Репозиторій ЧДТУ
Репозиторій ЧДТУ зберігає і дозволяє легкий і відкритий доступ до всіх видів цифрового контенту, включаючи текст, зображення, анімовані зображення, MPEG і набори даних
Дізнатися більше
Будь ласка, використовуйте цей ідентифікатор, щоб цитувати або посилатися на цей матеріал:
https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/8091| Title: | Механізми залучення громадськості до формування та реалізації державної політики |
| Authors: | Григор , Олег Олександрович Мірошніченко, Костянтин Валентинович |
| Keywords: | Регулювання;Громадськість;Громадські організації;Державна політика;Влада;Реалізація;Розвиток |
| Issue Date: | Dec-2021 |
| Abstract: | Об’єкт дослідження – система відносин держави та громадськості у процесі формування державної політики. Предмет дослідження – реалізація механізмів участі громадськості у формуванні державної політики в Україні. Метою є теоретичні та методологічні обґрунтування особливостей застосування механізмів участі громадськості у формуванні державної політики в Україні та розробка практичних рекомендацій щодо удосконалення у даній сфері. Завдання: охарактеризувати громадські об’єднання як об’єкт формування державної політики; дослідити сутність та структуру державної політики; визначати особливості впливу громадськості на державну політику; дослідити сучасні механізми участі громадськості у процесі розвитку державної політики; проаналізувати поточний стан реалізації механізмів участі громадськості у формуванні державної політики в Україні та виокремити проблеми у даній сфері; запропонувати шляхи удосконалення нормативно-правового забезпечення участі громадськості у формуванні державної політики в Україні; розглянути шляхи удосконалення участі громадськості у формуванні державної політики в Україні. Метод дослідження – аналізу; порівняльний метод; комплексного і системного підходів; метод моделювання; логічний метод. За результатами дослідження сформульовані основні теоретичні та методологічні аспекти залучення громадськості до формування державної політики; систематизовано підходи впливу громадськості на державну політику; запропоновані механізми регулювання впливу громадськості на реалізацію державної політики. Одержані результати можуть бути використані для удосконалення механізмів участі громадськості у формуванні державної політики в Україні. |
| URI: | https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/8091 |
| Appears in Collections: | 281 Публічне управління та адміністрування (Публічне управління та адміністрування) |
Files in This Item:
| File | Description | Size | Format | |
|---|---|---|---|---|
| Мірошніченко.pdf Restricted Access | 614.34 kB | Adobe PDF | Переглянути/Відкрити Запит копії |
Усі матеріали в архіві електронних ресурсів захищено авторським правом, усі права збережено.
Extracted text
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФАКУЛЬТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА УПРАВЛІННЯ КАФЕДРА ЕКОНОМІКИ ТА УПРАВЛІННЯ ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА до кваліфікаційної роботи магістра на тему: «Механізми залучення громадськості до формування та реалізації державної політики» Виконав : здобувач 2 курсу, групи ЗПУАМ-201 спеціальності 281 «Публічне управління та адміністрування» Мірошніченко К.В. (прізвище та ініціали) Керівник Григор О.О. (прізвище та ініціали) Рецензент Герелес В.В. (прізвище та ініціали) Черкаси 2021 року ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Факультет економіки та управління Кафедра економіки та управління Освітній рівень: магістр Спеціальність: 281 «Публічне управління та адміністрування» ЗАТВЕРДЖУЮ Завідувач кафедри економіки та управління _______ проф. Манн Р.В. «____» ____________ 2021 р. З А В Д А Н Н Я на кваліфікаційну роботу магістра Мірошніченко Костянтин Валентинович (прізвище, ім’я та по батькові) 1.Тема роботи Механізми залучення громадськості до формування та реалізації державної політики керівник роботи Григор Олег Олександрович д.політ.н., проф. (прізвище, ім’я по батькові, науковий ступінь, вчене звання) затверджені наказом ректора ЧДТУ від 21.09.2021 р. № 285/01 2. Строк подання здобувачем роботи 3. Вихідні дані до роботи Наукові статті, монографії, законодавчі акти, аналітичні та статистичні дослідження, Інтернет джерела, доробки науковців у сфері реалізації державної політики 4. Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, які потрібно розробити) РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ УЧАСТІ ГРОМАДСЬКОСТІ В ФОРМУВАННІ І РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ УЧАСТІ ГРОМАДСЬКОСТІ У ЗДІЙСНЕННІ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ РОЗДІЛ 3. НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ ВПЛИВУ ГРОМАДСЬКОСТІ НА ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ 5. Перелік графічного матеріалу (з точним зазначенням обов’язкових креслень) Таблиці, рисунки 6. Консультанти розділів роботи Розділ Прізвище, ініціали та посада Підпис, дата консультанта завдання видав завдання прийняв 1 Григор О.О., д.політ.н., проф. 2 Григор О.О., д.політ.н., проф. 3 Григор О.О., д.політ.н., проф. 7. Дата видачі завдання ____________________________________________________ КАЛЕНДАРНИЙ ПЛАН № Назва етапів магістерської роботи Строк виконання з/п етапів роботи Примітки 1. Підбір літератури, її вивчення і обробка. 01.09-20.09 Укладання бібліографії по основним джерелам 2. Укладання плану (змісту) магістерської 21.09-24.09 роботи і погодження його з керівником 3. Розробка і подання на перевірку першого 25.09-15.10 розділу 4. Збір, систематизація та аналіз практичних 16.10-20.10 матеріалів 5. Розробка і подання другого розділу 21.10-31.10 6. Розробка і подання третього розділу 01.11-15.11 7. Погодження з керівником висновків і 16.11-30.11 пропозицій 8. Переробка (доопрацювання) магістерської 01.12-05.12 роботи у відповідності з зауваженнями і подання її на кафедру 9. Нормоконтроль 06.12-07.12 10. Збір документів (відгук, рецензія) 08.12-10.12 11. Подача на підпис до завідувача кафедри 11.12 12. Розробка тез доповіді для захисту 12.12.-20.12 Здобувач _______________________ Мірошніченко К.В. (підпис) (прізвище та ініціали) Керівник роботи ____________________________ Григор О.О. (підпис) (прізвище та ініціали) 4 РЕФЕРАТ Кваліфікаційна робота магістра містить 131 сторінок, 4 таблиці, 11 рисунків, список літератури з 187 найменувань, 1 додаток. Тема роботи: Механізми залучення громадськості до формування та реалізації державної політики Об’єкт дослідження – система відносин держави та громадськості у процесі формування державної політики. Предмет дослідження – реалізація механізмів участі громадськості у формуванні державної політики в Україні. Метою є теоретичні та методологічні обґрунтування особливостей застосування механізмів участі громадськості у формуванні державної політики в Україні та розробка практичних рекомендацій щодо удосконалення у даній сфері. Завдання: охарактеризувати громадські об’єднання як об’єкт формування державної політики; дослідити сутність та структуру державної політики; визначати особливості впливу громадськості на державну політику; дослідити сучасні механізми участі громадськості у процесі розвитку державної політики; проаналізувати поточний стан реалізації механізмів участі громадськості у формуванні державної політики в Україні та виокремити проблеми у даній сфері; запропонувати шляхи удосконалення нормативно-правового забезпечення участі громадськості у формуванні державної політики в Україні; розглянути шляхи удосконалення участі громадськості у формуванні державної політики в Україні. Метод дослідження – аналізу; порівняльний метод; комплексного і системного підходів; метод моделювання; логічний метод. За результатами дослідження сформульовані основні теоретичні та методологічні аспекти залучення громадськості до формування державної політики; систематизовано підходи впливу громадськості на державну політику; запропоновані механізми регулювання впливу громадськості на реалізацію державної політики. Одержані результати можуть бути використані для удосконалення механізмів участі громадськості у формуванні державної політики в Україні. КЛЮЧОВІ СЛОВА: РЕГУЛЮВАННЯ, ГРОМАДСЬКІСТЬ, ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ, ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА, ВЛАДА, РЕАЛІЗАЦІЯ, РОЗВИТОК 5 ABSTRACT The master's thesis contains 131 pages, 4 tables, 11 figures, a list of references of 187 titles, 1 addition . Theme of study: Mechanisms of public involvement in the formation and implementation of public policy Оbject of study: system of relations between the state and the public in the process of forming state policy. Subject of study: implementation of mechanisms of public participation in the formation of state policy in Ukraine The purpose of study there are theoretical and methodological substantiations of the peculiarities of the application of mechanisms of public participation in the formation of public policy in Ukraine and the development of practical recommendations for improvement in this area. Research method: analysis; comparative method; integrated and systemic approaches; modeling method; logical method. According to the results of the research the main theoretical and methodological aspects of public involvement in the formation of public policy are formulated; systematized approaches to public influence on public policy; proposed mechanisms for regulating public influence on the implementation of public policy. The obtained results can be used to improve the mechanisms of public participation in the formation of public policy in Ukraine. KEY WORDS: REGULATION, PUBLICITY, NON-GOVERNMENTAL ORGANIZATIONS, PUBLIC POLICY, GOVERNMENT, IMPLEMENTATION, DEVELOPMENT 6 ЗМІСТ ВСТУП 7 РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ УЧАСТІ 10 ГРОМАДСЬКОСТІ В ФОРМУВАННІ І РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ 1.1 Основи і загальні положення влади, як соціального елементу 10 1.2. Громадські об’єднання у формуванні державної політики 19 1.3. Механізми участі громадськості у здійсненні державної 31 політики: зарубіжний досвід Висновок до 1 розділу 45 РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ УЧАСТІ ГРОМАДСЬКОСТІ У 47 ЗДІЙСНЕННІ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ 2.1 Механізми участі громадськості у виборчих процесах 47 2.2. Аналіз участі громадських об’єднань у формуванні державної 55 політики в Україні 2.3. Розвиток волонтерської діяльності в системі державної політики 70 Висновок до 2 розділу 75 РОЗДІЛ 3. НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ ВПЛИВУ 78 ГРОМАДСЬКОСТІ НА ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ 3.1. Удосконалення законодавства про громадські об’єднання у 78 відповідності до міжнародних стандартів 3.2. Напрями регулювання державної політики 88 Висновок до 3 розділу 104 ВИСНОВКИ 107 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 111 ДОДАТКИ 131 7 ВСТУП Держава є не лише адміністративним апаратом, який опікується комплексом публічних справ, не лише системою офіційних установ та організацій, які перебувають під певним підпорядкуванням, але й виступає контрагентом громадськості. При взаємодії між державою та громадянським суспільством, значну роль відіграє стан та активність суспільства, яке здійснює вплив на авторитетність та легітимність державної влади. Головним механізмом взаємодії громадських об’єднань та влади у формуванні державної політики є громадська участь, за допомогою якої проявляється спроможність громади до самостійної організації та залучення до розбудови суспільного самоврядування. При цьому розвиток громадських об’єднань актуалізується завдяки можливості вільного асоціювання та добровільного здійснення відповідних політичних установок. Характеристиці взаємодії державної влади та громадськості присвячували праці такі науковці: В. Бебик, М. Бондаренко, Л. Ємець, Г. Зеленько, Н. Ільченко, О. Кудіна, В. Новак, Н. Ротар, Л. Усаченко, Д. Чумаков, О. Червякова, Я. Ярош та ін. Подальший розвиток державної політики потребує розробки та наукового обґрунтування особливостей застосування механізмів участі громадських об’єднань у формуванні державної політики в Україні. Метою роботи є теоретичні та методологічні обґрунтування особливостей застосування механізмів участі громадськості у формуванні державної політики в Україні та розробка практичних рекомендацій щодо удосконалення у даній сфері. Для досягнення поставленої мети було визначено такі завдання: охарактеризувати громадські об’єднання як об’єкт формування державної політики; дослідити сутність та структуру державної політики; 8 визначати особливості впливу громадськості на державну політику; дослідити сучасні механізми участі громадськості у процесі розвитку державної політики; проаналізувати поточний стан реалізації механізмів участі громадськості у формуванні державної політики в Україні та виокремити проблеми у даній сфері; запропонувати шляхи удосконалення нормативно-правового забезпечення участі громадськості у формуванні державної політики в Україні; розглянути шляхи удосконалення участі громадськості у формуванні державної політики в Україні. Об’єкт дослідження – система відносин держави та громадськості у процесі формування державної політики. Предмет дослідження – реалізація механізмів участі громадськості у формуванні державної політики в Україні. Для виконання поставлених завдань дослідження використано загальнонаукові та спеціальні методи: аналізу– для деталізації об’єкта дослідження; узагальнення – для розкриття теоретичних та методологічних засад механізмів участі громадськості у формуванні державної політики; порівняльний метод – для вивчення нормативно-правового забезпечення участі громадськості у формуванні державної політики; системний метод – для розкриття концептуальних основ участі громадськості у формуванні державної політики; комплексного і системного підходів – для вдосконалення дослідження; статистичного аналізу, порівняння та узагальнення – при дослідженні особливостей державного управління процесами участі громадськості у формуванні державної політики; метод моделювання – для розробляння напрямків удосконалення механізму участі громадськості у формуванні державної політики; логічний метод – для теоретичного узагальнення й формулювання висновків та пропозицій. 9 Методологічною базою дослідження є наукові праці вітчизняних і зарубіжних учених, зокрема, офіційні публікації міжнародних організацій. Наукова новизна одержаних результатів полягає в теоретичному та методологічному обґрунтуванні особливостей застосування механізмів участі громадськості у формуванні державної політики в Україні та розробці практичних рекомендацій щодо удосконалення їх діяльності у даній сфері. Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що теоретичні положення, висновки та рекомендації, можуть бути використані для удосконалення механізмів участі громадськості у формуванні державної політики в Україні. Отримані результати можуть бути використані для розробок теоретико- методологічних питань, пов’язаних з застосуванням механізмів участі громадськості у формуванні державної політики в Україні. Основні положення були презентовані та обговорені на ХХІІ Міжнародна науково-практична конференція «Теорія і практика сучасної економіки» (м. Черкаси 20 жовтня 2021 року ) 10 РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ УЧАСТІ ГРОМАДСЬКОСТІ В ФОРМУВАННІ І РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ 1.1 Основи і загальні положення влади, як соціального елементу Влада це механізм, що володіє організуючою, стимулюючою силою та створює легальне підґрунтя функціонування соціуму. Влада наділена значним потенціалом, без її функціонування неможливий поступальний розвиток людства. У широкому розумінні, влада це соціальний атрибут. Влада в соціумі називається соціальною. Для суспільства влада є необхідним елементом. Девальвація влади призводить до викривлених парадигм у всій життєдіяльності людства. Влада має низку ознак, одна з основних серед яких – це можливість легального примусу, тобто влада наділена соціальним потенціалом врегульовувати людські відносини. Цей потенціал без підтримки впливовими засобами залишається в інертному стані. Влада соціальна має чимало підвидів, серед яких і церковна, і економічна, і сімейна тощо. З появою держави влада як соціальна функція перетвориться на політичну владу, яка є концентрованим вираженням економічних потреб свого носія – класу, соціальних сил, що співпрацюють між собою, національної еліти, політичної партії та ін. Політична природа цієї влади означає, що саме в державних формах управління вона отримує свою відносну самостійність від інших видів суспільної діяльності. Влада регулює повною мірою суспільні відносини через функціонування органів державної влади та їх посадових осіб задля «загального блага», соціальної справедливості, забезпечення інтересів усіх верств населення, кожного індивіда. Влада виступає однією з важливих ознак держави. 