Репозиторій ЧДТУ
Репозиторій ЧДТУ зберігає і дозволяє легкий і відкритий доступ до всіх видів цифрового контенту, включаючи текст, зображення, анімовані зображення, MPEG і набори даних
Дізнатися більше
Будь ласка, використовуйте цей ідентифікатор, щоб цитувати або посилатися на цей матеріал:
https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6857| Назва: | ТРАНСФОРМАЦІЯ КОНЦЕПТУ "НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ" В ПОЛІТИЧНОМУ ПОРУБІЖЖІ ХХ-ХХІ СТОЛІТЬ |
| Автори: | Астапова-Вязьміна, Олена Ігорівна Галіч, Євгенія Вікторівна |
| Ключові слова: | національна ідея;партійна система;громадська діяльність;національна свідомість |
| Дата публікації: | 2023 |
| Короткий огляд (реферат): | Кваліфікаційна робота «Трансформація концепту "національна ідея" в політичному порубіжжі ХХ-ХХІ століть» присвячена дослідженню обґрунтування важливості національної ідеї, враховуючи ідеї тодішніх лідерів думок, знаходження взаємозв’язку між впливом інтелігенції та свідомістю громадян, а також чинники, які впливали на хід історії в цьому аспекті, також виявити, чинники, які гальмували на нашу думку розвиток українського суспільства як незалежного, самостійного. В роботі успішно вирішена низка завдань, серед яких: досліджено саме розуміння поняття «національна ідея», «національна свідомість», «національна ідентичність»; обґрунтовано важливість цих явищ; виявлено чинники, які формують вплив національної ідеї на політичний устрій, на організацію суспільства; простежено послідовні етапи становлення національної ідеї, її різноманітні прояви у суспільно-духовному житті та філософській думці України; вивчено особливості процесу розвитку та порівняти концепції розуміння національної ідеї, що виникли у вітчизняних мислителів та суспільно-громадських діячів першої половини ХІХ-ХХ століть. Робота складається із 3 розділів, висновків, списку використаних джерел. |
| URI (Уніфікований ідентифікатор ресурсу): | https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6857 |
| Розташовується у зібраннях: | 033 Філософія (Політична філософія) |
Файли цього матеріалу:
| Файл | Опис | Розмір | Формат | |
|---|---|---|---|---|
| Галіч.pdf Restricted Access | 638.73 kB | Adobe PDF | Переглянути/Відкрити Запит копії |
Усі матеріали в архіві електронних ресурсів захищено авторським правом, усі права збережено.
Extracted text
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ КАФЕДРА ФІЛОСОФСЬКИХ І ПОЛІТИЧНИХ НАУК Допущено до захисту Завідувач кафедри філософських і політичних наук Анжела БОЙКО 2023 р. УДК 323:159.955.1-027.542]"19/20" КВАЛІФАКАЦІЙНА РОБОТА ТРАНСФОРМАЦІЯ КОНЦЕПТУ "НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ" В ПОЛІТИЧНОМУ ПОРУБІЖЖІ ХХ-ХХІ СТОЛІТЬ» ступінь вищої освіти: перший (бакалаврський) галузь знань 03 «Гуманітарні науки» спеціальність: 033 Філософія Освітня програма: Політична філософія Галіч Євгенія Вікторівна Науковий керівник Олена АСТАПОВА–ВЯЗЬМІНА, кандидат філософських наук, доцент ЧЕРКАСИ 2023 ЗМІСТ ВСТУП .................................................................................................................. 3 РОЗДІЛ 1. Передумови до трансформування національно-політичної ідеї України ................................................................................................................. 6 Підрозділ 1.1 Становлення партійної системи як стратегічний крок для формування української національної ідеї ....................................................... 14 РОЗДІЛ 2. Громадсько-політичні діячі як фундатори концепцій національної ідеї ....................................................................................................................... 18 Підрозділ 2.1. Галицькі представники інтелігенції та їх концепції «Самостійності України» ................................................................................... 18 2.2 Концепції майбутнього України провідних громадських діячів ХІХ-ХХ ст. ............................................................................................................................. 24 РОЗДІЛ 3. Концепт «національна свідомість» в ХХ ст. і дотепер .................. 37 ВИСНОВКИ ....................................................................................................... 45 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ........................................................... 47 2 ВСТУП Актуальність теми дослідження: Після багатовікової історії становлення національної ідеї ми можемо засвідчити, що основною причиною всіх бід українського народу було недооцінення важливості універсальних і взаємопов’язаних факторів державотворення. Дана тема є актуальною, особливо враховуючи сьогодення, коли знову постало питання української національної свідомості. З початку повномасштабного вторгнення на територію України перед українцями постало питання, хто ми як нація і які риси ми вкладаємо в це поняття. Досліджуючи тему становлення та розвитку національної ідеї на теренах України можна знайти певні закономірності і прослідити як змінювалась свідомість українців в схожих історичних подіях. Для розкриття поняття «національна ідея» потрібно зробити філософський аналіз, адже дана тема має особливу та інтегративну природу. Мета дослідження: метою кваліфікаційної роботи є обґрунтування важливості національної ідеї, враховуючи ідеї тодішніх лідерів думок, знаходження взаємозв’язку між впливом інтелігенції та свідомістю громадян, а також чинники, які впливали на хід історії в цьому аспекті, також виявити, чинники, які гальмували на нашу думку розвиток українського суспільства як незалежного, самостійного. Метою також є розглянути стратегічні кроки в будуванні національної ідеї, що є ключовим аспектом в понятті «національна свідомість». Завдання дослідження: завданнями кваліфікаційної роботи є: дослідження самого розуміння поняття «національна ідея», «національна свідомість», «національна ідентичність»; обґрунтування важливості цих явищ виявити чинники, які формують вплив національної ідеї на політичний устрій, на організацію суспільства; 3 простежити послідовні етапи становлення національної ідеї, її різноманітні прояви у суспільно-духовному житті та філософській думці України; вивчити особливості процесу розвитку та порівняти концепції розуміння національної ідеї, що виникли у вітчизняних мислителів та суспільно-громадських діячів першої половини ХІХ-ХХ століть Об’єкт дослідження: об’єктом дослідження теми роботи є національна ідея, чинники, які на це впливають, а також вихідні поняття, такі як національна свідомість, національна ідентичність. Предмет дослідження: предметом дослідження є, перш за все, виділення основних ознак національної ідеї, важливість національної ідеї в процесі державотворення. Методи дослідження: у роботі використані такі методи дослідження: аналіз літератури, емпіричні дослідження, компаративний аналіз, та системний аналіз. Оскільки тема стосується політичного порубіжжя ХIХ-ХХ ст., для аналізу літератури були використані такі матеріали як програмні документи, видання суспільно-громадських діячів того часу. В компаративному аналізі порівнюються ідеї автономії України в складі Росії та абсолютна українська самостійність. Структура роботи: Робота складається з 3 основних розділ. Перший розділ «Передумови до трансформування національно-політичної ідеї України» розглядає поневолення українського суспільства, придушення національної ідентичності, намагання викорінити українців як самостійну націю. Саме в такому тяжкому положенні знаходилась України до трансформування, що дало початок революційним змінам. Одним із ключових моментів стала діяльність політичних партій, що описано в першому підрозділі. Другий розділ має назву «Громадсько-політичні діячі як фундатори концепцій національної ідеї». Даний розділ розглядає таких діячів як: Ю.Бачинський, І.Франко, М. Міхновський, М.Грушевський. Було проведено аналіз їх праць, вплив на суспільство, також помітили різнобічні погляди і як 4 конфлікти різних концепції вплинули на хід історії становлення національної ідеї. Досліджено ідейні засади, які пропагувало тогочасне суспільство і також введення в історичний прогрес ідеї, що закладена в основу кваліфікаційної роботи. Третій розділ поставив за мету освітити відносно сучасний стан українського суспільства, зокрема показати статистикою який стан такого поняття як «українська ідентичність» має зараз. Українська ідентичність, так як і українська ідея є вагомою складовою української свідомості загалом. Тому даний розділ корелюється з поставленою темою кваліфікаційної роботи. Загальний обсяг 45 сторінок, кількість використаних джерел: 59. 5 РОЗДІЛ 1. Передумови до трансформування національно-політичної ідеї України Дослідження слід почати з усвідомлення поняття національна ідея. Як зазначає дослідник Марченко: «Національна ідея є за суттю своєю ідеологією розвитку нації та держави. Як відомо, ідеологія – це мета, мотивація й оцінка діяльності, елемент суспільної свідомості, формула поведінки, відповідальність, схема розподілу власності, влади та інформації, правила взаємодії громадян, громадянського суспільства та владної і політичної еліти. Отже, національна ідея є глобальною, всеохоплюючою, і реалізується через національні інтереси у внутрішній і зовнішній політиці держави. Національна ідея – це стратегія розвитку держави, політична програма й економічна політика, це єдність духовності й моралі на основі менталітету народу» [1]. Українське національне відродження, яке розпочалося в першій половині ХIХ століття і спричинило активізацію українського національного руху в усіх його проявах, зумовило появу суспільно-політичного чинника, відомого як українське питання. Останнє поєднало в собі як беззаперечні утиски українського народу в складі Росії та Австро-Угорщини, на той час найчисельнішої недержавної нації в Європі, так і усвідомлення українською спільнотою цього гноблення, що заклало підґрунтя для боротьби за національне та соціальне визволення. Виходячи з етнічної, історичної та культурної близькості з росіянами, українцям випала доля вкрай неприхильного ставлення з боку самодержавства. В той час, коли інші народи все ж таки визнавалися за окремі національні суб’єкти (поляки, євреї, фіни тощо), які зберігали юридично або фактично елементи мовно-культурної автономії та підлягали лише загальному обрусінню, стосовно українців заперечувався сам факт їхнього існування. У системі імперських відносин не менше навантаження припало і на долю корінного населення України, «приписаного» до великоруського народу. 