ChSTU repository
ChSTU repository preserves and enables easy and open access to all types of digital content including text, images, moving images, mpegs and data sets
Learn More
Please use this identifier to cite or link to this item:
https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6963| Title: | Свобода слова в умовах інформаційного шуму: філософсько-політичний аналіз |
| Authors: | Лисенко, Олександр Миколайович Рожков, Денис Володимирович |
| Keywords: | свобода слова;інформаційний шум;постправда;дезінформація;алгоритмічна ампліфікація;платформи соціальних мереж;епістемічна шкода |
| Issue Date: | 2025 |
| Abstract: | Кваліфікаційна робота «Свобода слова в умовах інформаційного шуму: філософсько-політичний аналіз» присвячена виявленню філософсько-політичних особливостей функціонування свободи слова в умовах інформаційного шуму, а також аналізу впливу інформаційного перенасичення на якість публічного дискурсу в сучасному суспільстві. В роботі успішно вирішена низка завдань, серед яких: розкрито зміст поняття свободи слова у філософському й політичному контексті; досліджено історичну еволюцію свободи слова як ідеї та права; визначено природу, джерела та форми інформаційного шуму; проаналізовано, як інформаційний шум впливає на якість суспільної комунікації; надано оцінку трансформації свободи слова під впливом цифрових технологій і медіа; запропоновано підходи до збереження змістовного публічного дискурсу. Робота складається із 3 розділів, 11 підрозділів, висновків, списку використаних джерел. |
| URI: | https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6963 |
| Appears in Collections: | 033 Філософія (Політична філософія) |
Files in This Item:
| File | Description | Size | Format | |
|---|---|---|---|---|
| Рожков.pdf Restricted Access | 724.9 kB | Adobe PDF | View/Open Request a copy |
Items in DSpace are protected by copyright, with all rights reserved, unless otherwise indicated.
Extracted text
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Факультет гуманітарних технологій Кафедра філософських, політичних і психологічних студій Допущено до захисту Завідувач кафедри ФППС д. ф. н., проф. Анжела БОЙКО «____» _______________ 2025 р. УДК 123.1:342:727:32 Магістерська робота СВОБОДА СЛОВА В УМОВАХ ІНФОРМАЦІЙНОГО ШУМУ: ФІЛОСОФСЬКО-ПОЛІТИЧНИЙ АНАЛІЗ ступінь вищої освіти: другий (магістерський) галузь знань В Культура, мистецтво та гуманітарні науки спеціальність: В10 Філософія Рожков Денис Володимирович група ПФМ-024, факультет гуманітарних технологій _______________ підпис Науковий керівник Лисенко Олександр Миколайович Кандидат політичних наук, доцент _______________ підпис Черкаси 2025 1 ЗМІСТ ВСТУП 3 РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ 7 ДОСЛІДЖЕННЯ ПРИРОДИ СВОБОДИ СЛОВА 1.1. Свобода слова у філософському, політичному та морально- 9 правовому вимірах 1.2. Історичні трансформації ідеї свободи слова 17 1.3. Свобода слова в ліберальній та критичній традиції 26 РОЗДІЛ 2. СУТНІСНІ ОСОБЛИВОСТІ ІНФОРМАЦІЙНОГО 35 ШУМУ 2.1. Поняття інформаційного шуму, його типологія, джерела та 35 особливості 2.2. Інформаційне перевантаження та криза уваги 40 2.3. Роль цифрових платформ та алгоритмів у поширенні 45 інформаційного шуму 2.4. Фейки, постправда та розмиття істини як підвиди 60 інформаційного шуму РОЗДІЛ 3. РЕАЛІЗАЦІЯ СВОБОДИ СЛОВА У ПРАКТИЧНОМУ 71 ВИМІРІ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА 3.1. Свобода слова як чинник формування демократичної культури 71 3.2. Свобода слова та межі відповідальності у публічному просторі 76 3.3. Етичні дилеми публічного висловлювання в умовах 83 інформаційного шуму 3.4. Приклади реалізації та обмеження свободи слова у правовій та 87 суспільній практиці ВИСНОВКИ 99 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 101 2 ВСТУП Актуальність дослідження. Проблема свободи слова в умовах сучасного інформаційного суспільства набуває особливої гостроти. У ХХІ столітті ми живемо у світі, де комунікація відбувається миттєво, а доступ до інформації став практично необмеженим. Однак поряд із розширенням можливостей для самовираження виникають нові загрози - інформаційний шум, фейкові новини, маніпуляції, алгоритмічне відсіювання контенту. Ці процеси не лише змінюють природу публічного дискурсу, але й впливають на здатність людини критично мислити, аналізувати та приймати зважені рішення. Свобода слова, яка історично утверджувалась як символ демократії та права на істину, нині переживає період переосмислення. У цифрову епоху “право говорити” дедалі частіше втрачає свою соціальну ефективність через надлишок інформації, у якій зникає межа між важливим і другорядним, правдивим і вигаданим. Людина стає споживачем нескінченного потоку повідомлень, де справжній зміст замінюється емоційною реакцією. Отже, інформаційний шум стає філософсько-політичною проблемою, оскільки деформує саму можливість раціонального діалогу та суспільного консенсусу. Для України ця тема є надзвичайно актуальною, адже в умовах інформаційних війн, гібридних загроз та медійних маніпуляцій свобода слова постає не лише як цінність, але і як інструмент політичної стабільності, формування довіри та громадянської свідомості. У цьому контексті виникає потреба у філософсько-політичному аналізі свободи слова як категорії, що поєднує етичні, правові і комунікативні виміри. Такий аналіз дозволяє не лише глибше зрозуміти природу сучасної свободи висловлювання, а й окреслити можливі шляхи подолання інформаційного хаосу, збереження сенсу і відповідальності у публічному просторі. 3 Метою дослідження є виявлення філософсько-політичних особливостей функціонування свободи слова в умовах інформаційного шуму, а також аналіз впливу інформаційного перенасичення на якість публічного дискурсу в сучасному суспільстві. Для досягнення зазначеної мети були виконані такі завдання, що узгоджуються зі структурою кваліфікаційної роботи: - Розкрити зміст поняття свободи слова у філософському й політичному контексті. - Дослідити історичну еволюцію свободи слова як ідеї та права. - Визначити природу, джерела та форми інформаційного шуму. - Проаналізувати, як інформаційний шум впливає на якість суспільної комунікації. - Оцінити трансформацію свободи слова під впливом цифрових технологій і медіа. - Запропонувати можливі підходи до збереження змістовного публічного дискурсу. Об’єктом дослідження є свобода слова як філософське та соціально- політичне явище. Вона розглядається не лише як юридичне право, а як умова для вільного мислення, публічного діалогу та формування громадської думки. Свобода слова є ключовою складовою демократичного суспільства і відіграє важливу роль у забезпеченні політичної культури та відповідальної комунікації. Предметом дослідження є вплив інформаційного шуму на свободу слова в умовах сучасного інформаційного середовища. Аналізується, як надмірність, фрагментарність і маніпулятивність інформації які змінюють сприйняття свободи слова, ускладнюють комунікацію та розмивають межі між правом на висловлювання і відповідальністю. Окрему увагу приділено філософсько-політичному осмисленню цих процесів.. 4 Для досягнення поставленої мети і реалізації завдань у кваліфікаційній магістерській роботі було застосовано комплекс взаємодоповнюючих методів: метод історичної реконструкції, який дозволив простежити формування та еволюцію ключових підходів до свободи слова в різні історичні періоди; концептуальний аналіз, що дав змогу уточнити зміст базових понять - свободи слова, інформаційного шуму, постправди, епістемічної шкоди; аналіз і узагальнення наукових джерел, використаний для систематизації сучасних філософських, політичних і медіа дослідницьких позицій; критичний дискурсивний аналіз - для вивчення структур публічного дискурсу та механізмів маніпуляції; порівняльно-правовий аналіз - для зіставлення регуляторних підходів ЄС, США та України; системно-структурний метод - для виявлення взаємозв’язків між свободою слова, цифровими платформами та суспільними процесами. Теоретичний значення спирається на міждисциплінарне поєднання філософії публічної сфери, теорій інформації та політичної теорії медіа. У межах цього аспекту дослідження реконструює класичні підходи до свободи слова (зокрема мілліанську та габермасівську парадигми), окреслює сучасні концепти (економіка уваги, капіталізм спостереження, постправда) і формує понятійний апарат для аналізу епістемічної шкоди. Теоретичний внесок полягає в систематизації і взаємному зв’язуванні цих підходів у єдину аналітичну рамку, яка дозволяє розглядати свободу слова не тільки як юридичне право, але й як епістемічно та институціонально обумовлений феномен. Практичне значення спрямоване на вироблення рекомендацій для інституційної політики та громадянської практики. Зокрема, дослідження виявляє інструменти для регулювання алгоритмічних ризиків (прозорість рекомендаційних систем, оцінка системних ризиків), пропонує підходи до модерування шкодочинного контенту, а також формує орієнтири для 5 освітніх програм з медіаграмотності та цифрового громадянства. Особлива увага приділена українському контексту: рекомендації адаптовано під потреби інформаційної безпеки в умовах гібридної агресії, з урахуванням обов’язку зберігати стандарти прав людини та євроінтеграційні зобов’язання. Структура роботи. Дипломна робота складається зі вступу, трьох основних розділів, висновків і списку використаних джерел. У першому розділі розглядається філософсько-політична суть свободи слова та її історичний розвиток. Другий розділ присвячений явищу інформаційного шуму, його природі та наслідкам. У третьому розділі аналізується взаємодія свободи слова з інформаційним шумом, а також окреслюються можливі підходи до збереження змістовного публічного дискурсу. Ключові терміни: свобода слова, інформаційний шум, постправда, дезінформація, алгоритмічна ампліфікація, платформи соціальних мереж, епістемічна шкода 6 РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРИРОДИ СВОБОДИ СЛОВА Метою цього розділу є формування цілісного теоретико- методологічного підґрунтя для глибокого й системного осмислення феномену свободи слова в умовах сучасного інформаційного суспільства. Адже свобода слова сьогодні постає не лише як базова демократична цінність, але і як складний соціокультурний, філософський та політико- правовий феномен, що перебуває під впливом швидких комунікаційних змін і цифрових трансформацій. У сучасну епоху, яку характеризує надмірний потік інформації, дезінформації, маніпулятивних технологій і фрагментації публічного простору, класичне розуміння цього права зазнає серйозних викликів. Центральна проблема дипломної роботи полягає саме у зростаючій складності реалізації, захисту та осмислення свободи слова в контексті явища, що отримало назву “інформаційний шум”. Це явище визначає не лише кількісний надлишок повідомлень, але й якісну кризу комунікації - розмивання істинності, довіри та раціонального діалогу в суспільстві. Для того щоб адекватно дослідити сучасні трансформації свободи слова, необхідно спочатку здійснити теоретичну реконструкцію її сутності. Важливо з’ясувати, які смислові пласти - філософські, політичні та морально-правові - формують підґрунтя цього поняття, і як вони взаємодіють у різних історичних і культурних контекстах. Такий підхід дозволить розглядати свободу слова не як ізольоване право, а як багатовимірний конструкт, що одночасно виражає цінності індивідуальної автономії, соціальної відповідальності та інституційної стабільності демократичного порядку. Даний розділ послідовно розглядає свободу слова через три ключові аналітичні призми. 7 По-перше, здійснюється комплексний аналіз свободи слова у філософському, політичному та морально-правовому вимірах. Такий підхід дозволяє виявити її онтологічну основу як умову людської самореалізації, її роль у підтриманні демократичного врядування, а також нормативно- етичні межі, які регулюють допустимість висловлювань у публічній сфері. Цей аналіз формує вихідну методологічну позицію дослідження, визначаючи понятійний апарат і ключові теоретичні рамки. По-друге, у розділі простежується історична еволюція концепту свободи слова - від античних уявлень про parrhesia (вільне говоріння істини) до його кодифікації в європейській політичній думці епохи Просвітництва, а далі - до драматичних випробувань XX століття, коли свобода слова ставала як об’єктом обмежень, так і рушієм суспільних змін. Такий історико-філософський зріз дозволяє показати, що це право має не статичний, а процесуальний, динамічний характер: його сенс постійно оновлюється у відповідь на соціальні, технологічні та політичні зрушення. По-третє, буде проведено компаративний аналіз двох провідних теоретичних парадигм - ліберальної та критичної. Ліберальна парадигма, репрезентована працями Дж. С. Мілля, Дж. Роулза, К. Поппера, розглядає свободу слова як умову інтелектуального розвитку суспільства, основу толерантності та демократичного контролю. Критична ж традиція - від М. Фуко, Г. Маркузе до Ю. Габермаса - звертає увагу на владні структури, що приховано формують комунікацію, підкреслюючи, що без соціальної рівності та дискурсивної етики свобода слова може перетворитися на інструмент маніпуляції. Така порівняльна перспектива дозволяє окреслити різні методологічні підходи до розуміння свободи слова й оцінити їхню релевантність у добу цифрової інформатизації. Отже, цей розділ виступає концептуальною картою, що задає координати подальшого дослідження. Він демонструє, що свобода слова - не самоочевидна, а глибоко суперечлива категорія, в якій перетинаються 8 питання істини, влади, моралі та права. Її значення і функції залежать від контексту, у якому вона реалізується: політичного режиму, рівня медіаграмотності суспільства, розвитку технологій та стану публічної культури. Лише глибоке розуміння цих взаємопов’язаних вимірів створює можливість перейти у наступних розділах до конкретного аналізу того, як інформаційний шум, маніпулятивні комунікації та цифрові алгоритми впливають на реальну якість свободи слова, її суспільну роль і здатність бути засобом раціонального діалогу в умовах глобальної інформаційної турбулентності. 1.1. Свобода слова у філософському, політичному та морально- правовому вимірах У підґрунті концепції свободи слова лежить фундаментальніше філософське поняття - свобода як така. У філософському сенсі свобода не обмежується лише відсутністю зовнішнього примусу; вона виступає складним феноменом людського буття, втіленням внутрішньої волі та духовної самодетермінації особистості. Свобода є умовою розкриття людського потенціалу, реалізації моральної відповідальності та усвідомленого існування. Без неї людина втрачає здатність до самотворення, а її буття зводиться до підкорення зовнішнім обставинам. Таким чином, свобода постає не як абстрактна можливість, а як екзистенційна необхідність, що визначає сенс людського життя та його моральний вимір. Перехід від загального розуміння свободи до її конкретного вираження у формі свободи думки й слова був здійснений німецьким філософом Іммануїлом Кантом у його програмному есе “Відповідь на питання: що таке Просвітництво?”. Кант визначає Просвітництво як “вихід людини зі стану неповноліття, в якому вона перебуває з власної вини” [4]. 9 Це “неповноліття” полягає не у браку розуму, а в нестачі рішучості користуватися ним самостійно. Девіз “Sapere aude!” - “Май мужність користуватися власним розумом!” [4] - стає для Канта моральним закликом до інтелектуальної автономії, до подолання пасивності мислення й страху перед авторитетами. У цьому контексті Кант вводить важливе розрізнення між публічним і приватним використанням розуму - концепт, який став наріжним каменем філософського обґрунтування свободи слова. Під приватним використанням розуму філософ розуміє його застосування в межах виконання певних обов’язків або ролей. Наприклад, офіцер, який виконує наказ, або священник, що проповідує вірянам, не можуть вільно висловлювати свої погляди, адже діють у межах інституційної дисципліни. Тут індивід є частиною соціального механізму, і його свобода може бути обмежена задля досягнення спільних цілей. Публічне використання розуму, навпаки, повинно бути абсолютно вільним [4]. Воно реалізується тоді, коли людина звертається до суспільства як мислитель, громадянин, учений - тобто як частина розумної публіки. Той самий офіцер, який дотримується наказів під час служби, може публічно, як дослідник, обговорювати помилки у військовій системі; так само священник може критично аналізувати догматичні засади церкви. Саме ця сфера вільного, публічного використання розуму, за Кантом, і робить можливим справжнє Просвітництво - процес визволення людини через мислення. У такий спосіб Кант блискуче долає класичну дилему між суспільним порядком і свободою індивіда. Він визнає необхідність обмеження свободи висловлювань у функціональному контексті (там, де індивід виконує соціальну роль), але водночас наполягає на непорушності права на публічне висловлення думок, адже саме воно є умовою розвитку науки, моралі й суспільного прогресу. Таким чином, у кантівській концепції свобода слова, 10 свобода совісті та свобода мислення постають як взаємопов’язані складові єдиної здатності - здатності людини користуватися власним розумом у публічному просторі. Ідеї Канта про публічне використання розуму знайшли своє подальше розгортання та інституційне оформлення у концепції “публічної сфери” (Öffentlichkeit), розроблений німецьким філософом і соціологом Юрґеном Габермасом. Для Габермаса публічна сфера - це простір соціального життя, що виникає з приватної сфери (сім’ї, неформальних стосунків), де приватні особи збираються разом, щоб утворити публіку [5] Історично вона формується у XVIII столітті в європейських салонах, кав’ярнях та літературних товариствах, де буржуазія, що набирала силу, починала вести раціонально-критичні дебати щодо суспільних та політичних питань, формуючи громадську думку. Ключова функція цієї публічної сфери - медіація між громадянським суспільством та державою. В ідеальній моделі Габермаса закони та політичні рішення не просто спускаються зверху для пасивного сприйняття громадянами. Натомість, вони стають предметом громадського обговорення, де люди можуть критично оцінювати та оскаржувати дії влади. Саме цей процес публічної дискусії, заснований на силі кращого аргументу, а не на статусі чи владі, надає політичним рішенням легітимності, гарантуючи, що вони відображають колективну волю громадян. Тобто, свобода слова для Габермаса є не просто індивідуальним правом, а процедурною необхідністю для функціонування демократії. Без вільного потоку інформації та ідей, захищеного законами про свободу слова та преси, неможливе формування раціональної громадської думки, а отже, і демократична легітимація влади. Ця концепція підкреслює фундаментальну роль свободи слова для існування політичної опозиції та громадського контролю. Свобода слова надає громадянам та опозиційним силам такі повноваження як: 11 Брати активну участь у політичному житті, формувати громадську думку та впливати на результати виборів, отримуючи інформацію про кандидатів та політичні сили [23 , с. 2]. Здійснювати контроль над владою. У нашому випадку - медіа, які часто називають “четвертою владою”, у демократичному суспільстві виконують функцію “сторожового пса”, інформуючи громадськість про дії уряду та викриваючи зловживання. Озвучувати опозиційну позицію та пояснювати непокору. Свобода слова - це не лише пасивне право отримувати інформацію, а й активне право промовця кинути виклик легітимності урядових рішень. У разі виникнення опору владі, ця свобода дозволяє тим, хто не згоден, пояснити причини своєї позиції та апелювати до суспільства. Таким чином, філософська подорож від індивідуального імперативу Канта до соціально-процедурної необхідності Габермаса демонструє еволюцію в розумінні свободи слова. Якщо для Канта її цінність полягає у забезпеченні автономії та просвітництва окремої особистості, то для Габермаса вона стає ключовим механізмом колективного самоврядування та легітимації політичного порядку. Ця зміна акцентів має глибокі наслідки: мова, що руйнує умови для раціонального дискурсу (наприклад, системна дезінформація чи мова ворожнечі, що виключає певні групи з дебатів), може розглядатися як антидемократична не стільки через свій зміст, скільки через свій руйнівний вплив на саму процедуру публічного обговорення. Філософські ідеали свободи слова, які утверджують її як основу автономії особистості та передумову демократичного співіснування, у практичній площині набувають свого втілення - і водночас зазнають певних обмежень - через правові механізми регулювання. Право на свободу вираження поглядів, будучи універсальною цінністю, у правовій системі постає не як абсолютне, а як збалансоване право, що співіснує з іншими 12 суспільно значущими інтересами - безпекою, порядком, мораллю, правами інших осіб. У контексті українського законодавства це право закріплене у статті 34 Конституції України, де проголошується, що “кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань” [16], а також на “вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації” [16]. Ця норма відображає міжнародні стандарти, закріплені, зокрема, у Статті 19 Загальної декларації прав людини та Статті 10 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Ключові міжнародно-правові акти, що визначають зміст і межі свободи слова, формують нормативне ядро глобальної системи захисту прав людини. Їхні положення не лише проголошують свободу вираження поглядів як базову цінність, але й задають рамки її реалізації, визнаючи її складність та соціальну відповідальність. Найперше це стаття 19 Загальної декларації прав людини, яка закріплює універсальний принцип: “кожна людина має право на свободу переконань і на їх вільне вираження” [14]. Це право охоплює не лише можливість висловлювати власні думки, а й право шукати, отримувати та поширювати інформацію будь-якими засобами. Виходячи з цього, свобода слова у розумінні Декларації прав людини - це не лише індивідуальне право промовця, а й колективне право суспільства на доступ до правдивої інформації, необхідної для свідомої участі у громадському житті. Більш детальне нормативне наповнення ця ідея отримала у статті 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (МПГПП) Тут зроблено важливе розмежування між двома рівнями: Правом мати переконання, яке є абсолютним і не підлягає жодним обмеженням; 13 Правом на вираження поглядів, яке визнається умовно вільним і може обмежуватися для захисту прав інших або суспільних інтересів [19]. Таке розмежування демонструє, що міжнародне право прагне не лише проголосити свободу, але й вбудувати її у систему суспільної відповідальності, де індивідуальне самовираження співіснує з обов’язком не порушувати гідність, репутацію чи безпеку інших осіб. Особливе місце у формуванні європейських стандартів свободи слова посідає стаття 10 Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ). Вона має юридично зобов’язуючий характер для держав-членів Ради Європи і підкріплена практикою Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), який надав цим положенням конкретного змісту. У численних рішеннях Суд підтвердив, що свобода вираження поглядів є “однією з основних засад демократичного суспільства” [15], оскільки саме завдяки відкритому публічному обговоренню громадяни можуть контролювати владу та брати участь у суспільному управлінні. Однак аналіз цих документів виявляє певну парадоксальність правової конструкції свободи слова. З одного боку, вона оголошується фундаментальною і невід’ємною цінністю, без якої неможливе існування демократії; з іншого - одразу супроводжується вказівками на умови її обмеження. Так, частина 2 статті 10 ЄКПЛ та частина 3 статті 19 МПГПП прямо передбачають, що здійснення цього права “пов’язане з обов’язками та відповідальністю” [15] і може бути обмежене “в інтересах національної безпеки, громадського порядку, здоров’я, моралі або захисту репутації інших” [19]. Ця внутрішня напруга між ідеалом і регуляцією є принциповою рисою сучасного правового підходу. Вона свідчить, що свобода слова в праві - не статична гарантія, а динамічний баланс, який потребує постійного переосмислення залежно від суспільного контексту. Як зазначає дослідник