ChSTU repository
ChSTU repository preserves and enables easy and open access to all types of digital content including text, images, moving images, mpegs and data sets
Learn More
Please use this identifier to cite or link to this item:
https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6860| Title: | Компаративний аналіз феномену політичного лідерства на прикладі України та Польщі |
| Authors: | Бойко, Анжела Іванівна Сич, Денис Сергійович |
| Keywords: | політичне лідерство;політична культура;державотворення;лідер |
| Issue Date: | 2023 |
| Abstract: | Кваліфікаційна робота «Компаративний аналіз феномену політичного лідерства на прикладі України та Польщі» присвячена аналізу феномену політичного лідерства в контексті політичного життя України. В роботі успішно вирішена низка завдань, серед яких: визначено ефективність політичного лідерства на основі порівняльного аналізу політичних культур України та Польщі. Робота складається із 2 розділів, 5 підрозділів, висновків, списку використаних джерел. |
| URI: | https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6860 |
| Appears in Collections: | 033 Філософія (Політична філософія) |
Files in This Item:
| File | Description | Size | Format | |
|---|---|---|---|---|
| Сич.pdf Restricted Access | 814.6 kB | Adobe PDF | View/Open Request a copy |
Items in DSpace are protected by copyright, with all rights reserved, unless otherwise indicated.
Extracted text
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Факультет гуманітарних технологій Кафедра філософських і політичних наук Допущено до захисту Завідувач кафедр ФІПН д.ф.н., професор А.І.Бойко «___» __________ 2023 р. Кваліфікаційна робота Компаративний аналіз феномену політичного лідерства на прикладі України та Польщі ступінь вищої освіти: перший (бакалаврський) галузь знань 03 «Гуманітарні науки» спеціальність: 033 Філософія Сич Денис Сергійович 4 курс, ПФ-199 докторка філософських наук, професорка Бойко Анжела Іванівна Черкаси 2023 2 ЗМІСТ Вступ…………………………………………………………………………………3 Розділ 1. Природа феномену політичного лідерства………………………………5 1.1. Проблема визначення сутності політичного лідера…………………...7 1.2. Психологія феномену політичного лідерства………………………...20 Розділ 2. Компаративний аналіз феномену політичного лідерства України та Польщі………………………………………………………………………………26 2.1. Історико-психологічні аспекти формування політичної культури в Україні та її взаємозв’язок з Польщею……………………………………………26 2.2. Політичне лідерство у період державотворення XX століття. Україна та Польща……………………………………………………………………….......32 2.3. Політичне лідерство незалежної України та Польщі в умовах трансформацій. Генеза…………………………………………………………......42 Загальні висновки…………………………………………………………………..52 Список літератури………………………………………………………………….59 3 Вступ У кваліфікаційній роботі досліджується феномен політичного лідерства, визначення якого є актуальним починаючи з середини XX століття і по сьогодні. Аналізується також тлумачення політичного лідерства до умов України, оцінка стану політичного лідерства в Україні, головні засади формування політичного лідерства в Україні на основі компаративного аналізу України та Польщі. Аналіз здійснюється на прикладі України та Польщі, оскільки ці дві країни, перебуваючи на одному полі соціально-політичних дійств, прийшли до різних форм існування та станів політикумів, політичних еліт. Нами висувається гіпотеза, чи політичне лідерство може мати ідеалістичну сутність, чи все ж таки це суто практико-емпіричне поняття, і що визначає сутність його феномену. Онтологія політичного лідерства в роботі досліджується на феноменологічних засадах, а також на основі аналізу емпіричних досліджень. Передумовою дослідження є актуалізація історіографічних засад “лідерства” та “політичного лідерства”, а також історіографічний розгляд формування політичних культур, елітарних прошарків, лідерських типів, політикумів України та Польщі. Дослідження феномену політичного лідерства здійснюється через розгляд проблематики політичного лідерства, аналізу природи його формування, намаганні типологізувати “лідерство” та “політичне лідерство”, розгляді функціоналу політичного лідерства, визначення детермінації функцій лідера від політично-культурного середовища його формування. Актуальність теми полягає у стрімкому вибудовуванню світового політикуму, де поняття “лідер” існує в полі соціальних, політичних, економічних взаємодій, тому виникає потреба в роз’ясненні “політичного лідерства” і дослідження його сутності. Україна також має своє місце в світовому геополітичному полі, а особливо події 2014 року та події після 24-го лютого 2022 року, актуалізують питання України на геополітичному рівні. Враховуючи те, що для нашої країни досі характерні перехідні процесами після розпаду СРСР, необхідно проводити аналіз 4 сучасного стану речей в політичних, соціальних, інституційних сферах країни, аналізуючи її лідерсько-політичний клас як основу взаємодії із суспільством та загальним політикумом. Характер та клас політичного лідерства України, яка є республікансько- демократичною державою, є прямим показником стану громадянської свідомості, політичної культури, соціально-політичної грамотності, національної свідомості. Тому необхідно розуміти ті чинники, які передували тому стану речей, який існує на сьогодні, а також щоб актуалізувати питання майбутнього політично-національного життя країни та стан і місце політичного лідерства у ньому. Такі обставини викликають потребу розуміння та реалізації сутності феномену політичного лідерства. Мета роботи: Здійснити аналіз феномену політичного лідерства в контексті політичного життя України; визначити ефективність політичного лідерства на основі порівняльного аналізу політичних культур України та Польщі. Предмет дослідження: умови, формування та ефективність політичного лідерства України на основі компаративного аналізу України та Польщі. Об’єкт дослідження: Феномен політичного лідерства. 5 Розділ 1. Природа феномену політичного лідерства Про існування політичного аспекту в суспільстві, та лідерських типів особистостей, або суспільних утворень можна говорити від початку формування структури різних груп людей. Від архаїчних до соцієтальних суспільств сучасності форма лідера як індивіда, а також форма лідера як соціального стану пройшли ряд трансформацій. Наприклад, в давні часи, гомогенні общини, мали уніфіковану структуру суспільства. Мета, мотиви, прагнення та потяги кожного окремого індивіда мало відрізнялися від всезагальних у общині. Вони не мали чіткої, централізованої влади, інституцій та форм правління. Становлення лідера групи здійснювалось на основі особистих якостей - сили, хоробрості, кмітливості, ефективності здобутку їжі, та нав’язуванням свого іншим. Як справедливо зазначає Борис Кухта - відбувалася формалізація індивіда домінуючого типу у групі та закріплення його положення, що потім переростало у звичаї [8]. Або ж племена, наприклад, східні слов’яни, які перед об’єднанням у феодалії та союзи, мали єдиним прототипом лідера - волхвів, які ставали медіаторами між людьми та древніми богами та транслювали божі веління, таким чином, могли мати вплив на общину. Але волхви так само як і інші спільно поклонялися богам, а також рішення відносно важливих питань виносилося через згоду кожного. Тобто, ще не йшлося про політичну організацію. З іншої сторони, можна навести приклад скіфів, які розділили часовий проміжок існування разом із спільнотами ранньої античності. Вони на той час також не мали продуманого адміністративного розподілу, системи соціальних інституцій, уряду, політичних органів. Але скіфи були гетерогенним суспільством - кочовим народом, складалися з різних племен, кожне з яких мало свого короля, визнавали та підпорядковувалися королю Королівських скіфів. З цього моменту доречно вести мову про лідерський тип управління. Але, беручи до уваги суто монархічну форму правління, що сформована на основі авторитету сили, тому рано ще казати про сучасне розуміння поняття “leader”. 6 В той час територією сучасної України опановували через свою життєдіяльність скіфи, кімерійці, сармати, на півдні греки розбудовували свої колонії. Саме давньогрецький поет Гомер, який відомий своїми творами “Іліада” та “Одіссея” (УІ ст. до н. е.), в яких йдеться про події Троянської війни, після якої Одіссей роками повертався додому, описував владику як лідера – “leader”, що має уособлювати в собі повагу і взаємність. І це в часи правління воєначальників та царів тиранів, яких Гомер характеризує як жадібних, безвідповідальних, самодержавних в правлінні, що робило життя людей нестерпним та неблагополучним. Саме тому, на думку Гомера, гарний лідер має бути гарантом поваги своїх зобов’язань перед народом, порядку, добробуту, а також щастя, як для сильних, так і слабких. Самого Одіссея Гомер описував як доброзичливого, відповідального, мудрого лідера, а також писав: ”Бог Зевс визначає Одіссея як того, хто перевершує всіх смертних своїм інтелектом”.[1] Пізніше, давньогрецькі філософи, Платон, та Аристотель, частково описують ролі лідера, як керівника держави у своїх творах “Держава”, “Політика”. Спочатку Платон формує поняття “ідеальна держава” через категорію справедливого. Державою повинні управляти обдаровані, розумні люди з чеснотами, які здатні усвідомлювати поняття справедливості – мудреці. У свою чергу, Аристотель критикуючи Платона виводить форму правління, що базується на принципах рівності в управлінні, правах, благах. Керуючим постає середній клас – “політія”, який формувався у полісах. Такий контекст виводить лідера не як всезагального авторитета, на якого можна покластися, який своєю особистістю несе волю народу, а посадового керівника, що займається організаторською діяльністю та забезпеченням загального блага, рівноправно з усіма громадянами, що вже можна трактувати як представницьку демократію. Безпосередньо сам термін “лідер” – “leader” виник у XIII столітті нашої ери, семантика якого виходить з понять як “правитель”, “той, що веде”, “ватажок”. 7 1.1. Проблема визначення сутності політичного лідера Проаналізувавши історію постійної репродукції соціуму та його еволюції, можна помітити, що соціальні групи, культури, суспільні формування завжди при наявності загальних цілей, бажань, мети, потягів до чогось, надавали курування процесом певним групам чи особам, через власну інертність, через вплив сили протилежного суб’єкта, авторитету, наявності більших можливостей та здібностей. Виходячи з попереднього прикладу, загальна кількість людей постає як маса об’єкту, люди котрі отримували повноваження відтворювати та курувати життєдіяльність груп – центр мас. Перед дослідженням проблем, що виникають при розгляді феномену лідера варто звернути увагу на фактори, які актуалізують основні точки дискусій: індивідуальні риси лідера, мотиви лідера, особистості, чинники, які формують потяги людини до лідерства; індивідуальні та когнітивні нариси лідера, сприйняття суспільством лідера, мотиви суспільства йти за визначеною персоною; природа формування лідера, його характерні риси в організації та у суспільстві. Політичне лідерство можна трактувати по-різному, залежно від типу культурно-політичної форми суспільства. Але зрозуміло, що політичне лідерство має місце в політично сформованій групі людей. Воно несе собою певні стосунки між людьми, для формування та відтворення спільних цілей при легітимізації переваги, однієї особи, групи над іншими,та її впливу на суспільство. Природу політичного лідерства формулювали навіть марксисти виходячи з положень соціально-класових основ. З положень діалектичного матеріалізму: існує вища ідея, яка формує об’єктивну суспільну потребу, і залежно від соціально-історичних умов, якщо суспільству потрібен лідер, він обов’язково з’явиться – класовий лідер завжди буде діяти під впливом об’єктивної необхідності. Розуміючи ті протиріччя, які продукують рух, що створює потенцію до розвитку. Якщо лідер в змозі оволодіти законами об’єктивних 8 суспільних процесів, то і відповідно він зможе творити історію та впливати на хід об’єктивної необхідності. Важливо звернути увагу на систему німецького філософа соціолога Макса Вебера, про поділ політичних лідерів на основі шляху визначення надання влади. Цю систему дослідник формує виділенням лідерства на три типи: традиційне – статус лідера на основі автентичних до спільноти тенденцій поведінки, понять та традицій; раціональне – влада на основі загальних виборів керуючись розумом; харизматичне – обрання лідера з віри у нього, віри у його надзвичайні здібності та надприродні можливості. [20] Виходячи з цих думок, можна зазначити, що лідер як позиція у суспільстві цілком залежить від потягів, якими керується суспільство, від типу даного суспільства та від його культурно-політичного, громадянського рівня розвитку, становища, тенденцій. В той час, як у соціальних дослідженнях почали використовувати дані, здобуті емпіричним шляхом. М. Вебер стверджував, що політичну сутність не можна обмірковувати емпіричними фактами. Вона повинна перебувати у сфері ідеальних конструкцій, надавати пріорітет у дослідженнях фактам - явищам, які при взаємодії із свідомістю об’єктивізують результат діяння свідомості. Вважається, що М. Вебер розглядав політичну сутність та владну приналежність до неї за антипозитивістськими категоріями, по суті прямо заперечуючи продуктивність соціологічного інструментрію, суспільних дослідженнь на фактажі статистичних даних, і критикував формування фактів і загальної картини на їх основі. Тому політична сутність виступає як елемент реальності сконструйованої людьми. З першого погляду, об’єктивізація соціально-політичного середовища формує значний ступінь плюралізму щодо підходу до лідерства, що собою продукує тривалу відсутність окремо визначеного характеру політичного лідерства, і створює умови для існування політичного лідерства виключно як феноменологічного явища, а не феномену політичного лідерства як атрибут політичної діяльності людини. Але враховуючи відмінності людських 9 середовищ існування, приходимо до думки, що політичне лідерство формується залежно від структури суспільства, умов його функціонування, та його особливостей. Значний вплив на формування розгорнутого опису політичного лідера вніс Нікколо Макіавеллі запропонувавши характеристику політичного лідера в трактуванні государя: [22, 17с.] - Лідер знаходить владу у підтримці від прихильників. Сила влади лідера прямо взаємозалежна від сили надання лідеру підтримки від суспільства, сили його легітимізації як лідера. - Розуміння підлеглими власних очікувань від лідера, та розуміння підлеглими очікувань лідера від них. - Наявність активної волі лідера до знаходження варіантів для виживання, існування. - Володар є образом кмітливості, мудрості з наявними компетенціями до керування людьми та є апологетом справедливості. Характеристика лідера від Н. Макіавеллі знову підтверджує виключно соціальний характер феномену політичного лідерства. Тому отримуємо думку щодо діалектичності лідерства: лідерство виступає як реакція на окрему соціальну активність общини, в якій знаходиться індивід, як суто емпіричний аналіз, але сама якість реакції, та якість волі, яку може сформувати потенційний лідер залежать від його наявних рис особистості та навичок, які наявні у кожному, але з потенціалом до розвитку цих характеристик. У своєму творі “Государ” Макіавеллі формує образ лідера категоріями прагматизму, наділяючи його здатністю задовольнити соціальні потреби та інтереси відтворюючи велику державну мету. Макіавеллі провів діалектику образу лідера, втілюючи його образ через рис “лисиці” – вміння передбачити та уникати проблем та пасток; “лева” – розправа над загрозами, що постають перед державою та перемога противників. [22]. 