ChSTU repository
ChSTU repository preserves and enables easy and open access to all types of digital content including text, images, moving images, mpegs and data sets
Learn More
Please use this identifier to cite or link to this item:
https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6932| Title: | Релігія та політичне життя в Україні |
| Authors: | Даценко, Вікторія Станіславівна Галіч, Євгенія Вікторівна |
| Keywords: | релігія;політичне життя;політична філософія;релігійний плюралізм;релігіні інститути;релігійно-політичні відносини |
| Issue Date: | 2024 |
| Abstract: | Кваліфікаційна робота «Релігія та політичне життя в Україні» присвячена дослідженню ролі релігії у політичному житті України, аналізу впливу релігійних інститутів на політичні процеси, а також виявленню специфіки взаємодії церкви та держави в сучасній Україні. Окрему увагу приділено розгляду релігійної ідентичності в контексті національної політики, релігійної свободи, а також механізмів державної політики щодо релігійних організацій. В роботі успішно вирішена низка завдань, серед яких: розкрито поняття релігії та політики у філософії; розглянуто особливості взаємодії релігії та політики; проаналізовано роль релігії у політичному житті України у різні періоди; релігію та політичне життя в Україні; охарактеризовано релігію як чинник політичних процесів в Україні; вказано на перспективи розвитку релігійно-політичних відносин в Україні. Робота складається із 3 розділів, 8 підрозділів, висновків, списку використаних джерел. |
| URI: | https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6932 |
| Appears in Collections: | 033 Філософія (Політична філософія) |
Files in This Item:
| File | Description | Size | Format | |
|---|---|---|---|---|
| Галіч.pdf Restricted Access | 647.29 kB | Adobe PDF | View/Open Request a copy |
Items in DSpace are protected by copyright, with all rights reserved, unless otherwise indicated.
Extracted text
1 МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ КАФЕДРА ФІЛОСОФСЬКИХ І ПОЛІТИЧНИХ НАУК Допущено до захисту Завідувач кафедри ФІПН________ ____________________________ «__»_________ 202__ р. УДК 2:323](477) Галіч Євгенія Вікторівна КВАЛІФІКАЦЙНА РОБОТА МАГІСТРА на тему: «Релігія та політичне життя в Україні» ступінь вищої освіти: другий (магістерський) галузь знань 03 Гуманітарні науки спеціальність 033 Філософія освітня програма Політична філософія Науковий керівник: Даценко Вікторія Станіславівна кандидат філософських наук, доцент Черкаси 2024 2 ЗМІСТ ВСТУП…………………………………………………………………..….3 РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВЗАЄМОДІЇ РЕЛІГІЇ ТА ПОЛІТИКИ……………………………………………………………………….7 1.1. Поняття релігії та політики в політичній філософії…………………7 1.2. Взаємодія релігії та політики………………………………………..21 РОЗДІЛ 2. РЕЛІГІЯ ТА ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ: ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ…………………………………………….……33 2.1. Роль релігії в політичному житті України до ХХ століття….…….33 2.2. Відродження релігійного життя в незалежній Україні…………….44 2.3. Взаємодія релігії та політики в умовах політичної та соціальної нестабільності……………………………………………………………………47 РОЗДІЛ 3. РЕЛІГІЯ ЯК ЧИННИК ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ: СУЧАСНІ ВИКЛИКИ……………………………………..……..60 3.1. Релігійний плюралізм в Україні: плюси та мінуси для політичної стабільності………………………………………………………………..……..60 3.2. Роль релігійних інститутів у політичних процесах: аналіз сучасних тенденцій…………………………………………………………………………66 3.3. Перспективи розвитку релігійно-політичних відносин в Україні...71 ВИСНОВКИ…………………………………………………………...…79 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………….…..84 3 ВСТУП Актуальність дослідження. У сучасному світі релігія та політика є двома важливими сферами соціального життя, які значною мірою визначають розвиток суспільства, взаємодію його інститутів і громадян. Взаємозв’язок між релігією та політичним життям є особливо важливим у контексті пострадянських країн, серед яких Україна займає одне з ключових місць. Україна, що має багатоконфесійне населення та історичні традиції релігійного pluralizmu, стикається з численними викликами в інтеграції релігійних факторів у політичний процес, у межах якого відбуваються складні взаємодії між державою, церквою та громадянами. Актуальність дослідження взаємозв’язку релігії та політичного життя в Україні визначається низкою факторів, пов’язаних із сучасними соціально- політичними змінами та особливостями розвитку української держави. Україна є країною з багатоконфесійним населенням, що має багатогранну релігійну історію, тісно переплетену з політичними процесами, що формували національну ідентичність та державну політику. У цьому контексті питання взаємодії релігії та політики набуває великого значення для розуміння внутрішньої політичної стабільності, розвитку громадянського суспільства, а також формування української державності в умовах глобалізаційних та геополітичних викликів. Важливість дослідження цієї теми зростає на тлі численних трансформацій в Україні після здобуття незалежності, зокрема, на фоні релігійної поляризації, боротьби за автокефалію Української православної церкви, а також викликів, що постають перед релігійними громадами в умовах війни на сході країни. Конфлікти на релігійній основі, боротьба за вплив між релігійними інститутами, а також використання релігійних символів і риторики в політичній боротьбі стали важливими аспектами, що визначають політичну ситуацію в Україні. 4 Питання релігійної свободи, церкви та держави, роль релігійних організацій у політичному процесі є важливими для осмислення особливостей політичної культури в Україні, а також для визначення механізмів взаємодії релігійних і політичних структур у процесі формування політичних і соціальних норм. Зокрема, необхідно аналізувати, яким чином релігія може стати фактором єдності або, навпаки, розподілу в українському суспільстві, а також досліджувати вплив релігійних вірувань на соціальні та політичні процеси в умовах післяреволюційного розвитку держави. В умовах сучасних геополітичних і внутрішніх викликів, таких як війна з Росією, процеси інтеграції в європейські та міжнародні структури, питання національної ідентичності і релігійної самоідентифікації стають ключовими для розуміння української політики. Особливо важливою є роль релігії як елементу національної консолідації та внутрішньої стійкості країни. Отже, дослідження взаємозв’язку релігії та політики в Україні є не тільки важливим для розвитку філософії релігії і політичної філософії, а й необхідним для поглибленого розуміння специфіки української політичної реальності, соціальних процесів та механізмів державного управління в умовах релігійного плюралізму і політичної трансформації. Це дослідження також допоможе визначити шляхи оптимізації релігійної політики в Україні, сприяти розвитку діалогу між релігійними громадами та державними інституціями, що є особливо актуальним у контексті забезпечення соціальної злагоди, мирного співіснування різних релігійних і культурних спільнот. Мета цієї магістерської роботи полягає в дослідженні ролі релігії у політичному житті України, аналізі впливу релігійних інститутів на політичні процеси, а також виявленні специфіки взаємодії церкви та держави в сучасній Україні. Окрему увагу буде приділено розгляду релігійної ідентичності в контексті національної політики, релігійної свободи, а також механізмів державної політики щодо релігійних організацій. Завдання дослідження: - розкрити поняття релігії та політики у філософії; 5 - розглянути особливості взаємодії релігії та політики; - проаналізувати роль релігії у політичному житті України у різні періоди; релігія та політичне життя в Україні: історія та сучасність - охарактеризувати релігію як чинник політичних процесів в Україні: сучасні виклики; - вказати на перспективи розвитку релігійно-політичних відносин в Україні. Об’єктом дослідження є взаємодія релігії та політичного життя в Україні. Предметом дослідження є філософський аналіз ролі релігії в політичному житті України. Для дослідження теми використані різні методи, які дозволяють глибоко та всебічно осмислити взаємодію цих двох сфер в українському контексті: історико-філософський метод (цей метод полягає в аналізі історії взаємодії релігії та політики в Україні через призму філософських ідей і концепцій, що мали вплив на політичні та соціальні процеси); аналіз текстів і дискурсів (застосування цього методу полягає в дослідженні текстів релігійних вчень, політичних документів, публічних виступів політиків, а також засобів масової інформації, що стосуються теми релігії та політики); порівняльний метод (цей метод дозволяє порівняти досвід взаємодії релігії та політики в Україні з іншими країнами, де релігійні інститути відіграють важливу роль у політичному житті); філософський аналіз концептів (цей метод передбачає детальний аналіз ключових концептів, пов’язаних з релігією та політикою, таких як свобода віросповідання, церква і держава, релігійна ідентичність, політичний плюралізм). Практичне значення дослідження взаємодії релігії та політичного життя в Україні полягає в тому, що воно може стати корисним для студентів та спеціалістів для розробки конкретних рекомендацій та стратегії щодо покращення взаємодії релігійних інститутів і державних органів, а також для вдосконалення державної політики в релігійній сфері. 6 Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 87 сторінок. Список використаних джерел включає 52 позиції. 7 РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВЗАЄМОДІЇ РЕЛІГІЇ ТА ПОЛІТИКИ 1.1. Поняття релігії та політики у філософії У гуманітарних науках, а також у філософії, важливим є питання етимологічного значення основних категорій та понять, оскільки саме в них закладено їхній глибинний зміст. Щодо поняття «релігія», то, аналізуючи філософські погляди Цицерона, Лактанція та Аврелія Августина, А. Осипов приходить до висновку, що це поняття є поєднанням двох значень: синтезу єднання і благоговіння, що характеризує релігію як таємничий духовний союз, в якому людина через благоговіння з’єднується з Богом, при цьому любов виступає як основне джерело цього єднання. Зокрема, Цицерон розглядав термін «релігія» як похідне від латинського дієслова relegere (збирати, обмірковувати, відкладати на особливе споживання), розуміючи його як благоговіння або ставлення до чогось із особливою увагою та пошаною. Лактанцій пов’язував значення цього терміна з латинським дієсловом religare в контексті «поєднувати». Аврелій Августин трактував суть релігії як прагнення відновити втрачену єдність між людиною і Богом, стверджуючи, що релігія полягає у з’єднанні з єдиним Богом, коли душі «прив’язуються» до Нього (religantes), що й дає підґрунтя для терміну religio. При цьому він підкреслював, що благоговіння та прагнення з’єднатися з Абсолютом не здатні забезпечити цілісне сприйняття сакрального без включення почуття любові [43, с. 98]. У Біблії термін «релігія» та його похідні не використовуються, і весь комплекс релігійних переживань та ставлення людини до Бога позначається через поняття віри. Проте релігія не зводиться лише до віри в існування вищих сил і виконання певних обрядових дій, мета яких полягає в забезпеченні стабільності та безпеки, оскільки така трактовка є егоцентричною. Саме любов дає можливість зрозуміти релігію як зустріч. Віра починається не стільки від Бога-страху (як стверджує Рудольф Отто, 8 який розглядає релігію як зустріч з Іншим, коли Бог одночасно притягує і лякає), скільки від Бога-любові, якому можна сказати «Ти» (як це описують Мартін Бубер, Сергій Булгаков, Володимир Іванов). Отже, релігія народжується з моменту, коли людина звертається до Бога, якого відчуває всередині себе серцем. Саме тому розуміння релігії як діалогу у формі зустрічі «Я – Ти» набуває особливого значення. Питання про сутність релігії завжди було проблематичним, оскільки воно стосується внутрішнього стану індивіда і виражає його трансцендентні потреби. Релігія є особливим духовним життям людини, що пов’язане з нескінченними переживаннями, водночас містить у собі соціальний вимір, виражений у певній організації. Саме тому існує безліч визначень релігії, які акцентують увагу на різних аспектах її сутності: на тому чи іншому почутті, яке її характеризує (любов, радість, страх, благоговіння), або ж на зовнішніх моментах, таких як ритуали, догми, правила і вимоги культу [39, с. 68]. Така багатогранність характеристик релігії, кожна з яких має суттєве значення, вимагає розгляду сутності релігії в історичному контексті. Філософські спроби осмислення релігії зароджуються ще в античному світі. Завдяки Арістотелю та Платону, ми дізнаємося, що філософський підхід до релігії був властивий ще Ксенофану та Сократу. Проблеми релігії набули широкого висвітлення в діалогах Платона («Держава», «Закони», «Федр») та у «Метафізиці» Арістотеля. Для Платона релігія є згадкою про Бога, що є наслідком споглядання людиною світу ідей, де присутній Єдиний. Пізнання Божественних істин для Платона пов’язане з процесом пригадування того, що душа бачила під час свого передіснування. Він описує цей процес як своєрідну нестямність, адже це – пригадування того, що колись бачила наша душа, коли вона супроводжувала Бога. У свою чергу, в «Метафізиці» Арістотель у шостій книзі зводить «першу філософію» до науки, що займається незмінною та нерухомою сутністю. В дванадцятій книзі він конкретизує це поняття через вчення про першорух, який є формою всіх форм та мислення самого себе – тобто, вчення 9 про Бога. Ідея Бога, за Арістотелем, є наслідком розумності Космосу, де «в усьому світовому цілому все впорядковане визначеним чином, і кожен елемент займає своє місце для блага цілого» [1, с. 582]. Середньовічне мислення значно більше пронизане релігійною проблематикою порівняно з іншими історичними етапами розвитку філософії. У цей період релігія була заснована на Одкровенні, яке набуло статусу джерела Божественних істин, необхідних для сповідування та виконання. Святе Письмо, передане через пророків і апостолів, розглядалося як Божественне Одкровення для людства, яке має бути прийняте і визнане. Прагнення до особистісного зв’язку з Абсолютом, у свою чергу, дозволяло визначати релігію як союз між людиною і Богом. Однак якщо середньовічна культура була переважно теоцентричною, то епоха Ренесансу стала основою для розвитку антропоцентризму. Філософія Відродження формувалася під впливом секуляризаційних ідей і розриву з домінуючими установками середньовічної культури. Це проявлялося у всебічному утвердженні гідності особистості та прав людини на задоволення земних потреб і насолод [15, с. 25]. Сутність релігії в епоху Відродження була пов’язана з пантеїзмом і ідеєю богоподібності, що передбачало зрівняння людини з Богом. У цьому контексті трансцендентність Бога перетворювалася на іманентність, і людина більше не сприймала себе як образ Божий, а як носія самого Бога. Поряд з Богом виникав ще один творчий центр – людина, яка ставала рівною Богові (це ідеї М.Кузанського, Марсіліо Фічіно, Джованні Піко делла Мірандола та інших). Такий підхід до людини та її розумових здібностей, на думку Миколи Бердяєва, не тільки піднімав людину, але й принижував її, оскільки він перестав вважати людину істотою вищого божественного походження. Гуманізм Відродження, за його словами, «самостверджував людину без Бога», через що людина втрачала відчуття зв’язку з вищим джерелом свого життя. Тому це самовизначення людини призводило до її відчуження від 10 духовного виміру існування, що спричиняло моральну та екзистенційну кризу. Доба Відродження підготувала ґрунт для секуляризації духовного поступу, що проявилося в переході до нових форм культурного буття. Філософія Нового часу, а зокрема німецька класична філософія, зосереджувалася на абсолютизації науки та розуму, що в свою чергу призводило до нехтування самою людиною, її індивідуальністю та особливістю. Високі морально-духовні прагнення, які зосереджувалися на вдосконаленні людини через богоподібність, замінюються земними, корисливими інтересами, орієнтуючись на матеріальне існування. Абсолютизація розуму, що стала характерною для цього періоду, почала ставити під сумнів існування Бога. Наприклад, Декарт, проголошуючи, що можна сумніватися у всьому – в існуванні природи, Бога, людини – але не в тому, що я мислю, підкреслює, що єдиним незаперечним доказом існування є сам факт мислення. Релігія у Декарта виявляється не як обов’язкове спілкування з Богом, а як розгортання вродженої ідеї Бога в процесі пізнавальної діяльності людини. Для Іммануїла Канта релігія втрачає зв’язок із богоспілкуванням і зводиться до моральних зобов’язань, які людина визнає як заповіді Бога. У «Критиці практичного розуму» Кант писав, що моральний закон через поняття вищого блага як об’єкт і кінцеву мету чистого практичного розуму веде до релігії, тобто до пізнання обов’язків як Божих заповідей, не як санкцій, а як невід’ємних законів кожної вільної волі самої по собі, які, все- таки, необхідно розглядати як заповіді вищої сутності. Таким чином, для Канта релігія – це перш за все виконання моральних обов’язків, а не безпосереднє спілкування з Богом. Кант, розглядаючи свою філософію через призму чотирьох основних питань («Що я можу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватися? Що таке людина?»), доводить наявність абстрактних «речей у собі», які недоступні для чистого розуму. Відсутність наукових доказів 11 існування Бога, на його думку, робить віросповідні переконання необхідними постулатами практичного розуму, оскільки, за Кантом, саме Бог є гарантією моральності у світі. Проте він не бачив суттєвих відмінностей між релігією та мораллю, що, в свою чергу, дало підстави для багатьох філософів, зокрема Сергія Булгакова, стверджувати про їх тісний взаємозв’язок у філософії Канта [9, с. 50]. З початком розгляду філософських поглядів Йоганна Готліба Фіхте, німецький ідеалізм розвивається через вчення про Абсолют як ідею, що сама розвивається. Найбільшого розвитку та наукового обґрунтування ця концепція набуває в системі Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля. У Гегеля історія виступає як процес взаємодії Бога і людини, який він трактує як певний боголюдський процес, в рамках якого відбувається становлення як Бога, так і людини. Абсолют, за Гегелем, стає розумним через людську свідомість. Релігія для нього є другою формою саморозкриття Абсолютного духу. Важливою особливістю є те, що зміст релігії та філософії в його системі ототожнюється. Відмінність між ними є лише формальна: релігія виражає знання про Бога через уявлення, в той час як філософія робить це через поняття, в яких Абсолютний дух досягає свого вищого самопізнання. Такі погляди неминуче призводять до необхідності зняття релігії як форми пізнання Абсолюту і її заміни філософією, яка, на думку Гегеля, є найбільш досконалою формою цього пізнання. Експлікація цих різноманітних підходів до поняття «релігія», що склалися в історії філософської думки, дає можливість зрозуміти, чому визначення сутності релігії на рівні категорії є такою складною проблемою. Розуміння релігії як процесу зближення людського життя з надприродним Абсолютом, підвищення людини до нього та переживання зв’язку з ним набуває різних інтерпретацій у подальшому розвитку філософії [17, с. 115]. Так, у багатьох філософів епохи Відродження, Нового часу та класичної німецької філософії відбувається стирання межі між трансцендентним і іманентним, між творцем і його творінням. Людина 12 більше не прагне до богоподібності як образу Божого, а утверджується як «людинобог», тобто як всемогутня істота, що оволодіває природою та світом. Проте природа релігії, на думку цих філософів, все одно зберігається через відчуття трансцендентності Бога, що підтверджує впевненість у наявності надімперичного світу. Саме в релігії цей світ стає досяжним і відчутним для людини. Незважаючи на все це, трансцендентність