Репозиторій ЧДТУ
Репозиторій ЧДТУ зберігає і дозволяє легкий і відкритий доступ до всіх видів цифрового контенту, включаючи текст, зображення, анімовані зображення, MPEG і набори даних
Дізнатися більше
Будь ласка, використовуйте цей ідентифікатор, щоб цитувати або посилатися на цей матеріал:
https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6956| Назва: | Динаміка розвитку вітчизняної політичної еліти: національні та глобальні тенденції |
| Автори: | Астапова-Вязьміна, Олена Ігорівна Олексійчук, Анжеліка Русланівна |
| Ключові слова: | політична еліта;керівний клас;динаміка розвитку політичної еліти;правляче коло;влада;глобальні зміни |
| Дата публікації: | 2025 |
| Короткий огляд (реферат): | Кваліфікаційна робота «Динаміка розвитку вітчизняної політичної еліти: національні та глобальні тенденції» присвячена розробці та науковому обґрунтуванню політико-філософських підходів до аналізу розвитку особливостей української політичної еліти, аналізу її адаптації до глобальних, безпекових та інформаційних викликів, а також визначенню основних тенденцій трансформації управлінського сегменту суспільства, аби дослідити та виявити сучасну динаміку як результат взаємовиключної взаємодії національних тенденцій та запитів і глобальних факторів. В роботі успішно вирішена низка завдань, серед яких: проаналізовано основні теоретико-методологічні підходи політичної філософії, щоб визначити сутність поняття «політична еліта»; показано взаємозалежність правлячого класу від геополітичного клімату; встановлено основні етапи становлення української політичної еліти та роль громадянського суспільства; визначено причини мінливої сутності народних обранців; з’ясовано характер та механізми впливу ключових глобальних тенденцій; виявлено, як провідні представники влади в Україні адаптуються до сучасного інформаційного простору. Робота складається із 3 розділів, 9 підрозділів, висновків, списку використаних джерел. |
| URI (Уніфікований ідентифікатор ресурсу): | https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6956 |
| Розташовується у зібраннях: | 033 Філософія (Політична філософія) |
Файли цього матеріалу:
| Файл | Опис | Розмір | Формат | |
|---|---|---|---|---|
| Олексійчук.pdf Restricted Access | 623.13 kB | Adobe PDF | Переглянути/Відкрити Запит копії |
Усі матеріали в архіві електронних ресурсів захищено авторським правом, усі права збережено.
Extracted text
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Факультет гуманітарних технологій Кафедра філософських і політичних наук УДК 323.39 – 043.86 Допущено до захисту Завідувач кафедр ФІПН д.ф.н., професор А.І. Бойко «___» __________ 2025 р. Кваліфікаційна робота Динаміка розвитку вітчизняної політичної еліти: національні та глобальні тенденції ступінь вищої освіти: перший (бакалаврський) галузь знань 03 «Гуманітарні науки» спеціальність: 033 Філософія Олексійчук Анжеліка Русланівна 4 курс, група ПФ-219 підпис Астапова-Вязьміна Олена Ігорівна Кандидат філософських наук, доцент кафедри філософських і політичних наук підпис Черкаси 2025 2 ЗМІСТ ВСТУП…………………………………………………………………...3 РОЗДІЛ 1. Дослідження політичної еліти: теоретико-методологічні підходи………………………………………………………………………….6 1.1. Класичний та сучасний підхід до визначення поняття «політична еліта»…………………………………………………………………………….. 1.2. Функції, механізми та структура керівного класу………………… 1.3. Вплив глобальних та національних чинників на динаміку розвитку політичної еліти як такої……………………………..……………… РОЗДІЛ 2. Національні особливості розвитку правлячого кола в Україні…………………………………………………………………………… 2.1. Історичні передумови та етапи формування української владної верхівки………………………………………………………………………….. 2.2. Характерні риси політичної еліти та роль українського суспільства………………………………………………………………………. 2.3. Основні проблеми та двоїсте функціонування владного прошарку країни……………………………………………………………….. РОЗДІЛ 3. Адаптація сучасного вітчизняного істеблішменту до глобальних змін ………………………………………………………………… 3.1. Трансформація політичної еліти України в контексті євроінтеграції…………………………………………………………………… 3.2. Політичні рішення як реакція на безпекові та геополітичні виклики………………………………………………………………………….. 3.3. Сучасна українська політична еліта в умовах світових інформаційних тенденцій…………………..…………………………………... ВИСНОВКИ……………………………………………………………… СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………... 3 ВСТУП Сучасний світ перебуває у вирі постійних змін, результат яких дедалі частіше стає більш непередбачуваним. Період глибоких трансформацій пов'язаний з глобалізаційними процесами, пертурбацією геополітичного порядку та посиленням викликів у сфері безпеки. У цих умовах надзвичайно важливу роль відіграють політичні еліти, які формують стратегії розвитку держав, визначають пріоритети внутрішньої і зовнішньої політики, адаптуються до нових реалій або, навпаки, гальмують прогрес. З символічним акцентом у даному контексті проявляється Україна як держава, що знаходиться на перетині глобальних інтересів та власної боротьби за суверенітет і модернізацію та її політична еліта, що демонструє унікальну динаміку розвитку. Саме аналіз цієї динаміки, її національних особливостей та глобальних контекстів є надзвичайно актуальним у нинішніх обставинах. Актуальність теми дослідження. В умовах екзистенціальної загрози українській державності керівний клас знаходиться в складному становищі, де необхідно вміти вдало балансувати між ефективним кризовим управлінням та стратегічним баченням майбутнього. Утвердження верховенства права, боротьба з корупцією, розбудова демократичних цінностей – невід’ємна складова західної манери державництва, але в українському контексті це спричиняє ряд суперечностей: між потребою швидких рішень та дотримання процедур, між мілітарною логікою та демократичними цінностями, між національними інтересами та глобальними нормативними вимогами. Відтак, українська політична еліта – активно трансформується в умовах внутрішньої складності та зовнішнього тиску, а разом з цим безсумнівно піддається критиці з точки зору традиційної моделі та легітимності як такої. Проблема політичних еліт має тривалу історію вивчення у філософській та політичній думці, починаючи від часів античності та 4 класичних теорій Г. Моски (Gaetano Mosca), В. Парето (Vilfredo Pareto), Р. Міхельса (Robert(o) Michels), до сучасних концепцій демократичного елітизму Й. Шумпетера (Joseph Schumpeter), плюралізму Р. Даля (Robert Dahl), теорій владних мереж та впливу глобалізації, що розробляв М. Кастельс (Manuel Castells). Важливим є внесок П. Деніна (Patrick Deneen), який зумів окреслити не лише нову аристократію, а й описати процес зміни геополітичного устрою. Неможливо не відмітити значний внесок вітчизняних та зарубіжних вчених, що значною мірою були зосереджені на аналізі особливостей українського політичного класу. Так, висвітлює еволюцію політичної культури, міжусобиці та вплив зовнішніх чинників на реорганізацію інститутів влади, а також наголошує на важливості зовнішнього тиску з боку ЄС, США та Росії (країна-агресор), що відповідно корегує ситуацію незалежно від думки місцевої правлячої спільноти Т. Кузьо (Taras Kuzio). Варто зазначити, що українські журнали також рясніють публікаціями щодо актуальних подій у геополітичному просторі, а регулярність проведення соціологічних опитувань демонструють зацікавленість до змін та настроїв суспільства під впливом різних глобальних та локальних викликів. Метою дослідження є розробка та наукове обґрунтування політико- філософських підходів до аналізу розвитку особливостей української політичної еліти, аналізі її адаптації до глобальних, безпекових та інформаційних викликів, а також визначенні основних тенденцій трансформації управлінського сегменту суспільства, аби дослідити та виявити сучасну динаміку як результат взаємовиключної взаємодії національних тенденцій та запитів і глобальних факторів. Завдання дослідження. 1. Проаналізувати основні теоретико-методологічні підходи політичної філософії, щоб визначити сутність поняття «політична еліта». 5 2. Показати взаємозалежність правлячого класу від геополітичного клімату. 3. Встановити основні етапи становлення української політичної еліти та роль громадянського суспільства. 4. Знайти причини мінливої сутності народних обранців. 5. З’ясувати характер та механізми впливу ключових глобальних тенденцій. 6. Виявити, як провідні представники влади в Україні адаптуються до сучасного інформаційного простору. Об’єктом даного дослідження є українська політична еліта. Предметом цього дослідження є специфіка становлення та реорганізація української політичної еліти в контексті внутрішніх та зовнішніх чинників. Методи дослідження. У роботі було застосовано комплекс загальнонаукових та специфічних методів: узагальнення, індукція та дедукція для дослідження еволюції політичної еліти, зіставлення українських процесів з міжнародними аналогами. Також використовувався метод аналізу та синтезу, що допоміг обробити повний обсяг теоретичного матеріалу, аби потім скомпонувати в одну цілу повноцінну наукову роботу. Важливим прийомом при написанні кваліфікаційної роботи була абдукція, яка стала в нагоді при формулюванні інтерпретативних тез щодо адаптації еліти до нових інформаційних структур впливу. Структура роботи. Дана кваліфікаційна робота складається із вступу, трьох розділів, кожен з трьома підрозділами, висновків та списку використаних джерел. До наявного списку входить 50 найменувань. Обсяг друкованого тексту – 63 сторінки. 6 РОЗДІЛ 1. Дослідження політичної еліти: теоретико-методологічні підходи 1.1. Класичний та сучасний підхід до визначення поняття «політична еліта» Політична еліта як така проходила різні етапи становлення, починаючи від часів Давньої Греції та продовжуючи сучасністю. Тож вже в античності починають говорити про «обраних», на яких покладається роль упорядковувачів порядку та справедливого життя у полісі. Платон у своєму діалозі «Держава» представляє концепцію про владу в руках філософів, тобто ідеальною державою може бути лише та, де управління здійснюють наймудріші та найморальніші громадяни. Таким чином лише ті, хто досяг вершини знань можуть нести суспільне благо для всіх, бо усвідомлюють істинну суть добра. Також варто згадати Арістотеля та його роздуми щодо політичної організації, яка є менш утопічною, ніж попередня. Він вважав, що суспільство має природній поділ громадян на тих, хто здатен керувати, і тих, кому належить підкорюватись, власне наголошуючи на тому, що від народження люди не є рівними між собою. Центральне місце займає концепт найкращих, що є не лише найбагатшими чи найсильнішими, а передусім являють собою найгідніших представників громади. Так звана аристократія Стагірита фактично є ранньою формою політичної еліти, тобто тією групою, що об’єктивно перевищує інших за чеснотами, мудрістю та досвідом, а тому має цілком природне право керувати. Однак саме на зламі XIX та XX століть остаточно було сформоване та введено у науковий обіг поняття «політична еліта». Це власне було відображенням змін у структурі влади та суспільства. Та епоха відзначилась шаленими темпами модернізації, урбанізації та індустріалізації, та що не менш важливо кризовим станом класичних форм влади: масові рухи та 7 появи політичних партій змусили звернути увагу на нові методи управління. Завдяки працям класичних мислителів стало можливим окреслити наближене до сучасності значення. Гаетано Моска, італійський соціолог, політик та філософ кінця XIX століття, у своїй праці «Правлячий клас» («Ruling Class») виклав основні характеристики не тільки політичної еліти, а й продемонстрував, що неможливо розглядати владу як випадкове чи відокремлене від усіх явище, а, навпаки, як частину цілісної структури, без якої виключна імовірність існування соціальної організації як такої. У кожному суспільстві існує два класи людей – клас, що править, та клас, на кого спрямоване це правління, причому перших менше у своїй чисельності. Вони виконують всі політичні функції, монополізують владу та користуються перевагами, які приносить влада, тоді як другий, більш численний клас, керується та контролюється першим [3, с. 50]. Тож варто зазначити, що у трактуваннях Г. Моски політична еліта являє собою організовану меншість. Тобто суспільство не здатне належним чином вибудовувати взаємозвʼязки між собою та іншими соціальними групами, єдине, що може забезпечити порядок це наявність групи людей, що тримають в руках владу, причому не за допомогою насильства, а шляхом контролю над державними інститутами: адміністрацією, армією, церквою, освітою. Загалом його так звана «політична формула» виводить на передній план легітимізація цієї влади. Чи це умови абсолютної монархії, чи те, що перейшло до конституційної форми, чи то врешті-решт демократичний лад – влада має бути ідеологічно виправданою та законною. Щоправда тут же італійський мислитель приходить в суперечність із собою, де зазначає , що влада не лише обіцянки, а й правильна організація. Таким чином, вибудовуючи тезу, що незалежно від поглядів або вірувань, до прикладу, буде існувати та потужна група малочисельна, якій під силу організувати народ. 