Репозиторій ЧДТУ
Репозиторій ЧДТУ зберігає і дозволяє легкий і відкритий доступ до всіх видів цифрового контенту, включаючи текст, зображення, анімовані зображення, MPEG і набори даних
Дізнатися більше
Будь ласка, використовуйте цей ідентифікатор, щоб цитувати або посилатися на цей матеріал:
https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/8089| Назва: | Підвищення ефективності публічного управління та адміністрування в сфері національної безпеки України |
| Автори: | Данилевський, Валерій Вікторович Мельник, Олександр Олександрович |
| Ключові слова: | Публічне управління та адміністрування;Національна безпека;Удосконалення;Розвиток |
| Дата публікації: | чер-2025 |
| Короткий огляд (реферат): | Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають у контексті забезпечення захисту національних інтересів та гарантування безпеки особи, суспільства і держави в Україні від зовнішніх і внутрішніх загроз у сфері національної безпеки. Предметом дослідження виступає публічне адміністрування у сфері національної безпеки України, що включає в себе усі аспекти управлінської діяльності, спрямованої на забезпечення національної безпеки та взаємодії з різними суб'єктами цього процесу. Мета роботи полягає в уточненні положень щодо особливостей публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України, узагальненні досвіду його застосування та формулюванні пропозицій та рекомендацій для вдосконалення цієї сфери з метою підвищення ефективності практичного здійснення завдань публічного управління та адміністрування у даному контексті. Завдання: визначити поняття та сутність публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки; проаналізувати загальнотеоретичний вимір елементів реалізації публічного управління та адміністрування в секторі національної безпеки України; здійснити та обґрунтувати класифікацію суб’єктів забезпечення національної безпеки держави й визначити їх адміністративно-правовий статус та компетенції; проаналізувати організаційний механізм забезпечення національної безпеки України як об’єкт управління цілеспрямованого впливу; окреслити проблеми публічного управління та адміністрування сферою національної безпеки в умовах війни; визначити пріоритетні шляхи удосконалення публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України. Методи дослідження ґрунтуються на сукупності наукових підходів для вивчення соціально-правових явищ. Діалектичний метод застосовувався в усіх розділах роботи, дозволяючи провести всебічний аналіз публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України. Також були використані інші загальнонаукові та спеціальні методи, такі як аналіз, синтез, дедукція, індукція, абстрагування, узагальнення, класифікація, системний та структурно-функціональний, порівняльно правовий. Використання діалектичного методу дозволило провести всебічний аналіз публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки, виявити його специфіку та особливості. Застосування інших методів, таких як аналіз, синтез, структурно-функціональний, дозволило визначити виклики та загрози національній безпеці України в сучасних умовах. Практичне значення отриманих результатів полягає в їх використанні на різних рівнях: науково-дослідна сфера: отримані результати дослідження можуть служити основою для подальшого розвитку теоретичних та прикладних проблем у сфері публічного управління та адміністрування національної безпеки України. Отримані результати дослідження мають потенціал для широкого застосування як у науковому, так і у практичному вимірах, сприяючи розвитку та вдосконаленню області публічного управління та адміністрування в контексті національної безпеки. |
| URI (Уніфікований ідентифікатор ресурсу): | https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/8089 |
| Розташовується у зібраннях: | 281 Публічне управління та адміністрування (Публічне управління та адміністрування) |
Файли цього матеріалу:
| Файл | Опис | Розмір | Формат | |
|---|---|---|---|---|
| МЕЛЬНИК.pdf Restricted Access | 516.12 kB | Adobe PDF | Переглянути/Відкрити Запит копії |
Усі матеріали в архіві електронних ресурсів захищено авторським правом, усі права збережено.
Extracted text
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФАКУЛЬТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА УПРАВЛІННЯ КАФЕДРА ЕКОНОМІКИ ТА УПРАВЛІННЯ ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА до кваліфікаційної роботи бакалавра на тему: «Підвищення ефективності публічного управління та адміністрування в сфері національної безпеки України» Виконав : здобувача 4 курсу, групи ПУА-218 спеціальності 281 «Публічне управління та адміністрування» Мельник О.О. (прізвище та ініціали) Керівник Данилевський В.В. (прізвище та ініціали) Рецензент _____________________ (прізвище та ініціали) Черкаси 2025 року ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Факультет економіки та управління Кафедра економіки та управління Освітній рівень: бакалавр Спеціальність 281 «Публічне управління та адміністрування» ЗАТВЕРДЖУЮ Завідувач кафедри економіки та управління _______ проф. Манн Р.В. «____» ____________ 2025 р. З А В Д А Н Н Я на кваліфікаційну роботу бакалавра Мельника Олександра Олександровича (прізвище, ім’я та по батькові) 1.Тема роботи Підвищення ефективності публічного управління та адміністрування в сфері національної безпеки України керівник роботи Данилевський Валерій Вікторович к.і.н., доц. (прізвище, ім’я по батькові, науковий ступінь, вчене звання) затверджені наказом ректора ЧДТУ від 26.03.2025 р. № 100/03-03 2. Строк подання здобувачем роботи 3. Вихідні дані до роботи Наукові статті, монографії, законодавчі акти, аналітичні та статистичні дослідження, Інтернет джерела, доробки науковців у сфері національної безпеки України 4. Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, які потрібно розробити) РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ТА АДМІНІСТРУВАННЯ У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ТА АДМІНІСТРУВАННЯ У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ РОЗДІЛ 3. НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ТА АДМІНІСТРУВАННЯ У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ 5. Перелік графічного матеріалу (з точним зазначенням обов’язкових креслень) Таблиці, рисунки 6. Консультанти розділів роботи Розділ Прізвище, ініціали та посада Підпис, дата консультанта завдання видав завдання прийняв 1 Данилевський В.В., к.і.н., доц. 2 Данилевський В.В., к.і.н., доц. 3 Данилевський В.В., к.і.н., доц. 7. Дата видачі завдання ____________________________________________________ КАЛЕНДАРНИЙ ПЛАН № Назва етапів роботи Строк виконання з/п етапів роботи Примітки 1. Підбір літератури, її вивчення і обробка. 01.03-20.03 Укладання бібліографії по основним джерелам 2. Укладання плану (змісту) роботи і 21.03-24.03 погодження його з керівником 3. Розробка і подання на перевірку першого 25.03-15.04 розділу 4. Збір, систематизація та аналіз практичних 16.04-20.04 матеріалів 5. Розробка і подання другого розділу 21.04-31.04 6. Розробка і подання третього розділу 01.05-15.05 7. Погодження з керівником висновків і 16.05-20.05 пропозицій 8. Переробка (доопрацювання) роботи у 21.05-29.05 відповідності з зауваженнями і подання її на кафедру 9. Нормоконтроль 30.05-01.06 10. Збір документів (відгук, рецензія) 02.06 11. Подача на підпис до завідувача кафедри 03.06 12. Розробка тез доповіді для захисту 04.06. Здобувач _______________________ Мельник О.О. (підпис) (прізвище та ініціали) Керівник роботи _______________________ Данилевський В.В. (підпис) (прізвище та ініціали) 4 РЕФЕРАТ Кваліфікаційна робота бакалавра містить 110 сторінок, список використаних джерел з 100 найменувань. Тема роботи: Підвищення ефективності публічного управління та адміністрування в сфері національної безпеки України Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають у контексті забезпечення захисту національних інтересів та гарантування безпеки особи, суспільства і держави в Україні від зовнішніх і внутрішніх загроз у сфері національної безпеки. Предметом дослідження виступає публічне адміністрування у сфері національної безпеки України, що включає в себе усі аспекти управлінської діяльності, спрямованої на забезпечення національної безпеки та взаємодії з різними суб'єктами цього процесу. Мета роботи полягає в уточненні положень щодо особливостей публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України, узагальненні досвіду його застосування та формулюванні пропозицій та рекомендацій для вдосконалення цієї сфери з метою підвищення ефективності практичного здійснення завдань публічного управління та адміністрування у даному контексті. Завдання: визначити поняття та сутність публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки; проаналізувати загальнотеоретичний вимір елементів реалізації публічного управління та адміністрування в секторі національної безпеки України; здійснити та обґрунтувати класифікацію суб’єктів забезпечення національної безпеки держави й визначити їх адміністративно-правовий статус та компетенції; проаналізувати організаційний механізм забезпечення національної безпеки України як об’єкт управління цілеспрямованого впливу; окреслити проблеми публічного управління та адміністрування сферою національної безпеки в умовах війни; визначити пріоритетні шляхи удосконалення публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України. Методи дослідження ґрунтуються на сукупності наукових підходів для вивчення соціально-правових явищ. Діалектичний метод застосовувався в усіх розділах роботи, дозволяючи провести всебічний аналіз публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України. Також були використані інші загальнонаукові та спеціальні методи, такі як аналіз, синтез, дедукція, індукція, абстрагування, узагальнення, класифікація, системний та структурно-функціональний, порівняльно правовий. Використання діалектичного методу дозволило провести всебічний аналіз публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки, виявити його специфіку та особливості. Застосування інших методів, таких як аналіз, синтез, структурно-функціональний, дозволило визначити виклики та загрози національній безпеці України в сучасних умовах. Практичне значення отриманих результатів полягає в їх використанні на різних рівнях: науково-дослідна сфера: отримані результати дослідження можуть служити основою для подальшого розвитку теоретичних та прикладних проблем у сфері публічного управління та адміністрування національної безпеки України. Отримані результати дослідження мають потенціал для широкого застосування як у науковому, так і у практичному вимірах, сприяючи розвитку та вдосконаленню області публічного управління та адміністрування в контексті національної безпеки. КЛЮЧОВІ СЛОВА: ПУБЛІЧНЕ УПРАВЛІННЯ ТА АДМІНІСТРУВАННЯ, НАЦІОНАЛЬНА БЕЗПЕКА, УДОСКОНАЛЕННЯ, РОЗВИТОК 5 ABSTRACT The bachelor's qualification work contains 110 pages, a list of sources used from 100 items. Topic of the work: Increasing the effectiveness of public management and administration in the field of national security of Ukraine The object of the study is public relations that arise in the context of ensuring the protection of national interests and guaranteeing the security of the individual, society and the state in Ukraine from external and internal threats in the field of national security. The subject of the study is public administration in the field of national security of Ukraine, which includes all aspects of management activities aimed at ensuring national security and interaction with various subjects of this process. The purpose of the work is to clarify the provisions on the features of public management and administration in the sphere of national security of Ukraine, to generalize the experience of its application and to formulate proposals and recommendations for improving this sphere in order to increase the effectiveness of the practical implementation of public management and administration tasks in this context. Tasks: to define the concept and essence of public management and administration in the sphere of national security; to analyze the general theoretical dimension of the elements of the implementation of public management and administration in the national security sector of Ukraine; to carry out and substantiate the classification of subjects of ensuring the national security of the state and determine their administrative and legal status and competencies; to analyze the organizational mechanism of ensuring the national security of Ukraine as an object of targeted influence management; to outline the problems of public management and administration in the sphere of national security in war conditions; to determine priority ways to improve public management and administration in the sphere of national security of Ukraine. The research methods are based on a set of scientific approaches to the study of socio-legal phenomena. The dialectical method was used in all sections of the work, allowing for a comprehensive analysis of public management and administration in the field of national security of Ukraine. Other general scientific and special methods were also used, such as analysis, synthesis, deduction, induction, abstraction, generalization, classification, systemic and structural-functional, and comparative legal. The use of the dialectical method allowed for a comprehensive analysis of public management and administration in the field of national security, to identify its specifics and features. The use of other methods, such as analysis, synthesis, structural-functional, allowed for the identification of challenges and threats to the national security of Ukraine in modern conditions. The practical significance of the results obtained lies in their use at various levels: scientific and research sphere: the obtained research results can serve as the basis for the further development of theoretical and applied problems in the field of public management and administration of national security of Ukraine. The obtained research results have the potential for wide application in both scientific and practical dimensions, contributing to the development and improvement of the field of public management and administration in the context of national security. KEYWORDS: PUBLIC MANAGEMENT AND ADMINISTRATION, NATIONAL SECURITY, IMPROVEMENT, DEVELOPMENT 6 ЗМІСТ ВСТУП 7 РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПУБЛІЧНОГО 12 УПРАВЛІННЯ ТА АДМІНІСТРУВАННЯ У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ 1.1. Сутність і поняття публічного управління та адміністрування у 12 сфері національної безпеки 1.2. Елементи реалізації публічного управління та адміністрування 23 в секторі національної безпеки України Висновки до 1 розділу 30 РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ТА 32 АДМІНІСТРУВАННЯ У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ 2.1 Правові основи публічного управління та адміністрування у 32 сфері національної безпеки України 2.2 Відповідальність у сфері національної безпеки України 43 Висновки до 2 розділу 53 РОЗДІЛ 3. НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПУБЛІЧНОГО 55 УПРАВЛІННЯ ТА АДМІНІСТРУВАННЯ У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ 3.1 Використання зарубіжного досвіду публічного управління та 55 адміністрування у сфері національної безпеки 3.2 Шляхи участі громадськості в публічному адмініструванні у 68 сфері національної безпеки України 3.3 Розвиток нормативної, інституційної та інфраструктурної бази 82 публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України Висновки до 3 розділу 95 ВИСНОВКИ 97 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 101 7 ВСТУП На сьогодні теоретичні й практичні питання публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки недостатньо досліджені, зокрема існують досить суперечливі погляди щодо понятійно категорійного апарату, національних цінностей, національних інтересів і загроз їх реалізації, шляхів, засобів та способів захисту національних інтересів, що підкреслює актуальність роботи, в якій розглядаються державно-управлінські аспекти комплексної проблеми забезпечення національної безпеки. Це особливо актуально для України, яка наразі протистоїть багатьом глобальним викликам національній безпеці, ключовим з яких є російська агресія. Сучасні геополітичні відносини у світі вимагають уваги через глобальні проблеми, які впливають на всі країни. Серед цих проблем терористичні загрози, гібридні війни, глобальна пандемія та радикалізація національних меншин, які представляють загрозу для національної безпеки будь-якої держави. Україна, на жаль, стикається з усіма цими ризиками, які активно обговорюються як політичними лідерами, так і громадським сектором. Це вимагає від України постійного оновлення своєї стратегії національної безпеки, впровадження комплексу заходів для забезпечення безпеки та покращення організаційно-правового бази системи національної безпеки. Важливо враховувати, що декілька суб'єктів міжнародного права проводять агресивну зовнішню політику щодо України, тому говорити лише про агресію росії вже недостатньо з точки зору геополітичної складності ситуації. У зв'язку зі змінами у структурі світових політичних відносин та переміщенням геополітичних центрів, сучасні політичні лідери України повинні розробити нову стратегію національної безпеки країни. Ця стратегія не повинна обмежуватися лише оборонними заходами для забезпечення внутрішньої стабільності та соціально-економічного благополуччя в Україні. Сьогодні сучасний світ стикається з різноманітними загрозами та викликами, такими як глобальний тероризм, кіберзагрози, геополітичні конфлікти та глобальні 8 пандемії. Наявність ефективної системи публічного управління та адміністрування в галузі національної безпеки є вирішальною для забезпечення стабільності, захисту суверенітету та безпеки країни. Дослідження проблем публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України має не тільки теоретичне, а й безпосередньо практичне значення, оскільки набуває надзвичайної актуальності в умовах повномасштабної війни росії в Україні. В такому контексті публічне адміністрування стає критичним для забезпечення обороноздатності та безпеки України, вимагаючи мобілізації та координації зусиль різних секторів влади, підвищення ефективності військових операцій, забезпечення гуманітарної допомоги та реабілітації постраждалих, а також зміцнення кіберзахисту та відповіді на інші загрози. Питання публічного управління та адміністрування стає стратегічно важливим для забезпечення національної безпеки та виживання України в умовах конфлікту з росією. Теоретичною базою кваліфікаційного дослідження стали численні праці у сфері національної безпеки відомих українських вчених, таких як В.О. Антонов [1], Д.О. Беззубов [2], В.Ю. Богданович [3], П.П. Богуцький [4], О.С. Власюк [5], В.П. Горбулін [6], O.Г. Дaнiльян [7], О. Дзьобань [8], І.М. Доронін [9], П.М. Лісовський, Ю.П. Лісовська [10], Г.В. Новицький [11], М.Г. Орел [12]. Ю.М. Павлютін [13], А.І. Семенченко [14], Г.П. Ситник, М.Г. Орел [15], В.Ф. Смолянюк, О.Ф. Деменко, П.С. Прибутько [16], Е.В. Тітко [17], К.О. Утенкова [18], В.М. Фурашев [19] Л.В Чупрій. [20] та інші. Мета роботи полягає в уточненні положень щодо особливостей публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України, узагальненні досвіду його застосування та формулюванні пропозицій та рекомендацій для вдосконалення цієї сфери з метою підвищення ефективності практичного здійснення завдань публічного управління та адміністрування у даному контексті. Завдання: 9 визначити поняття та сутність публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки; проаналізувати загальнотеоретичний вимір елементів реалізації публічного управління та адміністрування в секторі національної безпеки України; здійснити та обґрунтувати класифікацію суб’єктів забезпечення національної безпеки держави й визначити їх адміністративно-правовий статус та компетенції; проаналізувати організаційний механізм забезпечення національної безпеки України як об’єкт управління цілеспрямованого впливу; окреслити проблеми публічного управління та адміністрування сферою національної безпеки в умовах війни; визначити пріоритетні шляхи удосконалення публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України. Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають у контексті забезпечення захисту національних інтересів та гарантування безпеки особи, суспільства і держави в Україні від зовнішніх і внутрішніх загроз у сфері національної безпеки. Предметом дослідження виступає публічне адміністрування у сфері національної безпеки України, що включає в себе усі аспекти управлінської діяльності, спрямованої на забезпечення національної безпеки та взаємодії з різними суб'єктами цього процесу. Наукова новизна отриманих результатів полягає в комплексному підході до публічного управління та адміністрування у галузі національної безпеки, результатом якого стало формулювання і обґрунтування низки теоретичних та практичних положень, висновків і пропозицій, які відповідають змістовним ознакам новизни роботи, а саме: визначення поняття «публічне адміністрування у сфері національної безпеки». Публічне адміністрування у сфері національної безпеки – це система управлінських процесів, інституційних структур, та дій, спрямованих на забезпечення безпеки держави в різних її аспектах, таких як 10 оборона, економіка, соціальна політика, та інші, що включає в себе вживання державними органами, військовими структурами, правоохоронними органами та іншими відповідальними установами заходів для виявлення, аналізу та нейтралізації загроз національним інтересам, шляхом розробки та реалізації стратегій, політик, та програм для підтримки та зміцнення національної безпеки, зроблено висновок, що публічне адміністрування у сфері національної безпеки може мати вузьке та широке тлумачення. У вузькому розумінні-орієнтовано на органи влади, спрямовані на розробку та впровадження стратегій безпеки. У широкому розумінні - охоплює не лише державні структури, але й участь громадськості, галузей економіки та інших секторів у формуванні та виконанні стратегій національної безпеки. Таким чином, публічне адміністрування в сфері національної безпеки є комплексним процесом, що об'єднує всі верстви суспільства для високого рівня безпеки та реагування на сучасні виклики. уточнено та удосконалено: тезу про те, що ефективне публічне адміністрування в галузі національної безпеки вимагає не лише врахування унікальних особливостей цього сектору, але й відповідність загальним принципам управління та міжнародним стандартам, що стосуються цієї області, загальнотеоретичний вимір елементів реалізації публічного управління та адміністрування в секторі національної безпеки України та надано визначення поняття «сектор національної безпеки», «національний інтересом в сфері національної безпеки» та «національна безпека як об’єкт публічного управління та адміністрування». Методи дослідження ґрунтуються на сукупності наукових підходів для вивчення соціально-правових явищ. Використані загальнонаукові та спеціальні методи тісно пов'язані між собою та адаптовані до теми дослідження. Діалектичний метод застосовувався в усіх розділах роботи, дозволяючи провести всебічний аналіз публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України. Також були використані інші загальнонаукові та спеціальні методи, такі як аналіз, синтез, дедукція, індукція, абстрагування, узагальнення, класифікація, системний та структурно-функціональний, порівняльно правовий. 11 Застосування цих методів дало можливість дослідити основні елементи системи публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України та розкрити адміністративно-правові відносини в контексті захисту національних інтересів. Зокрема, використання діалектичного методу дозволило провести всебічний аналіз публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки, виявити його специфіку та особливості. Застосування інших методів, таких як аналіз, синтез, структурно-функціональний, дозволило визначити виклики та загрози національній безпеці України в сучасних умовах. Практичне значення отриманих результатів полягає в їх використанні на різних рівнях: науково-дослідна сфера: отримані результати дослідження можуть служити основою для подальшого розвитку теоретичних та прикладних проблем у сфері публічного управління та адміністрування національної безпеки України. Отримані результати дослідження мають потенціал для широкого застосування як у науковому, так і у практичному вимірах, сприяючи розвитку та вдосконаленню області публічного управління та адміністрування в контексті національної безпеки. 12 РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ТА АДМІНІСТРУВАННЯ У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ 1.1. Сутність і поняття публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки Питання національної безпеки є вкрай актуальним для багатьох країн. Враховуючи сучасні глобалізаційні виклики ці питання стали ще більш актуальними. Наразі багато науковців намагаються запропонувати новий контур політики нацбезпеки в Україні з урахуванням найпомітніших світових тенденцій у міжнародних відносинах для подолання глобальних геополітичних проблем. Домінування глобалізму в сучасному світі виходить на новий рівень, реалізуючи основні детермінанти, які максимально впливають на глобальні центри прийняття рішень у концепції ліберальної демократії, яка транслюється в інших країнах, стаючи основною тенденцією соціально політичних та соціально- економічних відносини на національному рівні. Для України цей тренд розвитку потребує коригування, оскільки в нинішніх геополітичних умовах Україна має можливість стати регіональним лідером. Для цього необхідно переглянути існуючу концепцію та модель політики нацбезпеки з точки зору найбільш актуальних для нашої держави ризиків. Наразі ключовим ризиком є російська агресія. Багатьма науковцями, як в Україні, так і за її межами, досліджувалися теоретичні аспекти публічного управління та адміністрування в сфері нацбезпеки України. Зокрема, праці таких вчених, як Авер’янов В.Б., Бандурка О.М., Битяк Ю.П., Богданович В. Ю., Ващенко К.О., Єжеєв М.Ф., Семенченко А.І., та інші, проводять дослідження у галузі публічного управління та адміністрування національної безпеки України. Дослідники як Горбулін В. П., Качинський А. Б., Каплан Ю. Б., Ковалівська С. В., Баринова Д. С., Нестеренко В. В. вважають, що публічне адміністрування у сфері нацбезпеки є специфічним 13 видом державного управління, що охоплює різні сфери життєдіяльності суспільства та держави [25, с. 315]. Відповідно до статті 17 Конституції України [31], важливим завданням держави є захист суверенітету та територіальної цілісності, а також забезпечення економічної та інформаційної безпеки. Це є не лише обов'язком держави, але й справою всього українського народу. Зазначене свідчить про те, що нацбезпека включає в себе охорону територій, суверенітету, прав та свобод громадян, а також забезпечення стабільності конституційного ладу. Таким чином, в забезпеченні внутрішньої та зовнішньої безпеки, особливо в умовах воєнного стану на території України, слід визнати першочергове та пріоритетне завдання держави. Парадигма національної безпеки може бути розглянута як об'єкт публічного управління та адміністрування через декілька аспектів: по-перше, це включає визначення сутності, понять та основних елементів публічного управління та адміністрування у сфері нацбезпеки України; по-друге, це передбачає з'ясування мети і принципів публічного управління та адміністрування в цій сфері. На думку А.