Репозиторій ЧДТУ
Репозиторій ЧДТУ зберігає і дозволяє легкий і відкритий доступ до всіх видів цифрового контенту, включаючи текст, зображення, анімовані зображення, MPEG і набори даних
Дізнатися більше
Будь ласка, використовуйте цей ідентифікатор, щоб цитувати або посилатися на цей матеріал:
https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6862| Назва: | Цінність свободи в контексті українського державотворення |
| Автори: | Даценко, Вікторія Станіславівна Вдовиченко, Дмітрій Володимирович |
| Ключові слова: | свобода;державотворення;Конституція;відстоювання свободи |
| Дата публікації: | 2023 |
| Короткий огляд (реферат): | Кваліфікаційна робота «Цінність свободи в контексті українського державотворення» присвячена аналізу цінності свободи в контексті українського державотворення. В роботі успішно вирішена низка завдань, серед яких: досліджено онтологічну, екзистенційну та моральну цінність свободи; показано як відбувається здійснення свободи; описано тлумачення категорії державотворення; виявлено етапи українського державотворення; виокреслено сучасний етап державотворення в Україні: збереження та відстоювання свободи. Робота складається із 2 розділів, 5 підрозділів, висновків, списку використаних джерел. |
| URI (Уніфікований ідентифікатор ресурсу): | https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6862 |
| Розташовується у зібраннях: | 033 Філософія (Політична філософія) |
Файли цього матеріалу:
| Файл | Опис | Розмір | Формат | |
|---|---|---|---|---|
| Вдовиченко.pdf Restricted Access | 848 kB | Adobe PDF | Переглянути/Відкрити Запит копії |
Усі матеріали в архіві електронних ресурсів захищено авторським правом, усі права збережено.
Extracted text
1 Міністерство освіти і науки України Черкаський державний технологічний університет Факультет гуманітарних технологій Кафедра філософських і політичних наук Допущено до захисту завідувач кафедри філософських і політичних наук Анжела Бойко «____»___________ 2023 УДК 342.72/73:321](477) КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА «ЦІННІСТЬ СВОБОДИ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ» Ступінь вищої освіти: другий (магістерський) Галузь знань 03 Гуманітарні науки Спеціальність 033 Філософія Вдовиченко Дмітрій Володимирович Науковий керівник Даценко Вікторія Станіславівна кандидат філософських наук, доцент Черкаси 2023 2 ЗМІСТ ВСТУП………………………………………………………………….…………..3 РОЗДІЛ І. ФЕНОМЕН СВОБОДИ……………………………………...……….6 1.1. Онтологічна, екзистенційна та моральна цінність свободи…………..6 1.2. Здійснення свободи……………………………………………………..18 Висновки до Розділу І……………………………………………………….25 РОЗДІЛ ІІ. ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ ……………………………………….…………………27 2.1. Тлумачення категорії державотворення……………………………….27 2.2. Етапи українського державотворення…………………………………34 2.3.Сучасний етап державотворення в Україні: збереження та відстоювання свободи………………………..……………………………..48 Висновки до Розділу ІІ………………………………………………...…….56 ВИСНОВКИ……………………………………………………..………...……….58 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………..…………..……….60 3 ВСТУП Актуальність дослідження. Супільство розвиваючись, підіймаючи пробели свободи, звісно торкається проблем внутрішнього світу людини, в якому ставляться цілі і реалізується вибір своїх дій. В кожній історичній епосі процес пізнання був спрямований на різні обєкти і поступово рухався в бік пізнання людиною самої себе, своїх пізнавальних можливостей, своєї ролі в завоюванні свободи, тому, що людина є центром свободи. В наші дні в результаті соціальної взаємодії принцип свободи включає питання соціального оточення та тих сфер діяльності, де людина є сама собі господарем, де можемо прослідкувати баланс між індивідуальністю та суспільними вимогами. Ці проблеми привертають увагу дослідників, які в своїх працях доводять, що принцип свободи сьогодні є визначальним мірилом цивілізації і беззаперечним підгрунтям загальнолюдських цінностей. Однією з визначальних характеристик нашого українського народу завжди була любов до вільного життя. Розпочалося закріплення свободи на найвищому рівні законотворення за часів Пилипа Орлика і продовжується з прийняттям кожного наступного Основного Закону України. Проблема свободи розглядали в численних потужних працях західноєвропейські філософи ХІХ–ХХ століть: Ж.-П. Сартр, Е. Фромм, М. Хайдеггер, К. Ясперс, З. Фрейд, А. Шопенгауер, І. Берлін, О. Вельмар, Ф. Ніцше та інші. Серед українських дослідників цієї проблеми виділемо – І. Бичко, К. Новікова, Л. Ніколаєва, Б. Грушин, В. Паркін, В. Андрущенко, М. Михальченко, С. Кримський та інші. Сьогодні науковці мають змогу долучитися до філософської спадщини раніше заборонених праць В. Антоновича, Д. Багалія, П. Голубовського, М. Грушевського, М. Драгоманова, О. Єфименко, В. Липинського, Н. Полонської–Василенко, Д. Яворницького. Підіймаються нагальні питання 4 аналізу перебігу державотворення, узагальнюються історичні процеси в контексті сучасної наукової думки. Актуальними є поширення наукової спадщини Михайла Сергійовича Грушевського, знаного історика, політичного діяча, громадського діяча академіка ВУАН. Саме ним була побудована концепція українського державотворення. Недарма, 2016 рік в Україні було проголошено роком Михайла Грушевського. Залишаючись основою, фундаментом, будучи перевірена історичними процесами при творенні демократичної держави, питання свободи та її принципів завджи матиме свою актуальність і буде змінюватися залежно від епохи, людей і суспільства. Мета дослідження: розглянути цінність свободи в контексті українського державотворення. Для досягнення поставленої мети сформульовано такі завдання дослідження: - дослідити онтологічну, екзистенційну та моральну цінність свободи; - показати як відбувається здійснення свободи; - описати тлумачення категорії державотворення; - виявити етапи українського державотворення; - виокреслети сучасний етап державотворення в Україні: збереження та відстоювання свободи. Об’єкт дослідження: свобода в державотворенні. Предмет дослідження: трансформація свободи в історії українського державотворення. Методи дослідження: аналіз, синтез, класифікація, узагальнення. Практична значимість: матеріали даної кваліфікаційної роботи можуть бути використані студентами, філософами, соціологами, істориками, правовиками. Кваліфікаційна робота пройшла апробацію на постерній сесії VIII Всеукраїнської науково-теоретичної конференції «Соціальні та гуманітарні технології: філософсько-освітній аспект» 10-20 травня 2022 року. 5 Структура роботи: робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатку. Загальний обсяг роботи – 65 сторінок. Робота містить 41 літературне джерело. Ключові слова: свобода, здійснення свободи, Конституція України, державотворення, відстоювання свободи. 6 РОЗДІЛ І. ФЕНОМЕН СВОБОДИ 1.1. Онтологічна, екзистенційна та моральна цінність свободи Сьогодні, з повномаштабним вторгненням росії в Україну, ідея свободи виходить на перпший план і показує нам, що ми, як ніколи, маємо перейти від тоталітарного суспільства до демократичного, вільного, відкритого. Ми плануємо жити в співдружністі з високо розвинутими демократичними суспільствами. Таке планування майбутньтого підіймає проблему осмислення філософами, правовиками феномена свободи. І це осмислення покаже шляхи здійснення державної стратегії реформування суспільства. Свобода – поняття багатогранне і складний соціокультурний феномен. Величезне різноманніття визначень та трактувань свободи такими філософами як Г.В.Ф.Гегель, Т. Гобс, Ф. Енгельс, І. Кант, Ш. Монтеск’є, Б. Рассел, Ж.-П. Сартр, Б. Спіноза, Ф. Шеллінг, К. Ясперс, можемо віднайти в їх творах. Проблем свободи торкаються звісно і західноєвропейські філософи ХІХ– ХХ століть: К.-О. Апель, Д. Белл, Ю. Габермас, Т.-Г. Гадамер, М. Гайдегер, А. Н. Луман, Б. Рассел, П. Рікер, О. Тоффлер, В. Франкл, З. Фрейд, М. Фуко, А. Швейцер і системно їх розглядають в своїх працях. Вони описують і межі людської свободи, і розглядають питання вседозволеністі, нігілізму і анархізму. Ми розуміємо, що філософи в різні часи та епохи свободу визначали по- різному. Філософ Діоген казав, що людина вільною є тоді, коли вона готова кожний день померти. Філософ Джон Локк вважав вільною ту людину, яка здатна управляти своїми пристрастями. Для інших свобода – це підкорення необхідності. Свобода – це можливість нікому не підчинятися. Свобода залежна від умов задоволення наших бажань. Свобода – стан духу людини не залежного від зовнішніх викликів. Людина народжується вільною. ЇЇ думки, переконання, погляди, бажання, її поведінка є вільною. Живучи, ми керуємся нашою волею, беручи до уваги наші інтереси та потреби, враховуючи нашу мету. Саме тому «свобода постає 7 природною властивістю людини, що закладена у саму її сутність та виступає невіддільним благом кожного. З огляду на це, можемо стверджувати, що свобода виступає беззаперечною цінністю для усього суспільства. Свобода людини як можливість власного вибору, можливість діяти за власною волею та відповідно до власних інтересів і потреб, незалежно від впливу зовнішніх чинників є природною ознакою, закладена у людську сутність еволюційно» [4, с. 10]. Цитуючи знаного науковця С.С. Алєксєєва, погодимося з тим, що «свобода не є результатом інтелектуального творіння... вона дійсно дана людям самою природою, вона – «божий дар», один з найбільш високих проявів людської природи, сутності того унікального, що властиве людині як істоті розумній - вищої свідомості» [4, с. 11]. Алєксєєв ще раз доводить тезу про те, що ми вільні з народження. Цю свободу треба оберігати, за неї треба боротися. Саме тому свобода є реалізацією сенсу життя людини, її призначенням. Сводоба повинна доставляти щастя людині та давати задоволення. Дослідник ставить перед собою слушне запитання «Чому? Відповідь на це питання вочевидь є простою. Тому що людина, яка, залишаючись істотою біологічного порядку (одиницею із «зоологічного світу», частиною організованих спільностей живих організмів), наділена надзвичайно величним з того, що може створити природа - розумом. А розум за своєю сутністю і є свобода; свобода - його, розуму, невід’ємна зрозуміла риса, данність і атрибут» [8, с. 93–94]. Загальновідомим є факт розрізнення свободи на фізичну, інтелектуальну, моральну, політичну та внутрішню свободу. Атаманюк З.М. в своїй монографії «Свобода як фактор соціокультурних трансформацій сучасного українського суспільства» описує, що філософ Дені Дідро розумів уявлення про вільну волю як ілюзію «людини, що почуває себе причиною власних вчинків, але не усвідомлює себе результатом обставин. Але, мабуть, найбільш розповсюдженим в історії людської думки є міркування, що вільний той, хто не підвладний волі інших людей. Більшість філософів XIX і XX ст. вважають свободу безсумнівним добром у житті кожної людини, і, на 8 думку французького філософа Жана-Поля Сартра, свобода – це трагічний талан людини. Але справді, поняття свобода виникло в історії людської думки як результат усвідомлення ролі і можливостей людини, як визначення свідомої вольової активності людини в особистому та соціальному житті» [Атаманюк, 47]. Безсумнівно, погоджуємся з тим, що можливості людини дають їй волю до активностей. Для того, щоб не перетворитися на насильство і неволю, свобода має свої межі і звісно при цьому залишається основною цінністю в житті людей. Атаманюк показує, що інтереси інших є рамками свободи. Всілякі прояви свободи в сьогодення доводять нам її цінність і показують різноманіття її рис. Величезна кількість філософів та науковців доводять нам, що співвідношення свободи і відповідальності вимальовує межі свободи діяльності людини. Тільки усвідомлюючи власну свободу, людина може втілити свої бажання та досягнути своїх цілей. Тому вищезгаданий філософ сьогодення пропонує «виділити певні умови, які будуть сприяти вибору людиною дії, яка йтиме власне від самої людини. Щоб вона відчувала свою моральну вільність, не скованість. По-перше, для того, щоб людина вільно йшла до реалізації своєї мети, вона не повинна відчувати на собі примус чи заборону. По-друге, щоб людина відчула необхідність та правильність саме в тому рішенні, яке вона прийняла, потрібно дати їй змогу побачити всі можливі та реально існуючі варіанти.» [Атаманюк, 48]. Поділяємо думку автора, що тоді людина прийде до правильного рішення, яке базуватиметься на її орієнтирах та прикладах інших людей. За орієнтири беремо обрані людиною цінності та ідеали. Людське бажання та прагнення свободи ми утверджуємо особистими рішеннями. Звісно ж феномен свободи філософами, дослідниками розглядається зазвичай, беручи до уваги відношенням і до людини і до її поведінки. Логічними є розгляди свободи в її співвідношенні з необхідністю. Тобто мислителі підіймають філософські проблеми та питання свободи волі і 9 відповідальності людини, бажання бути вільною людиною, свободи як регулятора громадськими відносинами. Важливим при розгляді даного питання є розуміння того, що «для особи володіння свободою – це історичний, соціальний і моральний імператив (веління), критерій її індивідуальності і рівня розвитку суспільства. Довільне обмеження свободи особи, жорстка регламентація її свідомості і поведінки, зведення людини до простого «інструменту» в соціальних і технологічних системах завдає шкоди як особі, так і суспільству» [Атаманюк , 51]. Робимо висновки, що тільки маючи свободу суспільство має можливість прилаштовуватись до тих обставин і природних, і соціальних дійсності, і водночас перероблювати їх згідно з своїми цілями. Особа – це носій свободи. Особа – це субєкт свободи. З розвитом людства, зі зміною соціальних умов суспільства, зі зміною економічних умов існування суспільства, зі зміною політичного, ілеологічного ладу, звичайно змінювались і цінності людей. Змінювались світоглядні системи – і ці зміни пояснювались філософами та науковцями, як вітчизняними, та к і світовими. З розвитком теорії аксіології загальнолюдські цінності поєднувалися у розгляді з проблемами буття людини, сферами її діяльності, сіпввідношенням з матеріальною та духовною культурою. Тому ці проблеми є галуззю досліджень багатьох наук. Далі Атаманюк вказує, що «філософське рішення проблеми свободи і необхідності, їх співвідношення в діяльності і поведінці особи має величезне практичне значення для оцінки усіх вчинків людей. Обійти цю проблему не можуть ні мораль, ні право, бо без визнання свободи особи не може йтися про її моральну і юридичну відповідальність за свої вчинки. Якщо люди не мають свободи, а діють тільки з потреби, то питання про їх відповідальність за свою поведінку втрачає сенс» [Атаманюк, c.58]. Погоджуємося з даним твердженням і враховуючи війну росії проти України сьогодні, спостерігаємо за чутливим реагуванням українців на посягання на нашу свободу. 