10 Також Н. Макіавеллі наголошує на таких рисах лідера як гнучкість, вміння аналізувати для розуміння ситуації, реагувати та приймати рішення приймаючи свою відповідальність за них. Жан Блондель виводить політичне лідерство як феномен влади. Існування, формування певної кількості груп лідерів вкрай необхідно для управління – “влада, що здійснюється одним або кількома індивідами, з тим, щоб змусити членів нації до дій” [8, с. 226]. Зрозуміло, що Блондель наголошує на обов’язковому керуючому аспекті як об’єднання суспільства, приводячи до думки, що самоорганізація як атрибут суспільного відтворення є атрофованою, або ж в обов’язковому контексті управління, самоорганізація виступає як об’єднання суспільства навколо стержня, яким тут виступає влада, лідер. В свою чергу Ж. Блондель надає дуалістичного характеру політичному лідерству, розуміючи під цим, що формуючий образ лідера є взаємовідношенням об’єктивного та суб’єктивного сприйняття. Адже індивід має мати лідерські особистісні характеристики, але також діяльність лідерів залежить від середовища, в якому вони формуються, які соціально-практичні інструменти використовують. Відповідно, лідер може виступати як “рятувальник”, “патерналіст”, “новатор” залежно від психофізичних властивостей та відповідно до середовища активності. [6, 65с] Якщо намагатися типологізувати лідерство, то не слід підмінювати поняття лідер і керівник. Управлінські ролі від тирана до керівника, лідера, очільника, мають ряд відмінностей один від одного. Тому основний акцент варто ставити на формі взаємовідносин лідера з його найближчим оточенням. Якщо на чолі стоїть тиран, свою владу та визнання він отримує не через сформований авторитет до нього, а через підкорення шляхом сили. Через призму сучасного сприйняття “лідера”, авторитарний стиль правління варто відносити суто до управління людьми. Статуси керівника та лідера мають спільні, проте одночасно відмінні етимологічні та природні за своєю суттю властивості. Борис Кухта – український політолог, класифікує “керівника”, як персону, яку було обрано на місце управлінця. І різниця у тому, що позиція лідера 11 формується “з низу догори”, керуючого – “з гори-вниз”. Спільним є керування людьми різних форм організації, але саме лідер отримує з часом легітимізацію на право керувати общиною, від общини. Також до типології лідера можна внести цільовий аспект. Відносно тих цілей, які формує лідер, та продукуючи вплив на суспільство, управлінці можуть диференціюватися на революціонерів, консерваторів та реформаторів. Стиль керівництва залежить від умов формування лідера та форми надання йому управлінської позиції. Авторитарний стиль являє собою одноосібну форму керування. Існує інститут покарання за невиконання. Відданість та воля підлеглих існує через страх. Демократичний стиль формує методи заохочення та похвали. Для лідера демократичного стилю є характерним сприймати побажання підлеглих, їхніх думок та стимул до ініціативності. Пасивний стиль надає велику самостійність підлеглим, прагне уникання конфлітних ситуацій. Соціолог Г. Тард зазначав на нездатності населення до самостійного соціального відтворення, наголошував на відсутності соціальної творчості, тому прогрес суспільства полягає у очолюванні суспільства ініціативними й оригінальними людьми. [14, 180с] Типологія лідерства розглядає ланку певних критеріїв, за якими можна класифікувати лідера залежно від його мотивів. Можна розглянути перший критерій – бажання влади. У кого буде можливість володіти, буде бажати більшого. Не має різниці до якого ступеню управління належить лідер, демократ, консерватор, авторитарій. Кожен з них матиме потяг до влади, відрізняються лише методи до її отримання. Якщо авторитари примушують, то демократи переконують. Г. Пейдж класифікував лідера трьома видами соціальних змін: консерватор – орієнтований на мінімальні зміни, реформатор – впроваджує зміни за необхідністю і доцільністю, революціонер – націлений на кардинальні зміни. [14, 185c] Якщо потяг до владарювання має місце незалежно від політичного забарвлення, то функції, які виконуються політичними лідерами, відтворюють 12 залежно від ступеню управління, соціального середовища, тенденцій, потреб суспільства. Орієнтаційна стратегія лідера потребує розуміння тенденцій розвитку суспільства, його потреб, емоційного рівня, стан можливостей для вибудування політичного курсу. Розуміючи світові та внутрішньо-соціальні тенденції, потреби, лідер вибудовує головну ідею суспільства, нації, групи. На основі головної ідеї лідерство має забеспечувати цілісність загальних інтересів. М. Бернс поділив політичних лідерів на перетворювачів та ділків. Ділки ставлять конкретні прагматичні цілі і виробляють механізми їх досягнення. Лідери перетворювачі пропонують власну сформовану модель суспільного розвитку. [14, 185c] Політичний лідер має створювати інструменти для об’єднання інтересів групи на основі загальної ідеї, вибудовуючи систему засобів та методів для втілення політичного курсу. Все це потребує знаходження та створення ресурсів, які необхідні для реалізації політичного курсу чи ідеї. Функції політичного лідерства за Дж. Даунтоном розрізняються за двома модусами: інструментальний і експресивний. Інструментальні функції включають в себе вироблення цілей, комунікацію, мобілізацію. Експресивні функції – підтримка “Я” і натхнення. [14, 185] Схильність до аналітики наділить суб’єкта стратегічною реакцією до відтворення цілей, адже складання картини ситуації, становища для виконання тих чи інших завдань, на основі раціональних висновків дозволить ефективніше досягати мети. Аналіз лідера має відбуватися відносно будь-якого явища соціальної групи і явища поза його групою. Постійний аналіз усіх явищ, які перебувають у суспільному, а також природньому середовищі дозволить лідеру тримати актуальну картину дійсності. Враховуючи схильність суспільних мас до інертності, пасивності, мобілізаційна діяльність лідера має бути обов’язковим критерієм діяльності лідера для активізація суспільства, втілення рішень у дійсність, або здійснення значних перевтілень. Дж. Гасфілд визначає завдання лідера як провідника 13 спільноти, привернути до себе прихильників для подальшого їх згуртування і використовувати їхні зусилля для реалізації цілей спільноти. Лідер має постійно відстоювати унікальність цілей спільноти та чистоту переконань прихильників. З погляду Г. Пейджа, політичний лідер виконує функцію ефективної інтеграції, інструментального новаторства і збереження своєї влади. [14, 184-185с] Але ідеальні начала лідерства та фактичні можливості до відтворення функцій ефективного лідерства залежать від, як уже зазначено в роботі, середовища його перебування, від суспільного середовища політичної дійсності в якій потрібно працювати, від потреб самого лідера, його ціле покладання, психологічних настанов. Тому функціонал лідера, в залежності від стану суспільства, та від стану його бачення своїх дій, може мати безліч конотацій. Аналізуючи функціонал лідерства, який зазначено вище, можна зазначити, що здатність до орієнтації суспільства у просторі, формування ідей, його інтеграція, мобілізація – це все риси демократично-ліберальних засад. Зрозуміло, що автократичний лідер також буде вибудовувати цілі, ідеї, формувати засоби для відтворення мети. Але засади, на яких він буде функціонувати, різко відрізнятимуться від засад демократичного лідерства. Так, автократична форма правління буде відштовхуватися від владарювання суспільством, його керуванням, а цілепокладання, ідеї, стратегія даного управлінця нехтуватиме тенденціями у суспільстві. У випадку опозиційних рухів суспільства влада диктату для свого виживання вимушена використовувати методи примусу. Ступінь примусу має залежати від якості протесту суспільства. Доцільно згадати відмову від підписання Асоціації України з Європейським Союзом 4-го Президента України, або ж мовні закони каденції того ж політика 2012-го року. Дані рішення провокували суспільство на протести різного характеру і, у висновку, призвели до повалення політичного режиму, який мав чіткі нариси східної політичної культури, що також може бути доказом приналежності української політичної культури до західних витоків. 14 Демократичні засади формуватимуть дзеркальне відображення суспільства в особі лідера, чи лідерської групи політичних діячів. Лідерство ліберального поля буде акцентувати увагу на керівництві у формі менеджменту, і буде заключати в собі виконання вже наявних завдань. Також окремо демократичним генотипам лідерства варто виділити комунікативну функцію лідерства на основі формування політичних програм беручи за основу політичні, економічні, соціальні, культурні, регіональні, галузеві інтереси та потреби соціальних груп. Питання реалізації демократичних цінностей, ідеалів та формування активної демократичної політичної системи, піднімає окреме питання стосовно визначення сутності політичного лідерства, яке виходить з поля демократичних політичних інституцій. Проблема, як виразка, дає про себе знати, коли йде мова про існування сутності лідера у двох, або ж більше протилежних за суттю політичних системах. Наприклад, діаметральні між собою демократія і консерваторські політикуми. При демократичному ладі, якість політичного лідера пов’язується з якістю демократії. Якщо при демократії влада та суспільство тісно взаємопов’язяні, а тенденції суспільства прямо впливають на функціонал та ідейність лідерів, коли лідери стають відображенням суспільства, то при таких чинниках, потяги, ідейність, когнітивний стан лідерів прямо показуватиме якість демократії в суспільстві, беручи до уваги той фактор, що за демократичним ладом, правлять не усі, а правлять найкращі, з урахуванням думок усіх. Консервативні течії, ґрунтуючись на протиставленні феномену політичного лідерства до демократії на підставі суперечності ідеї лідера владного типу, коли владний суб’єкт домінує і впливає на діяльність нижчих за ланкою, в свою чергу, критикують форму політичного лідерства демократичного устрою, адже при появі сильних, згуртованих, соціальних груп, з можливостями впливу на функціонування політичної системи утворюватиме “кризу” політичних лідерів – слабких лідерів. 15 Проте, судження, що “кращий” – це той хто визнається більшістю і визначається керівною постаттю волею усіх, і ним може стати будь-хто, є некоректним. У своїй роботі “Лібералізм” австрієць Людвіг фон Мізес [17] не уникав думки, що керувати повинні кращі, описуючи політичне лідерство. Він описував лідерів-керівників як тих, хто окрім підтримки населення мають особливі здібності до організації, мали функцію мобілізації мас, наділені особливими рисами особистості. Виключенням може бути лише спосіб набуття статусу лідера політичного, що цілком корегує можливості до повноважень особи – якщо сила аргументів, навичок та суб’єктивних особливостей не є достатніми для виникнення авторитету до індивіда та довіри до нього, то факт необрання лідером не повинен ставитися під сумнів особою. Повертаючись до поняття лідер, як похідного від керівник, що є похибкою. Попередньо сформовані характеристики лідера-особистості: здатен до організації і самоорганізації, властивий до аналізу, легітимний, індивідуальний у проявах діяльності тощо. Часто відбувається процес заміщення сутності лідера, що має вище зазначені риси, на посадовця. У полі соціально-ділових відносин лідер як посадовець можливо матиме змогу до керування соціально-політичними рухами, діловими та економічними процесами, матиме вплив на владу, може безпосередньо бути частиною владної гілки. Але в основі діяльності лідера- посадовця лежатимуть повноваження, які він отримав після призначення на посаду або готуючись до отримання посади. Це говорить про те, що не кожен посадовець може стати політичним лідером, і ледь не кожен політичний лідер здатен до очільництва безлічі керівних посад. Складнощі можуть виникати про розгляді політичного лідерства в умові функціонування політичних партій, організацій, об’єднань. Можливо діяльність політичних організацій перебирає на себе функції міцного з’єднання між суспільством і державою, особливо згадуючи підвищення ролі політичних партій впродовж XX століття. Проте, не йдеться безпосередньо про співвідношення політичної партії та лідерства. 16 Важко насправді одразу сказати, дивлячись на певну політичну організацію – чи це лідерське формування, з моноцентричним типом організації, чи структура організації базується на інституційних засадах, колективній волі. Не правильно буде казати, що політичний лідер є ціленаправленим продуктом діяльності партії у своїх цілях. Сам факт існування політичних об’єднань підтверджує автономність формування політичного лідерства, адже партійне лідерство виступає як метод до досягнення політичного лідерства, яке в свою чергу є характеристикою вищих органів влади держави. Не завжди політично активна особа, яка має приналежність до політичної партії не є окремо активним політичним суб’єктом, адже логіка функціонування партії в різні проміжки часу будується на спрямуванні учасника лідерського типу на формальні посадові функції у партійних лобістських інтересах – очільник адміністративних, виконавчих, законодавчих посад. Під час відтворення політичної діяльності політичних партій XIX-XX століть спостерігалося постійне коливання між залежністю функцій партії від персоналії та інституційних форм керівництва. Історична діалектика партій минулих двох століть виносить на розгляд питання, який тип керівництва партій веде до її кращого функціоналу – воля лідера, як основний закон партії; конгломерат рівноправних, співголосних індивідів формують волю партії. І зрозуміло, що суспільство з історично-культурною спадщиною, розвиненою соціокультурною антропологією розбудовує політичну інституціоналізацію через соціум, як основний предмет взаємодії, і як основний суб’єкт відтворення діяння. Але XX століття показало, що культурний релятивізм не зміг повністю протистояти етноцентризму, так само і бажання демократичних сил до створення суцільної інституціоналізації життя партій не змогло побороти домінанту партійного лідера, чи невеликої групи людей, які одноосібно формулювали волю партії, суспільства через призму власної волі. Тобто, проблема визначення політичного лідерства виходить із того як саме тлумачаться причино-наслідкові зв’язки у існуванні людини в соціумі, її бажання, можливості та ідеї, що формують лідерський тип особистості як 17 феномен. Категорії якими мислять, намагаючись характеризувати суть феномену політичного лідерства. Гносеологія проблеми феномену політичного лідерства лежить в полі негативних та позитивних конотацій політичного лідера. Негативним судженням характерне наділення ступеня політичного лідерства залежно від рівня якості демократії - чим більш розвинута ідея демократії, тим менша важлива участь