1. Repository at ChSTU
  2. Випускні кваліфікаційні роботи
  3. Бакалавр
  4. 033 Філософія (Політична філософія)
Будь ласка, використовуйте цей ідентифікатор, щоб цитувати або посилатися на цей матеріал: https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6939
Назва: Соціально-філософські проблеми національної ідентичності
Автори: Бойко, Анжела Іванівна
Литвин, Олександр Вікторович
Ключові слова: національна ідентичність;національна ідея
Дата публікації: 2024
Короткий огляд (реферат): Кваліфікаційна робота «Соціально-філософські проблеми національної ідентичності» присвячена теоретичному обґрунтуванню та експериментальному дослідженню соціально-філософської проблеми національної ідентичності. В роботі успішно вирішена низка завдань, серед яких: розкрито сутність та зміст поняття «національна ідентичність»; проаналізовано розвиток національної ідентичності; охарактеризовано чинники та механізми формування національної ідентичності; сформовано основні тенденції розвитку національної ідентичності; досліджено вплив сучасних подій на формування української національної ідентичність; визначено виклики українській ідентичності. Робота складається із 3 розділів, 8 підрозділів, висновків, списку використаних джерел.
URI (Уніфікований ідентифікатор ресурсу): https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6939
Розташовується у зібраннях:033 Філософія (Політична філософія)

Файли цього матеріалу:
Файл Опис РозмірФормат 
Литвин.pdf
  Restricted Access		941.87 kBAdobe PDFПереглянути/Відкрити    Запит копії
Показати повний опис матеріалу Перегляд статистики


Усі матеріали в архіві електронних ресурсів захищено авторським правом, усі права збережено.

Extracted text 
1 
 
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
Факультет гуманітарних технологій 
Кафедра філософських і політичних наук 
Допущено до захисту 
Завідувач кафедр ФІПН 
д.ф.н., професор Анжела БОЙКО 
«___» __________ 2024 р. 
        
УДК 141.7:[323.1:159.923.2] 
 
Кваліфікаційна робота 
«Соціально-філософські проблеми національної ідентичності» 
ступінь вищої освіти: перший (бакалаврський) 
галузь знань 03 «Гуманітарні науки» 
спеціальність: 033 Філософія 
 
 
Олександр ЛИТВИН, 
4 курс, група ПФ-209 
Анжела БОЙКО 
доктор філософських наук, 
професор 
 
 
 
Черкаси 2024 
2 
 
ЗМІСТ 
ВСТУП 3 
РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ РОЗВИТОК 7 
НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ 
1.1. Поняття «національна ідентичність» 7 
1.2. Соціально-філософський аналіз розвитку національної 14 
ідентичності 
ВИСНОВКИ ПЕРШОГО РОЗДІЛУ 36 
РОЗДІЛ 2. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ – ЯК 38 
ОСНОВА УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ 
2.1. Чинники та механізми формування української національної 38 
ідентичності 
2.2. Основні тенденції розвитку української національної ідеї як 44 
основи національної ідентичності 
2.3. Шляхи збереження української національної ідентичності в 54 
сучасних умовах 
ВИСНОВКИ ДРУГОГО РОЗДІЛУ 63 
РОЗДІЛ 3. СУЧАСНЕ ТЛУМАЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ 65 
ІДЕНТИЧНОСТІ 
3.1. Політичні аспекти та культурні виміри сучасного розуміння 65 
національної ідентичності 
3.2. Сучасні соціальні фактори формування національної 70 
ідентичності 
3.3. Виклики та перспективи для збереження та розвитку 74 
сучасної національної ідентичності  
ВИСНОВКИ ТРЕРЬОГО РОЗДІЛУ 86 
ВИСНОВКИ 87 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 91 
  
3 
 
ВСТУП 
Актуальність теми дослідження. Протягом останніх століть проблема 
визнання національної ідентичності українського народу залишається 
актуальною. Історичні події поглинання та завоювання України різними 
імперіями, монархіями та державними утвореннями завжди завдавали шкоди 
національній ідентичності українців, обмежуючи використання мови, книжок і 
культури. Сьогодні ми є свідками відродження української національної 
ідентичності, яка сяє не тільки в межах України, а й по всьому світу, 
демонструючи нашу незламність і силу як нації найвідданіших воїнів за свободу. 
Проте необхідність розвитку національної ідентичності залишається 
актуальною, оскільки внутрішні та зовнішні загрози для єдності суспільства 
ніколи не зникають, лише змінюють свою інтенсивність. Таким чином, 
сформована та розвинена національна ідентичність у добу глобалізації є однією 
з основних гарантій внутрішньої та зовнішньої безпеки держави. 
Національна ідентичність є ключовим аспектом кожної особистості, 
оскільки вона встановлює його роль у національній історії, що в свою чергу 
відображає ідентифікацію з певною нацією, визначення її місця в 
геополітичному просторі, усіх її особливостей та форм існування. Відповідь на 
загрозу втрати національної ідентичності може проявлятися як у крайніх формах 
націоналізму, так і в космополітизмі. Віддалення від традиційних установлених 
зв'язків призводить до спроби знаходження нової ідентичності або розриву від 
соціальної групи. З іншого боку, екстремістські течії, теракти та збройні 
конфлікти є результатом радикальних виявів націоналізму. Тому, в реакцію на 
виклики глобалізації можна вважати прагнення до збереження національної 
ідентичності, що свідчить про закономірну динаміку сучасного світу. 
Цією проблематикою у своїх дослідженнях займалися як вітчизняні, так і 
зарубіжні вчені. Серед дослідників феномену національної ідентичності можна 
назвати таких науковців, як У. Бек, Г. Блумер, П. Бурке, І. Валлерстайн, М. 
Гібернау, Л. Інглхарт, Ч. Кулі, Д. Мід, Д. Маккол, Ш. Страйкер, Ю. Хабермас, Е. 
Хобсбаум та інші. Б. Андерсен вивчав уявну спільноту, що стоїть за поняттям 
4 
 
національної ідентичності, тоді як П. Бурдьє досліджував процеси 
конструювання та поширення цієї ідентичності. С. Шульман аналізував 
структуру національної ідентичності. При вивченні цього поняття та його 
компонентів вчені також використовували роботи Н. Бергера, Е. Гоффмана, 
Е. Еріксона, М. Гібернау та інших. 
Хоча становлення української держави спричинило значний інтерес у 
сфері пошуку національної ідентичності, ця проблема офіційно розглядатися на 
концептуальному рівні почала нещодавно. Серед вітчизняних вчених, які 
досліджують цю тему, можна зазначити В. Андрущенка, Л. Губерського,  
В. Воронкову, Т. Воропай, П. Гнатенка, О. Зернецьку, В. Кременя, І. Кресіна,  
В. Крисаченка, С. Куцепала, В. Лизанчука, В. Ляха, М. Михальченка, Л. Нагорну, 
А. Неприцького, В. Павленка, Н. Рогозина, М. Степика, Ю. Шинкаренка,  
Н. Черниш, Г. Яворську та інших. Особливу увагу заслуговують дисертаційні 
дослідження С. Веселовського, І. Вільчинської, Б. Глотова, Г. Лозко,  
М. Обушного, В. Піскуна щодо проблем етнічної та національної ідентичності в 
сучасному українському суспільстві та культурно-цивілізаційної ідентифікації 
українського народу. 
Різні аспекти цієї проблеми були висвітлені в українських дослідників, 
таких як Є. Андрос, А. Астаф’єв, Ю. Бадзьо, І. Бойченко, С. Веселовський,  
А. Гальчинський, В. Гусаченко, М. Головатий, Є. Головаха, В. Горський,  
О. Гриценко, І. Дзюба, М. Жулинський, О. Забужко, Г. Касьянов, А. Колодій,  
П. Кралюк, С. Кримський, С. Куцепал, В. Лісовий, Д. Муза, М. Обушний,  
Ю. Пахомов, І. Предборська, І. Прибиткова, М. Попович, О. Проценко, О. Резнік, 
Ю. Римаренко, М. Розумний, Т. Рудницька, А. Ручка, М. Рябчук, П. Саух,  
А. Свідзинський, В. Степаненко, В. Табачковський, Б. Черкес, О. Шморгун,  
С. Шостак, М. Шульга, Г. Щокін, М. Юрій, Т. Ящук та інші. У історичному 
контексті проблема національної ідентичності вивчалася вченими, такими як  
Я. Грицак, В. Литвин, М. Рябчук, Р. Кісь, З. Когут, Т. Кузьо, Д. Табачник,  
О. Субтельний, М. Шлемкевич, Р. Шпорлюк та інші. Різні аспекти та рівні 
української ідентичності також були об'єктом досліджень закордонних вчених, 
5 
 
наприклад Б. Гаврилишина, О. Гнатюка, О. Мотили, О. Пахльовської, І. Пріцеля 
та І. Рудницького. 
Незважаючи на певні теоретичні досягнення в даній області, важливо 
відзначити, що проблема національної ідентичності в українській філософській 
рефлексії досі не була належним чином проаналізована. Це пов'язано з тим, що 
ця проблема охоплює різноманітний та багатоаспектний комплекс 
взаємопов'язаних і взаємозалежних складних політичних, соціально-
економічних, духовно-культурних та територіально-регіональних елементів. 
Саме ця складність і багатогранність обумовили вибір теми дипломної 
роботи: «Соціально-філософські проблеми національної ідентичності». 
Об’єкт дослідження – процес соціально-філософського розвитку 
національної ідентичності. 
Предмет дослідження. Феномен української національної ідеї як основи 
української національної ідентичності. 
Мета дослідження - теоретично обґрунтувати та експериментально 
дослідити соціально-філософської проблеми національної ідентичності. 
Відповідно до мети визначено наступні завдання дослідження: 
1) розкрити сутність та зміст поняття «національна ідентичність»; 
2) проаналізувати розвиток національної ідентичності; 
3) охарактеризувати чинники та механізми формування національної 
ідентичності; 
4) сформувати основні тенденції розвитку національної ідентичності; 
5) дослідити вплив сучасних подій на формування української 
національної ідентичність; 
6) визначити виклики українській ідентичності. 
Для досягнення поставленої мети та вирішення завдань було використано 
комплекс методів дослідження, включаючи теоретичні аспекти - аналіз, синтез, 
порівняння, класифікація та узагальнення даних для розкриття сутності та змісту 
поняття «національна ідентичність», а також аналіз праць сучасних вітчизняних 
та зарубіжних дослідників; 
6 
 
емпіричні – метод спостереження та неформалізований аналіз праць . 
Теоретичне значення полягає в тому, що:  
удосконалено уявлення про поняття «національна ідентичність», здійснено 
соціально-філософський аналіз розвитку національної ідентичності;  
подальшого розвитку набула проблема збереження української 
національної ідентичності в сучасних умовах. 
Практичне значення роботи полягає у тому, що б результати та висновки 
здійсненого дослідження можуть використовуватися студентами та науковцями. 
Апробація результатів дослідження: 
1. Участь у X (ювілейній) Всеукраїнській науково-теоретичній конференції 
з міжнародною участю «Соціальні та гуманітарні технології: філософсько-
освітній аспект» (21-22 березня 2024 року), публікація на тему: «Failed state». 
Структура дипломної роботи. Дипломна робота складається зі вступу, 
трьох розділів, висновків до кожного розділу та загальних висновків, списку 
використаних джерел (97 найменувань). Загальний обсяг роботи становить 99 
сторінок.  
  
7 
 
РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ РОЗВИТОК 
НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ 
1.1.Поняття «національна ідентичність» 
У сфері ідентичності велике значення має національна ідентичність, яка є 
об’єктом міждисциплінарних досліджень через її синтетичний характер. 
Складності з визначенням національної ідентичності виникають не лише через 
різні тлумачення понять «ідентичність» і «нація», а й через різні їх визначення у 
різних гуманітарних та суспільних науках. Вітчизняні та зарубіжні науковці 
значну увагу приділяють національній ідентичності, аналізуючи її з різних 
методологічних підходів.  
Поняття «ідентичність» етимологічно походить від латинського idem (те ж 
саме), утворене від id (воно, це, то) і суфікса -dem, що стало основою пізньо-
ланитського identitās, яке означало буквально. 
Наукове, включаючи соціологічне, дослідження проблем ідентифікації та 
ідентичності має довгу історію. Крістін Пламмер вказує, що термін 
«ідентичність» спочатку почали аналізувати Джон Локк та Девід Юм у своїх 
працях. Проте широке поширення цього поняття насправді відбулося лише у XX 
столітті, зокрема в п'ятдесятих роках в Північній Америці після видання книг 
«Самотній натовп» (The Lonely Crowd) Рісмена (1950 р.) та «Ідентичність і 
тривога: Виживання особистості в масовому суспільстві» Стайна (1960 р.). Проте 
значну популярність поняття «ідентичність» отримало завдяки Еріку Еріксону. 
Саме завдяки його дослідженням це поняття стало не лише частиною наукового 
дискурсу, але й знайшло своє місце у повсякденному мисленні в США та 
Західній Європі. 
У філософії історії обговорюється ідентичність у контексті таких понять, 
як свідомість (Дж. Локк, Д. Юм, Р. Декарт), вільність (Г. Геґель), тлумачення 
ідентичності як фундаментальної або стійкої тотожності, притаманної всім 
людям (Г. Ляйбніц), а також «Інший» та концепції «Чистого Я» у феноменології 
Е. Гуссерля. Сучасна філософська думка, висловлена Х. Арендт, Е. Левінасом, 
Дж. Ролзом та іншими, розглядає проблему визнання іншого не лише як рівного, 
8 
 
але й істотно відмінного, що веде до розуміння культурного плюралізму як 
умови спільного існування. 
У соціологічному підході ідентичність досліджується через осмислення 
коренів консолідованості суспільств і соціокультурної потреби в єдності 
(Е. Дюркгейм, Р. Мертон). Розробка типів взаємодій між ідентифікаційними 
стратегіями (В. Огборн, Б. Малиновський, Дж. Мід) також має важливе значення. 
Сучасні соціологи акцентують увагу на двох аспектах ідентичності: «Я» і 
«Інший», які є комплементарними, взаємно конструюються і не існують одне без 
одного (П. Бергер, Т. Лукман, М. Мід, А. Шюц та інші). 
Автором однієї з найвідоміших та найглибше опрацьованих теорій 
ідентичності вважають Е. Еріксона. Великий внесок у соціологічну 
концептуалізацію ідентичності зробили такі західні учені, як Дж. Мід, який 
трактував ідентичність як здатність людини сприймати свою поведінку як єдине, 
цілісне, збалансоване поєднання імпульсивного, внутрішньо-психічного та 
соціального, що сприяє успішній адаптації. П. Бергер і Т. Лукман досліджували 
ідентичність у контексті соціального конструювання реальності, яке виникає з 
взаємозв'язку індивідууму і суспільства. Їх підхід був спрямований на з'ясування 
того, як саме цей процес відбувається. І. Гоффман звертав увагу на ідентичність 
у контексті різноманітності соціальних ролей, висвітлюючи, як людина 
пристосовується до різних вимог та очікувань у соціумі. Е. Гідденс розвивав ідею 
зв'язку ідентичності з соціальною структурою, показуючи, як соціальні інститути 
формують особистісну ідентичність та сприяють стабільності у суспільстві. Я. 
Крейб підкреслював, що ідентичність відчувається у досвіді, створюючи 
цілісний психічний простір, який допомагає людині подолати виклики взаємодії 
з навколишнім світом, поєднуючи в собі як індивідуальні, так і соціальні аспекти. 
У своїх працях Я. Крейб акцентував увагу на тому, що ідентичність 
виявляється у досвіді, утворюючи цілісний психологічний простір, який сприяє 
подоланню складнощів у спілкуванні з зовнішнім світом, поєднуючи в собі 
індивідуальні та соціальні складові. Р. Дженкінс був схильний до соціального, 
нормативного аспекту ідентичності, тоді як С. Холл вбачав у формуванні 
9 
 
ідентичності дискурсивний процес, оскільки мова визначає соціальне життя. 
А. Турен визнавав ідентичність як свідомий самовизначення соціального 
суб'єкта. 
Таким чином, проблема ідентичності охоплює різні дисциплінарні підходи 
і аспекти, від філософських роздумів про самосвідомість і свободу до 
соціологічних теорій про консолідованість суспільства і соціальне 
конструювання реальності. 
Поняття ідентичності у сучасному соціальному дослідження має 
відтворювати складну взаємодію цілісності, визначеності та само підтримки 
соціальних спільнот та груп, разом із процесами їх маргіналізації. Ідентифікація 
виступає як ключовий механізм соціалізації особистості, що охоплює прийняття 
соціальних ролей та освоєння соціальних стандартів та моделей поведінки. Ця 
проблема потребує глибокого аналізу ідентичності у всіх її проявах – 
соціокультурній, етнічній, релігійній, геополітичній та інших, а також 
ідентифікації особистості у процесі вивчення історії міжкультурного діалогу між 
державами у минулому, сучасному та у майбутньому. 
Національна ідентичність – це відчуття належності до своєї нації і країни, 
що формується за допомогою різних елементів, пов’язаних з культурою, мовою, 
територією, релігією, традиціями та етнічною приналежністю. Це є основою для 
єдності суспільства у межах держави, ґрунтуючись на ідеї народу як групи 
людей, які історично та культурно пов’язані між собою та проживають на певній 
території. 
«Почуття патріотизму, прихильності та гордості за свою спільноту, які 
забезпечують існування могутньої національної ідентичності, почали 
проявлятися у 16-18 століттях, у Новий час, коли виникали національні держави» 
[89].  
Національна ідентичність є складовою тим, що деякі дослідники 
називають «уявною спільнотою». Це поняття включає національні цінності, які 
можуть бути розуміні та поважані людьми різного етнічного, соціального, 
культурного та релігійного походження, але які народжені на одній території. 
10 
 
Таким чином, національна ідентичність у межах національної держави 
передається серед її населення, яке часто підтримує риторику націоналізму. 
Громадяни певної країни можуть свідомо або несвідомо переповідати 
іншим історію свого походження та культури, яка вважається національною. Це 
створює загальнонаціональний образ і виступає чинником, що сприяє 
об'єднанню всього населення в єдину спільноту, яка усвідомлює свою 
спорідненість.  
«Національна ідентичність містить у собі певну сукупність елементів, які 
можуть бути пов'язані разом або окремо з «національністю» або з набором 
характеристик, які визначають колективну ідентичність» [21, c.4]. 
На першому місці мова є ключовим елементом національної ідентичності, 
оскільки це через неї людина спілкується з близькими та вбирає у себе 
національну культуру від самого народження. Навіть уміючи розмовляти та 
думати на іноземних мовах, завжди лишається рідна мова, яка відіграє важливу 
роль у формуванні особистої ідентичності кожної людини з дитинства. 
На другому місці стоїть історія та традиції. Цей аспект охоплює 
різноманітні складові культури й історії: від національних свят, кулінарії та 
обрядів до власного фольклору, традиційних оповідань, прислів'їв, міфів, стилів 
народних танців та музики, а також великої кількості історичних пам'яток, 
культурних скарбів та творів мистецтва. 
На третьому місці стоїть релігія як важлива складова культури певних 
країн. Деякі країни спадкоємці культурної традиції, пов'язаної з релігією, що 
виділяє особливості різних націй. Наприклад, християни та католики 
відрізняються своїм світосприйняттям. 
У XXI столітті нації представляють собою різноманітність за расовою та 
культурною ознаками, що виникає через процес міграції. Проте поняття 
національності вкрай пов'язане з расою, що означає схожість людей за кольором 
шкіри або рисами обличчя. Символи національності мають велике значення, 
оскільки вони є важливими елементами, що визначають національну 
ідентичність: гімн, прапор, герб. Природні символи, такі як калина, верба, вінок, 
11 
 
лелека та вишитий рушник, також відіграють важливу роль в українській 
культурі. Наприклад, у Японії герб замість цього представлений квіткою 
хризантеми, яка є символом японської нації та її емблемою. Національна 
ідентичність розглядається через соціальний, культурний та просторовий 
контексти, і оскільки нації пов'язані з державами, то вони також мають політичні 
відтінки. «Зі створенням сучасних національних держав, ідентичність стала 
справою держави. Держава стала менеджером ідентифікації, для якої 
встановлюються правила та засоби контролю і розвитку. За логікою моделі 
національної держави, вона має бути більш-менш жорсткою в питаннях 
ідентичності» [33, с.6].  
Знання та усвідомлення людей про свою приналежність до групи, що 
наділяє їх унікальними рисами, мають важливе значення для формування 
національної ідентичності. У контексті сучасних глобальних змін у суспільстві 
активно вивчаються різні підходи та концепції до розуміння національної 
ідентичності. Незважаючи на велику кількість літературних та наукових джерел, 
що стосуються «національної ідентичності» із її багатогранністю та великою 
кількістю складових, що утворюють це явище. «Як в українській, так і в західній 
науці використовуються такі основні підходи для пояснення значення 
національної ідентичності: примордіальний, модерністський та 
постнекласичний (конструктивістський). За примордіалістським підходом 
відокремлюються два напрями: соціо-біологічний та еволюційно-історичний» 
[24, с. 43].  
Вчені розглядають націю як вищу ступінь у розвитку етносу. Дослідники, 
які підтримують цей підхід, вважають, що «нації створюються на фундаменті 
еволюції та генетики і являються об’єднанням групи людей, які мають спільну 
мову, культуру, традиції, ментальність, самосвідомість, схожі цінності та 
прагнення» [31, с. 9].  
Прихильники теорії еволюційно-історичного напряму розглядають нації 
як соціальні спільноти людей, які мають глибинний зв'язок у соціально-
історичному контексті. При цьому модерністи вважають, що нація не є 
12 
 
природною утворенням. Вони стверджують, що нація є наслідком економічних 
змін у конкретній країні, результатом науково-технічного прогресу та досягнень 
у цих галузях, формуванням сучасних держав, стандартизованої системи освіти 
та інших чинників. Національна ідентичність - це спосіб, яким народ визначає 
самого себе та відчуває себе частиною свого народу, відданість нації своїй 
історії, знання та вивчення її, повага до культури та традицій, розуміння 
унікальних особливостей народу. Конструктивістський підхід базується на 
сприйнятті нації як колективу, що об'єднані спільністю. Цей підхід також вважає, 
що нації створені штучно в межах колективів. «У науковій літературі прийнято 
виділяти три складові у структурі національної ідентичності:  
– когнітивна – знання, уявлення про специфіку своєї спільноти; 
– афективна – оцінка своєї спільноти, ставлення до членства в ній, 
значущість цієї приналежності для індивіда;  
– поведінкова – реальний механізм не лише усвідомлення, але й прояву 
особистості, як представника певної нації, залучення громадянина до 
суспільного життя» [53, с.18].  
У цілому, скептики вважають, що національна ідентичність ускладнює 
формування глобальної ідентичності, оскільки вона сприяє збереженню 
традиційних цінностей, уподобань та ритуалів, що не сприяє культурній 
модернізації у сучасному світі. Оптимісти, натомість, вважають, що національна 
ідентичність не заважає, а допомагає зберігати мультикультурність світу. 
Сутність поняття «національна ідентичність» важко визначити через 
неоднозначне тлумачення споріднених понять, таких як нація та ідентифікація. 
Для розуміння суті національної ідентичності важливо розглянути також поняття 
«ідентифікація». 
Зокрема, на думку П. Гнатенка, «поняття «ідентифікація» може 
розглядатися за трьома напрямами.  
По-перше: як центральна складова свідомості із запитанням «Хто я?» та 
відповіддю на цього.  
По-друге, як один із чинників само сприйняття особистості.  
13 
 
По-третє, як показник ступеня розвитку групи, або як колективна 
ідентифікація» [68, с.18].  
З погляду соціальної природи людина одночасно прагне бути частиною 
суспільства та прагне відокремитися як індивід. Важливість почуття 
ідентичності полягає у тому, що воно надає людині значущий комплекс 
цінностей, символів та традицій, які є орієнтирами для громадської свідомості у 
суспільстві. Концепція національної ідентичності узагальнено означає 
колективну належність до певної національної спільноти та її культури. 
В. Грінфельд акцентує свою увагу на те, що «найважливішою ознакою 
сформованої національної ідентичності в країні є те, що її народ визнано нацією» 
[69, с.10].  
Американська вчена виділяє чотири основні складові національної 
ідентичності:  
- спільна історія, мова, обов'язки, прагнення та віра в майбутнє своєї країни 
та повага до її символів, традицій;  
- спільна діяльність, відчуття єдності, схожість;  
- проживання на одній території та в межах однієї країни;  
- спільні риси, національний характер, схожа ментальність, 
загальнонаціональна культура. «Дані характеристики національної спільноти 
разом з тим є визначальними рисами національної ідентичності» [69, с.11].  
Важливо розуміти, що поняття національної ідентичності має 
багатовимірний характер і не може бути зведене лише до одного аспекту. Для 
утворення національної ідентичності важливе поєднання суб'єктивних та 
об'єктивних ознак, які відрізняють одну націю від іншої. Основні компоненти 
цього поняття - це колективна (історична) пам'ять, відчуття спільної 
національної долі та спільного майбутнього, спільні переживання, надії, цінності 
і загалом все, що формує колективний «ми» і гарантує єдність нації. 
Формуванню національної спільноти сприяють також стереотипи, міфи та 
ціннісні уявлення. 
14 
 
Отже, існують різні підходи до розуміння терміну «національна 
ідентичність», такі як примордіальний, конструктивістський та модерністський. 
Усвідомлення нацією своєї ідентичності сприяє колективному формуванню 
образу національного співтовариства. Цей образ та його репутація залежать від 
таких чинників, як економічна та політична ситуація, зовнішні загрози, 
авторитет та статус країни на міжнародній арені, а також від рівня життя 
населення. Національна самоідентифікація є складним процесом відображення 
особистості певною нацією. Основними складовими національної ідентичності є 
культура, мова та територія. 
 
