Управління політичним конфліктом: теоретичні та практичні аспекти

Огородник, Нікіта Валерійович

Please use this identifier to cite or link to this item: https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6934

Title:	Управління політичним конфліктом: теоретичні та практичні аспекти
Authors:	Астапова-Вязьміна, Олена Ігорівна Огородник, Нікіта Валерійович
Keywords:	політичний конфлікт;управління політичним конфліктом;медіація
Issue Date:	2024
Abstract:	Кваліфікаційна робота «Управління політичним конфліктом: теоретичні та практичні аспекти» присвячена вивченню теоретичних та практичних аспектів управління політичним конфліктом В роботі успішно вирішена низка завдань, серед яких: проаналізовано стан наукової розробки теми управління політичним конфліктом; означено методологію досліджуваної проблеми; досліджено теоретичні підходи щодо управління політичним конфліктом; визначено сутність та типологію політичних конфліктів; схарактеризовано структуру політичного конфлікту; означено основні етапи еволюції політичних конфліктів; виявлено стратегії запобігання політичним конфліктам; охарактеризовано основні способи врегулювання політичних конфліктів; проаналізовано специфіку управління постконфліктною ситуацією; вивчено основні приклади політичних конфліктів у світі; оцінено успішні та неуспішні практики врегулювання політичних конфліктів; сформовано уявлення про стратегії попередження політичних конфліктів на міжнародному та національному рівнях. Робота складається із 4 розділів, 11 підрозділів, висновків, списку використаних джерел.
URI:	https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6934
Appears in Collections:	033 Філософія (Політична філософія)

Files in This Item:

File	Description	Size	Format
Огородник.pdf Restricted Access		867.17 kB	Adobe PDF	View/Open Request a copy

Show full item record

Extracted text

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ
КАФЕДРА ФІЛОСОФСЬКИХ І ПОЛІТИЧНИХ НАУК

Допущено до захисту
Завідувач кафедри ФІПН
______________________
«__»_________ 202__ р.

УДК __________

Огородник Нікіта Валерійович

КВАЛІФІКАЦЙНА РОБОТА МАГІСТРА
на тему: «Управління політичним конфліктом:
теоретичні та практичні аспекти»
ступінь вищої освіти: другий (магістерський)
галузь знань 03 Гуманітарні науки
спеціальність 033 Філософія
освітня програма Політична філософія

Науковий керівник:
Астапова-Вязьміна Олена Ігорівна,
кандидат філософських наук,
доцент

Черкаси 2024

2

ЗМІСТ
ВСТУП ...................................................................................................................... 3
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
ПРОБЛЕМИ УПРАВЛІННЯ ПОЛІТИЧНИМ КОНФЛІКТОМ ............................. 6
1.1. Стан наукової розробки теми. ..................................................................... 6
1.2. Методологія дослідження. ......................................................................... 10
1.3. Теоретичні підходи до вивчення політичних конфліктів. ....................... 14
РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ СТРАТЕГІЇ УПРАВЛІННЯ ПОЛІТИЧНИМ
КОНФЛІКТОМ ...................................................................................................... 19
2.1. Визначення та типологія політичних конфліктів. ......................................... 19
2.2. Структура політичного конфлікту: суб’єкти, об’єкти, інтереси та
ресурси………………………...…………………………………………………….24
2.3. Еволюція політичних конфліктів. ............................................................. 29
РОЗДІЛ 3. ОЦІНКА МЕТОДІВ УПРАВЛІННЯ ПОЛІТИЧНИМИ
КОНФЛІКТАМИ .................................................................................................... 34
3.1. Стратегії запобігання конфліктам: медіація, переговори, компроміс .......... 34
3.2. Управління постконфліктною ситуацією. ................................................ 42
РОЗДІЛ 4. ПРАКТИЧНІ ВИПАДКИ УПРАВЛІННЯ ПОЛІТИЧНИМИ
КОНФЛІКТАМИ .................................................................................................... 47
4.1. Приклади політичних конфліктів у сучасному світі. .................................... 47
4.2. Успішні та неуспішні практики врегулювання конфліктів. ......................... 51
4.3. Розробка стратегій попередження та врегулювання конфліктів на
міжнародному та національному рівнях. .............................................................. 57
ВИСНОВКИ ........................................................................................................... 62
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ............................................................... 67

3

ВСТУП

Актуальність дослідження управління політичним конфліктом
зумовлена постійними змінами в політичних системах та суспільствах, що
вимагають ефективних стратегій для запобігання ескалації конфліктів і
забезпечення стабільності. Політичні конфлікти можуть призводити до значних
соціальних та економічних наслідків, тому їх своєчасне виявлення і управління
є необхідним для запобігання дестабілізації. Оскільки конфлікти часто
виникають через протиріччя в інтересах різних груп, ефективне управління
включає в себе не тільки вирішення безпосередніх спірних питань, а й створення
умов для довгострокового співробітництва та консенсусу між сторонами.
Дослідження цієї теми допомагає розробити методи, які сприяють мирному
вирішенню суперечностей та зниженню ризиків виникнення насильницьких
зіткнень. Зважаючи на швидкі трансформаційні процеси у світі, питання
управління політичним конфліктом набуває особливої значущості для підтримки
мирного розвитку держав та регіонів. Тому вивчення теоретичних і практичних
аспектів цієї проблеми є важливим для розробки ефективних політичних
стратегій у сучасному глобалізованому світі.
Метою дослідження – вивчити теоретичні та практичні аспекти
управління політичним конфліктом.
Завдання даного дослідження обумовлені його метою. Серед них можна
виокремити наступні:
 проаналізувати стан наукової розробки теми управління політичним
конфліктом;
 означити методологію досліджуваної проблеми;
 дослідити теоретичні підходи щодо управління політичним
конфліктом;
 визначити сутність та типологію політичних конфліктів;
 схарактеризувати структуру політичного конфлікту;
 означити основні етапи еволюції політичних конфліктів;
4

 виявити стратегії запобігання політичним конфліктам;
 охарактеризувати основні способи врегулювання політичних
конфліктів;
 проаналізувати специфіку управління постконфліктною ситуацією;
 вивчити основні приклади політичних конфліктів у світі;
 оцінити успішні та неуспішні практики врегулювання політичних
конфліктів;
 сформувати уявлення про стратегії попередження політичних
конфліктів на міжнародному та національному рівнях.
Об’єктом дослідження є політичні конфлікти.
Предметом дослідження – еволюція, структура та специфіка політичних
конфліктів у сучасному науковому вимірі.
Методи дослідження – для реалізації мети та поставлення основних
наукових завдань виділимо такі методи дослідження:
 описовий метод – для класифікації та інтерпретації структурних і
функціональних властивостей політичного конфлікту;
 дедуктивно-індуктивний метод – для аналізу і синтезу наукових
теорій і концепцій;
 метод суцільної вибірки, за допомогою якого було зібрано
фактичний матеріал дослідження;
Наукова новизна кваліфікаційної роботи полягає в розробці нових
підходів до управління політичними конфліктами, що враховують специфіку
сучасних трансформаційних процесів в глобальному та національному вимірах.
У роботі інтегровано як класичні, так і новітні теоретичні моделі, що дозволяє
розглядати конфлікти не лише як негативний феномен, а й як потенціал для
розвитку політичної системи через створення умов для конструктивного діалогу
між різними соціально-політичними силами.
Практичне значення дослідження полягає у можливості використання
матеріалів кваліфікаційної роботи для вдосконалення методів управління
5

політичними конфліктами, що можуть бути застосовані в реальних умовах
національної та міжнародної політики. Розроблені рекомендації щодо
попередження ескалації конфліктів і забезпечення стабільності політичної
системи можуть бути використані державними органами, міжнародними
організаціями та аналітичними центрами для розробки ефективних стратегій у
врегулюванні внутрішніх та міжнародних суперечностей. Практичні висновки з
цього дослідження допоможуть покращити політичне управління на всіх рівнях,
оптимізувати процеси взаємодії між різними політичними акторами та сприяючи
збереженню соціального миру. Дослідження також може бути корисним для
розробки навчальних програм з політичного управління та конфліктології.
Структура дипломної роботи складається зі вступу, чотирьох розділів,
висновків та списку використаних джерел.

6

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
ПРОБЛЕМИ УПРАВЛІННЯ ПОЛІТИЧНИМ КОНФЛІКТОМ

1.1. Стан наукової розробки теми
Управління політичним конфліктом є актуальною темою в сучасній науці,
що охоплює різноманітні напрями: від аналізу причин конфліктів до розробки
механізмів їх ефективного врегулювання. Дослідження в цій сфері
зосереджуються на вивченні ролі інституцій, методів вирішення політичних
суперечностей та впливу соціальних і культурних факторів на політичні процеси.
Стратегічне управління конфліктами включає як превентивні заходи, так і
методи трансформації чи деескалації конфліктних ситуацій. Науковий інтерес до
цієї теми зростає у зв’язку з глобальними та регіональними кризами, що
вимагають нових підходів до стабільності та миру.
Вивченням проблеми поняття та змісту стратегії управління політичним
конфліктом займались учені .
М. Гордієнко у своїй роботі «Політичний конфлікт як спосіб існування
соціуму» [14] наголошує, що суспільство – вельми різноманітний об’єкт,
оскільки різні групи людей відрізняються за природними ознаками (такі як стать,
вік, інтелект, тощо), рівнем влади, соціальним статусом, свідомістю у питаннях
політики та інтересами. Це і є базис для виникнення конфліктів. Якщо існує будь-
який умовний відсоток втручання держави у життя громадян або боротьба за
владу, там, безумовно, з’являється політичний конфлікт. У політичній науці
конфлікт визначається як «зіткнення різних соціально-політичних сил, суб’єктів
політики, які прагнуть реалізувати свої інтереси і цілі, що зазвичай пов’язані з
боротьбою за владу, її перерозподіл, зміну політичного статусу або визначення
перспектив розвитку суспільства». Влада, яка сприяє вирішенню політичних
конфліктів, підтверджує свою ефективність і суспільну важливість. По суті,
політика виникає саме там, де конфлікти на основі різних інтересів вимагають
свого вирішення.
7

Праця Д. Лікарчука «Особливості конфлікту в політичній сфері» [32]
звертає увагу на те, протягом багатьох років конфлікт, незалежно від його
джерела, розглядали як соціальне явище. Сучасні наукові погляди з цього
питання розділилися: деякі вчені вважають, що політичний конфлікт є
проблемою соціології, тоді як інші виокремлюють політичний конфлікт як
самостійну область дослідження. У статті вченого розглядаються основні
аспекти політичного конфлікту, який став незалежним від соціальних процесів.
Також аналізуються різниці між поняттями «соціальний конфлікт», «юридичний
конфлікт» та «політичний конфлікт».
У статті Т. Кравченко «Політичний конфлікт в умовах демократичних
політичних систем» [28, c. 64] розглядається особливість аналізу процесів
розвитку та вирішення політичних конфліктів у демократичних політичних
системах. Визначаються основні методологічні підходи до вивчення політичних
конфліктів в умовах демократії, акцентується увага на їхній ролі у
функціонуванні політичних систем демократичного типу, а також окреслюються
труднощі при створенні конфліктологічних моделей демократичного процесу.
Проблема оцінки методів управління політичними конфліктами розкрита
у роботах .
Стаття С. Запари «Поняття медіації та особливості її становлення в Україні
та світі» [20] присвячена аналізу поняття «медіація» та її особливостей на основі
міжнародних стандартів і практики. Встановлено, що медіація є альтернативним,
добровільним методом вирішення спорів, який на основі договору за допомогою
медіатора(ів) сприяє досягненню взаємоприйнятого рішення для розв’язання
конфлікту. Запропоновано переглянути існуючі проекти Закону України «Про
медіацію», врахувати їх досягнення та недоліки, а також підготувати нову
редакцію закону, що дозволить інституту медіації отримати подальший
розвиток.
Стаття С. Сулейманової «Поняття переговорів як способу альтернативного
вирішення спорів» [59] розглядає переговори як один із основних способів
альтернативного вирішення спорів, зокрема в контексті правових та соціальних
8

відносин. Авторка аналізує процес переговорів, його етапи та ключові принципи,
які забезпечують ефективність цього методу. Зазначено, що переговори
дозволяють сторонам знайти взаємоприйнятне рішення без звернення до суду,
що значно скорочує час та витрати на вирішення конфліктів. Окрім того,
підкреслюється важливість дипломатичних та комунікативних навичок
учасників переговорного процесу. Стаття також звертається до міжнародного
досвіду використання переговорів для вирішення спірних ситуацій та оцінює
перспективи розвитку цієї практики в Україні.
Робота В. Федорчука «Політичний компроміс: наукове поняття та
політичний феномен» [65] зосереджена на аналізі сутності політичного
компромісу в контексті сучасної теорії та практики. Наголошується, що
політичний компроміс є ключовим та необхідним складником політичного
процесу, а його досягнення виступає одним з найефективніших способів
вирішення суспільно-політичних конфліктів.
Тема практичних випадків управління політичними конфліктами розкрита
у роботах таких науковців, як .
Стаття С. Шергіна «Політичний феномен російсько-української війни»
[70] здійснює політичний аналіз російсько-української війни в контексті
сучасних міжнародних проблем. Особлива увага приділяється вивченню причин
та факторів, що спричинили конфлікт. Визначено: основна причина військового
конфлікту це певна схильність до так званої «конфліктогенності» [70] на
просторі колишнього Радянського Союзу. Не виключено і прагнення Росії бути
домінантом, та прихилити перед собою країни, які раніше були у складі імперії.
Тоталітарний режим є прикладом думки, як саме військова сила може впливати
на геополітичну ситуацію у світі . Окремо розглядаються американська
концепція «колективного Заходу» – США і Європейського Союзу (як члени
НАТО) щодо питання військової ситуації в Україні. Підтримка міжнародної
спільноти та засудження агресора більшістю країн світу вивели російсько-
українську війну у статус одного з центральних об’єктів міжнародної політики .
У роботі наголошується, що перемога ліберально-демократичного міжнародного
9

блоку країн над агресором можлива, і здатна вплинути на вирішення гострих
політичних проблем.
І. Артьомов у роботі «Мінські угоди, їх наслідки та значення для України»
[1] аналізує Мінські угоди, їхні наслідки та значення для України в контексті
конфлікту на сході країни. Окрему увагу приділено умовам угод, їх виконанню
та впливу на політичну ситуацію в Україні. Розглядаються нюанси у контексті
позитиву і негативу для держави, зокрема у сфері безпеки, економіки та
зовнішньої політики. Стаття також оцінює роль Мінських угод у формуванні
міжнародної підтримки України та їхній вплив на стратегію вирішення
конфлікту.
Стаття «Політична толерантність як механізм політичної взаємодії:
проблеми та перспективи» [64] авторства В. Трачука досліджує політичну
толерантність як ключовий механізм політичної взаємодії в сучасних
суспільствах. Окреслюються основні проблеми, що виникають у процесі
реалізації толерантності в політичному житті, зокрема щодо прийняття
різноманітних політичних поглядів та ідеологій. Автори аналізують чинники, що
впливають на розвиток толерантності, та роль її в забезпеченні стабільності
демократичних інститутів. В статті також розглядаються перспективи
покращення політичної взаємодії через розвиток толерантності на
національному та міжнародному рівнях.
Отож, історіографія досліджуваної проблеми є досить широкою та
різноманітною, що дозволило комплексно дослідити всі напрями теми
кваліфікаційної роботи. Проте на сучасному етапі недостатньо розкритими
залишаються проблеми врегулювання сучасних політичних конфліктів та
пошуку перспективних шляхів удосконалення підходів до управління
конфліктами та постконфліктними ситуаціями. Саме це вплинуло на вибір теми
моєї роботи.

