ChSTU repository
ChSTU repository preserves and enables easy and open access to all types of digital content including text, images, moving images, mpegs and data sets
Learn More
Please use this identifier to cite or link to this item:
https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6954| Title: | Значимість любові: філософський аспект |
| Authors: | Даценко, Вікторія Станіславівна Мироненко, Альбіна Володимирівна |
| Keywords: | любов;філософія любові;соціальна значимість любові;культурна значимість любові |
| Issue Date: | 2025 |
| Abstract: | Кваліфікаційна робота «Значимість любові: філософський аспект» присвячена філософському аналізу значимості любові. В роботі успішно вирішена низка завдань, серед яких: розглянуто історію філософії любові: від античності до сучасності; проаналізовано любов в аспекті міжстатевих стосунків; охарактеризовано соціальну значимість любові; досліджено культурну значимість любові. Робота складається із 2 розділів, 4 підрозділів, висновків, списку використаних джерел. |
| URI: | https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6954 |
| Appears in Collections: | 033 Філософія (Політична філософія) |
Files in This Item:
| File | Description | Size | Format | |
|---|---|---|---|---|
| Мироненко.pdf Restricted Access | 865.45 kB | Adobe PDF | View/Open Request a copy |
Items in DSpace are protected by copyright, with all rights reserved, unless otherwise indicated.
Extracted text
1 ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Факультет гуманітарних технологій Кафедра філософських і політичних наук Допущено до захисту завідувач кафедри філософських і політичних наук д. філос. н., професор А.І. Бойко «___» __________ 2025 р. Кваліфікаційна робота Значимість любові: філософський аспект ступінь вищої освіти: перший (бакалаврський) галузь знань 03 «Гуманітарні науки» спеціальність: 033 Філософія Альбіна МИРОНЕНКО 4 курс, ПФ–219 __________ Вікторія ДАЦЕНКО кандидат філософських наук, доцент ___________ Черкаси 2025 2 ЗМІСТ ВСТУП……………………………………………………………….……..3 РОЗДІЛ І. ФІЛОСОФСЬКА КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ЛЮБОВІ…...5 1.1. Історія філософії любові: від античності до сучасності…………….5 1.2. Любов у контексті міжстатевих взаємин: філософський погляд…18 Висновки до розділу І……………………………………...……………36 РОЗДІЛ ІІ. ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ ЗНАЧИМОСТІ ЛЮБОВІ…………………………………………………………..……………..39 2.1. Соціальна значимість любові………………………………………..39 2.2. Культурна значимість любові……………………….………………55 Висновки до розділу ІІ…………………………………..………………65 ВИСНОВКИ…………………………………………………..………….66 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖКЕРЕЛ………………..…………..70 3 ВСТУП Актуальність дослідження. В умовах прискореного темпу життя однією з актуальних проблем є проблема дефіциту емоційного спілкування, прояву глибоких почуттів, зокрема любові одне до одного. Закономірно виникає питання про визначення поняття любові в сучасному соціумі. Але для виявлення особливостей сучасного трактування цього поняття необхідно розглянути генезу розуміння любові, що має великий вплив на зміну цінностей сучасної молоді. Любов – це емоційний стан або почуття, яке проявляється в глибокому прихильному ставленні до іншої особи, об’єкта чи ідеї. Вона є однією з найбільш універсальних і важливих тем у філософії, літературі та психології. Любов може мати різні аспекти та форми, що визначають її види. У філософії любов часто розглядається як базова сила, що об’єднує людей, а також як шлях до самореалізації, мудрості та гармонії. Любов може бути не тільки емоційним почуттям, але й моральною категорією, що визначає ставлення людини до себе, інших людей та світу в цілому. Любов є одним з найбільш універсальних та важливих явищ у житті людини, яке не лише впливає на її емоційний стан, а й визначає моральні, етичні та соціальні орієнтири. Пошук сенсу любові в філософії дозволяє зрозуміти, як це почуття взаємодіє з іншими аспектами людського існування, такими як свобода, щастя, справедливість і самореалізація. Тому дослідження значимості любові з філософської точки зору є надзвичайно актуальним, оскільки допомагає глибше осмислити не тільки особистісний вимір цього почуття, а й його роль у суспільстві, культурі та історії людської думки. Тема філософії любові піднімається у філософських творах таких відомих філософів як Платон, Сократ, Аристотель, Марк Аврелій, Плутарх, Сенека, Кант та інші. Дослідженням феномену любові в філософії займались такі мислителі, як Жан-Поль Сартр, Сьорен К’єркеґор, Ґабріель Марсель, Карл Ясперс, Віктор Франкл, Альбер Камю, Міґель де Унамуно, Микола Бердяєв, 4 Ролло Мей, Еріх Фромм, Паскаль Брюкнер, Дж. Бруно, Л. Валла, М. Монтень, М. Фічіно. Мета роботи – розкрити з філософської точки зору значимість любові. Завдання дослідження: - розглянути історію філософії любові: від античності до сучасності; -проаналізувати любов в аспекті міжстатевих стосунків; -охарактеризувати соціальну значимість любові; - дослідити культурну значимість любові. Об’єктом дослідження є поняття любові. Предмет дослідження – значимість любові у філософії. Матеріали та методи. Складність поняття зумовила використання комплексного підходу, що включає принципи суперечності, додатковості, заперечення і наступності розвитку. При дослідженні поняття «любов» у просторі та часі застосовується порівняльний, типологічний аналіз. Методи аналізу доповнює метод синтезу для виявлення спільного як між поглядами представників одного типу культури в різні періоди їхнього розвитку. Практична значимість: дослідження значимості любові з філософської точки зору має безпосереднє практичне значення в різних сферах людського життя. Це сприяє розвитку міжособистісних стосунків, етичних норм, психологічної підтримки, освітнього процесу, а також може допомогти у формуванні соціальних ініціатив і культурного розвитку. Тому це дослідження є не тільки важливим для філософії, але й має реальний вплив на поліпшення якості життя в суспільстві. Структура роботи: робота складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 73 сторінки. Робота містить 40 літературних джерел. 5 РОЗДІЛ І. ФІЛОСОФСЬКА КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ЛЮБОВІ 1.1. Історія філософії любові: від античності до сучасності Любов пов’язана з найглибшими переживаннями та відіграє важливу роль для кожної людини, адже від її наявності чи відсутності залежать такі стани душі як щастя, свобода, відповідальність, а також їхнє повноцінне осмислення, що є необхідним для реалізації людської сутності, цілісності буття. Зрозуміло чому цей феномен привертав і привертає увагу багатьох мислителів, які ставили собі за мету пізнати сутність любові, виявити основні види, особливості та закономірності формування любовного переживання. Посилення ролі та значення особистісного начала в людині призвело до того, що були трансформовані традиційні цінності дотримання канонічного зразка поведінки в тій чи іншій царині життєдіяльності. Це повною мірою стосується і сфери любовного переживання. У Новий час на зміну поведінковим канонам прийшли варіативність і ситуативність у поведінці. І це, здавалося б, мало б сприяти посиленню ролі любові в життєдіяльності людини. Однак, незважаючи на величезну потребу людини в цьому почутті сьогодні, сам стан любові, що може бути виражений у самовіддачі, взаєморозумінні, увазі одне до одного, доступний не багатьом. Відомий психоаналітик Е.Фромм, аналізуючи проблему прояву любові в сучасному суспільстві, зазначає: «Питання не в тому, що люди не вважають любов важливою справою. Вони зголодніли за ним; вони дивляться незліченні фільми про щасливі й нещасливі романи; вони слухають сотні низькопробних пісеньок про кохання – але навряд чи хоч хтось вважає, що любов потребує якихось попередніх пізнань» [1, c. 9]. Німецький психоаналітик П. Куттер доходить різкішого висновку, згідно з яким сліпа потреба в любові та відсутність чітких знань у цій царині призводить до нереалізованості досвіду суб’єктивних переживань, пов’язаних із проявом уваги, турботи, відповідальності стосовно іншої особистості. Вчений зазначав, що при найближчому знайомстві з типом прогресивно 6 мислячої людини, для якої немає нічого неможливого, починаючи з частої зміни статевих партнерів і закінчуючи груповим сексом, приходиш до інших висновків; найчастіше така людина не здатна на кохання, яке вона водночас постійно шукає і не знаходить; вона ніколи сама не відчувала почуття любові і не відає, що це таке. У результаті глибинне бажання любити і бути коханим трансформується і знаходить своє вираження не в якості любовних переживань, а в кількості сексуальних зв’язків. Слідом за Е.Фроммом і П. Куттером ми вважаємо, що і сьогодні потрібне саме пізнання специфіки феномена любові [13]. Філософське осмислення теми кохання в європейській філософії бере свій початок у Стародавній Греції. Греки виокремлювали чотири основні види любові: «Ерос» (eros) – пристрасне кохання, «філія» (philia) – дружні стосунки, «строге» (storge) – уособлення родинної й батьківської любові, «арапе» (agape) та похідне від нього «agapan» – бути задоволеним. При цьому важливо зазначити, що не існувало суворих відмінностей між цими поняттями, і сімейне життя могло тією чи іншою мірою містити в собі всі чотири види любові. Незважаючи на те, що кожне з представлених понять мало своє особливе значення, всі разом вони висловлювали той комплекс стосунків між людьми, які в українській мові називаються любов’ю [15, с. 55]. Найпоширенішим любовним почуттям вважалася філія. Філія позначала закоханість, непристрасне кохання, яке виступало й основою дружби. При цьому філія включала в себе ставлення людини до родичів, друзів, близьких, співгромадян, поліса. Іншими словами дружба – це слабка форма любові. Сьогодні поняття «філії» можна зустріти в основі слів «філософія», «філологія», «філателія» тощо – любов до мудрості, вчених бесід і колекціонування відповідно. Персоніфікацією сили любові у греків був бог Ерот. Гессіод у своїй поемі «Теогонія», зображуючи походження богів і переймаючись питанням: «Що першим виникло?», поряд із появою Хаоса і Геї, відзначав народження Ероса як деякої всеосяжної сили, що змушує і богів, і людей з’єднуватися. 7 Попри те, що в Гесіода народження Ероса передувало появі олімпійських богів, уже в пізнішій міфології Ерос виступав у ролі сина Афродіти – богині кохання і краси. І, якщо Афродіта символізувала спокійну силу кохання, то Ерос уособлював силу непереборного сексуального бажання [37, с. 8]. Особливого значення філія набуває у філософії Емпедокла. Згідно з логікою мислителя, «Любов» і «Ворожнеча» виступають у ролі сил, від впливу яких залежить з’єднання і роз’єднання елементів у Космосі. Діяльність любові полягає в поділі однорідного і з’єднанні різнорідного, внаслідок чого з багато чого утворюється єдине. Діяльність же ворожнечі реалізується через розділення різнорідного і з’єднання однорідного, що призводить до виникнення багато чого. Аристотель зазначав, що так повинно відбуватися за природою і що таким слід вважати початок, як, мабуть, і вважав Емпедокл, стверджуючи, що речам необхідне притаманне почергове переважання Любові та Ворожнечі, що спричиняють рух, а в проміжний час – спокій. У такому розумінні любов і ворожнеча переслідують різні цілі, і присутність тільки однієї із сил не може виражати цілісність не тільки людського, а й космічного буття. Це уявлення визначає онтологічний аспект любові. Тут любов і ворожнеча розглядаються як космічні засади, де вплив однієї сили припиняється внаслідок впливу іншої, могутнішої сили. Рушійні сили розвитку Космосу стають і основними регуляторами людської поведінки. При цьому важливо врахувати те, що в такому розумінні любов має визначення зовнішньої (не іманентної) сили, чинити опір впливу якої людина не в змозі. Цілісність, що досягається шляхом поділу і з’єднання елементів, у підсумку, забезпечує рівномірність становлення Космосу, а також стійкість буття людини в ньому [28, с. 54]. Виділення онтологічного аспекту не вичерпує багатства уявлень про кохання, представлених у давньогрецькій філософії. У працях Аристотеля ми знаходимо нове розуміння філії (любові). Мислитель писав, що важається, що не все викликає дружбу, але тільки її власний предмет, а це благо, або те, що приносить задоволення, або корисне. Звідси зрозумілим є і виокремлення 8 філософом наступних видів філії: дружба заради блага, дружба заради задоволення і дружба заради користі. При цьому ми знаходимо, що виникнення дружби визначається не лише присутністю зовнішньої причини, а й через наявність певної мети. Тут філія є не тією силою, яка, так само як і ворожнеча, підпорядковує волю і примушує до якихось дій, а, навпаки, виступає в ролі людського устремління. Етика Аристотеля розкриває психологічний аспект любові, актуалізація якого буде здійснена в Новий час [12, с. 88]. Протилежною спрямованістю стосовно філії вирізняється еротичне кохання, що в античній інтерпретації представлене як пристрасний потяг. Ерос, на відміну від філії, поєднує не однорідне, а різнорідне. Спочатку Ерос вживався для позначення голоду в цілому. Наприклад, ще в «Іліаді» Гомера поняття Еросу використовується не тільки для позначення потягу до жінки, а й бажання їжі або пиття. Від іменника «Ерос» були утворені прикметники «erannos», «erateinos» – привабливий, гарний, а також широко вживалося греками дієслово «eran» – любити, бути закоханим. Осмислення природи Еросу представлено у філософії Платона. Мислитель прагне розглянути еротичну любов з різних позицій. У своєму знаменитому діалозі «Бенкет» філософ робить спробу виокремити сутнісні риси Ерота. З промови Федра стає очевидним, що Ерот є першоджерелом найбільших благ. Павсаній стверджує, що не всякий Ерот гідний похвал, а лише той, що спонукає прекрасно любити. У цій промові розкривається ідея двох Афродит – небесної і земної (вульгарної), а також протилежність двох Еротів – любові істинної і любові тілесної. Еріксімах говорить про те, що Ерот живе не тільки в людській душі й не тільки в її прагненні до прекрасних людей, а й у багатьох інших її поривах, та й узагалі в чомусь іншому на світі – у тілах будь-яких тварин, у рослинах, у всьому, можна сказати, сущому. Агафон же пов’язує Ерота з красою, молодістю, ніжністю і розсудливістю [24, c. 54]. В останній промові Сократа, Платон резюмує вищесказане. Стає очевидним, що Ерот – це не бог, а демон, тобто посередник між богами і 9 людьми. Його демонічна сутність пов’язана з походженням: адже він син Пороса, бога достатку, і Пенії, богині бідності. Оскільки ж зачаття відбулося на святі Афродіти, то він за своєю природою любить усе красиве, і є незмінним супутником богині краси. У природі Ерота поєднуються такі крайнощі, як бідність і багатство, грубість і ніжність, потворність і краса, смертність і безсмертя. Саме в коханні унікально поєднується потреба в дітонародженні, що відсилає закоханих до родового безсмертя, і бажання особистого, індивідуального безсмертя, яке полягає в пізнанні порядку всіх речей [6, c.248]. Підбиваючи підсумок аналізу ідеї кохання в античній філософії, зазначимо таке: різноманіття форм любовних переживань греки підсумували в коханні-філії, коханні-Еросі, коханні-сторгу, коханні-агапі; філія та Ерос описували процес виникнення якоїсь цілісності через єднання душ і тіл, при цьому в першому випадку йшлося про духовну єдність, а в другому - про єдність тілесну; ідея платонічного кохання розкриває багатство естетики статевих стосунків, де еротична пристрасть у процесі реалізації може змінювати якість свого втілення і переходити від осягнення індивідуальної краси до ідеї прекрасного. Ми вважаємо, що, незважаючи на глибоке осмислення природи філії та Еросу в античній філософії, любов переважно розглядають як зовнішню діючу силу, що визначає рухи душі. Усвідомлення людиною цілісності свого буття відбувається в контексті осягнення впорядкованості Космосу, де коханню приписують скріплювальну, всеоб’єднавчу функцію. Нове осмислення феномена любові відбувається в християнстві. Любов тут представлена як одна з найважливіших цінностей. Християнські тексти пронизані проповіддю доброчинності любові для всього творіння: «Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного» (Ів. 13, 34), «Возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм» (Мт. 22, 37), «возлюби ближнього твого, як самого себе» (Мт. 19, 19) [15, c. 55]. 