1.2. Соціально-філософський аналіз розвитку національної 
ідентичності 
Проблема ідентичності у західній філософській традиції була вперше 
теоретично сформульовано на початку ХХ століття і має глибокі історичні 
корені. В історії філософії погляди на цю проблему формувалися відповідно до 
соціальних уявлень, що переважали у певний період часу. Таким чином, 
дослідження ідентичності з історико-філософської точки зору відображає 
розуміння цієї проблеми в контексті конкретної історичної епохи, яка визначила 
той чи інший філософський погляд. Ідентичність як соціальне явище, відбиває 
процес адаптації особистості до певного соціокультурного середовища. 
Збереження соціально-культурного контексту ідентичності відіграє 
важливі роль у розумінні об’єктивних умов її формування. Це дозволяє виявити 
загальні закономірності у її розвитку, а також визначити спільні та особливі 
умови соціальної ідентичності. Також це дозволяє в’язати ідентичність з 
тенденціями універсалізації, глобалізації, становленням часового і просторового 
розмаїття.  
У суспільно-філософській літературі виникло три різні, але 
взаємопов’язані розуміння ідентичності:  
- у логіці (некласичній);  
- у філософії (переважно неокласичній і, передусім, посткласичній);  
15 
 
- в соціогуманітарному знанні (соціологія, антропологія, психологія). 
Як проблема ідентичності у філософії виявляється через різні поняття та 
терміни, що розглядаються за допомогою різних понять, категорій, термінів. 
Недарма що «ідентичність» зазнало змін у різних етапах розвитку філософської 
думки, спостерігається загальна тенденція в його тлумаченні. Це поняття 
відноситься до універсальності буття, яке тісно пов’язане з поняттям тотожності: 
кожне існування є тотожним самому собі, і тому, що воно існує , воно тотожне 
будь-якому іншому існуванню. У давнину суспільство вважало, що ключовою 
складовою людського існування є злиття особистості з чимось загальним. Ця 
концепція зазвичай вважалася природною та єдино можливою, не піддаючись 
цілковитій обробці. Хоча в античній філософії спостерігалися зміни до 
суб’єктивності, проте в її тілесному, зовнішньому виявленні. У працях Платона 
проблема ідентичності в соціальному контексті стала предметом аналізу. У 
діалозі «Федр» Платон обґрунтовує причину кризових явищ і втрату соціальної 
ідентичності через амбівалентність людського «Я», котре керується двома 
джерелами: благотворним і злотворним [22].  
Філософ розуміє, що в сучасному афінському суспільстві більшість 
громадян все частіше піддаються впливу тілесних прагнень, що може завдати 
шкоду духовному розвитку. У цих людей переважають користолюбство та 
сріблолюбство, що призводить до втрати соціальної свідомості і загрожує 
існуванню держави.  
Починаючи з Аристотеля, зародилася традиція приділення поняттю 
«тотожності» більшої ваги, ніж відмінність. У Новий час цей нахил був 
відтворений у понятті «мисляча субстанція» від Рене Декарта, в полеміці 
Готтфріда Лейбніца з Джоном Локком, і найкраще була відображена у 
трансценденталізмі, зокрема у «філософії тотожності» Фрідріха Шеллінга.  
Джон Локк вважав, що самототність людини пов'язана з «правильно 
організованим тілом, взятим у певний момент, і яке потім зберігає цю життєву 
організацію завдяки зміні різноманітних частинок матерії», то Г. Ляйбніц, 
заперечував його ідеям і відповідав, що «тотожність однієї й тієї ж 
16 
 
індивідуальної субстанції може відбуватися завдяки збереженню тієї ж самої 
душі, оскільки тіло знаходиться у постійних змінах…» [22]. 
У цей час поняття «ідентичність» розумілося як однаковість 
(самооднаковість) структур «чистого» мислення, «чистого ідеального «Я», як 
основа елімінації з них будь-яких суб’єктивних (людських) актів. Ідентичність 
поставала як безпосередньо дана і самоочевидна в безпосередності суб’єкта 
пізнання, прозорості світу суб’єкта, котрий пізнає, і прозорості останнього для 
самого себе» [22, с. 382].  
Ідея Г. Гегеля про становлення суб'єкта пізнання вносила суттєвий внесок 
у дане обговорення, незважаючи на те, що він залишався самототожним у 
початковій передвизначеності логіки «розгортання» абсолютної ідеї. 
Проблематика ідентичності в класичній парадигмі філософування залишалась 
неявною, і її актуалізація вимагала подолання «домінанти тотожності» у 
класичній філософії. 
Уподібнення ідентичності з поняттям тотожності становиться одним з 
ключових аспектів у розумінні ідентичності як рівності самому собі. 
Перенесення центру уваги зовнішніх факторів на внутрішній світ самої 
особистості пов'язане з численними соціально-філософськими концепціями, в 
яких проблема ідентичності виступає як основна. У неокласичній філософії це 
питання стало об'єктом вивчення, зокрема, для Мартіна Хайдеггера, який в своїй 
праці «Ідентичність і диференціація» (1957 р.) сприймав ідентичність як загальну 
основу існування. Згідно з його поглядами, все існуюче має власну тотожність, 
оскільки існує самостійно, і, оскільки існує, може існувати будь-де. Отже, 
ідентичність в класичній філософії трактується як самототожність, що означає 
відсутність відмінностей у бутті, а також підкреслення співвідносності з іншим. 
Це вимагає встановлення взаємозв'язків між особистісною і знеособленою 
самототожностями, які можуть існувати як індивідуальні суб'єкти, здатні 
виявити свою ідентичність через вираз «Я».  
Близьким до такого розуміння ідентичності був Е. Гуссерль, який під час 
періоду трансцендентального ідеалізму намагалися досягти «чистої» свідомості, 
17 
 
яка не залежить від зовнішніх факторів та не взаємодіє з ними. Згідно з цією 
концепцією, нічого не може з'явитися у потік свідомості ззовні, так само як і ніщо 
не може вийти з потоку свідомості у зовнішній світ. 
Завдяки трансцендентальній редукції за Е. Гуссерлем можна здійснити 
вихід на самототожну (чисту) свідомість. Між свідомістю і реальністю існує 
«справжня безодня смислів», яка дозволяє конституювати світ, який потім 
ідентифікується. Для подальшого розвитку проблеми ідентичності важливою 
були ідеї Е. Гуссерля про «життєвий світ» та «природні установки», які А. Шюц 
зміг соціологізувати, впроваджуючи феноменологічне розуміння ідентичності. 
Інше тлумачення ідентичності в класичній філософії виникає з концепції І. 
Скотта про індивідуалізуючу «етотність», або «етовість», яка розуміється як 
самототожність одиничного в його відношенні до «іншого». Д. Юм намагався 
аргументувати тезу про будування ідентичності не «в середині» (внутрішньою 
самостою людини), а «ззовні» (із суспільства), та її підтримання через ім'я, 
репутацію, славу та інше. 
Дальший розвиток цієї «лінії» пов'язаний з аналізом взаємовідносин «Я» і 
«не-Я» за концепціями І. Фіхте, комунікативними студіями В. Гумбольдта і, 
особливо, з творчістю С. К'єкергора, що значно вплинули на екзистенціалістичне 
спрямування проблем ідентичності особистості та її відношення до власних 
життєвих обставин, а також акцентування уваги передусім на автентичності 
(справжності) людського буття, що проявляється у «межових» ситуаціях. 
Аналіз джерел дає змогу зробити висновок, що в цій традиції вперше було 
сформульовано ідеї про «конструювання» ідентичності в соціальному і 
культурному просторі, про її «оберненість» у сфері «символічного», з одного 
боку, та про її взаємозв'язок з «психічним» (включаючи тіло, характер і т.д.), – з 
іншого боку. Людська свідомість як tabula rasa («чиста дошка»), яку слід 
правильно заповнити. 
У початку ХХ століття конкуруючі «лінії» дискурсу тотожності, що 
визначали ідентичність, об'єдналися у посткласичній перспективі для пошуку її 
засад у просторі інтерсуб'єктивного діалогу та комунікації. Цьому сприяла 
18 
 
критика філософії тотожності та трансцендентального суб'єкта в некласичній 
філософії. Філософія життя відіграла важливу роль у актуалізації проблеми 
ідентичності, привносячи антиномічне протиставлення «життя» і «культури» 
(або «соціума») як репресивної основи стосовно першого. Це спричинило також 
протиставлення «тілесності» та «натуральності» людини і «штучності» навіть 
ідентичностей. Індивід у певному сенсі поділявся у власній існі і ставав об'єктом 
проблем як у своєму внутрішньому світі, так і у зв'язках зі світом, що призводило 
до втрати автентичності [43, с. 384].  
Для української національної свідомості (Г. Сковорода, Т. Шевченко, 
П. Юркевич, І. Франко, М. Грушевський та ін.).  
У ХХ сторіччі виникають напрямки, що зосереджувалися на темі 
ідентичності, такі як індіанізм, негризм, негритюд та інші. У сучасній 
перспективі ця ж проблематика об'єднує різні теоретичні програми в рамках 
«постколоніальних досліджень». Проте у західноєвропейському та 
північноамериканському контекстах проблема ідентичності частіше пов'язана з 
особистісною ідентичністю, спрямованою на подолання трансценденталізму та 
дискурсу тотожності, що розуміється як спосіб відчування та конструювання 
індивідуальності людиною.  
Тотожність як складний багатовекторний і багаторівневий феномен у 
взаємозв'язку з його зовнішніми і внутрішніми, фізіологічними, психологічними, 
вольовими, інтелектуальними, соціальними і духовними складовими розглянуто 
в філософії XIX-XX століть. А. Шопенгауер представив підхід до питання 
ідентичності, який базується на особистісних властивостях. С. К’єркегор 
розглядав можливість ідентифікації як процес набуття суб'єктом свободи.  
У концепції Ф. Ніцше про абсолютну унікальність і неповторність кожної 
людини підкреслюється, що ідентичність є необхідним засобом виявлення цієї 
унікальності та доведення індивідом абсолютного значення свого народження в 
світі. «Каталізуючий» ефект на дослідження ідентичності викликав інтерес до 
ширшого розуміння проблематики завдяки «критичній теорії» Франкфуртської 
школи, постструктуралістичній і герменевтичній філософії, особливо через їхню 
19 
 
концепцію негативної діалектики та критику ідеї «Просвітництва» як бази для 
тоталітарних дискурсів.  
Ж. Бодрійяр, Ж. Дерріда, Ж. Дельоз, М. Фуко, Ф. Гваттарі, П. Рікер, 
Г. Гадамер, М. Хайдеггер та інші – всі вони досліджували проблему 
ідентичності. Роботи М. Фуко з археологічних реконструкцій і концепція «влади-
знання», ідеї симулякра Ж. Бодрійяра, шизоаналіз Ж. Дельоза й Ф. Гваттарі, 
герменевтичний наратив про значення знакових та символічних засобів у 
формуванні ідентичності – всі ці дослідження відкрили широкі можливості для 
«соціологізації» (зокрема у соціолінгвістиці та соціосеміотиці, універсалізації 
ритуалізації суспільного життя в культурній соціології) та «психологізації» 
(застосування технік корекції «ідентичностей») герменевтичних аналізів. 
У філософії XX століття вирішення проблеми ідентичності розглядалося 
за допомогою різних, навіть протилежних підходів. В екзистенціалізмі людина 
знаходила свою ідентичність через створення власного проекту існування. 
А. Камю та К. Ясперс досліджували ідентичність через аналіз механізму 
самоідентифікації. У творчості М. Хайдеггера центральним було поняття 
індивідуальності, а її екзистенція реалізувалася через акт вільного вибору 
власного буття. 
Філософи-антропологи висловили гостру критику у відношенні до 
суб'єктивізму екзистенціалістів та їхнього пренебреження до досягнень 
конкретних наук, які досліджують поведінку людини. Мартін Бубер, Арнольд 
Гелен, Ото Плеснер, Макс Шелер та їх послідовники відзначили багатогранності 
в типах людської поведінки і зробили висновок про необмежену адаптивність 
індивіда до його соціального оточення на цій основі. 
У постструктуралістсько-герменевтичній перспективі в цілому дискурси 
ідентичності стали дієвим засобом перегляду спадщини класичної і частково 
некласичної філософії, а ідентифікація почала трактуватися як практика 
означення і самоусвідомлення індивідуальності, яка конституює людину як «Я» 
в її відмінності від «тіла» і «особи» через обмеження вибору з розмаїття 
можливого [23, с. 384].  
20 
 
У пост класичному дискурсі, ідентичність розглядається не як стала 
реальність, яку можна закріпити, а як неперервний процес. Людина як цілісність 
існує не в самотній ізоляції, а її «авторство» у розбудові власної ідентичності 
суттєво обмежене. З одного боку, границі її цілісності відзначаються 
народженням і смертю (де вона представлена тільки своїм тілом), а з іншого - ця 
цілісність може бути розкрита, насамперед, у взаємній діалоговій комунікації з 
іншими. 
У результаті введення поняття «ідентичність» відбулося не лише 
впровадження традиційного уявлення про «тотожне», але й стало знаряддям 
максимальної радикалізації концепції «самості» та зміни акценту у проблематиці 
пост класичної філософії в напрямку простору інтерсуб’єктивності, де 
ідентичність постійно намагаються уникати і виявляти себе, і не бажає бути 
«розкритою». 
У своїй праці «Постмодернізм, або культурна логіка пізнього капіталізму» 
Ф.Джеймсон переконливо показав, як особистість асимілюється в 
раціоналізованому, бюрократизованому, споживацькому масовому суспільстві. 
Постструктуралізм ставить під сумнів саме поняття «суб’єкта» і 
«ідентичності», вважаючи ідентичність конструктом суспільства та мови. Також 
вказується, що субстанціональний суб’єкт з фіксованою ідентичністю є «ілюзією 
над детермінації». За Ф. Джеймсоном, постмодерністський суб’єкт складається з 
потоку ейфоричних енергій, фрагментарних та непов’язаних, втрачаючи 
глибину, субстанціональність і коагуляцію, що визнавались як ідеал і досягнення 
людини в епоху модернізму [8, с. 45].  
Постмодерністська культура визначається перервністю, розірваністю та 
фрагментарністю, що впливають як на тип досвіду, так і на особистість у цьому 
контексті. Відзначається, що логіка індивідуального існування в сучасному світі 
є внутрішньо розірваною. Кожна особистість постійно переосмислює свої 
уявлення про себе та свій спосіб існування.  
Неперервність, розірваність та фрагментарність є ключовими ознаками 
постмодерністської культури, які визначають як тип досвіду, характерний саме 
21 
 
для постмодерністського світогляду, так і для відповідного типу особистості. 
Цілком очевидно, що логіка індивідуального існування в сучасному світі є 
внутрішньо розірваною. Уявлення про себе та стиль життя постійно 
переглядаються самими особами. У світі, що швидко змінюється, важко 
залишатися в межах одноразової ідентифікації. 
Незалежно від суспільних ролей та захисних масок, кожна людина 
стикається з постійною потребою переосмислення себе, іншими словами, 
постійного самопізнання. Неможливо відкритися на нове, якщо не відкидаєш 
старе, включаючи свої минулі «Я». 
Проте не слід перебільшувати розриви і непослідовності в життєвому 
шляху сучасної людини або пов'язувати їх з радикальністю постмодерністського 
філософування. Втрата особистісною самоідентичності не означає розпаду, 
зникнення або деструкції. Точніше, розпадається не особистість, а система, яка 
не є об'єктом власного вибору, йде в минуле ідеологія раз і назавжди обраних 
принципів, цінностей та ідеалів. 
Аналіз проблеми ідентичності в філософській спадщині П. Рікера служить 
ключовим елементом. Він розрізняє концепцію ідентичності як «аналогічності», 
«тотожності», що відображає певний ступінь стійкості в часі, від ідентичності як 
«замість». Остання є протилежністю поняття «Іншого». Ідентичність як 
«замість» є змінною та не може мати характеру тотожності. 
На думку П. Рікера, двозначність полягає в тому, що змішуються 
ідентичність-самототожність (співвідноситься з латинським словом «idem») та 
ідентичність-самість (співвідносна з латинським «ipse»). Ідентичність-
самототожність відповідає об’єктивним або об’єктивізованим характеристикам 
суб’єкта, який говорить і діє, тоді як ідентичність-самість краще характеризує 
суб’єкт, спроможний визначити себе як автора слів і дій, суб’єкт не 
субстанційний і не незручний, а, проте, відповідальний за сказане ним і зроблене 
[91]. П. Рікер досліджує можливості встановлення зв'язків між постійністю і 
змінністю, тобто визначити співвідношення між ідентичністю у розумінні 
«такий самий» та ідентичністю у розумінні «самості». Вважаючи ідентифікацію 
22 
 
як повідомлення про життя, оповідь історії в спробах надати цілісності 
різноманітній і захоплюючій унікальності у просторі громадськості, що 
породжує постійну зміну «хто» – «ким» («дехто») є; у цьому розумінні можна 
говорити і про заміну індивідуальної ідентичності груповою. 
У цьому контексті, за П. Рікером, «пост-ідентичність» виступає як 
«ідентичність у формі наративу». Наратив, як реальна історія, піддається 
постійному переосмисленню, яке постійно коригує попередню реальну історію. 
Проблема ідентичності стала центральною у працях Е. Фрома, які 
досліджували актуальні аспекти взаємодії людини і суспільства. Завдяки 
соціально-філософській спадщині, у якій вона закорінена, проблема ідентичності 
стала більш широкою, ніж в її первинному психологічному контексті. Е. Фромм 
досліджував проблему ідентичності через призму взаємозв'язку індивідуального 
та загального в людській природі. Він розглядав персональну ідентичність як 
результат процесу індивідуалізації, що виникає внаслідок виокремлення людини 
від природних сил та інших осіб, що можливо лише в епоху Нового часу. За Е. 
Фромом, однією з основних потреб, які визначають сутність людського 
існування, є бажання уникнути самотності, яке може бути досягнуто через 
ідентифікацію себе з певними ідеями, цінностями, соціальними стандартами, 
тобто через формування соціальної ідентичності. 
У 70-80-х роках ХХ століття американський психолог Е. Еріксон 
стимулював загальний інтерес до проблеми ідентичності. Він розпочав вивчати 
ідентичність як окремий соціально-культурний явища, використовуючи 
психоаналітичний, філософський і соціологічний підходи, що визначило його як 
міждисциплінарну категорію знань. Еріксон сприймав ідентичність як процес 
організації життєвого досвіду в індивідуальному «Я» з урахуванням його 
динаміки протягом усього життя людини. 
Е. Еріксон вбачав ідентичність як процес ідентифікації себе як єдиного 
цілісного індивіда і визначав її як постійну внутрішню єдність з самим собою у 
безперервності особистих переживань. Він підкреслював значення для людини 
потреби у визнанні та належності до чогось. Процес формування та розвитку 
23 
 
ідентичності, за його думкою, надає можливість людині визначити саму себе, 
забезпечити свою цілісність та індивідуальність, а також задовольнити свої 
особисті потреби через соціально прийнятні форми особистісної реалізації. 
Ідентичність дозволяє відповідати своїм здібностям соціальним можливостям, 
що представляються суспільством. 
Отже, ідентичність визначається як особистісний конструкт, який 
відображає внутрішню спільність людини з соціальними, груповими ідеалами та 
стандартами. Американський філософ вважає, що ідентичність - це складний 
особистісний утворення з багаторівневою структурою, пов'язаною з трьома 
основними рівнями людської сутності: індивідуальним, особистісним і 
соціальним. 
Досліджуючи головним чином індивідуальну ідентичність, Е. Еріксон ввів 
у науковий обіг поняття «его-ідентичність» та «криза ідентичності», виділивши 
три основні аспекти розгляду концепції ідентичності: а) відчуття ідентичності; 
б) процес формування ідентичності; в) ідентичність як конфігурація, результат 
цього процесу. 
Згідно з Е. Еріксоном, мова має відображати як особистісну, так і 
колективну ідентичність, а також позитивні та негативні аспекти ідентичності. 
Людина розглядає себе як цілісність, а свої дії та рішення сприймає як 
внутрішньо зумовлені, а не диктовані зовнішніми факторами. Ідентичність 
формується у взаємодії зі значущими іншими, а стосунки та ролі сприяють 
збереженню та розвитку почуття цілісності особистості, що виявляється у її 
ідентичності. 
На відміну від традиційної думки про існування якісної відмінності між 
індивідуальною та колективною ідентичностями, Е. Еріксон стверджує, що 
індивідуальна унікальність і колективна розділеність можуть тлумачитися як 
дещо схожі, якщо не те саме, як дві сторони того ж процесу. У випадку 
індивідуальної ідентичності важливі особливості конкретних осіб, тоді як у 
випадку колективної - навпаки. Проте ця різниця є відносною. Одна ідентичність 
не існує без іншої, обидві є соціальними за своєю сутністю. За думкою 
24 
 
