ChSTU repository
ChSTU repository preserves and enables easy and open access to all types of digital content including text, images, moving images, mpegs and data sets
Learn More
Please use this identifier to cite or link to this item:
https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6964| Title: | Політична ідентичність українського суспільства в умовах збройного конфлікту: філософський аналіз |
| Authors: | Даценко, Вікторія Станіславівна Трохименко, Владислав Васильович |
| Keywords: | політична ідентичність;збройний конфлікт;конфлікт;війна;мир;національна ідентичність;громадянська ідентичність;поствоєнна реконфігурація суспільства |
| Issue Date: | 2025 |
| Abstract: | Кваліфікаційна робота «Політична ідентичність українського суспільства в умовах збройного конфлікту: філософський аналіз» присвячена філософському аналізу політичної ідентичності українського суспільства в умовах збройного конфлікту та визначенню ключових чинників її трансформації, консолідації й розвитку у воєнний і повоєнний періоди. В роботі успішно вирішена низка завдань, серед яких: проаналізовано поняття політичної ідентичності у філософському дискурсі; з’ясовано концепції конфлікту та ідентичності у класичній і сучасній філософії; визначено структуру, функції та рівні політичної ідентичності; досліджено вплив війни на динаміку політичної ідентичності; визначено основні соціально-психологічні зміни у національній ідентичності українців; охарактеризовано роль мови, культури, історичної пам’яті, демократії та європейського вибору як ключових ідентифікаційних маркерів; виявлено роль політичної ідентичності у консолідації суспільства; проаналізовано трансформації еліт та формування ветеранських ідентичностей; окреслено перспективи формування оновленої української політичної нації в повоєнний період. Робота складається із 3 розділів, 9 підрозділів, висновків, списку використаних джерел. |
| URI: | https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/6964 |
| Appears in Collections: | 033 Філософія (Політична філософія) |
Files in This Item:
| File | Description | Size | Format | |
|---|---|---|---|---|
| Трохименко.pdf Restricted Access | 978.39 kB | Adobe PDF | View/Open Request a copy |
Items in DSpace are protected by copyright, with all rights reserved, unless otherwise indicated.
Extracted text
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Факультет гуманітарних технологій Кафедра філософських, політичних і психологічних студій Допущено до захисту Завідувач кафедри ФППС д. ф. н., проф. Анжела БОЙКО «____» _______________ 2025 р. УДК 323.3(477):1-047.44]364 Магістерська робота ПОЛІТИЧНА ІДЕНТИЧНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УМОВАХ ЗБРОЙНОГО КОНФЛІКТУ: ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ ступінь вищої освіти: другий (магістерський) спеціальність: 033 Філософія Трохименко Владислав група ПФМ-024, факультет гуманітарних технологій _______________ підпис Науковий керівник Даценко Вікторія Станіславівна Кандидат філософських наук, доцент _______________ підпис Черкаси 2025 1 ЗМІСТ ВСТУП 3 РОЗДІЛ 1. ФІЛОСОФСЬКО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ 7 1.1. Поняття та сутність політичної ідентичності у філософському дискурсі 7 1.2. Концепції конфлікту та ідентичності у класичній і сучасній філософії 15 1.3. Політична ідентичність як категорія філософії війни та миру 23 РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИЧНА ІДЕНТИЧНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УМОВАХ ЗБРОЙНОГО КОНФЛІКТУ 28 2.1. Війна як чинник трансформації політичної ідентичності 28 2.2. Особливості формування національної та громадянської ідентичності під час війни 36 2.3. Соціально-психологічні та культурні виміри української політичної ідентичності 43 РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ ТРАНСФОРМАЦІЙ ІДЕНТИЧНОСТІ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ 51 3.1. Політична ідентичність як чинник консолідації українського суспільства 51 3.2. Елітні та ветеранські ідентичності в контексті поствоєнної реконфігурації суспільства 57 3.3. Перспективи становлення нової української політичної ідентичності: філософський вимір 63 ВИСНОВКИ 72 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 78 2 ВСТУП Актуальність дослідження. Російсько-українська війна стала не лише геополітичним та безпековим викликом, а й каталізатором глибинних трансформацій політичної ідентичності українського суспільства. Вона посилила процеси національної консолідації, змінила структуру політичних цінностей, актуалізувала питання громадянської зрілості, політичної суб’єктності та культурної самобутності українства. Політична ідентичність, яка в мирний час формувалася під впливом глобалізаційних процесів, медіатизації та внутрішніх соціокультурних суперечностей, у воєнний період набула характеру онтологічної та екзистенційної категорії – вона стала елементом виживання політичної нації. Її стрижневими рисами є відмова від імперського та радянського наративів, зміцнення громадянської єдності, зростання ролі української мови, історичної пам’яті, європейського вибору та демократичних цінностей. Актуальність теми обумовлена тим, що політична ідентичність є ключовим чинником стійкості держави в умовах збройного конфлікту: вона визначає моральну мотивацію суспільства, здатність до опору, легітимацію влади, згуртованість еліт та перспективи повоєнного розвитку. Відтак філософський аналіз політичної ідентичності є необхідним для осмислення сучасних соціально-політичних процесів, розуміння причин і наслідків війни, а також формування стратегій національної безпеки та гуманітарної політики. Аналіз наукових публікацій з теми дослідження свідчить про те, проблематика політичної ідентичності широко представлена у працях вітчизняних та зарубіжних науковців, що дозволяє окреслити багатовимірність цього феномена. Філософсько-теоретичні засади ідентичності висвітлено у працях Р. Ключника, О. Шишкіна, М. Кастельса та інших. Класичні концепції 3 конфлікту подані через аналіз поглядів Геракліта, Аристотеля, Платона, Демокріта, що дозволяє показати історичну глибину взаємозв’язку між конфліктом та формуванням спільнот. Дослідження національної та політичної ідентичності в Україні здійснювали В. Кириленко, О. Валевський, Н. Козловець, В. Дмитрієв. Вплив війни на українську ідентичність показано у публікаціях І. Цихуляка, Ю. Кравцова, О. Байрамової, які наголошують на ролі ідентичності у протистоянні агресору та зміцненні безпеки держави. Проблеми еліт та ветеранських ідентичностей з’являються у дослідженнях, що аналізують зміни у складі еліт у воєнний час та формування нової ветеранської політичної суб’єктності, яка може стати фундаментом оновленої української еліти. Таким чином, наявна наукова база дозволяє здійснити комплексний філософський аналіз політичної ідентичності в Україні, проте недостатньо дослідженим залишається її функціонування саме в умовах повномасштабної війни. Метою кваліфікаційної магістерської роботи є філософський аналіз політичної ідентичності українського суспільства в умовах збройного конфлікту та визначення ключових чинників її трансформації, консолідації й розвитку у воєнний і повоєнний періоди. Для досягнення зазначеної мети були виконані такі завдання, що узгоджуються зі структурою кваліфікаційної роботи: - проаналізувати поняття політичної ідентичності у філософському дискурсі; - з’ясувати концепції конфлікту та ідентичності у класичній і сучасній філософії; - визначити структуру, функції та рівні політичної ідентичності; - дослідити вплив війни на динаміку політичної ідентичності; - визначити основні соціально-психологічні зміни у національній ідентичності українців; 4 - охарактеризувати роль мови, культури, історичної пам’яті, демократії та європейського вибору як ключових ідентифікаційних маркерів; - виявити роль політичної ідентичності у консолідації суспільства; - проаналізувати трансформації еліт та формування ветеранських ідентичностей; - окреслити перспективи формування оновленої української політичної нації в повоєнний період. Об’єктом дослідження є політична ідентичність українського суспільства. Предметом дослідження є процеси формування, трансформації та функціонування політичної ідентичності українців в умовах збройного конфлікту та соціально-політичних трансформацій. Для досягнення поставленої мети і реалізації завдань у кваліфікаційній магістерській роботі було застосовано комплекс взаємодоповнюючих методів: філософсько-герменевтичний метод – для інтерпретації концепцій ідентичності та їх смислових нашарувань; історико- філософський метод – для аналізу розвитку уявлень про конфлікт, війну та ідентичність у різні історичні епохи; порівняльний аналіз – для зіставлення різних теорій політичної ідентичності; структурно-функціональний метод – для визначення функцій політичної ідентичності в суспільстві; критичний метод – для осмислення суперечностей та ризиків сучасної ідентичності; соціально-філософський аналіз – для виявлення впливу війни на колективні цінності, норми та поведінкові моделі. Теоретичне значення магістерської роботи полягає у систематизації філософських підходів до аналізу політичної ідентичності; поглибленні розуміння взаємозв’язку між війною, конфліктом і трансформацією ідентичності; обґрунтуванні концепції української політичної ідентичності як гуманістичного, інклюзивного та демократичного феномена. 5 Практичне значення полягає у можливості використання результатів роботи для формування державної політики ідентичності (в галузях освіти, культури, комунікацій, безпеки); у розробці програм національної консолідації та інформаційної політики; для підготовки аналітичних матеріалів у сфері гуманітарної безпеки; у подальших наукових дослідженнях політичної філософії, соціальної психології та конфліктології. Ключові терміни: політична ідентичність, національна ідентичність, громадянська ідентичність, консолідація суспільства, ветеранська ідентичність, конфлікт, війна, європейська політична культура, політична нація. 6 РОЗДІЛ 1. ФІЛОСОФСЬКО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ 1.1. Поняття та сутність політичної ідентичності у філософському дискурсі Проблема політичної ідентичності посідає важливе місце в сучасному філософському та політологічному дискурсі. У XXI столітті процеси глобалізації, цифровізації, зростання інформаційних потоків і поява нових форм соціальної взаємодії суттєво змінюють способи самоусвідомлення індивіда як громадянина, учасника політичного життя та представника певної культури. Політична ідентичність виявляється у здатності особи співвідносити себе з певною політичною спільнотою, поділяти її цінності та брати участь у її відтворенні через політичні практики, ідеології чи дискурси. Як зазначає Р. Ключник, для сучасного суспільства характерним є «плюралізм ідентичностей середньостатистичного громадянина, що пов’язано з виконанням ним великої кількості соціальних ролей» [31, с. 5]. Це означає, що ідентичність перестає бути сталою характеристикою й набуває контекстуальності – вона визначається взаємодією людини із соціальними інститутами, медіа, політичними рухами та культурними кодами. Філософський дискурс політичної ідентичності апелює до питань суб’єктивності, комунікативної раціональності, ціннісних орієнтацій та механізмів легітимації влади. Ідентичність розуміється не лише як психологічне самовизначення, а як процес взаємодії особистого й колективного, приватного й публічного, що формує простір політичного буття людини. Поняття ідентичності має глибоке філософське коріння, що сягає античної онтології тотожності та відмінності, а у ХХ столітті набуває 7 соціально-філософського виміру. У контексті політичної філософії воно осмислюється через співвідношення «я – інший», «особисте – колективне», «громадянин – держава». За Н. Яценко, політична ідентичність є видом соціальної ідентичності, що формується у взаємодії особистості з політичними інститутами в межах символічних структур влади і легітимності. Вона відображає спосіб, у який людина ототожнює себе з певною політичною спільнотою, державою, партією чи ідеологією. Ідентичність має дві онтологічні площини – особистісну (самоусвідомлення) і колективну (приналежність до спільноти), взаємодія яких формує «політичне Я» – свідоме залучення до структури політичного буття. Н. Яценко розрізняє два рівні політичної ідентичності: інституційний, пов’язаний із державними структурами, та рівень політизованих соціокультурних ідентичностей (етнічної, культурної, мовної тощо), що стають політичними, коли їх вимоги торкаються питань влади [75, с. 134]. Така структура показує, що політична ідентичність не є заданою наперед, а формується в процесі соціальної взаємодії через символічні практики, ритуали й політичні дискурси. Спираючись на концепцію М. Кастельса, Н. Яценко виокремлює три основні типи політичної ідентичності: легітимізуючу, яка зміцнює існуючий порядок і підтримує лояльність громадян; ідентичність опору, що виникає в середовищі підлеглих або маргінальних груп; і проєктну ідентичність, спрямовану на створення нової соціально-політичної реальності [75, с. 132– 133]. Ця типологія показує, що політична ідентичність є не лише консервативним, а й динамічним чинником історичного розвитку, здатним як легітимізувати існуючий лад, так і ініціювати трансформації. Політична ідентичність постає як результат самовизначення індивіда у політичному просторі, що формується завдяки взаємодії між особистими переконаннями та соціальною структурою суспільства. На думку О. Шишкіна, «національна ідентичність як багатовимірне соціально- політичне явище є головним чинником формування національної єдності, 8 політичної стабільності та культурного суверенітету держави» [72, с. 238]. Отже, у філософському розумінні політична ідентичність не обмежується вибором партії чи ідеології, а сягає глибших рівнів – світоглядної належності до певної спільноти, відчуття солідарності з її політичними цінностями та віри у спільне благо. Національний вимір політичної ідентичності тісно пов’язаний із проблемами державності, громадянства й історичної пам’яті. Ю. Габермас у своїй концепції комунікативної дії підкреслював, що політична ідентичність є результатом публічного діалогу, у межах якого формується консенсус щодо базових цінностей і принципів спільного життя. Подібну позицію поділяє М. Козловець, наголошуючи, що важливу роль у цьому процесі відіграють «спільне усвідомлення історичного шляху, колективні переживання та історична пам’ять, котрі формують відчуття єдності та належності до спільного “ми”» [33, с. 3]. Політична ідентичність, таким чином, постає динамічною системою, яка змінюється під впливом історичних подій, криз, воєн і соціальних трансформацій. Як зазначає Р. Ключник, «в умовах світу, що динамічно змінюється, дедалі важче слідкувати за трансформаціями ідентичності, адже кожна людина виконує велику кількість соціальних ролей» [31, с. 6]. Політична ідентичність є формою самосвідомості, у межах якої індивід співвідносить себе з політичними спільнотами, інститутами або ідеологіями, що охоплює як знання про політику, так і емоційно-ціннісне ставлення до неї. Р. Ключник визначає політичну ідентичність як «співвідношення себе з певною політичною групою та вироблення відповідної політичної позиції» [31, с. 6], підкреслюючи, що вона включає усвідомлену участь у творенні політичної реальності. О. Шишкін, своєю чергою, наголошує, що політична ідентичність «відіграє важливу роль у формуванні політичної єдності, легітимізації влади й мобілізації громадян на досягнення національних цілей» [72, с. 239]. Відтак, вона має 9 інтеграційну функцію – забезпечує єдність громадян у межах держави та формує відчуття спільної мети. Водночас філософський аналіз свідчить про амбівалентність політичної ідентичності: вона може бути чинником як стабільності, так і конфлікту. Г. Густавссон і Л. Стендаль зауважують, що «національна ідентичність може бути як позитивним, так і негативним фактором» [80], адже надмірна соціальна довіра, гордість чи шовінізм по-різному впливають на політичну стабільність і міжгрупові відносини [72, с. 242]. За спостереженням Л. Сафонік, у глобалізованому світі ідентичність має дихотомічну природу: вона «з одного боку сприяє збереженню культурного розмаїття, з іншого є викликом, який потребує значних зусиль заради досягнення співдружності» [56, с. 123]. Отже, ідентичність є водночас чинником стабілізації та джерелом конфліктів. Дослідниця зауважує, що «періоди глибоких криз і воєнних дій прискорюють формування національної та громадянської ідентичності людей, водночас породжують нові проблеми та потребують нових відповідей» [56, с. 123]. Таким чином, війна, соціальні потрясіння чи загрози стають каталізаторами політичного самоусвідомлення та активізують механізми солідарності. Як наголошує О. Шишкін, «війна як екстремальна ситуація призводить до глибоких змін у соціальній та політичній сферах, які суттєво впливають на процеси формування та трансформації національної ідентичності» [72, с. 243]. Це демонструє онтологічну гнучкість ідентичності, яка змінюється у відповідь на виклики, відновлюючи смислові межі спільного буття. Р. Ключник підкреслює, що ідентичність є основою для інтерпретації сучасних конфліктів, адже, наприклад, «етнічна ідентичність у XXI ст. все ще має потужний конфліктогенний потенціал, тому що численні етноси відчувають себе у несправедливому становищі в сучасних політичних системах» [31, с. 9]. Таким чином, ідентичність не є нейтральною категорією: вона завжди має нормативний вимір, визначаючи, що є добрим, правильним і справедливим для певної спільноти. Політична 10 ідентичність виступає не лише чинником інтеграції, а й джерелом боротьби за визнання та моральної легітимації влади. У сучасному глобалізованому світі політична ідентичність набуває багаторівневого характеру: індивід одночасно належить до національної, європейської, локальної чи професійної спільноти. Як зазначає О. Шишкін, «в умовах багатонаціональних суспільств національна ідентичність не є однорідною. Вона може бути багаторівневою, уключаючи, наприклад, одночасну належність до етнічної групи та політичної нації» [72, с. 240]. У цьому сенсі політична ідентичність виконує функцію комунікативного посередника між різними рівнями соціального буття, створюючи простір взаємодії культурних кодів, політичних символів і колективної пам’яті. Особливу роль у цьому процесі відіграють медіа. Як зазначає В. Дмитрієв, «у сучасному світі одним із найважливіших процесів, який визначає формування політичної ідентичності, стає медіатизація політики» [20, с. 54]. Під впливом медіа політична ідентичність набуває рис «медіатизованої ідентичності», коли політичні переконання формуються не через безпосередню участь у політичному житті, а через сприйняття інформаційних образів. У філософському вимірі це означає, що ідентичність стає частиною симуляційної реальності, про яку писав Ж. Бодріяр [6]: політична належність формується через образи, а не безпосередній досвід. Це водночас виявляє потенціал ідентичності як інструменту влади, адже контроль над символами означає контроль над політичним самовизначенням громадян. У глобалізованому світі політична ідентичність стає гібридною, поєднуючи локальні, національні та космополітичні елементи. О. Шишкін підкреслює, що «зростає потреба в збереженні унікальної національної ідентичності, адже вона є важливим елементом культурного різноманіття та соціальної стабільності» [72, с. 240]. Філософський аспект цього процесу полягає у пошуку балансу між універсалізмом і партикуляризмом: як зберегти відкритість до світу, не втрачаючи культурного ядра власної 11 ідентичності. Р. Ключник розглядає політичну