10 Однак любов, яку проповідує християнство, відрізняється від тієї, яку звеличували в античності. Християнство вносить новий контекст у любовні стосунки. Любов є божественним даром, який полягає в тому, що люди, які люблять, відчувають милосердя по відношенню один до одного. У стані любові людина уподібнюється Богу, оскільки любов – це сутність Сущого, тобто Бога. У цьому сенсі любов стає силою, яка перетворює людську природу, завдяки якій людина може знайти дорогу в колись втрачений Рай. Водночас любов є методом осягнення божественної сутності, адже люблячому серцю відкривається цілісність божественного задуму. Таке розуміння любові розкриває її як найважливіший спосіб переходу зі сфери профанного, мирського у сферу божественного. При цьому християнське розуміння любові не могло не визнавати того факту, що й Ерос має великий вплив на життя людини. Однак плотська любов розкриває багатство насолод, але не сприяє становленню людського духу. Описуючи своєрідність християнської любові, Бл. Августин писав, що тіла прагнуть під дією своєї ваги до притаманного їм місця, а речі, які не перебувають на своєму місці, не знають спокою; повернувшись на свої місця, вони заспокоюються; так от, моя вага – це моє кохання, і якщо щось веде мене, то це воно. Любов у християнстві вносить у світ порядок і рівновагу. При цьому любов у своєму устремлінні до Бога протистоїть злу. Адже зло, як зазначав Августин, не є будь-яка сутність; але втрата добра отримала назву зла. Через призму формули Августина стає зрозумілим сенс християнської агапе, яка виступає, з одного боку, любов’ю людини до Бога, що виводить її за межі тлінного світу, а, з іншого, – посильним прагненням людини привнести в цей світ частку божественної любові, спрямованої на витіснення зла. Захоплюючись силою християнської любові, М. Шелер писав: «Грецькій аксіомі, згідно з якою любов є прагнення нижчого до вищого, тут завдано сміливого удару. Любов, навпаки, має виявлятися в тому, щоб шляхетний зглянувся, звів себе до нешляхетного, здоровий до хворого... і все це не тільки без античного страху втратити себе й самому стати нешляхетним, а й у 11 благочестивій вірі набути... чогось вищого – стати подібним до Бога» [23, c. 111]. З огляду на вищесказане ми вважаємо, що античне розуміння любові відображало не тільки тягу людини до прекрасного, а й саму недосконалість людської натури. Наприклад, у філософії Платона ми бачимо, що якщо закоханий прагне красивого, то він сам по собі потворний, інакше б краса не привертала його уваги. Той же, хто гарний, шукає красивішого, тим самим демонструючи обмеженість своєї краси. Це прагнення нескінченне, воно розкриває перед поглядом філософа драбину буття, що йде від недосконалого до досконалого, від потворного до прекрасного, від пізнання індивідуального до розкриття загальної зв’язку світу в цілому. Античний ідеал еротичної любові спрямований на осягнення божественних сутностей, які, володіючи силою і відсутністю людяності, закономірно визначають хід життя кожної людини. Християнське розуміння любові має зворотну спрямованість, воно йде у світ, укладаючи у своїй основі те, що стоїть за межами цього світу. Згідно з нашою логікою, милосердя (карітас) підносить людину, відкриває їй шлях у напрямку до Бога, але й це рух від Бога до того, що найменше містить у собі божественне і тому потребує жертовної любові. З огляду на це християнська любов знаходить своє вираження у сприянні нужденним, у бажанні надати допомогу хворим і убогим. Така любов спрямована проти недосконалостей людської природи і прагне своєю силою позбавити світ від проявів зла. Антична концепція Еросу, на наш погляд, несла в собі колосальний за енергією естетичний потенціал. Краса тілесних форм, у якій навіть душа виступала формою природного тіла, перетворювалася на піднесену красу еротичної єдності світу. Ми вважаємо, що в середньовічному розумінні агапе розкриває етичний і духовно-містичний вимір людських стосунків, проголошуючи висоту морального принципу любові. У результаті любов починає розглядатися не тільки як мотив, а й як характеристика поведінки. 12 Християнська любов слугує відкриттю в людині нового виміру – царини душевної та моральної чистоти, де відбувається постійне внутрішнє боріння, спрямоване на досконалість власної особистості. Давньогрецький світ знав лише зовнішній бік стосунків, людина в ньому не була особистістю, а багато вчинків пояснювалися волевиявленням богів. Історик античності Е.Р. Доддс виокремлює такі стани свідомості, в яких греки вбачали прояв божественного втручання, як «ате» – сліпа пристрасть, «менос» – нез’ясовний приплив енергії, «даймоніоніс» – позначення дії, вчиненої за порадою даймона, «фтонос» – прояв гніву богів, «манія» – шаленство, яке виявляється волею богів, тощо. У християнстві картина світу змінюється. Можна з цілковитою очевидністю стверджувати, що саме тут людина стає вінцем божественного творіння, і її відмітною здатністю виступає прояв власної волі, що може йти врозріз із позицією Бога. У християнстві представлений етичний аспект любові, що уособлює божественний дар і становить для людини найвищу цінність. З огляду на це ідея естетичного становлення Еросу, що йде від краси одиничного до пізнання прекрасного загалом, у християнстві перетворюється на ідею любові як етичної характеристики людського духу [19, c.58]. У Новий час робиться ще одна спроба осмислити феномен любові. Цей період тісно пов’язаний з активним розвитком наукового знання і появою нових методів філософського мислення. На зміну християнській картині світу, що звеличувала любов людини до Бога, приходить природничо-наукова, яка побудована на принципах мислення. Своєрідним символом прогресу цього періоду виступає філософія Р. Декарта. Філософ концентрує свою увагу на «cogito» (мисленні), вбачаючи в ньому основоположний принцип нової філософії. Аналізуючи особливості картезіанської методології, Гегель писав: «Пізнання «Я мислю, отже, існую»... найкращий спосіб пізнати природу духу і його відмінність від тіла» . У своєму трактаті «Пристрасті душі» Р. Декарт описує людину за допомогою виділення двох субстанцій: мислення – це головний атрибут безтілесної субстанції або душі та протяжності – атрибут тілесної субстанції 13 або тіла . У процесі взаємодії тілесної субстанцій із зовнішнім середовищем відбувається формування афектів або пристрастей, важливе місце серед яких посідає любов. Філософ зазначає, що видів любові стільки ж, скільки й об’єктів любові, а це любов до вина, до жінок, до дітей, до слави, до грошей тощо. Любов породжується тим, що приваблює людину серед усього різноманіття речей, які її оточують [29, c.14]. Афекти у філософії Нового часу починають розглядатися як прояви тілесної детермінованості. І, якщо для греків у пристрастях виявлялася воля богів, для середньовічного християнина пристрасть являла собою сферу спокуси, то в картезіанській філософії пристрасть зводиться до особливого устрою нашого тіла і його впливу на свідомість. В афектах немає ніякого привхідного сенсу, любов цінна лише тим, що розкриває сферу інтересів людини. Через це і типи любові розрізняються за силою виробленого афекту. Серед них можна виділити: прихильність, дружбу і благоговіння. Цікаве продовження тема любові отримує в дослідженнях Б. Спінози. В «Етиці» дається таке визначення почуттів любові та ненависті. За його визначенням любов є ніщо інше, як радість, супроводжувана ідеєю зовнішньої причини, а ненависть – ніщо інше, як печаль, супроводжувана ідеєю зовнішньої причини. Філософ вважає, що любов, як і ненависть, виступають результатом зовнішньої пристрасті. Обидва афекти пов’язані між собою, оскільки поява одного афекту нерідко призводить і до появи іншого. При цьому якщо Декарт робив акцент саме на суб’єктивному ставленні людини до тієї чи іншої речі, що проявляється в любові або ненависті, то Спіноза бачить у цих афектах силу зовнішньої причини. На цій підставі нідерландський філософ робить висновок, що афект не може бути ні приборканий, ні знищений інакше як протилежним і сильнішим афектом. Уявлення про любов як афект знаходить відображення і у філософії Ф. де Ларошфуко. У своїй книжці «Максими і моральні роздуми» мислитель прагне дати визначення любові, порівнюючи кохання з привидом. Адже всі тільки й говорять про неї, але ніхто її не бачив. Однак філософ доходить 14 висновку, що визначити кохання неможливо, оскільки в тих випадках, коли говорять про любов до душі, тоді кохання розглядають як пристрасть, а коли ж говорять про кохання до тіла, тоді кохання перетворюється лише на форму задоволення. Визначальною основою любові виступає почуття егоїзму. «Себелюбство – любов до себе або в ім’я себе; воно змушує людей поклонятися самим собі і, якщо фортуна тому сприяє, тиранити оточуючих. У підсумку філософ доходить висновку, що пристрасті людини є різними схильностями початкового почуття себелюбства. На теорії афектів ґрунтується і вчення про кохання Стендаля. Письменник прагне створити не стільки філософію любові, скільки ідеологію або виражений в ідеях опис любові як пристрасті або афекту. Виокремлював він чотири типи любові: любов-пристрасть, любов-захоплення, фізіологічну любов і любов-марнославство. Також описано ступені розвитку цієї пристрасті, яка починається із захоплення, уявлення про насолоду, надії, народження кохання, а триває кристалізацією, сумнівом і вторинною кристалізацією. Визначення любові-афекту, характерне для періоду Нового часу, призводить до того, що дане почуття перестає розглядатися як провідник у світ метафізичних цінностей, своєрідна прибуткова сила, яка здатна впливати на поведінку людини, спонукати до пізнання сутності речей і духовного зростання [32, c. 22]. Нову інтерпретацію ідея любові отримує в німецькому ідеалізмі, де це почуття починає розглядатися як етична категорія, обґрунтування якої вимагає звернення до морального принципу. У цьому сенсі німецька класична філософія ніби повертається до античного розуміння феномена любові. Підставою для концептуалізації любові у філософії Й. Канта стає категоричний імператив, який філософ виражає в такій формулі: «Вчиняй тільки згідно з такою максимою, керуючись якою ти водночас можеш побажати, щоб вона стала загальним законом» . З категоричного імперативу 15 випливає і положення, згідно з яким людина має розглядатися завжди як мета, але ніколи не може бути зведена в ранг засобу для виконання власних цілей. Аналіз феномена любові у філософії Й. Канта пов’язаний із виявленням певного ускладнення. Річ у тім, що будь-яка моральна категорія тією чи іншою мірою спирається на поняття обов’язку, тоді як кохання не виступає предметом обов’язку або волі, оскільки воно не може бути пов’язаним із примусом [21, c.241]. Ідея виокремлення юридично-соціального аспекту кохання знаходить свій розвиток у філософії Г. Гегеля. Д любов також розглядається в контексті шлюбу. Цікаво, що у «Філософії права» німецький філософ піддає критиці фізичний бік любові, представлений у статевих стосунках. Мислитель аналізує й концепцію шлюбу як соціального контракту, яка була розроблена Кантом. Тут стосунки, з точки зору Гегеля, уподібнюються до договору взаємного споживання, що також невірно. Філософ вважає, що не любов має виступати основою шлюбу, а, навпаки, шлюб має бути основою любові. У такому розумінні любов є моральністю в її природній формі. Шлюб же надає стосункам людей форму духовної єдності. Поза шлюбом любов являє собою «жахливе протиріччя». Шлюб, таким чином, закріплює зв’язки, що виникають між закоханими, адже «він є правова моральна любов» [17, c.85]. Протилежну позицію в питанні, що стосується кохання, ми зустрічаємо у філософії Л. Феєрбаха, який закладає основу для всієї некласичної лінії філософії кохання. Філософ вбачає в коханні не лише зв’язок між статями, а й універсальну інтегративну властивість, що реалізується між усіма людьми, з’єднуючи їх у своєрідне братерство. Німецький матеріаліст прагне в понятті любові віднайти основу справжньої моралі. Статеві стосунки можна прямо характеризувати як основні моральні стосунки, як основу моралі. Любов має багато взаємопов’язаних значень: це загальна любов до людини й активне, емоційне відчуття зовнішнього світу, це символ єдності людини з іншою людиною і прагнення людей до досконалості. При цьому основу, на яку наче 16 нашаровуються етичні та моральні принципи, становить саме чуттєва статева любов [39, c.72]. Таким чином, ми бачимо, що ідея любові в німецькому ідеалізмі не знаходить цілковитого обґрунтування. Переведення любовного дискурсу в царину дії шлюбного союзу обмежує сфери прояву любові. Адже любов виражає цілісне ставлення людини до світу, розкриваючи глибинний взаємозв’язок особистості з іншими людьми, природою, місцем проживання, родом занять, творчістю. На наш погляд, почуття любові пов’язане з поступальним розвитком, що бере початок з моменту закоханості і триває формуванням зрілих стосунків, укладенням шлюбу, утворенням сім’ї. Взаємні почуття в шлюбі не можуть визначатися лише дотриманням обов’язку і подружніх зобов’язань, що, по суті, вбиває любов як почуття. Любов не терпить примусу, тому шлюб має виконувати не тільки соціальну функцію, а й зберігати любов подружжя по відношенню одне до одного. Ідеали романтичних стосунків, які можна підсумувати у своєрідний культ, що звеличує ідеальне, вічне, піднесене і беззавітне, багато в чому сприяли відновленню справжнього значення любові. У філософії романтиків почуття кохання перетворюється на служіння ідеалу, постійне прагнення до нього, відчуття закоханості та містичне поклоніння жіночому началу. Адже романтики вважали, що любов за своєю природою духовна, а ідеал романтичної любові знаходить своє втілення в об’єднаності та вирівнюванні, у завершеності та взаємодоповнюваності відокремлених індивідуумів через потрапляння їх під початок вищого – під початок Ероса. Однак романтичне ставлення до любові піддається філософській критиці. Наприклад, А. Шопенгауер у своєму творі «Світ як воля і уявлення» відводить метафізиці статевого кохання розділ, у якому послідовно відкидає принципи романтизму. Романтична любов – це всього лише ілюзія, справжня любов є відображенням сліпої волі до життя, яка реалізується в ірраціональному інстинкті продовження роду. У любові немає жодного індивідуального вибору, у неї все зумовлено потребами роду. 17 Продовження критики романтичного кохання відображено у філософії Ф. Ніцше. Мислитель стверджує, що кохання, по суті, є егоїстичним почуттям, оскільки воно виражає насамперед багатство внутрішнього життя, відчуття добробуту, інстинктивну потребу в пориві пристрасті віддавати коханому найдорожче. При цьому це спонукання суперечить принципу альтруїзму, оскільки щедрість любовного дару визначена не бажанням допомогти коханому, а прагненням продемонструвати свою силу. Філософ констатує: «Любов у своїх засобах – війна; у своїй основі – смертельна ненависть статей» [14, c. 74] . У результаті ідея любові перестає символізувати гармонію між статями. І якщо ще у філософії Канта та Гегеля можна простежити можливість встановлення міжособистісної єдності, то вже в концепції Ніцше стосунки між статями вибудовуються на засадах волі до влади, а сама любов виявляється в цьому споконвічному суперництві чоловіка і жінки преамбулою смерті. Доводиться зазначити, що, незважаючи на багатство представлених у філософії позицій, які прагнуть відобразити цілісне бачення любові, цінність цього почуття постійно змінюється. Відбувається зміна, коли наділяються старі етичні ідеї в більш прийнятні для функціонального мислення форми. Таким чином, еволюція любові в західноєвропейській філософії йде від сповненого життя і прагнення Еросу до розуміння любові як сліпої пристрасті, жаги до влади через суперництво одне з одним. Разом із цією лінією є й інша. Так, М. Шелер заявив про те, що ще ніколи в історії людина не ставала настільки проблематичною для самої себе, як нині, то ця проблематичність, на нашу думку, прозвучала і щодо любові. При цьому як у вченні про людину між іудео-християнською, греко-античною та природничо-науковою антропологіями немає стійкої єдності, так і в уявленнях про любов присутні суттєві суперечності. Е. Фромм зазначає, що вже сьогодні більшість представників нашої культури розуміє під висловом «викликати любов» суміш популярності та сексуальної привабливості. У наведеному уривку насторожує не стільки той досвід, який люди вкладають у поняття любові, 18 скільки сама потреба людини «викликати любов». Адже ця формула містить у собі своєрідний парадокс, що виявляє не тільки обмеженість сучасного уявлення про любов, а й пристрасне бажання володіти і керувати цим почуттям. Ідея любові, таким чином, сьогодні потребує свого комплексного перегляду. 1.2. Любов у контексті міжстатевих взаємин: філософський погляд Любов як сфера ставлення до себе та іншого розкриває людину з принципово нової позиції, в якій проявляється вся цілісність її особистості, всі відтінки її внутрішніх душевних переживань. Саме в поєднанні «Я» і «Ти» відбувається остаточне формування любові як почуття. Розглядаючи статевий бік стосунків, ми прагнули показати, що кохання виступає засобом подолання статевої розділеності людини, виконуючи важливу функцію в процесі з’єднання статей. Звертаючись до теми міжособистісної любові, стає очевидним, що кохання в цих стосунках є метою. Особистість без з’єднання, взаємодії з іншою особистістю стикається зі станом самотності. Любов же, навпаки, спонукаючи людей прагнути одне до одного, виступає в ролі своєрідного життєвого орієнтира, за яким два автономних «Я» стають повноцінним «Ми» [20]. Спрямованість особистості на іншого, визнання цінності буття коханого, з одного боку, і особистісне переживання цього глибинного зв’язку, з іншого, повною мірою формують сучасне уявлення про кохання. У цьому сенсі відомі ще давнім грекам ерос, філія, сторге, агапе характеризують лише різні боки кохання, залишаючи поза увагою всю цілісність особистісного переживання. І це не дивно, адже в Стародавній Греції особистість тільки зароджувалася. З появою християнства відбувається відкриття людської особистості, що проявляється і в зміні спрямованості любові. Однак карітас виокремлює лише особистісні якості того, хто любить, демонструючи недосконалості об’єкта цього почуття [22]. 