ChSTU repository
ChSTU repository preserves and enables easy and open access to all types of digital content including text, images, moving images, mpegs and data sets
Learn More
Please use this identifier to cite or link to this item:
https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6948| Title: | Формування політичної ідентичності: взаємодія з державними інститутами |
| Authors: | Астапова-Вязьміна, Олена Ігорівна Гризунов, Ілля Олегович |
| Keywords: | політична ідентичність;державні інститути;демократія |
| Issue Date: | 2025 |
| Abstract: | Кваліфікаційна робота « Формування політичної ідентичності: взаємодія з державними інститутами» присвячена теоретичному обґрунтуванню механізмів формування політичної ідентичності громадян України через взаємодію з ключовими державними інститутами в умовах повномасштабної війни. В роботі успішно вирішена низка завдань, серед яких: розібрано теоретичну складову політичної ідентичності та розглянуто її можливі моделі крізь філософію; сформовано найважливіші суміжні терміни та поняття; розглянуто ключові державні інститути з якими взаємодіють громадяни та які в цих інститутах механізми впливу; визначено, які проблеми вирішує українське суспільство на шляху до формування єдиної політичної ідентичності. Робота складається із 3 розділів, 6 підрозділів, висновків, списку використаних джерел. |
| URI: | https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6948 |
| Appears in Collections: | 033 Філософія (Політична філософія) |
Files in This Item:
| File | Description | Size | Format | |
|---|---|---|---|---|
| Гризунов.pdf Restricted Access | 534.19 kB | Adobe PDF | View/Open Request a copy |
Items in DSpace are protected by copyright, with all rights reserved, unless otherwise indicated.
Extracted text
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Факультет гуманітарних технологій Кафедра філософських і політичних наук УДК 321:316.61 Допущено до захисту Завідувач кафедри філософських і політичних наук д.ф.н., професор А.І. БОЙКО «___» __________ Кваліфікаційна робота Формування політичної ідентичності: взаємодія з державними інститутами ступінь вищої освіти: перший (бакалаврський) галузь знань 03 «Гуманітарні науки» спеціальність: 033 Філософія ГРИЗУНОВ Ілля Олегович ІV-курс, ПФ-219 __________ АСТАПОВА-ВЯЗЬМІНА Олена Ігорівна Кандидат філософських наук, доцент __________ Черкаси 2025 ЗМІСТ Вступ ........................................................................................................................ 3 РОЗДІЛ 1. Політична ідентичність: еволюція концепцій та теоретичний базис ........................................................................................................................... 1.1 Проблема визначення поняття «політична ідентичність» ......................... 5 1.2 Дискурс про політичну ідентичність крізь філософію Мішеля Фуко .... 13 Висновки до розділу 1 ....................................................................................... 19 РОЗДІЛ 2. Роль державних інститутів у формуванні політичної ідентичності .............................................................................................................. 2.1. Теоретична природа державних інститутів у демократії: філософсько- правові засади та вплив на політичну ідентичність ....................................... 20 2.2 Парламент, уряд та президентство у контексті формування політичної ідентичності ............................................................................................................................. 29 Висновки до розділу 2 ....................................................................................... 43 РОЗДІЛ 3. Емпіричні дослідження політичної ідентичності українців та їх взаємодія з державними інститутами ............................................................ 3.1 Розвиток політичної ідентичності від проголошення незалежності до сучасності ........................................................................................................... 45 3.2 Взаємодія суспільства та державних інститутів під час війни ................ 56 Висновки до розділу 3 ....................................................................................... 71 ВИСНОВКИ. ........................................................................................................ 73 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ. ...................................................... 76 Вступ Як зазначає Аристотель, «людина за своєю природою – істота політична» [2], вона народжується та живе в високо організованому суспільстві, з нормами поведінки, мораллю, законами, владою. Вона щодня взаємодіє з невидимими для наших очей всеосяжними державними інституціями, що направляють формування нашої ідентичності, ким ми себе відчуваємо серед інших людей та що ми готові розказати їм про себе. Цей процес проходить протягом усього життя і є динамічним. Проблематика та актуальність зумовлені як загальними світовими тенденціями, так і з тими викликами, з якими зіткнулась Україна в ХХІ столітті. Українські громадяни тривалий час були розділені політичною ідентичністю, адже значна кількість людей ідентифікували себе зовсім по різному в політичній площині. Початок повномасштабної війни з Росією (Російська Федерація – країна-агресор) змінило це, змусивши багатьох відмовитись від минулого та переосмислити своє бачення світу та свого місця в ньому. Вибудовування власної національної та мовної політики, бачення історії та героїв, освіти, все це стає актуальним для українського суспільства як ніколи, адже захист своєї ідентичності та держави є екзистенційним питанням. Мета дослідження – теоретичне обґрунтування механізмів формування політичної ідентичності громадян України через взаємодію з ключовими державними інститутами в умовах повномасштабної війни. Для досягнення цієї мети потрібно виконати такі завдання: 1. Розібрати теоретичну складову політичної ідентичності та розглянути її можливі моделі крізь філософію. 2. Сформувати найважливіші суміжні терміни та поняття. 3. Розглянути ключові державні інститути з якими взаємодіють громадяни та які в цих інститутах механізми впливу. 3 4. Визначити, які проблеми вирішує українське суспільство на шляху до формування єдиної політичної ідентичності. Об’єкт дослідження – українська держава та процеси, що відбуваються з її суспільством під час війни. Предмет дослідження – механізми взаємодії державних інститутів з суспільством, конкретна статистика та українське законодавство. У роботі використано різноманітні за типом методи. У процесі опрацювання теоретичних засад дослідження було застосовано інструменти аналізу, узагальнення, індукції та дедукції. Під час вивчення функціонування обраних інтернет-ресурсів використовувався метод спостереження, що дало змогу зосередитися на їхній структурі та змісті. Для обробки емпіричних даних було залучено описовий, порівняльний, статистичний і структурно- функціональний підходи. На завершальному етапі дослідження, під час формування авторських висновків, знову був використаний метод узагальнення. Теоретична основа для кваліфікаційної роботи це праці як відомих світових так і вітчизняних науковців, зокрема: Мішеля Фуко (Paul-Michel Foucault), Юргена Габермаса (Jurgen Habermas) та Бенедикта Андерсона (Benedict Anderson), Батанової Наталії; Величко Даніїла; Голєва Олега; Древаль Юрія; Карамишева Дмитра; Зеленько Галини; Швець Ірини; Щевель Оксани. Вони внесли ґрунтовний вклад в дослідження української ідентичності та українських державних інститутів в часи російсько- українського конфлікту. Окремо треба зазначити такі аналітичні центри як Разумков Центр та КМІС, що надають нам статистику для аналізу ситуації та розуміння відношення громадян до подій в державі. Структура наукової роботи складається з вступу, трьох розділів та шести підрозділів, висновків до кожного з розділів та загальних висновків до кваліфікаційної роботи, списку використаної літератури (джерел). Загальний об'єм роботи 75 сторінок та 44 бібліографічних найменування. 4 РОЗДІЛ 1. Політична ідентичність: визначення та теоретичний базис 1.1. Проблема визначення поняття «політична ідентичність» Проблематика потребує створення теоретичного підґрунтя, на якому будуть базуватись аналітичні висновки, це допоможе нам в подальшому при розгляді емпіричних та статистичних даних. Тож в цьому розділі буде досліджуватись феномен політичної ідентичності в між дисциплінарній площині, що дозволить розібрати цей феномен наблизившись до об’єктивності. Ми почнемо з розгляду еволюції уявлень в філософії про політичну ідентичність та зосередимось на міркуваннях постструктуралістів, зокрема М. Фуко, аби сформувати наш понятійний апарат, яким будемо користуватись протягом усієї праці. Політична ідентичність – це складне й багатовимірне поняття, що охоплює усвідомлення людиною або групою свого місця в політичному просторі, належність до певної спільноти та систему цінностей і переконань. Загалом ідентичність можна розуміти як сукупність рис, переконань, характеристик і виражень, що визначають особу або групу. Відповідно, політична ідентичність трактується як форма соціальної ідентичності, пов’язана з членством у політичних групах або з поділянням певних політичних позицій. Це «форма соціальної ідентичності, що постає на основі спільного досвіду пригнічення або виключення й об’єднує індивідів у групи, які ведуть політичну боротьбу за визнання, представництво та вплив у суспільстві» [32]. До політичної ідентичності серед інших належать партійна приналежність, ідеологічні переконання, національна ідентичність, ставлення до влади тощо. Формування політичної ідентичності відбувається під впливом багатьох чинників – сім’ї, оточення, культури, історичного контексту – через процес політичної соціалізації, тобто засвоєння індивідом норм і ідей суспільства. Проблематика політичної ідентичності в явному вигляді не сформульована в античній філософії, однак питання взаємин між індивідом і 5 політичною спільнотою займало центральне місце у творах Платона і Арістотеля. Платон у діалозі «Держава» [13] розглядає ідеальне суспільство, в якому кожна людина виконує притаманну їй роль (правитель-філософ, воїн-охоронець чи ремісник), тим самим реалізуючи справедливість. Така рольова диференціація може розглядатися як рання спроба осмислити колективну гармонію й ідентичність громадян через призму спільної участі в політичному цілому. Арістотель прямо називає людину «політичною твариною» (ζῷον πολιτικόν), наголошуючи на природності життя в полісі (місті-державі) для реалізації людської сутності. Він стверджує, що держава є природним утворенням, «передуючим за природою індивіду», адже окремий індивід поза спільнотою не є самодостатнім. Людина, яка нездатна жити в суспільстві та не потребує цього, за словами Арістотеля, «є або звіром, або богом», тобто істотою, що стоїть поза межами людського співжиття [2]. Таким чином, для античного мислення політична ідентичність невіддільна від статусу громадянина полісу. Бути людиною – значить бути членом політичної спільноти; поза полісом нема Ані повноцінного життя, Ані справжньої ідентичності. Арістотель у своїй «Політиці» підкреслює органічний зв’язок між індивідом і державою. Поліс розглядається як ціле, частиною якого є громадянин, подібно до того як рука чи нога є частиною живого організму [2]. Індивід набуває справжніх якостей людяності лише у спілкуванні з іншими в межах полісу, де спільно визначається благо. Така класична перспектива передбачає, що особистісна ідентичність (хто є людина) значною мірою визначається її соціально-політичною роллю. Платонів ідеал справедливості – це гармонія між частинами душі й класами держави, отже, особиста тотожність людини узгоджується з функцією, яку вона виконує задля спільного блага. Цей холістичний підхід задав парадигму на тисячоліття: політична спільнота розглядається як носій колективної ідентичності (скажімо, громадянин Риму чи полісу Афін), що визначає індивіда більше, ніж його індивідуальні риси. 6 Епоха Нового часу привнесла в політичну думку ідею суверенного суб’єкта – індивіда, наділеного природними правами та автономією. З XVII століття філософи суспільного договору поставили питання: як окремі індивіди, що від народження незалежні та рівні, об’єднуються в політичне ціле? Ця проблема нерозривно пов’язана з формуванням політичної ідентичності, адже договірний підхід припускає перехід від природного стану до громадянського, тобто становлення людини як суб’єкта влади. Томас Гоббс у «Левіафані» (1651) описує такий перехід через концепцію уявного договору: люди в природному стані – ізольовані та егоїстичні істоти – домовляються передати свої права суверену в обмін на захист і порядок. В результаті цього акту множина індивідів зливається в одне політичне тіло – спільного суверена. Гоббс пише, що коли кожен каже «Я уповноважую і віддаю своє право управляти собою цій людині або цій асамблеї людей», тоді «багато людей, об’єднані в одну особу, називаються Спільнотою» [33]. Суверен несе спільну особу всіх, а решта стають його підданими. Таким чином, у Гоббса політична ідентичність індивіда перетворюється: з окремого «Я» люди стають частиною колективного «Ми» держави-Левіафана. Він окреслює політичного суб’єкта-підданого як «Я», включене в державне ціле через владу й покору. «Суб’єкт» тут двозначний: автономна особа й водночас той, хто перебуває під контролем, але зберігає самоусвідомлення [28]. Таке підкорення суверену водночас формує суб’єкта й надає йому політичної тотожності — мотив, який пізніше розгорне Фуко. Жан-Жак Руссо у «Суспільному договорі» (1762) [16] робить акцент на іншому боці процесу – на формуванні колективної волі та громадянської ідентичності. За Руссо, коли люди укладають суспільний договір, кожен з них віддає свою природну свободу й особисту волю задля здобуття громадянської свободи і підпорядкування загальній волі (волі всіх). В результаті виникає новий колективний суб’єкт – народ, нація, політичне тіло, яке він називає «морал’ною спільною особою». «Держава є моральною особою, життя якої – це єдність її членів», стверджує Руссо. Закони в такій 7 державі – це акти загальної волі, а кінцева мета – свобода й рівність громадян [43]. Отже, Руссо підкреслює, що істинна політична ідентичність виникає лише з появою громадянина – людини, яка, відмовившись від егоїзму, ототожнюється з колективом і керується спільним благом. Руссо вводить поняття «громадянської республіканської свободи», яка вища за індивідуальну, бо ґрунтується на свідомому ототожненні себе з політичною спільнотою. Цей акцент на єдності «Я» і «Ми» вплинув на подальші теорії національної ідентичності та демократії. Підсумовуючи, мислителі доби Просвітництва переосмислили політичну ідентичність через призму індивіда та його згоди на спільне життя. Якщо для античних мислителів індивід був природною частиною політичного цілого, то для Гоббса і Руссо індивід спершу мислиться окремо від держави, але потім свідомо об’єднується з іншими. Це закладає підвалини сучасного розуміння особистої ідентичності: людина має автономне «Я», але формує політичне «Ми» через суспільні угоди, спільні цінності і закони. Так виникають уявлення про націю як спільноту рівних громадян та про національну ідентичність, що базується не лише на культурі чи крові, а й на спільному політичному проєкті. У XIX–XX століттях тема ідентичності набуває нового звучання в контексті становлення модерних націй-держав, розвитку ідеологій (лібералізму, соціалізму, націоналізму) та появи масової політики. Філософи та соціальні теоретики цього періоду досліджують, як індивідуальне «Я» співвідноситься з колективними ідентичностями – класовими, національними, культурними. Особливої уваги заслуговують дискусії між прихильниками ліберальної традиції, що акцентують автономію особистості, та комунітаристами, які наголошують на соціально-культурній зумовленості ідентичності. Розглянемо погляди Джона Ролза, Чарльза Тейлора та Юргена Габермаса – трьох впливових мислителів другої половини XX ст., чиї теорії по-різному висвітлюють проблему політичної ідентичності. 8 Американський філософ-ліберал Джон Ролз – у праці «Теорія справедливості» (1971) [38] пропонує знамениту утопічну процедуру «первинної позиції» і завіси незнання. Він уявляє, що принципи справедливості для суспільства обираються раціональними індивідами, які не знають нічого про власну конкретну ідентичність – соціальний статус, статки, таланти, релігію, етнічність тощо. «Серед істотних рис цієї ситуації те, що ніхто не знає свого місця в суспільстві, свого класового положення чи соціального статусу, так само як і не знає своєї долі у розподілі природних талантів і здібностей, свого інтелекту, сили і т.п. … Принципи справедливості обираються за завісою незнання» [29]. За Ролзом, такий уявний експеримент гарантує неупередженість: люди, не знаючи конкретних ознак своєї ідентичності, оберуть універсальні й рівноправні принципи (зокрема, рівні базові свободи та принцип, що дозволяє нерівності лише якщо вони на користь найменш забезпечених). Цей підхід демонструє, що в ліберальній теорії особистісні ідентичністі – раса, стать, культура – розглядаються як морально випадкові з точки зору політики справедливості. Ролз фактично припускає, що за певних умов люди здатні абстрагуватися від своїх партикуларних ідентичностей і мислити себе передусім як раціональних і вільних суб’єктів, рівних з іншими. Водночас, у пізніших працях («Політичний лібералізм», 1993) Ролз визнає, що в реальному суспільстві люди належать до різних спільнот і сповідують різні «всеосяжні доктрини» (релігійні, філософські), тому важливо виробити «перетинний консенсус» – загальногромадянську політичну ідентичність, що не руйнує різноманіття. Таким чином, ліберальна перспектива пропонує бачити в людині передусім громадянина, носія рівних прав, який може тримати свою приватну (етнічну, релігійну) ідентичність «у дужках» в публічному просторі. Ліберальна модель політичної ідентичності наголошує на індивідуальності та універсальності – людина є автономною особою зі здібністю робити вибір, і її політична тотожність полягає в участі у спільних для всіх громадян інституціях на засадах рівності. 