ChSTU repository
ChSTU repository preserves and enables easy and open access to all types of digital content including text, images, moving images, mpegs and data sets
Learn More
Please use this identifier to cite or link to this item:
https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6863| Title: | Освіта в безпековому вимірі |
| Authors: | Бойко, Анжела Іванівна Крикуненко, Олександр Юрійович |
| Keywords: | освіта;безпека;національна безпека;культура |
| Issue Date: | 2023 |
| Abstract: | Кваліфікаційна робота «Освіта в безпековому вимірі» присвячена аналізу впливу освіти у різних її проявах на національну безпеку України. В роботі успішно вирішена низка завдань, серед яких: проаналізовано основні поняття, історичну ретроспективу та взаємозв’язок між освітою, культурою та національною безпекою; розглянуто взаємозв’язок між освітою, культурою та національною безпекою; розглянуто основні аспекти трансформації освіти та визначено ключові аспекти її загроз, перспектив та прогнозів. Робота складається із 3 розділів, 7 підрозділів, висновків, списку використаних джерел. |
| URI: | https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6863 |
| Appears in Collections: | 033 Філософія (Політична філософія) |
Files in This Item:
| File | Description | Size | Format | |
|---|---|---|---|---|
| Крикуненко.pdf Restricted Access | 480.93 kB | Adobe PDF | View/Open Request a copy |
Items in DSpace are protected by copyright, with all rights reserved, unless otherwise indicated.
Extracted text
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ КАФЕДРА ФІЛОСОФСЬКИХ І ПОЛІТИЧНИХ НАУК Допущено до захисту Завідувач кафедри ФІПН Анжела БОЙКО «__»_________ 202__ р. УДК 37:327-049.5 Крикуненко Олександр Юрійович КВАЛІФІКАЦЙНА РОБОТА МАГІСТРА на тему: «Освіта в безпековому вимірі» ступінь вищої освіти: другий (магістерський) галузь знань 03 Гуманітарні науки спеціальність 033 Філософія освітня програма Політична філософія Науковий керівник: Доктор філософських наук, професор Бойко Анжела Іванівна Черкаси 2023 ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ КРІЗЬ ПРИЗМУ ОСВІТИ 1.1 Історія становлення національної безпеки через освітню парадигму 1.2 Теоретико-методологічні аспекти функціонування освіти та національної безпеки 1.3 Взаємозв’язок розвитку людського капіталу з освітою в контексті Стратегії національної безпеки України Висновки до розділу РОЗДІЛ 2 ОСВІТА ТА РОЗВИТОК АНАЛІТИЧНИХ НАВИЧОК У КОНТЕКСТІ СПРИЙНЯТТЯ ДЕРЖАВИ 2.1 Психологічні аспекти взаємодії освіти і формування громадянського ставлення 2.2 Перспективи підвищення ефективності освіти для покращення громадянського сприйняття та стійкості до маніпуляцій Висновки до розділу РОЗДІЛ 3 ПЕРСПЕКТИВИ ТА ПРОГНОЗИ 3.1 Перспективи та прогнози трансформації освіти як базової складової безпеки 3.2 Загрози належного функціонування освіти в Україні Висновки до розділу ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ВСТУП Актуальність дослідження: Події останнього десятиліття неодноразово репрезентують те, наскільки важливим є сталий світогляд та здатність до критичного мислення у людей. Маніпуляції, навіювання, пропаганда — лише невелика складова проблемних питань пов’язаних з належним функціонуванням держави, як такої. Окремою складовою проблемності функціонування держави, а також існування держави є безпека кожної окремої фізичної особи. З цієї площини маємо ситуацію, коли розвиток людини є тотожним розвитку держави. В контексті функціонування наявних систем та традицій, зокрема, в українському суспільстві ми можемо чітко спостерігати тенденцію, що освіта дозволяє сформувати як раз таки сталий світогляд, певну систему сталих ціннісних орієнтирів та усвідомлення людиною свого місця в цьому світі. Освіта, як система, формує людей, які здатні до функціонування в суспільстві та створення суспільно корисного продукту. Освіта, як явище, дозволяє нівелювати агресивні конфронтації між представниками різних груп та знаходити шляхи до адекватного здійснення суспільного діалогу. В той же час загрози функціонування освіти як системи та насичення інформаційного простору недостовірною інформацією є умовами, що створюють ризики для адекватного функціонування всієї системи національної безпеки України. В свою чергу питання освіти є вирішальним в контексті формування не лише світогляду, а і культурної ідентичності, а відповідно безпосередньо впливають на здатність до сприйняття себе. В межах цього дослідження нами були розглянуті роботи вітчизняних та зарубіжних вчених, серед яких Мішель Фуко, Самюель Ханінгтон, Джон Сторі, Девід Мацумото, а також таких вчених, як В.І. Абрамов, Г.П. Ситник, В.Ф. Смолянюк, І.С. Рижова, С.О. Андреєв, А.В. Дацюк та інші, включаючи визнаних класиків філософії та психології. Робота також звертає увагу на нормативно- правові акти, включаючи міжнародні документи, стратегії щодо національної безпеки України та інших країн. Враховуються економічні, математичні та статистичні дані, які були опубліковані офіційними державними, неурядовими та міжнародними організаціями. Мета дослідження: розглянути вплив освіти у різних її проявах на національну безпеку України. Для досягнення мети було сформульовано наступні завдання дослідження: 1. Аналіз основних понять, історичної ретроспективи та взаємозв’язку між освітою, культурою та національною безпекою. 2. Розглянути взаємозв’язок між освітою, культурою та національною безпекою. 3. Розглянути основні аспекти трансформації освіти та визначити ключові аспекти її загроз, перспектив та прогнозів Об’єкт дослідження: національна безпека. Предмет дослідження: особливості національної безпеки України крізь призму освіти. Практичне використання: матеріали цього дослідження можуть бути використані здобувачами освіти різних спеціальностей, органами влади при підготовці управлінських рішень. Структура роботи: робота складається із вступу, трьох розділів: три підрозділи в першому розділі, два підрозділи в другому розділі, два підрозділи в третьому розділі, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи — 80 сторінок. Робота містить 49 літературних джерел. Ключові слова: “освіта”, “національна безпека”, “безпека”, “система освіти”, “ефективність освіти”, “культура”. РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ КРІЗЬ ПРИЗМУ ОСВІТИ 1.1 Історія становлення національної безпеки через освітню парадигму Останнє десятиліття в контексті короткої історичної пам’яті було досить насичене різного роду подіями, що не залишають людей з наявними когнітивними здібностями байдужими. В той же час важливим фактором, що зумовлює можливість до існування нашої держави, перш за все, можна назвати наявність більш ґрунтовної історичної пам’яті. Себто мова йде про не тільки знання про певні історичні події минулого, але і, що не менш важливо, усвідомлення їх суті. Наразі ми можемо спостерігати події, які багато в чому є подібними до тих, що вже відбувались раніше. Принаймні протягом останніх семиста років. Історія розвитку освіти в Україні багатовікова і включає різні періоди та етапи. Нижче подано короткий огляд ключових моментів у розвитку освіти в Україні: 1. Середньовіччя та Ранній Новий час (IX–XVII століття): У цей період освіта була переважно релігійною і здійснювалася у монастирях та церковних школах. Центрами культури та навчання були Київська та Львівська академії. 2. Період абсолютної монархії (XVII–XVIII століття): Україна була під владою різних держав — Речі Посполитої, Османської імперії та Царства Польського. Освіта в цей час була обмеженою і в основному доступною лише верхівцям суспільства. 3. Період росйської імперії (кінець XVIII– початок XX століття): З моменту приєднання України до Російської імперії освіта стала більш централізованою. В цей період була створена мережа загальноосвітніх шкіл та університетів. Проте російська влада активно протидіяла розвитку української мови та культури. 4. Міжвоєнний період та Друга світова війна (1917–1945): У цей період, під владою СРСР, відбулися значні зміни у системі освіти. Введено загальну середню та вищу освіту, проте ідеологічною основою було радянське вчення. 5. Післяіндустріальний період (починаючи з 1991 року): Після отримання незалежності від Радянського Союзу в 1991 році, Україна розпочала процес будівництва своєї освітньої системи. Були внесені реформи для відповідності європейським стандартам. Збільшена увага приділяється розвитку наукового дослідження та створенню інноваційних програм. Україна, прагнучи інтегруватися в європейські освітні структури, активно впроваджує систему болонської моделі вищої освіти. Змінюється методика навчання, акцент робиться на розвиток критичного мислення та практичних навичок. Загалом, історія розвитку освіти в Україні відзначається постійним розвитком та адаптацією до сучасних вимог світового освітнього співтовариства. Історія освіти в Україні протягом середньовіччя була визначена соціокультурними та релігійними впливами, а також взаємодією з іншими культурами, такими як грецька, візантійська та арабська. Монастирська освіта: Монастирі в Україні відігравали ключову роль у збереженні та передачі знань. Монахи займались рукописним копіюванням книг, перекладом текстів, а також вивченням світських та релігійних предметів. Найвідоміший монастир того часу - Києво-Печерська лавра, де діяла своя школа. Паїсіанські школи: Паїсій, ієромонах Києво-Печерської лаври, був відомий як видатний письменник, педагог та релігійний мислитель. Він заснував школи, де вивчалися біблійні та патристичні тексти, а також основи мовознавства. Академія Кирила і Мефодія: У середньовіччі існувала також Академія Кирила і Мефодія, важливий центр освіти, який був спрямований на підготовку священиків та монахів. Тут вивчалися латинська та грецька мови, теологія, філософія та інші предмети. Київська Русь і вивчення наук за кордоном: Князі та бояри Київської Русі надсилали своїх синів на навчання за кордон, особливо в Італію та Константинополь. Це сприяло обміну культурними ідеями та знаннями. Мистецька та реміснича освіта: Освіта також включала навчання мистецтву та ремеслам. Майстерні виготовлення рукоділля, малювання та інші навички передавалися від покоління до покоління. Загалом, українська освіта в середньовіччі була в основному пов’язана з релігійними інститутами, але також відзначалася різноманітністю та взаємодією з іншими культурами. Доба Відродження в Україні припадає на 16-17 століття і характеризується певними освітніми та культурними тенденціями. Освіта у цей період була тісно пов’язана з релігійними та культурними змінами, що відбувалися в країні. Основні риси освітнього процесу в добу Відродження в Україні включають: Монастирська освіта: Як і раніше, монастирі продовжували відігравати важливу роль у збереженні та поширенні знань. Монастирі були центрами культури, де копіювалися та зберігалися рукописи, вивчалися богослов’я та філософія. Братства та школи: Розвивалися братства, такі як Києво-Могилянське братство, яке здійснювало благодійну та освітню діяльність. Зокрема, Києво- Могилянське братство заснувало Києво-Могилянську академію у 1632 році, що стала однією з найбільших навчальних установ у східнослов’янському світі. Гетьманські школи: Завдяки гетьманам, таким як Іван Мазепа, в Україні з’явилися нові школи та гімназії. Мазепинська школа в Батурині була однією з перших професійних шкіл в Україні. Зростання латинської освіти: Під впливом заходуєвропейських тенденцій, зокрема Ренесансу, зросла популярність латинської освіти. Латинська мова використовувалася в багатьох школах та університетах. Нові видання та друкарні: Розширення друкарні та збільшення обсягу видань сприяли поширенню знань серед населення. Видання бібліотек та наукових творів стали досить поширеними. Зростання освітнього рівня: Доба Відродження внесла свій внесок у зростання освітнього рівня серед верхівок суспільства. Велика увага приділялася гуманітарним та науковим дисциплінам. В цілому, доба Відродження сприяла розвитку освіти в Україні, впроваджуючи нові ідеї та практики, які визначили подальший розвиток освіти в країні. Історія української освіти в новий час, який налічує 16-18 століття, включає в себе важливі події та етапи, що визначали розвиток освітньої системи на теренах України. Ось деякі ключові аспекти цього періоду: Київська Могилянська академія: Заснована у 1632 році гетьманом Петром Могилою та патріархом Єремієм ІІ, Києво-Могилянська академія стала центром вищої освіти та релігійного навчання. Вона відігравала ключову роль у формуванні інтелектуального потенціалу України. Католицькі школи: Зокрема у західних областях, що перебували під владою польських королів, існувала мережа католицьких шкіл та колегіумів, які забезпечували освіту за латинським стандартом. Братські школи: Братства, такі як Києво-Могилянське братство, активно сприяли освіті, відкриваючи школи та гімназії для дітей різних соціальних верств. Колегіуми: У 18 столітті поширювалися колегіуми – заклади середньої освіти, які підготовляли молодь до вступу до вищих навчальних закладів. Гетьманщина: Під час гетьманщини (17 ст.) існували школи, де вивчалися гуманітарні та наукові дисципліни. Вплив релігії: Релігійні ідеї і освітній процес були тісно пов’язані. Багато закладів освіти функціонували при монастирях та церквах. Латинська освіта: Латинська мова використовувалася як мова науки та освіти, особливо у вищих навчальних закладах. Освітні реформи: Зусилля окремих гетьманів та культурних діячів спрямовувалися на модернізацію системи освіти. В цілому, історія української освіти в новий час була різноманітною та впливовою, формуючи інтелектуальний потенціал нації і визначаючи культурний розвиток України. Новітній час у історії української освіти, який розпочинається приблизно з середини 19 століття і продовжується до наших днів, характеризується значними змінами в системі освіти, реформами та адаптацією до вимог сучасності. Ось кілька ключових етапів та аспектів: Розквіт української освіти в Галичині: Після здобуття автономії Галичини в складі Австро-Угорської імперії в 19 столітті, українська освіта в цьому регіоні отримала імпульс до розвитку. Засновано українські школи, гімназії та вищі навчальні заклади, такі як Львівський університет. Освітні реформи під час Австро-Угорської та Польської влади: Влада намагалася гармонізувати систему освіти відповідно до європейських стандартів, проте це не завжди було сприйнято позитивно українською громадськістю. Політика російської влади щодо освіти в Західній Україні: Під час російської імперії українська освіта у західних областях була обмежена, і реалізовувалися політики русифікації. Освіта в Україні під час СРСР: У період з 1920-х до 1990-х років, освіта в Україні була суттєво змінена під впливом радянської моделі. Була введена загальна школа, а також вищі навчальні заклади, інститути та університети. Незалежність та сучасні реформи: З отриманням незалежності в 1991 році розпочались реформи в освіті. Вони спрямовані на відновлення національної ідентичності, підвищення якості освіти та адаптацію до європейських стандартів. Вища освіта в Україні: Українські університети та вищі навчальні заклади активно взялися за модернізацію програм, впроваджуючи сучасні методи навчання та сприяючи інноваціям у наукових дослідженнях. Мовна політика: Питання мови в освіті в Україні залишається актуальним. Впровадження української мови в навчання та ведення освітніх програм є об’єктом дискусій. Загалом, новітня історія української освіти свідчить про постійні зміни, виклики та адаптацію до сучасних вимог та цінностей. Після отримання незалежності в 1991 році українська освіта пройшла чергу значущих трансформацій. Ось кілька ключових аспектів розвитку освітньої системи в добу незалежності України: Мовна політика в освіті: Однією з перших важливих змін стало встановлення української мови як офіційної мови навчання у всіх освітніх закладах. Це було важливим етапом в підтримці національної ідентичності. Реформи в загальноосвітній системі: Здійснювались реформи загальної середньої освіти. Було спробовано модернізувати зміст навчальних програм, впроваджуючи нові підходи до викладання та оцінювання. Вища освіта та наукові дослідження: Значний акцент був зроблений на підвищення якості вищої освіти та розвитку наукових досліджень. Університети отримали більше автономії та відповідальності за власний розвиток. Інтеграція до європейського освітнього простору: Україна активно працювала над адаптацією своєї освітньої системи до європейських стандартів. Зокрема, були розпочаті реформи в системі вищої освіти, спрямовані на впровадження кредитно-модульної системи та інших аспектів Європейської простору вищої освіти. Розвиток інклюзивної освіти: Питання інклюзивної освіти для всіх дітей, незалежно від їхніх фізичних або інтелектуальних особливостей, стали предметом уваги. Були прийняті заходи для створення умов для повноцінного навчання всіх учнів. Цифрові технології в освіті: Інтеграція цифрових технологій в навчальний процес стала однією з важливих тенденцій. Введення інформаційних технологій та онлайн-навчання дозволяє забезпечити доступ до знань в будь-якому регіоні країни. Міжнародна співпраця: Україна активно співпрацює з міжнародними організаціями та партнерами в галузі освіти, що сприяє обміну досвідом та впровадженню кращих практик. Ці тенденції свідчать про те, що українська освіта в добу незалежності стрімко розвивається, стаючи більш відкритою, гнучкою та орієнтованою на високі стандарти. 