19 У сучасній культурі ерос, філія, сторге, агапе, карітас не втрачають свого значення, але над ними підноситься новий тип любові, що якраз і виявляє всю глибину міжособистісних зв’язків між закоханими – це романтичне кохання. Цей тип стосунків зобов’язаний своєю появою літературній творчості. Адже романтичне кохання прийшло в європейську культуру завдяки виникненню такого літературного жанру, як роман. Визнання взаємозумовленості виникнення роману і романтичного кохання в наукових колах викликало бурхливу дискусію. Так, американський психолог Р. Джонсон відкрито заявляє, що «слово романтичний і наш романтичний ідеал прийшли до нас із романів. Романтичне кохання – це «книжкове» кохання» [35]. На цю особливість виникнення романтичного кохання звертає свою увагу й Е. Гіденс. Англійський соціолог зазначає: «Романтичне кохання ввело в індивідуальне життя ідею оповіді... Викладення розповіді – це одна з властивостей «роману», але ця розповідь тепер стає індивідуалізованою... Зростання романтичного кохання більшою чи меншою мірою збігалося з виникненням роману» [34, с. 35]. Однак, наприклад, філософ С. Бем прагне довести те, що ідеал романтичного кохання та сам жанр роману нетотожні; ідеал романтичного кохання має самостійне походження та значення. Навіть зважаючи на те, що саме в літературі романтиків романтичне кохання вперше набуло рефлексивно розгорнутого й найповнішого реалістичного відображення, ідеал романтичного кохання слід відрізняти від ідеалу кохання в романтизмі [29, с. 19]. Незважаючи на самостійність ідеалів романтизму і романтичного кохання, на наш погляд, не можна заперечувати того факту, що цей тип любовних стосунків отримав свій перший розгорнутий опис саме на сторінках роману. Саме слово «роман» виникло в середині XII століття і мало значення «народною мовою». У своєму перекладі латиною роман називався «liber romanticus», що й породило в європейських мовах прикметник «романтичний», тобто «притаманний романам», який надалі став означати «любовний». Роман у цьому сенсі являє собою розгорнутий опис поведінки 20 особистості головного героя в кризовий період його життя, що зазвичай пов’язано з переживанням кохання. Стосунки, описані в романі, стали називатися романтичними, тобто піднесеними, пристрасними, такими, що відображають цілісність особистостей закоханих. Саме інтерес до особистості, жвава увага до перебігу думки і дії героїв роману стали важливою основою становлення романтичного кохання. Нам усім знайомі образи кохання Орфея та Еврідіки, Гамлета та Офелії, Іоланти та Водемона. Ідеали високого кохання, представлені у творчості вагантів і трубадурів, у роботах Франческо Петрарки, Джованні Боккаччо, Фелікса Лопе де Вега та багатьох інших, стали не просто формою для наслідування, а визначили ті принципи, що лежать в основі розуміння та становлення романтичного кохання. Навіть сама форма стосунків між чоловіком і жінкою слідом за назвою художнього жанру стала називатися романом. Ступінь проникнення образів романтичного кохання в європейську культуру настільки глибокий, що вже сьогодні цей тип любовних стосунків стає уособленням самої любові [27]. Е. Фромм, аналізуючи цю особливість сучасної культури, вказував, що упродовж кількох останніх поколінь майже загальне поширення в західному світі набуло поняття романтичного коханнялюди в переважній більшості прагнуть до «романтичного кохання», до особистих любовних переживань [33, с. 122]. Американський психолог Р. Джонсон доходить ще більш приголомшливого висновку, згідно з яким сьогодні всі стосунки, що мають у своїй основі кохання чоловіка до жінки, можна називати романтичним коханням. У цьому сенсі, навіть якщо стосунки і не є романтичними, вони в будь-якому разі міститимуть у собі елементи романтизму. Учений вказував, що У нашій культурі люди користуються виразом «романтичне кохання» для позначення будь-якого взаємного потягу чоловіка і жінки, практично не помічаючи жодних відмінностей. Якщо між чоловіком і жінкою існують сексуальні стосунки, люди можуть сказати, що між ними існує «романтичний 21 зв’язок». Якщо чоловік і жінка кохають одне одного і збираються одружитися, люди кажуть, що в них «роман», хоча фактично їхні стосунки можуть бути аж ніяк не романтичними». Тісний зв’язок між романом і романтичним коханням заважає реалізації інших видів кохання. У цьому сенсі існує велика кількість пар, які ніколи не проходили «романтичну» стадію любовних стосунків, інші ж пари, розпочавши свої стосунки з романтичного сплеску, поступово почали сприймати одне одного як звичайних людей, відмовляючись при цьому від взаємного очікування досконалості та романтичного захоплення. Такі приклади свідчать лише про те, що сам по собі роман не обов’язково містить у собі все різноманіття любовних переживань між партнерами. Навіть після закінчення роману кохання може розпалюватися з новою силою, демонструючи не тільки силу тяжіння, а й взаємні зобов’язання, стабільність, відповідальність. Джонсон вказував, що у «західній культурі існує велика кількість романтичних стосунків: ми закохуємося, розчаровуємося, переживаємо великі драми, сповнені захвату, коли роман розгорається, і сповнені розпачу, коли почуття остигають. Поглянувши на власне життя і життя людей, які нас оточують, ми побачимо, що роман – це щось зовсім інше, зовсім стороннє, це окрема реальність» [35, с. 52-53]. Роман, згідно з нашою точкою зору, якісно відрізняється від буденного стану кохання своєю барвистістю, насиченістю любовних переживань. Досить подумати про романтичне кохання, як у свідомості виникають образи неймовірної любовної напруги, що виникає між двома закоханими, котрі, незважаючи на всі труднощі, які їм дає доля, прагнуть з’єднатися одне з одним у єдиному пориві пристрасті. Стосунки, представлені в романі, такі привабливі для сучасної свідомості тим, що вони розкривають реальність із незвичайного, незвичного боку. Життя, реалізоване в романі, насичене не тільки коханням, а й романтичними пригодами, подіями, сюрпризами – усім тим, що так разюче відрізняється від повсякденного буття, рутинної діяльності, обов’язків і 22 зобов’язань. Через це романтичне кохання стає одним з ідеалів сучасних любовних стосунків. Однак низка несподіваних подій у житті двох особистостей не завжди свідчить про наявність роману, адже такі події можуть статися як із близькими друзями, так і з абсолютно незнайомими людьми. Для виникнення роману, згідно з нашою логікою, необхідна наявність романтичного кохання, яке якраз і визначає перебіг розвитку любовних стосунків. Романтичне кохання є основою появи роману. Відсутність же романтичних стосунків свідчить про те, що роман усередині цієї пари неможливий, як і неможливий роман тривалістю в один день. Для характеристики роману, на наш погляд, важлива саме тривалість змінних подій і любовних переживань. Роман – це романтична любов, розгорнута в часі, коли присутня певна послідовність виникнення, розвитку і припинення романтичних стосунків. Будь-який роман у цьому сенсі має закінчення, але не всяке кохання закінчується романом. Наприклад, вступ пари в шлюб веде до припинення роману, і заміщення романтичної любові коханням, заснованим не на пристрасті, а на зобов’язаннях. Джонсон вказував, що «…ми знаємо, що в романі є щось незрозуміле. Звернувшись до почуттів, які вирують усередині нас, ми розуміємо, що це не просто прагнення опинитися в товаристві іншої людини... і не те спокійне, орієнтоване на партнера, абсолютно неромантичне кохання, яке ми часто зустрічаємо в стабільних шлюбах... Це дещо більше, дещо інше» [35, с. 60]. Наявність роману, як ми вважаємо, створює можливість для темпорального становлення романтичної любові. Однак цей різновид любові для свого здійснення потребує і просторової умови, яка реалізується у виникненні такого стану єдності, як любляча пара. Для англійського філософа Т. Сміта формування люблячої пари виступає знаковим моментом у становленні романтичної любові. Мислитель пише: «Романтична любов, як я розумію, це така форма любові, яка притаманна всім і доступна лише парам» [39, с. 71]. Саме спрямованість закоханих одне на одного та їхнє спільне бажання бути разом є тією основою, яка якраз і утворює пару. Однак це зовсім 23 не означає, що всі пари кохають одне одного саме романтичною любов’ю, адже є пари, які ніколи не кохали одне одного або їм не вдалося зберегти кохання. Є безліч прикладів і того, що, незважаючи на наявність романтичної любові, обставини завадили закоханим сформувати пару, як у випадку любові Абеляра та Елоїзи, або ж почуття так і лишилося неподіленим, як любов Данте до Беатріче. Необхідною умовою для формування пари, згідно з Т. Смітом, виступає те, що «двоє людей, у певному розумінні, вирішують «пройти по життю разом» (хоча й не обов’язково все життя)» . Прагнення бути разом обов’язкове і для виникнення романтичної любові. Однак ця умова не завжди має загальне значення, оскільки безліч людей йдуть по життю разом, не будучи парами при цьому. Наприклад, діти та їхні батьки, брати і сестри, друзі. Тому Т. Сміт для підкріплення необхідної умови «йти по життю разом» вводить достатню – «у манері, характерній для пар» [39, с. 71]. У результаті, на наш погляд, англійський філософ потрапляє в погану нескінченність, у якій для визначення романтичної любові необхідно роз’яснити, що собою являє пара, і навпаки. Сміт вважає, що яку б умову ми не взяли, чи то присутність сексуальних стосунків, чи то спільне життя, чи то розв’язання спільних завдань, – кожна з них окремо і всі разом не можуть бути достатніми підставами для формування романтичної любові. Єдиним достовірним індикатором романтичних стосунків у концепції Т. Сміта виступає бажання закоханих утворити пару. Філософ задається питанням: «Чи означає моє прагнення розкрити романтичну любов з позиції концепції – концепції пари – те, що я не можу пояснити його за допомогою ілюстрації обов’язкових і достатніх умов?» [39, с. 72] , і відповідає на нього негативно. Умов для формування пари може бути як завгодно багато, і кожен конкретний приклад романтичної любові наочно це демонструє. Саме тому, з точки зору філософа, не варто ускладнювати концепцію і збільшувати 24 кількість необхідних і достатніх умов. Адже завжди знайдеться такий прикордонний приклад, який не зможе бути пояснений критеріями цієї концепції. Цілком достатнім, за логікою філософа, виступає визнання найближчим оточенням того факту, що двоє закоханих є романтичною парою. Незважаючи на деяку невизначеність умов формування романтичної любові, Т. Сміт, на наш погляд, абсолютно правий у тому, що саме любляча пара виступає основою виникнення роману. Адже за допомогою поняття «пара», згідно з нашою думкою, відбувається виокремлення простору становлення романтичного кохання, тоді як роман визначає тривалість дії взаємного любовного переживання. Навіть однієї свідомості самими закоханими того факту, що вони утворюють люблячу пару, згідно з нашою логікою, цілком достатньо для утвердження романтичної любові. Виокремлення люблячої пари, важливе ще й для того, щоб мати змогу розрізняти стан закоханості та романтичної любові. На цю особливість перебігу романтичних стосунків звертав свою увагу Р. Нозік. Американський філософ розмежовував «яскравий стан» закоханості та «продовження романтичної любові», на яке будь-яка така закоханість, «якщо трапиться нагода», перетворюється. Закоханість, з точки зору Нозіка, має такі всім «добре знайомі риси»: майже завжди думаєш про кохану людину; постійно чекаєш можливості доторкнутися до неї і бути разом; відчуваєш хвилювання в її присутності; втрачаєш сон; пильно і глибоко дивишся їй в очі . Для стадії закоханості характерний як інтерес до нових відчуттів, що виникають всередині самої особистості, так і одночасне відкриття автономії особистості коханого. У результаті закоханий, як стверджує Р. Нозік, виявляє зв’язок з іншою особистістю, що виник, і відчуває втрату власної автономії. Закоханість, таким чином, наздоганяє особистість і притягує увагу до об’єкта цього почуття. Саме через цю особливість закоханість часто називають «коханням з першого погляду». Основним механізмом виникнення закоханості є емоційна реакція на рольову поведінку іншої людини. Якщо якоюсь мірою людина якоюсь 25 частиною своєї поведінки відповідатиме моєму уявленню про ідеал («вдало зіграє свою роль»), то я вмить на неї цей ідеал добудовую». Сприйняття при цьому стає вибірковим. Закохані сприймають одне одного немов крізь фільтр, який відсіває все негативне, що є в об’єкті закоханості, і прикрашає все позитивне. Закоханість розкриває перед закоханим особливості його внутрішнього ідеалу любові, а не реальні переваги об’єкта цього почуття. Саме тому говорять про «закохану гарячку» або навіть «закохане божевілля» [39]. Однак розглядати закоханість тільки з негативного боку, на наш погляд, помилково. Річ у тім, що закоханість можна уявити не тільки як оманливу ілюзію, що стає приводом для розчарувань у коханні, а й як блискучу інтуїцію. Адже жодне інше почуття не здатне з такою швидкістю виокремити в об’єкті свого устремління знакові якості, що найбільше відповідають внутрішньому ідеалу досконалості. Закоханість моментально виділяє з безлічі можливих об’єктів симпатії один єдиний, гідний любові. На наш погляд, абсолютно неправильно вважати, що закоханість є ідеальним засобом для звабника, який бажає скористатися тимчасовим божевіллям своєї жертви. Закоханість часто буває взаємною і такою, що переходить у почуття взаємної любові. Вагомою перешкодою у становленні любовних стосунків стає саме егоїстична спрямованість закоханості. Р. Нозік вважає, що якщо закоханість характеризується втратою власної автономії, то виникнення любові, «оскільки любоввиникає не випадково», пов’язане з появою двох нових бажань: «бажання сформувати ми» з коханим і «бажання, щоб інший відчував те ж саме і щодо тебе» . У цьому сенсі «ми» є новою формою цілісності, яка, насамперед, породжена прагненням закоханих «об’єднати автономії». Інакше кажучи, закохані приходять до спільного бажання об’єднати владу і повноваження в ухваленні рішень щодо важливих практичних питань, з якими вони разом або окремо стикаються. Філософ вказував, що кожен передає окремі попередні права щодо ухвалення певних рішень в односторонньому порядку до спільного фонду, спільні рішення ухвалюватимуться відповідно до того, як бути разом. 26 Бути «ми» для Р. Нозіка означає, що кожен із закоханих жертвує в ім’я любові частиною власного добробуту, «публічного іміджу», певними особистісними якостями. Саме розставання з частиною автономії, згідно з логікою філософа, є основою становлення любовної спільноти. При цьому абсолютно не обов’язково, щоб закоханий цілковито прагнув «обмежити і скоротити» свій добробут на користь збільшення добробуту «ми». Навпаки, успіх кожного із закоханих стає основою взаємного благополуччя. Приблизно так само йдуть справи і щодо публічного іміджу та особистісних якостей. Публічний імідж стає спільним, тому всі особистісні дії мають бути спрямовані на збільшення популярності самої пари. Окремі ж особисті якості, що заважають формуванню єдності між закоханими, мають бути усунені, оскільки «ми» являє собою гармонійну, збалансовану цілісність. У результаті такого «обмеження і скорочення» відбувається зближення закоханих, і бажане «ми» стає актуальною формою любовних взаємин. Нозік пише: «Ми могли б зобразити «ми» як дві фігури зі стертими прикордонними лініями між ними, де вони з’єднуються разом» [37, с. 55]. Зовсім інше розуміння жертовності любові ми знаходимо в Е. Фромма. Німецький психоаналітик прагне довести те, що любов являє собою насамперед початок, який дає, а не обмежує. Фром вказував, що найпоширеніша помилка полягає в тому, що «давати» вважається таким, що означає «відмовлятися» від чогось, позбавлятися чогось, жертвувати чимось. Саме так сприймає цей процес людина, чий характер не розвинувся вище за рівень орієнтації на отримання, використання, накопичення. У цьому сенсі орієнтація людей на споживання в кінцевому підсумку веде до формування негативної логіки, згідно з якою, віддаючи, людина стає біднішою, ніж була. Навіть саме щире бажання віддати, поділитися з коханою людиною чимось важливим і значущим у результаті наштовхується на глибинне прагнення отримати щось взамін. Однак не тільки любов, а й саме людське ставлення до світу не може бути побудоване на таких споживацьких принципах. Адже саме прагнення 27 віддати останнє коханому, нічого не вимагаючи натомість, наочно розкриває чистоту душевних проявів. Для людини, орієнтованої на творення, сам факт віддачі має зовсім інше значення. Це вищий прояв сили. Віддаючи, я відчуваю власну силу, багатство, владу. Таке відчуття підносить людину, наповнюючи її життя радістю. Саме акт віддачі створює можливість проявити для самого себе і для оточуючих «життєву силу» того, хто дає. Адже втрати, що виникають у процесі дарування, як правило, настільки незначні для того, хто дає, що вони з лишком компенсуються тим ефектом демонстрації власної могутності, який настає після здійснення самої віддачі. Однак це прагнення поділитися чимось із коханим, з точки зору Фромма, є ще й проявом природної людської потреби. Адже для людини, яка відчуває почуття любові, «не віддавати було б нестерпно» [33, с. 