10 Звісно, що вся наша історія пронизана прикладами героїчної боротьби українського народу за свободу, жертовністю заради неї та оспівуванням її в творчості. Звісно беззаперечними є показ науковцями, істориками, митцями свободи як ідеалу. Атаманюк влучно показує, що «свобода – це здатність здійснювати правильний вибір та діяти за власною волею, що насамперед залежить від змісту внутрішнього духовного світу людини. Маючи внутрішню свободу, котру сам суб’єкт розуміє як свою індивідуальну сутність, особистість в умовах майже відсутності можливостей для втілення своєї свободи чи максимальній обмеженості зберігає свою особисту цілісність і бореться проти духовного поневолення. Оскільки свобода особистості є невід’ємною від свободи суспільства, вважаємо, що духовна підготовленість індивіда до вільних дій має не лише особистісний зміст, а й суспільний. Свобода людини по відношенню до зовнішніх обставин не безмежна, але вона існує і проявляється в можливості зайняти по відношенню до них власну позицію». Акцент робимо на те, якими цінностями курується людина і які смисли вкладає в них. Грунтовно питаннями свободи в 18 столітті зайнялися гуманісти в Україні і духовну свободу вони трактують як вміння людини володіти собою, своїми емоціями, бажаннями, відповідати за свої вчинки та пристрасті. Для цього люди повинні вдосконалювати себе, розвивати свою особистість, пізнавати всі свої сторони та грані, розуміти себе. Тому ми аналізуємо свободу і як складне явище культури і як феномен сприйняття світу людиною, враховуючи величезний пласт наукових доробок і українських дослідників і закордонних. Категорію та поняття свободи ми розглядаємо в поєднанні з тлумаченням категорії особистість та суспільство, так як проблема свободи розвивається з розвитком особистості та суспільства. Дослідники трактують людину як ту, яка є вільною і невільною одночасно. Світ, в якому живе людина, дає вибрати варіанти діяльності, при цьому завжди є обмеження такої діяльності, тому людина є невільною. Філософська категорія цінність має універсальний характер. Відомий німецький філософ Г. 11 Лотце в ХІХ столітті в працях «Підстави практичної філософії», «Мікрокосм» описва цей універсалізм. Він показав, що треба розділяти світ явищ і світ внутрішніх цінностей. Г.Лотце довів, що світ цінностей є самим «дійсним зі всього на світі». Саме він підійняв питання «про співвідношення об’єктивного і суб’єктивного в цінностях, а головне – у віднесенні поняття «цінність» до кола основних категорій філософії. Аксіологічні уявлення вперше в їх цілісному вигляді складаються в метафізиці Платона. Саме Платон не тільки розрізнив два плани буття – плотський (фізичну реальність) і надчуттєвий (реальність, яку можна пізнати розумом), але і ввів ідею їх вищого початку – Єдиного, функціональним аспектом якого є Благо. Воно постає одночасно і початком буття для всієї безлічі речей, і принципом істинності, і умовою цінності, – тобто того, до чого прагне людина в своїх бажаннях. Вся подальша історія метафізики розвертається з того часу навкруги розуміння зв’язку Єдиного і Вищого Блага в його відношенні до множинності форм буття, пізнання і цінності [Атаманюк, c. 60]. Беззаперечним є факт, що аксіологія в античній філософії стала фундаментом для майбутнього тлумачення ціннісного підходу людини до світу, в якому вона живе. В ході розвитку філософських знань виокремлювались аспекти оціночного погляду на буття людини. Тут мова йде про етику, естетику, коли філософи ставили перед собою питання що є «благо», «добро», «істина», «користь», «краса» і намагалися дати відповіді на ці питання. Пошук відповідей на ці питання був тривалим впродовж всіх істричних етапів розвитку суспільства. Коли відбувся надлом фундаменту в греко-римській цивілізації, відбулося і переосмислення метафізичних основ і сталася переоцінка всіх життєвих цінностей. Той час, та епоха, ті люди потребували нового суспільства, орієнтованого на віру. Логічним продовженням цих змін відбулося те, що центрі світоглядну тогочасної людини стає ідея єдиного Бога. Людина того часу, це та, яка переживає глибокі страждання, і відчуває трагічну безвихідь. 12 Тому Християнство і віра, яку воно несе, покликані позбавити віруючих цих відчуттів. Ціннісне відношення людей до всього відбувається в буденному житті і торкається соціокультурної сфери. В епоху Середньовіччя дослідники підіймали питання життя і смерті. Їх цікавило відношення людей до праці і неробства, до бідності і багатства. З настанням епохи Нового часу, з процесами «формування капіталізму, державності, культури і етосу сучасного типу, що відповідає потребам світового ринку і складним процесам етнічної і інформаційної конвергенції людства, ціннісна проблематика, як і метафізика, і цивілізація в цілому, знову істотно перетворюється. Процес становлення нової метафізичної парадигми починається з Декарта, і в центрі її опиняється вже не тільки Бог, але і людина, що засвідчує своє існування за допомогою власного мислення. На перший план виходить віра в науку, а не в космічну справедливість або в божественне визначення; надія на силу знання, а не на мудрість генія або милість Бога» [Атаманюк, с.52]. Віра в науку дала можливості та шанси науці позвиватися. Німецький філософ Іммануїл Кант вивчив ідеї, що становили грунт старої метафізики, а точніше - ідеї про Бога, про космос і про душу. Ретельно розібравшись в цих ідеях він зробив логіне узагальнення, що ті науки, які ці ідеї досліджують, є уявними. В розумінні цього філософа основи метафізики не можуть бути засновані виключно на розумі. Такі погляди та бачення філософа стали «могутнім каталізатором для німецької класичної філософії». А століття в якому він жив насичене спробами глянути на метафізику в цілому і всі її складові частини в «контексті науки логіки (Гегель), науковчення (Фіхте), філософії природи (Шеллінг), уявлення про світ «як волю в собі» (Шопенгауер), антропології (Фейєрбах), матеріалістично осмисленої філософії практики (Маркс)» [Атаманюк , с. 53]. І завдяки потужним пошукам Лотце, його наполеглевості і прагненням він реалізує цю проблему робить поняття «цінність» категорією. Далі відомі представники неокантіанства Г. Ріккерт, Е. Кассірер вивели основні положення 13 аксіології. Вони пояснювали, що «про цінності не слід говорити в термінах існування або не існування. Головна їх ознака: цінності значимі щось для суб’єкта. Вони мають значення абсолютних норм, зразків, яким підкоряється мислення, воля і естетичні відчуття» [Атаманюк , с. 54]. А далі наука розвивалася і не стояла на місці. Знаний німецький філософ і психолог Г. Мюнстерберг в книзі «Філософія цінностей» проаналізував світ цінностей. Він обгрунтував, що природа не залежить від цінностей. Люди, взаємодіючи один з одним можуть доторкнутися і пізнати лише умовні цінності. «Безумовні цінності світу можуть належати лише до надпричинного і надіндивідуального єства світу. Хоча цінності і дані в особистому переживанні, ми їх переживаємо, відмовляючись від свого скороминущого «я»». В нас переважає наше надособистісне прагнення до правди, краси, моральності і священного. Відомий факт, що на початку ХХ століття в центрі досліджень західних філософів стала аксіологічна проблематика і такі дослідження набували широких обертів. Звісно, що і в ХХ столітті і на початку ХХІ сторіччя в філософії розвивається багато течій та напрямків, але аксіологія є в центрі філософської думки – прикладами є екзистенціалізм, неофрейдизм, герменевтика. Треба зазначити, що філософські дисципліни такі, як онтологія, теорія пізнання, соціальна філософія, методологія, естетика, етика беруть за основу в своїх дослідженнях цінності, якими керуються люди. Важливо усвідомлювати, що цінності це системоутворюючий фактор нашої культури. Розуміючи зміст цих цінностей – розуміємо вцілому суспільство. В різні періоди історії були різними ціннісні уявлення про людину, які дають нам можливість трактувати теоретичну систему цінностей. Аксіололог М.С. Коган логічно зауважує, що «сучасна культура дає людині значні можливості в реалізації своїх особистих прагнень при виборі професії, визначенні характеру дозвілля, стилю особистого життя. Треба зауважити той факт, що «людина здатна жертвувати одними цінностями заради інших, варіювати порядком їх реалізації». Однак сучасна занедбана ситуація в 14 культурній сфері України переважно пояснюється економічними факторами, відсутністю державної підтримки, мізерним бюджетним забезпеченням. Але це не вся правда. Не менш важливою причиною занепаду більшості сфер національної культури є ціннісна переоцінка культурних пріоритетів минулих часів, засилля низькопробної масової культури» [Коган, с.25]. Так, українці мають розумітися на багатоманістності і багатогранності нашої культури і обходити стороною те, що нам раніше навязували за допомогою масової культури. Щоб не потрапити в тенета безкультур’я, ми маємо підіймати і плекати наші національні, гуманістичні цінності, що вбудовані в менталітет нашої нації. Цінності – це соціально-духовне, культурологічне відношення людини і людства до природи, суспільства і самих себе. Таким є сучасне аксіологічне бачення. Для того, щоб вирішити питання формування наших цінностей маємо розробити методологію формування духовності українського народу та гуманістичних ідей для творення образу нашої держави, щоб відбувався розвиток України. Якщо люди не бачать свободу як здатність до вільного вибору, як здатність мислити, як здатність діяти, то вони не мають можливості мати духовну свободу. Звісно, що без таких здатностей особистість не може зрозуміти сама себе, свої бажання, свої прагнення. Такими важливими і справедливими є слова Атаманюка З.М. про те, що вільна людина – вибирає, а невільна - підпорядковується тиску. «Свобода – це стан духу, а також філософське поняття, яке відображає невід’ємне право людини реалізувати свою волю. Поза свободою людині важко розкрити багатство свого внутрішнього світу і своїх можливостей. Свобода особистості у суспільному світі розпочинається саме там, де людина свідомо обмежує себе. Таким чином, свобода виступає як загальнолюдська цінність. Люди прагнуть до свободи, бо тільки в ній і через неї можна реалізувати творчий людський потенціал». [Атаманюк , c. 62]. Такою цінною є самореалізація людини. Такою важливою є свобода проявити себе. Такою беззаперечною є здатність втілити свою волю. 15 Ми знаємо, що в сучасній філософії, в рамках якої розглядаються свобода, – є такий напрям як екзистенціалізм. Назва походить від лат. еxistentia – «існування», тому цей напрямок називають «філософією існування». Послідовники цього напрямку тлумачать людину як істоту, яка переживає і страждає, має свободу вибору і повинна відповідати за свої дії. Даний напрям філософії виник в 20-ті роки ХХ століття між двома світовими війнами. Ми боремося за нашу свободу, відстоюємо її. Ця боротьба йде протягом тисячоліть нашої історії і саме в ній ми здобуваємо свободу, яка є найбільшою людською цінністю. За свободу люди роблять героїчні вчинки, за неї йдуть часом на смерть. Слово «свобода» має величезку кількість визначень. «Деякі називають свободою легку можливість скинути того, хто має тиранічну владу; інші – право обирати того, кому вони повинні підкорятися; треті – право носити зброю і чинити насильство; четверті вбачають її у привілеї підкорятись особі своєї національності тощо. Насправді ж свобода виникає й утверджується у світі в дещо незримому, але чітко означеному образі права: у формі правопорядку, передусім відповідальності, дозволів та заборон, правопорушень» [Шаповалова, с. 252] сучасних умовах проблема свободи постає все глобальніше. Звісно, як і світі, так і в нашій державі не всі проблеми свободи особистості вирішені і філософи вказують, що це є одним з самих важких завдань. Ми знаємо, що свобода нерозривно пов’язана з відповідальністю. Ми несемо відповідальність перед суспільством за законом. Ці занони приймає саме ж суспільство. Будучи фундаментальною цінністю для людини, свобода повинна мати межі. Людина та суспільство повинні бути готовими до свободи. Сьогодні розвязання філософами проблем свободи і необхідності, їх співвідношення в діяльності людини має величезне практичне значення. Це практичне значення оцінює вчинки людей. Коли люди є невільними, не розуміють навіщо їм свобода, не бачать її значення та перваг і здійснююють свої вчинки, беручи до уваги тільки свої потреби та бажання, то питання про 16 відповідальність за свої вчинки відпадає. Де немає свободи, там немає відповідальності. Звертаючись до нашої історії ми прослідковуємо і бачимо всю чутливість і прагнення нашого суспільство до свободи. Навіть будучи поневоленими, входячи до складу інших імперій, нашому народу вдалося не розгубити власну ідентичність і прагнення до самовизначення та до свободи. «Свобода як здатність робити вибір, відповідати за нього, а також відчуття того, що інакше вчинити ти не можеш. В сумі все це залежить від змісту внутрішнього духовного світу людини. Тому інтерес до духовного світу людини та проблем етики тут закономірний. Маючи внутрішню свободу, котру сам суб’єкт розуміє як свою індивідуальну сутність, особистість в умовах майже відсутності можливостей для втілення своєї свободи чи максимальній обмеженості зберігає свою особисту цілісність і бореться проти духовного поневолення» [Атаманюк, c. 59]. Ми розуміємо, що власна свобода невіддільна від свободи суспільства і суспільство і людина мають бути готовими до свободи. І духовна готовність людини до вільних дій наповнена не тільки особистісним змістом, а в той же час і суспільним. Свобода індивіда залежить від зовнішніх обставин, але і визначається здатність прийняти свою позицію відносно цих обставин. І ось саме ця позиція обгрунтовується тими цінностями, які сповідує цей індивід. Цілком поділяємо думку дослідника, в якій він говорить про те, що «поняття свободи тісно пов’язане з особистістю і суспільством в якому вона існує. Адже з становленням особистості, її певних соціокультурних характеристик та відмінностей, що ґрунтуються на індивідуальному досвіді постає і проблема її свободи. Людина вільна й невільна одночасно. Людина невільна, оскільки існує соціокультурне середовище, яке наполегливо диктує людині вибір форм і способів діяльності, їх послідовність. Вона невільна, тому що завжди існують обмеження її діяльності – рівень фізичних чинників і розумових здібностей, технічних можливостей, характеру суспільного устрою і т. д.» [Атаманюк, c. 61]. Суспільство є регулятором свободи і несвободи 17 особистості. Якщо людина просто підкоряється соціокультурному середовищу – вона не може вільно проявляти себе і бути творцем. Будучи фундаментальною цінністю для людини, свобода повинна мати межі. Якщо ж таких обмежень не буде, то вона перетвориться на хаос, на свавілля, на анархію, на насильство над іншими людьми. В такому разі вона стане негативною свободою. Керуючись своїм внутрішнім духовним світом, особистість здатна здійснювати вільний вибір та діяти за власною волею – а це і є свобода. Свобода завджи була, є і буде основою аксіологічного світу людини. Звісно, що ми власну свободу можемо обмежувати через інтереси інших людей, соціальних груп, суспільства. Щоб не шкодити собо як особистості, щоб не шкодити суспільству, щоб не перетворитись на інструмент в соціальній системі, треба не обмежувати свою свободу як особистості. Науковцями доведено, що завдяки свободі стається прилаштування особистості і до природних і до соціальних подій, що відбуваються навколо. Люди навчилися перетворюватиці події до своїх поставлених цілей. Коли людина має внутрішню свободу, і навіть коли вона опиняється в надскладних життєвих обставинах і не має можливості щоб здійснити всою свободу, то навіть тоді вона залишається цілісною і супротивлюється духовному поневоленню. Звісно, людська свобода залежить від свободи суспільства, то духовна готовність людини до вільних дій має не лише особистісний зміст, а й суспільний. Також філософ Атаманюк показує, що «свобода людини по відношенню до зовнішніх обставин не безмежна, але вона існує і проявляється в можливості зайняти по відношенню до них власну позицію. Ця позиція залежатиме від цінностей і смислів, якими керується особа, тому що «людина – це більше ніж психіка; людина – це дух», її потенціал розкривається в здатності до самотрансценденції або в здатності до самовідстороненості» [Атаманюк, c. 64]. Тобто він доводить нам, що свобода людини залежить від її життєвих цінностей та смислів. 