11 Необхідність влади випливає з організації суспільства, для якого вона є найважливішою функцією, що забезпечує впорядкування та регулювання усіх основних сфер його життя. Спільна діяльність у всіх видах суспільства зумовлена тим, що люди ніколи не жили ізольовано одне від одного, спілкування є необхідною умовою існування людей. Тому генезис влади варто шукати в самій необхідності людського співжиття. Саме в такому співіснуванні виникає організаційна і психологічна потреба підпорядкування індивіда єдиній волі – суспільній, з’являється почуття залежності, стан підвладності на одній стороні і почуття владолюбства, воля до влади – на іншій. Владні відносини об’єктивно властиві суспільному життю. Це своєрідна плата за життя в суспільстві, бо жити в суспільстві і бути вільним від його правил – неможливо. Без відносин влади людська цивілізація неможлива. Будь-яке суспільство не може функціонувати, якщо будь-кому надається можливість безперешкодно чинити свавілля. Політична влада складається із зіткнення різноманітних бажань до влади як баланс, рівновага політичних сил. Для стабільного функціонування влада наділена такими ознаками: 1) спрямованість на виконання суспільних завдань і функцій; 2) інституційний характер, тобто функціонування через відповідні публічні інститути (органи державної влади); 3) легітимність; 4) відособленість апарату, що здійснює цю владу, від населення; 5) об’єднання підвладних за територіальною ознакою; 6) загальність, тобто охоплення владою всіх осіб на відповідній території; 7) безперервність функціонування (за наявності окремих тимчасових органів); 8) універсальність, тобто спрямованість на вирішення усіх справ суспільного значення; 12 9) обов’язковість владних рішень для всіх суб’єктів на відповідній території; 10) функціонування у правових формах (нормотворчій, установчій, правозастосовній, контрольній та інтерпретаційній), тобто діяльність за законодавчо встановленою процедурою й оформлення владних рішень правовими актами; 11) можливість використання передбачених законодавством засобів примусу для реалізації своїх рішень; 12) право встановлювати і стягувати загальнообов’язкові податки і збори з населення; самостійне формування бюджету [158]. Формами державної влади є державна та муніципальна (О. Баймуратов ще називає – самоврядна [5]) влада. «Державна влада є особливим видом публічної влади. Маючи всі ознаки публічної влади, державна влада, разом з тим, має ознаки, властиві лише їй» [86, с. 50]. Варто погодитися з М. Козюброю в тому, що за своєю суттю державна влада – це легітимне офіційне волевиявлення держави, її органів та посадових осіб, що представляє собою здійснення влади народу [86, с. 7]. Юридичний словник визначає державну владу як вид публічної політичної влади, що здійснюється державою та її органами, здатність держави підпорядковувати своїй волі поведінку людей і як діяльність об’єднань, розміщених на її державній території [167, с. 85–86]. Державна влада виступає як функція економічно і політично панівного соціального шару з управління справами суспільства через спеціально організований апарат здійснення влади. Державна влада характеризується низкою специфічних ознак. Вона володіє власним суб’єктом (носієм влади), що виражає її соціальну сутність; має юридично необмежений характер; втілює в собі концентрацію сили, використовуючи метод переконання, але з опорою на примус (в цьому полягає примусовий характер державної влади); володіє реальною здатністю до організації суспільних відносин і встановлення правових форм їх розвитку (монополія правотворчої діяльності, а також 13 правовиконавчої – реалізація приписів правових норм і правоохоронна – діяльність з охорони правових норм) [144, с. 29]. Влада органів місцевого самоврядування виражає волю територіальної громади, обрана нею. Громада завжди впливає на формування суспільної свідомості. Автономія громади – то основа ліпшого ладу і щасливішого життя людей. Кожна громада живе сама для себе і дбає сама за себе і за всіх своїх членів [154, с. 452]. Основними ознаками територіальних громад як людських спільнот є: приналежність до території з абсолютно визначеними межами; відокремленість місця проживання, що дозволяє виділити його в окреме місто, селище, село; постійність проживання; відображення населеного пункту в адміністративно-територіальному устрої держави [154, с. 7]. Реалізація конституційних вимог щодо безпосереднього здійснення влади народом неможлива без створення структур, які здатні забезпечити ефективне управління на рівні територіальних громад. За таких обставин потрібно донести до членів громади інформацію про їх право, можливість та обов’язок самостійно брати участь у здійсненні влади на місцевому рівні. Тим самим спонукати громадян не лише замислитися над вирішенням питань місцевого значення, а й допомогти у розв’язанні наявних проблем і вказати шляхи подальшого розвитку суспільства [3, с. 5]. Європейська хартія місцевого самоврядування закріплює розуміння місцевого самоврядування як права і реальну здатність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину державних справ і керувати нею, діючи в рамках закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення. Муніципальна влада є необхідним елементом державної реальності, проте її не можна розглядати як вторинну чи другорядну від державної. Вона наділена можливістю адекватно, вчасно розуміти проблеми конкретної громади, враховувати ментально-територіальні особливості громадян певної території. 14 У демократичній державі має діяти принцип муніципального дуалізму, який визначає незалежність органів місцевого самоврядування від державних. Проблематичним у взаємодії муніципальної і державної влади є розподіл повноважень. Державна влада має соціополітичний характер, оскільки пов’язана з необхідністю узгодження інтересів різних груп асиметричного суспільства. Публічною, зрештою, є й влада територіального колективу, громади (у межах тих чи інших адміністративно-територіальних утворень). Вона втілюється у створюваних населенням органах державної влади (ради, мерії, префектури, муніципалітети тощо), які мають обмежені (чи делеговані) владні повноваження та можуть ухвалювати зобов’язувальні рішення для осіб, що мешкають на конкретній території, організацій, підприємств, фірм, установ тощо. Цій владі властиві деякі елементи публічного примусу (наприклад, введення місцевих податків, формування місцевих бюджетів тощо). Та за природою вона представляє собою своєрідну параполітичну владу [45, с. 7]. Державна влада в демократичних умовах виражає волю народу, муніципальна ж – волю частини цього народу, тобто територіальної громади. Як свідчить практика державного будівництва, простежується перетягування повноважень державною владою, намагання узурпувати її повністю. А це недопустимо з погляду впровадження демократичних цінностей у суспільстві. Навіть держави з тривалою демократичною історією мають проблеми з розмежуванням повноважень державної влади та органів місцевого самоврядування. Розвиток і вдосконалення організації та здійснення державної влади є процесом надзвичайно складним і розрахований на тривалий період [35]. Держава розвивається зі сфери політичної влади, розосереджених у всьому суспільстві. Як вказує Ю. Фрицький, «будь-які спроби держави, її органів чи посадових осіб вирішити такі питання без врахування у передбаченій законом формі вираженої волі народу або всупереч їй визнаються Конституцією як абсолютно недопустима узурпація державної 15 влади, тобто протизаконне привласнення невід’ємного права народу вирішувати самому власну долю і шляхи розвитку своєї держави» [156, с. 47]. Держава оформляє, «опредметнює» концентроване вираження тієї політичної влади, яка локалізована в різних спільнотах людей і характерна для кожного члена суспільства. Цей вектор розвитку влади призводить до держави, її влади як організованої форми вираження політичної влади всього суспільства. У цій ролі влада держави справедливо іменується публічною політичною владою. Науковці високо оцінюють роль інституту участі влади, тісно пов’язуючи її з публічністю та демократичністю. Як добре показує Ю. Хабермас, публічність як історична суспільна практика і нормативний ідеал формувалася як соціально-емансипаторський проект модерну, стійко асоціюється з політичним поняттям демократії як «демократії домовленостей». У контексті своєї комунікативної моделі Хабермас також відзначає, що політична відкритість як «вищий прояв тих умов комунікативності, при яких може реалізовуватися дискурсивне формування думки і волі громадян держави, може розглядатися як основне поняття нормативно сформованої теорії демократії» [39, с. 32]. Влада, з одного боку, є фактором пов’язаності держави та її органів, а з іншого – фактором пов’язаності органів держави і суспільства. У першому випадку влада безпосередньо проявляється в розподілі повноважень і ресурсів, які держава передає в руки кожного свого органу і кожної посадової особи. З іншого боку – влада постає як безпосередня наявність цих повноважень і ресурсів у конкретного органу або посадової особи. Зовні така влада виявляється в діяльності органів і посадових осіб, спрямованої на управління. Зазначений характер й особливості зв’язків між принципами організації та функціонування держави, державної влади та системи її органів забезпечують оптимальну і збалансовану взаємодію цих явищ між собою. Людину не можна вичленувати з державно-організованого суспільства і владно-державних відносин та ізолювати від них. Кожний громадянин в 16 асоціації-державі виступає повноправним носієм суверенітету народу, повноправним суб’єктом державної влади, що відображено в його правовому статусі, який становить систему прав, свобод та обов’язків, що знайшли чітке правове закріплення в нормах права, які визначають політико-правовий стан особистості [108, c. 129]. Природні права і свободи людини, отримуючи статус позитивного права, «проникають» у сферу діяльності держави, а держава, захищаючи своєю діяльністю права і свободи людини, «проникає» у сферу влади індивіда. Так починає працювати механізм цілісного функціонування влади держави і влади людини. Вагомим є аспект взаємодії держави і громадськості, оскільки в демократичній державі влада не може здійснюватися тільки з боку держави, а повинна активно взаємодіяти з громадянським. Державна влада діє від імені всього суспільства, є легальним (законним) регулятором суспільних відносин. Від узурпації влади може застерегти механізм стримування та противаг, за яким державна влада контролює себе, так би мовити, зсередини. Муніципальна влада загалом виконує важливі функції щодо управління на місцях. Окрім того, є виразником зовнішнього впливу, засобом стримування ззовні, оскільки є можливим способом вираження інтересів громадськості, повноправним, самодостатнім елементом політичної системи. Виділяють повноваження муніципальної влади у сфері економічного, соціально-культурного та адміністративно-політичного розвитку суспільних відносин, що передбачає формування (податків, зборів, доходів від підприємств комунальної власності тощо), розподіл (податкових надходжень та інших доходів на рівні центрального та місцевих бюджетів) і реформування системи місцевих податків і зборів, використання коштів публічних фондів, а також у сфері обігу інформації, створення, формування, зберігання, поширення, використання, охорони і захисту інформаційних ресурсів, створення та використання інформаційних технологій, забезпечення інформаційної безпеки [8, с. 15]. 17 В Україні, незважаючи на значну кількість наукових доробок та задекларованих реформ, адміністративну реформу не можна вважати вдалою. Найбільш гостро постала проблема децентралізації влади, передача повноважень від держави до органів місцевого самоврядування. Закріплена в чинній Конституції України модель місцевої публічної влади не є вдалою, тим паче вона юридично застаріла. Становлення й подальший розвиток місцевої влади в Україні зумовлені формуванням правової держави та громадськості, інтеграцією України в європейське співтовариство. Місцеве самоврядування як різновид публічної влади є необхідним елементом демократичної держави [14, с. 11]. Значним недоліком є не тільки недосконалість законодавчого регулювання, але й відсутність реального діалогу в межах публічної влади, що спричиняє напругу в суспільстві. С. Бостан зазначає, що треба виходити за межі емпірики та «спеціальної» теорії, наприклад, таких наук, як адміністративне право та державне управління, і піднятись на рівень загальнотеоретичного осмислення проблеми політико- територіальної організації публічної влади, зокрема, засобами теорії держави і права [14, с. 11]. Р. Колишко відзначає, «під час надмірної централізації публічних владних відносин знижується ефективність низового рівня управління, погіршується зв’язок між жителями конкретної місцевості і місцевими керуючими органами, спостерігається відірваність процедури ухвалення рішень від нагальних місцевих проблем, підвищується рівень її зайвої централізації» [80]. Науковець відзначає, що в разі надмірної децентралізації публічної влади може виникнути загроза її територіальній та політичній цілісності. Оскільки децентралізація публічної влади характеризується наявністю відповідної кількості управлінських та організаційних зв’язків центрального і місцевого рівнів у державі, можлива ситуація, що в разі послаблення контролю з боку центрального рівня публічної влади такі можуть дещо послабитись і 18 зв’язки [80, с. 29]. Тому дотримання принципу субординації та координації надає можливість визначити необхідну для держави і конкретного суспільства форму поєднання діяльності державної влади та місцевого самоврядування. «Громадянське синергізує з місцевим самоврядуванням, муніципальною владою, більш того, між ними виявляється взаємозв’язок і взаємозалежність: муніципальна влада, місцеве самоврядування виступає як найважливіший громадськості, що інституціоналізує конституційний лад держави. Без муніципальної влади немає громадянського суспільства» [80, с. 139]. Владні відносини забезпечують легальний порядок, ухвалення рішень про функціонування суспільства. Значення громадянського суспільства полягає не в здійсненні владних повноважень, а в делегуванні функції управління в державній владі. До структури повноважень державної влади, у широкому розумінні, входять: формування політичного курсу, видання державного веління, забезпечення функціонування цього веління та матеріально-технічне забезпечення веління. Однак державна влада має на це повноваження, потенціал і кредит довіри у вигляді її легітимації. Взаємодія державної влади, суспільства та окремого громадянина забезпечується через інститути участі. Безпосередньо громадянське не здійснює владних повноважень, для цього створений інститут державної влади та муніципальної влади відповідно. Сфера реалізації влади й ухвалення рішень стає дедалі більш складною та неоднозначною (у розумінні – «непрозорою») [8], тому вагомість участі громадян є особливо важливою в умовах глобалізаційних процесів. Інститут участі забезпечує право громадськості здійснювати народовладдя, контролювати демократичність усіх державницьких процесів. Легітимність державної влади, її сила й авторитет залежать від ступеня єднання держави із суспільством, від повноти вираження і захисту громадських інтересів у поєднанні з корпоративними, груповими інтересами 19 та інтересами індивідів. Але держава має відносну самостійність стосовно громадськості і народу. Тому державна влада не завжди і не в усьому може збігатися з владою народу [33, с. 18]. Побудова державної влади залежить від форми держави, в якій вона функціонує. Людиноцентризм на сьогодні має стати основою всіх взаємовідносин у державі. Модернізаційні та глобалізаційні прояви правової системи детермінують потребу поставити в основу всіх соціальних взаємовідносин права і свободи особистості. Модернізація вказує на можливості якісно нового політичного і правового життя. Політична активність властива не тільки лідерам чи соціальній еліті, але й представникам громадськості, які відчувають відповідальність за долю своєї країни і того суспільства, в якому вони живуть. Тому особливо актуалізується на сьогодні не тільки питання функціонування державної влади. Неменьш важливою є взаємодія суспільства і державної влади, коли особистість зможе здійснювати державну владу у правових межах, за правовими механізмами і засобами. 1.2. Громадські об’єднання у формуванні державної політики Громадянське суспільство може повноцінно розвиватися і функціонувати тільки в публічному просторі. Громадські об'єднання розглядаються державою як інструмент, за допомогою якого можна буде вибудувати сильну демократичну державу й реформувати публічну сферу, що дозволить стабілізувати соціально-політичне життя, завоювати суспільну довіру. Громадські об'єднання характеризують як суспільну, так і державу владу. Деякі з них займають досить активну позицію і вибудовують відносини з державою. 20 Держава визнає необхідність розвитку взаємин з громадськими інституціями. Можна визнати взаємну зацікавленість держави і громадських об'єднань у побудові міцних відносин. Такі взаємини можуть мати багатоваріативний характер, здійснюватися з різним ступенем інтенсивності, проте в будь-якому випадку вони так чи інакше виявляють себе. Найважливішу роль в системі взаємовідносин держави і громадських об'єднань відіграє принцип гласності, який передбачає можливість отримання точної, повної, достовірної інформації, її публічної оцінки, а також її вільне переміщення в суспільстві. Процес управління в громадських об’єднаннях передбачає достатню розвиненість різноманітної соціально-політичної громадської структури, що виражає безліч інтересів у суспільстві.