Бога, навіть коли людина прагне до уподібнення йому, має зберігатися. Для розуміння сутності релігії С. Булгаков вводить категорію трансцендентно-іманентного, яка дає можливість усвідомити зв’язок з Абсолютом. Він зазначає, що релігія є переживанням трансцендентного, що стає іманентним, однак при збереженні своєї трансцендентності переживання трансцендентно-іманентного. Ця концепція дозволяє зберегти суттєву двоїстість релігійного досвіду, в якому трансцендентність і іманентність взаємодіють, але не зникають одна в одній, зберігаючи своє значення і в контексті особистісного переживання, і в контексті божественної реальності. Розуміння релігії як способу визначення людини в світі є важливим напрямком у сучасному українському релігієзнавстві. Вчені, такі як А. Колодний, П. Яроцький, Л. Филипович та інші, підкреслюють складність категоріального визначення поняття «релігія». Зокрема, А. Колодний звертає увагу на те, що релігія не є просто відображенням зовнішніх природних чи суспільних сил, а являє собою стан самовизначення людини у світі, процес здобуття людиною самої себе. Це визначення акцентує на внутрішній, глибинній сутності релігії, яка виходить за межі простої реакції на зовнішні фактори [22, с. 51]. Протилежним було поширене в радянській науці розуміння релігії як спотвореного відображення реальності, що викликає уявлення про надприродне і веде до відчуження людини від її сутності. Таке трактування релігії, як спотвореного світогляду, на думку сучасних українських дослідників, є поверхневим і не відображає справжньої сутності релігійного 13 феномену. Адже релігія має не лише зовнішні аспекти сприйняття, але й глибинно-внутрішнє наповнення, що базується на особистому досвіді та переживаннях. Колектив науковців Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України наголошує на важливості включення в дослідження релігії спеціальних методів і категорій, що використовуються в філософії ірраціоналізму та інтуїтивізму. Це необхідно для більш повного розуміння релігії як феномену, де велике значення має суб’єктивне самовідчуття людини, її причетність до надприродного, з особливим акцентом на моральному вимірі та переживанні екзистенційної ситуації. Такий підхід співвідноситься з антропологічною переорієнтацією сучасної філософії, яка зосереджується на самоствердженні і самореалізації людини у її унікальності та неповторності. Важливим є зміщення акценту з діяльнісного ставлення людини до світу на внутрішній світ, духовність і моральну складову. Експлікація релігійного феномену вимагає глибшого розуміння внутрішньої поліфонії людини, яка виступає не лише носієм свідомості або соціальних відносин, а є живою індивідуальністю з її пристрастями, сподіваннями, надіями та вірою. Такий підхід до релігії в сучасному українському релігієзнавстві відповідає тенденціям, що утвердилися у світовій філософії (екзистенціалізм, персоналізм, філософська антропологія). Це відкриває шлях для поновлення філософсько-гуманістичних і кордоцентричних мотивів в українській філософській думці, сприяючи більш глибокому осмисленню релігії як феномену, що має вирішальне значення для розуміння людської природи і її місця у світі [25, с. 51]. Розглядаючи роль політики та її зміст, важливо пам’ятати, що політика є суспільним явищем, а отже, її сутність визначається через людину, її потреби та інтереси, які стають основними детермінантами політичного життя. Саме це розуміння є основою для формування системи взаємовідносин у суспільстві, де політичні відносини відіграють центральну 14 роль, оскільки вони сприяють регулюванню політичних процесів та вирішенню проблем, пов’язаних з боротьбою за владу та реалізацією політичних цілей і амбіцій. Таким чином, можна стверджувати, що політика на всіх етапах історії слугувала інструментом для забезпечення особистих інтересів індивідів або реалізації завдань певних соціальних груп, що мають спільну класову, територіальну чи національну приналежність. Метою політики, як усвідомленої форми діяльності, є забезпечення найбільш ефективного способу реалізації суспільних процесів у конкретних умовах. Це передбачає вивчення, регулювання та розвиток цих процесів з урахуванням інтересів як правлячих, так і опозиційних груп. Політика часто реалізується через протиборчі відносини, хоча це не обов’язково означає революційні зміни. Наприклад, політичний компроміс також є своєрідним подоланням амбіцій однієї зі сторін у разі нетерпимості до позицій інших. Зміст політики полягає в узгодженості та відповідності результатів дій політичних інституцій і суб’єктів політики з об’єктивними процесами, що відбуваються в суспільстві. Ці процеси виникають із необхідності забезпечення справедливості та свободи для людей. Крім того, зміст політики виражається через систему цінностей, конкретні цілі, а також механізми прийняття рішень і мотиви, що стоять за ними [21, с. 55]. Виявлення меж змісту політики, їх взаємозв’язок та співвідношення з іншими аспектами, а також характер дій політичних суб’єктів формують структуру політики. У свою чергу, специфіка цих дій, яка залежить від цілей, інтересів, методів, технологій, засобів і форм організації людей у соціальні спільноти, безпосередньо впливає на зміст політики, розкриваючи його з якісних позицій. Таким чином, форма політики – це організаційна структура, яка забезпечує стійкість і керованість політичного процесу. Враховуючи взаємозв’язок змісту та форми, політичний процес визначається їхньою єдністю та цілісністю. 15 Функції політики можна класифікувати за спрямуванням її дій, серед яких можна виокремити такі: Управління суспільством – забезпечення його цілісності та стабільності через правове регулювання відносин, що дозволяє зберігати порядок і організованість. Конституювання відносин – визначення та встановлення статусу учасників політичного процесу, забезпечення захисту основних прав людини. Напрацювання загальних завдань та цілей суспільства – організація спільних дій для досягнення визначених цілей через системи технологій та організаційних форм. Забезпечення справедливого розподілу благ – організація справедливого розподілу ресурсів у межах суспільства. Гарантія безпеки – забезпечення безпеки для всіх груп і верств суспільства як усередині країни, так і на міжнародній арені. Формування цінностей і орієнтацій – створення та підтримка цінностей, що сприяють прогресу, задоволенню інтересів та досягненню поставлених цілей. Залучення громадян до політичного процесу – активізація участі громадян у політичному житті через різні форми взаємодії [8, с. 74]. Політичний процес характеризується складною внутрішньою структурою, що включає багаторівневу організацію цілей і засобів їх досягнення, різноманітні інтереси та структури суб’єктів політичних дій. Він відображає суперечливість і складність життєдіяльності людей, що складається з різних вимог і напрямків розвитку суспільства [10, с. 155]. Структура політики в найбільш загальному розумінні визначається кількома ключовими чинниками, які формують її комплексну природу і взаємодію. Ось основні з них: Політична участь – це характер політичної діяльності та поведінки суб’єктів політичного процесу, які включають активність громадян, 16 організацій, політичних партій та інших акторів, які беруть участь у політичному житті, реалізують свої політичні права і впливають на прийняття рішень. Політична культура – включає в себе традиції, цінності, рівень політичної свідомості, орієнтири та установки людей. Це основа, яка визначає, як індивіди і соціальні групи ставляться до політичних процесів, що для них є важливим, а також як вони усвідомлюють свою роль у суспільстві та політиці. Політико-ідеологічна складова – базується на науково-теоретичних ідеях і поглядах, які формують цінності, політичні наміри та дії індивідів. Ідеологічні конструкти (лібертаризм, соціалізм, консерватизм тощо) визначають стратегічний курс розвитку суспільства і політичні пріоритети. Система політико-правових норм – передбачає наявність формалізованих правил і законів, які регулюють політичні відносини, забезпечують права громадян і встановлюють межі для політичних дій. Включає в себе як конституційні норми, так і передвиборчі програми політичних партій, які є важливими для регулювання політичної діяльності. Владні політичні інститути – ці інститути визначають основні механізми влади, тобто систему органів, які приймають рішення та здійснюють управлінські функції. Вони включають державні органи, політичні партії, громадські організації та інші структури, які взаємодіють для завоювання та утримання влади. Процес прийняття політичних рішень – це складний механізм, що включає розробку, ухвалення і контроль за виконанням політичних рішень. У цьому процесі важливу роль відіграють політичні інститути, громадянське суспільство та медіа. Складність і суперечливість взаємовідносин між суспільством і владою – політика завжди містить у собі певні суперечності між різними інтересами в межах суспільства, а також між державою і громадянами. Дилема «підпорядкування» (покору владі) та «володарювання» (підвищення 17 впливу групи на державні органи) є центральною в політичних процесах і впливає на стабільність та розвиток політичної системи [52, с. 112]. В сучасному світі політика інколи розглядається через призму політичного маніпулювання або політичних технологій. Це аспект, який спрямований на використання різноманітних методів і стратегій для досягнення певних цілей. Однак політичне маніпулювання не є єдиним способом реалізації політики; важливу роль відіграє також науково обґрунтовані підходи, які застосовують різні методологічні і технологічні засоби для формулювання змісту та форм політичної діяльності. Політика як система має велику наукову складову, яка забезпечує її розвиток через аналітичні дослідження, прогнозування та оптимізацію політичних процесів. Це включає теоретичні розробки, соціологічні дослідження, вивчення громадської думки та політичного поведінки. Ця наука допомагає розуміти сутність людини в політичному контексті, визначати основні принципи прав людини, а також об’єктивні умови для реалізації прав і свобод. Таким чином, політика має багатогранну структуру, яка включає політичну участь, культуру, ідеологію, правові норми, владні інститути та процеси прийняття рішень, і все це взаємопов’язано та взаємодіє в рамках політичного процесу. Сприйняття політики як мистецтва використання можливостей не виводить її з раціонального контексту. Окрім загальних стратегічних підходів, важливу роль відіграють ситуаційні дії, інтуїція, пошук оптимальних шляхів, компромісів і гнучкість у процесі прийняття та реалізації політичних рішень. Політика не є замкненою категорією. Вона взаємодіє з іншими сферами суспільного життя, що підтверджує її широке охоплення та майже необмежений об’єкт. Різноманіття політичних сфер (соціальна, економічна, антропологічна, національна, екологічна, культурно-освітня, міжнародна тощо) свідчить про те, що політика не є самоціллю, а має справу з 18 вирішенням питань, що виходять за її межі. Як одна з найбільш динамічних сфер, політика реагує на виклики, тісно взаємодіє з іншими областями та впливає на їх розвиток. Це дає підстави для розрізнення внутрішньої і зовнішньої політики держави. Що стосується суб’єктів політичної діяльності, то ними можуть бути індивіди, соціальні групи та державні інституції. Індивіди є основними суб’єктами політики, оскільки саме їхні дії найповніше виявляють політичну активність. У політиці виділяють чотири рівні суб’єктів: Конкретні індивіди – вони безпосередньо здійснюють політичні дії і впливають на політичні процеси, як прямо, так і опосередковано. Органи та структури політичних організацій – вони реалізують конкретну політичну діяльність та приймають політичні рішення. Держава, її інституції, партії, суспільні об’єднання та рухи – вони керують великими суспільними групами і здійснюють політичну діяльність. Великі суспільні групи – ці групи формуються на основі соціально- класової чи етнічної приналежності: нації, народи, демографічні групи тощо [45, с. 99-102]. Таким чином, політика є специфічною формою людської діяльності, яка за допомогою планування, впровадження в життя та контролю забезпечує реалізацію як поточних, так і довгострокових інтересів різних соціальних груп. Вона складає систему відносин у суспільстві, що базується на індивідах, мікро- і макрогрупах, і регулюється нормованою ієрархією підпорядкування. Політика спрямована на встановлення та утримання політичної влади, виступаючи як інструмент свідомого саморегулювання суспільства. Інтереси власності або економічні інтереси, а також захист і збереження інтересів різних соціальних груп є основними детермінантами політики. У загальному контексті соціальна структура виступає як фундамент політичного процесу, оскільки вона визначає суб’єктів політики, а також спрямування та характер політичних процесів. 19 Ще однією важливою детермінантою політики є природно-географічне середовище. Якщо поглянути на історію людства, можна побачити, що географічні фактори істотно впливали на особливості політико-владних процесів. Геополітичні чинники визначають сутність соціальних, владних та економічних відносин, а також впливають на загальний процес формування інституційних структур і політичних дій. Аналізуючи природу політики як явища, де історичний стан владних відносин проявляється у соціальному середовищі та державі, слід звернути увагу і на демографічні фактори. Вони суттєво впливають на формування політичних процесів, оскільки соціальна структура та чисельність населення визначають механізми і умови відтворення політичних дій. Хоча демографічні фактори здебільшого впливають через економічну та культурну сфери, формуючи опосередкований вплив на політику, вони також можуть безпосередньо визначати структуру, зміст і форми політичних дій. Окрім цього, важливим детермінуючим фактором політичного процесу є духовна культура та традиційні норми. Вони визначають особливості структурування, функціонування та взаємодії політичних інститутів, а також їх форми й методи. Культурні традиції та національні особливості, історичне сприйняття соціальних, політичних і світових процесів значною мірою визначають такі організаційні прояви політики, як державний устрій, характер політичної соціалізації індивіда, систему політичних цінностей та політичних позицій [8, с. 122-125]. Соціально-психологічні фактори також мають важливе значення у визначенні політичної політики. Адже саме здатність відтворювати наукове пізнання світу через призму об’єктивної реальності за допомогою людського розуму надає політичному процесу структуру цілісності та раціональності. З іншого боку, суб’єктивні інтереси, характерні для окремих індивідів чи соціальних груп, що визначають їхню поведінку, вводять в політичну діяльність елементи ірраціональності, що робить її непересічною та специфічною. 20 Політична діяльність має прагматичний характер, зосереджуючись на повсякденних аспектах свідомості чи навіть підсвідомості. Вона зазвичай є дією тактичного характеру, що ґрунтується на поточних обставинах. Хоча на перший погляд політичні наміри можуть виглядати як результат ідеальних і цілісних уявлень, насправді кожен крок у політичній діяльності визначає наступний, і процес замикається на цьому. Логіка політичних дій формується не за допомогою абсолютної системи цінностей, а на основі змінюваних обставин. Згідно з Н. Макіавеллі, для досягнення мети можуть бути виправдані будь-які засоби, адже сама мета перестає бути моральним критерієм. Проміжні кроки в політичному процесі набувають більшої значущості, ніж сама кінцева мета, і вони стають самоцільними, що в результаті позначається на логіці вибору засобів політичної діяльності. В цьому замкнутому циклі політика втрачає свою зорієнтованість на великі ідеали. Таким чином, основним чинником, який визначає стратегічний напрям політичної діяльності, стає ідеологія, а не наука. Ідеологія стає моральним і правовим орієнтиром, що зрештою ірраціоналізує саму політичну діяльність. Крім того, політика може бути алогічною, оскільки дипломатія є своєрідною грою інтересів, «рольовою взаємодією» (як зазначає Г. Алмонд) і мистецтвом, яке, за словами П. Пікассо, дозволяє пізнавати істину. Логіка об’єктивної реальності не завжди є основою для здійснення такої діяльності. У нестабільних суспільствах із перехідною політичною системою та тоталітарних режимах політична діяльність часто визначається особистістю, яка її здійснює. Отже, зміни в політичній системі та устрої політичної влади здебільшого залежать від суб’єктивних мотивів, намірів і інтересів окремих осіб [39, с. 71]. В умовах демократичного устрою, що базується на конституційно- правових засадах, основними суб’єктами політичної діяльності є інституції політичної системи: держава, політичні партії, організації чи окремі індивіди, 21 чия діяльність регламентується правовими нормами, моральними принципами та загальновизнаними етичними стандартами [42, с. 103]. Отже, підсумовуючи, можна сказати, релігія – це одна з важливих тем, що досліджує взаємозв’язок релігійних уявлень, вірувань і практик з філософським осмисленням світу, людини та її місця у світі; політика є складним інструментом для організації та регулювання суспільного життя, який розвивається протягом всієї історії людства. Хоча політика формується насамперед на рівні буденної свідомості, її розуміння відбувається через систему наукових знань. 1.2. Взаємодія релігії та політики Релігія і політика є двома важливими соціально-духовними явищами, сфери яких мають значну взаємодію. Протягом всієї історії людства можна спостерігати цю тісну переплетеність. Більшість дослідників, серед яких і релігієзнавці, і політологи, погоджуються, що хоча релігію і політику можна теоретично розмежувати, на практиці їх взаємозв’язок і взаємний вплив є очевидними. Останнім часом дедалі більше помітно посилення політизації релігії. Це явище стало об’єктом досліджень таких вчених, як В.Є. Єленський, О.Н. Саган, А.М. Колодний, В.В. Климов, О.В. Бучма, С.І. Здіорук та інших. У зв’язку з підвищеною політизацією релігії важливо розглянути, як змінюється суспільний статус релігії та політики, а також з’ясувати, як вони функціонують у громадському житті. Труднощі в розмежуванні політичного і релігійного виникають, перш за все, через спільного суб’єкта. Конкретна особа або соціальна група є носієм як політичних, так і релігійних переконань. Членство в політичній організації не виключає можливості одночасного належання до релігійної організації, і навпаки. Індивід може здійснювати як політичну, так і релігійну діяльність, причому це може відбуватися одночасно (особливо в країнах, де політика і релігія тісно переплетені, як у деяких ісламських державах). 