Інтеграція соціосинергетичних підходів в концепт громадянського суспільства:політико-філософська перспектива

Мартинов, Олександр Анатолійовий
Будь ласка, використовуйте цей ідентифікатор, щоб цитувати або посилатися на цей матеріал: https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6933
Назва:	Інтеграція соціосинергетичних підходів в концепт громадянського суспільства:політико-філософська перспектива
Автори:	Астапова-Вязьміна, Олена Ігорівна Мартинов, Олександр Анатолійовий
Ключові слова:	громадянське суспільство;соціосинергетичний підхід;політична суб’єктність;транзитивність;трансформація суспільства;синергетична модель громадянського суспільства
Дата публікації:	2024
Короткий огляд (реферат):	Кваліфікаційна робота «Інтеграція соціосинергетичних підходів в концепт громадянського суспільства:політико-філософська перспектива» присвячена комплексному політико-філософському аналізу інтеграції соціосинергетичних підходів до вивчення громадянського суспільства, спрямованому на розкриття механізмів самоорганізації, еволюції та трансформації соціальних інституцій; дослідженню можливості та шляхів інституційного становлення громадянського суспільства через методологію соціосинергетики. В роботі успішно вирішена низка завдань, серед яких: дослідження поняття соціосинергетики як сучасного наукового підходу до аналізу громадянського суспільства; аналіз теоретико-методологічних засад концепту громадянського суспільства; дослідження перешкод формування громадянського суспільства, зокрема феномену транзитивності; впровадження сучасних підходів до комплексного аналізу громадянського суспільства та соціосинергетики, зокрема акторно-мережева теорія; розробка рекомендацій щодо інтеграції соціосинергетичних підходів у політичну науку та практику дослідження громадянських процесів. Робота складається із 3 розділів, 9 підрозділів, висновків, списку використаних джерел.
URI (Уніфікований ідентифікатор ресурсу):	https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6933
Розташовується у зібраннях:	033 Філософія (Політична філософія)
Файли цього матеріалу:
Файл	Опис	Розмір	Формат
Мартинов.pdf Restricted Access		561.47 kB	Adobe PDF	Переглянути/Відкрити Запит копії
Показати повний опис матеріалу Перегляд статистики
Усі матеріали в архіві електронних ресурсів захищено авторським правом, усі права збережено.
Extracted text
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ 
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ 
КАФЕДРА ФІЛОСОФСЬКИХ І ПОЛІТИЧНИХ НАУК 
 
Допущено до захисту 
Завідувач кафедри ФІПН 
______________________ 
«__»_________ 202__ р. 
 
УДК     
 
 
 
 
КВАЛІФІКАЦЙНА РОБОТА МАГІСТРА 
на тему: «Інтеграція соціосинергетичних підходів в концепт громадянського 
суспільства:політико-філософська перспектива» 
ступінь вищої освіти: другий (магістерський) 
галузь знань 03 Гуманітарні науки 
спеціальність 033 Філософія 
освітня програма Політична філософія 
 
 
 
 
 
 
 
Олександр МАРТИНОВ  
2 курс, група ПФМ-023 
Олена АСТАПОВА–ВЯЗЬМІНА 
к. філос. н., доцент 
 
 
 
 
 
 
 
Черкаси 2024 
 
  
2 
 
Зміст 
 
Вступ 3 
Розділ 1 Теоретичні основи соціосинергетичних підходів та їх інтеграція в  
концепт громадянського суспільства 5 
1.1 Сутність і принципи соціосинергетики: історичний і філософський 6 
контекст 
1.2 Громадянське суспільство як філософсько-політичний концепт 12 
1.3 Соціосинергетичні підходи до формування політичної суб’єктності  
громадянського суспільства 18 
Розділ 2 Соціосинергетичний аналіз транзитивності українського суспільства 26 
2.1 Становлення громадянського суспільства в умовах транзитивності:  
український контекст 26 
2.2 Політичний транзит: бар’єр чи каталізатор трансформації суспільства 32 
2.3 Шляхи подолання транзитивності українського суспільства через  
соціосинергетичний підхід: аналіз актуальних кейсів 38 
Розділ 3. Інтеграція сучасних теорій у формування синергетичної моделі  
громадянського суспільства 46 
3.1 Акторно-мережева теорія в контексті розвитку громадянського суспільства:  
синергетичний підхід 46 
3.2 Інтеграція соціосинергетичної методології в концепт громадянського  
суспільства: рекомендації та засоби розбудови 53 
3.3 Ризики та виклики соціосинергетичної методології в контексті  
громадянського суспільства 57 
Висновки 65 
Список джерел 68 
 
  
3 
 
Вступ 
 
 Актуальність дослідження зумовлена необхідністю поглибленого наукового 
осмислення процесів становлення та розвитку громадянського суспільства в 
контексті сучасних соціальних трансформацій. У глобалізованому світі традиційні 
теоретичні підходи до вивчення соціальних інституцій потребують принципово 
нових методологічних стратегій, здатних адекватно відображати складність та 
динамічність суспільних процесів. Саме тому інтеграція соціосинергетичних 
підходів у дослідження громадянського суспільства набуває особливої теоретичної 
та практичної значущості. 
Теоретична актуальність роботи полягає в необхідності розширення 
методологічного інструментарію політико-філософського аналізу, здатного 
розкрити нелінійні механізми самоорганізації та еволюції громадянських 
інституцій. Соціосинергетичний підхід дозволяє розглядати громадянське 
суспільство як складну, відкриту, динамічну систему, що має внутрішній потенціал 
самотрансформації та адаптації до мінливих соціальних умов. 
Практична значущість дослідження визначається можливістю використання 
запропонованих теоретичних моделей для прогнозування напрямків розвитку 
громадянських ініціатив, оптимізації суспільних комунікативних стратегій та 
вдосконалення механізмів соціального управління. В умовах складних 
соціополітичних трансформацій такий підхід набуває особливої ваги, оскільки 
дозволяє виявляти латентні тенденції та потенційні точки біфуркації в розвитку 
громадянського суспільства. 
Наукова новизна дослідження пов’язана з комплексним політико-
філософським аналізом громадянського суспільства крізь призму 
соціосинергетичної парадигми, що передбачає переосмислення усталених 
теоретичних конструктів та розширення горизонтів наукового пізнання соціальної 
реальності. Впровадження в дослідження сучасних, актуальних теорій: 
«транзитивність» та «акторно-мережева теорія». Запропонований методологічний 
підхід створює теоретичне підґрунтя для більш глибокого розуміння механізмів 
4 
 
суспільної самоорганізації, взаємодії соціальних акторів та еволюційних процесів 
у громадянському просторі. 
Мета дослідження полягає в комплексному політико-філософському аналізі 
інтеграції соціосинергетичних підходів до вивчення громадянського суспільства, 
спрямованому на розкриття механізмів самоорганізації, еволюції та трансформації 
соціальних інституцій. Дослідження можливості та шляхів інституційного 
становлення громадянського суспільства через методологію соціосинергетики. 
Завдання дослідження: 
• Дослідження поняття соціосинергетики як сучасного наукового 
підходу до аналізу громадянського суспільства; 
• Аналіз теоретико-методологічних засад концепту громадянського 
суспільства; 
• Дослідження перешкод формування громадянського суспільства, 
зокрема феномену транзитивності; 
• Впровадження сучасних підходів до комплексного аналізу 
громадянського суспільства та соціосинергетики, зокрема акторно-мережева 
теорія; 
• Розробка рекомендацій щодо інтеграції соціосинергетичних підходів у 
політичну науку та практику дослідження громадянських процесів; 
Об’єкт дослідження: теоретико-методологічні засади взаємодії 
соціосинергетичних підходів та концепту громадянського суспільства в умовах 
сучасних соціально-політичних трансформацій. 
Предмет дослідження: дослідження можливості інтеграції методології 
соціосинергетики в концепт громадянського суспільства та аналіз процесів 
соціосинергетичної самоорганізації та трансформації громадянського суспільства в 
умовах сучасних соціально-політичних змін. 
 Методи дослідження:  У роботі були використані загальнонаукові та 
спеціальні методи дослідження, що забезпечили комплексний та системний підхід 
до вивчення досліджуваної проблеми. Теоретико-методологічну основу 
дослідження склали фундаментальні положення наукових праць вітчизняних і 
5 
 
зарубіжних учених, загальнонаукові принципи та спеціальні методи наукового 
пізнання. Зокрема, використано наступні методи дослідження: теоретичні методи 
включали аналіз та систематизацію наукової літератури з проблеми дослідження, 
що дозволило комплексно розглянути теоретичні аспекти та сформулювати 
концептуальні засади роботи. Метод порівняльного аналізу застосовувався для 
зіставлення різних наукових підходів та концепцій, виявлення спільних та 
відмінних характеристик досліджуваних явищ. Метод моделювання було 
застосовано для розробки теоретичної моделі досліджуваного процесу, що надало 
можливість визначити основні взаємозв’язки та закономірності. Методи 
узагальнення та систематизації використовувалися на всіх етапах дослідження для 
інтеграції отриманих наукових результатів, формулювання висновків та практичних 
рекомендацій. Діалектичний метод забезпечив всебічне вивчення досліджуваних 
явищ у їх взаємозв’язку та розвитку. Метод кейс-студій дозволив проаналізувати 
актуальний стан громадянського суспільства його проблем та перспектив на 
реальних прикладах. 
Структура роботи: Робота складається з трьох розділів. Перший розділ 
«Теоретичні основи соціосинергетичних підходів та їх інтеграція в концепт 
громадянського суспільства» присвячений розгляду поняття соціосинергетики, 
громадянського суспільства та їхніх основних термінів і принципів. Другий розділ 
«Соціосинергетичний аналіз транзитивності українського суспільства» окреслює 
поняття транзитивності, його причини та шляхи подолання. Третій розділ 
«Інтеграція сучасних теорій у формування синергетичної моделі громадянського 
суспільства» звертає увагу на акторно-мережеву теорію, інтеграцію 
соціосинергетичних принципів та ризики для соціосинергетичної методології в 
контексті громадянського суспільства. 
 
  
6 
 
Розділ 1 Теоретичні основи соціосинергетичних підходів та їх інтеграція в 
концепт громадянського суспільства 
 
1.1 Сутність і принципи соціосинергетики: історичний і філософський 
контекст.  
 
Соціосинергетика як міждисциплінарний напрям наукових досліджень 
сформувалася на перетині природничих та соціогуманітарних наук у другій 
половині XX століття. Корені соціосинергетика має фізичні, її становлення 
безпосередньо пов’язане з розвитком загальної теорії систем та синергетики, 
фундатором якої вважається німецький фізик Герман Хакен. Сама Хакен говорив 
так: «Синергетика вивчає системи, які складаються з багатьох частин, компонентів 
або підсистем і демонструють самоорганізацію, тобто виникнення нової 
впорядкованості та структур без специфічного керування ззовні» [1]. Втім, 
філософське підґрунтя соціосинергетичних ідей можна простежити значно раніше 
– у працях античних мислителів, які намагалися осягнути природу організації 
суспільства. 
Сутність соціосинергетики полягає у вивченні процесів самоорганізації в 
складних соціальних системах. На відміну від класичних підходів до аналізу 
суспільних явищ, які базуються на принципах лінійності та детермінізму, 
соціосинергетика акцентує увагу на нелінійності соціальних процесів, їх 
непередбачуваності та багатоваріантності розвитку. Це дозволяє розглядати 
суспільство як складну динамічну систему, здатну до самоорганізації та 
саморозвитку. 
Основними принципами соціосинергетики є: 
1. Принцип нелінійності – передбачає множинність шляхів еволюції 
соціальної системи та неможливість простого сумування ефектів від різних впливів 
на систему; 
2. Принцип відкритості – вказує на необхідність постійного обміну системи з 
навколишнім середовищем речовиною, енергією та інформацією; 
7 
 
3. Принцип нестійкості – визначає особливу роль станів нестабільності 
(біфуркацій) у розвитку соціальних систем; 
4. Принцип емерджентності – підкреслює появу якісно нових властивостей 
системи, які не зводяться до суми властивостей її елементів; 
5. Принцип когерентності – відображає узгодженість взаємодії елементів 
системи, що призводить до їх кооперативної поведінки; 
Окремо варто відзначити поняття ітеракції, адже воно є ключовим в 
соціосинергетиці. Ітеракція – це взаємоплив різних елементів один на одного, що 
призводить до появи нових властивостей. Існує схоже поняття – дисипативні 
структури, але якщо ітеракції стосуються взаємодій які можуть бути 
короткочасними, локальними і не обов’язково призводить до зміни системи, то 
дисипативні структури є складними системами, що самоорганізовуються завдяки 
постійному обміну енергією або інформацією із зовнішнім середовищем. Вони не 
просто взаємодіють, а також підтримують свою стабільність і функціонування 
завдяки процесам обміну з оточенням, що призводить до появи нових властивостей 
і змін у структурі. 
В контексті соціосинергетики, ітеракція розглядається як фундаментальний 
механізм, що лежить в основі соціальних змін та еволюці. Ітеракції відіграють 
важливу роль, вони є силою, котра призводить до самоорганізації та створення 
нових структур та систем. Без ітеракції неможливе виникнення соціального 
порядку з хаосу. 
Таким чином, ітеракція відіграє ключову роль в соціосинергетиці, оскільки 
вона пояснює, яким чином елементи соціальної системи (індивіди, групи, інститути 
тощо) взаємодіючи один з одним, породжують нові, непередбачувані властивості та 
патерни поведінки системи в цілому. Розуміння природи ітеракційних процесів є 
необхідним для аналізу та прогнозування динаміки складних соціальних систем. 
Історичний розвиток соціосинергетичних ідей можна умовно розділити на 
кілька етапів: 
8 
 
1. Донауковий етап (до XIX ст.) – формування філософських уявлень про 
самоорганізацію суспільства в працях античних мислителів, середньовічних 
філософів та мислителів епохи Просвітництва. 
2. Становлення наукових передумов (XIX – перша половина XX ст.) – 
розвиток системного підходу, термодинаміки, кібернетики та інших наук, які 
заклали методологічну базу для майбутньої соціосинергетики. 
3. Формування синергетики (60-70-ті роки XX ст.) – роботи Г. Хакена та 
інших вчених, які заклали основи синергетики як міждисциплінарного напряму. 
4. Розвиток соціосинергетики (з 80-х років XX ст.) – застосування 
синергетичних підходів до аналізу соціальних систем та процесів. 
У філософському контексті соціосинергетика спирається на ряд 
фундаментальних ідей: 
• Холізм та системність у розумінні суспільних процесів; 
• Діалектичну єдність порядку і хаосу; 
• Роль випадковості в історичному процесі; 
• Взаємозв’язок між мікро- та макрорівнями соціальної організації; 
• Нелінійність соціального розвитку; 
У сучасному науковому дискурсі соціосинергетика виступає як потужний 
методологічний інструмент для аналізу складних соціальних явищ та процесів. 
Вона дозволяє досліджувати механізми соціальних змін, прогнозувати можливі 
сценарії розвитку суспільства, розуміти природу соціальних криз та 
трансформацій. 
Звертаємо увагу на погляд німецького соціолога Нікласа Лумана, який 
застосував синергетичний підхід до аналізу соціальних систем: «Соціальні системи 
– це аутопоетичні системи, що складаються з комунікацій і продукують та 
відтворюють себе через мережу цих комунікацій. Вони є операційно закритими 
системами, які можуть виробляти свої власні елементи, структури та межі» [2, с. 
37]. Акцентуємо що соціосинергетика відносно молода міждисциплінарна 
методологія, яка натомість має велику актуальність в сучасному світі, особливо в 
контексті транзитивного українського суспільства. Важливо також відзначити, що 
9 
 
в постмодерних реаліях акторами соціально-політичного життя виступають не 
тільки люди, але оточуюче середовище, таким чином не тільки люди здійснюють 
вплив на світ та речі, а й речі в свою чергу, впливають на людей та їхній спосіб 
життя, цю складну взаємодію і намагається пояснити соціосинергетика разом з 
акторно-мережевою теорією, яка буде описана в наступних розділах. 
Сучасне бачення соціосинергетики представлене у роботах Клауса 
Майнцера: «Складні системи характеризуються нелінійною динамікою, що 
призводить до емерджентних властивостей і самоорганізації. У соціальних 
системах це означає, що малі причини можуть мати великі наслідки, а великі 
впливи іноді призводять до незначних результатів. Це фундаментально змінює 
наше розуміння соціального управління та прогнозування» [3].  
Кириченка М.О. в своїй статті "Нелінійні метаморфози розвитку 
інформаційного соціуму в умовах глобальної біфуркації" поводить аналіз розвитку 
інформаційного суспільства в умовах глобальних змін, використовуючи підходи 
соціосинергетики. В роботі використовується поняття біфуркації — це переломний 
момент або критична точка в еволюції системи, де вона може перейти в новий стан. 
Глобальна біфуркація розглядається як період радикальних змін, що характерний 
для сучасного інформаційного суспільства. Автор підкреслює, що традиційні 
лінійні моделі соціального розвитку не можуть адекватно описати ці процеси через 
їхню непередбачуваність та хаотичність. У межах соціосинергетики біфуркація 
сприймається як точка, де стабільність системи порушується через накопичення 
хаосу і флуктуацій, що може призвести до самоорганізації та появи нових структур. 
Автор також використовує поняття «нелінійні метаморфози» для опису процесів, 
які відбуваються у суспільстві під впливом інформаційних технологій. Ці 
метаморфози є наслідком нестабільності, яка виникає в результаті глобалізації та 
посилення впливу інформаційних потоків. Нелінійність передбачає, що зміни у 
системі не є пропорційними або передбачуваними. У соціосинергетиці це означає, 
що навіть незначні збурення можуть спричинити суттєві зміни в розвитку 
суспільства. Це також пояснює феномен «ефекту метелика», коли невелика подія 
може мати значні наслідки у складній системі. Підкреслюється вплив національних 
10 
 