персони-лідера. Позитивістські судження наділяють лідера якістю індивіда, характеристики якого, не залежать від політичної приналежності його діяльності, в якій він перебуває, і функціонує він незалежно у будь-якій політичній системі. Тому ступінь визначеності у течіях лідерства залежить від ступеню пізнання даного феномену, оперування різними категоріями пізнання, та ідеологічного поля з якого відбувається пізнання. Онтологія політичного лідера знову повертає нас до проблеми, яка полягає у великій структурі взаємопов’язаних величин, схематичний розріз яких призведе лише до втрати того конгломерату, з якого і складається загальний рис характеристик лідерського типу особистості. Втрата якоїсь окремої когнітивної характеристики, політичного суб’єкта, яка є взаємозалежною відносно інших, призведе до утрати істинного уявлення, яке він може з себе представляти. Феномен політичного лідерства постає вже як ноумен Іммануїла Канта, йдеться про різне суб’єктивне сприйняття об’єкту нашого розуму, звідси і безліч категорій розуміння. Хоча, за критикою існування категорії ноумена Артуром Шопенгауером, якщо “політичний лідер” отримає виключно ноуменальний характер, то через повне зникнення людства, коли зникне уся потужність людської здатності пізнавати, то і зникне весь об’єктивізований людською волею світ, отже, усі поняття разом із поняттям політичного лідерства. Демократичні політикуми визначають лідерство як похідна від, спільного прийняття рішень та відповідальності, тому практичне застосування лідера- особистості втрачає свій функціонал. Хоча як свідчить історія, природній соціальний характер життя людини унеможливлює цілковите уніфікування за повноваженнями та впливом усієї маси навіть однієї невеличкої політичної громади, партії. Автократи наділяють лідерство з позиції сили, часто це виникає 18 з психофізичних паталогій індивіда, або ж середовища формування, що визначає його бажання володіти, досягати утопічних, нераціонально-грандіозних цілей. Але схема доволі проста: хто сильніший, той і править, а той ким править сильніший – слабші, і мають підпорядковуватися. Ліберальні ідеї не відкидають конкуренцію, не ототожнюють лідерство з силою, але і не розмивають його з рівністю мас. Кращий має мати підтримку суспільства, а також навички організації, самоорганізації, аналізу і так далі. Виходячи з вище сказаного, можна поділити політичне лідерство на дві категорії: - Перша – матеріалізм політичного лідерства. Лідерство, як і політичне життя суспільства є частиною природньої ієрархії суспільства, може висуватися архетипом – колективним несвідомим. Лідерство несе суто практичний характер - така ж роль-функція у людській системі життя. Можлива присутність класової боротьби, де відсутній нахил на персоналії. Лідерство виступає як посада, а не позиція. - Друга – ідеалізм політичного лідерства. Політичне лідерство є постійною функцією кожної людини. Різниця лише в тому, що розвинена у кожного тією чи іншою мірою по різному. Лідерство виступає як якість, збагачення психологічно-духовного потенціалу та його втілення. Також можна говорити, що лідери це новатори, ті хто відкривають нове, показують нове, ведуть вперед. Є поле лідерів, які фактично є просто відтворювачами патернів певних дій. Ці лідери діють на умовах “по старому”, можуть приймати виправдані, але сталі, не оригінальні рішення. Виходить, що суспільство буде мислити різними категоріями та концепціями намагаючись пояснити різні феномени, включно з феноменом політичного лідерства. Цей релятивізм і далі буде будувати з феномену політичного лідерства полісемію. Отже, проблема визначення політичного лідерства полягає у природі відмінностей людей, а також причинно-наслідкові етапи формування кожного індивіда на основі фізіологічних процесів: психофізичні, організаційно- 19 порядкові, розвиток розсудливості та кмітливості. Тобто, синергетика у суспільстві не може відтворюватися настільки уніфіковано, як це відбувається у фізиці. Суспільство не однорідне. Говорячи про феномен лідерства, можливо мова має йти саме про визнання неоднорідності суспільства. Лідер скоріше постає не як суто керівник, а як позиція особистості чи групи, враховуючи природні чинники формування соціокультурних взаємодій та роль окремих і індивідів у них. Якщо позиція керівника діє в просторах окремо визначених організаціях суспільства, то лідер діє на умовах наданому йому авторитету у полі колективної діяльності. Виходячи з цього, політичний лідер виступає як природня позиція з рядом сформованих характеристик особистості, навичок до організації у просторах діяння суспільства, з усвідомленою, легітимізованою системою авторитету, поваги та прийняття його волі суспільством, в сумісності з відповідними до потреб суспільства функціями, а також наявності максимально можливої синергії між лідером та суспільством. Адже лідерський клас напряму залежить від ситуацій, що відбуваються в реальному часі, і прямо залежать від середовища в якому перебувають. Якщо позиції суспільного оточення і політичного лідерства увійдуть в розбіжність, то лідерський клас який продовжить намагатися діятися за власними бажаннями автоматично увійде в поле керуючого класу, що часто може призводити до авторитарних форм політичного устрою. Ось саме цей момент свідчить про обо’язкову точку біфуркації між тим хто формує, організовує, веде – лідером, і тим хто керує процесом на основі наданих йому повноважень та завдань – керівником - політичним лідером та політичним керівником. Також можна закріпити декілька підходів до визначення політичного лідерства. Виділимо декілька, залежно від їхнього поля функціонування: 1) Політичне лідерство - посадова уповноваженість, легітимізація лідера як посадовця, а не особистості. Керівна спроможність діє зверху вниз. Носієм такої влади є одна особа, або окремо зазначено група осіб; 2) Політичне лідерство - постійний вплив лідера через керівну дію на всю групу, без застосування сили, але через формування впливовості авторитету; 3) Політичне лідерство – 20 функціонує на основі самовіданного суспільством авторитету, без застосування сили, без залежності політичної структури від індивідуальності лідера. Лідер функціонує на основі праці з суспільством, а спільнота існує на взаємовідносних засадах з лідерами; Окреме місце варто віддати тоталітарним, автократичним особам, політичним режимам, адже вони функціонують не на засадах лідерства, а на засадах влади як особистісної власності з позиції сили, силового авторитету та використання ресурсів суспільства для втілення власних цілей – суспільство ресурс, а не головний інтерес. 1.2. Психологія феномену політичного лідерства Психологія як напрям теоретичних досліджень вийшла на самостійний рівень, відділившись від теологічних постулатів, від суто категоріального стану як частина філософії у проміжку XIX – XX століть, формуючи власний понятійний апарат, відбувається пошук її місця у практиці, з’являється нова площина для розгляду сутності феномену політичного лідерства та в цілому розгляду феномену “людина політична”. Вчинок постає як одна із головних конструкцій певної форми трактування сутності “лідера”. Головна суть полягає в готовності людини до зміни ситуації, де структуру складають ситуація, мотивація, дія та післядія – духовний поступ людини. Вчинок є природнім тригером психічної активності суб’єкта. Навіть відсутність вчинку, може свідчити, що когнітивні функції людини обрали шлях до невчинення. За тривіальним висловом “бездіяння – також відповідальність”, так само рішення бездіяти, також вчинок, тому також може надавати характеристику особистості. Активність людини в різних ситуаціях матиме два основні рушії – залежність та незалежність від природного та суспільного середовищ. Звідси можна зробити висновок щодо розгляду діалектики мотивації, мотиваційну суперечність, мотивація як внутрішнє, або зовнішнє, спонукання людини до дій. Якщо уявити мисленевий експеримент в якому ситуація повністю залежна, або 21 повністю незалежна від людини, то одразу можна сказати, що перший стан неможливий, а сама мотивація може усвідомлюватися, а може і ні. За цим мотиваційним феноменом відбувається зрушення поступальних дій – якщо людина усвідомлює ідеалізацію суспільних інституцій, то й активність на їх основі буде свідомою. Поряд з цим, людина не усвідомлює, що ця акція є актом ідеалізації. Лідерство також виступає як цілий ряд постійних мотиваційних акцій, а активність лідера постійно перебуває на зрушенні поступальних дій. Мотиваційна суперечність може характеризувати політичного лідера щодо того, в якому політичному полі він веде свою діяльність, і за якими критеріями політичних взаємозв’язків він виступає як лідер. Наприклад, можна припустити, при умові, що ситуація ніколи цілком не залежить від людини, що якщо мотиваційні акції лідера є внутрішнім спонуканням, то це може вести до консервації стимулів людини у взаємодії з середовищем. Більшою мірою доцільно припустити, що внутрішнє спонукання може спричинити авторитарний тип мислення. Але, в першу чергу, це залежить від середовища формування індивіда, адже при інших обставинах, внутрішні спонукання цілком можуть привести персону до незаконсервованого діяча, цілком здатного працювати у ліберальних соціальних взаємодіях. Аналізуючи внутрішні спонукання мотивації людини, скоріше йде мова про спосіб волевиявлення, метод формування власної волі. В такому контексті воля йде “зсередини на зовні”. Щодо зовнішніх спонукань, воля формується цілком навпаки “ззовні до середини”. Діалектика ситуації полягає в її залежності, або незалженості від людини. Часткова залежність ситуації від людини наділяла б її формування за допомогою значень. Повна залежність позбавила б реальної об’єктивної дійсності. Вчинкова дія людини була б тоді неможливою. При повній незалежності ситуації від людини, реальність була б метафізично переповнена, позбавляючи людину взаємодії з самою ситуацією. Активність індивіда полягає у постійних спробах перетворити незалежну ситуацію на залежну, що спостерігається у трансцендентній ідеї людини, яка вимагає відречення від чуттєвого, що є 22 фундаментом мотивації – досягнення ідей, зречення неістинного, формування утопій з подальшим бажанням до їх втілення. Та чуттєвий світ не покидатиме сутність людини, вона завжди буде перебувати в повній або частковій фрустрації, такий собі трансцендентний “Sehnsucht” – спустошення духу, така собі людська екзистенційна проблема. І, зрозуміло, що найбільше вразливими до спустошення духу є лідери, які живуть у ідеалістичному категоріальному полі відображення світу. Це лідери, ідея яких не потреба, а мета, для втілення якої знаходяться відповідно до мети заходи. Можливо наслідковою причиною внутрішнього спонукання, яке призводить до утворення авторитарних умів, і є оця екзистеційна проблема ідеї людини, при якій невтілення ідеалізованих бажань призводить до деформації психофізичних функцій людини та її поглядів на світ. Зигмунд Фройд пояснював феномен лідерства як потяг до домінування над іншими. Виділяв дві категорії людей у суспільстві, перші – ті, у яких переважає природній потяг до панування, отже і прагнення до влади; другі – ті, що відчувають внутрішню потребу до підкорення. Гюстав Ле Бон в схожому ключі розглядав суспільство як сукупність лідерів і натовпу. Перші наділені перебільшеним змістом, другі – недооцінені. Успішним лідером стає той, хто опанує психологію мас. Якщо натовп завжди шукає вождя і йому (натовпу) властиве підкорення, інертність, то на цей натовп буде свій механізм впливу та подальшого контролю. Схожу паралель відтворення цієї моделі взаємозв’язку лідера та натовпу спостерігається навіть за теперішніх умов. Якщо припустити, що характеристики окремого індивіда залежать від його соціокультурного положення відповідно його історичного проміжку існування, то також можна припустити, що прямий вплив на генотип політичного індивіда має його мікросоціальне становище: сім’я, школа, найближче чи дотичне оточення. Має вплив і те, у яких чинниках впливу перебувала окрема персона у момент свого формування. Теодор Адорно формулював причинно-наслідковий зв'язок між авторитарною особистістю та її дитинством. Репресивне виховання, критичний 23 негативний вплив на свідомість, тривала жорстокість у ставленні, що власне, і ставало причиною атрофації людської якості як емпатія, спричиняло прояви конформізму та нестійкість, через що індивід упродовж життя намагатиметься сублімувати внутрішні комплекси та негаразди через гордовитість, навіяну вищу позицію над іншими у соціальній ієрархії. Важливо надавати уваги внутрішнім чинникам, якими керується “homo politicus”. На тлі власних переконань, людям властиво вважати, що їхні лідерські навички це результат, в першу чергу, власної рефлексії, навичок, знань – це те, що притаманне багатьом авторитарним керівникам, які упевнені у своїй геніальності. [13] Макс Хоркхаймер говорячи про “фашизоїдність” аналізує новий тип особистості XX століття, якому притаманно з позиції власної людської величі знаходити інструменти для опанування природи, при цьому на фоні етноцентризських засад, використовуючи тих самих “винних” і “нижчих” за етнічною приналежністю мас для втілення через експлуатацію “слабших” власних цілей. [29] Аналогічну позицію можна спостерігати у Еріха Фромма, але не в сенсі політичної ідеології, а, скоріше, як метод відтворення процесів людиною: авторитарний тип особистості - у якої відсутні принципи рівності, прагнення позбутися почуття власної нікчемності. Суспільство, яке приймає авторитаризм він характеризував як садомазохістським, бюрократичним, авторитарним характером: індивід виважено відмовляються від незалежності своєї особистості і прагнуть поєднати власне “Я” з кимось. Обидва типи особистості формуються через відчуття власного безсилля, самотності і невпевненості. [5, 26с] Діалектика світу людей – існування, або відсутність влади -коли хтось має силу, то він має владу, а інші йому підкорюються. Наприклад, позиція і вислів німецького автократа Адольфа Гітлера – одного з найжорстокіших у XX столітті: “Моя внутрішня політика – війна. Моя зовнішня політика – війна. Я всюди веду війну.”, “Європа незабаром фактично стала б єдиним народом… Це об’єднання рано чи пізно пройде. Поштовх до 24 цього дано… В Європі буде неможливим жодна інша рівновага, крім союзу народів” – говорячи про долю, яка наділила силою “великої” влади автократа. [8, 154c.] Інші чинники виходять із зовнішнього при запереченні власної заслуги. Коли власні перемоги чи невдачі, не залежать від людини. Отже, розуміння феномену політичного лідерства пройшло тривалий шлях від німецького ідеалізму, на основі якого виросла філософія діалектичного матеріалізму – марксизм, до аналітичної філософії. Основа питання про сутність політичного лідерства – “що спричиняє?”, “на яких основах?”, “як відтворюється?”, “на що, кого відтворюється?”