Свобода вислову та політична активність: взаємозв’язок і виклики

Рожков, Денис Володимирович
Будь ласка, використовуйте цей ідентифікатор, щоб цитувати або посилатися на цей матеріал: https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6940
Назва:	Свобода вислову та політична активність: взаємозв’язок і виклики
Автори:	Даценко, Вікторія Станіславівна Рожков, Денис Володимирович
Ключові слова:	свобода вислову;політична активність;право;молодь;медіа;релігія
Дата публікації:	2024
Короткий огляд (реферат):	Кваліфікаційна робота «Свобода вислову та політична активність: взаємозв’язок і виклики» присвячена комплексному аналізу взаємозв’язку між свободою вислову і політичної активності в Україні та визначенню основних викликів, а також перспектив розвитку цих явищ в умовах сучасних політичних та соціальних трансформацій. В роботі успішно вирішена низка завдань, серед яких: вивчено історичну трансформацію поняття свободи та її філософські інтерпретації; проаналізовано сучасні правові норми та міжнародні стандарти, що встановлюють та регулюють свободу вислову та політичну активність; досліджено вплив політичної культури та культури політики на свободу вислову та політичну активність в Україні; дано оцінку ролі молоді у формуванні політичної дійсності в Україні; розглянуто вплив війни на релігійну свободу та свободу медіа в Україні; описано основні виклики та перспективи захисту свободи вислову та активізації політичної активності. Робота складається із 3 розділів, 7 підрозділів, висновків, списку використаних джерел.
URI (Уніфікований ідентифікатор ресурсу):	https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6940
Розташовується у зібраннях:	033 Філософія (Політична філософія)
Файли цього матеріалу:
Файл	Опис	Розмір	Формат
Рожков.pdf Restricted Access		1.3 MB	Adobe PDF	Переглянути/Відкрити Запит копії
Показати повний опис матеріалу Перегляд статистики
Усі матеріали в архіві електронних ресурсів захищено авторським правом, усі права збережено.
Extracted text
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
Факультет гуманітарних технологій 
Кафедра філософських і політичних наук 
 
 
 
Допущено до захисту 
Завідувач кафедр ФІПН 
д. ф. н., проф. Анжела БОЙКО 
«____» ______________ 2024 р. 
 
УДК __________ 
 
 
 
Кваліфікаційна робота 
 
Свобода вислову та політична активність: взаємозв’язок і виклики 
 
ступінь вищої освіти: перший (бакалаврський) 
галузь знань 03 «Гуманітарні науки» 
спеціальність: 033 Філософія 
 
 
 
Денис РОЖКОВ 
група ПФ-209,  
факультет гуманітарних технологій 
 
 
підпис 
 
Науковий керівник  
Даценко Вікторія Станіславівна 
Кандидат філософських наук, доцент 
 
підпис 
 
 
Черкаси 2024  
Зміст 
Вступ 
Розвиток ідеї про свободу  
Історично-філософське становлення свободи 
1.2 Цінність свободи Г. Сковороди та Т. Шевченка 
Висновки до Розділу 1 
2. Взаємозв’язок права та культури виразу свободи 
2.1 Правовий вираз свободи 
2.2 Політична культура: фундамент суспільства і політики 
2.3 Політична активність молоді (на прикладі соціологічного дослідження 
молоді м. Черкаси) 
Висновки до Розділу 2  
3. Свобода вислову 
3.1. Релігія та свобода: виклики сьогодення  
3.2 Медіапростір: Політична арена та рушій свободи слова 
Висновки до Розділу 3 
Висновки 
Список використаних джерел 
  
ВСТУП 
Актуальність теми дослідження: Свобода вислову та політична активність - це 
не просто право, а фундамент демократії, що дає можливість людям вільно 
висловлювати свої думки, брати участь у політичних процесах та впливати на 
прийняття рішень. Війна росії проти України загострила ці питання, підкреслюючи 
життєву важливість захисту свободи вислову та підтримки політичної активності у 
нашому суспільстві. Аналіз цих аспектів є вкрай актуальним для розуміння та 
подолання проблем, з якими стикається. Серед дослідників, які вивчали різні аспекти 
цієї проблематики визначаються: Ларс Фр. Г. Свендсен[17], Бондаренко П., Печончик 
Т., Сухарина А., Яворський В. [3],   - свобода слова; Барнич К.І., Бисага Ю.М., Берч 
В.В., Дешко Л.М., Фрідманський Р.М. [2], Подюк А. [19], Проценко О. [23], Стаднік І. 
В., Максюта Н. В. [27] - правовий аспект; Андрусишин В. [1], Головаха Є. [5], 
Горбатюк С. Є. [6], Гардашук Т. [7], Дженусов А. [9], Кіяшко Л.О. [12], Поліщук І. О., 
Лур’є В. К. [20], Стадніченко Г. І. [28],  Точицький М. С. [31]  - політичне життя; 
Колодний А., Филипович Л. [13], Кулагіна-Стадніченко Г. [16], - релігійне життя.  
 Метою дослідження є комплексний аналіз взаємозв’язку між свободою вислову 
і політичної активності в Україні та визначення основних викликів, а також 
перспектив розвитку цих явищ в умовах сучасних політичних та соціальних 
трансформацій. 
 Завдання дослідження: 
 Вивчити історичну трансформацію поняття свободи та її філософські 
інтерпретації. 
 Проаналізувати сучасні правові норми та міжнародні стандарти, що 
встановлюють та регулюють свободу вислову та політичну активність. 
 Дослідити вплив політичної культури та культури політики на свободу 
вислову та політичну активність в Україні. 
 Оцінити роль молоді у формуванні політичної дійсності в Україні. 
 Розглянути вплив війни на релігійну свободу та свободу медіа в Україні. 
 Описати основні виклики та перспективи захисту свободи вислову та 
активізації політичної активності. 
 Об’єктом дослідження є свобода вислову та політична активність в умовах 
українського суспільства. 
 Предметом дослідження є взаємозв’язок між свободою вислову та політичною 
активністю, а також виклики, які постають перед цими явищами в контексті 
політичних і соціальних трансформацій в Україні. 
 Методи дослідження: Для досягнення поставлених завдань у роботі 
використано наступний комплекс методів дослідження: Історично-філософський 
метод – аналіз еволюції поняття свободи в різних історичних епохах; Правовий метод  
– дослідження нормативно-правових актів, декларацій та інших документів, які 
впливають на свободу вислову та політичну активність; Соціологічні методи – оцінка 
та аналіз сучасного стану політичної культури, активності молоді та медіа; Емпіричні 
методи – для збору та аналізу даних про справжній стан свободи вислову та політичної 
активності в умовах війни. 
Структура роботи: Робота складається з: вступу, 3 розділів, 7 підрозділів, 
висновку та 36 використаних джерел. 
Ключові слова: свобода вислову, політична активність, Україна, право, молодь, 
філософія, медіа, релігія.  
 
  
1. Розвиток ідеї про свободу  
1.1 Історично-філософське становлення свободи 
Свобода слова протягом всієї історії, як в Україні, так і в усьому світі, завжди 
відігравала виняткову роль. Її важливість серед інших прав і свобод громадян 
неможливо переоцінити. Різні інтерпретації та розуміння цього права залежать від 
багатьох факторів: історичного періоду, конфліктів чи воєн, світогляду керівництва та 
населення. 
«Спір про свободу» класична філософія та філософія права зокрема успадкували 
з часів Античності. Саме філософами грецьких міст-держав вперше зверталася увага 
на такі категорії, як «політична свобода», «громадянські права», «рівність людей». 
Проблема свободи в античній філософії ставилася в основному в обговоренні 
правочинності рабства. Воно було поширеним явищем у давнину, і свобода 
найчастіше розумілась як відсутність рабського статусу. Раби не вважалися людьми з 
повними правами, а радше власністю своїх панів. Вільні люди мали більше прав і 
свобод, ніж раби, могли володіти майном, брати участь у політичному житті та жити 
без постійного страху перед покаранням. Античне право не визнавало свободу як 
універсальну цінність, а вважало її привілеєм, доступним лише вільним громадянам. 
Платон та Аристотель – два найвідоміші філософи того часу, які зробили значний 
внесок у розвиток поняття свободи. Платон пов’язував свободу з ідеями та знанням, а 
Аристотель – з політичною участю та відповідальністю.  
Платон унікально відрізняв правовий статус громадян від населення держави та 
підкреслював значення громадянства. В його політичних творах, таких як "Держава", 
"Закони" та діалог "Політик", він висвітлював ці концепції. Філософія Платона 
базувалася на давньогрецьких уявленнях, проте він розрізняв два світи: світ ідей 
(ейдосів) та світ речей. За його переконанням, речі лише намагаються відображати свої 
ідеї, але ніколи не досягають цієї ідеальності. Тому філософ, за Платоном, мав 
зосереджуватися на вивченні ідей, а не матерій. Це мало стосунок і до держави. Платон 
описував різні форми устрою держави, але всі вони, на його думку, були неповними 
через їхнє існування у світі речей. Його ідеальна держава, або поліс, стояла в контрасті 
до цього. Платон вважав, що якість держави залежить від активної участі громадян у 
політичному житті. 
Етика, за Арістотелем, не лише навчає моралі, але й формує якості, необхідні 
для відповідального використання свободи слова. Вона дає практичні правила 
поведінки та стилю життя для окремої особи, але не стає при цьому 
індивідуалістичною. Людина - це політична тварина, яка нерозривно перебуває в 
полісі. В творах Арістотеля не знаходимо прямого аналізу свободи слова та свободи 
вираження поглядів Однак, якщо поставити питання, чому в творах практично не 
розглядаються такі поняття, то відповідь, криється в самій душі та ідеї тих творів. 
Вони ґрунтуються на унікальній фундаментальній основі, збудованій на принципах 
свободи особистості в "справедливій державі". 
У світі філософії Середньовіччя видатними фігурами були Августин Аврелій і 
Фома Аквінський. 
Вплив Августина Аврелія мав такі аспекти. Августин Аврелій вперше в історії 
чітко окреслив проблему свободи волі. Він стверджував, що свобода не є абсолютною, 
адже вона обмежена божественною благодаттю та первородним гріхом. Однак, 
людина володіє вільною волею, яка дає їй можливість обирати між добром і злом. Ця 
ідея Августина Аврелія мала значний вплив на розвиток християнської теології та 
філософії. Також, було підкреслено важливість віри в пізнанні світу. Він вважав, що 
віра йде попереду розуму, адже саме віра дає можливість людині осягнути вищі істини. 
Проте, Августин Аврелій не заперечував значення розуму. Він стверджував, що розум 
служить для розуміння та пояснення віри. Августин Аврелій виклав чітку систему 
моральних норм, засновану на любові до Бога та ближнього. Він проповідував ідею 
загального братства всіх людей, адже всі вони створені за образом і подобою Божою. 
Ці ідеї Августина Аврелія лягли в основу багатьох важливих концепцій Нового часу, 
зокрема, лібералізму та ідей про невід’ємні права людини. 
Фома Аквінський здійснив синтез християнського віровчення з 
аристотелівською філософією. Цей синтез став основою для схоластики, яка 
домінувала в західноєвропейській філософії протягом декількох століть. Також, 
підкреслював важливість розуму та логічного мислення у пізнанні світу. Він вважав, 
що за допомогою розуму людина може пізнати не лише чуттєвий світ, але й духовний. 
Аквінський розробив систему доказів існування Бога, ґрунтовану на логічних 
аргументах. Фома Аквінський написав багато праць з етики та державознавства. Він 
виклав теорію природного права, яка ґрунтується на ідеї про те, що всі люди мають 
певні незалежні від держави права. Ці ідеї мали значний вплив на розвиток політичної 
та правової думки. 
Августин Аврелій та Фома Аквінський були видатними мислителями. Їхні ідеї 
про свободу волі, віру, мораль, загальне братство та розум мали далекосяжні наслідки, 
лягли в основу багатьох важливих концепцій Нового часу.  
На відміну від Середньовіччя, де свобода волі трактувалась через призму 
релігійних догм, епоха Відродження зосередилась на людині та її можливостях. 
Свобода тепер розумілась як можливість для людини безперешкодно розвивати свої 
здібності у всіх сферах життя. Це стосувалось не лише духовного розвитку, але й 
практичної діяльності в суспільстві. Зазначаючи ці всі зміни в світогляді та суспільстві 
можна зазначити, що центральне місце займає - людина. Гуманісти ставили людину в 
центр світогляду. Вони вірили в те, що людина здатна творити себе та свій світ. 
Гуманісти вбачали важливість свободи у мисленні, вчинках і творчості, спонукуючи 
людей розкривати свій потенціал без обмежень та наділяючи їх правом на особисте 
самовираження. 
Макіавеллі, як видатний політичний мислитель епохи Відродження, 
висловлював критику щодо католицької церкви через її обмеження свободи та 
стримування розвитку людини. 
Відродження проклало шлях для сучасних ідей про індивідуальну свободу. Ідеї 
про те, що людина є цінністю сама по собі, а не лише слугою Бога чи суспільства, 
лягли в основу таких філософських течій, як індивідуалізм та лібералізм. Також воно 
підкреслило важливість творчості та самовираження. Це призвело до розквіту 
мистецтва, науки та літератури, а також до нового сприйняття людських можливостей. 
Самовизначення та самореалізацію підштовхнули людей до прагнення до особистого 
успіху та щастя. Це стало рушійною силою для соціальних та економічних змін 
протягом наступних століть. Відродження спричинило глибокі культурні зрушення, 
які торкнулися всіх аспектів життя. Зросли інтерес до освіти, розширились 
можливості для жінок, а також змінилося ставлення до релігії та суспільства. 
Твори Нікколо Макіавеллі справили глибокий вплив на формування політичної 
філософії, і його ідеї залишаються актуальними й досі. Його прагматичний підхід до 
політики, що робить акцент на силі, ефективності та досягненні результатів. Хоча 
Макіавеллі цінують за його проникливість та реалізм, його ім’я часто пов’язане з 
терміном "макіавеллізм", який використовується для опису безпринципної та 
жорстокої політики. Цей стереотип ґрунтується на деяких його працях, де він описує 
методи, які правитель може використовувати для отримання та утримання влади, 
навіть якщо ці методи суперечать моралі. 
В епоху Нового часу ідеї про природне право набули особливої ваги. Філософи 
того часу, такі як Дж. Локк, Т. Гоббс та Б. Спіноза, розглядали свободу як абсолютну 
цінність, що лежить в основі права, пізнання та природних прав людини. Ці мислителі 
не лише визнавали цінність свободи, але й досліджували її природу. Вони 
висловлювали думку, що свобода не є чимось даним, а радше необхідністю, що 
пізнається через еволюційний процес саморозвитку людини в історії. Згідно з цими 
концепціями, свобода не є статичним поняттям, а постійно модифікується в процесі 
розвитку людства. Це пов’язано з тим, що з часом змінюються потреби та можливості 
людей, що, в свою чергу, впливає на їх уявлення про свободу. Ідеї природного права та 
свободи стали основою для виникнення лібералізму. Ця політична течія утверджує, 
що кожна людина має певні невід’ємні права, які не можуть бути відібрані державою. 
До таких прав належать право на життя, особисті свободи та право на власність. 
Джон Локк є одним з основоположників лібералізму. “У розумінні Локка, всі 
люди народжуються вільними й рівноправними, вони мають певні права, які дійсні 
незалежно від позитивних законів у різних суспільствах” [17, 220]. Життя та володіння 
ним – це фундаментальні права кожної людини, і держава несе відповідальність за їх 
захист. Це можливо лише за умови, коли людина поважає закони, які не обмежують, а 
розширюють її свободу. Мета законів які проголошені державною владою, 
заключатимуться в тому, щоб “природнє право”, головне значення якого - не завдавати 
шкоди життю людині, свободі та властності, так як зазначалося раніше, всі люди 
народженні вільними та мають рівні права. 
Коли згадують про Томаса Гоббса, його зазначають як творця негативної свободи. 
Як зазначає Ларс Свендсен “...Гоббсове поняття негативної свободи відрізняється від 
того, що його ми знаходимо у більшості пізніших мислителів ліберальної традиції” 
[17, 135]. “Під свободою ми розуміємо, згідно з правильним значенням слова, 
відсутність зовнішніх перешкод” [4, 155]. Згідно з цією концепцією, людина вільна, 
якщо вона не піддається зовнішньому примусу чи втручанню, тому слід вважати що 
Гоббсова концепція свободи є винятково негативною та матеріальною.  
Гоббс вважав, що в природному стані, тобто до утворення держави, люди 
перебувають у стані "війни всіх проти всіх". Щоб уникнути хаосу та насильства, люди, 
на думку Гоббса, укладають "суспільний договір", згідно з яким вони передають 
частину своїх свобод суверену (державі) в обмін на захист. Держава виникає як 
відповідь на хаотичність та насильство, що притаманні природному стану, де люди 
постійно перебувають у небезпеці. 
Давід Юм, Жан-Жак Руссо та Поль-Анрі Гольбах, як представники 
Просвітництва, також дотримувалися філософської традиції, що поєднує свободу та 
необхідність. Вони вірили, що люди вільні діяти, але їхні дії обмежені законами 
природи та суспільства. Цей контраст між свободою та необхідністю був ключовим 
для їхніх філософських систем. 
Особливою особою у Просвітництві важливо зазначити - Шарль Луї де 
Монтеск’є. У його роботі «Про дух законів», зазначається з самого початку, що термін 
“свобода”, має за собою різноманітніші значення, ніж будь-яке інше слово. “Одні 
називають свободою легку можливість скинути того, кого вони наділили тиранічною 
владою; інші – право обирати того, кому вони мають підкорятися; третя – право носить 
зброю та вчиняти насильства; Четверті бачать її у привілеї перебувати під керуванням 
людини або підкоряються своїм власним законам” [33, 171]. Він стверджував, що 
свобода полягає в тому, що люди мають право робити все, що не заборонено законом. 
Проте це також означає, що їхні дії не повинні завдати шкоди іншим. Монтеск’є 
вважав, що закони повинні бути справедливими та однаковими для всіх, щоб 
забезпечити свободу всім членам суспільства. “...держава має зобов’язання 
благополуччя, які гарантують кожному громадянинові певний мінімум їжі, одягу й 
охорони здоров’я” [33, 437].  
Філософи німецької класичної філософії, Іммануїл Кант та Георг Вільгельм 
Фрідріх Гегель, стали найвидатнішими спадкоємцями та інтерпретаторами ідей 
свободи, закладених епохою Просвітництва.  
Кант висловлював сумніви у безмежних можливостях розуму, стверджуючи, що 
розум має свої обмеження в пізнанні світу. Незважаючи на це, він визнавав існування 
свободи, хоча вважав, що раціонально пізнати її неможливо. Також підкреслював, що 
віра у свободу є необхідною для моралі, хоча ця свобода залишалася поза межами 
розумового сприйняття. 
За Гегелем, моє усвідомлення обов’язку перед чимось і вчинення відповідно до 
цього обов’язку є тим, через що я втілюю свою свободу. Він говорить про це так: 
“Зобов’язувальний обов’язок може виступати обмеженням для невизначеної 
суб’єктивності, або абстрактної свободи, і для природних прагнень, або моральної волі, 
що на свій розсуд визначає власне невизначене благо. Проте звільнення індивіда 
відбувається через обов’язок. З одного боку, людина звільняється від залежності, 
викликаної чисто природними прагненнями, і від тягаря, якого вона несе, бо 
залишається своєрідним суб’єктом із моральними міркуваннями щодо своїх 
зобов’язань і бажань. З другого боку, людина звільняється від невизначеної 
суб’єктивності, яка не набуває існування, або об’єктивної визначеності, що слідує з 
дій, а залишається в межах самої себе і є недійсною. Через зобов’язання індивід 
звільняє себе й набуває суттєвої свободи” [8, 149]. В його теорії також є опис свободи, 
яка полягає в тому, щоб бути поза собою в іншому. “Загалом любов є усвідомленням 
моєї єдності з іншим, у спосіб, коли я не ізольований від самого себе, а просто 
здобуваю власне самоусвідомлення через відмову від того, ким я є для самого себе, і 
від того, що я про себе знаю, у поєднанні себе з іншим та іншого зі мною” [8, 158].  
За Гегелем, найбільш важливою для людини є потреба у любові та відчутті її до 
інших. Ця потреба найкраще задовольняється в сімейному колі, де людина розуміє 
свою приналежність до цілісної єдності. Члени сім’ї є вільними, але не завжди це 
відчувають. Почуття несвободи може виникати через постійні зобов’язання, що 
лишаються незмінними. Однак Гегель переконував, що брати на себе ці зобов’язання 
— це прояв своєї свободи, а не обмеження. Це надає свободі особисте значення, 
оскільки вона дозволяє людині бути справжньою собою. Сутність особистої свободи 
полягає не у тому, щоб уникнути будь-яких обмежень, а в усвідомленому виборі їх. 
Обмеження завжди будуть існувати; важливо, хто встановлює ці межі. Свобода 
людини проявляється через свідоме обмеження себе. Те, що ми свідомо вибираємо, в 
які справи вкладати свій час і зусилля, робить нас вільними. Звідки походить ця 
свобода? Це можливість зробити щось значуще для тих, кого ми цінуємо, особливо 
коли вони потребують нашої допомоги. Особиста свобода не є уникненням 
відповідальності, але можливість присвятити себе тим справам, які для нас мають 
істинне значення. 
У XIX столітті цінності демократії, особистої свободи та недоторканості прав 
людини знаходились на піку свого розвитку. Ідея "свободи" привертала увагу 
дослідників у різних галузях, включаючи економіку, політику, психологію та право. 
Марксизм, який представляв собою філософсько-політичну доктрину, створену 
Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом, мав радикальний характер. Згідно з Марксом, 
свобода може бути досягнута лише через визволення людини від усіх форм 
експлуатації. Він підкреслював, що істинна свобода виникає, коли людина вільна від 
примусу працювати лише для забезпечення виживання. 
М. О. Бердяєв висловив ідею, що людям надається вибір між свободою без 
гарантій та гарантіями без свободи. Проте поєднання цих принципів є складною 
задачею, яка відображає вищу істину. Свобода не може бути абсолютною, але може 
бути розширена за допомогою соціальних та юридичних норм. 
У XIX столітті питання про співвідношення свободи волі та відповідальності за 
вчинки залишалося предметом гострої дискусії серед філософів. Думки на цю тему 
розділялися. Деякі, наприклад, Артур Шопенгауер, вважали, що свобода волі людини 
є ілюзією, тоді як інші, такі як Серен К’єркегор, підтримували концепцію повної 
відповідальності людини за свої дії та повну свободу вибору в житті. 
Розкриємо детальніше погляд Шопенгауера. У своєму есе про свободу волі, яке 
було нагороджене великою золотою медаллю від Королівського норвезького наукового 
товариства у 1839 році, Артур Шопенгауер стверджує, що усвідомлення свободи не є 
доказом існування насправді вільного вибору. Він наводить приклад чоловіка, який, 
незважаючи на внутрішнє відчуття свободи, насправді обмежений обставинами і 
рутинними вчинками, які він зазвичай виконує, ніби не маючи інших альтернатив. 
Шопенгауер порівнює таку ситуацію з водою у ставку, яка, здається, вільно пливе, але 
насправді керується силою зовнішніх факторів, таких як течія та обмеженість 
простору: “ “Я можу підняти високі хвилі (так, особливо у морі, коли шторм!), я можу 
ринути вниз, змиваючи все на своєму шляху (так, особливо в стані потоку), я можу, 
пінячись і бризкаючи, мчати вниз (так, особливо у водоспаді!), я можу піднятись у 
повітря, вільна, як струмінь (так, особливо у фонтані), врешті, я навіть можу википіти 
й зникнути (так, особливо при температурі 80 градусів); проте я не роблю нічого з 
переліченого, а з власної волі залишаюся спокійною та чистою у дзеркальній гладі 
ставка”. Як вода може зробити все вищеназване лише за участі визначальних для 
кожної дії причин, так і той чоловік може робити те, що, на його думку, він 
спроможний робити. Поки не починають діяти причини, він не в змозі щось робити. 
Коли причина починає діяти, він змушений робити те чи те – так само як і вода мусить 
змінюватись, якщо її помістити у відповідні обставини”. 
Артур Шопенгауер використовує порівняння з водою у ставку, щоб показати, як 
відчуття свободи волі може бути ілюзією. Вода не має свідомості про те, які фактори 
визначають її рух, але ці фактори існують і впливають на неї. Так само і людина може 
відчувати себе вільною, не усвідомлюючи численні фактори, що впливають на її дії. 
Відчуття свободи виникає саме з цієї неусвідомленості. Ми можемо не відчувати 
вплив цих факторів і помилково вважати, що діємо за власним вільним вибором. 
Проте це не означає, що ці фактори не існують або не впливають на нас. Їх вплив 
реальний, навіть якщо ми його не усвідомлюємо. 
Отже, Шопенгауер розрізняє два поняття:  Усвідомлення причин, що визначають 
наші дії; Вплив цих причин на нас, незалежно від того, чи усвідомлюємо ми їх. 
Відсутність усвідомлення цих причин не робить їх менш реальними. Це лише створює 
ілюзію свободи волі. 
Уявіть себе на перехресті безлічі шляхів, що ведуть у невідомість. Кожен з них - 
це нове життя, нові можливості, новий досвід. І ви вільні обирати будь-який з них. Ця 
безмежна свобода - ось що лежить в основі філософії Серена К’єркегора. Однак, разом 
з цією свободою приходить і тягар відповідальності. Ви самі творите свою долю, і вам 
доведеться нести відповідальність за кожен свій крок. Не існує жодних гарантій, 
жодних чітко прокладених маршрутів. Ви мандруєте невідомою територією, де кожен 
поворот може змінити все. 
К’єркегор йде далі, стверджуючи, що справжня свобода можлива лише з вірою. 
Це не обов’язково віра в якусь конкретну релігію, хоча й вона може бути її частиною. 
Це, перш за все, віра у власні сили, віра в те, що ви здатні змінити своє життя на краще, 
подолати будь-які труднощі та досягти своїх цілей. 
Звичайно, свобода несе з собою й тривогу. Адже вам постійно доведеться робити 
складний вибір, а не всі рішення будуть вірними. Ви будете стикатися з сумнівами, 
невпевненістю, страхом помилитися. Але саме ця тривога робить нас людьми. Вона 
змушує нас думати, шукати сенс життя, прагнути до кращого. Без неї ми б 
перетворилися на бездумні машини, просто пливучи за течією. 
Підводячи підсумки, свобода у К’єркегора - це не просто можливість робити те, 
що хочеш. Це відповідальність за своє життя, віра у себе та постійна робота над собою. 
Це шлях, сповнений викликів, але й неймовірних можливостей. Це те, що робить 
життя цікавим, захоплюючим, справжнім. 
Дискусії про детермінізм також не вщухали. Філософи XIX продовжували 
розходитися в думках щодо того, чи є дії людини передбачуваними певними 
обставинами, чи вона має можливість самостійного вибору та свободи.  
 
