Формування гуманітарної безпеки держави шляхом соціально-політичного прогнозування в освіті

Abstract

Синьогуб І. О. Формування гуманітарної безпеки держави шляхом соціально-політичного прогнозування в освіті – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії за спеціальністю 033 Філософія – Черкаський державний технологічний університет, Черкаси, 2025. Дисертаційне дослідження присвячене концептуалізації соціально-політичного прогнозування в освіті в контексті магістральних векторів суспільно-політичного розвитку. У дисертації розглядаються теоретико-методологічні, концептуальні, метатеоретичні, аксіологічні й інформаціологічні виміри впливу соціально-політичного прогнозування в освіті на безпековий простір і суспільний розвиток держави. Особлива увага приділяється визначенню філософських засад соціально-політичного прогнозування в освіті, а також його розгляду як складника й детермінанти безпекового гуманітарного простору держави. Використовуючи історико-філософський, культурологічний, онтологічний та екзистенційний, метатеоретичний підходи, а також теоретичні методи історико-культурного, поняттєво-філософського аналізу, феноменологічний, герменевтичний, соціологічний, політологічний, діалектичний, метафізичний, аналізується соціально-політичне прогнозування в освіті та його концептуалізація у сучасному філософському дискурсі. Запропоновано авторське уявлення про соціально-політичне прогнозування в освіті як онтологізуючий соціально-політичний феномен, який є запорукою гуманітарної безпеки держави. Доведено, що соціально-політичне прогнозування в освіті як вагомий складник і водночас умова безпекового простору держави є значущим фактором впливу на вектор трансформацій політичної, культурної та економіко-технологічної сфер людської діяльності і не може бути розглянутий в межах вузькоспеціальної проблематики соціології чи політології поза контекстами власне філософської проблематики і зокрема політичної, соціальної філософії, філософської антропології, філософії інформації, теорії державного управління, сучасних економічних теорій тощо. Розгляд філософсько-історичних джерел гуманітарної безпеки дозволяє зробити висновок про те, що позірно широка концептуалізація цього поняття певною мірою або розмиває його зміст до всього розмаїття соціально-політичних смислів, або зводить до кваліметрично окреслених ознак соціологічної чи політологічної дескрипції соціально-політичної реальності. Укоріненість концепту гуманітарної безпеки у філософській традиції Заходу простежена від текстів античної класики (Платон, Аристотель) через елліністичну, середньовічну соціальну політичну думку до новочасової, просвітницької традицій, німецької класичної філософії та модерної філософської і соціально-політичної думки ХХ-ХХІ стт. Це дало можливість стверджувати необхідність філософської візії поняття безпеки як категорії, пов’язаної з категоріями простору, межі, цілого, частини, а також фундаментальними онтологічними, етичними й соціальними категоріями блага, повноти, форми, справедливості, свободи. Прослідковано, що в концептуалізації поняття безпеки від давніх часів до ХХ ст. відбувається взаємодія і поєднання кількох тенденцій, які можна умовно визначити як етатистсько-державницьку, соціально-психологічну та екзистенційну, які генерують власні дескрипції та дефініції безпеки, безпекові форми й модуси, уявлення про структури безпеки в межах людського життєсвіту, середовища й соціальності. Поняття гуманітарної безпеки має бути опертим саме на філософську категорію безпеки і як таке апелювати до засадничих філософських цінностей, спільних для всього людства як на рівні розуміння, так і на рівні оцінювання, насамперед таких як блага й безпеки. Близькі до них і пов’язані з ними категорії свободи й справедливості уже не є таким и універсальними, оскільки можуть набувати різних інтерпретацій залежно від філософських чи ідеологічних настанов, прийнятих людьми й спільнотами Безпеку розглянуто не конче як соціальну чи політичну, а швидше як онтологічний вимір людських потреб, який обумовлює онтологізуючу діяльність людини як її самоздійснення та самореалізацію. З’ясовано, що розгляд безпеки виключно як вузькотлумаченої інтенції психіки, психологічно є контрпродуктивним і нерелевантним, оскільки зводить людський світ до сфери інстинктивно зумовленої діяльності, дозволяючи інтерпретувати людину як неусвідомленого агента еволюції. Поведінкові патерни людини не зводяться до забезпечення фізіологічної безпеки чи психологічного комфорту. Питання екзистенційної безпеки в епоху загроженості самого принципу антропоцентризму та гуманістичних моделей культури набуває виразно онтологічних рис і тому проблеми довіри, пов’язані з постанням суспільств ризику, що стосується насамперед взаємодії між людьми, визначають також і проблеми безпеки. Виснувано, що екзистенційна безпека нерозривно пов’язана з інформаційною і в цьому контексті людська діяльність як процес, а не її результати мають бути об’єктом першочерговою уваги, що знову ж таки повертає нас до проблематики соціальної взаємодії, політичного управління, соціальної комунікації. З’ясовано, що головним викликом для концептуалізації поняття гуманітарної безпеки в сучасному філософському та соціально-політичному дискурсі є фундаментальна антитетичність колективної безпеки як системної характеристики, пов’язаної з цілим (спільнотою, групою, суспільством, державою), та індивідуальної безпеки, що експлікується у феноменоменологічних, екзистенційних, комунікативних і соціально-політичних практиках індивіда й особистості. Ця суперечність трансформується в актуальних умовах цифровізації соціальної комунікації та соціально-політичної дії, віртуалізації культури в нові життєві форми, які підважують традиційні способи інтерпретації та моделі розв’язання цієї проблеми. Визначальним кризовим моментом цієї ситуації постає криза традиційного антропоцентризму та постання нонантропоцентричних світоглядних і ціннісних кластерів у філософії, науках про людину й суспільство. Стверджено, що якщо йдеться про новітні спроби систематичного