Роль та участь громадськості в формуванні та реалізації муніципальних та державних політик

Чумак, Юрій Володимирович
Please use this identifier to cite or link to this item: https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/7885
Title:	Роль та участь громадськості в формуванні та реалізації муніципальних та державних політик
Authors:	Данилевський, Валерій Вікторович Чумак, Юрій Володимирович
Keywords:	державна політика;мугіципальна політика;громадськість;участь;залучення
Issue Date:	Dec-2023
Abstract:	Кваліфікаційна робота магістра містить 87 сторінок, 11 таблиць, 5 рисунків, список використаних джерел з 65 найменувань, 2 додатки. Об’єктом дослідження є державна та муніципальна політика. Предмет дослідження – роль та участь громадськості в формуванні та реалізації державних та муніципальних політик. Метою кваліфікаційної роботи магістра є формування теоретичних та практичних підходів до залучення громадськості у формування та реалізацію державних та муніципальних політик. Завданнями кваліфікаційної роботи магістра є: дослідити види та рівні участі громадськості в політичному процесі; вивчити зарубіжний досвід участі громадськості у формуванні та реалізації політик; дослідити особливості залучення громадськості до формування та реалізації політик в Україні; проаналізувати такий інструмент впливу громадськості на вироблення публічної політики як адвокація: сутність, види, законодавче забезпечення, позитивний досвід; дослідити напрями застосування інформаційно-комунікаційних технологій в процесах участі. Наукова новизна отриманих результатів полягає в дослідженні особливостей залучення громадськості до етапів публічної політики в Україні та закордоном; виробленні рекомендацій щодо проведення адвокаційних компаній; аналізі інструментів електронної демократії. Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що його результати можуть бути використані органами влади та місцевого самоврядування, організаціями громадянського суспільства, ініціативними групами при реалізації права громадськості на участь в політичних процесах.
URI:	https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/7885
Appears in Collections:	281 Публічне управління та адміністрування (Публічне управління та адміністрування)
Files in This Item:
File	Description	Size	Format
Чумак Ю.В..pdf Restricted Access		1.36 MB	Adobe PDF	View/Open Request a copy
Show full item record
Extracted text
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ 
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
 ФАКУЛЬТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА УПРАВЛІННЯ 
КАФЕДРА ЕКОНОМІКИ ТА УПРАВЛІННЯ 
 
 
 
 
 
 
 
Пояснювальна записка 
 до кваліфікаційної роботи магістра 
 
 
на тему: «Роль та участь громадськості в формуванні та 
реалізації муніципальних та державних політик» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Виконав: здобувач 2 курсу,  
групи ПУАМ-221 
спеціальності 281 «Публічне управління та 
адміністрування»    
                                                                             ____________Чумак Ю. В.____________________ 
(прізвище та ініціали) 
                                                          Керівник ______Данилевський В. В.______ 
(прізвище та ініціали) 
                                                                    Рецензент ____________________________________ 
(прізвище та ініціали) 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Черкаси 2023 року 
 
 4 
 
ЗМІСТ 
 
 
ВСТУП………………………………………………………………………. 5 
РОЗДІЛ 1 КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ РОЛІ ТА УЧАСТІ  
ГРОМАДСЬКОСТІ В ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСАХ НА  
ДЕРЖАВНОМУ ТА МУНІЦИПАЛЬНОМУ РІВНЯХ………………….. 7 
1.1 Види та рівні участі громадськості у політичному процесі…………. 7 
1.2   Особливості участі громадськості у формуванні та реалізації  
політики: зарубіжний досвід………………………………………………. 16 
1.3 Особливості залучення громадськості до формування та реалізації  
політик в Україні……………………………………………………………. 29 
Висновки до розділу 1……………………………………………………… 43 
РОЗДІЛ 2 АДВОКАЦІЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ ВПЛИВУ  
ГРОМАДСЬКОСТІ НА ВИРОБЛЕННЯ ПУБЛІЧНОЇ ПОЛІТИКИ…….. 45 
2.1 Адвокація: визначення, сутність, види………………………………... 45 
2.2 Законодавче забезпечення процесу адвокації в Україні……………… 55 
2.3  Успішні приклади адвокаційних кампаній в Україні……………….. 62 
Висновки до розділу 2……………………………………………………… 66 
РОЗДІЛ 3 НАПРЯМИ ЗАСТОСУВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНО-  
КОМУНІКАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ В ПРОЦЕСАХ УЧАСТІ  
ГРОМАДСЬКОСТІ…………………………………………………………. 67 
Висновки до розділу 3……………………………………………………… 78 
ВИСНОВКИ………………………………………………………………… 79 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………... 88 
ДОДАТКИ…………………………………………………………………... 90 
 
  
5 
 
ВСТУП 
 
Демократичні процеси передбачають створення механізмів для 
широкого залучення громадськості до формування та реалізації державних та 
муніципальних політик. Закріплення такого права в нормативно-правових 
документах та створення ефективних механізмів його реалізації, свідчить про 
усвідомлення урядом важливості участі громадськості в політичних процесах. 
Така участь, з одного боку, дозволяє підвищити ефективність вироблення 
рішень відповідно до безпосередніх суспільних потреб, а з іншого, дозоляє 
громадськості контролювати уряд та органи влади і місцевого 
самоврядування. 
Україна давно стала на демократичний шлях розвитку, в тому числі, 
шляхом впровадження принципів участі та залучення населення до 
політичних процесів. В той же час, існуючі інструменти та механізми участі 
все ще потребують удосконалення та розвитку. З іншого боку, існує потреба 
популяризації даних інструментів серед населення з метою підвищення їх 
активності.  
Дослідження спирається на різноманітні міжнародні та вітчизняні 
законодавчі та нормативно-правові акти, аналітичні дослідження, монографії 
та наукові доробки вітчизняних та зарубіжних науковців, статистичну 
інформацію. 
Метою кваліфікаційної роботи магістра є формування теоретичних та 
практичних підходів до залучення громадськості у формування та реалізацію 
державних та муніципальних політик. 
Завдання кваліфікаційної роботи магістра: 
− дослідити види та рівні участі громадськості в політичному процесі; 
− вивчити зарубіжний досвід участі громадськості у формуванні та 
реалізації політик; 
− дослідити особливості залучення громадськості до формування та 
реалізації політик в Україні; 
6 
 
− проаналізувати такий інструмент впливу громадськості на 
вироблення публічної політики як адвокація: сутність, види, законодавче 
забезпечення, позитивний досвід; 
− дослідити напрями застосування інформаційно-комунікаційних 
технологій в процесах участі. 
Об’єктом дослідження є державна та муніципальна політика 
Предметом дослідження є роль та участь громадськості в формуванні 
та реалізації державних та муніципальних політик. 
При проведенні дослідження використовувалися наступні методи: 
абстрагування, аналізу, синтезу, дедукції, порівняння. 
Наукова новизна одержаних результатів полягає в: 
− дослідженні особливостей залучення громадськості до етапів 
публічної політики в Україні та закордоном; 
− виробленні рекомендацій щодо проведення адвокаційних 
компаній; 
− аналізі інструментів електронної демократії. 
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що його 
результати можуть бути використані органами влади та місцевого 
самоврядування, організаціями громадянського суспільства, ініціативними 
групами при реалізації права громадськості на участь в політичних процесах. 
Апробація дослідження. Чумак Ю. Участь молоді у місцевому 
самоврядуванні в Україні: проблеми та перспективи. Теорія і практика 
сучасної економіки : матеріали ХXІV Міжнародної науково-практичної 
конференції : 20 жовтня 2023 р. / відп. ред. Р. В. Манн ; М-во освіти і науки 
України, Черкас. держ. технол. ун-т. Черкаси: ЧДТУ, 2023.  218 с. С. 205-207. 
Чумак Ю. «Формене» неподобство подолане. Куди звертатися постраждалим 
від домашнього насильства. URL: https://rubryka.com/blog/formene-
nepodobstvo-podolane/ 
Структура та обсяг роботи.  Кваліфікаційна магістерська робота 
складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел 
та додатків. Повний обсяг роботи становить 87 сторінок. Список використаних 
джерел складається з 65  найменувань,  11 таблиць,  5 рисунків,  2 додатків.  
7 
 
РОЗДІЛ 1 
КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ РОЛІ ТА УЧАСТІ 
ГРОМАДСЬКОСТІ В ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСАХ НА ДЕРЖАВНОМУ 
ТА МУНІЦИПАЛЬНОМУ РІВНЯХ 
 
 
1.1 Види та рівні участі громадськості у політичному процесі 
 
Одна з основних проблем сучасних демократій полягає у відстороненні 
громадян від політичних процесів. У цьому контексті, як і в багатьох інших, 
громадянське суспільство є важливим елементом демократичного процесу. 
Воно надає громадянам, разом із представниками політичних партій і лобі, 
альтернативний спосіб доносити різні погляди та забезпечувати різні інтереси 
у процесі прийняття рішень [1]. 
На сьогодні одним з основних завдань для публічного управління 
залишається завдання налагодження функціонування механізмів зворотних 
зв’язків між державним та недержавними секторами, що мають допомагати 
владі своєчасно реагувати на тенденції розвитку суспільних процесів, а отже – 
коригувати управлінські рішення, а населенню – проявляти громадянську 
ініціативу та розуміти значущість власної участі і спроможності впливати на 
процеси прийняття управлінських рішень [2]. 
Вироблення політики передбачає прийняття політичного рішення або 
кількох рішень, які мають сприяти вирішенню певної проблеми місцевого 
значення [3]. 
Ефективне вироблення політики та прийняття рішень передбачає 
слідування кільком етапам, які дозволять всебічно та виважено підійти до 
вирішення проблеми. Ці етапи утворюють так званий цикл політики 
запропонований Кодексом кращих практик громадської участі, який активно 
використовують у демократичних країнах (рис. 1.1). 
 
8 
 
 
Рисунок 1.1 – Етапи процесу прийняття політичних рішень 
Джерело: [1] 
 
Цикл політики в цілому та кожний з його етапів зокрема мають 
базуватись на фундаментальних принципах, які дозволяють ефективно 
залучати громадян до вирішення проблем як загальнонаціонального, так і 
місцевого значення. До таких принципів відносять наступні. 
1. Політичні рішення повинні бути інноваційними та творчими. 
Ефективне використання ресурсів означає, що, можливо, необхідно знайти 
нові рішення проблем. Це може означати зміну способу надання послуг. Ті, на 
кого такі зміни впливають, мають право на висловлення своєї точку зору про 
те, як ці зміни вплинуть на них.  
2. Політичні рішення повинні бути узгоджені. Слід виявити 
взаємовідношення між різними політичними рішеннями з тим, щоб політика, 
яка розробляється, не мала негативного впливу на інші політичні процеси і 
забезпечувала синергію з іншими сферами політики. Неурядові організації 
(НУО), що працюють з конкретними групами, на які може вплинути політика 
(у прямий чи непрямий спосіб), повинні провести дискусії про можливий 
9 
 
негативний вплив та позитивні результати запропонованих політичних 
рішень. Усі політичні рішення повинні оцінюватися на предмет їхнього 
відношення до ширших пріоритетів та політичних цілей. 
3. Політичні рішення повинні базуватися на існуючих знаннях та 
досвіді. Якщо розуміння проблеми є недостатнім, то існує ризик неналежного 
реагування на цю проблему. Саме в цьому випадку НУО можуть надати свої 
знання та досвід вирішення проблем і питань в процесі обговорення політики. 
Обмін досвідом також може стимулювати інновації, особливо у випадках, де 
знання НУО та їхній погляд зі сторони можуть допомогти в аналізі проблеми 
та поставити під сумнів припущення про те, як політика буде працювати на 
практиці. 
4. Політичні рішення повинні бути далекоглядними. Політичні рішення 
повинні спрацьовувати на практиці. Необхідно розробляти варіанти рішень на 
випадок різних обставин, які можуть виникнути при впровадженні політики. 
НУО можуть надати допомогу у оцінці цих варіантів політичних рішень на 
основі своїх знань та досвіду. 
5. Політичні рішення повинні використовувати докази. Необхідно 
розуміти потреби та характеристики будь-якої групи, на яку безпосередньо 
вплине політичне рішення. Зокрема, необхідно виявити ризики реалізації 
політики для конкретної цільової групи. Дані також повинні включати 
загальну вартість політичних рішень за певний період часу, включно з тим, 
скільки буде коштувати будь-який негативний вплив цього політичного 
рішення, і як воно може збільшити витрати, наприклад, в іншій сфері політики. 
НУО можуть надати дані з досвіду своєї роботи з цільовими групами та 
місцевими громадами, у тому числі статистичну інформацію та дослідження 
конкретних випадків.  
6. Необхідно оцінювати та переглядати політичні рішення та їх 
виконання. Необхідно використовувати досвід виконання інших політичних 
рішень. Запропоновані політичні рішення повинні базуватися на цьому досвіді 
у розробці та впровадженні. Перегляд та оцінка політичних рішень може 
10 
 
виявити прогалини у виконанні, тому треба виявити, де впровадження не 
відбувається згідно задуму або де виникають несприятливі чи негативні 
наслідки. НУО відіграють ключову роль, допомагаючи оцінювати та 
переглядати політичні рішення, залучаючи до цього як своїх членів, так і 
цільові групи; вони також можуть виступати в ролі незалежного спостерігача, 
попереджаючи органи місцевої влади про невдале впровадження політичних 
рішень або зловживання в ході їхнього впровадження. Перегляд та оцінка 
роблять вагомий внесок в процеси переформулювання політики, особливо там, 
де необхідні зміни у розподілі ресурсів [4]. 
В таблиці 1.1 представлено зміст та механізми наведених етапів 
вироблення політики. 
Таблиця 1.1 – Зміст етапів вироблення політичних рішень 
Етапи циклу Що передбачає? Механізми 
політики 
Формування • Усвідомлення та формулювання проблеми • Надання інформації 
порядку • Усвідомлення необхідності у політичному • Прийняття пропозицій 
денного вирішення проблеми • Організація громадських 
• Визначення соціальних груп, на кого певна слухань і форумів 
політика впливає безпосередньо або може • Проведення спільних 
вплинути опосередковано (бенефіціаріїв) засідань комітетів і робочих 
• Визначення шляхів, яким чином політика груп 
може задовольнити потреби бенефіціаріїв 
найбільш повно 
Розробка • Визначення механізмів консультування з • Встановлення мінімальних 
політики громадянами та організаціями стандартів для консультацій з 
громадянського суспільства громадськістю 
• Залучення суб’єктів прийняття рішень до • Забезпечення доступу до 
діалогу та консультацій проектів документів та 
• Вивчення інформації та наявних доказів інформації, пов’язаної з ними  
щодо проблеми, а також політичних, • Проведення експертних 
економічних і соціальних умов семінарів 
• Визначення загальних цілей політики 
• Визначення та аналіз різних альтернатив 
вирішення проблеми. Для кожної 
альтернативи необхідно: 
– проаналізувати, наскільки альтернатива 
відповідає реальним умовам; 
– визначити та оцінити можливі ризики 
практичної реалізації обраної альтернативи; 
– вивчити умови впровадження певної 
альтернативи; 
– визначити та спланувати використання 
ресурсів (фінансових, людських, 
інтелектуальних тощо) в контексті кожної 
альтернативи; 
11 
 
Етапи циклу Що передбачає? Механізми 
політики 
– оцінити ефективність витрат на кожну 
доступну альтернативу, враховуючи фактори 
фінансового та нефінансового характеру 
• Узагальнення аналізу альтернатив, а також 
визначення оптимальної або найбільш 
прийнятної з них 
Прийняття • Забезпечення аналізу всіх документів, • Доступ до документів, що 
рішення необхідних для прийняття рішення  стосуються проблеми 
• Забезпечення доступності всієї інформації, політики та проекту рішення 
пов’язаної з фінансовими та іншими • Організація громадських 
витратами слухань, громадських журі, 
• Забезпечення поширення необхідної спільної розробки бюджету 
інформації серед всіх, хто долучений до • Публічне прийняття рішення 
процесу вироблення політики та прийняття 
рішення 
• Поширення інформації щодо рішення та 
його очікуваних впливів 
Виконання • Визначення належних цілей виконання • Відкриті та прозорі тендери; 
рішення рішення; • Планування та організація 
• Визначення ключових показників стратегічного партнерства 
(індикаторів) досягнення успіху; 
• Складання плану моніторингу та оцінки; 
• Навчання осіб, залучених до виконання 
рішення, необхідним знанням, вмінням і 
навичкам; 
• Підписання договорів з організаціями, чия 
допомога необхідна для виконання рішення; 
• Забезпечення ефективного менеджменту 
виконання рішення; 
• Забезпечення можливості організацій 
громадянського суспільства відстежувати 
ефективність виконання рішення 
Моніторинг, • Збір інформації щодо того, яким чином • Використання збору 
оцінка рішення було впроваджено інформації про реакцію 
політики • Відстеження результативності громадян на впроваджену 
впровадження політику 
• Оцінка досягнення початково визначених • Регулярні зустрічі з 
цілей політики організаціями громадянського 
• Оцінка ефективності використання ресурсів суспільства 
• Оцінка відповідності знань, умінь і навичок • Експертні дослідження та 
поставленим задачам аналітика 
Перегляд • Визначення та поширення інформації про • Експертні дослідження 
політики кращі практики та аналітика 
• Визначення ефективності політики та • Перегляд політики через 
уроків, які можна винести після її реалізації комітетські зустрічі, експертні 
• Використання напрацювань для консультації, обговорення з 
переформулювання наявних або визначення громадськістю тощо 
нових проблем політики 
Джерело: [4] 
 
На кожному етапі процесу прийняття політичних рішень повинна бути 
залучена громадськість тим чи іншим чином. 
12 
 
Зрозуміло, що рівень участі громадськості на різних етапах процесу 
прийняття політичних рішень може змінюватись у залежності від 
інтенсивності залучення. Існують чотири рівні участі - від найнижчого до 
найвищого ступеню залучення.  
Один з підходів, за допомогою якого можна продемонструвати рівні 
участі – це «драбина», що була розроблена Шері Арнстейн [5].  
Науковець розрізняє три рівні участі громади: 
- відсутність участі; 
- видимість участі; 
- влада громади. 
Поняття відсутності участі означає не що інше, як відсутність прямого 
впливу громади на свій розвиток. На цьому рівні Арнстейн виділяє такі рівні, 
як маніпуляція та терапія. Основним завданням участі на цих рівнях є досягти 
підтримки громадськості [6]. 
При другому рівні залучення громади, «видимості участі», 
розглядаються такі підходи, як інформування, консультування та заспокоєння. 
Інформування - найважливіший крок для легітимної участі. Досить часто 
інформація носить односторонній характер, тобто відсутні канали «зворотного 
зв’язку». На етапі консультування цей зв’язок з’являється, тут відбувається 
опитування громадської думки, проводяться громадські збори та консультації. 
На етапі заспокоєння громадянам дозволяється надавати консультації або 
планувати на певний період, але представники влади залишають за собою 
право приймати рішення [6]. 
Нарешті, при третьому рівні участі, «влади громади», вплив громади на 
спосіб вирішення проблемних питань є реальним і системним. У цій ситуації 
громада стає повноправним партнером державної влади. Науковець виділяє 
тут три щабля «драбини»:  партнерство, де влада перерозподіляється шляхом 
переговорів між громадянами та представниками влади (зацікавленими 
сторонами), планування та процес прийняття рішень відбуваються спільно 
(через спільні комітети); делеговані повноваження - підхід вимагає активної 
13 
 
участі громадян, за якого вони мають більшість місць в комітетах і делеговані 
громадою для прийняття рішень; і контроль з боку громадськості: громадяни 
контролюють процес планування, розробки політики та керівництва 
програмою. Якщо проаналізувати дані рівні, то бачимо, що громадська влада 
починає проявлятися на двох вищих рівнях [6]. 
Інша класифікація видів участі була запропонована ПРООН [7]. Згідно 
цього участь громади в процесі власного розвитку можна поділити на 7 видів: 
1. Пасивна участь. Участь населення обмежується тим, що вони 
отримують інформацію про певні події, що відбуваються чи будуть 
відбуватися в громаді, тобто відбувається однобічний обмін інформацією.  
2. Участь в наданні інформації. Члени громади беруть участь у 
інформативних опитуваннях, але не мають можливості впливати на розвиток 
самого процесу. 
3. Участь шляхом висловлювання власної думки. На цьому рівні органи 
влади консультуються з населенням щодо певної проблеми, що існує в 
громаді, але члени громади не беруть участі в прийнятті рішень. 
4. Участь через матеріальне стимулювання. Люди надають свої ресурси, 
наприклад, працю, в обмін на гроші або інші матеріальні стимули. Таку форму 
співробітництва досить часто називають участю, хоча ці люди не зацікавлені 
в продовженні своєї діяльності після завершення матеріального 
стимулювання. 
5. Функціональна участь. На цьому рівні створюються ініціативні групи  
заради досягнення окремих цілей, пов’язаних з проектом розвитку. Дані групи, 
як правило, створюються за ініціативою ззовні. 
6. Спільна участь. Члени громади беруть участь в спільному аналізі, 
який призводить до складання планів діяльності та створення нових локальних 
інституцій або посилення вже існуючих. Створені групи контролюють місцеві 
рішення. 
7. Самомобілізація. Люди беруть участь у процесі розвитку, висуваючи 
ініціативи незалежно від зовнішніх інституцій [7].  
14 
 
В Кодексі кращих практик участі громадськості виділяють такі рівні: 
інформація, консультація, діалог та партнерство (рис. 1.2). 
 