. Проблемою є різні підходи до пояснення феноменів, якими намагаються надати визначення. Поняття залежать від різного перебування у соціально-, культурно-, політично-, філософських басейнів соціально-політичного діяння. Висновок, у 1-му розділі ми визначили, що політичне лідерство постає як сукупність індивідуальних характеристик, які формують середовище перебування та формування індивіда. Категорії якими мисляться лідерство прямо відповідають категоріям буття окремої політичної соціальної групи, суспільства, держави чи регіону. Концепції лідерства формулюються дослідниками залежно від політичного поля перебування, суспільних тенденцій, соціальних потреб, обставин соціального середовища, його умов формування та існування, під час намагання дослідити питання політичного лідерства. Природа політичного лідера прямо корелюється з природою соціально-політичних умов середовища, в якому формується лідерство. Особистість лідера цілком залежна від ряду особливостей розвитку когнітивних здібностей індивіда. Під час роботи ми дійшли до висновку, що політичне лідерство як політичний феномен будується на аспекті отримання влади, залежно від цілепокладання особистості чи правлячої соціальної групи. Природа бажання влади прямо співвідноситься з природою психології людини керувати, контролювати, володіти. Є лише різниця у підходах до влади, та сам ступінь бажання володарювати: володар, очільник, керівник. Якщо категорія володаря втілює владний інстинкт через домінацію, апаратом сили, впливу у власних цілях, то категорія керівника виступає як 25 посадова функція врегулювання соціально-трудових взаємовідносин, яка вимагає наявності визначених під тип керування когнітивних здібностей, але не має повну автономію в отриманні влади, а визначається кимось вище. Очільник в свою чергу потребує наявність ряду когнітивних здібностей, які відповідають як керуванню так і очільництву, де очільник не тільки керує групою чи суспільством, а ще й прямо визначає рух розвитку політичного соціуму. Паралельно очільник потребує попередньої легітимізації від суспільства, через визнання його волі, себто визнання громадою переваги волі окремо визначеного індивіда, над власною волею. Лідер-очільник має отримати визнання від суспільства, шляхом затвердження думки у його прихильників, що навички лідера, його можливості, здатність врегульовувати та вести домінують над іншими представниками громади. Функції політичного лідера уособлюють в собі бажання суспільства, його тенденції, становище в якому перебуває політична особистість, а також політичний прості в якому утворюється, відтворюється та активне соціум, держава. Отже, політичне лідерство визначається у діях, направлених на зміну чи взаємодію із середовищем. Характер лідерства залежить від його особистісних рис, інструментів якими керується, і сам стан середовища, а також ситуація у середовищі з якою він має справу. Виходячи з цього ми висуваємо такі якості, якими повинен характеризуватися лідер: оперативно та креативно керуватися власними когнітивними здібностями у взаємодії з спільнотою та своїй діяльності; вміння виражати інтереси свого народу; розуміння, а також можливе формування тенденцій суспільства; здатність до висунення інноваційних ідей; розуміння власного середовища, у якому він діє; оперативно відображати мету, цілі та заходи залежно від політичного часу та обставин. 26 Розділ 2. Компаративний аналіз феномену політичного лідерства України та Польщі Нами визначено, що феномен політичного лідерства залежить від соціально-культурного простору, в якому він формується. Можемо припустити, що місце політичного лідерства в політикумі України та Польщі в різні періоди розвитку цих країни також мають свої особливості та окремий підхід до розгляду феномену політичних лідерів на емпіричному матеріалі. Взаємозалежність політичної культури та політичного лідерства прямо прослідковується через розгляд потреб суспільства та реакція на ці потреби від ідейних чи політичних лідерів країн, суспільств. Політична культура суспільства, яка формується в окремій країні на основі взаємних відносин між керівною ланкою та громадянами. Тому політична культура виступає як ідентифікатор та регулятор якості політичних відносин, якості розвитку індивідуальних та уніфікованих ідей у суспільстві. Загалом, політична культура – комплекс феноменів суспільної діяльності та в цілому загальної людської культури у суспільстві. 2.1. Історико-психологічні аспекти формування політичної культури в Україні та її взаємозв’язок з Польщею. Політична культура може формуватися на основі менталітету суспільства, на особливостях історії культурної спадщини та тривалої активності суспільства як політичної нації. Також політична культура окремого народу може бути, або запозиченою, або штучно сформованою на основі загарбницького насадження іншим домінантом ззовні, тоді зрозуміло, що про власну політичну культуру мови не йдеться. Політична культура утворюється або на тривалому періоді незалежного активного політичного життя суспільства, або ж насаджується ззовні. В ідентифікації значення політичної культури в Україні, наша держава займає позицію, що враховує тривалі століття відсутності незалежної суверенності, наша країна мала своєрідну власну державність у різних її формах. 27 Кожен період формування минулих політичних устоїв та держав мали ланки спільних рис. Фундаментом політичної культури України були правові норми Київської Руси. Не зважаючи на те, що форма правління уособлювала усі адміністративні та економічні повноваження на князеві, в цілому широко був розвинений принцип народоправства та потяги до індивідуальної свободи. Державна система Київської Руси будувалася на інституціях народного віче, князя та княжої ради. У федеративний період староукраїнської держави – “удільна система”, усі громадяни мали рівні права, що також проявлялося у вільності переходу з однієї страти до іншої, з низу до гори. Соціально-політичні зміни центрально-східної Європи XIV-XV століть продукували створення нових політичних інститутів. У Речі Посполитій відбулася видозміна характеру польської шляхти, яка набула соціально- політичної форми еліти завдяки введенню Радомської Конституції 1505 року – виборність королів, а також право шляхти на висунення претензій та виступів проти короля, якщо є підозра чи підтвердження порушення привілеїв королем). XIV століття можна називати початком формування відносин між Польщею та Україною, а також спільних характерів розвитку політичних культур, які існують в сучасності. Після занепаду Київської Руси, внаслідок боротьби удільних князів за владу, Західноукраїнські землі наприкінці XIV століття були приєднанні до Польщі (Корони), а решта до Литви – пізніше Литовсько-Руська держава, до складу якої входили деякі українські міста, в тому числі й Київ, отримали привілеї міста з можливостями до самоуправи. Магдебурзьке право українських міст Литовсько-Руської держави було відносно українізоване – можна говорити про самодержавність українців того часу на різних частинах тодішньої країни. Також варто зазначити значний вплив української культури. Статут Казимира III – збірник законів польської Корони 1347 р., зміст якого описував кримінальне законодавство, був перекладений у XV столітті на староукраїнську мову. Далі Українська національна держава – “Військо Запорізьке”, яка утворена внаслідок революції козаків під проводом Богдана Хмельницького. Державний 28 устрій та суспільний лад взяли за основу народоправства Київської держави. Роль Віче виконувала Генеральна Влада – орган верховної влади із законодавчими та судовими функціями. Обрання гетьманом мало свій церемоніал. Отже, Українська державність зразка XVII століття вже мала чіткий розвинений політичний простір із соціальними, законодавчими, дипломатичними, судовими інституціями. А також вже тоді можна було говорити про електоральну базу, а звідси і про наявність функціоналу лідерства: Богдан Хмельницький після перемоги у битві під Батогом 1652 року, де-факто визнавав соціально-економічні завоювання як козацтва, так і селян, і міщан. Влада Хмельницького призвела до ліквідації системи феодальної залежності. Селяни отримали право вести економічну діяльність, та право на свободу. “Покозачуючись” люди потрапляли в привілейований прошарок – козацтво. Політичний лідер був першим серед рівних. Але влада політичного лідера козацької доби була обмежена дорадчими та виконавчо-дорадчими органами – Рада старшини, Генеральна старшина. Вже після смерті Хмельницького, спроби наступних гетьманів відтворити процес державотворця, викликали опір. Коли була спроба відновлення соціально-економічної моделі відносин стосовно селян (повернення до феодального становища), це лише спричиняло загострення соціальних настроїв. А Помилки Виговського призвели до громадянської війни. – складову політичного лідерства варто розглядати на основі електоральних рухів. Показовим є те, що феноменальний характер політичного лідерства проявляється на реакціях суспільства на дії, або не дії лідера. Адже лідери – це персони, які маючи схожі наміри, характеристики та навіть ідейні позиції отримують різні реакції від соціального поля з яким взаємодіють. Можна припустити, що навіть на ті монархічно-феодальні часи, державне правління українських та староукраїнських політикумів, мало один з найдемократичніших характерів. Огієнко Іван, професор Київського університету, 1918 року писав: “Все життя, українське, увесь розпорядок дому, увесь державний наш лад, - все це повсякчасно було демократичним. Стан 29 прислуги у нашого старого панства ніколи не був пригнобленим – вона завше була вільною і рівною всім. Нагадаю ще хоча б нашу Київську Академію, де вкупі з сином гетьманським сиділо мужиче дитя. Так, р. 1737 в цій Академії навчалися: дітей козацької старшини 22, офіцерських 1, ратушних чиновників 2, купецьких 6, простих козаків 84, міщан 66, ремісників 7, мужичих дітей 39”. [23, 16с.] (Ці два абзаци – одна цитата) Політична культура України, будучи автентичною, завжди черпала поклади західної культури. За своїм генотипом українці є частиною європейського континенту, європейської мови культур: за добу формування Київської держави Україна формувалася на впливах західних скандинавських елементів; за Ярослава Мудрого, Україна-Русь підтримувала династичні стосунки з рядом держав німецької культури; занепад Києва дозволив Галицько- Волинській державі успадкувати його політичну культуру, яка у свою чергу одна з найбільших частин старої Київської держави, яка майже повністю була залежна від генотипу західної культури, а, отже, східні візантійські культурні нариси втратили свою значущість. Тому, аналізуючи тип політичного лідерства України та його витоки, можна припустити, що для політичного лідерства в Україні, суто історично притаманне демократичне поле цінностей та функцій. Але також варто враховувати той момент, що окремо з тривалим впливом західних культур, Україна останні століття другого тисячоліття була під експансією східної політичної культури. ДУЖЕ ГАРНО!!!!! У 1654 році, той же Богдан Хмельницький уклав військовий союз з Московським князівством проти Польщі, - функції аналізу та прийняття рішень. Нажаль, через 110 років після підписання українська автономія була скасована, а характерні українській політичній натурі демократичні цінності опинилися під загрозою деформації. “Тим часом Московщина далі жила спадщиною Київської держави, все більше розмішуючи її елементами фінськими, татарськими, монгольськими, - західня Україна, в котрій з XIII сторіччя зосередилось 30 українське життя, входить вповні в круг західньоєвропейського життя… У нього черпала культурні засоби, у нього брала взірці для своєї культури” – писав Михайло Грушевський. [23, 17-18с.] Отже, за тривалий час український народ, культура, політична та національна свідомість опинилися під впливом східної культури та пригніченням великої імперії, розміри якої постійно призводили до атрофації індивідуального волі населення. Інертність населення через пригніченість, яка утворилася на ґрунті величезної держави, на обслуговування якої народ витрачав усе своє фізичне та творче життя, спричинювала конформізм і зручні механізми управління населенням. З часом умови, в яких жили наші предки, а це багато поколінь потенційних нащадків національно-індивідуалістичних українців, призвели до перманентного конформізму, який став предтечею провінційності. Зрозуміло, що в умовах відсутності власного політичного простору, де політична культура суспільства, нації піддається сильній деформації, корекції та придушенню. Довгий час перебування на межі дотику західних та східних політичних культур українська політична культура, її ідейність, потяги, отримали в собі симбіоз цих двох сфер впливу. Навіть якщо природою української політичної культури є західна, то значний деформаційний вплив на неї внесла саме східна. Навіть сам той факт, що політичне лідерство, яке намагалося розвинутися в Україні доволі тривалий час, саме на постулатах ідеї нації, її свідомості та визволення. Саме тому ідейність політичного лідера в Україні, як мінімум останніх чотири століття, полягала у філософії боротьби. За аналогією можна навести класову боротьбу Карла Маркса, або ж про постійну можливість конфлікту буржуазії та дворян Ніколло Макіавеллі. На місце буржуазії ставимо того, хто хоче поневолити, а на місце дворян чи робітників того, кого хочуть поневолити, а постійно існуючий потенціал конфлікту час від часу має активізувати політичний рух. Виходячи з цього, отримуємо картину, в якій політична культура України аж до отримання незалежності 1991 року, несла в собі національно-визвольні ідеї і на цій тенденції будувалися основні тези 31 політичного лідерства, проте мова навіть не про політичну еліту, а саме ідейну верхівку. Якщо говорити за політичну культуру Польщі, то її взаємовідношення до політичної культури України, хоч і політична незалежність Польщі мала більше часу в історіографії, але також були наявні періоди національно-визвольних рухів та боротьби. Згадавши поділи Польщі з 1795 року, території якої постійно розподілялися між трьома тодішніми імперіями Євразійського континенту з впливом у Європі. Цікаво, що одночасно це вплинуло і на українські землі, які до поділів були у складі польських держав. Вибудовується така картина: з кінця XVIII століття до 20-их років XX ст. суспільний, політичний, культурний простори, що України, що Польщі не мали незалежного функціонування, перебуваючи під впливом інших держав, політичне лідерство країн набуло визвольного характеру і формувалося на бажанні отримати незалежність з національним підтекстом. Населення, яке проживало на території України, що були у складі Московської імперії піддавалися підкоренню. Активні соціальні рухи придушувалися, елітарний прошарок, який ніс ідею національної ідентичності піддавався, або сильним обмеженням, або ліквідуванню. Особистість пригнічувалася величезною територією держави. Класи були слабо розвинуті, і не грали великої ролі в участі державного життя, як це було в західних країнах. Схожа ситуація мала місце на підконтрольній Московській імперії територій Польщі. Території Польщі в складі Пруссії мали інший характер впливу, який лобіювався зі сторони політичного центру імперії, але населення мало більшу автономію, звільнення від феодальної залежності, і навіть виник автономний уряд – Центральний Національний комітет, хоч звісно пізніше активну автономну діяльність польського уряду заборонили. Але все ж таки польське питання мало місце на Європейському політикумі, для якого було в пріорітетах повалення завойовницьких імперій, які поневолювали народи та придушували розвиток демократичних інституцій. 