8 До особливих характеристик, про які писав Г. Моска, важливо віднести та окремо наголосити на принципі механізму ротації еліт. Застій та неприйняття того, що на зміну можуть прийти нові, призведе лише до руйнації та падіння будь-якого режиму. Про важливість циркуляції еліт писав у своїй роботі «Розум та суспільство» («The Mind and society») Вільфредо Парето, італійський економіст та соціолог. Саме він ввів у обіг термін «політична еліта», а його концепції стали потужним фундаментом для концептуалізації еліт у соціально-політичному дискурсі у XX столітті, ба більше, й у сучасній епосі. Як і вищезгаданий філософ, також визначав політичну еліту як меншість серед громадян, яка має право на реалізацію влади, розподілення ресурсів, а також визначає курс розвитку суспільства. «Еліта» це те поняття, яке В. Парето розглядає вкрай широко і з усіх можливих сторін. Зображує його, як неминучу соціальну меншість, що відповідно керує більшістю (як бачимо, погляди є достатньо спорідненими між собою), при чому не так важливо, у якому середовищі, за якої форми правління вона функціонує. «У кожному суспільстві є клас людей, який править і клас, яким керують. Клас, що править, складається з еліти, яка володіє тими якостями в найкращий спосіб, що є необхідними для соціальної структури [4 с. 1422]». Як не дивно, та навіть роки й століття трансформацій не надто вплинули на видозміни суті поняття «обраної» категорії суспільства, ідеї якої були закладені ще в античні часи. Радше за все змінюються умови, в яких доводиться впроваджувати свою діяльність керівному складу певної спільноти. В. Парето продовжує надавати ключові характеристики і цікавим моментом є його виокремлення правлячої еліти та неправлячої еліти. Відповідно, особи, що мають найвищу здатність до організації влади, а також до контролю провідних державних інституцій, відносяться до першої 9 категорії, а друга характерна тим, яка відображає ту масу, підкоряється, відтворює, але, що важливо, – не контролює [4, с. 1423-1424]. Щоб краще розуміти, про що йдеться, варто згадати особливості формування українського владного прошарку. Видиму функцію виконують офіційні народні обранці, що є політичними акторами та яскравою картинкою, натомість паралельно так звана «тіньова» еліта успішно вдається до маніпуляцій, аби абсолютно заволодіти правом вирішувати нагальні питання з вказівками для «вищого» керівництва. Так, довгий час бізнес-групи, медіа власники, ряд неформальних радників виступали у ролі цієї неправлячої еліти в Україні. Сучасні умови бездумно змінили правила гри, але щось мені підказує, що трансформації не надто суттєві. Тут важливо буде згадати ще одну тезу щодо важливості постійної зміни керівного складу держави (хоча це можна перенести на будь-які інші організації), так званої циркуляції еліт. «Історія це кладовище з аристократичної верстви населення [4, с. 1430]». Цією фразою філософ зазначає, що жодна політична еліта не може бути вічною. І для утримання себе в сучасних умовах в рівновазі необхідно мати фантастичне вміння до адаптації, інакше їхня влада витісняється більш прогресивними та стійкими до змін індивідами. Тож вкрай необхідна умова, що здатна гарантувати певною мірою стабільність та поштовхи до розвитку, – це ротації у владних структурах. Тільки як нові лідери отримуватимуть можливість потрапляти в провідні керівні структури – лише тоді унеможливлюється або відтерміновується явища суспільного невдоволення і революцій, як наслідку. І знову ж таки яскраво виражена паралель з Україною в 2014 році, де тодішня влада втратила легітимність, не допускаючи до влади жодного нового представника, який би зміг реалізувати український шлях в іншому векторі, що і призвело до революцій та повстань. Щоправда в процесі циркуляції складу інституту влади не завжди можна сподіватись на якісну 10 заміну, адже ніхто не гарантує, що «нові» не будуть користуватись моделлю «старих». Те, що є актуальним і нині, це коментарі В. Парето щодо демократії та її ефективності. Автор звичайно визнає так звані інститути, але водночас висловлює неабиякий сумнів щодо того, як вони насправді займаються розподілом влади. «Демократія – це форма аристократії, за яеої правлячий клас повинен навчитись маскувати своє правління, апелюючи до громадської думки [4, с. 1440]». Тобто народна влада це лише прикриття для легітимізації влади, а не форма правління, яка надає кожному громадянину без виключень можливість впливати та структурувати політичний істеблішмент. Це може лунати як недолік чи як щось, що поза межами чесності та справедливості, але це таки яскравий приклад вправної адаптації еліти до запитів суспільства. І ще один не менш важливий представник це соціолог-засновник політології як такої Роберт Міхельс. Власне його концепції та думки не йдуть в розріз з його колегами у питанні розкриття ключових особливостей політичної еліти і відображені в його роботі «Політичні партії» («Political Parties»). Але є те, що вирізняє його з поміж інших, – тез щодо олігархічних структур. Так, навіть в демократичних формах правління з часом активно розвивається так звана «влада небагатьох». Автор окреслив залізний закон олігархії. Таким чином, коли керівні еліти прагнуть прийти до ефективності, певної стабільності чи хоча б раціональності, влада якомога більше централізується: тобто сама структура стає складнішою, примножуються надбудови, але при цьому задоволення власних інтересів виходить на перший план, що, власне, віддаляє дедалі більше політичну еліту від громадськості. Причому саме суспільство не кидає запитів супротиву, бо давно відмовилась від відповідальності на користь 11 «компетентних лідерів», тож пасивні маси власноруч створюють сприятливі умови для еволюції демократичний угруповань в олігархічний прошарок населення [5]. Середина XX століття принесла за собою чималі зміни в геополітичному просторі, тож почали розвиватись нові підходи до розуміння значення та ролі еліт. Якщо попередники робили акцент на циклічності елітної ротації, говорили про олігархічність системи та певну природність права на владу, то як відповідь на тогочасні події прийшли в світ теорії та підходи, що розглядають політичну еліту як гнучку, мобільну групу, що здатна у своїй меншості вправно маневрувати в складному просторі, що зумовлено перетином локальних та глобальних викликів. Неможливо оминути увагою «творчого руйнівника» Йозефа Шумпетера, адже його праця «Капіталізм, соціалізм та демократія» вмістила в себе одну з найвпливовіших теорій. Особливість австрійського економіста це його смілива пропозиція критично обміркувати класичну модель демократії, де народ має затверджене на законодавчому рівні право обирати своїх представників на основі всезагальних виборів. Натомість він має своє бачення реалізації боротьби за владу серед кандидатів на пост політичного управлінця. Він пропонує концепцію елітарної демократії. «Демократичний метод – це інституційний механізм прийняття політичних рішень, за якого індивіди отримують влада вирішувати шляхом конкурентної боротьби за голоси народу [6, с. 269]». Тобто політична еліта має право на владу, а точніше є легітимною не за рахунок привілейованого стану, а через конкуренцію, яка власне й забезпечить зміни у складі групи, що в свою чергу гарантуватиме прозорість, чесність та справедливість. Хоча й тут варто зробити зауваженням що активна участь є обмеженою, інколи навіть законодавством, а політика є сферою діяльності саме вузького кола спеціалістів. 12 «Електоральна маса не здатна на інші дії, окрім як стихійних масових рухів… завдання лідера – сформулювати та висловити волю народу [6, с. 283]». Тут можна прослідкувати ідеї політичних філософів «класичної» епохи, що також неодноразово наголошували, що суть демократії не в тому, щоб народ правив без посередників, а радше йдеться про те, як відбирають еліт, що в подальшому проходять змагання за довіру та увагу громадян. Важливим внеском Й. Шумпетера це наголос на організованій конкуренції. Це власне і вирізняє його на фоні попередніх соціологів та політичних філософів, що розкривають суть схожого питання, а разом з цим саме це успішно запускає його в кола сучасних досліджень. Вдалим є виклад концепцій Мануеля Кастельса, що ілюструє формування нової побудови політичної еліти в умовах інформаційних інновацій. Йога робота «Розквіт мережевого суспільства» («The Rise of the Network Society») стала послідовно викладеною концептуальною ідеєю, що продемонструвала, яким чином потрібно співвідносити сучасне суспільство та інформаційні технології. «Інформалізм.. став новою матеріальною, технологічною основою економічної діяльності та соціальної організації [7 с. 14]». Автор наголошує, що звична система координат зазнає змін та реформацій. Якщо раніше обсяг владних повноважень напряму залежав від кількості земель у власному володінні, розміру особистого капіталу, то в сучасному світі той, хто керує та направляє в необхідне русло інформаційні потоки, задає тон цифровим алгоритмам, – насправді має істинну владу. Але саме тут можна увійти в певну суперечність з М. Кастельсом. Далеко не всюди є доступ до медіа простору, відповідно, у таких регіонах, з низьким рівнем цифровізації, не є актуальним даний метод легітимізації влади. Як результат, такі громади зберігають традиційні форми влади, ускладнюючи шлях до модернізації. 13 «..ця нова соціальна структура пов’язана з появою нового способу розвитку, інформаціоналізму, історично сформованого реструктуризацією капіталістичного способу виробництва наприкінці XX століття [7 с. 14]». Цією новою структурою є мережеве суспільство. Зі слів М. Кастельса можна зрозуміти, що це та організація, що приходить на зміну ієрархічним формам правління, тобто знімається контроль, позиції другорядного плану займає цензура, розгортається абсолютна свобода дій в інформаційному середовищі. На перший погляд це здаватиметься проявом ліберального та демократичного світу, але, придивившись пильніше, з'ясовується, що така манера побудови може призвести до ще більшої закритості та непрозорості у звітуванні з приводу проведеної діяльності. До прикладу, в Україні вже існують публічні онлайн платформи, на яких без жодних редакційних стандартів, під анонімним авторством, незрозумілим фінансуванням публікуються аналітичні статті з критикою чи схвалення якоїсь з політичних еліт. Це означає, що влада та вплив знаходяться в руках тих, хто не звітується перед майбутніми виборцями, ба більше, навіть не несе відповідальність за свої вчинки. Важливим є внесок американського політичного теоретика Патріка Деніна, що не лише зумів охарактеризувати сучасну аристократію, а й показав, як було видозмінено світ за втручання ліберальних керівників в основи управління, що, власне, продемонстровано в його роботі з символічною назвою «Чому лібералізм занепав?» («Why liberalism failed?»). Перш за все праця є цікавою своїм нестандартним підходом у розгляді самого процесу деградації: лібералізм виснажив сам себе своїми ж принципами, а не був жертвою невдач. Так, свобода та автономія кожного індивіда, розрив традиційних шаблонів, а разом з цим довільне трактування способу життєдіяльності, що було наслідком реалізації абсолютної свободи вибору, а також наголос на технологічному прогресі – це ті цінності, що вдалось масово застосувати в реальності, але саме це й знищило моральний 14 та культурний фундамент, на якому стояв західний світ і на чому було цілком можливо будувати щось нове, але «нове» підточило балки важким надбудовам. Не лише ідеологічна складова стає у центрі уваги, а й політична еліта, яка є центральним поняттям у цьому дослідженні. П. Денін зображує її як нову аристократію, тобто її видозміни це не результат демократичного устрою, а лишень зміна назв, оновлена версія старої структури, що зберігає владу, маючи привілеї в освітній сфері, вплив на інформаційні канали та, відповідно, контроль над ними. З одного боку, провідні керівні сили легітимізують себе через так звану меритократію, тобто просувають ідею в маси, що кожен займає свою посаду відповідно до тих знань та кваліфікації, що потребує даний пост, а не тому, що має певні економічні чи соціальні переваги перед іншими [8, с. 131-153]. Таким чином замість обіцяного рівноправ’я можна спостерігати активні прояви структурної нерівності. Що цікаво, саме це і призводить до кризового становища та падіння рівня довіри громадян до інститутів влади. І яскравою демонстрацією є США, громадянином країни якої і є автор, а також, як не дивно, Україна. На мою думку, Сполучені Штати семимильними кроками рухаються у бік технократичної олігархії, адже без особливих складнощів є можливість спостерігати за тими, хто впливає на прийняття доленосних рішень. Так, контроль над владою, а більшою мірою над економічною сферою потрапляє в руки тих людей, що мають доступ до сфери технологій, засобів виробництва та здійснюють неопосередкований контроль над основними ресурсами. З’являється закономірне питання, чому ж тоді не стати одним із тих, хто зможе змінити цю систему. Відповідь проста та прозаїчна: в американському світі «нова аристократія» формується з елітних освітніх організацій, так званої Ліги Плюща (Ivy League). Формально 7 університетів та коледж мають відкриту структуру для вступу, але фактично це процес майстерної селекції «кращі з кращих». 15 Перш за все, це вартість навчання, навіть за наявності фінансової допомоги студенти з нижчим соціально-економічним статусом мають менші шанси вступити до даного закладу вищої освіти. Не зовсім зникли проблеми етнічно-расового характеру, хоча й проводилась повноцінна кампанія, як і в самій державі, так і в організації, серед її керівного складу досі залишаються суперечності. Ще однією притичиною є так звана елітарність, тобто школи, що входять до Ліги Плюща увічнюють класове відмежування суспільства за ознакою більшої привілейованості та доступу до провідних світових технологій [9]. Тож управлінські клас США націлений на вирішення глобальних питань, на кшталт, економічної незалежності, мережевого впливу, інформаційного впливу та контролем медіа груп, паралельно з цим нівелюючи банальні, на перший погляд, побутові проблеми. Суспільство набуває дедалі більших відтінків неоднорідності, а електорат дезорієнтований у силу своїх обмежених можливостей, тож все частіше йде в бік популізму. Свобода призвела до самоізоляції та масової відчуженості, а технократичний лібералізм загнав людину ще в більшу залежність від централізованої державної системи. 1.2. Функції, механізми та структура керівного класу «Еліта політична – самодостатня, відносно привілейована менша частина суспільна, яка усвідомлює власні інтереси, свою специфічність, вирізняється з політичного середовища на основі вищого ступеня розвитку окремих психологічних, соціальних, політичних якостей, бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні рішень, повʼязаних з використанням державної влади або впливом на неї [10 с. 214]». А до функцій політичної еліти можна віднести: 16 «1. Функція соціального моніторингу, яка передбачає постійне вивчення інтересів різних соціальних груп і побудову субординації цих інтересів. 2. Стратегічна функція – ініціювання соціальних змін і вироблення політичних ідеологічних доктрин, конституцій, законів, програм реформ. 3. Інтегративна – об’єднання суспільства на основі сформульованих елітою цінностей, подолання міжгрупових непорозумінь і конфліктів; у здійсненні цієї функції бере участь не тільки правляча еліта, але й опозиційна. 4. Організаційна – створення дієвого механізму втілення у життя політичних задумів; створення і корекція інститутів політичної системи; призначення кадрового апарату органів управління. 5. Функція рекрутування (висунення) зі свого середовища політичних лідерів: політики державного масштабу не можуть з’явитися нізвідки, вони, як правило, пов’язані з певними сегментами самої еліти: законодавчою, виконавчою, регіональною, партійною тощо [11, с. 101]». Таким чином можна обумовити визначення та основні зобовʼязання, які можна виділити, говорячи про якусь умовну теоретично існуючу політичну еліту, однак, яким чином це буде працювати на практиці, краще дослідити через конкретний приклад. Американський політолог Роберт Даль у своїй роботі «Хто править?» («Who governs?») приділив увагу саме емпіричному дослідженню влади, її структури, механізмів. Варто зазначати, що більшою мірою професор робить акцент на місті, що розташоване в північно-західній частині США, в штаті Коннектикут, однак даний нюанс не позбавляє працю актуальності та її виняткової аналітичності. Зокрема те, що робить книгу доречному для цього дослідження, – розгляд та критичний розбір формальних інститутів, але при цьому фокус зміщується й на угрупування, що здатні впроваджувати свою владу навіть не займаючи офіційних постів. 