Насамперед це різноманіття політичних груп, спілок, партій, громадських організацій, груп тиску. Відповідно до міжнародного пакту про громадянські і політичні права, кожна людина має право на свободу асоціацій з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів. Користування правом на свободу асоціації не підлягає жодним обмеженням, крім тих, які передбачаються законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах державної чи громадської безпеки, громадського порядку, охорони здоров'я і моральності населення, для захисту прав і свобод інших осіб [11]. Відповідно до Загальної декларації прав людини - ніхто не може бути примушений вступати в будь-яку асоціацію [51]. Право на об'єднання, закріплене в Конституції України, охоплює різні сфери життя: політичну, економічну, соціальну, культурну та ін. Воно має складну структуру. Задля досягнення своєї цілі, громадському об’єднанню надається право: – вільного поширення даних про роботу, пропагування своєї мети; – звернення згідно порядку, який визначає закон, до державних та місцевих владних органів, їх посадовців і службовців щодо пропозицій (зауважень), заяв (клопотань), скарг; 21 – одержання згідно порядку, що визначає закон, публічної інформації, яку мають владні органи, решта розпорядників публічною інформацією; – взяття участі у порядку, що визначає законодавство, проектуванні актів нормативно-правового характеру, що видають державні та місцеві владні органи, які зачіпають сферу діяльності громадських об’єднань та істотних проблем на державному і суспільному рівнях; – організація мирних зібрань; – втілення інших прав, не заборонених законодавством. Громадське об’єднання зі статусом юридичної особи має право: – бути учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові та немайнові права відповідно до законодавства; – здійснювати підприємницьку діяльність, якщо це передбачено статутом, або через створені в порядку, передбаченому законом, юридичні особи (товариства, підприємства), якщо така діяльність відповідає меті громадського об’єднання та сприяє її досягненню; – засновувати для досягнення статутної мети засоби масової інформації; – брати участь у здійсненні державної регуляторної політики відповідно до Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» [70]; – брати участь у роботі консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів, що утворюються органами державної влади та місцевого самоврядування для проведення консультацій з громадськими об’єднаннями та підготовки рекомендацій з питань, що стосуються сфери їхньої діяльності» [70]. Науковці виділяють наступні ознаки громадських об'єднань: створення для здійснення конкретної мети, завдань; наявність членства й внутрішньої структури; некомерційний характер діяльності; відсутність державно-владних повноважень; установлений законом порядок створення та діяльності [20, с. 463]. 22 У. Рамазанова на підставі аналізу теоретичних доробок вчених ознаками громадських об’єднань пропонує вважати: добровільність об’єднання; самоврядування; некомерційність формування; спільність інтересів; досягнення загальних цілей; відносна відстороненість громадських об’єднань від політики; участь членів у створенні матеріальної основи (бази) об’єднання; активність громадських об’єднань [130, с.226]. Найбільш широкий перелік ознак об’єднань громадян представив М.Ю. Віхляєв: 1) добровільний характер; 2) незалежність у виборі напрямів та методів діяльності; 3) спрямованість на задоволення інтересів членів; 4) спрямованість на досягнення громадських цілей; 5) створення на основі спільної діяльності; 6) самоорганізація та самоврядування; 7) законний порядок створення та діяльності; 8) некомерційний характер; 9) утворення шляхом об’єднання як фізичних, так і юридичних осіб; 10) об’єднання громадян є гарантією та формою реалізації конституційного права громадян на об’єднання, яке передбачає можливість створювати об’єднання громадян, вступати в існуючі об’єднання громадян, утримуватись від вступу в об’єднання громадян, безперешкодно виходити з об’єднання громадян; 11) можливість створення як шляхом державної реєстрації з отриманням статусу юридичної особи, так і шляхом повідомлення без отримання статусу юридичної особи; 12) багатоманітність різновидів об’єднань громадян у зв’язку з надзвичайно широким спектром сфер та напрямів їхньої діяльності, які визначаються різноманітністю інтересів та потреб їхніх засновників та членів; 13) можливість членства громадян України, громадян іноземних держав, осіб без громадянства [25, с.60-61]. 23 Беручи до уваги різні підходи науковців до визначення ознак громадських об’єднань, громадське об'єднання слід як низку ознак (рис. 1.1). Громадське об'єднання є: 1) інституційний базис громадянського суспільства; 2) форма реалізації громадянської активності; 3) добровільне об’єднання; 4) самоврядне формування; 5) носить некомерційний характер; 6) створене з ініціативи громадян або їх об'єднань; 7) сформоване на основі спільності інтересів для досягнення суспільно корисних цілей (переважно духовно-культурного та (або) політичного характеру) і здійснення спільної діяльності відповідно до обраної програми, передбаченою його статутом. Рис. 1.1. Громадські об’єднання як суб’єкти державної політики Громадські об’єднання створюються для здійснення конкретних цілей, завдань, виду діяльності, в процесі яких реалізуються певні права та інтереси громадян [25, с.73]. Цілі і завдання громадських об'єднань повинні бути суспільно корисними і спрямованими на виконання функцій держави, захист прав і свобод громадян, формування правової та демократичної держави. Важливою рисою добровільного об'єднання громадян є організаційна єдність – стійкість складу, структури і зв'язків між членами [26, с.29]. Членами громадського об'єднання є фізичні та юридичні особи, які зацікавлені в спільному вирішенні визначених цілей. Не менш важливою особливістю громадських об'єднань є територіальна сфера їх діяльності. Принципи, якими керуються громадські об’єднання та спілки об'єктивно обумовлені характером суспільних відносин, на яких базується певна система права. Закон «Про громадські об'єднання» передбачає принципи як створення громадських об'єднань, спілок, так і принципи їх подальшої діяльності (рис. 1.2). 24 Принципи діяльності громадських об’єднань 1. Принцип законності створення та діяльності громадських об'єднань 1) принцип верховенства законодавчих актів над положеннями статутів громадських об'єднань. 2) принцип рівності всіх громадських організацій, спілок перед законом. 3) принцип єдності законності. 4) принцип неприпустимості відступу від норм закону. 2. Принцип добровільності 3. Принцип самостійності 4. Принцип виборності керівних і контрольно-ревізійних органів громадських об'єднань 5. Принцип гласності а) вільне переміщення соціальної інформації в суспільстві, пов'язаної з діяльністю громадських об'єднань; б) можливість отримання точної, достовірної та найповнішої інформації про громадське об'єднання і його діяльність; в) вираз публічної оцінки, своєї думки про роботу громадського об'єднання. Рис. 1.2. Принципи діяльності громадських об’єднань, як суб’єктів державної політики Принципи громадських об’єднань як суб’єктів здійснення державної політики: 1. Принцип законності створення та діяльності громадських об'єднань який означає, що громадські організації та їх спілки створюються відповідно до положень Закону України «Про громадські об'єднання» та інших законодавчих актів; у своїй діяльності об'єднання керуються виключно Конституцією України, Законом «Про громадські об'єднання», іншими актами законодавства та своїми установчими документами. Принцип законності має найбільш загальний, всеосяжний характер. Його зміст виражається у вимогах суворого і повного здійснення розпоряджень правових норм усіма суб'єктами права. У законності створення й діяльності громадських об'єднань виділяються такі складові елементи – вимоги або принципи, що виражаються в наступному: 1) принцип верховенства законодавчих актів над положеннями статутів громадських об'єднань. Це означає, що якщо положення статуту громадської організації будуть розходитися з законом, то пріоритет повинен віддаватися закону й ситуації вирішуватися відповідно до його положень; 25 2) принцип рівності всіх громадських організацій, спілок перед законом. Громадські об'єднання мають рівні права і рівні обов'язки незалежно від своєї назви, статусу, території діяльності, виконуваних цілей і завдань. Водночас членство в громадських об'єднаннях не надає охоронних чинників при здійсненні суб'єктивних прав, що надаються громадянам законодавством України; 3) принцип єдності законності; 4) принцип неприпустимості відступу від норм закону. 2. Принцип добровільності характеризує вільне волевиявлення громадян і є одним з основоположних у процесі реалізації права на об'єднання, при створенні й у процесі діяльності громадських об'єднань. Цей принцип відбивається в статутних документах громадських об'єднань при формулюванні його визначення. Принцип добровільності розкриває ініціативний характер створення громадських об’єднань і формулює правові гарантії для реалізації цього принципу в діяльності. 3. Принцип самостійності характеризує визначену Законом «Про громадські об'єднання» форму управління громадським об'єднанням. Самоврядування в громадських об'єднаннях означає самостійне рішення його членами питань діяльності об'єднання. Громадські об'єднання вільні у визначенні своєї внутрішньої структури, цілей, вирішуваних завдань, форм і методів своєї діяльності. Незалежність громадських об'єднань від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, політичних партій та інших громадських об'єднань й організацій є необхідною умовою здійснення самостійної діяльності громадських об'єднань. Право визначення внутрішньої структури об'єднання, його статусу, термінів і періодичності проведення його організаційних заходів – засідань усіх вищих, виборних, виконавчих і контрольно-ревізійних органів, право здійснення діяльності визначеної статутом об'єднання тощо, належить тільки членам цього об'єднання. 4. З принципом самостійності тісно пов'язаний принцип виборності керівних і контрольно-ревізійних органів громадських об'єднань. 26 Забезпечення можливості ротації керівництва в межах організації і з ініціативи її членів спирається на демократичні принципи виборності, підзвітності членам об'єднання і змінюваності керівництва на основі проведення вільних виборів. 5. Принцип гласності гарантує механізм демократизації суспільного життя, утвердження самоврядних засад у суспільстві, самоконтролю і активності населення, це означає: а) вільне переміщення соціальної інформації в суспільстві, пов'язаної з діяльністю громадських об'єднань; б) можливість отримання точної, достовірної та найповнішої інформації про громадське об'єднання і його діяльність; в) вираз публічної оцінки, своєї думки про роботу громадського об'єднання. Оскільки статути всіх зареєстрованих громадських об'єднань зберігаються в реєструючих органах, то ознайомитися з ними можна у відповідних органах юстиції. Принцип гласності не підміняє собою принцип самоврядності і самостійності прийнятих в організації рішень. Втручання в діяльність громадських організацій не допускається. Основна різниця у державних функціях і тих, що має громадянське суспільство полягає у здійсненні державою своїх повноважень в інтересах держави, а громадянським суспільством – в межах суспільних інтересів. Відповідним чином різниться і зміст їхніх цілей (забезпечення інтересів держави або громадян). У порівнянні з функціями державними ті повноваження, що має громадянське суспільство є деполітизованими та істотно менш формалізованими щодо свого вияву. Громадянське суспільство може і повинне надавати допомогу державі у здійсненні її функцій та одночасно контролювати здійснення відповідної функції державою, за рахунок чого забезпечується її максимальна ефективність [23, с.20]. У функціях втілюються основні напрями діяльності інституцій суспільства, що є громадянським та їх вплив на життєдіяльність суспільства (рис. 1.3). 27 Функції громадських об’єднань - функції, що їх громадські організації та рухи виконують відносно системи влади в державі; - функції, виконувані щодо інтересів членів цих організацій та рухів Рис. 1.3. Функції громадських об’єднань у розробці державної політики Узагальнюючи можна сказати, що громадські об’єднання як суб’єкти регулювання державної політики, виконують різноманітні функції. У межах першої групи можуть виокремитися дві головні функції: опозиційна і творча. Функції полягають в уникненні надмірної централізації і збільшенні державної влади, прогресуванні суспільства, що належить до громадського типу. Для того, щоб досягти цілей громадськими об'єднаннями використовуються різні засоби: підтримка чи незгоди з рішеннями держави, висунення програм альтернативного характеру, апелювання до громадян, контролювання та ін. Друга група функцій - захисна й допоміжна. Це особливо важливим є за умови, що демократизація законодавства знаходиться на етапі створення, і враховуючи негативну традицію недотримування законодавства і нешановного відношення до громадянина у межах держструктур. Допоміжною функцією включається надання об'єднаннями громадського характеру та рухами через власну систему спроможність її учасникам досягати вирішення особистих проблем. Зазначається: залежно від спрямованості діяльності громадських об’єднань, об'єктні функції поділяються на зовнішні і внутрішні. До внутрішніх функцій належать: установча, організаційна функція; управлінська функція; розширення кола членів громадської організації (агітація, пропаганда своєї діяльності); здійснення комерційної, підприємницької діяльності, що є необхідним для реалізації функцій та завдань громадської організації (наприклад, здійснення видавничої діяльності та поширення видавничої продукції); регулювання відносин між осередками громадської організації; 28 правотворча (створення корпоративних норм та закріплення їх в статуті) та інші» [25, с.7]. Водночас наголошується, що зовнішні функції полягають у: діяльності громадських об’єднань, спрямованої на виявлення спільних інтересів окремих груп населення; діяльності громадських організацій, спрямованої на забезпечення та реалізацію прав і свобод людини і громадянина; діяльності громадських організацій, спрямованої на охорону прав і свобод людини і громадянина; створенні сприятливих умов громадянам для реального користування своїми правами та обов'язками; співпраці з органами державної влади, органами місцевого самоврядування та об'єднаннями громадян; благодійницькій (надання допомоги), правотворчій (участь у розробці законопроектів), інформаційній; консультаційній, дорадчій та ін. функціях» [25, 71]. Критерій, що передбачає класифікацію функцій є способи, засоби, методи діяльності у комплексі, що використовуються громадською організацією. Такі функції включають перелік правозахисних (правоохоронних) функцій, соціальний контроль, функції організаційного, фінансового, матеріально-технічного, інформаційного, нормотворчого характеру. Вказані функції – загальні для усіх форм організаційно-правового характеру громадських об’єднань, тісно пов'язуючись з функціями, що діють як об'єктні, реалізуючись тільки через систему функцій технологічного плану. Функції та специфіка діяльності громадських об’єднань як суб’єктів здійснення державної політики розрізняються роллю та функціями, що вони виконують. Найчастіше зустрічаються наступні критерії класифікації громадських об'єднань: за суб'єктами діяльності (дитячі, молодіжні, жіночі, ветеранські); за організаційно-правовою формою (асоціація, благодійна установа, благодійний фонд та ін.); за сферою суспільного життя (культурні, спортивні, екологічні тощо); за типом і спрямованістю діяльності організації відносно суб'єкта, який 29 її утворив (професійні спілки, творчі спілки, організації роботодавців, правозахисні організації, спілки адвокатів тощо) [50, с. 357]. За організаційно-правовими властивостями виділяють наступні групи об'єднань громадян: масові об'єднання громадян (політичні партії, професійні спілки, релігійні організації, творчі спілки тощо); органи громадської самодіяльності (народні дружини по охороні громадського порядку); органи громадського самоврядування (вуличні, домові комітети тощо) [1, с. 248-249]. Вітчизняним законодавством надається право створювати й інші види громадських об'єднань, зокрема громадські наукові організації, громадські організації та інші об'єднання ветеранів війни, громадські об'єднання для участі в охороні громадського порядку і державного кордону, молодіжні організації, громадські організації жертв нацистських переслідувань, спортивні організації (федерації та товариства). Законодавством України передбачено також створення інших громадських об'єднань за професійними ознаками, зокрема оцінювачів, нотаріусів, адвокатів та ін. Класифікація правозахисних організацій залежно: від кола людей, чиї права захищаються: загальні (діяльність організації спрямована на захист прав всіх і кожного); спеціальні (діяльність спрямована на захист прав лише певного виду суб'єктів, наприклад, військовослужбовців строкової служби, споживачів, фермерів, дітей, молоді, жінок); за об'єктом захисту, тобто за видом і обсягом прав людини, які захищає: універсальні (діяльність спрямована на захист усіх прав, які закріплені в законодавстві) та галузеві (діяльність спрямована на захист лише певного виду прав, або якогось окремого права) [18, с. 84]. Чинники, що підвищують ефективність діяльності громадських організацій: створення мереж профільних громадських організацій із метою обміну досвідом; залучення фахівців з конкретних сфер суспільної діяльності для роботи в громадських організаціях; налагодження системного діалогу з громадськими інституціями, органами державної влади, органами місцевого самоврядування, іноземними організаціями. 