 
Рисунок 1.2 – Види залучення громадськості до процесів прийняття 
політичних рішень 
Джерело: [1] 
 
1. Інформація. Доступ до інформації є основою всіх наступних кроків на 
шляху залучення неурядових організацій до процесу прийняття політичних 
рішень. Це відносно низький ступінь залучення, який зазвичай полягає в 
отриманні інформації від органів державної влади, та не потребує і не 
передбачає втручання або залучення неурядових організацій. Інформація 
актуальна на всіх етапах процесу прийняття рішень [1].  
2. Консультація. Це така форма ініціативи, коли органи державної влади 
просять неурядові організації висловити їхню думку стосовно конкретного 
політичного питання чи політичного процесу. Консультація зазвичай включає 
інформування неурядових організацій органами державної влади про 
поточний стан політичного процесу та прохання прокоментувати, висловити 
думки і відреагувати. Ініціаторами та авторами тем є органи державної влади, 
а не неурядові організації. Консультація актуальна на всіх етапах процесу 
15 
 
прийняття рішень, особливо на етапах складання проекту політики, 
моніторингу та повторного формулювання [1].  
3. Діалог. Будь-яка зі сторін може ініціювати діалог, який в свою чергу 
може бути необмежений або конкретний. Необмежений діалог - це 
двостороннє спілкування, яке ґрунтується на взаємних інтересах та потенційно 
спільних цілях, з метою забезпечити регулярний обмін думками. Його межі 
можуть варіювати від відкритих громадських слухань до спеціалізованих 
нарад між неурядовими організаціями та органами державної влади. Діапазон 
питань для обговорення не обмежується, і обговорення не пов’язане 
безпосередньо з поточним політичним процесом. Конкретний діалог 
ґрунтується на взаємних інтересах стосовно окремого політичного процесу. 
Такий діалог зазвичай веде до вироблення спільної рекомендації, стратегії або 
законопроекту. Конкретний діалог є більш результативним, ніж необмежений 
діалог, оскільки він складається зі спільних, як правило, частих і регулярних 
зустрічей та має на меті розробку основних політичних стратегій і часто 
призводить до узгоджених результатів. Діалог високо цінується на кожному 
етапі процесу прийняття політичних рішень, але має вирішальне значення для 
встановлення порядку денного, складання проекту політики та повторного 
формулювання [1].  
4. Партнерство. Партнерство передбачає спільну відповідальність на 
кожному етапі процесу прийняття політичних рішень: від встановлення 
порядку денного, складання проекту і прийняття рішень до реалізації 
політичних ініціатив. Він є вищим рівнем участі. На цьому рівні неурядові 
організації та органи державної влади збираються разом для тісного 
співробітництва, забезпечуючи, щоб неурядові організації і далі залишалися 
незалежними і мали право проводити кампанії та діяти незалежно від 
партнерських відносин. Партнерство може включати такі заходи, як 
делегування неурядовій організації конкретного завдання, наприклад, у сфері 
надання послуг, а також форуми участі і створення органів із прийняття 
спільних рішень, включаючи питання фінансового забезпечення. Партнерство 
16 
 
може здійснюватися на всіх етапах процесу прийняття політичних рішень і є 
особливо актуальним на етапах встановлення порядку денного або здійснення 
політики [1]. 
В таблиці 1.2 наведено роль громадянського суспільства та органів 
влади у формуванні та реалізації публічної політики. 
В Кодексі кращих практик наведено матрицю участі громадськості, яка 
ілюструє зв’язок етапів прийняття політичних рішень та рівнів залучення  та 
ґрунтується на кращій практиці та прикладах громадянського суспільства в 
Європі (табл.1.3). 
Отже, матриця ілюструє взаємозалежні аспекти участі в процесі 
прийняття рішень. Цей приклад показує, як згадані вище інструменти 
дозволяють досягти наміченого рівня залучення на кожному етапі процесу 
прийняття рішень 
 
1.2   Особливості участі громадськості у формуванні та реалізації 
політики: зарубіжний досвід 
 
Протягом тривалого періоду часу створено міжнародну та європейську 
нормативно-правову базу, якою регулюється участь громадськості в процесах 
прийняття рішень, яка на сьогодні продовжує розвиватися (додаток А). 
В Міжнародному пакті про громадянські і політичні права [8] в ст.25 
наголошено, що «Кожний громадянин повинен мати без будь-якої 
дискримінації… і без необґрунтованих обмежень право і можливість: 
а) брати участь у веденні державних справ  як  безпосередньо, так і за 
посередництвом вільно обраних представників; 
b) голосувати  і бути  обраним  на   справжніх   періодичних виборах,  які 
проводяться на основі загального і рівного виборчого права   при   таємному   
голосуванні і забезпечують  свободу волевиявлення виборців; 
с) допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної 
служби» [8]. 
17 
 
Таблиця 1.2 – Роль організацій громадянського суспільства та органів влади у формуванні та реалізації публічної 
політики [1] 
Етапи Формування порядку денного Розробка політики Рішення Виконання Моніторинг 
Роль організацій громадянського суспільства 
НУО порушують актуальні для Гарантії врахування Вплив на керівників  Здійснення моніторингу з 
громади питання, а також потреб та інтересів всіх до безпосереднього метою оприлюднення 
актуалізують проблеми та потреби учасників, на яких прийняття рішення інформації щодо того, чи 
конкретної групи. Зазвичай, ці впливає політика (голосування) досягла реалізована 
питання та проблеми не політична ініціатива 
регулюються на рівні законодавства очікуваних від неї 
або не вирішуються на політичному результатів 
рівні 
НУО діляться своїми оцінками та Інформування всіх Інформування Зосередження на  
позиціями з місцевими органами зацікавлених осіб зацікавлених осіб наданні інформації, 
влади, а також виступають у ролі (зокрема, громадян) про про політичне роз’яснення переваг і 
каналів поширення інформації серед процес розробки політики рішення та його недоліків, а також 
громадян  можливі впливи впливу політичних 
рішень 
Експертний аналіз і дослідження Надання аналізу та Надання детального  Збір коштів для 
сприяють актуалізації певних проведення дослідження аналізу для проведення дослідження 
питань для влади та суспільства, а щодо актуальних питань, інформування та щодо впливів певної 
також виробленню основних а також заяви про впливу на керівників політики 
підходів до вирішення наявних додаткові пріоритети, що 
проблем мають бути включені до 
порядку денного 
Експертиза та Підвищення Захист інтересів 
консультації рівня 
поінформовано
сті 
18 
 
Етапи Формування порядку денного Розробка політики Рішення Виконання Моніторинг 
Розробка нових рішень і підходів, а Пропозиції рішень    
також демонстрація того, як вони актуальних проблем 
можуть бути включені до порядку шляхом застосування 
денного нових підходів, 
практичних рішень, 
нових моделей, які 
сприятимуть вирішенню 
актуальних питань і 
задоволенню інтересів 
конкретних груп 
населення 
НУО як ключові учасники процесу Вклад у розробку  Один із ключових Відповідальність за 
вироблення політики можуть політики з урахуванням учасників реалізації проведення моніторингу 
пропонувати альтернативні або нові потреб конкретних ініціативи, зазвичай, результатів з точки зору їх 
послуги для громадян зацікавлених осіб, а несе головну якості, ефективності та 
також створення умов для відповідальність за стабільності 
їх задоволення результати 
 Відстеження процесів Відстеження процесу Оцінка та забезпечення Оцінка досягнення 
розробки політики з прийняття рішень, того, аби політика результатами політики 
метою стимулювання забезпечення його реалізовувалася початково поставлених 
його прозорості, а також демократичності, відповідно до задач 
забезпечення прозорості та визначеного плану, без 
максимального ефективності негативних наслідків 
врахування інтересів 
громадян 
Роль органі місцевої влади 
Надання точної, своєчасної та Надання своєчасної та Надання інформації Надання інформації Надання інформації про 
оновленої інформації всім повної інформації про про політику, яка про виконання всі етапи реалізації 
зацікавленим сторонам у процес проведення реалізується  стратегій і процедур політики 
доступному форматі консультацій  
 
 
Обмін Контроль Надання послуг Інновації 
інформацією 
19 
 
Етапи Формування порядку денного Розробка політики Рішення Виконання Моніторинг 
Розвиток і підтримка прозорого Розробка та дотримання Пропозиції та Дотримання  
процесу прийняття рішень; мінімальних стандартів дотримання встановлених правил і 
забезпечення простих і зрозумілих консультацій (постановка процедур і норм поведінки 
процедур громадської участі цілей, визначення механізмів для 
мінімальних правил сумісного прийняття 
участі, строків тощо рішення 
Підтримка активної участі Забезпечення належних Створення умов для Забезпечення активної  
громадянського суспільства шляхом строків і ресурсів для підтримки активної участі громадянського 
виділення бюджетних коштів та проведення консультацій участі суспільства на стадії 
інших форм матеріальної підтримки з метою гарантування громадянського виконання через 
участі різних суспільства, виділення бюджетних 
представників залучення НУО на коштів або іншу 
громадянського етапі прийняття матеріальну підтримку 
суспільства рішення 
Забезпечення активної участі Забезпечення активної Сприйняття внеску Відкритість і реакція на Реагування на конкретні 
представників органів влади; вміння участі представників громадянського конкретні потреби, питання, порушені 
вислухати, відреагувати належним органів влади; вміння суспільства пов’язані з представниками 
чином і встановити зворотній вислухати, відреагувати обставинами, що громадянського 
зв’язок належним чином і виникають у процесі суспільства 
встановити зворотній реалізації політики 
зв’язок 
Реагування Ресурсне Процедури 
забезпечення 
20 
 
Таблиця 1.3 –  Матриця участі громадськості [1] 
 
Партнерство Робоча група або Спільне складання Спільне прийняття Стратегічне Робоча група або Робоча група або 
комітет проекту рішення партнерство комітет комітет 
Діалог Слухання та Слухання та групи Відкрите пленарне Семінари з Робоча група або Семінари та 
публічні форуми питань і відповідей засідання чи управління комітет дискусійні 
Форуми громадян та Семінари експертів засідання комітетів потенціалом форуми 
майбутні наради Багатосторонні Тренінгові семінари 
Контакт з ключовим комітети і 
представником консультативні органи 
урядових органів 
Консультація Петиції Слухання та групи Відкрите пленарне Заходи, Механізми Конференції або 
Консультації в питань і відповідей засідання чи конференції, зворотнього зв’язку наради Он-лайн 
режимі он- лайн та Семінари експертів засідання комітетів форуми та семінари консультації 
за допомогою інших Багатосторонні 
технічних засобів комітети і 
консультативні органи 
Інформація Простий та Відкритий та Проведення кампаній Відкритий доступ Відкритий доступ Відкритий 
відкритий доступ до безкоштовний доступ та лобіювання до інформації Веб- до інформації Збір доступ до 
інформації до політичной сайт для доступу до фактів Оцінка інформації 
Дослідження документації Веб-сайт інформації Наукові 
Проведення ключових документів Розсилка на дослідження 
кампаній та Проведення кампаній електронну пошту 
лобіювання Веб- та лобіювання Веб- «Питання-
сайт ключових мовлення Внесок відповіді» Публічно 
документів досліджень об’явлені тендерні 
процедури 
Етапи процесу Встановлення Складання проекту Прийняття рішення Здійснення Моніторинг Повторне 
прийняття порядку денного формулювання 
політичних 
рішень 
21 
 
Комітет з прав людини (КПЛ) ООН прийняв три резолюції щодо рівної 
участі у веденні громадського життя. Резолюція щодо рівної участі у 
політичному житті 2013 року [9] підкреслює «критичну важливість рівної 
участі у політичному житті для цілей демократії, верховенства права, 
соціальної інтеграції та економічного розвитку, а також забезпечення 
гендерної рівності та реалізації всіх прав і основних свобод людини» [9]. У 
зв’язку з цим Резолюцією підтверджується зобов’язання держав вживати всіх 
необхідних заходів для забезпечення права на участь в політичних і 
громадських справах на рівних засадах.  
Резолюція КПЛ ООН щодо рівної участі в політичних та державних 
справах 2014 року [10] наголошує на критичній важливості рівної та 
ефективної участі в політичних та державних справах з метою демократичного 
врядування.  
У наступній Резолюції щодо рівної участі в політичних та державних 
справах, прийнятій 2015 року [9], КПЛ ООН відзначає появу нових форм 
участі та закликає держави забезпечити повноцінну, ефективну та рівну участь 
всіх громадян у політичних та державних справах: «Вивчення нових форм 
участі та можливостей, пов’язаних із появою нових інформаційно-
комунікаційних технологій та соціальних мереж як засобу для поліпшення та 
розширення, як в онлайн-, так і в офлайн-режимі, можливостей здійснення 
права на участь в державних справах, а також інших прав, що безпосередньо 
підтримують та уможливлюють його» [9]. 
Резолюцією КПЛ ООН щодо діяльності громадянського суспільства 
2013 року [10] визначається, що особливу увагу слід приділяти, з-поміж інших 
заходів, реальній та ефективній участі громадян в процесах прийняття рішень. 
Резолюція також попереджає країни про необхідність визнання важливої ролі 
ГО у дотриманні прав людини, демократичних норм та верховенства права, та 
закликає їх до забезпечення їх участі у публічних обговореннях відповідних 
питань [10]. 
22 
 
Декларацією про право та обов’язок окремих осіб, груп осіб та органів 
громадянського суспільства заохочувати та захищати загальновизнані права 
людини та основні свободи [11], прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 
1999 року, визнається право «кожного громадянина» брати участь в процесах 
прийняття рішень. Статтею 8 Декларації встановлюється, що: «Кожна особа 
має право, індивідуально та спільно з іншими, мати реальний доступ на 
недискримінаційній основі до участі у державному управлінні своєї країни, а 
також до ведення державних справ» [11]. Одним з найважливіших документів, 
прийнятих на міжнародному рівні є Орхуська Конвенція, підписана 46 
країнами та Європейським Союзом. Конвенція визначає мінімальні вимоги 
щодо участі громадськості в прийнятті рішень з питань навколишнього 
середовища, а саме шляхом надання доступу до інформації та подання 
зауважень до документів з питань навколишнього середовища. 
Важливість громадської участі було визнано у багатьох документах Ради 
Європи, велика кількість яких стосується питань місцевого рівня. Так, в 
Рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи «Про участь громадян у 
місцевому публічному житті»  (ухвалено Комітетом міністрів на 76-му 
засіданні заступників міністрів від 6 грудня 2001 р.)  наголошується, що 
«участь громадян є осердям демократії та те, що громадяни, віддані 
демократичним цінностям, є свідомими своїх громадянських обов’язків,  
беруть участь у політичній діяльності і становлять життєву силу  будь-якої 
демократичної системи» [12]. 
В зв’язку з цим рекомендується урядам держав-членів Ради Європи: 
«1) сформувати політику з залученням органів місцевої влади, а  якщо  
потрібно,  то  й  регіональної –  спрямовану на заохочення участі громадян у 
місцевому публічному житті,  на основі принципів Європейської   хартії   
місцевого   самоврядування,  ухваленої  як міжнародний договір  15  жовтня  
1985   року , а також на підставі принципів визначених в Рекомендаціях;  
2) ухвалити  в контексті таким чином сформованої політики,  а також  
враховуючи  заходи,  наведені  в   додатку  Рекомендації,  заходи  в межах їхніх 
23 
 
повноважень,  зокрема з метою поліпшення законодавчих рамок, що 
визначають участь і забезпечення того,  щоб  національне  законодавство  й  
норми давали можливість органам місцевої й регіональної  влад  застосовувати  
широке  коло інструментів участі відповідно до пункту 1 рекомендації N R 
(2000) 14  Комітету  міністрів  «Про  місцеве  оподаткування,   фінансове 
вирівнювання й субсидії органам місцевої влади»;  
3) відповідно  запропонувати  органам місцевої й регіональної влад:  
− приєднатися до принципів,  що містяться в Додатку I до Рекомендації,  
та  ефективно  впроваджувати  в життя політику,  що заохочує участь громадян 
у місцевому публічному житті; 
− поліпшувати  місцеві  норми  участі  громадян  у  місцевому 
публічному  житті  й  практичні  домовленості  про  це  та вживати будь-яких 
інших заходів у межах їхньої компетенції, що сприятимуть участі громадян,  
за умови належної поваги до заходів, наведених у Додатку II Рекомендації 
[12]. 
Право на участь у справах місцевих органів влади було запроваджено 
Додатковим протоколом до Європейської хартії місцевого самоврядування 
[13]. Протокол визначає право на участь у діяльності органів місцевої влади, 
визначає засоби його практичного втілення та визначає органи влади та 
території, щодо яких застосовується Протокол. Стаття 1 передбачає введення 
юридично обов’язкових гарантій щодо права участі у місцевому 
самоврядуванні: «Країни-учасниці повинні забезпечити кожному 
громадянину у своїй юрисдикції право на участь у діяльності органів місцевої 
влади» [13].  
Участь ГО у демократичному процесі прийняття рішень висвітлюється 
у двох документах Ради Європи. Першим документом, а саме Рекомендацією 
Комітету Міністрів (2007)14 щодо правового статусу ГО [14], відзначається 
«важливий внесок, який роблять ГО у розвиток та здійснення демократії та 
забезпечення прав людини, зокрема шляхом підвищення громадської 
обізнаності, участі у житті громадянського суспільства та забезпечення 
24 
 