еліт та політичних акторів на процеси біфуркації. На думку автора, саме вони здатні 
спрямувати розвиток інформаційного соціуму в різні сценарії в момент біфуркації. 
Соцієтальна біфуркація є проявом соціосинергетичного підходу, коли на нестійкій 
фазі системи відбувається вибір подальшої траєкторії розвитку під впливом 
окремих акторів чи груп [4]. Тут важливо враховувати, що вибір є 
непередбачуваним, а роль лідерів та еліт полягає в здатності впливати на коливання, 
які виникають у суспільстві. Інформаційний соціум розглядається як відкрита 
система, яка активно обмінюється енергією, інформацією та ресурсами з 
навколишнім середовищем (ітеракція). В цьому контексті підкреслюється роль 
інформаційних технологій у формуванні нових суспільних структур. 
Вагомий внесок у розвиток соціосинергетичної парадигми в українському 
науковому просторі зробила Л.Д. Бевзенко, яка підкреслює особливу роль 
соціосинергетики у розумінні соціальних трансформацій: «Синергетична 
методологія дозволяє побачити соціальні зміни як нелінійний процес, де періоди 
плавного розвитку чергуються з точками біфуркації – моментами системної 
нестабільності, коли соціальна система стає особливо чутливою до незначних 
впливів, а вибір подальшого шляху розвитку може визначатися випадковими 
факторами. Це принципово змінює наше розуміння можливостей соціального 
прогнозування та управління соціальними процесами» [5, с. 10]. Показовим також 
є погляд Е.А. Афоніна, який розглядає соціосинергетику як ключ до розуміння 
сучасних суспільних трансформацій: «Соціальна синергетика відкриває нові 
можливості для розуміння природи соціальних криз та революцій, дозволяючи 
розглядати їх не як аномалії суспільного розвитку, а як закономірні етапи еволюції 
складної соціальної системи, через які відбувається її якісне оновлення та перехід 
до нових форм самоорганізації» [6]. 
Відкриті системи в соціосинергетиці мають властивість самоорганізації під 
впливом зовнішніх флуктуацій. Інформація виступає основним елементом, що 
визначає поведінку таких систем, сприяючи формуванню нових атракторів. 
11 
 
Таким чином, соціосинергетичний підхід дозволяє розглядати сучасні 
соціальні зміни не як послідовний та передбачуваний процес, а як серію стрибків і 
змін, зумовлених складними взаємодіями між різними елементами соціуму. 
Соціосинергетика являє собою перспективний напрям міждисциплінарних 
досліджень, що поєднує досягнення природничих та соціогуманітарних наук для 
розуміння складних процесів суспільного розвитку. Її принципи та методологічні 
підходи створюють теоретичну основу для дослідження феномену громадянського 
суспільства в контексті сучасних соціальних трансформацій [4]. Підкреслюємо, що 
інформація  виступає актором який впливає на генезу суспільства та його 
взаємодію. Це не тільки інструмент, а й повноправний суб’єкт політичного життя. 
Соціосинергетика знаходить своє застосування в широкому колі сфер, 
надаючи інструменти для аналізу та прогнозування поведінки соціальних систем. 
Одним із основних напрямків застосування соціосинергетики є управління 
складними соціальними системами. Завдяки виявленню загальних принципів і 
закономірностей самоорганізації, соціосинергетика допомагає державним органам, 
комерційним організаціям та громадським об’єднанням ефективніше впливати на 
соціальні процеси та досягати бажаних цілей. Наприклад, вона може 
застосовуватись для оптимізації діяльності органів публічного управління, 
підвищення ефективності роботи бізнес-структур, прогнозування соціально-
економічних трансформацій. 
Іншою важливою сферою застосування соціосинергетики є дослідження 
динаміки соціальних рухів, революцій та інших масштабних суспільних змін. 
Аналізуючи механізми самоорганізації соціальних систем, ця наука допомагає 
пояснювати причини виникнення та розвитку таких явищ, а також передбачати 
їхній перебіг. 
Крім того, соціосинергетика знаходить застосування в сфері освіти, 
сприяючи вдосконаленню навчальних програм та методик викладання. Вона 
дозволяє краще зрозуміти закономірності формування та еволюції соціальних 
спільнот, таких як студентські групи чи наукові школи, що має важливе значення 
для розвитку освітніх систем. 
12 
 
Соціосинергетика також активно використовується у сфері соціальної 
психології та конфліктології. Її концепції та моделі допомагають аналізувати 
динаміку міжособистісних та міжгрупових взаємодій, прогнозувати виникнення та 
перебіг конфліктів, а також розробляти ефективні стратегії їх врегулювання. 
 
1.2 Громадянське суспільство як філософсько-політичний концепт 
 
Концепт громадянського суспільства є ключовим у сучасній соціально-
політичній думці. Він позначає сферу суспільного життя, відмінну від держави та 
ринку, де реалізуються автономні громадські ініціативи, добровільні асоціації та 
самоорганізація громадян. Розуміння природи, історичного розвитку та 
філософських основ громадянського суспільства має важливе значення для 
осмислення сучасних соціальних процесів. 
У громадянському суспільстві громадяни об’єднуються у громадські 
організації, неприбуткові структури, профспілки, об’єднання та інші форми 
соціальної активності, що відіграють важливу роль у захисті прав і свобод, розвитку 
громадського діалогу, забезпеченні соціальної справедливості та демократії. 
Громадянське суспільство має низку характерних рис: 
1. Громадяни користуються правом на свободу думки, слова, об’єднання та 
іншими правами, що гарантують незалежність від держави і владних структур; 
2. Громадяни активно залучені до процесу прийняття рішень, ініціюють зміни 
та впливають на суспільні процеси; 
3. Існують незалежні громадські організації, засоби масової інформації та 
інші структури, що представляють та захищають інтереси громадян; 
4. Правова система гарантує права і свободи громадян, а незалежна судова 
система забезпечує їх захист; 
5. Постійна комунікація між громадянами, громадськими організаціями, 
державою та іншими зацікавленими сторонами для досягнення консенсусу і 
вирішення суспільних проблем; 
13 
 
Витоки поняття громадянського суспільства простежуються ще в античній 
філософії. Платон та Аристотель розглядали ідеал політичної спільноти, 
побудованої на засадах свободи, рівності та участі громадян у суспільних справах. 
Ці ідеї мали значний вплив на подальший розвиток уявлень про громадянське 
суспільство. Арістотель в своїй відомій Політиці говорить: «А втім, можна дійти 
такого ж висновку в інший спосіб, наприклад, досліджуючи питання про найкращу 
форму державного устрою. Так, припустімо, держава складається з винятково 
корисних громадян, отже, кожен з них неодмінно мусить виконувати  свій обов’язок 
належним чином» [7, с. 69]. 
В епоху Нового часу концепт громадянського суспільства набув нового 
звучання в працях Джона Локка, Гегеля та Антоніо Грамші. Локк обґрунтовував 
природні права громадян, які мають бути захищені від свавілля держави. 
Громадянське суспільство, пише Локк  «це угода з іншими людьми про об’єднання 
в спільноту з метою зручного, благополучного та мирного спільного життя, 
спокійного користування своєю власністю та перебування у більшій безпеці, ніж ті, 
хто не є членами цього суспільства. Це може зробити будь-яка кількість людей, 
оскільки це не обмежує свободу інших, які, як і раніше, залишаються в природному 
стані свободи» [8, с. 105]. Гегель розглядав громадянське суспільство як сферу 
реалізації приватних інтересів, що передує постанню держави. Грамші акцентував 
на ролі громадянського суспільства у формуванні культурної гегемонії. У своїх 
рукописах, які видані під назвою «В’язничні зошити» відомий теоретик марксизму 
пише: «геґемонія означає не тільки опанувати провідне місце в політико-
економічному житті суспільства, але також мати авторитет в народних мас, 
культурне та моральне лідерство («культурна геґемонія» або «ідеолоґічна 
геґемонія»). Без авторитету панування може означати лише диктатуру. Міць 
геґемонії знати зі згоди народних мас із політикою панівної кляси. У буржуазному 
суспільстві культурно-ідеолоґічну геґемонію здійснюють інтелєктуали (або 
«працівники розумової праці») почерез інститути «громадянського суспільства» — 
у буржуазному суспільстві це школи, церкви, засоби масової інформації, 
об’єднання громадян тощо. [9, с. 227] 
14 
 
У ХХ столітті концепт громадянського суспільства отримав подальший 
розвиток у працях таких мислителів, як Юрген Габермас, Алексіс де Токвіль, 
Роберт Патнем. Габермас розглядав громадянське суспільство як сферу 
комунікативної дії, де формується громадська думка. Патнем виявив зв’язок між 
рівнем соціального капіталу та ефективністю державного управління. Токвіль 
наголошував на важливості добровільних асоціацій громадян для підтримання 
демократії. В своїй праці «Про демократію в Америці» Алексіс де Токвіль резюмує: 
«Право на асоціації я розглядаю як невід’ємне право людського суспільства, таке 
саме природне, як індивідуальна свобода. Тій законодавчій владі, яка забагла б 
знищити це право, довелося б кинути виклик усьому суспільству. Тим часом у 
одних народів свобода згуртовуватися в якісь товариства благодатна, вона сприяє 
їхньому розквітові, а інші народи, yадуживаючи нею, спотворюючи її, 
перетворюють її із життєдайної сили на Руйнівну силу» [10, с. 165]. Таким чином 
він визнає громадянське  суспільство та супутні йому інституції як важливий та 
потужний інструмент, який сприяє благу як суспільства, так і уряду, але в той же 
час зазначає, що для того щоб громадянські «асоціації» працювали потрібна 
сформована культура правильної участі. 
Сучасні дослідники все частіше звертаються до соціосинергетичного підходу 
для аналізу феномену громадянського суспільства. Соціосинергетика, що поєднує 
теорії соціології та синергетики, дозволяє розглядати громадянське суспільство як 
складну самоорганізовану систему. Так Віталій Луговий, досліджуючи державне 
управління, продемонстрував синергетичні механізми взаємодії держави та 
громадянського суспільства [11]. 
 Ці та інші дослідження свідчать про евристичний потенціал 
соціосинергетичного підходу для розуміння природи та функціонування 
громадянського суспільства. 
Зокрема, соціосинергетика допомагає зрозуміти, як в громадянському 
суспільстві відбуваються процеси самоорганізації, коли взаємодія різноманітних 
соціальних акторів, їхніх ініціатив та об’єднань породжує нові форми колективної 
діяльності, які не можуть бути зведені до простої суми індивідуальних дій. 
15 
 
Дослідники, застосовуючи соціосинергетичний підхід, виявляють, що розвиток 
громадянського суспільства характеризується флуктуаціями, біфуркаціями та 
виникненням дисипативних структур, які свідчать про складність та нелінійність 
цих процесів. Дисипативні структури не є статичними, а, навпаки, 
характеризуються відкритістю до зовнішніх впливів, що дозволяє їй адаптуватися 
та еволюціонувати. Такі структури постійно обмінюються ресурсами з 
середовищем, що робить їх нестабільними та відкритими до змін. У соціальному 
контексті це означає, що спільноти або соціальні інститути не існують ізольовано, 
а постійно взаємодіють із зовнішніми чинниками, наприклад, економічними, 
політичними або культурними. Під дією зовнішніх впливів система може 
проходити через періоди нестабільності, які, врешті, призводять до виникнення 
нових форм організації. У суспільстві це можна спостерігати, коли внаслідок кризи 
або сильного впливу середовища виникають нові структури — нові соціальні рухи, 
об’єднання чи інститути. Зміни у дисипативній структурі приводять до появи нових 
властивостей, які не є сукупністю характеристик її окремих елементів, а є 
результатом їхньої взаємодії (емерджентності). В соціумі це можна побачити у 
формуванні нової ідентичності спільнот або нових форм співпраці між 
громадськими групами. Підсумовуючи, це означає, що суспільство не монолітне та 
не статичне утворення, його суб’єкти й різні суспільства постійно обмінюються 
інформацією та іншим досвідом між собою, що робить генезу суспільства 
динамічним та протяжним в часі процесом, саме відкритість до змін та 
динамічність закладають основу транзитивності, яка на нашу думку, притаманна 
українському суспільству. 
Соціосинергетика дозволяє відійти від застарілих лінійних моделей і 
зрозуміти, що прямі управлінські впливи не завжди призводять до бажаних 
результатів у складних соціальних системах. Натомість, соціосинергетика акцентує 
на необхідності враховувати нелінійні взаємозв’язки, взаємовплив різних факторів 
та здатність соціальних систем до самоорганізації. 
Застосування соціосинергетичного підходу дає можливість більш ефективно 
реагувати на соціальні кризи та викликики. Оскільки соціальні системи, в тому 
16 
 
числі й громадянське суспільство, здатні до самовідновлення та адаптації, 
розуміння їхніх внутрішніх механізмів дозволяє не лише краще прогнозувати 
кризові явища, а й створювати умови для їх конструктивного подолання. 
Синергетичні ефекти, що виникають у взаємодії різних елементів громадянського 
суспільства, можуть слугувати джерелом соціальної стійкості та стабільності навіть 
у складні періоди. 
Соціосинергетика справді справляє значний вплив на розуміння та аналіз 
громадянського суспільства. Цей міждисциплінарний підхід виявився особливо 
плідним для осмислення таких ключових суспільних трансформацій, як Революція 
Гідності в Україні. 
Зокрема, соціосинергетика допомогла глибше зрозуміти природу Революції 
Гідності як складного нелінійного процесу самоорганізації громадянського 
суспільства. Дослідники, застосовуючи соціосинергетичні концепції, виявили події 
які охопили Україну в 2013-2014 роках, не були лінійним наслідком певних 
політичних чи економічних факторів. Натомість, вони стали результатом складної 
взаємодії різноманітних соціальних груп, їхніх ініціатив, флуктуацій та біфуркацій, 
що призвели до якісного стрибка в розвитку громадянського суспільства, адже до 
Революції Гідності громадянське суспільство було в стані анабіозу, чекало 
пасіонарності, якою і стали події 2013-2014 року. 
Соціосинергетика показує, що у періоди глибоких суспільних криз, коли 
централізована система влади та управління перестає ефективно функціонувати, 
громадянське суспільство здатне до самоорганізації та вироблення альтернативних 
моделей соціальної трансформації. Саме ці нелінійні процеси, що не піддаються 
простому адміністративному контролю, стали рушійною силою Революції Гідності  
Більше того, соціосинергетика розкриває механізми «санації» суспільства, 
тобто його очищення від застарілих, неефективних елементів. У ситуаціях 
системної кризи, коли традиційні структури та інститути виявляють свою 
неспроможність, громадянське суспільство здатне продукувати нові, життєздатніші 
форми соціальної організації, наприклад відкидаючи недієвих політичних акторів 
та не релевантні реформи, які не призводять до бажаних результатів Цей процес 
17 
 
оновлення, підживлюваний синергетичними ефектами, заклав основи для 
трансформації українського суспільства в період Революції Гідності. 
Таким чином, соціосинергетика стає важливим методологічним 
інструментом для розуміння ролі громадянського суспільства в періоди суспільних 
криз та трансформацій. Вона дозволяє виявляти нелінійні закономірності його 
самоорганізації, здатність до адаптації та оновлення, а також більш ефективно 
реагувати на складні виклики, з якими стикаються сучасні суспільства. 
Громадянське суспільство в Україні має особливу конфігурацію, це пов’язано 
з певними історичними подіями, які торкнулися країни. Дослідник Стельмах В.О. в 
роботі «Громадянське суспільство в країнах пострадянського простору: проблеми 
становлення» стверджує, що трансформація пострадянських суспільств зумовила 
необхідність формування нових незалежних соціальних інститутів та організацій 
громадянського суспільства. Автор виділяє такі ключові особливості становлення 
громадянського суспільства в пострадянських країнах: 
• Зміна ролі держави та її взаємодії з новими суб’єктами суспільних 
відносин; 
• Поява нових незалежних соціальних груп та організацій; 
• Нові форми політичної участі громадян; 
Процеси глобалізації та європейської інтеграції справляють значний вплив на 
розвиток громадянського суспільства в пострадянських країнах. Вони створюють 
як нові можливості, так і нові виклики для становлення активно діючої громади. 
Автор підкреслює необхідність подальших досліджень цієї теми для кращого 
розуміння трансформаційних процесів у пострадянському регіоні. Розпад СРСР та 
перехід до ринкової економіки і демократії зумовили необхідність формування 
нових суспільних інститутів. Пострадянська спадщина (патерналістська роль 
держави, домінування державної власності тощо) вплинула на характер цих 
процесів. Відбувається перехід від домінуючої ролі держави до її меншого 
втручання в суспільні процеси. Держава поступово делегує частину своїх функцій 
незалежним організаціям громадянського суспільства, принаймні так має бути. 
Формування нових соціальних груп та організацій: Виникають нові соціальні групи 
18 
 
(середній клас, підприємці, професійні спільноти тощо), які стають основою для 
розвитку громадянського суспільства. Формуються різноманітні незалежні 
громадські, правозахисні, благодійні та інші організації. Громадяни отримують 
більше можливостей для політичної участі (мітинги, демонстрації, петиції тощо). 
Спостерігається зростання активності громадянського суспільства у впливі на 
прийняття політичних рішень. Процеси глобалізації та європейської інтеграції 
відкривають нові можливості для розвитку громадянського суспільства (доступ до 
міжнародних ресурсів, співпраця з європейськими інституціями тощо). Водночас 
створюють нові виклики, пов’язані з необхідністю адаптації до нових умов. 
Автор наголошує на важливості поглибленого вивчення трансформаційних 
процесів у пострадянському регіоні для кращого розуміння специфіки становлення 
громадянського суспільства [12]. Таким чином Радянський союз спочатку своїм 
створенням, а потім розпадом посприяв транзитивності українського суспільства та 
аполітичності населення. Ці характеристики вже сприймаються іманентними для 
нашої політичної культури.  
Розпад СРСР був тієї самою точкою біфуркації, але замість того щоб застарілі 
елементи системи зникли і були заміщені новими, актуальними, сталося так, що 
старі норми існували паралельно з новими. Всі подальші спроби України перейти 
на Західний лад тільки підсилювали цю хаотичну еклектику та поглиблювали 
трназитивність, тобто закладали її в ядро політичної культури. Зараз українська 
політика та суспільство має безліч нашарувань, які заважають розвитку 
громадянського суспільства, адже існує безліч стратегій, які тягнуть громадянське 
суспільство в різні боки, воно розшароване, не унітарне та живе виключно завдяки 
кризам, які виступають каталізаторами його активності. 
 