10

1.2. Методологія дослідження
Ускладнення та різноманітність політичного життя в умовах
інформаційних та технологічних змін ХХІ століття підвищує актуальність
питання про здатність політичної науки пізнавати ці процеси в загальному у
рамках сучасності. Політологічний аналіз, а також можливість завдяки ньому
адекватно відображати політичну реальність як чіткий об’єкт дослідження,
вимагає ретельного підходу та ефективного використання методологічних
інструментів, які формують основу науки як політологію, і включають нові
методи, що нещодавно стали частиною її структури. Важливо також відзначити
тенденцію, яка характерна не лише для політології, а й для загального наукового
розвитку – посилення міждисциплінарності в науковому пізнанні. Політологія, з
моменту свого зародження , балансувала між диферентними науковими
сферами, сьогодні активно поєднує методологічні підходи соціології, філософії,
історії, психології та інших галузей знання. Незважаючи на унікальність і
самобутність політології, її можна розглядати як майданчик для інтеграції
різноманітних наукових підходів, де важливим є взаємопереплетення різних
дискурсів і полідискурсивність [11, c. 13].
Метод – один із способів перетворення бажаємого у матеріальне. Це
дослідження, що включає сукупність прийняття рішень і різноманітних
варіантів теоретичного пізнання об’єкта та практичної її частини. Він
виокремлює і структурує предмет дослідження, що залежить від певної
теоретичної бази. Кожен етап розвитку науки характеризується змінами у
підходах до об’єкта і створенням нових методів, які доповнюють існуючі без їх
втрати значення. Основні риси методу включають стратегічний підхід
(досягнення цілей дослідження) і тактичний підхід (принципи і процедури
пізнання). Структура методу охоплює методологічні принципи, процедури зі
збору, фіксації, систематизації та аналізу інформації, що відображає його зміст
[26, c. 48].
Як вже зазначено, соціальні науки часто стають середовищем для розвитку
псевдонаукових практик і теорій, які можуть мати руйнівні наслідки для життя
11

суспільства, в якому ці теорії реалізуються. Це зауваження є важливим
аргументом у критиці Карлом Поппером недостатньо розробленої методології
соціальних наук, що дозволяє дослідникам маніпулювати суб’єктивними
даними. За словами Поппера, лише інтеграція методології точних наук у
структуру соціальних наук може забезпечити їх об’єктивність, зводячи до
мінімуму використання квазінаукових, суб’єктивних методів дослідження. Якщо
соціальну реальність, яка є суб’єктивною, розглядати через об’єктивні категорії
природничих наук, то, на думку Поппера, можна виключити маніпулювання
фактами та неналежне трактування інформації: «Науковий метод у політиці
означає, що замість великого мистецтва самозаспокоєння, ігнорування помилок
та перекладання відповідальності, ми маємо прийняти відповідальність за свої
помилки, вчитися на них і використовувати набуті знання для уникнення їх у
майбутньому» [47, c. 73].
Наукова методологія дослідження управління політичним конфліктом
базується на комплексному аналізі теоретичних підходів і практичних прикладів
з історії та сучасної політики. Дослідження охоплює взаємозв’язок між
теоретичними концепціями політичного конфлікту та їх застосуванням у
реальних ситуаціях. Методологічний підхід спрямований на глибоке розуміння
контекстуальних особливостей політичних конфліктів та аналізу ефективності
різних стратегій їх управління.
Системний метод вивчення управління політичним конфліктом
застосовується для аналізу конфлікту як складної соціально-політичної системи.
Метод системи передбачає комплексний підхід до вивчення різних етапів
конфлікту, дипломатичних зусиль, переговорних процесів та внутрішніх змін,
які відбуваються в країнах-учасниках конфлікту. Системний підхід дозволяє
розглядати політичний конфлікт як важливий елемент глобальної або
регіональної системи міжнародних відносин, враховуючи взаємозв’язки між
внутрішніми політичними процесами і зовнішніми впливами інших акторів.
Аналізуючи політичні, економічні та культурні фактори в контексті системних
взаємодій, дослідники з’ясовують, як країни реагують на політичні кризи і як це
12

впливає на їх позиції в міжнародних відносинах. Системний підхід також
допомагає уникати фрагментарного розгляду конфліктів і дає можливість
побудувати цілісне розуміння політичного управління конфліктами в сучасному
світі.
Метод аналізу та синтезу при вивченні управління політичним конфліктом
включає ретельний розгляд окремих складових елементів конфлікту та взаємодії
різних акторів, що беруть участь у його врегулюванні. Перший етап аналізу
полягає в розчленуванні конфлікту на його основні етапи та чинники, що
включає вивчення причин виникнення конфлікту, аналіз політичних,
економічних та соціальних умов, що призвели до ескалації, а також виявлення
ключових моментів, які визначають характер взаємодії сторін. Дослідження
розглядає вплив внутрішньополітичних процесів на конфлікт, а також
міжнародний контекст, у якому він розгортається.
На другому етапі здійснюється синтез отриманих даних з метою
формування цілісного уявлення про динаміку політичного конфлікту. Синтез
передбачає виявлення взаємозв’язків між подіями та актами, що формують
конфлікт, а також визначення основних тенденцій, які виявляються у поведінці
учасників. Цей процес дозволяє сформулювати загальні висновки щодо
ефективності механізмів управління конфліктами, оцінити роль різних акторів,
їх стратегії та можливості для вирішення конфлікту мирними засобами.
Метод абстрагування передбачає фокусування на основних аспектах і
ключових ідеях, що визначають успіх чи невдачу в управлінні політичним
конфліктом. Відокремлюючи важливі деталі конфлікту від менш значущих,
дослідники можуть зосередитися на стратегічних і тактичних елементах, що
впливають на хід подій: переговори, дипломатичні ініціативи, військові дії та
економічні санкції. Абстрагування дозволяє виділити важливі закономірності й
тренди, що можуть стати основою для створення теоретичних моделей для
прогнозування розвитку подібних конфліктів у майбутньому. Цей метод дає
змогу узагальнити досвід попередніх конфліктів і запропонувати стратегії, що
сприяють більш ефективному управлінню подібними ситуаціями.
13

Метод узагальнення вивчення управління політичним конфліктом
застосовується для систематизації великої кількості даних про різні аспекти
конфлікту, зокрема, політичні рішення, соціальні процеси та економічні
наслідки. Цей метод дозволяє виявити основні тенденції в управлінні
конфліктами, аналізуючи стратегічні підходи до вирішення суперечностей,
використання дипломатії, силових методів та економічних санкцій.
Узагальнення дозволяє окреслити ключові фактори, які вплинули на
результативність врегулювання конфлікту, зокрема, на ефективність взаємодії
між різними державними та недержавними акторами.
Шляхом узагальнення також можна оцінити вплив політичних рішень на
розвиток суспільства, наявність внутрішніх і зовнішніх викликів, а також
стратегічні зрушення в міжнародних відносинах. Цей метод дає змогу визначити
ключові фактори, які сприяли досягненню миру чи, навпаки, ескалації
конфлікту, виділяючи важливість дипломатичних зусиль, коаліцій та
міжнародних угод. У результаті використання методу узагальнення можна
сформулювати рекомендації щодо поліпшення управління політичними
конфліктами в майбутньому та визначити роль стратегічних рішень у їх
успішному вирішенні.
Отже, методологія дослідження теми «Управління політичним
конфліктом: теоретичні та практичні аспекти» включає використання
комплексного підходу, який поєднує теоретичні концепції з практичними
прикладами реальних політичних конфліктів. Основними методами є системний
аналіз, що дозволяє розглядати конфлікти як складні соціально-політичні
системи, а також методи аналізу та синтезу, які допомагають вивчати окремі
елементи конфлікту та їх взаємодію. Для інтеграції теоретичних і практичних
аспектів важливим є застосування міждисциплінарних підходів, зокрема,
елементів соціології, філософії, психології та міжнародних відносин, що дає
змогу формулювати ефективні стратегії вирішення конфліктів, що відповідають
вимогам сучасної політичної реальності.

14

1.3. Теоретичні підходи до вивчення політичних конфліктів
Конфлікти існують від самого початку людського суспільства, і, хоча люди
навчилися долати численні виклики, від природних катастроф до технологічних
криз, вони не навчилися жити без конфліктів. Як зазначає Ейнштейн, природа
складна, але не зловмисна, тоді як природа конфлікту набагато більш
суперечлива: учасники можуть бути як доброзичливими, так і зловмисними,
часто не усвідомлюючи істинних мотивів інших сторін. Особливо конфлікти
загострюються в перехідні періоди, як нині в нашому суспільстві, коли
відбуваються значні зміни. Як би ми не прагнули до безконфліктного існування,
конфлікти і конфліктні ситуації неминучі. Тому важливо, щоб фахівці різних
галузей навчалися дивитися на конфлікти з професійної точки зору та мали
навички їх ефективного вирішення, як і будь-яке інше завдання в своїй
професійній діяльності [63, c. 127].
Соціально-політичний конфлікт виникає через суперечності та зіткнення
інтересів. Конфлікт передбачає усвідомлення цих протиріч і реакцію на них з
боку учасників. Суб’єктами конфлікту стають ті, хто визнає існування цих
протиріч і вибирає шлях їх вирішення через боротьбу, суперництво чи зіткнення.
Хоча підходи до аналізу конфліктів можуть різнитися, оскільки для
вищезгаданого суб’єкту розуміння конфлікту, як політичного так і
особистісного, є своєрідним покликом за можливість утримання влади. Коли
конфлікти нашаровуються, вони можуть перерости в політичну кризу.
Такий конфлікт може проявляти себе в усіх існуючих структурах, оскільки
обмежена кількість ресурсної бази є причиною подальшого розподілу цих самих
ресурсів у нерівномірній пропорції. Наслідком такого розподілу є ймовірні
конфлікти інтересу. У свою чергу новостворені конфлікти неминуче ведуть до
відкритої конфронтації між сторонами з доступом до ресурсної бази та без.
Фіналом є повна реорганізація соціуму і його структур. Таке переформатування
змінює систему класової нерівності у іншій комбінації, що є своєрідним
політичним уроборосом, оскільки знов призводить до вищезгаданої конфліктної
схеми. Якщо ототожнювати політику і боротьбу за право влади, то суперництво
15

між різними сторонами (партіями, групами, спільнотами) за розподіл і контроль
над владними ресурсами, повноваженнями та благами і є тим, що можна
сприйняти як визначення самої сутності політичного конфлікту. Політичний
конфлікт нерозривно пов’язаний з економікою і її впливом на соціум. Ця теза
підводить до висновку, що важкі соціо-економічні відносини і внутрішні
суперечності є тим самим відображенням боротьби за важіль влади. Будь-який
значний конфлікт такого типу об’єктивно набуває статусу соціально-
політичного, зачіпаючи діяльність державних інститутів. Задля стабільності у
питаннях розвитку суспільства важливо знижувати гостроту конфронтацій
завдяки посиленню діалогу між органами влади, та їх залучення для вирішення
проблем національного рівня. Забезпечення вчасних і влучних реформ також
може бути альтернативою [31, c. 394].
У першій половині ХХ століття вчені, вплив яких на науку був значним,
досліджували соціальні та політичні конфлікти, зміни в суспільному житті,
звертаючи увагу на теорії соціального дарвінізму, політичних культур,
психоаналізу та марксизму. Серед них хочеться приділити увагу Г. Моска,
батьку теорії еліт, і творцю італійської політології. У своїх роботах, таких як
«Елементи політичної науки» та «Правлячий клас», він підкреслював постійний
поділ суспільства на два класи: правлячий «політичний клас», який володіє
державною владою і привілеями, і маси, що не мають організованого
представництва. Моска вважав, що реальна влада завжди належить політичному
класу, а народовладдя і соціалізм є утопією. Він пропонував розробку
«політичної науки» для створення пануючого класу на основі розуму, здібностей
та організаторських талантів, хоча досягнення цього він вбачав у далекому
майбутньому. Ідеї Моски продовжив В. Паретто, розробивши теорію циркуляції
еліт, в якій стверджував, що зміна еліт та їх боротьба є суттю соціального
процесу, з підкресленням людських інстинктів, що визначають соціальну
динаміку. Це вчення стало основою для політичних ідей Б. Муссоліні. Р. Міхельс
(1876–1936), продовжуючи дослідження в цій сфері, ввів «залізний закон
16

олігархії», стверджуючи, що демократія неминуче перетворюється на олігархію
через необхідність створення організацій для її стабільності [7, c. 221].
У сучасній науці немає єдиного і чіткого розуміння природи та шляхів
вирішення соціальних і політичних конфліктів. Аналізуючи різноманіття
підходів і концепцій, можна виокремити два основні напрямки: «конфліктну
школу» та «школу консенсусу». Основою «конфліктної школи» є концепція
абсолютного конфлікту, згідно з якою суперечність між суб’єктами має
невиправний або «патологічний» характер. У такій ситуації конфлікт можна
описати як гру, умовою якої є те, що виграш однієї сторони обов’язково призведе
до програшу іншої в рівноцінній пропорції. Згідно з цією теорією, вирішення
конфлікту неможливе без «знищення» одного з учасників або самої конфліктної
ситуації. Це положення отримало розвиток у марксистсько-ленінській теорії
класової боротьби. На противагу цьому, «школа консенсусу» виходить з іншого
підходу, вважаючи конфлікти природними явищами соціальних процесів, які не
обов’язково становлять загрозу для системи. Ця точка зору підтримується в
роботах таких вчених, як Р. Арон, Е. Дюркгейм, Р. Дарендорф і Л. Козер, які
розглядають конфлікти як важливу складову соціальної динаміки, здатну
виконувати позитивну функцію [16, c. 43].
Концепція насильства, яку розробляють такі теоретики, як Ж. Сорель, Й.
Гальтунг, Т. Гарра і С. Хантінгтон, здобула велику популярність в сучасній
науці. Ж. Сорель, французький соціолог і філософ, у своїй праці «Роздуми про
насильство» (1907) підкреслює важливість політичної боротьби та насильства.
За його теорією, соціальні та політичні конфлікти є проявом ірраціональності
суспільства. Це, у свою чергу, призводить до заперечення ідеї про соціальний
процес в цілому.
Окрім насильства (фізичної шкоди), Гальтунг виділяє ще два типи
насильства: структурне та культурне. Структурне насильство полягає у
створенні умов, що ущемляють потреби та інтереси людей, а культурне
насильство включає елементи культури, які легітимізують або сприяють
насильству. Структурне насильство є більш стабільним і менш динамічним, ніж
17

пряме насильство, і впливає через соціальні структури. Відносини між
«Північчю» та «Півднем» або «Сходом» і «Заходом» є прикладами структурного
насильства, де інтереси еліт «центру» та «периферії» не співпадають.
С. Хантінгтон, у свою чергу, висунув теорію «зіткнення цивілізацій»,
згідно з якою основним джерелом глобальних конфліктів стане не ідеологія чи
економіка, а культурні відмінності між цивілізаціями. Він стверджував, що
конфлікти у майбутньому будуть виникати між тими, хто належать не просто до
примітивного розуміння націй і груп, а до різних цивілізацій. Політична
нестабільність, як і кризи в цілому, є наслідками того, що так звані маси
приймають безпосередню участь у політичному житті. У своїй праці «Політична
влада: США/СРСР», написаній разом з З. Бжезинським, Хантінгтон
проаналізував порівняльні аспекти американської та радянської політики,
розкриваючи те, яким чином політика, залучаючи ідеологічний аспект, отримує
тотальний вплив на політичне життя в окремих країнах [7, c. 222].
Конфлікти слід розглядати як головний, або один з головних процесів
розвитку сучасного суспільства. Взаємозв’язок між стабільністю і
конфліктністю в період трансформаційних змін має особливий, глибокий
зв’язок. Початок 90-х років ХХ століття можна охарактеризувати як один з
подібних етапів, тому в житті звичайних людей, і не менш в політичній сфері,
постійно присутні як співробітництво, так і конфлікт. Головне не в тому, щоб
повністю усунути конфлікти – це практично неможливо, а в тому, щоб зменшити
вплив нестабільних факторів на політичний розвиток і зосередитись на пошуку
та посиленні тенденцій, що сприяють консенсусу і ефективній співпраці між
різними політичними силами.
Можна зробити висновок, що теоретичні підходи до вивчення політичних
конфліктів розглядають їх як невід’ємну частину соціально-політичного
розвитку, що виникають через суперечності в суспільстві. Політичні конфлікти,
як правило, є результатом нерівного розподілу ресурсів, доступу до влади та
інтересів різних груп. Важливими є теорії, що підкреслюють значення
структурних і культурних аспектів конфліктів, а також вплив ідеологічних,
18

економічних і соціальних факторів на їх виникнення. Вивчення політичних
конфліктів дозволяє краще зрозуміти механізми владарювання, а також стратегії
та методи вирішення конфліктів. Зниження гостроти політичних конфліктів
можливе через посилення співпраці між політичними силами та соціальними
групами з метою досягнення консенсусу та стабільності.

19

РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ СТРАТЕГІЇ УПРАВЛІННЯ
ПОЛІТИЧНИМ КОНФЛІКТОМ

2.1. Визначення та типологія політичних конфліктів
Суспільство завжди було різноманітним у поглядах і політичних
переконаннях через його різні соціальні групи з різними характеристиками
(статью, віком, темпераментом та інтелектом), статусом в суспільстві та
політичною свідомістю в комбінаціях з громадськими інтересами. Подібне
сприяло з’явленню конфліктних ситуацій у суспільстві. Полеміка на політичній
арені часто виникала через надмiрне втручання держави у життя громадян або
через запекле прагнення політичного перевагою, що часто свідчило про
фанатизм.
У політиці конфлікт розглядають як протистояння та суперечливість
соціально-політичних сил або суб’єктів з метою досягнення власних інтересів і
цілей. Це пов’язано з боротьбою за владу та зміною політичного статусу або
визначенням перспектив розвитку суспільства. Оскільки є гіпотетична
можливість вирішення таких конфліктів, існує і умовна альтернатива, що влада
так чи інакше доведе свою ефективність. Політика, або її дипломатичне я,
починається саме там, де виникає конфліктне підґрунтя, або конфлікт як такий,
зумовлений розбіжностями інтересів, які вона покликана розв’язувати.
Конфлікт, будучи інтегрованим у соціальні процеси, є формою існування
будь-якого суспільства. Таким чином, політичний конфлікт можна розглядати як
чинник суспільної динаміки та спосіб активного самовизначення. Метою мого
дослідження є аналіз конфлікту, як основного джерела змін соціальних настроїв,
або відносин, а також як каталізатор суспільних змін. Раціональне вирішення
суперечностей через конфлікти зміцнює демократичні засади суспільства і
ефективність дипломатії [14, c. 9].
Політичний конфлікт – це форма діалектичної взаємодії, що базується на
уявленнях суб’єктів про самих себе, своїх опонентів та соціальне середовище, у
якому відбувається конфлікт. Хоча протиріччя можуть слугувати основою для
20

політичних розмежувань, вони не завжди переростають у відкрите
протистояння. Натомість політичний конфлікт характеризується явними
формами протистояння та, зазвичай, усвідомлюється його учасниками.
Політичний конфлікт не є унікальним явищем у суспільному житті,
оскільки є певні риси, притаманні для усіх конфліктів що містять соціальний
характер, що стосується, насамперед, учасників конфліктних відносин. У ролі
учасників політичного конфлікту може виступати, наприклад, незадоволена
частина суспільства, яка не підтримує чинну владу та вимагає зміни керівництва
держави.
Таким чином, дослідження таких питань може бути об’єктом як соціології,
так і політології, але важливу роль у цьому відіграють особливості й специфіка
кожного наукового підходу. Предметом політичного конфлікту, тобто його
основною причиною, можуть бути наступні пункти:
 позиційний дефіцит – нестача ролей і статусів у контексті соціуму;
 дефіцит ресурсів – нестача матеріальних або духовних цінностей [32,
c. 359].
Політичний конфлікт – це стан політичних відносин, у якому сторони
ведуть боротьбу за статус, ресурси, цінності та владу, прагнуть нейтралізувати,
завдати шкоди або навіть знищити суперника. Протягом усієї історії людства
поняття політики та конфлікту були нерозривно пов’язані. Конфлікт виступає
фундаментальним елементом політичного процесу, формуючи основу для
взаємодії та існування різних інтересів і переконань у політичній сфері. Причини
політичного конфлікту можуть виникати як усередині політичних спільнот, так
і між ними, проявляючись у різноманітних формах.
Політичний конфлікт має специфіку, що відрізняє його від інших видів
конфліктів. Його основною характеристикою є боротьба за владу. Щодо
функцій, політичний конфлікт зазвичай має дві альтернативи наслідків, які
мають як позитивний характер, так і негативний. Перевага полягає у тому, що
гіпотетичний конфлікт може виступати сигналом для народу та державної влади
про певні розбіжності у позиціях окремих осіб чи груп, стимулюючи зусилля для
21

