Молодіжна та освітня політика в контексті гуманітарної безпеки держави

Устименко, Володимир Олегович
Please use this identifier to cite or link to this item: https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6867
Title:	Молодіжна та освітня політика в контексті гуманітарної безпеки держави
Authors:	Бойко, Анжела Іванівна Устименко, Володимир Олегович
Keywords:	молодіжна політика;освітня політика;гуманітарна безпека держави
Issue Date:	2023
Abstract:	Кваліфікаційна робота «Молодіжна та освітня політика в контексті гуманітарної безпеки держави» присвячена дослідженню ролі молодіжної та освітньої політики в контексті гуманітарної безпеки держави. В роботі успішно вирішена низка завдань, серед яких: розкрито поняття гуманітарної безпеки; розглянуто гуманітарну безпеку як основу внутрішньої політики сучасної України; охарактеризовано особливості сучасного етапу розвитку українського суспільства та становища в ньому молоді; проаналізовано взаємозв’язок і взаємодію гуманітарної безпеки і молодіжної політики; вказано на освіту як компонент освітньої політики в забезпеченні гуманітарної безпеки; проведено дослідження розуміння молоді важливості гуманітарної безпеки. Робота складається із 3 розділів, 7 підрозділів, висновків, списку використаних джерел.
URI:	https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6867
Appears in Collections:	033 Філософія (Політична філософія)
Files in This Item:
File	Description	Size	Format
Устименко.pdf Restricted Access		923.01 kB	Adobe PDF	View/Open Request a copy
Show full item record
Extracted text
1 
 
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ 
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ 
КАФЕДРА ФІЛОСОФСЬКИХ І ПОЛІТИЧНИХ НАУК 
 
Допущено до захисту 
Завідувач кафедри ФІПН  
Анжела БОЙКО 
«__»_________ 202__ р. 
  
 
 
Устименко Володимир Олегович 
 
КВАЛІФІКАЦЙНА РОБОТА МАГІСТРА 
на тему: «Молодіжна та освітня політика в контексті гуманітарної 
безпеки держави» 
ступінь вищої освіти: другий (магістерський) 
галузь знань 03 Гуманітарні науки 
спеціальність 033 Філософія 
освітня програма Політична філософія 
 
 
 
       
 
 
 
Науковий керівник: 
Науковий ступінь: доктор 
філософських наук 
Вчене звання: професор 
Бойко Анжела Іванівна 
 
 
 
 
 
 
 
 
Черкаси 2023 
 
2 
 
ЗМІСТ 
 
ВСТУП 
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ГУМАНІТАРНОЇ БЕЗПЕКИ 
ДЕРЖАВИ 
1.1. Поняття гуманітарної безпеки  
1.2. Гуманітарна безпека як основа внутрішньої політики сучасної 
України 
РОЗДІЛ ІІ. РОЛЬ МОЛОДІЖНОЇ ТА ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ  В 
РОЗВИТКУ ГУМАНІТАРНОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ 
2.1. Особливості сучасного етапу розвитку українського суспільства та 
становища в ньому молоді 
2.2. Гуманітарна безпека і молодіжна політика: взаємозв’язок і взаємодія 
2.3. Освіта як компонент освітньої політики в забезпеченні гуманітарної 
безпеки 
РОЗДІЛ 3.ДОСЛІДЖЕННЯ РОЗУМІННЯ МОЛОДІ ВАЖЛИВОСТІ 
ГУМАНІТАРНОЇ БЕЗПЕКИ 
3.1. Організація та методи дослідження 
3.2. Результати дослідження 
ВИСНОВКИ 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 
ДОДАТКИ 
 
 
3 
 
ВСТУП 
 
Актуальність дослідження. Сучасний світ стає дедалі динамічнішим і 
водночас доволі невизначеним. Сформовані моделі соціального світоустрою 
зазнають істотних змін практично на всіх рівнях і в усіх сферах життєдіяльності 
суспільства. Дедалі частіше доводиться чути про гуманітарну загрозу, 
гуманітарну катастрофу, гуманітарні операції в тому чи іншому регіоні світу. 
Ці тенденції посилюються завершенням проекту Модерн, кризою світової 
капіталістичної системи, процесами глобалізації, крахом низки соціальних 
систем. При цьому спостерігається певна суперечність. певне протиріччя: чим 
більше говорять про безпеку, тим менше залишається можливостей для її 
реалізації. Поняття ж гуманітарної безпеки дедалі частіше використовується 
для прикриття прямої інтервенції іноземних держав та їхнього активного 
втручання у внутрішні справи суверенних держав. При цьому сама людина 
виявляється лише засобом для реалізації соціальними суб’єктами глобальних 
соціально-політичних, економічних і духовно-моральних програм. 
Тотальна абсолютизація прав людини, як правило, без їхнього 
взаємозв’язку з обов’язками, використання їх як всебічного регулятора 
суспільних відносин часто призводить до руйнування відносин часто веде до 
руйнування соціальних систем, які, своєю чергою, виступають середовищем і 
умовою існування людини.  
Інтегруючись у суспільно-політичні відносини, молодь реалізує в них 
інноваційну та відтворювальну функції.  Ідентифікуючись з одними 
політичними ідеями, відкидаючи інші, індиферентно ставлячись до третіх, 
молоде покоління сприяє оновленню відтворення відповідних ідей та 
цінностей, реалізації тих чи інших соціально-політичних інтересів. 
В останні десятиліття політична участь  молоді у громадському житті 
розглядається багатьма дослідниками (С. Верба, М. Каазе, Дж Кім,                               
Л. Мілбрайт, Н. Най, К. Петмен, Г. Перрі та ін..) як один з якісних критеріїв, в 
історичному та сучасному аспектах громадського життя, що характеризує не 
4 
 
лише механізм взаємодії політичних інститутів, а й міру успішності та 
трансформаційний потенціал системних ефектів суспільства загалом. 
Молодь, як і більшість громадян, можуть брати участь у політиці з різною 
інтенсивністю, і їх залученість в будь-який вид політичної діяльності також 
відрізняється. 
Мета дослідження: охарактеризувати роль молодіжної та освітньої 
політики в контексті гуманітарної безпеки держави. 
Для досягнення поставленої мети сформульовано такі завдання 
дослідження: 
- розкрити поняття гуманітарної безпеки;  
- розглянути гуманітарну безпеку як основу внутрішньої політики 
сучасної України; 
- охарактеризувати особливості сучасного етапу розвитку українського 
суспільства та становища в ньому молоді; 
- проаналізувати взаємозв’язок і взаємодію гуманітарної безпеки і 
молодіжної політики:  
- вказати на освіту як компонент освітньої політики в забезпеченні 
гуманітарної безпеки; 
- провести дослідження розуміння молоді важливості гуманітарної 
безпеки. 
Об’єкт дослідження: гуманітарна безпека сучасного соціуму. 
Предмет дослідження: сутність, зміст гуманітарної безпеки, характер і 
рівні ризиків її функціонування, а також напрями зміцнення цього феномена в 
умовах глобалізаційних процесів. 
Методи дослідження: аналіз поняття гуманітарна безпека, синтез 
загальних результатів з наявними результатами, класифікація щаблів участі 
молоді в загальній картині процесів гуманітарної безпеки, узагальнення 
результатів дослідження, проведення анкетування серед молоді для отримання 
результатів щодо розуміння важливості гуманітарної безпеки. 
5 
 
Наукова новизна роботи – дане дослідження є однією з перших праць, в 
якій розглядається молодіжна та освітня політика в контексті гуманітарної 
безпеки держави. Робота містить актуальну інформацію та дослідження щодо 
стану активності молоді в Україні в забезпеченні гуманітарної безпеки. 
Практична значимість: матеріали даної кваліфікаційної роботи можуть 
бути використані при викладанні курсів з політичної та соціальної філософії, а 
також при формуванні стратегій розвитку громад. 
Структура роботи: робота складається із вступу, двох розділів, висновків, 
списку використаних джерел та додатку. Загальний обсяг роботи – 72 сторінки. 
Робота містить 38 літературних джерел. 
 
6 
 
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ГУМАНІТАРНОЇ БЕЗПЕКИ 
ДЕРЖАВИ 
 
1.1. Поняття гуманітарної безпеки 
Забезпечення власної безпеки – одна зі сталих потреб як кожного 
конкретного живого організму, так і їхніх об’єднань, починаючи від зграї 
тварин і закінчуючи людським суспільством. З філософсько-світоглядної точки 
зору безпека являє собою складне явище, що охоплює різноманітні аспекти 
буття. 
З одного боку, її навряд чи можна вважати чимось предметним, 
матеріальним, вона, скоріше, виступає якоюсь абстрактною формою вираження 
життєздатності та життєстійкості об’єктів конкретного світу. 
З іншого боку, безпека – досить чітка категорія, що своєю суттю та 
змістом спрямована на захист життєвих інтересів об’єкта безпеки. 
Викликає певні сумніви трактування безпеки як стану (положення), коли 
небезпеки немає. Історичний досвід свідчить, що досягти подібного стану на 
практиці не вдавалося нікому – лише суб’єктивно можна відчувати гіпотетичну 
відсутність небезпеки. Об’єктивно під безпекою частіше розуміють реальну 
захищеність від небезпек, здатність достатньо надійно протистояти їм. 
У сучасній експертній спільноті існують різноманітні групи підходів, які 
кваліфікують безпеку як: 
- стан гомеостазу соціуму; 
- відтворення способу життя країни; 
- захищеність національних інтересів; 
- збереження цінностей, духовно-моральних орієнтирів, що задають 
базові параметри функціонування суспільства; 
- забезпечення відсутності загроз; 
- комплексну діяльність держави і суспільства з виявлення, запобігання, 
послаблення, усунення та відбиття небезпек і загроз [29, с. 41]. 
7 
 
Починаючи дослідження питань, пов’язаних із гуманітарною безпекою, 
слід пам’ятати, що ідея захисту людини від безлічі загроз у світі, що постійно 
змінюється, не є новою [33]. 
Наприклад, традиційно лібералізм мав на увазі, що всі люди є рівними і 
однаково вільними, незалежно від обставин, тому необхідно створити безпечні 
умови, в яких людина могла б реалізувати себе. Наука міжнародних відносин і 
деякі дослідження безпеки протиставляють безпеку людини національному і 
військовому підходу до питань безпеки. 
Дійсно, гуманітарна безпека нерозривно пов’язана з тим, що розуміється 
під захистом людини та її прав. У цьому зв’язку необхідно відрізняти 
гуманітарну безпеку від безпеки національної, основною метою якої є захист 
територіальної та політичної цілісності держави перед обличчям зовнішніх 
загроз [43]. Це важливо усвідомлювати, бо за останнє століття від дій власних 
урядів або під час громадянських воєн загинуло більше людей, ніж було вбито 
арміями іноземних держав. 
 Таким чином, багато урядів використовують національну безпеку, 
створюючи загрозу гуманітарній безпеці. 
Комісія з безпеки людини визначає безпеку людини як захист «основ 
людського життя способами, що сприяють розширенню свобод людини та їх 
здійсненню» [35]. 
Гуманітарна безпека, таким чином, націлена на захист основоположних 
свобод людини, на захист людей від уже наявних і потенційних загроз. 
Варто звернути увагу й на те, що концепція гуманітарної безпеки почала 
дедалі частіше згадуватися після 1994 р., коли у зв’язку із закінченням 
«холодної війни» було створено умови для перегляду традиційних підходів до 
безпеки. Так чи інакше саме «Звіт про розвиток людства» 1994 р., що видається 
Програмою розвитку ООН, виявився вкрай важливим для становлення 
концепції гуманітарної безпеки, коли саме в цьому Звіті було введено в обіг сам 
термін «гуманітарна безпека», що почав потім використовуватися теоретиками 
і практиками міжнародних відносин. 
8 
 
Згідно зі Звітом, розвиток людства розуміється як процес розширення 
низки можливих для людини виборів [42, с. 23]. У той час як гуманітарна 
безпека визначається в контексті того, що люди можуть реалізувати свій вибір 
безпечно та вільно, що вони можуть бути порівняно впевненими в тому, що 
можливості, які існують сьогодні, існуватимуть і завтра. Таким чином, у Звіті 
пояснюється, що концепція гуманітарної безпеки виходить із перспективи 
розвитку з посиланням на чотири основні характеристики: загальне 
застосування, взаємозалежність, гарантована завчасним запобіганням, і 
зосередженість на людині як головній цінності  [34, с. 10]. 
Нові виклики сучасності та нестабільність у світі після закінчення 
«холодної війни» призвели зрештою до перегляду традиційних підходів до 
безпеки. Це сталося значною мірою завдяки розвитку концепцій міжнародної, 
громадської та, відповідно, гуманітарної безпеки. Як уже було зазначено, 
перелічені вище концепції не акцентують увагу на міждержавних відносинах. 
Ба більше, саме гуманітарна безпека в цьому сенсі є проривом, тому що 
головним об’єктом у рамках цього підходу стає не держава або суспільство, а 
людина. 
Гарантувати гуманітарну безпеку мається на увазі згідно з підходом, який 
містить сім основних компонентів: безпека у сфері економіки, харчування, 
здоров’я, довкілля, індивідуальна, громадська та політична безпека. 
Проте, необхідно також розуміти, що можна охарактеризувати 
гуманітарну безпеку у вужчому сенсі. У цьому контексті, гуманітарна безпека 
розуміється у двох аспектах. По-перше, захищеність від таких загроз, як голод, 
хвороби та репресії. По-друге, це означає також захист від непередбачуваних 
небезпек і викликів, що можуть статися будь-де – вдома, на роботі чи в 
суспільстві. Такі загрози можуть існувати в державах будь-якого рівня розвитку 
[42,  с.23]. 
Таким чином, доцільно виявити, як розуміється гуманітарна безпека з 
точки зору різних підходів. Так, очевидним є протистояння послідовників 
концепцій гуманітарної та національної безпеки. Проте серед дослідників 
9 
 
гуманітарної безпеки є різні підходи. Попри те, що всі послідовники концепції 
гуманітарної безпеки погоджуються з тим, що референтним об’єктом у даному 
випадку є індивід, основна суперечка розгортається з питань типології загроз, 
від яких безпосередньо потрібно захищати. 
Так званий канадський підхід представляє вузький похід до розуміння 
гуманітарної безпеки [38,  с.41]. В основі цього підходу лежить розуміння того, 
що основною проблемою в рамках гуманітарної безпеки є агресія, спрямована 
проти особистості, яка може виходити як від будь-якої держави, так і від інших 
організованих політичних акторів [36, с. 124]. Тлумачення основного принципу 
гуманітарної безпеки, таким чином, зводиться до захисту індивідів і об’єднань 
людей від війни та інших форм агресії. Теоретики цього підходу пояснюють 
важливість захисту від агресії тим, що інші загрози міцно пов’язані саме з 
формами агресії, тобто через заходи урядів, які часто порушують  права 
людини, виникають, як наслідок, бідність і соціальна нестабільність. Варто 
зазначити, що канадським цей підхід називають також через те, що Канада 
прийняла концепцію гуманітарної безпеки як парадигму своєї зовнішньої 
політики, отже, основні цілі зовнішньої політики Канади знайшли своє 
вираження в прагненні до миру, безпеки та міжнародного співробітництва. По 
суті, канадське тлумачення гуманітарної безпеки зводиться до позбавлення від 
загроз, спрямованих проти прав людини, її безпеки або життя. Таким чином, ми 
знову повертаємося до тлумачення безпеки як «відсутності страху», що є 
вихідним положенням вузького підходу до розуміння безпеки [39, с. 25]. 
Зазначимо також, що Норвегія у своєму зовнішньополітичному курсі 
дотримується концепції вузького підходу, зосереджуючи основну увагу на 
превентивних діях, контролі озброєнь і миротворчих операціях [32,  с.28]. 
Широкий підхід до гуманітарної безпеки, який застосовується в роботі 
Програми розвитку Організації Об’єднаних Націй, так само як і Комісії з 
Гуманітарної Безпеки, називається також «відсутністю потреби», що 
протиставляє його вузькому підходу, «відсутності страху». Саме відповідно до 
широкого розуміння гуманітарної безпеки було розроблено вищезгаданий Звіт, 
10 
 