осмислення концепту безпеки та доктринальних вимірів гуманітарної безпеки (зафіксованих насамперед у міжнародних угодах, конвенціях і документах ООН та ПРООН), то йдеться насамперед про такі характеристики безпеки, як віртуалізація рецепції та цифровізація модусів взаємодії і прийняття. Це означає насамперед, що уявлення про безпеку транслюються в медіапросторі і інформаційний компонент безпеки суттєво зростає в значенні порівняно з попередніми епохами. У ситуації, коли базові потреби більшості людства тією чи іншою мірою захищені, визначальну роль починає відігравати контроль над свідомістю насамперед у форматах колективної уяви й громадської думки. Ситуація, за якої безпосередній досвід людини суперечить її горизонту смислів, наразі перестає бути аномальною, а маніпулятивні практики роботи з інформацією та масовою свідомістю втрачають ознаки ненормативності, етичної та моральної упослідженості, релігійної табуйованості і займають місце серед мейнстрімних соціальних взаємодій, а також у соціальному хабітусі індивіда. Наголошено, що саме філософський вимір безпеки, трансльований в людський досвід і сферу когніцій (наразі тут передбачаємо сферу ноезису) соціальним інститутом освіти та механізмами соціальної комунікації, є запорукою збереження й відтворення гуманістичного змісту культури, а також соціальної та політичної взаємодії та комунікації. Лише у ХХІ ст. людина звертається до концепту безпеки не лише як до показника забезпечення базових потреб і захищеності, а як маркеру власного гуманізму, що актуалізується феноменами віртуальної культури та цифрової комунікації. Акцентовано, що гуманітарний простір є континуальним і в тілі та часопросторі культури об’єднує маркери минулого, сучасного й майбутнього, а також будь-які регіональні топоси та локуси України. Тому гуманітарна безпека потребує гуманітарної політики, орієнтованої на майбутнє, а отже, моніторинг наявного стану системи та екстраполяцію тенденцій розвитку на майбутнє, тобто прогностику. Освіта в цьому контексті може бути розглянута як критичний інститут у балансі державної й людської безпеки. Освітній сектор виконує одночасно функції формування громадянської стійкості, критичного мислення та соціальної капіталізації. З’ясовано, що соціально-політичне прогнозування не лише розгортається в межах форм і семіотичних кодів суспільної та індивідуальної свідомості, але і може бути розглянуте як специфічна життєва форма екстра- й інтерполяції людського досвіду й динамічної системи знань, уявлень, поглядів і переконань у колективній уяві, громадській думці, індивідуальній і колективній свідомості. Значну роль при цьому відіграє відношення соціально-політичного прогнозування як формату соціально-політичної дії до усталених ідеологічних моделей і конструктів, що формують порядок денний соціально-політичної свідомості. Таким чином тлумачене прогнозування виходить далеко за межі формальної операції із залученням методів математичної статистики та моделювання і постає близьким до смислогенерації, конструктивною моделлю якої воно виступає. Визначено, що соціально-політичне прогнозування суголосне й залучене до утопічного мислення та футурологічного формату осмислення майбутнього саме тому, що безпека людини насамперед є філософемою та екзистенціалом, а вже потім дескриптивним конструктом чи поняттям: спершу феноменологічно переживається і лише потім осмислюється. Отже, прогностика щодо безпеки формується на екзистенційному рівні і прямо (потреби, прагнення, надії, пов’язані з безпекою як благом), і від противного (усвідомлення необхідності уникнути вже зажитих небезпек). Людиномірний характер утопічного мислення якраз і характеризує гуманітарний простір безпеки. Окреслено прогностичний елемент утопічного мислення, який однаково задіяний як на рівні політичної теорії, так і на рівні політичної практики через посередництво ідеології, простору колективної уяви та механізмів соціальної комунікації. Сучасний стан геополітичної системи та політичних відносин дозволяє здійснювати прогностику за певними критеріями, наприклад, протистояння й зближення ідеологій (неолібералізм – неоконсерватизм) або агональністю чи консенсусністю політичних взаємодій. Апеляція до людського фактору якраз і засвідчує головне вразливе місце методології прогнозування відповідно до гуманітаристики та простору гуманітарної безпеки. Існує певна критична межа стохастичних взаємодій, яка за умови її недотримання може нівелювати будь-які прогнози й припущення про гіпотетичні сценарії подій чи тенденцій розвитку соціально-політичної системи. Людиномірність політики дозволяє ставити під сумнів будь-яку політичну прогностику, Акцентовано, що соціально-політичне прогнозування в умовах глобалізованих соціально-політичних взаємодій не має спиратися не виключно на експертну думку окремо взятих корпоративних чи академічних спільнот або політичних еліт. Аби бути релевантним і репрезентативним, прогнозування має охоплювати гранично широку кількість уявлень та думок різних соціальних страт і спільнот. Наголошено, що соціальний інститут освіти формує простір і символічний ландшафт соціально-політичного прогнозування і місце в ньому уявлень про безпеку, а отже, і концептуалізацію цього феномену. Прогнозування розглянуто як діалектичну єдність, своєрідне зведення до конгруентності наявного стану системи та гіпотетично сконструйованого належного її стану, який передбачає певні тактику й стратегію соціально-політичної дії, інтенціонал індивідуальних та групових зусиль і діяльності, а також взаємодії, включає в себе як сутнісний розгляд бажаного належного стану системи як певної соціально-політичної конфігурації структур та агентів, так і сукупність відносин і зв’язків, що утворюються в процесі соціально-політичних взаємодій між ними. Соціально-політичне прогнозування розглянуто як корелят гуманітарної безпеки в її соціальному та філософському вимірах. Ці явища нерозривно пов’язані і взаємно детерміновані, що цілком стосується соціального інституту освіти. Соціально-політична прогностика як безпековий інструмент і частина структури