32 Також, перебування українського населення в різних панівних державах, продукувало дезінтеграцію політичної самобутність нації. Хоч і політична культура українців мала спільний природній характер, тенденції, за якими йшов розшарований український політикум відрізнялися, як мінімум питання незалежності також частково будувалося на основі різних сфер впливу, залежно від території. До речі, саме фактор розшарування є притаманним українському політичному полю. Зрозуміло, що в демократичній державі повна уніфікація політичних сил ламала б принципи плюралізму та призводила б до монополізації влади, деформуюючи республікансько-демократичний лад. Оскільки в кожній державі, суспільство поділяється на різні ланки та групи за інтересами, а деякі з держав є багатонаціональними, кожна національна меншина також має свої інтереси, в рамках інтересів та правил держави в якій вони проживають, тому для кожної соціальної груп інтересів необхідний свій представник по інтересах, чи група представників для взаємозв’язку з представниками вищої влади в країні, з представниками виконавчої та законодавчої влади. І кожен з інтересів громадян має формувати головний інтерес держави і паралельно до пунктів стратегічних інтересів унітарної, демократичної держави входять інтереси усіх громадян. Але, нажаль, історіографія демонструє, що ще з часів Київської держави і навіть по сьогодні, політикум України, по-різному в різні часи, мав повну, або ж часткову дезінтеграцію, що також приводило до деформування суспільного ладу. Паралельно з цим, країна часто ставала жертвою інтервенцій, або ж зовнішнього впливу втрачаючи свою суб’єктність. 2.2. Політичне лідерство у період державотворення XX ст.: Україна та Польща. Доба соціалістичного блоку сформувала у масовій свідомості українців образ політичного активу як командно-адміністративний, бюрократичний, з тоталітарним потягом до утиску – гарні умови для того, щоб формувався менталітет постійної готовності підкорюватися тому, на що не можеш впливати. 33 Сімдесятирічне панування комунізму утворило світоглядний образ “радянської людини” – людина моралі нігілізму, прирівнює державу до постаті молоха. І стає зрозуміло, що внутрішня соціальна політика радянської імперії була розрахована на вибудовування інертного механізму мислення – це той “соціалізм”, який розвивав радянський тоталітаризм. І можна з упевненістю сказати, що комуністична свідомість стала проблемою України після отримання незалежності на шляху до вибудовування демократичної республіки через відсутність внутрішньо-соціальних інституцій приватної власності. Цей механізм інертності населення уособлював у собі конформістське суспільство, яке житиме з навіюванням однієї установки та уніфікованою ідеєю – ті, хто отримує силу, подавляє потяг до сили в інших, щоб ними керувати. Даний характер суспільства після 70 років радянської влади, привів до проблеми убезпечення суспільства від домінування владної еліти. Польща, своєю чергою, піддавшись впливу соціалістичного гегемону після ІІ-ї світової війни, все ж таки мала свою суб’єктність, але на “автономних правах”, що не давало країні існувати як самостійний політичний суб’єкт, але давало можливість до формування власної національної свідомості, політичної культури, громадянських засад та виходячи з цього політичного лідерства. XX ст. стало для обох країн ключовим для формування партнерських відносин. Враховуючи той факт, що початок століття країни зустріли поділеними між трьома імперіями, з подальшими точками дотику та паралельно точками конфронтацій - на закінчення століття мали статуси стратегічних партнерів. Прослідковується ще один цікавий феномен відносин двох політикумів, які з безліччю протилежностей у підходах до отримання державності, в різні періоди часу, дійшли до майбутнього консенсусу. Аналіз лідерського руху України та Польщі слід почати з емпіричного досвіду цих країн та характеру політичної активності обох. Якщо природа політичного буття двох країн була демократія, то стан їх політикумів відрізнялися – молодий, просякнутий боротьбою за незалежність український 34 національний рух, та з тривалим досвідом польський національний рух з характером релігійного консерватизму. Характер суперечностей вбачався у перманентно-принциповому питанні поділу етнічних земель, де основною темою болі були верстви населення, які там проживали. Претензії Польщі мали соціально-класовий характер, наголошуючи на тому, що переважна частка поляків, яка проживала на території Галичини, складала привілейовані верстви, в той час як українці складали в основному малоземельне селянство. Україна ж акцентувала увагу на статистичній більшості українців. Тому першим фактором, який характеризує політичну культуру обох країн є умовна стратифікація на статуси суспільств та політичних культур. Польський політикум активізував у своєму ставленні до свого сусіда культурно-класовий шовінізм. Особливо виразним була ідейність націоналістів які мали бажання пропагувати свій “вищий стан” польської державності та політичної культури, фокусуючи увагу на “свіжості” української нації. Також бурхливого вітру піддавав тодішній ідейний анахронізм з обох сторін – ідейними поштовхами для Польщі було відновлення “Великої Польщі”, для України, тодішньої УЦР (1917) відновлення “Великої України”. Варто зауважити, що українсько-польські відносини мали форму оксиЮморону, адже розбудовувалися вони одночасно з спільними течіями боротьби проти імперій, історії, але конфронтуючими націоналістичними поглядами. Так, ліво- орієнтовані політичні сили Польщі йшли на співпрацю з Центральною Радою України та підтримували ідею незалежної України, з позитивним баченням на благополучному співжитті з українцями. Одночасно український уряд того часу з нахилом до підтримки національних меншин, брав до уваги освітні та культурні потреби польської меншини. Усі подальші політичні засади українського визвольного руху будувалися на підвищених національних інтересах, що сформували політичну традицію, яка прослідковується до сьогодні. Природа цих рухів полягала у боротьбі з агресорами по два боки – Польщею та більшовицьким урядом. В свою чергу, 35 існування української нації розбилося на два табори та на дві ідейні течії – автономії та незалежності, що спричинило утворення конфронтацій між тодішніми націоналістичними українськими політикумами. Таким чином, політичне лідерство України вбачало першочерговим національний інтерес. Феномен політичного лідерства першої половини XX століття полягав у існуванні “двох організмів”, які розвивалися на основі спільних природніх політичних потягів, але знову розбіжність полягає у практичних засобах втілення ідей. Для того, щоб описати емоційне забарвлення взаємодій українського суспільства 1919-1920-х років, враховуючи спробу більшовицької влади провадити першу колективізацію, можна процитувати уривок з роману “Вершники” поета, редактора журналу “Українська література” Юрія Яновського: “О, дев’ятнадцятий рік месників і платіїв, достойний рік розрахунків і записів у бухгалтерську книгу Революцій… Рік незнайдених образів і трагедійних метафор, рік любові й смерті, трепету повсталих сердець, простоти жертв, солодкості ран і висоти класових почувань, о милий, піднесений рік!” [23, 235с] – наголошення на значній тривалості постійних баталій, “незнайдених образів”, що можна трактувати як велику смертність відносно молодих людей, збитих зі шляху українців, відсутності зазначеності шляху народу, може свідчити про відповідний до опису тодішній стан українського політикуму, враховуючи той факт, що переважно лідерський тип діячів з політичним впливом в Україні того часу мав воєнізований характер. Ті ж самі Нестор Махно чи Симон Петлюра були військово-політичними очільниками своїх конгломератів. Але навіть за таких умов ці діячі були принциповими супротивниками на ґрунті різних бачень досягнення волі української нації. Якщо Нестор Махно був мінливим у свої методах співпраці з різними політичними сторонами, навіть з тими ж більшовиками у період визвольних війн 1917 – 1921 рр., коли вже у 1922 р. перебуваючи у Польщі, більшовицька влада шукала засоби, щоби повернути одного із своїх ворогів до більшовицької України для притягнення діяча до покарання. Для Симона Петлюри співпраця з 36 махновцями були ділом принципу, враховуючи його ортодоксальну ворожість до більшовиків. І це в період, коли борці за “радянську владу” на той час були для обох українців спільним ворогом. [4] Намагаючись охарактеризувати політичних діячів української спільноти після 1-шої світової війни, та післяреволюційного періоду першої половини XX століття, можна дійти висновку, що приналежність політичних лідерів України до військової доктрини не була поодиноким випадком. Намагаючись відтворити незалежність в часи національних повстань, визвольних війн, міжусобницьких конфронтацій, політичне лідерство значною мірою формувалося з вихідцями бойових дій або ж приналежними до повстань діячами. Також політикуму тодішньої країни характерним була неоднорідність соціально-політичного забарвлення та мінливості у поглядах окремих діячів. Якщо сміло можна заявляти про демократичну політичну культуру України, то практичне відтворення способів досягнення мети в умовах виживання та безперервної боротьби першої половини – середини XX століття, було далеким від демократичних принципів. Навіть світові тенденції післявоєнного періоду, розпади імперій, формування нових держав, громадянські війни, революції, підривали демократичне питання. Адже в період конфронтацій та суцільних конфліктів активним формування тоталітарних гігантів, демократія опинилася під значним ударом. Демократія прагне консенсусу та комунікативних практик, а конфліктність, боротьба за владу, відсутність діалогів веде до диктату. Оцінюючи характер державотворення українців та поляків у 20 річний період між світовими війнами, можна наголосити на одному з ключових показників – суверенність. II-а Річ Посполита (Польща 1918 – 1939 рр.), хоч і не одразу, але стала незалежним політичним суб’єктом центральної Європи. Тодішня Польща стала повним власником своєї політичної діяльності і уся відповідальність за власні політичні рішення, була на політичній еліті країни, що підтверджує політичне визнання країни. У країні була присутня центральна 37 влада, опозиція, політичні меншини. Але її унітарність зберігалася до 1939-го року. Що ж стосовно України, то тут зазначаємо на бажанні отримати владу, а також конфронтації у прагненнях суспільства і влади. Коли у 1917 році після повалення імперської влади Московії, утворився революційний імпульс, в результаті якого в Києві сформувалась Українська Центральна Рада – політичний орган, який представляв громадські організації. Проте, територія України перебувала у складі тодішньої імперії з тимчасовим двопартійним урядом. I, II та III Універсали зорганізовано українською політичною елітою на основі автономії України та визнання її кордонів, але у складі поневолювача. II Універсал відрізнявся тим, що являв собою відкладення питання про автономію через внутрішні процеси колишньої імперії. Українське суспільство категорично відмовлялося сприймати такий різкий крок назад, тому було організоване повстання з участю військових угрупувань країни. Такі факти свідчать про внутрішню дезінтегрованість. Повстання було придушене за зверненням УЦР до Московської влади. III-тім Універсалом, паралельно з поваленням тимчасового уряду імперії, з власної волі УЦР було проголошено Українську Народну Республіку. Йшлося про заснування Української Народної Республіки як автономної частини більшовицької держави. Підсумком стала перша українсько- радянська війна. На тлі агресії з боку більшовиків було проголошено IV Універсал, який визначав незалежність Української Народної Республіки. За Берестейським договором Німецька імперія мала прийти на допомогу УНР проти більшовиків, але влада у Києві була повалена, утворена Українська держава, а від Німецької імперії на чолі було поставлено Павла Скоропадського. Але коли у першій світовій Німеччина отримала поразку, так само і ослабла влада гетьманату Скоропадського. На місці Української держави утворилася директорія Симона Петлюри, але 1920 року і вона зникла, програвши боротьбу радянським силам. За наведеним коротким описом можна побачити характер державотворення регіону, в якому перебувала Україна. Це був – не стійкий 38 політичний регіон, з рядом революційних періодів в історії та присутністю значних політичних гегемонів. Враховуючи післявоєнну кризу, яка спричинила ряд регіональних конфліктів, можемо прийти до висновку, що це саме те “середовище”, про яке говорив Ж. Блондель, [6, 65с.] від якого залежть постать лідера та особливості його політичної діяльності. Сучасний політичний простір України цілком випливає з часів спроб набуття державності XX століття. Отримавши незалежність 1918 року, Польська держава, хоч і не одразу сформувавши політичну суб’єктість, все ж таки отримала власний політикум з внутрішнім центром прийняття рішень. Країна та суспільство отримали можливість до врегулювання законодавчого процесу, формування національних інституцій, політичних норм, стратегію розвитку. Україна, хоч і намагаючись отримати власну державність, сформувавши дипломатичні відносини з десятками країн, з присутністю урядових формувань все ще не мала повної суб’єктності. Адже на початку існування УЦР Михайло Грушевський та інші намагалися формувати державність України в залежних політичних умовах, і автономія, якої спочатку прагнув тодішній уряд, лише підкреслювала об’єктність України. Навіть спроби суб’єктивізації, через незалежность не є фактором який свідчив би про повну незалежність, тому, що акт формування четвертого універсалу, в якому йшлося про незалежність вже УНР, був актом реакції на вторгнення більшовиків, а не самоорганізоване, самодостатнє рішення. Той час, який Україна мала як незалежне політичне формування не був достатнім для актуалізації її як суб’єкта Європи, не був достатнім для формування політичних та соціальних інститутів, для тих процесів, втілення яких свідчило б про набуття політичної незалежності. Також один з важливих моментів в аналізі державотворення України та Польщі початку XX століття, полягає у тому що Польща відновлювала свою незалежність у новітньому часі, то Україна в новітній час її тільки здобувала. Умови здобуття незалежності впливають на характер політичних культур країн, менталітету суспільств. Також варто наголосити, що політична незалежність Польщі була частково спричинена 39 зникненням з політичної карти тих політичних формувань, в залежності від яких вона перебувала. А поразка у національно-державницьких битвах, антиукраїнська політика більшовиків в УРСР, боротьба проти українців за Галичину та Волинь, спричинили ріст національно-радикальних рухів, що також стало однією з характеристик українського лідерства 20 роках XX століття. Антогонія польських та радянських політичних сил відносно українців, спричинила появу радикальних рухів на основі національного визволення. Така тенденція спричинила домінування національно-радикальних українських сил над ліберально-демократичними вже 1939 року. Після нападу на Польщу Третього Рейху 1 вересня 1939 року, а також подальшого її розподілу, можливість відтворити незалежність Польщі перервали. “Можливість”, тому, що навіть утворивши суб’єктну політичну державу, саме державне утворення та його формування було не завершене. Тоді становище двох націй фактично було зрівняним. Знову паралельна політична боротьба національного визволення, радикалізація національних рухів в середині окупованої Польщі. Польську незалежність було знову знищено, а незалежність України ще не мала свого початку. Враховуючи повторення конфронтацій національно-політичних сил двох країн, які боролися за своє визволення, знаходячись в однакових умовах, перепоною до знаходження компромісу знову виступали принципові політичні цілі політикумів двох націй - чітке національне питання України та національне питання Польщі. Польська національна стратегія визволення передбачала обов’язкову належність західних земель України в складі Польщі, а Українська стратегія передбачала те ж саме, тільки в складі України. Це все означало, що політичне лідерство двох націй, вже тоді мало сформований характер відтворення національних ідей. Але також, можна помітити, що основні національно визвольні сили України формувалися в основному на західних частинах країни. Тому це може свідчити про більш маргінальний характер суспільства центру та сходу країни, його інертність та більшу ідеологічну подавленість. 