120]. Однак найважливішою для особистості виступає не матеріальна сфера, а сфера «суто людських почуттів». У цьому сенсі закоханий насамперед віддає частину себе, тобто найдорожче, що в нього є – частину власного життя. Е. Фромм вказував, що це зовсім не обов’язково означає, що він жертвує своїм життям заради інших, але він віддає частину того, що в ньому є живого: радість, інтерес, розуміння, гумор, смуток – словом, усі прояви його життєвості. При цьому, ділячись найпотаємнішими почуттями з коханим, закоханий робить своє життя яскравішим, посилює своє власне відчуття життя. Щирість того, хто дарує, згідно з Фроммом, не може не викликати відповідної реакції і в того, кого обдаровують, який також починає відповідати взаємністю. Дар любові, що відбивається в серці того, хто любить, породжує, в результаті, спільне почуття єдності пережитого життя [33, с. 121]. Незважаючи на різноспрямованість позицій Р. Нозіка та Е. Фромма, акти жертовності й дарування в коханні, на наш погляд, не виключають, а доповнюють одне одного. Так, Фромм прагне показати роль особистісної дії в коханні, коли за допомогою спроб дарування закоханий демонструє не тільки зацікавленість в обдаровуваному, а й щирість свого почуття. Саме жива 28 особистісна активність стає тим благодатним ґрунтом, за посередництвом якого відбувається зростання і дозрівання любові. Однак однієї лише благодійності у стосунках недостатньо, необхідно щось більше, що могло б з’єднати двох людей разом. Такою основою єднання двох особистостей у концепції Р. Нозіка стає жертовне принесення частини власної автономії в ім’я існування «ми». «Особистісна власність», що складається з добробуту, публічного іміджу та певних якостей характеру, пройшовши стадію жертовності, перестає бути суто особистою, такою, що належить лише одній людині. Тепер усе доведеться ділити на двох, але в обмеженні «я» відбувається примноження «ми», яке стає основою любовних стосунків. Жертовність і дарування, таким чином виступають характеристиками становлення любові, оскільки без обмеження власної автономії неможливе формування «ми», а без живої особистісної участі любов усередині цього союзу стає нездійсненною. При цьому важливо зазначити, що бажання закоханих сформувати «ми» присутнє доти, доки зберігається любов між ними. Навіть після набуття любовного союзу прагнення бути разом залишається, оскільки закохані хочуть не тільки утворити «ми», а й усіма силами зберегти і максимально подовжити цей об’єднавчий стан [37]. Незважаючи на деяку схожість позицій Р. Нозіка і Т. Сміта, поняття «пара» і стан «ми» нетотожні. У цьому сенсі прагнення «пройти по життю разом» «у манері, характерній для пар» і «бажання сформувати «ми» з коханою людиною, що має на увазі взаємну потребу, щоб « інший відчував те ж саме і щодо тебе» співвідносяться між собою, але є різними формами прояву любові. Пара в концепції Сміта є такою формою єдності між закоханими, яка передбачає більшу свободу дій, як щодо одне одного, так і щодо прояву себе. Пара не прагне взаємно розв’язувати життєво важливі питання, жертвуючи при цьому добробутом, іміджем і значущими рисами характеру кожного із закоханих. Пара – це красива форма взаємодії, де партнери підходять один 29 одному. При цьому «підходять» не означає, що закохані прагнуть зі своєю другою половинкою утворити стійке «ми» [39]. Головним у парі виступає наявність романтичних стосунків і відповідність один одному, які не тільки з’єднують закоханих між собою, а й стають предметом захоплення і наслідування для оточуючих. У понятті пари, як ми вважаємо, міститься частка романтичності без зайвих зобов’язань, яка необхідна для становлення романтичного кохання. Пара – це таке прагнення йти по життю разом, яке ніколи не може бути затьмарене взаємними сварками, образами, з’ясуваннями стосунків та іншими елементами тиску, необхідними для досягнення взаємної згоди і примирення. Пара – це не тільки свобода власної автономії, а й свобода удвох. Протилежністю пари виступає саме формування такої цілісної та примусової форми єдності, як «ми». Утворення «ми» у стосунках між закоханими свідчить про граничність їхнього кохання, про стирання чітких меж між їхніми особистостями та готовність розв’язувати спільно проблеми, що виникають у процесі життя, здійснювати спільні цілі та завдання. Без набуття «ми» неможливе подальше становлення любові, яка за допомогою такої форми єдності здатна зберегти себе перед буденністю наявної реальності. Саме у формуванні «ми», в об’єднанні особистісних автономій міститься можливість гарантованого майбутнього для любові. Інакше любов, яка не потребує поділу особистісних автономій і орієнтована тільки на красу спільного співіснування, у кризовій ситуації, що вимагає спільних дій від закоханих, не зможе знайти рішення, яке влаштує обидві сторони, що стане причиною завершення стосунків. Головним у любові виступає не сам флер і барвистість любовних переживань, які повною мірою представлені ще на стадії закоханості, а власне поступове підведення стосунків до взаємного прагнення сформувати «ми». При цьому виникнення такого бажання характеризує початок стадії любові, яка збережеться доти, доки в обох закоханих існуватиме потреба у взаємній єдності. «Ми» в концепції Нозіка відрізняється від пари в концепції Сміта саме 30 своєю стійкою цілісністю, необхідною для вирішення життєво важливих завдань. У цьому сенсі взаємна потреба в «ми» характеризує неромантичну фазу становлення любовних стосунків. Необхідно також зазначити, що бажання сформувати «ми» не обов’язково свідчить про наявність любові. Наприклад, «ми» може бути утворене в рамках будь-якої групової діяльності, спрямованої на досягнення спільних цілей. Так, стосунки між друзями часто пов’язані з формуванням «ми». Діяльність у навчальному класі, у груповому спорті й навіть у бізнесі може призводити до формування «ми», яке прагне до отримання єдиного результату. «Ми» утворюється в тому разі, коли діяльність одного або кількох суб’єктів не може привести до досягнення необхідної мети. У цьому разі автономії об’єднуються, хоча отримане «ми» і не відповідатиме тим критеріям проникнення і жертовності, які можна зустріти у стосунках любові, тобто це буде зовсім не те, що умовно відбувається, коли людина відчуває любов. Саме множинність використання одних і тих самих термінів для позначення як романтичних стосунків, так і буденних або ділових зв’язків призводить до спотворення розуміння кохання. Наприклад, таке широке застосування слова «партнер» додає у взаємини елемент бізнес-партнерства. Сміт зазначав, що ще доволі недавно люди заперечували проти використання слова «партнер» для позначення того, з ким створюється пара. «Чому ви називаєте її вашим партнером?» - говорили вони (і, можливо, досі говорять), – «У вас же не бізнес»». У цьому сенсі слово «партнер» ніби недоописує почуття любові, яке виникає в парі, надаючи стосункам умовного і тимчасового характеру. «Романтичні партнери» є партнерами в тому самому сенсі, і тією самою мірою, як і партнери ділові або творчі. Усі вони явно чи неявно можуть брати на себе зобов’язання, укладати угоди, об’єднувати свої автономії, благополуччя, імідж та особистісні якості. У романтичному партнерстві, якщо таке можливе, важлива, на думку Сміта, не стільки заклопотаність зовнішніми речами: «Де жити, як жити, хто друзі та як бачитися з ними, чи варто мати 31 дітей та скільки, де подорожувати, чи йти в кіно ввечері та що дивитися?» а щось більше, що виражає внутрішній стан любові [39, с. 75-77]. У позиціях Т. Сміта, який представляє пару як критерій існування кохання, і Р. Нозіка, який вбачає в бажанні сформувати «ми» підґрунтя любовних стосунків, на наш погляд, відображено взаємозв’язок двох різних форм міжособистісного зв’язку. При цьому якщо пара в концепції Сміта характеризує саме наявність романтичної любові, адже пара, як ми з’ясували, є простором становлення цієї форми любові, то Нозік описує стан любові, якому не притаманний романтизм – це те, що власне можна назвати буденною любов’ю. Традиційно для розрізнення цих форм любовф використовують поняття «небесної» (романтичної) і «земної» (буденної) любові. Сенс романтичної любові, може бути виражений фразою: «Вони закохані в саму любов». Тут важливо звернути увагу саме на об’єкт цієї любові, яким виступає не інша людина, а саме любов. Це абсолютно не означає, що закохані, які відчувають романтичну любов, не виявляють інтересу одне до одного, навпаки, інтерес присутній, але переслідує не взаємні, а індивідуальні цілі. Любов, прагнення до ідеалу, насолода близькістю стають характерними рисами романтичних стосунків [39, с. 78]. Однак романтична любов, згідно з логікою Р. Джонсона, це не кохання, а комплекс установок щодо любові: переплетення почуттів, ідеалів і реакцій [35]. На цю особливість цієї форми любові звертає свою увагу й Е. Гідденс, зазначаючи, що романтична любов є цілим «комплексом ідей», на початкових етапах він пов’язував любов зі свободою, розглядаючи і те, і інше як нормативно бажаний стан [34]. Характерною особливістю романтичної любові виступає те, що дана форма стосунків є піднесеним переживанням, сподіванням, ілюзією, образом, який існує у свідомості закоханого, а також ідеалом, який у разі свого застосування на практиці не витримає критерію реальності. З іншого ж боку романтична любов є цілком конкретним культурно-історичним феноменом, втіленим у широкому комплексі мотивів, настанов, очікувань, жестів, 32 мовленнєвих фігур, етичних кліше тощо, що дає змогу розглядати його під кутом зору певних амурно-еротичних поглядів. Для виникнення романтичної любові важливим є дотримання трьох основних умов. По-перше, закохані не повинні вступати в сексуальний зв’язок, оскільки романтична любов – це виключно духовна ідеалізована форма стосунків. По-друге, пара не може узаконювати свої стосунки шлюбом, оскільки між закоханими має зберігатися певна частка свободи й автономії. По-третє, закоханість, що виникає між партнерами, має постійно підтримуватися. Джонсон вказував, що розпалюючи одне в одному пристрасть, вони увесь час страждають від пристрасного прагнення одне до одного і намагаються зробити це бажання одухотвореним, вбачаючи в коханій людині символ божественного архетипового світу і ніколи не зводячи свою пристрасть до буденних сексуальних і шлюбних стосунків [35. С. 33]. Ще одну важливу умову для становлення романтичної любові ми знаходимо в Е. Гідденса. Соціолог зазначає, що романтична любов завжди було визвольним, але лише в сенсі породження розриву з рутиною та повсякденними обов’язками. Це була якраз та якість любовної пристрасті, яка розміщувала її окремо від наявних інститутів. У цьому сенсі романтична любов завдяки характеру утворених зв’язків, з одного боку, відповідає принципам моралі, що дає можливість для його леґітимного існування, а з іншого, дана форма любові наділяє закоханих свободою дій, яка створює умови для ідеалізації почуттів і стосунків. Однак ідеал, породжуваний романтичною любов’ю, може якісно відрізнятися від ідеалу етичного, завдяки якому стають можливими суто людські стосунки. Адже в основі роману лежить пристрасть, що виникає між закоханими. При цьому кожен із партнерів в ім’я цієї пристрасті, яка й живить романтичні стосунки, готовий піти на будь-які жертви: знехтувати обов’язком, зобов’язаннями, домовленостями та зв’язками. У цьому сенсі піднесена любов породжує ілюзію того, що найдостовірнішим і найголовнішим у житті стають 33 саме романтичні стосунки, а культ роману пропонує нове визначення для хорошого і поганого. Приблизно така сама логіка, як ми вважаємо, вибудовується і щодо коханої людини. Об’єкт романтичної любові буквально обожнюється, оскільки саме він стає джерелом внутрішньої пристрасті та насолоди. Коханий підноситься над усіма іншими особистостями і стає об’єктом для обожнювання та ідеалізації. І якщо етичний ідеал містить у собі такий принцип чесноти, що звеличує найбільше в особистості доброчесність, то романтичний ідеал кохання означає певні якості характеру, що зупиняють вибір коханого. Романтична любов свідчить також і про неприйняття тієї реальності, в якій змушена жити особистість. Саме тому закохані так сильно ідеалізують одне одного в романтичних стосунках. Любов стає адресною, в ній міститься прагнення абсолютної цілісності з коханим. Унаслідок такої ідеалізації у закоханих створюється враження, що світ створений тільки для двох і в ньому немає нікого третього, хто міг би зруйнувати їхні стосунки. Ідеалізація іншого водночас виступає і способом самореалізації. Закохані, рухомі ідеалами, прагнуть втілити їх і у власному житті. Як зазначає Р. Джонсон, цей процес триває рівно стільки часу, скільки кожен із закоханих може втриматися «на висоті», доки не закінчаться гроші, і розваги не перестануть приносити задоволення. Обіцянка вірності в коханні лише одній людині, зведення всіх любовних переживань до об’єкта свого обожнювання, зрештою, веде до завершення роману. Блукаючи в романтичному тумані, ми вважаємо таке ставлення винятково шляхетним і вільним, але фактично воно означає всього лише неприйняття реальності. Романтична любов через свою відстороненість від повсякденного боку стосунків не може постійно тривати між закоханими. У самій основі цієї форми любові закладено й причину його завершення, яка, з одного боку, пов’язана з неприйняттям закоханими життя, що оточує їх, а з другого – спричинена егоїстичною спрямованістю романтичного любовного спонукання. Можна з цілковитою очевидністю стверджувати, що в 34 романтичній любові немає коханого як живої особистості. У такій любові відбувається персоніфікація тільки власної живої пристрасті. У романтичних стосунках, таким чином, втілюється та характеристика кохання, яку дає в платонівському «Бенкеті» Павсаній, що розглядає любов як жагу цілісності та прагнення до досконалості. Однак визначення романтичної любові, згідно з нашою точкою зору, прямо протилежне до класичного, що йде від Платона. У протиставленні Афродіти небесної та Афродіти земної ми робимо вибір на користь буденного, мирського боку стосунків. Адже саме через романтичну спрямованість до всього ідеального, натомість визнання реальності повсякденних стосунків виявляються настільки крихкими любовні та шлюбні союзи, продовження яких залежить від тривалості роману. У результаті, платонічна схема піднесення небесного кохання над земним змінюється з точністю до навпаки. Саме земна любов, завдяки буденності, спрямованості на вирішення конкретних життєвих завдань, стає, як ми вважаємо, ідеалом любовних взаємин. Любити звичайну людину виявляється складніше, ніж відчувати пристрасть до ідеального героя. Земна любов утверджує цінність і цілісність людської особистості, приймаючи її такою, якою вона є в існуючій реальності. Така форма стосунків змушує цінувати іншу людину як єдину, індивідуальну. При цьому для земної любові характерне прийняття не тільки позитивних, а й негативних сторін людського характеру, виокремлення всіх недоліків і переваг коханого. Адже справжня любов, позбавлена егоїстичних устремлінь, зосереджене на індивідуальних потребах людини, на щирому бажанні добробуту коханого. У результаті цього об’єкт любові стає для закоханого настільки значущим, що виникає необхідність розділити з ним власне життя, віддати йому все найдорожче. Саме земна любов розкриває перед людиною особливості буття іншої особистості, що перебуває за рамками індивідуального Его. У своїй спрямованості на об’єкт обожнювання земна любов виконує вимогу гіпотетичного імперативу І. Канта. Така любов спрямована на дотримання 35 загальнозначущого морального припису на противагу особистісному принципу, адже земна любов бачить в іншій людині не засіб для здійснення бажань, а самостійну мету. У цьому сенсі земна любов не буває невдалою, вона не веде до розчарування, оскільки в ньому виражається природна людська потреба любити, а не бути коханим [34, с. 22-29]. У результаті ми доходимо висновку, що романтична любов згодом має поступитися місцем повсякденній любові. Це твердження перегукується з розглянутою нами позицією Р. Нозіка [37], який стверджує, що закоханість, якщо закохані прагнуть бути ближчими одне до одного, має перейти в любов, що формує «ми». У цьому сенсі романтична любов потребує для свого існування постійної підтримки, оскільки пристрасть між закоханими не повинна згаснути. На цій стадії стосунків характерна суб’єктивна активність і демонстрація сили любові, успішності, життєвої енергії так, як це було представлено в концепції Е. Фромма [33]. Для виникнення земної любові благополуччя, імідж, деякі риси характеру і навіть частина власної автономії приноситься в жертву. Адже «ми» являє собою певну рівність закоханих одне перед одним. При цьому в жертовності любові, на наш погляд, полягає можливість подолання егоїзму, оскільки самореалізація, притаманна закоханості та романтичній любові, поступається своїм місцем відповідальності та турботі, характерній для земних стосунків. Таким чином, завдяки низхідному руху любові, який спрямований від романтичних висот до буденного боку любовних стосунків, відбувається відкриття особистості іншої людини. І якщо романтична любов являє собою просування вглиб себе, самопізнання, саморозкриття, то земна любов цілком спрямована на відкриття цілісності та значущості коханого. У самій же відмінності