22 Політика і релігія, виконуючи регулюючу роль, мають великий вплив на суспільні відносини. Політика впливає на політичні відносини, релігія – на релігійні, і дуже часто їхні сфери взаємно перетинаються. Наприклад, один і той самий індивід може бути одночасно об’єктом як політичних, так і релігійних відносин, і ці відносини можуть співпадати. Згідно з концепцією, що суб’єкт є носієм практичної та духовної діяльності, джерелом активності та творчості, спрямованої на об’єкт, і політичний, і релігійний суб’єктом може бути одна і та ж особа [49, с. 167]. Це неминуче призводить до поєднання політичної та релігійної діяльності, оскільки індивід може здійснювати як політичні, так і релігійні дії. Тому, можна зробити висновок, що повне розмежування політики і релігії є неможливим. Політику і релігію також об’єднує віра в ідеал. Кожна з цих сфер має свій власний ідеал і прагне втілити його в реальність через конкретні дії. Релігійний ідеал, як правило, здійснюється в потойбічному житті, тоді як політичний ідеал повинен реалізуватися саме на землі. Люди, з одного боку, покладаються на політиків у покращенні свого земного життя, а на релігійних лідерів – у досягненні щастя в потойбічному світі, наприклад, у християнському раю. З іншого боку, релігія спочатку спирається на віру, а потім дає їй логічне обґрунтування. Політика ж, навпаки, спершу апелює до розуму, а вже потім закликає до віри в запропоновані ідеї чи програми. У будь-якому випадку, людина сьогодні не має повного задоволення ані своїх політичних, ані релігійних потреб, але вона сподівається і вірить, що її належність або хоча б прихильність до певної організації забезпечить виконання її надій. Таким чином, ми можемо побачити, що природа віри у політиці та релігії має певні спільні риси. Як політична партія, так і релігійна громада є організаціями. Кожна з них об’єднує певну кількість людей, створюючи колектив, який стає єдиним цілим завдяки спільним завданням, програмам, інтересам та поглядам [35, с. 23 155]. Спільним є також і використання співпраці для досягнення своїх цілей. Є багато прикладів того, як за допомогою релігійної підтримки політичні сили приходять до влади. Підтримка політичних партій релігійними спільнотами може проявлятися в наступних формах: Розповсюдження агітаційної літератури серед членів релігійної громади політичними прихильниками або безпосередньо священнослужителями. Проведення молитов і літургій, присвячених перемозі конкретної політичної сили чи її лідера. Під час богослужінь вихваляння діяльності певної політичної сили і негативне ставлення до її опонентів. Націлення на конкретного кандидата як на особу з позитивними рисами, інколи навіть проголошення його перемоги Божою волею або помазання його Божим обранцем, в той час як його супротивники виставляються в негативному світлі – як «вовки в овечій шкурі» або як посланці диявола [44, с. 83]. Така взаємодія між політикою і релігією демонструє, як тісно ці сфери можуть бути переплетені, коли йдеться про досягнення політичних цілей через релігійні канали. На практиці часто зустрічаються два або три види підтримки, хоча набагато рідше одночасно застосовуються всі можливі форми. Процес політизації релігійних організацій може набувати і більш радикальних форм. Відомо багато випадків, коли священнослужителі не лише агітують за політичні сили, а й самі стають частиною цих сил. У такому випадку політичне і релігійне стають нероздільними у їхньому житті. Політичні гасла вносяться в релігійну громаду, а сама громада стає важливим інструментом для захисту інтересів політичної сили, до якої належить їхній духовний лідер. Це проявляється не лише під час виборів, коли громада підтримує політичну силу як виборці, але й у практичних діях, таких як організація мітингів чи лобіювання певних політичних рішень. 24 Крім того, бувають випадки, коли релігійна організація отримує вигідні земельні ділянки або повернення храмів завдяки лобіюванню своїх інтересів політиками. У таких випадках політизація релігійних організацій є явно вираженою. Нещодавно стало помітною тенденція, коли священнослужителі не тільки вступають до політичних партій, а й створюють свої власні. Так з’являються політичні партії та рухи, які базуються на релігійних переконаннях. Організаторами цих партій можуть бути не тільки керівники релігійних організацій, а й прості члени громади, але, як правило, з благословення церковної ієрархії [1, с. 586]. Назви таких партій часто чітко відображають їх релігійну орієнтацію: «Республіканська християнська партія», «Українська християнсько- демократична партія», «Християнсько-ліберальний Союз», «Партія мусульман України» та інші. Проте при детальному вивченні передвиборчої програми таких партій можна часто побачити, що вони не містять явних релігійних постулатів чи позицій, які їх назва мала б відображати. Політизація релігії також проявляється в спробах комплектування органів місцевої виконавчої влади на основі конфесійної приналежності. Це призводить до того, що представники місцевої влади, депутати, політичні партії та громадські організації, намагаючись продемонструвати свою політичну і конфесійну орієнтацію, часто надають підтримку одній релігійній організації, ігноруючи інші. З наведеного можна зробити висновок, що релігія і політика є невіддільними аспектами суспільного життя, і хоча теоретично їх можна розділити, на практиці вони переплітаються в різному ступені. У реальному житті ми можемо лише говорити про ступінь їхньої взаємодії чи незалежності. Церква, завдяки особливому характеру своїх стосунків з віруючими, має можливість формувати певні моральні орієнтири та пріоритети, впливаючи на політичні погляди, навіть не займаючи активну позицію на 25 політичній арені. Релігійна організація не обов’язково повинна безпосередньо брати участь у політиці, щоб впливати на суспільні процеси. Достатньо просто виконувати свої основні функції. Наприклад, через свою світоглядну функцію релігія формує уявлення людини про саму себе, свої цінності, пріоритети, визначає її ставлення до світу та оточуючих, що неминуче впливає на політичні переконання та уподобання віруючих. Взаємодія релігії та політики може відбуватися на різних рівнях: суспільному (теократія, цезаропапізм, державна церква тощо) та індивідуальному (коли глава церкви є водночас главою держави, або навпаки), а також на зовнішньому та внутрішньому рівнях (структурному і функціональному) [18, с. 118]. Політика і релігія – це дві специфічні форми суспільного життя, в яких пересічно реалізуються схожі функції. Політика виконує такі основні функції: пізнавально-прогностичну, ідеологічну, нормативно-регулятивну, комунікаційну, виховну та інтегративну. Релігія ж виконує функції світоглядну, релятивну, комунікаційну, виховну, компенсаторну та інтегративну [35, с. 155]. За певних обставин релігія може виконувати і політичні, і правові функції, як це було, наприклад, в середньовіччі. Оскільки деякі функції релігії перегукуються з політичними функціями, переплетення політичного та релігійного є неминучим. Розглянемо детальніше функціональний рівень взаємодії релігії та політики. Світоглядна функція релігії полягає у визначенні мети та сенсу життя людини. Вона формує пріоритети, цінності та ідеали, що визначають поведінку індивіда. Сформовані релігією уявлення та світосприйняття віруючої людини можуть, з одного боку, призводити до конфліктів із політичною сферою – державою, партіями чи рухами, коли їхні ідеї суперечать релігійним переконанням. Це особливо відчутно, коли релігійний індивід або спільнота потрапляють в середовище іновірців. З іншого боку, в 26 єдиновірному середовищі віруючі можуть активно впливати на політику, пропагуючи свої погляди та норми поведінки, і брати участь у формуванні політичних доктрин. Не менш важливою є компенсаторна функція релігії в політичному житті. Вона допомагає людині пом’якшити або повністю усунути відчуття обмеженості та безвиході в земному існуванні, орієнтуючи на можливу зміну умов буття або на духовне збагачення. Релігія надає надію на кращу долю в потойбічному житті, обіцяючи компенсацію за терпіння та страждання, що можуть виникнути внаслідок політичної ситуації чи суспільних труднощів. Таким чином, релігійні переконання забезпечують людину внутрішньою мотивацією для життя, незважаючи на зовнішні труднощі. Комунікативна функція релігії реалізується через взаємодію людей як в релігійних, так і в позарелігійних контекстах, охоплюючи процеси обміну інформацією та сприйняття між людьми. Виокремлюють два рівні такого спілкування. Перший рівень – це спілкування віруючих між собою. Е. Дюркгейм порівнював релігію як комунікативну силу з клеєм, який з’єднує людей і допомагає їм усвідомити себе як моральну спільноту. Другий рівень – це спілкування віруючих з «священним» (Богом, ангелами) через священні обряди та ритуали. Для політики важливим є перший рівень спілкування, на якому віруючі обмінюються інформацією, зокрема й про політичні питання. Особистісний фактор тут грає ключову роль, адже люди, як правило, більше довіряють близьким, родичам, знайомим, а особливо тим, хто розділяє їхні погляди. Тому інформація, передана співприхожанином, має значно вищий рівень довіри в релігійній громаді, що може сприяти політичній мобілізації чи формуванню політичних переконань серед віруючих. Для стабільного функціонування політичного життя суспільства важливою є регулятивна функція релігії. Вона спрямована на організацію і регулювання поведінки віруючих, установлення порядку в їхніх взаєминах та діяльності. Релігія виробляє моральні норми та зразки поведінки, що 27 визначають, як повинні діяти її послідовники. Вона встановлює систему контролю за їх діяльністю, визначає заохочення та покарання за відхилення від цих норм. Ця функція релігії тісно переплітається з функцією політики, яка також має на меті залучити індивіда до складного світу соціальних відносин і регулювання поведінки. Особливу роль у взаємодії релігії, суспільства та політики відіграє інтегруюча та дезінтегруюча функція релігії. В одних випадках релігія є чинником єднання індивідів, груп і навіть цілих народів, а в інших випадках – вона може призводити до їх розділення. Одна й та ж релігія в рамках того самого суспільства може виконувати обидві ці функції одночасно. Наприклад, релігійні почуття можуть об’єднувати одновірців у меншині, але водночас вона може спричиняти роз’єднання в більшості, особливо якщо йдеться про відмінності у віросповіданні. Як зазначає фахівець з етнології релігії, професор Л.О. Филипович, релігійна інтеграція сприяє стабільності та збереженню цілісності особистості, соціальних груп, а також всього суспільства. Вона проявляється у рамках загального віросповідання, яке служить основою для єдності. У нашій історії можна згадати греко-католицизм, що відіграв ключову роль у запобіганні окатоличенню українців і їх повній полонізації. Релігія не лише об’єднує послідовників навколо спільних вірувань і цінностей, але й одночасно може створювати розрив між ними та тими, хто не поділяє їхніх релігійних переконань. Події Помаранчевої революції наочно продемонстрували, як релігія може згуртувати народ для досягнення загальнонаціональних політичних цілей. Г. Лебон стверджував, що релігійні вірування є тим чинником, який може моментально об’єднати народ заради спільної мети, створюючи єдність інтересів, почуттів і думок. Релігійний дух, за його словами, може замінити спадкові надбання та традиції, які є важливими для формування національної ідентичності. Коли народ охоплений спільним віруванням, його здатності 28 спрямовуються до єдиної мети – до торжества цієї релігії, що надає йому величезної сили та єдності. Виконуючи культуротранслюючу функцію, релігія сприяє також успадкуванню політичних традицій. Як і політика, релігія є важливою складовою частиною загальнолюдської культури, яка забезпечує збереження та передачу культурної спадщини певного народу, в тому числі і політичної культури. Через це релігія виступає як носій культурних цінностей, що формують і підтримують політичні уявлення та традиції. Особливу роль відіграє легітимно-розлегітимлююча функція релігії, яка полягає в тому, що релігія освячує існуючі соціальні порядки та норми поведінки, а також узаконює діяльність певних політичних сил. Жодна політична система не може існувати без легітимізації – не лише у правовому сенсі, але й в моральному, коли сама система отримує підтримку і виправдання через визнання її правомірності, зокрема, за допомогою релігійних інститутів. Завдяки легітимізації релігія формує оцінки соціально-політичних явищ, даючи їм релігійне обґрунтування, що сприяє утвердженню або зміцненню існуючого політичного устрою. В багатьох випадках релігія виступає як стабілізуючий фактор для держави, закликаючи до мирного існування та відмови від революційних перетворень чи насильницьких змін в політичній системі. Проте релігія може виконувати і делегітимуючу роль, коли певні соціальні групи або індивіди, які перебувають в іновірному середовищі, намагаються змінити існуючі порядки. Вони можуть обґрунтовувати свою боротьбу за зміни через релігійні трактати або Святе Письмо, визнаючи існуючі порядки неправомірними. У таких випадках релігія може стати рушійною силою для соціальних змін. Особливо яскраво проявляється ця функція в багатоконфесійному суспільстві, де релігії можуть підтримувати існуючий порядок, а інші – виступати проти нього. Релігії, що підтримують чинну політичну систему, 29 зазвичай вважають її легітимною, тоді як інші конфесії можуть виступати з критикою або навіть із закликами до змін. Загалом, повне здійснення цих релігійно-політичних функцій рідко спостерігається одночасно в одній країні. Вони залежать від соціально- політичних умов і конфігурацій у кожному окремому випадку. Однак завдяки реалізації цих функцій релігія може мати значний вплив як на стабільність, так і на зміну політичної системи, виконуючи як конструктивну, так і деструктивну роль у суспільстві. Релігійні організації, хоча й не здійснюють прямого політичного впливу, здатні підтримувати певні політичні сили або виступати на їхньому боці. Церква не є політичним інститутом, проте її роль у політичному житті суспільства значна, що підтверджує як історичний досвід, так і сучасні реалії [44, с. 83]. Дослідники М.Кардош та Е.Кардош виокремлюють три основні погляди на взаємодію релігії та політики. Перший з них стверджує, що релігія і політика є абсолютно різними сферами, що не повинні перетинатися. Прихильники цієї точки зору вважають, що між релігією та політичною ідеологією існує принципова відмінність, яка виключає будь-яку взаємодію між цими двома світами. Вони заперечують можливість їхнього зближення або взаємного впливу [20, с. 727]. Проте, на основі наведених прикладів, можна побачити, що політика і релігія, хоча й належать до різних сфер, мають багато спільного – від носіїв ідей до певних функцій, які накладаються одна на одну. Політика і релігія часто взаємодіють у реальному житті, навіть якщо формально належать до різних систем. Другий погляд на взаємодію політики і релігії полягає в їхньому повному ототожненні. Це яскраво проявляється в теократичних державах, де політика і релігія є майже нероздільними. Подібне ототожнення можна побачити і в марксизмі-ленінізмі, особливо в сталінському періоді. Марксова критика релігії часто перетворювалася на критику політичних порядків, які 30 вона підтримувала. В результаті, за часів Леніна, священнослужителі були сприйняті як політичні супротивники, а боротьба з релігією набула яскраво вираженого політичного характеру. Однак ця точка зору не є беззаперечною, оскільки між релігією і політикою є суттєві відмінності: Політика та релігія – це різні сфери соціальної діяльності і суспільної свідомості, що мають різну специфіку функціонування. Різна спрямованість: політика орієнтована на реальний світ, тоді як релігія – на надприродне. Різні витоки: політика виникає з інтересів і потреб людей, які пов’язані з досягненням і збереженням влади, тоді як релігія має соціальні та індивідуальні психологічні корені. Як зазначають М.Кардош та Е.Кардош, політика діє через індивідуальні інтереси та потреби людини, обіцяючи задоволення цих потреб. Релігія, натомість, зосереджена на моральному виправданні засобів досягнення цілей і на солідарній підтримці одновірців. Політика орієнтована на суспільні ідеали людини, тоді як релігія – на індивідуальні ідеали. Взаємозв’язок між політичною та релігійною позицією: релігійна позиція часто визначає політичну, але політична рідко – релігійну. Довіра: людина довіряє політиці свій добробут і соціальну стабільність. Якщо розчаровується в одній політичній силі, часто без особливих проблем переходить до іншої. З релігією все набагато складніше, оскільки вона охоплює всі сфери життя людини. Релігія для віруючого – це не просто питання земних благ, а питання сенсу життя та віри в вищі сили. Розчаруватися в релігії значно складніше, ніж у політичній партії, і перейти з одного віросповідання до іншого – це значно серйозніший крок, ніж змінити партійні переконання [47, с. 58]. Таким чином, хоча політика і релігія мають багато спільних аспектів, їхня природа залишається різною. Релігія в основному орієнтована на 31 духовний, моральний розвиток людини, тоді як політика сфокусована на реальних суспільних відносинах і зміцненні державного устрою. Взаємодія між практичними (політичними) явищами та вищими (духовними) проявами є причинно зумовленою: політичні явища часто обумовлені конкретними, практичними потребами суспільства, в той час як дія духовних явищ на політику має характер цілепокладання або доцільності, орієнтуючи суспільство на вищі, есхатологічні перспективи. У цьому контексті діяльність людини визначається не лише зовнішніми політичними обставинами, але й моральними та релігійними ідеалами, які пропонують певну мету або вищий сенс її діяльності. Політика, зазвичай, пов’язана з інтересами обмежених соціальних груп. Її прихильники – це певне коло людей, які прагнуть задоволення конкретних потреб. Натомість релігія здатна охоплювати представників усіх соціальних груп, вона має міжкласову основу, і її послання спрямоване на всіх людей без винятку. Суспільство в цілому живе за політичними законами, і релігія може бути винятком. Релігійна людина, звісно, дотримується тих політичних законів, які не суперечать її релігійним переконанням. Проте, якщо політичні й релігійні закони вступають у конфлікт, то релігійні закони часто мають пріоритет, навіть за умови покарання за їхнє порушення. Яскравим прикладом цього є те, як тисячі протестантів у Радянському Союзі, попри заборону на богослужіння і релігійні зібрання, не зраджували своїм переконанням, навіть якщо це призводило до тривалих ув’язнень. Якщо б релігія і політика були абсолютно несумісними явищами, то жодна взаємодія між ними була б неможливою. Однак насправді між ними є чимало спільного, що дає змогу цим сферам тісно переплітатися. У той же час відмінності між релігією та політикою роблять кожну з них окремою сферою суспільного життя. 32 Враховуючи ці моменти, можна стверджувати, що взаємодія політики та релігії є неминучою. Цю взаємодію можна проілюструвати через концепт кілець Ейлера, де: R – позначає сферу релігії, P – «чисту», секуляризовану політику, PR – заполітизовану релігію, RP – сакралізовані явища політики [31]. Розміри і глибина взаємодії політики та релігії змінюються залежно від соціально-політичних обставин (наприклад, високий ступінь взаємодії спостерігається в кризових суспільствах, до яких належить і Україна). Проте навіть у таких умовах повна відсутність взаємодії між релігією та політикою є практично неможливою. Видатний німецький філософ і письменник Томас Манн колись зауважив, що хоча релігія і політика є абсолютно різними сферами, вони однаково тісно пов’язані між собою, і не бачити цього означає не розуміти єдність світу [17, с. 113]. Отже, релігія і політика – це дві різні, але взаємопов’язані сфери суспільного буття. Вони можуть функціонувати окремо, але часто співпрацюють, а в деяких випадках навіть перетинаються. Хоча розрізняти політичне і релігійне є важливим завданням, на практиці це одне з найскладніших завдань сучасного суспільства. Вивчаючи взаємодію релігії та політики, ми можемо зрозуміти їхні спільні та відмінні аспекти і передбачити можливі сценарії їх взаємодії, що дозволить уникнути негативних наслідків та сприяти позитивним напрямкам розвитку суспільства. 