1.2 Теоретико-методологічні аспекти функціонування освіти та національної безпеки За попередні століття українська державність неодноразово стикалась з викликами пов’язаними з іноземними інтервенціями. Ці інтервенції, як правило, спочатку починались агресивною збройною взаємодією, але в подальшому супроводжувались діяльністю пов’язаною з переформатуванням культури, традицій та звичаїв. З одного боку, то для викорінення культури можливе використання різних засобів. Як то свого часу робила радянська влада та фізично винищувала не лише інтелігенцію, а і цілі населені пункти, родини під час геноцидів. Цей шлях культурного винищення чи асиміляції не можна назвати ідеальним з низки причин. Як правило, то частину населення, яка не здатна в силу різних об’єктивних та суб’єктивних обставин більш можливо асимілювати умовно “мирними” способами. Тут вже вступає в силу роль церкви, системи освіти та науки тощо. Досить сильно на все наше подальше життя впливає те, яким чином в контексті найбільш відповідального періоду нашого життя відігравало на нас наше оточення. Звідси виходять досить цікаві закономірності. Варто прийняти як аксіому тезу про те, що освіта впливає на нашу культурну самоідентифікацію. В свою ж чергу культурна самоідентифікація буде впливати на поширення з нашого боку різноманітних звичок, традицій, ритуалів, можливостей, способу життя, правам, інтересам тощо. Звідси ж ми можемо спостерігати і тенденції пов’язані з тим, а що взагалі можна сприймати своїм, а що чужим. Від належного функціонування системи освіти буде залежати те, а яким чином загалом ми сприйматимемо своїх та чужих. З чим будемо боротись, а що вихваляти. Найперше на що звернемо увагу – те, а як же можна взагалі розуміти національну безпеку, освіту та культуру? При подальшому вивченні питання ми будемо часто ототожнювати поняття освіта з поняттям культура. Розглянемо визначення поняття «національна безпека» законодавцем. Відповідно до пп. 9 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про національну безпеку України»: «національна безпека України - захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз» ми можемо виокремити декілька основних складових національної безпеки [1]. З зазначеного випливає те, на що спираються Верховна Рада України – це питання непорушності, неспростовності держави, як в контексті її інституційності та території, так і з точки зору цінностей, способу життя, які є притаманними для населення України. Загалом, беручи до уваги різні правові системи, якраз таки і можна зважити на їх залежність від традицій та культури, які переважають на певній території. Згідно з визначенням, яке подано в Оксфордському словнику, під національною безпекою розуміється "захист нації від загроз, таких як тероризм, війна чи шпигунство" [2]. Це джерело вказує, що національна безпека спрямована на захист країни від різних загроз, таких як тероризм, війна, саботаж та шпигунство. Хоча цей погляд враховує певні види загроз, що існують, при більш глибокому розгляді питання національної безпеки, можна вважати, що такий підхід є обмеженим. По-перше, помилково вважати, що національна безпека обмежується виключно формами прямого зовнішнього втручання, такими як тероризм чи війна. Суть питання національної безпеки передусім пов’язана з відношенням самого населення до неї. Якщо громадяни не довіряють владі, сумніваються у ефективності та необхідності існуючих інститутів у суспільстві, незадоволені ситуаціями, що виникають, ефективність заходів, спрямованих на забезпечення безпеки у державі, різко зменшується. З іншого боку, якщо населення країни підтримує владу та заходи, які вживаються, ефективність таких заходів зростає відповідно. Важливо відзначити, що незалежно від складності конкретної ситуації в суспільстві, дотримання існуючих цінностей та ідей у процесі вжиття необхідних заходів для вирішення проблеми має величезне значення. Якщо суспільство має гуманістичний підхід та визнає права людини як одні з основних цінностей, то відповідальність за вчинені важливі порушення суспільного порядку, а також захист життя та здоров’я інших людей, повинна відповідати принципам справедливості і враховувати правові традиції конкретної території чи країни. При розгляді прикладу терористичних атак в Швеції у 2011 році можна виділити кілька ключових аспектів, які підтверджують тезу про те, що культурні компоненти впливають на національну безпеку ефективніше, ніж силові заходи. 22 липня 2011 року в Норвегії відбулися дві терористичні атаки, у результаті яких загинуло 77 людей. Норвезьке законодавство не передбачає смертну кару або довічне ув’язнення, і максимальний строк покарання становить 21 рік ув’язнення. У зв’язку з тим, що мета терористичних дій була спрямована на привертання уваги до "ісламської та лівої загрози" і на поширення страху в суспільстві, виникло питання про те, як відповідати на такі атаки. У цьому контексті варто відзначити, що органи влади не були готові до протидії терористичним атакам. За свідченнями, викладеними у документальних фільмах "Утея. 22 липня" та "22 липня", силова операція була неспланованою, а технічне забезпечення правоохоронців не дозволяло оперативно реагувати на подібні ситуації. Ці події суттєво вплинули на усвідомлення населення країни. На велику кількість людей вони залишили враження неспроможності держави ефективно захистити своїх громадян. Тим не менш, у подальшому в суспільстві сформувалась толерантність до страху, що означає здатність не піддаватися паніці та стримувати власні емоції в умовах загрози. Підсумовуючи, слід відзначити, що незважаючи на жахливий акт масового вбивства, принципи демократії залишилися непорушеними, і жодні зміни в законодавстві не були внесені під впливом конкретної ситуації. У той же час була проведена ретельна робота над усуненням недоліків у системі безпеки, і більше уваги було приділено забезпеченню громадської безпеки. Суть проблеми конфронтації між народом і владою в питанні безпеки полягає в відчутті недовіри населення до державних інституцій та їхньої монополії на застосування насильства. Коли громадяни втрачають довіру до влади, вони можуть сумніватися в правомірності та необхідності використання державою сили та примусу. Постійна критика та поширення неправдивої інформації можуть впливати на світогляд та позицію громадян у відношенні до різних питань. Коли населення відчуває, що інституції безпеки та правопорядку не виконують свої обов’язки чи діють неправомірно, це може призвести до виникнення конфліктів та протистоянь. Також, коли інформація, що поширюється, не є достовірною, це може сприяти формуванню спотворених уявлень та впливати на громадську думку. Отже, ситуація конфронтації може виникнути внаслідок втрати довіри, неправомірних дій влади та впливу негативної інформації на свідомість громадян. Відповідно, можна визначити, що в більшості випадків, які будуть розглядатися, основна проблема пов’язана з сприйняттям влади. Якщо широкі маси населення не повністю або частково відкидають органи державної влади та державні інституції, то будь-які дії, проведені або ініційовані цими органами влади, стають неефективними. Це ставить під сумнів роль самої держави у розробці та впровадженні інформаційних політик у сфері національної безпеки. Зокрема, важливо враховувати аспекти свободи слова, оскільки порушення прав людини та громадянина чи обмеження цих прав можуть викликати негативні реакції у суспільстві та на міжнародному рівні. Коли держава вводить обмеження, навіть якщо вони об’єктивно обгрунтовані, у справах, пов’язаних із свободою слова чи інформаційним простором, реакція населення може бути діаметрально протилежною. Наприклад, це стало відомим у випадку з компанією "Вконтакте". Зауважимо, що враховуючи цей досвід, можна стверджувати, що такі дії державних інституцій можуть виправдовувати свою мету. Соціологічні дослідження показують, що на сьогоднішній день цей сервіс використовує не більше 3% населення України. Обмеження використання "Вконтакте" спричинило зростання попиту на інші соціальні мережі та платформи для комунікації серед населення. Однак основна мета обмежень — захист від інформаційного впливу та крадіжки даних українських користувачів російськими службами безпеки — була досягнута. Засновник соціальної мережі, Павло Дуров, багато разів підкреслював факт "зливу" даних користувачів, вказуючи на втручання представників органів безпеки російської федерації. У 90-х та 00-х роках ХХ-ХХІ століття відбувалась романтизація криміногенності через засоби масової культури, зокрема фільми та серіали. Важливо відзначити, що ця романтизація нігілістичних проявів, навіть у формі комедій та сатири, сприяла формуванню толерантності до таких явищ у суспільстві. Прикладами можуть служити телесеріали, наприклад, "Бригада" та "Клан Сопрано", де злочинні та нігілістичні дії часто не сприймались глядачами як щось негативне. Справді, в контексті подібних культурних продуктів кінцевий споживач, зазвичай, співпереживає антагоністу або антигерою такого твору. У деяких випадках, коли особистість глядача чи читача не є повністю сформованою, вона може намагатися "приміряти" на себе роль, яку демонструється антигерой через канали комунікації. Продукти інформаційної культури не завжди можна вважати безпосереднім спонуканням до нігілістичних чи антидержавницьких поглядів у суспільстві. Значущим чинником формування відношення людини до держави є її власне сприйняття, що визначається також традиціями та досвідом попередніх поколінь. У художніх творах минулого століття, таких як "Великий куш" Гая Річі, "Брат" Олексія Балабанова, чи "Бійцівський клуб" Чака Паланника, автори досліджують мотивацію своїх антигероїв, проте не намагаються вбачати їхні дії як приклад для наслідування або модель для застосування у конкретних ситуаціях. Здесь вже виникає саме прагнення кожної окремої людини та спільноти мати свої власні приклади для наслідування. У випадках, коли рівень правової культури серед населення є високим, наслідування орієнтується на особи та якості, пов’язані з дотриманням прав людини, чесністю та справедливістю. Значна економічна та соціальна різноманітність серед населення також відіграє суттєву роль у визначенні того, як індивіди сприймають свої стосунки з державою. В той же час, якщо брати до уваги, зокрема події минулого століття, можна помітити, що і не залежно від соціального чи економічного стану певної соціальної групи має місце прагнення до об’єднання та самостійного вирішення питань пов’язаними з життєдіяльністю такої групи. В якості прикладів ми можемо навести ситуації пов’язані з національно-визвольними, а також радикалізованими групами, які різними методами прагнуть до відновлення власної державності або здобуття певної незалежності. Якщо більш конкретно поглянути на ситуацію в Україні 20-80 років минулого століття, етнічні сепаратистські рухи в Іспанії, які знаходять свій відголосок і і сьогодні, ситуацію навколо Ірландії, народів Балканського півострову, то ми якраз таки можемо побачити прагнення до об’єднання та функціонування саме в складі національної держави, де спільними, якраз таки є питання культурної спільності. Якщо ж ми розглянемо приклади тих утворень та територій, де більш вагомими виступали саме соціально-економічні мотивації об’єднання або відділення, зокрема, в ситуації з терористичними утвореннями, які широкій масі населення відомі як «ДНР», «ЛНР», «Придністров’я» тощо, то можемо побачити, що прагнення лише до покращення фізіологічних аспектів буття не приводить до позитивних наслідків в контексті стабільності та забезпечення інтересів кожної окремої людини, адже коли об’єднання людей створюється штучно, навіть за умови спроби нав’язати вигадані та історично не підкріплені культурні відмінності, то відповідно і прагнення до єдності та праці заради спільного блага немає. Більше того, в ситуаціях пов’язаних зі спробами самоорганізації та захисту свого способу життя, як показує, зокрема, історичний досвід, у більшості випадків орієнтованих саме на економічний добробут, відкидаючи при цьому питання цінностей, традицій, культури можемо спостерігати абсолютний провал таких починань і через деякий проміжок часу і занепад навіть наявних на такий проміжок часу економічних благ. Окремо слід виокремити приклад з Китаєм та Тайваню. Попри те, що обидві держави, не зважаючи на етнічні відмінності в складі, зокрема, першої країни, мають переважно спільну історичну та культурну спадщину. В той же час, якраз таки тим фактором, який в 40-х та 50-х роках минулого століття призвів до ситуації при якій наразі наявні обидва державні утворення, варто якраз таки наголосити на питаннях цінностей, які і лежать в основі політичного ладу цих країн. Власне якраз таки після умовно капіталістичних зрушень в Китаї ми змогли спостерігати його значний економічний розвиток, проте навіть і зараз, що етнічна, що географічна, що економічна структура країни не відображає певної однорідності, адже зважаючи, переважно на культурні особливості того чи іншого регіону ми можемо якраз таки і говорити про те, що значною мірою економічні показники формує, зокрема, і сприйняття науки та технологій, які незаслужено відділяють від культури. Наукові та технологічні надбання, однозначно, є надбаннями всього людства, проте враховуючи швидкість впровадження результатів наукових відкриттів відповідно і змінюється культура певних регіонів. Якщо ми більш детально розглянемо питання, знову ж таки, в історичному контексті, то зможемо побачити, що в часи того самого Середньовіччя логістика між різними поселеннями знаходилась на вкрай низькому рівні, і навіть банальна поїздка з одного міста до іншого міста потребувала значного проміжку часу, а також супроводжувалась масою супутніх небезпек. З розвитком технологій та науки і мобільність населення почала постійно зростати. Якщо в умовному 10 столітті мешканці сусідніх регіонів могли не розуміти мови чи діалекту на якому спілкуються їх сусіди, а традиції навіть сусідніх сіл могли значною мірою відрізнятись, то вже в умовному 19 столітті, саме завдяки, зокрема, і мобільності населення зростає можливість використовувати більш уніфіковані форми комунікації, а також традиції, ритуали, обряди мають, переважно, спільний характер для певного регіону. Враховуючі результати досліджень українських науковців, є питання взаємозв’язку індивідуального блага в сукупності з суспільним благополуччям, то в тому ж Китаї питання індивідуального відходить на другий план. Якщо взяти до уваги Німеччину в контексті її історії, то питання індивідуального блага прямо корелює із питанням суспільного блага. Підсумовуючи, можна зазначити, що залежно від культурних особливостей певного регіону змінюються і пріоритетність цінностей, які є визначальними для подальшого розвитку суспільства, а як наслідок, і тих складових, які формують в своїй спільності систему складових національної безпеки певного державного утворення. Слід зазначити, що, зокрема, вітчизняні науковці виділяють декілька основних підходів до розуміння безпеки, а в цьому контексті, власне національної безпеки. Серед таких: Безпека, як відсутність небезпеки[4]: «Так, деякі тлумачні словники трактують поняття "безпека" як стан, коли немає небезпеки, або як стан, за якого ніщо кому-небудь або чому-небудь не загрожує, тобто чинники, які можуть становити загрозу існуванню, наприклад, індивіду, соціальній групі – відсутні. Це дало підставу деяким дослідникам стверджувати, що “безпека” є крайнім виявом небезпеки, коли остання абсолютно відсутня, тобто це фактично ідеальна ситуація.» Безпека, як невід’ємна властивість системи[4]: «На підтвердження цієї тези не без підставно, акцентують увагу на тому, що успішне (нормальне) існування будь-якої системи припускає її певну захищеність від руйнівної дії тих чи інших об’єктів (небезпек). Дійсно, здатність чинити спротив руйнуванню - характерна властивість об’єктів живої та неживої природи, від атома до людини включно. При цьому живі організми, взаємодіючи із зовнішнім світом, тією чи іншою мірою оцінюють небезпеки своєму еволюційному розвитку, яке відповідає їх природі та існуванню. В процесі розвитку вони вдосконалюють відповідні захисні системи та функції, спрямовані на зменшення руйнівному впливу небезпек.» Безпека, як специфічна діяльність[4]: «Розуміння безпеки як результату діяльності тих чи інших інститутів, може, проявлятися у таких видах (складових) їх діяльності, як: виявлення, прогнозування, нейтралізація процесів (явищ, подій, інших чинників), які можуть завдати збитку (шкоди) об’єкту захисту та запобігання їм; забезпечення належного розвитку соціальної системи (її елементів) у контексті захищеності від небезпеки її (їх) знищення; створення громадянам необхідних умов для життя, забезпечення гарантій їхніх прав і свобод, соціальної захищеності, політичної стабільності тощо. Очевидно, що у цьому разі визначення безпеки значною мірою передбачає її розуміння як мети, а не як діяльності.» Безпека, як певний стан[4]: «відносин між суб’єктами, за якого їх існуванню, розвитку і суверенітету не загрожує військова, економічна, екологічна або інша небезпека;» «соціальної системи, за якого забезпечується її нормальне функціонування і прогресивний розвиток;» «держави, за якого вона здатна успішно протистояти силовому тиску ззовні або адекватно відреагувати на збройний заколот у країні тощо;» «коли досягнутий бажаний рівень взаємовідносин між об’єктами, які одночасно можуть бути об’єктами і суб’єктами небезпеки відносно один одного (наприклад, так звана стратегічна стабільність);» «стійкості, стабільності суспільного організму стосовно будь-яких спроб силового тиску на нього.» Під поняттям цінності, враховуючи думку дослідників, можна вважати ідеальні та матеріальні явища, які мають значення для соціальної групи, суспільства чи людства в цілому або окремого індивіда, за для якого такий індивід чи група індивідів здійснюють інвестиції часу, матеріальних ресурсів, життя та здоров’я, час тощо. Питання вивчення цінностей, притаманних для людини, здійснюється, аксіологією – розділом філософії, який займається вивченням етичних та естетичних цінностей. Важливо відзначити, що націоналізм тісно пов’язаний із питаннями національної ідентичності та процесами, які безпосередньо стосуються самої реалізації ідентифікації як представника конкретної нації. Це свідчить про те, що націоналізм є ідеологією, яка в значній мірі ґрунтується на минулому певної групи людей, і в основному має на меті подальше втілення її поглядів на майбутнє. Націоналізм може мати різноманітні коріння, такі як релігійне (наприклад, в Ізраїлі чи Туреччині), імперське (в Росії чи Польщі), повстанське (в США чи Україні) та інші. Варто зазначити, що націоналізм, у свою чергу, є досить різноманітною ідеологією. У різних країнах, на різних територіях та серед різних груп населення він може мати "ліве" чи "праве" спрямування. Це може бути пов’язано як із більшим контролем держави над економічними свободами індивіда, так і навпаки. Однак важливо відзначити, що в політичному контексті "авторитаризм- свобода" націоналізм тенденційно нахиляється до авторитаризму. Його сутність полягає у можливості регулювання розвитку чи стагнації конкретної спільноти, а не окремого індивіда. Однак важливо враховувати, що націоналізм може еволюціонувати з часом, оскільки відмова від індивідуальних благ і цінностей в довгостроковій перспективі не завжди призводить до однозначно позитивних результатів. З цього можна висновувати, що протистояння між індивідуальним і суспільним благом створює проблеми, і можливість трансформації ідеології під впливом суспільства сприяє тривалості її існування.