ідентичність як центральний чинник сучасних конфліктів, зазначаючи, що «ідеологічна ідентичність часто використовується для виправдання експансії, яка набуває агресивних форм» [31, с. 5]. Прикладом цього є російська агресія проти України, коли «російське керівництво тривалий час помилково вважало, що російськомовні українці мають іншу політичну ідентифікацію, ніж їх україномовні співвітчизники» [31, с. 5]. Така ситуація засвідчує, що політична ідентичність не є об’єктивною даністю, а формується у взаємодії смислів і владних наративів. Викривлення колективної пам’яті чи нав’язування «правильного» бачення історії може стати засобом маніпулювання ідентичністю. Саме тому сучасна філософія політики підкреслює важливість політики пам’яті як засобу збереження автентичності та критичної саморефлексії суспільства. Адже політика пам’яті «допомагає сформувати ціннісні орієнтації та згуртувати народ в умовах інформаційного протистояння» [31, с. 5]. Політична ідентичність у цьому контексті виступає не лише соціальною категорією, а й морально- екзистенційним вибором, який визначає ставлення людини до правди, справедливості та відповідальності. Отже, глобалізація змінює умови формування ідентичності. М. Козловець вказує, що «глобалізація істотно обмежила і послабила роль і функції національної держави як базової одиниці організації сучасного світу – основного і визначального джерела колективної ідентичності» [34, с. 7]. Втрата монопольного статусу держави як творця ідентичності спричинює множинність лояльностей, поява «гібридних» форм громадянської свідомості. Водночас глобальні кризи, зокрема війна росії проти України, актуалізують потребу в чіткій політичній самоідентифікації. Питання «хто ми?» набуває не лише культурного, а й онтологічного виміру. Політична ідентичність у добу глобалізації поєднує локальне й універсальне, стаючи полем боротьби між цінностями національної самобутності та глобальної інтеграції. Як зазначає Л. Сафонік, «український 12 народ не є гомогенним у відповіді на запитання “хто ми?”», і це породжує внутрішню напругу, але водночас стимулює пошук нових форм консолідації [56 2, с. 47]. Дослідниця наголошує, що ліберальні цінності сприяють співіснуванню різних груп і збереженню культурного розмаїття, але водночас створюють передумови для конфліктів між ідентичностями [56, с. 123]. Як було зазначено, політична ідентичність формується у процесі комунікації, діалогу та взаємного визнання. У цьому контексті важливого значення набувають ідеї Ю. Габермаса про деліберативну політику – модель взаємодії, засновану на раціональному обговоренні й досягненні консенсусу. За Л. Сафонік, «основою західного підходу до націєтворення є деліберативна політика, яка забезпечує механізми комунікації, що допомагають збалансувати інтереси різних соціальних груп і досягати компромісів через міжсуб’єктне розуміння у відносинах взаємного визнання» [56, с. 122]. Проте сучасні виклики – імперіалізм, популізм, авторитаризм – ставлять під сумнів ефективність цієї моделі. Політична ідентичність стає простором боротьби між комунікативним розумом і деструктивними формами влади. Філософія взаємного визнання (П. Рікер, М. Уолцер, Ч. Тейлор) пропонує гуманістичний вимір політичної ідентичності, що ґрунтується на принципах емпатії, дарування та солідарності. Як підкреслює Л. Сафонік, «спроможність безумовного прийняття, етичної взаємодії і визнання інакшості є засадничим принципом цивілізаційного співіснування» [56, с. 131]. Таким чином, політична ідентичність розкривається не як механічна належність до певної спільноти, а як моральний акт – готовність визнавати Іншого, брати відповідальність і діяти задля спільного блага. Вона має етичну природу, оскільки передбачає вибір, відповідальність і дію. Дослідниця наголошує на необхідності «схильності до спільного блага» як основи нової моделі політичної солідарності [56, с. 127]. Політична ідентичність у такому розумінні виходить за межі вузького політичного 13 контексту й постає формою духовного самоствердження, у межах якого збереження культурної пам’яті, мови, традицій і гідності стає умовою існування народу. У межах сучасного філософського дискурсу політична ідентичність осмислюється як процес постійного самопереосмислення, що перебуває у стані становлення, взаємодії та конфлікту. Її сутність полягає у здатності суб’єкта ототожнювати себе з певною політичною спільнотою, приймати її цінності та брати участь у відтворенні чи трансформації політичного порядку. Як складний багатовимірний феномен, вона охоплює когнітивні й емоційно-ціннісні аспекти самовизначення людини у політичному просторі, поєднує особистісний і колективний виміри свідомості. Через політичну ідентичність індивід долучається до системи значень, що визначають політичну культуру, цінності та норми суспільства. Вона є процесом комунікації, саморефлексії та конструювання смислів, а отже, не стільки фактом, скільки практикою постійного діалогу між суб’єктом і політичним світом. У глобалізованих умовах політична ідентичність набуває гібридного характеру, поєднуючи національні, культурні й універсальні елементи, а її збереження потребує рівноваги між відкритістю й самобутністю. В умовах криз і воєн вона стає чинником стійкості й солідарності, сприяючи мобілізації суспільства навколо цінностей свободи, гідності та справедливості. Її філософський вимір виявляється в етичному та комунікативному потенціалі – у здатності до взаємного визнання, співбуття і творення спільного блага. Структура політичної ідентичності охоплює як інституційні (державні, правові, ідеологічні), так і неінституційні (етнокультурні, релігійні, ціннісні) елементи. Отже, політична ідентичність у філософському дискурсі є ключовою категорією розуміння людської суб’єктивності в умовах сучасних соціально-політичних трансформацій. Вона виступає не лише інструментом політики, а насамперед формою саморозуміння людини у світі спільних 14 смислів, окреслюючи межі людського буття, горизонти свободи і відповідальності. 1.2. Концепції конфлікту та ідентичності у класичній і сучасній філософії Проблема конфлікту та ідентичності є однією з ключових у філософії, оскільки в ній концентрується напруга між онтологічним, соціальним і екзистенційним вимірами людського буття. У класичній традиції конфлікт осмислювався як природна умова розвитку світу та суспільства, тоді як у сучасній філософії він стає інструментом аналізу динаміки ідентичності, влади й комунікації. Конфлікт є невід’ємним компонентом людського існування, що проявляється у суперечливій єдності природи і соціуму, людини і культури. Зіткнення протилежних інтересів, цінностей, мотивів та боротьба між індивідами, групами, країнами та цивілізаціями були предметом дослідження ще стародавніх мислителів. Навіть у первісному суспільстві конфлікти виникали як через біологічну та психофізичну несхожість, так і внаслідок соціально-економічного розшарування. Витоки філософського осмислення протилежностей та їхньої ролі у суспільстві датуються VII–VI ст. до н.е. і виникають паралельно у Давньому Китаї та Стародавній Греції. У Давньому Китаї джерело розвитку світу вбачалося у взаємодії та протиборстві позитивної (Ян) та негативної (Інь) сторін матерії. Лао-Цзи підкреслював, що ці протилежності не лише борються, а й взаємодоповнюють одна одну, утворюючи Гармонію. Конфуцій же зосереджувався на етичних аспектах, закликав уникати сварок і сформулював «золоте правило етики» як деконфліктизаційну настанову. На його думку, конфлікти та нерівність породжуються зарозумілістю, злістю та користолюбством, тоді як людяність та справедливість сприяють позитивній взаємодії [36]. 15 У Стародавній Греції джерело протистоянь мислителі вбачали у природі та бутті. Зокрема, Представник Мілетської школи філософії Анаксимандр пов’язував виникнення речей з рухом «апейрона», з якого виділяються протилежності. Геракліт намагався раціоналізувати протилежні явища, стверджуючи, що рух речей є закономірним процесом, зумовленим боротьбою протилежностей. Він проголошував війну (протиборство) «батьком всього і царем всього». Демокріт засуджував війну як зло, хоча й виправдовував оборонні дії. Платон, розробляючи теорію ідеальної держави, прагнув виключити можливість протистояння, базуючись на чеснотах справедливості, мужності, мудрості та розсудливості. Він розглядав війну як найбільше зло. Аристотель систематично досліджував причини протиборств у суспільстві, серед яких виділяв відсутність рівності за гідністю, користолюбство та нахабність влади, прагнення до почестей, страх перед покаранням, презирство керівництва та етнічну різноманітність населення [3]. В період античності значного поширення набув принцип агона (змагальності), який був фундаментальним для філософії та полісних відносин, виражаючись, зокрема, у протиставленні ідей і речей у Платона, а також матерії і форми в Аристотеля. У спадщині давньоримського філософа Цицерона можна знайти обґрунтування «справедливої й благочестивої війни», яку слід вести для помсти або вигнання ворога [69]. Важливим елементом врегулювання протистоянь стало римське право, яке виступило потужним механізмом вирішення колізій та приватних суперечок у суспільстві. У середньовічній філософії джерело конфліктів було перенесено з буття на нестачу або відсутність Бога в людській душі. Конфлікти трактувалися як прояв гріховності та відчуження людини від Божественного начала. Природа конфлікту виражалася через протиставлення розуму і віри, християнської догми і філософської думки, а також у протистоянні «Граду Божого» і «Граду земного». Аврелій Августин [5]розробив теорію 16 «виправдання Бога», згідно з якою всі прояви зла (включно з війнами і конфліктами) походять не від Бога, а є лише недостачею добра, що виникає внаслідок свободної волі людини. В той час як раннє християнство проповідувало ідеали миру та братерства, вже у IV ст. н.е. принцип несумісності воєн із вченням Христа був поставлений під сумнів, що згодом призвело до переродження миротворчих прагнень на загарбницьку ідеологію (наприклад, Хрестові походи). В добу Відродження мислителі знову звернулися до античної спадщини, засуджуючи соціальні зіткнення. Вони майже не використовували релігійні погляди для інтерпретації конфліктів. Основним конфліктом цього періоду стало протистояння релігійних і світських уявлень про конфлікт. Сформувалися дві протилежні точки зору щодо причин суспільної конфліктності. Перше причина вбачалася у недосконалій системі соціальної взаємодії, а друга – у недосконалості людської особистості та її негативних рисах (егоїзм, самолюбство). Італійський мислитель Нікколо Макіавеллі систематизував уявлення про конфлікти, відмовившись від релігійних пояснень. Він вважав конфлікт універсальним і безперервним станом соціуму через егоїстичну природу людини та її прагнення до необмеженого збагачення. Макіавеллі виділяв позитивні сторони конфлікту, стверджуючи, що лише держава здатна правильно впливати на нього для зменшення негативного впливу [39]. Такі гуманісти, як Еразм Роттердамський і Томас Мор, а також Френсіс Бекон, активно засуджували кровопролитні міжусобиці та соціальні заворушення. Еразм Роттердамський підкреслював, що війна «солодка для тих, хто її не знає» [50], та вказував на елемент непередбачуваності у розростанні конфліктів. Френсіс Бекон аналізував причини внутрішніх конфліктів, називаючи найгіршими ті, що викликані тяжким матеріальним становищем народу. Він також вказував на політичні помилки керівництва та психологічні чинники. 17 Новоєвропейська філософія розглядала конфлікт як необхідний елемент становлення політичного порядку. Так, Т. Гоббс у праці «Левіафан» обґрунтував концепцію «війни всіх проти всіх» як природного стану. Він вважав людину егоїстичною та порочною, а конфлікти – зумовленими соціальною нерівністю [15]. Філософ стверджував, що лише створення держави (Левіафана), якій громадяни передають частину своїх прав, дозволяє покласти край цьому небезпечному стану, спираючись іноді на примус і державне насильство. Подібне розуміння розвивав прусський воєначальник, військовий теоретик та історик Карл Філіп Готтлиб фон Клаузевіц, для якого «війна є продовження політики іншими, … засобами» [66, с. 85]. У своїй праці «Про війну» він наголошував, що «Війна є не що інше, як розширене єдиноборство … Кожен з [борців] прагне за допомогою фізичного насильства змусити іншого виконати його волю; його найближча мета – скрушити супротивника і тим самим зробити його нездібним до всякого подальшого опору» [66, с.82–83]. У цьому визначенні війни як акту волі виявляється діалектична природа конфлікту: він є не хаосом, а формою взаємодії, де протиборство стає способом реалізації свободи. Протилежного погляду дотримувався Жан-Жак Руссо. На його думку, людина за своєю природою миролюбива, а передумови конфлікту з’являються через недосконалість соціальної системи та через інститут приватної власності. Він стверджував, що «вічний мир» може бути відновлений через «суспільний договір». З критикою збройних конфліктів виступали також просвітники XVIII ст., які розглядали їх як пережиток «варварської епохи» [52]. Пізніші філософи, зокрема І. Кант, намагалися осмислити можливість «вічного миру» як антиподу конфлікту, але навіть у кантівській традиції мир не заперечує боротьбу, а лише переводить її в морально-правову площину. У праці «До вічного миру» філософ зазначав, що війни є наслідком недосконалості людської природи, але конфлікт інтересів є тим рушієм, 18 який змушує людство створювати моральні норми. Гегель же, навпаки, вбачав у конфлікті «двигун історії», адже лише через «боротьбу протилежностей» дух досягає вищої самосвідомості. У XIX ст. ідея конфлікту починає набувати соціологічного змісту. Карл Маркс і Фрідріх Енгельс виводять боротьбу класів в якості рушійної сили історії, але при цьому не зводять її до чистого насильства. Як наголошує Н. Авер’янова, у Маркса конфлікт має не лише деструктивну, а й творчу функцію – він є засобом перетворення суспільних відносин [2, с. 97]. Тому конфлікт у марксистській парадигмі – не заперечення порядку, а умова його оновлення. В епоху позитивізму відбувається редукція філософського розуміння конфлікту до емпіричних соціальних форм. Огюст Конт і Герберт Спенсер розглядали суперечності як ваду, а не як закономірність. Проте ця тенденція змінюється у ХХ ст., коли філософи й соціологи знову звертаються до конфлікту як до центрального пояснювального принципу. Конфлікт набуває значення конструктивного чинника соціальної інтеграції. Георг Зіммель у трактаті «Der Streit» показав, що конфлікт не руйнує соціальні зв’язки, а, навпаки, утворює їх, бо саме через суперечність індивід усвідомлює власну ідентичність у межах групи. У Зіммеля конфлікт постає як спосіб підтримання соціального життя, його постійна умова [2, с. 97]. Саме через такий підхід конфлікт починає розглядатися як форма комунікації, де сторони взаємно формують свої позиції. У Макса Вебера поняття конфлікту набуває ще більш комплексного значення, оскільки поєднує суб’єктивні смисли та об’єктивні структури влади. Він розглядає конфлікт не лише як боротьбу за ресурси, а й як боротьбу за визнання, за сенс власної дії у рамках соціального порядку. Така інтерпретація стає основою для сучасної соціальної філософії, в межах якої конфлікт розглядається як процес взаємного конституювання ідентичностей. 19 Феномен війни як крайнього прояву конфлікту виявляє глибокі екзистенційні виміри людського буття. Н. Фурсіна у статті «Теорія виникнення військових конфліктів, воєн» зазначає, що війна є конфліктом між політичними утвореннями – державами, політичними угрупованнями, що відбувається на грунті різних претензій, у формі озброєного протиборства, військових дій між їх збройними силами [66, с. 81]. При цьому авторка підкреслює, що «застосування зброї як сукупності технічних засобів та маніпуляційних прийомів для придушенния супротивника, що передбачає можливість його знищення дозволяє відокремити війну від інших видів політичного конфлікту» [66, с. 81]. Таким чином, у воєнній парадигмі конфлікт набуває максимальної форми реалізації волі через насильство. Клаузевіцівське розуміння війни як форми політичної комунікації вплинуло на сучасну філософію конфлікту, зокрема на соціологічні концепції ХХ століття. Американський дослідник Кеннет Боулдинг у праці «Конфлікт і захист: загальна теорія» визначає конфлікт як універсальну характерною рису, притаманну будь-якому процесу і будь-якму середовищу в суспільстві, у тому числі хімічному, біологічному, фізичному [66, с. 83], оскільки людина за своєю природою схильна до змагання за ресурси та владу. У цьому сенсі Боулдинг продовжує лінію Гегеля, для якого протистояння є джерелом руху й розвитку. Як зазначає Н. Фурсіна, збройний конфлікт є «різновидом конфлікту соціального (політичного), в якому одна або обидві сторони прагнуть до досягнення своїх інтересів за допомогою військової сили» [66, с. 83]. Вона наголошує, що в сучасній теорії конфлікту важливою стає не лише його інтенсивність, а й соціальний контекст – рівень технологічного, інформаційного та культурного розвитку. Зміни у формах насильства відбивають глибинні трансформації самої ідентичності: від колективної – національної чи релігійної – до фрагментованої, індивідуалізованої. 20 Е. Фромм у своїх дослідженнях також наголошував на психологічних витоках конфлікту, вбачаючи його причини у зростанні «успіхів технічної цивілізації і процесів посилення урядової влади» [78]. Фромм заперечував редукцію війни лише до політичних або економічних мотивів – на його думку, агресія має глибоке антропологічне коріння, закорінене в страху та відчуженні. Він вважав, що конфлікт є результатом «втрати людиною власної ідентичності у світі техніки», що призводить до компенсаторної агресії. У цьому контексті поняття ідентичності набуває центрального значення. Якщо для класичних мислителів ідентичність визначалася через приналежність до раціонального суб’єкта (як у Декарта чи Канта), то в сучасній філософії вона розглядається як динамічна конструкція, що формується у полі соціальних взаємодій і конфліктів. Психоаналітична традиція, започаткована З. Фройдом, підкреслює роль несвідомих імпульсів і сублімації у формуванні соціальної поведінки. Слідуючи за Фройдом, Н. Фурсіна зазначає, що «сублімація — захисний механізм психіки, що представляє собою зняття внутрішньої напруги за допомогою перенаправлення енергії на досягнення соціально прийнятних цілей, творчість сублімація — це захисний механізм психіки, що знімає внутрішню напругу шляхом перенаправлення енергії на досягнення соціально прийнятних цілей» [66, с. 85]. Таким чином, навіть творчість або наукова діяльність можуть розглядатися як соціально прийнятні форми конфліктної енергії. Фройд вважав, що агресія є невід’ємною частиною людської природи, а тому повністю викорінити її ніколи не вдасться. Його послідовники інтерпретували війну як колективний психоз, у якому придушені інстинкти шукають вихід у насильстві. У цьому контексті конфлікт виступає не лише соціальним явищем, а й механізмом підтримки психічної рівноваги суспільства. 