Феномен правової держави крізь призму цінностей

Пономаренко, Станіслав Валерійович
Please use this identifier to cite or link to this item: https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6866
Title:	Феномен правової держави крізь призму цінностей
Authors:	Астапова-Вязьміна, Олена Ігорівна Пономаренко, Станіслав Валерійович
Keywords:	цінності;правова держава;правова культура;конституційний лад;правова свідомість
Issue Date:	2023
Abstract:	Кваліфікаційна робота «Феномен правової держави крізь призму цінностей» присвячена дослідженню теоретичних аспектів призми цінностей як напрямку розбудови правової держави шляхом ознайомлення з нормативно-правовими актами, науковою літературою та періодичними виданнями на дану тему. В роботі успішно вирішена низка завдань, серед яких: ознайомитись з історико-філософськими аспектами призми цінностей; дослідити реалізаційні форми правової культури; визначити сучасні поняття правової культури; охарактеризувати сучасні етапи формування правової системи України; визначити загальні засади конституційного ладу України; ознайомитись з особливостями Конституційного статусу людини і громадянина; дослідити напрямки закладення основ демократичного конституційного ладу і визначення концептуальних засад розбудови правової держави; визначити основні шляхи удосконалення призми цінностей як напрямку розбудови правової держави; дослідити проблеми формування правової свідомості та правової культури в українському суспільстві; визначити основні напрямки державно-правової реформи в Україні. Робота складається із 3 розділів, 9 підрозділів, висновків, списку використаних джерел.
URI:	https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6866
Appears in Collections:	033 Філософія (Політична філософія)
Files in This Item:
File	Description	Size	Format
Пономаренко.pdf Restricted Access		502.65 kB	Adobe PDF	View/Open Request a copy
Show full item record
Extracted text
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ 
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ 
КАФЕДРА ФІЛОСОФСЬКИХ І ПОЛІТИЧНИХ НАУК 
 
Допущено до захисту 
Завідувач кафедри ФІПН  
Анжела БОЙКО 
«__»_________ 202__ р. 
  
УДК [340.12:342]:124.5   
 
 
Пономаренко Станіслав Валерійович 
 
КВАЛІФІКАЦЙНА РОБОТА МАГІСТРА 
на тему: «Феномен правової держави крізь призму цінностей» 
ступінь вищої освіти: другий (магістерський) 
галузь знань 03 Гуманітарні науки 
спеціальність 033 Філософія 
освітня програма Політична філософія 
 
 
 
       
 
 
 
Науковий керівник: 
Науковий ступінь: кандидат 
філософських наук 
Вчене звання: доцент 
Астапова-Вязьміна Олена Ігорівна 
 
 
 
 
 
 
 
 
Черкаси 2023
ЗМІСТ 
 
Вступ ................................................................................................................... 3 
Розділ 1. Теоретичні основи феномену правової держави призми цінностей 6 
1.1. Історико – філософський аспект призми цінностей  ....................... 6 
1.2. Реалізаційні форми правової культури ............................................ 12 
1.3 Сучасні поняття правової культури .................................................. 16 
1.4 Загальна характеристика сучасного етапу формування правової 
системи України  ...................................................................................... 24 
Розділ 2. Положення Конституції України як орієнтир призми цінностей і 
розбудови правової держави ............................................................................. 29 
2.1.Загальні засади конституційного ладу України ................................ 29 
2.2 Конституційний статус людини і громадянина ................................ 37 
2.3. Закладення основ демократичного конституційного ладу і 
визначення концептуальних засад розбудови правової держави  ......... 43 
Розділ 3. Шляхи удосконалення призми цінностей як напрямку розбудови 
правової держави ................................................................................................ 47 
3.1 Проблеми формування правової свідомості та правової культури в 
українському суспільстві  ........................................................................ 47 
3.2 Основні напрямки державно-правової реформи в Україні  ............. 56 
Висновки ............................................................................................................. 69 
Список використаних джерел ............................................................................ 72 
 2 
ВСТУП 
 
Феномен правової держави є ключовим аспектом сучасного політичного 
та правового порядку. Розглядаючи його через призму цінностей, ми можемо 
визначити актуальність дослідження цього явища для сучасного суспільства. 
Роль правової держави в розвитку громадянського суспільства. 
Створення умов для розвитку цінностей громадянського суспільства, таких як 
активна громадянська позиція, участь у прийнятті рішень та взаємодія з 
владою, є важливою складовою правової держави. Дослідження цього 
феномену допомагає з’ясувати, як правова система сприяє розвитку цих 
важливих цінностей. 
Актуальність дослідження феномену правової держави визначається не 
лише з точки зору стабільності та розвитку конкретної країни, а й з глобальної 
перспективи. У світі, де глобалізація та міжнародна взаємодія набувають все 
більшого значення, розуміння та дослідження цього феномену стає ключовим 
для формування універсальних цінностей та стандартів у сфері правових норм. 
Отже, дослідження феномену правової держави через призму цінностей 
є актуальним завданням, оскільки воно дозволяє оцінити відповідність 
правової системи основним цінностям, які є фундаментальними для сучасного 
глобального суспільства. 
Актуальність теми роботи зумовлена тим, що існування культури, 
культурних цінностей характеризує саме людський спосіб буття, рівень 
відділення людини від природи. У цьому сенсі правова культура відіграє у 
житті суспільства надзвичайно важливу роль. Право як система 
загальнообов’язкових норм і правил поведінки людей, що виражені в 
юридичних законах відповідної держави, встановлюють права та обов’язки 
учасників правовідносин, інакше кажучи – діють по колу суб’єктів, у часі та 
просторі, змінюються разом з розвитком суспільства, держави, політики. 
Правова культура тісно пов’язана з правовими нормами та законами 
відповідно до пануючих в суспільстві уявлень про законність, порядок, 
 3 
справедливість і формується в основних сферах життєдіяльності суспільства – 
соціально–економічній та політичній. Таким чином, теоретичне дослідження 
становлення цього соціального явища, виокремлення його основ мають 
органічно вплітатися у діяльність центральних органів виконавчої влади при 
реалізації ними державної влади (методологічні аспекти такої діяльності є 
предметом розгляду іншої роботи). 
Метою написання роботи є дослідження теоретичних аспектів призми 
цінностей як напрямку розбудови правової держави шляхом ознайомлення з 
нормативно-правовими актами, науковою літературою та періодичними 
виданнями на дану тему. 
Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні 
завдання: 
– ознайомитись з історико – філософськими аспектами призми 
цінностей; 
– дослідити реалізаційні форми правової культури; 
– визначити сучасні поняття правової культури; 
– охарактеризувати сучасні етапи формування правової системи 
України; 
– визначити загальні засади конституційного ладу України; 
– ознайомитись з особливостями Конституційного статусу людини і 
громадянина; 
– дослідити напрямки закладення основ демократичного 
конституційного ладу і визначення концептуальних засад розбудови правової 
держави; 
– визначити основні шляхи удосконалення призми цінностей як 
напрямку розбудови правової держави; 
– дослідити проблеми формування правової свідомості та правової 
культури в українському суспільстві; 
– визначити основні напрямки державно-правової реформи в Україні. 
В основі права лежить принцип справедливості, що характеризує 
 4 
моральний зміст нормативного характеру правил поведінки людей у 
суспільстві, встановлених і забезпечених державою. Законодавство являє 
собою зовнішній вираз права, визначає рівень свободи людини, яка постійно 
вступає у правовідносини з іншими людьми, колективами людей, державою та 
суспільством у цілому. Кожна приватна чи посадова особа, громадянин, особа 
без громадянства чи іноземний громадянин мають бути переконані в тому, що 
їхня діяльність відповідає вимогам правових приписів, Названі правові 
приписи характеризують рівень культури творення та реалізації права кожної 
посадової особи. Якісна праця посадових осіб цих органів є критерієм якості 
законодавства та його здійснення. Система чинного законодавства в Україні 
визначає також режим додержання законів усіма суб’єктами права і рівень 
правового порядку на певній території України чи в межах її кордонів. 
Правова культура має певну структуру, що охоплює правову психологію 
(правові почуття, емоції; оцінні поняття відносно права чинного та права 
бажаного; елементи настрою стосовно конкретних правових явищ і правових 
ситуацій), правову ідеологію (правові ідеї, правові теорії; правові поняття й 
категорії; правові принципи) та елементи поведінки (вміння і навички 
ефективної реалізації норм права в повсякденному практичному житті; 
правову активність громадян). До правової культури належать: правові знання, 
в тому числі знання конкретних норм права; дані про державний устрій, 
призначення держави, політичну систему суспільства; престиж юридичної 
професії, авторитет і ступінь розвитку юридичної науки; участь громадян в 
управлінні державою, стан законності й правопорядку; форми й методи 
правового регулювання, якість роботи правоохоронних органів. 
Правова свідомість і правова культура – це не тільки знання, розуміння 
і психологічне сприйняття чинного права, а й поведінка особи в межах чинної 
правової моделі. 
 5 
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФЕНОМЕНУ ПРАВОВОЇ 
ДЕРЖАВИ ПРИЗМИ ЦІННОСТЕЙ 
 
1.1. Історико – філософський аспект призми цінностей 
 
У межах соціальної філософії право і правова культура визначаються як 
елементи соціального управління. Право є складним і багатовимірним 
явищем: у філософії права - це продукт розумової діяльності суспільства, в 
онтології - система соціальних цінностей, у політиці - елемент політичної 
організації та інструмент державної влади і управління. З цієї причини перед 
багатьма методологами філософії права постало питання про те, що таке право 
та його інститути, яка їхня управлінська спроможність і яке місце вони 
посідають в інструментарії державного управління. 
З філософської точки зору, право - це органічна сукупність норм, 
відносин і думок, що діють у суспільстві та мають первинний і об’єктивний 
характер. Будь-який управлінський процес є динамічним і в певному сенсі 
замкнутим, він передбачає розробку та прийняття певних правових норм і 
завершується досягненням певного результату. Однак цей процес органічно 
пов’язаний і в певному сенсі ґрунтується на невід’ємній складовій права, а 
саме на правовій культурі. 
За метафоричною аналогією А. Алексєєва, правова культура є 
своєрідним "правовим багатством суспільства". Головною основою цього 
багатства є первісна форма природного права (норми, звичаї, традиції). 
Природне право виникло як відображення суспільного життя у вигляді ідей і 
набуло форми та змісту добровільних та/або примусових правил поведінки в 
результаті його численних застосувань у реальному житті. Цей процес 
застосування, зрештою, створив певну правову ідеологію, правосвідомість і 
правову культуру. 
Кант справедливо стверджував, що "три найстрашніші пороки, які ми 
можемо придумати разом, які втілюють наші найнижчі і найгірші бажання, - 
 6 
це невдячність, заздрість і гордість". Коли вони досягають найвищого ступеня, 
то стають злими пороками" [9, с. 85]. 
Тому для того, щоб ці пороки не відігравали "чорну" роль у суспільному 
житті людини, люди (людство) від початку свого існування намагалися 
утвердити у повсякденному житті такі ідеали, як свобода, добро і честь. 
Спочатку це були міфи про добро і зло (в більшості випадків добро 
перемагало). Однак російський дослідник А.Р. Семітко звертає увагу на 
складну і неоднозначну діалектику міфу і права. Він зазначає, що більш міцні 
підвалини, головні джерела правової культури належать "етносам, міфи яких 
глибше і детальніше "розробляють" доправові мотиви і події, а ставлення до 
норм, звичаїв і наслідків їх порушень є більш відкритим". З іншого боку, 
"первісні міфи самі виконували організуючу функцію в суспільстві, 
акумулюючи досвід предків і передаючи його з покоління в покоління у 
вигляді ритуалів, звичаїв і традицій". [14, s. 91]. 
  Міф прийшов на зміну уявленням філософів античного світу. У працях 
філософів питання про людину, її сутність, походження та призначення є 
одним з головних пунктів обговорення. За часів Сократа людина розглядалася 
як складна істота, що включає тілесні, раціональні та інтелектуальні елементи. 
Тому свобода людини - це незалежність людини від її тілесної, раціональної 
та чуттєвої частин. Свобода є вродженою і не потребує теоретичного 
доведення. 
Платон звернув увагу на проблему справедливості. Оскільки 
справедливість і несправедливість найяскравіше проявляються в державі, а не 
в окремій людині, Платон запропонував своєрідну ідеальну державу. На думку 
Платона, причиною виникнення держави є різноманітність матеріальних 
потреб людини і неможливість задовольнити їх поодинці. 
Арістотель запропонував “філософію про людське”, в центрі якої 
покладено діяльність і поведінку людини. Вищим благом людини, як зазначав 
Арістотель у “Нікомаховій етиці”, є щастя, яке полягає у діяльності душі задля 
реалізації чеснот: етичних (серединних між двома протилежними пороками) і 
 7 
інтелектуальних (шуканні істини ради неї самої, або встановлення норм 
поведінки). Основним завданням держави, за Арістотелем, є виховання у 
громадян моральних чеснот.  
Центральним поняттям конфуціанства є “жень” (гуманність), що 
виступає як закон, сукупність соціальних та етичних взаємин людей. Припис 
“жень”: “Чого не бажаєш собі – того не роби людям”. Набагато пізніше цей 
припис знайде своє відображення у другому законі природного права Т.Гоббса 
(“Левіафан”) та категоричному імперативі І.Канта.  
За Джоном ЛокКом, у вільному суспільстві всі закони мають 
“обнародуватися” чи “проголошуватися” заздалегідь. Полемізуючи з таким 
твердженням, Ф.Хайек зазначає: “те, що завчасно оприлюднюється чи 
проголошується, часто є лише недосконалим формулюванням принципів, 
дотримання яких на ділі може краще вдаватися людям, аніж висловлення. 
Лише тому, хто переконаний, що будь–який закон є висловленням волі та 
винайденням законодавця, а не виразом принципів, зумовлених потребами 
існуючого порядку, завчасне оголошення здається необхідною умовою знання 
законів” [15, с. 163]. 
Неперевершеним зразком осмислення основ права, правової культури є 
вчення І.Канта та Г.Гегеля. Так, ключем до кантівського розуміння права є 
його вчення про емпіричний і розсудковий характер людини: людина як 
емпіричний характер зумовлена загальними зв’язками світу явищ, як й будь–
який предмет емпіричного знання, а як розсудковий (інтелігібельний) – вільна 
від умов часу, простору та причин. Така незалежність від природного закону 
причинності й зумовленість до дії суто зсередини себе, зі свого духу або ідей 
є інтелігібельною свободою. Відтак людина є винятком із основного 
природного закону, згідно з яким будь-яке реальне явище зумовлене певною 
причиною; вона (людина) здатна розпочати новий ланцюг явищ, основою яких 
є духовна субстанція.  
За Кантом, свобода – сутність і головна особливість права. На його 
думку, право – це сукупність умов, за яких вільна воля однієї особи 
 8 
узгоджується з волею іншої з погляду на всезагальний закон свободи [9, с. 
285]. 
У “Вступі до вчення про право” Кант відокремив вчення про позитивне 
право від вчення про природне право і стверджував, що вчення про природне 
право повинне ґрунтуватися лише на апріорних принципах, а позитивне 
(статуарне) право випливати з волі законодавця [9, с. 291]. На його погляд, 
природне право – це приватне право, яке існує поряд з публічним. 
Головна ідея вчення Канта про приватне право полягає у тому, що 
свобода, яка є найглибшою сутністю людини, повинна мати буття, реалізацію. 
Першим актом свободи є власність, що базується на волі. На думку Канта, ідея 
гідності розумної істоти полягає у тому, аби підкорятися лише такому закону, 
який вона сама собі встановлює [9, с. 95]. Тому воля розумної істоти має 
розглядатися як така, що наділена законодавчими функціями. Тут ми бачимо 
принципову проблему: співвідношення волі державного законодавця і 
законодавчої волі будь–якої людини як розумної істоти, приватного 
законодавця. За загальним правовим законом, сформульованим Кантом, кожна 
людина повинна діяти таким чином, щоб вільний вияв її волі був узгоджений 
з волею інших людей, сумісною з всезагальним законом свободи [9, с. 284]. 
За Гегелем право є буттям вільної волі, здійсненням свободи. Свобода ж 
є субстанцією духу. Тому право слід сприймати як дане. Гегель практично 
підтвердив висновок Канта про право, говорячи, що в його основі лежить 
свобода окремої людини і право полягає у тому, щоб кожна людина 
спілкувалася з іншими як з вільними істотами [6, с. 36].  
На думку Гегеля, важливо не те, щоб люди постійно мали на меті 
абстрактні правила і перетворювали своє життя на механічне підведення своїх 
вчинків під вимоги законів. Важливо, щоб у душах людей жило і діяло “право 
само в собі” (“логос права”, людська вільна воля) та щоб закони відповідним 
чином, адекватно відображали зміст цього права. Саме у такий спосіб 
позитивне право збігатиметься з природним і вільна воля збереже свободу. 
Люди мають жити правом і в праві, знаючи про його розумну сутність і свою 
 9 
власну розумну природу. Закон має бути для людини тим об’єктом, який лише 
умовно “приходить ззовні”. Насправді він розкриває внутрішню сутність душі 
– розумну і вільну волю. Однак для того, щоб усвідомити це, людині необхідно 
не тільки знати закон, а й мати вільний доступ до своєї внутрішньої природи, 
яка у всіх людей однакова. 
“Право само в собі” дається кожній людині у вигляді розумної й вільної 
волі. Встановлюючи цей принцип, Гегель обстоює важливість правової 
інтуїції при застосуванні законів (у процесуальному законодавстві України 
цей принцип почасти втілений у ряді норм, що встановлюють правила 
вирішення справ і, скоріш за все, його повне віддзеркалення (у розумінні 
Гегеля) ми матимемо опісля внесення змін до вказаного законодавства шляхом 
введення інституту присяжних засідателів). 
“Право само в собі” спонукає людину до того, щоб вона стала 
особистістю. Правова заповідь проголошує: будь особистістю і поважай 
особистість інших. Без цього немає ідеї. Людина, якщо вона не особистість і 
не визнає особистості в інших, не вшановує “правові веління”, вона нездатна 
бути “правом”.  
Марксистська філософія, вказуючи на подвійну (біологічну і соціальну) 
природу людини, зводить її сутність до соціальних рис і трактує як сукупність 
усіх суспільних відносин. Людина у марксизмі постає як носій соціальної 
активності, творець духовних (правових) і матеріальних цінностей та суб’єкт 
діяльності. Разом з цим людина нерозривно пов’язана з таким соціальним 
феноменом як відчуження. Згідно з марксизмом відчуження є складним 
явищем, змістом якого є перетворення самого процесу людської діяльності і її 
результатів (чит.: правової культури) на силу, що панує над людиною, диктує 
їй свої вимоги, протилежні бажанням людини. Причину відчуження К.Маркс 
і Ф.Енгельс вбачали в експлуатації людини людиною, в основі якої лежить 
приватна власність на засоби виробництва, звідси – обстоювання потреби у 
знищенні цієї власності. 
 10 
Феномен правової держави, розгляданий через призму цінностей, 
отримує свою сутність у віковому контексті історії та філософського розвитку. 
Переглядаючи історію правових утворень, ми можемо спостерігати, як 
цінності суспільства формують структуру та функції правової держави. 
У середньовіччі визначення цінностей суспільства було чітко вплинуте 
релігійним світоглядом. Церква виконувала значущу роль у формуванні 
законів та правосуддя. Цінності, такі як моральність та духовність, були 
визнані основоположними для правового порядку. Проте, розвиток філософії 
Просвітництва приніс із собою нові ідеї про раціональність, свободу та 
рівність, що вплинули на історичне розуміння цінностей в контексті правової 
держави. Ідеї філософів, таких як Джон Локк та Жан-Жак Руссо, визначили 
ключові цінності, на яких ґрунтується сучасна концепція правової держави. 
Ідея соціального контракту та захисту індивідуальних прав відображає перехід 
від тоталітарного управління до системи, що ґрунтується на принципах 
справедливості та індивідуальної свободи. 
Філософський аспект призми цінностей відображає також 
інтернаціональну динаміку. У другій половині 20 століття, під впливом 
страшних подій світових війн, універсальні цінності прав людини та принципи 
правової держави стали ключовими пунктами в створенні міжнародних 
документів та угод. 
Отже, історико-філософський аспект призми цінностей у контексті 
правової держави є важливим для розуміння її еволюції та актуальності. 
Цінності, закладені в основи правової системи, відображають дух часу, 
змінюючись і розвиваючись під впливом історичних, філософських та 
соціокультурних трансформацій. 
 