підготовлений Програмою розвитку ООН. Теоретики широкого підходу 
виокремлюють сім основоположних компонентів гуманітарної безпеки: 
економічна безпека, продовольча безпека, заходи забезпечення безпеки 
здоров’я, екологічна та особиста безпека, безпека спільнот людей і політична 
безпека [42, с. 22-25]. Такий широкий підхід до безпеки критикують більше за 
інших, і часто основи цього підходу породжують заперечення всієї концепції 
гуманітарної безпеки. 
Основу критики становить твердження про те, що спектр проблем і загроз 
у рамках концепції настільки широкий, що стає практично неможливо 
визначити рамки дослідження і, відповідно, напрямки дій щодо боротьби з 
актуальними загрозами. 
Незважаючи на явні відмінності між широким і вузьким підходом у 
рамках концепції гуманітарної безпеки, загалом дослідники обох шкіл 
посилаються на одні й ті самі заходи ненав’язливого характеру, які містять у 
собі, наприклад, внутрішньодержавні реформи в царині безпеки, підтримку 
стабільного економічного розвитку, заходи превентивної дипломатії, медіацію 
та переговори на різних рівнях. 
Необхідно зазначити, що гуманітарна безпека була спочатку використана 
на практиці в рамках роботи міжнародних організацій, потім державних 
акторів, і таким чином стала предметом обговорення в академічному світі, що 
призвело до появи численних тлумачень гуманітарної безпеки [41, с. 41]. 
Нижче наведено визначення гуманітарної безпеки в розумінні різних 
теоретиків. 
Виходячи з розуміння Барі Бузана (B. Buzan), професора політичних наук 
Лондонської школи економіки та політичних наук, представника 
Копенгагенської школи досліджень безпеки, гуманітарна безпека являє собою 
спрощене тлумачення міжнародної безпеки і, тим самим, має обмежену 
придатність для академічних досліджень. Концепція також вказує на 
відмінності між міжнародною та національною програмою дій у сфері безпеки, 
але не містить при цьому аналізу наявних взаємозалежностей. 
11 
 
Кейт Крауз (Keith Krause), канадський дослідник і директор Програми 
вивчення стратегічної та міжнародної безпеки (Programme for Strategic and 
International Security Studies), зосереджує свою увагу на концепції «не маючи 
страху», оскільки широка концепція являє собою лише конкретизований 
перелік побажань, що стосуються безпеки. Водночас вузьке визначення 
гуманітарної безпеки дає змогу виробити чіткі заходи щодо усунення прямих 
загроз [37, с.57]. 
Згідно з думкою Ендрю Мак (Andrew Mack), керівника Проекту звітів з 
гуманітарної безпеки (Human Security Report Project) Університету                              
С. Фрейзера, якщо поняття відсутності безпеки охоплює майже всі форми 
шкоди, заподіяної індивіду, воно втрачає сенс. Таким чином, концепція, у 
рамках якої намагаються пояснити все, у підсумку не пояснює нічого. Питання, 
яке ставить Мак, зводиться до розуміння того, як держава, що загрожує 
громадянам, може також їх захищати [41,  р.45]. 
Ослер Гемпсон (Osler Hampson), керівник Програми досліджень 
Глобальної безпеки Центру інновацій глобального управління (Centre for 
International Governance Innovation), професор Карлтонського університету, 
надав власну класифікацію численних понять гуманітарної безпеки, 
висловивши свою ідею за допомогою трикутника, основними проблемами 
якого виступають природні права та верховенство закону, гуманітарні питання, 
сталий розвиток. 
Роланд Паріс (Roland Paris), керівник Центру досліджень міжнародної 
політики (Centre for International Policy Studies), професор Вищої школи 
суспільних і міжнародних відносин Університету Оттави, пояснює, що 
вивчення та застосування принципів концепції гуманітарної безпеки 
ускладнюється відсутністю чіткого й однозначного визначення, з якого було б 
зрозуміло, що мається на увазі під компонентами гуманітарної безпеки. 
Найзатятіші прихильники концепції зацікавлені в підтримці такого 
статусу, що призводить до того, що поняття гуманітарної безпеки залишається 
занадто широким. У підсумку неясність визначення безпеки використовується в 
12 
 
політичних цілях у справі об’єднання різноманітних за складом угруповань 
акторів [40, с. 90]. 
Це далеко не повний список всіляких варіантів визначень гуманітарної 
безпеки, які існують на сьогоднішній день у колі вчених-теоретиків. Не 
підлягає, однак, сумніву та обставина, що вивчення питань гуманітарної 
безпеки є цінністю не тільки для наукової спільноти, а й для практиків, які 
здатні втілити положення теорії в життя. Зазначимо також, що, крім усього 
іншого, гуманітарна безпека в рамках наукового дискурсу розширює поле 
досліджень, створюючи противагу традиційним підходам до безпеки через 
виявлення нового референтного об’єкта. 
 
1.2. Гуманітарна безпека як основа внутрішньої політики сучасної України 
Згідно з теорією національної безпеки, її різновидами визнають безпеку 
внутрішню і безпеку зовнішню, що належать до відповідних сфер політики. 
Внутрішня політика – сукупність напрямів діяльності держави і суспільства, 
їхніх структур та інститутів щодо організаційного, конкретно-змістовного 
вираження інтересів народу з метою створення умов для нормального 
людського життя; збереження або реформування наявного суспільного і 
державного ладу. 
Україна – соціальна держава, політика якої спрямована на створення 
умов, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини. Отже, головною 
функцією держави є задоволення потреб груп населення, здійснення соціальної 
політики, орієнтованої на захист, служіння людям і забезпечення гуманітарної 
безпеки як конкретного стану захищеності життєво важливих інтересів 
особистості та суспільства в межах даної держави від зовнішніх і внутрішніх 
загроз.  
Нинішня система безпеки України недосконала вже тому, що, діючи в 
інтересах режиму, вона в особі її суб’єктів приділяє пильну увагу забезпеченню 
державної, національної безпеки та скоріше погоджується з важливістю вжиття 
13 
 
особливих заходів для захисту звичайних людей від загроз їхній безпеці, ніж 
вживає їх комплексно і послідовно. 
Водночас перехід країни на «рейки» сталого розвитку вимагає ретельного 
аналізу і прогнозу не тільки змін характеру загроз і звично значущих чинників 
безпеки (військової, інформаційної чи енергетичної), а й (більшою мірою) 
їхньої міри – самої Людини, або гуманітарного виміру безпеки. Бо людський 
капітал, боротьба за нього, особливо за здатності націй до інновацій, сьогодні 
визначає темпи розвитку країн сучасного світу [27, с. 54]. Безпека буття 
конкретної людини є основою національної безпеки та умовою безпеки 
соціуму. 
Ще в 1994 р. у доповіді «Програми ООН з розвитку» було виокремлено 
шість складових human security: 1) економічна безпека; 2) продовольча безпека; 
3) медична безпека; 4) екологічна безпека; 5) безпека особистості (від таких 
загроз, як катування, війни, злочини, наркотики, суїциди й навіть ДТП); 6) 
безпека громад, яка передбачає збереження традиційних культур, етнічних груп 
і політичну безпеку (цивільні права та свобода, відсутність політичних 
пригноблення); 6) безпека громад, яка передбачає збереження традиційних 
культур, етнічних груп і політичну безпеку (цивільні права і свободи, 
відсутність політичного гноблення). 
Український термін, що адекватно передає суть цієї концепції, 
ґрунтується на смислоутворюючому слові «гуманітарний», тобто людино-
орієнтований. 
Усі зазначені вище складові гуманітарної безпеки тісно пов’язані між 
собою. У низці випадків одна з них, наприклад економічна, може справляти 
визначальний вплив на інші. Не менш, а можливо, і більш значущою за силою 
впливу на структуру гуманітарної безпеки є безпека спільнот.  
Крім внутрішніх причин взаємодії компонентів гуманітарної безпеки, 
пов’язаних з єдністю системи управління в конкретній країні, існують і 
зовнішні чинники, що визначають близькість цих аспектів. 
14 
 
Головним серед них є процес глобалізації, що стрімко змінює ставлення 
до національної держави, захисту її кордонів і, що особливо важливо, до її 
внутрішньої політики. Зазначені складові всі разом характеризують певний 
стан відносин у суспільстві. У ньому людям – суб’єктам і об’єктам безпеки – 
поряд із гарантіями, забезпечується номінальний рівень соціальних умов і 
життєдіяльності, стале функціонування і розвиток свобод, прав і обов’язків для 
всіх без різниці статі, етнічної приналежності, мови та релігії, що визначають 
якість їхнього життя. 
Призначення гуманітарної безпеки в такому ракурсі – захист 
інноваційного відтворення людської спільноти, спроможної в рамках 
адекватної політики до поліваріантного розвитку, готової відповісти на виклики 
невизначеності соціуму, безпеки особистості та нейтралізувати загрози життю 
та його якості конкретного індивіда – з урахуванням конкретних обов’язків 
громадянина. Це надзвичайно актуально в нашій країні, визнається чинною 
владою, але не є атрибутом правозастосовчої системи та суспільної практики. 
Просування і забезпечення гуманітарної безпеки як на регіональному, так 
і на глобальному рівні є основою цілого спектра політик національного 
масштабу. 
Якщо оцінювати поточну ситуацію в Україні за шкалою прийнятих у 
розвинених країнах 20 показників розвитку небезпечних соціальних процесів, 
то нині критичні значення за ними в окремих випадках у нас перекриті в 
десятки разів. Це показники співвідношення доходів (10% найбагатших і 10% 
найбідніших); частки населення, яке живе на порозі бідності; різниці між 
мінімальною і високою заробітною платою; рівень корупції та злочинності; 
рівень споживання наркотиків і алкоголю; коефіцієнт депопуляції, старіння 
населення, середньої тривалості життя тощо. Усе це не тільки загрожує 
соціально-політичними потрясіннями, а й вимагає визнати гуманітарну безпеку 
пріоритетною серед інших видів безпеки, принаймні для вироблення 
правильної стратегії та тактики держави щодо запобігання соціальним загрозам 
15 
 
та їх усунення. Гуманітарна безпека – правомірна основа соціальної політики 
країни [25, с. 78]. 
У доповіді «Програми ООН з розвитку» (1997 р.) основну увагу 
приділено розвитку особистості. Було сформульовано вимогу усунення не 
просто матеріальних причин бідності, а й бідності як позбавлення можливості 
жити гідно. Якщо врахувати, що наша країна як своєрідна берегиня розмаїття 
цінностей і можливостей у своїй основній масі бідна, дезорієнтована, слабко 
консолідована, низько мобільна і загалом інерційна, пасивно насторожена до 
обіцянок і результатів діяльності не тільки місцевої, регіональної, а й вищої 
влади, можливість змін відкривається лише з нагромадженням певного 
соціального і культурного капіталу, що нарощується дієвими заходами 
комплексного захисту людей, помітним підвищенням їхнього рівня життя. В 
цьому аспекті гуманітарна безпека може бути основою і регіональної політики 
України. 
Використання позитивного досвіду західних країн у вигляді системи 
заходів щодо комплексного захисту інтересів особистості, груп, спільнот, 
народу у внутрішній політиці нашої країни вкрай недостатньо. І це всупереч 
тому, що гуманітарна безпека:  
а) один із позитивних наслідків глобалізації, який є становленням якісних 
моделей, що являє собою становлення якісних моделей життєдіяльності, які 
збагачують поняття «сучасна людина»;  
б) еластична система захисту, об’єктом якої виступають конкретні люди, 
а не інститути, території, народний, а не державний суверенітет;  
в) перспективна і корисна для інноваційного руху нових країн, що 
розвиваються, концепція, змістовне ядро якої – свобода від загроз життю і 
розвитку особистості, реалізації її прав і можливостей як людини і громадянина 
[12, с. 95]. 
У контексті соціально-політичної ситуації України видається 
злободенним завдання визначення стратегічних пріоритетів держави і самого 
суспільства в просуванні та забезпеченні гуманітарної безпеки. 
16 
 
При цьому ми не маємо права забувати, що для багатьох наших 
співвітчизників основна загроза походила (і почасти походить) саме від 
держави, оскільки з її курсом реально взаємопов’язані рішення і дії лідерів, 
уряду, бюрократії, еліти. Відповідно, кожен із цих інститутів має бути 
диференційований на предмет здатності до переоцінки сформованих підходів 
до забезпечення безпеки України загалом і підтримки розвитку стратегії 
гуманітарної безпеки зокрема. 
Не секрет, що чинний режим, схильний до імітації демократії, прагнучи 
підпорядкувати своєму контролю механізми політичної конкуренції, діяльність 
представницької та судової влади, громадських організацій та інших інститутів, 
придушує процеси соціальної та структурної диференціації. Тим самим він 
декларує і водночас блокує можливості модернізації системи. У глибинних 
шарах суспільства, як наслідок, триває процес наростання традиціоналізму та 
консерватизму, компенсаторного націоналізму, політичної апатії та 
державнопатерналістських, антиліберальних настроїв, несумісних з 
настановами та самою суттю гуманітарної безпеки. Бо вони пов’язані з умовами 
існування, в яких задоволення основних матеріальних потреб людей продукує 
їхню людську гідність, включно з можливістю участі в житті суспільства [4,               
с. 102]. 
Під сутністю гуманітарної безпеки ми розуміємо насамперед захищеність 
переданого від покоління до покоління соціо- і духовно-культурного розмаїття: 
еталонів культурноподібних укладів життя, віри, традицій, освіти, етики, в тому 
числі політичної, тощо – одним словом, захищеність того, що Україні гарантує 
еволюцію і розвиток, а при втраті – інволюцію і деградацію. Маніпулятивні дії 
влади та екстраординарні за своїм характером масові акції протесту 
виявляються на ділі,  явищами «редукції складності», тобто поверненням до 
примітивніших соціальних форм (навіть якщо при цьому використовують 
сучасні  технології). 
Посилення авторитарного характеру національної держави в цьому ряду 
цілком імовірний варіант динаміки подій. Однак воно не буде різким і не зможе 
17 
 
бути довготривалим у часі; скоріше, дійсністю стане венчурний характер 
посткризового розвитку, що поєднує різкі коливання сплесків соціально-
політичної напруженості та короткострокового поліпшення ситуації. Але навіть 
найпесимістичніший сценарій може стати реальністю, якщо не буде 
забезпечено залучення звичайних людей до вигод ринку, до інтенсифікації 
своєї праці, до співорганізації та управління соціально-економічним і 
політичним розвитком в інтересах майбутнього країни та її громадян, їхня 
інтеграція в модернізаційний простір країни [3, с. 29]. 
Нині, коли виклики майбутнього набувають радикального («вуличного») 
характеру, а їхній вплив часом виходить за межі «допустимих» меж, гостра 
потреба у взаємодії на різних рівнях більш ніж наочна. Ані влада, ані 
суспільство при цьому (не кажучи вже про позасистемну опозицію), 
просуваючи свої алгоритми інтеракції, не чують одне одного, продовжуючи 
вибудовувати свої стосунки на взаємних підтасовуваннях. Тому для виведення 
країни з пост- або передкризової невизначеності необхідний комплекс заходів, 
покликаних відродити в українців інтерес до спільного надбання, спрямованих 
на здійснення програм ефективної співорганізації та співуправління в усіх 
сферах життя суспільства, зокрема й шляхом забезпечення гуманітарної 
безпеки. 
Поглиблення концепції, оптимізація та ухвалення доктрини гуманітарної 
безпеки дали б змогу висвітлити й оснастити ці заходи повніше й предметніше, 
оскільки гуманітарний зміст безпеки передбачає тонкі (негрубі) інструменти, 
що їх можна використовувати як з метою примусу, так і для використання як з 
метою примусу, доречного втручання, так і з метою переконання, переговорів, 
компромісів, але жодним чином не маніпулювання. 
Основна маса людей, що живуть у провінції, і так не пов’язує умови свого 
життя з активною політичною участю, тим більше протестом. Адміністратори 
від влади, бізнесу та освіти проте, використовуючи маніпулятивні технології, 
ресурси ЗМІ, штучно занижують інтелектуальний рівень населення, 
пригнічуючи автономність будь-яких (неконтрольованих) авторитетних фігур і 
18 
 
