Репозиторій ЧДТУ
Репозиторій ЧДТУ зберігає і дозволяє легкий і відкритий доступ до всіх видів цифрового контенту, включаючи текст, зображення, анімовані зображення, MPEG і набори даних
Дізнатися більше
Будь ласка, використовуйте цей ідентифікатор, щоб цитувати або посилатися на цей матеріал:
https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6937| Назва: | Політика поширення пропаганди та її вплив на масову свідомість |
| Автори: | Даценко, Вікторія Станіславівна Вишковський, Євгеній Олексійович |
| Ключові слова: | пропаганда;масова свідомість;контрпропаганда;засоби масової інформації |
| Дата публікації: | 2024 |
| Короткий огляд (реферат): | Кваліфікаційна робота «Політика поширення пропаганди та її вплив на масову свідомість» присвячена дослідженню проблем поширення пропаганди на прикладі сучасних засобів масової інформації. В роботі успішно вирішена низка завдань, серед яких: досліджено історію виникнення та поширення пропаганди в політичній та соціальній сфері; проаналізовано еволюцію змісту поняття «пропаганда» та визначено її характерні риси; охарактеризовано основні види пропаганди в залежності від різних критеріїв; прослідковано поширення пропаганди у засобах масової інформації та її вплив на масову свідомість; розглянуто базові методи і прийоми впливу пропаганди на громадян та визначено їхні основні відмінності; досліджено феномен контрпропаганди, його структуру та функції в умовах російсько-української війни. Робота складається із 2 розділів, 6 підрозділів, висновків, списку використаних джерел. |
| URI (Уніфікований ідентифікатор ресурсу): | https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6937 |
| Розташовується у зібраннях: | 033 Філософія (Політична філософія) |
Файли цього матеріалу:
| Файл | Опис | Розмір | Формат | |
|---|---|---|---|---|
| Вишковський.pdf Restricted Access | 904.44 kB | Adobe PDF | Переглянути/Відкрити Запит копії |
Усі матеріали в архіві електронних ресурсів захищено авторським правом, усі права збережено.
Extracted text
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Факультет гуманітарних технологій Кафедра філософських і політичних наук Допущено до захисту Завідувач кафедр ФІПН д. ф. н., проф. Анжела БОЙКО «____» _______________ 2024 р. УДК __________ Бакалаврська робота ПОЛІТИКА ПОШИРЕННЯ ПРОПАГАНДИ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА МАСОВУ СВІДОМІСТЬ ступінь вищої освіти: перший (бакалаврський) галузь знань 03 «Гуманітарні науки» спеціальність: 033 Філософія Вишковський Євгеній Олексійович група ПФ-209, факультет гуманітарних технологій _______________ підпис Науковий керівник Даценко Вікторія Станіславівна Кандидат філософських наук, доцент _______________ підпис Черкаси 2024 1 ЗМІСТ ВСТУП 3 РОЗДІЛ 1. ЕВОЛЮЦІЯ ПОНЯТТЯ «ПРОПАГАНДА» В ПОЛІТИЧНІЙ ТА СОЦІАЛЬНІЙ ІСТОРІЇ 6 1.1. Історія зародження та поширення пропаганди: від грецьких полісів до середини ХХ століття 6 1.2. Трансформація змісту поняття «пропаганда» 18 1.3. Види пропаганди та сфери її застосування 28 РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИКА ПОШИРЕННЯ ПРОПАГАНДИ ТА КОНТРПРОПАГАНДИ У ЗАСОБАХ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ 34 2.1. Поширення пропаганди у засобах масової інформації та її вплив на масову свідомість 34 2.2. Методи впливу засобів масової інформації на масову свідомість 44 2.3. Контрпропаганда як інструмент боротьби з впливом на масову свідомість 50 ВИСНОВКИ 57 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 61 2 ВСТУП Актуальність дослідження. З метою інформування населення про ті чи інші події, що відбуваються як на локальному так і на глобальному рівнях використовуються засоби масової інформації. Для передачі інформації вони використовують різні канали. Це може бути радіо, телебачення, друковані видання, інтернет тощо, або їхні комбінації. В сучасному світі засоби масової інформації часто є інструментами влади і використовуються для впливу на громадськість. З метою навіювання хибної інформації, введення людей в оману та маніпулювання масовою свідомістю вони публікують свідомо неправдиву інформацію, нехтуючи при цьому достовірністю джерел, і таким чином схиляють людей до поглядів, які в даний час є вигідними владі. Як свідчить історія пропаганда, тобто поширення в засобах масової інформації хибних ідеалів та цінностей з метою впливу на масову свідомість, може призвести зокрема до таких негативних насліків як збройний конфлік або війна. Отже, дослідження поширення пропаганди за допомогою засобів масової інформації та її впливу на масову свідомість в контексті сучасної російсько-української війни є досить актуальним. Аналіз останніх публікацій свідчить про те, що дослідженню різних аспектів пропаганди та контрпропаганди присвячено значну кількість наукових досліджень. Зокрема, можна назвати праці Н. В. Васильєвої, О. Ю. Висоцького, В. І. Волконовської, Ж. З. Денисюк, С. С. Драбюк, Б. М. Калініченка, В. В. Лизанчука, А. О. Некрасова та інші. Значна увага у їхніх працях приділяється питанням поширення пропаганди та протидії їй, формування державної інформаційної політики, маніпулятивних технологій тощо. Метою кваліфікаційної бакалаврської роботи є дослідження проблем поширення пропаганди на прикладі сучасних засобів масової інформації. 3 Для досягнення зазначеної мети були поставлені такі завдання: - дослідити історію виникнення та поширення пропаганди в політичній та соціальній сфері; - проаналізувати еволюцію змісту поняття «пропаганда» та визначити її характерні риси; - охарактеризувати основні види пропаганди в залежності від різних критеріїв; - прослідкувати поширення пропаганди у засобах масової інформації та її вплив на масову свідомість; - розглянути базові методи і прийоми впливу пропаганди на громадян та визначити їхні основні відмінності; - дослідити феномен контрпропаганди, його структуру та функції в умовах російсько-української війни. Об’єктом дослідження є пропаганда як категорія соціальної та політичної систем суспільства. Предметом дослідження є політика поширення пропаганди та її вплив на масову свідомість в контексті російсько-української війни. Для досягнення поставленої мети і реалізації завдань у кваліфікаційній бакалаврській роботі було використано філософські, загальнонаукові та спеціальні методи дослідження. Історичний та логічний методи допомогли прослідкувати еволюцію поширення пропаганди від давніх часів до сучасності. Порівняльний метод дозволив не лише співвіднести погляди політиків та філософів різних епох на зміст поняття «пропаганда», а й визначити його характерні риси та особливості. Використання герменевтичного методу спрямоване на виявлення особливостей інтерпретації та розуміння поняття «пропаганди» в політичній філософії. Метод філософської діалектики застосовувався, зокрема, під час дослідження видів, методів та прийомів пропаганди і контрпропаганди. Методологічні прийоми аналізу, синтезу та узагальнення використовувались при формулюванні загальнотеоретичних характеристик 4 пропаганди, маніпуляцій, засобів масової інформації, контрпропаганди тощо як категорій політичної філософії. Основними інформаційними джерелами для дослідження еволюції пропаганди виступили твори класиків філософської та наукової думки Платона, Аристотеля, Волтера Ліппмана, Гарольда Ласвела, Олівера Томсона, Едварда Бернейса, Хосе Ортеги-і-Гассета, Макса Горкхаймера, Теодора Адорно, Еріха Фромма та інших. Для аналізу поширення пропаганди у засобах масової інформації, її вплив на масову свідомість та методів боротьби з нею були використані праці Дмитра Павлова, Михайла Требіна, Таїсії Чернишової, Юргена Габермаса, Френсіса Фукуями, Ноама Чомські, Скотта Бродо та інших. Теоретичне значення бакалаврської роботи полягає у дослідженні базового поняття пропаганди, виявленні його історичної генези і трансформації, а також аналізі методів контрпропаганди в контексті російсько-української війни. Практичне значення кваліфікаційної баклаврської роботи полягає в тому, що в ній систематизовано основні теоретичні засади пропаганди та контрпропаганди, визначено їхні ключові методи і прийоми на різних етапах розвитку суспільства. Результати, отримані у процесі підготовки кваліфікаційнох роботи можуть бути використані, зокрема, з метою формування у населення навичок критичного мислення, а також вдосконалення політики боротьби з російською пропагандою в Україні. Кваліфікаційна бакалаврська робота складається зі вступу, двох розділів, шести підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Ключові терміни: пропаганда, масова свідомість, контрпропаганда, маніпуляція, вплив, навіювання, програмування, засоби масової інформації. 5 РОЗДІЛ 1. ЕВОЛЮЦІЯ ПОНЯТТЯ «ПРОПАГАНДА» В ПОЛІТИЧНІЙ ТА СОЦІАЛЬНІЙ ІСТОРІЇ 1.1. Історія зародження та поширення пропаганди: від грецьких полісів до середини ХХ століття Існує багато різних точок зору щодо того, де і коли вперше з’явилася пропаганда. Однак більшість дослідників в якості своєрідної «точки відліку» розглядає період виникнення класів та зародження держави, коли люди вже починають усвідомлювати свій матеріальний інтерес. На найбільш ранніх етапах історії людська діяльність визначалася інстинктами, притаманними людині як біологічній істоті, і виходила насамперед із необхідності протистояти природі, яка загрожувала її існуванню. За таких умов людина не відокремлювала себе від природи та інших живих істот. В той час всі господарські зв’язки обмежувалися безпосереднім виробництвом і кожен міг задовольнити свої матеріальні потреби лише на тому рівні, на якому це робили всі інші. Прагнення конкретної людини були орієнтовані на підтримку необхідного рівня споживання та відповідали прагненням інших членів общини. Фактично особисті інтереси були відсутні, вони співпадали з соціальним інтересом загалом. Наслідком цього стала відсутність суперечності матеріальних інтересів, закріпленої в соціальних інститутах. «Точка відліку» знаходиться там, де людина починає усвідомлювати свій матеріальний інтерес як не тотожний інтересам інших людей та спільноти загалом. З цього моменту виникає безліч особистих, індивідуальних інтересів, які, з одного боку, залежать один від одного, а з іншого – протистоять. Механізм їхньої взаємодії визначає соціальну структуру суспільства, що передбачає наявність класів, тобто стійких груп осіб зі схожими матеріальними інтересами. 6 Виробництво матеріальних благ передбачає можливість їхнього відчуження від безпосереднього виробника та перерозподілу на користь інших членів суспільства. Оскільки масштаби виробництва матеріальних благ обмежені, виникає конкуренція за їх максимальне присвоєння, що зумовлює жорстке протистояння різних соціальних груп, одні з яких займаються виробництвом, а інші – присвоєнням його результатів. Таким чином, формується система соціальної нерівності, заснована на пануванні однієї групи людей над іншою. Цілком природно, що група, яка домінує, зацікавлена у закріпленні та збереженні цієї структури. Вирішити це завдання можна за допомогою фізичного насильства. Однак його застосування є недостатньо ефективним, оскільки в такому випадку, по- перше, необхідно мати великий апарат силових структур, що відповідають за внутрішню стабільність у суспільстві, а по-друге, слід пам’ятати, що опора на страх дозволяє контролювати лише зовнішні прояви асоціальної поведінки, залишаючи поза увагою внутрішні механізми саморегуляції особистості. В результаті виникає потреба застосування ненасильницьких методів, які дозволяють формувати внутрішні механізми самоконтролю особистості чи соціальної групи і впливати на ці механізми. При цьому самі ці механізми, розвиваючись і змінюючись разом із суспільством, повинні відповідати відносинам нерівності, що існують в даному суспільстві, і які вони покликані підтримувати та закріплювати. Вирішити це завдання дозволила поява пропаганди. Першу спробу використання методів пропагандистського впливу було здійснено у давньогрецьких полісах. За часів афінської демократії вільний громадянин мав реальну можливість впливати на долю своєї держави за допомогою майстерного володіння мистецтвом красномовства. Як наслідок у VI – V ст. до н. е. в Афінах виникла риторика, першими практиками і теоретиками якої були софісти. Основи риторики були закладені Аристотелем: …оскільки не можна під час розмірковувань використовувати самі речі, замість них ми 7 користуємося іменами як їхніми знаками, ми вважаємо, що те, що відбувається з іменами, відбувається і з речами, як це відбувається з камінцями для рахування для тих, хто рахує. Але відповідності тут немає, бо кількість імен та слів обмежена, а кількість речей необмежена. Тому одне й те саме слово і одне ім’я неминуче позначають багато. Отже, так само … як обізнані вводять в оману тих, хто не вміє поводитися з камінцями для рахування, так і при наведенні доказів роблять неправильні висновки ті, хто не знає значень слів, – і коли самі розмірковують, і коли слухають інших... А оскільки деякі дбають більше про те, щоб славитися мудрими, ніж бути мудрими і не славитися ними (адже софістика – це уявна мудрість, а не дійсна, і софіст – це той, хто шукає користі від уявної, а не дійсної мудрості), то ясно, що для них важливо швидше здаватися такими, що виконують справу мудрого, ніж дійсно виконати її, але при цьому не здаватися такими, що виконують її [2, С. 536]. Ці ідеї далі були розвинені Платоном в цілісну систему в його останньому діалозі «Закони». На його думку, всі людські установки є довільними і випадковими. Він заперечує існування богів, вважаючи віру в них упередженням, а справедливість називає вигадкою людського розуму. Платон стверджує, що закони в державі встановлюють найсильніші для власної вигоди. Оскільки ж кожен за своєю природою прагне до того, що для нього корисне чи приємне, то мета громадянина має полягати в тому, щоб обернути до своєї вигоди більшість, що панує в державі. Засобом для цього є красномовство [46, C. 90–106]. Риторика розвивалася не тільки у Стародавній Греції. Історичні праці, які збереглися до наших днів, свідчать про те, що римські імператори та сенатори для підтримання своєї влади використовували не тільки прийоми усної пропаганди, а й такі пропагандистські стратегії, в яких застосовувалися всі доступні для того часу форми комунікації. Масштаби пропаганди були зумовлені цілком реальними проблемами держави. Значні завоювання вимагали створення найбільш ефективної мережі контролю над 8 населенням, яка була б менш затратною, ніж утримання в кожному завойованому місті гарнізону легіонерів. Наслідуючи грецькі поліси, в яких з метою пропаганди використовували архітектуру, скульптуру, музику, поезію, театр, римські імператори не тільки перейняли цей досвід, а й надали йому більшого масштабу та завершеності. Римська імперія запропонувала місцевому населенню не лише військовий захист, а й філософію та духовну культуру. Фактично, пропаганда скористалася політичним і духовним вакуумом, заповнюючи його імперською ідеологією та символікою. В результаті сформувалася комплексна система трансляції норм та цінностей, яка поряд з різними формами усної комунікації та матеріальними носіями пропагандистських символів (монети, тріумфальні арки, штандарти