 
 
 
 
19 
 
1.3 Соціосинергетичні підходи до формування політичної суб’єктності 
громадянського суспільства 
 
Формування політичної суб”єктності громадянського суспільства є важливим 
завданням для розбудови стабільної та демократичної державності. У цьому 
контексті соціосинергетичні підходи можуть стати ефективним методологічним 
інструментом, що дозволяє глибше зрозуміти механізми самоорганізації та 
колективної взаємодії в суспільстві. Сучасний світ характерезується еклектичністю 
та нелінійністю, доба постмодерну приносить нові виклики з якими може 
допомогти справитися соціосинергетика. Дослідники Нагорняк Т. Л., Наталіна 
Л.О., Польовий М. А., зауважують, що: «новий світовий порядок характеризується 
множинністю (безліччю) акторів із різним рівнем інституціоналізації, складними 
мережевими взаємозв’язками та багаторівневістю впливу. Контури нового світу 
визначають не тільки і не стільки держави-нації, як от різноманітні центри сили, в 
тому числі політичні території, громадські рухи, етнічні групи, транснаціональні 
корпорації, мережеві спільноти, протестні рухи, терористичні організації тощо. 
Разом з тим, при наявності у політичному просторі політичних акторів (інститути, 
групи інтересів, індивіди), відповідно до синергетичної парадигми, їх суб’єктність, 
тобто вплив на системну трансформацію політичного простору, можлива лише у 
точках біфуркації та носить випадковий і непрогнозований характер» [13, с. 233]. 
Розуміючи як відбуваються процеси самоорганізації, формування політичної 
суб’єктності та те, як соціальна система поводить себе в період флуктації 
(відхилення), які емерджентності (властивості характерні всій системі разом) їй 
властиві, можна прогнозувати та керувати змінами соціального простору. 
Розглянемо кілька актуальних кейсів, що ілюструють потенціал 
соціосинергетики для аналізу процесів становлення політичної суб’єктності 
громадянського суспільства.  
Події Революції Гідності 2013-2014 років в Україні про які вже згадувалося 
раніше, засвідчили потужну здатність громадянського суспільства до 
самоорганізації та колективних дій у відстоюванні своїх прав і свобод. 
20 
 
Використовуючи соціосинергетичний підхід, можна простежити, як різноманітні 
соціальні групи, об’єднані спільною метою, взаємодіяли та посилювали один 
одного, утворюючи складну динамічну систему, що врешті-решт спричинила 
кардинальні зміни в політичному устрої країни. 
Ключовою характеристикою Революції Гідності з позицій соціосинергетики 
була нелінійність процесів самоорганізації. Численні осередки протесту, що 
виникали по всій країні, взаємодіяли між собою, формуючи єдиний потужний рух. 
Водночас, попри відсутність чіткого централізованого керування, учасники 
революції демонстрували здатність до швидкого реагування на зміни ситуації та 
координації своїх дій. Така гнучкість і адаптивність сприяли успішному 
досягненню спільної мети - повалення режиму Віктора Януковича. 
Розпочате у 2022 році повномасштабне вторгнення Росії в Україну також 
можна проаналізувати крізь призму соціосинергетики. Громадянське суспільство 
України, мобілізуючись перед обличчям зовнішньої агресії, продемонструвало 
здатність до самоорганізації та колективної протидії. Добровольчі формування, 
волонтерські ініціативи, інформаційно-психологічна боротьба - усе це свідчить про 
формування потужної суб’єктності українського суспільства, яке чинить опір 
зовнішній загрозі. 
Соціосинергетичний підхід дозволяє зрозуміти, як різні елементи 
громадянського суспільства - від окремих активістів до великих організацій - 
взаємодіють, посилюють одне одного та створюють синергетичний ефект, що 
значно підвищує здатність суспільства протистояти агресору. Нелінійність і 
самоорганізація стають ключовими чинниками стійкості та згуртованості 
українського суспільства в умовах військового конфлікту. 
Перспективи застосування соціосинергетики у цій сфері пов’язані з 
можливістю розробки моделей, що відображають нелінійну динаміку суспільних 
процесів, прогнозування сценаріїв розвитку громадянського активізму, а також 
вироблення ефективних стратегій підтримки та стимулювання політичної 
суб’єктності суспільства. Таким чином, соціосинергетика може стати важливим 
21 
 
методологічним підґрунтям для осмислення та управління складними суспільно-
політичними трансформаціями. 
Дослідники Мельниченко Г.М., Гончаренко М.Ф., Безчасний О.У. у своїй 
статті говорять про важливість застосування принципів синергетики для розуміння 
процесів управління інноваційним розвитком регіональних соціально-економічних 
систем. Ці системи характеризуються складною динамікою, нелінійністю, 
нестійкістю, що відповідає ключовим положенням соціосинергетики. 
Підкреслюється, що в сучасних умовах зростає роль організації та 
самоорганізації в науковому і технологічному розвитку, що безпосередньо 
пов’язано з інтелектуалізацією суспільства. Це відповідає синергетичним 
уявленням про зростання ролі інформації, знань та компетенцій у розвитку 
складних соціальних систем. В роботі детально розглядаються критерії та умови 
створення і функціонування соціально-економічних систем, що самоорганізуються. 
Ці системи повинні бути відкритими, мати зв’язок з навколишнім середовищем, 
здатність до самовдосконалення та адаптації тобто має відбуватися ітеракція. Це 
узгоджується з принципами синергетики щодо незамкнутості, нелінійності, 
нестійкості соціальних систем. Аналізується важливість для управління 
самоорганізацією дотримання закону «необхідної різноманітності», який визначає 
ефективність функціонування складних керованих систем. Це пов’язано з ідеями 
соціосинергетики щодо ролі різноманітності у забезпеченні самоорганізації. 
Підкреслюється, що процес самоорганізації найбільш повно розкривається через 
основні принципи синергетики: гомеостатичність, ієрархічність, нелінійність, 
нестійкість, незамкнутість, динамічну ієрархічність, спостереження [14]. Це 
ілюструє глибинний зв’язок концепції самоорганізації з загальною теорією 
синергетики. 
Важливим фактором для формування політичної суб’єктності є аспект 
довіри: «Україна має посилювати динаміку руху до суспільства активістського типу, 
з множинними нелінійними зв’язками, де культура довіри сприяє розвиткові 
соціального капіталу, тісно пов’язаного з людським капіталом, що базується на 
знаннях, кваліфікації, комунікативній здатності до спільних дій. Він багато в чому 
22 
 
залежить від спільних норм та цінностей, а також специфічних для цього соціуму 
засобів підпорядкування індивідуальних інтересів окремих особистостей інтересам 
великих груп. Тому соціальний капітал є також одним з проявів символічного 
капіталу, позначаючи можливості, що виникають із наявності довіри в суспільстві, 
базованої на визнанні та відданості, вкорінених у культурі» [15, с.  60]. На основі 
цього зробимо висновок, що формування культури довіри до влади є ключовим 
фактором у розвитку держави активістського типу та утворенні громадсько 
активного капіталу. Коли громадяни довіряють державним інституціям, вони більш 
охоче беруть участь у громадському житті, виявляють готовність до співпраці з 
владою та демонструють вищий рівень політичної та соціальної активності, адже 
розуміють, що їхня участь не номінальна та не боротьба з «вітряними млинами». 
Це сприяє розвитку держави активістського типу, де налагоджується ефективний 
діалог між владою та суспільством, зростає прозорість прийняття рішень та 
підвищується якість державних послуг через постійний зворотний зв’язок. У такій 
системі формується партнерська модель взаємодії, що позитивно впливає на 
створення громадського капіталу. Це проявляється у зміцненні горизонтальних 
зв’язків у суспільстві, розвитку волонтерського руху, активізації діяльності 
громадських організацій та зростанні рівня взаємодопомоги й кооперації між 
громадянами. Культура довіри також сприяє економічному розвитку через 
покращення інвестиційного клімату та підвищення ефективності економічних 
реформ. Важливим наслідком є посилення соціальної стабільності, що 
проявляється у зменшенні соціальної напруги, конструктивному вирішенні 
конфліктів та формуванні атмосфери взаємної поваги. Таким чином, культура 
довіри стає фундаментом для розбудови сучасної демократичної держави з 
активним громадянським суспільством, де громадяни не просто спостерігають за 
політичними процесами, а є їх активними учасниками та рушійною силою 
позитивних змін у суспільстві. 
Важливо відзначити, що з динамічним формуванням активних недержавних 
політичних акторів виникає проблема державності як такої, якщо функція 
державних інституцій вичерпується на законодавчості, то чи не існує ризик анархії? 
23 
 
Якщо суспільство доросло до прямої демкоратії участі, сформувало свою 
суб’ктність та має високі показники синергетичності, чи має держава існувати в 
такому форматі, до якого всі звикли? Стаття Гнатюка М.М. представляє собою 
ґрунтовне дослідження еволюції розуміння поняття "міжнародний актор" та 
«політична суб’єктність» у контексті основних теоретичних підходів до 
міжнародних відносин. Особливо важливим є те, що автор простежує 
трансформацію розуміння акторності від державоцентричного підходу реалістів до 
більш плюралістичного бачення лібералів. Аналізуючи реалістську парадигму, 
можна відзначити, що вона базується на кількох ключових припущеннях: примат 
держави як головного актора міжнародних відносин, анархічність міжнародної 
системи та силовий характер міжнародної політики. Реалісти розглядають державу 
як первинного актора через її монополію на легітимне насильство та здатність 
проєктувати силу. Особливої уваги заслуговує те, як неореалісти розвинули 
структурне пояснення домінування держав. У їхньому баченні саме взаємодія 
держав формує структуру міжнародної системи, а їх силовий потенціал визначає 
полярність цієї системи. Ліберальна парадигма представляє якісно інший погляд на 
проблему міжнародної акторності, формується концепт "комплексної 
взаємозалежності", яка підважує реалістське бачення держави як унітарного актора. 
Вони звертають увагу на зростаючу роль недержавних акторів та 
транснаціональних взаємодій. З точки зору методології дослідження міжнародних 
відносин, важливо відзначити, що становлення концепту політичної суб’єктності 
відображає більш глибокі трансформації в розумінні природи міжнародної 
політики. Це перехід від статичного бачення міжнародної системи до більш 
динамічного розуміння взаємодії різних типів акторів. Аналізуючи сучасний стан 
міжнародних відносин, можна стверджувати, що ліберальний підхід краще 
пояснює складність та багатовимірність сучасної світової політики. Проте 
реалістське розуміння ролі держави та силового фактору зберігає свою 
актуальність, особливо в контексті питань безпеки та геополітичного протистояння. 
Автор зауважує: «представники ключових парадигм міжнародних відносин єдині у 
своєму сприйнятті держави як основної дійової особи міжнародних відносин, однак 
24 
 
суттєво різняться щодо ролі й значення інших акторів» [16, с. 60]. Отже держава 
виступає основним політичним актором на міжнародній арені, тому має виконувати 
функцію відстоювання національних інтересів на міжнародній арені. 
 Чому так важливо сформувати політичну суб’єктність та побудувати 
громадянське суспільство на засадах соціосинергетики? Україна – держава 
перехідного типу, в питаннях громадянського суспільства зокрема. Транзитивність 
України не дозволяє сформуватися адекватній політичній та громадській 
екосистемі. В державі паралельно існують демократичні та авторитаристські риси, 
олігархія та активізм, активні громадяни та абсентеїсти. З одного боку це 
нормальний стан речей, коли зберігається певна діалектичність в подібних 
питаннях, але на нашу думку, не в тих пропорціях, в яких це представлено в Україні. 
Якщо розглядати політичну систему, то хоч Україна і вийшла з СРСР тим самим 
заклавши його занепад, однопартійність Союзу в певному сенсі залишилась з 
Україною. Аналізуючи наявні політичні партії можна прослідкувати, що жодна з 
них не є до кінця ідеологічно оформленою, цінності досить еклектичні та перехідні. 
Для нормальної демократії потрібна полярність системи – влада та опозиція. В 
сучасній Україні опозиція партій стосується питань отримання влади, але не зачіпає 
питань ідеології та аксіології і саме тому фактичнї різниці між кандидатом «А» та 
кандидатом «Б» майже не має. І тому такою опозицією має бути суспільство, 
активне, самоорганізоване та діюче. 
Підсумовуючи, підкреслюємо, що проведене дослідження розкриває 
глибокий взаємозв’язок між соціосинергетикою та громадянським суспільством у 
контексті формування політичної суб’єктності. Як міждисциплінарний підхід 
синергетика надає унікальний методологічний інструментарій для розуміння 
процесів самоорганізації та трансформації соціально-політичних систем. 
Соціосинергетика розглядає громадянське суспільство як складну, динамічну 
систему, здатну до самоструктурування та самооновлення. Через механізми 
горизонтальних комунікацій, колективної дії та мережевої взаємодії громадські 
інституції набувають здатності до спонтанного впорядкування та адаптації. 
Нелінійний характер політичного розвитку підкреслює, що громадянське 
25 
 
суспільство постає не як статична структура, а як простір постійних змін, де малі 
соціальні впливи можуть призводити до значних системних зрушень. 
Акумуляція колективної суб’єктності відбувається через синергетичні ефекти 
взаємодії різноманітних соціальних акторів, які створюють emergentні властивості 
громадянського простору. Соціосинергетичний підхід демонструє, що політична 
суб’єктність формується не лише через інституційні механізми, але й через складні 
мережеві взаємозв”язки, горизонтальні комунікації та здатність соціальних груп до 
самоорганізації. 
Ключова особливість такого підходу полягає в розумінні громадянського 
суспільства як складної адаптивної системи, здатної до постійного самооновлення 
та трансформації. Соціосинергетика розкриває механізми, завдяки яким локальні 
соціальні взаємодії генерують глобальні зміни, де кожен учасник може стати 
провідником системних перетворень. Політична суб’єктність у цьому контексті 
постає не як щось задане, а як результат безперервного процесу самоорганізації, 
взаємодії та колективної творчості.  
Таким чином, соціосинергетичний підхід пропонує глибше розуміння 
природи громадянського суспільства, розкриваючи його внутрішній потенціал до 
саморозвитку, адаптації та формування колективної політичної агентності. Це 
дозволяє переосмислити традиційні уявлення про соціально-політичні процеси, 
розглядаючи їх не як лінійні та детерміновані, а як складні, нелінійні та принципово 
відкриті системи. 
 