1.2. Реалізаційні форми правової культури 
 
З огляду на вищевикладене історичне підґрунтя, маємо звернутися до 
певних реалізаційних форм правової культури.  
 11 
Після того, як переважно склалася філософська основа філософсько–
юридичної науки у житті людства (наприклад, реалізація принципу “розподілу 
властей” Жана-Жака Руссо у Конституції США), відбулося подальше 
утвердження в житті західноєвропейських країн (і США) демократичної і 
правової культури. 
Як вбачається, ключовим елементом у цьому процесі стали цивільні 
закони як універсальний інструмент регулювання всього багатопланового та 
строкатого суспільного життя – від конституційних засад до побутових, 
сімейних відносин. Вони також є тими втіленнями ідеалів свободи, вимог 
демократичної і правової культури, за допомогою яких ці ідеали реалізуються 
у повсякденному житті громадян і за допомогою яких з юридичного боку 
забезпечується формування сучасного вільного громадянського суспільства 
[4]. 
Постіндустріальні, технологічно і інформаційно розвинуті суспільства у 
своїй масі є суспільствами вільними і самоврядними, стрижнем і суттю яких є 
саме право. Позаяк саме право дозволяє людям утвердитися у великих 
загальнолюдських цінностях, зробити волю у високому розумінні вихідним 
початком і стрижнем життя, гідного людей, повернути її на людську 
активність, творчість, здійснення розуму. 
А це все припускає необхідність нового у розумінні права, а, отже, – його 
складової частини – правової культури. 
Йдеться, зокрема, про нову науку, яка покликана досліджувати 
походження, формування та розвиток права, свобод і обов’язків людини і 
громадянина, а також розробляти заходи щодо їх реалізації громадянами, 
суспільством і державою – правологію [33]. Ця наука “об’єднує всі наукові й 
освітні світогляди про суть і призначення права та його роль у житті людини і 
суспільства” [33, с. 103] і розглядає право як об’єктивне постійно існуюче 
реальне соціальне явище, яке розвивається з практики особистого та 
суспільного життя. Вказана наука “охоплює не тільки право як існуюче у 
суспільстві матеріальне соціальне явище, але і всю складність правової 
 12 
ідеології, яка відображає рівень правосвідомості учасників правових відносин 
та впливає на реальність реалізації матеріального права його суб’єктами: 
людиною і громадянином, сім’єю, представницькими органами, науковцями, 
освітянами, державними діячами, посадовими особами, політиками, 
керівниками різних рівнів та іншими” [33, с. 102]. 
 Слід відмітити, що останнім часом у наукових колах закони почали 
розглядати як похідні, співвідносно до суб’єкта. Правова поведінка стала 
досліджуватися як самостійний феномен, а саме відхилення від правових норм 
не ототожнюватися з видом негативної поведінки. Правову і неправову 
поведінку почали розглядати як взаємообумовлену законом, як третім 
суб’єктом. Причому у самому законі передбачається наявність недосконалості 
і таким чином гаситься негативність сприйняття неправової поведінки [28].  
Уже зараз, здається, вимальовуються деякі напрямки такого повороту в 
розумінні і характеристиках права, здатні перебороти традиційні трактування 
і дати відповідь на вимоги часу. Ось деякі з них: 
1) висвітлення права зі світоглядних позицій, тобто його розуміння як 
самобутньої, унікальної ланки в процесах буття і розвитку людства. 
Унікальність і самобутність цієї ланки визначається тим, що вона має свої, 
незамінні функції і своє призначення, що не зводиться ні до категорій держави, 
ні до категорій моралі; 
2) розвиток права, правової культури спрямований у майбутнє, 
пов’язане з розробкою таких наукових положень, що мають розкрити 
можливості і властивості права як сильного і діючого фактора в житті людини. 
Цей фактор дійсно унікальний, оскільки він, з одного боку, зобов’язаний 
слугувати людині, а з другого – пробудити в людині її творче начало за 
допомогою людського феномена – волі, поборовши, при цьому, негативні 
сторони цього феномена;  
3) право – феномен розуму і високих істинно людських – духовних 
начал, які найбільш близькі до сутності людини, а, відтак, мають визначатися 
як святиня у житті людини. 
 13 
Говорячи про такий органічний пласт людського існування як право, 
правова культура, неможливо обійти стороною питання їх ролі і місця у такій 
державі, яка називається правовою.  
До основних ознак, за якими яку–небудь державу можна було б 
визначити як правову, входить, у тому числі і наявність у всіх громадян 
правової культури, зокрема життєво необхідних юридичних знань, а також 
умінь і навичок їх використання в практичному житті. Ця ознака 
детермінується активною участю громадян у суспільно–політичному житті, 
оскільки побудова правової держави неможлива без їх юридичної 
поінформованості, правової культури. Остання включає в себе знання права, 
повагу до закону, готовність виконувати закон, уміння користуватися 
законодавством у практичному житті, бажання та готовність боротися з 
правопорушеннями. Це досягається шляхом правової пропаганди та різними 
іншими засобами [17, с. 146].  
Взагалі ж науковці відзначають таке: якщо взяти соціальну матрицю 
поведінки людини з точки зору її правової культури, то на найнижчому щаблі 
основним мотивом буде острах покарання, на середньому – очікування вигоди, 
а на найвищому має бути гармонія, співзвучна діючій системі нормативної 
регуляції, де органічно сполучатимуться юридичні, моральні та інші соціальні 
імперативи [52, с. 95]. 
Наявність у громадян високої правової культури, у свою чергу, є 
визначальним чинником втілення інших ознак правової держави, як–от 
закріплення у Конституції та інших законах основних прав людини, високий 
авторитет закону (або панування у суспільному та державному житті законів, 
які виражають волю більшості або всього населення країни), врегулювання 
відносин між особою та державою на підставі загальнодозвільного принципу: 
“особі дозволено робити те, що прямо не заборонено законом”, 
взаємовідповідальність особи та держави.  
Дійовим чинником впливу на формування та розвиток саме такої 
культури має стати діяльність носіїв державної влади в Україні залежно від їх 
 14 
ролі у суспільному житті країни – законодавчій, виконавчій чи судовій. Якщо, 
на нашу думку, роль “форварда” у вказаній діяльності відіграє законодавча 
влада (оскільки саме вона визначає основні правила гри), то на долю 
“захисника” і “напівзахисника”, що уособлюються в образі уряду України, 
центральних та місцевих органів виконавчої влади випадають нелегкі будні: 
забезпечувати належне виконання рішень “форварда”. Таке виконання 
передбачає високий рівень правосвідомості осіб, які залучаються до нього. 
Сприяючи розвитку правової культури та захищаючи права громадян, правова 
держава сприяє створенню стабільного та справедливого суспільства. Вона 
створює умови для розвитку індивідуальних талантів, інновацій та підтримує 
демократичні принципи. Проте, важливо пам’ятати, що цінності правової 
держави вимагають постійної уваги та підтримки. 
У сучасному світі, де зміни відбуваються зі швидкістю світла, правова 
держава повинна пристосовуватися до нових викликів та забезпечувати баланс 
між інноваціями та захистом основних прав громадян. Важливо розвивати 
законодавство, яке відповідає сучасним реаліям і забезпечує реагування на 
еволюцію суспільства. 
Збереження цінностей правової держави вимагає співпраці громадян, 
правоохоронних органів, судової системи та політичних лідерів. Ці цінності 
мають бути закріплені в культурі та свідомості суспільства, а їх втілення в 
життя має стати завданням для кожного громадянина. 
У підсумку, феномен правової держави через призму цінностей є 
основою для справедливості, рівності та законності в сучасному світі. Він 
залишається важливим фундаментом для будівництва демократичного та 
правового суспільства, і його збереження та захист є завданням для всіх. 
 