прозорості та підзвітності органів державного управління» [14]. 
Рекомендацією також визначається зобов’язання держав: «76.Державні та 
напівдержавні механізми на всіх рівнях повинні забезпечити ефективну та 
недискриміновану участь ГО у діалогах та консультаціях щодо цілей розвитку 
та рішень в галузі державної політики. Така участь повинна забезпечити 
можливість вільного висловлення різноманітних думок представників 
громадянського суспільства щодо його функціонування. Такій участі та 
співпраці повинне сприяти забезпечення відповідного розкриття офіційної 
інформації або надання доступу до неї. 77. Необхідно проводити консультації 
з ГО під час розробки первинного та вторинного законодавства, яке 
впливатиме на їх статус, фінансування або сфери діяльності» [14; 15]. 
Радою Європи розроблено стандарти участі певних категорій осіб в 
суспільному житті, зокрема іноземців, жінок, людей з інвалідністю, молоді та 
інших.  
Так, Європейська конвенція про участь іноземців у суспільному житті 
на місцевому рівні [16] зобов’язує сторони гарантувати іноземним громадянам 
право на свободу вираження поглядів, зібрань та об’єднань на тих самих 
умовах, які передбачені для громадян держави. 
Важливість справедливого представлення жінок в органах, 
відповідальних за прийняття рішень, наголошується в низці документів Ради 
Європи, наприклад, в Декларації про рівність жінок та чоловіків як основного 
критерію демократії [17].  
Рекомендація CM/Rec(2011)14 Комітету Міністрів державам-членам 
щодо участі осіб з інвалідністю в політичному й громадському житті закликає 
уряди продовжувати докладати зусиль в цій галузі шляхом ухвалення 
відповідного законодавства, розвитку служб підтримки, для того щоб особи з 
інвалідністю могли брати участь у політичному житті як громадяни, що мають 
рівні політичні права й обов’язки.  
Комітетом Міністрів ухвалено низку рекомендацій для підтримки 
ефективної участі молоді в суспільному житті. Перша Рекомендація CM/Rec 
25 
 
(97)3 Комітету Міністрів державам-членам щодо участі молоді та щодо 
майбутнього громадянського суспільства [18], ухвалена ще 1997 року, 
підтверджує вирішальну роль молоді в розвитку громадянського суспільства 
та рекомендує заохочувати співпрацю між органами державної влади та 
молодіжними організаціями. Рекомендація CM/Rec (2004)13 Комітету 
Міністрів державам-членам щодо участі молоді в громадському житті на 
місцевому та регіональному рівні  нагадує, що принципи участі молоді 
застосовуються також і на місцевому рівні. До цієї Рекомендації додається 
Переглянута Європейська хартія участі молоді в громадському житті на 
місцевому та регіональному рівні. Вона регулює участь молоді та інституційну 
діяльність молодих людей в місцевих та регіональних справах. До таких 
документів належать тренінги щодо участі молоді, надання інформації 
молодим людям, сприяння участі молоді через інформаційно-комунікаційні 
технології та засоби масової інформації, заохочення молодіжної волонтерської 
роботи та інші. Інституційна участь передбачає створення молодіжної ради, 
парламенту та молодіжних форумів.  
Рекомендацією CM/Rec (2012)2 Комітету Міністрів державам-членам 
щодо участі дітей та молоді віком до 18 років [19] визнається цінність їхнього 
внеску як «унікального ресурсу для зміцнення прав людини, демократії та 
соціальної згуртованості в Європейському суспільстві». Документація Ради 
Європи щодо захисту меншин також включає правила участі у державних 
справах. Рамкова Конвенція про захист національних меншин [20] зобов’язує 
сторони: «15. ...створити умови, необхідні для ефективної участі осіб, які 
належать до національних меншин, у культурному, соціальному та 
економічному житті та в державних справах, зокрема тих, які їх стосуються» 
[20]. 
Підхід, заснований на широкій участі громадськості в політичних 
процесах та розробці законодавства на рівні ЄС, гарантовано Лісабонським 
договором [21]. Зокрема статтею 8 передбачено, що: «Кожен громадянин має 
право брати участь у демократичному житті Союзу. Рішення приймаються 
26 
 
максимально відкрито та максимально наближено до громадян». Окрім того, 
статтею 8 B передбачено, що «1. Установи повинні, за допомогою відповідних 
засобів, надавати громадянам та представницьким об’єднанням можливість 
висловлювати думки у всіх сферах діяльності Союзу та публічно 
обмінюватися ними. 2. Установи повинні підтримувати відкритий, прозорий 
та регулярний діалог з представницькими асоціаціями та ГО» [21]. Документ 
також зобов’язує Європейську комісію провести консультації із 
зацікавленими сторонами та регулює право громадян ЄС залучити 
Європейську комісію для надання пропозицій щодо вирішення питань, 
необхідних для виконання Договору [21]. 
27 вересня 2017 році на 1295-му засіданні заступників міністрів 
Комітетом міністрів було прийнято Керівні принципи щодо громадської участі 
у процесі прийняття політичних рішень [22]. 
До основних принципів громадської участі в Керівних принципах 
названі наступні: 
− взаємоповага між усіма суб’єктами як основа для чесної взаємодії 
та взаємної довіри; 
− повага до незалежності НУО, незалежно від того, чи їх погляди 
відповідають точці зору органів публічної влади; 
− повага до позиції органів публічної влади, на яких лежить 
відповідальність і підзвітність за прийняття рішень; 
− відкритість, прозорість і підзвітність; 
− оперативність, де всі суб’єкти пропонують відповідний зворотний 
зв’язок; 
− недискримінація та інклюзивність, щоб усі менш привілейовані та 
найбільш уразливі могли бути почутими, а їхня думка врахована; 
− гендерна рівність і рівноправна участь усіх груп, зокрема тих, що 
мають особливі інтереси та потреби; 
27 
 
− доступність завдяки використанню чіткої лексики та відповідних 
засобів участі, офлайн або онлайн, і на будь-якому пристрої [22]. 
Спираючись на ці та інші нормативні документи, кожна країна 
виробила для себе відповідні механізми залучення громадськості до 
вироблення та реалізацій політик.   
Цікавим є досвід Естонії, де Державна канцелярія сприяє залученню 
зацікавлених сторін до процесу прийняття рішень у всьому уряді, зокрема 
через організацію тренінгів та здійснення координування мережі радників з 
питань публічних консультацій у міністерствах. Аналіз, планування та 
координування державної політики у сфері громадянського суспільства, 
зокрема щодо забезпечення більш ефективної взаємодії між державними 
структурами, місцевими органами влади та ОГС здійснює Міністерство 
внутрішніх справ. Окрім того, Міністерство відповідає за впровадження 
Концепції розвитку громадянського суспільства Естонії (КРГСЕ) та 
супровідних стратегій з розвитку ОГС, що передбачає вжиття заходів для 
заохочення взаємодії з ОГС. Міністерство внутрішніх справ також 
запровадило роботу у сфері залучення ОГС до процесу прийняття рішень у 
різних департаментах [23].  
В країні створено Спільну комісію для впровадження Концепції 
розвитку громадянського суспільства Естонії. До її складу входять 
представники від кожного міністерства та ОГС із різних сфер. Комісія виконує 
різноманітні завдання, що мають стосунок до впровадження КРГСЕ, зокрема 
щодо участі та залучення ОГС у процесі прийняття рішень [23].  
У Великобританії у  Секретаріаті кабінету міністрів Великої Британії 
створено команду «Policy Lab», що підтримує групи з вироблення політик 
(«policy teams») в усьому уряді країни у напрямку кращого, інноваційного 
процесу формування політики, зокрема через удосконалення практик 
здійснення комунікації та залучення зацікавлених сторін. Офіс з питань 
розвитку громадянського суспільства, що наразі входить до складу 
Департаменту з питань цифрових технологій, культури, ЗМІ та спорту, 
28 
 
опікується питаннями впровадження Стратегії громадянського суспільства, 
що охоплює різноманітні заходи зі сприяння взаємодії між національними й 
місцевими органами самоврядування та громадянським суспільством [23]. 
 «Policy Lab» надає практичну підтримку групам з формування політик 
(«Policy teams») та просуває розробку підходів, орієнтованих на громадян у 
процесі формування політики, а також надає допомогу посадовцям, які 
відповідають за формування політики, через інструменти та практичну 
підтримку у залученні громадян. Окрім того, групи отримують підтримку 
безпосередньо на їхній запит. Офіс з питань розвитку громадянського 
суспільства відповідає за політику, що стосується надання послуг молоді, 
волонтерам, благодійним організаціям, соціально орієнтованим 
підприємствам та сектору публічних послуг. Пріоритетні сфери його роботи 
визначено у Стратегії громадянського суспільства, у якій охоплено безліч 
аспектів розвитку громадянського суспільства та послуги для громадян. 
Зокрема, ці аспекти націлені на заохочення залучення ОГС та громадян до 
процесу прийняття рішень та досягнення політичних цілей у різних сферах 
[23].  
«Стандарти участі громадськості» було прийнято Радою міністрів 
Австрії 2 липня 2008 року та спочатку було рекомендовано до застосування 
федеральній адміністрації Австрії. Документ підготовлено міжвідомчою 
робочою групою за участю органів влади та установ Австрії, ГО та зовнішніх 
експертів. У документі відображена точка зору, що політики та органи 
управління можуть отримати вигоду від участі громадськості, якщо якість 
такої участі є високою. Це можна забезпечити шляхом застосування 
стандартів, метою яких є максимальна ефективність та результативність участі 
громадськості. Стандарти поділено на три розділи: стандарти підготовки 
процесу участі; стандарти реалізації процесу участі;  стандарти моніторингу 
та оцінювання результатів після процесу участі. Їх сформульовано у формі 
переліку питань, на які необхідно надати відповідь для кожного процесу 
прийняття рішень. Якщо на всі питання можна відповісти ствердно, якість 
29 
 
участі громадськості вважається високою. Наразі рекомендується 
застосовувати стандарти в усіх сферах державного управління [15]. 
 
1.3 Особливості залучення громадськості до формування та 
реалізації політик в Україні 
 
В Україні розроблено потужну нормативно-правову базу в сфері 
регулювання процесів залучення громадськості до формування та реалізації 
політики на державному та місцевому рівні. Серед основних нормативно-
правових актів, можемо назвати наступні: 
− Конституція України; 
− Закон України «Про громадські об’єднання»; 
− Закон України «Про звернення громадян»; 
− Закон України «Про інформацію»; 
− Закон України «Про доступ до публічної інформації»; 
− Закон України «Про порядок висвітлення діяльності органів 
державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами 
масової інформації»; 
− Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері 
господарської діяльності»; 
− Указ Президента України від 5 травня 2011 р. № 547 «Питання 
забезпечення органами виконавчої влади доступу до публічної інформації»; 
− Указ Президента України від 27.09.2021 № 487/2021 «Про 
Національну стратегію сприяння розвитку громадянського суспільства в 
Україні на 2021-2026 роки»; 
− Постанова Кабінету Міністрів України від 5 листопада 2008 р. № 976 
«Про затвердження Порядку сприяння проведенню громадської експертизи 
діяльності органів виконавчої влади»; 
30 
 
− Постанова Кабінету Міністрів України від 3 листопада 2010 р. № 996 
«Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної 
політики»; 
− Розпорядження Кабінету Міністрів України від 18 жовтня 2004 р. № 
759 «Про роботу центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо 
забезпечення відкритості у своїй діяльності, зв’язків з громадськістю та 
взаємодії із засобами масової інформації»; 
− Розпорядження Кабінету Міністрів України від 15 грудня 2010 р. № 
2311 «Про проведення публічного громадського обговорення системних 
соціально-економічних реформ» та інші. 
Стаття 38 Конституції України закріплює передбачене Загальною 
декларацією прав людини право кожного громадянина в управлінні 
державними справами [24]. Це право може бути реалізоване лише через 
конкретні види прав, викладені в цій статті, зокрема в контексті взаємодії 
органів виконавчої влади з громадськістю передбачається:  
− проведення консультацій з громадськістю з питань, що стосуються 
суспільно-економічного розвитку держави, реалізації та захисту прав і свобод 
громадян, задоволення їх політичних, економічних, соціальних, культурних та 
інших інтересів;  
− звернення до органів влади;  
− забезпечення інформування громадян про рішення органів 
виконавчої влади, проведення роз’яснювальної роботи щодо цілей, змісту 
державної політики у відповідній сфері, галузі, регіоні;  
− оскарження рішень органів виконавчої влади [2]. 
Основні принципи інформаційних відносин відображені у статті 5 
Закону України «Про інформацію» [25]: 
− гарантованість права на інформацію;  
− відкритість, доступність інформації та свобода її обміну;  
− об’єктивність, вірогідність інформації;  
31 
 
− повнота і точність інформації;  
− законність одержання, використання, поширення та зберігання 
інформації [25].  
Указом Президента України від 31 липня 2004 року № 854/2004 «Про 
забезпечення умов для більш широкої участі громадян у формуванні та 
реалізації державної політики» пріоритетними завданнями місцевих органів 
виконавчої влади визнано створення ефективних організаційних та правових 
умов для всебічної реалізації громадянами конституційного права на участь в 
управлінні державними справами, забезпечення відкритої діяльності органів 
виконавчої влади, врахування громадської думки у процесі підготовки та 
організації виконання їх рішень, підтримання постійного діалогу з усіма 
соціальними групами громадян, створення можливостей для вільного та 
об’єктивного висвітлення усіх процесів у цій сфері засобами масової 
інформації [2].  
У жовтні 2004 року прийнято рішення про системне проведення 
органами виконавчої влади консультацій з громадськістю, а також створення 
громадських консультативно-дорадчих органів — громадських рад.  
Стаття 5 Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої 
політики» основними засадами внутрішньої політики у сфері формування 
інститутів громадянського суспільства визначає:  
− утвердження громадянського суспільства як гарантії 
демократичного розвитку держави;  
− завершення політичної реформи, посилення взаємодії органів 
державної влади та органів місцевого самоврядування і об’єднань громадян, 
запровадження громадського контролю за діяльністю влади;  
− забезпечення незалежної діяльності об’єднань громадян, 
посилення їх впливу на прийняття суспільно важливих рішень;  
− підвищення ролі та відповідальності політичних партій, сприяння 
політичній структуризації суспільства на засадах багатопартійності, створення 
32 
 
умов для забезпечення широкого представництва інтересів громадян у 
представницьких органах влади;  
− проведення регулярних консультацій з громадськістю з важливих 
питань життя суспільства і держави;  
− проведення всеукраїнських та місцевих референдумів як 
ефективних форм народного волевиявлення, участі народу у прийнятті 
суспільно важливих рішень [26]. 
У 2010-2012 рр. прийнято низку важливих рішень, спрямованих на 
створення більш сприятливих умов для функціонування інститутів 
громадянського суспільства, їхньої участі в формуванні та реалізації 
державної політики. Було істотно оновлено нормативні засади створення і 
діяльності громадських рад при органах виконавчої влади. Запровадження 
різних форм участі громадськості у формуванні та реалізації державної 
політики на сьогодні визначено низкою нормативно-правових актів [2].  
Метою Закону України «Про доступ до публічної інформації» є 
забезпечення прозорості та відкритості суб’єктів владних повноважень і 
створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної 
інформації [27]. 
Важливим нормативно-правовим актом є Постанова Кабінету міністрів 
України від 3 листопада 2010 р №996 «Про забезпечення участі громадськості 
у формування та реалізації державної політики» [28], якою затверджується 
Порядок проведення консультацій з громадськістю з питань формування та 
реалізації державної політики та Типове положення про громадську раду при 
міністерстві, іншому центральному органі виконавчої влади, Раді міністрів 
Автономної Республіки Крим, обласній, Київській та Севастопольській 
міській, районній, районній у мм. Києві та Севастополі державній 
адміністрації. 
В Порядку проведення консультацій з громадськістю визначається, що 
консультації проводяться з метою залучення громадян до участі в управлінні 
державними справами, надання можливості для їх вільного доступу до 
33 
 
інформації про діяльність органів виконавчої влади, а також забезпечення 
гласності, відкритості та прозорості діяльності зазначених органів [28]. 
Консультації з громадськістю проводяться з питань, що стосуються 
суспільно-економічного розвитку держави, реалізації та захисту прав і свобод 
громадян, задоволення їх політичних, економічних, соціальних, культурних та 
інших інтересів. Результати проведення консультацій з громадськістю 
враховуються органом виконавчої влади під час прийняття остаточного 
рішення або в подальшій його роботі. 
Консультації з громадськістю організовує і проводить орган виконавчої 
влади, який є головним розробником проекту нормативно-правового акта або 
готує пропозиції щодо реалізації державної політики у відповідній сфері 
державного і суспільного життя. А інформація, пов’язана з організацією та 
проведенням консультацій з громадськістю, оприлюднюється у спеціально 
створеній рубриці «Консультації з громадськістю» офіційного веб-сайту 
органу виконавчої влади [28]. 
В Порядку визначено, що консультації з громадськістю проводяться у 
формі публічного громадського обговорення, електронних консультацій з 
громадськістю (безпосередні форми) та вивчення громадської думки 
(опосередкована форма). Консультації з громадськістю у формі публічного 
громадського обговорення, електронних консультацій з громадськістю та 
вивчення громадської думки з одних і тих самих питань можуть проводитись 
одночасно [28]. 
В обов’язковому порядку проводяться консультації з громадськістю у 
формі публічного громадського обговорення та/або електронних консультацій 
з громадськістю щодо проектів нормативно-правових актів, які: 
− стосуються конституційних прав, свобод та обов’язків громадян; 
− стосуються життєвих інтересів громадян, у тому числі впливають 
на стан навколишнього природного середовища; 
− передбачають провадження регуляторної діяльності у певній сфері; 
34 
 
− визначають стратегічні цілі, пріоритети і завдання у відповідній 
сфері державного управління (у тому числі проекти державних і регіональних 
програм економічного, соціального і культурного розвитку, рішення стосовно 
їх виконання); 
− стосуються інтересів територіальних громад, здійснення 
повноважень місцевого самоврядування, делегованих органам виконавчої 
влади відповідними радами; 
− визначають порядок надання адміністративних послуг; 
− стосуються правового статусу громадських об’єднань, їх 
фінансування та діяльності; 
− передбачають надання пільг чи встановлення обмежень для 
суб’єктів господарювання та інститутів громадянського суспільства; 
− стосуються присвоєння юридичним особам та об’єктам права 
власності, які за ними закріплені, об’єктам права власності, які належать 
фізичним особам, імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових 
дат, назв і дат історичних подій; 
− стосуються витрачання бюджетних коштів (звіти головних 
розпорядників бюджетних коштів за минулий рік) [28]. 
Строк проведення таких консультацій з громадськістю визначається 
органом виконавчої влади і повинен становити не менш як 15 календарних 
днів [28]. 
Вивчення громадської думки може здійснюватися шляхом: 
− проведення соціологічних досліджень та спостережень 
(опитування, анкетування, контент-аналіз інформаційних матеріалів, фокус-
групи тощо); 
− створення телефонних «гарячих ліній», проведення моніторингу 
коментарів, відгуків, інтерв’ю, інших матеріалів у друкованих та електронних 
засобах масової інформації для визначення позиції різних соціальних груп 
населення та заінтересованих сторін; 
35 
 