30 Визначаю, що громадські об’єднання в будь-якому суспільстві, є найважливішими його структурами, за ефективністю їх діяльності, впливу на соціально-політичні процеси можна стверджувати про зрілість суспільства. Ефективне вираження суспільно значущих інтересів у процесі інституціоналізації визначається типом і діяльністю політичних, громадських, професійних, корпоративних структур суспільства. Діючі різноманітні громадські організації, різні за своїми цілями і завданнями, можна класифікувати за численними критеріями. Дослідивши сутність, функції та специфіку діяльності громадських об’єднань як суб’єктів здійснення державної політики, визначаємо, що: розглядаючи громадські об'єднання як інструмент, за допомогою якого можна буде вибудувати сильну демократичну державу і реформувати публічну сферу, що дозволить стабілізувати соціально-політичне життя, завоювати суспільну довіру, визначили, що громадське об'єднання – це суб'єкт публічного права, який характеризується такими юридичними ознаками: здатність діяти як носій прав та зобов'язань суб'єктивного характеру, для чого суб'єкти права повинні містити серед властивостей: відоме зовнішнє відокремлення; персоніфікацію; спроможність до виробництва, вираження і здійснення єдиної волі, тобто свободи вибору суб'єктами права, що мають конкретний зміст своїх дій і спроможність бути задіяними до правовідносин; обов'язкове визнавання суб'єктами права законодавством; для розкриття специфіки громадських об’єднань, як суб’єктів здійснення державної політики, визначили принципи, на яких вони формуються і діють це: принцип законності створення та діяльності громадських об'єднань, принцип добровільності, принцип самостійності та принцип гласності; функції громадських об’єднань як суб’єкти здійснення державної політики, мають різноманітні напрями, які можна розділити на два типи: повноваження, громадських організацій та рухів згідно з державною владною 31 системою; ті, що виконуються згідно з інтересами учасників цих об’єднань та рухів. Перша група містить дві головні функції: опозиційного і творчого характеру. У другій функціональній групі, що виконують громадські організації та рухи відповідно до їх учасників, виділяється захисна і допоміжна. Залежно від напрямку роботи громадських організацій, об'єктні функції є зовнішнього і внутрішнього характеру; Залежно від ступеня організації та спеціалізації діяльності можна виділити чотири типи громадських об'єднань у державній сфері: аномічні, неасоціативні, асоціативні, інституалізовані громадські організації, які діють у межах сформованого в суспільстві нормативного, інституціоналізованого порядку, формалізовані та являють собою суспільні структури, зареєстровані в органах юстиції. Прийняття рішень у різних сферах державної політики є результатом втручання в політичний процес різних діючих сил. У різних сферах державної політики та на різних її рівнях діють відповідно різні сили. На сьогодні у теорії держвної політики існують методи щодо виявлення колективних сил (за критеріями: наявності системи колективного прийняття рішення; спільних інтересів; механізмів інтеграції тощо), але відсутні методики визначення впливів сил державної політики на прийняття рішень. 1.3. Механізми участі громадськості у здійсненні державної політики: зарубіжний досвід Загальною характеристикою типології рівнів участі громадськості у здійсненні державної політики є те, що найнижчий рівень відображає односторонній зв’язок влади з громадськістю: влада повідомляє громадянам про те, що вважає за необхідне, щоб вони знали (через засоби масової інформації або інші засоби зв’язку), а громадяни є лише пасивними отримувачами інформації. 32 Верхівкою кожної шкали участі є рівень, який відображає великий спектр прав та можливостей, наданих громадськості для спільного із владою вироблення політики на усіх стадіях цього процесу [16]. Вперше теорія рівнів участі була запропонована американською дослідницею та громадською активісткою Шеррі Арнштейн, яка розробила «Сходи громадської участі» («A Ladder of Citizen Participation» (англ.) й опублікувала їх у однойменній статті. «Сходи громадської участі» Ш.Арнштейн надають характеристику того, як: – відбувається обмін інформацією між стейкхолдерами політики; – формулюються цілі та політичний курс; – розподіляються ресурси; – працюють програми та виділяється допомога у вигляді підрядів та фінансової підтримки. Чітко продемонстрована різниця між формальною участтю громадськості та володінням реальною владою, яка може впливати на кінцевий результат. Саме перерозподіл владних повноважень може дозволити громадськості фактично бути включеною до політичного та економічного процесів й свідомо долучатися до них у майбутньому, що і відображено на останніх рівнях участі [163, С. 217]. Найнижчий блок цієї типології – «Неучасть», що має дві сходинки: «Маніпулювання» та «Терапія». Їх мета – не надавати громадянам можливості для участі у розробці чи реалізації політики, проте надавати владі можливість «навчати», «лікувати» та заспокоювати громадян відносно певних питань політики [162]. Середній блок «Символічні заходи» характеризується наданою громадянам можливістю як «слухати» владу, так і висловлювати власну думку. Проте співпраця все ще є штучною, через те, що влада не націлена розглядати думку громадськості і враховувати її пропозиції, які отримала на фінальній стадії формування рішення політики [163]. 33 Перша сходинка цього блоку – «Інформування» виражається у повідомленні громадянам їх прав, обов’язків та можливостей участі у виробленні політики, хоча інформація подається в односторонньому порядку від посадовців до громадян без забезпечення каналу зворотного зв'язку та надання громадянам можливості вступати у переговори [163, С. 219]. Наступний щабель «Консультування» характеризується наявністю запиту від влади на надання інформації з боку громадськості. Проте, навіть отримавши думку громадськості з тих чи інших питань, немає ніяких гарантій, що думка та зауваження громадськості будуть взяті до уваги. До найбільш вживаних консультативно-дорадчих механізмів відносять опитування громадської думки, зібрання жителів місцевих громад та громадські слухання. Така співпраця дає громадянам відчуття, що вони «беруть участь у участі», у той час як влада отримує доказ проведення необхідних процедур вироблення політики демократичним шляхом [163, С. 219–220]. Сходинка «Примирення» передбачає певний вплив з боку громадськості на хід подій, основні рішення відносно формування політики приймаються владою, проте виносяться на розгляд із громадськістю на останньому етапі формування рішення політики. Громадяни не можуть здійснювати значний вплив на процес комплексного планування через те, що виконують другорядну роль спостерігачів, або/й часто не суперечать заздалегідь виробленому плану. Останній блок «Громадянська влада» передбачає спільне вироблення політики із громадськістю як із суб’єктом політики [162]. Перша сходинка цього рівня «Партнерство» передбачає перерозподіл фактичної влади шляхом переговорів з громадянами. Влада домовляється щодо розподілу певних обов’язків у питаннях планування та прийняття рішень через такі структури, як «спільні керуючі ради» та «планові комітети». Після того, як основні правила встановлені за допомогою компромісних рішень, у подальшому вони односторонньо не коригуються. Найбільш успішними партнерськими стосунками є ті, де місцеві активісти підпорядковуються громадянам або фінансуються ними [163, С. 221–222]. 34 Щабель «Делегування повноважень» характеризується тим, що громадяни отримують основні повноваження у реалізації окремих планів та програм спільної дії [163, С. 222]. «Громадський контроль» є найвищою формою співпраці, що виражається: у праві громадян мати більшість голосів у процесі вироблення політики й більше повноважень з управління; у праві остаточного затвердження рішення та контролю за виконанням рішення через підзвітність влади [162]; [163, С. 223–224]. Шкала участі громадськості у виробленні публічної політики Ш.Арнштайн досить чітко характеризує рівні взаємодії влади та громадськості, відображає трансформацію громадськості з пасивного спостерігача на суб’єкт політики. Р.Тенненбаум та У.Шмідт спочатку розробили шкалу лідерства, яка демонструє співвідношення рівня влади керівника та команди, а пізніше ця шкала була трансформована у рівні співпраці влади з заінтересованими сторонами. Ще один варіант шкали рівнів участі запропонували Британські дослідники Г.Роу та Л.Фрюер у статті «Типологія механізмів громадянського залучення» (14 рівнів участі). Подано перелік більше сотні механізмів участі громадськості, які наразі діють у Європі та США, й визначили які з них є найбільш ефективними на кожному рівні вироблення політики [162]. Більш вживаними є спрощені типології рівнів участі громадськості, кількість рівнів яких варіюється від п’яти до трьох. Так, наприклад, типологія під назвою «Спектр участі громадськості» містить п’ять рівнів участі: інформування, консультування, залучення, співпраця та уповноваження. Ця типологія представлена Глосарієм з Публічного управління ООН у звіті Світового Публічного Сектору ООН 2008 року як найбільш популярний варіант (the International Association of Public Participation) [161]. Ще одна типологія рівнів участі громадськості ухвалена на Конференції міжнародних неурядових організацій Ради Європи й представлена у «Кодексі 35 кращих практик участі громадськості у процесі прийняття рішення» (2009) (далі – Кодекс) [45]. Типологія рівнів участі громадськості, яку бере за основу Організація економічної співпраці та розвитку» (Organisation for Economic Co-operation and Development, OECD), має три рівні: інформування, консультування, активна участь громадськості [67]. Ця типологія є найбільш спрощеною й досить часто фігурує у дослідженнях вітчизняних вчених. Щодо вітчизняних реалій, найвищий рівень участі громадськості у виробленні державної політики, який має місце зокрема через діяльність консультативно-дорадчих органів, є рівень «Символічних заходів». З одного боку, це є свідченням того, що влада вже вбачає необхідність та важливість участі громадськості у прийнятті рішень, підтримки політки діючої влади, проте й досі на заваді для співпраці сторін актуальними є відчуття недовіри одне до одного, марнування часу та ресурсів на організацію та проведення спільних заходів. До механізмів участі громадськості у типологіях відносять діяльність структур, таких як громадських та експертних рад, комітетів, груп тощо; проведення консультацій з громадськістю через електронні та безпосередні громадські слухання, обговорення у формі семінарів, дискусій, форумів тощо. Громадські ради та інші громадські консультативно-дорадчі структури визначаються як своєрідні платформи, створені саме для співучасті влади та громадськості у виробленні політики. Вони можуть функціонувати на різних рівнях участі, проте із різними завданнями та повноваженнями, а саме: – ініціювати та контролювати забезпечення громадян якісною, об’єктивною та збалансованою інформацією через інструменти публічного звітування, що допоможе громадськості зрозуміти актуальні проблеми, шукати альтернативи й практичні рішення (рівень інформування); – отримати відгук від громадськості стосовно аналізу політики, представлених альтернатив і (або) рішень щодо політики (рівень консультування); 36 – розробити альтернативи та обрати найкраще рішення щодо політики, створити умови для спільного прийняття остаточних рішень (активна участь громадськості) [162]. Крім членства у громадських інституціях, до консультативних механізмів участі громадськості у вищезгаданих типологіях відносять: громадське журі, фокус-групи, робочі планувальні групи, публічні зустрічі та публічні обговорення, проведення воркшопів («workshop» – семінар, який передбачає обговорення та практичні завдання), опитувань, дорадчих опитувань, консенсусних заходів (наприклад, консенсусних конференцій), спеціально організованих для співучасті платформ тощо. Рада Європи розробила «Матрицю участі громадськості» на основі кращих європейських практик. Матриця відображає рівні участі громадськості (від «інформування» до «партнерства»), етапи процесу вироблення політики (від встановлення порядку денного до моніторингу впровадженого рішення) та механізми участі громадськості, зокрема консультативно-дорадчі, які відповідають кожному рівню та кожному етапу вироблення політики. Ця матриця може бути використана для відображення рівня участі громадськості у виробленні політики певного на національному чи місцевому рівнях; для оцінки участі тієї чи іншої громадської організації в будь-який конкретний момент процесу політики, або як практичний засіб для планування програмної діяльності громадської організації [57, С. 18–19]. Щодо дорадчого опитування (або «deliberative polling» (з англійської), deliberative – дорадчий, або той, що схильний до роздумів, polling – опитування), як визначає Інтернет ресурс з політичних наук «Participedia.net» є формою політичного консультування, яка поєднує в собі дослідження громадської думки і громадське обговорення. Метою дорадчого опитування є формування уявлень про те, якою є громадська думка з певного питання, коли громадяни мають загальне уявлення про проблему, та як вона може змінитися, після того, як громадяни стануть добре поінформовані й більш глибоко вивчать проблему. Цей метод опитування розробив професор Фішкін Джеймс 37 зі Стенфордського університету, він досі використовується місцевими та регіональними органами влади по всьому світу, включаючи Канаду, США, Грецію, Італію, Болгарію, Угорщину, Велику Британію, Бразилію та Китай. Дорадче або деліберативне опитування як процес має декілька етапів: – опитування випадкових осіб про проблему і шляхи її вирішення, спираючись на загальну поінформованість громадян, з проханням надати зворотній зв’язок із владою самостійно, попередньо надіславши заповнену анкету поштою; – опитування випадкових осіб про проблему і шляхи її вирішення, попередньо надіславши їм детальну інформацію про проблему, запросивши на обговорення, й обговоривши її у групах; – порівняння результатів двох опитувань й висвітлення їх у ЗМІ. Інколи результати дорадчого опитування стають основою для подальших дискусій і обговорень політик і політичних діячів [168]. Щодо громадського журі або журі присяжних (Citizens’ Jury), то цей механізм був розроблений науковцем Недом Кросбі, й відбувається за такою процедурою: – замовник або організатор процесу формулює проблему і ключові питання, які будуть винесені на розгляд журі; – випадковим чином вибираються 15–25 громадян, які представляють населення за статтю, віком, професійним статусом і відношенню до даної проблеми; – група журі збирається на 3–5 днів для ретельного вивчення матеріалів, представлених експертами; – заслуховують думки фахівців, які представляють різні точки зору з даного питання, отримують всю необхідну інформацію і разом обмірковують рішення; – експерти забезпечують членів журі неупередженою і, найголовніше, різнобічною інформацією; 38 – члени журі формують звіт або виносять вердикт, в який включають відповіді на основні питання, а також свої рекомендації, що публікуються в пресі і в офіційних джерелах. До недоліків цього механізму відносять: обмежену кількість людей, що можуть безпосередньо брати участь, значні витрати на організаційний процес та оплату участі, велику кількість критеріїв до відбору членів журі та ін. [160]. Щодо інституту посередництва як механізму участі громадськості, то він передбачає наявність третьої особи, чия відповідальність – виявляти і включати представників всіх заінтересованих сторін. У такій взаємодії порядок денний і правила спільно розробляються та узгоджуються з усіма учасниками. Всі форми спілкування заохочуються за умови, якщо вони сприятимуть досягненню прийнятих цілей та спрямовані на досягнення згоди. При цьому всі учасники мають рівний доступ до інформації, спільно вивчають факти та відшукують спільні точки зору, гнучкий та циклічний процес оцінки робить процес прийняття рішення компетентним. Робочі планувальні групи, які активно функціонують у Німеччині, організовують участь громадськості таким чином: орган влади випадково обирає громадян як консультантів, яким сплачує певну платню за їх роботу. Їх завдання полягає у тому, щоб скласти план вирішення певної проблеми або визначити шляхи вирішення цієї проблеми. У таких робочих групах учасники обмінюються інформацією щодо сутності проблеми, досліджують та обговорюють різні способи вирішення проблеми політики, визначають бажані результати та критерії оцінки наслідки впровадження політики. Фінальні пропозиції передаються для розгляду органам влади, які приймають остаточне рішення [170, С. 55–56]. Науковці зазначають, що у європейських країнах існують різні моделі структур участі громадськості у політичному житті, залежно від способів їх формування та ступеня залежності від суб’єктів утворення [171]. До таких моделей структур відносяться представницькі органи; експертні органи; 39 органи, які залучені до виконання владних повноважень; апеляційні органи та органи громадського контролю. Найбільш розповсюдженою моделлю є представницькі консультативно- дорадчі органи такі, як громадські журі, ради громадської згоди, ради мудрості, форуми громадян, соціально-економічні ради (членами яких є представники монополізованих груп інтересів, потужні секторальні або професійні асоціації – основні посередники у взаємодії між владою та м) тощо. Обрання членів до представницьких консультативно-дорадчих органів можуть здійснювати органами влади або власне громадське об’єднання, шляхом включенням усіх бажаючих, за випадковим вибором або за «змішаним» способом. Існує модель органів, які здійснюють інформаційно-аналітичну та консультативну підтримку діяльності органу влади. Зазвичай членів таких структур призначають або обирають органи влади серед кандидатур, наданих громадським об’єднанням. Апеляційні консультативні органи виступають у ролі «арбітражу» в спірних питаннях, що виникають між громадянами, або між владою та громадянами. Склад таких органів формується громадськістю, шляхом включення усіх бажаючих громадян [171]. Консультативні органи громадського контролю мають на меті проведення незалежного контролю та нагляду за діяльністю органів влади, утому числі – під час вироблення публічної політики. Формують такий орган виключно представники громадського об’єднання. «Організація економічного співробітництва та розвитку» як міжнародна економічна організація розвинутих країн, які визнають принципи демократії участі та вільної ринкової економіки (далі – ОЕСР) проводить систематичні дослідження щодо консультативної участі громадськості у здійсненні державної політики. У результаті цих досліджень з’ясовано основні способи проведення такої участі та визначено оцінку їх ефективності та дієвості у різних демократичних країнах ОЕСР (37 країн-членів). 