1.3 Сучасні поняття правової культури 
 
Право і мораль – це важливі надбання культури людства, зокрема 
культури політичної, культури правової. Культура виникає і розвивається як 
 15 
наслідок практичної діяльності людей. Вона завжди характеризується 
національним змістом. В суспільній культурі народу обов’язково присутній 
нормативно-ціннісний матеріал, такий, як право, мораль та інші норми, що 
регулюють соціальну поведінку людей. Виникнення і розвиток права — це 
необхідна частина в розвитку культури народу. Право є необхідним елементом 
суспільної культури. 
Політична культура включає в себе суспільне сформовані цінності, що 
визначають відношення до держави, державної влади, управління державою, 
функціонування державної влади. До політичної культури належать надбання 
суспільства в галузі державотворення, використання та розвитку держави, її 
захисту та збереження як цілісної і незалежної політичної організації народу. 
Оскільки політичні інтереси об’єктивні, стосуються всіх людей, що 
проживають в державі, то й цінності, що входять до політичної культури, 
мають загальнолюдське значення. 
Стрижнем цінностей політичної культури є гуманізм – повага до 
людини, захист її достоїнства, честі і гідності, прав, свобод і власності. 
Основні напрями політичної культури, що виражають безпосередні 
цінності політичного життя народу, закріплюються в Конституції. Вони 
знаходять відображення також в інших правових актах. Значний вплив на 
формування політичної культури здійснюють моральні цінності, що панують 
у суспільстві, наприклад, гуманізм. 
Створені народом моральні цінності безпосередньо впливають і на 
правову культуру. 
Правова культура об’єднує в собі здобутки людства в галузі права. До 
них насамперед належить реальне значення права в задоволенні потреб 
суб’єктів права. Головні цінності права, що є стрижнем правової культури, 
закладені в його регулятивній, охорончій та захисній функціях. 
Правова культура засвоюється особою шляхом набуття знань про право, 
про свої права, свободи, обов’язки, способи та методи їх захисту та гарантії 
для особи її недоторканності, недоторканності її сім’ї та власності. 
 16 
Правова культура, як і взагалі культура, яку опанувала людина, 
проявляється не лише в знаннях особи, а передусім – в її діях. 
Знання права і вміння правильно ним користуватися свідчать про 
високий культурний рівень людини. 
Лише при поверховому ознайомленні з правом здається, що це досить 
просте суспільне явище. Більш ґрунтовне вивчення показує складність права 
та його визначальне значення в повсякденному житті людини. 
Знання права розкриває можливості доцільного і розумного 
використання правових цінностей для реалізації власних інтересів, 
задоволення потреб, що виникають у повсякденному житті людини. Знання 
права створює умови для активної соціальної, політичної, правової діяльності 
людини, що особливо важливо в умовах сучасного державотворення та 
створення цивілізованого правопорядку в Україні. 
Культурні права. Ці права забезпечують для людини можливості 
формувати свій духовний світ, її незалежність і самобутність як особи, а також 
впливають на духовно-культурні відносини в суспільстві. 
Право на користування рідною мовою (ст. 10). Державною мовою в 
Україні є українська. Водночас гарантується вільний розвиток, використання 
і захист російської й інших мов національних меншин України. 
Свобода світогляду і віросповідання (ст. 35). Кожен має право 
сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно 
відправляти релігійні культи і ритуальні обряди, здійснювати релігійну 
діяльність. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а 
школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як 
обов’язкова. Ніхто не може бути звільнений від своїх обов’язків перед 
державою чи відмовитись від виконання законів за мотивами релігійних 
переконань. Якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним 
переконанням громадянина, воно має бути замінене альтернативною 
(невійськовою) службою. 
Право на освіту (ст. 53). В Україні повна загальна середня освіта є 
 17 
обов’язковою. Держава забезпечує доступність і безоплатність усіх ступенів 
освіти від дошкільного до вищого в державних і комунальних навчальних 
закладах, надання державних стипендій та пільг учням і студентам. 
Громадянам, які належать до національних меншин, гарантується право на 
навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних і комунальних 
навчальних закладах або через національні культурні товариства. 
Право на свободу літературної, художньої, породної і технічної 
творчості (ст. 54). До цього права входить право громадян на результати своєї 
інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може використовувати або 
поширювати ці результати без згоди автора. 
Згідно статей 53 і 54 Конституції України кожен має право на освіту. 
Повна загальна середня освіта є обов’язковою. 
Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної 
загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і 
комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної 
середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної 
освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і 
студентам. 
Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і 
комунальних навчальних закладах на конкурсній основі. 
Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до 
закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної 
мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні 
культурні товариства. 
Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і 
технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, 
моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами 
інтелектуальної діяльності. 
Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, 
творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без 
 18 
його згоди, за винятками, встановленими законом. 
Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків 
України зі світовим співтовариством. 
Культурна спадщина охороняється законом. 
Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, 
що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну 
культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами. 
Формування духовного світу людини, особливо молодої, має актуальне 
значення для побудови незалежної Української держави з власним державним 
устроєм, соціальними відносинами і правовою системою. Після проголошення 
незалежності в Україні розпочався процес переходу до ринкових відносин, 
який і досі відбувається не послідовно і суперечливо. Деформації в 
економічній сфері породжують деформовану свідомість, бездуховність і 
свавілля в різних сферах життя суспільства, особливо в середовищі молоді, що 
дуже небезпечно для державної розбудови, створення її економічної, 
політичної та духовної бази. 
Ефективним засобом боротьби проти зазначених негативних явищ є 
формування у підростаючого покоління високої культури, зокрема правової. 
Високі моральні принципи, естетичні смаки, політична культура молодої 
людини формуються в нерозривному зв’язку з оволодінням необхідним 
обсягом правових знань і юридичних норм. 
Важливий етап правового виховання молоді був ознаменований 
прийняттям у 1996 р. Конституції України. У цьому Основному Законі 
України визначено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, 
недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною 
цінністю. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. 
Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком 
держави. 
Виходячи з конституційних положень молодь повинна чітко 
усвідомлювати як власні права і свободи, так і обов’язки перед суспільством, 
 19 
володіти правовою свідомістю, правовою культурою. 
Одним з найоптимальніших шляхів формування правової свідомості та 
правової культури молоді є засвоєння основ правознавства в навчальному 
процесі. Зокрема, учні професійно-технічних навчальних закладів (ПТНЗ) для 
законодавчої орієнтації в подальшому житті та професійній діяльності повинні 
здобути необхідний мінімум правових знань. 
Правосвідомість можна визначити як сукупність правових поглядів, що 
виражають відношення людей до чинного права, його мети, завдань, способів 
та методів регулювання, до оцінки правомірності його норми та уявлення про 
майбутню правову систему та окремі її норми. 
Правосвідомість впливає на процес державотворення, на реалізацію 
права та виконання його приписів адресатами. Правосвідомість, що містить у 
собі усвідомлення ролі і значення права в суспільстві, значною мірою впливає 
на формування правової держави та створення цивілізованого правопорядку в 
країні. 
Побудова демократичної, соціальної, правової держави і відповідного 
громадянського суспільства неможлива без підвищення рівня правової 
свідомості та правової культури всього населення країни. В умовах 
економічної кризи, соціальної невлаштованості населення, росту злочинності 
та криміналізації суспільства певного значення набуває робота з підвищення 
рівня правосвідомості та правової культури населення України. З цих позицій 
теоретичний розгляд і осмислення понять, структури і видів правосвідомості 
та правової культури, форм і методів формування у кожної людини цих 
правових якостей слід уважати дуже актуальною проблемою. 
Правосвідомість розглядають як вид  (форму) суспільної свідомості, що 
криє в собі сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій і компетенцій, а 
також уявлень і настанов, які характеризують ставлення людини, суспільних 
груп і суспільства в цілому до чинного чи бажаного права, форм і методів 
правового регулювання. Характерні її ознаки: 
– вона є однією з форм суспільної свідомості та вкупі з політичною, 
 20 
моральною, філософською, іншими формами свідомості відображає суспільне 
буття; 
– вона містить поняття, уявлення, судження, почуття, емоції, концепції, 
теорії, програми; 
– вона обумовлена соціально-економічним устроєм конкретного 
суспільства, рівнем розвитку його загальної культури; 
– ідеологічні елементи правосвідомості виступають головними 
елементами правової культури та правового виховання. 
Існують різні форми суспільної свідомості, серед яких правова 
свідомість є одним із різновидів ідеологічного і психологічного сприйняття 
чинного та бажаного права. Правова свідомість характеризується різними 
підходами до розуміння права. Уявлення про чинне право дає змогу особі не 
лише сприймати справедливість правових приписів, а й переконуватись у ній. 
Сприйняття права нами реалізується не через зір, нюх чи слух, а через 
розуміння законодавчих конструкцій і правил, у яких формулюється обсяг 
певної поведінки. Праворозуміння особи підкреслюється досягненим рівнем 
соціально-економічного розвитку, тому що без матеріального забезпечення 
ніяка програма не може бути реалізована у повному обсязі. В основі правової 
ідеології лежать правові знання. Рівень таких знань визначає ступінь правової 
ідеології та правової культури людини. Структуру правової свідомості людини 
складають правова ідеологія та правова психологія. Перша охоплює 
сукупність принципів, теорій, концепцій, що формуються внаслідок наукового 
узагальнення правового розвитку суспільства. Друга характеризується як 
сукупність правових почуттів, емоцій, оцінок, настрою, які домінують у 
суспільстві, виявляються у громадській думці.                                     
Правова свідомість може поділятися на: буденну; професійну; наукову. 
Буденна свідомість – сукупність знань, ідей, теорій, концепцій, почуттів, 
емоцій та інших ідеологічних і психологічних якостей основної маси 
громадянського суспільства відносно чинного та бажаного права і правової 
системи. 
 21 
Професійна свідомість характеризується як сукупність юридичних 
професійних правових знань, почуттів, емоцій, оцінок, настанов, мотивів, що 
характерні для представників відповідної групи та формуються завдяки 
професійній діяльності й навчанню. 
Наукова свідомість — сукупність наукових знань, теорій, доктрин, 
оцінок, емоцій і почуттів юристів-науковців відносно чинної та бажаної 
правової системи громадянського суспільства. 
За ступенем узагальнення правову свідомість можна поділити на: 
масову; групову; індивідуальну. 
Масова свідомість – правосвідомість, що характеризує основну масу 
населення певної країни. 
Групова свідомість – характеризує правову ідеологію та правову 
психологію, що властиві певній групі населення країни. 
Індивідуальна свідомість – сукупність правових знань, емоцій та 
настанов конкретного суб’єкта відносно чинного чи бажаного права. 
Правова культура – глибокі знання й розуміння права, ретельне 
виконання його вимог як усвідомленої необхідності та внутрішньої 
переконаності. Основними показниками рівня правової культури вважають: 
право, що відповідає вимогам справедливості та свободи; рівень 
правосвідомості громадян і посадових осіб, їхню переконаність діяти 
відповідно до вимог правових приписів; рівень культури творення та реалізації 
права; рівень якості роботи правоохоронних і правозастосовних органів та 
посадових осіб; якість системи законодавства, певний рівень законності й 
правопорядку. 
В основі права лежить принцип справедливості, що характеризує 
моральний зміст нормативного характеру правил поведінки людей у 
суспільстві, встановлених і забезпечених державою. Законодавство являє 
собою зовнішній вираз права, визначає рівень свободи людини, яка постійно 
вступає у правовідносини з іншими людьми, колективами людей, державою та 
суспільством у цілому. Кожна приватна чи посадова особа, громадянин, особа 
 22 
без громадянства чи іноземний громадянин мають бути переконані в тому, що 
їхня діяльність відповідає вимогам правових приписів, Названі правові 
приписи характеризують рівень культури творення та реалізації права кожної 
посадової особи. Якісна праця посадових осіб цих органів є критерієм якості 
законодавства та його здійснення. Система чинного законодавства в Україні 
визначає також режим додержання законів усіма суб’єктами права і рівень 
правового порядку на певній території України чи в межах її кордонів. 
Правова культура має певну структуру, що охоплює правову психологію 
(правові почуття, емоції; оцінні поняття відносно права чинного та права 
бажаного; елементи настрою стосовно конкретних правових явищ і правових 
ситуацій), правову ідеологію (правові ідеї, правові теорії; правові поняття й 
категорії; правові принципи) та елементи поведінки (вміння і навички 
ефективної реалізації норм права в повсякденному практичному житті; 
правову активність громадян). До правової культури належать: правові знання, 
в тому числі знання конкретних норм права; дані про державний устрій, 
призначення держави, політичну систему суспільства; престиж юридичної 
професії, авторитет і ступінь розвитку юридичної науки; участь громадян в 
управлінні державою, стан законності й правопорядку; форми й методи 
правового регулювання, якість роботи правоохоронних органів. 
Отже, правова свідомість і правова культура — це не тільки знання, 
розуміння і психологічне сприйняття чинного права, а й поведінка особи в 
межах чинної правової моделі. 
 
1.4 Загальна характеристика сучасного етапу формування правової 
системи України 
 
Сучасний етап формування правової системи України – це період 
інтенсивних змін та трансформацій, які спрямовані на створення ефективного 
та сучасного правового простору, що відповідає вимогам правової держави. 
 23 
Однією з ключових рис цього етапу є прагнення до гармонізації 
українського законодавства із європейськими стандартами. Вступ України до 
Європейського Союзу визначає необхідність адаптації законодавства до 
європейських норм та цінностей. Цей процес включає в себе перегляд та 
удосконалення законів у галузях правового регулювання, що стосуються 
громадянського суспільства, прав людини, корупції, екології тощо. 
Ще однією важливою рисою є акцент на забезпечення прав та свобод 
громадян. Постійне вдосконалення конституційних та законодавчих актів, 
спрямованих на захист прав і свобод громадян, є важливим кроком у 
визначенні правової системи як інструменту гарантування індивідуальної 
свободи та правосуддя. 
Також, на цьому етапі спостерігається зростання ролі цифрових 
технологій та електронного правління у правовій системі. Впровадження 
електронного документообігу, е-управління та інших інноваційних підходів 
сприяє підвищенню ефективності та доступності юридичних послуг. 
Несприятливі виклики також є складовою сучасного етапу формування 
правової системи України. Боротьба із корупцією, зміцнення незалежності 
судової системи, а також забезпечення правопорядку в умовах зовнішньої 
агресії стають актуальними завданнями, які визначають спрямування реформ 
та змін у правовому полі. 
Розбудова незалежної Української держави обумовлює потребу у 
формуванні відповідної правової системи. Від рівня адекватності національної 
правової системи існуючим економічним, політичним, соціокультурним 
умовам життя, а також історичному досвіду українського суспільства 
залежить ступінь імовірності подолання глибокої кризи в державі. 
У загальному вигляді під правовою  системою розуміється уся 
сукупність правових явищ, які існують у певній країні. До складу правової 
системи входять: 
– система законодавства; 
– система суб"єктів законотворчої діяльності; 
 24 
– комплекс форм і виявів правосвідомості; 
– стан законності у державі. 
На формування правової системи значно впливає цілий ряд факторів, 
головним чином соціально-політичного характеру. Так, за часів СРСР у праві 
України було багато формальних декларативних елементів. Нині ж 
трапляються у великій кількості елементи, механічно запозичені з тих чи 
інших правових систем. Звичайно, у абсолютно чистому вигляді національні 
правові системи зустрічаються порівняно рідко. Але є недоцільним надмірне 
перевантаження правової системи України елементами іноземних систем. 
Практичний висновок з цього положення полягає у тому, що Україна, доцільно 
використовуючи іноземний досвід, повинна формувати свою правову систему, 
виходячи з інтересів і потреб насамперед власного суспільства. 
Важливим тут є урахування важливості принципу правонаступництва. 
Сучасна правова система характеризується відносним додержанням цього 
принципу: посилання на Декларацію про державний суверенітет як на 
концептуальну парадигму при прийнятті найважливіших правових актів 
держави; прийняття Закону "Про правонаступництво України", в якому було 
закріплено принцип функціонування органів державної влади на перехідний, 
до прийняття Конституції, період. 
Взагалі, процес формування правової системи України умовно можна 
поділити на два етапи: попередній – до прийняття Конституції України (1990 
- 1996р.р.); і сучасний – цілеспрямована розбудова правової системи 
відповідно до положень і вимог Конституції України. 
Загальною  рисою першого етапу було кількісне нагромадження 
нормативно-правових актів, які покривали не врегульовані законодавством 
сфери суспільних відносин. У цей час були спроби інвентаризації та 
кодифікації існуючих юридичних актів (наприклад, розроблення базових 
законів - кодексів), але вони не були практично реалізовані. Єдиним 
найголовнішим результатом в цьому плані стало розроблення та прийнятя 
 25 
Конституції України. Як проміжний результат тут можна вважати 
Конституційну угоду від 8 червня 1995 року. 
Другий етап характеризується більш доцільним визначенням предметів 
правового регулювання, пов"язаних головним чином з впровадженням норм і 
положень нової Конституції. 
Загальний аналіз розвитку системи законодавства в Україні дає змогу 
визначити одну з основних закономірностей, яка полягає в тому, що 
концептуальна спрямованість розвитку національного законодавства 
детермінується процесами, які пов"язані зі змінами сфер правового 
регулювання. Ці зміни йдуть у двох напрямках [46, с. 3]: 
1. Поширення правового регулювання на раніш не регламентовані 
правом сфери суспільної діяльності, що виявляється перш за все у збільшенні 
кількості нормативних актів. Серед прийнятих законів слід відмітити блок 
законів по регулюванню діяльності у банківсько-фінансовій сфері, екологічні 
закони, правові акти, що стосуються приватизації та питань конституційного 
ладу - введення інституту президентсва, розподілу влад. 
2. Перерозподіл сфери правового регулювання між окремими галузями 
права, що виявляється у зміні методів правової регламентації, юридичній 
ідентифікації нових явищ у національному правовому полі (нові види 
злочинів, нові типи взаємовідносин між суб"єктами та об"єктами 
правозастосування), в розширенні сфери застосування традиційних правових 
інститутів. 
3. Створення комплексних правових актів, що базуються на суміжних 
галузях права і виникають в результаті злиття чи взаємодії предметів 
регулювання. Згадані процеси змін сфер правового регулювання мають 
значний вплив на становлення структури системи законодавства. В плані 
ієрархічної побудови процес диференціації виявляється у частковому 
розширенні компетенції виконавчої влади щодо прийняття нових 
нормативних актів, і підвищення ролі та значення актів місцевих органів влади 
і місцевого самоврядування. В галузевій структурі права процес диференціації 
 26 
викликає виділення певних галузей у самостійні через появу нових видів 
суспільних відносин і необхідність їх правової регламентації - фінансове, 
земельне, господарське, податкове право. 
Процес інтеграції у межах ієрархічної структури стосується підвищення 
ролі закону в системі законодавства, насамперед Основного Закону. Це 
вимагає реалізації принципу верховенства закону та реалізації потреби 
прийняття підзаконних актів на основі і на виконання закону, норм 
Конституції. Крім цього, процес інтеграції у галузевій структурі законодавства 
виявляється у збільшенні кількості правових актів, у ліквідації прогалин у 
системі законодавства, у прагненні досягти єдиного розуміння при тлумаченні 
законів і певних юридичних термінів (наприклад введення глосарію у формі 
окремої частини деяких законодавчих актів, що стосуються головним чином 
регулювання зовнішньоекономічної діяльності). 
Важливою подією в процесі державотворення, становлення правової 
системи стало прийняття Конституції України. Конституція визначає головні 
засади і свободи людини, встановлює правові основи функціонування 
громадянського суспільства та нових економічних відносин1. Стабільність 
Конституції повинна забезпечуватися прийняттям конституційних законів, які 
б конкретизували і розвивали її норми. Сукупність цих законів створює 
підвалини базової галузі права України - конституційного права. 
Положення Конституції конкретизуються та реалізуються і через 
галузеве законодавство. Одночасно норми Конституції поширюють свою силу 
й на сфері відносин, які регулюються галузевим законодавством, оскільки 
Конституція має характер прямої дії (ст. 8 Конституції). Між нормами 
Конституції та нормами галузевого законодавства існують відносини не тільки 
координації, а й субординації. Ієрархія правових актів у концептуальному 
вигляді визначає ст. 150 і закріплена ст. 8 Конституції. Більш детальне 
співвідношення має визначатися новим законом про правові та підзаконні акти 
України. Ефективність і стабільність правової системи України великою 
мірою залежатиме від рівня відповідності усіх законодавчих та підзаконних 
 27 
актів положенням Конституції, яка є головним їх джерелом [25, с. 6]. Отже, 
сучасний етап формування правової системи України характеризується 
стрімкими змінами, які відбуваються в контексті європейських інтеграційних 
процесів, розвитку цифрових технологій та вирішення внутрішніх та 
зовнішніх викликів. Важливою складовою є прагнення до побудови правової 
системи, яка відповідає сучасним вимогам правової держави та гарантує 
захист прав і свобод громадян. 
Сучасний етап формування правової системи України є складним та 
динамічним процесом, який визначається впливом різноманітних факторів. 
Зокрема, європейські інтеграційні процеси, розвиток цифрових технологій та 
внутрішні та зовнішні виклики створюють унікальні вимоги до сучасної 
правової системи. Однією з ключових складових є процес прийняття та 
утримання Конституції, яка визначає основні принципи та права громадян. 
Стабільність Конституції забезпечується прийняттям конституційних законів, 
які конкретизують і розвивають її норми. Забезпечення відповідності всіх 
законодавчих та підзаконних актів положенням Конституції є важливою 
умовою ефективності та стабільності правової системи. 
Особливий акцент слід робити на впливі європейських інтеграційних 
процесів. Процес гармонізації законодавства та наближення до європейських 
стандартів вимагає не лише змін у тексті законів, але й відкритості та гнучкості 
системи.  
 28 
РОЗДІЛ 2. ПОЛОЖЕННЯ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ ЯК ОРІЄНТИР 
ПРИЗМИ ЦІННОСТЕЙ І РОЗБУДОВИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ 
 