18 Колос М.І., досліджуючи природу свободи, зробив такі висновки пре те, що абсолютної свободи в природі, в суспільстві немає і не може бути; будь-яка свобода визначається нормами; «порушення меж сфери допустимого функціонування свободи породжує відповідальність (покарання) як у природі, так і в суспільстві». Особливо науковець виділяє те, що відповідальність за кожне правопорушення також повинна передбачатись. Свободу трактують як можливість людського вибору, що не залежить від дії зовнішніх чинників, вона є складним явищем. Ще про неї говорять як про неоднозначне явище. Свобода це природна ознака. Реалізуючи сенс життя людини, втілюючи її призначення, показує нам сутність людини. Свобода – життєвий орієнтир людини. Отже, погоджуємося з мудрими думками Ларса Сведсена, який доводить, що свобода для людини є надприродною, фундаментальною цінністю. Але треба не забувати про існування політичних меж довкола поняття свободи. Тобто, багатовимірність свободи стверджують її дослідники – філософи і тлумачать її онтологічну, екзистенційну, моральну цінність, виділяючи і політичні і особисті аспекти. Філософська література з питань свободи є потужною та об’ємною. Справжня свобода особи обов’язково передбачає відповідальність. Відповідальність – це особлива характеристика свободи, що бере до уваги виконання чи невиконання суспільних норм, вимог чи установок. 1.2. Здійснення свободи В цьому підрозділі мова йтиме про те, як свобода здійснюється на практиці. Бо якщо такого втілення не відбувається, то чим тоді добра свобода? І чи означає це втілення - просто життя в світі з обмеженнями? Ми ж знаємо, що будь яка справжня свобода має межі. При цьому певні обмеження абсолютні і непорушні, а певні змінюються черех процеси, що відбуваються в соціумі або в людині. Деякі обмеження є законними, а деякі – ні. 19 Раніше ми могли спостерігати відсторонення переважної чисельності українців від держави, часто бачили їх байдужість до особистого, і до суспільного майбутнього. Така діяльність еліти, що не контролюється суспільством, породила найсерйозніші соціально-політичні проблеми сучасної України. В той же час ми знаємо, що людині властива рефлексія щодо себе, щодо своїх змін, щодо суспільства та світу в якому вона живе. Не всі люди завжди сповідують ті цінності, з якими вони виростають. Погоджуємося з думкою про те, що «ми ніколи не починаємо з нуля у нашому орієнтуванні у світі й у собі – ми завжди поміщені у кругозір цінностей та інших уявлень. Однак такий горизонт зазнає змін, тому що особа може його заперечити власним досвідом світу та розмірковуванням над цим досвідом, формуючи таким чином нові кругозори для своєї свободи. У цьому розумінні свобода є навичкою, яка виробляється наполегливою роботою над собою протягом усього життя» [ c. 22]. Людина діяльна істота і втілюючи власний досвід в життя, здійснює свою свободу. Громадянське суспільство, яке ми будуємо розвивається тільки у відповідності засадничими основами права. Філософія права трактує правові вчення, що існують, і вибудовує нові конценції. Перетворення в українському суспільстві допомагають реалізувати нові методологічні підходи у розумінні суті, змісту форм існування праваі дають переосмислення правових цінностей. Ці процеси вимагають наукового обгрунтування. І результати реформ і втілення демократії на практиці дають можливоті для нашої держави розвиватися. М.І.Колос, трактуючи проблеми здійснення свободи, наголошує на тому, що «без державно-юридичного забезпечення прав і свобод людини безперешкодне, безконфліктне, «спокійне» їх використання було б, у більшості випадків, справою досить складною, проблематичною, а то й узагалі неможливою. Найголовнішим компонентом повноцінного життя людини є свобода. Лише в її умовах людина повною мірою може задовольнити власні потреби і 20 інтереси, може ставити перед собою найрізноманітніші цілі і намагатися їх досягти, може розвивати і реалізовувати у різних напрямках свої здібності» [Колос, 22]. Проблемним моментом є те, що суспільство, в якому ми живемо не завджи гармонійне. Йому притаманні також і конфлікти і суперечності. Тому свобода повинна бути захищеною. Далі науковець веде мову про те, що коли українці вибороли свою незалежність, почали розбудовувати свою правову державу і громадянське суспільство. Прийняття 28 червня 1996р. Конституції України - потужна подія у новітній історії нашої держави. «Вона проголосила і гарантувала якісно новий статус особи. Правам, свободам і обов’язкам людини і громадянина присвячені ст.ст. 21-68 розділу ІІ Конституції України. Положення Конституції України про права і свободи людини й громадянина повністю узгоджуються з відповідними положеннями ратифікованих Україною міжнародних правових актів, до яких належить в тому числі, Європейська конвенція з прав людини». [Колос, 24]. Потімітним є той факт, що свобода для українців посіла одне з перших місць в національній правосвідомості. Сьогодні громадянське суспільство відіграє потужну роль у побудові відносин громадянина з Україною. Варто звернути увагу на Олену Члевик, яка в статті «Закріплення свободи в конституційних документах на різних етапах українського державотворення» піддала глибокому аналізу документи конституційного рінвя з 19917 по 1996 роки. Дослідниця показує, що на всю багатогранність свободи, тільки певні її аспекти були закріплені нормами Основного Закону в різні часи існування нашої держави. Члевик описує, що першою була закріплена свобода слова, за нею йдуть свобода совісті та сповідування релігії. Цікавим моментом є обгрунтування науковиці про те, що свобода політичної діяльності, свобода вільного пересування, вибору місця проживання, вільного розвитку особистості до Основного Закону ввійшли не так давно в девяностих роках двадцятого століття. 21 Логічними та послідовними є висновки науковиці про те, що закріплення свободи почалося в нашій державі ще за часів Пилипа Орилика і прожовжується і сьогодні з кожним прийняттям наступного Основного Закону України. Конституція радянської України була спрямована на задоволення інтересів партії, а не народу, а тому втілення свободи тоді фактично не здійснювалося. Н. В. Федіна в дослідженні « Сучасні погляди на розуміння прав і свобод людини та громадянина в умовах реформування в Україні» вказує, що в Конституції нашої держави багато уваги спрямовано на конституційне закріплення прав і свобод людини та громадянина. «Це закономірно, адже права і свободи людини й громадянина в наш час стали загальновизнаною найвищою суспільною цінністю. Нині визнання і практичне здійснення прав і свобод людини і громадянина стало основним критерієм міри демократичності певної держави. Вартими уваги є наукові праці Ярмола, в яких дослідник веде мову про право на свободу. Для цього – це «сукупність нормативно-правових конструкцій регулювання моральнозумовленої поведінки фізичної особи (людини, громадянина) у різноманітних проявах свободи у праві. Навіть приблизне законодавче окреслення сфер прояву свободи у праві виявляється винятково складним. Проте на певному етапі історичного розвитку суспільство акцентує увагу на окремих проявах свободи, які є найважливішими на думку сучасників». [Ярмол, с. 44]. Ми бачимо, що українським законодавстом закріплені окремі прояви свободи. Візьмемо до прикладу свободу слова, свободу світогляду, віросповідання, поглядів. Окрім того, Конституція України розрізняє права людини і громадянина та її свободи. Тому доречно зазначити, що свобода людини загалом є первинним поняттям у системі прав людини та громадянина. У зв’язку з цим прийнято розрізняти природні права людини, тобто ті, які пов’язані із її існуванням і розвитком, і набуті права, які характеризують в основному 22 соціально-політичний статус людини й громадянина (право на підприємництво, виборче право тощо)» [Федіна, с.23]. Авторка показує, що свобода з юридичного боку розгляду наділена такими рисами: по перше, люди з народження вільні і держава гарантує свободу людини. Так є в демократичному суспільстві, яке ми реалізовуємо, до якого йдемо. По друге, те, що не заборонено законом, людина може робити. По третє, право проголошує – люди мають рівні можливості. Крім того, в демократичному суспільстві є соціальні норми, якими регулюється свобода людини. Свобода описує загальний стан людини та показує її соціальний статус. Також свобода - це варіанти можливих дій людини в межах, означених правом. Субєктивні права людини - це її можливості, що надаються нормами чинного права. «Свободи людини – це сфери діяльності людини, в які держава не повинна втручатися. Вона лише окреслює за допомогою правових норм кордони, територію, на якій людина діє за своїм вибором і на власний розсуд. Попри це, держава має забезпечити захист цих кордонів від втручання інших осіб. Наприклад, держава не має права впливати на прихильність людини до того чи іншого віросповідання, встановлювати будь-яку релігію як обов’язкову – це особисті свободи людини» [Федіна, с.23]. Без сумніву, для того, щоб забезпечити права і свободи інших людей, держава запровадить закони, що обмежать свободу совісті. Це потрібно для врегулювання моральних норм, встановлення безпеки та порядку в українському суспільстві. Права людини фіксують конкретну сферу її діяльності. І саме держава має захищати вчинки людини і цій сфері, які не суперечать закону. При цьому немає можливісті вибору всіх можливих варіантів діяльності всередині цього права. «Цим правом можна скористатися, реалізувати його чи ні, оскільки право не є обов’язком. Наприклад, українці мають право на участь в управлінні державою як безпосередньо, так і через голосування за своїх кандидатів до парламенту. Але 23 не всі йдуть на виборчі дільниці для того, щоби взяти участь у голосуванні. Свободу людини в юридичних джерелах розглядають із різних позицій» [Федіна, с. 23]. Далі авторка показує як реалізується ідея свободи в теоріях і поглядах учених і філософів різних епох. В Конституції закріплено непорушність прав і свобод людин. Вони є недоторканними і вони забезпечуються нашою українською державою. Тому такими актуальними та популярними є питання про свободу людини сьогодні. Як гарантуються права і свободи? Як відбувається розвиток демократії права? Які є дослідження щодо гарантій законності та справедливості? Звісно, науковці даючи відповіді на ці питання, аналізують концепції та теорії досліджень нашого минулого з цих питань. Також грунтовно описують їх подальший розвиток. Узгодити суперечності загальнолюдських цінностій та цінностей правових – це ефективий спосіб втілення свободи особи. А в цьому і заключається цінність права. Далі дослідниця показує в чому ж і є «цінність свободи у співвідношенні з правом у суспільстві полягає в тому, що свобода є критерієм рівня розвитку суспільства в цілому, показником ступеню його прогресу, а на індивідуальному рівні – показником реального статусу особистості. З уваги на це, можна виокремити різні наукові погляди співвідношення понять «свобода» та «право»: 1) Цицерон, І. Кант, Г. В. Ф. Гегель, Г. Ф. Пухта вважали, що право – це свобода; 2) Фома Аквінський, Б. М. Чичерін, С. С. Алексєєв, В. С. Нерсесянц, М. І. Байтін, В. М. Селіванов обґрунтували ідею про те, що право є мірою свободи; 3) Платон, І. Бентам, Т. Гоббс, Є. М. Трубецькой вбачали у праві міру обмеження свободи» [Федіна, с.28]. Робимо таке узагальненя – право, співвідносячись зі свободою, має подвійну природу. Тобто, одночасно воно і є умовою забезпечення та захисту свободи, а також воно є й універсальним інструментом обмеження соціальної свободи, регулюючи цю свободу. 24 Сьогодні багато дослідників і українських і зарубіжних все більше торкаються питань аксіологічного осмислення права. Правові цінності ввійшли до загальносвітових. В той же час, авторка нагадує, що «водночас фундаментальні цінності людини стають засадою аксіології права, утворюючи сутнісну константу юридичного простору» [Федіна, с.28]. Визнаною цінністю людини є свобода. Свобода у Європейській культурі, а Україна європейська держава, є первісним єдиним правом. Вона являє собою «сутність свідомості, самодостатню цінність, що не вимагає обґрунтувань». Виділимо той факт, що «зміст і цінність свободи залежать від структури свідомості особистості, сформованої завдяки актам саморозвитку». Наголосимо на тому, що «свобода є засобом реалізації інших цінностей і благ. Таким способом вона виконує інструментальну функцію. Завдяки їй люди створюють матеріальні і духовні цінності». Зрозумілим є те, що «право виступає як форма здійснення свободи, як загальна міра волі індивідів. Вільні індивіди – суть і зміст права». Логічним є міркування про те, що «правова рівність припускає рівність у свободі, коли свобода одного сумісна з свободою іншого». Право виражає нашу свободу, воно є основною формою втілення свободи. Ми, розбудовуючи демократичну, правову державу, закріпили у українському законодавстві найбільш важливі, необхідні прояви свободи людини. Отже, права і свободи людини загалом є базовими поняттями у системі прав людини та громадянина. Виокремлюють природні права людини та набуті нею. Природні виходять з існування та розвитку людини. А набутіописують соціальний та політичний статус людини й громадянина. Будучи оюєктивною реальністю, свобода в демократичному суспільстві регулюється правом і соціальними нормами. З поміж інших є два тлумачення свободи – широке і вузьке. В першому за основу береться соціальний статус 25 людини. А в другому – вчинення людиною певних дій, не виходячи за рамки права. В Конституції України йде мова про невідчужуваність і непорушність прав і свобод людини, їх недоторканність, невичерпність і забезпеченість із боку держави. І історичний екскурс розвитку цих ідей насьогодні є актуальним. Дослідників цікавлять питання гарантій свободи, справедливості в демократичному суспільстві. Висновки до Розділу І По перше, ми дослідили онтологічну, екзистенційну та моральну цінність свободи. Свободу не можна ні з чого вивести, в ній можна лише перебувати. Вона є одним із потужних та важливих моментів присутності людини в світі. Свобода проявляється тоді, коли людина має можливість і здатна до самовираження. Особистість може розвиватись, коли вміє прислухатись до себе, коли вміє впізнавати свої внутрішні потреби, бажання, цінності. На основі цього вибудовується індивідуальна свобода, яка відображає сутність індивіда при взаємодії із зовнішнім світом. Свобода в екзистенціалізмі є насамперед специфічною рисою людського буття, яку називають екзистенція. Вона наявна лише в людському бутті. Свобода тісно повязана з відповідальністю, яку трактують не тільки як відповідальність за себе, а й за інших і за світ. Екзистенційні проблеми викликають розуміння або відчуття власної свободи, тим самим сприяючи для аналізу власного існування. Моральна свобода передбачає об’єктивну можливість вибору своєї поведінки. Це безумовне право індивіда на вільний вибір світоглядних орієнтирів та способу життя. Вона дозволяє людині реалізувати свої моральні цінності. По друге, ми показати як відбувається здійснення свободи. Особистість втрачає свободу там, де ми можемо прослідковувати її відокремленість від світу. При цьому людина не здатна самореалізуватись і приречена на загибель. 