− опрацювання та узагальнення висловлених у зверненнях громадян 
пропозицій та зауважень з питання, що потребує вивчення громадської думки 
[28]. 
В типовому положенні про громадську раду визначені основні 
організаційні засади щодо їх створення та функціонування. 
Зокрема, визначено, що основними завданнями громадської ради є: 
− сприяння реалізації громадянами конституційного права на участь в 
управлінні державними справами; 
− сприяння врахуванню органом виконавчої влади громадської думки 
під час формування та реалізації державної, регіональної політики; 
− сприяння залученню представників заінтересованих сторін до 
проведення консультацій з громадськістю та моніторингу результатів 
формування та реалізації державної, регіональної політики; 
− проведення відповідно до законодавства громадського моніторингу 
за діяльністю органу виконавчої влади; 
− здійснення підготовки експертних пропозицій, висновків, 
аналітичних матеріалів з питань формування та реалізації державної, 
регіональної політики [28]. 
Громадська рада відповідно до покладених на неї завдань: 
1) готує та подає органу виконавчої влади пропозиції до орієнтовного 
плану проведення консультацій з громадськістю; 
2) готує та подає органу виконавчої влади пропозиції щодо організації 
консультацій з громадськістю, у тому числі щодо залучення представників 
заінтересованих сторін; 
3) готує та подає органу виконавчої влади обов’язкові для розгляду 
пропозиції, висновки, аналітичні матеріали щодо вирішення питань у 
відповідній сфері, підготовки проектів нормативно-правових актів, 
удосконалення роботи органу; 
36 
 
4) проводить громадський моніторинг за врахуванням органом 
виконавчої влади пропозицій та зауважень громадськості, забезпеченням ним 
прозорості та відкритості своєї діяльності, а також дотриманням нормативно-
правових актів, спрямованих на запобігання та протидію корупції; 
5) інформує громадськість про свою діяльність, прийняті рішення та 
стан їх виконання, подає в обов’язковому порядку відповідні відомості органу 
виконавчої влади для оприлюднення на його офіційному веб-сайті та будь-
яким іншим способом; 
6) збирає, узагальнює та подає органу виконавчої влади пропозиції 
громадськості щодо вирішення питань, які мають важливе суспільне значення; 
7) готує та оприлюднює щорічний звіт про свою діяльність [28]. 
Пропозиції громадської ради розглядаються органом виконавчої влади в 
установленому порядку. Розгляд пропозицій щодо проектів нормативно-
правових актів відображається у звіті за результатами проведення 
консультацій з громадськістю [28]. 
В Законі України «Про засади державної регуляторної політики у сфері 
господарської діяльності» в ст.6 зазначаються права громадян, суб’єктів 
господарювання, їх об’єднань, наукових установ та консультативно-дорадчих 
органів у здійсненні державної регуляторної політики [29]. 
Зокрема, громадяни, суб’єкти господарювання, їх об’єднання та наукові 
установи, а також консультативно-дорадчі органи, що створені при органах 
державної влади та органах місцевого самоврядування і представляють 
інтереси громадян та суб’єктів господарювання, мають право: 
− подавати до регуляторних органів пропозиції про необхідність 
підготовки проектів регуляторних актів, а також про необхідність їх 
перегляду; 
− у випадках, передбачених законодавством, брати участь у розробці 
проектів регуляторних актів; 
37 
 
− подавати зауваження та пропозиції щодо оприлюднених проектів 
регуляторних актів, брати участь у відкритих обговореннях питань, 
пов’язаних з регуляторною діяльністю; 
− бути залученими регуляторними органами до підготовки аналізів 
регуляторного впливу, експертних висновків щодо регуляторного впливу та 
виконання заходів з відстеження результативності регуляторних актів; 
− самостійно готувати аналіз регуляторного впливу проектів 
регуляторних актів, розроблених регуляторними органами, відстежувати 
результативність регуляторних актів, подавати за наслідками цієї діяльності 
зауваження та пропозиції регуляторним органам або органам, які відповідно 
до цього Закону на підставі аналізу звітів про відстеження результативності 
регуляторних актів приймають рішення про необхідність їх перегляду; 
− одержувати від регуляторних органів у відповідь на звернення, 
подані у встановленому законом порядку, інформацію щодо їх регуляторної 
діяльності [29]. 
В розпорядженні Кабінету міністрів України від 18 жовтня 2004 р. 
№759-р «Про роботу центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо 
забезпечення відкритості у своїй діяльності, зв’язків з громадскістю та 
взаємодії із засобами масової інформації» наголошується про необхідність    
враховувати у  своїй  роботі  рекомендації для центральних та місцевих органів 
виконавчої  влади  щодо  опрацювання  пропозицій, висвітлюваних у засобах 
масової інформації,  а також одержаних під час  проведення  консультацій  з  
громадськістю [30]. 
В 2021 році було затверджено Стратегію сприяння розвитку 
громадянського суспільства в Україні на 2021-2026 роки [31], до стратегічних 
напрямів якої віднесено, в тому числі: забезпечення ефективних процедур 
громадської участі у формуванні та реалізації державної політики на 
національному та регіональному рівнях, вирішенні питань місцевого 
значення. 
38 
 
В рамках даного стратегічного напряму поставлено такі завдання: 
1) унормування стандартів та загального порядку проведення органами 
державної влади, органами місцевого самоврядування публічних консультацій 
на всіх етапах формування та реалізації державної політики на національному 
та регіональному рівнях, вирішення питань місцевого значення; 
2) аналіз практики функціонування громадських рад при органах 
виконавчої влади та подальше удосконалення засад їх діяльності, зокрема в 
частині процедури обрання складу громадських рад, посилення їх експертних 
функцій та залучення до формування і реалізації державної політики; 
3) законодавче врегулювання засад здійснення народного волевиявлення 
через місцевий референдум, порядок його організації та проведення; 
4) врегулювання на законодавчому рівні правових гарантій та механізмів 
реалізації свободи мирних зібрань; 
5) розвиток місцевої демократії та посилення гарантій участі 
територіальних громад у здійсненні місцевого самоврядування, зокрема, 
шляхом: 
- розширення кола осіб, які можуть брати участь у вирішенні питань 
місцевого значення через інструменти місцевої демократії; 
- законодавчого закріплення обов’язку щодо прийняття міськими, 
селищними і сільськими радами статутів (змін до статутів) територіальних 
громад, визначення орієнтовної структури статуту територіальної громади та 
основного переліку питань, що повинні ним регулюватися; 
- врегулювання порядку ініціювання та проведення загальних зборів 
(конференцій) та врахування їх рішень; 
- удосконалення законодавчого регулювання місцевих ініціатив; 
закріплення права членів територіальної громади подавати місцеві ініціативи 
на розгляд ради або її виконавчого органу шляхом збору підписів жителів на 
їх підтримку; встановлення обов’язку органів місцевого самоврядування 
розглядати місцеві ініціативи на найближчих своїх засіданнях за участю 
ініціаторів та приймати за результатами рішення; 
39 
 
- удосконалення законодавчого регулювання громадських слухань, 
зокрема визначення переліку питань, щодо яких громадські слухання 
проводяться обов’язково; встановлення, що громадські слухання можуть 
проводитися як на території територіальної громади, так і в окремих її 
частинах; 
- закріплення на законодавчому рівні права органів місцевого 
самоврядування створювати консультативно-дорадчі органи, а також права 
інститутів громадянського суспільства на проведення громадської експертизи 
діяльності виконавчих органів рад та обов’язку органів місцевого 
самоврядування сприяти її проведенню; 
- забезпечення доступу членів територіальних громад до засідань 
колегіальних органів місцевого самоврядування та постійних комісій місцевих 
рад; 
- удосконалення правового регулювання порядку публічного звітування 
депутатами та посадовими особами місцевого самоврядування, встановлення 
чітких строків такого звітування, оприлюднення відповідних звітів; 
- посилення прозорості і публічності розроблення місцевих бюджетів, у 
тому числі обов’язкове затвердження бюджетних регламентів проходження 
бюджетного процесу на місцевому рівні, проведення бюджетних слухань 
перед прийняттям місцевих бюджетів та за результатами їх виконання, 
впровадження гендерно орієнтованого бюджетування; 
6) удосконалення з урахуванням розвитку інформаційно-
комунікаційних технологій та принципів безбар’єрності законодавчого 
регулювання порядку та способів подання звернень, у тому числі юридичними 
особами, до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх 
посадових осіб, а також розгляду таких звернень, відповідальності за їх 
неналежний розгляд та зловживання правом на звернення; 
7) удосконалення правового регулювання процедури подання та 
розгляду електронних петицій, що набрали необхідну кількість підписів, у 
тому числі передбачення їх розгляду на засіданнях органів місцевого 
40 
 
самоврядування з наданням слова ініціатору петиції або його уповноваженому 
представнику; 
8) удосконалення законодавчого регулювання та впровадження нових 
інформаційно-комунікаційних технологій для забезпечення механізмів 
місцевої демократії та доступних форматів для осіб з інвалідністю; 
9) удосконалення законодавства щодо регулювання механізму 
проведення громадської антидискримінаційної експертизи; 
10) сприяння забезпеченню процедур безпосередньої участі членів 
територіальних громад у вирішенні питань місцевого значення в умовах 
особливого порядку місцевого самоврядування в окремих районах Донецької 
та Луганської областей; 
11) удосконалення доступу до публічної інформації, зокрема, в частині: 
- посилення державного контролю у відповідній сфері, відповідальності 
належних розпорядників інформації; 
- розширення переліку публічної інформації, яка підлягає 
оприлюдненню розпорядниками такої інформації, у тому числі передбачення 
оприлюднення повних звітів контролюючих органів; 
- закріплення обов’язку органів державної влади, органів місцевого 
самоврядування мати офіційний вебсайт з уніфікацією базових технічних 
вимог до такого вебсайту, включаючи базові функції щодо взаємодії з 
громадськістю; 
- забезпечення безбар’єрності для врахування потреб різних груп 
населення, у тому числі осіб з інвалідністю, під час організації доступу до 
публічної інформації, у тому числі оприлюднення інформації та проведення 
відкритих засідань розпорядників інформації; 
- унормування питання щодо безоплатного надання наявних 
електронних копій електронних документів на запити на інформацію; 
12) удосконалення механізму Всеукраїнського громадського бюджету, 
зокрема в частині процедури і критеріїв відбору проектів, а також проведення 
активної інформаційної кампанії для його популяризації; 
41 
 
13) упровадження в діяльність органів державної влади, органів 
місцевого самоврядування інструментів діалогу як підходу до вирішення 
чутливих питань, розв’язання конфліктів тощо; 
14) упровадження онлайн-платформи для взаємодії органів виконавчої 
влади з громадянами та інститутами громадянського суспільства, що 
забезпечуватиме, зокрема, доступ до механізмів електронних консультацій з 
громадськістю та громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади; 
15) реалізація проектів і програм, спрямованих на підвищення 
спроможності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, 
громадян та інститутів громадянського суспільства використовувати 
інструменти громадської участі; 
16) удосконалення механізмів і процедур залучення інститутів 
громадянського суспільства та суб’єктів господарювання до процесу 
розроблення регуляторних актів; 
17) залучення представників громадських об’єднань осіб з інвалідністю 
до прийняття рішень на всіх етапах розробки та впровадження політики; 
18) вивчення та поширення кращих вітчизняних та зарубіжних практик 
громадської участі у формуванні та реалізації державної політики на 
національному та регіональному рівнях, вирішенні питань місцевого значення 
[31]. 
Якщо ми говоримо про залучення громадськості до участі в прийнятті 
рішень на місцевому рівні, то Закон України «Про місцеве самоврядування» 
визначає такі основні види участі [32]: 
1. Місцеві ініціативи. Згідно Закону України «Про місцеве 
самоврядування» (ст.9): Члени територіальної громади мають право 
ініціювати розгляд у раді (в порядку місцевої ініціативи) будь-якого питання, 
віднесеного до відання місцевого самоврядування. Порядок внесення місцевої 
ініціативи на розгляд ради визначається представницьким органом місцевого 
самоврядування або статутом територіальної громади з урахуванням 
вимог Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері 
42 
 
господарської діяльності». Місцева ініціатива, внесена на розгляд ради у 
встановленому порядку, підлягає обов’язковому розгляду на відкритому 
засіданні ради за участю членів ініціативної групи з питань місцевої 
ініціативи. Рішення ради, прийняте з питання, внесеного на її розгляд шляхом 
місцевої ініціативи, обнародується в порядку, встановленому 
представницьким органом місцевого самоврядування або статутом 
територіальної громади [32]. 
2. Збори громадян за місцем проживання. Згідно Закону України 
«Про місцеве самоврядування» (ст.8) загальні збори громадян за місцем 
проживання є формою їх безпосередньої участі у вирішенні питань місцевого 
значення. Рішення загальних зборів громадян враховуються органами 
місцевого самоврядування в їх діяльності. Порядок проведення загальних 
зборів громадян за місцем проживання визначається законом та статутом 
територіальної громади [32]. 
3. Громадські слухання. Згідно Закону України «Про місцеве 
самоврядування» (ст.13), територіальна громада має право проводити 
громадські слухання - зустрічатися з депутатами відповідної ради та 
посадовими особами місцевого самоврядування, під час яких члени 
територіальної громади можуть заслуховувати їх, порушувати питання та 
вносити пропозиції щодо питань місцевого значення, що належать до відання 
місцевого самоврядування. Громадські слухання проводяться не рідше одного 
разу на рік. Пропозиції, які вносяться за результатами громадських слухань, 
підлягають обов’язковому розгляду органами місцевого самоврядування. 
Порядок організації громадських слухань визначається статутом 
територіальної громади [32]. 
4. Органи самоорганізації населення. Згідно Закону України «Про 
місцеве самоврядування» (ст.14) сільські, селищні, міські, районні в місті (у 
разі їх створення) ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати 
будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і 
наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна. Правовий статус, 
43 
 
порядок організації та діяльності органів самоорганізації населення за місцем 
проживання визначаються відповідним законом [32]. 
Отже, можемо стверджувати, що в Україні здійснюється системна 
робота щодо розвитку форм участі громадськості в формуванні та реалізації 
публічної політики на різних рівнях шляхом розробки та удосконалення 
нормативно-правової бази. 
 
Висновки до розділу 1 
 
Ефективне вироблення політики та прийняття рішень передбачає 
слідування кільком етапам – встановлення порядку денного, складання 
проєкту, прийняття рішення, реалізація, моніторинг, повторне формулювання 
– до кожного з яких повинні бути долучена тим чи іншим чином громадськість. 
До видів залучення громадськості до процесів прийняття політичних рішень 
відносять інформацію, консультацію, діалог та партнерство.  
Вивчення міжнародного досвіду реалізації права участі громадськості у 
виробленні публічних політик показало, що існує низка затверджених 
міжнародних стандартів, які регулюють це питання. В Європейському Союзі 
розроблено потужну базу нормативно-правових актів, які визначають 
принципи, види, форми, особливості участі громадськості, і які повинні 
братися за основу при розробці законодавчих актів в Україні задля 
гармонізації законодавства; напрацьовано різноманітні інструменти та 
механізми участі громадськості, які є корисними для вивчення. 
В Україні відбувається постійне удосконалення нормативно-правової 
бази в сфері регулювання процесів залучення громадськості до формування та 
реалізації політики на державному та місцевому рівні, що свідчить про 
усвідомлення важливості та поглиблення процесів демократії в країні. Серед 
важливих форм залучення в Україні використовуються наступні: 
референдуми, консультації з громадськістю у формі публічного громадського 
обговорення та/або електронних консультацій з громадськістю щодо проектів 
44 
 
нормативно-правових актів; громадські ради; громадські слухання; 
консультативно-дорадчі органи; громадські експертизи; місцеві ініціативи; 
загальні збори та інші. 
Більшість форм залучення потребує подальшого розвитку, що знайшло 
своє відображення в Стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства 
в Україні на 2021-2026 роки. 
 
  
45 
 
РОЗДІЛ 2 
АДВОКАЦІЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ ВПЛИВУ ГРОМАДСЬКОСТІ НА 
ВИРОБЛЕННЯ ПУБЛІЧНОЇ ПОЛІТИКИ  
 
 
2.1 Адвокація: визначення, сутність, види 
 
Однією з методів впливу громадськості на рішення, що приймаються на 
державному або місцевому рівні є адвокція. Це – один з пріоритетних напрямів 
діяльності організацій громадянського суспільства. Її суть полягає у взаємодії 
з органами влади усіх рівнів та широким колом зацікавлених осіб 
(стейкхолдерів) з метою представлення та просування інтересів певних 
соціальних (як правило, незахищених, вразливих, неактивних, недостатньо 
організованих тощо) груп [33].  
Визначення поняття «адвокація» можуть відрізнятися, наприклад: 
− адвокація – це сукупність інструментів, стратегій і тактик, яким для 
досягнення позитивних змін може користуватися будь-яка особа або 
організація на будь-якому рівні суспільства [34, с.6]. 
− адвокація – це комплекс дій, спрямованих на те, щоб переконати і 
вплинути на тих, хто тримає у своїх руках державну, політичну або економічну 
владу, впровадити і реалізувати державну політику таким чином, щоб це 
принесло користь тим, у кого менше політичної влади і менше економічних 
ресурсів [34, c.6]; 
− адвокація – метод та процес впливу на людей, які приймають 
рішення, та на громадську думку щодо проблемних питань. Він спрямований 
на мобілізацію громадських дій для досягнення змін у суспільстві [35]; 
− адвокація складається з організованих зусиль і дій, які ґрунтуються 
на реальному стані речей. Ці організовані дії порушують приховані, раніше 
ігноровані проблеми, з метою впливу на громадську думку й політику для 
46 
 
того, щоб спільнота наблизилася до справедливого та гідного суспільства 
(визначення Інститут адвокації у Вашингтоні); 
− адвокація – вид діяльності, за якої громадяни та громадські 
організації висловлюють занепокоєння щодо порушення своїх прав, а також 
вдаються до активних дій для їх захисту; це діяльність з представлення 
інтересів громадян шляхом їх участі в процесі прийняття рішень, націлених на 
зміну політики влади на місцевому або державному рівні, свідомості учасників 
процесу, законодавства; низка взаємопов’язаних кроків, спрямованих на 
довгострокові зміни в суспільстві, громаді або способи ухвалення політичних 
рішень за допомогою мобілізації громадськості; 
− адвокація – це процес, в якому індивіди та організації досягають 
впливу на прийняття владних рішень; 
− адвокація – це діяльність із захисту прав та інтересів громадян 
шляхом їх участі в процесі прийняття рішень, які спрямовані на зміни [36], 
але сутність її залишається тією ж  - захист прав найбільш вразливих 
категорій населення або відстоювання суспільних інтересів (рис.2.1) 
 
 
 Інтереси вразливих Вплив Органи влади та 
груп, суспільні місцевого 
 інтереси самоврядування 
 
Рисунок 2.1– Сутність адвокації 
 
Згідно з Оксфордським словником англійської мови, слово advocate 
вперше було записано в англійській мові в 1300-х роках як іменник. Слово 
походить від французького слова avocat і до цього латинського слова 
advocatus. 
47 
 