[4]. Так, праця Семюеля Хантінгтона "Зіткнення цивілізацій" в 1996 році стала значущим внеском у вивчення культурних особливостей та взаємовідносин між цивілізаціями. Основні моменти, які визначив Хантінгтон у своїй праці, включають: Теза про культурні цивілізації: Хантінгтон розглядав світ як складений з різних культурних цивілізацій, кожна з яких має свої унікальні цінності та ідентичність. Конфлікт цивілізацій: Автор стверджував, що в майбутньому основним джерелом конфліктів стануть не ідеологічні чи економічні розбіжності, але культурні відмінності між цивілізаціями. Роль релігії: Хантінгтон підкреслював важливу роль релігії в формуванні культурних ідентичностей та можливому зіткненні на релігійних підставах. «Зіткнення Заходу з іншими цивілізаціями»: Автор висував ідею про те, що Захід повинен готуватися до зіткнення з іншими цивілізаціями, зокрема із світом ісламу та Азії. Ці ідеї Хантінгтона породили обговорення та дебати в галузі політології та міжнародних відносин. Визначальні фактори, які формують культури (у контексті цієї праці - цивілізації, яка розглядається як найвища культурна освіта, об’єднана мовою, історією, релігією, звичаями, громадськими інститутами та суб’єктивною самоідентифікацією людини) включають мову, історію, релігію, звичаї, громадські інститути та суб’єктивну самоідентифікацію. Враховуючи історичний контекст розвитку кожного із державних утворень, автор вказує на те, що уявлення про демократію західного зразка та систему цінностей, які мають панувати у суспільстві, є однобокими і далекими від істини. Це пояснюється впливом унікальних факторів, які відрізняються в залежності від регіону. Наприклад, підхід до індивідуальних цінностей в Європі і Китаї в значній мірі різниться. Автор розглядає культури та цивілізації умовно, часто представляючи бажане як дійсне. Як приклад, розглянемо "Африканську цивілізацію". Важливо відзначити, що ця цивілізація не є однорідною, і культурні особливості та цінності відрізняються в значній мірі залежно від конкретної частини регіону. Важливо враховувати, що історію африканського континенту та цивілізацій в цьому регіоні ми знаємо переважно з історичних джерел, що охоплюють переважно північний регіон, та археологічних пам’яток, які з’явилися в кінці XVIII - початку XIX століть. Наше уявлення про культуру цього регіону формується головним чином за допомогою інформації в масових медіа та художніх творах. Таким чином, стверджувати, що ця інформація є повністю об’єктивною, неможливо. Враховуючи складність проведення комплексного дослідження, що б відобразило культурні особливості кожної країни, запропонована Хантінгтоном класифікація світових культур за умовною дільницею на цивілізації має своє місце. Зокрема, такий метод розглядає різні культури як цивілізації, поділяючи їх за певними параметрами. Однак важливо зауважити, що існує інший підхід, який вказує на те, що неможливо виділити загальні тенденції для соціальних груп, виходячи тільки з традицій, культури та цінностей певної території. Відзначається, що питання ціннісних орієнтирів визначаються для кожної людини індивідуально. Такий підхід враховує різноманітність і унікальність індивідуальних переконань та цінностей. Також важливо враховувати, що цінності, а загальніше – світогляд, формуються під впливом оточуючого середовища, в якому індивід виростає. Хоча можна висловлювати сумніви щодо цієї теорії, але наші погляди на життя значною мірою формуються в дитинстві та юності. Отже, наші батьки та соціальні групи, до яких ми належимо протягом життя, впливають на те, як ми сприймаємо світ, оцінюємо події та явища, а також формують наше уявлення про особистість. Зокрема, транзактний аналіз, як запропонована Еріком Берном теорія, наголошує на впливі батьків на формування основних паттернів поведінки та сприйняття світу в дорослому житті. Взаємодія з батьками, зокрема, в ранньому дитинстві, може визначити ставлення до авторитетів, розуміння ролей у сім’ї та суспільстві. Традиції виховання, обрані релігійні та культурні цінності формують основи моральності та етики, які можуть бути узяті за основу у подальшому житті. Такі важливі аспекти, як додержання традицій, релігійні обряди та погляди на роль індивіда в громаді, також визначаються у ранньому дитинстві. Отже, виховання та формування особистості визначаються не лише індивідуальними якостями, але й соціокультурним середовищем, в якому виростає дитина. Так, виховання в рамках авраамічних релігій, таких як іудаїзм, християнство і іслам, часто покладається на строгі моральні та етичні норми, які визначаються святими текстами і релігійними традиціями. Основні принципи такого виховання можуть включати: Віра в Бога: Учення цих релігій зазвичай передбачає віру в існування вищої сили чи Бога, який визначає моральні та етичні норми. Шанування батьків: Важливий елемент — повага і покора перед батьками, що випливає з заповідей і вважається важливим для гармонійного сімейного життя. Заборона до вчинення незаконних дій: Загальні норми моралі, які обмежують вчинення злочинних чи аморальних дій. Взаємини в релігійній групі: Прихильники однієї релігії вчаться жити у взаєморозумінні та солідарності, що може включати в себе взаємопідтримку та взаємопоміч. Ці цінності та принципи глибоко впливають на формування характеру та поглядів особистості, яка виростає в релігійному середовищі. Так, вплив релігійних та національних цінностей на формування світогляду є важливим аспектом. У єврейській культурі, зокрема, традиції та релігійні звичаї відіграють значну роль в житті людини. Виховання в цьому контексті часто включає не тільки передачу релігійних обрядів та вірувань, але й національно- історичну свідомість. Перший контакт дитини з релігійними та національними традиціями зазвичай відбувається в родинному колі, де батьки виконують роль освітників. Це може включати урочистості, святкування свят, участь у релігійних обрядах та вивчення історії нації. Важливим є той факт, що ці цінності та переконання впливають не лише на індивіда, але і на колективну свідомість. Вони можуть стати основою для формування єврейської ідентичності та сприяти збереженню та передачі культурних традицій з покоління в покоління. Так, в ситуаціях, коли існує постійна загроза для групи або нації, національна єдність стає суттєвим фактором для збереження безпеки та виживання. Це може призводити до посилення національного єднання і формування певного "національного духу" або ідентичності. В історії багатьох націй, зокрема, і єврейської, тема національної безпеки та спільного витримування в обличчі загрози була важливою. Наприклад, під час різних історичних періодів, єврейська громада взаємодіяла та об’єднувалася для захисту від різних форм загроз, включаючи політичні пригнічення та переслідування. Це взаємодія та об’єднання заради спільної безпеки може впливати на формування колективної свідомості та встановлення певних цінностей в групі. В контексті історичного розвитку суспільства можна стверджувати, що, незважаючи на великий технологічний прогрес та глибше розуміння самої себе людством, питання, пов’язані з ідентифікацією в суспільстві, залишаються практично незмінними. Форми управління та комунікації, незважаючи на їхні зміни, залишаються схожими на ті, що існували тисячі років тому, із зауваженням різниць у способах подання та передачі інформації. Андреєв С.О., Абрамов А.І., інші дослідники зазначають: «Як правило, досліджуючи сутність явища, яке ідентифікують (ототожнюють) поняттям "безпека" акцентують увагу на таких аспектах: концептуальному (онтологічні і гносеологічні основи безпеки); практичному (безпека розглядається в контексті відображення певних потреб у життєдіяльності особи, суспільства, держави і міжнародної спільноти); ціннісному (філософія безпеки, культура безпеки тощо)» [4]. Гуманітарна складова національної безпеки визначається як стан, в якому індивідууми та соціальні групи (такі як сім’ї, етнічні групи, нації) забезпечені захистом, що включає їхні цінності, ідеї, традиції, культуру та спосіб життя. Важливим аспектом цього стану є постійне заохочення розвитку та сприйняття прав, свобод, інтересів та обов’язків людини, незалежно від наявності дискримінаційних факторів. Загальний підхід до цього концепту враховує комплексні аспекти безпеки, включаючи культурні відмінності та ідентичність. І.С. Рижова культуру визначає, як «складне ціле, яке включає продукти діяльності, вірування, мистецтво, звички людини, а також діяльність, зумовлена цими звичками. Головне в культури – активна роль людини, людина в діяльності, продукт людської діяльності. Культура – це конфігурація засвоєної поведінки людини і її результатів, тісно пов’язана з духом, духовністю Культура – це свого роду генотип розвитку людського організму» [6]. «Культура є реплікація суспільної і родової суті людини, це сукупний досвід людства, єдності буття і небуття, вона організує людське життя, слугує для упровадження досвіду і регуляції відносин між людьми.» [6] Вірно, культура особистості може бути розглянута як сукупність норм, правил, регламентів та табу, які уособлюються у свідомості конкретної людини. Ці культурні аспекти формують її рефлекси та почуття, пов’язані з різними ситуаціями, діями, бездіяльністю та явищами. Отже, індивідуальні переконання та стандарти поведінки, такі як відношення до старших, етикет у громадських місцях чи спосіб спілкування з особами протилежної статі, справді формуються під впливом цінностей, які притаманні конкретному суспільству. Так, культура групи справді впливає на формування культури окремої особи. Правила поведінки в конкретних ситуаціях, які є спільними для певної спільноти, визначають, як кожен її учасник сприймає та реагує на події. Культура групи визначає стосунки між її членами і взаємодію з іншими групами. Наш приклад з культурою колективу і виконанням вказівок керівництва добре ілюструє, як визначені норми і цінності в групі можуть впливати на взаємодію і взаємини її членів. Авторитет влади може бути основаним не тільки на конкретних вказівках, але і на загальних очікуваннях та стереотипах, які визначаються культурою групи. Нам варто розрізняти культуру та цінності, наголошуючи на їхній відмінності. Культура охоплює різноманітні аспекти, такі як мова, традиції та інституції, які можуть змінюватися в залежності від суспільних змін. З іншого боку, цінності представляють глибокі переконання, які визначають наше світоглядне сприйняття життя і можуть бути менш схильними до швидких змін. Однак важливо відзначити взаємодію: цінності впливають на формування культури, а культура може впливати на переосмислення цінностей на індивідуальному та колективному рівнях. Культура держави включає в себе внутрішні та зовнішні аспекти, визначаючи взаємодію влади з внутрішнім населенням і розгляд подій у внутрішній політиці через призму моральних та етичних стандартів. У зовнішній політиці це визначає відносини міжнародного співтовариства, де дотримання встановлених норм і домовленостей міжнародного співтовариства сприяє стабільності та легітимності взаємодії держав. Цей аспект грає ключову роль у встановленні порядку і стандартів у міжнародних відносинах, навіть у ситуаціях напружених міжнародних відносин. Відкидання питань, пов’язаних з культурою, може піддавати ризику безпеку, державність та можливість самовизначення. Загалом прийнято вважати, що втрата державності може мати серйозні економічні наслідки. Самоорганізація та правила, що існували між суб’єктами до втрати державності, втрачають свою силу, призводячи до зникнення соціальних гарантій та порушення домовленостей між сторонами. Внаслідок цього немає жодних гарантій того, що людина збереже своє соціальне чи економічне становище, що ілюструється прикладом Радянського Союзу після його заснування. Так, стабільність культури має прямий вплив на сприйняття суспільства та держави взагалі. Різка зміна правил чи пріоритетів може викликати негативну реакцію, але постійне утримання відомих правил без їх адаптації до потреб сучасності також може завадити розвитку як суспільства, так і індивідуального людського потенціалу. Інформаційна культура є ключовою в умовах постійного розвитку сфер, пов’язаних з інформацією. Зокрема, удосконалення систем передачі інформації призводить до вищої мобільності і зменшує поріг входу для розпочатку передачі інформації. В цьому контексті виникають проблеми, пов’язані з передачею та отриманням точної інформації, поширенням, збором та обробкою особистих даних, збереженням державної таємниці, а також питаннями інтелектуальної власності, службовою інформацією, недостовірністю та фейковою інформацією. Відсутність регулювання в цій сфері може призвести до безконтрольного потоку даних, який, як показує досвід, часто приносить більше шкоди, ніж користі. Таким чином, питання інформаційної культури включає визначення правил передачі та отримання інформації, а також визначення етичного поводження в інформаційному просторі. Цілком розуміючи, що розгляд питань, пов’язаних з інформацією, є складним і обширним, і не може бути повністю охопленим в рамках одного розділу чи наукової роботи, ми маємо намір розширити це дослідження в подальших наукових роботах. Так, питання професійної культури визначає сукупність правил, які не лише визначають етичні стандарти, а й визначають оптимальний спосіб здійснення діяльності в даній галузі, забезпечуючи максимальну вигоду для всіх учасників. Особливо важливо це у сферах, де дотримання етичних норм та професійних стандартів безпосередньо впливає на права, свободи та інтереси як фахівців, так і їх клієнтів чи користувачів послуг. Маніпуляції або порушення прав інших учасників сфери може вплинути на рівень довіри громадськості, а також порушити цілісність та функціонування самої сфери. Регламентування питань, пов’язаних із збереженням професійної етики, сприяє стабільності та відповідальності в цій галузі. Розгляд питань правової культури неминуче пов’язаний із зрозумінням поняття правового нігілізму. Правова культура визначається як позитивне відношення до правових норм, інституцій та традицій, що є характерним для певної держави чи культурної групи. Вона передбачає взаємодію, дотримання встановлених правил і готовність вирішувати конфлікти відповідно до прийнятих норм. Правовий нігілізм, навпаки, означає відсутність або повне неуважне ставлення до прийнятих правових норм, звичаїв та традицій. Це може включати ігнорування законів, відмову від участі в правових процесах або вираження відмінних від загальноприйнятих правових поглядів. Правовий нігілізм може призводити до порушення правопорядку та виникнення конфліктів у суспільстві. Культура встановлює норми, цінності і правила, які впливають на взаємодію людей у суспільстві. Вона також формує підходи до розв’язання конфліктів, взаємини між різними групами та інші аспекти життя. Відсутність культури може породити ситуацію небезпеки, оскільки культура є фундаментом для розвитку та функціонування суспільства. Збереження та розвиток культурних цінностей є важливими для забезпечення стабільності і безпеки нації. Цей підхід сприяє збереженню ідентичності, формуванню гармонійних відносин між людьми та утвердженню основ національної безпеки. Загалом, можна визначити культурні аспекти національної безпеки як комплекс цінностей, звичаїв, традицій, правил та заборон, які визначають відносини між людьми, їх ставлення до держави та їхнє місце в ній. Розгляд генезису культури є невід’ємною та складною складовою дослідження. Термін "культура" представляє собою високоартикульоване та многогранне поняття. Ця тема зацікавлювала багатьох дослідників, у тому числі філософів як давнини, так і сучасності. «Культура - це система історично розвиваючих надбіологічних програм людської життєдіяльності (діяльності, поведінки та спілкування), що забезпечують відтворення та зміну соціального життя у всіх її основних проявах. Програми діяльності, поведінки та спілкування представлені різноманіттям знань, норм, навичок, зразків діяльності та поведінки, ідей, гіпотез, вірувань, цілей, ціннісних орієнтацій тощо. У своїй сукупності та динаміці вони утворюють історично накопичуваний соціальний досвід. Культура зберігає, транслює цей досвід (передає його від покоління до покоління). Вона також генерує нові програми діяльності, поведінки та спілкування, які, реалізуючись у відповідних видах та формах людської активності, породжують реальні зміни у житті суспільства та його еволюцію» [14]. Культура становить одну з основних категорій у складній системі гуманітарних дискурсів і є об’єктом вивчення різноманітних наукових дисциплін, таких як філософія, культурологія, мистецтвознавство, історія, лінгвістика, етнологія, економіка, політологія, психологія, педагогіка та інші. Поняття "культура" має довгу історію свого розвитку. Початково цей термін вказував на обробку землі людиною. З часом його сенс розширився, охоплюючи процеси та результати обробітку матеріалів природи в різних ремеслах. Пізніше воно також включило в себе процеси виховання та навчання людини. У такому розширеному контексті термін "культура" вперше з’явився у творі давньоримського оратора і філософа Марка Тулія Цицерона "Тускуланські рукописи" (45 рік до нової ери) [15]. Термін "культура" у віденному розумінні обробки грунту, як вживав Цицерон, він використовував в переносному сенсі, щоб позначити обробку людського розуму в контексті навчання та виховання. Стверджуючи, що глибокий розум формується завдяки філософським роздумам, він характеризував філософію як культуру розуму. Подальший етап розвитку поняття "культура" полягав у його розширенні на все, що було штучно створено або зроблено людиною, у відміну від природного. У цьому значенні термін був використаний у працях німецького філософа- просвітителя та юриста С. Пуфендорфа. У роботі «Про право природне» (1684) він визначив кулУ цьому контексті термін був узятий у вживання німецьким філософом і юристом Самуелем Пуфендорфом, представником періоду Просвітництва. У своїй праці "Про право природне" (1684) він визначав культуру як протилежність "природному становищу", розглядаючи її як "все те, що було створено". Починаючи з другої половини XVIII століття, термін "культура" широко використовувався в європейській філософії та історичній науці. Протягом цього періоду культура отримала статус важливого аспекту суспільного життя, пов’язаного з специфікою людської діяльності, що відрізняє її від тваринного існування. В цей час виникло кілька ліній розвитку проблематики культури. У першій лінії розвитку, представленій французькими просвітителями, культура розглядалася як процес еволюції людського розуму та форм життя, що стоїть у протиставленні дикості і варварству періоду первісного існування людства. Також в цьому контексті культура розглядалася як історичний розвиток духовності людини, що включає еволюцію моральної, естетичної, релігійної, філософської, наукової, правової та політичної свідомості. Це уявлення про культуру було розроблене німецьким класичним ідеалізмом, такими філософами, як