Г. Мосейко, адміністрування нацбезпеки враховує різні стани безпеки нації, такі як стан загрози, стан відсутності загроз, стан моніторингу, стан протидії та стан подолання наслідків ситуацій загроз та небезпек для суспільства [33, с.102]. Інші вчені спрощено розглядають термін «публічне адміністрування у сфері національної безпеки» в узькому підході, розглядаючи його як виконання завдань у межах інструкцій та зводячи його до організаційно процедурного забезпечення реалізації управлінських рішень, проте в широкому розумінні цей термін охоплює також контроль за виконанням управлінських рішень [34, с. 5]. Отже, специфіка публічного управління та адміністрування у сфері нацбезпеки проявляється у його всепроникненні в усі сфери суспільства і держави, визнаючи два основних підходи до визначення цієї сфери визначаються як «широкий» і «вузький». 14 «Широкий» характерний для тоталітарних систем, де практично всі питання державного управління вважаються частиною публічного управління та адміністрування у сфері нацбезпеки [35, с. 10]. «Вузький» підхід обмежує цю сферу лише тими функціями, які сприяють реалізації національних інтересів [36, с. 5-6]. В умовах нормального функціонування суспільства більш обґрунтованим є «вузький» підхід, оскільки він акцентує лише ті функції, які є необхідними для створення умов для реалізації національних інтересів. Оцінка ефективності державно-управлінських рішень у цьому контексті повинна базуватися на системному аналізі стану суспільства та держави, а також їхнього середовища. Важливими показниками є якість перехідних процесів, лабільність, керованість, адекватність реакцій на зовнішні впливи. Порушення цих показників може призвести до руйнування фізичної структури об'єкта управління [37, с. 61]. При формулюванні визначення категорії «публічне адміністрування у сфері національної безпеки» необхідно враховувати особливості сфери нацбезпеки, які визначають зміст публічного управління та адміністрування. Серед цих особливостей: нацбезпека являє собою поняття, що відображає стан захищеності національної ідентифікації в рамках суверенітету та територіальної цілісності держави, існуючого демократичного конституційного ладу, враховуючи національні інтереси України; нацбезпека є складним явищем, що включає різні аспекти, такі як державна безпека, воєнна безпека, громадська безпека, кібербезпека, зовнішньополітична безпека, екологічна безпека, інформаційна безпека; у законодавстві України поняття «сфера національної безпеки» тісно пов'язане з «сферою оборони» (зокрема, в Законі України «Про національну безпеку» [39]). Під публічним управлінням та адмініструванням у сфері нацбезпеки слід розуміти діяльність уповноважених суб’єктів публічної влади, що полягає в гармонізації суспільних відносин, виникаючих при забезпеченні захищеності національної ідентифікації в рамках суверенітету та територіальної цілісності держави, існуючого демократичного конституційного ладу та з урахуванням 15 національних інтересів України, здійснюваної за допомогою конкретних методів, форм та засобів відповідно до секторальних характеристик [40, с. 9]. Узагальнюючи, можна констатувати, що публічне адміністрування у сфері нацбезпеки визнається ключовою складовою державного управління, тісно пов'язаною із загальною системою державного управління. Її завдання включає в себе створення та підтримку необхідного рівня захищеності національних інтересів, що охоплюють всі сфери життєдіяльності суспільства та держави. Суб’єкти цієї системи активно впливають на різні аспекти, такі як конституційні права та свободи, соціальні, територіальні, етнічні та інші групи, а також на природні ресурси та інформаційне середовище. Здійснюючи управлінські впливи, суб’єкти враховують різноманітні методи та засоби для ефективного реагування на загрози та забезпечення нацбезпеки. Публічне адміністрування у цій сфері є постійним процесом, що включає аналіз, визначення цінностей, розробку рішень та постійний моніторинг для забезпечення сталого розвитку суспільства та держави [41-46]. Існують різні підходи до визначення поняття «публічне адміністрування у сфері національної безпеки»: від узького розуміння як виконання завдань згідно інструкцій до широкого, що включає контроль за виконанням управлінських рішень та гармонізацію суспільних відносин. Тобто публічне адміністрування у сфері національної безпеки є ключовою складовою державного управління, яка має за мету забезпечення національних інтересів та захист від загроз. Суб’єкти цієї системи взаємодіють із різними аспектами суспільства, природними ресурсами та іншими сферами, здійснюючи управлінські впливи та реагуючи на виклики для забезпечення сталого розвитку держави. Отже, враховуючи аналіз теоретичних аспектів поняття «публічне адміністрування у сфері національної безпеки», пропонуємо власне визначення цього терміну. Публічне адміністрування у сфері національної безпеки - це система управлінських процесів, інституційних структур, та дій, спрямованих на забезпечення безпеки держави в різних її аспектах, таких як оборона, економіка, соціальна політика, та інші, що включає в себе вживання державними органами, 16 військовими структурами, правоохоронними органами та іншими відповідальними установами заходів для виявлення, аналізу та нейтралізації загроз національним інтересам, шляхом розробки та реалізації стратегій, політик, та програм для підтримки та зміцнення національної безпеки. Розуміння публічного управління та адміністрування в сфері нацбезпеки варіюється від узагальненого управління державними структурами до більш широкого інтегрованого підходу, який охоплює взаємодію всіх зацікавлених сторін у забезпеченні безпеки країни. Наголосимо, що публічне адміністрування у сфері нацбезпеки визначається комплексом характеристик, які враховують особливості цієї сфери та її взаємодію з іншими аспектами державної системи та суспільства. а) Охоплення всіх сфер державної влади: Публічне адміністрування у сфері нацбезпеки взаємодіє з усіма гілками державної влади, включаючи виконавчу, законодавчу та судову. Це передбачає єдність зусиль та координацію дій усіх гілок влади для ефективного вирішення завдань забезпечення нацбезпеки. б) Роль у формуванні публічної політики: Публічне адміністрування в сфері нацбезпеки активно взаємодіє з політичним процесом, впливаючи на формування публічної політики. Участь у розробці стратегій та прийняття рішень визначає його ключову роль у політичному житті держави. в) Відмінність від приватного адміністрування: Публічне адміністрування у сфері нацбезпеки суттєво відрізняється від приватного. Його завдання не обмежуються здійсненням часткових функцій для досягнення прибуткових цілей, але спрямовані на забезпечення безпеки та інтересів держави та громадян. г) Взаємодія з приватними групами та індивідами: Публічне адміністрування у цій сфері вступає у взаємодію з багатьма приватними групами та індивідами. Це включає у себе надання послуг суспільству, взаємодію з громадськістю, партнерство з приватним сектором для спільного вирішення завдань нацбезпеки. Отже, публічне адміністрування у сфері нацбезпеки визначається своєрідністю та комплексністю своїх характеристик, що враховують не лише 17 специфіку державної влади, але і активну взаємодію з різними суб'єктами суспільства для досягнення загальних цілей безпеки. Публічне адміністрування в сфері нацбезпеки вимагає не лише урахування специфічних характеристик цієї галузі, але й відповідність загальним принципам публічного управління та адміністрування та міжнародним стандартам у цьому контексті. Це означає впровадження таких ключових принципів та стандартів: верховенство права та належного врядування: публічне адміністрування у сфері нацбезпеки повинно слідувати основоположному принципу верховенства права та належного врядування. Передбачається робота в межах законодавства, забезпечення прозорості та відповідальності в діяльності публічних інституцій; міжнародні стандарти у сфері нацбезпеки: забезпечення відповідності міжнародним стандартам у сфері нацбезпеки включає дотримання принципів гендерної рівності, відкритості інформації про стан забезпечення нацбезпеки, здійснення демократичного контролю за публічними інституціями, секторизацію та збалансований підхід до глобальних та національних інтересів; дотримання гендерної рівності: важливим елементом публічного управління та адміністрування у сфері нацбезпеки є забезпечення гендерної рівності. Створюються умови для рівного участі чоловіків та жінок у прийнятті рішень та здійсненні заходів з нацбезпеки; відкритість інформації: публічне адміністрування повинно дотримуватися принципу відкритості інформації, забезпечуючи доступ громадськості до інформації про стан нацбезпеки та здійснені заходи; демократичний контроль: здійснення демократичного контролю за публічними інституціями в сфері нацбезпеки гарантує, що рішення та стратегії відповідають вимогам суспільства та його цінностям; секторизація сфери нацбезпеки: введення секторизації у сфері нацбезпеки передбачає диференціацію функцій та завдань між різними секторами, щоб забезпечити ефективну координацію та співпрацю; 18 поєднання глобалізаційних напрямів та національних інтересів: при формуванні політики у сфері нацбезпеки важливо забезпечити баланс між глобальними тенденціями та національними інтересами, зокрема, за допомогою врахування потреб та умов конкретної держави; інтеграція та координація: управління в сфері нацбезпеки передбачає ефективну інтеграцію та координацію зусиль різних органів та відомств, щоб уникнути дублювання та забезпечити цілісний підхід до вирішення проблем безпеки; інновації та технологічний прогрес: публічне адміністрування в сфері нацбезпеки повинно активно використовувати інновації та сучасні технології для виявлення, аналізу та нейтралізації загроз національній безпеці, а також для ефективного управління ресурсами та інформацією; партнерство з громадськістю та приватним сектором: забезпечення взаємодії та партнерства з громадськістю та приватним сектором в сфері нацбезпеки дозволяє враховувати різноманітні точки зору, ресурси та експертність для більш ефективного реагування на виклики; сталість стратегій та довгострокові перспективи: публічне адміністрування повинно розвивати стійкі та довгострокові стратегії в сфері нацбезпеки, щоб враховувати зміни в геополітичному середовищі та нові види загроз; забезпечення легітимності та довіри громадськості: важливим аспектом є забезпечення легітимності та довіри громадськості до дій та стратегій в сфері нацбезпеки через відкритий діалог та активну взаємодію; адаптабельність та реагування на нові виклики: у сфері нацбезпеки, де ситуації можуть швидко змінюватися, публічне адміністрування повинно бути адаптабельним та здатним швидко реагувати на нові виклики, враховуючи технологічні, соціальні та політичні тенденції; глобальна співпраця та дипломатія: для забезпечення нацбезпеки важлива глобальна співпраця та дипломатія. 19 Публічне адміністрування повинно активно співпрацювати з іншими країнами та міжнародними організаціями для спільного реагування на транскордонні виклики; захист прав та свобод громадян: в управлінні національною безпекою важливо забезпечувати захист основних прав та свобод громадян, уникаючи перебільшених заходів, які можуть порушити права та вольності громадян; сталість та продовження стратегій: для забезпечення стійкості та довгострокового успіху важливо продовжувати та адаптувати стратегії нацбезпеки відповідно до змін у світовому середовищі; збалансованість та уникнення екстремізму: публічне адміністрування повинно зберігати баланс між заходами безпеки та збереженням громадянських свобод, уникати екстремізму та непропорційних обмежень; залучення громадян до процесу прийняття рішень: важливим елементом є залучення громадян до процесу прийняття рішень у сфері нацбезпеки, сприяючи більш широкому розумінню та прийняттю заходів, що впливають на їхню безпеку; контроль за розповсюдженням зброї масового знищення: публічне адміністрування у сфері нацбезпеки повинно активно сприяти міжнародним ініціативам та договорам, спрямованим на контроль за розповсюдженням зброї масового знищення, та вживати заходів для її запобігання; захист критичної інфраструктури: відповідальність публічного управління та адміністрування включає заходи з захисту критичної інфраструктури, такої як енергетика, транспорт, телекомунікації, від можливих атак та кіберзагроз; збалансований підхід до розвідки: використання розвідувальних засобів повинно ґрунтуватися на збалансованому підході, що враховує етичні та правові аспекти, зберігаючи рівновагу між потребами безпеки та збереженням приватності; 20 управління міграційними процесами: управління міграційними процесами в сфері нацбезпеки включає розробку ефективної політики та контроль за межами, спрямований на попередження можливих загроз; запобігання та боротьба з тероризмом: публічне адміністрування повинно вести систематичну роботу з запобігання та боротьби з тероризмом, включаючи розвідувальну діяльність, координацію заходів з безпеки, та співпрацю з міжнародними партнерами; забезпечення прав людини та громадянських свобод: при вжитті заходів забезпечення нацбезпеки необхідно строго дотримуватися принципів прав людини та громадянських свобод, запобігаючи можливим порушенням; врахування екологічних аспектів: при формулюванні стратегій нацбезпеки важливо враховувати екологічні аспекти, забезпечуючи збалансоване використання ресурсів та збереження природного середовища; стабільність соціально-економічного розвитку: публічне адміністрування повинно сприяти стабільності соціально-економічного розвитку, що впливає на загальний рівень безпеки у країні; ефективна комунікація та інформування громадськості: здатність ефективно спілкуватися з громадськістю та надавати інформацію є важливою частиною публічного управління та адміністрування для забезпечення громадської підтримки; запобігання інформаційним атакам: захист від інформаційних атак та кіберзагроз є невід’ємною частиною стратегії нацбезпеки, і вимагає постійного вдосконалення заходів та технологій; взаємодія з громадянським суспільством: активна взаємодія з представниками громадськості та залучення їх до діалогу є ключовим елементом ефективного управління національною безпекою; розвиток міжнародного співробітництва: збільшення рівня міжнародного співробітництва у галузі нацбезпеки дозволяє обмінюватися інформацією та координувати зусилля для вирішення спільних проблем та інші. 21 Врахування цих аспектів сприяє ефективній та збалансованій роботі публічного управління та адміністрування для забезпечення нацбезпеки в умовах сучасного світу. Публічне адміністрування в сфері нацбезпеки має відповідати загальним принципам публічного управління та адміністрування та міжнародним стандартам, що є важливою передумовою забезпечення ефективності та прозорості у галузі нацбезпеки. Дотримання принципу верховенства права та належного врядування, гендерної рівності, відкритості інформації, демократичного контролю та інших міжнародних стандартів стає гарантією надійного забезпечення нацбезпеки. У зв'язку з сучасними викликами, важливість врахування міжнародних стандартів належного публічного управління та адміністрування в сфері нацбезпеки стає невід'ємною частиною ефективного управління. Зазначені стандарти включають в себе ряд аспектів, які формують основу сучасного підходу до забезпечення безпеки нації. Отже, здатність забезпечення безпеки вимагає наявності професійного апарату та відданості принципу верховенства права. Це означає, що управління в сфері нацбезпеки повинно ґрунтуватися на високій кваліфікації та етичних стандартах, забезпечуючи прозорість та легітимність в усіх аспектах діяльності. Врахування інтересів населення у загальному контексті, з особливим наголосом на гендерні аспекти, є необхідним для забезпечення справедливості та рівності. Розглядання різних соціальних груп у контексті нацбезпеки сприяє створенню політик, що враховують різноманітні потреби та забезпечують захист прав кожного громадянина. Відкритість інформації стосовно національних інтересів є важливим елементом довіри громадян до держави. Забезпечення доступу до інформації про стратегії та заходи в сфері нацбезпеки сприяє формуванню ефективного партнерства між владою та громадськістю. Існування національних програмних документів, які визначають політику в галузі нацбезпеки, є ключовим для визначення стратегій та пріоритетів 22 держави. Ці документи відображають спільну волю суспільства та влади до досягнення конкретних цілей у сфері безпеки. Підзвітність органів, що забезпечують національну безпеку, перед демократично обраними інституціями публічної влади є необхідною умовою для забезпечення демократії та відповідальності у виконанні їхніх функцій. Інтегрованість суб’єктів сектору нацбезпеки в регіональні та міжнародні рамки безпеки визначає необхідність співпраці на різних рівнях. Глобальні виклики вимагають спільних зусиль та координації для забезпечення стійкості та безпеки не лише на національному, але і на міжнародному рівні. Отже, урахування цих аспектів дозволить публічному адмініструванню в сфері нацбезпеки ефективно відповідати на виклики сучасності, забезпечуючи збалансований та комплексний підхід до збереження національних інтересів. Безумовно необхідністю на всіх етапах історичного розвитку суспільства та правових відносин є вирішення завдання забезпечення національної безпеки держави. Це завдання не тільки є важливою передумовою для сталого та ефективного розвитку державотворення, але й визначається як його ціль. В сучасному контексті, коли Україна протистоїть ворожому натиску, стикаючись з численними внутрішніми та зовнішніми загрозами, ризиками і викликами, питання національної безпеки стає особливо стратегічно важливим. В свою чергу ці загрози, ризики і виклики вимагають створення нової системи забезпечення національної безпеки та змін до Воєнної доктрини України. З огляду на складність та динаміку цього процесу, актуальним стає вивчення адміністративно-правових аспектів національної безпеки як об'єкта публічного управління та адміністрування. Це особливо важливо, враховуючи специфіку владних повноважень суб'єктів цієї діяльності. 23 1.2. Елементи реалізації публічного управління та адміністрування в секторі національної безпеки України Для розгляду сектору нацбезпеки України як об'єкта публічного управління та адміністрування, спочатку розглянемо його сутність. Згідно з Глосарієм Програми розвитку публічного управління та адміністрування ООН [48], публічне адміністрування має два тісно пов'язані значення: (1) цілісний державний апарат, який включає політику, правила, процедури, системи, організаційні структури, персонал і т. д., і відповідає за управління та координацію роботи виконавчої гілки влади, а також за взаємодію з іншими зацікавленими сторонами в державі, суспільстві та зовнішньому середовищі; (2) управління та реалізація всього комплексу державних заходів, пов'язаних з виконанням законів, постанов і рішень уряду та управління, пов'язаних із наданням публічних послуг. Державне управління та публічне адміністрування є підвидами соціального управління, де основними елементами є суспільство й публічна влада, а саме об'єктом публічного управління та адміністрування є суспільствоо [49, с. 45]. Згідно з поглядами К.В. Бондаренко, об'єктом публічного управління та адміністрування є специфічна система, яка включає соціально-організоване суспільство, відносини усередині суспільства та правові стани [50‚ с. 2]. У контексті адміністрування у сфері нацбезпеки важливо враховувати такі закономірності, як цілісність, цілеспрямованість, ієрархічність, комунікативність, упорядкованість, історичність, еквіфінальність та стабільність. Ці ознаки визначають функціонування системи публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки. Закон України «Про національну безпеку України» визначає правову основу державної політики у сферах національної безпеки й оборони, включаючи Конституцію, закони України, міжнародні договори та інші нормативно-правові акти. Концепція розвитку сектору нацбезпеки і оборони України наголошує важливу роль суспільства у розвитку цього сектору, зокрема створення 24 правових, організаційних умов для залучення громадських організацій і громадян, ефективного громадського контролю та участі громадських організацій у підвищенні готовності сектору нацбезпеки й оборони [39]. Стратегія національної безпеки України, прийнята у 2020 році, визначає людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку як найвищу соціальну цінність в Україні [51]. Реалізація цієї мети є головною метою державної політики національної безпеки. Загалом, забезпеченню безпеки людини, суспільства та держави відводиться пріоритетна роль у секторі безпеки України. У визначенні термінів «сектор національної безпеки» та «сектор безпеки та оборони» у сфері публічного управління та адміністрування важливо відзначити, що в Законі України «Про національну безпеку України» зазначено тільки другий термін. Сектор безпеки і оборони, згідно з цим законом, представляє собою систему органів державної влади, Збройних Сил України, інших військових формувань, правоохоронних та розвідувальних органів, державних установ спеціального призначення з правоохоронними функціями, сил цивільного захисту та оборонно-промислового комплексу, призначеної захищати національні інтереси України від загроз. Сектор безпеки і оборони складається з чотирьох взаємопов'язаних складників: сил безпеки, сил оборони, оборонно-промислового комплексу та громадян та громадських об'єднань, що добровільно беруть участь у забезпеченні національної безпеки. Згідно з науковими джерелами, термін «сектор національної безпеки» може бути визначений як система органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадськості, що реалізують державну політику у сфері забезпечення національної безпеки держави [52‚ с. 43]. Можна виокремити два види публічного управління та адміністрування сектору безпеки України: зовнішній та внутрішній. Виходячи з вищезазначеного, термін «сектор національної безпеки» може бути визначений як система органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадськості, 25 спрямована на реалізацію державної політики у сфері забезпечення національної безпеки держави. Цей сектор включає горизонтальний та вертикальний аспекти забезпечення безпеки, що охоплюють політичну, військову, економічну, інформаційну, науково технічну безпеку. Головною метою сектору нацбезпеки є захист національних інтересів держави від різноманітних загроз і забезпечення безпеки громадян та суспільства. Сутність публічного інтересу, визначеного в наукових джерелах, полягає у сукупності потреб, які визнаються державою і реалізуються через засоби публічного управління, сприяючи захисту прав і свобод людини. Національні інтереси України включають в себе цілісні публічні інтереси. Згідно з Законом України «Про національну безпеку України», національні інтереси охоплюють державний суверенітет, територіальну цілісність, демократичний лад, сталий розвиток економіки, громадськість, інтеграцію в європейський простір та інші аспекти. В Стратегії національної безпеки України визначені пріоритети національних інтересів, такі як відстоювання незалежності, відновлення територіальної цілісності, суспільний розвиток, захист прав громадян і євроатлантична інтеграція. Отже, реалізація публічних інтересів у секторі безпеки України пов'язана зі забезпеченням цих національних інтересів. Загалом, публічні інтереси в секторі безпеки України пов'язані із захистом національних інтересів, визначених як важливі аспекти для життя людини, суспільства та держави. Національний інтерес у сфері національної безпеки можна визначити як сукупність стратегічних цілей та пріоритетів, які визнаються державою як ключові для забезпечення її життєздатності, захисту прав і свобод громадян, а також для забезпечення стабільності та розвитку. В контексті України національні інтереси включають державний суверенітет, територіальну цілісність, демократичний лад, сталий розвиток економіки, громадськість та інтеграцію в європейський простір. Такий підхід до розуміння національного інтересу в сфері національної безпеки передбачає спрямування стратегічних завдань на забезпечення стійкості та життєздатності держави, а також на захист 26 прав і свобод громадян, враховуючи її активну участь у міжнародному співтоваристві. Категорія «національна безпека» виникла як аспект зовнішньополітичної концепції та є винятково американським створенням. Уперше цей термін було введено на державному рівні у 1904 році у повідомленні тодішнього президента США Теодора Рузвельта конгресу, де він аргументував необхідність приєднання до зони Панамського каналу з погляду національної безпеки [55, с. 17]. З того часу національна безпека стала предметом досліджень у політичній науці, а потім, коли цей термін увійшов у нормативно-правові акти, - у юридичній науці та інших галузях суспільних наук. Щодо американської концепції національної безпеки, вона базується на теорії «національних інтересів», і саме з цієї теорії виникає модель, де національна безпека розглядається як частина загальних національних інтересів. Ця модель отримала широке визнання і була запропонована спочатку американцем У. Липпманом, а також вивчена іншими дослідниками, такими як Б. Броуді, М. Гальперін, Г. Кан, Г. Кіссінджер, Г. Ласвел, Г. Моргентау [55, с. 53]. У світлі цього С. Крук визначає два підходи до розуміння національної безпеки: перший, який розглядає національну безпеку в контексті національних інтересів, та другий, який враховує базисні цінності суспільства [56, с. 36]. За першим підходом національна безпека тлумачиться як захищеність національних інтересів, що включає ступінь захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави, в тому числі довкілля, від внутрішніх і зовнішніх загроз. Це досягається через цілеспрямовану діяльність органів влади та громадськості для гарантування прав людини, їхнього прогресивного розвитку та стабільності конституційного ладу. Прихильники другого підходу, такі як Д. Беззубов, визначають національну безпеку як захищеність самої держави від внутрішніх і зовнішніх загроз, забезпечуючи стійкість до негативного впливу ззовні та створюючи умови для розвитку суспільства та нормального існування громадян [57, с. 47–48]. 