тощо) впливала на внутрішню саморегуляцію людей. Поряд з цим використовувалися й інші форми впливу, такі як організація масових свят, видовищ, ігор тощо. Часто ці форми набували грандіозних масштабів. Велику популярність у Стародавньому Римі мали різні «бойові» програми. Наприклад, у 46 р. до н. е. Цезар наказав викопати на Марсовому полі озеро, на якому влаштували показову битву між сирійським та єгипетським флотами. В ній брало участь 2000 веслярів та 1000 матросів. Витрати окупалися тим впливом, який подібні видовища мали на масову свідомість: глядачі перетворювалися на співучасників програми, отримуючи не стільки видовищну, скільки морально-політичну інформацію. Ефективними засобами переконання членів суспільства у могутності та всесильності правителів були тріумфальні ходи, масові свята тощо. В умовах мало розвинених засобів зв’язку вони ставали своєрідним каналом спілкування правлячої верхівки з народом, уособлюючи суто зовнішню «єдність» інтересів різних соціальних верств. Як свідчить історія, загострення у соціальній, економічній та політичній сферах призводить до значного розвитку пропаганди. Тож другим прикладом масштабного використання технологій пропаганди 9 можна вважати християнство, яке є яскравим доказом того, що не завжди пропаганда має негативний вплив і часто вона націлена на позитивні соціальні й політичні зрушення. Якщо в Римській імперії основною метою пропаганди було зміцнення державної влади, влади імператора, то для християнської пропаганди такою метою стала боротьба за внутрішній, духовний світ людини. За тривалістю та ефективністю використання технологій пропаганди релігія не мала аналогів. Спираючись на розуміння потреб і сподівань своєї пастви, вона швидко та гнучко реагувала на політичні й соціальні трансформації. Нова релігія знайшла спосіб замінити вже існуючі вірування, а отже, виграти битву за розум та серця людей. На момент розпаду Римської імперії прихильники християнства не мали контролю над офіційними каналами поширення інформації, що існували в той час. Це значною мірою зумовило своєрідність технологій пропаганди, які вони використовували на різних етапах поширення свого віровчення. Зокрема конкуруючи з сотнями інших релігій, християнські пропагандисти надавали нової форми традиційним закликам. Тепер вони повинні були впливати на емоції, мати легкість сприйняття та відтворення. Представники церкви використовували параболи, зображення драматичної міміки на підлозі храму, графічні метафори (насіння на кам’янистому ґрунті, очі верблюда, пастух та його стада), а також персональні фактори, що виходили за межі особистості. Вони створювали та використовували альтернативні канали поширення інформації, надавали їм масового характеру. Наприклад, навернення віруючих відбувалося за схемою, яка нагадує сучасну піраміду з системи мережевого маркетингу. Виступаючи з проповідями, дванадцять апостолів створювали «первинні осередки» навернених, кожен осередок вибирав своїх власних лідерів і поширював пропаганду далі, створюючи широку мережу єдиновірців. Використання такої схеми дозволило значно поширити християнство за дуже короткий термін. 10 Початок XVII ст. ознаменувався черговим сплеском поширення пропаганди, який був пов’язаний з появою її інституційних форм. Загострення боротьби між різними конфесіями та сектами, поява і розвиток нових каналів та засобів комунікації призвели до реорганізації старих і появи нових технологій пропаганди. В цей період Ватикан впроваджує цілу низку заходів, які мають на меті зміцнити позиції католицизму в різних частинах світу [44]. У 1622 році папа римський Григорій XV видає указ про реорганізацію всієї церковно- католицької пропаганди та створення спеціального відомства – Конгрегації пропаганди віри (Congregatio de Propaganda Fide). Саме ця дата зазвичай вважається першим випадком публічного використання терміну «пропаганда». Її метою проголошується не лише навернення іновірців до католицизму, а й повернення до лона Церкви тих, хто був відлучений від неї через «підступність ворогів Божих». Для цього здійснювалася підготовка професійних проповідників, збільшився випуск літератури з пропаганди віри, поштова служба безкоштовно розповсюджувала матеріали Конгрегації по всіх куточках світу. Таким чином, католицька пропагандистська машина, перетворилася на величезний розгалужений апарат, аналогів якому не було не тільки у XVII столітті, а й у наступні двісті років у жодній країні світу [46]. Поява Конгрегації пропаганди віри сприяла централізації дій місіонерів католицької церкви. Вони повинні були не використовуючи примусу навертати чоловіків і жінок до добровільного прийняття християнства. Указ Григорія XV заклав основи сучасних методів пропаганди, в яких акцент робиться на управлінні думками, а відтак – діями людей. Це зумовило необхідність підготовки не просто ерудованих в тих чи інших галузях місіонерів (пропагандистів), а й людей, які розділяють цю систему цінностей і повністю віддані їй. У 1627 році папа римський Урбан VII заснував семінарію, яка стала першим закладом освіти, де навчали пропаганді. 11 Як було зазначено вище, особливо інтенсивно пропаганда розвивається в кризові періоди. В такі часи актуальними стають будь-які технології, які можуть допомогти виграти боротьбу за думки населення. Коли ситуація стабілізується, на зміну агітаційній функції пропаганди приходить інтеграційна, спрямована на збереження становища, якого досягла та чи інша група або індивід. Одним із найяскравіших прикладів такого переходу є Французька революція кінця ХVIІI століття та прихід до влади Наполеона. Надихаючись американською революцією, спрямованою проти британських колонізаторів, французи скинули деспотичну монархію та встановили нову форму правління. Такі дії означали відмову від ідеї «божественних прав королів», перехід до «природного порядку» та вимагали суттєвих змін у філософському підґрунті французького суспільства. Для того, щоб довести ці зміни до логічного завершення, лідери революції звернулися до масованої пропагандистської кампанії, метою якої було максимальне поширення нових ідей та зміни у структурі французького суспільства й культури. Революціонери використовували різні засоби поширення свої доктрини у світі. Головним знаряддям їхньої пропаганди було запровадження нових символів. Наприклад, У. Філіпс Девісон звертає увагу на те, що серед тих, хто симпатизував революції, навіть був поширений особливий стиль одягу [50, С. 33]. По всій Європі можна було побачити французькі національні кольори – червоний, білий та синій. Натовпом маніпулювали за допомогою феєрверків, спалювання опудал ненависних політиків та аристократів і особливо за допомогою патріотичної музики: протягом тривалого часу прикладом могутності музичної пропаганди була «Марсельєза». Французька революція навіть мала своїх офіційних художників-пропагандистів, найвідомішим серед яких був Жак Луї Давид. До 1794 року він керував художніми питаннями нової республіки, а пізніше вигадав «імператорський імідж» для Наполеона. Працюючи в стилі 12 реалізму, який цілком відповідав революційному контексту часу, Давид створював мистецтво для середнього класу. Його роботи продовжували надихати представників наступних режимів, які також намагалися експлуатувати мистецтво. Незважаючи на невеликі перемоги, Французька революція виявилася настільки руйнівною для існуючої соціальної і політичної структури Європи, що почали виникати абсолютно нові політичні форми, які, в свою чергу, вимагали створення нових міфів та героїв, які б забезпечили необхідне соціальне і культурне єднання. Одним з таких героїв став Наполеон Бонапарт. Його можна вважати одним з найбільших майстрів використання пропаганди в історії. Ще на початку своєї кар’єри військового офіцера він усвідомив владу маніпуляції символами, навчився використовувати пресу в якості політичної зброї задля власного блага, дивував опонентів новими техніками пропаганди. Наполеон запровадив внутрішню цензуру, проте докладав чималих зусиль для появи профранцузьких статей в газетах по всьому континенту. Французи започаткували кілька газет на окупованих німецьких територіях, у Парижі міністерство закордонних справ видавало нібито англійську газету «Argus of London», яка була дуже популярною серед британських військовополонених [50, С. 47]. Також за часів Наполеона широко використовувалися листівки, які розповсюджували серед населення перед вторгненням його армій. Він обіцяв свободу таким країнам, як Італія, де гноблення стало нормою політичного життя, і натяк на свободу сприяв загальному збудженню. Навіть Кодекс Наполеона – список законів, які легко перекладаються, був вражаючою демонстрацією сили революційної імперії, сили, яка легко могла поширитися й на інші європейські країни. Аналізуючи технології пропаганди часів Наполеона, необхідно звернути увагу ще на декілька моментів: по-перше, було створено досить розгалужену, добре організовану поліцейську мережу цензури, основною метою якої було обмеження поширення небажаних творів; по-друге, у 13 державній та військовій політиці широко використовувалися засоби масової інформації, зокрема газети. Наполеону навіть приписують відомий вислів: «Чотири газети зможуть завдати ворогові більше зла, ніж стотисячна армія»; по-третє, велика увага приділялася контрпропаганді. Наполеон прагнув особисто знати все, що було написано у його головного противника. Під час підготовки до війни проти Австрії він наказав німецькомовним газетам залежних від нього країн висміювати всі статті віденських та пресбурзьких газет, спрямованих проти Франції. Значну увагу Наполеон приділяв удосконаленню прийомів дезінформації з метою введення зовнішнього, а часто й внутрішнього ворога в оману щодо своїх задумів. Спочатку це робилося з військових міркувань. Одного разу, під час сварки з поліцейськими наставниками друкованих видань, через те, що якась газета навела точні дані про чисельність французьких військ на одній із ділянок, Наполеон зауважив: «Якби газета збільшила чисельність вчетверо – ще можна було б допустити!». В іншому випадку він не лише дав пряму вказівку своїм союзникам послати йому підкріплення, а й наказав їм повідомити через пресу, що вони подвоюють кількість відправлених військ. У ХІХ ст. розвиток пропаганди був переважно пов’язаний зі збільшенням швидкості передачі повідомлень і зростанням міського населення. Прогрес у друкарській справі, особливо після винаходу парового двигуна, а пізніше електрики, відкривав нові можливості для відточування пропаганди як політичної та економічної зброї. Ще більшому посиленню впливу друкарства сприяла можливість друкувати гравюри, а з 1880 року й фотографії. Тільки-но нова форма масової комунікації знаходила свою аудиторію, її одразу починали використовувати в якості засобу для ведення пропаганди. Для привернення уваги громадян пропагандисти використовували і газети, і журнали, а згодом і кіно. Особливий вплив на розвиток пропаганди в цей історичний період мали декілька основних сфер, перше місце серед яких звісно ж займає сфера політики. Перша світова 14 війна, жовтнева революція 1917 року, прихід до влади Гітлера у 1933 році, Друга світова війна, подальший розвиток революційних війн у Китаї, Індокитаї та Алжирі, а також холодна війна, були новими етапами розвитку сучасних технологій пропаганди. Щороку вони розвивалися, поглиблювалися, з’являлися нові методи. Завдяки діям низки політичних діячів пропаганда набула таких масштабів свого розвитку, які неможливо порівняти з усією попередньою історією людства. Друге місце займає сфера комунікативних технологій. Розвиток засобів масової інформації і покращення мереж комунікації призвели до появи масової аудиторії та збільшили використання й ефективність технологій впливу. Всі засоби масової інформації – газети, журнали, радіо, кіно і телебачення – пристосовували свої унікальні характеристики до нових методів пропаганди. Наприкінці XIX – на початку XX ст. розвиток технологій пропаганди, які використовувалися під час війни, та нові вимоги, що висувалися демократичними політичними інститутами, сприяли загальному усвідомленню безперечної сили методів і прийомів пропаганди. У ХХ столітті термін «пропаганда» став загальновживаним. Роки Першої світової війни ознаменувалися масовим зверненням до пропаганди, коли її активно використовували для того, щоб всіма доступними засобами підвищити моральний дух солдат та здобути прихильність громадян. Зокрема американський письменник, журналіст та політичний коментатор Волтер Ліппман у своїй фундаментальній праці «Громадська думка» стверджував, що за допомогою пропаганди формується свідомість людей [43, С. 26]. Аналізуючи Першу світову війну, він писав про те, як французьке верховне командування використовувало пропаганду для підняття настрою громадян, називав пропаганду «органом народного правління» і наголошував, що ніхто ще не розуміє її наслідків, але припускав, що пропаганда здатна змінити усі політичні передумови та розрахунки, змінити мислення людей [43, С. 248]. 15 Широко використовував пропаганду і британський уряд, але вона була переважно спрямована на союзників та нейтральні країни, з метою заручитися їхньою військовою підтримкою. Терміном «пропаганда» британські посадовці позначали різноманітні публікації, наприклад, новини, листівки, памфлети, фільми тощо. Наприкінці 30-х років ХХ століття у Великобританії було створене нове міністерство інформації, яке насправді займалося тим, що сьогодні називається пропагандою. Використовуючи газети, радіо, кіно, живі виступи, Міністерство повинно було представляти державну політику та досягнення британського уряду якнайкраще, а політику ворожих держав – в негативному ключі. Однак з 1920 – 1930-х років термін «пропаганда» набув негативного значення головним чином через інтенсивне використання даної техніки ідеологами тоталітарних режимів для легітимації влади та встановлення контролю над суспільством. В цей час в Німеччині проводилися перші дослідження в галузі теорії і практики пропаганди, в том числі щодо її впливу на населення інших країн. В результаті були написані десятки наукових праць з питань пропаганди, журналістики, громадської думки. Активна політика поширення пропаганди Німеччиною змусила американських чиновників зменшити її використання. Вони навіть відмовилися від вживання цього слова. Потужна роль пропаганди під час Першої світової війни не залишилися поза увагою тогочасного американського ділового співтовариства. Так племінник Зігмунда Фройда, Едвард Бернейс, надихаючись книгою Ліппмана та використовуючи деякі ідеї свого дядька про психоаналіз для просування комерційних продуктів і послуг, став «піонером» в галузі зв’язків з громадськістю та пропаганди. У своїй книзі 1923 року «Кристалізація суспільної думки» він зазначав, що пропаганда підступна, нечесна, закулісна і вводить людей в оману [31, С. 212]. Згодом Бернейс змінив свою думку і спробував відродити нейтральне значення цього терміна. У книзі 1928 року «Пропаганда», він зазначав, що 16 усвідомлює, що слово «пропаганда» для багатьох має «неприємний відтінок». Однак, хороша чи погана пропаганда в будь-якому випадку, залежить від мети, що ставиться перед нею, та від правильності інформації, що публікується [32, С. 48]. Також він стверджував, що пропаганда є важливою частиною демократичного суспільства, оскільки маси потребують керівництва з боку невеликої групи природних лідерів чи «невидимих правителів» [32, С. 37]. Отже, підсумовуючи все вищезазначене, слід наголосити, що протягом всієї історії свого розвитку людство постійно запроваджувало та вдосконалювало різноманітні технології пропаганди. Причому залежно від рівня розвитку комунікацій в суспільстві домінував той чи інший канал пропагандистського впливу. Наприклад, для Римської імперії притаманні були форми пропаганди, пов’язані з безпосереднім сприйняттям інформації: виступ на форумі, «масові заходи» тощо; для доби Наполеона – газети. При цьому пропаганда не відкидала попередній досвід та технології. Яскравим прикладом впливу всіх можливих каналів комунікації на електорат є сучасні виборчі кампанії. Збільшення уваги до технологій пропаганди, як правило, відбувалося в періоди різноманітних соціальних катаклізмів: війни, революції тощо. І якщо під час цих катаклізмів пропаганда орієнтувалася на вирішення конкретних, миттєвих завдань, то після стабілізації ситуації вона починала відігравати інтеграційну роль, закріплюючи ту соціальну структуру, яка склалася в період трансформацій. Таким чином, пропаганда, переважно, транслює та підтримує ту ідеологічну систему, яка відображає уявлення елітарних груп про суспільство та про їхнє становище у ньому. Отже, історичний аналіз пропаганди дозволяє підтвердити твердження про те, що вона є відкритою системою, яка саморозвивається. Однак історичний огляд лише частково формулює умови, що визначають динаміку пропаганди, і при цьому зосереджується переважно на зовнішніх 17 обставинах, а не показує внутрішню структуру та взаємозв’язки цієї системи. 