ChSTU repository

ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ		CHERKASУ	STATE	TECHNOLOGICAL	UNIVERSITУ





Факультет
гуманітарних технологій

Кафедра дизайну


Освітня програма   «Дизайн і візуальна культура»

Спеціальність          022 Дизайн



 КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА МАГІСТРА

на тему: «Засоби виразності в сучасному експозиційному просторі»



Студент групи МДЗ-24 						П. П. Бурмиляк
				         
Кандидат мистецтвознавства, доцент		        		О. Д. Гладун




«Допуск до захисту»
Завідувач кафедри дизайну

	Інна ЯКОВЕЦЬ

		 	  ____2025рік





Черкаси 2025
2

            Черкаський державний технологічний університет		

Кафедра дизайну
Факультет гуманітарних технологій			
Спеціальність 022 Дизайн	

«ЗАТВЕРДЖУЮ»…………
Завідувач кафедри дизайну
 	…….Інна ЯКОВЕЦЬ
„ 	”…     	        2025р.


ЗАВДАННЯ
до кваліфікаційної випускної роботи магістра

Бурмиляк Павло Павлович
1.Тема роботи: «Засоби виразності в сучасному експозиційному просторі»
затверджена наказом по університету від «_________»_____ р. №______
2.Термін здачі студентом магістратури закінченої роботи    	
3.Вихідні дані: теоретичні відомості за проблемою дослідження, засобів виразності в сучасному експозиційному просторі.
4.Зміст випускної роботи: 
РОЗДІЛ 1. СТАН ПРЕДМЕТА ДОСЛІДЖЕННЯ ЗА ТЕМОЮ РОБОТИ. Вступ. 1.1. Музей як провідний інститут культурного розвитку суспільства. 1.2. Комунікативне призначення експозиції в музеї, засоби виразності щодо ефективної передачі інформації. 1.3. Зміни у просторовій структурі музеїв та організації експозицій, що відбувалися 2 протягом другої половини XX – початку XXI століття, Висновки до другого розділу. РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ АНАЛОГІВ. 2.1. Вступ та Методологія Аналізу. 2.2. Аналог 1: Футуристична Галерея. 2.3. Аналог 2: Модульна Скульптурна Інсталяція. 2.4. Аналог 3: Стрічкова інтервенція. 2.5. Аналог 4: Виставковий Лабіринт у Атріумі. Висновки до другого розділу та синтез стратегій. РОЗДІЛ 3. АВТОРСЬКА ПРОПОЗИЦІЯ ДИЗАЙНУ ЕКСПОЗИЦІЙНОГО ПРОСТОРУ. 3.1. Розробка концепції та ескізна пропозиція. 3.2. Перетворення ескізу в дизайн проєкт. Висновки до третього розділу. ВИСНОВОК. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.
5. Перелік графічного матеріалу: загальна площа графічної частини 1590×2300 см. Додатки: 6 стор. формату А4.


6.Консультанти кваліфікаційної роботи із зазначенням розділів, що їх стосуються

	Розділ		Консультант	Підпис, дата
		завдання	видав	завдання	прийняв
Графічна частина			
Наукове дослідження			
Загальне керівництво			
Макет/відеопрезентація			



Дата видачі завдання_______________________________________________


КАЛЕНДАРНИЙ ПЛАН

№ з/п	Назва етапів дипломного проекту (роботу)	Термін виконання етапів проекту (роботи)	Примітка
1.	Затвердження теми роботи, керівника		
2.	Робота з аналогами, збір інформації		
3.	Заслуховування про виконання першого етапу роботи		
4.	Звіт про перші два розділи магістерської роботи		
5.	Затвердження ідеї дизайнерського рішення проекту та кінцевого варіанту плану		
6.	Попередній захист випускної роботи магістра	18.11.2025	
7	Робота над макетом/відео презентацією кваліфікаційної роботи	25.11.2025	
8.	Захист випускної роботи магістра	02.12.2025	


Керівник                                                                         Ольга ГЛАДУН

Завдання прийняв до виконання          	                 Павло БУРМИЛЯК



ЗМІСТ
РОЗДІЛ 1. СТАН ПРЕДМЕТА ДОСЛІДЖЕННЯ	ЗА ТЕМОЮ РОБОТИ………………………………………………………	5
Вступ………………………………………………………………………….	5
1.1. Музей як провідний інститут культурного розвитку суспільства…...	7
1.2. Комунікативне призначення експозиції в музеї, засоби виразності щодо ефективної передачі інформації……………………………………...		10
1.3. Зміни у просторовій структурі музеїв та організації експозицій, що відбувалися протягом другої половини XX – початку XXI століття……..		18
Висновки до другого розділу……………………………………………….	21
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ АНАЛОГІВ……………………………………………	23
2.1. Вступ та Методологія Аналізу…………………………………………	23
2.2. Аналог 1: Футуристична Галерея……………………………………...	23
2.3. Аналог 2: Модульна Скульптурна Інсталяція…………………………	24
2.4. Аналог 3: Стрічкова інтервенція……………………………………….	25
2.5. Аналог 4: Виставковий Лабіринт у Атріумі…………………………..	25
Висновки до другого розділу та синтез стратегій…………………………	26
РОЗДІЛ 3. АВТОРСЬКА ПРОПОЗИЦІЯ ДИЗАЙНУ ЕКСПОЗИЦІЙНОГО ПРОСТОРУ…………………………………………		28
3.1. Розробка концепції та ескізна пропозиція…………………………….	28
3.2. Перетворення ескізу в дизайн-проєкт…………………………………	32
Висновки до третього розділу………………………………………………	39
ВИСНОВОК………………………………………………………………….	42
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………...	45
ДОДАТКИ……………………………………………………………………	47







РОЗДІЛ 1. СТАН ПРЕДМЕТА ДОСЛІДЖЕННЯ
ЗА ТЕМОЮ РОБОТИ
Вступ
Тема дипломної кваліфікаційної роботи: «Засоби виразності в сучасному експозиційному просторі»
Обґрунтування актуальності теми дослідження.
Сучасний світ характеризується постійним зростанням обсягів інформації та динамічною зміною способів її сприйняття. У цьому контексті музеї, як ключові інституції збереження та трансляції культурної спадщини, стикаються з викликом адаптації до нових реалій. Традиційні підходи до експозиційної діяльності, що ґрунтувалися переважно на лінійній розповіді та статичному представленні артефактів, вже не повною мірою відповідають запитам сучасного відвідувача, який очікує інтерактивності, емоційного залучення та особистісного досвіду. Особливо це стосується мистецьких експозиційних просторів, де візуальне та емоційне сприйняття відіграє першочергову роль.
Актуальність теми «Засоби виразності в сучасному експозиційному просторі» зумовлена необхідністю переосмислення ролі музейної експозиції як ефективного комунікативного інструменту. В умовах посилення конкуренції за увагу аудиторії з боку інших культурно-розважальних закладів та цифрових платформ, музеї прагнуть створити унікальний та незабутній досвід для своїх відвідувачів. Це вимагає глибокого розуміння та застосування різноманітних засобів виразності, які дозволяють не лише презентувати твори мистецтва, а й занурити глядача в їхній контекст, викликати емоційний відгук та спонукати до діалогу.
Дослідження сучасних тенденцій у проєктуванні експозиційних просторів показує, що акцент зміщується від пасивного споглядання до активної взаємодії. Це включає використання інноваційних технологій (віртуальна та доповнена реальність, інтерактивні інсталяції), світлових та звукових рішень, а також гнучких просторових конфігурацій, які дозволяють створювати динамічні та багатошарові наративи. Отже, вивчення та систематизація цих засобів виразності є критично важливим для розробки ефективних стратегій створення привабливих та інформативних мистецьких експозицій, що відповідають потребам ХХІ століття [1].
Крім того, важливість теми підкреслюється потребою у формуванні нових підходів до дизайну експозицій, які б не лише відображали сучасні естетичні запити, а й сприяли поглибленню розуміння мистецтва та його значення для суспільства. Це потребує не лише технічних знань, а й творчого осмислення простору як цілісного художнього твору, що взаємодіє з глядачем на різних рівнях. Таким чином, дослідження засобів виразності в сучасному експозиційному просторі є не лише теоретично значущим, а й має вагоме практичне значення для розвитку музейної справи та культурної комунікації в цілому [2].
Об’єкт дослідження: Сучасний експозиційний простір 
Мова іде про сучасний експозиційний простір як цілісна художньо-комунікативна система, що використовується для представлення творів мистецтва.
Предмет дослідження: Засоби художньої виразності в сучасному експозиційному просторі. 
Досліджуються засоби художньої виразності (архітектурно-просторові рішення, освітлення, колір, мультимедійні технології, інтерактивні елементи, звуковий супровід тощо) та їхній вплив на ефективність комунікації та формування емоційного та пізнавального досвіду відвідувачів у контексті мистецьких експозицій.
Метою даної роботи є комплексний аналіз та систематизація сучасних засобів виразності, що використовуються у мистецьких експозиційних просторах, з метою обґрунтування їхньої ролі у формуванні ефективної комунікації та створення захопливого досвіду для відвідувачів, а також розробка авторської пропозиції сучасного експозиційного простору.
Досягнення поставленої мети передбачає виконання наступних завдань:
1. Проаналізувати роль музею як провідного інституту культурного розвитку суспільства та його трансформації в сучасних умовах.
2. Дослідити комунікативне призначення експозиції в музеї та визначити основні засоби виразності, що сприяють ефективній передачі інформації та емоцій у мистецькому контексті.
3. Вивчити еволюцію просторової структури музеїв та організації експозицій протягом другої половини XX – початку XXI століття, виявивши ключові зміни та інновації.
4. Проаналізувати вплив сучасних технологій на розвиток експозиційного дизайну та визначити їхню роль у посиленні виразності мистецьких експозицій.
5. Розробити авторську концепцію сучасного мистецького експозиційного простору, яка інтегрує передові засоби виразності та враховує актуальні тенденції у музейній справі.
6. Сформулювати рекомендації щодо застосування засобів виразності для створення більш привабливих, інтерактивних та змістовних мистецьких експозицій.