40 Щодо неформального консультування, головною метою якого є збір інформації від зацікавлених сторін, включає всі форми дискреційних, спеціальних та нестандартних контактів між стейкхолдерами (від телефонних дзвінків, листів до неформальних зустрічей відбувається на всіх етапах процесу прийняття рішення). Таке консультування здійснюється практично у всіх країнах ОЕСР. У Великобританії, Франції, Японії, Канаді вони розглядаються як норма регулюючого процесу, й здійснюється перед формальним консультуванням, однак у США розглядається як порушення норм відкритості та рівного доступу, порушення акту адміністративної процедури, який вимагає рівного доступу для всіх зацікавлених сторін [173]. Публічні слухання – це засідання щодо конкретної нормативної пропозиції, яку заінтересовані сторони та групи можуть коментувати особисто, й / або надати у письмовій формі. Публічні (громадські) слухання рідко є самостійною процедурою, й зазвичай доповнюють інші консультативні процедури. 13 країн ОЕСР використовують публічні слухання як форму консультування із громадськістю. У США такі слухання додаються до процедури публічного повідомлення-і-коментарів (за необхідності). Слухання мають формальний характер, з обмеженими можливостями для діалогу або дебатів між учасниками. У Німеччині та Фінляндії почали проводили онлайн слухання, які замінили попередню форму участі або ж доповнювали її. У Канаді вони є офіційною частиною розробки усього первинного нормативного законодавства й проводиться комітетами парламенту [163]. Діяльність громадських органів є найпоширенішою консультативно- дорадчою формою у виробленні публічної політики. Близько 21 країни ОЕСР використовує громадські структури на всіх етапах регуляторного процесу, але найчастіше вони використовуються на ранніх стадіях вироблення політики, щоб допомогти визначити позиції та варіанти політики. Залежно від їх статусу, повноважень та позиції у процесі вироблення політики, вони можуть як здійснювати великий вплив на остаточні рішення, так і бути одним із багатьох інформаційних джерел. Розробка нормативно-правових актів рідко є єдиним 41 або основним завданням цих органів. Деякі постійні органи можуть мати широкі повноваження щодо планування політики в таких сферах, як соціальне забезпечення або охорона здоров’я [172]. До основних характеристик громадських структур, які функціонують у країнах ОЕСР відносять такі: – консультативні структури існують під різними назвами: ради, комітети, комісії та робочі сторони; – вони мають чіткі завдання в рамках регуляторного процесу (як надання експертизи, так і досягнення консенсусу); – до їх складу не входять представники влади; – їх взаємовідносини з органами влади можуть відрізнятись (наприклад, Нідерландська Соціальна та економічна рада або Експертні консультативні комісії Німеччини виступають у якості директивного органу, в яких рекомендації є однією з декількох регуляторних функцій. Консультативні структури можуть самостійно здійснювати масштабні слухання й використовувати різні механізми консультативної участі; у Німеччині у обов’язках Комісії з дерегуляції зазначено, що вона «може заслуховувати експертів» з числа дослідницьких установ, ділової спільноти та адміністрації, якщо вважає це необхідним»; у Мексиці ділові та інші заінтересовані сторони беруть участь у Дорадчому комітеті Федеральної ради з питань регулювання (COFEMER): десятки або більше спеціальних дорадчих груп, організованих для перегляду існуючих та нових нормативно-правових актів тощо); – існує два основних типи таких структур: перші прагнуть досягти консенсусу і складаються із груп інтересів, й ведуть переговори про певні процеси (мають постійний мандат); другі – технічні групи, які формуються із експертів, їх мета – підготовка рекомендацій для органів влади (є спеціальними групами для роботи в конкретних питаннях). Багато уваги приділяється участі у виробленні державної політики через онлайн або інтернет-платформи. Більшість країн перейшли до цієї форми 42 введення державної політики, для цього вони використовують мультитехнологічні канали для забезпечення електронної участі: через онлайн опитування, форми зворотного зв’язку, чати, списки для розсилки, групи новин та соціальні мережі, такі як Twitter і Facebook. Деякі країни впровадили такі ініціативи відносно онлайн участі громадськості у виробленні публічної політики, а саме: – «Скажи своє слово» (Have Your Say) на національному порталі Австралії, на який громадяни можуть надсилати свої матеріали для включення до проектів нормативно-правових актів відповідному міністерству електронною поштою [174]; – веб-сайт «Електронний уряд», розділ «Бразилія – Форум» дає змогу користувачам надсилати коментарі щодо доступності та інтеграції послуг, також містить секцію консультацій щодо проектів нормативно-правових актів [175]; – сайт «Електронна демократія» в Угорщини: посадовці та відомства реагують на коментарі громадян та виступають у ролі модераторів консультування [176]; – Міністерство освіти та Міністерство охорони здоров’я у Мозамбік проводить онлайн дискусійні форуми з питань політики щодо освіти (http://www.mec.gov.mz) та охорони здоров’я [177]; – портал участі громадян у Панамі має блог, який дає змогу користувачам коментувати державні програми [178]; – електронні петиції на Національному порталі у Великобританії надають змогу громадянам розміщати он-лайн петиції для уряду, які містять певні пропозиції для парламенту (якщо вони наберуть достатню кількість підписів) [179]. На більш високих рівнях, взаємодія влади та громадськості відбувається без розриву між прямим та зворотнім зв’язком, й має на меті не прийняття, а вироблення спільного рішення під час діалогу. Чим вище рівень участі, тим 43 більше можливостей та умов створено для спільної розробки та реалізації політики. Влада тих країн, які готові до найвищих рівнів участі не лише на законодавчому, а й на практичному рівні, отримує більш якісні та ефективні рішення, більш конкурентне, забезпечує себе підтримкою громадськості. Моделі консультативних органів, які діють закордоном, виконують різні функції: представницькі, експертні, функції громадського контролю, арбітражу та виконання владних повноважень. Не менш актуальними консультативними механізмами, які широко використовуються закордоном, є такі, як неформальне консультування, розсилка нормативно-правових пропозицій для збору публічних коментарів та публічне повідомлення-і-коментар. Проте, з метою вироблення політики, яка орієнтована на потреби громадськості, обмежуватися таким консультативним механізмом не треба, оскільки консультативна участь буде мати переважно суб’єктивний характер. Формальна участь експертів, громадських діячів та представників бізнесу реалізовується через членство у державних (галузевих), місцевих консультативних органах або громадських консультативних структурах та через інші законодавчо закріплені механізми консультативної участі (для представників влади, зокрема – через патронатні служби). Дослідивши закордонний досвід визначаємо, що здійснення ефективної державної політики не обходиться без консультативної участі громадськості на усіх стадіях процесу політики. Влада має забезпечити відповідні організаційні умови для цієї участі, а громадськість – бути готовою до здійснення такої участі. Усі стейкхолдери політики мають бути націлені не на представлення власних інтересів, а на досягнення спільних інтересів, мати взаємну довіру та повагу, володіти навичками ведення конструктивного діалогу. 44 Консультативна участь громадськості у спільному виробленні політики реалізовується через закріплені законодавством механізми, кількість яких із роками зростає. У країнах із розвиненою демократією консультативна участь в основному здійснюється через такі механізми, як консультації з громадськістю та діяльність консультативних структур. Проте, є форми, які не використовуються у вітчизняній практиці. До таких форм консультацій з громадськістю належать: 1) безпосередні: консенсусні заходи, такі, як консенсусні конференції, мета яких – прийняття спільного між владою та громадськістю рішення публічним шляхом через досягнення консенсусу; деліберативні опитування (порівняння результатів 2-х видів опитування випадкових осіб щодо їх бачення вирішення певної проблеми, й висвітлення їх у ЗМІ: 1) опитування громадян, які мають загальну поінформованість про проблему, та 2) тих, яких заздалегідь ґрунтовно ознайомили із проблемою та шляхами її вирішення); 2) опосередковані (електронні): онлайн платформи та дискусійні форуми, на яких представники влади реагують на коментарі громадян та виступають у ролі модераторів процесу надання консультацій та порад; портали участі громадян та блоги, які передбачають коментування, обговорення та рекомендації щодо державних програм між владою та громадськістю тощо; До форм консультативних структур відносяться: арбітражні або апеляційні ради, які виступають у ролі «арбітражу» у спірних питаннях, що виникають між громадянами, або між владою та громадянами (склад формується шляхом включення усіх бажаючих громадян); громадське журі або журі присяжних (громадськість, обрана випадковим чином розглядає спірні питання, заздалегідь отримавши підготовлені експертами неупереджені матеріали й ретельно вивчивши їх, формує звіт / вердикт (відповіді на основні питання), рекомендації, які публікуються в пресі та в офіційних джерелах; 45 планові комітети (до складу яких входять органи влади та громадськості, які разом формують та приймають проект рішення (політики); спільні керуючі ради ( влада, спільно із громадськістю здійснюють реалізацію політики). Можна використати досвід зарубіжних країн із розвиненою демократією для здійснення консультативної участі громадськості на рівнях «діалогу» та / чи «партнерства» через: забезпечення відповідних нормативно-правових та організаційних умов участі на кожній стадії процесу вироблення політики; урізноманітнення та удосконалення форм існуючих механізмів участі, насамперед – електронних; створення умов для здійснення прямих та зворотних зв’язків під час вироблення публічної політики. Висновок до 1 розділу Здійснивши дослідження участі громадськості узійсненні державної влади визначили: Дослідження участі громадськості відбувалося, по-перше, в контексті ширших питань державотворення, де акцентується увага на необхідності діалогу громадянського суспільства та влади. Доводиться констатувати відсутність комплексного аналізу інституту участі громадян у здійсненні державної влади, його форм та аспектів удосконалення. Необхідно оновити методологічні підходи, удосконалити розвиток державно-правових явищ. Визначено, що влада є соціальним явищем, перманентним механізмом, що володіє організувальною, стимулювальною дією, створює легальне підґрунтя функціонування соціуму, оскільки без її функціонування неможливий поступальний розвиток людства. Розглянуто принцип децентралізації державної влади, вказується, що під час надмірної централізації владних повноважень знижується рівень ефективності та легітимності влади, однак при гіперболізованій 46 децентралізації виникає загроза територіальній та політичній цілісності держави. Участь громадськості – це обопільний процес, що вимагає належного функціонування і державної влади, і громадянського суспільства. Владні органи повинні забезпечити належні правові й організаційні основи для реалізації права участі громадськості. Участь громадян у здійсненні державної влади потребує високого морального, культурного і правового рівня від громадськості, належного розвитку правосвідомості членів громадянського суспільства та відсутності інертності щодо публічно-владної сфери. Встановлено, що право на участь у здійсненні державної влади – це суб’єктивне право особи, що передбачає можливість впливу на органи державної влади та місцеве самоврядування з метою реалізації консенсусних суспільних рішень розвитку держави й територіальних громад. Досліджено, що існують широкі правові гарантії захисту права на участь у здійсненні публічної влади на міжнародному рівні. Участь громадян у здійсненні державної влади виступає також соціальним інститутом функціонування демократичної публічної влади, при якому громадськість формує органи державної влади, сприяє ухваленню суспільно-ефективного рішення, здійснює контрольні функції, чим забезпечує досягнення найбільш позитивного для народу результату та побудови оптимальної моделі управління країною. 47 РОЗДІЛ 2 АНАЛІЗ УЧАСТІ ГРОМАДСЬКОСТІ У ЗДІЙСНЕННІ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ 2.1 Механізми участі громадськості у виборчих процесах Окремий громадянин як представник народу може бути суб’єктом влади через службу в органах державної влади чи місцевого самоврядування. Сам народ як окремий загальний елемент врядування також може здійснювати владу через безпосередню форму народовладдя. До неї відносять вибори, референдум та інші форми безпосередньої участі. За результатами референдуму, у широкому розумінні, визначається вектор розвитку держави на наступні роки. Позитивно для розвитку української державності у світлі міжнародних стандартів є прийняття національним Конституційним судом України Рішення від 16 квітня 2008 р. № 6-рп/2008, у якому встановлено, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, здійснюючи своє волевиявлення через всеукраїнський референдум за народною ініціативою, може в порядку, який має бути визначений Конституцією і законами України, приймати закони України (вносити до них зміни), крім законів, прийняття яких на референдумі не допускається згідно з Конституцією України. Українське право встановлює референдум вищою формою публічного владарювання та «способом здійснення влади безпосередньо» [83]. Проблемним фактором референдумної участі є – незначна кількість громадян, яка бере участь у цьому процесі. В середньому явка на референдум в країнах Європи становить 35-40% від усіх осіб, які мають на це право. Зваживши на те, що учасники референдуму не можуть мати одностайної думки і їхня думка ділиться принаймні на дві, кількість осіб, які прийняли рішення знову, кратно зменшується. Отож, фактично в середньому при такій формі участі 25-30% визначають референдумне рішення. 48 Незначна явка пояснюється не тільки низьким рівнем правової та політичної культури, правовим нігілізмом, низькою політичною активністю, але й небажанням громадян брати участь у здійсненні публічної влади. За даними громадських організацій, 2011 р. громадяни України спробували ініціювати проведення трьох загальноукраїнських референдумів (з питань дострокового припинення повноважень Верховної Ради України; дострокового припинення повноважень Президента України В. Януковича; з питання пенсійної реформи; заборони купівлі-продажу земель сільськогосподарського призначення). Збори із створення ініціативних груп відбулися у всіх регіонах країни, але всі ці ініціативи зазнали перешкод з боку влади та не були реалізовані. Основними такими перешкодами є заборона проведення зборів громадян для створення ініціативних груп; відмова посадових осіб місцевого самоврядування подати документи щодо створення ініціативних груп з проведення всеукраїнського референдуму до Центральної виборчої комісії, як того вимагає законодавство. Але найбільший «удар» взяла на себе ЦВК, яка впродовж року відмовила в реєстрації 116 ініціативним групам з проведення всеукраїнських референдумів. Згодом, у 2014-му, так званих «референдумів» було більш ніж достатньо (16 березня про статус АР Крим та м. Севастополь, 11 травня на Донбасі). Вони мали нелегітимний характер і більше схожі на правовий фарс, відбувалися з імітацією виборів та референдумів з боку адміністрацій окупованих територій. Водночас для зацікавлених у рішеннях референдуму він був «правовою ширмою» для мотивування власної позиції перед міжнародною спільнотою. Комісія Ради Європи за демократію через право (Венеціанська комісія) дала оцінку одному такому «референдуму», що відбувся у Криму: він не відповідає ні міжнародним стандартам, ні Конституції України [84]. Референдум є ефективною формою участі тільки за умови дотримання міжнародних стандартів проведення референдуму, принципів верховенства права. Особливості місцевих референдумів у тому, що: 49 взагалі немає закону про місцеві референдуми. Це спричинює значну прогалину в можливості громадян брати участь у здійсненні муніципальної влади, а також позбавляє права громадян вирішувати місцеві проблеми шляхом проведення референдумів. На сьогодні питання організації та проведення місцевих референдумів залишилось поза законодавчим регулюванням. На увагу заслуговує така форма відхильного (аброгативного) референдуму, як «народне вето». Під терміном «вето» (від латин. veto – забороняю) розуміють право, яке означає повноваження особи або групи осіб в односторонньому порядку заблокувати прийняття того чи іншого рішення; заборону, яка накладається одним органом державної влади на рішення іншого державного органу, чи акт, який зупиняє або не допускає вступу в силу рішення певного органу [16, с. 44]. Народне вето сприяє зростанню громадянської участі в публічно- правових справах. Воно спонукає громадян більше цікавитися питаннями правотворчості, що служить подоланню правового нігілізму. Також «народне вето» є одним з механізмів подолання суперечностей між м і владою. У всякій конституційній системі питання про введення інституту «народного вето» – це, по суті, питання про те, що краще – невиконання громадянами законодавства, спроби ухилення від його виконання або ж скасування правових актів самими ж громадянами у разі, якщо цього не робить представницький орган. Із цього погляду, народне вето – своєрідний юридично відпрацьований механізм поступок, на які можуть піти органи влади під тиском громадян [24, с. 12]. В Україні впровадження такої форми обговорюється на науковому рівні. Недоліком референдуму як форми безпосередньої демократії є те, що народ не може безперервно й оперативно вирішувати нагальні питання, тому важливо дослідить вибори як можливість народу та громади через представників впливати на прийняття представницькими органами державно-правових рішень (це й розглянемо в наступному підрозділі). 