27 Національна безпека держави полягає в захисті умов існування держави, суспільства та окремих громадян, що є необхідною передумовою для реалізації національних інтересів і цілей. У цьому контексті слід врахувати зауваження С. Шеньо, який підкреслює необхідність акцентування у визначенні поняття національної безпеки України на утвердженні та забезпеченні становища українського народу як суб’єкта політичної влади та рівноправного учасника міжнародних відносин. Це включає захист життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства та держави, усунення загроз національним інтересам, цінностям та способу життя. Такий стан захищеності забезпечує стійке існування, саморозвиток, прогрес та нейтралізацію внутрішніх і зовнішніх загроз [58, с. 22–24]. У контексті енциклопедичного визначення, національна безпека визначається як здатність країни зберігати свій суверенітет і виступати як незалежний суб’єкт міжнародних відносин, утримуючи політичні, економічні, соціальні та інші основи суспільного життя [59, с. 489]. Альтернативно, можна визначити національну безпеку як захищеність життєво важливих інтересів особи, держави і суспільства, включаючи державні кордони, територіальну цілісність, суспільно-політичний устрій, культурні цінності та всі аспекти, які становлять основу матеріального і духовного життя країни, у відповідності до внутрішніх і зовнішніх загроз [60, с. 386]. Щодо суті національної безпеки держави як об’єкта публічного управління та адміністрування, В.Г. Мосейко розглядає його як систему суспільно правових відносин, які виникають, розвиваються або припиняються у зв’язку з необхідністю досягнення та забезпечення стану захищеності держави, суспільства, людини і громадянина. Ці відносини включають інтереси та цінності особи, гарантовані їм права і свободи, такі як державний суверенітет, конституційний лад, територіальна цілісність, економічний, науково-технічний, оборонний потенціал держави та інші, захист від внутрішніх і зовнішніх загроз і небезпек. 28 Метою цих відносин є попередження та нейтралізація негативного впливу цих загроз і небезпек з метою реалізації національних інтересів, цілей і досягнення сталого розвитку суспільства. Ці відносини потребують адміністративно-правової охорони та захисту та регулюються нормами адміністративного права. [61, с. 3]. К.В. Бондаренко визначає національно- безпекову сферу як об'єкт публічного управління та адміністрування, розглядаючи її як комплексну область, що охоплює систему суспільних відносин та правові стани, що виникають в сфері забезпечення існування та ефективного функціонування Української держави. В цій сфері публічне адміністрування здійснює вплив на суспільство та державу через визначені суб'єкти [50, с. 2]. Національна безпека володіє особливими рисами, які включають: 1. Незалежність: Держава має здатність здійснювати свою внутрішню та зовнішню політику незалежно від інших країн, враховуючи власні національні інтереси. Це включає самостійне вирішення питань державного устрою, ефективне використання національних ресурсів та установлення рівноправних відносин з іншими країнами. 2. Стійкість і стабільність: Національна безпека забезпечує міцність та збалансоване функціонування всіх підсистем суспільства. Система національної безпеки повинна витримувати, стримувати та нейтралізувати впливи дестабілізуючих чинників, як внутрішніх, так і зовнішніх. Також важливо зберігати баланс інтересів між державами на міжнародній арені та захищати власні інтереси за необхідності. 3. Здатність до саморозвитку і прогресу: Національна безпека сприяє усуненню перешкод для динамічного розвитку держави, суспільства та особистості. Важливим є створення сприятливого клімату для постійної модернізації, удосконалення та розвитку країни. Підсумовуючи погляди науковців на визначення змісту «національна безпека», нами виокремлено основну спільність у всіх визначеннях, а саме те, що досягнення національної безпеки вимагає інтеграції внутрішніх та зовнішніх аспектів політики, створення державної та недержавної систем забезпечення національної безпеки, вжиття 29 різних заходів для збереження суверенітету, фізичної цілісності й території. Важливо також досягти балансу інтересів суспільства, держави та громадян. Врахування цих аспектів є необхідною умовою для ефективного забезпечення національної безпеки, адже вона визначається як системне та багатогранне явище. Грунтуючись на аналізі та узагальненні теоретико-правових підходів до визначення сутності та особливостей національної безпеки, пропонуємо власне визначення сутності національної безпеки як об’єкта публічного управління та адміністрування. Національна безпека як об’єкт публічного управління та адміністрування – це захищеність життєважливих інтересів людини, суспільства і держави від явищ, тенденцій і чинників, що унеможливлюють або ускладнюють (можуть унеможливити або ускладнити) реалізацію державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу, прогресивного демократичного розвитку держави, збереження національних цінностей, сталого розвитку національної економіки та громадськості, створення безпечних умов для життєдіяльності, забезпечення добробуту громадян і підвищення якості життя населення, що досягається через систему адміністративно-правового забезпечення держави у сфері підготовки до збройного захисту та його реалізації в разі збройної агресії або збройного конфлікту. Підводячи підсумок вищевикладеного, можна зробити висновок, що сектор безпеки відіграє ключову роль у формуванні, утриманні та сприянні розвитку держави. Це основний фундамент, який відповідає за національну безпеку, територіальну цілісність, захист приватних інтересів фізичних та юридичних осіб, а також за збереження основних цінностей держави. З свого боку, суб'єкти публічно-правової діяльності виступають як один з основних компонентів системи забезпечення національної безпеки і, відповідно, визначають основні функції держави. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади, правоохоронні органи, органи місцевого самоврядування, громадські об’єднання та громадян – всі вони є необхідними складовими частинами системи суб'єктів, які гарантують національну безпеку нашої 30 держави. Крім того, стан кожного окремого суб'єкта є критичним для забезпечення повноцінного функціонування держави. Оскільки суспільні відносини піддаються постійним змінам, а разом із змінами виникає необхідність проаналізувати публічно-правовий статус суб’єктів забезпечення національної безпеки. Висновки до 1 розділу Надано визначення концепту «публічне адміністрування у сфері національної безпеки» - система управлінських процесів, інституційних структур та заходів, спрямованих на забезпечення безпеки держави в різних сферах, таких як оборона, економіка, соціальна політика та інші, що включає в себе заходи, проведені державними органами, військовими та правоохоронними структурами, та іншими відповідальними установами для виявлення, аналізу та нейтралізації загроз національним інтересам. Реалізація стратегій, політик та програм спрямована на підтримку та зміцнення національної безпеки. Публічне адміністрування у сфері національної безпеки може розглядатись у вузькому та широкому значеннях. Вузьке значення публічного управління та адміністрування в сфері національної безпеки: включає в себе конкретні адміністративні та управлінські заходи, спрямовані на запобігання, виявлення та протидію конкретним загрозам національній безпеці. Це може включати розробку та впровадження стратегій безпеки, координацію заходів з певних сфер (військова, економічна, інформаційна), а також реагування на непередбачені ситуації. Широке значення публічного управління та адміністрування в сфері національної безпеки: включає в себе комплексний підхід до управління всіма аспектами життєдіяльності держави з метою забезпечення стійкості та витривалості суспільства. Це охоплює різноманітні сфери, такі як економіка, соціальна політика, наука та технології, культура, транспорт і інші, які можуть впливати на загальну 31 безпеку країни. Зазначене вузьке та широке значення відображає різні підходи до управління національною безпекою, і обидва аспекти можуть бути важливими залежно від конкретних умов і завдань, які стоять перед країною. Такий комплексний підхід враховує не лише військові аспекти, а й всі сфери суспільного життя, що стає все більш актуальним в умовах сучасних загроз і викликів. Досліджено теоретичні аспекти впровадження публічного управління та адміністрування в сектор національної безпеки України. Термін «сектор національної безпеки» визначено як систему органів влади, місцевого самоврядування та громадськості, що втілює державну політику в гарантуванні національної безпеки. Цей сектор включає горизонтальні та вертикальні аспекти безпеки, такі як політична, військова, економічна, інформаційна, науково- технічна безпека. Його головною метою є захист національних інтересів та гарантування безпеки громадян і суспільства. У сфері національної безпеки під "національним інтересом" розуміють стратегічні цілі та завдання, спрямовані на забезпечення стійкості та життєздатності держави, захист прав і свобод громадян, а також її участь у міжнародному співтоваристві. Запропоноване власне визначення дефініції національна безпека як об'єкта публічного управління та адміністрування - захищеність життєважливих інтересів людини, суспільства і держави від явищ, тенденцій і чинників, що унеможливлюють або ускладнюють (можуть унеможливити або ускладнити) реалізацію державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу, прогресивного демократичного розвитку держави, збереження національних цінностей, сталого розвитку національної економіки та громадськості, створення безпечних умов для життєдіяльності, забезпечення добробуту громадян і підвищення якості життя населення. 32 РОЗДІЛ 2 АНАЛІЗ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ТА АДМІНІСТРУВАННЯ У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ 2.1 Правові основи публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України Публічне адміністрування у сфері національної безпеки України являє собою досить складний комплексний механізм, у якому принциповим питанням виявляються форми та методи діяльності елементів його структури. Саме завдяки аналізу зазначених категорій можна наочно уяви межи та глибину управлінського впливу, який здійснюється відповідним суб’єктом публічного управління та адміністрування на об’єкти, встановити той правовий інструментарій, що виступає засобом досягнення цілей публічного управління та адміністрування, відмежувати діяльність у сфері національної безпеки України, яка регулюється нормами адміністративного права від діяльності, яка підпадає під регулювання норм інших галузей права [34, с. 80]. Реалізація завдань публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України відбувається, в першу чергу, шляхом застосування відповідних методів, що виявляються у формах адміністративно-публічної діяльності. Форми публічного управління та адміністрування завжди привертали увагу дослідників, які проводили власний науковий пошук у межах адміністративно-управлінської проблематики, але не дивлячись на це, й досі зазначене питання не втрачає своєї актуальності. Одним із найбільш розповсюджених прийомів з’ясування сутності будь- якого терміну є його аналіз за допомогою лексичних прийомів. Так, з точки зору лексики, «форма» (від лат. forma) визначається як зовнішній вияв певного явища, пов’язаний з його сутністю та змістом [59, с. 44]. Зміст є завжди «оформленим», і саме форма впливає на зміст, сприяючи або навпаки заважаючи його реалізації та розвитку. Зміст обумовлює форму, а 33 форма завжди змістовна [14, с. 234]. Співвідношення змісту і форми є діалектичним. Вчені перебувають у стані консенсусу щодо розуміння призначення категорії «форма публічного управління та адміністрування», але при цьому не можуть сформулювати єдину точку зору щодо її термінологічно виразу. Про це свідчить розмаїття термінів, які вживаються для визначення «способу зовнішнього практичного вираження управлінської діяльності». Під формами публічного управління та адміністрування у сфері, що розглядається, необхідно розуміти зовнішньо виражену діяльність суб’єктів публічного управління та адміністрування, яка здійснюється останніми в межах їх компетенції і спрямована на виконання покладених на них завдань у сфері національної безпеки України. Форма публічного управління та адміністрування - це завжди зовнішній вияв певних дій, а не самі дії суб’єктів публічного управління та адміністрування. Усі форми публічного управління та адміністрування прямо або опосередковано зумовлені тими юридичними нормами, за допомогою яких держава регламентує діяльність суб’єктів публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України. Це означає, що форми публічного управління та адміністрування обираються суб’єктами публічного управління та адміністрування не свавільно, а «відповідно до певних закономірностей», найбільш суттєвими з яких є наступні: відповідність форми діяльності призначенню та функціям публічного управління та адміністрування, оскільки форма має відповідати та визначатися змістом публічного управління та адміністрування; відповідність форми діяльності змісту та характеру питань публічного управління та адміністрування, які підлягають вирішенню; відповідність форми діяльності особливостям конкретного об’єкта публічного управління та адміністрування; відповідність форми діяльності конкретним цілям даного впливу (наприклад, необхідність наявності прямих юридичних наслідків або їх відсутності). 34 Визначення поняття форм публічного управління та адміністрування, а також факторів, які впливають на вибір конкретної з них у межах управлінської діяльності, зумовлює необхідність більш конкретно розгляду їх існуючого переліку. На сьогоднішній день у процесі публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України суб’єкти публічного управління та адміністрування використовують значну кількість форм, які потребують свого належного групування. Проведення класифікації форм публічного управління та адміністрування у зазначеній сфері має як практичне значення – оволодіння усіма формами публічного управління та адміністрування відкриває широкі можливості для більш чіткого та ефективного використання кожної форми і забезпечує вірне поєднання форм у практичній діяльності суб’єктів публічного управління та адміністрування, так і теоретичну цінність, оскільки дозволяє більш повно та глибоко розкрити сутність публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України. Підставою для розподілу форм публічного управління та адміністрування на правову та організаційну є наявність або відсутність правових наслідків, як результату застосування тієї або іншої форми публічного управління та адміністрування, а точніше кажучи дій, які становлять зміст відповідної форми публічного управління та адміністрування. Результатом застосування дій, які обволікаються у правову форму стає виникнення, зміна або припинення правовідносин, створення або внесення змін до відповідних адміністративно-правових режимів. Подібні наслідки виникають усякий раз при виданні правових актів управління, укладанні адміністративних договорів, вчиненні юридично значимих дій. І навпаки, використання організаційної форми управління (сюди необхідно включати організаційні та матеріально-технічні дії) не вносить ніяких юридично значимих змін у суспільні відносини та не змінює правового статусу учасників зазначених відносин. Найбільш розповсюдженою з правових форм публічного управління та адміністрування, що використовується у зазначеній сфері є видання правових 35 актів. При цьому зазначимо, що досить часто в літературі дана форма публічного управління та адміністрування розкладається на два самостійних елементи, наслідком чого стає виділення вже двох правових форм публічного управління та адміністрування – видання нормативних актів та видання індивідуальних (ненормативних) актів. По-перше, в обох випадках мова йде про одне і теж саме явище – одностороннє владне волевиявлення. По-друге, значна кількість актів публічного управління та адміністрування містить у собі одночасно і норми права, і ненормативні положення. Інколи не зрозуміло, до якої форми діяльності такі акти відносити? По-третє, існують акти публічного управління та адміністрування, що 89 містять директивні вказівки і для реалізації яких пізніше видаються нормативні та ненормативні акти. У згаданій класифікації подібні акти взагалі не знаходять місця. З урахуванням викладеного треба, напевно, при класифікації форм публічного управління та адміністрування вести мову спочатку про одну з його форм – видання актів публічного управління та адміністрування, а вже потім здійснювати більш дрібну класифікацію таких актів [8, с. 88]. В процесі публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України уповноважені суб’єкти мають право видавати правові акти двох основних видів – нормативні та індивідуальні. Основне призначення нормативних актів – виконання і деталізація законів та указів Президента України, які закладають правовий режим національної безпеки України, а також більш детальна регламентація відносин учасників охоронних правовідносин. Їх дія розрахована на довгострокове та багаторазове застосування. Встановлення норм права підзаконного характеру у процесі діяльності з публічного управління та адміністрування у зазначеній сфері практично втілюється в адміністративній правотворчості [24, с. 17]. Можна стверджувати, що під нормативним актом публічного управління та адміністрування, як формою публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України, необхідно розуміти акт компетентного 36 суб’єкту публічного управління та адміністрування, наділеного державно- владними повноваженнями, виданий у встановленому законом порядку і формі, який містить у собі норми права. Будучи актом 90 правотворчості, він спрямований на створення, зміну або припинення правових норм, тобто встановлених компетентними органами і охоронюваних примусовою силою держави правил поведінки, розрахований на невизначений строк дії і на невизначене коло осіб, на багаторазове використання зі збереженням дії норм незалежно від їх виконання. Поряд з правотворчою діяльністю суб’єкти публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України видають також і індивідуальні (ненормативні) акти публічного управління та адміністрування, які, як наголошується в юридичній літературі, домінують серед інших актів [15, с. 161]. Індивідуальні акти, розповсюджуючи свою дію на окремих суб’єктів - юридичних та фізичних осіб, мають яскраво виражений правозастосовний характер, будучи за своєю юридичною природою розпорядчими актами. Їх існування обумовлюється владно-організаційним характером публічного управління та адміністрування і публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України, необхідністю повсякденного і безперервного здійснення різноманітних управлінських функцій, оперативного захисту та поновлення у разі необхідності порушених прав на об’єкти інтелектуальної власності. Вони є юридичними фактами, які зумовлюють виникнення, зміну або припинення конкретних адміністративно-правових відносин у зазначеній сфері публічного управління та адміністрування. У такому розумінні індивідуальні правові акти виступають ні чим іншим як управлінським рішенням [39, с. 205], покликаним надати юридичну форму змісту діяльності суб’єктів публічного управління та адміністрування у сфері інтелектуальної власності. Характер та безпосередні цілі індивідуальних актів, з погляду на їх призначення, а також об’єми використання в практиці управлінської діяльності, 37 є різними. Дві великі групи: оперативно-виконавчих та правоохоронних (юрисдикційних) актів [57, с. 108]. І в першому, і в другому випадку присутня основна ціль адміністративного розпорядництва, а саме, забезпечення необхідної поведінки учасників правовідносин у сфері національної безпеки України. Досягається ця єдина ціль, однак, різними засобами. Головне, що може характеризувати діяльність суб’єктів публічного управління та адміністрування, полягає в тому, що вони в своїх індивідуальних актах, як правило, застосовують або реалізують диспозицію відповідної правової норми (оперативно-виконавчі акти). Наступною правовою формою публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України є адміністративний договір, дослідженню сутності якого останнім часом приділяється все більша та більша увага. Наявність зазначеної форми публічного управління та адміністрування в практиці діяльності суб’єктів публічного управління та адміністрування у сфері, що розглядається може бути пояснена загальною тенденцією розвитку форм та методів адміністративно-правового регулювання суспільних відносин, де суттєва роль відводиться побудові диспозитивних засад державного управління. І саме цей факт дозволяє використовувати адміністративні договори в зазначеній сфері управлінській діяльності. Вивчення адміністративно-правової літератури, присвяченої дослідженню сутності адміністративних договорів [32; 55; 227 та ін.] дозволяє виокремити головні риси, властиві адміністративним договорам, що укладаються за участю суб’єктів публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України. Так, адміністративний договір є правовою формою діяльності зазначених суб’єктів, оскільки він завжди безпосередньо викликає правові наслідки, тобто виступає або актом правотворчості, або актом правозастосування, чи поєднує у собі обидва їх види; адміністративний договір базується переважно на нормах адміністративного права і дозволяє суб’єктам публічного управління та адміністрування виконувати їх публічно-правові завдання; предметом адміністративного договору є питання владарювання, управління або 38 саморегуляції; адміністративний договір може бути укладено як для вирішення внутрішньо управлінських, так і зовнішньо управлінських завдань; обов’язковим учасником адміністративного договору є суб’єкт публічного управління та адміністрування (державний орган, посадова особа), який має відповідні владні повноваження; право на укладання адміністративного договору передбачається у відповідних нормативних актах; виконання умов адміністративного договору його учасниками забезпечується специфічними засобами. Поряд з правовими формами публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України суб’єкти зазначеної діяльності використовують, як вже зазначалося вище, і організаційні форми. Дані форми публічного управління та адміністрування, на відміну від правових, не пов’язуються з реалізацією державно-владних повноважень суб’єктами публічного управління та адміністрування, а у переважній більшості випадків сприяють їх здійсненню. У такому розумінні їх можна назвати другорядними щодо правових форм публічного управління та адміністрування, що, можливо, і позначається на їх правовій регламентації, яка у переважній більшості випадків носить загальний або суто формальний характер. Наявність організаційних форм публічного управління та адміністрування обумовлюється насамперед організаційним змістом самого публічного управління та адміністрування, що «найбільш чітко має вираз у плануванні колективних зусиль та розподілі обов’язків їх учасників у досягненні конкретних цілей, у розпорядництві, тобто в регулюванні повсякденної діяльності колективів, у контролі за ходом здійснення поставленої мети, в організаційному забезпеченні усіх стадій управлінського процесу» [21, с. 130]. Організаційні форми публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України мають двоєдине призначення: з одного боку вони спрямовуються на створення оптимальної організації та діяльності самого суб’єкту публічного управління та адміністрування (іншими словами організаційні форми публічного управління та адміністрування завжди, на відміну від правових форм, забезпечують здійснення внутрішнього управління у 39 межах структури суб’єкта публічного управління та адміністрування), а з іншого – завдяки цьому, сприяють забезпеченню ефективності його діяльності, пов’язаної з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності. У межах організаційних форм публічного управління та адміністрування традиційно виділяють організаційні дії (заходи) та матеріально-технічні дії. Кількість можливих організаційних заходів, які складають зміст зазначеної форми публічного управління та адміністрування надзвичайно велика, що пояснює намагання частини авторів провести їх групування [18, с. 129], яке дозволило більш повно та всебічно підійти до вивчення останніх у межах даного дослідження. Існуючі організаційні заходи публічного управління та адміністрування, які застосовуються у сфері національної безпеки України поділяються на ті, що: забезпечують загальну організацію діяльності суб’єктів публічного управління та адміністрування (планування тощо); забезпечують організаційну роботу з кадрами суб’єктів публічного управління та адміністрування (підготовка, підбор та розстановка кадрів тощо); забезпечують проведення навчання кадрів суб’єктів публічного управління та адміністрування (підвищення кваліфікації, стажування тощо); забезпечують проведення внутрішньовідомчого контролю у структурі того або іншого суб’єкта публічного управління та адміністрування (інспектування, особистий контроль керівника тощо); забезпечують організаційну роботу суб’єкта публічного управління та адміністрування, спрямовану на вдосконалення власної діяльності (науково- практичні конференції, вивчення та узагальнення передового досвіду роботи тощо); забезпечують колективне обговорення організаційних питань діяльності суб’єкта публічного управління та адміністрування (наради, колегії). Форми публічного управління та адміністрування є спільними для всіх галузей суспільного життя. Специфіку ж діяльності суб’єктів публічного управління та адміністрування в окремих сферах відображає сукупність методів, 40 що застосовуються для її здійснення. Тому для характеристики особливостей публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України принципового значення набуває висвітлення тих методів, які застосовуються саме в зазначеній сфері. У загальному розумінні метод публічного управління та адміністрування являє собою правовий засіб досягнення поставленої мети шляхом розв’язання задач, що виникають. Методи, по суті, – це способи впливу, звернені до поведінки суб’єктів суспільного життя. Визначаючи методи публічного управління та адміністрування, що застосовуються у сфері національної безпеки України, слід насамперед враховувати специфіку зазначеної сфери. Для методів публічного управління та адміністрування в ній є характерним те, що вони: використовуються відповідними суб’єктами у сфері національної безпеки України для вирішення завдань, що стоять перед ними – забезпечення режиму законності; припинення порушень режиму законності; притягнення осіб, що скоїли правопорушення, пов’язані з порушенням встановленого режиму національної безпеки України, до юридичної відповідальності; застосовуються повсякденно та вибірково, в