1.1. Музей як провідний інститут культурного розвитку суспільства.
Музей у XXI столітті виступає не лише сховищем культурних артефактів, а й активним учасником суспільних процесів. Його роль значно поширилася: від консервативної інституції, орієнтованої переважно на науковців, до відкритої платформи для всіх, хто прагне культурного, інтелектуального та естетичного розвитку. Така трансформація стала можливою завдяки змінам у кураторській практиці, появі нових форматів взаємодії з аудиторією, а також зростанню важливості культурної дипломатії та інклюзії у глобалізованому світі [3].
Сучасний музей переосмислює свої завдання: він не лише демонструє артефакти, а й створює нові сенси, інтерпретує складні культурні явища і допомагає суспільству орієнтуватися у стрімких змінах. Це пов’язано з розвитком інформаційних технологій, які підвищили доступність знань, і з появою нової моделі відвідувача, який очікує діалогу, емоційного досвіду та можливості взаємодії. Музей сьогодні — це інституція, здатна з'єднувати минуле з теперішнім у спосіб, що резонує з актуальними потребами суспільства.
Однією з найважливіших функцій музею є формування й підтримання колективної пам’яті. Саме завдяки збиранню, систематизації та експонуванню матеріальних і нематеріальних свідчень минулого, музей допомагає соціуму осмислити власну історію та вибудувати ідентичність. У мистецькому контексті ця функція отримує особливе значення: класичні твори не лише зберігаються, але й переосмислюються через сучасні наративи, кураторські стратегії та міждисциплінарні підходи. Музей виступає не лише репрезентантом культурної спадщини, а й простором її постійного актуалізування [4].
Освітня місія музею набуває дедалі більшого значення, оскільки сучасне суспільство вимагає не лише збереження культурної спадщини, а й пояснення контекстів, сенсів та історичних процесів. Музеї активно розширюють свої програми, створюючи багаторівневі освітні формати: від класичних екскурсій до тематичних лекцій, воркшопів, інтерактивних занять і спеціальних курсів для різних вікових груп. Вони стають простором неформальної освіти, у якому знання здобуваються через досвід, експериментування й особисту взаємодію з експонатами [5].
Особливо це відчутно у сфері мистецьких музеїв, де візуальне та емоційне сприйняття виступають первинними каналами залучення. Музей вчить розуміти художній твір не як ізольований об’єкт, а як частину ширшої культурної, історичної та соціальної системи. Програми з візуальної грамотності, інтерактивні інтерпретаційні матеріали, мультимедійні рішення допомагають відвідувачам «читати» мову мистецтва, розпізнавати стилі та художні прийоми, формувати власну оцінку та розвивати критичне мислення.
Водночас музей виконує важливу соціальну функцію, стаючи простором міжлюдської комунікації. Архітектура, навігація, організація експозицій та публічні події спрямовані на створення атмосфери довіри та відкритого діалогу. У цьому сенсі музеї виконують роль своєрідних культурних «медіаторів», які формують можливість для різних спільнот зустрічатися, обмінюватися досвідом і поглядами. Мистецтво, універсальне у своїх формах, стає засобом порозуміння, що долає національні, мовні чи соціальні бар’єри, сприяючи розвитку емпатії та толерантності в суспільстві [6].
У сучасних культурних процесах музеї дедалі активніше інтегруються у міжнародний контекст, вибудовуючи мережі співпраці та обміну. Спільні виставкові проєкти, тимчасові обміни колекціями, захист і реставрація творів мистецтва, а також участь у світових конференціях і форумах — усе це зміцнює їхню роль як глобальних акторів культурної дипломатії. Музейні інституції стають не просто локальними сховищами колекцій, а повноправними партнерами у формуванні світового культурного ландшафту, сприяючи обміну знаннями та взаємному збагаченню різних культур [7].
Цифрові технології значно розширили можливості музейної комунікації. Віртуальні тури, 3D-моделі експонатів, онлайн-колекції, інтерактивні освітні платформи — усе це дає змогу звернутися до музейного контенту незалежно від місця перебування відвідувача. Діджиталізація не лише збільшує доступність музеїв, але й стимулює переосмислення експозиційних стратегій, відкриває нові способи оповіді, поєднуючи традиційні форми показу з мультимедійними інноваціями. Такі формати дозволяють музеям виходити за межі фізичного простору та реагувати на потреби різноманітних аудиторій, включно з тими, хто раніше не мав можливості відвідувати музейні інституції.
Таким чином, музей — і особливо мистецький — постає як складна, багатофункціональна структура, що не лише забезпечує збереження спадщини, а й активно впливає на культурну динаміку сучасності. Він поєднує в собі функції архіву, освітнього центру, простору соціальної взаємодії та інноваційного медіатора між минулим і майбутнім. Музей, який здатний адаптуватися до нових викликів, залишається одним із головних інститутів культурної саморефлексії та розвитку, формуючи світоглядні орієнтири суспільства і сприяючи розширенню культурного досвіду кожної людини.