1.2 Цінність свободи Г. Сковороди та Т. Шевченка  
Одними із найважливіших джерел впливу на формування світогляду 
українського народу, розуміння свободи та волі в українському суспільстві були 
творчість Г. С. Сковороди та Т.Г. Шевченко. 
Філософія Григорія Сковороди глибоко вплинула на формування світогляду 
Тараса Шевченка. Шевченко з юних років захоплювався ідеями Сковороди, черпаючи 
з них натхнення для власної творчості. Їхні твори об’єднують багато спільних ідей, 
але водночас їм притаманні й суттєві відмінності, що робить їхні погляди унікальними. 
Обидва мислителі ставили свободу людини на п’єдестал цінностей. Для 
Сковороди свобода була внутрішньою сутністю людини, що ґрунтується на духовному 
самовдосконаленні. Шевченко ж боровся за свободу не лише духовну, а й соціальну, 
закликаючи до визволення українського народу з-під ярма кріпацтва. Критикували 
соціальну несправедливостість у своїх творах як Сковорода, так і Шевченко. 
Викривали вади тогочасного суспільства, де панують багатство, влада та лицемірство. 
Їхні твори пройняті співчуттям до знедолених та закликом до справедливості. І це все 
доповнувалося тим, що вони широко використовували фолькльорні мотиви, легенди, 
пісні та притчі у своїх творах. Це робило їхні твори зрозумілими та близькими до 
народу. 
У своїй збірці "Сад божественних пісень" Григорій Сковорода проголошує, що 
справжня свобода не залежить від зовнішніх обставин, а знаходиться в глибині 
людської душі. Він називає цю внутрішню свободу "духом свободи", який є істинною 
сутністю людини. 
Сковорода підкреслює, що в світі, де панують різноманітні думки та прагнення, 
єдиним шляхом до свободи стає осягнення "духу свободи". Цей шлях, на його думку, 
є простим і безпечним, адже він веде до внутрішнього спокою та гармонії. Філософ 
закликає кожну людину протягом життя плекати свою індивідуальну свободу, адже 
саме вона є запорукою щасливого та повноцінного буття. Для Сковороди свобода – це 
не лише відсутність зовнішніх обмежень, але й глибоке розуміння себе, своїх бажань 
та місця у світі. З однієї точки зору, свобода – це стан душі, який неможливо нічим 
купити чи відібрати. З іншого боку, вона проявляється в повсякденному житті людини, 
у її прагненні до самореалізації та творчого самовираження.  
У своїх філософських творах Григорій Сковорода розкриває багатогранне 
поняття свободи, використовуючи символіку “Аду”. Він трактує “Ад” не лише як 
місце кари, але й як алегорію неволі, де людина втрачає найцінніше – свободу. 
"Адський в’язень" у його уявленні – це уособлення обмежень, що гнітять 
людську волю і постійно тривожать душу. Сковорода протиставляє людську волю, яку 
він називає "пекельними воротами", божественній волі, що символізується 
"небесними воротами". 
"Воля" для нього подібна до Божої мудрості, яка веде людське серце – 
внутрішній простір людини. У вірші "Фабула" [26, 91] він прославляє "дух свободи" і 
закликає до його "захоплення", адже це сенс життя, за який слід боротися. Шлях до 
свободи, на думку Сковороди, лежить через "розрізнення добра і зла", спілкування з 
людьми, які мають чисте серце, та дії, що ґрунтуються на мудрості. Образне 
тлумачення "Аду", протиставлення людської та божественної волі, підкреслення 
важливості моральних принципів – все це підводить до розуміння свободи у філософії 
Сковороди. 
Г. Сковорода в своєму творчому доробку проявляє байдужість до політики. Він 
зосереджується на самопізнанні, самовдосконаленні та роздумах над вічними 
питаннями. Його часто сприймають як філософа-самітника, поглибленого у власні 
думки про вічність, далекого від сучасних йому подій. 
У своїх творах він не висловлює протесту проти закріпачення українських селян 
і не виявляє співчуття до їхньої долі. Водночас він гостро реагує на негативні явища в 
церковному житті. 
Винятком стає вірш "De libertate" ("Про свободу"), де свобода стає центральною 
темою. Цей вірш можна розглядати як його вияв зацікавленості у питанні політики: 
Что то за волность? Добро в ней какое? 
Ины говорят, будто золотое. 
Ах, не златое, если сравнить злато, 
Против волности еще оно блато. 
О, когда б же мнЂ в дурнЂ не пошитись, 
Дабы волности не могл как лишитись. 
Будь славен вовЂк, о муже избранне, 
Волносты отче, герою Богдане! [25, 85]. 
У творчості Г. Сковороди, проблема свободи людини нерозривно пов’язана з 
поняттям Бога, який уявляється мислителю як вічне і всюдисуще існування, вічно 
самодіяльне і самопричинне, вічне саморозуміюче створіння. Цей Бог як вічне, 
всюдисуще і самопричинне є фундаментальним принципом всього живого, 
включаючи людину. У філософії Г. Сковороди відбувається духовне злиття Бога і 
людини, проте не будь-яка людина, а тільки "истинный человЂк". Але хто такий 
"истинный человЂк"? “...истинным человЂком есть сердце в человЂкЂ, глубокое же 
сердце и одному только богу познаваемое не иное что есть, как мыслей наших 
неограниченная бездна, просто сказать, душа, то есть истое существо, и сущая иста, и 
самая ессенціа (как говорят), и зéрно наше, и сила, в которой единственно состоит 
[родная] жизнь и живот наш, а без нея мертвая тЂнь есмы” [25, 174] 
Г. Сковорода вважає свободу найвищим благом і найдорожчим скарбом, 
ставлячи вище за золото. Якщо людина втрачає свободу, вона стає обмеженою та 
приреченою на несправедливі обставини. У такому стані людина, на думку філософа, 
стає нерозумною та дурковатою. [25, 3]  “Весь мір состоит из двух натур: одна — 
видимая, другая — невидимая. Видимая натура называется тварь, а невидимая — бог.” 
Сковорода зазначає, що людина займає особливе місце як "мікрокосм", який 
об’єднує дві різні природи: "видиму", що відображається у тілі, і "невидиму" - Бога. 
Бог, як вічний та всюдисущий, присутній у всьому, включаючи людину: "А видь 
истинньй человЂк и Бог есть тожде". Людина сприймає своє тіло як матеріальне, але 
повинна бачити за ним духовну сутність: "Ти бачиш тільки своє тіло. Ти не бачиш 
духовного тла". Оскільки "все, що видиме, є ідолом", а матеріальне є “тленним” і 
перехідним, істина перебуває у "невидимій природі", яка захована за “видимим”. 
Фактично, "у твоєму праху заховано скарб", де "невидимість і перст Божий" є 
внутрішніми скарбами людини. Поняття Бога, духовності, істини, "думки і серця", 
"істинного людини" - у розумінні Г. Сковороди, є тотожними та мають однакове 
значення. Бог, як закон, істина, "таємна сила" - усе це співвідноситься із духовним 
буттям людини, що розглядається як "одне й те ж". "І ніколи ще не було так, що видиме 
було істиною, а істина - видимістю", бо завжди існує "таємна і невидима істина", що є 
Господом, і Бог, і духовна реальність, які сприймаються як єдине ціле. 
Свобода "істинного человЂка" випливає з "невидимої" сутності, з "таємної 
сили" Бога. Це джерело свободи не походить від тіла чи матерії, адже і сама "видима 
натура" підпорядкована "невидимій" силі - Богові-закону, який пронизує і направляє 
всі матеріальні реалії, визначаючи духовну сутність людини. “Сія-то лаженнЂйшая 
натура, или дух, весь мір, будто машинистова хитрость часовую на башнЂ машину, в 
движеніи содержит и, по примЂру попечительнаго отца, сам бытіем есть всякому 
созданію. Сам одушевляет, кормит, разпоряжает, починяет, защищает и по своей же 
волЂ, которая всеобщим законом, или уставом, зовется, опять в грубую матерію, или 
грязь, обращает, а мы тое называем смертію.” [26, 146]. Також звертається мислителем 
увага на етимологію поняття Бога, вважаючи, що його сутність можна пояснити через 
рух та діяльність. “Может быть отсюду родилось и имя сіе «бог», что движенія 
вселенную движущаго так, как рЂки текущія, есть бЂг непреривный.” [25, 456]. 
Мислитель відзначає, що "бренний кумир", який є обмеженим і зачиненим у 
власному обмеженому світі, не може бути ареною для вияву справжньої свободи. 
Навпаки, він обмежує свободу та навіть робить людину рабом. Адже справжня свобода 
може проявитися лише у духовному просторі. “Духовный же человЂк есть свобод[ен]. 
В высоту, в глубину, в широту лЂтает безпредЂлно. Не мЂшают ему ни горы, ни рЂки, 
ни моря, ни пустыни. Провидит отдаленное, прозирает сокровенное, заглядает в 
прежде бывшее, проникает в будущее, шествует по лицу окіана, входит дверем 
заключенным.” [26, 44].  
Твердження про те, що "духовна людина є вільною", є основним і вміщує в собі 
нескінченний потенціал свободи. Основними принципами, що лежать в основі та 
гарантують свободу суспільства, нації, громадянських особ та всіх інших форм свобод, 
є свобода особистості. Усі інші форми свободи виникають з цієї основи - свободи 
особистості. 
Враховуючи, що “невидима натура” - Бог - є каталізатором для всього та 
визначальним чинником у розвитку всього, що існує, вона стає джерелом життя та 
духовною сутністю людини. Таким чином, можна розглядати свободу людини як прояв 
її “невидимої природи” через мислену дію. Ця свобода проявляється як вільне втілення 
та реалізація духовних та морально-етичних принципів, які вона вбирає в себе. Ці 
принципи мають вирішальне значення для свободи людської особистості, оскільки 
людина постійно стикається з різними проблемами у своєму житті. Центральна думка 
полягає в тому, що свобода особистості проявляється лише в можливості вибору між 
“сродністю” та “несродністю”. Виклик свободи в обранні різних видів активності, 
таких як робота, кар’єра або обов’язки, не полягає в випадковості або вільних 
бажаннях, а в здатності вибирати відповідно до “сродності”. Свобода тісно пов’язана 
з осмисленням і розумінням власних талантів, схильностей і “сродності” кожної 
індивідуальності. За Г. Сковородою, важливо не просто “хотіти” або “не хотіти”, але й 
вибирати відповідно до своєї “сродності”, що є виявом мудрості свободи.  
Г. Сковорода наголошував на важливості самопізнання як основи для 
досягнення внутрішньої свободи та мудрості. Він прив’язував цю ідею до періодів 
усамітнення, коли свобода розглядалася як душевний спокій, мудрість та 
спрямованість на саморозвиток і самовдосконалення. Такий підхід свідчив про те, 
наскільки важливе для нього було самопізнання в духовному розвитку. людина, 
живучи, стикається з вибором між добром і злом, правдою та облудою, любов’ю та 
ненавистю, а також з відкриттям та розвитком своїх здібностей, талантів і інтересів. 
Основна свобода людини полягає у виборі, діях і поведінці. Вибір, який людина робить, 
визначає її дії і поведінку. Свобода повинна мати стійке та фундаментальне 
ґрунтування, що є основою "невидимої натури", що вказує на правильний шлях. 
Сутність "невидимої натури" полягає в духовних та морально-етичних принципах, які 
ховаються у глибинах її ірраціонального існування. Ці принципи виходять на 
поверхню під час людської діяльності, стаючи об’єктом мислення та логічного 
розуміння, та перетворюються з несвідомого на свідоме становище. Відношення між 
несвідомим та свідомим, ірраціональним та раціональним, є відносним і залежить від 
процесу пізнання, а точніше, самопізнання. 
Пізнання самого себе, або "свого Бога", є лише початковим етапом у дорозі до 
свободи. Далі йде активне виявлення себе через життя відповідно до своєї природи, 
що відповідає духовній сутності. Ці два принципи, "пізнай себе" і "живи за своєю 
природою", утворюють основу свободи особистості. Пізнання "свого Бога" включає 
розуміння морально-етичних цінностей, таких як добро, правда, любов, 
справедливість та інші. Проте важливо не лише знати істину, а й жити відповідно до 
неї. Це означає робити вибір між добром і злом, правдою і облудою, показуючи 
глибину знань і чесності у своїх рішеннях. У Г. Сковороди відбивається ідея, що серце 
як морально-етична сутність людини є її Богом-наставником, до якого варто слухатися 
і керуватися. Життя, що базується на добрі, правді, любові, чесності та справедливості, 
є "божественним" життям, де торжествує свобода. Однак важливо пам’ятати, що 
свобода вибору має бути обґрунтована на знаннях, глибокому розумінні морально-
етичних цінностей та відповідальності за свої дії, і щоб не спотворювати цінності, 
мудрість полягає у виборі добра і правди. 
Згідно з вченням Г. Сковороди, свобода для людини має значення не тільки в 
морально-етичному аспекті життя. Вона проявляється в широкому спектрі, особливо 
важливим є її виявлення в праці та творчості, які пов’язані з індивідуальними 
нахилами та здібностями людини, її “сродностью”. Бог-закон включає в себе ці нахили, 
здібності, таланти - “сродность”, яка визначає характер, напрямок та зміст людської 
активності. “И сіе-то есть с богом щасливо вступить в званіе, когда человЂк не по 
своим прихотям и не по чужим совЂтам, но, вникнув в самаго себе и вняв живущему 
внутрь и зовущему его святому духу, послЂдуя тайному его мановенію, принимается 
и придержится той должности, для которой он в мірЂ родился, самым вышним к тому 
предопредЂлен.” [25, 418]. 
“Правда, что наука приводит в совершенство сродность. Но если не дана 
сродность, тогда наука что может совершить? Наука есть практика и привычка и есть 
дочь натуры. Птица может научиться лЂтать — не черепаха.” [25, 441-442]. У цьому 
контексті, питання освіти, а саме свідомого застосування “сродности” на основі знань, 
включає два аспекти: по-перше, наука та пізнання допомагають людині раціонально 
використовувати “сродность” живих істот з навколишнього середовища для власних 
потреб, відповідно до їх природи. Наука та самопізнання допомагають людині 
осмислити її власну сутність та відповідно до цього формувати свої дії. Через процес 
рефлексії, людина розглядає свою “сродність” як об’єкт, що надає можливість 
здійснювати обдуманий вибір між “сродністю” та “несродністю”. Це відіграє важливу 
роль у всіх сферах життя людини. 
Свобода вибору особистості визначається багатьма факторами, які можуть бути 
особистими або об’єктивними. Головну роль у цьому процесі відіграє "видима натура". 
Однак, коли людина абсолютизує та підпорядковує собі "видиму натуру", вона втрачає 
можливість вибирати відповідно до своєї "сродності". Людина страждає, втрачаючи 
свою істинну сутність і гармонію. Вона відчуває неврощеність, нудьгує з життя, 
втрачає радість іншими речами, які раніше приносили задоволення. Все це призводить 
до внутрішньої болі, втрати цікавості і радості, що може привести до депресії і 
бажання втечі від життя. 
Вибір в сторону “сродності” веде до щастя: “Щастіе твое и мир твой, и рай твой, 
и бог твой внутрь тебе есть. Он о тебЂ, в тебЂ же находясь, промышляет, наставляя к 
тому, что прежде всЂх для самаго тебе есть полезное, разумЂй, честное и 
благоприличное.” [25, 421]. "Сродність" сприяє розвитку талантів і здібностей, що 
приносить задоволення і щастя, оскільки "сродне душі приносить веселощі". Щастя 
людини в "сродній праці" випливає з відповідності її праці та здібностей. Ця гармонія 
забезпечує моральний і психологічний баланс душі, що виражається у радості, 
насолоді, спокої та творчому задоволенні – у щасті. 
Свобода вибору не є ситуацією перемоги або поразки; вона має глибший та 
більш значущий вплив, оскільки визначає долю людини. Вибір між “сродністю” та 
“несродністю” встановлює життєвий шлях людини, на якому вона повинна 
реалізувати свій духовний потенціал. Це багатство базується на “Божому законі”, 
“невидимій природі”, “сродності”, яку необхідно зрозуміти (“Пізнай себе”) і втілити в 
житті (“Живи відповідно до своєї природи”). Мудрість вибору полягає в прийнятті 
“сродності”. 
Сковорода не дає чітких рецептів досягнення свободи, адже він вірить, що кожна 
людина має знайти свій власний шлях. Проте узагальнюючи все те що ми 
обговорювали, він пропонує декілька загальних принципів: 
Першим кроком до свободи є пізнання себе, своїх сильних та слабких сторін, 
своїх справжніх бажань та цінностей. 
Свобода неможлива без духовного зростання людини. Має бути прагнення до 
морального самовдосконалення, до розвитку своїх талантів, здібностей та творчих 
нахилів. Себто реалізує кращі якості та гідність перед собою.  
Справжня свобода неможлива без любові до ближнього. Людина, яка прагне до 
свободи, повинна прагнути допомагати іншим людям, робити світ кращим. 
Упродовж свого існування, Г. Сковорода вважав свою індивідуальну свободу 
найбільшим даром. Він глибоко усвідомлював, що світ сповнений підводних каменів 
та пасток, які можуть призвести до втрати свободи. Кріпацтво перетворювало людину 
на раба суспільства, а земні багатства та розкоші відбирали духовну волю у тих, хто 
надто сильно прив’язувався до матеріального світу, втрачаючи здатність сприймати 
духовну реальність - Бога-закону. Протистоячи цьому світу рабства, обману, 
лицемірства, зла та тиранії, Г. Сковорода використовував силу свого розуму, 
впевненість свого серця та чистоту своєї душі, які ґрунтувалися на пізнанні Бога-
закону. Відзначаючи свій життєвий шлях, він висловив слова, які відображали його 
внутрішню силу та незалежність: “Світ намагався мене наздогнати, але не зміг”. 
Український філософ зберіг свою духовну свободу та виявив себе як “истинний 
человЂк”, який завжди залишався вільним у серці та душі. 
Творчість Тараса Шевченка пронизана темою свободи – як фізичної, так і 
духовної. Він щиро вірив у те, що його народ, з яким він відчував єднання, заслуговує 
на свободу від гніту і неволі. Шевченко, який сам народився і жив у неволі, протягом 
життя невтомно боровся проти неї. Його особистий досвід глибоко вплинув на його 
творчість, роблячи тему свободи однією з найважливіших. Він розумів, що свобода 
буває не лише внутрішньою, але й зовнішньою, і відчував тісний зв’язок між ними. 
Зовнішня свобода, на його думку, не менш важлива, адже вона є запорукою духовного 
розвитку та самореалізації.  
Хоча Г. Сковорода і Т. Шевченко поділяли цінність свободи, їхні шляхи до її 
досягнення були різними. Сковорода не зазнав таких випробувань, як Шевченко, і його 
боротьба за свободу мала дещо інший характер. Кожен з цих видатних українців обрав 
свій унікальний шлях у прагненні до свободи. Їхня боротьба мала свої особливості і 
значення, збагачуючи українську культуру та історію.  
Особливість Т. Шевченка полягає в тому, що його національні цінності отримали 
світове визнання. Г. Сковорода бачив свободу як здолання внутрішніх обмежень, але 
для Т. Шевченка вона охоплювала всі сфери життя, включаючи фізичну та політичну 
свободу. Проте для обох, поета і філософа, головною метою було духовне визволення 
та перетворення внутрішнього “я”, а потім — зовнішнє, фізичне та політичне 
визволення. Фразу “чисте серце”, яку використовував Т. Шевченко, він взяв у Г. 
Сковороди для опису духовно вдосконаленої людини. У середині 19-го століття, Тарас 
Шевченко став впливовою фігурою в історичному та політичному житті, беручи на 
себе лідерство в розумінні української ідентичності. Шевченко, завдяки своєму 
самопожертву та безмежній любові до України, зміг об’єднати всі цінності 
національного руху та героїчні моменти української історії. Цей процес національного 
відродження мав духовну силу, яка найяскравіше проявилася в його харизматичній 
творчості. Поезія Шевченка стала формою національної служби, викликом історії, 
вогняним Словом народної правди та волі, що закликає до боротьби за свободу. 
Видання “Кобзаря” в 1840 році стало символом відродження нації в романтично-
трагічний період української історії. Цей збірник поезій став мостом між стародавніми 
літературними скарбами, творчістю Івана Котляревського та сучасною українською 
літературою. Український народ усвідомив, що в нього є потужна духовна сила, яка 
може і повинна супроводжувати його в майбутньому. 
Після тривалого 14-річного перебування за кордоном, Тарас Шевченко, молодий 
художник, знову відвідав свою рідну Україну влітку 1843 року, прибувши з Санкт-
Петербурга. Він був приємно здивований теплою вітальною атмосферою та 
гостинністю, яку він зустрів у багатьох оселях дворянства на лівому березі. Він був 
вітаний як поет народу, отримував численні замовлення на портрети, і перед ним 
відкривалися всі двері. Однак жахливі страждання, які він спостерігав серед селян під 
час своїх подорожей по країні, радикально змінили його творчий підхід. 
Книгу “Кобзар” передавали від рук до рук, а його поезія викликала глибокий 
інтерес та любов до української мови. Це стало важливим етапом, оскільки українська 
мова все ще розглядалася як "селянський" діалект, несприятливий для літературного 
використання. Визнання Шевченка як видатного поета також означало визнання прав 
українського народу на власну мову та літературу. Його поезія вражала емоційністю, 
болем, сумом та візією національного майбутнього, викликаючи пробудження 
історичної самосвідомості і гордості за рідну землю. Це відбилося на літературній 
кар’єрі багатьох українських письменників, які знайшли вдихновлення у творчості 
Шевченка, зокрема Леся Українка, Панас Чубинський та інші.  
Ім’я Тараса Шевченка для багатьох українців стало символом самої нації. Його 
поезія не лише висловлює слова, а й відображає душу народу та його історію. При 
відкритті "Кобзаря" читач переноситься у глибини національної свідомості, де він 
знаходить зв’язок з минулим та сучасним життям. Цей унікальний шлях самопізнання, 
що відкрив Шевченко, робить його одним із найулюбленіших і найбільш шанованих 
поетів України. Вдячність мільйонів читачів виражається не лише у словах, але й у 
діях. Ще за життя поета його твори стали необхідним елементом українського життя. 
"Кобзар" знаходився у кожній хаті, а його вірші вшановувалися та декламувалися у 
будь-яких колах, навіть серед аристократичних родин.  
“Поет підтримує ідею правдивого і нефальшивого вивчення національної історії, 
проти ідеалізації минулого. Цим він вміщує всю героїку української історії в процес 
національного відродження. Його історичні твори пронизані ідеєю національно-
визвольної боротьби, державної незалежності і закликом до рішучих дій проти 
насильства. У своїх творах на історичну тематику, таких як поеми, драми, вірші та 
живописні картини, Шевченко розповідає про життя народу, славу гетьманського 
правління, минулу козацьку вольницю, прославляє народних месників та їхню 
боротьбу проти кріпацтва та національного гніту. Він висвітлює етнічну і культурну 
самобутність українського народу та його неодмінне право на свободу і незалежний 
державний розвиток.” [24, 7].  Протрактувати це можна так, що  Тарас Шевченко в 
своїх творах підтримує правдиве вивчення історії України та закликає до боротьби за 
національну свободу та незалежність, відзначаючи героїку минулого і народний дух 
українського народу.  
Поет з критикою заявляє, що елітна верхівка козацько-старшинська, яка в 
минулому впливала на долю українського народу, насправді не заслуговує поваги 
через свою поведінку. Вона не може служити прикладом для наслідування, героїзму, 
перемоги та самопожертви національній справі: 
Раби, подножки, грязь Москви, 
Варшавське сміття – ваші пани 
Ясновельможнії гетьмани. [29, 419]. 
“Кавказ” Шевченка символічно починається з зображення Прометея, 
прив’язаного до скелі на тлі Кавказьких гір. Орел щодня катує цього титана, 
розриваючи його серце, але “воно відроджується і знову сміється”. Прометей, відомий 
з давньогрецької міфології і тлумачений багатьма авторами, у Шевченка стає 
символом непокірного народу, втіленням прагнень кавказьких народів до свободи та 
бажання жити в мирі та незалежності. 
Не вмирає душа наша, 
Не вмирає воля [30, с. 343] 
У своєму творі поет протиставляє вільний Кавказ російській імперії, яку він 
вважає в’язницею для народів.  
Од молдованина до фіна 
На всіх язиках все мовчить, 
Бо благоденствує! [30. с. 346] 
Він висловлює думку, що російська імперія принижує права і свободу народів, 
утискаючи їх і позбавляючи можливості жити життям самовизначення. 
Борітеся – поборете, 
Вам Бог помагає! 
За вас правда, за вас слава 
І воля святая! [30, с. 344] 
Поет різко критикує існуючу правову систему імперії з її законами, які служать 
інтересам поміщиків-кріпосників, які “законно” беруть плату навіть за сонце, кажучи, 
“ми по закону”. 
По закону апостола 
Ви любите брата! 
Суєслови, лицеміри, 
Господом прокляті. 
Ви любите на братові 
Шкуру, а не душу! 
Та й лупите по закону [30, с. 347]. 
Поема "Кавказ" виступає як протест проти будь-якого утиску одних народів 
іншими. Тарас Шевченко написав поему під час тривалої Кавказької війни між 
російською імперією та кавказькими народами. Цей твір вважається не просто 
висловленням позиції поета щодо конкретної історичної події, але й загальною 
промовою про право кожного народу на свободу та необхідність перемоги над 
тиранією. Шевченко у своїй поемі висловлює універсальні цінності, які актуальні для 
всіх народів у їх боротьбі за свободу та справедливість. 
У своїй поемі "Сон", Тарас Шевченко гостро висміює деспотичний устрій і 
кріпосницький лад в Росії, показуючи, що саме деспотизм царів став основою системи 
гноблення простих людей, загального беззаконня та несправедливості. Він звинувачує 
російських самодержців у знищенні України та розкриває, як царі ув’язнювали та 
морили гетьманів та козаків, будуючи свою владу на костях інших. Поет показує 
необмежену владу царів, де їхнє слово є законом, а державні службовці живуть за 
рахунок крові бідного народу. Шевченко закликає до об’єднання українців проти цього 
деспотичного режиму і проклинає всіх, хто знищує та гнобить Україну. Шевченко 
підкреслює, царський лад деспотизму можна надломити, та що українцям необхідно 
об’єднатись і виступити проти ворога: 
Добра не жди, 
Не жди сподіваної волі – 
Вона заснула: цар Микола 
Її приспав. А щоб збудить 
Хиренну волю, треба миром, 
Громадою обух сталить, 
Та добре вигострить сокиру, 
Та й заходиться вже будить [29, 280]. 
Тарас Шевченко захищав погляд, що український народ має моральне право 
повстати проти своїх гнобителів. Його твори “Гайдамаки” та “Холодний Яр” 
відображають глибокий соціальний протест та стремління до відплати. Історія 
підтверджує жорстоке ставлення польського уряду до українського народу, що 
викликало повстання. В поемі “Гайдамаки” Шевченко змальовує страшні події 
коліївщини, де гайдамаки стали захисниками народу від насильства і терору. 
Шевченко попереджав про цю загрозу більше ніж сто п’ятьдесят років тому. 
Погибнеш, згинеш, Україно, 
Не стане знаку на землі?! [29, с.332 ]. 
Слова Тараса Шевченка – це не просто вірші, це джерело духовної сили, яка 
піднімає й надихає. Вони пробуджують у нас ясне усвідомлення нашої правоти, 
людської та національної гідності, почуття справедливості. Ці моральні цінності 
лежать в основі поезії Шевченка, роблячи її актуальною й донині. У “Заповіті” 
Шевченко застосовує емоційно насичену мову, щоб надати своїм висловлюванням 
вагомість та вплив, стимулюючи людей роздумувати про свою роль у суспільстві та 
власні вчинки. Він закликає українських авторів слідувати його стежкою, 
пробуджувати національну ідентичність, берегти мову та культуру, та відстоювати 
свободу та справедливість: 
Як умру, то поховайте 
Мене на могилі [30, с. 371] 
Вступні слова “Заповіту” вражають своєю незакомплексованістю, майже 
повсякденністю. Вони створюють відчуття, наче батько збирає своїх дітей перед своїм 
відходом з цього світу і спокійно, тепло, без відчуття суму чи зітхань просить їх 
виконати його останнє бажання - поховати його належним чином. Але в цій простоті 
прихована глибина думки і образу. В людині відроджується патріотизм і національна 
гордість. Початкові слова “Заповіту” зачаровують своєю простотою, але водночас 
передають глибокий зміст і емоції. Вони надихають нас відчути себе частинкою рідної 
землі, викликають в нас любов і відданість до України.  
А в кінці твору Тарас Шевченко звертається до свого рідного народу з останньою 
порадою: 
Поховайте та вставайте, 
Кайдани порвіте 
І вражою злою кров’ю 
Волю окропіте. [30, с. 371] 
Ці рядки мають велику напругу, Шевченко вклав свої найсильніші переживання, 
думки та енергію. Це втілення життєвого кредо поета. Він мріє, що після його смерті 
його бажання стане реальністю: народ здобуде волю. Тарас Шевченко безпосередньо 
звертається до народу, наголошуючи, що кайдани рабства можна знищити через 
збройний опір, в якому буде пролита кров. Однак, ця боротьба буде справедливою. 
Епітети “вража зла кров” чітко вказують на тиранів-царів та панів-феодалів. Інакше 
пани ніколи не відмовляться від своєї влади. У заключних строфах вірша особисті та 
громадянські мотиви поета об’єднуються в єдине ціле. Після емоційного заклику 
відбувається перехід до особистого світу поета, до його мрій. Він твердо вірить, що 
народ зможе створити нове суспільство - “велику сім’ю, вільну та нову”. Це 
суспільство буде відрізнятися від поточного, оскільки його мешканці будуть жити у 
вільності. Тому в цьому прекрасному суспільстві, за яке він боровся та страждав, поет 
хоче, щоб його пам’ятали. Нехай іноді Батьківщина згадує свого вірного сина “незлим 
тихим словом”. “Заповіт” Тараса Шевченка - це його останнє вольове висловлення, де 
поет виражає свої бажання та закликає народ до активних дій, боротьби за свободу і 
гідність. Цей твір став символом національної свідомості, мужності та постійної 
боротьби за краще майбутнє.  
 