залежності від необхідності вирішення того або іншого завдання; виявляються у взаємодії суб’єкта публічного управління та адміністрування з об’єктом публічного управління та адміністрування; дозволяють найбільш повно та всебічно встановити межі владних повноважень суб’єктів публічного управління та адміністрування. Крім того, слід враховувати дуалізм ролі держави в управлінні процесами публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України. По-перше, держава може виступати в ролі правовласника і їй необхідно застосовувати заходи, спрямовані на вдосконалення системи публічного управління та адміністрування щодо сфери національної безпеки України. А подруге, як регулятор суспільних відносин держава повинна залишатися регулятором усіх суспільних відносин у сфері національної безпеки України. Вирішення завдань публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України здійснюється відповідними суб’єктами шляхом 41 використання відповідних методів впливу. Серед різноманітних методів, які використовуються у процесі діяльності з публічного управління та адміністрування, виділяють, перш за все, методи переконання та примусу, які застосовуються у будь-якому виді державної діяльності [26, с. 154]. Справедливим є також віднесення зазначених методів до групи методів універсальних, оскільки і перший, і другий є підґрунтям державного та громадського життя. І все, що в публічному адмініструванні фігурує в якості його методів, тим або іншим чином є відповідним варіантом їх конкретного вираження [50, с. 46-47]. Окрім цього відмітимо, що також є справедливим віднесення зазначених методів публічного управління та адміністрування до групи адміністративно- правових методів [37, с. 80]. Така назва методів публічного управління та адміністрування, зокрема і тих, що використовуються у процесі публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України, пояснюється сутністю взаємовідносин між суб’єктом та об’єктом публічного управління та адміністрування, які завжди носять адміністративний характер, що передбачає обов’язкову підпорядкованість об’єкта публічного управління та адміністрування його суб’єкту. У довгостроковій стратегії розвитку публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України необхідно передбачити інформування як метод публічного управління та адміністрування, спрямований на інформаційно-аналітичне забезпечення особливостей господарського обігу об’єктів інтелектуальної власності. Поряд з переконанням у практиці діяльності суб’єктів публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України досить широко використовується і державний примус, який характеризується тим, що цей метод державного впливу є допоміжним, здійснюється на підставі переконання і тільки після застосування переконання [46, с. 251]. Особливості заходів адміністративної відповідальності полягають у тому, що: по-перше, вони несуть у собі яскраво виражений «санкційний характер», 42 оскільки є правовим наслідком вчиненого правопорушення; по-друге, наслідком застосування до особи будь-якого адміністративного стягнення стає його фактичне притягненням до адміністративної відповідальності; по-третє, на відміну від перших двох груп заходів адміністративного примусу, заходи адміністративної відповідальності шляхом закритого переліку визначено у чинному законодавстві; по-четверте, правом застосування заходів адміністративної відповідальності у сфері національної безпеки України наділений лише суд (суддя). Отже, за вчинення правопорушень, пов’язаних з порушенням прав інтелектуальної власності, винні особи можуть бути притягнуті до двох видів «несудової» юридичної відповідальності – адміністративної та фінансової. Не вдаючись до розгорнутої останнім часом на сторінках юридичних видань дискусії з приводу сутності та місця фінансової відповідальності у структурі юридичної відповідальності, зауважимо, що для дисертанта важливим є лише той факт, що фінансова відповідальність (фінансові санкції), завдяки її властивостям (регулюється нормами публічного права, застосовуються органами (посадовими) особами виконавчої влади у позасудовому порядку; охороняє суспільні відносини, що склалися у сфері державного управління) може розглядатися в якості методу публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України. Суб’єкти публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України в процесі своєї діяльності мають можливість використовувати широку гаму різноманітних форм та методів управлінського впливу, завдяки наявності яких, власне, і здійснюється процес цілеспрямованого впливу останніх на об’єкти управління. Проведений аналіз засобів, які використовуються у зазначеній сфері управлінських відносин, свідчить про їх потенційно високі можливості у регулюванні суспільних відносин, які, на жаль, не можуть проявитися у повній мірі через існуючи прогалини їх правового регулювання, недосконалої практичної організації застосування. Так, вимагають неодмінного вирішення питання впровадження у практику діяльності суб’єктів публічного 43 управління та адміністрування договірних форм управління, вдосконалення процедури відпрацювання та прийняття правових актів управління. Перспективним напрямком розвитку всього процесу публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України залишається його подальша процедуралізація. 2.2 Відповідальність у сфері національної безпеки України Невід’ємною складовою публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України є встановлення адміністративної відповідальності за вчинення відповідних адміністративних правопорушень та забезпечення реалізації її заходів. Адміністративна відповідальність – є складним і багатогранним явищем, яке охоплює адміністративно-правові норми, адміністративно-правові відносини, норми, що містять адміністративні санкції, правопорушення з їх статистичними елементами (об'єктом, об'єктивною стороною, суб'єктом та суб'єктивною стороною), діяльність правозастосовних органів і їх посадових осіб та ін. Зрозуміти і пізнати всі аспекти можна лише за умови, якщо проаналізувати структуру адміністративної відповідальності. Але при цьому слід зазначити, що поняття адміністративної відповідальності, її змісту та обсягу і дотепер залишаються одними з найбільш суперечливих питань української адміністративно-правової науки [23, с. 56]. Навіть у чинному Кодексі України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП), який містить Розділ II («Адміністративне правопорушення і адміністративна відповідальність»), у ст. 9 сформульовано визначення адміністративного правопорушення, а стосовно адміністративної відповідальності справа обмежується вказівкою на те, що її мірою є адміністративне стягнення (ст. 23 «Мета адміністративного стягнення»). 44 Застосування адміністративної відповідальності є одним з найважливіших засобів державного примусу, що використовується для боротьби з неправомірними діями юридичних та фізичних осіб. Значущість проблеми адміністративної відповідальності підтверджується також інтенсивним розвитком нормативно-правової бази адміністративної відповідальності в Україні, який відбувався в останні десятиріччя. Головний нормативно-правовий акт, який регулює застосування адміністративної відповідальності в Україні, - КУпАП - протягом останніх десятиріч зазнав досить значних змін. За останні роки ситуація із з’ясуванням загальних ознак адміністративної відповідальності ускладнилася наявністю так званої позитивної та негативної відповідальності. Сутність позитивної відповідальності полягає в обов’язку суб’єкта діяти відповідно до норм права і добровільно визначати для себе такий вибір [21, с. 7]. На відміну від перспективної відповідальності, ретроспективна є разовою реакцією на певний вчинок та його наслідки. Відповідно до загальновживаного тлумачення, відповідальність – це необхідність, обов’язок відповідати за щось, усвідомлювати значення своїх дій, вчинків, необхідність поруки за когось. Така полісемантичність цього явища спричинила те, що в межах юриспруденції відсутнє єдине загальновизнане визначення сутності юридичної відповідальності. До найважливіших ознак юридичної відповідальності відносять те, що вона завжди є заходом державного примусу. Таким чином, виходячи із загального визначення юридичної відповідальності, адміністративна відповідальність за порушення законодавства у сфері національної безпеки України, в цілому, є реалізацією санкцій, законодавчо передбачених за здійснення адміністративного правопорушення у сфері національної безпеки України. Адміністративна відповідальність за порушення законодавства у сфері національної безпеки України включає, з одного боку, всі властиві юридичній відповідальності основні ознаки, зокрема: по-перше, вона є державно-правовим примусом; по-друге, адміністративна відповідальність за порушення 45 законодавства у сфері національної безпеки України нормативно виражена і виявляється у застосуванні та реалізації санкцій правових норм; по-третє, ця відповідальність має чітку підставу - правопорушення; почетверте, вона накладається у суворо встановленому процесуальному порядку; по-п’яте, пов’язана з обтяжливими наслідками майнового, морального, особистісного та іншого характеру для правопорушника. Ще одна особливість адміністративної відповідальності полягає у тому, що вона настає за скоєння адміністративного правопорушення і застосовується щодо осіб, які не перебувають у службовій підпорядкованості органу, який застосовує відповідальність. В адміністративно-правовій науці немає єдиного загальноприйнятого поняття природи адміністративного проступку. Адміністративні правопорушення стосуються сфери державного управління і виражаються в порушенні або невиконанні адміністративно- правових норм, які регулюють різні галузі управління. Безумовно, норми, що забороняють діяння, за порушення яких встановлено адміністративну відповідальність, за своєю галузевою приналежністю складають адміністративне право. Законодавчу основу актів, які регулюють питання адміністративної відповідальності, є Конституція України, яка має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймають на основі Конституції України й повинні відповідати їй. У статтях, які зобов’язують громадян виконувати конституційні норми, приписи законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів щодо охорони прав інтелектуальної власності містяться вимоги та обов’язки, які реалізуються шляхом встановлення та застосування адміністративної відповідальності. Основним джерелом норм, які встановлюють адміністративну відповідальність за незаконне використання об’єктів інтелектуальної власності, є КУпАП, в якому наводиться перелік адміністративних проступків, адміністративних стягнень і органів, уповноважувати їх застосовувати. Норми про адміністративну відповідальність за порушення режиму національної 46 безпеки України містяться в главі 15 («Адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління»). До складів таких адміністративних правопорушень відносяться ті, що містяться в ст. ст. 195- 5, 202, 203, 204, 204-1, 205, 206, 206-1, 210, 210-1, 211, 211-1, 211-2, 211-3, 211-4, 211-5, 211-6, 212-2, 212-4, 212-5 КУпАП. Таким, чином, адміністративна відповідальність за порушення законодавства у сфері національної безпеки України є відповідальністю за окремий вид правопорушень, і у зв’язку з цим їй властиві всі ознаки і принципи цілісного інституту адміністративної відповідальності. З урахуванням поняття юридичної відповідальності в цілому і розглянутих ознак адміністративної відповідальності у сфері національної безпеки України можна визначити як реалізацію адміністративно-правової санкції, яка виявляється у застосуванні судом до винної особи, що скоїла адміністративне правопорушення у сфері національної безпеки України, покарання, передбаченого КУпАП та іншими законодавчими актами, згідно з визначеною законом процедурою. Підставою застосування адміністративної відповідальності за порушення встановленого режиму національної безпеки України є однорідна група адміністративних правопорушень – адміністративні правопорушення у сфері національної безпеки України. Вони мають схожі ознаки, що витікають з особливостей сфери людської життєдіяльності, в якій вони вчиняються, дозволяючи розмежувати їх з іншими правопорушеннями. Проте розкриття поняття адміністративного правопорушення у сфері національної безпеки України вимагає, передусім, уваги до загальнотеоретичного поняття і ознак адміністративного правопорушення, яке, ще задовго до законодавчого закріплення цієї дефініції в теорії адміністративного права, активно розроблялося багатьма вченими. Але сучасна адміністративно-правова доктрина, а також законодавство і юридична практика містять два різні підходи до розуміння сутності та змісту поняття «адміністративне правопорушення». Відповідно до першого - це 47 порушення юридичних норм з боку адміністрації (органу державної влади). Зміст такого правопорушення становить суперечність між адміністрацією і громадянином, та відповідно державний орган як суб'єкт, представником якого виступає та чи інша посадова особа, несе адміністративну відповідальність за вчинені дії або бездіяльність в рамках своїх функціональних обов'язків [12, с. 8]. Відповідно з другим підходом, адміністративне правопорушення - це порушення громадянином адміністративних розпоряджень, тобто діяння, за вчинення яких передбачений адміністративний порядок накладення стягнень [38, с. 7]. Ст. 9 КУпАП визначає адміністративне правопорушення як протиправну, винну (умисну або необережну) дію або бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальніст. Протиправне діяння в теорії адміністративного права визнається адміністративним правопорушенням якщо в сукупності містить всі без винятку об'єктивні та суб'єктивні ознаки, що відрізняють їх від правомірної поведінки, а також від інших правопорушень (злочинів, дисциплінарних проступків, цивільно-правових деліктів). Об'єктивними ознаками адміністративного правопорушення є його суспільна шкідливість, протиправність і караність, а суб'єктивною – винність та суб’єктність. Лише за наявності всіх цих ознак можна говорити про кваліфікацію діяння особи як адміністративний проступок та вирішення питання про притягнення її до адміністративної відповідальності. Першою найістотнішою ознакою адміністративних правопорушень у сфері національної безпеки України є їх суспільна шкідливість. Суспільна шкідливість адміністративного правопорушення означає, що ним заподіюється шкода певним суспільним відносинам, які охороняються правовими нормами: державному і громадському порядку, власності, правам і свободам громадян, встановленому порядку управління [14, с. 136]. Ця шкода може бути як матеріальною, так й іншою (моральною, організаційною тощо). Дія або бездіяльність суб'єкта заподіює чи створює 48 загрозу заподіяння шкоди (матеріального, морального, організаційного чи іншого характеру) об'єктам адміністративно-правової охорони. Суспільна шкідливість у цих випадках виступає об’єктивною властивістю таких правопорушень та реальним порушенням відносин у сфері національної безпеки України. Виникнення, зміна або втрата суспільної шкідливості такого діяння зумовлюються об’єктивними закономірностями суспільного розвитку, нерозривним зв’язком з тими соціально-економічними процесами, що відбуваються в суспільстві. Адміністративне правопорушення слід вважати суспільно шкідливим діянням з мірою небезпеки, меншою ніж та, що виявляється у злочинному посяганні. У КУпАП адміністративні правопорушення не названі «суспільно- небезпечними» - наявними є такі визначення, як «настання шкідливих наслідків», «діяння, що посягає на...», «завдана шкода» тощо. Це дозволяє характеризувати адміністративне правопорушення як суспільно шкідливе. На міру суспільної шкідливості правопорушення також впливає характер діяння (повторність або грубе порушення), який відповідно обумовлює посилення адміністративної відповідальності. Тому значення суспільної шкідливості як матеріальної ознаки адміністративного правопорушення у сфері національної безпеки України полягає в тому, що вона є основним об’єктивним критерієм визнання діяння адміністративно протиправним, дозволяє класифікувати конкретне адміністративне правопорушення, визначає межу між ним та іншими правопорушеннями (зокрема, злочином), є однією із загальних засад індивідуалізації адміністративної відповідальності та покарання, а також визначає наявність підстав для звільнення від адміністративної відповідальності. Протиправність, як ознака адміністративного правопорушення у сфері національної безпеки України, передбачає пряму вказівку на це в законі, тобто виключає можливість притягнення до адміністративної відповідальності за діяння, не передбачені законодавством про адміністративні правопорушення. Адміністративним правопорушенням визнається тільки таке протиправне винне 49 діяння, за яке законодавством передбачено особливий вид державного примусу - адміністративну відповідальність. Протиправність адміністративного правопорушення - це порушення загальнообов'язкових правил, встановлених державою. Ще однією обов’язковою ознакою адміністративних правопорушень у сфері національної безпеки України, що виявляється в момент скоєння правопорушення і відбиває його внутрішній психологічний зміст, є наявність вини. Таким чином, адміністративне правопорушення є не тільки суспільношкідливим, протиправним, а й винним діянням, тобто таким, що є результатом прояву волі і розуму правопорушника. Винність передбачає наявність у особи відповідного власного психічного ставлення до відповідного вчинку та його наслідків [31, с. 85]. Важливе юридичне значення мають форми вини. Діючи умисно, правопорушник усвідомлює протиправний характер свого діяння, передбачає і бажає (прямий умисел) або свідомо допускає (непрямий умисел) настання шкідливих наслідків. Адміністративне правопорушення може бути вчинене і з необережності. Необережність проявляється у вигляді самовпевненості або недбалості. Самовпевненість полягає в тому, що особа передбачає настання протиправного, шкідливого наслідку, але легковажно розраховує на його відвернення. Недбалість полягає в тому, що особа не передбачає можливості настання протиправних наслідків, хоча за цих обставин повинна була і могла їх передбачити. Важливою ознакою адміністративного правопорушення у сфері національної безпеки України є його адміністративна караність, під якою розуміють загрозу застосування у належних випадках покарання за дане правопорушення, що міститься в адміністративно-правових санкціях. Конкретне діяння (дія чи бездіяльність) може бути визнане адміністративним правопорушенням тільки в тому випадку, якщо за його вчинення законодавством передбачена адміністративна відповідальність [22, с. 153]. 50 Караність за своєю суттю, випливає із суспільної шкідливості та адміністративної протиправності діяння: воно тому і стає адміністративно караним, оскільки є суспільно шкідливим і передбаченим адміністративним законодавством як правопорушення. Стан адміністративної караності є мірою адміністративного попередження, оскільки не тягне за собою негативних наслідків для правопорушника, а виконує лише превентивну функцію, тобто спрямований на попередження повторного здійснення особою адміністративних правопорушень. Без наявності адміністративно-правової санкції неможливо вести боротьбу з будь-якими правопорушеннями [41, с. 165]. Адміністративні правопорушення у сфері національної безпеки України - це діяння, вчинені суб'єктом правопорушення, оскільки не кожна особа, яка вчинила суспільно шкідливе адміністративно-протиправне діяння, підлягає адміністративній відповідальності. Адміністративне правопорушення у сфері національної безпеки України можна визначити як передбачене законодавством про адміністративну відповідальність суспільно шкідливе, протиправне, винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом таких протиправних діянь, які посягають на встановлений режим національної безпеки України. Вчинення особою адміністративного порушення у сфері національної безпеки України, що містить склад адміністративного порушення є підставою для притягнення її до адміністративної відповідальності та застосовування до неї відповідних адміністративних стягнень в залежності від виду правопорушення щодо сфери національної безпеки України, відповідальність за порушення прав на які встановлена законодавством. Для правильної кваліфікації адміністративних правопорушень у сфері національної безпеки України важливе значення має характеристика ознак їх складів. І хоча термін «склад адміністративного правопорушення» є лише науковою дефініцією і абстракцією, яка не має нормативного характеру, саме він складає серцевину науки адміністративного права, і, якщо «адміністративне 51 правопорушення» - це поняття явища, що розкривається, насамперед, з позицій соціально-політичних і адміністративно-правових, то «склад адміністративного правопорушення» - є вченням про це явище виключно з адміністративно- правових позицій. Аналіз об’єктивної сторони адміністративних правопорушень у сфері національної безпеки України наголошує на необхідності встановлення причинного зв’язку між конкретним протиправним діянням і наслідками, що настали в результаті його вчинення. Встановити необхідний причинний зв'язок (причинно-наслідкову залежність) між протиправним діянням і результатом, що настав, означає проаналізувати фізичні та суспільні властивості результату, виявити всі обставини цієї справи, умови, що призводять до цього результату; оцінити роль кожної зі з’ясованих обставин, що призвели у сукупності до того або іншого результату. Аналізуючи особливості адміністративної відповідальності фізичних осіб, можна виділити такі види суб’єктів складу адміністративного правопорушення: загальний, спеціальний і особливий [48, с. 10]. Поряд із визначеними КУпАП в якості суб’єктів таких адміністративних правопорушень фізичних осіб є підстави для встановлення адміністративної відповідальності за порушення встановленого режиму національної безпеки України для юридичних осіб. Адміністративна відповідальність юридичної особи за адміністративні правопорушення у сфері національної безпеки України насамперед обумовлена об’єктивними умовами: відсутністю можливості обрати інші шляхи (засоби) впливу на фізичних осіб з метою перешкоджання вчинення ними відповідних правопорушень у сфері діяльності юридичної особи. Фізична особа юридичної особи, яка вчинила правопорушення в процесі трудової (службової) діяльності, несе адміністративну відповідальність за конкретною статтею Особливої частини, а юридична особа відшкодовує завдану вчиненим правопорушенням матеріальну шкоду. Порушення у сфері національної безпеки України може вчиниться з різних, але обов’язково корисливих мотивів: отримання прибутку, призначення на 52 посаду, заради слави тощо. Про їх корисливість свідчать і матеріали проаналізованих нами справ про адміністративні правопорушення, з яких не важко переконатися у корисливій спрямованості правопорушень у сфері національної безпеки України. В абсолютній більшості випадків порушення у сфері національної безпеки України вчиняються з корисливих мотивів. Мета цих адміністративних правопорушень у більшості випадків збігається з його мотивами, хоча іноді набуває самостійного значення. Мета правопорушення як остаточний результат, до якого прагне правопорушник, вчиняючи діяння передбачене вказаними статтями КУпАП – це нажива, незаконне збагачення, суспільне визнання тощо. Ми вважаємо, що, не впливаючи на кваліфікацію, мета повинна враховуватися під час призначення покарання. Тобто, обов’язковими ознаками адміністративних правопорушень у сфері національної безпеки України є їх суспільна шкідливість (вона виявляється у заподіянні шкоди суспільним відносинам у сфері національної безпеки України або створенні загрози її заподіяння), адміністративна протиправність (протизаконність протиправних діянь у сфері національної безпеки України, закріплена законом про адміністративну відповідальність), караність (загроза застосування адміністративного впливу, визначеного законом про адміністративну відповідальність за скоєння такого адміністративного правопорушення) та суб’єктність (вчинення протиправного діяння суб'єктом адміністративного правопорушення у сфері національної безпеки України). Таким чином, розгляд вини юридичної особи з об’єктивного боку дозволяє дійти висновку про те, що вина юридичної особи пов’язана ні з чим іншим, як із виходом її за межі відведеної дієздатності або неналежним розпорядженням нею. В адміністративному праві неналежне розпорядження юридичною особою своєю дієздатністю може розумітися як вина лише за умови оцінки цієї обставини з боку державного органу, що накладає адміністративне стягнення. 53 Висновки до 2 розділу Під формами публічного управління та адміністрування у сфері, що досліджується, слід розуміти зовнішньо виражену діяльність суб’єктів публічного управління та адміністрування, яка здійснюється останніми в межах їх компетенції і спрямована на виконання покладених на них завдань у сфері національної безпеки України. Всю сукупність форм публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України можна розділити на дві основні групи – правову та організаційну. Найбільш розповсюдженою правовою формою публічного управління та адміністрування, що використовується у зазначеній сфері є видання правових актів. Поряд з правотворчою діяльністю суб’єкти публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України видають також і індивідуальні (ненормативні) акти публічного управління та адміністрування, які домінують серед інших актів. Індивідуальні акти, розповсюджуючи свою дію на окремих суб’єктів - юридичних та фізичних осіб, мають яскраво виражений правозастосовний характер, будучи за своєю юридичною природою розпорядчими актами. Ще однією правовою формою публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України є адміністративний договір. Поряд з правовими формами публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України суб’єкти зазначеної діяльності використовують організаційні форми, які, на відміну від правових, не пов’язуються з реалізацією державно-владних повноважень суб’єктами публічного управління та адміністрування, а у переважній більшості випадків сприяють їх здійсненню. Якщо форми публічного управління та адміністрування є спільними для різних галузей суспільного життя, то специфіку діяльності суб’єктів публічного управління та адміністрування в окремих галузях відображає сукупність методів, що застосовуються для її здійснення. Серед різноманітних методів, які використовуються у процесі діяльності з публічного управління та адміністрування, виділяють перш за все методи переконання та 54 примусу. Встановлення адміністративної відповідальності за вчинення адміністративних правопорушень у сфері національної безпеки України є невід’ємною складовою публічного управління та адміністрування. Підставою застосування адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері національної безпеки України є однорідна група адміністративних правопорушень – адміністративні правопорушення у сфері національної безпеки України. Об'єктивними ознаками даного адміністративного правопорушення є його суспільна шкідливість, протиправність і караність, а суб'єктивною - винність та суб’єктність. Виходячи з наведених ознак, адміністративне правопорушення у сфері національної безпеки України можна визначити як передбачене законодавством про адміністративну відповідальність суспільно шкідливе, протиправне, винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктами таких протиправних діянь, які посягають на встановлений режим національної безпеки України. Для правильної кваліфікації адміністративних правопорушень у сфері національної безпеки України важливе значення має характеристика ознак їх 127 складів. Об’єктивну сторону адміністративних правопорушень у сфері національної безпеки України складає сукупність способів порушення режиму національної безпеки України. Суб’єктивні ознаки адміністративних правопорушень цієї групи представлені їх суб'єктом, а суб’єктивна сторона характеризується тим, що вони вчинюються лише умисно. Мета цих адміністративних правопорушень у більшості випадків збігається з його мотивами, хоча іноді набуває самостійного значення. 