9 Канадський філософ-комунітарист Чарльз Тейлор – критикував абстрактність ліберального погляду на особу. У відомій праці «Політика визнання» (1992) він стверджує, що ідентичність людини формується не ізольовано, а у взаємодії з іншими, через процес визнання. На думку Тейлора, кожна особистість має унікальну, внутрішньо сформовану ідентичність, яка потребує підтвердження з боку суспільства – поваги до її автентичності та культурної своєрідності. Якщо оточення зневажає чи викривлює образ групи або індивіда, це завдає реальної шкоди ідентичності. «Наша ідентичність частково формується визнанням або його відсутністю, часто – через хибне визнання з боку інших; тому людина чи група можуть зазнати справжньої шкоди, справжнього спотворення, якщо суспільство навколо віддзеркалює їм принизливий чи зневажливий образ самих себе» [20]. Ці слова Тейлора підкреслюють: ідентичність є діалогічною. Політика модерну, на його думку, перейшла від політики рівності (коли всіх розглядали абстрактно рівними громадянами) до політики відмінності, яка вимагає визнання унікальності кожної культури або групи. Так постає ідея мультікультуралізму та ідентичнісної політики, коли різні етнічні, мовні, гендерні спільноти виборюють суспільне визнання своєї рівноправності і поваги до своїх відмінностей. Тейлор наголошує, що в сучасному світі особа має глибинну потребу бути визнаною не лише як «громадянин загалом», але і як носій конкретної спадщини, цінностей, наративу життя. Звідси заклик до політики, яка враховує ідентичності меншин, бореться з місконцепціями (неправильними уявленнями) про них і забезпечує середовище, де різні ідентичності можуть співіснувати без пригноблення [12]. Отже, комунітарна перспектива підкреслює вбудованість індивіда в спільноту: людина – це син, донька своєї культури, мови, історії; її політична ідентичність формується через визнання і діалог із суспільством. Німецький філософ і соціолог, представник критичної теорії Юрген Габермас – запропонував бачення політичної ідентичності, зосереджене на комунікації та спільних цінностях демократичного суспільства. Він відомий 10 концепцією конституційного патріотизму (Verfassungspatriotismus), яка народилася з аналізу німецького повоєнного досвіду. Суть ідеї Габермаса полягає в тому, що громадяни багатокультурної демократичної держави можуть об’єднуватися навколо спільних політичних принципів та інституцій, не відмовляючись при цьому від своїх різних культурних ідентичностей [30]. «Найбазовіша теза Габермаса полягає в тому, що та ідентичність, яка потрібна демократії, може бути побудована на основі самих конституційних принципів. Громадянська ідентичність, укорінена в ліберальних і демократичних конституційних цінностях, здатна виконати інтеграційну функцію, необхідну демократії, не стаючи при цьому вразливою до маніпуляцій або винятковості» [31]. Інакше кажучи, замість етнічного або релігійного націоналізму, що часто буває ексклюзивним, Габермас пропонує патріотизм навколо конституції – лояльність до демократичних норм, прав людини, верховенства права, які спільно поділяють усі громадяни країни. Такий підхід «децентрує» традиційну національну ідентичність: політична спільнота більше не ототожнюється жорстко з етносом чи мовою, а радше з простором публічного дискурсу і спільним політичним проектом. Габермас також розвиває теорію комунікативної дії, згідно з якою ідентичності формуються і узгоджуються через раціональний діалог у громадській сфері. В його моделі демократичного суспільства громадяни в процесі дискусій виробляють спільне розуміння справедливості і спільноту взаємоповаги – тим самим утворюючи громадянську ідентичність. Водночас, Габермас усвідомлює небезпеки, пов’язані з колективною ідентифікацією: історія показує, що надмірне підкреслення єдності «народу» часто вело до виключення «Іншого» та агресії [31]. Тому він наполягає на рефлексивному підході: політична ідентичність повинна бути постійно відкритою до критики і перегляду, щоб не ставати нетерпимою. Конституційний патріотизм, за Габермасом, «не прагне усунути національну ідентичність, але покликаний змістити її в центрі уваги і позбавити політичної функції», трансформувавши відчуття спільноти у площину універсальних принципів [34]. Така 11 ідентичність більш інклюзивна і придатна для плюрального суспільства, де співіснують різні культурні групи. Таким чином, модерна доба породила різні моделі політичної ідентичності. Ліберальна модель (Ролз) акцентує універсальне громадянство і пропонує «тонку» публічну ідентичність, спільну попри приватні відмінності. Комунітарна модель (Тейлор) наголошує на важливості конкретних спільнот і культур для самоусвідомлення особи, закликаючи до політики визнання відмінностей. Дискурсивно-демократична модель (Габермас) прагне синтезувати ці підходи: створити спільну політичну ідентичність на основі конституційних принципів і комунікації, яка одночасно поважає різноманіття. Усі вони збагачують розуміння того, як особисте «я» взаємодіє з колективним «Ми» у сучасному світі. Вивчення політичної ідентичності є міждисциплінарним: філософія досліджує онтологічні та етичні основи суб’єкта й спільноти, політологія – роль ідентичностей у владних відносинах і державі, соціологія – процеси формування ідентичностей та групову поведінку, а культурологія – символічні наративи та дискурси, через які конструюється ідентичність. Презентуючи аналітичний огляд еволюції поняття «політична ідентичність» у західній інтелектуальній традиції. Хронологічно простежено погляди ключових мислителів – від античних (Платон, Арістотель), через філософів Нового часу (Томас Гоббс, Жан-Жак Руссо), модерних теоретиків (Чарльз Тейлор, Джон Ролз, Юрген Габермас) і до постструктуралістів, з особливою увагою до концепцій Мішеля Фуко. Також визначенню та взаємозв’язку таких базових понять, як «ідентичність», «суб’єкт», «влада», «дискурс», «наратив», «соціалізація» тощо, які є ключовими для розуміння політичної ідентичності в різних дисциплінарних перспективах. 12 1.2 . Дискурс про політичну ідентичність крізь філософію Мішеля Фуко В другій половині XX ст. філософські настрої змінюються: виникає скепсис щодо цілісного, раз і назавжди даного «Я» та великих наративів, що визначають колективну ідентичність (національних, релігійних, тощо). Постструктуралістські мислителі, такі як Мішель Фуко, Жак Дерріда, Жак Лакан, відмовляються від уявлення про універсальний суб’єкт Просвітництва і досліджують, як ідентичності створюються через мову, знання, дискурсивні практики та відносини влади. Особливе місце належить Мішелю Фуко, який здійснив глибокий аналіз історичних форм суб’єктивації – тобто способів, якими люди стають суб’єктами певного типу (божевільними, злочинцями, сексуальними суб’єктами, громадянами тощо) під дією влади і знання. Фуко радикально переосмислює поняття влади та її зв’язок з ідентичністю. На відміну від класичного розуміння влади як чогось, що належить державі або правителю та придушує підданих, Фуко вважає владу всюдисущою мережею відносин, яка пронизує суспільство і формує самих індивідів. «Влада є всюди», пише він, вона «розсіяна та втілена в дискурсі, знанні та «режимах істини» [28]. Влада не просто забороняє чи карає – вона продукує реальність: «Ми маємо раз і назавжди припинити описувати ефекти влади в негативних термінах… фактично, влада продукує реальність; вона продукує об’єкти і ритуали істини» [22]. Самі категорії, через які людина усвідомлює себе (скажімо, «нормальний/ненормальний», «здоровий/хворий», «легальний/злочинний»), суть результат дії влади-знання. В книзі «Наглядати і карати» (1975) Фуко показує, як в модерну епоху дисциплінарна влада формує «душі» людей – слухняних, трудових, «нормальних» суб’єктів – через інститути тюрми, школи, лікарні. Індивід не передує владі як незалежний атом; навпаки, «не лише знання, але й індивід належить до цієї продукції» [23] влади. Відтак політична ідентичність у фукіанському баченні – не фіксована субстанція, а ефект конкретних історичних дискурсів та практик. 13 Ключовою категорією Фуко є дискурс. Під дискурсом він розуміє не просто мову, а системи висловлювань, що визначають, про що і як можна говорити в дану епоху, і тим самим оформлюють наше сприйняття реальності. «Дискурс – це... матеріальні вербальні сліди, залишені історією, певний «спосіб говорити» [36]. Наприклад, дискурс психіатрії XIX ст. створив фігуру «психічно хворого» як особливого суб’єкта; дискурс кримінального права – фігуру «злочинця-рецидивіста» з його «злочинною душею». Політичні дискурси – націоналістичні, ліберальні, радикальні – аналогічно конструюють суб’єктів: «громадянина-патріота», «пролетарія- революціонера» тощо. Фуко підкреслює, що влада діє не лише через примус, а й через правду: кожне суспільство виробляє «режим істини» – прийнятні знання, які люди вважають істиною. Ідентичності міцно вплетені в ці режими істини. Наприклад, концепт нації стає «режимом істини» Нового часу: люди починають мислити себе насамперед як французів, німців, українців, що мають спільну історію та долю, і діють відповідно. Фуко також аналізував процес суб’єктивації – становлення індивіда як суб’єкта. Він звернув увагу на двоїстість слова «суб’єкт», що означає водночас автономну особу і підлеглого владі (від лат. subjectus – підкинутий, підвладний). «Людина підкорена комусь і пов’язана зі своєю самістю» – обидва аспекти мають на увазі підпорядкування певній владі [28]. За Фуко, індивіди стають суб’єктами через підкорення нормам і дисциплінам – будь то закон, мораль, сексуальність чи знання. Наприклад, у «Історії сексуальності» він показує, як люди в модерну епоху осмислюють свою сексуальну ідентичність (гетеро-, гомо-, бі-сексуал тощо) через дискурси науки та моралі, визнаючи себе в цих категоріях. Влада тут виступає не як щось зовнішнє, а як те, що проходить крізь суб’єкта, формує його бажання і саморозуміння. Сама особистість, за Фуко, – це «ефект влади», множинний вузол дискурсів. Постструктуралістський поворот вплинув і на інші гуманітарні науки. З’явилися концепції соціального конструювання ідентичностей (наприклад, 14 відома теза Бенедикта Андерсона про нації як «уявлені спільноти»). Поняття ідентичності стає не прозорим і не простим… радше, замість думати про ідентичність як про доконаний факт, варто думати про неї як про процес, що ніколи не завершується, завжди в становленні. Наратив відіграє важливу роль: постмодерністи кажуть про «малі наративи» (за термінологією Жана- Франсуа Ліотара) – тобто локальні історії та індивідуальні біографії, які люди вибудовують, аби надати сенсу своєму досвіду. Наратив у контексті ідентичності – це історія, яку спільнота або особа розповідає про себе, вплітаючи своє минуле і майбутнє в певний сюжет. Через наративи групи усвідомлюють свою єдність (скажімо, національний міф про походження) або, навпаки, можуть деконструювати старі міфи і творити нові ідентичності [27]. Постмодерний підхід також висвітлив зв’язок ідентичності та влади на мікрорівні – у повсякденних практиках, мовленні, взаємодіях. Влада перестає розглядатися лише як атрибут держави; натомість вона «розтікається» по всіх шарах суспільства. Кожне твердження про «хто ми є» завжди імплікує відносини влади: визначаючи «своїх», ми визначаємо і «чужих», норму і відхилення. Постструктуралісти закликають критично аналізувати, хто і з якою метою говорить від імені тієї чи іншої ідентичності, які дискурсивні стратегії він використовує. Таким чином, політична ідентичність постає не як сталий зміст, а як арена боротьби за право визначити, що значить бути членом певної спільноти, та за право включення/виключення з цієї спільноти. Для кращого розуміння різних підходів необхідно чітко означити основні терміни, що фігурують у дослідженні політичної ідентичності: • Ідентичність у широкому сенсі, це тотожність особи або групи самій собі, комплекс істотних характеристик, які роблять її саме цією, а не іншою. Ідентичність охоплює «сукупність якостей, переконань, рис характеру, зовнішності та/або проявів, що характеризують особу або групу» [35]. Розрізняють особисту ідентичність (самоусвідомлення індивіда) та колективну (належність до певної спільноти – нації, класу, 15 гендеру тощо). Політична ідентичність – це специфічний аспект ідентичності, пов’язаний із політичними переконаннями та лояльністю, роллю в політичній спільноті. • Суб’єкт – поняття з філософською традицією, що має двоїсте значення. По-перше, суб’єкт – це свідома істота, носій дії і мислення (автономна особа, «Я»). По-друге, суб’єкт – це підлеглий, підданий комусь (наприклад, «суб’єкт держави» – громадянин чи підданий суверена). Фуко звертав увагу, що суб’єкт означає одночасно вільну особу і того, кого підкорено владі, причому обидва значення пов’язані: «суб’єкт: підкорений комусь… і пов’язаний зі своєю власною ідентичністю… Обидва значення припускають форму влади, яка підкорює і робить суб’єктом» [28]. У контексті політичної ідентичності суб’єкт – це індивід як учасник політики: автономний громадянин і водночас член, «підданий» політичного цілого. • Влада – здатність чинити вплив, контролювати чи скеровувати дії інших. У традиційному розумінні влада асоціюється з примусом, законами, державною силою. Фуко ж визначає владу як всюди сущі відносини, що проходять крізь усі соціальні рівні та формують самі суб’єкти. «Влада для Фуко – це те, що робить нас тим, ким ми є», вона «не зосереджена, а розсіяна; не лише гнітюча, а й продуктивна, втілена в дискурсі та знанні, і формує агентів замість того, щоб просто застосовуватися ними» [22]. В політичній ідентичності влада проявляється як здатність визначати критерії приналежності (хто «свій», хто «чужий»), нав’язувати або підтримувати певні ідентичності (наприклад, державна політика національної ідентифікації). • Дискурс – система висловлювань, понять і правил, через яку суспільство говорить про певну сферу реальності. Дискурс – це більше, ніж окремі повідомлення; це те, що визначає рамки мислення. Для теми ідентичності важливо, що через дискурси встановлюються категорії (наприклад, «європеєць», «демократ», «терорист»), у межах яких люди 16 себе ототожнюють або до яких їх відносять. Політичні дискурси – це, по суті, розповідь влади про те, хто є політичним суб’єктом і якими мають бути його риси. • Наратив – розповідь, послідовність подій, об’єднаних у смислове ціле. Наративи мають велике значення для ідентичності, бо люди і спільноти конструюють своє минуле, теперішнє й майбутнє у формі історій. Наприклад, національний наратив оповідає про спільне походження та долю народу, тим самим надаючи людям відчуття єдиної ідентичності. Особистий наратив (біографія) вибудовує наше уявлення про власне «я» як про неперервну особистість. Постмодерні теоретики (та ж культурологія, соціальна антропологія) наголошують, що наративи не нейтральні: які історії розповідаються і які замовчуються – питання боротьби за інтерпретацію. В контексті політичної ідентичності наративи можуть бути інструментом мобілізації (міфи національного визволення) або, навпаки, емансипації (альтернативні розповіді пригноблених груп). • Соціалізація – процес засвоєння індивідом норм, цінностей, знань і поведінкових моделей, притаманних його суспільству. «Соціалізація – це процес інтеріоризації норм і ідеологій суспільства… «засіб, яким забезпечується соціальна і культурна наступність» [22]. Через соціалізацію людина стає членом суспільства, навчається ще з дитинства рольової поведінки (гендерної, громадянської тощо). Політична соціалізація – складова цього процесу – включає прищеплення політичних цінностей (патріотизму, громадянського обов’язку), лояльності до держави чи партії, розуміння «своїх» і «чужих» у політиці. Соціалізація є тим механізмом, через який колективні ідентичності підтримуються з покоління в покоління або трансформуються. Наприклад, школа, ЗМІ, сім’я – агенти соціалізації, які формують у молодої людини певну картину світу: національні символи, повага до закону, позиція щодо влади тощо. 17 Перелічені поняття тісно взаємопов’язані. Ідентичність особи формується в процесі соціалізації під впливом суспільних наративів і дискурсів. Суб’єкт стає тим, ким він є, через включення у владні відносини та дискурсивні практики, які визначають його місце. Влада пронизує дискурси і наративи, закріплюючи певні ідентичності як «нормальні» або «девіантні». Водночас суб’єкти, здобуваючи рефлексію, можуть впливати на дискурс – змінювати наративи, виборювати визнання (як у політиці визнання Тейлора) або будувати нові форми солідарності (як у концепції конституційного патріотизму Габермаса). Таким чином, поле політичної ідентичності – це динамічна система, де індивід і суспільство, особисте «Я» і колективне «Ми» постійно взаємоформують одне одного. У другій половині XX ст. стало зрозуміло, що ідентичність – це не статична сутність, а процес і відносини. Наприклад Тейлор та його прихильники звернули увагу на моральний вимір – необхідність взаємного визнання в плюралістичному суспільстві, де жодна група не повинна нав’язувати іншим принизливі образи їхньої ідентичності [8, 14]. Натомість критичні теоретики, зокрема Габермас, зробили наголос на розвитку громадянської солідарності, яка могла б утримати суспільство разом на основі демократичних цінностей, не вдаючись до етнічної ексклюзивності [31]. Постструктуралізм (Фуко) деконструював саму категорію суб’єкта, показавши, що наше відчуття себе значною мірою «вписане» в дискурси і владу, і що знання про це відкриває можливості опору – редефініції того, ким ми є. 18 Висновки до розділу 1 Сьогодні, в епоху глобалізації та інформаційних мереж, питання політичної ідентичності стає ще більш складним: індивіди мають множинні ідентичності (локальні, національні, космополітичні, професійні), які інколи конфліктують, а інколи доповнюють одна одну. Розуміння історичної еволюції цього поняття допомагає усвідомити, що немає «природних» або раз і назавжди даних політичних ідентичностей – вони завжди є результатом певних умов, дискурсів, боротьби і згоди. Античні мислителі заклали уявлення про невід’ємність особи від політичної спільноти: для Арістотеля людина поза полісом – або звір, або бог, але не власне людина [2]. Новочасні теорії, формуючи поняття природних прав індивіда, одночасно винайшли нові колективні суб’єкти – народ, націю, громадянське суспільство, – показавши, що особиста свобода може бути реалізована лише через включення до спільноти рівних. Модерний світ зіткнувся з проблемою інтеграції масового суспільства: як поєднати різноманітні ідентичності з вимогами єдності та лояльності державі. Відповіді варіювалися від націоналізму (що часто спирався на етнічну або культурну однорідність) до ліберального громадянства (що апелює до спільних політичних принципів). У підсумку, політична ідентичність – це спосіб відповіді на питання «хто ми в політичному сенсі?», і відповіді ці не бувають однозначними чи вічними. Вони народжуються в діалозі між минулим і сучасним, між особистим досвідом і колективною пам’яттю, між владою і опором. Знання про різні теоретичні підходи – від Платона до Фуко – дає нам інструменти критично осмислювати сучасні явища ідентичнісної політики, розуміти коріння конфліктів і шукати шляхи до більш включного й взаємоповажного суспільства. 