17 У даному підрозділі доцільно розглядати моделі та особливості устрою. Р. Даль виокремлював різні типи політичної еліти, такі як професійна, ситуативна та тіньова. Відповідно назва кожного і з них говорить сама за себе, точніше без зайвих вагань можна встановити, які верстви населення наповнюють той інший вид плеяди представників влади. Так, професійна еліта складається з осіб, що є активними учасниками управління, тобто місцева влада, регіональна, очільники партій тощо. Відповідно наступну верству становлять ті, хто періодично, залежно від ситуації може виходити на арену політичних взаємовідносин, тобто представники громадських організацій, бізнесмени, а також ще ряд тих, хто може вимагати змін та реакцій від чинної адміністрації. І останні, так звана більшість, що не займаються питаннями управління, але беруть безпосередню участь у вигляді виборів та протестів [13, с. 27]. Що ж до механізмів, то тут варто згадувати інформаційні канали доступу до влади. Це дійсно важливо, так як подібне дає змогу забезпечити не лише вдалим інформуванням та повноцінним обміном фактів і даних, а й, що вкрай істотне значення має, надає публічне народне визнання та легітимізації. І 60 років потому, і за тисячі кілометрів від Нью Гейвену, тези Роберта Даля не знебарвлюються, бо ж дійсно, той хто має доступ до медіа, – має всі шанси стати частиною політичної еліти. Неважко провести паралель з українськими медіа структурами, що є ледь не основним механізмом влади та впливу останні десятки років. Яскравим прикладом буде політична кампанія 2019 року, де управлінський устрій був скомпонований на основі певних образів, що транслювали ЗМІ. Насправді ж вкрай важливо знати, хто саме є кінцевим бенефіціаром тієї чи в іншої комунікаційно інформаційної організації, аби мати здатність критично ставитись до будь-яких репортажів чи повідомлень. «ЗМІ – це юридична особа, за якою зазвичай стоїть одна чи кілька фізичних осіб. Вони визначають, як ця юридична особа працює. Інформація 18 про цих людей не є загальнодоступна. Зазвичай одна юридична особа володіє другою, друга – третьою, а тільки четверта є власне ЗМІ. Утворюється заплутаний ланцюжок, за яким нелегко виявити справжнього власника [14]». Мета, яку переслідують власники, – завуальований вплив та унеможливлення появи альтернативних позицій з приводу якогось з питань. Так, у простір українців потрапляла інформація, що нативно просувала наративи, які суперечать національній безпеці, культурі, політиці, а також просувала відповідних кандидатів. Та все ж повертаючись до книги «Хто править?» варто розглянути ще один аспект, який формує структуру керівного складу будь-якої державної чи недержавної організації, це конкуренція. Подібно до Й. Шумпетера, Р. Даль висловлює свою позицію з приводу протистояння між різними угрупуваннями, що так чи інакше можуть мати вплив у різних сферах. Він пише, що основним методом для стабілізації демократичної форми правління, уряду в такій державі є постійне суперництво. До прикладу у Нью Гейвені, місто, про яке йдеться протягом усієї праці, влада не монополізована, тобто не злита з однією конкретною групою, що лише змінює назви, а, навпаки, всередині відбуваються зміни, які спричинені запитами громадянського суспільства, медіа холдингів, а також певних юридичних обмежень, що також малюють свої рамки існування будь-якої еліти [13, с.79-83]. Вкрай важливо, і Р. Даль це демонструє, змінювати наповненість політичних верств населення і давати простір для нових ідей та індивідів. Можна сказати, що тут успішно побудовані та вказані ті функції, що на себе бере група людей, яка вирішила стати на шлях управління. Перш за все, політична еліта відповідальна за прийняття рішень, і, власне, приймає та ухвалює їх, формує порядок денний незалежно від зовнішніх обставин. Водночас здійснює регулювання або контроль для забезпечення 19 стабільності та відповності запитам суспільства. Таким чином провідний правлячий клас являє собою не тільки ряд офіційних осіб, а набагато більшу кількість політичних акторів, що охоплюють найрізноманітніші сфери впливу. 1.3. Вплив глобальних та національних чинників на динаміку розвитку політичної еліти як такої Політична еліта це та структурна одиниця, формування та трансформації якої ніколи не відбуваються в ізольованому середовищі. На процес прийняття рішень, взаємодія з іншими, власний імідж впливають як соціально-політичні умови, що складаються всередині держави, так і настрій на геополітичному полі. Варто зважати, що XXI століття це активний період розвитку технологій, стрімкої глобалізації, бо кордони стають більш відкритими, та водночас це і призводить до міждержавної взаємозалежності та підвищеної кількості деструктивних подій, починаючи пандемією, закінчуючи збройними конфліктами, а також екологічною ситуацією, яка безумовно додатково диктує свої правила. Тож яким чином владні прошарки населення можуть знаходити баланс, коли буквально знаходяться у стані тиску з обох боків: громадянського суспільства, що вимагає відповідальності, захисту та справедливості, а також міжнародних партнерів, організацій, геополітичних «друзів» та «ворогів», які в свою чергу ставлять ряд умов, лише за виконання яких можна розраховувати на цивілізовану співпрацю. На національному рівні динаміка розвитку еліт залежить від тих чинників, що сформувались задовго до легітимізації якоїсь з сучасної політичної владної групи людей. Якщо розглядати в контексті України, неможливо оминути частину історії, де все керівництво зосереджувалось в руках радянських представників влади, до того ж не лише в часи СРСР, а й в часи незалежної суверенної держави. Пострадянське минуле зумовлює 20 особливо складне й неоднозначне середовище, бо ж доволі часто вступає в конфлікт, як мова йдеться про модернізацію та демократизацію. Відповідно це стає плацдармом для успішного впровадження олігархату, а також знижує якість інституцій, рівень політичної культури тощо, а разом з тим унеможливлює ротацію закостеніло сформованої політичнох еліти. Та перш за все варто розглянути, як політичні еліти різних країн світу здатні адаптовуватися до найнепередбачуваніших викликів та обставин, в які вони можуть потрапити. «Від економічної до політичної влади: економічні еліти та політика в часи кризи» («From Economic to Political Power: Economic Elites and Policymaking During Times of Crisis») таку назву має стаття канадсько- американських дослідників Л. Гарсії-Монтої (Laura García-Montoya) та П.Манзі (Pilar Manzi). Їм у повній мірі вдалось описати кризове становище, у якому опинились країни Південної Америки під час пандемії коронавірусу, а також проаналізували, яким чином видозмінювалась та пристосовувалась до нових умов місцева політична еліта. Легко простежити те, від чого відштовхуються дослідження, а саме від вже звичної тези, що багатші та краще організовані еліти мають вищу ймовірність впливу на політику, тому що вони мають більший доступ до тих осіб, у чиїх повноваженнях приймати важливі рішення. [ця ж стаття] До уваги було взяти три країни Чилі, Мексика та Перу. Вже відразу зрозуміло, що механізми устрою цих держав є різними, тож, відповідно, і процес адаптації до пандемії COVID-19 є різним. Чилі приклад тією країни, де у повній мірі державні інститути мають налагоджену систему роботи. Тобто опинившись у непередбачуваному становищі, чимала кількість бізнес-асоціацій таки змогла зберегла свій статус та силу, бо мала доступ до взаємодії з виконавчою гілкою влади [15]. 21 Так, ця країна змогла відтермінувати для себе незбагненні наслідки світового локдауну, а також керівні верстви чилійського населення змогли реалізувати розгалужені програми, для того щоб підтримувати бізнес. Ще однією країною Латинської Америки, яку взялись дослідити, стала Мексика. Відносини економічних та бізнес структур з чинною владою регулюються не у схожий спосіб з попередніми. Перш за все відмінність, яка кидається в очі це взаємодія не через організований та структурований підхід, а шляхом встановлення персональних звʼязків (тут знову яскраво грає теза про наявний доступ лише для кращих та багатших). Загалом це мало свої позитивні результати, адже дійсно привілейовані особи мали безпосередній контакт з президентом країни, що відтерміновувало процеси занепаду чи деструктуризації бізнес-компаній. Та всеодно більшою мірою другі потрапили в категорію тих, був виведений за межі конкурентоспроможного середовища, втративши свої минулі можливості та права. . Ще гірші обставини сформувались в Перу. Фактично стан політичної еліти зумовлений низьким рівнем довіри через численні корупційні схеми та скандали. У таких умовах надзвичайної кризи владного прошарку вкрай важко знаходити бодай якусь можливість на комунікацію. Так, у статті було зазначено, що бізнес-асоціація Confiep відкрито скаржилась на відсутність комунікації з президентом країни [15]. Власне наслідки найнеприємніші порівняно з попередніми. Бізнес спільноти зазнали раннього локдауну, бо уряд не спромігся відстрочити даний процес, що за собою спровокувало ряд обмежень. Тож не дивлячись на те, що всі три країни знаходяться на одному континенті, під впливом однієї проблеми у вигляді пандемії COVID-19, тобто на них діяли ідентичні зовнішні умови, але всередині кожна держава мала свій клімат. І остаточне рішення було за таким пунктом, як доступ до виконавчої гілки влади. Так, політична ідеологія мексиканського уряду та 22 проблеми з легітимністю в перуанській політичній системи також вимальовували заключне рішення в адаптації до глобальної кризової ситуації. Це демонстрація, так би мовити, мирних світових видозмін. А як щодо тих політичних еліт, що опинились на роздоріжжі внаслідок соціально- політичних трансформацій та спроб демократизувати владу, як тільки зʼявилась можливість вирватись з тоталітарного радянського світу. Таку проблематику розглядає К. Герасімова (Christina Gherasimov) у своєму дослідницькому матеріалі «Оновлення політичної еліти в Грузії, Молдові та Україні» («Political elite renewal in Georgia, Moldova and Ukraine”). У цій роботі надана розгорнута характеристика та основні процеси оновлення правлячого класу в трьох пострадянських країнах, де навіть попри численні соціальні потрясіння і заявлену євроінтеграційні орієнтири, ключові механізми політичного управління залишаються не те, щоб незмінними, а глибоко посадженими в патронажну систему. І головним гальмом є збереження та відсутність бодай на йоту видозмінення правил комплектування провідних елітних груп. Пріоритет виставлявся на так званих професіоналах, родинних звʼязках та принципу персоналізованої типу партій [16]. Символічним є вибір саме цих трьох країн: Грузії, Молдови та України, адже їх об’єднує не лише слабкі інститути влади чи наявність олігархічних структур, що керували державою, а не прихований вплив проросійських сил. Ймовірно, можна припустити, що наявність останнього і стала ключовим провокатором аж такого рівня занепаду. Відповідно, здійснюючи процес окупації території та утворень своїх квазідержав, це дестабілізувало дану тріаду ще більше, як «згори», так і «знизу». Однак суспільство та його протести таки зуміли поворухнути систему. Тож у четвертому розділі продемонстровано, як соціальні демонстрації видозмінили політичні еліти. Мирна демонстрація проти 23 тодішнього чинного президента в Грузії таки усунула з його посади, а для себе отримала назву Революція троянд. Молдову захопили масові протести в соцмережах, тож звідси і символічна назва «Твіттер-революції». І держава, що мала найбільш кровопролитний переворот, – Україна, яка вже мала досвід участі в революціях та повстаннях. Йдеться про Євромайдан, де рушійні сили громадянського суспільства таки спромоглись усунути з поста четвертого Президента, а разом з ним інших представників кланового угруповання. Ці суспільні акції справді відкрили двері для нових облич у політиці, зокрема реформаторів з діаспори та громадянського суспільства [16]. Та чи відбулись зміни насправді? Здається, історія показала, що істотних інституційних зрушень не відбулось. Після подій 2014 року до парламенту зайшли нові представники, але разом з тим ледь не половину становила стара когорта депутатів та чиновників, що демонстрували свої передвиборчі програми вже з новою ідеологією, але то була лиш паперова формальність. Повертаючись до трансформованого стану істеблішменту України, Молдови та Грузії, варто звернути увагу на цікаву класифікацію. Автор виділяє 4 типи політичних еліт. Починає зі «старої гвардії», тобто тих осіб, які попри коливання зберігають за собою контроль над ключовими ресурсами та інституціями. Здебільшого це представники олігархату й ті, хто чинить опір будь-яким можливими реформам, що можуть змістити їх зі звичних для них владних позицій. Наступні це, так звані, «троянські коні». Це молоді та освічені фахівці, що потрапили до влади шляхом «обрання зверху». Тобто це той механізм, яким часто послуговуються правлячий клас, аби демонструвати ілюзорну оновлюваність відповідно до запитів населення. Ті, хто мають найбільший потенціал та велике бажання реформувати закостенілий уряд, але при цьому володіють недостатньою кількістю ресурсів, та й досвіду їм бракує, – це «повернена діаспора», що 24 здебільшого сформувалась завдяки Майдану. І останній четвертий тип – «домашні реформатори». Вони являють собою лідерів громадянського суспільства. Тобто це ті самі підбурювачі до якісних, докорінних змін у суспільстві. Автор зазначає, що саме ця категорія має найменший доступ до всіх можливих ресурсів, але тим не менше, має найбільше сили та ідеологічного завзяття, щоб зрошувати, здавалось би, незмінні порядки [16]. Більшою мірою саме завдяки останнім українці і досі мають право називати себе українцями, можливість спілкуватись рідною мовою і, що важливо, жити в незалежній Україні. У кінцевих висновках можна відслідкувати закономірність, якої потребує уряд, якщо потрібно дійти до його оновлення. У свою чергу маючи всі необхідні важелі впливу та ресурси для подальшого реформування, можна стверджувати, що політична еліта, зокрема найкорумпованіша, не може залишитись осторонь трансформаційних подій та обовʼязково дає відповідну реакцію, навіть готова змінити свої фундаментальні цінності. Отже, у першому розділі було розглянуто методологічно-теоретичні підходи та здійснена грунтовна критика стосовно розгляду сутності поняття «політична еліта» в контексті праць провідних політологів, соціологів та філософів кінця XIX початку XX століття. Так, Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс спорудили потужний фундамент, на якому змогли вибудовувати свої концепції Й. Шумпетер, М. Кастельс та П. Денін. При цьому згадка античних філософів була не випадковою: з огляду на опрацьований матеріал сутність поняття «політична еліта» не зазнала особливих змін. Так, звісно проходять модифікаційні процеси у часі та просторі, зміни століть, режимів, ідеологічної наповненістю кожної з епох, але те, що влада зосереджується в руках організованої меншості, – є незмінним твердженням. Також за допомогою сучасних досліджень українських науковців вдалось встановити основні функції, а професійні надбання Р. Даля окреслили механізми та структуру правлячого класу. 