рухів романтичної і повсякденної любові, згідно з нашою точкою зору, полягає одна з найважливіших властивостей любові. Адже романтична любов для своєї реалізації спирається на повсякденний бік життя як на основу, за якою починається піднесення любовного почуття, тоді як земна любов для 36 того, щоб взаємовідносини не скотилися на побут, не перетворилися на інструмент розв’язання практичних завдань, потребує роману як ідеальної форми любові. Висновки до розділу І Еволюція любові в західноєвропейській філософії йде від сповненого життя і прагнення Еросу до розуміння любові як сліпої пристрасті, жаги до влади через суперництво одне з одним. Разом із цією лінією є й інша. Так, М. Шелер заявив про те, що ще ніколи в історії людина не ставала настільки проблематичною для самої себе, як нині, то ця проблематичність, на нашу думку, прозвучала і щодо любові. При цьому як у вченні про людину між іудео-християнською, греко-античною та природничо-науковою антропологіями немає стійкої єдності, так і в уявленнях про любов присутні суттєві суперечності. Е. Фромм зазначає, що вже сьогодні більшість представників нашої культури розуміє під висловом «викликати любов» суміш популярності та сексуальної привабливості. У наведеному уривку насторожує не стільки той досвід, який люди вкладають у поняття любові, скільки сама потреба людини «викликати любов». Адже ця формула містить у собі своєрідний парадокс, що виявляє не тільки обмеженість сучасного уявлення про любов, а й пристрасне бажання володіти і керувати цим почуттям. Ідея любові, таким чином, сьогодні потребує свого комплексного перегляду. Романтична любов згодом має поступитися місцем повсякденній любові. Це твердження перегукується з розглянутою нами позицією Р. Нозіка, який стверджує, що закоханість, якщо закохані прагнуть бути ближчими одне до одного, має перейти в любов, що формує «ми». У цьому сенсі романтична любов потребує для свого існування постійної підтримки, оскільки пристрасть між закоханими не повинна згаснути. На цій стадії стосунків характерна суб’єктивна активність і демонстрація сили любові, 37 успішності, життєвої енергії так, як це було представлено в концепції Е. Фромма. Для виникнення земної любові благополуччя, імідж, деякі риси характеру і навіть частина власної автономії приноситься в жертву. Адже «ми» являє собою певну рівність закоханих одне перед одним. При цьому в жертовності любові, на наш погляд, полягає можливість подолання егоїзму, оскільки самореалізація, притаманна закоханості та романтичній любові, поступається своїм місцем відповідальності та турботі, характерній для земних стосунків. Завдяки низхідному руху любові, який спрямований від романтичних висот до буденного боку любовних стосунків, відбувається відкриття особистості іншої людини. І якщо романтична любов являє собою просування вглиб себе, самопізнання, саморозкриття, то земна любов цілком спрямована на відкриття цілісності та значущості коханого. У самій же відмінності рухів романтичної і повсякденної любові, згідно з нашою точкою зору, полягає одна з найважливіших властивостей любові. Адже романтична любов для своєї реалізації спирається на повсякденний бік життя як на основу, за якою починається піднесення любовного почуття, тоді як земна любов для того, щоб взаємовідносини не скотилися на побут, не перетворилися на інструмент розв’язання практичних завдань, потребує роману як ідеальної форми любові. 38 РОЗДІЛ ІІ. ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ ЗНАЧИМОСТІ ЛЮБОВІ 2.1. Соціальна значимість любові Любов, без сумніву, належить до екзистенціальних категорій людського буття, тобто до числа таких проявів людського життя, без яких воно принципово не повне: без любові людина втрачає відчуття радості життя, його емоційної наповненості, стимулу до конструктивної діяльності. Зрештою, за відсутності любові людина може втратити саме бажання жити, виявиться не в змозі мобілізувати свою волю для того, щоб надати життю певної спрямованості й осмисленості. Водночас доводиться зазначити, що в реальності любов – явище досить рідкісне. У всякому разі, можна з певністю констатувати, що в дійсній історії суспільства кохання трапляється значно рідше, ніж можна судити з того, наскільки часто воно трапляється у творах мистецтва, поезії або навіть у повсякденному слововживанні. Вживаючи слово «любов», люди вкладають у нього найрізноманітніший сенс, часто вельми довільний [18, с. 76]. Нерідко поняття «любов» трактують як певну прикмету речі, яку слід придбати, а партнери по «любові» розглядають одне одного, виходячи з принципу «володіти» або «мати». Явне, а частіше неявне, розуміння любові з позицій володіння, з позицій власності дуже поширене. З приводу такого розуміння любові Е. Фромм писав: «Річ у тім, що такої «речі», як любов, не існує. Любов – це абстракція; можливо, це якась неземна істота або богиня, хоча нікому ще не вдавалося побачити цю богиню на власні очі. Насправді ж існує лише акт кохання. Любити – це форма продуктивної діяльності. Вона передбачає прояв інтересу і турботи, пізнання, душевний відгук, виявлення почуттів, насолоду і може бути спрямована на людину, дерево, картину, ідею. Вона збуджує і підсилює відчуття повноти життя. Це процес самооновлення і самозбагачення» [33, с. 123]. Якщо ж людина відчуває любов за принципом володіння, то це означає, що вона прагне позбавити об’єкт своєї «любові» свободи і тримати його під 39 контролем. Така любов не дарує життя, а пригнічує, губить, душить, вбиває його. Коли люди говорять про любов, вони зазвичай зловживають цим словом, щоб приховати, що насправді вони любові не відчувають. Чи багато батьків люблять своїх дітей? Це питання все ще залишається відкритим... Історія західного світу двох останніх тисячоліть свідчить про такі жахливі прояви жорстокості батьків щодо власних дітей – починаючи від фізичних катувань і закінчуючи знущаннями з їхньої психіки, – про таке байдуже, відверто власницьке та садистське ставлення до них, що доводиться визнати, що люблячі батьки – це скоріше виняток, ніж правило. Слід погодитися з Фроммом, що те саме можна сказати і про шлюб: чоловік і дружина, які справді люблять одне одного, – явище досить рідкісне. Часто за любов приймається те, що такою не є. Звичай «одружуватися», спільні економічні інтереси, обопільна прихильність до дітей, взаємна залежність – усе це усвідомлюють як «любов», доки один або обидва партнери не зізнаються, що вони не люблять і ніколи не любили одне одного [33]. Особлива «підступність» власницької установки по відношенню до любові полягає в тому, що ця установка може виявитися не одразу, тому на перших етапах зближення люди можуть не відчувати і не виявляти ані своїх власницьких устремлінь, ані аналогічних з боку партнера. Для першого етапу розвитку стосунків характерне, як правило, бажання продемонструвати свої найкращі якості, свою увагу до партнера, інтерес до його особистості, повагу до неї. Однак усе може змінитися чи не наступного дня після укладення шлюбу. Мета досягнута, бажаний «об’єкт» став моєю власністю, отже, він надійшов у моє повне розпорядження. Таким чином, домінування установки на володіння часто призводить до розвитку стосунків за лінією: спочатку кохання, потім «мирне спільне володіння власністю, якась корпорація» (Е. Фромм) [33], яку помилково називають сім’єю. Нарешті, вихід нерідко вбачають у пошуку нового партнера або партнерів, вважаючи, що вони здатні задовольняти потребу в любові. Але й нова любов неминуче зазнає краху, якщо вона ґрунтується на тому самому прагненні «мати», тобто 40 підпорядкувати собі партнера, володіти коханням, подібно до того, як володіють якоюсь річчю, майном. Любов принципово не може бути заснована на прагненні підпорядкувати своїм інтересам і партнера, і саму любов. Тому цілком правомірним є твердження, що «любов - дитя свободи». Але якщо любов не може бути побудована на егоїстично-власницькій установці, то не менш важливим для любові є вміння партнерів уникнути і протилежної небезпеки – надмірного альтруїзму. Такий альтруїзм виражається в бажанні догодити партнеру в усіх випадках, у готовності завжди і всюди задовольняти всі його забаганки. Заперечуючи проти розуміння любові як абсолютного альтруїзму, С. Франк вважав, що любов не є холодною і порожньою, егоїстичною жагою до насолоди, але любов і не є рабським служінням, знищенням себе для іншого. Любов є таке подолання нашого корисливого особистого життя, яке і дарує нам блаженну повноту справжнього життя і тим осмислює наше життя. Той, хто любить, не може і не повинен розчинитися в коханому. Він не може і не повинен втратити своє обличчя, свою особистість, оскільки в цьому разі він ризикує погасити інтерес до себе не тільки з боку сторонніх людей, а й з боку коханого. Турбота про збереження і розвиток творчого потенціалу власної особистості кожного з партнерів є необхідною умовою любові. За цієї умови спілкування в любовіі стає взаємним духовним збагаченням, спільною творчістю одне одного і вільною творчістю спільного життя. Любов є вільний взаємозв’язок і творча взаємодія учасників любові [16]. Особливо слід сказати про статеве кохання. Для цього виду любові, звісно, важлива пристрасна, «діонісійська» природа любові. Під впливом пристрасті партнери по любові здатні, звісно, і на безрозсудні вчинки. Проте ця нерозсудливість має свої межі. На сьогодні слід відзначити вельми тривожну ситуацію, яка, зокрема, робить філософське осмислення любові винятково актуальним. З достатнім ступенем впевненості можна зробити висновок про те, що в сучасному світі торжествує культ сексу. Секс поряд із насильством домінує в масовій культурі 41 початку XXI століття. Очевидно, що чим більше сучасний світ орієнтується на секс, тим більше він відходить від любові: відбувається збочення поняття статевого кохання, і загалом відбувається спотворення всього комплексу стосунків між чоловіком і жінкою [11]. Теоретичне виправдання гіпертрофованого культу сексу знаходимо в книжці Е. Гідденса. Центральним для концепції Гідденса [34] є поняття «конфлюентна любов». Згідно з автором, в епоху «після сексуальної революції», тобто в сучасну епоху глобалізації, любовні почуття і стосунки змінюються. На зміну романтичній любові приходить те, що автор називає конфлюентною любов’ю. Конфлюентній любові кпритаманні такі характеристики: сексуальність стає неодмінним і основним компонентом любовних стосунків; цінним у любові виявляється не об’єкт любові, який не сприймається більше як непостійний, єдиний і в ідеалі знайдений назавжди, а самі стосунки як факт життя, яке здійснюється тут-і-тепер; третє, це – плинна, минуща любов. Видається, що немає потреби в ґрунтовному аналізі книги, ретельному розгляді тонкощів дефініцій, складних логічних побудов та аргументації. У сучасному світі ситуація така, що ні титули, ні вчені звання не дають гарантії якісності ідей і концепцій. Тому достатньо звернути увагу лише на деякі моменти запропонованої концепції. Автор, професор соціології, директор всесвітньовідомої Лондонської вищої школи економіки, відкриває читачам «велику істину» (що виражена в наведеній вище цитаті). Видається, що цінним у любові виявляється не об’єкт любові, який не сприймається більше як неповторний, єдиний, а самі стосунки як факт життя, яке відбувається тут-і-тепер. Але якщо об’єкт любові, тобто інша людина, не є цінністю, а цінністю є те, що я хочу від неї отримати (у цьому разі сексуальне задоволення), то про яку любов взагалі може йтися? «Інший» взагалі не існує для мене як людина, як особистість. Такого роду стосунки можна називати як завгодно, але тільки не любов’ю. 42 Найімовірніше, це те саме холодно-відсторонене ставлення до людини як до засобу тільки, але не як до мети, проти якого, формулюючи категоричний імператив, різко виступав Кант, а слідом за ним і наступна філософія та європейська культура загалом. Утилітарне ставлення до людини супроводжує, на жаль, усю історію людства. Тому в ньому немає нічого нового. Але культура і філософія завжди чинили опір перетворенню людини на «штифтик», на «розмінну монету», на «засіб», утверджуючи і підносячи гідність особистості. З. Бауман, інший відомий англійський соціолог, який пише на теми, близькі до тих, які розвиває Гідденс, говорить про liquid love, вдаючись до лексеми, семантично близької до лексеми «confluent». Проте «liquid love» – буквально «рідка любов» – у нашій мові має багату й неоднозначну семантику. Так, якщо про когось кажуть: «рідка людина», то, звісно, не мають на увазі його «плинність», гнучкість. Сенс у цьому разі зовсім інший, цілком зрозумілий. Для яснішого і точнішого вираження ідей Гідденса якраз і слід було б перекласти його «confluent» як «рідкий». Тоді «рідке кохання» повністю вбудовується в контекст «рідка людина», «рідке суспільство», «рідке життя» тощо. Ось це «рідке життя» і пропонує нам англійський автор, замінюючи піднесене розуміння любові на «стосунки тут-і-тепер» [34, с. 59]. Розплавленість, розрідженість, розтікання, розмазаність – усе це синоніми втрати здатності до самоорганізації, руйнування структурності, втрати функціональності та завмирання життя, це синоніми «блідої немочі», тобто смерті. Адже смерть не є порожнечею, абсолютним нічим. Вона є бліда подоба життя. З настанням смерті людина перетворюється на труп, який вельми схожий на живу людину, але з нього зникло те, що робило її живою: самоорганізованість усіх тілесно-душевних явищ. Тіло позбавляється структурної та функціональної організації, що й спричиняє розрідження покривів і тканин, їх розтікання і розпливання, «розмазування» по навколишньому середовищу. Утім, про те, що знищення любові (хоча б і теоретичне) рівнозначне замаху на саме життя. 43 Прагнення до отримання сексуального задоволення «тут-і-тепер» можна виправдати не тільки свободою (як у Гіденса), а й за бажання і необхідністю: мовляв, я зовсім цього і не хочу, це необхідно, тому слід «усвідомити» необхідність і підкоритися їй. Так навіть буде більш переконливо, ніж якісь туманні міркування про свободу [25]. Сексуальна революція, всупереч британському автору, про книжку якого йдеться, аж ніяк не явище останнього десятиліття, тобто періоду глобалізації. Сексуальна революція відбулася в Америці приблизно під час Першої світової війни і відтоді кожне наступне покоління жінок виходило з нових уявлень про сексуальну свободу, розвиваючи їх далі. У ті ж самі терміни сексуальна революція відбувалася і в Європі. Сексуальна революція у своєрідній формі відбувалася і в Росії у 20-ті рр. XX століття. Вона була придушена партійно-державною ідеологією в середині 30- х рр. Проте російська сексуальна революція не пройшла даром, і її результати мали значення для подальшого розвитку радянського суспільства. Тому заява про те, що «в СРСР сексу немає», яка прозвучала в одному з ток-шоу початку перебудови, не відповідала дійсності. Сексуальна революція кінця другого десятиліття XX ст. заснувала три свободи: свободу порушувати формальні кодекси; свободу обирати форми сексуальної поведінки, відмінні від загально-прийнятих; свободу повного самовираження в інтимній сфері як необхідну умову щастя. Ці досягнення сексуальної революції залишаються значущими і для сьогодення. Саме з їхніх позицій більшість населення Європи та США і розглядає роль сексуальних стосунків у рамках статевого кохання, у рамках шлюбних стосунків між подружжям. Всупереч Гідденсу, жодних істотних змін в останні десятиліття, тобто в епоху глобалізації, не відбулося. Той факт, що молодь сприймає давно відкрите як нове, цілком зрозумілий [10]. Підбиваючи підсумок короткого аналізу гучної публікації англійського автора [34], зазначимо, що є, мабуть, одне запитання, яке заслуговує на серйозну увагу. Це питання полягає в такому: чи є в житті людини міцні 44 константи позачасового характеру, без яких це життя неможливе? Або ж усе цілком і повністю залежить від часу, епохи, соціальних умов? Очевидно, що такі константи існують. Як у космосі існують константи сталості швидкості світла, гравітаційна постійна, постійна Планка тощо, так і в людському житті є константи, на яких воно ґрунтується і без яких перетворюється лише на подобу життя, насправді трансформуючись у небуття. Константи людського життя пов’язані з поняттям свободи («людина приречена бути вільною»), з відповідальним вибором («тривога» – К. Ясперс, «турбота» – М. Гайдеґґер, «тягар» – М. Бердяєв), із творчістю і, звісно ж, із любов’ю. Звісно ж, любов – це не отримання задоволення «тут-і-тепер», а складний культурно-духовний феномен, що його можна зрозуміти тільки в широкому контексті всієї історії людської культури, в контексті розуміння любові як особливої форми людського буття у світі [7, с. 39]. У рамках любові в її екзистенціальному розумінні, тобто як особливої форми людського буття у світі, створюються найсприятливіші умови для саморозвитку особистості. Водночас і сама любов є не що інше, як творчість, оскільки передбачає вільні зусилля її учасників щодо творення любові. Таким чином, не буде перебільшенням стверджувати, що сама любов є глибинним джерелом творчості, її рушійною силою, і водночас воно є самою творчістю, натхненною творчою силою життя. За розбратами, розладами, боротьбою, які легко виявляються на поверхні всякої реальності, в глибині ховається сила взаємного тяжіння, сила любові. Саме тому світ не розколюється на ізольовані, незв’язані частини, а являє собою єдине впорядковане ціле. У світі людських взаємин любов виступає в різноманітних проявах. Буття людини включає статеву любов, братську любов до ближніх, любов до природи, любов до знань, до улюбленої справи, нарешті, любов до Бога. Любов у всіх випадках виступає способом подолання душевної самоізоляції, екзистенціальної самотності. Любов з’єднує, тоді як байдужість або ненависть відгороджують, відсторонюють людину від світу та інших 45 людей. Любов передбачає розгляд іншого як частини мене самого. Тому вона відкриває людину назустріч іншому. Любов створює можливості для глибшого пізнання навколишнього світу [9]. Той, хто дивиться на світ добрими очима, більше побачить, зазначав Т. Манн [36, с. 66]. Пізнавальна продуктивність властива не тільки батьківській, а й усім іншим видам любові. Когнітивний аспект любові, що визначає її пізнавальну продуктивність, пов’язаний в першу чергу з тим, що пізнання реалізується не одним тільки розумом, а всією сукупністю душевних сил. Розум, ізольований від цілісної істоти людини, перетворюється на холодний і відсторонений розум. Такий розум здатний лише до побудови абстрактних схем, але не здатний зрозуміти досліджуваний предмет в його цілісності, об’ємності, різноманітті. Повноцінне пізнання передбачає діяльність не лише розуму, але й участі в ньому всього єства людини: волі, емоцій, інтуїції, органів чуття, серця як медичного центру людської особистості. Зрештою, і тіло є не лише зовнішньою оболонкою людини – тіло в сукупності всіх його характеристик слід розглядати, зокрема, і як «інструмент» духу, як інструмент і складову частину процесу пізнання [25]. Знаменитий девіз Б. Спінози: «Не плакати, не сміятися, а розуміти» [40, с. 68] – виражає настанову наукового пізнання на досягнення такої істини, яка б не допускала суб’єктивізму, максимально виключала спотворення, зумовлені тими чи іншими пристрастями суб’єкта. У цьому сенсі вислів Спінози справедливий для будь-якого пізнання, що претендує на істинність і суспільну значущість. Але трактування пізнання, ґрунтоване на наведеному вислові, проте страждає вузькістю й однобічністю. Таке трактування характерне для філософської класики, тобто для періоду розвитку європейської філософії (XVII ст. – рубіж XIX-XX ст.), коли за еталонну модель пізнання приймали науку, засновану на принципах Ньютона – Галілея. З переходом до некласичної та постнекласичної науки змінювалася і філософська модель пізнавального процесу. 