груп впливу. Політична участь і підприємницька діяльність, які не що входять 
до «пулу влади», стають небезпечними. 
Основні положення доктрини гуманітарної безпеки, пов’язані з 
критеріями політичного та економічного розвитку, гуманітарної практики, 
працюють на зміцнення тенденції до «спів-спільноти», рівноправності, 
включно з обопільним посиленням відповідальності для всіх суб’єктів сучасної 
політичної боротьби. За формою цей документ є зведенням «відформатованих» 
поглядів на цілі, завдання, принципи, напрямки забезпечення гуманітарної 
безпеки і служить основою: 
- підготовки пропозицій щодо вдосконалення правового, методичного, 
науково-технічного та організаційного забезпечення гуманітарної безпеки 
України; 
- формування та реалізації її стратегічних пріоритетів як нового елемента 
забезпечення національних інтересів України [26, с. 74]. 
Доктрина гуманітарної безпеки України, відповідно, має містити 
визначення цих пріоритетів, відкритий перелік основних загроз (криз) на шляху 
їхнього досягнення, формування на цій базі бюджетної, соціальної, 
регіональної та інших політик, компоненти яких є взаємозалежними та 
пов’язаними, зрештою, з підвищенням якості життя людей, суспільства, 
політичного процесу.  
З позиції соціальної політики, наприклад, доктрина гуманітарної безпеки 
супроводжується заходами щодо розширення зайнятості, підвищення 
кваліфікації та реальної зарплати працюючого населення, розширення доступу 
людей до ресурсів і усього того, що дає змогу особистості, групі жити 
благополучно, не обмежуючи інших. 
Останніми роками серед вітчизняних фахівців спостерігаються спроби 
оцінити конкретну країну або окремий її регіон із погляду соціального 
добробуту (комфорту) як важливого компонента регіонального розвитку. 
Передбачалося, що все, що знижує якість цього процесу, є загрозою безпеці і 
навпаки.  
19 
 
У цьому ключі успіх політики органів управління, владних і громадських 
структур, спрямованої на формування, моніторинг і контроль соціального 
благополуччя регіону, багато в чому залежить від об’єктивності вимірювання 
рівня різноманітних соціально-економічних і політичних характеристик.  
Звідси особливого значення набувають методи теорії багаторівневого 
управління, системного і кластерного аналізу, які дають змогу комплексно 
оцінити розвиток регіону з позицій його соціального комфорту. Але все це, 
швидше, в теорії, оскільки на практиці більшість суб’єктів  далеко не 
благополучні. 
Сьогоднішні проблеми областей, що відстають, можна розв’язувати 
насамперед за допомогою перерозподільної соціальної політики (соціального 
захисту), а також заходів, спрямованих на зростання людського капіталу. 
Головне правило (тут сучасні версії соціальної та регіональної політики, 
концепції гуманітарної безпеки сходяться) – допомагати потрібно конкретним 
людям, а не областям. 
З огляду на це, з урахуванням досвіду і наявних напрацювань, ми 
виокремлюємо п’ять пріоритетів стратегії гуманітарної безпеки:  
1) система індивідуальної безпеки для захисту людського життя потребує 
оперативного втручання та всебічного співробітництва всіх суб’єктів і 
учасників внутрішньої політики України у процесі вироблення рішень щодо її 
оптимізації;  
2) ініціативи у сфері гуманітарної безпеки мають широкий, публічний 
характер (включно з можливістю звернення до міжнародних акторів, взаємодії з 
ними);  
3) пріоритетне завдання експертного співтовариства полягає в оцінці 
людських «витрат» стратегій безпеки, розвитку України та пошуку нового 
змісту; 
4) стратегія безпеки має бути тісно інтегрована в загальнонаціональну 
практику підтримки прав особистості, демократії та розвитку; 
20 
 
5) зростаючу роль у просуванні гуманітарної безпеки відіграють 
неурядові організації – структури громадянського суспільства і публічної 
(громадської та політичної) експертизи [22]. 
Діяльність держави щодо забезпечення гуманітарної безпеки видається 
вельми суперечливою. Її чинне керівництво визнає необхідність нових поглядів 
на безпеку, але воно готове, скоріше, перманентно міняти концепції 
міжнародної безпеки, ніж ґрунтовно «перезавантажити» систему національної 
безпеки. 
Гуманітарна безпека в ній у кращому разі може стати лише певним 
доповненням. Але і в цьому є свій позитив, оскільки за наявності спільних 
точок, перетинів актуалізуються як галузі розвитку і безпеки, так і 
міждисциплінарні дослідження щодо них. 
Зрозуміло, що конкретні форми використання постулатів гуманітарної 
безпеки у внутрішній політиці України значною мірою залежатимуть від 
творчого потенціалу тих, хто її визначає, ухвалює стратегічні рішення. Але вже 
сьогодні державна діяльність із забезпечення гуманітарної безпеки могла б 
включати в себе: 
- підготовку і створення відповідних нормативно-правових актів, 
мобілізацію громадської підтримки законопроєктів, що готуються (наприклад, 
про громадський контроль); 
- координацію дій державних, парламентських органів, комерційних 
структур і місцевого самоврядування, наукових, громадських інститутів та 
інших функціонуючих організацій у межах їхніх повноважень щодо побудови 
чітких і зрозумілих правил взаємовідносин між суспільними інститутами та 
інших функціонуючих організацій у межах їхніх повноважень щодо 
вибудовування чітких і ясних правил взаємовідносин між суспільством, 
бізнесом і владою; 
- активізацію інтересу і творчого потенціалу різних груп населення, 
індивідів до спільного надбання, забезпечення соціальної та власної безпеки, 
21 
 
організацію обміну інформацією щодо подолання загроз щоденному життю та 
гідності громадян; 
- створення та акумулювання засобів широкого застосування 
матеріального і морального заохочення за зміцнення тих чи інших видів 
безпеки і пред’явлення матеріальних санкцій за завдані соціальні збитки [30, с. 
85]. 
Зрозуміло й те, що ці положення мають нормативний характер, оскільки 
існує етична відповідальність керівників країни (і громадян) за 
переорієнтування системи безпеки з держави на особистість, особливо у зв’язку 
з розвитком транснаціональних норм, невіддільних від громадянських прав. 
Гуманітарна безпека спирається на демократичні засади стабільності всередині 
країни і сама своєю чергою їх зміцнює. Зниження безпеки особистості, а ширше 
– гуманітарної безпеки має прямі наслідки для стабільної внутрішньої політики 
держави. 
Основними завданнями громадської діяльності із забезпечення 
гуманітарної безпеки, як мінімум, є: 
- виявлення та оцінка осередків потенційної соціальної небезпеки, 
реальних ризиків і загроз розвитку особистості, пошук і пропозиція форм, 
механізмів підвищення статусу гуманітарної безпеки; 
- розробка і просування соціальних програм і колективних проєктів, 
спрямованих на підвищення якості життя людей, суспільства, якості 
політичного процесу; 
- методична та організаційна підтримка міждисциплінарних робіт, що 
об’єктивно досліджують взаємозв’язок між безпекою і розвитком, еволюцію 
людського капіталу і громадянської активності, передову практику управління 
людськими ресурсами, соціального партнерства, взаємодії на різних рівнях і 
власне сучасної гуманітарної діяльності; 
- налагодження системи регулярного експертного визначення соціальної 
ефективності організаційно-технічних проектів, програм, пропонованих 
інновацій, що ініціюють включення концепції гуманітарної безпеки до 
22 
 
офіційних документів внутрішньополітичного планування (що, окрім іншого, 
вже призвело до необхідності освоєння низкою далекоглядних громадських 
організацій функції або нового виду політичної комунікації – зі здійснення 
зв’язків з органами державної влади) [31, с. 315]. 
Таким чином, утвердження концепції просування і зміцнення 
гуманітарної безпеки нерозривно пов’язане з подоланням уповільненої 
стагнації, з політикою економічного зростання, що доповнюється проведенням 
сильної соціальної та регіональної політики. Вектор цих напрямів, як і 
відповідних їм заходів, має бути націлений у бік переходу від поляризованого 
суспільства,  до суспільства з переважанням середніх класів, а в них – 
професійних спільнот.  
Саме вони через мережу своїх організацій готові перманентно 
трансформувати, уточнювати концепцію гуманітарної безпеки, перетворюючи  
її на корисний аналітичний інструмент для реалізації загальнозначущих 
інтересів у практичній політиці. Це реально можливо на базі постійного і 
чіткого опрацювання характеру мінливих загроз і шляхів забезпечення 
гуманітарної безпеки. 
У плані «гуманітаризації» внутрішньої політики країни впровадження в 
соціальну практику основних положень гуманітарної безпеки сприяє створенню 
значущих інституціональних умов для позитивних змін, акумуляції, захисту та 
управління регіональним розмаїттям, для нарощування якості людського 
потенціалу, що вкрай необхідно в плані інноваційного руху України. 
Відповідно, будь-який вид практики може вважатися гуманітарним, якщо 
є мірою розвитку, реалізації та захисту «власне людського» в людях і 
суспільстві. І навпаки – будь-яка практика не є гуманітарною, якщо вона 
позбавлена цього змісту, в які б модні форми не вбиралася. 
Приміром, використовуючи такий популярний нині термін, як 
«гуманітарна технологія», необхідно оцінювати всю суспільно-політичну 
практику країни на предмет її позиціювання як практики розвитку, виробництва 
і захисту діяльності конкретної людини – творця власного життя і благополуччя 
23 
 
Батьківщини, суб’єкта культури та історичної дії, повноцінної індивідуальності, 
громадянської особистості у взаємодії з іншими. Це і є граничний сенс і 
джерело критеріїв гуманітарної безпеки, її практики та інструментів [22]. 
 
24 
 
РОЗДІЛ ІІ. РОЛЬ МОЛОДІЖНОЇ ТА ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ  В 
РОЗВИТКУ ГУМАНІТАРНОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ 
 
2.1. Особливості сучасного етапу розвитку українського суспільства та 
становища в ньому молоді 
Молодь – це соціально-демографічна група, що виокремлюється на основі 
вікових особливостей соціального статусу, місця і функцій у соціальній 
структурі суспільства, специфічних інтересів і цінностей [28, с. 51]. Як суб’єкт, 
що формується, молодь перебуває в процесі становлення свого статусу і 
мотивації – потреб, інтересів, цінностей, мотивів, установок, ідеалів. Це 
визначає особливості їхньої позиції (статусу), свідомості та діяльності. 
Як соціально-демографічна група молодь неоднорідна за своїм складом. 
У ній існують різні страти за віком, статтю, видами діяльності, залученістю в 
різні соціальні структури (економічні, професійні, суспільно-політичні тощо), 
місцем проживання тощо. Відповідно, становище різних категорій молоді, їхні 
потреби, інтереси, цінності різняться [23, с. 85]. 
Відмінна соціальна якість молоді пов’язана з її здатністю успадковувати, 
відтворювати на якісно новій основі та передавати (транслювати) всю систему 
суспільних відносин майбутнім поколінням. Реалізуючи власні прагнення до 
саморозвитку і самореалізації, молодь об’єктивно стає головним чинником 
збереження і розвитку країни, відтворення її історико-культурної спадщини, 
освоєння нових способів діяльності. 
Володіючи значним соціальним потенціалом для динамічного і 
поступального розвитку суспільства, молодь є об’єктом особливої уваги з боку 
держави. Вона спрямована на створення умов для розвитку і саморозвитку 
молодих громадян, їхньої успішної інтеграції в суспільство і підвищення їхньої 
суб’єктної ролі в житті країни і власного життя, розкриття їхнього потенціалу і 
самореалізації на благо всього суспільства. 
У процесі свого розвитку різні групи молоді стикаються з безліччю 
суперечностей. Деякі суперечності можуть бути розв’язані ними самостійно, 
25 
 
тобто на індивідуальному та особистісному рівні. Інші є результатом 
незбалансованої роботи соціальних інститутів, і їх розв’язання можливе тільки 
цілеспрямованими зусиллями суспільних структур під егідою держави. 
Роль держави у формуванні молоді стає особливо важливою в умовах 
динамічних соціальних змін у глобальному світі, частиною якого є суспільство. 
У зв’язку з цим особливого значення набуває створення умов для розкриття 
інноваційного потенціалу молоді, її готовності активно займатися творчою 
діяльністю на благо Батьківщини, себе і своєї сім’ї, формувати загальнолюдські 
цінності та зберігати свою унікальну культурну ідентичність. Тому сучасна 
парадигма політики ґрунтується на визнанні молоді як учасника її формування 
та реалізації і містить установку на розвиток партнерських відносин з молоддю 
в процесі її розвитку та саморозвитку [19, с. 309]. 
Сьогодні українське суспільство переживає новий виток кризи та 
нестабільності, спричинених глобальними викликами в економічній, 
демографічній, культурній та інформаційній сферах. Це також пов’язано з 
неефективними відповідями на ці виклики. 
В економічній сфері спостерігається криза в стратегічно важливих 
галузях, високотехнологічному виробництві, державному секторі, державному 
управлінні, зростання кількості незатребуваних молодих фахівців, проблеми з 
розвитком нових виробництв, зниження продуктивності праці, кваліфікації та 
професійного статусу працівників, низька ефективність програми 
імпортозаміщення. 
У демографічній сфері загрозу національній безпеці становлять зниження 
абсолютної кількості молоді та її частки в населенні України, скорочення 
кількості потенційних молодих матерів і молодих родин; загроза скорочення 
чисельності населення; скорочення кількості молодих працівників; проблема 
забезпечення пенсійної системи та зростання пенсійного навантаження; 
дисбаланс у розселенні громадян по території країни. 
У соціокультурній сфері спостерігається зіткнення традиційних і 
сучасних цінностей, їх штучне протиставлення на догоду миттєвим політичним 
26 
 
і комерційним інтересам; руйнування традиційних засад української культури, 
знання й поваги до історії, культури та духовних цінностей народу, унікального 
досвіду відповідальності громадян за свою країну, її майбутнє та майбутнє 
всього світу; вкрай суперечливий процес засвоєння молоддю сучасних 
цінностей, деформація моральних та етичних норм. 
В інформаційній сфері зростають загрози маніпулювання масовою 
свідомістю, нав’язування певних знань та ідей, формування відповідних норм і 
цінностей в ім’я корпоративних інтересів певних громадсько-політичних чи 
комерційних кіл, розпалювання ненависті та мобілізації протестного 
потенціалу, психологічних відхилень і деформацій [17, с. 88]. 
Таким чином, необхідність виходу з кризи та відповіді на глобальні 
виклики робить проблему соціального розвитку молоді особливо актуальною. 
Молодь є одним з основних суб’єктів суспільного відтворення, оскільки 
саме в молодіжних вікових групах зосереджено репродуктивний і трудовий 
потенціал населення. 
Відтворення здійснюється в процесі зміни поколінь. Завдяки цьому 
суспільство оновлюється, удосконалює свою структуру, передає суспільні 
інститути, досвід, культуру, систему норм і цінностей від старших поколінь до 
молодших, що частково зберігає їх, а частково змінює. Таким чином, молодь 
закономірно є одним із головних чинників і рушійних сил суспільного 
розвитку. 
В офіційних документах України статус молоді визначається як 
соціально-демографічна група за демографічним критерієм віку. До цієї групи 
належить населення віком від 14 до 30 років, а в окремих випадках, визначених 
нормативно-правовими актами, до 35 років і більше, які мають постійне місце 
проживання в Україні або проживають за кордоном (громадяни України) [9, с. 
12].  
Відповідно до Закону України «Про сприяння соціальному становленню 
та розвитку молоді в Україні», до молоді належать громадяни віком від 14 до 35 
років [16]. 
27 
 