 
  
26 
 
Розділ 2 Соціосинергетичний аналіз транзитивності українського суспільства 
 
2.1 Становлення громадянського суспільства в умовах транзитивності: 
український контекст 
 
Процеси формування громадянського суспільства в сучасних 
трансформаційних умовах становлять складний і багатогранний феномен, який 
вимагає ґрунтовного теоретичного осмислення та практичного аналізу. 
Транзитивність як соціально-політичний стан характеризує перехідні процеси від 
однієї суспільної системи до іншої, що супроводжується кардинальними 
інституційними змінами та переструктуруванням соціальних відносин. 
Теоретичні витоки концепту транзитивності пов’язані з науковими працями 
відомих соціологів та політологів, зокрема, Самюеля Гантінгтона, який детально 
розробив теорію політичних трансформацій. У своїй фундаментальній праці "Третя 
хвиля. Демократизація наприкінці XX століття" він зазначає: "Процес переходу від 
недемократичних до демократичних режимів, що відбувся в певний період часу і 
значно переважав процеси переходу у протилежному напрямку в цей самий період" 
[17, с. 11]. Гантінгтон підкреслює, що демократичний транзит – це не просто зміна 
політичного режиму, а складний процес трансформації всієї соціальної системи, 
який включає зміни в інституційній, культурній та ціннісній сферах суспільного 
життя. 
Для комплексного розуміння процесів демократичного транзиту важливо 
звернутися до фундаментальних праць провідних теоретиків цього напряму. 
Особливої уваги заслуговує концепція «пактованого переходу» (negotiated 
transition), розроблена Гільєрмо О’Доннеллом та Філіпом Шміттером. У своїй праці 
«Transitions from Authoritarian Rule: Tentative Conclusions about Uncertain 
Democracies» вони визначають пактований перехід як особливу форму 
демократизації, за якої політичні еліти досягають явних, хоча часто не публічних, 
домовленостей щодо правил політичної гри та розподілу владних повноважень [18, 
с. 37]. Мається на увазі мирний перехід з одного політичного режиму в інший, часто 
27 
 
це транзит з авторитарного, або тоталітарного режиму в демократію, який 
досягається мирними домовленостями старих еліт з новими. Ця концепція є 
особливо актуальною для розуміння українського контексту, де процес 
демократизації часто супроводжувався неформальними домовленостями між 
різними групами еліт. 
Хуан Лінц та Альфред Степан розвинули теорію демократичного транзиту, 
запропонувавши концепцію «п’яти арен консолідованої демократії». Згідно з 
їхньою теорією, успішна демократична трансформація потребує одночасного 
розвитку: 
1) громадянського суспільства (arena of civil society); 
2) політичного суспільства (arena of political society); 
3) правової держави (rule of law); 
4) державного апарату (state bureaucracy); 
5) економічного суспільства (economic society) [19]. 
Особливу увагу науковці приділяють взаємозв’язку між цими аренами та їх 
синхронному розвитку. Вони стверджують, що «демократія стає єдиною грою в 
місті» ("the only game in town") лише тоді, коли всі п’ять арен функціонують 
ефективно та узгоджено. У контексті України ця теоретична модель дозволяє краще 
зрозуміти складнощі демократичного транзиту, адже розвиток різних арен 
відбувається нерівномірно, що створює додаткові виклики для консолідації 
демократії. 
Важливим внеском Лінца і Степана є також концепція «одночасності» 
(simultaneity problem), яка описує особливу складність демократичного переходу в 
постсоціалістичних країнах. Вони зазначають, що ці країни змушені одночасно 
вирішувати завдання політичної демократизації, економічної лібералізації та 
державного будівництва, що створює додаткове навантаження на суспільство та 
політичну систему. 
О’Доннелл також розробив концепцію «делегативної демократії» (delegative 
democracy), яка описує особливий тип демократичного режиму, де формально 
демократичні інституції співіснують з авторитарними практиками управління. Ця 
28 
 
концепція є особливо релевантною для аналізу українського досвіду, де періодично 
спостерігалися тенденції до концентрації влади та обмеження демократичних 
свобод при збереженні формальних демократичних процедур. 
Теоретичні напрацювання цих науковців дозволяють сформувати комплексне 
розуміння процесів демократичного транзиту та виокремити специфічні риси 
української моделі демократизації. Зокрема, вони допомагають пояснити: 
• складність одночасного проведення політичних та економічних 
реформ; 
• роль неформальних домовленостей у процесі демократизації; 
• значення інституційної розбудови для успішного демократичного 
переходу; 
• важливість розвитку громадянського суспільства як ключового актора 
демократичних перетворень. 
Ці теоретичні концепції створюють методологічну основу для аналізу 
специфіки українського шляху демократичної трансформації та допомагають 
краще зрозуміти як досягнення, так і проблеми у процесі становлення 
громадянського суспільства в Україні. 
На противагу «пактованого переходу» О’Доннелла, дослідник Ярослав 
Балановський стверджує, що транзитивність в українському суспільстві є складним 
соціальним феноменом, який характеризується поверненням архаїчних форм 
соціальної організації в сучасний історичний контекст. Концептуально 
транзитивність розуміється як властивість суспільства «повертати» соціальні 
форми з попередніх історичних епох, формуючи унікальний стан темпоральної 
маргінальності. Основними проявами транзитивності в Україні є формування 
модерних кланів та практики рейдерства. Клани виникають не на основі кровної 
спорідненості, а внаслідок боротьби владно-управлінських груп за розподіл 
державної власності, особливо в контексті ваучерної приватизації. Рейдерство являє 
собою силове захоплення власності, що регулюється «правом сили», а не 
правовими нормами. Механізми транзитивності пов’язані з глибокими системними 
трансформаціями пострадянського суспільства: корумпованістю судової системи, 
29 
 
нерівномірним розподілом державної власності та боротьбою регіональних еліт за 
ресурси. Це призводить до формування специфічних соціальних практик, які не 
відповідають сучасному етапу суспільного розвитку. Наслідки транзитивності 
виявляються у гальмуванні демократичних процесів, консервації архаїчних 
соціальних практик та посиленні соціальної нерівності. Українське суспільство 
опиняється в унікальному стані, коли різночасові соціальні форми співіснують, 
унеможливлюючи його однозначну історичну ідентифікацію. Транзитивність 
створює складну діалектику соціальних трансформацій, де сучасні інституції 
співіснують з реліктовими формами соціальної організації, що значно ускладнює 
процеси суспільного розвитку та модернізації [20]. Тобто в українському контексті 
складно говорити про перехід, який можна досягнути консенсусом «старих» та 
«нових» еліт. 
Концепт транзитивності розкриває складну діалектику суспільних 
перетворень, де громадянське суспільство виступає одночасно і рушійною силою, і 
результатом системних трансформацій. У контексті українських реалій 
транзитивність набуває особливого значення, оскільки пов’язана з процесами 
пострадянської трансформації, становлення незалежної державності та 
формування нової соціально-політичної системи. 
Українська модель транзитивності має низку специфічних характеристик, що 
вирізняють її від класичних європейських моделей перехідного періоду. По-перше, 
вона зумовлена одночасною потребою демонтажу радянської адміністративної 
системи та створення принципово нових демократичних інституцій. По-друге, 
процеси становлення громадянського суспільства в Україні відбуваються в умовах 
перманентних зовнішніх викликів – від геополітичних конфліктів до системної 
економічної нестабільності. 
Інституціоналізація громадянського суспільства в українському контексті має 
складну траєкторію розвитку. Від початку 1990-х років вона характеризується 
поступовим формуванням недержавних організацій, розвитком громадських 
ініціатив та поступовим усвідомленням суспільством власної суб’єктності. 
Важливими маркерами цього процесу стали такі знакові події, як Помаранчева 
30 
 
революція 2004 року та Революція Гідності 2013-2014 років, які продемонстрували 
потужний потенціал громадянської самоорганізації та спроможність суспільства до 
колективних дій. 
Транзитивність в українському вимірі передбачає не лише інституційні 
трансформації, але й глибинні ментальні зміни, переформатування суспільних 
цінностей та практик комунікації між владою та громадянами. Цей процес є 
складним, нелінійним і таким, що потребує постійного діалогу, вироблення 
консенсусних моделей взаємодії та подолання успадкованих від радянської доби 
патерналістських та авторитарних настанов. 
Радянський авторитаризм пустив «метастази» які важко викорінити в 
сучасній український політичній культурі, дослідниця Подп’ятнікова А.Я 
стверджує: «У сьогоденній Україні політична, економікофінансова криза 
обумовлена перш за все переходом від радянської авторитарної системи до 
європейської демократичної держави. Водночас в нашій країні відбуваються 
реформи всіх сфер життєдіяльності, пошук адекватної моделі державного 
управління усіма сферами відповідно до потреб соціуму. Транзитивні процеси 
почали впливати й на український соціум. Це знайшло своє відображення в освіті, 
вихованні дітей, зміні настанов, моральних цінностей» [22, с. 15]. Транзитивність 
перестала бути тимчасовою характеристикою для українського суспільства, а 
перетворилася в іманентну, атрибутивну рису, яку важко викорінити. Ярослав 
Балановський говорить: «Сьогодні українське суспільство не можна однозначно 
ідентифікувати з жодною історичною епохою, оскільки форми соціальної 
організації, що такі відрізки часу репрезентують, — незіставні. А це означає, що це 
соціальне утворення характеризується особливим якісним станом, воно 
знаходиться у проміжку різного історичного часу і до кожної доби належить тільки 
частково, тією або іншою формою соціальної організації. Тобто, у темпоральному 
аспекті таке суспільство є маргінальним. Одним із факторів темпоральної 
маргінальності суспільства, переконує здійснений аналіз, є явище соціальної 
транзитивності» [20, с. 297]. 
31 
 
За всю історію Незалежності України громадянське суспільство зазнавало 
всплесків, але потім знову переходило в режим очікування, часто воно виконувало 
роль імунної системи, коли держава, як організм, давала збій, громадяньске 
суспільство намагалося самотужки виправити існуючі проблеми. Коли криза 
минала, консолідоване населення знову ставало пасивним споживачем політичного 
істеблішменту, адже культура участні в Україні не сформована. Беззуб’як М. 
пояснює: «Певне ослаблення громадянського суспільства та зниження його ролі в 
політичному житті посткомуністичних країн після завершення соціальних 
трансформацій пояснюється дією чотирьох основних факторів: по-перше, 
демобілізаційним ефектом і поступовою заміною масових політичних рухів 
взаємодією еліт; по-друге, переходом лідерів масових політичних рухів та 
провідних фігур громадянського життя в професійне політичне життя і на державну 
службу; по-третє, тоталітарним спадком, який полягає у бракові соціальної довіри 
й неспроможності до самоорганізації; по-четверте, втратою політичної 
громадянської активності, зумовленою економічною рецесією та структурними 
реформами» [22, с 112]. 
Соціалістичне минуле України справило значний вплив на формування її 
інституційної структури та соціальних комунікацій. Транзитивність у цьому 
контексті розглядається як складний процес системної трансформації від 
тоталітарної моделі до демократичної. Радянська система управління створила 
глибоко вкорінені адміністративні практики, які перешкоджають швидким 
інституційним змінам. Це призводить до: 
• Збереження номенклатурних механізмів прийняття рішень; 
• Низької ефективності горизонтальних соціальних комунікацій; 
• Редукції громадянської активності до формальних процедур; 
• Домінування патерналістських очікувань; 
• Низький рівень соціальної довіри; 
• Страх перед горизонтальною самоорганізацією; 
• Пригнічення природних механізмів самоорганізації; 
• Штучне обмеження соціальної креативності; 
32 
 
• Повільну інституційну трансформації; 
• Збереження авторитарних практик управління; 
• Дисфункційність соціальних комунікації 
Підсумовуючи відзначимо, що транзитивність дійсно становить значну 
перешкоду для повноцінного розвитку громадянського суспільства в Україні. 
Радянське минуле залишило глибокий структурний та психологічний відбиток, 
який ускладнює формування стійких горизонтальних зв’язків між громадянами та 
їхню здатність до тривалої консолідації на основі спільних цінностей. 
Успадкована від радянської системи транзитивність проявляється в 
роздробленості суспільства, відсутності усталених механізмів горизонтальної 
комунікації та взаємодії. Різноманітність регіональних, історичних та світоглядних 
контекстів призводить до фрагментації цінностей, що ускладнює процеси 
самоорганізації та колективної дії. 
 
2.2 Політичний транзит: бар’єр чи каталізатор трансформації суспільства 
 
Політичний транзит являє собою складний і багатогранний процес переходу 
суспільства від однієї політичної системи до іншої, що супроводжується 
глибинними інституційними, соціальними та культурними змінами. У контексті 
сучасної політичної науки цей феномен розглядається не лише як механізм зміни 
політичного режиму, але й як потужний каталізатор суспільних трансформацій. 
Історичний досвід демонструє, що політичний транзит може мати 
діаметрально протилежні наслідки - від конструктивних суспільних перетворень до 
деструктивних конфліктів. Яскравим прикладом позитивного транзиту є процес 
демократизації в Східній Європі наприкінці 1980-х років, зокрема «оксамитові 
революції» в Чехословаччині та Польщі, де мирний перехід від тоталітарної 
системи до демократичної відбувся без масштабних силових зіткнень. 
Водночас, політичний транзит може створювати значні бар’єри та внутрішні 
конфлікти. Показовим прикладом є події «арабської весни» 2010-2011 років, де 
революційні процеси в Тунісі, Єгипті та Лівії призвели до тривалої політичної 
33 
 
нестабільності та соціальних потрясінь. Цей кейс демонструє, що демонтаж 
авторитарних режимів не завжди гарантує успішну демократичну трансформацію. 
Теоретичні концепції політичного транзиту ґрунтуються на розумінні 
суспільства як динамічної системи, здатної до самоорганізації та адаптації. Відомі 
дослідники Самюель Гантінгтон, Адам Пшеворський та Філіпп Шміттер 
розглядали транзит як багатовекторний процес, що включає інституційні, культурні 
та особистісні виміри. 
Важливим аспектом політичного транзиту є подолання інституційних 
бар’єрів та формування нових механізмів публічного управління. Ключову роль у 
цьому процесі відіграють соціальні інститути, громадянське суспільство та 
політичні еліти, здатні забезпечити конструктивний діалог і консенсус. 
Сучасна українська реальність також є яскравим прикладом складного 
політичного транзиту. Революції Гідності 2004 та 2014 років демонструють 
прагнення суспільства до системних змін, подолання корупційних практик та 
європейської інтеграції. 
Дослідник Вонсович С.Г. в статті «Специфіка перебігу політичного транзиту: 
центрально східно-європейський варіант» зазначає що політичний транзит у 
контексті соціально-філософського дослідження являє собою складний 
багатовимірний процес суспільної трансформації, що виходить далеко за межі 
простої зміни політичної системи. Це унікальний феномен переходу від 
тоталітарної до демократичної парадигми існування, який характеризується 
глибинними онтологічними зсувами в структурі соціальної реальності. 
Автор відзначає специфіку транзитивних процесів у країнах Центральної та 
Східної Європи які характерезуються фундаментальними чинниками: 
1. Культурно-релігійна матриця суспільства виступає визначальним 
фактором успішності транзиту. Країни з католицькою традицією (Польща, Чехія, 
Угорщина) демонстрували більш гармонійний перехід, оскільки їхній менталітет 
бувближчим до західноєвропейської моделі. На противагу цьому, країни з 
православною традицією зіткнулися з глибшими трансформаційними викликами 
34 
 
через особливості колективістської свідомості та традиційні уявлення про 
державність. 
2. Процес транзиту розкривається через призму формування 
громадянського суспільства. Парадоксальність полягає в тому, що антидержавні 
рухи, народжені в надрах тоталітарної системи, стали каталізатором демократичних 
перетворень. Дисидентські рухи несли в собі потужний морально-етичний заряд, 
де гасло «жити по правді» було не просто політичним маніфестом, а глибоким 
екзистенційним вибором. 
3. Трансформація була вмотивована не стільки абстрактними ідеями 
демократії, скільки конкретними споживацькими очікуваннями. Суспільство 
прагнуло досягти західного рівня життя, що створювало специфічну соціальну 
динаміку транзитивних процесів. 
4.  Політичний транзит виявив глибинні проблеми інституційної 
спроможності суспільств. Країни, які одночасно мали будувати ринкову економіку, 
демократичні інститути та державність, зіткнулися з найбільшими викликами. 
5. Люстраційні процеси та декомунізація стали важливими механізмами 
трансформації. Подолання впливу комуністичних спецслужб та партійної 
номенклатури було необхідною умовою успішного транзиту. 
Філософська рефлексія дозволяє стверджувати, що політичний транзит - це 
не лише інституційна зміна, а глибинна трансформація суспільної свідомості, 
перехід від закритої системи до відкритого суспільства, де цінності свободи, 
індивідуальної відповідальності та морального вибору стають визначальними. 
Відмінною рисою транзитивних процесів у Центральній та Східній Європі 
було те, що революційні зміни відбувалися переважно ненасильницьким шляхом, 
через діалог та консенсус. «Оксамитові революції» продемонстрували унікальну 
здатність суспільств до мирної трансформації. Водночас, транзит не став лінійним 
та уніфікованим процесом. Кожна країна пройшла власний, унікальний шлях, що 
залежав від глибини національних традицій, рівня модернізації та 
зовнішньополітичного контексту. Вонсович С.Г. також відзначає «Умовою 
консолідації демократії у транзитивних країнах є задіяність в них громадянського 
35 
 
суспільства… Ідея громадянського суспільства виникла у Східній Європі, 
насамперед, як ідея ан-тидержавна, оскільки завдання полягало у створенні такої 
сфери суспільної взаємодії, яка б не мала нічого спільного із владою, урядом» [ 23, 
с.5]. 
Підсумовуючи, політичний транзит у країнах Центральної та Східної Європи 
постає як складний філософсько-соціологічний феномен, що розкриває потенціал 
суспільної самоорганізації, здатність долати системні обмеження та прагнути до 
свободи. 
 В іншій своїй статті під назвою «Особливості транзиту в умовах кризовості 
політичної системи: теоретичний аспект» Вонсович С.Г. зосереджується на аналізі 
політичної кризи в умовах транзитивного суспільства. Автор розглядає кризу як 
вирішальний момент у розвитку політичної системи, що виникає внаслідок 
внутрішніх і зовнішніх чинників. Підкреслюється роль еліт у подоланні чи навіть у 
створенні таких криз. Вонсович також детально досліджує причинно-наслідкові 
зв’язки між політичними та економічними кризами, а також роль структурних, 
соціокультурних та режимних факторів у цьому процесі. 
Автор виділяє кризу як необхідну фазу розвитку політичної системи, 
описуючи її через синергетичний підхід. Криза розглядається не лише як 
деструктивний фактор, але й як рушійний момент для змін. У статті підкреслено, 
що транзитивний стан характеризується боротьбою політичних еліт, активізацією 
мас, нестабільністю управління та зміною політичної системи. Погоджуючись з 
думкою автора, резюмуємо, що криза це точка біфуркації, яка може сприяти 
позитивним суспільним змінам, призводить до санації політичної системи, від 
застарілих елементів та консолідує суспільство, що в свою чергу є позитивним 
соціосинергетичним фактором. 
Криза в політичному транзиті може мати  як деструктивні, так і конструктивні 
наслідки. Це підтверджується використанням синергетичної парадигми, згідно з 
якою розвиток системи передбачає дезорганізацію, за якою слідує відновлення 
порядку. Так, транзитна криза є фазою переходу від старих до нових політичних 
структур. Важливим є багатовимірність кризи, яка включає не лише 
36 
 