19 РОЗДІЛ 2. Роль державних інститутів у формуванні політичної ідентичності 2.1. Теоретична природа державних інститутів у демократії: філософсько-правові засади та вплив на політичну ідентичність Формування політичної ідентичності громадян значною мірою залежить від того, як влаштована та функціонує система державних інститутів у демократичній країні. У політичній філософії державні інституції розглядаються як базові організаційно-функціональні елементи державного механізму, через які здійснюється публічна влада. Згідно з сучасними науковими підходами, державні інститути охоплюють систему органів та установ, наділених державно-владними повноваженнями і покликаних виконувати визначені законом функції в інтересах суспільства. Типологія державних інститутів традиційно базується на поділі влади на три гілки – законодавчу, виконавчу та судову – доповнені інститутом глави держави. Окрім основних гілок влади, до державних інституцій також належать конституційні органи нагляду (наприклад, Конституційний Суд), виборчі комісії, органи місцевого самоврядування та інші установи, що виконують владно-організуючі функції. Всі вони разом утворюють динамічну систему, яка забезпечує реалізацію народовладдя та підтримання правопорядку. Роль державних інститутів у демократичній державі полягає передусім у тому, щоб організувати здійснення влади від імені народу, гарантувати стабільність владної системи та дотримання прав і свобод громадян. Саме через державні інститути суспільство втілює свої колективні рішення: парламент ухвалює закони від імені народу, уряд впроваджує ці закони в життя через державну політику, суди захищають верховенство права. Таким чином, інститути виступають посередниками між громадянами і державною владою, перетворюючи суспільні потреби та інтереси на обов’язкові для виконання рішення. Ефективні державні інституції діють від імені суспільства, враховуючи його потреби, і критерієм їхньої результативності є 20 реалізація публічного інтересу. У своїй статті доктори наук з державного управління Юрій Древаль і Дмитро Карамишев, а також адвокат Даніїл Величко зазначають [6], що органи виконавчої влади повинні діяти від імені суспільства, враховуючи інтереси громадян у повсякденній діяльності; саме рівень задоволення публічного інтересу виступає головним показником ефективності уряду. Відтак міцні та відповідальні інститути – передусім дієздатний парламент, сильний уряд та незалежне правосуддя – є запорукою сталого демократичного розвитку. За спостереженням доктора політичних наук Галини Зеленько, інституційна спроможність держави (тобто здатність інститутів ефективно управляти, підтримувати стабільність системи і адаптуватися до змін) є одним з ключових чинників політичної стійкості та успішності країни [7]. Сучасні українські дослідники підкреслюють, що інститути верховної влади мають бути не лише формально створені, а й реально спроможні діяти як гаранти конституційного ладу і демократії. Зокрема, механізми конституційно-правової відповідальності найвищих органів влади – наприклад, відповідальність парламенту перед народом через інститут розпуску – розглядаються як ефективна гарантія демократичного порядку. Дослідниц Наталія Батанова акцентує, що процедура дострокового припинення повноважень парламенту слугує запобіжником від інституційної кризи і забезпечує збереження конституційного ладу [3]. Інакше кажучи, коли представницький орган влади перестає виконувати свої функції або порушує засади демократії, юридичні механізми відповідальності (розпуск і перевибори) дозволяють відновити баланс влади і довіру громадян до інституції. Філософсько-правовий фундамент організації державних інститутів у демократії спирається на низку основоположних принципів. По-перше, принцип народного суверенітету визначає, що носієм верховної влади є народ, а всі державні органи лише реалізують цю владу в інтересах суспільства. Цей принцип закріплений конституційно: Україна проголошена суверенною і демократичною державою, а народ є єдиним джерелом влади. 21 По-друге, принцип конституціоналізму і верховенства права означає, що діяльність усіх інститутів обмежена правом: влада здійснюється не довільно, а на підставі законів і відповідно до встановлених процедур. Жодна державна установа не знаходиться над законом; навпаки, правові норми визначають компетенцію і спосіб дій кожного органу. По-третє, принцип поділу влади є наріжним каменем демократичного устрою. Він передбачає розмежування функцій між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, щоб не допустити узурпації влади однією особою чи органом. Кожна гілка має власну сферу повноважень і водночас здатна стримувати та урівноважувати інші (система стримувань і противаг). На практиці це означає, що парламент контролює уряд (затверджує бюджет, може висловити недовіру тощо), президент може ветувати закони, а судова влада – скасовувати неконституційні акти. Взаємний контроль і співпраця між гілками гарантують, що жодна з них не зможе домінувати над іншими або порушувати права громадян. Демократія вимагає також принципів підзвітності та прозорості в роботі державних інститутів. Носії влади повинні відповідати за свої рішення перед суспільством. Основним механізмом підзвітності є вільні регулярні вибори, через які громадяни періодично дають оцінку діяльності виборних органів – парламенту і президента, переобираючи їх або усуваючи з посад. Інші органи влади теж мають бути підконтрольні суспільству через процедури парламентського нагляду, судового контролю, державного аудиту тощо. Важлива і відкритість влади: прозорість законотворчого процесу, публічність рішень уряду, доступ громадян до інформації про діяльність органів – усе це невід’ємні умови довіри громадян до інститутів. Без суспільної довіри та згоди навіть формально бездоганна інституційна архітектура не зможе ефективно функціонувати. Тому демократичні інституції повинні набувати не лише юридичної легітимності (через конституційно визначені повноваження), а й соціальної легітимності – тобто здобувати реальну підтримку громадян. В українському контексті проблема 22 легітимності державних інститутів є особливо актуальною, оскільки історично склалася недовіра до влади, зумовлена як травматичним радянським минулим, так і сучасними політичними кризами. Наприклад, багато оглядачів відзначають хронічні кризи легітимності інституту президентства, що проявлялися у вигляді жорсткого протистояння еліт і відсутності єдиного стратегічного курсу розвитку країни. Це свідчить про нагальну потребу утвердження реальної підзвітності найвищих посадових осіб та прозорості їхніх рішень як передумови зміцнення довіри суспільства. В цілому, сукупність згаданих принципів – народовладдя, верховенство права, поділ влади, стримування і противаги, підзвітність і прозорість – визначає нормативну модель функціонування державних інститутів у правовій демократичній державі. Окрім суто правових засад, важливим є філософське осмислення того, як саме державні інституції впливають на формування політичної ідентичності громадян. Державні інститути діють як агенти політичної соціалізації – процесу, в ході якого індивіди набувають політичних знань, норм і цінностей та інтегруються в політичну культуру своєї спільноти. Цей процес починається з дитинства і триває впродовж життя, а його ключовими агентами є сім’я, освіта, медіа, оточення та сама держава. Держава задає рамки соціалізації через освітні програми, державні символи та свята, публічну риторику посадовців, а також правову систему, що визначає, які моделі поведінки заохочуються, а які засуджуються. Саме через ці канали громадяни засвоюють уявлення про те, що означає бути «добрим громадянином», патріотом, законослухняним членом суспільства. Соціалізація забезпечує тяглість колективної ідентичності: базові політичні цінності та лояльності передаються від покоління до покоління через інституційні механізми. Наприклад, після здобуття незалежності українська держава поступово замінила радянські ідеологічні наративи новими – запровадила власні національні свята, переглянула шкільні підручники історії, утвердила українську мову в публічній сфері – усе це сприяло 23 переходу від ідентичності «радянської людини» до ідентичності «громадянина незалежної України». Важливим механізмом впливу інститутів на ідентичність є публічний дискурс, тобто те, як про політику говориться і пишеться в офіційному просторі. М. Фуко визначав дискурс як сукупність висловлювань, що формують наше сприйняття реальності. Державні органи мають привілейований доступ до творення офіційного дискурсу. Зокрема, закони формулюють ключові правові категорії – хто є громадянином, хто іноземець, хто заслуговує звання «Герой України», а хто підпадає під визначення «зрадника» тощо. Освітня система через навчальні програми задає канонічну інтерпретацію історії та суспільних явищ. Державні медіа і речники від імені влади артикулюють «правильні» інтерпретації поточних подій. У такий спосіб встановлюється певний «режим істини» (термін Фуко), тобто сукупність домінуючих знань і оцінок, які суспільство сприймає як правду. Політичні ідентичності тісно вплетені в цей офіційний дискурс: якщо держава проголошує себе національною моноетнічною державою, то громадяни починають мислити категоріями етнічної нації, а меншини можуть відчувати себе виключеними з образу політичної спільноти. Натомість дискурс інклюзивного громадянства, побудований на принципах рівноправності, легітимує множинність культурних ідентичностей у межах спільного політичного «Ми». Через механізм публічного дискурсу державні інститути фактично нормалізують певні колективні ідентичності, роблячи одні з них домінантними, а інші – маргінальними. Так, в Україні після 2014 року офіційний дискурс змістився у бік утвердження проукраїнської, проєвропейської ідентичності: на найвищому рівні лунали гасла про «європейський вибір», «армію, мову, віру» як основу національної єдності. Ця зміна риторики вплинула на масову свідомість: багато громадян почали більше цінувати атрибути української державності (мову, національну символіку, європейський курс), які раніше для частини населення мали другорядне значення. 24 Не менш значущий вплив здійснюють матеріальні та дисциплінарні практики державної влади, які формують поведінку та самосприйняття індивідів. М. Фуко вказував, що модерні інституції «виробляють» нові форми суб’єктності не лише шляхом примусу, а й через впорядкування простору і часу, постійний нагляд та оцінювання людей. Приміром, шкільна освіта привчає молодь приходити вчасно, виконувати правила – таким чином формується дисциплінований громадянин, який поважає встановлений порядок. Армія та правоохоронні органи культивують особистостей, готових ставити суспільний обов’язок вище власних інтересів – формується ідентичність захисника спільноти. Державна бюрократія своїми процедурами втілює ідеали раціональності й неупередженості, привчаючи громадян цінувати формальні регламенти та справедливий процес. Навіть архітектура владних інститутів – монументальні будівлі парламентів, урядових установ, судів – символічно втілює велич держави і навіює відчуття підпорядкованості індивіда вищому порядку, виховуючи повагу та благоговіння перед державністю. Такі матеріальні й символічні аспекти владних практик часто впливають на формування політичної ідентичності на підсвідомому рівні: громадяни починають ототожнювати себе з потужною державою, частиною якої вони є, засвоюють ролі «слухняного учня», «законослухняного громадянина» або навпаки – «бунтаря» у відповідь на надмірний контроль. Варто підкреслити, що в демократичній державі процес конструювання ідентичності не є одностороннім, тобто громадяни не є пасивними об’єктами впливу інститутів. Політична ідентичність у демократії формується як результат двосторонньої взаємодії: з одного боку, інституційні рамки та наративи задають напрям і «правила гри», з іншого – громадяни здатні творчо інтерпретувати, приймати або оскаржувати ці рамки. Демократичні канали участі – вибори, референдуми, свобода слова, право на мирні зібрання – дають суспільству інструменти впливу на державну політику та офіційний дискурс. У разі невдоволення суспільство може артикулювати альтернативні 25 погляди і тиснути на зміну курсу. Історія знає чимало прикладів, коли контр- ідентичності, народжені в громадянському середовищі, зрештою змінювали самі державні інститути. Наприклад, правозахисні та ЛГБТ-рухи, які колись перебували в опозиції до офіційної політики, з часом добилися трансформації законодавства і політики багатьох європейських держав у бік більшої інклюзивності. Таким чином, для розуміння формування політичної ідентичності необхідно враховувати обидві сторони процесу: як вплив державних інститутів на громадян, так і зворотній вплив громадянського суспільства на державні інститути. Український досвід останніх десятиліть виразно ілюструє цю взаємодію між інститутами та суспільством у творенні політичної нації. Після здобуття незалежності у 1991 році перед державою постало завдання консолідувати різні регіональні, етнічні та мовні спільноти в єдину політичну спільноту – українську націю. Державні інститути відіграли провідну роль у цьому процесі націєтворення. Прийняття у 1996 році Конституції заклало правові рамки нової спільної ідентичності: громадянин України незалежно від походження отримав однаковий правовий статус та набір прав і свобод. Через діяльність парламенту і уряду було впроваджено національну символіку (прапор, герб, гімн), встановлено загальнонаціональні свята (День незалежності, День Конституції, День Соборності) – тобто створено спільні маркери і дати, що об’єднують всіх громадян в єдиному історико- політичному наративі. Одночасно через систему освіти та культурну політику відбувалася поступова українізація публічного життя: повернення раніше замовчуваних героїв і подій української історії, розширення сфери вживання української мови, створення нових підручників і медіа-простору – усе це утверджувало образ України як самостійної нації, відмінної від радянської ідентичності. Водночас українське громадянське суспільство неодноразово впливало на державні інститути, коли ті не відповідали очікуванням щодо справедливості та курсу розвитку країни. Слабкість або корумпованість 26 окремих інститутів (приміром, судової влади) та олігархічний контроль над медіа у певні періоди призводили до кризи легітимності: частина суспільства втрачала довіру до влади, що загрожувало розколом політичної ідентичності. У такі моменти громадяни брали ініціативу на себе – масові акції протесту, зокрема Революція 2004 року (Помаранчева) та Революція Гідності 2013– 2014 років, стали відповіддю на неспроможність інститутів забезпечити демократичні цінності і верховенство права. Ці суспільні потрясіння спричинили суттєві зміни в державних структурах і політиці: після 2014 року було проведено конституційну реформу, що закріпила стратегічний курс на ЄС і НАТО, розпочато оновлення правоохоронних органів (поліції), створено нові антикорупційні інституції, прийнято законодавство на підтримку української мови та декомунізації простору. Кожна з цих змін мала не лише нормативний, а й символічний вимір – вона відображала зрушення в масовій свідомості, переорієнтацію ідентичності значної частини українців. Закріплення євроінтеграційного курсу, до прикладу, стало можливим саме тому, що більшість громадян почала ототожнювати себе з європейською спільнотою та поділяти європейські демократичні цінності більшою мірою, ніж радянські. Для України, яка прагне утвердити себе як сучасна європейська демократія, надзвичайно важливим є використання найкращих практик європейських країн щодо формування громадянської політичної ідентичності. Європейський досвід свідчить, що стійка демократична ідентичність громадян не виникає автоматично – її необхідно цілеспрямовано плекати через політику національної пам’яті, громадянську освіту, розвинений публічний діалог і залучення громадян до ухвалення рішень. Успішні демократії Європи спираються на зрілих громадян, які усвідомлюють свої права й обов’язки та солідарні у підтримці конституційних принципів. Як підкреслював Ю. Габермас, легітимність сучасної демократії ґрунтується не на етнічній однорідності, а на свідомій громадянській солідарності навколо основоположних конституційних 27 цінностей [31]. Ця концепція «конституційного патріотизму» особливо актуальна для України, що прагне об’єднати всіх громадян – незалежно від їхнього етнокультурного походження – навколо ідеалів свободи, гідності та європейського майбутнього. Державні інституції, з одного боку, і активне громадянське суспільство, з іншого, разом покликані забезпечити рух у цьому напрямку. 28 2.2. Парламент, уряд та президентство у контексті формування політичної ідентичності Розглянувши загальні теоретичні засади функціонування державних інституцій, перейдімо до аналізу трьох ключових інститутів влади – парламенту, уряду та інституту президентства – і з’ясуймо, яку роль вони відіграють у процесах формування політичної ідентичності. Саме ці інститути знаходяться в центрі державної політики та безпосередньо впливають на реалізацію інтересів громадян. Буде охарактеризовано їх основні функції, механізми підзвітності, процедури діяльності та комунікації з суспільством, а також окреслено, як особливості роботи кожного з них позначаються на відчутті громадянами своєї належності до демократичної політичної спільноти. Окрім того, коротко згадано роль інших важливих інституційних чинників – судової влади, виборів, освіти та медіа – у конструюванні політичної ідентичності. У демократичній державі парламент є центральним інститутом законодавчої влади і водночас головною представницькою установою народу. Верховна Рада України як однопалатний парламент уповноважена приймати закони, що визначають рамки суспільного життя, затверджувати державний бюджет, ратифікувати міжнародні договори та здійснювати парламентський контроль за виконавчою владою. Через парламент громадяни реалізують своє право на участь в управлінні державою, обираючи народних депутатів – своїх представників. Отже, парламент виконує кілька ключових функцій: законодавчу (законотворчість), представницьку (вираження інтересів виборців), установчу (формування уряду та призначення посадових осіб у межах компетенції) і контрольну (нагляд за діяльністю уряду, розгляд звітів, парламентські слухання тощо). Завдяки цьому парламент слугує інституційним зв’язком між суспільством і державним апаратом, майданчиком для публічних дебатів та «арбітром» між різними групами інтересів. 