40 З 20-их років до середини XX століття, український політикум поступово радикалізовувався на військово-політичних засадах. Проте ще на кінець XIX та початок XX століття формування національно- політичних засад лежало на культурних діячах, тодішньої інтелігенції. В умовах відсутності державності, власних інституцій та незалежних парламентських політичних органів, культурна еліта виступає як ідейний локомотив. Не дивно, що саме інтелігенція очолювала українську національну революцію 1917 р., а також головувала в усіх урядах періоду Українського державотворення. Проблемою елітотворення українців була значна частка сільського населення часів імперії. У 1897 році, за переписом, в Україні було всього 41 тисяча дипломованих спеціалістів – 0,2% від загальної кількості населення. А якщо враховувати кількість тих людей, рід діяльності яких офіційно не класифікувався як “інтелігеція”, але була присутня інтелектуальна праця, то загальна кількість таких людей складала 125,8 тисяч людей – 0,5% від кількості населення. Потрібно також враховувати, що у переписі до такої класифікації як вчителі чи освітянські діячі також приписувалися сторожі освітніх закладів та прислуга, що може перебільшити кількість інтелектуальних діячів. Селянство своєю чергою складало 93% населення України. [10, 14-15 с.] До загальної маси інтелігенції можна враховувати міський робочий клас, який час від часу взаємодіяв з представниками вищих інтелектуальних класів. Таким чином, з кінця XIX століття до революції 1917 року, вже був сформований конгломерат української інтелігенції, яка продукувала ряд національних концепцій, головним чином яких об’єднували критерії української культури. Проте враховуючи політичні процеси 20-их років, а також радянські репресії буржуазії в цілому по “державі трудовиків” і ціленаправлені репресії українських культурних діячів 20-их, 30-из років, активність освітянських еліт в Україні спала, а політичний простір радикалізувався. Феноменальність політичного лідерства України минулого сторіччя криється в природі його формування – рухи опору, які були породженні з систем придушення та боролися проти цих же систем. Це ж саме стосується Польщі. 41 Схожість цього явища України та Польщі, полягає у тому, що опір розглядається в контексті занепаду автократичних систем. На другу половину XX ст., після ІІ-ої світової війни, що Україна, що Польща були під соціалістичним впливом. Польща втратила свою абсолютну політичну суб’єктність ставши частиною соціалістичного блоку, а Україна закріпилася як об’єкт одного із світових автократичних гегемонів. Це означає, що до кінця другої половини 20-го століття українське суспільство маргіналізувалося, а разом з ним і зміст його національної ідеї – під впливом десяток років експансії, українська ідея заключала в собі національне визволення з експансії “сусідів”. Цю ідею В. Кизима характеризує як “ідею не творчості, а бажання свободи”. [19, 139с.] У нації, яка довго перебувала в експансії розвиваються дві характеристики відтворення національної ідеї: мімікрія – конформізм як форма захисту, пристосування до чужих умов, прийняття зовнішніх засад. Обидві після отримання незалежності України позначилися як проблеми як соціально-культурного характеру, так і політичного. Мімікрія розвинулася на політикумі початкових років незалежності. А “незалежність від” частково атрофувала якості до державотворення – відсутність достатньо кваліфікованих державотворчих діячів. Політичне лідерство є прямим продуктом політичної культури, яка, своєю чергою, уособлює розвиток політологічної думки, менталітету, історичної культури суспільства. Важливим у процесі формування політичної культури є місце молоді. Молодь як політичний потенціал та майбутній актив вартує окремого підходу до розгляду політичної культури, звідси і лідерства. Політично-наукова думка польських дослідників в розгляді цієї теми, має важливе місце враховуючи тотожні тенденції та природу політичних культур України та Польщі. У своїх працях В. Міляновський та Е. Міляновська досліджували політичну сутність молоді, акцентуючи увагу на тому, що молодь є своєрідним суб’єктом політики. Політична культура молоді одночасно перебуває на двох ланках політичної культури: молодь може виходити за рамки політичної 42 культури в якій вони сформувалися, таким чином формуючи у майбутньому її нову систему, але й одночасно місце молоді в політичній культурі позбавлене самостійній участі в ній. [7] Я. Гарліцький пояснює політичну культуру молоді як сукупність критеріїв щодо підходу до групи, яка формується в умовах адаптації до самостійної форми відтворення соціально-політичної активності в загальній групі політичної культури. Приходимо до того, що місце молоді, у формуванні політичної культури залежить від самої політичної культури на час формування молоді. Польські вчені у 80-их роках XX століття актуалізували в своєму науковому полі проблему підходу до молоді, як до одного з основних активів політичної нації, що також формує функціонал політичного лідерства, його цілі, а також інститут відповідальності. [12] 2.3. Політичне лідерство незалежної України та Польщі в умовах трансформацій. Генеза. Враховуючи відсутність державотворчого політикуму України майже за все XX століття та перебування століттями під панівним устроєм автократичного поневолення Україна як нація не мала політичних інститутів, громадянського права, свідомості, політична форма суспільства являла собою маргіналізовану верству. Тенденції, котрі панували за час перебування під радянською владою набули більшою мірою “визвольний” характер. Звідси і відсутність готової форми політикуму під час отримання незалежності. Україна 1990-1991 років нагадувала ту ж Польщу 1918 р., яка отримала незалежність через ослаблення або зникнення поневолювачів, але ще певний час політично-соціальні інституції та органи функціонували за принципами попередньої адміністративно-владної установи. Але різниця полягає у тому, що ще тоді Польща відновлювала свою незалежність і після 1945 р, а наша країна, у свою чергу, її тільки здобула. Не зважаючи на те, що Польща після ІІ світової війни потрапила до зони соціалістичного впливу з встановленням двовладдя – представницькі органи влади, але якими фактично керували комуністичні партії. Соціально-політичний 43 устрій країни не соціалізувався, лишень відбулося поєднання радянської системи управління з елементами національно політичних традицій. І тому при відсутності соціальної бази для комуністичних партій, причиною чого була їхня мала кількість, Польщі вдалося зберегти низку докомуністичних політичних інститутів, а саме: основну структуру багатопартійної системи, часткове незалежне функціонування академічної площини, вільне селянство через провали у колективізації, наявність приватного сектору. Тому на момент формування нових держав у 90-их роках XX ст. Польща вже мала розбудований парламентаризм, в той час як проблемою незалежної України була тривала відсутність демократичних принципів будівництва політично-соціальних структур, також важливим була проблема переходу від соціалістичної до ринкової економіки, що означає інший політичний підхід до врегулювання дипломатичних відносин. Також проблемою розбудови державно-політичної структури була відсутність ротації політичних еліт, звідси і відсутність управлінської культури. На початку 90-х років, перед Україною стояли значні модернізаційні виклики. Для нової держави виклики полягали у формуванні політичної нації, ревізії еліт, визначенні місця у геополітичному полі, самоідентичності. Ф. Рудич відзначає, що політична еліта України за тривалий час не змогла визначити стратегію розвитку суспільства, вибудувати комунікацію влади з суспільством, також не сконсолідувала громадян України. [14, 178с] Порівнюючи політичні культури Польщі та України 1991 року, можна дійти висновку, що маргінальний, неусталений стан обох суспільств характеризувався впливом двох або більше ідеологій, політичних кондицій та культурних впливів. Так, у західних сусідів етатизм разом з ліберально- демократичною культурою змішані з соціалістичним компонентом. Для України було характерною авторитарна перехідна система управління та соціального політикуму. Після “Помаранчевої революції” 2004 року, актуалізується демократична тенденція управління та відхід від моноцентристської форми правління. 44 Встановлюється шлях до парламентаризму, але з’являються елементи олігархічного впливу. Було закладено початок трансформації авторитарного політичного лідерства на демократичне, що зумовило зміну умов відтворення політичних реалій від перехідного до раціонально-реформаторського. Бере свій початок тенденція до інституціалізації і професіоналізації лідерства. Оскільки політична культура виступає фактором інтеграції суспільства та показником громадянсько-політичної свідомості, а також індикатором функцій політичного лідерства. Саме тому Україна після 1990-х років виступає як країна, яка створює політичну культуру, а Польща відновлює. Потягом до незалежності України виступає “негативна свобода” - ідея визволення, жага незалежності. Потягом до незалежності Польщі виступало “позитивна свобода” – можливість до діяльності, процесу, поетапного формування держави. Тому можна припустити, що характер політичного лідерства в Україні на момент отримання її незалежності мав невизначену конотацію, що було співставно з українським суспільством: політичні лідери в основному класифікувалися як управлінці похідної функції від державних органів влади старої номенклатурної, соціалістичної системи, з моноцентричним типом керування соціалістичної держави, з центром не в Україні, культура лідерства не мала значного розвитку – конгломерат партійних керівників з “експлуатаційним” характером лідерства, які, власне, і очолили країну після отримання незалежності. Також існували полярні їм культурно-політичні сили спротиву, які мобілізовували суспільство до здобуття незалежності – дисиденти, творча інтелігенція, наукова спільнота. Опозиційна соціалістичній україно- центристська еліта керувалася засадами “свободи від” з волею до відчуження від соціалістичного минулого. І лише через 13-15 років почали з’являтися основи для формування конструктивних установ, потяг до модернізації, курсу до євроінтеграції, на основі формування національної ідеї. Хоча, варто зазначити, що й досі суспільство керується категоріями “від”. Згадуючи, що політична еліта є прямим продуктом ментально-культурної 45 характеристики суспільства, тому й існує за тенеденціями суспільства, а функції, які виконує, є прямою аналогією до звичних взаємодій у суспільстві. Тому проблемою політичного лідерства України є психотип, який сформувався за тривалий час перебування в соціополітичній залежності – егоїзм, дії виключно у вузько групових інтересах, не далекоглядність, відсутність розгляду далекоперспективності. І сучасною проблемою України є її взаємототожне життя суспільства та політичних еліт, а від них і політичних лідерів: відсутність громадянської свідомості, політичної свідомості, світський тип мислення – відсутність інституціоналізованого сприйняття держави, волі до формування держави. До того ж, певний час після отримання незалежності, у певної кількості українців спостерігався авторитарний тип мислення – індивідуалізований погляд на політичний простір. Для розуміння політичних тенденцій різних груп суспільства потрібно визначити, прихильниками яких методів до вирішення наявних проблем, від локальних соціальних груп до цілої держави, є та чи інша група суспільства. На прикладі респондентів, кожен з яких буде належати до певної соціально- політичної групи, які висвітлюватимуть свої політичні орієнтири, можна буде аналізувати наявні політичні тенденції суспільства. Скажіть, будь ласка, яку форму державного правління Ви вважаєте найкращою для України за нинішньої ситуації? (Дайте лише одну відповідь) [27] 1. Парламентська республіка - 5,1% 2. Парламентсько-президентська республіка - 37,0% 3. Президентсько-парламентська республіка - 16,1% 4. Президентська республіка - 4,2% 5. Диктатура - 3,4% 6. Важко відповісти - 34,1% За соціологічним дослідженням 2015 року, спостерігається більшість прихильників парламентсько-президентського республіканізму, що свідчить про достатній рівень громадян з конструктивістськими поглядами – 37%. Вибір парламентсько-президентської республіки може свідчити про бажання зберегти 46 баланс влади між парламентом та президентом. Така форма державного правління може сприяти демократичній легітимності та представництву влади, що своєю чергою буде показником співучасті громадян у політичному житті країни. 