6 На згаданому заході, влада самодержавства приділяла особливу вагу, оскільки вона використовувалася для досягнення числової переваги серед підданих імперії, що складалися з "росіян" - слов'янської основи династії Романових, включаючи великоросів, малоросів-українців та білорусів. Щодо національної буржуазії, то вона, займаючи певне місце в цукровій промисловості та торгівлі, не відігравала помітної ролі в економіці. Внаслідок штучного гальмування та утисків у сфері культури й освіти в Україні, рівень грамотності залишався дуже низьким. У 1897 році він становив лише 19,8% (при середньому показнику в Росії - 21%), що суттєво гальмувало процес формування української інтелігенції як середовища національної еліти. За даними того ж 1897 року, серед інтелігенції в українських губерніях 32% становили українці, за ними йшли росіяни - 29,8%, євреї - 15,3%. Однак, співвідношення між кількістю осіб інтелігентної праці та чисельністю населення певного етносу було невигідним для автохтонних українців. Для українців це співвідношення складало 1:423, для росіян - 1:74, для євреїв - 1:90 [2]. У період змін ХІХ-ХХ століть, Російська імперія була багатонаціональною державою зі складними соціальними і національними протиріччями, що вважалися найгострішими на європейському континенті. Усередині неї не були завершені буржуазно-демократичні перетворення. Ця імперія була унітарною і централізованою державою, що в адміністративному відношенні складалася з 78 губерній і 18 областей. Самодержавство активно втілювало політику захисту цінностей та інтересів переважаючого російського етносу та його еліти, що супроводжувалося систематичним гнобленням інших національностей, соціально-економічним визискуванням і насильницькою русифікацією. Якщо певні зміни і трансформації, які розпочалися обмеженими реформами другої половини ХІХ ст., зокрема ліквідація кріпацтва 1861 р., допускалися у соціально-економічній сфері, земського та міського самоуправління, то національне життя було вимушене «втискатися» у формулу «єдиної і 7 неподільної» Росії. Наміри царизму в означеній галузі залишалися незмінними і зводилися до ігнорування національної проблематики, придушення національних рухів та маніпулювання ними з наміром довести, «вбити» у суспільну свідомість тези про те, що «національного питання» в Росії не існує. До таких «невидимих» проблем, але вкрай небезпечних для імперії, належало й українське питання, адже, як уже згадувалося, українські території та «українська плебейська нація» були вкрай важливі для Росії. Саме через цю потенційно серйозну загрозу російська сторона взагалі відмовилася від чутливої теми, звівши питання українського самовизначення до неіснуючої, зрештою, історичної та лінгвістичної суперечки. У світлі вище зазначеного, українське питання в Росії було абсолютно нелегітимним як дедалі більш серйозне явище суспільно-політичного життя. Згідно з офіційною доктриною, проблема була вирішена одним махом шляхом "возз'єднання" Малоросії з великоросійською територією. Ставлення диктатури до найменшого бажання українців зберегти свою національну ідентичність розглядалося як упереджене і вороже, як ознака політичної неблагонадійності та загроза "єдиній і неподільній Росії". Результатом такої політики стало застосування переважно превентивних репресивних дій, спрямованих на знищення зародків національного відродження українського народу. Польське повстання 1863 р., стало зручним приводом для цього і збіглося у часі з посиленням українського суспільного руху. Згідно з таємним Валуєвським циркуляром 1863 р. в Україні, окрім репресій проти громадівства, були запроваджені обмеження українського друкованого слова та вилучення української мови з галузі освіти, метою чого було відокремлення українофільської інтелігенції від свого народу [3]. Такі репресії нав'язували суспільству думку, що українофільський рух не мав власного коріння, а був продуктом польської, а згодом австро-німецької, змови, в основі якої лежала сепаратистська мета «виступити проти Росії і знищити Малоросію». Це категоричне заперечення стосовно усього українського стало провідним 8 принципом урядової політики. Посилення антиукраїнських утисків, розпочатих Емським указом 1876 р., у цей період самодержавство практично забороняло українське писемне слово та вияви культури, а також придушувало суспільний рух, що є явним проявом насильницького ставлення до українського населення в межах імперії. Ситуацію навколо української проблеми ще більше ускладнював факт, що було припинено розвиток українського національно-визвольного руху. Це зробила не лише самодержавна Російська держава, а й російське суспільство загалом, яке давно «втратило саме уявлення про Україну як національний організм» [4] , створюючи сприятливий ґрунт для поширення українофобських поглядів. Проти українців була звернута й офіційна історична наука. Зокрема, набула поширення теорія професора М. Погодіна, згідно з якою українці не були автохтонами в Наддніпрянщині, там, нібито, до початку ХІХ ст. жили великороси, які під натиском монголо-татар відійшли на північ, а ці землі- пустку зайняли українці. Незважаючи на те, що науковці довели цілковиту необґрунтованість таких тверджень, у російській громадській думці переважали консервативні погляди на це питання: Україна - "колишня батьківщина", а українці- побічна гілка російського народу. Незважаючи на велику відмінність українського та російського середовища, на те що «хохол» і «кацап» ніколи не вважали себе належними до одного народу, російське суспільство вперто дотримувалося офіційної доктрини про триєдину руську народність, вважаючи обидва народи етнічно однорідними, з чого виходила доречність їх остаточного синтезу [3; С. 474.] Як аналізував ситуацію на початку ХХ ст. О. Лотоцький, російське суспільство, яке, по суті, не відчуло на собі національного поневолення, не спроможне було звільнитися від стереотипів та міфологем щодо українців [5]. Приниження та переслідування негативно позначилися на морально- психологічному стані українців (нав’язування тез про меншовартість та хуторянство), розвиткові національно-визвольного руху та становленні його ідейних засад, формуванні української політичної нації, «спізнілої», порівняно 9 з іншими східноєвропейськими народами. Усвідомлення уярмленого становища українства призвело до того, що вже у 20–40¬х рр. ХІХ ст. в межах імперії діяльність патріотично налаштованої української еліти спорадично починає набувати політичного звучання. Йдеться хоча б про київську, харківську та полтавську масонські ложі, «Товариство об’єднаних слов’ян», «Малоросійське товариство» на чолі з В. Лукашевичем [6], в яких хоча й домінувало російсько-польське ліберальне спрямування, однак до гасел боротьби з абсолютизмом, національного визволення слов’янства, проблема політичної самореалізації українців поступово вирішується, причому свідомі українці надихаються традиціями українського державотворення часів Богдана Хмельницького. Перебуваючи тривалий час в лоні польського та російського визвольних рухів, українство спроміглося заявити про себе як самостійне суспільно- політичне явище в середині ХІХ ст., коли у зв’язку з діяльністю Кирило- Мефодіївського товариства (1846–1847 рр.) вперше в масштабах Росії постало українське питання з його республіканськими ідеями національно- політичного визволення — «І встане Україна, і буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім» [7]. Мабуть, не випадково справа Товариства, яка стала провідною політичною темою в імперії, розцінювалася диктатурою як надзвичайно небезпечна. Суворе покарання братчиків стало початком масових репресій не лише проти українців, а й проти слов'ян, поглиблення нагляду за національними настроями. Націоналістичні рухи в Російській імперії стали більш помітними після реформ кінця ХІХ століття, з прискореним розвитком буржуазних відносин. Тривалий час вони, внаслідок різних обставин, торкалися переважно питань захисту та розвитку національної культури, мови, освіти. Поступово рельєфніше окреслюється й український національно-¬визвольний рух. Як наслідок попередніх відчутних втрат від репресивних дій царизму український рух до кінця ХІХ ст., що уособлювався з діями громадівства, і надалі мав 10 переважно етнографічно-¬культурницьке забарвлення [8] (домагання офіційного визнання українців як окремішної нації, зняття обмежень в освітньо-культурній галузі тощо). Незважаючи на те, що члени Громади хотіли повалити Російську імперію, зупинити процес етнічного та соціального гноблення і здобути автономію для України, їхні дії залишалися абсолютно аполітичним українофільством. Така ситуація змінюється наприкінці ХІХ ст., коли національний рух де- далі більше насичується політичним змістом, що було відповідною реакцією на очікування української спільноти, здобутки національного руху в Галичині, впливи суміжних національних рухів, української політичної еміграції, зокрема М. Драгоманова, який пов’язував національний розвиток з втіленням принципів «громадівського соціалізму», демократії, федералізації Росії та Австро-Угорщини [9]. Ці ідеї підхопило нове покоління української інтелігенції, зокрема Братство тарасівців, перехідної ланки до політичної партії, заявивши у своєму програмному документі (1893 р.) про необхідність національного й соціального визволення української нації, що вбачалося у межах «федеративного ладу в тих державах, з якими з’єднана українська земля», і розцінювалося як складова загальнолюдського поступу [10]. Серед проблем, що ускладнювали розвиток українського суспільного руху та формування його ідеологічних засад, було існування так званого дуалізму (українського дуалізму), який був характерний і для інших ненаціональних держав. Іншими словами, справа визволення народу вимагала ліквідації двох важливих складових експлуатації: суспільства і держави. Унаслідок різних обставин українське суспільство Наддніпрянської України, що налічувало «десятки мільйонів селян, два десятки тисяч інтелігентів та кілька тисяч індивідуалів», як зазначив історик Дж. Мейс, прийняло ту саму ідеологію, яка відповідала інтересам селянства – соціалізм [11]. Враховуючи це, а також особливості самодержавного режиму, основним принципом політичного українського руху в Росії протягом кінця XIX - початку XX століття було визнання пріоритету соціального звільнення (розпаду панівної 11 політичної системи переважно на соціалістичних засадах), яке врешті-решт мало створити шлях і для національного визволення. Цей підхід до інтеграції "соціально-економічного" та "національного" був переважно заснований на теоретичних і методологічних засадах політичних діячів українського руху, які, у приблизному вислові, мали: "Комуністичний маніфест" в одному кишені і "Кобзар" - в іншому. [12]. Різні історичні традиції та умови існування українського народу в двох імперіях з різними політичними системами сприяли розформовуванню відмінних політичних поглядів серед українців. У західному регіоні українська нація розглядала свою самоідентифікацію в контексті європейської та світової спільнот, тоді як у східному регіоні переважно виходила за межі демократичної Росії. Причина цього явища полягала у тому, що український політичний рух Наддніпрянщини перебував під впливом російської політичної думки, що стало наслідком попереднього періоду задавленості не лише національно-політичного, а й культурного життя, коли російська стихія захоплювала будь-які прояви української самобутності [13]. Виходячи з цього, у ХІХ та на початку 20-го століть Наддніпрянська Україна вливала свої передові інтелектуальні сили у загальноросійський революційний рух, сподіваючись, що соціальна революція призведе до визволення українського народу. В результаті тисячі молодих українців кинулися у вир революції і загинули у боротьбі проти царизму, а український національний рух ослаб і занепав. Проте створені в Наддніпрянщині у другій половині 19 століття переважно напівлегальні державні інституції - освітні, благодійні та громадські - прискорили процес структуризації українського суспільства та сприяли національному пробудженню. Діючи всупереч офіційній ідеології, вони формували "неросійську ментальність" та обмежували виключний вплив російської держави на національний та соціальний вибір окремих людей і суспільства в цілому. Поступово відроджувалася ідея української держави та зростав її вплив на свідомість і політичну організацію українського суспільства. Завдяки цьому, значно поступаючись іншим національним 12 загалам в активності суспільно-політичного руху, зокрема польському чи єврейському, на початку ХХ ст. українське питання опинилося в центрі суспіль-ного життя Наддніпрянської України, передусім українського середовища [14]. 