25 XXI століття надає таку кількість різноманітних викликів, у вирі яких категорія «обраних» має бути динамічною та гнучкою, інакше, як показав досвід країн Латинської Америки, має ризики втратити не тільки свої «насиджені» місця, а й дестабілізувати усі можливі бізнес-структури всередині держави. Разом з цим продемонстрований наочний приклад пострадянських країн вказує, що, не спромігшись виступити рушієм змін, політична еліта сама потрапляє у вир трансформацій (часто спровокований запитами громадянського суспільства), а відтак має показувати готовність до адаптації. Наступний розділ продемонструє образ політичної еліти в українському контексті, його ключові характерні ознаки, проблеми та суперечності, що виникають у відносинах між інститутами влади, опозицією, активним громадянським суспільством, зовнішніми «ворогами» та «друзями», зокрема, неформальними угрупованнями, що мають часом більше впливу, ніж офіційні представники. 26 РОЗДІЛ 2. Національні особливості розвитку правлячого кола в Україні 2.1. Історичні передумови та етапи формування української владної верхівки Розвиток політичної еліти в Україні феноменальне явище, що глибоко вкорінене в історичній в площині, мало складні та суперечливі етапи становлення, та саме це і сформувало сучасну структуру та характер правлячого класу. Особливе значення у становленні сучасної демократії, як би прикро це не лунало, – радянська спадщина, яка прийшла внаслідок успішної інтеграції в нову державу старої номенклатури. Довгі роки становлення незалежності, а, врешті-решт, після здобуття важкий та карколомний шлях доведення права на існування, що у логічно досяг кульмінації спочатку у вигляді декількох революцій, а потім відкритої форми війни. Визначальним моментом, коли Україна отримала всі можливі й неможливі шанси на реалізацію свого власного ідентично неповторного українського шляху, став розпад СРСР. Саме тоді українське суспільство та українська політична еліта стояли на порозі змін та мали перспективу на формування української державності. Але це лише утопічні ідеї, стати реальними які не змогли. Тодішня політична система аж ніяк не трансформувалась. За таких сприятливих умов «..ми стали свідками двох невдалих спроб авторитаризації влади, здійснених у період президентства Леоніда Кучми та Віктора Януковича, а також невдалої спроби демократизації, що збіглась з президенством Віктора Ющенка [17, с. 7]» Відтак це окреслює основний недолік, якщо не смертельну хворобу українського політичного устрою: незважаючи на постійну систематичну зміну центральних політичних акторів, які займали посаду голови держави, – правила гри залишалися незмінними та й за остаточні рішення відповідали 27 далеко не медійні персонажі. Відтак, ідеї правової держави, наголошення на відокремленості від тоталітарного режиму та переходу до демократичної системи, будування самостійного маршруту були не більше, ніж формальними наративами, у той час як справжні механізми вже здійснювали реальний вплив, застосовуючи принципи та головні інструменти неформальної політики. Непривілейована інтелігенція, що мала достатньо підстав (перш за все у вигляді освіченості), вдалась до знакового для української історії ряду протестів, що отримали назву Революція на граніті. У часі менш протяжно, ніж наступні, а от результати найбільш вражаючі. «Хоч би що там було, за 16 днів жовтня 1990 року організований протест домігся виконання висунутих його учасниками п’яти вимог. 17 жовтня Верховна Рада УРСР своєю постановою гарантувала: 1. звільнення прем’єр-міністра УРСР Віталія Масола; 2. проведення в Українській РСР нових виборів; 3. проходження строкової військової служби громадянами України поза межами республіки тільки за їхньої згоди; 4. створення тимчасової комісії Верховної Ради УРСР із питання націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ на території України; 5. відкладення підписання нового союзного договору між республіками СРСР [18]». Це були перші спроби за декілька кроків до незалежності домогтись реформування політичної еліти та дати її зрозуміти, що рахуватись з думками громадянського суспільства таки доведеться. Можна входити в дискусію, чи всі зміни були не ілюзорною спробою замилити очі, але факт залишається незмінним: українське суспільство ще не один раз буде входити в суперечність з провідними владними структурами, а це був яскравий початок і демонстрація волі та свободи. Однак вже на перших виборах президента більшість голосів здобув Леонід Кравчук, у той час, як 28 опозицію йому складав В’ячеслав Чорновіл. Іронічна неоднорідність суспільних настроїв. Перші роки після здобуття незалежності та суверенності продовжували закріплювати стару номенклатуру на своїх місцях. Так, «неформальні інститути визначають поведінку українських еліт – від «картельного пакту» на початку незалежності України, до гри не за правилами [17, с. 24]». Сутність картельного пакту примітивна. Основні групи пострадянської номенклатури уклали домовленість між собою щодо забезпечення правильного розподілу сфер впливу кожен на своє так, щоб унеможливити залучення широку суспільну аудиторію, а приймати рішення у своїй меншій кількості, не маючи перешкод. На цьому моменті яскраво демонструється, як на початковому етапі були фундаментально впроваджена модель обмеженого доступу до влади, де політична еліта діяла, керуючись власною логікою, захищаючи власні привілеї, а не будуючи інклюзивних інститутів. Як вже було зазначено, політичний режим змінювався мінімально, хоча на верхівку забирались різні індивіди. Так, друга половина 90-х років XX століття зустріла нового лідера, а також ознаменувалась процесом активної взаємодії бізнесу та політики, фактично переплітаючи їх в одне ціле і закріплюючи олігархію як невід'ємне явище українського політичного простору. «..клієнтелізм, непотизм і неформальні угоди, поряд з корупцією, становлять своєрідний операційний код політичної культури українських еліт [17, с. 24]». Умовно це як невіддільна частина ДНК, що виявляється більш потужною та впливовою на юридичні процеси, що мають забарвлення формальності. 29 Як можна зрозуміти, керівні прошарки суспільства намагались утримувати владу всіма можливими методами. Найбільші гарантії давали залякування. А дедалі потужнішою одинецею ставали ЗМІ. На зламі двох століть формувалось сприятливе середовище для незалежних журналістів та тих, хто висвітлював реальну картину, що вимальовувалася в політичному світі. І, як не дивно, політична верхівка не сприймала це, як позитивне явище. Тож, осінь 2000-го року назавжди залишиться в пам’яті: журналіста Георгія Гонгадзе було знайдено мертвим. Чи не найяскравіший приклад політики владних структур початку XX століття. «..система перейшла межу, здійснивши свого роду ритуальне вбивство. Тодішня влада вирішила перетворити Україну на пародію піночетівської Чилі – і пара тисяч трупів «особливо буйних» було б [19]». Масштабні акції під назвою «Україна без Кучми» були цілком очікуваною реакцію на протиправні дії, що дозволила собі влада. Насправді страшно усвідомлювати, що кожного разу відбувалось на шляху в українців, які просто хотіли жити у світі, де відсутня корупційна система, а керівництво не зосереджено в руках тих, кого цікавить виключно фінансова користь. Однак все закономірно і саме касетний скандал запустив незворотній механізм: яка б всесильна влада не була, українське суспільство здатне зупинити і переналаштувати звичний перебіг подій. І так сталось в 2004 році, коли, обʼєднані спільною метою, українці вийшли на вулиці під помаранчевими стягами. Чи було б можливо реалізувати протести, якби певні політичні еліти не підтримали їх? Попри потужну силу, яку має народ, її чомусь не було достатньо чотири роки тому, а саме зараз, заручившись підтримкою тих, хто виступав в опозиції до «чесно обраного» В. Януковича, відбулась заміна і позицію лідера зайняв В. Ющенко. 30 «Помаранчева революція на певний час урівноважила суспільні настрої, політична верхівка почала прислухатись до виборців. Проте це дало поштовх розвиткові популізму, який не сприяв реформам [20]». Помаранчева революція не змінила режиму як такого, бо не змінила правил гри, лише гравців. Насправді ж ця проста теза має суттєве значення і приховує в собі всю суть подібних замін. Усі меседжі, які закинула «вгору» революційна енергія, були проігноровані старими структурними одиницями еліти. Так звані «нові» політичні актори у вигляді В. Ющенка та Ю. Тимошенко діяли в межах тієї самої схеми патронажу. Знову змінився фасад, а фундамент продовжував гнити зсередини. Наступний проміжний етап пройшов у своєрідному затишші, якщо не зважати на так звані «газові баталії». Насправді ж розгляд цього питання є важливим з точки зору відносин з Росією (країна-агресор), так і для демонстрації тих факторів, що поступово підбивали недовіру громадянського суспільства до політичної еліти. Українська політична еліта не могла діяти в розріз з рішеннями тієї країни, яка поставляла газ в Україну та через неї. Репрезентативним став момент невміння домовлятись та відстоювати інтереси власної держави. Так, за період перебування Ю. Тимошенко на посаді прем’єр-міністра попри всі її гучні звернення, дипломатично домовитись вийшло виключно на умовах Росії (країна-агресор). І при цьому директива значно відрізнялась від тієї, що була затвреджена В. Ющенко. Тож напередодні виборів 2010 року «..москва опинилась в безпрограшному становищі, хто б з їхніх фаворитів не переміг би… мав би йти на поклон і домовлятись про ціни на газ [21, с. 383-386]». Період 2010-2014 років ознаменувався спробою побудови більш централізованого владного механізму. Влада по суті була зосереджена в умовах слабких інститутів та високого рівня корупції, а керівники виступали банальнними маріонетками в руках путінського режиму. 31 Малювалась уявна стабільність, але не без того крихка система четвертого Президента України зазнала логічного завершення раніше, ніж того потребували конституційні закони щодо терміну каденції, – почалась Революція Гідності. Це той етап, коли розпочався зворотній відлік та стало видно абсолютну безпорадність української політичної еліти, як формальної, так і не формальної. Натомість «вихід людей на вулиці в листопаді 2013 року після відмови уряду підписати угоду про асоціацію з Європейським Союзом більшість експертів визначають як цивілізаційний вибір [22]». Єдиний висновок, що можу тут бути, – справжньою елітою, була та «сотня» людей, що виступили проти режиму свавілля та божевілля. Після анексії Криму та початку бойових дій на Сході, почала змінюватись наповненість інститутів влади, а саме значну частину парламенту почали займати військові. «..низка членів НЗФ перейшла в партійно-політичну сферу, або приєднавшись до існуючих партій, або створивши нові [23]». Як на мене, дане явище доволі суперечливе. З одного боку, військовослужбовці мають більший рівень довіри, ніж більша частина українських чиновників, і, займаючи законодавчу гілку, вони запускають циркуляційні процеси всередині давно утворених структур, що є позитивним явищем. З іншого, – кермо влади переходить до тих, хто немає жодного досвіду в управлінні державою, не знайомий з дипломатичним світом та не до кінця може оцінити наслідки прийнятих рішень в часовому просторі. Президентом України став Петро Порошенко, відтоді вектор політичної спрямованості був обрамлений наративами європейських цінностей. Але перше, що було зроблено, це пропозиція ухвалення мирного плану, щоб стабілізувати ситуацію, яка склалась на східних територіях. 32 «Документ складав 15 кроків: 1. Гарантії безпеки для всіх учасників переговорів. 2. Звільнення від кримінальної відповідальності тих, хто склав зброю і не здійснив тяжких злочинів. 3. Звільнення заручників. 4. Створення 10 км буферної зони на українсько-російському кордоні. Вивід незаконних збройних формувань. 5. Гарантований коридор для виходу російських і українських найманців. 6. Роззброєння. 7. Створення в структурі МВС підрозділів для здійснення спільного патрулювання. 8. Звільнення незаконно утримуваних адміністративних будівель у Донецькій та Луганській областях. 9. Відновлення діяльності місцевих органів влади. 10. Поновлення центрального теле- і радіомовлення у Донецькій і Луганській областях. 11. Децентралізація влади (шляхом обрання виконкомів, захист російської мови; проєкт змін до Конституції. 12. Узгодження губернаторів до виборів з представниками Донбасу (за умови погодження єдиної кандидатури, при розбіжностях – рішення приймає президент) 13. Дострокові місцеві й парламентські вибори. 14. Програма створення робочих місць в регіоні. 15. Відновлення об’єктів промисловості та соціальної інфраструктури [21, с. 437-438]». Все таки невід’ємною ознакою української політичної еліти (мабуть, ще з X століття) є її вміння писати різного типу документи, директиви, установи, плани тощо, а також здійснення всіх можливих спроб задля досягнення 33 компромісу для обох сторін так, що кожна не лише не зазнала утисків, а, навпаки, ще й отримала максимальну вигоду. Інший аспект це те, що ці гарно складені між собою слова майже ніколи не були доведені до кінця саме на момент їхньої практичної реалізації. З огляду на те, кому п’ятий Президент хотів запропонувати дані пункти, щоб врегулювати конфлікт, також простежується утопічність ідеологічних налаштувань політичної еліти. Як засвідчує досвід 2014 року та навіть попередніх років, – будь-які домовленості з Росією (країна- агресор) є неможливими, бо остання діє виключно в зоні власних інтересів. Можна по-різному оцінювати події 2013-2014 років, однак вони точно дали «ляпас» представникам керівного класу суспільства, адже нарешті поступово всі почали прокидатись від довгої сплячки, де в основному дрімало сумління та пріорітетність побудови української державності. Тож, як тільки стало зрозуміло, що у небезпеці не лише територіальна цілісність, а й суверенність та незалежність під питанням, почали відбуватись масові інституційні зміни. Значним недоліком є те, що у період боротьби із зовнішнім супротивником, «вороги» всередині держави також не давали спокою і вносили в суспільство сумнівні настрої. Так, Ю. Тимошенко, будучи на чолі своєї партії «Батьківщина», у 2016 році ініціювала численні протести, які мусили підбурити народ оголосити імпічмент П. Порошенку. Однак реакція правлячої партії змогла врегулювати дану ситуацію: «.. чинна влада вдалась до популістських кроків: зокрема, одномоментно був підвищений рівень мінімальної зарплати удвічі… що призвело до ускладнення роботи бюджетних установ… тоді контроль над соціально-економічною ситуацією вдалось втримати [21, с. 451]». 