26 Правова держава передбачає утвердження інтересів особистості, унеможливлює нерівноправ’я у суспільстві, створює і надає можливості для реалізації рівності всіх членів держави перед законом незалежно від походження чи становища у суспільстві. 27 РОЗДІЛ ІІ. ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ 2.1.Тлумачення категорії державотворення. Реалії нашого сьогодення, як ніколи, ставлять питання перед науковцями, дослідниками, філософами щодо концепції розвитку нашого державотворення і в умовах війни і в умовах глобалізаційних змінних процесів. Тому ми звернемося до тих розробок понятійно-категоріального апарату, які вже є і дослідимо історію розвитку категорії “державотворення”. Беремо до уваги, що категорію “державотворення” досліджують і в юридичній, політологічній, економічній, історичній та філософській площині. Науковці, філософи, політологи не стоять на місці і все частіше можемо побачити посібники та підручники з проблем державотворення. Дослідники працюють в сфері теорії та методології державотворення нашої держави, і в сфері загальної характеристики державотворення, не обходять стороною питань управління етнополітичними державотворчими процесами в Україні, досліджують також і етнонаціональні чинники в процесі державотворення, важливого значення надають регіональним особливостям державотворення в Україні. Важливо відмітити той факт, що багато катеогрій та понять мають часом по декілька тлумачень. Багато з них розроблені науковцями не з державного управління, а дослідниками інших наук. Саме тому деякі категорії та поняття треба експлікувати до завдань державного управління. Розділяємо думку українського науковця В. Керецмана, який вдало підмітив, що : «у науці державного управління триває процес удосконалення понятійного апарату, що до деякої міри відображає незавершеність формування цієї дисципліни. Тому будь-яке серйозне дослідження в цій галузі потребує уточнення, вдосконалення і впорядкування понятійного апарату» [Керецман, С. 47]. Над розвязанням поставленої задачі працює потужний штат науковців. 28 Про необхідність вдосконалення категорійного апарату вказує В. Малиновський, який розробив знаний в нашій державі Словник термінів і понять з державного управління. Науковець зазаначає, що цей категорійний апарат, тлумачення категорій перебуває у процесі формування. «У державному управлінні, як галузі наукового знання, остаточно ще не склався власний понятійний апарат, має місце вживання мови інших наук, що інколи не відповідає специфіці управлінської науки. Зважаючи на викладене, певні категорії та терміни науки державне управління потребують доопрацювання. Деякі з них сьогодні не мають усталеного варіанту тлумачення. До їх переліку цілком можна віднести і тлумачення поняття державотворення» [Малиновський , С. 34]. Завдання цього підрозділу нашої магістерської роботи - дослідити наявні варіанти трактування терміну державотворення і виявити можливості вдосконалення його змісту. З періоду набуття нашщої держави незалежності термін державотворення став широковживаним. В. Малиновський підкреслює, що в преамбулі до Конституції України, зазначено: «Верховна Рада України від імені Українського народу ... спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення ... приймає цю Конституцію – Основний Закон України». Дефініція державотворення вживається і в «Акті проголошення незалежності України» від 24 серпня 1991 року: „...продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, ...» [Малиновський, С. 40]. Цим дослідник ще раз нам нагадує, що історія нашого державотворення є потужною. Зрозумілим є факт, що дана категорія приміняється науковцями з державного управління, юристами, політологами, істориками, філософами. Ми її вживаємо, як щось саме собою зрозуміле, як те, що не потребує ніяких доведень. При цьому дослідники говорять, що питанню її пояснення приділяють не так достатньо уваги, як належало б. 29 В.Керецман розгорнуто дослідив, що категорія державтворення не представлена і не описана в академічних довідниках. Він зазначає: ««Великий тлумачний словник сучасної української мови» не містить такого терміну. Не знайшла відображення ця дефініція і в «Англійсько-українському словнику термінів і понять з державного управління» та в «Англо-українському глосарії термінів і понять з аналізу державної політики та економіки». Відсутнє тлумачення цієї дефініції і у другому виданні «Словника термінів і понять з державного управління» В. Малиновського. Словник-довідник «Українське державотворення: не витребуваний потенціал» хоча і містить у своїй назві слово «державотворення» його тлумачення не надає» [В.Керецман, с.34]. Цікавим є той факт, що В.Малиновський є автором численних публікацій, в яких мова йде про наше українське державотворення. При цьому дослідник таки наводить приклад словника-довідника, що має назву «Державне управління» (2002 року видання), в якому розкрито зміст цієї категорії: «Державотворення (державне будівництво) – базовий напрям державного управління, діяльність якого забезпечує відповідні умови для формування та реалізації державної політики. Створення нової держави супроводжується певним перехідним періодом становлення, на якому вирішуються питання закріплення її державності, формуванням дійової системи державної влади та визначення основних шляхів розвитку країни». Як бачимо мова йде про державне будівництво, яке визначає форми державного правління, політичного режиму та напрямків розвитку країни. Таке тлумачення дає можливість розкрити суть категорії державотворення на сучасному етапі побудови України. Але дослідини доводять, що це тлумачення не можна розглядати з цими ж критеріями в його історичному минулому. Пояснювати цю категорію треба більш широко. Ця категорія має «віддзеркалювати не тільки сучасний стан речей, але й історію розвитку українських владних інститутів, що відбувався в минулому. Особливо з огляду на те, що перебіг історичних подій на території сучасної України до цих пір впливає на розвиток державного будівництва». [В.Керецман, с.38] З 30 огляду на те, як росія намагається перекрутити нашу історію, з огляду на те, яку інформаційну (і не тільки) веде війну проти нашої держави, ми повинні ще чітче уявляти і розуміти напрямки розбудови нашої держави. Для себе ми зробили такий проміжний висновок: категорія державотворення має ширший смисл ніж категорія державне управління. Для глибшого розуміння цих відмінностей треба відділяти ці дві категорії і зануритися в вивчення їх смислових навантажень. Розглянемо категорію державне управління. Науковці розрізняють два варіанти (американський, європейський) трактування категорії державне управління. Серед переваг американського виділемо те, що він направлений на розгляд державного управління як багатодисциплінарної галузі. А прихильники європейського підходу державне управління розглядають як частину галузі, яка включена до права. Дослідник Керецман показує, що «перший підхід передбачає поєднання у визначенні політичних, правових та адміністративних аспектів, а другий – їх розмежування, тобто визначення державного управління як усієї не законодавчої та несудової діяльності держави, або як підзаконної виконавчо- розпорядчої діяльності органів держави» [Керецман, С. 64]. В монографії «Державне управління: теорія та практика» автори зазначають: «у вітчизняній та зарубіжній юридичній літературі ще не склалося сталого і загальновизнаного понятті державного управління. Одні його трактують з точки зору суті, реального змісту, інші – форм, яких воно набирає і в яких воно функціонує. Найчастіше воно визначається шляхом відмежування одних від інших видів державної діяльності – вся позазаконна і позасудова діяльність держави і становить зміст державного управління» [8, С. 29]. Тому вирішення цього завдання і надалі стоятим еяк перед українськими науковцями, так і перед закордонними дослідниками. Нашим завданням є висвітлити різноманіття визначень катеогоії державне управління. Тобто далі мова йтиме про найпоширеніші серед них. 31 В своєму дослідженні, яке провів Керецман, він зазначив, що автори посібника «Державне управління» висвітлюють нам наступне трактування категорії державне управління і вказують, що «це соціальне політичне явище, вид суспільної діяльності, пов’язаний із здійсненням державної влади в демократичній країні на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову» [5, С. 33]. Звернемо увагу, що наголос робиться авторами саме на демократичній країні. Науковці В.Киричук та В.Тимцуник щодо розгляду даної категорії відзначають: «Державне управління – це організаційна діяльність держави, спрямована на виконання її завдань та функцій, найголовнішим з яких є оборонна, господарсько- організаційна, культурно-виховна тощо» [11, С. 10]. Вони за основу беруть організаційну діяльність держави. Ще одна знана українська науковиця Г.Одинцова описуючи категорію «державне управління», відзначає, що це – «практичний, організуючий та регулюючий вплив держави на суспільну життєдіяльність людей з метою її упорядкування чи перетворення» [6, С. 14]. Тут акцент робиться на практичне врегулювання діяльності людей. Наступне визначення дає В. Малиновський при аналізі головних рис державного управління і «визначає його як багатогранну організуючу діяльність держави, яка здійснюється на основі та відповідно до чинного законодавства через практичну діяльність її органів виконавчої влади» [13, С. 36]. Звернемо увагу, що за основу знову береться організуюча діяльність держави. Далі Керецман робить аналіз англійського словника Вебстера, який «визначає державне управління як впровадження державної політики, переважно виконавчою гілкою влади та галузь знань, що готує людей для такої діяльності» [17, С. 1563]. Наголос припадає на виконавчу гілку влади. Ми бачимо, що здебільшого державне управління автори показують як вид діяльності. Підсуміємо, «словник-довідник «Державне управління» трактує державотворення як базовий напрям державного управління. «Великий 32 тлумачний словник сучасної української мови» визначає дефініцію напрям, як шлях діяльності, розвитку, кого- , чого-небудь, спрямованість якоїсь дії, явища [4, С. 576]. Таким чином у цьому варіанті визначення державотворення має місце повторне позначення вже названого поняття іншим словом або виразом, тобто – тавтологія». Тому завдання витлумачити категорію державотворення залишається. Звісно і юристи пропонуюсь своє розуміння категорії державотворення чи державне будівництво. Відомий науковень Б. Свирський пропонує такий варіант тлумаченн цього терміну: «Державне будівництво – організаційна побудова, форми і методи діяльності законодавчого органу, вищого представницького органу автономної Республіки Крим, системи органів виконавчої влади, представницьких і виконавчих органів місцевого самоврядування, необхідні для ефективного керівництва державними і суспільними справами шляхом здійснення своїх завдань, функцій та компетенції» [15, С. 7]. Бачимо, що таке розуміння категорії державотворення є вузьким і застосовується тільки до сучасних сходинок розвитку управлінських структур. На нашу думку ці два вищезапропонованих тлумачення категорії державотворення треба доопрацювати і вдосконалити. Пропонуємо трактувати державотворення як самостійний процес, а не як напрям державного управління. Тому, що саме «процес – це послідовна зміна станів або явищ, яка відбувається закономірним порядком, хід розвитку чого-небудь, або сукупність послідовних дій, засобів, спрямованих на досягнення певного наслідку» [4, С. 997]. Під процесом ми розуміємо побудову і вдосконалення «управлінських інститутів державної влади в різні часи історичного минулого». Іван Терлюк в статті ««Держава» і «державність»: до проблеми теоретико-правового та історико-правового змісту понять в контексті українського (національного) державотворення» вказує, що «поняття «держава» і «державність» як наукові категорії – це поняття різних вимірів державно-правової дійсності. Якщо «держава» як політико-правовий інститут 33 загалом характеризується суверенною владою й сукупністю створених нею інституцій політичного, адміністративного, воєнного, судового, релігійного й культурного характеру для управління певною територією та населенням, що проживає на ній, то «державність» не має чітко означеного змісту» [Терлюк, с.33]. Вдаючись до методу узагальньнення, показуємо, що державність це показ соціально-історичного втілення «держави у буття суспільства». Державності властива національно-духовна природа і вона направлена на національно-культурну орієнтацію. Під державністю розуміємо процес в історії, який змінюється, рухається, і в комплексі формує суспільні інституції. Цей процес відбувається пліч-о-пліч з інтегруванням населення до політичної, культурної сфери діяльності. З цього всього виростає суверенна держава, процес будівництва якої може бути ще не завершеним. Погоджуємося з думкою автора щодо того, що «поняття «державність» вважаємо суголосним з іншим поняттям – (національного) «державотворення»». Звісно процес державотворення є тривалим та комплексним, який торкається і культурної сфери, і політичної. І без сумніву цей процес направлений на будову народом власної (національної) держави. Державотворчий процес, на думку О.