55 РОЗДІЛ 3 НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ТА АДМІНІСТРУВАННЯ У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ 3.1 Використання зарубіжного досвіду публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки Особливої уваги під час розробки плану діяльності з публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України заслуговує відповідний зарубіжний досвід. Але слід пам’ятати, що Україна є унікальною в своєму роді країною з притаманними їй характерними рисами та особливостями. Можливості адаптації в Україні зарубіжного досвіду діяльності суб’єктів публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки держави все ще залишаються малодослідженими, що обумовлює актуальність подальшої розробки даної наукової проблеми. Слід наголосити, що глобальним органом забезпечення безпеки є Рада Безпеки ООН, до складу якої входять п'ятнадцять країн. Відповідно до Статуту ООН, головна відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки залишається за Радою безпеки ООН, а також за самими державами і рядом органів міжнародних організацій (Генеральна Асамблея ООН, регіональні організації та ін.). У цілому процес створення системи публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки розпочався в багатьох країнах після закінчення Другої світової війни (з 1945 р.) і сьогодні мають завершений вигляд. Публічне адміністрування у сфері національної безпеки ФРН забезпечується спеціально створеними для цих цілей державними органами (або спеціальними підрозділами у складі інших органів держави). В апарат його забезпечення входять також судові органи, служби безпеки міністерств і відомств, інші адміністративно-управлінські органи, які організовують і координують функціонування розвідки і контррозвідки. Між ними існує складна система координації, що забезпечує цілеспрямоване використання вказаних 56 структур [49, с. 105-106]. Цікаво, що політичні директиви уряду ФРН, а також законодавство федерації та земель передбачають систему заходів спрямованих на забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки держави. У цю систему входять: правові гласні та правові негласні заходи. До гласних належать: державно-правові, адміністративно-правові, кримінально-правові, кримінально-процесуальні заходи [38]. А до правових негласних належать: агентурно-оперативній оперативно-технічні заходи, а також заходи інформаційно-пропагандистського характеру, спрямовані на запобігання екстремістських проявів, які можуть замовляти спецслужби та які теж відіграють важливу роль у системі заходів забезпечення державної безпеки ФРН. Їхня наявність і необхідність використання узаконюються відповідними правовими актами ФРН та федеральних земель. Основні положення, що стосуються змісту і форм публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки ФРН, викладені в офіційних документах уряду і являють собою комплекс теоретичних поглядів і політичних директив щодо загальної спрямованості діяльності з забезпечення державної безпеки. Ця доктрина виражається також в заявах керівників та розпорядженнях уряду, керівників правоохоронних органів, спецслужб ФРН, у законодавчих актах бундестагу, директивах і нормативних актах федеральних відомств, рішеннях федерального конституційного суду, нормативно-правових актів розвідки та контррозвідки. Ними визначено, наприклад, що міжнародний тероризм є головною небезпекою для демократичного ладу ФРН. При цьому важлива увага приділяється контролю за формуванням на території держави окремих легально існуючих соціальних груп з осіб, вихідців з арабських країн [19, с. 47]. Правлячі кола ФРН взяли до уваги насамперед події вересня 2001 р. в США, масові зворушення, які мали місце весною 2012 р., що здійснювались етнічним групами у передмісті Парижа та в інших містах Франції. Іншим офіційним призначенням режиму безпеки ФРН як елементу забезпечення внутрішньої безпеки, є збереження цілісності федерації й внутрішнього миру, 57 недоторканність конституційного порядку, запобігання загрозам демократичній правовій державі, недопущення існування й діяльності антиконституційних партій та ін. Характеризуючи діяльність із забезпечення режиму безпеки ФРН необхідно, однак, мати на увазі, що певний вплив на спрямованість і зміст цієї діяльності мають різні за змістом окремі суперечності в політичних поглядах між ФРН та іншими державами членами Європейського Союзу. Забезпечення режиму безпеки ФРН являє собою чітко цілеспрямоване та скоординоване використання різних видів державної діяльності: судової. адміністративно- правової, кримінально-правової, контррозвідувальної, кримінального розшуку. Ці види державної діяльності утворюють систему забезпечення режиму безпеки ФРН. До нього входять: -політикоорганізаційна діяльність вищих урядових органів федерації та земель, відповідно до курсу правлячої партійної коаліції (розробка основних директив в ділянці забезпечення внутрішньої й зовнішньої безпеки, управління державними органами, що здійснюють цю діяльність, координація їхньої діяльності); переважно адміністративно-правова діяльність органів сфери адміністративно-політичного управління. Режим безпеки ФРН складається з двох основних елементів. Перший - це сукупність правових норм, установлених державою, і обов'язкових правил (на підприємствах і установах), спрямованих на забезпечення державної безпеки ФРН, основ її суспільного й державного ладу, найважливіших завдань розвитку економіки держави, внутрішньої й зовнішньої політики (наприклад, режиму охорони державних секретів, режиму в'їзду у ФРН і виїзду за кордон, режиму перебування в країні іноземців і т. ін.) [36, с. 117- 128]. Другий елемент це практична діяльність державних, а в певних випадках і недержавних органів, які покликані забезпечувати функціонування встановлених правових приписів (правил) відповідно до завдань забезпечення державної безпеки. Ця практична діяльність головним чином виражається в забезпеченні органами, що здійснюють режим безпеки, дотримання фізичними і 58 юридичними особами необхідного порядку діяльності у сфері тих або інших конкретних правових режимів безпеки; у спонуканні осіб і організацій, що ухиляються від виконання покладених на них правовими приписами правил обов'язків, які спрямовані на виявлення осіб які можливо мають намір проводити протиправні дії на території ФРН або ввозити на територію держави матеріали здатні завдати шкоду державі або її громадянам [21, с. 8]. У забезпеченні ефективного публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки поряд з органами, спеціально створеними для забезпечення його функціонування - митна служба, служби реєстрації, міграції, прикордонна та інші, тією або іншою мірою беруть участь і інші державні установи ФРН. У цілому режим безпеки ФРН - це комплекс установлених німецьким правом певних правил, призначених для збереження стабільності політичної системи, охорони соціально-економічних основ до територіальної сфери її влади, забезпечення військової могутності та необхідних умов для проведення в життя основних цілей внутрішньої і зовнішньої політики держави. Цей порядок суспільних відносин підтримується в різних формах, у тому числі й державним примусом. Публічне адміністрування у сфері національної безпеки ФРН передбачає застосування правових засобів для боротьби з внутрішніми та зовнішніми загрозами держави через видання правових актів різного характеру (федеральних і земельних, законів і відомчих підзаконних актів). Режим безпеки ФРН використовується також і з метою створення законної основи примусової діяльності правоохоронних органів та спецслужб ФРН, на які покладено основну функцію забезпечення національної безпеки. У сфері режиму безпеки особливо яскраво проявляється процес обмеження окремих демократичних інститутів, властивий загалом розвитку сучасної демократичної держави і права. У принципі німецькі політики заперечують наявність такого процесу. Однак при необхідності аргументувати прийняття тих або інших норм права з метою зміцнення контррозвідувального режиму вони нерідко посилаються на «особливі» інтереси держави в цій області та «необхідність» відступу від окремих демократичних інститутів. 59 Такими обмеженнями є, наприклад, введення правил перевезення вантажів і пасажирів повітряними суднами. До учасників, що забезпечують функціонування режиму безпеки ФРН, відносяться як державні органи: прикордонна охорона, митна служба, відомства з охорони конституції, поліція, органи з обліку населення та інші, а також окремі недержавні організації, наприклад: служби безпеки приватних фірм, охоронні структури, які покликані своїми діями забезпечувати функціонування режиму безпеки на окремих об’єктах. У необхідних випадках вони наділені правом примушувати інші організації й окремих осіб до виконання вимог режиму безпеки, як елементу контррозвідувального режиму. Основним з елементів режиму безпеки ФРН є протидія тероризму. З урахуванням цього у Німеччині взято до уваги висновки Комісії конгресу США із розслідування причин та умов, прогалин у заходах контррозвідувального режиму, що сприяли терористичному акту 11 вересня 2001 р. Так, серед іншого, там констатовано, що однією з причин зазначених трагічних подій стала відсутність належної взаємодії й обміну інформацією між спецслужбам та правоохоронним органами. Тому взаємодії між спецслужбами та іншими структурами безпеки держави у ФРН надається належна увага. Насамперед, регламентовано порядок обміну інформацією і відомостями щодо організацій, угруповань та окремих осіб, діяльність яких становить реальну чи потенційну загрозу безпеці на федеральному або земельному рівні. Більш інтенсивна форма кооперування має місце в діяльності федерального і земельних відомств охорони конституції, а також між ними і службою військової контррозвідки, що зумовлене значною схожістю виконуваних ними завдань. Проводяться координаційні робочі зустрічі, в ході яких обговорюються спеціальні питання, що стосуються оперативної діяльності, а також такі, що мають значення у забезпеченні прикордонних, митних та інших важливих режимів, які належать до питань безпеки держави. Але, попри це, ще існують суттєві обмеження щодо обміну інформацією між спецслужбами і поліцією (з 60 огляду на вимоги положення розмежування компетенції). Так, спецслужби ФРН лише у виняткових випадках зобов’язані інформувати кримінальну поліцію про осіб, яких підозрюють в участі в терористичних чи екстремістських організаціях. Іноді виникають негативні ситуації пов’язані з так званим «інформаційним дефіцитом»,що може мати негативні наслідки, особливо у сфері забезпечення контррозвідувального режиму протидії тероризму. Не менше значення для нашої країни, на наш погляд, має досвід публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки Великобританії, де стратегія національної безпеки - «Безпека у взаємозалежному світі» - була прийнята в березні 2008 р. Цей документ є першим в історії Великобританії, в якому зроблена спроба сформулювати основні цілі та завдання у сфері захисту національної безпеки. У Стратегії в редакції 2010 р. (зі змінами) сформульовані загрози. Перша - тероризм. У Стратегії зазначено, що Великобританія стикається з тривалою загрозою з боку насильницьких екстремістів, що діють під прапором ісламу. Незважаючи на те, що такі рухи не мають підтримки серед громадськості, а їхні спроби виправдати свої вимоги релігійними переконаннями сприймаються негативно, рівень терористичної загрози в наш час значно зріс. Сучасний тероризм відрізняють нові форми і методи: терор з використання смертників, велика кількість жертв, застосування зброї масового ураження, електронні атаки. Розслідування терористичних актів на території Великобританії допомогло виділити широкий міжнародний слід. Сьогодні Великобританія і весь світ постали перед новою загрозою: наявність широкої мережі взаємопов'язаних груп, які поділяють загальну ідеологію, але не мають одного управлінського центру. Рівень організованості та професійної підготовки членів цих груп може бути різним. Однак вони співпрацюють, скоюючи терористичні акти: обмінюються інформацією, поширюють загальну ідеологію. Така взаємодія терористичних груп раніше була неможливою. Друга загроза – поширення зброї масового ураження. Стратегія передбачає необхідність контролювати дотримання режиму нерозповсюдження зброї масового ураження, не допускати 61 доступу терористичних груп до технологій виробництва і засобів доставки. Третя загроза - транснаціональна організована злочинність. Сучасні технології обігу товарів і засобів створили передумови для появи нових форм злочинної діяльності. Сучасна організована злочинність транснаціональна. В окремих регіонах світу вона фактично замінила собою механізми державного управління. Для Великобританії організована злочинність стає реальною і надзвичайно актуальною загрозою. Четверта загроза – нестабільність у світі, збройні конфлікти і слабкі держави. Збройні конфлікти міждержавного і внутрішнього характеру продовжуються і сьогодні. Діяльність із запобігання конфліктам не завжди ефективна. Збройний конфлікт викликає гуманітарну катастрофу й негативно впливає на стан безпеки далеко за своїми межами [16, с. 142-143]. У Стратегії Великобританії визначені явища, які не є загрозами національній безпеці, однак за певних умов стають факторами, що породжують нестабільність і конфлікт. До таких належать: недостатня ефективність дії міжнародних інструментів (Організації об’єднаних націй та її Ради Безпеки); зміна клімату; боротьба за доступ до енергоресурсів і сировини; бідність; нерівність; глобалізація, причому ризики та виклики є взаємопов'язаними та взаємообумовленими. Має особливості і публічне адміністрування у сфері національної безпеки у Франції. У цій країні взагалі відсутній єдиний документ, в якому регулюються питання забезпечення національної безпеки. Основні положення у сфері забезпечення безпеки Франції містяться в Законі «Про національну оборону», а також в оборонних і зовнішньополітичних доктринах і стратегіях. «Біла книга» з оборони і національної безпеки (2013 р.) виділяє такі види загроз для країни: тероризм, регіональний та національний екстремізм, торгівля наркотиками, неконтрольоване поширення інформації [3, с. 145]. Виділяють три категорії національних інтересів: життєво важливі; стратегічні інтереси; інтереси, пов'язані зі статусом Франції як світової держави. До життєво важливих інтересів належать: територіальна цілісність, суверенітет, захист населення, але точного визначення життєво важливих інтересів немає, 62 тому що це може вплинути на свободу дій, оцінок і прийняття рішень керівниками держави у разі виникнення загроз. Стратегічні інтереси полягають: у підтриманні миру на європейському континенті, в зонах, до нього прилеглих зі сходу і півдня, в середземноморському басейні та на Близькому Сході; у збереженні повноцінної економічної активності країни, свободи зовнішньої торгівлі та комунікацій, безпеки морських шляхів; інтереси, пов'язані зі статусом Франції як світової держави, полягають у забезпеченні незалежності країни, виконанні міжнародних зобов'язань, зміцненні демократії та правопорядку [19, с. 296]. Франція приділяє значну увагу підтриманню високого технологічного потенціалу нарівні сучасних вимог з у рахуванням міжнародної обстановки. Але особливий інтерес для нашої держави, на наше переконання, представляє досвід США, оскільки, по-перше, процес становлення системи публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки найбільш активно відбувався в США, а більшість країн Заходу взяли за основу саме американський підхід до проблеми національної безпеки, а по-друге, США є великою державою, яка суттєво впливає сьогодні на геополітичну обстановку в світі. Існують підстави для виокремлення певних етапів розвитку концепції національної безпеки США, але в контексті нашого дослідження становить особливий інтерес виділення етапів становлення публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки США. Перший етап (1950-1960 рр.) - в «Основах політики національної безпеки» ще була відсутня понятійна база, а текст документа допускав безліч тлумачень, тобто «означав все для всіх і не вирішує нічого». У Законі «Про національну безпеку США» особливу увагу було приділено збройним силам і створенню структури національної розвідки. «Національна стратегія» є вторинною по відношенню до «національної безпеки» і виступає як форма здійснення політики національної безпеки. Другий етап (1970-ті рр.) характеризується прогресом у розробці теоретичних основ формування національної стратегії. Відбувається поділ рівнів 63 стратегій: на вищому рівні - «національна стратегія», на нижньому - стратегія «національної безпеки», підпорядкована національній стратегії. Національна стратегія стала офіційно визначатися як «мистецтво і наука розвитку і використання для досягнення національних цілей в умовах миру і війни, поряд зі збройними силами також політичної, економічної та психологічної могутності країни». Отже, з огляду на американський досвід, слід розрізняти: по-перше, «національну стратегію держави» як систему державних стратегічних цілей держави у внутрішньо- і зовнішньополітичних галузях і шляхи досягнення на підставі раціонального розподілу ресурсів; по-друге, «стратегію національної безпеки», що характеризує частину політики держави і охоплює питання безпеки країни в усіх сферах життєдіяльності. Третій етап (1980-1990 рр.) - починається зі значного просування в області обґрунтування національної стратегії [22, с. 141]. Американські вчені пропонують розглядати всі війни і збройні конфлікти в рамках міжнародного конфлікту. Початок створення сучасної системи публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки США безпосереднім чином пов’язаний зі змінами в світі, що стали наслідком розпаду світової соціалістичної системи. В США поширено охоронний підхід у забезпеченні національної безпеки, оскільки в основі її забезпечення лежить захист національних інтересів від підступів ворогів. Сучасна система забезпечення національної безпеки США має дуже складну і дорогу структуру. До її складу входять: Президент США, радники Президента США, виконавчий апарат, міністерства і відомства, Конгрес. Неформальними учасниками системи забезпечення національної безпеки США є засоби масової інформації. Колишній керівник управління по боротьбі з організованою злочинністю ФБР Дж. Мууді в 2000 р. в інтерв’ю сказав: «На щастя, міжнародний тероризм на території США зараз не представляє особливої проблеми». Після терористичного акту в м. Нью-Йорк 9 вересня 2001 р. Дж. Буш 64 видав виконавчий наказ № 13228, який поклав початок формуванню нової організаційної структури, покликаної забезпечувати безпеку країни і суспільства додатково до вже існуючої системи забезпечення національної безпеки США. У жовтні 2001 р. прийнято Закон «Про боротьбу з тероризмом», в якому розширено повноваження спецслужб, спрощено процедуру отримання правоохоронними органами санкції суду на прослуховування розмов потенційних екстремістів і пов’язаних з ними осіб, на проведення обшуків [19, с. 62-63]. На підставі Указу Президента від 13 листопада 2001 р. «Про затримання, обіг і розгляд справ щодо негромадян в ході війни з тероризмом» справи про міжнародний тероризм розглядають спеціальні комісії (військові комісії), а рішення приймає Президент або міністр оборони. Нова організаційна структура, відповідно до поставлених завдань, отримала назву системи внутрішньої безпеки (Homeland Security System). Вже 8 жовтня 2001 р. було засновано нову посаду помічника Президента з внутрішньої безпеки з Управлінням внутрішньої безпеки, завданнями якого є розробка і реалізація стратегії внутрішньої безпеки та координації діяльності спецслужб. Рішення в галузі національної безпеки приймає Президент США, повноваження якого визначені в Конституції США. Президент є главою держави; головнокомандувачем збройними силами; головою виконавчої влади; основним дипломатом, який відповідає за стан відносин США з іншими країнами. Виконавчий апарат Президента здійснює реалізацію поставлених завдань, до складу якого входить Бюро Білого дому в складі близько 400 осіб. Президент має радників з питань національної безпеки, а також помічників у вигляді неофіційних радників; тимчасові комісії для дослідження і вироблення рекомендацій з конкретних питань [1, с. 83]. Особливий статус в здійсненні політики національної безпеки має помічник Президента з питань національної безпеки, який виступає в якості політичного аналітика, координатора і основного радника Президента. Виконавчий апарат Президента США складається з 14-16 структур, що включають певні бюро і ради, в тому числі Раду національної безпеки США і 65 Центральне розвідувальне управління, з надання допомоги Президенту в реалізації політики з питань національної безпеки. До складу системи публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки США входить також Державний департамент США, який здійснює керівництво зовнішньою політикою країни. Контроль над діяльністю Державного департаменту здійснює державний секретар, який як головний радник Президента з питань зовнішньої політики також координує діяльність уряду США за кордоном. Найчисленнішою установою в структурі служби забезпечення національної безпеки США є Міністерство оборони, створене спочатку в 1947 р. як національне військове відомство, потім в 1949 р. як Міністерство оборони США. Міністр оборони, будучи головним помічником Президента з усіх питань оборони країни, здійснює контроль над апаратом міністра, Комітетом начальників штабів і міністерством видів збройних сил. Основною структурою в Раді національної безпеки США є Національне розвідувальне співтовариство США, яке створене в 1971 р. і налічує понад 150 тис. співробітників. Його головна функція полягає в забезпеченні керівництва країни достовірною та повною інформацією для вирішення завдань зовнішньої політики, використання збройних сил, прийняття рішень в кризових ситуаціях, керівництва збройними силами у воєнний час. До структури розвідувального співтовариства входять: Центральне розвідувальне управління, Розвідувальне управління Міністерства оборони і Управління національної безпеки; розвідувальні сектора Державного департаменту, Міністерства юстиції, енергетики та казначейства; Національна розвідувальна служба і Центральний офіс з іміджу. Крім того, в широкому сенсі в розвідувальне співтовариство входять розвідувальні підрозділи чотирьох видів військових сил і Штаб головнокомандування. Всього до складу національного розвідувального співтовариства входять тринадцять розвідувальних агентств [65, с. 210]. Важливим підрозділом в розвідувальному співтоваристві є Центральне розвідувальне управління, створене в 1947 р., основним завданням якого є 66 негласний збір інформації про діяльність іноземних розвідок і проведення контррозвідувальних заходів за кордоном. 11 січня 2001 р. Д. Рамсфельд, який очолював в той період Центральне розвідувальне управління, підкреслив, що «розвідувальне співтовариство потребує реорганізації у зв’язку з новою обстановкою в області безпеки». Досвід США доводить, що її вплив дуже залежить від характеру відносин між Президентом і його радниками, між самими радниками. Варто звернути увагу на те, що адміністративне законодавство США досить детально регламентує повноваження і функції органів державної влади у сфері забезпечення національної безпеки, навіть посадові обов’язки їх керівників і кваліфікаційні вимоги до претендентів на відповідні посади. У той же час, адміністративне законодавство США не визначає сфери і загрози національній безпеці, які, натомість, як і пріоритети державної політики національної безпеки визначаються у Стратегії національної безпеки, що періодично оновлюється залежно від змін у безпековій ситуації і відповідає потребам держави на певному етапі розвитку. Даний підхід є доречним і для України, оскільки загрози національній безпеці постійно змінюються, і, перебуваючи на різних етапах розвитку, країна потребує періодичного перегляду своїх пріоритетів у сфері забезпечення національної безпеки. Зокрема, для вирішення нових завдань можуть створюватися відповідні державні органи, удосконалюватися діяльність існуючих установ, залучатися представники громадськості, окремі громадяни. Це, на наш погляд, сприятиме підвищенню ефективності адміністративно- правового регулювання правоохоронної діяльності у сфері забезпечення національної безпеки в Україні. Крім того, для вдосконалення адміністративно- правового регулювання правоохоронної та в цілому діяльності суб’єктів забезпечення національної безпеки України необхідно розвивати участь громадськості в даному процесі: більш активно залучати академічні установи, вищі навчальні заклади, громадськість, що сприятиме зростанню рівня сприйняття і підтримки суспільством державної політики у сфері забезпечення 67 національної безпеки, забезпеченню належного громадського контролю за її реалізацією, підвищуватиме ефективність застосування відповідного законодавства. Зокрема, ефективність участі громадськості в адміністративно- правовому регулюванні діяльності суб’єктів забезпечення національної безпеки підтверджується досвідом США, де розповсюдженою практикою є реакція на законодавчі зміни академічної і університетської спільноти, що готує проекти відповідних програм, де пропонуються конкретні шляхи вирішення поставлених завдань і підготовки необхідного для їх виконання персоналу [25, с. 88-89] тощо. Суб'єктна складова адміністративно-правової нормотворчості США багатогранна і сприяє вдосконаленню процедур здійснення цього процесу, роблячи його гласним і, що особливо важливо, розширюючи можливості участі в ньому приватних осіб. Так, як підкреслює О.