1.2. Комунікативне призначення експозиції в музеї, засоби виразності щодо ефективної передачі інформації.
Експозиція в музеї — це багатовимірний інструмент комунікації, який функціонує значно ширше, ніж просте візуальне представлення об’єктів. Її сутність полягає в створенні умов для діалогу та взаємодії між кількома учасниками комунікативного процесу: твором мистецтва, автором, куратором, самим музеєм як інституцією та відвідувачем. Такий багаторівневий комунікаційний простір формує специфічну мову, якою музей звертається до глядача, пропонуючи йому не лише інформацію, а й інтерпретацію, сенси та емоційний досвід. Саме тому експозиція виступає своєрідним комунікативним медіумом, через який музей формує уявлення про історію, культуру, художні процеси та соціальні контексти.
У сучасному музейному просторі комунікація нерозривно пов’язана з інтерпретацією. Експозиція не є нейтральною — вона завжди пропонує певний ракурс сприйняття та структурує досвід глядача. У мистецьких музеях це набуває особливого значення, адже твори мистецтва мають багатошарову структуру й вимагають створення умов для глибокого, уважного та емоційно залученого сприйняття. Завданням куратора є створення такого експозиційного середовища, яке підсилює авторський задум, допомагає глядачу побачити невидимі зв’язки, відчути атмосферу епохи та зануритися в контекст твору. Експозиція, таким чином, стає унікальним простором медіації, де візуальні, архітектурні, звукові та інформаційні елементи працюють на створення цілісного досвіду [8].
Система засобів виразності експозиції.
Ефективність музейної комунікації залежить від гармонійного поєднання різних засобів виразності — архітектурних, світлових, колористичних, мультимедійних, інтерактивних та аудіальних. Їхній комплексний вплив формує у відвідувача не лише інтелектуальне, а й емоційне, тілесне та просторове сприйняття. Подібна синергія наближає музейний досвід до імерсивного, коли глядач не просто спостерігає, а стає учасником культурної взаємодії.
1. Архітектурно-просторові рішення.
Архітектура експозиції — це «перший мовний рівень» музею, на якому формується загальна логіка взаємодії з простором. Відвідувач ще до прочитання першої етикетки сприймає наратив через конфігурацію залу, характер руху, масштабність та ритміку простору.
Маршрутизація та зонування. Чітко організована траєкторія руху є одним із найефективніших засобів створення експозиційного наративу. Музей, вибудовуючи маршрути, здатен спрямовувати увагу глядача, формувати послідовність сприйняття та підкреслювати ключові акценти. Зонування дозволяє тематично структурувати експозицію, виділяти важливі смислові блоки або створювати інтимні простори для окремих творів. Такий підхід не лише організовує логіку експозиції, а й забезпечує психологічний комфорт відвідувача, допомагаючи йому орієнтуватися в складній структурі виставки.
Масштаб і пропорції. Масштаб залу та його співвідношення з експонатами формують певний емоційний стан. Великі відкриті простори підсилюють монументальність, створюючи відчуття величності, тоді як камерні зали налаштовують на інтимне, зосереджене сприйняття. Контрастність масштабів, їхня послідовність та ритм впливають на темп руху та здатність глядача зосереджуватися на деталях.
Геометрія та форми. Використання динамічної геометрії, криволінійних стін або складних архітектурних форм здатне формувати у відвідувача особливі режими сприйняття. Наприклад, вигнуті стіни створюють відчуття руху, ніби ведуть глядача за собою, тоді як гострі лінії чи строгі прямокутні конструкції формують більш раціональне, структуроване сприйняття. У деяких випадках геометрія стає частиною наративу, підкреслюючи концепцію експозиції.
Відкритість і закритість. Чергування відкритих панорамних видів та замкнених камерних просторів формує ритм, подібний до музичного. Відкриті зали дозволяють бачити кілька експонатів одночасно, створюючи загальне уявлення про масштаб теми, тоді як закриті ніші акцентують увагу на одному об’єкті. Таке чергування підсилює драматургію експозиції, створює логічні паузи та моменти концентрації [9].
2. Освітлення.
Світло — це ключовий засіб створення атмосфери та формування акцентів. Воно працює не лише як технічний інструмент, а як повноцінний елемент художньої мови експозиції.
Акцентне освітлення. Спрямоване світло створює локальні композиційні центри, дозволяє виділити головні об’єкти, підкреслити їхню фактуру, колорит і просторову глибину. Акцентне світло може формувати драматичні композиції, надаючи твору новий рівень виразності.
Загальне освітлення. Рівномірне розсіяне світло забезпечує комфортність огляду та зменшує візуальну втому, що особливо важливо у великих експозиціях. Його функція — створити нейтральне середовище для базового читання простору.
Динамічне освітлення. Зміна кольору, інтенсивності або напрямку освітлення дає можливість підсилити наративність, створити ефект живого простору або відтворити певний час доби. У сучасних виставкових практиках динамічне світло часто використовується в мультимедійних інсталяціях для формування імерсивного досвіду.
Природне світло. Інтеграція природного освітлення дозволяє створити змінну атмосферу, що змінюється протягом дня. Воно підсилює відчуття зв’язку між внутрішнім виставковим середовищем і зовнішнім світом, робить простір більш живим, природним і психологічно комфортним [10].
Подальший розвиток інтерактивності в експозиційному середовищі призвів до появи багаторівневих сценаріїв взаємодії, у яких глядач може не лише спостерігати, але й керувати перебігом експозиції. Це можуть бути інтерактивні мапи, реактивні інсталяції, сенсорні поверхні, що реагують на дотик, або системи, які відстежують рух тіла. Подібні рішення дозволяють формувати досвід персонального занурення, де кожен відвідувач отримує унікальну траєкторію сприйняття й залишає експозицію з індивідуальним враженням [5].
Застосування інтерактивних технологій також розширило можливості репрезентації невидимого чи недоступного матеріалу — наприклад, історичних реконструкцій, археологічних шарів або процесів, що розгортаються у масштабах, недоступних людському зору (мікросвіт, космічні об’єкти, молекулярні структури). В умовах музеїв та галерей України особливо популярним став підхід, за якого цифрова графіка накладається на реальні об’єкти, доповнюючи їх смислово або створюючи своєрідний «другий шар» інтерпретацій [12]. Таким чином експозиція стає мультипластовою системою інформації, у якій цифрові й матеріальні елементи працюють разом.
Однак разом із розвитком інтерактивних засобів зростає потреба у виваженому кураторському підході. Перевантаження сенсорними ефектами може руйнувати логіку сприйняття та відволікати від основного змісту. Деякі дослідники наголошують, що інтерактивність повинна бути інструментом, а не головною метою — її завдання полягає у підсиленні комунікаційної функції експозиції, а не в декоративності чи ефектності заради ефектності [6]. Тому сучасні проєкти часто будуються на принципі «мінімально достатньої інтерактивності», коли технологія підсилює сенс, а не домінує над ним.
Важливою тенденцією стає поява експозицій, що функціонують не як статичні зібрання об’єктів, а як динамічні системи, які змінюють конфігурацію залежно від програми подій, кількості відвідувачів, спеціальних показів або часу доби. Такі «живі простори» створюються за принципами медіадизайну і театральної режисури: освітлення може змінювати атмосферу залу протягом дня, проєкції перемикаються відповідно до наративу, а об'єкти експозиції «оживають» завдяки відеомапінгу [1]. Це не лише розширює комунікативну гнучкість простору, але й робить експозиції привабливими для повторного відвідування.
Особливе місце в сучасному експозиційному дизайні посідають сенсорні й тактильні рішення. Виставкові простори все частіше враховують потреби людей з різним рівнем мобільності та сприйняття, тому тактильні макети, рельєфні схеми, об’єкти, дозволені для дотику, і спеціальні мультимедійні блоки стають важливою частиною експозиційної мови. Вони не тільки забезпечують доступність, а й збагачують досвід глядача за рахунок багатоканального сприйняття інформації [18]. Замість ієрархії «бачити означає розуміти» формується нова парадигма: повноцінне пізнання можливе лише тоді, коли задіяно кілька сенсорних каналів одночасно.
Окрему увагу варто приділити освітленню, яке в сучасній експозиції перестає бути лише технічним інструментом і перетворюється на повноцінний засіб художньої виразності. Світло вибудовує ритм експозиції, акцентує ключові артефакти, створює атмосферу і навіть формує емоційний фон. У роботах дослідників світлового дизайну наголошується, що освітлення може «розповідати історію», взаємодіючи з формою і матеріалом експонатів [7]. Правильно спроєктоване світлове рішення може підсилити драматургію показу або, навпаки, пом’якшити візуальні контрасти.
Не менш важливою є організація маршруту пересування. На відміну від традиційного лінійного сценарію, що передбачає чітко визначений шлях, сучасні виставки часто працюють з відкритою навігацією, де глядач сам формує траєкторію руху. Це відповідає сучасному підходу до музейної комунікації, орієнтованому на «активного відвідувача», який не пасивно сприймає інформацію, а конструює свій власний досвід. Такі простори нерідко використовують зонування, кольорові маркери, графічні символи або мультимедійні вказівники, що забезпечують легкість орієнтації навіть у складних багатокомпонентних проєктах [9].
Одним із ключових засобів виразності є матеріальність експозиції. У сучасній практиці використовуються як традиційні, так і експериментальні матеріали — метал, дерево, скло, текстиль, композити, біоматеріали, друковані 3D-конструкції. Матеріал не лише виконує конструктивну функцію, а й встановлює зв’язок між експонатом і глядачем через тактильні та візуальні властивості: блиск, фактуру, прозорість, теплоту поверхні. Наприклад, використання необробленого дерева чи тканини створює відчуття «теплоти» та близькості, тоді як скло та метал підкреслюють технологічність і дистанційованість [13].
Значний розвиток отримали також екологічні та сталi практики, що формують нову естетику експозиційного простору. Виставковий дизайн дедалі частіше використовує перероблені матеріали, модульні конструкції для повторного застосування, а також освітлення з низьким енергоспоживанням. Це не лише відповідає сучасним екологічним трендам, але й формує новий культурний код, у центрі якого — відповідальність, усвідомлене споживання і турбота про довкілля [3].
Сучасний експозиційний простір у такий спосіб перестає бути лише місцем демонстрації предметів. Він стає комплексною комунікаційною системою, що працює з простором, часом, світлом, тілесним досвідом, взаємодією та технологією. Завдяки цьому засоби виразності перетворюються на автономну мову, здатну не лише інформувати, а й викликати емоції, створювати атмосферу, підтримувати складні наративи та формувати нові моделі взаємодії людини з культурним матеріалом.
Ще одним важливим засобом виразності стає звук, який у сучасній експозиційній практиці сприймається як матеріал, здатний моделювати простір не менш ефективно, ніж світло чи архітектурні форми. Саунд-дизайн дозволяє конструювати емоційний настрій залу, змінювати відчуття об’єму, підсилювати або пом’якшувати сприйняття експонатів. Дослідження у сфері аудіовізуальних інтерфейсів демонструють, що звук значно впливає на концентрацію та емоційний стан відвідувачів, а також може сприяти зануренню в історичний, культурний чи тематичний контекст [15]. У виставках, присвячених пам’яті, історичним подіям або природним середовищам, звук часто стає ключовою частиною драматургії.
Паралельно з розвитком аудіовізуальних рішень посилилась тенденція до створення іммерсивних середовищ, де засоби виразності спрямовані не на представлення об’єктів, а на повне занурення відвідувача у штучно створений простір. Імерсивні інсталяції породжують відчуття присутності всередині події або наративу, а експозиційний простір стає радше сценою або середовищем, ніж традиційним музейним залом. Такі проекти широко використовують медіапроекції, VR/AR-системи, об’ємний звук, рухливі конструкції та світлові алгоритми. За допомогою цих інструментів експозиція може перетворюватися на подію в часі, що змінюється під впливом взаємодії глядачів або заданої кураторської програми [8].
Важливу роль у створенні сучасного експозиційного простору відіграє графічний дизайн — навігація, шрифтові рішення, кольорова система, піктограми, інфографіка. Вони забезпечують не лише зручність руху, а й формують послідовний візуальний код експозиції. Кольорові акценти та структуровані графічні блоки можуть створювати ритм і візуальну ієрархію, підкреслювати важливість окремих елементів, спрощувати складні наукові або історичні дані. Графічна мова стає інструментом не просто інформування, а пояснення та візуальної інтерпретації, що особливо важливо у проєктах, орієнтованих на широкі аудиторії [10].
Окремо варто звернути увагу на поняття наративності в експозиційному середовищі. Сучасний підхід передбачає, що виставка — це не лише набір експонатів, а розгорнута історія, у якій кожен елемент виконує певну функцію. Засоби виразності — світло, звук, матеріали, інтерактивність, графіка — перетворюються на компоненти візуальної та просторової драматургії. Завдяки цьому відвідувач не просто розглядає об’єкти, а проходить шлях, структурований за принципами сценарного мислення: зав’язка, розвиток, кульмінація, розв’язка. Подібні практики активно використовуються у провідних світових музеях, а їхній вплив стає дедалі помітнішим і в українських виставкових інституціях [11].
Ще однією характерною рисою сучасних експозицій є зростання ролі соціальної взаємодії. Виставкові простори перетворюються на центри комунікації, у яких відвідувачі не лише отримують інформацію, а й беруть участь у дискусіях, воркшопах, перформативних подіях. Простір часто проектується з урахуванням можливості трансформації: мобільні стіни, легкі конструкції, модульні меблі дозволяють швидко змінювати конфігурацію відповідно до потреб події [2]. Така гнучкість стає важливим засобом виразності, оскільки дає можливість демонструвати не тільки статичні експонати, а й взаємодію між людьми, текстами, медіа та процесами.
У межах мультимедійних рішень особливо помітною стає тенденція до персоналізації досвіду. За допомогою мобільних додатків, аудіогідів, QR-кодів, систем трекінгу та адаптивних інтерфейсів кожен відвідувач може отримувати індивідуальну добірку інформації. Такий підхід змінює саму природу експозиційної комунікації: вона стає нелінійною, «розгалуженою», подібною до навігації у цифрових середовищах. Відвідувач сам визначає, яким буде його шлях — коротким, довгим, поверхневим чи глибоким, візуальним чи текстовим [14]. Персоналізація таким чином перетворюється на засіб виразності, що доповнює експозицію новим рівнем взаємодії.
Усе це свідчить про те, що засоби виразності у сучасному експозиційному просторі виконують не допоміжну, а концептуальну та змістотворчу функцію. Вони не лише супроводжують експонат, а й формують контекст, керують динамікою сприйняття, підсилюють емоційний вплив і створюють нові можливості для інтерпретації. Сучасний експозиційний простір стає перехресним полем між дизайном, мистецтвом, архітектурою, медіатехнологіями та комунікацією, а ефективність його роботи визначається тим, наскільки органічно ці елементи взаємодіють у єдиній структурі.
Завдяки цьому експозиція сьогодні може бути одночасно інформаційною, естетичною, інтерактивною, доступною, науковою й емоційною. Вона здатна виконувати функції освіти, рефлексії, комунікації, комеморації та терапії — і саме різноманіття засобів виразності дозволяє інтегрувати такі різні завдання в єдиний цілісний простір.
У підсумку сучасні засоби виразності не просто доповнюють експозиційний простір — вони визначають його структуру, стиль, ритм, динаміку та характер взаємодії з відвідувачем. Саме тому їх аналіз є ключовим для розуміння того, як трансформуються музеї й галерейні простори у XXI столітті та які можливості відкриваються перед дизайнерами, кураторами та культурними інституціями.