Висновки до Розділу 1 
Підводячи висновки можемо зазначити, що свобода - це фундаментальне 
поняття, яке досліджувалося філософами протягом не одного тисячоліття. Розуміння 
та інтерпретація які еволюціонували в часі, відображали великі зміни в суспільстві, 
культурі та знаннях. Для епохи Античності, свобода розумілась як відсутність 
рабського статусу, Середньовіччя - свобода волі пов’язана з релігійними догмами, 
Відродження дарувало нове значення, як можливість людині безперешкодно 
формувати та розвивати свої здібності. Новий час розвивав  ідею природнього права 
та свободи, внаслідок яких був зароджений - лібералізм. Просвітництво - як необхідна 
умова для щастя та прогресу людства. Німецька класична філософія - зв’язок свободи, 
моралі та розума. Свобода як процес самопізнання та самореалізації. XIX століття - 
ідея свободи та демократії розширили свій вплив, внаслідок чого були концепції 
пов’язані з економічною емансипацією з боку марксистів, та дискусії про свободу волі 
та відповідальності від таких філософів як Шопенгауер та К’єркегор. 
Г. Сковорода та Т. Шевченко хоч і мали деякі принципові відмінності, проте вони 
зробили неоціненний внесок у розвиток української думки про свободу. Їхні твори й 
досі актуальні, тому що, вони порушують вічні питання про сенс життя, людську 
природу та прагнення до свободи. Історія філософії містить інші концепцій та 
інтерпретацій свободи, яких за  одну роботу не висвітлити. Однак, деяких головних 
персон які формували поняття свободи, достатньо для того щоб зрозуміти, що свобода 
- це багатогранне поняття, яке формувалось історично та відображає наше людське 
життя. 
 