дослідника, якщо ідентифікація є необхідною передумовою соціального життя, 
то і протилежне також є правдивим. Стійкість ідентичності забезпечує здатність 
людини досягати гармонії між власним уявленням про себе та інших, між 
соціальними та індивідуальними «Я». 
Адаптація є процесом, який постійно змінюється, оскільки в ході життя 
людина переосмислює свою ідентичність у контексті змінюючогося світу. Цей 
процес може викликати кризу, як зауважує Е. Еріксон. Криза в розвитку як 
індивіда, так і соціальної групи може виявитися у формі стресу, депресії, агресії 
або внутрішнього конфлікту. Проте криза є необхідним етапом у саморозвитку 
особи або спільноти для досягнення нового, більш зрілого рівня ідентичності. Е. 
Еріксон підкреслює тісний зв'язок між кризою ідентичності та кризою 
суспільного розвитку. Зазначимо, що криза ідентичності виникає, коли здається, 
що ідеали та цінності, на яких ґрунтується попередня культура, розпадаються. 
Парадоксальність кризи полягає в тому, що у певних умовах вона може 
бути джерелом позитивних змін. Згідно з цим Е. Фром зауважує, що розпад 
традиційних спільнот та атомізація суспільства змушують особу обмінювати 
отриману свободу на відчуття (навіть ілюзорну) безпеку та належність до групи. 
Першочергове значення мають праці Дж.Міда та Ч. Кулі, які, хоч і не 
вживають терміну «ідентичність», але говорять про «замість» («Self») як явище, 
яке змістовно тотожне ідентичності. Вони вважають, що ідентичність (самість) 
за своєю природою є соціальним утворенням. Дж. Мід розглядав ідентичність як 
первісне соціальне утворення, де індивід формує свою особистість через 
сприйняття себе іншими людьми. Приймаючи роль іншого, особа бачить себе 
очима цієї людини, що підкреслює комунікативний характер ідентичності, де 
взаємодія і ідентичність неперервно переплітаються. Розмова йшла про вибір 
ідентичних репертуарів і необхідність підтвердження їх «іншими» під час 
взаємодії. У методологічному плані тлумачення ідентичності як соціалізованої 
частини «Я» у взаємозв'язку з самістю Себе ґрунтується на поділі особистісної 
структури на метафізичну цілісність (душа) і функціональну ідентичність («Я»), 
як запропонував Уільям Джеймс, а також концепції «дзеркального Я», яку 
25 
 
висловив Чарльз Кулі. Представники символічного інтеракціонізму (наприклад, 
Джордж Херберт Міддоуз, Герберт Гарфінкель та інші) розрізняють різні типи 
ідентичності (соціальна, особиста, Я-ідентичність) як окремі категорії, 
досліджують способи формування ідентичності та залежність процесу 
ідентифікації від соціального середовища та часу, системи соціальних інститутів 
[23].  
Ідеї інтеракціоністів, розвинуті після І. Гофмана – засновника 
інтерпретативної соціології, акцентували увагу на соціальній взаємодії і 
соціальній ідентичності, пов'язаних з суб'єктивною інтерпретацією як 
специфічним способом конструювання соціальної реальності. Такий підхід 
також підтримує П. Бергер, який вважає, що «ідентичність формується 
соціальними процесами. Один раз викристалізувавшись, вона підтримується чи 
навіть переформовується соціальними відносинами» [87].  
Натомість Р. Мертон наполягає, що ідентичність індивіда формується 
внаслідок його співвіднесення з колективом, який для нього є значущим [32].  
У загальній соціальній теорії ідентичність розглядається як характеристика 
індивіда з точки зору його приналежності до будь-якої соціальної спільноти або 
групи.  
Таким чином, всі характеристики особистості, які відповідають на 
запитання «Хто це?» прямо або опосередковано пов'язані з ідентичністю. У 
цьому контексті кожна людина може мати кілька ідентичностей. Розвиток цієї 
концепції призвів до висновку, що кожен індивід несе в собі не лише одну, а 
декілька ідентичностей (теорія ролей). 
Термін «ідентичність» набув особливого значення в когнітивній 
психології, представники якої визначали ідентичність як когнітивну систему, що 
регулює поведінку і складається з двох підсистем: лінгвістичної 
(самовизначення у термінах фізичних, інтелектуальних, моральних) і соціальної 
(приналежність до раси, статі, національності). Когнітивна психологія, 
узагальнюючи ідеї фрейдистського напрямку та символічного інтеракціонізму, 
26 
 
вносить концепцію темпорального аспекту у формування ідентичності, 
демонструючи постійну змінність ідентичності. 
Про значущість біопсихологічних та соціальних складових ідентифікації 
засвідчують і дослідження представників біхевіоризму (Д. Доллард, О. Маурер, 
Н. Міллер та ін.). Дані теоретичнi розробки викликали значне зацiкавлення в 
наукових колах і зумовили необхідність дослiдити феномен ідентичності 
емпiрично. Найпопулярнiшими стали працi Я. Марцiа, який на емпіричному 
рівні дослiджував у межах розробленої ним певні типологiї «статуси 
ідентичності». Biн видiлив чотири «статуси ідентичності» або чотири способи 
вирiшення проблеми iдентичностi (що дало змогу перевести суто теоретичнi 
уявлення Е. Epiкcoнa в емпiричне русло): досягнення iдентичностi («identity 
achievement»), зумовленiсть («foreclosure»), дифузiя iдентичностi («identity 
duffusion») та моpaтoрiй («moratorium») [13, с. 11].  
Новий імпульс для осмислення поняття «ідентичності» надали працi 
Х. Гротевана. Biн звернув увагу, що вiдчуття iдентичностi має охоплювати як 
сфери, де iндивiд може здiйснити свiй вибiр, так i сфери, де цей вибiр 
неможливий (наприклад, щодо cтaтeвої, pacoвoї, етнiчної належностi). 
Вiдповiдно до цього розмежування компоненти досліджуваного феномену 
отримали назву «вродженої» й «набутої» ідентичностей [65, с. 12-13].  
У межах власне соціології і психології проблематика ідентичності 
зводилася переважно до статусно-рольових концепцій особистості та 
соціалізації. Подальший розвиток проблеми ідентичності у соціо-гуманітарному 
знанні був пов'язаний з посиленням уваги до екзистенціальної проблематики, 
ціннісно-символічних, а потім і текстово-смислових аспектів ідентичності зі 
зростаючим акцентуванням незбігу просторово-часових і ціннісно-смислових 
градацій соціокультурного буття. 
Зазначимо, що термін «ідентичність» в соціально-гуманітарних науках 
(культурній антропології, соціології, соціальній психології) довгий час 
використовується паралельно з філософією, майже не переплітаючись з нею. 
27 
 
Серед сучасних теорій ідентичності у філософії і культурології слід назвати 
передусім розробки К. Поппера, Ю. Габермаса, В. Хесле, А. Гідденса, М. Серто.  
У філософії К. Поппера три важливі проблеми, що стали об'єктом 
метафізичної програми, це космологія, знання та само ідентичність. У його 
працях «Самість – це свідомість, яка сама себе пізнає, оцінює, коректує, творить 
нові смисли. Це те, що в традиційних поглядах було душою» [77]. Самість має 
біологічне значення, оскільки вона сприяє адаптації: подоланню труднощів, 
знаходженню відповідей, вибору нестандартних рішень, контролю над діями. 
Людина не народжується із самістю; вона набуває її, розвиваючи вроджену 
здатність до засвоєння мови. Лише мова дозволяє нам бачити себе як об'єкт, 
оцінювати й рефлексувати. Як у філогенезі, так і в онтогенезі самість 
розвивається паралельно з вивченням мови й умінням маніпулювати ідеальними 
об'єктами. Головною якістю самості є активність – вчинюча, відчуваюча, 
пам'ятаюча, плануюча майбутнє, очікуюча, спростовуюча. 
Німецький філософ Ю. Габермас вказує, що поняття «Я-ідентичність» 
означає об'єднання особистісної та соціальної ідентичностей. Особистісний та 
соціальний аспекти постійно взаємодіють та взаємовизначають один одного. 
Шляхом участі у публічних діалогах зі суспільними інститутами, особиста сфера 
(система логічних діалогів) виражає громадську думку. Перша сфера є реальною 
та автентичною, у той час як друга є хибною, тобто приховує свою сутність та 
створює ілюзорні уявлення про себе. 
У своїй теорії ідентичності Юрген Габермас розглядає два ключові 
компоненти. Перший - соціальна ідентичність (горизонтальний вимір), яка 
включає здатність виконувати різні ролі в суспільних системах. Другий - 
особистісна ідентичність (вертикальний вимір), яка виражається у зв'язку з 
історією життя. Ці два виміри взаємодіють між собою й об'єднуються в контексті 
«балансуючої Я-ідентичності». 
Установлення рівноваги між горизонтальним і вертикальним вимірами 
ідентичності здійснюється шляхом техніки взаємодії, основною з яких є мова. 
Шляхом освоєння різних методів та одночасного збереження власної 
28 
 
ідентичності людина прагне відповідати соціальним нормам. «Розуміння 
людиною самої себе залежить не тільки від того, як вона сама себе описує, а й 
від тих зразків, яким вона слідує. Самототожність Я визначається одночасно тим, 
як люди себе бачать і якими вони хотіли б себе бачити» [78].  
Сучасні зміни ідентичності є результатом розвитку культури модерну, 
поділу суспільства на системи та життєвий світ. Модернізація охоплює не лише 
засоби спілкування, економіку та управління, але і життєвий світ у цілому, 
розриваючи його на фрагменти і залишаючи людину з можливістю ризикованого 
самоврядування через найвищу міру абстрактної тотожності Я. Філософську 
традицію у розумінні ідентичності продовжує В. Хессле. 
Головне в погляді автора полягає в збереженні об'єкта у часі як ключовій 
складовій ідентичності. Ідентичність може бути розглянута як поєднання таких 
структурних елементів, як тіло, пам'ять, рефлексія та синтетична єдність 
апперцепції за концепцією І.Канта. Це означає, що людина має здатність 
усвідомлювати будь-яке чітке існування як щось власне, наприклад, у 
висловленнях «Я втомився» або «Я почуваю, що Я». Криза ідентичності може 
виникнути у разі відторгнення самоідентифікації з боку об'єкта. 
Жоден із перерахованих компонентів окремо не є самодостатнім для 
виявлення сутності ідентичності, лише в єдності вони забезпечують її цілісність. 
Фундаментальною властивістю ідентичності, за В. Хесле, є час. Спостереження 
за власним Я не можна звести до спостереження за іншим суб’єктом. Ми не 
можемо сказати, що ментальні стани локалізовані у просторі, однак час виступає 
їх істотною характеристикою. Якщо «реальна ідентичність фізичного предмета 
передбачає безперервне існування його внутрішньої структури, то ідентичність 
ментального акту ґрунтується на інших умовах… Ментальний акт не 
відбувається у просторі. Він може продовжити своє існування лише в іншому 
ментальному акті», – зазначає філософ [23, с. 116].  
Теорія британського соціолога А. Гідденса висвітлює проблему 
ідентичності в сучасній культурі як комплексне явище, пов’язане зі світоглядом 
та історичним контекстом. У своїй праці «Модерн і само-ідентичність» він 
29 
 
розглядає ідентичність та самоідентичність як складові сучасного соціуму. Для 
нього ключовим моментом з появи феномену ідентичності стає перехід від 
традиційного до посттрадиційного суспільства. З поглибленням протиріч між 
локальним та глобальним, індивіди змушені обирати свої власні шляхи серед 
різноманітних перспектив. 
Таким чином, ідентичність - це явище, що виникло в епоху модерну. 
Модерн стає основою, на якій здійснюється самореалізація та самозбереження. 
Ідентичність, за А. Гідденсом, – це континуальність у просторі і в часі, а 
самоідентичність – це континуальність, котра рефлексивно інтерпретується 
діючою особою (agent). І ідентичність, і самоідентичність не даються у процесі 
діяльності, а створюються і підтримуються у рефлексивній активності 
повсякденного життя [23].  
Не спираючись на обережність постструктуралістських і більшості 
постмодерністських теорій щодо можливості сучасної людини здобути свою 
ідентичність у сучасному світі, А. Ґідденс розвиває концепцію життєвої 
політики, яка призначена для побудови онтологічної безпеки. Процеси 
глобалізації глибоко впливають на рефлексивний проект «само», тоді як процеси 
самореалізації впливають на глобальні стратегії. «Політика життя" утворюється 
у звільнених обставинах вибору і ґрунтується на прийнятті етичних стандартів: 
«Як проводити життя?», «На які цінності слід орієнтувати?», «Яка наша 
відповідальність перед природою?», «Які принципи екологічної етики та генної 
інженерії?», «Де проходять кордони технічних та наукових відкриттів і де межі 
втручання в особисте життя?». Нарешті, що становлять права людини? 
У своїй теорії ідентичності А. Ґідденс відмежовує два протилежні полюси: 
з одного боку, абсолютне пристосування (конформізм), а з іншого – замкненість 
на себе. Між цими полюсами соціолог виділяє різні рівні. За думкою вченого, 
для сучасної ідентичності характерні такі дилеми і, відповідно, патологічні 
форми: уніфікація – фрагментація; безлад – контроль; авторитарність – 
неоднозначність; особисті потреби – ринкове індивідуалізм. На кожному з цих 
рівнів можливі патологічні форми розвитку: традиціоналізм – конформізм; 
30 
 
безмежжя – відчуженість; догматизм – радикальний сумнів; нарцисизм – повна 
самореалізація в світі речей. 
За висновками американського дослідника М. Серто, який представляє 
постструктуралізм, ідентифікація є процесом «акультурації», що включає у себе 
прийняття способів, норм і практичних рекомендацій у повсякденному житті. 
Стародавнє мистецтво практики становить основу самовизначення людини. 
Людина дотримується стереотипів та процедур, що прийняті у групі або 
суспільстві. Ці процедури в основному зафіксовані в мові - в усній мові, письмі 
та читанні. Отримання ідентичності передбачає наявність таких соціально-
культурних аспектів, як реалізація лінгвістичної системи через мову; створення 
власної мови; самопідтвердження у сучасності (прошле створено до, а майбутнє 
– після). Умовами отримання («завоювання») ідентичності, за М. Серто, є 
самопідтвердження у часі, підкорення часу через створення автономного 
простору; узурпація способів контролю, спостереження у зручних для цього 
просторах, йти вперед у часі шляхом читання простору; здобуття знань, щоб 
трансформувати невизначеності історії в простори, які добре зрозуміло 
інтерпретуються. 
У науковій літературі також спостерігається тенденція до критичного 
осмислення проблеми ідентичності. Наприклад, Т. Хопф критикує існуючі теорії 
ідентичності за їхній високий рівень припущень і апріорних суджень. Найбільш 
поширеною формою такого упередженого теоретизування є матеріалістична ідея 
про те, що ідентичності функціонують як маркери розподілу матеріальних сил. 
Наприклад, загальна теорія соціальної діяльності П'єра Бурдьє підкреслює 
процес конструювання та переконструювання ідентичностей у ході соціальних 
взаємодій, та зазначає, що інститути, в межах яких формуються різні 
ідентичності, створені впливовими соціальними класами, і діяльність приватних 
осіб лише утримує відносини влади, закріплені у соціальній структурі. 
За Т. Хопфом, це судження не можна розглядати як факт, а лише як 
гіпотезу, яка потребує практичного підтвердження, а не як підґрунтя для 
створення загальної теорії ідентичності. Щодо другої тези, що викликає сумнів 
31 
 
Т. Хопфа, це ідея про існування природної потреби людини відчувати себе 
членом певної групи та прагнення до групової ідентифікації, яка є 
основоположною для багатьох теорій ідентичності. Концепція, яка базується на 
висловленні Т. Хопфа, передбачає загальну необхідність у вивченні таких явищ, 
як націоналізм, етнічність, релігійність, що пов'язані з груповою участю та 
усвідомленням себе частиною одного цілого. Т. Хопф сумнівається в тезі 
більшості теоретиків ідентичності про обов'язково конфліктні взаємини між 
ідентичностями «Ми» та «Інші», твердження якої полягає у тому, що «Інші» 
розглядаються як загроза власній ідентичності та тому переінакшені як об'єкт 
придушення [23].  
Багато соціальних теорій стверджують, що існування владних відносин 
між будь-якими двома особами та їх ідентичностями є обов'язковим, а також 
визнають неминучу потребу в протистоянні «Іншому» для самоідентифікації. Ця 
ідея може призвести до переконання у необхідності конфлікту та 
підпорядкування у будь-яких відносинах між ідентичностями. Загалом, в своїй 
концепції про ідентичність Т. Хопф підкреслює, що ідентичність є результатом 
когнітивних процесів, викликаних потребою людини в спрощенні та 
категоризації людей та явищ навколо. Власна ідентичність не може існувати без 
ідентичності «Іншого», через яку вона усвідомлюється і знаходить своє місце в 
символічному полі суспільства. Взаємовідносини між ідентичностями можуть 
набувати різних форм, причому вони не обов'язково повинні бути конфліктними. 
Тобіас Хопф зосереджує увагу не на раціональних аспектах особистості, які 
спрямовані на вирішення конкретних проблем і досягнення часткової мети, а на 
тих, які пов'язані з повсякденними діями.  
У цьому контексті великий інтерес представляє концепція ідентичності, 
яку розробляє американський професор філософії Дуглас Кельнер. Він зауважує, 
що в традиційних суспільствах ідентичність особистості була твердо 
зафіксованою і стійкою, оскільки вона визначалася заздалегідь встановленими 
соціальними ролями та міфологією, які визначали орієнтацію та мали релігійне 
схвалення місця індивіда у світі, строго визначаючи сферу мислення та 
32 
 
поведінки. У перед модернових суспільствах ідентичність не стала проблемою і, 
отже, не була об'єктом обговорення або дискусії. Індивід не мав схильності ні до 
кризи ідентичності, ні до радикальної зміни цієї ідентичності. У епоху модерну, 
за Д. Кельнером, особистість (і, відповідно, її ставлення до себе, тобто 
ідентичність) стає більш мобільною та різноманітною. Одночасно вона стає 
об'єктом постійних змін та інновацій. Особистість у модерному суспільстві є 
соціальною та спрямованою на «Іншого». 
У період модерну всі концепції особистості характеризували людину як 
сутність, що отримує визнання від інших, де власна ідентичність обов'язково 
залежала від отриманого визнання від інших спільно з самопідтвердженням. 
Крім того, форми ідентичності у модерні вважаються відносно стійкими та сталі, 
виходячи з обмеженого кількості ролей та норм, а також в значній мірі є 
поєднанням цих соціальних ролей і нових можливостей. Таким чином, 
ідентичність є відносно обмеженою та сталою, хоча границі її постійно 
розширюються. Самосвідомість особистості у модерні звертається від традиції 
до самої себе, а за допомогою рефлексії все більше віддаляється від традицій. 
Особистість починає будувати себе, створювати і змінювати себе, 
обираючи приклади для наслідування, іноді абсолютно непов'язані з 
традиційними цінностями. Крім того, соціальна орієнтованість на «Іншого» 
зберігається і заповнюється. Стійка, визнана ідентичність не може бути 
сформована без взаємодії з «Іншим». В рамках модерну, на відміну від 
постмодерну, дуже сильний зв'язок взаємодії з соціально визначеними ролями, 
цінностями, нормами та звичаями, установками та очікуваннями, які формують 
особистість «повинна вибирати і репродукувати, щоб досягти ідентичності в 
складному процесі взаємного визнання» [7, с. 45].  
У цьому контексті «Інший» є необхідною складовою ідентичності, що 
характеризує особистість у пізньому модерні. Визначення особистої 
ідентичності неможливе відокремлено, оскільки воно залежить від взаємодії з 
іншими людьми. Сучасний канадський філософ Ч. Тейлор, чиї наукові праці 
стали важливою частиною європейського філософського дискурсу, аргументує 
33 
 
природу ідентичності через діалогічні та морально-онтологічні аспекти: 
«…відповісти на питання про природу власного «Я» можна, лише спілкуючись з 
іншими людьми. А, крім того, моя ідентичність – це той «обрій, в якому я щоразу 
намагатимусь визначити, що становить для мене благо чи цінність, що є добро, а 
що є зло» [54, с. 30].  
Наголошуючи на тому, що людська ідентичність створюється діалогічно, 
на засадах нашого спілкування, комунікації, один із центральних аргументів 
Ч.Тейлора базується на спостереженні, що досліджувана категорія має сенс лише 
на тлі певних обріїв значущості. Процес формування особистої ідентичності 
передбачає звернення до цінностей, значущих не лише для окремої особи, а й для 
інших людей. Тому руйнування ширших за окрему особу обріїв значущості 
врешті-решт призводить до спрощення вимірів особистості і до втрати її 
унікального характеру. Крім того, філософ стверджує, що автентичність має сенс 
лише у спільноті, оскільки будь-яка особиста ідентичність базується на визнанні 
тих чи інших відмінностей у межах широкої системи цінностей, що її поділяють 
учасники певного співтовариства. За слушною думкою Ч. Тейлора, людська 
особистість розвивається там, де є значущі інші, що здатні сформувати її. Не 
ставлячи за мету множити перелік парадигм і напрямів, у яких ідентичність 
розглядається відповідно до їхньої специфіки, лише зазначимо, що необхідною 
передумовою і вимогою доброго наукового тону сьогодні є соціально-
філософський аналіз будь-якого соціального процесу або явища з позицій 
певного теоретико-методологічного підходу. Додамо також, що останнім часом 
в Україні з’явилися спроби створення класифікацій теорій ідентичності, які 
засвідчують множинність можливостей вибору певного вектора її соціально-
філософського аналізу [61; 48].  
Отже, ми приходимо до висновку про відмінність філософського значення 
терміну «ідентичність» від значень, які використовуються в сучасних 
методологічних підходах інших гуманітарних наук. Загалом у філософській 
традиції можна виділити декілька підходів до проблеми ідентичності: перший 
розглядає ідентичність як виявлення та підтвердження певної внутрішньої 
34 
 
сутності, що детермінує суб'єкт «Я», особистість; ідентичність розглядається як 
факт, і тому її дослідження відбувається поза аналізом її утворення; другий 
підхід наголошує на соціальному характері ідентичності, розглядаючи її як 
сукупність соціальних відносин, ролей і функцій. 
Можна стверджувати, що філософське розуміння терміну не збігається з 
його трактуванням у сучасних методологіях інших гуманітарних наук. 
Філософська традиція пропонує кілька підходів до проблеми ідентичності. 
Перший розглядає її як розкриття та утвердження певної внутрішньої сутності, 
що визначає суб'єкт особистість. Ідентичність тут сприймається як факт, а отже, 
її дослідження не передбачає аналізу її формування. Другий підхід акцентує на 
соціальній природі ідентичності, визначаючи її як сукупність соціальних зв'язків, 
ролей та функцій.  
У постмодернізмі ідея постійної та раціонально зрозумілої ідентичності 
піддається сумніву. Натомість, у світі, що постійно змінюється та сповнений 
протиріч, ідентичність розглядається як щось хитке та вразливе. 
Постмодерністський підхід ставить під сумнів саме поняття вважаючи його 
скоріше міфом та ілюзією.  
 
  
35 
 
ВИСНОВКИ ПЕРШОГО РОЗДІЛУ 
Національна ідентичність є складним феноменом, що вимагає 
міждисциплінарного підходу для його вивчення. Вона включає елементи з різних 
галузей гуманітарних та соціальних наук, таких як філософія, соціологія, 
психологія, історія, і культурологія.  
Ідентичність як науковий термін має багатовікову історію. Від класичних 
робіт Джона Локка та Девіда Юма до сучасних досліджень Еріка Еріксона, 
Пітера Бергера, Томаса Лукмана та інших, це поняття еволюціонувало від 
філософських роздумів до соціально-психологічних концепцій, підкреслюючи 
зв'язок між індивідуальним та колективним аспектами ідентичності.  
У філософії XX століття проблеми ідентичності досліджувалися з різних 
перспектив. Екзистенціалізм (Камю, Ясперс, Хайдеггер) акцентував на 
самосвідомості та автентичності, тоді як постструктуралізм та герменевтика 
розглядали ідентичність як процес означення і самоусвідомлення 
індивідуальності. Соціологи (Бергер, Лукман, Гоффман, Гідденс) підкреслювали 
роль соціальних структур і інститутів у формуванні особистісної ідентичності. 
Примордіальні та модерністські підходи виходять із об’єктивних чинників, 
стверджуючи таким чином штучність нації. З іншого боку, конструктивізм 
розглядає націю по відношенню до суб’єктивних чинників і наполягає на 
штучності конструкту.  
Національна ідентичність виконує для індивіда ряд функцій, а саме 
забезпечення згуртованості соціуму, почуття суб’єктивної захищеності, 
самоповаги, причетності до певних культурних цінностей та традицій. Саме тому 
її мінливість під впливом зовнішніх та внутрішніх факторів може призводити до 
дезорганізації та дестабілізації суспільства. Національна ідентичність є 
важливим чинником соціальної консолідації в межах держави. Вона ґрунтується 
на спільних культурних, мовних, історичних, релігійних та етнічних ознаках, що 
створюють почуття належності до нації. Це почуття є ключовим для підтримки 
національної єдності та патріотизму. 
36 
 
Основні елементи національної ідентичності включають мову, історію, 
традиції, релігію, національні символи (гімн, прапор, герб), а також природні 
символи. Кожен з цих елементів відіграє важливу роль у формуванні спільного 
національного досвіду та колективної свідомості.  
Існують різні підходи до розуміння національної ідентичності. 
Модерністський підхід розглядає націю як наслідок соціальних та економічних 
змін, тоді як конструктивістський підхід бачить націю як соціально 
сконструйовану спільноту. Обидва підходи підкреслюють важливість 
символічного та соціального контексту у формуванні ідентичності.  
В умовах глобалізації національна ідентичність залишається важливою, 
оскільки сприяє збереженню культурної різноманітності. Оптимісти вважають, 
що національна ідентичність допомагає зберігати мультикультурний світ, попри 
деякі скептичні погляди щодо її перешкод у формуванні глобальної ідентичності. 
Колективна належність до національної спільноти забезпечує стійкий комплекс 
цінностей, символів та традицій, які служать орієнтирами для громадської 
свідомості. Це почуття сприяє розвитку національної свідомості та соціальної 
стабільності, забезпечуючи ідентифікацію особистості з нацією та її культурою. 
  