системи безпеки суспільства, зокрема в соціальних інститутах освіти, управління, медіа тощо, має спиратися на вивчення глибинних тенденцій їх змін на етапі, коли вони ще публічно й медійно не маніфестовані та політично не репрезентовані, тобто на етапі міжособистісної та групової соціальної комунікації, змін у колективній уяві, громадській думці, способах і форматах філософського осмислення реальності та формування картини світу. Онтологізація поняття безпеки в межах концептуалізації гуманітарного простору обумовлює необхідність осмислення таких функцій соціально-політичного прогнозування (особливо це стосується соціальних інститутів освіти, медіа та влади): онтологізуюча – під нею ми розуміємо здатність дискурсивних і мисленнєвих практик прогнозування до формування цілісного уявлення про належний стан соціальної реальності і через це ефективне самопозиціонування людини та її самоосмислення в соціальному бутті; ідентичнісна – полягає у здатності практик прогнозування до оптимізації та збільшення ефективності осмислення, формулювання та прийняття форм власної ідентичності посередництвом усвідомлення себе як когнітивного агента, який є соціальним актором, формує і впливає на візію майбутнього; імагінативно-структуруюча – під нею маємо на увазі потенціал освітнього та соціально-політичного планування для формування простору колективної уяви та колективного горизонту смислів. Наголошено, що безпекові стратегії гуманітарного простору у ХХІ ст. природним чином пов’язують уявлення про безпеку з більш доступною спрощенню соціально-політичною сферою, ніж з міфологізованими уявленнями про науку. Відповідно і соціально-політична прогностика може набувати ідеологізованої форми і при цьому наближатися до релігійного чи міфологічного наративу значно більшою мірою, ніж до наукового дискурсу. Сучасний соціальний і політичний актор значно меншою мірою задіяний у безпосередню взаємодію з фізичним світом, реальними людьми та спільнотами, ніж віртуальним виміром політичної взаємодії, що у масовій свідомості може суттєво знецінювати такий базовий інструмент пізнання реального світу, як наука. Феномен тотального юзерства на рівні соціально-політичної прогностики засвідчує діяльнісну інфантилізацію людини, яка водночас парадоксально сполучається з політичною активізацією віртуальних комунікативних взаємодій та механізмів. Раціональні форми осмислення безпеки як філософеми є недостатніми, а соціально-політичне прогнозування, пов’язане з гуманітарним безпековим простором, акцентує дескриптивні модуси людської взаємодії та соціально-політичної поведінки. Тому висловлено припущення, що саме релігійна та міфологічна аналітики є більшою мірою суголосними сучасному формату масової свідомості у сфері віртуальної культури та соціально-політичній взаємодії в цифровому просторі. Запропоновано доповнити принципи окреслення сфери гуманітарної безпеки наступними: принцип когнітивної відповідності; принцип феноменологічної закріпленості, принцип екзистенційного привласнення. Акцентовано, що прогностика є не просто екстраполяцією наявних тенденцій на майбутнє, яка дозволяє його описати, створивши передбачення. Вона швидше створює майбутнє в сучасному, якщо йдеться про часопростір освіти в екзистенційному вимірі та вимірі соціальної взаємодії між людьми та спільнотами. Це передбачає розширення комунікативної мережі, яка утворює відкриту систему. Виснувано, що прогнозування набуває визначального значення у сфері освіти, оскільки саме вона формує людський капітал, визначає ціннісні орієнтації, готує інтелектуальний потенціал суспільства та забезпечує його здатність до конкурентного розвитку. Освітнє прогнозування, будучи важливим інструментом соціального управління, є не просто додатковою управлінською технологією, а структурним елементом гуманітарної та національної безпеки. Прогнозування у сфері освіти виконує роль інструменту гармонізації суспільних цінностей, підтримки культурного різноманіття та зміцнення національної ідентичності, що прямо впливає на стабільність гуманітарної безпеки, а також, як уже зазначалося, роль онтологізуючого, сенсогенеративного фактора у формуванні ідентичності на всіх рівнях, конструюючи майбутнє в сучасному. Визначено, що на екзистенційному рівні соціальна прогностика в освіті та соціальна прогностика стосовно соціального інституту освіти як політичний і управлінський інструмент мають бути диференційовані. У першому випадку прогностичні конструкти мають онтологічний потенціал та, інкорпоруючись у персональний феноменальний досвід, формують людський горизонт смислів і стійкість людини в умовах соціальних та екзистенційних пертурбацій і стресових контекстів; у другому – прогнозування (якщо воно не набуває масштабів футурологічного проєкту) може виступати лише як інструмент оптимізації наявних процесів як поточної соціальності, насамперед у царині соціальної взаємодії та комунікації. Освітню прогностику розглянуто як частину соціальної комеморації принагідно до ціннісних орієнтацій та символічних рядів, які їх позначають, як чинник впливу на осягнення індивідом власної екзистенції як ідентичності та водночас на масову свідомість і соціальний порядок денний. У кризових ситуаціях здатність до наративного та символічного конструювання образу майбутнього в уяві та феноменальному досвіді на емпіричному й ноематичному рівнях формують специфічний екзистенціал передчуття, уявлення, переживання, прагнення, остраху, спротиву та ін. майбутнього як певний фрейм емоційно-чуттєвої та раціональної рецепції реальності і її екстраполяції на уявне майбутнє з одночасним переконструювання та переконфігуруванням. З’ясовано, що прогностика, вказуючи на безпекові параметри соціальної ситуації, передбачає водночас наративні й символічні виміри дискурсивних практик освіти як основи соціальної комунікації, медіа, назагал будь-якого розуміння. Також прогностика в освіті є корелятом безпеки в тому сенсі, що вона визначає хід думки від уявно сконструйованого образу майбутнього до рецепції й оцінки наявного стану та планування дій щодо його корекції. Прогностика в