Advocatus означає бути покликаним або викликаним, або, точніше, 
прийти комусь на допомогу в залі суду. Це може означати, що перша в світі 
програма публічної адвокації включала початок права та юристів [37]. 
Отже, термін «адвокація» походить від англійського «advocacy», який, у 
свою чергу, веде до латинських «ad — до» та «voca — заклик». Таким чином, 
саме слово «адвокація» можна перекласти як «заклик до певних дій» [33]. 
Адвокація в її сучасній формі почалася в США та Канаді в 1966 році. Під 
час конференції з церебрального паралічу родина та друзі почали задавати 
важливі питання, такі як: «Що станеться з моєю дитиною, коли мене не буде, 
і я не зможу заступитися за неї?» 
Сучасний адвокаційний рух з’явився у Великобританії в 1970-1980-х 
роках. У 1994 році було створено «Адвокасі – Кодекс практики». Він об’єднав 
існуючі принципи та рекомендації для належної практики. У тому ж році звіт 
Баттерворта підкреслив необхідність для людей, які стикаються з проблемами 
охорони здоров’я та соціальної допомоги, мати доступ до адвоката, який міг 
би висловлювати свою точку зору незалежно від того, що відбувається [38]. 
Ч. Мек у виділяє три основні функції лобістської діяльності: 
1) забезпечує методи вирішення конфліктів між різними групами 
інтересів, а саме:  
− регулює конфліктні інтереси та позиції; 
− дозволяє організовано їх висловлювати;  
− сприяє належному реагуванню влади на соціальні та економічні 
потреби суспільства;  
2) транслює посадовим особам важливу інформацію (аналітику, 
експертні погляди), а отже, сприяє прийняттю обґрунтованих, зважених, 
легітимних владних рішень, оскільки завдяки цьому процесу останні 
базуються на практичному інтересі відповідних груп. При цьому лобісти: 
− збагачують законодавчий процес шляхом привнесення аналітичної 
інформації, експертних думок і висновків; 
48 
 
− виконують роль посередників між громадськістю та державними 
органами, інформуючи про потреби окремих груп і стан справ у тій або іншій 
сфері;  
− як наслідок, сприяють позитивному сприйняттю суспільством тих 
рішень, які приймає уряд;  
3) доповнює систему стримувань і противаг, яка існує між трьома 
гілками державної влади, і забезпечує змагальність політичного процесу: 
− конкуренція серед груп інтересів перешкоджає довгостроковому 
впливу будь-якої з цих груп;  
− конкуренція поглядів різних груп інтересів забезпечує законодавцям 
повний спектр можливостей вирішення проблеми [39]. 
Отже, результатами адвокаційної діяльності можуть бути наступні: 
1. Вдосконалення політик. Це може бути внесення змін в чинне 
законодавство (прийняття нових норм або, навпаки, відміна діючих) або 
моніторинг дотримання виконання чинного законодавства. 
2. Системні зміни. Адвокаційна кампанія також може бути 
спрямована на досягнення змін в системі прийняття рішень. Завдяки 
адвокаційним заходам може бути підвищено прозорість прийняття рішень 
органами влади; покращено підзвітність осіб, які приймають рішення, перед 
громадянами та суспільством; підвищено рівень залучення громадян та ОГС 
до прийняття рішень тощо.  
3. Демократичні зміни. Адвокація передбачає, що люди мають бути 
активними учасниками процесу, а не лише пасивними споживачами винагород 
від досягнутих результатів [33]. 
На рис.2.2 представлена, так звана, тріада адвокації, без якої важко 
досягти головної мети адвокації – участь громадськості та громад у прийнятті 
владних рішень та  усвідомлення суспільством своєї відповідальності за 
прийняті рішення й зроблений вибір [40].  
 
49 
 
 
Рисунок 2.2 – Тріада адвокації 
 
Джерело: [40] 
 
Досягати усіх трьох категорій результатів у ході кожної адвокаційної 
діяльність і складно, і важко. Але в будь-якій адвокаційній кампанії необхідно 
розглядати три категорії наслідків, інакше адвокація буде обмежена зміною 
однієї або кількох політик без звернень до сфери прийняття рішень, а також до 
найбільш важливої складової – збільшення впливу громадян та їх ефективної 
участі у процесі прийняття рішень [40]. 
Важливо усвідомлювати, що головною метою адвокації є допомога 
громадянам та місцевим громадам набути впевненості у своїх силах та 
використовувати своє конституційне право брати безпосередню участь у 
процесі прийняття рішень. Усвідомлення громадянами свого права на участь 
у прийнятті рішення, дозволяє уникнути вузького розуміння процесу 
адвокації, як просто зміну політики [40]. 
 
 
50 
 
Таблиця 2.1 - Порівняння між адвокацією для влади громадян  і 
традиційною моделлю адвокації 
Адвокація для влади людей Традиційна модель адвокації 
Мета – можливість громадян брати участь Мета – зміна однієї ситуації або вирішення 
у процесі прийняття рішень. однієї проблеми. 
Об’єднує групу людей для спільної Невелика група людей працює від імені 
розробки плану дій суспільства на благо суспільства 
Дозволяє групі людей працювати Дозволяє кільком людям визначити ролі 
колективно щоб побудувати й лідерства та прийняття рішення 
оптимізувати досвід колективної влади. 
Дії базуються  на досягненні цілей в Дії базуються тільки на потенціалі для 
залежності з широким баченням перемоги та короткочасних вигодах 
соціальних змін 
Підтримує постійні зусилля з розширення Не заохочується залучення нових членів; 
бази підтримки суспільства та розвиває тільки кілька людей прикладають зусилля 
нове лідерство чи підтримують лідерські ролі зараз і 
назавжди 
Дозволяє розвивати в людей  відчуття Передбачає тільки зміни відношення 
влади та контролю над їх життям; досвід людей до ситуації чи умов, з обмеженими 
спільної влади пов’язаний з баченням, та  беззмістовними додатковими 
створює усвідомлення «Ми маємо право «здібностями» та «можливостями». 
на…» 
Можливий тривалий процес, який «Магічне» рішення, яке веде до швидких 
потребує терпіння, настирливості, поваги перемог чи негайного вирішення проблеми 
як до людей, так і до процесу 
Зміна балансу влади на користь звичайних Збільшує владу одних груп громадян і 
громадян послаблює владу інших, звичайних людей 
Допомагає у вирішення багатьох інших Кілька керівників перевантажені 
питань шляхом розвитку здібностей людей проблемами й дуже перебірливі щодо того, 
вирішувати ці проблеми самостійно які питання потрібно вирішувати  
Джерело: [40] 
 
До об’єктів адвокації, тобто тих на кого здійснюється вплив, є 
представники державної влади або органів місцевого самоврядування, які 
наділені повноваженнями і несуть відповідальність за наслідки прийнятих 
рішень [33]. 
До суб’єктів адвокації відносять фізичних або юридичних осіб, які від 
свого імені, від імені своїх роботодавців або клієнтів встановлюють відносини 
з відповідними органами влади і місцевого самоврядування [33]. 
Надзвичайно важливо наголосити, що ефективна адвокація 
відрізняється за своєю суттю від успішного впливу або тиску, який чинять на 
тих осіб, які приймають рішення. Щоб адвокація спиралася на обґрунтовані 
51 
 
докази та можливості комунікації, не достатньо, аби особи, які приймають 
рішення, змінювали свою позицію через тактичні причини (політичний тиск, 
страх через втрату іміджу або короткострокової вигоди). Адвокація, яка 
базується на доказах, спирається на аргументи, що спонукають осіб, які 
приймають рішення, брати до уваги запропонований спосіб розв’язання 
проблеми, що поєднує в собі стратегічні завдання [41]. 
Не дивлячись, що адвокаційні кампанії відрізняються за об’єктами, 
суб’єктами, видами і формами, але загальний підхід до її організації є 
однаковим. На рис.2.3 представлено основні кроки адвокаційної кампанії. 
 
1. Формулювання проблеми 
 
 
2. Створення ініціативної групи 
 
 
3. Формулювання мети та завдань адвокації 
 
 4. Визначення мішені 
 
 5. Складання плану кампанії та її реалізація 
 
 6. Надання процесу адвокації публічності 
 
 7. Контроль за виконанням проадвакатованих рішень 
 
Рисунок 2.3 – Процес адвокаційної кампанії 
Джерело: розроблено автором на основі [41]  
 
Планування адвокасі-кампанії слід починати з аналізу проблем. 
Необхідно сформулювати проблеми та визначити пріоритети для проблем, за 
вирішення яких ви повинні чи можете взятись. Проаналізувати глибинні 
причини виникнення проблеми. Аналіз причин дозволить нам зрозуміти, від 
52 
 
якого органу влади залежить вирішення проблеми, чи є достатні ресурси для 
вирішення проблеми, чи дійсно ця проблема є настільки важливою для людей, 
що вони візьмуть активну участь в адвокаційній кампанії. Саме це дозволить 
уникнути непотрібних витрат ресурсів та зусиль, оскільки адвокаційна 
кампанія в такому випадку може виявитися неефективною [41].  
На другому етапі необхідно створити ініціативну групу, оскільки саме 
відсутність ініціативи досить часто не дозволяє вирішити проблему в громаді, 
яка може існувати багато років. Отже, щоб розпочати процес вирішення 
проблем населеного пункту, треба визначити коло осіб (представники ОГС, 
орган самоорганізації населення, мешканці конкретного мікрорайону), які 
здатні й готові взятися за розв’язання наболілих проблем. Чим ширшим буде 
коло зацікавлених осіб, тим легше буде проходити процес адвокації. Важливо 
також поєднати зусилля різного типу суб’єктів (представники ОГС, бізнесу, 
органу самоорганізації населення) [41].   
Важливим моментом є формулювання мети та завдань адвокації. При 
встановленні мети доцільно використовувати технологію S.M.A.R.T., яка 
відповідає п’яти критеріям: 
− Specific – конкретна. Мета має один чіткий результат. 
− Measurable – вимірювана. Результат можна виміряти в цифрах. 
− Achievable – досяжна. У вас повинні бути ресурси для досягнення 
цієї мети.  
− Relevant – значуща. Результат мети вирішує конкретну проблему. 
− Time bound – обмежена за часом. Повинні стояти конкретні часові 
терміни, коли ціль буде досягнута [42]. 
 Отже, протягом цього етапу необхідно чітко визначити кінцеву мету та 
проміжні завдання адвокації, врахувати можливі ускладнення та підрахувати 
матеріальні, інтелектуальні та людські ресурси, необхідні для реалізації 
задуманого, провести розрахунок часу, потрібного для здійснення адвокації. 
53 
 
Визначити, який результат буде оптимальним у короткостроковій та 
довгостроковій перспективах [41]. 
Наступним важливими етапом адвокаційної кампанії є визначення 
мішені. Від правильного визначення мішені значною мірою залежить успіх 
усієї справи, адже існують такі поняття, як компетенція та повноваження 
різних органів місцевого самоврядування та різних посадових осіб. Треба 
чітко уявляти, у чиїй компетенції знаходиться те чи інше питання, хто саме з 
депутатів місцевої ради спеціалізується на такого роду проблемах, які 
депутатські групи готові будуть підтримати таке рішення. Також потрібно 
мати основну мішень — того, хто відповідає за рішення, та запасну — 
безпосереднього керівника особи, що приймає рішення (або вищий орган 
влади) [41]. 
П’ятим етапом є безпосередньо складання плану кампанії та її 
реалізація: розробка тактики кампанії (інформування, переконання або тиск:; 
вибір видів впливу на різні цільові групи; вибір методів мобілізації учасників 
кампанії; формування теми, назви кампанії, її основного послання 
(«меседжу») та вибір символів; розробка друкованих та інших агітаційних 
матеріалів; формування коаліцій; визначення довгострокових, 
середньострокових і короткострокових цілей; вибір моменту початку 
кампанії; перелік заходів, розподіл обов’язків за напрямками роботи, 
призначення відповідальних за кожну подію; реалізація кампанії відповідно до 
плану; регулярна оцінка відповідності результатів поставленим коротко- і 
середньострокових цілям, просування до довгострокових цілей (моніторинг); 
оперативне реагування на зміну обстановки і дії опонентів; оцінка 
ефективності кампанії; оцінка процесу і результату [41]. 
Дуже важливим є залучення до кампанії громадського лобіювання ЗМІ, 
тобто надання кампанії публічності. І нарешті, останнім етапом є контроль за 
виконанням проадвакатованих рішень. 
54 
 
Практика адвокатування накопичила безліч методів та інструментів 
проведення адвокаційних компаній. Так, наприклад, у книжці Дж. Шарпа 
«Політика ненасильницький дій» наведено список із 198 таких методів.  
Нижче наведено низку основних методів адвокаційної кампанії: 
− юридичні методи: звернення громадян, інформаційні запити, 
депутатські запити, судові позови, петиції, листи до різних установ, 
громадська експертиза, доручення виборців; 
− громадська дипломатія: особисті зустрічі з посадовцями (мішенями), 
проведення переговорів, консультації, участь у засіданнях, які проводять 
органи влади (депутатські комісії, тощо), круглі столи, громадські ради, 
експертні ради, залучення відомих людей; 
− акції: мітинги, форуми, пікетування, збір підписів, опитування, 
розповсюдження друкованих матеріалів, страйки, марші, бойкоти, 
блокування, флешмоби, перформанси, концерти, тематичні виставки, наметові 
табори, голодування; 
− методи, передбачені Законом про місцеве самоврядування: громадські 
обговорення, громадські слухання, збори громадян за місцем проживання, 
місцева ініціатива, органи самоорганізації населення.  
− робота зі ЗМІ: прес-конференції, брифінги, розсилання прес-анонсів 
та прес-релізів, поширення інформації в соцмережах, відкриті листи в засоби 
масової інформації, інтерв’ю, аналітичні матеріали.  
− онлайн інструменти [41].  
Кожен з наведених інструментів мають свою специфіку і важливо 
розуміти, який інструмент або їх сукупність підходить до тієї чи іншої 
ситуації. 
 
 
 
 
55 
 
2.2 Законодавче забезпечення процесу адвокації в Україні 
 
Треба зазначити, що на сьогодні адвокація та лобіювання в Україні 
окремим законодавчим актом не врегульовані. Проте різні аспекти відносин у 
цій сфері вибірково регулюються такими законами:  
− Конституція України (гарантує право направляти індивідуальні та 
колективні письмові звернення або звертатися до уповноважених органів 
особисто);  
− Закон «Про звернення громадян» (регулює питання практичної 
реалізації громадянами конституційного права вносити до органів влади свої 
пропозиції, заяви, скарги і таким чином впливати на їх діяльність);  
− Закон «Про доступ до публічної інформації» (визначає порядок 
забезпечення права кожного громадянина на доступ до інформації, якою 
володіють суб’єкти владних повноважень та інші визначені законом 
розпорядники, а також до інформації, що становить суспільний інтерес);  
− Закон «Про запобігання корупції» (встановлює обмеження у 
відносинах між органами влади та приватними особами) та інші [39]. 
За останні десять років було декілька спроб урегулювати лобістську 
діяльність єдиним нормативним документом. Так, у 1999 році було 
зареєстровано два законопроекти за реєстраційними номерами 3188 та 3188-1, 
у 2005 році – за за реєстраційними номерами 8429, у 2010 – за реєстраційним 
номером 7269, у 2016 – за реєстраційними номерами 5144 та 5144-1. 
У 2020 році зареєстровано законопроект за реєстраційним номером 3059 
та 3 альтернативних законопроекти за реєстраційними номерами 3059-1, 3059-
2, 3059-3 щодо регулювання діяльності у сфері лобіювання в Україні [43]. 
Проте жодна з ініціатив так і не була підтримана. В той же час, беручи 
до уваги євроінтеграційні прагнення України, врегулювання питань 
пов’язаних з лобіюванням та адвокацією є необхідною умовою. Так, 
відповідно до Звіту GRECO від 24 березня 2023 року, визначено необхідність 
56 
 
виконання рекомендацій щодо запровадження правил взаємодії членів 
парламенту з суб’єктами лобіювання та іншими третіми сторонами, які 
намагаються впливати на законодавчий процес, та імплементації відповідних 
правил в строк до 31 березня 2024 року. Аналіз стану виконання рекомендацій 
GRECO буде враховуватись Європейською Комісією під час оцінки прогресу 
України у досягненні критеріїв членства у Європейському Союзі, що є вкрай 
важливим на шляху до вступу України в ЄС [43]. 
В зв’язку з цим було розроблено проєкт Закону України «Про 
доброчесне лобіювання та адвокацію в Україні», а також «Про внесення змін 
до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо порушення 
законодавства в сфері здійснення лобіювання та адвокації»,  які пройшли 
громадське обговорення в листопаді 2023 року [44]. 
Закон України «Про доброчесне лобіювання та адвокацію в Україні» 
передбачає визначення правових засад доброчесного здійснення й організації 
лобіювання та адвокації в Україні, зокрема: 
− термінологію в сфері лобіювання та адвокації; 
− права та обов’язки суб’єктів лобіювання та адвокації; 
− методи лобіювання та адвокації; 
− створення Правил етичної поведінки суб’єктів впливу; 
− створення Реєстру прозорості [45]. 
На думку розробників прийняття Закону забезпечить: 
− врегулювання лобіювання та адвокації в Україні для оптимального 
ефективного важелю зниження рівня корупціогенних чинників у процесах 
підготовки та прийняття нормативно-правових актів та розпорядних рішень; 
− оптимізацію діалогу між суспільством і державою, враховування під 
час прийняття нормативно-правових актів інтересів громадян, інститутів 
громадянського суспільства та суб’єктів господарювання; 
− рівні права громадян, інститутів громадянського суспільства та 
суб’єктів господарювання щодо впливу на органи державної влади, їх 
57 
 
посадових і службових осіб під час прийняття (участі у прийнятті) ними 
нормативно-правових актів; 
− посилення прозорості та ефективності діяльності органів державної 
влади, їх посадових і службових осіб, взаємодії зазначених органів з 
громадянами, інститутами громадянського суспільства [43]. 
Проєктом Закону України «Про внесення змін до Кодексу України про 
адміністративні правопорушення щодо порушення законодавства в сфері 
здійснення лобіювання та адвокації» пропонується запровадити 
адміністративну відповідальність за здійснення лобіювання та адвокації без 
реєстрації, порушення законодавства у сфері лобіювання та адвокації та 
«порушення конфлікту інтересів» під час здійснення лобіювання [46]. 
Так, наприклад пропонується ввести такі нові статті до Кодексу України 
про адміністративні правопорушення: 
1) Стаття 172–9-3. Здійснення лобіювання без реєстрації та адвокації. 
Здійснення лобіювання та адвокації без реєстрації в порядку, встановленому 
законодавством тягне за собою накладення штрафу розмірі трьохсот 
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Дії, передбачені частиною 
першою цієї статті, вчинені особою, яку протягом року було піддано 
адміністративному стягненню за таке ж порушення, - тягне за собою 
накладення штрафу у розмірі десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів 
доходів громадян [46]. 
2) Стаття 172–9-4. Порушення законодавства в сфері лобіювання та 
адвокації. Неподання або несвоєчасне подання звіту суб’єктом лобіювання та 
суб’єктом адвокації, - тягне за собою накладення штрафу у розмірі ста 
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян [46]. 
Подання завідомо недостовірних відомостей суб’єктом лобіювання та 
суб'єктом адвокації до Реєстру прозорості, - тягне за собою накладення 
штрафу у розмірі трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. 
Дії, передбачені частинами першою та другою цієї статті, вчинені 
особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за таке 
58 
 