розв’язання проблем. Однак у негативному аспекті, загострення боротьби за
владу може ослабити політичну систему. У таких умовах конфлікт здатен
спричинити дестабілізацію, що проявляється у вигляді масових страйків та
інших форм політичного протистояння [34, c. 39].
Політичний плюралізм за своєю суттю передбачає не лише різноманітність
політичних сил, але й їхню конкуренцію та зіткнення інтересів. Водночас
політичний конфлікт як складова політичного процесу не є статичним чи
постійним станом політичної системи. Він не завжди супроводжує відносини
між суспільством і державою, а також між державними інститутами та гілками
влади. У цьому контексті важливо вивчати динамічний характер політичних
конфліктів, адже саме він відображає особливості політичних процесів у різних
типах політичних систем, зокрема демократичних, що підкреслює методологічну
важливість складного питання про причини виникнення політичних конфліктів
[28, c. 65].
Варто зауважити, що хоча політичний конфлікт і політична нетерпимість
мають певні спільні риси, вони залишаються окремими явищами. Відмінною
особливістю політичного конфлікту є його ключова складова – «політичність»,
яка визначає його специфічну спрямованість. Це означає, що основа та мета
зіткнення інтересів у політичному конфлікті не зводяться до емоційного
неприйняття «іншого» чи «протилежного», а мають політичний, стратегічний
характер.
Політичний конфлікт спрямований на відстоювання інтересів сторін, що
здійснюється через дискусії, суперництво, політичне вирішення проблем, пошук
компромісу або захист принципових позицій конфлікту. Водночас навіть у
межах політичного конфлікту важливо враховувати суб’єктивні риси
особистостей, які приймають політичні рішення, оскільки вони впливають на
перебіг і розв’язання конфлікту [22, c. 44].
Аналіз політичних конфліктів вимагає їхньої чіткої типологізації.
До першої групи належать державно-правові конфлікти, що виникають
усередині системи державної влади. Такі конфлікти пов’язані з боротьбою за
22

функціонування наявних і створення нових державних інституцій, визначення
їхніх повноважень, регулювання конституційних норм і доступ до владних
ресурсів.
Другий тип – це статусно-рольові політичні конфлікти, причиною яких є
нерівний розподіл влади, прав і свобод, а також обмежені можливості участі у
політичному житті, що створює напруженість у політичних відносинах.
Третій тип – конфлікти, зумовлені розбіжностями в політичній культурі.
Вони стосуються не лише різних ціннісних орієнтацій та ідеалів, але й різних
способів сприйняття політичної реальності, мислення та дій великих соціальних
груп [49, c. 98].
Політичні протистояння також поділяються на категорійні
характеристики; це визначає рівень участі людей у вирішенні конфліктів,
інтенсивність кризових періодів. Зокрема, виокремлюють:
1. «Глибоко» та «неглибоко вкорінені» конфлікти, які різняться
ступенем закоріненості у свідомості суспільства.
2. Протидії (вони ж конфлікти) «з нульовою сумою», де сторони, а
точніш їх позиція, настільки протилежна, що перемога однієї призводить до
безумовної поразки іншої, та «не з нульовою сумою», де цілком можливий
компроміс чи взаємна згода.
3. Антагоністичні та неантагоністичні конфлікти, що або передбачають
знищення однієї зі сторін, або дозволяють зберегти учасників протиборства.
За ступенем публічності протистояння розрізняють:
1. Відкриті конфлікти, які проявляються у видимих формах взаємодії,
наприклад, через демонстрації, страйки, участь у виборах.
2. Закриті (латентні) конфлікти, що характеризуються прихованими
процесами, наприклад, інтригами серед правлячої еліти чи між владними
структурами.
Також конфлікти можуть бути короткотривалими, що швидко
вирішуються (наприклад, відставка чиновника через скандал), та
довготривалими, які можуть тривати поколіннями [27, c. 113].
23

Політичні конфлікти також класифікують за співвідношенням структури
та організації режиму правління. Зокрема, виділяють:
1. Вертикальні конфлікти, що виникають між суб’єктами різних
політичних рівнів з різним впливом на політичний устрій, наприклад, між
різними елітами або державними органами самоврядування.
2. Горизонтальні конфлікти, які характеризують відносини між
рівноправними суб’єктами, такими як члени правлячої еліти, представники
неправлячих партій або члени однієї політичної організації.
Кожен із типів конфліктів, залежно від його властивостей і характеристик,
може виконувати різну роль у політичних процесах. Вони можуть сприяти
змаганню і співпраці, створювати умови для протистояння і компромісу, а також
викликати примирення або ж непримиренність.
Різноманітність конфліктів, з їх унікальними особливостями, може мати як
конструктивний, так і деструктивний вплив на перебіг політичних подій. Тому
важливо враховувати ці особливості для правильного орієнтування в динамічній
і мінливій політичній ситуації [4, c. 51].
Типології конфліктів, які зустрічаються в літературі, зазвичай ґрунтуються
на різних критеріях, формальних нормах або ціннісних підходах. Помітним є те,
що можна вважати провокативним важелем для конфліктної бази: соціальна
дискримінація чи несправедливість. Конфлікт будь-якого масштабу чи
інтенсивності буде засвідченням того, як розвивається сучасний світ, а отже є
типовим кліше для сьогодення.
Також саме розуміння розбіжностей можна класифікувати відносно тих
протирічь, на яких вони ґрунтуються. Наприклад:
1. Антагоністичні і неантагоністичні.
2. Внутрішні або зовнішні, якщо характеризувати соціальну систему як
прив’язану.
За сферами прояву конфлікти розрізняють як економічні, політичні,
духовні, міжнаціональні чи зовнішньополітичні. Їх також класифікують за
тривалістю, інтенсивністю, масштабами дії (на регіональному або локальному
24

рівнях), формами прояву та наслідками (незалежно від того, позитивні вони,
негативні, конструктивні, чи взагалі деструктивні).
Чимало досліджень присвячено питанню типології конфліктів. Деякі вчені
зосереджують увагу на умовах їх виникнення та розвитку. Зокрема, конфлікти,
спричинені внутрішніми чинниками, називають ендогенними, а ті, що викликані
зовнішніми факторами, – екзогенними [15, c. 237].
Отже, політичні конфлікти є важливим елементом суспільного розвитку,
відображаючи суперечності в політичних інтересах, цінностях та цілях різних
груп. Типологія політичних конфліктів базується на різних критеріях, як-от
джерела суперечностей, рівень влади, форма прояву та масштаби дії. Вони
можуть бути як відкритими, так і прихованими, а також відрізнятися за
інтенсивністю та тривалістю. Основними типами політичних конфліктів є
державно-правові, статусно-рольові та культурно-політичні, кожен з яких має
свої особливості у вирішенні і впливі на політичний процес. Розуміння цих типів
і характеристик є необхідним для ефективного управління політичними
процесами та запобігання деструктивним наслідкам.

2.2. Структура політичного конфлікту: суб’єкти, об’єкти, інтереси та
ресурси
Політичний конфлікт – це одна з форм соціального конфлікту, деталі якого
визначаються особливостями політичної діяльності. Політика відбувається на
рівні, де беруть участь десятки мільйонів людей зі своїми інтересами, тому в неї
залучаються великі соціальні групи, а не окремі індивіди. Політичні конфлікти
мають величезний соціальний вплив, наслідки якого зачіпають усі сфери
суспільного життя, навіть без бажання тих, хто не бере участі в політиці,
торкаються всіх сфер суспільного життя.
Як форма політичних відносин, політичні конфлікти відрізняються від
конфліктів іншого формату тим, що вони в основному є основним механізмом
взаємодії між суб’єктами, пов’язаними з реалізацією спільних інтересів великих
соціальних груп. Державна влада виступає засобом захисту і реалізації
25

вищезгаданих інтересів, тому її власність, організація державних і політичних
інститутів, політичний статус різних соціальних груп і окремих осіб, цінності і
ресурсна база (чи то матеріальна, чи людська) безпосередньо і є причиною
політичного конфлікту. Таким чином, політичні конфлікти можна розглядати не
лише як інституціоналізовані та практичні політичні конфлікти, а й як
теоретичний та символічний (культурні) аспекти, які відіграють важливу в
соціальній сфері за право впливу роль. [56, c. 72].
Зміст політичних конфліктів полягає в політичній боротьбі. Боротьба являє
собою протистояння між політичними суб’єктами, в ході якого кожен
намагається досягти певного результату, що є повним протиставленням цілей
супротивника. Наступний перелік є прикладом ситуацій, коли саме виникає
політична боротьба:
а) коли для одних учасників політичного процесу наявність або дії
політичної влади є бажаними, а для інших – небажаними; б) коли цілі учасників
політичної діяльності не збігаються; в) коли обидва випадки поєднуються.
Основною метою в політичній боротьбі є перемога над супротивником: або
нейтралізувати його можливі протидії, або не дозволити йому перемогти. Форми
політичної боротьби є різноманітними: від партійних і парламентських дискусій
до боротьби за голоси виборців, протестних акцій, страйків тощо. Крайньою
формою політичного насильства є війна, що є продовженням політичної
боротьби за допомогою насильницьких засобів [45, c. 313].
Політичний конфлікт є однією з форм соціального конфлікту, що виникає
через зіткнення протилежних цілей і прагнень, які пов’язані з владними
відносинами в політичному середовищі і впливають на інтереси широких верств
населення. Для повного розуміння концепту що таке політичний конфлікт
важливо визначити його предмет і об’єкт, а також ідентифікувати суб’єктів і
учасників конфлікту. Політичний конфлікт не є абсолютно унікальним явищем
у суспільному житті, оскільки він поділяє багато загальних характеристик з
іншими соціальними конфліктами, зокрема стосовно учасників конфліктних
взаємодій. Важливо розрізняти поняття «суб’єкт» і «учасник»: під «суб’єктом»
26

розуміється особа або група, яка бере безпосередню участь у конфлікті і активно
діє проти свого опонента. Таким чином, як суб’єкти політичного конфлікту
можуть бути представлені президент і прем’єр-міністр країни, а враховуючи
межі конфлікту – їх можна називати опонентами [10, c. 102].
Суб’єкт політичного конфлікту (або інакомислення) - це як окремі особи,
так і різні соціальні групи, інтереси яких можуть фактично або потенційно
зіткнутися. У зв’язку з цим джерела живлення як потужний засіб розподілу
піддаються критиці і можуть бути потенційним об’єктом для майбутніх
конфронтацій.
Учасник конфлікту може свідомо чи несвідомо долучитися до нього, а
може випадково або проти своєї волі стати частиною конфлікту. І. Ващенко
визначає учасниками політичного конфлікту тих, хто незадоволений не тільки
ситуацією в суспільстві і країні і розподілом влади, а й протилежними або
несумісними політичними інтересами, цілями, поглядами і цінностями. Такими
силами можуть стати громадські сили, політичні партії, організації, політичні
інститути та окремі лідери. Учасники конфлікту можуть бути як прямими, так і
опосередкованими. Крім тих осіб, груп чи класів, що беруть участь у конфлікті,
до учасників також можна віднести тих, хто хоча й не бере активної участі у
самому процесі боротьби, але їхня роль в конфлікті значна, і вони переслідують
власні інтереси. Протягом конфронтаційного періоду учасники та суб’єкти
можуть змінювати свої ролі та статуси [18, c. 102].
Загалом об’єктом політичного конфлікту, як і будь-якого іншого, є
дефіцитний ресурс, що визначає монополію на прийняття рішень, владу, ресурси
(як матеріальні, так і нематеріальні), яких завжди бракувало значним частинам
суспільства. Предметом конфлікту є конкретна проблема, яка викликає
протиріччя між сторонами або конфлікт, в якому суб’єкт вступає в боротьбу. Два
типи недоліків можуть зіткнутися з конфронтацією: позиційні недоліки
(соціальний статус, статусний дефіцит) і нестача ресурсів (матеріальні або
нематеріальні ресурси). Варто зазначити, що конфлікт може виникнути на
розмежуванні інтересів, коли кожна сторона намагатиметься отримати вигоду за
27

рахунок іншої. У політичному контексті це боротьба за політичне домінування,
що передбачає володіння фінансами, правом, репресивним апаратом – речима,
які визначають стабільність у питанні довгострокової перспективи на політичну
безпеку. Отже, політичний конфлікт полягає не тільки в боротьбі за монополію
влади та її ресурсів, а й за монополію на визначення принципів легітимного
поділу соціального світу та мобілізацію груп. Таким чином, зводити політичний
конфлікт лише до завоювання влади було б неправильно [43, c. 53].
Структура політичного конфлікту має дві основні характеристики. По-
перше, вона може бути статичною, що дозволяє розглядати конфлікт як
стабільний процес, який включає суб’єкти, об’єкти конфлікту та конфліктну
взаємодію. Така структура відображає конфлікт у його фіксованому стані, з
певним припиненням розвитку. По-друге, динамічна структура конфлікту
передбачає послідовну зміну його елементів, таких як конфліктна ситуація,
інцидент, конфліктна взаємодія та її завершення, що дозволяє вивчати конфлікт
у розвитку, встановлюючи відповідність між різними етапами в часі, а також дає
можливість дослідити не лише виникнення, а й завершення конфлікту,
розглядаючи його як складний процес [53, c. 185].
Процес політичного конфлікту можна поділити на чотири основні етапи:
передконфліктний, етап конфлікту, розв’язання конфлікту та його завершення.
Кожен із цих етапів включає кілька фаз. Перша стадія є латентною (прихованою)
і складається з двох фаз. Перша фаза характеризується накопиченням
незадоволення через суттєві розбіжності в інтересах і цінностях сторін
конфлікту. Друга фаза є інцидентом, що стає початком активного розвитку
конфлікту та боротьби. Стадія конфлікту супроводжується гострим
протистоянням між сторонами, порівнянням їх сил – як фізичних, так і
інформаційних, а також оцінкою шансів кожної зі сторін. Стадія розв’язання
конфлікту передбачає зміну взаємодії між сторонами, що призводить до
переосмислення ситуації та поступового переходу від протистояння до
співпраці. Остання стадія є логічним завершенням конфлікту, під час якого
усуваються всі суперечності і припиняється боротьба [23, c. 76].
28

Суб’єктивна детермінація політичного конфлікту існує паралельно з його
об’єктивними умовами: сторони конфлікту намагаються досягти цілей, які є
взаємовиключними, блокуючи можливість досягнення цілей іншою стороною.
Це означає, що досягнення мети однією стороною веде до поразки іншої.
Проаналізувавши визначення політичного конфлікту, можна виокремити
основні елементи, які характеризують його суть: 1) протистояння між двома чи
більше суб’єктами політичних відносин; 2) причиною конфлікту є влада і владні
відносини, що стосуються завоювання, утримання або використання державної
влади для досягнення певних цілей; 3) суб’єктивною основою для початку
конфлікту є усвідомлення його учасниками несумісності протиріч і
неможливості їхнього вирішення іншими способами; 4) конфлікт передбачає дії,
спрямовані один проти одного, тобто реальну боротьбу; 5) політичний конфлікт
це одна із альтернатив вирішення протиріч, що виникають на політичному
просторі.
Політичний конфлікт визначає державну владу як один з своїх об’єктів, а
боротьбу за право її володіння – предметом. Це означає, що предметом
політичного конфлікту є розподіл влади та панування серед політичних еліт.
Конфлікти можуть виникати між різними сегментами влади, такими як
законодавча, виконавча та судова гілки, а також між різними рівнями державних
органів, наприклад, між центральною, регіональною і місцевою владою. Тип
суспільної системи впливає на характер політичного конфлікту, перетворюючи
боротьбу на знищення політичного опонента або на процес демократичної зміни
та циркуляції політичних еліт. З цієї причини найменші соціальні витрати має
проведення конкуренції між політичними елітами за владу в межах встановлених
законів.
Конфлікти в політичній сфері різноманітні, оскільки саме тут активно
взаємодіють різні суспільні групи, а політичні еліти ведуть боротьбу за
завоювання і використання політичних інститутів, інструментів політичного
керівництва та каналів державного управління. Це взаємодія груп інтересів за
політичний вплив на основні принципи суспільства. На відміну від конфлікту в
29

політиці, політичний конфлікт – це боротьба еліт за політичну владу.
Раціоналізація політичного процесу, хоча й призводить до бюрократизації
системи управління, не змінює суті боротьби за політичне панування. В межах
політичних структур конфлікти концентруються навколо влади політичних
інститутів, спрямованості їх діяльності та, залежно від ситуації, можуть бути
викликані опозицією еліт, які прагнуть до влади, або захистом інтересів більших
соціальних груп [8, c. 97].
Можна стверджувати, що структура політичного конфлікту включає кілька
ключових елементів: суб’єкти, об’єкти, інтереси та ресурси. Об’єкти конфлікту
часто пов’язані з владою, її розподілом або використанням, що є основною
причиною протистояння. Інтереси сторін, як правило, несумісні, і тому виникає
боротьба за досягнення власних цілей. Ресурси, у свою чергу, визначають
можливості суб’єктів конфлікту для досягнення своїх цілей, і можуть включати
матеріальні, інформаційні чи людські ресурси. Вивчення цієї структури дозволяє
краще зрозуміти механізми політичних конфліктів і їхній розвиток у суспільстві.