внутрішньополітичні конфлікти, але й економічну нестабільність та соціальну 
трансформацію. 
Слабкість політичної системи в Україні, зазначає автор, зумовлена 
неефективністю реформ і нездатністю еліт забезпечити стабільний розвиток. 
Вонсович наголошує, що подолання кризових явищ можливе через еволюційний 
розвиток, який включає інтеграцію еліт, зміцнення демократичних інститутів та 
поступову адаптацію суспільства до нових умов. Пролонгація кризи залежить від 
таких факторів: 
• уповільненням кризових процесів, суперечливістю становлення 
ринкових відносин, слабкістю фінансової системи, труднощами у створенні 
децентралізованої управлінської інфраструктури та забезпеченні економічної 
автономії регіонів; 
• ускладненням відносин між президентською, урядовою і 
представницькою гілками влади, падінням їх авторитету та зменшенням довіри з 
боку громадян, що призводить до зростання соціальної напруги й загрози 
формування автократично-патримоніального режиму в умовах посилення впливу 
радикальних рухів, зокрема фундаменталістського та націоналістичного характеру; 
• загостренням боротьби між політичними силами, амбіціями 
маловпливових партій і рухів, чиї лідери намагаються представити свої інтереси як 
відображення "волі народу"; 
• поширенням правового нігілізму, стурбованістю суспільства 
зростанням злочинності, зміцненням мафіозних структур та їх інтеграцією з 
органами влади, що породжує страх перед безладом і анархією; 
• розпадом соціальних зв’язків, прихованою дезінтеграцією держави, 
посиленням сепаратистських настроїв серед регіональних лідерів, розмиванням 
базових норм соціального порядку; 
• наростанням ціннісно-етичної і культурної кризи, яка супроводжується 
зверненням до релігійно-містичних ідей, етнонаціонального егоїзму, попри те, що 
мистецька, культурна, наукова і духовна еліта повинна була б відігравати провідну 
роль у процесах оновлення; 
37 
 
• зростаючим розчаруванням суспільства результатами реформ, 
песимізмом соціальних очікувань, втратою довіри до можливості виходу з кризи 
без чіткого і послідовного плану трансформацій [24]. 
Подолання цієї транзитивності є критично важливим завданням сучасних 
українських політиків. Необхідна послідовна робота з політичної уніфікації 
системи, формування спільного порядку денного, який би об’єднував різні 
соціальні групи, та створення інституційних умов для розвитку горизонтальних 
комунікативних практик у громадянському просторі. 
Ключовим напрямком подолання транзитивності є впровадження ефективних 
реформ та трансформація механізмів управління. Це передбачає децентралізацію 
влади з посиленням ролі місцевого самоврядування, що дозволить створити більш 
гнучку систему управління. Запровадження прозорих механізмів прийняття рішень 
із залученням громадськості, зокрема через цифрові платформи участі, громадські 
консультації та публічні обговорення. Реформування системи державної служби на 
принципах меритократії, професіоналізму та етичної відповідальності, що 
унеможливить корупційні практики радянського зразка. Розвиток інституцій 
громадянського суспільства через створення сприятливого правового середовища, 
податкових пільг та механізмів грантової підтримки. Впровадження освітніх 
програм з громадянської освіти, спрямованих на формування навичок критичного 
мислення, соціальної комунікації та колективної дії. 
Лише через цілеспрямовану деконструкцію успадкованих від радянського 
періоду соціальних бар’єрів можливе становлення дієздатного громадянського 
суспільства, здатного до ефективної самоорганізації та солідарних дій. 
Трансформація системи управління та створення нових інституційних 
механізмів є складним, але необхідним процесом. Він вимагає послідовності, 
політичної волі та активної участі громадян. Подолання транзитивності – це не 
лише технічне завдання реформування, але й глибока культурна та психологічна 
робота з переосмислення суспільних відносин, формування нової парадигми 
горизонтальної взаємодії та солідарності. 
38 
 
Успіх цього процесу залежатиме від здатності політичної еліти створити 
інклюзивний порядок денний розвитку, який би враховував регіональну специфіку, 
різноманітність соціальних груп та консолідував би суспільство навколо спільних 
цінностей демократії, прав людини та соціальної справедливості. 
 
2.3 Шляхи подолання транзитивності українського суспільства через 
соціосинергетичний підхід: аналіз актуальних кейсів 
 
Транзитивність українського суспільства постає однією з найгостріших 
проблем на шляху формування повноцінної демократичної держави та розвитку 
громадянського суспільства. Цей феномен, характерний для постсоціалістичних 
країн, створює особливий стан суспільної свідомості та політичної культури, що 
характеризується амбівалентністю ціннісних орієнтацій, розмитістю соціальних 
норм та невизначеністю політичних преференцій. Перманентний стан переходу, що 
спостерігається в українському суспільстві протягом останніх десятиліть, 
породжує низку системних проблем, які суттєво гальмують процеси демократизації 
та становлення громадянського суспільства. 
Особливої уваги заслуговує той факт, що транзитивність українського 
суспільства проявляється не лише у політичній сфері, але й охоплює всі аспекти 
соціального життя. Відсутність сталих демократичних традицій та інституцій 
призводить до фрагментації політичного простору та низького рівня політичної 
культури. Це, у свою чергу, створює підґрунтя для формування патерналістських 
настроїв у суспільстві та зниження громадянської активності. Громадяни, не маючи 
досвіду ефективної політичної участі та не відчуваючи реального впливу на 
процеси прийняття рішень, поступово втрачають інтерес до політичного життя, що 
призводить до зростання абсентеїзму. 
Транзитивний стан суспільства також породжує серйозні економічні та 
соціальні кризи. Невизначеність правил гри у політичній сфері безпосередньо 
впливає на економічну стабільність, призводячи до зниження інвестиційної 
привабливості країни та погіршення соціально-економічних показників. Це 
39 
 
створює замкнене коло: економічна нестабільність посилює соціальну 
напруженість, яка, у свою чергу, ще більше загострює політичну кризу. 
Одним із найбільш деструктивних наслідків транзитивності є відсутність 
конструктивної політичної опозиції. В умовах несформованої політичної системи 
та слабкості демократичних інститутів відбувається монополізація політичної 
влади, що призводить до зниження якості політичних дискусій та відсутності 
альтернативних програм розвитку суспільства. Це явище особливо небезпечне тим, 
що воно унеможливлює формування ефективних механізмів стримувань і противаг 
у політичній системі. 
Подолання транзитивності вимагає комплексного підходу та системних змін 
у різних сферах суспільного життя. Першочергового значення набуває 
удосконалення законодавчої бази щодо діяльності громадських організацій та 
створення ефективних механізмів громадського контролю. Не менш важливим є 
розвиток місцевого самоврядування як основи формування громадянського 
суспільства на локальному рівні. 
Особливу роль у подоланні транзитивності відіграє формування політичної 
культури участі та розвиток громадянської освіти. Необхідно створювати умови для 
підвищення рівня політичної компетентності громадян, їх залучення до процесів 
прийняття рішень на всіх рівнях. Як відзначає Гришина В.В.: «участь 
громадянського суспільства у політико-правовому житті країни має забезпечувати 
ефективність прийняття управлінських рішень, а також сприяти формуванню 
системи права на основі ціннісного визначення прав і свобод людини, громадянина 
та захисту їх законних інтересів» [25, с. 77]. Важливим аспектом є також 
забезпечення незалежності засобів масової інформації, які мають стати ефективним 
інструментом громадського контролю та майданчиком для суспільного діалогу. 
Погоджуємося з думкою Арутуняна В.Е. що: «необхідність в регулюванні 
соціальних медіа для забезпечення здорового політичного діалогу та захисту 
демократичних процесів підкреслює важливість знайдення балансу між свободою 
слова та необхідністю обмеження шкідливого контенту… Урядам необхідно також 
звернути увагу на розроблення механізмів збору та аналізу даних з соціальних медіа 
40 
 
для покращення політичного планування та прийняття рішень. Це допоможе 
зрозуміти настрої громадян, їхні потреби та очікування, а також ефективніше 
реагувати на суспільні виклики» [26, с. 228] 
Структурні реформи, спрямовані на децентралізацію влади та розвиток 
партійної системи, також мають критичне значення для подолання транзитивності. 
Ці зміни повинні супроводжуватися розвитком інститутів громадянського 
суспільства та посиленням їх впливу на політичні процеси. При цьому важливо 
забезпечити реальну, а не номінальну участь громадськості у процесах прийняття 
рішень. Показовим кейсом щодо складності взаємодії держави та громадянського 
суспільства в умовах транзитивності є нещодавня ініціатива створення платформи 
"UA – Ukrainian Abroad". Цей проєкт, започаткований у 2024 році за участі 
Міністерства закордонних справ України, Верховної Ради та інших державних 
інституцій, демонструє як можливості, так і потенційні ризики державного 
втручання у процеси громадянської самоорганізації. «Нашим пріоритетним 
завданням є побудова Платформи таким чином, щоб вона могла швидко та відкрито 
реагувати на запити молодих українців. Обʼєднавши зусилля Експертної ради 
студентства закладів вищої освіти, Молодіжної ради при МЗС та представників 
різних органів влади, вже проговорено алгоритм побудови проєкту, та запущено 
процес налаштування структури [27]. 
З одного боку, створення координаційної платформи для об’єднання 
української молоді за кордоном відповідає актуальним потребам суспільства, 
особливо в умовах воєнного стану та значної міграції населення. Держава 
намагається забезпечити інфраструктурну підтримку для розвитку громадянських 
ініціатив, що само по собі є позитивним явищем. Як зазначив екс міністр 
закордонних справ Дмитро Кулеба, така платформа може створити нові можливості 
для молодих людей та посилити взаємодію між українською молоддю в різних 
країнах світу. 
Проте цей випадок також ілюструє потенційні ризики надмірного державного 
втручання в процеси громадянської самоорганізації. Створення координаційної 
платформи, до якої входять представники різних органів влади (Офісу Президента 
41 
 
України, Верховної Ради України, профільних міністерств), може призвести до 
формування залежності громадських ініціатив від державних структур. Це 
суперечить принципу автономності громадянського суспільства та може 
перешкоджати розвитку справжньої самоорганізації. 
У контексті подолання транзитивності важливо знайти оптимальний баланс 
між державною підтримкою та збереженням автономності громадянських ініціатив. 
Держава повинна створювати сприятливі умови для самоорганізації, забезпечувати 
необхідну інфраструктуру та правове поле, але при цьому утримуватися від 
надмірного регулювання та контролю. У випадку з платформою «UA – Ukrainian 
Abroad» це означає, що державні структури мають обмежитися роллю 
фасилітатора, надаючи організаційну та ресурсну підтримку, але залишаючи 
простір для природного розвитку мереж молодіжних організацій. 
Досвід розвинених демократій показує, що найбільш ефективними є ті 
громадські ініціативи, які виникають природним шляхом та розвиваються 
автономно, спираючись на реальні потреби та інтереси соціальних груп. Надмірне 
державне втручання, навіть з найкращими намірами, може призвести до 
формалізації громадської активності та втрати її справжньої сутності. Тому в 
процесі подолання транзитивності критично важливо зберігати баланс між 
державною підтримкою та автономністю громадянського суспільства, що 
дозволить забезпечити його сталий розвиток та ефективне функціонування. 
Пропонуємо також розглянути ще один характерний кейс складнощів 
державного регулювання процесів самоорганізації. Це створення молодіжних рад 
при об’єднаних територіальних громадах, що активно розпочалося у 2016 році 
після прийняття типового положення про молодіжну раду та активізувалося з 
прийняттям Закону України «Про основні засади молодіжної політики» у 2021 році. 
Сам закон визначає системні засади реалізації молодіжної політики в незалежній 
Україні. Документ розширив вікові межі молоді до 35 років, що дозволило охопити 
більшу категорію громадян державною підтримкою та відповідає європейським 
стандартам молодіжної політики. У законі вперше на законодавчому рівні 
закріплено поняття «молодіжної роботи» як системної діяльності, спрямованої на 
42 
 
залучення та підтримку молоді у всіх сферах суспільного життя. Також важливим 
нововведенням стало законодавче закріплення різноманітних механізмів 
молодіжної участі, включаючи молодіжні ради, центри та інститут молодіжних 
працівників. Закон передбачив створення Українського молодіжного фонду як 
інструменту фінансової підтримки молодіжних ініціатив та проєктів, що має стати 
ключовим механізмом реалізації державної молодіжної політики. Особливу увагу 
приділено децентралізації молодіжної політики через чітке визначення 
повноважень органів місцевого самоврядування та створення можливостей для 
розвитку молодіжної інфраструктури на місцевому рівні. Документ встановив 
правові рамки для розвитку молодіжної інфраструктури, включаючи створення 
молодіжних просторів, центрів та майданчиків. Важливим аспектом закону стало 
запровадження системи підготовки та сертифікації молодіжних працівників, що має 
забезпечити професійний підхід до роботи з молоддю. Закон також передбачив 
механізми фінансової підтримки молодіжних та дитячих громадських організацій, 
створюючи основу для розвитку сталого молодіжного руху в Україні [28]. 
Сам Закону України «Про основні засади молодіжної політики» є хорошим 
прикладом розбудови тієї самої громадської інфраструктури, але приклад з 
молодіжними радами є особливо показовим, оскільки демонструє як потенціал, так 
і обмеження державного втручання у процеси громадянської самоорганізації. 
Відповідно до офіційних документів Міністерства молоді та спорту України, 
створення молодіжних рад мало на меті забезпечити участь молоді у формуванні та 
реалізації молодіжної політики на місцевому рівні. Як сказано в «щорічній доповіді 
Президентові України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України про 
становище молоді в Україні» за 2017 рік: «Саме молоді люди утвердили 
європейський цивілізаційний вибір українського народу. Нині молодь називають 
поколінням перехідного періоду, яке живе в епоху бурхливих і глибоких 
перетворень, у роки потрясінь та нових можливостей. Молодь – це сьогодення, від 
якого залежить наше майбутнє та майбутнє нашої держави» [29, с. 5]. Постулюється 
важливість голосу молоді в розбудові сучасного політичного полотна,  проте 
практика впровадження виявила низку системних проблем: 
43 
 
• Надмірна формалізація процесу створення та функціонування 
молодіжних рад. Типове положення, затверджене на державному рівні, хоч і мало 
рекомендаційний характер, часто сприймалося на місцях як директивний документ, 
що призводило до уніфікації там, де була потрібна гнучкість відповідно до місцевих 
умов; 
• Створення молодіжних рад часто відбувалося за ініціативою "зверху", 
а не внаслідок реального запиту від молодіжних спільнот. Це призводило до 
формального існування багатьох рад, які не мали реального впливу на прийняття 
рішень у громадах; 
• Відсутність сталих механізмів фінансування та залежність від 
бюджетних коштів ускладнювали розвиток довгострокових ініціатив. Згідно зі 
звітами Національної молодіжної ради України, значна частина створених 
молодіжних рад при ОТГ зіткнулася з проблемою відсутності ресурсів для 
реалізації власних проєктів. 
Ключовою проблемою стала відсутність реальних механізмів впливу 
молодіжних рад на прийняття рішень. Незважаючи на формальний консультативно-
дорадчий статус, багато рад не мали ефективних інструментів для представлення 
інтересів молоді у процесі формування місцевої політики. 
Цей досвід дозволяє сформулювати кілька важливих висновків щодо ролі 
держави у процесах самоорганізації: 
1. Державна підтримка має фокусуватися на створенні сприятливих умов для 
самоорганізації, а не на впровадженні уніфікованих моделей. 
2. Важливо забезпечити реальні механізми впливу громадських інституцій на 
прийняття рішень, а не обмежуватися формальним статусом. 
3. Необхідно розвивати різноманітні форми ресурсної підтримки, які б 
стимулювали автономний розвиток громадських ініціатив. 
Важливо розуміти, що подолання транзитивності вимагає не лише 
інституційних змін, але й трансформації самого підходу до взаємодії держави та 
громадянського суспільства. Досвід впровадження молодіжних рад показує, що 
ефективна самоорганізація можлива лише за умови реальної, а не формальної 
44 
 
автономії громадських інституцій та їх спроможності впливати на процеси 
прийняття рішень. 
Таким чином, подолання транзитивності є не лише теоретичною проблемою, 
але й нагальним практичним завданням, від вирішення якого залежить майбутнє 
української демократії. Успішна реалізація необхідних перетворень дозволить 
створити умови для формування повноцінного громадянського суспільства та 
подолання кризових явищ у політичній системі України. Це, у свою чергу, 
сприятиме становленню України як сучасної демократичної держави з 
розвиненими інститутами громадянського суспільства та ефективною системою 
політичного представництва. 
Ми приходимо до висновку, що транзитивність у контексті пострадянських 
суспільств виступає суттєвою перешкодою для повноцінного становлення 
громадянського суспільства, являючи собою складний соціокультурний феномен, 
вкорінений у радянській спадщині. Успадкована від радянської системи модель 
соціальної взаємодії характеризується глибоким інституційним патерналізмом, 
атомізацією суспільства та деформованими практиками соціальної комунікації. 
Негативні наслідки транзитивності проявляються в множинних площинах 
соціально-політичного життя. Спостерігається стійка психологічна залежність від 
державних інституцій, що блокує становлення активної громадянської позиції. 
Люди звикли очікувати вказівок та рішень від владних структур, замість 
самостійної ініціативи та колективної дії. Цей патерналістський синдром 
перешкоджає розвитку горизонтальних соціальних зв’язків та знижує потенціал 
самоорганізації. 
Інституційна інерція радянського типу призводить до деформації механізмів 
суспільної комунікації, створюючи глибокі бар’єри для формування справжнього 
громадянського діалогу. Домінування вертикальних комунікативних практик, страх 
перед публічною активністю та низький рівень соціальної довіри становлять 
системні перешкоди для розвитку громадянської суб’єктності. 
Подолання негативних наслідків транзитивності потребує комплексної 
стратегії, яка включає декілька ключових напрямків. Перш за все, необхідна 
45 
 
послідовна деінституціоналізація радянських соціальних практик через 
впровадження освітніх програм, спрямованих на формування навичок критичного 
мислення, соціальної активності та громадянської відповідальності. Важливу роль 
має відіграти система неформальної освіти, яка сприятиме розвитку 
горизонтальних комунікативних стратегій. 
Другим критичним напрямком є підтримка локальних громадських ініціатив, 
створення умов для розвитку місцевого самоврядування та посилення механізмів 
суспільної партиципації. Децентралізація та розширення можливостей локальних 
спільнот дозволить поступово демонтувати патерналістські структури та 
сформувати нову культуру соціальної взаємодії. Важливо щоб громадяни 
об’єднувалися на добровільних умовах, без директивного, горизонтального 
керування. 
Трансформація комунікативних практик передбачає також розвиток 
медійного середовища, яке б сприяло формуванню плюралістичного діалогу, 
критичної рефлексії та обміну різними соціальними перспективами. Важливо 
створити інформаційний простір, який долає страх публічності та заохочує 
громадянську участь. 
Подолання транзитивності – це тривалий еволюційний процес, який вимагає 
системних зусиль на рівні інституцій, освіти, медіа та безпосередньо 
громадянського активізму. Лише через послідовну деконструкцію успадкованих 
радянських соціальних патернів та формування нової культури горизонтальної 
взаємодії можливе становлення дієздатного громадянського суспільства. 
 