Фредерік Шауер, право на свободу слова функціонує не як “абсолютна 14 істина”, а як механізм зважування ризиків і користі, де кожне обмеження повинно бути ретельно виправданим і пропорційним [72]. Таким чином, аналіз міжнародних документів демонструє, що правова концепція свободи слова поєднує в собі дві частини: нормативно- ідеалістичне - що утверджує її як невід’ємне право, та інституційно- прагматичне - що забезпечує її узгодження з іншими суспільними благами. Ця діалектика перетворює свободу вираження на живу категорію, яка розвивається разом із суспільством, технологіями та моральними уявленнями про межі прийнятного дискурсу. Водночас міжнародне право визнає, що свобода слова не є абсолютною. Її обмеження допустиме лише за суворих умов, які визначаються через так званий “трискладовий тест”, розроблений практикою ЄКПЛ: Законність - будь-яке обмеження повинно мати чітке законодавче підґрунтя [26, с. 5]. Норма має бути доступною для розуміння, передбачуваною у своєму застосуванні, щоб людина могла оцінити правові наслідки своїх дій. Легітимна мета - втручання у свободу слова повинно переслідувати одну з чітко визначених у міжнародних договорах цілей - захист національної безпеки, громадського порядку, здоров’я, моралі, репутації або прав інших осіб [26 , с. 5]. Необхідність у демократичному суспільстві - обмеження має бути пропорційним, тобто відповідати “нагальній суспільній потребі” і не перевищувати межі необхідного [26, с. 5]. Аргументація держави повинна бути переконливою, а заходи - мінімально інвазивними для реалізації мети. Цей тест є ключовим у юриспруденції ЄКПЛ, зокрема у справах Handyside v. the United Kingdom та Lingens v. Austria , де Суд наголосив, що свобода слова поширюється не лише на “приємні” чи “нейтральні” висловлювання, але й на ті, що “ображають, шокують або турбують 15 державу чи частину населення” [55], адже саме такі вислови є “вимогами плюралізму, толерантності та відкритості” [55], без яких демократія неможлива. Водночас у морально-правовій площині визначення меж свободи вираження тісно пов’язане з принципом шкоди , сформульованим англійським філософом Джоном Стюартом Міллем у праці “Про свободу” [20]. Мілль стверджував, що влада може обмежувати свободу індивіда лише тоді, коли його дії завдають шкоди іншим [20]. Проте у сучасних демократичних державах застосування цього принципу виявляється складним, особливо у випадках із так званою мовою ворожнечі. Згідно з визначенням Європейської комісії проти расизму та нетерпимості (ЄКРН), мова ворожнечі - це будь-яке висловлювання, яке підбурює, заохочує чи виправдовує дискримінацію, ворожнечу або насильство на підставі раси, національності, релігії, статі, сексуальної орієнтації тощо [13]. Така форма комунікації не підпадає під захист свободи слова, оскільки руйнує базові демократичні принципи - рівність, людську гідність і взаємну повагу. Як зазначає ЄСПЛ у справі Erbakan v. Turkey, “висловлювання, що поширюють нетерпимість, не сприяють суспільним дебатам, а підривають основи демократії” [50]. Таким чином, морально-правовий вимір свободи слова полягає у досягненні динамічного балансу між правом на самовираження і обов’язком не завдавати шкоди іншим. Це право не існує ізольовано - воно функціонує в системі взаємопов’язаних норм і цінностей, де свобода одного завершується там, де починається безпека й гідність іншого. Юридична кодифікація свободи слова, як на національному, так і на міжнародному рівнях, є спробою перекласти філософський ідеал у практичну площину права. Вона покликана забезпечити баланс між вільним розвитком особистості та захистом суспільного порядку - баланс, без якого неможливо підтримувати стабільність демократичної спільноти. 16 1.2. Історичні трансформації ідеї свободи слова Ідея, що свобода висловлення думок є однією з найвищих суспільних цінностей, бере свій початок ще в античності, зокрема в демократичних традиціях Афін V століття до н.е. Саме там зародилися два поняття, які згодом стали філософськими попередниками сучасного принципу свободи слова - ісегорія (ἰσηγορία) та парресія (παρρησία). Ісегорія означала право кожного громадянина виступати в народних зборах на рівних підставах, що було основою політичної участі та рівності. Парресія ж, за визначенням французького філософа Мішеля Фуко, уособлювала “мужню правдомовність” - здатність говорити істину навіть тоді, коли це може призвести до конфлікту з владою чи суспільною думкою [60]. Для Фуко парресія була не лише політичним актом, а й етичною практикою - проявом відповідальності перед собою та суспільством. Ці давньогрецькі принципи сформували основу для розуміння свободи слова як не лише політичного права, а й морального обов’язку, тісно пов’язаного з пошуком істини та справедливого управління. Справжнє ж теоретичне оформлення ідеї свободи слова у модерній філософії відбулося в XVII столітті, коли англійський поет, богослов і політичний мислитель Джон Мільтон опублікував свій знаменитий памфлет “Ареопагітика; Промова за свободу друку без попередньої цензури” (1644). Цей текст став реакцією на “Ордонанс про регулювання друку” 1643 року, який відновив систему попереднього схвалення друкованих творів [64, с. 31]. Мільтон, що вже мав досвід переслідувань за власні тексти, виступив із пристрасною промовою на захист інтелектуальної свободи, вважаючи цензуру проявом тиранії та загрозою духовному розвитку суспільства. 17 У своїй “Ареопагітиці” Мільтон виклав низку аргументів, які стали класичними для філософії свободи слова починаючи з історико-політичної до епістемологічної аргументації. Мільтон доводив, що попередня цензура не має коріння в античних демократіях чи ранньому християнстві, а виникла з католицької інквізиційної практики, що символізувала думку без жодної свободи. Такий аргумент апелював до ідеї протестантської незалежності та до політичної пам’яті про боротьбу проти тиранії. Філософ наполягав, що моральність не може розвиватися в умовах ізоляції від зла. Людина стає чеснотливою лише тоді, коли здатна усвідомлено протистояти спокусі та помилці. Як він писав: “Я не можу хвалити чесноту, що уникає спокуси; лише випробувана чеснота заслуговує довіри” [64, с. 29]. Таким чином, свобода слова, на думку Мільтона, є умовою морального вдосконалення. Мільтон вважав, що істина не є догмою, а процесом пошуку, який триває лише за умови відкритого зіткнення різних ідей. Він стверджував: “Нехай Істина і Хиба зустрінуться; хто коли-небудь бачив, щоб Істина зазнала поразки у вільному і відкритому поєдинку?” [64 , с. 27]. Ця метафора - “ринок ідей” - згодом стала центральною у ліберальній теорії свободи слова, яку розвивали Джон Стюарт Мілль, Олівер Вендел Голмс, Карл Поппер та інші мислителі. Попри те, що парламент не скасував цензурний ордонанс одразу, вплив “Ареопагітики” виявився довготривалим. Вона заклала підґрунтя для формування європейської та американської традицій захисту свободи преси, вплинувши на такі документи, як Білль про права США [40]. Якщо Джон Мільтон у своїй “Ареопагітиці” виступав передусім із морально-філософським маніфестом, який обґрунтовував свободу слова як умову духовного розвитку людини, то епоха Просвітництва перетворила цю ідею на фундаментальний політико-правовий принцип. Саме в цей період - завдяки працям Джона Локка, Шарля-Луї Монтеск’є, Вольтера, Дені Дідро, 18 Жан-Жака Руссо - сформувалося нове уявлення про природу влади, права людини і свободу думки. Просвітники вважали, що людський розум є джерелом істини, а влада повинна ґрунтуватися на згоді керованих, які мають не лише право, а й обов’язок критикувати несправедливість та зловживання уряду. У цей час свобода слова набуває статусу невід’ємного природного права, а не милості правителя. Цей концептуальний злам втілився у двох епохальних документах кінця XVIII століття, які заклали основу сучасної правової традиції, а саме “Декларація прав людини і громадянина” [9] та “Перша поправка до Конституції США” [77]. Перейдемо до розкриття “Декларація прав людини і громадянина”. Вона була прийнята під час Французької революції, Декларація стала символом переходу від монархічного підданства до громадянської відповідальності. Наріжною для нас є Стаття 11 і проголошувала вона наступне: “Вільне вираження думок і поглядів є одним із найцінніших прав людини. Кожен громадянин може вільно говорити, писати і друкувати, але відповідає за зловживання цією свободою у випадках, визначених законом” [9]. Це формулювання закріплює подвійну природу свободи слова. З одного боку, її універсальність і природність - вона є “найціннішим правом”, а з іншого - відповідальність за її застосування, що встановлює морально-правові межі між свободою і шкодою при її надмірності. Саме такий французький підхід підкреслював зв’язок між свободою та громадянським обов’язком. Свобода слова тут не означала анархії, а як збалансована умова публічного порядку і справедливості, що передбачає не лише право говорити, а й обов’язок не шкодити іншим. Перейдемо тепер до Першої поправка в Конституції США, яка є частиною Білля про права, стала найрадикальнішим формулюванням принципу свободи слова у світовій історії. Ось Її текст: 19 “Конгрес не повинен видавати жодного закону, що обмежує свободу слова або друку” [77]. На відміну від французького варіанту, американський документ не містить жодних винятків чи застережень. Це - юридичний абсолют, який обмежує саму державну владу, роблячи її неспроможною втручатися у сферу висловлення думок. У цьому проявляється англо-американська правова традиція, що надає перевагу індивідуальній свободі перед колективними міркуваннями безпеки. Перша поправка стала визначною та абсолютною для американської демократії, забезпечивши захист свободи преси, релігії, зібрань і петицій. Вона створила основу для формування концепції “ринку ідей”, яку розвивали такі люди, зокрема Олівер Вендел Голмс і Джон Дьюї, де їх погляди були такого порядку, що істина найкраще утверджується не через контроль, а через вільне зіткнення думок у публічному просторі. Проаналізував ці документи, можемо прийти до висновку. Обидва документи - французький і американський - позначили перехід від морально-філософських міркувань до політико-правового визнання свободи слова як універсального права людини. Якщо раніше висловлення правди було привілеєм сміливих (як у випадку з парресією), то тепер воно стало правом кожного громадянина, незалежно від соціального статусу. Це означало не лише демократизацію комунікації, але й появу нової етики публічного дискурсу. Свобода слова почала розглядатися як необхідна умова для контролю влади, розвитку науки, поширення знань і морального прогресу. Проте, як зазначив сучасний дослідник Юрґен Габермас - реальна імплементація цих прав завжди потребує інституційних гарантій і культурної зрілості суспільства. Без розвитку критичного мислення, освіти та медіа-грамотності навіть найвищі декларації можуть залишитися символічними. 20 Поговоримо про добу яка захопила під себе свободу слова, та стала її антиподом. XX століття стало ареною найрадикальнішого заперечення ідеалів Просвітництва та принципу свободи слова - періодом утвердження тоталітарних режимів, які зруйнували саму основу вільного публічного мислення. Нацистська Німеччина та Радянський Союз, хоч і спиралися на різні ідеологічні доктрини - расову ідею національної переваги в першому випадку та ідею класової боротьби в другому - мали спільну мету: встановити повний контроль над свідомістю суспільства. Вони прагнули не лише керувати поведінкою людей, а й формувати їхню систему переконань, нав’язуючи “єдино правильну” картину світу. Саме тому аналіз тоталітарних практик є ключовим для розуміння цінності свободи слова - адже він показує, що стається, коли держава не просто обмежує, а цілеспрямовано знищує будь-які форми самостійного мислення. У нацистській Німеччині процес демонтажу демократичних інститутів, включно зі свободою слова та преси, відбувся блискавично після приходу Адольфа Гітлера до влади у 1933 році. Конституційні гарантії Веймарської республіки були скасовані через укази надзвичайного стану, а всі незалежні видання підпорядковані Міністерству народної просвіти та пропаганди, очолюваному Йозефом Геббельсом [25 , с. 153]. Це міністерство стало головним інструментом побудови тотального контролю над суспільною свідомістю. Його завданням було не лише поширення пропаганди, але й формування емоційного та психологічного клімату, у якому альтернативні точки зору ставали неможливими. Цензура проявлялася у всіх сферах - від масового знищення “не- німецьких” книг у травні 1933 року до повного контролю над змістом газет, кінофільмів і театральних постановок [25 , с. 153]. Встановлювався єдиний інформаційний простір, де правду визначала партія. Пропагандистські кампанії перетворилися на засіб мобілізації суспільства: культ Гітлера як “вождя”, антисемітські плакати, масові з’їзди НСДАП у Нюрнберзі - усе це 21 створювало атмосферу емоційного єднання та відданості, яка заміняла критичне мислення. Навіть приватне спілкування опинилося під наглядом: за доносами сусідів чи колег можна було бути арештованим за “поразницькі настрої” або “ворожу пропаганду”. Подібні процеси відбувалися і в Радянському Союзі, хоча вони виправдовувалися не расовими, а класовими та ідеологічними аргументами. Вся система радянського управління будувалася на монополії Комуністичної партії, а її ідеологічний контроль охоплював кожен рівень суспільного життя. Центральну роль відігравали органи агітації та пропаганди - “Агітпроп” - що діяли при всіх партійних структурах. Вони визначали, які теми можна висвітлювати, у якій тональності та з якими ідеологічними наголосами. Основною метою цієї політики було створення “нової радянської людини” - повністю лояльного до системи громадянина, чия свідомість не виходить за межі дозволеного. Цензура у СРСР мала тотальний характер. Будь-яка інформація, що не відповідала офіційній партійній лінії, оголошувалася “антирадянською”. Приховувалися відомості про голод, репресії, економічні провали, аварії, соціальні конфлікти. Публічний простір був заповнений лише позитивними образами соціалістичного прогресу. Цей контроль породив феномен самоцензури: письменники, журналісти й науковці почали заздалегідь “редагувати” свої думки, аби не наразитися на переслідування. Таким чином, репресивна влада проникала не лише у друковане слово, а й у внутрішній світ людини. Філософське осмислення цього феномену надала Ганна Арендт у своїй фундаментальній праці “Витоки тоталітаризму”. Вона показала, що тоталітаризм - це не просто крайня форма диктатури, а якісно нова форма влади, яка прагне до повного контролю над реальністю [1]. Його мета - не лише керувати поведінкою людей, а створити цілком новий світ, у якому самі факти підпорядковуються ідеології. Арендт називає цей феномен 22 “брехливим світом послідовності” - замкненою системою, побудованою на одній догмі (наприклад, расова перевага або класова боротьба), у якій будь- яке заперечення логічно неможливе [1]. У такій системі свобода слова знищується не лише юридично, але й екзистенційно: вона стає непотрібною, бо істина визначається наперед. Терор виконує функцію не лише залякування, а й утвердження цього фіктивного порядку - він змушує людей мислити відповідно до логіки ідеології, відмовляючись від власних суджень. У результаті тоталітаризм ліквідовує навіть можливість розрізняти правду й брехню, перетворюючи суспільство на масу, позбавлену індивідуального голосу. Історична еволюція ідеї свободи слова засвідчує безперервну взаємодію між прагненням людини до самовираження та інституційними спробами обмежити цю свободу. Ця напруга не є випадковою - вона формується під впливом конкретних соціально-політичних контекстів і технологічних інновацій, які щоразу радикально змінюють умови комунікації. Винахід друкарського верстата у XV столітті став одним із перших зламів у цьому процесі. Завдяки йому ідеї змогли виходити за межі елітарних кіл і досягати широкої публіки, створюючи передумови для формування громадської думки. Проте саме масовість поширення текстів спровокувала реакцію держав - встановлення цензури, ліцензування друкарень, контроль за релігійними та політичними текстами. Таким чином, кожен технологічний прорив, що розширював поле свободи слова, одночасно стимулював появу нових механізмів контролю. У XX столітті подібна динаміка повторилася: радіо, телебачення та кіно стали не лише каналами просвітництва, а й інструментами пропаганди. Тоталітарні режими - від нацистської Німеччини до Радянського Союзу - швидко усвідомили потенціал масових медіа для формування лояльності, маніпуляції масовою свідомістю та витіснення альтернативних думок. 23 Цифрова епоха, що розпочалася з розвитком Інтернету та соціальних мереж, принесла новий, найбільш суперечливий етап у розвитку свободи слова. Вона розкрила парадокс, який став центральним викликом для сучасного суспільства. Розрив стався, коли цифрові технології демократизували комунікацію. Вони зруйнували традиційні бар’єри між автором і аудиторією, створили глобальний простір, де кожен може бути мовцем і свідком. Це сприяло розвитку громадянської журналістики, самоорганізації суспільства, мобілізації під час протестів і криз. Соціальні мережі стали середовищем, де особисте висловлення перетворюється на політичний акт, а локальні проблеми отримують глобальний розголос. З іншого боку, саме ці механізми породили низку якісно нових загроз для свободи слова, які суттєво змінюють саму природу публічного простору. Технологічна інфраструктура, що мала стати інструментом демократизації комунікації, дедалі частіше використовується авторитарними режимами як засіб контролю - для блокування небажаної інформації, відстеження громадян та поширення пропаганди, спрямованої на легітимацію власної влади [17]. Одночасно формується інший, менш очевидний, але не менш впливовий механізм обмеження свободи слова - приватизація публічного дискурсу. Глобальні технологічні корпорації, які володіють соціальними мережами та пошуковими системами, фактично перетворилися на нових регуляторів комунікаційного простору. Їхні алгоритми, політики модерації та внутрішні стандарти спільнот визначають, які висловлювання отримують видимість, а які - зникають у цифровій тіні. Така непрозорість процесів модерації створює парадокс: свобода слова формально залишається, але її реалізація залежить від рішень комерційних структур, а не демократичних інститутів. Іншим проявом кризи є інформаційне перевантаження, що супроводжується поширенням дезінформації. У цифровому середовищі обсяг даних зростає експоненційно, створюючи “шумову атмосферу”, де 24 істина стає все менш відчутною. Маніпуляції, фейки та напівправди легко маскуються під достовірні повідомлення, а користувачі втрачають орієнтири у визначенні надійних джерел. Це підриває саму основу раціональної публічної дискусії, адже інформаційне перевантаження сприяє поверхневому сприйняттю та емоційним реакціям замість критичного аналізу. До цього додається ефект соціальної поляризації. Алгоритмічна персоналізація контенту формує замкнуті “бульбашка фільтрів”, у яких користувачі постійно стикаються лише з тими поглядами, що збігаються з їхніми власними [32]. Така сегментація аудиторії сприяє формуванню “ехо- камер” і ускладнює діалог між різними групами, посилюючи недовіру, агресію та радикалізацію суспільства. Ще одним викликом є феномен онлайн-агресії, що дедалі частіше перетворюється на інструмент придушення участі у публічному дискурсі. Анонімність та відсутність соціальної відповідальності в цифровому просторі створюють сприятливе середовище для мови ворожнечі, переслідувань і кібербулінгу [7, с. 64]. Такі практики змушують багатьох користувачів - особливо журналістів, правозахисників, жінок і представників меншин - відмовлятися від публічного висловлення своїх думок, що підриває принципову ідею вільної комунікації як спільного простору для всіх. Отже, історичний розвиток ідеї свободи слова свідчить про те, що її противники змінювалися разом із суспільством. Якщо для Мільтона головною загрозою був державний цензор, а для мислителів Нового часу - тиранія монархії, то у XX столітті нею став тоталітарний режим, що знищував саму можливість мислити вільно. У сучасну добу виклики набули більш розмитих і багатовимірних форм: це не лише державні обмеження, а й влада глобальних корпорацій, алгоритмічні механізми цифрових платформ та інформаційний шум, який знецінює саму ідею вільного слова, 25 перетворюючи її з простору істини на середовище хаосу й маніпуляцій. Таким чином, свобода слова опинилася перед новою епохою випробувань, що вимагає переосмислення її сутності в умовах інформаційного надлишку. 1.3. Свобода слова в ліберальній та критичній традиції Ліберальна традиція, що сформувалася в межах західної політико-правової думки, є найпослідовнішим і найвпливовішим обґрунтуванням свободи слова. Її ключовим теоретичним джерелом вважається праця англійського філософа Джона Стюарта Мілля “Про свободу” [20]. Мілль захищає свободу висловлювань не через апеляцію до природних прав людини, а з утилітарних позицій - як до суспільного блага, необхідного для пізнання істини, розвитку мислення та прогресу людства. Мілль переконаний, що свобода думки і слова є не лише особистим правом, а й умовою колективного інтелектуального зростання. Він обґрунтовує це трьома взаємопов’язаними аргументами. По-перше, навіть найнепопулярніша або заборонена думка може виявитися істинною, замислюючись над цією думкою, заборона висловлювання - це, по суті, проголошення власної непомильності, тоді як історія неодноразово доводила, що суспільства помилялися, пригнічуючи нові ідеї, які згодом ставали рушієм розвитку [20]. Далі зазначено, що навіть хибні думки мають цінність. Вони стимулюють дискусію, змушують людей перевіряти аргументи, уточнювати поняття, захищати свої переконання не звичкою, а розумом [20]. Без суперечок і критики істина втрачає життєву силу, перетворюється на догму, що сприймається без розуміння й осмислення. І останнє, істина рідко буває абсолютною, і у більшості випадків вона розподілена між різними позиціями [20]. Саме тому лише вільне зіткнення думок дозволяє наблизитися до більш повного, багатовимірного розуміння дійсності. 