34 Це доволі поширене явище, коли опозиція навіть в умовах кризи не діє на загальний результат, а зацікавлена лише в можливостях реалізувати владу та перейти в статус одноосібного лідера. І крайнім на даний момент очільником держави є Володимир Зеленський, який успішно інтегрувався зі своєю командою в політичний простір за допомогою сучасного підходу використання засобів цифрового світу заради легітимації власної влади. Не таким важливим для даного дослідження є його політична кампанія, як те, у який спосіб В. Зеленському вдалось трансформувати себе як політичного актора, а згодом закріпити свої позиції в найважчих умовах, з якими коли-небудь доводилось зіштовхуватись керівному складу населення. Цей завершальний етап, що окреслює формування сучасного істеблішменту, можна проаналізувати з точки зору дослідження Київського міжнародного інституту соціології, який пропонує результати соціального опитуванням щодо динаміки довіри Президенту В. Зеленському в 2019- 2025 роках та ставлення до проведення виборів [24]. Так, у підсумку даного опитування респонденти, що рівень довіри був і досі залишається одним з найвищих за всю історію незалежної України. Демонстративною є динаміка довіри у порівнянні з іншими роками. На початку своєї каденції цей показник становив 80 %, протягом трьох років показник встиг значно знизитись, що пов’язано з нестабільними висловлюваннями, виступами абсолютно не адаптованого до політично дипломатичного простору. Однак після повномасштабного вторгнення рівень довіри з 37 % зростає аж до 90 %. Такий сплеск викликано упевненістю суспільства в тому, що в умовах екзистенційної кризи політичний лідер не лише закріпив себе в міжнародному геополітичному просторі, а зумів консолідувати народ навколо фігури очільника нації. Таким чином, завдяки соціологічним опитування є здатність окреслити, наскільки стійким є політичний образ В. Зеленського. 35 Громадянське суспільство відслідковує для себе не лише відмінні комунікативні компетенції, якими послуговується команда чинного Президента, та якість використання цифрових медіа, але й здатністю до вправного менеджменту в часи особливої нестабільності. Це, відповідно, засвідчує черговий етап трансформації українського правлячого класу (важливо, що хоча мова здебільшого і ведеться про конкретного персоніфікованого представника, мається на увазі повноцінна команда В. Зеленського, обличчям якої він є), де ключову роль відіграє не формальна приналежність до політичного класу, а здатність до адаптації, лідерства та відповідальності в умовах глибокої нестабільності. Як бачимо, процес формування політичної еліти в Україні складний, тож готовий механізм є напрочуд неоднорідним, з багатьма прибудовами, і, що важливо, з хитким фундаментом. Шлях розпочинається за декілька кроків до незалежності, де студенти дали інертний поштовх змінам в структурі владних інституцій. Наступні десятиліття держави з окресленими кордонами відзначились нестабільністю, моментами масових заворушень та тишею сумнівного характеру. Останні декілька років демонструють позитивну динаміку, принаймні зростання рівня довіри та обʼєднання більшості довкола політики, що впроваджується чинними високопосадовцями, вказує саме на це. 2.2. Характерні риси політичної еліти та роль українського суспільства З попереднього підрозділу видно, що вітчизняний істеблішмент формується в часи постійних змін, під впливом численної кількості історичних, соціокультурних, інституційних факторів, а також неодмінно регулює себе запитами суспільства. Не можна не відмітити, що український досвід є достатньо унікальним, бо вже не один десяток років відбувається взаємодія громадянського суспільства та провідних політичних сил, що 36 трансформують одне одного. Так, щодо ключових відмінностей, то елітарні угруповання зберігають риси перехідного типу державної системи управління, тобто рівень довіри є практично мінімальним, разом з відповідальністю за свої слова та обіцянки під час передвиборчого процесу, та разом з цим підвищення рівня зосередженості влади в олігархічних колах. У той же час спільнота з явними ознаками жителів ліберально демократичного світу неодноразово демонструвала високий рівень колективної мобілізації, здатності впливати на політичні процеси та подавати відповідні запити «на верх». Говорячи про відмінні риси саме вітчизняної політичної еліти варто звернутись до професійних надбань британсько канадського політолога, що має українське коріння Тараса Кузьо. Загалом не буде зайвим наголосити, що він є провідним спеціалістом у питаннях формування української політики як такої та її взаємозв’язок в історичній площині, де особливу увагу приділено пострадянському періоду, де одночасно відбувається процес зведення суверенної держави та боротьба з антиукраїнськими провідними політичними силами. Праця Т. Кузьо «Україна: демократизація, корупція і новий російський імперіалізм» («Ukraine: Democratization, Corruption, and the New Russian Imperialism») повноцінно довела до логічного з'ясування особливостей української політичної еліти. Автор не лише бере до уваги ключові структурні деформаційні процеси всередині держави, а й робить спроби розкрити механізми, яких наслідує стара модель «обраного» класу населення в умовах нової геополітичної ситуації. І те, на чому будується фундамент – співвідношення політичної влади, соціуму та того простору, у якому вони взаємодіють, тобто історично-культурні риси впливу. І перше на, що звертає увагу політолог українського походження, – потужна радянська млявість та пасивність що продовжує наступати на пʼяти вже у новому світі політичної реальності. Т. Кузьо послідовно, крок за 37 кроком пояснює закономірність утворення українського істеблішменту після здобуття незалежності. Насамперед владні прошарки були аж ніяк не наново сформовані, а банальним продовженням тільки під новими назвами, з іншими гаслами ззовні і незмінні ідеологічно за своєю сутністю. «Зрозуміти незалежну Україну неможливо без усвідомлення глибокого впливу радянської історії та постійного впливу радянської культури на українську політику, економіку та національну ідентичність [25, с. 24]». З цієї фрази все починається і власне вона й малює рамки для свого подальшого дослідження. Ті методи управління, якими активно послуговувались совєтські керівники (домінування неформальних звʼязків, централізація усіх процесів всередині держави, наголос на вертикальні структурі), були без вагань устатковані, а потім ще й на законодавчому рівні затверджено вже в часи суверенної незалежної держави. Тобто замість того, щоб відступити від минулого та будувати свій ідентично самобутній національний шлях, тогочасні політична еліта вправно адаптувала старі підходи до умов раннього капіталізму, тим самим давши простір та всі ймовірні можливості для створення кланово-олігархічної моделі влади. Визначною рисою вітчизняного правлячого класу є відсутність розуміння цінності правових інститутів. Це означає, що фундаменту для розгортання адміністративних функцій банально немає. «Політика здійснюється «по понятіям» (у нашому розумінні методом ведення справ) у неписаний спосіб, ігноруючи законодавство та конституції, поглиблюючи існуючий правовий нігілізм [24, с. 392]». Так, у девʼятому розділі Т. Кузьо чітко заявляє про те, одна з базових цінностей як верховенство права залишена тільки на паперах, однак фактично не закріплена, не впроваджена навіть на базовому рівні. Таким чином черговий раз підтверджуючи існування корумпованого уряду. Цілком логічно у вищенаведеній цитаті автор вживає термін «правового 38 нігілізму», ніби додатково наголошує на абсолютному запереченні бодай якоїсь сили закону. Яскравий акцент робить автор на знайомій чи не кожному українцю фразі «по понятіям», тож буде помилкою не зробити аналіз такого характерного висловлювання. Почнімо з того, що тут присутнє коріння з кримінального світу, тож без зайвих додаткових доказів можна стверджувати на потужній інтеграції неформальних норм в офіційне управління. При цьому ці норми вносили високопосадовці, минуле яких було під небом в клітинку. Це свідчить про суцільну деформацію ґрунтовної суті державності, де інститути влади існують тільки під егідою легітимності прийняття тих рішень, що ухвалені між собою за домовленостями. Та не лише на це можна звернути увагу та зробити певні висновки. Мова, якою вживались ці слова, – російська. З одного боку, очевидно, бо, як вже було сказано, попри здобуття свободи від пут тоталітарної держави, «своє» будувалась на старому. Але з іншого, – це прямий доказ відсутності хоч би мізерного натяку на спроби побудувати країни, де мова, культура, традиції відповідають національним інтересам. А так, владна верхівка не будувала подібної стратегії, а населення (не у всій своїй чисельності) у відповідь не давала альтернативних запитів. Вражаючою є абсолютна зневага до судової системи, що, являючись однією з трьох гілок влади, набула спотвореного вигляду, де все вирішується шляхом репресій або тиску. Відверту перевагу виконавчої гілки над судовою демонструє Т. Кузьо в рядках, де в імперативній формі Л. Кучма у діалозі з «проффесором» (четвертий Президент України, що позбавлений цього звання), висловлює необхідність повісити клятого суддю [25, с. 390]. Пряме цитування було б надто грубим, але і цього достатньо для розуміння, що на той момент в Україні успішно процвітала культура управління шляхом залякування. І судді не є черговою ознакою 39 демократичного світу, не є представниками незалежної держави, а всього лиш рядові виконавці волі керівного прошарку суспільства. Такий устрій не вів країну жодним іншим маршрутом, а дедалі глибше занурювався в стан суцільної деморалізації системи правосуддя та поступовою втрати довіри у громадян. Переходячи до десятого розділу, можна виокремити ще одну характерну рису української політичної структури – олігархат, який поміж іншим є міцно вкоріненим явищем, але при цьому не самобутньо сформоване, а штучно створене як наслідок діяльності політичних лідерів. Якщо попередня частина стосувалася юридичної основи української влади, то тут мова йтиме про економічну складову. Та, як на мене, помилково вважати олігархію виключно явищем у сфері фінансів, – це повноцінний політичний клас. І більшою мірою йтиметься по сформовані донецькі, дніпропетровські клани, а також газове лобі. Насправді Помаранчева революція стала поштовхом до реструктуризації тодішньої чинної влади, навіть вивела на пост президента В. Ющенка, що виступав видимим опозиціонером до режиму попереднього очільника держави. Однак дій не відбулось: олігархічні угруповання лише посилили межі впливу. Так, «..найбільшою помилкою Ющенка полягає у тому, що він не заарештував жодного олігарха. Один Ходорковський і вся бізнес-еліта стала б у черзі [25, с. 456]». Тут наведено досвід унеможливлення впливу на політичні рішення сторонніх осіб, що практикувався в Росії (країна агресор) наприкінці XX на початку XXI століття. Там відбулась серія арештів, де було знищено практично всю можливу тіньову владу. Натомість Україна в 2005 році фактично зберегла стару еліту, обмежившись символічними, «косметичними» змінами. Це дозволило донецькій частині олігархату привести до влади четвертого Президента України, по цьому його механізми докорінно вирізнилися від попередника, на певний час 40 придушивши можливості позадержавних структур впливати на політичні рішення. «..він увʼязнив Тимошенко, щоб послати сигнал українським елітам, що існують нові правила гри, що роблять їх більш схильними до продажу своїх підприємств та припинення фінансової підтримки [25, с. 456]» Таким чином він хотів знешкодити дніпропетровські владні одиниці і монополізувати владу. Ба більше, інтерес викликала енергетика, зокрема газовий сектор, тож важливо було подати свій вплив на тіньові схеми транзиту, що давали можливість вість виводити мільярди для подальшого фінансування засобів масової інформації, що само за собою вело тотальний контроль над будь-якою можливою сферою. У результаті так званий клан Януковича не просто вдало інтегрувався в олігархічну систему, а й зламав усталений баланс (умовно кажучи, до нього національний розвиток країни падав повільно, а після стрімголов помчався вниз), шляхом шаленого тиску на бізнес структури, а також підвищення суми «добровільних внесків». «..попередні вимоги щодо хабарів у розмірі 10-20 відсотків зросли до 50 відсотків [25, с. 506]». Саме такі дії спровокували розрив між провідними політичними елітами, але це і стало причиною занепаду такого режиму. Як бачимо, олігархія становить собою стабільну організацію, та на вищенаведеному прикладі має вразливість до внутрішніх дестабілізуючих факторів:щойно порушені «правила гри» – гра завершується. Дистанціюючись від поглядів Т. Кузьо, можна відзначити, що українську політичну еліту вкрай важко наділити сталими ознаками – вона видозмінюється, адаптується під впливом криз, революцій, вимог, що диктує геополітичний настрій, але найголовніше під тиском громадянського суспільства. 41 2.3. Основні проблеми та двоїсте функціонування владного прошарку країн Українська політична еліта майже ніколи не функціонувала не в контексті трансформаційних процесів, кризи, корупційних схем олігархічних структур, тиску з боку не дружніх країн-сусідів, проблем подвійних стандартів та конфлікту інтересів всередині держави. Тож складно зосередитись на основних квестіях, як шлях складається з самих лишень перепон. Та все ж одну ключову можна виокремити на початку – постійний вплив «старшого брата» у вигляді Росії (країна-агресор). Як вже вдалось з’ясувати політична еліта вже на момент проголошення незалежності не змогла піти в напрямку української державності унікальної та ідентичної, більшою мірою на це впливали проросійські угруповання, що направляли у відповідне, потрібне їм русло. Звичайно, нас пов’язувала одвічна історія про «братні народи» і владна прошарок населення не поспішав розвіювати даний міф. У той час як москва готувала плани на підпорядкування собі східних територій, українські лідери продовжували тиснути руки російським представникам та заключати з ними домовленості. «Плани кремлівських режисерів нещодавно оприлюднило впливове російське видання «Новое время».. безапеляційно стверджуючи, що такої нації як українці «не було, немає і бути не може».. Стара імперська пісня пропонується на новий лад. «Спочатку Москва.. підтримає федералізацію України. А потім південь і схід відокремляться, створюючи декілька нових республік..» [26, с.214]». Ця дійсність, яку собі малює Росія (країна-агресор) в 2007 році, відбувається паралельно з підписанням газових угод, а також розмов про ймовірність заключення дружніх домовленостей, тим самим відвертаючи Україну від потенційного вступу до ЄС та НАТО. 42 А через чотири роки вулицями Києва пройдуться «інтегратори», що за настановами «інтернаціонального» характеру кремлівської ідеології будуть «.. сприяти інтеграційним планам.. щодо створення Євразійського союзу на пострадянському просторі.. [26, с. 106]». Тепер починає ясніти картина, а сучасні події здаються цілком закономірними. Важко зрозуміти, як за таких умов вітчизняна політична еліта змогла дожити до сьогоднішнього дня. Однак натомість стає зрозуміло, звідки беруть початок ті глибинні суперечності, що залишаються ключовими у вирішенні спрямованості української політики. Системна двоїстість політичної еліти: з одного боку, задекларовані європейські цінності, з іншого – латентна, а подекуди відкрита співпраця з російськими структурами, – створила плацдарм для хронічної нестабільності Цікавими для встановлення проблематики та неоднозначної структури є результати дослідження Transparency International Ukraine у питаннях корупції та Київського міжнародного інституту соціології щодо емоційної оцінки рівня сприйняття влади. В умовах війни політична еліта активно апелює до патріотизму, національної єдності та необхідності централізації