 
  
46 
 
Розділ 3. Інтеграція сучасних теорій у формування синергетичної моделі 
громадянського суспільства 
 
3.1 Акторно-мережева теорія в контексті розвитку громадянського 
суспільства: синергетичний підхід 
 
У сучасному філософському дискурсі акторно-мережева теорія (АМТ) постає 
як один із найбільш впливових методологічних підходів до розуміння соціальної 
реальності та її трансформацій. Започаткована наприкінці 1980-х років 
французькими соціологами науки Бруно Латуром та Мішелем Каллоном, а також 
британським соціологом Джоном Ло, ця теорія пропонує радикально новий погляд 
на природу соціальних взаємодій та структуру суспільства. 
Фундаментальною особливістю АМТ є відмова від традиційного 
соціологічного поділу на «риродне» і «соціальне», «суб’єкт» і «об’єкт». Натомість, 
теорія пропонує розглядати соціальну реальність як складну мережу взаємодій між 
різноманітними акторами, де людські та нелюдські актори (актанти) мають 
однакову онтологічну значущість. Як пише сам Латур в робті «Перезбирання 
соціального. Вступ до акторно-мережевої теорії»: «Соціальне - це не клей, здатний 
з’єднати що завгодно, включаючи й те, що інші види клею не в змозі з’єднати; це 
те, що склеюється воєдино за допомогою багатьох інших типів з’єднувачів... 
Відстежуючи соціальні зв’язки, можна пересобрати соціальне" [30, с. 17]. Таке 
твердження підкреслює ключову ідею АМТ про те, що соціальне не є якоюсь 
заздалегідь заданою субстанцією, а постійно формується через взаємодії різних 
акторів. Вона також добре працює в контексті синергетичного підходу, оскільки 
підкреслює динамічний та процесуальний характер соціальних зв’язків. Це 
дозволяє по-новому осмислити процеси формування та розвитку громадянського 
суспільства, особливо в контексті сучасних викликів цифрової епохи. 
Ключові поняття акторно-мережевої теорії включають: 
47 
 
• Актор (актант) - будь-який елемент, який впливає на інші елементи в 
мережі. Актором може бути як людина, так і технологія, інституція, ідея чи 
артефакт; 
• Переклад (translation) - процес, через який актори встановлюють 
зв’язки, трансформують та мобілізують інших акторів, створюючи мережі 
відносин; 
• Мережа - динамічна структура взаємозв’язків між акторами, яка 
постійно трансформується та перебудовується; 
• Чорна скринька (black box) - стабілізована мережа відносин, яка 
сприймається як єдине ціле і чия внутрішня складність тимчасово ігнорується; 
У контексті розвитку громадянського суспільства синергетичний потенціал 
АМТ розкривається через декілька ключових аспектів: 
• Теорія дозволяє розглядати громадянське суспільство не як статичну 
структуру, а як динамічну мережу взаємодій між різноманітними акторами. Це 
особливо важливо в умовах зростаючої складності соціальних систем та посилення 
ролі технологічних посередників у громадській активності; 
• АМТ пропонує інструментарій для аналізу механізмів самоорганізації 
громадянського суспільства через концепцію "перекладу" та формування стійких 
мереж взаємодії. Синергетичний ефект виникає саме в процесі встановлення та 
стабілізації зв’язків між різними акторами громадянського суспільства; 
• Теорія дозволяє краще зрозуміти роль технологічних та інституційних 
медіаторів у процесах громадської мобілізації та соціальних змін. Це особливо 
актуально в контексті зростаючої цифровізації суспільного життя та появи нових 
форм громадської участі; 
Застосування синергетичного підходу до аналізу АМТ дозволяє виявити 
закономірності самоорганізації та емерджентні властивості громадянського 
суспільства як складної соціальної системи. Ключовими принципами такого 
аналізу є: 
1. Нелінійність розвитку соціальних процесів 
2. Відкритість системи та постійний обмін ресурсами з середовищем 
48 
 
3. Наявність механізмів позитивного та негативного зворотного зв’язку 
4. Можливість виникнення якісно нових станів системи через біфуркації 
Резюмуємо, що зазвичай політична наука виділяє традиційних акторів 
суспільно-політичного життя, яких можна поділити на декілька умовних груп за 
місцем та сферою діяльності. А саме політичні інститути, в цю групу входить 
держава, політичні партії й рухи та міжнародні організації. Наступні це соціальні 
групи, сюди можна віднести громадські організації, етнічні, релігійні, культурні 
спільноти та медіа, як четверту владу. До економічних суб’єктів відносяться 
корпорації та бізнес-об’єднання, фінансові інститути, такі як: банки, міжнародні 
фінансові організації та лобістські групи. Ідеологічні та експертні кола, а саме: 
аналітичні центри, наукові установи, ідеологічні об’єднання. Міжнародні актори: 
також деержави, але вже як суб’єкти міжнародного права, транснаціональні 
корпорації, які мають сильний економічний та політичний вплив, глобальні 
громадські рухи (екологічні, феміністичні, правозахисні). Віртуальними суб’єктами 
є соціальні мережі, як платформи впливи та хакерські групи, або кіберактивісти. 
Але в контексті акторно-мережевої теорії ідхід до розуміння політичних акторів 
значно відрізняється від традиційного. 
Особливу цінність АМТ представляє для розуміння процесів трансформації 
громадянського суспільства в умовах глобалізації та діджиталізації. Теорія дозволяє 
простежити, як цифрові технології та мережеві комунікації стають не просто 
інструментами, а повноправними акторами, що впливають на форми громадської 
активності та соціальної мобілізації. В цьому сенсі сучасні засоби комунікації 
створюють платформу для ітеракції, тобто обміну важливою інформацією та 
досвідом серед політичних та громадських систем. 
Особливо важливим для розуміння механізмів функціонування 
громадянського суспільства в контексті акторно-мережевої теорії є аналіз 
специфіки громадсько-політичних мереж. Як зазначають дослідники Малишенко 
Л.О. та Голка В.Є.: «Будь-яка громадсько-політична мережа характеризується, на 
нашу думку: публічною складовою; акцентуванням на свідомих взаємодіях акторів 
у вироблені та реалізації рішень, значимих для спільноти чи її частини; 
49 
 
домінування спільного (колективного) інтересу над приватним. Також звернемо 
увагу, що ключовим принципом, що береться за основу всіх підходів до політичних 
мереж, є те, що саме відносини між акторами відіграють ключову роль у 
характеристиці процесу творення важливих рішень. Зв’язки між акторами 
формують структуру мережі, визначають мережну поведінку та щільність мережі» 
[31, с. 66].  Це твердження важливе з декількох причин, в ньому підкреслена роль 
роль свідомих взаємодій акторів, що безпосередньо корелює з синергетичним 
розумінням самоорганізації складних систем. Коли актори вступають у взаємодію 
для вироблення значимих рішень, виникає емерджентний ефект - поява нових 
якостей системи, які не можуть бути зведені до простої суми властивостей її 
елементів. Також в зазначене домінування спільного інтересу над приватним 
відображає один з ключових принципів АМТ - розуміння соціального як результату 
колективної дії. Це особливо важливо в контексті громадянського суспільства, де 
індивідуальні актори об’єднуються заради досягнення спільних цілей. Крім цього, 
зроблений акцент на тому, що зв’язки між акторами формують структуру мережі, 
прямо співвідноситься з концепцією «перекладу» в АМТ. Ці зв’язки не є 
статичними, вони постійно переформатуються, створюючи нові конфігурації 
мережі. 
У синергетичній перспективі така характеристика громадсько-політичних 
мереж дозволяє розглядати громадянське суспільство як складну адаптивну 
систему, де: 
• Процеси самоорганізації проявляються через свідомі взаємодії акторів 
• Нелінійність розвитку забезпечується множинністю зв’язків між 
акторами 
• Емерджентні властивості системи виникають через домінування 
колективних інтересів 
• Точки біфуркації проявляються в моменти прийняття значимих для 
спільноти рішень 
Важливу рефлексію щодо сутності акторно-мережевої теорії пропонує Ганаба 
С.: «Отже, актор-мережева теорія Б. Латура є новітнім напрямом сучасних наукових 
50 
 
досліджень. Її засадничі ідеї спрямовані на виявлення способів єднання різних 
предметів матеріального світу в єдиний світ. Суспільство постає як складна 
гетерогенна мережа живих і неживих, матеріальних і нематеріальних елементів, які 
є присутніми в соціальному житті й становлять його унікальний портрет. Не живі 
об’єкти (матеріальні речі, явища, знання тощо) є дієвими й самостійними 
учасниками соціальних взаємодій. Константною характеристикою цієї взаємодії є 
мережа. Таке розуміння реалій сучасного соціального світу нівелює межу між 
матеріальним і духовним, людським і світом предметів тощо. Уведення в ранг 
повноправних соціальних акторів тварин, речей, явищ тощо вимагає осмислення їх 
як соціальних акторів, які здатні суттєво змінити соціальну картину й вплинути на 
природу, поведінку, думки людини» [32, с. 108]. У контексті розвитку 
громадянського суспільства це положення набуває особливої актуальності, 
оскільки дозволяє розглядати як активних учасників соціальних процесів не лише 
людей та організації, але й: 
ANT розширює саме поняття "актора" і пропонує більш горизонтальний та 
симетричний погляд на політичне життя. 
• Технологічні артефакти (комп’ютери та штучний інтелект, 
комунікаційні мережі та платформи, алгоритми прийняття рішень, електронні 
системи голосування); 
• Природні об’єкти (кліматичні зміни як активний актор, екосистеми та 
природні ресурси, пандемії та біологічні системи); 
• Інформаційні потоки (дані та бази даних, інформаційні мережі, медійні 
наративи, алгоритми розповсюдження інформації); 
• Інфраструктура (дороги, мости, комунікації енергетичні системи 
транспортні мережі, кордони та фізичні бар’єри); 
• Штучні системи (криптовалюти, блокчейн-мережі, соціальні 
платформи штучний інтелект); 
Додамо що пандемія Covid-19 сильно вплинула на динаміку громадянського 
суспільства та на його зміст, в цей період утворювались антивакцинаційні рухи 
генерувалися тероії змови та на фоні цього падали рейтинги довіри до політичних 
51 
 
діячів та інше. Або наявні проблеми з енергетичною системою, які спіткали України 
з початком повномасштабного вторгнення потенційно можуть міняти політичний 
вектор та вподобання, або схиляти людей до так званої «партії миру» інакше «партії 
капітуляцї», або навпаки може стати поштовхом до самоорганізації та протидії. 
З позицій синергетики, мережева природа соціальних взаємодій створює 
передумови для спонтанної самоорганізації громадянського суспільства, 
формування нових патернів соціальної поведінки, виникнення емерджентних 
властивостей системи та нелінійного розвитку соціальних процесів. Важливість 
АМТ ще вдалі спробі подолання дуалізму матеріального і духовного, адже цей 
аспект має важливе методологічне значення для аналізу громадянського 
суспільства, оскільки дозволяє розглядати матеріальну інфраструктуру як 
невід’ємну частину соціальних процесів, підкреслює роль технологічних 
медіаторів у формуванні громадської думки, визнає вплив фізичного простору на 
соціальну активність та враховує роль символічного капіталу в громадських рухах. 
Дослідивши статтю Улянченко Ю. «Роль медіа у формуванні державності в 
Україні та США» використовуючи методологію соціосинергетики та АМТ 
спостерігаєму складу систему взаємодій, де медіа постають як потужний актор 
соціальних трансформацій. Медіа-система створює розгалужену мережу 
взаємовпливів між державою, суспільством та громадянами, де законодавча база, 
регуляторні органи, журналісти, технології та аудиторія виступають 
взаємопов’язаними акторами єдиного процесу. Особливо цікавим є те, що правове 
регулювання медіа, описане в статті, постає не просто як набір формальних правил, 
а як активний учасник формування медіа-простору, що суттєво впливає на всі 
елементи мережі. Соціосинергетичний підхід дозволяє побачити, як медіа-система 
демонструє властивості самоорганізації та нелінійного розвитку, особливо у 
формуванні громадянської свідомості та саморегуляції медіа-простору. 
Порівняльний аналіз медіа-систем США та України через призму АНТ показує, як 
різні конфігурації мереж взаємодії призводять до формування відмінних моделей 
функціонування медіа. При цьому в обох країнах медіа виступають ключовим 
актором у розбудові громадянського суспільства, створюючи мережі комунікації 
52 
 
між різними соціальними групами та забезпечуючи простір для публічного діалогу. 
Важливо відзначити, що медіа як актор не просто транслює інформацію, а активно 
формує соціальну реальність через складні механізми взаємодії з іншими 
учасниками мережі. Методологія соціосинергетики дозволяє побачити, що медіа-
система має значний потенціал до самоорганізації та створення нових форм 
громадянської активності, що проявляється у розвитку незалежної журналістики, 
формуванні професійних стандартів та виникненні інноваційних форматів 
взаємодії з аудиторією. Як пише сам дослідник: «За наявності незалежних медіа 
журналісти мають відносну свободу вибору тем для публікацій і можуть вільно 
висловлювати власні погляди. Це сприяє різноманітності інформації та дозволяє 
громадськості отримувати різні точки зору. Такий медійний ландшафт зазвичай 
сприяє розвитку демократії, вільному обміну ідеями та контролю за владою» [33, с. 
129]. Описані в статті проблеми порушення прав медіа можна розглядати як прояви 
нестабільності в мережі взаємодій, що потребують нових механізмів саморегуляції 
та балансування інтересів різних акторів. Технологічні зміни та цифровізація 
створюють нові виклики для медіа-системи, але водночас відкривають можливості 
для формування більш гнучких та ефективних мереж комунікації в громадянському 
суспільстві. В контексті АНТ особливо важливим є розуміння того, що медіа не 
просто відображають соціальну реальність, а є активними учасниками її 
конструювання через складні взаємодії з іншими акторами мережі. Саме тому 
зміцнення незалежності медіа та розвиток механізмів саморегуляції є критично 
важливими для розбудови демократичного суспільства. 
Важливість акторно-мережевої теорії (АМТ) в контексті громадянського 
суспільства та соціосинергетики полягає в тому, що суспільство є складною 
екосистемою, яка не обмежується тільки впливом людини. Тривалий час вважалося, 
що людина була центром всіх політичних та суспільних змін, проте такий підхід є 
занадто спрощеним. 
Для ефективної реалізації політики важливо розуміти, що актантом 
політичного простору, окрім людини, виступає оточуюче середовище, а його 
ефективне використання є запорукою успішних змін. Медіа, в свою чергу, має 
53 
 
практично монопольний вплив на формування суспільної думки, адже через 
медіаканали здійснюється переважна більшість інформування населення. 
У цьому контексті медіа виступає не просто каналом передачі інформації, а 
повноцінним актором, який формує порядок денний суспільного дискурсу, впливає 
на прийняття політичних рішень створює та транслює смисли, модерує суспільний 
діалог та виступає платформою для взаємодії різних акторів 
Такий підхід дозволяє краще зрозуміти складність сучасних соціально-
політичних процесів та розробити більш ефективні стратегії суспільних 
трансформацій. При цьому важливо враховувати не лише прямі, але й 
опосередковані впливи різних акторів на систему суспільних відносин. 
Окремо варто наголосити на тому, що в епоху цифрової трансформації роль 
технологічних актантів суттєво зростає. Штучний інтелект, великі дані, соціальні 
мережі та інші технологічні інновації стають повноправними учасниками 
соціальних процесів, впливаючи на формування нових моделей громадянської 
участі та політичної комунікації. 
 