ж порушення, - тягне за собою накладення штрафу у розмірі чотирьохсот 
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та заборону особі на 
здійснення лобіювання строком на один рік [46]. 
Неподання або несвоєчасне подання до Національного агентства з 
питань запобігання корупції заяви про припинення здійснення лобіювання у 
разі виникнення обставин передбачених частиною другою статті 7 Закону 
України «Про доброчесне лобіювання та адвокацію в Україні», - тягнуть за 
собою накладення штрафу від шестисот до вісімсот неоподатковуваних 
мінімумів доходів громадян [46]. 
Здійснення лобіювання в інтересах особи, яка не може бути 
бенефіціаром відповідно до вимог Закону України «Про доброчесне 
лобіювання та адвокацію в Україні» або укладення суб’єктом лобіювання 
договору про надання послуг з лобіювання з особою, яка не може бути 
клієнтом відповідно до вимог Закону України «Про доброчесне лобіювання в 
Україні», - тягнуть за собою накладення штрафу у розмірі десяти тисяч 
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та заборону особі на 
здійснення лобіювання строком на один рік [46]. 
3) Стаття 172–9-5. Порушення конфлікту інтересів під час здійснення 
лобіювання. Вчинення дій чи прийняття рішень в умовах конфлікту інтересів 
під час лобіювання, - тягне за собою накладення штрафу у розмірі однієї тисячі 
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Дії, передбачені частиною 
першою цієї статті, вчинені особою, яку протягом року було піддано 
адміністративному стягненню за таке ж порушення, - тягне за собою 
накладення штрафу у розмірі п’яти тисяч неоподатковуваних мінімумів 
доходів громадян або забороною займатися діяльністю, пов’язаною з 
лобіюванням строком на один рік [46]. 
Не дивлячись на важливість врегулювання питань лобіювання та 
адвокації в Україні, але запропоновані законопроєкти мають низку недоліків, 
на які було вказано експертами громадянського суспільства під час аналізу 
проєктних документів. Так, ми погоджуємося з висновками експертів Центру 
59 
 
політико-правових реформ, що закони в такому вигляді можуть «призвести до 
занепаду активного громадянського руху в Україні, оскільки передбачають 
фактичне змішування лобіювання та адвокації» [47], які не являються 
тотожними поняттями.  На думку спеціалістів, ризик такого змішування 
«полягає в тому, що до громадських організацій, які здійснюють адвокацію, 
можуть застосовуватися передбачені законодавством інструменти юридичної 
відповідальності  як важелі політичного тиску та придушення інакомислення» 
[47]. 
Лобіювання, на противагу адвокасі, включає в себе дії, які прямо 
підтримують або протидіють прийняттю певного акту законодавства. 
Лобіювання є діяльністю з метою вплинути на дії, політику або рішення 
посадових ocіб, найчастіше законодавців або членів регулюючих органів. 
Професійні лобісти – люди, чиїм заробітком є здійснення впливу на 
законодавство, правові регулювання або інші урядові рішення, чи політику від 
імені групи або людини, хто наймає їх. Тобто на відміну від адвокасі, 
лобіювання переважно охоплює дії, спрямовані на оплачуване просування 
приватних інтересів, а не суспільних (табл.2.2) [48]. 
Таблиця 2.2 –  Відмінність між адвокасі та лобіювання 
Адвокація Лобіювання 
Пов’язана з конкретною Пов’язане з конкретним законодавством 
причиною/проблемою (актом законодавства) 
Групові/колективні зусилля Можуть бути індивідуальними або 
колективними 
Націлена на стейкхолдерів як всередині, Спрямоване на законодавців та державних 
так і поза урядом службовців 
Націлена на просування загального блага Націлене на просування конкретного 
інтересу 
Підштовхування певної ідеї (яка потребує Запит конкретних дій, спрямованих на 
вирішення або винесення на поверхню) усунення перешкод у здійсненні тої чи 
іншої діяльності 
Виявлення, використання та просування Просування конкретного акту (проекту) 
причини існування певної проблеми законодавства серед законодавців (в першу 
чергу) 
Джерело: [48] 
 
60 
 
Якщо дослідити європейський досвід, то Комітет Ради Міністрів [49] 
рекомендує урядам держав-членів Ради Європи встановлювати або додатково 
зміцнювати, залежно від конкретних випадків, правову основу для 
регулювання лобістської діяльності в контексті прийняття законодавства 
відповідно до затверджених Керівних принципів, та з урахуванням 
національних підходів. 
Керівні принципи визначають засади здійснення лобістської діяльності, 
ведення реєстру осіб, які займаються професійним лобізмом, стандарти 
етичної поведінки лобістів, інструменти моніторингу та контролю за 
лобістською діяльністю [48]. В таблиці 2.3 представлено особливості 
законодавчого регулювання лобістської діяльності у визначених європейських 
країнах. 
Таблиця 2.3 – Законодавство щодо лобіювання в європейських країнах 
Країна Законодавство щодо лобіювання Реєстр лобістів 
Австрія Австрійський Бундесрат Перш ніж розпочати лобістську 
28.06.2012 прийняв діяльність, лобісти зобов'язані 
«Transparenzpaket» (пакет зареєструватися у «Реєстрі Лобістів та 
Прозорості), набув чинності 1 спеціальних груп інтересів», який 
січня 2013 року. Цей пакет адмініструє Міністерство юстиції.  Цей 
містить низку законів щодо реєстр є загальнодоступним; організації 
прозорості, серед них так званий повинні сплатити реєстраційний внесок 
"LobbyG", що регулює від 105-630EUR.  
лобіювання та представництво 
інтересів. Лобістські компанії, 
так і компанії, мають в своєму 
штаті лобістів, повинні мати 
кодекс поведінки лобістів. 
Бельгія Не врегульовано на Немає реєстру лобістів 
законодавчому рівні; немає 
кодексу поведінки 
Хорватія Не врегульовано на Саморегульоване товариство лобістів, 
законодавчому рівні створене в червні 2008 року.  Члени 
товариства лобістів підписують Кодекс 
поведінки після реєстрації.  Реєстрація 
вимагає щорічної плати 200 євро. 
Чехія   Уряд припинив підготовку Саморегульована асоціація лобізму, у 
Закону про лобіювання 2012 році прийняла Кодекс поведінки 
15.01.2013 через неможливість 
знайти компроміс щодо сфери дії 
та висвітлення Закону. 
Ірландія Закон Про реєстрацію Реєстр лобіювання запроваджено, 
лобіювання, 2014. обов’язкова реєстрація розпочалися 1 
61 
 
Країна Законодавство щодо лобіювання Реєстр лобістів 
вересня 2015 року. Реєстр відкритий. 
Лобісти надають детальну інформацію 
про всі контакти з посадовими особами 
щодо підготовки законодавства, 
розробки чи внесення змін до політики 
3 рази на рік (квітень, серпень та 
грудень). 
Литва Закон Про лобістську діяльність, Закон вимагає всіх лобістів 
2001.  Професійна діяльність зареєструватися в загальнодоступному 
регулюється Кодексом лобістів. реєстрі, в режимі он-лайн. У листопаді 
2014 р. у списку було лише 36 
зареєстрованих лобістів. Після 
реєстрації особа може здійснювати 
лобістську діяльність на постійній 
основі. Хоча окрема діяльність лобістів 
не підлягає реєстрації, лобісти 
зобов’язані подавати щорічні звіти із 
зазначенням доходів та витрат для 
лобіювання правових актів 
Польща Закон «Про лобістську діяльність Усі суб’єкти, що здійснюють 
в процесі законотворення», 2005. професійну діяльність з лобіювання, 
Кодексу поведінки не має повинні бути внесені до публічного 
реєстру, у формі загальнодоступної бази 
даних. За внесення до реєстру 
передбачено плату (25 EUR). Реєстр 
адмініструє Міністерство внутрішніх 
справ та адміністрації 
Велика Закон про прозорість В 2015 році уряд Великобританії 
Британія лобіювання, безпартійну агітацію запустив Реєстр лобістів-консультантів. 
та профспілкове управління Для реєстрації введено щорічну 
абонентську плату. Інформація про 
замовників лобіювання оновлюється 
щоквартально 
Джерело: [48] 
 
Отже, ми бачимо, що в законах мова йде окремо про лобістську 
діяльність. «У розвинутих країнах є різниця між адвокацією і лобіюванням. 
Тому що, те чим займаються громадські активісти це адвокатування. Це не 
робота за гроші, коли ти лобіюєш певні преференції певним колам людей чи 
певному бізнесу, а це зміни, які адвокатуються в державі для покращення 
роботи держави. ... Ці речі можна розвести, але потрібно вводити 
відповідальність» [51] . 
62 
 
Крім цього, у звіті щодо України, опублікованому 8 листопада 2023 
року, Європейська Комісія зазначила, що законодавче регулювання 
лобіювання не повинно перешкоджати законній діяльності громадянського 
суспільства, обмежувати її та створювати непропорційне адміністративне 
навантаження [47]. 
Натомість у запропонованих законопроєктах є положення, згідно з 
якими будуть регулюватися форми взаємодії громадськості із суб’єктами 
прийняття рішень, запроваджується додаткова звітність для громадських 
організацій, а встановлення правил етичної поведінки їх представників 
покладається на державний орган. За здійснення адвокаційної діяльності без 
внесення відомостей до спеціального реєстру прозорості передбачена 
адміністративна відповідальність [47]. 
Тому, представники громадянського суспільства вважають, що 
запропоновані до обговорення законопроєкти в такі редакції є неприйнятними 
і повинні усунути ризики, які можуть призвести до погіршання демкоратичних 
процесів в Україні. 
В зв’язку з цим було вирішено у Парламенті створити робочу групу, яка 
буде напрацьовувати новий законопроєкт про лобізм, щоб розмежувати 
поняття адвокації та лобіювання [50]. 
 
2.3  Успішні приклади адвокаційних кампаній в Україні 
 
Хочемо навести приклад успішної адвокаційної компанії, яка була нами 
організована та проведена. 
В ході реалізації громадської ініціативи «DOCU ДІЄ проти 
психологічного насильства щодо дитини» в Чугуївській міській 
територіальній громаді на Харківщині, правозахисники з’ясували, що на 
сьогоднішній день існує певна правова проблема – відсутня форма 
направлення постраждалих осіб до центру з надання безоплатної вторинної 
правової допомоги, яка б мала бути затверджена Міністерством соціальної 
63 
 
політики України – на виконання постанови Кабінету Міністрів України «Про 
затвердження Порядку взаємодії суб’єктів, що здійснюють заходи у сфері 
запобігання та протидії домашньому насильству і насильству за ознакою 
статі» від 22.08.2018 р. №658  [51]. 
Так, Законом України «Про безоплатну правничу допомогу» 
гарантується, що особи, які постраждали від домашнього насильства або 
насильства за ознакою статі, мають право на безоплатну вторинну правову 
допомогу – на захист; здійснення представництва інтересів у судах, інших 
державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими 
особами; складення документів процесуального характеру [52]. 
Однак для того, щоб центр БВПД надав адвоката за рахунок держави 
постраждалій особі, їй необхідно мати певні підтверджувальні документи. І 
постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку взаємодії 
суб’єктів, що здійснюють заходи у сфері запобігання та протидії домашньому 
насильству і насильству за ознакою статі» від 22.08.2018 р. №658 встановлює, 
що такими документами можуть бути, зокрема: 
− витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань, у якому міститься 
інформація про вчинення злочину, пов'язаного з насильством; 
− талон-повідомлення про вчинення кримінального правопорушення, 
пов'язаного з насильством, виданий уповноваженим підрозділом органу 
Національної поліції; 
− копія протоколу про вчинення адміністративного правопорушення, 
передбаченого статтею 173-2 Кодексу України про адміністративні 
правопорушення; 
− копія постанови про накладення адміністративного стягнення за 
вчинення правопорушення, пов'язаного з насильством;  
− копія заяви до суду про видачу або продовження обмежувального 
припису стосовно кривдника; 
− рішення суду про видачу або продовження обмежувального припису 
стосовно кривдника; 
64 
 
− копія винесеного працівником уповноваженого підрозділу органів 
Національної поліції термінового заборонного припису; 
− направлення постраждалих осіб до центру з надання безоплатної 
вторинної правової допомоги, складене за формою, затвердженою 
Мінсоцполітики (видається районними держадміністраціями, виконавчими 
органами сільських, селищних, міських, районних у містах рад, у тому числі 
об'єднаних територіальних громад, чи загальними/спеціалізованими 
службами підтримки постраждалих осіб) [53]. 
Проте, на жаль, дана форма Міністерством соціальної політики України 
до 2021 року так і не була затверджена, що перешкоджало постраждалим від 
домашнього насильства особам в отриманні безоплатної вторинної правової 
допомоги. 
І, хоча на наше звернення з цього приводу заступниця міністра О. Ревук 
відповіла, що «відсутність такої форми направлення не обмежує права особи 
звернутись або бути направленою за допомогою», це не відповідало дійсності. 
З наступних підстав: 
− У випадку, якщо постраждала від домашнього насильства особа 
зверталася до поліції за телефоном або таке повідомлення робили її рідні, 
сусіди чи свідки насильства, вона не отримувала талону-повідомлення про 
вчинення кримінального правопорушення. Так само, як і не мала витягу з 
Єдиного реєстру досудових розслідувань, у разі, якщо в діях кривдника не 
знаходили ознак кримінального правопорушення (злочину). 
− Копію протоколу про вчинення адміністративного правопорушення 
працівники поліції видають правопорушнику, а не постраждалій особі. 
− Так само, виникали й проблемні питання стосовно отримання копії 
постанови про накладення адміністративного стягнення (приміром, суд міг 
взагалі не накласти таке стягнення через вибіг строку притягнення 
правопорушника до адміністративної відповідальності). 
65 
 
− Якщо постраждала особа не зверталася до суду з заявою про 
видачу/продовження обмежувального припису стосовно кривдника, звісно, в 
неї не було й копії такої заяви. Як і не було копії відповідного рішення суду. 
− У разі, якщо поліцейський не виносив термінового заборонного 
припису – ніде було здобути копію такого документа [54]. 
Таким чином, ледь не єдиним гарантованим варіантом підтвердження 
права постраждалої від домашнього насильства особи на безоплатну вторинну 
правову допомогу могло б бути направлення до центру з надання БВПД 
відповідними (соціальними) службами місцевих державних адміністрацій та 
виконавчих органів місцевого самоврядування. Утім, без затвердження 
Мінсоцполітики певної форми такого направлення, вони видати його не могли 
[54]. 
Зустрівшись з кількома постраждалими особами, які, через відсутність 
даної форми, так і не отримали безоплатну вторинну правову допомогу, та 
побачивши, що чиновники Мінсоцполітики не квапляться 
цю форму розробляти (як і не поспішали до цього вже 3 роки), ми звернулися 
до урядової уповноваженої з питань ґендерної політики Катерини Левченко – 
з проханням сприяти забезпеченню реалізації єдиної державної політики, 
спрямованої на досягнення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків та 
протидію домашньому насильству – шляхом ініціювання питання щодо 
необхідності якнайшвидшого затвердження Міністерством соціальної 
політики України форми направлення постраждалих осіб до центру з надання 
безоплатної вторинної правової допомоги [54]. 
Лист до уповноваженої було спрямовано 6 серпня 2021 року. А вже 14 
вересня заступник міністра повідомила: «Міністерство соціальної політики на 
виконання доручення урядової уповноваженої з питань гендерної політики 
Левченко К.Б. розглянуло Ваш лист… Міністерством… розроблено проєкт 
форми направлення особи/сім’ї, яка постраждала від домашнього насильства 
або насильства за ознакою статі, до центру з надання безоплатної вторинної 
правової допомоги» (додаток Б). І на порталі Верховної Ради України з’явився 
66 
 
відповідний наказ «Про затвердження форми направлення особи, яка 
постраждала від домашнього насильства та/або насильства за ознакою статі, 
до центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги», 
зареєстрований в Мінюсті наприкінці грудня 2021 року [54; 55]. 
Отже, правильна оцінка проблеми, вибір суб’єкта адвокації та 
проведення адвокаційної кампанії, дозволило отримати позитивний результат 
в сфері правової допомоги. 
Висновки до розділу 2 
Суть адвокації полягає у взаємодії з органами влади усіх рівнів та 
широким колом зацікавлених осіб (стейкхолдерів) з метою представлення та 
просування інтересів певних соціальних (як правило, незахищених, вразливих, 
неактивних, недостатньо організованих тощо) груп, в результаті чого 
відбуваються удосконалення політик, системні та демократичні зміни. 
Ефективність адвокаційної компанії залежить від ретельного організації 
кожного її етапу: формулювання проблеми, створення ініціативної групи, 
формулювання мети та завдання адвокації, визначення мішені, складання 
плану кампанії та її реалізації, надання процесу адвокації публічності, 
контроль за виконання проадвакатованих рішень, що доведено на 
конкретному прикладі адвокаційної компанії. 
На сьогодні адвокація та лобіювання в Україні окремим законодавчим 
актом не врегульовані. В 2023 році було розроблено проєкт Закону України 
«Про доброчесне лобіювання та адвокацію в Україні», а також «Про внесення 
змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо 
порушення законодавства в сфері здійснення лобіювання та адвокації»,  які 
пройшли громадське обговорення. Але на думку громадських експертів дані 
проєкти потребують удосконалення в напряму відокремлення понять 
«адвокація» та «лобіювання», які не є тотожними, а також усунення ризиків, 
які можуть перешкоджати законній діяльності громадянського суспільства, 
обмежувати її та створювати непропорційне адміністративне навантаження.  
  