37 
 
РОЗДІЛ 2. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ – ЯК ОСНОВА 
УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ 
 
2.1. Чинники та механізми формування української національної 
ідентичності 
Один із методів утвердження національної ідентичності - це соціальна 
політика країни, ключовими елементами якої є освіта, безпека, соціальне 
забезпечення громадян і охорона здоров'я. «Державна політика зазвичай 
спрямована на вдосконалення цих аспектів та зміцнення консолідації населення 
шляхом заохочення людей, як «справжні громадяни», приймати участь у 
вирішенні питань, які стосуються їхньої держави, місця проживання та 
загального суспільного розвитку» [18, c.5]. Іншими словами, уряд працює над 
тим, щоб сформувати громадянську ідентичність, яка є не відокремленою, але 
відображенням національної ідентичності. Це відбувається через використання 
інформаційного простору та освіти як основи для підвищення свідомості 
громадян. В цілому, усвідомлене суспільство повинно сприяти самоорганізації 
та сприяти взаємодії між його членами, які належать до однієї нації. 
Держава підтримує активну участь громадян у захисті суспільних 
інтересів, оскільки це сприяє розвитку суспільства, зміцнює солідарність, 
формує громадянську свідомість та сприяє національній ідентичності. 
Різноманітні соціальні ініціативи сприяють взаємодопомозі та створюють 
унікальні можливості для співпраці населення у будь-якій країні. Нідерланди 
мають найвищий відсоток участі населення у громадських волонтерських 
ініціативах, за ними слідують США, Німеччина та Велика Британія. 
На сьогоднішній день країни Західної Європи, у своїх зусилях заохочувати 
громадянську активність, стикаються з викликами власної демократії. Це 
ускладнюється відчуженням від загальності окремих спільнот, що мають різні 
культури, зростанням ворожого та упередженого ставлення до представників 
певного етносу у суспільствах країн, куди переселяється велика кількість 
мігрантів. Зміни в соціальній структурі, розмиті межі терпимості у суспільствах, 
38 
 
які переживають інституційні перетворення, загрожують появі «кризи 
ідентичності», оскільки втрачаються традиційні цінності та орієнтаційні точки. 
Фактично мова йде про виникнення нових цінностей у сучасному 
демократичному світі та створення нових соціокультурних об’єднань. Одними з 
основ для підтримки національної ідентичності є традиційні цінності, етнічність 
та націоналізм, однак ці концепції суперечать тим моделям життя, які плавно 
виникають та поширюються у сучасному інформаційному суспільстві, де 
намагається завершено впровадити загальна, глобальна культура, яка спричиняє 
соціальні та культурні розриви та негативно позначається на національній 
ідентичності. 
«Найважливішими чинниками об'єднання населення для збереження 
сформованої національної ідентичності є власна мова, літературні та історичні 
пам'ятки, спільне минуле та територія» [47, с.36].  
Країни прогресують та переживають різноманітні трансформації з часом, 
що може призвести до з'явлення нових символів, свят, національних героїв тощо. 
Вони пристосовують мову, культуру та умови життя до сучасних реалій, але 
водночас важливо зберегти у суспільстві повагу до вже існуючих, звичних та 
загальноприйнятих традицій та цінностей для розв'язання культурних та 
соціальних протиріч всередині суспільства. Розвинені країни часом стикаються 
з проблемою посилення національної ідентичності, що змушує владу цих країн 
шукати нові мотиви та орієнтації для розвитку та об’єднання. Національні 
інститути ґрунтуються на громадянській свідомості, у центрі якої – людина. 
Отже, в багатьох країнах необхідно захищати власну національну ідентичність у 
світі глобалізації, щоб не допустити змиття культурних, мовних та 
територіальних особливостей народів, що свідчить про зміни у світовому 
порядку. 
«Існування сучасної країни залежить від сформованої в ній національної 
ідентичності, а на економічний розвиток та динамічний успіх країни впливає 
ступінь ефективності зусиль, направлених на формування ідентичності» [56, 
c.53].  
39 
 
У процесі утвердження єдності суспільства беруть участь не лише 
державні органи, але й органи місцевого самоврядування, громадські діячі, 
організації, структури, спільноти, та інші установи, зокрема ті, які пов'язані з 
соціальною сферою, такі як культурні установи, ЗМІ, підприємства, а також самі 
громадяни, які бажають об'єднуватись та діяти на користь суспільства та 
держави. «Ідентичність вважається мінливою гнучкою структурою, яка 
створюється в соціумі та зазнає змін в залежності від історичного періоду, 
політичної ситуації, та стратегій об'єднання нації, які беруться за основу» [89]. 
Під час вивчення явища національної ідентичності, одним з ключових 
аспектів є розгляд питань про те, як із чого формується ця ідентичність, хто та 
яким чином може здійснювати її формування, як впливають різні стратегії на 
процес створення ідентичності, і як визначити найбільш ефективний підхід до 
цього. Зазвичай у діяльності, спрямованій на створення ідентичності, основний 
акцент робиться на об'єднання та підтримку солідарності в суспільстві. Такий 
підхід застосовується у всіх країнах сучасного світу. Наприклад, деякі країни 
Європейського союзу успішно сприяють спільній європейській ідентичності 
через культурну та освітню сфери за допомогою програми «Європа для 
громадян». Ця програма включає в себе багато напрямків, таких як підтримка 
співпраці між урядовими структурами та громадськими організаціями у країнах 
Європи, організація заходів, спрямованих на посилення спільноти в Європі. В 
рамках цих заходів часто проводять загальноєвропейські конференції, свята, 
концерти та зустрічі. Також велика увага приділяється пошані минулого та 
сприянню майбутньому розвитку Європейського союзу. Особливий акцент в цій 
програмі робиться на освіту та культуру, які важливі для європейців. Однак 
країни ЄС зіштовхуються з труднощами у формуванні спільної ідентичності 
через розрізнення між мешканцями союзу «європейці та не європейці», між 
тими, хто є центром Європейського союзу і тими, хто знаходиться на його 
периферії. 
«Національна самоідентифікація відіграє важливу роль у суспільстві та в 
політиці. Наприклад, Е. Хобсбаум вважає, що «наша епоха є епохою держав 
40 
 
націй» [32, с.6]. Через недостатню зрілість національної ідентичності, яка не була 
повністю сформована, сучасні держави та їхнє населення стикаються з 
серйозними загрозами, оскільки це може вплинути на їх національні цінності та 
традиції, які можуть втратити значення. Це може привести до подальшого 
руйнування та виникнення неконтрольованих процесів, спрямованих на 
знищення унікальних особливостей та рис націй. «Національна ідея впливає на 
конструювання національної ідентичності і за своєю сутністю є тими умовами і 
цінностями, в яких живе нація» [31, c.4].  
Доля нації залежить від підтримки і сприйняття народом своєї 
національної ідеї. Без національної ідеї не може сформуватись чи існувати 
національна ідентичність. Індивіди повинні не лише підтримувати цю ідею, а й 
визнавати її як частину своєї власної ідентифікації. Міцність національної 
свідомості громадян залежить від того, наскільки важливе місце займає в них 
національна ідея та як вона впливає на їхні цінності, діяльність і прийняття 
рішень.  
Бажання та мети нації впливають на її долю, але для подальшого розвитку 
у сучасному світі необхідні ініціативні та обдаровані люди, які працюють на 
користь своєї держави. Стимуляцією для них може бути наявність можливостей 
у їхньому житті, на які державам потрібно звертати увагу. Однак активні та 
відповідальні громадяни країни також є важливими, оскільки чим більше таких 
осіб у державі, тим краще, оскільки доля нації залежить від кількості тих, хто 
бере активну участь у захисті національних інтересів та цінностей. Формування 
національної ідентичності потребує наявності двох процесів, які доповнюють 
один одного. 
Мова йде про те, що крім держави, яка підтримує національну культуру і 
заохочує залучення громадян до участі в національному житті, також важлива 
активність людей, які усвідомлюють свою приналежність до нації та її культури, 
і можуть виступати творцями власної національної держави. «Становлення 
національної ідентичності відбувається у процесі взаємодії всередині 
41 
 
суспільства, що дозволяє вважати націю таким собі об'єднанням людей, які 
розуміють свою відмінність від інших спільнот» [45, c.5].  
Різниця від інших допомагає сфокусуватись на тому, що є спільним для 
людей, які складають націю. Це можуть бути загальнонаціональна мова, 
культура, релігія, міфологія, літературні твори, спільна територія, історично 
сформовані кордони, а також національні символи, цінності, ідеї та ідеали, якими 
країна та її народ діляться. 
Слід відзначити, що зазвичай розуміння власних національних 
особливостей не призводить до ворожого ставлення до іншого, відмінного, 
чужого, тобто до представників інших націй та народів. Зрозуміло, що 
національна ідентичність може змінюватися, адаптуватися до сучасних реалій, і 
її розвиток – це постійний процес. Є те, що нація вже досягла, виконала і 
законодавчо закріпила протягом свого існування, є те, чим живе народ зараз, а 
також існує той ідеал, до досягнення якого майбутні напрацювання спрямовані.  
«У процесі націєтворення також беруть участь різні медіа. Для цього важлива 
наявність світських інститутів, традицій та ритуалів та інших аспектів, які 
входять до комплексу засобів формування національної ідентичності» [21, с.3].  
Культура, безумовно, є ключовим елементом національної ідентичності, 
що утворює унікальність кожного народу. Релігія також важлива складова 
культури, що має суттєвий вплив на процес формування націєтворення. Для 
країн з різними етносами важливе значення має приділення уваги головним 
релігіям у формуванні національної ідентичності. Державна політика щодо 
різних релігійних груп визначає спосіб, яким частині громадян сприймається 
їхня національна ідентичність, залежно від їхнього становища у суспільстві. 
«Освіта вирізняється як один із ключових аспектів, які впливають на становлення 
національної ідентичності тому, що завдяки їй держава має можливість змалечку 
прищеплювати громадянам цінності та традиції нації та концептуалізувати їх» 
[73, c.45].  
Зазвичай, уряд використовує освіту як інструмент для підтримки та 
поширення усвідомлення ідентичності нації серед громадян, тому обов'язкова 
42 
 
освіта вважається ключовою у формуванні та зміцненні унікальних 
характеристик народів та націй. «ЗМІ також впливають на формування сутності 
національної ідентичності та визначають те, у якій концепції населення 
сприйматиме національну ідентичність» [47, c.17].  
Особі вони можуть надати важливість національній ідентичності через 
акцентування етносу, культури або громадських інституцій в певних контекстах. 
Більшість держав активно використовують засоби масової інформації для 
підкреслення й формування національної ідентичності, враховуючи їх важливий 
вплив. Шляхом медійних структур держава сприяє популяризації серед громадян 
характеру й сутності нації, її символів, традицій, цінностей, а також може 
підкреслювати важливість наслідування відомих особистостей, які вважаються 
патріотами та гордістю країни. 
Загалом, щоб підкреслити важливість культурного аспекту в національній 
ідентичності, сучасна національна культура повинна розвиватися, ґрунтуючись 
на традиціях та наявній етнічній культурі для створення нових культурних 
особливостей і одночасного збереження її історичного коріння. «Етнічна 
культура являє собою основоположний чинник самобутності націй, та є 
орієнтиром для подальшого розвитку культури народу в умовах сучасності» [28, 
c.25]. Саме культурна сфера має головне значення для розвитку та виживання 
нації, що є критично важливим для національної безпеки кожної країни.  
Таким чином, формування національної ідентичності залежить не тільки 
від соціальної політики, що впроваджується інститутами влади, але й від 
свідомості громадян, які бажають стати частиною нації та сприяти світлому 
майбутньому свого народу. Основними методами формування ідентичності є 
об'єднання та активна участь населення, акцентування на загальному для членів 
спільноти та його збереження, а також побудування національної свідомості за 
допомогою культури, освіти, релігії та ЗМІ. 
 
 
43 
 
2.2. Основні тенденції розвитку української національної ідеї як 
основи національної ідентичності 
Процес формування загальноукраїнської ідентичності був визначений 
історією утворення українства. Згідно з Михайлом Грушевським, Київська Русь 
не була спільною державою для східних слов'ян, а українською, а її спадкоємцем 
була Галицько-Волинська держава. Після литовського та польського панування 
на українських землях українці відновили свою державу вперше за часів 
Хмельницького, а далі - у Українській Народній Республіці 1917 року. Назва 
«українська нація» вперше згадується за часів Богдана Хмельницького [29].  
Через перемоги гетьмана в національно-визвольній війні 1648–1654 років 
та існування Запорізької Січі, українська культурна ідентичність стала важливим 
фактором у політичній історії Європи. Укладений у 1654 році у Переяславі 
договір з Росією на довгі роки зупинив національне самовизначення 
українського народу. Петро І та його нащадки розірвали природні процеси 
взаємозв'язків Східної України з європейським світом, що негативно 
позначилося на становленні нації, оскільки її унікальні культурні структури 
примушувалися прилучатися до великоросійської «трійки» (православ'я - 
самодержавство - народність), що була основою імперської міфології та не 
відповідала світоглядній парадигмі української національної ідеї. З того часу 
Східна Україна перетворилася на територію з переважною українською 
популяцією, що стало Україною територіальною й демографічною, але не 
політичною та соціокультурною. 
Як зауважує І. Прізел, характерною особливiстю розвитку нацiональної 
iдеї в Галичинi, на вiдмiну вiд Росiйської iмперiї, був розвиток «вузького» 
нацiоналiзму [80]. Проте, не дивно, що один із перших маніфестів, в якому 
висвітлені подібні ідеї, був викладений на теренах Наддніпрянської України. 
Мається на увазі політичний проект М. Міхновського «Самостійна Україна» 
(1900 р.), який пропагував гасло «Україна для українців». Однією з головних 
причин втрати українцями державності М. Міхновський вважав відсутність 
внутрішньої єдності й пропонував ідею національного солідаризму, спрямовану 
44 
 
на об'єднання окремих частин нації в одне ціле: «Одна, єдина, нероздільна, 
вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі». 
Обrрунтовуючи цю точку зору, М. Мiхновський робить висновок: «Усі нещастя, 
що до цього часу терпить український нарід, від того, що він до останніх часів не 
поглядав на свою справу національно, а соціально, він не мав ідеалу самостійної 
України. Український нарід того часу не хотів національної незалежності, а 
соціальних полегшень» [16].  
У «Х заповідях УНП», створених М. Міхновським для Української 
Народної партії, підкреслені облікові схожості «загостреного» націоналізму: 
«Уci люди – твої брати, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди – се вороги 
нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас» [90].  
З урахуванням цього можна зауважити, що формування української 
національної ідентичності є діалектично пов'язаним з опозицією передусім тим 
національностям («іншим»), які брали участь у національному утисканні 
українців. 
Починаючи з цього часу, українська ідентичність існувала переважно як 
спосіб існування нижніх верств населення, передусім сільського - їхньої мови, 
звичаїв, обрядів і так далі, іноді набуваючи більш рефлексивних форм 
(наприклад, гасел та вимог національно-визвольних рухів, шедеврів духовної 
творчості кращих її представників, серед яких найбільш визначними постатями 
є Леся Українка та Тарас Шевченко). У цілому, українство у цей період 
формується у парадигмі так званої етнічної нації. 
Альтернативну позицiю щодо співвідношення імперського й козацького 
начала у своїх творах писав Т. Шевченко. За словами О. Забужко, він був 
«першим нацiональним інтелігентом», який розглядав проблему «українського 
дуалiзму», зicтавляючи новий мiф про Україну та мiф про iмперiалiстичний 
Санкт-Петербург. Т. Шевченко забезпечив «радикально нову парадигму про 
iснування українця в імперії» [3, с. 44, 47]. Основне мiсце у мiфологiї 
Т. Шевченка займала постать козака – борця за «вимрiяну Україну». Тема 
козацької вольниці зайняла центральне мiсце у творчостi Т. Шевченка, ставши 
45 
 
лейтмотивом українського нацiонального руху XIX ст. Окрім того, Т. Шевченко 
вперше сформулював відповідь на запитання: що є Україна i що є Росiя. Він 
наголошував, що відмінність мiж Україною й Росiєю полягає передусiм у 
культурнiй та полiтичнiй площинi: з одного боку, прагнення свободи для свого 
власного добра, з іншого – iмперiалicтичне бажання правити всім.  
Загалом національне питання в Україні у другій половині ХІХ ст. 
перебувало в руслі романтичного ставлення до нації, оскільки в умовах заборон 
і переслідувань усього українського інакше й бути не могло. «Нації поневолені 
або стиснені культивують більш або менш виразно романтичний націоналізм у 
різних його щаблях і розгалуженнях: від плекання етнографічних особливостей 
до месіанізму, від примітивного чужинцеїдства, в практиці хибно названого 
націоналізмом, до мрій про федеративний соціалізм» [49, с. 70]. Домінантні нації, 
практично безжально нав'язуючи власні риси та асимілюючи все теоретично 
проголошують позитивістське заперечення національного.  
Проголошення IV Універсалу Української Центральної Ради від 9 січня 
1918 року був вирішальним кроком на шляху до національного прогресу 
України, оскільки в ньому проголошувались принципи демократії в українській 
державності. Конституція Української Народної Республіки встановила 
європейські стандарти розподілу влади, наголошувала на ролі парламентаризму 
та гарантувала права та свободи людини і громадянина. Проте національні 
зусилля українців були значно підірвані війнами між 1918 та 1921 роками, а 
також помилками української влади. Наприклад, Центральна Рада відмовилася 
від формування своїх військових частин – регулярної української армії, тоді як 
уряд Гетьманату залучив до створення українського війська російських офіцерів-
монархістів, що спричинило можливість повернення України до складу 
Російської держави. 
Українська нація чинила опір реалізації соціалістичних ідей, таких як 
скасування права на приватну власність, яке не знайшло підтримки серед селян, 
як основної соціальної групи в Україні. Анархічні та отамані не сприяли 
формуванню української нації та незалежної держави. Багато об'єктивних і 
46 
 
суб'єктивних причин перешкоджали швидкому розвитку військової аристократії, 
прихильної до ідеї захисту української держави. Національно-демократична 
концепція не змогла об'єднати еліту, яка б мала загальнонаціональні інтереси і 
заснувала відповідні інституції для будівництва державної структури та 
формування нації. 
Під впливом подій, що відбувалися в суспільно-культурному житті 
України, відбувалася активізація роботи над розвитком філософії української 
ідеї. Популярним стало обговорення концепції, висловленої М. Хвильовим у ряді 
гострополемічних памфлетів і статей. Його пошук традицій, які могли б стати 
основою для національної будівництва (і це актуально й зараз), підходив до 
проблеми «росія-Європа». За його думкою, російська культура, і особливо 
«пасивно-песимістична» література, не сприяє формуванню активних, творчих 
особистостей, а натомість виховує «лишніх людей», «мечтателей», людей «без 
определенных занятий», «нитиків», «сіреньких» людей «двадцатого числа». 
Орієнтація на «психологічну Європу» акцентує на тому, що формування ідеалу 
громадянина, який є активним і широким у своїй суспільній участі, є невід'ємною 
частиною здобутків європейської культури. Завдяки цьому, людина може стати 
справжнім архітектором історії. Українська культура, за словами М. Хвильового, 
має призначення нести світло з Азії, орієнтуючись на величезні досягнення 
минулої Європи. Суб'єктом культуротворчої активності нації може бути 
креативна інтелігенція. Критикуючи поширене на той час принижувальне 
уявлення про інтелігенцію, її як протиставлення до народу як справжнього 
творця культури, М. Хвильовий рішуче відкидає просвітницьку «ідеологію 
столипінського одрубу», закликаючи молодь іти «на вилучку до Зерових» - 
найкращих представників творчої української інтелігенції. Бо саме інтелігенція 
є хранителем духовної традиції, як підкреслював М. Хвильовий, і тільки 
опираючись на неї, можна успішно втілити завдання культурного відродження. 
У кінці 1930-х років закривалися загальноосвітні школи національних 
меншин, які вважалися джерелом дрібнобуржуазного націоналізму. Учні були 
переведені до шкіл з російською та українською мовами навчання, а також 
47 
 
проводилися масові судові процеси, переважно над прогресивною українською 
інтелігенцією, такі як «Шахтинська справа», УНЦ, УВО. Це призвело до 
розстрілів, заслань на Соловки та знищення української національної еліти. 
Насильницька колективізація села, масові переселення куркулів та голод 1932-
1933 рр. суттєво загальмували формування соціокультурної спорідненості 
українства, а також завдали шкоди генофонду нації, що було погіршено 
наслідками Другої світової війни. Однак це також призвело до об'єднання 
більшості українських етнічних земель у складі Української Радянської 
Соціалістичної Республіки. 
Незважаючи на жорстокі репресії 1920-1930-х років, було створено 
Харківське «розстріляного відродження», яке стало видатним явищем. Його 
митці, хоч і змушені були творити в руслі пролетарсько-соціалістичної ідеології, 
зуміли створити унікальні мистецькі та світоглядні образи. Їхня творчість стала 
важливим етапом у формуванні модерної української міської культури, яка, в 
свою чергу, заклала одну з підвалин сучасної демократії.  
Формування української ідентичності в сучасному розумінні розпочалося 
на початку 90-х років ХХ століття. 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР 
ухвалила Декларацію про державний суверенітет України – документ, що мав 
історичне значення. 24 серпня 1991 року Україна проголосила свою 
незалежність. 1 грудня 1991 року відбувся всеукраїнський референдум, який 
підтвердив цей історичний вибір.  
Референдум мав величезне значення для становлення української нації. 
Його результати показали, що більшість українців, які складають основну 
частину населення, прагнуть жити у власній незалежній державі. Це прагнення 
до самовизначення розділили всі етнічні групи країни, включаючи росіян. Ці 
події засвідчили появу нового повноправного суб'єкта історії – єдиної та цілісної 
культурної спільноти, що здобула політичну легітимність (тобто законність) як 
суверенна держава на всій своїй території. Ця легітимність ґрунтується на 
тисячолітній історії державотворення, боротьбі за політичну незалежність і 
національну самодостатність (Київська Русь, Козацька держава, УНР, ЗУНР, 
48 
 