33 РОЗДІЛ 2. РЕЛІГІЯ ТА ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ: ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ 2.1. Роль релігії в політичному житті України до ХХ століття Релігія відігравала важливу роль у політичному житті Київської Русі, а її взаємодія з державними інститутами стала основою для формування культурної та політичної ідентичності середньовічної східнослов’янської держави. Процес християнізації, що розпочався в кінці X століття, зокрема прийняття християнства князем Володимиром Святославичем у 988 році, був не лише релігійною зміною, а й важливою політичною стратегією, що мала далекосяжні наслідки для розвитку Київської Русі. Перехід від язичництва до християнства в Київській Русі, що отримав офіційне підтвердження після хрещення князя Володимира, був важливим етапом у розвитку цієї держави. У 955 році княгиня Ольга, попередниця Володимира, відвідала Візантію і приєдналася до християнської віри, але лише при Володимирі цей процес набув масового характеру, коли християнство стало державним релігійним інститутом. Основною причиною цього кроку було прагнення Володимира зміцнити свою владу і об’єднати територію Київської Русі, що складалася з різних племен і культур. Релігія стала важливим чинником інтеграції, а також засобом легітимації політичної влади князя. Володимир Святославич, прийнявши християнство, не тільки зміцнив свій авторитет як правителя, а й сприяв розвитку культурних та дипломатичних зв’язків з Візантією, яка була важливою політичною та релігійною силою того часу. Прийняття християнства змінило не лише релігійну практику, а й політичні інститути Київської Русі. Володимир Святославич не лише став князем-християнином, а й доклав зусиль до введення християнства як державної релігії, заохочуючи його поширення серед населення. Християнська релігія сприяла створенню централізованої політичної системи, що дозволило Володимиру ефективно контролювати свої території. 34 Прийняття християнства також посилювало ідею божественного права князя на владарювання. Володимир і його нащадки вважали себе божественно поставленими правителями, що отримали свою владу від Бога. Це надавало монархічному правлінню сакральний характер і закріплювало ідею єдності держави на основі християнської віри. Одним з ключових аспектів релігійної політики Київської Русі було встановлення міцних зв’язків з Візантійською імперією. Християнство, яке прийняв Володимир, було візантійським православ’ям, і саме через це він отримав можливість укласти династичний союз з Візантією, одружившись з принцесою Анною, сестрою імператора Василя II. Цей союз сприяв не лише релігійній інтеграції Русі в християнську цивілізацію, а й зміцненню політичних і економічних зв’язків з Візантією. Візантія, зокрема, надавала Київській Русі політичну підтримку, а також збагачувала релігійне життя Русі через введення візантійської культури, церковної організації та іконографії [46, с. 15]. Заснування православної церкви в Київській Русі стало основою для створення духовної ієрархії, що підкорялася князю, а пізніше – митрополиту. Це взаємозв’язок релігії та політики дозволяв князям зміцнювати свою владу. Церква стала не лише релігійною інституцією, але й важливим елементом управлінської структури. Священиків та ченців часто залучали до політичних та адміністративних справ, вони також займали важливі посади в державному апараті, таким чином поширюючи вплив церкви на всі сфери життя. Церква займала центральне місце у розвитку освіти та культури. Саме через церковні школи поширювалась грамотність серед правлячої еліти, а також пропагувались християнські цінності, які відображали і політичну ідеологію князівства. Хоча церква була важливою частиною політичної структури, час від часу виникали суперечності між духовною та світською владою. Це проявлялось у боротьбі за вплив між митрополитом і князями, а також в 35 інтервенції церкви в політичні справи. Перші суперечки між церковною та світською владою сталися вже за часів сина Володимира – Ярослава Мудрого, який прагнув утримувати церкву під своїм контролем, аби забезпечити стабільність і легітимність своєї влади [50, с. 125]. Релігійна політика в Козацькому періоді є важливою складовою історії України XVII-XVIII століть, адже в цей час релігія стала не лише духовним, а й політичним чинником, який визначав внутрішню стабільність та міжнародні відносини Козацької держави – Гетьманщини. Взаємодія релігії та політики в цей період була неоднозначною і часто залежала від змінних політичних обставин, взаємин з Річчю Посполитою, Московією та Османською імперією. Зокрема, церква відігравала важливу роль у формуванні національної ідентичності, підтримці влади козацьких гетьманів та в боротьбі за релігійну незалежність. Козацька доба – це період, коли православ’я стало важливою частиною національної ідентичності українського народу. У XVI-XVII століттях Україна перебувала під впливом двох потужних християнських традицій: католицизму (через польську шляхту та Річ Посполиту) та православ’я (через Московію та внутрішні традиції). В умовах національного гніту, коли українці були частиною Речі Посполитої, релігійна боротьба набула політичного виміру, а православна церква стала одним із символів автономії та свободи українського народу. З початком козацьких повстань під проводом Богдана Хмельницького в середині XVII століття релігійне питання стало одним із основних елементів боротьби за незалежність. Гетьман Хмельницький і його наступники активно підтримували православ’я як основну релігію Гетьманщини, що мало не лише релігійне, а й політичне значення. Православна церква стала важливим інститутом, який підтримував легітимність влади гетьманів та об’єднував народ навколо ідеї національної автономії [14, с. 82]. Після приєднання України до Речі Посполитої (кінець XV – початок XVI століття) православне населення України зіткнулося з намаганням 36 католицької церкви та польської влади впровадити унію – об’єднання православної церкви з Римом. Цей процес досяг кульмінації в 1596 році з утворенням Брестської унії, яка спричинила гострий релігійний конфлікт на українських землях. Брестська унія та утворення греко-католицької церкви стали однією з головних причин політичної напруги між православними українцями та польським урядом. Релігійна політика польської шляхти спричинила до великого народного невдоволення та сприяла початку козацьких повстань. У період Великої Руїни (1648–1657 рр.) і після укладення Переяславської угоди (1654), Московія стала новим союзником для православних українців, що також вплинуло на релігійну ситуацію. Однак навіть у цих умовах боротьба за релігійну незалежність залишалася актуальною, адже українці прагнули не тільки політичної, але й релігійної автономії. Однією з важливих сторін релігійної політики в Козацькому періоді було прагнення створити власну українську православну церкву, незалежну від польської, а згодом і від московської влади. У 1667 році, після Андрусівського миру, коли територія Лівобережної України була приєднана до Московії, Православна церква на Лівобережжі потрапила під контроль Московії, що стало важливим етапом у боротьбі за церковну автономію. Попри ці труднощі, в середині XVII століття на Лівобережжі вдалося зберегти певну автономію для православної церкви. Церква в Гетьманщині, хоча й залишалася під контролем Московії, здобула певну незалежність від польського католицизму та греко-католицизму. Церковна ієрархія не підкорялася Риму, і це стало важливим кроком на шляху відновлення української церковної автономії. Релігія в козацький період мала важливу роль у стабільності і політичному житті Гетьманщини. Православні священнослужителі активно підтримували гетьманську владу, служачи її духовними радниками. Церква була важливим елементом козацької культури, сприяючи розвитку освіти, 37 писемності та літератури. Водночас священиків залучали до державних справах, а деякі з них навіть займали високі державні посади. Управлінські інститути Гетьманщини також підтримували церкву як важливий інститут, який мав забезпечувати соціальну стабільність та сприяти моральному вихованню населення. Взаємодія між козацькою адміністрацією та церквою була досить тісною, а релігійна політика мала великий вплив на військову, економічну та соціальну ситуацію в Гетьманщині. Релігійна політика в Козацькому періоді також була визначена зовнішньо-політичними чинниками. Після укладення Переяславської угоди 1654 року Гетьманщина перейшла під протекторат Московії. У цей період відбувається посилення впливу Московії на українську православну церкву, і хоча Україна зберігає деяку релігійну автономію, православ’я в Гетьманщині стає частиною Московського православ’я. З іншого боку, Козацька держава вела активні дипломатичні стосунки з Османською імперією, яка підтримувала унію, але мусила враховувати православну релігійну традицію на території українських земель. Ці зовнішньо-політичні зв’язки впливали на релігійні відносини, однак Козацька держава залишалася вірною православній вірі, що ставало важливим елементом її політичної ідентичності [9, с. 52]. Імперський період в історії України, який охоплює часи, коли території українських земель були частинами Російської імперії та Австро-Угорщини, став важливим етапом у формуванні релігійно-політичних відносин. Взаємодія церкви і держави в цих імперіях мала значний вплив на релігійне життя українців, соціальні та політичні процеси, а також на розвиток національної ідентичності. Українські землі, що належали до Російської та Австро-Угорської імперій, мали різні умови для взаємодії церкви і держави, оскільки кожна імперія мала свою власну політичну структуру та підхід до релігійної політики. Тим не менше, загальними рисами були прагнення монархічних режимів використати релігію як важливий інструмент для зміцнення 38 політичної влади, соціальної стабільності і боротьби з національною опозицією. У Російській імперії, після включення України до її складу в середині XVII століття, православна церква стала важливим елементом імперської політичної ідеології. Московія, а пізніше Російська імперія, активно використовувала православ’я для легітимації своєї влади і стабільності. Ідея «сакральної монархії» і «божественного права царя» була основою політичної ідеології Російської імперії. Влада царя і православної церкви була нерозривно пов’язана: церква підтримувала владарювання царя як божественної установи, а цар надавав церкві особливі привілеї. У період правління Петра І (кін. XVII – поч. XVIII ст.) відбулося значне посилення контролю Москви над Українською Православною Церквою. У 1721 році, в результаті реформи, що проводилася Петром І, Московська патріархія була ліквідована, а на її місце було створено Священний Синод, що знаходився під контролем держави. Цей процес суттєво обмежив автономію української церкви і її здатність діяти окремо від московської політики. Однак у перші десятиліття після приєднання України до Московії, православна церква в Україні ще зберігала певну автономію. Українські митрополити, наприклад, могли обиратися на церковних соборах, а церква виконувала важливу роль у соціальному житті українців, зокрема через підтримку національної ідентичності. Після підкорення України Російською імперією, церква залишалася важливим елементом влади. Православне духовенство стало основним носієм державної ідеології і інструментом пропаганди лояльності до монархії. У свою чергу, церква отримувала фінансування і привілеї від держави, включаючи право володіти земельними ділянками та іншими ресурсами. Держава постійно втручалась у внутрішні справи церкви, що проявлялося у спробах контролювати церковну ієрархію, впливати на вибір митрополитів і священиків, а також формувати канони і обряди, що 39 відповідали потребам імперії. Важливою подією стало обрання митрополита Київського та всієї України, яке після 1686 року стало формально підконтрольним Москві. Під час правління Катерини ІІ і Олександра І Російська імперія проводила активну політику щодо уніфікації релігійного життя на підвладних їй територіях. Це виявлялося, зокрема, в дискримінації релігійних меншин, зокрема греко-католиків та протестантів, які жили на українських землях. Російська влада активно боролася з уніатами, скасовуючи їхню церкву та залицяючись до православних українців. На території Західної України, яка перебувала під контролем Австро- Угорщини, релігійна ситуація була ще більш складною через різноманітність релігійних традицій і національних меншин. Офіційною релігією на цих землях була католицька церква, яка була тісно пов’язана з політичною владою Габсбургів. Однією з важливих особливостей релігійної ситуації в австрійській частині України (Галичина) було існування греко-католицької церкви. Після укладення Брестської унії (1596 р.), більшість православних українців на цих землях приєдналися до католицизму, зберігаючи обряди східного обряду, але підпорядковуючись папі Римському. Греко-католицька церква стала важливим елементом політичної та релігійної системи Австрії, оскільки вона підтримувала лояльність українців до австрійської монархії. Католицька церква в Австро-Угорщині виконувала важливу роль у соціальній та політичній стабільності імперії. Вона активно підтримувала центральну владу, контролюючи моральний стан населення, сприяючи соціальній інтеграції та здійснюючи пропаганду державної ідеології. У той же час, у Галичині церква контролювала освіту, а також займала важливу роль у процесі державного управління. В Австро-Угорщині було значне число релігійних меншин, зокрема православних і протестантів. Австро-Угорська держава проводила політику терпимості, яка дозволяла певні релігійні свободи, але водночас вона 40 намагалася інтегрувати ці меншини в загальну імперську політичну ідеологію через релігійні та культурні реформи. У порівнянні з Російською імперією, де церква і влада були нерозривно пов’язані через православ’я і монархічний авторитаризм, Австро-Угорщина мала більш складну релігійну ситуацію завдяки етнічному та релігійному різноманіттю. В Російській імперії православ’я було головним інструментом політики, що підтримувала монархічну владу і зазнавала значного контролю з боку держави. В Австро-Угорщині, хоча католицька церква також була важливим елементом державної політики, релігійна ситуація була більш толерантною і різноманітною, з більшим визнанням релігійних меншин, таких як православні й протестанти [30, с. 134]. Період радянської влади, що тривав з 1922 по 1991 рік, був одним з найскладніших етапів в історії релігійного життя України. Радянський режим, спираючись на атеїстичну ідеологію, активно проводив політику секуляризації, спрямовану на ліквідацію релігійних інститутів, а також на придушення будь-якої релігійної діяльності. Україна, як одна з найбільших республік Радянського Союзу, зазнала численних репресій проти релігійних організацій та священнослужителів, а також боротьби з релігійною свідомістю населення. Після встановлення радянської влади в Україні у 1917–1920 роках розпочався активний процес секуляризації та ліквідації церковних інститутів. Уже в перші роки радянської влади було проведено ряд реформ, які істотно змінили релігійне життя країни. Одним з перших кроків було відділення церкви від держави. Радянська конституція 1918 року проголосила свободу віросповідання, але на практиці це означало, що церковні установи позбавлялись державних субсидій, землі, майна, а також можливості втручатись у політичні справи. Церковний вплив на суспільство був серйозно обмежений. У 1920-х роках радянська влада почала масову кампанію по ліквідації церковних організацій та їхнього майна. Це стосувалося не лише 41 православної церкви, а й інших релігійних об’єднань, таких як греко- католицька церква, юдеї, мусульмани та протестанти. Радянська влада намагалася знищити релігійні громади через заборону їхньої діяльності, закриття церков і монастирів, а також через репресії проти священнослужителів. Величезне число церков і храмів було закрито або перероблено на музеї атеїзму, клуби, склади тощо. Найбільше постраждала Українська Православна Церква, особливо після того, як у 1925 році було створено «Об’єднану Українську Православну Церкву», яка в підсумку стала частиною Російської Православної Церкви (РПЦ). Церква була під жорстким контролем радянської влади, а священники змушені були підписувати угоди, за якими обіцяли не втручатися в політичні справи. Особливо активними стали переслідування у 1930-х роках, коли в Україні була проведена кампанія боротьби з "церковним фашизмом" та знищенням інтелігенції, включаючи священиків і богословів. Ці репресії стали частиною загальної сталінської кампанії з очищенням суспільства від будь-якої форми інакомислення. Особливо тяжким був період для греко-католицької церкви в Західній Україні. Після приєднання Західної України до складу СРСР у 1939 році, радянська влада почала активно ліквідувати Українську Греко-Католицьку Церкву (УГКЦ). У 1946 році було проведено Львівський псевдособор, на якому під тиском радянської влади та з участю агентів НКВД було проголошено ліквідацію УГКЦ та її злиття з Російською Православною Церквою. Це стало величезним ударом для релігійного життя українців у Галичині, оскільки багато священиків та вірян стали жертвами репресій або були змушені перейти до підпільної діяльності. В період правління Микити Хрущова (1953–1964) антицерковна політика радянської влади набула нового витка. Хрущов відкрито заявляв про необхідність «повного знищення релігії» в Радянському Союзі. 42 У цей час були запроваджені нові репресії проти церковних структур, і знову почалась хвиля закриттів храмів і монастирів. Особливо відчутно постраждали православні церкви в Україні. Церква зазнала величезного тиску через численні обмеження, включаючи заборону на релігійні заходи та святкування, утиски на священиків, обмеження на навчання в духовних навчальних закладах. Незважаючи на жорсткий контроль і репресії, релігійне життя в Україні не зникло. Багато релігійних громад і об’єднань перейшли в підпілля. Православна церква, греко-католики, протестанти і навіть мусульмани продовжували свою діяльність через нелегальні богослужіння та інші форми релігійної практики. Проте це призводило до переслідувань і арештів священиків і мирян. Зокрема, під час «відлиги» радянська влада дещо пом’якшила антицерковну політику, дозволивши певні свободи для релігійних громад, але ці зміни були швидко скасовані після того, як почали зростати настрої національної самоідентифікації та пошук культурних і релігійних цінностей в Україні. В кінці 1980-х років, в умовах «перебудови» (реформ Михайла Горбачова), в СРСР почалися зміни, що дозволили певне відновлення релігійної діяльності. Відбулась часткова лібералізація релігійного життя, зокрема були скасовані деякі обмеження на діяльність релігійних організацій. У цей період, для українців важливими стали нові можливості для вільного здійснення релігійних практик. У 1988 році в Україні відзначали тисячу років хрещення Київської Русі, що стало значною подією для українських православних, а також для інших християнських конфесій. Відзначення цієї дати було також формою визнання важливості християнства в українській культурі та історії. Останні роки радянського правління в Україні стали періодом відновлення релігійної активності. Після проголошення незалежності України в 1991 році, релігійне життя зазнало значних змін, оскільки церкви і 43 релігійні громади отримали можливість вільно діяти і організовувати свою діяльність на всій території країни. Греко-католицька церква, яка була заборонена в радянській Україні, відновила свою діяльність, а православні громади почали відновлювати свою автономію, зокрема в контексті створення незалежної Української Православної Церкви Київського патріархату [31]. Отже, релігійна політика в Київській Русі була важливим чинником, що сприяв не лише зміцненню влади князів, а й інтеграції Русі у християнський світ. Християнізація Київської Русі змінила політичний ландшафт, надаючи державі нові культурні та духовні орієнтири, а релігія стала важливим інструментом політичної стабільності. Взаємодія церкви і світської влади формувала основи управління, культури та ідентичності, що відображалося у розвитку Київської Русі як однієї з основних держав Європи середньовічного періоду. У Козацькому періоді релігійна політика була важливим інструментом політичної боротьби за незалежність і стабільність. Православ’я стало основою для формування національної ідентичності, символом боротьби за духовну та політичну автономію. Водночас, релігійні питання визначали взаємодію з Річчю Посполитою, Московією та Османською імперією. Релігійна боротьба, прагнення до церковної автономії та підтримка православ’я стали основними елементами, які визначали політичну і культурну ситуацію на території України в козацький період. Ввзаємодія церкви і влади в імперський період в Україні була визначена специфічними політичними та релігійними обставинами, які змінювались в залежності від того, яка імперія контролювала ті чи інші землі. У Російській імперії православна церква була важливим елементом монархічної ідеології і виконувала роль інструменту державного контролю, тоді як в Австро- Угорщині церква була частиною імперської стабільності, але з більшою різноманітністю релігійних практик і більшим акцентом на терпимість до меншин. Релігійне життя в Україні в період Радянського Союзу характеризувалося жорстокими репресіями, секуляризацією і боротьбою з 44 релігійними інститутами. Радянська влада намагалася знищити релігію як соціальний і культурний феномен, однак попри усі обмеження, релігія залишалася важливою складовою ідентичності українців. В період перебудови і після розпаду СРСР релігія знову здобула важливе місце в житті українського суспільства, що стало частиною процесу відновлення національної ідентичності та незалежності. 