2.1.Загальні засади конституційного ладу України 
 
Кожна конституція має на меті встановити певні правила для 
врегулювання найважливіших суспільних відносин. Конституційні положення 
формують суспільно-політичне обличчя держави та визначають основні 
засади її функціонування і розвитку. У чинній Конституції України основна 
увага приділяється Розділу 1. 
Стаття 1 Конституції України проголошує: "Україна є суверенна, 
незалежна, демократична, соціальна, правова держава" [1, с. 4]. 
Суверенітет є однією з найдавніших категорій конституційного права. У 
Середньовіччі суверенним вважався монарх, у 16 столітті відомий мислитель 
Ж. Боден запропонував концепцію народного суверенітету, за якою джерелом 
влади в будь-якій державі є народ. "Суверенітет і незалежність держави 
означає, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у 
відносинах всередині держави, а також незалежною і рівноправною у 
відносинах з іншими державами" [19, с. 30]. 
Демократичний характер Української держави означає, що вона 
спрямована на створення сприятливих умов для забезпечення участі громадян 
в управлінні державними справами. 
Конституція передбачає позиціонування держави як соціальної та 
орієнтацію на здійснення широкої та ефективної політики. Ця політика 
проявляється у забезпеченні прав людини, створенні доступних систем освіти, 
охорони здоров’я та соціального захисту для різних верств населення, 
підтримці малозабезпечених верств населення. 
Стаття 2 Конституції проголошує, що Україна є унітарною державою. 
Це означає, що в межах України не існує суб’єктів, які мають суверенітет і 
 29 
право встановлювати відносини з іншими державами або виходити зі складу 
України. 
У сучасному контексті в різних країнах існують дві форми політики. "Це 
a) Монархія. Верховна влада належить одній особі (наприклад, 
імператору, королю, цареві царів тощо), яка передається у спадок або, в 
рідкісних випадках, обирається довічно; 
б) республіка: верховна влада здійснюється вищим органом 
(парламентом, національними зборами тощо), який обирається народом на 
певний строк" [19, s. 33]. 
Стаття 5 Конституції України проголошує Україну республікою. Ця 
стаття також містить наступні твердження: "Носієм суверенітету і єдиним 
джерелом державної влади в Україні є народ. Народ здійснює владу 
безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого 
самоврядування" [1, с. 4]. 
Конституція України закріплює право визначати і змінювати 
конституційний лад виключно за народом. Іншими словами, принципи 
організації та функціонування державних структур можуть бути змінені лише 
волею народу, висловленою на всеукраїнському референдумі. 
Глава 1 Конституції завершується визначенням державних символів. 
"Державні символи - це визначені Конституцією або спеціальними законами 
особливі характерні знаки держави, які уособлюють суверенітет, а в окремих 
випадках - певний історичний або ідеологічний зміст. Конституція України 
передбачає такі державні символи: "Державний прапор, державні герби різних 
розмірів і державний гімн" [19, с. 35]. 
"Державний прапор України складається з двох великих горизонтальних 
смуг синього і жовтого кольорів. Великий Державний Герб України 
визначається законом, що приймається не менш як двома третинами від 
конституційного складу Верховної Ради України, з урахуванням великого 
Державного Герба України, малого Державного Герба України та герба 
Війська Запорозького": ...... "Державним гімном України є гімн на музику М. 
 30 
Вербицького зі словами, затверджений законом, прийнятим не менш як двома 
третинами від конституційного складу Верховної Ради України" [1, s. 9]. 
Основні засади взаємовідносин між державою і людиною викладені у 
статтях 3 і 4 нової Конституції. В Україні людина, її здоров’я, честь, гідність, 
повага, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. 
Саме права і свободи людини та їх реалізація визначають основний зміст і 
спрямованість діяльності держави. Стаття 3 закріплює принцип, згідно з яким 
держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Це підтверджує 
серйозність зобов’язань Декларації щодо побудови правової держави. 
Стаття 4 встановлює принцип єдиного громадянства України. Підстави 
і порядок набуття та припинення громадянства визначаються законом. 
Стаття 6 Конституції: "Державна влада в Україні здійснюється на 
засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову" [1, с.5]. Реалізація цього 
принципу в реальній діяльності державного апарату спрямована на 
недопущення зосередження всієї повноти влади в руках однієї особи або 
одного органу, що, як показує історичний досвід, загрожує свавіллям у 
здійсненні державної влади. Важливою передумовою реалізації цього 
принципу є створення системи стримувань і противаг між різними гілками 
влади. Для того, щоб одна гілка влади не домінувала над іншою, необхідно 
чітко визначити повноваження кожної з них і створити реальні можливості для 
того, щоб жодна гілка влади не намагалася виконувати невластиві їй функції. 
Теорія поділу влади була висунута європейськими діячами 
Просвітництва в 17-18 століттях; більшовики, які прийшли до влади в 1917 
році, проігнорували її і віддали як законодавчу, так і виконавчу владу 
підконтрольним їм Радам. Під час перебудови під керівництвом Михайла 
Горбачова радянське суспільство повернулося до принципу поділу влади. 
Згідно з цим принципом, посадові особи виконавчої влади, включаючи 
міністрів, не можуть бути обрані до парламенту. Судді також не можуть бути 
членами парламенту. Хоча виконавча влада підпорядкована законодавчій, 
 31 
суди і прокуратура повинні бути незалежними від них обох. Це є основою 
верховенства права. 
Статті 8, 9 і 19 Конституції встановлюють основні принципи 
національної правової системи. Ці принципи полягають у наступному: 
- "...Всі положення верховенства права повинні неухильно 
виконуватися. При цьому жодні міркування політичної доцільності, часу або 
неупередженості не можуть виправдати недотримання положень закону" [19, 
с.37]. Як громадяни України, так і державні інституції повинні дотримуватися 
правила, що якщо норма міститься в нормативно-правовому акті, то вона має 
чітко відповідати меті та бути справедливою; 
- Принцип найвищої юридичної сили Конституції. Всі без винятку 
закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматися виключно на 
основі та у повній відповідності до положень Конституції. Якщо прийнятий 
закон суперечить Конституції, він вважається недійсним і не підлягає 
виконанню; 
- Конституційним положенням надається характер норми прямої дії. Це 
означає, що певні конституційні положення повинні мати безпосередній вплив 
на суспільні відносини і їх реалізація не може бути відкладена через 
відсутність конкретних декларативних актів. Велике значення має 
безпосередній судовий захист прав і свобод людини і громадянина, 
передбачений Конституцією України; 
- зміст міжнародних договорів, що укладаються Україною, має бути 
приведений у відповідність до положень Конституції. Приєднання до 
міжнародних договорів, які не відповідають Конституції, можливе лише у 
випадку крайньої необхідності та внесення відповідних змін до Конституції; 
Визнання ратифікованих міжнародних договорів частиною 
внутрішнього законодавства України. Імплементація положень таких 
міжнародних договорів забезпечується відповідними правовими 
інструментами, рівнозначними положенням законодавства України; 
 32 
- не допускається впровадження того, що прямо не передбачено законом. 
... . не тільки здійснення певних незаконних дій. Забороняється також 
примушування до виконання дій, які не заборонені законом і спрямовані на 
досягнення позитивного результату, але закон прямо не вимагає їх 
обов’язкового виконання" [5, с. 38]. Зокрема, неконституційним вважається 
примушування людей робити благодійні пожертви або вступати до 
громадських організацій; 
- Органи державної влади та органи місцевого самоврядування 
зобов’язані діяти лише в межах повноважень та у спосіб, що передбачені 
Конституцією та законодавством України. Вони можуть вирішувати лише ті 
питання, які прямо віднесені до їхньої компетенції Конституцією або 
законами. Ці органи не можуть виходити за межі своєї компетенції і повинні 
здійснювати свої повноваження у суворій відповідності з процедурами, 
встановленими Конституцією і законом. Такі норми спрямовані на 
недопущення свавілля в діяльності державних органів. 
Статті 10, 11 і 12 Конституції України становлять основу національного 
розвитку України та її міжнародних відносин. Конституція встановлює 
наступні принципи міжнаціональних відносин 
принцип рівності всіх громадян незалежно від раси, кольору шкіри, 
політичних, релігійних та інших переконань, статі тощо 
основні напрямки державної політики у сфері міжнаціональних 
відносин. 
Згідно зі статтею 11, Українська держава сприяє консолідації та 
розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а 
також етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних 
народів і національних меншин, що проживають в Україні. 
Статті 13, 14 і 16 визначають основні засади економічних відносин у 
нашому суспільстві. В даний час економічна система України включає різні 
форми власності, в тому числі державну, колективну та індивідуальну. 
Конституція визначає, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші 
 33 
природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні 
ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони 
є об’єктами права власності Українського народу. Конституція надає великого 
значення політичному розвитку українського суспільства на основі принципу 
політичної та ідеологічної багатоманітності: На відміну від Конституції 
Української РСР 1978 року, нова Конституція визнає діяльність різних 
політичних партій у суспільстві. Кожна політична партія має спиратися на 
певні ідеологічні, політичні та інші концепції у здійсненні своєї діяльності, у 
визначенні порядку денного найближчого та довгострокового розвитку. Однак 
ці концепції ... ...не можуть бути оголошені державою під загрозою певних 
санкцій як обов’язкові для дослідження, сповідування та поширення. Кожна 
людина і кожна організація може добровільно і свідомо обирати і 
дотримуватися тих ідеологічних принципів, які вона вважає задовільними" 
[19, с. 41]. Конституція України забороняє цензуру, тобто обмежувальні 
заходи щодо свободи преси. 
Водночас, стаття 36 Конституції передбачає, що "..... . в інтересах 
національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення 
або захисту прав і свобод інших людей" [19, с. 41] йдеться про обмеження, 
встановлені законом. Прикладом таких обмежень є положення статті 4 Закону 
України "Про об’єднання громадян", прийнятого у 1992 році. Ця стаття 
передбачає, що об’єднання громадян не підлягають реєстрації, а зареєстровані 
об’єднання забороняються судом, якщо їх діяльність спрямована на 
насильницьку зміну встановленого конституційного ладу і протиправне 
порушення територіальної цілісності держави 
підрив національної безпеки у формі діяльності, що сприяє іноземним 
державам; та 
- війна, насильство, жорстокість, пропаганда фашизму та неофашизму. 
Статті 17 та 18 Конституції України формують основу для забезпечення 
національної безпеки та зовнішньої політики. Конституція закріплює основні 
положення, спрямовані на захист суверенітету, територіальної цілісності, 
 34 
економічної та інформаційної безпеки України, а також спрямовує зовнішню 
політику України на співробітництво з іншими державами на основі норм і 
принципів чинного міжнародного права. 
Конституція приділяє особливу увагу захисту конституційного ладу 
України. Українська держава захищає і стабілізує конституційний лад. 
Конституційний лад гарантується наступними положеннями Конституції 
- Неможливість внесення змін до Конституції в умовах воєнного або 
надзвичайного стану (стаття 157); 
- складна процедура внесення змін до Розділу 1 Конституції щодо засад 
конституційного ладу; 
- конституційне визначення позиції Президента України як гаранта 
державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання 
Конституції, прав і свобод людини і громадянина (стаття 102); встановлення 
відповідальності Президента України у разі вчинення ним державної зради або 
іншого злочину (стаття 111); 
- заборона створення політичних партій та громадських організацій з 
метою насильницької зміни конституційного ладу (стаття 37); 
- народні депутати України складають присягу, у якій зобов’язуються 
додержуватися конституційного ладу і законів України (стаття 79); 
- конституційний обов’язок Кабінету Міністрів забезпечувати 
державний суверенітет, виконання Конституції та законів України (стаття 
116); 
- діяльність Конституційного Суду України, спеціального органу 
захисту конституційного ладу. Він вирішує питання про конституційність 
чинних законів, актів Президента та Кабінету Міністрів (стаття 150). 
Особливим інструментом захисту конституційного ладу є надзвичайний 
стан. Надзвичайний стан може бути введений з метою нормалізації 
обстановки, відновлення конституційних прав і свобод населення, а також 
відновлення діяльності органів державної влади, органів місцевого 
самоврядування та інших суспільних інститутів. Відповідно до Закону 
 35 
України від 26 червня 1992 року "Про правовий режим надзвичайного стану", 
правовий режим надзвичайного стану ґрунтується на таких підставах: 
стихійне лихо, аварії, катастрофи, епідемії та епідемічні захворювання. Метою 
є забезпечення безпеки громадян у разі виникнення епідемій, захист їхніх прав 
і свобод та конституційного ладу у разі масових порушень правопорядку, що 
загрожують їхньому життю і здоров’ю, або у разі спроби захоплення 
державної влади насильницьким шляхом чи зміни конституційного ладу 
України. 
Успішна гармонізація з європейськими нормами створить нові 
можливості для міжнародного співробітництва та підвищить довіру до 
правової системи України. 
Розвиток цифрових технологій також ставить нові виклики перед 
правовою системою. Забезпечення кібербезпеки, захист персональних даних 
та вирішення правових аспектів електронного документообігу потребують 
постійного аналізу та адаптації законодавства. 
В умовах внутрішніх і зовнішніх викликів важливо розбудовувати 
правову систему, яка б відповідала сучасним вимогам верховенства права. Це 
передбачає гарантування захисту прав і свобод громадян, забезпечення 
прозорості та підзвітності державних інституцій. Загалом, сучасний етап 
становлення української правової системи характеризується поєднанням 
традиційних цінностей та адаптацією до сучасних викликів, що вимагає від неї 
гнучкості, відкритості до змін та постійного розвитку. 
Успішна гармонізація з європейськими нормами є важливим кроком для 
України на шляху до підвищення якості своєї правової системи та сприяє 
покращанню її довіри в міжнародному співтоваристві. Ця гармонізація 
вимагає адаптації законодавства України до європейських стандартів у таких 
сферах, як права людини, боротьба з корупцією, правосуддя та багато інших. 
Вона також включає у себе розширення співпраці з європейськими 
інституціями та обмін досвідом для підвищення рівня правового розвитку 
України. 
 36 
Розвиток цифрових технологій є одним із ключових напрямків розвитку 
сучасного світу, і правова система не може залишитися осторонь від цього 
процесу. Забезпечення кібербезпеки та захист персональних даних стають 
дедалі важливішими завданнями, оскільки інтернет та цифрові технології 
стають невід’ємною частиною нашого життя. Правова система повинна 
швидко реагувати на нові виклики, розробляючи відповідні закони та 
механізми для регулювання цих сфер. 
Умови внутрішніх і зовнішніх викликів вимагають посилення правової 
системи, яка б гарантувала верховенство права та захищала права та свободи 
громадян. Це передбачає збереження прозорості та підзвітності державних 
інституцій, а також зміцнення довіри громадян до правової системи. 
Українська правова система переживає період становлення, де важливо 
поєднувати традиційні цінності з адаптацією до сучасних викликів. Гнучкість, 
відкритість до змін та постійний розвиток є ключовими компонентами 
успішного розвитку правової системи в сучасному світі. 
 