Ярмиша, - це взаємні відносини індивідів, спільнот, політичних інститутів, які бажають реалізувати свої інтересів у сфері влади. Історія нашого державного будівництва є особливою і має сплетіння державотворчими процесами сусідніх країн. Коник С.М. в статті «Державотворення як управлінська категорія» показує, як українці долучились до творення інших держав світу. Мова йде про нашу еліту і духовну , і церковну, і науково-освітянську, і військову, і економічну, і управлінську, які причетні до розбудови інших держав, до їх формування, становлення та розквіту. 34 В різні історичні епохи на нашій території втілювались різні моделі управління, організації влади та адміністративно-територіального устрою. В Україні жили і живуть, творили і творять народи різні за вірою, за етнічним походженням та культурою. Це наклало і надалі буде відбиватися в генетичній нашій пам’яті. Саме тому ми унікальні. Узагальнюючи, синтезуючи, доповнюючи знані визначення, виділяємо наступне тлумачення терміну «державотворення». Державотворення (державне будівництво) – це процес створення, розбудови, вдосконалення та модернізації системи влади, який відбувається на сучасному етапі, або відбувався в історичному минулому на території держави. Він охоплює взаємовідносини індивідів, спільнот, політичних інститутів щодо реалізації своїх інтересів у сфері влади. Таке трактування змісту терміну державотворення стане в нагоді для розвитку категоріального апарату державного управління, філософії, правознавства. Звісно це не виключає розвиток різносторонніх трактувань категорії державотворення дослідниками в майбутньому. 2.2. Етапи українського державотворення. За більш ніж тридцять років нашої незалежності відбулося утвердження і конституювання України. Наша держава має забезпечувати нашому народу найліпші умови для економічного, соціального та духовного розвитку. Тому ділі мова йтиме про виділення та особливості основних етапів історичного поступу і державотворення та сучасного процесу творення держави в Україні. Ми покажемо ті процеси творення нашої держави, які формувати вікові прогенення нашого народу до незалежності та свободи. Для цього треба розумітися на історичних фактах та подіях минулого нашої держави, викреслювати морально-застарілі історичні міфи радянської доби, які здебільшого ігнорують самобутні процеси державотворення в Україні. Це відбувалося тому, історіографія радянська мала «здебільшого фактологічне наповнення (за принципом аналогій) концептуальної схеми 35 загальної історії СРСР». Тому ми пропонуємо зосередитися на відтворенні етапів українського державотворення щоб знайти певну точку відліку процесу «відродження» у форматі крос-історичного аналізу проблеми» - вказують дослідники Коридон А. та Троян С. в статті «Етапи українського державотворення:крос-історичне дослідження» [Коридон, 2]. Автори доводять, що «проблематично віднайти той період розвитку української державності, коли можна було б говорити про нормальний функціональний розвиток державотворчих процесів. Методом ретроспекції нами виокремлено основні етапи державотворення в Україні» [Коридон, 3]. Зрозуміло, що ці етапи є умовними. Навіть тоді коли українські землі були в складі держав чи імперій, державотворчі процеси не сходили на нівець, а продовжувалися. Всім відомо, що на наших землях зародилися та проіснували блискучі світові цивілізації. Згадаймо і Трипільську, і Скіфську і Руську. Кожна з них є частиною світового надбання людства. Ні філософи, ні історики, ні етнографи сьогодні ще не дали відповіді на питання з кого саме почався формуватися слов’янський етнос. Це питання потребує змістовніших досліджень та розвязання. Одна з найпотужніших версій це - індоєвропейські (індоарійські) племена. Вищезгадані дослідники вказують, що «саме і на території сучасної України в тому числі формується ядро протослов’янства, яке поширюється по свій Євразії. Гіпербореї, скіфи-орачі (за Геродотом), венеди, склавіни, анти – це один ланцюжок слов’янської сім’ї народів. Русь не виникла з нічого – вона має багатотисячолітнє підґрунтя. Ця цивілізація – поліетнічна та полірелігійна. Християнізація вперше відбулася не в 988 р., а ще в 860 р. київськими князями Аскольдом та Діром. Православна віра є основним стрижнем та дороговказом нашої державності, за неї йшли на страждання та смерть. Русь була потужним центром і гравцем на світовій арені. З позицією та думкою великих київських князів рахувалися володарі багатьох могутніх 36 держав Євразії. Ярослав Мудрий був “тестем Європи”. Його доньки роз’їхалися по всій Європі, привнісши нашу культуру та ментальність в європейські країни» [Коридон, 5]. Відомим є факт, що Русь перетворилась на конфедеративну державу в ХІІІ столітті. На це був цілий ряд обєктивних причин. Наш київський князь був «першим серед рівних» Рюриковичів. Науковці виділяєть період існування держави (Київська) Русь, Руська земля, який охоплює IX сторіччя – 40-і роки XIII століття. Знаний дослідник М. Грушевський підійняв питання про проблему історичної спадщини Київської Русі. Це проблема і насьогодні є гострою. Так, як деякі дослідники, наприклад Погодін, «стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Він не помічав і не хотів помічати існування окремого українського народу». М. Грушевський не розділяє таку думку. Він у своїх численних дослідженнях доводить, що «російський народ не має ніякого відношення до Київської Русі. Київська Русь вважалася якимось цілісним етнічно – територіальним утворенням, де сформувалася своєрідна етнічна категорія – давньоруська народність, що відзначалася єдністю мови, мала єдину територію, єдиний уклад життя, єдину високорозвинену культуру, мала економічну єдність різних територій Русі і т.д». [Грушевський]. Науковець показує, що історія власне українського народу бере початок з ХIV століття. В таких наукових дискусіях можна виявити купу заідеологізованих думок та доводів. Знаним є факт, що Київська Русь не була державою в сучасному трактуванні цієї категорії. Ми не можемо її тлумачити як таку. Вона не мала вищого рівня політичної організації, центрального управління. Відсутньою в ній також і була бюрократичної системи. Дослідники Коридон А. та Троян С. показують, що «Основною формою взаємозв’язку між володарями й підданими було збирання данини. Згодом розвинулася система оподаткування. У політиці князі керувалися переважно 37 династичними чи особистими інтересами. Політичні проблеми розв’язувалися за допомогою сили. На думку багатьох сучасних українських істориків, Давньоруська держава була нестійким (тимчасовим) нецентралізованим державним утворенням без єдиної давньоруської або праруської народності, де одночасно відбувався процес етногенезу українців(на території Київської, Чернігівської, Переяславської, Волинської, Галицької земель), росіян (Володимиро- Суздальська, Новгородська, Псковська, Смоленська, Рязанська землі), білорусів (Полоцька, Мінська, Туровська землі)» [Коридон, 7]. Початки української державності розпочалися з Русі. Нагадаємо, що у ІХ столітті на «просторах східної Європи довкола Києва почалася консолідація перед- і ранньодержавних слов’янських племінних об’єднань – утворилася середньовічна держава – Русь». Київ в той час став центром і політичного і культурного життя, яке розвивалось. Згодом Русь стала одним із центральних суб’єктів європейського політичного життя. Вона вела політичні, економічні та культурні зв’язки з більшістю європейських держав того часу. В цей час починає формуватися і розвиватися українська мова. Величезна подія, як прийняття князем Володимиром у 988 році християнства, дала поштовх для «поширення писемності на основі кирилиці, кодифікація норм звичаєвого права в першому правовому кодексі «Руській правді» князя Ярослава Мудрого та його спадкоємців – усе це стало фундаментом правової та політичної культури українського народу». Тому в часи Русі започаткувався фундамент державницьких традицій українців. «Звідси родом герб, грошова одиниця, а, головне, Київ як політичний і культурний центр України». Розділяємо погляди науковиці К.П.Чорної, яка в науковій статті «Традиції державного управління у київській Русі» описує ранні інститути державного управління у Київській Русі. Вона додводить висновку, що ці інститути « мали 38 нестабільний, хаотичний характер, і їх суть полягала у насильницькому нав’язуванні центральної князівської влади територіальним окраїнам. Ці тенденції в управлінні зберігалися і під час існування дружинної держави (до правління Володимира Великого), побудованої за взірцями середньовічних військових монархій, урядовці яких, втілюючи княжу волю, так само опікувалися переважно розширенням територій і зовнішньою безпекою, не надаючи особливої ваги ефективній організації державного апарату, здатного забезпечити життєдіяльність усіх суспільних верств» [Чорна, с 5]. Згодом склалась зовсім інша управлінська система, при якій князь київський чи галицько-волинський виконував роль військового вождя і прислуховувася до дорадчих органів, як боярська рада, як віче (актуально для законодавчої діяльності), радився з княжим урядом ( актуально для виконавчої діяльності), брав до уваги погляди церковних, княжих та приватних установ ( актуально для судової діяльності). І якими б сучасними не були князі, яких прогресивних поглядів не дотримувались, все рівно вони залишались «єдиними монаршими правителями величезної поліетнічної держави - єдиними носіями верховної влади; і княжі урядовці у землях Русі постійно вступали у політичні конфлікти з місцевою знаттю, для якої присутність представників верховного уряду на їхніх територіях завжди містила у собі чужинський елемент» - відзначають Коридон А. та Троян С. І саме протиріччя у внутрішньому їх керуванні стали причиною розпаду такої могутньої держави. Дослідники виділяють погрози сусідніх держав, напади кочівників не стали тими зовнішніми головними факторами падіння великої держави. Хочемо нагадати, що наш малий герб, наш тризуб родом з княжої держави. Верховна Рада України 19 лютого 1992 року своєю постановою затвердила зображення герба, яке повинно було «розміщуватися на печатках органів державної влади і державного управління, грошових знаках та знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних 39 установ». Постанова визначала тризуб «малим гербом України». 28 червня 1996-го Конституція України ствердила, що «Головним елементом Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України)». Варто відзначити, що сьогодні не всі науковці розділяють думки про унаслідування Галицько-Волинським князівством (1199 – 1340-і роки) традицій властивим Київській державі. Прикладом таких розбіжностей є той факт, що влада галицько-волинського князя була обмежена галицькими боярами. Натомість київські князі мали необмежену можновладцями в повному обсязі. Щ еодним фактом слугує те, що в Галицько-Волинському князівстві панував олігархічний тип врядування, а для Київської держави був притаманний авторитарно-демократичний. Дослідники зазначають: «Волинське князівство мало більше спільного в організації державного життя з Київською державою. С.Томашівський називав це князівство першою безпосередньо українською державою і вважав, що саме з Галицько-Волинської держави слід вести відлік історії українського держави, оскільки до складу цього утворення входили лише етнічні українські землі. У час свого розквіту (ХIII століття) Галицько-Волинська Русь охоплювала 90 відсотків населення, що проживало тоді в межах нинішніх кордонів України» [Томашівський, с 9]. Такої думки був і М.Грушевський. В основі Галицько-Волинського князівства були українські за етнічним складом і керовані руськими князями регіони. Це державне утворення винятково нашого народу. Згодом Галичина стає тотожною поняттю Русь для європейських держав. Дослідники наполягають на тому факті, що Данило Галицький обрав напрям розбудови держави і розумів, що нам потрібно покращити звязки з Заходом. «У цьому руслі відтепер спрямовувалася реальна політика його спадкоємців. Утвердження держави відбувалося і через розвиток промислів і ремесел. Півтораста років існування Галицько-Волинського князівства засвідчило про спроможність наших предків консолідуватися для творення власного 40 самоврядування, яке визнавала Європа». Саме тому це князівство стало центром політичним України, обстолювало ідею нашої державності і вело оборону від сусідів, які вели агресивну політику поневолення. В ньому продовжувалися і оберігалися давні національні культурні традиції, але «разом з тим забезпечило плідний вплив на неї західноєвропейських цивілізацій». Тому ми поділяємо такі мудрі слова заного історика С.Томашівського: «Галицько-Волинське князівство, в основі якого були українські за етнічним складом і керовані руськими князями регіони, є державним утворенням винятково нашого народу. Саме воно продовжило на півтора століття існування української державності, завершуючи її півтисячолітню княжу добу» [Томашівський, с 11]. Тому Галицько - Волинське князівство відіграло таку потужну роль в розбудові нашої держави і залишило нам в спадок ряд культурних традицій. Нагдаємо, що в умовах «монгольського загарбання і розпаду державних структур у Подніпров’ї галицько-волинські князі у ХІІІ–ХІV століттях розвинули інститут державності на значній частині українських земель. Тоді вдалося не лише зберегти, а й посилити європейський вектор розвитку, стати частиною спільних зусиль у боротьбі із монгольським нашестям. Виявом цього стало коронування 1253 року Данила Галицького у Дорогичині короною, присланою Папою Римським Інокентієм ІV». Цим вектором ми намагаємося рухатися і сьогодні, але вже виборюючи нашу всободу від росії. Продовжуючи дослідження етапів українського державотворення, хочемо вказати, що Велике князівство Литовське – Литовсько-руська держава, яка є спадкоємицею Русі. Тут мова йде і про територію і про політичний устрій і про аднімістративне керування. Вчені загострюють нашу увагу на тому, що дане князівство примножило свої території в десять раз за сто років без великих завоювань. Варто зауважити, що «економічно і культурно руські землі були значно розвиненіші за литовські. Руські еліти сформували обличчя литовської держави». 