46 Слід визнати, що суб’єкт філософської класики, наділений розумом, але позбавлений власне людських характеристик, є абстракцією, не здатною пояснити процес пізнання. Навіть введення в класичне трактування процесу пізнання категорії практики не змінює це трактування по суті. Варто врахувати, що жодні практичні потреби не зрушать пізнання з мертвої точки, не запустять механізм пізнання і не забезпечать його функціонування, якщо в суб’єкта відсутнє емоційне ставлення, емоційний мотив, який стимулює пізнавальний процес, живить його енергією, без якої жодна діяльність, у тому числі й пізнавальна, неможлива. Підкреслено нейтральне, байдуже, тобто беземоційне, ставлення до світу не здатне породити імпульс до пізнання. Пізнання реалізується лише за умови зацікавленості суб’єкта, за наявності, зокрема, й позитивно-емоційного ставлення до проблеми, – цю ідею, розвинену в рамках раціональної реконструкції історії науки передусім такими авторами, як К. Поппер і П. Фейєрабенд, слід вважати однією з найважливіших для сучасного підходу до пізнання. Зі сказаного випливає, що пізнання можливе лише за умови емоційно позитивного ставлення людини до самої себе і до світу. Найбільшою мірою позитивності і є любов. Її значення для пізнання, таким чином, визначається тим, що любов, формуючи інтерес до предмета, виступає в ролі енергетичного джерела для функціонування складного механізму пізнання, в якому людина виступає не як суто розумова, а як цілісна істота. У єдиному акті пізнання задіюються розум, воля, емоції, інтуїція, органи чуття, серце як метафізичний центр людської особистості, врешті-решт, і тіло, оскільки воно не є лише зовнішньою оболонкою людини. Саме любов і є тим чинником, що з’єднує воєдино різні сторони та здібності людини, сприяє їхній взаємній узгодженості та загальній спрямованості на розв’язання певного завдання. Зрозуміло, небайдуже ставлення до світу, зокрема до предмета пізнання, може виникнути не тільки на основі любові, а й на основі ненависті. 47 Ненависть, дійсно, стає часом потужним стимулом до пізнавальної активності. Але ненависть не володіє власним енергетичним джерелом, вона може харчуватися тільки за рахунок любові. Ненависть виснажує людину в духовному, а дуже часто і в найбезпосереднішому, фізичному сенсі [4]. «Від любові до ненависті один крок», – свідчить відомий вислів. Як у світлі сказаного може бути витлумачений його зміст? Очевидно, перетворення любові на свою корінну протилежність означає, що сила, притаманна любові, передається тому, що називається ненавистю. Запаси емоційної енергії любові набувають протилежного знака. Ненависть жива, поки ці запаси не виснажені, не витрачені. Справді, колишні коханці часто не можуть навіть спокійно бачити одне одного, плекають мрію про помсту, зайняті «перемиванням кісточок» тощо саме тоді, коли розрив стався різко і почуття ще не охололо. Любов насправді ще не пішла, її емоційні запаси не виснажені. Але якщо вони не отримують підживлення, то з часом зникає і ненависть, люди стають байдужими одне до одного. Не виключено, щоправда, що емоційна енергія любові може проявлятися знову і знову, протягом усього життя людини, відроджуючи або ненависть, або любов [9]. Таким чином, пізнавальне значення любові виявляється в кількох аспектах. По-перше, любовно-зацікавлене ставлення людини до світу є стимулом пізнання, народжує і живить емоційну енергетику пізнавальної діяльності. По-друге, за допомогою любові в пізнанні задіюється цілісна людина, в єдності всіх сторін її єства, тобто пізнання вже не може бути ізольованою активністю розуму, а виступає сукупною діяльністю розуму, волі, емоцій, інтуїції, органів почуттів, серця як метафізичного центру людської особистості. По-третє, любов виступає чинником підвищення продуктивності пізнання у зв’язку з тим, що дає змогу побачити досліджуваний предмет не тільки в його безпосередній даності, а в безмежній перспективі його потенційних можливостей. Пізнавальне значення любові слід, зрозуміло, розглядати в контексті її життєвого значення: значення любові для пізнання є один із багатьох аспектів 48 її значення для життя, для людського буття у світі. Безсумнівно, одним із найважливіших видів любові, що мають особливе значення для життя людини, є статеве кохання. Слід насамперед підкреслити, що тема статевої любові кохання не терпить святенництва і лицемірства. Звісно, бажано, щоб взаємна любов чоловіка і жінки була міцною і довготривалою, і, в найкращому варіанті, була б єдиною, стала б любов’ю на все життя. Але через різні обставини таке буває не завжди. Як уже зазначалося, справжня любов – явище рідкісне. Утім, ніщо справді цінне ніколи не трапляється «на кожному кроці»: дорогоцінний метал завжди становить дуже невеликий відсоток, тоді як порожня порода кількісно превалює. Заперечувати права партнерів самостійно, за обопільною згодою обирати форми сексуальної поведінки, виступати проти відкритості партнерів новим формам сексуальної поведінки означало б впадати в святенництво і лицемірство. Однак статева любов, зрозуміло, не зводиться лише до стосунків сексуального характеру [3]. Статева любов різноманітна. В історії філософської та релігійної думки, у творах літератури і мистецтва виявлено, розкрито і барвисто описано різні аспекти любові. Тільки у своїй єдності вони становлять те, що можна назвати повноцінним зв’язком між чоловіком і жінкою, заснованим на злагоді сердець, а не тільки лише на стосунках сексуального характеру. Складний комплекс стосунків, що включає до свого складу низку аспектів любові, тільки й можна назвати статевою любов’ю у справжньому або власному сенсі. Є любов еротична. Це захоплення красою, силою, досконалістю. Є любов агапе. Це любов, що обдаровує, милосердна і співчутлива. Є любов каритативна (карітас). Це любов як ніжність. Є любов пристрасна. Це жадання, прагнення володіти. Ці види любові можуть існувати спільно, у складі конкретного прояву любові. Повноцінна статева любов і є саме те, що містить у собі всі зазначені види любові, але не зводиться тільки до одного, взятого ізольовано від інших. 49 Звичайно, воно немислиме без пристрасті, а також без еросу. Але в ній також присутній і момент ніжності (карітас), і моменти милосердя та співчуття (агапе). Тільки єдність і цілісність у всій сукупності названих аспектів перетворюють стосунки між чоловіком і жінкою на те, що характеризується як любов. Багатство проявів статевої любові робить його роль абсолютно незамінною для відчуття повноти і радості життя. Якщо статева любов зводиться тільки до пристрасті, тобто до сексуальних стосунків, то єднання з Іншим можливе лише на короткий момент. Партнери по сексу часто залишаються абсолютно чужими один одному. Почуття самотності може при цьому навіть зрости. Якщо ж статева любов, крім пристрасті, містить у собі ерос, агапе і карітас, то в цьому разі стосунки закоханих будуть незрівнянно багатшими і повнішими. Повноцінна статева любов, що включає взаємну ніжність, милосердну і жалісливу участь закоханих, змінює відчуття життя, надає йому радість квітучої повноти. Хтивість у своєму оголеному вигляді неминуче переходить у розпусту. Остання руйнує людську особистість, губить людину. В основі абсолютизації хтивості лежить уявлення про статевий акт як принизливий для людини, гріховний стан. Саме уявлення про непереборну гріховність, тваринність і, отже, забороненість статевих стосунків становить рушійну силу хтивості. Але такий самий глибоко хибний погляд на статеві стосунки може лежати і в основі суворого моралізму, який категорично заперечує будь-яке позитивне значення статевого акту для міжособистісних стосунків. За такого погляду виправданість статевого акту вбачається виключно в дітонародженні. Прагнення ж до статевого акту самому по собі, у складі комплексу стосунків, з цього погляду є нібито не що інше, як низинне бажання задоволення похоті. Глибоко помилковий погляд на статевий акт як на принизливий для людини тваринний стан далеко не подоланий. Віддаватися хтивості можливо лише так, як віддаються таємному пороку. Говорячи про особливості статевої любові у світлі присутності в ньому елемента хтивості, слід особливо звернути увагу на такі якості, як 50 інтимність і душевність. Що стосується інтимності, то вона пов’язана із загальною високою оцінкою значення інтимності в житті людини. Згідно з такою оцінкою цінність найважливіших сторін людського життя визначається їхньою інтимністю і може бути втрачена в разі виставлення напоказ. Повноцінна статева любов пов’язана з поглядом на фізичні прояви любові як на те, що не призначене для сторонніх очей. Не слід, зрозуміло, виставляти напоказ настільки інтимний бік життя, як сфера сексуальних стосунків. Вона є прерогативою тільки двох і не терпить сторонніх [5]. Інша особливість, яку вже було згадано, – душевність. Саме душевність стосунків партнерів слугує моральним виправданням сексуального зв’язку. Під душевністю розуміють співпереживання і сердечність партнерів, незалежність від міркувань розрахунку і вигоди, самостійність і свободу вибору, що здійснюється за велінням серця. Той, хто прагне знайти любов, чекає від нього духовної просвітленості, того, що здатне надихнути й висвітлити життя, надати йому сенсу, який підноситься над повсякденністю, над практичними потребами і потребами. Водночас повністю не відкидаються і прагматичні, раціональні міркування такого типу: задоволення сексуальної потреби необхідне в ім’я здоров’я, продовження роду, стабільності шлюбу тощо. Однак, як правило, не їм відводиться роль основних мотивів і рухових пружин любовних стосунків [11]. Таким чином, статева любов – один із видів любові поряд із любов’ю братньою, материнською, батьківською тощо. Як і всі види любові, воно пов’язане зі здатністю до самопожертви, з душевністю, з готовністю допомогти коханій людині, виручити її в скрутну хвилину тощо. Але поряд із цим у ній присутня взаємна симпатія, заснована на взаємному тяжінні чоловіка і жінки. Це тяжіння знаходить найповніший прояв у сексуальних стосунках. Секс є лише одним з елементів складного комплексу стосунків, є його необхідним, але недостатнім елементом. У складі цього комплексу, який і є статевою любов’ю, секс перестає бути лише проявом тваринної природи людини. Він одухотворяється, стаючи 51 духовно-тілесною близькістю двох людей. Наявність чуттєвої, тобто безпосередньої, взаємодії з Іншим дає статевому коханню відомі переваги перед такими видами любові, як, наприклад, братська любов або любов до ближнього. Наявність чуттєвого контакту є умовою не абстрактного розуміння Іншого, а сприйняття його на чуттєво-конкретному рівні. Тому за ступенем своєї чуттєвої конкретності, відчутності статеву любов можна порівняти з материнською любов’ю. Очевидно, що особлива сила материнської любові багато в чому пов’язана з тим, що дитина від самого початку є частиною самого материнського тіла, а потім тривалий час перебуває в безпосередньому чуттєвому, природному, природному контакті з ним. Тому мати від початку в принципі, зрозуміло, не може сприймати своє дитя як щось чуже, абстрактне. Якщо мати годує дитину грудьми, тримає її на руках, притискаючи до свого серця, то між нею і дитиною встановлюється чуттєво відчутний душевно- тілесний зв’язок, дві істоти об’єднуються струмами теплоти й ніжності, що пронизують їх. Коли дитина стає старшою, то і тоді ніжний материнський дотик дає їй більше, ніж величезна безліч слів. Хоч як це здасться дивним на перший погляд, статева любов якщо і не схожа на материнську за характером, то схожа на неї за ступенем чуттєвої конкретності: за допомогою такої любові Друг відкривається мені не лише в думці, не лише через образ зорового, а й через образ, який реально можна відчути. Відчутність живого тіла через любовне до нього ставлення благотворно впливає на всю особистість людини. Тільки через таку відчутність можна реально подолати почуття самотності, почуття залишеності. Наше бажання доторкнутися до тіла близької істоти є проявом потреби в контакті з живим, що чуттєво сприймається як близьке, живе. Ніякі мертві предмети, ніякі слова, ні читання романів, ні перегляд фільмів – ніщо не володіє такою ефективністю для позбавлення від неприємного відчуття 52 холоду в душі, від почуття самотності, як дотикова присутність живого тіла, що сприймається як рідне і близьке [16]. Таким чином, можна зробити принциповий висновок: людська культура створила особливий духовний феномен, що отримав назву статевої любові. Людський геній воістину дивовижним чином перетворив стосунки тваринного походження, що слугують у тваринному світі винятково цілям дітонародження, на багатогранний культурний феномен, на явище справді людської культури. Роль статевої любові в житті людини величезна і незамінна. Це пов’язано з її інтимністю, духовно-тілесною близькістю двох людей, з постійним спілкуванням з такою самою, як «Я», але «Іншою», по- іншому влаштованою людиною, з розумінням іншого погляду на світ, зумовленого іншою статевою психологією. Роль статевої любові незамінна в подоланні самотності, почуття залишеності. Статева любов вкрай важлива як джерело творчості, потужний стимул до пізнання і творчості. Саме його існування ґрунтується на творчій співпраці людей, тому воно є творчим вибудовуванням стосунків з іншою людиною за виразної, відчутної даності її інакшості. З огляду на всі свої особливості статева любов належить до тих найважливіших і небагатьох чинників, які народжують і підтримують у нас саме бажання жити, саму волю до життя. Не буде перебільшенням стверджувати, що для окремої людини втрата здатності до любові рівнозначна втраті здатності жити. У суспільному сенсі зникнення любові (якщо люди виженуть любов зі своїх сердець через легковажність або під впливом ідей модного теоретика) призведе до фізичного зникнення даного суспільства, до його фізичного вимирання [8, с. 99]. Таким чином, значення любові для людського буття виявляється в повному обсязі тільки в тому разі, якщо це буття зрозуміле як життя. Ідеться про те розуміння життя, підвалини якого були розроблені «філософією життя», а потім розвинуті цілою низкою напрямів філософії XX ст. 53 Головна особливість філософського поняття життя полягає в тому, що в ньому укладена багатовимірна єдність біологічної, культурно-історичної та ідеально-духовної реальності. Життя – це непередбачуваність, порив, стихійний потік, внутрішня свобода, творчість, квітуча повнота життя. Життя як особлива реальність неоднозначне, тому часто знаходить своє вираження не стільки в понятійній, скільки в художній, символічній або метафоричній формі. Водночас життя – аж ніяк не хаос, навпаки, життя протиставлене хаосу, оскільки воно є здатність до самоорганізації, є самоорганізована цілісність, багатство різноманіття в його єдності. Життя є чимось вільним, живим, а не таким, що функціонує за законами і формулами, воно не є чимось заціпенілим, мертвим. Усяка ж формула, усякий науковий закон побудовані на технологічному омертвінні життя, на умовному виключенні з нього непередбачуваності та свободи. Життя протистоїть усьому надуманому, штучному, «вимученому», механічному. Його марно намагатися загнати в рамки штучних схем і визначень. Але саме це і намагалася зробити орієнтована на науку раціоналістична західна філософія класичного періоду. Тому висування на передній план поняття життя є свідомим викликом зорієнтованій головним чином на класичну науку західноєвропейській філософії XVII-XIX ст., точніше, притаманній їй абсолютизації раціональності класичного типу. Реальна людина неодмінно «плаче і сміється», а головне – любить, пізнає, творить, а отже, живе. Живе не тільки і навіть не стільки життям біологічним, а життям в усій повноті та різноманітті його проявів, яке і фіксується у філософському понятті життя. За відсутності любові буття людини і соціально-історична реальність загалом припинять своє існування як форма життя. Суспільні відносини, начисто позбавлені любові, елементів міжособистісної симпатії, виродяться або на позбавлений усякого порядку хаос, або на щось механічне і бездушне, в якому людині буде відведено лише місце безликого гвинтика суспільного цілого. 