50 Референдум не може бути єдиною і безперервною формою правотворчості. Народ повинен передати свої повноваження компетентним легальним, легітимним представникам через реалізацію такої форми участі, як вибори. Вибори – це форма безпосередньої участі громадян в управлінні державою шляхом формування вищих представницьких органів, органів місцевого самоврядування, їхнього персонального складу [163, с. 7]. Вибори забезпечують справедливе представництво інтересів різних груп громадян, сприяють політичному структуруванню суспільства, встановленню працездатного стійкого уряду, забезпечують права меншин (насамперед етнокультурних) на справедливе представництво [157, с. 65]. Вибори є правовим способом передачі повноважень на владну діяльність від народу органам публічної влади. Акт виборів за своєю суттю є концентрованим проявом реальної волі народу. Інститут виборів реалізується через право громадянина обирати та бути обраним. Стаття 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., конкретизуючи положення Загальної декларації прав людини, проголошує, що «кожний громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації... і без необґрунтованих обмежень право і можливість: а) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; б) голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують свободу волевиявлення виборців» [152]. Через інститут виборів формується публічна влада і громадянин має змогу не тільки брати участь у її здійсненні, а й формувати її безпосередньо і після обрання самому бути елементом у механізмі публічної влади. Вибори дають можливість індивідууму проявлятися як громадянин та відчувати себе одним цілим з народною волею. Очевидно, що всі члени суспільства не можуть мати однакові потреби й інтереси. Інакше в державі не 51 існувало б потреби в політичних партіях і політичних представниках, що виражають різні інтереси у владних структурах, і держава, по суті, виконувала б тільки одноголосно прийняті рішення. Тоді відпадала б і необхідність у виборах та голосуванні. Насправді громадяни держави мають різні погляди й уподобання відносно суспільних благ. Ухиляння від виборчого процесу має й негативний вплив на систему держави, адже за відсутності ефективних інститутів, прийнятної політичної системи руйнуються державницькі та конституційні цінності, результатом недемократичних виборів є формування легітимних, але недієздатних органів влади. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС полягає у зближенні із сучасною європейською системою права, що забезпечить розвиток політичної, підприємницької, соціальної, культурної активності громадян України, економічний розвиток держави, а також сприятиме зростанню добробуту громадян, приведенню його до рівня, що склався у країнах-членах ЄС [99, с. 173]. Прихильники системи е-голосування виокремлюють низку позитивних наслідків від модернізації національного виборчого процесу, здебільшого акцентуючи увагу на зменшенні видатків бюджету, пов’язаних з утворенням територіальних виборчих округів, виборчих дільниць, формуванням складу виборчих комісій, виготовленням бюлетенів, підготовкою приміщень для голосування, тривалим підрахунком голосів тощо. За умови дистанційного голосування мінімалізується можливість тиску на волевиявлення громадян, а відтак підвищиться достовірність вибору, технічно можливим стане надійний захист виборчої системи від несанкціонованого втручання ззовні, зникнуть такі явища, як підробка бюлетенів, їх свідоме пошкодження з метою зміни результатів волевиявлення населення тощо [55, с. 309]. Цей спосіб надасть громадянам ширші можливості, серед яких економія часу, розширення можливостей для осіб з фізичними вадами чи тих осіб, які тимчасово змінили місце перебування тощо. 52 Основні принципи виборів – вихідні засади, відповідно до яких здійснюються вибори і залежно від змісту та реалізації яких вибори можна вважати реальною формою участі громадян у публічно-владній діяльності. Особлива увага приділяється обов’язковості принципу таємності виборів. Саме такий процес забезпечує можливість публічної влади консолідувати громадську позицію. Таємність позбавляє особливої преференції одного учасника, скажімо окремого громадянина, а на перший план виводить консолідоване рішення всього народу. Вагомим є принцип поінформованості виборців. Для забезпечення ефективної участі необхідно, щоб виборець мав право доступу до інформації, пов’язаної з виборчим процесом, а також щоб забезпечувалося з боку держави рівне право інформування для всіх кандидатів та політичних сил. Приватна особа, як правило, не в змозі впливати ні на механізми формування органів державної влади, ні на механізми прийняття ними рішень [153, с. 231]. Основною метою виборів є вибір представників державної влади безпосередньо громадянами. Ця мета нівелюється, коли виборча участь має не реальний, а «хибний» характер, тобто особа вводиться в оману за допомогою виборчих та інформаційних технологій. В останній період розвитку інформатизації такі «чорні» технології, що використовуються в ЗМІ, мережі інтернет, є дуже поширеними та, зважаючи на їхні різні прояви і креативні підходи, не завжди зрозумілі для виборця, по суті, це оманливі пастки. Причому вони не завжди мають явно кримінальний характер, а діють у формальних межах правового поля. Найпоширенішими видами діяльності, що здійснює громадкість є: 1) інформаційно-мобілізаційні акції: інформування виборців щодо різних аспектів виборчої кампанії і виборчих прав громадян, мобілізація виборців (особливо молодих) та активізація їх участі у виборах; 2) правозахисна діяльність: консультування виборців та учасників виборчого процесу стосовно методів захисту їх виборчих прав; 3) моніторингова діяльність: стеження за дотриманням виборчого законодавства, 53 спостереження на виборчих дільницях та безпосередньо в день голосування, проведення електоральних соціологічних досліджень; 4) просвітницька діяльність: правова й організаційна підготовка спостерігачів, підвищення якості підготовки суддів у галузі виборчого законодавства [138, с. 5]. Вибори визначаються як безпосередня форма здійснення народовладдя, що полягає у формуванні персонального складу органів первинного представництва. Виборчий процес неможливий без політичних партій. Політичні партії є найважливішим інструментом, що дозволяє забезпечити і участь громадян у політичному житті, і вираження волі народу, яка повинна бути перманентним вказівником для публічної влади в демократичній державі. Згідно законодавства, політична партія – це зареєстроване згідно із законом добровільне об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах [115]. Роль політичних партій у політичній системі суспільства визначається через їх участь у виборчому процесі. Зрозуміло, що участь політичних партій у виборах є важливою характеристикою їх діяльності. Перемога на виборах для політичної партії є засобом одержання повноважень для втілення своєї передвиборчої програми. Партії набирають кандидатів і ведуть кампанію за їх обрання на ту чи іншу державну посаду, а також мобілізують людей для участі у відборі державних діячів [115, с. 17]. Завдяки участі в діяльності партії формуються політичні лідери, які згодом стають керівниками органів державної влади, тож політичні партії є «кузнею» кадрів для державної влади. Через політичні партії громадяни беруть участь у політичному житті, здійснюють вплив на органи державної влади і місцевого самоврядування та найголовніше – визначають програму розвитку держави. [126]. 54 Політичні партії можуть впливати на політику, пропонувати власну програму розвитку суспільства, проте члени політичної партії, які приходять до влади, первинно є представниками органів публічної влади, які здійснюють державно-владні повноваження в інтересах всього народу чи певної територіальної громади, а не тільки членів політичної партії. Аналізуючи дослідження соціологічних центрів, можна побачити, що 91,1% громадян не належать до жодної з громадських, політичних організацій чи рухів [121]. Беручи до уваги вагомість забезпечення права участі в політичних партіях, потрібно визначити правові стандарти можливості обмеження цього права. По-перше, участь обмежується у зв’язку з громадянством. Незважаючи на те, що, раніше європейське право визначало можливість брати участь в голосуванні чи референдумі місцевого рівня для іноземців чи осіб без громадянства, які проживають на цій території, все ж сучасна державно- правова практика ще не створює передумов для такої категорії осіб бути членом чи кандидатом від політичної партії. По-друге, участь обмежується у зв’язку із заняттям певної посади чи здійсненням певної діяльності. По-третє, обмеження стосуються кількості політичних партій, членами яких може бути особа. Міжнародне право залишає можливість національним законодавчим актам самостійно вводити чи не вводити таке обмеження. У законах, що обмежують можливість членства тільки однією партією, повинні бути приведені незаперечні докази на користь такого обмеження. 55 2.2. Аналіз участі громадських об’єднань у формуванні державної політики в Україні Зрозуміло, що основний суб’єкт суспільства, в якому панує громадянський лад, – це громадянин (активна в соціальному плані особистість, що діє, пропонуючи та запроваджуючи корисні для суспільства ідеї) за межами тих чи інших спільнот. Громадянське суспільство в Україні можна представити такими сегментами (соціальними інститутами, групами), як [166]: громадські організації та об’єднання громадян; політичні партії, що не прийшли до влади; благодійні організації; громадські ЗМІ; самоврядні територіальні громади; трудові та навчальні колективи; професійні та творчі спілки; релігійні об’єднання». У табл. 2.1 наведено динаміку розвитку основних громадських об’єднань у 2016-2020 рр. Таблиця 2.1 - Динаміка розвитку основних громадських об’єднань у 2016-2020 рр. Рік Відхилення, 2016 2017 2018 2019 2020 +/- Громадські організації 77286 64526 70321 77252 80500 3214 Профспілки та 29274 25853 26321 27070 27600 -1674 об’єднання профспілок Благодійні організації 14999 13579 15384 17062 16837 1838 Об’єднання 16213 15719 17019 26582 28000 11787 співвласників багатоквартирних будинків Органи самоорганізації 1503 1358 1415 1507 1497 -6 населення За даними Єдиного державного реєстру установ та організацій (ЄДРПОУ), оприлюдненими Державною службою статистики станом на 2020 рік в Україні було зареєстровано 80500 громадських організацій, 56 27600 профспілок та їх об’єднань, 16837 благодійних організацій, 28000 об’єднань співвласників багатоквартирних будинків та 1497 органів самоорганізації населення [10, с. 107]. На рис. 2.1. наведено основні напрямки діяльності громадських об’єднань станом на 2020 рік. освітні та тренінгові послуги організації довкілля молоді послуги та допомога населенню контроль за діільністю місцевої влади гуманітарна допомога переселенцям і жителям допомога переселенцям в пошуку житла допомога людям з обмеженими можливостями консультаційні послуги в області розвитку правозахисна діяльність організація довкілля і надання послуг людям допомога жінкам у розвитку бізнесу створення екологічних груп із захисту допомога вразливим специфічним групам інше 0% 10% 20% 30% 40% 50% 60% 70% Рис. 2.1. Основні напрямки діяльності громадських об’єднань станом на 2020 рік Питання, якими займаються громадські організації, співвідносні із їх напрямами: 2/3 із них провадять свою діяльність у межах освітньої чи тренінгової сфери, 43% організовують дозвілля молоді (культурні і розважальні заходи, масові та спортивні заходи, відкритий простір для комунікації та співдії). Можемо зробити припущення, що у такий спосіб підлягають вирішенню питання ВПО та громади, поступовим чином налагоджуючи комунікативний процес. 57 Окресленими проблемами та напрямками діяльності, яку провадять громадські об’єднання визначаються ті соціальні групи, на які спрямовується їх робота. На рис. 2.2 наведено групи населення, з якими працюють громадські об’єднання. Місцеві громадяни, активісти, об'єднання Молодь і підлітки ВПО і постраждалі від конфлікту громадяни представники органів державної та місцевої влади представники навчальних закладів жінки представники засобів масової інформації діти ветерани АТО і їх сім'ї підприємці представники соціальних установ люди похилого віку сім'ї в кризових обставинах особи з фізичним або розумовими відхиленнями представники медичних закладів допомога жінкам у розвитку бізнесу особи с хронічними/важкими захворюваннями мігранти,етнічні меншинства інше 0% 10% 20% 30% 40% 50% 60% 70% Рис. 2.2. Структура груп населення, з якими працюють громадські об’єднання Більша частина громадських об’єднань орієнтується у своїй діяльності на місцеві угрупування та організації (64%), молодь та тінейджери (57%), ВПО та тих осіб, що є постраждалими від громадських конфліктів (54%). Кожним другим громадським об’єднанням спрямовується їхня діяльність на органи влади державного та місцевого значення (51%). Жінки та діти – цільова аудиторія для 41% та 39% реципієнтів, сюди ж зараховують представників освітніх закладів (47%). Досить невелика кількість серед громадських об’єднань охоплює своєю діяльністю соціально вразливі групи громадян (люди, що мають похилий вік, особи, що мають специфічні захворювання або розумові чи фізичні обмеження (обрано від 13% до 26% опитаними). Зауважимо, що ці дані співвідносяться з результатами, що стосуються основних напрямків роботи, що провадять громадські об’єднання. Така 58 частина об’єднань громадян співпрацює з медичними та соціальними установами (18% та 28%), які неопосередковано займаються представниками вищевказаних груп. На рис. 2.3 наведено структури, що сприяють діяльності громадських об’єднань. міжнародні донорські організації інші громадські об'єднання друзі та родичі малий та середній бізнес Місцева рада ЗМІ місцеві жителі релігійні організації приватні благодійні фонди державна влада інше 0% 10% 20% 30% 40% 50% 60% 70% Рис. 2.3. Структури, що сприяють діяльності громадських об’єднань Серед структур, що сприяють та підтримують діяльність громадських об'єднань основну роль грають міжнародні донорські організації (78%) та інші (43% опитаних). Третє місце серед груп підтримки посіли друзі та родичі. Малий та середній бізнес виявився більш схильним підтримувати громадські об'єднання (20%). Державна влада становить 5%, в той час як місцева влада займає 20%. Приватні благодійні фонди (12%) та релігійні організації (13%) допомагають менше, ніж місцеві жителі(18%). На рис. 2.4 наведено структуру донорських організацій, які надавали гранти громадських об’єднанням. 59 Програма розвитку ООН Агенство США з міжнародного розвитку Європейський Союз Фонд "Відродження" ЮНІСЕФ Німецьке товариство Посольство Великобританії Управління Верховного Комісара ООН у справах… Посольство Нідерландів Рада Європи Міжнародний Червоний Хрест Агенство Канади з Міжнародного розвитку інше 0% 10% 20% 30% 40% 50% 60% 70% Рис. 2.4 Структура донорських організацій, які надавали гранти громадських об’єднанням Двома третіми організацій (67%) отримана грантова допомога для втілення програм. Серед донорського складу, який підтримав громадські організації фінансами, найбільший відсоток – це ПРООН (38%), USAID (35%), Євросоюз (31%) та Фонд «Відродження» (30%). Серед названих є не лише донорські структури міжнародного характеру, а й місцеве самоврядування, бізнес чи інші організації громадян. Сприяння саморозвитку громадськості з боку органів державної влади (органів державної влади та органів місцевого самоврядування) передбачає [42]: 1) створення системних, передусім правових та фінансових, умов діяльності організацій та структур громадського сектору; 2) реалізацію політики громадської консолідації для вирішення соціальних проблем первинної ланки по значущості, спрямованих на забезпечення добробуту громадян; 60 3) визначення і втілення принципів, на яких будується взаємодія органів державної влади зі структурами ділового і громадського секторів, створення інститутів взаємодії владного, ділового і громадського секторів; 4) удосконалення існуючих і розробка нових форм соціального партнерства та форм співробітництва органів державної влади зі структурами громадського сектору; 5) вироблення ефективних механізмів підтримки діяльності недержавних організацій у реалізації ними соціально значущих програм». Визначається що серед напрямів використання потужного потенціалу представників «третього сектору» є посилення співпраці державного керівництва з вітчизняними громадськими об’єднаннями щодо популяризації та роз’яснення серед широких верств населення євроатлантичних цінностей [78]: 1. Забезпечення систематичного інформування громадськості про перебіг переговорів та підготовчу роботу, що здійснюється владою. 2. Проведення регулярних теле- та радіопрограм, видання щоденних додатків до газет, проведення дебатів із даної проблематики, що забезпечить широке та об’єктивне суспільне обговорення. 