царині соціального інституту освіти і ширше – безпекового гуманітарного простору розглянута також під феноменологічним кутом зору як така культурна практика, що має гетерономний буттєвий статус, репрезентується і транслюється в тілі культури, наративах і дискурсах соціальної комунікації в полі інтерсуб’єктивних зв’язків, зумовлених інтенційністю людської свідомості та її актів як актів взаємодії з людьми, спільнотами і світом та смислогенерації. Підкреслено, що інформаційні технології є релевантною складовою, інструментом соціально-політичного прогнозування в освіті, а також у контексті постання шостого технологічного устрою та експоненціального поширення технологій ШІ утворюють специфічний простір смислогенерації. Інформаційні технології постають опосередковуючою ланкою між людиною і реальністю або назагал реальністю 2.0, підміняючи чи витісняючи природну. Безпековий простір, передбачаючи межі, фіксує саме людську природу безпеки, і відповідно прогностика має бути орієнтована на збереження цінностей людського життя, блага, справедливості та свободи, а не конче фіксуватися (в царині освіти) на умовних результатах, які завжди є проміжною ланкою між реальністю та її описом. Гуманітарна сфера, не надаючись до доконечної формалізації, оприявнює власне людське як константу людської реальності, людського життєсвіту. Це і має бути метою асимптотичного руху філософії освіти в цьому аспекті. Технологічний прогрес потребує відповідного людського капіталу не лише в сенсі готовності людей працювати з технологіями й обізнаності з останніми, але і в сенсі більш широкого, філософськи масштабованого світогляду, який і визначає ціннісні орієнтації та готовність до спротиву попри обмеження базових потреб і споживання. Наголошено, що інституціоналізація освіти гіпотетично втрачатиме свої жорсткі рамки і водночас набуватиме ознак універсальності, характерної для релевантного в сучасних умовах концептуальних проєктів безперервної освіти й освіти дорослих. Фахові технічні знання не матимуть ознак сталості, а отже, функцію трансляції метатеоретичних смислів і гуманістичних контекстів соціальності має перебрати на себе гуманітаристика як простір формування світоглядних уявлень і філософської картини світу. Запропоновано розширення схеми міжсуб’єктної та суб’єктно-об’єктної комунікації в соціальному просторі за рахунок включення в неї віртуального суб’єкта чи комуніканта, генерованого мовними симуляторами. Акцентовано, що соціальне конструювання набуває частково рекурсивного характеру, оскільки взаємодію між людськими суб’єктами може практично безкінечну кількість разів опопсередковувати алгоритм ШІ, що якраз і свідчить про дефрагментацію смислогенеративного простору. У людини ХХІ ст. не має бути ілюзій, що технології ШІ – лише інструмент, який не зачіпає і не трансформує традиційні життєві форми. Має бути соціально й політично окреслений запит на створення філософії ШІ в освіті як запоруки гуманітарної безпеки в цій галузі, суспільстві в цілому, загальнодержавної та загальнонаціональної. Людина-користувач має розуміти, що інтеракція з ШІ змінює її рецепцію реальності, а отже потребує осмислення як олюднення. Наголошено, що визначальними для соціокультурного й політичного аспектів освітнього прогнозування та майбутнього освіти назагал є можливість подолання мовних бар’єрів у доступі до інформації, можливість створення індивідуальних траєкторій навчання і технологічне забезпечення принципу освіти протягом життя. Підкреслено, що мовні симулятори стають каталізаторами нової онтології освіти. Вони моделюють майбутнє не як зовнішні передбачення, а як внутрішні процеси прогнозування й саморегуляції освітніх систем. Освіта набуває рис онтологічного симбіозу – простору, де людське і технологічне не конкурують, а спільно конструюють сенс. Це не просто технічна еволюція, а поворот до інформаційного буття – до філософії, де навчання і пізнання є формами існування у світі, який мислить разом із нами.

SUMMARY Syniohub I. O. Formation of the State’s Humanitarian Security through Socio-Political Forecasting in Education – Qualification research paper (manuscript). Dissertation for the degree of Doctor of Philosophy in specialty 033 – Philosophy. – Cherkasy State Technological University, Cherkasy, 2025. The dissertation is devoted to the conceptualization of socio-political forecasting in education within the context of the key vectors of socio-political development. The research explores the theoretical and methodological, conceptual, metatheoretical, axiological, and information dimensions of the influence of socio-political forecasting in education on the security space and social development of the state. Particular attention is given to identifying the philosophical foundations of socio-political forecasting in education, as well as to examining it as both a component and a determinant of the humanitarian security space of the state. Employing historical-philosophical, cultural, ontological, existential, and metatheoretical approaches, along with theoretical methods of historical-cultural and conceptual-philosophical analysis, as well as phenomenological, hermeneutic, sociological, political science, dialectical, and metaphysical methods, the study analyses socio-political forecasting in education and its conceptualization in contemporary philosophical discourse. The author proposes an original interpretation of socio-political forecasting in education as an ontologizing socio-political phenomenon that serves as a key factor in ensuring the humanitarian security of the state. It has been demonstrated that socio-political forecasting in education, as both a significant component and a necessary condition of the state’s security space, constitutes an influential factor shaping the trajectory of transformations within the political, cultural, and economic-technological spheres of human activity. It cannot, therefore, be examined merely within the narrow frameworks of sociological or political science problematics, without considering the broader philosophical