21 Представники антропологічної школи заперечують психологічний підхід. Вони доводять, що схильність до агресії не передається не у спадок (генетично), а формується в процесі виховання, тобто відбиває культурний досвід конкретного соціального середовища, його релігійні та ідеологічні установки. У такому випадку конфлікт – це не вроджений інстинкт, а культурна конструкція, що слугує для підтримання певної соціальної структури. Сучасні соціальні теорії конфлікту (Е. Кер, Г. Фуллер, С. Гантінгтон) розглядають його як наслідок структурних диспропорцій між поколіннями або цивілізаціями. Так, згідно з «теорією переважання молоді», надлишок молодого чоловічого населення без доступу до ресурсів неминуче призводить до військових сутичок. С. Гантінгтон, розвиваючи цю думку, говорить про «зіткнення цивілізацій», у якому культурна ідентичність стає головною причиною глобальних конфліктів. Отже, у класичній філософії конфлікт постає як невідворотна умова становлення порядку, а в сучасній – як поле, де відбувається боротьба ідентичностей. І якщо для Канта конфлікт є шляхом до морального самовдосконалення, то для Фройда й Гантінгтона – це постійна гра напружень між біологічним, культурним і політичним началами. Усі ці підходи об’єднує усвідомлення того, що конфлікт не є лише деструктивною силою: він створює простір для народження нових форм ідентичності, нових систем смислів і взаємодій. На основі аналізу філософської еволюції конфліктологічної думки, можна зробити висновок, що розвиток ідей про конфлікт є водночас історією усвідомлення людської суб’єктності. Конфлікт не зводиться до зіткнення інтересів; він є способом розкриття свободи людини, її здатності діяти, творити, осмислювати власне місце у світі. Цей гуманістичний аспект становить ядро філософської конфліктології, яке об’єднує всі історичні етапи її розвитку. 22 Розвиваючи ці положення, сучасна філософія ідентичності звертається до конфлікту як до механізму саморефлексії соціуму. Ідентичність не існує поза протиставленням – «Я» визначається через «Іншого». У сучасному світі конфлікт ідентичностей є не відхиленням, а природним станом плюралістичного суспільства. 1.3. Політична ідентичність як категорія філософії війни та миру Категорія політичної ідентичності є однією з найважливіших у сучасній філософії, що дозволяє дослідити глибинні причини та кінцеву мету збройних конфліктів, а також умови стабільного миру. Вона виступає сполучною ланкою між класичними філософсько-політичними уявленнями про державний устрій, справедливість та право й екзистенційними викликами, які ставить перед суспільством війна. Розуміння політичної ідентичності у контексті філософії війни та миру вимагає синтезу історичних засад формування громадянської культури й сучасних реалій протистояння світоглядів і цивілізаційних наративів. Аналізуючи західну філософсько-політичну спадщину, можна стверджувати, що хоча класична думка, сформована мислителями від Стародавньої Греції до Нового часу, не оперувала безпосередньо терміном «політична ідентичність», вона заклала її фундаментальні основи через осмислення умов мирного співіснування та причин соціально-політичних конфліктів [18]. Класичні філософи пропонували розглядати політичну ідентичність не як фіксовану сутність, а як результат цілеспрямованої дії держави та суспільства, спрямованої на формування морально-правової свідомості. Зокрема, до потенційно конструктивних елементів, що сприяють її становленню як основи миру, пропонується відносити високий рівень виховання та освіченості членів суспільства [18, с. 50]. Цей аспект прямо корелює з необхідністю формування громадянської та політичної культури 23 – необхідної передумови спільної політичної ідентичності, здатної консолідувати суспільство навколо ідеалів, відмінних від насильства. Ключові терміни з понятійно-категоріального апарату класичної філософії, такі як «державний інтерес», «право», «свобода», «справедливість», «мораль» та «політична доцільність», є не просто об’єктами теоретичного аналізу, а невід’ємними складовими, що визначають зміст політичної ідентичності індивіда та нації у відносинах війни та миру [18, с. 49–50]. Ці категорії формують ціннісно-нормативну рамку, в межах якої індивід усвідомлює свою приналежність до політичної спільноти та свою відповідальність за її долю. Класична філософія прагнула знайти механізми запобігання насильству, розглядаючи його потрійну природу, що охоплює соціальні, психологічні та інституційні (структурні) засади його виникнення і розвитку. З цієї точки зору, політична ідентичність, сформована через громадянсько-політичну культуру, розглядалася як ключовий інструмент для нівелювання цих деструктивних чинників, забезпечуючи конструктивність внутрішньої та зовнішньої політики [18, с. 50]. Наприклад, філософія суспільного договору, зокрема вчення Т. Гоббса, пропонує розглядати причини громадянських і міждержавних воєн крізь призму незнання людьми справжніх причин війни та миру, які криються у недотриманні або порушенні «природних законів» [15, с. 155]. Таким чином, формування політичної ідентичності через усвідомлення цих «природних законів» та належної «громадянсько-політичної культури» виступає не лише культурним, а й фундаментальним онтологічним імперативом миру. Філософи, зокрема ті, що розробляли концепцію справедливої війни (jus ad bellum), завжди виходили з того, що легітимність військового втручання та мирного співіснування ґрунтується на моральному консенсусі та дотриманні природних законів [18, с. 44]. Більше того, з точки зору класичної телеології, сама війна підпорядковується вищій меті. Арістотель 24 стверджував, що «кінцевою метою війни є мир» [3, с. 206]. Це філософське положення є надзвичайно важливим, оскільки воно свідчить, що політична ідентичність, як набір ціннісних орієнтирів та мотивів, які спонукають націю до боротьби та жертовності, зрештою орієнтована на ідеал гармонійного співіснування та відновлення справедливості, а не на перманентне насильство. Отже, у класичному розумінні політична ідентичність – це насамперед свідомість, що забезпечує легітимність політичного порядку та є запорукою миру. У сучасних умовах, особливо на прикладі російсько-української війни, спостерігається криза класичної парадигми, де війна вже не може бути зведена лише до «інструменту політики» у клаузевіціанському сенсі [57, с. 8]. Відбувається глибока трансформація категорії політичної ідентичності: від необхідної, але переважно внутрішньої, умови стабільності у класичній думці до вирішального, екзистенційного та стратегічного чинника у сучасних конфліктах. Сучасний конфлікт є «війною нового типу», яка руйнує уявлення про симетричне протистояння організованих структур, переходячи у вимір «прояву онтологічної боротьби за майбутнє людини в світі складності» та «процесу всередині цивілізацій» [57, с. 8]. У цьому контексті політична ідентичність стає не лише предметом, а й основою протистояння. Це не просто конфлікт інтересів, а «вічний історичний конфлікт між двома різними за ідентичністю націями» [57, с. 17], що являє собою зіткнення світоглядів та цивілізаційних наративів. Ця онтологічна боротьба визначає саме право на існування і суб’єктність нації, яка обороняється. Політична ідентичність, у цьому сенсі, стає екзистенційним вибором, зіткненням двох протилежних уявлень про те, що таке свобода, народ, держава і, головне, право бути собою [57, с. 11]. Для нації, що захищається, політична ідентичність перетворюється на сенсотворчий чинник, що акумулює прагнення до національного виживання та підтримки руху до стійкості й суб’єктності. Боротьба ведеться за «світло 25 у темному царстві» та за збереження тих цінностей, які роблять націю унікальною [57, с. 14]. Ідентичність у цьому вимірі – це не тільки пам’ять про минуле, а й проєкт майбутнього: вона визначає, чи буде нація збережена як самостійний політичний суб’єкт. У даному разі війна безпосередньо впливає на формування наступних поколінь, для яких боротьба за свою ідентичність і майбутнє стає фундаментальною умовою дорослішання, а вибір усвідомлюється як необхідність між збереженням національної гідності і підкоренням [57, с. 13]. У філософії сучасної війни політична ідентичність набуває не лише екзистенційного, але й практично-стратегічного значення. У війні «нового типу» перемога вимірюється не лише територіями [57, с. 15], а й стійкістю до руйнування та збереженням волі до опору. В умовах тотального інформаційного та психологічного тиску моральна перевага стає ключовим стратегічним елементом [57, с. 11]. Політична ідентичність, сформована навколо національних ідеалів, перетворює військове протистояння на змагання смислів. Внаслідок цього національні ідеали стають важливішими за снаряди, а моральний резонанс – потужніший за танковий прорив [57, с. 8]. Стійка політична ідентичність, що базується на таких засадничих цінностях, як добро і відвага, які визначаються як «основні стовпи» нації, що бореться за свободу, є фундаментом військової стійкості та здатності витримувати довготривалу агресію [57, с. 15]. Таким чином, політична ідентичність перестає бути пасивною характеристикою суспільства, а стає активним інструментом боротьби. Місія воїна виходить за межі суто військового завдання, перетворюючись на «хрестовий похід», де кожен борець є «носієм ідеї» [57, с. 14]. Це поглиблення ідеологічної складової війни робить боротьбу за свідомість нації першочерговим завданням [57, с. 17]. Молоде покоління, яке формується в умовах такої боротьби, органічно засвоює цю ідентичність як фундаментальний вибір між збереженням національної гідності та 26 підкоренням [57, с. 13]. Це є стратегічним наслідком, оскільки рух до стійкості й суб’єктності стає основною метою перемоги, протиставляючись меті ворога, що полягає у тотальному руйнуванні. Отже, політична ідентичність, як категорія філософії війни та миру, набуває подвійного значення. У філософії миру вона є необхідною умовою для запобігання конфліктам і забезпечення легітимності державного порядку [18]. У філософії війни вона є онтологічною ставкою, стратегічним активом та смисловим орієнтиром, що забезпечує нації здатність до суб’єктності та виживання перед обличчям цивілізаційного виклику. Політична ідентичність у сучасній філософії війни виходить за межі класичного інструментарію. Вона стає не лише концептом, що пояснює причини миру, а й основою для легітимації боротьби, чинником, що визначає моральну і вольову резистентність нації в умовах, коли війна перетворюється на «прояв онтологічної боротьби» цивілізаційного масштабу. Синтез класичних ідей про громадянську культуру та сучасних уявлень про війну ідентичностей дає змогу зробити висновок, що політична ідентичність є не лише предметом філософського аналізу, а й вирішальним чинником у становленні та збереженні політичної спільноти. 27 РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИЧНА ІДЕНТИЧНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УМОВАХ ЗБРОЙНОГО КОНФЛІКТУ 2.1. Війна як чинник трансформації політичної ідентичності Проблема війни та її впливу на суспільну свідомість є однією з найбільш гострих і багатогранних у сучасній філософії та соціальній психології. Війна, за своєю суттю, є каталізатором екзистенційних та соціальних змін, які неминуче відображаються на процесах самовизначення особистості, насамперед у політико-правовій площині. Розвиток будь-якого суспільства є складним, багатоетапним процесом, що відбувається в рамках об’єктивно обґрунтованих протиріч і конфліктів за схемою «початок – розвиток – вирішення» [23, с. 11]. Сучасні конфліктологічні теорії інтерпретують конфлікт не просто як деструктивне явище, а як одну з форм соціальної взаємодії, визнаючи його об’єктивно притаманним явищем для суспільства. Більше того, як зазначає О. В. Задорожня, існування соціуму без конфліктів вважається неможливим, а сам конфлікт є необхідною формою соціальної взаємодії для людей [23]. Збройна агресія, особливо у формі повномасштабного військового вторгнення, є найбільш радикальним і потужним каталізатором соціально- політичних та світоглядних трансформацій. Сучасна війна, що ведеться російською федерацією проти України, не лише порушила міжнародний правопорядок, але й докорінно змінила внутрішній простір ідентичності українського народy. На думку В. Ю. Вінкова, актуальність ґрунтовного філософсько-політичного дослідження цих змін зумовлена низкою трагічних наслідків: втратою значної частини української території, масовими жертвами серед мирного населення і військових, руйнуванням міст, а також безпрецедентною еміграцією за кордон і вимушеним переміщенням громадян усередині країни [10]. У таких екстремальних умовах ідентичність громадян України зазнала суттєвих змін і потребує 28 системного вивчення. Війна переводить політичну ідентичність зі стану стабільної, хоча й динамічної, самовизначеності до стану гострої кризи та необхідності термінової адаптації. Накопичення соціальних конфліктів у суспільстві неминуче призводить до кризи, що трансформується у політичний вимір. Політичний конфлікт безпосередньо пов’язаний із взаємовідхиленням відповідальності та влади. Сучасні воєнні конфлікти істотно відрізняються від традиційних збройних зіткнень. Їхня специфіка полягає в тому, що вони поєднують використання засобів збройної боротьби та «широкого спектру невоєнних методів тиску (економічних, політичних, інформаційних, соціальних та ін.) [23, с. 13]. Об’єктом боротьби в цій структурі конфлікту виступає сукупність цінностей, за володіння якими і ведеться протистояння. Саме ці ціннісні пріоритети та їх захист стають фундаментом для переосмислення і трансформації ідентичності. У цьому проблемному полі, спричиненому збройним протистоянням, політико-правова ідентичність постає як ключовий об’єкт трансформації. В. М. Духневич визначає її як «парціальний вияв самовизначення людини щодо політико-правової дійсності і тих соціальних цінностей та громадянських прав, забезпечення яких є для держави пріоритетом» [21, с. 38]. Причому ці пріоритети слугують основою для суб’єктивної оцінки індивідом політичних, економічних та управлінських рішень, що ухвалюються владою. Таким чином, війна не просто створює нові умови життя, а й примушує індивіда до термінового та часто радикального перегляду своїх ідентифікаційних маркерів. Воєнний конфлікт в Україні давно переріс статус регіонального, перетворившись на глобальну подію, що змінює політичний вигляд не лише європейської спільноти, а й міжнародних відносин загалом, піддаючи сумніву цінності та принципи світового правопорядку, що, у свою чергу, потребують переосмислення. На національному рівні анексія Криму, воєнний конфлікт на Донбасі, а згодом і повномасштабне вторгнення, супроводжувані потужною інформаційною 29 війною та психологічною мобілізацією, створили та продовжують створювати суттєві відмінності в ідентичності українських громадян. Громадяни, що перебувають на окупованих територіях, стають іншими порівняно з тими, хто живе на решті території держави, і навіть порівняно з тими, хто мешкає поблизу лінії розмежування. У статті 2019 року В. М. Духневич писав, що процес самоідентифікації громадян в умовах війни визначається низкою генералізованих обставин, які формують ключові ідентичнісні дихотомії. Перша обставина – це поділ громадян на тих, хто беззастережно підтримав Революцію Гідності, і тих, хто вважав, і досі продовжує вважати, що події 2013–2014 рр. є не цілком легітимними. Ця поляризація уявлень між прихильниками та опонентами Революції Гідності, на думку дослідника, є надзвичайно важливою, оскільки для певної частки громадян уявлення про події, пов’язані з Революцією Гідності, анексією Криму та конфліктом на Сході України, були «склеєними». Це призвело до формування складного та часто суперечливого образу ситуації через комплекси оцінок-суджень- ставлень, що унеможливило єдиний підхід до оцінки сучасного політичного ландшафту. Друга обставина пов’язана з тлумаченням подій у країні в категоріях «громадянська війна» або «російська агресія». Ця дихотомія представляє невиробленість спільного або узгодженого бачення подій на Сході України, що стало одним з основних ідентичнісних ризиків. Хоча усвідомлення зовнішнього ворога та зовнішньої (російської) агресії мало потенціал до гуртування прихильників і антипатиків революційних подій, що могло б стати основою для національної консолідації, смисл «громадянська війна» інколи транслювався навіть тими, хто визнавав участь росії як сторони конфлікту. При цьому спостерігалася цікава тенденція: молодші люди були більш схильні називати ці події війною, тоді як старше покоління, розчароване відсутністю швидких та позитивних змін, частіше вбачало в 30 цьому громадянський конфлікт із застосуванням зброї. Ця семантична та світоглядна неузгодженість стала потужним інструментом дезінтеграції. Третя генералізована обставина представлена дихотомією «патріоти – не-патріоти». Вона знайшла свій вияв у негативних психологічних явищах, зокрема, в оцінці представників влади як непатріотичної (корумпованої, злочинної). У цій площині сформувалося уявлення, що єдиними справжніми патріотами є «прості українці», які безпосередньо долучаються до волонтерської діяльності чи захисту держави, а не інституційні суб’єкти влади. Ця дихотомія стала визначальною для розуміння процесів політико- правової самоідентифікації та рефлексії можливих негативних психологічних наслідків, оскільки вона підриває довіру до державних інституцій, що критично важливо в умовах зовнішньої агресії [21, с. 41–42]. Окрім цих генералізованих обставин, трансформація ідентичності відбувається й у більш конкретних соціальних ракурсах, безпосередньо пов’язаних із воєнними діями. В умовах збройного конфлікту основним засобом досягнення цілей сторін у сфері політичної влади виступає збройне протистояння [23], що призводить до формування нових ліній розмежування у свідомості громадян. Перший із цих ракурсів – це протиставлення «військовослужбовці» – «добровольці» – «ополченці» («сепаратисти») [21, с. 42]. Для переважної більшості громадян ті, хто захищає державу зі зброєю в руках (військовослужбовці, добровольці), є героями. Водночас є ті, хто схильні покладати відповідальність за використання зброї на обидві сторони конфлікту, стверджуючи, що «Я нікого не виправдовую. Немає тільки однієї правди. У кожного своя правда». Оцінки щодо учасників воєнного конфлікту, які взяли до рук зброю на протилежній стороні, загалом негативні, що є очікуваним наслідком будь-якої війни. Другий, не менш важливий ракурс – це протиставлення «місцеві – переселенці» (ВПО) [21, с. 43]. Війна актуалізувала проблему внутрішнього переміщення осіб, створивши нову лінію напруги в ідентифікаційних 31 процесах. Було зафіксовано значні упередження щодо переселенців [21]. У суспільстві поширені негативні стереотипи, такі як: «чоловіки зі Сходу не захищають свою землю» або «вони вчинюють злочини». Також зафіксовано уявлення, що деякі особи «прикидаються біженцями, а самі хати чистять». Це поглиблює протиставлення між мешканцями окремих регіонів країни, створюючи додаткові ризики для національної єдності. Декларування готовності допомогти армії часто поєднується з мінімізацією локусу власної відповідальності щодо ВПО, оскільки вважається, що «біженцям і так допомагають», їхні потреби задовольняють волонтери та громадські організації [21, с. 43]. Таке перекладання відповідальності та упередження є ознакою психологічного захисту та фрустрації, спричиненої війною. Війна спричиняє комплекс негативних психологічних явищ у політичній сфері, в основі яких лежать уявлення громадян про порушення їхніх прав та свобод, необхідність відновлення справедливості, а також проблеми, пов’язані з особливостями сприйняття себе та інших як громадян [21, с. 38]. Одним із найбільш значущих ризиків є радикалізація свідомості громадян. Люди виявляють готовність відстоювати свої права та боротися за справедливість, навіть якщо це буде в нелегітимний спосіб, навіть зі зброєю в руках. Ця радикалізація супроводжується зростанням толерантності до використання зброї та загальним звиканням до війни. Експерти висловлюють занепокоєння через значну кількість зброї в населення, що частково зумовлено її неконтрольованим надходженням із зони бойових дій. Смутні й тривожні відчуття супроводжують усвідомлення того, що люди почали використовувати зброю у «побутових конфліктах, на дорогах часто просто дістають зброю і починають стріляти» [21, с. 44]. Негативною тенденцією є те, що люди готові, або навіть звикли, що хтось може дістати зброю і почати стріляти, що свідчить про глибоку деформацію соціальних норм та зростання рівня агресії в суспільстві. Російсько-українська війна також стала підґрунтям для розвитку негативних ідентичностей – стигматизуючих назв та упереджень, як-от: 32 «ВСУшник», «бандерівець», «сепаратист» [21, с. 44]. Це супроводжується міфологізацією політичних переконань, а також значними упередженнями та взаємними звинуваченнями між ідейними супротивниками, що перебувають по різні сторони лінії розмежування. У контексті воєнного протистояння, коли руйнується відчуття безпеки, актуалізується механізм соціальної мімікрії, що є інструментом виживання: люди можуть адаптувати свою зовнішню поведінку та висловлювання до панівних умов, аби уникнути конфлікту чи загрози [21, с. 38]. Водночас уявлення про несумісність певних ідентичностей стає інструментом втягування громадян у конфлікт, коли відмова від ідентифікації з «правильною» групою автоматично означає приналежність до «ворожої» сторони. Ключова відмінність сучасної агресії полягає у її гібридному характері, де воєнним діям передував постійний агресорний технологічний вплив на масову свідомість [61]. Саме цей вплив став базовою складовою загарбницької війни, спрямованою на дезінтеграцію та руйнування суб’єктності українців на психологічному рівні. Суть цього технологічного впливу полягає у розгортанні комплексної політичної міфотворчості, що створює цілісну, хоча й повністю викривлену, картину дійсності. Система цих взаємопов’язаних міфологем отримує назву «міфологія гібридної війни» [61, с. 92]. На думку В. Стругацького, метою цього агресорного технологічного впливу є досягнення ключових цілей війни, а основним способом його реалізації – впровадження цієї міфології та підміна нею реальності, що є прямим механізмом маніпуляції масовою свідомістю. Засобами реалізації цього способу є інтенсивне інформаційне забезпечення, організація та проведення спеціальних інформаційно-психологічних операцій, системне використання соціальних та комунікаційних технологій. Через ці канали транслюються вигідні агресору наративи, що мають на меті не лише деморалізувати цільову аудиторію, але й радикально переформатувати її політичну самосвідомість. 