2.3. Еволюція політичних конфліктів
Еволюція політичних конфліктів є складним процесом, що включає зміну
їх характеру, причин та наслідків у різних соціальних, економічних та
історичних контекстах. З часом конфлікти можуть трансформуватися від
локальних до глобальних, охоплюючи нові сфери, такі як культура, ідеологія чи
економіка. Причини конфліктів можуть змінюватися, переходити від боротьби
за ресурси або владу до боротьби за ідентичність або права. Наслідки також
можуть бути різноманітними: від зміни політичного ландшафту до глибоких
соціальних перетворень. Таким чином, політичні конфлікти зазнають постійних
змін, що вимагає нових підходів до їх аналізу та врегулювання.
Конфлікти, особливо коли справа стосується політики, здавна привертали
увагу видатних діячів культури та філософії. Виділимо основні етапи. У
стародавні часи особливо важливими були ідеї китайських мислителів, зокрема
Конфуція. Численні моральні заповіді мислителя надають можливість віднайти
30

роздуми про природу конфлікту, зокрема таке: «Не роби іншим того, чого не
бажаєш собі, і тоді в державі та в родині до тебе не буде відчуття ворожості».
Конфуцій вважав, що поділ людей на «благородних» і «малих» (тобто освічених
і простих) першопричиною конфліктного. На думку Конфуція, відсутність освіти
та виховання серед «малих» вестиме тільки до порушення взаємин між людьми.
Коли «благородні» люди визначають порядок як базис для їх взаємин, то «малі»
люди навпаки керуються вигодою. Таким чином, неосвіченість та невихованість
у його очах були джерелом для розпалювання конфлікту, що в результаті
призводило до суцільної несправедливості [13].
Античні погляди на конфлікти базувалися на філософському вченні про
протилежності. Філософи Стародавньої Греції вважали конфлікт необхідною і
важливою частиною соціуму, життя та загального розвитку. Зокрема, Геракліт
поєднував свої роздуми про війни з загальними уявленнями про природу
Всесвіту. Ствердження полягало в тому, що все у світі є наслідками ворожнечі
та розбрату, а головним законом космосу є війна: «Війна – батько всього і цар
всього». Цей закон визначає, хто стане богом, а хто людиною, хто буде рабом, а
хто – вільним [44, c. 69].
На відміну від Геракліта, який певною мірою виправдовував війну, Платон
бачив у ній найбільше зло. Однак античні мислителі звертали увагу не тільки на
війну як соціальний конфлікт. Арістотель пропонував цікаві ідеї щодо
державного устрою, стверджуючи, що «держава є інструментом примирення
людей», а поза державою людина стає агресивною та небезпечною. Демокріт
також, як і Платон, порівнювали ідею війни з найбільшим соціальним
конфліктом, вважаючи громадянську війну великим нещастям для обох
ворогуючих сторін. «Закони не забороняли б кожному жити за своїм смаком,
якби кожен не завдавав шкоди іншому» – вважав Демокріт. Важливою
особливістю конфронтаційних поглядів видатних мислителів середньовіччя була
релігійна орієнтація, яка мала місце в абсолютно протилежному, але
неподільному царстві, виражена, зокрема, в словах Аврелія Августина, який
вважав, що історія людини і Бога єдина і взаємопов’язана [29, c. 13].
31

Мислителі епохи Відродження мали сепаровані погляди на проблематику
конфлікту і конфронтаційні моменти в цілому. Філософія величі людського
ментального я і його проекції на оточення, зокрема на навколишній світ є
безпосереднім прикладом того, що мали на увазі творці тієї епохи. Крім впливу
релігійної свідомості, філософія цієї епохи надавала мирське раціональне
значення проблемам людського існування. Серед відомих представників цього
періоду були Микола Кузанський і Микола Копернік, які після тривалих сумнівів
опублікували свою основну працю «Про обертання небесних сфер». Копернік
дуже добре, для свого часу, описав позицію Землі, і людини у Всесвіті.
Засновуючись на своїх багаторічних працях і висновках – була створена
геліоцентрична теорія, яка в свою чергу стане фундаментом для вибудови усього
сучасного світобачення та світосприйняття.
Новий час. Що ми можемо сказати про вивчення конфронтаційних
поглядів мислителів? Як щодо епохи Просвіти? Важливо враховувати багато
різних факторів того часу, які впливали на усі сфери життя. Часи економічного і
культурного розквіту європейських країн, а це, в свою чергу, надавало своєбічні
перспективи для вивчення різних явищ, зокрема й конфліктів. Основні ідеї цього
періоду щодо конфлікту можна знайти в працях таких філософів, як Френсіс
Бекон, Томас Гоббс, Жан-Жак Руссо та Адам Сміт. Френсіс Бекон був одним з
перших, хто вдався до незвичного, на той час, підходу для аналізу першопричин
конфліктів соціуму у межах країни, детально описуючи різні фактори, які мають
вплив на побутовий хаос і альтернативи його викоренення [72, c. 107].
Німецька філософія стала провідною у першій половині XIX століття, і до
сьогодні має титанічний вплив на формування теорій загального світобачення.
Варто виокремити наступних творців філософської практики: Кант, Гегель і
Фейєрбах. Саме ці люди, перш ніж стати абсолютними митцями філософії як
науки-мистецтва, концентрувались на одній з найактуальніших проблем того
часу – війні та миру. Іммануїл Кант у своєму творі «Про вічний мир» вважав, що
«стан миру між людьми, що живуть по-сусідськи, не є природним станом.
Навпаки, природним є стан війни» [25, c. 57].
32

Друга половина XIX – початок XX століття є важливим етапом у
становленні конфліктології як самостійної теорії, що стало можливим завдяки
кільком факторам: накопиченню великої кількості інформації про конфлікти та
великій кількості соціальних потрясінь – воєн, економічних криз, соціальних
революцій. У цей період виникають нові науки та концепції: марксистська
філософія, започаткована К. Марксом і Ф. Енгельсом, соціологія, заснована на
працях О. Конта, і психологія, де ключову роль у розвитку ще «молодої» науки
зіграв Вільгельм Вундт. Розробивши вчення та створивши модель конфлікту
класу революціонерів, Маркс вніс значний внесок у розвиток загальної теорії
конфлікту й соціальних змін. Джеймс Тернер, що вважав Маркса прабатьком ідеї
конфліктів, сформулював основні положення марксового вчення на основі
вивчення його робіт [58, c. 32].
Перша та Друга світові війни у першій половині ХХ століття підіймають
питання про актуальність проблеми конфлікту, після чого цій темі надають
найбільшого значення. Окрім вищезгаданих масштабних конфліктів не слід
виключати і такі явища як тероризм чи революції, які виступали предметом
додаткового загострення геополітичної ситуації. Як зазначав Н. Грант у книзі
«Конфлікти 20 століття. Ілюстрована історія», «майбутні покоління
розглядатимуть 20 століття як найбільш войовниче та жорстоке. Хвиля
насильства зростає». Виявилося, що у 1986 році кількість жертв від куль і бомб
перевищила число солдатів, убитих під час Другої світової війни. Шокувало
Гранта саме те, що між подіями, згаданими вище, минуло сорок років. [5, c. 32].
Конфлікт як своєрідний феномен не міг не привертати увагу світових
дослідників, зокрема західних, які, внесли титанічний вклад у розробку
ефективних механізмів профілактики та врегулювання конфліктів. Ще в античні
часи Геракліт підкреслював визначальну роль боротьби як джерела розвитку.
Аристотель, обґрунтовуючи соціальну природу людини, зазначав, що хоча
конфлікти є невід’ємною частиною життя, люди відчувають природну потребу у
співпраці. Томас Гоббс, навпаки, в своїй праці «Левіафан» надавав песимістичну
характеристику людині, вважаючи її егоїстичною і схильною до конфліктів, що
33

призводить до «війни всіх проти всіх». Головними першопричиною конфліктів,
за думкою автора, є спроба вічного суперництва, недовіра та жадоба до слави.
Важливу роль у розумінні конфлікт відіграло вчення Гегеля про боротьбу
протилежностей. Зважаючи на вищезгадані тезиси, Маркс і Енгельс акцентували
увагу на конфлікті класового і політичного масштабу. А. де Токвіль заперечував
цю точку зору, підкреслюючи необхідність соціальної солідарності і ідею
балансу між конфліктами і консенсусом.
Можна підсумувати, що еволюція політичних конфліктів демонструє
постійну трансформацію їх характеру, причин та наслідків. Від стародавніх
часів, коли конфлікти були частиною природного порядку, до новітніх періодів,
в яких соціальні потрясіння, війни та революції набули глобального масштабу,
політичні конфлікти стали важливим елементом розвитку суспільств. У ХХ
столітті конфлікти набули нових форм через глобалізацію, технологічний
прогрес та зміну соціально-політичних умов, як-от тероризм та внутрішні
соціальні революції. Ідеї великих мислителів, а також сучасних соціологів,
розкривають важливість вивчення конфліктів для розуміння змін у суспільствах.
Висновки, що отримані з аналізу цих процесів, підкреслюють необхідність
комплексного підходу до вирішення конфліктів та запобігання їх негативним
наслідкам на міжнародному рівні.

34

РОЗДІЛ 3. ОЦІНКА МЕТОДІВ УПРАВЛІННЯ ПОЛІТИЧНИМИ
КОНФЛІКТАМИ

3.1. Стратегії запобігання конфліктам: медіація, переговори,
компроміс
Стратегії запобігання конфліктам є важливими інструментами для
збереження соціальної стабільності та мирного співіснування в суспільстві.
Медіація, переговори та компроміс є основними методами вирішення
конфліктів, спрямованими на досягнення взаєморозуміння та консенсусу між
сторонами. Ці стратегії дозволяють не лише уникнути ескалації конфлікту, але й
сприяють розвитку конструктивних відносин та ефективного співробітництва.
Використання таких підходів є необхідним для успішного вирішення як
локальних, так і глобальних конфліктів. Отож, розглянемо більш детально кожну
із запропонованих стратегій.
Медіація, як процес зовнішнього сприяння сторонам у конфлікті досягти
примирення, має глибокі корені в історії розвитку судової системи. З давніх часів
звертання до суду передбачало не лише вирішення суперечок, а й досягнення
миру між сторонами. В Україні примирення у судових справах практикували
церковні, вотчинні, копні та цехові суди. Деякі дослідники відзначають, що ці
суди були близькі до сучасних третейських, виконуючи більш примирливу роль
порівняно з державними судами. Третейські, або «полюбовні» суди, існували на
території Великого князівства Литовського і Речі Посполитої, їх функціонування
відображало примирний підхід до вирішення конфліктів, який став основою для
сучасної медіації. Проте, медіація не є альтернативним правосуддям, оскільки за
її визначенням, вона є методом вирішення суперечок без безпосереднього
втручання у конфлікт, і набуваючи позиції третьої сили, задовольняючи потреби
та інтереси кожного [20, c. 84].
За відсутності дотримання певного порядку дій, медіація не може бути
визнана ефективною. Це визначається основними критеріями організації та
реалізації процесу вирішення суперечок за участю посередника, які вимагають
35

певного обґрунтування. За словами С.Т. Йосипенка: «...принципи медіації є
базовими та визначальними засадами, керівними положеннями і правовими
ідеями, які становлять основу для здійснення процедури медіації і спрямовані на
ефективне вирішення конфлікту та досягнення позитивного результату для
сторін» [24, c. 131].
За словами Ю.Д. Притики, більшість дослідників цієї теми зосереджують
свою увагу на розробці процедур та етапів медіації, визначенні правової сили
тих, хто приймає участь, і суб’єктивності правового підходу медіаторів, оскільки
базові принципи, вихідні ідеї, орієнтири та загальні вимоги до проведення цього
мають відповідати загальним вимогам [50, c. 88].
Завчасна консультація різних експертів з нагальних тем, які є
першопричиною конфлікту, може бути хорошою альтернативою для
конфліктуючих сторін. Отримання важливої інформації може свідчити про
ефективність такого підходу. До прикладу, якщо мова про проміжок часу, який
називається строком позовної давності, медіатор повинен переконатися, чи
мають сторони достатню інформацію для початку медіаційного процесу.
Водночас, медіатор не є експертом у предметі спору і не має права самостійно
консультувати сторони.
Іншим важливим принципом медіації є її структурованість та гнучкість.
Структурованість передбачає, що медіатор має чітко організувати переговорний
процес, дотримуючись визначених етапів (фаз), що дозволяє поступово
переходити від одного етапу до іншого і досягти бажаного результату. Однак
медіація також має бути гнучкою, що дозволяє сторонам вільно і довірливо
обговорювати свої інтереси та потреби, забезпечуючи готовність слухати та
розуміти один одного [38, c. 56].
Ще одним способом врегулювання політичних конфліктів є переговори.
Переговори є важливою частиною взаємодії в суспільстві і супроводжують
людей у різних сферах їх життя – на роботі, в навчанні, під час подорожей чи в
повсякденних ситуаціях. Взаємодія, яку ми спостерігаємо навколо себе, може
бути вважена переговорами. Кожен раз, коли ми спілкуємося з продавцем,
36

укладаємо угоду, переглядаємо рекламу чи шукаємо інформацію в соціальних
мережах, ми вступаємо в переговори. Це пов’язано з впливом на нас через
рекламу або інформацію, яку ми отримуємо, і прийняттям рішень на основі цієї
взаємодії.
Капіталістичний вид економіки як система устрою суспільства є базисом
для бажання поліпшити якісні умови свого життя, паралельно з тим очікування
зростають, що призводить до боротьби чи співпраці між людьми щодо
досягнення своїх цілей. Переговори є одним із способів вирішення конфліктів і
передбачають комунікацію між особами або групами з метою змінити поведінку
іншої сторони. Вони можуть бути особливо важливими в діловому житті, де
переговори допомагають приймати рішення для вирішення суперечностей між
сторонами з різними інтересами [59, c. 57].
Переговори є складною формою вербальної взаємодії, мета якої – досягти
спільної домовленості між сторонами. Переговори – процес, у якому дві чи
більше осіб або груп з різними або схожими цілями обговорюють і пропонують
умови досягнення згоди. Психологічна підтримка переговорного процесу
включає набір технологій, які можуть слугувати регулюючим фактором для
успішного діалогу.
Враховуючи високу активність і конкурентоздатність на ринку праці
вимоги до професійних і психологічних якостей працівників зростають. У
сучасних умовах важливо мати здатність застосовувати досягнення психології
для покращення ефективності роботи. Розуміння як працює психологія
комунікації, або знання її основ, сприятиме підвищенню результативності,
поліпшенню партнерських відносин у колективах і сприяють оптимізації
психоемоційного стану працівників [6, c. 71].
Деякі важливі стратегії ведення переговорів і тактики обміну інформацією,
такі як невербальні сигнали, вербальні повідомлення, символи (метафори,
легенди, образи) і значення, проявляються у вербальних повідомленнях, жестах
і голосових акцентах, таких як погрози і пропозиції. Ті, хто безпосередньо
приймає участь у переговорному процесі можуть використовувати ці елементи
37

не тільки для передачі інформації про пропозицію, але й для визначення
реальних інтересів іншої сторони.
Переговорний процес завжди розвивається в конкретних умовах часу і
простору, які разом із цілями впливають на вибір стратегії. Стратегії, що
застосовуються в переговорному дискурсі, формуються на основі намірів,
спрямованих на досягнення ключової мети — досягнення згоди. Вони також
включають побудову партнерських відносин, що ґрунтуються на взаємній довірі
та повазі, умінні чітко висловлюватися й бути правильно зрозумілим, а також
здатності слухати, розуміти і впливати на думки чи рішення співрозмовника.
Вибір стратегій визначається такими важливими чинниками, як забезпечення
мінімальної безпеки для кожного учасника, обсяг та якість наявної інформації, а
також оцінка потенційних вигод і ризиків під час переговорів. [69, c. 151].
Ще одним методом, що допомагає запобігти конфлікту, є компроміс.
Компроміс (від лат. compromissum – угода, згода) – це досягнуте порозуміння
між політичними опонентами через взаємні поступки. Однак застосування
компромісу як стратегії політичної дії можливе лише тоді, коли політичні
суб’єкти не перебувають у стані непримиренного конфлікту, тобто коли їх
інтереси частково збігаються, але й частково суперечать. У таких умовах можна
ухвалити рішення, яке не забезпечує повне виконання вимог обох сторін, але
водночас дозволяє досягти певної узгодженої мети. Тому важливим є розробка і
впровадження різноманітних механізмів і технологій для досягнення соціально-
політичної згоди між учасниками політичного процесу. Компромісна форма
взаємодії між політичними акторами вважається найбільш цивілізованим,
безпечним і ефективним методом вирішення суперечок [65, c. 341].
Ліберальна модель державного устрою передбачає чітке розмежування
функцій між органами влади для забезпечення балансу політичної влади та
запобігання централізації ресурсів. Однак іноді функціональні проблеми
системи стримувань і противаг можуть призвести до дисбалансу між
управлінськими інстанціями, що виражається в конфліктах між виконавчою та
законодавчою владою. Важливою складовою забезпечення стабільності
38

ліберальної політичної системи та її життєздатності є знаходження компромісу
між законодавчою та судовою гілками влади. Іншим рівнем компромісу у рамках
політики є встановлення політичного балансу між більшістю та меншістю в
умовах демократичного політичного режиму. Кожен виборчий процес розділяє
громаду за політичною ідентифікацією, і не всі політичні сили або кандидати, які
здобули підтримку на виборах, потрапляють до центру прийняття рішень. Таким
чином визначаємо, що «ліберальний компроміс» виступає своєрідним
захисником представників інтересів меншості [52, c. 256].
Рівень високої політичної культури визначається здатністю досягати
компромісу без втрат, де компроміс виступає незамінним інструментом для
досягнення балансу інтересів, вимагаючи чіткої постановки пріоритетів цілей і
готовності пожертвувати менш важливим заради досягнення значущих
результатів. Це вимагає вміння приймати тимчасові втрати заради майбутніх
переваг. Отже, без компромісів досягнення стабільності та порядку в країні
неможливе. За бажанням збудувати міцне демократичне суспільство –
можливість політичного урегулювання конфліктів шляхом компромісу є
результатом дипломатичної дієздатності державного апарату [48, c. 141].
Таким чином, стратегії запобігання конфліктам, зокрема, медіація,
переговори та компроміс, є ефективними інструментами для вирішення
суперечок і досягнення порозуміння між сторонами. Медіація дозволяє
нейтральному посереднику допомогти сторонам знайти взаємоприйнятне
рішення, уникнувши ескалації конфлікту. Переговори, у свою чергу, сприяють
прямому обміну думками і пропозиціями, що дозволяє сторонам досягти
домовленості через конструктивний діалог. Компроміс виступає важливим
механізмом, де кожна сторона готова зробити поступки на користь досягнення
спільної мети. Ці стратегії сприяють збереженню мирних відносин і стабільності
в різних сферах життя, від політики до особистих взаємодій.
Питання вирішення політичних конфліктів є складним і неоднозначним,
оскільки кожен конфлікт має свої особливості. Тому неможливо вказати
універсальні способи для їх розв’язання. Водночас, попри всю складність цієї
39