3.2 Інтеграція соціосинергетичної методології в концепт громадянського 
суспільства: рекомендації та засоби розбудови 
 
Інтеграція соціосинергетичної методології в концепт громадянського 
суспільства є критично важливою для розуміння та оптимізації складних 
соціальних процесів у сучасному світі. Соціосинергетичний підхід дозволяє 
розглядати громадянське суспільство як складну самоорганізовану систему, де 
взаємодія різних акторів створює нові форми соціальної організації та 
громадянської активності. Основні методологічні засади соціосинергетики, такі як 
нелінійність розвитку, біфуркаційні процеси, атрактори та принципи 
самоорганізації, надають потужний інструментарій для аналізу та розбудови 
громадянського суспільства. Особливо важливим є розуміння того, що соціальні 
процеси не можуть бути повністю контрольованими та передбачуваними, але 
можуть бути спрямованими через створення відповідних умов для самоорганізації 
54 
 
та розвитку. Міждисциплінарний характер соціосинергетики дозволяє інтегрувати 
різні підходи до вирішення суспільних проблем, включаючи соціологічні, 
політологічні, економічні та культурологічні аспекти. Інтеграція синергетичних 
принципів у розбудову громадянського суспільства передбачає створення умов для 
ефективної взаємодії різних соціальних акторів, формування горизонтальних 
зв’язків та мережевих структур, які сприяють самоорганізації та інноваційному 
розвитку. Важливим аспектом є використання механізмів зворотного зв’язку для 
адаптації та корекції соціальних процесів. Практичне застосування 
соціосинергетичної методології може включати створення цифрових платформ для 
громадської участі, розвиток систем колективного прийняття рішень, впровадження 
інноваційних освітніх програм для формування синергетичного мислення. 
Особливу увагу варто приділити розвитку соціальних інновацій, які створюють нові 
можливості для громадянської активності та соціальної взаємодії. Успішні 
приклади застосування соціосинергетичного підходу можна спостерігати в 
розвитку волонтерських рухів, формуванні територіальних громад, створенні 
мереж громадських організацій. Дослідники Мельниченко Г.М. , Гончаренко М.Ф., 
Безчасний О.У. наголошують: «Незамкнутість, або відкритість, - вихідна умова 
самоорганізації. Відкритими вважаються системи, у яких є вільний 
багатосторонній обмін речовиною, енергією та інформацією. Системи, які не здатні 
до обміну, вважаються закритими. Згідно з другим законом термодинаміки в 
закритих системах ентропія має тенденцію до зростання, тому до саморозвитку 
така система не здатна» [14, с. 148]. Тобто основні принципи АМТ «переклад» та 
«мережі» я ключовими для життєдіяльності громадянського суспільства, воно має 
бути відкритим, мати змогу обмінюватися інформацією та досвідом. Важливо 
також розуміти, що для успішної реалізації концепту громадянського суспільства, 
свобода у всіх її проявах має бути головною цінністю. Додамо, що директивне 
об’єднання громадян в групи з метою спільної діяльності не принесе потрібних 
результатів. Консолідація має відбуватися за добровільним принципом та за 
спільними  цінностями. САМО-організація етомологічно несе в собі автономність і 
часто відбувається хаотично. 
55 
 
 Рекомендації щодо впровадження соціосинергетичної методології 
включають розвиток мережевих структур управління, створення платформ для 
діалогу між різними соціальними групами, підтримку громадських ініціатив та 
інновацій. Особливу увагу варто приділити формуванню "м’якої інфраструктури" 
громадянського суспільства - системи комунікацій, освітніх програм, механізмів 
співпраці. Перспективи застосування соціосинергетичної методології пов’язані з 
можливістю створення більш стійкого та адаптивного громадянського суспільства, 
здатного ефективно реагувати на виклики сучасності та створювати нові форми 
соціальної організації. Важливим є розуміння того, що розвиток громадянського 
суспільства - це не лінійний процес, а складна система взаємодій, де кожен елемент 
може впливати на загальну динаміку розвитку. Інтеграція соціосинергетичної 
методології дозволяє створити більш гнучкі та ефективні механізми соціальної 
взаємодії, сприяючи формуванню активного та відповідального громадянського 
суспільства. 
У контексті соціосинергетики акторно-мережева теорія (ANT) постає як 
важливий інструмент розуміння складних взаємозв’язків між різними елементами 
суспільної системи. Особливо актуальним є розуміння того, що соціальні процеси 
формуються не лише людськими акторами, але й технологічними, інституційними 
та природними факторами, які в сукупності створюють складну мережу взаємодій 
та впливів. 
Іманентна транзитивність українського суспільства, яка проявляється у 
постійному перехідному стані та незавершеності структурних реформ, потребує 
нового підходу до розуміння соціальних процесів. Акторно-мережева теорія у 
поєднанні з синергетичним підходом дозволяє побачити, як різні актори – від 
громадських організацій до технологічних платформ та медіа – формують складну 
екосистему громадянського суспільства. 
Особливо важливим є подолання ситуативної активності громадянського 
суспільства, яка наразі проявляється переважно в кризові періоди. Така модель 
реактивної участі не сприяє формуванню сталих демократичних практик та 
інституцій. Натомість, необхідно розвивати культуру постійної громадянської 
56 
 
активності, де різні актори взаємодіють на системній основі, створюючи стійкі 
мережі співпраці та взаємопідтримки. 
Важливо відзначити, що формування культури громадянського суспільства 
потребує врахування всіх елементів соціальної мережі – від традиційних інституцій 
до нових технологічних платформ. У цьому контексті АМТ допомагає зрозуміти, як 
різні актори можуть співпрацювати для досягнення спільних цілей, не 
обмежуючись лише людським фактором. Технології, інфраструктура, законодавчі 
норми – всі ці елементи є повноправними учасниками процесу формування 
громадянського суспільства. 
Подолання транзитивності є достатньо складним завданням, Гордійчук. О. 
стверджує: «Негативний досвід попередніх століть, особливо ХХ ст., насамперед, 
вплив царської Росії та СРСР, суттєво гальмує європейський поступ України, 
реформи проводяться вкрай повільно, демократичні цінності не є ефективними, 
оскільки не супроводжуються відповідним рівнем відповідальності влади та 
суспільства. Влада й надалі має високий рівень корумпованості, а український 
народ – низький рівень суспільно-політичної активності, недовіру й зневагу до 
інституту влади загалом та її представників зокрема. Для більшості українців 
характерне, передусім, емоційне сприйняття діяльності політиків і, відповідно, 
замість ретельного аналізу суспільно-політичних подій та прагматичного підходу 
до прийняття рішень маємо невиправдані емоційні голосування за тих чи інших 
політиків і політичні партії. Не випадково, що нинішні показники соціально-
економічного розвитку України є найнижчими в Європі, це є одним із безпосередніх 
наслідків «совкового» світосприйняття та світовідношення значної частини 
українського населення, сформованого під впливом радянської ідеології» [34, с. 26]. 
СРСР та наслідки інтеграції України в його склад ще на тривалий час залишать 
відбитки на політичній та громадській діяльності держави. Перехід від 
авторитарного до демократичного устрою як офіційний, так і побутовий затягнувся, 
а нові політичні нашарування, які трендами приходять в політичне життя України, 
лише поглиблюють проблему, адже немає чіткої, структурованої державної 
програми, яка б могла вирішити цю складну ситуацію. Отже подолання 
57 
 
транзитивності вимагає створення стійких механізмів громадянської участі, які 
функціонуватимуть незалежно від політичної кон’юнктури чи соціальних криз. Це 
передбачає розвиток інституційної спроможності громадських організацій, 
формування культури діалогу та співпраці, а також створення ефективних каналів 
комунікації між різними акторами суспільного процесу. 
У контексті українських реалій особливо важливим є розуміння ролі 
неформальних мереж та горизонтальних зв’язків, які часто виявляються більш 
ефективними, ніж традиційні ієрархічні структури. Акторно-мережева теорія 
допомагає виявити та проаналізувати ці зв’язки, що є критичними для розбудови 
сталого громадянського суспільства. 
Таким чином, інтеграція акторно-мережевої теорії в контекст 
соціосинергетики відкриває нові перспективи для розуміння та розвитку 
громадянського суспільства в Україні. Це дозволяє подолати обмеження 
традиційних підходів та розробити більш ефективні стратегії суспільної 
трансформації, які враховуватимуть складність та багатовимірність соціальних 
процесів. Важливо розуміти, що формування сталого громадянського суспільства – 
це не лише питання активності громадян, але й результат складної взаємодії 
різноманітних акторів, які разом створюють динамічну соціальну систему. 
 
3.3 Ризики та виклики соціосинергетичної методології в контексті 
громадянського суспільства  
 
У сучасному світі, що характеризується високим рівнем складності та 
взаємозалежності соціальних процесів, соціосинергетична методологія постає як 
потужний інструмент аналізу та розвитку громадянського суспільства. Ця 
методологія пропонує унікальний міждисциплінарний підхід, який дозволяє 
розглядати громадянське суспільство як складну самоорганізовану систему, здатну 
до еволюції та трансформації. Проте, попри значний потенціал та актуальність 
соціосинергетичної методології, важливо усвідомлювати, що вона не є 
58 
 
універсальним рішенням усіх проблем і може стикатися з низкою суттєвих викликів 
та ризиків під час практичного застосування. 
Розглядаючи концептуальний рівень інтеграції соціосинергетичної 
методології, варто відзначити складність адаптації її теоретичних конструктів до 
практичних реалій громадянського суспільства. Абстрактність та складність 
базових понять соціосинергетики (біфуркація, аттрактор, нелінійність) може 
створювати суттєві бар’єри для розуміння та застосування цієї методології 
практиками громадського сектору. Існує реальний ризик спрощеного або 
викривленого трактування методологічних принципів, що може призвести до 
неефективних або навіть шкідливих результатів їх впровадження. 
Особливу увагу варто приділити проблемі універсалізації підходів. Кожне 
громадянське суспільство розвивається у власному історичному, культурному та 
соціально-політичному контексті, що створює унікальні умови для його 
функціонування. Спроби застосування уніфікованих синергетичних моделей без 
урахування цієї специфіки можуть призвести до неадекватності теоретичних 
конструктів реальним процесам суспільного розвитку. На підтвердження цієї тези 
Гришина В.В. відзначає що «громадянське суспільство є, з одного боку, 
специфічним продуктом держави та капіталізму, що спонтанно виникло для 
врегулювання конфліктів між соціальним життям та ринковою економікою після 
руйнування промисловою революцією традиційних зв’язків роду та спільнот 
макрорівня. З іншого боку, це універсальне вираження колективного життя людей, 
яке працює у всіх країнах на всіх рівнях розвитку, але по-різному виражається 
залежно від історії та культури» [25, с. 78]. 
На практичному рівні впровадження соціосинергетичної методології 
стикається з низкою інституційних та культурних бар’єрів. Серед них можна 
виділити: 
1. Недостатній рівень довіри між різними акторами громадянського 
суспільства 
2. Нерівномірність розвитку громадських інституцій у різних регіонах 
3. Брак необхідних компетенцій у представників громадського сектору 
59 
 
4. Опір змінам з боку традиційних структур управління 
Особливо небезпечним є ризик дестабілізації існуючої системи 
громадянського суспільства через некомпетентне застосування синергетичних 
принципів. Недостатнє розуміння механізмів самоорганізації та характеру 
біфуркаційних процесів може призвести до неконтрольованого хаосу замість 
очікуваного якісного розвитку системи. 
Юлії Кобець в статті «Синергетичні основи соціально-політичної революції 
та еволюції» говорить, що традиційні методологічні підходи не повною мірою 
пояснюють складність соціально-політичних процесів, особливо в контексті 
революційних змін. Синергетика пропонує новий погляд на розвиток суспільства 
як складної відкритої нелінійної системи, здатної до самоорганізації та 
саморозвитку. 
Ключові положення дослідження полягають у тому, що суспільство перебуває 
в постійному русі, проходячи через стабільні періоди та короткі фази хаосу 
(біфуркації). У момент біфуркації система стає надзвичайно чутливою до 
найменших впливів, і випадкові флуктуації можуть кардинально змінити 
траєкторію розвитку. 
Проблеми, з якими зіштовхується громадянське суспільство, включають: 
1. Ментальні бар’єри: Складність подолання історично сформованого 
менталітету, особливо в країнах з тривалою історією централізованого управління. 
2. Політична інертність: Нездатність суспільства усвідомити власну 
відповідальність за соціальні зміни. 
3. Внутрішня роздробленість: Труднощі в досягненні консенсусу через 
різноспрямовані інтереси різних соціальних груп. 
4. Опір змінам: Прагнення владних структур зберегти існуючий порядок 
всупереч назрілим реформам. 
Автор наголошує, що революційні вибухи найчастіше є наслідком 
неспроможності владних структур провести своєчасні та необхідні соціальні 
перетворення. Синергетичний підхід дозволяє розглядати суспільні зміни не як 
лінійний процес, а як складну взаємодію порядку та хаосу [35]. 
60 
 
Підкреслюємо, що громадянське суспільство є складним і багатогранним 
феноменом соціальних взаємозв’язків, що базується на принципах свободи, 
рівності та взаємної поваги. Його сутність полягає в автономності індивідів, 
здатності вільно висловлювати власну думку, мати незалежне мислення та 
реалізовувати особисту ініціативу. Конституційно закріплені права людини 
створюють підґрунтя для формування громадянської свідомості, де кожен 
усвідомлює себе вільною та рівноправною особистістю. 
Інституційна структура громадянського суспільства включає різноманітні 
об’єднання: громадські організації, незалежні медіа, професійні спілки, 
правозахисні рухи. Ці інституції покликані забезпечувати комунікацію між 
громадянами та державою, створювати механізми впливу на політичні процеси. 
Руснак О.А. наголошує, що розвиток громадянського суспільства в Україні 
супроводжується значними викликами. Серед них - інституційна слабкість 
громадських організацій, які часто мають формальний характер і обмежену 
спроможність впливати на державну політику. Психологічні бар’єри, такі як низька 
громадянська активність, страх перед владою та патерналістські очікування, 
гальмують становлення зрілого громадянського суспільства. 
Правові та структурні обмеження додатково ускладнюють процес. 
Недосконале законодавство, централізація управлінських процесів, домінування 
вертикальних комунікацій створюють перешкоди для горизонтальної комунікації та 
громадської самоорганізації. Комунікативні проблеми, зокрема відсутність 
ефективного діалогу між владою та суспільством, поглиблюють взаємну недовіру. 
Економічні чинники також відіграють суттєву роль. Обмежені фінансові 
можливості громадських організацій, залежність від зовнішніх грантів 
ускладнюють їхню сталу діяльність. Низька спроможність до самоорганізації є 
наслідком тривалого перебування в умовах авторитарних систем. 
Попри складності, в Україні простежуються позитивні тенденції розвитку 
громадянського суспільства. Децентралізація, активізація громадянських рухів, 
зростання політичної свідомості населення демонструють поступальний рух до 
становлення демократичних інституцій. Трансформаційні процеси вимагають 
61 
 
послідовних зусиль з боку держави та громадян для подолання успадкованих 
системних обмежень. 
Формування громадянського суспільства - це складний, багатовимірний 
процес, що потребує системних змін у правовій, політичній, економічній та 
соціально-психологічній площинах. Успіх залежатиме від здатності створити дієві 
механізми партнерства, забезпечити реальну участь громадян в управлінні 
державою та сформувати культуру взаємної поваги й відповідальності [37]. 
Для України, зокрема, бажаний еволюційний шлях розвитку полягає у 
формуванні однорідної соціальної структури з високим рівнем конкуренції. Однак 
досягнення цієї мети ускладнюється історичними та ментальними особливостями. 
Етичний вимір застосування соціосинергетичної методології також викликає 
серйозні занепокоєння. Існує ризик поглиблення соціальної нерівності через 
обмежений доступ певних груп населення до розуміння та участі в процесах, що 
базуються на складних синергетичних принципах. Крім того, існує небезпека 
використання методології як інструменту маніпуляції для досягнення 
вузькокорпоративних інтересів окремих груп впливу. 
Для подолання зазначених ризиків необхідна розробка комплексної стратегії, 
яка має включати: 
- Створення адаптивних моделей впровадження соціосинергетичної 
методології, що враховують специфіку конкретного суспільства 
- Розробку освітніх програм для різних категорій учасників громадянського 
суспільства 
- Формування механізмів моніторингу та оцінки ефективності застосування 
методології 
- Забезпечення широкого громадського діалогу щодо напрямків та методів 
впровадження синергетичних підходів 
Варто наголосити на необхідності збалансованого підходу до інтеграції 
соціосинергетичної методології в концепт громадянського суспільства. З одного 
боку, важливо максимально використати її потенціал для розуміння та 
стимулювання процесів самоорганізації та розвитку громадянського суспільства. З 
62 
 