1.2. Трансформація змісту поняття «пропаганда» У сучасній науковій літературі сформувався досить широкий спектр визначень терміну «пропаганда», хоча переважна більшість з них має дискусійний характер. Однією з причин дискусії є те, що в різні періоди часу зміст цього поняття змінювався. Термін «пропаганда» походить від латинського дієслова propagare – «поширювати», і спочатку при його використанні акцент робився насамперед на незаперечній істинності тверджень, які пропагуються (наприклад, пропаганда поширення «істинної віри»), тож вони не піддавалися жодному сумніву з боку членів суспільства. На сьогоднішній день ситуація дещо змінилася, як і значення слова пропаганда. Аналіз змісту поняття «пропаганда» показує, що основна дискусія відбувається навколо двох тем. У першому випадку робляться спроби проаналізувати зміст поняття «пропаганда», у другому – обговорюється його співвідношення з поняттями «паблік рілейшнз» та «реклама». Більшість дослідників пропаганди розглядають її відразу в декількох аспектах. Однак незважаючи на різні підходи та визначення, фактично всі вони описують прояви та застосування різних методів і технологій пропаганди в сфері духовної діяльності індивіда або групи. Причому це правило залишається незмінним навіть у випадках, коли кінцевим результатом пропаганди є не лише формування певних когнітивних, оціночних та емоційних структур у свідомості людей, а й формування необхідних моделей поведінки. Одна група дослідників розглядає співвідношення пропаганди та особистості. Зокрема, аналізуючи пропаганду та рекламу за аналогією з психологічним впливом, Е. Фромм стверджував, що «реклама апелює не до 18 розуму, а до почуття; як будь-яке гіпнотичне навіювання, вона намагається впливати на свої об’єкти емоційно, щоб змусити їх підкоритись інтелектуально... Така реклама навіює певні мрії наяву, за рахунок чого дає людині задоволення так само, як це робить кіно, але тим часом посилює почуття меншовартості й безсилля… Усе це зовсім не означає, що реклама й політична пропаганда відкрито підкреслюють незначущість індивіда. Зовсім навпаки: вони лестять індивіду, надаючи йому ваги у власних очах, вони вдають, ніби звертаються до його критичного судження та здатності розібратися у чому завгодно. Проте це лише спосіб притлумити підозри індивіда й допомогти йому обдурити самого себе, щоб він повірив: його рішення буцімто незалежні» [30, С. 132–134]. Г. Франке підходить до цього по-іншому. Він стверджує, що забобони нецивілізованих народів неможливо подолати за допомогою розуму, оскільки некультурна людина не здатна сприймати раціональні судження. Єдине, що залишається, – впливати на неї так, щоб змінити її уявлення, а останнє можливе лише на психологічній основі [50]. Основою для пропаганди, на думку Г. Франке, є психологічні та біологічні особливості людини. Однією з цих властивостей, що визначають її поведінку, є наслідування, що саме по собі постає як властивість, яка позитивно впливає на організм. Воно сприяє набуттю досвіду, навчанню індивіда. Однак наслідування, яке випливає з відсутності власних переконань та нездатності сучасної людини мислити критично й діяти раціонально, називається модою, що перетворює людину на об’єкт, на який легко впливати. Тут також можна згадати роботи науковців, котрі аналізували психологічні ефекти та механізми, якими супроводжується поширення пропаганди або, навпаки, ускладнюється. До авторів, які працювали у такому напрямку, можна віднести низку американських дослідників. Зокрема Д. Креч та Р. Крачфілд визначали пропаганду як специфічну форму стимулювання, яка у разі успіху призводить до навіювання [41]. Таким чином весь процес впливу можна звести до аналізу стимулів, які 19 застосовуються, та ступеня сприйнятливості індивіда до навіювання. Слід зазначити, що під навіюванням автори розуміють процес впливу на поведінку індивіда без застосування логічного обґрунтування. В рамках такого підходу пропаганда сприймається як вид психологічного впливу. При цьому основний акцент робиться на аналіз внутрішніх психологічних механізмів особистості, які впливають на ефективність пропаганди. Інший підхід до тлумачення поняття «пропаганда» пов’язаний з його співвідношенням з поняттям «суспільство». В такому випадку пропаганда розуміється як система духовного впливу, метою якої є формування певних соціальних характеристик, що дозволяють суспільству стабільно функціонувати. Якщо в першому випадку йшлося про окрему людину і об’єктами впливу виступали людські емоції та почуття, то прихильники другого підходу основну увагу приділяли впливу пропаганди на маси. Прихильники такого підходу стверджували, що пропаганда така ж давня, як і саме суспільство, оскільки вона виражає інстинктивні потреби людей у збереженні стабільності навколишнього світу. Наприклад, основним завданням первісних релігійних практик було формування не лише певних соціальних відносин, а й досить чіткої моделі інтерпретації, яка пояснювала витоки і причини нерівності, що існувала в тогочасному суспільстві. Такої позиції дотримувався, зокрема, іспанський філософ Xосе Ортега-і-Гассет, який пов’язував походження цього феномена з необхідністю духовної диктатури в усі періоди людської історії. На його думку, народ не має теоретичного розуміння буття речей, йому притаманні лише оціночні судження. Народ ніколи не мав поглядів про щось, а лише віру, емпіричний досвід, перекази, приказки. Філософ зазначає, що «більшість людей не має поглядів» [18, С. 102]. Це, в свою чергу, заважає людям приймати розумні рішення, а без них їхнє «співжиття було б хаосом або ще менше: історичною порожнечею». Тому «погляди треба впорснути їм під тиском, як мастило в машину» [18, С. 102]. Зрозуміло, що таке 20 нав’язування є насильством. Проте, на думку Хосе Ортеги-і-Гассета, без духовної влади, без когось, хто наказує, без маніпулювання думкою та людьми в суспільстві запанувала б анархія, яка здатна призвести до його розпаду. Тому, він приходить до висновку, що формування масової свідомості представляє собою «загальний закон тяжіння в політичній історії» [18, С. 100]. Схожої думки дотримуються і Дж. Мейер та Р. Л. Джепперсон, які досліджували пропаганду з позиції процесів соціалізації та легітимації. Вони стверджували, що соціалізація з необхідністю відбувається в умовах будь-якої суспільно-політичної системи, оскільки ніколи раніше не існувало такого ладу, при якому люди могли б діяти та досягати успіху, лише задовольняючи свої вроджені інстинкти та потреби, не руйнуючи при цьому соціальної і політичної структури. Саме соціалізація, як форма пропагандистського впливу, на їхню думку, перетворює індивіда на корисного та успішного члена суспільства шляхом виховання його в дусі пануючих норм поведінки та в дусі тієї ролі, яку йому відводять [45]. Узагальнюючи погляди Дж. Мейера та Р. Л. Джепперсона щодо пропаганди, можна зазначити, що під цим явищем вони розуміють процес, спрямований на те, щоб змусити індивіда прийняти відповідний лад таким, яким він є. Пропаганда формує у індивіда схвальне ставлення до існуючої системи та до її інститутів, до її керівників, до методів, за допомогою яких вони обираються на свої високі посади тощо. З появою теорій масового суспільства такі уявлення про пропаганду набули свого розвитку. Аналізуючи пропаганду в контексті процесу масовізації, що розпочався у XIX столітті з розвитком індустріалізації, А. Елвайн визначає її як управління людиною, що здійснюється або в результаті так званого примусу речей, або внаслідок організованих класових інтересів, або в результаті відповідної економічної структури. На думку М. Чукаса, пропаганда – це контрольоване поширення свідомо спотворених уявлень для того, щоб спонукати людей до дій, які відповідають заздалегідь 21 наміченим цілям зацікавлених груп [48]. Він вважає, що завдання пропаганди полягає в тому, щоб створити людину, позбавлену будь-яких можливостей розібратися в ситуації, критично і розумно мислити, яка буде діяти лише під впливом штучних збудників та спрямовуючих сил. Підсумовуючи ці думки, можна зробити висновок, що масова людина не здатна до раціонального мислення, а отже, її свідомість повинна формувати духовна еліта суспільства, навіюючи їй відповідні ідеї, судження, норми поведінки. Отже пропаганда є необхідною, оскільки вона постає в якості системи ненасильницького управління суспільством, системи, яка викликана до життя об’єктивними факторами розвитку суспільства та держави. При цьому, на думку процитованих авторів, нездатність до раціонального мислення, не так властива масам самим по собі, скільки викликана зростаючою технізацією та раціоналізацією сучасного світу. Провідне місце проблема пропаганди займає у працях теоретиків Франкфуртської школи, передусім М. Горкгаймера та Т. Адорно. Основну увагу вони приділяють вивченню пропаганди як «управління громадською думкою у вигляді політичних символів» чи як «управління колективною поведінкою через використання значимих символів» [40, С. 97]. На прикладі формування та функціонування галузі культури автори аналізують сучасний їм механізм соціального домінування. Виходячи з оцінки наслідків раціональності в сучасну епоху, вони приходять до висновкe, що в умовах капіталізму всеосяжне проникнення та використання інструментальної раціональності, науки й технологічних досягнень стимулюють негативні тенденції. Світ стає предметом технічного регулювання, причому сама людина виявляється продовженням цього світу. При цьому М. Горкгаймер і Т. Адорно вважають, що інститути галузі культури виконують завдання поширення серед широких верств населення базових ціннісних констант державно-монополістичного ладу як основи його духовної культури. Твори мистецтва перетворюються на масову культурну продукцію і виконують 22 функції хибної свідомості. На думку дослідників, масове виробництво культурних форм передбачає уніфікацію індивідуальних особливостей, що, в свою чергу, перетворює всі вагомі соціально-культурні особливості людей до неважливі і таким чином сприяє підтримці пасивності та конформізму у громадян. Таким чином, можна стверджувати, що при такому підході пропаганда сприймається як специфічна соціальна система, яка задовольняє потреби панівних груп суспільства у збереженні та посиленні існуючої системи соціальних відносин. Представники наступного підходу розглядають пропаганду як процес цілеспрямованої масової комунікації і роблять акцент на аналізі структури та елементів, які входять до її складу. Вперше такий підхід до пропаганди застосував у своїх роботах Гарольд Лассвел. Аналізуючи процес поширення політичних повідомлень, він не лише сформулював структуру цілеспрямованої масової комунікації, а й розглянув її як пропагандистський процес зі своїми специфічними функціями. До них він відносить спостереження за навколишнім середовищем з метою виявлення його загрози для суспільства та визначення можливостей впливу з його боку на цінності як цього суспільства в цілому, так і його складових частин; кореляцію співвідношення складових частин суспільства та його реакцію на «поведінку» довкілля; передачу соціальної спадщини від покоління до покоління. Г. Лассвел стверджував, що пропаганда складається з тверджень, спрямованих на масову аудиторію. Однак слід розрізняти пропаганду та споріднені з нею види масової комунікації, зокрема такі як інструктування, інформування та дослідження, оскільки пропаганда містить в собі інтерпретацію та відбір інформації, що надається, з метою вплинути на погляди аудиторії і пропонує сумнівні твердження. Лассвел досліджує технічні способи поширення, приховування та зміни інформації, використання або блокування каналу передачі інформації, вибір або 23 відхилення посередників чи інших осіб, які беруть участь у передачі інформації. Відштовхуючись від цього він визначив пропаганду як контроль за громадською думкою за допомогою соціальних символів. Завдання цього контролю полягає у забезпеченні мобілізації та консолідації мас навколо єдиної мети, зокрема, в умовах воєнних дій – навколо перемоги у війні. Щоб забезпечити активну підтримку всіх, пропагандист повинен навчитися перетворювати війну на похід на ту святу землю, яка є найбільш привабливою для кожної із зацікавлених сторін [42, C. 76]. Представники ще одного підходу до визначення пропаганди розглядають її як певний вид діяльності. У філософсько-соціологічній літературі ХХ століття поняття «пропаганда» вживається у декількох значеннях. У широкому сенсі слова під пропагандою мається на увазі особливий вид соціальної діяльності, основною функцією якої є поширення знань, ідей, духовних цінностей та іншої інформації з метою формування певних поглядів, уявлень, емоційних станів, а через них – вплив на поведінку людей. У більш вузькому значенні під пропагандою мають на увазі діяльність, яка сприяє поширенню серед мас ідеології та політики певних класів, партій, держав. І, нарешті, у найвужчому значенні пропаганда представляє собою засіб ідейно-політичного впливу на маси. Приблизно тієї ж логіки дотримуються і автори навчального енциклопедичного словника з політології, в якому пропаганда визначається як «діяльність (усна або за допомогою ЗМК), яка популяризує і поширює ідеї в масовій свідомості» [22, С. 553]. Досить детально аналізує різні види діяльності у пропаганді М. Чукас. Він стверджує, що для досягнення необхідного результату неабияке значення має