1.3. Зміни у просторовій структурі музеїв та організації експозицій, що відбувалися протягом другої половини XX – початку XXI століття.
Друга половина XX століття та початок XXI століття стали періодом не просто окремих трансформацій, а цілісної переорієнтації музейної інституції, що охопила архітектуру, експозиційні стратегії, способи взаємодії з аудиторіями та саму культурну місію музею. У цей час музей перестає сприйматися як стабільна структура, що лише зберігає й демонструє артефакти. Він переходить у формат гнучкої комунікаційної платформи, яка здатна адаптуватися до змін у суспільстві, технологіях та художніх практиках. Водночас змінюється роль простору: від нейтрального контейнера він стає активним медіатором між твором та відвідувачем, формує сценарій руху, сприйняття та емоційного залучення.
 Від «білого куба» до гнучкого простору (Друга половина XX століття).
У середині XX століття провідною експозиційною моделлю залишався так званий «білий куб» (White Cube). Цей принцип, системно описаний Брайаном О’Доерті [9], ґрунтувався на створенні максимально нейтрального середовища, де простір нібито «зникає», а увага повністю зосереджується на творі мистецтва. Сніжно-білі стіни, відсутність декоративних деталей, рівномірне, нерідко холодне освітлення, мінімалістичні постаменти та стенди — усе це формувало уявлення про музей як «лабораторію чистого споглядання», де час і контекст відступають на другий план.
Однак поступово стало зрозуміло, що візуальна «стерильність» не є універсальною. На зламі 1960–1970-х років почали звучати критичні голоси щодо відірваності «білого куба» від реальних соціальних, історичних та просторових умов. Йому закидали відсутність діалогу з глядачем, ігнорування контексту, домінування єдиної моделі сприйняття, яка не підходить для нових форм мистецтва. Художники інсталяцій, перформансів, відеоарту, а згодом і цифрових практик вимагали середовища, здатного до трансформації, адаптації та взаємодії.
У відповідь музеї почали освоювати альтернативні моделі простору. З'явилися «чорні скриньки» (Black Box) — спеціально затемнені приміщення, орієнтовані на демонстрацію відеоарту та медіаінсталяцій; «чорні кімнати» для експериментальних проєктів; лабораторні зали з регульованим світлом. Архітектурні рішення стають більш гнучкими: тимчасові перегородки, трансформовані подіуми, змінні маршрути та розширені технічні можливості дозволяють швидко адаптувати простір під нові вимоги художників [14]. Саме в цей період формується уявлення про музей як про «динамічний організм», що здатен змінюватися залежно від тематики виставки й художнього задуму.
Деконструкція та інтеграція (Кінець XX – початок XXI століття).
Кінець XX століття став етапом радикальної переоцінки того, чим може бути музейна будівля. Архітектура перестала бути «фоном» для експозиції — вона перетворилась на окремий мистецький жест, що формує досвід відвідувача ще до входу в експозицію. На хвилі розвитку деконструктивізму з’явилися музеї, які відкидали традиційні уявлення про завершену форму, симетрію та ієрархічну композицію. Вони пропонували складні, фрагментовані, багаторівневі простори, що створювали у відвідувачів ефект несподіванки, відкриття і навіть дезорієнтації — частину художнього задуму.
Показовими прикладами цього підходу стали Музей Гуггенгайма в Більбао, Центр Жоржа Помпіду в Парижі чи Єврейський музей у Берліні. Їхня архітектура була покликана не тільки привернути увагу, а й задати певний спосіб сприйняття простору. Наприклад, нелінійні маршрути, навмисні розриви в плануванні, незвичні точки входу та виходу змушували відвідувачів взаємодіяти з експозицією більш активно, інтерпретуючи її у співвідношенні з архітектурною формою [15]. Простір ставав інструментом створення емоційного та інтелектуального досвіду: від тривоги та інтенсивного зосередження до відчуття відкритості і свободи.
Паралельно з архітектурними новаціями відбувалася зміна експозиційної логіки. Відхід від суто хронологічного принципу дав можливість сформувати виставки, які комунікують складніші смисли через тематичні блоки, асоціативні зв’язки та міждисциплінарний діалог.
Тематичні експозиції дозволили об’єднувати твори за спільними ідеями, проблемами або культурними феноменами, створюючи багатошарове поле інтерпретацій.
Наративний підхід перетворював виставку на сюжет, у якому архітектура, артефакти, тексти, світло та звук працювали як елементи єдиної драматургії.
Орієнтація на глядача змінила саму структуру простору: зали стали ширшими, з’явилися мультимедійні станції, інтерактивні панелі, окремі кімнати для рефлексії, зони для соціальної взаємодії та відпочинку. Музей дедалі частіше мислився як місце зустрічі, обміну й співучасті, а не тільки споглядання [16].
Такий підхід сприяв появі нового типу музейного середовища — не однорідного, а пластичного, відкритого до інтерпретації і здатного розгортатися відповідно до задуму кураторів та потреб аудиторій.
Іммерсивність та цифрова інтеграція (Початок XXI століття).
На початку XXI століття музейний простір вступив у фазу активної цифровізації та експериментування з новими форматами презентації. Запит на емоційність, динаміку, інтелектуальне занурення та багатоканальну комунікацію поєднався з появою нових технологій, що дали можливість розширити межі традиційного простору. Музеї перестали обмежуватися матеріальністю експонатів; вони працюють із віртуальністю, світлом, проєкцією, звуком, даними та взаємодією відвідувачів у реальному часі.
Цифрові інструменти почали виконувати не додаткову, а повноцінну експозиційну функцію.
Проєкційний маппінг відкрив можливість створення рухомих, трансформованих середовищ, де стіни, підлога та об’ємні об’єкти стають частиною візуальної розповіді. Це дозволяє музеям моделювати історичні реконструкції, художні інтерпретації та атмосферні простори, що перегукуються з темою виставки.
Віртуальна (VR) та доповнена реальність (AR) забезпечили новий рівень доступу до культурної спадщини: відвідувач може взаємодіяти з 3D-моделями, занурюватися у віртуальні середовища, «відвідувати» недоступні археологічні пам’ятки або «розбирати» експонат на шари, щоб вивчити його структуру [17].
Інтерактивні інсталяції реагують на рух, голос, температуру або біометричні дані людини. Вони створюють персоналізований досвід, у якому глядач перестає бути пасивним спостерігачем і стає учасником, що впливає на хід експозиції.
Гнучкість і трансформація стають нормою: музейні зали проєктують так, щоб їх можна було перебудувати за години. Мобільні стіни, модульні подіуми, гнучкі підвісні конструкції та системи освітлення дозволяють швидко адаптувати простір до різних форматів — від класичних виставок до перформативних подій, лекцій чи мультисенсорних середовищ.
Емоційне занурення стає ключовою метою сучасної експозиції: важливо не лише передати інформацію, а й створити стан співприсутності. Комбінація світла, звукових ландшафтів, ароматів, тактильних поверхонь і наративних прийомів формує глибокий сенсорний досвід, який допомагає глядачеві встановити особистий контакт із твором чи темою виставки [18].
Завдяки цим трансформаціям музейний простір у XXI столітті набуває якостей живої системи, що реагує, адаптується та розвивається. Музей стає не лише місцем демонстрації культурних цінностей, а й платформою для діалогу, творчості, дослідження та взаємодії. Перехід від статичного «куба» до динамічного, багатовимірного й імерсивного середовища підкреслює зміну парадигми: сучасний музей працює не тільки з об’єктом, а й з переживанням, не тільки з історією, а й з досвідом відвідувача — індивідуальним, багатошаровим та емоційно насиченим.