33 Філософсько-психологічний аналіз наслідків цього маніпулятивного впливу виявляє характерні зміни у трансформованій картині психічних процесів і станів маси. Серед них виділяється явище некогерентності – відсутності логічного та смислового зв’язку між елементами свідомості, що підживлюються пропагандою. Це створює ґрунт для психологічної дезорієнтації та утруднює формування єдиної, раціональної політичної позиції. Іншим важливим наслідком є «каналізація мислення» – свідоме обмеження, спрямування чи звуження мисленнєвого процесу маси лише до певних, заданих агресором, рамок і тем, що унеможливлює критичне осмислення ситуації [61, с. 97]. Таким чином, масова свідомість перетворюється на керований, фрагментований об’єкт, який нездатен самостійно вибудувати стійку та цілісну політичну ідентичність, що протистоїть зовнішній агресії. Вплив війни на ідентичність українців є двостороннім. З одного боку, існують прямі наслідки збройної агресії, що призводять до колективного переживання загроз [10, с. 82]. Ці загрози охоплюють не лише фізичну небезпеку, але й загрози соціальному статусу, економічній стабільності та самому існуванню держави. Особливості переживання цих загроз безпосередньо впливають на прояви ідентичності – те, як громадянин себе усвідомлює, які цінності вважає пріоритетними і з якими групами ідентифікується. Наприклад, реакція на масові руйнування та жертви може призводити до радикалізації патріотичних почуттів та посилення колективної згуртованості. З іншого боку, існує руйнівний вплив міфології гібридної війни, що ускладнює єдине, національно консолідоване реагування на ці загрози. Технологічна маніпуляція свідомістю має на меті створити внутрішні розколи та протиріччя. Якщо зовнішня агресія об’єктивно стимулює національне єднання як захисну реакцію, то агресорна пропаганда створює «міфологеми», які підривають довіру між різними соціальними та 34 регіональними групами. Це ускладнює формування єдиної політичної ідентичності, здатної ефективно протистояти агресору. На тлі повномасштабного вторгнення, як зазначає В. Стругацький, виникає потреба в деталізації засобів реалізації маніпулятивного впливу та виділенні цілей маніпуляції, оскільки лише розуміння механізмів дозволяє ефективно захищати політичну ідентичність. Навіть припинення активної фази конфлікту не означає автоматичного повернення до доконфліктного стану ідентичності. Навпаки, трансформована картина психічних процесів і станів маси є довгостроковим наслідком, який необхідно коригувати через послідовні державні та громадські програми. Зміни, спричинені агресорним технологічним впливом, є настільки глибокими, що їх філософське осмислення має стати основою для нових завдань політичної психології та державної політики. Узагальнюючи, слід зазначити, що трансформація політичної ідентичності в умовах війни є наслідком синергетичного ефекту двох чинників: прямої воєнної агресії, що вимагає перегляду ціннісних пріоритетів і політичного самовизначення у відповідь на загрози [10, та агресорного технологічного впливу, який за допомогою міфології гібридної війни [61] цілеспрямовано дефрагментує масову свідомість, впроваджуючи некогерентність та «каналізацію мислення». Отже, формування стійкої та консолідованої політичної ідентичності українців вимагає не лише перемоги на полі бою, але й ефективної протидії інформаційно- психологічній агресії, яка є невід’ємною частиною сучасної війни. Розуміння цих процесів є наріжним каменем для філософської розробки стратегій національної стійкості та відновлення. 35 2.2. Особливості формування національної та громадянської ідентичності під час війни В умовах безпрецедентної військової агресії російської федерації особливої значущості для сучасної філософської та політичної думки набуває проблема становлення і трансформації національної та громадянської ідентичності українського суспільства. Війна, що розгорнулася спочатку у 2014 році, а згодом переросла у повномасштабне вторгнення у 2022 році, виступила не лише як зовнішня військова загроза, але й як потужний екзистенційний виклик, що спричинив глибинну консолідацію суспільної свідомості та незворотне переосмислення основних маркерів національного буття. Українське суспільство, що історично характеризувалося регіональними відмінностями та певною культурною розділеністю, на тлі зовнішньої агресії переживає процес небувалого єднання, в якому ідентичність перетворюється на зброю спротиву. У науковому дискурсі поняття «національна ідентичність» є новим терміном, який, як зазначають К. Пісоцька та Є. Бурмистрова, прийшов на зміну більш звичним у традиційних підходах поняттям «нація» та «національна самосвідомість» [47, с. 40]. Національна ідентичність розглядається як специфічний тип соціальної ідентичності, що визначає особу як громадянина своєї країни, і формується вона на основі свідомого вибору та раціональних чинників, включаючи усвідомлення історичних, громадянських та політичних цінностей. Вона є динамічною категорією, що постійно трансформується під впливом соціальних і політичних потрясінь. В. Редзюк наголошує, що національна ідентичність об’єднує громадян у єдине ціле, консолідуючи їх в межах великої спільноти однодумців щодо принципових питань національного буття, що особливо актуалізується у період військової загрози [49, С. 85]. 36 На формування національної ідентичності впливає низка ключових елементів, які в умовах війни набувають сакрального значення: зв’язок із територією проживання, елементи спільної громадянської культури (включно з мовою, релігією, національним вбранням), історичні наративи та колективні спогади про спільне минуле, а також права та обов’язки, які мають прийняти члени нації. Саме відчуття громадянства виходить за межі простої юридичної приналежності. Суб’єктивне відчуття громадянства, або «психологічне громадянство» (англ. psychological citizenship), про яке говорить дослідник Д. Сіндік, завжди залежить від почуття спільної ідентичності з громадою, що створює міцний зв’язок між національною та громадянською ідентичністю. Війна стирає межі між цими поняттями, перетворюючи національне самоусвідомлення на пряме вираження громадянської відповідальності та політичної лояльності до держави. Слід зазначити, що українська національна ідентичність, сформована в умовах багатовікових історичних перипетій, завжди була складною. Навіть наприкінці XX століття спостерігалася певна невизначеність щодо мови, релігії та геополітичних векторів, про що свідчили дані переписів, які, за спостереженнями Н. Попсона, часто ігнорували складну природу української ідентичності, де значна частина громадян могла ідентифікувати себе одночасно і як українці, і як росіяни [81]. Проте, як зазначають К. Пісоцька та Є. Бурмистрова, особливістю розвитку національної ідентичності в Україні на сучасному етапі є ідентифікація суспільства з огляду на українські цінності, надбання народу та сімейні традиції [47, с. 41]. Російсько-українська війна, яка розпочалася у 2014 році, виступила агресивним, але незворотним чинником, який став каталізатором моноідентифікації та самосвідомості українців. Війна має надзвичайно сильний психологічний вплив на формування ідентичності, виводячи цей процес зі сфери повільних культурних змін у сферу швидких екзистенційних реакцій. Д. Піонтковська у своєму дослідженні психологічних особливостей формування національної 37 ідентичності українців в умовах війни підкреслює, що наявність спільного ворога відіграє принципово важливу роль. Військове протистояння спільному агресору відчутно посилює почуття єдності, приналежності та гордості за свою національну групу. За словами дослідниці, тривале толерування ворога й стало головним психологічним тлом, що посприяло назріванню війни, тому сьогодні українці чіткіше розуміють, що національна індиферентність часто рівноцінна підігруванню агресору. Усвідомлення екзистенційної загрози існуванню нації та держави є потужним стимулом до національного самовизначення. Вона стверджує, що фактичний етап формування національної ідентичності під час війни є надзвичайно інтенсивним та пришвидшеним порівняно з мирним часом. Каталізація цього процесу детермінується саме психологічною парадигмою війни в ім’я збереження суверенітету країни [46, с. 119]. Ю. Сапелкін звертає увагу на трансформацію системи традиційних цінностей, спричинену воєнними випробуваннями. Важкий психоемоційний стан, викликаний неспровокованою агресією, призвів до необхідності єднання та солідарності, змушуючи громадян переосмислити колишні цінності. З морально-етичних міркувань, справедлива війна, з точки зору українського суспільства, ведеться виключно для захисту власних прав, свобод та цінностей [54, с. 388]. Це і є та моральна основа, яка цементує громадянську ідентичність. На противагу кризовим явищам, що часто супроводжують війну, в українському контексті домінує процес консолідації та солідарності, що стимулює відновлення державності та суспільної довіри. Дослідник зауважує, що екстремальна соціальна ситуація, якою є війна, не завжди викликає кризу цінностей, а може, навпаки, сприяти їхній переоцінці та зміцненню. Ця консолідація проявляється у посиленні патріотичного піднесення та зростанні довіри до державних інститутів. Громадяни, відчуваючи обов’язок підтримувати свою країну, демонструють високий рівень самоорганізації, що є матеріальним вираженням міцної громадянської 38 ідентичності. В. Редзюк наголошує, що підвищення рівня самоорганізації громадян яскраво відображається в активності волонтерського руху та громадських ініціатив [49, с. 88]. Ця волонтерська діяльність, незалежно від етнічного чи регіонального походження, є прямим проявом єдиної національно-громадянської ідентичності, заснованої на спільних цінностях свободи, демократії та поваги до державності. Таким чином, війна не лише зміцнює національне самоусвідомлення, але й надає громадянській ідентичності практичного, діяльнісного змісту. Російська агресія виступила стимулом для незворотного переосмислення ключових маркерів національної та громадянської ідентичності, зокрема мови та історичної пам’яті. Мовне питання в Україні, яке до війни було предметом політичних маніпуляцій, набуло статусу фундаментального чинника національної безпеки та ідентифікації. В. Редзюк підкреслює, що мова є одним із найважливіших складників національної ідентичності, і російська збройна агресія актуалізувала питання мовної політики, підкресливши роль української мови як символу національного спротиву та ідентичності [49, с. 87]. В умовах військового протистояння, акцент на українській мові як державній стає надважливим чинником посилення єдності та національної самосвідомості у всіх сферах життя. Це стимулює звернення до тих маркерів національності, які, як зазначає Д. Піонтковська, принципово відрізняють українця від представника нації-агресора. Одночасно з цим, війна каталізувала процеси подолання радянської спадщини, дерусифікації та деколонізації. В. Редзюк зауважує, що це дозволило Україні відновити власні історичні наративи й повернути у фокус національної самосвідомості забуті або викривлені елементи культурної спадщини [49, с. 90]. Відбувається суспільне відторгнення від російської культури, яка раніше мала значний вплив на частину населення, що прискорює зміщення акцентів національної ідентифікації від подвійної (українсько-російської) в бік винятково української ідентичності. Історико- 39 статистичний контекст незалежної України демонструє суперечливість процесу чіткого окреслення національної ідентичності в умовах постколоніальної свідомості, викликаної століттями поневолення, але повномасштабне вторгнення вимагає чіткого ціннісного та культурного самовизначення. Крім того, зовнішня загроза стала чинником міжнародної ідентифікації. Як наголошує В. Редзюк, у міжнародному контексті Україна постає як приклад стійкості, здатної об’єднати глобальну спільноту навколо ідеї боротьби за свободу та право на самовизначення [49, с. 90]. Це зовнішнє визнання та високий соціальний статус нації у світі, про який говорять К. Пісоцька та Є. Бурмистрова, є важливим інструментом для позитивного самосприйняття громадянами своєї нації та держави. Таким чином, маркери ідентичності трансформуються від внутрішньо-етнічних до громадянсько- політичних, а національна єдність базується на спільних цінностях свободи, демократії та поваги до державності. Незважаючи на домінуючий тренд консолідації, воєнний стан породжує низку серйозних викликів, які можуть спричиняти кризу національної ідентичності, особливо серед вразливих соціальних груп, зокрема молоді. Дослідження К. Пісоцької та Є. Бурмистрової підтверджують, що сьогодні в суспільстві існує криза щодо формування національної ідентичності, яка особливо стосується молоді. Ця криза є багатофакторною і має глибокі соціально-психологічні корені. Однією з головних причин є масова еміграція значної частини української молоді внаслідок десятирічної війни та повномасштабного вторгнення. Як підкреслюють дослідниці, еміграція стала початком зміни у формуванні національної ідентичності, оскільки молодь стикається з новими викликами та необхідністю переосмислення свого місця в суспільстві на тлі інтенсивної міжкультурної взаємодії. Процес стирання культурних кордонів, хоч і сприяє кращій комунікації, водночас може спричиняти явища зміни своєї культурної приналежності та національної 40 ідентичності. Це створює загрозу відчуження від національних коренів та ціннісних орієнтирів. Крім того, криза ідентичності зумовлена загостренням соціально- політичної ситуації в країні та невизначеністю пріоритетів і орієнтирів національного розвитку, що є природним для воєнного часу. Додатковим викликом є сильний негативний інформаційно-психологічний вплив через сучасні технології, засоби масової інформації та Інтернет. В умовах гібридної війни цей вплив посилюється пропагандою, спрямованою на підрив української державності та національної свідомості. Це особливо відчутно на тимчасово окупованих територіях, де російська федерація проводить інтенсивну русифікацію, масові депортації та інформаційні атаки, спрямовані на знищення української національної та громадянської ідентичності, що, безумовно, створює серйозні загрози для формування спільної національної свідомості. Таким чином, формування ідентичності відбувається у складному полі напруги, де потужний імпульс консолідації вступає у протиріччя з внутрішніми та зовнішніми чинниками, які можуть гальмувати чи спотворювати цей процес. Ю. Сапелкін звертає увагу на роль соціальних груп на ідентифікацію та самовизначення особистості [54, с. 387], що стає критично важливим у кризових умовах. Психологічна стійкість особистості та суспільства залежить від здатності долати ці виклики через інституційні та культурні механізми. Для ефективного подолання кризових явищ та цілеспрямованого зміцнення національної і громадянської ідентичності в умовах війни й повоєнного відновлення необхідне запровадження довгострокових механізмів та інструментів, які забезпечать відтворення національного ідентифікаційного модусу. Експерти наголошують, що ключовим є питання ролі державної політики та громадянського суспільства у протистоянні цим викликам. 41 К. Пісоцька та Є. Бурмистрова пропонують комплекс інструментів, спрямованих на формування національної ідентичності серед молоді, які можуть бути екстрапольовані на все суспільство. Серед них виділяють: – піднесення престижу та значущості українських традицій, української мови. Хоча мовний ландшафт може бути різноманітним, акцент на державній українській мові в умовах війни є чинником посилення єдності. – створення «історичного портрета» як визначального чинника для формування національної ідентичності, що передбачає відновлення власних історичних наративів, про які також згадує В. Редзюк у контексті дерусифікації. – створення внутрішньодержавних умов для позитивного сприйняття громадянами своєї нації, країни, держави. – підвищення соціального статусу нації та країни у світі та його усвідомлення і сприйняття громадянами держави. – залучення молоді до патріотичних заходів [47, с. 42–43]. Крім цих ініціатив, автори наголошують, що найбільш сприятливі умови для формування національної ідентичності забезпечуються дотриманням принципів правової, демократичної, соціальної держави, яка створює гідні умови праці й життя, захищає основні права людини та громадянина. Як зазначав Ю. Сапелкін, у цьому процесі надзвичайно важливою є роль влади та громадянського суспільства [54, с. 387]. Держава мусить розвивати національну ідентичність за принципами демократії та неупередженості. В. Редзюк також звертає увагу на необхідність підтримання державних процесів щодо формування національної ідентичності та намічення спільних цілей, яких прагнуть досягти всі члени спільноти, що є вектором, націленим на майбутні перспективи нації як групи. І. Дзюба слушно зауважував, що об’єднувати людей можна довкола добробуту, а історично національною ідеєю для України було «Україна без холопа і 42 пана». Це філософське гасло відображає прагнення до побудови справедливого суспільства, що є фундаментальною основою громадянської ідентичності. Таким чином, формування національної та громадянської ідентичності в умовах збройної агресії є не просто реакцією на зовнішню загрозу, а свідомим, пришвидшеним процесом, що має екзистенційний характер. Це явище викристалізувало українську націю як стійкого та об’єднаного суб’єкта, зміцненого спільною пам’яттю, цінностями свободи та високим рівнем громадянської відповідальності. 