contexts – particularly those of political and social philosophy, philosophical anthropology, the philosophy of information, the theory of public administration, and contemporary economic theories. An examination of the philosophical and historical origins of humanitarian security suggests that the seemingly broad conceptualization of this notion tends either to dilute its meaning by extending it to encompass the entire variety of socio-political senses, or to reduce it to quantitatively defined indicators characteristic of sociological or political science descriptions of socio-political reality. The rootedness of the concept of humanitarian security within the Western philosophical tradition can be traced from the texts of classical antiquity (Plato, Aristotle), through Hellenistic and medieval socio-political thought, to the modern and Enlightenment traditions, German classical philosophy, and the modern philosophical and socio-political discourse of the twentieth and twenty-first centuries. This historical trajectory allows us to assert the necessity of a philosophical vision of security as a category interconnected with the notions of space, boundary, whole, and part, as well as with fundamental ontological, ethical, and social categories such as the good, completeness, form, justice, and freedom. It has been shown that the conceptualization of security – from antiquity to the twentieth century – reveals the interplay and synthesis of several key tendencies, conventionally defined as statist, socio-psychological, and existential. Each of these generates its own descriptions and definitions of security, specific forms and modes of secure existence, and corresponding representations of the structures of security within the human lifeworld, environment, and sociality. The concept of humanitarian security must therefore be grounded in the philosophical category of security itself and, as such, should appeal to fundamental philosophical values shared by humanity at both the levels of understanding and evaluation – primarily the notions of good and safety. The related categories of freedom and justice, although closely associated with them, are less universal, as they are subject to varying interpretations depending on the philosophical or ideological orientations adopted by individuals and communities. Security is examined not merely as a social or political phenomenon, but rather as an ontological dimension of human needs that conditions the ontologizing activity of the human being – her self-fulfilment and self-realization. It has been established that viewing security exclusively as a narrowly interpreted psychological inclination proves counterproductive and irrelevant, as it reduces the human world to the sphere of instinctively determined activity and allows the interpretation of the human being as an unconscious agent of evolution. Human behavioural patterns cannot be limited to the pursuit of physiological safety or psychological comfort. In the contemporary age, marked by the threat to the very principle of anthropocentrism and to humanistic models of culture, the issue of existential security acquires distinctly ontological features. Consequently, the problems of trust – arising within the emergence of «risk societies» and primarily concerning interpersonal interaction – also determine the broader issues of security. It has been concluded that existential security is inseparable from informational security; in this context, it is the process of human activity, rather than its outcomes, that should become the primary focus of philosophical and socio-political attention. This, in turn, returns the discourse to the problems of social interaction, political governance, and social communication. The study reveals that the principal challenge in conceptualizing the notion of humanitarian security in contemporary philosophical and socio-political discourse lies in the fundamental antithesis between collective security – as a systemic characteristic related to the whole (the community, group, society, or state) – and individual security, as expressed through the phenomenological, existential, communicative, and socio-political practices of the individual and the person. This contradiction undergoes transformation under the current conditions of digitalization of social communication and socio-political action, and the virtualization of culture, which generate new forms of life that undermine traditional modes of interpretation and conventional models for addressing this problem. The defining crisis point of this situation is the crisis of traditional anthropocentrism and the emergence of non-anthropocentric worldviews and value clusters within philosophy, the human sciences, and the social sciences. It is argued that when addressing recent attempts at a systematic interpretation of the concept of security and the doctrinal dimensions of humanitarian security – recorded primarily in international agreements, conventions, and documents of the United Nations and the UNDP – one should focus on such contemporary characteristics of security as the virtualization of its perception and the digitalization of modes of interaction and reception. This primarily means that the understanding of security is now mediated through the media space, while the informational component of security has acquired a significantly greater importance than in previous epochs. In a situation where the basic needs of the majority of humankind are, to some extent, safeguarded, control over consciousness – primarily through the frameworks of collective imagination and public opinion – begins to play a decisive role. The condition in which an individual’s immediate experience contradicts their horizon of meaning is no longer anomalous. Manipulative practices of working with information and mass consciousness are increasingly losing their status as non-normative or ethically and morally depreciated, as well as their religious tabooedness. Instead, they become embedded