3. Передача неурядовим організаціям основних важелів у популяризації євроатлантичних цінностей. З цією метою ініціювати проведення грантових конкурсів серед зацікавлених неурядових організацій на найкращу інформаційну кампанію з висвітлення позитивів євроатлантичної інтеграції України. Водночас перевага має віддаватися тим неурядовим організаціям, що представляють найбільш «складні» в цьому питанні регіони – Схід та Південь України. 4. Залучення (у вигляді проведення круглих столів, Громадських та Президентських слухань) широкого кола представників громадських організацій та незалежних аналітичних центрів до процесу розробки загальнодержавної стратегії розвитку громадськості в Україні. 61 Головне завдання розвитку суспільства у нашій державі – розв’язати найважливіші соціальні конфлікти та протиріччя в межах суспільства, де все більше зростає значення громадських організацій, якими стимулюється соціальна активність й інтеграція. За офіційними даними, кількість громадських організацій, зареєстрованих у нашій державі, щороку росте. Таким чином, у 2016 р. у нашій країні зареєструвалося 55113 громадські організації, а на 2020 р. – уже 80500 (рис. 2.5). Найактивнішими областями за кількістю громадських організацій, які були зареєстрованими, вважають Львівську, Одеську, Закарпатську, Харківську, Дніпропетровську, Миколаївську та Запорізьку. 90000 80000 70000 60000 50000 40000 30000 20000 10000 0 2016 2017 2018 2019 2020 Рис. 2.5. Динаміка кількості громадських організацій в Україні у 2016- 2020 рр. За даними Державної служби статистики - в Україні за напрямками та видами діяльності функціонують переважно оздоровчі та фізкультурно- спортивні організації, організації професійної спрямованості, молодіжні, освітні, культурно-виховні, об’єднання ветеранів та інвалідів тощо [38]. 62 Такий розподіл цілком відповідає структурі неурядових організацій Європи [53, с. 263]. Громадським організаціям, що зараз діють у нашій державі, відповідає така класифікація згідно функціям [36]: 1. Громадські організації-сателіти, або припартійні ГО (наприклад, УСДМ (Українська соціал-демократична молодь) при СДПУ(о), НДЛМ (Народно-демократична ліга молоді) при НДП, СМС (Соціалістична молодіжна спілка) при СПУ тощо), які в своїй діяльності керуються виключно вузько партійними інтересами, є молодіжними брендами партій та фінансуються, відповідно, керуючою партією. 2. Громадські організації іміджеві – це ГО, діяльність яких направлена на створення та підтримку певного позитивного, соціально-бажаного іміджу однієї людини (бізнесмена, політика, громадського діяча, який, відповідно фінансує дану ГО), та напрацювання для нього так званого соціального капіталу, який він потім використовує за власним розсудом і власним баченням в будь-який сфері діяльності, або якоїсь організації, яка також опікується своїм позитивним соціально-благополучним іміджем. 3. Громадські організації – «гранітоїди» – це ГО, які конкретно відпрацьовують зарубіжні гранти, тобто кошти зарубіжних благодійних фондів, реалізовуючи за певний термін певні проєкти, які в більшості носять локальний несистемний характер. Основною метою створення та діяльності таких організацій є збагачення вузького кола людей, які є координаторами та реалізаторами цих грантових проєктів. 4. Громадські організації – диванні, створюються з конкретної, політичною, а часто з комерційною, метою, яка, на жаль, не завжди є соціально-орієнтованою та відповідає заявленій статутній меті даних ГО. 5. Професійні громадські організації (спілки юристів, лікарів, соціальних працівників тощо) – ГО, які за своїми статутами створюються і працюють в інтересах певного кола людей, об’єднаного професійними інтересами. Дуже важливо, що в багатьох випадках, коли статутні завдання 63 діяльності таких організацій не носять декларативний характер, вони переймають на себе функції професійних спілок щодо захисту інтересів своїх членів та дійсно ведуть реальну боротьбу за вплив на прийняття певних соціально-відповідальних рішень, пов’язаних з їх професійною діяльністю». У межах України сегмент таких громадських організацій та їх вплив на політичні рішення незначний, але вони відрізняються від решти наявністю деяких позитивних ознак, зокрема: професійною орієнтацією їх учасників, цілеспрямованою діяльністю, що зачіпає захист власних інтересів, чіткою направленістю на взяття участі в ухвалення рішень, що мають специфічний професійний характер. Важливою складовою ефективного функціонування будь-якої громадської організації є її фінансування. На рис. 2.6 наведено розподіл джерел фінансування громадських організацій у 2020 році. Визначимо, що громадські організації фінансуються переважно від благодійної діяльності, що становить 57%. Вагомими частками фінансових надходжень також є надходження від господарської діяльності та членські внески. 11% 10% 14% 57% 4% 4% надходження з Державного бюджету надходження з місцевого бюджету від благодійної діяльності членські внески надходження від господарської діяльності надходження з інших джерел Рис. 2.6. Розподіл джерел фінансування громадських організацій у 2020 році 64 Негативним явищем є те, що частка надходжень із Державного та місцевих бюджетів є незначною, що стримує розвиток громадських організацій та свідчить про низьку зацікавленість держави у взаємодії з третім сектором. У табл. 2.2. наведено структуру надходження коштів за джерелами та регіонами у 2020 році. Що стосується видаткової частини, то основні її спрямування наведено на рис. 2.7. Таблиця 2.2 - Надходження коштів за джерелами та регіонами у 2020 році, тис. грн. Усього У тому числі з з від від від з інших Державного місцевого членських благодійної господарської джерел бюджету бюджету внесків діяльності діяльності України Україна 7354061,7 273327,2 293094,1 795579,7 4221757,6 763769,8 1006533,3 Вінницька 92670,7 396,0 18630,9 18037,4 41284,4 436,8 13885,2 Волинська 54410,9 440,0 6793,7 10539,5 22504,1 371,8 13761,8 Дніпропетровська 521204,8 406,5 15668,4 9978,0 442397,6 1023,7 51730,6 Донецька 230843,4 749,0 2486,5 4336,3 178924,5 164,7 44182,4 Житомирська 31382,5 4,4 8488,3 2972,5 16493,4 – 3423,9 Закарпатська 226694,7 805,0 4992,8 7836,0 202676,6 668,6 9715,7 Запорізька 154650,5 181,8 7391,8 23123,6 87807,3 95,5 36050,5 Івано- 96640,2 190,4 22884,3 4049,8 47835,8 – 21679,9 Франківська Київська 72932,3 1897,9 14549,2 17411,5 30589,9 807,6 7676,2 Кіровоградська 43914,3 – 1916,5 3910,2 31608,4 925,6 5553,6 Луганська 70438,8 375,6 5318,6 6251,8 24918,3 28,5 33546,0 Львівська 357406,9 2965,5 35810,0 52931,8 168325,8 2129,0 95244,8 Миколаївська 84537,3 – 19640,3 11039,9 37431,1 – 16426,0 Одеська 544705,9 30,0 7947,8 88931,9 419308,3 – 28487,9 Полтавська 109638,0 678,8 19121,8 15241,0 58146,7 959,0 15490,7 Рівненська 85381,9 2292,3 9287,5 9196,2 45791,6 724,1 18090,2 Сумська 110595,3 541,9 6146,5 7867,1 86253,1 3934,7 5852,0 Тернопільська 35370,3 380,0 1180,0 2967,9 21473,5 – 9368,9 Харківська 490421,0 2730,5 7760,9 58416,1 372454,7 3261,4 45797,4 Херсонська 65031,7 – 4208,8 4338,6 17838,5 447,5 38198,3 Хмельницька 41579,7 976,2 4688,6 2783,8 26114,2 32,4 6984,5 Черкаська 42264,0 1319,8 4794,3 4501,2 28661,7 209,1 2777,9 Чернівецька 62825,6 – 5259,2 5606,0 36664,5 706,3 14589,6 Чернігівська 52539,7 176,0 5709,6 3015,6 28426,0 341,4 14871,1 м. Київ 3675981,3 255789,6 52417,8 420296,0 1747827,6 746502,1 453148,2 65 розранунки за інше; 12% податками і зборами; 2% оплату праці; 19% відрахування на соціальні заходи; 4% оплату послуг; 25% амортизацію; 1% благодійну діяльність; 29% матеріальні витрати; 8% Рис. 2.7. Розподіл коштів за напрямами використання громадських організацій у 2020 році Найбільше коштів витрачається за такими напрямками, як: благодійна діяльність (29%), оплата послуг (25%), оплата праці (19%) та ін. Що стосується структури використання коштів за напрямами та регіонами, то вона наведена у табл. 2.3. За наведеними даними можна зробити висновок, що найбільш коштів витрачається у таких областях: Дніпропетровська, Донецька, Закарпатська, Запорізька, Львівська, Одеська, Полтавська, Сумська, Харківська. Що стосується реалізації механізмів участі громадських об’єднань у формуванні державної політики в Україні, розглянемо основні напрями, якими займаються громадські організації у своїй діяльності (рис. 2.8). 66 Таблиця 2.4 - Використання коштів за напрямами та регіонами у 2020 році, тис. грн. Усього У тому числі на розраху оплату відрахув амортиза благоді матеріа оплату інше нки за праці ання на цію йну льні послуг податка соціальні діяльні витрати ми й заходи сть зборами Україна 676807 131246, 127687 271412,5 72698,4 193923 521988, 169870 85591 8,0 6 6,6 3,9 4 4,5 7,1 Вінницька 86723, 318,2 9182,2 1992,9 823,5 21324,1 11731,2 24256, 17094 1 8 ,2 Волинська 45377, 460,9 6595,8 1619,3 677,2 5099,9 6637,8 14323, 9962, 2 4 9 Дніпропетро 494327 2828,6 44835, 11925,5 1493,4 327330, 13874,9 55684, 36355 вська ,7 5 2 3 ,3 Донецька 202339 2403,8 79296, 12278,8 1813,1 20466,2 19675,0 51177, 15228 ,8 8 6 ,5 Житомирськ 28403, 601,8 3628,4 1611,9 213,2 2187,5 4942,2 11030, 4188, а 3 2 1 Закарпатськ 180005 589,7 15300, 3177,1 1305,4 4496,4 4758,5 19941, 13043 а ,4 9 1 6,3 Запорізька 141224 1541,3 24200, 5416,7 2434,9 53020,2 9888,9 25371, 19349 ,2 7 7 ,8 Івано- 91764, 283,7 10749, 2362,8 1039,7 8944,9 6574,1 43464, 18345 Франківська 8 1 9 ,6 Київська 69349, 1688,5 16152, 3927,4 366,6 8079,1 10503,6 21772, 6859, 4 8 1 3 Кіровоградс 39185, 388,2 6888,9 1572,3 253,4 7904,5 5829,3 12170, 4178, ька 2 3 3 Луганська 66687, 907,7 6338,1 1447,3 1048,7 6703,8 11652,3 27443, 11146 6 6 ,1 Львівська 302821 2556,8 36942, 8481,2 1996,9 36146,0 14865,6 108969 92862 ,2 9 ,6 ,2 Миколаївськ 79614, 11,8 17908, 4238,6 1629,1 4614,3 13004,2 30724, 7483, а 4 1 4 9 Одеська 528625 9441,5 87976, 18452,3 2317,9 265071, 31295,5 104767 9302, ,0 9 3 ,4 2 Полтавська 106058 1935,3 14601, 3069,1 777,9 11969,6 14769,6 31842, 27093 ,9 7 4 ,3 Рівненська 74050, 343,8 9061,6 2042,8 235,8 15526,8 9721,9 27433, 9684, 2 4 1 Сумська 107105 1873,1 13664, 3576,4 285,7 3669,6 7156,8 16288, 60590 ,4 6 7 ,5 Тернопільсь 34315, 556,6 2949,0 1854,9 40,1 7963,7 4915,2 4410,4 11625 ка 8 ,9 Харківська 466087 3730,2 41144, 9276,2 1768,3 208627, 23576,0 127841 50123 ,3 1 3 ,5 ,7 Херсонська 65031, 695,3 3314,4 500,3 486,7 2944,9 8632,0 11037, 37420 7 2 ,9 Хмельницьк 38346, 1072,7 4385,1 892,2 31,1 16438,2 3889,1 7078,9 4558, а 1 8 Черкаська 37384, 1206,5 5609,1 2947,8 128,7 2843,4 6333,9 13657, 4657, 5 4 7 Чернівецька 52697, 1077,3 5210,2 1145,7 874,2 4880,5 6919,9 24982, 7607, 1 2 1 67 Чернігівська 48095, 369,6 7136,9 2143,5 476,1 8563,8 3683,4 23573, 2148, 2 7 2 м. Київ 338245 94363,7 803802 165459,5 50180,8 884417, 267157, 859461 25761 7,5 ,8 7 5 ,3 4,2 проблеми дитячої безпритульності проблеми медичної профілактики проблеми корупції на місцях еконологічні проблеми міста та області проблеми формування та витрачання коштів проблеми домашнього насильства і гендерної… проблеми соціальнго захисту проблеми місцевих рад проблеми адаптації переселенців проблеми створення ефективного місцевого… проблеми наслідків конфлікту і побудови миру 0% 10% 20% 30% 40% 50% 60% Рис. 2.8. Основні напрями реалізації механізмів участі громадських об’єднань у формуванні державної політики, якими займаються громадські організації у своїй діяльності Головні питання, які вирішують громадські організації зараховують проблему результатів, що зумовив конфлікт та побудова миру (48%); проблему побудови ефективної та прозорої місцевої владної системи (46%); проблему адаптування переселенців (42%); проблему місцевої громади (28%); проблему соцзахисту (26%); проблему насильства в сім’ї і нерівності за гендерною ознакою (25%) та решту. Співпраця органів державної влади, органів місцевого самоврядування та організацій громадського самоврядування з цих питань - це створення в районах і містах обласного значення мережі бюро правової допомоги. Тільки з вересня до грудня 2019 р. було організовано роботу 426 таких структурних підрозділів місцевих центрів із надання безоплатної вторинної правової 68 допомоги» [12]. Водночас, «станом на квітень 2020 р. система безплатної правової допомоги об’єднує понад 500 точок доступу для громадян, понад 2 600 незалежних адвокатів, які надають правову допомогу за рахунок держави, понад 1 600 штатних юристів, які щоденно в постійному режимі надають як первинну, так і вторинну правові допомоги. Така система дозволяє надати юридичні послуги в середньому 350 тис. громадян на рік» [12]. Кабміном анонсується широка інформаційна кампанія, що стосується обов’язків місцевих владних органів уможливити доступ громадян до безкоштовної першої допомоги правового характеру. Громадські ради та інші консультативні органи при виконавчих владних структурах та місцевому самоврядуванні своєю роботою мають підвищувати вплив громадськості на те, як формується та реалізується державна регіональна політика, вирішувати важливі місцеві питання, берегти цю політику від антикорупційної сфери. Крім традиційних форм участі (у форматі громадських рад при владних структурах, громадської експертизи проєктів нормативних правових актів, консультацій з громадою, громадських слухань та інших форм демократичного залучення), завдяки новітнім інформаційно-комунікативним технологіям, різним формам електронної участі громадян з’являються новітні способи залучати людей до того, щоб формувати та реалізовувати державну, регіональну політику, вирішувати важливі місцеві питання. Більша частина концепцій електронної участі мають визначення, що базується на підході, який запропонувала Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). Згідно з ним до електронної участі зараховано кілька основних етапів: е-інформування – інформація стосовно діяльності владних структур надається в режимі online; е-консультації – організовуються online-консультації з громадою; е-рішення – громадяни безпосередньо залучаються до процедури ухвалення рішення завдяки інформаційно-комунікаційним технологіям. 69 Серед ініціатив, спрямованих на розвиток електронної участі на рівні е- інформування, варто відзначити такі: створення онлайн-платформи публічних закупівель ProZorro, ухвалення законодавства у сфері відкритих даних, створення Єдиного державного вебпорталу відкритих даних, Порталу відкритих даних Верховної Ради України, офіційного порталу публічних фінансів України Є-Data, запровадження електронного декларування доходів і майна державних посадових осіб. У 2016 р. запрацював портал громадського обговорення законопроєктів, розроблений за ініціативи Управління комп’ютеризованих систем Апарату Верховної Ради України та за підтримки Програми USAID РАДА. Його завдання – залучати громадян до законотворчого процесу через ознайомлення, коментування та висловлення зауважень і пропозицій до законопроєктів, які запропоновані для обговорення в режимі онлайн [74]. Тому, головними тенденціями, продемонстрованими українськими громадськими організаціями у своєму розвитку з 2016 року до сучасної доби, можемо вважати такі: зростає кількість громадських організацій, що були зареєстровані; стають численнішими ті громадські організації, які націлені вирішувати проблеми, з якими стикаються військовослужбовці із зони АТО, внутрішньо переміщені особи та громадяни, постраждалі від бойових дій на Сході держави; фінансова підтримка організацій громадян посилюється, передусім, завдяки коштам, які виділяють міжнародні благодійні організації-донори; волонтерська діяльність поширюється серед українського населення, яке вважає волонтерську справу навіть більш пріоритетною, ніж членство в громадських об’єднаннях; українці починають більше довіряти волонтерам та громадським організаціям. Тобто створення умов для громадсько-політичних діалогічних відносин між усіма силами і суспільними секторами з відмінними інтересами, всебічно 70 підтримати громадянський мир – це має стати основою, на якій надалі розвиватиметься державна політика, розвиватиметься розгалужена система взаємної діяльності державної влади і громадськості, різноманітних недержавних організацій. 