Іммануїл Кант, Йоганн Готтліб Фіхте, Фрідріх Вільгельм Іоганн Шеллінг, Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, а також представниками німецького романтизму, такими як Фрідріх Шіллер і Фрідріх Шлегель, а також філософами і представниками німецького просвітництва, наприклад, Готфрід Ефраїм Лессінг і Іоганн Георг Гердер. У другій лінії розвитку, представленій представниками неокантіанства, такими як Ріхард Ріккерт, Ернст Кассирер, і Макс Вебер, а також наступними дослідниками, визначеною була особливість культур у різних типах суспільства. Вони розглядали різні культури як автономні системи цінностей та ідей, що визначають тип соціальної організації. Цей підхід зосереджував увагу на специфіці кожної культури, а не на послідовному історичному розвитку. У кінці XIX і на початку XX століття для вивчення культурних питань активно використовувалися досягнення антропології, етнології, теорії систем, семіотики і теорії інформації. Зокрема, виникли нові підходи, такі як культурна антропологія (Едвард Б. Тейлор, Франц Боас, Альфред Кребер, Редфілд), соціальна антропологія та структурний функціоналізм (Броніслав Малиновський, Альфред Редкліфф-Браун, Роберт Мертон, Талькотт Парсонс), структурна антропологія та структуралізм (Клод Леві-Строс, Мішель Фуко, Ролан Барт), неофрейдизм, постмодернізм і інші. У історичному розвитку поняття "культура" можна виявити внутрішню логіку. Прогрес думки йшов від ідентифікації культури з усім, що створено людиною, до аналізу людської активності (діяльності, поведінки та спілкування), яка породжує надприродну сферу людського буття, створену штучно на відміну від природного. На кожному етапі цього розвитку формулювалися різні визначення культури, з їхньою кількістю, за словами американських культурологів А. Кребера та К. Клакхона, близько трьохсот. Багато з них не мали жорсткого визначення в логічному сенсі; замість того, вони частіше використовувалися як метафоричні висловлювання, що відображали окремі аспекти культури. Однак безліч формулювань і термінів не вказували на їхню повну взаємозамінність. Вивчення відносин між культурою та діяльністю, на початковому етапі, включало всі визначення, пов’язані з опозицією "культура — природа", проте його значно конкретизували в подальшому. До цього аналізу було введено уявлення про культуру як способу регулювання та реалізації людської діяльності. Таким чином, культура стала розглядатися як особливий аспект соціального життя, що включає породження та передачу (від покоління до покоління) надбіологічних програм для діяльності, поведінки та спілкування людей. В цьому підході виникають передумови для вирішення ключової проблеми філософії та теорії культури — відмінності між поняттями "культура" та "суспільство". З одного боку, культура розглядається не як ідентична суспільству, а лише як особливий аспект соціального життя. В інших словах, не існує необхідності використовувати два різні терміни для позначення одного й того ж явища. З іншого боку, культура пронизує всі аспекти соціального життя, і не існує соціального феномену, який би був ізольованим від впливу культури або не несучи її впливу. Це "протиріччя" розв’язується, якщо культуру розглядати як систему інформаційних кодів, що закріплюють історично накопичений соціальний досвід. Ця система функціонує як надбіологічна програма відносно різних видів діяльності, поведінки та спілкування, а також відносно всіх породжуваних нею структур та станів соціального життя. Культура тепер визнається як динамічний інструмент, а не статична концепція. Вона є змінною за своєю природою і розвивається разом із суспільством. Різні культури можуть мати різний рівень можливостей для інновацій і творчості. Традиційні суспільства можуть бути менш прихильними до новацій порівняно з техногенними цивілізаціями, де цінності новизни та прогресу мають велике значення. Творчість, яка часто порушує традиції, може зазнавати обмежень у традиційних культурах, але вона активно заохочується у сучасних суспільствах. Обидва процеси - традиція та інновації, відтворення та творчість - важливі для існування як культури, так і суспільства в цілому. Культура втілює як сталі, спадкові елементи, так і постійні зміни, які вносять творчість та інновації. В історії розвитку людства виникали різні види суспільств, кожне з яких мало свою унікальну культуру. У епоху традиційних цивілізацій взаємодія між ними відбувалася повільно через обмін культурними елементами, де запозичення не торкалося основної сутності кожної культури, її світоглядних універсалій. З появою техногенних цивілізацій, зокрема новоєвропейської культурної традиції, взаємодія між культурами стала більш інтенсивною. Процеси модернізації, які включали в себе запозичення нових технологій, наукових знань і освітніх систем, викликали трансформації у фундаментальних цінностях традиційних культур. Цей шлях привів до різних досягнень, але й із собою несла витрати та виклики. Так, поняття "світова культура" використовується в двох ключових аспектах. По-перше, це охоплює історію культури людства, де існувало безліч самобутніх культурних традицій. Лише частина цих традицій збереглася в новий час, в якому різні аспекти минулих культур впливають на сучасність. По-друге, "світова культура" також вказує на досягнення, що визнаються різними народами та включаються до їхньої культури. Це може включати в себе твори мистецтва, наукові відкриття, філософські концепції та інші важливі аспекти, які вирізняються своєрідністю та впливають на світовий розвиток. В ХІХ і особливо в ХХ столітті західна техногенна цивілізація впливала на традиційні культури з активністю, нерідко використовуючи односторонній підхід. У своїй самосвідомості ця цивілізація обґрунтовує свій вплив на ідеї прогресу та уявлення про власні цінності як більш високий етап розвитку. Зворотний вплив традиційних культур на західну техногенну цивілізацію був обмеженим. Швидкі темпи розвитку західної техногенної цивілізації, зокрема після початку індустріалізації, призвели до змін у її культурному вигляді. Елітні сфери культури, раніше підтримувані аристократією, стали об’єктом ринкових відносин і одночасно полем інновацій, що підтримується. Тут відбувався швидкий пошук нових форм вираження, стилів і засобів вираження, але це не призвело до зникнення високих зразків професійної творчості і творів культури, які протрималися від усіх попередніх епох до нашого часу. Культура народних мас пройшла радикальні зміни, особливо в контексті сприйняття аристократією, яка традиційно вважала її менш високою порівняно з елітарною культурою, але при цьому постійно підтримувала високе мистецтво. В епоху індустріалізму виникла та розвинулася масова культура, яка була пов’язана з трансформаціями в повсякденному житті, викликаними урбанізацією, руйнуванням станових відносин та громадських зв’язків, а також становленням громадянського суспільства і поширенням освіти. Масове виробництво товарів, стандартизація виробництва та споживання, з’явлення промисловості дитячого виховання, медичного обслуговування, і розвиток галузей дозвілля трансформували масову культуру в реальний регулятор повсякденного життя широких мас, в багатьох відношеннях стандартизуючи це життя. 1.3 Взаємозв’язок розвитку людського капіталу з освітою в контексті Стратегії національної безпеки України В попередніх підрозділах нами було розглянуто історичне підґрунття визначення національна безпека, а також сучасне визначення цього поняття. В контексті нашого дослідження нам є крайнє необхідним здійснити аналіз класифікації здійсненої законодавцем, які є пов’язаними вже з визначеним нами попередньо поняттям. Нами далі буде розглянуто кожну з складових національної безпеки більш детально. Суверенітет держави означає, що ця країна має владу та незалежність як у міжнародних стосунках, так і на своїй території. Принцип територіальної цілісності, часто називаний інтегрітетом, вказує на непорушність території певної країни, що означає, що ця територія повинна залишатися невразливою перед будь-якими втручаннями, будь то від інших країн чи державних утворень, а також від незаконних збройних формувань та терористичних організацій. Однією з ключових норм міжнародного публічного права, що міститься в Статуті Організації Об’єднаних Націй, є принцип територіальної цілісності. Конституційний лад, який є демократичним, встановлює порядок функціонування та організації держави відповідно до норм національного законодавства, а також міжнародних угод і домовленостей. Демократичний характер вказує на те, що будь-які зміни в конституційному ладі можуть бути внесені відповідно до процедур, визначених самою Конституцією. Будь-які дії, спрямовані на порушення конституційного ладу, є незаконними і підлягають правовому переслідуванню. Одночасно важливо відзначити, що, враховуючи теоретичні аспекти, розглянуті у попередньому підрозділі, президент, як у випадку України, виступає гарантом виконання Конституції. Ця посадова особа має відповідальність за збереження того порядку функціонування та організації держави, який був визначений Основним законом. «Національні інтереси - життєво важливі інтереси людини, суспільства і держави, реалізація яких забезпечує державний суверенітет України, її прогресивний демократичний розвиток, а також безпечні умови життєдіяльності і добробут її громадян.» [1] У той самий час вчені, зокрема, Абрамов В.І., Андрєв С.О., Дацюк А.В. та інші, вказують на те, що в академічному оточенні національні інтереси часто розглядаються як сукупність критеріїв. Таблиця 1. Критерії та складові класифікації ознак національних інтересів Критерій класифікації Складові критерія Характер Коаліційні, національні Взаємність Взаємні, однобічні Ступінь черговості Першочергові, невідкладні, інші Масштаб Глобальні, регіональні, локальні Ступінь важливості Фундаментальні, інтереси виживання, життєво важливі, істотні, другорядні тощо Термін дії Постійні, довгострокові, середньострокові, поточні Сфера прояву Політичні, економічні, соціальні тощо Види політики Зовнішня, внутрішня Джерело: Побудовано на основі [4, 77] Враховуючи положення чинного законодавства, можна розширити розуміння понять реальних та потенційних загроз національній безпеці згідно з точкою зору академічної спільноти. Реальні загрози представляють собою ті події, які мають конкретні передумови для свого виникнення або вже відбулись. У той же час, під потенційними загрозами слід розуміти ті, які можуть виникнути або є підстави вважати, що на даний момент існує загроза національній безпеці через один із наступних факторів: 1. У зовнішній політиці; 2. У сфері державної безпеки; 3. У сфері безпеки державного кордону та воєнної безпеки; 4. У внутрішньополітичній сфері; 5. В економічній сфері; 6. У сфері соціальної та гуманітарної політики; 7. У науково-технічній сфері; 8. У сфері цивільного захисту; 9. У сфері екології; 10. В інформаційній сфері. Загрози національній безпеці можна систематизувати за допомогою таблиці для кращого визначення взаємозв’язку між видами загроз та їх складовими. Ось можливий приклад структури таблиці: Таб. 1.1 Загрози та складові загроз національної безпеки України відповідно до Закону України «Про основи національної безпеки України» Загрози національній Складові загроз безпеці Зовнішня політика Посягання на сувернітет, територіальну цілісність, а також територіальні претензії; Втручання у внутрішні справи з боку інших держав; Війни та інші збройні конфлікти, зокрема, поблизу кордонів України. Державна безпека Шпигунтство, розвідувальна та підривна діяльність в Україні; Посягання на сувернітитет, територіальну цілісність, економічний, оборонний і науково- технічний потенціал, права і свободи громадян; Поширення корупції, зрощення бізнесу і політики, організована злочинна діяльінсть; Загроза миру та безпеці, терористична діяльність; Ввезення та незаконний обіг зброї, наркотичних та псхотропних речовин, боєприпасів, небезпечних речовин (здебільшого радіоактивних); Створення та функціонування незаконних воєнізованих збройних формувань в інтересах окремих осіб, використання збройних сил та сил правопорядку за для досягнення інтересів окремих осіб; Сепаратизм, автономізація за етнічною чи релігійною ознакою. Воєнна безпека та Поширенння зброї масового ураження та її безпека державного доставка; кордону Неефетивність існуючих структур і механізмів забезпечення міжнародної безпеки та глобальної стабільності; Нелеглаьна міграція; Втягнення України в регіональні збройні конфлікти та протистояння іншим державам, а також нарощення угрупувань військ та збройного контингенту поблизу кордонів України; Зниження рівня забезпечення військовою та спеціальною технікою Збройних сил України та інших військових формувань України (зменшення витрат на фінансування армії), що може стати причиною зниження їх боєздатності; Повільність та недостатнє фінансування програм реформування оборонно-промислового комплексу та Воєнної організації України; Накопичення застарілої та непотрібної для Збройних сил техніки, озброєння, вибухових речовин; Неналежний стан договірного та правого оформлення, недодостатнє облаштування державного кордону; Незадовільний рівень соціально захисту військовослужбовців та колишніх військовослужбовців, членів їх сімей; Зростання небезпеки для життя та здоров’я цивільного населення внаслідок збройних конфліктів. Внутрішньополітична порушення з боку органів державної влади та безпека органів місцевого самоврядування Конституції і законів України, прав і свобод людини і громадянина, в тому числі при проведенні виборчих кампаній, недостатня ефективність контролю за дотриманням вимог Конституції і виконання законів України; можливість виникнення конфліктів у сфері міжетнічних і міжконфесійних відносин, радикалізації та проявів екстремізму в діяльності деяких об’єднань національних меншин та релігійних громад; загроза проявів сепаратизму в окремих регіонах України; структурна та функціональна незбалансованість політичної системи суспільства, нездатність окремих її ланок до оперативного реагування на загрози національній безпеці; Економічна безпека істотне скорочення внутрішнього валового продукту, зниження інвестиційної та інноваційної активності і науково-технічного та технологічного потенціалу, скорочення досліджень на стратегічно важливих напрямах інноваційного розвитку; ослаблення системи державного регулювання і контролю у сфері економіки; нестабільність у правовому регулюванні відносин у сфері економіки, в тому числі фінансової (фіскальної) політики держави; відсутність ефективної програми запобігання фінансовим кризам; зростання кредитних ризиків; критичний стан основних виробничих фондів у провідних галузях промисловості, агропромисловому комплексі, системах життєзабезпечення; недостатні темпи відтворювальних процесів та подолання структурної деформації в економіці; критична залежність національної економіки від кон’юнктури зовнішніх ринків, низькі темпи розширення внутрішнього ринку; нераціональна структура експорту з переважно сировинним характером та низькою питомою вагою продукції з високою часткою доданої вартості; велика боргова залежність держави, критичні обсяги державних зовнішнього і внутрішнього боргів; небезпечне для економічної незалежності України зростання частки іноземного капіталу у стратегічних галузях економіки; неефективність антимонопольної політики та механізмів державного регулювання природних монополій, що ускладнює створення конкурентного середовища в економіці; критичний стан з продовольчим забезпеченням населення; неефективність використання паливно- енергетичних ресурсів, недостатні темпи диверсифікації джерел їх постачання та відсутність активної політики енергозбереження, що створює загрозу енергетичній безпеці держави; "тінізація" національної економіки; переважання в діяльності управлінських структур особистих, корпоративних, регіональних інтересів над загальнонаціональними; Соціальна та невідповідність програм реформування економіки гуманітарна безпека країни і результатів їх здійснення визначеним соціальним пріоритетам; неефективність державної політики щодо підвищення трудових доходів громадян, подолання бідності та збалансування продуктивної зайнятості працездатного населення; криза системи охорони здоров’я і соціального захисту населення і, як наслідок, небезпечне погіршення стану здоров’я населення; поширення наркоманії, алкоголізму, соціальних хвороб; загострення демографічної кризи; зниження можливостей здобуття якісної освіти представниками бідних прошарків суспільства; прояви моральної та духовної деградації суспільства; неефективність державної політики щодо підтримки сім’ї та забезпечення, дотримання і захисту прав дитини, і як наслідок, збільшення кількості сімей з дітьми, які перебувають у складних життєвих обставинах, дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей, які залишилися без батьківського піклування; Науково-технічна наростаюче науково-технологічне відставання безпека України від розвинутих країн; неефективність державної інноваційної політики, механізмів стимулювання інноваційної діяльності; низька конкурентоспроможність продукції; Цивільна безпека нерозвиненість внутрішнього ринку високотехнологічної продукції та відсутність його ефективного захисту від іноземної технічної і технологічної експансії; зниження внутрішнього попиту на підготовку науково-технічних кадрів для наукових, конструкторських, технологічних установ та високотехнологічних підприємств, незадовільний рівень оплати науково-технічної праці, падіння її престижу, недосконалість механізмів захисту прав інтелектуальної власності; відплив учених, фахівців, кваліфікованої робочої сили за межі України; невідповідність сучасним викликам стану єдиної державної системи цивільного захисту, сил цивільного захисту, їх технічного оснащення; значне антропогенне і техногенне перевантаження території України, зростання ризиків виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; погіршення технічного стану гідротехнічних споруд каскаду водосховищ на річці Дніпро; непідтримання в належному технічному стані ядерних об’єктів на території України; небезпека техногенного, у тому числі ядерного та біологічного, тероризму; Екологічна безпека нераціональне, виснажливе використання мінерально-сировинних природних ресурсів як невідновлюваних, так і відновлюваних; неподоланність негативних соціально-екологічних наслідків Чорнобильської катастрофи; погіршення екологічного стану водних басейнів, загострення проблеми транскордонних забруднень та зниження якості води; неконтрольоване ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин, матеріалів і трансгенних рослин, збудників хвороб, небезпечних для людей, тварин, рослин і організмів, екологічно необґрунтоване використання генетично змінених рослин, організмів, речовин та похідних продуктів; неефективність заходів щодо подолання негативних наслідків військової та іншої екологічно небезпечної діяльності; посилення впливу шкідливих генетичних ефектів у популяціях живих організмів, зокрема генетично змінених організмів, та біотехнологій; застарілість та недостатня ефективність комплексів з утилізації токсичних і екологічно небезпечних відходів; Інформаційна безпека Обмеження свободи слова та доступу до публічної інформації; Поширення фейків, недостовірної інформації, культу насильства, порнографії тощо засобами масової інформації; Розголошення інформації, що становить державну таємницю чи іншої інформації з обмеженим доступом; Маніпулювання свідомістю населення. Джерело: Побудовано автором на підставі ст. 7 ЗУ «Про основи національної безпеки України[8] Ця таблиця допомагає візуалізувати і класифікувати різноманітні види загроз та їх можливі складові для кращого розуміння взаємозв’язків. Важливо зауважити, що національні інтереси є суттєвою складовою національної безпеки, і вони неможливі без сучасних досягнень суспільства. З цього можна виводити, що інтереси людей, суспільства та держави напряму визначають сприйняття людської спільноти і формують її напрямок розвитку. Справді, розглядаючи культуру як тотожність цивілізації, можна виокремити кілька основних складових, що формують її. Це включає в себе: 1. Знання (технології): Технологічний прогрес і наукові досягнення, які характеризують рівень розвитку суспільства. 