2.3. Соціально-психологічні та культурні виміри української політичної ідентичності В умовах повномасштабної російсько-української війни питання української політичної ідентичності набуло гострої екзистенційної значущості, трансформувавшись із академічної проблематики у наріжний камінь національної безпеки та цивілізаційного вибору [19, с. 12; 74, с. 105]. Сучасні дослідники, зокрема І. М. Цихуляк, Ю. С. Кравцов та О. В. Байрамова, підкреслюють, що актуальність вивчення філософських вимірів ідентичності через культурологічний та політологічний аспекти зумовлена насамперед загостренням національної самосвідомості в умовах агресії [68]. Вони зазначають, що тривала відсутність державності, територіальна роз’єднаність, цілеспрямована денаціоналізація еліти та помітні нашарування радянської ментальності суттєво вплинули на формування ментальності українців [40, с. 320–321]. Ці історичні фактори, що складалися в контексті глобалізації та деколонізації, є ключовими для розуміння сучасної гуманітаристики. Ідентичність як поняття, що походить зі сфери психології, є за своєю природою двозначним і навіть конфліктним, адже передбачає, з одного боку, ідентифікацію особистості з певною соціальною групою, а з іншого – 43 не менш важливе почуття власної неповторності та оригінальності, тобто ідентичність особистості самій собі [19, с. 13]. Це почуття цінності власного «Я», сформоване християнською цивілізацією, стало основою для таких фундаментальних концептів політичного мислення, як права людини, свобода совісті та проблема влади. Ідентичність також може бути розглянута як діалектична «єдність доцентрових і відцентрових тенденцій в культурі, що завжди перебуває в неврівноваженому стані» [19, с. 15]. Проте, коли соціум опиняється в точці біфуркації, якою є війна, проблема трансформації ідентичності стає максимально гострою, оскільки нинішня російсько-українська війна є «війною ідентичностей» [74, с. 105]. Культурна ідентичність, за твердженням С. Яремчука, В. Дияка і К. Тушко, розглядається як багатоаспектне поняття, що включає особистісний вибір у різних сферах, та може бути визнана фундаментом інших видів ідентичностей [74, с. 105]. Взагалі, культурна ідентифікація є передусім питанням культурного вибору, який робить конкретна людина чи спільнота, а не лише про етнос чи місце проживання [60, с. 182]. Однією з визначальних рис українського менталітету є прагнення до свободи й гідності, що знайшло відображення в історичній боротьбі за незалежність та в подіях Помаранчевої Революції і Революції Гідності. Філософський дискурс осмислення цих цінностей тісно пов’язаний із культурологічними аспектами, які розкриваються через творчість видатних українських мислителів. Наприклад, кордоцентризм філософії Григорія Сковороди тонко віддзеркалює основу ціннісних орієнтирів як «головних особливостей українського світоглядного менталітету» [43, с. 83]. Кордоцентризм, що сягає своїми витоками часів Київської Русі, «відображає емоційність та інтуїтивність українського світосприйняття» [68, с. 9]. Тісно пов’язана з цим і його ідея «сродної праці», яка є втіленням прагнення до самореалізації та внутрішньої свободи. Сковорода метафорично запитував: «Що гірше, ніж купатися в достатку і смертельно каратися без природженого діла? Немає гіршої муки, як хворіти думками, а хворіють 44 думки, позбавляючись природженого діла. І немає більшої радості, аніж жити за покликанням» [58]. Це підкреслює глибоке філософське вкорінення цінності вільного вибору та внутрішнього покликання, що є ключовим для формування вільної політичної нації. Ще одним вагомим джерелом для дослідження української національної свідомості є творчість Лесі Українки. Зокрема, її драма «Бояриня» (1910) слугує яскравим прикладом конфронтації менталітетів – українського та російського [68, с. 7]. Трагедія Оксани, яка, ставши бояринею в Московському царстві, гине від туги і втрати власної ідентичності та свободи, є глибоким осмисленням колоніального впливу та необхідності збереження культурної самобутності. Таким чином, культурологічний аналіз дозволяє виявити стійкі архетипи та ментальні особливості українців, де прагнення до свободи та збереження власного «Я» протистоїть зовнішньому тиску. Одним із найбільш відчутних маркерів культурної ідентичності та цивілізаційного вибору, особливо в умовах війни, є мовне питання. На тлі російської агресії фіксуються виразні позитивні зміни в консексті культурної ідентичності, зокрема перехід на українську мову як основну мову спілкування та відмова від російського культурного продукту [19, с. 17]. Історично мовне питання на території України розвивалося по- різному: наприклад, на заході, під владою Австро-Угорської імперії, дотримувався принцип національно-культурної автономії, що дозволяло жителям володіти як рідною, так і іншими мовами, зберігаючи при цьому свою культуру [74, с. 107]. Натомість, в умовах російської імперської та радянської політики мова була інструментом цілеспрямованої асиміляції та денаціоналізації. Сьогодні мовне питання набуває нових сенсів навіть у таких сферах, як наука та освіта, де й досі зустрічаються випадки використання російської наукової літератури, що ставить проблему подолання постколоніальної залежності та переходу до самостійного наукового дискурсу. 45 Ще один серйозний розлам у суспільстві відбувається по лінії церкви [74, с. 108]. Ставлення до церкви як суспільної інституції в українців і росіян різне, що обумовлює конфлікт навколо функціонування, зокрема, Української Православної Церкви Московського Патріархату (УПЦ МП). Спостерігається виразна тенденція до зменшення відвідування храмів Московського патріархату, що є частиною загального процесу відмежування від російського впливу. Релігійна ідентичність, як одна з найконсервативніших, не втрачає своєї ваги й у секуляризованих суспільствах, набуваючи характеру конфліктної напруги на лінії цивілізаційного розмежування [19, с. 16]. Зміна релігійної орієнтації стає символічним актом остаточного розриву з «русскім міром». На думку В. Дияка, К. Тушко та В. Волобуєва, війна виступає «Однією з точок біфуркації, в якій трансформуються ідентичності цілого соціуму» [19, с. 17]. До 2014 року значній частині українського суспільства була притаманна розмита, неоплачена або відстрочена ідентичність [74]. Російська агресія, починаючи з 2014 року і особливо після повномасштабного вторгнення 2022 року, стала «вирішальним фактором консолідації українського суспільства у протистоянні агресору» [68, с. 8]. Спільне переживання трагедії та боротьби призвело до зникнення розмитої ідентичності і усвідомленого переходу українців до «досягнутої ідентичності» [74, с. 110], що характеризується чітким усвідомленням власних цінностей та шляхів їхньої реалізації. Зміни ідентичності найбільш репрезентативно виявляються на рівні національної ідентичності, де виразно проявляється українська колективна ідентичність, «причому мається на увазі не етнічна спільнота, а політична нація» [19, с. 12]. Це підтверджується соціологічними даними, які фіксують зростання ролі етнічних і культурних критеріїв поряд із громадянською ідентичністю. Ключовими соціально-психологічними та політичними ознаками сучасної української ідентичності, що викристалізувалися в умовах війни, є: 46 1. Відчуття гордості за українське громадянство та державні символи України. 2. Підтримка демократичних цінностей (зокрема, сприйняття демократії як найбільш бажаного для України суспільно-політичного типу правління; при виборі між свободою і матеріальним благом перевага надається свободі). 3. Орієнтованість на майбутнє. 4. Приналежність до української культурної традиції, ширше – до європейської. 5. Спілкування і вільне володіння українською мовою в різних сферах життя. 6. «Прощання з росією» та «прощання з совком» [27]. Разом із тим, швидкі зміни на рівні самоідентифікації індивіда, викликані екзистенційним тиском війни, нерідко призводять до виникнення соціально-психологічних проблем, зокрема формування фрагментованої ідентичності [19, с. 17]. Триняк М. В. та Руденко С. О. попереджають, що «множинна ідентичність легко трансформується у фрагментовану» [63, с. 60]. Це ситуація, коли різні аспекти самоідентифікації однієї людини є неузгодженими або навіть конфліктними (наприклад, ненависть до Росії, але продовження споживання російського культурного продукту або відвідування УПЦ МП), що руйнує цілісність особистості й загрожує внутрішніми конфліктами для суспільства [19, с. 16]. У зв’язку з цим, одним із найважливіших соціально-психологічних завдань всередині країни є уникнення фрагментації суспільства та поділу на «Своїх» і «Чужих» [74, с. 110]. С. Яремчук, В. Дияк і К. Тушко акцентують увагу на тому, що не можна оголошувати ворогами, наприклад, усіх російськомовних українців чи вірян Української Православної Церкви (Московського Патріархату). Натомість, «потрібно прагнути не до гомогенізації ідентичності всередині соціуму, а до вироблення спільної аксіологічної шкали» [74, с. 110]. Завдяки спільним цінностям у суспільстві 47 зможуть гармонійно співіснувати різні ідентичності без ксенофобії, що є ознакою зрілого та демократичного соціуму. Сучасна українська національна ідентичність представлена також через віртуальну ідентичність, про що свідчать відповідні маркери [19, с. 15]. В умовах глобального інформаційного простору та мережевої культури особистість стикається з множинністю ідентичностей, де простори Інтернету часто не лише модифікують, але й формують наше уявлення про себе. Це вимагає від суспільства та держави осмислення феномену «мережево-інформаційної особистості» і використання віртуальних просторів як ефективних інструментів побудови та утвердження української ідентичності [19, с. 14]. Політичний вимір української ідентичності в сучасних умовах є невіддільним від її консолідуючої ролі у протистоянні агресору. І. Цихуляк, Ю. Кравцов, О. Байрамова у своєму дослідженні про філософські виміри української ідентичності підкреслюють, що «консолідація українського суспільства навколо власної ідентичності відіграє першочергову роль у протистоянні агресору та впливає на регіональну та глобальну безпеку» [68]. Українська політична ідентичність, сформована на засадах свободи, гідності та демократичного вибору, безпосередньо впливає на зовнішню політику та регіональну безпеку. Прагнення українців до європейської традиції та демократичних цінностей визначає геополітичний вектор країни, який є несумісним із російським неоімперським проектом. Політологічний аналіз дозволяє розкрити глибинні причини російсько-української війни, обґрунтувати необхідність захисту національних інтересів та визначити шляхи досягнення миру та безпеки [68, с. 8]. Розуміння філософських засад української ідентичності є критично важливим для формування ефективної стратегії міжнародної взаємодії та зміцнення міжнародної підтримки України. 48 Консолідація українського суспільства і зміцнення національної єдності, каталізовані сучасною російською агресією, є не лише внутрішнім процесом, але й чинником, що має значний вплив на регіональну та глобальну безпеку. Сила та стійкість політичної ідентичності української нації, що відстоює свій цивілізаційний вибір, є запорукою стримування агресивних імперських амбіцій, які загрожують усій європейській архітектурі безпеки. Особливим викликом у політичному та соціально-психологічному вимірі ідентичності є доля українців, які емігрували з початком повномасштабного вторгнення. Для цієї великої частини нації постає загроза повної асиміляції або, навпаки, «геттоїзації» [74]. Повна асиміляція означає втрату власної культурної ідентичності, припинення існування як українців. Геттоїзація ж унеможливлює інтеграцію в інший соціокультурний простір, ускладнюючи або унеможливлюючи життя за кордоном. Шляхом подолання цих складнощів вважається часткова асиміляція, яка дозволяє зберегти власну культурну ідентичність при частковій інтеграції в інше соціокультурне середовище. Збереження зв’язку з еміграційною спільнотою та підтримка їхньої української ідентичності є важливим політичним завданням для збереження національного потенціалу. Таким чином, українська політична ідентичність у її соціально- психологічних та культурних вимірах постає як динамічна, але консолідована система. Її стрижнем є глибинно вкорінені ідеали свободи та гідності, що формувалися протягом століть, викристалізовувалися через кордоцентричні ідеї Сковороди та боротьбу менталітетів у творчості Лесі Українки. Під впливом військової агресії відбувається перехід від розмитої ідентичності до досягнутої ідентичності політичної нації, що характеризується гордістю за громадянство, підтримкою демократії та цивілізаційним розривом із російським минулим. Усвідомлення ризиків фрагментації та необхідність вироблення спільної аксіологічної шкали залишаються ключовими соціально-психологічними завданнями для 49 забезпечення внутрішньої єдності, яка, у свою чергу, є основою для успішного політичного та міжнародного утвердження України як невід’ємної частини європейської цивілізації. 50 РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ ТРАНСФОРМАЦІЙ ІДЕНТИЧНОСТІ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ 3.1. Політична ідентичність як чинник консолідації українського суспільства Питання політичної ідентичності та її впливу на суспільну консолідацію набуває важливого значення для сучасного українського суспільства, особливо в умовах триваючої військової агресії та необхідності зміцнення державного суверенітету. Консолідація є життєво необхідним чинником для існування країни, забезпечення її безпеки та ефективності публічного управління. Дослідження, проведені вітчизняними науковцями, зокрема В. А. Кириленком, підтверджують, що національна ідентичність, як ключова складова ідентичності політичної, «має потужний консолідаційний потенціал у суспільстві» [30, с. 32]. На ціннісному рівні суспільна консолідація розглядається як прямий результат згуртування громадян навколо спільних цінностей, що вказує на нерозривний зв’язок між стійкістю ідентичності та єдністю нації. Національна ідентичність визначається О. Валевськис як «сукупність ціннісних і смислових ознак, за допомогою яких особистість та суспільство визначають себе в контексті політичного, культурного та історичного процесу» [7, с. 54]. Н. Козловець, зазначає, що у «широкому контексті під національною ідентичністю розуміють індивідуальне й колективне відчуття належності до певної національної спільноти, ототожнення з її символами, цінностями, культурою, історією, територією, державними та правовими інституціями, політичними й економічними інтересами» [33, с. 3]. Вона слугує основою формування культурно-історичного та політичного простору, в якому окрема особа та соціальні групи співвідносять себе з державою та суспільством. Зазначені установки ідентичності, включно з уявленнями про історичне минуле та моделями майбутнього розвитку, 51 задають вектори цілепокладання для соціальної, економічної та безпекової політики держави. Національна ідентичність є лише одним з типів колективних ідентичностей, але вона посідає особливе місце серед релігійної, расової, класової та гендерної ідентичностей завдяки своєму об’єднуючому потенціалу [30, с. 32]. Класик досліджень націоналізму Е. Сміт виділяє низку невід’ємних атрибутів національної ідентичності, до яких належать спільні «історична територія, історична пам’ять, громадська культура, єдині юридичні права та обов’язки для усіх членів, спільна економіка» [59, с. 23]. Ці елементи формують спільне відчуття приналежності та долі, що є критичним для суспільного згуртування. Поняття соціальної консолідації або згуртованості може бути визначене як «ступінь соціальної консолідації в межах географічно визначених геополітичних спільнот» [51, с. 44]. При цьому, як зазначає Н. Хамітов, консолідація є чимось більшим, ніж просто інтеграція; це не лише економічна кооперація та зв’язки, але й ціннісне, гуманітарне єднання, яке є неможливим без консенсусу. Досягнення такого консенсусу, своєю чергою, вимагає взаємодії під впливом волі до свободи та розуміння Іншого, а не лише волі до влади чи збагачення [67]. Важливо, що стан суспільної консолідації не виникає стихійно, а є наслідком дії певних чинників, серед яких «все більшу роль відіграють свідомі і організовані зусилля політичних гравців, і передусім політичних еліт» [48, с. 76]. Це підкреслює пряму залежність між політичною ідентичністю (як об’єктом цілеспрямованої політики) і ступенем консолідації суспільства. Російсько-українська війна стала безпрецедентним і надзвичайно потужним консолідуючим фактором для українського суспільства. Як слушно зазначає А. О. Рубан, «ніщо так не об’єднує країну, як зовнішня агресія та загрози національній незалежності та територіальній цілісності» [51, с. 42]. Воєнне вторгнення росії стало поштовхом, який кардинальним 52 чином сприяв консолідації українського суспільства та формуванню нових ціннісних структур ідентичності громадян [7, с. 53]. Як зазначає В. Кириленко «за сучасних обставин, у яких перебувають українська держава та суспільство, консолідаційний потенціал української національної ідентичності суттєво зростає», а сама «національна ідентичність стає дедалі більш вагомим чинником національної безпеки» [30, с. 33]. Це явище корелює із загальновідомим фактом, що «війна, особливо коли вона справедлива та захисна, часто об’єднує суспільства, дозволяє забути про соціальні та політичні конфлікти всередині нього, створює відчуття єдності в оцінці причин війни та відповідальності за її початок» [51, с. 44]. Повномасштабна війна призвела до зміни свідомості громадян та, як наслідок, значної консолідації українського суспільства в досить короткий термін. На підтвердження цього можна навести результати соціологічних досліджень, які фіксують значне зростання установок консолідації у громадській свідомості. Зокрема, відчуття гордості за державу зросло з 34% опитаних у серпні 2021 року до переважної більшості у 80% у квітні 2022 року (Україна в умовах війни). Це відчуття стало домінуючим незалежно від віку чи регіону проживання, що свідчить про глибокі загальнонаціональні зміни. Війна, як екзистенційна загроза, каталізувала трансформацію складових національної ідентичності в сучасних умовах. Серед ключових напрямів цих трансформацій виділяються «самовизначення широких верств населення як громадян України; відмова від пострадянських ідентифікаційних маркерів; розуміння необхідності курсу європейської інтеграції; опанування суспільних практик, прийнятих в європейській спільноті» [7, с. 52]. Відмова від радянського минулого особливо помітна: кількість респондентів, що ностальгують за СРСР, кардинально знизилася з 46% у 2010 році до 11% у 2022 році. Абсолютна більшість опитаних (87%) не 53 шкодує за зниклим СРСР (Ідеологічні маркери війни). Крім того, відбувається суттєве зміцнення позицій української мови у сфері міжособистісного спілкування, що є ще одним індикатором зміцнення національної ідентичності. Ці трансформації були викликані, з одного боку, необхідністю протистояти деструктивній російській пропаганді та, з іншого боку, політикою геноциду на окупованій території, з якою мільйони українців зіткнулися безпосередньо. Політична ідентичність українців до початку повномасштабного вторгнення характеризувалася амбівалентністю та штучним роздмухуванням розбіжностей на ідеологічному ґрунті. Політичні сили, особливо це виявлялося у протистоянні між східно-південними та західно- центральними регіонами, цілеспрямовано роздмухували ці розбіжності