29 З точки зору формування політичної ідентичності, роль парламенту є визначальною. Сам факт існування суверенного представницького органу вже створює підґрунтя для усвідомлення громадянами себе як частини єдиної політичної спільноти – нації, що здатна самостійно ухвалювати закони і визначати свою долю. Якщо парламент є легітимним (обраним на чесних виборах) і інклюзивним, то різні соціальні верстви і групи населення відчувають себе почутими та представленими у найвищій владі. Політична ідентичність зміцнюється, коли громадяни бачать, що їхні представники артикулюють важливі для них цінності та інтереси, а прийняті закони відображають суспільні настрої. У державах зі сталою демократичною традицією парламенти часто стають аренами для принципових дискусій щодо історичної пам’яті, національних символів, мовної політики, прав меншин – тобто питань, які безпосередньо стосуються колективної ідентичності нації. В результаті парламентська діяльність, наприклад, законодавче закріплення державної символіки, статусу мов, національних свят, формує у громадян спільне уявлення про те, хто ми є як народ. В українському контексті Верховна Рада відіграла надзвичайно важливу роль у конструюванні національної ідентичності після здобуття незалежності. Зокрема, саме через рішення парламенту на початку 1990-х були затверджені нові державні символи (синьо-жовтий прапор, тризуб, гімн), прийнята Конституція 1996 року, яка визначила засади української державності, а також ухвалено низку законів, що утвердили українську мову як державну та сприяли відродженню національної культури. Все це легітимувало і зміцнило образ України як повноправної політичної нації, спадкоємця власної державності. Згідно з Конституцією України, Президент має право достроково розпустити Верховну Раду у випадках, передбачених Основним Законом (наприклад, якщо протягом визначеного терміну не вдається сформувати коаліцію або якщо парламент протягом тривалого часу не проводить пленарних засідань). Цей інструмент є надзвичайним заходом, покликаним 30 запобігти інституційній паралізації чи узурпації влади. Як вже зазначалося, дослідники (наприклад, Наталія Батанова) розглядають можливість дострокового припинення повноважень парламенту як важливу гарантію збереження демократичного ладу [3]. Адже у ситуації, коли законодавчий орган перестає ефективно функціонувати або грубо порушує конституційні засади, дострокові вибори дозволяють відновити баланс влади, оновити легітимність інституту та повернути довіру громадян. Таким чином, Верховна Рада в українській моделі є відповідальною як напряму перед виборцями, так і опосередковано перед іншими гілками влади через конституційні механізми стримувань і противаг. Важливим аспектом діяльності парламенту, що впливає на суспільну довіру та ідентифікацію з ним, є процедурна прозорість і відкритість. Робота Верховної Ради регламентована законом і внутрішнім Регламентом, що забезпечує зрозумілий і впорядкований процес законотворчості. Пленарні засідання, як правило, проводяться гласно і транслюються у ЗМІ; результати поіменних голосувань відкриті для громадськості. На офіційному веб-сайті парламенту публікуються тексти законопроєктів, порядок денний, стенограми засідань, рішення парламентських комітетів – громадяни мають можливість в режимі онлайн стежити за законодавчим процесом і знати, які рішення ухвалюються. Така прозорість формує у суспільства відчуття залученості: люди бачать, що політика відбувається відкрито, і можуть контролювати дії обранців. Як наголошує Г. Зеленько, чітка регламентація парламентських процедур і відкритість законодавчого процесу підвищують інституційну спроможність влади і рівень довіри громадян [7]. Окрім цього, в парламенті діють внутрішні механізми підвищення відповідальності – норми депутатської етики, дисциплінарні санкції за пропуски і порушення, коаліційні угоди між фракціями – покликані зробити роботу представницького органу більш ефективною та організованою. Взаємодія парламенту з громадянами вибудовується через кілька каналів, що забезпечують двосторонній діалог. По-перше, депутати 31 проводять прийоми у виборчих округах і розглядають звернення громадян. По-друге, Верховна Рада регулярно звітує через публікацію документів, пресконференції та інтерв’ю. По-третє, парламентарі активно комунікують у соцмережах, а система електронних петицій дає змогу громадянам ініціювати питання, які обов’язково розглядають комітети. Завдяки цим механізмам парламент не лише транслює позицію влади, а й чує суспільство; від ефективності діалогу залежить його легітимність: відкритість зміцнює довіру й політичну ідентифікацію громадян, тоді як закритість породжує недовіру. Через представництво, законотворчість і відкриту комунікацію парламент формує основу політичної ідентичності.Інститут президентства. Президент як глава держави посідає особливе місце в системі влади, виконуючи функції гаранта конституційного ладу, верховного головнокомандувача та представника держави всередині країни і на міжнародній арені. В Україні президент обирається всенародно і наділений мандатом прямого народного довіри на визначений конституцією термін (5 років). На відміну від колегіального парламенту чи уряду, інститут президентства персоніфікований – він уособлює владу в образі конкретної особи. Тому президент, більше ніж будь-який інший посадовець, стає символом держави і нації, а його політичний курс і поведінка впливають на колективну самоідентифікацію громадян. Функції президента можна умовно поділити на кілька напрямів. По- перше, представницька функція: президент уособлює суверенітет народу, виступає від імені держави назовні, є символом єдності нації. У часи криз або святкових подій глава держави звертається до народу, апелює до спільних цінностей, чим здатен консолідувати суспільство навколо ідеї спільного буття. По-друге, арбітражно-владна функція: президент забезпечує узгоджене функціонування гілок влади, має право законодавчої ініціативи та вето, призначає низку високопосадовців за згодою парламенту або одноосібно (очільників оборонної і зовнішньої сфер, голів місцевих адміністрацій тощо). Це робить його своєрідним «арбітром» між інститутами 32 – президент може втручатися, коли між парламентом та урядом виникає конфлікт, скликати Раду національної безпеки і оборони для координації дій, зупиняти акти уряду з мотивів їх невідповідності Конституції. По-третє, гарантійна функція: як гарант Конституції і прав громадян президент зобов’язаний реагувати на порушення конституційного ладу – у разі необхідності запроваджувати надзвичайний чи воєнний стан, звертатися до Конституційного Суду, приймати інші невідкладні заходи для захисту державного суверенітету. Таким чином, посада президента концентрує значний обсяг відповідальності за стабільність держави і безперервність влади. В аспекті політичної ідентичності президент відіграє подвійну роль. З одного боку, він є символом держави і нації – особистим втіленням «образу влади«». Те, як громадяни сприймають президента, часто проектується на їхнє сприйняття держави загалом. Якщо глава держави користується високою підтримкою, це може підсилювати гордість громадян за свою країну і зміцнювати їхню національну самосвідомість. Президент здатен формувати важливі для ідентичності наративи у своїх промовах – наприклад, наголошувати на історичній спадкоємності, європейському виборі, закликати до єдності в ім’я незалежності тощо. Такі звернення першої особи держави мають великий емоційний резонанс і можуть згуртовувати націю. З іншого боку, інститут президентства чутливий до кризи легітимності, що негайно відбивається на політичній ідентичності громадян. Коли значна частина суспільства не довіряє президенту або вважає його курс хибним, виникає розкол у баченні національного розвитку. Україна, як зазначалося, стикалася з періодами, коли інститут президентства переживав хронічну кризу довіри – наприклад, наприкінці 2000-х – початку 2010-х років, що частково спричинило масові протести. В. Стрелков підкреслює, що постійна боротьба еліт за владу і брак консенсусу щодо стратегічного курсу країни призводять до «раз по раз» відтворюваної кризи легітимності президентської влади [19]. Для подолання цього необхідно, з одного боку, щоб президент спирався на 33 широку суспільну підтримку базових національних пріоритетів, а з іншого – щоб сам інститут був міцно обмежений правовими і демократичними нормами, унеможливлюючи узурпацію. Механізми підзвітності президента перед суспільством включають передусім прямі вибори. Кожні п’ять років громадяни шляхом голосування вирішують, чи чинний глава держави залишиться на посаді (в разі балотування на другий термін), чи оберуть нового лідера. Вибори президента – це акт прямого народного волевиявлення, що має також символічне значення: народ як суверен підтверджує свою колективну ідентичність, обираючи «першого громадянина» країни. Крім виборів, Конституція передбачає можливість усунення президента в порядку імпічменту – у разі вчинення ним державної зради чи іншого тяжкого злочину. Хоча процедура імпічменту надзвичайно складна і на практиці в Україні ще не реалізована, сам її факт наголошує, що навіть найвища посадова особа не стоїть над законом і може бути притягнута до відповідальності. Це важливий момент з точки зору політичної культури: громадяни усвідомлюють, що президент – не монарх за «правом божим», а найманий менеджер від народу, який має діяти в рамках Конституції. Легітимність президента, таким чином, значною мірою тримається на суспільній довірі та виконанні ним даних обіцянок. Якщо президент не виправдовує сподівань, народ може через вибори замінити його іншою кандидатурою – і ця можливість стимулює кожного главу держави дбати про свій публічний імідж та підтримку. Особливе значення для інституту президентства має політична комунікація. Оскільки президент персоніфікує владу, спілкування між ним і громадянами набуває характеру діалогу лідера з народом. Регулярні звернення президента – щорічні послання до парламенту, виступи з приводу важливих подій, прес-конференції – слугують каналами донесення до суспільства бачення глави держави та пояснення його рішень. У сучасній практиці президенти активно використовують телебачення й Інтернет для комунікації: прямі ефіри, інтерв’ю, участь у ток-шоу, а останніми роками і 34 соціальні мережі (Facebook, Twitter) стали інструментами, які роблять лідера більш «видимим» і доступним для різних аудиторій. Приміром, запроваджені нещодавно формати багатогодинних прес-марафонів Президента України забезпечують пряме спілкування з журналістами, а через них – і з громадянами, дозволяючи ставити гострі запитання та отримувати розгорнуті відповіді. Ефективна публічна комунікація підвищує рівень довіри до президента і відчуття громадянами, що їх чують «на горі». Як зазначає Владислав Стрелков у своїй дисертаційній роботі [19], технології легітимації президентської влади включають демонстрацію успішності (звіти про досягнення), апеляцію до єдності народу в переломні моменти, кадрові рішення, які відповідають запиту суспільства. Все це має зміцнювати імідж президента як лідера, що уособлює прагнення нації. Натомість провали в комунікації – інформаційні скандали, невиконані обіцянки, ігнорування суспільної думки – можуть швидко спричинити делегітимацію: люди починають сприймати президента як віддаленого, «чужого» владаря і проєктують це відчуження на державу загалом. В українських реаліях рівень підтримки президента тісно пов’язаний із тим, чи відчувають громадяни, що їхні голоси впливають на державну політику. Тому розвиток двосторонньої комунікації – коли не лише президент інформує народ про свої дії, а й реально враховує суспільні настрої у прийнятті рішень – є умовою зміцнення інституту президентства та його позитивного сприйняття в масовій свідомості. Уряд. Кабінет Міністрів України є найвищим колегіальним органом у системі виконавчої влади. Уряд безпосередньо відповідає за повсякденне управління державними справами та виконання законів на практиці. До сфери його функцій входить надзвичайно широкий спектр питань: розробка і впровадження державної політики в економіці, соціальному захисті, освіті, охороні здоров’я, забезпечення національної безпеки і громадського порядку, управління державною власністю, виконання бюджету тощо. Простими словами, саме уряд опікується повсякденними потребами громадян – від 35 пенсій і зарплат бюджетникам до роботи транспорту чи лікарень – і тому сприймається як «обличчя держави» в очах людей. Якщо законодавча влада формує рамки політики, то виконавча влада наповнює їх реальним змістом, ухвалюючи конкретні рішення і забезпечуючи їх виконання на місцях. Для політичної ідентичності громадян значення уряду полягає у здатності держави діяти і досягати результатів. Коли уряд ефективно забезпечує економічний розвиток, соціальну справедливість, захист правопорядку – у громадян зростає довіра до державних інститутів, і вони більше схильні ототожнювати себе зі своєю державою. Натомість неефективність або корумпованість виконавчої влади підриває легітимність всього політичного режиму: люди починають сприймати державу як чужу, байдужу або ворожу до їхніх інтересів, що розколює спільну ідентичність. Тому критерій успішності уряду з точки зору ідентифікації – це реалізація публічного інтересу, задоволення базових потреб суспільства. Ю. Древаль, Д. Карамишев та Д. Величко справедливо зауважують, що органи виконавчої влади повинні діяти в інтересах суспільства, враховуючи запити громадян у своїй адміністративній діяльності, адже саме міра реалізації публічного інтересу визначає ефективність уряду [6]. Якщо урядові рішення відповідають суспільним очікуванням – забезпечують економічне зростання, захищають слабкі верстви, гарантують безпеку – то й авторитет державних інститутів буде високим, і громадяни відчуватимуть гордість за свою державу. І навпаки, коли урядові політики ведуть до кризи чи соціального зубожіння, масова свідомість реагує розчаруванням у державі, знеціненням громадянської ідентичності. Уряд в Україні формується парламентом і підконтрольний йому, тому ключовим механізмом його підзвітності є парламентський контроль. Верховна Рада призначає Прем’єр-міністра (за поданням президента) і затверджує склад Кабінету Міністрів; вона ж може висловити уряду недовіру, що спричинить відставку всього його складу. Така залежність від парламентської більшості означає, що уряд мусить враховувати настрої як 36 народних депутатів, так і – опосередковано – виборців, які стоять за ними. Крім того, існують регулярні процедури звітності: уряд щороку подає парламенту звіт про виконання Державного бюджету та програми діяльності, і незадовільна оцінка цього звіту може теж стати підставою для відставки Кабміну. Кожен міністр може бути викликаний до Верховної Ради на так звану годину запитань до Уряду, щоб публічно відповісти на запити депутатів щодо актуальних проблем. У сукупності ці механізми забезпечують постійний нагляд суспільства (через парламент) за виконавчою владою. Важливо, що в умовах змішаної (парламентсько-президентської) республіки уряд підзвітний не лише парламенту, а певною мірою й главі держави: президент може призупиняти дію постанов уряду з мотивів їх неконституційності, скликати Раду безпеки для координації виконавчої політики, а за кризових умов – вимагати переформатування Кабміну. Втім, формально президент не може самовільно звільнити прем’єра чи міністрів без рішення парламенту. Таким чином, головним «демократичним контролером» уряду залишається парламент, що відповідає принципам розподілу влади. Колективна відповідальність уряду перед представницьким органом стимулює виконавчу владу до прозорості та орієнтації на суспільне благо, адже будь-які серйозні прорахунки можуть призвести до політичних наслідків (вотум недовіри тощо). Важливу роль у забезпеченні ефективності виконавчої влади відіграють процедури та внутрішня організація роботи уряду. Кабінет Міністрів діє на основі Конституції та закону «Про Кабінет Міністрів України», має власний регламент. Засідання уряду проводяться регулярно під головуванням Прем’єр-міністра, рішення ухвалюються більшістю голосів присутніх членів Кабміну. Перед винесенням на засідання проєкти урядових постанов чи розпоряджень ретельно опрацьовуються у міністерствах та секретаріаті, узгоджуються між різними відомствами, щоб уникнути суперечностей. Така процедурна культура забезпечує узгодженість політики і професійність рішень, що зрештою сприяє довірі громадян: коли рішення уряду 37 обґрунтовані та фахово підготовлені, люди більше схильні їх підтримати, навіть якщо ті рішення складні або непопулярні. Останніми роками український уряд впроваджує інструменти прозорості та сучасного менеджменту – електронний документообіг, оприлюднення протоколів засідань і статистичних даних, створення відкритих державних реєстрів і порталів, де кожен може ознайомитися з інформацією про виконання державних програм. Залучаються також зовнішні експерти і громадські організації до обговорення реформ на стадії підготовки (через консультаційні ради, публічні громадські обговорення). Усе це робить виконавчу владу більш відкритою та зрозумілою суспільству. Одним із ключових викликів для уряду є комунікація з громадянами, особливо щодо складних та непопулярних рішень. Виконавча влада змушена часом запроваджувати реформи, які у короткостроковій перспективі викликають невдоволення (наприклад, підвищення тарифів чи податків заради оздоровлення економіки). В таких випадках відкрите пояснення мотивів і очікуваних результатів є критично важливим. Уряд, який не ховається від критики, а веде чесний діалог із суспільством, зрештою отримує більше розуміння і підтримки. Громадяни можуть не погоджуватися з окремими кроками, але вони цінують прозорість і аргументованість дій влади. Українські науковці Г. Зеленько та О. Голєв встановили, що рівень довіри до державних інститутів напряму залежить від готовності цих інститутів комунікувати з громадянами зрозумілою мовою, реагувати на суспільні запити і демонструвати реальні результати [4, 7]. Уряд, який активно взаємодіє з громадянським суспільством – проводить публічні консультації, започатковує спільні проекти з громадами, регулярно звітує про свою діяльність – вибудовує партнерський тип відносин між державою і народом. Це позитивно впливає на політичну культуру, формує у громадян відчуття співучасті у державному управлінні, а отже і більш зрілу громадянську ідентичність (люди відчувають себе не підданими, а співтворцями державної політики). Таким чином, інститут уряду через 38 виконання програм розвитку, забезпечення повсякденних потреб, а також через відкриту комунікацію та підзвітність населенню безпосередньо впливає на те, чи сприймають громадяни державу як «свою». Сильний, прозорий і орієнтований на людей уряд зміцнює ідентифікацію громадян з демократичною державою, тоді як слабкий або відчужений виконавчий апарат породжує відчуття відчуженості і недовіри, що підточує основи політичної спільноти. Інші інститути та механізми. Окрім парламенту, уряду і президентства, на процеси формування політичної ідентичності впливають й інші важливі інституційні чинники демократичної держави. Передусім слід відзначити судову владу. Незалежні та справедливі суди є гарантом верховенства права, тобто рівності всіх громадян перед законом і захищеності їхніх прав. Якщо громадяни відчувають, що в країні панує справедливість – злочинці караються, права людини захищаються, спори вирішуються неупереджено – вони більше довіряють державі і ототожнюють себе з нею. Натомість корумпована або неефективна судова система підриває віру людей у власну державу: громадяни починають шукати захисту поза державою або впадати в апатію, що розхитує спільну ідентичність. В історії незалежної України проблеми в судовій гілці (політичний тиск на суддів, хабарництво) серйозно шкодили легітимності влади і спричиняли протести за вимогою справедливості. Тому нині триває процес реформування судової системи, впровадження європейських стандартів правосуддя – від цього великою мірою залежить, наскільки громадяни будуть пишатися своєю державою як справедливим правопорядком. Вибори як механізм народовладдя також відіграють важливу роль у конструюванні політичної ідентичності. Кожні вибори – президентські, парламентські, місцеві – це своєрідний «ритуал» демократії, в якому громадяни беруть участь як члени політичної спільноти. Через голосування люди не лише обирають керівництво, а й підтверджують свою приналежність до суверенного народу, котрий має вирішальне слово. Регулярна зміна влади 39 шляхом виборів формує у громадян почуття колективного авторства державного курсу. В Україні, наприклад, після тривалого періоду безальтернативних радянських «виборів», перші вільні вибори 1990-х стали потужним чинником усвідомлення себе громадянами незалежної держави. Кожна наступна виборча кампанія, попри можливі недоліки, підтримувала цю політичну ідентичність – люди