2. Мистецтво: Творчі вияви, включаючи живопис, літературу, музику, танець і т.д., які відображають естетичні та культурні цінності. 3. Вірування та релігія: Системи вірувань, обряди та релігійні практики, які визначають духовний вимір культури. 4. Право: Юридичні норми і інституції, які регулюють відносини в суспільстві. 5. Звичаї та традиції: Колективні паттерни поведінки, які передаються від покоління до покоління і визначають особливості соціальної взаємодії. 6. Вміння та навички: Освоєні навички і техніки, які визначають професійну та побутову компетентність. Ці ідеї були сформульовані Едвардом Тейлором, видатним антропологом, і вони відображають комплексний підхід до розуміння культури як системи, що включає в себе різноманітні аспекти життя суспільства Так, вказаний підхід до класифікації культури, який описали Альфред Кребер та Толкот Парсонс, визначає культуру як систему ідей, моделей цінностей і сутностей, що формують характер людської поведінки. Згідно з цією концепцією, культура включає в себе не тільки матеріальні аспекти, а й ідеологічні та ціннісні складові, які визначають спосіб мислення та взаємодії в суспільстві. Отже, цей підхід підкреслює роль ідей і цінностей у формуванні культурної ідентичності та визначенні стандартів поведінки в конкретному суспільстві. Він доповнює погляд на культуру як систему, включаючи усі аспекти, які описані раніше, але зосереджується на невидимих, інтелектуальних аспектах, які направляють людей у їх взаємодії та індивідуальний розвиток [9;10]. Так, погляд Станіслава Оссовського на культуру підкреслює її визначення як сукупності конкретних психологічних установок, що є характерними для індивіда та формуються під впливом людської спільноти. Його концепція вказує на те, що культура не лише виявляється у зовнішніх аспектах життя, а й відображає психологічні особливості та ставлення, що виникають внаслідок соціальної взаємодії та виховання в спільноті. Отже, відповідно до погляду Оссовського, культура формується через взаємодію людей у спільноті, визначаючи їхні психологічні настанови і впливаючи на їх сприйняття світу та власної ролі в ньому [11]. Підсумовуючи вищевикладене, можна виділити кілька основних груп складових, які формують культуру: 1. Інтелектуальні складові: Знання та технології, включаючи наукові досягнення та технічний прогрес. 2. Естетичні та творчі аспекти: Мистецтво в усіх його виявах, що відображає культурні цінності та естетичні уподобання. 3. Духовні та релігійні складові: Вірування, релігійні погляди та обряди, які формують духовну сутність культури. 4. Соціально-інституційні елементи: Правові норми, системи соціальних відносин, традиції та звичаї. 5. Поведінкові та психологічні аспекти: Ідеї, цінності, установки та менталітет, які впливають на сприйняття світу та поведінку індивідів. 6. Споживацькі та технологічні елементи: Спосіб життя, використання технологій та матеріальних благ. Ці різноманітні аспекти взаємодіють та утворюють комплексну систему, яка визначає культурний ландшафт суспільства. Так, технологічні складові культури включають розроблені та відкриті знаряддя праці, технології, та інші матеріальні або інтелектуальні досягнення, що визначають технічний прогрес та рівень розвитку суспільства. Це можуть бути як конкретні матеріальні артефакти, так і знання, пов’язані з їх виробництвом та використанням. Вони відображають етапи науково-технічного розвитку людства. Декілька прикладів технологічних складових: 1. Лук та стріли: Ранні знаряддя праці та знаряддя для полювання та оборони. 2. Колесо: Винахід, що суттєво полегшило транспорт та виробництво. 3. Порох: Важливий винахід, що визначив розвиток військової техніки та зброї. 4. Паровий двигун: Перехід від ручного виробництва до епохи машин та промислової революції. 5. Папір: Винахід, що суттєво полегшив обмін інформацією та розвиток писемності. Так, матеріальні складові культури охоплюють сукупність матеріальних артефактів, які є притаманними певній культурі. Ці артефакти можуть включати в себе різні об’єкти і знаряддя, які виробляються та використовуються членами даного суспільства. Вони стають важливими елементами культурної ідентичності та спільного спадкування. Приклади матеріальних складових культури включають: Традиційні вбрання: Одяг, який відзначається унікальним стилем та призначеним для особливих подій. Архітектура: Специфічні будівлі, споруди та міські ландшафти, що є визначними для даної культури. Кулінарія: Специфічна їжа, методи приготування та традиції харчування, характерні для певного народу чи регіону. Мистецтво і ремесла: Художні вироби, ремесельні вироби, образотворче мистецтво, що є частиною культурної спадщини. Релігійні артефакти: Об’єкти, пов’язані з релігійними обрядами та поклонінням. Так, духовні складові культури охоплюють сукупність моральних установок та цінностей, які формують поведінку та взаємодії членів суспільства. Ці аспекти визначають систему моральних переконань, які впливають на індивідуальні та колективні рішення, а також регулюють взаємини між членами суспільства. Духовні складові включають: 1. Моральні цінності: Основні принципи та переконання, що визначають, що є правильним чи неправильним, добрим чи злом. 2. Етика: Система моральних норм, які регулюють поведінку людей в різних ситуаціях. 3. Релігійні переконання: Вірування та доктрини, які формують духовний світогляд та впливають на життя і поведінку людей. 4. Соціальні норми та звичаї: Правила та традиції, які визначають прийнятну поведінку в конкретному суспільстві. 5. Емоційний інтелект: Здатність розуміти та керувати власними емоціями та емоціями інших. Так, психологічні складові культури включають сукупність психологічних установок, характерних для представників конкретного етносу чи народу. Ці аспекти визначають спосіб сприйняття світу, цінностей, взаємовідносин та поведінки в межах конкретного культурного контексту. Вони можуть включати такі елементи, як традиції, сприйняття ролей, типові реакції на певні ситуації і загальний психологічний підхід до життя. Психологічні складові включають: 1. Сприйняття світу: Особливості уявлень та тлумачення дійсності в межах конкретної культури. 2. Цінності та переконання: Цінності, які визначають важливість різних аспектів життя та їхнє місце в ієрархії. 3. Міжособистісні відносини: Спосіб взаємодії та спілкування між членами суспільства. 4. Сприйняття ролей: Очікування щодо поведінки в різних контекстах та ролях (наприклад, в сім’ї, на роботі, в громадському житті). 5. Традиції і звичаї: Закріплені у психіці способи дій та святкування, які передаються з покоління в покоління. 6. Типові реакції на стрес та конфлікти: Способи вирішення проблем та відповідь на негативні ситуації. Ідейні та ідеологічні складові культури становлять сукупність ідей, цінностей та переконань, які визначають спосіб мислення та границі допустимості в конкретній культурі. Ці складові визначають ідеологічний ландшафт суспільства і впливають на його розвиток та взаємодію. Елементи суспільства зазвичай розглядаються в рамках того, як відбувається організація самого суспільства і які форми комунікації в ньому вважаються прийнятними. Незважаючи на це, важливо пам’ятати, що культура, за своєю суттю, стосується не лише великих груп людей, але й безпосередньо кожного індивіда. Крім того, при врахуванні історичного контексту вона охоплює відносини та правила поведінки в конкретній сфері життєдіяльності. Нами досить детально було розглянуто питання пов’язані з взаємозв’язком культури та національної безпеки, а також тим, як культура загалом пов’язана з наведеним. Тут же ми більш детально роз’яснимо, яким чином ці явища взаємопов’язані між собою. Перш за все візьмемо до уваги те, що освіта, за своїм змістом є сукупністю постійних дій спрямованих на вдосконалення свого рівня знань, а відповідно і сприйняття світу навколо себе. Звідси маємо те, що освіта — є фактором формування культурної ідентифікації. За великим рахунком через освіту формуються та популяризуються якраз таки належність до певної культури та усвідомлення цієї культури. Звідси, на нашу думку, можна стверджувати, що культура та освіта є набагато більше, ніж просто пов’язаними поняттями. Окремо слід звернути увагу на те, що освіта дозволяє просувати та обґрунтовувати концепції пов’язані з роллю держави та тим, як держава має функціонувати. У нас з вами не виникає сумнівів щодо того, що держава має існувати в тому чи іншому вигляді. Не виникає сумнівів і те, що в контексті нашої картини світу враховуючи вже здобутий емпіричний досвід ця держава має бути саме українською, оскільки лише така компіляція дозволяє вільно існувати. ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1 В цьому розділі нами було розглянуто основні поняття та історичну ретроспективу впливу освіти на формування національної безпеки. Ми визначили взаємозв’язок між поняттями освіта та культура та зробили висновок, що в контексті історичному ці поняття багато в чому доповнюють одне одне, адже без іншої втрачається сенс у попередній. Окремо досить детально нами була розглянута національна безпека, визначено поняття гуманітарної безпеки держави, а також здійснення низку порівняльних аналізів літературних джерел з метою визначення факторів взаємодії та впливу. Освіта, як ключовий елемент формування культури та цінностей суспільства, є важливим інструментом в забезпеченні національної безпеки. Інтеграція освітніх підходів у стратегії забезпечення безпеки нації визначає не лише розвиток інтелектуального потенціалу, але й формування гармонійного суспільства. Сприяння освітній системі відіграє важливу роль у вихованні патріотизму, громадянської відповідальності та взаєморозуміння між різними соціокультурними групами. Зростання освітнього рівня суспільства підвищує його стійкість до внутрішніх та зовнішніх загроз, формує критичне мислення та забезпечує доступ до сучасних знань і технологій. Освіта сприяє розвитку культури безпеки, що включає в себе не лише фізичний аспект, але і культурні, соціальні та етичні компоненти. Формування свідомого ставлення до правил і законів, розуміння цінностей громадянського суспільства та глибоке вивчення історії нації допомагає суспільству забезпечити стабільність та гармонію. Отже, впровадження комплексного підходу до національної безпеки через призму освіти є важливим стратегічним напрямком для будь-якої країни. Формування освітнього простору, спрямованого на розвиток інтелекту, громадянської свідомості та культури безпеки, має далекосяжні наслідки для сталого розвитку нації в умовах викликів і загроз сучасності. РОЗДІЛ 2 ОСВІТА ТА РОЗВИТОК АНАЛІТИЧНИХ НАВИЧОК У КОНТЕКСТІ СПРИЙНЯТТЯ ДЕРЖАВИ 2.1 Психологічні аспекти взаємодії освіти і формування громадянського ставлення Глибоке оволодіння знаннями про правові принципи державного устрою, які закріплені у Конституції України, формує у громадян конституційно-правову свідомість. Особливістю Конституції України є фіксація прав та свобод громадян, що визначені сукупністю основних людських потреб, забезпечуючи таким чином передумови для самореалізації особистості. Конституція гарантує право на вільний розвиток, особисту свободу й недоторканність, свободу висловлювання своїх поглядів і переконань, участь у владних справах, вільний вибір та бути обраним, володіння та розпорядження власністю, право на працю, соціальний захист, охорону здоров’я, освіту і т. д. Таким чином, ознайомлення з основними положеннями Конституції України є першим та важливим кроком у процесі виховання та формування уявлень про правовість серед громадянства. Особливу увагу слід зосередити на питаннях, що стосуються приватної власності, особистої ініціативи, самостійної діяльності (включаючи підприємництво), сутності та структури ринкових відносин, а також проблем соціальної справедливості та рівності, взаємодії окремої особистості з суспільством та співвідношення прав і обов’язків громадянина. В Конституції України зазначено всього лише чотири статті (статті 65-68), які описують обов’язки громадянина нашої держави: захист Вітчизни, охорона природи та культурної спадщини, сплата податків і зборів, дотримання Конституції та законів України. Система виховання має сприяти утворенню у кожного громадянина своєї системи громадянських обов’язків, причому головне місце в цій системі займають знання державної мови та повага до державних символів. Права та обов’язки громадянина є нероздільними, і тільки чітке усвідомлення цієї взаємодії може допомогти учням сприймати позитивно як права держави, так і вимоги до них, а також санкції за їх невиконання. Ознайомлення з Конституцією України має бути не лише формальним вивченням окремих статей, а й спрямовано на розвиток "конституційного" мислення. Це вимагає використання сучасних психологічних методів та підходів. Зміст Основного Закону України та законодавства України, пов’язаного з освітою, дозволяють створити та обґрунтувати систему громадянського виховання у дітей та учнівської молоді, яка починається з народження та триває принаймні до завершення навчання в школі. Ця система передбачає проведення навчальної та виховної роботи в різних сферах, зокрема у сім’ї, навчальних закладах, молодіжних організаціях та інших установах. Після закінчення навчального закладу дитина повинна не лише формально вважатися громадянином держави, а й мати свідоме та активне громадянське ставлення, готовність відстоювати національну ідею України як самостійної, світлої, миролюбної та високорозвиненої країни. Важливою умовою для успішного громадянського виховання є відповідна система громадянської освіти. На сучасному етапі розвитку суспільства спостерігається значне відставання духовного, морального та соціального розвитку окремої особистості у порівнянні зі швидкістю змін соціально- політичних утворень. Тому виховання громадянина набуває все більшої вагомості та вимагає більшої уваги до розвитку громадянської освіти. Україна має певний досвід у впровадженні громадянської освіти. У нашій країні в останні роки було прийнято чимало заходів щодо запровадження системи громадянської освіти: було видано експериментальні підручники, які перебувають на етапі апробації, проведено різноманітні конференції та семінари. Проблеми громадянської освіти відображено в концепції дванадцятирічної освіти та національній доктрині розвитку освіти. Розвиток системи громадянської освіти є необхідною складовою перехідного процесу до стабільної демократичної системи, оскільки основною метою цієї освіти є формування громадянина, який цінує та готовий захищати ідеали свободи, демократичні цінності та права людини. Різноманітні навчальні заклади, передусім школи, як основні центри громадянської освіти, повинні сприяти розвитку демократичної політичної культури, формуванню громадянської компетентності, політико-правових знань, гідності та відповідальності молодих людей, а також усвідомленню та прийняттю ними демократичних принципів життя та пріоритету прав людини. Мета громадянської освіти полягає в формуванні особистості, яка володіє демократичною громадянською культурою, розуміє зв’язок між особистою свободою, правами людини та своєю громадянською відповідальністю, має навички для компетентної участі у суспільному житті. Виховання особистості через громадянську освіту ґрунтується на основних принципах демократичного суспільства. Вона формує систему знань, що сприяють у формуванні у людини демократичних цінностей та громадянських навичок, які необхідні для соціальної взаємодії. Створення змісту громадянської освіти потребує використання певних підходів: Діяльнісний підхід - формування змісту громадянської освіти спрямоване на розвиток уявлень та практичних навичок успішної соціальної активності особистості. Особистісно зорієнтований підхід - акцентує увагу на невід’ємності прав людини та вільного вибору, враховуючи вікові особливості учнів. Конкретно-історичний підхід - враховує вимоги суспільства щодо підготовки особистості до участі в житті суспільства на певному історичному етапі. Зміст громадянської освіти повинен охоплювати культурологічні, філософські, політологічні, правові, економічні та соціально-психологічні знання. Його освоєння сприятиме формуванню світоглядних орієнтацій особистості, самоідентифікації та самореалізації в різних сферах суспільного життя. Завдання системи громадянської освіти полягають у розвитку мотивації відповідальної участі особистості у громадянсько-політичних процесах, активному відстоюванні ідеалів демократії в Україні. Громадянська освіта спрямована на забезпечення мінімального рівня громадянської освіченості кожної людини. Вплив, що здійснюється в особистісній сфері, коли суб’єкт і об’єкт взаємодії збігаються, отримав назву самонавіювання. Передача цього методу дітям в першу чергу покладена на батьків. Самонавіювання, як метод, властивий у різній мірі всім людям і може використовуватися для цілеспрямованого самовиховання та утвердження нових установок. Це досягається шляхом повторення певних слів або формул в собі та глибокого вірування в досягнення бажаного результату (відомо як аутотренінг). Особлива форма поведінки, що передбачає прагнення молодої особистості