2.2 Конституційний статус людини і громадянина 
 
Конституція України приділяє особливу увагу питанню прав людини та 
правовому регулюванню прав, свобод і обов’язків громадян. Ця увага 
відображена в наступному положенні: "Права людини і громадянина, його 
свободи та обов’язки є найвищими соціальними цінностями, 
загальновизнаними в сучасному світі. Сьогодні визнання і реалізація прав і 
свобод людини і громадянина стали головним критерієм ступеня 
демократичності тієї чи іншої держави, а до процесу захисту прав людини все 
активніше залучаються різні міжнародні організації" [19, с. 43]. 
Усю сукупність прав і свобод людини, гарантованих Конституцією, 
можна поділити на три категорії: особисті права і свободи; політичні права і 
свободи; економічні, соціальні та культурні права. 
 37 
Особистим правам людини присвячені статті 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34 
і 35 Конституції України. 
Стаття 27 відповідає положенням Загальної декларації прав людини, 
прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 році: 
"Кожна людина має невід’ємне право на життя. Кожна людина має право 
захищати життя і здоров’я своє та інших людей від протиправних посягань" 
[1, с. 11]. 
Право на повагу до людської гідності (стаття 28) є універсальним. Захист 
людської гідності є обов’язком держави, а справи, що виникають у зв’язку з 
цим, зазвичай вирішуються судами. 
Право на свободу та особисту недоторканність (стаття 29) встановлює 
обмеження, які не можуть бути перевищені владою лише у випадках, прямо 
передбачених законом (наприклад, затримання осіб, які вчинили 
правопорушення, примусове лікування). 
Стаття 30 - право на недоторканність житла, суть якого полягає в тому, 
що ніхто не має права проникнути до житла проти волі особи, яка в ньому 
проживає, інакше як за наявності законної підстави, встановленої законом. 
Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та 
іншої кореспонденції (стаття 31) є ще одним особистим правом, визнаним 
Конституцією. Його порушення тягне за собою кримінальну відповідальність. 
Стаття 32 Конституції декларує право на невтручання в особисте і 
сімейне життя і складається з чотирьох окремих частин. Окрім самого права, 
стаття передбачає заборону збирання та поширення конфіденційної 
інформації про особу без її згоди, право державних органів знати інформацію 
про неї та право на спростування недостовірної інформації в судовому 
порядку. 
Свобода пересування та право вільно обирати місце проживання (стаття 
33) також є невід’ємними правами людини. У радянський період це право було 
суттєво обмежене системою прописки та перешкодами для виїзду за кордон. 
 38 
Одним з найбільш фундаментальних проявів демократії є право на 
свободу думки і вираження поглядів. Тоталітарний режим активно протидіяв 
цьому праву і переслідував інакомислячих. За своєю природою свобода думки 
не може бути обмежена, але можна заборонити висловлювати певні погляди. 
Ця свобода є фундаментальним правом людини. Водночас, Конституція 
України забороняє поширення антидержавних та насильницьких поглядів. 
Право на свободу світогляду і віросповідання (стаття 35) також є 
невід’ємним правом людини. Визнання цього права вимагало багатовікової 
боротьби з реакційними силами. Навіть сьогодні подекуди триває боротьба 
між представниками різних релігій. Ця боротьба суперечить конституційним 
положенням про свободу віросповідання. Це право не є абсолютним, і 
державна влада може обмежувати його для захисту громадського порядку, 
здоров’я і моралі. Такі обмеження були легітимізовані, зокрема в останні роки, 
поширенням так званих тоталітарних сект, які практикують насильницькі 
ритуали проти людей. 
Головною особливістю політичних прав і свобод є те, що ними наділені 
лише громадяни України, а не всі особи, які проживають на території України. 
Право на об’єднання у політичні партії та громадські організації 
забезпечується такими гарантіями (ст. 36):. 
- Кожен громадянин має право належати до політичної партії або 
організації; 
- Держава гарантує свободу діяльності політичних партій та організацій; 
- Участь у таких організаціях є особистою справою кожного 
громадянина і є добровільною. 
Право на участь в управлінні державними справами може бути 
реалізоване громадянами в різних формах. 
- Обрання виборцями представницьких органів. 
- Заступники голів таких органів. 
- Учасники всеукраїнських та місцевих референдумів 
- Державні службовці тощо. 
 39 
Право на мирні збори, демонстрації та походи (стаття 39) дає 
громадянам можливість вільно обговорювати актуальні питання суспільного 
життя та суспільного розвитку, виступати проти недемократичних дій та 
порушень прав людини. 
Право на звернення до органів державної влади та органів місцевого 
самоврядування (стаття 400) може бути реалізоване як індивідуально, так і 
колективно. Конституція гарантує розгляд звернень громадян по суті та 
надання обґрунтованих відповідей у строки, встановлені чинним 
законодавством. 
Конституція України містить комплексну систему економічних, 
соціальних і культурних прав. Зокрема, право кожного володіти, 
користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї 
інтелектуальної, творчої діяльності (стаття 41) є нічим іншим, як 
конституційним закріпленням права приватної власності як економічної 
основи розвитку громадянського суспільства і ринкових відносин. 
З цим правом тісно пов’язане право на підприємницьку діяльність 
(стаття 42). 
Держава зобов’язується сприяти розвитку підприємництва в Україні. 
Економічні права включають право на працю, гарантоване статтею 43 
Конституції України. 
Соціальні права людини включають право на відпочинок, соціальний 
захист, житло, достатній життєвий рівень, медичну допомогу та безпечне для 
життя і здоров’я довкілля (статті 45, 46, 47, 48, 49 і 50); право чоловіка і жінки 
на шлюб на основі вільної згоди; право на материнство, дитинство і захист 
сім’ї (статті 50 і 51). 
Право на освіту є соціальним і культурним правом народу (стаття 53). 
Конституція передбачає існування розвиненої системи обов’язкової загальної 
середньої освіти та навчальних закладів. Держава зобов’язана забезпечити 
безоплатність і доступність дошкільної, загальної середньої та професійно-
технічної освіти. 
 40 
Право на свободу творчої діяльності (стаття 54) є необхідною умовою 
культурного розвитку в найширшому розумінні, що охоплює різні галузі 
(мистецтво, літературу, науку, техніку тощо). Держава гарантує захист 
інтелектуальної власності та авторських прав своїх громадян. 
Статті 55, 56, 57, 59 і 64 Конституції визначають права людини, 
гарантовані Конституцією. 
- Право на судовий захист. 
- Право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди. 
- Право громадян знати свої права і обов’язки 
- Право на правову допомогу. 
Як юридичний факт, права і свободи громадян, закріплені у статті 2 
Конституції України, є елементами правового регулювання суспільних 
відносин. У цьому полягає суть і призначення цього положення. Це положення 
фіксує факт наявності у громадян певних прав і слугує головною правовою 
основою, і не може бути ніяких елементів, що виходять за межі змісту правової 
системи країни (стаття 22 Конституції). Крім того, стаття 3 Конституції 
України проголошує, що права і свободи громадян є пріоритетними перед 
інтересами держави. Стаття 8 Конституції, яка встановлює, що норми 
Конституції є нормами прямої дії, гарантує захист прав і свобод шляхом 
прямого звернення громадян до суду на підставі Конституції. Таким чином, 
Конституція забезпечує належну правову основу для створення ефективного 
механізму реалізації одного з найважливіших принципів правової системи 
держави - носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ 
(стаття 5 Конституції). Виходячи з цих міркувань, можна стверджувати, що з 
прийняттям Конституції Україна створила сприятливі умови для розвитку 
ефективної та адекватної правової системи, яка слугує інтересам українського 
народу в цілому. 
Реалізація положень Конституції про права і свободи громадян шляхом 
практичного втілення передбаченої Конституцією правової моделі є головною 
передумовою створення громадянського суспільства в Україні. Конституція 
 41 
чітко визначає, що всі громадяни України є рівними перед законом (стаття 24 
Конституції). Однак реалізація цього принципу практично неможлива без 
ефективної та неупередженої судової системи. Тут необхідно вдосконалити 
судову систему шляхом відповідної реорганізації судової системи та посилити 
форми правового покарання за зловживання владою шляхом прийняття 
базових законів - Адміністративного кодексу, Кримінального кодексу, 
Кримінально-процесуального кодексу та спеціальних комплексних законів 
[46, с. 5]. Відповідальність держави перед своїми громадянами закріплена у 
статті 5 Конституції України. Реалізація цього положення вимагає створення 
надійних політико-правових механізмів. Основним інструментом для цього є 
правова інституціоналізації політичних партій. Важливою подією в цьому 
контексті є прийняття принципово нового закону - Закону "Про політичні 
партії в Україні" - у зв’язку із Законом "Про об’єднання громадян" (16 липня 
1992 року). Іншим елементом цього механізму є виборча система. Прийняття 
нового Закону "Про вибори народних депутатів України" в контексті загальної 
виборчої реформи дозволило підвищити ступінь відповідальності певних 
політичних сил, незалежно від того, перебуває партія при владі чи в опозиції. 
 
2.3. Закладення основ демократичного конституційного ладу і 
визначення концептуальних засад розбудови правової держави 
 
Конституційне положення про державний суверенітет (стаття 5 
Конституції) є найважливішим доказом демократичного характеру політичної 
системи України. Відповідно до вимог побудови демократичного суспільства 
державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, 
виконавчу та судову (стаття 6 Конституції). Таке правове регулювання 
відносин між державними органами як суб’єктами нормотворчої діяльності є 
принципово новим правовим явищем для українського правового простору. У 
зв’язку з цим варто зазначити, що Конституція чітко визначає народ як єдине 
джерело влади, а відтак і обсяг повноважень державних органів (ст. 5 
 42 
Конституції) та суто правову основу цих повноважень. Диференціація меж 
повноважень державних органів концептуально визначається як вертикальна і 
горизонтальна. Відповідно до цієї диференціації встановлено ієрархію 
елементів системи законодавства України [38, с. 21]. 
Основним інструментом вирішення суперечностей і спорів у правовому 
полі має бути Конституційний Суд України. Його основним завданням є 
вирішення питань про відповідність законів та інших правових актів 
Конституції та тлумачення Конституції і законів України (відповідно до статті 
147 Конституції). Створення Конституційного Суду є важливою подією для 
української правової системи. Його висока спроможність не лише позитивно 
вплине на нормалізацію відносин між рівноправними органами державної 
влади на всіх рівнях, але й сприятиме оптимізації процесу розбудови 
вітчизняної правової системи. Важливість якнайшвидшого створення 
Конституційного Суду зумовила прийняття 16 жовтня 1996 року Закону "Про 
Конституційний Суд України" як першої Конституції. Створення Верховного 
Суду, створення цілісної системи судів, повне залучення присяжних до 
судової практики, як це передбачено Конституцією (статті 131, 124 і 125 
Конституції), статус суддів (статті 126 і 129 Конституції), вимоги до суддів 
(стаття 127 Конституції), умови функціонування судів і діяльності суддів 
(стаття 130 Конституції) також повинні сприяти реалізації положень. Все це 
може бути реалізовано, якщо в Україні буде розроблена та впроваджена 
комплексна програма судово-правової реформи. 
Водночас слід враховувати, що деформації вітчизняної правової системи 
неможливо запобігти лише шляхом повної імплементації традиційних 
принципів судочинства. Взаємовідносини між суб’єктами правотворчості 
потребують створення надійних регулятивних механізмів у нормативно-
правовій сфері. У зв’язку з цим дуже важливим є ухвалення Регламенту 
Верховної Ради, який визначає стадії та процедури законодавчого процесу в 
парламенті України, незалежно від оцінки якості законопроектів. Правова 
модель президентського вето (глава 30, стаття 106 Конституції); уточнення 
 43 
процедури призначення суддів; визначення мети та умов видання указів 
Президента, розпоряджень Президента, постанов Кабінету Міністрів та 
наказів міністрів; визначення обсягу та форми відповідальності Прем’єр-
міністра за виконання доручень Президента (відповідно до статті 106 
Конституції); бюджетні процедури. Розвиток цифрових технологій вимагає 
постійного оновлення законодавства, особливо у сфері кібербезпеки та 
електронного документообігу. 
Загалом важливою метою є створення правової системи, яка відповідає 
сучасним вимогам верховенства права, гарантує захист прав і свобод 
громадян, забезпечує ефективність та стабільність в умовах змін і викликів. 
Феномен правової держави - це невід’ємний елемент сучасного 
правового устрою, який визначає основні принципи та цінності суспільства. 
Поглянути на цей феномен через призму цінностей дозволяє краще розуміти 
його сутність та вплив на суспільство. 
Першою ключовою цінністю, що визначає правову державу, є принцип 
рівності перед законом. Це означає, що всі громадяни повинні мати однаковий 
доступ до закону та однаковий захист під законом. Рівність перед законом 
створює основу для справедливості та уникнення будь-якої форми 
дискримінації. 
Друга важлива цінність полягає в гарантії захисту прав та свобод 
громадян. Правова держава зобов’язана забезпечувати основні права людини, 
такі як свобода слова, право на життя, свобода віросповідання та інші, і 
забезпечувати їх захист у випадку порушення. 
Третя важлива цінність - це принцип законності. Це передбачає, що усі 
дії державних органів, включаючи законодавчі, виконавчі та судові, повинні 
бути здійснені в межах закону. Це забезпечує стабільність та прозорість у 
вирішенні правових питань. 
Остання, але не менш важлива цінність - це влада та відповідальність. 
Правова держава вимагає, щоб влада була обмежена законом та 
контрольована, а також була відповідальною перед громадянами за свої дії.  
 44 
Усі ці цінності разом визначають феномен правової держави як 
механізм, який сприяє справедливості, розвитку суспільства та гарантує права 
та свободи людини. Основна мета правової держави полягає в тому, щоб 
кожен громадянин міг жити в суспільстві, де його права та свободи захищені, 
а влада працює на його благо. 
Правова держава є цінністю самої суті, оскільки вона сприяє розвитку 
громадянського суспільства, зміцнює довіру до державних інституцій та 
встановлює основи справедливості в суспільстві. Однак важливо розуміти, що 
ці цінності не завжди легко досяжні і можуть потребувати постійного нагляду 
і зусиль. 
Сучасні виклики, такі як транснаціональний тероризм, кіберзлочинність 
та зміни клімату, ставлять під сумнів деякі аспекти феномену правової 
держави. У таких обставинах може виникнути дискусія щодо балансу між 
безпекою і захистом основних прав та свобод. 
Однак ці цінності, які лежать в основі правової держави, залишаються 
актуальними і важливими. Вони слугують як орієнтири для розвитку 
суспільства та правової системи в умовах постійних змін і викликів. 
Забезпечення рівності перед законом, захисту прав та свобод громадян, 
дотримання принципу законності і відповідальності влади залишається 
завданням для кожної правової держави. 
У підсумку, феномен правової держави визначається цінностями, які 
покладені в її основу. Ці цінності відображають прагнення до справедливості, 
рівності, захисту прав та свобод громадян, законності та відповідальності 
перед громадянами. Вони залишаються актуальними в умовах сучасного світу 
і слугують як гарант стабільності та розвитку суспільства. 
У висновку можна сказати, що феномен правової держави є важливим і 
актуальним для сучасного суспільства. Цінності, на яких він ґрунтується, 
відображають основні принципи справедливості, рівності та законності. 
Правова держава гарантує захист прав і свобод громадян, забезпечує владу та 
відповідальність і є фундаментом для стабільності та розвитку суспільства. 
 45 
Сучасні виклики та трансформації, такі як глобалізація, кібербезпека, 
соціокультурні зміни та кризи, підкреслюють важливість цінностей правової 
держави у сучасному світі. Ці цінності залишаються основою для 
забезпечення справедливості, безпеки та захисту прав громадян у 
найрізноманітніших умовах. 
Збереження та підтримка цих цінностей є завданням для кожної правової 
держави, і вони відіграють важливу роль у будівництві демократичного, 
справедливого та стабільного суспільства. Тому феномен правової держави 
залишається важливим визначником сучасної правової системи та її впливу на 
суспільство. 
 
 
 
 
 
  
 46 
РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ ПРИЗМИ ЦІННОСТЕЙ ЯК 
НАПРЯМКУ РОЗБУДОВИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ 
 
3.1 Проблеми формування правової свідомості та правової культури в 
українському суспільстві 
 