41 З основних досягнень можемо виділити те, що державною мовою була давньоруська, якою велися ділові папери, а в релігійному плані домінувало православ’я. Але в історії цієї держави відбулися Кревська (1385 р.) і Люблінська (1569 р.) унії. Саме вони зруйнували розбудову Литовсько-руської держави і змусили припинити обєднувати руські землі. «Окатоличування та взяття за зразок польську модель організації влади та управління відштовхнули руський православний етнос, відсторонивши його від державного життя». Відзначимо, що в цей час засвоєно норми руського права, збереглися назви посад, станів, використалась система адміністрацій. Основним джерелом права була «Руська правда», пізніше – «Литовські статути», укладені на її основі. Українські землі, входячи до складу Великого Князівства Литовського, користувалися широкою автономією. Коридон А. та Троян С. вказують, що саме через виникнення такої ситуації і сформована Запорізька Січ. Тепер саме їй належить роль будівника українського державотворення. Козакам випала велика честь стати носіями державництва. А українські гетьмани стали очільниками українського народу. Далі автори ведуть мову про те, що «державне утворення Військо Запорозьке постало в ході Національної революції середини XVII століття. Варто враховувати характер цієї держави, зумовлений військовими діями, часто умовними територіальними межами, особливостями формування адміністрації тощо». В середині сімнадцятого століття наша державність набула завершеного вигляду. Дослідники часто пишуть про те, що в ній явно прослідковувались етнічні риси, які були вже чисто вираженими. Наші гетьмани були знаними державними, відважними військовими, грамотними політичними діячами, прикладами лицарства і патріотами, які вели наш український народ за собою, виборюючи свободу та незалежність. Їх постаті мають світовий маштаб. 42 Численні наукові праці присвячені філософському осмисленню проблеми становлення в Україні національного інституту влади в даний період нашої історії. Зауважимо, що саме у Запорозькій Січі вибудовались основи республіканської форми правління, нові принципи судочинства та джерела права. «У середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно- політичної думки чітко сформульовані фундаментальні основи майбутньої національної державної ідеї, головні серед яких – право українського народу на власну державу та генетичний зв’язок козацької держави з Руссю. Ці принципи були втілені у ранньомодерній українській державі Гетьманщині. Вона була життєздатним політичним організмом: мала органи влади, територію, державну організацію, військо, фінансову, податкову та нормативно-правову системи тощо. Вершиною політико-правової думки Гетьманщини стало укладання Пилипом Орликом 1710 року Конституції як договору гетьмана Війська Запорозького зі старшиною та козацтвом» [ , с.25]. Беремо до уваги той факт, що Російський імперіалізм всіляко обмежував українські національні державні інститути. Йому вдалося це їх ліквідувати до кінця XVIII століття. Звісно, ці події пригальмували нашу розбудову держави. І тілько згодом в ХІХ столітті сформувалося поняття української нації , виділились її етнічні кордони, поширювалась мова та культура. Філософи і історики розкривають значення існування і роботи Кирило-Мефодіївського товариства, «громадівців і Братства тарасівців заклали підвалини для майбутньої української державності». Враховуючи революції і війни ХХ століття, беручи до уваги мільйонні жертви наших громадян, українці неодноразово виборювали самостійність, прагнули до свободи та незалежності. Наступний період державотворчих процесів України обєднає в собі такі «державні одиниці періоду Національно- визвольних змагань 1917 – 1921 років були представлені Українською Народною Республікою періоду Української Центральної Ради; Українською Державою періоду Гетьманату Павла Скоропадського; Українською Народною 43 Республікою часів Директорії; Західноукраїнською Народною Республікою. Окрім національних державних утворень у цей період тричі встановлювалася радянська (більшовицька) влада в Україні» [Коридон А.; с.16]. Але ні М.Грушевський, ні його однодумці не змогли втілити практично цей державницький проект. Він зазнав краху. Центральна Рада намагалася вести розбудову рержави і забезпечити демократичні законодавчі основи цього процесу. Вдалося затвердити «принципи судової системи, закон про вибори, сформувала уряд, розпочала формування війська тощо. Ці принципи були реалізовані в Українській Народній Республіці, проголошеній 20 листопада 1917 року. 22 січня 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради відбулося проголошення незалежності та суверенності Української Народної Республіки. За часів Української Народної Республіки у 1918 році затверджено герб, основним елементом якого був тризуб – герб Володимира Великого (без хреста). Тоді ж пісню Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» на музику Михайла Вербицького затверджено гімном. Державним прапором став синьо- жовтий стяг» [ ; с.16]. Варто згадати Українську Держава гетьмана Павла Скоропадського. Вона вважається другим державним утворенням за часів Української революції. Гетьманат –це форма її правління, що має витоки з козацької епохи. Гетьман ставив перед собою завдання - відродити давні козацькі традиції, показати нашу волю до свободи, виділити важливість ідеї нашої незалежності. Важливим досягненням для розбудови тогочасної держави, яке втілилось в життя – було «налагоджено дієздатну адміністративну систему управління, розбудовувалась освіта, наука, державний апарат. Уперше тризуб став атрибутом військової форми. Директорія ухвалила низку законів, спрямованих на розбудову країни: про державну мову, Українську автокефальну православну церкву. Встановлено грошову одиницю – гривню. 44 Помітний слід в історії державотворення залишила Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), яка мала дієву систему органів влади, боєздатне військо – Українську галицьку армію (УГА). 22 січня 1919 року було проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР» [ ; с.16]. Це проголошення обєднало нашу державу і на законодавчому, і на територіальному, і на ментальному рівнях об’єднало Україну. Ця подія є відліком історії нашої соборної України. Ми знаємо, що УНР і ЗУНР зазнали поразки від зовнішніх ворогів. Територія нашої держави була окупована і східними і західними сусідами. Але не зважаючи на бажання всіх наших ворогів, «ідея здобуття державної незалежності стала визначальною для національного визвольного руху ХХ століття. При найменшій можливості українці заявляли про право на власну державу». Варто виділити період коли наша держава перебувала в складі Союзу Радянських Соціалістичних Республік і мала «державність у вигляді Української Соціалістичної Радянської Республіки – Української Радянської Соціалістичної Республіки (грудень 1922 – 1991 роки). Згідно з Конституцією, затвердженою в березні 1919 року, УСРР була «незалежною і суверенною державою», мала власні органи державної влади, столицю (з 1919 до 1934 року – Харків), бюджет, державний гімн, герб, прапор». Історичні факти свідчать про декларативність таких ознак. Важливе значення для нашої держави є події 1938 року, коли «розпочався процес українського державотворення на Закарпатті, що на той момент входило до складу Чехословаччини. Підсумком цих зусиль стало проголошення 15 березня 1939 року незалежності Карпатської України – республіки на чолі з президентом. Державні атрибути вона перейняла від УНР. В умовах Другої світової війни 30 червня 1941 року у Львові було прийнято Акт відновлення української держави, створено уряд. Акт спирався на традиції УНР і ЗУНР» [ ; с.19]. Виголошення цього Акту пройшло і по містам західної та центральної України. 45 Зосередимося і на подіях 1944 року, коли «підпільна конференція під захистом відділів УПА створила Українську головну визвольну раду (УГВР) – політичне представництво – зародок державної влади незалежної країни». Робота УГВР показала бажання визвольного руху не нехтувати принципи демократії навіть тоді, коли умови підпільно-партизанської боротьби є неможливими. Хочемо підкрестили, що наше бажання та прагнення до свободи не змогли вбити в нас ні страшні втрати від Голодомору 1932-1933 років, ні масові голоди, ні репресії, Великий терор. І ті економічні та політичні експерименти, які проводило тоталітарне курівництво, не змогли викорінити державницькі устремління українців. Нашій державі, нашій еліті і громадянам вдалося відродити національно- патріотичний рух і постало питання нашої незалежності, так як в кінці 80-х років ХХ століття послабився командно-адміністративного диктат. І 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет. Було проголошено «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах». Професор Леслі А.Пал дотримується теорії структурних тисків. За основу він бере те, що всі країни існують під впливом структурних змін, історично обумовлених. Ці зміни відображуються на політичному житті країн та на економічному. Мова йде про те, що «існує певний структурний тиск, яким не можна нехтувати. Йдеться про структурний тиск, породжений «розірваністю» державотворчого процесу і нетривалістю державницького існування». Якщо цю теорію примінити до України, то вона процес державотворення був нестабільним. Коридон А. та Троян С. описували формування української державністі як екстремальний історичний досвід, беручи до уваги факти, що процес державотворення був зовсім не стабільним. В цьму процесі відсутня довершеність. 46 Знаний українець І.Мірчук відзначав, що міркувати «про «відродження» державності, говорячи про доконаність цієї стратегії, можна лише в контексті ідеї державотворення. Такий підхід порушує усталену тезу про пролонгованість процесу державотворення та перманентне прагнення нації до втілення цієї ідеї». Ще один структурний тиск філософи, політологи та історики пояснюють тим, що власна політична еліта так і не сформувалась. Причина цьому – довготривале бездержавне існування українства. Один із проявів структурного тиску науковці пояснюють тим, що немає взаємодії між світською та церковною владою. Така тенденція прослідковується з часів Русі. Дослідники підкреслюють свої думки, висвітлюючи складні процеси в релігійній сфері та церковній сфері. Культура, включаючи такі цінності, як етичні, політичні, соціальні, залишається тим чинником, який обумовлює причини певних державотворчих процесів. І саме культура нам допомагає розібратися в проблемах державотворення. Автор вказує, що «при цьому цікавим видається твердження професора економіки Університету Північної Кароліни Стівена Роузфілда про те, що кожна культура має «вітринні» і «тіньові аспекти». З огляду на історичний розвиток українська політична культура сформувалася як «мінімалістська»» [8]. Поряд з цими проблемами, варто виділити інші, історично обумовлені. Розділяємо думку Леслі А.Палома і погоджуємося з його словами: «мистецтво вироблення політики частково зводиться до вміння визначити ці особливості і в разі потреби перевизначити для того, щоб вони мали зміст у конкретних обставинах»[ 9]. Звісно, що сучасному періоду державотворення передувало проголошення нашої незалежної України в 1991 році. Ми вже відзначали 30річний ювілей нашої незалежності. Досліджуючи процеси творення нашої держави, науковці виділяють нашу унікальність і закликають сліпо не копіювати чужий досвід в розбудові держави. Нам треба враховувати особливість сьогоднішніх подій. 47 Звісно, що революції, які відбулися в нас в ХХІ столітті – і Помаранчева і Революція гідності, є показниками державотворчих змін і процесів в Україні. Наведемо такий факт, який є спільним для нашої сучасного державотворення і цим же етапом за часів М.Грушевського - це боротьба нашого українського народу проти зовнішнього ворога – росії та її анексії, загарблення наших територій, їх політики як загрози нашому існуванню, так і вдалого втілення стратегії держави сьогодні. Зібрати до купи, обєднати українське суспільство – ця задача ставиться перед нами сьогодні. Орієнтуватися на незворотній європейський шлях - це наша місія – йти до демокрачного, цивілізованого суспільства. Суспільства, яке здатне ввібрати в себе орієнтацію на соціальну справедивість та здатне втілити права і свободи людей, як це роблять західні країни. «Звідси, і це один із важливих уроків наших двох з половиною десятиліть незалежності, важливо чітко усвідомлювати, що «український шлях» до об’єднаної Європи буде непростим. Україна з точки зору інтеграційних процесів на континенті перебуває тільки на шляху «повернення до Європи»». І не тільки від політичної ситуації, що склалась всередині держави, а й та, яка є зовні, залежить наш швидкий рух до цивілізованої Європи. Звісно, ми маємо втілити реформи економічні, політичні, соціальні, правові. Ми зобовязані не розгубити ті досягнення від трансфораційних процесів, які зараз переживаємо. Ми маємо бути європейською країною не тільки географічно, а й бути в тих інтеграційних процесах, що відбуваються на європейському континенті. Отже, етапи, проаналізовані нами, показали яким був історичний характер тих державотворчих процесів, що пройшла наша Україна. Ці етапи були унікальними. Тобто, мова про те, що вони мали якусь універсальність не ведеться. Ми не можемо просто копіювати чийсь досвід або привласнювати етапи розбудови інших держав. Ми завджи маємо враховувати нашу специфіку. В 90-х років ХХ століття наша держава ортимала ще один визначальний шанс для втілення власної державницької стратегії. Україна і українці зуміли 48 його використати. І надалі від порозумінь різних гілок влади, влади і суспільства залежить вдала реалізація нашого державницького проекту, розквіту нашого суспільства. Наше теперішнє і наше майбутнє України як вільної, незалежної держави базується на реалізації нової потужної, сучасної національної концепції українського державотворення. 2.3. Сучасний етап державотворення в Україні: збереження та відстоювання свободи В такий складний час, захищаючись від ворога, відстоюючи свою свободу, борючись за свою незалежність, ми продовжуємо будувати нашу державу, усвідомлюючи той факт, що десятки тисяч українців вже віддали в цій боротьбі найцінніше – своє життя. Нам нав’язують наші сусіди ідею того, що ми є єдиним народом з ними і що наша держава не здатна жити вільно і самостійно. Ми ж в боротьбі спростовуємо ці фейкові, не підкріплені ніякими фактами, ідеї. «Тому нинішня війна – це не лише боротьба за майбутнє нашої держави, а й за її минуле, національну незалежність та ідентичність», це війна і за те, щоб донести світові нашу справжню історію. Чупрінова Н.Ю., Севрук І.І., Соколовська Ю.В. в статті «Особливості сучасного етапу державотворення в Україні» вказують, що на даному етапі творення держави «має лежати процес становлення та утвердження України як незалежної держави спільно із формуванням української нації, а також національної самосвідомості» [Чупрінова, с.5]. Вартими нашої уваги є думки В.