Висновки до другого розділу
1. Музей як провідний інститут культурного розвитку суспільства
Динамічний розвиток сучасного світу сприяв еволюційному розвитку музейної справи, перетворивши музеї із статичного сховища артефактів на важливий соціальний простір, здатний сприяти діалогу, обміну ідеями та формуванню спільноти. 
2. Комунікативне призначення експозиції в музеї, засоби виразності щодо ефективної передачі інформації
Експозиція є ключовим комунікативним інструментом, що створює діалог між твором і глядачем. Ефективність цієї комунікації залежить від синергії різних засобів виразності: архітектурно-просторових рішень, освітлення, кольору, текстури, мультимедійних технологій та звукового супроводу.
3. Зміни у просторовій структурі музеїв та організації експозицій, що відбувалися протягом другої половини XX – початку XXI століття
Протягом останніх десятиліть відбулася значна еволюція від концепції "білого куба" до гнучких, імерсивних та інтерактивних просторів. Сучасні музеї відійшли від статичної демонстрації до створення багатошарових, наративних експозицій, які ставлять у центр досвід відвідувача та активно використовують цифрові технології.



РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ АНАЛОГІВ

2.1. Вступ та методологія аналізу
Представлені візуальні аналоги демонструють застосування криволінійних, органічних та динамічних експозиційних перегородок як основного засобу просторової організації та візуальної комунікації. Метою даного аналізу є виявлення ключових дизайнерських стратегій, функціональних переваг, естетичних особливостей та потенційних недоліків, пов'язаних із використанням таких форм у виставковому просторі. Аналіз зосереджується на чотирьох основних категоріях: Просторова Типологія, Матеріали та Текстури, Візуальна Комунікація та Освітлення та Відвідувацький Досвід (Навігація та Потік).

2.2. Аналог 1: Футуристична Галерея 
Просторова типологія та формоутворення. (Додаток А)
Даний аналог являє собою камерну галерею, інтегровану у більший простір, де домінує біоморфний або футуристичний стиль. Основні експозиційні перегородки представлені як вертикальні, плавно вигнуті у двох площинах (горизонтальній та, імовірно, вертикальній, створюючи легкий нахил). Вони функціонують не як жорсткі стіни, а як просторові екрани, що створюють серію послідовних, але не повністю ізольованих "кишень" або ніш. Криволінійна форма мінімізує відчуття прямого коридору, натомість пропонуючи плавний, передбачуваний маршрут для відвідувача.
Матеріали та освітлення.
Домінуючим матеріалом є глянцевий білий моноліт (можливо, Corian, акриловий камінь або високоякісний фарбований гіпсокартон), який підкреслює чистоту форми та відсутність швів. Інтегроване світло (непряме, приховане освітлення по периметру перегородок та на стиках підлога/стіна/стеля) є ключовим комунікаційним та естетичним елементом. Воно підсвічує кривизну стін, роблячи їх візуально легшими та акцентуючи рух у просторі, а також створює ефект "плаваючих" елементів.
Комунікація та досвід.
Контент (графіки, фотографії) інтегровано безпосередньо в площину стіни. Білий фон забезпечує максимальну контрастність. Навігація є інтуїтивною, оскільки криві стіни природно направляють потік. Велика кількість глянцевих поверхонь створює відчуття віртуальності, чистоти та преміальності, але може також спричиняти відблиски та відчуття холоду.

2.3. Аналог 2: Модульна Скульптурна Інсталяція 
Просторова типологія та формоутворення.
Цей приклад (Додаток Б) демонструє модульну, деконструйовану типологію. Перегородки представлені як окремі, вільно розташовані вигнуті елементи різної довжини та радіусу. Замість створення суцільного шляху, вони формують напівпроникний простір, де відвідувач сам обирає траєкторію руху, проходячи між елементами. Форма є чисто архітектурною та скульптурною, підкреслюючи автономність кожного елемента.
Матеріали та Освітлення.
На відміну від першого аналога, тут домінує текстурований, матовий, "сирий" вигляд (можливо імітація бетону, грубого гіпсу або каменю). Цей вибір надає структурі земної, тактильної якості. Відсутність інтегрованого освітлення підсилює відчуття об'єкта як самодостатньої скульптури, що взаємодіє із загальним світлом простору. Тіні, які відкидають елементи, стають важливою частиною композиції. Скоріше за все на етапі планування матеріал буде змінено.
Комунікація та досвід.
Комунікативний потенціал тут менш очевидний, оскільки акцент зроблено на формі та просторовому досвіді. Експозиція, ймовірно, розташовується на внутрішніх або зовнішніх кривих, але ключовим є відчуття масштабу (людські фігури порівняно з висотою стін) та динаміка перегляду через постійні зміни точок зору при обході елементів. Це створює більш інтимний, фрагментований досвід.

2.4. Аналог 3: Стрічкова інтервенція 
Просторова типологія та формоутворення.
Цей концептуальний ескіз показує "стрічкову" або "меандрову" просторову організацію (Додаток В). Криволінійна перегородка є єдиним, безперервним, безшовним елементом, який функціонує як просторова мембрана. Структура має високий ступінь пластичності, що видно у хвилеподібному русі, який, ймовірно, формує як стіни, так і стелю. Це класичний приклад створення замкненого, занурювального середовища (immersive environment).
Матеріали та освітлення.
На зображенні представлено контраст між білою текстурованою вертикальною площиною (сприймається як площина для експозиції) та темним, вигнутим "коробом" у верхній частині, який слугує структурною основою та, можливо, каналом для прихованого освітлення або інженерних комунікацій. Прозорі елементи у верхній частині підсилюють концепцію безперервності та взаємодії із зовнішнім середовищем (за рахунок проглядання).
Комунікація та досвід.
Концепція "переплетення зі середовищем" (intertwining with the environment) вказує на те, що стіни не просто несуть інформацію, але й формують комунікаційний шлях. Динамічна форма створює відчуття руху та потоку, що є ідеальним для наративного, послідовного викладу експозиції. Відвідувач не може "зрізати" шлях, але постійно знаходиться в русі, що підсилює залученість до сюжету.