Проблема розбудови громадянського суспільства, демократичної 
правової держави є безпосередньо пов’язаною із розвитком правової 
свідомості і правової культури. Саме правова культура та правове виховання 
населення є соціальною гарантією дії верховенства правового закону в 
суспільстві. Слід зауважити, що наукове мислення та наукова правосвідомість 
у взаємодії із правовим мисленням і правосвідомістю особистості, які є 
головними елементами правової культури, здійснюють активний вплив на 
реалізацію верховенства правового закону.     
Науковий рівень правового мислення та правосвідомості забезпечує не 
лише розвиток  правової культури, в цілому, але й формування ідеалу правової 
особистості, яка поважає правовий закон, визнає його верховенство у всіх 
сферах життя, своїми діями підтримує режим правозаконності в Україні. 
На сьогоднішній день правова свідомість і правова культура набула 
нового визначення. Цю проблему досліджували такі українські вчені, як 
В.Д.Бабкін, М.І.Коцюба, В.А.Котюк, П.Ф.Мартиненко, А.Р.Мащок, 
Є.В.Назаренко, П.М.Рабінович, В.М.Селіванов, С.А.Тихонова та ін. В їх 
працях характеризується нова сутність правової культури, а саме: правова 
культура не зводиться лише до правосвідомості громадян суспільства. Вона 
визначається як сукупність досягнень суспільства, його соціальних груп та 
громадян у галузі регулювання суспільних відносин, яке забезпечує 
верховенство права в суспільному житті, тобто панування у суспільному житті 
правових принципів справедливості і гуманізму, захисту  прав і свобод 
людини, її честі і гідності, реальне забезпечення місця людини як вищої 
соціальної цінності. 
 47 
Учені сучасної України (А.П.Заяць, В.В.Копейчиков, П.М.Рабінович та 
ін.) пов’язують розбудову в Україні громадянського суспільства із суттєвим 
підвищенням правосвідомості громадян, їх правової культури, 
законослухняності, подоланням явищ правового нігілізму, професійної 
деформації. Вони розглядають розвиток правової культури як умову розвитку 
України.  
Подолання деформації правової свідомості та створення умов для 
підвищення рівня правової культури населення, активної і свідомої участі 
громадян у здійсненні реформи є сьогодні першочерговим завданням 
суспільства і держави на шляху розбудови в Україні громадянського 
суспільства і правової держави. Саме ці питання набули наразі особливої 
актуальності і потребують подальшого дослідження [26, с. 36].   
Механізм правового регулювання складається із системи засобів, кожен 
з яких має своє призначення для регулювання суспільних відносин. 
Норми права є первинною клітиною правової матерії, як зазначав 
колись  відомий теоретик права професор С.С.Алексєєв. Однак лише норм 
права недостатньо, щоб механізм правового регулювання запрацював, 
встановлюючи і розвиваючи правові відносини. Окрім норм права, його 
конструкція включає правовідносини, акти тлумачення норм права, правову 
свідомість і правову культуру та акти реалізації правових норм. За допомогою 
норм права законодавець встановлює права і обов’язки певних суб’єктів і, 
власне, створює необхідні умови для розвитку правовідносин. 
Дуже важливу роль у механізмі правового впливу відіграє 
правосвідомість. Вона займає проміжне становище серед елементів правового 
впливу, оскільки формується у людей під впливом різних чинників, у тому 
числі, правових. З іншого боку, правосвідомість при всій її різноманітності і 
недосконалості виступає як засіб регулювання суспільних відносин. 
Правосвідомість, як відомо, є сукупністю уявлень, поглядів, переконань, 
оцінок, настроїв і емоційного ставлення людей до права та держано-правових 
явищ. Правосвідомість характеризує соціальну практику як емпіричну 
 48 
діяльність, у процесі якої виражаються суб’єктивне ставлення людей до 
чинного права, уявлення про свої права та обов’язки, про справедливість і 
несправедливість норм права, про сутність і принципи правової організації 
суспільства, почуття, настрої, емоції, пов’язані з оцінкою існуючого правового 
режиму. Одним із проявів колективної правосвідомості є групова 
правосвідомість. Особливо важливою для нашого суспільства і держави є 
правосвідомість політичної еліти, зокрема, правлячої. 
Правова культура припускає відповідні знання людьми певних 
положень чинного законодавства, порядку його реалізації, уміння 
користуватися даними знаннями при застосуванні норм права, їх виконанні. 
Розрізняють правову культуру суспільства, в цілому, і правову культуру 
особистості. Причому ці два поняття є взаємозалежними. Чим більше 
освічених у правовому відношенні особистостей є у суспільстві, тим вищою 
буде правова культура даного суспільства. Правова культура особистості, 
будучи компонентом правової культури суспільства, виражає ступінь і 
характер розвитку суспільства, так чи інакше забезпечує соціалізацію 
особистості та правомірну діяльність особи [8, с. 6]. 
Побудова правової держави без поліпшення правової культури та 
підвищення рівня правосвідомості громадян України є неможливою. У цій 
справі, безумовно, відіграє надзвичайну роль правляча політична еліта, адже 
саме на прикладі її представників формується якоюсь мірою правосвідомість і 
правова культура наших людей. Інфантильність їх правосвідомості є вкрай 
недопустимою. Тим більше, що від рішень політичних діячів залежать долі 
громадян, справи всього суспільства.   
Прийшовши до влади, організатори і провідники „помаранчевої 
революції” мають знати, що у справі державного керівництва велику, але не 
єдину роль відіграє відданість справі оздоровлення суспільства і держави. 
Величезне значення тут має також професіоналізм, знання справи, за яку 
береться той чи інший політик. Відсутність знань щодо об’єкта управління у 
політика як суб’єкта управління може призвести до занепаду об’єкта, яким він 
 49 
керує. Це мають насамперед усвідомити ті, кому пропонують очолити певну 
сферу державного управління, в межах котрої вони не є знавцями справи.  
Серед учасників „помаранчевої революції” є досить людей, котрі мають 
відповідні знання. Саме професіонали мають бути використані для 
поліпшення стану справ у нашій державі. Адже є певні закономірності 
державотворення, які обійти неможливо. 
Під час „помаранчевої революції” нам здавалося, що разом із новим 
Президентом ми отримаємо іншу Україну — більш чесну, порядну, моральну, 
де, як і обіцялось, бандити сядуть у тюрми, корупції буде поставлено заслін, а 
жертовна праця задля України стане нормою і суттю нової влади. І ось, минув 
рік. Що залишилось від тих сподівань? Майдан високо підняв планку наших 
надій, а нині вони розвіялись, як міраж. Принаймні, у значної частини 
українців. Тож, мабуть, недарма соціологія фіксує повернення старої тенденції 
— недовіри до політиків. 
Зокрема, результати опитування, що його провів Український центр 
економічних і політичних досліджень імені Разумкова, засвідчили: 56,9 
відсотка українців вважають, що події в Україні розвиваються у 
неправильному напрямку. Ті ж, хто дивиться на розвиток ситуації у державі 
позитивно, складають лише 21,2 відсотка. Ще стільки ж вагаються із 
відповіддю. За даними того ж опитування, найпопулярнішим політиком 
України і далі залишається Віктор Ющенко. Але то слабка втіха, бо рейтинг 
його суттєво впав. Якщо в лютому йому повністю вірили аж 48,3% опитаних, 
то тепер таких лише 19,2 відсотка. Щоправда, 36,8% опитаних підтримують 
окремі дії Президента  [41, с. 3]. 
Водночас, попри всі  розчарування людей соціологи фіксують стійку 
тенденцію їх активності: близько 70 відсотків опитаних заявляють, що 
візьмуть участь у майбутніх парламентських виборах. 
Підняттю правосвідомості всього нашого суспільства буде також 
слугувати підвищення життєвого рівня громадян України, убезпечення 
 50 
бізнесу, вільний розвиток особистості, посилення її захисту, в тому числу 
судового. 
Проблема налагодження механізму правового впливу на суспільні 
відносини із метою створення правової держави є комплексною, тому  і 
потребує комплексних підходів до забезпечення окремих елементів цього 
правового явища. Правова еліта нашого суспільства має докласти максимум 
зусиль для реалізації положень Конституції України щодо створення правової 
держави України. 
Формування правової свідомості і правової культури в нашому 
суспільстві не відбувалося і не може відбуватися у майбутньому стихійно, 
саме собою. Воно має бути результатом активної діяльності суспільства, усіх 
його громадян, кожної особи.  
По-перше, на формування правової свідомості і правової культури 
впливає увесь процес правотворчості, процес реалізації та застосування 
правових норм державними органами України, стан законності і 
правопорядку, розвиток правовідносин. 
По-друге, розкриття рушійних сил правової культури суспільства 
дозволяє вивести дослідження правової культури на нові рубежі з обліком 
інтенсивних процесів взаємодії національних правових культур. Значення цієї 
проблеми для України розкривається на прикладі адаптації законодавства 
України до міжнародних норм і стандартів прав людини, а також гармонізації 
законодавства України із нормативними актами Європейського Союзу. 
По-третє, головну увагу в процесі формування правової свідомості і 
правової культури суспільства потрібно все ж таки зосередити на формуванні 
в кожної людині позитивно-правових знань та психологічних механізмів 
поваги до права у структурі правосвідомості, визначення (що потребує 
наукового поняття) теоретичної моделі та концепції призми цінностей особи. 
Тому в Україні має постійно зростати мотивація активного формування 
правової свідомості та правової культури всіх суб’єктів суспільних відносин, 
оскільки без них неможливо втілити в життя поставлену мету — збудувати 
 51 
громадянське суспільство. Правова культура громадян є основою, 
фундаментом нового суспільства в Україні. Адже громадяни є єдиним 
чинником, здатним утворювати державу і правопорядок, приводячи в дію 
Конституцію України і законодавство. Успішне вирішення цих завдань 
залежить від багатьох факторів, але здебільшого від рівня організації правової 
освіти і виховання населення країни. 
Україна потребує створення протягом найближчого періоду загальної 
концепції формування правової свідомості і правової культури суспільства та 
прийняття Державної програми призми цінностей громадян шляхом розвитку 
правової освіти і правового виховання населення. Можливості підвищення 
правової культури населення в Україні є. Головне нині — рішуче і 
цілеспрямовано активізувати цю діяльність. 
Проблема правової свідомості і правової культури ще тривалий час буде 
актуальною, а необхідність її дослідження безпосередньо випливає із 
конституційного проголошення України правовою державою. Це обумовлює 
потребу в неухильному зростанні і досягненні високого рівня правової 
культури кожного громадянина, кожної посадової особи, кожного державного 
службовця і, особливо, професійних юристів, на яких припадає головна робота 
у законотворчості і застосуванні права. Лише тоді рівень правової культури 
населення досягне найвищого щабля розвитку, лише тоді кожен громадянин 
держави відчує власну приналежність до правового життя країни, буде 
активним учасником правового процесу і матиме змогу самостійно 
аналізувати чинне законодавство, відзначаючи його здобутки і недоліки. 
Проблема розбудови громадянського суспільства, демократичної 
правової держави є безпосередньо пов’язаною із розвитком правової 
свідомості і правової культури. Саме правова культура та правове виховання 
населення є соціальною гарантією дії верховенства правового закону в 
суспільстві. Слід зауважити, що наукове мислення та наукова правосвідомість 
у взаємодії із правовим мисленням і правосвідомістю особистості, які є 
 52 
головними елементами правової культури, здійснюють активний вплив на 
реалізацію верховенства правового закону. 
Необхідність підвищення рівня правової культури громадян України, їх 
правосвідомості зумовлюється становленням нашої держави як демократичної 
та правової, а також формуванням засад громадянського суспільства. 
Ефективна реалізація вказаних факторів на сучасному етапі державотворення 
залежить від рівня їх законодавчого утвердження.  
Вказані вище фактори були покладені у основу прийняття Національної 
програми правової освіти населення, затвердженої Указом Президента 
України від 18 жовтня 2001 р. № 992/2001 “Про Національну програму 
правової освіти населення” [2]. 
Як зазначено у вказаній вище Національній програмі (далі – Програма), 
метою цього документа є підвищення загального рівня правової культури як 
окремих громадян, так і суспільства в цілому, вдосконалення системи правової 
освіти населення, набуття громадянами необхідного рівня правових знань, 
формування у них поваги до права, гуманістичних правових ідей, 
загальнолюдських та національних правових цінностей (у тому числі – через 
подолання правового нігілізму). Реалізація цього документа має сприяти 
також поліпшенню якості юридичної, правової освіти населення (зі 
збереженням та розвитком вітчизняних традицій у цій сфері), а також 
підвищенню рівня правової поінформованості населення.  
Реалізація мети Програми передбачається шляхом утвердження 
гуманістичних правових ідей, загальнолюдських та національних правових 
цінностей, високих моральних засад у суспільному житті; визнання правової 
освіти населення одним із основних чинників формування високої 
правосвідомості і правової культури окремих громадян та всього суспільства; 
активної участі в організації і здійсненні заходів із правової освіти населення 
органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань 
громадян, навчальних та культурних закладів, наукових установ, міжвідомчих 
координаційно–методичних рад з правової освіти населення, видавництв та 
 53 
видавничих організацій, засобів масової інформації та поєднання комплексу 
заходів у сфері правової освіти, що здійснюються цими органами, 
організаціями, закладами і установами; забезпечення відкритості правової 
інформації, доступу всіх верств населення до її джерел та ін. 
Програма передбачає дальше створення необхідних умов для набуття 
широкими верствами населення правових знань та навичок у їх застосуванні, 
забезпечення доступу громадян до джерел правової інформації, а також 
визначає основні напрями правоосвітньої діяльності (розділ II Програми) та 
першочергові заходи (у кількості 22) щодо їх реалізації (розділ III Програми). 
Як вбачається, цікавим у контексті реалізації Програми є історичний 
досвід української виборчої кампанії у період жовтня – грудня 2004 р. як 
практичне здійснення положень Концепції підвищення правової культури 
учасників виборчого процесу та референдумів в Україні [3].  
Концепція, про яку йдеться, була прийнята 8 грудня 2000 р. і в ній уже у 
той час відзначалася проблема необхідності підвищення правової культури 
учасників виборчого процесу і референдумів. При цьому актуальними 
визнавалися питання щодо підвищення правової культури не лише виборців, а 
й інших учасників виборчого процесу і референдумів. Насамперед йшлося про 
громадян, які входять до складу виборчих комісій та комісій з референдуму, і 
відзначалася необхідність створення умов, у тому числі для підвищення їх 
правової культури. Актуальною також є проблема підвищення правової 
культури кандидатів, їх довірених осіб, уповноважених осіб політичних партій 
та виборчих блоків партій, офіційних спостерігачів, осіб, які відповідно до 
закону мають право бути присутніми на засіданнях комісій з референдуму. 
Наскільки “ефективно” була реалізована як Програма, так і Концепція у 
вказаний вище період засвідчили відповідні події, очевидцями яких стали як 
українська, так і міжнародна спільноти. Формування правової свідомості та 
правової культури в Україні є ключовим напрямком для розбудови правової 
держави. Однак існують значущі проблеми, які ускладнюють цей процес. 
 54 
По-перше, відзначається недостатня правова освіта в широких верствах 
суспільства. Багато громадян не мають достатніх знань про свої права та 
обов’язки, що призводить до низького рівня правової грамотності. Необхідно 
вдосконалити систему правової освіти та робити її доступною для всіх шарів 
населення. 
Друга проблема полягає у відсутності ефективної системи виховання в 
дусі правових цінностей. Суспільство потребує системних заходів для 
виховання в громадян правової культури, відповідальності та поваги до прав 
та свобод інших. 
Третя проблема пов’язана з корупцією та неефективністю правосуддя. 
Відсутність довіри до правової системи та перешкоди в її роботі створюють 
негативний вплив на формування правової свідомості. Здійснення системних 
реформ у сфері правосуддя та боротьба з корупцією є ключовими завданнями 
для вдосконалення цієї ситуації. 
Шляхи удосконалення включають у себе активну роль громадськості у 
формуванні правової свідомості, розширення доступу до правової освіти та 
підвищення якості правосуддя. Також важливо акцентувати увагу на 
вихованні в молоді поваги до правових норм та цінностей. Тільки 
комплексний підхід до цих питань може сприяти ефективному формуванню 
правової свідомості та культури, що буде сприяти розбудові правової держави 
в Україні. 
 