імітувати окремі дії, риси характеру, стиль поведінки та ідеали інших людей, отримала назву наслідування. Це може бути як свідомим, так і несвідомим процесом, включаючи як інстинктивний, так і умовно-рефлекторний характер. Наслідування є однією з ключових форм усвідомленого сприйняття молодшим поколінням моральних, світоглядних, громадянських ідеалів суспільства. Використання в навчально-виховному процесі механізму наслідування має супроводжуватися формуванням у молодої особистості (школяра) самостійності та унікальності. Без цього дитина може стати безхарактерною, занадто схильною до наслідування, що призведе до втрати індивідуальності та унікальності. Ці методи, такі як переконування, самонавіювання, наслідування, є механізмами цілеспрямованого впливу у психології. Вчитель має вміло застосовувати ці впливи для досягнення конкретних цілей. Також існують інші механізми громадянського виховання, на які вплив вчителя або вихователя обмежений. Це соціально-психологічне зараження та рефлексія. Суть соціально-психологічного зараження полягає в тому, що емоційні стани, такі як тривога, радість, захоплення, ентузіазм тощо, неусвідомлено та безконтрольно переходять від одного індивіда до іншого в ситуації безпосереднього спілкування. Ці стани можуть бути використані для різних видів виховної діяльності, особливо в контексті громадянських почуттів. З нашої точки зору, найбільш результативним механізмом громадянського виховання є рефлексія (саморефлексія). Рефлексія означає осмислення окремою особистістю мотивів, механізмів, принципів та результатів власної діяльності та життєвого способу. Індивідуальна рефлексія - це не лише роздуми про власні внутрішні процеси, а й усвідомлення власних цілей, системи цінностей, принципів та способів життя. Результатом індивідуальної рефлексії є уявлення про власну особистість, її концепція, що відображається тільки при уважному аналізі індивідуальних емоційних, соціальних та активних проявів особистості. Застосування цього механізму в навчальному процесі може призвести до змін у сприйнятті громадянськості, усвідомлення її динаміки та використання свідомості для регулювання відповідної сфери діяльності. Також важливо, що рефлексія сприяє перетворенню особистості з суб’єкта зовнішньої діяльності на суб’єкта саморозвитку та самозміни. Механізми громадянського виховання виявлять свою ефективність лише при належній підготовці педагогічних працівників навчальних закладів для їх застосування. Розвиток громадянської свідомості в особистості залежить від процесів соціалізації, виховання та самовиховання. Сучасний етап розвитку України як незалежної держави потребує від інститутів соціалізації врахування різноманітних педагогічних факторів громадянського виховання. Це означає новий підхід до цілей, змісту та організації громадянського виховання в українських освітніх закладах. Розуміючи, що об’єктивні чинники, такі як соціальні, економічні, правові та культурні, відіграють ключову роль у формуванні громадянськості, вважаємо, що школа в сучасних умовах має можливість внести значний внесок у розвиток громадянської свідомості учнів. Це можливо через реалізацію потенціалу нового змісту навчально-виховного процесу. По-перше, зміст, форми та методи навчально-виховного процесу повинні сприяти інтеграції кожної зростаючої особистості з Українською державою. По-друге, вміст, форми та методи навчально-виховного процесу мають запобігати міжгромадянським та міжетнічним конфліктам, проявам громадянської непокори та іншим негативним аспектам суспільного життя. По-третє, громадянське виховання має бути системним. Громадянське суспільство потребує добре прописаної системи громадянського виховання. Педагогічна наука має розробити науково-методичні основи процесу громадянського виховання, які відповідали б завданням Національної доктрини розвитку освіти. Ефективне громадянське виховання у системі шкільної освіти потребує вирішення кількох проблем: створення системи громадянської освіти, що включає в себе знання з громадянської моралі, права, екології, етнопедагогіки, етнопсихології та культури; розробка методології громадянського виховання, включаючи закономірності, принципи, методи, засоби та прийоми; введення в структуру системи громадянського виховання підсистеми моніторингу громадянськості молодого покоління, що дозволить своєчасно коригувати зміст та методи громадянського виховання. Ми вважаємо, що система громадянського виховання буде ефективною лише при активній участі учнів у громадянській діяльності. Важливо залучити всіх школярів до різноманітних громадських організацій - товариств, клубів, фондів, - які пропагують громадянські цінності. У цьому процесі позашкільні заклади мають великий потенціал. Також, вплив на формування громадянськості учнів та студентів мають засоби масової інформації, такі як радіо та телебачення. Вони спрямовані на різні аудиторії і мають важливі об’єкти, серед яких: учні та студенти, які потребують особливої уваги у формуванні навичок для життя у суспільстві та розвитку особистості; окремі соціальні групи, які потребують освітлення різних аспектів прав людини та демократичних відносин у суспільстві. Неперервність цього процесу є ключовим; міжнародна аудиторія, для якої важливо формувати свідомість про мирне співіснування та баланс між національною ідентичністю та міжнародним співробітництвом. Видатні педагоги, такі як Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, К. Ушинський, В. Сухомлинський, приділяли велику увагу індивідуальному підходу у формуванні громадянськості учнівської молоді. Індивідуальний підхід враховує відмінність та унікальність кожної особистості. Його ефективність у формуванні громадянськості сприяє застосуванню різних методів типізації суб’єктів виховного впливу. Однак чіткий підхід до цієї проблеми ще потребує подальших досліджень та розвитку. Утворення умовного простору типів виявлення громадянськості можна пояснити за допомогою моделі, де позначення осей мають наступний зміст: Позначення «П» - відображає рівень вияву патріотизму; «М» - відображає рівень прояву маргінальності конкретної особистості; «Д» - відображає ступінь вияву державництва у поведінці окремої особи; «Е» - відображає ступінь вияву егоїстичної спрямованості конкретної особистості; «С» - відображає рівень свідомої організованої громадянської діяльності особи; «Ст» - відображає ступінь ситуативності у громадянській поведінці конкретної особи. З даної системи можна виділити вісім типів вияву громадянськості: СвДП - свідомий державний патріот; СвДМ - свідомий державний маргінал; СвЕП - свідомий егоїстичний патріот; СвЕМ - свідомий егоїстичний маргінал; СтДП - ситуативний державний патріот; СтДМ - ситуативний державний маргінал; СтЕП - ситуативний егоїстичний патріот; СтЕМ - ситуативний егоїстичний маргінал. 2.2 Перспективи підвищення ефективності освіти для покращення громадянського сприйняття та стійкості до маніпуляцій Взаємодія освіти та формування громадянського ставлення в суспільстві є важливою складовою процесу соціалізації та розвитку особистості. Психологічні аспекти цієї взаємодії включають кілька ключових аспектів: Формування цінностей та усвідомлення громадянських обов’язків має важливе значення для стабільності та розвитку суспільства. Освіта відіграє визначну роль у цьому процесі, оскільки вона впливає на ціннісні орієнтації та свідомість людей. Це відбувається завдяки включенню в навчальний процес відповідних уроків, програм та діалогу у шкільному середовищі. Однією з ключових функцій освіти є формування громадян, які розуміють свої права та обов’язки у суспільстві. Шляхом навчання громадянської відповідальності та поваги до прав і свобод інших людей, освіта вирощує покоління з усвідомленими цінностями демократії, свободи, толерантності та рівності. Уроки, спрямовані на розвиток громадянського усвідомлення, надають можливість учням краще розуміти складні аспекти суспільства. Вони навчають шанувати та поважати думки та переконання інших, розвивають навички конструктивного діалогу та вирішення конфліктів мирними засобами. Освіта є ключовим інструментом для формування культури громадянства та активної участі в суспільному житті. Вона надає можливість кожному індивідууму відчути свою причетність до життя суспільства, підвищити рівень своєї громадянської участі, активно допомагати у вирішенні проблем та прийнятті рішень на різних рівнях – від шкільних громад до державних інституцій. Крім того, освіта створює можливості для самореалізації та розвитку особистості в контексті громадянського ставлення. Вона надає інструменти для аналізу соціальних проблем, критичного мислення та прийняття обґрунтованих рішень, що є важливими складовими громадянської активності та ефективності у суспільстві. Отже, формування цінностей та усвідомлення громадянських обов’язків через освіту створює підґрунтя для активної та відповідальної участі людей у житті суспільства, сприяючи його розвитку та процвітанню. Розвиток соціальних навичок: Освіта сприяє розвитку соціальних навичок, таких як співпраця, комунікація, взаємодія та розуміння потреб інших. Ці навички є ключовими у формуванні громадянської участі та активного участі в суспільному житті. Навички співпраці та взаємодії мають ключове значення в сучасному суспільстві. Вміння працювати разом у команді для досягнення спільних цілей відображається у сприйнятті та реалізації важливості колективних зусиль у вирішенні завдань. Ці навички формуються через навчання, практику та взаємодію з оточуючим середовищем. Комунікаційні навички визначають здатність ефективно спілкуватися з іншими. Вони допомагають у встановленні зв’язків, створенні позитивних міжособистісних відносин та уникненні конфліктів. Розвинені комунікативні здібності сприяють створенню відкритого та довірчого середовища для спілкування, де люди можуть вільно обмінюватися ідеями та думками. Розуміння потреб інших особливо важливе для розвитку емпатії та сприяє створенню сприятливих умов для взаємодії. Це означає здатність почути, зрозуміти та врахувати погляди, переконання та емоції інших людей. Маючи це відчуття внутрішньої зв’язаності з іншими, ми можемо краще сприймати світ навколо нас та підтримувати оточуючих. Усі ці навички в сукупності формують важливу основу для побудови успішних міжособистісних відносин і сприяють позитивному розвитку суспільства. Вони є ключовими у бізнесі, освіті, громадському житті та в особистісному зростанні. Навички співпраці, комунікації та емпатії допомагають будувати мости між людьми, навіть коли існують культурні, соціальні чи емоційні відмінності. Вони є ключовими для формування взаєморозуміння та толерантного співіснування в різноманітних спільнотах. Засвоєння цих навичок в освітньому середовищі сприяє розвитку особистості, формуванню громадян, які здатні взаємодіяти з оточенням та брати активну участь у суспільному житті, сприяючи побудові гармонійного та розвиненого суспільства. Розвиток критичного мислення та аналізу інформації є ключовими аспектами освіти в сучасному світі. Освіта виступає каталізатором для навчання людей систематично аналізувати інформацію, яка їм подається, і розрізняти факти від припущень чи міфів. Вона надає можливість індивідуумам розуміти різноманітні погляди, перспективи та можливі ризики, пов’язані з різними точками зору. Критичне мислення спонукає громадян до активного аналізу соціальних проблем, політичних рішень та власних переконань. Воно надає здатність розглядати питання з різних позицій, з’ясовувати їхні передумови та можливі наслідки. Люди, що володіють цими навичками, частіше роблять обдумані вибори та вирішення, що сприяє підвищенню рівня свідомості й осмисленості. Освічені громадяни стають критичними споживачами інформації. Вони вміють розпізнавати факти від умисних або невідомих спотворень. Це особливо важливо в епоху загального доступу до інформації, де правдивість та об’єктивність даних часом стають під сумнів. Критичне мислення дозволяє критично ставитися до владних структур та їхніх рішень. Люди, що оцінюють різні точки зору та аргументи, можуть краще розуміти прийняття рішень владою, а також свою власну роль у цих процесах. Отже, освіта, що спрямована на розвиток критичного мислення та аналізу, є фундаментальною для формування громадян, які мають здатність свідомо сприймати і обирати інформацію, розрізняти факти від домислів, та усвідомлено приймати власні погляди та дії. На сучасному етапі розвитку суспільства важливою є активна участь громадян у суспільному житті. Одним із важливих аспектів формування громадянської активності є освіта. Вона відіграє ключову роль у стимулюванні участі особистостей у громадських ініціативах, вирішенні соціальних проблем та активному участі в процесах, що відбуваються у суспільстві. Однією з основних складових стимулювання активності є залучення до волонтерської діяльності. Освітні установи, зокрема школи та університети, можуть сприяти розвитку громадянської свідомості через створення програм та можливостей для волонтерства. Вони стимулюють студентів та учнів брати участь у благодійних заходах, соціальних проектах, що сприяє розвитку в них відчуття відповідальності за долю інших та активному розвитку суспільства в цілому. Також, ініціативи громадської освіти сприяють активізації громадян. Діалогові платформи, дискусії, тренінги та семінари, організовані шляхом шкіл, університетів чи різних громадських організацій, дають можливість людям обговорювати суспільні проблеми, шукати шляхи їх вирішення та приймати спільні рішення. Освітні заклади також можуть сприяти активності учнів та студентів, заохочуючи їх до участі в прийнятті рішень на рівні шкільних або університетських органів управління. Включення молоді у роботу студентських рад, шкільних комітетів, де вони можуть висловлювати свої ідеї та брати участь у формулюванні рішень, розвиває у них відчуття власної важливості у суспільстві та вміння брати активну участь у вирішенні питань, що стосуються їх життя. Такі ініціативи формують громадян, які розуміють важливість своєї участі в суспільному житті, володіють навичками співпраці та комунікації, готові брати відповідальність за розв’язання проблем та активно впливати на формування свого оточення. Загалом, розвиток громадянської активності через освіту сприяє формуванню свідомих, відповідальних та активних членів суспільства, які готові та здатні приймати активну участь у вирішенні суспільних проблем і підтримувати позитивні зміни. Волонтерська діяльність: Освітні заклади можуть сприяти залученню студентів і учнів до волонтерських проектів, які сприяють соціальному розвитку і допомагають вирішувати проблеми у місцевих спільнотах. Проекти громадянської освіти: Ці проекти можуть включати уроки, семінари, дискусії та рольові ігри, які сприяють формуванню учасниць/учасників як активних громадян зі знаннями про соціальні процеси та механізми демократичного управління. Участь у прийнятті рішень: В освітніх установах можуть проводитися обговорення, дебати, та учнівські асамблеї, де учасники мають можливість висловлювати свою думку, приймати рішення та вчитися працювати в команді. Виховання громадянської активності: Освіта сприяє формуванню в громадян навичок активної участі у різних сферах життя, роблячи їх більш свідомими та відповідальними у власних діях у суспільстві. Ці ініціативи сприяють розвитку громадянської активності, допомагаючи особистому зростанню учнів і студентів, а також сприяють покращенню соціального середовища в цілому. Освіта впливає на психологічний розвиток та формування громадянського ставлення, сприяючи створенню активних та відповідальних членів суспільства, готових брати участь у громадському житті та приймати рішення на користь загального добробуту. Забезпечення якісної громадянської освіти включає в себе постійну роботу над удосконаленням навчальних планів, методик викладання та підготовки педагогічних кадрів. Однак, ключовим аспектом є не лише формування знань, а й культивування цінностей громадянства та соціальної відповідальності. Передові підходи до освіти вимагають від шкіл та університетів не лише передачі інформації, але й створення умов для саморозвитку, критичного мислення та підготовки до активного участі у суспільному житті. Ще одним важливим аспектом є створення сприятливого середовища для формування громадянських якостей. Зважаючи на важливість сімейного оточення, співпраця з батьками грає важливу роль у підтримці та підтвердженні цінностей, які діти отримують в школі. Спільна робота школи і батьків може включати різноманітні заходи: виховні заходи, лекції, сімейні заходи тощо. Крім того, важливо визнати роль вчителів у формуванні громадянської свідомості учнів. Підготовка педагогів до викладання громадянської освіти та надання їм підтримки у впровадженні нових методик у викладанні є важливим аспектом. Професійний розвиток вчителів у цій сфері сприяє підвищенню якості навчання та розвитку громадянських якостей учнів. Нові педагогічні підходи в освіті орієнтовані на створення не лише знання, але й розвиток особистості як активного, свідомого та відповідального громадянина. Реалізація подібних підходів у навчальних закладах вимагає співпраці всіх учасників освітнього процесу, оскільки тільки за умови взаємодії школи, сім’ї, вчителів та учнів можна досягти максимального позитивного результату у формуванні громадянських якостей у молодого покоління. ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ Отже, підвищення ефективності освіти для поліпшення громадянського сприйняття та стійкості до маніпуляцій є складним та невід’ємним аспектом сучасної освітньої системи. Для досягнення цієї мети важливо впроваджувати різноманітні підходи та стратегії, які орієнтовані не лише на передачу знань, але й на формування цінностей, навичок та навичок громадянської активності. Розвиток критичного мислення, включення курсів громадянської освіти, створення практичних ситуацій для учнів, підтримка медіа-грамотності, стимулювання самостійного мислення та партнерство з батьками – це лише кілька із перспектив, які спрямовані на формування відповідальної громадянської свідомості серед молоді. Залучення вчителів та педагогів у професійну підготовку, сприяння створенню сприятливого навчального середовища та розвиток співпраці між усіма учасниками освітнього процесу є важливими факторами впровадження сучасних підходів до громадянської освіти. Успішна реалізація цих стратегій сприятиме створенню умов для формування громадян, які вміють критично мислити, свідомо діяти у суспільстві, розрізняти маніпуляції в інформації та активно брати участь у вирішенні суспільних питань. Забезпечення громадянської активності та соціальної відповідальності у молодого покоління є важливою передумовою для побудови стійкого та процвітаючого суспільства у майбутньому. РОЗДІЛ 3. ПЕРСПЕКТИВИ ТА ПРОГНОЗИ 3.1 Перспективи та прогнози трансформації освіти як базової складової безпеки В попередніх розділах нами було розглянуто питання взаємозв’язку між освітою, як сферою, та її впливом на формування та здатність до функціонування національної безпеки, а що насамперед — держави. В цьому розділі нами буде розглянуто питання перспектив та прогнозів трансформації освіти. Ми вже розуміємо, що освіта значною мірою впливає на безпеку держав. Тут же ми розглянемо те, як саме може бути трансформовано цю сферу, аби в подальшому ситуація, принаймні, не погіршилась. Важливим є відзначити те, що окрім базових моментів пов’язаних з освітою, таких як те, що освіта допомагає сформувати світогляд, усвідомлення себе та ролі держави, зокрема, Стратегія національної безпеки України (затверджена Указом Президента України №392/2020 від 14.09.2020) передбачає затвердження таких стратегій: “Стратегія людського розвитку; Стратегія воєнної безпеки України; Стратегія громадської безпеки та цивільного захисту України; Стратегія розвитку оборонно-промислового комплексу України; Стратегія економічної безпеки; Стратегія енергетичної безпеки; Стратегія екологічної безпеки та адаптації до зміни клімату; Стратегія біобезпеки та біологічного захисту; Стратегія інформаційної безпеки; Стратегія кібербезпеки України; Стратегія зовнішньополітичної діяльності; Стратегія забезпечення державної безпеки; Стратегія інтегрованого управління кордонами; Стратегія продовольчої безпеки; Національна розвідувальна програма” []. Зазначені стратегії, зокрема, можуть бути досить унікальними актами, які, зокрема, будуть спрямовані, як на підвищення престижності окремих професій, що в контексті ринкової економіки є менш популярними, ніж ті, які як правило є популярними в зв’язку з вищим розміром оплати праці, але також і захоплює ті сфери, які наразі є крайнє пріоритетними для нашої держави. Окремю складовою питання тут є те, що система освіти потребує значаної трансформації. Необхідність трансформації пов’язана, на нашу думку, перш за все з заскорублістю та нездатністю системи до швидкого реагування на виклики сучасності. Досвід минулого року репрезентує те, як вдавана автономність заважає закладам освіти реалізовувати навіть свої базові потреби пов’язані з обов’язкою наявністю укриттів чи викликами блекаутів і неможливості закупівлі генераторів. Окремою стороною питання є обмеження, які створені Бюджетним кодексом України і пов’язані з реальним використанням коштів закладами освіти. На нашу думку основна проблема функціонування системи освіти пов’язана з неможливістю адекватного та вчасного реагування на потреби реальності. Це пов’язано як з чіткими та жорсткими вимогами щодо можливості використання коштів, а також надмірними бюрократичними вимогами до забезпечення функціонування роботи таких закладів. Звідси цілком органічною, на нашу думку, є думка щодо корпоротивізації закладів освіти. Тобто, перетворення таких закладів в освітні корпорації, які можуть самозабезпечуватись та реально враховувати потреби ринку праці. Окремим запобіжником такого може бути вирішальна частка впливу, в первинній частині реалізації такої дії, у держави. Поступовий відхід від державного управління до приватного управління акціонерів є більш адекватним підходом до того, аби величезна система працювала таким чином, як це мало б бути в сучасній та прогресивній країні. Тут нам важливо більш детально розглянути Стратегію національної безпеки України. Перш за все Стратегія виділяє таке: “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека - найвища соціальна цінність в Україні. Реалізація цієї норми Конституції України - головна ціль державної політики національної безпеки” []. Людиноцентризм є і має бути базовим фактором розвитку держави. В свою чергу розвиток держави в цьому напрямку можливий виключно через призму реалізації такого принципу в контексті зазначеної Стратегії системою освіти. “Ми творимо Україну вільною, заможною, безпечною державою, де панує право, де держава захищає громадян і суспільство, де кожен може реалізувати свої таланти і здібності, де люди дихають чистим повітрям, п’ють чисту воду та з якою пов’яжуть долю наші діти й онуки” []. Формування правової держави можливе лише за умови створення відповідних передумов в процесі початкових етапів життя людини. Відповідно вважаємо, що питання розвитку справедливості може бути реалізовано шляхом поступової її імплементацію в систему освіти саме в контексті нульової толерантноті до нігілізму та русофілії. Одним із базових напрямків Стратегії національної безпеки України є: “розвиток людського капіталу України, зокрема через модернізацію освіти і науки, охорони здоров’я, культури, соціального захисту” []. В той же час відзначимо, що розвиток людського капіталу є дійсно можливим за умови постійного формування цінностей свободи та людиноцентризму, справедливості. Формування таких цінностей в повному форматі можливе, здебільшого, через правильно сформоване оточення. Тут під оточенням маємо на увазі загалом все середовище у якому перебуває людина на етапі її становлення. Звідси постає питання про трансформацію не лише форми здійснення та реалізації функцій освітньої сфери, а і самого її змісту. Окремою складовою змісту освіту, яка по суті своїй, виконує виховну функцію, а як наслідок формує антропоцентристське виховання є вивчення та дотримання українських традицій. В контексті популяризації української культури наразі ми стикаємось з низкою популяризованих радянським союзом міфів. Ці міфи за своїм змістом та формою є небезпечними, адже лише відштовхують молоді покоління від сприйняття себе частиною української культури. Не менш важливим фактором є реальне, а не декларативне дотримання світського принципу освіти, а саме незалежність та неприпустимість взаємозв’язку між церквою та освітою, а також політикою та освітою. Наразі ж ми можемо спостерігати, переважно, те, як представників різних конфесій, політичних сил залучають до процесів освітніх. Важливо зазначити, що попри дискусійність окремих реформ в сфері освіти, загалом, на нашу думку, вони є умовно успішними. Окремим болючим питанням реформування та трансформування системи освіти є реорганізація закладів професійно-технічної, фахової передвищої, вищої освіти. Наразі кількість закладів освіти є дійсно надмірною, адже окрім питання умовних “наукових традицій” в контексті окремих закладів ми маємо ситуацію, що по суті, від цілком органічного об’єднання, заклади освіти стримує адміністративний персонал закладів освіти, тобто, його керівництво, що пов’язано зі страхом втратити наявні станом на зараз преференції. В той же час хочемо продовжити свою думку, щодо необхідності корпоративізації закладів освіти. Ця реформа може бути найбільш болючою та непопулярною, але за сукупністю ознак якраз таки найкраще репрезентуватиме те, як має розвиватись освіта. Окремим фактором ризику є призначення керівників закладів освіти одноосібно органом управління таким закладом або шляхом виборів, як то відбувається в закладах вищої освіти. Вважаємо, що найкращим є варіант призначення керівника правлінням чи його аналогом, як то відбувається в корпораціях. Відповідно в такого керівника буде передбачено більший рівень відповідальності, а ризики потрапляння на такі посади відповідно до політичної волі окремих осіб, на нашу думку, мінімізуються. Проте найбільш важливим питанням трансформації самої системи освіти на нашу думку є адекватне співставлення обов’язків та винагороди, яку можуть отримувати працівники закладів освіти за виконувану роботу. З одного боку запропонована теза є досить популістичною, оскільки це є найпоширенішим наративом. Мовляв, платіть більше і якість роботи буде кращою. Але з іншого боку це є аксіомою цілком логічною. Складно мотивувати до складної та відповідальної інтелектуальної роботи, яка окрім того передбачає наявність високого рівня підготовки та стресостійкості працівника без того, щоб цьому працівнику адекватно платити. Звідси ж, знову таки, виникає питання, що в контексті наявної на зараз системи це практично нереально без одно з двох: приватизації закладів освіти або реорганізації таких. Вважаємо, що обидва процеси є крайнє необхідними та відбудуться вже найближчими роками, враховуючи загальну тенденцію та напругу в середовищі освітян. Перші зрушення щодо приватизації, зокрема, вищої освіти та фахової передвищої освіти можуть відбутися вже в 2024-2025 роках. Скоріш за все це все буде, перш за все, пов’язано з великим інституційним аудитом, що цілком можливо, то міжнародним, а відповідно висновками такого буде необхідність скорочення закладів освіти та реалізація частини майна таких для перерозподілу видатків на більш сильні освітні та наукові центри. В подальшому буде обґрунтовано те, чому та з яких причин, за якими критеріями будуть приватизовуватись одні заклади, та додатково посилюватись інші. Беручи до прикладу великі українські корпорації, як то Метінвест, вважаємо цілком органічним те, якщо такі корпорації і будуть викуповувати заклади освіти з метою формування бази для підготовки власних кадрів. Окремим прикладом формування якраз таки великого освітньо-наукового центру може бути Президентський університет, який був предметом обговорення кілька попередніх років. Невелика кількість установ такого формату може цілком задовольнити потребу у фахівцях досить рідкісних професій або таких, які потребують саме чіткого державного регулювання. Решта закладів, що природно, будуть розвиватись в тому напрямку, який може бути найбільш привабливий інвесторам. Звідси ми маємо кілька питань, відповіді на які потребують додаткових дослідженб. Перш за все, а чи не знищить це українську освіту та науку? Чи забезпечить приватний сектор належне функціонування українських освітян? Чи не буде зміни пріоритетів освіти, цінностей та традицій в контексті системи освіти під призму інтересів олігархату, що може відрізнятись від загальнодержавних? В той же час не варто забувати, що в контексті української державності саме заможні українці були тими, хто стимулював розвиток освіти. 3.2 Загрози належного функціонування освіти в Україні В попередніх підрозділах нами досить детально було розглянуто вплив освіти на здатність держави до виживання через призму національної безпеки, державної безпеки. Ми розглянули ті фактори, які зумовлюють пряму кореляцію між сталістю освіти та її впливом на різні соціально-політичні чинники стабільності у світі. Найбільш важливим, на нашу думку, в контексті цієї роботи є розглянути можливі загрози для належного функціонування освіти в Україні, а відповідно, як наслідок, те чи буде готова і здатна національна безпека України витримати наявні станом на зараз виклики. Наразі наявна велика кількість досліджень науковців щодо наявних загроз функціонування освіти. Хмелевська О.М., до прикладу, в контексті людського розвитку виділяє такі основні освітні ризики людського розвитку: ризики доступу, ризики участі, ризики використання освітнього середовища, ризики якості []. Варто звернути увагу, що тут досить доречно розглянуто саме основні освітні ризики людського розвитку. Вважаємо, що наведені пані Хмелевською ризики досить репрезентативні, оскільки гарно репрезентують саме ті фактори, які загалом зумовлюють потенційну можливість освіти до розвитку. Звідси маємо кілька цікавих моментів. Перш за все те, що стосується ризиків доступу. Попри те, що дослідниця не надто ґрунтовно пояснює своє розуміння цього ризику ми запропонуємо своє бачення. Варто звернути увагу, що доступність освіти включає в себе одразу кілька досить поширених факторів, які одночасно є принципами , серед яких, зокрема: інклюзивність, публічність, прозорість, недискримінації тощо. Відповідно кожен з наведених принципів, факторів, чинників, що в контексті наведеного розуміння може розглядатись саме з такої позиції, репрезентує ті больові точки освіти, без посилення яких освіта не буде здатною до функціонування, а відповідно реалізації основної своєї цілі — розвитку людського потенціалу. Звідси маємо досить цікаве спостереження, яке попередньо ми вже описували, що освіта — це засіб для формування в людині людського. Звідси і питання в цінностях, які, як так, навіюються особам, які є учасниками освітнього процесу. Важливим є те, яким є освітнє середовище, адже можливість функціонування окремо взятого закладу освіти чи системи освіти загалом буде, якраз таки, спиратись на те наскільки цей заклад є доступним. В цьому контексті ми маємо наступне. Доступність, включаючи всі наведені та ненаведені принципи, є базовим фактором людиноцентризму сфери освіти, перш за все, як сфери послуг. Відхід від радянських традицій функціонування освіти однозначно є позитивною зміною. З ризику доступності досить органічно ми можемо перейти до ризику участі. В контексті цього ризику пропонуємо розглянути його з точки зору різних груп інтересів, а саме стейкхолдерів (учасників освітнього процесу) та інших зацікавлених осіб. Тут важливим фактором є, якраз таки те, що в контексті законодавства України стейкхолдерами більше визначаються такі особи, як: здобувачі освіти, випускники, батьки або піклувальники, роботодавці, представники закладу освіти (адміністрація, викладач). В той же час не менш важливими зацікавленими особами є інші представники суспільства. На наш погляд досить ризиковою частиною наявного є те, що неспотворюваною є зацікавленість всього суспільства у якості спеціаліста відповідної сфери, але лише окремі представники суспільства, враховуючи власну кваліфікацію, можуть впливати на процес трансформації освіти адекватно. Тобто так, що їх вплив не призведе до шкоди суспільству. Окремою складовою ризиковості є, якраз таки, зацікавленість самих учасників освітнього процесу у тому, аби бути його учасниками. Тут, здебільшого, звернемо уваги на дві категорії учасників освітнього процесу, а саме: здобувачів та персонал закладів освіти. У випадку з здобувачами ми матимемо ситуацію, коли, переважно освіта здобувається виключно в контексті обов’язку або певної преференції. Тобто наявна сформована система освіти передбачає більше конс’юмеристський підхід до усвідомлення сфери. В свою чергу конс’юмеристський підхід буде надто залежним від тенденцій на ринку, а це, відповідно, спричинятиме певні недоліки пов’язані якраз таки з здатністю до довгострокового планування розвитку суспільства. Зрозумілим та загальновідомим є факт того, що в своїй більшості, наприклад, вступник до закладу вищої освіти буде спиратись у виборі спеціальності на один з двох факторів: можливість безкоштовного навчання; можливість більш вигідного працевлаштування по завершенню навчання. Тенденції на ринку праці є досить швидкоплинними і в контексті того бюрократичного середовища, яким по суті є сфера освіти, досить складним є мобільність, яка життєво необхідна в контексті реалізації взаємовідносин між різними суб’єктами в ринковому суспільстві. Відповідно ми маємо умовну дилему, де з одного боку освіта позиціонується як мобільне середовище здатне до змін через автономію, а з іншого боку складну бюрократизовану систему, яка, що є правильним, має низку запобіжників та обмежень. Як так, то декларована автономія є не більше, ніж фікцією, оскільки автономії, як такої, не передбачає зовсім. Проте не менш важливим є питання кадрового забезпечення самої системи. Чи не найбільш важливим, навіть більш важливим, ніж матеріальне забезпечення, на нашу думку, виступає якраз таки кадрове забезпечення освітнього процесу. Беручи до уваги Ліцензійні умови провадження освітньої діяльності (затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 30.03.2015 № 1187 в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24.03.2021 № 365) ми можемо досить серйозні вимоги до суб’єктів, які прагнуть здійснювати освітню діяльність. Зокрема, то ще більш серйозними є вимоги до кадрового забезпечення освітньої діяльності. Окрім наявності досить високої кваліфікації ми маємо низку вимог, що пов’язані як з постійним вдосконаленням теоретичної підготовки таких кадрів, так і з аспектами практичної діяльності. Звідси слідує, що викладач має здійснювати постійну та досить серйозну роботу над собою, що пов’язано і з підвищенням кваліфікації, і з здійсненням методичної діяльності, досить високим рівнем завантаженості в контексті навчального процесу, так і окремі питання щодо наукової відповідності конкретного викладача. Окрім того маємо і ситуацію пов’язану з підрозділами забезпечення освітнього процесу. Як правило, то це різні господарські служби, бухгалтерія, юристи тощо. Тобто величезна кількість фахівців, які є задіяними для можливості належного забезпечення освітнього процесу. Тут же виникає питання, що в контексті обмеженого фінансування обов’язки таких осіб є надмірними, а як наслідок виникає питання знову ж надмірної завантаженості. Беручи до уваги регламентоване законодавством забезпечення оплати праці як фахівців, які забезпечують освітній процес, так і самих викладачів ми маємо ситуацію пов’язану з реальним знеціненням роботи відповідних категорій. Звернемо увагу, що переважна більшість осіб, які працюють в сфері освіти мають заробітну плату в межах мінімальної. Для отримання заробітної плати вище мінімального розміру оплати праці необхідно або брати додаткове навантаження на себе, або пройти шлях тривалістю 5-10 років для отримання умовно середньої заробітної плати по регіону. Тут ми маємо неспівмірність наявних вимог та обов’язків тій винагороді за виконувану роботу, яка є наразі. Це, в свою чергу, породжує ризики пов’язані, як з зацікавленості і якості надаваних послуг, так і корупційні ризики у сфері освіти, що неодмінно призводить до невиконання основних функцій, які покладаються на сферу та явище освіти, так і на деякі інші фактори пов’язані з реальною можливість забезпечення національної безпеки. Здійснювані зараза дії, які спрямовані на забезпечення якості освітнього процесу, а відповідно і якості освіти як такої породжують додаткові трудові функції та обов’язки, що в контексті мінімальної оплати праці за виконання таких, в кінцевому результаті, призводить до фікцій в такій сфері. Загалом маємо досить об’єктивний ризик пов’язаний з тим, що участь здобувачів освіти, як правило, буде обмежуватись кількістю обов’язків, які створюються для них та перспективою отримання певних преференцій в майбутньому. З боку персоналу закладів освіти маємо ризик втрати зацікавленості та розчарування сферою освіти, оскільки обсяг вимог щодо них є неспівмірним порівняно з обсягом забезпечення за виконувану роботу. Окремим ризиковим фактором слід відмітити фіктивну автономію, яка не дозволяє об’єктивно виконувати