влади на момент бойових дій. При цьому дані з приводу рівня сприйняття корупції склав 35 балів зі 100 можливих, що лише на один бал менше, ніж у минулому році [27]. Звичайно на це можна дивитись з точки зору поступової неквапливої еволюції в кращий бік. Та все ж більшою мірою це свідчить про незадовільну динаміку в реалізації антикорупційної політики та слабке сприйняття реформ з боку суспільства. Тобто корупція як така продовжує займати почесне місце в списку нерозв’язаних проблем, що гальмують розвиток керівного прошарку населення. Така ситуація відображається на феномені українського політичного середовища «подвійної легітимності», за якого формально політична еліта 43 має суспільну підтримку як учасник національного спротиву, та водночас втрачає довіру в питаннях повсякденного управління. Із запропонованих почуттів (розчарування, надія, сором, злість, співчуття, гордість, ненависть, страх, вдячність, байдужість, симпатія, сміх, а також варіантів інше та важко сказати) 32% респондентів продемонстрували, що відчувають до нинішньої влади розчарування, у той час, як 28% відсотків набрало абсолютно протилежне – надія [28]. Що демонструють результати цього опитування? Всього навсього чергову проблему інституту влади в Україні, а саме емоційну та ціннісну поляризацію суспільства щодо його ставлення до влади, а відтак незавершене становлення довіри і легітимності як такої до провідних керівних структур держави. І важливим аспектом дослідження питання даного підрозділу є регіональні особливості політичних структур. Далі буде продемонстровано досвід Черкащини у тому, яким способом реалізує себе місцева політична еліта та які проблеми висвітлюють провідні ЗМІ щодо них. Політична ситуація в Черкаської області протягом декількох років повномасштабної війни демонструє специфічну взаємодію між владними інститутами, засобами масової інформації та населенням. Послуговуючись статтею, що опублікувало місцеве медіа «18000», під назвою «Війна і мир: Черкаська політика протягом 2022-2024 років», буде продемонстровано аналітичний огляд, а разом з цим відображення актуальної інформації щодо особливостей політичного істеблішменту Черкащини. Перше, на що можна звернути увагу, це позитивна оцінка діяльності голови Обласної військової адміністрації Ігоря Табурця: «в області сформована сильна вертикаль президентської влади в особі голови ОВА [29]». У публікації подібний стан упорядкування ключових посадовців ілюстровано через схвалення. Однак насправді показано процес активної 44 централізації влади, тобто всі функції втілились через одну персону. Подібна ситуація здатна призвести лише до знецінення інститутів місцевих органів влади, ба більше, унеможливити їхній вплив на прийняття важливих рішень у контексті воєнного стану. Міський голова Анатолій Бондаренко фактично злився з новою системою, проявляючи демонстративну лояльність. Але помилково буде вважати, що він не закріпив за собою жодної позиції. «Один із слонів, на якому тримається черкаське місцеве самоврядування – це премія міському голові у 400%. Війна війною, а его градоначальника потребуй ласк від депутатського корпусу. Тож вкотре депутати за накатаним сценарієм «змусили» мера отримувати премію..[29]». Не лише розвиток на рівні з іншими політичними одиницями, тут наявна відкрита оцінка від громадянського суспільства. І вкотре центральною проблемою є фінанси, довкола яких розгортаються чимало кількість рухів, однак всі вони спрямовані на власне збагачення, а не примноження державного блага. Цікаво розгортаються справи у провідних політичних партіях, що на початку приходу до влади заявляли про себе, як про опозиційні сили, але зараз втратили свої позиції. Так, партія «Голос» як черкаський осередок, судячи з умовиводів автора статті, є відмінним від тієї структури, про яку заявляв на початку своєї активної діяльності, коли боровся з місцевими блоками. Так, більшість депутатів де-факто не підтримують публічну позицію лідера Віктора Євпака. А такі представниці, як Надія Івашкова, Катерина Холупняк, Валерія Шинкарьова стали частиною «Міжфракційного обʼєднання сприяння освіті», головою якої є Араік Мкртчян (лідер черкаського осередку «Слуга народу») [29]. Про що це свідчить? Насамперед, що сутність партійних утворень проявляється у кінцевий меті, їхніх представників, а ті, обирають для себе 45 осередок, де замість відданості змісту, ідеологічній наповненості, притримуються популярності даної фракції. Це формулює спотворені обриси плюралізму. Формально в Черкаській міській раді діє партій розподіл і це легко простежити, однак насправді є можливість стати свідком руйнування прийнятної для партій дисципліни та відповідальності. Та й загалом більша кількість депутатів відкрито заявляє, що не є транслятором певної ідеології, вони просто ділять в межах інтересів свого міста. І ніби така альтруїстична позиція має викликати симпатію, та насправді це не більше, ніж лобіювання власних інтересів. Створення простору, де все побудовано на домовленостях (провідна характеристика українських політичних партій), спричиняє велику кількість суперечностей, зокрема з приводу прозорості прийняття того чи іншого рішення. Ілюстративною буде наступна теза: «Про фракцію «Батьківщина», здається, ми тут згадуємо, бо треба. У фракції панує стабільна стабільність. Головний партійний харизмат і «альфа» проекту Юрій Васильович Тренкін остаточно утвердився у статусі «збирача негативу» під час важливих сесій міськради, які не відвідує Бондаренко» [29]. Почати варто з того, що основним недоліком є відсутність продуманої стратегії у вибудовуванні комунікації зі своїм електоратом у Черкаського осередку партії Ю. Тимошенко (та заради справедливості, вона не реалізована й в інших регіонах належним чином). І єдине, чим може себе зарекомендувати така фракція, – неоднозначні вчинки та висловлювання її представника. Не лише на цьому можна зробити акцент. Останні рядки демонструють, що навіть міський голова не зацікавлений у відвідуванні засідань. І це сигналізує про ґрунтовний недолік: розмиту систему політичної відповідальності. Разом з цим єдиним наслідком може бути значне падіння рівня довіри не тільки до мера міста, а й до усієї місцевої влади загалом. 46 Тож на такому банальному прикладі можна прослідкувати не лише перебіг подій всередині регіональний партій угруповань, а й умовну «законсервованість», що виникає під егідою стабільності. Отже, другий розділ у стислій манері реконструює етапи становлення та функціонування української політичної еліти, що сама по собі має складну та суперечливу природу. На основі аналізу сучасних українських та зарубіжних праць та досліджень, встановлено, що вирішальним фактором, який визначає специфіку українського істеблішменту у повному її прояві, – є спадщина радянських наративів. Незважаючи на демократизацію, на яку було спрямування з часів проголошення незалежності, вітчизняна владна конструкція доволі тривалий час залишалася замкнутим прошарком, який дедалі сильніше грузнув в настроях постійних домовленостей та корупційних схемах. Про характер відносин влади та громадянського суспільства свідчать революції та акції. Тут варто відзначити ще й ключову характеристику, яка не є позитивною в аспекті побудови якісного розвитку держави, а саме те, що каталізатором змін виступає активне населення, а не правлячі структури. І патовість ситуації заключається в небажанні останніх переінакшувати «добре налагоджену» систему. В історичній площині вдалось прослідкувати звивистий шлях, що умістив у себе декілька етапів. Узагальнюючи вищенаведений матеріал, можна виділити наступні: 1. На рубежі змін: ідеологія українського духу пронизана бажаннями та цілями на формування демократичного устрою всередині незалежної країни, де політичні еліти таки йдуть назустріч. 2. Формальна зміна фарватеру у періоді між 1991-2000 роками: устаткування «нового» стилю в здійсненні управління державою. 47 3. Перші начерки народного спротиву: спроби видозмінити політичну еліту, в яку дедалі міцніше вкорінювався вплив олігархічних структур, які не принесли якісних змін. 4. Умовна фаза спокою під егідою «погодження дій із громадськістю». 5. Короткотривалий період панування клану делегітимного президента. 6. Революція Гідності як поділ у часі на до та після: довгоочікувана зміна державної політики в проєвропейському відтінку. 7. Епоха цифрового домінування та прихід В. Зеленського і його команди до влади. 8. Сучасний етап від дня повномасштабного вторгнення. Такий відносний поділ демонструє проблематичність української політичної еліти у питаннях швидкої реакції на запити суспільства, але в той час доводить, що немає того режиму, що неможливо змінити або замінити. 48 РОЗДІЛ 3. Адаптація сучасного вітчизняного істеблішменту до глобальних змін 3.1. Трансформація політичної еліти України в контексті євроінтеграції Імпульсами для змін у культурній, соціальній та врешті-решт у політичній сферах стають не лише сили всередині держави, а й можуть бути спровоковані діями у міжнародній дипломатії зокрема. Так, євроінтеграція стала не просто частиною зовнішньополітичної орієнтації, а важливим чинником перебудови українського суспільства, що модифікує політичну еліту та її функції. Ще з початку проголошення незалежності з легкістю можна простежити символічний поділ стратегічного курсу влади: проросійський та проєвропейський. Чимала кількість внутрішніх революцій та мітингів проти державної політики створювала додаткові маневри у той чи інший бік. Тут важливо згадати 2004 рік та Помаранчеву революцію. На її фоні відбулись серйозні зміни: владна верхівка змушена була адаптуватись до нових умов. Наслідком стало підписання Програми партнерства між Україною та Європейським Союзом, яка створила фундамент для майбутніх інтеграційних кроків: реформування політичних інститутів, боротьби з корупцією, розвитку верховенства права, а також модернізації економіки [31]. Варто не забувати, що європейський напрямок не гарантував відвернення від російського. Значна частина українського правлячого кола призупиняла євроінтеграційні процеси. Яскраво це можливо відслідкувати в 2010-2013 роки. Черговим переломним моментом стала Революція Гідності 2014 року. Нині політична еліта була скерована на Європу та європейські цінності, про які невтомно наголошувала чинна влада 2014-2019 років, вони стали 49 буквальним гаслом. Варто наголосити на модернізації політичної еліти: частина старих владних елементів було відсторонено, а нові правлячі лідери все більше були навернені на західну аксіологічну систему. Відповідно до реорганізації українського істеблішменту були прийняті реформи, які все більше наближали Україну до європейських стандартів. До таких можна віднести судову реформу, децентралізацію влади, створення антикорупційних органів. Що важливо, відбулась взаємодія з громадянським суспільством. Це власне стало потужним поштовхом для відповідності обранців запитам активістам. Сучасна незалежна Україна в часи зовнішнього протистояння та внутрішньої дестабілізації продовжує проєвропейський вектор дій. Наприклад досі важливим аспектом лишається необхідність вдосконалення інститутів демократії та верховенства права. Так чи інакше попри вимоги ЄС розвитку організації громадськості та зміцненні прав людини, дані реформування можуть утримуватись політичними баталіями, кризами всередині держави та економічними складнощами. Водночас новочасні тенденції дають здатність спостерігати за картиною, де на зміну старому політикуму приходять молоді та амбіційні, що матимуть змогу не лише продовжувати західний стратегічний курс, а й видозмінювати суспільство не забуваючи про українські цінності. Безумовно трансформація політичної еліти в Україні є складним процесом, що на своєму шляху матиме чималі труднощі, та тривалим у часовому аспекті. Водночас це зміна не лише «зовнішня», а й «внутрішня», адже зачіпає і владні, і соціально-економічні та культурні перетворення. Наскільки перспективним є сучасні орієнтації та корисними для українського суспільства продемонструє час, а зараз громадяни й досі перебувають у статусі спостерігачів та активних учасників видозмінення держави та її владних структур. 50 3.2. Політичні рішення як реакція на безпекові та геополітичні виклики XXI століття та епоха, в якій здавалось немає місця для глобальних катастроф, але це лише частина утопічної вигадки, яка ніяк не повʼязана з реальністю, особливо в українському контексті. Тож політичні рішення дедалі більше детермінуються факторами глобальної нестабільності. Військові конфлікти, пандемії, що охопили весь світ і змусили будувати нову внутрішню і зовнішню стратегію взаємодії, розвиток цифрових технологій ставить під питання безпеку в кіберсвіті та провокує інформаційні війни, а конкуренція всередині держави розколює суспільство і веде за собою нестабільність. Тож національні еліти змушені не лише реагувати на зовнішні виклики, але й адаптувати механізми політичного керівництва до тих передбачуваних умов, а також до тих подій, що стаються абсолютно неочікувано. З огляду на ключові фактори, які змусили трансформувати політичну еліту та швидко реагувати, можна виділити глобальну проблему, з якою зіштовхнулись правлячі структури по всьому світу, зокрема і Україна, – це пандемія COVID-19, а також безпековий виклик, що несе загрозу просто зараз, – повномасштабна війна з Росією (країна-агресор). Взявши до уваги ці два аспекти, що вдало демонструють, як істеблішмент може трансформуватись під тиском таких полярних подій, буде викладено наступне. Пандемія COVID-19, що охопила світ у 2020 році, стала не лише гуманітарною катастрофою всесвітнього масштабу, а й надзвичайно складним випробуванням для політичних систем. Рішення повинні були прийматись миттєво, в умовах невизначеності, обмеженого часу та дефіциту ресурсів, бо відповідальність, яка лягала на плечі тогочасної влади була невимовно тяжкою. 