проблеми, вчені виробили певні теорії конфлікту та стратегії його вирішення.
Для цього застосовуються різні методи, такі як аналітичне вирішення,
дипломатія, а також залучення третьої сторони для врегулювання конфлікту.
Метою є врахування вимог і потреб усіх політичних суб’єктів та пошук нових
шляхів для досягнення згоди. Для ефективного вирішення конфліктів в Україні
важливою є взаємоповага, довіра, взаєморозуміння та об’єктивне оцінювання
позицій сторін і реальності вимог [61, c. 364].
Існує широкий спектр способів мирного врегулювання політичних
конфліктів, здатних забезпечити позитивні результати. Серед них варто виділити
дипломатичні перемовини, участь миротворчих місій, застосування
міжнародних санкцій, активну роль громадянського суспільства, організацію
мирних акцій, а також вплив засобів масової інформації. Оскільки
універсального методу, що підходить для всіх конфліктів, не існує, кожна
ситуація вимагає індивідуального підходу. Особливе значення мають
дипломатичні перемовини, які часто стають ключовим інструментом у процесі
врегулювання. Наприклад, перемир’я в Сирії стало можливим завдяки діалогу
між сторонами конфлікту за підтримки міжнародних посередників. Ще одним
важливим методом є миротворчі місії. Організації, такі як ООН або НАТО,
можуть направляти спеціальні контингенти для стабілізації регіону, охорони
миру та запобігання насильницьким діям [12, c. 314].
Для ефективного вирішення політичного конфлікту важливо спочатку
локалізувати його та чітко визначити суб’єкта, об’єкт і сутність конфлікту.
Важливо інформувати опонента про намір почати переговори, щоб уникнути
ескалації протистояння. Після визначення ключових складових необхідно
об’єктивно оцінити ситуацію, враховуючи загальнолюдські принципи
гуманізму, демократії та прав людини. Не слід витрачати час на бездіяльність, а
краще зосередитися на пошуку конструктивних кроків і підтримці діалогу з
опонентом, інформуючи політичні суб’єкти про свої наміри і вжиті заходи.
Бездіяльність може призвести до розширення конфлікту та залучення більшої
кількості учасників, що створить ще більші ризики [41, c. 103].
40

Таким чином, формування політики з мінімальними ризиками конфліктів
є складнішим процесом, ніж просто обмін ресурсами. Щоб центральний орган
влади залишався ефективним політичним інститутом, а не лише
квазірегулюючою структурою, йому необхідно підтримувати свою легітимність,
враховуючи як «результативні», так і «введені» дані. Легітимність «введених
даних» залежить від рівня громадського консенсусу та участі громадськості в
політичних процесах, вимагаючи досвіду в організації консультацій з
громадянами та отриманні консолідованих рішень, підтриманих суспільною
думкою. Легітимність політичного рішення також пов’язана з якістю політики і
потребує «технічної» експертизи від професійних асоціацій, що забезпечується
через процедури консультацій та спільного прийняття рішень. Лобіювання ж
розглядається як процес передачі стратегічної інформації від поінформованих
лобістів до політиків, що не мають достатньо знань, обговорення можливих
пропозицій на основі економічної ефективності, що дозволяє визначити
оптимальні стратегії залучення політиків із схожими уподобаннями на етапі
голосування [17, c. 47].
Ключовими складовими лобізму є суб’єкти й об’єкти лобістської
діяльності, її мета та предмет, а також характер відносин у межах цього процесу.
До суб’єктів лобізму належать учасники соціально-політичної системи, які
здійснюють вплив на органи державної влади. Вони поділяються на
опосередкованих (групи інтересів та тиску) і безпосередніх (лобістів).
Найширшим поняттям є група інтересів, яка відстоює різноманітні соціальні,
економічні, політичні чи культурні інтереси. Групи тиску мають на меті
впливати на рішення, які ухвалюються органами влади. Якщо група тиску
виступає ініціатором лобістської кампанії, то лобіст — це конкретна особа, яка
безпосередньо займається здійсненням лобістської діяльності. Водночас
дослідники лобізму частіше зосереджуються на опосередкованих учасниках, а не
на прямих виконавцях. Таким чином, основним суб’єктом лобістської діяльності
зазвичай вважаються саме групи тиску. Для досягнення своїх цілей вони
використовують кілька ключових чинників: по-перше, чітке визначення
41

специфічних інтересів суб’єктів політичного процесу; по-друге, доступ до осіб
чи організацій, що ухвалюють рішення; по-третє, наявність необхідних
фінансових ресурсів, можливість чинити політичний і економічний тиск, а також
впливати на громадську думку за допомогою інформаційних інструментів. [30,
c. 359].
Лобізм як феномен є у кожній світовій політичній системі. Політична
сутність лобізму включає кілька ключових характеристик, а саме можливість
громадян звертатися безпосередньо до уряду, і також здатність політичних
суб’єктів досягати власних інтересів через структури лобіювання, особливо коли
індивіди, групи або інститути усвідомлюють свої інтереси [30, c. 360].
У випадку мирного врегулювання політичного конфлікту (на відміну від
силових методів його припинення), ключову роль відіграє процес
інституціоналізації. Інституціоналізація конфлікту передбачає створення
відповідних інститутів та організацій, розробку і впровадження нормативних
засад і правил, які регулюють конфліктні відносини та проблеми, що виникають
у цьому контексті. Початковим етапом стратегії інституціоналізації є
встановлення інституційно-ментальних передумов, що включають визнання
конфлікту як актуального явища як для сторін, що зіштовхуються, так і для
органів управління. Важливим моментом є легітимація конфлікту в суспільній
свідомості. На цьому етапі розвитку інституціоналізації в свідомості
громадськості повинна сформуватися специфічна конфліктна парадигма, яка
сприймає мир як можливий результат.
На старті конфліктної ситуації важливим аспектом є безпосередня
можливість оцінки конструктивного аспекту. Для того, щоб конфлікт набув
легітимних рамок і став підконтрольним, необхідно виявити та визнати сторін
конфлікту, сформувати групи інтересів, вивчити їх потенціал у силовому,
матеріальному та ресурсному аспектах, а також визначити їх роль і статус у
суспільній ієрархії. Важливим також є чітке розуміння вимог, цілей та інтересів
кожної зі сторін у процесі ескалації конфлікту.
42

Третім важливим елементом інституціоналізації є створення певних
правил і процедурних комплексів, що регулюють комунікаційний механізм
сторін протиборства. Правила та норми участі в конфлікті стають
інституціоналізованими, якщо вони утворюють чітку систему і регулюють
загальну поведінку. Інституційні норми і правила можуть бути існуючими
традиціями, законами або принципами, або ж вони можуть бути створені
виключно для вирішення конкретного конфлікту. Ефективність цих норм і
правил в управлінні конфліктами залежить від того, наскільки вони визнаються
і застосовуються всіма сторонами конфлікту [19, c. 46].
Отож, врегулювання політичних конфліктів потребує комплексного
підходу, який включає дипломатичні переговори, миротворчі місії, міжнародний
тиск та санкції. Кожен конфлікт є унікальним, тому необхідно враховувати
специфіку ситуації та застосовувати індивідуальні методи. Дипломатичні
переговори є ключовим елементом, що дозволяє сторонам знайти компроміс і
досягти миру без застосування насильства. Миротворчі місії міжнародних
організацій, зокрема, ООН або НАТО, можуть забезпечити стабільність у
конфліктних регіонах і запобігти ескалації насильства. Важливо, щоб усі
залучені сторони визнавали ефективність цих методів і дотримувалися їх в
процесі мирного врегулювання.

3.2. Управління постконфліктною ситуацією
Постконфліктний період часу можна охарактеризувати як кінцеву стадію
конфлікту. У цей період необхідно здійснити всі необхідні кроки для
остаточного вирішення протиріч у інтересах, цілях і настановах сторін. Відомий
соціолог Л. Козер зазначає, що саме розуміння конфлікту можна розпізнавати як
процес соціально-важливий, який, відповідно до закону соціальної інерції,
триває до тих пір, поки учасники не визначать чіткі умови для його завершення.
Якщо такої угоди не буде досягнуто, конфлікт продовжуватиметься до того
моменту, поки хоча б один із його учасників не буде змушений відмовитись від
боротьби.
43

Задля остаточного завершення усіх фаз конфлікту потрібно розуміти, що
одна зі сторін повністю знищила іншу (так звана дебеляція); 2) за допомогою
постконфліктної політики були усунені фактори, що спричинили конфлікт, або
вони втратили свій суттєвий вплив. Таким чином, в кожному конкретному
випадку необхідно ретельно оцінити передпричини і прорахувати процес
доведення конфлікту до логічного фіналу.
В. Михальська визначає важливим фактором рівень упередженості сторін
одна до одної. Це може призвести до того, що конфлікт може використовуватись
як предмет хибних цінностей, а отже, для успішного здійснення постконфліктної
політики важливим є вирішення проблеми цього протистояння «ми – вони».
Фактично, для досягнення цілей постконфліктної політики необхідно
створити умови, за яких політичні лідери не зможуть використовувати «лозунги»
для активізації значної частини населення до конфлікту, апелюючи до
доконфліктних цінностей груп «ми – вони» [35, c. 121].
Сьогодні у національних суб’єктів є певний «рефлекс», що після
завершення активної фази конфлікту міжнародне співтовариство надасть
фінансову допомогу для відновлення постконфліктних територій. Зруйновані
конфліктами суспільства потребують донорської підтримки, тому місцеві
політики іноді можуть нехтувати тим фактом, що разом з фінансуванням
міжнародні організації запропонують свої підходи до управління такими
територіями, не завжди враховуючи регіональні особливості. Крім того,
розбіжності між позиціями національного уряду та донорами щодо управління
постконфліктними територіями можуть стати додатковим джерелом конфлікту,
що ускладнить ефективне подолання кризового стану.
Запобігти такій ситуації може попереднє розроблення плану дій для
управління постконфліктними територіями, а також узгодження позицій і
розподіл сфер впливу між національними та міжнародними акторами.
Міжнародна підтримка для постконфліктних територій є важливим елементом у
відновленні мирного співіснування, але для національного уряду важливо
44

визначити сфери, де стороннє втручання може становити загрозу стабільності та
мирному стану [36, c. 66].
Очевидно, що відновлення постконфліктних територій вимагає перш за все
відновлення системи управління, зокрема через розробку та впровадження чіткої
стратегії й тактики антикризового менеджменту. Ключовими аспектами
постконфліктного відновлення є забезпечення безпеки, правосуддя, примирення,
соціально-економічного добробуту, вдосконалення державного управління та
зміцнення партнерства. Відповідно, найбільш важливі завдання визначаються в
таких напрямках:
 репатріація та переміщення населення;
 забезпечення безпеки суспільства;
 відновлення інфраструктури;
 забезпечення продовольчої безпеки та відновлення аграрного
сектору;
 охорона здоров’я, освіта та соціальна підтримка;
 удосконалення врядування та розвиток громадянського суспільства;
 макроекономічна стабілізація [46, c. 35].
Основною метою антикризового управління територією є відновлення
стабільності в соціально-економічній системі (регіоні чи певній території) та
нормалізація її функціонування після завершення конфлікту або на етапі виходу
з нього, що також включає зменшення негативних наслідків конфлікту для
населення, бізнесу, управлінської системи тощо.
У системі антикризового менеджменту стратегія є інструментом для
регулювання та вирішення суперечностей у розвитку території під час кризи
будь-якого походження чи її загрози, коли існують кризоутворюючі фактори,
обмежені ресурси, високий рівень невизначеності та ризиків. Стратегія
антикризового управління постконфліктною територією зазвичай належить до
типу стратегій, спрямованих на виживання в кризових умовах і мінімізацію
можливих втрат у рамках екстреного управління.
45

Реалізація такої стратегії часто вимагає залучення зовнішніх ресурсів та
прогресивної команди change-менеджерів, оскільки її втілення не може бути
забезпечене лише за рахунок внутрішніх ресурсів.
Тактика є засобом успішної реалізації стратегії і включає короткострокові
дії, практичні методи та прийоми антикризового менеджменту, спрямовані на
відновлення постконфліктної території. Вона передбачає розробку політик,
програм, планів, бюджетів, правил і процедур, що можуть охоплювати всі
питання, пов’язані з відновленням життєдіяльності території або бути
спрямованими лише на окремі сфери, такі як безпека, економіка, освіта тощо.
Прикладом комплексної програми є програма реабілітації та відновлення
деокупованих і постконфліктних територій, яка включає оптимальні заходи для
відновлення та подальшого розвитку економічного, соціального та культурного
життя цих територій, відбудови інфраструктури та їх реінтеграції в соціально-
економічну систему держави [3, c. 42].
Конкретне питання постконфліктного примирення через економічні
відносини стало предметом вивчення економіки через призму політичної науки.
К. Койн стверджував, що акцент на економічному підході в управлінні
постконфліктними територіями може сприяти формуванню примирних
наративів, які є важливими для суспільства, що пережило конфлікт. З позиції
політекономії, процес реконструкції та примирення можна розглядати як
питання сумісності та суперечностей стимулів. Стимули є важливим концептом
поведінкової економіки, і вони вказують на фактори, що впливають на напрямок
людської поведінки. Основне припущення економічного мислення полягає в
тому, що реакція людей на стимули визначається їх цілеспрямованою
поведінкою.
Якщо розглядати питання у такому контексті, то люди, які займаються
реконструкцією та примиренням, повинні врегулювати певні «правила гри»,
результатами яких будуть позитивні стимули для соціуму (громадян), щоб вони
використовували, поважали та інвестували в постконфліктні інститути –
політичні, економічні та соціальні – на довгострокову перспективу. Іншими
46

словами, економіка може забезпечити фактори та механізми, які стимулюють
співпрацю замість конфлікту. Стимулювання примирення серед індивідів у
постконфліктний період може бути досягнуто через сприяння розвитку
економічних зв’язків між представниками сторін, які перебували в конфронтації
під час конфлікту. У постконфліктних умовах рівень упередження між
сторонами не зникає миттєво. Спеціалісти в галузі політичної психології
відзначають, що прагнення або нахил до співпраці після активної конфронтації
має неоднозначний характер. З одного боку нас зустрічає повна втрата довіри до
інших, проте з іншого боку – виникає потреба у формуванні нових соціальних
зв’язків для забезпечення особистого добробуту. Тому постконфліктна влада
може здійснювати диверсифікацію соціальних страт, щоб мобілізувати активи
індивідів навколо нових економічних можливостей [62, c. 5].
Можна зробити висновок, що управління постконфліктною ситуацією
вимагає комплексного підходу, який поєднує відновлення інфраструктури,
стабільність у політичній та соціальній сферах, а також економічну реабілітацію.
Ключовими елементами є забезпечення безпеки, правосуддя та примирення, що
дозволяє відновити довіру серед населення. Розробка стратегій і тактик
антикризового управління повинна враховувати обмежені ресурси та високий
рівень невизначеності, що характерний для постконфліктного періоду. Успішне
відновлення території залежить від злагодженої роботи як національних, так і
міжнародних акторів, із чітким визначенням сфер відповідальності.
Постконфліктне управління потребує також активної участі громадянського
суспільства, що сприятиме соціальній інтеграції та стабільності в довгостроковій
перспективі.

47

РОЗДІЛ 4. ПРАКТИЧНІ ВИПАДКИ УПРАВЛІННЯ ПОЛІТИЧНИМИ
КОНФЛІКТАМИ

4.1. Приклади політичних конфліктів у сучасному світі
Політичні конфлікти є одними з найскладніших і найнебезпечніших явищ
у сучасному світі, адже вони часто призводять до масштабних соціальних,
економічних та гуманітарних криз. Ці конфлікти можуть мати різні причини,
зокрема територіальні спори, етнічні та релігійні протиріччя, а також боротьбу
за політичну або економічну владу. Аналіз практичних випадків політичних
конфліктів дозволяє краще зрозуміти механізми їх розвитку, а також ефективні
методи вирішення та попередження. А тому доцільно розглянути деякі з
найбільш значущих і актуальних політичних конфліктів сучасності.
Одним із прикладів політичних конфліктів сучасності є російсько-
українська війна. Російсько-українська війна, розпочавшись у 2014 році,
залишається однією з ключових подій, яка вплинула на сучасний світовий
порядок. Цей конфлікт має безпосередні наслідки для безпеки та стабільності в
Європі, а його вплив відчувається далеко за межами регіону. Російська агресія
проти України стала тестом для принципів міжнародної правової системи та
засвідчила важливість міжнародної співпраці та солідарності в забезпеченні
світового порядку.
Сьогодні, за словами В. Яремчука, українське суспільство вирізняється
високим рівнем консолідації українців. Ця консолідація виявляється у їх
об’єднанні для досягнення загальної мети, що вважається вирішальною для
самозбереження нації. Також відзначається утвердження феноменів солідарності
та соборності. Солідарність виявляється у наявності узгоджених інтересів та
гармонійному поєднанні суспільного та особистого. Соборність, у свою чергу,
виступає як прояв етнонаціонального консолідуючого процесу, пріоритету
територіальної цілісності країни. Всі ці явища базуються на усвідомленні власної
унікальності та нерозривного зв’язку поколінь зі своїми пращурами. Ці процеси
вплинули на значне прискорення націєтворення України [73, c. 102].
48

З історичних джерел випливає, що руйнівні тенденції були характерними
для московського суспільства з самого початку його формування, що значною
мірою було обумовлено природою влади та суспільними цінностями цього
регіону. московська культура, в основі якої лежало акцентування фізичної сили,
формувала уявлення про те, що поступки чи компроміс свідчать про слабкість
опонента. Це часто змушувало прагнути домінування та нав’язувати власні
правила взаємодії. Таке бачення, як стверджував П. Штепа, стало невіддільною
рисою історичного розвитку, спричиняючи складнощі в налагодженні
конструктивної співпраці з московськими елітами. Відзначається також, що
подібні схильності часто трактувалися як спадковий фактор, що закарбувався в
культурному коді суспільства. [71, c. 245].
Війна між Росією та Україною має глибоке історичне коріння, а також
складну етнополітичну та метафізичну природу. Головний парадокс війни
полягає в тому, що дві етнічно слов’янські слов’янські держави стали на
геополітичний шлях конфлікту. Офіційними причинами війни є порушення
територіальної цілісності України через збройну анексію Криму та військову
окупацію України Росією. Російська інтервенція розширила поле бою із
застосуванням сучасного озброєння і навіть зброї, забороненої на міжнародному
рівні. Війна спричинила масштабний тероризм, численні жертви, масове
руйнування економічної інфраструктури України та масову хвилю міграції.
Війна в Україні стала випробувальним полігоном не лише для військових
технологій, але й для розвідки та соціокультурного впливу. Кремлівські лідери
навіть погрожували застосувати ядерну зброю проти України та членів НАТО.
Війна негативно вплинула на міжнародну, фінансову, економічну та екологічну
системи і спричинила перерозподіл глобального простору.
У цьому контексті війна між Росією та Україною є не лише геополітичним
конфліктом між двома державами, а й зіткненням цивілізацій, що набуло форми
військового конфлікту. Це підтверджується глобальним масштабом війни і
різними цивілізаціями, до яких належать її учасники: війна між двома державами
49