С. Вонсович, більшість американських установ прагнуть працювати б тісному контакті з фізичними особами та організаціями, діяльність яких вони регулюють. В Україні можна було б взяти за основу позитивні надбання американського адміністративно-нормотворчого досвіду та спробувати їх запозичити у вітчизняний процес створення, коригування і ліквідації норм адміністративного права [35, с. 333], із чим цілком погоджуючись, вважаючи дані рекомендації слушними, передусім, у сфері адміністративно-правового забезпечення національної безпеки України. В результаті порівняльного аналізу видно, що відображають не тільки відмінність, а й схожість системи забезпечення національної безпеки в США і в Україні: - найважливішою особливістю зарубіжних підходів до забезпечення національної безпеки в даний час є різкий поворот до внутрішніх проблем; - в основі забезпечення національної безпеки США для досягнення національних інтересів знаходяться національні цінності, національна ідея. В Україні пошук «національної ідеї» поки що триває; - у США інформація, якою розвідувальне співтовариство США забезпечує всі зацікавлені структури, відповідальні за прийняття рішень, а також для підтримання правопорядку і захисту навколишнього середовища, має адресну спрямованість. 68 Загалом зарубіжний досвід публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки являє собою комплекс взаємопов'язаних понять публічної безпеки як правової категорії, адміністративно-правового забезпечення національної безпеки, організаційно-правового механізму забезпечення національної безпеки, загрози національній безпеці. Організаційно-правовий механізм публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України з урахуванням досвіду зарубіжних країн у теоретико-методологічному плані ґрунтується на відповідних концептуальних положеннях і як специфічний напрям державної політики не обмежує свою дію лише правоохоронною сферою державного управління і складається з сукупності економічних, правових, організаційних та інших заходів щодо попередження та припинення загроз національній безпеці, ліквідації наслідків їх проявів і органічно пов'язаний з соціально-економічними, адміністративно- правовими реформами. Публічне адміністрування у сфері національної безпеки, по суті, можна ототожнити з процесом прийняття та реалізації адміністративно-правових актів, що регламентують узгоджені дії уповноважених органів держави щодо змін організації та діяльності виконавчої влади в цій сфері, методів і форм публічного управління та адміністрування, які використовує держава, спрямованих на врахування зовнішніх і внутрішніх обставин (загроз) у забезпеченні цього виду безпеки, на вирішення ключових проблем життєдіяльності суспільства. 3.2 Шляхи участі громадськості в публічному адмініструванні у сфері національної безпеки України Органічною складовою всіх сучасних демократичних країн світу є розвинений так званий «третій сектор» і побудована на його основі громадськість, що ефективно взаємодіє з державою та бізнесом у різноманітних напрямках суспільно-правових відносин. Актуальною взаємодія громадськості з державою та бізнесом вбачається в суспільно значущих сферах життєдіяльності, 69 в тому числі й з приводу публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України. Розбудова України як європейської держави з розвинутою економікою, надійною системою захисту економічних та соціальних інтересів громадян є невід'ємною складовою діяльності щодо забезпечення національних інтересів країни. Дієздатна система національної безпеки є гарантом існування будь-якої країни. У сучасних умовах питання національної безпеки України є найбільш вразливими та такими, що потребують підвищеної уваги держави та суспільства. Тому можливості впливу громадськості на вирішення питань національної безпеки дедалі частіше стають предметом наукових розвідок. Розвиток громадськості та його демократичних інститутів у країнах перехідного періоду, і в Україні зокрема, об’єктивно потребує розробки і впровадження в соціальну практику дійового громадянського контролю над системою національної безпеки країни, що відповідає формам, змісту та практиці, прийнятим у демократичних країнах світу. Відсутність політико-правового обґрунтування й ефективних механізмів (у тому числі й юридичних) такого контролю веде до того, що ключові, життєво важливі для держави та нації рішення приймаються кулуарно, вузьким, часто неконституційним колом представників виконавчої влади, і «закриті» для широкої громадськості, а найчастіше навіть для парламенту та його комітетів [22, с. 30]. Така засекреченість зазвичай виправдується «вищими інтересами» держави і «вимогами національної безпеки». Відносини державних і недержавних (громадських) структур будуються за принципом взаємодії і противаг. Як наслідок такого складного переплетення інституцій та їхніх спільних дій народжується і зміцнюється нова системна якість, досягається адекватний демократичним державам ступінь (міра, рівень) відсутності загроз правам і свободам людини й універсальним базовим інтересам і цінностям держави та суспільства. Інформаційно-комунікаційні технології, геополітика і розвиток ринкових відносин забезпечили необхідне підґрунтя та можливості створення великої 70 кількості громадських організації у світі, які в свою чергу зумовили розвиток новітніх он-лайн форм впливу громадян на процеси державного управління, національну безпеку. Разом з тим, наукових праць, що досліджували б вплив сучасного громадськості на безпекову сферу країни в науково-інформаційному просторі України спостерігається недостатньо. Це дозволяє поставити питання про наукове висвітлення особливостей взаємодії громадськості з процесом публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України. З посиленням ступеня активності недержавного сектору, зокрема його впливу на управлінські рішення, зростає увага до проблеми соціального партнерства. Але правові можливості громадськості щодо публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України не є чітко визначеними, залишаються малодослідженими й потребують подальшого вивчення. Історичний досвід доводить, що забезпечення національної безпеки держави - це справа не лише органів державної влади, а й суспільства в цілому і кожного громадянина зокрема. Ігнорування владою суспільно корисних ініціатив, відсутність механізмів участі громадськості й громадських об’єднань у процесі ухвалення доленосних рішень призводять до стагнації суспільства, зростання корупції, створюють загрозу демократичному розвитку країни й національній безпеці держави. Їх кількість постійно збільшується, зростає й вплив на суспільство, а іноді вони беруть на себе й виконання деяких окремих функцій влади, отримуючи при цьому іноді навіть більший рівень довіри у населення України порівняно з державними органами та установами, що безумовно заслуговує на увагу. У свою чергу, Г.М. Шаульська обґрунтовує актуальність дослідження місця та ролі інститутів громадськості в системі забезпечення національної безпеки тим, що на загальному тлі низького рівня легітимності політичної влади, олігархізації політичних партій та трансформації їх статусу як політичного інституту (втрати ними статусу громадських організацій), перманентного утворення «партії влади», посилення залежності партій від адміністративно-економічних кланів та 71 фінансово-політичних груп політичні партії сучасної України стали монопольним джерелом формування політико-управлінської еліти та органів державної влади. Тому існуючі сьогодні в Україні партійно-парламентські механізми організації влади належним чином не послуговують артикуляції та захисту на державному рівні інтересів різних соціальних верств і груп населення, повноцінному задоволенню життєво важливих матеріальних, соціальних, культурно-духовних та інших потреб громадян, створенню безпечних умов їх життєдіяльності, що створює загрозу представницькій демократії та суверенітету держави [16, с. 164]. Громадськість має створити багаторівневу і багатофункціональну інфраструктуру, де недержавна система безпеки має розглядатися як така, що органічно доповнює державну, є рівноправною і дієздатною системою, оскільки монополія на безпеку призводить до продукування небезпеки [47, с. 75]. Необхідно досягти розумного балансу державної і недержавної систем, який є вагомою передумовою розвитку та ефективного функціонування всієї системи національної безпеки. Отже, діяльність неурядових організацій створює можливість кожній людині впливати на процеси, що відбуваються в державі. Через унікальну позицію неурядових організацій (перебування поза державним і комерційним секторами; переважно невеликий обсяг учасників; більш тісний зв’язок з населенням за місцем проживання; організаційна гнучкість, тощо), вони стали потужним чинником впливу на суспільно-політичний процес у країні [20, с. 77-78]. Більш того, ефективність діяльності інститутів громадськості по контролю за силовими структурами є ознакою реальної демократії, слугує перепусткою до входження держави до євроатлантичного простору безпеки, оскільки для країн- членів ЄС та НАТО саме дієвість громадського контролю за силовими структурами слугує індикатором сталого демократичного розвитку держави [27, с. 63-64]. Отже, громадськість в сучасному розумінні його сутності являє собою складну, розмаїту систему індивідів, громад і організацій, кількість яких 72 постійно зростає, а структурно-функціональні характеристики - урізноманітнюються. Інформаційні та комунікаційні технології відкрили нові сфери об’єктивації можливостей громадськості, що зумовило значне зростання он-лайн-організацій, діяльність яких завдяки Інтернет-мережі легко долає будь- які географічні, соціальні та фізичні бар’єри. Соціальні мережі дають змогу дедалі зростаючій кількості людей об’єднуватися та колективно відповідати на соціальні виклики. Громадськість містить у собі: некомерційні організації та організації, які мають організовану структуру та, як правило, є юридично зареєстрованими; он-лайн-групи та соціальні спільноти засобів масової інформації, що можуть бути відносно «організованими», але не обов’язково мати фізичні, юридичні чи фінансові субструктури; соціальні колективні рухи, які можуть мати реальну або онлайн- форму; релігійні громади, організації, дотичні до релігійної проблематики, а також релігійних лідерів; профспілки та інші трудові організації, що представляють працівників [30, с. 49]; підприємців, які використовують інноваційні та/або ринкові підходи для вирішення соціальних та екологічних питань; масові асоціації та рухи на місцевих рівнях; кооперативи, що належать і демократично контролюються їх членами. З метою розуміння ролі громадськості в питаннях публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки, вважаємо необхідним проаналізувати його основні функції з виокремленням найважливіших за значущістю їхнього впливу на безпекову сферу держави. Більшість дослідників сходяться на тому, що ролі, які відіграють різні зацікавлені суб’єкти громадськості, є доволі нечіткими, ситуативними, залежними від поточної ситуації. Поряд з цим, відзначається зростання впливовості деяких інституцій практично на всі суспільні процеси (зокрема релігійних, культурних організацій, соціальних медіа-спільнот та мереж) [11, с. 36-37]. Виходячи з цього, основними функціями громадськості є: - наглядова - моніторинг процесів проведення організаціями та структурами прозорих соціально значущих заходів; 73 - адвокатська - забезпечення належного рівня обізнаності з соціальними проблемами, ініціювання позитивних змін; - сервіс-провайдерська - надання послуг для задоволення базових суспільних потреб, головними з яких є освіта, охорона здоров’я, харчування і безпека; впровадження систем реагування на стихійні лиха, готовності реагування на надзвичайні ситуації [20, с. 25]; - експертна - впровадження унікальних знань та досвіду для формування політики і стратегій; - особистісно-формуюча - забезпечення освітою, професійною підготовкою та іншим потенціалом; - інкубаторна - розробка рішень, що в необхідних ситуаціях можуть бути відтерміновані [12, с. 269]; - репрезентативна - надання права голосу маргінальним або мало представленим верствам населення; - стимулююча - заохочення громадян до участі в суспільному житті та забезпеченні прав громадян [12, с 11]; - підтримки базових цінностей - сприяння збереженню та розповсюдженню фундаментальних і універсальних цінностей; - розбудови стандартів – створення норм, які оновлюють ринкові відносини та державну діяльність. У загальній палітрі соціальних суб’єктів, що інтегративно утворюють громадськість, умовна «першість» належить тим, чия діяльність знижує суспільні негаразди та сприяє збільшенню позитивних проявів міжособистісних та між групових комунікацій. Зупинимось більш детально на повноваженнях громадських об’єднань щодо публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України.Відмітимо, що згідно зі ст. 1 Закону України «Про громадські об’єднання», під громадським об’єднанням розуміємо добровільне об’єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема, економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів. 74 За організаційно-правовою формою громадське об’єднання утворюється як громадська організація (засновниками та членами (учасниками) є фізичні особи) або громадська спілка (засновниками є юридичні особи приватного права, а членами (учасниками) можуть бути юридичні особи приватного права та фізичні особи). При цьому, громадське об’єднання може здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи (є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку) або без такого статусу. Згідно положень ст. ст. 36-37 Конституції України громадяни України мають право на свободу об’єднання в громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. При цьому, утворення і діяльність громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я, забороняються [28, с. 131]. Обмеження щодо утворення і діяльності громадських об’єднань закріплені й у Законі України «Про громадські об’єднання», а саме: утворення і діяльність громадських об’єднань, мета (цілі) або дії яких спрямовані на пропаганду комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та їхньої символіки, забороняються. Відповідно, громадські об’єднання не можуть мати воєнізованих формувань. І можуть бути встановлені інші обмеження права на свободу об’єднання, у тому числі на утворення і діяльність громадських об’єднань, виключно законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей (ст. 4). 75 Крім того, у відповідності до ст. 20 зазначеного закону може бути заборонена діяльність відокремленого підрозділу також іноземної неурядової організації в судовому порядку у разі порушення таким відокремленим підрозділом положень ст. ст. 36-37 Конституції України, ст. 4 даного закону, положень інших законів, якими встановлюються обмеження щодо утворення і діяльності громадських об’єднань в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. В такому випадку справа про заборону відокремленого підрозділу іноземної неурядової організації розглядається у порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства України [56, с. 215]. Законодавець у ст. 9 «Повноваження суб’єктів забезпечення національної безпеки» встановлює, що громадяни України через участь у виборах, референдумах та через інші форми безпосередньої демократії, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які вони обирають, реалізують національні інтереси, добровільно і в порядку виконання конституційних обов’язків здійснюють заходи, визначені законодавством України щодо забезпечення її національної безпеки; як безпосередньо, так і через громадські об’єднання привертають увагу суспільних і державних інститутів до небезпечних явищ і процесів у різних сферах життєдіяльності країни; у законний спосіб і законними засобами захищають власні права та інтереси, а також власну безпеку [40, с. 328]. В цілому права громадських об’єднань містяться у ст. 21 Закону України «Про громадські об’єднання», зокрема, наступні: вільно поширювати інформацію про свою діяльність, пропагувати свою мету (цілі); звертатися у порядку, визначеному законом, до органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб з пропозиціями (зауваженнями), заявами (клопотаннями), скаргами; одержувати у порядку, визначеному законом, публічну інформацію, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації; брати участь у порядку, визначеному 76 законодавством, у розробленні проектів нормативно-правових актів, що видаються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування і стосуються сфери діяльності громадського об’єднання та важливих питань державного і суспільного життя; проводити мирні зібрання; здійснювати інші права, не заборонені законом. Громадське об’єднання зі статусом юридичної особи також має наступні права: бути учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права відповідно до законодавства; здійснювати відповідно до закону підприємницьку діяльність безпосередньо, якщо це передбачено статутом громадського об’єднання, або через створені в порядку, передбаченому законом, юридичні особи (товариства, підприємства), якщо така діяльність відповідає меті (цілям) громадського об’єднання та сприяє її досягненню. Відомості про здійснення підприємницької діяльності громадським об’єднанням включаються до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань; засновувати з метою досягнення своєї статутної мети (цілей) засоби масової інформації; брати участь у здійсненні державної регуляторної політики; брати участь у порядку, визначеному законодавством, у роботі консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів, що утворюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування для проведення консультацій з громадськими об’єднаннями та підготовки рекомендацій з питань, що стосуються сфери їхньої діяльності [18, с. 139], тощо. Крім того, у Законі України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» (ст. 10) зазначається, що, наприклад, для виконання завдань, визначених у цьому Законі, громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону та їх члени мають й такі права: 1) брати участь у забезпеченні охорони громадського порядку і державного кордону разом з поліцейськими, військовослужбовцями Державної прикордонної служби України, а в сільській місцевості - самостійно шляхом 77 виконання конкретних доручень керівника відповідного органу Національної поліції або підрозділу Державної прикордонної служби України; 2) вживати спільно з поліцейськими заходів до припинення адміністративних правопорушень і злочинів; 3) представляти і захищати інтереси своїх членів у державних органах та підприємствах, установах, організаціях, навчальних закладах; 4) вносити до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності пропозиції щодо запобігання адміністративним правопорушенням і злочинам, виникненню причин і умов, що сприяють їх вчиненню; 5) підтримувати зв’язки з відповідними громадськими організаціями інших країн з метою обміну досвідом роботи та інші [18]. Органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування можуть за своєю ініціативою залучати громадські об’єднання до процесу формування і реалізації державної політики, вирішення питань місцевого значення, зокрема, шляхом проведення консультацій з громадськими об’єднаннями стосовно важливих питань державного і суспільного життя, розроблення відповідних проектів нормативно- правових актів, утворення консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів при органах державної влади, органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування, в роботі яких беруть участь представники громадських об’єднань (ст. 22 закону). Пріоритетами у цьому напрямі мають бути: 1) створення правових, організаційних і фінансово-матеріальних умов для залучення громадських організацій та громадян до процесу формування і реалізації державної політики з питань безпеки і оборони, зокрема, шляхом здійснення: а) залучення громадськості до прийняття найбільш важливих стратегічних рішень з питань забезпечення національної безпеки; 78 б) консультацій з громадськістю, громадських слухань, тощо, активізації діяльності громадських рад при міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади; в) матеріальної підтримки та заохочення проведення громадськими організаціями та громадянами досліджень з питань безпеки і оборони з урахуванням вимог законодавства; г) громадської експертизи проектів законів, урядових рішень, концепцій, стратегій та державних програм з питань безпеки і оборони; 2) створення умов для здійснення ефективного громадського контролю за діяльністю складових сектору безпеки і оборони шляхом: а) розширення формату та механізму інформування громадськості про їх діяльність та виконання покладених на них завдань; б) посилення відповідальності керівників відповідних складових сектору безпеки і оборони за своєчасне реагування на звернення громадських організацій та громадян, повідомлення засобам масової інформації про неналежне виконання ними своїх завдань і факти порушень прав військовослужбовців, працівників правоохоронних органів та членів їх сімей; 3) сприяння участі громадських організацій у підвищенні готовності складових сектору безпеки і оборони до виконання визначених їм завдань шляхом: а) консолідації різних громадських ініціатив та рухів у підтриманні глобальної стратегії з протидії тероризму, створення багатофункціональної системи антитерористичних дій і мінімізації терористичних загроз; б) формування у громадян активної позиції протидії терористичній діяльності в будь-яких проявах, запровадження системи залучення громадськості до протидії тероризму для сприяння його виявленню та запобіганню; в) створення умов для залучення громадських організацій до військово- патріотичного виховання молоді, підготовки громадян до захисту Батьківщини; 79 г) удосконалення законодавчого забезпечення з питань розвитку волонтерського руху в Україні, підвищення якості надання волонтерської допомоги; д) залучення громадськості до процесів розвитку складових сектору безпеки і оборони, зокрема, у питаннях покращення їх соціального, медичного та матеріально-технічного забезпечення, раціонального використання державних ресурсів [17]. В уряду країни є значний потенціал і необхідні можливості для реалізації вказаних в концепції заходів задля досягнення балансу між об’єктами національної безпеки з метою її забезпечення. Необхідно прагнути до забезпечення реальної можливості громадянському суспільству, передусім, через громадські об’єднання, реалізовувати функції контролю за процесом прийняття рішень та поточною діяльністю структур сектору національної безпеки в напрямах, притаманних державам зі сталою демократичною системою управління, зокрема, у наступних: - політичному - відповідність діяльності посадових осіб держави цілям, принципам та механізмам державної політики забезпечення національної безпеки, визначеним Конституцією України та чинним законодавством; - правовому - підготовка законодавчих актів, міжнародних договорів та угод; - фінансовому - бюджетні витрати, рух та розподіл коштів, поточні та додаткові витрати; - управлінському - відповідність внутрішньої організації та режиму функціонування національному законодавству [21]. Відзначимо, що вже на сьогодні в Україні серед форм участі громадських об’єднань у формуванні та провадженні державної політики щодо публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки виявилися найбільш ефективними: вплив на розробку та прийняття владних рішень, нормативно- правове забезпечення контролю громадянських інститутів у сфері безпеки та оборони, участь у виборчому процесі та інших формах прямої демократії. 