26 Єдиною законною підставою для обмеження свободи - зокрема свободи слова - Джон Стюарт Мілль вважав принцип шкоди [20]. Його сутність полягає в тому, що втручання у свободу особи може бути виправдане лише тоді, коли її дії безпосередньо завдають шкоди іншим. У трактуванні Мілля “єдина мета, яка виправдовує втручання людей, індивідуально чи колективно, у свободу дій будь-кого зі свого середовища, - це самозахист; єдина мета, заради якої влада може бути правомірно застосована до будь-якого члена цивілізованої спільноти проти його волі, - це запобігання шкоди іншим” [20]. Ця позиція означає, що держава не має права втручатися у життя людини заради її “власного блага” - фізичного, морального чи духовного. Мілль наполягає на тому, що автономія особистості є вищою цінністю, і навіть якщо індивід робить помилки, він має право навчатися на них самостійно. Свобода самовираження, за його логікою, включає й право бути непопулярним, незручним або навіть образливим для інших - доти, доки висловлене слово не завдає реальної, відчутної шкоди. Важливим у цьому контексті є розмежування між шкодою - тобто реальним порушенням прав чи добробуту іншої людини - і образою, що є лише суб’єктивним відчуттям неприємності чи незгоди. Мілль підкреслює: навіть неприємні, провокаційні або різкі висловлювання не повинні бути заборонені, якщо вони не перетворюються на дії, що реально загрожують іншим [20]. Такий підхід формує основу сучасного уявлення про толерантність у дискусії та про право людини на вільне, хоч і непопулярне слово. Ідеї Мілля стали підґрунтям для однієї з найвпливовіших концепцій у сучасному ліберальному мисленні - метафори “ринку ідей” . Хоча сам філософ не використовував цей вислів, його логіка пізніше була розвинута суддею Верховного суду США Олівером Венделлом Голмсом у відомій справі Abrams v. United States [34]. Ця теорія проводить паралель між 27 економічною конкуренцією і сферою суспільних ідей: так само, як на ринку виживають найкращі товари, у відкритій дискусії має “вижити” істина. Згідно з цією логікою, уряд не повинен вирішувати, які ідеї правильні чи хибні; його роль полягає лише у створенні рівних умов для вільного обміну думками. У середовищі без примусу, де панує відкритий діалог, істина рано чи пізно доведе власну перевагу - саме через раціональне переконання, а не через силу влади. Така метафора стала наріжним каменем ліберальної правової традиції, особливо у США, де вона вплинула на тлумачення Першої поправки до Конституції. Її суть полягає у вірі в саморегулювальну силу суспільного розуму [77]. Починаючи з другої половини ХХ століття, ліберальна концепція свободи слова зіткнулася з інтенсивною критикою з боку різних інтелектуальних течій, що об’єднуються під умовною назвою “критичні теорії”. Представники цих напрямів - неомарксисти, радикальні феміністки, дослідники расової нерівності - поставили під сумнів базові припущення лібералізму: що держава може бути нейтральною, що індивід завжди діє раціонально, а “ринок ідей” автоматично веде до істини. Вони звернули увагу на те, що у суспільствах із глибокими соціальними та економічними нерівностями формальна рівність у висловлюваннях не означає рівності в реальному доступі до публічного простору. Одним із перших і найвпливовіших критиків ліберальної толерантності став Герберт Маркузе, представник Франкфуртської школи. У есе Маркузе “Репресивна толерантність” він висунув радикальну тезу: у сучасному капіталістичному суспільстві принцип “рівної свободи” для всіх думок насправді працює не на звільнення, а на збереження існуючої системи влади [81]. Коли панівні групи володіють ресурсами для формування громадської думки, “нейтральна” толерантність лише зміцнює їхні позиції, дозволяючи ворожим, антигуманним ідеям - расизму, шовінізму, мілітаризму - поширюватися на рівних правах із 28 демократичними цінностями. У такій ситуації свобода слова перетворюється на інструмент репресії, бо підтримує нерівність, приховану за фасадом формальної свободи. Маркузе пропонує альтернативне бачення “визвольна толерантність”. Її суть полягає в тому, що справжня свобода не може існувати без урахування соціальних умов, у яких вона реалізується. Якщо слово сильного може придушити голос слабкого, то суспільство повинно діяти не нейтрально, а коригувати цей дисбаланс [81]. Звідси його формула трактування: “нетерпимість до рухів справа і толерантність до рухів зліва” [81]. Це не заклик до цензури як такої, а спроба показати, що повна рівність у висловлюваннях у нерівному суспільстві є ілюзією. Лише тимчасове обмеження ідей, які пропагують насильство, дискримінацію чи приниження людської гідності, може відкрити простір для справжнього, визвольного діалогу. Інша структуру яку слід розглянути це радикально-феміністична критика ліберального підходу до свободи слова. Вона зосереджується на тому, що абстрактна рівність у праві висловлювання ігнорує фактичну нерівність влади між групами у суспільстві. Однією з провідних представниць цього напряму є Кетрін МакКіннон, яка поставила під сумнів головне припущення лібералізму - чітке розмежування між словом і дією [49, с. 23]. На її думку, мова не завжди є лише способом вираження думок; у певних контекстах вона сама виконує дію, здатну створювати й відтворювати нерівність. Особливо яскраво це видно у її аналізі порнографії. МакКіннон стверджує, що порнографічний контент не можна розглядати як просту форму мистецького чи інтелектуального самовираження. Він діє як практика гендерної субординації, тобто система, у якій жінки постають як об’єкти домінування та приниження. У цьому сенсі порнографія, за її словами, не лише відображає, а й створює соціальну реальність, у якій 29 сексуальне насильство стає нормалізованим, а жіноча гідність - знеціненою [80]. МакКіннон підкреслює, що порнографічна індустрія базується на експлуатації жінок, і навіть якщо споживач сприймає її як “вигадку”, вона формує уявлення про те, що приниження і насильство можуть бути джерелом задоволення. Таким чином, захист порнографії під гаслом свободи слова фактично означає захист механізму системного гноблення. Вона порівнює це з табличкою “Тільки для білих”: це не просто “вираження думки”, а акт дискримінації, який сам по собі завдає шкоди [62, с. 20]. Тому, на її переконання, проблема порнографії має розглядатися не як питання моралі чи етики, а як питання громадянських прав - права жінок на рівність і недискримінацію. Подібну аргументаційну лінію продовжують представники критичної расової теорії, зокрема Чарльз Р. Лоуренс III та Марі Мацуда. Вони досліджують, як мова може бути не просто носієм упереджень, а знаряддям соціальної влади. У своїх працях вони запроваджують поняття “слова, що ранять” [63], підкреслюючи, що расистські висловлювання - це не просто неприємні або неприйнятні думки, а вербальні акти насильства, які мають реальні наслідки для жертв. Такі слова формують атмосферу страху, приниження і соціальної ізоляції. Вони не лише завдають психологічної шкоди, а й відтворюють расову ієрархію, нагадуючи людям із меншин, що вони нібито “нижчі” у соціальній структурі. Лоуренс зауважує парадокс: правова система може обмежити так звані “бійцівські слова”, якщо вони провокують фізичну агресію, але водночас не реагує на расистські образи, що мають глибші, триваліші наслідки, підриваючи гідність і почуття безпеки [59, с. 455]. Представники критичної расової теорії стверджують, що вимога толерувати такі висловлювання “в ім’я свободи слова” фактично перекладає тягар толерантності на тих, хто вже зазнає дискримінації. Ідеал вільного 30 обміну ідей перетворюється на інструмент підтримки нерівності, якщо в публічному просторі одні голоси мають силу й вплив, а інші - лише біль і мовчання. Критичні теорії поставили під сумнів саму основу ліберальної метафори “ринку ідей”, наголошуючи, що цей ринок, як і будь-який інший, має власні “провали” й обмеження. Ліберальна модель виходить із припущення, що всі мають рівний доступ до публічного простору, де ідеї змагаються в чесній боротьбі, а суспільство обирає найраціональніші. Однак критики зауважують, що в реальності це - радше ідеалізована конструкція, ніж опис реального процесу. По-перше, вони звертають увагу на нерівність доступу, в цьому аргументі не всі учасники суспільства мають однакові можливості для виробництва, поширення чи захисту власних ідей. Потужні медіакорпорації, політичні структури або економічні еліти володіють ресурсами, які дозволяють їм контролювати інформаційні потоки, формуючи громадську думку значно ефективніше, ніж окремі громадяни чи маргіналізовані групи [30]. У таких умовах формальна “свобода висловлювання” не гарантує реальної участі у публічному діалозі. По- друге, модель раціонального вибору ідей, яку пропонує лібералізм, не відповідає дійсності. Люди не є ідеальними раціональними суб’єктами - їхні рішення часто визначають емоції, упередження, страх або маніпуляції [30]. Інформаційні кампанії, популізм та пропаганда демонструють, що суспільство нерідко обирає не аргументовану істину, а те, що викликає сильні почуття або відповідає звичним переконанням. По-третє, критики наголошують на монополізації дискурсу. Як і на економічному ринку, де з часом залишаються лише великі гравці, у сфері ідей домінують ті, хто має найбільше ресурсів і впливу [30]. Це призводить до звуження спектру допустимих поглядів і витіснення альтернативних голосів на периферію суспільної уваги. 31 Нарешті, вони підкреслюють, що істина не завжди перемагає. У світі надлишкової інформації, де маніпуляції, емоційні наративи й дезінформація поширюються швидше, ніж перевірені факти, неправда може стати привабливішою та ефективнішою у впливі на масову свідомість. Звідси критичні теоретики роблять висновок, що ліберальна модель, зосереджена на формальній нейтральності, не враховує глибинних структур влади, які визначають, хто має право говорити і хто буде почутий. Вони пропонують змістити акцент із абстрактного захисту “права на слово” на аналіз соціального ефекту самого висловлювання - чи воно сприяє рівності, чи відтворює системи гноблення. У цьому полягає головна відмінність між двома традиціями. Ліберальний підхід бачить основну загрозу свободі слова у вертикальній владі держави, що може нав’язувати цензуру. Критичний підхід, навпаки, фокусується на горизонтальній владі - на нерівності між соціальними групами, які формують мовні й культурні стандарти. Для критиків “нейтральна” держава не усуває цю нерівність, а часто лише приховує її, зберігаючи тиранію не владної руки, а суспільної структури, що визначає, хто говорить - і чиє слово має вагу. 32 Висновки до 1 Розділу Проведений у цьому розділі аналіз показує, що свобода слова - це не одновимірне поняття, а складна, історично мінлива та внутрішньо суперечлива категорія, що поєднує філософський, політичний, правовий і моральний виміри. Її неможливо звести до одного визначення чи принципу - вона постійно перебуває у напрузі між свободою та обмеженням, між індивідуальним правом і суспільною відповідальністю. Передусім з’ясовано, що філософські основи свободи слова сягають ідеалів Просвітництва, передусім кантівського принципу самостійного мислення та публічного використання розуму. У політичному вимірі свобода слова, за Габермасом, стає ключовою умовою існування публічної сфери, у якій формується громадська думка та легітимність демократичної влади. Водночас у правовій площині вона стикається з необхідністю балансу між свободою та захистом інших цінностей - безпеки, гідності, рівності, що відображається у складних юридичних механізмах визначення її меж. Історичний розвиток ідеї свободи слова свідчить, що її зміст і роль змінювалися залежно від соціально-політичного контексту. Від античних уявлень про мужність говорити правду - до революційного утвердження слова як універсального права, і далі - до його заперечення в тоталітарних системах XX століття, що зробили контроль над інформацією головним інструментом влади. У XXI столітті цифрова доба відкрила нову сторінку цієї історії, водночас розширивши можливості самовираження й породивши нові форми контролю, маніпуляцій та “інформаційного шуму”. Також було окреслено принципову ідеологічну різницю між ліберальним і критичним підходами до свободи слова. Лібералізм розглядає її як найвищий прояв індивідуальної автономії й довіряє “ринку ідей” як механізму саморегуляції суспільного дискурсу. Критичні теорії натомість 33 показують, що цей ринок діє в умовах нерівності та влади, де деякі голоси лунають гучніше за інші. Для них слово - це не лише вираження, а й соціальна дія, здатна завдавати шкоди чи відтворювати структури гноблення. У підсумку розділ демонструє, що свобода слова - це баланс між свободою висловлювання та відповідальністю перед спільнотою, між ідеєю рівного доступу до публічного простору та реальністю соціальних і політичних ієрархій. Цей багатовимірний підхід створює основу для подальшого аналізу - як феномен інформаційного шуму у цифрову епоху не лише ставить нові виклики перед свободою слова, а й вимагає переосмислення самих принципів, на яких вона базується. 34 РОЗДІЛ 2. СУТНІСНІ ОСОБЛИВОСТІ ІНФОРМАЦІЙНОГО ШУМУ 2.1. Поняття інформаційного шуму, його типологія, джерела та особливості Після того, як у попередньому розділі було визначено теоретичні засади свободи слова, ми будемо зосереджуватися на аналізі явища, яке сьогодні становить одну з головних загроз її реальному втіленню - інформаційному шумі. Якщо раніше свобода слова виборювалась у боротьбі з дефіцитом інформації, породженим цензурою, заборонами й політичним контролем, то в сучасному світі вона стикається з протилежним викликом - надлишком інформації, у якому істина губиться серед нескінченного потоку повідомлень. Цей надлишок не є нейтральним. Він складається з масиву поверхневих, суперечливих, емоційно забарвлених і часто маніпулятивних повідомлень, що формують середовище, де важко відрізнити факти від спотворень, а знання - від шуму. У результаті сама ідея вільного обміну думками, яка лежить в основі демократії, опиняється під загрозою, бо замість діалогу суспільство дедалі частіше стикається з фрагментацією, інформаційною втомою та недовірою. Перейдемо до поняття “інформаційного шуму”, вона має свої витоки у сфері технічних наук, зокрема у математичній теорії зв’язку, розробленій американським інженером Клодом Шенноном у 1948 році. У своїй класичній роботі він визначив шум як будь-яке зовнішнє втручання або перешкоду, що спотворює повідомлення, яке передається від відправника до одержувача [75]. У технічному значенні шум розумівся як небажаний сигнал - наприклад, статичні перешкоди в телефонному чи радіоканалі, які знижують точність і зрозумілість інформації. Отже, на ранньому етапі термін мав виключно інженерний зміст і означав порушення в системі комунікації. 35 Згодом це поняття почали використовувати в ширшому, соціальному та гуманітарному контексті. Соціологи, психологи, медіадослідники й теоретики комунікації запозичили термін із технічного дискурсу, щоб описати явища, що заважають ефективному обміну змістом у суспільстві. У такому розумінні інформаційний шум - це вже не фізичне спотворення сигналу, а надлишок чи хаос у комунікаційному середовищі, який перешкоджає розумінню суттєвих повідомлень. У сучасному трактуванні інформаційний шум - несуттєва, вторинна, нерелевантна інформація, якою супроводжується або заміщується основне повідомлення. Вона відволікає увагу, розмиває важливі сенси й ускладнює сприйняття дійсно значущих даних. У добу цифрових технологій цей феномен набув масштабів глобальної проблеми: тепер шум утворюється не лише випадково, а часто навмисно генерується - у вигляді реклами, клікбейтів, фейків чи маніпулятивних матеріалів, мета яких полягає у формуванні потрібної поведінки споживача або громадської думки. Якщо у класичному розумінні шум - це технічна перешкода в каналі зв’язку, то нині він перетворився на соціальне середовище, у якому сам надлишок інформації стає головною перешкодою для комунікації. Людина змушена відфільтровувати не просто сигнали, а сенси серед інформаційного перевантаження, де істина, думка й маніпуляція зливаються у єдиний потік. У цьому контексті інформаційний шум можна розглядати як симптом епохи надлишку даних, де головною проблемою стає не нестача знань, а втрата здатності відрізняти важливе від другорядного. Для глибшого розуміння феномена інформаційного шуму доцільно розглянути його крізь призму кількох критеріїв - передусім за природою інформації та за наміром її створення. Така класифікація дозволяє чіткіше побачити, як різні типи шуму впливають на якість комунікації, формування думок і здатність суспільства орієнтуватися в інформаційному середовищі. За своїм змістом і функцією інформаційний шум поділяється на два основні 36 типи. Перший - шум як нерелевантна інформація, в цьому випадку, йдеться про потоки даних, що не мають жодного значення для конкретної людини чи ситуації. Це - нав’язлива реклама, беззмістовні пости, спам, плітки або нескінченні новинні стрічки, що створюють ілюзію поінформованості, але насправді лише розсіюють увагу. Така інформація не додає нового знання, а навпаки - розмиває смислове поле, роблячи сприйняття фрагментарним і поверховим. Другий тип шуму як надлишкова інформація, тобто, проблема полягає не у відсутності змісту, а в його надмірі. Навіть потенційно корисна інформація може перетворитися на шум, якщо її занадто багато або якщо вона подається без структури й систематизації. Людина не здатна обробити нескінченний потік повідомлень, тому важливі дані губляться серед другорядного. Це явище описується поняттям “інформаційного перевантаження” - коли пошук істини перетворюється на блукання серед хаосу даних, часто застарілих або суперечливих. Не менш важливим є поділ інформаційного шуму за способом його виникнення - ненавмисний (структурний) та навмисний (стратегічний) шум [69]. Ненавмисний шум є природним наслідком інформаційного розвитку. Сучасна цифрова культура дала змогу кожній людині бути одночасно споживачем і виробником контенту, але відсутність спільних стандартів якості та достовірності призвела до стихійного накопичення повідомлень. У такому середовищі кожен вислів змагається за увагу, а перевірена інформація губиться серед мільйонів постів, коментарів і чуток. Це хаотичний, але органічний продукт сучасної відкритої комунікації. Навмисний або стратегічний шум, навпаки, є результатом цілеспрямованої діяльності. Його створюють із конкретною метою - вплинути на сприйняття, маніпулювати громадською думкою або послабити критичне мислення аудиторії. Такий шум може набувати форм 37 фейків, перекручень, клікбейтів або інформаційних атак, які мають не інформувати, а дезорієнтувати. Принцип дії простий: “якщо не можеш переконати - заплутай”. Політичні актори, медіа та пропагандистські кампанії часто використовують цей метод, аби відвернути увагу від небажаних тем, підірвати довіру до фактів або створити атмосферу інформаційної плутанини. Відомі випадки, коли замість прямих ідеологічних гасел поширювався просто беззмістовний потік шуму - своєрідний інформаційний гул, що мав викликати емоційне виснаження та дезорієнтацію. Феномен інформаційного шуму формується під впливом багатьох джерел - як традиційних медіа, так і нових цифрових платформ. Його природа сьогодні стала настільки всеохопною, що межа між “корисною” та “зайвою” інформацією дедалі частіше стирається. Попри свою важливу суспільну роль, телебачення, радіо та друковані видання самі по собі є генераторами значної кількості інформаційного шуму. Цей шум проявляється у формі надмірної комерціалізації контенту, великої кількості реклами, сенсаційних сюжетів і розважальних шоу сумнівної якості. Так звані “жовті” ЗМІ, орієнтовані на емоції, а не на достовірність, активно експлуатують людську цікавість і страх, формуючи викривлене уявлення про реальність. Телебачення особливо впливає на цей процес: воно створює безперервний потік візуальної та вербальної інформації, яку складно критично осмислювати в реальному часі. Потік негативних новин, скандалів і катастроф, який постійно транслюється, часто викликає ефект емоційного виснаження й водночас утримує увагу аудиторії. У XXI столітті головним джерелом інформаційного шуму стали соціальні мережі та інтернет-середовище загалом. На відміну від традиційних медіа, вони не мають централізованого контролю за якістю чи достовірністю контенту, тому шум тут виникає майже стихійно. 38 Соціальні мережі генерують нескінченні стрічки постів, відео та новин, більшість із яких не мають практичної цінності. Користувачі часто споживають цей контент автоматично, “для заповнення часу”, не усвідомлюючи, як він впливає на сприйняття дійсності. Нерідко саме користувачі стають активними співтворцями шуму емоційно реагуючи на інформацію, поширюючи неперевірені новини, коментуючи заголовки, не читаючи сам текст. Це сприяє поширенню паніки, агресії та поляризації суспільства. Окрему роль відіграють псевдоексперти та блогери, які, користуючись довірою своєї аудиторії, транслюють неперевірені, викривлені або фейкові твердження. Їхні матеріали часто мають на меті не інформування, а емоційне залучення, що лише поглиблює хаос у медіапросторі. Можна відзначити такі сучасні цифрові інструменти, які зробили можливим масове створення та керування шумом. Найпоширенішим є поняття “Клікбейт” - це гучні, емоційні заголовки, які привертають увагу, але рідко відповідають реальному змісту матеріалу. “Джинса” - прихована реклама або політичні матеріали, замасковані під незалежні журналістські публікації. Та останній, боти та фейкові акаунти - програмно керовані профілі, які імітують масову підтримку певної позиції, створюючи ілюзію суспільного консенсусу або розбрату. Електронна пошта та месенджери також стали середовищем шуму. Постійні розсилки, рекламні повідомлення, спам та непотрібні ланцюгові повідомлення створюють перевантаження, позбавляючи людину простору для важливих комунікацій. У результаті інформаційний шум перетворився на системне явище, що виходить далеко за межі технічної проблеми. Він став інструментом впливу й маніпуляції, який підриває здатність людини орієнтуватися в потоці повідомлень, розпізнавати достовірні джерела та приймати усвідомлені рішення. Такий надлишок інформації створює не лише соціальні, а й психологічні та когнітивні наслідки, що проявляються у втомі, 39 зниженні концентрації й недовірі до самої ідеї об’єктивного знання - проблеми, які розглядаються у наступному підрозділі. 2.2. Інформаційне перевантаження та криза уваги Феномен інформаційного перевантаження є прямим наслідком зростання обсягів інформаційного шуму в сучасному комунікаційному середовищі. Термін уперше набув широкого поширення після праці футуролога Елвіна Тоффлера, який описав ситуацію, коли людина стикається з надлишком інформації, що перевищує її здатність до сприйняття, осмислення та використання [78]. Іншими словами, коли кількість вхідних повідомлень перевищує когнітивні можливості мозку, людина потрапляє у стан інтелектуальної перевтоми, що має як психологічні, так і фізіологічні наслідки. Надмір інформації чинить значний тиск на психіку, порушуючи природну здатність людини до вибору, аналізу та пріоритизації даних. Постійний потік новин, особливо з негативним або сенсаційним забарвленням, стимулює емоційне напруження й формує відчуття тривоги та безпорадності. Інформаційне перевантаження проявляється як складний психоемоційний стан, що охоплює як психологічні, так і фізіологічні аспекти. Постійний потік новин, повідомлень і стимулів створює хронічний тиск на свідомість, поступово виснажуючи когнітивні ресурси людини. Надлишок інформації порушує природну здатність до концентрації, вибору пріоритетів і критичного осмислення, перетворюючи сприйняття на хаотичний потік реакцій, а не свідомих рішень. Насамперед це призводить до зростання рівня стресу та тривожності. Безперервне споживання новин, особливо кризового чи негативного змісту, стимулює нервову систему й активує стресові механізми мозку. Людина живе в постійному стані напруги, який поступово переходить у хронічне емоційне виснаження. 