 
  
2. Взаємозв’язок права та культури виразу свободи 
 
2.1 Правовий вираз свободи 
Право на свободу думки та слова, а також на вільне вираження своїх поглядів і 
переконань, є одним з основних прав людини і громадянина, закріпленим у розділі 
другому Конституції України. Це право є фундаментальною основою демократичного 
суспільства і критично важливою умовою для його розвитку. Його значення для 
самореалізації особистості неможливо переоцінити. “Демократичне суспільство” 
складається з різноманітності поглядів, толерантності і т.п. Людина як соціальна істота 
має потребу ділитися своїми думками, поглядами та переконаннями, знаючи, що хтось 
їх почує, особливо якщо ці думки є критичними або суперечать загальновизнаним 
нормам. Лише через обмін різними думками та поглядами, часто суперечливими, ми 
можемо досягти істини. 
Проголосивши в статті 34 Конституції України, що кожному гарантується право 
на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, Україна 
взяла на себе зобов’язання забезпечити вказане право. Це зобов’язання передбачає 
створення умов, за яких громадяни можуть вільно обмінюватися інформацією, 
висловлювати свої думки і брати участь у громадському та політичному житті без 
страху переслідування чи дискримінації. 
У контексті міжнародного права, Україна повинна дотримуватися стандартів і 
зобов’язань, визначених у таких документах, як Загальна декларація прав людини, 
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Європейська конвенція з 
прав людини. Більш поглиблинено пройдемо по цим документам, які забезпечують 
законодавчі та інституційні механізми для захисту прав людини. 
Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 
грудня 1948 року, є фундаментальним документом, що визначає права і свободи кожної 
людини незалежно від національності, статі, місця проживання, етнічного походження, 
кольору шкіри, релігії, мови або будь-якого іншого статусу. Декларація складається з 
30 статей, які встановлюють загальні принципи прав людини та основоположні 
свободи, серед яких свобода вислову та політична активність займає домінуючу роль.  
Свобода вислову є одним із наріжних каменів демократичного суспільства. Це 
право закріплено в статті 19 декларації, яка проголошує: "Кожна людина має право на 
свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно 
дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, отримувати та поширювати 
інформацію й ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів." [10]. Це 
положення підкреслює, що свобода вислову включає не лише право виражати свої 
думки, але й свободу шукати та отримувати інформацію. Однак, у цій статі, в 
українському перекладі є помилка, а саме у терміні “виявлення” замість “вираження”. 
Якщо порівнювати з аналогічним англійським текстом декларакції, то це буде вкрай 
помітно “Everyone has the right to freedom of opinion and expression” [35].  
Політична активність, яка включає участь у виборах, громадських обговореннях, 
протестах та інших формах політичної участі, безпосередньо пов’язана зі свободою 
вислову. Стаття 21 у декларації  проголошує: "Кожна людина має право брати участь 
в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників." 
[10]. Зазначене право включає можливість вільно обговорювати політичні питання, 
висловлювати свою думку щодо дій уряду, брати участь у формуванні громадської 
думки та впливати на політичні рішення. 
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (далі - МПГПП), 
прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року та набрав чинності 23 
березня 1976 року. МПГПП розширює та конкретизує положення Загальної декларації 
прав людини, встановлюючи юридичні зобов’язання для держав-учасниць щодо 
захисту громадянських і політичних прав своїх громадян. Пакт складається з 
преамбули та 53 статей, які охоплюють широкий спектр прав. 
Свобода вислову є фундаментальним правом, і в статті 19 МПГПП це 
проголошується:  
 “1. Кожна людина має право безперешкодно дотримуватися своїх поглядів. 
 Кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає 
свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від 
державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм 
вираження чи  іншими способами на свій вибір. 
3. Користування передбаченими в пункті 2 цієї статті правами накладає особливі 
обов’язки і особливу відповідальність. Воно може бути, отже, пов’язане з певними 
обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними: 
 а) для поважання прав і репутації інших осіб; 
 b) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи 
моральності населення.” [18].  
Це положення ґрунтується не тільки правом на свободу вислову, але й 
відповідальністю та можливими обмеженнями, які мають бути законними та 
обґрунтованими. 
МПГПП у своїй статті 25 захищає право на політичну активність: 
"Кожний громадянин має без будь-якої дискримінації і без необґрунтованих 
обмежень право і можливість: 
(a) брати участь у веденні державних справ, безпосередньо або через вільно 
обраних представників; 
(b) голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які 
проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні 
і забезпечують вільне волевиявлення виборців; 
(c) мати доступ на загальних умовах рівності до державної служби своєї країни." 
[18]. Це положення гарантує участь громадян у політичному житті, що включає право 
обирати і бути обраним, а також брати участь у державних справах. 
Перейдемо до Європейської конвенції з прав людини (далі - ЄКПЛ), офіційно та 
більш відома як Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Ця 
конвекція є основним правовим документом Ради Європи, який був підписаний у 1950 
році та набрав чинності у 1953 році. Вона встановлює широкий спектр прав і свобод, 
а також механізм їх захисту, який включає створення Європейського суду з прав 
людини. ЄКПЛ стала основою для розробки багатьох національних законодавств щодо 
прав людини і є важливим інструментом для захисту свободи слова та політики. 
Стаття 10 Конвенції проголошує:  
"1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу 
дотримуватися своєї думки, отримувати і передавати інформацію та ідеї без втручання 
органів державної влади і незалежно від державних кордонів. Ця стаття не 
перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності телерадіомовних 
підприємств, кіно- чи телевізійних підприємств. 
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і 
відповідальністю, може бути підлягати певним формальностям, умовам, обмеженням 
або санкціям, які передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві 
в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, 
для запобігання заворушенням або злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для 
захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню 
конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і неупередженості 
правосуддя." [15].  
Важливість свободи вислову в демократичному суспільстві та встановлення 
можливих обмежень, які повинні бути законними і необхідними в інтересах 
суспільства, саме про це говориться в цьому положенні. 
Слідом їде 11 стаття Декларації, яка каже про гарантування свободи зібрань та 
об’єднань:  
"1. Кожен має право на свободу мирних зібрань і на свободу асоціації з іншими, 
включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх 
інтересів. 
2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, крім тих, що 
встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах 
національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням або злочинам, 
для охорони здоров’я або моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття 
не перешкоджає введенню законних обмежень на користування цими правами 
особами, які входять до складу збройних сил, поліції або державної адміністрації." 
[15]. В цьому положенні їде забезпечення фундаментального права на зібрання та 
об’єднання. Якщо казати простіше, то зміст складається з: свободи мати свої погляди; 
свободи отримувати інформацію та ідеї; свободи передавати інформацію та ідеї. 
В статті 32 ЄКПЛ зазначено діяльність Європейського суду з прав людини (далі 
- ЄСПЛ): “Юрисдикція Суду поширюється на всі питання тлумачення і застосування 
Конвенції та Протоколів до неї, подані йому на розгляд згідно зі статтями 33, 34, 46 і 
47.” [15].  
З’ясувавши зміст права на свободу вираження, закладений у основних 
міжнародних стандартах з прав людини, можемо повернутися до аналізу Основного 
Закону нашої держави. Конституція України прямо не визначає всі правові можливості, 
що становлять зміст права на свободу думки і слова, а також на вільне вираження своїх 
поглядів і переконань. Однак, це зовсім не означає, що такі можливості відсутні у 
національному законодавстві. Національні правові акти та практика застосування 
законів в Україні містять положення, які розкривають ці права, забезпечуючи їх 
реалізацію та захист у межах правової системи нашої держави.  
Так, наприклад, виходячи зі змісту ч. 9 ст. 72 Закону України “Про вибори 
народних депутатів України”, яка передбачає, що впродовж 10 хвилин до і після теле-, 
радіотрансляції передвиборної агітаційної теле-, радіопрограми партії, кандидата у 
депутати забороняється на тому ж каналі мовлення в будь-якій формі коментувати чи 
оцінювати зміст передвиборної агітаційної програми, дії партії, кандидатів у депутати 
[22]. Конституція України непрямо зазначає що від держави є забезпечення та 
можливість формувати вільну, без жодного впливу власну думку, свої погляди і 
переконання щодо кандидата у депутати або політичної партії. Цей потенціал 
забезпечується тим, що протягом певного часу після перегляду чи прослуховування 
передвиборної програми людина може самостійно сформувати свою думку без впливу 
коментарів або оціночних суджень інших осіб. Це, своєю чергою, забезпечує 
можливість активно брати участь у політичній дискусії та відстоювати свою позицію 
та переконання. 
Можливість законодавчого обмеження свободи слова передбачена частиною 3 
статті 34 Конституції України [14]. Згідно з нею, підставами для таких обмежень є: 
інтереси національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з 
метою запобігання заворушенням чи злочинам, охорона здоров’я населення, захист 
репутації або прав інших людей, запобігання розголошенню конфіденційної 
інформації, підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Законодавча 
конструкція цієї норми не допускає розширювального тлумачення, тобто перелік 
підстав для обмеження свободи слова є чітко визначеним і не може бути довільно 
доповнений. Це гарантує право кожного вільно аналізувати, оприлюднювати та 
відстоювати свою позицію з будь-яких питань, межі якої визначаються загальним 
принципом «Права і свободи людини закінчуються там, де починаються права і 
свободи інших». 
Звісно, додамо більше деталей щодо статей Конституції України, які стосуються 
свободи слова та політичної активності. 
В Статті 36, зазначається аспект політики: 
“1. Громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та 
громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення 
політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. 
2. Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі 
громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише 
громадяни України. 
3. Усі об’єднання громадян рівні перед законом. 
4. Обмеження щодо членства у політичних партіях і громадських організаціях 
встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.” [14]. Громадянам 
України надається право об’єднуватися в політичні партії та громадські організації, 
що є важливим для активної участі у політичному житті країни. Політичні партії 
відіграють ключову роль у формуванні політичної волі громадян і їх участі у виборах.  
Стаття 38 прописано про участь в управлінні державними справами: 
“Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у 
всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до 
органів державної влади та органів місцевого самоврядування.” [14]. Ця стаття 
гарантує громадянам право на участь у державному управлінні, що включає участь у 
референдумах і виборах. Це право є основою для демократії, оскільки забезпечує, що 
громадяни можуть впливати на рішення, які приймаються на державному та 
місцевому рівнях. 
Стаття 39 стосується мирних зібрань: “Громадяни мають право збиратися мирно, 
без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких 
завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.” 
[14]. Cтаття закріплює право на проведення мирних зібрань, що включає збори, 
мітинги, походи і демонстрації. Це право є важливим засобом для висловлення 
громадянської позиції та участі у політичному житті. 
В Статті 40 Конституції України про Право на звернення до органів влади, каже 
про те що: ”Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові 
звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого 
самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути 
звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.” [14]. 
Гарантується право громадян на звернення до органів влади. Цим правом 
можливість забезпечення громадянам висловлювати свої думки, проблеми і 
пропозиції безпосередньо державним органам і отримувати від них відповідь. 
В цілому, Конституція України забезпечує широкий спектр прав і свобод, що 
сприяють активній громадській і політичній участі. Право на свободу слова, свободу 
об’єднань, участь у виборах і референдумах, а також право на мирні зібрання і 
звернення до органів влади. Це створює фундамент для демократичного суспільства, 
де кожен громадянин має можливість впливати на політичні процеси і розвиток 
держави. 
Таким чином, свобода думки і слова, а також вільне вираження своїх поглядів і 
переконань є не лише правами, закріпленими в Конституції України та міжнародних 
правових актах, але й необхідними умовами для розвитку суспільства і політичної 
активності. З огляду на це, важливо розглянути наступний аспект, який безпосередньо 
впливає на реалізацію цих прав і свобод, а саме політичну культуру. Від її рівня 
залежать стабільність суспільства, ефективність політичних процесів та загальний 
добробут громадян. Перейдемо до аналізу "Політичної культури”. 
 