відчували, що їхній голос важливий. Успішне функціонування виборчих інститутів (чесний підрахунок, змагальність партій) сприяє інтеграції суспільства, оскільки усі визнають встановлені правила гри і результати народного волевиявлення. Якщо ж вибори фальсифікуються або викликають сумнів, легітимність влади різко падає, а з нею – і ступінь, до якого громадяни готові з нею себе ототожнювати. Надзвичайно великий вплив на формування ідентичності має система освіти. Школа, університет, інші освітні інституції виховують нові покоління громадян, передаючи їм базові знання про державу, права та обов’язки, національну історію і культуру. Саме через освіту держава може сформувати спільний ціннісний фундамент для всіх громадян, незважаючи на відмінності у їхньому походженні. Курси історії, літератури, громадянської освіти закладають у молоді уявлення про спільне минуле і майбутнє країни, про геройські сторінки боротьби за незалежність, про демократичні принципи устрою держави. Мова освіти (в Україні – українська як державна) теж консолідує націю, забезпечуючи комунікацію на спільній мовній основі. Українська держава приділяла значну увагу реформуванню освіти після 1991 р., аби виплекати почуття національної самосвідомості у молоді – було створено нові підручники, введено курс «Громадянська освіта», підтримано розширення сфери вжитку української мови. Європейський досвід підтверджує, що громадянська ідентичність формується з юних літ, тому школа повинна навчати критично мислити, поважати права людини, пишатися досягненнями своєї країни, але й бути відкритим до інших культур. В Україні нині освіта виконує місію зміцнення демократичних цінностей 40 серед молоді – саме ці молоді люди у майбутньому визначатимуть політичне обличчя нації. Нарешті, мас-медіа та інформаційний простір є тим середовищем, де громадяни щоденно стикаються з образами держави і нації. Вільні та відповідальні медіа можуть сприяти формуванню спільної ідентичності, висвітлюючи події об’єктивно, даючи слово різним групам, утверджуючи культуру конструктивної дискусії. Державні та суспільні мовники часто виконують об’єднавчу роль – наприклад, транслюючи загальнонаціональні проекти (як-от привітання лідерів, урочисті заходи, освітні програми про історію і культуру). Водночас медіа можуть бути й інструментом маніпуляції, що розколює суспільство – особливо якщо інформаційний простір монополізований олігархічними або ворожими пропагандистськими силами. В українських реаліях проблема медіавласності й дезінформації тривалий час впливала на політичну ідентичність: різні регіони отримували протилежні інформаційні меседжі, що підтримувало розділеність щодо зовнішньополітичних орієнтирів, мовного питання тощо. Після 2014 року Україна почала вибудовувати стратегію інформаційної безпеки та підтримки незалежних медіа, розуміючи, що єдиний інформаційний простір – основа єдиної політичної нації. Так само Європейський Союз наголошує на критичній ролі незалежної журналістики та медіаграмотності громадян у зміцненні демократичної ідентичності: коли люди мають доступ до правди і різних думок, вони менш схильні піддаватися маніпуляціям і більш усвідомлено підтримують демократичні інституції. Українська держава сьогодні зацікавлена в розвитку суспільного мовлення, підтримці регіональної преси, протидії ворожій пропаганді – це важливі чинники захисту національної ідентичності в умовах гібридних інформаційних впливів. Отже, кожен із розглянутих інститутів – парламент, президентура, уряд – а також супутні механізми демократії (суди, вибори, освіта, медіа) роблять свій внесок у формування політичної ідентичності громадян. Вони 41 встановлюють рамки та правила, в межах яких люди усвідомлюють себе членами політичної спільноти, і водночас наповнюють ці рамки певним змістом – законами, політичним порядком денним, символами, знаннями. Коли парламент відкрито дебатує важливі для суспільства питання, коли президент прозоро пояснює свої рішення, а уряд звітує про досягнення – громадяни почуваються співучасниками управління державою, а не відстороненими об’єктами владарювання. Це, своєю чергою, зміцнює їхню політичну ідентичність як рівноправних членів демократичної нації. Хоча кожен інститут має свою специфіку комунікації (парламент діє через колектив представників, президент привносить особистісне лідерство, уряд демонструє результати професійної діяльності), спільною метою їх усіх є утвердження відчуття громадян, що держава – це їхня спільна справа. Сучасні вітчизняні науковці сходяться на думці, що інституційний розвиток України має іти шляхом підвищення відкритості, підзвітності та професіоналізму державних органів – тоді суспільство сприйматиме владу як «свою», легітимну і гідну підтримки. В підсумку це дасть змогу сформувати зрілу політичну націю, об’єднану довкола спільних демократичних цінностей. 42 Висновки до розділу 2 Розглянувши теоретичні основи організації державних інститутів та особливості функціонування трьох ключових інституцій влади (парламенту, президента, уряду), можна зробити низку узагальнень. Державні інститути в демократичній правовій державі являють собою складну систему органів і норм, що організують здійснення влади від імені народу. Вони мають свою структуру (законодавчі, виконавчі, судові та інші інституції) і грунтуються на спільних принципах – народовладді, конституційності, поділі влади, верховенстві права, стримуваннях і противагах, підзвітності. Ці принципи не є абстракціями: вони реалізуються через конкретні механізми – вибори, процедури контролю і взаємодії між гілками влади, юридичну відповідальність посадовців тощо. Філософсько-правовий вимір державних інститутів вказує, що їхня основна мета – служити спільному благу: трансформувати волю громадян у владні рішення та гарантувати справедливий порядок у суспільстві. Відтак ефективність інституцій можна оцінювати за тим, наскільки вони забезпечують публічний інтерес, стабільність політичної системи та дотримання прав людини [6]. В українському контексті, де демократичні інститути ще перебувають у стадії розвитку, Г. Зеленько наголошує на актуальності підвищення їхньої інституційної спроможності – здатності адаптуватися до викликів модернізації, долати успадковані дисфункції та впроваджувати найкращі світові практики публічного управління [7]. Державні інститути виконують фундаментальну роль у структурі демократичної держави: вони організують процес здійснення влади, забезпечують спадкоємність і стабільність політичного курсу, гарантують реалізацію прав та інтересів громадян. Сильні, легітимні і відповідальні інститути – це своєрідний каркас демократії, без якого неможливе стале формування громадянської політичної ідентичності. В умовах України триває процес удосконалення інституційної спроможності: поступово усуваються «пастки» та пережитки минулого (авторитарні рудименти, 43 корупційні схеми), налагоджується ефективна взаємодія між гілками влади, зміцнюється верховенство права, провадиться боротьба з корупцією – усе це безпосередньо впливає на легітимність держави в очах її громадян. Політична ідентичність, основана на демократичних цінностях, може сформуватися лише тоді, коли громадяни бачать у державних інститутах не чужий репресивний апарат, а свого партнера і слугу суспільного інтересу. Таким чином, розвиток дієвих демократичних інститутів і становлення активної громадянської ідентичності – взаємопов’язані процеси, що взаємно підсилюють один одного. Інституційна зрілість держави визначається не тільки досконалістю законів, які окреслюють повноваження органів, але й рівнем політичної культури та практики, що наповнюють ці органи живим змістом. Україна поступово набуває цього досвіду, і праці сучасних українських науковців – зокрема, Г. Зеленько, Н. Батанова, Ю. Древаль, О. Голєв та ін. – засвідчують оптимізм щодо подальшого зміцнення ролі державних інституцій у забезпеченні демократичного устрою та ефективної взаємодії влади з суспільством. Це є необхідною умовою успішного демократичного розвитку і водночас невід’ємною частиною глибинного філософсько-політичного осмислення шляху, який проходить українське суспільство в напрямку утвердження справедливого, вільного та демократичного державного ладу. 44 РОЗДІЛ 3. Емпірічні дослідження політичної ідентичності українців та їх взаємодія з державними інститутами 3.1. Розвиток політичної ідентичності від проголошення незалежності до сучасності Від здобуття незалежності у 1991 р. перед Україною постало питання консолідації спільної національної та громадянської ідентичності. Постколоніальне суспільство успадкувало розмаїття ідентичностей: радянську спадщину, регіональні відмінності між Заходом і Сходом, мовно- культурний поділ (україномовні vs російськомовні), різні історичні пам’яті. На початку 1990-х значна частина громадян все ще ототожнювала себе з радянським минулим або мала неоднозначну ідентичність – наприклад, визначаючи себе одночасно українцями й росіянами. За даними перепису 2001 р., аж 17,3% населення України вказали російську етнічну належність [40],а більшість інших хоч і були «етнічними українцями», але в побуті часто розмовляли російською і мали сильні культурні зв’язки з Росією. Отже, на початку державності політична нація ще не була цілком сформована. Держава Україна від початку взяла на себе роль модерного «націотворця», використовуючи інструменти влади (в широкому фукіанському сенсі) для вироблення спільної політичної ідентичності громадян. Це проявилося через політики у галузі освіти, мови, культури, символічної пам’яті. У перші десятиліття незалежності ці процеси були поступовими і нерівномірними. Наприклад, впровадження української мови як державної в діловодство та освіту створювало нові норми, але співіснувало із широким ужитком російської мови в суспільному житті. Шкільні підручники з історії поступово перейшли від радянських наративів до національно-орієнтованих, де наголос ставився на Київській Русі як колисці української державності, на Голодоморі, визвольних змаганнях тощо – тобто закладався канон спільної пам’яті. Церква й релігійна ідентичність також були полем боротьби: тривалий час значна частина вірян належала до Української Православної Церкви Московського патріархату, що символічно пов’язувало їх із «русским 45 миром». Держава ж підтримувала розбудову незалежної Української церкви. В усіх цих сферах створювались норми і дисципліна: через освіту, культуру, інформаційну політику влада прагнула сформувати «уявлену спільноту» українців-громадян. Особливо ці процеси активізувалися після подій 2013–2014 рр. – Революції Гідності та початку російської агресії. Як відзначають дослідники, 2014 рік став критичним моментом для української ідентичності. До Майдану політичні орієнтації сильно різнилися: наприклад, у січні 2014 р. 78% населення загалом позитивно ставилися до Росії, а вступ до НАТО підтримувала меншість (близько третини) українців. Підтримка Євромайдану теж була регіонально асиметричною – в західних областях його схвалювали ~80% населення, тоді як на Півдні лише 20% [41]. Тобто колективна ідентичність не була єдиною: частина суспільства тяжіла до європейської, частина – до пострадянської, російсько-орієнтованої ідентичності. Однак анексія Криму і війна на Донбасі стали тим поштовхом, який, за висловом політологині Оксани Шевель, спричинив консолідацію виразної, антиімперської української ідентичності. Іронія історії в тому, що самі дії В. Путіна значно прискорили формування тієї проукраїнської ідентичності, яку він прагнув знищити. Як дотепно зауважив один коментатор, Путін став «найбільшим творцем українського націоналізму» з часів Тараса Шевченка [41]. Після 2014 р. відбулися помітні зрушення в масовій політичній свідомості. Почав швидко зменшуватися розрив між сходом і заходом України у питаннях геополітичної орієнтації та самоідентифікації. У рамках політики «декомунізації» держава ліквідувала радянські символи (пам’ятники Леніну, топоніми), що також мало вплив на колективну пам’ять та ідентичність. Важливим кроком стало отримання українською церквою Томосу (2018), тобто канонічної автокефалії, – тим самим послабився вплив Московського патріархату. У сфері освіти уряд затвердив у 2015 р. концепцію національно-патріотичного виховання молоді [41], яка 46 передбачала посилене вивчення історії України, виховання поваги до національних символів, армії тощо. Фактично це був дисциплінарно- ідеологічний проєкт: через шкільні програми і позакласні заходи прищепити молодому поколінню спільну національну ідентичність. Політика підтримки української мови набрала обертів – було ухвалено закони (2014, 2019) про обов’язкове використання державної мови у публічній сфері та освіті. З фукіанської точки зору, ці державні кроки – не що інше, як спроба кодифікувати і закріпити певні норми ідентичності: бути громадянином України означає говорити українською у публічному житті, знати національну історію, шанувати національні свята та героїв. Влада через закони і навчальні інституції створювала «нормального» українського громадянина. Варто зазначити, що водночас розгорталася і контр-влада у формі російської інформаційної війни та пропаганди, спрямованої на підтримку проросійської ідентичності серед частини населення України. Російські медіа намагалися утримати вплив, поширюючи наративи про «єдиний народ», «зовнішнє управління Україною Заходом», демонізуючи українських патріотів як «нацистів» тощо. До певного часу ці зусилля мали вплив, особливо в Донбасі та Криму, де населення довше перебувало під радянсько- російським інформаційним полем. Однак поступово – і особливо після 2014 р. – українська держава почала обмежувати проросійські медіа (закриття у 2021 р. телеканалів, пов’язаних з В. Медведчуком, тощо) та активніше вести власну інформаційну політику. Таким чином, відбувалося своєрідне «битва дискурсів» за ідентичність громадян. На межі 2020-х років українська політична нація вже набула значно більшої цілісності. Емпіричні дані соціології свідчили про зміцнення громадянської (політичної) ідентичності. Наприклад, якщо у 2006 р. лише 31% опитаних ототожнювали себе передусім з Україною, то в 2023 р. таких було 53% [18,19]. Особливо разючі зміни відбулися серед громадян, які раніше вважали себе «росіянами» за культурою чи походженням: багато з 47 них перейняли українську ідентичність. За даними Центру Разумкова, частка етнічних росіян в Україні, які відносять себе до російської культурної традиції, впала з 35% у 2006 р. до 0% у 2023 р., тоді як ототожнення з українською культурою серед них зросло з 21% до 53% [24]. Фактично, до 2023 р. більшість навіть російськомовних або російського походження громадян прийняли українську національно-культурну ідентичність. Тим часом частка тих, хто досі орієнтується на радянську ідентичність, незначна і швидко зменшується (зокрема, лише 11% українців станом на 2022 р. шкодували про розпад СРСР. Ці тенденції дозволили деяким дослідникам твердити, що Україна припинила бути «багатоетнічною» країною у старому сенсі – в суспільстві майже зникла самовизначена російська меншина, натомість формується єдина політична нація [40]. 24 лютого 2022 року, з початком повномасштабного вторгнення Росії, процес консолідації української політичної нації досяг кульмінації. Війна стала тим екстремальним «випробуванням на міцність», під час якого раніше латентні ідентичності проявилися з небаченою силою. Як зазначає соціологічне дослідження, 2022 рік став каталізатором навіть для таких аспектів, як мовна поведінка: багато громадян, що раніше спілкувалися російською, свідомо перейшли на українську як акт солідарності й спротиву агресору [40]. Соціальні мережі та медіа фіксують ці зміни: за словами дослідників Кембриджського університету, в українському сегменті соцмереж після вторгнення спостерігається різке зростання контенту, що апелює до єдності, патріотизму та національної солідарності. Цікаво, що дописи з позитивними «Ми»-емоціями (наприклад, прославлення України, героїв, надії на перемогу) отримують значно більший відгук у користувачів, ніж дописи з ворожістю до «зовнішньої групи» (росіян). Це свідчить, що в час смертельної загрози українське суспільство згуртувалося навколо позитивної колективної ідентичності – «ми українці, і ми разом» – замість того щоб просто плекати ненависть до ворога. Як стверджує авторка дослідження Яра Кириченко, емоції солідарності «надають сили людям і 48 підвищують моральний дух; вони можуть бути заразливими і викликати більше залучення у час, коли загроза активізує мотивацію діяти на благо своєї спільноти» [42]. Таким чином, соціальні мережі стали своєрідним барометром ідентичності і водночас інструментом її зміцнення – платформи Facebook, Twitter вибухнули від закликів єдності («Слава Україні!», «Разом до перемоги»), що миттєво резонували з мільйонами громадян он-лайн. Соціологічні опитування 2022–2023 рр. фіксують безпрецедентне згуртування українців у питаннях, які раніше могли викликати суперечки. За даними групи «Рейтинг», вже у березні 2022 р. частка тих, хто вважав, що країна рухається у правильному напрямі, в 7 разів перевищувала частку песимістів – приголомшливий рівень суспільного оптимізму і довіри в умовах війни. Підтримка вступу до ЄС та НАТО сягнула історичного максимуму: на кінець 2022 р. до 87% українців хотіли вступу в Євросоюз, а 79–93% (у різних регіонах) – приєднання до НАТО [40]. Тобто геополітична ідентичність України як частини Заходу остаточно утвердилася, витіснивши колишні амбівалентності. Разючий факт: лише 2% населення тепер ідентифікують себе як росіяни за національністю (ще 1% – як росіяни й українці одночасно), тоді як у 2017 р. таких сумарно було 11%, а у 2001 р. – понад 17%. В очах переважної більшості громадян Росія тепер виступає як ворожий «інший», від якого українці себе чітко відмежовують. Концепт «братніх народів», що його десятиліттями пропагувала російська ідеологія, зазнав краху: якщо у 2017 р. 27% українців вірили, що українці й росіяни «завжди були і залишаються братніми народами», то у 2023 р. з цим погоджуються лише 4%. Натомість 43% тепер вважають, що ніколи не були братами. Цей зсув особливо помітний на Півдні та Сході України – регіонах, які традиційно були найменш національно орієнтованими. У 2017 р. більшість мешканців Сходу (52%) ще підтримували тезу про «братні народи», але в 2023 р. таких лишилося лише 10%; на Півдні показник впав із 45% до мізерних 3% [24]. Стара постколоніальна двозначність ідентичності поступилася місцем чіткій самоідентифікації: ми – українці, а не росіяни. 