2.2. Відродження релігійного життя в незалежній Україні Після проголошення незалежності України в 1991 році релігійне життя в країні зазнало значних змін. Відновлення незалежності супроводжувалося відродженням релігійних інститутів, розвитком конфесійного плюралізму і зростанням ролі релігії в політичному і соціальному житті країни. Проте нові виклики для релігійної ситуації України сталися на фоні складної політичної ситуації, зокрема через конфлікти між різними релігійними громадами та зусиллями держави щодо управління міжконфесійними відносинами. Після розпаду Радянського Союзу Україна стала однією з перших пострадянських країн, яка гарантувала свободу віросповідання, закріплену в Конституції 1996 року. Це забезпечило право кожному громадянину на вільний вибір релігійної належності та участь у релігійних практиках. В Україні на момент здобуття незалежності були представлені кілька основних конфесій: Православ’я, яке було домінуючою релігією, зокрема в східних і південних регіонах. Українська православна церква, під впливом Москви, мала значний вплив на релігійне життя. Греко-католицька церква, яка була заборонена в радянський період, відновила свою діяльність, зокрема в Західній Україні. Протестантизм, який також отримав значне поширення в пострадянський період, зокрема в контексті діяльності євангелістських, баптистських і п’ятидесятницьких церков. 45 Іслам, зокрема серед кримських татар, а також єврейські громади, зберігали своє існування та культурні традиції [34, с. 34]. Отже, після 1991 року Україна стала країною, де релігійний ландшафт значно змінювався, з’являючись як поле для конфесійної конкуренції і різноманітних релігійних практик. Незважаючи на забезпечення релігійної свободи, державна політика щодо релігійних організацій була неоднозначною. Держава в Україні постійно намагалася уникати прямого втручання в конфесійні справи, але одночасно підтримувала певні церкви, що мали політичну або соціальну підтримку. Певною мірою це стало елементом конфесійної політики, яка мала на меті збереження внутрішнього балансу в суспільстві. Одним із ключових аспектів стала боротьба за незалежність Української Православної Церкви (УПЦ). Остання залишалася підпорядкованою Московському патріархату до 2018 року, коли створення Православної Церкви України (ПЦУ) отримало канонічне визнання Константинопольським патріархатом, що стало важливою віхою в історії українського православ’я. У перші роки після здобуття незалежності держава намагалася формувати політику конфесійного нейтралітету, але це не завжди вдавалося, оскільки релігійна ситуація в Україні мала яскраво виражені національні та політичні аспекти. Одним з найбільших і найтриваліших релігійних конфліктів в Україні після 1991 року був суперечка між УПЦ Московського патріархату (УПЦ МП) і УПЦ Київського патріархату (УПЦ КП). Це питання стало важливим не тільки на релігійному, але й на політичному рівні, оскільки воно було пов’язане з проблемою національної ідентичності та політичної лояльності. УПЦ МП на чолі з митрополитом Володимиром (Сабоданом) традиційно мала значну підтримку з боку Росії, тоді як УПЦ КП, особливо після здобуття незалежності, виступала за розвиток незалежної церкви, яка б була символом української державності. УПЦ КП отримала підтримку на 46 заході України, де більшість населення підтримувала ідею національної самостійності та культури, а УПЦ МП була переважно представлена в східних і південних областях. Найважливішим моментом у конфесійному розвитку України стала автокефалія Православної Церкви України (ПЦУ), яка була офіційно проголошена в грудні 2018 року після отримання томосу про автокефалію від Вселенського патріарха Варфоломія. Цей акт став завершенням процесу, що тривав понад 1000 років, і розірвав канонічні зв’язки України з Росією в релігійному плані, що мало також глибокі політичні наслідки. Це рішення викликало серйозні протистояння всередині українського православ’я, оскільки значна частина парафій, які раніше належали до УПЦ МП, залишалася лояльною до Москви. Розкол між ПЦУ та УПЦ МП не тільки спричинив конфлікти всередині релігійних громад, але й став одним з важливих елементів російсько-українського протистояння, оскільки Російська Федерація активно підтримувала УПЦ МП, розглядаючи її як важливий інструмент своєї геополітичної впливовості [36, с. 125]. Релігійна ситуація в Україні також значно вплинула на політичну ситуацію в країні, особливо на тлі російсько-українського конфлікту. Вибір між УПЦ МП і ПЦУ часто став вибором між проросійськими та проукраїнськими силами. Релігійна ідентичність ставала важливим фактором для політичних сил, а підтримка тієї чи іншої церкви часто була пов’язана з політичною лояльністю до Москви чи Києва. Для частини населення релігійна приналежність і підтримка УПЦ МП стали символами ідентичності проросійських настроїв, тоді як ПЦУ стала символом незалежності і суверенітету України. Така поляризація релігійних поглядів сприяла загостренню політичних та соціальних конфліктів, зокрема під час та після Революції Гідності (2014 року), коли відкрите протистояння між проєвропейськими та проросійськими силами набуло релігійного виміру. Після 1991 року релігія в Україні почала переживати період відродження. Відновлення церкви та релігійних практик сприяло загальному 47 духовному відродженню. Релігійні громади активно включилися в благодійну діяльність, соціальну підтримку, освіту, медицину та інші сфери життя [40, с. 46]. Сучасні релігійні процеси в Україні також пов’язані з національною ідентичністю. Православ’я, у контексті УПЦ МП і ПЦУ, а також інші релігійні традиції, стали важливими аспектами в контексті підтримки державної суверенітету та національних прагнень. У пострадянській Україні релігійні громади та церкви стали важливими акторми політичного процесу. Їхня роль виходить за межі релігійної практики і включає активну участь у виборчих кампаніях, а також у формуванні державної політики, особливо в питаннях національної ідентичності, моральних норм і соціальних ініціатив. Релігійні інститути в Україні мають значний вплив на політичну ситуацію, оскільки часто переплітаються з політичними рухами та партіями, що використовують релігію як засіб мобілізації виборців або навіть як аргумент для підтримки певних політичних рішень [42, с. 105]. Отже, релігійне життя в Україні після 1991 року стало важливим фактором політичної та соціальної стабільності, але також джерелом конфліктів і розподілу. Конфесійна політика держави та релігійні суперечності в країні мають глибокий вплив на політичну ситуацію, зокрема на питання національної ідентичності, геополітичної орієнтації та внутрішньої політики. Релігійна ситуація в Україні залишатиметься важливим елементом політичної картини в майбутньому. 2.3. Взаємодія релігії та політики в умовах політичної та соціальної нестабільності В умовах політичної та соціальної нестабільності взаємодія релігії та політики стає особливо важливою і може мати як позитивні, так і негативні наслідки. В таких періодах релігія часто виступає не лише як моральний та духовний авторитет, але й як активний актор політичного процесу. Релігійні 48 інститути можуть відігравати роль стабілізатора, сприяючи соціальній згуртованості, або, навпаки, сприяти ескалації конфліктів, використовуючи релігійні ідеї як інструмент політичної боротьби. У періоди політичної та соціальної нестабільності релігійні інститути часто стають важливими агентами соціальної стабільності. Вони можуть виконувати роль «порохових бочок» для соціальних напружень або виступати посередниками між різними політичними та соціальними групами, допомагаючи уникати насильства та підвищувати рівень довіри серед громадян. Однією з головних ролей релігії в умовах нестабільності є її здатність виступати моральним авторитетом. Релігійні лідери, базуючись на християнських чи інших духовних принципах, можуть активно закликати до мирного вирішення конфліктів, пропонуючи суспільству моральні орієнтири для подолання соціальних та політичних криз. У цьому контексті релігійні громади можуть стати платформою для діалогу, яка допомагає згуртувати різні соціальні групи навколо спільних цінностей [48, с. 124]. Наприклад, під час політичних криз релігійні організації можуть організовувати молебні, миротворчі ініціативи, а також виступати з публічними заявами, що засуджують насильство і закликають до національної єдності. У цьому контексті церкви можуть допомогти подолати розрив між різними політичними силами та навіть між регіонами, заохочуючи до толерантності та мирного співіснування. Релігійні інститути також можуть активно брати участь у соціальних ініціативах, які сприяють стабілізації суспільства в періоди криз. Це можуть бути програми допомоги біженцям, підтримка переселенців, організація благодійних акцій для малозабезпечених верств населення чи постраждалих від конфліктів. В умовах політичної та соціальної нестабільності релігійні організації часто виявляються на передовій боротьби за соціальну справедливість і підтримку вразливих верств населення. 49 У кризових умовах релігія може також використовуватись як інструмент політичної боротьби. Ідеї та релігійні символи можуть бути використані для легітимації політичних режимів, посилення націоналістичних або консервативних рухів, а також для мобілізації підтримки серед певних соціальних груп [41, с. 88]. Релігійні інститути можуть стати важливим інструментом політичних режимів, які шукають способи легітимувати свою владу в умовах соціальних чи політичних потрясінь. Наприклад, в країнах, де політичні режими намагаються зберегти свій контроль через авторитарні методи, релігійні лідери можуть активно підтримувати владу, легітимізуючи її через релігійні вчення та заклики до морального обов’язку громадян перед владою. Іноді релігійні організації активно підтримують політичну еліту через співпрацю з урядом, що може бути вигідним обом сторонам – уряд отримує підтримку від широких верств населення, а церкви отримують пільги та підтримку з боку держави. Така взаємодія може зміцнювати статус певних релігійних груп та забезпечувати їх вплив у політичному процесі [38, с. 90]. Релігійні інститути можуть стати інструментом мобілізації для політичних опозиційних сил або для рухів, що прагнуть змінити владу. Це особливо яскраво проявляється в періоди революційних подій або соціальних протестів, коли релігійні громади стають ключовими агентами соціальних змін. У таких ситуаціях релігія може використовуватись як основа для політичної мобілізації, коли релігійні символи, практики або ідеї об’єднують громадян у боротьбі за соціальну справедливість, гідність або демократію. У таких ситуаціях релігійні лідери можуть активно підтримувати протестні рухи, сприяти організації маніфестацій та громадських акцій, а також виступати проти політичних репресій або авторитаризму. В умовах політичної та соціальної нестабільності можуть виникати конфлікти не лише між різними політичними силами, але й між релігійними громадами та державними інститутами. Це особливо актуально в 50 багатоконфесійних суспільствах або в періоди релігійних змін, коли певні релігійні групи починають ставити свої інтереси вище за інтереси держави. У періоди соціальної нестабільності релігійні громади можуть ставати джерелом розколів в суспільстві, коли конкуренція за вірян, фінансові ресурси чи політичний вплив призводить до конфліктів між різними релігійними групами. Це особливо часто трапляється в країнах з багатими релігійними традиціями, де одна конфесія може намагатися домінувати або політизувати свої релігійні принципи для досягнення політичних цілей [33, с. 34]. В умовах політичної нестабільності, особливо в авторитарних або тоталітарних режимах, релігійні інститути можуть опинятися під посиленим державним контролем, що обмежує їхню незалежність. У відповідь на такі дії релігійні громади можуть почати виступати проти державних органів, що посилює соціальне напруження. Помаранчева революція (2004) в Україні стала важливим етапом у становленні демократичних інститутів та громадянського суспільства в країні. Це був народний протест проти фальсифікації результатів президентських виборів, що призвели до зміни політичного курсу країни. Протести, які розпочалися в кінці 2004 року, мобілізували широкі верстви населення, а релігійні інститути відіграли важливу роль у цьому процесі, виступаючи як моральні авторитети, активні учасники громадського життя та навіть посередники в політичних питаннях. Релігійні організації та їхні лідери не були пасивними спостерігачами подій. Вони активно підтримували рухи за демократію та соціальну справедливість, демонструючи свою відданість високим моральним принципам і підтримку ідеалів національної гідності. Однією з важливих ролей релігії під час Помаранчевої революції стало виконання моральної та духовної функції. Релігійні інститути, зокрема Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП) та Українська греко-католицька церква (УГКЦ), активно підтримували 51 протестувальників на Майдані, закликаючи до мирних акцій і відстоювання правди та справедливості. Церква виступала як моральний авторитет для людей, які прагнули змінити політичний курс країни. Протягом революційних подій релігійні лідери часто зверталися до протестувальників із закликами до мирних методів протесту, незважаючи на можливі спроби силових структур застосувати насильство для придушення акцій. Учасники протестів, зокрема, відзначали роль релігійних інститутів у підтримці духовного стану учасників і пропаганді ідеалів справедливості, чесності та ненасильства. Наприклад, митрополит Володимир (УПЦ КП) і архієпископ Святослав (Шевчук, УГКЦ) закликали до мирного вирішення конфлікту та підтримки національного єднання, виступаючи з доповідями, що підкреслювали необхідність збереження гуманності в протистоянні. Однією з особливостей Помаранчевої революції була активна участь релігійних інститутів у організації молебнів і богослужінь для протестуючих. На Майдані регулярно відбувалися молитви за Україну, за гідність і свободу, які мали величезне моральне значення для учасників акцій. Молебні ставали символами єдності та надії на перемогу добра над злом, правди – над неправдою. Важливу роль у цьому процесі відіграли релігійні лідери, які на Майдані не лише молилися, але й об’єднували людей на основі християнських принципів співчуття, солідарності та національної гідності. Релігійні інститути, зокрема лідери церков, ставали посередниками у політичних процесах, намагаючись забезпечити діалог між різними політичними силами та мирно врегулювати конфлікт. Один із важливих аспектів участі релігійних інститутів у Помаранчевій революції полягав у тому, що вони виступали посередниками між урядом і опозицією. Коли після фальсифікації виборів виникла політична криза, релігійні лідери зверталися до обох сторін із закликами до діалогу, засуджуючи насильство і підкреслюючи важливість мирного вирішення 52 конфлікту. Церкви часто закликали до конструктивного діалогу, який би дозволив уникнути ескалації насильства. Зокрема, митрополит Володимир (УПЦ КП) виступав із закликами до переговорів, наголошуючи на необхідності пошуку компромісу та уникнення конфлікту між прихильниками різних політичних сил. Церкви активно підтримували демократичні цінності, що було важливим під час політичної кризи. Релігійні інститути виступали на підтримку виборчих прав громадян, закликаючи до дотримання принципів правової держави та прозорості виборів. Це допомогло зберегти мирний характер протестів і зменшити можливість насильницьких сутичок. Релігійні організації забезпечували соціальну мобілізацію протестувальників. Церкви стали не лише духовними центрами, а й центрами організації протестів, де люди могли отримати інформацію, моральну підтримку та навіть фізичну допомогу, таку як їжа та укриття. Протестуючи на Майдані, люди відчували підтримку не тільки з боку політичних активістів, але й релігійних спільнот, що ще більше зміцнювало їхнє прагнення до змін. Релігійні організації допомогли створити атмосферу солідарності і взаємопідтримки, що є важливим елементом розвитку громадянського суспільства. Протести під час Помаранчевої революції не лише стимулювали політичну активність, але й стали важливим моментом у формуванні української національної ідентичності та демократичних традицій, де релігія грала не лише роль морального компаса, але й важливого агента соціальних змін [33, с. 42]. Революція Гідності (2013–2014) стала однією з найбільш значущих подій у новітній історії України. Масові протестні акції, що почалися на Майдані Незалежності в Києві, змусили країну змінити політичний курс і вибороти своє право на демократичні перетворення, європейську інтеграцію та гідність. Водночас, у процесі цих подій релігійні інститути відіграли важливу роль у мобілізації протестувальників, моральній підтримці 53 учасників і формуванні моральної та національної ідентичності. Релігійні громади стали потужними соціальними акторами, впливаючи на політичний процес, а також на визначення суспільних і моральних орієнтирів під час Революції Гідності. Однією з основних ролей релігійних інститутів під час Революції Гідності було надання моральної підтримки протестуючим. Церкви, як традиційно важливі інститути українського суспільства, стали моральними орієнтирами для багатьох громадян, які вийшли на Майдан з вимогою змін. Вони пропонували мирний протест, засуджуючи насильство, та виступали за високі моральні цінності, такі як гідність, свобода, права людини і справедливість. Церква стала своєрідним моральним тилом для учасників протесту, які боролися проти корупції та за європейське майбутнє України. Багато релігійних діячів зверталися до вірян, закликаючи їх до мирного протесту, до самопожертви, до боротьби за національні та демократичні цінності. Наприклад, Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП) та Українська греко-католицька церква (УГКЦ) активно підтримували протестувальників, проводячи молебні, освячуючи Майдан і закликаючи до молитви за мир. У той же час важливим був моральний авторитет релігійних лідерів, які виступали не лише як духовні наставники, але й як активні учасники громадського процесу. Окремі представники церкви, зокрема патріарх Філарет, архієпископ Святослав (Шевчук), митрополит Онуфрій, висловлювали підтримку протестуючим і зверталися до влади з вимогами змін. Крім моральної підтримки, релігійні інститути брали на себе важливу роль у забезпеченні духовної допомоги під час насильства на Майдані. Під час розгону протестувальників, коли силовики застосовували газ, гумові кулі та спецназ для розгону демонстрацій, церкви стали місцем для надання 54 першої медичної допомоги, прихистку для постраждалих, а також місцем, де організовувалися ночівлі для мітингувальників. У численних виступах релігійних діячів звучали заклики до того, щоб Майдан залишався мирним, не вдаючись до насильства у боротьбі