спеціалізація пропагандиста. У зв’язку з цим він розрізняє «підготовчу» та «оперативну» пропаганду. Фахівець із підготовчої пропаганди займається, переважно, створенням певного настрою у тій групі людей, яка є об’єктом його впливу. Він навіює їм необхідні «істини» і насаджує відповідні погляди, які, зрештою, повинні призвести до певних 24 дій. Однак самі дії не є його безпосереднім завданням. Оперативна пропаганда, головним чином, зосереджує свою увагу саме на діях. Вона закликає, агітує, вимагає дій. На думку Чукаса спеціаліст з оперативної пропаганди є справжнім підбурювачем і бунтівником, який у своїх цілях використовує невдоволення людей, розпалює расові, релігійні, політичні, економічні, міжнаціональні конфлікти тощо. М. Чукас прямо пов’язує пропаганду з брехнею та свідомими маніпуляціями, позиціонує її як контрольоване поширення свідомо спотворених уявлень, що спонукають людей до дій, які узгоджуються з раніше визначеними цілями зацікавлених груп. На сьогоднішній день, значна частина сучасних дослідників продовжує розглядати пропаганду як процес, головною метою якого є зміна суспільної думки або своєрідна «підказка» як має поводитися суспільство, і громадськість при цьому є мішенню влади. Фредерік Вінслоу Тейлор, визначаючи пропаганду, робить акцент на зацікавленості в ній тих, хто її поширює. Він зазначає, що пропаганда використовує комунікацію для того, щоб передати власну ідею чи ідеологію, які призначені для задоволення інтересів людини чи групи людей, котрі здійснюють цю комунікацію. При цьому він акцентує увагу на тому, що пропаганда визначається тим не лише реально сказаним, а й тим, що «не говориться». Сем Блек підкреслює, що пропаганда має бути спрямована на створення руху однодумців, а не на формування згоди, і в своєму визначенні звертає увагу на те, що через здатність змінювати та фальсифікувати факти в пропаганді відсутній етичний момент. Френк Джефкінс наголошує, що з метою утримання влади пропагандистська діяльність має бути спрямована на ретельно відібрані групи людей, які входять до складу більших груп. Ентоні Р. Дімаджіо у своїй книзі, присвяченій аналізу використання пропаганди під час війни з терором, пропонує більш нейтральне значення 25 терміна «пропаганда». Цитуючи Бернейса, він стверджує, що пропаганда вимагає навмисного обману і не обов’язково є «хорошою» чи «поганою» за своєю суттю [37, C. 23]. Васильєва Н. В., досліджуючи сутність поняття «пропаганда», стверджує, що пропаганда є «дієвою формою комунікації, за якої масово поширюються світоглядні ідеї, аргументи тощо, формується суспільна думка на користь конкретної політичної позиції для досягнення необхідного результату» [3, C. 36]. В той же час вона наголошує, що пропаганда «є зброєю масового ураження, оскільки впливає на свідомість населення і формує суспільне ставлення» [3, С. 38]. Шевців М. Б. та Гончарук К. А., пояснюючи термін «пропаганда» розглядають її як інструмент для управління людською свідомістю в середині держави для більш ефективного просування внутрішньої політики. На їхню думку, пропаганда – це «ідеологічно спрямована діяльність партії, громадського об’єднання чи іншої організації для формування у конкретних верств населення певних позицій і уявлень (світогляду)» [52, С. 120]. Шпилик С. В., аналізуючи спільні та відмінні рисі пропаганди, PR та інформаційної війни, зазначає, що пропаганда – це «форма комунікації, спрямована на поширення фактів, аргументів, чуток та інших відомостей для впливу на суспільну думку на користь певної спільної справи чи громадської позиції» [53, C. 180]. Лизанчук В. В. називає пропаганду популяризацією, поширенням, роз’ясненням та навіюванням політичних, філософських, наукових, релігійних, художніх та інших ідей, вчень, знань, поглядів, оцінок засобами масової інформації, усно, писемно, аудіовізуальними та іншими методами впливу на індивідуальну і суспільну свідомість [14, С. 22]. Як бачимо, в сучасних гуманітарних та соціальних науках існує досить широкий спектр визначень пропаганди: від сфери інформації до комунікації та маніпулювання громадською думкою. Безумовно, маніпулювання входить до арсеналу пропаганди, но в цілому її призначення 26 є значно ширшим – політична соціалізація громадян та мобілізація суспільної свідомості для підтримки загальнонаціональних цілей та цінностей. Сьогодні цілком очевидно, що пропаганда є механізмом двосторонньої комунікації, окрім нав’язування та інформаційного тиску вона на формує громадську думку, виходячи з користі пропонованої політики для суспільства. Підсумовуючи все вище зазначене, варто н, що виділення різних підходів до визначення пропаганди є досить умовним проте дозволяє зафіксувати низку важливих характеристик, що описують пропаганду. Отже, пропаганда – це набір специфічних методів і технологій переконання, реалізація яких призводить до змін індивідуальних та/або групових моделей оцінювання й поведінки. Пропаганда є соціальною системою, що відповідає за легітимізацію в суспільстві відносин, що склалися між панівною групою та масовою аудиторією. При цьому пропаганда, фактично, є ненасильницькою системою соціального контролю, що дозволяє регулювати ці відносини за допомогою уніфікації індивідуальних особливостей аудиторії та підтримки пасивності і конформізму. Пропаганда представляє собою особливу форму цілеспрямованої комунікації, характерною ознакою якої є поширення повідомлень, що прокламують або, навпаки, відкидають ті чи інші ідеологічні цінності. Пропаганда – це певний вид діяльності, що здійснює популяризацію та поширення ідей у суспільній свідомості. Таким чином, можна сформулювати найбільш узагальнене визначення пропаганди: пропаганда – це система, що виконує функцію соціального контролю, який здійснюється за допомогою впливу на ціннісну структуру особистості або групи цілеспрямовано поширюваної інформації, створеної на основі певної ідеології, і покликаної формувати та підтримувати моделі соціальної поведінки, що зберігають існуючу систему відносин між різними верствами суспільства. 27 1.3. Види пропаганди та сфери її застосування Як видно з попередньо викладеного матеріалу, пропаганда є далеко не новим явищем. Виникнувши в давніх суспільствах внаслідок появи класової нерівності, з часом вона продовжила набирати обертів і сьогодні представляє собою складну систему форм та засобів впливу на масову свідомість, кожна з яких має свої характерні риси і особливості. Драбюк С.С. пропонує класифікацію видів пропаганди в залежності від різних критеріїв [10, C. 154–155]. Зокрема, в залежності від спрямованості пропаганда поділяється на внутрішню та зовнішню. Внутрішня пропаганда орієнтована на так званого внутрішнього споживача. Її характерними рисами є шовінізм, прийом «зовнішнього ворога», психоемоційний вплив на свідомість, залякування та нав’язування єдино правильної точки зору та ідей, а також ізоляція суспільства від незалежних засобів масової комунікації. Зовнішня пропаганда, зазвичай, є більш латентною і поміркованою, вона адресована тим, хто перебуває за межами «системи». Її метою є створення лояльних режиму груп за його межами, а також приховування чи спотворення його реальних цілей і дій. Залежно від етапу пропаганда поділяється на підготовчу, яка передбачає створення сприятливого середовища для поширення певної ідеї, зондування населення, перевірку рівня довіри до фейкових новин, аналіз настроїв у суспільстві, дестабілізацію масової свідомості; активну – орієнтовану на збільшення впливу на масову аудиторію, заохочення до реалізації планів «режиму», підтримку активних дій, нерідко примус до дій за допомогою погроз або залякування; приховуючу, яка замовчує, заперечує та приховує злочини, вчинені режимом; уникаючу, яка вводить в оману за допомогою таких засобів інформації як розваги, досягнення згоди. Наприклад, в Стародавньому Римі цирки, спектаклі та різноманітні шоу, що розслабляюче впливають на маси, призводили до пасивного прийняття 28 будь-яких ідей або вводили в оману населення, яке чинило опір певним ідеям. Часто така форма пропаганди ототожнюється із цензурою, адже як і цензура, вона зміщує акцент інформації подалі від основних складних питань. В залежності від сфери поширення розрізняється: Політична пропаганда, яка містить у собі всі види пропаганди, спрямованої на захоплення, встановлення та утримання влади. Сюди відноситься не лише протистояння конкуруючих партій, а й різні форми створення образів, що лежать в у основі політичної влади. В ролі засобів досягнення цієї мети можуть виступати патріотизм, націоналізм, громадянська слухняність тощо. Інструментами політичної пропаганди, які гарантують безпеку правлячої еліти є тріумфальні процесії, прапори, гімни, корони, орли, піраміди та могили. До таких методів свого часу вдавалися Цезар, Наполеон, Гітлер. Крім того історія знає безліч інших прикладів як у давніх монархіях, так і в сучасних демократіях. Економічна пропаганда. Сюди можна віднести всі форми переконання в операціях купівлі-продажу та збереження благ, сировини, палива, землі, грошей, акцій; створення атмосфери довіри та конфіденційності в еономічній сфері тощо. Інформаційна пропаганда, тобто поширення пропаганди, за допомогою дезінформації і фейкових новин через засоби масової інформації. Особливою формою інформаційного впливу, що прагне викриття ворогів у воєнний час, наснаги для війська та перемоги союзників є воєнна пропаганда. Сюди відносяться листівки, які закликають до збройних нальотів, або сповіщають про необхідність здатися. Також тут можна загадати про драконів, якими вікінги прикрашали свої кораблі, про «Марсельєзу», про створення героїв – від фараона Рамзеса до генерала Залужного. 29 Ще одним різновидом інформаційного впливу є дипломатична пропаганда. Вона зазвичай використовується для створення позитивного чи ворожого ставлення до потенційного союзника чи потенційної жертви. Класичним прикладом такого виду пропаганди можна вважати використання Отто фон Бісмарком одного і того ж документа для формування войовничого настрою у свого народу і негативного ставлення до війни у французів. Культурна пропаганда передбачає поширення певних політичних, ідеологічних поглядів за допомогою творів мистецтва, відомих діячів культури чи інфлюенсерів. Ідеологічна пропаганда, пов’язана з поширенням певної системи ідей, релігійним наверненням. Такого роду пропаганду практикують пророки, містики, місіонери. Дидактична пропаганда пов’язана з навчанням населення принципам спільного життя: уникати суперечок і помилок, боротися з хворобами, брудом і хаосом, антисоціальними та шкідливими звичками тощо. Сучасне суспільство усвідомлює небезпечні тенденції навколишнього світу і все частіше вдається до такого роду пропаганди. Вона має значну владу та силу і приймається навіть у нетоталітарних державах, будучи як засобом подальшого розвитку та зміцнення суспільства, так і інструментом можливих змін. Особистісна пропаганда, або поширення пропаганди через приватне спілкування в тому числі за допомогою соціальних мереж та месенджерів. Залежно від ступеню достовірності інформації пропаганда поділяється на правдиву – подається таким чином, щоб схилити споживача до певного бачення тієї чи іншої події; частково спотворену – це коли події висвітлюються частково, у вигідному для пропагандиста ключі. В таких випадках використовуються такі інструменти як вирвані з контексту, неоднозначні фрази та кадри, змонтовані уривки відео з місця подій тощо; 30 відверто брехливу, тобто повністю сфабриковані інформаційні вкиди, які можуть виглядати як цілком реальні. Всі перелічені напрями пропагандистського впливу визначаються не лише специфікою сфери свого поширення. Пропаганда може мати агітаційний та інтеграційний характер. У першому випадку метою є спроба привернути увагу людей до певних проблем, у другому – формування пасивної, придатної для управління маси. Очевидно, що інтегруюча пропаганда – явище комплексне та складніше, ніж агітаційна пропаганда. Вона прагне домогтися не тимчасового впливу на людину, а її тотальної зміни зсередини за власним бажанням. Агітаційна пропаганда дає дуже швидкий та дієвий ефект, в той час як інтегруюча пропаганда діє неквапливо, поступово та непомітно. Як зазначає у своїх роботах французький філософ Жак Елюль [38], інтегруюча пропаганда найкраще працює з найбільш розвиненою та обізнаною частиною населення. Інтегруючу пропаганду краще сприймає інтелігенція, ніж, наприклад, селяни. Варто зазначити, що даний перелік видів пропаганди не є вичерпним і його можна продовжити. Розрізняють також позитивну та негативну пропаганду. Позитивна пропаганда доносить до широкого загалу ті чи інші погляди і переконання у зрозумілій формі. Метою позитивної пропаганди є сприяння соціальній гармонії, злагоді, вихованню людей відповідно до загальноприйнятих норм і цінностей цінностей. Позитивна пропаганда виконує виховну, інформаційну, роз’яснювальну функції у суспільстві. Вона орієнтована на користь тих, кому адресована, а не на обмежене коло зацікавлених осіб. Позитивна пропаганда не має маніпулятивних цілей, не допускає брехні та приховування фактів. Негативна пропаганда нав’язує людям певні переконання. Її метою є розпалювання соціальної ворожнечі, ескалація соціальних конфліктів, загострення протиріч у суспільстві. Вона роз’єднує людей, змушує їх дослухатися до волі пропагандиста. Технологія створення «образу ворога» 31 дозволяє згуртувати людей навколо пропагандиста, нав’язати їм вигідні йому погляди і стереотипи. Основна функція негативної пропаганди – це створення ілюзорної, паралельної реальності, вигідної пропагандисту, зі спотвореною системою цінностей, поглядів та переконань. Негативна пропаганда активно користується низькою критичністю та навіюваністю мас з метою маніпулювання ними на користь обмеженої групи осіб. Таким чином, можна говорити про присутність пропаганди у різних сферах соціальної реальності і, як наслідок, про її взаємодію з різними соціальними інститутами, які регулюють ці сфери. Однак це не дає відповіді на питання про характер взаємодії пропаганди з цими інститутами. У зв’язку з цим варто звернутися до уявлень Толкотта Парсонса про інформаційний обмін взаємодіючих систем та підсистем. Ключова ідея Парсонса полягає в тому, що найважливішим соціальним процесом є процес передачі інформації. Рух інформації безпосередньо пов’язаний із соціальним розвитком суспільства та його стійкістю. Каталізатор соціальних процесів, за Парсонсом, є інформаційний обмін взаємодіючих систем та підсистем. Відносини між системами та підсистемами суспільства і всередині них є обміном інформацією, тобто сукупністю символів, що викликають структурні зміни в системах. Парсонс висуває вкрай важливу тезу про те, що будь-яка система контролюється такою підсистемою, яка має великий інформаційний потенціал і споживає найменшу кількість енергії. Ця теза Парсонса має пряме відношення до проблеми пропаганди [21, C. 541; 29, C. 468]. Вище вже було визначено, що системною властивістю пропаганди є «поширення ідей». При цьому йдеться про те, що пропаганда сама по собі не виробляє інформацію, не створює ідеї, а використовує те, що вже було вироблено іншими соціальними інститутами, інтерпретуючи знання, повідомлення, міфи тощо для вирішення свого основного завдання – фіксації існуючої системи соціальних відносин у суспільстві. Це, в свою чергу, дозволяє говорити про те, що пропаганда є підпорядкованою 32 системою по відношенню до основних соціальних інститутів, оскільки має менший, ніж вони, інформаційний потенціал. 