80 Насьогодні в Україні існує проблема й поширення негативного впливу громадських об’єднань (особливо тих, що залежать від іноземної ідеології та капіталу) на стан національної безпеки (переважно політичного характеру) («Народний фронт «Севастополь-Крим-Росія», «Євразійський союз молоді», тощо). Таким чином, має місце подвійна природа взаємодії органів державної влади й громадських об’єднань. По-перше, держава, контролюючи діяльність громадських об’єднань в процесі забезпечення національної безпеки, має на меті недопущення та нейтралізацію негативного, деструктивного впливу на систему забезпечення національної безпеки, попередження і усунення загроз національній безпеці з боку громадських об’єднань, тощо. У той же час сучасна держава залучає громадські об’єднання до ефективної, конструктивної взаємодії у сфері національної безпеки й державного управління. По-друге, громадські об’єднання, у свою чергу, також здійснюють контроль за органами державної влади - громадський контроль, що є досить актуальним у сфері національної безпеки і має значний потенціал як потужний інструмент раціонального управління державою й суспільством. Громадські об’єднання мають мати наступні основні правові можливості у сфері публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки держави: здійснення громадського контролю за діяльністю суб’єктів системи забезпечення національної безпеки - як державним, так і недержавним секторами; налагодження та реалізація взаємодії з органами державної влади - суб’єктами забезпечення національної безпеки (звернення, заяви, клопотання, скарги, одержання публічної інформації, пропозиції та зауваження щодо діяльності та проектів актів нормативного забезпечення; експертиза нормативних актів; участь у роботі консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів у сфері національної безпеки, тощо); моніторинг, виявлення і попередження небезпек і загроз національній безпеці, аналіз стратегій і шляхів вирішення наявних проблем, розробка 81 рекомендацій; залучення широких верств населення до обговорення проблеми і безпосереднього процесу забезпечення національної безпеки; здійснення пропаганди патріотизму [36, с. 188]; здійснення та захист прав і свобод громадських об’єднань та їх членів; проведення мирних зібрань та інші. Сутність поняття «національна безпека» постійно видозмінюється та збагачується, що є наслідком посилення впливу глобалізації на сучасне соціальне середовище. Прогресує кількість викликів, загроз і небезпек, перед якими постають держави та суспільства. Стає очевидною нездатність державних органів ефективно протидіяти деструктивним впливам, що в окремих випадках загрожують самому існуванню держав. Саме тому одним із важливих суб'єктів забезпечення національної безпеки сучасної держави стає громадськість, яке пропонує більш ефективні підходи щодо вирішення широкого кола соціальних проблем. Аналіз тенденцій розвитку громадськості у контексті його впливу на публічне адміністрування у сфері національної безпеки доводить, що діяльність громадськості є перспективним інструментом вирішення соціально значущих проблем, які створюють загрози національній безпеці, тому потребує активної послідовної системної державної підтримки. Ефективність громадськості може бути досягнута за трьох головних умов: 1. дієвого законодавчого забезпечення їх розвитку і діяльності, що відповідає європейським стандартам; 2. формування позитивного іміджу в суспільстві та розвитку культури громадської діяльності, ефективної взаємодії із органами державної влади, органами місцевого самоврядування, бізнесом, а також між собою; 3. забезпечення державою належної інформаційної та ресурсної підтримки, просвітництва, навчання. Подальше удосконалення законодавства, що регулює відносини у сфері розвитку громадськості, має відбуватися з мінімізацією можливостей 82 адміністративного тиску на громадськість, закріплення чітких і прозорих механізмів імплементації правових норм. 3.3 Розвиток нормативної, інституційної та інфраструктурної бази публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України Важливим кроком підвищення ефективності публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України є визначення пропозицій щодо удосконалення цієї діяльності з метою досягнення цілей реформування та успішного виконання поставлених завдань і функцій. Завдання органу публічного управління та адміністрування мають певний характер щодо його функцій, які є практичною реалізацією завдань. Отже, формування напрямків вдосконалення публічного управління та адміністрування має сприяти загальному процесу розвитку цілей забезпечення національної безпеки України. Шляхи удосконалення публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України на сьогоднішній день залишаються висвітленими лише фрагментарно, що обумовлює актуальність подальшого дослідження даної проблематики. Діяльність з публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України може розглядатися двома способами: гносеологічним, як об’єкта пізнання, або практичним. Перший підхід не дозволяє достатньо повно розкрити весь комплекс проблем про роль публічного управління та адміністрування і його місце в системі забезпечення національної безпеки, обсяг функцій суб’єктів публічного управління та адміністрування, характер, форми і методи їх діяльності. Другий підхід, використовуючи практичний досвід з урахуванням наукового знання в практиці законодавчих та організаційних рішень, дозволяє: законодавчо визначити сутність; закріпити цільове призначення публічного управління та адміністрування; створити правову базу регулювання суспільних відносин; 83 провести раціоналізацію структури того чи іншого органу у сфері забезпечення національної безпеки з метою підвищення ефективності діяльності його структурних підрозділів; удосконалювати систему підбору, розстановки і виховання кадрів, тощо. У сфері національної безпеки процес публічного управління та адміністрування найтіснішим чином пов’язаний з феноменами політики і права, тому реалізують владні повноваження держави у сфері національної безпеки. Державна влада реалізує власну політику у вигляді періодично прийнятих управлінських програм, а в правових приписах встановлює загальнообов’язкові норми і здійснює контроль над їх дотриманням. У даному контексті важливе значення має стратегічний рівень правового регулювання діяльності суб’єктів публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України. Так, формами громадської думки і нормативного закріплення стратегічного рівня публічного управління та адміністрування є: державна політика, яка реалізує сутність держави, за допомогою якої вона виконує свою місію забезпечення національної безпеки і розвитку суспільства; державні програми, як цільові, ресурсні та управлінські напрямки якісного перетворення будь-яких сфер і галузей життєдіяльності суспільства; державні концепції, як принципові погляди, позиції, цінності державних органів або їх керівників з актуальних проблем суспільного розвитку; державні плани, як напрямки і способи конкретних рішень і дій по досягненню намічених об’єктивних результатів; законодавчі та інші нормативні правові акти, що фіксують за допомогою правових норм бажані для суспільства ідеали, цінності і цілі поведінки і діяльності людей [13, с. 127]. Стратегія забезпечення національної безпеки, в якій відбивається комплексне використання всіх ресурсів в реалізації національних інтересів, базується на цільових комплексних програмах і включає конкретні заходи органів і сил забезпечення національної безпеки по виконанню цих програм з використанням виділених ресурсів. 84 Зокрема, в Стратегії національної безпеки України наголошується на необхідності комплексного вдосконалення правової основи захисту інфраструктури системи забезпечення національної безпеки держави, відображено і конкретизовано відповідні положення окремих суб’єктів з урахуванням національних інтересів, тощо. Чинна на даний час Стратегія національної безпеки України потребує доопрацювання з урахуванням національних пріоритетів. В основу напрямків майбутньої Стратегії національної безпеки України повинен бути покладений пріоритет національної мети. Складність завдання полягає в тому, що українське суспільство є настільки складним, що в ньому дуже важко визначити єдину національну мету. Для цього потрібне проведення глибокого аналізу національних цінностей і інтересів різних соціальних груп, суспільства і всієї держави, що дозволить з їх різноманіття виділити певні життєво важливі інтереси. Відповідно, і удосконалення правового регулювання публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки являє собою цілеспрямовану роботу керівників і виконавців на всіх його рівнях, яку необхідно здійснювати, виходячи з певної ієрархії національних цілей (суспільно-політичні, соціальні, духовні, економічні, оборонні, екологічні, інформаційні та ін.). Сьогодні реформа національної безпеки України нерозривно пов’язана з процесом її інтеграції до НАТО. У цьому плані важливе отримання безпосередньої допомоги від Спільної робочої групи Україна-НАТО з питань воєнної реформи високого рівня та Представництва НАТО в Україні, зокрема, для виконання Річних національних програм під егідою Комісії Україна-НАТО. Важливим напрямком є співробітництво України з ЄС у безпековій сфері, відповідно до підписаної у 2014 р. Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Ці зобов’язання визначають статті 7–13 Угоди, які зосереджені на питаннях недопущення конфліктів та антикризового управління, регіональної стабільності, роззброєння, нерозповсюдження, контролю над озброєннями та експортом зброї, а також боротьби з тероризмом. Крім того, Україна є учасником 85 ініціативи «Східного партнерства ЄС». У документі «Східне партнерство» двадцять очікувань до 2020 р.: фокусуючись на головних пріоритетах та реальних результатах» передбачається досягнення прогресу у протистоянні організованій злочинності, нелегальній торгівлі зброєю, кіберзлочинності, тероризму, а також стосовно участі в операціях, підрозділах та тренувальних ініціативах Спільної безпекової та оборонної політики ЄС. Ключовим завданням на наступні п’ять років має стати розбудова оборонних і безпекових спроможностей на основі стандартів НАТО. Головні зусилля в цьому плані варто зосередити на проведенні системних реформ, передбачених законом «Про національну безпеку України», з метою формування цілісного сектору національної безпеки та оборони на основі принципів національної стійкості, який підлягатиме всеосяжному цивільному нагляду. Важливе запровадження довгострокового планування, орієнтованого на розвиток оборонних і безпекових спроможностей, спрямованих на відновлення територіальної цілісності та суверенітету України. Не менш важливо створення системи урядового управління (зі створенням незалежного урядового органу) у сфері оборонної промисловості з метою забезпечення ефективного функціонування українських виробників будь-яких форм власності та з країн НАТО, зокрема, внаслідок прозорого доступу до державного оборонного замовлення. Окремими напрямками реформування в секторі безпеки та оборони мають бути: постійне навчання доброчесності, підтримка боротьби з корупцією та тренінги для тренерів у сфері закупівель, виконання державного оборонного замовлення, оборонної промисловості та військово-технічного співробітництва; встановлення рівня секретності державного оборонного замовлення відповідно до стандартів НАТО; удосконалення закону «Про державну таємницю»; реформування Служби безпеки України та інших спецслужб із приведенням їх до стандартів НАТО, зокрема, що стосується забезпечення цивільного нагляду; 86 перехід до моделі професійної армії з усуненням пострадянських репресивних підходів до призову до Збройних сил та інших силових відомств, з формуванням добровільної територіальної оборони та резерву. З урахуванням державної політики щодо публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки кожна державна структура розробляє програми для безпосередньої її реалізації у встановленій сфері, які повинні бути ретельно скоординовані ними для забезпечення синергетичного характеру (ефекту) здійснення програми. Служба безпеки України здійснює функції з вироблення і реалізації державної політики та нормативно-правового регулювання у сфері забезпечення національної безпеки. Цільові програми передбачають конкретні заходи за окремими напрямками функціонування Служби безпеки України (щодо вдосконалення правового регулювання, управління, кадрового забезпечення, розвитку окремих служб з охорони громадського порядку і громадської безпеки і т. і.). Тому подальший розвиток і вдосконалення Служби безпеки України має бути закріплено в новій редакції Стратегії національної безпеки України як методологічну основу державної та відомчої політики щодо захисту національних інтересів, спрямовану на: формування та проведення державної політики у правоохоронній сфері; розробку стратегії забезпечення національної безпеки, що включає в себе цілі, завдання та комплекс заходів з її практичної реалізації; розробку цільових програм забезпечення національної безпеки держави при взаємодії з іншими міністерствами і відомствами; розвиток і вдосконалення правового, нормативного та методичного науково-технічного та організаційного забезпечення національної безпеки. Нову Стратегію національної безпеки України доцільно розроблятися за певними етапами, аналогічними етапам прийняття управлінських рішень: вивчення обстановки, виявлення головних проблем, визначення конкретних завдань; 87 розробка різних варіантів стратегії; визначення необхідних сил, засобів і ресурсів. В такому випадку процес публічного управління та адміністрування можна представити у вигляді певної схеми: місія - цілі - аналіз зовнішнього і внутрішнього середовища - визначення напрямків діяльності - визначення стратегії - оцінка стратегії. Діяльність суб’єктів публічного управління та адміністрування, що приймають участь у забезпеченні національної безпеки, безпосередньо залежить від правової регламентації їх адміністративно-правового статусу, під яким розуміється сукупність правових характеристик, що вказують на місце розташування органу в механізмі публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки. Наявна сьогодні система публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України в цілому зорієнтована на практичну координацію всіх видів діяльності державних і громадських інститутів з метою відвернення, виявлення та усунення явних і потенційних внутрішніх і зовнішніх загроз у сфері державної безпеки [17]. Зазначені суб’єкти системи публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України та їхні функції визначені переважно на підставі сучасної політико-правової практики. Її суттєвим недоліком є те, що законодавчо, у суворому розумінні цього слова, ці питання ще остаточно не врегульовані і вони вирішуються в контексті норм чинного законодавства щодо забезпечення публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки, зокрема, Закону України «Про національну безпеку України». З урахуванням зазначеного, пропонуємо на законодавчому рівні врегулювати всю сукупність питань державної політики щодо публічного управління та адміністрування у сфері державної безпеки в окремому Законі «Про державну безпеку України», що, сприятиме вдосконаленню загальної системи публічного управління та адміністрування у сфері державної безпеки, а також дозволить більш предметно окреслити функції, завдання і повноваження 88 Служби безпеки України, яка сьогодні, відповідно до чинного законодавства, є єдиним органом державної влади, що забезпечує державну безпеку України. Служба безпеки України, хоча і є правоохоронним органом спеціального призначення, але, не «єдиним» державним органом - суб’єктом публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки держави, саме через що прийняття подібного закону є доцільним. Перспективними напрямками удосконалення політики щодо публічного управління та адміністрування сфері національної безпеки України є також: подальше удосконалення правових засад для побудови, розвитку і функціонування системи забезпечення національної безпеки; комплексне забезпечення життєдіяльності складових частин системи (кадрове, фінансове, матеріальне, технічне, інформаційне забезпечення; підготовку сил і засобів системи до їх застосування згідно з призначенням); удосконалення управління системою забезпечення державної безпеки, передусім за рахунок вироблення і реалізації доктрин, стратегій та програм у сфері національної безпеки; створення відкритих для громадськості критеріїв оцінки результативності дій, витрат на проведення заходів щодо гарантування державної безпеки; посилення попереджувально-прогностичної функції системи забезпечення державної безпеки, яка передбачає визначення національних інтересів та їх пріоритетів; запобігання та усунення впливу загроз і чинників дестабілізації на національні інтереси; локалізацію, деескалацію та припинення конфліктів; ліквідацію наслідків конфліктів або впливу чинників дестабілізації; активізацію участі в міжнародних системах безпеки, що включає входження до наявних та утворення нових систем безпеки; утворення та участь у роботі дво- та багатосторонніх органів (політичних, економічних, воєнних, тощо); розробку відповідної нормативно-правової бази, що регулювала б відносини між державами та їх взаємодію в галузі безпеки; спільне проведення заходів у рамках міжнародних систем безпеки. Вивчаючи шляхи вдосконалення публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України, звертаємо увагу на особливості, такі як інтерсуб’єктивний підтекст та примусовий характер, 89 оскільки формалізоване джерело адміністративно-правового регулювання видається за об’єктивований припис, націлений на оптимізацію суспільних відносин. У зв’язку з цим наголошуємо на необхідності здійснення науково обґрунтованої основі діяльності щодо забезпечення ефективності адміністративно-правового регулювання на всіх циклах державного управління, оскільки динамізм соціальних перетворень потребує налагодження постійного наукового спостереження за результатами адміністративно-правового регулювання суспільних відносин з метою вчасного корегування змістовних та процедурних елементів його механізму в напрямі забезпечення прогностично- випереджаючої адаптивності, із чим цілком погоджуємося. Звернемо увагу на наступні конструктивні, на наш погляд, шляхи підвищення ефективності публічного управління та адміністрування, які враховують специфіку предмета адміністративного права та механізму публічного управління та адміністрування: установлення відповідності між змістом публічного управління та адміністрування і його стадією: а) збереження первинної спрямованості нормативно-правового акта на задоволення потреб, заради яких ініціювалася його розробка, на усунення тих протиріч, які стали об’єктивною підставою для появи відповідного механізму адміністративно-правового регулювання); б) забезпечення належного інформування адресатів відповідних норм права, роз’яснення їх змісту, проведення методичних семінарів, курсів підвищення кваліфікації та ін.; в) створення необхідних допоміжних інструментів у реалізації визначених прав та виконання покладених на адресатів адміністративно-правових норм обов’язків; забезпечення відповідності методу публічного управління та адміністрування змістовним характеристикам суспільних відносин, що входять до його предмета (послідовне регулювання від видання загальнодержавних адміністративних нормативно-правових актів до індивідуальних нормативних актів, у кожному з яких має втілюватися глибинна ідея лібералізації суспільно- політичного устрою, утвердження гуманістичних його устремлінь на науково 90 обґрунтованих засадах); досягнення відповідності способу публічного управління та адміністрування суспільним відносинам, що входять до його предмета (у способі регулювання має відобразиться специфіка конкретних суспільних відносин та соціально-історичного, економічного, культурного контексту їхнього виникнення, розвитку, припинення); забезпечення відповідності типу публічного управління та адміністрування його засадам, предмету, суб’єктам (тип правового регулювання повинен повною мірою відповідати статусу суб’єкта адміністративно-правових відносин, характеру та обсягу його повноважень тощо. Мета публічного управління та адміністрування полягає в закріпленні у свідомості людей певної норми або системи норм, а також алгоритмів їх виконання, але мета суб’єкту правовідносин у процесі публічного управління та адміністрування - задоволення його найважливіших потреб. Визначення ефективності публічного управління та адміністрування має набути ознак постійно здійснюваної діяльності, яку можливо реалізувати, через запровадження системи моніторингу, що дозволить оперативно реагувати на відгуки суспільства на ті або інші компоненти правового регулювання, здійснювати їх вчасне корегування та мінімізувати таким чином суперечливість державного, муніципального управління в цілому тощо. Звернемо увагу, що нормами чинного законодавства України в цілому достатньо врегульовані відносини у сфері національної безпеки. Проте, окремі наведені нижче положення законодавства у цій сфері стосовно функцій, завдань і повноважень Служби безпеки України потребують вдосконалення, а саме: 1) Кримінальний кодекс України - у частині уточнення змісту норми про відповідальність за легалізацію (відмивання) грошових коштів та іншого майна, одержаних злочинним шляхом (ст. 209), а також оптимізації вимог про відповідальність за злочини, що посягають на безпеку інформації; 2) ст. ст. 101 і 112 Кримінального процесуального кодексу України - щодо визначення відповідних органів і підрозділів Служби безпеки України органами 91 дізнання, а також підслідності злочинів слідчим органів Служби безпеки України; 3) Закон України «Про запобігання корупції» - у частині визначення поняття та суб’єктів корупції, критеріїв розподілу корупційних порушень на види, обмежень щодо державних службовців, системи заходів щодо протидії корупції; 4) Закон України «Про державну таємницю» – щодо визначення терміну «службова таємниця»; порядку перевірки осіб у зв’язку з допуском до державної таємниці залежно від форми такого допуску; рівнів фізичної безпеки інформації з обмеженим доступом залежно від ступеню її секретності; порядку засекречування і розсекречування матеріальних носіїв державної та службової таємниці; переліку відомостей, які можуть бути віднесені до службової таємниці; запровадження нових критеріїв щодо встановлення ступенів секретності інформації залежно від рівня шкоди, яку може бути заподіяно державі внаслідок її розголошення; розширення переліку підстав, за наявності яких допуск до державної таємниці не надається; 5) Закон України «Про інформацію» – щодо визначення терміну «інформація з обмеженим доступом»; 6) Закон України «Про боротьбу з тероризмом» - щодо визначення принципів державної антитерористичної політики; 7) Закону України «Про Службу безпеки України» - доопрацювання з урахуванням внесених змін до Конституції України та потреби приведення функцій і повноважень у відповідність з європейськими стандартами. Вдосконалення публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України повинно відбуватися шляхом: застосування програмно-цільового підходу до визначення обсягів фінансових і матеріально- технічних ресурсів, необхідних для ефективного функціонування сектору національної безпеки; запровадження керівництва сектором безпеки і оборони на основі прийнятих у державах-членах ЄС та НАТО принципів і стандартів; дотримання принципів верховенства права, патріотизму, компетентності та 92 департизації у функціонуванні сектору безпеки і оборони, забезпеченні його реформування та розвитку з дотриманням принципів демократичного цивільного контролю; підвищення рівня координації та взаємодії у секторі безпеки і оборони; упровадження ефективної уніфікованої системи планування та управління ресурсами з використанням сучасних європейських та євроатлантичних підходів; удосконалення законодавчої бази з питань функціонування та розвитку сектору безпеки і оборони з урахуванням відповідних принципів і стандартів ЄС і НАТО; своєчасного розроблення та виконання програмних документів розвитку складових сектору безпеки і оборони з урахуванням планомірного переходу до стандартів ЄС та НАТО; раціонального розподілу завдань у секторі безпеки і оборони, формування системи управління силами безпеки і оборони залежно від типу кризової ситуації та з урахуванням багатогранності ризиків національній безпеці, тощо. Удосконалення публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України повинно здійснюватися на основі концепції реального забезпечення інтересів держави, суспільства, людини та громадянина. Необхідно дотримуватися наступних принципів: збереження цілісності і єдності системи публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки держави при поєднанні вертикальної підпорядкованості із самостійністю органів; наукової обґрунтованості, наступності, системності і поступовості здійснення всіх перетворень; раціональної мінімізації функцій, їх конкретизації і розподілу між різними рівнями і ланками системи, оптимальної простоти і гнучкості організаційних структур; пріоритетної орієнтації діяльності всіх служб, незалежно від їх функціональної спеціалізації, на вирішення завдань боротьби з організованою міжнародною злочинністю для забезпечення національної безпеки держави. Вважаємо доцільними наступні пропозиції щодо вдосконалення публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України: чітке розмежування та усунення на законодавчому рівні дублювання, колізій, суперечностей щодо повноважень, компетенції, функцій і завдань 93 органів державної влади - суб’єктів публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки національної безпеки держави, у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина, забезпечення правопорядку, національної безпеки в цілому; однозначне визначення ролі і місця того або іншого органу в системі публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки, його особливого адміністративно-правового статусу; закріплення оптимальної організаційної структури в системі забезпечення національної безпеки держави, що дозволяє забезпечити розробку та ефективну реалізацію державної політики у даній сфері; визначення потреб в правовому регулюванні основних напрямків діяльності Служби безпеки України та усунення наявних правових прогалин на основі моніторингу правозастосовної практики, наукових досліджень проблем і протиріч законодавства в сфері забезпечення національної безпеки; удосконалення правових основ взаємодії і співробітництва Служби безпеки України з аналогічними структурами в країнах колишнього СРСР, імплементація норм міжнародного права в національне законодавство у сфері національної безпеки, зміцнення правових основ міжнародного співробітництва в усіх сферах боротьби з міжнародною організованою злочинністю і тероризмом; забезпечення постійної взаємодії Служби безпеки України з органами державної влади України з питань розробки і супроводу проектів правових актів, що стосуються сфери національної безпеки; систематизація і кодифікація наявної нормативноп-равової бази, зосередження зусиль на підготовці комплексних нормативних правових актів; посилення правового контролю за дотриманням законності під час службової діяльності, проведення кримінологічних і антикорупційних експертиз підготовлених проектів нормативних правових актів; забезпечення доступу громадян до несекретної правової інформації, що стосується нормативного правового регулювання діяльності суб’єктів забезпечення національної безпеки, створення багаторівневої 94 телекомунікаційної системи інформаційно-правового забезпечення на базі сучасних інформаційних технологій; створення умов для реалізації прав і законних інтересів працівників, державних службовців і працівників, а також пільг, гарантій і компенсацій, що випливають з особливостей праці (служби); підвищення організаційно- методичної ролі підрозділів правового забезпечення в удосконаленні правової роботи, тощо. Звертаємо увагу на наступні заходи: розробити та ухвалити адекватні сучасному політико-правовому та соціально-економічному становищу держави Концепцію та Державну цільову програму розвитку системи правоохоронних органів в Україні; розробити та прийняти Закон України «Про систему правоохоронних органів в Україні», в якому однозначно визначити та закріпити дефініцію «правоохоронний орган», їх конкретний вичерпний перелік, запропоновані ключові ознаки та особливості, за якими той або інший орган (в тому числі, новостворений) може в майбутньому бути віднесений до правоохоронних, та інші засади функціонування та взаємодії правоохоронних органів, не дублюючи норми вже існуючих правових актів, а їх доповнюючи та усуваючи існуючі колізії і недоліки чинного законодавства; незважаючи на специфіку кожного окремого правоохоронного органу, що бере участь у публічному адмініструванні у сфері національної безпеки держави, деякі повноваження є аналогічними, що обумовлює актуальність внесення відповідних змін до чинного законодавства з метою узгодження повноважень правоохоронних органів і усунення дублювання повноважень; законодавчо врегулювати всю сукупність питань державної політики щодо публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки у Законі «Про національну безпеку України», де більш предметно окреслити функції, завдання і повноваження усіх суб’єктів публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки держави. 