Карпатська Україна, УПА). Важливою складовою цієї легітимації став 
правозахисний рух 1960–1980-х років. Українська Гельсінська спілка та інші 
осередки демократичного спротиву тоталітаризму стали джерелом формування 
демократичних інституцій сучасної України, зокрема її партійної системи.  
Розселення етнічних груп в Україні характеризується явно вираженою 
регіональною спрямованістю. Найбільше росіян, наприклад, проживає у 
Донецькій, Луганській, Харківській областях та на півдні України. Крім того, 
вони складають більшість на Криму. Майже всі кримські татари-репатріанти 
також оселилися в Криму на теренах своїх предків. Хоча жодна з тюркомовних 
груп, окрім кримських татар, не становить значної частини населення України, 
їх спільна кількість разом з кримськими татарами перевищує 500 тисяч осіб, і ця 
цифра продовжує зростати.  
Україна вважається суто європейською країною, хоча проблеми та 
тенденції у формуванні політичної нації найбільше співпадають з 
північноамериканськими шаблонами. Багато великих та малих народів заселили 
межі сучасної України через потужні цивілізаційні рухи, а значна частина її 
території була заселена під час переселенської колонізації в XVІ–XІХ століттях. 
У цьому процесі взяли участь не лише українці, а також німці, вірмени, євреї, 
греки, болгари та інші етнічні групи. Феодальну експансію на землях України 
представляли польська, румунська та угорська колонізація, що суттєво вплинула 
на формування багато етнічності сучасної України. Тому не дивно, що всі етнічні 
групи в Україні мають підстави вважати той чи інший (зазвичай той же самий) 
регіон своєю рідною землею. 
Світова практика формування націй демонструє два основні підходи.  
Перший – це шлях через створення держави. Цей процес поєднується з 
національною консолідацією суспільства та формуванням його унікальної 
соціокультурної ідентичності, що вирізняє націю з-поміж сусідів. Основою для 
цього можуть слугувати існуючі культурні особливості головного етносу. 
Другий підхід – це формування над етнічної культури для новоствореної 
політичної спільноти за відсутності домінуючого етносу. Така ситуація виникає, 
49 
 
коли нова держава об'єднує кілька невеликих етнічних груп, жодна з яких не 
може домінувати, або кілька етнічних груп, що конкурують між собою.  
Основне питання, яке вже багато років обговорюється серед української 
інтелектуальної та творчої еліти, полягає в тому, яку націю слід будувати в 
незалежній Україні: політичну чи етнічну? Відповідь однозначна – політичну! 
Через особливості історичного розвитку в Україні процеси етнічної ідентифікації 
українців не були завершені, адже вони століттями були позбавлені власної 
держави та розділені між різними інонаціональними державними утвореннями. 
Саме тому сьогодні в суспільстві відсутня єдина думка щодо перспектив та 
пріоритетів розвитку українського суспільства.  
Основний документ нашої держави, Конституція України, не використовує 
ключових термінів, які, на наш погляд, повинні бути включені. Наприклад, 
термін «нація» не вживається у відношенні до народу країни, а визначення 
«українська нація» розглядається неоднозначно, поєднуючи його з поняттям 
етнічних українців. Як зазначає Г. Касьянов, «культура державо утворювальної» 
нації ще не отримала достатнього потенціалу, щоб визначити культурну 
ідентичність громадянської нації, яка формується, оскільки сама ще перебувала 
у стані модернізації [94]. З цього приводу слушною видається думка С. Дацюка 
про те, що громадянська ідентичність все більше постає як своєрідна фабрика 
нових ідентичностей. Вона являє собою простір, спрямований на об'єднання, але, 
що цікаво, держава не є гарантом цілісності цього об'єднання. Йдеться про інший 
тип влади, яка так чи інакше структурована.  І, як показують останні тенденції 
світового устрою, цю структуру можуть формувати спільноти, в тому числі і ті, 
що існують в мережі.  
Одним з найважливіших аспектів позитивного руху в напрямку 
національної та етнічної ідентифікації є участь української молоді, яка, завдяки 
своєму потенціалу, має можливість активно сприяти формуванню нової 
української національної свідомості. І. Вільчинська у своїх дослідженнях дане 
питання виокремила основні ознаки національної ідентифікації української 
молоді: раціонально-практичне наповнення етнічної та національної 
50 
 
ідентичності соціальним і практично-політичним змістом; відсутність 
усвідомлення чіткої межі між етнічним і національним буттям; орієнтація на нові 
цінності, першочерговими серед яких вважаються свобода пересування у світі, 
свобода слова й доступу до інформації, свобода підприємництва й можливість 
розпоряджатися своєю власністю, свобода волевиявлення, захищеність з боку 
держави, національна самобутність у поєднанні з основними детермінантами 
загальнолюдського [94].  
Два паралельні процеси виявляються в ідентифікації молоді: 
індивідуалізація у прозахідному стилі та пошук нового корпоративного 
самовираження. Молодь прагне до самоорганізації на новій етнонаціональній 
основі, що включає в себе адаптацію індивідуальної свідомості, поведінки та 
культурного досвіду до змінливих наслідків технологічної революції; зменшення 
важливості держави як учасника у процесах формування культурного простору 
у свідомості молодих людей; переорієнтацію значної частини молоді від 
непромислових наслідків домінування західної культури; розвиток 
соціокультурних механізмів, необхідних для формування громадянського 
суспільства. 
Під час Помаранчевої революції висловлювались думки, що українська 
політична нація вже практично сформована. Однак на думку автора, ці 
висловлювання є передчасними. Проте революція показала значний потенціал 
суспільства для самоорганізації і розвитку. З точки зору синергетики, 
Помаранчева революція визначається як момент біфуркації — короткий, але 
напружений період в історії суспільства, коли приймається важливий вибір щодо 
майбутнього напряму розвитку. 
Після отримання незалежності ситуація повторилася. Крім того, керівна 
політична еліта України залишилася «незадоволеною» у вираженні власної 
системи загальнонаціональних цінностей, визначенні стратегії розвитку 
суспільства та пошуку рішень проблем молодої незалежної держави. 
Зі здобуттям незалежності стара пісня заграла на новий лад. Правляча еліта 
України, на жаль, так і не змогла  створити чіткої системи національних 
51 
 
цінностей, визначити стратегію розвитку суспільства та знайти шляхи вирішення 
проблем молодої держави.  
Сьогоднішні прибічники формування української етнічної нації проводять 
паралелі з початком 90-х років минулого століття, коли точилися суперечки між 
прихильниками партократії та демократії. Тоді дискусії велися навколо шляхів 
розбудови держави та розуміння суті національної ідеї.  
Письменник Ю. Андрухович хоче відділити Донбас, Ю. Винничук – Крим, 
а Т. Прохасько не проти проголошення Західноукраїнської республіки. Тому що, 
за його словами, «ідея ПАРТІОТИЗМУ цієї соборної України виявилася занадто 
ефемерною», «житель Донбасу не сприймає як щось рідне Галичину, а галичанин 
– східноукраїнські землі». Не відкидає Т. Прохасько й повного відділення 
Галичини, але вважає, що і «Федеративна Республіка Україна – було б зовсім 
непогано» [50]. Проте, на думку відомого польського публіциста А. Міхника, 
автономія Галичини під «прапорами» партії «Свобода» – це Чечня в руках 
фундаменталістів, це катастрофа [51].  
Очевидно, що Схід і Захід України висловлюють різні концепції 
української нації - громадянську і етнічну. Звісно, обидва підходи можуть бути 
прийнятними в певних обставинах, але одночасно в межах однієї країни втілити 
їх неможливо. Крім того, навіть поєднати їх за принципом вибору найбільш 
відповідного неможливо, оскільки обидва підходи мають глибокі коріння в 
історії цих регіонів і є важливими складовими у цінностях самовизначення їх 
жителів. 
Щоб досягти історичного компромісу між Донбасом та Галичиною, 
суспільству необхідно докласти значних зусиль. Це дозволить створити модель 
гармонійних відносин між Сходом та Заходом України. Йдеться не лише про 
міжетнічний мир та співіснування представників різних етнічних спільнот на 
спільній території, але й про неконфліктний, і навіть інтеграційний діалог між 
носіями різних ідентичностей в межах єдиного політичного утворення. Це 
питання пошуку спільних ціннісних орієнтирів, тобто того, що може об'єднати 
52 
 
якщо не життєві смисли, то хоча б взаємоприйнятні пріоритети життєдіяльності, 
а це є важливою передумовою європейської інтеграції країни.  
Відома дослідниця Н. Яковенко, історик та етнокультуролог, зробила 
вагомий внесок у розуміння ідентичності українців. Вона детально дослідила 
межі ідентичності, а також те, як простір та його сприйняття впливають на її 
формування.  Вона зазначає: «Проводячи реальну чи уявну межу «нашої землі», 
люди вже тим самим, як відомо, створюють дві географічно-культурні сутності 
– «землю Інших» та «свій» простір. Далеко не останню роль у навантаженні 
смислами «свого» життєпростору відіграє усталення його назви. Адже, 
канонізуючись, вона за неписаною конвенцією мешканців перетворюється на 
священне ім’я батьківщини – успадкованої від предків землі, на якій об’єктивно 
існуюча даність (територія) наповнюється низкою уявних вартостей, що на цю 
територію проектуються, – про спільність «крові», інтересів, історії, культурної 
традиції тощо» [62, C. 9 – 10].  
Український дослідник М. Козловець слушно зауважує: «Криза 
національної ідентичності набрала такої форми і масштабу, що її подолання для 
багатьох означає вже не тільки вибір адекватної конкурентоспроможної стратегії 
розвитку, але і перетворилося на питання національного виживання» [23, C. 7]. 
Явище кризи ідентичності в історії людства періодично повторюється. Але в 
сучасності воно набуває нових особливостей, оскільки пов'язане з переходом до 
постмодерної свідомості та процесами глобалізації. 
Дослідниця А. Мартюшева зазначає: «Такий перехід можна означити як 
перехід від замкненої локальної ідентичності до відкритої глобальної, що 
пов‘язано з світовими глобально-інформаційними процесами» [35, С. 24].  
 
2.3. Шляхи збереження української національної ідентичності в 
сучасних умовах 
Український народ, в результаті багаторічного перебування в різних 
імперіях, опинився у стані розбіжностей у сферах етнічності, ідеології, мови, 
релігії та політики. Ці розбіжності яскраво проявляються у відмінностях 
53 
 
української національної свідомості та пов'язаних із нею соціокультурних 
орієнтацій у різних регіонах України. Дослідник Т. Бердій висловлює думку, що 
сучасне українське суспільство характеризують спроби виробити національний 
ідеал, спроможний конкурувати з глобальним ціннісними установками, 
прагнення до втілення національної мрії. На процес виформування української 
національної ідентичності впливають ідеологічні, політичні та культурні аспекти 
[93].  
Важливою та влучною видається думка Л. Хашиєвої, про те, що «ядро 
національної ідентичності складає культура – потужний інтегруючий 
символічний ресурс, в силу чого культурна ідентичність, на відміну від 
громадянської ідентичності (громадянської приналежності до конкретної 
держави), здебільшого є результатом особистісного вибору людини» [59, C. 276 
– 283]. Збереження та підтримка цього ядра є найважливішим завданням 
культурної політики на наш погляд. Національна ідентичність є основою і 
найважливішим ресурсом конкурентоспроможності в умовах глобалізації. Для 
багатьох країн це не лише питання вибору адекватної конкурентоспроможної 
стратегії розвитку, але й стає питанням національного виживання. Під час цього 
виникають різноманітні конфлікти, результати яких залежать від сили або 
слабкості сформованих національних ідентичностей, їх непохитності і 
жорсткості, несприйнятливості до нового або, навпаки, їх гнучкості, можливості 
адаптивної зміни, оновлення без втрати культурних ідентифікаційних основ. 
Глобалізація перетворює національну ідентичність, створюючи нову платформу 
конкуренції для національних держав. 
У розвитку сучасної філософії спостерігається відмова від концепцій, які 
були сформовані в постмодернізмі. Дослідники акцентують свою увагу на 
виявленні нових механізмів та моделей ідентифікації. Варто зауважити, що 
характерною рисою цих нових моделей є їх великий різноманіття, свобода в їх 
зміні та заміні. Це твердження вказує на те, що глобалізація формує для 
громадянина України щонайменше дві наднаціональні ідентичності: 
європейську та проросійську, або постколоніальну. Вибір залишається за 
54 
 
людиною як окремим індивідом, яка може самостійно обирати напрямок 
розвитку - європейський чи проросійський, створювати власну наднаціональну 
ідентичність або залишатися поза процесом вибору. 
Світовий досвід показує, що криза або втрата національної ідентичності 
може спричинити втрату цінних орієнтирів та навіть призвести до часткової або 
повної втрати національного суверенітету держав. Як наслідок, можливе 
відхилення від власних національних інтересів та нездатність до проведення 
самостійної внутрішньої та зовнішньої політики. Коли існує чітка 
самоідентифікація, зміст якої полягає в національних ідентифікаційних кодах, 
тоді виникає можливість реалізувати власну внутрішню та зовнішню культурну 
політику, відповідно до визначених завдань та національних інтересів. 
Створення такої ідентифікації є надзвичайно важливим для України. 
Загалом в сучасних умовах проблема формування, захисту та збереження 
української національної ідентичності викликана значними міграційними 
потоками. «У країнах з великою кількістю мігрантів спостерігається стик 
інтересів між представниками інокультурного середовища та наслідувачами 
панівної культури нації. Завдяки толерантності, національні меншини тепер 
мають можливість об'єднуватись для захисту своїх інтересів в країні 
проживання» [81].  
У Європі існує офіційна політика, спрямована на створення єдиної 
транснаціональної ідентичності та об'єднання численних націй у спільному 
просторі з єдиними правами, обов'язками, політичним спрямуванням, валютою 
та іншими аспектами. У колишніх радянських республіках, включаючи Україну, 
спостерігаються тенденції західної орієнтації, які взаємодіють з опорою до 
процесів глобалізації та кризовими ситуаціями. Це проявляється в бажанні 
підтримувати національну самобутність та відновлення культурних традицій.  
«На вирішення проблеми української національної ідентичності у сучасному 
світі суттєво впливає сфера освіти, яка здатна через освітні заклади змалечку 
формувати у свідомості людей повагу до власних національних символів, 
літературних надбань, історичних коренів та мови» [74]. Це особливо важливо в 
55 
 
сучасному світі, коли людина має доступ до безлічі можливостей та цінностей, 
що можуть вплинути на її ідентифікацію. Громадянська освіта повинна 
фокусуватися на вивченні історії свого народу, його шляху та досвіду. Важливо 
вивчати рідну мову, плекати свою етнічну приналежність, любити та поважати 
свою Батьківщину та її цінності. Розуміння власного коріння формує 
ідентичність людини, а сильна ідентичність кожного з нас є запорукою міцної 
національної ідентичності у світі, що постійно змінюється.  
Держава та освітяни мають не лише знайомити молодь з надбаннями 
минулого, а й розкривати сучасний образ нації та її майбутнє. Важливо донести, 
що нація – це не тільки історія, але й наше сьогодення, і те, якою вона буде 
завтра. Кожен громадянин повинен відчувати свою причетність до культури та 
історії свого народу, розуміти, що він є не лише спадкоємцем  досвіду предків, 
але й творцем сучасної нації, від якого залежить її майбутнє.  
Під час навчання громадянин повинен вбирати в себе всі надбання 
людства, розвиватися разом із світом, але при цьому усвідомлювати, що саме 
людина може внести свій внесок у розвиток нації, використовуючи свої вміння 
та здібності на користь держави та цивілізації. Необхідно розуміти, що роль 
освіти в збереженні самобутності націй надзвичайно важлива, проте вона не 
повинна обмежуватися лише національною історією та ідентичністю, але й 
сприяти взаємодії з загальнолюдськими цінностями, культурними та 
технологічними досягненнями. «Річ у тім, що саме освіта здатна вирішити 
питання, які постають перед націями через глобалізацію. Необхідно з одного 
боку формувати таку загальногромадянську свідомість, за якою людина буде 
відкритою для світу та результатів його еволюції, а з іншого буде мати 
можливість пам'ятати про свою унікальність, проявляти повагу та позитивно 
ставилось до своєї етнічності, історії, культури, мови» [84]. Усвідомлення 
цінності національної ідентичності в епоху глобалізації спонукає багато країн 
світу до інтеграції патріотичного виховання в систему освіти. 
У більшості випадків нації, які борються за свою національну ідентичність 
у глобалізованому світі, зіштовхуються з двома загрозливими процесами. 
56 
 
Перший полягає у зниженні рівня єдності серед членів нації через наростання 
сепаратистських налаштувань у суспільстві, як це сталося в Україні у 2014 році, 
коли певний відсоток громадян Східної України прагнув відокремитися від свого 
коріння та етнічної групи, вважаючи себе частиною культурного співтовариства 
та історичної спадщини Росії. Також сюди входять атаки на культурну, етнічну, 
релігійну, територіальну та мовну ідентичність одних країн у відношенні до 
інших. Інший процес призводить до стандартизації джерел національної 
ідентичності, інформаційного та культурного глобалізму. 
У глобальному інформаційному просторі людина має вибір: прийняти 
масову культуру і її особливості або відмовитися від глобалізації, залишаючись 
вірною власним традиціям і символам. Глобалізація не лише уніфікує та 
інтегрує, але й надає можливості осучасності національних культур, 
спрямовуючи їх на шлях співробітництва та обміну ідеями. Таким чином, кожна 
країна може зміцнити свою позицію на міжнародній арені, зберігаючи свою 
ідентичність. «У Європейському Союзі спостерігається універсалізація деяких 
культурних аспектів, а також освіти та туризму, у поєднанні з національним 
різноманіттям та своєрідністю членів цієї спільноти, які навіть знаходяться на 
різних рівнях розвитку» [83]. Європейський Союз може бути прикладом балансу, 
де в умовах глобалізації все ж таки зберігаються національні особливості держав. 
У кожній країні є своя національна ідея, поряд зі спільною для всіх членів союзу. 
Більш того, у повазі тримаються історія, культурні та територіальні межі країн. 
Незважаючи на тенденцію до зростання взаємозалежності, громадянам 
надається можливість працювати за межами власної країни та мати рівні права 
для всіх європейців у цій спільноті. 
Культура нації - найефективніший механізм і фундаментальна основа, що 
необхідна для збереження її самобутності. Завдяки культурі держава здатна 
утримувати, захищати та концептуалізувати свою ідентичність у період 
глобалізації. Культура може бути інструментом національної ідентифікації, 
сприяти взаємодії та взаємозв'язку між людьми, сприяючи консолідації 
суспільства і розумінню власної унікальності членами нації. 
57 
 
На сучасному етапі розвиту суспільства система цінностей може 
змінюватись, а культура осучаснюватись, ці зміни можуть вплинути на кризу 
національної ідентичності в певних країнах.  
Культурне середовище кожної нації відіграє ключову роль у збереженні її 
ідентичності, сприяючи формуванню унікальних рис. Тому культура повинна 
бути незалежним явищем. Важливо зазначити, що культурна сфера, подібно до 
освіти, впливає на розвиток нації та визначає її шлях у сучасному світі. Саме 
через культуру нація виражає свою індивідуальність і показує свою унікальність 
перед світом.  
«Мультикультуралізм, який передбачає співіснування багатьох культур в 
одному середовищі передбачає явище космополітизму, тобто ідеології світового 
громадянства, яке загрожує зникненням відчуття зв'язку індивіда зі своєю 
країною, переживання про долю рідного краю» [82]. Саме культура може 
запобігти поширенню космополітизму, так як вона створює відчуття зв'язку з 
країною за допомогою взаємодії зі своєю культурною спадщиною. Людина, яка 
виростала у конкретному культурному середовищі, не розривається з ним на 
духовному рівні. Чим більше цінність культури відзначається для нації, тим 
сильніше людина прагне до своїх коренів, традицій та батьківщини. 
Глобалізація сьогодні виявляє більші масштаби і межі поширення 
культурної стандартизації, ніж на початку свого розвитку, як на міжнародному, 
так і на державному рівнях. Культурний обмін відбувається швидше, і пропорції 
об'єднання країн у єдиний інформаційний простір зростають, що призводить до 
появи нових символів, запозичених з інших країн, а також до перетину 
культурних та економічних аспектів у багатонаціональному контексті. «Країни, 
які ігнорують важливість участі у загальному науковому прогресі та протистоять 
глобалізаційним процесам, все одно відчувають на собі їх вплив, що перевіряє 
їхню культуру на міцність. Такі країни вважають свою стійку національну 
ідентичність єдиним механізмом виживання своєї нації, яка спирається на 
сформовані протягом історії етнічні традиції» [36, c. 6]. Отже, відбувається 
58 
 
загострення проблеми співвідношення сучасних традицій і звичаїв окремих 
народів та їх модернізація.  
«Громадяни не повинні бути відсторонені від культури своєї країни тому, 
що почуття відчуженості становить серйозну загрозу національній ідентичності» 
[18, с. 12]. Якщо країна бажає зберегти свою унікальність та ідентичність, 
важливо вживати заходів, щоб її громадяни відчували себе частиною культури 
та були активними учасниками її збереження, підтримки та розвитку. Необхідно 
уникати повного впливу глобалізації на культуру та традиції, в яких живе 
населення, щоб не втратити етнічний фундамент, на якому нації були сформовані 
протягом періодів історії. 
Країни повинні мати як можливість, так і прагнення розширювати свою 
систему та межі своїх комунікацій через діалог з іншими учасниками 
міжнародних відносин. «Взаємна згода між народами та націями важлива для 
міжнародної безпеки, ось чому виникає потреба у тому, щоб члени націй 
усвідомлювали свою самобутність та зв'язок з представниками інших культур 
одночасно» [33, с.4].  
Держави, враховуючи власну ідентичність, не мусять повністю 
«переходити» на цінності світу, проте, загальними для них повинні були 
наступні цінності: мир, ненасильство, взаємоповага, рівність, гуманізм, 
толерантність і терпимість. Їх діалог повинен ґрунтуватися на цих цінностях, 
лише тоді він буде продуктивним. Якщо буде досягнуто діалогу та миру, країни 
зможуть зберегти свою самобутність, оскільки не буде агресивної експансії та 
порушень цінностей та територіальної цілісності країн один проти одного. 
Звичайно, досягти миру складно. Не всі країни обирають шлях діалогу. Події в 
Україні демонструють, що змусити державу, яка прагне війни, до миру 
надзвичайно важко.  Ключовим є взаєморозуміння: нації повинні визнавати як 
власну унікальність, так і самобутність інших, співіснувати у світі різноманітних 
культур. «Глобалізація є багатовимірною системою, в якій задіяні всі народи та 
нації, які знаходяться на різних ступенях розвитку, які мають свої національні 
ідеї, культури, світосприйняття. Все це впливає на національну ідентичність, та 
59 
 
створює проблеми, які людство не навчилось абсолютно ефективно вирішувати» 
[71, с.5].  
Збереження національної ідентичності та самобутності - це не тільки про 
історичну пам'ять.  Важливо плекати патріотизм, особливо в епоху глобалізації, 
коли кордони між країнами стають все більш розмитими.  Патріотизм живить 
прагнення народу захищати свою державу та культуру.  Важко уявити сильну 
націю без громадян, сповнених любові та поваги до своєї країни, без громадян, 
для яких патріотизм – не просто слово, а поклик душі. С.Хантінгтон 
стверджував, що «національна ідентичність формується не лише у свідомості 
індивіда, але і у соціальних спільнотах та народах і саме тому ідентичність є 
ядром світового суспільства, без чого не існує індивіда, спільноти й тим паче 
нації» [72, с. 21].  
Патріотизм підтримує боротьбу з космополітизмом, але водночас не 
виключає повагу до інших народів та їх цінностей. Патріотизм сприяє створенню 
умов для розвитку нації та підтримки її ідентичності. Проте в епоху глобалізації 
зростають труднощі з питань національної ідентичності, пов'язані з бажанням 
народу визначити себе та захистити свою унікальність. Небезпека 
міжнаціональних конфліктів та сепаратизму серед населення залишається 
актуальною і залишається однією з ключових проблем у сучасному світі. 
Релігія грає важливу роль у збереженні самобутності націй, оскільки може 
запобігати етнічному злиттю, коли людина з певними віруваннями, які є 
невід'ємною частиною її національної ідентичності, опиняється у 
мультикультурному оточенні. Взагалі, ідентичність змінюється разом із своєю 
базовою ідеєю, яка є ключовим компонентом та визначає саму націю. У разі 
зміни ідеї нації стійкість національної ідентичності порушується. 
«Суб'єктами, які мають можливості сприяти становленню балансу між 
збереженням національної самобутності та участю у процесі еволюції світу є 
влада держав, а також їх політична та інтелектуальна еліта, які можуть стати 
лідерами думок та впливати на формування громадської свідомості певної 
частини населення» [77].  
60 
 