54 Очевидно, що ставлення до людського життя як до цінності вищого порядку взагалі являє собою один із наріжних каменів, що лежать в основі суспільного життя. Втрата ставлення до життя людини як до цінності загрожує найсерйознішими наслідками. Така втрата є явищем, названим Е. Фроммом «некрофілією» – патологічним прагненням до руйнування життя. Однак розгляд суспільства як форми життя передбачає також ціннісне ставлення і до тих суспільних зв’язків і відносин, які визначають цілісність, самоорганізацію і розвиток суспільного життя. Щоб «народити» дитину, достатньо стосунків сексуального характеру. Але виходити її, захищати й оберігати, виховувати – без любові неможливо. Тому ризикну стверджувати, що любов становить саму серцевину життя – життя суспільства і людини як біологічної та соціально-культурної істоти. Відсутність любові рівнозначна припиненню життя, припиненню людської історії як соціально-культурної наступності поколінь. Підносячи людину над тваринним царством, любов водночас з’єднує людину з усім живим, з тим, чиє існування є життям. 2.2. Культурна значимість любові Любов – це одне з найбільш фундаментальних і складних явищ у людському житті, яке пронизує всі аспекти культури, соціальних зв’язків та індивідуальних переживань. Вона є не лише емоційною та психологічною реакцією, але й важливим культурним і соціальним феноменом, що розвивається і трансформується під впливом історичних умов, соціальних змін та особистісних поглядів. Як культурний феномен, любов має величезний вплив на формування моральних норм, ідеалів, соціальних структур і навіть політичних переконань [14, с. 89]. Любов завжди була центральним елементом культур і цивілізацій, що сприяла не лише розвитку особистих стосунків, але й формуванню соціальних структур, моральних норм і етичних принципів. Вона стала основою для визначення того, як люди повинні взаємодіяти між собою, яких принципів 55 дотримуватись у суспільному житті та як організовувати соціальні та політичні інститути. Завдяки різноманітності культурних традицій та історичних контекстів, любов розглядалася і виражалася через різні форми, що відображають унікальні світогляди і цінності кожного суспільства [4]. Наприклад, у давньогрецькій культурі любов була складною і багатогранною. Греки розрізняли кілька основних форм любові, кожна з яких відповідала певним аспектам людського буття. Ерос – це фізична і емоційна любов, що часто асоціюється з пристрастю і бажанням. У свою чергу, Агапе була безумовною, духовною любов’ю, яка є актом жертовної доброти і відданості до іншої особи без жодних умов. Такий підхід до любові дозволяв не лише розглядати її як інтимне почуття, але й як моральну цінність, що визначає стосунки між людьми. Платон, зокрема, у своїх діалогах «Симпозіум» і «Федр» підкреслює, що любов є не лише фізичним прагненням, але й шляхом до пізнання вищих ідеалів. Для нього любов була містичним процесом, що дозволяє людині йти до ідеальної форми краси та істини, розвиваючись духовно і морально. Це уявлення про любов як шлях до самопізнання та духовного зростання стало основою багатьох філософських школ і далі розвивалося в релігійних і культурних контекстах. У християнстві любов здобуває особливе значення як божественний принцип, здатний змінити як особисте, так і колективне життя. Християнська традиція розглядає любов як основну моральну цінність, що лежить в основі духовного життя людини. Відношення до Бога і до ближнього виступають у християнстві як вищі моральні принципи. Ідея любові, яку висловив Ісус Христос у словах: «Любов до ближнього, як до себе самого», стала моральним законом для багатьох поколінь. У християнстві любов не тільки заснована на емоціях, але й на здатності до самопожертви, прощення, терпимості та доброти. Вона є безумовною та альтруїстичною, і саме через таку любов люди можуть досягти гармонії та духовного очищення. Це розуміння любові як великої моральної сили знайшло своє відображення в багатьох культурних і 56 релігійних практиках, що призвело до створення етичних норм і цінностей на основі любові [2, с. 585]. У східних релігіях, таких як індуїзм і буддизм, любов також розглядається як універсальна сила, яка не обмежується лише стосунками між людьми, а є частиною ширшої концепції гармонії з природою та Всесвітом. В індуїзмі любов відображається через поняття Бхакті – відданості Богу, яка проявляється в поклонінні, служінні та духовному розвитку. У цьому контексті любов є шляхом до пізнання божественного і досягнення духовного зростання. Вона не обмежується взаємними почуттями, а стає основою для розвитку вищих моральних якостей, таких як милосердя, співчуття і терпимість. У буддизмі любов тісно пов’язана з поняттям метти, що означає доброзичливість і безумовну любов до всіх живих істот. Це почуття не є лише емоційною прихильністю, а є духовною практикою, що сприяє розвитку внутрішнього миру та гармонії з навколишнім світом. У цьому контексті любов стає важливим аспектом на шляху до просвітлення і досягнення нірвани. Крім того, в обох цих східних традиціях любов розглядається як невід’ємна частина процесу самовдосконалення, що дозволяє людині не тільки налагодити гармонійні стосунки з іншими людьми, але й знайти свою єдність з природою, Всесвітом та божественним начала. Вона є ключем до досягнення духовної свободи та внутрішнього спокою, що дозволяє людині звільнитися від егоїзму та страждань, що виникають із бажань та пристрастей [11]. Таким чином, любов у різних культурах і релігіях завжди мала значення, яке виходило далеко за межі особистих почуттів. Вона була важливим елементом для створення моральних, етичних і соціальних стандартів, які визначали як індивідуальну поведінку, так і суспільні відносини. У кожній культурі любов виступала як універсальна сила, що сприяє не лише особистісному розвитку, але й формуванню гармонійних відносин у суспільстві. 57 Любов має глибокий і всеосяжний вплив на формування культурної ідентичності, оскільки вона визначає основні моральні цінності, соціальні зв’язки та стосунки між поколіннями. У багатьох культурах любов виступає як основа для підтримання сімейних зв’язків, родинних обов’язків та соціальних норм. Традиційно сім’я розглядається як основна соціальна одиниця, а любов, що існує між її членами, гарантує стабільність і процвітання суспільства. Таким чином, любов стає важливою складовою культурного, соціального та морального контексту, що об’єднує індивідів і нації в межах спільних цінностей і переконань. В історії багатьох культур, зокрема тих, що базуються на патріархальних принципах, любов часто зображується як основний моральний обов’язок, що лежить на індивіді в межах родини і суспільства. У таких культурах любов нерідко пов’язана з обов’язком перед родиною, спільнотою та соціумом в цілому. Традиційна роль жінки як матері і виховательки, а також чоловіка як глави родини, визначали основи любові у цих сімейних стосунках. Важливими аспектами цієї любові є відданість, самопожертва та вірність, які традиційно вважалися необхідними для підтримання гармонії в родині та суспільстві. У патріархальних культурах роль любові була тісно пов’язана з виконанням соціальних обов’язків, і її прояви часто не залежали від особистих емоцій, а від того, наскільки сильно індивіди слідують загальноприйнятим соціальним нормам і сімейним зобов’язанням. Це могло означати, наприклад, вірність в шлюбі чи готовність пожертвувати особистими інтересами заради благополуччя родини. Любов у таких культурах часто розглядалась як форма служіння або жертви, що мала на меті підтримання соціальної стабільності і порядку. Однак, з часом, під впливом соціальних змін, зокрема феміністичних рухів, які закликали до рівності прав і можливостей для жінок, а також змін у соціальних структурах, ідеали любові і сімейних стосунків почали зазнавати суттєвих трансформацій. Феміністична теорія і рухи за права людини акцентували увагу на необхідності зміни традиційних ролей у родині та 58 суспільстві. Це призвело до розвитку нових моделей стосунків, де любов перестала бути лише обов’язком або соціальною нормою, а стала вільним вибором і взаємним співчуттям між партнерами. Внаслідок цього з’явились нові форми сімейних відносин, де на перший план виходять рівноправні стосунки між усіма членами родини. У сучасних умовах глобалізації та зміни соціальних, економічних і політичних обставин любов отримує нові форми вираження. З поширенням індивідуалізму, який акцентує увагу на свободі вибору та самовираженні, змінився підхід до стосунків і любові. Сучасні культури стали більш відкритими до різноманітних форм любові, які виходять за межі традиційних уявлень. Зокрема, все більше людей обирають вільні стосунки, де немає жорстких обмежень щодо моногамії, і з’являються нові форми партнерства, що базуються на взаємному розумінні і підтримці без залежності від формальних зобов’язань. Водночас зміни в розумінні сексуальної ідентичності призвели до більш широкого визнання любові між людьми різних гендерів і сексуальних орієнтацій. Рухи за права ЛГБТ+ стали важливою частиною процесу переосмислення любові та стосунків в сучасному світі, де любов вже не обмежується лише традиційними уявленнями про гетеросексуальні відносини, а включає в себе різноманітність сексуальних ідентичностей і моделей стосунків [20]. Таким чином, любов як основа культурної ідентичності стає не тільки важливим соціальним феноменом, але й інструментом змін у суспільстві. Вона сприяє формуванню нових соціальних норм і моделей стосунків, що відображають тенденції до більших прав і свобод, різноманітності й інклюзивності. У такому контексті любов перестає бути просто абстрактною ідеєю чи емоційною прив’язаністю, а стає виразом більш широкого культурного процесу, який змінює соціальні структури і моральні цінності в глобалізованому світі. 59 Любов є однією з найпоширеніших і найбільш вивчених тем у мистецтві та літературі, що дозволяє митцям і письменникам виражати найглибші переживання людини, її прагнення, болі та радощі. Вона постає як універсальна сила, яка охоплює всі аспекти людської природи, стаючи джерелом натхнення для митців з різних епох і культур. Любов у мистецтві – це не лише відображення емоційних зв’язків між людьми, але й важливий інструмент для розкриття філософських, соціальних і психологічних аспектів існування. У давньогрецькій та римській літературі любов зображується як потужна, але часто трагічна сила, здатна змінювати долі людей і викликати серйозні наслідки для їхнього життя та оточення. Міфи, що стали класичними зразками античної літератури, такі як історія Орфея та Евридики, Троянська війна або дружба Ахілла і Патрокла, зображають любов як емоцію, що призводить до жертв і страждань. В цих творах любов часто виступає не лише як позитивне почуття, але і як сила, що може зруйнувати все – від людських долей до цілого міста чи цивілізації. Наприклад, трагедія Орфея, який втрачає свою кохану через невміння дотриматися обіцянки, символізує страждання і болючі втрати, що приходять із любовними відносинами. Міфи античності, таким чином, акцентують на амбівалентності любові, показуючи її здатність як дарувати, так і руйнувати. З Ренесансом і епохою Просвітництва тема любові в літературі зазнає значних змін. В цей період любов вже не розглядається тільки як причина страждань і трагедій, а стає важливим елементом духовного і емоційного вдосконалення. Митці та письменники починають трактувати любов як шлях до особистісного розвитку, внутрішньої гармонії та моральної чистоти. У творах Шекспіра, зокрема в його знаменитих трагедіях, таких як "Ромео і Джульєтта", любов стає універсальною силою, здатною змінювати не тільки особистості, але й соціальні структури. У цей період любов перестає бути лише емоційною пристрастю, вона набуває соціально-етичного контексту, стаючи інструментом боротьби за справедливість, рівність і моральні ідеали. 60 У творах Вольтера і Джейн Остін любов часто розглядається через призму соціальних і політичних проблем того часу, висвітлюючи конфлікти між особистими почуттями та суспільними нормами. У сучасній літературі любов набуває ще більшої багатозначності та складності. Тут вона часто постає як емоційний і інтимний процес, що виражає глибше розуміння людської самотності, самовизначення та пошуку особистісного сенсу. В умовах сучасного світу, де зміни в соціальній, політичній і культурній сферах настільки значні, любов стала важливим елементом, який допомагає розв’язувати соціальні проблеми. Відображаючи реалії сьогодення, сучасні письменники досліджують любов у її найрізноманітніших формах: від традиційних стосунків до нетрадиційних, від щасливих романів до складних і заплутаних любовних історій, що включають теми, пов’язані з гендерною рівністю, правами людини, сексуальною орієнтацією та інклюзивністю. Митці сучасності часто звертаються до любові як інструменту для розкриття внутрішнього світу людини і її складних стосунків із суспільством. Вони зображають любов як здатність до самопізнання і самореалізації, а також як форму боротьби з соціальними стереотипами і обмеженнями. Зокрема, такі сучасні літературні напрямки, як постмодернізм, часто переглядають традиційні уявлення про любов, деконструюючи її як просту емоційну реакцію і показуючи, як вона взаємодіє з індивідуальними і колективними ідентичностями. Також у сучасному мистецтві і літературі любов часто пов’язана з темами політики та соціальних змін. Відкритість до нових форм сексуальних ідентичностей та гендерної рівності, включення ЛГБТ+ тематики в художні твори, показує, як любов може бути політичною та соціальною рушійною силою. Письменники і художники звертаються до теми любові як до способу вивчити, як суспільство реагує на нові соціальні норми та як воно змінюється під впливом індивідуальних почуттів і емоцій [22]. 61 Отже, любов в мистецтві та літературі завжди була багатогранною темою, яка змінювалася і адаптувалася до часу і культури, але незмінно залишалася важливим інструментом для дослідження людської природи, її прагнень, страждань і радощів. Від античних трагедій до сучасних соціальних романів, любов постає як універсальна сила, що здатна впливати на долі, змінювати суспільства та виражати глибокі культурні й моральні ідеали. У сучасному світі любов як культурний феномен зазнає значних трансформацій під впливом швидких соціальних, технологічних і економічних змін. Ці зміни впливають на спосіб, яким ми розуміємо і виражаємо любов, а також на соціальні структури і норми, які її формують. Завдяки розвитку цифрових технологій і глобалізації, способи комунікації, знайомств і взаємодії між людьми стали значно різноманітнішими. Водночас ці нові форми взаємодії створюють і нові проблеми, зокрема в контексті приватності, безпеки та емоційної близькості. Завдяки цифровим технологіям любов стала доступною в будь-якому місці і в будь-який час. Інтернет, соціальні мережі, мобільні додатки для знайомств і платформи для онлайн-спілкування дали людям змогу зустрічатися, будувати стосунки і зберігати зв’язки, не залежно від фізичних кордонів. Це створило нові можливості для розвитку стосунків, особливо для тих, хто раніше мав обмежений доступ до традиційних соціальних середовищ або мав складнощі у знайомствах через фізичні чи соціальні бар’єри. Однак ці технології також породжують нові виклики. Наприклад, онлайн-знайомства можуть призвести до поверхневого сприйняття стосунків, коли значення і глибина емоцій часто втрачаються на тлі швидких і нескладних форм взаємодії. У таких умовах реальна інтимність і глибоке емоційне з’єднання можуть опинятися під загрозою, адже онлайн-комунікація часто обмежена емоційним та фізичним контактом. Більше того, не завжди можливо точно оцінити наміри та емоційний стан партнера через екрани пристроїв, що ставить під питання традиційні уявлення про справжню, глибоку любов, яка потребує часу, зусиль і взаємної відкритості для розвитку. 