Дослідники відзначають складність розгляду цієї категорії як цілісного 
об’єкта у зв’язку з відмінностями в соціальних функціях, які виконують 
індивіди в різних вікових групах від 14 до 35 років. Виходячи з цього,                 
А.Б. Ручкін пропонує таку класифікацію періодів юності: 
- підлітками вважаються особи до 18 років; 
- молоді люди від 18 до 24 років» 
- до групи «доросла молодь» входять люди від 25 до 35 років [13]. 
Держава визначає загальні засади створення організаційних, соціально-
економічних, політичних і правових умов для соціального становлення та 
розвитку молодих громадян України в інтересах особистості, суспільства і 
держави, основні напрями реалізації державної молодіжної політики в Україні 
для соціального становлення та розвитку молоді [24]. 
Сьогодні молодь характеризується такими кількісними та якісними 
показниками: 
- молоді люди віком від 14 до 35 років становлять 15 мільйонів 407 тисяч 
осіб – близько третини всього населення країни; 
- 70 % молодих людей проживають у містах, 30 % – у селах; 
- налічується близько двох мільйонів молодих сімей, з яких близько 600 
тисяч проживають у сільській місцевості [22]. 
Участь молоді в суспільно-політичному житті залишається однією з 
найважливіших проблем сучасного суспільства. Це зумовлено тією соціальною 
роллю, яку молодь об’єктивно відіграє в суспільно-політичних відносинах. 
Спрямованість їхньої інтеграції в ті чи інші соціально-політичні структури, 
стійкість ідентифікації з ними, характер їхніх політичних ідей є чинниками 
формування солідарних відносин у суспільстві, збереження його цілісності та 
безпеки. 
Суспільно-політична самоорганізація молоді – це впорядкування 
спонтанних процесів у рамках колективної взаємодії молодих людей через їхню 
саморегуляцію. Вона спрямована на формування нових соціально-політичних 
структур або перетворення наявних. Соціально-політична суб’єктність молоді 
28 
 
найповніше реалізується в самоорганізації. Прикладом такої самоорганізації є 
громадські молодіжні рухи. 
Сьогодні в Україні налічують сотні молодіжних об’єднань різного 
спрямування, згрупованих за такими напрямами: екологічний; національно-
патріотичний; опозиційний; націоналістичний; соціалістичний; провладний; 
протестний; правозахисний [13]. 
 
2.2. Гуманітарна безпека і молодіжна політика: взаємозв’язок і взаємодія 
Забезпечення безпеки соціуму рано почало пов’язуватися з державою. Ще 
Т. Гоббс обґрунтовував історичну необхідність виникнення держави як умову 
самозбереження і безпеки людей. Держава як соціальний інститут, на його 
думку, «...є єдина особа, відповідальною за дії якої зробила себе через взаємну 
домовленість між собою величезна кількість людей, для того, щоб ця особа 
могла використовувати силу і засоби всіх їх так, як визнає за потрібне для 
їхнього миру і спільного захисту» [15, с. 149]. І нині саме держава володіє 
таким комплексом організаційних і матеріальних ресурсів, які здатні 
забезпечити безпеку громадян, створити сприятливі умови для їхньої 
життєдіяльності краще, ніж будь-які інші соціальні сили. При цьому 
забезпечення безпеки одночасно є для держави і завданням, і функцією, і 
засобом досягнення намічених цілей. 
У наявності явне посилення уваги не стільки до зовнішніх, скільки до 
внутрішніх загроз, породжене історичним досвідом рубежу ХХ-ХХІ ст., який 
вкотре переконливо довів, що крах навіть зовні могутніх держав може бути 
породжений внутрішніми суперечностями і суто мирними соціальними 
проблемами [18, с. 90]. Серед найбільш значущих внутрішніх загроз стали 
виокремлювати дисфункцію системоутворювального чинника, що надає 
цілісності суспільству і включає систему спільних інтересів, єдиний 
територіальний, соціальний простір (зокремасоціальну аномію, різку соціальну 
диференціацію і поляризацію, соціальну дезорганізацію, «зміну віх» в ідеології, 
низку інших девіантогенних чинників) [14,  с.74]. 
29 
 
Підтримання стабільності політичної системи з позицій 
інституціоналізму, функціоналізму, структуралізму та постструктуралізму в 
політичній науці традиційно трактують як наслідок легітимності політичного 
режиму, довіри суспільства до влади, досягнення загальнонаціонального 
консенсусу, громадянського миру та злагоди. Відповідно, під загрозою цій 
стабільності мають на увазі безпосередню можливість виникнення в конкретній 
країні політичної кризи, яка призводить до руйнації засад державності та 
супроводжується делегітимацією правлячої еліти, тиском на владу, її 
неконституційною зміною [10, c. 64]. 
Проблема взаємозв’язків між молодіжною політикою та гуманітарною 
безпекою вже давно поставлена самим життям. Сам процес інституціоналізації 
молоді з кожним десятиліттям дедалі виразніше супроводжувався її 
перетворенням на об’єкт ідеологічних і політичних домагань різних політичних 
сил. Ставка на молодь – давній інструмент як підтримки національного духу, 
так і зовнішньої експансії, як діалогу культур, так і підриву національних 
ціннісних систем [11, c. 90]. 
Раніше зазначалося, що функції забезпечення безпеки не зводяться лише 
до «захисту». Ідея національної безпеки тісно пов’язана з концепцією сталого 
демократичного розвитку, виступає як її невід’ємна частина і одночасно умова 
її реалізації. І тут величезну роль відіграє інноваційний потенціал молодих 
поколінь. 
З одного боку, саме їхня якісна соціалізація, інвестиції в «людський 
капітал» сприяють забезпеченню лідируючих позицій конкретної країни в 
рамках міжнародної конкуренції. 
З іншого – не можна не помітити, що молоді покоління являють собою не 
просто резерв для відтворення будь-якого суспільства, а й здавна відіграють 
активну суб’єктну роль у його багатоваріантному розвитку. Навіть 
абстрагуючись від питання про те, хто визначає ступінь і зміст змін у соціумі, 
не можна не помітити, що відбуваються вони насамперед і переважно в 
середовищі молоді. 
30 
 
Історія не раз демонструвала здатність молодих поколінь впливати на 
перебіг соціальних конфліктів, ефективність політичних кампаній і навіть на 
сам результат політичного вибору. Часто саме втручання молоді в політичне 
життя призводило до настання радикальних змін. 
Це могло здійснюватися інституціональним шляхом: так, голосування 
«молодих» електоральних когорт сприяло перемозі «Нового курсу»                       
Ф. Рузвельта у США [7]. Натомість у разі нездатності національних 
економічних і політичних еліт забезпечити молодим людям мінімально 
можливі умови для ефективного життєвого старту, скерувати молодіжну 
активність у традиційні інституціональні рамки, молодь виявлялася своєрідним 
каталізатором латентних криз у суспільстві. Розвиток цих криз часто тягнув за 
собою руйнування старих інститутів і структур, різке загострення загроз 
національній безпеці і гуманітарної безпеки в тому числі. 
Нині низка авторів висуває тезу про необхідність сучасного трактування 
проблем «молодіжного аспекту» гуманітарної безпеки «в категоріях війни». Це 
особливо актуально для сучасної України.  
Нині стає дедалі очевиднішим, що специфіка сучасних загроз 
стабільності соціальних систем криється в резонансному впливі за допомогою 
передових інформаційно-комунікаційних технологій на критично важливі 
елементи цих систем, щоб дисфункції, які виникають у них, переросли в 
соціальну дестабілізацію. Сама ж дестабілізація в умовах зростання соціально-
політичної напруженості в соціумі здійснюється через проведення конфліктної, 
насамперед молодіжної, мобілізації. 
Яскравою ілюстрацією останньої тези слугують численні «кольорові 
революції» кінця ХХ ст. і, особливо, початку XXI ст. Усвідомлення особливої 
ролі молодіжного компонента цих «революцій» у різкій дестабілізації та навіть 
краху наявних політичних систем породило виокремлення окремого 
дослідницького напряму: вивчення так званих «несилових технологій руйнації 
чинників життєздатності держави» [7]. 
31 
 
Спостерігачі політичних переворотів, зокрема у формі «кольорових 
революцій», неодноразово наголошували на величезній ролі молоді, 
насамперед студентської, у досягненні системною опозицією своїх політичних 
цілей. Це зумовило новий імпульс уваги до опрацювання проблем 
взаємовідносин суспільства, держави та молоді в рамках забезпечення 
гуманітарної  безпеки і поклало початок процесу появи державних структур, які 
визначають і регулюють взаємовідносини «молодь – держава» в аспекті 
національної безпеки країни. В нашій країні саме усвідомлення значущості 
таких загроз спричинило посилення уваги до розроблення молодіжної політики.  
Найважливішим показником гуманітарної безпеки слід вважати рівень 
фізичного, психологічного та духовного, передусім морального, здоров’я 
підростаючого покоління, що забезпечується грамотно організованою молоддю. 
Визнання молодіжної політики одним із чинників, що впливають на 
національну безпеку, потребує особливої уваги до комплексу об’єктивних 
суперечностей у взаємовідносинах суспільства, держави та молоді: 1) між 
усвідомленням об’єктивної необхідності інновацій та соціальним егоїзмом (що 
часто виявляється через розбіжності між політичними деклараціями та 
практикою); 2) між потенціалом молоді та готовністю соціально-економічних і 
політичних інституцій його реально зажадати; 3) між очікуваннями суспільства 
та реальним рівнем розвитку соціальної сфери, що є одним з найважливіших 
факторів забезпечення гуманітарної безпеки [5]. 
Молодіжна політика як важливий чинник забезпечення гуманітарної 
безпеки, суспільного розвитку і соціальних змін являє собою складну, 
багатозначну і різноманітну систему відносин, що складається з різних 
елементів і напрямів діяльності. 
Нині термін «молодіжна політика» широко використовується в науковій 
літературі, активно застосовується в нормативних правових актах як 
міжнародного, регіонального, так і національного та місцевого рівнів. 
Особлива роль у цьому процесі належить Організації Об’єднаних Націй, 
яка ухвалила низку документів, що окреслили стратегічні напрями молодіжної 
32 
 
політики: Керівні принципи для подальшого планування та здійснення заходів, 
що стосуються молоді: участь, розвиток, мир, 1985 р.; Всесвітня програма дій, 
що стосується молоді, до 2000 р. та на наступний період, 1995 р.; Лісабонська 
декларація з молодіжної політики та програм, 2000 р. [2, с. 58]. 
Специфіка молодіжної політики тісно взаємопов’язана з результатами 
самовизначення щодо молоді різних політико-правових суб’єктів, виявляється у 
змісті їхньої соціально-політичної та управлінсько-нормативної позиції й у 
конкретних способах розв’язання молодіжних проблем. 
Водночас проблеми визначення поняття, сутності, пріоритетів 
молодіжної політики також належать до числа дискусійних, низка громадських 
діячів і вчених і досі висловлюють сумніви щодо доцільності та 
обґрунтованості виокремлення й відокремлення молодіжної політики. 
Молодіжна політика – це не абстракція, присутня лише в уяві носіїв цієї 
ідеї, а цілком конкретно-історичне соціальне явище [16]. Зародження та 
еволюція молодіжної політики, безперечно, мають об’єктивний характер, вони 
породжені наявністю у молоді специфічних інтересів у суспільстві, 
необхідністю врегулювати як відносини інститутів будь-якого конкретного 
суспільства і держави до «своєї» молоді, так і ставлення самої цієї молоді до 
цих інститутів у формі зворотного зв’язку. Політика як така виникає там, де є 
особливі інтереси значних мас людей – соціальних класів і груп. Відповідно, 
ідея молодіжної політики прямо пов’язана з наявністю в молоді як особливої 
соціальної групи специфічних інтересів у державі та суспільстві загалом. 
Спроби осмислення особливостей соціального становлення молодих 
людей, їхніх взаємовідносин із суспільством і державою, залученості в політику 
і державне управління були присутні в історії світової політичної і правової 
думки з найдавніших часів. Цих проблем торкалися у працях Конфуція, 
Сократа, Платона, Аристотеля, Цицерона, Сенеки, Н. Макіавеллі, Д. Дідро,                 
К. Гельвеція, І. Песталоцці, Т. Мора, Т. Кампанелли, Е. Роттердамського,                    
М. Монтеня, Я.А.А. Монтеня, Я.А.Монтеня, Т. Кампанелли. Монтеня,                           
Я.А. Коменського, Ж.Ж. Руссо, Дж. Локка, Ш.Л. Монтеск’є, Г.Ф.В. Гегеля,                  
33 
 
К. Маркса, Ф. Енгельса, Іларіона, В. Мономаха, М.М. Сперанського,                          
М.Г. Чернишевського, В.С. Соловйова та ін. 
Однак навряд чи можна говорити про те, що концептуальні розроблення 
молодіжної політики як такої почалися раніше ХХ ст. Теза А.В. Кочеткова: 
«Молодіжна політика держави – це її ставлення до молоді. Таке ставлення 
завжди і скрізь було і є. Ця політика може бути корисно насиченою, а може 
бути й безплідною: відсутність політики – це теж політика» [36, c. 32] видається 
нам не зовсім точним. 
З одного боку, формування молодіжної політики вимагає попереднього 
усвідомлення як наявності в суспільстві особливої біосоціальної групи, що має 
стійко виражені ознаки, запити і практики, так і значущості цієї групи загалом 
для стабільного поступального розвитку матеріального виробництва, духовної, 
соціокультурної сфери, базових цінностей, забезпечення гуманітарної безпеки 
як такої. 
З іншого боку, родовим щодо поняття «молодіжна політика» є термін 
«політика». Характерними рисами політики як діяльності є її цілеспрямованість 
і системність. Давно доведено, що в інтеґральному плані з урахуванням двох 
даних ще Р. Ароном доволі широких та містких трактувань (змістовного та 
формально-інструментального) політика як єдине ціле являє собою 
цілеспрямовану діяльність, яка спирається на технології розв’язання якихось 
проблем із врахуванням інтересів певних груп населення та використання при 
цьому політико-правових механізмів [7]. Безсистемний, хаотичний набір 
заходів, на наше переконання, навряд чи заслуговує на таке визначення, як 
політика. Радше до нього підходить термін «молодіжна робота». Характерно, 
що у Франції термін «молодіжна політика» («politique dejeunesse») до початку 
1990-х рр. практично не використовували. 
Повноцінні інституціоналізація, диверсифікація напрямів і виокремлення 
молодіжної політики в розвинених країнах Європи та Америки за рамки 
соціальної політики як такої стали характерною рисою ХХ ст., особливо його 
другої половини. У цей же час активно заговорили про системний підхід до 
34 
 