within mainstream forms of social interaction and within the social habitus of the individual. It is emphasized that the philosophical dimension of security – translated into human experience and the sphere of cognition (here referring to the domain of noesis) through the social institution of education and the mechanisms of social communication – constitutes the essential condition for preserving and reproducing the humanistic content of culture, as well as for maintaining social and political interaction and communication. Only in the twenty-first century has the human being begun to approach the concept of security not merely as an indicator of the satisfaction of basic needs or of protection, but as a marker of one’s own humanism – actualized through the phenomena of virtual culture and digital communication. It is emphasized that the humanitarian space is continuous and, within the body and spatio-temporal dimension of culture, integrates the markers of the past, present, and future, as well as all regional topoi and loci of Ukraine. Therefore, humanitarian security requires a future-oriented humanitarian policy – one that includes both the monitoring of the current state of the system and the extrapolation of development trends into the future, that is, a prognostic approach. In this context, education may be regarded as a critical institution balancing state and human security. The educational sector simultaneously performs the functions of fostering civic resilience, cultivating critical thinking, and enhancing social capitalization. It has been established that socio-political forecasting not only unfolds within the forms and semiotic codes of collective and individual consciousness but can also be viewed as a specific life-form of extra- and interpolation of human experience and the dynamic system of knowledge, ideas, views, and beliefs within collective imagination, public opinion, and both individual and collective consciousness. A significant role in this process is played by the relationship between socio-political forecasting, as a mode of socio-political action, and the established ideological models and constructs that shape the agenda of socio-political consciousness. Thus understood, forecasting extends far beyond the formal operation employing methods of mathematical statistics or modelling; rather, it approaches meaning-generation, serving as one of its constructive models. It has been determined that socio-political forecasting resonates with and is involved in utopian thinking and the futurological format of envisioning the future precisely because human security is, first and foremost, a philosopheme and an existential – and only thereafter a descriptive construct or conceptual category. Security is initially experienced phenomenologically and only then rationalized. Therefore, the prognostic approach to security is formed at the existential level – both directly (through needs, aspirations, and hopes related to security as a good) and inversely (through the awareness of the need to avoid previously experienced dangers). The human-centered character of utopian thinking precisely defines the humanitarian dimension of security. The prognostic element of utopian thinking is outlined as being equally engaged at the levels of both political theory and political practice – mediated through ideology, the space of collective imagination, and the mechanisms of social communication. The current state of the geopolitical system and political relations makes it possible to conduct prognostic analysis according to certain criteria, such as the opposition and convergence of ideologies (for example, neoliberalism and neoconservatism), or the agonistic versus consensual nature of political interactions. The appeal to the human factor reveals the principal vulnerability of forecasting methodology within the framework of the humanities and the sphere of humanitarian security. There exists a critical threshold of stochastic interactions beyond which the disregard of human variability may invalidate any forecasts or assumptions concerning hypothetical scenarios or trends in the development of the socio-political system. The human-centered nature of politics, in turn, allows one to question the reliability of any political prognostics. It is emphasized that socio-political forecasting under the conditions of globalized socio-political interactions should not rely solely on the expert opinions of particular corporate, academic, or political elites. In order to be both relevant and representative, forecasting must encompass the widest possible range of perspectives and judgments arising from diverse social strata and communities. The study stresses that the social institution of education shapes both the space and the symbolic landscape of socio-political forecasting, as well as the place of conceptions of security within it – and, consequently, the very conceptualization of this phenomenon. Forecasting is thus regarded as a dialectical unity, a process of bringing into congruence the actual state of a system with its hypothetically constructed ideal state. This process presupposes specific tactics and strategies of socio-political action, the intentionality of individual and collective efforts and activities, and the network of interactions among agents. It includes both the essential consideration of the desired normative state of the system – as a particular socio-political configuration of structures and agents – and the set of relationships and connections that emerge in the course of socio-political interactions among them. Socio-political forecasting is examined as a correlate of humanitarian security in its social and philosophical dimensions. These phenomena are mutually determined, as both security and prognostic practices are formed within a shared humanitarian space, primarily through the functioning of the social institution of education. Socio-political prognostics, as a security instrument and a constituent