13 Підрозділ 1.1 Становлення партійної системи як стратегічний крок для формування української національної ідеї Наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття, особливо з появою національної партійної системи, український суспільно-політичний рух зміг виробити певну стратегію національного поступу, наріжним каменем якої стало питання відновлення національної державності. Виходячи з доцільності, традицій та можливості практичної реалізації, майбутнє України вбачалося в автономній позиції в складі Росії. Це було частиною загальної схеми національних рухів у Російській імперії, де гаслом більшості було не відокремлення від держави, а широка територіально-культурна національна автономія. Українська ідентичність Наддніпрянщини інспірувала прагнення до державності як інструменту захисту національних прав від зовнішньої експлуатації, несприйняття російської державної машини та відмови суспільства визнати право українців на окреме існування як нації з власною мовою, культурою, історією та традиціями. Перед перспективою втрати національної ідентичності у свідомих українців був лише один вихід - активний опір. Спочатку це відбувалося шляхом відстоювання свого права на існування як великої європейської нації через наукові та літературні дослідження, пізніше - через поширення освіти та культури, що сприяло формуванню національної свідомості серед широких верств населення, і, нарешті, через утвердження постулату національно-державного будівництва, що мало покласти край багатовіковій національній експлуатації. Процес формування українських політичних партій мав свої особливості. Зокрема, політичний світогляд активної української інтелігенції, враховуючи, що Наддніпрянщина була одним з провідних регіонів всеросійського визвольного руху, в якому домінували спочатку революційне народництво, згодом марксистські гуртки та такі провідні політичні напрями, як соціал-демократичний і соціалістів революціонерів, базувався на багатошаровому ідеологічному ґрунті, сповідуючи ідеї соціалізму, 14 демократизму, , націоналізму, лібералізму, тим самим створювало проблему як у створенні потужного в організаційному плані політичного руху, так і виробленні всеохоплювальної стратегії національного руху [15]. Внаслідок цього у Наддніпрянській Україні виникло кілька політичних національних партій з різноманітними, іноді досить схожими і нечіткими ідеологічними принципами, що призвело до їхньої низької організаційної потужності. До того ж на організаційному та ідейному ставленні ліворадикальних та соціалістичних груп у Наддніпрянщині позначилося те, що спочатку зразком для їх створення слугували російські організації [16]. Відсутність політичних свобод, яка виключала будь-яку можливість легальної діяльності, значна перевага загальноросійських політичних партій з їхніми централізаторськими тенденціями у поєднанні з невисоким рівнем національної самосвідомості українського народу стали причиною еволюції українських політичних сил у вирішенні проблеми державності від «самостійництва» до більш поміркованого «автономізму» [17]. До того ж представники українського політичного руху нерідко обмежували свої національні вимоги, аби боротьба за права націй не перешкоджала загальнореволюційному рухові [18]. Це, зокрема, простежується у діяльності першої української партії Наддніпрянщини — Революційної української партії (РУП). В її програмному документі — «Самостійна Україна» (Львів, 1900 р.), підготовленому М. Міхновським, проголошувався примат єдиної, неподільної, вільної, самостійної України від Карпат до Кавказу. Однак згодом серед РУП відбувся зсув від самостійницьких позицій до національно-територіальної автономії України в межах оновленої Росії. Неможливість узгодження соціалістичних принципів з національним ідеалом, обмеженість соціальної бази та залежність від російських тлумачень марксизму призвели до того, що головна наступниця РУП, Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), свідомо відійшла від гасла національно-державної самостійності. У своїй програмі (грудень 1905 р.) вона пов'язала розв'язання українського питання з 15 встановленням республіканського устрою в Росії та наданням автономії Україні [19]. На подібних автономістсько-федеративних засадах столи й інші політичні партії, зокрема Українська соціал-демократична спілка («Спілка»), організації українських есерів, ряд ліберально-конституційних партій. Лише прихильники національно-демократичного загону залишалися вірними ідеї самостійництва. Так, Українська народна партія (УНП) у своїй програмі (1906 р.) висловила провідну вимогу — «Вільна непідлегла самостійна республіка — Україна робочих людей». УНП, разом з Українською радикальною партією та Українською демократично-радикальною партією, намагалися знайти спосіб поєднати постулати державної самостійності та автономії в своїх програмних документах і практичних діях, враховуючи складність та багатогранність суспільно-політичного життя. В цьому контексті, "добровільна федерація народів" розглядалася як проміжний етап на шляху до незалежності або створення міждержавного об'єднання повністю суверенних народів [20]. Формування вищезгаданих українських політичних партій та артикуляція їхніх вимог відбувалися в період становлення російської багатопартійної системи, відносини з якою були вкрай суперечливими. Російські політичні сили так і не змогли усвідомити, що націоналістичний рух є об'єктивним відображенням потреб розвитку кожного етносу, в тому числі й українського питання. Загальноросійські ж політичні партії, що складалися з трьох основних течій - соціалізму, лібералізму та консерватизму - з різних причин майже вилучили з українського руху його етнічний зміст і намагалися включити його в загальний потік політичного руху всієї Росії або ж повністю знищити. Отже, аналізуючи цей історичний відрізок можна стверджувати, що основним поштовхом до підняття українського питання стали утиски та пригноблення України як нації. Такий вплив призвів до підняття питання національної державності. Враховуючи сучасні події можемо простежити 16 аналогію і відмітити, що Росія придушувала Україну як націю, намагалась викорінити мову, забрати історію. Територія України завжди була для Росії вигідною через своє географічне положення, вони переслідували свої політичні цілі, тому підняття українського питання постало загрозою для їх амбіцій. На той час проблемою повстало те, що українських рух був без чіткого ідеологічного спрямування, а також феномен малоросів змішував українську ідею. Далі ми спрямуємо наше дослідження на аналіз програмних документів і думок тодішніх лідерів, інтелігенцію, що допоможе нам більш детально розглянути питання становлення української ідеї, розглянемо питання ідейних розбіжностей і як це вплинуло на свідомість громадян. 17 РОЗДІЛ 2. Громадсько-політичні діячі як фундатори концепцій національної ідеї Підрозділ 2.1. Галицькі представники інтелігенції та їх концепції «Самостійності України» Ідею політичної самостійності України найбільш зосереджено висловив у своїй праці молодий галицький політик, публіцист і член Русько-української радикальної партії, Ю. Бачинський. Занепокоїний майбутнім українського народу, ідеї незалежної української держави він, задавав питання: «Що ж станеться з тією ідеєю, хто буде й далі тримати той синьо-жовтий національний прапор, яка доля чекає руського мужика? Та поставивши собі таке питання щодо будучности русинів, — пише автор, — я його зараз-таки і розширив, я хочу вже раз поставити на денний порядок справу будучности української нації — взагалі, не лише виключно в Австрії, але і в Росії» [21; С. 27]. Українська держава в майбутньому, в думках Ю. Бачинського вбачалася незалежним політичним утворенням. З цього приводу він стверджував: «Політична самостійність України, тобто політична відрубність України не лише від Польщи, але й від «Великоруси», узасаднена тим, що не лише одній Польщі, але і «Великоруси» виставлена вона на жир, обі вони тягнуть з неї поживні для себе соки... Отже, таке становище, яке займе Україна супроти Польщі, таке саме становище буде вона мусіла зайняти і супроти «Великоруси». Як проти Польщі, так і проти «Великоруси» буде мусіла вступити до бою; від обох тих націй буде добитися політичної відрубності, політичної самостійности. Політична самостійність України, то condition sine qua non (життєво необхідна умова) єї економічного і культурного розвитку, умова взагалі — можливості єї існування» [22]. 18 У своїй аргументації на користь політичної незалежності майбутньої української держави, Ю. Бачинський висловлював думку про необхідність її єдності, включаючи основні українські землі, що належали до сусідніх держав. Він закликав українську інтелігенцію, принаймні певну її частину, якій не байдужа справа майбутньої української нації, активно пропагувати цю ідею з повною відповідальністю, ідею «про політичну самостійність України між українського суспільства. Тоді і сама національна українська ідея представиться в іншім світлі в очах кожного Українця і інакше зачне на неї дивитися і ЄЇ розуміти українська суспільність. Українська ідея набере вже і тоді реальний зміст» [22, С. 132]. Ідеї Ю. Бачинського та І.Франка стали поштовхом до відмови від федеративних засад Драгоманова. Перейнявся ідеєю політичної самостійності України, посиливши позиції «молодих» галицьких «радикалів-державників» [23]. Видання твору Ю. Бачинського та реакція на нього, зокрема вислови І. Франка, мали значний вплив на переосмислення силових співвідношень у суспільно-політичній думці, зокрема в радикальних колах. Молоді представники радикальних груп почали висувати вимогу включення положення про політичну самостійність України до програми Русько- української радикальної партії. Для підготовки мас до нових суспільно- політичних реалій та зміцнення національної свідомості, галицькі і частково представники інтелігенції з Наддніпрянщини, які знайшли там притулок від царського уряду, активно зайнялися просвітницько-культурною діяльністю. Це сприяло швидкому зростанню національного самосвідомлення галицького населення та формуванню партійно-політичної системи. Ідея побудови незалежної соборної української держави стала найважливішою засадою політичних партій у цьому контексті[24]. Павко у своїй роботі відзначає, що: «Прогресивні зрушення у свідомості народних мас знайшли відображення в українській суспільно-політичній думці. Перехід І. Франка, Ю. Бачинського, В. Будзиновського та інших 19 активних діячів радикального руху на самостійницькі позиції посилив в УРП дискусії у питанні співвідношення національного та соціального у подальшій визвольній боротьбі українського народу» [25]. Важливим внеском в державотворення посіла концепція самостійної України І. Франка. Змагання за політичну незалежність ставало все більш важливим елементом в суспільно-політичній думці Східної Галичини, особливо серед представників УРП. Фактично, на четвертому з'їзді партії, що відбувся 29 грудня 1895 року, було підведено підсумки дискусії щодо ідеї політичної самостійності України. Лідер партії І. Франко, який керував роботою з'їзду, запропонував доповнити політичну програму вимогою досягнення державної самостійності України [26]. «Стоячи на ґрунті наукового соціалізму і годячись на всі випливаючи з сього конвенції — так на полі політичнім, економічнім і культурнім, заявляє русько-українська партія радикальна, що здійснення усіх її ідеалів соціалістичних можливе при повній політичній самостійності русько-українського народу і повнім, необмеженім праві його доторкаючи» [27]. Програма Української радикальної партії вперше освітила бачення України як самостійної. Політично-правова доктрина молодого Івана Франка, який був радикально-соціалістичною фігурою і активним учасником радикальних політичних рухів, пройшла певну еволюцію, переходячи до позицій ліберально-демократичної соціальної доктрини та світоглядного культуроцентризму у філософії. Він закріпився на основі цих принципів: “повної самостійності нації, зриваючи таким чином з федералістичною традицією Костомарова і Драгоманова” [28]. Можна погодитись з думкою Грицака, що: «Світогляд І.