3.2 Основні напрямки державно-правової реформи в Україні 
 
Прийняття Конституції України стало початком якісно нового етапу в 
розвитку суспільства і держави, їх правової системи. Перш за все слід 
зазначити, що Конституція зумовила потребу подальшого використання не 
лише законодавства, а й державних інститутів. Іншими словами, вона 
викликала необхідність розробки і здійснення комплексної державно-правої 
реформи. Адже існуюча організація влади в Україні, законодавча діяльність 
 55 
потребують суттєвого вдосконалення. Тому державно-правова реформа 
повинна здійснюватись комплексно, охоплювати одночасно всі основні 
функції держави, а також систему місцевого самоврядування в Україні. 
Виходячи з цього, вона повинна здійснюватись насамперед у чотирьох 
основних напрямках [37, с. 11]:  
– парламентська реформа;  
– адміністративна реформа; 
– судово-правова реформа; 
– реформа місцевого самоврядування (муніципальна реформа). 
Її завданням має бути побудова раціональної системи законодавчої 
діяльності нашої Верховної Ради, формування її оптимальної структури не 
лише як єдиного представницького органу Українського народу, 
вдосконалення її правового статусу. Тому в межах парламентської реформи 
повинно бути вирішено досить широке коло питань, пов’язаних із 
становленням Верховної Ради передусім як професійного парламенту. 
Одночасно слід займатись і створенням науково обгрунтованої комплексної 
системи управління законодавчим процесом, яка б забезпечувала 
планомірність, послідовність та системність у здійсненні законодавчої 
діяльності в Україні. 
Коли, наприклад, вести мову про організаційні заходи, то передусім слід 
оптимально вибудувати систему комітетів Верховнгої Ради України, розумно 
розмежувати їх компетенцію. Саме Верховна Рада відповідно до Конституції 
України (ст. 89) повинна затверджувати перелік цих компонентів як 
надзвичайно важливих суб’єктів законотворчого процесу. 
Потребує свого перегляду і система комітетів, які займаються 
економічними та іншими питаннями. 
Практика функціонування Верховної Ради виявила ряд проблем, 
пов’язаних з вдосконаленням системи її повноважень, що вимагає внесення 
відповідних змін до Конституції України. Взяти, наприклад, таке начебто 
просте питання, як тлумачення законів. Відповідно до ст. 147, це здійснює 
 56 
Конституційний суд України. Відсутність у законодавця - Верховної Ради 
України права офіційного тлумачення змісту прийнятих нею ж законів не 
може позитивно впливати на правозастосовчу практику. 
Впровадження Конституції в життя виявило очевидні недоліки у 
вирішенні інших питань, які мають бути врегульовані на конституційному 
рівні. За шість років незалежності України змінилося шість Прем’єр-
Міністрів1. Ще частіше змінювався склад Уряду та його статус. Безумовно це 
досить негативно позначалося на діяльності органів виконавчої влади. В 
даному випадку спостерігається залежність призначення і звільнення членів 
уряду включно від Президента, а також недостатня можливість парламенту 
здійснювати передбачений п. 13 ст. 85 Конституції України контроль за 
діяльність Кабінету Міністрів. Виходячи з цього, пропонується розширення 
установчих функцій Верховної Ради шляхом віднесення до її компетенції 
надання згоди Президенту не лише на призначення Прем’єр-Міністра (п. 12 
ст. 85), а й надання згоди і на його звільнення з посади Президентом. Дещо 
слід розширити коло посадових осіб, які призначаються і звільняються з 
посади за згодою парламенту. Зокрема це стосується Голови Служби безпеки 
України. 
Разом з тим необхідно внести доповнення і до ст. 87 Конституції, яке дає 
можливість Верховній Раді розглянути питання не лише про відповідальність 
уряду та окремих його членів. Внесення цих змін до Конституції, можливо, 
сприятиме підвищенню відповідальності уряду та окремих його членів за 
результати їх діяльності не лише перед Президентом, а й перед Верховною 
Радою, а це значить і перед народом, який вона представляє. Не випадково 
установчі і контрольні функції парламенту стосовно призначення та 
звільнення Прем’єр-Міністра та інших посадових осіб, а також контрольні 
функції щодо уряду передбачені у конституціях багатьох держав світу [48, с. 
8]. 
Вирішуючи питання, пов’язані з парламентською реформою, доцільно 
було б заповнити юридичну прогалину, що має місце у ст. 94 Конституції щодо 
 57 
порядку оприлюднення закону. Слід на конституційному рівні визначати 
умови, за яких закон набуває чинності у разі несхвалення його, всупереч 
Конституції, Президентом. Не всі закони, які приймаються Верховною Радою 
і направляються Президенту України, підписуються і офіційно ним 
оприлюднюються. Відповідно до частини другої ст. 94 Конституції України 
Президент має право повернути закон зі своїми вмонтованими та 
сформульованими пропозиціями до Верховної Ради для повторного розгляду, 
тобто застосовує вето. Але виникають ситуації, коли під час повторного 
розгляду закон знову приймається Верховною Радою не менше як двома 
третинами від конституційного її складу, як цього вимагає Конституція, тобто 
вето Президента долається. Президент України зобов’язаний такий закон 
підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів.  
Але в той же час виникає і наступне запитання.  А що робити, коли вето 
подолано, але Президент не підписав закон? Враховуючи таку ситуацію, 
пропонується доповнити частину четверту ст. 94 Конституції України такими 
словами: «У разі, якщо такий закон не буде підписаний і оприлюднений 
Президентом України, Верховна Рада України має право офіційно 
опублікувати». Тим більше, що подібна практика існує і непогано себе 
зарекомендувала в ряді держав світу, зокрема в США. Ситуація ж з 
використанням вето Президента на прийняті законодавчі акти, яка 
спостерігається в Україні, значно гальмує законодавчий процес і набуває вже 
відповідної тенденції. Наприклад, лише за результатами діяльності Верховної 
Ради нинішнього (тринадцятого) скликання Президент повернув на повторний 
розгляд понад 50 законів. Причому якщо на першій сесії він наклав вето лише 
на один закон, то вже на сьомій – 27 [37, с. 13]. 
Хочеться цього комусь чи ні, але професійність нашого парламенту від 
сесії до сесії зростає. І неодноразово зазначалось на різних рівнях як у нас, так 
і за кордоном. Водночас, якщо брати до уваги практику накладення вето 
Президентом України на прийняті Верховною Радою України законодавчі 
акти, то виходить - навпаки. А це вже аналогічно. Це з одного боку. Розглянемо 
 58 
ситуацію з іншого боку. Всім, наприклад, відомо, що воля народу України,  
який. За Конституцією, є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади (ст. 5), 
знаходить своє втілення  у єдиному представницькому і законодавчому органі 
нашої держави - Верховній Раді України. Проте ця народні воля не завжди 
може знайти свою реалізацію внаслідок накладення на законодавчі акти вето 
Президента і тут виникає наступна, не менш важлива проблема, пов’язана з 
тим, що відповідно до ст. 6 Конституції державна влада в Україні здійснюється 
на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Але, із зазначених 
вище фактів можна зробити висновок, що законодавча влада не завжди до 
кінця може реалізувати свої представницькі, законодавчі функції внаслідок 
втручання і використання президентської влади. Це непросте питання, і воно 
потребує свого самостійного дослідження, у межах якого можна було б 
отримати відповідь на те, що собою являє президентська влада в системі 
розподілу влад. 
Здійснення парламентської реформи передбачає оптимальну систему 
законодавчої діяльності, яка б забезпечувала планомірну, послідовну та 
системну законодавчу діяльність. Цьому має сприяти (і уже, як свідчить 
практика, сприяє) розроблена Концепція розвитку законодавства України на 
період 1998-2005 рр., а також державні програми законодавчих робіт, які слід 
приймати на більш короткі періоди. Ці документи мають широке 
використання у законодавчому процесі, зокрема в його плануванні. Тим 
більше, що формування та затвердження Верховною Радою, наприклад, 
Загального плану законодавчих робіт на 1997р. показало корисність 
розробленої Концепції розвитку законодавства. В цьому плані було закладено 
близько 80 відсотків законопроектів, які були в ній передбачені на цей рік. 
Немає жодного сумніву в тому, що для вдосконалення законодавчого 
процесу неабиякого значення набуває якнайшвидше прийняття закону «Про 
закони та законодавчу діяльність» та ряду інших Законів. Взагалі, стосовно 
законодавчого забезпечення парламентської реформи, то уже сьогодні 
виникає необхідність прийняти понад 10 першочергових законодавчих актів 
 59 
(про внесення змін до Конституції, про комітети і комісії Верховної Ради, про 
регламент Верховної Ради, про Уповноваженого Верховної Ради з прав 
людини та ін.). До ряду чинних законів слід віднести необхідні зміни. 
Звичайно, що здійснення парламентської реформи багато в чому 
залежить і від результатів виборів нового складу парламенту за новим 
виборчим законом, від структуризації Верховної Ради. Парламентська 
реформа потребує вжиття й інших конкретних заходів. 
Наступним важливим напрямом державно-правої реформи є здійснення 
адміністративної реформи. Аналіз ситуації в усіх сферах державного 
управління свідчить, що однією з причин нинішньої негативної ситуації, яка 
склалася в державі, в суспільстві, в першу чергу є недосконалість і серйозні 
недоліки в організації, діяльності та функціонування виконавчої влади, її 
структур. Про те, що вона є такою, свідчать неодноразові її структурні 
перебудови (злиття, роз’єднання, ліквідація та створення) тих чи інших 
міністерств, комітетів, відомств. За період 1991-1996 рр. Було видано близько 
50 указів Президента України. якими вносилися зміни до назв, структури та 
функцій центральних органів виконавчої влади. Особливо це стосується тих, 
які покликані здійснювати управління в економічній сфері. У більшості 
випадків зміни в управлінських структурах проходили складний процес 
переродження від однієї структури до іншої. Але незважаючи на це, до цього 
часу спостерігається надзвичайна, не завжди виправдана розгалуженість 
центральних структур виконавчої влади. Сьогодні в Україні налічується 
близько 60 різних міністерств і державних комітетів, коли в інших країнах, які 
значно більші за територією, таких центральних органів значно менше. У 
США, наприклад, їх лише 14, а якщо взяти ФРН, то там їх налічується 16. 
При цьому хотілося б зауважити, що незважаючи на серйозні зміни за 
останні роки в політико-економічній ситуації в Україні, неодноразові 
реорганізації, система її виконавчої влади практично не змінилася. Тому, 
здійснюючи адміністративну реформу необхідно перш за все лише на науковій 
основі обгрунтувати та визначити чітку систему органів виконавчої влади, їх 
 60 
кількість. При цьому слід враховувати, що зміна, наприклад, кількості 
центральних органів відповідним чином приведе до перерозподілу 
управлінських функцій не лише серед них, а й на рівні окремо взятого 
міністерства, державного комітету тощо. Цілком зрозуміло, що подібні зміни 
на цьому рівні вимагають адекватних змін і по вертикалі, тобто в нижчих 
ієрархічних ланках виконавчої влади [37, с. 14]. 
Важливим у здійсненні адміністративної реформи, з нашої точки зору, є 
розумна побудова взаємовідносин органів виконавчої влади, особливо 
Кабінету Міністрів України, з Адміністрацією Президента, яка нерідко, а про 
це свідчать численні приклади, підмінює уряд нашої держави. Можливо, 
перебудова цих відносин сприятиме не лише скороченню кількісного складу 
уряду, інших управлінських структур, а й президентської адміністрації. Цього 
вимагає не лише стан справ у нашій державі, а й досвід зарубіжних країн. 
Наприклад, чисельність персоналу Адміністрації Президента України у 20 
разів більша, ніж у Президента Франції, хоча за своєю територією і за 
населенням ця країна мало чим відрізняється від України. 
Як і кожний напрям, адміністративна реформа вимагає відповідного 
законодавчого забезпечення. Крім розглянутих у Верховній Раді Законів про 
Кабінет Міністрів України, про місцеві державні адміністрації та деяких 
інших, необхідно найближчим часом розробити та розглянути проекти законів 
про міністерства, державні комітети та інші центральні органи виконавчої 
влади в Україні, про управління об’єктами державної власності, про державні 
стандарти, про нормативно-правові акти в Україні. Зауважимо, що Президент 
України враховує необхідність проведення адміністративної реформи, 
здійснює відповідні кроки у даному напрямку. Його указом була створена 
Державна комісія з проведення в Україні адміністративної реформи, 
Положення про яку затверджено 2 жовтня 1997 р. Водночас не можна 
зрозуміти того, що адміністративну реформу в Україні, як, до речі, й судову, 
намагаються розробляти без системного, функціонального і логічного 
взаємозв’язку з іншими, які мають проводитися в межах Загальної концепції 
 61 
державно-правової реформи в Україні. Адже саме в цій концепції 
визначаються не лише загальні принципи її здійснення, а й механізм та засоби 
узгодження реформ в Україні. Адже саме в цій концепції визначаються не 
лише загальні принципи її здійснення, а й механізм та засоби узгодження 
реформ у всіх напрямах. 
Конституція України вимагає реформування і судово-правової системи 
в Україні. Головним завданням цієї реформи має бути створення механізму 
ефективного захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, 
інтересів суспільства і держави, підтримання режиму законності та 
правопорядку в державі. Тим більше, Конституція проголошує (ч. 2 ст. 124), 
що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають в 
державі. Це положення істотно розширює юрисдикцію судів і свідчить про те, 
що немає обмежень у зверненні заінтересованих осіб за судовим захистом 
своїх конституційних прав і свобод. Водночас виникає необхідність 
розмежування правовідносин між судами загальної юрисдикції за видами 
судочинства - цивільного, кримінального, адміністративного. При цьому слід 
враховувати і правовий статус Конституційного Суду, який уже рік 
функціонує. Важливого значення у цьому питанні набуває прийняття нових 
кодексів України - цивільного, кримінального, адміністративного і кодексів 
про відповідне судочинство. 
Концептуальним питанням для судово-правової реформи є визначення 
шляхів реформування самої судової системи. Конституція  передбачила 
функціонування в Україні єдиної системи судів загальної юрисдикції, 
визначила побудову її за принципами територіальності і спеціалізації, 
створення вищих спеціалізованих судів та апеляційних судів, запровадила 
інститут присяжних. Крім того, до судової системи мають увійти як 
спеціалізована галузь підсистема арбітражних судів, яка на сьогодні, як 
відомо, є самостійною, та військові суди.  
Реформування судової системи має відбутися на основі прийняття 
нового закону про судоустрій. Одним із центральних і найбільш складних 
 62 
питань цього закону є структурування судової системи. На сьогодні існує вже 
чотири законопроекти. Перші два, де розробниками є Верховний Суд України 
і Міністерство юстиції України, по-різному вирішують питання щодо 
побудови судової системи. Є проект, підготовлений народним депутатом В.І. 
Шишкіним, який у своїй основі багато чим відрізняється від двох попередніх. 
Тому виникла нагальна потреба у розробленні оптимального, економічно 
прийнятного варіанту закону, в якому, виходячи з конституційних засад, з 
урахування досвіду країн розвиненої демократії та особливості власної 
судової системи  і соціально-економічної ситуації в Україні, було б виписано 
судову систему судів загальної юрисдикції. Проект такого закону розроблено 
в Інституті законодавства Верховної Ради України за участю відповідальних 
працівників Верховного Суду України, Вищого арбітражного суду, 
Генеральної прокуратури, вчених Інституту держави і права НАН України, 
юридичного факультету Національного університету ім. Т.Г.Шевченка. 
Розробники виходили з того, що при побудові судової системи має поєднатися 
створення галузевих (спеціалізованих) судів із запровадженням внутрішньої 
спеціалізації у деяких судових ланках. Бажано залишити там, де вони нині 
функціонують, суди, які найбільш наближені до населення і захищають права 
людини, розглядаючи значну кількість усіх судових справ, і чиє 
функціонування випробувано часом - тобто районні та обласні судові ланки 
[40, с. 18]. 
Крім того, через реформування судової системи необхідно реалізувати 
одну з демократичних засад судочинства, передбачену Конституцією, - 
апеляційне оскарження судових рішень (ст. 125). Йдеться про створення 
системи апеляційних судів. Крім того, має бути запроваджено участь 
присяжних у судочинстві з визначенням умов їх діяльності, оплати праці тощо. 
Наявність таких чотирьох варіантів проектів Закону щодо реформування 
судової системи ще раз підтвердила гостру необхідність координації 
законопроектної роботи. Як показує досвід з розробкою проекту 
кримінального кодексу, цивільного і господарського кодексів, Закону про 
 63 
Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та інших, альтернативна 
розробка концептуально різних за своїм змістом законопроектів у сучасних 
умовах веде до значних фінансових витрат, розпорошення сил, протистояння, 
неузгодженості, інших негативних проявів і в кінцевому підсумку - до 
гальмування законодавчого процесу. Інститут законодавства Верховної Ради 
України вивчає цю практику, і найближчим часом будуть внесені пропозиції 
керівництву Верховної Ради. 
Судово-правова реформа передбачає перебудову не лише судової 
системи, а й інших органів, діяльність яких пов"язана з правоохоронними 
функціями. Тому реформуванню підлягають і органи прокуратури, 
попереднього розслідування, внутрішніх справ, юстиції тощо. Так, 
реформування органів прокуратури має виходити з конституційних засад (ст. 
121 Конституції України), що прокуратура не здійснюватиме досудового 
слідства у кримінальних справах і загального нагляду. Складність полягає не 
стільки в структурній реорганізації цих органів, скільки у вирішенні питання 
про передачу іншим органам тих функцій, які відповідно до Конституції 
вилучаються з компетенції прокуратури. Необхідно ще раз осмислити 
доцільність такого конституційного рішення. Водночас важливо визначити 
правовий статус прокуратури як єдиного самостійного державного інституту, 
механізм її взаємодії з іншими державними органами. Тому найближчим 
часом необхідно розробити новий закон про прокуратуру, який би врегулював 
ці та інші питання. 
Ефективність судово-правової реформи пов"язана з перебудовою 
системи органів попереднього розслідування. У цьому аспекті проблемним є 
питання про систему органів дізнання. Зокрема, остаточно слід визначитися з 
Національним бюро розслідування як органами попереднього розслідування, 
утвореним Указом Президента в квітні цього року, підрозділами податкової 
поліції як органами попереднього слідства, а можливо, доцільно повернутися 
до ґрунтовних досліджень стосовно ідеї про створення єдиного слідчого 
комітету, яка була проголошена в Концепції судово-правової реформи 1992 р.  
 64 
Однією з складових частин державно-правової реформи в Україні має 
стати реформування місцевого самоврядування або, як інколи його називають 
муніципальна реформа. Ситуація, що склалася сьогодні у Київській міській 
раді, а вона не є поодинокою, ще раз загострює проблему реформування 
самоврядування. Реформування у цьому напрямку є досить важливим, 
враховуючи хоча б те, що відповідно до ст. 5 Конституції України органи 
місцевого самоврядування є однією з основних форм здійснення 
безпосередньої влади народу. Тим більше, що Конституція не лише закріпила 
надзвичайно важливе положення про те, що в "Україні визнається і 
гарантується місцеве самоврядування" (ст. 7), а й враховуючи це, в Основному 
Законі присвячений цілий розділ - ІХ, який має назву "Місцеве 
самоврядування" (ст. 140-146). Відомо, що основні положення цього розділу 
дістали свій подальший розвиток у Законі "Про місцеве самоврядування в 
Україні" 
Слід зазначити, що межі, в яких здійснюється самоврядування, 
надзвичайно широкі. Кожна людина, яка проживає на території нашої 
держави, повинна найкращим чином відчувати результати самоврядування. 
Муніципальна реформа має включити здійснення системи заходів які 
умовно можна поділити на чотири блоки. 
Перший блок заходів має бути спрямований на створення стабільної 
правової основи місцевого самоврядування. Не торкаючись усіх аспекмів цієї 
проблеми, зазначимо, що правове забезпечення місцевого самоврядування не 
завершується прийняттям базового Закону "Про місцеве самоврядування в 
Україні". Адже його практична реалізація потребує, як відомо, цілого пакета 
законодавчих актів, у яких мають бути закріплені: засади розмежування 
повноважень між органами державної влади та органами місцевого 
самоврядування. Тут особливо міг би прислужитися Закон "Про місцеві 
державні адміністрації", прийнятий Верховною Радою України, але досі не 
підписаний Президентом України. На законодавчому рівні слід визначити 
порядок формування органів місцевого самоврядування: сільських, селищних, 
 65 
міських, районних у містах, районних, обласних рад; особливості здійснення 
місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі; правовий режим 
майна комунальної власності та порядок формування фінансових ресурсів 
місцевого самоврядування; гарантії місцевого самоврядування; особливості 
служби в органах місцевого самоврядування. 
Другий блок заходів має бути спрямований на формування матеріально-
фінансової основи місцевого самоврядування. Під цим кутом зору необхідно 
найближчим часом завершити формування комунальної власності 
територіальних громад, провести муніципалізацію земель, забезпечити чітке 
розмежування доходів і видатків між державними та місцевими бюджетами, а 
також між районними та обласними бюджетами та бюджетами місцевого 
самоврядування, розробити механізм фінансування державою витрат органів 
місцевого самоврядування, яких вони зазнали внаслідок виконання 
делегованих повноважень виконавчої влади та рішень органів державної 
влади. 
Третій блок заходів муніципальної реформи пов"язаний з наданням 
інформаційної, науково-методичної та організаційної підтримки місцевому 
самоврядуванню. У цьому плані також варто подумати і про підготовку 
типового статуту територіальної громади села, селища, міста, а також району, 
області. 
І нарешті, четвертий, без якого неможливе виконання зазначених 
заходів. Вони пов"язані зі створенням системи підготовки та перепідготовки 
кадрів для органів місцевого самоврядування. Важливим у цьому напрямі, 
безумовно, є функціонування Української академії державного управління та 
її регіональних центрів. Проте на сьогоднішній день цого недостатньо. 
Необхідно здійснити підготовку і випуск навчально-методичної літератури та 
програм, визначити базові навчальні заклади або створити факультети 
підготовки спеціалістів для органів місцевого самоврядування за державним 
замовленням.  
 66 
Реалізація передбачених заходів щодо державної підтримки місцевого 
самоврядування потребує створення спеціального координаційного органу з 
питань місцевого самоврядування, який утворювався б на паритетних засада 
Верховною Радою України та Президентом України і був їм підзвітний. 
Здійснення державно-правової реформи – важливий етап по шляху 
побудови в Україні демократичної і правової держави. 
Дійове правове забезпечення проведення радикальних економічних 
трансформацій в країні є одним з вирішальних чинників подолання важкої 
системної кризи в Україні. Загальна логіка розвитку системи законодавства у 
цьому плані полягає в наступному:  
– в оперативному регулюванні на всі зміни сфер та предметів правового 
регулювання; 
– у створенні доцільних концептуальних моделей розвитку 
національного законодавства з паралельною оцінкою результатів їх 
впровадження; 
– у постійному соціально-правовому моніторингу (відслідковуванні) 
застосування чинних правових актів та юридичних процедур. 
Найважливішими напрямами законодавчої діяльності у цьому 
відношенні виступають: 
– сфера приватизації, податкової, фінансової, бюджетної, митної 
політики; 
– сфера трудових відносин. 
Лише прийняття нових податкових, приватизаційних законів, законів 
про Державну  податкову адміністрацію та про Фонд держмайна, про НБУ, 
внесення принципових змін до Кодексу про працю створять необхідні правові 
передумови для виходу держави з кризи [46, с. 6]. 
Діяльність правоохоронних органів становить суттєву частину масиву 
всіх правових явищ, що складають структуру правової системи. Від 
досконалості організації їх функціонування, порядку взаємодії з іншими 
суб"єктами правовідносин залежить якість цієї системи. Місце та роль цих 
 67 
органів у національній політико-правовій системі визначаються конкретними 
законами, наприклад Закон "Про СБУ", "Про Національну Гвардію" та ін. 
Конституція України передбачає досить суттєві зміни як у структурі, так і у 
відношенні функціонального призначення певних правоохоронних органів 
(реорганізація системи судів – включення до них нових елементів, мається на 
увазі Конституційний Суд, Вища рада юстиції; звуження сфери компетенції 
прокуратури за рахунок скасування функції загального нагляду). Всі ці зміни 
повинні бути повною мірою відображені у відповідних конституційних 
законах та спеціальних нормативних актах (у цьому відношенні важливими є 
нові закони про прокуратуру, про Вищу раду юстиції, про вищі галузеві суди, 
про судову систему України, про міліцію та цілий ряд інших). 
 68 
ВИСНОВКИ 
 