здійснення молодіжної політики, необхідність формування її наукових і 
правових засад, розроблення її цілісної теорії як однієї з політико-правових 
концепцій і в нашій країні. 
За найпоширенішим визначенням, молодіжна політика являє собою 
діяльність держави, політичних партій, громадських об’єднань та інших 
суб’єктів суспільних відносин, яка має на меті певним чином впливати на 
соціалізацію та соціальний розвиток молоді і, як наслідок, на майбутній стан 
суспільства [16]. Відповідно, вплив «певним чином»– це: 1) створення умов і 
стимулів для розв’язання молоддю своїх проблем; 2) примушування її до 
дотримання утверджених у суспільстві соціальних норм і правил; 3) розвиток її 
творчого, інноваційного потенціалу; 4) забезпечення для молоді можливостей 
участі в управлінні справами суспільства і держави, партнерства з іншими 
учасниками соціального життя. 
Водночас молодіжна політика об’єктивно має й іншу складову, що 
визначається тим, що система ідей, заходів, установ, кадрів конкретного 
суб’єкта політичного життя щодо молоді розробляється та реалізується для 
розв’язання як миттєвих, так і стратегічних завдань політичної конкуренції, 
тобто з метою отримання від молоді або одного з її компонентів підтримки 
своєї політичної лінії. 
Будучи системою, молодіжна політика включає такі елементи: 
- нормативно-правове забезпечення; 
- інформаційне забезпечення; 
- підсистему управління (органи, що ухвалюють рішення, проєкти, 
програми, експертиза і моніторинг, наукове забезпечення, підготовка і 
перепідготовка кадрів); 
- ресурси (кадри, організації, фінанси, соціальна інфраструктура); 
- молодіжна участь та її стимулювання (представництво молоді в органах 
влади, структурах громадянського суспільства, молодіжні та дитячі громадські 
об’єднання, молодіжна соціально-проєктна діяльність, забезпечення 
інноваційних можливостей молоді) [22]. 
35 
 
Подібний набір системних компонентів, досить адекватно відображає 
європейський і світовий досвід розв’язання проблем молоді на рівнях як 
держави, так і громадянського суспільства. При цьому навряд чи можна 
говорити про наявність скільки-небудь унітарних схем. Навпаки, виходячи з 
того, що визнається проблемами молоді в конкретному соціумі, як фіксовано 
історичні межі та завдання державного регулювання соціальних процесів, 
наскільки диференціація суспільства за віковою ознакою відображає культурну 
традицію і відповідає нормативно-ціннісним настановам, які в цьому 
суспільстві сформовані, молодіжна політика може істотно диверсифікуватися і 
за концептуальними підходами, і за практичними методами її реалізації. 
Розглядаючи молодіжну політику як чинник забезпечення гуманітарної 
безпеки, не можна не погодитися з С.В. Євтухом, який запропонував 
використати для позначення сукупної діяльності держави і громадянського 
суспільства щодо соціалізації молоді нову категорію  – «загальнонаціональна 
молодіжна політика» [16]. При цьому, відзначаючи багатосуб’єктність 
молодіжної політики, можна говорити про наявність у її рамках двох відносно 
автономних, але взаємопов’язаних компонентів – громадської та державної 
молодіжної політики. 
Молодіжну політику потрібно розглядати як єдність державної та 
громадської складових. Вона являє собою діяльність держави, політичних 
партій, громадських об’єднань та інших суб’єктів суспільних відносин. 
Загальний сенс молодіжної політики полягає у створенні в суспільстві умов і 
стимулів для життєдіяльності нових поколінь, які сприяли б прояву, розвитку 
та реалізації задатків, здібностей і талантів молодих людей з метою соціально-
економічного і політичного прогресу суспільства. При цьому суспільство хоче 
бачити молодь моральною, національно орієнтованою, висококультурною, 
інноваційною, підприємливою, здоровою [14, с. 26]. 
Широке визначення суспільної молодіжної політики запропоновано, 
зокрема, Федеральною комісією у справах молоді Швейцарії – це «політика 
суспільства, що бере до уваги, на всіх рівнях і в усіх галузях, становище, 
36 
 
потреби й очікування молодого покоління» [7]. Таким чином, під суспільною 
молодіжною політикою можна розуміти систему як ідей, поглядів щодо молоді 
та її ролі в суспільному розвитку, так і практичних дій різних компонентів 
громадянського суспільства, спрямованих на втілення цих ідей і поглядів у 
життя задля досягнення суспільних перспектив, які схвалюються більшістю 
народу [5]. 
Ефективність діяльності кожного з компонентів національної молодіжної 
політики чималою мірою пов’язана з тим, наскільки вони зуміють організувати 
взаємодію між собою. При цьому громадська молодіжна політика може як 
підтримувати і доповнювати політику держави, так і виступати як опозиція 
щодо неї. 
Ефективна громадська молодіжна політика – важлива ознака 
розвиненості громадянського суспільства, але очевидною є нерівність у 
ресурсах, які є у суспільства і держави (справді, політичні партії, конфесійні 
об’єднання, громадські організації під час планування та реалізації своєї 
молодіжної політики об’єктивно обмежені можливостями, фіксованими у 
їхньому правовому статусі. Говорячи про ресурси громадянського суспільства, 
слід врахувати його величезну роль у виробленні певної ідеальної моделі 
(нормативного образу) молодої людини, молоді, яку кожен компонент цього 
суспільства прагне представити як еталон). Крім того, багато в чому саме через 
діяльність державних структур молодь сприймає якість взаємовідносин із 
суспільством і ступінь інтеграції в нього. Тому державна молодіжна політика – 
стрижень національної молодіжної політики. 
Водночас дефініція «державна молодіжна політика» також залишається 
спірною, дискусії точаться з приводу сутності, принципів, моделей цієї 
політики. Контент-аналіз лише вітчизняних наукових публікацій свідчить про 
наявність понад 120 різних спроб сформулювати наукове визначення цього 
терміна. 
Зокрема, державна молодіжна політика вітчизняними вченими 
трактується як: 
37 
 
- внутрішня політика держави з погляду інтересів самої молоді, та 
частина соціальної політики в її людському, гуманітарному вимірі, що 
найближче і передусім замикається на молоді [6, с. 473]; 
- діяльність держави з виконання організуючої функції соціального 
розвитку молоді, в якій дедалі більш значуще місце належить багатосторонній 
взаємодії повноправних учасників процесу розроблення, ухвалення та реалізації 
рішень, що стосуються соціалізації та самореалізації молоді, насамперед 
молодіжних об’єднань, а також інших партнерів держави в особі зацікавлених 
структур громадянського суспільства [7]; 
- принциповий напрям діяльності держави щодо молоді як особливої 
соціальної групи, визначення форм, завдань, змісту діяльності її органів зі 
створення умов для її соціального розвитку [5]; 
- органічна складова цілісної державної соціально-економічної політики, 
що являє собою систему заходів і законодавчих актів зі встановлення та 
підтримання певного суспільного статусу молодого покоління, а разом із ним 
певної якості молоді – у перспективі економічно активного населення країни 
[7]; 
- діяльність органів влади зі створення умов для самореалізації молодої 
людини, соціально-позитивної діяльності молодіжних об’єднань та молодіжних 
ініціатив, зі створення визначених законодавством гарантій для молоді в 
правовій, економічній та інших сферах життя; 
- інтегрування окремих програм і проєктів, що стосуються вдосконалення 
всіх аспектів соціального життя молоді, в єдине ціле за умови регламентуючої 
ролі держави; 
- система соціально-правових ідей, настанов, цілей, методів і засобів, за 
допомогою яких здійснюється регулювання відносин між молоддю, іншими 
соціальними групами, державою і суспільством загалом щодо місця молодих 
громадян у суспільстві та забезпечується безпосередня реалізація їхніх 
конституційних прав і свобод [13]. 
38 
 
Подібне розмаїття дефініцій, на нашу думку, є свідченням того, що 
державна молодіжна політика нині тільки вступила у стадію концептуального 
теоретичного розроблення. Водночас і в цьому випадку можна намітити низку 
загальних тенденцій у її розумінні. 
По-перше, дедалі чіткіше усвідомлення ролі державної молодіжної 
політики як чинника забезпечення національної безпеки, що спостерігається і в 
офіційних документах, і в політичному дискурсі. 
У Національній стратегії державної молодіжної політики в Україні до 
2030 року, державну молодіжну політику (ДМП) визначають як систему 
формування пріоритетів і заходів, спрямованих на створення умов і 
можливостей для успішної соціалізації та ефективної самореалізації молоді, для 
розвитку її потенціалу в інтересах України, а відтак – на соціально-економічний 
та культурний розвиток країни, забезпечення її конкурентоспроможності та 
зміцнення національної безпеки [14, с. 33]. 
По-друге, у межах самої системи державного управління ДМП являє 
собою автономний компонент переважно внутрішньої політики держави у 
сферах соціального, суспільно-політичного, культурно-інформаційного, 
культурно-освітнього, культурно-просвітнього і національного розвитку. 
У законодавстві молодіжна політика визначається як діяльність держави, 
спрямована на створення правових, економічних та організаційних умов і 
гарантій для самореалізації особистості молодої людини та розвитку 
молодіжних об’єднань, рухів та ініціатив.  
По-третє, в ідеалі ДМП має розглядатися як цілісна система 
довгострокових, а не одномоментних заходів правового, організаційно-
управлінського, фінансово-економічного, наукового, інформаційного, 
кадрового характеру, спрямованих як на створення умов для самореалізації 
молоді (під самореалізацією та соціальним розвитком молоді розуміють 
безперервний процес, який має за мету: 1) спадкоємність молодими соціального 
досвіду, нагромадженого попередніми поколіннями; 2) його якісне оновлення; 
3) передання оновленого досвіду наступним поколінням [20, с. 59], так і на 
39 
 
нейтралізацію девіантних, деструктивних тенденцій у молодіжному 
середовищі. Набір конкретних напрямів ДМП зумовлює й існування 
відповідних інституційних суб’єктів, що забезпечують їх реалізацію. 
По-четверте, ДМП має базуватися на соціальній відповідальності 
держави за забезпечення ефективного соціального старту нових поколінь, 
максимальне розкриття їхнього потенціалу, але не перетворюватися на 
дріб’язкову патерналістську опіку (на жаль, у дискусії про ДМП, яка 
відбувалася у владних структурах., неодноразово виявлялася тенденція до 
відмови від демократичних принципів діалогу з молоддю, аж до підготовки 
планів державного контролю над нею. Подібна ініціатива, мало прийнятна для 
демократії, у країні з ослабленою державою, що не володіє необхідними 
правовими, організаційними, фінансовими ресурсами, особливо небезпечна)[21, 
с. 74]. 
Це досить чітко прописано в Конституції Португалії, яка єдиною серед 
конституцій європейських країн містить спеціальну статтю про молодь                
(ст. 70 «Молодь»): 
1. Молодь користується особливим захистом у реалізації економічних, 
соціальних прав і прав у культурній сфері, а саме: а) в освіті, професійному 
навчанні та у сфері культури; b) під час прийняття вперше на роботу, а також у 
сфері праці та соціального навчання; с) в отриманні житла; d) у фізичному 
вихованні та спорті; е) у використанні вільного часу. 
2. Молодіжна політика повинна мати першочерговими цілями розвиток 
особистості молодих людей, створення умов для їхнього ефективного 
включення в активне життя, пробудження в них потягу до вільної творчості та 
виховання в них свідомого прагнення до служіння суспільству. 
3. Держава у співпраці з сім’ями, школами, підприємствами, 
організаціями, що об’єднують людей за місцем проживання, об’єднаннями та 
фондами, що діють у сфері культури, співтовариствами, які займаються 
культурою та відпочинком, заохочує і підтримує молодіжні організації в 
досягненні цих цілей, а також міжнародний молодіжний обмін [22]. 
40 
 
По-п’яте, ДМП можна розуміти в широкому і вузькому сенсах. ДМП у 
вузькому розумінні зазвичай розглядають як секторальну діяльність 
вузькоспеціалізованих органів, як систему замкнутих заходів щодо молоді, які 
диференціюють насамперед за своєю адресною спрямованістю (культурно-
дозвіллєва, спортивно-розважальна, освітньо-виховна, інформаційна сфери) або 
які забезпечують соціальну захищеність переважно непрацездатної частини 
молодих людей і соціально вразливих верств працездатної молоді. 
Під ДМП у широкому розумінні зазвичай розуміють діяльність усіх 
державних органів зі створення умов, що сприяють інтеграції молодого 
покоління в соціальне, економічне, політичне і духовне життя суспільства 
відповідно до правових норм [5]. 
Загальною тенденцією сучасного розвитку молодіжної політики в 
західноєвропейських державах є перехід від допомоги окремим 
найуразливішим категоріям молоді до соціальних програм, що охоплюють 
більшість молодих людей [7]. 
По-шосте, ДМП має носити не тільки багаторівневий, а й міжсекторний 
характер, здійснюватися у взаємодії з інститутами громадянського суспільства, 
зокрема й у рамках концепції «політичних мереж». 
По-сьоме, ДМП не може бути ефективною без урахування активної 
суб’єктної ролі самої молоді, її самоврядування та самовизначення, активного 
залучення до процесу формування та реалізації молодіжної політики, залучення 
молоді до переважно конвенціональних форм політичної участі. 
По-восьме, для забезпечення ефективності об’єктивно необхідна 
організація її моніторингу, своєрідною формою якого можуть виступати як 
спеціалізовані наукові дослідження, так і безпосередній контроль за 
соціокультурними та суспільно-політичними практиками. 
По-дев’яте, ДМП неминуче має національну специфіку, її завдання, 
система, заходи, так само як і результати, істотно відрізнятимуться від країни 
до країни.  
41 
 
З 1990-х рр., за даними ООН, у світі налічувалося понад 130 країн, які 
ухвалили спеціальні законодавчі акти з питань розвитку та соціального захисту 
молоді, близько 90 країн мають на вищому державному рівні органи і 
структури, що безпосередньо виробляють і координують державну молодіжну 
політику [13]. 
Узагальнюючи наявний зарубіжний досвід, традиційно виокремлюють дві 
моделі ДМП: консервативну (ліберально-консервативну) і соціал-демократичну 
[5]. 
Відмінною рисою «консервативної моделі» є проведення ДМП у 
«вузькому розумінні», через надання державної допомоги найбільш 
«неблагополучним» категоріям молоді та доволі жорстку реґламентацію 
порядку витрачання коштів і категорій отримуваної допомоги. 
Ознаки «соціал-демократичної» моделі: переважання ДМП «у широкому 
розумінні», декларування відповідальності держави за інтеґрацію молоді в 
суспільство, активне розроблення та реалізація соціальних програм, 
спрямованих на всі категорії молодих людей. 
Компаративний аналіз інституціональних компонентів національних 
концепцій ДМП дає змогу виокремити дві моделі. 
Одна з них базується на концентрації державних зусиль на розробленні 
загальних пріоритетів і цілей молодіжної політики, але передачі пріоритетної 
ролі в її безпосередній реалізації місцевому самоврядуванню та громадським 
організаціям (Велика Британія, Швеція, частково – США). 
Друга передбачає активну роль державних органів і в безпосередній 
практичній реалізації молодіжної політики (Німеччина, частково – Франція). 
Таким чином, на основі проведеного аналізу можна зазначити, що 
гуманітарна безпека – складне, багатогранне і багатокомпонентне поняття. 
Гуманітарна безпека як соціально-політичне явище може бути проаналізована і 
з погляду ступеня реалізації потреб як молоді, бо ідея гуманітарної безпеки 
тісно пов’язана з концепцією сталого демократичного розвитку, виступає як її 
невід’ємна частина і водночас як умова її реалізації. 
42 
 
Тут двосторонню роль відіграє інноваційний потенціал молодих 
поколінь: 
1) з одного боку, саме якісна соціалізація молоді, інвестиції в «людський 
капітал» сприяють забезпеченню лідируючих позицій конкретної країни в 
рамках міжнародної конкуренції; 
2) з іншого – молоді покоління являють собою не просто резерв для 
відтворення будь-якого суспільства, але здавна відіграють активну суб’єктну 
роль у його багатоваріантному розвитку. Історія не раз демонструвала здатність 
молодих поколінь впливати на перебіг соціальних конфліктів. Часто саме 
втручання молоді в політичне життя призводило до настання радикальних змін. 
Саме ці чинники мають бути провідними в руслі молодіжної політики України. 
 