Франка пройшов значну трансформацію, що було обумовлено також зміною української політичної думки від федералізму до самостійництва» [29]. У програмовій статті “З кінцем року” (1896) Іван Франко критикує українських "культурників" за їхнє захоплення теоретичними абстракціями і закликає подолати відчуженість інтелігенції від життя народу. Він наголошує, 20 що лише інтегральна й всебічна праця може зробити нас справді живими серед інших народів. Книжки самі по собі, брошури, Академія наук, тисячі шкіл, вся ця сукупність не зможе викликати органічного зростання. Ми потребуємо всього цього, але необхідно, щоб це все відбувалося по всіх фронтах, щоб наш розвиток був органічним. Ф. Медвідь влучно окреслив постать І. Франка «Літературна і наукова спадщина І.Франка величезна і різноманітна, однак ми торкнемося його суспільно-політичних поглядів, що стосуються ідеалу національної самостійності, національного поступу української спільноти» [30]. Франко маючи поетичний хист, підштовхував суспільство до усвідомлення своєї національної ідеї мистецтвом слова. Як зазначив В. Загороднюк: «Ідеал національний, за І.Франком, – це “ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації”» [31]. Поясненням вченого для висування національного ідеалу на перше місце було таке, що “ідеал національної самостійності”, який вміщує у собі не тільки “західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі”, лише “один тільки може дати їм поле для повного розвою” [31]. Нагадуючи з тривогою наступним поколінням, І. Франко виразно підкреслював, що “не маючи в душі сього національного ідеалу, найкращі українські сили тонули в общеросійськім морі, а ті, що лишилися на свойому грунті, попадали в зневіру і апатію” [31]. При усвідомленні історичного досвіду, І. Франко об'єктивно оцінював історичне значення національної свідомості як вирішального фактора "національної самостійності". Він розумів, що національна свідомість є основою економічного, соціального і політичного розвитку українського народу, а також розвитку його матеріальної і духовної культури. Вона включає у себе усвідомлення: 1) етнічної спільності з іншими етносами; 2) національних цінностей і прив'язаність до них у мові, етнічній території, національній культурі; 21 3) соціально-державної спільності; 4) патріотизму; 5) спільності в національно-визвольній боротьбі. Цей підхід заснований на найновіших дослідженнях феномена етнічності, зокрема на висновках Ф. Гекманна, який виділяє п'ять компонентів: 1) соціокультурну єдність; 2) єдність історичного та сучасного досвіду; 3) уявлення про спільне походження; 4) колективну ідентичність (визначення, хто "наш", а хто "чужий", що призводить до уявлення про межі між власним етносом і іншими); 5) почуття солідарності [32]. І. Франко вказував на роль інтелігенції у відображенні національної ідеї, оскільки її слово може проникнути до мас та вплинути на національну свідомість. Справжня інтелігенція, або національна еліта, виступає як втілення національного духу, розуму всенародного буття, творця, носія та провідника знань, національних і загальнолюдських ідеалів. Інтелігенція володіє знаннями духовних цінностей, які є інтелектуальною основою формування свідомості. Ці духовні цінності існують у матеріалі мови, а мова є не просто засобом спілкування і комунікації, але й має інтелектуальний аспект як транслятор знань, який має складну психологічну та гносеологічну природу. Ця особливість пов'язана з духовно-пізнавальною діяльністю людини загалом. В результаті, інтелігенція має історичну місію як володар слова у формуванні свідомості загалом, зокрема національної. Вона прагне розуміти та осмислювати джерело народних прагнень та усвідомлювати їх сутність як логічно сформованих ідей, концепцій, вчень, ідеалів, збагачуючи народний духовний світ і допомагаючи свідомості народу усвідомити національну ідею та зберегти свою національну ідентичність. [33]. “Перед українською інтелігенцією відкриється тепер, при свобідніших формах життя в Росії, величезна дійова задача – витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до 22 самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і сильна держава не може остоятися” [34]. І. Франко мав глибоке усвідомлення того, що на початку ХХ століття для українського народу "ідеал національної самостійності, який включає культурні та політичні аспекти, зараз, з погляду сучасності, перебуває поза межами можливого". На політичному порубіжжі ХІХ ст. українська інтелігенція розійшлася у поглядах стосовно майбутнього України. Постало питання чи сповідувати ідеї соборності, незалежності України, чи все ж таки залишитись на засадах федералізму. Аналізуючи праці цих двох авторів можна дійти висновку, що на Галичині рух за самостійність почав стрімко набирати оберти. Хоча спочатку ідеї Бачинського сприйняли критично, спираючись на авторитет Драгоманова і його федералістично-соціалістичні погляди, але все ж таки згодом «самостійна Україна» почала знаходити позитивні відгуки серед інтелігенції. Якщо спиратись на роль інтелігенції, як писав Франко, то дана подія надала значний поштовх до формування національної ідеї. Цей час ми характеризуємо як вагомий крок до українського національного ідеалу. 23 2.2 Концепції майбутнього України провідних громадських діячів ХІХ-ХХ ст. Міхновський розглядав національну ідею в Україні як самодостатню, відокремлену від російської, проголошував вкрай важливим вибороти українську політичну незалежність. У нових умовах, Міхновський переглянув свою позицію щодо війська та прав України. Попередньо, в своєму Конституційному проекті 1905 року, він не підтримував необхідність війська. Проте, в нових обставинах він вважав, що якщо є держава, то необхідно забезпечувати її захист та права. Міхновський проголошує ідеї, на перший погляд, близькі до націонал-соціалізму, наприклад: «Україна для українців...», хоча звертаючись до історії, це був час, коли Україна, будучи однією з найбільших країн Європи не мала власної державності й була розірвана між імперіями. В. Іванишин, політолог і літератор, виражає свою думку щодо цього лозунгу Міхновського наступним чином: «Гасло «Україна для українців» має не реакційний і не ксенофобський, а національно-захисний характер. Інша річ, що, на думку багатьох великих «інтернаціоналістів», українці не мають ніякого права захищати свої національні інтереси, бо це може спричинити певні труднощі для тих, що звикли розглядати їх як покірну робочу худобину, котра має право жити і їсти, щоб могла працювати на чергового «благодійника», але ж не більше!..» [35]. Звертаючись до "сили волі й духу" для обґрунтування ідеалу самостійності, М. Міхновський враховує реальні умови і найближчі перспективи. Тому головною метою партії у "Самостійній Україні" визначається досягнення автономії: «Як партія бойова, партія, що виросла на ґрунті історії і єсть партією практичної діяльності, ми зобов’язані вказати ту найближчу мету, яку маємо на оці. Ся мета – повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 р. з розширенням її впливу на цілу територію українського люду в Росії. […] Наша нація добуде собі повну свободу і перший ступінь до неї – Переяславська конституція» [36]. 24 Деякий час «Самостійна Україна» формально була програмою Революційної української партії, але у 1902 р. вона змінила курс на автономістсько-соціалістичні засади. «Уже в нарисі програми, опублікованому 1903 р., ідеться про необхідність повної автономії України в перебудованій на федеративних засадах Росії» [36]. Слід зазначити, що "Основний Закон "Самостійної України" був сформульований з великим впливом ідей М. Драгоманова. Однак автору документа все ще не задовольняв принцип місцевого самоврядування в рамках Російської децентралізованої демократичної держави. Крім того, в проекті зовсім не згадувалась Російська імперія, а замість цього було запроваджено принцип нової незалежності України, що включала дев'ять таких територій: Чорноморська Україна; Слобідська Україна; Степова Україна; Лівобережна Україна, або Гетьманщина; Північна Україна, Полісся, або Гайова Україна; Правобережна Україна; Підгірська Україна; Горова Україна і Понадморська Україна. Характерно, що серед прав і свобод українців, які гарантувала федерація українських земель, автор проекту виділяв: право на громадянство, скасування кастового поділу суспільства, рівність чоловіків і жінок, недоторканість особи, заборона покарання і утримання під вартою без судового вироку протягом 24 годин, недоторканість житла, свобода совісті, свобода слова, розмежування церкви і держави, а також свобода розлучення, свобода наукових досліджень, право на освіту, свобода друку, свобода зібрань, свобода формування об'єднань, право звернення до влади з індивідуальними або колективними петиціями, конфіденційність листування, право на вживання рідної мови, визнання української мови офіційною (державною), право на звернення до суду, скасування спеціальних судів та інше. У своєму проекті М. Міхновський наголошував, що ці права і свободи, так само як і всю владу, мають належати українському народові. Водночас він дотримувався класичного принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову, що має свої коріння ще з часів Локка. Знаходимо, що на початку XX століття в Україні чітко виявився консервативно-державницький напрям політико- 25 правової думки. Він пройшов через стадію становлення в нових конкретно- історичних умовах (під час революції 1905-1907 років, пробудження всіх поневолених народів Російської імперії тощо). На самому ділі, в одній зі статей газети "Слобожанщина", яка була опублікована у 1906 році перед думськими виборами і закликала голосувати за українських кандидатів, М. Міхновський твердив, що саме здоровий націоналізм, а не космополітизм, є основою розвитку духовних сил українського народу. Це положення, на нашу думку, залишається досить актуальним й нині. Неможливо аргументовано заперечити той факт, що українські патріоти завжди залишалися у меншості, і це, на нашу думку, є основною причиною багатьох наших проблем. У своєму виступі "Самостійна Україна" (1900 р.) та пізніше в програмі УНП (1902 р.) М. Міхновський. Ніхто не може аргументовано заперечити, що українські патріоти в минулому завжди залишалися в меншості. В цьому, на нашу думку є більшість наших проблем. У своїй промові "Самостійна Україна" (1900 р.) і пізніше, у програмі УНП (1902 р.), М. Міхновський висловлював думку про те, що основною причиною нещастя українського народу є відсутність націоналізму серед старшого покоління. Він вбачав націоналізм як потужну і непереможну силу, яка вже яскраво проявилась у ХХ столітті. Під її натиском зрушуються непереборні кайдани, великі імперії розпадаються, і нові народи вступають на історичну арену, визволюючись від своєї покорної ролі рабів перед переможцями, чужоземцями. «Націоналізм єднає, координує сили, жене до боротьби, запалює фанатизмом поневолені нації в їх боротьбі за свободу» [37], так вважав М.