16,1% з опитаних громадян надали перевагу президентсько- парламентській республіці, а 4,2% - президентській республіці, що може свідчити, на наш погляд, про часткову схильність до моноцентристської форми правління, яка у перспективі формує монополізацію політичного простору. Домінанту таких процесів українці могли спостерігати у 90-х роках XX ст., а також впродовж 2010-2013 рр. Доволі показовими є 3,4%, що підтримують диктатуру, і, скоріше, ідеологічно є вихідцями з радянської держави. Дані респонденти є прихильниками думки, що сильне, централізоване керівництво без розподілу влади може принести стабільність та ефективність. Вони можуть вірити, що диктатор здатен швидко приймати рішення та забезпечувати дисципліну і порядок. Такий тип протекторату є інерційним та слугує активом вибірки монополістів. Що вражає, 34,1% респондентам важко визначити своє бачення політичної системи країни, що може свідчити про несформованість громадянської позиції, відсутність державотворчого потенціалу та світогляду, обмежений рівень знань або розуміння про різні форми державного правління та їхні наслідки. Деякі респонденти можуть не мати достатньої інформації або глибокого розуміння політичних систем, що ускладнює їх вибір. Або ж невизначеність може ґрунтуватися на неоднозначності чи складності політичної ситуації країни, що створює вагання у визначенні оптимального шляху для країни. Варто зазначити, що Україна XXI ст. - країна істеблішменту. На початку століття політикум країни підхопив тенденцію консьюмеризму та заграванням з електоратом. На відміну від Польщі, політична еліта якої на початку 1990-х, в умовах відмови від планової економіки та переходу на ринкову, та відновлення національної демократії тодішнім Президентом країни Лехом Валенсою та його урядом для стабілізації та формування ґрунту на для майбутньої модернізації 47 було проведено ряд значних, але не популярних рішень, які тяжко сприймати електорату. Тип діяльності лідерів Польщі початку 90-х можна охарактеризувати як “шокову терапію” тодішнього міністра фінансів Л. Бальцеровича. Це спричинило програш на виборах 1995 р., але ті реформи, котрі приймалися під тиском, дають результат досі – тут йде мова про категорію відповідальності за рішення, які приймає політик, їхнє місце у долі країни та суспільства, а також місце у власній долі діяча. Варто нагадати, що польське суспільство тривалий час існувало й розвивалося в умовах громадянських відносин власної національної держави, та під безпосереднім впливом європейських тенденцій. Звідси специфічність польської демократії, яка полягає в консерваторських національних та католицьких моделях свідомості суспільства. Такі моделі частково консолідували суспільство, особливо у бездержавні періоди, що зумовило збереження політичної нації. Тому в 90-і роки політикум Польщі мав ліво- демократичний характер і вже тоді політичне лідерство набувало характеру “західників”, що споглядалося на акцентах політичного лідерства в сторону економічної стабілізації і зростання, а також стимулювання розвитку та покращення рівня життя соціальної сфери. У 2000 році 55% виборців Польщі надавали перевагу євроінтеграційній апологетиці. [24, 366с] ж і був переобраний на чолі держави прихильник європейського вектору розвитку Александр Квасневський. На той час політичному лідерству країни була притаманна політика соціального захисту громадян. Важливо наголосити на якості культури політичного лідерства країни сусіда, адже ще у 2002 році, коли після невдалої економічної діяльності уряду Польщі, 82% громадян висували незадоволеність станом її розвитку, що стало причино-наслідковим поштовхом до виважених і добровільних відставок членів уряду. [24, 366с] Незважаючи на подальшу радикалізацію та нестабільність політикуму Польщі, можна дійти висновку, що на період 90-х середини 2000-х, країна мала 48 як розвинену парламентаристську форму правління, інституційну культуру так і систему, що слугувало появі політичних лідерів з наявними їх особистісними якостями, які функціонували на легітимаційних засадах, відтворюючи функціонал відповідний до тодішнього соціально-політичного середовища, враховуючи когнітивні функції кожного з діячів, що є доказом більш сформованого інституту лідерства та лідеротворення ніж в Україні. В той час як менталітет українців на час набуття незалежності не був готовий до тривалої реформації на демократичних засадах. Це призвело до суперечності “очікування-реальність”. Невиправдані очікування вплинули на порушення сприйняття демократії та капіталістичного устрою. Так, за результатами соціологічного дослідження у січні 1991 року в українців лемократія асоціювалася з рівністю всіх громадян, наявністю політичних свобод, а також подоланням соціальної нерівності, корупції, безробіття, покращення економічного зростання. За цим же ж дослідженням 60% вважало, що корупція й протекціонізм збільшилися, 84% зазначали на погіршені економічного стану, а від 56%, до 69% акцентували на погіршені становища робочого класу. [23, 29 с.] Співставлення поточного становища країни з її політичними процесами продукувало асоціативні комплекси суспільства, які приводили людей до співставлення поточної соціально-економічної ситуації з демократією. Тому демократична трансформація, політичний плюралізм могли сприйматися як причини погіршення політично-економічного становища в Україні. Така статистика могла свідчити про перехідний статус соціально- політичного духу суспільства України, і пояснює тягу людей до “твердої руки” як міцної системи контролю, для встановлення порядку. Тому тенденції соціального середовища в Україні формували потребу в авторитарній формі політичних лідерів, які функціонували в країні до 2004 року. Поряд з цим, незважаючи на досить критичне сприйняття періоду демократизації, сама демократія переважно залишалася без негативних конотацій через головний, на думку українців, атрибут демократії – свобода, яка є найвищою цінністю. 49 Однією з ключових характеристик українського менталітету є емоційно- ірраціональна парадигма соціально-політичного життя, яка екстраполюється на державно-політичну форму відтворення, де частина лідерів є продуктом міфологізованого соціально-політичного життя. Інші управлінці використовують цю рису суспільства для маніпуляцій політикумом та владою. Звідси - ряд культурних та політичних феноменів, які свідчать про часткову незрілість політично-громадянської свідомості суспільства, але й одночасно про здатність українського народу мобілізовуватися перед злом, яке ставить під загрозу свободу нації. До прикладу, майдани 2004 та 2014 року, як політичні соціально-культурні феномени, які були спричинені боротьбою посяганням на політичну свободу країни, коли формувався образ абсолютного зла, якому протистоїть добро в ролі консолідованої нації. Але перша складова цих феноменів полягає у тимчасовій консолідації перед глобальною загрозою, тоді, коли в інший час суспільство займається боротьбою між соціальними, політичними, ідеологічними стратами, при відсутності загрози або при її незначному прояві. Друга складова цих феноменів полягає у відсутності закріпленні результатів, що також класифікується як відсутність історичної пам’яті, коли консолідоване перед загрозою суспільство протистоїть абсолютному злу. В той же час, це зло очолює суспільство. Також, майдани характеризували тодішні політичні еліти країни як міфологічно-емоційні гравці арени, які висували свої політичні мотиви та пропозиції через емоційне забарвлення, на нашу думку може також виступати як бажання отримання влади через маніпуліції з соціально- політичними тенденціями суспільства, що залежно від ситуації є консьюмеристською моделю боротьби для приваблення електорату. Україні необхідні лідери, котрі здатні раціонально-прагматично орієнтувати напрямок руху з урахуванням політично можливого. 2014 рік знову став актуалізацією політичної волі українців “від” подразника. Суспільство активізується до мобілізації для протидії загрози лише тоді, коли ця загроза стає істотною проблемою суспільства, яка руйнує звичний 50 побут. В інших випадках, коли перспектива загрози помітна, але не активна, суспільство проявляє інертність, і недостатність активних мас. Це постійно відтерміновує формування громадянського типу мислення та загальної національної ідеї, які будуть стимулювати взаємовідносний розвиток політично- громадянських інституцій країни, які формуватимуть умови для структурованого механізму формування політичного лідерства, яке відповідає алгоритмам життя України, а також формування громадянсько-національної свідомості населення. А враховуючи регулярну підривну економічну, соціально- політичну підривну діяльність ззовні, Україна тривалий час незалежності нагадувала Польщу часів соціалістичного блоку, з формальною незалежністю під впливом комуністичних партій. Політичне лідерство України за часів незалежності не справилося з процесами повної трансформації авторитарного минулого, лідери та еліта не змогли вибудувати чітку систему розвитку та можливостей у ранній період державності, коли модернізаційні рішення були найбільш актуальними. Не було створено достатніх умов для інтеграції суспільства на основі спільних ідей. Суспільство було середовищем, яке продукувало ієрархічний, монополістичний, популістський політикум. Недалекоглядність та культура “політичного кенселінгу” в Україні формувала частково образ президента як тимчасового управлінця, з утопічними очікуваннями від його рішень. Отже, незважаючи на схожі початкові позиції під час отримання незалежності України, та повної незалежності від комуністичного впливу Польщі та на спільну природу політичних культур, їхню західну природу, у період значних змін, політичних трансформацій, країни мали різні стартові позиції. Чого тільки вартує те, що Україна буквально будувала державу з нуля, починаючи з законодавчо-виконавчих апаратів, інституцій до економічно- політичних взаємодій внутрішніх та зовнішніх. Можна дійти декількох висновків: По-перше, різниця революційного характеру – “революція” в Україні після розпаду комуністичної держави набула за схемою управління “знизу у верх” видозмінення верхівки. Номенклатурний 51 конгломерат змінився з того, що підпорядковувався партії та її ідеології, на незалежний, але зі схожим апаратом політичних дій, з відсутністю люстрації та ротації старого політичного класу. За цією ж схемою “революція” у Польщі відбувалася за рахунок боротьби за свої права політичного низу – робітничий клас, профспілки. Особливо варто зазначити вплив профспілки “Солідарність”, яка радикально, на той час, відстоювала демократичну форму соціально-політичного устрою, а також робітничих відносин у країні. По-друге, різниця у впливі від східного сусіда України, що постійно впливає на зону внутрішніх та геополітичних інтересів. Різниця також була у відсутності легітимації політичного лідерства України, а також політичної консолідованості, усвідомленості. В той час як Польщі вдалося консолідуватися, інтегруватися у єдину національно-суверенну спільноту, що собою утворювало державотворчі соціально-політичні інституції. Можливо в Україні були на той час наявні люди, когнітивна складова яких відповідала тій відповідальності та функціоналу лідера, який з усвідомленням міг прийняти достатньо сиру країну. Але нажаль тоді суспільство вибрало іншу пропозицію. Наявні тоді стилі політичних лідерів двох країн були обумовлені потребами своїх суспільств. Завданням політичних еліт в Україні було відновлення національно- демократичної традиції, відновлення природних суспільству політично- національних засад. Польща менше зазнавала авторитарних посягань на власний політикум, до того ж мала свою незалежність, а також мала менший вплив комуністичної імперії. Цікаво, що важливу роль у збережені демократичних засад поляків зіграла католицька церква, яка частково нівелювала вплив комунізму. Але це не означає, що польське суспільство не уникало часткового впливу авторитарного нашаровування, враховуючи консервативний характер суспільної культури. 52 Загальні висновки Феномен політичного лідерства охоплює широкий спектр явищ та особливостей, пов'язаних з роллю та впливом лідерів у політичних процесах. Він включає такі аспекти, як створення та мобілізація політичної підтримки, спрямування суспільства до конкретних цілей, прийняття стратегічних рішень, формування політичного дискурсу та керівництва політичними інституціями. Проблема політичного лідерства полягає у конкретизуванні поняття лідера, де сама постать лідера взаємозалежить з соціокультурним місцем його перебування. Лідерство цілком може бути ідеальною сутністю, як обов’язкова характеристика кожного індивіда, його позиція, когнітивні здібності, ідейність, цілеспрямованість, Але функції, психотип лідера, форма висвітлення його волі є цілком залежними факторами від фактору середовища в якому перебуває суб`єкт, та від впливу середовища на суб’єкт. Ідеалістичний підхід до політичного лідерства підкреслює роль ідеалів, цінностей, моральних засад і особистих якостей лідера в політичному процесі. За такого підходу, лідерство вбачається як результат моральної вищості та духовної елевації особистості, що дозволяє їм надихати та проводити ідеї, а також впливати на суспільство. Лідерство як природня потреба суспільства набуває ідеалістичного характеру, він керується поточними ідеалами, цінностями та принципами, які вважає важливими для успіху та розвитку організації, команди або суспільства. Суть ідеалів та цінностей залежить від типу соціального середовища, а також його умов утворення та функціонування. Але через суб’єктивне сприйняття фактів, такі функції лідерства як інтегративна, аналітична, мобілізаційна втрачатимуть свою об’єктивність. Тому для розуміння середовища лідером, йому необхідно використовувати емпіричні практики до взаємодії з середовищем та впливу на нього - матеріальні ресурси, економічне середовище, соціальні умови та інші об'єктивні фактори, є ключовими визначальними факторами у формуванні та успіху лідерства. 53 Згідно з матеріалістичним підходом, політичне лідерство визначається соціальними, економічними та інституційними умовами, в яких воно розвивається. Фактори, такі як соціальний клас, економічні структури, інтереси груп, політичні інституції та культурні контексти, мають велике значення для визначення того, хто стає лідером, як він набуває влади і як впливає на суспільство. Матеріалістичний підхід дозволяє аналізувати взаємозв'язок між політичними лідерами і соціально-економічними структурами. Він підкреслює, що лідерство не є просто результатом індивідуальних характеристик чи особистісних якостей, а є взаємодією між лідерами і суспільством, їхньою взаємодією з матеріальними ресурсами, політичними структурами та соціальними процесами. Інтеграція суспільства полягає у попередньому здійсненні аналізу політичного лідера соціального середовища, його потреб і тенденцій, і на основі здатності до мобілізації мас, через розуміння їхніх ідеологічних потягів, об’єднання суспільства у суцільну політичну силу. Політичне лідерство, яке перебуває у полі політичного суспільства, постійно комунікує з ним. А якщо говорити за демократичний тип лідерства, як одна із найкращих сьогодні наявних форм політичного лідерства, то без емпіричної комунікації із суспільством не обійтися. Політичне лідерство вбачає собою комбінацію когнітивних функцій індивіда, його здатність до сприйняття та взаємодії з оточуючим середовищем, і набуті характеристики відповідні до політичного середовища формування чи активності лідера. Узагальнюючи поняття, політичне лідерство – суспільно-політичний процес, у якому окремі члени суспільства беруть на себе відповідальність відігравати управлінські функції, на основі легітимації його волі з боку суспільства, а також добровільне визнання до нього авторитету, і домінацію волі особистості. У контексті керівництва соціальною групою чи державою, політичний лідер виступає головним стратегом нації, політичного суспільства, який зазначає курс розвитку, пропонує перспективні шляхи вирішення проблем, і діє на основі забезпечення національно-політичних інтересів соціуму. 