40 На цьому тлі виникає емоційна втома, що супроводжується зниженням емпатії, коли драматичний контент стає буденністю, психіка виробляє захисну реакцію - емоційне відсторонення. Людина перестає співпереживати, втрачає здатність реагувати на реальні події з живим почуттям, що веде до байдужості та відчуження. Подібний стан підсилюється порушенням емоційного балансу. Надмір негативних повідомлень провокує дратівливість, апатію або навіть депресивні настрої. Змінюється загальне емоційне тло: з’являється втома від будь-яких новин, байдужість до позитивних подій і відчуття постійної загрози. Інформаційне перевантаження часто переходить у залежність від інформації. Людина відчуває потребу постійно оновлювати сторінки новин, перевіряти повідомлення або стрічку соціальних мереж. Це створює ілюзію контролю над подіями, але насправді лише поглиблює тривожність [83]. З часом така поведінка витісняє інші сфери життя - хобі, спілкування, відпочинок, що веде до соціальної ізоляції та втрати відчуття реальності. Усе це супроводжується відчуттям безсилля. Зіткнувшись із безліччю глобальних проблем, на які індивід не може реально вплинути, людина переживає апатію й когнітивну втому, втрачаючи віру у власну здатність щось змінити. Насамкінець, психологічні наслідки переходять у фізичні симптоми - головний біль, безсоння, порушення травлення, м’язову напругу. Організм реагує на інформаційний стрес так само, як на фізичне перевантаження. У сукупності ці прояви створюють стан хронічного інформаційного стресу, який знижує продуктивність, ускладнює мислення та прийняття рішень, а також підриває загальне психічне благополуччя. Таким чином, інформаційне перевантаження - це не просто наслідок технічного прогресу чи зростання кількості джерел комунікації. Це системна соціально-психологічна проблема, що впливає на якість людського сприйняття, рівень суспільного довір’я й навіть на демократичні 41 процеси, оскільки перевтомлена, дезорієнтована людина втрачає здатність критично мислити та робити усвідомлений вибір у потоці інформаційного хаосу. Інформаційне перевантаження не лише виснажує емоційно, а й істотно впливає на когнітивні процеси, які забезпечують здатність людини мислити, запам’ятовувати та приймати рішення. Надлишок повідомлень, постійне перемикання між джерелами та звичка споживати інформацію фрагментарно формують нову модель мислення - поверхневу, розсіяно- уважну та вразливу до маніпуляцій. Передусім страждає пам’ять і концентрація уваги, із-за того що, потоки даних перевантажують короткочасну пам’ять, обмежену за своєю природою, через що мозку складніше утримувати інформацію та переходити від одного завдання до іншого. Постійні сповіщення, відкриті вкладки й багатозадачність виснажують когнітивні ресурси, знижуючи продуктивність та здатність до глибокої зосередженості. Другою ознакою є поверхневе сприйняття інформації, ототожнюючи до того, що обсяг повідомлень перевищує здатність їх опрацювати, користувач несвідомо переходить у “економний режим мислення” - сканує тексти, сприймає заголовки без аналізу змісту, реагує емоційно, а не раціонально. У результаті формується звичка швидко оцінювати, але не розуміти - мислення стає реактивним, а не аналітичним. Третім аспектом є посилення когнітивних упереджень - систематичних помилок мислення, що допомагають мозку спрощувати складну реальність. Коли інформації занадто багато, людина починає покладатися до евристики. Когнітивні спотворення, що посилюються в умовах інформаційного перевантаження, проявляються у трьох взаємопов’язаних формах. Ефект якоря полягає у схильності людини надмірно покладатися на першу отриману інформацію, навіть якщо вона неточна чи маніпулятивна. Цей початковий “якір” формує подальше сприйняття теми й визначає оцінку 42 нових даних. Упередження доступності змушує перебільшувати значення тих фактів або подій, які найчастіше з’являються в медіа чи викликають сильні емоції, - те, що ближче у пам’яті, здається важливішим за об’єктивно суттєві речі. Упередження підтвердження, у свою чергу, призводить до вибіркового сприйняття - люди схильні помічати лише ті відомості, що узгоджуються з їхніми переконаннями, і відкидати суперечливі. У сукупності ці механізми формують замкнене коло інформаційного мислення, де емоційна привабливість і звичність переважають над критичним аналізом, а істина поступається місцем когнітивному комфорту. Такі спотворення підсилюють кризу уваги - нездатність довго утримувати концентрацію на важливих завданнях, що стає характерною рисою сучасної інформаційної епохи. Поняття “економіки уваги” сформувалося як наукова реакція на радикальні зміни у способах споживання інформації в другій половині ХХ століття. Його теоретичні основи заклав американський психолог, економіст і лауреат Нобелівської премії Герберт А. Саймон. У своїй доповіді Designing Organizations for an Information-Rich World він зауважив, що в епоху надлишку інформації головним обмеженим ресурсом стає не сама інформація, а людська увага. “Те, що споживає інформація, досить очевидно: вона поглинає увагу своїх одержувачів. Отже, величезна кількість інформації створює брак уваги та необхідність ефективно розподіляти цю увагу” [54, с. 40-41], - писав Саймон, фактично передбачивши сучасну кризу уваги. У рамках цієї концепції увага розглядається як валюта, якою “платить” людина за взаємодію з інформацією. Вона стає головним товаром, за який змагаються медіа, рекламні агентства, політичні структури та цифрові платформи. Як наголошують сучасні дослідники - зокрема Тім Ву - ця конкуренція за увагу є визначальною рисою цифрової доби, де інформаційні потоки структуровані не для пізнання, а для залучення користувача будь-якою ціною [82]. 43 Основна проблема полягає у спіралі дефіциту уваги. Чим більше контенту створюється для її захоплення, тим менш зосередженою та фрагментованою стає аудиторія. Щоб “пробитися” крізь цей шум, виробники контенту змушені робити матеріали дедалі коротшими, емоційнішими, сенсаційнішими - тобто такими, що стимулюють миттєву реакцію, а не роздуми. В результаті формується самопідживлювальний цикл: зростання кількості інформації веде до дефіциту уваги, який, своєю чергою, стимулює створення ще більш агресивного контенту. Наслідки цього явища мають глибокий вплив на якість суспільного знання. Економіка уваги заохочує медіа оптимізувати матеріали не за критерієм достовірності чи пізнавальної цінності, а за показниками переглядів і кліків. Це породжує культуру клікбейту, сенсаційності, спрощення складних тем і домінування емоцій над аргументом. Як зазначає медіадослідниця Шошана Зубофф у своїй праці The Age of Surveillance Capitalism, увага перетворюється на “сировину для ринку прогнозованої поведінки” [85], де користувач не лише споживає інформацію, а й стає об’єктом її монетизації. Таким чином, економіка уваги - це не лише медіа-тренд, а системний виклик для культури раціонального мислення. У світі, де увага є головною здобиччю, істина поступається місцем емоційній реакції, а свобода слова - перетворюється на інструмент комерційного або політичного впливу. 2.3. Роль цифрових платформ та алгоритмів у поширенні інформаційного шуму Попередній аналіз показав, що інформаційний шум є не випадковим побічним явищем, а системною характеристикою сучасного комунікаційного середовища, тісно пов’язаною з економічними та технологічними механізмами цифрової епохи. Якщо у класичній моделі 44 комунікації Шеннона “шум” розумівся як випадкове спотворення сигналу або технічна перешкода в процесі передачі інформації, то у XXI столітті він перетворився на штучно створений і керований продукт. Сучасний інформаційний шум не просто виникає - він свідомо генерується, структурується та використовується як інструмент впливу. Перехід від аналогових медіа до цифрового середовища радикально змінив логіку поширення інформації. Роль традиційних посередників - редакцій, видавництв, телерадіоорганізацій - перебрали на себе алгоритмічні системи, які функціонують на принципах автоматичного відбору та персоналізації контенту. Цифрові платформи, такі як Meta (Facebook, Instagram), X (Twitter), TikTok, Google та YouTube, фактично стали новими “інфраструктурами публічної сфери”, замінивши інститути, які колись забезпечували редакційну відповідальність та суспільний контроль. Водночас архітектура цих платформ не є нейтральною. Вона спроєктована відповідно до бізнес-моделі, що ґрунтується на максимізації прибутку через залучення та утримання уваги користувача. Це означає, що алгоритми спрямовані не на відбір якісної чи достовірної інформації, а на оптимізацію показників взаємодії - кліків, переглядів, реакцій, часу перебування на платформі. У результаті формується середовище, що структурно продукує шум, адже саме емоційно заряджений, сенсаційний або провокативний контент найкраще привертає увагу. Метою цього підрозділу є розкриття технологічних і економічних механізмів, які роблять цифрові платформи своєрідними “фабриками інформаційного шуму”. Аналіз зосередиться на тому, як економіка уваги, описана Гербертом Саймоном і розвинута сучасними теоретиками цифрової культури (Тім Ву, Шошана Зубофф), трансформувалася у складнішу систему - “капіталізм спостереження”, де дані користувачів 45 стали сировиною, а маніпулювання їхньою увагою - основним виробничим процесом. Подальший виклад зосереджується на трьох взаємопов’язаних аспектах, які пояснюють, як цифрові платформи перетворюються на активних продуцентів інформаційного шуму. По-перше, функціонування алгоритмічних “бульбашок фільтрів” та “ехо-камер” ізолює користувачів у замкнених інформаційних просторах, де вони стикаються переважно з контентом, що підтверджує їхні власні переконання. Така замкнутість знижує рівень критичного мислення, підсилює ідеологічну поляризацію та поступово підриває можливість раціональної суспільної дискусії. По-друге, механізм алгоритмічної ампліфікації дезінформації працює так, що системи рекомендацій просувають насамперед емоційно насичені та провокативні матеріали, незалежно від їхньої достовірності. Вірусність контенту стає важливішою за істину, а помилкові або маніпулятивні повідомлення поширюються швидше, ніж перевірені факти. Нарешті, ці процеси мають глибокі філософсько-політичні наслідки, оскільки створюють передумови для нових форм інформаційного контролю. Цифрові платформи, володіючи доступом до величезних обсягів даних і здатністю спрямовувати увагу користувачів, дедалі більше нагадують механізми “цифрового тоталітаризму”, де управління свідомістю відбувається не через прямий примус, а через алгоритмічне спрямування думок і поведінки. Аналіз феномену інформаційного перевантаження, який, імовірно, було здійснено у попередньому підрозділі, висвітлив ключову закономірність сучасної комунікаційної епохи - перетворення уваги людини на головний стратегічний ресурс. У межах парадигми, відомої як “економіка уваги”, інформаційний шум постає не випадковим побічним ефектом, а логічним наслідком конкуренції за обмежену когнітивну здатність людини. У світі, де мільярди повідомлень, зображень, відео та рекламних оголошень змагаються за кілька годин щоденного сприйняття, 46 перемогу здобуває не найточніший чи найглибший контент, а той, що найефективніше привертає емоційний відгук. Механізми цієї ефективності ґрунтуються на експлуатації первинних психологічних реакцій. Алгоритми соціальних мереж і медіа-систем оптимізовані для виявлення та підсилення контенту, який викликає сильні емоції - подив, обурення, страх або гнів. Саме такі стимули забезпечують більшу взаємодію користувачів і, відповідно, більший прибуток для платформ. Сенсаційні заголовки, драматичні візуальні образи та спрощені, поляризовані наративи стають не випадковими рисами сучасних новин, а свідомими стратегіями залучення уваги. У цьому сенсі інформаційний шум перетворюється на раціональну економічну поведінку, коли всі учасники інформаційного ринку - від незалежних блогерів до великих медіа корпорацій - змушені “говорити голосніше” та емоційніше, щоб бути почутими. Наслідком такої динаміки є маргіналізація поміркованого та аналітичного дискурсу. Інформація, що вимагає контексту, складного аналізу або критичного мислення, програє в конкурентній боротьбі з контентом, який забезпечує швидке задоволення або викликає миттєву реакцію. У результаті відбувається поступова деградація публічної сфери, де раціональна аргументація поступається місцем емоційному імпульсу. Водночас обмеження пояснення цього процесу лише рамками економіки уваги було б спрощенням. Ця модель описує насамперед поверхневий рівень взаємодії - боротьбу за час і емоційне залучення користувачів. Проте за цими механізмами стоїть значно складніша структура. Дослідниця Шошана Зубофф у своїй праці доводить, що бізнес- модель провідних технологічних корпорацій - передусім Google та Meta - зазнала принципової трансформації. Основним товаром цих компаній більше не є сервіси, які вони формально надають користувачам (пошукові системи, соціальні мережі тощо), і навіть не реклама у традиційному 47 розумінні. Справжнім джерелом їхнього прибутку є те, що Зубофф називає “поведінковим надлишком” [85] - масив цифрових слідів, які залишає користувач під час взаємодії з платформою: кліки, тривалість перегляду, швидкість прокрутки, геолокація, реакції на пости, запити до голосових асистентів, а також непрямі дані, зібрані через мережу трекерів і пристрої Інтернету речей [28 , с. 40]. Цей поведінковий надлишок не потрібен для покращення користувацького досвіду - він збирається, агрегується та аналізується з метою створення “продуктів передбачення”, які дозволяють прогнозувати, як саме користувач діятиме в майбутньому: що він придбає, як проголосує або яку емоцію переживатиме. Отримані моделі поведінки стають основою для ринків поведінкових ф’ючерсів, де продається не просто реклама, а й самі передбачення людських дій. Покупцями цих даних виступають не лише бізнес-структури, а й політичні штаби, страхові компанії та державні інституції, зацікавлені у точному прогнозуванні чи навіть коригуванні поведінки людей [28 , с. 40]. У цій логіці формується принциповий зв’язок між капіталізмом спостереження та інформаційним шумом. Якщо економіка уваги прагне утримати користувача в полі зору, то капіталізм спостереження має глибшу мету - викликати передбачувану реакцію, створити умови, за яких поведінка стане програмованою [85]. Для цього платформи свідомо культивують середовище емоційного збудження, поляризації та конфлікту, оскільки саме в таких умовах користувач стає більш вразливим і прогнозованим. Алгоритми, налаштовані на максимізацію показників залучення (engagement), систематично віддають перевагу сенсаційному, провокативному чи конфліктному контенту - саме тому, що він найкраще утримує увагу й стимулює активність. Таким чином, інформаційний шум у добу капіталізму спостереження виконує подвійну роль. По-перше, він є середовищем для генерації нових 48 поведінкових даних - чим більше користувач реагує, коментує або обурюється, тим більший обсяг даних система може зібрати й монетизувати. По-друге, шум стає механізмом впливу та модифікації поведінки: перебуваючи в постійному стані емоційного напруження, людина втрачає здатність до критичного мислення й легше піддається алгоритмічному спрямуванню. Отже, у межах нової цифрової економіки шум перестає бути побічним ефектом - він стає структурною умовою функціонування, необхідним інструментом для підтримання системи, у якій інформаційне середовище саме формує способи мислення, поведінку та соціальну взаємодію. Економічна логіка капіталізму спостереження втілюється у специфічній технологічній архітектурі, центральним елементом якої є персоналізація контенту. На перший погляд, вона створює зручність: користувач отримує саме ті матеріали, що відповідають його інтересам і запитам. Проте за зовнішньою ефективністю приховується складний механізм, який має глибокі епістемологічні та політичні наслідки, спричиняючи поступову фрагментацію спільної інформаційної реальності. Ключ до розуміння цього процесу лежить у двох взаємопов’язаних концепціях - “бульбашок фільтрів” та “ехо-камер”. Термін “бульбашка фільтрів”, запропонований американським дослідником Елі Парайзером, описує унікальне інформаційне середовище, у якому опиняється кожен користувач [68]. Алгоритми цифрових платформ - зокрема пошукових систем (Google) чи соціальних мереж (Facebook, Instagram, TikTok) - відстежують безліч поведінкових сигналів: історію пошуку, кліки, лайки, попередні взаємодії, місцезнаходження, навіть політичні орієнтації. На основі цих даних формується індивідуальний профіль користувача, який визначає, який саме контент він бачитиме. У результаті навіть за однакових пошукових запитів - до прикладу, “зміна клімату” чи “війна в Україні” - двоє користувачів отримують 49 кардинально різні інформаційні результати, підібрані відповідно до їхніх попередніх переконань. Алгоритм, діючи автоматично й непомітно, створює невидиму інформаційну оболонку, що обмежує доступ до контенту, який може суперечити наявним поглядам користувача. Людина перебуває у просторі, де її власні переконання постійно підкріплюються, тоді як альтернативні точки зору майже не з’являються у стрічці. Цей процес є повністю непрозорим - користувач зазвичай навіть не усвідомлює, що частина інформації була алгоритмічно відфільтрована. У такий спосіб персоналізація, задумана як інструмент зручності та релевантності, перетворюється на механізм м’якої епістемологічної ізоляції, що зменшує різноманітність інформаційних джерел і поступово звужує межі публічного мислення. Якщо “бульбашка фільтрів” є наслідком алгоритмічної персоналізації, тобто процесом, що відбувається зверху вниз, то “ехо- камери” - результат соціальної динаміки, яка формується знизу вгору. Ехо- камери - це соціальні простори, де користувачі взаємодіють переважно з однодумцями: тематичні групи у Facebook, спільноти на Reddit, або просто кола контактів у соціальних мережах, що утворюються навколо подібних інтересів і переконань [27 ,с. 8]. Феномен ехо-камер ґрунтується на гомофілії - природній людській схильності віддавати перевагу спілкуванню з тими, хто поділяє схожі погляди, цінності та культурні коди. Алгоритми цифрових платформ лише підсилюють цю тенденцію; вони постійно пропонують приєднуватися до груп, сторінок чи каналів, які узгоджуються з уже виявленими вподобаннями користувача, і піднімають у стрічці публікації тих контактів, з якими користувач найчастіше погоджується. У результаті формується замкнене комунікативне середовище, де певні наративи, погляди та інтерпретації подій багаторазово підкріплюються через повторення, тоді як альтернативні позиції або взагалі 50 не з’являються, або одразу маркуються як “ворожі” чи “хибні”. Така інформаційна однорідність створює ілюзію консенсусу, коли учасники ехо- камери сприймають власні переконання як загальновизнані істини. Філософсько-політичні наслідки цього явища є надзвичайно суттєвими. У класичному ліберальному розумінні - зокрема в концепції Джона Стюарта Мілля - свобода слова розглядається не лише як право, а як епістемологічний механізм пошуку істини [20]. Її цінність полягає у відкритому зіткненні ідей, у змаганні аргументів, де істина може перемогти хибу завдяки своїй раціональній переконливості. Проте ехо-камери підривають саму можливість такого діалогу. Вони руйнують публічну сферу як спільний простір обміну аргументами, замінюючи її множинними ізольованими реальностями, у межах яких істина визначається не через раціональну перевірку, а через емоційну лояльність до групи. Алгоритмічна архітектура “бульбашок фільтрів” та “ехо-камер” фактично руйнує класичну модель “вільного ринку ідей”. Замість єдиного публічного простору, де істина може зустрічатися з хибою у відкритій аргументованій дискусії, формується безліч паралельних інформаційних світів, що майже не перетинаються. Кожен користувач існує у власній персоналізованій реальності, яку підтримують алгоритми, що підбирають контент, відповідний його поглядам і реакціям. Унаслідок цього сам принцип комунікативного обміну, на якому ґрунтується демократія, зазнає системної деформації. Одним із найпомітніших наслідків цього процесу є фрагментація суспільної свідомості. Суспільство поступово втрачає спільний набір базових фактів і подій, які є передумовою для раціонального політичного діалогу. Якщо одна частина громадян переконана, що певна подія є реальністю, а інша - що це вигадка або маніпуляція, можливість змістовної дискусії зникає [10, с. 111]. У таких умовах спільна публічна сфера, про яку 51 писав Юрґен Габермас, розпадається на множину ізольованих мікросвітів, кожен з яких живе за власною логікою. Наступним наслідком є соціальна поляризація. Перебуваючи в замкненому інформаційному колі, користувач не лише укріплює свої переконання, а й поступово радикалізується [10, с. 41-42]. Опоненти сприймаються не як учасники спільного обговорення, а як загроза або вороги. Таким чином, свобода слова, яка мала бути інструментом пошуку взаєморозуміння, перетворюється на механізм групової ідентифікації, де висловлення стає не аргументом, а знаком приналежності до певної “племінної” спільноти[10, с. 41-42]. Крім того, ерозія критичного мислення є невід’ємним наслідком постійного інформаційного підкріплення власних уявлень. Людина, яка постійно чує лише підтвердження своїх поглядів, втрачає здатність ставити під сумнів отриману інформацію та оцінювати її з позиції раціонального сумніву. Зникає сама інтелектуальна напруга, необхідна для розрізнення істини і хиби - того процесу, який Джон Стюарт Мілль вважав центральною умовою для розвитку знань. Підсумовуючи, алгоритмічна логіка сучасних цифрових платформ, побудована на механізмах персоналізації та соціальної ізоляції, породжує специфічну форму інформаційного шуму - не хаотичного, а структурованого й персоналізованого. Цей шум не просто перевантажує людину надлишком повідомлень, а фрагментує суспільство на рівні сприйняття реальності, створюючи множинні, взаємо несумісні світи. У таких умовах свобода слова втрачає свій онтологічний ґрунт, адже вона може існувати лише там, де є спільна реальність, у межах якої можлива розмова про істину, справедливість і сенс. Якщо персоналізація створює структурну вразливість, розділяючи суспільство на ізольовані інформаційні простори, то алгоритмічна ампліфікація (посилення контенту) формує тактичну вразливість - активно просуває найбільш емоційно насичені й часто деструктивні форми 52 інформаційного шуму, включно з дезінформацією, фейковими новинами та маніпуляціями. Щоб зрозуміти цей процес, можна уявити, що алгоритм цифрової платформи - це редактор найбільшої у світі газети. Його завдання не полягає у пошуку істини чи перевірці фактів, а у максимізації часу перебування користувача на сторінці. Відповідно, він має визначити, які матеріали показати першими у “персональній стрічці новин”. Оскільки алгоритм не здатен оцінити правдивість чи суспільну значущість мільярдів одиниць контенту в реальному часі, він спирається на показники залучення - кількість лайків, коментарів, поширень, переглядів і час взаємодії. У цьому контексті залучення стає головним критерієм “цінності” контенту. Якщо одна публікація отримує тисячу реакцій за хвилину, а інша лише кілька десятків, алгоритм без вагань зробить першу видимою для ширшої аудиторії. Система фактично оптимізується не під істинність або змістовність, а під емоційну інтенсивність. Дослідження Массачусетського технологічного інституту показало, що фейкові новини поширюються у шість разів швидше, ніж правдиві, оскільки вони частіше викликають емоції здивування, страху чи обурення [79, с. 3]. Подібні висновки зробили і вчені з Оксфордського інтернет- інституту: емоційний контент має вищий вірусний потенціал, тому алгоритмічні системи, що керуються логікою залучення, неусвідомлено віддають перевагу дезінформації [65]. Цей процес не є виключно спонтанним - він активно експлуатується зловмисними акторами. Серед найвідоміших тактик - “координована неавтентична поведінка”, коли державні або політичні структури використовують мережі ботів і “фабрики тролів” для масового поширення потрібних наративів . Такі кампанії поєднують автоматизовані акаунти з реальними користувачами, створюючи ілюзію широкої підтримки або “громадського резонансу”. При цьому алгоритми платформ - нейтральні за задумом - 53 стають неусвідомленими союзниками цих маніпуляцій, підсилюючи контент із високими показниками взаємодії незалежно від його достовірності. Механізм експлуатації алгоритмічної ампліфікації дезінформації можна описати як чітко структурований, повторюваний цикл, у якому технічна логіка платформи взаємодіє зі стратегічними маніпуляціями людських акторів. Спершу відбувається створення наративу - дезінформаційного повідомлення, спеціально сконструйованого для викликання сильного емоційного відгуку [27 , с. 11]. Це може бути сенсаційна новина, теорія змови або викривлене тлумачення події, наприклад, щодо пандемії COVID- 19 чи політичних виборів. Такі повідомлення зазвичай апелюють до страху, гніву або морального обурення, що гарантує високу емоційну залученість. Далі настає етап початкового “накачування” - координації поширення [27 , с. 20]. Створений наратив одночасно розганяється через тисячі ботів, а також через мережі взаємопов’язаних груп і сторінок, які діють узгоджено. Ця активність створює ілюзію вибухової популярності контенту. Після цього алгоритм платформи - агностичний до істинності інформації - сприймає різкий сплеск взаємодії як показник високої “цінності”. Не маючи інструментів для виявлення скоординованої поведінки в реальному часі, система інтерпретує це як справжню зацікавленість користувачів і починає масштабно рекомендувати матеріал іншим. На цьому етапі починається органічна ампліфікація: контент з’являється у стрічках звичайних користувачів, які не мають відношення до початкової мережі. Зіштовхнувшись із емоційно насиченим повідомленням, вони активно реагують - коментують, діляться, дискутують. Кожна така дія генерує додаткові сигнали залучення, що підсилюють подальше поширення. 