Міхновський. У своїй публіцистиці 1905 року "Націоналізм і космополітизм", Міхновський розрізняє два типи націоналізму: націоналізм пануючих націй, який він вважає системою, спрямованою на винищення національної ідентичності, та націоналізм гноблених народів, який він розглядає як право на боротьбу за свою людську гідність. Міхновський стверджує, що 26 націоналізм пануючих націй, який пропагується під гаслами космополітизму, позбавляє поневолених народів останніх сил, особливо інтелігенцію. Зворотньо, націоналізм гноблених народів є джерелом історичної творчості, вміщує зародки національної свободи та розвиває ідеї гуманізму та космополітизму. Згідно з Міхновським, здоровий націоналізм приводить до зародження нових народів і призводить до розпаду імперій, які приречені на зникнення в історичному процесі. Він бачить відсутність такого націоналізму серед широких мас українців як основну причину нещастя свого народу. Як зазначив Пономарьов у своїй праці: «Головними опонентами Міхновського є не "чужинці", а "українофіли, що виробили релігію лояльності", українська інтелігенція, яка в попередніх поколіннях не узгоджувала свої інтереси з інтересами народу, зраджувала, покидаючи його в найгірші часи. Її представники "надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії". Саме "українофіли" зробили український рух чимось смішним і ганебним і тим самим відштовхнули від українства "цілу молоду Україну". Без інтелектуального та чуттєвого резонування чергового молодого покоління на політичний зміст національної ідеї державне унезалежнення України неможливе» [38]. Самостійництво Міхновського для українського суспільства того часу було особливо вражаючим з двох причин. В першу чергу, воно виражало увагу до української державної традиції, свободи та особистих прав, а також до "стародавньої культурності української нації". По-друге, воно було схожим на національні рухи інших колонізованих центрально-європейських країн, які були тоді під впливом чотирьох імперій. Фактично, "Самостійна Україна" починається з визнання того, що визвольні рухи переходять до своєї остаточної фази – «уоружених повстань зневолених націй проти націй-гнобителів» [39]. «Ми йдемо до повстання, до оружного повстання за визволення українського народу з під економічного та національного рабства, – вказується в роботі. – ... Ми виходимо на боротьбу за інтереси всього народу українського Повстання се єдина наша оборона і ми тільки боронимось, а не нападаємо, бо 27 ми підтоптані й поневолені, бо нашому життю, цілій будутччині нашого народу загрожує смерть тоді, коли чужинці, пани наші аж тонуть у розкошах та в золоті». Нас було позавлено права на працю, права на освіту на рідній мові та права на культурний розвиток. Міхновський вбачав причину українського поневолення в експлуатації чужинцями, які володіли всіма багатствами на території України. «Ціла купа народів: москалі, ляхи, німці, мадяри, – відзначала «Самостійна Україна», – сидять на нашому народові як паразити, їдять хліб, зароблений крівавим його потом, розкошують у країні, де тубольців повернуто в рабів – цілий нарід рабів – і не хочуть признати за українцями їхніх прав, крім права вмерти» [40]. У липні 1917 року у Києві, під керівництвом М. Міхновського, розпочалося повстання групи "самостійників", які були обурені змістом ІІ Універсалу Української Центральної Ради. Вони настоювали на тому, щоб Центральна Рада негайно проголосила незалежність України. Однак, Центральна Рада не тільки відхилила цю вимогу, але й придушила повстання "самостійників" за допомогою російських військ. Про це Володимир Винниченко, голова Генерального Секретаріату, повідомив російському Тимчасовому уряду. Деяких "самостійників" було заарештовано, а інших, у тому числі Міхновського, відправлено на фронт. Але вже в січні 1918 року Центральна Рада оголосила незалежність України, проте було пізно: радянські армії Росії захопили Донбас, Слобожанщину та більшість Лівобережжя. Так як Микола Міхновський був нонконформістом і непримиримим з усим, що могло завадити створенню самостійної української держави, у нього були досить складні відносини з колегами. Міхновський прийшов до висновку, що неможливо продовжувати боротьбу за самостійність України. Знаходячись у самотності, він зробив аналогію з Сократом і знайшов своє власне рішення щодо цієї проблеми. «Він був самодостатнім і сам вирішував, що робити з Україною – чи продовжувати боротися, чи накласти на себе руки. Він і був «Україна». Міхновський у собі 28 втілив ідею того українського Едему, який він вкладав у поняття самостійної держави» [41]. Ще один яскравий представник громадської думки - М. Грушевський. Ідея федералізму, яка була одним із головних принципів "національного проекту" під час 1917-1918 років, продовжувала суттєво впливати на українське політичне середовище після "політичної війни" з Тимчасовим урядом. Існує багато доказів, які підтверджують, що М. Грушевський був ідеологічним та організаційним лідером Центральної Ради. Більшість дослідників поділяють цю точку зору [42]. Не розраховуючи на повне розуміння українського руху з боку Тимчасового уряду, а також на успішне вирішення питання у майбутніх Установчих зборах Росії і навіть на здатність найкращих представників велико-руської інтелігенції довести свою щирість у демократичних уподобаннях, особливо коли йшлося про вимоги національного характеру, М. Грушевський активно впроваджував і висував вимоги щодо української автономії [43]. Одним із важливих концептуальних аспектів державотворчої діяльності М. Грушевського від серпня 1917 р. було усвідомлення України як частини демократичної федеративної Росії, обґрунтування нових ідей і смислів для поширення її федералістської концепції, системне продовження проголошеного Центральною Радою внутрішньо-політичного напрямку, переосмислення ролі та місця України у федеративній моделі побудови нової Росії. Було необхідно активно вжити рішучі заходи для закріплення та реалізації нового внутрішньо- та зовнішньополітичного курсу, а також переглянути роль та місце України у федеративній моделі будівництва нової Росії. Момент вимагав раціональних рішень з огляду на загальноросійську владу, якій бракувало чіткої стратегії та порядку дій. Саме в цей період автономістська політика Грушевського зробила крок до формування українського руху. Автономістсько-федералістські позиції керівництва Центральної Ради та його тверде переконання в необхідності трансформації 29 унітарної держави в союз націй на федеративних засадах не дозволили українським лідерам визнати більшовицький Раднарком як новостворену російську владу. Переоцінивши свою роль у тогочасному військово- політичному балансі сил, Центральна Рада продовжувала ініціювати утворення федерації вільних демократичних утворень на території Росії. Конфлікт збройний між українськими представниками та вже більшовицькою Росією виник внаслідок вимоги утворення загальноросійського соціалістичного уряду, який мав включати представників національних регіонів та самоврядних одиниць. Всупереч реальному становищу у загальноросійському контексті, Генеральний Секретаріат у своїй відзові «До громадян, урядових і громадських установ» від 3 листопада 1917 року стверджував, що більшовицьке «центральне правительство всієї Росії не має спромоги керувати державним життям» і водночас заявляв, що «Україна має бути в складі Федеративної Республіки Російської як рівноправне державне тіло» [43]. Правова суть цього акту була абсолютно зрозумілою, але йому не вистачало логічної довершеності. Це завдання виконав третій Універсал, прийнятий Малою Радою 7 листопада 1917 року. Українська влада намагалася видавати повне несприйняття нової влади у Петрограді, позитивно скориставшись для себе – взяти політичну ініціативу на українських землях та поглибити попередні державотворчі завоювання. З цього приводу М. Грушевський згадував: «утворення єдиної, сильної власти в краю являлося пекучою проблемою. Такі резолюції й були винесені Ц. Радою, та сього було ще мало: єдиним способом утвердження сеї власти було підведеннє державного фундаменту під неї» [43]. Провідники Центральної Ради прийшли до переконання, що «Українська республіка справді мусить бути проголошена негайно... За порозуміння фракцій українських соціал-радикалів і соцціал-демократі був вироблений проект третього універсалу Центральної Ради, який і був з деякими змінами прийнятий і проголошений Ц. Радою дня 7 падолиста» [44]. Основні засади 30 нового державно–правового статусу України та його внутрішню побудову в Універсалі було визначено наступним чином: Україна стає народною республікою, «не одділяючись від республіки Російської», яка в свою чергу повинна стати «федерацією рівних і вільних народів» [44]. Задеклароване відновлення державності супроводжувалося визначенням головних підвалин державотворення: народ, територія, влада [45]. Універсал пропонував ясне обґрунтування цих концепцій. Головним аспектом цього документа було перетворення міжнаціональних відносин після Лютневої революції шляхом визнання появи нового державного утворення, яке ставило своєю метою захист власної автономії, незалежно від політичних турбулентностей в російському революційному процесі. Універсал підкреслював, що центральна влада не існує, і тому ні Рада народних комісарів, ні Тимчасовий уряд, який діяв напівлегально в листопаді 1917 року, не визнавалися як федеративний центр влади. Центральна Рада сама утверджувала автономний статус, а не чекала на його надання. В. Солдатенко в своїй роботі зазначає: «Якщо другий Універсал ставив автономію України в залежність від остаточного рішення Всеросійських Установчих зборів, то третій – закликав громадян «до дружного великого будівництва нових державних форм», вказавши, що прерогативою їх вироблення має належати Українським і Всеросійським Установчим зборам. Дослідники одностайні в тому, що обираючи цей статус лідери революції віддавали данину традиціям, а елементарна інерція не дозволила вчасно скоригувати вчорашні уяви про достатність потенцій автономістського ладу» [46]. Ідея автономії України була подана в 3 Універсалі, що показало динаміку в ході розвитку національної ідеї. Вітчизняна еліта, скориставшись жовтневим переворотом, вжила рішучих незалежних заходів для забезпечення своїх цілей. 