хоча б частково ті функції, які б мали виконуватись закладом, як автономною установою. В контексті ризиків якості маємо ситуацію, яка пов’язана з її акцентуацією виключно в межах обумовлених бюрократичних процедур. На нашу думку досить сумнівними є ті дії, які наразі пов’язані з забезпеченням якості освіти. Беручи до уваги, наприклад, діяльність Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти ми можемо спостерігати існування досить дороговартісної інституції чия основна функція є по суті функцією контролю та ревізії діяльності закладів освіти, а відповідно створює передумови для існування та функціонування сфери вищої освіти виключно в межах звітів та “роботи для перевірок”. Схожу функцію виконує і Державна служба якості освіти. Результативність діяльності таких інституцій є вкрай сумнівною, проте одночасно і необхідною. На нашу думку досить важливим фактором, який по суті більше всього і впливає на можливість адекватного функціонування сфери освіти, а як наслідок формування в людях того світогляду та цінностей, які необхідні для адекватного функціонування в суспільстві та наданні необхідних знань, для можливості в подальшому створенні суспільнокорисного продукту має бути більш пов’язана з відповідальністю. В свою чергу більша відповідальність має передбачати більшу винагороду. Вважаємо, що крайнє хибною є концепція при якій заробітна плата окремого працівника у сфері освіти залежить від нормативних актів, а не ефективності та якості роботи окремого працівника. Підводячи підсумок можна сказати, що найбільшою загрозою для сфери освіти є надмірна бюрократизація та знецінення наявних здобутків та кадрів у системі. Як наслідок від політик пов’язаних з постійними перевірками та формуванням зайвих бюрократичних документів можемо спостерігати перевтому фахівців та зневіру у власній роботі. Тобто, наявна система якнайшвидше призводить до вигорання, а як наслідок до бажання покинути сферу діяльності. В перспективі, умови такої системи, як вона є зараз можуть призвести виключно до зниження зацікавленості розвитку у сфері освіти. На нашу думку наразі реформи в сфері освіти мають передбачати спрощення взаємодії між учасниками освітнього процесу, а відповідно і майже певну дебюрократизацію процесів пов’язаних за забезпеченням освітнього процесу. Окремою стороною питання є формування належної інформаційної політики на державному рівні, яка має зацікавити та сприяти інтеграцію молоді у освітню сферу. Не менш важливим залишається питання передбачення для працівників сфери освіти яких-неяких але реальних та функціонуючих гарантій та більш-менш ринкової заробітної плати. Вважаємо, що наразі існує достатня кількість технологій, які могли б централізовано бути інтегрованими в освіті для спрощення взаємодії між різними учасниками освітнього процесу, а також мінімізації рутинної роботи пов’язаної з задоволенням вимог чисто бюрократичних актів. Попри критику системи, змісту чи якості освіти в Україні зараз ми вважаємо за потрібне констатувати те, що попри всі мінуси наразі існує середовище, яке може бути використано в повній мірі для задоволення потреб тих осіб, які бажають максимально використати його для цього. Окремим питанням залишається те, чи зможе бути трансформована масова освіта таким чином, аби виконувати належно основну свою функцію, а саме — розвиток людини та формування її сталого світогляду. ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 3 У цьому розділі нами було розглянуто основні, на нашу думку, загрози, перспективи та прогнози трансформації освіти. Вважаємо, що питання реорганізації та корпоративізації закладів освіти, переважно фахової передвищої та вищої, є найбільш вірогідним сценарієм на найближчі роки. В той же час дещо скептичною є можливість подальшого функціонування сфери освіти саме в такому вигляді, як вона функціонує зараз. Це, насамперед, на нашу думку, пов’язано з тим, що наявні регламенти визначені нормативними актами та надмірна бюрократизація процесів пов’язаних з забезпеченням функціонування освіти аж ніяк не сприяє адекватному розвитку сфери. Окрім того окремим, але все ще досить складним питанням нормальне задоволення потреб осіб, які є учасниками освітнього процесу. На нашу думку багато в яких аспектах заклади освіти вимушені функціонувати під бюрократичним гнітом окремих інституцій, які створені виключно для того, аби перевіряти заклади освіти та знаходити недоліки у їх діяльності. Важливим є фактор інтеграції в освітній процес більш детального вивчення традицій та цінностей притаманних саме українській культурі та поступове викреслення нав’язаних наративів російською та радянською пропагандою. Не менш важливим, на нашу думку, є створення умов за яких заклади освіти дійсно матимуть повну релігійну та політичну незалежність. Вважаємо екзистенційно важливим введення більш жорсткої відповідальності за порушення норм законодавства, що стосуються порушення публічності, прозорості, здійснення дискримінації чи пропаганди релігійних чи політичних поглядів. Також варто звернути увагу на сам зміст освіти, а форму здійснення взаємодії та комунікації намагатись централізовано спростити через низку ініціатив, що можливо здійснити через уже наявні технологічні рішення. ВИСНОВКИ Отже, освіта, розглядана в безпековому вимірі, виступає ключовим чинником формування стійкого та безпечного суспільства. Інтеграція освітніх підходів у контекст безпеки не лише сприяє розвитку інтелектуального потенціалу, але й глибоко впливає на соціокультурні та етичні аспекти життя суспільства. Освіта вбирає в себе не лише передачу знань, але й формує цінності, виховує патріотизм та громадянську відповідальність. Розвиток освітніх систем сприяє формуванню критичного мислення, аналітичних навичок та культури безпеки. Збалансована освіта, яка враховує різноманіття соціокультурних контекстів, сприяє збереженню національної ідентичності та гармонійному розвитку. Культура безпеки, вбудована у освітні процеси, робить суспільство стійким до внутрішніх та зовнішніх викликів. Зростання освітнього рівня сприяє ефективній реалізації стратегій забезпечення безпеки нації. Виховання свідомих громадян, обізнаних у сучасних технологіях та загрозах, є запорукою сталого розвитку та протистояння потенційним ризикам. Отже, освіта в безпековому вимірі є не лише інструментом розвитку, але й фундаментом для будівництва безпечного, гармонійного та стійкого суспільства. Успішна інтеграція освіти та безпеки визначає майбутнє нації і забезпечує її успіх у глобальному контексті. 1. Аналіз основних понять, історичної ретроспективи та взаємозв’язку між освітою, культурою та національною безпекою виявився важливим для розуміння сутності цих явищ. Підкреслено, що освіта та культура взаємодоповнюють одне одне, і їх вплив на формування національної безпеки неможливо розглядати окремо. Аналіз поняття національної безпеки та гуманітарної безпеки держави, проведений з урахуванням порівняльних аналізів літературних джерел, підтвердив, що освіта виступає ключовим інструментом в забезпеченні національної безпеки. Інтеграція освітніх підходів у стратегії забезпечення безпеки нації не лише сприяє розвитку інтелектуального потенціалу, але й формує гармонійне суспільство. Освіта відіграє важливу роль у вихованні патріотизму, громадянської відповідальності та взаєморозуміння. Зростання освітнього рівня суспільства не лише підвищує його стійкість до внутрішніх та зовнішніх загроз, але і сприяє розвитку критичного мислення та забезпечує доступ до сучасних знань і технологій. Освіта також сприяє розвитку культури безпеки, охоплюючи фізичний, культурний, соціальний та етичний аспекти. Формування свідомого ставлення до правил і законів, розуміння цінностей громадянського суспільства та глибоке вивчення історії нації сприяє стабільності та гармонії в суспільстві. Отже, комплексний підхід до національної безпеки через призму освіти є стратегічно важливим напрямком для будь-якої країни. Формування освітнього простору, спрямованого на розвиток інтелекту, громадянської свідомості та культури безпеки, має значущі наслідки для сталого розвитку нації в умовах сучасних викликів і загроз. 2. Було детально розглянуто взаємозв’язок між освітою, культурою та національною безпекою. Історична ретроспектива дозволила визначити, що ці поняття взаємодоповнюють одне одне і в контексті історії не можуть існувати окремо. Освіта виступає ключовим елементом формування культури та цінностей суспільства, а також важливим інструментом в забезпеченні національної безпеки. Національна безпека розглядалася з погляду гуманітарної безпеки держави, враховуючи культурні, соціальні та етичні компоненти. Аналіз літературних джерел дозволив визначити фактори взаємодії та впливу, підкресливши важливість освіти для забезпечення стійкості суспільства до внутрішніх та зовнішніх загроз. Сприяння освіті виявилося ключовим у вихованні патріотизму, громадянської відповідальності та взаєморозуміння. Зростання освітнього рівня сприяє підвищенню стійкості суспільства та формує критичне мислення. Освіта також сприяє розвитку культури безпеки, що включає в себе не лише фізичний аспект, а й культурні та соціальні аспекти. Впровадження комплексного підходу до національної безпеки через призму освіти виявляється важливим стратегічним напрямком для будь-якої країни. Формування освітнього простору, спрямованого на розвиток інтелекту, громадянської свідомості та культури безпеки, має далекосяжні наслідки для сталого розвитку нації в умовах викликів і загроз сучасності. Такий підхід сприяє забезпеченню стабільності та гармонії в суспільстві. 3. Розглянули основні аспекти трансформації освіти, ми визначили кілька ключових аспектів її загроз, перспектив та прогнозів. Структурні та організаційні зміни, такі як реорганізація та корпоративізація, визначаються як найбільш ймовірні сценарії на найближчі роки. Однак, ми висловлюємо деяке скептицизм щодо подальшого функціонування освітньої системи в її поточному вигляді. Бюрократизація та нормативне регулювання, на нашу думку, утруднюють адекватний розвиток освіти. Існування багатьох бюрократичних процедур та інституцій, спрямованих на контроль і перевірку, може гальмувати творчий та інноваційний потенціал освітніх закладів. Щодо перспектив, важливим є забезпечення релігійної та політичної незалежності закладів освіти, а також впровадження жорсткої відповідальності за порушення законодавства в сфері публічності, прозорості та недопущення дискримінації. Щодо змісту освіти, наголосили на важливості вивчення традицій та цінностей української культури та уникненні впливу наративів, нав’язаних російською та радянською пропагандою. Звертаємо увагу на можливості технологічних рішень для спрощення взаємодії та комунікації в освітньому процесі. Це може включати централізовані ініціативи, спрямовані на поліпшення комунікації, доступу до інформації та збільшення ефективності у навчанні. Загалом, враховуючи зазначені аспекти, важливо розглядати трансформацію освіти як комплексний процес, що враховує потреби сучасного суспільства та виправлення недоліків у сучасній системі освіти. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Безпекові виміри освітньої політики: світовий досвід та українські реалії : аналіт. доп. / Іщенко А. Ю., Зубченко С. О., Карпенко М. М., Лозовий В. С., Черненко Т. В. К. : НІСД, 2017. 44 с. 2. Михальченко М. І., Скотна Н. В. Роль освіти в цивілізаційному вихованні молоді. Вища освіта України як фактор цивілізаційного визначення молоді : монографія. Київ: Педагогічна думка, 2010. С.252-277. 3. Яблочніков С. Л. Теоретичні аспекти безпеки системи освіти. Проблеми інженерно-педагогічної освіти. 2012. Вип. 37. С. 13-17. 4. Лузік Е. В., Хоменко Л. О. Модернізація вищої освіти України в контексті національної безпеки. Вісник Національного авіаційного університету. Серія Педагогіка. Психологія.2017. В.1(10). С. 88-92. 5. Закон України "Про національну безпеку України" [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2469- 19#Text. 6. Oxford English and Spanish Dictionary, Synonyms, and Spanish to English Translator [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://www.lexico.com/definition/national_security. 7. УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №392/2020 Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 вересня 2020 року «Про Стратегію національної безпеки України» [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://www.president.gov.ua/documents/3922020-35037. 8. Глобальна та національна безпека: підручник / авт. кол. :В..І. Абрамов, Г.П. Ситник, В.Ф. Смолянюк та ін. / за заг. ред. Г.П.Ситника. – Київ : НАДУ, 2016. – 784 с. 9. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / С. Хантингтон // Полис. – 1994. – № 1. – С.33–48. 10. КУЛЬТУРА ЯК НАЙБІЛЬШ ФУНДАМЕНТАЛЬНИЙ СПОСІБ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: file:///C:/Users/user/Downloads/znpgvzdia_2011_46_11.pdf.https://zakon.rada.gov.ua /laws/show/2469-19#Text 11. ЗАКОН УКРАЇНИ "Про основи національної безпеки України" [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/964-15#Text. 12. Крёбер А.Л. И збранное: Природа культуры / Пер. с англ. - М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2004. — 1008 с. – ISBN 5-8243-0475-0 13. T. Parsons. The Pount of View of the Author. In: M. Black (ed.) The Social Theories of Talcott Parsons. Englewood Cliffs, NJ: PrenticeHall, 1961, p. 342. 14. Ossowski S. U podstaw estetyki / S. Ossowski // Ossowski S. Dzieła. – Warszawa : PWN, 1966. – T. 1. – 426 s 15. Ferdinand Tönnies: Hafenarbeiter und Seeleute in Hamburg vor dem Strike 1896/97, in: Archiv für soziale Gesetzgebung und Statistik, 1897, vol. 10/2, p. 173—238 16. Oswald Spengler: Der Untergang des Abendlandes. Umrisse einer Morphologie der Weltgeschichte. C.H. Beck, München 1923, S. 1109. 17. Новейший философский словарь. Сост. Грицанов А.А. Минск, 1998 18. Марк Туллий Цицерон. Избранные сочинения. М., «Художественная литература», 1975.Перевод с латинского и комментарии М. Л. Гаспарова 19. Филиппов О.А. Национальная безопасность в условиях глобализации // Актуальные проблемы права и государства в XXI веке. 2017. № 3. С. 61–65 20. Snow D.M. National Security: Enduring Problems in a Changing Defence Environment. New York, St. Martin’s Press, 1991 21. Glennon M.J. National Security and Double Government. New York: Oxford University Press, 2016. 293 р. 22. Ковалёв А.А., Балашов А.И. Энергобезопасность как составляющая национальной безопасности в условиях геополитического противостояния // Национальные интересы: приоритеты и безопасность. 2017. Т. 13. Вып. 10. С. 1896–1909. URL: https://doi.org/10.24891/ni.13.10.1896 23. Шелахаев А.А. Генезис термина «национальная безопасность» // История государств и права. 2017. № 18. С. 19–23. 24. Baohui Zhang. China’s Assertive Nuclear Posture: State Security in an Anarchic International Order. London: Routledge, 2015. 315 p. 25. Grewal I. Saving the Security State: Exceptional Citizens in Twenty-First- Century America. Durham: Duke University Press, 2017. 322 p. 26. Civil Defense and Homeland Security: A Short History of National Preparedness Efforts.Washington, DC: Homeland Security, National Preparedness Task Force, 2006. 352 р. 27. Murphy K. State Security Regimes and the Right to Freedom of Religion and Belief: Changes in Europe since 2001. London: Routledge, 2013. 272 p. 28. Baohui Zhang. China’s Assertive Nuclear Posture: State Security in an Anarchic International Order. London: Routledge, 2015. 315 p. 29. Yeatman A. State, Security, and Subject Formation. London: Continuum, 2010. 194 p. 30. Baxter J.D. State Security, Privacy and Information. Hemel Hempstead: Harvester Wheatsheaf,1990. 240 p. 31. Grewal I. Saving the Security State: Exceptional Citizens in Twenty-First- Century America.Durham: Duke University Press, 2017. 322 p. 32. Kirchhoff C. Fixing the National Security State: Commissions and the Politics of Disaster and Reform. University of Cambridge, 2010. 34 p. URL: https://doi.org/10.17863/CAM.15901 33. Грабовец О.В. Экономическая безопасность как главный компонент безопасности страны// Научно-методический электронный журнал Концепт. 2015. № 7. С. 101–105.URL: https://e-koncept.ru/2015/15243.htm 34. Юдин Н.В. Cвязка «безопасность – развитие»: опыт постмодернистского анализа // ВестникМосковского университета. Сер. 25: Международные отношения и мировая политика. 2017.Т. 9. № 3. С. 3–34. 35. Безуглая Н.С. Некоторые аспекты оценки состояния национальной безопасности РФ// Научный вестник Южного института менеджмента. 2017. № 4. С. 10–16. 36. Ковалёв А.А. Ресурсная безопасность как составляющая общей системы безопасностигосударства // Национальные интересы: приоритеты и безопасность. 2017. Т. 13. Вып. 9.С. 1775–1784. URL: https://doi.org/10.24891/ni.13.9.1775 37. Воробьёва С.В. К вопросу об укреплении суверенности российской государственности// Актуальные проблемы государства и права. 2017. Т. 1. № 3- 4. С. 48–57. 38. Кедейбаева Ж.А. Национальная безопасность и государственность// Современные исследования социальных проблем. 2017. Т. 9. № 4-2. С. 62–67. 39. Шелахаев А.А. Генезис термина «национальная безопасность» // История государстви права. 2017. № 18. С. 19–23. 40. Першуткин С.Н. Национальная безопасность как предмет междисциплинарных исследований: политико-социологический подход // Военная мысль. 2017. № 9. С. 12–17. 41. Snow D.M. National Security: Enduring Problems in a Changing Defence Environment. New York, St. Martin’s Press, 1991. 42. Glennon M.J. National Security and Double Government. New York: Oxford University Press,2016. 293 р. 43. Ковалёв А.А., Балашов А.И. Энергобезопасность как составляющая национальной безопасности в условиях геополитического противостояния // Национальные интересы:приоритеты и безопасность. 2017. Т. 13. Вып. 10. С. 1896–1909.URL: https://doi.org/10.24891/ni.13.10.1896 44. Культурна політика України – оцінка міжнародних експертів (2007). Рада культурної співпраці, Березень, 121. 45. Здіорук, С.І. (2012). Культурна політика України: національна модель у європейському контексті: аналітична доповідь. Київ: НІСД, 18-19. 46. Remembering Ronald Inglehart, the Founding President of the World Values Survey Association [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: ЗАКОН УКРАЇНИ "Про основи національної безпеки України" [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/964- 15#Text.. 47. Michel Foucault, Surveiller et punir, naissance de la prison, Paris, Gallimard, 1975 48. Fromm E. Escape from freedom 49. Франкл В. Человек в поисках смысла: Сборник / Пер. с англ. и нем. Д. А. Леонтьева, М. П. Папуша, Е. В. Эйдмана. — М.: Прогресс, 1990. — 368 с.: ил. — ISBN 5-01-001606-0.