54 У результаті формується цикл зворотного зв’язку. Алгоритм, реагуючи на нові хвилі взаємодій, знову підвищує видимість контенту, що фактично створює ефект “вірусного резонансу”. Таким чином, навіть повністю вигадане повідомлення може за короткий час досягти мільйонів користувачів. Цей процес перетворює платформу на мимовільного співучасника - або, як зауважують критики (68;85), на свідомого гравця, адже високий рівень залучення напряму пов’язаний із прибутковістю. Алгоритм, переслідуючи комерційну мету - утримати увагу користувачів, - водночас реалізує політичну або пропагандистську функцію: посилює хаос, дезорієнтацію та взаємну недовіру. Показовим є приклад досліджень дезінформаційних кампаній щодо COVID-19 в українському сегменті Facebook, які засвідчили, що найпопулярніші наративи часто не надходять із зовнішніх джерел, а вирощуються всередині самої платформи [27, с. 5]. Групові алгоритми, створені для стимулювання дискусій, виявилися ідеальним середовищем для розмноження напівправди, конспірології та антинаукових тверджень. Поєднання економічної логіки капіталізму спостереження з технологічною архітектурою алгоритмічної ампліфікації та фрагментації породжує не просто надлишок інформації - воно формує якісно нову соціально-політичну реальність. Йдеться про створення інфраструктури тотального впливу, здатної перетворити цифрове середовище на інструмент глибокого контролю за поведінкою, свідомістю й навіть емоційним станом людини. У науковій літературі дедалі частіше для опису цього явища використовується поняття “цифровий тоталітаризм”. Під цифровим тоталітаризмом розуміють систему всеохопного нагляду та регулювання соціального життя, що ґрунтується на використанні цифрових технологій і великих даних для контролю над громадянами як у віртуальному, так і в реальному просторі [29, с. 55]. На відміну від класичних тоталітарних режимів XX століття, які спиралися на примус і 55 фізичне насильство, сучасна цифрова форма влади діє непомітно - через алгоритми, дані та споживчі інтерфейси, що інтегруються у повсякденне життя. До ключових характеристик цифрового тоталітаризму належать кілька взаємопов’язаних компонентів, які утворюють єдину систему контролю над суспільством. Першою і, безперечно, центральною ознакою є масове спостереження, виходячи з того, що сучасні цифрові технології дозволяють здійснювати безперервний моніторинг дій, комунікацій, переміщень та навіть фізіологічних показників людини. Мобільні пристрої, системи відеоспостереження з функцією розпізнавання облич, носимі гаджети та онлайн-трекери створюють величезні масиви даних, які обробляються алгоритмами штучного інтелекту. Це дає змогу державам і корпораціям прогнозувати поведінку людей із надзвичайною точністю, перетворюючи приватне життя на предмет аналітичного спостереження. Другою складовою є алгоритмічна цензура та інформаційне програмування. Контроль над інформаційним простором сьогодні здійснюється не лише через пряме видалення небажаного контенту, а й через непрозорі алгоритмічні механізми ранжування. Непотрібні теми просто зникають із поля видимості, а натомість користувачеві нав’язуються “схвалені” наративи. У результаті формується спотворена картина світу, де межа між правдою і маніпуляцією стає дедалі розмитішою. Третім елементом цієї системи є маніпуляція поведінкою. Зібрані дані використовуються для цілеспрямованого впливу на рішення громадян - від вибору товарів і медіаконтенту до політичних уподобань. Людина поступово втрачає статус автономного суб’єкта, перетворюючись на об’єкт прогнозованої стимуляції, поведінка якого формується через мікротаргетовані повідомлення, емоційні тригери та алгоритмічні рекомендації. І наостанок, складовою є системи соціального рейтингу, які вже набули реального втілення, зокрема в Китаї. Такі системи оцінюють 56 громадян на основі їхньої поведінки в онлайні та офлайні, визначаючи рівень їхньої “надійності”. Цей рейтинг впливає на доступ до фінансових послуг, роботи, освіти, подорожей і навіть медичного обслуговування. У такий спосіб цифрова репутація перетворюється на нову форму соціального капіталу, контрольовану не спільнотою, а державними або корпоративними структурами. Аналізуючи співвідношення між економічними й політичними аспектами цифрової епохи, можна побачити тривожну взаємозалежність, що виходить за межі окремих сфер бізнесу чи державного управління. “Капіталізм спостереження”, описаний Шошаною Зубофф, створює розгалужену приватну інфраструктуру, призначену для збору, аналізу та комерційного використання поведінкових даних користувачів [85]. Її мета - не лише прогнозування дій людини, а й м’яке корегування її вибору задля максимізації прибутку. У свою чергу, “цифровий тоталітаризм” використовує ту саму технологічну базу, але з іншою - політичною - метою: не для стимулювання споживання, а для забезпечення тотального контролю над громадянами. Системи на кшталт китайського “соціального кредиту” демонструють, як алгоритмічна інфраструктура, що народилася в корпоративному середовищі, може бути адаптована державою для дисциплінування населення, моніторингу лояльності та покарання за “відхилення” від бажаної поведінки. Інакше кажучи, технологічна екосистема, створена компаніями Google, Facebook, Amazon та іншими транснаціональними корпораціями з метою комерціалізації уваги, фактично перетворилася на готовий каркас для системи цифрового контролю. У цьому сенсі сучасне інформаційне середовище нагадує “цифровий Паноптикум” [29, с. 55]. Індивіди не знають, коли саме за ними спостерігають, але усвідомлення самої 57 можливості постійного нагляду формує у них внутрішню дисципліну та схильність до конформізму. У сучасних умовах ця інфраструктура формує нову генерацію загроз свободі слова, які набагато витонченіші за традиційні форми цензури, притаманні попереднім епохам. Якщо раніше обмеження вираження думок здебільшого полягали у прямому видаленні небажаного контенту чи переслідуванні авторів, то нині контроль стає проактивним, алгоритмічним і непомітним. Насамперед йдеться про маніпулювання самим дискурсом. Сучасні цифрові платформи, що контролюють комунікаційні потоки, здатні не забороняти висловлювання прямо, а просто робити їх невидимими. Алгоритмічні механізми, як-от “shadow banning” або зміна пріоритетів у пошуковій видачі, дозволяють ефективно маргіналізувати критичні голоси без формального порушення права на свободу слова. У результаті користувач може продовжувати говорити, але його слова не досягають аудиторії - він фактично “кричить у порожнечу”. Другим наслідком стає ефект превентивного самообмеження, або так званий (chilling effect). Усвідомлення постійного цифрового спостереження - коли кожен лайк, коментар чи запит зберігається та аналізується - породжує відчуття невидимого тиску. Люди починають уникати політичних тем, критики влади або будь-яких висловлювань, які можуть бути інтерпретовані як “ризиковані” [28]. У такий спосіб формується внутрішня цензура, коли мовчання стає актом самозбереження. Третім, не менш небезпечним механізмом, є маскування контролю інформаційним шумом. Потоки розваг, сенсацій, фейків і дрібних скандалів створюють середовище, у якому суттєві процеси збору даних, маніпуляцій і нагляду залишаються непоміченими. Перевантажені інформацією, користувачі втрачають здатність до концентрації, критичного аналізу й громадянського опору. Так, шум стає не лише побічним продуктом 58 цифрової економіки, а функціональним інструментом легітимації системного контролю. Таким чином, сучасні платформи не просто відтворюють інформаційний шум - вони інтегрують його у власну економічну та технологічну логіку. Шум виконує потрійну роль: він є паливом для алгоритмів, що живляться увагою користувачів; інструментом відволікання від реальних процесів влади; і водночас камуфляжем, який приховує механізми цифрового контролю. У результаті формується середовище, глибоко вороже до ідеї осмисленої свободи слова, оскільки воно підриває не лише можливість бути почутим, а й саму здатність людини мислити, сумніватися й говорити вільно, без страху та нав’язаних алгоритмів. 2.4. Фейки, постправда та розмиття істини як підвиди інформаційного шуму Після аналізу інфраструктурних і технологічних механізмів, що продукують і посилюють інформаційний шум, логічним є перехід до його філософського та політичного змісту. На цьому етапі дослідження увага зміщується від кількісного опису шуму - як потоку даних чи інструменту контролю - до якісного осмислення того, як цей шум змінює самі умови пізнання, підриваючи довіру до істини, фактів і реальності. Традиційна модель комунікації, що спиралася на дихотомію “сигнал - шум”, передбачала існування певного істинного повідомлення, яке можна очистити від перешкод. Проте в сучасному цифровому середовищі ця логіка втрачає переконливість. Інформаційний шум більше не є лише випадковим відхиленням - він стає інструментом навмисного спотворення, де не просто ускладнюється сприйняття істини, а знищується сама можливість її розпізнавання [31]. 59 Найяскравішим проявом цього процесу є феномен постправди (post- truth). Це не просто стан масової дезінформації, а глибока епістемологічна трансформація, за якої об’єктивні факти втрачають визначальну роль у формуванні суспільних переконань. Їхнє місце займають емоції, індивідуальні вірування та політична ідентичність [24 , с. 14]. Як зазначають сучасні дослідники (М. Кей, Р. Макінтайр, Л. Мекінтайр), постправда - це не заперечення істини, а заміна її релевантністю, тобто тим, що “звучить правдоподібно” для певної групи. У цьому контексті фейки, дезінформація та маніпулятивні наративи постають не випадковими збоями, а системними інструментами боротьби за владу над інтерпретацією реальності. Вони не лише підривають довіру до конкретних фактів, а й створюють атмосферу загальної невизначеності, в якій будь-яке твердження може бути поставлене під сумнів. Поняття “постправди” увійшло в широкий суспільний обіг після того, як у 2016 році Оксфордський словник визнав його “словом року” [67]. Це символічне рішення зафіксувало момент, коли термін перестав бути академічним і став характеристикою політичної реальності - передусім у контексті Brexit у Великій Британії та президентських виборів у США. У словниковому визначенні постправда описується як ситуація, “у якій об’єктивні факти мають менший вплив на формування суспільної думки, ніж звернення до емоцій та особистих переконань” [24, с. 38]. Ця характеристика суттєво змінює традиційне розуміння неправди. Постправда - це не просто накопичення брехні чи фейкових повідомлень. Вона означає якісно інший культурно-політичний стан, у якому істина втрачає нормативну цінність [3, с. 22]. Якщо класична брехня намагається маскуватися під правду, то постправда скасовує саму потребу в істині: істина стає відносною, суб’єктивною, індивідуалізованою - “моєю правдою”, “альтернативним фактом”. 60 Американський філософ Лі Макінтайр у монографії “Post-Truth” пропонує глибше осмислення цього феномену. На його думку, постправда - це не випадковий збій у комунікації й не епістемологічна вада, а свідомий політичний проєкт, спрямований на перерозподіл влади над реальністю [18. 208 c.]. Її сутність полягає у використанні маніпуляцій для підриву довіри до інституцій, що виробляють знання - науки, медіа, освіти, експертного середовища. Унаслідок цього руйнується сам механізм суспільного орієнтування: місце фактів займають емоції, а місце аргументів - відчуття правдоподібності. Макінтайр підкреслює, що в епоху постправди істина перестає бути спільним орієнтиром. Політичні актори використовують цей вакуум для нав’язування власних версій реальності, в яких критерієм правдивості стає не доказ, а лояльність - до лідера, партії чи ідеології. Такий стан речей відкриває шлях до нових форм авторитаризму, у яких контроль над інформацією здійснюється не через пряму цензуру, а через знищення самої віри в істину. Виникнення феномену постправди не було раптовим - воно стало наслідком тривалої інтелектуальної й технологічної еволюції, яка змінила сам спосіб осмислення істини в західній культурі [10. с. 31]. Цей процес можна розглядати у двох взаємопов’язаних площинах: філософській, де відбулися фундаментальні зсуви у розумінні знання, та технологічній, яка радикально змінила механізми його поширення. З точки зору філософії, витоки постправди пов’язані з критикою модерних уявлень про істину, об’єктивність і прогрес, що розгорнулася у межах постмодерністської думки другої половини ХХ століття. Саме такі мислителі, як Жан-Франсуа Ліотар, Мішель Фуко та Жан Бодріяр, заклали інтелектуальний ґрунт для переосмислення відносин між знанням, владою і реальністю [10. с. 31]. Ліотар у праці “Стан постмодерну” проголосив “кінець метанаративів” - великих історій про прогрес, розум і наукову істину, що 61 визначали мислення епохи Просвітництва [61. 135 p.]. Він стверджував, що у сучасному світі знання перестає оцінюватися за критерієм істинності, натомість набуває перформативного виміру - його цінність визначається тим, наскільки воно ефективне, “працює” у конкретному контексті. Фуко, аналізуючи співвідношення влади і знання, дійшов висновку, що істина ніколи не є нейтральною. Вона формується всередині систем владних відносин, які визначають, що саме вважається істинним у певну епоху [50]. Отже, “істина” є не відкриттям об’єктивної реальності, а результатом дискурсивного конструювання, що відображає інтереси домінуючих соціальних інститутів. Бодріяр, у свою чергу, описав світ, у якому знаки й образи перестають відображати реальність і починають її заміщувати. У концепції симулякрів і гіперреальності він показав, що медіа-технології створюють реальність другого порядку - світ, у якому межа між правдою та вигадкою стирається, а люди взаємодіють не з фактами, а з їхніми медіа-репрезентаціями [38]. Водночас було б грубою спрощеністю приписувати постмодерністам створення постправди. Їхня мета полягає не у запереченні істини, а у викритті механізмів влади, що ховаються за претензіями на об’єктивність. Постмодернізм прагнув розширити поле голосів і відкрити простір для альтернативних інтерпретацій - зокрема, маргіналізованих і приглушених. Феномен постправди постає не як випадковий збій у культурній історії, а як наслідок взаємодії двох процесів - філософської релятивізації істини та медіа-революції, що надала цьому релятивізму масову силу. Проблема виникла тоді, коли складний інтелектуальний апарат постмодернізму був спрощений і перекручений у публічному дискурсі. Критичне твердження на кшталт “істина - це соціальний конструкт, сформований владними відносинами” перетворилося на цинічне виправдання брехні: “усе є відносним, тож моя вигадка має ту саму цінність, що й ваші факти”. Виходячи с зазначеного, постправда стала не 62 філософським продовженням постмодернізму, а його викривленою інтерпретацією. Інструменти деконструкції, покликані розкривати владні механізми, було вилучено з їхнього етичного контексту та використано для нової форми панування, яка вже не маскується під об’єктивність, а відкрито заперечує саму цінність істини. Паралельно з інтелектуальними змінами у філософії відбулася глибока технологічна трансформація медіа-середовища, яка надала релятивізму істини матеріальну основу. У новій цифровій екосистемі істина перестала бути результатом фахової перевірки, натомість стала продуктом алгоритмічної видимості. Занепад традиційних епістемічних авторитетів - науки, освіти, журналістики, державних інституцій - призвів до втрати суспільних орієнтирів [10 , с. 41]. Експертне знання, яке раніше визначало межі достовірного, поступилося місцем інформаційній анархії, у якій усі твердження здаються рівноцінними. Водночас демократизація публікації в інтернеті створила ілюзію рівноправності між усіма джерелами інформації. Соціальні мережі зрівняли у правах лауреата Нобелівської премії та анонімного користувача, надаючи їхнім висловлюванням однакову форму - пост, відео, твіти чи короткі повідомлення. У цьому форматі зникає контекст компетенції, а критерії достовірності підміняються кількістю лайків, підписників або репостів. Цей ефект посилюється алгоритмічною логікою цифрових платформ, які оптимізовані не під істину, а під утримання уваги користувача. Алгоритм не розрізняє між науковою статтею й дезінформаційним фейком - обидва типи контенту оцінюються за рівнем емоційного залучення [27 , с. 8]. У результаті сучасна людина опиняється у стані епістемологічної дезорієнтації. Філософський контекст переконує її, що істина відносна, а медійне середовище щодня підтверджує це нескінченним потоком суперечливих даних. Коли розрізнити факт і вигадку стає неможливо, критерієм достовірності стає емоційний резонанс - те, що “відчувається як 63 правда”. Саме це і є сутність постправди: переміщення істини з площини доказів у площину переконань, де вирішальну роль відіграє не раціональність, а психологічна привабливість і відповідність власним упередженням. Якщо постправда розглядається як цільовий стан - ситуація, в якій істина втрачає визначальний статус у формуванні громадської думки - то фейкові новини та ширша практика дезінформації виступають її тактичними інструментами. Фейкові новини - це особливий різновид інформаційного шуму, що відрізняється від простих помилок чи неточностей (misinformation). По суті вони є цілеспрямованою дезінформацією (disinformation) і мають принаймні дві визначальні ознаки. По-перше, вони імітують легітимні журналістські формати: використовують привабливі заголовки, ілюстрації, посилання на “джерела”, іноді копіюють візуальний стиль і структуру відомих медіа, щоб створити видимість авторитетності [33, с. 55]. По-друге, за ними стоїть усвідомлений намір: метою є не коректне інформування аудиторії, а виведення її в оману задля досягнення політичної, економічної або пропагандистської вигоди [6, с. 18]. З академічної точки зору саме поєднання зовнішньої правдоподібності та маніпулятивного наміру робить фейки особливо шкідливими: вони підривають довіру до справжніх джерел інформації, поглиблюють епістемічну невизначеність у суспільстві і сприяють поширенню постправди, де критерієм “правдоподібності” стають не докази, а форма та емоційний ефект. Фейки та пропаганда виступають ключовими механізмами реалізації постправди у сучасному інформаційному просторі. Їхній вплив є багатовимірним - від короткострокових політичних маніпуляцій до глибинних змін у культурі сприйняття істини. На практичному рівні фейки використовуються як інструменти для конкретних завдань - впливу на 64 результати виборів, дискредитації опонентів, дестабілізації суспільства чи створення паніки [6, с. 18]. У цьому сенсі вони є елементом інформаційних операцій, де маніпуляція емоціями замінює аргументи, а повторення - доказ. На глибшому, філософсько-епістемологічному рівні, фейки виконують стратегічну функцію - руйнування довіри до самої категорії істини. Масове поширення дезінформації, посилене алгоритмічними механізмами, створює середовище, у якому пересічний користувач, перевантажений суперечливими повідомленнями, поступово втрачає не лише можливість, а й мотивацію розрізняти правду та брехню [33 , с. 61]. Цей стан отримав назву “інформаційного безладу”. Його наслідок полягає не в тому, що люди масово починають вірити у фейки, а в тому, що вони перестають довіряти будь-якій інформації. Замість критичного мислення виникає цинічна байдужість - переконання, що “всі брешуть” і “правди не існує”. Саме така емоційна апатія є головною перемогою постправди: суспільство, що втратило віру в істину, легко керується страхом, гнівом або лояльністю до авторитету, який обіцяє прості пояснення складного світу. Сучасна пропаганда вдосконалила цю тактику. На відміну від класичних тоталітарних моделей, що прагнули нав’язати єдину “офіційну правду”, сучасна дезінформаційна стратегія діє через надлишок взаємовиключних версій реальності. Її мета це не переконати у певній позиції, а розмити межі між правдою і вигадкою, створити настільки щільний інформаційний шум, що пошук істини видається марним [33 , с. 37]. Свобода слова в умовах постправди переживає глибоку кризу, адже її первинна функція - бути інструментом пошуку істини - втрачає сенс, коли сама істина стає відносною або оголошується неважливою. Ця трансформація не є лише абстрактною філософською проблемою - вона має конкретні, відчутні політичні наслідки, що проявляються у деградації демократичних процесів і зростанні популізму. 65 Вплив на демократичні процеси полягає у тому, що політика постправди здатна змінювати результати виборів і формувати суспільну думку на основі емоційних, а не раціональних чинників. Електоральні кампанії, побудовані на маніпуляціях, страху чи навмисних спотвореннях, виявилися надзвичайно ефективними . Популістські лідери використовують цей механізм, апелюючи до “емоційної правди” - відчуття справедливості чи образу, який ближчий до емоцій виборців, ніж до фактів. Вони протиставляють “простий народ” - “корумпованим елітам” та “фальшивим експертам”, формуючи ідентичність через спільний протест, а не через спільні аргументи [24 , с. 44]. Руйнування раціонального дискурсу стає наступним наслідком. Ліберальна демократія ґрунтується на припущенні, що громадяни, маючи доступ до достовірної інформації, здатні вести обґрунтовані дискусії і досягати колективних рішень. Постправда підриває саму цю основу: замість обміну аргументами виникає боротьба емоцій і наративів. Раціональний діалог замінюється поляризованими “інформаційними таборами”, що унеможливлюють компроміс [3, с. 27]. У таких умовах демократичні інститути втрачають легітимність і перетворюються на інструменти символічного змагання, а не публічного розуміння. Нарешті, ерозія довіри - найглибший і найтриваліший наслідок постправди. Недовіра поширюється не лише на політиків чи медіа, а й на науку, освіту, медицину, і навіть на міжособистісні стосунки. Коли суспільство позбавлене спільної основи фактів і критеріїв істини, воно втрачає здатність до координації зусиль перед глобальними викликами - такими як зміна клімату, пандемії чи воєнні конфлікти. Таким чином, постправда не лише деформує публічний дискурс, а й руйнує саму можливість колективного розуміння, без якого демократія перестає існувати як жива система раціональної свободи. 66 Для України феномен постправди має не просто теоретичне чи культурне, а безпосередньо екзистенційне значення. Якщо у стабільних західних демократіях постправда діє поступово - як повільна ерозія інституційної довіри та раціонального дискурсу, - то в українському контексті вона стала зброєю прямої дії в умовах гібридної війни. російська Федерація системно використовує постправду як ключовий елемент своєї інформаційно-психологічної агресії, поєднуючи пропаганду, фейки й маніпуляції для досягнення політичних і воєнних цілей. Одним із головних механізмів цієї стратегії є створення “паралельної реальності”. У російському медіа-просторі формується повністю викривлена картина світу, в якій агресія проти України подається як “визвольна спецоперація”, а документовані воєнні злочини - як “фейки”, вигадані “ворожою пропагандою” [8, c. 199]. Подібна риторика формує у свідомості російських громадян і мешканців окупованих територій симулякр війни, де реальність заміщена ідеологічною містифікацією. Водночас на зовнішньому фронті росія застосовує тактику деморалізації та поляризації. Її мета полягає не у переконанні аудиторії в “російській правді”, а у руйнуванні довіри до будь-яких джерел інформації, включно з українськими. Поширення тисяч взаємовиключних фейків, конспірологічних теорій і спотворених “альтернативних” версій подій створює масивний інформаційний шум, який має дестабілізувати суспільну свідомість, підірвати моральний дух і посіяти сумніви навіть серед власного населення [33 , с. 37]. Це інформаційна зброя, спрямована не на переконання, а на параліч критичного мислення через надмір і суперечливість повідомлень. Таким чином, для України дослідження постправди та її інструментів є не академічною вправою, а питанням національної безпеки. Розуміння механізмів дії фейків, інформаційного шуму та епістемологічного розпаду є передумовою для формування ефективних стратегій інформаційної 67 стійкості, розвитку критичного мислення громадян та укріплення демократичної суб’єктності в умовах гібридної війни [3 , с. 23]. Висновки до 2 Розділу Підсумовуючи проведений аналіз, можна стверджувати, що інформаційний шум у XXI столітті пройшов складну еволюцію - від технічного явища до системного соціально-політичного виклику. На першому етапі він мав суто інженерний характер: у межах теорії Клода Шеннона шум означав сторонній сигнал, який спотворює передавання повідомлення (підрозділ 2.1). Згодом він набув психологічного виміру - став чинником когнітивного перевантаження, що послаблює увагу, викликає емоційне виснаження та підриває здатність до раціонального мислення (підрозділ 2.2). У цифрову добу шум був інституціоналізований - алгоритми соціальних мереж і пошукових систем перетворили його на прибутковий ресурс у межах моделі “капіталізму спостереження”. Інформаційна надмірність стала не випадковим наслідком, а основою економічної логіки платформ, що експлуатують людську увагу як товар (підрозділ 2.3). Алгоритми не лише фіксують шум, а й активно його генерують, структурують та ампліфікують, перетворюючи інформаційне середовище на фабрику дезорієнтації. Зрештою, цей процес досяг філософсько-політичного виміру - інформаційний шум став зброєю постправди (підрозділ 2.4). У середовищі, де факти втрачають епістемічну вагу, а емоції замінюють аргументи, свобода слова позбавляється своєї головної функції - бути простором пошуку істини. У постправдовій культурі свобода висловлювання зберігається формально, але втрачає зміст, оскільки спільна реальність - 68 необхідна умова комунікації - розпадається на безліч ізольованих інформаційних світів. Для України ці процеси мають екзистенційний вимір. Інформаційний шум і постправда тут виступають не лише культурними чи медійними феноменами, а інструментами гібридної війни, що використовуються для дезорієнтації, деморалізації та руйнування довіри. Тому розуміння цих механізмів є не лише філософським, а й стратегічним завданням інформаційної безпеки держави. Враховуючи вищезазначене, інформаційний шум перетворився з технічної перешкоди на епістемологічну кризу цивілізаційного масштабу. Він не лише обмежує свободу слова, а й підриває самі умови її можливості - спільну мову, спільну реальність і спільну довіру. У наступному розділі ми перейдемо до осмислення ключового питання: як відновити змістовну свободу слова в епоху постправди, тобто як переосмислити межі відповідальності, достовірності та публічності у світі, де інформація перестає бути синонімом знання. 