25 листопада 1917 року Генеральним Секретаріатом була розіслана «Нота до урядів республік, утворених на території Росії», якою їм запропоновано приєднатися до процесу створення «однорідного– 31 соціалістичного уряду» на основі федералізму. [47]. Український уряд склав список заходів, які він вважав необхідними для всіх компонентів майбутньої федерації. Серед цих заходів були: встановлення республіканського та демократичного політичного устрою в кожному державному утворенні Росії, впровадження системи громадянського рівноправ'я, а такою цілковите взаємне «невтручання в політичне життя федеруючих республік, оскільки вони не виходять за межі вищевказаних підвалин» [48]. Проте, за винятком Дону, жоден інший регіон не відгукнувся на ці пропозиції. Запровадження заходів, спрямованих на федерацію, призвело до загострення відносин з Радою народних комісарів, яка трактувала діяльність всеукраїнського органу як неправомірне розширення регіональних функцій до втручання у внутрішні справи всієї Росії [49]. Отримавши практично повну владу після повалення Тимчасового уряду, Центральна Рада під керівництвом М. Грушевського, замість розв'язання внутрішніх проблем, зацікавилася формуванням центральної федеративної влади, внаслідок чого втратила підтримку суспільства. Взаємини Центральної Ради з Радою народних комісарів, наявність численних суперечностей у баченні майбутнього Росії розкривають значення рішучого переходу М. Грушевського та деяких лідерів українського руху від підтримки автономістсько-федералістських орієнтацій до прагнення установити самостійність Української Народної Республіки. У період з листопада 1917 до січня 1918 року подальші дії Центральної Ради щодо створення власної держави визначалися не стільки бажанням сформувати повноцінну незалежну державу, скільки політичною реакцією на діяльність Раднаркому. Саме в цей час в творах лідера Центральної Ради, які датуються груднем 1917 - квітнем 1918 року, гостро висловлюється критика "духовного рабства", "песимістичного обов'язку" перед російською владою. Він переконує, що у відносинах між Українською Народною Республікою та Радянською Росією відсутні поняття "спільна революція, спільна культура, спільна батьківщина". Солдатенко у своїй праці виділив такі слова Грушевського з цього приводу: 32 «Війна більшовиків з Україною рішуче поставила хрест над сею ідеологією, – писав М. Грушевський, – розв’язала всякі моральні вузли, які ще могли в чиїх– небудь очах зв’язувати Українця з московським громадянством спеціально. Вона, так би сказати, зняла з Московщини права «особо благопріятствуємой» нації...» [47]. Можливим є розвиток автономістсько-федералістських поглядів М. Грушевського у вигляді подальших трансформацій. Фактично, він висунув нову формулу для процесу державотворення, яка полягала у можливості оголошення самостійності: «рішучо відтяти всякі двозначности й неясности та відложивши федерованнє до того часу, коли буде ясно, коли і з ким федеруватись, зараз стати твердо на прінціпі повної самостійності Української республіки» [47]. З початку грудня 1917 року, лідери українського руху починають акцентувати увагу на необхідності оголошення самостійного курсу. Центральна Рада розпочинає підготовку для відокремлення від більшовицької Росії, з планами зміни статусу українських земель та реформування досягнень революційного періоду. Помимо невдачі утворення Всеросійської федерації, такий курс обумовлений бажанням відділитися від радянського режиму. М. Грушевський в своїх описах передавав образ тогочасного положення українського руху таким чином: «кінець кінцем більшість Центральна Рада висловилась за політику рішучу, а против тактики уступок большевизмови й порозуміння з ним. В день 9 січня, призначений для українських тимчасових зборів, рішено було універсалом Центральної Ради проголосити Українську Республіку державою самостійною й незалежною, щоб мати вповні вільну руку в уладженню своїх міжнародніх і внутрішніх відносин, щоб відібрати грунт від усяких мішань, у внутрішні справи України, як однієї, мовляв, з частини будучої росийської федерації...» [42, 558]. У січні 1918 року більшість українських політичних партій ще втримувалася на позиціях автономії та федералізму, вважаючи федерацію найбільш підходящою формою майбутнього державного устрою для України. Особливу увагу слід приділити ретельному поясненню, яке голова 33 Центральної Ради надає з конкретних мотивів та підстав для досягнення самостійності. «Але в даний момент, – писав М. Грушевський, – коли всякі неприхильні, або й просто ворожі українству елементи й сили, всякі оборонці єдности і неподільности Російської держави, перекрашуючись в захистний колір федералізму, чіпались федералізму тільки для того, щоб гальмувати далі свобідний розій українського державного й економичного будівництва...» [42, 559]. Слід також відзначити, що вибір самостійницького курсу Центральною Радою значною мірою був вплинутий зовнішньо-політичними обставинами. Саме в цей період з'являються концепції М. Грушевського, які фактично відкидають усі попередні політичні позиції вченого та його світоглядні принципи, заявляючи про "кінець московської орієнтації". Внаслідок цього, появилися обставини, що підтверджують засади на користь незалежності України «близького їй духом і вдачею світу. В першу чергу – до світу германського...» [43, 148]. 12 січня 1918 року був остаточно схвалений текст четвертого Універсалу. Оголошення третього й четвертого Універсалів не було результатом довготривалого руху або стратегічної мети, але було актом, обумовленим обставинами. Основним напрямком діяльності Центральної Ради в листопаді–грудні 1917 року було відмова від автономістської орієнтації, і поступово самостійницький курс був прийнятий з метою побудови України як частини демократичної федерації. Цей історичний момент в філософсько-політчному дискурсі відкинув ідеї самостійної держави. Як зазначає Верестюк у своїй праці: «З появою четвертого Універсалу автономізм остаточно відходить до історії української суспільно–політичної думки, звільняючи місце в реальному політичному житті ідеї суверенної української держави» [48]. Четвертий Універсал, як і попередні, не стверджував однозначно розрив з Російською державою, але висловлював сподівання на виникнення федеративного зв'язку. Погляди М. Грушевського на автономію та федералізм відображають його складний та дихотомічний 34 світогляд, що сформувався через взаємодію української та російської ментальностей, а також врахування тенденцій соціального розвитку упродовж ХІХ - початку ХХ століття. Компромісна складова козацької ідеї визначила нестабільність українського автономістського проекту, зробивши його залежним від зовнішніх обставин. Формулювання ідеї месіанства та історичної єдності слов'янської концепції свідчить про живучість федералістської доктрини, яка займала важливе місце в політичних поглядах М. Грушевського, голови Центральної Ради. Після розпаду Центральної Ради, цей вчений і політик пройшов ідейну еволюцію, перейшовши від популізму до глибоких соціалістичних переконань і віри у світову революцію. У 1917 році М. Грушевський познайомився з одним із небагатьох українських політиків, який підготував програму розв'язання "українського питання". Гасло федералізму перетворило українську політику на реальний чинник. Автономістсько-федералістська концепція була по суті елементом демократизації та популізму в національно-визвольному русі, і ця політика розроблялася М. Грушевським та його соратниками на цілком свідомих засадах. Лідери Центральної Ради розглядали федералізм як найбільш раціональну та ефективну систему управління у великій державі, спосіб подолання бюрократичного централізму та форму соціалістичної держави. З початком Четвертої світової війни федералізм трансформувався зі сфери зовнішніх відносин з Росією у внутрішнє життя Української Народної Республіки як модель її територіального та внутрішнього устрою. Отже, відповідно до Міхновського, основним фактором, який спричинив нещастя нашої нації, є недостатність націоналізму (тобто національної свідомості, самооцінки, власної гідності, гордості і т.д.) в українському суспільстві. Він був тією персоною в українській філософії, яких називають революціонерами, на відміну від інших філософів того часу, його погляди не були дихотомними, його ідеї не змінювались з часом, його позиція була тверда і чітка. Можна припустити, що його доволі радикальний світогляд не 35 сприйняли через непідготовленність української свідомості загалом, так як зазначалось раніше, в той час відбувались ідейні розбіжності. Якщо ідеї М. Міхновського були радикальними і гасла доволі провакативними, то постать Грушевського асоціюється з дихотомним світоглядом та розмитою позицією щодо майбутнього України. Федералістська орієнтація М. Грушевського, яка мала великий вплив на національну політичну еліту, відіграла вирішальну роль у проголошенні незалежності як противага боротьбі за автономію. Таким чином, автономістсько-федералістські погляди М. Грушевського лягли в основу ідеології та діяльності Центральної Ради, визначили і спрямували тенденції українського революційного процесу. Політичний курс Центральної Ради реалізував традиційне федералістське бачення вітчизняної суспільної думки 19 - початку 20 ст. і заклав підвалини та форму України як держави для формування демократичної федеративної Росії. Погляди М. Грушевського на той час були не лише інтелектуальним конструктом, але й несли в собі новий зміст і великі можливості для розвитку в період державотворчої діяльності Центральної Ради. 36 РОЗДІЛ 3. Концепт «національна свідомість» в ХХ ст. і дотепер На нашу думку, національна свідомість - це унікальне явище духовного життя українського суспільства, яке розвивається відповідно до своєї внутрішньої логіки, різноманітністю проявів і форм, глибиною думки і почуття, життєвою силою в самоствердженні та надзвичайною потужністю в націєтворенні. Можна повністю згодитися з І. Кресіною, яка підкреслює, що національна свідомість це: „складна система духовних феноменів та їх утворень, які сформувалися в процесі історичного розвитку нації, відображають основні засади її буття та розвою” [52]. Якщо говорити про питання національної свідомості, то варто зазначити, що воно містить в собі багато аспектів, на які не можна закривати очі. І. Кресіна обгрунтовує поняття нацональної свідомості таким чином: "Національна свідомість - це усвідомлення державно політичної, громадсько територіальної спільності (соборності), духовної єдності, етнічної та історичної спорідненості, психологічної, культурної самобутності та неповторності". Одним з недоліків такого визначення є ігнорування активного впливу національної свідомості на практичну поведінку людей. Національно- політична свідомість потребує не просто визнання та прийняття спільнотою її складових, як сказано І. Кресіном, але потребує щоденного підтвердження через активну діяльність членів нації, спрямовану на її покращення. Говорячи про національну свідомість слід також звернути увагу на термін ідентичність. Багато дослідників вважають ці поняття не тотожними, але аналізуючи даний часовий проміжок, на нашу думку, усвідомлення себе як українця , вкладаючи в це певний зміст і відстоювання того, що не являє собою дане поняття, дозволяють нам знайти певні схожості. Варто зазначити, що останніми роками українська ідентичність стала ширше визнаватися і тепер розглядається як політична реальність, а також як інтелектуальний дискурс. Після початку війни 2014 року, українська 37 національна ідея вкотре зазнала змін, адже від’єднання від пропаганди Росії звернуло нашу увагу у внітрішній стан української соціально-політичної думки. Використання терміну «укроп» є одним із прикладів такого визнання, що відображає зміну у сприйнятті Москвою України як повністю незалежної. Проте існують і виклики українській ідентичності, про які говорили експерти Національного інституту стратегічних досліджень. У своїй колективній монографії «Світова гібридна війна: український фронт» вони розглядають події в Україні в глобальному контексті, висвітлюючи роль української ідентичності в триваючій кризі глобальної безпеки. На цьому тлі «прискорення процесу національного самоусвідомлення» потлумачено як одну з локальних перемог України в гібридній війні[53]. У своїй монографії М. Розумий проводить аналіз стратегій національної еліти на сучасному етапі : « «ретроградної», «емігрантської», «імітаційної» » [54]. Актуальна література представила новий підхід до контрасту моделей, пропонуючи ієрархічну систему позицій у більш прийнятній моделі ідентичності, яку зазвичай називають «політичною» або «громадянською». Ті, хто підтримує націоналістичний проєкт розвитку України, не обов’язково є