54 Ще однією проблемою в ідентифікації політичного лідерства постає межа формулювань лідерів та управлінців. Потрібно розуміти, де відбувається керівницьке відтворення, а де природній процес вольового лідерства. Тому, у даній роботі доводиться думка, що політичне лідерство, у своїй класифікації залежить від методів реалізації управлінського потенціалу, та від потягів, які рухають управлінця. Звідси, феноменологічність політичного лідерства полягає у тому, що його реалізація можлива переважно у демократичних формах суспільств. Політичне лідерство потребує належних йому умов формування, та подальшого відтворення, адже при суттєвій залежності від соціального середовища, форма середовища в якому перебуває лідер, впливає на його функціонал. Кожна система, яка веде до механічного відтворення управлінських дій не може співставлятися з політичним лідерством. Звідси і специфіка дій, і змісту постаті політичного лідера – його особистість, інструменти, які отримають у своє користування, наявна ситуація в середовищі діяння. Політичне лідерство має прямо корелюватися з наявністю соціально-політичних інституцій у державі, з можливістю їх корегування на основі загальної ідеї спільноти. Точка біфуркації політичного лідерства полягає у безпосередньому відношенні політичних еліт до влади, звідси йде розмежування класифікацій владного апарату, і місце лідера в ньому. Тобто, з однієї сторони бажання отримати владу регресує в монополізацію владного впливу та установ, що може призводити до маніпуляцій політичного поля, або ж волі населення. З іншої, бажання влади еволюціонує в усвідомлене взаємовідношення управлінця та підлеглих, на основі прийняття волі один одного, визнання переваги волі однієї особистості над іншою, формування авторитету до лідера на основі його когнітивних якостей та визнання лідером соціально-політичних тенденцій, з прийняттям відповідальності за повноваження, яке довіряє суспільство особі, чи групі – політичне лідерство. Феномен політичного лідерства обумовлений існуванням об’єктивних потреб суспільства, та характерною рисою суспільних мас делегувати втілення загальних, чи групових потреб, для загального блага на окремих індивідів, чи активної групи діячів шляхом їх легітимізації. 55 Феномен політичного лідерства в Україні є складним і розмаїтим. Україна, як пострадянська країна, пережила великі зміни в політичній системі та лідерства після отримання незалежності в 1991 році. Вона пройшла через періоди різних політичних режимів, включаючи президентські та парламентські форми уряду. Україна також була свідком ряду політичних трансформацій, політичних криз та змін лідерів. Польща також пройшла складний шлях політичного розвитку, особливо після закінчення комуністичного режиму. Вона перетворилася на парламентську республіку та розвивала свою політичну систему, що включає президента, парламент та уряд. Польща зазнала успіху в економічному розвитку та займає важливе місце в Європейському Союзі. Феномен політичного лідерства в Польщі також пов'язаний з національною ідентичністю та історичними чинниками. Польща має багату політичну спадщину, і багато лідерів полагоджувалися на історичні надбання та національні цінності для мобілізації громадян. Говорячи про політичне лідерство України, враховуючи не чіткі форми державотворення у 20-их роках XX століття, та тривалий час залежності, що будь яким чином руйнувало стимул суспільства до формування національно- політичного характеру суспільства, можна сказати, що на момент отримання незалежності, як такого політичного лідерства Україна не мала. При наявності лідерів думок, при наявності доволі значної культурної спадщини та духу інтелігенства, яке вибудовувало національну ідею, чіткої форми політикуму українського суспільства не було, і головним чинником тут виступає історично- психологічний характер українського суспільства, який можна впевнено сказати був штучно сформований через вікові експансії, а лідерство як таке, політикум як такий, природньо не мав простору до формування. Звідси і маємо, що у 90-их роках демократизація країни та населення зазнала невдачі через відсутність політичної форми суспільства, а також відсутність демократичної форми лідерського апарату. Тому, тенденція до авторитарної форми правління в Україні того часу не здається неочікуваною. При цьому, враховуючи західну природу культурно-політичного простору українців, з наявністю чітких національних 56 потягів, та головний пріорітет до свободи, тенденція до демократизації України зберігалася постійно, а автократична форма Українського політикуму була зобумовлена середовищем в якому перебувала країна, та станом країни після отримання незалежності. Адже процес становлення лідерів в Україні відбувався за природньою тенденцію, яка тяжіла до національно-патріотичної інтелігенції. Ейфорія ніціонально-демократичних сил з гаслами до свободи та незалежності мала природню підтримку суспільства, але середовище в якому перебувало суспільство попереднє століття призвело до не сприйняття різких змін, а асоціація з демократизацією, яка не призвела до різких покращень підштовхувало суспільство до повернення звичної “твердої руки”. Одна з головних відмінностей різного державного розвитку Польщі та України полягає у спільному середовищі існування, але різних його проявах у кожній з країн. Звідси і більша якість інституту державності Польщі, наявність державотворчих еліт, та менший глобальний вплив на функціонування суспільства. Таким чином, Польщі у 90-их роках вдалося консолідувати як суспільство, так і політичних еліт, де знаним вкладом, що зробило можливим цей процес була сильна релігійна конструкція, яка діяла на основі природніх для поляків національно-політичних догм, що стримувало втрату самобутності. Для адекватного формування політичної елти та демократії, Україна мала б вибудовувати міжінституціональну, політичну, економічну комунікацію з країнами апологетами демократичних принципів, що у свою чергу краще реалізувала Польща, хоча тут варто враховувати її географічну близкість до центрів ліберально-демократичних політикумів. Вплив сусіднього Україні авторитарного гіганту на політичне поле, на еліти країни, на соціальний стан, інформаційні потужності, економічну суб’єктність, яка неодноразово порушувалася, стало наслідком продовження суспільної деінтеграції, що стало викликом для нових політичних еліт країни. Тому, проблемою політичного лідерства в Україні після отримання незалежності була екзистенційність вибору, який полягав у виборі напрямку розвитку. Це важливо не стільки як принциповий вибір, хоча і він тут має місце, а важливо формувати 57 цілепокладання на всіх ланках послідовності політично-владного апарату країни. В той час, як тривалий період йшла конфронтація в баченні країни різних ідеологічних сил, а також суспільних потреб. Звідси, постійна політична боротьба як між різними політичними течіями, так і за владу. Проблемою політичного лідерства сучасної України полягає в екзистенційнійній кризі після 2014 року, при умові, що екзистенцію вибору (схід чи захід) було вирішено, держава разом із суспільством чітко сформувала вектор до західного світу, але питання відповідності наявного політичного лідерства країни до вже затвердженого соціально-політичного курсу, і чи є взагалі в наявності та структура інституцій продукування і репродукування лідерства. На нашу думку ні. Сама криза почала продукувати рецедив екзисенційної війни, яка полягає в існуванні великого політичного анахронізму в Європі – існування поруч двох соціально-політичних світів, ідейності яких категорично суперечать один одному. Такий хід речей є потужним викликом для політичного лідерства України. Саме тому, можна стверджувати, що після 2014-го року, відбувся новий початок формування нової державності України, але вже у формі незалежності, звідси і формування нових, чи майбутніх політично-соціальних інституцій та нового реального типу політичного лідерства. В Україні має вибудуватися тенденція лідерства до зміни ситуативної поведінки до відповідальної, тому необхідно введення культури особистісної трансформації; спонукання інтеграції суспільства, з різними об’єктивними потребами, але на благо загальної ідеї; структурування норм діяльності. Дані тенденції мають бути причиною формування демократичного політичного простору України – соціально- правової держави, де буде формуватися система цінностей, яка прямо корелюється з політичними інститутами країни, і громадянським та політичним суспільством. Феномен політичного лідерства в Україні продовжує еволюціонувати та підлягає постійним змінам в контексті політичних, економічних та соціальних процесів. Його розуміння і оцінка варіюються залежно від політичної ситуації та індивідуальних поглядів громадян. 58 Отже, проблема політичного лідерства полягає у конкретизації поняття як такого, її відсутність, чи неможливість її конкретизувати через фактор суб’єктивного сприйняття кожного. Тому як явище політичне лідерство буде функціонувати залежно від середовища його вжитку. Політичне лідерство як структурна частина політичного суспільства має більш обмежений характер визначення, але також буде діяти залежно від культурно-політичного середовища, умови в якому буде соціальне середовище та умови в якому лідер формувався. Функції лідера також прямо корелюються з тенденціями середовища, і з впливами на це середовище. Тенденції та потреби середовища при зміні вимагатимуть від лідерства зміни підходу до втілення свого функціоналу. У висновку доходимо до того, що концепція лідерства може існувати у форму ідеальної конструкції при умові, що йдеться про об’єктивний характер лідерства – очолювати, керувати, владарювати. Але у вимірі різних соціальних систем, політичних культур, політичне лідерство варто розглядати виключно відповідно до умов середовища, типу суспільства, умови його життєдіяльності. Тому, Україна як національно-політична унітарна республіканська деражва при розгляді її розвитку політичного стану, варта окремого підходу. Також, аналіз політичного лідерства на основі зрівняння України та Польщі, потребує окремого врахування соціально-політичних особливостей Польщі та польського суспільства. Одним з важливих аспектів політичного лідерства в Україні є роль президента. Президентська система урядування передбачає значний вплив глави держави на політичні процеси. Президент виступає як символ єдності країни, голова держави та глава виконавчої влади. Також в Україні є сильна роль політичних партій та їхніх лідерів. Політичні партії визначають політичний курс країни, залучають виборців та формують урядові коаліції. Лідери політичних партій грають важливу роль у мобілізації прихильників, просуванні своїх політичних програм та забезпеченні впливу на прийняття рішень. 59 Список літератури 1. Ancient Greek wisdom for today’s leadership crisis. The Conversation. 2. Бойко С. Політичне лідерство в Україні: генезис і динаміка розвитку // Політичний менеджмент, 2011, № 6, с. 91-100. 3. Вегеш М. Політичні еліти та лідерство [Текст] / М. Вегеш, Ю. Остапець // Актуальні проблеми політичної науки. – Ужгород: Вид-во „УжНУ”, 2018. – Вип. 4. - С.187-196. 4. Гуменюк Олена. Нестор Махно в Польщі: маріонетка польськорадянського протистояння чи безкомпромісний лідер анархістів. Nad Wіsłą і Dnіeprem. 5. Гуменюк Л. Й. АВТОРИТАРНА І ТОТАЛІТАРНА ОСОБИСТІСТЬ (ПСИХОЛОГІЧНІ КОНЦЕПТИ). НАУКОВИЙ ВІСНИК 1’2018. 2018. С. 25–26. 6. Діброва, A. (2015). Лідерство як суспільно-політичний інститут: сутність та типології. Епістемологічні дослідження в філософії, соціальних і політичних науках, (5), 61-68. 7. Дунець В. Б. Політична культура молоді в польській науковій думці: теоретико-понятійний аналіз / Дунець В. Б. // Вісник НТУУ «КПІ». Політологія. Соціологія. Право : збірник наукових праць. – 2013. – № 4 (20). – С. 14–18. – Бібліогр.: 10 назв. 8. Кухта Борис. Феномен політичного лідера. Історичні силуети на тлі епох. – Львів: Кальварія, 2000. – 232 с. 9. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років. Київ : Київ "Либідь", 1995. 221 с. 10. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі XIX—XX століть: соціально-політичний портрет.— К.: Либідь, 1993. — 176 с. 11. Ковбасюк Ю. Петровський П. Раціональний лібералізм Людвіга фон Мізеса в дискурсі українського державотворення. Демократичне врядування. 2013. № 12. С. 1–7. 60 12. Коннова Н. О. Вплив мас та інституту лідерства на політичні процеси в Україні й Польщі / Н. О. Коннова // Політикус : наук. журнал. – 2017. – № 1. – С. 84-88. 13. Кихтюк О. В. ДОСЛІДЖЕННЯ АВТОРИТАРНОЇ СТРУКТУРИ ОСОБИСТОСТІ ЯК ПРОТИЛЕЖНОГО ПОЛЮСА ТОЛЕРАНТНОЇ ОСОБИСТОСТІ. Психологічні перспективи. 2011. № 17. С. 116–118. 14. Морарь М. В. Політичне лідерство: проблеми теорії та методології. наукові записки. № 45. С. 177–189. 15. Mędrzecki W. The 1918 in the history of poland and ukraine from the perspective of a century. Ukraïnsʹkij ìstoričnij žurnal. 2020. № 2. С. 38–45. 16. Nehulevskyi I. P. Transformation of political leadership in modern Ukraine: socio-cultural factors. Politicus. 2021. № 2. С. 81–86. 17. Negulevsky I. Trends of transformation of political leadership in modern ukraine. Visnyk of the lviv university. 2021. № 35. С. 221–229. 18. Пальшков К. Є. Ліберальні вчення Людвіґа фон Мізеса та Мілтона Фрідмана як теоретичне підґрунтя реформування планової економіки / К. Є. Пальшков // Політикус : наук. журнал. – 2016. – № 1. – С. 25-28. 19. Поліщук І. О. Політична культура постсоціалістичних України та Польщі: особливості трансформацій / І. О. Поліщук, В. К. Лур'є // Вісник Національного університету "Юридична академія України імені Ярослава Мудрого". Серія: Філософія, філософія права, політологія, соціологія. – Харків, 2014. – № 3. – С. 135–144. 20. Політологія: навчально-методичний посібник (у схемах і таблицях) / за наук. ред. проф. В. С. Бліхара. Львів: ПП «Арал», 2018. 540 с. 21. Політичні науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін. – Випуск 14: збірник наукових праць. – К. : Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2014. – С. 3-9. 22. Політичне лідерство: навчальний посібник / В. А. Гапоненко, С. С. Бульбенюк, Н. М. Довганик та ін. К.: КНЕУ, 2021. 324 с. 61 23. Політологічні читання : щоквартальник. Київ : Київ. правда, 1992. 319 с. 24. Політика в особах (Політичне лідерство на постсоціалістичному просторі: національний і регіональний контексти) [Текст] : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / [Ф. М. Рудич та ін. ; за заг. ред. проф. Ф. М. Рудича] ; Нац. акад. наук України, Ін-т політ. і етнонац. дослідж. ім. І. Ф. Кураса. - К. : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2012. - 397 с. 25. Роменець В. А. Історія психології XIX – початку XX століття: Навч. Посібник. – К.: Вища шк., 1995. – 614с. 26. Симоненко О. Моделі політичного лідерства в Україні / О. Симоненко // Політичний менеджмент. — 2007. — № 6. — С. 58—65. 27. Соціологічне дослідження, що репрезентує доросле населення України за основними соціально-демографічними показниками. Центр Разумкова. URL: https://razumkov.org.ua/uploads/socio/Res0515const.pdf. 28. Фелікс Рудич. Політичні лідери і стратегії реформ у країнах Центральної і Східної Європи. / політичні інститути і процеси // Політичний менеджмент. — 2007. — №2. — С. 25—46. 29. Frenkel-Brunswik E., Adorno T. The Authoritarian Personality. London : Verso, 2019. 30. Ханстантинов Віталій Олександрович Свобода як проблема вітчизняної політичної еліти / Віталій Олександрович Ханстантинов // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. Серія № 31. Політичні науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін. – Випуск 14: збірник наукових праць. – К. : Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2014. – С. 3-9. 31. Юрченко І. Феномен політичного лідерства / І. Юрченко // Політичний менеджмент. - 2004. - № 1. - С. 63-74.