67 
 
РОЗДІЛ 3 
НАПРЯМИ ЗАСТОСУВАННЯ ІНФОРМАЦІЙНО-
КОМУНІКАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ В ПРОЦЕСАХ УЧАСТІ 
ГРОМАДСЬКОСТІ 
 
Поява і розвиток інформаційно-комунікаційних технологій технічно 
розширило можливості участі громадськості в політичних процесах, оскільки 
дозволяє відділено, наприклад, проголосувати, подати звернення, висловити 
свою точку зору з приводу того чи іншого запитання. Так, наприклад, одним з 
найпопулярніших видів консультацій з громадськістю на сьогодні є 
електронні консультації, електронні звернення, електронні петиції. 
Треба зазначити, що згідно з позицією експертів ООН, у методології 
оцінювання індексу електронної участі Організації Об’єднаних Націй Е-
консультації є не просто компонентом е-участі, а окремим етапом розвитку : 
1. Е-інформація – односторонній зв’язок, органи влади надають 
інформацію громадянам. 
2. Е-консультація – двосторонній зв’язок, громадяни мають 
можливість залишати пропозиції на відповідних урядових вебпорталах, 
сторінках соціальних мереж (онлайн-форуми, онлайн-опитування), формуючи 
законотворчий «порядок денний». 
3. Е-залучення до прийняття рішень – уряд розглядає пропозиції 
громадян (е-консультації), звітує перед громадськістю про опрацювання е-
консультацій і прийняті рішення [56]. 
Серед найпоширеніших у світовій практиці типів Е-консультацій 
відмічають наступні: 
− дискусійні форуми, інтегровані з урядовими сайтами, де 
консультації представлені у форматі «питання — відповідь». На таких 
дискусійних майданчиках громадян заохочують залишати свої запитання / 
68 
 
зауваження / пропозиції, на які потім дають відповіді від уповноважених 
урядових працівників; 
− електронні опитування використовуються для швидкого 
оцінювання позиції громадської думки стосовно запропонованого питання; 
− е-петиції та е-свідчення використовуються для надсилання 
одноосібних або колективних пропозицій/скарг із описом запропонованого 
рішення безпосередньо урядові; 
− е-панелі передбачають залучення експертів для надання 
коментарів і рецензій щодо соціально значимих питань, озвучених на 
онлайнових дискусійних форумах, в е-опитуваннях. Такі експерти виступають 
у якості фасилітаторів для налагодження діалогу між самими громадянами 
(citizen-to-citizen) і взаємодії з органами влади (citizen-to-decision maker); 
− «редакторські» консультації — громадян і представників 
громадських організацій запрошують надати коментар щодо винесеного на 
обговорення питання. Зазвичай це добре промодеровані платформи, де 
підсумком обговорення має стати консенсусне рішення або ж поодинокі 
рекомендації [57]. 
Згідно з визнаними міжнародними практиками, найефективнішим 
інструментом для забезпечення е-участі є розробка державних порталів, які 
поєднують у собі одразу декілька напрямів: доступ до інформації, консультації 
та залучення до прийняття рішень. Також деякі країни об’єднують 
інструменти е-участі та е-послуг у єдиному кабінеті. Державні інтегровані 
портали в багатьох країнах наразі модернізуються саме в цьому напрямі [58]. 
Однією з гарних європейських практик запровадження Платформи, 
зокрема для публічних консультацій, є ConsulProject – безкоштовна 
платформа, з відкритим кодом, якою вже користуються 33 країни світу та 100 
інституцій (адмініструється Мадридською міською радою). Вона постійно 
вдосконалюється в реальному часі завдяки поширенню досвіду користувачами 
платформи Consul. Платформа пропонує безпечний інструмент для 
69 
 
проведення е-консультацій, дебатів, подання пропозицій від громадськості, 
голосування за проекти Громадського бюджету та голосування за пропозиції 
громадян, в тому числі і за допомогою мобільного додатку. 
Е-консультації є інструментом електронної демократії, розвиток якого, 
згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про схвалення 
Стратегії розвитку інформаційного суспільства» від 15 травня 2013 року № 
386, визначено одним із пріоритетних напрямів державної політики. Правовою 
основою розвитку е-демократії в Україні є Концепція розвитку електронної 
демократії в Україні, Концепція розвитку електронного урядування в Україні, 
Стратегія державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства 
в Україні (Указ Президента України від 24 березня 2012 року № 212). 
У Концепції розвитку електронної демократії України електронні 
консультації визначені як «форма публічних консультацій, що передбачає, 
зокрема, оприлюднення проектів актів органів державної влади або питань, що 
потребують вирішення, для отримання пропозицій та зауважень» . Але на 
законодавчому рівні в Україні поняття «електронні консультації» передбачає 
саме вертикальний вектор взаємодії між органами влади та громадянами. Для 
органів місцевого самоврядування, консультації з громадськістю практично 
жодним чином не врегульовані на рівні законодавства. При цьому місцеві ради 
можуть самостійно визначати порядок і конкретні формати проведення 
консультацій шляхом їх закріплення 18 у статуті та інших нормативно-
правових актах. 
Ще одним важливим електронним інструментом е-демократії є 
електронні петиції. Термін «петиція» (petitio) перекладається з латини як 
клопотання, звернення, прохання. Кембриджський словник визначає її як 
документ, що підписаний значною кількістю людей та вимагає або просить 
вчинення якихось дій з боку уряду чи іншого органу влади [59]. 
Практика подання електронних петицій була започаткована у Великій 
Британії. У 1999 році на сайті парламенту Шотландії був відкритий сервіс E-
Petitioner, за допомогою якого громадяни могли направити депутатам 
70 
 
звернення через спеціальну електронну форму. Першою такою петицією стала 
ініціатива Всесвітнього фонду дикої природи (WTF) щодо створення 
національного парку в частині узбережних територій. На загальнодержавному 
рівні е-петиції у Британії з’явились у 2006 році з ініціативи тодішнього 
прем’єр-міністра Т. Блера [60]. 
 Паралельно е-петиції розвивалися в інших частинах світу. У 2002 році 
вони були запроваджені в парламенті Квінсленду (Автралія); у 2005 році – у 
законодавчих органах ФРН і Португалії; у 2007 – в Асамблеї Уельсу, згодом – 
в інших демократичних державах, включаючи країни Центральної та Східної 
Європи. У 2011 році в США створено платформу «We the People», що дозволяє 
направляти електронні петиції президентській адміністрації та є доволі 
популярною серед американських громадян [60]. 
Рекомендація CM/Rec(2009)1 Комітету Міністрів Ради Європи щодо 
електронної демократії від 18 лютого 2009 року визначає е-петицію як 
електронне подання протесту чи рекомендації демократичному інститутові: 
громадяни підписують петицію та можуть брати участь у дискусії з цього 
питання, вказавши свої імена та адреси онлайн [61]. При цьому зазначається, 
що електронні петиції сприяють донесенню інформації до парламенту та 
інших демократичних інститутів, її обговоренню й обмірковуванню серед 
громадян [61].  
В Україні перший спеціалізований сервіс для подачі е-петицій був 
запроваджений на офіційному веб-сайті Президента України; згодом такі 
сервіси почали створюватися на місцях, а також були запущені на сайтах 
парламенту й уряду.  
Наразі громадяни можуть подати е-петиції на офіційних веб-сайтах: 
Президента України  (https://petition.president.gov.ua/); Верховної Ради 
України (https://itd.rada.gov.ua/services/Petitions/); Кабінету Міністрів України 
(https://petition.kmu.gov.ua/) та органів місцевого самоврядування. А також – 
через онлайн-платформи такі як: «Єдина система місцевих петицій» (http://e-
dem.in.ua); Розумне місто (https://rozumnemisto.org/project); веб-сайти 
71 
 
об’єднаних громад України (https://gromada.org.ua/); Мій Голос (до будь-якого 
органу влади чи ОМС) (https://miygolos.org.ua/) [62]. 
На загал, Е-петиції виконують декілька функцій: 
− допомагають винести ту чи іншу проблему на порядок денний; 
− дозволяють запропонувати власний варіант вирішення піднятої 
проблеми, завдяки чому громадяни долучаються до процесу ухвалення 
рішень; 
− петиції пожвавлюють горизонтальну комунікацію між самими 
громадянами, адже для того, аби зібрати необхідну кількість підписів, 
ініціатори мають схилити на підтримку петиції інших осіб [60]. 
Право громадян направляти індивідуальні чи колективні письмові 
звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх 
посадових і службових осіб гарантоване статтею 40 Конституції України. 
Реалізацію цього права забезпечує Закон «Про звернення громадян», який 
серед іншого регламентує процедури подачі та розгляду електронних петицій. 
 У статті 5 цього закону електронна петиція визначається як особлива 
форма колективного звернення громадян до Президента України, Верховної 
Ради України, Кабінету Міністрів України, органу місцевого самоврядування. 
Звідси випливає, що на відміну від звернень громадян, які направляються до 
будь-якого органу влади, посадової чи службової особи, електронні петиції 
можуть подаватися тільки до згаданих адресатів [63]. А тому вони не можуть 
бути адресовані окремим центральним органам виконавчої влади, обласним і 
районним державним адміністраціям, територіальним підрозділам органів 
виконавчої влади тощо. Згідно зі статтею 23-1 Закону, громадяни можуть 
звернутися до Президента України, Верховної Ради, Кабінету Міністрів, 
органу місцевого самоврядування з електронними петиціями через офіційний 
веб-сайт органу, якому вона адресована, або веб-сайт громадського 
об’єднання, що збирає підписи на підтримку електронної петиції. Цей дуже 
важливий пункт закріплює, що органи влади не володіють монополією на 
72 
 
механізм електронних петицій, і будь-яке громадське об’єднання може 
самостійно організувати та реалізовувати петиційний процес. 
Державна служба статистики в 2019 році почала збирати інформацію 
щодо використання інструментів електронної демократії органами державної 
влади та місцевого самоврядування. На жаль, починаючи з 2020 року дана 
інформація не оновлювалася, хоча на нашу думку такі статистичні дані є 
корисними для розуміння стану розвитку електронної демократії в Україні. 
Нижче наведено основні показники щодо використання інструментів 
електронної демократії в Україні в 2020 році 
 
Таблиця 3.1  – Кількість органів державної влади та місцевого 
самоврядування, що надають можливість використання інструментів 
електронної демократії, за угрупуваннями установ у 2020 році 
З них 
органами державними 
органами органами 
  Усього  місцевого організаціями 
державної судової 
самовряд (установами, 
влади системи 
ування закладами) 
Кількість установ, які 
надавали можливість 
використання 
інструментів 
електронної 
демократії, од 3233 1036 538 1504 155 
З них      
«Е-звернення» 2564 904 514 1026 120 
«Е-петиція» 467 к х 451 к 
«Е-консультація» 262 101 – 151 10 
«Бюджет участі 
(громадський 
бюджет)» 341 27 х 314 х 
Примітка: символ (к) – дані не оприлюднюються з метою забезпечення виконання вимог 
Закону України «Про державну статистику» щодо конфіденційності статистичної інформації;      
тире (–) –  явищ не було;   символ (х)  –  заповнення рубрики за характером побудови таблиці не має 
сенсу.                                                     
Джерело: [64]  
 
 
 
73 
 
Таблиця 3.2 – Використання інструментів електронної демократії 
органами державної влади та місцевого самоврядування за угрупуваннями 
установ у 2020 році [64] 
З них 
державними 
органами органами органами 
  Усього організаціями 
державної судової місцевого 
(установами, 
влади системи самоврядування 
закладами) 
«Е-звернення» 
Кількість 
зареєстрованих  «Е- 1316433 429910 217723 534314 134486 
звернень», од 
Кількість  розглянутих 
1314106 429407 217591 532842 134266 
«Е-звернень», од 
Частка розглянутих «Е-
звернень» у загальній 
кількості 99,8 99,9 99,9 99,7 99,8 
зареєстрованих «Е-
звернень», % 
«Е-петиції» 
Кількість 
оприлюднених «Е- 6822 к х 6344 к 
петицій», од 
Кількість підтриманих 
(які набрали необхідну 
кількість голосів на їх 882 к х 875 к 
підтримку) «Е-
петицій», од 
Кількість «Е-петицій», 
підтриманих рішеннями 
459 к х 458 к 
органів, яким 
адресовані петиції, од 
Частка «Е-петицій», 
підтриманих рішеннями 
органів, яким 
адресовані петиції, у 
загальній кількості 
52,0 33,3 х 52,3 – 
підтриманих (які 
набрали необхідну 
кількість голосів на їх 
підтримку) «Е-
петицій», % 
«Е-консультації» 
Кількість 
оприлюднених "Е- 49697 35473 – 14093 131 
консультацій", од 
Кількість 
оприлюднених звітів за 
6229 5168 – 937 124 
результатами "Е-
консультацій", од 
 
74 
 
Отже, як бачимо за таблиці вище, кількість зареєстрованих «Е-звернень» 
в 2020 році становило 1316433 одиниць, з яких 99,8% було розглянуто. 
Кількість оприлюднених «е-петицій» становило 6822, з яких органами 
місцевого самоврядування – 6344. Необхідну кількість голосів набрало 882 
петиції, з яких 52% було підтримано рішенням органів, яким дані петиції були 
адресовані. Кількість оприлюднених «Е-консультацій» в 2020 році становила 
49697 одиниць (для порівняння в 2019 році – 11399), а оприлюднених звітів – 
6229 одиниць (в 2019 році – 6603). 
Якщо ми проаналізуємо кількість зареєстрованих «Е-звернень» в розрізі 
регіонів, то побачимо, що на першому місці за загальною кількістю є місто 
Киів, на другому місці Одеська область (121739 од.), на третьому - Львівська 
область (107890 од.). Найменша кількість звернень – в Волинській (3968 од.), 
Чернігівській (3991 од.), Черкаській (4492 од.), Чернівецькій (4595 од.). 
 
Таблиця 3.3 – Кількість зареєстрованих «Е-звернень» органами 
державної влади та місцевого самоврядування за угрупуваннями установ та 
регіонами у 2020 році 
З них 
органами 
  Усього органами іншими 
місцевого 
державної влади установами 
самоврядування 
Україна 1316433 429910 534314 352209 
Вінницька 4710 1790 1471 1449 
Волинська 3968 2493 1114 361 
Дніпропетровська 65132 29836 29360 5936 
Донецька 29750 15169 13903 678 
Житомирська 6005 2164 2616 1225 
Закарпатська 18820 3721 4195 10904 
Запорізька 29322 12592 5473 11257 
Івано-Франківська 18814 4040 1862 12912 
Київська 10051 467 8483 1101 
Кіровоградська 7823 4587 2823 413 
Луганська 5544 3555 943 1046 
Львівська 107890 10057 96201 1632 
Миколаївська 45202 14692 6058 24452 
Одеська 121739 9102 62485 50152 
Полтавська 10142 6901 2139 1102 
Рівненська 35891 4146 11111 20634 
Сумська 9108 4990 3585 533 
75 
 
З них 
органами 
  Усього органами іншими 
місцевого 
державної влади установами 
самоврядування 
Тернопільська 17645 6894 9758 993 
Харківська 48903 10010 33493 5400 
Херсонська 14641 8386 2110 4145 
Хмельницька 23628 2621 3959 17048 
Черкаська 4492 1671 2303 518 
Чернівецька 4595 3678 754 163 
Чернігівська 3991 1926 1696 369 
м. Київ 668627 264422 226419 177786 
Джерело: [64]  
 
Як бачимо з таблиці, найбільша кількість оприлюднених «Е-петицій» в 
2020 році була в Києві (1093) та Харківський області (1000), але в той же час в 
Києві з 1093 петицій необхідну кількість голосів набрало 7 і жодна не була 
підтримана рішенням органів влади,  а в Харківській області з 1000 підписи 
набрали лише 19, хоча 14 з них були підтримані. В багатьох інших областях 
така ж ситуації щодо співвідношення поданих та підписаних і підтриманих 
петицій. Це може свідчити про досить низьку якість поданих петицій, 
неактуальність проблеми, яку хочуть вирішити, та/або невисоку активність 
громадян щодо вивчення та голосування за подані пропозиції. Найкраща 
ситуація спостерігалася в Черкаській області, де було оприлюднено 210 
петицій, 136 з них зібрали необхідну кількість голосів і 71 петиція знайшла 
підтримку органів влади. Отже, більше половини петицій були дійсно 
актуальними для жителів Черкащини і значну частину з них (53%) підтримали 
органи влади. 
Кількість оприлюднених та підтриманих «Е-петицій» органами 
державної влади та місцевого самоврядування за регіонами у 2020 році 
представлена в таблиці 3.4. 
 
 
76 
 
Таблиця 3.4 –  Кількість оприлюднених та підтриманих «Е-петицій» 
органами державної влади та місцевого самоврядування за регіонами у 2020 
році 
Кількість «Е-петицій» 
підтриманих рішеннями 
  підтриманих (які набрали 
органів державної влади та  
оприлюднених необхідну кількість 
місцевого самоврядування, 
голосів на їх підтримку) 
яким адресовані петиції 
Україна 6822 882 459 
Вінницька 16 5 5 
Волинська 73 42 14 
Дніпропетровська 483 49 15 
Донецька 650 105 47 
Житомирська 29 к 4 
Закарпатська 94 37 31 
Запорізька 696 22 16 
Івано-Франківська 64 27 27 
Київська 182 66 56 
Кіровоградська 108 15 10 
Луганська 120 7 к 
Львівська 432 60 33 
Миколаївська 24 3 3 
Одеська 106 15 10 
Полтавська 139 23 3 
Рівненська 190 35 6 
Сумська 284 72 19 
Тернопільська 249 30 27 
Харківська 1000 19 14 
Херсонська 24 к к 
Хмельницька 147 13 10 
Черкаська 210 136 71 
Чернівецька 221 47 19 
Чернігівська 188 43 16 
м. Київ 1093 7 – 
Джерело: [64]  
 
 
 
 
 
 
77 
 
Таблиця 3.5 – Кількість оприлюднених «Е-консультацій» та звітів за 
результатами «Е-консультацій» органами державної влади та місцевого 
самоврядування за угрупуваннями установ та регіонами у 2020 році 
Кількість оприлюднених  Кількість оприлюднених звітів за 
«Е-консультацій» результатами «Е-консультацій» 
  з них з них 
органами органами органами органами 
усього усього 
державної місцевого державної місцевого 
влади самоврядування влади самоврядування 
Україна 49697 35473 14093 6229 5168 937 
Вінницька 332 325 7 332 325 7 
Волинська 17 к к к к к 
Дніпропетровська 948 178 770 737 174 563 
Донецька 119 79 40 110 79 31 
Житомирська 34 28 6 32 28 4 
Закарпатська 10 – 10 6 – 6 
Запорізька 14 14 – – – – 
Івано-
37 – 37 33 – 33 
Франківська 
Київська 107 84 23 68 52 16 
Кіровоградська 105 70 35 84 52 32 
Луганська 5 – 5 4 – 4 
Львівська 241 87 96 157 41 58 
Миколаївська 885 108 777 107 99 8 
Одеська 12263 501 11758 104 83 17 
Полтавська – – – – – – 
Рівненська 9 – 9 к к к 
Сумська 68 9 6 66 9 4 
Тернопільська 30 4 20 23 4 19 
Харківська 3 – 3 1 к к 
Херсонська 68 – 61 64 – 57 
Хмельницька 292 – 289 10 – 8 
Черкаська 115 84 31 56 56 – 
Чернівецька 16 к к 15 к к 
Чернігівська 17 17 – 9 9 – 
м. Київ 33962 33869 93 4205 4141 64 
Джерело: [64]  
 
Як бачимо, лідерами серед кількості оприлюднених консультацій є місто 
Київ (33962 од.) та Одеська область (12263 од.). Інші області мають досить 
великий розрив з наведеними регіонами. Є такі області, в яких взагалі не було 
оприлюдення консультацій – це Полтавська область. 
78 
 
Ще раз хочемо наголосити, що збір таких статистичних даних є досить 
корисним і важливим для розуміння стану розвитку інструментів Е-демократії 
в Україні, як в розрізі видів, так і в розрізі інституцій та регіонів. Тому 
рекомендуємо продовжувати збір інформації з цієї проблематики і 
оприлюднювати на офіційному сайті Державної служби статистики.  
Позитивним моментом у запроваджені сучасних інструментів зв’язків з 
громадськістю є розробка «Порталу громадського обговорення 
законопроєктів, мета якого залучити громадян до законодавчого процесу через 
ознайомлення, коментування та висловлювання зауважень і пропозицій до 
законопроєктів, запропонованих для обговорення в онлайн-режимі [65]. Окрім 
того, на порталі ВРУ інтегровані й інші інструменти е-участі, зокрема е-
петиції та е-звернення. Однак суттєвим недоліком залишається низька 
поінформованість / низький рівень зацікавленості громадян цим ресурсом, як 
результат — низькі показники голосування.  
 
Висновки до розділу 3 
 
Поява та розвиток інформаційно-комунікаційних технологій технічно 
розширило можливості участі громадськості в політичних процесах. В Україні 
на сьогодні використовуються такі інструменти електронної демократії, як «Е-
звернення», «Е-петиція», «Е-консультація», кожен з яких має законодавче 
підґрунтя. Дані інструменти є не такими розвинутими, як в тих країнах, які 
мають більший досвід їх реалізації, але все далі набирають популярності та 
удосконалюються.  
В Україні розроблено «Порталу громадського обговорення 
законопроєктів, мета якого залучити громадян до законодавчого процесу через 
ознайомлення, коментування та висловлювання зауважень і пропозицій до 
законопроєктів, запропонованих для обговорення в онлайн-режимі. 
 