противниками цієї моделі, але їх радикальна позиція на початку 2010-х не знайшла широкого сприйняття серед більшості населення чи вітчизняної інтелігенції : «В Українi його не так уживають, як ним зловживають багато полiтикiв ... вони насправді відвертають увагу від важливіших питань або ж використовують його як димову завiсу для прикриття своєї полiтичної гри» [55]. Модель подвійної ідентичності, яка включала українську радянську ідентичність і подвійну ідентичність української діаспори, була провідною моделлю ХХ ст. Українська радянська ідентичність виникла в Радянському Союзі між 1920-ми і 1980-ми роками і базувалася на трансформації Української Народної Республіки в Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Соціокультурною основою цієї ідентичності стала урбанізація та розвиток унікальної міської культури в 1930-1950-х роках. Носіями цієї 38 ідентичності була нова інтелектуальна еліта, яка відіграла значну роль у просуванні «радянщини» як основного ідентифікаційного маркера. Для порівняння «українство» розглядалося як менш розвинена ідентичність. Подвійна ідентичність української діаспори була візуалізована в третій хвилі міграції в останній чверті ХХ ст. Як зазначає Цимбалістий: «Ті, хто народилися на чужині, страждають від неповноцінності власної ідентичності. Вони вже відчужені від «старої» ідентичності своїх батьків, але ще не набули остаточно повноцінної ідентичності в новій Батьківщині, в новій культурі. Америка є «фізичною батьківщиною», тобто країною їх народження, до якої вони емоційно прив’язані. Рівночасно Україна може залишатися духовною батьківщиною, з якою вони почуватимуться пов’язаними походженням, долею, духовним спорідненням» [55]. Очевидно, що історія української культури зазнала значних змін у різних моделях ідентичності. Розмірковуючи над історичними та культурними аспектами, можна помітити, що сучасна українська ідентичність тісно пов’язана з моделями раннього Нового часу, як це видно на зображеннях банкнот великих номіналів. Інші моделі ідентичності успадковуються лише через певні культурні архетипи. Ми вважаємо, що будь-які спроби ігнорувати ці моделі є недоречними. З наукової точки зору існують обмежені першоджерела з лінгвістичної та етнографічної проблеми, а археологічні джерела є випадковими. Тому чим конкретніші гіпотези, тим більш спекулятивними вони стають. Неможливо сподіватися, що твердження, наприклад, про «українську Батьківщину індоєвропейців» набудуть серйозного резонансу. [56]. Стратегія "привласнення" також є хибною. Наприклад, одна з найвідоміших у світі неолітичних культур "Трипілля", відома в англомовній традиції як " The Cucuteni-Try-pillian culture", походить з місця, де її вперше знайшли біля села Кукотені в Румунії. Тому просування української ідентичності в її історичному та культурному аспектах має 39 відбуватися з розумінням "зшивання" цієї ідентичності у (пост)сучасні способи. Звичайно, переважання індивідуалістичних та патерналістських цінностей у свідомості українців фіксується десятиліттями. В рамках цієї ситуативної "гармонізації" глибина самосприйняття країни залишатиметься різною для кожного учасника, і масштаби соціальної дії також будуть різними. Відтак ми виокремили три рівні сучасної української ідентичності: 1) формальний, громадянсько-політичний; 2) фактичний, мовно-культурний; [57]. Існування національної ідентичності відображає тривале проживання в одній політичній одиниці - Українській Народній Республіці/Українській Радянській Соціалістичній Республіці/Україні, спільні культурні та комунікаційні зв'язки, високу етнічну однорідність (стабільно вище 70% в межах існуючих кордонів протягом останніх 100 років) і, нарешті, централізоване управління, а також відносно пропорційне представництво впливових регіональних еліт (вздовж уявної осі Львів-Київ-Халіков). На жаль, ця більшість є дуже умовною. Так як після початку війни 2014 року українська ідентичність трансформувалась ми використали опитування 2016 року. Формування політичної та громадянської ідентичності українців, на нашу думку, яскраво демонструє ставлення українців до державних свят. 83% опитаних вважають себе патріотами України, при цьому кількість патріотів перевищує 75% в усіх макрорегіонах [79], найменш популярні офіційні свята — День Конституції (5%) , День захисника України (10%) і День Незалежності України (17%) [58]. З іншого боку, американці віддають перевагу святам з глибоким історичним та політичним змістом, таким як День подяки та День незалежності. Слід зазначити, що політична ідентичність відіграє радше легітимізуючу функцію. У Сінгапурі, наприклад, активно засвоюються більш усталені етнічні ідентичності, але вони не є головним рушієм процесу ідентифікації. Зрештою, матеріальне наповнення політичної ідентичності в 40 результаті трансформації після розпаду Радянського Союзу залишається неефективним і тому непривабливим у порівнянні з показниками сусідньої Білорусі[59]. Дослідження ідентичності розглядає мовне питання, яке має вагому складову. Природно, що найважливішим її показником є підтримка ідеї української мови як єдиної державної. Важливою також вважається практика використання української мови як переважної на роботі та вдома. Хоча частка респондентів, для яких українська мова є рідною, становить трохи менше 50% в Україні в цілому, це, безумовно, найбільша частка респондентів, які розмовляють українською мовою як рідною. Враховуючи статистичні дані про те, що українці є виключно політичною нацією, рівень укоріненості україномовної української спільноти після здобуття незалежності є об'єктивно високим, а її привілейоване становище в найближчі чверть століття - високим порівняно з російськомовною та двомовною українськими спільнотами. Перш за все, ми не погоджуємося з амбівалентними та "бінарними" репрезентаціями. Адже відкритий конфлікт в Україні у 2013/2014-2017 роках відбувся лише тоді, коли з'явилися можливості для різноманітної зовнішньої (фінансової, організаційної, розвідувальної та військової) підтримки. У деяких випадках досі існує нелояльність до Києва у потенційних проявах, таких як внутрішній сепаратизм. Українська мова, а також медійні продукти і контент, продовжують зміцнювати свою присутність в усіх сферах, зокрема в телебаченні, кінематографії, радіоефірі і виданнях книг. Часто вживають термін багаторівневний в контексті сучасної української ідентичності. Це означає різні рівні реальної чи символічної ідентифікації з Україною, які посідають високі (не обов'язково найвищі) місця в системі особистісних ідентифікаційних ієрархій. Втім, можливе й більш загальне визначення "гібридної" ідентичності. Розширення обсягу поняття "гібридний" є не стільки даниною модній медійній кон'юнктурі, скільки 41 свідченням евристичної спроможності концепту демонструвати актуальну функціональність низки явищ, що складаються з безпрецедентних комбінацій, кількість яких стрімко зростає в епоху постпостмодерну. Водночас, життєздатність сучасного феномену ф'южн є радше наслідком ідеалізованої концепції світоустрою, притаманної модерну, аніж перевертанням базових засад сучасної культури. Сучасна українська ідентичність є гібридною в тому сенсі, що вона дещо сильніша, ніж та, що передбачається класичною моделлю політичної держави, але значно слабша, ніж суто етнічна держава. З соціокультурної точки зору, вона віддзеркалює глибоку багатовимірність української культури. Змістовний рівень ідентичності має відповідати домодерному культурному шару, актуальний - модерному, а формальний - постмодерному. Іншими словами, головною причиною повільного формування української нації є тривалий процес модернізації. Україна не стала повністю індустріальним суспільством до середини ХХ-го століття, коли частка міського населення значно перевищила частку сільського. Найбільші фінансово-олігархічні групи та політичні організації завжди розглядали Україну не як власну державу, а як окуповану ними територію, з якої вони отримують природну та адміністративну ренту і з якої вони повинні дбати про свої довгострокові національні інтереси. З цього випливає, що вони розраховували не на пряму «зраду», а на кон’юнктурні дії з короткотерміновим ефектом. Через вразливість свого положення, загально прийнята громадянсько-політична ідентичність має свої слабкі місця на окупованих територіях і досить нестійка на решті України. У гібридній війні, найвагомішим фактором є автентична ідентичність, закорінена в до-модерних шарах української культури. Ця ідентичність одночасно слугує головним ресурсом для зовнішнього агресора, що мобілізується ним, а також становить перешкоду на шляху внутрішніх реформ. Оскільки носії цієї ідентичності часто не приймають необхідних для країни інновацій, від ЛГБТ-рівності до заборони продажу землі та відновлення смертної кари, це ускладнює подальший прогрес країни. 42 Вважаємо, що багатошаровість української ідентичності дозволяє успішно балансувати в її реалізації між домодерними, етноцентричними смислами, постмодерними, медіатизованими формами та модерними, централізованими, цілеспрямованими організаціями. Таким чином, у 2013/2014-2017 роках намітився перехід від різних, часто контрастних моделей сучасної української ідентичності до єдиної, але багаторівневої моделі. Ця модель, якщо озирнутися історично та культурно, може бути безпосередньо пов'язана з класичною національно-культурною ідентичністю ХІХ-го та ХХ-го століть та опосередковано вкорінена в ранньомодерній ідентичності мешканців українських земель, починаючи з 16-го століття. В умовах стрімкого загострення зовнішніх і внутрішніх викликів остання була результатом періодичних компромісів мешканців країни щодо необхідності збереження Української держави як стабілізуючого чинника впорядкованого (приватного і суспільного) життя відповідно до їхньої найважливішої цінності - модерної світоглядної моделі, яка все ще домінувала в національній культурі. Так воно і сталося. Водночас слід визнати багаторівневий характер цієї рефлексії. Ідентичність на громадянсько-політичному рівні визначається кількістю громадян, які за наявності вибору обрали б Україну своєю батьківщиною і належать до відповідної культурної традиції, що сягає 70% українців. Реальна мовно-культурна ідентичність, що виражається у використанні української мови на роботі та вдома, а також у готовності в той чи інший спосіб захищати Батьківщину, притаманна приблизно 50% громадян України. Справжня етнічно орієнтована ідентичність, що твердо стоїть на позиції збройного захисту України і публічно відстоювати свою приналежність через подяки, житло, автомобілі, споживання патріотичного культурного продукту тощо, притаманна менш ніж 25% українців. Цю ідентичність можна назвати "гібридною", оскільки вона поєднує в собі елементи як етнічної, так і політичної ідентичності. Відображаючи домодерну, модерну та постмодерну складність української культури, сучасна українська ідентичність парадоксальним чином отримує нові можливості для інтеграції в 43 першій чверті ХХІ століття в постпостмодерному контексті все більш змішаного природного та соціального буття. 