49 Війна згуртувала громадян не лише у національній самоідентифікації, а й навколо ключових цінностей та образів майбутнього. За даними Разумков- центру (опитування травня 2023 р.) [24], українці тепер асоціюють свою державу з такими поняттями, як демократія, свобода, справедливість, набагато більше, ніж раніше. Зокрема, частка респондентів, у яких слово «свобода» насамперед асоціюється з Україною, зросла з 40% у 2017 р. до 81% у 2023 р.; «демократія» – з 42% до 76%; «справедливість» – з 24,5% до 61%. Натомість Росія в очах українців уособлює протилежні риси: «агресія» (так відповіли 91% опитаних, було 66% у 2017 р.) і «диктатура» (87% проти 60% у 2017). Лише мізерні частки (менше 1%) пов’язують Росію зі свободою чи добробутом (Ідентичність громадян України: тенденції змін (травень 2023р.)). Таким чином, відбулася чітка ціннісна демаркація: українська політична ідентичність тепер включає орієнтацію на свободу, демократію, гуманізм і відмежування від усього, що асоціюється з російським авторитаризмом та насильством. Це підтверджується також ставленням до історичної пам’яті: 93% українців підтримують визнання Голодомору геноцидом українського народу; 80% погоджуються, що воїни УПА були борцями за незалежність (ще у 2019 р. таких було 47%). Тобто наратив про власну історію також став уніфікованим: українці масово відкинули радянсько-російські трактування (негативне ставлення до Леніна має 78%, до Сталіна – 84% населення [40] і прийняли національну інтерпретацію минулого. Медіа та інформаційна політика під час війни також відіграли значну роль у зміцненні політичної ідентичності. В умовах воєнного стану українська влада централізувала телевізійне мовлення: провідні канали об’єдналися в єдиний інформаційний марафон. Це можна розглядати як прояв державної дисциплінарної влади у сфері інформації – встановлення єдиного «порядку денного», щоб зменшити паніку і розбіжності. З одного боку, такий крок забезпечив медійне єднання нації, постійний наголос на спільній боротьбі, героях, бідах і перемогах, що переживаються разом. З 50 іншого боку, дехто критикував його як надмірну цензуру. Проте опитування показують, що попри певну втому від марафону, більшість українців усвідомлюють необхідність інформаційної єдності під час війни (станом на початок 2023 р. близько 63% підтримували продовження єдиного ефіру, хоча була й критика. Соціальні мережі доповнили офіційні канали, надавши простір для горизонтальної комунікації між громадянами. У Facebook, Twitter, TikTok звичайні люди ділилися історіями війни, волонтерства, втрат і перемог, що посилювало відчуття «єдиного національного фронту». Аналіз понад 149 тисяч твітів з України показав, що пости із солідарністю «ми – разом» мали значно більше поширень, ніж пости з ворожістю до росіян [40]. Це підтверджує: колективна ідентичність стала головною емоцією і меседжем українського онлайн-простору. Варто згадати і про роль освіти і культури під час війни. Школи вимушено перейшли на дистанційне навчання або переїхали, але навіть у таких умовах продовжували виконувати функцію інтеграції дітей в українську національну ідею. Вчителі історії, літератури пов’язували уроки з сучасними подіями, виховуючи у дітей розуміння нинішньої війни як боротьби за свободу – продовження давньої історії українського народу. Популярною стала дитяча література про війну, героїв-захисників. Міністерство освіти рекомендувало школам проводити патріотичні заходи, вшановувати загиблих випускників-воїнів тощо. Все це – елементи дисциплінарно-виховного впливу у фукіанському дусі, що формують суб’єктність молодого громадянина. Культурний фронт – музика, кіно, мистецтво – також згуртувався навколо теми національної ідентичності. Пісня «Ой, у лузі червона калина» стала неформальним гімном спротиву і ширилась у соцмережах, у тому числі завдяки стріму Київського оркестру «Kalush Orchestra» з нею (подія, яка вірусно розійшлася і навіть цитована в мережі разом із гаслом «Слава Україні!» [40]. Натомість пропаганда з боку Росії в умовах відкритої війни втратила будь-яку привабливість для української аудиторії. Якщо раніше деякі 51 частини суспільства могли піддаватися на меседжі про «спільну історію» чи «захист російськомовних», то масовані бомбардування, звірства в Бучі, Маріуполі та інших містах переконливо показали справжнє обличчя «русского мира». В результаті, все російське стало асоціюватися з насиллям і загрозою. Як відзначила аналітична доповідь НІСД, після 2022 р. питання національної ідентичності перестало бути лише темою дискусій – воно стало фактором національної безпеки [1]. Справді, згуртованість українців навколо своєї держави та відмежування від «імперської ідентичності – це те, що буквально визначає стійкість країни перед агресором. Російська війна зробила питання «хто ми – українці чи частина «русского мира?» екзистенційним. І українське суспільство дало на нього однозначну відповідь, ціною неймовірних жертв. Досвід України у 2014–2023 рр. яскраво демонструє, як колективна політична ідентичність здатна стати джерелом масового спротиву і громадянської активності. У розумінні Фуко влада намагається сформувати підданих, але ці ж піддані можуть, оперуючи спільною ідентичністю, кинути виклик владним посяганням. Українці, пройшовши роки мирного конструювання ідентичності (через освіту, дискурс, пам’ять), у момент небезпеки проявили агентність – активну здатність діяти на основі цієї ідентичності. Індивідуальна свідомість кожного, звичайно, унікальна; але в кризовий момент мільйони українців синхронізували свої дії, бо керувалися спільним усвідомленням «хто ми є і за що боремося». Один із феноменів, що вразив світ на початку війни 2022 р., – це масова добровільна мобілізація. За лічені дні понад 100 тисяч громадян вступили до лав тероборони чи ЗСУ добровольцями. Ще більше долучилися до волонтерського руху: люди самоорганізовувались у групи для забезпечення армії, допомоги біженцям, інформаційного протистояння. Цей вибух активності був мотивований не примусом, а саме ідентичнісними чинниками: любов’ю до Батьківщини, почуттям обов’язку перед своїми, ненавистю до загарбника. Прості громадяни з різних регіонів, часто незнайомі між собою, 52 діяли злагоджено, бо мали спільну колективну свідомість – українську. Це прекрасна ілюстрація тези Фуко про те, що влада ніколи не буває абсолютною: навіть якщо ворог хотів зламати Україну, натомість українці, усвідомлюючи себе єдиним суб’єктом, змогли протиставити себе ворогові. На рівні індивіда відбулося багато внутрішніх трансформацій: скажімо, людина, яка раніше не цікавилась політикою, раптом відчула себе громадянином, готовим йти в армію; інша, що спілкувалася російською, перейшла на українську з принципу; хтось почав прикрашати робоче місце гербом або прапором, хоча раніше байдуже ставився до символіки. Ці особисті рішення – і є акти суб’єктивації, коли індивід творить свою ідентичність сам, хоч і під впливом подій. Вони водночас є і актами опору в ширшому сенсі: опору ідеї, що «ти – малорос, частина Росії». Кожне «ні, я українець» – це крок спротиву. Колективна політична свідомість натомість проявилась у тому, що суспільство підтримало радикальні кроки держави для захисту – військовий стан, економічні труднощі, навіть обмеження свобод (цензура, комендантська година) були сприйняті з розумінням і терпінням. Тут бачимо важливий момент: держава і суспільство діяли синхронно завдяки спільній ідентичності. Якщо у 2013 р. Майдан був боротьбою суспільства з владою за гідність, то у 2022 р. практично не було розколу «влада vs народ» – всі стали на захист державності. Ідентичність громадянина виявилася настільки сильна, що пересічні люди виконували навіть ті дисциплінарні настанови, які в інших умовах могли б викликати невдоволення (приміром, вимкнення світла в оселях під час блекаутів заради ППО, евакуація з небезпечних зон тощо). Це можна інтерпретувати як найвище досягнення влади – коли влада стала невидимою, бо її імперативи збіглися з внутрішніми установками громадян. У термінології Фуко, відбулося злиття «урядування» (governmentality) держави з саморегуляцією індивідів: люди самі «вводять себе у лад» відповідно до спільної мети. Безумовно, такому рівню згуртованості передувало тривале виховання і пропагування патріотизму в 53 попередні роки – тобто ті самі дисциплінарні та нормативні практики, про які йшлося. Держава навчила громадян бути патріотами, а тепер ці патріоти добровільно роблять, що потрібно державі. Варто зауважити, що не всі ці процеси прості та однозначно позитивні. Є й виклики. Наприклад, швидка зміна ідентичності у частини населення може нести ризики фрустрації: люди, які раніше ототожнювали себе з російською культурою, переживають кризу особистої ідентичності, їм потрібно інтегруватися в новий національний наратив. Прискорена дерусифікація (знесення пам’ятників, перейменування вулиць) хоча й підтримується більшістю, але може залишати почуття втрати у старшого покоління. Проте загалом тренд такий, що інклюзивність української ідентичності зростає: бути українцем може людина будь-якого етнічного походження, головне – поділяти лояльність до України. Поняття «політичної нації» стало буденним: українець – це той, хто визнає Україну своєю Батьківщиною і працює для її добра, незалежно від мови чи крові. Війна, парадоксальним чином, зшила воєдино індивідуальне й колективне. Героїчні вчинки окремих людей (воїнів на фронті, волонтерів, рятувальників) одухотворюють націю в цілому; а національна підтримка, у свою чергу, надихає кожного індивіда на стійкість. Аналіз через призму філософії показує, що політична ідентичність – не статична «сутність», а динамічний конструкт, витворений взаємодією влади і знання у суспільстві. В Україні становлення сучасної політичної ідентичності громадян відбувалося через дисциплінарні механізми (освіта, офіційний дискурс, політичні інститути) та нормотворчі заходи (мовна політика, національна пам’ять, культурна уніфікація). Держава свідомо формувала образ «громадянина-патріота», впроваджуючи наративи про демократичні цінності, європейську приналежність, героїчну історію. З іншого боку, зовнішня агресія запустила потужні процеси самоідентифікації, коли суспільство консолідувалося у відповідь на виклик. Застосовуючи фукіанську термінологію, можна сказати, що російська агресія оголила «патологічні 54 форми влади» – імперіалізм, тоталітаризм – і українці, розпізнавши ці загрози, масово відкинули наративи, нав’язані колоніальною владою, тим самим емансипуючи власну ідентичність. Українська політична нація нині демонструє, наскільки глибоко можуть бути інтеріоризовані демократичні цінності та любов до свободи: ці принципи стали частиною самоусвідомлення українців і рушієм їхньої колективної дії [24]. Ідентичність українця – громадянина вільної країни – стала настільки міцною, що її захист перетворився на питання існування держави та фізичного виживання народу [1]. Таким чином, випадок України підтверджує інсайт Фуко: влада формує суб’єктів, але і суб’єкти, здобувши ідентичність і механізми впливу на владу формують власну державу. Політична ідентичність українців, виткавшись під впливом як власної держави, так і в протиборстві з ворожою владою, сьогодні є чинником неймовірної згуртованості, мобілізації і стійкості. Це яскравий приклад того, як колективна свідомість долає страх і хаос, встановлюючи новий порядок – народжуючи новий політичний суб’єкт, зрілий і відповідальний. Українське суспільство продемонструвало здатність не лише бути об’єктом історичних сил, а й суб’єктом, що творить свою історію – через переосмислення того, ким воно є. Філософія дає нам мову, щоб описати ці процеси; а українська реальність дає живий приклад їхнього розгортання у драматичних обставинах ХХІ століття. 55 3.2. Взаємодя суспільства та державних інститутів під час війни З початком повномасштабної війни 2022 року українське суспільство зазнало безпрецедентної консолідації, що відобразилося у зміні ставлення громадян до ключових державних інститутів. У цьому розділі проаналізовано емпіричні дані соціологічних опитувань та статистики щодо рівня довіри до основних інституцій держави в динаміці: порівнюється довоєнний період та після початку повномасштабного вторгнення. Особливу увагу приділено ролі Збройних Сил України (ЗСУ) як центрального інституту, що здобув найвищий суспільний авторитет та згуртував націю у протистоянні агресору, президента, уряду, парламенту, судової системи, поліції, місцевого самоврядування та медіа – у загальноукраїнському вимірі. На основі даних авторитетних соціологічних служб (Центр Разумкова, КМІС, група «Рейтинг») Насамкінець робляться аналітичні висновки щодо того, як війна активізувала політичну ідентичність українців, мобілізувала суспільство та трансформувала уявлення громадян про державу і націю, що узгоджується з розглянутими раніше теоретичними підходами (зокрема, концепціями влади, суб’єктивації, конституційного патріотизму, наративів солідарності тощо). Довіра до інститутів влади до війни. Протягом останніх десятиліть українці традиційно демонстрували низький рівень довіри до більшості державних інститутів – особливо до політичних органів (уряду, парламенту, партій, судів) – на тлі відносно вищої довіри до аполітичних або суспільних інституцій (армії, церкви, волонтерів, місцевого самоврядування). Наприклад, за даними Центру Разумкова на початок 2021 року [26], найвищу довіру серед українців мали Збройні Сили України (68,3% опитаних довіряли армії), Державна служба з надзвичайних ситуацій (61,4%), церква (63,5%), Держприкордонслужба (55%), волонтерські організації (63,6%) та Національна гвардія (53,6%). Натомість рівень довіри до політичних інститутів тоді був значно нижчим: президенту України довіряли близько 36%, уряду та парламенту – ще менше, а судовій системі й партіям не довіряла переважна більшість громадян (недовіра судам сягала ~74%, 56 партіям – 71%). Таким чином, на початок 2020-х спостерігалася криза довіри до владних інституцій, вкорінена в попередньому історичному досвіді (корупційні скандали, незадовільні реформи судів та бюрократії тощо). Напередодні повномасштабного вторгнення спостерігалося подальше погіршення ставлення до влади. Наприкінці 2021 року баланс довіри/недовіри до президента був від’ємним: лише близько 27% громадян довіряли главі держави, тоді як понад 50% не довіряли (баланс –23%). Подібно низькими були показники довіри до Верховної Ради та уряду – фактично, більшість українців до війни скептично оцінювали центральну владу. Наприклад, довіра до парламенту наприкінці 2021 р. становила лише близько 10–15%, а недовіра перевищувала 60%. Водночас армія й волонтери утримували першість: за даними Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) [15], у грудні 2021 року ЗСУ довіряли 72% громадян, а волонтерам – 68%. Це свідчить, що ще до ескалації війни українське суспільство найбільший кредит довіри надавало тим інституціям, які асоціювалися із захистом та самопожертвою (армія, добровольці), тоді як політичні та судові інституції мали переважно негативний імідж (рівень довіри до судів у 2021 р. був настільки низьким, що КМІС навіть не включав їх до опитування, але відомо, що він не перевищував 10–15%). Медіа на той момент також не користувалися особливим авторитетом: українським засобам масової інформації довіряли близько 32% населення, недовіряли ~39% (баланс –7%), що відображало поляризацію та інформаційну війну попередніх років. Отже, станом на переддень вторгнення Україна мала вкрай низький рівень вертикальної довіри (між суспільством і державою) до владних структур при одночасно високому суспільному авторитеті армії та волонтерського руху. Соціальний вибух довіри 2022 року. Початок повномасштабної агресії РФ 24 лютого 2022 р. став переломним моментом, який різко змінив громадську думку. Спрацював ефект «консолідації перед лицем загрози» (rally round the flag): громадяни згуртувалися навколо інститутів, що очолили спротив 57 агресору. Уже в перші тижні війни зафіксовано небувале зростання довіри до керівництва держави та силових структур. За даними опитувань групи «Рейтинг», в березні 2022 року 98% українців вірили у здатність ЗСУ відбити напад Росії [18], а 80% були готові особисто захищати територіальну цілісність зі зброєю в руках [11] – ці цифри відображають загальну мобілізаційну єдність і високий авторитет військового захисту. Що стосується довіри до інститутів, то протягом 2022 року відбулися разючі позитивні зрушення майже щодо всіх органів влади (особливо в перші місяці війни): Збройні Сили України здобули фактично одностайну підтримку суспільства. Рівень довіри до армії зріс з 72% у грудні 2021 року до рекордних 96% у грудні 2022 року [15]. Армія стала беззаперечним лідером суспільної довіри, виправдавши надії громадян у найкритичніший момент. Президент України Володимир Зеленський, який до війни мав негативний баланс довіри, за рік домігся кардинального зростання підтримки – з ~27% до 84% громадян, що довіряють главі держави наприкінці 2022 р.. Фактично, із початком вторгнення Зеленський перетворився на символ національної єдності, що забезпечило йому один з найбільших кредитів довіри в історії незалежної України (баланс довіри +79% наприкінці 2022 р.) [15]. Традиційно інституції уряду та парламенту оцінювалися гірше, але перші місяці війни і вони суттєво покращили свій імідж. За даними КМІС, баланс довіри до Верховної Ради змінився з глибоко негативного у 2021 р. (–56%) до майже нульового наприкінці 2022 р. (баланс +2%) [15]. Це означає, що частка тих, хто довіряв парламенту, зрівнялася з часткою скептиків (близько третини опитаних – 35% довіри проти 34% недовіри), тоді як раніше недовіра домінувала. Довіра до уряду також зросла: з ~14–20% у 2021 р. до понад 50% у кінці 2022 р. [14]. Таким чином, на хвилі воєнної єдності навіть інститути, що завжди викликали недовіру, отримали підтримку значної частини населення. 