33 РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИКА ПОШИРЕННЯ ПРОПАГАНДИ ТА КОНТРПРОПАГАНДИ У ЗАСОБАХ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ 2.1. Поширення пропаганди у засобах масової інформації та її вплив на масову свідомість З самого початку своєї появи засоби масової інформації були сферою, де кожен окремий індивід зустрічається з політикою. Вони були підґрунтям як для навчання, так і для формування громадської думки. З цієї причини групи людей, які прагнуть до влади та контролю над масами, також прагнуть заволодіти цим найпотужнішим інструментом впливу. У зв’язку з цим існує небезпека того, що контроль над медіа стане інструментом домінування цих груп в публічній сфері. В результаті таке панування може призвести до загибелі справжнього демократичного суспільства. З ХІІІ по XVIII століття відбулася раціоналізація всесвітньо- історичного процесу і розум став переважали над віруваннями. Вважається, що саме в цей час громадянське суспільство остаточно прокинулося від глибокого метафізичного сну абсолютизму та церковного догматизму. Розпочинається занепад влади, яка набула абсолютного контролю над людьми. І, як зазначає Ю. Габермас, внаслідок знеособлення державної влади виникає громадянське суспільство. У феодальному суспільстві доби Середньовіччя король разом зі своїми феодалами на публіці представляли себе тими, хто має вищу владу. А з владою зазвичай пов’язані «такі слова, як величність, велич, … слава, гідність і честь» [6, С. 50). Однак така публічна демонстрація високої влади не була частиною життя простих людей. Габермас продовжує: «Представництво, як-от у сенсі репрезентації нації… не має нічого спільного з тією репрезентативною відкритістю, яка стосується конкретної екзистенції володаря і надає «аури» його авторитетові. Коли правитель країни, сюзерен, збирає довкруг себе світських і духовних владик, прелатів і муніципалів… тоді не йдеться про 34 зібрання делегованих, котрі репрезентують когось іншого. Допоки князь і його васали «суть» державою, замість щоб просто бути її представниками, … репрезентують вони свою владу не в ім’я народу, а «перед» народом» [6, С. 50–51]. Все, що не вписувалося у визначення помісного володаря, не могло бути публічним. Публічні виступи були прерогативою принцес і лицарів, тоді як прості селяни та міські купці виключали себе зі справ держави, залишаючись пасивними глядачами. Нова форма громадянської відкритості, вийшовши з ранньо- капіталістичної аристократичної культури Північної Італії, формувалася спочатку у Флоренції, а потім у Франції та Великій Британії [6, С. 52]. Ранні форми європейського капіталізму ХІІІ століття проклали шлях до появи буржуазних капіталістичних суспільств XVII століття й пізніше. В цей період «громадянська відкритість» високого Середньовіччя зазнала радикальних трансформацій від ексклюзивного й абсолютистського уявлення про вищу владу, втілену в короні, до публічного представництва, яке гарантується здоровим глуздом і віддає перевагу кращим аргументам. Влада в цьому сенсі не є функцією статусу; натомість її ототожнюють із суверенним характером народу в публічній сфері. Зародження фінансового та торгового капіталізму у Європі на початку XVIІI століття не лише сприяв зародженню нового суспільного ладу, але й дозволив зрештою запровадити міжнародний товарообіг та обмін інформацією [6, С. 58]. Подібно до того, як ранній розвиток публічної сфери обмежувався освіченою буржуазією та капіталістами, доступ до інформації також був обмежений нечисленною елітою. Розширення доступу до інформації співпадає з розвитком міжнародної торгівлі. Ю. Габермас зазначає, що обмін інформацією стає схожим на обмін товарами. «Орієнтовані на ринок купецькі обрахунки з розширення торгівлі потребували частішої та точнішої інформації про відділені в просторі події…» [6, С. 59]. Потреба в точних і нових відомостях з далеких країн для торгівлі та безпеки спонукала купців монополізувати поширення 35 інформації. «Великі торгові міста – це одночасно й центри обміну новинами. І перманентність цього обміну стає нагальною потребою відповідно до того, як стає перманентним обіг товарів та цінних паперів» [6, С. 59]. Однак під невпинним контролем промисловості за підтримки державної цензури інформація, яку отримували пересічні громадяни (купці, ремісники, селяни), була фрагментарною та прискіпливо перевірялася. Держава та еліти були не зацікавлені в тому, щоб дозволяти поширення новин, які зрештою служили їхнім інтересам у розширенні ринку та укріпленні влади в політиці. «… новини самі собою стають товаром. Адже професійне укладання повідомлень підпадає під ті самі закони ринку, появі якого воно взагалі завдячує власним існуванням» [6, С. 65]. Необхідною умовою для розвитку людської цивілізацій є розширення спілкування. Комунікація, яка лежить в основі будь-якого процвітаючого суспільства, дозволяє державним інститутам утримувати владу над людьми. Наприклад, в період Середньовіччя церква утримувала владу над людьми за допомогою Святого Письма та проповідей. Але на початку XV століття було винайдено друкарський верстат і це стривожило представників влади. Вони сприйняли появу вільної преси як загрозу своєму абсолютному пануванню над знаннями й поглядами людей. Згодом заяви для преси та інформаційні бюлетені, в яких висловлювалися ідеї, що загрожували державній владі, піддавалися цензурі офіційних цензурних комісій. «… в приватних кореспонденціях подавали докладні й значні для всіх повідомлення про засідання парламентів і воєнні події, збори урожаїв, податки, транспорти коштовних металів та, передусім… звістки про міжнародний обмін товарами. Але тільки кволий струмочок цього потоку новин крізь фільтри «писаних» газет надходить до тодішніх друкованих. Отримувачі приватної кореспонденції не були зацікавлені в тому, щоб зміст їхніх листів став публічним… Сито неофіційного контролю за інформацією з боку купецької верхівки та офіційної цензури, з боку урядових установ стосувалося переважно повідомлень з-за кордону, придворної хроніки, та незначних 36 торгових новин; …вони перейняли традицію «сенсаційності»: дивовижні зцілення та сильні зливи, вбивства, епідемії і спалення. Отже, інформація, що потрапляла під оприлюднення, належала до залишкової категорії усіх повідомлень» [6, С. 64–65]. Незважаючи на сувору цензуру, встановлену державними органами щодо вільної преси, вона, тим не менш, виконувала свою мету інформування людей. Однак проблема полягає в тому, що оскільки вільна преса належить елітним власникам, чиїм головним інтересом є їхня вигода, а не надання якісної інформації, то «новий комунікативний простір з його інституціями обігу інформації, безперечно, вписується в новопосталі форми комунікативности доти, поки бракує вирішальної ознаки – оприлюднення» [6, С. 59–60]. Завдяки новій технології друку на зміну писарям прийшли професійні автори та редактори, які друкували книги, журнали та газети. Застосування технології друку в масовому виробництві матеріалів для читання призвело до революції у сфері зав’язків з громадськістю. Успішне застосування технології друку для відтворення інформації замість рукописного тексту було лише першим кроком на шляху до появі того, що ми зараз називаємо медіа-інституцією. Це призвело до формування свободи преси. Необхідність забезпечення свободи преси – прикладом якої є різноманітність контенту – ґрунтується на ідеї, що така диверсифікація контенту в ЗМІ дозволяє громадянам маневрувати у каламутних водах демократії. Сьогодні проблема полягає не в тому, що громадськість не може вільно користуватися ЗМІ. Комерціалізація новин та інформації в сучасному світі призвела до небезпеки того, що громадяни можуть опинитися як поляризованими, так і паралізованими в ситуації інформаційного перевантаження [51, C. 16]. З розвитком технологій світ преси та зв’язків з громадськістю став більш потужним у комерціалізації новин і розваг. Фактично сьогодні преса належить до приватної сфери товарного обміну. З 37 одного боку діапазон та вплив засобів масової інформації значно збільшився, з іншого боку – вони перебувають у приватній власності. Така інтеграція сучасних засобів масової інформації і товарообміну неминуче призводить до маніпулювання і перетворення громадської думки на сфальшовану свідомість. Зв’язок засобів масової інформації з демократію нагадує пуповину, якою дитина зв’язана зі своєю матір’ю. Демократію підтримує громадськість, життя і кров демократичного суспільства тече в жилах громадськості. Отже, реально функціонуюча демократія передбачає активних і критично налаштованих громадян, здатних до самовизначення через участь у публічних дискусіях, які мають значення для їхнього політичного життя. За останні десятиліття люди стали свідками стрімкої демократизації світу. Нації по всьому світу починають сприймати фундаментальні принципи лібералізму: рівність і свободу. Саме з цієї причини Френсіс Фукуяма проголосив кінець світової історії, який спричинений реалізацією демократії на глобальному рівні [39]. Незважаючи на демократизацію світу, для багатьох демократія залишається абстракцією, особливо в країнах, що розвиваються. Демократія, яка сформувалася протягом останніх років, є елітарною. Вона зосереджена навколо кількох найвпливовіших еліт, які керують основними економічними та політичними системами країни. Їхня влада не обмежується демонстрацією своєї величі та величності. Тепер вони можуть створити світ, де кожен живе та мислить відповідно до свого задуму і волі. Найважливішу роль у виведенні людей із глибокого політичного сну мають відіграти ЗМІ. Але контроль над медіа в демократичному суспільстві позбавляє пресу її свободи. Дійсно, в наш час правда стала дорогим товаром. Безумовно, цей контроль здійснюється не за допомогою сили, а шляхом формування у громадян хибної свідомості, загорнутої в ідеї суверенітету, рівності та свободи. Ті, хто на вершині, розуміють, що корпоративна політична культура не є містичною самодостатньою 38 системою. Вони знають, що повинні невтомно працювати, щоб пропагувати правлячу ортодоксию, використовувати демократичну видимість, щоб приховати плутократичну політику [47]. У зв’язку з цим сучасні медіа повинні взяти на себе роль Месії, яка полягає в боротьбі з хибними ідеями, які правляча верхівка впроваджує у свідомість громадськості. В ідеалі незалежні засоби масової інформації мають протистояти переважаючій свідомості нинішньої ортодоксальності та замінювати її тим, що є правдою. Це може бути реалізовано лише тоді, коли в процесі передачі інформації громадськості буде дозволено думати самостійно і таким чином критично брати участь в очищенні публічної сфери. Ноам Чомськи пише, що роль ЗМІ в сучасній політиці змушує нас поставити питання, у якому світі та в якому суспільстві ми хочемо жити, і, зокрема, в якому сенсі ми хочемо, щоб це було демократичне суспільство [34, С. 6]. Зміна фундаментальної ролі та функцій засобів масової інформації призводить до необхідності трансформації сучасної демократії. Що, в свою чергу, передбачає низку як соціальних, так і політичних за своєю структурою проблем. Крім того, щоб дати вичерпний виклад питання, слід глибоко замислитись і повернутися до переважаючих владних структур, які загалом керують ЗМІ. У минулому засоби масової інформації вважалися засобом формування та поширення громадської думки. Насамперед вони були задумані як найпотужніший інструмент для боротьби з абсолютизмом. ЗМІ вважалися найпотужнішим інструментом звільнення суспільства від абсолютизму панівних владних структур. Однак останнім часом преса набула дещо іншого вигляду, від виконання ролі посередника у формуванні політичної раціональності суспільства, до того, щоб стати найгіршим ворогом громадської думки. У минулому існував зв’язок, який обов’язково пов’язував пресу та громадську думку. Сьогодні ЗМІ вже не є засобом формування громадської думки, вони стали частиною структур, які маніпулюють громадською думкою. Історично ЗМІ вважалися найпотужнішим засобом для звільнення мас від автаркії уряду. Вони були 39 механізмом підкорення і умиротворення мас, щоб вони задовольняли примхи правлячої верхівки. Спочатку роль засобів масової комунікації полягала в тому, щоб поставити під сумнів пануючі традиції і гарантувати людям свободу та розвиток через чесне і правдиве поширення інформації. Однак те, що ми спостерігаємо зараз, є прямою протилежністю. Преса стала основним інструментом владних еліт для маніпулювання та формування хибної свідомості для контролю над громадянами. У дійсно демократичних країнах люди висловлюють свої думки про політику, яка має служити їхнім інтересам, і до них прислухається влада. Тобто влада прислухається до людей. В таких суспільствах засоби масової інформації виступають у ролі посередника, через якого відбувається діалог між громадянином і владою. Дійсно, якщо громадяни хочуть брати участь у значущих політичних дискусіях, їм потрібен інституційно гарантований форум, де вони зможуть висловлюватися критично та піддавати сумніву політику правлячої верхівки. Комунікація в ЗМІ є майданчиком, на якому відбуваються раціонально-критичні дебати між громадянами та владою. Таким чином, процес демократизації, прикладом якого є політична комунікація між громадянами та владою, повністю реалізується через засоби масової інформації. Роль преси в процесі політичної комунікацій полягає в тому, щоб показати, що в даному суспільстві поважаються центральні демократичні цінності свободи та рівності. Більше того, засоби масової інформації мають функціонувати як баланс, який дає змогу суперечливим голосам мас брати участь у демократичному діалозі. Подібним чином незалежна преса повинна формулювати якісну інформацію та відповідний соціальний вибір, щоб правильно інформувати людей. Зрештою, засоби масової інформації мають брати участь у демократизації, сприяючи процедурам публічного обговорення. Якщо не дотримуватися всіх цих пунктів, демократія може бути підірвана. У такому випадку медіа підтримуватимуть статус-кво, легітимізуючи центр влади, маргіналізуючи суперечливі голоси, розмиваючи критичну інформацію, перешкоджаючи 40 справжнім варіантам, скорочуючи публічні дебати та демобілізуючи колективну поведінку. Отже, друкарський верстат з самого моменту винайдення став невід’ємною складовою формування громадської думки. Перед пресою було поставлене завдання зробити можливим вільне вираження почуттів та громадської думки людей з приводу спільних політичних інтересів. В цьому сенсі громадська думка ототожнювалася з автономною самореалізацією людей, що беруть участь у процесах демократизації, що передбачало активну участь громадськості у спротиві політичному домінуванню за допомогою спільних поглядів. Однак оскільки правляча влада продовжувала розширювати свій контроль над політичними інститутами держави, їй вдалося проникнути і в засоби масової інформації. Такий абсолютний