44 ВИСНОВКИ Національну ідею неможливо зрозуміти без урахування конкретних умов життя народу протягом усієї його історії. Вона відображає найглибший рівень національної свідомості, який полягає в уявленнях усіх форм нації (народу) про природу національної спільноти та сенс її існування. Вона також відображає спрямованість національних цінностей, спрямованість національного мислення та здатність сприймати і діяти в національних інтересах. Як тип національного світовідчуття, національна ідея формується в залежності від традиції, культури і всього середовища людського існування, одночасно впливаючи на них та існуючи як "життєдайна свідомість", що є джерелом культурно-історичної рушійної сили нації. Національна ідея є духовним каталізатором національного відродження і найвищим проявом політизованої національної свідомості. Реалізація національної ідеї постає як національний ідеал, спрямований на цілісний і позитивний результат. Потенційна або реальна національна мобілізація людей, що належать до певної держави, для участі у спільних діях ґрунтується на національних ідеалах. Національна ідеологія у поєднанні з загальнолюдськими цінностями та ідеалами є чинником національної інтеграції на основі державотворення і сприяє національній інтеграції в процесі реалізації сформованих у ній цілей і цінностей, які приймаються більшістю суб’єктів спільноти. Це включає прагнення до оптимальної національної автономії та організації економічного, політичного, духовного і культурного життя у спосіб, притаманний даному народові. Національна ідея України випливає з автохтонності української нації і формується на основі екзистенційно-гуманістичної національної психіки українського народу. Вона ґрунтується на глибокому усвідомленні кожним українцем своєї належності до української етнічної спільноти, ідентифікації себе з нею та передбачає в собі формування уявлень про такі риси як етнічність, історичні цінності, та звичайно мова. Важливою особливістю 45 української національної ідеології є те, що вона закорінена в історичне минуле і переймається історичною долею нації в сьогоденні, тим самим усвідомлюючи природу невирішених проблем, національних інтересів і поступу української нації. В ході дослідження ми розкрили поняття національна ідея, виявили багатоманітність цього питання, розкрили важливість інтелігенції, яка має вагомий вплив на суспільство та його національну свідомість, також виявили розбіжності у поглядах громадсько- політичних діячів і як це вплинуло на стан українського питання. Сучасність показала кожному українцю важливість питання української ідеї, адже це вагома частина світогляду та є важливим чинником державотворення. Як зазначалося в даній роботі українці зазнавали утиски з боку Росії, що гальмувало процес від’єднання та організації самостійного політчного устрою. Також близькість з Росією вплинула на ідеї, та стратегії, що потім з плином часу докорінно змінювали. Трансформація ідеї від автономії у складі Росію, до повної самостійно показала нам ,що період ХІХ- ХХ ст. став вагомим поштовхом та має значну роль в історії філософської та політичної думки України. 46 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Марченко Т. В. Національна ідея України в формуванні нової системи зовнішніх відносин / Т. В. Марченко // Науковий вісник Чернівецького університету. Економіка. Вип. 710-711. - С. 21-24. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nvchu_ec_2014_710-711_7. 2. Касьянов Г. В. Українська інтелігенція на рубежі XIX–XX століть: соціально¬ політичний портрет. С. 35–36. 3. Лисяк-Рудницький І. Інтелектуальні початки нової України; Український національний рух // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — Т. 1. — С. 181, 473; Нагорна Л. П. Політична мова і мовна політика: діапазон можливостей політич ної лінгвістики. — К., 2005. — С. 249. 4. Наши задачи // Украинская жизнь. — 1912. — № 1. — С. 7. 5. Лотоцький О. Сторінки минулого. — Ч. 2. — Варшава, 1933. — С. 401–402. 6. Єфремов С. Масонство на Україні // Наше минуле. — 1918. — № 3. — С. 65–73. 7. КирилоМефодіївське товариство: У 3 т. / АН УРСР, Археограф. комісія та ін.: упоряд. М. І. Бутич, І. І. Глизь, О. О. Франко; редкол.: П. С. Сохань (голов. ред.) та ін. — К., 1990. — Т. 1. — С. 258. 8. Лосєв І. Російська інтелігенція й українське питання на початку ХХ ст. // Сучасність. — 1999. — № 11. — С. 120. 9. Драгоманов М. Переднє слово [до Громади 1878 р.] // Драгоманов М. П. Вибране. — С. 320–321. 10. Українські політичні партії кінця ХІХ — початку ХХ ст.: програмові і до відкові матеріали / Упоряд. В. Ф. Шевченко та ін. — К., 1993. — С. 17–22. 11. Мейс Дж. Українська державність: ідеї, концепції, моделі // Українська державність у ХХ столітті. — К., 1996. — С. 79. 47 12. Лисяк-Рудницький І. Інтелектуальні початки нової України // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — Т. 1. — С. 188–190. 13. Бевз Т. Між романтикою і реалізмом (сторінки історії УПСР). — К., 1999. — С. 27. 14. Історія України: нове бачення / В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О. І. Гуржій, В. Ф. Солдатенко та ін.; під ред. В. А. Смолія. — К., 2000. — С. 170. 15. Політична історія України ХХ ст.: У 6 т. / Редкол.: І. Ф. Курас (голова), та ін. — К.: Генеза, 2002. — Т. 1. — С. 127, 134, 135; Український вибір: політичні системи ХХ століття і пошук власної моделі суспільного розвитку / В. Ф. Сол датенко (керівник). — К., 2007. — С. 48. 16. Феденко П. Український громадський рух у ХХ ст. Курс лекцій. — Подє бради, 1934. — С. 9. 17. Горовий Б. Питання автономії України у діяльності українських (національ них) політичних партій початку ХХ ст.: виникнення, розвиток, порівняльна ха рактеристика // Український історичний збірник. — Випуск 7. — К., 2004. — С. 239–248. 18. Хейман С. Кістяківський: боротьба за національні та конституційні права в останні роки царату / пер. з англ. — К., 2000. — С. 166. 19. Україна в ХХ столітті (1900–2000): Зб. документів і матеріалів / Упоряд: А. Г. Слюсаренко, В. І. Гусєв та ін. — К., 2000. — С. 18–19. 20. Україна в ХХ столітті (1900–2000): Зб. документів і матеріалів. — С. 15–17; 20–22; Любовець О. М. Українські партії й політичні альтернативи 1917–1920 років: Монографія. — К., 2005. — С. 45. 21. Шкраб’юк П. В. Бачинський Юліан Олександрович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій та ін. К. : Наукова думка, 2003. Т. 1: А–В. 2003. С. 120–137., С. 126 22. Грицак Я. До ґенези ідеї політичної самостійності України // Українська культура, спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 1. К., 1992. С. 119–142. , с. 82 48 23. Українські національно-демократичні та націоналістичні партії кінця ХІХ — першої третини ХХ ст., їх нормативні та ділові документи : [про Ю. Бачинського та його кн. «Україна irredenta»] // Макарчук С. А. Джерелознавство історії України. Львів : Світ, 2008. С. 251–257., С. 251. 24. Павко А. Політичні партії та організації в Україні наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.: методологія, історіографія, проблеми, перспективи напрямку наукових досліджень. К. : Товариство «Знання» України, 2001. 112 с., С. 168. 25. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно- політичного руху (XIX ст. — 1939 р.). Івано-Франківськ : Плай, 1993. 184 с., с. 65. 26. Українські національно-демократичні та націоналістичні партії кінця ХІХ — першої третини ХХ ст., їх нормативні та ділові документи : [про Ю. Бачинського та його кн. «Україна irredenta»] // Макарчук С. А. Джерелознавство історії України. Львів : Світ, 2008. С. 251–257., с. 253. 27. Лисяк-Рудницький І. Іван Франко в своїх німецьких писаннях // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2 т. (Пер. з англ. У.Гавришків, Я.Грицака). – К., 1994. – Т. 1. – С. 405–411. 28. Грицак Я. Іван Франко в еволюції української політичної думки // Сучасність. – 1994. – № 9. – С. 114–126. 29. Медвідь Ф. Іван Франко: “Ідеал національної самостійности” // Визвольний шлях. – Лондон–Київ, 1997. – Кн.7 (592). – С. 815–820. 30. Загороднюк В. Ідеал // Філософський енциклопедичний словник. – К., 2002. – С. 231. 31. Мазепа В.І. Культуроцентризм світогляду Івана Франка. – К., – С. 105–126. 32. Франко І. Одвертий лист до галицької української молодежі // Зібр. твор. у 50 т. – Т. 45. – С. 404. 33. Франко І. З кінцем року // Життє і Слово. – Львів, 1896. – № 6. 49 34. Нарис програми Революційної української партії // Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: Документи і матеріали. – Т.1. – С.121. 35. Від “Самостійної України” до самостійної України; Самостійна Україна. Промова; Програма Української Народної Партії // Збірник програм українських політичних партій початку ХХ століття. – Тернопіль, 1991. – С.3- 53. 36. Міхновський М. Націоналізм і космополітизм у кн. Націоналізм: антологія / Наук. т-во ім. В'ячеслава Липинського; упоряд. О. Проценко, В. Лісовий ; літ. ред. Л. Білик. Київ: Смолоскип, 2000. 858 с. 37. Пономарьов В. Нероздільна, вільна, самостійна. URL: https://zbruc.eu/node/58778. Дата звернення: 28.11.2019. 38. Міхновський М.І. Самостійна Україна. Київ : Діокор, 2002. 80 с. , с. 36. 39. Міхновський С. «Це був Гітлер без жахливих наслідків» - правнук розповів про творця українського націоналізму. URL: https://gazeta.ua/articles/history/ _ce-buv-gitler-bez-zhahlivih-naslidkiv-pravnuk- rozpoviv-protvorcya-ukrayinskogo-nacionalizmu/425929. Дата звернення: 28.11.2019. 40. Міхновський М. Націоналізм – всесвітня сила. URL: https://bandera.lviv.ua/mykola-mihnovskyj-nacionalizmvsesvitnja-syla/. Дата звернення: 25.11.2019. 41. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991. 42. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., 1919.,552–553. 43. Українська Центральна Рада (4 березня – 9 грудня 1917 р.). Документи і матеріали. Відп. ред. В.А.Смолій. –Т.1. – К., 1996.,339–400. 44. Верстюк В. Українська Центральна Рада та її Універсали: Третій та Четвертий. // Проблеми вивчення історії Української революції 1917– 1921рр. – К., 2002. ,8. 45. Сарбей В.Г. СОЛДАТЕНКО В.Ф. Українська революція: концепція та історіографія. - К.: Пошуково-видавниче агенство ”Книга Пам'яті 50 України”,1997. - 416 с.: іл. / Сарбей В.Г. // Український історичний журнал. - 1998. - № 3. - С. 145-149. 46. Українська Центральна Рада (4 березня – 9 грудня 1917 р.). Документи і матеріали. Відп. ред. В.А.Смолій. –Т.1. – К., 1996. ,514. 47. Український вибір: політичні системи ХХ століття і пошук власної моделі суспільного розвитку / Керів. авт. колек. В.Ф. Солдатенко. 47. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К.,1991. – С.569; Копиленко О.Л. «Українська ідея» М. Грушевького: історія та сучасність. – К., 1991. – С.154–158. 48. Верстюк В. Українська Центральна Рада та її Універсали: Третій та Четвертий. // Проблеми вивчення історії Української революції 1917– 1921рр. 49. Кресіна І. О. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси (етнополітичний аналіз): Монографія. – К.: Вища школа, 1998. – 392 с., с. 392. 50. Горбулін, В. П. (ред.) (2017). Світова гібридна війна: український фронт. Київ: НІСД., С. 369–379. 51. Розумний, М. М. (2016). Виклики національного самовизначення. Київ: НІСД., с. 62–71. 52. Грицак, Я. (2011). Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад. Есеї. Київ: Кри тика., 2011: с. 12. 53. Рассоха, И.Н. (2007). Украинская прародина индоевропейцев. Харьков: ХНАМГ. 54. Кислюк, К. (2017). Сучасна українська ідентичність у соціокультурному вимірі. В: Між-народний вісник. Культурологія. Філологія. Музикознавство, 1 (8), 12–18. 55. Соціологічна група «Рейтинг» (2017). Патріотичні настрої українців. Одержано з: http://ratinggroup.ua/ru/research/ukraine/patrioticheskie_nastroeniya_ukraincev.ht ml. 51 56. Київський міжнародний інститут соціології (2016). Україна-25: досягнення та поразки. Одержано з: http://www.kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=news&id=644&page=6. 57. Центр Разумкова (2016). Ідентичність громадян України в нових умовах: стан, тенденції, реґіональні особливості. Одержано з: www.razumkov.org.ua/upload/Identi-2016.pdf. 52