2.5. Аналог 4: Виставковий Лабіринт у Атріумі 
Просторова типологія та формоутворення.
Це приклад тимчасової (pop-up) інсталяції у відкритому, великомасштабному комерційному просторі (атріум торговельного центру). Перегородка є низькою, неперервною, сильно вигнутою S-подібною формою, що створює лінійний лабіринт або виставковий шлях (pathway exhibition). Кривизна використовується тут для маршрутизації потоку у великому, відкритому просторі та для створення кордону, що відокремлює експозицію від загального руху (Додаток Г).
Матеріали та освітлення.
Структура виконана у простому, матовому білому кольорі, що забезпечує максимальний контраст із графічним контентом та мінімізує візуальний шум від оточення (магазинів, реклами). Матеріал, імовірно, легкий (МДФ, фанера або пінополістирол на каркасі), придатний для швидкого монтажу та демонтажу. Рівномірне загальне освітлення підкреслює доступність і відкритість інсталяції.
Комунікація та досвід.
Криві перегородки дозволяють розміщувати двосторонню експозицію, максимізуючи робочу площу стін. Низька висота забезпечує візуальний зв'язок із загальним простором, що важливо для залучення перехожих. Відвідувачі змушені рухатися вздовж вигинів, що забезпечує контрольовану послідовність ознайомлення з матеріалом. Це ідеальна модель для комерційних, промоційних або фотовиставок, де важлива доступність та висока пропускна здатність.

Висновки до другого розділу та синтез стратегій
Аналіз чотирьох аналогів дозволяє виділити наступні ключові стратегії використання криволінійних експозиційних перегородок:
Навігаційна стратегія: криві лінії є потужним інструментом для керування потоком відвідувачів (Аналоги 1, 3, 4). Вони усувають відчуття тупика та стимулюють безперервний рух.
 Просторова диференціація: використання модульних кривих елементів (Аналог 2) дозволяє створювати інтерактивні, напівзакриті зони в межах великого відкритого простору без використання традиційних дверей або прямих кутів.
Естетика та сприйняття: кривизна надає простору органічності, м'якості та футуристичності (Аналог 1), відходячи від жорсткої, індустріальної естетики прямокутника.
Комунікаційні можливості: вигнуті стіни можуть ефективно використовуватися для наративної, послідовної експозиції (Аналог 3, 4), де кожен поворот відкриває нову частину історії.
Таким чином, криволінійні перегородки є не просто декоративним елементом, а ключовим структурним, функціональним та комунікаційним інструментом, що дозволяє створювати гнучкі, динамічні та більш занурювальні виставкові середовища.




РОЗДІЛ 3. АВТОРСЬКА ПРОПОЗИЦІЯ ДИЗАЙНУ ЕКСПОЗИЦІЙНОГО ПРОСТОРУ

3.1. Розробка концепції та ескізна пропозиція
Враховуючи вищезазначені тенденції у розвитку музейної справи, а саме перехід від статичних експозицій до інтерактивних та імерсивних просторів, що активно залучають відвідувача, пропонується концепція сучасного мистецького експозиційного простору (рис. 3.1). 



Рис. 2.1. Ескізна пропозиція/візуалізація експозиційного простору
Ця пропозиція має на меті створити динамічне, багатофункціональне середовище, що не лише презентує твори мистецтва, а й сприяє їхньому глибокому осмисленню через взаємодію, емоційне залучення та індивідуальний досвід. Фокус зроблено на плавних формах, грі світла та тіні, а також на створенні відчуття безперервного потоку.
Концептуальні засади. Основною ідеєю авторської пропозиції є створення простору, який сам по собі є художнім твором, що взаємодіє з експонатами та глядачем. При проєктуванні було надано перевагу органічним, криволінійним об'ємам, що символізують плинність часу, безперервність творчого процесу та динаміку художнього пошуку, над жорсткими лініями та прямокутними формами. Цей простір має на меті:
- створити емоційне занурення: використання світла, тіні та криволінійних форм для формування унікальної атмосфери, що сприяє глибокому емоційному переживанню мистецтва;
- забезпечити гнучкість: простір має бути адаптивним для різноманітних видів мистецтва та експозиційних наративів, дозволяючи кураторам створювати унікальні виставкові проєкти;
- стимуляція до взаємодії та маршрутизація простору: заохочувати відвідувача до активного руху, дослідження та взаємодії з простором та експонатами, ствоерння штучного але не примусового маршруту експозицією;
- використати природне освітлення: максимально інтегрувати денне світло, яке, змінюючись протягом дня, динамізує простір та надає нових ракурсів сприйняття.
Надана фотовізуалізація (рис. 2.1) ескізного рішення демонструє витягнутий прямокутний простір, що має характерні особливості.
1. Криволінійні об'єми як ключовий елемент: центральним елементом є велика, хвилеподібна стіна, що плавно вигинається через увесь простір. Ця форма не лише є естетично привабливою, а й виконує кілька функціональних завдань:
- маршрутизація: вона природно направляє рух відвідувачів, створюючи нелінійний, але логічний маршрут огляду. Завдяки цій формі, відвідувач не просто йде прямо, а плавно "обтікає" простір, відкриваючи нові ракурси та зони експозиції;
- зонування: хвилеподібна стіна розділяє простір на декілька умовних зон, створюючи як відкриті ділянки для загального огляду, так і більш інтимні ніші, де можна розмістити окремі твори або тематичні блоки;
- динаміка та виразність: сама стіна є скульптурним об'єктом, що надає простору динамічності та індивідуальності. Її вигини дозволяють створювати відчуття потоку та руху;
2. Світлові ефекти та гра тіні: праворуч на візуалізації видно низку арочних або округлих віконних прорізів музею. Сонячне світло, що проникає через ці отвори, створює виразні світлотіньові візерунки на підлозі та на внутрішній поверхні криволінійної стіни. З рухом сонця протягом дня, або зі зміною погоди освітлення буде змінюватися теж. Ця гра світла та тіні є одним з найважливіших засобів виразності:
- динамічна атмосфера: змінюючись протягом дня, світлові плями створюватимуть динамічну атмосферу, що постійно трансформує простір.
- акценти: світло може падати на певні ділянки стіни або підлоги, створюючи природні акценти для розміщення експонатів;
- емоційний вплив: сонячне світло асоціюється з життям, відкритістю та позитивною енергією, посилюючи позитивний емоційний відгук на мистецтво.[19].
3. Колір та матеріали: візуалізація показує світлі, нейтральні тони (білий, світло-сірий), що підкреслює чистоту форм та дозволяє експонатам виступати на передній план. Нейтральні кольори також сприяють візуальному розширенню простору. Матеріали мають бути здебільшого матовими, щоб уникнути відблисків та забезпечити м'яке розсіювання світла. З використанням деревини.
4. Потенціал для мультимедіа: хоча візуалізація не показує мультимедійних елементів, такий простір має величезний потенціал для їх інтеграції. На хвилеподібну стіну можна проєктувати відеоінсталяції, маппінг-шоу, що дозволить змінювати її поверхню, створюючи імерсивні візуальні наративи. У нішах, утворених вигинами стіни, можна розмістити інтерактивні екрани або аудіостанції.
Функціональне призначення. Такий експозиційний простір ідеально підходить для:
1. Сучасного мистецтва. Його гнучкість та динаміка ідеально відповідають експериментальному характеру сучасних художніх форм.
2. Тематичних виставок. Криволінійні форми можуть допомагати у створенні різних тематичних зон, направляючи відвідувача через складний наратив.
3. Іммерсивних інсталяцій. Простір може бути повністю трансформований за допомогою світла, звуку та проєкцій для створення повного занурення.
4. Тимчасових експозицій. Простота зміни конфігурації за допомогою мобільних елементів (легкі перегородки, модульні подіуми), що доповнюють існуючі криволінійні форми, дозволить швидко адаптувати простір під нові проєкти.
Загалом, запропонована концепція базується на ідеї, що простір музею є не просто фоном для мистецтва, а його активним учасником, який формує сприйняття та викликає глибокі емоції. Криволінійні форми та динамічна гра світла створюють незабутній візуальний та просторовий досвід, що відповідає запитам сучасного глядача [20].
3.2. Перетворення ескізу в дизайн-проєкт
Проєктування експозиційного простору в умовах наявного музейного приміщення передбачає поєднання двох типів завдань: адаптації існуючого архітектурного середовища (рис. 3.1) та створення нових дизайнерських рішень, здатних сформувати цілісну, функціонально і художньо виважену експозицію. У цьому проєкті вихідною точкою стала просторова структура історичної зали з ритмічним рядом високих аркових вікон, значною глибиною простору та нейтральною, дещо фактурною поверхнею стін. Архітектурне середовище було розглянуте як стабільна оболонка, в межах якої має бути створена динамічна й сучасна експозиція, що не порушує характер приміщення, але формує нову систему смислових акцентів, маршруту та взаємодії глядача з матеріалом виставки.