2.2 Політична культура: фундамент суспільства і політики 
Політична культура та культура політики відіграють ключову роль у 
функціонуванні будь-якого суспільства. Політична культура - це сукупність цінностей, 
норм, переконань та зразків поведінки, які визначають ставлення людей до політики 
та їхню взаємодію з владою. Вона формується протягом століть під впливом 
історичних подій, культурних традицій та соціально-економічних факторів.  
Вплив який надається політичній культурі є різноманітним. Вона впливає на 
поведінку людей (визначає рівень політичної активності та участі громадян у 
політичному житті; формує ставлення до влади, інституцій та політичних лідерів; 
впливає на сприйняття політичних подій та інформації), організацій (визначає стиль 
роботи політичних партій, громадських організацій та інших інституцій; впливає на 
прийняття рішень та реалізацію політики; формує корпоративну культуру та цінності 
організацій), політичним системам та режимам (визначає стійкість та легітимність 
політичних систем; впливає на характер та динаміку політичних реформ; сприяє або, 
навпаки, заважає демократичному розвитку). Якщо казати простіше - це визначення 
своїх цінностей в політичному житті суспільства. Це принципи, ідеали, 
справедливість, добро та зло. В цілому, все те що формує поведінку індивіда, групи, 
соціуму. Однак, як зазначає М. Точицький “...байдужість людей до громадських справ 
найчастіше й слугує зручним інструментом для розбудови гібридних форм політико-
владних відносин” [31, с. 25]. Байдужість громадян до суспільних справ є головною з 
проблем, що може призвести до негативних наслідків. Громадяни такого світогляду не 
беруть участі в політичному житті, не формують власні політичні погляди та не 
контролюють владу. Це створює сприятливі умови для формування гібридних 
політико-владних відносин, де влада опирається на обмежене коло людей, а інтереси 
більшості населення ігноруються. Щоб подолати цю байдужість до суспільних справ, 
необхідно формувати політичну культуру, засновану на демократичних цінностях. До 
того ж, слід навчати людей критично мислити, розвивати власні політичні погляди та 
активно брати участь у політичному житті. 
Після здобуття незалежності Україна розпочала процес відродження української 
політичної культури, який досі залишається тривалим і складним. радянський союз 
здійснював значну деструктивну діяльність, що негативно вплинула на нашу культуру. 
І.Поліщук зазначав цей аспект “політична культура поневоленої нації дедалі більше 
характеризувалася конформізмом, забуттям власних традицій і символів, насиченням 
суспільної свідомості та суспільних відносин чужоземними цінностями й нормами, 
посиленням аморальних проявів та рабської психології. Тобто за цей період часу 
ментальність нації, яка тривалий час не мала власної державності і перебувала в неволі, 
серйозно деформувалася” [20, c. 139-140]. Щоб подолати деформації, що виникли в ті 
часи, необхідно формувати в суспільстві політичну культуру, в основі якої буде 
реалізовано демократичні цінності. 
Поняття політична культура з погляду ролі володаря/зберігача та засновника, в 
своїй роботі Є. Головаха поділив їх на “політичну культуру українського народу” та 
“політична культура народу України”. Перший відноситься до українського етносу, 
другий - громадяни України, незалежно від етнічної приналежності. Науковець 
зазначає що політична культура народу: “є найбільш стабільним феноменом 
політичного життя того чи того етносу, незалежно від того, чи існує етнос як нація, що 
має розгорнуті форми соціально-економічної та політичної організації, або як 
населення регіону, що існує у межах держави, створеної іншим етносом” [5, с. 28]. 
Коли ми говоримо про політичну культуру українського народу, ми маємо на 
увазі політичну культуру етнічної української нації, яка розвивалася протягом її історії. 
Є. Головаха наголошує, що ця культура є найбільш стабільним аспектом політичного 
життя українського народу. З іншого боку, політична культура народу України 
відображає політичну культуру всіх громадян української держави. Вона менш 
стабільна, ніж політична культура українського народу, оскільки вона залежить від 
різних факторів, таких як політична ситуація в країні, діяльність політичних інститутів, 
рівень освіти населення і таке інше. Важливо відзначити, що політична культура 
українського народу в цілому відрізняється високим рівнем патріотизму та 
національної ідентичності, вірою в необхідність демократичних перетворень, а також 
недовірою до політичних інститутів та політиків. Політична культура українського 
народу формується і еволюціонує під впливом різноманітних факторів, зокрема історії 
та культури України, існуючого політичного режиму та поточної політичної ситуації в 
країні, а також соціально-економічного розвитку. Крім того, важливу роль відіграють 
зовнішні впливи, глобалізація, інтеграція в міжнародні організації та взаємодія з 
іншими державами. 
Є. Головаха стверджує, що політичні орієнтації не можуть повністю описати 
політичну культуру як національну, оскільки вони не відображають всіх аспектів 
політичної культури. Політичну культуру також формують такі фактори, як цінності, 
норми, традиції, менталітет і т.д. Наприклад, політична культура українського народу 
відрізняється такими цінностями, як свобода, справедливість, рівність, патріотизм. 
Вони  відображають цінності які формують національну ідею українського народу. 
Вони визначають ставлення людей до політики та політичного процесу. Політична 
культура очевидно також формується під впливом норм, таких як демократія, 
законність, соціальна справедливість і т.п. Ці норми є регуляторами політичної 
поведінки людей. 
Узагальнюючи вище зазначене політична культура народу України є 
комплексним і багатомірним феноменом, який випливає внаслідок різних факторів.  
О. Бабкіна та В. Горбатенко вказують, що “політична культура громадянського 
суспільства характеризується єдністю громадянських прав і обов’язків та пріоритетом 
прав і свобод людини в державі. Основними її складовими є рівень політичної 
свідомості, політичної діяльності та поведінки соціальних суб’єктів” [21, с. 316]. 
А. Дженусов у своїх наукових дослідженнях доводить, що «структура 
політичної культури суспільства багаторівнева: рівень освіти населення і можливість 
її отримання, гуманістична спрямованість політичної соціалізації; ефективність 
вирішення політичними інститутами, урядом питань задоволення потреб населення; 
свобода в розповсюдженні та отриманні різноманітної політичної інформації; ідеали і 
цілі суспільства, різних соціальних груп, уряду та їх узгодження; наявність реальної 
можливості для всіх громадян брати участь в політичному житті, наявність 
конкуруючих політичних партій з багаторічним досвідом роботи; захищеність 
населення від свавілля влади, зазіхань злочинців; наявність легальних можливостей 
для населення регулярно контролювати і змінювати владу шляхом виборів, якщо 
остання не реалізує належним чином суспільні інтереси; дотримання етики, моралі 
суб’єктами політики» [8, с. 116].  
Виділені А. Дженусовим фактори відіграють ключову роль у розумінні 
структури політичної культури суспільства. Вони охоплюють різноманітні аспекти 
політичної культури, підкреслюючи її унікальні риси та характеристики. До цих 
факторів можна також додати значення медіа та інформаційного простору, роль освіти 
в формуванні політичної свідомості, а також вплив міжнародних відносин і 
глобальних процесів, що формують політичну культуру національного рівня. 
Політична культура, подібно до загальної культури, є стабільною системою. Ця 
основоположна властивість дозволяє культурі виконувати одну з ключових ролей - 
забезпечувати соціальну спадкоємність, яка в свою чергу гарантує еволюційний 
розвиток суспільства. В сучасному світі наблюдається збільшення інтересу до питань 
політичної культури, що обумовлено соціокультурними та геополітичними змінами, 
розширенням міжнародних зв’язків, зростанням ролі свідомого та відповідального 
вибору цілей та засобів трансформаційної діяльності. Військові конфлікти, 
загострення ідеологічних, релігійних та етнічних протиріч також сприяли зростанню 
інтересу до цієї теми. 
З 2022 року Україна стикається з новими викликами та загрозами від росії, і 
тепер країна перебуває в умовах війни. Образ держави, її репутація в світі та 
міжнародний авторитет в значній мірі формуються на основі культурних досягнень, 
інтенсивності культурних зв’язків з іншими країнами, рівня участі в міжнародному 
культурному обміні та ступеня культурного розвитку. Використання культурного 
потенціалу на світовій арені надає унікальні можливості для створення позитивного 
образу нації та держави, що в кінцевому підсумку сприяє вирішенню політичних 
проблем. 
Сьогодні питання про національну культурну політику, яка є одним з важливих 
елементів системної картини держави, для України набуває особливої актуальності і 
вимагає ретельного концептуального опрацювання. Дослідження політичної культури 
суспільства дозволяє глибше осмислити причини невдач у функціонуванні політичної 
системи, деяких реформ та інших масштабних соціальних перетворень. Це дає 
можливість краще зрозуміти мотиви політичної поведінки громадян і прийняття 
політичних рішень державними керівниками, а також причини численних і 
різноманітних політичних конфліктів, які неможливо пояснити тільки боротьбою за 
владу. 
Крім того, важливо врахувати роль освіти та інформаційного простору у 
формуванні політичної свідомості, а також вплив зовнішніх факторів, таких як 
інтеграція в міжнародні організації та взаємодія з іншими державами. Зростання 
громадянської активності та участь у суспільних рухах значно впливають на політичну 
культуру, сприяючи її адаптації до сучасних викликів і змін.  
Процес формування політичної культури відбувається головним чином під 
впливом політичного життя, конкретних режимів і політичних систем. Чим 
демократичніші ці системи, тим вищий рівень політичної культури громадян. За таких 
умов виховний процес проходить об’єктивно. Однак, незважаючи на це, необхідні 
цілеспрямовані заходи та засоби: демократична система освіти і політичної освіти, 
змістовна робота засобів масової інформації, високий духовний рівень мистецтва і 
літератури, конструктивний вплив на маси з боку партійних і непартійних об’єднань, 
творчий розвиток гуманітарних наук та інші заходи. 
Порівняльний аналіз сучасного стану політичної культури може допомогти 
зрозуміти, як різні суспільства сприймають і взаємодіють з політичною владою. І. 
Цурканова та Т. Радкевич в своїй роботі зазнчають такі аспекти:  
“1) Політична участь у виборах та громадських обговореннях (підписання 
петицій тощо). 
2) Довіра до політичної системи, тобто рівень довіри громадян до політичних 
інститутів, таких як уряд, парламент, суди. Чи вірять люди, що їхні владні органи діють 
в їх інтересах? 
3) Залученість та зацікавленість молоді у політиці та чи беруть вони активну 
участь у політичних процесах. 
4) Соціальні рухи й активізм. 
5) Медіа та інформаційна культура. 
6) Політична освіта. 
7) Цінності та ідеології та як вони впливають на політичні вибори. 
8) Громадянське суспільство. 
9) Міжнаціональні відносини. Тут мається на увазі те, які взаємини між різними 
етнічними та культурними групами впливають на політичну ситуацію. 
10) Зовнішньополітичні позиції, тобто ставлення суспільства до 
зовнішньополітичних питань та відносин з іншими країнами.” [28, c.12]. 
Порівняльний аналіз дозволить виявити як схожі, так і відмінні риси, а також 
окреслити можливі шляхи для майбутнього розвитку політичної культури та 
політичної поведінки в конкретних суспільствах. Аналіз допоможе зрозуміти, які 
аспекти політичної культури сприяють стабільності та прогресу, і де можуть бути 
необхідні зміни або вдосконалення.  
На основі аналізу ми дійшли висновку, що поняття "політична культура" і 
"культура політики" мають багато спільного, проте не є тотожними. Головна 
відмінність між ними полягає в тому, що політична культура відображає загальні 
політичні настрої та традиції суспільства, тоді як культура політики відображає 
конкретні політичні практики та поведінку політиків. 
Політична культура є стійким та ширшим поняттям, ніж культура політики. 
Перша, формується історично, тобто тривала і стійка до змін та має не тільки політичні 
норми, стереотипи, цінності а й політичну свідомість, участь, активність. Друга, 
залежить від політики тут і зараз, та має адаптивний характер. 
Майбутнє України знаходиться в руках її молоді. Саме це юне покоління, 
сповнене енергії, амбіцій та свіжих ідей, має стати рушієм змін та творцем нового, 
кращого світу. В наступному блоці, піде розмова саме про них! 
 