58 Окрім армії, великий стрибок довіри зафіксовано до інших структур безпеки. Зокрема, довіра до Служби безпеки України (СБУ) піднялася з 29% (2021) до 63% у грудні 2022, а до Національної поліції – з 30% до 58% за той самий період [15]. Тобто понад половина українців почали довіряти правоохоронним органам, які відігравали важливу роль у підтриманні порядку в тилу і боротьбі з диверсантами. Національна гвардія, Держслужба з надзвичайних ситуацій та Держприкордонслужба також мали високі рейтинги довіри (від 74% до 85% за даними опитувань 2022 р.) [26], оскільки саме на них покладалися функції оборони й захисту населення. Війна підсилила роль місцевих громад та мерів міст, які стали організаторами територіальної оборони і гуманітарної допомоги. Це позитивно вплинуло на рівень довіри до місцевої влади. За опитуваннями, близько половини населення в 2022 р. довіряли своєму міському/сільському голові (показник довіри до мерів наприкінці 2022 р. коливався біля 50–60% у різних регіонах) [26]. Для порівняння, до війни цей рівень був нижчим; отже громади згуртувалися навколо своїх локальних лідерів, які разом з центральною владою протистояли викликам війни. Цікавим наслідком інформаційної війни 2022 р. стало зростання довіри до українських медіа. Якщо в кінці 2021 р. їм довіряли лише 32% українців, то наприкінці 2022 р. – вже 57% (баланс довіри змінився з негативного –7% до позитивного +43%). Це можна пояснити консолідацією інформаційного простору: провідні телеканали спільно почали мовити марафон новин, знизився рівень внутрішніх інформаційних чвар, натомість зріс попит на правдиву інформацію про війну. Фактично, медіа стали одним з інструментів єднання, а російські ЗМІ втратили будь-який кредит довіри (лише 1–3% українців довіряли російським джерелам) [15]. На відміну від державних інститутів, релігійні організації в умовах війни дещо втратили довіру. Якщо у 2021 р. церкві довіряли 51% українців, то в кінці 2022 р. цей показник знизився до 44% [15]. Ймовірно, це було пов’язано з скандалами навколо діяльності Української православної церкви 59 (Московського патріархату) в умовах війни – суспільство болісно реагувало на випадки колабораціонізму серед духівництва, що підірвало загальний образ церкви як морального авторитету. Натомість авторитет проукраїнської Православної Церкви України та інших релігійних громад, які допомагали армії, залишився вагомим. Але загалом війна трохи змістила фокус довіри від церкви до секулярних інституцій оборони. Таким чином, у 2022 році спостерігався бум суспільної довіри до ключових державних інститутів, особливо тих, що уособлювали військовий та урядовий захист країни. В усіх регіонах України абсолютна більшість населення стала довіряти Збройним Силам та волонтерам, значна частка – керівництву держави та правоохоронцям [39]. Це свідчить про безпрецедентну єдність політичної нації, коли громадяни, незалежно від мови чи регіону, згуртувалися навколо державних структур у боротьбі за виживання країни. Дослідники відзначають, що вертикальна згуртованість (довіра між громадянами та державою) у 2022–2023 р [15]. різко зросла порівняно з довоєнним часом. Фактично реалізувався феномен, близький до концепції Ю. Габермаса про «конституційний патріотизм» – українці різного етнічного й культурного походження об’єдналися навколо спільних політичних цінностей (незалежність, свобода, демократія) та інститутів, що ці цінності захищають [31]. Тенденції 2023 року можна визначити як критика влади на тлі стійкої підтримки захисників. Попри початкову ейфорію, вже у 2023 році суспільні настрої дещо скоригувалися. Затяжна війна, економічні труднощі та відсутність швидкої перемоги призвели до певного повернення критичного ставлення до цивільної влади, хоча базовий рівень патріотичної згуртованості залишився високим. За даними опитувань наприкінці 2023 року, довіра до політичних інститутів знову почала знижуватися у порівнянні з піковими показниками 2022-го. Довіра до президента лишається переважно позитивною, але помітно менше, ніж на початку війни. В грудні 2023 р. Володимиру Зеленському 60 довіряли 62% громадян (проти 84% у грудні 2022 р.), а не довіряли – 18% [14]. Баланс довіри впав з +79% до +42% [14], що все ж означає домінування підтримки, але вже не такого одностайного, як рік тому. Соціологи пояснюють це несправдженими очікуваннями швидких успіхів: частина населення почала критичніше оцінювати дії влади на фронті й в тилу, хоча загалом легітимність президента у воєнний час залишається високою. Уряд та Верховна Рада втратили значну частку довіри, яку здобули на початку війни. Так, частка тих, хто довіряє Верховній Раді, впала з 35% (2022) до лише 15% у кінці 2023 р., тоді як недовіра зросла до 61%. Аналогічно довіра до уряду знизилася з 52% до 26% (недовіра зросла з 19% до 44%) [14]. Тобто більше половини населення знову скептично ставляться до парламенту і Кабміну, фактично повернувшись до довоєнних трендів. Це свідчить про зростання запиту на ефективність та прозорість: громадяни, об’єднані патріотизмом, все ж не готові індульгувати владі помилки чи корупцію. Як відзначає Антон Грушецький (КМІС), наростання критики пов’язане з тим, що очікування 2023 року (наприклад, щодо швидшого покращення ситуації на фронті, боротьби з корупцією) не справдилися, проте важливо, що ця критика поки що не переходить у вимоги зміни влади чи протестні настрої [14]. Суспільство зберігає терпіння, усвідомлюючи воєнні обставини. Правоохоронна система теж зазнала певної втрати довіри в 2023 р. Довіра до Нацполіції скоротилася із 58% (2022) до 41% (2023), а недовіра зросла до 29%. Ймовірно, після стабілізації тилу люди знову звернули увагу на старі проблеми – кримінал, повільність розслідувань, інциденти з порушеннями закону, що й позначилося на оцінках поліції. СБУ також дещо втратила – довіра знизилась з 63% до 58% [14] – можливо, через гучні корупційні викриття окремих посадовців чи закиди в прорахунках розвідки (наприклад, що не запобігли деяким ворожим ударам). Втім, понад половина населення все ще довіряє нацбезпеці, що значно вище довоєнного рівня. 61 Судова влада і прокуратура залишаються «ахіллесовою п’ятою» довіри. Після нетривалого покращення іміджу в 2022 р. (коли суди й прокуратура отримали хоч невеликий позитивний баланс довіри близько –9%) [15], у 2023 р. ці інституції знову скотилися до дуже низьких показників. Наприкінці 2023 р. судам довіряли лише 12% українців, а не довіряли 61% (причому частка недовіри подвоїлася за рік). Прокурорам довіряли ще менше – 9%, недовіра 64% [14]. Це свідчить, що суспільство не відчуває суттєвого прогресу в очищенні і реформуванні судово-правової системи навіть під час війни. Корупційні скандали в судах, м’які вироки зрадникам, відсутність посадок топ-чиновників – все це нівелює довіру. Таким чином, запит на справедливість залишається актуальним, і саме невдоволення судовою системою є одним з чинників, що підривають загальне політичне довір’я [39]. Волонтери та громадські організації. На відміну від державних органів, довіра до незалежних громадянських ініціатив лишається стабільно високою. У 2022–2023 рр. ~84–85% українців довіряли волонтерським організаціям (цей показник майже не змінився за рік) [14]. Волонтери – поряд з армією – сприймаються як герої війни, на них тримається забезпечення війська і тилу, тому суспільство продовжує високо оцінювати їхню роль. Довіра до інших громадських об’єднань (неурядових організацій, благодійних фондів) також перебуває на рівні ~60–80% [26], значно перевищуючи довіру до офіційних чиновників. Це цікавий феномен українського «паралельного суспільства», коли народ більше покладається на горизонтальні зв’язки взаємодопомоги, ніж на бюрократичні структури. Медіа та інформаційний простір. Після сплеску 2022 р. довіра до медіа у 2023 р. дещо відкотилася назад. У кінці 2023 р. українським ЗМІ довіряли 29% опитаних, тоді як недовіряли 40% [14] – фактично повернувшись до рівня 2021 р. (баланс довіри знову став від’ємним). Причини можуть включати втому від військових новин, критику на адресу «телемарафону» (монополізації інформаційної політики державою), появу скандалів чи дезінформації. Війна затяглася, і частина аудиторії стала більш критично 62 оцінювати якість медіа, хоча радикального падіння не відбулося. Водночас довіра до іноземних медіа (західних) виросла, а до російських – впала до майже нуля [15], що очікувано в умовах протистояння. Церква продовжила втрачати довіру. У 2023 р. рівень довіри до церкви знизився до 38% [14]. Це найнижчий показник за останні роки, і тенденція пояснюється, окрім згаданого фактору УПЦ МП, ще й загальною секуляризацією та переорієнтацією суспільства: в часи, коли виживання нації залежить від зброї та міжнародної підтримки, релігійні інституції відходять на другий план. Хоча церква досі посідає важливе місце (багато віруючих моляться за перемогу, беруть участь у благодійності), проте як інституція вона вже не є беззастережним моральним лідером. Отже, у 2023 році можна спостерігати диференціацію довіри: непохитно високий авторитет зберігають інститути, пов’язані з національною безпекою та громадянським суспільством (армія, добровольці, рятувальники, прикордонники, волонтери), тоді як політична владна верхівка поступово втрачає частину народної підтримки, повертаючись до «нормального» рівня критичного ставлення, притаманного демократії. Проте важливо, що навіть із цим зниженням показники довіри до президента чи уряду у 2023 р. все одно вищі, ніж до війни 2021 р. (для прикладу: Зеленському довіряють 60+% у 2023 р. проти 27% у 2021 р. [5, 11]; уряду ~26% у 2023 р. проти менше 15% раніше). Це свідчить про стійкий ефект національної єдності, хоч і скоригований реальністю затяжної війни. Українці залишаються згуртованими у підтримці сил, що боронять країну, і одночасно дорослішають політично, висуваючи вищі вимоги до якості управління та боротьби з корупцією у державних органах [39]. Також з емпіричних даних та наявних фактів можна зробити висновок, що армія – новий суспільний центр легітимності. Збройні Сили України під час російсько-української війни 2014–2022 рр. перетворилися на інституцію, яка уособлює українську націю та її прагнення до незалежності. Якщо на початку 1990-х – 2000-х років українська армія залишалася слабкою і не 63 користувалася значною довірою (через недостатнє фінансування, відсутність бойового досвіду та тінь радянської армії), то виклики 2014 року започаткували процес її героїзації. Війна на Донбасі та волонтерський рух сприяли появі образу «народної армії», яку підтримує суспільство. Але справжнього апогею цей процес досяг саме з початком повномасштабного вторгнення 2022 р., коли ЗСУ стали фактично останньою барикадою між українським народом і геноцидною агресією Росії. За таких умов армія набула виняткового морального авторитету: згідно з усіма опитуваннями, близько 95% [9, 33] і більше українців довіряють Збройним Силам, що є максимальним показником довіри до будь-якого інституту за всю історію спостережень. Це більше, ніж довіра навіть до родини чи друзів у мирний час, тобто армія стала символом загальнонародної єдності. Причини високого авторитету ЗСУ. Кілька чинників зумовили феноменальний рівень довіри та підтримки української армії серед громадян. Екзистенційна роль армії. ЗСУ захищають життя кожного українця та існування держави. У колективній свідомості закріпилося розуміння, що «є ЗСУ – є Україна». Від результатів дій армії залежить, чи виживе нація фізично; тому всі інші розбіжності й претензії відходять на другий план. Армія постає як гарант безпеки, свободи і майбутнього країни. Як зазначають дослідники, під час війни громадяни проектують на військо свої найсильніші патріотичні почуття та надії, що консолідує націю навколо армії як інституту [39]. Самопожертва і героїзм. Солдати та офіцери ЗСУ демонструють масовий героїзм, нерідко ціною власного життя. Історії оборони Маріуполя («Азовсталь»), героїв «Привида Києва», звільнення Київщини, Чернігівщини, Харківщини тощо стали новітніми народними легендами, що формують національний наратив солідарності й гордості. Кожен населений пункт має своїх загиблих героїв-захисників, пам’ять про яких гуртує громаду. Завдяки цьому армія сприймається не як абстрактна структура, а як «наші хлопці й 64 дівчата», найкращі представники народу, що віддали життя за інших. Це породжує глибоку емоційну прив’язаність і довіру. Народна підтримка війська. З початку агресії суспільство активно включилося у матеріальне забезпечення армії: мільйони українців донатять кошти на ЗСУ, волонтери збирають амуніцію, дрони, машини; навіть діти малюють листівки й плетуть сітки. Феномен тотальної волонтерської підтримки створив відчуття єдності армії та народу («Армія і народ єдині»). Соціологічні дані свідчать, що 81–85% українців довіряють волонтерським організаціям [39], а волонтери, своєю чергою, тісно співпрацюють з ЗСУ. В результаті виникла горизонтальна мережа солідарності: громадяни відчувають свою причетність до оборони (через волонтерство чи службу в ТрО), тому вони довіряють військовим як своїм партнерам у спільній боротьбі. Успіхи української армії на полі бою, особливо в перший рік війни, створили стійкий образ армії, що не просто захищає свою рідну землю, але й робить це надзвичайно успішно. ЗСУ здобули низку вагомих перемог (відбиття нападу на Київ, вигнання ворога з півночі, потоплення крейсера «Москва», звільнення Херсона і частини Харківщини). Ці успіхи підвищили престиж війська як професійної сили, здатної перемагати сильнішого ворога. На тлі невдач російської армії зросла віра у компетентність українських офіцерів і генералів. Зокрема, колишній Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний став надзвичайно популярним: йому довіряють близько 88% [14] українців, його навіть називають «народним героєм» і другою за впливовістю особою після президента. Високий професіоналізм і патріотизм керівництва армії сприяє тому, що люди довіряють військовим стратегічні рішення. Аполітичність армії. Важливо, що ЗСУ сприймаються як надпартійна, позаполітична інституція, яка служить не владі, а народові. На відміну від політиків, рядові військові не були заплямовані участю в корупційних скандалах чи міжпартійній боротьбі. Звісно в реальності все складніше, адже за 3 роки війни відбувались різні події, але в народному уявлені та 65 репрезентації медіа образ армії залишається непохитним. Це узгоджується з концепцією «конституційного патріотизму»: суспільство об’єднується навколо державних інституцій (як-от армія), які уособлюють спільні принципи і благо, а не вузькопартійні інтереси [26]. Армія стала втіленням загальнонаціонального інтересу, тому її авторитет незаперечний. Вплив на політичну ідентичність. Зростання ролі ЗСУ докорінно позначилося на самоусвідомленні громадян як членів політичної нації. По- перше, суспільство відчуло себе єдиним цілим, об’єднаним армією. Якщо раніше існували поділи – за мовою, регіоном, політичними уподобаннями – то спільна підтримка війська значною мірою стерла ці межі. Соціологи фіксують небачений рівень ідентифікації з українською громадянською нацією: в серпні 2022 р. 94% респондентів ототожнювали себе насамперед із громадянами України [18] (для порівняння, у довоєнні роки цей показник коливався в межах 60–70%). Люди різних національностей, мов і релігій відчули спільну належність до українського політичного проєкту, який боронять ЗСУ. Як наслідок, поняття «ми, українці» набуло чіткого змісту – це ми, що разом підтримуємо нашу армію і боремося за свободу. Також війна стимулювала процес, який можна інтерпретувати в термінах фукіанської суб’єктивації: масова участь громадян у спротиві (хто на фронті, хто в тилу) перетворила їх з об’єктів політики на активних суб’єктів. Кожен волонтер, донор, переселенець, що налагодив життя наново, – всі вони включені в єдиний суспільний «військовий наратив». Через це українці переосмислюють свою роль у державі: вони не пасивні спостерігачі, а співтворці перемоги, частина суверенного народу, від якого залежить доля країни. Така суб’єктивація підвищує громадянську самосвідомість і надовго зміцнює політичну ідентичність. Влада більше не асоціюється лише з верхівкою – влада розподілена між тими, хто чинить опір ворогу (в цьому сенсі кожен доброволець чи підприємець, що платить податки для армії, відчуває свою включеність у владу). Це узгоджується з фукіанським розумінням влади як розсіяної мережі відносин, у якій індивіди формують 66 свою ідентичність через практики і дискурси. Дискурс «усі працюємо на перемогу» став визначальним для самоідентифікації: навіть ті, хто далекий від політики, відчули себе частиною великої політичної справи. Авторитет армії та спільна боротьба сприяли формуванню нових національних наративів. Українська ідентичність дедалі більше ґрунтується не на радянському минулому чи розподілах, а на наративі героїчного спротиву та єднання. Після 24 лютого 2022 р. з’явилися потужні символічні образи і міфи: Україна як форпост демократії, українці як народ-воїн, що бореться за європейські цінності, ЗСУ як «щит Європи». Ці наративи поширюються в медіа, літературі, мистецтві, стаючи частиною колективної пам’яті. Вони виконують інтегруючу функцію, що за теорією наративів (Б. Андерсон) [27] є ключовою у творенні нації. Наприклад, історія про те, як українці згуртувалися і дали відсіч «другій армії світу», вже стала центральним наративом, який викликає гордість за свій народ. Так само шанування полеглих героїв, відзначення битв (День захисників, роковини початку вторгнення) – все це формує новітню національну міфологію, спільну для жителів усіх регіонів. Через такі наративи, за Бенедиктом Андерсоном, конструюється «уявлена спільнота» – українці тепер уявляють свою спільноту як воюючу, солідарну і героїчну, що глибоко впливає на їхню політичну ідентичність. Попри високий авторитет ЗСУ, українська політична ідентичність орієнтована не на мілітаризм, а на демократію: армія суворо підпорядкована цивільній владі. Опитування КМІС-2023 показало, що 59 % громадян водночас довіряють і президентові, і головнокомандувачу; лише 14 % схиляються виключно до військового керівництва, 1 % — лише до цивільного [14]. Дані 2024 р. підтверджують паритетну довіру (~60 %) до Зеленського й Сирського. Суспільство сприймає їх як єдиний тандем, не бажаючи розколу між військовою та політичною владою. Армія залишається гарантом незалежності, не претендуючи на політичну роль, а її престиж зміцнює легітимність держави і влади верховного головнокомандувача. У 67 термінах конституційного патріотизму це виражається в лояльності до інституцій, що втілюють суверенітет і народовладдя [26]. Показово, що 91 % українців нині пишаються своїм громадянством — рекордний рівень, який ґрунтується на успішному спротиві агресії й ефективності державних інститутів у воєнний час [15]. Мобілізація суспільства та нація, що формується у війні. Загалом, повномасштабна війна стала каталізатором формування української політичної нації у найповнішому значенні. Те, що десятиліттями не могли до кінця зробити мирні інтеграційні зусилля, здійснилося під тиском війни: суспільство мобілізувалося на всіх рівнях – від фронту до тилу – і цим само себе переосмислило. Мільйони людей залучені в оборону (в ЗСУ, Тероборону, як волонтери, як працівники критичної інфраструктури, як донори чи інформаційні «воїни»). Ця всеосяжна участь формує новий соціальний контракт між державою та громадянином: держава захищає народ військовою силою і організацією спротиву, а народ підтримує державу ресурсами, довірою та легітимністю. Як результат, після року війни 80% українців ідентифікують себе з громадянами України як з головною спільнотою (для порівняння: наприкінці 2021 р. було ~60%) [3, 38], а регіональні або етнічні ідентичності відступили далеко назад. Це підтверджує, що модерна політична нація Україна перебуває в стадії активного конституювання саме через спільне переживання війни. В контексті теорії націоналізму це відповідає концепції, що нації – це «уявлені спільноти», які консолідуються через спільні випробування і міфи. Повномасштабне створила такий спільний міф про героїчну оборону, який став наріжним каменем нової української ідентичності. Кореляція з теоріями політичної ідентичності. Проаналізовані емпіричні факти узгоджуються з низкою теоретичних підходів, розглянутих у попередніх розділах. По-перше, спостерігаємо підтвердження тези про динамічну взаємодію влади і суб’єкта: влада (у вигляді державних інститутів) формує дискурс патріотизму і опору, в межах якого індивіди стають 68 суб’єктами – активними громадянами, носіями політичної ідентичності. Як говорив Мішель Фуко, влада продукує суб’єктів через механізми мобілізації і дисципліни [17, 23]. Українська держава під час війни застосувала надзвичайні заходи (воєнний стан, загальна мобілізація, централізація інформаційної політики), але ці практики були прийняті суспільством не як гноблення, а як необхідні для виживання – відповідно, громадяни підкорилися їм добровільно, інтеріоризувавши наратив «все для перемоги». Це явище можна трактувати як позитивну суб’єктивацію: індивіди водночас підкоряються владній стратегії оборони і здобувають через це нову суб’єктність – суб’єктність захисників, волонтерів, патріотів. В результаті політична ідентичність українців зміцнилася, бо тепер вона підкріплена особистим досвідом участі в історичній події (війні). Війна в Україні ілюструють дію принципу «конституційного патріотизму» Габермаса [25, 26]. Як зазначалося, конституційний патріотизм передбачає об’єднання громадян навколо базових демократичних цінностей та інститутів, незалежно від культурних відмінностей. В Україні різномовні, різнокультурні спільноти (україномовні і російськомовні, схід і захід, православні і католики тощо) згуртувалися навколо захисту спільної політичної сутності – суверенної України, її конституційного ладу та європейського курсу. Показово, що навіть частина громадян, які раніше ностальгували за СРСР чи підтримували проросійські партії, тепер відмежувалися від «русского мира» і лояльні до української державності. Опитування фіксують рекордну підтримку вступу України до ЄС і НАТО (понад 80%) та майже повну відсутність бажаючих на союз із Росією [14]. Це означає, що ідентичність трансформувалася з етно-регіональної в ціннісно- громадянську: бути українцем тепер означає сповідувати свободу, демократію, верховенство права – ті самі принципи, які закріплені в Конституції та які захищають ЗСУ. Таким чином, війна актуалізувала в Україні ідеї конституційного патріотизму, про які раніше точилися лише академічні дискусії. Нині ж вони проявилися емпірично: громадяни 69 демонструють лояльність державі не через етнічне походження, а через вірність конституційним цінностям і національним інститутам. Неможливо переоцінити важливість наративів солідарності для консолідації ідентичності. Як згадувалося у теорії (зокрема, у постмодерністських підходах), великі наративи можуть згуртовувати або роз’єднувати спільноти [27]. В українському випадку наратив про вже нашу, сучасну Вітчизняну війну 2022 р. став тим «великим наративом», що об’єднав націю і переосмислив її історію. Тепер і події минулого (Майдан 2014, волонтерство 2014–2021, боротьба УПА в XX ст. тощо) вписуються в єдину лінію боротьби за незалежність, культивується спадкоємність цього чинного покоління героїв із попередніми. Через такий наратив українці різного віку й середовищ відчувають спільну історичну місію, що зміцнює їхню колективну ідентичність. Одночасно, цей наратив має інклюзивний характер: до нього можуть долучитися всі, хто поділяє ідею незалежності, незалежно від етнічного чи мовного походження (наприклад, серед відомих героїв-захисників є етнічні росіяни, євреї, татари – але вони рівною мірою шануються як українські герої). Це підтверджує дієвість наративів солідарності: спільна розповідь про спротив агресії стала основою нової політичної спільноти. 