Рис. 3.1. План примізення з врахуванням розміщення перегородок
Основною ідеєю дизайнерського втручання стало формування внутрішнього «ансамблю» з криволінійних перегородок, які організовують простір і задають його нову пластику (рис. 3.2). Така організація підкреслює контраст між історичною геометрією залу — що характеризується простотою, лаконічністю та прямолінійністю — і більш вільними, поривчастими формами сучасної експозиційної структури. Таким чином, дизайнерське рішення не лише заповнює залу конструкціями, але й вступає в діалог із її архітектурою, пропонуючи новий спосіб просторового переживання. Також в проєкті не врахована коридороподібна конструкція біля стіни, як така, що порушує концепцію пластичності.

Рис. 3.2. Дизайн-проєкт виставкового простору художнього музею
1. Концептуальні засади формування експозиційної структури.
Ключовим композиційним принципом стало використання криволінійних перегородок, що утворюють хвилеподібний маршрут. Концепція базувалася на ідеї руху як метафори пізнання: глядач не отримує інформацію відразу, а просувається крізь послідовні сегменти, що відкриваються поступово. Така структура задає ритм і забезпечує динаміку, яка суттєво змінює спосіб сприйняття експозиції. Криволінійні площини були обрані також через здатність працювати зі світлом і тінню, утворюючи складніші за прямі стіни візуальні ефекти, що підтримують загальну ідею пластичності.
Концепція простору передбачала поділ залу на м’які, органічно сформовані зони, у яких взаємодіють відкриті та більш камерні фрагменти. Завдяки хвилеподібним лініям кожен сегмент отримує умовну автономність, але все ж залишається інтегрованим у загальну послідовність руху. Це дозволяє забезпечити чергування оглядових і концентраційних точок, що є важливим з погляду експозиційної драматургії.
Особливу роль у концепції відіграє кольорове рішення: поєднання нейтральних білих площин перегородок із яскравими червоними вставками, що формують виразні смислові вузли (рис 3.3, 3.4). Червоний колір розглядався як активний, емоційно насичений елемент, здатний привертати увагу та створювати акцентні поля. У межах концептуального задуму він виконує функцію сигналу, що спрямовує глядача, допомагаючи йому орієнтуватися в складній криволінійній структурі.


Рис. 3.3. Візуалізація експозиційного простору
2. Робота з існуючим архітектурним середовищем.
Важливою умовою проєкту була максимальна збереженість архітектури історичного приміщення. Усі нові елементи розташовані окремо від стін і вікон, не торкаючись їх і не змінюючи їхньої конфігурації. Такий прийом дозволяє підкреслити цінність первинної архітектури, створюючи композиційний контраст між сталим і тимчасовим.
Аркові вікна виступають природними композиційними осями, що визначають ритмічну структуру простору. Перегородки розташовані так, щоб не перекривати віконні прорізи, залишаючи доступ до природного світла. Це рішення забезпечує глибину простору, формує багатошарову систему освітлення та зберігає архітектурну автентичність залу. Таким чином, історичний компонент стає не фоном, а повноцінною частиною експозиції, з якою нові конструкції вступають у взаємодію.
Матеріали та кольори перегородок були підібрані так, щоб не конфліктувати з текстурою стін. Нейтральний білий колір надає конструкціям узагальненості та універсальності, дозволяючи працювати як чистим виставковим носієм, що не відволікає від експонатів. Водночас червоні вставки створюють контрастний елемент, який не вступає в конкуренцію з історичним матеріалом, але додає простору сучасності.


Рис. 3.4. Візуалізація експозиційного простору
3. Проєктування та конструктивне вирішення перегородок.
Перегородки розроблялися як легкі, мобільні конструкції, що не потребують капітального втручання у простір. Основними вимогами до них були стабільність, можливість модульної збірки та демонтажу, а також відповідність пропорціям залу.
Криволінійність форм була отримана шляхом використання гнутих каркасних елементів із тонким зовнішнім покриттям, що забезпечує плавність лінії. Конструкції мають опорні ніжки, щоб не прив’язувати їх до підлоги чи стін. Це дозволяє гнучко змінювати розміщення експозиції в разі потреби та не завдавати шкоди музейному середовищу.
Габаритні параметри перегородок були розраховані так, щоб забезпечити комфортне сприйняття експонатів на стандартній висоті та створити необхідний ступінь відокремленості кожного сегмента. Значна увага приділялася візуальній легкості конструкцій: попри криволінійність, вони не повинні виглядати масивними або перевантаженими. Розриви між сегментами формують прохідні коридори, що підсилюють динамічність маршруту.
4. Планувальна організація та маршрут глядача.
Планувальна структура вибудована за принципом послідовного огляду. Глядач, увійшовши до зали, одразу потрапляє в орієнтаційний простір, де починається хвилеподібний маршрут. Криві перегородки спрямовують його рух, не створюючи прямої лінії проходу, але натякаючи на подальший напрям. Така організація дозволяє поєднати свободу руху з керованим візуальним сценарієм.
Завдяки хвилеподібній формі перегородок кожен наступний сегмент частково прихований, і огляд відкривається поступово. Це створює ефект очікування та візуальної драматургії. Проєкт передбачає мінімальні перетини потоку глядачів та уникнення тупикових зон. Кожна ділянка маршруту має власний центр уваги, що задається або експонатом, або кольоровою плямою.
Окремо важливим є баланс відкритості та камерності. Простір між хвилями перегородок має достатню ширину для комфортного огляду, але водночас створює відчуття відокремленості. Це дозволяє досягти психологічного комфорту глядача і сприяє зосередженому сприйняттю експозиції.
5. Кольорове та матеріальне вирішення.
Колір відіграє ключову роль у створенні акцентів та забезпеченні візуальної логіки простору. Основною гамою є поєднання білого та червоного. Білий забезпечує нейтральність і універсальність експозиційних площин. Він працює як «чистий лист», на якому експонати можуть бути представлені максимально чітко й контрастно. Нейтральність білого кольору дозволяє йому рефлексувати природне та штучне освітлення, що сприяє створенню відчуття чистоти та простору.
Червоні частини виконують функцію смислових вузлів. Вони розміщені на ключових криволінійних поверхнях, формуючи акцентні зони, де можуть бути розміщені найважливіші експонати або текстові блоки. Червоний колір має властивість активізувати увагу та спрямовувати погляд, тому його використання має не стільки декоративний, скільки навігаційний характер.
Матеріали для перегородок були обрані з огляду на легкість конструкції, можливість демонтажу та повторного використання. Використання гладких поверхонь із рівномірною текстурою дозволяє уникнути візуального шуму, що особливо важливо в музейному середовищі.

Рис. 3.5. Колаж з текстурами на основі візуалізації

6. Світло та взаємодія з простором.
Освітлення в проєкті базується на поєднанні природного світла, що надходить з аркових вікон, і штучних спрямованих джерел, інтегрованих у стелю та окремі конструктивні елементи. Криволінійні форми перегородок створюють складні світлотіньові ефекти, які підсилюють пластичність простору й роблять його візуально привабливим під різними кутами огляду.
Особлива увага була приділена рівномірності освітлення експонатів та уникненню різких контрастів. Система освітлення використовує комбіновані світильники, які можуть регулювати напрям та інтенсивність потоку. Це дозволяє адаптувати простір до різних потреб експозиції.
7. Декоративні хвилеподібні конструкції на стелі.
Додатковим дизайнерським акцентом стали легкі хвилеподібні конструкції на стелі, виготовлені з пап’є-маше або тканини, натягнутої на гнучкий каркас. Ці елементи виконують декоративну та частково світлотехнічну функцію. Їхня м’яка, органічна форма перегукується з вигинами перегородок, створюючи вертикальну взаємодію між лінійністю перегородок та верхньою частиною простору.
Пап’є-маше або текстиль на стелі працюють як дифузори для світла. Вони пом’якшують пряме освітлення, розсіюючи його та створюючи плавні переходи тіней. Завдяки цьому простір набуває більшої атмосферності та відчуття глибини. Конструкції можуть бути виконані у світлих відтінках, що дозволяє уникнути перевантаження простору й зберегти легкість загального сприйняття(рис. 3.6).
Хвилеподібні елементи на стелі також виконують роль візуального орієнтира, який пов’язує простір у єдину композицію. Вони не приховують архітектурні особливості приміщення, а доповнюють їх, утворюючи ще одну площину для творчого висловлення, але без порушення історичного контексту.