2.3 Політична активність молоді (на прикладі соціологічного дослідження 
молоді м. Черкаси) 
Молодь дійсно відіграє ключову роль у розвитку суспільства, будучи джерелом 
креативних ідей, новаторських проектів та прагнення до змін. Молодь завжди була 
генератором інновацій. Вони мислять нестандартно, відкривають нові можливості та 
розробляють ідеї, здатні змінити світ. Молодь є активним суб’єктом суспільно-
політичної діяльності, беручи участь у протестах, обговорюючи важливі питання та 
впливаючи на прийняття рішень. 
Молодь має підтримуватись не лише від родини, але й від держави та 
суспільства загалом. Їхні потреби та проблеми повинні враховуватися при формуванні 
політики та розвитку суспільства. Виховання нового покоління повинно 
здійснюватися з урахуванням конкретної соціальної, політичної та економічної 
ситуації, забезпечуючи молодь якостями, що відповідають вимогам сучасного 
суспільства. Молодь також повинна співпрацювати з іншими групами населення, 
включаючи старші покоління, для досягнення спільних цілей. У рамках цього 
дослідження ми звернулися до молоді Черкас з метою з’ясування їхнього ставлення до 
політичного життя, рівня зацікавленості у суспільних питаннях, а також активності у 
різних сферах громадського життя. Результати цього опитування допоможуть нам 
краще зрозуміти динаміку громадсько-політичних процесів у нашому регіоні, виявити 
тенденції та проблеми, що хвилюють молодь, а також окреслити можливості для 
покращення співпраці між громадою та органами влади. Зокрема, ми плануємо 
визначити, які саме питання викликають найбільше занепокоєння серед молоді, і як 
влада може ефективніше реагувати на їхні потреби та інтереси. Це дослідження також 
сприятиме розробці ініціатив, спрямованих на підвищення залученості молоді до 
громадського та політичного життя. 
Рисунок. 2.1 (Стать молоді віком від 18-25 років) 
Графік відображає розподіл респондентів за статтю. Загалом в опитуванні взяли 
участь 112 осіб. З них 69 респондентів (61,6%) були жінками, 42 респонденти (37,5%) 
були чоловіками, а 1 респондент (0,9%) вказав на іншу стать. Такий розподіл дозволяє 
нам аналізувати дані з урахуванням гендерного аспекту та враховувати різноманітність 
поглядів і досвіду серед респондентів. 
Рисунок. 2.2 (Чи брали ви участь у яких-небудь громадянських заходах в Черкасах за 
останній рік?) 
З опитування щодо участі в громадських заходах у Черкасах за останній рік 
виявлено такі результати. Із загальної кількості 112 респондентів лише 24 особи 
(21,4%) брали участь у таких заходах. Значна більшість, а саме 81 особа (72,3%), 
відповіла, що не брала участі в жодних громадських заходах протягом останнього року. 
Крім того, 7 респондентів (6,3%) не змогли згадати, чи брали участь у подібних 
заходах. Ці дані підкреслюють низький рівень громадської активності серед опитаних 
і вказують на потребу в заходах, які б стимулювали та залучали більше мешканців до 
участі в громадському житті міста. 
Рисунок. 2.3 (Як ви оцінюєте рівень громадсько-політичної активності у Черкасах?) 
Щодо оцінки рівня громадсько-політичної активності в Черкасах, були отримані 
такі результати: 86 респондентів (76,8%) оцінили рівень громадсько-політичної 
активності як середній, 19 осіб (17,0%) вважають його низьким, а лише 7 респондентів 
(6,3%) оцінюють рівень активності як високий. Дані свідчать про те, що більшість 
опитаних сприймають громадсько-політичну активність у місті як помірну, що може 
вказувати на наявність потенціалу для покращення та активізації залучення громадян 
у політичне та суспільне життя. Це підкреслює важливість впровадження ініціатив, 
спрямованих на підвищення обізнаності та мотивації мешканців до активної участі в 
громадських і політичних процесах. 
Рисунок. 2.4 (Як ви оцінюєте роботу громадських організацій у Черкасах з питань 
політики та суспільства?) 
Щодо ефективності роботи громадських організацій у Черкасах з питань 
політики та суспільства респонденти дали такі результати: 7 респондентів (6,3%) 
вважають роботу ефективною, 38 осіб (33,9%) оцінили її як середню, 22 респонденти 
(19,6%) вважають її неефективною, а 45 осіб (40,2%) не змогли визначити, як оцінити 
роботу цих організацій. Це може свідчати про те, що значна частина населення має 
певні сумніви щодо ефективності діяльності громадських організацій, що може 
вказувати на необхідність підвищення прозорості та комунікації цих організацій з 
молодю та спільнотою. 
Рисунок. 2.5 (Які конкретні види діяльності в сфері громадсько-політичної 
активності вас цікавлять найбільше?) 
Результати опитування щодо різних видів громадської активності серед 
респондентів показали наступне: 
 - Участь у мітингах та акціях зазначили 46 респондентів (41,1%). 
 - Роботою в громадських організаціях займаються 62 особи (55,4%). 
 - Активну участь у виборчих процесах беруть 34 особи (30,4%). 
 - Публічною діяльністю у соціальних мережах займаються 44 особи 
 - Волонтерською діяльністю займаються 98 респондентів (87,5%). 
 - Лише одна особа (0,9%) зазначила, що хотіла би створити власну 
громадську організацію. 
 - Не беруть участі в жодній з перелічених активностей 2 особи (1,8%). 
Ці дані свідчать про високу залученість молоді в громадське життя, зокрема у 
волонтерську діяльність. Вони також демонструють різноманітність форм активності, 
включаючи участь у мітингах, роботу в громадських організаціях та публічну 
діяльність у соціальних мережах. Однак, створення власних організацій залишається 
рідкісним явищем, що може вказувати на потребу в підтримці та стимулюванні 
підприємництва у громадській сфері. 
Рисунок. 2.6 (Як ви оцінюєте залученість молоді до громадсько-політичної 
діяльності в Черкасах?) 
Ці результати свідчать, що більшість респондентів оцінюють залученість молоді 
до громадсько-політичної діяльності в Черкасах як середню. Проте значна частина 
респондентів вважає цей рівень низьким. Це вказує на наявність певних перешкод або 
бар’єрів, які стримують молодь від більш активної участі в громадському житті. 
Рисунок. 2.7 (Які форми ви вважаєте найефективнішими для спілкування та обміну 
інформацією між громадськістю та органами влади?) 
Результати опитування показали, що 61 респондент (54,5%) вважає соціальні 
мережі найефективнішою формою спілкування та обміну інформацією між 
громадськістю та органами влади. Громадські обговорення були обрані 20 
респондентами (17,9%), мітинги та протести — 21 респондентом (18,8%), а засідання 
громадських рад — лише 10 респондентами (8,9%). Виходячи з даних соціальні 
мережі є найбільш популярним і впливовим засобом комунікації для більшості 
опитаних. Це може бути пов’язано з їх доступністю, швидкістю розповсюдження 
інформації та можливістю активно взаємодіяти з великою аудиторією. Інші форми, 
такі як громадські обговорення, мітинги та засідання громадських рад, хоч і менш 
популярні, але також відіграють важливу роль у комунікації між громадськістю та 
владою. 
Рисунок. 2.8 (Чи відчуваєте ви, що ваша участь у громадсько-політичних подіях 
може вплинути на розвиток Черкас?) 
Багато респондентів вважають, що їхня участь у громадсько-політичних подіях 
може вплинути на розвиток Черкас. Проте деякі також висловлюють сумніви щодо 
можливості цього впливу або не відчувають явного впливу від своєї участі. Це 
свідчить про різноманітність думок та переконань серед мешканців і показує, що 
сприйняття власної ролі у громадських та політичних процесах може бути різним. 
Рисунок. 2.9 (Як ви отримуєте інформацію про громадсько-політичні події в 
Черкасах?) 
За даними, отриманими в опитуванні, видно, що переважна більшість 
респондентів (82.6%) отримує інформацію про громадсько-політичні події в Черкасах 
через соціальні мережі. Водночас, лише дуже мала частина опитаних користується 
іншими джерелами, такими як місцеві ЗМІ (8.9%) або звертається до знайомих та 
родичів (6.3%). Це вказує на зростання впливу соціальних мереж як основного засобу 
отримання інформації про громадські події, що може впливати на сприйняття та 
обговорення цих подій в громадському просторі. 
Рисунок. 2.10 (Чи відчуваєте ви підтримку від інших громадян у вашій громадсько-
політичній діяльності?) 
Залежить від ситуації: 72 респонденти (64.3%), Так: 22 особи (19.6%), Ні: 18 осіб 
(16.1%). Це свідчить про різноманітність сприйняття підтримки в громадській 
діяльності та підкреслює важливість контексту для багатьох людей у виявленні 
ступеня громадської підтримки. 
На запитання “Що, на вашу думку, можна зробити для підвищення рівня 
громадсько-політичної активності серед черкасців?”, відповіді такі: 
 - За збільшення рівня громадсько-політичної активності черкасців 
вважають важливим підвищення їхньої інформованості, участь у діалозі та співпрацю, 
а також залучення до різних видів громадської діяльності. (33.04%); 
 - Деякі вбачають використання соціальних мереж та місцевих блогерів як 
ефективний спосіб зацікавлення та мобілізації молоді. (8.04%); 
 - Інші рекомендують організовувати патріотично-виховні заходи для дітей 
та курси базової цивільної безпеки для дорослих, що сприятиме підвищенню 
активності громадян. (3.57%); 
 - Частка відповідей також вказує на важливість слухати потреби та 
інтереси суспільства, постійно удосконалювати та розвивати місто. (3.57%); 
 - Для багатьох ефективним способом підвищення активності є 
волонтерські програми та акції. (7.14%); 
 - Велика кількість (44.64%) опитаних не надали відповідь на це питання, 
що може свідчити про різноманітні погляди та підходи до цього питання серед 
громадськості. 
Результати опитування дали цінні відомості про громадсько-політичну 
активність мешканців Черкас. Виявлено, що жінки активніше беруть участь у 
громадських ініціативах, але чоловіки більш активні у певних сферах, таких як участь 
у виборах. Молодь також відзначається високою зацікавленістю у громадському житті, 
що є позитивним сигналом для міста. 
Проте, деякі аспекти, такі як взаємодія влади з громадою та робота громадських 
організацій, потребують удосконалення. Найбільший інтерес черкасців спрямований 
на волонтерство та роботу у громадських організаціях, що підтверджує їхню 
готовність активно допомагати у розвитку міста та суспільства. 
Для подальшого підвищення громадсько-політичної активності в місті, важливо 
залучати мешканців до діалогу та співпраці, забезпечуючи доступ до інформації та 
створюючи сприятливі умови для участі у вирішенні міських питань. 
 
Висновки до Розділу 2 
Отже, У цьому розділі ми комплексно дослідили взаємозв’язок між свободою 
вислову та політичною активністю, зокрема розглянули права на свободу думки і слова, 
значення політичної активності та роль молоді в цих процесах. 
По-перше, право на свободу думки і слова, закріплене в Конституції України та 
міжнародних правових актах, є фундаментальним принципом демократичного 
суспільства. Це право не тільки дозволяє індивідам вільно виражати свої погляди та 
переконання, але й забезпечує основу для розвитку суспільства шляхом відкритого 
обміну думками та інформацією. Застосування цього права сприяє прозорості та 
підзвітності влади, підтримує плюралізм та активну громадську дискусію. 
По-друге, «Політична культура» – це сукупність політичних цінностей, норм і 
стереотипів поведінки, характерних для певного суспільства. Вона визначає, як люди 
сприймають політику, беруть участь у політичному процесі та взаємодіють з 
політичними інститутами. 
«Культура політики» – це набір норм, цінностей, правил і стереотипів поведінки, 
властивих політичній еліті. Вона визначає, як політики сприймають політику, як 
поводяться в політичному житті та взаємодіють з іншими політичними акторами. 
По-третє, молодь відіграє ключову роль у формуванні політичного майбутнього 
країни. Молоді люди, з їхніми свіжими ідеями, ентузіазмом та прагненням до змін, є 
рушійною силою суспільних перетворень. 
  
3.  Свобода вислову 
 
3.1. Релігія та свобода: виклики сьогодення 
Релігія має значний вплив на суспільство, вона є важливим інституційним 
ресурсом у світовій політиці, виступає як сила, вона формує “порядок денний” 
регіональних та міжнародних відносин, впливає на рішення глобальних проблем і 
духовний потенціал людства. Сильний символізм релігійних систем мотивує, 
легітимізує діяльність суб’єктів та цілих спільнот, встановлює між ними лінії поділу, 
має справу з граничними сенсами людського існування. 
Однак, функціональність релігії не обмежується лише регулюванням конфліктів 
або участю в політичних процесах. Релігія відіграє роль суспільного комунікатора, 
суб’єкта соціального діалогу, громадянського регулятора та громадського актора. 
Діалог стає способом існування релігії в суспільствах з високим рівнем релігійної 
свободи, що може приймати форму міжрелігійного (міжконфесійного) і стати 
важливим фактором комунікації між релігіями та світом поза конфесіями. До 
недавнього часу в Україні не було значних скарг на обмеження релігійної свободи від 
міжнародних та вітчизняних експертів, науковців, урядових представників та 
релігійних лідерів. Однак війна, яка перервала звичайний ритм життя мільйонів 
українців, змінила цю ситуацію, порушивши відносини між державою, церквою, 
різними релігійними групами та суспільством в цілому. За 30 років незалежності 
України, свобода совісті та віросповідання були закріплені в Конституції та 
законодавстві країни. Кожній особі гарантується право вільно обирати свої духовні 
цінності, практикувати релігію, спілкуватися в релігійних громадах та виконувати 
релігійні обряди. Однак війна з Росією, що почалася у 2014 році, серйозно підірвала 
ці свободи, особливо в тимчасово окупованих районах, де релігійні громади 
потребують особливого захисту. 
Це стосується передусім анексованого Криму, тимчасово окупованих територій 
Донецької та Луганської областей, а з 24.02.2022 - і інших регіонів України. Різні 
громадські, державні та релігійні організації, як національні, так і міжнародні, 
виявляють постійні порушення прав українських громадян, переслідування за 
релігійними мотивами та тиск на релігійні організації. Місцеві владні структури 
жорстко контролюють церкви та віросповідання, відмовляють у правах, застосовуючи 
російське законодавство. Це включає заборону цілих деномінацій, створення 
неможливих умов для релігійної діяльності та переслідування вірних та лідерів 
релігійних громад. 
З 24 лютого 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в 
Україну, на окупованих територіях спостерігається різке загострення репресій проти 
свободи віросповідання. Силові структури РФ почали частіше вдаватися до жорстоких 
дій проти релігійних лідерів, що супроводжується фізичним насильством, 
катуваннями, а в деяких випадках і вбивствами. Крім того, окупанти не щадять 
духовну спадщину українського народу. Ракетні удари, обстріли та грабежі релігійних 
споруд стали жахливою реальністю для багатьох вірян. Важливо підкреслити, що ці 
дії не мають жодного виправдання з військової точки зору, адже вони спрямовані не на 
воєнні об’єкти, а на духовні центри та релігійні символи, що мають величезну цінність 
для українців. 
На територіях України, які зараз перебувають під окупацією, російська влада 
активно реалізує свою імперіалістичну політику, яка ґрунтується на концепції “руского 
мира”. Окупаційні власті вводять заборону на українську літературу в бібліотеках і 
намагаються встановити контроль над релігійною сферою, примушуючи релігійні 
спільноти виправдовувати агресію Росії та підкорятися російським релігійним 
центрам. Вони також примушують українських релігійних лідерів до співпраці, 
використовуючи загрози та тортури. 
Російські ЗМІ та релігійні лідери, такі як московський патріарх Кіріл, єпископ 
Сергій Ряховський та мусульманські муфтії, виправдовують військову агресію проти 
України, стверджуючи, що вони захищають православних та російськомовних 
громадян східної України від “нацистів,  сатаністів і розкольників”. Однак, в результаті 
дій російської військової авіації та артилерії, релігійні споруди та їхні віруючі 
мешканці стають мішенями, незалежно від їхньої мови, віросповідання та етнічної 
приналежності. Масові руйнування, які можна спостерігати в таких містах, як Буча, 
Ірпінь, Святогірськ, Маріуполь, Харків та інші, свідчать про те, що росія готова 
знищити цілі міста та українську історичну та духовну спадщину, замість визнання 
права українського народу на самовизначення та суверенітет. 
Міжнародні центри відіграють важливу роль у відстеженні стану релігійної 
свободи в Україні та всьому світу. Сполучені Штати Америки є історичним 
захисником релігійної свободи, прийнявши в 1998 році спеціальний Закон про свободу 
віросповідання у світі. Вони активно взаємодіють з європейськими організаціями, 
регулярно відстежуючи стан релігійної свободи в різних країнах, зокрема в тих, що 
викликають особливу тривогу через порушення релігійних свобод. Вони також 
надають рекомендації щодо дотримання прав людини в контексті релігії та світогляду. 
Комісія зі свободи віросповідання щорічно подає звіт Конгресу США про стан 
релігійної свободи у світі. Крім аналізу ситуації з порушенням релігійних свобод в 
окремих країнах, комісія формулює політичні рекомендації для президента, 
державного секретаря та Конгресу, виходячи з юридично визначеного мандату та 
стандартів, викладених у Загальній декларації прав людини та інших міжнародних 
документах. 
HRWF (Human Rights Without Frontiers) — це організація, що діє в сфері захисту 
свободи релігії та переконань (FoRB). Основа її діяльності — міжнародні документи, 
які закріплюють право на свободу релігії, та вона послідовно виступає за це право в 
Україні. HRWF регулярно публікує інформацію про порушення свободи релігії, 
особливо на тимчасово окупованих територіях України, збирає та документує докази 
злочинів, включаючи воєнні злочини та порушення прав людини, та надає підтримку 
жертвам релігійних переслідувань. Організація сприяє діалогу та розумінню між 
різними релігійними групами в Україні, організовуючи заходи та конференції. HRWF 
також бере участь у боротьбі проти релігійної дискримінації та захищає свободу 
віросповідання. Також організація є активним членом Європейської платформи проти 
релігійної нетерпимості та дискримінації, а також членом дорадчої ради Платформи 
Європейського парламенту з секуляризму у політиці. Роль HRWF у збиранні та 
документуванні доказів злочинів Росії має значення для притягнення винних до 
відповідальності та підтримки мирного співіснування релігійних спільнот в Україні. 
Україна була відома як країна, де не було виявлено серйозних та постійних проблем у 
сфері релігійної свободи. Вона з’являлася у щорічних звітах лише як країна з 
окремими випадками порушення свободи совісті, а не як країна зі значними 
порушеннями. Однак, війна, особливо масштабне вторгнення росії, привело до нових 
викликів у цій області. Крім відомих загроз релігійній свободі, пов’язаних з 
порушеннями прав на тимчасово окупованих територіях України, зокрема в Криму, 
внаслідок зовнішніх факторів, національна політика внесла нові внутрішні проблеми. 
Ці проблеми, які довгий час були приховані, тепер визнаються як потенційні виклики 
для свободи віросповідання громадян України. 
Тривожні настрої західних експертів не пов’язані з систематичними 
порушеннями прав людини в анексованому Криму та тимчасово окупованих 
територіях, але і з обмеженнями та переслідуваннями різних релігійних груп, таких як 
УГКЦ, УПЦ КП, УАПЦ, протестантські церкви, мусульмани. Значний імпакт на ці 
настрої має з’явлення завдяки Православній Церкві України (ПЦУ), надання їй Томосу 
на автокефалію від Вселенського патріарха, зміни у канонічному статусі ПЦУ та УПЦ, 
а також зростання популярності ПЦУ та зменшення авторитету УПЦ. Ці аспекти 
посилюються також фактом сприяння Православної Церкви України з боку влади. 
Раніше УПЦ володіла домінуючим статусом, який вона використовувала для 
конкуренції з УПЦ КП та УАПЦ, але це не відповідало інтересам інших православних 
груп, і УПЦ не підтримувала їхню повну інтеграцію в вселенське православ’я. 
Навпаки, вона заважала їхнім правам та утискала їх. УПЦ відрізняється від ПЦУ 
своєю відкритістю до всіх православних церков та запрошенням їх об’єднатися, а УПЦ 
й досі вважає їх за розкольників та самосвятців. Попри втрату канонічності через 
проголошення незалежності від РПЦ МП, УПЦ не готова визнати інших як рівних. 
Останнім часом, під впливом росії та РПЦ, з’явилися заяви на адресу України, яку 
звинувачують у порушенні Конституції та Закону про свободу совісті. Однак, Україна 
не змінює закони, але деякі уточнення в законодавстві виникають через обставини 
війни. 
Аналізуючи перелік претензій до України з боку деяких зарубіжних експертів, 
можна побачити, що більшість з них стосується статусу УПЦ МП. Вони критикують 
Закон №2673-VIII, який змінив умови зміни юрисдикції (окремі громади можуть 
змінювати підпорядкування за згодою двох третин членів релігійної громади) та 
унормував право власності на культові споруди (храм переходить разом з громадою). 
Американські захисники релігійних свобод виступають за релігійний плюралізм, який, 
на їхню думку, знаходиться під загрозою через домінуючу роль, на яку претендує ПЦУ. 
Вони вбачають небезпеку в тому, що ПЦУ може (хоча наразі немає підстав для цього) 
домагатися виняткових прав у державному просторі, що призведе до дискримінації 
інших релігійних організацій. “Спроби дефаворитизувати УПЦ МП (експерти 
визнають факт фаворитизації, але засуджується не він, а позбавлення цієї церкви 
особливого статусу. — Авт.)  або  привілеювати  ПЦУ.  ...  переступлять  межу  
порушення  релігійних  прав” - зазначили експерти [34]. 
Важко пригадати аналогічні відгуки глобальної спільноти щодо домінування 
УПЦ до 2018 року, коли ця Церква використовувала свій статус у конкуренції з УПЦ 
КП та УАПЦ. Здається очевидним, що УПЦ не підтримувала своїх православних 
братів у їхньому бажанні стати повноправними членами вселенського православ’я. 
Навпаки, вона часто ставала на їхній шлях, обмежуючи права інших православних 
віруючих. На противагу відкритості ПЦУ до всіх православних церков і заклику до 
об’єднання в єдину помісну церкву, УПЦ все ще вважає всіх інших розкольниками та 
самосвятцями. Незважаючи на втрату канонічності через власне оголошення 
незалежності від РПЦ МП, УПЦ не готова стати однією з рівних і відмовитися від 
своєї звичайної позиції єдиноістинної та недоторканної церкви. 
Стаття 18 Загальної декларації прав людини, висунула сферу свободи совісті та 
віросповідання як право людини [10]. Воно було сформульовано в мирний час, а не 
під час війни. Війна радикально змінює реальність, прискорює всі процеси та виявляє 
приховані проблеми. Останнім часом, під впливом росії та РПЦ, з’являються 
обвинувачення на адресу України, яка, нібито, використовуючи війну та посилаючись 
на духовні загрози для України від тих релігійних організацій, чиї центри знаходяться 
в країні-агресорі, порушує Конституцію та Закон про свободу совісті, який гарантує 
всім громадянам свободу віросповідання незалежно від їхніх конфесій. 
Українська держава не змінює Конституцію та основний Закон про свободу 
совісті, не відмовляється від принципів державно-конфесійних відносин, викладених 
у цих документах. Однак нові обставини війни вимагають певних уточнень і 
роз’яснень, які втілюються в законодавчих ініціативах як окремих депутатів, так і 
державних органів влади. 
Ситуація навколо УПЦ МП є суперечливою і представляє складну дилему. 
Радикальна частина українського суспільства вимагає рішучих дій, зокрема зняття з 
реєстрації всіх громад УПЦ МП. УПЦ МП співпрацює з ворогом і тому її діяльність в 
Україні має бути припинена. Спільнота наполягає на люстрації кліриків, які 
співпрацюють з росією, і вважають, що такі клірики повинні бути покарані за свої дії. 
Підтримка таких радикальних дій ґрунтується на аргументах колабораціонізму, 
оскільки існують докази того, що деякі священнослужителі та миряни УПЦ МП 
співпрацювали з окупаційним режимом та російськими військами. УПЦ МП не 
засудила дії росії в Україні, а деякі її представники навіть висловили підтримку 
агресору. Дії деяких представників УПЦ МП розцінюються як небезпека для 
українського суспільства. 
Українська влада наголошує на відсутності дискримінації за вірою, 
підкреслюючи, що претензії висуваються не за віру, а за конкретні злочини, вчинені 
представниками УПЦ МП. Влада вживає заходів для захисту держави від злочинців, 
незалежно від їх релігійної приналежності, і має докази державної зради, 
розпалювання міжрелігійної ворожнечі та інших злочинів, вчинених деякими 
представниками УПЦ МП. 
Міжнародне сприйняття цієї ситуації теж неоднозначне. Українська влада 
вважає, що деякі зарубіжні експерти свідомо спотворюють інформацію про релігійну 
свободу в Україні, щоб представити владу як таку, що відступає від європейських 
цінностей прав людини. Ці експерти не звертають уваги на факти переслідувань 
мирних громадян України на окупованих територіях, до яких долучилися не лише 
священнослужителі, але й парафіяни УПЦ МП. 
Ситуація ускладнюється тим, що не всі клірики та віруючі УПЦ МП причетні до 
злочинів проти власного народу. Українське суспільство та держава повинні захистити 
себе від злочинців, але не дискримінувати тих, хто не винний. Деякі експерти 
вважають, що УПЦ МП з 2014 року використовується росією як інструмент гібридної 
війни проти України. УПЦ МП не змогла чітко визначити свою позицію у цій війні та 
не дистанціювалася від РПЦ. 
Конфліктний характер релігійних диспозицій та, як наслідок, заблокований 
діалог між релігіями можна пояснити різними ментальними тлумаченнями та 
неоднаковим сприйняттям одних і тих самих богословських джерел. 
Держава не прагне до посилення напруженості в державно-церковних 
відносинах, але не може ігнорувати присутність представників “русского міру” на 
своїй території, особливо в зонах військових дій, які працюють проти незалежної та 
суверенної держави та сіють розбрат серед населення під час війни. Такі дії держави 
не свідчать про переслідування за віру, оскільки держава не критикує віросповідання, 
політичні погляди чи ідеологічні пріоритети представників певного релігійного 
вчення, а лише їхні дії, які випливають з цих поглядів. У таких обставинах держава, 
опираючись на законодавство, зокрема щодо національної безпеки, має право 
припинити діяльність таких організацій та їхніх членів, не порушуючи при цьому 
свободу віросповідання, право на виконання обрядів і членство в організації. 
Держава визнає рівноправність різних, навіть альтернативних православних 
юрисдикцій. Вона має право вимагати від релігійних організацій, що діють в Україні, 
дотримання Конституції та законів, які гарантують свободу совісті та віросповідання, 
і забороняють будь-яку дискримінацію за релігійною ознакою. Закони повинні 
дотримуватися не тільки держава, але й громадяни та їхні об’єднання. Однак, УПЦ 
МП нехтує виконанням державних законів, зокрема Закону України 2662-VIII (про 
уточнення назви церков, керівні центри яких знаходяться в країні-агресорі), вважаючи 
його неприпустимим для УПЦ [11]. Варто зазначити, що дія цього закону 
поширювалася не тільки на УПЦ МП, але й на всі церкви, що підпорядковані 
керівникам у росії, охоплюючи п’ять напрямків та понад 12 тисяч організацій. 
Під кінець 2022 року, закон 2662-VIII став конституційним. Однак, дій які б 
почали реалізувати це рішення є, однак ефекту на цей момент немає. 
Українська влада з усією відповідальністю ставиться до можливих загроз 
релігійній свободі в країні. Незважаючи на уважне вивчення попереджень зарубіжних 
експертів, ми вважаємо їх надмірно алармістськими. 
Поширюються необґрунтовані звинувачення щодо переслідування віруючих в 
Україні, які не відповідають дійсності і шкодять іміджу країни. 
Україна не заперечує наявність релігійних громад УПЦ МП на своїй території. 
Проте держава вживає законних заходів лише проти тих представників цієї церкви, які 
вчинили злочини, такі як державна зрада, розпалювання міжрелігійної ворожнечі, 
замах на життя та здоров’я людей. 
Дії України у сфері свободи віросповідання відповідають принципам 
міжнародного права. Зокрема, держава забезпечує прозорість та недискримінаційний 
характер своїх дій у цій сфері, дотримання законів та чіткого визначення термінів, 
спрямування заходів на конкретні злочинні дії, а не на думки чи переконання, а також 
недопущення переслідування за релігійними мотивами. 
В наш час, коли бушує агресія з боку росії, релігія опинилася з тими питаннями 
які мають на меті знаходження свого діалогу на новий щабель. 
Загострення національної проблеми, актуалізації справедливості, добра і зла, 
ненасильства, етичних ділем, створення громадянської позиції та іншого. Україна 
покроково буде берегти права людини та організації пов’язаних з релігією. Українська 
влада не ставить під сумнів свободу віросповідання. Захист суверенітету та безпеки 
країни, а також забезпечення права на свободу віросповідання - це головна мета, яка 
має належати всім громадянам України. 
Свобода віросповідання є основною частиною демократичного суспільства, що 
гарантує кожному право вільно виражати свої релігійні переконання. Подібно до цього, 
свобода медіапростору є критично важливою для підтримки відкритого і прозорого 
суспільства, де інформація може вільно розповсюджуватися, а громадяни мають 
можливість отримувати різноманітні точки зору. Ці дві свободи тісно пов’язані між 
собою і сприяють розвитку громадянського суспільства та забезпеченню прав людини. 
Далі ми розглянемо значення свободи медіапростору та виклики, які стоять перед 
Україною у цьому контексті. 
 