51 У першому розділі вже було наведено приклад, як деформувалась політична система у звʼязку з коронавірусом. Стан в українському контексті не відрізнявся докорінно, бо уряд не був готовим і, що дуже ймовірно, не знав, як діяти, бо у сформованих умовах довелось утримувати баланс між захистом населення та абсолютною централізацією в аспекті прийняття рішень для реалізації першого, а це не могло не суперечити певним конституційним правам. До прикладу, влада для заспокоєння населення та уникнення панічного стану, який би не змогла стримувати, не надавши контроль над медіа-платформами, аби інформування щодо ступеню розповсюдження хвороби, а також чисельності померлих була подана в дозованому форматі. Але разом з тим це і породжувало ряд розмов про недотримання державою основних засад демократичного світу. «Запровадження так званих законів про фейкові новини, що обмежують висвітлення у ЗМІ теми COVID-19 та реакції уряду на неї суперечать основоположному праву на свободу вираження поглядів та поширення інформації [45]». Як бачимо, важлива не лише реакція влади, а й реакція суспільства, вдала ситуація там, де обидві функціонують в синергії. Звичайно, алгоритми реагування будуть посилатись зверху, але вони стають у цілковиту залежність між тим, що потрібно робити для безпеки, але при цьому не суперечитиме свободам громадськості. І тут доречно буде почати говорити про наслідки повномасштабного вторгнення, що вплинули на реструктуризацію владного прошарку населення та його взаємодії з народом. Об’єднуючим фактором, як у випадку пандемії, так і у випадку війни, стала централізація влади, що є цілком логічним. «Воєнний стан – це особливий правовий режим… що передбачає надання відповідним органам державної влади… повноважень, необхідних для відвернення загрози [36, с.14]». Таким чином неможливо керувати державою відпустивши 52 керування та розсередивши владу. Такий підхід можна критикувати, але інакше організуватись практично нереально: коли ззовні чиниться тиск, всередині має бути максимальна консолідація. Та варто відмітити, що подібний розвиток подій малює навіть після завершення воєнного стану відсутність децентралізаційних рухів. Є чимало прикладів країн, як-от Туреччина чи та сама Росія (країна-агресор), де одноосібна влада представлена, як тимчасове явище, однак потім ставала невід’ємною складовою політичного режиму. Подібне можна вже зараз спостерігати в Україні, у якій «де-факто президент став найбільш потужним і впливовим інститутом у системі влади [36, с.17]». Питання залишається відкритим, наскільки легко буде вийти з такої системи. Нині події вимальовуються таким чином, що проблематичніше буде адаптуватися та приходити в норму в післявоєнний період. Щодо функціональності виконавчої гілки влади, то тут не прослідковується активної видозміни в устаткованому та звичному порядку роботи. Єдиний, хоча насправді значний нюанс, – процес проходить в спрощеному режимі, а це означає, що попередньо не ведуться обговорення щодо користі та важливості прийнятих рішень, що власне підриває інститут як установу, які можна довіряти. Хоче, ймовірно, саме це і стало одним із чинників, що дозволяють нашій країні на державному рівні залишатись в строю. «..ВРУ ухвалила 456 законів… з яких 63 % були зареєстровані вже після початку повномасштабного вторгнення [36, с.16]». Яку можна поставити оцінку? Важко сказати, але, приховуючись під добрими намірами підтримати контроль задля безпеки суспільства, може приховуватись банальне бажання узурпації влади. Та якщо не вдаватись у такі крайнощі, то велика кількість повноважень, які бере на себе парламент чи президент, несе за собою велику відповідальність, яку щоразу все важче тримати, бо відбувається цілком очікуваний процес системних помилок, так як розвантаженість влади та перекладання частини обов’язків на інші 53 інститути є доволі правильним рішенням, бо саме це здатне унеможливити процес накопичення системних помилок. Як не дивно, та політичне середовище стало кращим після повномасштабного вторгнення. Таку позицію можна побудувати у взаємодії з рішенням українського істеблішменту заборонити всі можливі проросійські партії. «… Саме цей період став своєрідним «вікном можливостей» і у переформатуванні партійної системи… Насамперед це відбулось після ухвалення Закону «Про колабораціонізм» і призупинення діяльності низки політичних партій… [36, с. 26]». Не можна стверджувати, що реалізація цього закону відбулась повною мірою, але загалом запуск закону в дію показав серйозні наміри і невідворотній шлях українського політичного класу в питаннях відносин з Росією (країна-агресор). Також аспект, який не можна оминути увагою це прояв правлячих структур в геополітичному середовищі. «З початком російської воєнної агресії проти України євроінтеграційний компонент української суспільної свідомості став і домінуючим і більш кристалізованим [36, с. 545]». Протягом трьох років, які проходять у воєнному стані, правляче коло відверто демонструє стіке та тверде рішення щодо вступу в ЄС і, зокрема, в НАТО, що є цілком зрозумілою спрямованістю. Тож, якою б кострубатою не здавалася ця фраза, та війна подарувала виключний, історичний, у буквальному сенсі, шанс на зміну статусу та об’єднання з тими країнами, що здатні примножувати успішну політику та вдалий розвиток в усіх сферах. Загалом повномасштабне вторгнення це результат, який Україна отримала через низку невдалих рішень на дипломатичному рівні. Події сьогодення, навпаки, є способом довести, що вітчизняна політична еліта не допустить помилок і повною мірою забезпечить не лише стійкість 54 адміністрації, а й мобілізує всі можливі ресурси задля досягнення єдиної мети. 3.3. Сучасна українська політична еліта в умовах світових інформаційних тенденцій Протягом повноцінних трьох десятків років формування своєї державності Україна ніколи не була поза контекстом світових тенденцій, ба більше тих, що формувались в інформаційному контексті. Закономірним є те, що сучасна політична еліта вже є не лише однією з інституцій та співвідносною функцією економічної сфери, а й потрапляє у дедалі більшу залежність від інформаційної видимості, тобто банальної здатності адаптовуватися до нинішніх глобальних тенденцій, що формує масова цифровізація. Перш за все варто зробити акцент на інформаційному полі, що є напрочуд вдалим простором підтвердження або спростування легітимності (про що вже було згадано при огляді професійних надбань М. Кастельса та Р. Даля). За активного розвитку цифрових технологій політична еліта все більше відкриває двері у свій світ, тим самим стаючи публічною одиницею, виходячи за межі традиційно прийнятної групи, про яку всі знають лише те, що дозволено знати. Всі процеси відбуваються в режимі реального часу, тож провідні українські чиновники незалежно від свого внутрішнього бажання зобов’язані будувати комунікацію з потенційним електоратом не лише через узвичаєні для всіх ЗМІ, але й через модерні соціальні мережі. Не можна не відмітити позитивних результатів підтримки подібної тенденції: діяльність провідних політичних партій стає все більш підзвітною, прозорою та доступною для громадян. З одного боку, сучасний істеблішмент сам зацікавлений у просуванні своїх політичних ідей на інтернет майданчиках. З іншого боку, існує велика кількість незалежних 55 засобів масової інформації, що також займаються звітами, публікаціями діяльності того чи іншого представника інституту влади. Як зазначав М. Кастельс: «Політика дедалі більше розгортається в просторі медіа… [7, с. 507]». Тож представники політичних еліт України все активніше використовують не традиційні методи легітимації чи просування, а сучасні механізми, будучи активними в цифровому середовищі. Не претендуючи на глибоке дослідження, далі буде стисла аналітика найбільш популярних соціальних мереж, таких як Telegram та Instagram (причина вибору таких соціальних платформ спричинена їхньою популярністю та достатньо високим рівнем довіри), а також сторінки офіційних сайтів провідних політичних партій, таких як «Європейська солідарність», «Слуга народу», ВО «Батьківщина». Почати варто з тієї владної структури, що найменшим чином здійснює комунікацію через сучасні інтернет медіа. І це ВО «Батьківщина». Офіційний сайт [40] даної політичної партії вже дозволяє сформувати безпомилкове твердження: ця фракція зосереджена на абсолютній персоналізації лідерки – Ю. Тимошенко, а також на захисті соціальних прав, про що свідчать новини, що публікуються на систематичній основі. Загалом сайт оформлений в класичному стилі, тобто наявні нагальні повідомлення, прес-релізи та промови очільниці партії. Щодо програми та нових ідеологічних розробок то даний розділ представлений фрагментами. І, власне, передвиборча програма партії абсолютно не адаптована до сучасного стану українського суспільства. Офіційний Telegram-канал [41] відзначається нерегулярними оновленнями, а з наявних публікацій основна увага приділяється привітанням з державними святами. Наявна маленька кількість підписників – 368 фоловерів, а останній пост датується 22.02.2022 року і присвячений 56 першому дню повномасштабного російського вторгнення в Україну, що є дивним, оскільки воєнний напад було здійснено 24.02.2022 року. Наповненість Instagram-сторінки [42] є значно кращою. Загалом контент виконує роль висвітлення соціально-економічних ініціатив, що впроваджує дана фракція. Невідхильно від своєї програми фокус припадає на захист прав громадян особливо вразливої категорії, зокрема «Батьківщина» опікується комфортними умовами життя пенсіонерів. Ще однією темою для постів є одвічна боротьба з тарифами. І закономірно присутні фотографії лідерки та діяльність регіональних осередків партії. Таким чином основні наративи висвітлюються. Однак питання залишаються щодо візуальної наповненості та взаємодії з аудиторією. Пости не забарвлені сучасними ілюстраційними елементами. Та й рівень комунікації нереалізований повною мірою: більшість публікацій залишаються без відповіді, а власник (власники) сторінки не підштовхують до активного діалогу. Безумовно, ВО «Батьківщина» має наміри слідувати за модерними інформаційними тенденціями, проте нині це виконується в аналоговому, скажімо так, стилі: прагнення інтегруватись в цифрове середовище залишається на пробному етапі, в той час як перевага надається традиційним механізмам взаємодії з потенційними виборцями. Яскравим представником опозиційної влади є українська партія «Європейська солідарність». Починаючи з офіційного сайту партії [43], відслідковується чітка структура блоку, що відзначена широким обсягом проблем, над вирішенням яких працює фракція. Наповнення сайту традиційне: аналітичні статті, офіційні звернення, а також політична програма. Останнім докорінно відрізняється від ВО «Батьківщина». Передусім важко не звернути увагу на відповідність пунктів передвиборчого плану актуальним подіям, де особлива увага йде на підтримку армії. Розділи із заявами про міжнародну політику, оборону та 57 євроінтеграцію додають ознак мобільного формату, що осучаснюють манери ведення політичних кампаній в інформаційному просторі. Їхній Telegram-канал [44] є активним майданчиком, де на регулярній основі публікуються нагальні питання, через які партія успішно позиціонує себе як угруповання голосу спротиву та стабільності, при чому перше демонструвалося у спосіб активної критики чинної влади. Трохи менше, ніж попередня, дана фракція є пресоналізованою, бо ж рушійною та центральною силою постає лідер партії «Європейська солідарність» – П. Порошенко. Майже двадцять дві тисячі підписників налічує даний канал, що вказує на доволі непогані методи просування власного бренду, а наявність реакцій додає позитивної динаміки. Партія вибудовує цілком зрозумілу та чітку цифрову стратегію ідеологічних меседжів, що надає привабливість в очах потенційного електорату. НАТО, вступ до ЄС, а також славнозвісне тріо: армія, мова та віра, – є актуальними наративами, які за правильної подачі викликають ще більшу прихильність. Instagram-сторінка [45] продовжує вибудовувати успішний образ «Європейської солідарності» як серйозної та професійної партії. Основні ідеї та посили будуть аналогічну риторику, що доповнена інформацією про гуманітарні та міжнародні ініціативи. Кількість підписників виражає високий ступінь зацікавленості, однак відсутність побудови двостороннього зв'язку зі своєю аудиторією надає не надто вдалої характеристики піар-кампанії блоку, але коментарі підтримки очільнику партії свідчать про достатньо вдалу інтеграцію в цифрове середовище. Останньою в списку для аналітики є партія «Слуга народу». Насамперед це єдина партія в Україні, що прийшла до влади і успішно отримала монобільшість у парламенті завдяки грамотно проведеній інформаційній кампанії. Варто лише згадати, яку політичну кампанію було розгорнуто з метою набрати найбільшу кількість голосів на виборах, як президентських, так в парламентських. Та нині цікавим є вигляд «Слуги 58 народу» на основних цифрових майданчиках. Офіційний сайт [46] структурований у сучасному форматі, інтерфейс навіть без висвітлення назви, а за допомогою кольорової гами дає зрозуміти, що це за партія. Значну частину наповненості становлять звіти про роботу, їхні міжнародні та місцеві ініціативи, новини щодо актуальних законопроєктів. Сайт виконує свою основну функцію тримати політичну фракцію в режимі підзвітності. Питанням викликає передвиборна програма, що на перший погляд достатньо є доречною, відкликається в суспільних запитах, та в той час абсолютна відсутня адаптація до сучасних умов та змін. Telegram-канал [47] є достатньо активний з регулярним оновленням та публікацією оперативних повідомлень, відеозвернень (часто просто переслані з офіційного каналу В. Зеленського), реакції на події, інфографіки тощо. Трохи важче, ніж з попередніми, та все ж можливо простежити лідерів «Слуги народу»: її очільниця О. Шуляк, але ідеологічним та медійним центром все ж залишається В. Зеленський попри те, що не займає керівних посад та не є членом партії, як того вимагає Конституція України. Кількість фоловерів добігає до шести тисяч, що значно меншим, ніж у «Європейської солідарності», та це аж ніяк не послаблює їхньої значимості та конкурентоспроможності. Комунікація побудована на тому, щоб визвати емоцію та бути на слуху, у той час як ідеологічна складова йде на задні позиції. Відсутність глибоких та прихованих сенсів вкотре характеризує дане угрупування як структурну одиницю, що керується постмодерними методами і тенденціями, обираючи швидкість та образність, обмінюючи їх на аргументованість. Можна це зараховував, як плюс, так і недолік. Популістичні наративи можуть псувати загальне враження та зміщувати акценти з партії як з інституції у бік власного бренду. Щодо Instagram-сторінки [48], то фракція активно послуговується різноманітними форматами контенту, тобто наявні і відео, і фотографії, і звернення. Суть публікації не має разючих відмінностей лише 59 супроводжується ще більшим висвітлення діяльності регіональних представників партії. Візуально контент грамотно викладений з використанням яскравих ілюстрацій, де чітко прослідковується унікальний стиль партії «Слуга народу». Взаємодія з підписниками не є надто активною, адже коментарі ненасичені, а двостороння комунікація відсутня. Сміливо можна підсумувати високу й рівень цифрової адаптивності та ефективне використання популярний соціальних мереж. Як результат, даний аналіз демонструє різний рівень адаптації кожної з політичних партій до інформаційних трендів. Безумовно, всі фракції змогли зайняти певне місце в цифровому середовищі. Але ВО «Батьківщина» продовжує стояти на традиційних механізмах взаємодії з громадськістю, а надмірна увага до персони лідерки ще більше завертає фракцію в минуле. «Європейська солідарність» більш активно використовує інтернет майданчики для просування своєї ідеології. Вона вправно затверджує за собою образ опозиційного угруповання з чіткими та зрозумілими ідеологічними складовими. Та все ж недостатньою мірою є інтеграція в технологічне середовище. Натомість «Слуга народу» виграє саме за рахунок візуального контенту, що будується відповідно до сучасних трендів, судячи з усього там найкраща піар-кампанія. Та варто відмітити, що маючи популярність у цифровому полі, ідеологічна складова десь губиться поміж яскравих картинок. Відповідність інформаційним тенденціям та сучасним запитам це демонстрація