контроль над фундаментальними соціальними і політичними структурами держави призвів до «рефеодалізації» публічної сфери. Тепер не політична влада, а правляча еліта маніпулює та підпорядковує собі маси, керує суспільною сферою. Ноам Чомські визначив їх як спеціалізований клас або бізнес-спільноту, яка маніпулює, приймає рішення, аналізує та керує економічними, політичними й ідеологічними системами [34, C. 13]. Громадян змушують думати, що вони вільні реформувати та пропагувати свої політичні інтереси і владу, відповідальні за свої рішення. Але оскільки вони не є частиною системи контролю, громадськість неявно виключена. Ю. Габермас зазначає, що організації прагнуть політичних компромісів з державою і один з одним, наскільки це можливо, виключаючи громадськість; в цьому процесі, однак, їм доводиться домагатися плебісцитарної згоди від медіатизованої громадськості, використовуючи демонстрацію інсценованої чи маніпулятивної реклами (…). Це відбувається тому, що правлячі держави розуміють, що вони не можуть використовувати силу, щоб наполягати на своїх інтересах перед масами; вони використовують найпотужніший інструмент підпорядкування 41 – засоби масової інформації, прищеплюючи за його допомогою хибну свідомість необізнаній публіці. «Управління поглядами» за допомогою ЗМІ створює хибну свідомість, яку споживає суспільство. Роль засобів масової інформації у поширенні громадської думки випливає з припущення, що публічна сфера, представлена у засобах масової інформації, є ні чим іншим, як ілюзією. Зв’язки з громадськістю в цьому відношенні обмежуються обожнюванням та підпорядкуванням особам, які представляють владу. Громадськість вже не ототожнюється з використанням критичного аргументу, покликаного протистояти домінуванню у публічних дебатах. Гласність колись означала викриття політичного панування перед публічним використанням розуму. Тепер громадськість асоціюється із беззаперечною дружньою підтримкою певної політичної сили. Тобто світ, створений засобами масової інформації, є сферою громадськості лише на перший погляд. Так само цілісність приватної сфери також є ілюзією. Дійсно, за допомогою сучасних засобів масової інформації правляча верхівка успішно створила псевдопублічну сферу, в якій існує суспільство непоінформованих окремих індивідів. Засоби масової інформації успішно дезорганізували маси, провокуючи у людей хибне почуття свободи політичної взаємодії, яке насправді є обмеженим до мінімуму і апелює до приватних політичних інтересів правлячої еліти. Більше того, засоби масової інформації змінили відношення окремого індивіда до держави: від раціонального та критичного ставлення до пасивного споживача, який споживає суспільну культуру. Таким чином, окремі індивіди більше не розглядаються як самодостатні особистості, що самі визначають себе, що здатні вступити у критичну раціональну дискусію з урядом. Натомість вони сприймаються як прості споживачі. Створення псевдогромадського суспільства за допомогою пропаганди, яка поширюється правлячою елітою, є необхідним для підтримки ілюзії існування критично й раціонально налаштованого 42 населення. Управління поглядами неминуче призводить до занепаду громадської думки у суспільстві. Природа і функції пропаганди включають в себе впорядкування політичних подій і реструктуризацію психологічних настроїв людей, щоб вони відповідали бажанням та інтересам правлячого класу. Така форма громадської підтримки маскується під маскою інтересу. Ідея полягає в тому, що громадськість, як і раніше, активно і критично залучена до процесу демократизації. У людей формується помилкова свідомість того, що вони роблять відповідальний внесок у розвиток суспільства. Таке інсценування громадської думки призначене для захисту суспільних інтересів. Таким чином, у процесах демократизації медіа мають відігравати життєво важливу роль у навчанні людей, надаючи правдиву інформацію та належне місце для раціонально-критичних дебатів, щоб кинути виклик владі. Засоби масової інформації завжди вважалися найпотужнішим інструментом для проголошення істини та сумнівів щодо діяльності правлячої верхівки. Вони бути публічною сферою, де критично рефлексуюча громадськість могла критикувати та оскаржувати абсолютизм влади. У цьому відношенні публічна сфера раніше уявлялася як місце раціонального опору політичному домінуванню з боку громадськості. Однак усе змінилося, коли на сцені з’явився сучасні політичні еліти, які закріпилася при владі, маніпулюючи масовою свідомістю громадян. За допомогою сучасних засобів масової інформації вони успішно створили хибну свідомість, необхідну для того, щоб тримати маси пасивними. Сучасні медіа приховують інтереси правлячої верхівки під виглядом своєї незалежності та критичного ставлення до влади. Створюється ілюзія, що громадськість все ще здатна зробити свій внесок у формування масової свідомості. Однак сфабрикована публічна сфера, яку створили засоби масової інформації та нечисленні еліти, призвела до розпаду громадськості на егоцентричних приватних осіб. Громадська думка в цьому відношенні не має нічого від свого первісного сенсу як продукту 43 раціонального обдумування та боротьби з правлячою владою. Громадська думка – це інсценована думка, створена спеціалізованим класом і опосередкована пропагандою засобів масової інформації для підтримки їх контролю. 2.2. Методи впливу засобів масової інформації на масову свідомість Широке використання методів пропаганди перетворило сучасні засоби масової інформації на потужний інструмент управління та маніпулювання масовою свідомістю. Сьогодні в медіа активно використовуються такі методи впливу на людину як навіювання, переконання, використання стереотипів, агітація, програмування тощо. Логіко-семантичний аналіз дозволив науковцям з багатьох методів впливу на людину виділити п’ять основних: метод міфів, навіювання, переконання, програмування та маніпулювання. Ми розглянемо їх усі, щоб зрозуміти, у чому полягають їхні основні відмінності та які прийоми використовують сучасні ЗМІ, щоб впливати на масову свідомість. Одним із ключових методів впливу засобів масової інформації на формування свідомості громадян є метод міфів. Спираючись на реальні факти, міфи у свідомості людей відображаються як реально існуюча правда. Тут велику роль відіграє спосіб подання інформації. У зв’язку з низькою інформаційною культурою населення та відсутністю критичного ставлення до отримуваної інформації, міфи, як правило, поширюються досить швидко. Наприклад, все, що транслюється на федеральних каналах російської федерації, сприймається, як правда і реальність тільки тому, що до цих засобів масової інформації існує високий рівень довіри, оскільки протягом багатьох років новини ведуть одні й ті самі люди. Аналогічно цей метод працює і в мережі Інтернет: якщо відома особа або блогер розповідає про щось, багато хто з легкістю їм довіряють. Таким чином деякі владні 44 структури, користуючись інструментами ЗМІ, мають прямий вплив на формування масової свідомості. Другим методом впливу медіа на масову свідомість є навіювання. Навіювання являє собою такий вплив на особистість, який призводить до формування у людини певного почуття, ставлення або стану без участі її волі та свідомості, або до вчинення людиною вчинку, який безпосередньо не пов’язаний з нормами і принципами діяльності, які вона приймає. У практиці масової комунікації навіювання як вид психологічного на людини використовується доволі часто. При цьому під навіюванням розуміють таку психічну дію, яка викликає некритичне сприйняття та засвоєння будь-якої інформації. Під впливом навіювання можуть виникати уявлення, що не відповідають дійсності, а також людина може діяти неусвідомлено та вірити джерелу інформації, не сумніваючись у його надійності. За допомогою навіювання у свідомості людей формуються стереотипи та, так звана, життєва мудрість, яка фіксується за допомогою прислів’їв, афоризмів, гасел та закликів, у яких лаконічн, але точно визначається ситуація чи проблема та проголошується мета подальших дій. За допомогою навіювання можна здолати скептичну налаштованість громадян, що свідчать про підвищений спротив інформаційному впливові. Деякі науковці вважають навіювання основним способом організації громадської думки та маніпулювання свідомістю. При цьому інформаційний вплив організується так, щоб думка, уявлення або образ безпосередньо входили у сферу свідомості і закріплювалися в ній як щось безсумнівне, доведене. Це стає можливим за умови заміни активного ставлення психіки до предмета комунікації навмисно створеною пасивністю сприйняття через розсіювання уваги за допомогою великої кількісті інформації, активної форми її висвітлення, штучного перебільшення престижу джерел. Деякі засоби масової інформації мають яскраво виражену сугестивну спрямованість. При цьому вони не дають прямих вказівок, що дозволяє отримати прихильність громадян та «приспати» їхній спротив. З 45 цією метою використовуються такі мовні засоби, як питання- відповіді, які створюють ефект присутності, підтримують контакт з читачем, діалогічність. Наприклад, питання «Чи не так?» робить мову більш переконливою, а за своєю м’якою та делікатною формою приховує твердження, що не допускають заперечень. Спонукати людей до певних дій, впливати на їхні емоції можна за допомогою окличних речень. Такі мовні прийоми являють собою загальне твердження, які відповідають дійсності, це банальна істина. Їхня сила полягає в тому, що з ними неможливо не погодитися. Наприклад, «у кожного свій смак». Основна мета використання таких засобів у тому, щоб викликати у людей «так»-реакцію. Для привернення уваги до певного явища також використовуються слова на зразок «Цікаво», «Сумніваюся», або твердження типу «Хотілося б вірити». В результаті такого впливу у людини знижуються пильність і критичне сприйняття, чому також сприяє довірливий тон публікацій та звернення на «ти». Ще одним із методів впливу на масову свідомість, які широко використовуються у засобах масової інформації є переконання, тобто процес передачі моральних уявлень індивіду або представникам певних груп шляхом роз’яснення. Погляди окремо взятої людини чи суспільства загалом цілком піддаються переконанню і можуть бути сформовані за бажанням тих чи інших політичних сил. Сьогодні як ніколи активно свої погляди розповсюджують держава, громадські рухи, об’єднання, партії тощо. Головною причиною такої активності можна вважати посилення диференціації суспільства за соціальними, майновими, ідейними та політичними ознаками. Основним прийомом формування переконань певної спрямованості є агітація, тобто вплив на громадськість шляхом створення прикладів для наслідування, а також за допомогою закликів та моральних стимулів. Агітація спрямована на формування громадської думки, яка є найбільш рухливою, мінливою рисою свідомості. Їй притаманна ситуативність. Думка 46 досить легко піддається зовнішньому впливу і змінюється навіть всупереч світогляду. Через їхню невпевненість в собі, недостатню обізнаність та надмірну довірливість людей легко в чомусь переконати. Цим часто користуються сучасні ЗМІ. Наприклад, під час передвиборчих перегонів, особливо до органів місцевої влади, з усіх усюд лунають обіцянки, які роздаються кандидатами направо і наліво. Не потрібно ані великого розуму, ані освіти, щоб зрозуміти, що більшість з них є абсолютно нездійсненними. Наступний метод – це програмування, або вплив на психіку людини з метою створення алгоритмів її інтелекту та формування стереотипів поведінки. Програмування людей засобами масової інформації в будь- якому сучасному суспільстві базується на впровадженні у їхню свідомість системи стереотипів – стандартів поведінки, соціальних міфів, політичних ілюзій. Одним із головних прийомів у системі впливу на людину є стереотипізація, тобто психологічний вплив за допомогою створення ілюзорних стереотипів. Американський журналіст Волтер Ліпман у книзі «Громадська думка», розглядаючи масову, повсякденну свідомість та роль преси у формуванні громадської думки, дійшов висновку, що всім процесом сприйняття керують стереотипи, або упередження. При розробці своєї концепції він спирався на інформацію про рефлекторний характер психічної діяльності людини. Він зазначав, оскільки людина спочатку уявляє світ, а потім уже бачить його, оскільки реальна дійсність надто велика, складна та мінлива для безпосереднього знайомства з нею, людина перебудовує навколишній світ «за простою моделлю». Ліпман стверджує, що під впливом інформації про події, а не безпосереднього спостереження за ними, у свідомості людини формуються спрощені образи, стандартизовані уявлення про навколишній світ, «картинки в наших головах», або стереотипи. Але, сформовані на основі зовнішнього, поверхневого знання про явища і предмети, вони можуть бути хибними [43]. Стереотипи мають викликати у людей реакцію – почуття симпатії та антипатії, страху та гніву, любові та ненависті по відношенню до тих чи 47 інших соціальних та політичних явищ. Аналізуючи роль преси у формуванні громадської думки, Ліпман стверджує, що вона може за допомогою інформації створювати хибну картину світу, яка не відповідає реальній дійсності, розраховану на емоційну реакцію аудиторії [43]. Тим самим він говорить про величезні маніпулятивні можливості преси. Одна з основних причин використання стереотипів – це економія часу і зусиль. Стереотипи відучують людину аналізувати явища, критично їх оцінювати та привчають приймати їх беззастережно. Характерною властивістю стереотипів також є упередженість. Стійкість та упередженість можуть сприяти перетворенню стереотипів на ярлики та забобони. Такі стереотипи міцні, їх важко зруйнувати. Стереотипи – це емоційно-оціночні утворення. Вони складаються з двох елементів – знань та установок, причому ці знання стандартні, спрощені, а установки – емоційні. Формування стереотипів у свідомості людини починається з дитинства. В цьому процесі беруть участь сім’я, школа, але найінтенсивніше такий вплив здійснюється за допомогою засобів масової інформації. У медіа простежується диференціація методів стереотипізації залежно від їхньої специфіки, аудиторії, її соціального становища. Телебачення, як і інші комунікативні інститути, служить політичним, соціальним та економічним інтересам тих, хто очолює суспільство. Десь таке служіння проявляється у відвертому втручанні уряду (за допомогою цензури та інших засобів контролю), десь у вигляді більш тонких економічних механізмів. Але, перебуваючи під контролем тих чи інших соціальних та політичних сил, телебачення саме виконує функцію соціального контролю, впливаючи на суспільну свідомість, формуючи громадську думку, впроваджуючи у масову свідомість певні ідеї, цінності, норми, зразки поведінки. Ще одним з механізмів маніпулювання масовою свідомістю, який часто використовується на телебаченні, є привернення уваги до певних проблем. Тільки та проблема, яка висвітлена телебаченням, стає надбанням суспільної уваги. Телебачення виступає основним «проблематизатором» 48 суспільства. Інформаційна картина світу, що створюється в новинах та інформаційно-аналітичних програмах, показує як даність ту картину, яку зафіксували оператори й «препарували» журналісти, аналітики, експерти. І ця картина не обов’язково адекватно відображає реальну дійсність. Наприклад, невідповідність між реальною та інформаційною картиною світу яскраво проявляється у висвітленні теми російсько-української війни у російських засобах масової інформації. Добре відомо, що тема так званого СВО займає значну частину телевізійного ефіру на федеральних (і не тільки) каналах. Проте зображення вторгнення російської армії на територію України не телебаченні відповідає реальній дійсності. У засобах масової інформації розповідають про подвиги та героїзм російських солдатів, про те, як жителі окупованих територій радісно зустрічають своїх «освободітєлєй» тощо, але жодного слова немає про те, що російська армія знищує все живе на своєму шляху, включаючи мирних жителів, та про реальні втрати у цій війні самих росіян. За статистикою, середньостатистичний російський споживач інформації проводить перед телевізором та слухає радіо близько 4 годин на день. Цього часу цілком достатньо, щоб за допомогою відеоряду та звуку кваліфіковані фахівці сформували у свідомості частини глядачів та слухачів уявлення, потрібні замовникам, навіть якщо ці уявлення суперечать переконанням споживачів продукції ЗМІ. Крім того, до основних технологій пропагадистського впливу на масову свідомість можна віднести: повторення. Завдяки регулярному повторенню певного повідомлення вдається в рази збільшити кількість людей, які сприйняли та засвоїли інформацію, що міститься в ньому. Багаторазове повторення пропагандистських тез підвищує ефективність їхнього впливу на громадян; переваги первинної інформації. Якщо людина отримала якесь важливе повідомлення, то в її свідомості формується готовність до сприйняття наступної, більш детальної інформації, яка підтверджує першу 49 думку. Той, хто першим передав важливу інформацію, отримує перевагу, оскільки вона досягає адресата раніше, ніж повідомлення опонентів з того самого питання; забезпечення довіри до джерела інформації. Пропаганда ніколи не повинна оперувати свідомо фальсифікованими даними, які можуть бути викриті аудиторією, оскільки це може привести до катастрофічних наслідків; створення іміджу «особливої поінформованості» про події, які з якихось причин замовчуються офіційними джерелами. Це досягається передачею фактів, достовірність яких відома або які легко перевірити; створення іміджу об’єктивності, незалежності та альтернативності. Досягається це завдяки цитуванню документів, оцінкам експертів, думкам очевидців подій тощо. Отже, сучасний глобальний процес інформатизації перетворив інформацію на найважливіший інструмент управління та маніпулювання масовою свідомістю. За допомогою ЗМІ кожна людина може дізнатися про все, що відбувається в країні та світі, тобто відбувається отримання інформації, правдивість якої сам індивід не може перевірити. Найчастіше ЗМІ використовуються для маніпуляції саме у сфері політики, за допомогою якої формується політична свідомість громадян. Важливим також є і спосіб подання фактів про певні події, від правильності трактування залежить ставлення аудиторії до тієї чи іншої події. Крім того, у різних ситуаціях певні поведінкові стереотипи стають маркерами «правильної» та «неправильної» поведінки. 2.3. Контрпропаганда як інструмент боротьби з впливом на масову свідомість В сучасному світі надзвичайно актуальними є слова тридцять третього президенти Сполучених Штатів Америки Гаррі Трумена, виголошені ним 50 ще у 1950 році: сьогодні, як ніколи раніше, виникає велика потреба у тому, щоб наші громадяни були поінформованими та розумілися на тому, що відбувається у світі. Справа свободи сьогодні під загрозою по всьому світові, і пропаганда – найпотужніша зброя, яку вони використовують в цій боротьбі [35]. Сучасна російсько-українська війна характеризується на лише веденням агресивних бойових дій на території нашої держави, а й використанням широкого спектра політичних, економічних та інформаційно-пропагандистських заходів. Свідомість українців (особливо на окупованих територіях) опинилася під прицілом інформаційної зброї. Сьогодні російська пропаганда являє собою серйозну загрозу національній безпеці не лише України, а країнам Європейського Союзу, тож з нею необхідно вести жорстоку боротьбу. У вітчизняній науці розуміння феномену контрпропаганди переважно є схожим у різних дослідників. В цілому вона тлумачиться як діяльність, спрямована на відбиття пропагандистських атак та нейтралізацію їхнього маніпулятивного впливу. Зокрема Павлов Д. М. зазначає, що «контрпропаганда – це складова частина пропагандистської діяльності, система заходів, яка становить сукупність засобів, прийомів і методів, спрямованих на нейтралізацію і викриття пропаганди політичних противників з метою попередження можливих негативних наслідків щодо пропагандистської активності політика, політичної сили або ворожої держави» [20, С. 46]. Таким чином, контрпропаганда є реакцією на інформаційну картину світу, яка створюється пропагандою. Українські дослідники Михайло Требін і Таїсія Чернишова у статті «Боротьба за свідомість людей в епоху постправди» виділяють такі основні структурні елементи контрпропаганди як: мета контрпропаганди – нейтралізація пропаганди противника; суб’єкти контрпропаганди – особи та організації, що планують або організовують контрпропагандистські заходи; 51 об’єкти контрпропаганди – цільова аудиторія, щодо якої здійснюється психологічний вплив для досягнення цілей контрпропаганди; зміст контрпропаганди – комплекс заходів щодо надання психологічного впливу на людей і соціальні групи для досягнення цілей контрпропаганди; методи контрпропаганди – прийоми, використовувані для здійснення психологічного впливу на об’єкти контрпропаганди; канали контрпропаганди – канали донесення інформації до об’єктів контрпропаганди; результат контрпропаганди – зміни у свідомості та поведінці об’єктів контрпропаганди внаслідок здійсненого психологічного впливу, що визначають досягнення її цілей [54, С. 161]. В контексті російсько-української війни контрпропаганду можна розглядати як частину нашого ідеологічного наступу. Кожен прояв боротьби з пропагандою має бути спрямований не лише на викриття конкретної ворожої кампанії або прийому, а й на вирішення стратегічного завдання – формування непримиренності до пропаганди противника. Американський дослідник, автор «Керівництва з контрпропагандистської стратегії США у боротьбі з Аль-Каїдою» Скотт Бродо вважає, що стратегія контрпропаганди складається з трьох компонентів: інформаційного середовища, контексту та фізичної інфраструктури [33]. Він пропонує головну увагу зосереджувати на когнітивному компоненті інформаційного середовища, тобто на здатності людей сприймати інформацію та приймати рішення. Фактично, йдеться про формування у свідомості людей нових схем сприйняття реальної дійсності. С. Бродо наголошує, що застосування такого підходу є тривалим, проте може бути надзвичайно ефективним. Когнітивний підхід до проведення контрпропагандистської діяльності дозволяє впливати на місцеве населення та змінювати ті соціально-економічні фактори, що роблять ідеологію 52 противника привабливою. До них, в першу чергу, відносяться просвіта громадян рідною мовою, трансляція передач стратегічного змісту, формування певної ідеології з використанням різноманітних програм допомоги тощо. Таким чином, головна увага контрпропаганди має бути зосереджена на змісті інформації та її сприйнятті, а також на прийнятті рішень. Фізична інфраструктура передбачає безпосередню ліквідацію можливостей поширювати пропаганду. Вона передбачає фізичне знищення або пошкодження обладнання противника. Наприклад, блокування теле-, радіо- та мобільного зв’язку тощо. Стратегія контрпропаганди, орієнтована на поширення інформації, має бути пов’язана або з неможливістю отримати доступ до неї, або з маніпулюванням її достовірністю та формуванням недовіри до неї. Як зазначає С. Бродо, такі стратегії контрпропаганди, як правило, орієнтовані на противника, його здатність до комунікації та на його супротивника» [33, C. 86]. Проте у контексті російсько-української війни подібні засоби є малоефективними. Контрпропаганда являє собою не лише оперативну реакцію на безпосередні пропагандистські виклики й загрози, а також має ще й стратегічне значення, тобто слугує засобом виховання ідеологічної стійкості. У зв’язку з цим вона має реалізовуватися не лише на рівні громадських організацій та окремих державних інституцій, а й на загальнодержавному рівні при підтримці міжнародних партнерів України в галузі стратегічних комунікацій. Отже, в ролі суб’єктів контрпропаганди щодо протидії інформаційній агресії російської федерації мають виступати засоби масової інформації, громадські активісти та об’єднання, органи державної влади, зокрема Міністерство оборони України та Генеральний штаб Збройних Сил України, міжнародні організації тощо. Контрпропаганда в першу чергу має бути спрямована на свідомість головних дійових осіб російської пропаганди та їхніх прихильників, на протидію поширенню шкідливого контенту. Таким чином, об’єктами 53 контрпропаганди в умовах російсько-української війні мають бути ідеологи антиукраїнської пропагандистської кампанії, особи, які піддаються до впливу російської пропаганди та поширюють дезінформацію, загалом населення країни-агресора. В той же час, М. Требін і Т. Чернишова наголошують, що «не можна виключати зі списку об’єктів контрпропаганди й населення України в цілому, адже превентивні контрпропагандистські заходи спрямовано якраз на інформування про природу пропаганди противника з метою «імунізації» населення від руйнівного інформаційного впливу» [54, С. 162]. В залежності від об’єктів впливу розрізняється і мета контрпропаганди. У випадку, коли в ролі об’єктів контрпропаганди виступають особи чи організації, які здійснюють свідому пропагандистську діяльність і є активними учасниками інформаційної війни проти України, метою контрпропаганди є припинення такої діяльності. Коли ж об’єктом шкідливого інформаційного впливу є населення країни, то мета полягає у його нейтралізації та формуванні стійкого імунітету проти ворожої пропаганди. М. Требін і Т. Чернишова також звертають увагу на те, що «одна масштабна стратегія щодо боротьби з пропагандою не підходить до всіх ситуацій і має враховувати особливості об’єктів впливу» [54, С. 162]. Таким чином, мета контрпропагандистської діяльності має відповідати цільовій аудиторії та враховувати її ставлення, переконання і думки. В умовах російсько-української війни змістом контрпропаганди має бути комплекс заходів щодо здійснення інформаційно-психологічного впливу на населення та пропагандистських активістів. До основних принципів контрпропаганди можна віднести законність, повагу до прав і свобод людини й громадянина, цільову спрямованість, оперативність, безперервність та наступальний характер, креативність, переконливість, ефективність тощо. Каналами поширення контрпропаганди є засоби масової інформації, мережа Інтернет та локальні інформаційно- 54 телекомунікаційні мережі, усна комунікація, агітація тощо. Результатами контрпропагандистської діяльності є підвищення стійкості суспільства до шкідливих інформаційних впливів, підвищення медіаграмотності населення, зменшення кількості осіб, схильних до впливу російської пропаганди, неприйняття ідеології «русского мира», формування позитивного іміджу України у світі тощо. Контрпропаганда має бути своєрідним фільтром, який дозволяє чітко визначити достовірність джерела інформації і завдяки якому не потрібно боротися з кожним новим фейком. Вона має формувати не лише суспільну думку, а й стійкий ідеологічний імунітет до негативної пропаганди. Враховуючи те, що інформація, яка поширюється пропагандою, часто паралізує здатність до критичного мислення, необхідно вибудовувати конкуруючи стратегію, яка, з одного боку, допоможе повноцінно боротися з пропагандою, а з іншого – позитивно впливатиме на масову свідомість. У зв’язку з тим, що контрпропаганда може реалізовуватися у різних аспектах, виділяють різні її функції. Зокрема, Д. М. Павлов розрізняє превентивні, протидіючі (нейтралізуючі) та наступальні контрпропагандистські технології [20, С. 51]. Схожу класифікацію контрпропаганди запропонував Ніколас Калл, який поділяє контрпропаганду на тактичну і стратегічну. Під тактичною пропагандою він має на увазі низку повідомлень чи дій, які застосовуються для протидії повідомленням противника [36, C. 3]. Стратегічну ж контрпропаганду він визначає як комунікаційну політику, розроблену у відповідь на пропагандистську діяльність противника» [36, C. 3]. Н. Калл зазначає у своєму дослідженні, що правильно організована контрпропаганда призводить не лише до знищення ворога, а й до вдосконалення суспільства. В той же час він звертає увагу на те, що у всіх випадках застосовування методів контрпропаганди для них характерною є відсутність цензури, що фактично означає насильницьку протидію поширенню ідей противника. Автори аналітичної доповіді Національного інституту стратегічних 55 досліджень зазначають, що контрпропаганда виконує дві функції – «упереджувальну і викривальну. Провідною є упереджувальна функція, мета якої – формування стійкої громадської думки та ідеологічного імунітету щодо пропагандистських та психологічних впливів опонентів. Викривальна функція полягає у розвінчанні ідей, стереотипів і пропагандистських штампів, а також поясненні населенню навмисної дезінформації з боку опонентів. Успішна контрпропаганда полягає в умінні систематично показувати підґрунтя, мотиви й технологію обману і в кінцевому підсумку навчити людей самостійно викривати ідеологічні провокації опонентів» [12, С. 71]. Однак деякі дослідники вважають контрпропаганду неефективною. Наприклад, ті ж самі автори аналітичної доповіді Національного інституту стратегічних досліджень України (2016 р.) стверджують, що «для України застосування контрпропаганди не є доцільним», оскільки «контрпропаганда має на меті безпосередньо або опосередковано нейтралізувати чи представити в хибному світлі твердження, що їх пропонує пропаганда» [12, С. 71]. На їхню думку, контрпропаганда руйнуватиме основи демократії, підриватиме довіру громадян до органів державної влади та продукуватиме фейки у відповідь. Сучасна інформаційна війна апелює не до раціонального аналізу та усвідомленого осмислення отриманої інформації, а до її емоційного сприйняття. Це призводить до плюралізму інтерпретацій реальної дійсності. Пропаганда створює споживачеві прийнятний інформаційний контент, тобто подає політично вигідну інформацію, продиктовану виключно інтересами маніпуляторів, крізь призму суб’єктивного сприйняття. 