Отрешка щодо особливостей сучасного етапу державотворення в Україні. Науковець доводить, «що утвердження української політичної нації – це один із основних державотворчих напрямів. Так, процес утвердження української політичної нації, на думку вченого- історика, це складник національної консолідації у всіх державних починаннях. Після того, як Україна здобула незалежність, виникло питання про те, що 49 необхідно утверджувати «якісно нову» українську націю, яка явно керується принципами державності, а не принципами етнічного чи расового походження. В основі українського етносу лежить набутий досвід державотворення, українська правова та політична культура, різного роду інтелектуальні, освітні та наукові починання і традиції». [Отрешко, с.22]. Така позиція є слушною. Модернізувати нашу українську націю є потужним завданням сьогодення і основним етапом розбудови держави. Ще хочемо підкреслити, що розроблення державної ідеології є важливим пунктом державотворчих процесів України. Наголосимо, що державотворча ідеологія є одним з самих ефективних засобів для втілення демократичних реформ. До того ж вона ще і гарантуватимк національної безпеки України, що насьогодні є вкрай актуальною проблемою. Фундаментом ціннісної системи державної ідеології є стратегія державного розвитку, у якій повинні превалювати цінності всього українського суспільства. Славна О.В. в статті «Забезпечення прав і свобод людини в умовах правового режиму воєнного стану в україні в контексті національної стратегії у сфері прав людини» роз’яснює, що «24 лютого 2022 року повномасштабне вторгнення Російської федерації на територію України зумовило істотні негативні наслідки щодо реалізації конституційних прав і свобод людини. Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 на території України ведено особливий правовий режим воєнного стану, з подальшим його продовженням, який передбачає певні обмеження конституційних прав і свобод людини. На тлі цього процедурні питання, щодо реалізації прав і свобод в умовах воєнного стану, стикнулися з істотними перешкодами, а в деяких випадках виявились неможливими. Це пов’язане насамперед з відсутністю спеціальних роз’яснень і рекомендацій, щодо норм права, які регламентують реалізацію прав людини у період дії правового режиму воєнного стану». [Славна, с.46] Розділяємо думку Солодкої О.М. щодо того, що «демократичне суспільство ж ґрунтується не на вільному балансі між свободою та соціальною 50 справедливістю, свободою та державним інтересом. Межі свободи можуть бути визначені тільки правовим законом, який і є її мірою» [Солодка, с.26]. Тому нашим громадянам так необхідно дотримуватися норм права. В. Отрешко, займаючись науковим обгрунтуванням сучасного процесу державотворення підкреслює те, що «державна ідеологія – це основа державотворення будь-якої держави, у тому числі України. кожним роком відбувається все активніший процес державного та національного розвитку, що керується єдиною системною моделлю. Головну роль у такому процесі все-таки відіграє держава» [Отрешко, с.24]. Але при цьому ми розуміємо, що громадянське суспільство та його роль, нація та її роль на сучасному етапі розбудови держави є рішучими, вагомими та потужними. Знані українські дослідники Р. Зварич та С. Короєд виділяють саме національно-етнічні аспекти та описують їх значущу роль для сучасного творення української дерожави. Вищезгадані дослідники підіймають на новий рівень «проблему національної свідомості, вирішення якої є неодмінно важливим процесом розбудови України як незалежної демократичної держави. Розглядаючи важливість національної свідомості в українському державотворенні, слід зауважити, що вона є присутньою практично в усіх сферах та напрямах суспільного життя, іншими словами – вона формує націю держави» [Р. Зварич та С. Короєд., с.32]. Ми розділяємо думку про те, що саме національна свідомість є значущим чинником, що лежить а основі розбудови громадянського суспільства та демократії. Ми є тим народом, якого не подолати та ніколи не вдасться знищити наш генетичний код — українську національну свідомість. Далі, вивчаючи «новітню практику державотворення в Україні, слід зауважити, що вона базується на загальноісторичних засадах та стосується національної ідеї українців.» [Отрешко, с.25]. Величезна плеяда українських філософів, істориків, прововиків розглядає цю проблему, висвітлюючи її різні аспекти та враховуючи досвід минулих поколінь. Всі вони підкреслюють, що національна ідея це - духовна концепція національної свідомості, розуміння 51 народом сенсу свого існування, це концентрований вираз стратегічної мети, головних приорітетів української нації на осяжне майбутнє. За своє майбутнє ми сьогодні б’ємося в нерівній боротьбі з нашим зовнішнім ворогом. Національна ідея – це той орієнтир, завдяки якому чітко визначаються координати руху та належний спосіб руху. Сьогодні наша сила в нашій консолідації. Наголосимо на тому, що основні аспекти творення держави в Україні закріплені законодавчою та нормативно-правовою базою. В.Отрешко, зосереджуючи увагу на принципах українського державотворення, відмічає, що «основними із таких принципів мають виступати: принцип дотримання незалежності, принцип забезпечення національного відродження, принцип державності, принцип самоствердження нації, принцип прав та свобод, принцип прогресуючого незалежного розвитку держави тощо» [Отрешко, с.25]. Від впровадження та реалізації цих принципів залежить наш розвиток, базований на демократії. Втілення цих принципів базується на нашій боротьбі за свободу та незалежність. Потужною є роль законодавства та нормативно-правових актів, прийнятих нашою державою для її сучасної розбудови. Дослідники, що працюють в даній сфері, вказують на важливості ухвалення Конституції України як Основного Закону України, в якій зазначено, що Україна є суверенною та незалежною, демократичною та правовою, соціальною державою. Виділимо саме ті головні завдання Конституції України, які направлені на: «вираження суверенної волі народу; врахування багаторічної історії державотворення в Україні та права українського народу на самовираження; забезпечення прав та свобод людини і громадянина, а також гідних умов їх життя; піклування про посилення рівня громадянської злагоди на усій території України та підтвердження європейської ідентичності народу України та незворотності європейського і євроатлантичного курсу України; прагнення до розвитку і посилення демократичної, соціальної та правової держави; 52 усвідомлення відповідальності як перед Богом, так і перед особистою совістю, минулими, теперішніми та майбутніми поколіннями» [Отрешко, с.27]. Це ті цінності, які ми виборюємо і сьогодні у війні, до яких прагне цивілізована людина. Розглядаючи відрізок новітньої історії нашої держави, хочемо зазначити, що практичне втілення українцями своїх політичних прав послідовно відбувалося протягом 2004-2010 рр. Ми бачимо і маємо певні сподівання на те, що буде сформована нова, цивілізована політична культура. В розбудові нашої сучасної держави чинне місце належить Революції Гідності, події якої бурхливо розвивались з листопаду 2013 року – до лютого 2014 року. На даний час вона є найбільшою революцією нашого сторіччя. Це була невдала спроба перетворити нашу державу на проросійську диктатуру. Ці події дали міцний поштовх для розвитку нашої держави. Згадаймо реформи вдалі і не дуже у сферах поліції, медицини, освіти, пенсій, податків, реформи у газовій та банковій сфері. Нам вдалося розбудувати сильне громадянське суспільство, яке демонструє свою міць і в наші дні. Не з власної волі в цій запеклій боротьбі ми виборєюмо свою власну національну ідентичність. І сьогодні ми не маємо завдання – не зупинятися і надалі боротися за демократичний поступ. Відзначимо, що Революція Гідності стала наслідком антитерористичної операції на Сході України. Ці події мають продовження і сьогодні. Вони, як відзначає В.Отрешко, «посідають сьогодні одне із головних місць у сучасному етапі державотворення в Україні, адже прямо впливають на вектор подальшого розвитку України як суверенної, самостійної та демократичної держави. Валентина Аношина, відзначає, що маємо можливості прослідкувати як відбулося зміцнення нашої національної ідентичності. Авторка відзначає, що йдучи до євроінтеграції, «Україна не втрачає своєї національної ідентичності, а навпаки – посилює її. До змін стосовно зміцнення національної ідентичності, які відбулися після Революції Гідності слід віднести наступні» [ с.4]. Одним з проявів 53 «культурного очищення» є декомунізація, зі знесенням пам’ятників діячам комуністичного режиму. Сьогодні важливим є «перейменуванням багатьох населених пунктів, вулиць та інших топонімічних об’єктів». Здобутками нашого суспільства є той факт, що православна церква України офіційно поборола залежність від Московського патріархату. Зауважу, що ця залежність тривала понад 300 років. Ми отримали Томос про автокефалію, і зайняли своє місце у «диптиху – офіційному переліку православних автокефальних та автономних церков». Для творення нашої незалежної держави відігорала свою потужну роль Революція Гідності. Постановою Верховної Ради Україна в лютому 2021 року «визначила Революцію Гідності одним із ключових моментів державотворення України та виразником національної ідеї свободи. Згідно з цією постановою держава має повністю захищати мирні зібрання громадян та надавати їм право на висловлювання своєї думки». Це вагомий крок для побудови демократичної європейської країни. Нагадаю, що були визнаними і «європейські цінності, за які віддали свої життя Герої Небесної Сотні, – гідність, демократія, рівність та верховенство права, – необхідні для нормального функціонування суспільства. Тобто, дана постанова підтверджує демократичність нашої країни та надає захист суспільству при відстоюванні ним своїх прав та інтересів» [5]. Без сумніву, Революція Гідності зіграла одну з ключових ролей у процесі сучасного творення України, показала, що ми готові і ми боремося за нашу демократію та незалежність нашої держави. Звісно, події 2013-2014 років дали нам поштовх для продовження процесів розбудови держави в її новітній історії і показали нашу готовність боротьби за те, щоб сатати поаноправними членами Європейського Співтовариства. Виділимо той факт, що «революція внесла серйозні зміни у внутрішньополітичній сфері у процес самовідчуття, переформатування 54 ідентичності та створення політичної держави, а у зовнішньополітичній сфері – у сприйняття місця України у світі як суб’єкта міжнародних відносин» [5]. Вже після Революції Гідності процес державотворення в Україні стикається із все новими викликами, які своєю чергою закладають у громадян України усвідомлення про національно-територіальні та культурні цінності самоідентичності української нації» [Отрешко, с.28]. Наголосимо на тому, що важливим моментом розбудови України є виконання стратегічного розвитку держави. В нашій державі існувє стратегічний документ розвитку України – «Стратегії сталого розвитку України до 2030», в якому відзначено, що «Революція Гідності спільно із боротьбою за свободу виступають засадами формування нової української ідеї, а саме ідеї гіності, ідеї свободи та ідеї майбутнього». Розуміємо всю важливість даної Стратегії для втілення подальших державотворчих процесів в Україні. Виділимо, що в «Стратегії сталого розвитку України до 2030», зазаначено, що основу сучасного етапу державотворення в Україні створює втілення в життя євроінтеграційних стандартів, які забезпечать високий рівень життя українців і зайняття нашою державою провідних позицій на світовій арені. В ній зазначено, що етап сучасного творення держави повинен бути направлений на те, щоб відбулося: – «забезпечення сталого розвитку України внаслідок проведення ряду структурних реформ; – забезпечення гарантій безпеки України, а також безпеки бізнесу і громадян; – забезпечення гарантій, відповідно до яких кожен громадянин незалежно від ряду расових, політичних, релігійних чи інших переконань має повне право на здобуття високоякісної освіти, належну охорону його здоров’я, а також на інші послуги, що надаються як державним, так і приватним секторами; 55 – забезпечення взаємоповаги і толерантності у суспільстві, а також належного рівня гордості за те, що є громадянином України, за історію України, культуру України тощо» [Стратегія, 22]. Указом Президента України «Про Цілі сталого розвитку України на період 2030 року» № 722/2019 затверджено, що фундаментом сталого розвитку України являється забезпечення її національних інтересів, забезпечення сталого розвитку економіки, забезпечення розвитку громадянського суспільства, а також держави загалом. Олександр Рувін в дисертаційному дослідженні на тему «Принцип свободи у державотворенні:філософсько-правовий вимір» доводить, що наша країна, будучи правовою державою, соціально захищає особистість і «забезпечує рівність усіх суб’єктів перед законом, непорушність свободи особистості та громадянина, його прав та інтересів, взаємовідповідальність громадянина перед державою і держави перед громадянином. Ці засадничі принципи здатні створити новий підхід у демократизації і гуманізації суспільства, котрий реально зреалізує свободу особистості та громадянина, забезпечить усесторонній розвиток людини» [Рувін, с.22] . Без цих принципів не розбудувати демократичну державу, тому суспільство повинне розумітися на цих принципах. День Гідності та Свободи указом президента України No872/2014 від 13.11.2014 року ми відзначаємо 21 листопада. Це велике свято для наших громадян. Цей день установлено «з метою збереження та донесення до сучасного та майбутнього поколінь інформації про доленосні події в Україні початку ХХІ століття, утвердження ідеалів свободи й демократії, а також віддання шани патріотизму та мужності громадян, які восени 2004-го й у листопаді 2013-го – лютому 2014 року стали на захист демократичних цінностей, прав та свобод людини і громадянина, національних інтересів нашої держави та її європейського вибору» [5]. 56 Без сумніву, сьогодні Україні, мабуть як ніколи, необхідно чітко визначитися з моделлю «національної безпеки в стратегічному й тактичному сенсі з урахуванням національних особливостей, ґрунтовних питань та синергетичних чинників». Міцною основою сучасного етапу державотворення є «процес становлення та утвердження України як незалежної держави спільно із формуванням української нації, а також національної самосвідомості». Виділяти, обгрунтовувати, показувати та доводити значення цієї основи мають філософи, історики, державні діячі. Рівні права і свободи особистості та громадянина, закріплені законодавчо, проголошені Конституцією України. І це зобовязує державу надати відповідні умови громадянам для їх втілення. А для цього повинні працювати як органи державної влади, так і органи місцевого самоврядування. Сьогодні, відстоюючи власну свободу в боях на різних фронтах - військовому, і релігійному, і культурному, і освітньому, будуючи свою державу, являємось суб’єктом в світовій історії. Ми змілини напрям нашого розвитку в політичній сфері, соціальній, економічній, розуміємо та усвідомлюємо наш історичний розвиток та досвід, враховуємо потреби сучасності, плануємо майбутнє України як незалежної держави. Україна і українці прагнучи свободи всима силами намагаються відстояти цивілізаційний тип розвитку. Висновки до Розділу ІІ По перше, ми обгрунтували категорію «державотворення» і виділяємо наступне тлумачення терміну «державотворення». Державотворення (державне будівництво) – це процес створення, розбудови, вдосконалення та модернізації системи влади, який відбувається на сучасному етапі, або відбувався в історичному минулому на території держави. Він охоплює взаємовідносини індивідів, спільнот, політичних інститутів щодо реалізації своїх інтересів у сфері влади. 