Збереження національної ідентичності, зокрема серед молодого покоління, 
вимагає ефективного управління культурною сферою. Для активізації чи 
формування національної свідомості важливо закликати молодих людей 
проявляти інтерес та підтримку власної культури та мови. Реагуючи на зміни, що 
виникли внаслідок глобалізації, країни повинні переглянути свої механізми 
посередництва та переглянути роль мови у своїй політиці. Проте це питання 
стосується не тільки мовного аспекту. «Насамперед країни мають прийняти 
рішення, якій мові варто надати статус офіційної, особливо якщо в країні 
спостерігається мовне розмаїття, і чи потрібно надавати такий статус іншим 
мовам» [53, с.4]. Розбіжності з мовного питання не повинні стати на заваді 
суспільній єдності та негативно позначитися на національній ідентичності. 
«Мова є, перш за все, втіленням цінностей та культури її носіїв» [53, с.4]. Для 
збереження унікальності націй надзвичайно важливо не лише розвиватися по-
своєму в умовах сучасності, але й повертатися до власних коренів, до 
традиційної та духовної культури, досліджувати, підтримувати та поважати такі 
аспекти, як архітектурні, літературні та історичні пам'ятки, свята, звичаї, народні 
танці та музика. «Кожна людина, яка живе на планеті, повинна ідентифікувати 
себе з певним народом, чи нацією, бути частиною спільноти» [39, с.20]. Щоб 
мати почуття єдності зі своєю рідною країною та зберігати її унікальність, 
важливо зосереджуватись на спільних рисах між членами нації. Це може 
включати об'єднану територію, спільну мову для спілкування, національні 
символи, підтримку традицій, дотримання правил і законів, а також інші важливі 
аспекти, які є невід'ємною частиною національної ідентичності. «Щоб цього 
досягти, треба створити зрозумілу та привабливу для суспільства національну 
ідеологію, яка здатна збудувати для спільноти прийнятний вектор розвитку, 
скерувати зміст внутрішньої та зовнішньої політики держави, яка пояснює сенс 
існування особистості в рамках загальнонаціональної ідентичності» [88]. Якщо 
не буде знайдено рішення цього важливого питання, це може спричинити 
погіршання стосунків між членами нації та зміцнення відчуття віддаленості один 
від одного, що може спричинити зростання розбрату в суспільстві, погіршання 
61 
 
загальної ситуації у країні та збільшить ризик втрати національної ідентичності, 
оскільки відсутність єдності серед тих, хто прагне зберегти цю ідентичність на 
широкій масштаб та, в той же час, діяльно підтримувати і оберігати її, може 
свідчити про розбрат суспільства. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
  
62 
 
ВИСНОВКИ ДРУГОГО РОЗДІЛУ 
Українська національна ідея, яка є основою української національної 
ідентичності, формується через взаємодію державних і громадських зусиль. Ця 
ідея відіграє ключову роль у консолідації нації та зміцненні її ідентичності. 
Соціальна політика, освіта, безпека, охорона здоров'я та соціальне забезпечення 
є ключовими елементами цієї політики. Важливу роль відіграють також 
інформаційний простір і освіта, які сприяють підвищенню свідомості громадян. 
Держава підтримує активну участь громадян у захисті суспільних інтересів, що 
сприяє розвитку суспільства, зміцнює солідарність і формує громадянську 
свідомість. Різноманітні соціальні ініціативи сприяють взаємодопомозі та 
створюють можливості для співпраці населення. Одним із основних чинників 
збереження національної ідентичності є традиційні цінності, етнічність і 
націоналізм, хоча ці концепції можуть суперечити сучасним моделям життя. 
Важливо зберегти повагу до традицій і цінностей для розв'язання культурних і 
соціальних протиріч всередині суспільства.  
Національна ідентичність розвивається через взаємодію держави і 
громадян, а також через освіту, культуру, релігію та засоби масової інформації. 
Важливою є роль мови, літературних та історичних пам'яток, спільного 
минулого і території. Держава повинна активно підтримувати національну 
культуру і заохочувати залучення громадян до національного життя. 
Формування національної ідентичності також залежить від міжнародного 
контексту, зокрема від процесів глобалізації, що можуть спричиняти культурні 
та соціальні розриви. Для збереження національної ідентичності важливо 
зосередитися на розвитку унікальних культурних особливостей і одночасному 
збереженні історичного коріння.  
У процесі утвердження єдності суспільства беруть участь не лише 
державні органи, але й місцеве самоврядування, громадські діячі, організації та 
громадяни, які прагнуть сприяти розвитку нації. 
Національна ідентичність є гнучкою структурою, яка змінюється залежно 
від історичного періоду, політичної ситуації та стратегій об'єднання нації. 
63 
 
Отже, національна ідентичність є ключовою для існування сучасної країни 
і впливає на її економічний розвиток та динамічний успіх. Важливими методами 
її формування є об'єднання населення, підтримка солідарності, акцент на 
загальних цінностях і традиціях, а також активне використання культурних, 
освітніх і медійних ресурсів.  
64 
 
РОЗДІЛ 3. СУЧАСНЕ ТЛУМАЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ 
ІДЕНТИЧНОСТІ 
 
3.1. Політичні аспекти та культурні виміри сучасного розуміння 
національної ідентичності 
Національна ідентичність та її культурні аспекти тісно переплетені з 
політикою. На жаль, існує ряд спільних негативних факторів, що впливають на 
формування обох видів ідентичності у молодого покоління.  
Як зазначають сучасні українські науковці, сьогодні відбувається стирання 
сформованих культурних кордонів, що полегшує молодій людині в 
комунікації,визначення свого місця у соціокультурному просторі та здійснення 
життєвого вибору [84]. З іншої сторони, у процесі міжкультурної взаємодії 
виникають ситуації напруги та конфліктів внаслідок зміни цінностей. Через це 
не дивно, що сучасні дослідники вбачають кризу національної та національно-
культурної ідентичності як на рівні окремих осіб, соціальних груп, так і в рамках 
суспільства, що має безпосередній вплив на проблеми соціалізації сучасної 
молоді. Гострість проблеми формування національної ідентичності молоді 
обумовлена багато-національністю нашого населення. (За даними 
Всеукраїнського перепису населення на території України проживають 
представники понад 130 національностей та народностей і кожен із цих 
представників вважає той чи інший регіон нашої країни своєю Батьківщиною. Як 
зауважує М. Степико, українське суспільство є полікультурним зі складною 
структурою ідентифікацій, які не завжди мають спільні національні засади [84]. 
У контексті російсько-української війни важливо пам'ятати про активне 
використання Росією різноманітних сучасних технологій дезінформації та 
психологічного тиску проти України. Ці дії становлять загрозу для 
національного інформаційного простору та суверенітету української держави. 
Відповідно до моніторингу емоційних станів, рівня життєстійкості та 
психологічного виснаження, проведеного 8-9 жовтня 2022 року в рамках 
вісімнадцятої хвилі проекту «Україна в умовах війни» Cоціологічною групою 
65 
 
«Рейтинг», було з`ясовано, що з березня по жовтень 2022 року в цілому українці 
змогли втримати та стабілізувати свій психологічний та емоційний стан, набути 
достатньої компетентності в подоланні стресових подій воєнного життя. Проте 
групами ризику залишаються молоді люди, старші за віком, жінки та ті, хто 
втратив роботу» [86].  
У цей складний час критично важливо об'єднати зусилля на всіх рівнях 
уряду та громадянського суспільства, щоб забезпечити безпеку України та 
формування її майбутнього. Проблема формування національної ідентичності у 
молоді вимагає особливої уваги через вплив соціально-економічних, політичних 
та військових подій, які глибоко торкнулися молодих людей і їхнє сприйняття 
власної національної ідентичності. 
Національна ідентичність, за визначеннями сучасних науковців 
(Н. Авер`янової, Т. Воропаєвої, П. Кононенка, Т. Кононенка, І. Кресіної, 
Л. Нагорної, В. Піскун, Ю. Руденко та ін.) вважається природною, загальною і 
найбільш стабільною підставою соціальності. Опосередкована форма 
ідентичності полягає в свідомому виборі та підпорядкована раціональним 
факторам, що виявляються усвідомленням особою, етнічною групою або нацією 
історичних, громадянських, політичних цінностей, що виступають як вторинні 
до тих, що формують основу етнічної ідентифікації та являються, як правило, 
постійними та незмінними.  
Раціональний вибір при цьому може послуговуватися переосмисленими (у 
сенсі ідентифікаційних можливостей) культурними ідентитетами. Національна 
ідентичність, як зазначають Н. Авер`янова та Т. Воропаєва, є однією з форм 
соціальної ідентичності, при вивченні якої особливу увагу дослідників 
привертають питання культурної соціальної та колективної пам‘яті, дослідження 
рольових конфліктів, міжгрупових відносин, вивчення базових цінностей, 
стратегій акультурації, формування націй, а також процесів, що супроводжують 
соціальні зміни [84].  
Серед основних елементів національної ідентичності, за Е. Смітом, можна 
виділити такі: історична територія (або рідний край), спільні міфи та історична 
66 
 
пам`ять, спільна масова громадська культура,спільна економіка, єдині юридичні 
права та обов‘язки для всіх членів [84].  
Національну ідентичність не можна розглядати окремо від національно-
культурної. Вони тісно пов'язані, і, на жаль, існують спільні негативні чинники, 
які заважають молодому поколінню формувати як національну, так і 
національно-культурну ідентичність. Так, К. Журба у доповіді «Концептуальні 
засади формування національно-культурної ідентичності школярів в умовах 
сучасних викликів», яка була виголошена на Всеукраїнській науково-практичній 
конференції «Радянсько-комуністична окупація України. Національно-
патріотичне виховання в закладах освіти» 1 жовтня 2022 року зазначила, що 
негативними чинниками у формуванні національно-культурної ідентичності є: 
зросійщення населення, відлучення від української мови; проведення 
інформаційно-психологічної операції на теренах України; перекручування 
історичних фактів; заперечення автентичності української мови та культури 
самого існування нації; боротьба за утвердження російської як другої державної 
мови; витіснення української мови з Медіа-ринку; використання політ 
технологій та передвиборчих компаній з метою розмежування регіонів України 
та інші [84].  
Щоб сформувати національну та національно-культурну ідентичність, 
важливо спиратися на правдиве розуміння історії, національну пам'ять, ідеали, 
гідність, самосвідомість, патріотизм, створення спільних сенсів та інші фактори. 
Глобальні зміни в колективній ідентичності українців, особливо ті, що відбулися 
після Революції Гідності 2014-2019 років, мають значний вплив на формування 
національної ідентичності молоді, про що висвітлюють у своїх наукових працях 
Н. Авер`янова, Т. Воропаєва, А. Любарець, С. Онуфрів, О. Сінкевич та ін. 
Культурні, освітні, релігійні, соціальні та геополітичні впливи на 
прикордонних територіях є унікальними та мають свою специфіку, які сприяють 
як привабливості, так і потенційним масштабним маніпуляціям, що впливають 
на формування національної ідентичності. 
67 
 
Українська дослідниця Т. Бойко в статті «Політизація сучасних етно-
національних процесів у Донецькому краї: ризики незворотності» наголошує на 
політизації сучасних національних відносин у Донецькому регіоні і звертає увагу 
на соціально-політичний ґрунт донецької ідентичності як основи відокремленого 
простору, що виявляється на окупованих територіях у форсуванні асиміляційних 
процесів та пропагуванні фейкових ідентичностей [84].  
Українське суспільство, зокрема молодь, формує свою національну 
ідентичність шляхом підвищення престижу та значення української мови, 
особливо в умовах війни з Росією. У таких умовах українська мова відображає 
«комунікаційну революцію» в країні, що досягається через трансляцію 
україномовних фільмів, зокрема іноземного виробництва з якісним українським 
перекладом, що відображає місцевий колорит, радіо і телебачення, фонографічну 
музику та інтернет. Телекомунікаційні та інформаційні знаряддя разом з 
масовими медіа стали основними засобами передачі та джерелом інформації, 
необхідної для публічних інституцій в Україні, а також для засобів контролю та 
суспільного управління. Британський політолог українського походження Тарас 
Кузьо (Taras Kuzyo) у своїй книзі «Війна Путіна проти України. Революція, 
націоналізм і криміналітет», досліджуючи вплив російсько-української війни на 
зміни в національній ідентичності громадян України, відзначив, що тривала 
війна стала великою трагедією, але водночас і поштовхом для трансформації 
національної ідентичності, докорінно змінивши ставлення російськомовних 
громадян України до Росії [84].  
Національна ідентичність України та війна Путіна – доволі актуальна тема 
для сучасних наукових дискусій. Так, у статті І. Грабовської та Т. Талько 
«Путінізм та його ідеологічні засади як проблема сучасного теоретичного 
дискурсу в соціо-гуманітаристиці» зазначено, що «путінізм є не лише 
практичним, але й ідеологічним феноменом нашої доби»; це ідеологічна 
доктрина гібридного типу, загальна характеристика якої може бути визначена як 
неоімперіалізм автократичного типу з елементами тоталітаризму, базований із 
сукупності різних доктрин минулого і сучасності [14, с. 49]. «Вкрай складним 
68 
 
для розуміння більшості російських громадян є феномен російськомовних 
українських патріотів, адже політична риторика визначає їх як 
«співвітчизників», які апріорі мають бути налаштовані проросійськи (останнє в 
очах багатьох, до того ж, нібито вимагає пропутінської орієнтації)» [14, с. 468]. 
«Росіяни уперто вважають, що вони знають Україну краще, ніж українці, які там 
мешкають» [27, с. 467]. 
Н. Авер`янова і Т. Воропаєва у статті «Transformation of the Collective 
Identity of Ukrainian Citizens After the Revolutionof Dignity (2014–2019)» 
зазначають, що серед чинників, що перешкоджають нівеляції національної та 
європейської цивілізаційної ідентичності, а також допомагають протидіяти 
антиукраїнській інформаційній агресії, чи не найважливішим є українознавча 
компетентність [63]. Їх дослідження вказало на те, що для подолання кризи 
колективної ідентичності в українському суспільстві необхідно мати спільну 
«референтну основу», яка означає українознавчу компетентність, яка поєднує 
національні та європейські ідентифікаційні модуси особистості в єдину систему. 
На наш погляд, українознавча компетентність є одним із ключових факторів 
безпеки українського народу, яка проявляється у внутрішньому факторі - 
національній самоідентифікації, що втілюється в почуттях-цінностях – «Я – 
Українець» – «Ми – Українці». 
Головна ідея тексту - це активна участь особистості у житті своєї нації, 
свого роду у найширшому сенсі. Вивченням та популяризацією наукових 
досліджень, пов'язаних з українознавством та українознавчою компетентністю, 
вже давно займаються вчені різних установ, таких як Науково-дослідний 
інститут українознавства, Центр українознавства філософського факультету 
Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кафедри 
українознавства при інститутах післядипломної педагогічної освіти та інші. У 
своїх дослідженнях велике значення приділяють різним аспектам світового 
українства, яке можна розглядати як систему з трьох підсистем: українців в 
Україні, за кордоном та субетнічних груп українців, які проживають як в межах 
країни, так і за її межами. 
69 
 
3.2. Сучасні соціальні фактори формування національної ідентичності 
При обговоренні соціальних наслідків зростання цінності національної 
ідентичності, зазвичай звертають увагу на велику кількість міжнаціональних та 
міжетнічних конфліктів, що зараз відбуваються у багатьох країнах світу, 
незалежно від їхнього політичного, соціально-економічного розвитку, і які, за 
певних умов, можуть привести до розпаду національних держав. «Етнічний 
націоналізм, який зараз дробить усталені національні держави, – підкреслює 
Т. Цимбал, – аж ніяк не спростовує принцип національної організації світу, а 
продовжує його. Він може завдати шкоди конкретній національній державі 
(наприклад, Іспанії, Великій Британії, Канаді», але не ідеї національної 
держави…» [60, с. 293].  
Відсутність національних почуттів завдає шкоди не менше, ніж їх 
надлишок. Сьогодні в численних країнах третього світу та колишніх 
соціалістичних країнах Східної Європи національна ідентичність виявляється 
дуже вразливою, а сильний націоналістичний символізм (військові паради, 
відзначення дат звільнення, проголошення незалежності і т. д.), який не може 
приховати цієї вразливості, свідчить скоріше за висловом Л. Гумільова, 
«меморіальної фази розвитку етносу». У той же час, важливо уникати 
категоричності при оцінці ролі держави в умовах глобалізації та стверджень 
щодо державного розділення суспільного процесу. Наразі у світовій спільноті 
відбуваються дві протилежні тенденції. Перша тенденція відображає процеси 
інтеграції та об'єднання держав, а друга - процеси створення нових державних 
утворень. Збільшення кількості держав іноді пов'язане з поширеним уявленням, 
що створення власних держав є шляхом до вирішення проблем, які необхідно 
вирішити націям на сучасному етапі розвитку. Цю ідею в першу чергу 
підтримують певні етнічні групи та їх політичні еліти, які сподіваються 
збільшити свій статус таким чином. Проте проблема є глибшою. Давні часи, коли 
сприяли створенню держави, минули. Більше немає територій, де населення 
яскраво проявляло бажання мати власну державність і в той ж час було б єдиним 
у етнічному, конфесійному і соціокультурному аспектах. 
70 
 
Тому нові держави часто виникають там, де відсутнє необхідне 
соціокультурне середовище для цього. Більшість новостворених держав не 
можуть ефективно виконувати ті функції, для яких вони були створені, а 
принцип суверенітету тільки прикриває внутрішні проблеми і владу. 
Молодим державам притаманні постійні бунти та масові заворушення, що 
підривають суспільний порядок. З середини 90-х років у світі активно 
обговорюється концепція що описує державу, яка не змогла утвердитись, не 
досягла успіху, зазнала краху, опинилась у стані руйнації. Згідно з визначенням 
авторитетного політологічного довідника, failed state – це «номінально суверенна 
держава, яка не може довго підтримувати своє існування як життєздатна 
політична та економічна одиниця. Це держава, яка стає некерованою і 
недостатньо легітимною в очах міжнародного співтовариства» [70, с. 105-107].  
Автори вказують на кілька чинників, які сприяють трансформації 
звичайної держави в failed state, таких як перехід з автократії і тирани до 
демократії (створення вакууму влади), а також невідповідне управління та 
корупція, що внесені глобальною капіталістичною системою, коли надмірно 
заборговані слабкі держави деградують і втрачають здатність до розвитку. 
Основна проблема подібних політичних утворень полягає у тому, що влада 
або інші органи вищого рівня не можуть ефективно забезпечити легітимний 
контроль або регулювання правових відносин серед підвладних суб’єктів на 
відповідних територіях. Деякі навіть стверджують, що основна небезпека для 
сучасного світового порядку йде не від ядерних держав, а саме від держав, які не 
відбулися [12, c. 79-86]. Деякі експерти пов’язують із зростанням числа «держав, 
що не відбулися», «…ймовірність глобальної альтернативи цивілізації: 
можливість розпечатування заборонених кодів антиісторії, звільнення 
соціального хаосу, виходу на поверхню і легітимізацію світого андеграунда, 
утвердження на планеті нової світової анархії» [21]. 
Хоча важливо пам'ятати, що - це скоріше теоретична модель, а можливо, і 
не найвдаліший результат концептуальних дискусій. Крім того, це поняття є 
абстрактною протилежністю до іншого теоретичного конструкту - democracy 
71 
 
який являє собою модель ідеальної держави з точки зору конституційного 
дизайну та державного будівництва. Загалом, проблема полягає у визначенні 
ключових гравців на міжнародній арені: тих, хто визначає, які держави та 
режими будуть вважатися а які - Найчастіше такими гравцями виступають 
організації, що об'єднують лідерів світового розвитку, такі як G7+1, NATO, 
WTO, EU.  
У науковій літературі звертають увагу на послаблення економічних 
функцій держави та її «витіснення» у сферу гуманітарних відносин. Ці процеси 
активно розвиваються, але чи є це ознакою ерозії держави та девальвації її 
суспільної значимості? У сучасних умовах глобального постіндустріального 
розвитку місце людини в різних соціальних ієрархіях втрачає свою визначеність 
виключно в економічних і матеріальних аспектах, які стають менш важливими у 
суспільних зв'язках. Замість цього знання та інформація, передані через людину, 
стають основною формою багатства суспільства та його ключовим виробничим 
ресурсом. Не можна ігнорувати інші гуманітарні пріоритети, адже основи 
нового, яке ми прагнемо, а саме справедливого світоустрою, будуються 
переважно у сфері морально-світоглядних трансформацій, де ключову роль 
відіграють світоглядні, етичні, психологічні та моральні цінності окремих 
народів. Тож з огляду і на цей аспект постіндустріального розвитку можна 
сказати, що «зосередження державою уваги на проблемах нематеріальної сфери 
– це скоріше процес її осучаснення, а не деградації» [11, с .281]. Це ніяк не 
призводить до позбавлення владних повноважень держави. Знання та 
інтелектуальний капітал завжди були і залишаються важливим і водночас 
демократичним джерелом влади. Зрозуміло, що у контексті сучасних суспільних 
змін принципи мають бути переглянуті, і роль держави полягає не в контролі за 
знаннями, а в створенні оптимальних умов для їх індивідуалізації та ефективного 
розвитку на відповідній основі. У нових умовах фактична роль держави буде 
визначатися адекватністю відповідних механізмів, зокрема, її функцій. Природа 
і завдання держави також зазнають змін. Держава втрачає стереотипний 
класовий характер і стає все більше представником загальнонаціональних 
72 
 
інтересів. Соціальні функції набувають переважаючого значення в діяльності 
держави: інвестиції в соціальну інфраструктуру, політика забезпечення працею, 
гармонізація стосунків між працею і капіталом, підтримка уразливих груп 
населення, забезпечення різних можливостей для людей у виборі умов життя та 
праці тощо. Іншими словами, реалізація цих функцій веде до розвитку держави 
загального добробуту – соціально відповідальної держави, про що вже 
згадувалося раніше.  
Якими б не були патетичними алармісти від глобалізації, відомий 
американський політик і політолог П. Б’юкенен вважає потрібним тверезо 
констатувати, що серед проблем, з якими зіткнулися сьогодні Захід і сучасна 
цивілізація у цілому, і які загрожують їхньому існуванню, є послаблення держав 
і поступова передача влади від національних урядів світовому, домінування 
якого неминуче призведе до знищення держав [22]. Глобалізм він розглядає як 
протилежність патріотизму, а транснаціональні корпорації співпоставляє 
національному бізнесу. Пояснюючи, які зміни відбуваються у функціях держави 
й яка її доля в умовах глобалізації, можна виділити два аспекти: роль інституту 
держави у світовому суспільстві й всередині окремої країни. Крім змін ролі 
держав у зовнішньому вимірі, також важливі зміни відбуваються у функціях 
держави всередині країни. Глобалізація, безумовно, несе з собою і виклики. 
Послаблення або навіть розрив традиційних економічних та соціальних зв'язків 
може призвести до збільшення навантаження на суспільство. Це може 
проявлятися в соціальному розшаруванні, міжетнічних та міжконфесійних 
конфліктах. Тому зростає історична роль держави як гаранта соціальної 
стабільності, завдання якої полягає у наданні допомоги найбільш вразливим і 
потребуючим верствам населення, захисту суспільства від хвиль насильства, 
злочинності і тероризму, які набувають глобальних масштабів. Сьогодні світ, що 
майже втратив виразну лінію розділу, намагається знайти нове рівновагу, нове 
співвідношення сил між державою, ринком та громадянським суспільством. 
Сутність проблеми полягає у тому, що вирішення вимагає не лише перерозподілу 
влади між вказаними інститутами, але також у зміні суспільних цінностей та 
73 
 
пріоритетів – у самій трансформації цих інститутів. Національна держава й 
надалі залишатиметься суб'єктом і об'єктом ідентичності в ХХІ столітті – як 
носій референтних загальнонаціональних цінностей, також як ініціатор 
культурної політики, що забезпечує соціалізацію політики та взаємодію між 
етнічними, релігійними та іншими групами. 
 