іншого – необхідно критично оцінювати можливі ризики та виклики, розробляючи 
ефективні механізми їх подолання. 
Я перефразую статтю та висвітлю проблеми громадянського суспільства у 
контексті інформаційних технологій та комунікації. 
Сучасне інформаційне середовище характеризується складною системою 
комунікативних процесів, які докорінно трансформують суспільну свідомість. 
Інформаційні технології стали потужним інструментом впливу на сприйняття 
реальності, створюючи унікальні виклики для громадянського суспільства. 
Дослідниця Стеценко С.П. наголошує на проблемності постправди в контексті 
громадянського суспільства. Глобальне комунікаційне середовище надає 
технологічно озброєним суб’єктам можливість ефективно маніпулювати 
інформаційними потоками. Це призводить до: 
• Штучного конструювання суспільної думки; 
• Спотворення об’єктивної реальності; 
• Нав’язування штучних цінностей та сенсів; 
Ускладнює: 
• Прогнозування особистісного майбутнього; 
• Адаптацію до мінливих соціальних умов; 
• Вироблення ефективних стратегій подолання стресових ситуацій; 
Складає загрозу та призводить до: 
• Поширення інформаційних маніпуляцій призводить до; 
• Руйнування довіри між суспільними інституціями; 
• Посилення соціальної напруги; 
• Створення умов для інформаційних воєн та кібератак; 
Молоде покоління змушене адаптуватися до нових комунікативних викликів, 
що вимагає розвитку критичного мислення, вміння фільтрувати та аналізувати 
інформацію, навичок психологічного захисту від маніпуляцій 
Важливим напрямком подолання цих викликів є формування конструктивних 
копінг-стратегій, які допоможуть особистості: 
63 
 
• Ефективно спілкуватися; 
• Протистояти інформаційному тиску; 
• Зберігати психологічну стійкість; 
• Усвідомлено приймати рішення; [37]. 
Освітні заклади та психологічні служби мають активно впроваджувати 
програми підготовки молоді до навігації в складному інформаційному середовищі. 
Ключовим є розвиток особистісних ресурсів, здатності до саморефлексії та 
критичного сприйняття інформації. 
Висновок полягає в тому, що конструктивні копінг-стратегії є критичним 
механізмом адаптації громадянського суспільства до сучасних інформаційних 
викликів, забезпечуючи психологічну стійкість та спроможність протидіяти 
маніпулятивним впливам. Успішна інтеграція соціосинергетичної методології 
вимагає системного підходу до подолання означених викликів, включаючи 
розвиток теоретичної бази, підготовку фахівців, створення відповідної 
інституційної інфраструктури та формування культури застосування 
синергетичних принципів у практиці розбудови громадянського суспільства. Лише 
за таких умов можливе ефективне використання потенціалу цієї методології для 
якісного розвитку громадянського суспільства. 
Робимо висновок, що акторно-мережева теорія являє собою потужний 
методологічний інструмент у контексті соціосинергетики, який дозволяє 
кардинально переосмислити розуміння соціальних процесів та структур 
громадянського суспільства. Унікальність цього підходу полягає в принциповій 
відмові від жорсткого розмежування між соціальними та технічними акторами, що 
відкриває нові горизонти для аналізу складних суспільних мереж та взаємодій. 
Методологія акторно-мережевої теорії пропонує розглядати громадянське 
суспільство як динамічну мережу взаємопов’язаних акторів, де кожен елемент - від 
індивідуального громадянина до соціальних інституцій та технологічних платформ 
- набуває статусу повноправного учасника соціальних трансформацій. Це дозволяє 
подолати традиційні обмеження соціологічних підходів та сформувати більш 
гнучку, контекстуальну модель суспільних взаємодій. 
64 
 
З метою формування дієвого громадянського суспільства на основі акторно-
мережевої теорії та соціосинергетики пропонується комплекс стратегічних 
рекомендацій. Ключовим пріоритетом є розвиток культури участі, яка передбачає 
активне залучення громадян до процесів прийняття рішень на всіх рівнях 
соціальної організації. Це вимагає створення інклюзивних комунікативних 
просторів, де кожен учасник може бути почутим та може впливати на соціальні 
трансформації. 
Впровадження соціосинергетичної методології потребує розробки 
адаптивних моделей, які гнучко реагують на специфіку конкретного суспільства. 
Ключовим є створення методологічних підходів, здатних враховувати унікальні 
соціокультурні контексти та локальні особливості різних соціальних груп.  До 
прикладу, освітній компонент, який передбачає формування спеціалізованих 
навчальних програм для різних категорій учасників громадянського суспільства. 
Програми мають бути орієнтовані на різні цільові аудиторії - від державних 
службовців до громадських активістів, забезпечуючи глибоке розуміння принципів 
самоорганізації та колективної взаємодії. Необхідним є запровадження комплексної 
системи моніторингу та оцінки ефективності методологічних інструментів. Це 
вимагає розробки релевантних індикаторів, які дозволяють відстежувати якісні 
зміни в соціальних комунікаціях, рівні громадянської активності та потенціалі 
самоорганізації спільнот. 
Принципово важливим є забезпечення широкого громадського діалогу щодо 
напрямків впровадження синергетичних підходів. Ідеться про створення 
інклюзивних комунікативних просторів, де різні соціальні групи можуть брати 
активну участь у формуванні стратегій розвитку громадянського суспільства. 
Реалізація цього підходу потребує системної, послідовної роботи, 
спрямованої на глибинну трансформацію соціальних комунікацій та розвиток 
культури колективної участі. 
 
  
65 
 
ВИСНОВКИ 
 
У магістерській роботі здійснено комплексне дослідження можливостей 
інтеграції соціосинергетики в концепт громадянського суспільства, що дозволило 
сформулювати низку теоретичних і практичних висновків. 
Проведене дослідження встановило, що соціосинергетика є складною 
міждисциплінарною методологією, яка дозволяє розглядати суспільні процеси 
крізь призму самоорганізації, нелінійності та динамічної взаємодії соціальних 
систем. Її концептуальний апарат надає принципово нові можливості для розуміння 
механізмів суспільного розвитку, зокрема процесів формування та трансформації 
громадянського суспільства. 
Дослідження поняття громадянського суспільства показало, що це складна, 
багатовимірна соціальна система, яка характеризується високим рівнем 
горизонтальних зв’язків, здатністю до самоорганізації та наявністю розвинутих 
громадських інституцій. Принципи соціосинергетики дозволяють більш глибоко та 
всебічно аналізувати внутрішні процеси громадянського суспільства. 
Важливим науковим результатом є виявлення та концептуалізація проблеми 
транзитивності українського суспільства. Встановлено, що транзитивність є 
системною перешкодою для нормальної самоорганізації та інституційного 
становлення громадянського суспільства. Вона характеризується незавершеністю 
інституційних трансформацій, фрагментарністю соціальних практик та браком 
усталених механізмів громадської участі. 
На основі проведеного дослідження сформульовано ключові рекомендації 
щодо розвитку громадянського суспільства, а саме, державна підтримка 
громадянського суспільства повинна бути орієнтована на створення максимально 
сприятливого середовища для природної самоорганізації, уникаючи нав’язування 
уніфікованих організаційних шаблонів. Ключовим завданням є формування гнучкої 
інституційної архітектури, яка б максимально стимулювала різноманітність форм 
громадської активності та заохочувала громадські ініціативи. 
66 
 
Транзитивність як спадок українського соціалізму становить серйозну 
перешкоду для повноцінного розвитку громадянського суспільства. Вона є 
своєрідним соціокультурним реліктом радянської системи управління, який блокує 
природні механізми горизонтальної самоорганізації. 
Наслідки транзитивності мають системний характер і проявляються через 
консервацію застарілих номенклатурних механізмів прийняття рішень, що 
унеможливлює реальну демократичну участь, призводить до деградації 
горизонтальних соціальних комунікацій та їх низьку функціональну ефективність. 
Транзитивність сприяє перетворенню громадянської активності на формальну, 
позбавлену реального змісту процедуру. Політичний транзит шкодить 
громадянському суспільство, не дозволяє остаточно оформитись в інституцію і 
відводить роль «імунної системи» яка просто реагує на подразники. Подолання 
існуючих системних обмежень потребує послідовних інституційних реформ, 
спрямованих на забезпечення реальних механізмів впливу громадських інституцій 
на процеси прийняття рішень. Йдеться про розвиток партисипативних практик, 
впровадження дієвих механізмів громадського контролю та створення дієвих 
консультативних процедур, які б перетворили громадянське суспільство з 
декларативної моделі на реально функціонуючу систему.  
Окрему увагу приділено дослідженню ролі акторно-мережевої теорії в 
соціосинергетиці. Встановлено, що ця теорія надає унікальний інструментарій для 
аналізу горизонтальних зв’язків, неієрархічних комунікацій та динамічних 
взаємодій між різними соціальними акторами. В контексті АМТ підкреслена роль 
сучасних технологій комунікації, що спрощують ітеракцію між різними 
громадськими системами, що призводить до збагачення культури та запозичення 
працюючих механізмів. 
Особливо наголошується на ролі формування політичної культури участі та 
розвитку громадянської освіти як ключових механізмів подолання транзитивності. 
Ці напрямки дозволяють не лише підвищити рівень обізнаності громадян, але й 
сформувати практичні навички громадської участі. 
67 
 
Водночас дослідження показало, що соціосинергетика не є панацеєю для 
нормального функціонування громадянського суспільства. Однак методологія 
соціосинергетики значно полегшує дослідження суспільних процесів, дозволяючи 
виявляти складні взаємозв’язки, латентні тенденції та потенціал самоорганізації. 
Перспективи подальших досліджень вбачаються у поглибленому вивченні 
механізмів самоорганізації в різних сферах суспільного життя, розробці 
практичних інструментів підтримки громадянських ініціатив та емпіричній 
верифікації теоретичних моделей соціосинергетики. 
 
 
  
68 
 
СПИСОК ДЖЕРЕЛ 
 
1. Haken H. Synergetics: An Introduction: Nonequilibrium Phase Transitions 
and Self-Organization in Physics, Chemistry and Biology. Berlin: Springer, 1983. 
2. Luhmann N. Social Systems. Stanford: Stanford University Press, 1995. P. 
37. 
3. Mainzer K. Thinking in Complexity: The Computational Dynamics of 
Matter, Mind, and Mankind. Berlin: Springer, 2007. р. 153. 
4. Кириченко М.О. Нелінійні метаморфози розвитку інформаційного 
соціуму в умовах глобальної біфуркації // Вісник Харківського національного 
університету імені В. Н. Каразіна. Серія «Філософія. Філософські перипетії». 2017. 
№ 56. с. 56-62. 
5. Бевзенко Л.Д. Соціальна самоорганізація і механізми регуляції 
соціальної поведінки // Український соціум. 2010. №4. с. 65-73. 
6. Афонін Е.А., Бандурка О.М., Мартинов А.Ю. Соціальні цикли: 
історико-соціологічний підхід. Харків: Українське товариство сприяння соціальним 
інноваціям, 2008. С. 45. 
7. Арістотель. Політика / Пер. з давньогр. та передм. О. Кислюка. — К.: 
Основи, 2000. — 239 с. 
8. Лок Джон. Два трактати про правління / пер. з англ. Павло Содомора. 
К. : Наш Формат, 2020. 312 с. 
9. Ґрамші А. В’язничні зошити. Вибрані записи / Пер. з італ. - К.: Вперед, 
LAT & K, 2014. - 241 стор. 
10.  Токвіль, Алексіс де. Про демократію в Америці. У двох томах / 
Переклад з французької Григорія Філіпчука та Михайла Москаленка; Передмова 
Андре Жардена. — К.: Видавничий дім «Всесвіт», 1999. — 590 с. 
11.  Луговий В. Державне управління як об’єкт дослідження // Вісник 
Національної академії державного управління при Президентові України. 2017. № 
2. С. 5–20. 
69 
 
12.  Стельмах В. О. Громадянське суспільство країн пострадянського 
простору: проблеми становлення // Досвід та перспективи трансформації 
пострадянського простору в контексті інтеграційних та глобалізаційних процесів : 
зб. наук. пр. / за заг. ред. к.і.н., доц. А. Г. Бульвінського. 2019. С. 49–58. 
13.  Нагорняк Т., Наталіна Н., Польовий М. Політична суб’єктність в 
умовах формування нового світопорядку. Політологічний вісник. 2021. №87. С.218-
240.  
14.  Мельниченко, Г. М.; Гончаренко, М. Ф.; Безчасний, О. У. Управління 
інноваційним розвитком регіону на основі використання його здатності до 
самоорганізації в умовах сталого розвитку. 2020, 144-151. 
15.  Суб’єктність України в сучасному світі: оцінки, стратегії, прогнози. 
Аналітична доповідь. / за ред. О. М. Майбороди. Київ: Інститут політичних і 
етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2020. 88 с. 
16.  Гнатюк М.М. Наукові записки НаУКМА. Політичні науки. - 2014. - Т. 
160. - С. 44-48. 
17.  Гантінгтон С. Третя хвиля. Демократизація наприкінці XX століття / 
пер. з англ. А. Цимбал. Київ: Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2016. 
464 с. 
18.  O’Donnell G., Schmitter P. C. Transitions from Authoritarian Rule: 
Tentative Conclusions about Uncertain Democracies. Baltimore: Johns Hopkins 
University Press, 1986. 96 p. 
19.  Linz J. J., Stepan A. Problems of Democratic Transition and Consolidation: 
Southern Europe, South America, and Post-Communist Europe. Baltimore: Johns 
Hopkins University Press, 1996. 504 p. 
20.  Балановський Я. Явище соціальної транзитивності — чинник 
темпоральної маргінальності суспільства. Наукові записки Інституту політичних і 
етнонаціональних досліджень ім. ІФ Кураса НАН України. 2018. Т. 7. С. 289-297. 
21.  Концептуальні напрями розвитку транзитивного простору України / А. 
Я. Подп’ятнікова // Вчені записки Таврійського національного університету імені 
70 
 
В. І. Вернадського. Серія ”Державне управління”. — 2019. — Т. 30 (69), № 4. — С. 
14-17. 
22.  Беззуб’як М.  "Громадянське суспільство": аналітичний концепт чи 
реальність?. Політичний менеджмент. 2013. № 59. С. 107-115. 
23.  Специфіка і перебіг політичного транзиту: центрально східно-
європейський варіант / С. Г. Вонсович // Актуальні проблеми міжнародних 
відносин. - 2013. - Вип. 114(2). - С. 3-9. 
24.  Вонсович С. Г. Особливості транзиту в умовах кризовості політичної 
системи:теоретичний аспект, Епістемологічні дослідження в філософії, соціальних 
і політичних науках, 2(24), с. 207-213 
25.  Гришина В. В., Белявцева В. В. Роль громадянського суспільства у 
взаємодії з органами публічної влади // Розвиток партнерства ЄС – Україна в 
публічному управлінні : матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, 
25 листопада 2022 р. Харків : ТОВ «Константа», 2022. С. 75–79. 
26.  Арутюнян В. Е. Аналіз впливу соціальних медіа на політику та 
прийняття рішень у державному управлінні. Інвестиції: практика та досвід. 2024. 
№ 7. С. 224-230. 
27.  Україна запускає платформу для об’єднання молоді у світі UA: 
Ukrainian Abroad : веб-сайт. URL: https://mcsc.gov.ua/news/ukrayina-zapuskaye-
platformu-dlya-ob%CA%BCyednannya-molodi-u-sviti-ua-ukrainian-abroad/ (дата 
звернення: [17.05.2024]) 
28.  Закон України "Про основні засади молодіжної політики" від 27 квітня 
2021 року № 1414-IX // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2021, № 28, ст.233. 
– Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1414-20#Text (з урахуванням 
змін, внесених згідно із Законом № 2849-IX від 13.12.2022) 
29.  Формування та реалізація державної молодіжної політики в Україні в 
умовах децентралізації – Тернопіль: ТОВ «Тернограф», 2017. – 100 с.; іл. 
30.  Латур Б. Перезбірка соціального: Введення до акторно-мережевої 
теорії. Київ : Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2010. 474 с. 
71 
 
31.  Малишенко Л.О. Громадсько-політичні мережі як нові принципи 
відносин у сучасних суспільствах / Л.О. Малишенко, В.Є. Голка// Політичне життя 
— 2018. — № 2, С. 61—67. 
32.  Ганаба С. Евристичний потенціал ідей актор-мережевої теорії Б. 
Латура в розумінні змін і перспектив розвитку суспільства // Людинознавчі студії: 
збірник наукових праць Дрогобицького державного педагогічного університету 
імені Івана Франка. Серія «Філософія». 2020. № 41. С. 97–110. 
33.  Улянченко Ю. Роль медіа у формуванні державності в Україні та США. 
Філософські та методологічні проблеми права. 2024. № 1с. 125 – 131 
34.  Гордійчук О. Вплив комуністичної ідеології та радянської дійсності на 
ментальність українців: соціально-філософський аналіз // Вісник Львівського 
університету. Серія філос.-політолог. студії. 2019. Вип. 24. С. 25–31. 
35.  Кобець Ю. Синергетичні основи соціально-політичної революції та 
еволюції // Вісник Прикарпатського університету. Політологія. 2020. Вип. 14. С. 97 
– 101. 
36. Руснак О.А. Проблеми громадянського суспільства в контексті 
публічного управління // Вчені записки ТНУ імені В.І. Вернадського. Серія: 
Публічне управління та адміністрування. 2024. Т. 35, № 4. С. 118–123. 
37. Стеценко С.П. Застосування копінг-стратегії в умовах постправди // 
Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (ДДУВС, 15.05.2020). 
С. 197–200.
Репозиторій ЧДТУ