70 Висновки до розділу 3 Ми можемо зробити висновок до цього розділу, що емпіричний аналіз показує, як повномасштабна війна 2022 р. стала потужним каталізатором формування політичної ідентичності українців через взаємодію з державними інститутами. По-перше, війна різко підняла рівень довіри до інститутів, які втілюють захист держави – передусім до Збройних Сил, а також до волонтерських структур, президента, силових відомств – на тлі загального піднесення патріотизму. По-друге, ця згуртованість не була короткочасною: хоча у 2023 р. критичність до уряду і парламенту зросла, базові показники довіри залишаються вищими, ніж до війни, а армія та добровольці непохитно зберігають суспільний кредит довіри. Українська нація консолідувалася у підтримці своєї держави: громадяни відчувають себе частиною політичної спільноти, яка спільно протистоїть ворогу. По-третє, відбулася глибока мобілізація суспільства – не лише військова, а й соціальна, економічна, культурна – що перетворила абстрактну ідентичність на усвідомлену практику. Українці почали масово пишатися своїм громадянством, власною державою та її інституціями, відчувати відповідальність за них. Усе це втілилося у новій якості політичної ідентичності, що базується на цінностях незалежності, гідності та солідарності. Досвід України підтверджує, що криза (війна) може стати точкою відліку для утвердження політичної нації. Те, що раніше було предметом теоретичних міркувань (роль влади в конструюванні суб’єкта, значення конституційного патріотизму, сила національних наративів), тепер підтверджено на практиці українського суспільства. Попередні розділи розкривали концепції влади, суб’єктивності та ідентичності – і в цьому розділі ми бачимо їх конкретний вияв: влада у вигляді державних інституцій, отримавши довіру, змогла мобілізувати суспільство; громадяни як суб’єкти політики утвердили свою ідентичність через добровільне підпорядкування спільній меті; політична ідентичність українців наповнилася новим змістом 71 конституційного патріотизму і солідарності. У підсумку, українське суспільство стає більш згуртованим, зрілим та самосвідомим – з оновленим уявленням про себе як єдину політичну націю, об’єднану навколо своїх державних інститутів і демократичних цінностей. Важко точно спрогнозувати який вигляд воно буде мати після закінчення війни, адже багато експертів кажуть про маятникові коливання. Після воєнне суспільство може так само докорінно бути інакшим як і до воєнне, і його наративи, страхи та вподобання нам відкриє лише непередбачуване майбутнє. Але як би не склалась історія українського народу, він вже отримав надзвичайно важливі здобутки, які матимуть свої наслідки для післявоєнного розвитку країни та її місця в світі. Україна, що викувала свою ідентичність у горнилі війни, демонструє приклад суспільства, здатного перетворити трагедію на точку поступу, а розрізненість – на єдність заради свободи. 72 Висновки У ході дослідження було з’ясовано, що політична ідентичність є багатовимірним та динамічним феноменом, який формується під впливом численних соціальних, культурних та політичних чинників. Аналіз теоретичних підходів, від античних мислителів (Арістотель, Платон) до сучасних філософів (Фуко, Габермас, Тейлор, Ролз), дозволив виявити різні концептуальні моделі ідентичності: від холістичної, яка бачить людину як органічну частину політичної спільноти, до індивідуалістичної, яка акцентує автономію суб’єкта та його свідоме включення до політичного цілого. Важливою складовою дослідження стало формування чіткого понятійного апарату, необхідного для розуміння політичної ідентичності. Визначено такі ключові терміни, як «ідентичність», «суб’єкт», «дискурс», «наратив» і «соціалізація». Особливу увагу було приділено концепції влади та суб'єктивації, запропонованій Мішелем Фуко, яка підкреслює значення дискурсивних практик та владних відносин у процесі формування політичної ідентичності. Встановлено, що державні інститути суттєво впливають на самоусвідомлення громадян, формуючи їхній політичний профіль через механізми освіти, законодавчі акти, символічну політику та офіційний дискурс. Державні інституції, такі як парламент, уряд і президентство, відіграють фундаментальну роль у формуванні політичної ідентичності через реалізацію принципів народного суверенітету, верховенства права та поділу влади. Ефективність та легітимність цих інституцій є ключовими факторами, що визначають ступінь довіри громадян до держави та їхнього сприйняття себе частиною політичної спільноти. Українські автори (Древаль, Карамишев, Зеленько, Батанова, Голєв та інші) акцентують на важливості інституційної зрілості та прозорості влади як необхідних умовах для стабільної та сталої демократії. Зокрема, український контекст демонструє, що громадяни сприймають державу позитивно, коли вона виступає гарантом прав і свобод та ефективно комунікує з суспільством. 73 Емпіричний аналіз політичної ідентичності в Україні з 1991 року до сьогодення показав, що українське суспільство пройшло значний шлях від розрізненості та низької довіри до державних інститутів до консолідації у відповідь на зовнішні загрози, особливо після 2014 року та з початком повномасштабної війни у 2022 році. Соціологічні дані та статистика свідчать про суттєве зростання довіри до Збройних Сил, президента, а також певне покращення сприйняття діяльності уряду та парламенту. Війна стала каталізатором формування єдиної політичної ідентичності, заснованої на спільних цінностях та чіткій опозиції до агресора. Зміни в самоідентифікації українців за останні роки відбулися набагато швидше і радикальніше, ніж це прогнозувалося раніше. Якщо у стабільних демократіях Західної Європи становлення спільної політичної ідентичності розтягувалося на десятиліття мирного розвитку та поступового виховання довіри до інститутів, то українське суспільство пройшло цей шлях концентровано в умовах екзистенційного виклику. Досвід України показав, що критична загроза може згуртувати націю довкола державних інституцій і базових демократичних принципів набагато швидше, ніж за нормальних умов. При цьому український випадок загалом узгоджується з досвідом демократичних країн: і там, і тут стійкість політичної ідентичності тримається на ефективних інститутах та спільних цінностях – просто в Україні ці чинники були каталізовані війною до максимуму. Проте досі актуальними залишаються проблеми подолання корупції, підвищення ефективності державних інститутів та розширення суспільної участі у політичних процесах. Війна активізувала політичну ідентичність українців, максимально мобілізувала суспільство та глибоко трансформувала уявлення громадян про державу і націю. Українська політична спільнота вийшла з цього потрясіння більш згуртованою, зрілою та самосвідомою. Розглянуті інституції – армія, освіта, уряд, парламент і президентство – у воєнний час продемонстрували свою здатність стати інструментами національного згуртування та носіями колективної ідентичності. Відтепер для більшості українців держава 74 асоціюється не з абстрактними структурами, а з близькими і зрозумілими цінностями та людьми, які ці структури уособлюють. Цей феномен консолідації цілковито відповідає теоретичним підходам: надзвичайні обставини посилюють дію механізмів влади й патріотизму, спонукають особистість до самовизначення (суб’єктивації) та творять потужні наративи солідарності. Український народ у взаємодії зі своєю державою переосмислив власну ідентичність – як спільнота вільних громадян, об’єднаних спільним випробуванням і спільною метою збереження незалежної демократичної України. Таким чином, ключовими проблемами, що стоять перед українським суспільством на шляху до формування єдиної політичної ідентичності, є подолання внутрішніх суперечностей і недовіри до влади, розбудова ефективних, прозорих і легітимних державних інститутів, а також утвердження загальних демократичних цінностей. Сучасний досвід України показує, що лише через активну взаємодію між суспільством та державою можливо досягти стійкої громадянської єдності, необхідної для успішного демократичного розвитку. Отже, у підсумку можна констатувати, що проведене дослідження дозволило теоретично та емпірично обґрунтувати механізми формування політичної ідентичності в умовах демократичного розвитку України, що відповідає поставленим завданням та сприяє подальшому філософсько- політичному осмисленню сучасних процесів у суспільстві. 75 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Аналіз основних тенденцій у сфері колективних ідентичностей українського суспільства: виклики національній безпеці / В. Потапенко та ін. ; ред.: В. Потапенко, Ю. Каплан. Київ : НІСД, 2024. 68 с. 2. Арістотель. Політика / пер. О. Кислюк. Київ : Основи, 2000. 239 с. 3. Батанова Н. Проблеми конституційно-правової відповідальності Верховної Ради України в контексті зарубіжного досвіду. Правова держава : щорічник наукових праць інституту держави і права ім. В. М. корецького НАН україни. 2023. Т. 34. С. 326—336. 4. Голєв О. Механізм правового регулювання застосування органами судової влади конституції україни як акта прямої дії. УКРАЇНСЬКИЙ ЧАСОПИС КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА. 2022. Т. 4. С. 38—56. URL: https://doi.org/10.30970/jcl.4.2022.5. 5. Грушецький А. Прес-релізи та звіти - Сприйняття належності до української нації. КМІС. URL: https://surl.li/gfikvc. 6. Древаль Ю. Д., Карамишев Д. В., Величко Д. Ю. Значення категорії «публічний інтерес» у системі публічного управління. Державне будівництво. 2024. № 2 (36). С. 136— 145. URL: https://doi.org/10.26565/1992-2337-2024-2-10. 7. Зеленько Г. «Пастки» інституційної спроможності Української держави: причини виникнення і способи подолання. Політичні дослідження. 2024. № 2 (8). С. 25—52. URL: https://doi.org/10.53317/2786-4774-2024-2-2. 8. Крейденко В. В. Інститут парламентаризму в україні: формування, проблеми та перспективи розвитку. Таврійський науковий вісник. Серія: публічне управління та адміністрування. 2024. № 4. С. 17—24. URL: https://doi.org/10.32782/tnv-pub.2024.4.3 (дата звернення: 21.05.2025). 9. Кузьменко Ю. 96% українців довіряють ЗСУ, зростає критика влади — опитування КМІС. Суспільне новини. URL: https://suspilne.media/641868-96-ukrainciv-doviraut-zsu- zrostae-kritika-vladi-opituvanna-kmis/. 10. Мініч Р. Соціальна згуртованість в україні: частина І / тенденції за даними індексів rescore 2023 та SCORE 2021 31 с. URL: https://www.undp.org/sites/g/files/zskgke326/files/2024-03/PUB_Social-Cohesion-in- Ukraine_UKR_March.7.2024.pdf. 11. Моаллін З., Гарґрейв К., Саєз П. Наративи про війну в Україні: гуманітарна відповідь між солідарністю та опором. Лондон : Ін-т закордон. розвитку, 2023. 44 с. URL: https://media.odi.org/documents/Narratives_in_Ukraine_UKR_HPG_final_xO8qVfJ.pdf. 12. Підскальна О. Мультикультуралізм: політика визнання чи перерозподілу?. Вісник Львівського університету. Серія філософсько-політологічні студії. 2018. Т. 17. С. 58—65. 76 13. Платон. Держава / пер. Д. Коваль. Київ : Основи, 2000. 355 с. 14. Погорілов С. Опитування: українці стали менше довіряти Зеленському, найбільша довіра – до ЗСУ і Залужного. Українська правда. URL: https://www.pravda.com.ua/news/2023/12/18/7433522/. 15. Радіо Свобода. КМІС: рівень довіри до ЗСУ за рік зріс до 96%, до президента — до 84%. Радіо Свобода. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/news-kmis-opytuvannia- dovira/32221857.html. 16. Руссо Ж.-Ж. Про суспільну угоду, або принципи політичного права / пер. О. Хома. К : Port-Royal, 2001. 349 с. 17. Сімутін В. В. Інститути держави як складові елементи механізму сучасної держави. Науковий вісник ужгородського національного університету. серія: право. 2014. Т. 27, № 1. С. 54—57. 18. Соціологічна група Рейтинг. Seventeenth national survey: identity. patriotism. values (august 17-18, 2022). Соціологічна група Рейтинг. URL: https://ratinggroup.ua/en/research/ukraine/s_mnadcyate_zagalnonac_onalne_opituvannya_dentic hn_st_patr_otizm_c_nnost_17-18_serpnya_2022.html. 19. Стрелков В. Технології легітимації й делегітимації президентської влади в політичному процесі україни : дис. д-ра філософії в галузі політології: 052. Луцьк, 2021. 233 с. 20. Тейлор Ч. Політика визнання. Дух і літера. 2004. № 13-14. С. 276—314. 21. Фонд «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва. Independence day of ukraine: way to victory, identity, and perception of the state’s value amid the war. Фонд «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва. URL: https://dif.org.ua/en/article/independence-day-of-ukraine- way-to-victory-identity-and-perception-of-the-states-value-amid-the-war. 22. Фуко М. Історія сексуальності. Плекання себе. Харків : Око, 2000. Т. 3. 264 с. 23. Фуко М. Наглядати й карати: народження в’язниці / пер. П. Таращук. К. : Основи, 1998. 392 с. 24. Центр Разумкова. Ідентичність громадян україни: тенденції змін (травень 2023р.). Центр Разумкова. URL: https://razumkov.org.ua/napriamky/sotsiologichni- doslidzhennia/identychnist-gromadian-ukrainy-tendentsii-zmin-traven-2023r. 25. Центр Разумкова. Ідентичність громадян україни: тенденції змін (червень 2024р.). Центр Разумкова. URL: https://razumkov.org.ua/napriamky/sotsiologichni- doslidzhennia/identychnist-gromadian-ukrainy-tendentsii-zmin-cherven-2024r. 26. Центр Разумкова. Оцінка ситуації в країні, довіра до соціальних інститутів, політиків, посадовців та громадських діячів, ставлення до виборів під час війни, віра в 77 перемогу (лютий—березень 2025р.). Центр Разумкова. URL: https://razumkov.org.ua/napriamky/sotsiologichni-doslidzhennia/otsinka-sytuatsii-v-kraini- dovira-do-sotsialnykh-instytutiv-politykiv-posadovtsiv-ta-gromadskykh-diiachiv-stavlennia-do- vyboriv-pid-chas-viiny-vira-v-peremogu-liutyiberezen-2025r. 27. Anderson B. Imagined communities: reflections on the origin and spread of nationalism. London : Verso, 2006. 256 p. 28. Foucault M. The subject and power. Beyond structuralism and hermeneutics / ed. by H. Dreyfus, P. Rabinow. 1983. P. 208—226. 29. Freeman S. Original position (stanford encyclopedia of philosophy/spring 2018 edition). Stanford Encyclopedia of Philosophy. URL: https://plato.stanford.edu/archives/spr2018/entries/original-position/. 30. Habermas J. The inclusion of the other: studies in political theory / ed. by C. Cronin, P. de Greiff ; trans. by J. J. Shapiro. Cambridge, MA : MIT Press, 1998. 338 p. 31. Hayward C. R. Democracy’s identity problem: is "constitutional patriotism” the answer. Constitutional patriotism. 2007. P. 182—196. 32. Heyes C. Identity politics. The stanford encyclopedia of philosophy / ed. by E. N. Zalta, U. Nodelman. URL: https://plato.stanford.edu/archives/win2024/entries/identity-politics/. 33. Hobbes T. Leviathan / ed. by J. C. A. Gaskin. Oxford University Press, 1998. 576 p. 34. Huw Rees D. Constitutional patriotism. The cambridge habermas lexicon / ed. by A. Allen, E. Mendieta. 2019. P. 66—68. 35. Noonan H., Curtis B. Identity. The stanford encyclopedia of philosophy / ed. by E. N. Zalta, U. Nodelman. URL: https://plato.stanford.edu/archives/fall2022/entries/identity/. 36. O’Farrell C. Michel foucault: key concepts. Foucault News, 2007. URL: https://michel- foucault.com/key-concepts. 37. Osler A., Starkey H. Citizenship education in France and England: contrasting approaches to national identity and diversity. The Routledge international companion to multicultural education. 2009. P. 334—347. 38. Rawls J. A theory of justice / пер. О. Мокровольський. К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001. 822 с. 39. Reshetova N. Shift of political trust in ukraine during the war. GESIS Blog. URL: https://blog.gesis.org/shift-of-political-trust-in-ukraine-during-the-war. 40. Shevel O. A decade of dramatic change in ukrainian society. Current history. 2023. Vol. 122. P. 273—276. 78 41. Shvets I. Promoting national identity through education: “The concept of the national- patriotic upbringing of children and youth” in Ukraine. Doświadczenie, dyskurs, akademia / ed. by A. Ścibior. Kraków, 2020. P. 121—141. URL: https://ruj.uj.edu.pl/xmlui/handle/item/272349. 42. Social identity correlates of social media engagement before and after the 2022 Russian invasion of Ukraine / Y. Kyrychenko et al. Nature communications. 2024. Vol. 15. P. 8127. URL: https://doi.org/10.1038/s41467-024-52179-8. 43. The Editors of Encyclopaedia Britannica. Social contract. Britannica. URL: https://www.britannica.com/topic/social-contract. 44. War, solidarity and welfare attitudes: Survey evidence from the war in Ukraine / J. Frizell et al. Journal of european public policy. 2025. P. 1—29. URL: https://doi.org/10.1080/13501763.2025.2463640. 79