3.3. Виклики та перспективи для збереження та розвитку сучасної 
національної ідентичності 
Наша думка полягає в тому, що кризовими чинниками ідентичності у 
сучасній культурі є невпевненість у майбутньому, відчуття загрози й тривоги, а 
також розрив між поколіннями. Процеси детрадиціоналізації та зменшення ролі 
традицій і моральних норм, що є характерними для сучасного суспільства, 
призводять до розмивання національної, класової, гендерної ідентичності. 
Дослідник О. Литвинчук, спробувавши виявити ознаки кризи ідентичності, 
розглядає проблему конфлікту, через який проходить людина. Цей конфлікт 
може відігравати ключову роль у формуванні особистості та визначати її 
майбутній шлях. Найчастіше конфлікт виникає через протилежні ціннісні 
орієнтації кожного окремого індивіда та соціальної групи, які зіштовхуються при 
задоволенні потреб або досягненні цілей [30].  
Сучасні культурологи, соціологи та філософи вивчають кризу ідентичності 
як процес формування нового типу ідентичності - ситуативної, яка адаптується 
до обставин. Створення актуальної ідентичності у віртуальному інформаційному 
суспільстві, орієнтованому на швидкість та зміни, є відповіддю на вимоги 
сучасності. Адже, на думку Шеррі Тьокл, експерименти зі створенням і 
реконструкцією «Я» характерні для постмодерну, а множинність і змінність 
ідентичності у віртуальній комунікації є відображенням множинності 
ідентичності в сучасному суспільстві в цілому. Криза ідентичності є, по суті, 
процесом метаморфози стійкої ідентичності в ситуативну, адаптивну 
ідентичність постмодерну, занурену у віртуальну реальність та гру масок і 
самообразів [43]. Дослідниця зауважує, що люди стають відокремленими від 
74 
 
реальності через використання соціальних мереж, оскільки технології виграють 
у боротьбі з людством. Вона вказує на те, що реальні людські взаємодії 
заміщуються зв'язками у кіберпросторі, що є печальним підробкою справжнього 
світу. Дослідниця стверджує, що ми винаходили та вдосконалювали технології, 
які вивели нас з рахунку. Це попередження про те, що надмірна кількість 
віртуальних зв'язків може стати проблемою. 
Україна, після отримання незалежності, зіткнулася з потребою вирішення 
трьох важливих завдань одночасно: формування нації, утвердження держави та 
розвиток демократичних інституцій в умовах сучасних цивілізаційних змін і 
глобальної динаміки. У суспільствах, які не пройшли повноцінного 
національного саморозвитку, але побачили вплив глобалізації та соціального 
перепроектування, може виникнути парадокс: ліберальна «політична нація» з її 
громадянською свідомістю, державним патріотизмом і активною 
індивідуальною позицією може виявитися ще більш руйнівним способом 
самоорганізації, ніж попередня «етнонація». Процес формування національних 
ідентичностей обов'язково проникається мікрофізикою владних впливів. Поза 
межами держави дух нації може лише надіяти; можливість їх реалізації він 
отримує лише, набуваючи соціально-політичної форми. І це, якщо погоджуємося 
з думкою М. Фуко, є більш універсальним, ніж унікальним українським 
феноменом. Державність означає, що та чи інша «спільнота відбулася як нація, 
народ, що вона вийшла із до- і поза історичного етнографічного інфантилізма, 
що у неї є свій проект світотворення, своя уява про цілі, цінності та ідеали» [7]. 
У свою чергу, як слушно зазначає Т. Воропай, «без національної ідентичності не 
може бути нації, національної держави, адже вона, ця ідентичність, конституює 
їх – націю і державу – на суб’єктивному рівні. Національну ідентичність, 
національну ідею належить шукати, а, знайшовши, плекати і холити, як щось 
крихке, ефемерне, але нескінчено важливе» [8]. Українському народові 
необхідно здійснити процес самосвідомості та самореалізації, відчути себе 
єдним організмом, який усвідомлює своє власне існування та рухається вперед 
до цієї мети. Іван Франко зрозумів, що саме ця національна самореалізація є 
75 
 
необхідною для розвитку людської цивілізації. Він зазначав: «Все, що йде поза 
рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би 
прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий 
сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами 
покрити своє духовне відчуження від рідної нації» [58, с. 284]. Коли національна 
державність стає слабшою та втрачає своє значення, вона втрачає свій 
суверенітет під тиском з двох боків: зверху (від транснаціональних сил) та знизу 
(від сил субнаціональних).  
За століття, коли Україна перебувала як підлегла територія, доктрина її 
державності, а також національної ідентичності, виявилася дуже розмитою. З 
часів монгольсько-татарської окупації Україна фактично не мала сталої 
державності, тому історично-державна ідентичність була утрачена. Існували 
різні князівства, а також постійні зміни у державних та напівдержавних 
утвореннях, які до початку ХХ століття не мали стабільних кордонів. Упродовж 
тривалого періоду часу українці, через об’єктивні та суб’єктивні причини, були 
позбавлені власної держави як інструменту для утримання своєї території та 
збільшення її розмірів. Україна мала тільки зазнавати втрат, і якщо щось і 
отримувала, то це було завдяки волі різних міжнародних суб’єктів, які діяли 
перш за все у своїх власних інтересах. У результаті у нас немає історичного 
наративу, що можна було б використовувати як обґрунтування для захисту 
територіальної цілісності України. Віковічна періодичність бездержавності, 
періоди глухого хаосу, і безпосередні впливи литовців, польських та російських 
сил на наш народ надалі після проголошення незалежності позбавили Україну 
можливості ефективно будувати сучасну державність, яка відповідала б вимогам 
часу. 
Успішне створення та розвиток державно-політичного організму, 
підтвердження і уміщення української нації на новому етапі світової цивілізації, 
залежить від того, наскільки широко пошириться у свідомості громадян України 
ідея української державності та яке значення займе в системі їхніх цінностей. 
Точно так само, національна ідентичність українців є глибоким фундаментом 
76 
 
легітимізації державної незалежності, а відтак, існування у світовому 
співтоваристві Української держави-нації. 
Криза національної ідентичності – найгостріша проблема сучасної 
України, без розв’язання якої не можна вирішити жодного соціально-
економічного завдання, пласт яких постав сьогодні перед країною. Нація не може 
бути антагоністом держави. У світовій інтелектуальній думці неодноразово мали 
місце дискусії на тему, що чому передує – нація державі чи навпаки [52].  
Серед українських інтелектуалі у 20- х рр. ХХ сторіччя розгорнулася 
дискусія між двома визначними теоретиками державниками В. Липинським і 
С. Томашівським. У питанні формування нації та держави В. Липинський та 
С. Томашевський мали відмінні погляди. Липинський вважав, що існування 
власної держави є обов'язковою умовою для виникнення нації. Його позиція 
відображена в гаслі української нації через українську де об'єднуючим фактором 
для всіх громадян є державна політика. Томашевський же, навпаки, бачив шлях 
до створення держави через формування сильної та єдиної нації. 
Сумніватися в тому, що Україна є національною державою – це безглуздо. 
Однак становлення України як держави-нації ще триває. Важливо визначитися, 
яку модель нації – «західну» (громадянсько-територіальну) чи «східну» (етнічно-
генеалогічну) – обрати. Суперечливі результати у формуванні національної 
ідентичності, на нашу думку, виникають із-за відсутності єдності серед 
української еліти у цьому питанні. У зв'язку з історичним розвитком України, де 
різні регіони тривалий час перебували у складі інших етнополітичних організмів 
та соціокультурних систем, виникли відмінності між ними, включаючи етнічну 
структуру населення. Але ця модель навряд чи буде використана Україною в 
«чистому», так би мовити, вигляді. Тому для нас більш доцільною здається 
громадянсько-територіальна модель нації. Однак цю модель ймовірно 
доведеться адаптувати до сучасної української дійсності. 
Звернімо увагу ще на один важливий аспект цієї проблеми. У західних 
суспільствах, які стали громадянсько-територіальними існуючи як політичні 
нації, та вже тривалий час функціонують як національні держави, основні етнічні 
77 
 
групи вже давно забезпечили свої культурно-мовні права на рівні високих 
міжнародних стандартів. У даний момент вони акцентують увагу на захисті прав 
національних меншин. 
У зв'язку з історичним розвитком в Україні потребують захисту не лише 
національні меншини, а й етнічна більшість – українці, самобутність яких у 
багатьох регіонах великою мірою втрачена, та їх права на розвиток національної 
культури, освіту та доступ до інформації рідною мовою не виконані в повній 
мірі. Український метод консолідації складно віднести до конкретного типу, але 
його наслідки можна спостерігати – протягом усіх років, що пройшли з дня 
проголошення незалежності, у нас не виникало жодного міжетнічного 
конфлікту. Тому наша нація є досить гомогенною та консолідованою для того, 
щоб на всій території (з площею більшою за Францію та Німеччину) співіснувати 
різним людям, які іноді говорять різними мовами. Насправді українці зі сходу та 
заходу є набагато ближчими за культурою, способом життя та сприйняттям 
власної держави, ніж мешканці різних міст будь-якої європейської держави [90].  
Досвід соціальних змін в Україні та в інших колишніх радянських 
суспільствах чітко доводить, що успішне вирішення складних та суперечливих 
проблем націєтворення залежить не лише від зміцнення національної 
державності, яке є пріоритетним завданням політичного, соціально-
економічного та духовного розвитку, а й від утвердження інститутів 
громадянського суспільства, серед яких особливе значення мають інститут 
приватної власності та національний ринок. Те, що процеси формування держави 
в Україні є відчутно швидшими, ніж процеси створення політичної нації та 
громадянського суспільства, спричиняє консервацію кризових явищ у всіх 
аспектах суспільного життя. На тлі аморфності структур соціальної організації 
«основною загрозою існуванню незалежної України, – не без підстав зазначає М. 
Степико, – є не стільки відсутність прогресу в процесах державотворення, 
скільки надвисока залежність суспільства від його життєзабезпечуючих функцій 
на шкоду вдосконалення механізмів відтворення соціуму та нації» [52, с. 216].  
78 
 
Історична складність нашої долі, як і вибір моделі розвитку України, 
чималою мірою полягають в тому, що Україна належить, за твердженням 
С. Гантінгтона, до «зони міжцивілізаційних збуджень» [40, с. 32-36]. 
Уточнюючи цю позицію, відомий український науковець Ю. Павленко 
переконливо доводить, що «за всіма своїми істотними ознаками праслов’янство 
органічно належало до cім’ї європейських етносів середньої смуги Європи... За 
своєю внутрiшньою природою праслов’янство було суспiльством європейським, 
як кельтське або фракійське». Водночас, наголошує вчений, розмiщення на 
незначнiй вiдcтaнi вiд цивiлiзацiй Сходу зумовило причетнicть праслов’янства й 
до азiйського кола культур. Це, своєю чергою, зумовлювало двоїстiсть його 
icторичнorо буття [40, с. 330]. Це серйозне спостереження щодо двоїстості 
генетики української нації не можна недооцiнювати i в нашi днi. «Ми, належачи 
в основному до Європи, надто вiддалилися від неї, щоб викресати в собi досить 
волi, необхiдної для збудування власної держави, але не наблизилися настiльки 
до Азії, щоб дати вести себе власному деспотовi. Духовна межовicть виявляється 
таким чином недержавотворчим чинником» [63, с. 205], – наголошував один із 
провідних українських етнопсихологів ХХ ст. В. Янів.  
Геополітичне положення України, що протягом століть перетворювалося 
на майданчик зіткнень між Сходом і Заходом, у контексті нестабільності 
внутрішніх та зовнішньополітичних пріоритетів об’єктивно спонукає країну 
виконувати роль буфера між різними політичними гравцями. Проте як країна-
буфер вона не може вирішити довгострокові завдання або забезпечити тимчасові 
вигоди, оскільки її маневр на міжнародній арені суворо обмежується 
протистоянням протилежно спрямованих сил. Ці сили є головними 
регуляторами, які диктують правила гри та тісно контролюють їх виконання. 
Крім того, інтереси «країни-буфера», зазвичай, ігноруються, і вона стає мішенню 
з обох сторін, поки не втрачає свою самостійність (читай державність). У ролі 
буфера держава зазвичай відіграє пасивну роль, не вона вирішує свої завдання, а 
інші використовують її за своїми цілями, так само, як цю роль держави не 
обирають за своїм бажанням, а через певні обставини (обмеженої державності, 
79 
 
невизначеності пріоритетів, відсутності єдності в суспільстві тощо). Буферні 
держави головним чином виступають елементами системи балансу сил, а не 
принципами міжнародного права. У ситуаціях, коли модель регіональних 
відносин суттєво змінюється, буферні держави часто стають першими жертвами 
- це їхнім способом виплати за тимчасовий баланс між сильнішими державами. 
Без цілісного уявлення про роль України в сучасному глобалізованому світі, 
усвідомлення національних пріоритетів і зовнішніх орієнтацій, вона залишиться 
на порозі подвійних стандартів, конфронтацій та кризи ідентичності. 
Євроінтеграційні наміри українського суспільства не є однозначними [24, 
c. 47-54]. На тлі політичних подій останніх трьох років можна стверджувати про 
умовний розкол між Заходом та Сходом. Деякі вітчизняні дослідники 
стверджують українській нації потяг до Європейського розвитку. Їх позиція 
ґрунтується на цивілізаційних коренях нашої країни [23, c. 61-82]. Більше того, 
західний чинник вбачається запорукою стабільності. У ряді інших джерел 
встановлення стійких стосунків із Росією повинне результувати у створенні 
могутньої політичної структури [41]. При цьому, «міф про культурну і 
геополітичну єдність України і сучасної Європи» виступає скоріше способом 
руйнування самосвідомості та національної ідентичності українців [15]. 
Прихильники другого підходу стверджують, що саме культурні та 
цивілізаційні особливості відрізняють Україну від Європи, і не різне історичне 
минуле. Важко не погодитися з необхідністю для українського народу 
відстоювати свої цінності. Проблема українського суспільства полягає у 
відсутності чіткої позиції щодо захисту спільних слов'янських пріоритетів та 
закріплення національної ідентичності.  
Проблема вибору моделі подальшого розвитку проявляється перш за все в 
кризі української національної ідентичності. Важливо пам'ятати, що наша країна 
може розглядатися як постколоніальна держава, яка на протязі століть 
намагалася позбавитися зовнішньої експансії. Більше того, глобалізація 
поглиблює проблему української ідентифікації у світовому мозаїчному 
середовищі. 
80 
 
У своїх працях дослідик Н. Пелагеша виділяє такі чинники становлення 
національної ідентичності: 1) обмежена кордонами суверенна територія.  
2) Запровадження громадянства національної держави. 3) Різноманітні проекти 
націй, що створюються та розвиваються національною елітою. Надзвичайно 
велика роль у цьому процесі належить національним гуманітарним наукам, що 
продукують змісти та ідеї про національну спільноту. 4) Створення за 
допомогою засобів масової інформації та комунікації єдиного інформаційно-
комунікаційного простору. Засоби масової інформації поширюють у суспільстві 
ідеї щодо національної ідентичності, створюють уніфіковані поля обміну та 
комунікації. З’являється певна спільність читацького кола, що і стає зародком 
національної «уявленої спільноти». 5) Реалізація національною державою 
національної політики пам’яті. 6) Продукування певних ідеологем та міфів, які є 
механізмами соціокультурного синтезу в поляризованій щодо тем національної 
держави спільноті. 7) Гомогенізація мовного простору, бо існування мови, яку 
всі розуміють, дає можливість членам спільноти розуміти один одного та 
спілкуватися один з одним. 8) Стандартизація освіти [94].  
Як вважає Е. Гелнер, для виробництва національної ідентичності потрібен 
спеціальний завод, яким є національна освітня та комунікаційна система. Її 
єдиним надійним оберігачем та захисником є держава. Головною функцією 
школи є утвердження загальної колективної ідентичності та зрештою об’єднання 
розрізнених етнічних та класових груп у єдине ціле. Система освітніх інститутів 
є, таким чином, засобом гомогенізації, об’єднання суспільства навколо загальної 
ідеї – ідеї нації. Класифікаційні та капіталізуючі технології (експозиційна 
діяльність, розвиток системи музеїв та пам’ятників, пов’язаних з національним 
історичним наративом). Художня література. Література у свідомості читачів 
вибудовує цілу низку образів та понять, пов’язаних з рідною країною, що 
створює поряд з газетами та журналами відчуття належності кожної людини до 
«уявленої спільноти». Мистецтво та архітектура, які утворюють та транслюють 
національний наратив. Масові заходи, державні свята та театралізовані дійства, 
що є уособленням національної влади на певній території. Символізація 
81 
 
національного буття (уведення прапора, гімну, іншої національної символіки, 
національної валюти). Культурна політика, оскільки культурні інститути 
виробляють соціальні стандарти та моделі поведінки. Розвиток системи 
бібліотек. Бібліотека є місцем зберігання та передачі наступним поколінням 
національного наративу. Національна спортивна політика, що є засобом 
згуртування спільноти та потужним чинником ідентифікації з нею [94].  
У сучасному світі, незважаючи на глобальні тенденції, дедалі більшої ваги 
набувають місцеві та регіональні ідентичності, які можуть конкурувати з 
національною та становити загрозу цілісності держави. З іншого боку, 
регіональні та етнічні ідентичності сприяють адаптації індивідів до сучасних 
соціальних трансформацій. Український територіальний простір відрізняється 
великими регіональними особливостями. Наявність великих регіональних 
відмінностей є характерною для українського територіального простору. 
Конструювання національної ідентичності в Україні було складним процесом, 
оскільки країна протягом тривалого часу була залежною від інших держав. Це 
призвело до виникнення та інтеграції унікальних моделей ідентичності. 
Особливо для пограничних територій характерний підвищений вплив 
територіальної ідентичності у порівнянні до національної [25, c. 31-43]. На жаль, 
політичні сили загострюють ситуацію, маніпулюючи суспільними настроями. 
Вітчизняні дослідники Л.Нагорна, А.Мальгіна та І. Кононова визначили 
багаторівневість етнічної ідентифікації різних регіонів України [19].  
Україна має подвійну ідентичність через своє географічне положення між 
російською та західною цивілізаціями. Ця ситуація створює дихотомію в 
українській ідентичності, яка проявляється у її двоїстій конструкції. У такий 
спосіб, Україна являє собою синтез західної та східної цивілізацій. 
За твердженням С. Гантінгтона наша держава належить до «зони 
мiжцивiлiзацiйних збуджень». Отже двоїстість українського буття має 
визначальне становище під час творення української національної ідентичності 
та вибору подальшої ідентифікації [97].  
82 
 
Аналогічні тенденції можуть призвести до втратності нашої країни. 
Процес глобалізації та швидкість міжнародних подій вимагають необхідності 
перетворення соціальної, економічної та політичної сфер існування нашого 
народу. Інтегральне уявлення про місцезнаходження української держави, чітке 
усвідомлення та закріплення національних інтересів допоможе подолати кризу 
ідентичності, поділених орієнтирів та їх зіткнення. С. Гантінгтон стверджує, що 
«зцілення» розірваної ідентичності може бути виконане за умов [97]:   
– сприйняття цього процесу економічною та політичною елітою;  
– суспільною згодою з процесом перевизначення ідентичності;  
– бажання більшості елементів нації більшості елементів творення 
ідентичності.  
Процес перевизначення ідентичності чи її зцілення є не тільки тривалим, а 
й хворобливим у соціальному, політичному, культурному та інституційних 
вимірах. Важливо зазначити,що українська інтелектуальна еліта не висловила 
чіткої позиції щодо майбутньої стратегії розвитку та важливості національної 
ідентичності при будь-якому напрямку руху [96]. Багатовекторна політика 
призводить до хаотичних рухів і відсутності системної стратегії в 
геополітичному просторі нашої країни. У глобалізованому, мультиетнічному 
світі з постійними зусиллями європейського керівництва інтегрувати єдину 
європейську ідентичність, повноцінне існування української нації у будь-якому 
напрямі, чи то у векторі європейському або російському, неможливе без 
самоствердження української держави на світовій арені. 
Отже, неможливо однозначно стверджувати про взаємодію між 
наднаціональною, національною та територіальною ідентичностями. Бек вважає, 
що космополітизм не виникає автоматично в результаті глобалізації, він 
формується під час поступового усвідомлення взаємозв'язку існування 
глобальної людської спільноти. Наприклад, особи, які виявляють космополітичні 
тенденції, більше звертають увагу на екологічну ситуацію та уникнення 
військових конфліктів. 
83 
 
Сьогодні перед нашою країною розкриваються різні напрями подальшого 
розвитку, які впливають у тому числі й на формування національної 
ідентичності.  
Європейська орієнтація, яка передбачає не тільки входження до єдиного 
європейського простору, а й встановлення зв’язків з найближчими регіонами 
(Чехія, Польща, Угорщина). 
Орієнтація на встановлення тісних стосунків із «східними» країнами, 
такими як Росія, Казахстан тощо. Не зважаючи на підписання угоди про 
асоціацію та яскраво виражений напрямок політики, не можна нівелювати силу 
сходоорієнтованих груп українського суспільства.  
За думкою автора цієї роботи, вибір між першим або другим напрямками 
може становити загрозу для української національної ідентичності. Хоча 
євроінтеграція може бути корисною з економічного та геополітичного погляду, 
Україна у світовій спільноті вважається скоріше залежним, ніж самостійним 
учасником міжнародних відносин. Крім того, Україна тільки недавно почала 
будувати свою державність, і національна ідентичність нашої країни була 
піддана агресивному впливу ззовні протягом тривалого часу, що мало вплив на 
неї. Тому виникає пряма необхідність у формуванні структури національної 
ідентичності, оскільки поширення європейської ідентичності в українському 
контексті може призвести до збільшення внутрішніх конфліктів, втрати 
українцями їхньої унікальності та єдності. 
 
 
 
 
 
  
84 
 
ВИСНОВКИ ТРЕТЬОГО РОЗДІЛУ 
У своїх працях Самюель Гантінгтон стверджує, що «зцілення» розірваної 
ідентичності можливе за умови сприйняття цього процесу економічною та 
політичною елітою, суспільної згоди з процесом перевизначення ідентичності, а 
також бажання більшості елементів нації брати участь у творенні ідентичності. 
Процес перевизначення є тривалим і болючим, охоплюючи соціальні, політичні, 
культурні та інституційні виміри.  
Українська інтелектуальна еліта не визначила чіткої стратегії щодо 
майбутнього розвитку національної ідентичності. Багатовекторна політика веде 
до хаотичних рухів і відсутності системної стратегії у геополітичному просторі. 
У сучасному глобалізованому мультиетнічному світі повноцінне існування 
української нації залежить від самоствердження держави на світовій арені. 
Глобалізація, зокрема зусилля європейського керівництва щодо інтеграції єдиної 
європейської ідентичності, впливає на національну ідентичність українців.  
Існує певна напруженість між збереженням національної ідентичності та 
впливом глобалізаційних процесів, що потребує обережного балансування між 
національними та наднаціональними ідентичностями.  
Важливою є роль української інтелігенції у формуванні національної 
ідентичності. Інтелігенція має брати активну участь у визначенні напрямів 
розвитку національної культури, освіти та політики, спрямованих на збереження 
ідентичності та культурної спадщини.  
За Ентоні Смітом, основними елементами національної ідентичності є 
історична територія, спільні міфи та історична пам'ять, спільна масова культура, 
економіка, юридичні права та обов'язки. Ці елементи є фундаментальними для 
збереження та розвитку національної ідентичності і не можуть розглядатися 
окремо від національно-культурної ідентичності.  
 