заради забезпечення своєї електоральної підтримки. Війна, однак, підірвала ці регіональні та ідеологічні протистояння, створивши єдиний консолідуючий фронт опору. У сучасному глобалізованому світі концепт національної ідентичності, особливо в межах етнічно багатонаціональних суспільств, вимагає інклюзивності. Інклюзивність «є головною ознакою по-сучасному прочитаної національної ідентичності» [30, с. 38]. Така «інклюзивна» національна ідентичність розкривається як необхідна компонента, яка забезпечує і безпеку громадян, і саме фізичне існування країни, тим самим підтверджуючи свій глибокий консолідаційний потенціал. Інклюзивність в цьому контексті означає здатність до об’єднання всіх громадян незалежно від їхнього етнічного походження, мови спілкування чи віросповідання, навколо спільних громадянських і політичних цінностей. Критично важливою складовою оновленої української національної (політичної) ідентичності стає комплекс цінностей, на яких базується європейська ідентичність. Курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію не лише визначає зовнішньополітичний вектор, але й формує внутрішній ціннісний базис для консолідації суспільства. До базових 54 європейських цінностей, які, зокрема, визначені у Маастрихтському договорі та Стратегічній концепції НАТО (2022), належать «принципи свободи, демократії, поваги до прав людини, верховенства права, поваги до історії, культури та традиції народів, які утворюють Європейський Союз» [83]. Саме ці засадничі цінності стають невід’ємною частиною сучасної української ідентичності, забезпечуючи її відповідність глобальним демократичним стандартам та посилюючи її об’єднуючий потенціал. На думку відомого ідеолога лібералізму Ф. Фукуями, у боротьбі України проти агресії рф спостерігається яскравий приклад того, як «можуть поєднуватися установки національної ідентичності із засадами ліберального устрою держави» [7, с. 55], які мають універсальний характер. Стійка національна ідентичність, поєднана з лояльністю до ліберально- демократичного устрою, створила міцні підвалини опору зовнішній воєнній агресії. Ця лояльність ґрунтується на усвідомленні цінності свободи, яка є безумовною базовою цінністю будь-якого демократичного суспільства [30, с. 35]. При цьому свобода людини не може бути відірваною від свободи спільноти, до якої вона себе самовідносить; Е. Сміт зазначає, що «люди повинні ідентифікувати себе з нацією, якщо прагнуть свободи й самореалізації» [59, с. 82]. Цементуючий потенціал національної ідентичності лежить у забезпеченні можливості реалізації цієї фундаментальної цінності. Хоча зовнішня агресія є потужним об’єктивним чинником консолідації, національна єдність має бути підтримана та інституалізована через свідомі й організовані зусилля політичних гравців і, передусім, політичних еліт [48, с. 76]. Це підводить до необхідності формування та реалізації державної політики ідентичності. Політика ідентичності використовується як система мобілізаційних зусиль з боку держави та суспільних інститутів, спрямована на формування певних ціннісних установок і моделей діяльності, що становлять базис ідентичності. Її головна мета – консолідація різних соціальних груп задля 55 досягнення суспільно значущих цілей [7, с. 56]. З огляду на трансформації, викликані війною, обґрунтовується необхідність формування такої політики, спрямованої на зміцнення національної стійкості, подолання травматичних наслідків війни та забезпечення інтеграції України в структури Європейського Союзу. Національна консолідація також тісно пов’язана з розвитком громадянської спільноти та її інститутів. Впливові громадські організації відіграють важливу роль у формуванні національної свідомості та культури, сприяючи процесу консолідації. Зростання довіри до держави та суспільних інституцій, зафіксоване соціологічними дослідженнями навіть в умовах війни [51, с. 44–45], свідчить про наявність сприятливого ґрунту для реалізації ефективної політики ідентичності. Серед зовнішніх чинників консолідації-деконсолідації дослідники виділяють: вплив міжнародних організацій та держав-суб’єктів, світові глобалізаційні процеси, зовнішні виклики та загрози, а також тяжіння до високих європейських соціальних стандартів життя [44]. Таким чином, європейська інтеграція виступає не лише зовнішньополітичною метою, але й внутрішнім консолідаційним фактором, який підкріплює ціннісні трансформації українського суспільства. Змістовою складовою національної ідентичності, яка має бути відображена у стратегічних документах державної політики ідентичності, має стати комплекс цінностей, на яких базується європейська ідентичність [7, с. 52]. Політична ідентичність, центральним елементом якої в Україні виступає національна ідентичність, є ключовим чинником консолідації українського суспільства в умовах зовнішньої агресії та глобалізаційних викликів. Українська національна ідентичність є вагомим чинником консолідації українського суспільства [30, с. 33]. Військове вторгнення росії стало каталізатором, який сприяв формуванню нових ціннісних структур ідентичності [7, с. 62] та зумовив глибокі трансформації, як-от зростання громадянської самосвідомості, зміцнення позицій української мови та 56 кардинальну відмову від пострадянських маркерів і ностальгії за СРСР [7, с. 52, 57]. Консолідаційний потенціал ідентичності ґрунтується на її інклюзивності, що відповідає вимогам глобалізованого світу та є головною ознакою сучасного розуміння національної ідентичності [30, с. 38]. Ця інклюзивна ідентичність, що поєднує національні установки з засадами ліберально-демократичного устрою [7, с. 55], забезпечує згуртування громадян навколо спільних цінностей [30, с. 32] і є гарантом безпеки та фізичного існування країни [30, с. 38]. Процеси консолідації, хоча й посилені зовнішньою загрозою, не є стихійними і вимагають свідомих зусиль політичних еліт через реалізацію державної політики ідентичності [48, с. 76]. Кінцева мета цієї політики – зміцнення національної стійкості та інтеграція України в європейське співтовариство шляхом прийняття європейських демократичних цінностей як змістової основи оновленої ідентичності [7, с. 52]. Таким чином, політична ідентичність є не лише рефлексією суспільної свідомості, а й активним інструментом державотворення, що забезпечує єдність нації у боротьбі за суверенітет і демократичне майбутнє. 3.2. Елітні та ветеранські ідентичності в контексті поствоєнної реконфігурації суспільства Сучасна російсько-українська війна стала каталізатором тектонічних зрушень у соціальній структурі та ідентифікаційних процесах українського суспільства. Цей збройний конфлікт, що триває з 2014 року і набув повномасштабного характеру у лютому 2022 року, є не лише військово- політичним зіткненням, але й цивілізаційним протистоянням. З одного боку, російська імперсько-колонізаторська система, спрямована на знищення української державності, культури та ідентичності, а з іншого – українська демократична та національно-визвольна система, що відстоює європейські 57 цінності, суверенітет та право на самовизначення. У цьому контексті, дослідження елітних та ветеранських ідентичностей набуває особливої актуальності, адже саме ці соціальні групи, як провідні верстви суспільства, відіграють ключову роль у процесах поствоєнної реконфігурації. Війна перетворилася на відповідальний іспит на міцність для усіх соціальних інститутів та еліт: політичної, військової, адміністративно- управлінської, інтелектуальної, культурної, економічної, релігійної [29, с. 11]. На тлі героїзму захисників, добровольчого руху та високого рівня громадянської самосвідомості, воєнний час також оголив глибокі проблеми, зокрема, брак загальнонаціональної єдності, виявивши випадки колабораціонізму та зрадництва. Така ситуація вимагає глибокого наукового осмислення феноменів «еліта» та «ідентичність» у світлі нових воєнних реалій та перспектив майбутнього. Еліта, як політична, інтелектуальна чи соціокультурна група, традиційно визначається своєю лідерською роллю, здатністю відстоювати інтереси громадян і брати на себе відповідальність за їхнє майбутнє. До ключових характеристик української еліти дослідники відносять «самоусвідомлення своєї українськості, моральний авторитет, висока освіченість і духовність, відданість національним цінностям, здатність формувати й реалізовувати ідею нації і держави» [29, с. 14]. Еліти виступають колективними лідерами соціальних спільнот, формуючи систему узгоджених уявлень про минуле, сучасне і майбутнє, що створює основу для солідарної мотивації індивідуальної та групової поведінки [29, с. 15]. Ця функція набуває критичного значення в умовах війни, коли потрібна максимальна консолідація суспільства. Згідно з плюралістичною моделлю еліт, запропонованою Реймоном Ароном, у будь-якому сучасному суспільстві існують декілька різновидів еліт – інтелектуальна, політична, військова, культурна, адміністративна та ін. Водночас вони є лідерами формування і функціонування ідентичностей [4]. Саме інтелектуальна еліта часто посідає провідне місце у формуванні та 58 функціонуванні ідентичностей, забезпечуючи ідеологічний та ціннісний каркас для інших елітних груп. Життєздатність української нації також тісно пов’язана з діаспорами, які «виступають ретранслятором у сучасний світ правдивої інформації про ситуацію в Україні, її потреби, формують планетарну солідарність з українським народом в різних сферах культурного, соціального, економічного, політичного і духовного життя» [29, с. 12]. Натомість, формування українських еліт та утвердження національної ідентичності відбувалося в умовах суперечливого спадку радянського минулого, що характеризувався ідеологічною заангажованістю, подвійною мораллю та розмитістю національної свідомості. Власне, поняття «еліта» у радянській лексиці було підмінене термінами «кадри» або «партійно- радянська номенклатура», що являла собою лише привілейовану панівну верхівку суспільства, а не носіїв національної відповідальності [29, с. 18]. Процес формування українських еліт в період незалежності пройшов через три основні етапи: трансформаційно-перехідний, реформаційний та інтеграційний [29, с. 17–18]. З початком повномасштабної війни, інтеграційний етап набув військово-деокупаційного спрямування, що різко змінило вимоги до еліт та прискорило процеси національної консолідації. Проте, на кожному з цих етапів виникали кризові явища, які часом загострювались до рівня «воєн ідентичностей» [29, с. 23]. Ці кризи, що виникали через відсутність або невизначеність лідерської ролі еліт та їхню надмірну політизацію, призводили до «взаємопоборювання» та «ідентифікацій конфліктів і «воєн» [29, с. 32]. Подолання цих криз неможливе без подолання синдрому так званої «совєтської ідентичності» та міфів про «один народ», що є однією з ключових цілей воєнної і поствоєнної реконфігурації. У цьому контексті, особливого значення набув феномен громадянської ідентичності. Вона визначається як «колективне усвідомлення індивідуумами своєї належності до співтовариства громадян 59 тієї чи іншої держави», що ґрунтується на визнанні спільних цінностей і поведінкових моделей у публічній сфері [29, с. 15]. Саме Євромайдан, Революція Гідності та, особливо, повномасштабна війна 24 лютого 2022 року, стали потужними ідентифікаторами суспільства, що забезпечили консолідацію українського суспільства навколо ідеї збереження держави та утвердження її як самодостатньої європейської держави [29, с. 26]. Війна, стираючи ідеологічні відмінності між регіонами та поколіннями, підтвердила цивілізаційну несумісність українців і росіян, і засвідчила неминуче збереження України як держави та відновлення її суверенітету. Паралельно з трансформацією традиційних елітних ідентичностей, в українському суспільстві сформувався потужний колективний феномен – ветеранські організації, які є носіями якісно нової політичної ідентичності. Дослідження підкреслюють, що політика ідентичності ветеранських організацій є складним процесом особистісної та колективної самоідентифікації, через який ці організації набувають статусу вагомого суб’єкта політичних процесів у сучасній Україні [32, с. 30]. Ця ідентичність виникла як пряма відповідь на безпекові виклики та необхідність захисту національних інтересів, і є продуктом особистого та колективного досвіду участі у війні. Ветеранська ідентичність вже перетворилася на стійку базисну політику ідентичності, яка характеризується високою автономністю та сформованими принципами. На відміну від традиційних соціальних груп, ветеранські організації мають спільний досвід практичного захисту України, що цементує їхню внутрішню єдність навколо спільних цінностей та взаємної довіри. Це середовище є ядром якісно нової політики ідентичності України, яка формується під час війни та матиме ключове значення у повоєнному відновленні держави [32, с. 29]. Нова, автономна ідентичність ветеранів є важливим чинником зміцнення політичної стабільності та національної безпеки. Вона тісно пов’язана з національною ідентичністю українців, виступаючи її військово- 60 патріотичним та дієвим виміром. Ця ідентичність виникає як відповідь на нові виклики у сфері національної безпеки, підкреслюючи значення колективної ідентичності для згуртування ветеранів навколо спільних цілей. Усвідомлюючи свою значущість, ветеранські організації, як середовище добре організованих, мотивованих, національно свідомих людей, мають значний вплив на безпеку держави та повоєнне відновлення, що є свідченням їхньої інституційної зрілості та суспільного визнання. Одним із ключових аспектів ролі ветеранської спільноти у поствоєнній реконфігурації є їхній потенціал у сфері патріотичного виховання та формування у молоді стійкої національної та політичної самосвідомості. Ветерани, які безпосередньо пройшли через горнило війни, є живими носіями героїчного наративу та прикладів самопожертви. Це робить їх незамінними у процесі морального та ідеологічного відновлення суспільства. Крім того, переосмислення державної політики щодо ветеранів має суттєво змінити свій фокус. Необхідний відхід від імітації спроб виключно соціального захисту до формування повноцінної системи, яка працюватиме на розвиток ветеранів. Це вимагає створення сприятливих організаційно- правових умов для реалізації не лише прав ветеранів та їхніх сімей, але й їхнього політичного та соціально-економічного потенціалу як основних носіїв цієї нової політичної ідентичності. Саме активне включення ветеранів у політичне та економічне життя держави після демобілізації, забезпечення їхньої спроможності бути не тільки об’єктами турботи, але й активними суб’єктами державотворення, стане мірилом успіху поствоєнної реконфігурації. Процес поствоєнної реконфігурації суспільства в Україні вимагає не лише зовнішньої перемоги, але й внутрішнього синтезу та конструктивної взаємодії між традиційними елітними групами та носіями ветеранської ідентичності. Як зазначають сучасні українські дослідники Ярослав та Олег Калакура, ветеранська спільнота, що пройшла випробування війною, має 61 потенціал стати стрижнем оновленої політичної еліти, вільної від спадку олігархічно-проросійських інтересів [29, с. 18]. Військова еліта та ветеранське середовище, викристалізувані у боротьбі, є наріжним каменем для оновлення загальної української еліти, надаючи їй необхідну моральну компоненту та дієвість. У підручнику «Елітознавство» за редакцією В. А. Гошовської до еліти відносять людей з «підвищеною соціальною активністю, які беруть безпосередню участь у прийнятті суспільно значущих рішень» [22, с. 9]. Ветеранські організації, набуваючи суб’єктності у політичних процесах, природно вливаються до складу тих верств, які здатні і мають право впливати на ключові рішення, що стосуються національної безпеки, державного будівництва та ідентифікаційної політики. Це не просто соціальна адаптація, а інституційна інтеграція ветеранів як носіїв нової, високо мотивованої політичної ідентичності. Ветеранська ідентичність, будучи макрополітичною ідентичністю, не тільки посилює громадянську ідентичність, насичуючи її військово- патріотичним змістом, але й виступає своєрідним фільтром для традиційних еліт. Вона вимагає від них більшої відповідальності, прозорості та відданості національним інтересам. Після 24 лютого 2022 року національна консолідація стала прямим наслідком активної позиції військової (ветеранської) та політичної еліт, які об’єдналися навколо захисту України. Аналіз змін у складі еліт, спричинених війною, та моделювання перспектив деокупації вказують на необхідність поглиблення знань про сутність сучасної української еліти та її роль в утвердженні етнонаціональної та громадянської ідентичностей. Для успішної поствоєнної реконфігурації українські еліти, підкріплені новою ветеранською силою, мають забезпечити національні лідерські якості. Це передбачає подолання наслідків «воєн ідентичностей» та забезпечення порозуміння між різними елітними групами заради консолідації українського суспільства. 62 Ярослав та Олег Калакура зазначають, що відсутність або невизначеність лідерської ролі еліт залишається головною загрозою для України, оскільки вона призводить до взаємопоборювання і стає причиною ідентифікаційних криз [29, с. 32]. Інтеграція ветеранів у політичну та адміністративну еліту має стати механізмом запобігання цим кризам, оскільки їхній досвід та ідентичність ґрунтуються на безкомпромісній відданості державі та моральній чистоті. Здобуття Перемоги та подальший розвиток України вимагатиме формування свідомої та зрілої еліти загальнонаціонального масштабу, яка буде об’єднана навколо традиційних цінностей українського народу і моральних авторитетів нації. Таким чином, на думку М. Ковтуна та П. Горінова, роль ветеранських організацій є ключовою [32, с. 7]. Вони є не лише об’єктом соціальної політики, а й активним суб’єктом політичної та ідентифікаційної реконфігурації. Успіх України в поствоєнний період залежатиме від того, наскільки ефективно відбуватиметься інтеграція ветеранів у всі гілки елітного ядра та наскільки рішуче традиційні еліти зможуть звільнитися від корупційного й олігархічного спадку, прийнявши нові морально-етичні стандарти, що висуваються війною та ветеранським середовищем. Ця синергія має забезпечити якісне оновлення управлінських кадрів, посилення національно-державницьких, соціокультурних і духовних традицій українського народу, гарантуючи стійкість та суверенітет української держави перед обличчям постійної зовнішньої загрози. 3.3. Перспективи становлення нової української політичної ідентичності: філософський вимір Сучасний етап розвитку української державності, позначений повномасштабною російською агресією, є не лише військово-політичним, а й глибоко філософським викликом, який каталізує трансформаційні процеси у сфері національної ідентичності та формує контури нової 63 політичної ідентичності української нації. Філософський вимір цього процесу полягає у необхідності осмислення фундаментальних антропологічно-ціннісних питань, що стосуються сутності людини, її моральної спроможності та місця у політичній спільноті, особливо в умовах зіткнення цивілізаційних парадигм. Українська національна ідентичність зазнала значних змін, що проявилися у трансформації цінностей та повсякденних практик громадян. Ці зміни, спричинені розв’язаною росією війною, потребують глибокого теоретичного осмислення не лише у соціологічному чи політологічному, але й, перш за все, у філософському ключі. Як зазначає А. Яблуновський, наразі у відкритому доступі практично відсутні значні теоретичні роботи, присвячені аналізу трансформацій, що стались після лютого 2022 року [73, с. 100, 101], що лише посилює необхідність посилення філософського осмислення цієї проблематики. Таким чином, філософія стає тим інтелектуальним інструментом, що дозволяє виокремити стійкі перспективи нової політичної ідентичності з хаосу воєнних реалій, сходячи до найфундаментальнішого запитання «що таке людина?» та конкретизуючи його як «на що людина здатна?» в умовах екзистенційної загрози [41, с. 107]. Ключовим для розуміння філософської основи становлення нової української політичної ідентичності є аналіз співвідношення між двома діаметрально протилежними категоріями: «людяне» та «ідеологічне», особливо в контексті російсько-української війни [41, с. 106]. На думку В. Мудракова, Н. Лютко та О. Павлик, ідентичності постають із взаємовизначення двох смислів: «бути людиною» (діяти людяно, що корениться у латинському humanitas, тобто пов’язаності з природою людини) та «належати до політичної спільноти» (діяти в ідеологічних інтересах групи) [41, с. 108]. Саме ціннісно-смислова сфера, що характеризує людину та її дії, вступає у співвідношення та взаємовизначення із політичними ідеологіями, котрі можуть радикалізувати загальну картину світу). 