element of the broader societal security structure – including within such institutions as education, governance, and media – should rely on the study of deep-seated trends at the stage of their latent formation, when they have not yet become publicly or medially manifested nor politically represented. This refers to the phase of interpersonal and group social communication in which transformations emerge within the collective imagination, public opinion, cognitive frameworks of reality interpretation, and the modes of world-construction. The ontologization of the concept of security within the framework of humanitarian space conceptualization underscores the necessity of comprehending the fundamental functions of socio-political forecasting, particularly within the social institutions of education, media, and governance. These functions include: the ontologizing function, which manifests in the capacity of discursive and cognitive practices of forecasting to form a holistic conception of the desirable state of social reality, thereby contributing to effective self-positioning and self-understanding of the individual within social being; the identitarian function, which consists in the ability of forecasting practices to optimize the processes of formulating and accepting one’s own identity through the awareness of oneself as a cognitive agent and social actor participating in the construction of the future; the imaginative-structuring function, which lies in the potential of educational and socio-political planning to generate a space of collective imagination and a shared horizon of meanings that unify society within a common vision of the future. In this context, socio-political prognostics appears not merely as a technical instrument of prediction or analytical modeling but as a philosophical and humanitarian mechanism ensuring the semantic integrity of social development – an integral component of the humanitarian dimension of security. It is emphasized that the security strategies of the humanitarian space in the twenty-first century naturally link the notion of security with the more readily interpretable and socially accessible socio-political sphere rather than with the mythologized representations of science. Accordingly, socio-political prognostics may assume an ideologized form and, in this process, converge more closely with religious or mythological narratives than with scientific discourse. The contemporary social and political actor is far less engaged in direct interaction with the physical world, real people, and tangible communities than with the virtual dimension of political interaction. This shift, in the sphere of mass consciousness, significantly devalues science as a fundamental instrument for comprehending reality. The phenomenon of total userism at the level of socio-political prognostics illustrates a form of practical infantilization of the human being, paradoxically combined with the political activation of virtual communicative interactions and mechanisms. Rational modes of understanding security as a philosopheme thus prove insufficient, while socio-political forecasting associated with the humanitarian dimension of security increasingly emphasizes descriptive modes of human interaction and socio-political behavior. Hence, it is suggested that religious and mythological analytics are more consonant with the contemporary format of mass consciousness within virtual culture and digital socio-political interaction. It is proposed to supplement the principles underlying the delineation of the humanitarian security domain with the following: the principle of cognitive correspondence, the principle of phenomenological embeddedness, and the principle of existential appropriation. It is further stressed that prognostics should not be reduced to a mere extrapolation of existing trends into the future aimed at its description through prediction. Rather, it constitutes the creation of the future within the present – particularly within the spatio-temporal continuum of education, considered in its existential dimension and in the dimension of social interaction among individuals and communities. This conception presupposes the expansion of communicative networks forming an open and self-developing system. It is concluded that forecasting acquires a defining significance within the sphere of education, since it is education that forms human capital, determines value orientations, prepares the intellectual potential of society, and ensures its capacity for competitive development. Educational forecasting, as an essential instrument of social governance, is not merely an auxiliary managerial technology but a structural component of humanitarian and national security. Forecasting in education serves as a tool for harmonizing social values, supporting cultural diversity, and strengthening national identity – all of which directly influence the stability of humanitarian security. Moreover, as has already been noted, it plays an ontologizing and meaning-generative role in shaping identity at all levels, thus constructing the future within the present. It is determined that, at the existential level, social prognostics in education and social prognostics regarding the social institution of education – as a political and administrative instrument – must be differentiated. In the first case, prognostic constructs possess ontological potential: by being incorporated into personal phenomenal experience, they form the human horizon of meaning and contribute to the resilience of the individual under conditions of social and existential perturbation and stress. In the second case, forecasting (unless it assumes the scope of a futurological project) may function only as a tool for optimizing existing processes within current sociality – primarily in the domains of social interaction and communication. Educational prognostics is thus considered as part of social commemoration with regard to the system of value orientations