56 ВИСНОВКИ Більшість дослідників сходяться на тому, що своєрідною «точкою відліку» появи пропаганди є зародження класів та держави, тобто момент початку усвідомлення людьми свого матеріального інтересу та формування системи соціальної нерівності, заснованої на пануванні однієї групи людей над іншою. В цей час виникає потреба у ненасильницьких методах контролю особистості та соціальної групи, які б підтримували та закріплювали нерівність, що існувала в суспільстві. Це завдання вирішила пропаганда. Перші спроби поширення пропаганди було здійснено ще у давньогрецьких полісах, а головними її практиками і теоретиками були софісти. Римські імператори для підтримання своєї влади використовували всі доступні для того часу форми комунікації, також засоби мистецтва: масові свята, видовища, ігри, архітектуру, скульптуру, музику, поезію, театр тощо. Другим прикладом використання технологій пропаганди можна вважати християнську релігію. На різних етапах свого розвитку вона використовувала різні форми пропаганди, які впливали на емоції віруючих, були легкими для сприйняття та відтворення. Церква створювала і використовувала альтернативні канали поширення інформації на засадах добровільності, які набували масового характеру. У 1627 році була заснована семінарію, яка стала першим закладом освіти, де навчали пропаганді. Особливо інтенсивно пропаганда розвивається в періоди кризи, коли актуальними стають будь-які технології, що допомагають виграти боротьбу за підтримку населення. Тож Французька революція кінця ХVIІI століття та прихід до влади Наполеона стали наступним етапом активного поширення пропаганди. Революціонери широко використовували не лише засоби мистецтва, а й засоби масової інформації, створили розгалужену мережу 57 поліцейської цензури, створювалися і поширювалися політичні міфи, було вигадано «імператорський імідж» для Наполеона. Поширення пропаганди посилилось у ХІХ ст. через збільшення швидкості передачі повідомлень, зростання міського населення, розвиток друкарської справи, винайдення фотографії. Тільки-но з’являлася нова форма масової комунікації, її одразу починали використовувати в якості засобу для ведення пропаганди. У ХХ столітті термін «пропаганда» став загальновживаним. У сучасній науковій літературі існує широкий спектр визначень терміну «пропаганда», переважна більшість з яких має дискусійний характер через те, що зміст цього поняття змінювався в різні періоди часу. Спочатку акцент робився на незаперечній істинності тверджень, які пропагуються, тож вони не піддавалися жодному сумніву. Згодом ситуація змінилася, як і значення слова пропаганда. Її починають тлумачити як поширення свідомо спотворених уявлень для того, щоб спонукати людей до певних дій або бездіяльності. В найбільш узагальненому вигляді пропаганда являє собою систему, що виконує функцію соціального контролю, який здійснюється за допомогою впливу на ціннісну структуру особистості або групи цілеспрямовано поширюваної інформації, створеної на основі певної ідеології, і покликаної формувати та підтримувати моделі соціальної поведінки, що зберігають існуючу систему відносин між різними верствами суспільства. В залежності від різних критеріїв пропаганда поділяється на внутрішню та зовнішню; підготовчу, активну, приховуючу та уникаючу; політичну, економічну, інформаційну, воєнну, дипломатичну, культурну, ідеологічну, дидактичну, особистісну; правдиву, частково спотворену та відверто брехливу; інтегруючу та агітаційну; позитивну та негативну тощо. З самого початку своєї появи засоби масової інформації стали потужним інструментом пропаганди. Незважаючи на сувору цензуру з боку 58 державних органів, преса продовжувала інформувати населення, однак проблема полягала в тому, що ця «вільна преса» переважно належить елітним власникам і головним чином задовольняла їхні інтереси. Тож поступово поширення інформації стає схожим на торгівлю, а комерціалізація новин може призвести до загибелі справжнього демократичного суспільства. Інтеграція сучасних засобів масової інформації і товарообміну неминуче призводить до маніпулювання і перетворення громадської думки на сфальшовану свідомість. Засоби масової інформації дезорганізовують маси, провокуючи у людей хибне відчуття свободи та політичної взаємодії, яке насправді є обмеженим до мінімуму і апелює до приватних політичних інтересів правлячої еліти. Управління поглядами за допомогою медіа призводить до занепаду громадської думки та формування помилкової масової свідомості, робить населення пасивним. Серед ключових методів впливу на формування масової свідомості, що активно використовуються у засобах масової інформації, слід виділити метод міфів, навіювання, переконання, програмування або стереотипізацію тощо. До основних технологій пропагадистського впливу на масову свідомість можна віднести повторення, перевагу первинної інформації, забезпечення довіри до джерела інформації, створення іміджу «особливої поінформованості», об’єктивності, незалежності та альтернативності. Сучасна російсько-українська війна характеризується на лише веденням агресивних бойових дій на території нашої держави, а й використанням широкого спектра політичних, економічних та інформаційно-пропагандистських заходів. Свідомість українців опинилася під прицілом інформаційної зброї. Російська пропаганда являє собою серйозну загрозу не лише національній безпеці України, а й країнам Заходу. Діяльність, спрямована на відбиття пропагандистських атак та нейтралізацію їхнього маніпулятивного впливу називається контрпропагандою. Сьогодні вона є частиною нашого ідеологічного 59 спротиву і кожен прояв боротьби з ворожою пропагандою має бути спрямований не лише на викриття конкретної ворожої кампанії або прийому, а й на вирішення стратегічного завдання – формування непримиренності до дій противника та виховання ідеологічної стійкості українців. Основними принципами контрпропаганди є законність, повага до прав і свобод людини й громадянина, цільова спрямованість, оперативність, безперервність та наступальний характер, креативність, переконливість, ефективність тощо. Однак деякі дослідники вважають, що контрпропаганда є неефективною, оскільки вона руйнує основи демократії, підриває довіру громадян до органів державної влади та продукує фейки у відповідь. Проте, на нашу думку, в сучасному світі контрпропаганда має виступати в ролі своєрідного фільтру, який дозволить громадянам визначати достовірність отриманої інформації, формувати стійкий ідеологічний імунітет, розвивати здатність до критичного мислення, допоможе боротися з пропагандою та загалом позитивно впливатиме на масову свідомість. 60 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Андрущенко Т. В. Політичні маніпуляції у технологіях тоталітарної пропаганди і сучасність. Гілея: науковий вісник. 2014. Вип. 80. С. 325– 328. 2. Аристотель. Сочинения : в 4 т. / ред. З. Н. Микеладзе. М., 1978. Т. 2. О софистических опровержениях. С. 536. 3. Васильєва Н. В. Пропаганда як складова інформаційно- комунікативної політики і загроза національній безпеці. Таврійський науковий вісник. 2022. № 2. С. 34–41. DOI: 10.32851/tnv-pub.2022.2.5. 4. Висоцький О. Ю. Стратегії фокусування та дефокусування уваги як інструменти пропаганди. Філософія, теорія та практика випереджаючої освіти для сталого розвитку : матеріали ІІІ Всеукр. наук.-практ. конф., 14 грудня 2017 р. Частина І. Дніпро : ДОІППО, 2018. C. 110–113. 5. Волконовська В. І. Пропаганда у виборчому процесі 2019 року в Україні. Молодіжна наука КНУКіМ – 2021. Культурно-мистецька освіта у викликах часу : матеріали звітної науково-практичної конференції здобувачів вищої освіти і молодих учених. Київ : Вид. центр КНУКіМ, 2021.С. 33–38. 6. Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості / пер. з нім. А. Онишко. Львів : Літопис, 2000. 319 с. 7. Гаврильців М. Т. Інформаційна безпека держави в системі національної безпеки України. Юридичний науковий електронний журнал. 2020. № 2. С. 200–203. DOI: 10.32782/2524-0374/2020-2/52. 8. Головаха Є. І. Особливості політичної свідомості : амбівалентність суспільства та особливості. Політичні читання, 1992. № 1. С. 24–39. 9. Денисюк Ж. З. Пропаганда та контрпропаганда в контексті стратегій державної інформаційної політики. Вчені записки ТНУ імені В. І. Вернадського. Серія: Державне управління. 2021. № 10. URL: 61 http://www.pubadm.vernadskyjournals. in.ua/journals/2021/2_2021/10.pdf (дата звернення: 12.04.2024). 10. Драбюк С. С. Пропаганда та її види. Шляхи протидії пропаганді. Аналітично-порівняльне правознавство. 2022. № 1. С. 153–157. DOI: 10.24144/2788-6018.2022.01.28. 11. Енциклопедія сучасної України : веб-сайт. URL: https://esu.com.ua/ (дата звернення: 12.04.2024). 12. Інформаційні виклики гібридної війни: контент, канали, механізми протидії : аналіт. доп. / за заг. ред. А. Баровської. Київ : НІСД, 2016. 109 с. 13. Калініченко Б. М. Особливості здійснення контрпропаганди в умовах гібридної війни. Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. Серія 22: Політичні науки та методика викладання соціально- політичних дисциплін. 2018. Вип. 23. С. 74–80. 14. Лизанчук В. Просвітницька і маніпулятивна пропаганда в умовах нинішньої російсько-української війни. Теле- та радіожурналістика. 2018. Вип. 17. С. 22–51. 15. Ліпкан В. А., Максименко Ю. Є., Желіховський В.М. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції : навчальний посібник. Київ : КНТ, 2006. 280 с. 16. Некрасов А. О. Пропаганда як предмет дослідження. Молодіжна наука КНУКіМ – 2021. Культурно-мистецька освіта у викликах часу : матеріали звітної науково-практичної конференції здобувачів вищої освіти і молодих учених. Київ : Вид. центр КНУКіМ, 2021. С. 116–120. 17. Оливко О. Пропаганда як інструмент інформаційної війни (на прикладі соціальних мереж). Суспільна політика, врядування й комунікації в Україні : зб. наук. праць студентів, аспірантів і молодих учених / наук. ред. Н. А. Малиш, Г. Л. Рябцев. Київ : НаУКМА, 2023. С. 62 – 64. 62 18. Ортега-і-Гассет Х. Бунт мас / пер. з есп. В. Бурггардта. Ню Йорк : Організація оборони чотирьох свобід України, 1965. С. 158. 19. Павлов Д. М. Політична пропаганда : до визначення поняття. Гілея: науковий вісник. 2013. Вип. 79. С. 328–331. 20. Павлов Д. М. Специфіка здійснення контрпропагандистських політичних технологій. Наукові праці. Політологія. 2017. Т. 309, № 297. С. 46–52. 21. Політична енциклопедія / редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. Київ : Парламентське видавництво, 2011. С. 541. 22. Політологія : навчальний енциклопедичний словник довідник для студентів ВНЗ I-IV рівнів акредитації / за наук. ред. Н. М. Хоми. Львів : «Новий Світ – 2000», 2014. 779 с. С. 553 23. Прасюк О. В., Пастух Ю. О. Кіно як засіб політичної пропаганди в нацистській Німеччині : комунікативний та семіотичний аспекти. Global world. 2016. Vol. 2 (ІI). С. 160–166. URL: https://eprints.oa.edu.ua/6267/1/5.pdf (дата звернення: 28.04.2024). 24. Прокопенко Б. В. Маніпулятивні технології в інформаційній війні : проблеми захисту. Філософія науки: традиції та інновації. 2017. № 1 (15). С. 99–109. 25. Прокопенко Б. В. Соціогуманітарні технології : маніпулятивний аспект. Філософія науки: традиції та інновації. 2015. № 1 (11). С. 84– 92. 26. Себайн Дж. Г., Торсон Т. JI. Історія політичної думки. Київ : Основи, 1997. 838 с. 27. Смолянюк В. Національна безпека незалежної України : осягнення сутності. Політичні дослідження. 2021. № 1. С. 163–186. DOI: 10.53317/2786-4774-2021-1-10. 28. Сучасна політична лексика : енциклопед. словник-довідник / за наук. ред. Н. М. Хоми. Львів : «Новий Світ-2000», 2015. 396 с. 63 29. Філософський енциклопедичний словник / гол. редкол. В.І. Шинкарук. Київ : Абрис, 2002. 742 с. С. 468. 30. Фромм Е. Втеча від сободи / пер. з англ. М. Яковлєва. Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2019. 288 с. С. 132-134). 31. Bernays E. L. Crystallizing Public Opinion. New York : Liveright Publishing Corporation, 1923. 208 p. 32. Bernays E. L. Propaganda. New York : Horace Liveright Publishing Corporation, 1928. 167 р. URL: https://books.google.co.uk/books?id=3De8nd_B_C8C&printsec=frontcov er&source=gbs_atb&redir_esc=y#v=onepage&q&f=false (дата звернення: 12.04.2024). 33. Brodeur S. D. Guidelines for a U. S. Counterpropaganda Strategy to Defeat Al-Qaeda Recruiting. School of Advanced Air and Space Studies, Air University. 2011. V. I, 103 p. 34. Chomsky N. Media Control : The Spectacular Achievements of Propaganda. New York : Seven Stories Press, 1997. P. 6. 35. Crafting an Information Warfare and Counter-Propaganda Strategy for the Emerging Security Environment. Committee on Armed Services, United States House of Representatives, One Hundred Fifteenth Congress, First Session. March 15, 2017. URL: https://www.hsdl.org/?view&did=801244 (дата звернення: 21.05.2024). 36. Cull N. J. Counter Propaganda: Cases from US Public Diplomacy and Beyond. London : Legatum Institute, 2015. 16 p. URL: https://lif.blob.core.windows.net/lif/docs/default- source/publications/counter-propaganda---cases-from-us-public- diplomacyand-beyond-july-2015-pdf.pdf (дата звернення: 10.05.2024). 37. Dimaggio A. R. Mass Media, Mass Propaganda : Examining American News in the «War on Terror». New York : Lexington Books, 2008 329 p. http://studiesonsymbolicviolence.org/wp- content/uploads/2022/01/Anthony-DiMaggio-Mass-Media-Mass- 64 Propaganda_-Understanding-the-News-in-the-_War-on-Terror_- Lexington-Books-2008.pdf (дата звернення: 10.05.2024). 38. Ellul J. Propaganda: The Formation of Men’s Attitudes. New York : Vintage Books Edition, 1973. 350 p. 39. Fukuyama F. The End of History and the Last Man. New York : Simon and Schuster, Ink. 2006. 432 p. 40. Horkheimer M., Adorno T. W. Dialektik der Aufklärung. Philosophische Fragmente. Amsterdam, 1947. 41. Kretch D., Crutchfield R. S. Theory and Problems of Social Psychology. New York : McGrew-Hill, 1948 639 p. 42. Lasswell H. D. Propaganda technique in the World. London, 1927. P. 76. 43. Lippmann W. Public Opinion. Second printing. New York : Harcourt, Brace, 1998. 427 р. 44. Marlin R. Propaganda and the Ethics of Persuasion. Peterborough, Ont. Broadview, 2002. 45. Meyer J. W., Jepperson R. L. The «Actors» of Modern Society: The Cultural Construction of Social Agency. Sociological Theory. Vol. 18. Issue 1. DOI: 10.1111/0735-2751.00090. 46. Miller M. C. Introduction. Propaganda. By Edvard Bernays. Brooklyn : Ig, 1928. 9–33 p. 47. Parenti M. The Culture Struggle. New York : Seven Stories Press, 2005. 133 p. 48. Propaganda and communication in world history / ed. by H. D. Lasswell, D. Lerner, H. Speier. Vol. 2. Emergence of Public Opinion in the West. Honolulu : The East-West Center by The University Press of Hawaii, 1980. 49. The Works of Ralph Waldo Emerson, in 12 vols. Vol. 5 English Traits. Boston, New York : Fireside Edition, 1909). Р. 21. URL: https://oll- resources.s3.us-east- 2.amazonaws.com/oll3/store/titles/1835/Emerson_1236_05_EBk_v6.0.pd f (дата звернення: 10.05.2024). 65 50. Thomson О. Mass Persuasion in History : An Historical Analysis of the Development of Propaganda Techniques. Edinburgh, 1977. P. 33. 51. World Trends in Freedom of Expression and Media Development. Global Report 2017/2018. Executive Summary. Paris, 2017. 52. Шевців М. Б., Гончарук К. А. Пропаганда як соціально-політичне явище: проблеми розуміння. Південноукраїнський правничий часопис. 2019. №1. С. 119–122. 53. Шпилик С. Інформаційна війна, пропаганда та PR: такі схожі й такі різні… Галицький економічний вісник. 2014. №4. С. 178–288. 54. Требін М. П., Чернишова Т. О. Боротьба за свідомість людей в епоху постправди. Вісник Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. 2021. № 3 (50). C. 153–171. 66