за свої права. Це створювало своєрідний контекст, в якому протестувальники вважали свої дії не просто політичними, а морально обґрунтованими. Одним із значущих аспектів впливу релігійних інститутів під час Революції Гідності стало їхнє сприяння формуванню національної ідентичності українців. Ідеї європейських цінностей, боротьби за гідність, правду та свободу органічно поєднувалися з релігійними уявленнями про духовну гідність та справедливість, що дозволило релігійним інститутам стати одними з важливих носіїв національної ідентичності. Релігійні інститути стали важливими підтримувачами європейського курсу України, який був одним із основних вимог протестувальників на Майдані. Відкрито підтримуючи прагнення українського народу стати частиною Європи, релігійні лідери виступали за інтеграцію України в європейське співтовариство як за шлях до морального та культурного оновлення країни. Це стало особливо помітним після того, як уряд Віктора Януковича відмовився підписати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом, що спричинило початок протестів. Релігійні лідери акцентували увагу на тому, що європейські цінності – це цінності, що відповідають духу християнства, такі як свобода, гідність, права людини та верховенство права. Протягом Революції Гідності релігійні організації організовували молебні за Україну та її майбутнє. Це були не тільки релігійні акти, а й важливі символи національної єдності, покликані зміцнити моральний дух протестувальників. Молитви за Україну стали символом боротьби за національну незалежність, за мир і процвітання. У цих молитвах релігійні лідери часто акцентували увагу на необхідності єдності всіх українців, незалежно від регіональної 55 приналежності, мови чи конфесійної належності. Це допомогло згуртувати різні групи протестувальників і перетворити Майдан на національну платформу, що об’єднала людей із різними політичними поглядами, але з спільною метою – здобуття гідності та свободи для України. Релігійні інститути мали важливу роль у запобіганні насильству та забезпеченні мирного розвитку протестів. Вони активно виступали як посередники між протестувальниками та владою, закликаючи до діалогу та мирного вирішення конфлікту. Релігійні лідери намагалися переконати обидві сторони конфлікту – і протестувальників, і представників влади – залишатись у межах мирного протесту та уникати насильства. Прикладом цього стала ініціатива, коли патріарх Філарет (УПЦ КП) закликав протестуючих не переходити межу насильства, а також молитися за мир і за припинення кровопролиття. У свою чергу, релігійні організації підтримували мирні акції протесту, де ключовими були вимоги не тільки політичної зміни, але й справедливості та гідності для кожної людини. У вирішальні моменти, коли конфлікт між протестувальниками та силовиками досягав критичної точки, релігійні лідери брали участь у перемовинах. Одним із прикладів є ініціативи релігійних діячів, які виступали посередниками в переговорах між протестувальниками та владою під час різких етапів протистояння, зокрема на початку 2014 року [24, с. 74- 75]. Війна з Росією, що почалася в 2014 році і переросла у масштабний конфлікт після вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року, стала серйозним випробуванням для українського суспільства, його політичної, моральної та духовної стійкості. В умовах війни релігія стала важливим фактором у формуванні громадянської позиції, мобілізації нації та підтримці морального духу. Водночас війна з Росією сприяла значному впливу релігійних інститутів на політичні процеси, зокрема через взаємодію між церквою та державою, а також через релігійні наративи, які виявилися 56 важливими у формуванні національної ідентичності та політичної мобілізації. Одним із важливих аспектів релігії під час війни стало забезпечення моральної легітимності боротьби за незалежність. Від початку війни релігійні лідери та інститути, зокрема Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП), Українська греко-католицька церква (УГКЦ) та інші християнські громади, виступали на підтримку суверенітету України. Вони підкреслювали, що війна є «священною» боротьбою за національну гідність і свободу, наголошуючи на праві українців захищати свою землю і свою культуру від агресії. Релігійні лідери закликали до єдності нації, підтримки армії та допомоги жертвам війни. Більше того, війна була часто інтерпретована як боротьба між добром і злом, де «добро» – це Україна, що відстоює свою свободу, а «зло» – це агресор, який посягає на суверенітет і територіальну цілісність країни. В умовах бойових дій релігія відіграла ключову роль у моральному підтриманні як військових, так і цивільних осіб. Молитви за мир, за здоров’я воїнів, за мирне майбутнє України стали важливими елементами духовного життя на фронті та в тилу. Церкви організовували молебні та молитви за загиблих, за швидке завершення війни та за мир на українських землях [26, с. 57]. Релігійні інститути не тільки підтримували військових, але й брали на себе гуманітарну місію, допомагаючи біженцям, постраждалим від війни, та жертвам гуманітарних катастроф. Вони стали важливими осередками для збору допомоги, організації волонтерських рухів та забезпечення соціальної підтримки для тих, хто постраждав від війни. Релігія, в контексті війни з Росією, стала важливим чинником мобілізації громадян для боротьби за незалежність. Релігійні лідери, підтримуючи національний спротив, сприяли формуванню ідеологічних наративів, що поєднували релігійні уявлення з політичними прагненнями. 57 Зокрема, війна була подана як духовний виклик, в якому захист України від агресії набував сакрального значення. Церква стала своєрідним «моральним командиром» для суспільства, закликаючи до єдності, підтримки армії, а також національної самоідентифікації. Відтак, питання про збереження духовної і культурної спадщини України набуло додаткового політичного виміру. Це стало важливим елементом політичної мобілізації, коли релігійні наративи підтримували політичні ініціативи держави [4, с. 110]. Війна з Росією також посилила релігійні конфлікти в Україні, зокрема між Українською православною церквою Московського патріархату (УПЦ МП) і іншими релігійними громадами. Релігійна ситуація в Україні під час війни стала важливим політичним питанням, оскільки УПЦ МП, яка перебувала в канонічному підпорядкуванні Москви, не завжди чітко виражала свою позицію щодо агресії Росії, що викликало неоднозначні реакції в суспільстві. Релігійні розбіжності стали одним із важливих факторів, що визначали політичні симпатії і антисимпатії в українському суспільстві. Напруженість у релігійних питаннях посилилася після 2014 року, коли УПЦ МП звинувачувалася в підтримці політики Кремля, що підштовхнуло до створення нової автокефальної церкви – Православної церкви України (ПЦУ), яка була підтримана державою і значною частиною українського суспільства [5, с. 61]. Таким чином, релігійний розкол в Україні, що посилився в умовах війни, став не лише духовним, а й політичним питанням, впливаючи на розподіл політичних сил і формування внутрішньої політики країни. Війна з Росією стимулювала зміцнення співпраці між релігійними інститутами та державними структурами. Церкви стали важливими партнерами в інформаційній та гуманітарній підтримці держави. Вони організовували молебні, підтримували ініціативи держави в боротьбі з 58 агресором, допомагали організовувати благодійні акції для підтримки військових та постраждалих від війни. Політики в свою чергу активно використовували релігійні інститути для формування національної єдності та підвищення морального духу населення. Промови президента, виступи депутатів і навіть релігійних лідерів часто супроводжувалися релігійними елементами – молебнями, посиланнями на християнські цінності та важливість захисту «святої» землі. Релігійна мобілізація під час війни з Росією також мала значні політичні наслідки. Зокрема, підтримка релігійних інститутів сприяла формуванню політичної консенсусу навколо ідеї національної єдності, відданості демократичним цінностям та боротьби за європейське майбутнє України. Водночас релігійна підтримка сприяла і націоналістичним рухам, які виступали на захист української ідентичності та територіальної цілісності країни. Позитивним наслідком стало посилення підтримки України на міжнародній арені, оскільки релігійні громади сприяли формуванню міжнародної солідарності, організовуючи молитви та акції на підтримку України в інших країнах. Релігійні лідери також підтримували заклики до міжнародної допомоги та санкцій проти Росії, а також активно виступали на підтримку демократичних рухів у світі [12, с. 98]. Таким чином, релігійні інститути в Україні під час Помаранчевої революції відіграли важливу роль у формуванні морального клімату, підтримці мирного протесту і мобілізації громадян для боротьби за демократичні цінності. Церкви не лише проповідували мир, любов і справедливість, але й активно підтримували політичні зміни, виступаючи посередниками між опозицією та владою, закликаючи до діалогу та знаходження компромісів. Релігійні лідери стали моральними авторитетами для мільйонів українців, допомагаючи сформувати спільну національну ідентичність та сприяти політичним змінам у країні.бЗагалом, релігійні інститути в Україні під час Помаранчевої революції продемонстрували свою 59 важливість не тільки як духовних центрів, але й як активних учасників політичного процесу, здатних сприяти розвитку демократичних цінностей і соціальної згуртованості в умовах політичної нестабільності. Релігійні інститути в Україні стали важливими гравцями в процесі Революції Гідності, відіграючи роль морального авторитету, національних об’єднувачів та миротворців. Церкви, зокрема Українська православна церква Київського патріархату, Українська греко-католицька церква та інші релігійні громади, активно підтримували протестувальників, організовували молебні за мир і гідність, а також сприяли формуванню національної ідентичності та єдності. Водночас їхній вплив був важливим не тільки для морального піднесення протестувальників, але й для збереження мирного характеру акцій, що стало важливим фактором у мобілізації громадян та запобіганні ще більшого насильства. Релігійні інститути продовжують залишатися важливими акторами в українському суспільстві, сприяючи розвитку демократичних цінностей і духовного відродження нації. Війна з Росією стала значним випробуванням для українського суспільства на різних рівнях – моральному, політичному та соціальному. Релігія відіграла важливу роль у підтримці морального духу, мобілізації суспільства та формуванні національної ідентичності. Водночас війна сприяла посиленню політичної взаємодії між церквою і державою, що мало вплив на розвиток внутрішньої політики України. Релігійна підтримка війни, розкол між різними конфесіями та зміни в церковному ландшафті стали важливими політичними наслідками, які визначають не лише внутрішні процеси в Україні, але й впливають на міжнародні відносини та європейський вектор розвитку країни. 60 РОЗДІЛ 3. РЕЛІГІЯ ЯК ЧИННИК ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ: СУЧАСНІ ВИКЛИКИ 3.1. Релігійний плюралізм в Україні: плюси та мінуси для політичної стабільності Релігія завжди мала важливу роль у політичному житті різних країн, і Україна не є винятком. В умовах релігійного плюралізму та різноманітних конфесійних належностей, релігія є не лише духовною практикою, але й потужним чинником, що впливає на формування політичних орієнтацій громадян та визначає їхні вибори в політичних процесах. У випадку України, релігійні різноманітності мають особливе значення через історичний контекст, етноконфесійні розбіжності, а також складну геополітичну ситуацію. Релігійна ідентичність тісно пов’язана з політичною ідентичністю. У багатьох країнах релігійні групи часто підтримують певні політичні рухи або партії, оскільки їхні соціальні, культурні та моральні цінності відповідають політичним платформам певних сил. У країнах з релігійним плюралізмом, як- от в Україні, різні релігійні громади можуть підтримувати різні політичні орієнтації, що може призвести до поляризації суспільства, але також й до конструктивних політичних процесів, якщо ці відмінності враховуються в контексті громадянського діалогу. Вивчення релігійних орієнтацій в політиці з теоретичної точки зору також передбачає концепцію «релігійного ринку», на якому різні релігійні інститути можуть діяти як конкуренти за прихильність вірян, які можуть бути політично активними. У такому контексті, релігійні ідеї та моральні настанови можуть бути не лише особистими, але й політичними. Релігійний плюралізм – це наявність множинних релігійних течій та конфесій, що визнані в межах одного суспільства. Україна, як країна з багатонаціональним та багатоконфесійним складом населення, є прикладом суспільства, де релігійний плюралізм набуває особливого значення в 61 контексті соціальних і політичних процесів. Після здобуття незалежності у 1991 році релігійний ландшафт країни зазнав значних змін, зокрема через відродження православ’я, протестантських церков, посилення ролі католицизму та розвитку інших релігійних спільнот [6, с. 17]. Однак плюралізм у релігійній сфері має як позитивні, так і негативні наслідки для політичної стабільності України. Водночас цей феномен може бути як ресурсом для зміцнення демократичних інститутів, так і чинником, що викликає соціальну напругу та політичну поляризацію. Релігійний плюралізм – це наявність множинних релігійних течій та конфесій, що визнані в межах одного суспільства. Україна, як країна з багатонаціональним та багатоконфесійним складом населення, є прикладом суспільства, де релігійний плюралізм набуває особливого значення в контексті соціальних і політичних процесів. Після здобуття незалежності у 1991 році релігійний ландшафт країни зазнав значних змін, зокрема через відродження православ’я, протестантських церков, посилення ролі католицизму та розвитку інших релігійних спільнот [4, с. 105]. Однак плюралізм у релігійній сфері має як позитивні, так і негативні наслідки для політичної стабільності України. Водночас цей феномен може бути як ресурсом для зміцнення демократичних інститутів, так і чинником, що викликає соціальну напругу та політичну поляризацію. В Україні історично співіснують різні релігійні традиції, зокрема православ’я, католицизм, протестантизм, юдаїзм, іслам та інші менш чисельні релігії. Однак найбільший релігійний конфлікт, що має безпосередній вплив на політичну ситуацію, пов’язаний із розподілом православних церков, особливо після проголошення автокефалії Православної церкви України (ПЦУ) в 2019 році. Між релігійними групами існують глибокі історичні, культурні та політичні розбіжності, що робить релігійний плюралізм в Україні одним із ключових факторів, що впливають на політичну орієнтацію громадян. У найбільших православних спільнотах країни – Українській православній 62 церкві Московського патріархату (УПЦ МП) і Православній церкві України (ПЦУ) – спостерігаються значні відмінності в поглядах на зовнішньополітичний курс, ідеї національної ідентичності та державний суверенітет [3, с. 110]. Релігійні відмінності мають безпосередній вплив на політичні орієнтації в контексті виборчих процесів. Наприклад, УПЦ МП традиційно асоціюється з проросійськими політичними силами, що виражають ідеї близькості до Росії, тоді як ПЦУ, з огляду на свою незалежність від Москви та підтримку автокефалії, більшою мірою підтримує європейську орієнтацію. Це призводить до того, що релігійна ідентичність стає важливим елементом у формуванні політичних поглядів і виборчих уподобань. Протестантизм, особливо в контексті нових християнських церков, займає свою нішу в Україні. Протестантські громади значно активізували свою роль в суспільному та політичному житті, зокрема в питаннях, пов’язаних із соціальною справедливістю, антикорупційною діяльністю та підтримкою реформ. Це дає протестантським громадам певну політичну вагу в питаннях національного розвитку та побудови демократичних інститутів. Католицька церква, зокрема Українська греко-католицька церква (УГКЦ), має значну роль в підтримці національної ідентичності, особливо в західних регіонах України. Ідеї європейської інтеграції та підтримка західних цінностей, таких як демократія, свобода і права людини, є важливими для багатьох вірян УГКЦ. Ці цінності часто співвідносяться з політичними рухами та партіями, що підтримують європейський вектор розвитку України. Релігійний плюралізм може сприяти зміцненню національної ідентичності, коли релігійні групи, незважаючи на відмінності, об’єднуються навколо спільних національних і політичних цінностей. Під час кризових ситуацій, таких як війна з Росією, релігійні лідери можуть виступати єдиним фронтом на захист національної єдності та територіальної цілісності України. 63 Проте, якщо релігійні відмінності стають надмірно політизованими, це може призвести до подальшої політичної поляризації, що в свою чергу може підривати політичну стабільність [12, с. 102]. Релігійний плюралізм може бути використаний політичними силами для маніпулювання настроями електорату. Наприклад, політики можуть апелювати до релігійних почуттів громадян для отримання підтримки у виборах. В Україні така маніпуляція є особливо актуальною в контексті національних та міжнародних суперечок, де релігійна ідентичність може бути використана для просування конкретних політичних програм, що не завжди відповідають інтересам усіх громадян. Релігійна різноманітність також може бути джерелом соціальної напруги, зокрема в умовах відсутності достатнього міжрелігійного діалогу. Якщо різні релігійні громади не зможуть знайти спільної мови, це може призвести до конфліктів, які мають політичні наслідки. Наприклад, розкол між УПЦ МП і ПЦУ став не лише релігійною, але й політичною проблемою, зокрема через підтримку різних зовнішніх політичних сил [13, с. 143]. Таким чином, релігійна різноманітність в Україні має значний вплив на політичні орієнтації громадян і політичну стабільність в країні. Вона може бути як джерелом позитивних змін і розвитку демократії, так і чинником, що сприяє політичній поляризації. Роль релігії в політиці безпосередньо залежить від того, як релігійні групи та політичні сили будуть взаємодіяти, чи зможуть вони будувати міжрелігійний діалог та співпрацювати в питаннях, що стосуються національної безпеки, європейської інтеграції та розвитку демократичних інститутів. Відповідно до цих умов, релігійна різноманітність може як сприяти стабільності, так і стати джерелом політичних конфліктів. Релігійні конфлікти, що виникають на тлі релігійних відмінностей, відіграють важливу роль у формуванні політичної ситуації в країнах, де існує релігійний плюралізм. Вони можуть мати серйозні наслідки для стабільності держави, внутрішніх соціальних відносин та міжнародних зв’язків. У 64 випадку України, релігійні конфлікти не лише формують суспільні настрої, а й часто перетинаються з політичними та національними питаннями, зокрема через складну історію релігійних розколів та боротьбу за духовну незалежність. Релігійні конфлікти в Україні мають глибокі історичні, культурні та політичні корені. Однією з основних причин таких конфліктів є розбіжності в релігійних переконаннях і практиках, а також суперечки за канонічну незалежність церков. Наприклад, поділ між Українською православною церквою Московського патріархату (УПЦ МП) і новоствореною Православною церквою України (ПЦУ), яка отримала автокефалію в 2019 році, став основним джерелом релігійних суперечок в країні. Додатковим фактором є політизація релігійних питань. Релігійні громади часто стають політичними акторами, підтримуючи певні політичні сили або національні рухи. В Україні, наприклад, УПЦ МП часто асоціюється з проросійськими політичними силами, в той час як ПЦУ підтримує незалежність України та її європейський курс [19, с. 149]. Релігійні суперечності в Україні зазвичай сприяють політичній поляризації. Розділення між різними релігійними громадами, особливо між УПЦ МП та ПЦУ, призводить до зміцнення протилежних політичних векторів. Часто релігійні суперечності накладаються на політичну боротьбу за державну незалежність та зовнішньоекономічну орієнтацію. Наприклад, прихильники УПЦ МП мають тенденцію підтримувати проросійські політичні сили, а віряни ПЦУ – проукраїнські та європейські настрої. Це призводить до того, що релігійні питання стають частиною політичних кампаній, що використовуються для мобілізації електорату. Водночас, це посилює соціальну напругу, оскільки релігійна приналежність стає важливим фактором у визначенні політичних орієнтацій громадян. Релігійні конфлікти можуть бути використані політичними силами для маніпулювання громадською думкою. Політики можуть апелювати до релігійних почуттів виборців, використовуючи релігійні суперечності для 65 досягнення власних політичних цілей. Наприклад, у передвиборчих кампаніях релігійні лідери можуть підтримувати певних кандидатів або партії, що може впливати на виборчі результати [26, с. 66]. Це також може призвести до використання релігії для легітимізації політичних рішень, зокрема, у питаннях національної ідентичності та зовнішньополітичного курсу. В Україні релігійні організації, зокрема церкви, які підтримують незалежність від Росії, можуть бути важливими політичними акторами, які підтримують європейський вибір країни. Релігійні непорозуміння також можуть призвести до внутрішніх політичних криз, коли держава не може знайти ефективних способів вирішення суперечок між конфесіями. В Україні питання релігійної належності є не тільки питанням віри, але й питанням ідентичності, що підсилює напруженість між різними частинами суспільства. Це може призвести до протестів, акцій громадянської непокори або навіть насильства, як це сталося у випадку із захопленням храмів між УПЦ МП і ПЦУ. Вони можуть спричиняти загострення соціальних відносин у країні, оскільки різні релігійні громади починають відчувати себе як політичні вороги. Релігійна ворожнеча здатна сприяти підвищенню соціальної напруги, особливо в умовах вже існуючих політичних і економічних проблем. Така ситуація може стати сприятливим ґрунтом для маніпуляцій і екстремістських настроїв, які ведуть до розколу суспільства [33, с. 40]. Релігійні конфлікти в Україні також мають вплив на міжнародну політику, оскільки релігійні питання можуть бути використані для досягнення політичних цілей на міжнародному рівні. Наприклад, релігійні розбіжності між УПЦ МП і ПЦУ мають геополітичний вимір, оскільки релігійні суперечки часто співвідносяться з політичними впливами з боку Росії та Заходу. В Україні конфлікт між різними релігійними групами може бути використаний як інструмент для досягнення міжнародної політичної підтримки або для дестабілізації внутрішньої ситуації. 