опосередковано стосується десятків країн з різними цивілізаціями і рівнями
економічного розвитку, розташованих на різних континентах. [70, c. 9].
Ще задовго до повномасштабного вторгнення росії до України, у 2021 році
М. Хилько зазначав, що «Україна та росія мають асиметричні потенціали у
військовому, економічному, демографічному та інших вимірах, і в осяжній
перспективі цього не змінити»; «міжнародний чинник в українсько-російських
відносинах має одразу кілька вимірів, пов’язаних із визначенням Україною та
росією своїх національних інтересів, стратегічним баченням власного місця у
системі міжнародних відносин, взаємин із міжнародними альянсами та
окремими державами»; «Україні, на жаль, наразі складно конкурувати з росією
в економічному вимірі, тому, попри триваючу війну, сотні тисяч українських
громадян продовжують працювати в РФ» [68, c. 5]. Такого висновку можна дійти
спираючись на історично сформовану домінуючу позицію росії у регіоні [21, c.
55].
Основними передумовами виникнення протистояння між Росією і
Україною, що перетворилося на збройну агресію Росії проти України, є
внутрішньополітична державна криза росії. Ця криза перетворюється
московитським політичним керівництвом на спроби відновити державу у
кордонах колишньої російської імперії, володіти правом кликати себе лідером
двополярного світу, та утримати світову гегемонію, яку втрачено після розпаду
СРСР та внаслідок економічного спаду [66, c. 282].
Ще одним яскравим прикладом розгортання політичного конфлікту є
Друга Карабаська війна. «Війна – це продовження політики іншими засобами»,
– військовий теоретик часів Прусіїї Карл фон Клаузевіц. Саме він чітко
охарактеризував принципи гібридної війни. Останню зазвичай визначають як
спробу однієї держави підпорядкувати собі іншу державу за допомогою
політичного, економічного чи інформаційного впливу з метою створення
внутрішніх протиріч і конфліктів, які потім можуть бути використані для
розпалювання агресії. Військовий експерт Філіп Карвер розрізняє військові та
невійськові елементи такої війни. До перших належать звичайні та нетрадиційні
50

війська, сили спеціальних операцій, а до других - кіберпростір та засоби масової
інформації, які ведуть інформаційну війну. Всі елементи тісно пов’язані між
собою. [78, c. 18]. На жаль, гібридна війна може стати тим видом конфлікту, який
у ХХІ ст. може застосовуватись найчастіше [60]. І, на жаль, сьогодні ми маємо
незліченну кількість прикладів таких воєн. Найсвіжіший приклад - у 2020 році
багатовіковий військовий конфлікт у Нагірному Карабасі спалахнув з новим
імпульсом і новою формою гібридизації. [54, c. 320].
Нагірний Карабах (Арцах) – це особливий регіон у Закавказзі з тривалою
та трагічною історією. Етнополітичний конфлікт у цьому регіоні триває понад
століття і періодично переростає у повномасштабні бойові дії, що забирають
життя молодих солдатів з обох сторін. Єдиний шлях, який з’єднує Нагірний
Карабах з Вірменією та зовнішнім світом, – Лачинський коридор. З 12 грудня
2022 року цей коридор був заблокований азербайджанськими екологами, що
порушило доступ до основних товарів і послуг, зокрема продуктів харчування,
палива та ліків для мешканців Нагірного Карабаху, фактично помістивши їх у
блокаду. Вірменсько-азербайджанський конфлікт за Нагірний Карабах триває
вже понад 100 років, і за останні 20 років його не вдалося завершити чи
примирити сторони, незважаючи на численні дослідження цієї проблеми [2, c.
147]. На думку Ю. Пасічник, проблема Карабаху повністю ігнорується як у
переговорному процесі, так і в міжнародній політичній практиці [42, c. 32].
Коріння конфлікту сягає ще радянських часів, коли Нагірно-Карабахська
автономна область з більшістю вірменського населення входила до складу
Азербайджанського Радянського Союзу. У 1991 році, після розпаду Радянського
Союзу, самопроголошена Нагірно-Карабахська Республіка зажадала об’єднання
з Вірменією, і почалася перша вірмено-азербайджанська карабаська війна. В
результаті війни вірмени взяли під свій контроль не лише значну частину
Нагірного Карабаху, але й деякі райони Азербайджану. Бакинський уряд
стверджував, що всі ці регіони є частиною Азербайджану згідно з міжнародним
правом. У травні 1994 року Бішкекський протокол, підписаний за посередництва
російської федерації, підбив підсумки війни, встановив статус-кво і змусив
51

сторони припинити вогонь. Він фактично заморозив конфлікт і ознаменував
початок перманентних і малоефективних переговорів під егідою Мінської групи
ОБСЄ за участю США, Франції та росії. [74].
Можна підсумувати, що політичні конфлікти у сучасному світі мають
значний вплив на глобальну безпеку та стабільність. Російсько-українська війна,
яка розпочалася в 2014 році з анексії Криму і переросла у повномасштабний
конфлікт у 2022 році, продовжує бути основною загрозою для міжнародного
порядку, викликаючи численні жертви та руйнування. Цей конфлікт демонструє
не тільки боротьбу за територіальну цілісність і суверенітет, а й глибокі
геополітичні розбіжності між Росією та Заходом. Друга Карабаська війна між
Вірменією та Азербайджаном, що розпочалась у 2020 році, стала черговим
прикладом регіонального конфлікту, що призвів до масштабних людських втрат
і зміни територіального статусу Нагірного Карабаху. Обидва ці конфлікти
підтверджують важливість ефективних дипломатичних зусиль для мирного
врегулювання, а також необхідність міжнародного співробітництва в процесі
відновлення стабільності. Зазначені конфлікти також вказують на те, що
політичні конфлікти можуть перерости в довгострокові війни, що мають
руйнівний ефект не лише на країн-учасниць, а й на міжнародний мир і безпеку.

4.2. Успішні та неуспішні практики врегулювання конфліктів
Врегулювання політичних конфліктів є складним процесом, що вимагає
комплексного підходу, врахування історичних, культурних та соціальних
особливостей кожної ситуації. Існують як успішні, так і неуспішні практики
мирного врегулювання, які дозволяють вивчити ефективність різних методів: від
дипломатичних переговорів до військового втручання чи міжнародного
посередництва. Аналіз таких практик допомагає зрозуміти, які стратегії є
найефективнішими для досягнення стабільного миру, а які, навпаки, призводять
до загострення конфліктів або їх затягування. У цьому плані варто розглянути
приклади успішних мирних угод, а також випадки, де спроби врегулювання
конфліктів зазнали невдачі.
52

Успішними прикладами врегулювання політичних конфліктів у світі є
Белфатська угода (1998) та Таїфські угоди (1989-1990). Розглянемо кожну із них
більш детально.
Конфлікт у Північній Ірландії є етнополітичним, і виник він через
суперечності між британською владою та місцевими католицькими і
націоналістичними організаціями стосовно статусу регіону. Основними
причинами конфлікту є:
1. Політичні чинники – прагнення ірландців до можливості самостійно
регулювати власного майбутнього, а також самостійно створювати державні
інститути. Не варто і забувати про ольстерську еліту, членів ІРА та Шинн Фейн,
які прагнуть закріпити міжнародний статус шляхом сепарації і утворення
окремої держави.
2. Територіальні суперечності – бажання жителів Північного Ольстера
об’єднатися з основною частиною незалежної Ірландії, оскільки прагнення до
об’єднання насамперед визначається історичною належністю цих територій.
3. Соціально-економічні причини – економічне домінування
протестантів, які є вихідцями з Британії, що призводить до дискримінації
католиків, зокрема в сферах житлової політики та працевлаштування.
4. Релігійні суперечності – тривале протистояння між протестантською
меншиною та католицькою більшістю.
5. Психологічні фактори – відмінності в етнокультурних психотипах
католиків та протестантів, їхнє взаємне нерозуміння та прагнення до
консолідування своїх громад, що часто призводить до ескалації насильства,
зокрема через помсту [9, c. 349].
Белфастська угода – це угода, спрямована на політичне вирішення
конфлікту на Ірландському острові, що розглядає утворення певної автономії у
регіоні та впровадження низки заходів для врегулювання політичних і
конституційних аспектів конфлікту. Після її підписання була відновлена
Північноірландська Асамблея, що функціонує через виконавчий комітет, до
складу якого входять 108 членів. Основною метою Асамблеї є вирішення
53

економічних і соціальних проблем. Вибори до неї відбулися 25 червня 1998 року.
Окрім того, була створена Рада міністрів Півночі і Півдня для покращення
взаємодії між різними частинами острова та встановлення зв’язків між органами
представницької влади Великої Британії і Ірландії.
Після укладення угоди у 1998 році між британським урядом та
північноірландською владою на кордоні між Великою Британією та Ірландією
був встановлений ліберальний прикордонний режим. З того часу кордон між
Ірландією та Північною Ірландією став фактично прозорим [33, c. 89].
Ще одним прикладом успішного врегулювання політичного конфлікту є
Таїфські угоди. Одним із ключових елементів «м’якої сили» Саудівської Аравії
є посередництво, яке займає важливе місце у зовнішній політиці країни.
Саудівське королівство володіє значними ресурсами – політичними,
економічними, культурними та релігійними, що дозволяє йому виконувати роль
посередника в міжнародних конфліктах. Серед найвідоміших прикладів
посередницької діяльності Саудівської Аравії в регіоні можна згадати Таїфські
угоди (1989 р.) щодо Лівану, Арабську мирну ініціативу щодо врегулювання
арабо-ізраїльського конфлікту (2002 р.) та Меккську угоду між ФАТХом та
ХАМАС (2007 р.). Королівство активно користується номінальним титулом
охоронця мусульманських святинь для сприяння «примиренню членів
мусульманської родини», зокрема, концентруючись на врегулюванні арабо-
ізраїльського конфлікту, міжконфесійні суперечки в Лівані, забезпечення
безпеки в Затоковому регіоні та вирішення питань, пов’язаних із іранською
ядерною програмою [76, c. 156].
З посиленням своїх міжнародних позицій Саудівська Аравія робить кроки
до підвищення свого статусу з основного посередника в конфліктах
мусульманського світу до ролі глобального посередника. Частково це пов’язано
з посиленням дипломатичної активності, спричиненої незадоволенням щодо
ядерної програми Ірану. Це незадоволення призвело до охолодження відносин з
США та зміцнення зв’язків із багатьма африканськими та азійськими країнами,
починаючи з 2016 року. Крім того, важливими факторами, що підвищують
54

потенціал Саудівської Аравії як посередника, є її незалежність від Заходу.
Визнання авторитету допомагає втримувати фактично абсолютно домінантний
статус у регіоні. З огляду на розвиток відносин з Індією, Саудівська Аравія
запропонувала свою допомогу в якості посередника в індійсько-пакистанському
конфлікті на початку 2019 року, пообіцявши економічні стимули у вигляді
мільярдних інвестицій в обидві країни в обмін на примирення і конструктивний
діалог [79].
Що ж до неуспішних прикладів врегулювання політичних конфліктів,
варто згадати Мінські угоди (2014-2015) та Женевські переговори (2012).
Проаналізуємо їх більш детально.
Аналізуючи основні події, що відбулися на Сході України після 2013-2014
років і стали передумовами для Мінських домовленостей (які викликають
чимало критики), варто згадати найбільш резонансні інциденти, що зрештою
змусили Україну погодитись на підписання спірних угод:
 24 травня 2014 року під Слов’янськом був збитий український літак
АН-30, внаслідок чого загинули п’ять членів екіпажу.
 14 червня терористи обстріляли військово-транспортний літак Іл-76,
загинули 40 десантників та дев’ять членів екіпажу.
 24 червня біля Слов’янська був збитий український військовий
вертоліт Мі-8, загинуло дев’ять військовослужбовців.
 10-24 липня відбувалися регулярні обстріли підрозділів ЗСУ з систем
«ГРАД» з території Російської Федерації.
 17 липня над Донбасом був збитий цивільний літак Boeing-777, на
борту якого знаходилось 298 осіб. Ця трагедія продемонструвала, що конфлікт
на Сході України має набагато серйозніший характер, ніж ту фальшиву картину,
яку намагалася малювати російська пропаганда. Для знищення пасажирського
літака на висоті 10 км було використано важке озброєння, що потребує певних
навичок, що остаточно спростувало російські заяви про «трактористів і
шахтарів», які нібито воюють з «відкопаною» зброєю.
55

 28 серпня відбулася Іловайська трагедія, внаслідок якої загинули,
були поранені та потрапили в полон сотні українських бійців, і все це через
безпосереднє втручання російських військ у конфлікт на Донбасі [1, c. 45].
Мінськ став важливим майданчиком для переговорів під час конфлікту на
сході України, зокрема завдяки зручності логістики та присутності Олександра
Лукашенка на інавгурації Петра Порошенка. Перші переговори відбулися 23
червня 2014 року, коли було підписано Мінський протокол, що передбачав
припинення вогню та низку політичних і гуманітарних заходів, Зокрема,
прийняття Закону «Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в
окремих районах Донецької та Луганської областей». Однак він так і не набув
чинності, а зміни до Конституції, які мали розширити права Донбасу,
залишилися на стадії обговорень.
Попри порушення угоди російськими військами та бойовиками, Мінські
угоди стали важливим кроком до деескалації конфлікту, знизивши інтенсивність
бойових дій і надавши Україні час для зміцнення своїх позицій. У лютому 2015
року було підписано нову угоду, відому як Мінськ-2, за участю лідерів
нормандської четвірки, яка, попри обіцянки, так і не була повністю виконана.
Однак угоди дозволили змістити фронт, зменшити бойові втрати та посилити
міжнародний тиск на Росію, що в свою чергу дозволило Україні активніше діяти
на дипломатичному рівні [1, c. 46].
Прикладом неуспішного врегулювання політичного конфлікту є і
Женевські угоди. Ці домовленості викликають змішані почуття. Вони
виглядають більше як спроба зберегти обличчя в складних обставинах. Кожна з
сторін, особливо Сполучені Штати та Росія, розуміють, що варіантів вирішення
ситуації небагато. Фактично їх два: або сторони підвищують напруженість, або
намагаються знайти компроміс, рухаючись убік, а не прямуючи до зіткнення.
Проте, на даний момент Росія, судячи з її риторики, не готова змінити свою
позицію і вважає свої дії правильними. США ж обирають вичікувальну тактику,
намагаючись відтягнути прийняття рішень. Формат дипломатії США виглядає
досить ефективним, оскільки вони змогли зупинити процес прийняття рішень, як
56

це видно з переговорів щодо України, де сторони залишаються на рівні діалогу
без чітких зобов’язань. Цей процес надавав Україні додатковий час для
зміцнення армії та продовження реформ, хоча й з невеликими досягненнями в
останньому. Тим часом економічна криза в Росії, спровокована санкціями та
падінням цін на нафту, поступово підриває режим Путіна [39]. З 2012 року
Женевські переговори між урядом Башара Асада та опозицією не дали жодного
значного результату у врегулюванні сирійського конфлікту. Міжнародні зусилля
та спроби провести перемир’я постійно стикалися з блокуванням різних сторін,
зокрема, Асаду, сирійською опозицією, та іноземними акторами, як-от Росія і
США, що ускладнювало досягнення будь-якої постійної угоди.
Можна підсумувати, що успішні практики врегулювання конфліктів,
зокрема, Белфастська угода та Таїфські угоди, продемонстрували ефективність у
досягненні стабільного миру в регіонах, що пережили тривалі конфлікти.
Белфастська угода 1998 року стала ключовим етапом у врегулюванні конфлікту
між католиками та протестантами в Північній Ірландії, забезпечивши
припинення насильства та створення політичного діалогу між різними групами.
Таїфські угоди 1989 року призвели до завершення Ліванської громадянської
війни, забезпечивши політичну рівновагу між різними конфесіями та етнічними
групами країни.
Проте неуспішні практики, наприклад, Мінські угоди щодо України та
Женевські угоди щодо Сирії, продемонстрували труднощі в досягненні
довготривалого миру. Мінські угоди, підписані у 2015 році, не забезпечили
стійкого припинення конфлікту на сході України, оскільки не були виконані всі
умови, зокрема, щодо контролю нашої держави над кордоном. Женевські угоди
щодо Сирії, підписані у 2012 році, також не привели до завершення конфлікту
через відсутність належної підтримки від усіх сторін та складні геополітичні
фактори.