3.2 Медіапростір: Політична арена та рушій свободи слова 
Демократизація правової держави відбувається тільки в контексті відкритого 
суспільства. Важливу роль у цьому процесі відіграє інформаційний прогрес, який 
сприяє розвитку незалежних ЗМІ, особливо Інтернету. Важливість вільного доступу 
до інформаційних ресурсів та можливості висловлювати власні погляди випливає як з 
природних прав людини, так і з необхідності реалізації принципу народовладдя. У 
цьому контексті, свобода висловлювання своїх думок і переконань визнається як 
фундаментальне право людини і громадянина, що підтверджується не тільки теорією 
конституційного права, але й численними міжнародними нормативно-правовими 
актами.  
Вплив на значення свободи думки був вперше підкреслений мислителями 
Нового часу та Просвітництва, особливо Джоном Локком. Він стверджував, що 
свобода думки тісно іде пліч-о-пліч з індивідуальним способом життя людини. Це 
насамперед стосується свободи вибору власних думок та переконань, які 
відображаються у зовнішніх проявах. З іншого боку, свобода слова є основою для 
створення активного громадянського суспільства. Доступ до інформації дозволяє 
громадянам більш повно та ефективно брати участь в управлінні державою, 
включаючи критику посадових осіб або їхньої політики. Виходячи з цього, демократія 
залежить від можливості громадян мати доступ до широкого спектру ідей, даних та 
поглядів. 
В нашому праві, є інститут який пов’язаний з регулюванням та обміном масової 
інформації. До цього інституту належить Конституція України, закони України, 
підзаконні акти та міжнародні акти, які забезпечують незалежне регулювання групи 
відносин, пов’язаних з виробництвом, поширенням, використанням, видозміненням 
та зберіганням інформації. 
Згідно з положеннями Конституції України, кожна особа має право на вільне 
збирання, зберігання, використання та розповсюдження інформації, незалежно від 
того, чи вона усна, письмова, чи в іншій формі - це їх власний вибір. В основі цього 
положення лежить принцип відкритості ЗМІ. Основний Закон у ч. 3 ст. 34 передбачає, 
що відповідне право може обмежуватись законом в інтересах національної безпеки, 
територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання 
заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації 
або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної 
конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя [14]. 
Ряд конституційних положень щодо діяльності ЗМІ стосується конкретних видів 
інформації. Зазначаючи ст. 57 Конституції в якій прописано що, кожному гарантується 
право знати свої права і обов’язки. 
Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки 
громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. 
Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, 
не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними [14].  
Конституція України також встановлює основоположні гарантії права на 
інформацію. Одна з них закріплена в ст. 32, згідно з якою кожен громадянин вправі 
ознайомлюватися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, 
установах та організаціях з відомостями про себе, які не становлять державну або іншу 
захищену законом таємницю. Кожному гарантується судовий захист права 
спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати 
вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і 
моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням 
такої недостовірної інформації. Ця гарантія наводить на думку, що вона вимагає 
заборони на збір, збереження, використання та розповсюдження даних про особу без 
її дозволу. [14]. 
Згадуючи про забезпечення відкритості, слід згадати і про вид інформації, 
пов’язаний зі станом навколишнього природного середовища та інших факторів, які 
безпосередньо впливають на здоров’я людини. Кожному гарантується право вільного 
доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів 
побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути 
засекречена. [14] 
Зазначені конституційні положення щодо свободи інформації розвиваються і 
конкретизуються у понад 110 нормативно-правових актах, таких як закони України, 
укази Президента та постанови Кабінету Міністрів. Сформована законодавча база 
надає кожному члену українського суспільства реальну можливість вільно 
дотримуватися своїх поглядів, а також вільно висловлювати і поширювати свої думки, 
ідеї та інформацію. 
Хоча право на інформацію часто вважається політичним правом, це питання є 
спірним. Право на самовираження, яке включає право на інформацію, є не лише 
політичним правом громадянина, але й природним особистим правом. Таким чином, 
право на інформацію, яке забезпечує свободу думки, є природним правом людини як 
члена суспільства від народження, а не тільки у контексті участі в політичному житті 
країни. Цю точку зору підтримує Європейський суд з прав людини, який вважає, що 
кожна людина може реалізувати своє право на інформацію незалежно від мети, будь 
то особистий інтерес, політична пропаганда, релігійна діяльність тощо. Всі ці аспекти 
є частинами права людини на самовираження. 
Інформація не є просто сукупністю даних, але вона виступає потужним засобом 
висловлення думок, який становить основу активного громадянського суспільства. 
Вона є каталізатором змін, інструментом нагляду за діями влади та механізмом захисту 
прав людини. Вона сприяє встановленню взаємозв’язку між владою та громадянами, 
сприяє розвитку демократії та допомагає в реалізації інших прав та свобод. У 
демократичному суспільстві влада повною мірою виражає волю народу, а її 
організація відповідає цій волі. Основою демократії є двосторонній зв’язок між 
владою та народом, завдяки якому вони можуть контролювати та впливати один на 
одного. Свобода інформації є ключовим елементом цього зв’язку. Свобода інформації 
не лише сприяє встановленню двостороннього зв’язку, але також задовольняє інші 
потреби людини, не обмежуючись лише політичною сферою. Вона включає права та 
свободи в сферах охорони здоров’я, культури, освіти та економіки. Забезпечення 
свободи інформації також пов’язане з гарантуванням права на свободу думки і слова, 
що є природнім правом кожної людини. Свобода слова має велике значення для життя 
суспільства, і держава зобов’язана гарантувати це право. Гарантії свободи слова 
включають нормативні, інституційні та процесуальні механізми, що забезпечують 
визнання, захист та реалізацію цієї важливої свободи. Конституційно-правові гарантії, 
ця група гарантії включає норми, закріплені в Конституції України та законах. Серед 
них: 
 Право на вільне збирання, зберігання, використання та поширення 
інформації у будь-якій формі. 
 Заборона цензури. 
 Обмеження на обіг конфіденційної інформації про особу. 
 Право на ознайомлення з відомостями про себе в органах державної влади 
та інших установах. 
 Право на вільний доступ та поширення інформації про стан довкілля, 
якість харчових продуктів тощо. [14]. 
Друга група гарантій – організаційно-правові. Безпосередньо на забезпечення 
свободи слова в Україні спрямована діяльність органів спеціальної компетенції. Серед 
них – Комітет Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації. До його 
компетенції належать питання державної політики у сфері інформації та 
інформаційної безпеки; забезпечення свободи слова; права громадян на інформацію; 
друковані, електронні ЗМІ та Інтернет; висвітлення діяльності Верховної Ради України; 
засади здійснення рекламної діяльності. Завдяки своїм повноваженням, цей орган є 
потужним інституційним гарантом права на свободу слова. Він може застосовувати 
нормотворчі, установчі та контрольні форми роботи, що дозволяє здійснювати 
ефективну, а не лише декларативну діяльність. Окрім Комітету, організаційно-
правовими гарантіями є також такі органи: Громадська рада з питань свободи слова та 
інформації, Державний комітет телебачення і радіомовлення України, Національна 
рада України з питань телебачення і радіомовлення, Уповноважений Верховної Ради 
України з прав людини. Всі ці органи діють на основі та для виконання положень, 
закріплених конституційним законодавством. Їхні функції як гарантів свободи слова 
випливають зі змісту нормативно-правових гарантій. 
Свобода думки і слова, а також свобода інформації гарантують створення в 
суспільстві клімату ідеологічного плюралізму і конкуренції інформаційних джерел. У 
ст. 15 Конституції України було запроваджено важливу гарантію свободи слова - 
заборона цензури. З цим правом пов’язана низка інших статей в Законі України: ст. 2 
Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”. Cт. 5 
Закону України “Про телебачення і радіомовлення” та ст. 24 “Про інформацію”. 
Закон України “Про інформацію” встановлює, що будь-яка інформація є 
відкритою, за винятком інформації з обмеженим доступом. Інформація з обмеженим 
доступом включає конфіденційну, таємну та службову інформацію. Цей закон 
забороняє збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної 
інформації про особу без її згоди, окрім випадків, передбачених законом, і лише в 
інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До 
конфіденційної інформації про фізичну особу відносяться дані про її національність, 
освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я. Крім цього, до 
конфіденційної інформації можуть включатися інші персональні дані, які 
визначаються законами України, зокрема інформація, що стосується професійної 
діяльності, фінансового стану або особистих контактних даних. Це забезпечує 
додатковий захист приватності та сприяє безпеці громадян в умовах цифрової ери. 
У нашому сучасному світі, де доступ до інформації стає все ширшим, роль 
медіапростору у формуванні суспільної думки та політичних процесів стає 
надзвичайно важливою. Це активне та динамічне середовище, де стикаються та 
переплітаються різні інтереси та ідеї. 
В контексті дослідження свободи слова та політичної активності, медіапростір 
виступає як платформа, на якій ці поняття тісно переплітаються та взаємодіють. З 
одного боку, свобода слова є основною передумовою для існування вільного та 
демократичного медіапростору. Вона забезпечує різноманітність поглядів, свободу 
висловлювання та критичне мислення, які є необхідними для здорового 
функціонування суспільства. 
В соціальному дослідженні яке було проведено Центром прав людини ZMINA в 
співпраці з Фондом “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва за підтримки 
Представництва Freedom House в Україні [3]. Було проведено глибокий аналіз з точки 
зору журналістів, які надають інформацію не щоденно, а щосекундно і від їх 
діяльності залежить життя суспільства. Були зачіплені такі аспекти: Які є виклики для 
свободи слова?; цензура та самоцензура; загроза життю; вплив правового регулювання 
та інше. 
Попри наявність недоліків, значних обмежень воєнного часу та вразливих місць, 
свобода слова зберігається навіть за таких умов. Більшість опитаних респондентів 
вважають, що в Україні існує свобода слова. 
Рисунок. 3.1 (Як би ви оцінили стан свободи в Україні?) 
“Опитані в рамках кількісного опитування журналісти оцінюють стан свободи 
слова в Україні у 6,4 бала за 10-бальною шкалою. Для порівняння: у 2019 році 
журналісти оцінювали стан свободи слова у 7,6 бала – після повномасштабного нападу 
Росії на Україну оцінка закономірно знизилася, одначе вона все ще показує, що 
журналісти позитивно сприймають можливість виконувати свою роботу в умовах 
війни.” [3, с. 16]. Східні регіони частіше висловлювалися негативно про рівень 
свободи слова. Проте була і частина тих, хто оцінювали рівень свободи слова 
позитивно, незважаючи на обставини спричинені війною. 
"Значна частина журналістів погоджується з тезою, що в умовах 
повномасштабної війни в Україні не може бути такої само свободи слова у її 
традиційному розумінні, яка була до російського вторгнення.” [3, с. 17]. Це очевидно, 
тому що приділяється більша увага саме до бойових дій та приплетених до неї 
важливих аспектів. Деяка частина журналістів змогла адаптуватись, і розповсюджує 
пропаганду на віру у перемогу та підняття бойового духу народу. 
“Якщо говорити загалом, то ситуація зі свободою слова та кількістю незалежних 
ЗМІ в цілому погіршилась не тільки через війну, а й через цілу низку обставин. Так, 
учасники фокус-групових досліджень відзначали, що спершу пандемія COVID-19 
суттєво вплинула на ринок медіа, а війна та спричинена нею криза ще більше вдарила 
по цілій низці медіа. Багато ЗМІ, особливо в регіонах, були змушені припинити 
працювати, оскільки не могли фінансово забезпечити свою діяльність.” [3, с. 18] 
Рисунок. 3.2 (З якими порушеннями свободи слова та інформації ви особисто 
зустрічалися з початку повномасштабного вторгнення?) 
Більшість опитаних журналістів у межах кількісного дослідження повідомили 
про порушення права на свободу слова та інформації у своїй діяльності після 24 
лютого 2022 року. Найчастіше журналісти стикалися з відмовами посадових осіб у 
наданні суспільно важливої інформації (51% опитаних), цензуруванням готових 
матеріалів або забороною публікації певної інформації (22%) та відмовами в 
акредитації (17%). Перші два порушення також лідирували під час опитування у 2019 
році, тоді як на третьому місці було замовлення завідомо неправдивої інформації з 
метою наклепу. [3, с. 19]. 
Рисунок. 3.3 (Як ви вважаєте, чи існує в Україні цензура ЗМІ?) 
В порівняні з показниками 2019 та 2023 року простежується те, що більшість 
журналістів вважали що цензура проявляється лише в певних ЗМІ (68%). В 2023 ці 
думки розділилися порівну між тим, що цензура є системою (26%) та те що вона існує 
як окремі випадки (31%) [3, с. 19]. 
Рисунок. 3.4 (Якщо ви вважаєте, що в Україні існує цензура, то переважно яка?) 
“Журналісти, які визнавали наявність цензури, найчастіше заявляли, що вона 
ведеться з боку різних органів державної чи місцевої влади, а також власників ЗМІ.“ [3, 
с. 19]. 
Рисунок. 3.5 (Які форми тиску використовувалися в вашій журналістській практиці 
при обґрунтуванні чи запровадженні цензури?) 
До форм тиску в журналістиці при обґрунтуванні чи запровадженні цензури 
вийшли такі результати: посилання на те, що “у нас війна” (57%), пояснення, що ”це 
в інтересах країни” (44%), а також пояснення, що ”така позиція не популярна у 
суспільстві” (29%) [3, с. 20]. 
 