66 Важливим кроком у вирішенні релігійних непорозумінь є активна роль держави у забезпеченні свободи віросповідання і регулюванні релігійних відносин. Однак держава повинна діяти нейтрально, аби не сприяти посиленню одного з конфліктуючих таборів. Забезпечення прав всіх релігійних груп і гарантування їхнього рівного ставлення до законів і політичних процесів є важливим кроком для стабільності. Ключовим елементом для подолання релігійних суперечностей є розвиток міжрелігійного діалогу. Тільки через порозуміння і співпрацю між різними релігійними групами можна створити стабільне і мирне суспільство, в якому релігійна різноманітність буде сприйматися як цінність, а не як джерело конфліктів [37, с. 90]. Таким чином, релігійні конфлікти в Україні мають значний вплив на політичне життя, формуючи соціальні, політичні та ідентичні розбіжності. Вони можуть бути як фактором політичної поляризації, так і причиною соціальної напруги, що може підривати політичну стабільність. Однак за умови належної медіації, міжрелігійного діалогу та виваженої політики з боку держави, ці конфлікти можуть бути зменшені, а релігійне різноманіття – використане як потенціал для розвитку толерантного і демократичного суспільства. 3.2. Роль релігійних інститутів у політичних процесах: аналіз сучасних тенденцій Взаємодія між церквою та державою є однією з важливих складових політичної системи будь-якої країни. В Україні, де релігійний плюралізм має глибоке історичне коріння, ця взаємодія набуває особливого значення, зокрема у контексті пострадянських трансформацій, здобуття незалежності, релігійної реформи та війни з Росією. Після 1991 року релігійні інститути в Україні стали важливими політичними акторами, чия роль в суспільному житті зросла, особливо в умовах політичної нестабільності та глобальних змін. 67 Взаємодія церкви та держави в Україні сьогодні проявляється у різних аспектах – від правового регулювання релігійної свободи до конкретних політичних процесів, де релігійні організації беруть активну участь. З одного боку, українська держава визнала релігійну свободу однією з основних цінностей демократичного устрою, з іншого – релігійні інститути впливають на політичні рішення, зокрема у питаннях національної безпеки, зовнішньої політики та внутрішніх реформ. Відповідно до Конституції України (ст. 35), церква в Україні відокремлена від держави, а держава не має права втручатися у внутрішні справи релігійних організацій. Це встановлює правову основу для функціонування релігійних інститутів незалежно від політичної влади. Водночас в Україні існує певний парадокс: хоча держава не втручається в релігійні справи, політичні реформи та соціально-економічні виклики нерідко взаємодіють з релігійними процесами, підсилюючи певні конфесійні орієнтації в суспільстві. Особливу увагу варто звернути на законодавчі ініціативи, пов’язані з релігійними громадами, особливо в контексті війни з Росією, коли питання церковної приналежності стали не лише питанням віри, а й національної ідентичності та політичної лояльності. Наприклад, закони про перехід релігійних громад від Московського патріархату до Православної церкви України (ПЦУ) стали важливим політичним рішенням, що відображало національно-державні інтереси в умовах конфлікту з Росією. Церкви в Україні стали важливими політичними акторами, які мають суттєвий вплив на громадську думку, виборчі процеси і політичні рішення. Існує кілька аспектів цього впливу [38, с. 92]: Церкви активно беруть участь у виборчих процесах, хоча і формально намагаються зберігати нейтралітет. Релігійні лідери, особливо в умовах електоральної конкуренції, можуть висловлювати свої симпатії до окремих політичних сил. Наприклад, Українська греко-католицька церква (УГКЦ) і Православна церква України (ПЦУ) активно підтримують політичні сили, що 68 орієнтуються на європейське майбутнє України. Натомість Московський патріархат, на рівні релігійних структур, виявляє більшу підтримку проросійських політичних сил. Під час парламентських та президентських виборів релігійні лідери можуть виступати з публічними зверненнями, закликаючи своїх вірян підтримувати певних кандидатів або політичні партії, що підсилює ідеологічну поляризацію в країні. Такий релігійний вплив на політику не є прямим втручанням у державні справи, однак його результати можуть суттєво вплинути на політичний ландшафт [41, с. 89]. Церкви часто виступають моральним авторитетом, особливо в питаннях, пов’язаних із правами людини, соціальною справедливістю, антикорупцією, боротьбою з бідністю та несправедливістю. Це може призводити до того, що релігійні організації активно впливають на політичні рішення в державі. Наприклад, в умовах війни з Росією, коли зростає національна мобілізація, релігійні лідери беруть участь у кампаніях на підтримку армії, закликаючи до духовної єдності, моральної підтримки та допомоги біженцям. Також церковні організації активно беруть участь у обговоренні питань моральності та етики в політичних рішеннях, зокрема щодо абортів, одностатевих шлюбів, прав ЛГБТ-спільнот тощо. Вони можуть мати значний вплив на громадську думку і навіть на політичні рішення, створюючи тиск на державні органи влади. Релігійні організації також можуть підтримувати державні ініціативи, які відповідають їхнім цінностям. Наприклад, підтримка ідеї європейської інтеграції України, боротьба з корупцією, освітні реформи, а також програми соціальної допомоги – ці питання можуть бути підтримані церквами, що надає їм додаткову легітимність серед населення. Однак ця підтримка не завжди безумовна і часто має свої політичні обмеження, залежно від конфесійної приналежності. 69 Однією з головних функцій релігійних організацій є мобілізація вірян на морально-духовному рівні. В Україні релігійні лідери, зокрема з Української православної церкви (ПЦУ) та Української греко-католицької церкви (УГКЦ), часто використовують моральний авторитет для підтримки державних ініціатив, соціальних кампаній та політичних рухів. Це включає в себе заклики до єдності під час важливих політичних подій, таких як президентські чи парламентські вибори, або національні кризи, як-от війна з Росією [48, с. 125]. Багато релігійних організацій в Україні активно беруть участь у соціальних проектах, таких як допомога біженцям, підтримка ветеранів, благодійні акції та інші ініціативи, що мають соціально-політичний підтекст. Ці проекти створюють позитивний імідж церкви як організації, яка не лише дбає про духовне благополуччя своїх вірян, а й активно займається благодійністю та підтримкою суспільства. Релігійні громади, таким чином, стають організаторами масових акцій, що мобілізують громадян до участі в політичному та соціальному житті країни. Релігійні святкові заходи, паломництва, богослужіння часто служать платформами для мобілізації вірян на підтримку певних політичних і соціальних ідей. Наприклад, в Україні релігійні святкування на національні свята часто мають політичний підтекст, підтримуючи національну єдність або закликаючи до боротьби за державні інтереси. Відомими є приклади участі релігійних організацій у протестах, таких як Помаранчева революція (2004) чи Революція Гідності (2014), де церкви активно мобілізували свої громади для участі в акціях протесту. Релігійні організації в Україні мають значний вплив на політичні процеси, оскільки часто підтримують певні політичні сили. Це може проявлятися як формальна підтримка, так і неформальна – через лобізм, вплив на виборців, моральну підтримку кандидатів чи партій. Наприклад, Православна церква України (ПЦУ) та Українська греко-католицька церква (УГКЦ) часто виступають на підтримку проєвропейських політичних сил, 70 тоді як Московський патріархат має більшу підтримку серед проросійських політичних сил. Зокрема, релігійні лідери можуть активно впливати на виборчі процеси, апелюючи до своїх вірян і закликаючи їх голосувати за певних кандидатів або партії. Це дає релігійним організаціям важливий інструмент політичного впливу – контролю за виборцями через канали духовного впливу. Деякі релігійні лідери в Україні також стали важливими політичними фігурами. Наприклад, митрополит Київський та всієї України ПЦУ Епіфаній, а також патріарх УГКЦ Святослав, є впливовими особистостями, чия думка має вагу в політичному та громадському житті країни. Вони не лише очолюють церковні організації, але й беруть участь у важливих політичних дискусіях, зокрема щодо напрямків розвитку країни, європейської інтеграції, питаннях національної безпеки та війни з Росією [37, с. 89]. Вибори, кампанії, навіть питання війни чи миру – часто релігійні лідери стають партнерами чи навіть опонентами політичних еліт, висловлюючи свою позицію щодо ключових питань для держави. Це дає їм можливість стати активними гравцями на політичній арені, впливаючи на рішення уряду та парламенту. Водночас релігійні організації можуть виступати й як критики влади, особливо в питаннях моральності, прав людини та соціальних проблем. Наприклад, під час Революції Гідності релігійні організації, зокрема УГКЦ і ПЦУ, активно виступали проти насильства та порушення прав людини з боку уряду Януковича. Вони також підтримували протестувальників, пропонуючи духовну підтримку та забезпечуючи моральну опору у цей період. Така роль церков у політичному житті є важливою для збереження балансу між владою і громадянським суспільством. Церкви можуть виступати як посередники в політичних процесах, сприяючи діалогу між владою і опозицією, а також допомагаючи в налагодженні мирного процесу в умовах соціальних чи політичних криз. 71 У контексті війни з Росією релігійні організації стали ще важливішими акторами в політичному житті України. Вони не лише підтримують морально українське суспільство, але й активно беруть участь у мобілізації ресурсів для армії, підтримують духовних і матеріальних бійців, допомагають у реабілітації ветеранів, а також здійснюють гуманітарну допомогу в зонах бойових дій. Водночас питання церковної приналежності в умовах війни набуло особливого значення. Позиція Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) у війні з Росією стала предметом публічних дебатів, оскільки частина її кліру підтримує позиції Росії, а частина – виступає на захист України. Це питання мало великий політичний резонанс і стало важливим елементом у формуванні національної ідентичності під час війни [33, с. 40]. Таким чином, релігійні організації в Україні виконують важливу роль не лише в духовному житті, але й у політичному процесі. Вони мають великий потенціал для мобілізації громадян, формування політичних орієнтацій і навіть безпосереднього впливу на політичні рішення. Через свою моральну та соціальну роль, церкви можуть підтримувати або критикувати владу, виступати як організатори політичних акцій або ж забезпечувати соціальну стабільність у кризові часи. Релігійний фактор у політиці України є важливим елементом, який формує не лише внутрішню політику країни, а й її міжнародний імідж, особливо в контексті війни з Росією та боротьби за незалежність. 3.3. Перспективи розвитку релігійно-політичних відносин в Україні Релігійно-політичні відносини в Україні є важливим аспектом її національного розвитку, з огляду на складну історію релігійних конфліктів, політичних трансформацій та соціальних змін. З моменту здобуття незалежності в 1991 році Україна пережила значні зміни в сфері релігії, що 72 вплинули на політичне життя країни. В умовах сучасної політичної ситуації, зокрема через війну з Росією та інтеграцію в європейські структури, релігійно-політичні відносини продовжують розвиватися та змінюватися. Перспективи цих відносин залежать від кількох ключових факторів, зокрема релігійної інтеграції, соціальної стабільності та взаємодії з державою. Україна є країною з багатоконфесійним населенням, де співіснують православ’я, католицизм, протестантизм, іудаїзм, іслам та інші релігії. Важливим фактором для політичної стабільності є збереження релігійного плюралізму та забезпечення свободи совісті для всіх громадян. Релігійна толерантність і взаєморозуміння між різними конфесіями можуть стати основою для зміцнення громадянського суспільства та зниження соціальної напруги, що є важливим для стабільності країни в умовах зовнішніх загроз та внутрішніх політичних змін. У майбутньому, з огляду на багатоконфесійну природу України, можлива більша взаємодія та співпраця між релігійними громадами, що сприятиме соціальній згуртованості та політичному примиренню. Це може включати спільні релігійні та соціальні ініціативи, що підтримують національну єдність і демократичні цінності, а також подолання наслідків війни. Незважаючи на формальне відокремлення церкви від держави, в Україні релігійні організації залишаються важливими гравцями на політичній арені. У перспективі можливе посилення взаємодії між державою та релігійними інститутами в рамках демократичних процесів. Релігійні організації можуть сприяти державним ініціативам, таким як боротьба з корупцією, підтримка європейської інтеграції, а також сприяти моральному зміцненню суспільства, зокрема у часи політичних або соціальних криз. Однак важливо, щоб взаємодія між церквою та державою не призводила до політизації релігії або втручання релігійних організацій у повсякденну політику. В умовах, коли релігійні організації можуть мати різні 73 політичні погляди, необхідно дотримуватись принципу плюралізму і забезпечити баланс між духовним і політичним впливом. Одним із найбільших викликів для розвитку релігійно-політичних відносин в Україні є можливі конфлікти між різними релігійними конфесіями. Після автокефалії Православної церкви України (ПЦУ) від Московського патріархату виникла серйозна релігійна напруга, що має політичні наслідки. В умовах війни з Росією питання релігійної приналежності стало важливим елементом національної ідентичності. Протистояння між ПЦУ і УПЦ МП, а також конфлікти між різними релігійними групами, можуть впливати на внутрішню політичну стабільність. У майбутньому необхідно буде вирішити питання консолідації релігійних громад, зокрема шляхом діалогу між церквами, що допоможе зменшити соціальну напругу та уникнути релігійних конфліктів. Важливо, щоб державні органи сприяли цій взаємодії, не допускаючи використання релігійних відмінностей для політичної маніпуляції. Релігійні організації, як вже згадувалося, активно впливають на політичне життя через участь у громадських ініціативах, благодійності та соціальних проектах. Вони можуть стати важливими партнерами держави в питаннях моральної підтримки, національної єдності, допомоги біженцям, ветеранам та постраждалим від війни. Зокрема, релігійні організації можуть відігравати ключову роль у розвитку національної згуртованості та реабілітації суспільства після війни. У майбутньому релігійні організації, ймовірно, будуть продовжувати свою участь у політичних процесах, але з більшою орієнтацією на соціальні та моральні питання, ніж на підтримку конкретних політичних сил. Вони можуть стати важливими конструктивними критиками політики та ініціаторами соціальних змін, що позитивно позначиться на розвитку українського суспільства [42, с. 113]. 74 Процес євроінтеграції та глобалізація ставить перед Україною численні виклики і можливості для розвитку політичної системи, зокрема в контексті релігійно-політичних відносин. Релігія, як важливий елемент національної ідентичності та соціальної стабільності, відіграє суттєву роль у формуванні громадянського суспільства, зокрема в умовах політичних і соціальних змін, які супроводжують євроінтеграційний процес і глобалізацію. У цьому контексті взаємодія між релігією і політикою в Україні може розвиватися за кількома різними сценаріями. 1. Сценарій «Релігійна стабільність через європейські цінності» У рамках цього сценарію релігія стає важливим фактором стабільності та інтеграції України в європейське співтовариство. Євроінтеграція передбачає прийняття демократичних норм, прав людини, свободи совісті та релігійних прав, що може сприяти розвитку релігійно-політичних відносин на основі толерантності, плюралізму та співіснування різних релігійних конфесій. Ключові характеристики сценарію: Релігійний плюралізм. В Україні продовжує розвиватися багатоконфесійне суспільство, яке підтримує демократичні принципи і цінності, закріплені в європейських документах, таких як Конвенція про захист прав людини. Це сприятиме розвитку відносин між державою та релігійними організаціями на засадах рівності і взаємоповаги. Сильний вплив церкви на моральний клімат. Релігійні організації в Україні можуть відігравати важливу роль у формуванні моральних орієнтирів для громадян. Церква стає активним учасником суспільних процесів, підтримуючи політичну стабільність, соціальну згуртованість, інклюзивність та підтримку демократичних цінностей. Відокремлення релігії від політики. Євроінтеграція може сприяти розвитку держави, де релігія займає свою особливу роль у суспільстві, але не втручається в державну політику. Принципи європейського секуляризму та 75 невтручання релігійних інститутів у державні справи можуть сприяти збереженню політичної стабільності. Можливі проблеми: Різні релігійні конфесії можуть продовжувати боротьбу за вплив на політичні процеси. Тому важливо забезпечити чітке розмежування між релігійною діяльністю та політичною участю. Деякі релігійні громади, наприклад, Московський патріархат, можуть стати центром політичних напружень через свої зв’язки з Росією. 