57

4.3. Розробка стратегій попередження та врегулювання конфліктів на
міжнародному та національному рівнях
Існує поширена думка, що міжнародне гуманітарне право є вигадкою
юристів, які не враховують реалій війни, що може призвести до того, що армії
вважатимуть себе звільненими від усіх зобов’язань і зосереджуватимуться
виключно на вимогах військової необхідності. Таке ставлення неприпустиме,
оскільки воно може сприяти збільшенню кількості військових злочинів та
призвести до деградації як збройних сил, так і держави в цілому. Отже, набуття
знань щодо міжнародних гуманітарних норм і формування відповідних навичок
у виборі методів ведення бойових дій за будь-яких обставин є критично
важливим для підготовки військових. Окрім цього, знання правових норм у
збройних конфліктах для різних категорій населення є важливою умовою для
ефективного застосування цих норм.
Сучасна практика міжнародного права виносить принцип мирного
урегулювання міжнародних конфліктів, який є загальноприйнятим і має
характер yus cogens. Згідно з п. 3 ст. 2 Статуту ООН, «всі члени ООН вирішують
свої міжнародні суперечки мирними засобами, таким чином, щоб не піддавати
загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість». Статут ООН надає
учасникам суперечок свободу вибору засобів для їх вирішення. Проте,
ігноруючи заборону застосування військової сили у міжнародних відносинах,
держави часто використовують її для вирішення гострих політичних моментів.
Це стосується сучасних подій безпосередньо, коли після закінчення холодної
війни й трансформації біполярного світу в багатополюсну систему, геополітична
ситуація змінилася. Хоча глобальний військовий конфлікт став малоймовірним,
загроза локальних конфліктів, що мають національні та релігійні мотиви, значно
зросла. Початок 1990-х років позначився різким збільшенням кількості
внутрішніх та міжнародних конфліктів, що суттєво дестабілізують світ і
загрожують міжнародній безпеці [57, c. 207].
Сучасне трактування політичного конфлікту можна поділяти на чотири
основні концептуальні напрямки: теорію управління конфліктом, теорію
58

врегулювання конфлікту, теорію вирішення або розв’язання конфлікту, а також
теорію трансформації конфлікту. Зараз науковий підхід до вивчення конфліктів
зміщує акцент із аналізу сутності та природи конфлікту на його динамічні
особливості, прояви і фактори, що впливають на зміну форм конфлікту, що
дозволяє зосередитися на механізмах регулювання та шляхах трансформації
конфліктів.
Оскільки сучасна публічна політика виходить за межі держави та включає
різноманітні суб’єкти на різних рівнях, такі як громадські групи, державні та
недержавні інституції, процес узгодження інтересів і пошук компромісів стає
складним і багатокомпонентним. Цей процес залежить від багатьох факторів,
включаючи режимні характеристики держави, діяльність інститутів, способи
комунікації та культурні традиції суспільства. Важливо зазначити, що в різних
типах політичних систем механізми взаємодії між суб’єктами публічної політики
в умовах конфлікту мають різний характер та ефективність. Тому на кожному
етапі формування державної політики між суб’єктами політичного процесу
виникають конфліктні ситуації, які потребують ідентифікації, актуалізації та
розв’язання. [77, c. 118].
Сьогодні найактивнішими інституційними акторами, які формують та
впроваджують принципи публічної політики, є держава та громадянське
суспільство. Взаємодіючи в певному системному контексті, ці актори
визначають модель взаємовідносин, фокусуючись на ієрархічних,
координаційних та діалогових відносинах. Сьогодні саме суспільство, часто
організації громадянського суспільства, відіграють ключову роль у запобіганні
та врегулюванні конфліктів. Держава, зберігаючи за собою роль головного
публічного актора, починає адаптуватися до нових реалій, інтегруючись у
багаторівневу систему управління, яка змінюється як структурно і
функціонально, так і в культурному та ціннісному аспектах. Це призводить до
поступового зміщення акцентів з держави на взаємодію держави і суспільства.
Інституційна трансформація призводить до відмови держави від монополії на
управління та залучення представників громадянського суспільства до
59

формування інституційного дизайну. Зокрема, спонтанні масові рухи громадян
вимагають, щоб їхні погляди були відображені в державному управлінні.
Протестувальники часто шукають можливості реалізувати свої громадянські
права та брати участь у прийнятті політичних рішень. [75, c. 356].
Водночас слід підкреслити, що інституціалізація конфлікту неможлива без
врахування значення нормативного підходу в його регулюванні. Норми
поведінки, зокрема, можна розглядати як частину інституційного утворення,
оскільки без норм жодні інститути не можуть функціонувати. Конфлікт, як і
будь-які взаємини між людьми, регулюється певними нормами суспільної
поведінки, серед яких можуть бути правові, моральні, релігійні, політичні норми
тощо. На відміну від тимчасових інститутів, нормативне регулювання конфліктів
забезпечує системну стабільність і визначає довгострокову модель розвитку та
вирішення конфліктів. Таким чином, здатність системи регулювати та запобігати
конфліктам визначає внутрішню та зовнішню політику держави, ефективність
політичного управління та якість взаємодії між владою та суспільством.
Політичний конфлікт є невід’ємною частиною політичного життя, а спосіб його
ідентифікації та регулювання визначає особливості публічної сфери кожної
держави. Крім того, слід зазначити, що кожна демократична система має свої
особливості з точки зору владних відносин, інститутів, стратегій розвитку,
політичних та ідеологічних цінностей. Однак спільною рисою для всіх держав є
взаємозв’язок між режимом політичної системи та характером державної
політики. Це пов’язано з тим, що саме політична система разом з її режимом
визначає напрямок державної політики, яка, в свою чергу, вимагає адаптації
структурних компонентів режиму. [37, c. 38].
Одним із перспективних напрямів врегулювання політичних конфліктів на
сучасному етапі розвитку людства є формування політичної толерантності.
Укорінення толерантності як основної парадигми політичної культури та
комунікації не є лише питанням кон’юнктури чи прагнення наслідувати сучасні
стандарти політичної поведінки, і навіть не просто політичною доцільністю. Це
перш за все реальна необхідність, спрямована на подолання конфронтаційної
60

логіки посттоталітарного етапу за допомогою адекватних заходів у контексті
системної кризи. Без повноцінного консенсусу, основою якого повинна бути
нова раціоналістична, мобілізаційна та конструктивістська свідомість
українського суспільства та еліт, подолати постійну кризу, яка розширюється та
охоплює дедалі більші соціальні групи, буде надзвичайно складно [64, c. 356].
Подальша доля держави становлять об’єктивну основу для досягнення
згоди серед усіх складових суспільства. В умовах демократії така згода можливе
лише в основних питаннях, тоді як у багатьох інших вона може виглядати
неприродною. Протягом всіх років постсоціалістичного розвитку проблема
національної згоди розглядалася передусім через призму національного
відродження, становлення України як незалежної держави та подолання
тоталітарного минулого. Значна увага була зосереджена на гуманітарних
аспектах – створенні основ ментальної, мовної, релігійної та соціокультурної
єдності. Проте дещо втраченим з поля зору стало питання формування нової
правлячої еліти — хто вона, з ким і заради чого діє? Підтвердженням цієї думки
є висловлювання академіка Івана Дзюби про раптову появу в Україні демагогів,
кар’єристів і сумнівних олігархів, що створили псевдоеліту. Відомий політолог
Ф. Рудич робить висновок, що на сьогоднішній день правляча еліта – олігархічні
клани, мета яких полягає в особистому збагаченні шляхом приватизації влади та
використання її для розподілу державних ресурсів [51, c. 7].
Толерантність не виникне сама по собі, навіть якщо всі політичні актори
проголошуватимуть свою прихильність до її цінностей, таких як ввічливість,
терпимість і чуйність. Його реалізація потребує набору обов’язкових процедур,
пов’язаних з політичною діяльністю та участю в державній діяльності,
організацією громадських слухань, консенсусних рад та комісій тощо. Важливо
також чітко врегулювати на законодавчому рівні роль парламентських і
позапарламентських опозиційних партій, ухвалити кодекс етики парламентарів
та запровадити комплекс етичних зобов’язань при реєстрації політичних партій
та інших громадських організацій. Необхідно ввести тимчасовий мораторій на
публічні виступи тих осіб, які порушуватимуть ці етичні вимоги. Окрім того,
61

варто пам’ятати, що не все в демократії повинно здійснюватися лише
демократичними методами, і що нам не потрібен «безплідний плюралізм»
(Карозерс). Корисно також створити громадські комітети з етики для
моніторингу діяльності ЗМІ та правоохоронних органів [67, c. 39].
Отож, розробка стратегій попередження та врегулювання конфліктів є
важливим елементом підтримки міжнародного миру та стабільності. На
міжнародному рівні ці стратегії включають дипломатичні зусилля, миротворчі
місії та підтримку міжнародних правових норм для запобігання ескалації
конфліктів. На національному рівні важливу роль відіграють інститути, які
забезпечують соціальну згоду через діалог та компроміс між різними
політичними і соціальними групами. Програми врегулювання конфліктів
повинні включати механізми правосуддя та посередництва, спрямовані на
досягнення мирних домовленостей. Успішне впровадження цих стратегій
залежить від політичної волі, сильних інститутів та участі громадянського
суспільства.

62

ВИСНОВКИ

Історіографія досліджуваної проблеми є досить обширною і
різноманітною, що дозволило всебічно вивчити основні напрямки теми
кваліфікаційної роботи. Однак на сучасному етапі залишаються недостатньо
дослідженими питання врегулювання актуальних політичних конфліктів і пошук
ефективних шляхів удосконалення підходів до управління конфліктами та
постконфліктними ситуаціями, що стало основною причиною вибору теми для
кваліфікаційної роботи.
Методологія дослідження теми «Управління політичним конфліктом:
теоретичні та практичні аспекти» базується на комплексному підході, який
інтегрує теоретичні концепції з практичним аналізом реальних політичних
конфліктів. У дослідженні застосовуються методи системного аналізу для
розгляду конфліктів як складних соціально-політичних систем, а також методи
аналізу та синтезу для вивчення взаємодії окремих елементів конфлікту.
Важливим компонентом є міждисциплінарний підхід, який включає елементи
соціології, філософії, психології та міжнародних відносин, що забезпечує
формування ефективних стратегій управління конфліктами, адаптованих до
сучасної політичної дійсності.
Політичні конфлікти є невід’ємним елементом соціально-політичного
розвитку, що виникає через суспільні суперечності. Вони здебільшого
спричинені нерівністю у розподілі ресурсів, обмеженим доступом до влади та
різницею інтересів між групами. Теоретичні підходи до їх вивчення
зосереджують увагу на структурних і культурних аспектах конфліктів, а також
на впливі ідеологічних, економічних і соціальних чинників. Аналіз політичних
конфліктів сприяє глибшому розумінню механізмів влади та розробці
ефективних стратегій їх розв’язання. Для зменшення інтенсивності таких
конфліктів важливо зміцнювати співпрацю між політичними силами та
соціальними групами, що дозволить досягти консенсусу і забезпечити
стабільність.
63

Політичні конфлікти відіграють важливу роль у суспільному розвитку,
відображаючи розбіжності у політичних інтересах, цінностях і цілях різних
соціальних груп. Їх типологія базується на таких критеріях, як джерела
суперечностей, рівень влади, форми прояву та масштаби впливу. Конфлікти
можуть бути відкритими або прихованими, а також різнитися за інтенсивністю
та тривалістю. Основними видами політичних конфліктів є державно-правові,
статусно-рольові та культурно-політичні, кожен із яких має специфічний
характер впливу на політичні процеси та особливості врегулювання. Аналіз цих
типів і їхніх характеристик є ключовим для ефективного управління
політичними процесами та мінімізації деструктивних наслідків.
Політичний конфлікт має чітку структуру, що складається з основних
елементів: суб’єктів, об’єктів, інтересів і ресурсів. Суб’єктами виступають
політичні актори, які можуть бути як окремими особами, так і соціальними
групами з протилежними цілями. Об’єкти конфлікту зазвичай стосуються питань
влади, її розподілу або використання, що є головним джерелом суперечок.
Інтереси сторін переважно взаємовиключні, через що виникає боротьба за
реалізацію власних цілей. Ресурси визначають потенціал учасників конфлікту
досягати своїх цілей і охоплюють матеріальні, інформаційні та людські складові.
Аналіз цієї структури дає змогу глибше зрозуміти природу політичних
конфліктів та їхній розвиток у суспільстві.
Еволюція політичних конфліктів відображає постійну зміну їхньої
природи, причин і наслідків. У давнину конфлікти були невід’ємною частиною
природного порядку, тоді як у сучасну епоху вони набули глобальних масштабів
через соціальні потрясіння, війни та революції. У ХХ столітті політичні
конфлікти зазнали значної трансформації під впливом глобалізації,
технологічного прогресу та зміни соціально-політичних умов, зокрема,
поширення тероризму та внутрішніх соціальних революцій. Ідеї великих
мислителів і сучасних соціологів підкреслюють важливість аналізу конфліктів
для розуміння суспільних змін. Результати таких досліджень вказують на
64

необхідність системного підходу до розв’язання конфліктів та запобігання їх
негативному впливу на міжнародну спільноту.
Стратегії запобігання конфліктам, зокрема, медіація, переговори та
компроміс, є дієвими засобами для вирішення суперечок і досягнення згоди між
сторонами. Медіація передбачає участь нейтрального посередника, який
допомагає сторонам знайти взаємоприйнятне рішення, запобігаючи загостренню
конфлікту. Переговори забезпечують можливість безпосереднього обміну
ідеями та пропозиціями, сприяючи досягненню домовленості через
конструктивний діалог. Компроміс, у свою чергу, дозволяє сторонам
здійснювати поступки задля досягнення спільної мети. Використання цих
стратегій сприяє підтриманню мирних відносин і забезпеченню стабільності у
різних сферах – від політичної діяльності до міжособистісних відносин.
Врегулювання політичних конфліктів вимагає комплексного підходу, що
включає дипломатичні переговори, миротворчі місії, міжнародний тиск та
санкції. Оскільки кожен конфлікт має свої особливості, необхідно враховувати
його специфіку та застосовувати адаптовані методи. Дипломатичні переговори
відіграють центральну роль, дозволяючи сторонам досягти компромісу та
встановити мир без використання сили. Миротворчі місії, організовані
міжнародними структурами, зокрема, ООН та НАТО, сприяють стабілізації
ситуації у конфліктних регіонах і запобігають подальшому насильству.
Ефективність цих заходів залежить від готовності всіх сторін визнавати їхню
важливість і дотримуватися умов мирного процесу.
Управління постконфліктною ситуацією потребує інтегрованого підходу,
який охоплює відновлення інфраструктури, забезпечення стабільності в
політичній та соціальній сферах, а також економічну реабілітацію. Основними
завданнями є забезпечення безпеки, реалізація правосуддя та сприяння
примиренню, що допомагає відновити довіру серед населення. Розробка
стратегій антикризового управління повинна враховувати обмежені ресурси та
високу невизначеність, притаманні постконфліктному періоду. Ефективне
відновлення територій залежить від координації між національними та
65

міжнародними акторами з чітким розподілом відповідальності. Важливу роль
відіграє також залучення громадянського суспільства, що сприяє соціальній
інтеграції та довготривалій стабільності.
Сучасні політичні конфлікти значно впливають на глобальну безпеку та
стабільність. Російсько-українська війна, яка почалася у 2014 році з анексії
Криму та переросла у повномасштабний конфлікт у 2022 році, залишається
однією з головних загроз міжнародному порядку, спричиняючи численні
людські втрати та масштабні руйнування. Цей конфлікт відображає не лише
боротьбу за територіальну цілісність і суверенітет України, але й глибокі
геополітичні протиріччя між Росією та західними країнами. Іншим прикладом
регіонального протистояння є Друга Карабаська війна між Вірменією та
Азербайджаном у 2020 році, яка призвела до значних людських втрат і змін
територіального статусу Нагірного Карабаху. Обидва ці конфлікти
підкреслюють необхідність ефективних дипломатичних зусиль для мирного
врегулювання та важливість міжнародного співробітництва у відновленні
стабільності. Вони також демонструють, що політичні конфлікти можуть
перетворюватися на тривалі війни з руйнівними наслідками не лише для країн-
учасниць, але й для міжнародного миру та безпеки.
Успішні приклади врегулювання конфліктів: Белфастська угода та
Таїфські угоди, свідчать про можливість досягнення стабільного миру навіть у
регіонах із тривалими конфліктами. Белфастська угода 1998 року стала
важливим кроком у завершенні протистояння між католиками та протестантами
в Північній Ірландії, сприяючи припиненню насильства та встановленню
політичного діалогу. Таїфські угоди 1989 року поклали край Ліванській
громадянській війні, забезпечивши баланс між різними конфесійними та
етнічними групами. Водночас неуспішні практики: Мінські угоди щодо України
та Женевські угоди щодо Сирії, виявили труднощі у забезпеченні
довготривалого миру. Мінські угоди 2015 року не змогли зупинити конфлікт на
сході України через невиконання ключових положень, зокрема відновлення
контролю нашої держави над кордоном. Женевські угоди щодо Сирії 2012 року
66

також не досягли мети через відсутність консенсусу серед учасників і складну
геополітичну ситуацію. Ці приклади підкреслюють важливість комплексного
підходу та активної підтримки сторін для успішного мирного врегулювання.
Розробка стратегій для попередження та врегулювання конфліктів є
ключовим чинником у забезпеченні міжнародного миру та стабільності. На
міжнародному рівні ці стратегії включають дипломатичні зусилля, миротворчі
операції та підтримку міжнародних правових стандартів для запобігання
ескалації конфліктів. На національному рівні важливу роль відіграють інститути,
що сприяють соціальній згуртованості через діалог та компроміс між різними
політичними та соціальними групами. Програми врегулювання конфліктів
мають включати механізми правосуддя та медіації, орієнтуючись на досягнення
мирних угод. Успіх цих стратегій залежить від політичної волі, сильних
інститутів та активної участі громадянського суспільства.