and the symbolic series that designate them. It acts as a factor influencing both the individual’s comprehension of their own existence as identity and the formation of mass consciousness and the social agenda. In times of crisis, the ability to narratively and symbolically construct the image of the future – within imagination and phenomenal experience, on both empirical and noematic levels – produces a specific existential modality: an anticipation, imagination, experience, aspiration, fear, resistance, and other affective and cognitive modes of the future. These constitute a particular frame for the emotional-perceptual and rational reception of reality and its extrapolation into the imagined future, accompanied by its simultaneous reconstruction and reconfiguration. It has been established that prognostics, by indicating the security parameters of the social situation, simultaneously presupposes the narrative and symbolic dimensions of educational discursive practices as the foundation of social communication, media, and, more broadly, any act of understanding. Prognostics in education also serves as a correlate of security insofar as it determines the movement of thought from the imaginatively constructed image of the future toward the reception and evaluation of the present condition, and subsequently toward the planning of actions aimed at its correction. Prognostics within the domain of the social institution of education – and, more broadly, within the space of humanitarian security – is also considered from a phenomenological perspective as a cultural practice possessing a heteronomous ontological status. It is represented and transmitted through the body of culture, the narratives, and discourses of social communication within the field of intersubjective relations shaped by the intentionality of human consciousness and its acts as acts of interaction with other individuals, communities, and the world, as well as acts of meaning-generation. It is emphasized that information technologies constitute a relevant component and an instrument of socio-political forecasting in education. In the context of the emergence of the sixth technological paradigm and the exponential expansion of artificial intelligence technologies, they create a specific space of meaning-generation. Information technologies emerge as an intermediary link between the human being and reality – or, more precisely, reality 2.0 – substituting or displacing the natural one. The security space, by delineating its boundaries, captures the inherently human nature of security. Accordingly, prognostics should be oriented toward the preservation of the values of human life, well-being, justice, and freedom, rather than being narrowly fixed (within the educational sphere) on conditional results that are always intermediary between reality and its description. The humanitarian sphere, by resisting ultimate formalization, manifests the human as a constant of human reality and of the lifeworld itself. This constitutes the ultimate asymptotic goal of the philosophy of education in this respect. Technological progress requires a corresponding form of human capital not only in terms of people’s readiness to work with and understand technologies, but also in a broader sense – through a philosophically scaled worldview that defines value orientations and nurtures the capacity for resistance despite the constraints of basic needs and consumer imperatives. It is further emphasized that the institutionalization of education will hypothetically lose its rigid frameworks while acquiring the traits of universality characteristic of contemporary conceptual models of lifelong and adult education. Professional and technical knowledge will lose its static features; consequently, the function of transmitting metatheoretical meanings and the humanistic contexts of sociality must be assumed by the humanities as the space for forming worldview conceptions and the philosophical picture of the world. It has been proposed to expand the model of intersubjective and subject–object communication within the social space by incorporating into it a virtual subject or communicant generated by linguistic simulators. It is emphasized that social construction acquires a partially recursive character, since interaction between human subjects may be mediated an almost infinite number of times by an AI algorithm. This, in turn, indicates a defragmentation of the meaning-generative space. A person of the twenty-first century should harbor no illusions that AI technologies are merely tools that neither affect nor transform traditional life forms. There must emerge a socially and politically articulated demand for the development of a philosophy of AI in education as a guarantor of humanitarian security – both within this particular sphere and within society as a whole, at the national and state levels. The human user must recognize that interaction with AI alters their reception of reality and therefore requires reflection understood as humanization. It is stressed that the defining factors for the sociocultural and political dimensions of educational forecasting – and for the future of education more broadly – are the ability to overcome linguistic barriers in accessing information, the possibility of constructing individual learning trajectories, and the technological implementation of the lifelong learning principle. It is underscored that linguistic simulators are becoming catalysts for a new ontology of education. They model the future not as external prediction but as an internal process of forecasting and self-regulation within educational systems. Education thus acquires the features of ontological symbiosis – a space in which the human and the technological do not compete but jointly construct meaning. This is not merely a technical evolution but a turn toward informational being – toward a philosophy in which learning and cognition become modes of existence in a world that thinks alongside us.