi/pdf/10.18111/9789284416909 (дата звернення: 10.09.2025). 
48. World Tourism Organization; European Network for Accessible Tourism; 
Fundación ONCE. Manual on Accessible Tourism for All: Principles, Tools and Best 
Practices. Мадрид : UNWTO, 2015. 166 с. 
49. World Travel & Tourism Council (WTTC). Inclusive & Accessible Travel 
Guidelines [Електронний ресурс]. 2021. URL: https://wttc.org (дата звернення: 
10.09.2025). 
50. Zakharina T. Reintegration potential of veterans as a factor of successful 
reintegration into society. Social Work and Education. 2023. Vol. 10, № 3. P. 263–275.