2.3. Освіта як компонент освітньої політики в забезпеченні гуманітарної 
безпеки 
Проблема гуманітарної безпеки має безліч аспектів. Поряд з 
економічними, технічними, військовими аспектами цієї проблеми існує і її 
культурний вимір. Гуманітарна безпека забезпечується не тільки захистом від 
загроз людини, а й станом самої нації, станом суспільства, останній же 
безпосередньо залежить від культурних чинників, і одним із найважливіших 
чинників, що підтримують функціонування культури, є система освіти. 
Система освіти – базовий інститут сучасних суспільств, що виконує комплекс 
соціальних функцій, нерозривно пов’язаних із забезпеченням стабільного 
існування суспільства в цілому. Значуща функція освіти, притаманна і 
шкільній, і вищій освіті, – це передача національної культури, формування 
загальної системи цінностей, світоглядних орієнтирів. Сучасні гетерогенні 
суспільства потребують цілеспрямованої підтримки культурної єдності, за цю 
функцію відповідають чають багато інститутів, але роль  освіти – найбільш 
важлива. 
У сучасному глобальному світі, де спостерігається вибухове зростання 
культурної інформації та вільне її поширення, національні культури втрачають 
43 
 
замкненість і вступають у взаємодію з елементами інших культур. З одного 
боку, це сприяє розширенню духовних горизонтів людини, з іншого – 
посиленню невизначеності, розмиванню колишніх культурних ідентичностей. 
Освіта має вирішувати одночасно два завдання – відтворювати національну 
культуру і готувати людину до життя у відкритому полікультурному 
інформаційному просторі. Не завжди освіта справляється з цим завданням 
ефективно. Найгостріше таке завдання стоїть перед інститутами вищої освіти, 
насамперед, університетами. Університети епохи класичного модерну були не 
тільки центрами наукових досліджень, але також і центрами гуманітарної 
думки та гуманітарної культурної експертизи, нерозривно пов’язаними з 
формуванням національних культур, національної культурної еліти. 
Університети модерну були насамперед храмами культури, а культура в епоху 
модерну–- це національна культура: культура Англії, Німеччини, Франції, Росії 
тощо. Але водночас тенденції розвитку сучасних суспільств, розвиток 
наукового знання і технологій перетворювали університети на центри 
виробництва нового знання. Формування на наукоємної економки і технічний 
прогрес перетворили науку на головну продуктивну силу, причому науку не 
гуманітарну. 
Університети, спочатку американські, а потім і університети інших країн 
дедалі більше орієнтувалися на виробництво знання, яке може приносити 
прибуток, сама наука і наукова діяльність дедалі більше перетворюються на 
міжнародну діяльність, позбавлену культурної специфіки. Природничі й точні 
науки не мають національної приналежності, їхній розвиток життєво 
необхідний для розвитку сучасних суспільств, але вони ніяк не пов’язані з 
підтриманням культурних ідентичностей і гуманістичних цінностей. 
Економічна необхідність та економічний, технократичний підхід до освіти 
призводять до того, що точні науки витісняють гуманітарну освіту, і разом із 
цим опиняється під загрозою культурна складова освіти [2, с. 84]. 
Цим тенденціям сприяє і процес глобалізації. 
44 
 
Глобалізація зачіпає всі сторони життя сучасних суспільств, у тому числі 
й освіту, особливо університетську освіту. Для сучасних університетів 
питанням престижу та забезпечення засобів до існування є не лише проведення 
наукових досліджень із залученням провідних фахівців незалежно від їхньої 
національної приналежності, а й залучення іноземних студентів. Університети 
стають глобалізованими, але який сенс у глобалізованому багатонаціональному 
університеті поглиблено вивчати, наприклад, національну літературу тієї 
країни, де існує цей університет? Цінності якої культури мають 
прищеплюватися багатонаціональному співсуспільству студентів 
глобалізованого університету. 
Але важливість гуманітарного знання полягає не тільки в його сильній 
культурній складовій. Гуманітарне знання завжди було пов’язане з функцією 
критичної рефлексії, аналізу стану справ у суспільстві, відстеження основних 
тенденцій його розвитку, виявлення проблемних зон у сфері етики та моралі. 
Гуманітарна експертиза необхідна в суспільстві, де немає міцної традиції, 
немає загальноприйнятих моральних авторитетів. Історія Нового і новітнього 
часу показує, що природничі й точні науки нейтральні в етичному плані, вони 
можуть застосовуватися в будь-яких цілях, аж ніяк не завжди благих. Але 
ослаблення впливу і падіння престижу гуманітарного знання тягне за собою і 
ослаблення його критичної функції. 
Таким чином, зміни в економіці, переосмислення функцій освіти в 
сучасних суспільствах призводить до неоднозначних наслідків для культури 
суспільства, до послаблення функції освіти, яка полягає в підтримці 
національної культури, етичних і ціннісних засад соціального життя. Так, 
наприклад, система вищої освіти підпорядковується комерційній, економічній 
логіці, що згубно впливає на сам дух освіти, на статус університету. Він 
перестає бути храмом культури і знання, але стає своєрідним «знаннєвим 
супермаркетом» [1, с. 43]. 
Але система освіти не тільки прищеплює культурні цінності. Вона 
покликана готувати фахівців для розвитку країни, рівня життя людей. Якість 
45 
 
освіти визначає якість майбутніх працівників, таким чином, якість освіти 
найбезпосереднішим чином пов’язана із забезпеченням гуманітарної безпеки. 
Тому всі розвинені країни прагнуть підвищувати якість освіти й одночасно 
збільшувати її доступність. 
У сучасному суспільстві проблема забезпечення якості освіти стоїть дуже 
гостро. При цьому загрози цій якості можна поділити на три групи: 
загальнокультурні – пов’язані з радикальними змінами у сфері виробництва і 
поширення інформації; соціальні, пов’язані зі специфікою соціальної структури 
суспільства та функціонуванням економіки; «управлінські» – пов’язані з таким 
чинником, як державна політика у сфері освіти. Якість  освіти, як шкільної, так 
і вузівської, останніми десятиліттями неухильно знижується під впливом усіх 
груп чинників, причому переважає негативний вплив третьої групи, пов’язаної 
з державною політикою у сфері освіти. 
Українська освіта, як середня, так і вища, в останні десятиліття перебуває 
в процесі постійного реформування, при цьому мета цього реформування 
далеко не очевидна ані для населення країни, ані для професійного 
співтовариства, а результати, в основному, негативні.  
Спостерігається дивна тенденція: за явного і постійного прагнення 
обмежити видатки на освіту і скоротити кількість організацій, що працюють у 
цій сфері (постійне скорочення кількості шкіл, середніх спеціальних 
навчальних закладів, вишів), як і кількість працівників (викладачів), державна 
бюрократія постійно нарощує регламентацію праці викладачів і вчителів та 
вимоги формальної звітності. Скорочуючи свої зобов’язання, держава постійно 
збільшує вимоги, при цьому вимоги аж ніяк не завжди раціональні. Одним з 
останніх управлінських рішень, наприклад, є прив’язка зарплати шкільного 
вчителя до кількості учнів у класі. Цілком очевидно, що цей критерій не просто 
позбавлений сенсу – він шкідливий, оскільки примушує школи прагнути до 
того, чого слід уникати з міркувань якості навчання. 
Крім негативних наслідків реформування, якість освіти опиняється під 
загрозою через специфіку українського ринку праці та професійної мобільності 
46 
 
[5]. У суспільстві склалася ситуація, коли без диплома про вищу освіту 
неможливо знайти роботу, але при цьому практично не має значення якість 
знань і спеціальність. Дослідження потреб роботодавців показує, що вони 
чекають від претендентів на робочі місця таких якостей, як дисциплінованість, 
комунікабельність тощо, тобто якостей, практично ніяк не пов’язаних із 
напрямом підготовки. Диплом потрібен роботодавцям як документ, що 
підтверджує наявність у майбутнього працівника якихось елементарних 
загальнокультурних навичок, певного рівня соціальної, а не професійної 
компетенції. І їм не важливо, найчастіше, який саме диплом у кишені в 
претендента. Очевидно, що такий підхід пов’язаний зі специфікою праці. 
Для багатьох сучасних видів трудової діяльності, пов’язаних, насамперед 
зі сферою обслуговування, поглиблена професійна освіта справді не така вже й 
професійна освіта справді не така вже й необхідна. Однак загальне зневажливе 
ставлення до професійної підготовки до професійної підготовки впливає на 
більшість студентів, де б вони не навчалися. 
 До того ж студенти часто не збираються працювати за спеціальністю, 
зазначеною в дипломі, тому вчаться абияк. Усе це призводить до 
демотивованості викладачів, постійного зниження якості знань випускників 
вишів і знецінення дипломів. 
Руйнування гуманітарної освіти веде до підриву основ національної 
культури, перешкоджає розвитку навичок раціонального критичного мислення, 
сприяє поширенню в суспільстві лженаукових ідей та архаїзації суспільної 
свідомості. У сучасному світі, що постійно ускладнюється, така тенденція 
просто небезпечна і веде до деградації національної культури, розмивання 
світоглядних і ціннісно-нормативних засад суспільства та національної 
ідентичності [7]. 
Криза сучасної освіти має системний характер і ставить під загрозу 
майбутнє країни. 
Тому цілком доцільно говорити про загрозу національній безпеці і 
гуманітарній безпеці в цьому числі. І критично важливим для оцінки розуміння 
47 
 
цієї небезпеки є усвідомлення того факту, що криза є не тільки і не стільки 
наслідком якихось об’єктивних соціальних процесів, скільки результатом 
непродуманої управлінської діяльності. 
 
48 
 
РОЗДІЛ 3.ДОСЛІДЖЕННЯ РОЗУМІННЯ МОЛОДІ ВАЖЛИВОСТІ 
ГУМАНІТАРНОЇ БЕЗПЕКИ 
 
3.1. Організація та методи дослідження 
У вересні-листопаді 2023 року, під час написання дипломної роботи, 
нами було проведено дослідження, яке стосувалося розуміння молоді міста 
Черкаси важливості гуманітарної безпеки в Україні.  
Об’єктом дослідження стали представники молоді віком від 17 до 35 
років. Обсяг вибіркової сукупності становив 43 особи. 
Головним методом дослідження послужило письмове анонімне 
опитування молоді, проведене на основі розробленої нами анкети дослідження 
(Додаток А).  
На наш погляд, безсумнівними перевагами анкетування є великий 
змістовний спектр одержуваної інформації; можливість цілеспрямованої 
орієнтації; велике зосередження матеріалу; можливість порівняльного аналізу 
та повторної перевірки даних; за анонімного анкетування можна отримати 
більшу кількість правдивих і відкритих висловлювань; «традиційність» методу. 
Також учені відзначають і недоліки цього методу. Серед них, 
трудомісткість роздачі та збору; можлива нещирість респондентів; проблема 
інтерпретації запитань респондентами; проблема інтерпретації відповідей 
дослідником; можлива недостатня мотивація «співучасті» в анкетуванні з боку 
респондентів. 
Складена анкета складається із закритих (у формулюванні типу запитань, 
що вимагають вибору відповіді з переліку поданих), напівзакритих запитань 
(містять поряд із готовими варіантами відповідей можливість викладення свого 
варіанта відповіді) та відкритих питань (потребують власної письмової 
відповіді на запитання). 
В опитуванні взяли участь представники молоді. Сукупність респондентів 
становила 43 молоді людини. Серед опитаних респондентів 27 осіб жіночої 
статі, що склало 63 % від загальної кількості опитаних, і 16 респондентів 
49 
 
чоловічої статі, що склало 37 % від загальної кількості опитаних. 
Загалом за вибіркою молоді відсоткове співвідношення вікових категорій 
розподілилося таким чином: 17 років - 2,8 % від вибірки респондентів, 18              
років – 11,1 %, 19 років – 13,9 %, 20 років – 16,7 %, 21 рік – 19,4 %, 22 роки – 
13,9 %, 23 роки – 11,1 %, 24 роки – 5,6 %, 27 років – 2,8 %, 30 років – 2,8 %. 
Розподіл опитуваних за віком представлено на рисунку 3.1. 
 
 19,4%  
 
16,7% 
13,9% 13,9% 
11,1% 11,1% 
5,6% 
2,8% 2,8% 2,8% 
17 18 19 20 21 22 23 24 27 30 
Возраст  
 
Рис.3.1. Розподіл респондентів за віком серед молоді 
 
Серед опитаної молоді 18,9 % мають середню освіту. 21,6 % мають 
середню спеціальну освіту, 29,7 % - незакінчену вищу освіту. 29,7 % опитаних 
уже здобули вищу освіту. Дані за рівнем освіти респондентів подано на 
рисунку 3.2. 
50 
 
35
29,7 29,7
30
25 21,6
18,9
20
Ряд1
15
10
5
0
ня на а а
ед ь ищ ищ
ер іа
л  в в
с ц на
е е
 с
п
нчя і
дн ак
ре не
з
се
 
Рис.3.2. Розподіл респондентів за рівнем освіти серед молоді 
 
Серед опитаної молоді більшість респондентів на даний момент 
навчаються (37,8 %). 35,1% опитаної молоді працюють, 27% поєднують роботу 
і навчання. Дані показано на рисунку 3.3. 
40 37,8
35,1
35
30 27
25
20 Ряд1
15
10
5
0
вчиться працює поєднує
навчання і
роботу
 
Рис. 3.3. Розподіл респондентів за родом занять 
51 
 
Таким чином, було виявлено, що кількість респондентів жіночої статі 
дещо перевищила кількість респондентів чоловічої статі. Усі вони мають різну 
освіту: від середньої до – вищої. Серед респондентів опинилися як студенти, 
так і молоді люди, які розпочали трудову діяльність. Також в опитуванні взяли 
участь молоді люди, які поєднують і навчання, і роботу.  
 