Суспільний інститут – надзвичайно складний і багатогранний і в історії 
філософської думки був предметом розгляду ряду визначних особистостей. 
Основи світоглядних бачень ряду філософів, юристів минулих століть у 
питаннях, пов’язаних з правовою культурою, правом, створили засади 
сьогоденних методів, концепцій у вказаних питаннях. 
З урахуванням наукового визначення концептуальних підвалин 
цивільного права, про які йшлося вище, викладене обумовлює можливість 
центральному органу виконавчої влади здійснювати відповідну частину 
державної влади саме на засадах розумності і справедливості, що, у свою 
чергу, складають основу правової культури. Однак, безумовно, визначальними 
чинниками застосування такого підходу у цій сфері суспільного життя є 
особиста правова культура всіх осіб, що складають апарат конкретно взятого 
центрального органу виконавчої влади, та чітке визначення на відповідному 
рівні меж його повноважень. Саме у такий спосіб матимемо змогу утвердити 
у суспільстві живу матерію високого духу правової культури – свободу і 
гуманізм, тобто основні засади соціального управління. 
Правова свідомість і правова культура – це не тільки знання, розуміння 
і психологічне сприйняття чинного права, а й поведінка особи в межах чинної 
правової моделі. 
До основних ознак правової держави належать: 
– закріплення в Конституції та інших законах основних прав людини; 
– панування у суспільному та державному житті законів, які виражають 
волю більшості або всього населення країни; 
– врегулювання відносин між особою та державою на підставі загально 
дозвільного принципу: «особі дозволено робити все, що прямо не заборонено 
законом»; 
– взаємно відповідальність особи та держави; 
– наявність у всіх громадян правової культури, зокрема життєво 
 69 
необхідних юридичних знань, а також умінь і навичок їх використання в 
практичному житті; 
– розподіл державної влади між законодавчими, виконавчими та 
судовими органами держави; 
– юридична захищеність особи; 
– високе становище у суспільному та державному житті суду; 
– неухильне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма 
учасниками суспільного життя, насамперед, державними органами. 
Наведені вище ознаки повинні бути притаманні державі, що 
перетворюється на правову, в тому числі й Україні.  
Оцінюючи реальний розвиток наявної суспільно-історичної ситуації 
побудови держави, слід зазначити, що парадигма тоталітарно-авторитарного 
суспільства виходила із цілого ряду застарілих уявлень і стереотипів, котрі 
передавались із покоління в покоління і дійшли до нашого часу. Кризові 
явища, що і сьогодні супроводжують життя українського суспільства, 
обумовлені станом перехідного періоду від буття в межах жорстко визначеної 
системи ідеологічних координат до розвитку суспільства як неоднорідного, 
різноманітного, динамічного, і тому здатного до саморозвитку. Сучасні 
проекти нових форм державотворення виходять з тих міркувань, що 
суспільство в своєму розвитку зумовлено дією двох парадигм. Перша із них 
пов"язана з дією принципів матеріалістичного розуміння історії в їх 
вульгарно-авторитарного суспільства, тобто такого, яке породило теперішню 
економічну, політичну та духовну кризу. Друга парадигма пов"язана з дією 
принципів, законів і базових умов відкритого суспільства як демократичного, 
плюралістичного, соціально зорієнтованого, правового. Соціально-політична 
парадигма авторитарного суспільства належить, внаслідок жорстких 
централізованих структур. до закритих і була відірваною від світового 
духовного розвитку. 
Процес формування правової системи України, який розпочався з акту 
прийняття декларації про державний суверенітет 1990 р., а тепер перейшов у 
 70 
свою другу фазу – етап конституційної реформи. Якщо на першому етапі 
розвиток правової системи відзначався екстенсивним характером – 
відбувалося значне, але не завжди впорядковане накопичення нових правових 
актів, то на сучасному етапі формування національної правової системи 
відзначається загальною спрямованістю такого розвитку на реалізацію норм 
Конституції через розроблення механізму їх впровадження та юридично-
правову деталізацію. 
Формування правової системи України повинне здійснюватись за 
окремими основними напрямками, які в подальшому певною мірою можуть 
прискорити процес розбудови правової держави України. Всі ці напрямки 
носять характер радикальних державно-правових реформ, до яких можна 
віднести: парламентську реформу, адміністративну реформу, судово-правову 
реформу, реформу місцевого самоврядування. 
Чинниками успішності загальної конституційно-правової реформи в 
Україні виступають: комплексність та системність змін у правовому просторі 
(через прийняття Концепції судово-правової реформи, програм 
довгострокової та короткострокової діяльності Верховної Ради); необхідні 
організаційні передумови (створення розгалуженої та ефективно діючої 
системи юридичних наукових і навчальних закладів, підготовка необхідної 
кількості відповідних фахівців); певний стан суспільної свідомості – високий 
авторитет закону, наявність зрілої правосвідомості у громадян України. 
 71 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 
 
1. Конституція України від 28.06.1996р. // Відомості Верховної Ради 
– 1996 - № 30 - ст. 141. Редакція від 01.01.2020, Режим доступу:  
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-
%D0%B2%D1%80#Text 
2. Про Національну програму правового освіти населення: Указ 
Президента України від 18 жовтня. 2001 р. №992/2001 // Офіц. вісн. України – 
К., 2001. – № 43. – Ст. 1921. Режим доступу: 
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/992/2001#Text 
3. Про Концепцію підвищення правової культури учасників 
виборчого процесу та референдумів в Україні: Указ Президента України від 8 
груд. 2000 нар. №1322/2000 // Офіц. вісн. України – К., 2000. – № 50. – Ст. 
2151. Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1322/2000#Text 
4. Алексєєв А.А. Філософія права.РІК - http://www.ihtik.lib.ru/jur/ 
5. Алексєєв С. С. Механізм правового регулювання у соціалістичній 
державі. - М., 1966. - С. 35. 
6. Гегель В.Ф. Філософія права. - М.: Наука, 1990. - С. 60, 67. 
7. Городиський М. Правова освіта майбутнього вчителя: Монографія 
/ За ред. М. Підберезського. - Х.: Легас, 2001. - 128 с. 
8.  Грищенко О.В. Правовий закон: питання теорії та практики в 
Україні. Автореферат дисертації на здобуття канд. Юрид. наук. - К. 2003. - С. 
6. 
9. Кант І. Метафізика вдач у двох частинах. Метафізичні засади 
вчення про право. - 1995. - Ч.1. - С. 285. 
10. Нерсесянс В.С. Загальна теорія правничий та держави.: Навч. для 
вузів / Ін-т держави та права АН, Акад. правовий ін-т. - М.: НОРМА - Інфра-
М, 2000. - 539 с. 
11. Панюк О., Рожик М. Історія становлення української державності. 
- Львів: Центр Європи, 1995. - 166 с. 
 72 
12. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т.2. Від середини 
XVII ст. до 1923р. - К.: Лібідь, 1993. - 608 с. 
13. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. 
посібник. - 5-ті вигляд. - К.: Атіка, 2001. - 176 с. 
14. Семітко О.Р. Розвиток правової культури як правовий прогрес. - 
Єкатеринбург, 1996. - С. 91, 249. 
15. Хайєк Ф.А. Право, законодавство та свобода: Нове викладання 
широких принципів справедливості та політичної економії: У 3 т. – Т.1.: 
Правила та порядок: Пер. з англ. - До: Сфера, 1999. - С. 163. 
16. Автореф. дис... канд. психол. наук: 19.00.07/Д.М. Бойко; Ін-т 
педагогіки та психології проф. освіти АПН України. - К., 2005. - 21 с. 
17. Державне управління: Словн. - Довід. / За заг. ред. В.М.Князєва, 
В.Д.Бакуменка. - К.: Вид-во УАДУ, 2002. - С. 146-147. 
18. Історія української Конституції/ Упоряд. А.Г.Слюсарено, 
М.В.Томенко. - К.: Право, 1997. - 464 с. 
19. 1Основи конституційного ладу України/ А.М.Колодій, 
В.В.Копєйчиков, С.Л.Лісенков, В.В.Медведчук. - К.: Лібідь, 1997. - 206 с. 
20. Основи правознавства/За ред. І.Б.Усінка. - К.; Ірпінь: ВТФ 
"Перун", 1997. - 416 с. 
21. Теорія держави і права: Підручник/М.М. Рассолов, А.Б. Венгеров, 
В.Є. Чиркін та інших. – М.: Закон право, ЮНИТИ, 2000. – 640 з. 
22. Бабкін В.Д. Конституційні засади соціальної держави України // 
Правова держава: Щорічник наук. пр. Віп. 11. - К.: Ін-т держави і права ім. 
В.М. Корецького НАН України, 2000. - С.126-134. 
23. Бабкін В.Д. Соціальна держава та захист прав людини // Правова 
держава: Щорічник наук. пр. Віп. 9. - К.: Ін Юре, 1998. - С.3-11. 
24. Болотіна Н. Соціальне право України: окремі теоретичні проблеми 
формування та розвитку // Право України. - 2000. - № 12. - С.24-28. 
25. Болотіна Н. Соціальне законодавство України. Гендерна 
експертиза. - К.: Логос, 2001. - 82 с 
 73 
26. Гаєць В. - Державність України на шляху до громадянського 
суспільства. Формування моделі державності./ Віче, – 1995 р., № 5 – ст. 3 
27. .Голосніченко І. Правосвідомість і правова культура у розбудові 
Української   держави // Право України. — 2005. — №4. 
28. Гончаров П.К. Соціальна держава: сутність, світовий досвід, 
російська модель // Соціально-гуманітарні знання. - 2000. - № 2. - С.18-36. 
29. Забіров О.М. Соціологічні підходи до вивчення правосвідомості. – 
http://www.i–u.ru/biblio/archive/zabirov%5Frepress/ 
30. Леськова М., Леськов В. Розбудова державності: проблеми правової 
культури // Рідна школа. - 1997. - № 10. - С. 13-16. 
31. Копєйчиков М. Соціальна держава як політична реальність // Вісник 
Академії правових наук України. - 2001. - №2 (205). - С.216-227. 
32. Кукліна І. Права людини: політичний та гуманітарний вимір // 
Світова економіка та міжнародні відносини. - 2000. - № 11. - С.21-30. 
33. Кант І. З "Лекцій з етики" / / Етична думка. - М., 1988. - С. 328. 
34. Коцюба О. Правологія – наука третього тисячоліття, або новітня 
ідеологія прав, свобод і обов’язків людини // Право України. - 2003. - №8. - С. 
100. 
35. Кушнір М.А. Становлення правової культури як варіативний фактор 
соціального управління 
36. Олійничук Роман Проблеми формування правової свідомості та 
правової культури в українському суспільстві//Юридичний журнал, 2006  
37. Опришко В. Конституція України – основа розвитку законодавства // 
Право України. - 1997. - № 8. - С.14-17. 
38. Опришко В.,- Державно-правова реформа в Україні: основні 
напрямки. / Право України - 1998 р., № 1 - ст. 11 – 16. 
39. Погорілко В. - Правова система України - стан та перспективи 
розвитку./ Віче, - 1993 р., сентябрь, ст. - 21. 
40. Рабінович П. Громадянське суспільство та правова держава 
(загальнотеоретичні міркування) // Українське право. - 1996. - № 3. - С.22-34. 
 74 
41. Рабінович П. - Загальна концепція правової реформи в Україні: до 
характеристики вихідних засід./ Академія правових наук України, - 1998 р., - 
№ 1 (12) - ст. 15 – 24. 
42. Садовська Г. Не тією дорогою йдемо? // Вільне життя. - 2005.  
43. Селіванов В. - Правовий прогрес України. Методологічні проблеми 
дослідження./ Віче, - 1998 р., №1 ст. 40 – 61. 
44. Скрипнюк О.В. Методологічні проблеми взаємодії соціальної та 
правової держави // Адвокат. - 2000. - № 3. - С.5-8. 
45. Слєпченко Т. Правове навчання: проблеми сьогодення // Рідна 
школа. - 1998. - №5. - С. 34-35. 
46. Стефанюк ст. Реалізація судами норм Конституції // Право України. 
- 1997. - № 8. - С.7-10. 
47. Стрегович В., - Правова система України: загальна характеристика 
сучасного етапу формування./ Право України, - 1998 р., № 2 - ст. 3 – 6. 
48. Теслюк О.С. Особливості призми цінностей студентів, Харківський 
національний педагогічний університет імені Г.С.Сковороди 
49. Ткаченко О., - Правова реформа в Україні та проблеми гармонізації 
національного законодавства з міжнародним правом. (Виступ на міжнародній 
конференції "Проблеми гармонізації українського законодавства з 
міжнародним правом"), Юридичний вісник України, - № 45 - ст. 1 – 4. 
50. Третяк С. Правове забезпечення правової культури населення як 
умова створення основ громадянського суспільства // Право України. - 2005.  
51. Шкорута Л. Поняття моралі, права та держави // Розбудова держави. 
- 1997. - № 1. - С.13-17. 
52. Еліасберг Н. Система етико-правової освіти та громадянського 
виховання: перші підсумки // Народна освіта. - 2001. - № 4. - С. 116-120. 
53. На шляху розроблення методології філософії приватного права // 
Право України. - 1998. - № 6. - С. 95. 
54. Правове освіту у шкільництві // Виховання у шкільництві. - 1996. - 
№ 4. - С. 7-8.
ChSTU repository

ChSTU repository preserves and enables easy and open access to all types of digital content including text, images, moving images, mpegs and data sets