64 Війна, розв’язана росією, унаочнила радикальний збій у процесі формування «людяного» у сучасній російській ментальності, що проявився у найжахливіших виявах, як-от: відсутність спрямування бути для інших, ненависть та її практична реалізація на різних рівнях [41, с. 112]. «Ідеологічне» в російському контексті, що характеризується концептуально виповненим терміном «ідеологія», набуло рис радикального виродження, перетворившись на інструмент, який «зароджує ненависть до іншої ідентичності» і готується довгий час, а його «варварська реалізація» свідчить також про слабкість превентивних дій суперників [41, с. 106]. Ця російська нелюдяність, як наголошують В. Мудракова, Н. Лютко та О. Павлик, коріниться у міфополітичних наративах та ностальгії за їхньою дієвістю, що трансформується у геополітичні амбіції, котрі загрожують вже всьому світові [41, с. 110]. В основі такого ідеологічного конструкту лежить концепція самовозвеличення за рахунок приниження інших, коли одна ідентичність у своїй колективній свідомості нормалізує, тобто вважає морально правильним, власну кращість та зверхність над іншими ідентичностями. Також ідеологічною основою є ставлення до Західного світу як до такого, що «виродився і веде всіх до тотального морального занепаду» [41, с. 111]. На противагу цьому, нова українська політична ідентичність має бути вкорінена у свідомій «гуманізації». Філософський проєкт гуманізації, на думку В. Мудракова та його колег, повинен програмно розвиватися та повторюватися на основі ціннісних засновків людяного, оскільки «без гуманізації все нічого не варте» (Ohne Humanisierung ist alles nichts wert) [41, с. 110]. Цей гуманістичний імператив є не просто етичною настановою, а політичною доктриною (гуманітаризмом), що сповідується і втілюється заради «людського як людяного». Таким чином, філософський вимір становлення української ідентичності вимагає не просто політичного самовизначення, а ціннісного ототожнення та ідеологічної ідентифікації на засадах свободи. Свобода, як ключова цінність, є тим каталізатором, що 65 уможливлює поступ у прагненні та досяганні нових, більш людяних, форм спільнотного буття. Це зіткнення гуманістичного та агресивно- ідеологічного формує екзистенційну вісь, навколо якої кристалізуються перспективи нової політичної ідентичності. Повномасштабна війна спричинила значні зміни в українській національній ідентичності, що відображають глибинну трансформацію ціннісних орієнтацій і повсякденних практик громадян. Як показують соціологічні дослідження, відбулося зміцнення громадянської ідентичності, яка розглядається І. Колосовською як пріоритетна складова національної безпеки та збереження української державності, особливо актуалізована воєнними реаліями [35]. Громадянська ідентичність є складною «багатошаровою» психічною реальністю, що включає різні рівні свідомості, індивідуальні та колективні, онтогенетичні й соціогенетичні основи [25, с. 2]. У контексті війни вона проявляється як єдність когнітивного усвідомлення своєї належності до держави та спільноти громадян, а також через знання й образно-символічні уявлення щодо держави, громадянства та громадян [35, с. 211]. Однією з найбільш показових перспектив цієї трансформації є зміцнення політичної самосвідомості українців та їхнього ціннісного вибору. Дослідження фіксують різке зростання почуття гордості українським громадянством: якщо у 2015 році «дуже пишалися» або «скоріше пишалися» 68% опитаних, то на сучасному етапі цей показник сягнув 91%. Це свідчить про внутрішнє прийняття державних символів та атрибутів державності як ключових параметрів зовнішнього соціально- політичного виміру національної ідентичності. Зросла й кількість респондентів, які відчувають себе європейцями (з 36% до 49%), що свідчить про зміцнення європейського вектора у ціннісних орієнтаціях [42]. Філософський аналіз політичної ідентичності також виявляє її глибокий ліберальний вектор, який суттєво відрізняє українську політичну культуру від російської. В. Зливков зазначає, що українці схильні 66 підтримувати ліберальні політичні ідеології, що відрізняються від консервативної ідеології росіян [25, с. 5]. Лібералізм у цьому контексті проявляється у моральному пріоритеті захисту інших від шкоди та справедливому ставленні до всіх, ліберали поширюють свої моральні міркування на широке коло людей – друзів і світ – а не лише на вузькі рамки сім’ї чи власної нації. Це свідчить про формування відкритої, інклюзивної політичної ідентичності, що відповідає гуманістичним засадам «людяного». На противагу цьому, консервативний наратив, притаманний російській ідеології, акцентує увагу на суворих правилах і цінності колективної відповідальності та самодисципліни, а не особистої, що спричиняє аморальну, руйнівну поведінку окупантів без натяку на відчуття провини, коли відповідальність переноситься на інших [25, с. 5]. Філософською перспективою для України є утвердження ідентичності, де свобода має пріоритет над суспільством і прямо суперечить колективній природі східних мілітаризованих культур. Таким чином, у філософському вимірі становлення нової української політичної ідентичності передбачає свідомий вибір на користь ціннісно-орієнтованого лібералізму, що базується на засадах свободи та людяності. Становлення нової політичної ідентичності неможливе без переосмислення ключових факторів національного конструювання, що традиційно досліджуються в історії, політології та філософії. А. Яблуновський до таких факторів відносить мову та історичну пам’ять, а також вплив глобалізації та російської агресії [73, с. 100]. Повномасштабне вторгнення спричинило зміцнення мовного фактору як одного з ключових для формування ідентичності, про що свідчить більш часте вживання української мови та зміна історичних і конфесійних уподобань. Мова перестає бути лише культурним атрибутом, а стає когнітивною основою політичної ідентичності та свідомим актом політичного самовизначення, що відображає розрив із колоніальним минулим. 67 Філософська робота над ідентичністю вимагає створення метанаративу, який би об’єднував націю та надавав сенс боротьбі. Як зазначає А. Яблуновський, корисно застосувати теоретичні рамки для аналізу актуальної української літератури та мистецтва, щоб зрозуміти, як вони конструюють «антиколоніальну модель національної ідентичності» [73, с. 104]. Ця модель протистоїть імперській ідеології, що десятиліттями намагалася принизити українську ідентичність і нормалізувати власну зверхність. Також, для розуміння сутності явища української національної ідентичності необхідно виявити характеристики локальних ідентичностей, що входять до її складу. Таким чином, філософський вимір перспектив становлення нової ідентичності полягає у свідомому актуалізуванні та перекодуванні історичної пам’яті та мови як політичних символів та ціннісних маркерів. Це перекодування має бути спрямоване на утвердження унікальності українського досвіду націотворення в умовах модерної доби, як це пропонував Я. Грицак [16]. Нова політична ідентичність має бути синтезом етнокультурних та громадянських (територіальних) елементів, що відображає погляди М. Рябчука [53], але з вирішальним акцентом на спільноті вільних громадян, об’єднаних єдиною ціннісною рамкою, що формується внаслідок досвіду захисту своєї свободи і людяності. В умовах повномасштабної війни, філософське осмислення політичної ідентичності не може оминути феномен мілітарної ідентичності, що постає як реакція на зовнішню агресію і є ключовим елементом соціальної та особистісної трансформації українців. В. Зливков наголошує, що наразі актуальним є завдання осмислення власної мілітарної історії та створення концепції мілітарної ідентичності на перетині психології, культурології та філософії. Ця необхідність виникає внаслідок того, що мілітарна ідентичність є соціальною ідентичністю, яка формується та інтегрується в самооцінку особистості, коли цивільна ідентичність стає 68 менш помітною через військову інкультурацію, що є характерним для умов воєнного стану [25]. Однак, психологічні особливості української нації, що підтримує ліберальні політичні ідеології та належить до індивідуалістичної культури, ускладнюють формування стійкої мілітарної ідентичності, на відміну від колективістичних культур. З огляду на це, для українців переважно характерна ситуативна мілітарна ідентичність, яка є менш стійкою. Це є наслідком того, що в індивідуалістичних культурах складність «Я» індивіда збільшується разом із кількістю груп, організацій та ідентичностей, доступних йому, що ускладнює формування єдиної мілітарної ідентичності порівняно з колективістичними культурами. Філософський вимір цієї проблеми полягає у потребі інтегрувати військовий досвід у ціннісно-смислову сферу особистості, осмислюючи співвідношення між ціннісним ототожненням та ідеологічною ідентифікацією [41, с. 107]. Необхідність створення «єдиного наративу війни» через так звану «білу пропаганду», що базується на реальних, правдивих, неспотворених фактах [25, с. 4] і зображає ворога як жорстокого варвара, є не просто політичним, а й морально-філософським завданням. Це вимагає від суспільства та інтелектуальної еліти створення системи, де «людяне» не буде придушене агресивним «ідеологічним» [41, с. 106]. Мілітарна ідентичність, сформована на основі ліберальних цінностей, набуває унікальної філософської ваги: боротьба ведеться не за імперські амбіції чи зверхність, а за захист життя, свободи та справедливе ставлення до всіх, що є універсальними гуманістичними цінностями. Це дозволяє сформувати новий етос, де військова служба є не лише обов’язком, а й свідомим проявом людяності та колективної моралі в умовах, коли доводиться боротися зі «світоглядними хворобами» минулого. В цьому контексті актуалізується потреба у безперервній діяльності, тобто здатності проводити комплексну роботу щодо вияву загрози власній ідентичності. 69 Перспективи становлення нової української політичної ідентичності мають бути втілені у практичній площині державної політики, що, у свою чергу, вимагає філософського осмислення ефективних публічно- управлінських механізмів. У цьому контексті ідентичність концептуалізується не лише як культурний чи політичний феномен, але і як складова національної безпеки та індикатор суспільного розвитку. В. Мудраков, Н. Лютко та О. Павлик наголошують на необхідності втілення комплексних заходів щодо інституціоналізації гуманітарної безпеки в Україні на різних рівнях [41, с. 113]. Це є філософським імперативом, що випливає з необхідності превентивної протидії ідеологічним конструктам, що зароджують ненависть. Гуманітарна безпека має розвиватися як пріоритетний напрям, особливо в освітньому просторі, де пропонувався б інструментарій для формування свідомого розуміння цінностей людяності. Сучасна українська дослідниця І. Колосовська підкреслює необхідність модернізації сучасних управлінських механізмів реалізації державою політики утвердження національної та громадянської ідентичності. Це має відбуватися на особистісному, регіональному і загальнодержавному рівні з урахуванням новітніх викликів та загроз, обумовлених воєнним станом. Філософський вимір тут полягає у переході від ситуативної реакції до стратегічного, ціннісно-орієнтованого управління, що ґрунтується на розумінні ідентичності як колективного феномену, ключовими параметрами якого є самоідентифікація з нацією, територією, державним устроєм та сформованою системою цінностей [35, с. 213]. Державна політика повинна свідомо культивувати ту громадянську ідентичність, яка демонструє зростання гордості за державу та відчуття себе частиною європейської спільноти [35, с. 212]. Нова українська політична ідентичність, сформована на антиномії «людяне» vs «ідеологічне», ліберальному векторі та антиколоніальному метанаративі, має на меті не просто виживання, а ствердження нового 70 цивілізаційного вибору. Це вибір на користь свободи, відкритості та гуманізму, що протистоїть закритій, колективістській та ідеологічно агресивній моделі. Перспектива полягає у філософсько-політичному перетворенні нації, де складність «Я» індивіда (у його множинності груп та ідентичностей) є не слабкістю, а джерелом стійкості та здатності до морального мислення, поширеного на весь світ. Це свідчить про глибоке та незворотне перетворення української нації, яке має стати предметом подальших теоретичних розвідок у філософії та суміжних науках. 71 ВИСНОВКИ У кваліфікаційній роботі проаналізовано поняттєво-категоріальні основи політичної ідентичності, історичну еволюцію концепцій конфлікту та специфіку осмислення ідентичності у філософії війни та миру. Політична ідентичність постає багатовимірним філософським феноменом, що формується у взаємодії особистісних переконань, соціальних ролей, політичних інститутів і символічних структур влади. Її сутність полягає у здатності індивіда ототожнювати себе з політичною спільнотою, приймати її цінності та реалізовувати їх у політичній практиці. У сучасному філософському дискурсі політична ідентичність розглядається як динамічний, контекстуально зумовлений процес, а не як стабільний набір характеристик. Глобалізація, медіатизація політики, зростання соціальної мобільності та множинність ролей роблять ідентичність гнучкою, гібридною та відкритою до трансформацій. Підкреслено діалогічну природу політичного самовизначення: «Я» постає лише у співвідношенні з «Іншим». Цей взаємозв’язок визначає як внутрішні механізми саморефлексії, так і зовнішні форми міжгрупових взаємодій, що створює передумови як для солідарності, так і для конфлікту. Конфлікт у класичній та модерній філософії розуміється не лише як деструкція, а як рушійна сила розвитку та формування ідентичності. Від Геракліта, Гоббса й Маркса до Зіммеля, Вебера і Боулдинга конфлікт осмислюється як здатність суспільства та індивіда визначити межі власного буття, переглядати цінності й формувати нові соціальні структури. Сучасні теоретичні підходи демонструють, що ідентичність є центральним чинником у виникненні, перебігу та розумінні конфліктів. У глобалізованому світі зіткнення політичних, культурних та цивілізаційних ідентичностей стає нормою, а конфлікт набуває семантичної, символічної та інформаційної природи. 72 Політична ідентичність у філософії війни та миру виявляється ключовим джерелом легітимації політичного порядку та основою стабільного співіснування. У класичних концепціях (І. Кант, Т. Гоббс, Арістотель, Ж.-Ж. Руссо) вона визначає межі справедливості, свободи та правового порядку, що робить її фундаментом громадянської культури та передумовою миру. У сучасних умовах війна виявляє екзистенційний вимір політичної ідентичності. Вона перестає бути лише інструментом політики, натомість перетворюється на боротьбу смислів, наративів та цивілізаційних орієнтацій. Ідентичність стає ядром моральної стійкості, волі до опору й здатності спільноти зберегти суб’єктність. Політична ідентичність набуває стратегічної ваги в умовах гібридних, інформаційних і цивілізаційних конфліктів. Стійкість, консолідація, збереження історичної пам’яті та здатність підтримувати колективну волю до свободи стають визначальними чинниками протистояння, інколи важливішими за матеріальні ресурси. Філософський аналіз ідентичності уможливлює розуміння війни як онтологічного виклику, у якому вирішується не лише питання територій, а питання суб’єктності та майбутнього політичної спільноти. Таким чином, ідентичність стає морально-екзистенційним стрижнем, що визначає шлях нації в умовах історичних криз. Політична ідентичність виступає одночасно категорією пояснення суспільних трансформацій і практичним механізмом консолідації. Вона формує межі політичного буття, задає структуру цінностей і визначає здатність суспільства до резистентності, діалогу, солідарності та мирного співіснування. У кваліфікаційній роботи проведено комплексний аналіз того, як збройна агресія російської федерації стала потужним каталізатором трансформації української політичної, громадянської та національної ідентичності. Війна стала ключовою точкою біфуркації, у якій політична ідентичність українців була переведена зі стану відносної варіативності та розмитості до стану гострої екзистенційної актуальності. Зовнішня агресія 73 перетворила ідентичність на форму колективного самозахисту, змінивши її структуру, зміст і ціннісні орієнтації. Трансформація політичної ідентичності українців зумовлена дією двох взаємопов’язаних факторів: безпосередньою воєнною загрозою, що стимулює консолідацію, мобілізацію й емоційно-вольове згуртування, та агресорним технологічним впливом гібридної війни, спрямованим на дезорієнтацію, розкол масової свідомості, створення некогерентності та каналізацію мислення. Ці процеси одночасно формують нові виміри політичної суб’єктності та генерують ризики фрагментації. Війна докорінно змінила ціннісну структуру українського суспільства. Спільний ворог став чинником швидкого зростання патріотизму, підвищення рівня громадянської активності, переосмислення моральних засад і домінування цінностей свободи, гідності, справедливості й державності. Національна та громадянська ідентичність в умовах війни фактично злилися, оскільки відчуття громадянства набуло не лише юридичного чи формального, а глибоко екзистенційного змісту. Бути українцем стало тотожним політичній лояльності до держави та готовності до її захисту. Центром консолідації суспільства стали спільні маркери ідентичності: українська мова, історична пам’ять, культура спротиву, усвідомлення європейської належності, підтримка демократичних принципів. Мовна самоідентифікація та деколонізаційні процеси стали ключовими елементами розриву з російським культурним та ментально- політичним впливом. Війна стимулювала перехід від «розмитої» до «досягнутої» національної ідентичності. Українці дедалі чіткіше ототожнюють себе з політичною нацією, а не з етнічними чи регіональними спільнотами. Це відобразилося у зміні ставлення до державних символів, громадянства та демократичних інституцій. Водночас війна створила низку нових соціально- психологічних ліній напруги: «військові – добровольці – сепаратисти»; «місцеві – внутрішньо переміщені особи»; «патріоти – непатріоти»; 74 «прибічники революційних подій – їх опоненти». Ці дихотомії впливають на структуру ідентифікаційних процесів, поглиблюючи як консолідацію, так і потенційні внутрішні розколи. Аналіз соціально-психологічного виміру ідентичності демонструє ризики радикалізації. Звикання до насильства, поширення зброї, підвищення толерантності до «силових» сценаріїв та формування негативних ідентичностей (стигматизуючих назв) створюють загрозу деформації суспільних норм. Зазначено, що культурний вимір ідентичності відіграє визначальну роль у