69 РОЗДІЛ 3. РЕАЛІЗАЦІЯ СВОБОДИ СЛОВА У ПРАКТИЧНОМУ ВИМІРІ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА 3.1. Свобода слова як чинник формування демократичної культури Свобода слова, яка у класичній політичній філософії постає як наріжний камінь демократії, у цифрову добу опинилася в глибокій концептуальній і практичній кризі. Ідеал, що історично слугував засобом емансипації, формування раціональної волі громадян та забезпечення прозорого суспільного діалогу, нині виявляє парадоксальні риси - він дедалі частіше стає інструментом фрагментації та маніпуляції. У середовищі, перенасиченому інформаційним шумом, технологічними алгоритмами та ринковими стимулами, свобода висловлювання втрачає свою первинну політичну функцію й набуває рис комерційного продукту. Ключем до розуміння цього процесу є концепція публічної сфери, сформульована Юрґеном Габермасом і вже розглянута у попередніх частинах дослідження. В її класичному розумінні публічна сфера - це автономний простір між державою та ринком, де громадяни виступають як раціональні учасники дискусії, орієнтованої на спільне благо [5]. Габермасівська модель передбачає, що легітимність політичної влади виникає через деліберацію, засновану на “силі кращого аргументу”, а не на авторитеті чи емоційному тиску. Однак у цифрову епоху, як зазначають сучасні дослідники, включно з самим Габермасом у пізніших роботах, відбувається нова структурна трансформація публічної сфери [76, с. 133]. Замість того щоб розширити можливості для публічної участі, цифрові технології спричинили її приватизацію. Соціальні мережі, пошукові системи та відео-платформи, попри видимість відкритості, є власністю корпорацій і функціонують не як громадські простори, а як комерційні екосистеми, керовані логікою прибутку. Публічна сфера перестає бути 70 ареною обговорення - вона перетворюється на ринок уваги, де кожне слово, лайк або коментар має вартість. Ця трансформація змінює і суб’єктність учасників комунікації. Громадянин, який раніше мислив себе як учасника спільного процесу формування суспільної волі, поступається місцем “цифровому індивіду” - користувачу, який висловлюється не для дискусії, а для самопрезентації. Його слова, дії та реакції одразу перетворюються на поведінкові дані, що збираються, аналізуються й монетизуються платформами. Акт мовлення, який у класичному сенсі мав етичне й політичне значення, стає частиною економіки спостереження - джерелом прибутку, а не діалогу. У результаті формується явище, яке можна визначити як комерціалізацію свободи слова. Публічна сфера більше не функціонує як простір розумного обговорення, а перетворюється на арену алгоритмічно керованого суперництва за увагу. Свобода висловлювання - фундаментальний принцип демократії - дедалі частіше стає ресурсом для ринку, де критичне мислення поступається місцем клікабельності, а раціональна дискусія - емоційній реакції. Фрагментація публічної сфери у цифрову добу є одним із найглибших і найскладніших наслідків трансформації комунікаційного середовища. Проте її механізми та масштаби не зводяться лише через ефект “бульбашок фільтрів” і “ехо-камер”, які були зазначені у 2.3 підрозділі. Найпоширеніша теза полягає в тому, що алгоритми персоналізації ізолюють користувачів у замкнених інформаційних коконах, де вони взаємодіють лише з контентом, який підтверджує їхні власні переконання. Згідно з цією логікою, публічна сфера розпадається на безліч мікросвітів, позбавлених спільного дискурсу, що унеможливлює демократію як простір раціонального діалогу. Ця модель приваблива своєю інтуїтивністю, однак сучасні емпіричні дослідження показують, що така інтерпретація є надмірно спрощеною. 71 Насамперед, соціологи медіа, зокрема Сет Флаксман (Seth Flaxman) та його колеги, у своїх дослідженнях для Оксфордського університету виявили, що реальний масштаб інформаційної ізоляції є обмеженим. Наприклад, у Великій Британії та США лише невеликий відсоток користувачів (близько 6–8%) дійсно живе у повністю замкнених “ехо- камерах” [36, с. 13]. Більшість громадян споживають змішаний інформаційний потік, у якому поєднуються джерела різних ідеологічних орієнтацій. Наступне, навіть в умовах алгоритмічної персоналізації, значна частина користувачів зберігає різноманітну медіа-дієту - вони продовжують отримувати інформацію з традиційних мас-медіа, загальнонаціональних порталів, міжнародних видань або телевізійних новин, які охоплюють широкий спектр тем та позицій [36 , c. 4]. Це свідчить, що публічна сфера ще не зруйнована повністю - радше вона набуває нової, гібридної форми, де старі та нові джерела взаємодіють. І наостанок, цікавий і контрінтуїтивний феномен: алгоритми можуть підвищувати випадкову міжідеологічну взаємодію. Порівняно з традиційним медіа-споживанням, де людина свідомо обирає одну газету або телеканал, алгоритмічні системи нерідко пропонують користувачу контент з протилежного світоглядного табору, збільшуючи спектр інформаційних контактів [74 , с. 300]. Таким чином, проблема фрагментації полягає не стільки у повній ізоляції, скільки у якісній зміні способу взаємодії з інформацією. Користувач може бачити різні точки зору, але не в контексті раціональної дискусії, а в режимі емоційного контрасту або конфлікту. Це створює не замкненість, а хаотичну множинність - публічну сферу, що одночасно є відкритою й роз’єднаною. У цьому сенсі цифрова демократія не втрачає комунікацію, але втрачає спільну логіку комунікації, замінюючи діалог алгоритмічним потоком реакцій. 72 Політична поляризація в цифрову добу зростає не через повну ізоляцію користувачів у власних інформаційних просторах, а через деструктивний характер взаємодії між цими просторами. Проблема полягає не стільки в браку контакту між носіями різних поглядів, скільки у зміні природи самого контакту. Ми маємо справу не лише з інформаційною поляризацією, а насамперед з афективною поляризацією - глибоким емоційним поділом, який підживлюється архітектурою цифрових медіа. Як показано у попередніх розділах, алгоритмічна економіка уваги функціонує за принципом максимізації емоційного залучення. Алгоритми віддають перевагу контенту, що викликає сильні емоційні реакції - насамперед гнів, страх, обурення чи зловтіху. У результаті, коли користувач стикається у своїй стрічці з контентом, що представляє протилежну точку зору, йому рідко показують збалансовані або аргументовані позиції. Замість цього алгоритм, орієнтований на показники залучення, обирає найбільш провокативні, екстремальні або карикатурні варіанти, що гарантують емоційний відгук. Ці “зіткнення” відбуваються у деконтекстуалізованому середовищі, де відсутні традиційні інституційні посередники - редактори, модератори чи журналісти, які раніше виконували функцію раціоналізації публічного обговорення. У соціальних мережах контент подається без контексту, без можливості розрізнити компетентну думку від маніпуляції, що робить будь- яку дискусію вразливою до емоційної ескалації. Наслідком цього є не розширення демократичної деліберації, як сподівалися ідеалісти цифрової епохи, а її перекручення. Замість діалогу за моделлю Юрґена Габермаса - раціонального обміну аргументами - відбувається емоційне протистояння, яке зміцнює групову ідентичність та посилює відчуття ворожості до опонентів. Люди перестають сприймати іншу сторону як рівноправного учасника обговорення - вона стає для них морально нижчою, небезпечною або навіть “ворогом”. Демократія 73 руйнується не тому, що ми більше не чуємо одне одного, а тому, що алгоритмічний дизайн публічної сфери перетворює будь-яке зіткнення думок на конфлікт. Свобода слова, реалізована через таку інфраструктуру, втрачає своє емансипативне значення. У середовищі, де інформаційний шум і афективна поляризація визначають логіку комунікації, свобода слова поступово втрачає свою головну демократичну функцію - деліберативну. Те, що в класичній політичній філософії розглядалося як умова для раціонального обговорення і пошуку істини, у добу постправди перетворюється на процес без змісту - на сукупність емоційних реакцій, що замінюють аргументацію. Як наголошують сучасні теоретики медіа, постправда “перетворює епістемічні суперечки на змагання емоцій” [56] де перемогу визначає не сила аргументу, а інтенсивність почуття. У такому просторі дискусія перестає бути можливою: публічний дискурс, побудований на фактах і раціональності, замінюється риторикою правоти, яку Колін Крауч описує як “емоційну броню”, що робить людину нечутливою до критики або перевірених доказів. Цим активно користуються політичні актори постправди. Змішування фактів із вигадками, спрощення складних тем до гасел і маніпулятивних тез (як у політичній комунікації Дональда Трампа чи під час кампаній Brexit) створює ілюзію “щирої прямоти”, але водночас дискредитує саме поняття істини. У цьому контексті свобода слова позбавляється свого морально- інтелектуального змісту - вона перетворюється не на право говорити істину, а на право поширювати будь-що, включно з відвертою дезінформацією. Там, де істина зникає, демократія втрачає орієнтири й скочується в стан, який Колін Крауч окреслив як “постдемократію” - це не прямий авторитаризм, а форма деградації демократичної системи, коли формальні інститути - вибори, парламент, свобода слова - залишаються, але втрачають реальний зміст [46]. Громадяни продовжують говорити, голосувати і 74 споживати інформацію, але ці дії дедалі менше впливають на політичні рішення, що ухвалюються в закритих колах корпоративних і політичних еліт. Сьогодні до цього додається ще одна форма прихованої влади - алгоритмічна. Як показано у попередніх розділах, значна частина сучасної публічної сфери контролюється непрозорими цифровими системами, які визначають, що буде побачено, обговорено чи проігноровано. Таким чином, свобода слова виживає у правовому сенсі, але втрачає свою функціональну силу: вона перестає бути механізмом участі у публічному розумуванні й перетворюється на шум у симулякрі демократії, що зовні нагадує живий дискурс, але внутрішньо спустошений. 3.2. Свобода слова та межі відповідальності у публічному просторі Перехід від індустріальної до цифрової епохи докорінно трансформував не лише способи комунікації, а й саму природу шкоди, яку може спричинити слово. Класична ліберальна концепція свободи висловлювання, що бере свій початок у працях Джона Стюарта Мілля (див. Розділ 1.3), будувалася на “принципі шкоди”, розробленому для контексту XIX століття - світу з обмеженою швидкістю поширення інформації та локальним характером публічного дискурсу. В сучасному цифровому середовищі, де дезінформація поширюється алгоритмічно, з надзвичайною швидкістю та масштабом, цей принцип втрачає здатність виконувати свою нормативну функцію. Це зумовлює потребу у філософсько-правовому переосмисленні меж свободи слова, перегляді поняття “шкоди” та статусу цифрових платформ як її нових медіаторів. Класична ліберальна традиція, особливо у версії Мілля, відстоювала майже необмежену свободу висловлювання, виходячи з метафори “ринку ідей”. Вважалося, що у відкритій конкуренції думок істина неминуче 75 переможе, а навіть помилкові висловлювання мають суспільну користь - вони стимулюють перевірку істини та запобігають перетворенню знання на догму. Єдиною допустимою підставою для обмеження висловлювань, згідно з “принципом шкоди”, було запобігання безпосередній та очевидній шкоді іншим - наприклад, підбурюванню до насильства чи прямій дискримінації [11 , с. 26]. Цифрова реальність виявила глибинну обмеженість класичної ліберальної моделі свободи слова, привівши до того, що можна назвати епістемічним збоєм ліберальної парадигми. У цьому новому середовищі інформаційна екосистема функціонує за логікою, яка суперечить вихідним припущенням Мілля про ринок ідей. Алгоритмічна ампліфікація не має на меті пошук істини, це виходить з того що, цифрові платформи перестали бути нейтральними просторами публічної дискусії - вони діють як комерційні структури, головним завданням яких є утримання уваги користувачів. Алгоритми соціальних мереж оцінюють не зміст повідомлень, а їхню здатність викликати емоційну реакцію - страх, обурення, гнів чи задоволення. Внаслідок цього епістемологічна мета - виявлення істини - заміщується економічною метою - збором даних і монетизацією уваги. Крім того, дезінформація має структурну перевагу у цифровому середовищі. Підтвердженням цього є дослідження Массачусетського технологічного інституту, вони показали, що неправдиві повідомлення поширюються швидше, охоплюють ширшу аудиторію й викликають активну взаємодію, ніж перевірені факти [79, с. 3]. Це відбувається тому, що фейки частіше апелюють до новизни, емоцій і сенсацій, тоді як правда за своєю природою є стриманою та складною для сприйняття. У результаті формується інформаційна екосистема, де фейк має більше шансів на виживання, ніж факт, - система, у якій популярність замінює істинність. 76 Нарешті, перевантаження уваги стає одним із головних когнітивних викликів. Людина, занурена в нескінченний потік повідомлень, фізично не здатна перевіряти достовірність кожного твердження чи повідомлення. Постійне інформаційне перевантаження знижує здатність до критичного мислення та раціонального відбору контенту. У таких умовах основний механізм “ринку ідей” - змагання аргументів - перестає працювати, поступаючись місцем емоційному шуму та реактивним формам комунікації. У сучасному інформаційному середовищі класичний “ринок ідей” більше не виконує своєї саморегулятивної функції. Його замінює хаотичний простір, у якому дезінформація перестає бути випадковою помилкою - вона стає системним забрудненням, що підриває довіру до знання і створює “екосистему недовіри”, де істина втрачає свою соціальну вагу [51, c. 394]. У цій ситуації “принцип шкоди” Джона Стюарта Мілля - основа ліберального виправдання необмеженої свободи слова - потребує перегляду. Адже шкода у цифрову епоху набула нових, витонченіших форм, які виходять за межі фізичного або матеріального впливу. Для обґрунтування відповідальності за деструктивне мовлення в умовах інформаційного шуму сучасна філософсько-правова думка змушена розширювати поняття “шкоди”, визнаючи її психологічні, соціальні та епістемічні виміри. Одним із найпоміркованіших, але водночас значущих напрямів цього розширення є концепція психологічної шкоди, запропонована Браяном Лейтером. У межах ліберальної традиції Лейтер наголошує, що принцип шкоди не може обмежуватися лише фізичним або економічним виміром: необхідно брати до уваги психологічні наслідки слова. На його думку, публічні висловлювання можуть завдавати реальної шкоди психічному життю громадян, формуючи тривалу емоційну травму, приниження або відчуття небезпеки. Такий підхід узгоджується з нормами міжнародного 77 права, яке визнає обов’язок держав захищати людину не лише від фізичних, а й від психічних форм насильства. Ця позиція зберігає індивідуалістичну рамку Мілля, проте переосмислює природу шкоди у світлі нових соціальних ризиків - таких як кібербулінг, онлайн-переслідування чи цілеспрямоване поширення шокового або принизливого контенту. У цифрову добу психологічна травма стає не менш реальною та вимірюваною, ніж фізична. Водночас Лейтер вступає у концептуальний діалог із Джеремі Волдроном, який акцентує на необхідності захисту “гідності публічного простору” [84 , с. 21]. Якщо Волдрон наголошує на суспільному вимірі - підтриманні певного рівня взаємної поваги у комунікації, - то Лейтер пропонує більш прагматичний і правовий підхід: захищати вразливі групи від злісного словесного насильства саме тому, що воно завдає безпосередньої психологічної шкоди. Більш радикальну інтерпретацію проблеми шкоди, завданої словом, пропонує Джеремі Волдрон, який аналізує її через призму феномену мови ворожнечі. На його думку, небезпека таких висловлювань полягає не лише в індивідуальних емоційних реакціях чи психологічному дискомфорті, а у структурному руйнуванні засад демократичного суспільства. Волдрон наголошує, що мова ворожнечі завдає шкоди не конкретним почуттям людини, а її соціальному статусу. Вона підриває “громадянську гідність” - базове переконання, що всі члени суспільства є рівними та мають право на повагу у публічному просторі [37]. Коли певна група постійно стикається з принизливими, зневажливими чи дегуманізуючими висловлюваннями, це формує публічний сигнал про її неповноцінність, про те, що її представники не є повноправними учасниками демократичної спільноти. За Волдроном, така шкода має суспільний характер. Вона підриває не лише окремих індивідів, а й “публічне благо впевненості” - відчуття взаємної поваги, яке забезпечує стабільність демократичного порядку. Коли 78 це благо руйнується, демократія втрачає моральну основу, оскільки зникає впевненість у рівності громадян перед законом і визнанні їхнього голосу у публічному дискурсі. Таким чином, Волдрон зміщує фокус обговорення з площини індивідуальних прав і свобод (як це робили Мілль і Лейтер) у площину захисту суспільного блага, спираючись на ролзівську ідею “добре впорядкованого суспільства”, де взаємна повага є ключовою умовою справедливості. Однак цей підхід має і своїх критиків. Вони вказують на проблему каузальності: чи мова ворожнечі справді створює нерівність і принижує гідність, чи лише відображає вже існуючі соціальні ієрархії та дискримінаційні структури? Це питання залишається відкритим у сучасних дискусіях, проте внесок Волдрона полягає в тому, що він підняв проблему з індивідуально-етичного на інституційно-політичний рівень, показавши, що свобода слова може вступати у конфлікт із фундаментом демократичної рівності. Залишилося розглянути останню з шкод - епістемічна. Концепція епістемічної шкоди є ключовою для аналізу інформаційного шуму та постправди, оскільки вона описує не індивідуальні, а системні порушення здатності суспільства до пізнання [39]. Це не шкода окремій людині чи групі, а втрата колективної здатності відрізняти істину від омани - підрив самої епістемічної інфраструктури, на якій базується демократія, наука й суспільна довіра. Систематичне поширення фейків, дезінформації та конспірологічних наративів - як було показано в розділі 2.4 - завдає “мета-шкоди”, тобто шкоди самим механізмам виробництва знання. Вона проявляється у кількох вимірах. По-перше, така інформаційна практика спотворює публічний дискурс, позбавляючи його раціональної структури [41]. Коли факт і вигадка співіснують у єдиному інформаційному потоці без можливості 79 перевірки, суспільна розмова втрачає когерентність і перетворюється на шумову конкуренцію емоцій. По-друге, епістемічна шкода підриває соціальні інституції, що забезпечують довіру до істини. Прикладом може бути антивакцинаторський рух: його наслідки виходять далеко за межі приватного вибору індивіда, підриваючи авторитет медицини як джерела достовірного знання та зменшуючи ефективність колективних дій на благо всього суспільства. Наостанок, така динаміка формує “екосистему недовіри”, у якій громадяни перестають вірити будь-яким джерелам, вважаючи, що істини взагалі не існує [47]. У цьому стані дезорієнтації втрачається спільна епістемічна база, необхідна для колективного мислення й політичного узгодження дій. Коли суспільство позбавляється здатності розрізняти істину від фальші, воно стає нездатним адекватно реагувати на виклики - від пандемій до кліматичних криз чи гібридних війн. Саме тому епістемічна шкода набуває статусу реальної, вимірюваної й суспільно небезпечної шкоди, яка може правомірно розглядатися як філософсько-правова підстава для обмеження мовлення, що свідомо підриває здатність суспільства мислити, довіряти й діяти раціонально. У цифрову епоху проблема відповідальності за наслідки мовлення набуває нового виміру. Якщо у класичній ліберальній парадигмі відповідальність покладалася виключно на індивіда - мовця, то в сучасній інформаційній екосистемі головним джерелом шкоди стає не саме висловлювання, а його алгоритмічне посилення. Цей процес - коли контент підсилюється та поширюється технологічними системами - зміщує центр етичної та правової відповідальності на цифрові платформи. У правовій теорії це породжує фундаментальну дилему, що лежить в основі сучасних дебатів у США та Європейському Союзі: чи слід розглядати дії платформи - такі як алгоритмічне ранжування, 80 персоналізовані рекомендації чи формування результатів пошуку - як форму “мовлення”, що підпадає під захист свободи вираження, чи як технічну поведінку, яка може і повинна бути предметом державного регулювання? [71]. Аргумент на користь другого підходу базується на тому, що посилення контенту - це не мовлення, а дія, спрямована на досягнення комерційного результату. Як слушно зазначають сучасні дослідники медіа- права, “платформи не несуть відповідальності за висловлювання користувачів, але вони повинні нести відповідальність за те, що саме вони вирішують підсилювати”. Алгоритмічна рекомендація не є нейтральною - це активний вибір, який визначається економічною логікою залучення уваги, а не суспільною цінністю контенту. Саме цей вибір перетворює безліч окремих, потенційно невпливових висловлювань на скоординований потік дезінформації, який формує громадську думку, підриває епістемічну стабільність і, зрештою, шкодить демократії. Внаслідок цього виникає нове поняття - “алгоритмічна шкода”. Вона охоплює не лише поширення фейків, але й глибші процеси - маніпуляцію увагою користувачів, підрив їхньої автономії, створення залежності від цифрових платформ і посилення соціальних нерівностей через алгоритмічні упередження. Отже, сучасна філософія права пропонує переосмислити межі відповідальності у цифровому середовищі. Йдеться не про контроль змісту (що загрожує цензурою), а про регулювання дизайну алгоритмічних систем, які визначають, який контент буде посилено, а який залишиться невидимим. Відповідальність платформ має полягати не у втручанні в свободу слова користувачів, а у забезпеченні прозорості, підзвітності та етичного проектування тих технологічних механізмів, що формують сучасний інформаційний простір. 