95 Висновки до 3 розділу Для визначення шляхів удосконалення публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України має дослідження зарубіжного досвіду, передусім в США, оскільки: по-перше, історично процес створення системи забезпечення національної безпеки держави найбільш активно відбувався саме в США; по-друге, більшість країн Заходу за основу взяли саме американські погляди на проблему національної безпеки; по-третє, США є державою, яка суттєво впливає на геополітичну обстановку в світі, тощо. З огляду на американський досвід, слід розрізняти: по-перше, «національну стратегію держави» як систему державних стратегічних цілей держави у внутрішньо- і зовнішньополітичних сферах і шляхи досягнення на основі раціонального розподілу ресурсів; по-друге, «стратегію національної безпеки», що характеризує частину політики держави і охоплює питання безпеки країни в усіх сферах життєдіяльності. Потребує вирішення питання активізації участі громадськості в процесі публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України, оскільки взаємодія органів державної влади та громадських об’єднань має подвійну природу. По-перше, держава, контролюючи діяльність громадських об’єднань в процесі публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки, має на меті недопущення та нейтралізацію негативного, деструктивного впливу на систему забезпечення національної безпеки, попередження та усунення загроз національній безпеці з боку громадських об’єднань, тощо. У той же час сучасна держава залучає громадські об’єднання до ефективної, конструктивної взаємодії у сфері національної безпеки та державного управління. По-друге, громадські об’єднання, у свою чергу, також здійснюють контроль за органами державної влади - громадський контроль, що є досить актуальним у сфері національної безпеки і має значний потенціал як потужний інструмент раціонального управління державою й суспільством. З метою 96 вдосконалення публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України необхідно розвивати участь громадськості в даному процесі: більш активно залучати академічні установи, вищі навчальні заклади, громадськість, що сприятиме зростанню рівня сприйняття і підтримки суспільством державної політики щодо публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України, забезпеченню належного громадського контролю за її реалізацією. Удосконалення публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України повинно здійснюватися, по-перше, на основі концепції реального забезпечення інтересів держави, суспільства, людини та громадянина. Необхідним є дотримання наступних принципів: збереження цілісності і єдності системи публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки держави при поєднанні вертикальної підпорядкованості із самостійністю органів; наукової обґрунтованості, наступності, системності і поступовості здійснення всіх перетворень; раціональної мінімізації функцій, їх конкретизації і розподілу між різними рівнями і ланками системи, оптимальної простоти і гнучкості організаційних структур; пріоритетної орієнтації діяльності всіх служб, незалежно від їх функціональної спеціалізації, на вирішення завдань боротьби з організованою міжнародною злочинністю для забезпечення національної безпеки держави. Необхідно провести чітке розмежування та усунення на законодавчому рівні дублювання, колізій, суперечностей щодо повноважень, компетенції, функцій і завдань органів державної влади - суб’єктів публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України, у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина, забезпечення правопорядку, національної безпеки в цілому, а також однозначне визначення ролі і місця того або іншого органу в системі публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України, його особливого правового статусу. 97 ВИСНОВКИ В роботі здійснено теоретичне узагальнення та запропоновано нове вирішення наукової проблеми щодо розкриття поняття публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України, аналізу його специфічних особливостей, з’ясування організаційно-правових засад даної діяльності, розроблення науково обґрунтованої системи заходів, спрямованих на її вдосконалення. Сформульовано низку теоретичних і практичних висновків, пропозицій та рекомендацій, спрямованих на вирішення цього завдання: 1. Під публічним управлінням та адмініструванням у сфері національної безпеки України слід розуміти регламентовану нормативно-правовими актами діяльність відповідних суб'єктів, спрямовану на здійснення реалізації норм правових актів, що регламентують сферу національної безпеки України шляхом прийняття адміністративних рішень та надання встановлених законодавством адміністративних послуг. Об’єктом публічного управління та адміністрування у даній сфері виступають суспільні відносини з приводу: створення відповідних правових норм; визначення адміністративно-правового статусу учасників адміністративно-охоронних відносин; попередження та припинення правопорушень у сфері національної безпеки України; притягнення до юридичної відповідальності за їх порушення. Особливістю цих відносин є їх неоднорідність за суб’єктним складом, змістом, характером, сферами прояву, а управлінський вплив на зазначені об’єкти публічного управління та адміністрування здійснюється з використанням адміністративно-правових методів, які неодмінно обволікаються в певну форму публічного управління та адміністрування. 2. Під національною безпекою України як об’єкта публічного управління та адміністрування необхідно розуміти систему суспільно-правових відносин, які виникають, розвиваються або припиняються у зв’язку з необхідністю досягнення і забезпечення стану захищеності держави, суспільства, людини та громадянина, а саме: їх інтересів та цінностей, гарантованих їм прав і свобод, у 98 тому числі державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного, оборонного потенціалу держави тощо, від внутрішніх і зовнішніх загроз і небезпек, попередження та нейтралізації їх негативного впливу з метою реалізації національних інтересів, цілей і досягнення сталого розвитку суспільства і які потребують адміністративно-правової охорони та захисту та регулюються нормами адміністративного права. 3. Суб’єктами публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України є система взаємодоповнюючих і взаємопов’язаних органів державної влади та місцевого самоврядування, а також громадських об’єднань, цілеспрямована діяльність яких в єдиному напрямку орієнтована та сприяє ефективному забезпеченню національної безпеки, чого неможливо досягти при одноосібній діяльності окремо взятих уповноважених державою органів або представників недержавного сектору. 4. Під формами публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України необхідно розуміти зовнішньо виражену діяльність відповідних суб’єктів публічного управління та адміністрування, яка здійснюється останніми в межах їх компетенції і спрямована на виконання покладених на них завдань у сфері національної безпеки України. Виявлено, що вся сукупність форм публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України поділяється на дві основні групи – правові та організаційні. Специфіку діяльності суб’єктів публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України відображає сукупність методів, що застосовуються для її здійснення - методи переконання та примусу. 5. Адміністративній відповідальності за порушення законодавства у сфері національної безпеки України притаманні специфічні особливості, які дозволяють відокремити її від інших видів відповідальності. Аргументовано, що підставою застосування адміністративної відповідальності є адміністративне правопорушення у сфері національної безпеки України, яке слід визначити як передбачене законодавством про адміністративну відповідальність суспільно 99 шкідливе, протиправне, винне діяння, вчинене суб’єктом таких протиправних діянь, що посягає на встановлений режим національної безпеки України. 6. З огляду на американський досвід, слід розрізняти: «національну стратегію держави» як систему державних стратегічних цілей держави у внутрішньо- і зовнішньополітичних сферах і шляхи досягнення на основі раціонального розподілу ресурсів; «стратегію національної безпеки», що характеризує частину політики держави і охоплює питання безпеки країни в усіх сферах життєдіяльності. 7. До правових можливостей громадських об’єднань щодо публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України віднесено такі: здійснення громадського контролю за діяльністю суб’єктів публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України - як державним, так і недержавним секторами; налагодження та реалізація взаємодії з органами державної влади - суб’єктами публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України; моніторинг, виявлення і попередження небезпек і загроз національній безпеці, аналіз стратегій і шляхів вирішення наявних проблем, розроблення рекомендацій; залучення широких верств населення до обговорення проблеми та безпосереднього процесу забезпечення національної безпеки; здійснення пропаганди патріотизму; здійснення та захист прав і свобод громадських об’єднань та їх членів; проведення мирних зібрань 8. Сформульовані конкретні пропозиції щодо стратегічних напрямів подальшого розвитку публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України, які повинні бути зосереджені на вирішенні трьох наступних комплексах базових проблем публічного управління та адміністрування у сфері, що досліджується: проблем нормативної, інституційної та інфраструктурної бази, зокрема: наголошено на необхідності систематизації вітчизняного законодавства про адміністративну відповідальність за правопорушення у сфері національної безпеки України; аргументовано наявність потреби удосконалення інституційної бази публічного управління та 100 адміністрування у сфері національної безпеки України в напрямку реалізації концепції налагодження взаємодії між державними та приватними установами, поглиблення співробітництва з міжнародними організаціями у цій сфері, налагодження співробітництва з відповідними державними органами інших країн, підтримки діяльності громадських організацій у сфері національної безпеки України; обґрунтовано пріоритетність завдання удосконалення інфраструктурної бази публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України. 101 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Абрамов В. І. Глобалістика в системі знань фахівця з державного управління у сфері національної безпеки. Науково-інформаційний вісник Академії національної безпеки. 2015. № 3-4. С. 5-20. 2. Адміністративна відповідальність : курс лекцій / Колпаков В. К. та ін. Київ : Юрінком Інтер, 2016. 567 с. 3. Адміністративне право України. Повний курс : підручник / В. Галунько та ін. Херсон : ОЛДІ-ПЛЮС, 2018. 446 с. 4. Адміністративне судочинство України: теорія та практика : монографія / за заг. ред. О. М. Нечитайла. Київ : Компанія «ВАІТЕ», 2015. 288 с. 5. Алєксєєнко І. В., Курас А. І. Трансформація концепцій національної безпеки в умовах глобалізації. Політичне життя. 2018. № 4. С. 91-96. 6. Алімпієв Є. В. Макропруденційні умови національної безпеки. Вчені записки університету «КРОК». Серія : Економіка. 2018. Вип. 49. С. 4- 11. 7. Антонов В. О. Конституційно-правові засади національної безпеки України : монографія. Київ : ТАЛКОМ, 2017. 576 с. 8. Артеменко І. А. Правові засади діяльності органів публічної адміністрації як суб’єктів адміністративно-процесуального права. Форум права. 2017. № 5. С. 12–21. 9. Батіг Р. В. Поняття адміністративного провадження щодо відповідальності юридичних осіб. Вісник Чернівецького факультету Національного університету «Одеська юридична академія». 2016. Вип. 2. С. 20- 30. 10. Беззубов Д. О. Проблеми теорії публічного управління та адміністрування в сфері забезпечення національної безпеки. Наукові записки [Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка]. Серія : Право. 2018. Вип. 5. С. 45-49. 11. Березовська-Чміль О. Б. Соціальні аспекти національної безпеки держави. Прикарпатський вісник НТШ. Думка. 2018. № 6. С. 7-12. 102 12. Богачова Л. Л. Вимоги до підзаконного нормативно-правового акта як офіційного документа. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія : Юриспруденція. 2017. Вип. 29(1). С. 16-19. 13. Богомолова К. С., Подольська О. В. Організаційні механізми удосконалення системи мотивації посадових осіб органів публічного управління та адміністрування. Вісник Харківського національного технічного університету сільського господарства імені Петра Василенка. 2018. Вип. 191. С. 171-178. 14. Бойко О. В., Воронкова В. Г., Фурсін О. О. Концептуальна парадигма публічного управління та адміністрування: теоретико-методологічні засади. Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. 2017. Вип. 70. С. 151-163. 15. Бугайчук К. Л. Співвідношення публічного управління та адміністрування з іншими управлінськими категоріями. Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. 2017. Вип. 4. С. 154-165. 16. Бущан А. О. Сучасні питання державного управління у сфері примусового виконання судових рішень та рішень інших органів. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія : Юриспруденція. 2017. Вип. 29(1). С. 94-97. 17. Власюк О. С. Національна безпека України: еволюція проблем внутрішньої політики : Вибр. наук. праці. Київ : НІСД, 2016. 528 с. 18. Вонсович О. С. Національна безпека України в умовах сучасних геополітичних змін. Науковий вісник Дипломатичної академії України. 2017. Вип. 24(2). С. 18-24. 19. Вонсович О. С. Стратегія національної безпеки США 2017 р.: нові підходи щодо боротьби із пріоритетними викликами та загрозами. Гілея: науковий вісник. 2018. Вип. 129. С. 332-334. 20. Гільченко О. Л., Вєрютіна Д. М. Політика національної безпеки Німеччини в контексті запобігання викликам «жорсткої» безпеки. Вісник Маріупольського державного університету. Серія : Історія. Політологія 2017. Вип. 19. С. 116-124. 103 21. Головка А. А. Громадськість як суб'єкт протидії загрозам національній безпеці в інформаційній сфері : автореф. дис. ...канд. політ. наук : 21.01.01. Київ. 2019. - 20 с. 22. Горник В. Г., Кравченко С. О. Взаємодія держави та громадськості у запобіганні корупції як чинник національної безпеки. Вчені записки Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського. Серія : Державне управління. 2018. Т. 29(68), № 3. С. 123-130. 23. Господарський кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 р. № 436-IV. URL.: http://www.zakon.rada.gov.ua/go/436-15. 24. Гребенюк Б. О. Громадськість як один із головних елементів протидії корупції. Публічне управління та регіональний розвиток. 2018. № 2. С. 260-275. 25. Демиденко В. О. Місце й роль органів місцевого самоврядування в забезпеченні національної безпеки України. Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. 2018. № 3. С. 238-249. 26. Доронін І. М. Трансформації національної безпеки в інформаційну епоху: загальна доктрина та її правова складова. Інформація і право. 2018. № 1. С. 104-111. 27. Заболотна Н. Я. Адміністративно-правові договори: деякі особливості юридичної техніки творення. Науковий вісник Херсонського державного університету. Сер. : Юридичні науки. 2017. Вип. 1(1). С. 28-31. 28. Іванюк В. І. Адміністративна відповідальність суддів за правопорушення, пов'язані з корупцією : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07 / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». Київ, 2016. 20 с. 29. Іщенко А. Ю. Освіта і людський капітал як складники національної безпеки: досвід США та висновки для України. Стратегічна панорама. 2018. - № 1. С. 50-57. 30. Калашник Н. С. Взаємодія інституцій держави та громадськості в реалізації політики внутрішньої національної безпеки (приклад Данії). Вісник 104 Національної академії державного управління при Президентові України. Серія : Державне управління. 2018. № 1. С. 75-80. 31. Капштик О. В. Поняття і сутність стратегічних комунікацій як засобу забезпечення національної безпеки. Інвестиції: практика та досвід. 2018. № 16. С. 109-113. 32. Каріх І. В. Інституційно-правові засади політики національної безпеки в гуманітарній сфері : автореф. дис. ...канд. політ. наук : 21.01.01. Київ, 2018. - 20 с. 33. Кисіль Л. Є. Окремі аспекти адміністративно-правового забезпечення діяльності органів публічної адміністрації в умовах децентралізації виконавчої влади. Правова держава. 2018. Вип. 29. С. 229- 236. 34. Кланца А. І. Охорона здоров'я як структурна складова національної безпеки держави : автореф. дис. ... д-ра наук з держ. упр. : 25.00.02. Київ, 2019. 36 с. 35. Клименко Н. Г. Державні колегіальні органи як суб'єкти державного регулювання діяльності недержавних інституцій у сфері національної безпеки. Інвестиції: практика та досвід. 2018. № 16. С. 92-97. 36. Клиновий Д., Рогов П. Д. Перспективний механізм фінансування національної економіки, безпеки та оборони України. Social development & Securitу. 2017. Vol. 1, Iss. 1. С. 24-45. 37. Кобан О. Г. Діяльність виконавчої гілки влади як об’єкт соціалізації. Альманах права. 2017. Вип. 8. С. 163-166. 38. Ковальчук А. Ю. Місце Ради національної безпеки і оборони України у механізмі забезпечення національної безпеки. Наукові праці МАУП. 2016. Вип. 48. С. 84-88. 39. Кодекс адміністративного судочинства України : Закон України від 6 липня 2005 р. № 2747-IV. URL.: http://www.zakon.rada.gov.ua/go/2747-15. 40. Кодекс України про адміністративні правопорушення : Закон України від 7 грудня 1984 р. № 8073-X. URL.: http://www.zakon.rada.gov.ua/go/80731-10. 105 41. Колпаков В. К. Фактичні ознаки та юридичний склад адміністративного проступку: поняття та розмежування. Вісник Запорізького національного університету. Юридичні науки. 2016. № 3. С. 160-170. 42. Комзюк А. Т., Липій Є. А. Адміністративна відповідальність юридичних осіб: деякі проблеми правового регулювання. Право і Безпека. 2017. № 2. С. 34-38. 43. Конституція України : Основний закон України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР. URL.: http://www.zakon.rada.gov.ua/go/254к/96-вр. 44. Корнієцький О. В., Орел А. М. Методологічні аспекти сучасних технологій публічного управління та адміністрування: інноваційні інструменти. Галицький економічний вісник. 2016. № 2. С. 45-51. 45. Костенко А. М. Вплив інститутів громадськості на євроінтеграційні процеси України : монографія. Суми : Сум. держ. ун-т, 2018. 410 с. 46. Кравець І. В., Якобчук В. П., Іванюк О. В. Глобальна архітектура інститутів публічного управління та адміністрування. Інвестиції : практика та досвід. 2018. № 7. С. 105-109. 47. Кримінальний процесуальний кодекс України : Закон України від 13 квітня 2012 р. № 4651-VI. URL.: https://zakon.rada.gov.ua/go/4651-17. 48. Крук С. І. Методологія побудови інституційних механізмів державного управління у сфері національної безпеки. Вчені записки Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського. Серія : Державне управління. 2018. Т. 29(68), № 6. С. 8-11. 49. Кудрявцев О. Ю. Електронне урядування у сучасному політико- адміністративному просторі : монографія. Харків : ХНУМГ ім. О. М. Бекетова, 2016. 184 с. 50. Кузнєцов Е. А. Впровадження механізму професіоналізації управлінської діяльності в Україні. Ринкова економіка: сучасна теорія і практика управління. 2017. Т. 16, вип. 2. С. 9-21. 51. Куйбіда В. С. Проблеми та напрями результативного проведення реформ місцевого самоврядування. Вісник Національної академії державного 106 управління при Президентові України. Серія : Державне управління. 2018. № 4. С. 5-13. 197 52. Лазор О. Д., Лазор О. Я., Юник І. Г. Основи публічного управління та адміністрування : навч.-метод. посіб. Київ : Ліра-К, 2017. 267 с. 53. Ларін С. В. Захист національних цінностей у сфері національної безпеки України: державно-управлінський аспект : автореф. дис. ... канд. наук з держ. упр. : 25.00.01. Івано-Франківськ. 2019. 20 с. 54. Левенець С. В. Механізми впливу організованих груп інтересів на політику національної безпеки України : автореф. дис. ... канд. політ. наук : 21.01.01. Київ, 2019. 19 с. 55. Левченко О. М., Ткачук О. В., Царенко І. О. Соціально-економічні передумови забезпечення національної безпеки в умовах глобалізації. Економіка і регіон. 2018. № 1. С. 37-46. 56. Літвін Л. А. Моделі національної безпеки: досвід для України. Політичне життя. 2017. № 1-2. С. 107-110. 57. Майсара Алкум. Європейський досвід удосконалення політикоуправлінських відносин держави та громадськості. Вчені 198 записки Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського. Серія : Державне управління. 2018. Т. 29(68), № 5. С. 138-141. 58. Макушев П. В. Адміністративно-правовий статус державної виконавчої служби в Україні : становлення і перспективи : монографія. Дніпро : ФОП Середняк Т. К. 2016. 472 с. 59. Малишева О. В. Формування проблематики громадськості в публічному управлінні : теоретичні засади. Теорія та практика державного управління. 2017. Вип. 4. С. 36-41. 60. Медвідь М. М. Державна та національна безпека: понятійно- категоріальний апарат. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія економічна. 2017. Вип. 2. С. 74-84. 61. Мельник Р. С., Мосьондз С. О. Адміністративне право України (у схемах та коментарях) : навч. посіб. Київ : Юрінком Інтер, 2018. 344 с. 107 62. Мітенко О. В. Інформаційна безпека як складова національної безпеки України. Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. 2019. № 1. С. 27- 36. 63. Миколенко І. О. Публічний і приватний інтерес в адміністративному праві. Правова держава. 2016. № 26. С. 100-104. 64. Мироненко Т. Є. Проблеми розвитку стратегії національної безпеки України. Приватне та публічне право. 2017. № 2. С. 26-31. 65. Мосейко А. Г. Значення інститутів громадськості в забезпеченні публічного управління та адміністрування у сфері національної безпеки України. Прикарпатський юридичний вісник. 2017. № 1(16). Т. 2. С. 131-135. 66. Науково-практичний коментар Кодексу України про адміністративні правопорушення / за заг. ред. Д. В. Журавльова. Київ : Видавничий дім «Професіонал», 2018. 800 с. 67. Науково-практичний коментар Кодексу України про адміністративні правопорушення / за заг. ред. С. В. Пєткова. Київ : «Центр учбової літератури», 2017. 544 с. 68. Нікіпєлова Є. М. Генеза державної політики національної безпеки в Україні в контексті формування системи колективної безпеки в Європі. Державне управління та місцеве самоврядування. 2018. Вип. 2. С. 26-34. 69. Онищук І. І. Способи підвищення якості та ефективності впливу інститутів громадськості на нормопроектування органів державної влади. ScienceRise. Juridical Sciencе. 2018. № 4. С. 9-15. 70. Орел М. Г. Політична безпека як складова національної безпеки: теоретичний аспект. Науковий часопис Академії національної безпеки. 2018. № 1. С. 22-34. 71. Основи публічного управління та адміністрування : посіб. для підготовки до іспиту / Ю. П. Битяк та ін. Харків : Право, 2016. 128 с. 72. Пилипишин В. П. Теоретико-методологічні засади реформування системи публічного управління та адміністрування в Україні : монографія. Київ: Четверта хвиля, 2016. 342 с. 108 73. Половцев О. В., Чекригін М. В. Сучасні трансформації системи державного управління: формування методологічного змісту механізмів державного управління. Теорія та практика державного управління і місцевого самоврядування. 2018. № 1. URL.: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Ttpdu_2018_1_9. 74. Порока С. Г. Концептуальні засади щодо визначення механізмів публічного управління у сфері національної безпеки України. Вісник Національного університету цивільного захисту України. Серія : Державне управління. 2019. Вип. 1. С. 182-189. 75. Про громадські об’єднання : Закон України від 22 березня 2012 р. № 4572-VI. URL.: https://zakon.rada.gov.ua/go/4572-17. 76. Про державну таємницю : Закон України від 21 січня 1994 р. № 3855- XII. URL.: http://www.zakon.rada.gov.ua/go/3855-12. 77. Про запобігання корупції : Закон України від 14 жовтня 2014 р. № 1700-VII. URL.: https://zakon.rada.gov.ua/go/1700-18. 78. Про Концепцію розвитку сектору безпеки і оборони України : Рішення Ради національної безпеки і оборони України від 4 березня 2016 р., введено в дію Указом Президента України від 14 березня 2016 р. № 92/2016. URL.: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/92/2016. 79. Про місцеве самоврядування в Україні : Закон України від 21 травня 1997 р. № 2897-ВР. URL.: http://www.zakon.rada.gov.ua/go/280/97-вр. 80. Про місцеві державні адміністрації : Закон України від 9 квітня 1999 р. № 586-XIV. URL.: https://zakon.rada.gov.ua/go/586-14. 81. Про національну безпеку України : Закон України від 21 червня 2018 р. № 2469-VIII. URL.: http://zakon.rada.gov.ua/go/2469-19. 82. Про Раду національної безпеки та оборони України : Закон України від 5 березня 1998 р. № 183/98-ВР. URL.: http://www.zakon.rada.gov.ua/go/183/98- вр. 83. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 травня 2015 року «Про Стратегію національної безпеки України» : Указ 109 Президента України від 26 травня 2015 р. № 287/2015. URL.: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/287/2015. 84. Про Службу безпеки України : Закон України від 25 березня 1992 р. № 2229-XII. URL.: http://www.zakon.rada.gov.ua/go/2229-12. 85. Публічне адміністрування та економічна безпека в умовах європейської інтеграції : колективна монографія / Н. Ю. Подольчак та ін. Київ ; Львів : Ліга-Прес, 2017. 269 с. 86. Публічне управління та адміністрування в умовах інформаційного суспільства: вітчизняний і зарубіжний досвід : монографія / за заг. ред. Сергія Чернова та ін. Запоріжжя : ЗДІА, 2017. 602 с. 87. Публічне управління та адміністрування : навч. посібник / Скидан О. В. та ін. Житомир : ЖНАЕУ, 2017. 705 с. 88. Пучков О. О. Методологічні засади дослідження правопорядку у сфері національної безпеки. Приватне та публічне право. 2018. № 2. С. 17- 21. 89. Резнікова О. О. Механізми забезпечення стійкості держави у сфері національної безпеки. Стратегічні пріоритети. 2018. № 3-4. С. 15-25. 90. Рибалка Н. О. Забезпечення національної безпеки України : деякі питання теорії. Наше право. 2017. № 2. С. 119-123. 91. Романов М. С., Дудка О.П. Режим безпеки Федеративної Республіки Німеччина. Часопис Національного університету «Острозька академія». Серія «Право». 2018. № 1(17). URL.: http://lj.oa.edu.ua/articles/2018/n1/18rmsfrn.pdf. 92. Рубан А. В. Національна безпека як об’єкт державного регулювання. Вісник Національного університету цивільного захисту України. Серія : Державне управління. 2018. Вип. 2. С. 58-62. 93. Сіцінський Н. А. Обробка та аналіз первинної соціологічної інформації щодо питань, які є найбільш актуальними для забезпечення національної безпеки України в зовнішньополітичній сфері. Інвестиції : практика та досвід. 2019. № 2. С. 118-123. 110 94. Смолянюк В. Ф. Системні засади національної безпеки України. Вісник Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». Серія : Політологія. 2018. № 2. С. 107-126. 95. Стан та перспективи соціальної безпеки в Україні: експертні оцінки : монографія / О. Ф. Новікова, О. Г. Сидорчук, О. В. Панькова та ін. Київ : Львів : ЛРІДУ НАДУ, 2018. 184 с. 96. Тернущак М. М. Публічне адміністрування: поняття та значення. Наука і правоохорона. 2016. № 2. С. 85-90. 97. Ткачук А. І., Миронов В. В. Тенденції розвитку публічного управління як нової моделі організації державного управління в Україні. Теорія та практика державного управління і місцевого самоврядування. 2018. № 1. URL.: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Ttpdu_2018_1_7. 98. Шаульська Г. М. Сучасні механізми публічного управління та адміністрування: питання удосконалення. Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. 2018. № 2. С. 121-126. 99. Шевченко М. М. Соціально-філософська концепція науковоосвітнього забезпечення публічного управління у сфері національної безпеки України. Гілея : науковий вісник. 2018. Вип. 134. С. 320-325. 100. Шергін С. О. Політологічний концепт національної безпеки. Науковий вісник Дипломатичної академії України. 2017. Вип. 24(2). С. 4-11.