позитивної динаміки у розвитку, але не може все бути настільки прозаїчним. Надмірне використання інтернет майданчиків у вигляді просування власного бренду призводить до того, що політичний простір формують не професійні чиновники (хоча й до їхньої компетенції є питання), а полярні блогери, медіа персони, журналісти тощо, які мають високий рівень довіри серед громадян за рахунок формування успішної 60 репутації в онлайн медіа. Відтак популістичні гасла стають провідними тим самим видозмінюючи суспільство. Ще один важливий момент це невміння протистояти маніпуляціям, майже будь-який заголовок, відео, зображення чи текст сприймаються як беззаперечна правда, але чи дійсно це так? У своїй статті І. Наумкін «Політичне маніпулювання в інтернет просторі в епоху постправди» висловлює актуальні думки з приводу даної проблематики. Сама епоха постправди характеризується всеосяжним характером політичного маніпулювання, що виходить далеко за межі просто реклами чи піар-кампанії, що в свою чергу знищує рівень довіри громадян до усіх можливих інститутів влади. Насамперед відбувається паплюження демократичних засад, бо ж йдучи на вибори та заявляючи світові про себе обіцянки йдуть найкрасномовніші, та, як тільки набрана потрібна кількість голосів, представники діють у розріз зі своїми. Та найбільше, що проявляє себе, особливо в умовах гібридної війни та повномасштабного російського наступу, – численні маніпулятивні дії в інтернет просторі від країни- агресора [49]. Тож розвиток та користування ресурсами в інформаційному середовищі є ризикованим явищем. Але наявні політичні структури для того й існують, щоб убезпечувати населення від загроз, що можуть зʼявлятися звідусіль. У цьому аспекті українська політична еліта не створює достатній рівень поінформованості населення, тобто не створює освітніх програм для громадян, аби зменшувати рівень напруги та тотальної невизначеності, розриваючись між різними джерелами інформації. Отже, третій розділ присвячений детальному аналізу спроб вітчизняної політичної еліти трансформуватись та закріпити свої позиції в умовах глобальних викликів. Тобто, яким чином прийняті рішення та їхній результат взаємозалежний від євроінтеграції, безпекових криз та 61 інформаційних тенденцій. Як результат, демонстрація готовності сучасних провідних владних сил відповідати викликам сучасних трендів. Розпочатий п’ятим президентом України шлях на адаптацію державних інституцій відповідно до європейських цінностей, триває й нині, але в процесі реалізації зіштовхується з не готовністю переходу в нову дійсність через внутрішні незгоди, кадрову непостійність. Та все ж найвагомішим аргументом, чому Україна до кінця не може слідувати заданим тенденціям, – воєнний стан, який гальмує та стає на заваді реформації у напрямку демократизації істеблішменту. У свою чергу виклик світового масштабу, який змусив переінакшити в найкоротший термін політичну структуру чи не всіх країн світу, у тому числі і України, – це пандемія COVID-19. Подія, що здається далеким минулим, насправді має важливе значення у розгляді політичних структур та доводить чи спростовує їхню придатність до управління. А безпековий виклик у вигляді повномасштабного вторгнення вкотре показав, що керівництво державою не є лише технічним адмініструванням. Окрема увага до інформаційного простору, до якого мають інтегруватися політичні структури. Виявлено, що провідні політичні партії дедалі більше відповідають умовам цифрового часу. Але водночас це будує паральну реальність, де втрачається відповідальність. 62 ВИСНОВКИ Отже, проведене дослідження та написаний матеріал демонструє динаміку розвитку політичної еліти України через призму впливу на неї глобальних та національних чинників. Робота включає в себе ряд теоретичних та практичних аспектів, що дали змогу вичерпно осмислити в історичній площині особливості та проблемні питання щодо провідних владних інституцій. Проаналізувавши основні концепції, які розкривають сутність еліт та їхньої ролі, взаємодії і модернізації, стало зрозуміло, що дане поняття несе в собі не лише сенс управлінського характеру, а й ідеологічну наповненість разом з чітко окресленою стратегією. Політична еліта стає своєрідним феноменом і найяскравіше проявляється у взаємозалежності від геополітичного клімату. На прикладі країн Латинської Америки та пострадянських держав з різних аспектів було виявлено неоднорідність, що складалась в умовах не готовності до запитів, що формувалися довкола. Таким чином вкотре довівши неможливість реалізації власного методу управління у розріз з глобальними тенденціями, бо єдине, до чого призведе нетерпимість до оновлення, – занепад та знищення владних систем державного управління. Наступним отриманим результатом є встановлення того факту, що вітчизняна політична еліта формувалася не під егідою ліберально- демократичних цінностей, а мала під собою потужний фундамент у вигляді радянської номенклатури, що не лише не змінила підходи, а й пронесла їх в основу нібито оновленого світу. Корупційні схеми, фізичні розправи та погрози замість судової системи, вкорінений олігархічний прошарок, що неформально диктував правила гри – усе це стало обличчям влади українського суспільство протягом перших десятиліть незалежної держави. А безпосереднім рушієм змін стало 63 громадянське суспільство, що поступовими кроками від першої революції студентів та акціями проти чинної влади до Євромайдану таки зрушило з мертвої точки закостенілі методи керівництва українського істеблішменту. Поміж цим було з’ясовано, що складність та проблематичність відносин народу та державної адміністрації було спровокованим не лише недоліками вже існуючої системи, а небажання змінюватись новоспечених представників. Той варіант зміни персоналій, а не дійсності не влаштовував активну частину населення, а відсутність сталих політичних інститутів, недостатній рівень політичної культури повноцінно знищив рівень довіри у громадян. Водночас було доведено пряму залежність прийняття політичних рішень від наслідків, що несли за собою пандемія та повномасштабне вторгнення. У зв’язку з неготовністю до таких раптових викликів керівництво держави кожного разу робило цілком логічне – централізувала усі можливі процеси, чим показала напрочуд швидку реакцію та готовність діяти та триматись в звичному режимі за будь- яких умов. Та попри це все ще залишається в ризиках піти шляхом нинішніх авторитарних держав, де вчасно не було зупинено процес зосередження влади в руках однієї персони. Наостанок було запропонованого детальний огляд адаптації сучасного вітчизняного істеблішменту до тенденцій, що виникають в інформаційному середовищі. Це показало чітку градацію стратегій, що реалізують провідні українські партії. Так, ідеологічна оформленість коливається між популізмом та надлишковою підзвітністю, свідомою маніпуляцією та утвердженням легітимності, перехід від старого до нового. У підсумку маємо позитивну динаміку та всі шанси не лише на якісне оновлення, а повноцінну життєздатність інститутів влади. 64 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Арістотель. Політика. Київ, 2000. 15–34 с. URL: http://litopys.org.ua/aristotle/arist02.htm. 2. Платон. Держава. Київ, 2000. 139–176 с. URL: http://litopys.org.ua/plato/plat05.htm. 3. Mosca G. The Ruling Class / transl. Hannah D. Kahn. New York and London : McGraw-Hill Book Company, Inc., 1939. 514 p. URL: http://davidmhart.com/liberty/ClassAnalysis/Books/Mosca_RulingClass1939 4. Pareto V. The Mind and Society: A treatise on general sociology / transl.: A. Bonjiorno, A. Livingston. New York : Dover Publications, Inc., 1935. 1420–1442 p. URL: https://archive.org/details/mindsociety 5. Democracy and the iron law of oligarchy. Political Parties / R. Michels ; transl. Eden and Cedar Paul. New York : Hearts international library co., 1915. P. 377–392. URL: https://archive.org/details/politicalparties 6. Schumpeter J. Capitalism, socialism and democracy. London and New York : Taylor & Francis e-Library, 2003. 437 p. URL: https://periferiaactiva 7. Castells M. The rise of the network society. Wiley-Blackwell, 2010. 597 p. URL: https://memotef.pdf 8. Denin P. Why liberalism failed. New Haven and London : Yale University Press, 2018. 248 p. URL: https://newuniversityinexileconsortium.org/wp-content/uploads/2022/08/Why- Liberalism-Failed-1.pdf 9. What are the Ivy League schools: the complete guide 2025. IvyCentral. URL: https://www.ivycentral.com/what-are-the-ivy-league- universities-the-complete-guide-2025/ 10. Політологічний словник : навчальний посібник для студентів закладів вищої освіти / ред.: М. Ф. Головатий, О. В. Антонюк. Київ : МАУП, 2005. 792 с. URL: https://archive.org/details/pslvn2005/page/214 65 11. Елітознавство : підручник / ред. В. А. Гошовська. Київ : НАДУ, 2013. 268 с. URL: https://ktpu.kpi.ua/ELITOZNAVSTVO-2013 12. Кочубей А. О. Сучасні політична еліта та політичний клас: визначення, моделі, особливості становлення. Наукові записки. вип. 45. С. 37–54. URL: https://ipiend.gov.ua/wp-content/pdf. 13. Dahl R. Who governs?. New Haven and London : Yale University Press, 1961. 351 p. 14. Твердь О. Навіщо громадянам знати, хто володіє ЗМІ. Інститут масової інформації. URL: https://imi.org.ua/articles/navischo-gromadyanam- znati-hto-volodie-zmi-i683 15. Garcia-Montoya L., Manzi P. From economic to political power: economic elites and policymaking during times of crisis. Journal of Politics in Latin America. 2023. Vol. 15, iss. 2. P. 138–167. URL: https://journals.sagepub.com/doi/10.1177/1866802X231180897 16. Gherasimov C. Political elite renewal in Georgia, Moldova and Ukraine. The Royal Institute of International Affairs, 2019. 34 p. URL: https://www.chathamhouse.org/sites/default/files/2019-05-14- Political%20Elite%20Renewal.pdf 17. Мацієвський Ю. В. У пастці гібридності: зиґзаґи трансформацій політичного режиму в Україні : монографія. Чернівці : Книги – XXI, 2016. 552 с. URL: https://shron1.chtyvo.org 18. Революція на граніті. Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – музей Революції Гідності. Що таке майдан. URL: https://www.maidanmuseum.org/uk/storinka/revolyuciya-na-graniti 19. Україна без Кучми. Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – музей Революції Гідності. Що таке майдан. URL: https://www.maidanmuseum.org/uk/storinka/ukrayina-bez-kuchmy 66 20. Помаранчева революція. Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – музей Революції Гідності. Що таке майдан. URL: https://www.maidanmuseum.org/uk/storinka/pomarancheva-revolyuciya 21. Українське століття (1921-2021): витоки, уроки, перспективи, державотворення : нариси / Т. Водотикова та ін. Київ : ТОВ «Видавництво «Кліо»», 2022. 208–545 с. 22. Революція Гідності. Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – музей Революції Гідності. Що таке майдан. URL: https://www.maidanmuseum.org/uk/storinka/revolyuciya-gidnosti 23. Fedorenko K., Umland A. Between frontline and Parliament: Ukrainian Political Parties and Irregular Armed Groups in 2014-2019. Nationalities Papers. 2021. URL: https://www.cambridge.org/core/journals/nationalitie 24. Грушецький А. Динаміка довіри Президенту В. Зеленському в 2019-2025 роках та ставлення до проведення виборів. Київський міжнародний інститут соціології. Прес-релізи та звіти. 14.05.2025. URL: https://www.kiis.com.ua 25. Kuzio T. Ukraine. Democratization, corruption and the New Russian Imperalism. Santa Barbara, California. Denver, Colorado : ABC-CLIO, LLC, 2015. 701 p. 26. Рог В. Ієрархія національних пріоритетів. Київ : УВС ім. Ю. Липи, 2018. 432 с. 27. Індекс сприйняття корупції – 2024. Transparency International Ukraine. 2025 URL: https://ti-ukraine.org/indeks-spryjnyattya-koruptsiyi 28. Грушецький А. Що українці відчувають до нинішньої влади. Київський міжнародний інститут соціології. Прес-релізи та звіти. 18.03.2025. URL: https://www.kiis.com.ua 29. Макаренко С. «Війна і мир»: Черкаська політика протягом 2022-24 років. 18000. 07.03.2024. URL: https://18000.com.ua 67 30. Романов Д. Черкащина: її політична криза в обласній раді та перспективи її подолання. Telegraf. 28.01.2025. URL: https://news.telegraf.com.ua/ukr/cherkashchina. 31. План дій «Україна – Європейський союз» : від 12.02.2005, № 994_693. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_693#Text 32. Саліхов А. Р., Лисянський П. Л. Європейський вибір України: від зовнішньої політики до інструменту електоральної боротьби. Актуальні проблеми філософії та соціології. 2024. С. 269–274. URL: http://apfs.nuoua.od.ua/archive/52_2025/45.pdf. 33. Яковлева Л. І., Юшкевич Ю. С., Кольцова В. М. Дискурс щодо європейської інтеграції України: ідентичності, цінності, інститути. Актуальні проблеми філософії та соціології. 2024. С. 150–155. URL: http://apfs.nuoua.od.ua/archive/51_2024/27.pdf. 34. Горбань О. Критерії оцінювання політичних еліт у сучасних демократичних політичних процесах. Вісник Львівського університету. 2024. вип. 56. С. 195–202. URL: https://doi.org/10.30970/PPS.2024.56.22. 35. Стойко О., Горбатенко В. Ефективність політичних режимів у протидії пандемії. Вісник Львівського університету. 2024. вип. 55. С. 472– 477. URL: https://doi.org/10.30970/PPS.2024.55.55. 36. Адаптивні зміни політичного поля України в умовах війни / ред.: О. О. Рафальський, О. М. Майборода. Київ : ІПіЕнД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2023. 672 с. 37. Виговська В. Політична еліта України в умовах воєнного стану та повоєнних трансформацій. Україна і центральна Європа: історія, політика, культура, Ужгород, 4–5 жовт. 2024. С. 200–203. URL: https://dspace.uzhnu.edu.ua/jspui/2024.pdf#page=201. 38. Шаповалова А. Ефективність діяльності органів державної влади під час російсько-української війни. Вісник Львівського 68 університету. 2023. вип. 46. С. 365–372. URL: https://doi.org/10.30970/PPS.2023.46.46. 39. Меженська О. Воєнна дипломатія як інструмент покращення іміджу держави: український варіант. Вісник Львівського університету. 2025. вип. 58. С. 357–367. URL: https://doi.org/10.30970/PPS.2025.58.43. 40. ВО «Батьківщина»: офіційний сайт. URL: https://ba.org.ua/ 41. ВО «Батьківщина». Telegram. URL: https://t.me/batkivshchyna 42. ВО «Батьківщина». Instagram. URL: https://www.instagram.com/batkivshchyna_official 43. Європейська солідарність: офіційний сайт. URL: https://eurosolidarity.org/ 44. Європейська солідарність. Telegram. URL: https://t.me/officialeurosolidarity 45. Європейська солідарність. Instagram. URL: https://www.instagram.com/europeansolidarity.official 46. Слуга народу: офіційний сайт. URL: https://sluga-narodu.com/ 47. Слуга Народу. Telegram. URL: https://t.me/SlugaNarodu_Official 48. Слуга народу. Instagram. URL: https://www.instagram.com/sluganarodu.official 49. Наумкін І. О. Політичне маніпулювання в інтернет-просторі в епоху постправди. Актуальні проблеми філософії та соціології. 2024. С. 246–251. URL: http://apfs.nuoua.od.ua/archive/49_2024/44.pdf. 50. Kosryrev A. Constructing effective network political communication: theoretical models and Ukrainian practices. Politologija. 2025. P. 90–122. URL: https://doi.org/10.15388/Polit.2025.117.3.