67

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Артьомов І. Мінські угоди, їх наслідки та значення для України.
Геополітика України: історія і сучасність. 2020. № 1 (24). С. 41–53. URL:
http://visnyk-ist.uzhnu.edu.ua/index.php/2078-1431/article/view/2078-
1431.2020.1%2824%29.41%E2%80%9353.
2. Бабаджанян Г. Нагірний Карабах. Запровадження азербайджанської
блокади 2022–2023 рр. Травневі студії: історія, політологія, міжнародні
відносини. 2023. С. 147–148. URL: https://jts.donnu.edu.ua/article/view/14409
3. Балуєва О.В., Келембет О.С. Методичні принципи відновлення
деокупованих територій. Причорноморські економічні студії. 2018. Вип. 8. С.41–
44.
4. Барабаш Ю.Г. Державно-правові конфлікти в теорії та практиці
конституційного права: Монографія. Харків: Право, 2008. 220 с.
5. Біляк Ю. Історичні аспекти виникнення конфлікту та еволюція
поглядів. Агросвіт. 2017. № 13. С. 29–38. URL:
http://www.agrosvit.info/pdf/13_2017/7.pdf.
6. Блінов О. Психологічне забезпечення переговорного процесу : навч.
посіб. Київ: НАУ, 2013. 255 с. URL: https://er.nau.edu.ua/handle/NAU/44225.
7. Боднар В. Сучасні теорії конфлікту. Науковий вісник Ужгородського
університету. 2010. Вип. 15. С. 220–224. URL:
https://dspace.uzhnu.edu.ua/jspui/handle/lib/8004
8. Бодун Т. Особливості феномена конфлікту в державному управлінні.
Економіка і держава. 2010. Вип. 5. С. 96–100. URL: http://www.irbis-
nbuv.gov.ua/cgi-
bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&I
MAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/ecde_2010_5_30.pdf.
9. Василенко Є. Релігійний конфлікт в Північній Ірландії: потенціал
конфліктності та ефективність діалогу. Київські філософські студії-2019.
Матеріали наукової конференції (м. Київ, 16-17 травня 2019 р.): тези доповідей /
68

за заг. ред. проф. Р.О. Додонова. Київ: Київський університет імені Бориса
Грінченка, 2019. С. 348–353. URL:
https://eportfolio.kubg.edu.ua/data/conference/4267/document.pdf#page=349.
10. Ващенко І.В. Конфліктологія та теорія переговорів: навч. посібник.
Київ: Знання, 2013. 408 с.
11. Вегеш І., Колодій М. Методологія політичної науки: етапи
становлення. Теоретико-методологічні підходи до вивчення суспільно-
політичних інститутів та процесів: колективна монографія / за заг. ред.: Юрія
Остапця і Маріана Токаря; [авт. колект.: С. Асланов, І. Вегеш, М. Вегеш, А.
Дербак, М. Зан, Г. Зеленько, Н. Кічера, А. Ключкович, М. Колодій, Г. Кумар, М.
Лендьел, Ю. Остапець, А. Романюк, М. Токар, К. Червеняк, М. Шелемба, Мих.
Шелемба]; Каф. політ. і держупр.; Ужгород. нац. ун-тет. Ужгород:
Поліграфцентр «Ліра», 2022. С. 7–26. URL:
https://dspace.uzhnu.edu.ua/jspui/handle/lib/43904.
12. Виговський Л., Кузь К. Політичні конфлікти та методи їх
врегулювання в сучасному світі. The 11th International scientific and practical
conference «Innovations and prospects in modern science» (October 23-25, 2023)
SSPG Publish, Stockholm, Sweden. 2023. С. 313–315. URL:
https://www.bdut.org.ua/wp-content/uploads/2023/10/zbirnyk.pdf#page=313.
13. Головне про філософів: Джордано Бруно на сайті Культурного
центру «Новий Акрополь». URL: https://newacropolis.org.ua/articles/dzhordano-
bruno.
14. Гордієнко М. Політичний конфлікт як спосіб існування соціуму.
Наукові записки ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України. 2008. Вип. 41. С. 7–15.
URL: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-
bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&I
MAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/Nzipiend_2008_41_4.pdf.
15. Даймонд Д. Переворот. Київ: ТОВ «Видавнича група КМ-БУКС»
2019. 464 с.
69

16. Древаль Ю. Теорія конфліктів і організація роботи парламентів.
Наукові записки Інституту соціальних та етнонаціональних досліджень ім. І.
Ф. Кураса. 2008. Вип. 42. С. 40–48. URL: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-
bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&I
MAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/Nzipiend_2008_42_7.pdf.
17. Євценко Р. Феномен лобізму в процесах врегулювання політичних
конфліктів. Трансформація українського суспільства в цифрову еру : матеріали
Всеукраїнського круглого столу (м. Одеса, 25 березня 2022 р.) / відп. ред. Ю. І.
Шмаленко ; каф-ра соціології НУ «ОЮА». Одеса, 2022. С. 45–50. URL:
https://dspace.onua.edu.ua/items/bea446ec-e5e1-4092-9ae9-4eaedd4c0fda.
18. Жекало Г. Інституційні механізми врегулювання політичних
конфліктів. Політичні процеси сучасності: глобальний та регіональні виміри.
Збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної конференції (м. Івано-
Франківськ, 12-13 жовтня 2017 р.). Івано-Франківськ, 2017. С. 101–103. URL:
https://dspace.uzhnu.edu.ua/jspui/bitstream/lib/36012/1/Вибори%20в%20країнах%2
0Вишеградської%20четвірки%202013-2017.pdf#page=101.
19. Жекало Г. Природа та сутність політичного конфлікту. ГРАНІ. 2015.
№ 3 (119). С. 45–49. URL: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-
bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&I
MAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/Grani_2015_3_10.pdf.
20. Запара С. Поняття медіації та особливості її становлення в Україні та
світі. Порівняльно-аналітичне право. 2015. № 3. С. 83–85. URL:
http://repo.snau.edu.ua/handle/123456789/2854.
21. Зозуля І. Глобальний, регіональний та національний виміри
російсько-української війни. Форум права. 2023. Вип. 74 (1). С. 52–67. URL:
https://dspace.univd.edu.ua/server/api/core/bitstreams/3f045822-13c0-4497-b019-
33ec9b68512e/content.
22. Іванова А. Політичний конфлікт та інтолерантність в соціально-
політичному вимірі. Актуальні проблеми політики. 2016. Вип. 58. С. 41–50. URL:
70

https://dspace.onua.edu.ua/server/api/core/bitstreams/97af8cb3-f1d1-46d6-a364-
1d4f570ecb2a/content.
23. Іскра К. Теорія політичних конфліктів. Науковий погляд у майбутнє.
2017. № 6. С. 75–78. URL: https://scilook.eu/index.php/slif/article/view/slif05-06-
057.
24. Йосипенко С.Т. Принципи медіації у приватно-правових відносинах.
Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право».
2015. № 35. С. 130–133.
25. Кант І. Критика практичного розуму / Пер. на укр. Ігоря
Бурковського. К.: Юніверс, 2004. 240 с.
26. Клековкін О. Мистецтво: Методологія дослідження: Методичний
посібник / Інститут проблем сучасного мистецтва Національної академії
мистецтв України. К.: Фенікс, 2017. 144 с. URL:
https://mari.kyiv.ua/sites/default/files/inline-images/pdfs/Klekovkin-
ART_Methodology-text.pdf.
27. Колодій А.М., Олійник А.Ю. Державне будівництво і місцеве
самоврядування в Україні: підручник. Київ: «ЮРІНКОМ ІНТЕР». 2003. 360 с.
28. Кравченко Т. Політичний конфлікт в умовах демократичних
політичних систем. Політичний менеджмент. 2011. Вип. 2. С. 62–68. URL:
http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-
bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&I
MAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/PoMe_2011_2_8.pdf.
29. Кремень В.Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції. 2005. С. 13.
30. Лавренов Д. Основні моделі політичного лобіювання та їх
особливості. Гілея: науковий вісник. 2015. Вип. 94. С. 358–362. URL:
http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-
bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&I
MAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/gileya_2015_94_92.pdf.
31. Левченко Є. Теорія соціально-політичних конфліктів. Природничі та
гуманітарні науки. Актуальні питання. 2010. № 1. С. 394.
71

32. Лікарчук Д. Особливості конфлікту в політичній сфері. Гілея:
науковий вісник. 2014. Вип. 83. С. 358–361. URL: http://www.irbis-
nbuv.gov.ua/cgi-
bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&I
MAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/gileya_2014_83_96.pdf.
33. Лушагіна Т., Трашкальова Ю. Процеси суверенізаціїї у Великій
Британії. Наукові праці. Політологія. 2017. Вип. 285. С. 88–92. URL:
http://politics.chdu.edu.ua/article/view/199794.
34. Марченко Є., Бондар Н. Політичний конфлікт. Збірник студентських
наукових праць кафедри ЮНЕСКО «Філософія людського спілкування» та
соціально-гуманітарних дисциплін. Вип. 2.; наук. кер. Бондар Н. О. Харків:
ХНТУСГ, 2020. С. 38–40. URL:
https://repo.btu.kharkov.ua/bitstream/123456789/32758/1/Zbirnyk_student_naukovy
kh_prats_kafedry_YuNESKO_Vyp_2_2020_15.pdf.
35. Михальська В. Мета політики управління постконфліктними
територіями. Розвиток політичної науки: європейські практики та національні
перспективи: матеріали VIII Міжнар. наук.-практ. конф. Чернівці, 17 квітня 2018
р. Чернівці : Букрек, 2018. С. 120–122. URL:
https://abstracts.donnu.edu.ua/article/view/9052
36. Михальська В. Міжнародний вплив на політику управління
постконфліктними територіями. Політичне життя. 2017. № 3. С. 65–69. URL:
https://jvestnik-chemistry.donnu.edu.ua/index.php/pl/article/view/4079.
37. Мілославська О. Інституціональний дизайн політичного конфлікту:
специфіка та перспективи розвитку. Àctual problems of public administration. 2021.
№ 3 (84). С. 37–41. URL: http://uran.oridu.odessa.ua/article/view/246235.
38. Можайкіна О. Поняття та зміст основних принципів медіації в
цивільно-правових відносинах. Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції.
2017. № 5. С. 55–58. URL: http://apnl.dnu.in.ua/5_2017/15.pdf.
39. На порозі великої війни. ТСН. 16 лютого 2016. URL:
https://tsn.ua/blogi/themes/o_voine/na-porozi-velikoyi-viyni-592568.html.
72

40. Ніконенко В. Проблеми конфлікту в зарубіжній науці. Матеріали 12
науково-практичної конференції Тернопільського державного технічного
університету ім. І. Пулюя. 2008. С. 319. URL:
https://elartu.tntu.edu.ua/bitstream/123456789/16189/2/Conf_2008_Nikonenko_V-
Problemy_konfliktu_v_zarubizhnii_319.pdf.
41. Павловська Т. Політичні переговори як засіб розв’язання політичних
конфліктів. Вісник Київського національного університету ім. Т. Шевченка.
2007. Вип. 84-86. С. 103–104.
42. Пасічник Ю. Проблема Нагірного Карабаху. Міжнародні відносини і
туризм: сучасність та ретроспектива. 2013. Вип. 3. С. 32–33.
43. Пірен М.І. Конфліктологія: підручник. К.: МАУП, 2003. 360 с.
44. Платон. Діалоги. Харків: Фоліо. 2008. 349 с.
45. Політичні конфлікти та шляхи їх подолання. Політологія: історія та
методологія / За ред. Ф. М. Кирилюка. К.: Здоров’я, 2000. 632 с.
46. Полчанов А.Ю. Постконфліктне відновлення як система. Економіка
і держава. 2017. № 5. С. 33–39.
47. Поппер К. Злиденність історицизму / пер. з англ. В. Лісовий. Київ :
Абрис, 1994. 192 с.
48. Потіха О. Компроміс як метод вирішення політичного конфлікту.
Природничі та гуманітарні науки. Актуальні питання : Збірник тез
Міжнародної науково-технічної конференції в 2-х т. Т.2 (26 – 27 квітня 2018
року) / науковий секретар : Окіпний І.Б. Тернопіль: Тернопільський
національний технічний університет імені Івана Пулюя, 2018. С. 141–142. URL:
https://elartu.tntu.edu.ua/bitstream/lib/24806/6/zbirnyk_2018_tom2.pdf#page=141.
49. Примуш М. Політичні конфлікти та їх типи. Політичний
менеджмент. 2010. Вип. 1. С. 96–104. URL: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-
bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&I
MAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/PoMe_2010_1_12.pdf.
50. Притика Ю. Д. Зміст та класифікація принципів медіації. Бюлетень
Міністерства юстиції України. 2010. № 10. С. 86–92.
73

51. Рудич Ф. Правляча еліта : її місце і роль в утвердженні української
держави. Політичний менеджмент. 2008. № 2. С. 3–14.
52. Самер А. Поняття «політичний компроміс» та основні напрями його
застосування. Політологічний вісник. 2014. Вип. 75. С. 254–264. URL:
http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-
bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&I
MAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/Pv_2014_75_27.pdf.
53. Сахань О.М. Політичні конфлікти в Україні як прояв деструкції
влади. Вісник Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. 2010. № 3. С. 182–
191.
54. Сиротенко Я. Гібридний конфлікт у Нагірному Карабасі.
Український соціум: соціально-політичний аналіз сучасності та прогноз
майбутнього : зб. матеріалів ХХІІ Всеукр. наук. конф. викл., молодих науковців
і студентів (м. Харків, 1 груд. 2020 р.). Харків : Право, 2020. С. 320–321.
55. Сисоєва С., Кристопчук Т. Методологія науково-педагогічних
досліджень: Підручник. Рівне: Волинські обереги, 2013. 360 с. URL:
https://elibrary.kubg.edu.ua/id/eprint/5095/1/Metodologiya_naukovo-
pedagogichnikh_doslidzhen.pdf.
56. Станкевич І. П. Політичний конфлікт та технологія його запобігання.
Філософія. Політологія : вісник Київ. нац. ун. ім.Т. Г. Шевченка, 2007. № 87–88.
С. 71–73.
57. Стасюк С. Особливості регулювання сучасних збройних конфліктів:
проблеми та перспективи. Юридична наука. 2011. № 1. С. 206–210. URL:
http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-
bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&I
MAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/jnn_2011_1_34.pdf.
58. Стеклов Ю. Карл Маркс, його життя й діяльність. Харків – Берлін –
Нью-Йорк: Українсько-американське видавництво «Космос», 1922. 111 с.
59. Сулейманова С. Поняття переговорів як способу альтернативного
вирішення спорів. Формування цивільного процесуального права в умовах
74

інтеграційних процесів в Україні : Матер. Всеукр. наук.-практ. інтернет-
конференції ім.Ю. С. Червоного (Одеса, 18 грудня 2020 р.) / за заг. ред.д.ю.н.,
професора Н. Ю. Голубєвої. Одеса : Фенікс, 2020. С. 56–58. URL:
https://dspace.onua.edu.ua/server/api/core/bitstreams/0e8582f8-e16f-4195-8369-
d57658185b17/content.
60. Так що ж таке гібридна війна? І чи гібридна війна в Україні?. Армія.
Inform. 18 липня 2017. URL: https://www.armyfm.com.ua/tak-shho-zh-take-
g%D1%96bridna-v%D1%96jna-%D1%96-chi-g%D1%96bridna-v%D1%96jna-v-
ukra%D1%97n%D1%96/
61. Тельник М. В. Політичні конфлікти: особливості та шляхи
регулювання. Актуальні проблеми держави і права. 2006. Вип. 29. С. 364.
62. Титаренко Т.М. Особистість перед викликами війни: психологічні
наслідки травматизації. Проблеми політичної психології. 2017. Вип. 5 (19). С. 3–
9.
63. Тихомирова Є., Постоловський С. Конфліктологія та теорія
переговорів: Підручник. Рівне: Перспектива, 2007. 389 с. URL:
https://evnuir.vnu.edu.ua/bitstream/123456789/417/1/conflictology.pdf.
64. Трачук В. Політична толерантність як механізм політичної взаємодії:
проблеми та перспективи. Наукові записки Інституту політичних та
етносоціальних досліджень ім. І. Ф. Кураса. 2008. № 37. С. 354–363. URL:
http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-
bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&I
MAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/Nzipiend_2008_37_33.pd.
65. Федорчук В. Політичний компроміс: наукове поняття та політичний
феномен. Політологічний вісник. Зб-к наук. праць. К.: «ІНТАС», 2011. Вип. 57.
С. 339–345. URL:
http://www.library.univ.kiev.ua/ukr/host/viking/db/ftp/univ/pv/pv_2011_57.pdf#page
=339.
66. Фенюк Є. Причини російсько-української війни. Становлення та
розвиток правової держави: проблеми теорії та практики: Матеріали XV
75

міжнародної науково-практичної конференції, що присвячена 102-річчю
Національного університету кораблебудування імені адмірала Макарова, м.
Миколаїв. 28–29 грудня 2022 р. Львів – Торунь : Liha-Pres, 2022. С. 281–284.
URL: https://www.researchgate.net/profile/Tetana-
Dunaeva/publication/374870162_conf_nuk_law_2022/links/6532d83a5d51a8012b58
665b/conf-nuk-law-2022.pdf#page=281.
67. Ханстантинов В. Політична толерантність як чинник
загальнонаціональної згоди. Сучасна українська політика. Політики і
політологи про неї. 2009. С. 38–43. URL:
http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/26574/05-
Khanstantynov.pdf?sequence=1.
68. Хилько М. Україна − Росія: мотивації, потенціал, перспективи
розвитку взаємин. Аналітична записка програми Російські та Білоруські студії
Ради зовнішньої політики «Українська призма» в рамках проекту Інституційного
розвитку аналітичних центрів за підтримки Посольства Швеції в Україні,
Ініціативи відкритого суспільства для Європи (OSIFE) та Міжнародного фонду
«Відродження». 2021. 26 с.
69. Чайковська О. Концепт «переговори» як елемент дипломатичного
дискурсу. Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. 2007. С. 150–153.
URL:
https://enpuir.npu.edu.ua/bitstream/handle/123456789/3499/Chaikovska.pdf?sequenc
e=1.
70. Шергін С. Політичний феномен російсько-української війни.
Проблеми всесвітньої історії. 2023. № 3 (23). С. 7–17. URL:
https://journal.ivinas.gov.ua/pwh/article/view/273/245.
71. Штепа П. Українець і москвин: дві протилежності: вид. 2-е.
Дрогобич : Відродження, 2008. 690 с.
72. Юрій М.Ф. Політологія: підручник. К.: Дакор, КНТ, 2006. 416 с.
73. Яремчук В. Українська історіографія: суспільно-політична історія:
посібник. 2017. 288 с. URL:
76

https://shron1.chtyvo.org.ua/Yaremchuk_Vitalii/Ukrainska_istoriohrafiia_suspilno-
politychna_istoriia.pdf.
74. Bishkek Protocol. Ministry of Foreign Affairs Republic of Artsakh. 5 May
1994. URL: https://www.legal-tools.org/doc/83d2bc/pdf/
75. Galtung J. Institutionalized conflict resolution: a theoretical paradigm.
Journal of Peace Research. 1965. Vol. 2. № 4. P. 348–397
76. Kamrava M. Mediation and Saudi Foreign Policy. Orbis. Winter, 2013. Р.
152–170.
77. Kaufman S. Decision-making and conflict management processes in local
government. Edited by: Richard D. Bingham et. al. Managing local government: public
administration in practice. Newbury Park, Calif: Sage, 1991. Р. 115–134.
78. Lasica D. T. Strategic Implications of Hybrid War: A Theory of Victory.
Fort Leavenworth, Kansas: School of Advanced Military Studies, 2009. 56 p.
79. Latif A. Saudi Arabia offers to mediate between Pakistan, India. Anadolu
Agency. 7 March 2019. URL: https://www.aa.com.tr/en/asia-pacific/saudi-arabia-
ready-to-mediate-between-india-pakistan/2236471.

ChSTU repository

ChSTU repository preserves and enables easy and open access to all types of digital content including text, images, moving images, mpegs and data sets