 
  
85 
 
ВИСНОВКИ 
Проведене дослідження охоплює різноманітні аспекти національної 
ідентичності, розглядаючи її історичний розвиток, сучасні соціальні фактори, а 
також політичні та культурні виміри.  
Національна ідентичність є складним феноменом, що формується через 
взаємодію історичних, культурних та соціальних чинників. Вона вимагає 
міждисциплінарного підходу, включаючи філософію, соціологію, психологію та 
історію.  
Історичний розвиток поняття ідентичності від класичних філософських 
роздумів до сучасних соціально-психологічних концепцій підкреслює 
важливість індивідуального та колективного аспектів ідентичності. Національна 
ідентичність формувалася під впливом історичних подій та культурних процесів. 
Вона є результатом тривалого процесу, який включає боротьбу за незалежність, 
формування державності та розвиток національної культури. Історичні міфи, 
героїчні постаті та пам’ятки є ключовими елементами, що забезпечують 
спадковість та самобутність нації.  
Формування національної ідентичності відбувається під впливом 
різноманітних соціальних, економічних та політичних чинників. Глобалізація, 
міграційні процеси та інформаційні технології відіграють значну роль у цьому 
процесі, створюючи як можливості, так і загрози для збереження національної 
ідентичності. Особливо важливим є балансування між національними та 
наднаціональними ідентичностями в умовах глобалізації.  
Сучасні соціально-економічні умови, такі як глобалізація, міграція та 
розвиток інформаційних технологій, створюють нові виклики та можливості для 
національної ідентичності. Глобалізація сприяє культурному обміну, але також 
може призвести до розмивання національних особливостей. Важливо знаходити 
баланс між інтеграцією у світове співтовариство та збереженням національної 
самобутності.  
Національна ідентичність має важливі політичні та культурні виміри. Вона 
є ключовим чинником соціальної консолідації та стабільності, забезпечуючи 
86 
 
єдність суспільства через спільні цінності, мову, історію, традиції та символи. 
Політичні аспекти включають формування державної стратегії та активну участь 
громадян у суспільно-політичному житті, що сприяє розвитку патріотизму та 
національної свідомості.  
Національна ідентичність має суттєве значення для політичної 
стабільності та суверенітету держави. Політика, спрямована на зміцнення 
національної ідентичності, включає захист національних інтересів, розвиток 
патріотичного виховання, підтримку національної безпеки та територіальної 
цілісності. Збереження національної ідентичності є важливим чинником для 
протидії зовнішнім загрозам і впливам.  Освіта та культура відіграють ключову 
роль у формуванні та збереженні національної ідентичності. Підтримка 
культурної спадщини, розвиток освітніх програм, спрямованих на підвищення 
національної свідомості, є важливими для збереження історичної пам'яті та 
культурної самобутності. Інформаційний простір та медіа також мають значний 
вплив на формування національної ідентичності, забезпечуючи поширення 
культурних цінностей та протидіючи інформаційній агресії. Культура відіграє 
ключову роль у формуванні національної ідентичності. Мова, література, 
мистецтво, традиції та звичаї є основними компонентами, що формують 
культурну самобутність нації. Підтримка та популяризація національної 
культури через освітні та культурні програми сприяє підвищенню національної 
свідомості та патріотизму серед громадян. Інтелігенція відіграє значну роль у 
формуванні та збереженні національної ідентичності. Вона має бути активним 
учасником у розробці стратегій розвитку нації, просуванні національних ідей та 
цінностей. Інтелектуальні та культурні еліти повинні сприяти розвитку 
національної свідомості та самобутності через наукові дослідження, публікації, 
культурні заходи та освітні програми.  
Сучасні засоби масової інформації відіграють вирішальну роль у 
формуванні національної ідентичності. Важливо протидіяти дезінформації та 
інформаційній агресії, які можуть підривати національну єдність та 
самобутність. Створення та підтримка якісного національного інформаційного 
87 
 
контенту сприяє збереженню національної ідентичності та консолідації 
суспільства.  
Важливим завданням є розробка та впровадження чіткої національної 
стратегії, яка враховує виклики глобалізації та інтеграції в міжнародні структури. 
Українська інтелігенція та політична еліта повинні працювати над створенням 
системної стратегії розвитку національної ідентичності, що включає захист 
національних інтересів та самоствердження держави на світовій арені. 
Збереження та розвиток національної ідентичності вимагають об'єднання зусиль 
уряду, громадянського суспільства, інтелігенції та широкої громадськості.  
Активна участь громадян у захисті суспільних інтересів, підтримка 
солідарності та взаємодопомоги сприяють формуванню національної свідомості 
та стійкості суспільства.  
Формування національної ідентичності не може бути ізольованим від 
міжнародного контексту. Україна має інтегруватися у світове співтовариство, 
зберігаючи при цьому свою унікальну національну ідентичність. Це вимагає 
активної участі у міжнародних організаціях, розвитку культурної дипломатії та 
підтримки національної культури за кордоном.  
Національна ідентичність є критично важливим чинником для збереження 
та розвитку українського суспільства. Вона вимагає комплексного підходу, що 
включає освітні, культурні, політичні та соціальні заходи, спрямовані на 
підтримку національної свідомості та культурної самобутності. Тільки через 
об’єднання зусиль держави, громадянського суспільства, інтелігенції та широкої 
громадськості можливо забезпечити стійкість та процвітання української нації в 
умовах сучасних глобальних викликів та загроз. 
Загалом, національна ідентичність є критично важливим чинником для 
збереження та розвитку українського суспільства. Вона потребує комплексного 
підходу, що включає освітні, культурні, політичні та соціальні заходи, 
спрямовані на підтримку національної свідомості та культурної самобутності в 
умовах сучасних глобальних викликів та загроз. 
88 
 
Отже, ми у дипломній роботі теоретично обґрунтували та 
експериментально дослідили соціально-філософську проблему національної 
ідентичності. 
 
 
  
89 
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 
1. Андрос Є. Всезагальне і індивідуальне у культурі за умов 
глобалізації // Людина і культура в умовах глобалізації. Київ: ПАРАПАН, 2003. 
С. 85-92.  
2. Байрачний С. Становлення проблематики соціальної ідентичности в 
теоріях Е. Фрома и Е. Ериксона // Ідентичність у сучасному соціумі // Матеріали 
Міжнародної науковотеоретичної конференції. Донецьк: ТОВ «Юго-Восток, 
Лтд», 2006. 2191 с. 
3. Бек У. Влада і контрвлада у добу глобалізації / У. Бек. Київ: Ніка-
Центр, 2011. 408 с. 
4. Бердій Т. Формування національної ідентичності: український 
контекст Гілея: науковий вісник 2013 №05 (72) Збірник наукових праць / Гол. 
ред. В. Вашкевич. Київ: ВІР УАН, 966 с. 
5. Бойко Т. Політизація сучасних етнонаціо-нальних процесів у 
Донецькому краї: ризики незворотності. Українознавство, 2017. № 1–2 (62–63). 
С. 25–39. 
6. Вільчинська І. Етнічна та національна ідентичність сучасної 
української молоді: Автореф. дис.канд. політ. наук: 23.00.05 / НАН України; 
Інститут держави і права ім. В.Корецького. Київ, 2002.  20 с.  
7. Воропай Т. Ідентичність в соціальній антропології Дугласа Кельнера 
// Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2000. № 2. 150 с. 
8. Воропай Т. Від автора // Глобалізація та ідентичність: Хрестоматія / 
Упорядник Т. Воропай. Харьков: Екслюзив, 2007. 215 с. 
9. Габермас Ю. Залучення іншого: Студії з політичної теорії / Перекл. з 
нім. Андрій Дахній; наук. ред. Борис Поляруш. Львів: Астролябія, 2006. 174 с. 
10. Галазюк О. Ідентичність у сучасному соціумі // Матерали 
Міжнародної науково-теоретичної конференції. Донецьк: ТОВ «Юго-Восток, 
ЛТД», 2006. С. 191-193.  
90 
 
11. Гальчинський А. Глобальні трансформації: концептуальні 
альтернативи. Методологічні аспекти: Наук. вид./ Анатолій Гальчинський. Київ: 
Либідь, 2006. 
12. Гантінгтон С. Протистояння цивілізацій та зміна світового порядку / 
Гантінгтон С. [Переклад з англійської Наталії Климчук]. Львів: Кальварія, 2006. 
472 c. 
13. Гнатенко П., Павленко В. Ідентичність: філософский і психологічний 
аналіз. Київ: Наукова думка, 1999. 
14. Грабовська І., Талько Т. Путінізм та його ідеологічні засади як 
проблема сучасного теоретич-ного дискурсу в соціогуманітаристиці. 
Українознавчий альманах. 2019. Випуск 25. 549 с. 
15. Грицак Я. Нарис icтopiї України: формування укрaїнської модерної 
нацiї XIX-ХХ ст / Грицак Я. Київ: Генеза, 2000. 360 c. 
16. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної 
історії. Київ: Либідь, 1993. 288 с. 
17. Дахній А. Автентичне існування людини у знекоріненому світі: 
погляд крізь призму філософії М. Гайдеґґера. Матеріали міжнародної 
міждисциплінарної конференції «Людина та її ідентичність у добу глобалізації». 
Львів, 2010. 457 с. 
18. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: 
франківський період / Забужко О. Київ: Факт, 2006. 123 c. 
19. Іванова-Георгієвська Н. Українське прямування до універсальних 
європейських цінностей: криза ідентичності / Іванова-Георгієвська Н. // 
Громадянське суспільство в Україні за доби глобалізації: ціннісно-нормативне та 
інституційне забезпечення його розвитку. Київ: Інститут ліберального 
суспільства, 2007. 459 с.  
20. Картунов О. Вступ до етнополітології: науковонавчальний посібник. 
Київ: Інститут економіки, управління та господарського права, 1999. 245 с. 
21. Козловець М. Історична пам'ять як чинник формування національної 
ідентичності українців / Козловець М. // Мультиверсум. Філософський альманах: 
91 
 
Зб. наук. праць; [ Гол. ред. В. Лях]. Київ: Академічний Центр «Аналітика», 2007. 
– Вип. 65. – C. 61-82. 
22. Козловець М. Феномен національної ідентичності: виклики 
глобалізації: монографія / М. Козловець; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. 
Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І.Франка, 2009. 558 c. 
23. Коржов Г. Між нацією та Європою: у пошуках нових ідентифікацій / 
Коржов Г. // Вісник НТУУ «КПІ». 2014. – Вип. 3/4. C. 47-54. 
24. Коржов Г. Особливості територіальної ідентифікації населення 
cучасної України / Коржов Г. // Український соціум, 2010. № 2. C. 31-43. 
25. Кресіна І. Українська національна свідомість і сучасні політичні 
процеси. Етнополітичний аналіз / Кресіна І. Київ,1998. С. 83-89. 
26. Кузьо Т. Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і 
криміналітет / Пер. з англ. Андрія Павлишина. Київ: ДУХ І ЛІТЕРА, 2018. 560 с. 
27. Лазоренко О., Лазоренко О. Теорія політології: навчальний посібник. 
Київ, 1996. 179 с. 
28. Липа Ю. Призначення України / Ю. Липа. Львів: Просвіта, 1992. С. 
103. 
29. Литвинчук О. Від Маргінальності до кризи ідентичності: 
Філософський аспект / О. Литвинчук // Наукові записки. Серія «Філософія». 
Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія». – Вип. 
10. 2012. 428 с.  
30. Лук’яненко Л. Національна ідея і національна воля. Київ: МАУП, 
2003. 200 с. 
31. Майборода. О. Гобсбаум Ерік. // Політична енциклопедія. Київ, 2011. 
321 c. 
32. Макаренко Є. Етнічна ідентичність особистості: основні 
характеристики та типи. Донецьк: ТОВ «Юго - Восток, Лтд», 2006. 200 с..  
33. Марійко С. Пошуки ідентичності «HOMO VIRTUALIS» в умовах 
сучасного соціуму. Наукові записки. Серія «Філософія». Острог: Видавництво 
Національного університету «Острозька академія». Вип. 10. 2012. 428 с.  
92 
 
34. Мартюшева А. Постмодерний нігілізм і криза ідентичності [Текст] / 
А. Мартюшева // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв: 
Щоквартальний науковий журнал / М-во культури України, Нац. акад. керів. 
кадрів культури і мистецтв. Київ: Міленіум, 2012. № 4. 258с. 
35. Мере Ж. Принцип суверенітету. Історія та основи новітньої влади 
/пер. з фр. Л.Кононовича. Львів : Кальварія, 2003. 216 с. 
36. Михальченко М. Українське суспільство: трансформація, 
модернізація або лімітроф Европи ? / Михальченко М. Київ: Інститут соціології 
НАНУ, 2001. 440 c. 
37. Мід Дж. Дух, самість і суспільство. З точку зору соціального 
біхевіориста / Дж. Мід; пер. з англ. Т. Корпало. Київ: Український Центр 
духовної культури, 2000. 416 с. 
38. Москаленко В. Проблема ідентичності в політичній соціалізації 
особистості. Психологія: зб. наук. пр. Київ : НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2002. 
Вип. 17. 175 с.  
39. Павленко Ю. В. Передiсторiя давнix pyciв у світовому контекстi. 
Київ: Фенікс, 1994. 214 с. 
40. Павлюк С. Етногенеза українців: спроба теоретичної конструкції: 
Монографія / Павлюк С. Львів: Інститут народознавства України, 2006. 248 c. 
41. Пелагеша Н. Україна у смислових війнах постмодерну: 
трансформація української національної ідентичності в умовах глобалізації. 
Київ: НІСД, 2008. 288 с. 
42. Петрушенко В. Філософія: Навчальний посібник для вузів/ 
Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп..Львів: Новий Світ. 2000, 
2006. 503 с. 
43. Поліщук Р. Культурна ідентичність як субстанційний чинник 
формування світогляду українського народу в епоху глобалізації: дис..канд. 
філос. наук : УДК 130.2, Львів, 2017. 215 с. 
44. Ренан Е. // Філософський енциклопедичний словник / В. Шинкарук. 
Київ, 2002. 547 с. 
93 
 
45. Рікер П. Інтелектуальна автобіографія. Любов і справедливість. Київ: 
Дух і літера, 2002.112 с. 
46. Розумний М. Національна ідея – відповідь на виклик часу: Матер. 
наук. конф. / Упоряд. 2001 // Політика. Політичні науки. Реферат. жур. 2001. 79 с. 
47. Ручка А. Орієнтири концептуалізації ідентичності // Соціокультурні 
ідентичності та практики / За ред. А. Ручки. Київ: Ін-т соціології НАН України, 
2002. 197 с. 
48. Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого 
націєтворення / Микола Рябчук. Київ: Критика, 2000.  303 с 
49. Сміт Е. Національна ідентичність / Е. Сміт ; пер. з англ. П. Таращука. 
Київ: Основи, 1994. 224 с.  
50. Степико М. Буття етносу: витоки, сучасність, перспективи 
(філософсько-методологічний аналіз). Київ: Т-во «Знання», КОО, 1998. 49 с. 
51. Степико М. Українська ідентичність: феномен і засади формування / 
Національний інститут стратегічних досліджень. Київ: НІСД, 2011. 336 с.  
52. Сторожук С. В. Націоналізм: проблема визначення та інтерпретації. 
Вісник Черкаського університету. Серія : Філософія. 2014. № 31. 284 с. 
53. Тейлор Ч. Джерела себе. Творення новочасної ідентичності: Пер. з 
англ. Київ: Дух і літера, 2005. 153с. 
54. Титар О. Українські національно-культурні ідентичності 
Слобожанщини у контексті глобалізації: філософсько-антропологічний вимір : 
дис. докт. філос. наук : УДК 130.2, Харків, 2016. 439 с. 
55. Ткачук А., Наталенко Н. Місцева ідентичність. Для територіальних 
громад і не тільки / А. Ткачук, Н. Наталенко. Видав. «Юстон», 2020. 97 с. 
56. Формування в учнів основної школи національно-культурної 
ідентичності в контексті сучасних полікультурних впливів: Посібник / [І. Бех, О. 
Докукіна, С.Федоренко, І. Шкільна, К. Журба]. Київ, 2019. 114 с. 
57. Франко І. Поза межами можливого // Зібрання творів у 50 т. Київ: 
Наук. думка, 1986. Т. 45. 325 с. 
94 
 
58. Хашиєва Л. Множинна ідентичність: реалії глобалізованого 
суспільства / Л.Хашиєва // Актуальні проблеми державного управління. 2014. № 
1. 323 с. 
59. Цимбал Т. Післямова // Сміт Е. Нації та націоналізм у глобальну 
епоху / Пер. з англ. М. Климчука і Т. Цимбала. Київ: Ніка-Центр, 2006. 359 с. 
60. Шостак С. Ідентичність як проблема соціологічного теоретизування 
// Соціальні виміри суспільства. Київ: Ін-т соціології НАН України, 2002. Вип. 5. 
206 с.  
61. Яковенко Н. Дзеркала ідентичності. Дослідження з історії уявлень та 
ідей в Україні XVI — початку XVIII століття. / Н. Яковенко. Київ: Laurus, 2012. 
472 с. 
62. Янiв В. Нариси до iсторії української етнопсихології [Текст]. – 
Мюнхен, 1993. 
63. Voropayeva, T. (2022). TRANSFORMATIONS OF THE NATIONAL 
IDENTITY OF UKRAINIAN CITIZENS IN 1991 – 2021. European 
Science, 2(sge11-02), 78–90. https://doi.org/10.30890/2709-2313.2022-11-02-002  
64. Erikson E. H. Identity and the life cycle. New York: W. W. Norton & 
Company Inc. 1998., 8 p. 
65. Gibson S. Social Psychological Studies of National Identity: A Literature 
Review. – http: // www.sociology. еd.ak.uk /youth. 
66. Giddens A. Modernity and Self-Identity. Self and Society in the Late 
Modern Age / Anthony Giddens. – Stanfofd Universitety Press, 1991.   
67. Gnatenko P.I. National identity and historical memory / P.I. Gnatenko // 
Vol. 21, № 10. 2018., 164-169 p. URL: 
http://nbuv.gov.ua/UJRN/Grani_2018_21_10_22 (дата звернення: 19.05.2022). 
68. Greenfeld L. Advanced introduction to nationalism. Cheltenham, Edward 
Elgar, 2016., 137 p. URL : https://www.researchgate.net/publication/322553726 (дата 
звернення: 13.04.2022). 
69. Griffits M., O’Callaghan T. International relations: the key concepts. 
Routledge, 2003. –Р.105-107. 
95 
 
70. Held D., Goldblat D., McGrew A. Global Transformations: Politics, 
Economics and Culture. Stanford: Stanford University Press., 2000., 8 p. 
71. Huntington S. The clash of civilizations and the remaking of world order 
I. USA. 1996., 409 p 
72. Kireeva S.M, Popova L.I. The main trends, methods, tools and forms of 
patriotic education in higher education. Bulletin of the Scientific Library / Issue 4. 
Kharkiv, 2015., 317 p.. 
73. Korostelina, K. History Education in the Formation of Social Identity. 
Toward a Culture of Peace; Palgrave MacMillan: New York, NY, USA, 2016., 33 p. 
74. Larrain J. Ideology and cultural identity: Modernity and the presence of 
the Third World. Shanghai: Shanghai Education Press. 2003., 13 p. 
75. Marquard O., Strierle K. Identitat. – Munchen: Fink Verlag, 1979 
76. Parmenter L. Constructing National Identity in a Changing World. British 
Journal of Sociology of Education. 1999., 463 р. 
77. Popper K.R. W poszukiwaniu…, dz. cyt., s.82 n. URL: 
https://1ll.ink/ETlii (дата звернення: 07.04.2024). 
78. Popper K.R. Nedza historycyzmu. – Warszawa, 1999. – s. 65 n. 
79. Prize I. National Identity and Foreign Policy. Nationaism and Leadership 
in Poland, Russia, and Ukraine / I. PrizeI. – Cambridge : Cambridge University Press, 
1998. – 322 p 
80. Rapoport H. Migration and Globalization: What's in it for Developing 
Countries?. IZA Discussion Papers. 2016., 24р.  
81. Shchurko U., Datsko O., Dudáš T., Socioeconomic and Cultural 
Dimensions of National Identity in the Globalized World, Journal of International 
Studies. Lviv. 2016., 375 p. 
82. State Consolidation and National Identity//Science and technique of 
democracy, No. 39. 2003., 12 p. 
83. Van Sledright B. Narratives of nation-state, historical knowledge, and 
school history education. Rev. Res. Educ. 2008., 146 p. 
96 
 
84. Бойко С. Формування національної ідентичності української молоді 
в умовах російсько-української війни. URL: 448-701-1-SM.pdf (дата звернення: 
07.04.2024). 
85. Б`юкенен П. Дж. Смерть Заходу. URL: 
https://media.c4u.org.ua/articles/815 (дата звернення: 07.04.2024). 
86. Вісімнадцяте загальнонаціональне опитування: психологічні 
маркери війни (8-9 жовтня 2022) URL: 
https://ratinggroup.ua/research/ukraine/vosemnadcatyy 
_obschenacionalnyy_opros_psihologicheskie_markery _voyny_8-
9_oktyabrya_2022.html (дата звернення: 17.03.2024). 
87. Гніт Ю. Можливості та обмеження інтерпретативної соціології в 
дослідженні ідентичності URL: https://core.ac.uk/download/pdf/229856293.pdf 
(дата звернення: 12.03.2024). 
88. Дацюк С. Нариси української ідентичності: генералізація (частина 1) 
[Електронний ресурс] / С. Дацюк // Українська правда. 2014. URL: 
http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/53df45911a0f1/ (дата звернення: 
22.04.2024).  
89. Ковальчук Я. Феномен національної ідентичності в умовах 
глобалізації. URL: http://surl.li/uhkli (дата звернення: 01.05.2024). 
90. Міхновський М. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-
society/3684794-mikola-mihnovskij-u-posukah-ukrainskogo-edemu.html (дата 
звернення: 01.05.2024). 
91. Наукове пізнання: методологія та технологія // Науковий журнал №1 
(42). 2019. URL: http://np.pdpu.od.ua/1_2019/1_2019.pdf (дата звернення: 
01.05.2024). 
92. Національно-патріотичне виховання в закладах освіти» 1 жовтня 
2022 року URL: https://www.youtube.com/watch?v=C8GdQB_hy84 (дата 
звернення: 10.03.2024). 
93. Поппера К. Самість. URL: https://1ll.ink/ETlii (дата звернення: 
01.05.2024). 
97 
 
94. Поліщук Р. Культурна ідентичність як субстанційний чинник 
формування світогляду українського народу в епоху глобалізації. URL: 
https://lnu.edu.ua/wp-content/uploads/2017/01/dis_polishchuk.pdf (дата звернення: 
01.05.2024). 
95. Трощинський В. Українській державі нема альтернативи. URL: 
http://dialogs.org.ua/dialog.php?id=85&op_id=1369#1369 (дата звернення: 
01.03.2024).  
96. Шмельова Є. Порівняльний аналіз національних ідентичностей в 
європейських країнах. URL: https://ela.kpi.ua/server/api/core/bitstreams/4d22964e-
359c-403f-8131-875b352453ce/content  (дата звернення: 01.05.2024). 
97. Юршина А. Специфіка відображення національної ідентичності в 
медіапросторі україни. URL: file:///C:/Users/alexb/Downloads/9872-
%D0%A2%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%82%20%D1%81%D1%82%D0%B0
%D1%82%D1%82%D1%96-19666-1-10-20210424%20.pdf (дата звернення: 
01.05.2024).