81 3.3. Етичні дилеми публічного висловлювання в умовах інформаційного шуму Феномен інформаційного шуму та епістемологічна криза постправди, розглянуті у розділі 2.4, створюють безпрецедентний етичний виклик для всіх акторів публічного простору - від платформ і медіа до окремих громадян. Традиційні етичні засади мовлення, сформовані у добу друкованої журналістики, виявляються непридатними в умовах, де увага перетворюється на товар, а істина - на змінну величину. Сучасна ситуація потребує багаторівневого аналізу етичних дилем, які постають на трьох рівнях: макрорівні цифрових платформ, мезорівні інституцій (зокрема журналістики) та мікрорівні індивідуальної етики користувача, що мусить формувати нову культуру “інформаційної гігієни”. На макрорівні, цифрові платформи опинилися в епіцентрі головної етичної дилеми сучасності. Вони є одночасно інструментом реалізації свободи слова та головним джерелом поширення інформаційного шуму. Це створює глибоку напругу навколо питання модерації контенту - чи є вона моральним обов’язком чи формою приватної цензури. Модерація як моральний обов’язок. Прихильники цього підходу, зокрема філософ Джеффрі Говард, наголошує, що платформи не можуть залишатися нейтральними спостерігачами. Їхні алгоритми активно посилюють контент, а отже, вони стають співучасниками у поширенні шкідливої інформації. Говард аргументує, що платформи мають “захисний обов’язок” втручатися, якщо їхні системи поширюють контент, який становить загрозу громадському здоров’ю, безпеці чи демократичній стабільності [57]. У цьому контексті модерація є не актом цензури, а моральною відповіддю на соціальну шкоду, що її створюють власні алгоритмічні механізми платформ. Модерація як приватна цензура. Критики такого підходу застерігають, що надання приватним корпораціям права визначати, що є 82 “правдою”, відкриває шлях до зловживань. Історичний досвід свідчить, що контроль над інформаційними потоками часто використовується для придушення опозиційних або непопулярних поглядів. Небезпека полягає в тому, що платформи, керуючись власними політичними чи комерційними інтересами, можуть блокувати контент не з міркувань істини, а для збереження власної репутації чи прибутковості. До того ж, механізми модерації є непрозорими та непослідовними, що викликає недовіру з боку користувачів і посилює відчуття несправедливості. Однією з найгостріших етичних дилем сучасного цифрового простору є деплатформінг - повне видалення або блокування акаунтів осіб, які систематично поширюють дезінформацію, мову ворожнечі чи заклики до насильства. Це - найрадикальніша форма модерації, що викликає суперечки навколо меж між безпекою та свободою слова. Найвідомішим прикладом став блок Дональда Трампа після подій 6 січня 2021 року у США, коли його риторика була визнана каталізатором політичного насильства. З прагматичної точки зору, дослідження свідчать, що деплатформінг справді знижує охоплення екстремістських ідей у публічному просторі [35]. Позбавлення впливових дезінформаторів доступу до великих аудиторій обмежує здатність маніпулювати масовою свідомістю, тим самим зменшуючи ризик ескалації насильницьких чи антидемократичних тенденцій. Однак, з етичної перспективи, ця практика має небезпечний побічний ефект - ефект витіснення. Дослідження онлайн-міграції заблокованих користувачів (зокрема з X, Reddit та Facebook) демонструють, що вони не зникають із цифрового простору, а переходять на альтернативні, майже немодеровані платформи, як-от Gab чи Parler. У цих ізольованих інформаційних середовищах формується своєрідна “екосистема радикалізації”: у відсутності зовнішніх опонентів і коригувальних механізмів стає мова дедалі більш агресивною, а погляди в свою чергу 83 замкненими та фанатичними. І це породжує те, що деплатформінг не ліквідує радикалізм, а лише виштовхує його з публічного поля, перетворюючи на приховану, але більш концентровану загрозу. Ще глибший рівень етичних суперечностей криється у самій бізнес- моделі цифрових платформ, яку Шошана Зубофф визначає як “капіталізм спостереження”. Його суть полягає у тому, що прибуток ґрунтується не на наданні інформаційних послуг, а на зборі та комерціалізації поведінкових даних користувачів - кожного кліку, перегляду, емоційної реакції [85]. Ці дані перетворюються на “продукти передбачення”, які використовуються для прогнозування та формування людської поведінки. У цій логіці інформаційний шум, дезінформація та емоційна поляризація - не випадкові наслідки, а вбудовані механізми системи. Саме контент, що викликає сильні емоції, генерує більше взаємодій і, відповідно, більше даних для монетизації. Це означає, що емоційна нестабільність користувачів стає комерційним ресурсом, а алгоритмічне середовище - простором постійного стимулювання афектів. В умовах, коли ні цифрові платформи, ні традиційні медіаінституції не спроможні ефективно відсівати інформаційний шум, значна частина відповідальності за якість публічного дискурсу переходить на індивіда. Як слушно зазначають українські аналітики, сучасна інформаційна доба вимагає, щоб “кожен громадянин узяв на себе вищу відповідальність за власну інформаційну гігієну”. Ця проблема набуває особливої актуальності в українському контексті, де соціальні мережі, зокрема Telegram, стали головним джерелом новин і суспільно-політичних повідомлень [22]. Telegram та подібні платформи сьогодні функціонують як “медіа швидкого споживання” - середовище, у якому інформація поширюється без редакційного контролю, а контент створюється переважно анонімними джерелами. Потік коротких, емоційно насичених повідомлень, сенсаційних заголовків і шокових відео формує простір когнітивного перевантаження, 84 що має серйозні психологічні та соціальні наслідки. Надмірне зіткнення з трагічними подіями призводить до втоми від співчуття - емоційного вигорання, байдужості й апатії. Водночас у користувачів зростає втрата довіри до офіційних джерел, які здаються “повільними” або “цензурованими”, що підживлює цинізм і сприяє поширенню альтернативних, часто маніпулятивних наративів. Постійний потік негативних новин також формує вивчену безпорадність - відчуття, ніби окрема людина не здатна вплинути на реальність, що зрештою призводить до громадянської пасивності. У відповідь на ці виклики постає двоєдина модель індивідуальної етики, яка охоплює як пасивний, так і активний рівні моральної відповідальності. Інформаційна гігієна - це етика самозахисту, спрямована на свідоме управління власним інформаційним споживанням. Вона передбачає вміння розрізняти “сигнал” - перевірену, змістовну інформацію - від “шуму”, який складається з емоційних маніпуляцій і неперевірених тверджень. Така етика вимагає навичок перевірки джерел, критичного читання, самообмеження та усвідомлення власних когнітивних упереджень. Цифрове громадянство є вищим рівнем моральної свідомості. Воно виходить за межі базової медіаграмотності й передбачає не лише критичне споживання, а й відповідальне створення та поширення інформації. Бути цифровим громадянином - означає усвідомлювати наслідки власних дій у мережі, розуміти, що кожен пост чи репост має суспільний вплив, і відчувати себе співтворцем спільного інформаційного простору. Парадокс “освіченого цинізму” виявляє одну з найтонших етичних суперечностей цифрової доби. Здавалося б, очевидна відповідь на інформаційний хаос - підвищення рівня освіти та розвиток медіаграмотності. Проте сучасні дослідження демонструють несподіваний наслідок цього процесу. Аналіз взаємозв’язку між алгоритмічною 85 обізнаністю (розумінням того, як саме платформи формують стрічки новин і маніпулюють увагою користувачів) та рівнем громадянської участі показує парадоксальну тенденцію: чим краще людина усвідомлює механізми маніпуляції, тим менше вона схильна брати участь у суспільному житті [42].. Причина полягає в тому, що підвищення критичності без етичної підтримки призводить не до відповідальної дії, а до деморалізуючого цинізму. Людина, усвідомивши масштаб алгоритмічного контролю та інформаційних викривлень, доходить до висновку, що всі джерела є недостовірними, істину знайти неможливо, а будь-які спроби вплинути на систему - марні. Такий стан породжує епістемологічну апатію, коли критичне мислення, замість того щоб зміцнювати демократію, підриває її, посилюючи недовіру до інституцій, експертів і навіть до самої ідеї істини. Узагальнюючи, медіаграмотність, покликана бути захисним механізмом проти постправди, може парадоксально поглиблювати її наслідки, перетворюючи обізнаність на байдужість. Цей феномен ставить перед суспільством і освітньою політикою надзвичайно складне завдання: як виховати критичне мислення без втрати віри у можливість істини та сенсу колективної дії. Справжня інформаційна етика має поєднувати раціональну обізнаність із моральною стійкістю, навчаючи не лише сумніватися, а й відповідально діяти у світі, де сумнів став універсальною валютою. 3.4. Приклади реалізації та обмеження свободи слова у правовій та суспільній практиці Аналіз філософсько-політичних та етичних викликів, спричинених інформаційним шумом, неминуче приводить до питання про практичні відповіді. Сучасні держави та міжнародні об’єднання опинилися перед 86 необхідністю розробити нові правові рамки для регулювання цифрового простору, який загрожує демократичним інститутам. Цей процес відбувається нерівномірно і породжує різні, часто конфліктні моделі регулювання. Європейський Союз обрав підхід, який ґрунтується не на контролі змісту, а на регулюванні процесів, що формують інформаційний простір. Усвідомлюючи небезпеку перетворення на “міністерство правди”, філософія Акту про цифрові послуги (Digital Services Act, DSA) спрямована не на визначення того, що є істинним чи хибним, а на підвищення відповідальності платформ за власні алгоритмічні системи [48]. Такий підхід є відповіддю на дилему, описану раніше - він зосереджується на структурі та дизайні цифрового середовища, а не на змісті окремих висловлювань. DSA набув чинності 17 лютого 2024 року, він впровадив асиметричні зобов’язання, покладаючи найсуворіші вимоги на дуже великі онлайн-платформи, які охоплюють понад 45 мільйонів користувачів у межах ЄС. Ці компанії, зокрема Meta чи Google, мають щороку здійснювати аудит системних ризиків, оцінюючи, як їхні алгоритми впливають на поширення дезінформації, які загрози створюють для демократичних процесів, виборів і фундаментальних прав, включно зі свободою висловлювання. Одним із ключових елементів DSA є розмежування між незаконним і шкідливим контентом. Незаконні матеріали - такі як терористичні або екстремістські заклики - підлягають обов’язковому та оперативному видаленню відповідно до національного законодавства. Водночас шкідливий, але формально законний контент, зокрема дезінформація, не забороняється, а підпадає під механізми прозорості та зниження ризиків, що дозволяють зменшити його вплив без обмеження свободи слова [48]. Особливу увагу приділено захисту користувачів. DSA прямо забороняє загальний моніторинг контенту, водночас гарантує кожному 87 право оскаржувати рішення платформи про модерацію, у тому числі шляхом позасудового врегулювання спорів [48]. Це створює механізм балансу між правом на самовираження та правом на справедливий цифровий процес. Важливим інноваційним інструментом стала “База даних прозорості DSA” (DSA Transparency Database). У ній платформи зобов’язані публікувати детальні звіти про всі випадки модерації, пояснюючи причини видалення або приховування контенту [48]. Такий рівень відкритості забезпечує незалежний громадський та науковий аудит рішень платформ. Крім того, користувачі отримали право відключати персоналізовані алгоритми рекомендацій, що зміцнює їхню автономію в управлінні власним інформаційним простором. Уже на початку 2024–2025 років Європейська Комісія ініціювала перші формальні розслідування, зокрема проти TikTok, через можливі порушення, пов’язані із захистом неповнолітніх і ризиками впливу на виборчі процеси. Паралельно держави-члени, як-от Румунія, почали впроваджувати норми DSA у національне законодавство [70]. У ширшій перспективі дія DSA породила явище, відоме як “ефект Брюсселя” - ситуацію, коли європейські регуляторні стандарти фактично перетворюються на глобальні норми [73, с. 138]. Оскільки міжнародним корпораціям простіше застосовувати єдині правила для всіх ринків, ніж створювати різні стандарти для кожної країни, європейська модель цифрового регулювання поширюється за межі ЄС. Таким чином, Європейський Союз не лише захищає своїх громадян від зловживань цифрових платформ, а й експортує етичні принципи прозорості, відповідальності та поваги до прав людини, формуючи нову глобальну культуру цифрової демократії. Перейдемо від ЄС до США. ЇЇ модель регулювання цифрових платформ історично спиралася на два базові принципи: майже 88 необмежений захист свободи слова, гарантований Першою поправкою до Конституції США, та широкий імунітет для онлайн-посередників, закріплений у Статті 230 Закону про порядність у комунікаціях (Communications Decency Act, 1996) [43]. Проте обидва ці принципи сьогодні перебувають у стані глибокої кризи, що породжує своєрідну “чорну діру підзвітності”, у якій великі платформи отримують безпрецедентну владу без належних правових зобов’язань. Стаття 230 надає цифровим платформам імунітет від відповідальності за контент, опублікований їхніми користувачами [71, с. 22]. Ця норма, відома як “положення доброго самаритянина”, мала на меті стимулювати компанії до саморегулювання: до видалення шкідливих матеріалів без ризику бути притягнутими до відповідальності як “видавці”. Іншими словами, платформи розглядалися як нейтральні посередники, а не як редактори контенту. Ситуація докорінно змінилася після справи Gonzalez v. Google, яка поставила під сумнів обсяг імунітету, наданого Статтею 230 [53]. Позивачі = родини жертв терактів ІДІЛ = звинуватили YouTube у тому, що його алгоритми рекомендацій сприяли поширенню пропагандистських відео терористичної організації, фактично допомагаючи їй у вербуванні нових учасників. Ключове правове питання полягало в тому, чи поширюється захист Статті 230 лише на пасивний хостинг, чи також на активне алгоритмічне посилення контенту, тобто на рекомендації, що формуються системою. Це судове протистояння вперше чітко окреслило філософську дилему “мовлення проти поведінки”: чи є діяльність алгоритмів формою “мовлення” (яку захищає Перша поправка), чи “поведінкою” (яку можна регулювати державою як технічну операцію). У травні 2023 року Верховний Суд США уникнув вирішення питання по суті, висловивши занепокоєння, що перегляд Статті 230 може “зруйнувати інтернет”, створивши прецедент для нескінченних судових 89 позовів проти будь-яких платформ, які застосовують алгоритмічне ранжування чи рекомендації. Унаслідок цього чинна інтерпретація імунітету залишилася незмінною - великі технологічні компанії зберегли де-факто захист навіть щодо алгоритмічної модерації та посилення контенту. В результаті, американська правова система опинилася в ситуації, що платформи одночасно визнаються приватними компаніями, які мають право на свободу слова, і посередниками, звільненими від відповідальності за наслідки своїх алгоритмів.. Американська система правового регулювання цифрових платформ опинилася у стані глибокої концептуальної суперечності, що проявилася у справі NetChoice v. Paxton (2024) [66]. Якщо попередні прецеденти - зокрема Gonzalez v. Google - стосувалися питання відповідальності платформ за алгоритмічне посилення контенту, то у цьому випадку центральною стала проблема державного втручання у модерацію контенту. Штати Техас і Флорида, реагуючи на звинувачення в упередженості платформ, ухвалили закони, які забороняли компаніям модерувати контент за ідеологічною ознакою, звинувачуючи їх у “цензурі консервативних поглядів” [66]. Аргументація штатів Техасу полягала в тому, що платформи не є редакторами, а радше виступають як загальні носії - подібно до телефонних компаній чи пошти, які лише забезпечують інфраструктуру комунікації. Відповідно, вони не мають права “дискримінувати” користувачів через їхні політичні чи ідеологічні переконання. Їхня діяльність розглядається як поведінка, яку держава може регулювати в інтересах публічності та недискримінації. Аргументація платформ будувала аргументацію до представників великих компаній, таких як Meta та Google, що модерація контенту є формою редакційної діяльності. Вибір, що показувати, а що приховувати у стрічці новин, є вираженням власної експресивної позиції платформи - 90 тобто форми мовлення, захищеної Першою поправкою до Конституції США. У 2024 році Верховний Суд США підтримав аргументацію платформ, визнавши, що їхня кураторська та алгоритмічна діяльність - включно з формуванням персоналізованих стрічок - є формою захищеного експресивного мовлення. Суд фактично прирівняв діяльність платформ до редакційної роботи медіа, підтвердивши, що держава не може втручатися у процеси модерації без порушення принципів свободи слова. Таким чином, у Сполучених Штатах склався глибокий нормативний парадокс. У справі Gonzalez v. Google суди зберегли за платформами імунітет від відповідальності за наслідки їхніх алгоритмів (відповідно до Статті 230), визнаючи їх “нейтральними посередниками”. Водночас, у справі NetChoice v. Paxton ті самі алгоритми отримали конституційний захист як форма “редакційного мовлення”. Результатом стала подвійна правова перевага, цифрові гіганти мають права видавця, який вільно обирає, що показувати користувачам, але водночас користуються імунітетом посередника, який не несе відповідальності за поширений контент. Ця конструкція створює зону корпоративної автономії, де платформи фактично оперують як наднаціональні суб’єкти влади без ефективного громадського чи державного контролю. І наостанок, перейдемо до української правової практики у сфері свободи слова. Вона має винятковий характер, оскільки формується в умовах подвійного тиску: з одного боку - екзистенційної загрози від гібридної та повномасштабної війни з російською федерацією, з іншого - курсу на європейську інтеграцію, що вимагає узгодження національного законодавства зі стандартами Європейського Союзу. Для України феномени інформаційного шуму, дезінформації та пропаганди не є типовими побічними наслідками цифрової епохи, як у більшості демократичних держав. Вони виступають як інструменти агресії, 91 спрямовані на підрив політичної стабільності, деморалізацію суспільства та руйнування довіри до інститутів держави. Відповіддю на ці виклики стала комбінована модель інформаційної безпеки, що поєднує “жорсткі” заходи протидії (санкції, блокування, обмеження діяльності ворожих медіа) з “м’якими” інструментами впливу (медіаосвіта, стратегічні комунікації, розвиток критичного мислення). Одним із найпоказовіших прикладів цієї стратегії стало рішення Ради національної безпеки і оборони України (РНБО) у лютому 2021 року про застосування санкцій проти народного депутата Тараса Козака та блокування трьох телеканалів, пов’язаних із Віктором Медведчуком - “112 Україна”, NewsOne і ZIK [21]. Цей крок викликав жваві дебати в експертному середовищі щодо його відповідності принципам верховенства права. Представники Ради Європи та українські правозахисники зауважували, що використання санкційного механізму, призначеного для зовнішньополітичних загроз, проти громадян України та зареєстрованих юридичних осіб без судового рішення створює небезпечний прецедент позасудового обмеження свободи слова [58]. Такі дії розцінювалися як правове розширення інструментів національної безпеки за межі їх первинного призначення. З точки зору державної політики, це рішення мало раціональне безпекове підґрунтя. Прихильники такого підходу стверджували, що звичайні правові процедури, наприклад позбавлення ліцензії через Національну раду з питань телебачення і радіомовлення, були б надто повільними та неефективними у протистоянні з медіа-структурами, які фактично виконували функцію інформаційної зброї агресора.. Резюмуючи, блокування каналів розглядається не як обмеження свободи слова, а як акт самозахисту держави в умовах гібридної війни. Україна, паралельно із застосуванням надзвичайних заходів у сфері інформаційної безпеки, проводить структурну реформу медійного 92 законодавства, спрямовану на його гармонізацію з європейськими стандартами. Важливим кроком у цьому процесі стало ухвалення у 2023 році нового Закону України “Про медіа” [2] який став частиною виконання зобов’язань країни на шляху до членства в Європейському Союзі. Основна мета цього закону полягає у наближенні українського правового поля до Директиви ЄС про аудіовізуальні медіа-послуги (Audiovisual Media Services Directive, AVMSD) та частковому відображенні принципів, закладених у DSA [45]. Закон запроваджує єдину нормативну рамку для всіх типів медіа, інтегруючи у правове поле нові форми комунікації, які раніше залишалися поза регулюванням [52]. Уперше закон визнає такі категорії, як “онлайн-медіа” (зокрема новинні портали), які можуть добровільно зареєструватися для отримання юридичного статусу журналістського суб’єкта і також з цим визначено провайдерів аудіовізуальних сервісів і частково - контент-мейкерів та блогерів, діяльність яких підпадає під певні норми публічної відповідальності [2]. Таким чином, створюється єдина правова екосистема, де традиційні та цифрові медіа підпорядковуються спільним правилам. Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення отримала розширені повноваження щодо реагування на випадки дезінформації та інформаційних атак [2]. Зокрема, регулятор уповноважений взаємодіяти з міжнародними платформами (Meta, Google тощо) для усунення некоректної інформації про Україну та обмеження поширення пропагандистського контенту. Такий механізм наближає українську модель до європейської - він орієнтований на прозорі процедури та співрегулювання, а не на прямі заборони. Українська держава нині перебуває у стані правового дуалізму, який зумовлений необхідністю одночасно діяти у двох протилежних правових логіках. З одного боку, держава застосовує екстраординарний режим “жорсткої сили”, використовуючи санкційні механізми Ради національної 93 безпеки і оборони, продиктовані логікою виживання у гібридній війні. З іншого - впроваджує ліберальний, процедурний режим “м’якої сили”, закріплений у Законі “Про медіа”, що відповідає стратегічному курсу на європейську інтеграцію та дотримання демократичних стандартів [12]. Подолання цього дуалізму потребує гнучкішої методологічної основи, здатної поєднати безпекову необхідність із принципами верховенства права. Одним із таких підходів може слугувати концептуальна рамка Ради Європи, яка пропонує градуйовану систему оцінювання шкідливого мовлення. Її сутність полягає не у бінарному поділі (“дозволити” чи “заборонити”), а у визначенні ступеня суспільної небезпеки мовних практик і відповідних заходів реагування. Рекомендації Ради Європи пропонують три рівні регулювання мови ворожнечі [44]. Незаконна мова ворожнечі, що підпадає під кримінальну відповідальність - найнебезпечніші форми, які потребують суворого державного втручання. Мова ворожнечі, що тягне цивільну або адміністративну відповідальність - менш тяжкі випадки, які врегульовуються у межах цивільного чи адміністративного права. Мова, що не є незаконною, але викликає суспільне занепокоєння - сфера, де ефективнішими є неправові засоби впливу: контрнаративи, освітні програми, розвиток медіаграмотності та публічних дискусій [44]. Запровадження цього триступеневого підходу дало б змогу Україні вийти за межі спрощеної логіки “цензури” та “повної свободи”, створивши пропорційну систему регулювання, яка водночас гарантує національну безпеку і дотримання європейських стандартів свободи вираження поглядів. Такий підхід відображає зрілу модель демократичної держави, здатної поєднати етос безпеки з етосом прав людини у спільному нормативному полі. 94 Висновки до 3 Розділу Проведений у цьому розділі аналіз показав, що реалізація свободи слова в сучасному суспільстві відбувається в принципово зміненому середовищі – цифровій, комерціалізований та алгоритмічно керованій публічній сфері. Свобода слова та вираження перестає бути лише індивідуальним правом і дедалі більше виявляється елементом складної інфраструктури, де перетинаються інтереси держав, корпорацій, медіа та громадян. У такому контексті класичне уявлення про те, що свобода слова автоматично зміцнює демократію, виявляється надто спрощеним. По-перше, було показано, що свобода слова більше не гарантує сама собою формування зрілої демократичної культури. Цифрова публічна сфера, яку колись розглядали як можливе втілення габермасівського ідеалу раціональної дискусії, фактично трансформувалася у простір комерційної конкуренції за увагу. Публічний громадянин поступово витісняється “аудиторією платформ”, а публічне висловлювання все частіше набуває форми персонального самовираження, вбудованого в бізнес-модель капіталізму спостереження. У таких умовах свобода слова може не стільки об’єднувати, скільки фрагментувати публічну сферу, підживлюючи афективну поляризацію, недовіру та постдемократичні тенденції. По-друге, аналіз меж допустимого висловлювання показав, що традиційний “принцип шкоди” у міллівському розумінні виявляється недостатнім для опису ризиків, які продукує сучасна інформаційна екосистема. Нові форми шкоди – психологічна, гіднісна та епістемічна – виходять за рамки суто фізичної або економічної загрози. Вони вражають психічне здоров’я, соціальний статус вразливих груп, а також колективну здатність суспільства відрізняти істину від фейків. Це, своєю чергою, ставить у центр дискусії не лише окремого мовця, а й цифрові платформи 95 як суб’єктів “алгоритмічної шкоди”, відповідальних за посилення дезінформації, мови ворожнечі та інформаційного шуму. По-третє, розгляд етичних дилем показав, що відповідальність за слово сьогодні розподіляється між трьома рівнями – платформами, інституціями (насамперед журналістикою) та окремими користувачами. Платформи стикаються з напруженням між обов’язком зменшувати шкоду та ризиком перетворитися на приватних цензорів. Журналістика змушена переосмислювати власну місію в умовах, коли вона конкурує не тільки з іншими медіа, а й з анонімними каналами, блогерами та алгоритмами. Індивід, своєю чергою, набуває нового статусу – від “пасивного споживача” інформації до носія етики інформаційної гігієни та цифрового громадянства. Водночас виявлено парадокс “освіченого цинізму”: зростання обізнаності про маніпуляції може не зміцнювати, а підривати громадянську залученість, якщо не поєднується з позитивним етичним і громадянським проектом. По-четверте, аналіз правової та політичної практики показав, що демократичні держави шукають різні моделі реагування на виклики інформаційного шуму. Європейський Союз робить ставку на регулювання процедур і системних ризиків, намагаючись поєднати захист свободи слова з прозорістю алгоритмів та відповідальністю платформ. США, навпаки, опинилися у парадоксальній ситуації максимальної корпоративної автономії при мінімальній підзвітності, коли платформи одночасно користуються імунітетом посередника і правами редактора. Україна ж змушена діяти в умовах “правового дуалізму”, поєднуючи надзвичайні заходи безпеки (санкції, блокування проросійських медіа) з поступовою гармонізацією законодавства до європейських стандартів та впровадженням більш тонких, градуйованих підходів до регулювання мови ворожнечі. 