консолідації. Українська філософська традиція кордоцентризму, культурні архетипи та історичні наративи сприяють зміцненню внутрішнього морального опору. Духовні, релігійні та мовні трансформації стали частиною цивілізаційного вибору, що чітко відмежував українців від «русского мира». Наголошено, що в умовах війни особливо вразливою групою виявилася молодь та громадяни, які вимушено опинилися за кордоном. Масова еміграція, культурна гібридизація та інтенсивна міжкультурна комунікація створюють ризики зміни ідентичності й втрати національних орієнтирів, що потребує державних програм підтримки та збереження національних зв’язків. Політична ідентичність українського стуспільства стала не лише внутрішнім феноменом, а й фактором глобальної безпеки. Європейська спрямованість, готовність до оборони, ціннісна стійкість і консолідація українців формують значущий елемент стримування російського неоімперського проекту та впливають на геополітичну архітектуру безпеки. Збереження і зміцнення політичної ідентичності потребує системної державної політики, зокрема у сферах освіти, культури, інформаційної безпеки, молодіжної політики та міжнародної комунікації. Повноцінне подолання наслідків гібридного впливу можливе лише через довготривалі інституційні механізми і державні програми. У кваліфікаційній роботі показано, що російсько-українська війна стала критичним чинником глибокої реконфігурації політичної 75 ідентичності українського суспільства, активізувавши процеси консолідації, трансформації еліт та формування нових ідентифікаційних моделей. Усі виявлені тенденції демонструють незворотний характер оновлення української політичної нації та її ціннісних засад. В роботі аргументовано, що саме політична ідентичність як ціннісно-смислова основа суспільного єднання є ключовим чинником мобілізації українців у відповідь на зовнішню агресію. Війна стала каталізатором різкого зростання почуття громадянської належності, гордості за державу, відмови від радянських маркерів та зміцнення української мови. Ці зміни не є ситуативними, а формують нову стійку структуру колективної свідомості. В Україні формується модель ідентичності, яка об’єднує громадян не за етнічними чи мовними ознаками, а на основі спільних політичних ідентифікаторів: свободи, демократії, прав людини, європейського вибору. Інклюзивність виявляється необхідною відповіддю на цивілізаційні виклики та гарантує життєстійкість політичної нації. Проаналізовано, що традиційні політичні, культурні та інтелектуальні еліти виявили як потенціал до лідерства, так і слабкі сторони, пов’язані з радянською спадщиною та внутрішніми конфліктами ідентичностей. Повномасштабна війна актуалізувала потребу в морально зрілих лідерах та посиленні відповідальності еліт за ідентифікаційні стратегії держави. Ветеранські спільноти постають як новий, автономний і висококонсолідований соціальний суб’єкт, носій стійких цінностей, досвіду боротьби та високої мотивації. Вони відіграють ключову роль у формуванні політичного порядку денного та виступають природними претендентами на оновлення української еліти. У повоєнний період саме синергія традиційних та ветеранських еліт здатна забезпечити якісне оновлення державного управління та політики ідентичності. Кваліфікаційна робота демонструє, що війна є не лише політичним, а й глибинним екзистенційним викликом, який актуалізує питання людяності, свободи та ціннісного вибору. Протистояння України та росії дедалі 76 виразніше набуває характеру зіткнення двох антропологічних моделей: гуманістичної, що орієнтована на свободу й гідність, та ідеологічно- мілітаристської, заснованої на ненависті, колективізмі й імперських міфах. Саме гуманізація стає філософським стрижнем нової української ідентичності. Зростає рівень ідентифікації з європейським простором, підтримки демократичних норм, вимоги верховенства права та свободи як базових цінностей. Філософський аналіз показує, що ліберальний вектор є не зовнішнім запозиченням, а результатом внутрішньої еволюції української політичної культури. На відміну від російської агресивної мілітарності, українська мілітарна ідентичність ґрунтується на захисті свободи, життя та гідності. Вона не суперечить лібералізму, а доповнює його, створюючи унікальний синтез громадянської, національної і військової самосвідомості. У роботі підкреслено, що державна політика ідентичності має стати одним із ключових механізмів національної безпеки. Вона повинна цілеспрямовано підтримувати позитивні трансформації: розвиток громадянської ідентичності, гуманітарної безпеки, європейського ціннісного базису, підтримку ветеранів, зміцнення української мови та історичної пам’яті. Ядром українського антиколоніального гуманістичного проєкту є свобода, гідність, людяність, відмова від колоніальної залежності та переосмислення історичного досвіду. Такий метанаратив стає не лише відповіддю на війну, але й філософською основою майбутнього розвитку українського суспільства. 77 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Авер’янова Н. М., Воропаєва Т. С. Становлення і розвиток конфліктологічних ідей в історії філософської думки. Молодий вчений. 2021. № 6 (94). С. 128–135. 2. Авер’янова Н., Воропаєва Т. Розвиток конфліктологічних ідей в історії філософської думки (від Іммануїла Канта до Макса Вебера). Молодий вчений. 2021. № 7 (95). С. 93–99. 3. Арістотель. Політика. Переклад з давньогрецької О. Кислюк. Київ : Основи, 2000. 239 с. 4. Арон Р. Опій інтелектуалів / пер. з франц. Г. Філіпчука. Київ : Юніверс, 2006. 272 с. 5. Блаженний Августин. Про Місто Боже / пер. з латини П. Содомори. Патріярхат. 2005. № 4. 6. Бодріяр Ж. Симулякри і симуляція / пер. з франц. В. Ховхун Київ : Основи, 2004. 230 с. 7. Валевський О. Актуальні питання державної політики ідентичності в сучасних умовах. Наукові перспективи. 2023. № 9(39). С. 52–65. 8. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму / пер. з німецької О. Погорілого. Київ : Основи, 1994. 261 с. 9. Вінков В. Безпекові аспекти розвитку ідентичності в умовах війни. Проблеми політичної психології. Збірник наукових праць. 2022. Вип. 12 (26). С. 138–150. 10. Вінков В. Ідентичність українця в умовах війни: особливості переживання загроз. Проблеми політичної психології. Збірник наукових праць. 2023. Вип. 14 (28). С. 79–92. 11. Волковський В. Національні філософські традиції як джерело пам’яті і примирення: на матеріалі українофільського дискурсу ХІХ ст. Мультиверсум. Філософський альманах. 2020. Вип. 1(171). Том 2. С. 97–110. 78 12. Волосянко І. В. Ідеологічна дихотомія українського соціуму в умовах збройного протистояння під час «гібридної» війни в Україні. Закарпатські філологічні студії. 2023. Вип. 32. Том 1. С. 169–173. 13. Габермас Ю. Дії, мовленнєві акти, мовленнєві інтеракції та життєвий світ. Єрмоленко А. Комунікативна практична філософія : підручник. Київ : Лібра, 1999. С. 287–324. 14. Гегель Г. В. Ф. Основи філософії права, або Природне право і державознавство / пер. з нім. Р. Осадчука та М. Кушніра. Київ : Юніверс, 2000. 336 с. 15. Гоббс Т. Левіафан, або Суть, будова і повноваження держави церковної та цивільної. Переклад з англійської. Київ : Дух і Літера, 2000. 606 с. 16. Грицак Я. Й. Нариси з історії України: формування української модерної нації. Київ : Генеза, 2000. 249 с. 17. Гусев B.I. І. Кант: Філософське обгрунтування ідеї миру. Наукові записки. Філософія та релігієзнавство. 2000. Том 18. С. 8–16. 18. Денисенко І. Д. Проблемне поле війни у західній політико- філософській спадщині: евристичний потенціал щодо сучасних досліджень. Сучасне суспільство. 2023. Вип. 1 (26). С. 41–51. 19. Дияк В., Тушко К., Волобуєв В. Особливості формування множинної ідентичності в умовах російсько-української війни. Грані. 2024. Том 27, № 2. С. 12–18. 20. Дмитрієв В.В. Політична ідентичність в умовах суспільних трансформацій. Актуальні проблеми філософії та соціології. 2022. Вип. 34. С.52–56. 21. Духневич В. М. Негативні психологічні явища в політико-правовій сфері і ризики ідентичності. Scientific Studios on Social and Political Psychology. 2019. Том 25. № 1. С. 38–46. 79 22. Елітознавство : підручник / заг. ред. В. А. Гошовської. Київ : Національна академія державного управління при Президентові України, 2013. 268 с. 23. Задорожня О. В. Збройний та воєнний конфлікт як феномен сучасного суспільства. Науковий вісник Херсонського державного університету. 2024. Вип. 5. С. 11–16. 24. Залеський Д. Війна символів. символотворення та ідентичність у контексті війни росії проти України: аналітичний погляд. Український психоаналітичний журнал. 2023. Том 1. № 3. С. 30–34. 25. Зливков В. Л. Психологічні та соціокультурні аспекти формування мілітарної ідентичності українців. Вісник НАПН України. 2023. Вип. 5(2). 26. Знаменський Д. В., Предместніков О. Г. Дослідження трансформації свідомості під час російсько-української війни у вітчизняній філософії. Культурологічний альманах. 2024. Вип. 4(12). С. 204–212. 27. Ідентичність громадян України: тенденції змін : результати соціологічного опитування. Червень 2024 р. Центр Разумова : веб- сайт. URL: https://razumkov.org.ua/napriamky/sotsiologichni- doslidzhennia/identychnist-gromadian-ukrainy-tendentsii-zmin-cherven- 2024r (дата звернення: 16.11.2025). 28. Ідеологічні маркери війни : десяте загальнонаціональне опитування. 27 квітня 2022 року. Соціологічна група «Рейтинг». URL: https://ratinggroup.ua/research/ukraine/ desyatyy_obschenacionalnyy_opros_ideologicheskie_markery_voyny_27 _aprelya_2022.html. 29. Калакура Я., Калакура О. «Війни ідентичностей» як виклик для українських еліт. Українська еліта у другій половині ХІХ – на початку ХХІ століття: особливості формування, трансформація уявлень, інтелектуальний потенціал. Західні землі. Вибрані проблеми / від. ред. Ігор Соляр, упоряд. Олег Муравський, Михайло Романюк; НАН 80 України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. Кн. 1. Львів, 2023. С. 11–32. 30. Кириленко В. А. Національна ідентичність та її вплив на суспільну консолідацію і ефективність публічного управління. Питання культурології. 2022. Вип. 39. С. 32–39. 31. Ключник Р. М. Проблема політичної ідентичності в умовах сучасних криз та конфліктів. Грані. 2022. № 25(4). С. 5–10. 32. Ковтун М., Горінов П. Політичні ідентичності ветеранських організацій в сучасній Україні: теоретичні та практичні аспекти. Наукові праці Міжрегіональної Академії управління персоналом. Політичні науки та публічне управління. 2024. № 3(75). С. 29–35. 33. Козловець М. А. Національна ідентичність як соціокультурний феномен. Вісник Житомирського державного університету. 2011. Вип. 60. С. 3–11. 34. Козловець М. А. Національна ідентичність як соціокультурний феномен. Вісник Житомирського державного університету. Філософські науки. 2011. Вип. 60. С. 3–11. URL: http://eprints.zu.edu.ua/7386/1/60_1.pdf (дата звернення: 16.11.2025) 35. Колосовська І. І. Концептуалізація феномену ідентичності як складової національної безпеки: публічно-управлінський вимір. Проблеми сучасних трансформацій. Сер. Право, публічне управління та адміністрування. 2025. Вип. 15. 36. Конфуцій. Вислови / худож.-оформлювач О. А. Гугалова. Харків : Фоліо, 2018. 222 с. 37. Коробка Л. Види спільнотних ідентичностей: проблеми трансформації та взаємодії в умовах війни. Проблеми політичної психології. 2023. Вип. 13(27). С. 86–97. 38. Лях В. Матеріали Круглого столу «Філософія війни та миру: від античності до сьогодення». Мультиверсум. Філософський альманах. 2023. Вип. 2(178). Том 2. С. 3–63. 81 39. Мак’явеллі Н. Флорентійські хроніки. Державець / пер. з іт. А. Перепаді. Харків : Фоліо, 2007. 511 с. 40. Мартинов А. Українська історична ідентичність у загальноєвропейському контексті: спільні риси та особливості. Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки : міжвідомчий збірник наукових праць. 2021. Вип. 21. С. 314–331. 41. Мудраков В., Лютко Н., Павлик О. «Людяне» та «ідеологічне»: до осмислення російсько-української війни в категоріях ідентичності. Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. 2023. № 2. С. 106–114. 42. Невидимий клей : дослідження соціального капіталу в Україні. 2023. Соціологічна група «Рейтинг». URL: https://cdn.prod.website- files.com/685c279caf66f4023ad2cab4/68d13ffb46c66ffd8c8a2c94_report _ua_fin_compressed.pdf. 43. Новіков Б., Богачев Р., Руденко Т., Костроміна Г. Кордоцентризм як духовна традиція української філософії. Вісник Львівського університету. Сер. Філос.-політолог. студії. 2024. Вип. 54. С. 83–90. 44. Овчаров А. Соціально-психологічні чинники суспільної консолідації. Наукові студії із соціальної та політичної психології. 2014. Вип. 34. С. 247–257. 45. Осьодло В., Будагьянц Л. Соціально-політичний контекст війни на сході України та основні напрями протидії гібридній агресії. Вісник Національного університету оборони України. 2021. № 3(61). С. 82–91. 46. Піонтковська Д. Психологічні особливості формування національної ідентичності українців в умовах російсько-української війни. Психологія: реальність і перспективи. 2022. № 19. С. 119–128. 47. Пісоціка К., Бурмистрова Є. Особливості національної ідентичності української молоді в умовах російсько-української війни. Науковий 82 вісник Дніпропетровського Державного Університету Внутрішніх Справ. 2023. № 2. С. 40–44. 48. Постельжук О., Невинна Г., Валюх Л. Специфіка демократичної консолідації в Україні: безпековий вимір. Інвестиції: практика та досвід. 2021. № 6. С. 73–78. 49. Редзюк В. Вплив російської агресії на формування головних маркерів української національно-громадянської ідентичності. Український літопис. 2025. № 5. С. 84–90. 50. Роттердамський Е. Похвала Глупоті. Домашні бесіди / пер. з латини В. Литвинова, Й. Кобова. Київ : Основи, 1993. 319 с. 51. Рубан А. О. Консолідація українського суспільства як вагомий чинник зміцнення державного суверенітету в умовах російсько-української війни. Актуальні проблеми політики. 2023. Вип. 71. С. 42–48. 52. Руссо Ж.-Ж. Про суспільну угоду, або Принципи політичного права / пер. з французької О. І. Хоми. Київ : Port-Royal», 1999. 349 с. 53. Рябчук М. Ю. Долання амбiвалентностi. Дихотомiя української нацiональної iдентичностi. Київ : IПiЕНД iм. I. Ф. Кураса НАНУ, 2019. 252 с. 54. Сапелкін Ю. В. Вплив війни на формування української національної ідентичності. Міжнародний науковий журнал «Грааль науки». 2024. № 40. С. 387–390. 55. Сафонік Л. Ідентичність та її роль у культурно-соціальних конфліктах в умовах сучасного цивілізаційного процесу. Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. Філософські науки. 2025. Вип. 1(97). С. 122–132. 56. Сафонік Л. Формування національної ідентичності в Україні у контексті сучасних викликів. Вісник Львівського університету. ЛНУ імені Івана Франка. 2019. Вип. 22. С. 46–55. 83 57. Сирський О., Лебеденко А., Семененко О. Війна нового типу: український досвід і переосмислення філософії збройної боротьби. Military Science. 2025. Vol. 3. No. 1. С. 7–20. 58. Сковорода Г. Бджола і шершень. Бібліотека української літератури : веб-сайт. URL: https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=271 (дата звернення: 16.11.2025). 59. Сміт Е. Д. Національна ідентичність / пер. П. Таращук). Київ : Основи, 1994. 224 с. 60. Степико М. Т., Черненко, Т. В. Українська ідентичність як визначальна засада протидії російській агресії. Стратегічні пріоритети. 2017. Вип. 3 (44). С. 178–183. 61. Стругацький В. Агресорний технологічний вплив на масову свідомість на тлі східноукраїнського конфлікту. міфологія мілітарної фази. Схід. 2016. № 4 (144). С. 92–100. 62. Тищенко Ю. Громадянське суспільство в Україні та «політика ідентичності». Київ : Агентство «Україна», 2010. 63. Триняк М. В., Руденко С. О. Феномен множинної ідентичності в контексті парадигмального повороту від інструментальної до комунікативної раціональності. Вісник національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Сер. Філософія, філософія права, політологія, соціологія. 2023. Вип. 3 (58). С. 58–72. 64. Україна в умовах війни : восьме загальнонаціональне опитування. 6 квітня 2022. Соціологічна група «Рейтинг». URL: https://ratinggroup.ua/research/ ukraine/vosmoy_obschenacionalnyy_opros_ukraina_v_usloviyah_voyny_ 6_aprelya_2022.html. 65. Українська еліта у другій половині ХІХ – на початку ХХІ століття: особливості формування, трансформація уявлень, інтелектуальний потенціал. Західні землі. Вибрані проблеми / від. ред. Ігор Соляр, 84 упоряд. Олег Муравський, Михайло Романюк; НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. Кн. 1. Львів, 2023. 536 с. 66. Фурсіна Н. А. Теорія виникнення військових конфліктів, воєн. Економiка та держава. 2018. № 12. С. 81–88. 67. Хамітов Н. Творення людяності як головна мета суспільної консолідації в Україні. Людяність творчості як творчість людяності : матеріали ХIV Всеукраїнської науково-практичної конференції. 25 травня 2017 року, м. Київ. Київ : ТОВ НВП «Інтерсервіс», 2017. С. 235–238. 68. Цихуляк І., Кравцов Ю., БайрамоваО. Філософські виміри української ідентичності: культурологічний та політологічний аспекти. Філософія та управління. 2025. № 5(9). 69. Ціцерон М. Т. Про державу; Про закони; Про природу богів / пер. з латини В. Литвинов. Київ : Основи, 1998. 476 с. 70. Чікур Л. Формування національної ідентичності студентів в умовах повномасштабної війни. Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. Серія 12. Психологічні науки. 2023. Випуск 22(67). С. 102–115. 71. Шихієва К. М. Міжнародні збройні конфлікти: основні риси, причини та види. Наукові праці Міжрегіональної Академії управління персоналом. Політичні науки та публічне управління. 2023. Випуск 1 (67). С. 71–78. 72. Шишкін О. Політологічна концептуалізація національної ідентичності: сутність та основні ідеї. Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії. 2025. № 1(21). С. 236–245. 73. Яблуновський А. В. Українська національна ідентичність: особливості дослідження у вітчизняній науці. Epistemological Studies in Philosophy Social and Political Sciences. 2023. № 6(2). С. 100–109. 85 74. Яремчук С., Дияк В., Тушко К. Проблеми формування української культурної ідентичності в умовах війни. Грані. 2023. Вип. 26(1). С. 105–111. 75. Яценко Н. Політична ідентичність: концептуалізація поняття. Evropský politický a právní diskurz. 2020. Volume 7. Issue 6. С. 130–135. 76. Bender Y. Games with frontiers: identity politics in Eastern Ukraine. Actual issues of Ukrainian information space. 2020. Issue 6. P. 49–63. 77. Clausewitz C. von. On War / edited and translated by M. Howard and P. Paret. Princeton University Press, 1984. 78. Fromm E. The Anatomy of Human Destructiveness. New York, Chicago, San Francisco : Holt, Rinehart And Winston, 1973. 522 p. 79. Fukuyama F. A Country of Their Own. Liberalism Needs the Nation. Foreign Affairs. 2022. May/June URL: https://www.foreignaffairs.com/articles/ukraine/2022-04-01/francis- fukuyamaliberalismcountry?check_logged_in=1&utm_medium=promo_e mail&utm_source= lo_flows&utm_campaign=registered_user_welcome&utm_term=email_1 &utm_content=20220505. 80. Gustavsson, G., Stendahl, L. National identity, a blessing or a curse? The divergent links from national attachment, pride, and chauvinism to social and political trust, Eur. Polit. Sci. Rev., 2020, №12, рр. 449–468. 81. Popson N. Ukrainian National Identity: The «Other Ukraine». Wilson Center. Retrieved from https://www.wilsoncenter.org/publication/ukrainian-national-identity-the- otherukraine. 82. Sindic, D. (2011). Psychological citizenship and national identity. Journal of Community & Applied Social Psychology, 21(3), 202–214. 83. Treaty on European Union. Official Journal. 1992. July. C. 191, 29. URL: https://web.archive.org/ web/20090201191729/http://eur- lex.europa.eu/en/treaties/dat/11992M/htm/11992M.html#0001000001. 86