Рис. 3.6. План хвилеподібних конструкцій на стелі



Висновки до третього розділу
У третьому розділі показана поетапність процесу проєктування сучасного експозиційного простору від концепції і ескізу до візуалізації.


Рис. 3.7. Колаж на основі візуалізації з показом художніх робіт
Засоби виразності, використані при створенні цього експозиційного простору.
1. Просторова пластика та криволінійні форми.
Основним композиційним прийомом є криволінійні перегородки, що формують плавний маршрут руху. Вони створюють динаміку та відчуття “плинності” експозиційного шляху — на противагу статичним прямолінійним стінам. Криві перегородки задають ритм, який глядач сприймає тілесно: він ніби "втягується" всередину простору.
2. Модульність та сегментація
Експозиція складається з окремих сегментів (модулів), які вибудовують послідовні зони огляду. Кожен сегмент має власне композиційне ядро — червоні вставки, що виконують роль акцентів.
3. Контраст кольору
Червоні частини перегородок на тлі білих криволінійних площин створюють візуальні акценти (зміщення уваги на ключові експонати або тематичні вузли), контрастну структуру, яка допомагає орієнтуванню у просторі, емоційне напруження, драматизм (червоний як активний, енергетичний колір).
4. Робота з віссю простору
Композиція розташована по центральній осі залу, формуючи “хребет” експозиції. Вікна залишені вільними, що створює: природне бокове освітлення, глибину, відчуття зв’язку внутрішнього простору з архітектурою будівлі.
5. Світлотіньові ефекти.
При природньому освітленні криволінійні форми дають виразні тіні на підлозі, що підсилює пластичність конструкцій, додає простору об’єму. Створює змінність сприйняття залежно від точки огляду та освітлення.
6. Організація маршруту руху.
Форма перегородок дозволяє конструювати керований, але не примусовий маршрут. Глядач рухається за плавною траєкторією, де: немає “мертвих зон”, кожен наступний сегмент відкривається поступово, формується ефект передбачення — видно частину наступної зони, але не всю.
7. Рівновага між відкритістю та камерністю.
Простір одночасно відкритий (немає високих стін, що блокують огляд) та камерний (сегменти створюють невеликі “кишені” для індивідуального споглядання).
8. Підкреслення архітектури залу
Структури не торкаються стін і віконних прорізів. Це прояв поваги до первинної архітектури, водночас створюючи відчуття чогось нового.
ВИСНОВОК
1. Аналіз ролі музею як провідного інституту культурного розвитку суспільства та його трансформації в сучасних умовах.
Поставлене завдання було виконане шляхом комплексного вивчення функціональних, соціальних та культурних аспектів музейної діяльності. У роботі було визначено, що сучасний музей перестає бути виключно сховищем колекцій та набуває ролі відкритої комунікативної платформи, яка забезпечує доступ до культурної спадщини, формує критичне мислення та сприяє соціальній інтеграції. Проаналізовано ключові напрями трансформації музею в умовах інформаційного суспільства, зокрема переорієнтацію на інтерактивність, освітню функцію та комунікативну відкритість. Мета дослідження на цьому етапі була повністю досягнута.
2. Дослідження комунікативного призначення експозиції та визначення засобів виразності.
Завдання було реалізоване шляхом системного аналізу експозиції як особливої форми комунікації між музеєм і відвідувачем. У роботі було встановлено, що експозиція виступає центральним механізмом передавання інформації, емоційних імпульсів та ціннісних смислів. Визначено основні засоби виразності — просторову композицію, колір, світло, матеріальність, графічне оформлення та інтерактивні елементи — та описано їхній вплив на якість комунікації. Завдання виконано в повному обсязі, а його результати стали основою для формування авторської концепції.
3. Вивчення еволюції просторової структури музеїв і організації експозицій у другій половині ХХ – на початку ХХІ століття.
У рамках цього завдання було простежено головні тенденції розвитку музейного простору, зокрема перехід від лінійних, статичних експозицій до відкритих та інтерактивних моделей, розширення ролі дизайну та підсилення уваги до маршруту відвідувача. Концепцію білого куба та чорного боксу. Виявлено основні інновації, включно з гнучкими модульними системами, мультимедійними інтерфейсами та концептуальним підходом до організації простору. Завдання було успішно реалізовано, що дозволило сформувати теоретичну основу для подальшої розробки авторського проєкту.
4. Аналіз впливу сучасних технологій на розвиток експозиційного дизайну.
Завдання виконано через розгляд технологічних рішень, які сьогодні суттєво розширюють можливості експозиційного середовища. Проаналізовано інтерактивні поверхні, адаптивне світло, цифрові медіа, сенсорні системи та методи віртуальної реконструкції. Показано, що сучасні технології не лише впливають на форму подання інформації, але й трансформують саму логіку взаємодії відвідувача з простором. У дослідженні визначено роль технологій як інструментів підсилення виразності та залучення. Отже, завдання виконано повністю та стало складовою методологічної бази проєкту.
5. Розробка авторської концепції сучасного мистецького експозиційного простору.
Це завдання реалізоване шляхом створення оригінальної просторово-композиційної концепції, що поєднує криволінійні перегородки, інтенсивні кольорові акценти, модульність конструкцій, а також декоративні та світлотехнічні рішення. Авторська концепція враховує сучасні тенденції музейної справи, зокрема орієнтацію на динамічність, гнучкість, комунікативність та експресивність простору. Розроблений проєкт демонструє інтеграцію передових засобів виразності та адаптований до реального музейного середовища. Завдання повністю досягнуто.
6. Формулювання рекомендацій щодо застосування засобів виразності в експозиційному дизайні.
На основі теоретичного й практичного дослідження було сформовано рекомендації, спрямовані на покращення якості музейних експозицій. Рекомендації включають використання колористичних акцентів для структурування маршруту, застосування криволінійних та модульних форм для гнучкої організації простору, інтеграцію світлотехніки як виразного інструмента та поєднання традиційних матеріалів із сучасними технологічними рішеннями. Вони також охоплюють принципи забезпечення комфортної навігації, психологічної привабливості та багаторівневої комунікації з глядачем. Завдання було виконане, а сформовані рекомендації мають практичну цінність для подальших експозиційних проєктів.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Smith, J. M. The Evolving Museum: New Technologies and Visitor Engagement. London : Routledge, 2022. 280 с.
2. Davies, L. Museum Experience Design: A New Paradigm. New York : Bloomsbury Academic, 2023. 245 с.
3. Weil, S. E. A New and Improved Museum for the 21st Century. Washington, D.C. : Smithsonian Books, 2020. 200 с.
4. McLean, F. Marketing the Museum. 4th ed. London : Routledge, 2021. 312 с.
5. Hooper-Greenhill, E. Museums and the Interpretation of Visual Culture. London : Routledge, 2019. 264 с.
6. Sandell, R. Museums, Prejudice and the Reframing of Difference. 2nd ed. London : Routledge, 2020. 296 с.
7. Bonacchi, C., & Bonacchi, D. Digital Cultural Heritage and its Impact on the Museum Sector. Cham : Springer, 2021. 185 с.
8. Vergo, P. The New Museology. 2nd ed. London : Reaktion Books, 2021. 288 с.
9. O'Doherty, B. Inside the White Cube: The Ideology of the Gallery Space. Berkeley : University of California Press, 2019. 144 с.
10. Bell, D. M. Lighting for Museums and Galleries. 3rd ed. London : Getty Publications, 2020. 192 с.
11. Lauer, D. A. Design Basics. 9th ed. Boston, MA : Cengage Learning, 2019. 320 с.
12. Kidd, R. Engaging with New Technologies in Museums. London : Museums Association, 2022. 160 с.
13. Roberts, C. Audio in Museums: Sound, Experience and Design. Abingdon, Oxon : Routledge, 2021. 210 с.
14. Huhtamo, E., & Parikka, J. Media Archaeology: Approaches, Applications, and Implications. Berkeley : University of California Press, 2011. 340 с. 
15. Jodidio, P. Architecture Now! Vol. 1-10. Cologne : Taschen, 2023
16. Falk, J. H., & Dierking, L. D. The Museum Experience Revisited. Walnut Creek, CA : Left Coast Press, 2020. 304 с.
17. Economou, M., & Blamires, M. Digital Strategies in the Museum. Abingdon, Oxon : Routledge, 2022. 256 с.
18. Carbonell, J. L. The Immersive Museum: Redefining Visitor Experience. London : Blackwell Publishing, 2024. 270 с.
19. Pallasmaa, J. The Eyes of the Skin: Architecture and the Senses. Chichester : Wiley, 2018. 80 с.
20. Bachelard, G. The Poetics of Space. Boston : Beacon Press, 2019. 256 с.












ДОДАТКИ






Додаток А





Рис. А. 1. Аналог 1









Рис. А. 2. Аналог 2







Рис. А. 3. Аналог 3






Рис. А. 4. Аналог 4

Додаток Б

Рис. Б. 4. Графічна частина