96 У підсумку розділ 3 демонструє, що свобода слова у її практичному вимірі більше не може розглядатися як суто “негативне право” бути вільним від втручання держави. У цифрову добу це право нерозривно пов’язане з питаннями архітектури платформ, дизайну алгоритмів, медіаосвіти, культури публічної дискусії та національної безпеки. Збереження свободи слова як реального, а не лише формального інструменту демократії вимагає багаторівневої відповідальності: від держав – за прозорі та пропорційні механізми регулювання; від платформ – за етичний дизайн своїх систем; від інституцій – за підтримку професійних стандартів; від громадян – за критичну, але не цинічну участь у публічному житті. Саме в цій складній конфігурації відкривається простір для подальшого осмислення того, як у добу інформаційного шуму можливо відновити змістовний сенс свободи слова, не відмовляючись від її демократичного потенціалу. 97 ВИСНОВКИ Проведене дослідження продемонструвало, що свобода слова у XXI столітті постає не як стабільний, усталений інститут ліберальної демократії, а як складний, багатовимірний феномен, який зазнає глибинної трансформації під впливом цифрових технологій, інформаційного шуму та епістемічної кризи доби постправди. Зміна комунікативного середовища виявила фундаментальну залежність свободи слова від тих соціальних, технологічних і політичних структур, у межах яких вона реалізується. Було реконструйовано ключові концепти класичної філософії свободи слова у першому розділі - від міллівського принципу шкоди до габермасівського ідеалу публічної сфери. Цей теоретичний фундамент дав змогу чітко окреслити вихідні норми: свобода слова як інструмент пошуку істини, забезпечення демократичної деліберації та захисту автономії громадянина. Однак уже на цьому етапі стало очевидно, що ці ідеали спиралися на історичне середовище, де інформація циркулювала повільно, а публічність була структурно відокремлена від ринку. У другому розділі було показано, що цифрова екосистема руйнує ці передумови. Інформаційний шум перестає бути випадковою похибкою комунікації. Він перетворюється на системну властивість медіаінфраструктури, яка працює за логікою залучення, швидкості та емоційної стимуляції. Алгоритмічні стрічки, капіталізм спостереження, вірусна логіка поширення та комерціалізація уваги створюють середовище, де дезінформація структурно домінує над усталеною журналістською практикою, а фейкові повідомлення стають інструментом політичної та психологічної маніпуляції. Паралельно цифрова реальність сприяє формуванню постправди - режиму, у якому істина втрачає свою нормативну вагу, а громадяни дедалі частіше сприймають політику не через аргументи, а через емоції, ідентичності та недовіру. Це створює умови, у яких свобода 98 слова вже не гарантує раціонального діалогу, а може сприяти поглибленню поляризації та розпаду публічного простору. У останньому розділі ми доводили, що традиційні ліберальні моделі регулювання висловлювань не справляються з новими викликами. Міллівський “ринок ідей” в умовах алгоритмічної селекції перетворюється на “провал ринку”, де найбільш видимими стають не істини, а найгучніші або найманіпулятивніші твердження. Епістемічна шкода - руйнування суспільних механізмів пошуку та верифікації знань - стає однією з ключових загроз демократії. У цьому контексті виникає потреба у зміщенні фокусу відповідальності: від індивіда як мовця - до платформ як архітекторів алгоритмічного середовища. Однак, етичні дилеми (між відповідальністю і приватною цензурою), разом із правовими колізіями (особливо у США), демонструють, що жодне просте рішення не може бути ефективним. Європейська модель (DSA) пропонує процедурний підхід, спрямований на прозорість алгоритмів і пом’якшення системних ризиків, тоді як українська ситуація ускладнена контекстом війни, що вимагає поєднання надзвичайних засобів інформаційної оборони та гармонізації з європейськими стандартами. Загальний висновок цієї дипломної роботи полягає в тому, що свобода слова в умовах сучасного інформаційного середовища вже не може розглядатися лише як формальне право людини висловлювати свої думки. У цифрову добу вона перетворюється на складний соціально-технічний феномен, існування якого залежить від багатьох чинників: наявності надійної епістемічної інфраструктури, відповідальної поведінки користувачів, прозорих інституцій та чесних процедур, що формують спільний інформаційний простір. Свобода слова більше не є “даністю” - вона потребує умов, які дозволяють людям орієнтуватися в інформаційному хаосі, довіряти одне одному та зберігати здатність до раціонального діалогу. 99 У цьому контексті свобода висловлювання залишається життєво важливою для демократії, але для її збереження необхідне глибше переосмислення. На філософському рівні важливо повернути свободу слова до її епістемічних витоків - до ідеї, що публічний дискурс має опиратися на правдивість, довіру й готовність чути іншу сторону. На інституційному рівні постає потреба оновити публічну сферу так, щоб її цифрові механізми - алгоритми, рекомендаційні системи, платформи - не руйнували громадянську автономію, а навпаки, підтримували умови для змістовної участі. На рівні громадянського життя кожна людина отримує нову відповідальність: бути уважною до власних інформаційних практик, свідомо обирати, що поширювати, як взаємодіяти з іншими, як зберігати “інформаційну чистоту” та критичність мислення. Сучасна свобода слова - це вже не лише право говорити, а й здатність колективно підтримувати середовище, у якому слова не втрачають сенсу. Вона може залишатися основою демократії тільки тоді, коли суспільство піклується не лише про юридичний захист висловлювання, але й про саму можливість спільної реальності, про довіру, розуміння та раціональний діалог. Саме це - захист умов, за яких публічна істина може існувати - є центральним викликом епохи інформаційного шуму. І саме цьому виклику присвячено дану дипломну роботу. 100 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Арендт Г. Джерела тоталітаризму / пер. В. Верлока, Д. Горчаков. Київ: Праця, 2024. 2. «Боротьба з дезінформацією — наша щоденна битва». Інтерв’ю з головою Нацради Ольгою Герасим’юк (01.04.2024) // Жінки в медіа. URL: https://wim.org.ua/stories/borotba-z- dezinformatsiieiu-nasha-shchodenna-bytva-interv-iu-z-holovoiu- natsrady-olhoiu-herasym-iuk/ (дата звернення: 12.11.2025). 3. Верстин А. Передумови формування «постправди» у глобалізованих суспільствах // Humanities Studies : зб. наук. пр. / ред. В. Воронкова. Запоріжжя: Helvetica, 2025. Вип. 24(101). С. 22–29. doi: 10.32782/hst-2025-24-101-0. 4. «Всесвіт» (Київ). 1989. № 4. С. 135–138. (І. Кант «Відповідь на питання: що таке Просвітництво?») URL: https://vpered.wordpress.com/2019/07/04/kant-erklarung 5. Габермас Ю. Політичні функції публічної сфери // Структурна зміна публічної сфери: дослідження щодо категорії буржуазного суспільства. М., 2016. С. 112–137. 6. Гайналь Т. О., Кучера І. В., Білоус С. І. ЕПОХА ПОСТПРАВДИ: ФАКТОРИ ВИНИКНЕННЯ І ВИЖИВАННЯ // Актуальні проблеми філософії та соціології. Вип. 36, 2022. DOI: https://doi.org/10.32837/apfs.v0i36.1104 7. Гречановська О. В., Мегем О. М., Потапюк Л. М. Вплив соціальних мереж на психологічний стан та самооцінку української молоді // Вчені записки ТНУ ім. В. І. Вернадського. Серія «Психологія». 2023. Т. 34(73), № 4. С. 60–66. 101 8. Гурківська А. Концептуалізація постправди // Вісник Львівського університету. Серія філос.-політолог. студії. 2023. Вип. 47. С. 195–206. 9. Декларація прав людини і громадянина 1789 [Електронний ресурс]. URL: https://cyclop.com.ua/content/view/1031/58/1/4/#8983 (дата звернення: 5.11.2025). 10. Дешева Д. І. Феномен постправди в контексті філософського вчення про істину: кваліфікаційна робота магістра. Київ: КМУ ім. Б. Грінченка, 2025. 11. Добросердов А. Р. Розвиток ліберальних правових ідей у XIX– XX ст. // Правничий часопис Донецького національного університету ім. В. Стуса. 2023. № 2. С. 22–29. DOI: 10.31558/2786-5835.2023.2.3. 12. Експерти Ради Європи оцінили Закон України «Про медіа» [Електронний ресурс] // Центр демократії та верховенства права. 10.03.2023. URL: https://cedem.org.ua/news/rada-yevropy- zakon-pro-media/ (дата звернення: 12.11.2025). 13. ECRI. Загальнополітична рекомендація № 15 щодо боротьби з мовою ворожнечі (український переклад). Рада Європи, 2016. URL: https://rm.coe.int/ecri-general-policy-recommendation-no- 15-on-hate-speech-ukrainian-tran/1680a11674 14. Загальна декларація прав людини. Прийнята і проголошена в резолюції 217 A(III) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948 р. // Законодавство України: база даних. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_015 15. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04.11.1950) [Електронний ресурс] // Законодавство 102 України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_004 (дата звернення: 5.11.2025). 16. Конституція України. Розділ II. Права, свободи та обов’язки людини і громадянина. URL: https://www.president.gov.ua/ua/documents/constitution/konstituci ya-ukrayini-rozdil-ii 17. Кучин Т. Р., Костенко І. В. Свобода слова в епоху цифрових технологій: захист від цензури та онлайн-переслідувань // Наук. вісн. Ужгород. нац. ун-ту. Серія «Право». 2024. Вип. 83, ч. 1. (DOI: 10.24144/2307-3322.2024.83.1.18). 18. Макінтайр Л. Постправда / пер. Р. Свято, М. Ковальчук, Л. Краснюк. Київ: ArtHuss, 2021. 19. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16.12.1966 р. // Законодавство України: база даних. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_043 20. Міл Дж. С. Про свободу: есе / пер. з англ. // Міл Дж. С. Твори : в 10 т. Київ: Основи, 2001. С. 7–24. 21. Незалежність Нацради і блокування сайтів: експерти оцінили загрози свободі слова у законі «Про медіа» [Електронний ресурс] // Радіо Свобода. 13.01.2023. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/zakon-pro-media-plyusy-minusy- zahrozy-eksperty/32219915.html (дата звернення: 12.11.2025). 22. Опитування: Telegram – головне джерело інформації для 51% українців [Електронний ресурс] // Інститут масової інформації (ІМІ). 06.09.2023. URL: https://imi.org.ua/news/opytuvannya- telegram-golovne-dzherelo-informatsiyi-dlya-51-ukrayintsiv- i54728(дата звернення: 12.11.2025). 103 23. Панкратова В. О. Право на свободу слова: теоретико-правовий аспект // Аналітично-порівняльне правознавство. 2024. DOI: https://doi.org/10.24144/2788-6018.2024.02.11 24. Плужнік В. В. Феномен постправди як об’єкт соціологічного аналізу: кваліфікаційна робота магістра зі спеціальності 054 «Соціологія». Запоріжжя: ЗНУ, 2024. 25. Салата О. О. Організація пропаганди в системі державних органів нацистської Німеччини у 1933–1941 рр. // Наук. праці історичного ф-ту ЗНУ. 2017. Вип. 49. С. 151–159. 26. Свобода вираження поглядів. Міжнародні стандарти, практика ЄСПЛ і національне законодавство України в умовах воєнного стану: огляд правових підходів. (Серія «Свобода слова і національна безпека»). Київ: УНЦПД, 2022. 25 с. 27. Снопок О. Наратив – джерело чи поширювач: механізм поширення фейкових повідомлень про COVID-19 в українському сегменті мережі Facebook (аналітичний звіт). Київ: KSE, 2022. URL: https://kse.ua/wp- content/uploads/2022/08/Olga-Snopok_Narativ-dzherelo-chi- poshiryuvach_-mehanizm-poshirennya-fei%ca%bcku-na-prikladi- dezinformatsii%ca%bcnih-povidomlen-pro-COVID-19-v- ukrai%ca%bcnskomu-segmenti- sotsial%ca%bcnoi%ca%bcmerezhi-Facebook.pdf (дата звернення: 10.11.2025). 28. Сокоринський В. О. Феномен цифрового тоталітаризму: концептуалізація загроз демократії в інформаційному суспільстві: дис. … канд. політ. наук. Одеса, 2025. 29. Трансформація українського суспільства в цифрову еру : матеріали III Всеукр. наук.-практ. конф. (22 березня 2024 р., Львів – Торунь). Львів – Торунь : Liha-Pres, 2024. 108 с. 104 30. Шрам В., Сіберт Ф., Петерсон Т. Вільний ринок ідей // Ї (часопис «Ї», № 32). URL: https://www.ji.lviv.ua/n32texts/schramm.htm (дата звернення: 25.11.2025). 31. Шумакова Д. С. (назва не опубл.) [Електронний ресурс] // Електронний архів ХНУМГ. URL: https://eprints.kname.edu.ua/72557/1/Шумакова%20Д.С..pdf (дата звернення: 10.11.2025). 32. Щеглова Д. Є. Вплив соціальних мереж на формування громадської думки та політичну активність: кваліфікаційна робота магістра. Маріуполь / Київ: МДУ, 2024. 33. (НаУКМА, е-архів). URL: https://ekmair.ukma.edu.ua/server/api/core/bitstreams/7fedc77e- 665d-4cf2-9282-5925df93bcda/content 34. Abrams v. United States, 250 U.S. 616 (1919). 35. Ali S., Saeed M. H., Aldreabi E., Blackburn J., De Cristofaro E., Zannettou S., Stringhini G. Understanding the Effect of Deplatforming on Social Networks // Proceedings of the 13th ACM Web Science Conference 2021 (WebSci ‘21). New York: ACM, 2021. P. 187–195. 36. Arguedas, A. R., Robertson, C. T., Fletcher, R., Nielsen, R. K. Echo Chambers, Filter Bubbles, and Polarisation: a Literature Review. London: Royal Society, 2022. URL: https://royalsociety.org/- /media/policy/projects/online-information-environment/oie-echo- chambers.pdf (accessed 10.11.2025). 37. Barendt, E. What Is the Harm of Hate Speech? // Ethical Theory and Moral Practice. 2019. DOI: 10.1007/s10677-019-10002-0. 38. Baudrillard, J. Simulacra and Simulation. Paris: Galilée, 1981. 158 p. 105 39. Benson, J. Democracy and the Epistemic Problems of Political Polarization // American Political Science Review. 2024. Vol. 118, no. 4. P. 1719–1732. DOI: 10.1017/S0003055423001089. 40. Bill of Rights: What Does It Say? [Electronic resource] // National Archives. URL: https://www.archives.gov/founding-docs/bill-of- rights/what-does-it-say (accessed 5.11.2025). 41. Chen, A. K. Free Speech, Rational Deliberation, and Some Truths About Lies // William & Mary Law Review. 2020. Vol. 62, no. 2. P. 357–416. URL: https://scholarship.law.wm.edu/wmlr/vol62/iss2/2 (accessed 5.11.2025). 42. Chung, M. When knowing more means doing less: Algorithmic knowledge and digital (dis)engagement among young adults [Electronic resource] // HKS Misinformation Review. 13.10.2025. URL: https://misinforeview.hks.harvard.edu/article/when-knowing- more-means-doing-less-algorithmic-knowledge-and-digital- disengagement-among-young-adults/ (accessed 10.11.2025). 43. Communications Decency Act of 1996 [Electronic resource]. URL: https://www.congress.gov/104/statute/STATUTE-110/STATUTE- 110-Pg56.pdf (accessed 5.11.2025). 44. Council of Europe. Combating Hate Speech – Key topics of Recommendation CM/Rec(2022)16 (Leaflet). Strasbourg, Nov. 2022. URL: https://rm.coe.int/leaflet-combating-hate-speech-en- november-2022/1680a923f5 (accessed 12.11.2025). 45. Council of the European Union. Digital Services Act (Explainer) [Electronic resource]. URL: https://www.consilium.europa.eu/en/policies/digital-services-act/ (accessed 5.11.2025). 46. Crouch, C. Post-Democracy. Cambridge: Polity Press, 2004. 106 47. Degerman, D., Bellazzi, F. Epistemic Arguments for a Democratic Right to Silence // The Philosophical Quarterly. 2024. Vol. 74, no. 4. P. 1137–1158. DOI: 10.1093/pq/pqad128. 48. Digital Services Act starts applying to all online platforms in the EU [Press release]. Brussels: European Commission, 17.02.2024. URL: https://ec.europa.eu/commission/presscorner/detail/en/IP_24_881 (accessed 5.11.2025). 49. Dworkin, A., MacKinnon, C. A. Pornography and Civil Rights: A New Day for Women’s Equality. Minneapolis, 1988. 50. Erbakan v. Turkey, App. No. 59405/00, ECHR Judgment of 6 July 2006. URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-76234 (accessed 12.11.2025). 51. Fiske, S. On the Wrongs of Fake News [Bachelor’s thesis]. Claremont McKenna College, 2021. URL: https://scholarship.claremont.edu/cgi/viewcontent.cgi?article=3744 &context=cmc_theses (accessed 10.11.2025). 52. Freedom House. Freedom on the Net 2023: Ukraine [Country Report]. Washington, DC, 2023. URL: https://freedomhouse.org/country/ukraine/freedom-net/2023 (accessed 25.11.2025). 53. Gonzalez v. Google LLC, 598 U.S. ___ (2023) (No. 21–1333, May 18, 2023). URL: https://www.supremecourt.gov/opinions/22pdf/21- 1333_6j7a.pdf (accessed 12.11.2025). 54. Greenberger, M. (ред.) Computers, Communications, and the Public Interest. Baltimore: Johns Hopkins Press, 1971. 315 p. 55. Handyside v. the United Kingdom, App. No. 5493/72, ECHR Judgment of 7 Dec. 1976. URL: https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57499 (accessed 12.11.2025). 107 56. Hannon, M. The Politics of Post-Truth // Critical Review. 2023. Vol. 35, no. 1–2. P. 40–62. 57. Howard, J. W. “Dangerous Speech” // Philosophy & Public Affairs. 2019. Vol. 47, no. 2. P. 208–254. DOI: 10.1111/papa.12145. 58. Interfax-Ukraine. Ukraine’s union of journalists calls extrajudicial measures against Medvedchuk’s channels a dangerous precedent… (statement, 03.02.2021) [Electronic resource]. URL: https://en.interfax.com.ua/news/general/722248.html (accessed 12.11.2025). 59. Lawrence, C. R. III. On Racist Speech [Electronic resource] // MichaelBryson.net. URL: http://michaelbryson.net/teaching/depaul/lawrence.pdf (accessed 5.11.2025). 60. Lorenzini, D., Luxon, N. Michel Foucault, “Discourse and Truth”. Chicago: University of Chicago Press, 2019. 61. Lyotard, J.-F. The Postmodern Condition: A Report on Knowledge. Theory and History of Literature, Vol. 10. Manchester University Press, 1979. 135 p. 62. MacKinnon, C. A. Only Words. Cambridge, MA: Harvard Univ. Press, 1993. 63. Matsuda, M. J., Lawrence, C. R. III, Delgado, R., Crenshaw, K. W. Words That Wound: Critical Race Theory, Assaultive Speech, and The First Amendment. Boulder: Westview Press, 1993. 64. Milton, J. Areopagitica (1644) [Electronic resource]. URL: https://resources.saylor.org/wwwresources/archived/site/wp- content/uploads/2012/08/ENGL402-Milton-Aeropagitica.pdf (accessed 5.11.2025). 108 65. Narayanan, V., Barash, V., Kelly, J., Kollanyi, B., Neudert, L.-M., Howard, P. Polarization, Partisanship and Junk News Consumption over Social Media in the US. arXiv:1803.01845, 2018. 66. NetChoice, LLC v. Paxton [Electronic resource] // Oyez. (Docket 22-555, U.S. Supreme Court). URL: https://www.oyez.org/cases/2023/22-555 (accessed 10.11.2025). 67. Oxford Learner’s Dictionaries. Post-truth [Electronic resource]. 2016. URL: https://www.oxfordlearnersdictionaries.com/definition/english/post -truth (accessed 5.11.2025). 68. Pariser, E. The Filter Bubble: What the Internet Is Hiding from You. New York: Penguin Books, 2011. 69. Paul, C., Matthews, M. The Russian “Firehose of Falsehood” Propaganda Model: Why It Might Work and Options to Counter It. Santa Monica, CA: RAND Corporation, 2016. URL: https://www.rand.org/pubs/perspectives/PE198.html (accessed 10.11.2025). 70. Romania: Law No. 50/2024 implementing the Digital Services Act (DSA) and designating Romanian competent authorities and coordinator. Digital Policy Alert. URL: https://digitalpolicyalert.org/change/9775-romania- implementation-of-digital-services-act-dsa 71. Rosenberg, O. The Legacy of Section 230: Case History and Legal Perspective on Free Speech Regulation in the Digital Age [Electronic resource]. (Electronic Theses & Dissertations, Univ. of Memphis). 2024. URL: https://digitalcommons.memphis.edu/etd/3680 (accessed 14.11.2025). 109 72. Schauer, F. Free Speech: A Philosophical Enquiry. Cambridge: Cambridge Univ. Press, 1982. 251 p. 73. Schiffrin, A., Kostic, B., Nenadic, I., Haas, J., Helberger, N., van Drunen, M. [Report on challenges for freedom of expression in the digital age]. Vienna: OSCE, 2025. URL: https://www.osce.org/files/f/documents/e/3/598525_1.pdf (accessed 10.11.2025). 74. SETH FLAXMAN, SHARAD GOEL, JUSTIN M. RAO. Filter Bubbles, Echo Chambers, and Online News Consumption // Public Opinion Quarterly. 2016. Vol. 80 (Special Issue). P. 298–320. URL: https://5harad.com/papers/bubbles.pdf 75. Shannon, C. E. A Mathematical Theory of Communication // Bell System Technical Journal. 1948. Vol. 27. P. 379–423. 76. Staab, P., Thiel, T. Social Media and the Digital Structural Transformation of the Public Sphere // Theory, Culture & Society. 2022. Vol. 39, no. 4. DOI: 10.1177/02632764221103527. 77. The Constitution of the United States: A Transcription. National Archives. URL: https://www.archives.gov/founding- docs/constitution-transcript 78. Toffler, Alvin. Future Shock. 1970. (Е. Тоффлер, Футурошок. Шок майбутнього – укр. переклад). 79. Vosoughi, S., Roy, D., Aral, S. The spread of true and false news online // Science. 2018. Vol. 359, no. 6380. P. 1146–1151. DOI: 10.1126/science.aap9559. 80. West, C. Pornography and Censorship // The Stanford Encyclopedia of Philosophy. Winter 2022 ed. URL: https://plato.stanford.edu/archives/win2022/entries/pornography- censorship/ (accessed 13.11.2025). 110 81. Wolff, R. P., Moore, B. Jr., Marcuse, H. A Critique of Pure Tolerance. Boston: Beacon Press, 1969. P. 95–137. 82. Wu, T. The Attention Merchants: The Epic Scramble to Get Inside Our Heads. New York: Vintage, 2016. 83. Wurman, R. S. Information Anxiety: Towards Understanding // Scenario Journal. Winter 2012 (Scenario 05: Extraction). URL: https://scenariojournal.com/article/richard-wurman/ (accessed 10.11.2025). 84. Yang, H. Who is harmed by hate speech? Master’s Thesis, Uppsala University, 2023. 85. Zuboff, S. The Age of Surveillance Capitalism: The Fight for a Human Future at the New Frontier of Power. New York: PublicAffairs, 2019. 704 p. 111