57 По друге, ми виявили етапи українського державотворення. Ми розглянули етапи розбудови держави за часів існування Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Великого князівства Литовського, Запорізької Січі, періоду Національно-визвольних змагань 1917 – 1921 років, та той час, коли Україна перебувала в складі Союзу Радянських Соціалістичних Республік та показали яким був історичний характер тих державотворчих процесів, що пройшла наша Україна. Ці етапи були унікальними. Тобто, мова про те, що вони мали якусь універсальність не ведеться. Ми не можемо просто копіювати чийсь досвід або привласнювати етапи розбудови інших держав. Ми завджи маємо враховувати нашу специфіку. По третє, ми окреслили сучасний етап державотворення в Україні, показали учасниками яких значущих подій (Революція Гідності, АТО, російсько- українська війна) щодо збереження та відстоювання свободи ми є. Будуючи свою державу сьогодні, ми являємось суб’єктом в світовій історії. В боротьбі ми змілини напрям нашого розвитку в політичній сфері, соціальній, економічній, розуміємо та усвідомлюємо наш історичний розвиток та досвід, враховуємо потреби сучасності, плануємо майбутнє України як незалежної, вільної, демократичної, цивілізованої держави. 58 ВИСНОВКИ По перше, свобода для людини є надприродною, фундаментальною цінністю. Але треба не забувати про існування політичних меж довкола поняття свободи. Тобто, багатовимірність свободи стверджують її дослідники – філософи і тлумачать її онтологічну, екзистенційну, моральну цінність, виділяючи і політичні і особисті аспекти. Свобода проявляється тоді, коли людина має можливість і здатна до самовираження. Свобода в екзистенціалізмі є насамперед специфічною рисою людського буття, яку називають екзистенція. Вона наявна лише в людському бутті. Екзистенційні проблеми викликають розуміння або відчуття власної свободи, тим самим сприяючи для аналізу власного існування. Моральна свобода передбачає об’єктивну можливість вибору своєї поведінки. Це безумовне право індивіда на вільний вибір світоглядних орієнтирів та способу життя. Вона дозволяє людині реалізувати свої моральні цінності. Справжня свобода особи обов’язково передбачає відповідальність. Відповідальність – це особлива характеристика свободи, що бере до уваги виконання чи невиконання суспільних норм, вимог чи установок. Відповідальність трактують не тільки як відповідальність за себе, а й за інших і за світ. По друге, право, співвідносячись зі свободою, має подвійну природу. Тобто, одночасно воно і є умовою забезпечення та захисту свободи, а також воно є й універсальним інструментом обмеження соціальної свободи, регулюючи цю свободу. Будучи оюєктивною реальністю, свобода в демократичному суспільстві регулюється правом і соціальними нормами. З поміж інших є два тлумачення свободи – широке і вузьке. В першому за основу береться соціальний статус людини. А в другому – вчинення людиною певних дій, не виходячи за рамки права. В Конституції України йде мова про невідчужуваність і непорушність прав і свобод людини, їх недоторканність, невичерпність і забезпеченість із боку держави. 59 По третє, державотворення (державне будівництво) – це процес створення, розбудови, вдосконалення та модернізації системи влади, який відбувається на сучасному етапі, або відбувався в історичному минулому на території держави. Він охоплює взаємовідносини індивідів, спільнот, політичних інститутів щодо реалізації своїх інтересів у сфері влади. По четверте, ми розглянули етапи розбудови держави за часів існування Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Великого князівства Литовського, Запорізької Січі, періоду Національно-визвольних змагань 1917 – 1921 років, та той час, коли Україна перебувала в складі Союзу Радянських Соціалістичних Республік та показали яким був історичний характер тих державотворчих процесів, що пройшла наша Україна. Ці етапи були унікальними. Тобто, мова про те, що вони мали якусь універсальність не ведеться. Ми не можемо просто копіювати чийсь досвід або привласнювати етапи розбудови інших держав. Ми завджи маємо враховувати нашу специфіку. По п’яте, ми окреслили сучасний етап державотворення в Україні, показали учасниками яких значущих подій (Революція Гідності, АТО, російсько- українська війна) щодо збереження та відстоювання свободи ми є. Будуючи свою державу сьогодні, ми являємось суб’єктом в світовій історії. В боротьбі ми змілини напрям нашого розвитку в політичній сфері, соціальній, економічній, розуміємо та усвідомлюємо наш історичний розвиток та досвід, враховуємо потреби сучасності, плануємо майбутнє України як незалежної, вільної, демократичної, цивілізованої держави. 60 СПИСОК ВКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Астапова-Вязьміна О.І. Національний гімн як конструкт ментального простору національної ідентичності. Епістемологічні дослідження в філософії, соціальних і політичних науках – Дніпро. – 6(1) 2023, С. 3-13. https://doi.org/10.15421/342301 2. Атаманюк З. М. Свобода як фактор соціокультурних трансформацій сучасного українського суспільства : монографія / З. М. Атаманюк – Одеса : Видавничий дім «Гельветика», 2020. – 316 с. http://dspace.pdpu.edu.ua/bitstream/123456789/12842/1/Атаманюк%20- %20Свобода%20як%20фактор%20соціокультурних%20трансформацій%20суча сного_print.pdf 3. Атаманюк З. М. Свобода як духовно-суспільний феномен // Актуальні проблеми філософії та соціології. 2016. С.3-5. http://apfs.nuoua.od.ua/archive/14_2016/3.pdf 4. М.Бондарчук. Свобода як екзистенційний вимір сутності людини у творчості Івана Франка. Вісник Львівського Університету. Філософські науки. 2007. Вип. 10. С .149–160. http://fs-visnyk.lnu.lviv.ua/archive/10_2007/15.pdf 5. Н.П.Гедікова. Сучасний етап державотворення в Україні: досягнення та перспективи розвитку //олітикус. Випуск 5-6, 2018., с.46-50. http://politicus.od.ua/5-6_2018/7.pdf 6. Ю.Б.Гюльхан. Прояви свободи в національній ментальності українського народу. Перспективи. Соціально-політичний журнал № 2, 2022. С.26-31. http://dspace.pdpu.edu.ua/bitstream/123456789/15617/1/Guelhan.pdf 7. К.Ю.Герман. Розвиток ідеї свободи у філософських та правових дослідженнях. Право та інновації № 3 (11) 2015. С.115-123. https://ndipzir.org.ua/wp-content/uploads/2015/09/German11.pdf 8. В.С.Даценко. Національна ідея і принципи лібералізму в творчості Б. Кістяківського. Вісник Черкаського університету. 2014. № 31 (324) с.33-41. https://er.chdtu.edu.ua/bitstream/ChSTU/824/1/VchuFil_2014_31_8.pdf 61 9. В.С.Даценко. Норми в соціальному житті у філософській концепції Б. О. Кістяківського. https://er.chdtu.edu.ua/bitstream/ChSTU/1852/1/Гум_висн_18_философ-115- 126.pdf 10. Денисенко В. М. Остапець І. Ю. Привалов Ю. О. Свобода як цивілізаційний принцип. Київ – 2016. 231с. https://dspace.uzhnu.edu.ua/jspui/bitstream/lib/28114/1/СВОБОДА%20МОНОГРА ФІЯ.pdf 11. Етнос. Нація. Держава: Україна в контексті світового етнодержавницького досвіду: [Монографія] / Ю.І. Римаренко, М.М. Вівчарик, О.В. Картунов, І.О. Кресіна, С.Ю. Римаренко, С.О. Телешун, Л.Є. Шкляр; За заг. ред. Ю.І. Римаренка. — К.: Ін-т держави і права НАН України. 2000.— 516 с. https://kup.edu.ua/doc/etnos.-nacija.-dergava-ukrajina-v-konteksti-svitovogo- etnodergavnickogo-dosvidu-2000.pdf 12. Крамар Т. Індивідуальні виміри свободи особистості // ВІСНИК КНТЕУ 3/2009. С.121-130. http://visnik.knute.edu.ua/files/2009/03/16.pdf 13. Т.Кушнірова. Д.Гордієвський. Вчення про свободу Г.С.Сковороди як один із факторів формування української нації в умовах російської агресії. С. 93-96. https://reposit.nupp.edu.ua/bitstream/PoltNTU/12034/1/Сковорода.%20Ост- 93-96.pdf 14. Климончук В.Й., Арделі О.І. Формування української ідентичності та національного державотворення в модерну добу XIX століття. ВІСНИК НТУУ «КПІ». Політологія. Соціологія. Право. Випуск 4 (48) 2020.С. 49-53. http://socio-journal.kpi.kiev.ua/archive/2020/4/8.pdf 15. А. В. Левченко. Соціальна організація та її вплив на українське державотворення в козацьку добу як об’єкт соціально-філософського дослідження. Актуальні проблеми філософії та соціології. С.65-67. http://apfs.nuoua.od.ua/archive/14_2016/18.pdf 16. Метельова Т. О. Засади українського державотворення: інваріанти та варіативність ціннісних систем. С.25-35. 62 https://elibrary.ivinas.gov.ua/251/1/Metelʹova%20_%20Aktualni%20problemy%20vs esvitnoyi%20istoriyi%20aksiolohij.pdf 17. Миклащук. І. Державотворча ідеологія як чинник демократичного розвитку України. Політичний менеджент №5, 2009. С. 63-71. 18. Андрій Пашук. І. Франко про національний ідеал як духовну основу державної самостійності та національної незалежності українського народу. https://znc.com.ua/ukr/publ/periodic/shpp/2005/1/p025.php 19. М.О.Пертенко. Філософія свободи в контексті проблеми людської гідності. Науковий вісник. Серія «Філософія». – Харків: ХНПУ, 2017. – Вип.49. С.142-156. file:///C:/Users/User/Downloads/49-140-154.pdf 20. Т.І.Пеглер. Політико-духовні передумови національного державотворення. Серія 22. Політичні науки та методика викладання соціально- політичних дисциплін. С.113-117. https://enpuir.npu.edu.ua/bitstream/handle/123456789/6484/Perhler.pdf;jsessionid=A 9B542E6B2D05A001522879888D278FA?sequence=1 21. Радченко О. В. Ціннісна система суспільства як механізм демократичного державотворення : монографія / Олександр Радченко – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2009. – 380 с. http://lib.rada.gov.ua/static/about/text/Radchenko.pdf 22. Рувін Олександр Григорович. Принцип свободи у державотворенні: філософсько-правовий вимір. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук спеціальність 12.00.12 – філософія права. Львів – 2010. 177с. https://dspace.lvduvs.edu.ua/bitstream/1234567890/787/1/Рувін%20О.Г.%20%20ди с.pdf 23. І.М. Савицька. Свобода як звільнена свідомість: історико- філософський дискурс. Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна №1057. Розділ другий. Філософська антропологія і культура. С.67-71. file:///C:/Users/User/Downloads/2599-Article%20Text-5096-1-10- 20150526.PDF 63 24. Свендсен Л. Фр. Г. Філософія свободи / Ларс Фр. Г. Свендсен ; пер. з норвезьк. – Львів : Видавництво Анетти Антоненко ; К. : НікаЦентр, 2016. – 336 с. ISBN 978-617-7192-42-7 (Видавництво Анетти Антоненко) ISBN 978-966- 521-673-5 (Ніка-Центр) 25. Слюсар В. М. Феномен свободи в культурній самореалізації особистості : монографія. – Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2012. – 256 с. 26. Семенов В.М. Сучасні аспекти змістовного наповнення категорії «державотворення» / В. М. Семенов // Теорія та практика державного управління : зб. наук. пр. – Вип. 1 (20) – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ "Магістр", 2008.– С. 128 – 133. https://core.ac.uk/download/pdf/324212774.pdf 27. Андрій Смілик. Проблема свободи і відповідальності у філософії екзистенціалізму. Національний юридичний журнал. Теорія і практика. 2016. С. 30-34. 28. Стратегія сталого розвитку України до 2030 року. https://www.undp.org/sites/g/files/zskgke326/files/migration/ua/UNDP_Strategy_v06 -optimized.pdf 29. Іван Терлюк. “Держава” і “державність”: до проблеми теоретико- правового та історикоправового змісту понять в контексті українського (національного) державотворення. Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. Серія: “Юридичні науки” № 1 (29), 2021. С.17- 28.https://science.lpnu.ua/sites/default/files/journal-paper/2021/may/23521/5.pdf 30. Анатолій Ткаченко. Запорізька січ як феномен державотворення. Збірник наукових праць. 2012. Випуск 3. С.272-280. https://www.essuir.sumdu.edu.ua/bitstream- download/123456789/52313/6/Tkachenko_Zaporizka_sich.pdf;jsessionid=1ECDBA 3050D9794CDA36517FAA958393 31. Олександр Тюлькін. Актуалізація екзистенційних проблем свободи вибору в сучасному соціумі. Вісник Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. 2022. № 4 (55). Серія: філософія, філософія права, політологія, соціологія. С.72-83. 64 32. Указ президента України №722/2019 Про Цілі сталого розвитку України на період до 2030 року https://www.president.gov.ua/documents/7222019- 29825 33. Україна на шляху державотворення: історія та сучасність: Всеукраїнська науково-практична конференція, 26 травня 2016 р. : [до 25-ї річниці незалежності України] / редкол. : О. І. Черевко [та ін.]; Харк. держ. ун-т харчування та торгівлі. – Х. : ХДУХТ, 2016. – 293 с. https://dspace.univd.edu.ua/server/api/core/bitstreams/4c2914ce-868d-452f-9a04- eb465fad8b8e/content 34. Україна. 30 років незалежності. Стислий довідник / За ред. д. і. н., проф. Киридон А. М. Київ : Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», 2021. 536 с. 35. Феномен свободи у контексті цивілізаційних викликів XXI століття матеріали міжнародної науково-практичної конференції (23-24 травня 2019, м. Львів). — Львів, 2019 — 352 с. https://er.ucu.edu.ua/bitstream/handle/1/3735/FULLФЕНОМЕН-СВОБОДИ- Свобода%20і%20пренатальний%20розвиток.pdf?sequence=1&isAllowed=y 36. Хамiтов Н. В. Філософська антропологія як метаантропологія: метатеорія і філософія буденного, граничного та метаграничного буття людини. Проблеми соціальної роботи: філософія, психологія, соціологія, 2015. №2 (6). С. 27–41. DOI: http://nbuv.gov.ua/UJRN/prcr_2015_2_7 (дата звернення: 04.11.2022). 37. Олена Члевик. Закріплення свободи в конституційних документах на різних етапах українського державотворення // Конституційне право. 4— 5/2015. С. 9-14. file:///C:/Users/User/Downloads/urykr_2015_4-5_4.pdf 38. Іванна Щербай. Цінності прав і свобод людини у реалізації людської гідності. Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. Серія: “Юридичні науки”. № 3 (31), 2021. С.128-136. https://science.lpnu.ua/sites/default/files/journal-paper/2021/nov/25393/20.pdf 65 39. Ярошко О.З. Філософські студії української міжнародної проблематики // Політичне життя. № 1-2, 2016. С.162-170. file:///C:/Users/User/Downloads/2693-Текст%20статті-5422-1-10-20161021.pdf 40. Bogdanov Volodymyr. Philosophical discourse of modern Ukraine: own experience and Polish lessons. Ukrainian Polonistics, Житомир – Bydgoszcz, 2021. vol. 19. Р. 82–90. UDC 101.1:002.1 (477+438). https://doi.org/10.35433/2220- 4555.19.2021.phyl-1 41. Moroz, O., Komysh, S., Krasnozhon, N., Datsenko, V., & Hranatyrko, B. (2022). The strategy of the historical policy of Ukraine in the context of the development of the Russian-Ukrainian war: an anthropological aspect. Amazonia Investiga,11 (57), 92-99. https://doi.org/10.34069/AI/2022.57.09.10 https://amazoniainvestiga.info/index.php/amazonia/article/view/2147