Рисунок. 3.6 (Чи вважаєте ви, що Єдиний марафон, створений на початку війни, є 
цензурою?) 
Рисунок. 3.7 (Чи вважаєте ви, що Єдиний марафон повинен бути припинений і всі 
мовники можуть почати мовлення самостнійно?) 
Ставлення до телемарафону ”Єдині Новини”. Серед опитанних майже 2/3 
журналістів вважає, що створення телемарафону було для того щоб стати 
монополістом інформації та розсадником цензури. Журналісти впевнені, що Єдиний 
марафон повинен бути припинений, та всі мовники які зараз на ньому є, можуть 
самостійно вести своє мовлення. 
“Серед учасників фокус-групових дискусій спостерігалися вкрай різні думки 
стосовно телемарафону ”Єдині новини”. Так, більшість учасників фокус-груп 
погодилися з тим, що на початку російського вторгнення він був потрібен та відіграв 
важливу роль у формуванні єдиного інформаційного простору. Водночас станом на 
початок 2023 року думки респондентів розділились. Найбільш поширеними були дві 
основні позиції.” [3, с. 23]. 
Основна причина проти телемарафону - являється вузька, обмежена та 
низькоякісна інформація. Відсутність нових лиц та однотипність подачі інформації 
призвела до того, що суспільству це все не є нецікавим та не відповідає потребам.  
“Серед пропозицій зміни формату та контенту телемарафону були такі, що 
направлені переважно на покращення якості контенту та збільшення кількості 
емоційних матеріалів, які викликають співучасть.” [3, с. 24]. 
Freedom House зазначає що: ”У 2023 році об’єднаний телемарафон, який 
транслювався найбільшими телевізійними мережами з 2022 року, залишався 
важливим джерелом новин та інформації. Чотири з п’яти українців знали про 
“об’єднані новини” на телемарафоні, а кожен третій дивився новини щонайменше раз 
на тиждень. Однак частка щоденних глядачів телемарафону зменшилася на 10 
відсотків у 2023 році, а рівень довіри до телемарафону знизився з 69 відсотків до 43 
відсотків. Монітори відзначили, що програми телемарафону непропорційно 
висвітлювали позитивні новини про партію Президента Зеленського ”Слуга народу”. 
До кінця року 43 відсотки українців погодилися, що телемарафон втратив свою 
актуальність, тоді як лише 21 відсоток заявив, що він залишився актуальним. У 2024 
році уряд витратить на телемарафон 1,7 мільярда гривень (46 мільйонів доларів).” [32]. 
Самоцензура в журналістиці — це процес, при якому журналісти свідомо 
обмежують або змінюють зміст своїх матеріалів через зовнішні або внутрішні 
чинники, з метою уникнення негативних наслідків. Журналісти можуть уникати 
певних тем, змінювати тон або подачу інформації, або навіть відмовлятися від 
публікації певного матеріалу, щоб уникнути можливих негативних наслідків для себе, 
своєї редакції або суспільства в цілому. 
Рисунок. 3.8 (На вашу думку, чи збільшило російське вторгнення кількість випадків 
самоцензури журналістів?) 
“Самоцензура для більшості респондентів стала основним обмежувальним 
фактором поширення інформації. При цьому широкомасштабна збройна агресія РФ 
проти України очікувано збільшила кількість випадків самоцензури з боку журналістів. 
З цим твердженням погодились 78% опитаних в рамках кількісного дослідження.” [3, 
с. 26].  
Самоцензура журналістів очікувано проявляється найбільш помітно в темах, що 
прямо чи опосередковано стосуються ходу війни. Працюючи над такими матеріалами, 
багато журналістів прагнуть кілька разів перевірити, чи не містять вони інформації, 
яка могла б негативно вплинути на обороноздатність країни або навіть призвести до 
людських жертв.  
Рисунок. 3.9 (Чи є в Україні теми, про котрі не можна писати чи говорити?) 
Теми про які можна говорити та писати в Україні, порівняно з 2019 роком надто 
сильно похитнувся в бік того, що журналісти не можуть висловити своєї думки з 
приводу тих чи інших обставин (44%). ”Більшість опитаних у рамках експертного 
опитування журналістів також впевнені, що в Україні наразі є теми, щодо яких варто 
вдаватися до самоцензурування, з тих чи інших причин. З 58 респондентів, які готові 
були назвати такі теми, 44 вказали теми, які так чи інакше стосуються війни та армії. 
Другими за популярністю були теми пов’язані з дискредитацію влади, їх згадало 9 
респондентів.” [3, c. 27] 
Рисунок. 3.10 (На вашу думку, що змушує журналістів до самоцензури?) 
“Серед чинників, що змушують журналістів до самоцензури, ключовими є три: 
страх помилитися чи складнощі в перевірці інформації та власні переконання (по 45%) 
і страх залишитися без роботи (44%). Ще частина опитаних зважають на суспільну 
думку (38%), тиск з боку власника ЗМІ (37%) чи органу влади (35%). У 2019 році 
ситуація була дещо іншою: найбільше до самоцензури схиляли страх втратити роботу 
(74%) і тиск власника ЗМІ (55%).” [3, c. 27]. 
Ситуація стосовно процесу просування війни як двосічний клинок, з одного боку, 
є потреба інформувати суспільство про хід війни, з іншого – існує негласний мораторій 
на публікацію точних даних про загиблих. Журналісти шукають баланс між 
відкритістю та мораторієм, повідомляти про втрати, не деморалізуючи населення і не 
завдаючи шкоди близьким загиблих. Зникнення безвісти, полон, загибель близьких – 
ці питання потребують обережного висвітлення, щоб не травмувати суспільство та 
родини постраждалих. Багато журналістів вважають ці теми табу на даний час.  
Війна змусила багатьох журналістів займатися самоцензурою, обмежуючи 
висвітлення не лише бойових дій, але й інших тем, які можуть викликати 
неоднозначну реакцію суспільства. Це стосується, зокрема, критики влади, корупції та 
інших проблем. 
Рисунок. 3.11 (Які на вашу думку, найбільші загрози свободі слова та роботі 
журналістів є на сьогодні в Україні?) 
“Найбільші загрози свободі слова та роботі журналістів, на думку опитаних, такі: 
фізичні загрози чи загроза життю, пов’язані із роботою в зоні бойових дій (67%), 
зменшення фінансування ЗМІ (55%), цензура з боку органів влади (47%) та низький 
рівень кваліфікації журналістів (45%). При цьому кількість журналістів, які вважають 
цензуру з боку власників однією з найбільших загроз журналістській діяльності, з 
2019 до 2023 року зменшилася удвічі – з 70% до 35%.” [3, с. 40]. 
Рисунок. 3.12 (Чи боїтеся ви за власну безпеку?) 
Рисунок. 3.13 (Чи отримували ви погрози у зв’язку з власною журналістською 
діяльністю?) 
40% опитаних журналістів висловлюють страх за свою безпеку, тоді як 
приблизно така ж кількість не має таких страхів. З 2019 року спостерігається невелике 
зростання кількості тих, хто стурбований своєю безпекою: тоді їх було лише третина. 
Однак, було зафіксовано лише невелику кількість медійників, які отримували погрози 
у зв’язку зі своєю професійною діяльністю – 18% (у 2019 році про це заявляли 43% 
опитаних). 
Зменшення кількості журналістів, яким погрожували, більш ніж удвічі, можна 
пояснити тим, що раніше такі погрози часто надходили від місцевих представників 
влади, бізнесу або кримінальних груп, які були незадоволені журналістськими 
публікаціями. Однак, через великомасштабну війну цей фактор став менш важливим, 
оскільки основною загрозою зараз є російська агресія та військові дії, які привертають 
увагу суспільства.  
Отже, соціологічне дослідження виявило як позитивні, так і негативні тенденції 
в українській журналістиці щодо свободи слова в умовах широкомасштабної збройної 
агресії росії. Для повної оцінки ситуації зі свободою слова доцільно також враховувати 
інші дані, такі як експертні опитування різних груп, статистичну інформацію, дані 
моніторингів тощо. Однак, журналісти є ключовими учасниками у реалізації свободи 
слова і вираження поглядів, тому їхні думки часто добре відображають певні 
позитивні чи проблемні аспекти. Крім того, врахування думок інших експертів та 
громадськості може допомогти створити більш комплексну картину стану свободи 
слова, визначити загальні тенденції та виявити приховані проблеми, які можуть бути 
неочевидними на перший погляд. 
Ставлення до свободи думки і слова простежується через систему гарантій, що 
забезпечують їх безперешкодне здійснення, захист від можливих протиправних 
посягань і захист від незаконних порушень. Недостатньо просто декларувати право на 
свободу думки і слова; важливо встановити гарантії їх реалізації, тобто визначити 
умови і засоби, що забезпечують існування свободи слова і інформації в 
демократичному суспільстві. Без відповідних гарантій проголошені в Конституції та 
законах України права і свободи залишаються тільки руїни. 
Особливо важливо відзначити, що в умовах війни, коли інформаційний простір 
стає полем битви, забезпечення свободи слова набуває додаткової складності. 
Журналісти стикаються з фізичними небезпеками, цензурою та пропагандистськими 
впливами, що може суттєво обмежувати їхню здатність об’єктивно висвітлювати події. 
Тому, крім правових гарантій, необхідні також заходи для захисту журналістів, таких 
як надання їм безпечних умов праці, підтримка з боку міжнародних організацій та 
спільнот, а також створення механізмів для протидії дезінформації. 
Ураховуючи всі ці аспекти, можна стверджувати, що комплексний підхід до 
оцінки свободи слова включає не лише аналіз законодавства і формальних гарантій, 
але й практичне забезпечення умов для реалізації цих прав. Це включає підтримку 
незалежних медіа, підвищення медіаграмотності населення і забезпечення прозорості 
та підзвітності державних дій у сфері інформаційної політики. Лише таким чином 
можна забезпечити стійке і ефективне функціонування свободи слова в Україні, навіть 
в умовах війни та інших кризових ситуацій. 
 
Висновки до Розділу 3 
Беручи до уваги все зазначене, Війна росії проти України суттєво вплинула на 
релігійну свободу та на стан свободи слова в країні. З одного боку, вона призвела до 
грубих порушень прав вірян на окупованих територіях, де росія здійснює репресії 
проти українських релігійних громад, руйнує храми та переслідує віруючих. Однак, 
війна загострила внутрішні релігійні суперечки в Україні, зосередивши увагу на 
діяльності УПЦ МП, яка має тісні зв’язки з РПЦ. З погляду медіапростору, війна 
мобілізувала українське суспільство, стимулюючи розвиток незалежних ЗМІ та 
активну громадянську позицію. З іншого боку, війна також призвела до зростання 
цензури, самоцензури та загроз для безпеки журналістів. 
Україні потрібно буде вирішити складні релігійні питання, беручи до уваги 
інтереси всіх вірян і поважаючи принципи свободи та демократії. Це вимагатиме 
діалогу між державою, релігійними громадами та суспільством, а також створення 
чітких і неупереджених правових норм, що гарантуватимуть свободу віросповідання 
для всіх. 
Свобода віросповідання та свобода медіапростору є важливими аспектами 
демократичного суспільства. Вони взаємопов’язані через спільну мету забезпечення 
прав і свобод громадян. Як гарантування релігійної свободи вимагає відкритого 
діалогу та справедливих правових норм, так і свобода медіапростору потребує 
підтримки незалежності журналістів і захисту від цензури. Ось чому важливо 
приділяти увагу обом цим питанням для зміцнення демократичних інститутів в 
Україні. 
Свобода слова та свобода віросповідання в Україні досі під загрозою, але є й 
підстави для оптимізму. Зростаюча обізнаність українців щодо важливості свободи, 
активна діяльність громадянського суспільства та міжнародна підтримка вселяють 
надію на поліпшення ситуації після закінчення війни. 
 
 
Висновки 
Можна підкреслити основні моменти які протягом роботи простежувалися, а 
саме: 1. Свобода як еволюційне поняття 2. Свобода вислову та політична активність 3. 
Релігійна свобода та медіапростір. Розберемо їх відокремлено. 
У дослідженні було показано, що концепція свободи переживала значні 
трансформації протягом історії та відображала важливі зміни у суспільстві. Від 
давньогрецьких філософів до сучасних політичних теоретиків, свобода залишається 
ключовим принципом для розвитку демократичного суспільства.Свобода як 
еволюційне поняття. 
Досліджено важливість свободи вислову як фундаментального принципу 
демократії, який сприяє вільному обміну ідеями та підтримує плюралізм думок у 
суспільстві. Аналіз права на свободу думки і слова в контексті політичної активності 
показав, що ці дві сфери тісно пов’язані. Свобода вислову сприяє активній участі 
громадян у політичному житті та формуванню культури політичного діалогу. 
Висвітлено вплив релігійної свободу та свободи слова в Україні. Виявлено, що 
війна призвіла до певних викликів, але й наголошено на необхідності захисту цих 
свобод для зміцнення братерства та прав людини в країні. 
Отже, дослідження свободи вислову та політичної активності підкреслило їхню 
важливість для стабільного та демократичного розвитку суспільства. На шляху до 
зміцнення цих цінностей та відновлення демократичних інститутів українському 
суспільству варто приділяти постійну увагу та зусилля, особливо в ці непрості для 
країни часи.
Репозиторій ЧДТУ