62 Окрім того, розвиток технологій також веде до змін у тому, як ми сприймаємо любов у соціальному контексті. Раніше більшість суспільств визначала любов і сімейні відносини через традиційні соціальні ролі та норми, що значною мірою обмежували можливості для вираження любові поза межами гетеронормативних уявлень. Однак у контексті сучасних соціальних змін, людські права і соціальна справедливість стають важливими аспектами в боротьбі за любов без обмежень. ЛГБТ-спільноти, які протягом багатьох років були маргіналізовані, сьогодні активно борються за визнання свого права на любов, родину та шлюб. Вони закликають до визнання любові як універсальної сили, яка не повинна піддаватися соціальним, культурним або політичним упередженням. Це також пов’язано з більш широкими рухами за рівність, де любов вважається важливою частиною боротьби за права людини та інклюзивність. Виходячи з цих ідей, зростає підтримка законодавчих ініціатив, які дозволяють людям з різними сексуальними орієнтаціями та гендерними ідентичностями вільно виражати свою любов та будувати сім’ї без остраху дискримінації або стигматизації. Соціальні рухи за рівність також наголошують на важливості любові як інструменту боротьби за соціальні зміни. Вони підтримують ідею, що любов має бути вільною від будь-яких політичних чи культурних обмежень, і що вона не повинна залежати від зовнішніх факторів, таких як соціальний статус, етнічна приналежність, релігія чи стать. Це уявлення про вільну любов стало потужним каталізатором змін у правовому полі в багатьох країнах, де сьогодні шлюб і сімейні права визнаються для людей незалежно від їхньої сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності. Загалом, любов у сучасному світі не тільки розширюється у своїх формах і можливостях, але й стає важливим елементом у трансформаціях соціальних структур. Вона переходить від інтимного почуття до важливої складової у боротьбі за соціальні та політичні права. Нові технології створюють можливості для більш швидкого і масштабного спілкування, але разом з тим вимагають перегляду старих уявлень про те, що таке справжня 63 любов і як вона повинна виглядати. В умовах глобалізації і змін в соціальних структурах любов набуває нових значень і продовжує залишатися важливою рушійною силою, що формує не тільки особисті стосунки, але й культурну та соціальну ідентичність [25]. Отже, любов як культурний феномен є центральною складовою людського життя і цивілізації. Вона не лише відображає внутрішні емоційні переживання, але й формує соціальні зв’язки, моральні норми, культурні ідентичності та художні цінності. Через любов, мистецтво, літературу, соціальні структури і політичні рухи відображають найглибші прагнення та ідеали людства. Вона є важливим чинником, що визначає культурний розвиток і соціальні трансформації, зокрема в умовах глобалізації та технологічних змін. У майбутньому любов буде й надалі змінюватися в залежності від соціальних реалій і технічних досягнень, але її універсальна значимість залишатиметься незмінною. Вона буде продовжувати бути тією основою, на якій будуються ідеали гармонії, толерантності, взаєморозуміння і співчуття в кожній культурі та суспільстві. З культурної точки зору, любов є одним з основоположних елементів, що визначають розвиток цивілізацій, соціальних відносин та духовних практик. Вона глибоко впливає на індивідуальний і колективний досвід, а також формує моральні та культурні норми. Філософське осмислення любові дозволяє глибше зрозуміти її культурну значимість, адже любов не лише визначає внутрішні переживання, а й стає тією силою, яка формує наше ставлення до інших, до світу і до самих себе. Таким чином, любов у культурному контексті – це не просто емоційне або фізичне переживання, а глибокий філософський, етичний і соціальний феномен, що має велике значення для розвитку людської цивілізації. 64 Висновки до розділу ІІ Любов є важливим елементом, що сприяє формуванню міцних міжособистісних відносин, зміцнює сім’ю та підтримує дружбу. Вона є основою, на якій будуються довіру і підтримка між людьми, що є необхідним для здорових соціальних структур. Людська культура створила особливий духовний феномен, що отримав назву статевої любові. Людський геній воістину дивовижним чином перетворив стосунки тваринного походження, що слугують у тваринному світі винятково цілям дітонародження, на багатогранний культурний феномен, на явище справді людської культури. Роль статевої любові в житті людини величезна і незамінна. Це пов’язано з її інтимністю, духовно-тілесною близькістю двох людей, з постійним спілкуванням з такою самою, як «Я», але «Іншою», по-іншому влаштованою людиною, з розумінням іншого погляду на світ, зумовленого іншою статевою психологією. Значення любові для людського буття виявляється в повному обсязі тільки в тому разі, якщо це буття зрозуміле як життя. Ідеться про те розуміння життя, підвалини якого були розроблені «філософією життя», а потім розвинуті цілою низкою напрямів філософії XX ст. Любов як культурний феномен є центральною складовою людського життя і цивілізації. Вона не лише відображає внутрішні емоційні переживання, але й формує соціальні зв’язки, моральні норми, культурні ідентичності та художні цінності. Через любов, мистецтво, літературу, соціальні структури і політичні рухи відображають найглибші прагнення та ідеали людства. Вона є важливим чинником, що визначає культурний розвиток і соціальні трансформації, зокрема в умовах глобалізації та технологічних змін. 65 ВИСНОВКИ Еволюція любові в західноєвропейській філософії йде від сповненого життя і прагнення Еросу до розуміння любові як сліпої пристрасті, жаги до влади через суперництво одне з одним. Разом із цією лінією є й інша. Так, М. Шелер заявив про те, що ще ніколи в історії людина не ставала настільки проблематичною для самої себе, як нині, то ця проблематичність, на нашу думку, прозвучала і щодо любові. При цьому як у вченні про людину між іудео-християнською, греко-античною та природничо-науковою антропологіями немає стійкої єдності, так і в уявленнях про любов присутні суттєві суперечності. Е. Фромм зазначає, що вже сьогодні більшість представників нашої культури розуміє під висловом «викликати любов» суміш популярності та сексуальної привабливості. У наведеному уривку насторожує не стільки той досвід, який люди вкладають у поняття любові, скільки сама потреба людини «викликати любов». Адже ця формула містить у собі своєрідний парадокс, що виявляє не тільки обмеженість сучасного уявлення про любов, а й пристрасне бажання володіти і керувати цим почуттям. Ідея любові, таким чином, сьогодні потребує свого комплексного перегляду. Романтична любов згодом має поступитися місцем повсякденній любові. Це твердження перегукується з розглянутою нами позицією Р. Нозіка, який стверджує, що закоханість, якщо закохані прагнуть бути ближчими одне до одного, має перейти в любов, що формує «ми». У цьому сенсі романтична любов потребує для свого існування постійної підтримки, оскільки пристрасть між закоханими не повинна згаснути. На цій стадії стосунків характерна суб’єктивна активність і демонстрація сили любові, успішності, життєвої енергії так, як це було представлено в концепції Е. Фромма. Для виникнення земної любові благополуччя, імідж, деякі риси характеру і навіть частина власної автономії приноситься в жертву. Адже «ми» являє собою певну рівність закоханих одне перед одним. При цьому в 66 жертовності любові, на наш погляд, полягає можливість подолання егоїзму, оскільки самореалізація, притаманна закоханості та романтичній любові, поступається своїм місцем відповідальності та турботі, характерній для земних стосунків. Завдяки низхідному руху любові, який спрямований від романтичних висот до буденного боку любовних стосунків, відбувається відкриття особистості іншої людини. І якщо романтична любов являє собою просування вглиб себе, самопізнання, саморозкриття, то земна любов цілком спрямована на відкриття цілісності та значущості коханого. У самій же відмінності рухів романтичної і повсякденної любові, згідно з нашою точкою зору, полягає одна з найважливіших властивостей любові. Адже романтична любов для своєї реалізації спирається на повсякденний бік життя як на основу, за якою починається піднесення любовного почуття, тоді як земна любов для того, щоб взаємовідносини не скотилися на побут, не перетворилися на інструмент розв’язання практичних завдань, потребує роману як ідеальної форми любові. Любов є важливим елементом, що сприяє формуванню міцних міжособистісних відносин, зміцнює сім’ю та підтримує дружбу. Вона є основою, на якій будуються довіру і підтримка між людьми, що є необхідним для здорових соціальних структур. Пізнавальне значення любові виявляється в кількох аспектах. По-перше, любовно-зацікавлене ставлення людини до світу є стимулом пізнання, народжує і живить емоційну енергетику пізнавальної діяльності. По-друге, за допомогою любові в пізнанні задіюється цілісна людина, в єдності всіх сторін її єства, тобто пізнання вже не може бути ізольованою активністю розуму, а виступає сукупною діяльністю розуму, волі, емоцій, інтуїції, органів почуттів, серця як метафізичного центру людської особистості. По-третє, любов виступає чинником підвищення продуктивності пізнання у зв’язку з тим, що дає змогу побачити досліджуваний предмет не тільки в його безпосередній даності, а в безмежній перспективі його потенційних можливостей. 67 Статева любов – один із видів любові поряд із любов’ю братньою, материнською, батьківською тощо. Як і всі види любові, воно пов’язане зі здатністю до самопожертви, з душевністю, з готовністю допомогти коханій людині, виручити її в скрутну хвилину тощо. Але поряд із цим у ній присутня взаємна симпатія, заснована на взаємному тяжінні чоловіка і жінки. Це тяжіння знаходить найповніший прояв у сексуальних стосунках. Секс є лише одним з елементів складного комплексу стосунків, є його необхідним, але недостатнім елементом. Людська культура створила особливий духовний феномен, що отримав назву статевої любові. Людський геній воістину дивовижним чином перетворив стосунки тваринного походження, що слугують у тваринному світі винятково цілям дітонародження, на багатогранний культурний феномен, на явище справді людської культури. Роль статевої любові в житті людини величезна і незамінна. Це пов’язано з її інтимністю, духовно-тілесною близькістю двох людей, з постійним спілкуванням з такою самою, як «Я», але «Іншою», по-іншому влаштованою людиною, з розумінням іншого погляду на світ, зумовленого іншою статевою психологією. Значення любові для людського буття виявляється в повному обсязі тільки в тому разі, якщо це буття зрозуміле як життя. Ідеться про те розуміння життя, підвалини якого були розроблені «філософією життя», а потім розвинуті цілою низкою напрямів філософії XX ст. Любов як культурний феномен є центральною складовою людського життя і цивілізації. Вона не лише відображає внутрішні емоційні переживання, але й формує соціальні зв’язки, моральні норми, культурні ідентичності та художні цінності. Через любов, мистецтво, літературу, соціальні структури і політичні рухи відображають найглибші прагнення та ідеали людства. Вона є важливим чинником, що визначає культурний розвиток і соціальні трансформації, зокрема в умовах глобалізації та технологічних змін. У майбутньому любов буде й надалі змінюватися в залежності від соціальних реалій і технічних досягнень, але її універсальна значимість 68 залишатиметься незмінною. Вона буде продовжувати бути тією основою, на якій будуються ідеали гармонії, толерантності, взаєморозуміння і співчуття в кожній культурі та суспільстві. З культурної точки зору, любов є одним з основоположних елементів, що визначають розвиток цивілізацій, соціальних відносин та духовних практик. Вона глибоко впливає на індивідуальний і колективний досвід, а також формує моральні та культурні норми. Філософське осмислення любові дозволяє глибше зрозуміти її культурну значимість, адже любов не лише визначає внутрішні переживання, а й стає тією силою, яка формує наше ставлення до інших, до світу і до самих себе. Таким чином, любов у культурному контексті – це не просто емоційне або фізичне переживання, а глибокий філософський, етичний і соціальний феномен, що має велике значення для розвитку людської цивілізації. 69 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Атаманюк З. М. Васильєва Л. в. Феномен любові у філософії: витоки і еволюція. Освіта та соціалізація особистості : матеріали VIII Всеукр. інтернет-конф. (Одеса, 24-25 квітня 2020 р.) Південноукр. нац. пед. ун-т імені К. Д. Ушинського. Одеса, 2020. С. 9-10. 2. Атонюк Є. Екзистенційна сутність феномену філософії любові. URL: http://dspace.wunu.edu.ua/bitstream/316497/21796/1/233-237.pdf 3. Бойко В. М. Філософія любові у контексті духовного розвитку особистості. URL: http://www.ucu.edu.ua 4. Витрикуш Ірина Любов як фундаментальна цінність в сучасному суспільстві. URL: http://dspace.wunu.edu.ua/bitstream/316497/46893/1/Витрикуш%20І.pdf 5. Гаврилова Т. С. Любов як цінність: філософські та етичні аспекти. URL: http://www.sspu.sumy.ua 6. Гончарук Т. В. Антропологізм філософських пошуків. Сторінки історії : зб. наук. праць К. : ІВЦ „Видавництво „Політехніка”, 2005. Вип. 21. С. 247- 254. 7. Гнасевич Н. В. Динаміка соціокультурних орієнтацій молоді (соціально-філософський аналіз): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філ. наук : 09.00.11.; Київський університет імені Тараса Шевченка. Київ, 1994. 21 с. 8. Грюн А. Жити в домі любові [пер. з нім. О. Конкевича]. Львів: Свічадо, 2005. 120 с. 9. Долішна О. Філософія любові, її сили та справедливості. URL: https://elartu.tntu.edu.ua/bitstream/123456789/13776/2/VseukrStud_20121v2_Doli shna_O-Filosofiia_liubovi_yii_syly_146.pdf 10. Зінченко В. В. Філософія любові як соціокультурний феномен. URL: http://www.nbuv.gov.ua 70 11. Коваленко Н. В. Етика любові: філософія взаємозв’язку. URL: http://www.nau.edu.ua 12. Ковальчук С. Метафізика любові. URL: http://dspace.tnpu.edu.ua/bitstream/123456789/13944/1/Kovalchuk.pdf 13. Ковальчук Ю. В. Любов як одкровення між «Я» і «Ти» у філософії діалогу. Наукові записки Національного університету «Острозька академія» Сер. філос. Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2015. Вип. 17. С. 107-111. 14. Ковальчук Ю. Феномен любові у європейській філософії ХІХ-ХХ століть:онтологічно-екзистенційний вимір: дис. на здоб. наук. ступеня канд. Філософських наук : 09.00.05. Л., 2017. 198 с. 15. Козак М. Любов в філософії ХХ-ХХІ століття. URL: https://elartu.tntu.edu.ua/bitstream/lib/21800/2/X_VSNTK_2017v2_Kozak_M- Love_in_philosophy_of_the_275-276.pdf 16. Кононенко Т. Аксіологічний аспект проблеми любові. Любов та екзистенціальний вибір у філософії. Донецьк : Кассіопея. 1999. 150 с. 17. Костюк О. О. Любов у контексті гуманістичної філософії. URL: http://www.nature.chnu.edu.ua 18. Кучера Т. М. Онтологічні та морально-екзистенційні виміри любові. Університетська кафедра. 2013. Випуск 2. С. 74-89. 19. Литвин І.Л. любов як головний принцип гуманізації людського життя та шлях подолання відчуження людини у філософії Еріха Фромма. URL: https://eprints.cdu.edu.ua/362/1/N210p104-108.pdf 20. Лобур М. М. Філософські аспекти любові в історії думки. URL: http://www.kubg.edu.ua 21. Огірко О. В. Любов до мудрості як сенс філософії. URL: https://fip.dp.ua/index.php/FIP/article/download/866/998/ 22. Павлишин С. М. Любов як філософське поняття в традиціях західної і східної філософії. URL: http://www.filosofska.sumdu.edu.ua 23. Ружмон Д. Любов і західна культура. Львів: Свічадо, 2012.320 с. 71 24. Теліженко Л.В. Любов як сутнісний атрибут буття людини. Філософія та політологія в контексті сучасної культури, 12(2), 46-52. URL : https://doi.org/10.15421/352033 25. Харченко А. С. Феномен любові : філософсько-психологічний аналіз. URL : http://www.irbis-nbuv.gov.ua › cgiirbis_64 26. Черкаська Н. П. Філософські погляди на любов у релігійній думці. URL: http://www.nplu.org.ua 27. Ярмоленко І. В. Роль любові у розвитку особистості. URL: http://www.library.kharkov.ua 28. Bauman Z. Liquid love: on the frailty of human bonds. Cambridge: Polity Press, 2003. XIII, 162 p. 29. Bem S.L. Dismantling gender polarization and compulsory heterosexuality: should we turn the volume down or up? Journal of Sex Research. 1995. Vol. 32. № 4. Р. 13-22. 30. Feyerabend P. Against Method: Outline of an Anarchistic Theory of Knowledge. New Left Books. 1975. 350 р. 31. Frank S. Philosophical Essays on the Concept of Love. Journal of Russian Philosophy, 4(2), 1996. Р. 45–63. 32. Frankfurt H.G. The Reasons of Love. Princeton, 2004. 66 р. 33. Fromm E. The аnatomy of human destructiveness. N.-Y., 1973. P. 120– 124. 34. Giddens A. The Transformation of Intimacy: Sexuality, Love, and Eroticism in Modern Societies. Stanford University Press. 1992. 240 р. 35. Johnson, R. A. He: Understanding Masculine Psychology. HarperCollins. 1993. 192 р. 36. Mann T. Death in Venice and Other Stories. Translated by David Luke. Penguin Classics. 1997. 288 р. 37. Nozick R. The Examined Life: Philosophical Meditations. New York, 1989. Ch. 8. 256 р. 72 38. Popper K. Objective Knowledge: An Evolutionary Approach. Clarendon Press. 1972. 528 р. 39. Smith T.H. Romantic Love. Essays in Philosophy. 2011. Vol. 12. № 1. Р. 69-78. 40. Spinoza B. Theological-Political Treatise. Cambridge University Press. 1994. 248 р.