3.2. Результати дослідження 
Відповіді на запитання «Чи відчуваєте ви себе в безпеці і що б ви могли 
сказати про власну гуманітарну безпеку?» було віднесено до однієї з трьох 
груп: «так, відчуваю», «не повною мірою» і «ні, не відчуваю себе в безпеці». 
Однозначно ствердно про власну гуманітарну безпеку відповіли відповіли 10 
(23,2%) осіб. Як доказ наведено такі аргументи: наявність розвиненої системи 
платних медичних послуг; наявність роботи; наявність великої кількості 
соціальних організацій та інститутів громадянського суспільства, «куди можна 
звернутися по допомогу»; використання в громадських місцях заходів безпеки 
(металошукачі, турнікети, пропускна система тощо); проживання в екологічно 
чистому районі; «є все необхідне для життя». 
Ще 13 (30,2 %) осіб відчувають себе в безпеці (захищеними), але не 
повною мірою. При цьому вони виходять із посилу, що «держава забезпечує 
той мінімум, завдяки якому людина може далі самостійно реалізовувати себе». 
Можна виокремити такі групи аргументів, на які посилаються молоді люди: 
- можливість отримання безоплатної медичної допомоги; 
- наявність системи соціальної підтримки, допомоги; 
- діяльність поліції щодо захисту від злочинності. 
Незважаючи на те що молоді люди вказали на повну або часткову 
суб’єктивну безпеку, вони виокремили низку небезпек, що їх турбують. При 
цьому більше побоювань відзначено у студентів, які належать до групи «не 
повною мірою» (відповідно 13 (30,2%) і 7 (16,3%) у групі «так, відчуваю»). Усі 
зазначені побоювання можна згрупувати, спираючись на ознаку віднесеності до 
того чи іншого виду гуманітарної безпеки: 
52 
 
- економічна безпека: зростання цін на продукти та комунальні послуги, 
маленька стипендія (зарплата),  безробіття, невизначені перспективи 
професійної кар’єри та «мінливість ринку праці», що обіцяє необхідність 
перенавчання; 
- безпека здоров’я: неякісні медичні послуги, високий рівень смертності, 
часта необхідність платних аналізів за «безплатного прийому в лікаря» тощо; 
- особиста безпека: злочинність, наркотизм; погана робота 
правоохоронних органів; корупція в поліції та серед суддів; 
- політична безпека: політична криза; заборони на обговорення деяких 
тем (релігія і церква, домашнє насильство, гомосексуалізм), неможливість 
захищати свої громадянські права перед владою. 
За результатами опитування, 58,1% представників молоді на запитання 
про інтерес до гуманітарної безпеки відповіло, що цікавляться подіями час від 
часу, ще 28,0% респондентів постійно цікавляться ситуацією гуманітарної 
безпеки. Тільки 13,9% молоді зовсім не цікавить, проблеми гуманітарної 
безпеки країни. Також респондентам було запропоновано оцінити рівень своєї 
поінформованості про гуманітарну безпеку. 
Таблиця 3.1. 
Ступінь поінформованості про гуманітарну безпеку 
 
Ступінь поінформованості К-ть респондентів % 
Досить поінформовані 22 51,2 
Недостатньо поінформовані 20 46,5 
Важко відповісти 1 2,3 
Всього 43 100,0 
Респондентам було запропоновано оцінити ступінь згоди із судженнями, 
потім ми об’єднали позиції, що виражають згоду та незгоду з ними. Більше 
половини респондентів (51,2%) висловили думку про достатню 
поінформованість про гуманітарну безпеку. Об’єднавши дві позиції, які 
висловлюють незгоду з думкою, ми з’ясували, що трохи менше половини 
молодих людей (46,5%) вважають себе недостатньо поінформованими про 
53 
 
гуманітарну безпеку. Можна сказати, що є невелика перевага серед обізнаних 
респондентів. 
Наслідуючи логіку нашого дослідження, для більш повного розуміння 
інформованості про гуманітарну безпеку недостатньо самооцінки молоді з 
цього питання. Респондентам було запропоновано оцінити, як часто вони 
шукають інформацію про гуманітарну безпеку. 
Постійно шукають інформацію про гуманітарну безпеку  23,2% молодих 
людей, ще 23,2 % досить часто шукають інформацію. 
 Більшість молоді – 34,9% – зазначила, що займаються пошуком 
інформації про гуманітарну безпеку зрідка, і лише через дуже важливі події. 
Практично не стежать за гуманітарною безпекою і зовсім не шукають про неї 
інформацію 11,6% та 6,9% респондентів відповідно. 
Нами було виявлено таку закономірність: що більше респонденти 
цікавляться суспільно-політичною сферою, то більше поінформованими у цій 
галузі вони себе вважають. 
Таблиця 3.2. 
Інформованість про гуманітарну безпеку залежно від інтересу до 
суспільно-політичного життя країни (у % від тих, що відповіли) 
Ступінь В загаль-ному Інтерес до суспільно-політичного життя 
поінформованості Високий Середній Низький 
про гуманітарну 
безпеку 
Досить 51,2 86,1 37,2 46,5 
поінформований 
Недостатньо 46,5 13,9 62,8 34,9 
поінформований 
Важко відповісти 2,3 – – 18,6 
Усього: 100,0 100,0 100,0 100,0 
Примітним є той факт, що більше половини з тих, хто стежить за подіями 
щодо гуманітарної безпеки час від часу, вважають, що недостатньо 
поінформовані про гуманітарну безпеку. Серед тих, хто уважно стежить за 
гуманітарною безпекою, лише невелика частина (13,9%) виявляє невпевненість 
у оцінці своєї політичної поінформованості. Загалом, можна сказати, що 
54 
 
респонденти не цілком адекватні щодо своєї політичної обізнаності, оскільки 
більша частина (46,5%) з тих, кого проблеми гуманітарної безпеки не цікавлять, 
упевнені, що добре знають все про гуманітарну безпеку. 
Також молоді було запропоновано відповісти, наскільки часто вони 
вступають у дискусії щодо політики гуманітарної безпеки зі своїм ближнім 
оточенням. Відповіді респондентів розподілилися таким чином: лише 20,9% 
опитаних зазначили, що постійно вступають у дискусії щодо політики з 
близьким оточенням; іноді обговорюють політику 37,2% респондентів; дуже 
рідко обговорюють політичне життя 32,5%; ніколи не обговорюють політику 
лише 9,4% опитаних. 
 Раніше ми вже переконалися, що на політичну участь індивідів впливає 
таке явище як політична соціалізація, яка відбувається за активного впливу 
агентів соціалізації – різних соціальних інститутів. Сучасне інформаційне 
суспільство передбачає значний вплив такого агента соціалізації, як інститут 
засобів масової інформації. Однак перед нами була мета – виявити основні 
канали отримання інформації про політику гуманітарної безпеки, тому в аналіз 
ми включили і таких агентів первинної соціалізації як близьке оточення. 
Таблиця 3.3. 
Найпопулярніші джерела отримання інформації про політику гуманітарної 
безпеки 
 
Джерела інформації К-ть респондентів % 
Соціальні мережі, форуми 25 58,1 
Новини 25 58,1 
Телевізійні новини 20 46,5 
Політичні ток-шоу 4 9,3 
Родичі, друзі, знайомі 2 4,7 
Радіо 2 4,7 
Газети, журнали – – 
 
Найбільш популярними джерелами отримання інформації про політику 
гуманітарної безпеки є соціальні мережі, форуми, сайти новин, а також 
55 
 
телевізійні новини. Незначну популярність серед молоді займають політичні 
ток-шоу, що набули великого поширення на телеканалах за останні кілька 
років. Також зазначимо, що дуже маленький відсоток молодих людей отримує 
інформацію від близького оточення та через радіо, а друковані видання взагалі 
не вибрав жодний респондент. 
Зазначимо той факт, що соціальні мережі часто можуть надавати 
неперевірену та скасовану інформацію про політику гуманітарної безпеки.  
На запитання, які небезпеки гуманітарної безпеки турбують найбільше і 
видаються найбільш небезпечними, відповіді респондентів представлені в 
таблиці 3.4(у відсотках). 
Таблиця 3.4. 
Найбільш небезпечним у гуманітарній безпеці є: 
Варіанти відповідей К-ть респондентів у % 
тероризм 58,1 
втрата самобутності 23,2 
безробіття 34,9 
невпевненість в майбутньому 58,1 
низький рівень життя 34,9 
злочини проти людей 93,0 
наркоманія 37,2 
алкоголізм 46,5 
ВІЛ СНІД 46,5 
торгівля людьми 95,3 
      
Аналізуючи відповіді респондентів на запитання, ми зробили такі 
висновки.  
Найбільш небезпечним у гуманітарній безпеці є торгівля людьми та 
злочини проти людей. Найменш небезпечними у гуманітарній безпеці 
респонденти вважають втрату самобутності, низький рівень життя населення та 
безробіття. 
На запитання про знання правил поведінки в разі виникнення 
небезпечних ситуацій (табл. 3.5.) відповіді анкетованих розподілилися так:  
 
56 
 
Таблиця 3.5. 
Самовизначення студентами рівня знань про небезпечні ситуації 
Небезпечні ситуації Маю Знаю теорію Знаю Не знаю, 
практичні поверхово що робити 
навички 
Крадіжка 20,9% 55,8% 25,6% - 
Грабіж 16,2% 60,4% 25,6% - 
Насильство 16,2% 65,1% 16,2% 4,7% 
Захоплення в якості - 74,4% 25,6% - 
заручника 
Вибух у будівлі, на - 90,6% 9,3% - 
вулиці 
Перестрілка на 16,2% 65,1% 20,9% - 
вулиці, у будівлі 
Активні дії сектантів 34,9% 34,9% 16,2% 16,2% 
щодо вас 
 
Тиснява в натовпі, 30,2% 60,4% 9,3% - 
масова паніка 
Аналізуючи дані таблиці можемо сказати, що більшість респондентів 
знають лише теорію як діяти в різних небезпечних ситуаціях. 
Відповіді на запитання «Що насамперед потрібно зробити для 
підвищення рівня гуманітарної безпеки громадян?» дають можливість 
зрозуміти очікування студентів. Головні очікування пов’язані з підвищенням 
добробуту і якості життя населення, розвитком системи соціальної допомоги, 
захистом прав і свобод. 
Для зростання рівня і якості життя необхідно проводити заходи, 
спрямовані на: подолання розриву в доходах бідних і багатих верств населення; 
встановлення гідних зарплат; створення робочих місць у регіонах; забезпечення 
доступним житлом; розвиток інфраструктури; забезпечення максимальної 
доступності освіти та якісної медичної допомоги. Наслідком реалізації цих 
заходів буде зниження рівня злочинності в суспільстві. Розвиток соціальної 
допомоги вбачають у захисті вразливих верств населення, яким потрібно 
«справді дати гарантії» і «забезпечити всім необхідним для життя», а також 
здійснювати реальну підтримку інституту сім’ї та дитинства. Молоді люди 
57 
 
вважають, що необхідно «дотримуватися конституційних прав і свобод», 
надати населенню «право на участь в ухваленні рішень», що стосуються 
їхнього життя, здоров’я та безпеки. До питання про дотримання прав і свобод 
примикають проблеми інформаційної безпеки. Вона вбачається не тільки в 
посиленні контролю за збереженням персональних даних, а й у доступі до 
об’єктивної інформації про стан справ у країні. Для збереження права на 
особисту безпеку молоді люди пропонують посилити боротьбу зі злочинністю. 
Решта міркувань молоді щодо зміни ситуації із гуманітарною безпекою в 
країні тематизуються за двома напрямами: те, що стосується внутрішньої 
політики держави як основного безпекового аґента, і те, що можна віднести до 
формування культури безпеки в населення. 
На думку молоді держава та інші соціальні інститути мають реалізувати 
взяті на себе обов’язки із захисту та забезпечення прав і свобод громадян», 
виправити рішення, що суперечать основним положенням Конституції, щоб 
завоювати довіру громадян. Пріоритетом, на думку респондентів, має стати 
розвиток науки, освіти, соціальної політики. Щоб підвищити зростання 
добробуту населення, необхідно: грамотне інвестування державних коштів в 
економіку; збільшення видатків на соціальну сферу; посилення боротьби з 
безробіттям, забезпечення умов для соціальної мобільності та підтримки 
значущої трудової діяльності; запровадження пропорційної системи 
оподаткування; забезпечення виконання плану приватизації непрофільних для 
держави активів. Серед інших ідей, запропонованих щодо внутрішньої 
державної політики, можна виділити:  
- посилення боротьби з корупцією у владних структурах; 
- виборність влади на всіх рівнях, зняття підписного цензу на виборах, 
обмеження обіймання виборної посади двома термінами, зміцнення місцевого 
самоврядування» 
- проведення справжньої реорганізації в поліції, встановлення контролю 
за сумлінним виконанням нею своїх функцій; 
58 
 
- реформування судової системи та забезпечення її реальної незалежності, 
включно з виборністю суддів. 
Що стосується формування культури безпеки, то респонденти 
наголошують на необхідності проведення загальноосвітніх і спеціальних 
заходів. До таких заходів вони віднесли: створення умов для розвитку людини 
для того, щоб кожен міг знайти сферу застосування своїм знанням і навичкам; 
підвищення якості освіти; розвиток системи додаткової освіти, допомога молоді 
з працевлаштуванням; розвиток загальної культури населення, вміння 
міркувати і бачити багатогранність ситуації, що має призвести до формування 
відповідальності за своє життя. Крім цього, необхідно формувати правову 
відповідальність і грамотність, інформувати громадян про їхні права, 
проводити тренінги та курси з життєво важливих питань (наприклад, надання 
першої допомоги). З цього питання найбільше виявилося молодих людей, які 
пов’язують культуру безпеки зі зміною ставлення людей до свого життя. Вони 
вважають, що безпека людей залежить від того, наскільки люди здатні змінити 
свою поведінку і ставлення до багатьох життєвих моментів. 
Розвиток соціальної безпеки молодь пов’язує не лише з удосконаленням 
діяльності держави та інших аґентів, а й із розвитком культури безпеки в 
молоді. Розкид думок щодо заходів доволі великий – від благих побажань 
(підвищення соціального престижу і значущості молоді в очах суспільства) до 
конкретних заходів, серед яких можна виокремити такі: 
- забезпечення доступності культурних ресурсів для зайнятості молоді в 
дозвільний час; 
- збільшення фінансування на розвиток молодіжних об’єднань та активів 
для становлення молоді соціально активними громадянами; 
- створення умов для розвитку та реалізації здібностей, творчого 
потенціалу молоді; 
- активне залучення молоді до реалізації соціальних програм та акцій, 
спрямованих на боротьбу з тютюнопалінням, наркотизацією та алкоголізацією 
молоді, поширенням ВІЛ; 
59 
 
- запровадження інституту добровільних народних молодіжних дружин. 
Можна виокремити також групу відповідей, у якій молоді люди 
акцентували свою увагу на захисті прав молоді як соціальної групи. 
Насамперед ідеться про такі заходи, як: 
- створення спеціальних центрів із захисту прав молоді, які займалися б 
правозахисною просвітою та конкретними справами із захисту прав 
молодого покоління; 
- розроблення програми з інформування молоді про різноманітні 
соціальні ризики та можливу допомогу; 
- відновлення свободи інформації та ЗМІ, для чого слід зробити 
саморегульованим Інтернет, унеможливити концентрацію в одних руках 
кількох ЗМІ та частки  телеканалів понад 25%, створити канали передання 
думки молоді органам державної влади. 
Результати дослідження свідчать про серйозне ставлення учасників 
дослідження до проблеми гуманітарної безпеки та зацікавленість у підвищенні 
її рівня. Певну захопленість критикою можна пояснити тим, що через свої 
психолого-вікові особливості молодь украй критично налаштована до 
соціальної дійсності. Однак ця обставина, на наш погляд, не скасовує 
значущості й важливості вивчення та врахування думки молоді під час 
розроблення політики гуманітарної безпеки. 
 