2. Сценарій «Конфлікти та релігійна поляризація» Цей сценарій передбачає можливе загострення релігійно-політичних відносин в умовах євроінтеграції та глобалізації. На тлі політичних та соціальних трансформацій можливе посилення релігійної поляризації, зокрема у зв’язку з суперечками між конфесіями, втручанням релігії в політичні процеси або національними ідентичностями. Ключові характеристики сценарію: Конфлікти між церквами та політичною елітою. У разі поглиблення розколу між різними релігійними громадами (наприклад, між ПЦУ і УПЦ МП), церковні розбіжності можуть виливатися у конфлікти з політичними наслідками. У такому випадку політичні сили можуть використовувати релігійні розбіжності як інструмент для мобілізації своїх виборців, що посилюватиме соціальну напругу. Ідеологічні протистояння. З одного боку, європейська орієнтація України може збігатися з підтримкою західних цінностей, таких як інклюзивність та свобода совісті, але з іншого – через глобалізацію можуть виникати протиріччя між традиційними релігійними поглядами та впливом західних культурних норм (наприклад, у питаннях прав ЛГБТ, сімейних цінностей тощо). Протистояння між національними та міжнародними релігійними впливами. Релігійні організації, пов’язані з іншими країнами (зокрема, Росією), можуть виявляти спротив процесу євроінтеграції, що 76 ускладнюватиме інтеграцію релігійного сектору у загальноєвропейський контекст. Можливі проблеми: Релігійна поляризація може стати джерелом соціальних конфліктів, особливо в умовах внутрішнього політичного протистояння. Необхідність пошуку балансів між релігійними свободами і політичними реаліями. 3. Сценарій «Релігія як інструмент геополітичної боротьби» Цей сценарій передбачає, що релігійні організації в Україні стають частиною геополітичної боротьби між Заходом і Росією. Зважаючи на важливість релігійної приналежності для національної ідентичності, конфлікт між різними релігійними громадами може розвиватися не лише на внутрішньому рівні, але й у контексті міжнародних відносин. Ключові характеристики сценарію: Релігійний фактор у міжнародних відносинах. Україна може стати полем битви не тільки за вплив в політичному, але й у релігійному контексті, зокрема між західними релігійними інститутами (наприклад, Папа Римський, європейські протестантські організації) і тими, що мають сильні зв’язки з Росією (УПЦ МП). Мобілізація релігійних громад на підтримку національних інтересів. В умовах глобалізації та міжнародної політики релігійні організації можуть стати важливими партнерами в боротьбі за підтримку зовнішньополітичних курсів України, зокрема європейського або національно орієнтованого курсу. Можливі проблеми: Втручання з боку інших держав через релігійні організації може призвести до загострення внутрішніх політичних і соціальних конфліктів. Тиск на релігійні організації з боку міжнародних партнерів або антагоністичних держав може позначитися на свободі релігійної діяльності та політичній стабільності. 77 4. Сценарій «Релігійна інтеграція через глобальні цінності» В умовах глобалізації релігія може стати інструментом для інтеграції України в міжнародну спільноту, орієнтуючись на загальнолюдські цінності та моральні принципи, які знаходять підтримку в багатьох релігійних традиціях. Ключові характеристики сценарію: Зближення релігійних громад. Українські релігійні організації можуть об’єднуватися навколо спільних моральних цінностей, таких як боротьба з бідністю, сприяння миру, правам людини, що є основними принципами глобалізації. Міжнародні релігійні ініціативи. В Україні можуть розвиватися міжнародні релігійні ініціативи, що підтримують європейські цінності та міжконфесійний діалог, допомагаючи будувати стабільне і гармонійне суспільство. Можливі проблеми: Релігійна інтеграція може бути ускладнена існуючими розколами і конфліктами між різними конфесіями, особливо якщо одні з них будуть відчувати тиск з боку інших глобальних релігійних традицій [51, с. 118-120]. Отже, перспективи розвитку релігійно-політичних відносин в Україні багато в чому залежать від здатності країни підтримувати релігійну свободу, міжконфесійний діалог і стабільність у політичних процесах. Ключовими завданнями для держави є забезпечення рівноправності всіх релігійних громад, сприяння розвитку міжрелігійної співпраці та створення умов для зниження соціальної напруги. Релігійні організації, в свою чергу, мають великий потенціал бути позитивними факторами стабільності, розвитку громадянського суспільства і зміцнення національної ідентичності. Важливою є також роль церкви у визначенні моральних орієнтирів, які сприятимуть сталому розвитку України в умовах глобальних змін. Взаємодія релігії та політики в Україні в умовах євроінтеграції та глобалізації може розвиватися за кількома сценаріями. Кожен із них має свої 78 плюси та мінуси, але загальний тренд має бути спрямований на посилення демократичних інститутів, підтримку релігійного плюралізму та інтеграцію України в європейську політичну та соціальну структуру. Водночас важливо, щоб релігія залишалася важливим фактором моральної підтримки суспільства, але не ставала інструментом політичних маніпуляцій або геополітичних конфліктів. 79 ВИСНОВКИ Релігія – це одна з важливих тем, що досліджує взаємозв’язок релігійних уявлень, вірувань і практик з філософським осмисленням світу, людини та її місця у світі. Політика є складним інструментом для організації та регулювання суспільного життя, який розвивається протягом всієї історії людства. Хоча політика формується насамперед на рівні буденної свідомості, її розуміння відбувається через систему наукових знань. Релігія і політика – це дві різні, але взаємопов’язані сфери суспільного буття. Вони можуть функціонувати окремо, але часто співпрацюють, а в деяких випадках навіть перетинаються. Хоча розрізняти політичне і релігійне є важливим завданням, на практиці це одне з найскладніших завдань сучасного суспільства. Вивчаючи взаємодію релігії та політики, ми можемо зрозуміти їхні спільні та відмінні аспекти і передбачити можливі сценарії їх взаємодії, що дозволить уникнути негативних наслідків та сприяти позитивним напрямкам розвитку суспільства. Релігійна політика в Київській Русі була важливим чинником, що сприяв не лише зміцненню влади князів, а й інтеграції Русі у християнський світ. Християнізація Київської Русі змінила політичний ландшафт, надаючи державі нові культурні та духовні орієнтири, а релігія стала важливим інструментом політичної стабільності. Взаємодія церкви і світської влади формувала основи управління, культури та ідентичності, що відображалося у розвитку Київської Русі як однієї з основних держав Європи середньовічного періоду. У Козацькому періоді релігійна політика була важливим інструментом політичної боротьби за незалежність і стабільність. Православ’я стало основою для формування національної ідентичності, символом боротьби за духовну та політичну автономію. Водночас, релігійні питання визначали взаємодію з Річчю Посполитою, Московією та Османською імперією. Релігійна боротьба, прагнення до церковної автономії та підтримка православ’я стали основними елементами, які визначали 80 політичну і культурну ситуацію на території України в козацький період. Ввзаємодія церкви і влади в імперський період в Україні була визначена специфічними політичними та релігійними обставинами, які змінювались в залежності від того, яка імперія контролювала ті чи інші землі. У Російській імперії православна церква була важливим елементом монархічної ідеології і виконувала роль інструменту державного контролю, тоді як в Австро- Угорщині церква була частиною імперської стабільності, але з більшою різноманітністю релігійних практик і більшим акцентом на терпимість до меншин. Релігійне життя в Україні в період Радянського Союзу характеризувалося жорстокими репресіями, секуляризацією і боротьбою з релігійними інститутами. Радянська влада намагалася знищити релігію як соціальний і культурний феномен, однак попри усі обмеження, релігія залишалася важливою складовою ідентичності українців. В період перебудови і після розпаду СРСР релігія знову здобула важливе місце в житті українського суспільства, що стало частиною процесу відновлення національної ідентичності та незалежності. Релігійне життя в Україні після 1991 року стало важливим фактором політичної та соціальної стабільності, але також джерелом конфліктів і розподілу. Конфесійна політика держави та релігійні суперечності в країні мають глибокий вплив на політичну ситуацію, зокрема на питання національної ідентичності, геополітичної орієнтації та внутрішньої політики. Релігійна ситуація в Україні залишатиметься важливим елементом політичної картини в майбутньому. Релігійні інститути в Україні під час Помаранчевої революції відіграли важливу роль у формуванні морального клімату, підтримці мирного протесту і мобілізації громадян для боротьби за демократичні цінності. Церкви не лише проповідували мир, любов і справедливість, але й активно підтримували політичні зміни, виступаючи посередниками між опозицією та владою, закликаючи до діалогу та знаходження компромісів. Релігійні лідери стали моральними авторитетами для мільйонів українців, допомагаючи 81 сформувати спільну національну ідентичність та сприяти політичним змінам у країні.бЗагалом, релігійні інститути в Україні під час Помаранчевої революції продемонстрували свою важливість не тільки як духовних центрів, але й як активних учасників політичного процесу, здатних сприяти розвитку демократичних цінностей і соціальної згуртованості в умовах політичної нестабільності. Релігійні інститути в Україні стали важливими гравцями в процесі Революції Гідності, відіграючи роль морального авторитету, національних об’єднувачів та миротворців. Церкви, зокрема Українська православна церква Київського патріархату, Українська греко-католицька церква та інші релігійні громади, активно підтримували протестувальників, організовували молебні за мир і гідність, а також сприяли формуванню національної ідентичності та єдності. Водночас їхній вплив був важливим не тільки для морального піднесення протестувальників, але й для збереження мирного характеру акцій, що стало важливим фактором у мобілізації громадян та запобіганні ще більшого насильства. Релігійні інститути продовжують залишатися важливими акторами в українському суспільстві, сприяючи розвитку демократичних цінностей і духовного відродження нації. Війна з Росією стала значним випробуванням для українського суспільства на різних рівнях – моральному, політичному та соціальному. Релігія відіграла важливу роль у підтримці морального духу, мобілізації суспільства та формуванні національної ідентичності. Водночас війна сприяла посиленню політичної взаємодії між церквою і державою, що мало вплив на розвиток внутрішньої політики України. Релігійна підтримка війни, розкол між різними конфесіями та зміни в церковному ландшафті стали важливими політичними наслідками, які визначають не лише внутрішні процеси в Україні, але й впливають на міжнародні відносини та європейський вектор розвитку країни. 82 Релігійні конфлікти в Україні мають значний вплив на політичне життя, формуючи соціальні, політичні та ідентичні розбіжності. Вони можуть бути як фактором політичної поляризації, так і причиною соціальної напруги, що може підривати політичну стабільність. Однак за умови належної медіації, міжрелігійного діалогу та виваженої політики з боку держави, ці конфлікти можуть бути зменшені, а релігійне різноманіття – використане як потенціал для розвитку толерантного і демократичного суспільства. Релігійні організації в Україні виконують важливу роль не лише в духовному житті, але й у політичному процесі. Вони мають великий потенціал для мобілізації громадян, формування політичних орієнтацій і навіть безпосереднього впливу на політичні рішення. Через свою моральну та соціальну роль, церкви можуть підтримувати або критикувати владу, виступати як організатори політичних акцій або ж забезпечувати соціальну стабільність у кризові часи. Релігійний фактор у політиці України є важливим елементом, який формує не лише внутрішню політику країни, а й її міжнародний імідж, особливо в контексті війни з Росією та боротьби за незалежність. Перспективи розвитку релігійно-політичних відносин в Україні багато в чому залежать від здатності країни підтримувати релігійну свободу, міжконфесійний діалог і стабільність у політичних процесах. Ключовими завданнями для держави є забезпечення рівноправності всіх релігійних громад, сприяння розвитку міжрелігійної співпраці та створення умов для зниження соціальної напруги. Релігійні організації, в свою чергу, мають великий потенціал бути позитивними факторами стабільності, розвитку громадянського суспільства і зміцнення національної ідентичності. Важливою є також роль церкви у визначенні моральних орієнтирів, які сприятимуть сталому розвитку України в умовах глобальних змін. Взаємодія релігії та політики в Україні в умовах євроінтеграції та глобалізації може розвиватися за кількома сценаріями. Кожен із них має свої плюси та мінуси, але загальний тренд має бути спрямований на посилення 83 демократичних інститутів, підтримку релігійного плюралізму та інтеграцію України в європейську політичну та соціальну структуру. Водночас важливо, щоб релігія залишалася важливим фактором моральної підтримки суспільства, але не ставала інструментом політичних маніпуляцій або геополітичних конфліктів. 84 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Академічне релігієзнавство. Підручник. За науковою редакцією професора А. Колодного. К.; 2000. С. 581-589. 2. Арістотель. Політика. К.: Основи, 2003. 420 с. 3. Баран Ю. Теорії секуляризації та їх критика в політичній філософії. Філософія і політика. 2017. № 9. С. 101–115. 4. Бережна Л. Політичні наслідки релігійного плюралізму в Україні. Політологія і релігія. 2021. № 12. С. 101–114. 5. Бойко О. Роль православної церкви в політичних процесах пострадянської України. Церква та політика. 2019. № 7. С. 59–74. 6. Василенко О. Релігійне відродження в Україні після здобуття незалежності. Історія та релігія в Україні. 2021. № 12. С. 15–28. 7. Васьків А. Релігійний чинник в сучасному політичному процесі України. Політичний словник/ За ред.В.К Врублевського, В.М. Мазура, А.В. Мяловицького. – Головна редакція УРЕ, 1976. С. 380. 8. Гаєвський Б. А. Філософія політики. К.: Вища шк., 2005. 220 с. 9. Гнатюк М. Взаємодія релігії та політики в Україні в середньовіччі та ранньому Новому часі. Українська історія та релігія. 2017. № 2. С. 44–59. 10. Головашенко І.О. Філософія [Текст]: навч. посіб.. Вінниця : ВНТУ, 2016. 200 с. 11. Гончаренко Р. Відновлення релігійної свободи в Україні: підходи до вирішення конфліктів. Соціальні та політичні дослідження. 2018. № 4. С. 75–88. 12. Гончаренко Р. Релігійні інститути в умовах кризових ситуацій: аналіз сучасної політики в Україні. 2019. С. 90–103. 13. Дерев’янко Л. Вплив релігійних інститутів на соціальну та політичну мобілізацію в Україні. Політичні процеси в Україні. 2021. № 3. С. 140–153. 85 14. Дорошенко І. Релігійні організації в політичних процесах сучасної України. Українське релігієзнавство. 2019. № 8. С. 79–92. 15. Єленський В., Перебенсюк К. Релiгiя. Церква. Молодь. К.: А.Л.Д., 1996. 160 с. 16. Єрмоленко А.М. Комунікативна практична філософія: Підруч. К.: Лібра, 1999. 487 с. 17. Єрмоленко В. Релігія та політика: динаміка взаємодії. Філософські роздуми. 2020. № 4. С. 112–124. 18. Завгородній А. Взаємодія релігійних інститутів з державними структурами України. Політика і суспільство. 2019. № 8. С. 117–129. 19. Іванова І. Взаємодія релігії і політики в контексті сучасної політичної філософії. Філософські дослідження. 2021. № 6. С. 140–155. 20. Кардош М., Кардош Е.Релігія та політика: сутність і форми взаємовідносин. Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. Книга I. Львів.; 2008. С. 726-735. 21. Кирилюк Ф. М. Стародавня політологія: Навч. посіб. К.: Знання України, 2000. 450 с. 22. Коваленко В. Релігія в політиці та державі: історія та теоретичні засади. Історія релігій в Україні. 2016. № 4. С. 50–63. 23. Ковальчук О. Релігія в політичному житті України до Революції 1917 року. Історія та політика. 2019. № 10. С. 25–39. 24. Кравчук М. Релігійний плюралізм як фактор соціальної інтеграції в Україні. Соціальні дослідження. 2020. № 6. С. 65–79. 25. Лемішев С. Загальна характеристика релігійних процесів у пострадянських країнах. Політологічний журнал. 2018. № 12. С. 45–56. 26. Литвиненко В. Взаємодія релігії та політики в умовах війни на сході України. Політика і релігія в умовах криз. 2020. № 8. С. 56–69. 27. Литвиненко П. Релігія як фактор політичної стабільності: філософський аналіз. Актуальні проблеми філософії. 2020. № 3. С. 34–48. 86 28. Лісовий І. Перспективи розвитку релігійно-політичних відносин в Україні в контексті євроінтеграції. Європейська інтеграція і релігія. 2021. № 5. С. 101–114. 29. Мадіссон В. В., Шахов В. А. Сучасна українська геополітика. К.: Либідь, 2003. 288 с. 30. Мельник І. Релігія як інструмент політичної стабільності в Україні. Український політичний огляд. 2021. № 11. С. 133–146. 31. Пасічний Р. Релігія та політика: взаємовідносини в Україні. URL: https://vlp.com.ua/files/21_56.pdf 32. Петренко Т. Політичні аспекти релігійних суперечок в Україні (XV-XVII ст.) Історичні дослідження. 2020. № 5. С. 112–125. 33. Петриченко М. Роль релігійних інститутів в політичних кампаніях в Україні. Інститут релігії та політики. 2020. № 6. С. 32–45. 34. Петрова А. Релігія та політика в умовах постмодерну. Філософія та культура. 2020. № 8. С. 33–47. 35. Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч.посібник/ За заг. ред. І.С. Дзюбко та ін. К.; 2002. С. 155. 36. Романова О. Роль релігії в сучасній політичній теорії. Журнал політології та соціології. 2019. № 5. С. 123–135. 37. Світлий О. Політичні та релігійні аспекти війни на сході України. 2021. С. 78–92. 38. Смирнов С. Релігійні інститути та політика: сучасний стан і тенденції розвитку в Україні. Журнал політичних наук. 2021. № 9. С. 87–100. 39. Смирнова І. Політика та релігія в епоху глобалізації. Глобалізація та політика. 2021. № 2. С. 67–80. 40. Степанова Л. Релігійне життя в Україні після 1991 року: політичні та соціальні виклики. Українське релігієзнавство. 2020. № 9. С. 40– 52. 41. Ткаченко І. Автокефалія та релігійна політика в Україні: історія та сучасність. Вісник релігієзнавства. 2020. № 3. С. 88–99. 87 42. Трофименко П. Релігійна політика в умовах соціальних змін в Україні. Сучасні політичні процеси. 2019. № 6. С. 102–115. 43. Федоренко С. Релігія, політика та суспільство: концептуальні підходи. Філософський вісник. 2018. № 11. С. 98–110. 44. Филипович Л. Етнологія релігії: теоретичні проблеми, вітчизняна традиція осмислення. К.; 2000. С. 83 45. Філософія політики: підручник / Авт.-упоряд.: В.П. Андрущенко (кер.) та ін. Київ, Знання України. 2003. 400 с. 46. Халик Т. Християнство й мир у суспiльствi. Людина i свiт. 1998. № 7. С. 12–21. 47. Харченко М. Релігія і політика в політологічній думці: теорії та моделі. Політологія: теорія та практика. 2017. № 7. С. 56–69. 48. Черниш О. Релігійний плюралізм і його вплив на політичну стабільність в Україні. Політика та релігія: сучасні виклики. 2018. № 7. С. 123–137. 49. Чорний І.П., Іваницький Р.В., Жерновей Є.Г., Бродецький О.Є. Філософсько-релігієзнавчий (українсько-англійсько-німецько-французький) тлумачний словник. Чернівці; “Золоті литаври”, 2001. С. 167 50. Шевченко В. Церква і держава в Україні: історичний аналіз. Науковий вісник історії України. 2018. № 6. С. 120–133. 51. Шевчук О. Релігійно-політична ситуація в Україні: прогнози та можливі сценарії . Інститут соціальних досліджень. 2020. № 7. С. 112–126. 52. Ярош Б.О., Ярош О.Б. Загальна теорія політики: Навч. пос. Луцьк:РВВ «Вежа»,2005. 350 с.