  
79 
 
ВИСНОВКИ 
 
 
З’ясовано, що ефективне вироблення політики та прийняття рішень 
передбачає слідування кільком етапам – встановлення порядку денного, 
складання проєкту, прийняття рішення, реалізація, моніторинг, повторне 
формулювання – до кожного з яких повинні бути долучена тим чи іншим 
чином громадськість. До видів залучення громадськості до процесів прийняття 
політичних рішень відносять інформацію, консультацію, діалог та 
партнерство.  
Вивчення міжнародного досвіду реалізації права участі громадськості у 
виробленні публічних політик показало, що існує низка затверджених 
міжнародних стандартів, які регулюють це питання. В Європейському Союзі 
розроблено потужну базу нормативно-правових актів, які визначають 
принципи, види, форми, особливості участі громадськості, і які повинні 
братися за основу при розробці законодавчих актів в Україні задля 
гармонізації законодавства; напрацьовано різноманітні інструменти та 
механізми участі громадськості, які є корисними для вивчення. 
З’ясовано, що в Україні відбувається постійне удосконалення 
нормативно-правової бази в сфері регулювання процесів залучення 
громадськості до формування та реалізації політики на державному та 
місцевому рівні, що свідчить про усвідомлення важливості та поглиблення 
процесів демократії в країні. Серед важливих форм залучення в Україні 
використовуються наступні: референдуми, консультації з громадськістю у 
формі публічного громадського обговорення та/або електронних консультацій 
з громадськістю щодо проектів нормативно-правових актів; громадські ради; 
громадські слухання; консультативно-дорадчі органи; громадські експертизи; 
місцеві ініціативи; загальні збори та інші. Більшість форм залучення потребує 
подальшого розвитку, що знайшло своє відображення в Стратегії сприяння 
розвитку громадянського суспільства в Україні на 2021-2026 роки. 
80 
 
З’ясовано, що суть адвокації полягає у взаємодії з органами влади усіх 
рівнів та широким колом зацікавлених осіб (стейкхолдерів) з метою 
представлення та просування інтересів певних соціальних (як правило, 
незахищених, вразливих, неактивних, недостатньо організованих тощо) груп, 
в результаті чого відбуваються удосконалення політик, системні та 
демократичні зміни.  
Виявлено, що на сьогодні адвокація та лобіювання в Україні окремим 
законодавчим актом не врегульовані. В 2023 році було розроблено проєкт 
Закону України «Про доброчесне лобіювання та адвокацію в Україні», а також 
«Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення 
щодо порушення законодавства в сфері здійснення лобіювання та адвокації»,  
які пройшли громадське обговорення. Але на думку громадських експертів 
дані проєкти потребують удосконалення в напряму відокремлення понять 
«адвокація» та «лобіювання», які не є тотожними, а також усунення ризиків, 
які можуть перешкоджати законній діяльності громадянського суспільства, 
обмежувати її та створювати непропорційне адміністративне навантаження. 
Доведено, що ефективність адвокаційної компанії залежить від 
ретельного організації кожного її етапу: формулювання проблеми, створення 
ініціативної групи, формулювання мети та завдання адвокації, визначення 
мішені, складання плану кампанії та її реалізації, надання процесу адвокації 
публічності, контроль за виконання проадвакатованих рішень. 
Виявлено, що в Україні на сьогодні використовуються такі інструменти 
електронної демократії, як «Е-звернення», «Е-петиція», «Е-консультація», 
кожен з яких має свої особливості реалізації. Аналіз показує все ще невелику 
якість та популярність даних інструментів, що вимагає їх подальшу 
популяризацію та вдосконалення. 
  
81 
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 
 
 
1. Кодекс кращих практик участі громадськості у процесі прийняття 
рішень. URL: https://rm.coe.int/16802eeddb 
2. Взаємодія з громадськістю в умовах реалізації адміністративної 
реформи. Івано-Франківськ: Івано-Франківський центр науки, інновацій та 
інформатизації, 2012. 95 с.   
3. Участь громадськості в процесі прийняття рішень. Огляд 
стандартів та практик у країнах – членах Ради Європи. URL:  
https://www.kmu.gov.ua/storage/app/media/17-civik 2018/rubrik_rekomehdation/ 
civik_Europe_2016.pdf  
4. Участь громадськості у процесі прийняття рішень на місцевому 
рівні [Текст] : посіб. К. : Ленвіт, 2012 . 64 с.   
5. Wilcox, D. The Guide to Effective Participation. URL:   
http://www.partnerships.org.uk/guide/  
6. Ільченко Н. В. Концепція участі та методи залучення населення до 
розвитку територіальної громади. Державне управління: удосконалення та 
розвиток. 2010. № 7. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Duur_2010_7_7..  
7. ОБСЄ/ПРООН, Збірка матеріалів зі стратегії сталого розвитку, 
Лондон, 2002 рік.  
8. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_043#Text  
9. Резолюція Ради ООН з прав людини «Рівна участь у політичному 
житті: резолюція» від 8 жовтня 2013 року, A/HRC/RES/24/8. URL: 
http://dag.un.org/bitstream/handle/11176/305484/A_HRC_RES_24_8-
EN.pdf?sequence=3&isAllowed=yn  
10.  Резолюція Ради ООН з прав людини «Простір громадянського 
суспільства: створення і підтримання в законодавстві та на практиці 
безпечного і сприятливого середовища» від 9 жовтня 2013 р., 
82 
 
A/HRC/RES/24/21, URL:  https://daccess-
ods.un.org/access.nsf/Get?Open&DS=A/HRC/RES/22/6&Lang=E   
11.  Резолюція Генеральної Асамблеї ООН «Декларація про право та 
обов’язок окремих осіб, груп і органів суспільства заохочувати та захищати 
загальновизнані права людини та основні свободи» від 8 березня 1999 р., 
А/RES/53/144. URL: http://www.ohchr.org/Documents/Issues/Defenders/ 
Declaration/declaration.pdf    
12.  Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи «Про участь 
громадян у місцевому публічному житті». URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_739#Text  
13. Додатковий протокол до Європейської хартії місцевого 
самоврядування про право участі у справах органів місцевої влади, CETS 207-
Місцеве самоврядування від 16 листопада 2009 р. URL:  
http://www.coe.int/en/web/conventions/full-list/-/conventions/rms/0900001680084 
82a   
14. Рекомендація CM/Rec(2007)14 Комітету Міністрів країнам-
учасницям щодо правового статусу громадських організацій в Європі, 
доступно за посиланням: URL:  https://wcd.Council of 
Europe.int/ViewDoc.jsp?id=1194609   
15. Участь громадськості в процесі прийняття рішень. Огляд 
стандартів та практик у країнах – членах Ради Європи. URL:  
https://www.kmu.gov.ua/storage/app/media/17-civik 2018/rubrik_rekomehdation/ 
civik_Europe_2016.pdf  
16. Європейська конвенція про участь іноземних громадян у 
суспільному житті на місцевому рівні, доступно за посиланням: URL: 
http://www.coe.int/fr/web/conventions/full-list/-/conventions/rms/090000168007 
bd26   
17. Декларація про рівність жінок та чоловіків як основний критерій 
демократії MEG-4(1997)018 URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ 
994_903#Text  
83 
 
18. Рекомендація CM/Rec (97)3 щодо участі молоді та щодо 
майбутнього громадянського суспільства. URL: 
http://pjpeu.coe.int/documents/1017981/1663182/Rec3_1997_Coe_youth-
participation-and-the-future-of-civilsociety.pdf/f0c6f2b7-1369-47ac-bb1b-
adf8428e4ba1   
19. Рекомендація CM/Rec (2012)2 щодо участі дітей та молоді до 18 
років. URL:  http://www.refworld.org/docid/506981802.html   
20. Рамкова Конвенція щодо захисту національних меншин, доступно 
за посиланням. URL:  http://www.coe.int/fr/web/conventions/full-list/-
/conventions/rms/090000168007cdac   
21. Лісабонський договір про внесення змін до Договору про 
Європейський Союз та Договору про заснування Європейського 
Співтовариства від 13 грудня 2007 р., 2007/C 306/0. URL:  http://eur-
lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=celex%3A12007L%2FTXT   
22. Керівні принципи щодо громадської участі у процесі прийняття 
політичних рішень. URL:  https://rm.coe.int/guidelines-on-civil-participation-in-
political-decision-making/168076e135  
23. Досвід деяких держав-членів Ради Європи щодо функціонування 
в органах виконавчої влади структур, відповідальних за залучення 
громадськості у процесі формування та реалізації політики. Порівняльний 
аналіз. URL: https://rm.coe.int/coe-overview-study-on-government-structures-for-
civic-engagement-in-eu/16809d6e66  
24. Конституція України. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#Text.  
25. Про інформацію. Закон України від 02.10.1992 № 2657-XII. URL : 
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2657-12#Text  
26. Про засади внутрішньої і зовнішньої політики. Закон України ід 
01.07.2010 № 2411-VI. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2411-17#Text.   
27. Про доступ до публічної інформації. Закон України від 13.01.2011 
№ 2939-VI. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2939-17#Text   
84 
 
28. Про забезпечення участі громадськості у формування та реалізації 
державної політики. Постанова Кабінету міністрів України від 3 листопада 
2010 р №996. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/996-2010-
%D0%BF#Text   
29. Про засади державної регуляторної політики у сфері 
господарської діяльності. Закон України від 11.09.2003 № 1160-IV. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1160-15#Text   
30. Про роботу центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо 
забезпечення відкритості у своїй діяльності, зв’язків з громадскістю та 
взаємодії із засобами масової інформації. Розпорядження Кабінету міністрів 
України від 18 жовтня 2004 р. №759-р. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/759-2004-%D1%80#Text   
31. Про Національну стратегію сприяння розвитку громадянського 
суспільства в Україні на 2021-2026 роки Указ Президента України; Стратегія 
від 27.09.2021 № 487/2021. URL:  
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/487/2021#doc_info 
32. Про місцеве самоврядування в Україні. Закон України від 
21.05.1997 № 280/97-ВР. URL:  https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/280/97-
%D0%B2%D1%80#doc_info 
33. Посібник з адвокації для жіночого руху в Україні. URL: 
www.vplyv.org.ua/wp-content/uploads/2018/05/Posibnyk_z_Advokacii_UWF_ 
2017.pdf 
34. Політично грамотна адвокація. Посібник з ефективної адвокації 
прав громадянського суспільства в інтересах сталого розвитку / Проєкт 
«Жінки України: залучені, спроможні, незламні». Київ, 2021. 61 с. 
35. Адвокасі: практичний посібник. Упоряд. Кіященко Г., Київ. 2009 
36. Навроцький В.В., Менджул М.В. Кампанія адвокасі як інструмент 
демократичних перетворень. Ужгород, 2011. 
37. The history of advocacy. URL: https://borgenproject.org/history-
advocacy/ 
85 
 
38. A brief history of Advocacy. URL: https://advocacyfocus.org.uk/lesson 
/a-brief-history-of-advocacy/ 
39. Адвокаційна діяльність та некомерційне лобіювання в Україні: 
посібник / Прокопенко О.В. Київ: 2017. 82 с. 
40. Станкевич-Волосянчук О. АДВОКАЦІЯ ЯК МЕТОД ВПЛИВУ 
(практичний посібник) Ужгород, 2013. URL: https://ekosphera.org/wp-
content/uploads/2020/04/advocacy_manual.pdf 
41. Громадська участь: підготовка аналітики, адвокація та втілення 
змін  / П. Казмеркевич, О. Коваленко, О. Гвоздік, І. Тітаренко. Київ, ФОП 
Ямчинський О.В., 2019. – 64 с. 
42. Що таке цілі за технікою SMART? 6 Ефективних способів, щоб 
ставити цілі і досягати їх. URL: https://cikavoznaty.com.ua/2021/05/09/cili-za-
tehnikou-smart/ 
43. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про 
доброчесне лобіювання та адвокацію в Україні». URL:  
https://drive.google.com/file/d/1QZFjz-H8hopkbYv7RnZcs1oJBxSGCZ1q/view 
44. НАЗК запрошує до участі у громадському обговоренні 
законопроектів про доброчесне лобіювання та адвокацію в Україні. URL: 
https://nazk.gov.ua/uk/novyny/nazk-zaproshuye-do-uchasti-u-gromadskomu-
obgovorenni-zakonoproektiv-pro-dobrochesne-lobiyuvannya-ta-advokatsiyu-v-
ukrayini/ 
45. Проєкт Закону України «Про доброчесне лобіювання та адвокацію 
в Україні». 
46. ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА до проекту Закону України «Про 
внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо 
порушення законодавства в сфері здійснення лобіювання та адвокації». URL:  
https://drive.google.com/file/d/13zAzyiFGBzA1osD9mEzApcfwd_yw0uQc/view 
47. Лобіювання vs адвокація: де межа між прозорістю та надмірним 
регулюванням? URL:  https://pravo.org.ua/analytical-materials/shhotyzhnevyj-
86 
 
analiz-08-14-kystopada-2023-roku/?fbclid=IwAR1qDwW7dBiKJnNwDliLKStH-
J5PdrpczMV8QwC6JNkwp9e1qt1wQBsdQ1c#link1 
48. Ковальова Д. Інформаційна довідка та тему: «ПУБЛІЧНА 
АДВОКАЦІЯ». Квітень 2020. URL: https://pdf.usaid.gov/pdf_docs/ 
PA00XD7H.pdf 
49. Recommendation CM/Rec(2017)2 adopted by the Committee of 
Ministers of the Council of Europe on 22 March 2017 and explanatory memorandum 
50. У ВР створять групу для розробки Закону про лобізм. URL: 
https://www.unn.com.ua/uk/news/2055426-u-vr-stvoryat-grupu-dlya-rozrobki-
zakonu-pro-lobizm 
51. Кобзар Г. Вона працює. Вона – це адвокація від Docudays UA. 
URL: http://centrduma.org.ua/?p=1714 
52. Про безоплатну правничу допомогу. Закон України від 02.06.2011 
№ 3460-VI. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3460-17#doc_info 
53. Про затвердження Порядку взаємодії суб’єктів, що здійснюють 
заходи у сфері запобігання та протидії домашньому насильству і насильству 
за ознакою статі. Постанова Кабінету Міністрів України від 22.08.2018 р. 
№658. 
54. «Формене» неподобство подолане. Куди звертатися постраждалим 
від домашнього насильства Юрій Чумак https://rubryka.com/blog/formene-
nepodobstvo-podolane/ 
55. Про затвердження форми направлення особи, яка постраждала від 
домашнього насильства та/або насильства за ознакою статі, до центру з 
надання безоплатної вторинної правової допомоги.  Наказ Мінсоцполітики 
України від 16.11.2021 № 649. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1655-
21#top 
56. UNDP. UN E-Government Survey 2016: e-government in support of 
sustainable development. United Nations. URL: 
https://publicadministration.un.org/egovkb/en-us/reports/un-e-government-survey-
2016  
87 
 
57. Tomkova J. E-consultations – new tools for civic engagement or 
facades for political correctness? European Journal of ePractice, 7, March 2009. 
URL: https://joinup.ec.europa.eu/sites/default/files/document/2014-06/e Practice% 
20Journal-Vol.7-March%202009.pdf.  
58. Е-консультації як елемент публічних консультацій. Практичне 
дослідження. URL: https://cid.center/wp-content/uploads/2019/02/%D0 
%95%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BD%D0
%BD%D1%96-%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%83%D0%BB%D1 
%8C%D1%82%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%97.pdf  
59. Petition. URL: http://dictionary.cambridge.org/dictionary/english/ 
petition.  
60. Колесников О. Е-петиції у системі місцевої демократії: досвід 
обласних центрів України. URL: https://samoorg.com.ua/wp-
content/uploads/2017/02/Petitsiyi_gotov-1.pdf  
61. Recommendation CM/Rec(2009)1 of the Committee of Ministers to 
member states on electronic democracy (edemocracy): Adopted by the Committee 
of Ministers on 18 February 2009. URL: http://www.coe.int/dgap/democracy/ 
Activities/GGIS/CAHDE/2009/RecCM2009_1_and_Accomp_Docs/Recommendat
ion%20CM_Rec_2009_1E_FINAL_PDF.pdf   
62. Електронні петиції в Україні. URL: 
https://www.prostir.ua/?library=elektronni-petytsiji-v-ukrajini  
63. Про звернення громадян. Закон України. URL: 
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/393/96-%D0%B2%D1%80#Text  
64. Державна служба статистики. Офіційний сайт. URL: 
https://www.ukrstat.gov.ua/ 
65. Електронний кабінет громадянина. URL: 
https://itd.rada.gov.ua/idsrv/ 
 
 
 
88 
 
ДОДАТОК А 
Міжнародна та європейська нормативно-правова база, якою регулюється 
участь громадськості в процесах прийняття рішень 
− Загальна декларація прав людини; 
− Міжнародний пакт про громадянські та політичні права; 
− Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод; 
− Європейська соціальна хартія; 
− Європейська хартія місцевого самоврядування СЄД № 122; 
−  Додатковий протокол до Європейської хартії місцевого 
самоврядування про право участі у справах місцевого органу влади СЄД № 
207;  
− Європейська конвенція про визнання юридичними особами 
міжнародних неурядових організацій СЄД № 124; 
−  Конвенція про участь іноземців у суспільному житті на місцевому 
рівні; 
− Конвенція «Про доступ до інформації, участь громадськості у 
процесі прийняття рішень і доступ до правосуддя з питань що стосуються 
довкілля (Орхуська конвенція)»; 
− Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи «Про участь громадян 
у місцевому публічному житті»; 
− Рекомендація CM/Rec(2012)2 про участь дітей і молоді у віці до 18 
років; 
− Рекомендація CM/Rec(2011)14 щодо участі інвалідів у політичному 
та громадському житті; 
− Рекомендація CM/Rec(2009)2 щодо оцінки, аудиту та моніторингу 
участі та принципів політик щодо участі на місцевому та регіональному 
рівнях; 
− Рекомендація CM/Rec(2009)1 щодо електронної демократії 
CM/Rec(2009)1; 
89 
 
− Рекомендація CM/Rec(2007)14 щодо правового статусу неурядових 
організацій у Європі; 
− Рекомендація Rec(2006)14 щодо громадянства та участі молоді у 
суспільному житті; 
− Рекомендація Rec(2006)1 щодо ролі національних молодіжних рад у 
розвитку молодіжної політики; 
− Рекомендація Rec(2004)13 щодо участі молоді в місцевому та 
регіональному житті; 
−  Rec(2004)13 щодо збалансованої участі жінок та чоловіків у 
прийнятті політичних та громадських рішень; 
− Rec(2003)3 Рекомендація Rec(2002)2 про доступ до офіційних 
документів; 
− Рекомендація Rec(2001)19 про участь громадян у місцевому 
публічному житті; 
− Керівні принципи щодо громадської участі у процесі прийняття 
політичних рішень; 
− Кодекс кращих практик участі громадськості у процесі прийняття 
рішень та багато інших. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
90
ChSTU repository

ChSTU repository preserves and enables easy and open access to all types of digital content including text, images, moving images, mpegs and data sets