 
 
 
60 
 
ВИСНОВКИ 
 
Забезпечення власної безпеки – одна зі сталих потреб як кожного 
конкретного живого організму, так і їхніх об’єднань, починаючи від зграї 
тварин і закінчуючи людським суспільством. З філософсько-світоглядної точки 
зору безпека являє собою складне явище, що охоплює різноманітні аспекти 
буття. 
Гуманітарна безпека націлена на захист основоположних свобод людини, 
на захист людей від уже наявних і потенційних загроз. 
Гарантувати гуманітарну безпеку означає формувати: безпеку у сфері 
економіки, харчування, здоров’я, довкілля, індивідуальну, громадську та 
політичну безпека. 
Під сутністю гуманітарної безпеки ми розуміємо насамперед захищеність 
переданого від покоління до покоління соціо- і духовно-культурного розмаїття: 
еталонів культурноподібних укладів життя, віри, традицій, освіти, етики, в тому 
числі політичної, тощо – одним словом, захищеність того, що Україні гарантує 
еволюцію і розвиток, а при втраті – інволюцію і деградацію. Маніпулятивні дії 
влади та екстраординарні за своїм характером масові акції протесту 
виявляються на ділі,  явищами «редукції складності», тобто поверненням до 
примітивніших соціальних форм (навіть якщо при цьому використовують 
сучасні  технології). 
Утвердження концепції просування і зміцнення гуманітарної безпеки 
нерозривно пов’язане з подоланням уповільненої стагнації, з політикою 
економічного зростання, що доповнюється проведенням сильної соціальної та 
регіональної політики. Вектор цих напрямів, як і відповідних їм заходів, має 
бути націлений у бік переходу від поляризованого суспільства,  до суспільства з 
переважанням середніх класів, а в них – професійних спільнот.  
Саме вони через мережу своїх організацій готові перманентно 
трансформувати, уточнювати концепцію гуманітарної безпеки, перетворюючи 
її на корисний аналітичний інструмент для реалізації загальнозначущих 
61 
 
інтересів у практичній політиці. Це реально можливо на базі постійного і 
чіткого опрацювання характеру мінливих загроз і шляхів забезпечення 
гуманітарної безпеки. 
Молодь є одним з основних суб’єктів суспільного відтворення, оскільки 
саме в молодіжних вікових групах зосереджено репродуктивний і трудовий 
потенціал населення. 
Участь молоді в суспільно-політичному житті залишається однією з 
найважливіших проблем сучасного суспільства. Це зумовлено тією соціальною 
роллю, яку молодь об’єктивно відіграє в суспільно-політичних відносинах. 
Спрямованість їхньої інтеграції в ті чи інші соціально-політичні структури, 
стійкість ідентифікації з ними, характер їхніх політичних ідей є чинниками 
формування солідарних відносин у суспільстві, збереження його цілісності та 
безпеки. 
На основі проведеного аналізу можна зазначити, що гуманітарна безпека 
– складне, багатогранне і багатокомпонентне поняття. Гуманітарна безпека як 
соціально-політичне явище може бути проаналізована і з погляду ступеня 
реалізації потреб як молоді, бо ідея гуманітарної безпеки тісно пов’язана з 
концепцією сталого демократичного розвитку, виступає як її невід’ємна 
частина і водночас як умова її реалізації. 
Тут двосторонню роль відіграє інноваційний потенціал молодих 
поколінь: 1) з одного боку, саме якісна соціалізація молоді, інвестиції в 
«людський капітал» сприяють забезпеченню лідируючих позицій конкретної 
країни в рамках міжнародної конкуренції; 2) з іншого – молоді покоління 
являють собою не просто резерв для відтворення будь-якого суспільства, але 
здавна відіграють активну суб’єктну роль у його багатоваріантному розвитку. 
Історія не раз демонструвала здатність молодих поколінь впливати на перебіг 
соціальних конфліктів. Часто саме втручання молоді в політичне життя 
призводило до настання радикальних змін. Саме ці чинники мають бути 
провідними в руслі молодіжної політики України. 
62 
 
Проблема гуманітарної безпеки має безліч аспектів. Поряд з 
економічними, технічними, військовими аспектами цієї проблеми існує і її 
культурний вимір. Гуманітарна безпека забезпечується не тільки захистом від 
загроз людини, а й станом самої нації, станом суспільства, останній же 
безпосередньо залежить від культурних чинників, і одним із найважливіших 
чинників, що підтримують функціонування культури, є система освіти.  
Руйнування гуманітарної освіти веде до підриву основ національної 
культури, перешкоджає розвитку навичок раціонального критичного мислення, 
сприяє поширенню в суспільстві лженаукових ідей та архаїзації суспільної 
свідомості. У сучасному світі, що постійно ускладнюється, така тенденція 
просто небезпечна і веде до деградації національної культури, розмивання 
світоглядних і ціннісно-нормативних засад суспільства та національної 
ідентичності. 
У вересні-листопаді 2023 року, під час написання дипломної роботи, 
нами було проведено дослідження, яке стосувалося розуміння молоді міста 
Черкаси важливості гуманітарної безпеки в Україні.  
Об’єктом дослідження стали представники молоді віком від 17 до 35 
років. Обсяг вибіркової сукупності становив 43 особи. 
Головним методом дослідження послужило письмове анонімне 
опитування молоді, проведене на основі розробленої нами анкети дослідження.  
В опитуванні взяли участь представники молоді. Сукупність респондентів 
становила 43 молоді людини. Серед опитаних респондентів 27 осіб жіночої 
статі, що склало 63 % від загальної кількості опитаних, і 16 респондентів 
чоловічої статі, що склало 37 % від загальної кількості опитаних. 
Результати дослідження свідчать про серйозне ставлення учасників 
дослідження до проблеми гуманітарної безпеки та зацікавленість у підвищенні 
її рівня.  
Певну захопленість критикою можна пояснити тим, що через свої 
психолого-вікові особливості молодь украй критично налаштована до 
соціальної дійсності. Однак ця обставина, на наш погляд, не скасовує 
63 
 
значущості й важливості вивчення та врахування думки молоді під час 
розроблення політики гуманітарної безпеки. 
 
 
 
64 
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 
 
1. Бебик В. М., Головатий М. Ф., Ребкало В. А. Політична культура 
сучасної молоді. Київ : А. Л. Д., 2006. С. 41-65.  
2. Бородін Є. І., Жданова І. А., Жданова І. С. та ін. Вдосконалення 
шляхів залучення молоді до державного управління та державної служби. Київ: 
Держ. ін-т розвитку сім’ї та молоді, 2006. 112 с. 
3. Горбулін В. П., Литвиненко О. В. Національна безпека: Український 
вимір К., 2008. 104 с. 
4. Горбулін В. П., Качинський А. Б. Засади національної безпеки 
України. К., 2009. 272 с. 
5. Дегтярьова І. О., Ляхоцький А. І. Інноваційні підходи до залучення і 
використання потенціалу молоді в управлінні регіональним розвитком. Теорія 
та практика державного управління: зб. наук. праць. 2011. Вип. 4. URL: 
http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/tpdu/2011-4/іndex.html. 
6. Дмитрієва, М. Особливості ідейно-політичних настанов сучасної 
молоді. Соціально-психологічний вимір демократичних перетворень в Україні. 
Київ, 2003. С. 471 – 479.  
7. Дроздова Т. В. Молодь як суб’єкт державотворчих процесів. 
Державне будівництво: електрон. наук. фахове вид. Харків: Вид-во Харкыв 
НАДУ “Магістр”, 2009. № 2. URL: http://kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2009- 
2/іndex.html. 
8. Енциклопедичний словник   з   державного   управління   /   уклад.: 
Ю. П. Сурмін,   В.   Д.   Бакуменко,    А.    М.    Михненко    та    ін.;    за    ред. 
Ю. В. Ковбасюка, В. П. Трощинського, Ю. П. Сурміна. Київ: НАДУ, 2010. 820 
с. 
9. Канавець М. В. Вплив молодіжного руху на формування та 
реалізацію державної політики України: автореф. дис. .. канд. наук з держ. упр. 
Київ, 2009. 20 с. 
65 
 
10. Карнаух А. Проблеми молодіжної політики в сучасній Україні. 
Політичний менеджмент. 2005. № 4 (13). C. 63-69. 
11. Колесніченко Н. М. Становище молоді як одна з гуманітарних 
проблем нашого часу. Наукові праці: науково-методичний журнал.  Миколаїв: 
Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2002. Т. 23. Вип. 10. Політичні науки.  С. 88 – 90.  
12. Ліпкан В. А. Національна безпека України. К. : Кондор, 2006.             
552 с. 
13. Лиска О. Г. Взаємодія молоді з органами місцевого самоврядування. 
Теорія та практика державного управління: зб. наук. праць Харків: Вид-во 
ХарРІ НАДУ «Магістр», 2016. Вип. 3 (54). URL: 
http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/tpdu/2016-3/doc/3/05.pdf 
14. Можливості для молоді / упоряд. А. Коновалов, М. Шишкова, Д. 
Таран. Харків: ХМЦДМ, 2007. 76 с. 
15. Молодь та молодіжна політика в Україні: соціально-демографічні 
аспекти / за ред. Е. М. Лібанової. Київ: Інститут демографії та соціальних 
досліджень ім. М. В. Птухи НАН України, 2010. 248 с. 
16. Молодь України в алгоритмі суспільного життя. URL: http: // 
www.ipo.org.ua 
17. Молодь України у дзеркалі соціології / за заг. ред. О. Балакірєвої, О. 
Яременка. Київ: УІСД, 2010. 210 с. 
18. Мотречко В. В. Молодь як об’єкт державної політики органів 
місцевого самоврядування України. Актуальні проблеми публічного управління 
в Україні: матеріали ІІ Всеукр. наук.-практ круглого столу (Суми, 11 чер. 2015 
р.) / за ред. О. Ю. Крюкова. Суми: РВВ СОІППО, 2015. С. 88–90. 
19. Мотречко В. В. Молодь як суб’єкт державотворчих процесів: 
теоретичні засади. Актуальні проблеми державного управління: зб. наук. праць 
Харків: Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2014. Вип. 2(46). С. 309–316. 
20. Ніжнік Н. Р. Державно-управлінські відносини в демократичному 
суспільстві. Київ: Наукова думка, 1995. 207 с. 
66 
 
21. Орлов В. В. Формування державної молодіжної політики в Україні: 
монографія. Одеса: Вид-во ОРІДУ НАДУ, 2009. 210 с. 
22. Пироженко В. О. Гуманітарна складова національної безпеки: 
предмет дослідження та коло основних проблем. Стратегічна панорама. 2005. 
№ 2. С. 27–35. URL : https://goo.gl/7Ci71V. 
23. Примуш М. В. Загальна соціологія: навч. посіб. Київ: Професіонал, 
2004. 590 с. 
24. Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні: 
Декларація Верховної Ради України № 2859-XІІ від 15.12.1992. URL: 
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2859-12. 
25. Ситник Г. П., Олуйко В. М., Вавринчук М. П. Національна безпека 
України: теорія і практика. К., 2007. 614 с. 
26. Скуратівський В., Трощинський В., Чукут С. Гуманітарна політика в 
Україні. К. : Вид-во УАДУ: Міленіум, 2002. 261 с. 
27. Феномен безпеки: соціально-гуманітарні виміри / за заг. наук. 
редакцією Віталія Мудракова. Хмельницький: ФОП Мельник А.А., 2022. 332с. 
28. Час приймати рішення: посіб. для молоді / упоряд.: О. Жукова. 
Херсон: МО «Нова генерація», 2010. 92 с. 
29. Чупрій Л. Концептуальні засади політики національної безпеки 
Української держави в гуманітарній сфері. Політичний менеджмент. 2013. № 1–
2. С. 35–41. 
30. Чупрій Л. Політика національної безпеки Української держави в 
гуманітарній сфері: концептуально-інституційний аналіз. К. : ФОП 
Кожуховський І. І., 2015. 508 с. 
31. Шарій В. І. Основи державного управління: навч. посіб. Черкаси: 
видавець Чабаненко Ю.А. 2009. 518 с. 
32. Alkire S. A Conceptual Framework for Human Security. CRISE Working 
Paper 2. Oxford, 2003. Р. 25-42. 
33. Collins A. Contemporary Security Studies. L.: Oxford Univ. Press, 2008. 
470 р. 
67 
 
34. Hideaki Shinoda. The Concept of Human Security: Historical and 
Theoretical Implications.  IPSHU English Research Report Series. 2004. № 19. Р.12-
29. 
35. Human Security. United Nations Trust Fund for Human Security. URL: 
http://ochaon line.un.org/Default.aspx?alias=ochaonline. un.org/humansecurity 
36. Kerr P. Human Security. Contemporary Security Studies. L. : Oxford 
Univ. Press 2007. 350 р. 
37. Krause K. Towards a Practical Human Security Agenda. Policy Paper 26. 
Geneva: DCAF, 2007. Р. 56-68. 
38. Liotta P. H., Taylor O. Why Human Security?  The Whitehead Journal of 
Diplomacy and International Relations, Seton Hall University, Winter / Spring 2006. 
Р. 69-79. 
39. McRae R., Hubert D. Human Security and the New Diplomacy: 
Protecting People, Promoting Peace. Montreal & Kingston: McGill-Queen’s Univ. 
Press., 2001. 120 р. 
40. Paris R. Human Security: Paradigm Shift or Hot Air? International 
Security. Vol. 26. Issue 2. H. Р. 87–102. 
41. Tadjbakhsh S., Chenoy A.M. Human Security: Concepts and 
Implications, Routledge, UK, 2006. 256 р. 
42. UNDP. Human Development Report. Oxford: Oxford Univ. Press, 1994. 
360 р. 
43. What is Human Security?  Human Security Gateway. URL: 
http://www.humansecurity gateway.com/aboutUs.php 
 
 
68 
 
ДОДАТКИ 
Додаток А 
Анкета 
1. Ваша стать :  
а) жіноча; 
б) чоловіча. 
2. Ваш вік: ___________ 
3. Ваша освіта: 
а) середні освіта; 
б) середня спеціальна освіта; 
в) незакінчена вища освіта; 
г) вища освіта.  
4. На даний момент Ви: 
а) навчаєтесь; 
б) працюєте; 
в) поєднуєте навчання з роботою; 
г) не навчаєтесь і не працюєте. 
5. Чи відчуваєте ви себе в безпеці? 
а) так, відчуваю; 
б) не повною мірою 
в) ні, не відчуваю себе в безпеці. 
6. Що б ви могли сказати про власну гуманітарну безпеку? 
____________________________________________________________________
_________________________________________________________________ 
7. Чи цікавитесь Ви питаннями гуманітарної безпеки? 
а) так; 
б) ні. 
8. Чи достатньо Ви поінформовані про гуманітарну безпеку? 
а) досить поінформовані; 
б) недостатньо поінформовані; 
69 
 
в) важко відповісти. 
9. Як часто Ви шукаєте інформацію про гуманітарну безпеку? 
а) постійно; 
б) досить часто;. 
в) зрідка; 
г) не шукають. 
10. Наскільки часто Ви вступаєте у дискусії щодо політики гуманітарної 
безпеки зі своїм ближнім оточенням? 
а) постійно; 
б) досить часто;. 
в) зрідка; 
г) ніколи. 
11. Які джерела отримання інформації про політику гуманітарної безпеки 
Ви найчастіше використовуєте? 
а) соціальні мережі, форуми; 
б) новини; 
в) велевізійні новини; 
г) політичні ток-шоу; 
д) родичі, друзі, знайомі; 
е) радіо; 
є) газети, журнали; 
ж) _______________(ваш варіант). 
12. Що Ви вважаєте найбільш небезпечним у гуманітарній безпеці? 
а) тероризм; 
б) втрата самобутності; 
в) безробіття; 
г) невпевненість в майбутньому; 
д) низький рівень життя; 
е) злочини проти людей; 
є) наркоманія; 
70 
 
ж) алкоголізм; 
з) ВІЛ СНІД; 
и) торгівля людьми; 
і) _______________(ваш варіант). 
13. Чи знаєте Ви правила поведінки  правил поведінки в разі виникнення 
небезпечних ситуацій:  
 
Небезпечні ситуації Маю Знаю теорію Знаю Не знаю, 
практичні поверхово що робити 
навички 
Крадіжка     
Грабіж     
Насильство     
Захоплення в якості    
заручника 
Вибух у будівлі, на    
вулиці 
Перестрілка на    
вулиці, у будівлі 
Активні дії сектантів    
щодо вас 
 
Тиснява в натовпі,    
масова паніка 
 
14. Що насамперед потрібно зробити для підвищення рівня гуманітарної 
безпеки громадян? 
____________________________________________________________________
____________________________________________________________________
____________________________________________________________________
_________________________________________________________________
ChSTU repository

ChSTU repository preserves and enables easy and open access to all types of digital content including text, images, moving images, mpegs and data sets