2.3. Розвиток волонтерської діяльності в системі державної політики Зростання волонтерського руху було пов’язане з внутрішньополітичною кризою, яка призвела до стабілізації системи державного управління, дефіциту якісних управлінських рішень, браку ресурсних можливостей. Самоорганізація громадськості, вийшовши на перший план, сприяла на той момент вирішенню нагальних проблем. Ескалація волонтерства в Україні у 2013-2014 рр. призвела до масштабного дослідження даного руху Організацією Об’єднаних Націй. У звіті «Волонтерський рух в Україні» констатовано, що майже чверть українців (23 %) мали досвід волонтерства, 9 % – почали займатись волонтерством протягом 2014 р. Основним напрямком діяльності волонтерів у 2014 р. стала допомога українській армії та пораненим – цим займались 70 % волонтерів [59]. Таким чином, на активізацію волонтерського руху знову мав вплив зовнішній чинник – необхідність вести військові дії проти сепаратистських угруповань за підтримки Російської Федерації на сході України. Потреби саме у волонтерській допомозі були зумовлені рядом чинників, серед яких: відсутність в армії достатніх ресурсів (одягу, засобів особистого захисту, медикаментів, їжі); відсутність організації своєчасного забезпечення цими ресурсами, налаштування логістики; відсутність потрібного забезпечення технікою; слабка виробнича база; 71 відсутність достатньої підтримки біженців зі сторони держави. Розгалужена мережа волонтерських організацій, серед яких «Народний проект», «Волонтерська сотня», «Народний тил», «Повернись живим», «Крила Фенікса», «Армія SOS», Combat-UA, забезпечувала: збір і доставку в зону АТО різноманітних ресурсів (харчі, ліки, одяг, амуніція, автотранспорт, військові прилади), ремонт та вдосконалення техніки тощо; медичну допомогу постраждалим від бойових дій, оснащення госпіталів та лікарень; допомогу внутрішньо переміщеним особам із Криму та зони АТО (юридична, психологічна та гуманітарна допомога, пошук житла та роботи, адаптація в новому місці та соціумі); пошук зниклих безвісти та роботу з визволення полонених [29, с. 19]. Загалом, суму грошей, зібраних волонтерами на військові потреби, оцінюють у понад ніж 1 млрд. грн. [46]. Про значне посилення волонтерства та благодійництва в Україні протягом останніх п’яти років свідчать також дані британської благодійної організації «Charities Aid Foundation», яка щорічно публікує результати дослідження у звіті «Світовий рейтинг благодійності» (CAF World Giving Index). Узагальнений показник демонструє значне зростання – зі 111 позиції у 2014 р. до 89 у 2020 р. Проте по окремим показникам у 2020 р. спостерігається тенденція до значного збільшення кількості грошових пожертв, натомість наявне падіння показника волонтерської роботи вдвічі [95]. Визнаємо, що це можна пояснити певним емоційним вигоранням волонтерів, що характеризується, відповідно до теорії американського лікаря Г. Дж. Фрейденбергера, як синдром втрати енергії, відчуття перевантаження себе проблемами інших, розчарування в роботі [176, с. 160]. Причинами такого вигорання є фактичне виконання функцій держави волонтерами на перших етапах військового протистояння на сході України, які забезпечували 72 військових, починаючи від продуктів харчування, завершуючи реанімобілями, джипами та складною оптикою. За результатами соціологічного опитування, проведеного у листопаді 2020 р., протягом 2020 р. волонтерською діяльністю займалися 13 % українців. При цьому більшу активність щодо волонтерської діяльності показали мешканці Західного регіону (14 %), Центру (13,5 %) та Донбасу (19 %), меншу – мешканці Півдня (8 %) та Сходу (8 %). Проте результати опитування свідчать про підвищення якості волонтерської роботи: у 2020 р. волонтери витрачають більше часу на свою діяльність. Якщо у 2016 р. кілька годин на тиждень подібній діяльності присвячували лише близько 6 % волонтерів, то у 2020 р. щоденно цією діяльністю займалися близько 5 %, і ще близько 23 % присвячували цьому кілька годин на тиждень. Показник щодо грошових пожертв також корелюється з результатом «Charities Aid Foundation». Протягом 2020 р. 41 % опитаних надавали матеріальну підтримку для здійснення благодійних акцій та підтримки благодійних організацій. Найвищим цей показник є серед мешканців Західного (56,5 %) та Центрального (51 %) регіонів, тоді як найменшим він є на Півдні (23 %). Також у опитуванні було виявлено мотиви волонтерської діяльності у 2020 р. Близько 65 % з тих, хто здійснював подібну діяльність, спрямовували її на допомогу армії. На другому місці знаходиться допомога хворим та інвалідам (21 %), а на третьому – допомога людям, що опинились у складних життєвих обставинах [141]. З грудня 2018 р. було розпочато надання громадським об’єднанням статусу волонтерської організації відповідно до Закону України «Про волонтерську діяльність». За отриманням статуту звернулось 178 організацій, 132 організаціям (за інформацією Міністерства соціальної політики на 31.03.2018 р.) надано статус волонтерської організації. Єдиний реєстр волонтерських організацій та рішення про надання статусу волонтерської організації, розміщені на міністерському сайті [76]. 73 Розпочалася повноцінна інституціоналізація волонтерського руху в Україні. Найбільша кількість відповідних організацій зареєстрована в Центральному регіоні України – 87 (лідером є м. Київ, який у якості місця реєстрації визначили 75 організацій). На останньому за кількістю зареєстрованих організацій є Східний та Південний (по 4 організації) регіони. В Луганській, Кіровоградській, Рівненській, Херсонській областях та АР Крим не зареєстровано жодної організації. Кількість офіційно зареєстрованих організацій значно відрізняється від альтернативних підрахунків. За даними координатора Ради волонтерів при Міністерстві оборони України Д. Арахманія, враховуючи дані ЗМІ, реєстрів Мінсоцполітики, а також інформацію подану Державними облдержадміністраціями, в Україні протягом 2019-2020 рр. проводили діяльність 14,5 тисяч волонтерів і понад 2,5 тисяч організацій. Також більше 1,5 мільйона українців хоча б один раз допомагали армії [25]. Факт існування даної Ради, є свідченням визнання волонтерів та їхніх організацій у якості партнера держави. Така значна відмінність в цифрах стала можливою завдяки прийняттю у березні 2015 р. Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо волонтерської діяльності» від 05.03.2015 р., яким зокрема: скасовано необхідність надання організаціям статусу волонтерських організацій; передбачено здійснення волонтерської діяльності в зоні проведення антитерористичної операції (проведення бойових дій); передбачено надання одноразової грошової допомоги сім’ям волонтерів, як загинули в ході проведення антитерористичної операції, волонтерам, які потримали поранення; врегульовано питання добровільного страхування волонтерів, укладання договорів на провадження волонтерської діяльності лише за бажанням; 74 визначено, що діти віком від 14 років можуть займатися волонтерською діяльністю за згодою батьків [59]. Україна на сьогодні має достатньо сформовану законодавчу базу функціонування волонтерських організацій, яка загалом відбиває світові тенденції. Про суспільне визнання та високу оцінку волонтерської діяльності свідчить рівень довіри до волонтерських організацій. Так, за результатами опитування громадської думки «Омнібус», проведеного Київським міжнародним інститутом соціології у грудні 2020 р., найбільший баланс довіри (серед усіх соціальних, політичних, правових інститутів) – +44,1 – мають власне волонтери, оскільки їм довіряють 57,6 % населення, а не довіряють 13,5 % [177]. Такий високий рівень довіри призвів до входження волонтерів до складу політичної еліти країни. Наприклад, засновник та керівник волонтерської групи «Народний тил» Г. Тука з 22.07.2015 р. до 29.04.2016 р. виконує обов’язки голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації, а з 29.04.2016 р. його призначено заступником міністра з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України. Ю. Бірюков, засновник групи волонтерів «Крила Фенікса», з серпня 2014 р. є радником президента Петра Порошенка та з жовтня того ж року – помічником міністра оборони України. Очільниця дніпропетровської філії організації «Крила Фенікса» Т. Ричкова перемогла на проміжних виборах депутатів Верховної Ради України 17.07.2016 р. у виборчому окрузі ғ 27 (м. Дніпро) і 01.08.2016 р. була зареєстрована народним депутатом України. Серед проблем, які дискредитують діяльність волонтерів та ідею волонтерства взагалі, необхідно назвати дії волонтерів-шахраїв. Вони використовують широкий арсенал засобів для отримання грошей від громадян – починаючи від простого збору пожертв у нібито благодійні скриньки до створення фейкових організацій, назва та мета яких дублює вже існуючі, впливові організації з високим рівнем довіри до них (вже традиційна 75 політична антитехнологія, якою користуються на виборах як політичні партії, так і окремі кандидати) [27]. Загалом можна зробити висновок, що волонтерська діяльність поступово стає дієвим механізмом самоорганізації громадян. Усвідомлення необхідності волонтерської діяльності мало, перш за все, зовнішні джерела, і первинна інституціоналізація стала відповіддю на запити світової спільноти. Волонтерський рух як вияв внутрішньої потреби почав формуватися в Україні в 2013 р. під час подій Євромайдану, а ескалацією його розвитку стало проведення АТО на сході країни. Уповільненому розвитку волонтерства сприяв факт відсутності базового законодавства, адже закон «Про волонтерську діяльність» було прийнято лише у 2011 р. Сьогодні волонтерські організації мають найвищий баланс довіри серед соціально-політичних інститутів та найбільший потенціал для самоорганізації громадських інституцій; слугують модерним механізмом ротації політичної еліти України. Висновок до 2 розділу Здійснивши аналіз реалізації механізмів участі громадськості у формуванні державної політики, зроблено висновки: Дослідивши сучасні механізми участі громадськості у процесі розвитку державної політики, виявлено, що за умов змін демократичного характеру в сучасному українському суспільстві за кілька останніх десятиліть відбулося формування певного механізму взаємних дій між державою та притаманними громадянському суспільству інститутами. Даний механізм має суть, яка розкривається поняттям «соціального партнерства», зміст якого полягає в тому, щоб налагодити конструктивний діалог державних структур, комерційних підприємств, некомерційних організацій та суспільства. Зараз громадянське суспільство проходить через інституціоналізацію. Саме 76 інституціоналізації належить роль найстійкішого аспекту в соціальному житті і вирішального фактору, яким визначається якість життя індивіда. Здійснивши аналіз реалізації механізмів участі громадських об’єднань у формуванні державної політики в Україні з'ясовано, що дані, надані Єдиним державним реєстром установ та організацій (ЄДРПОУ), які оприлюднила Державна служба статистики станом на 2020 рік, свідчать, що в нашій країні реєстрацію отримували громадські організації (80500), профспілки та їх об’єднання (27600), благодійні організації (16837), ОСББ (28000 ) та органи самоорганізації населення (1497). На сьогодні в Україні громадські організації та державні владні органи взаємодіють безсистемно. Фактично немає довгострокових програм співпраці, а місцеві бюджетні кошти на те, щоб підтримати соціально вагомі програми громадських об’єднань, надаються за недосконалим механізмом. Однак, останніми роками спостерігається активізація взаємодії влади та третього сектору в різних сферах державотворення. Проаналізувавши проблеми участі громадськосьті у формуванні державної політики в Україні виявлено, що основними серед них є: недостатньо імплементовані вимоги законодавчої бази стосовно консультаційної взаємодії з представниками громадськості та громадських рад; переважає вибірковий підхід, формально та епізодично залучаються до спільної роботи громадські організації із локальними виконавчими органами; дискредитовано процедуру задіяння громадської ради як засобу лобіювання, щоб просувати вузькогрупові інтереси, проводити фальсифіковані або заангажовані громадські обговорення, експертизи, слухання; ігноруються можливості залучати громадські ради до того, щоб ухвалювати рішення, і консультації із громадськістю до регламенту виконавчих владних структур; неповноцінно висвітлюються результати співпраці з громадськими об’єднаннями на інтернет-ресурсах владних держструктур; низька відповідальність виконавчих структур та їхніх посадовців за те, що перешкоджають громадським організаціям, насамперед, в аспекті реальної 77 доступності даних та забезпечення вчасного й повноцінного оприлюднення відомостей; недостатня ресурсна підтримка – фінансова, матеріальна, кадрова, націлена на структурні підрозділи місцевих виконавчих владних структур, які опікуються взаємодією з громадськістю; недостатню кваліфікацію мають як посадові особи у цих підрозділах, так і громадські об’єднання стосовно задіяння інструментарію залучення громадськості у тому, як формується та реалізується державна політика; недостатня компетентність, інституційна спроможність, відповідальність, притаманна як громадським об’єднанням, так і місцевим виконавчим органам, а також загалом– правова, політична, громадянська культура людей; не дотримуються вимоги законодавчої бази стосовно того, що надані громадськістю, відповідно до результатів консультації конструктивні пропозиції, мають бути враховані. 78 РОЗДІЛ 3 НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ ВПЛИВУ ГРОМАДСЬКОСТІ НА ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ 3.1. Удосконалення законодавства про громадські об’єднання у відповідності до міжнародних стандартів Досягнення ефективних та взаємовигідних партнерських відносин між державою та громадськістю неможливе без системного приведення законодавства у відповідність до існуючих потреб та стандартів міжнародної спільноти. Законодавство, що визначає принципи діяльності неурядових об’єднань, механізм їх реєстрації, функціонування, фінансування є таким, що наближається до світових тенденцій права у цій галузі, однак ще залишається недосконалим. Закон України «Про громадські об’єднання» значно розширив можливості громадськості, адже зміцнення позицій неурядових організацій – одна з тенденцій у міжнародній діяльності України та якісний спосіб міжнародного спілкування, який укріплює взаєморозуміння між народами, чим доповнює міждержавний зв’язок [90, с. 12]. В процесі запровадження зарубіжного досвіду функціонування неурядових організацій важливо враховувати і національні особливості [73]. Культурні традиції та історичні передумови розвитку суспільства дійсно є важливим підґрунтям у процесі організації діяльності неурядових організацій. Громадянське об’єднання виступає, як сукупність неурядових організацій, що мають різні форми існування, процеси реєстрації, але майже всі виступають за популяризацію європейських цінностей, дотримання прав і свобод людини, охорону довкілля, підтримку туристичного бізнесу, розвиток волонтерства та залучення іноземних коштів на благо своїх країн [85]. Фундаментальні принципи щодо статусу неурядових організацій в Європі, прийняті Радою Європи 5 липня 2002 року, визначають одразу декілька важливих положень щодо функціонування неурядового сектора. 79 Пояснювальний меморандум до Фундаментальних принципів проголошує, що свобода об’єднань ефективна тільки в тому разі, коли вона йде пліч-о-пліч із законодавчими заходами, що полегшують її здійснення, і повагою цінності внеску неурядових організацій у державі. Конституційні засади участі громадських організацій у системі захисту прав людини – це багатогранні суспільні відносини, які віднаходять закріплення в Основному Законі України. Основні ідеї, якими мають керуватись громадські об’єднання та держава, захищаючи права та законні інтереси громадян, повинні бути не лише задекларовані у Конституції та спеціальних законах держави, а й отримати дієвий механізм їх втілення. У цьому питанні зарубіжний досвід для України є ефективним джерелом, згідно з яким можна змінити національне законодавство не тільки відповідно до вимог євроінтеграційного процесу, а й з урахуванням потреб громадських об’єднань у плідній співпраці із державою, а також вимог держави в ефективному використанні ресурсу громадських організацій у взаємовигідній роботі з ними. До основних проблем із прозорістю фінансування дослідники відносять: дискримінацію більшості видів громадських організацій, непрозорий розподіл бюджетних коштів, непрозорість та обтяжливість процедур державних закупівель, відсутність достатньої кількості конкурсних програм фінансування проектів тощо [65, с. 6–7]. За результатами спостережень та громадського моніторингу зазначається, що варто вдосконалити ефективність процедури фінансування громадських організацій шляхом впровадження електронної системи подачі проектних заявок та усунення вимоги до учасників надавати довідки, які потрібно отримувати в інших державних органах [15]. Це нововведення може забезпечити позитивний результат, електронна система подачі заявок одночасно вплине на прозорість та доступність процедури фінансування. Очевидно, це спростить доступ населення до проектів та водночас зможе послугувати певним мотиваційним стимулом для 80 нейтрально-активних громадян у питанні залучення до соціальної, волонтерської та активістської діяльності. Доведено, що громадськість не є основним партнером держави у наданні соціальних послуг. Основними причинами цього є законодавчі обмеження доступу громадських організацій до фінансування з державного бюджету, відсутність державних стандартів та нормативів, у тому числі стандартів якості надання соціальних послуг [47]. Визначено, що державне фінансування громадських організацій в Україні залишається формальним й непрозорим. Реалізацію розроблених організаціями громадянського суспільства програм (проектів, заходів) ускладнюють занадто короткі строки, на які надається державна фінансова підтримка їхньої діяльності, безпідставні обмеження по витратах, фінансування програм, проектів та заходів організацій громадськості за рахунок бюджетних коштів [15]. Важливим фактором є створення Управління з питань діяльності громадських об’єднань, яке в переліку своїх повноважень мало б завданням проводити перевірку фінансування діяльності громадських організацій з державного бюджету на виявлення корупційних ризиків. Деякі активісти також наголошують на тому, що доступність державної підтримки для більшості громадських організацій є під питанням. Очевидними є ознаки корупційних ризиків та конфлікту інтересів при розподілі державної фінансової підтримки. Для вирішення цієї проблеми активісти пропонують введення конкурсної системи, яка підвищує ефективність витрачання бюджетних коштів та створює додаткові можливості для їх отримання організаціями, які не мають потужного лобі, але активно працюють і мають конкурентні пропозиції [42]. Основу, схожу до пропонованої конкурсної системи затверджує Постанова Кабінету Міністрів в Україні № 1049 «Про затвердження Порядку проведення конкурсу з визначення програм (проектів, заходів), розроблених громадськістю, для виконання (реалізації) яких надається фінансова 81 підтримка» від 12 жовтня 2011 р. (далі – постанова № 1049), але вона не повною мірою відповідає сучасному стану та потребам громадськості в Україні. Існує ряд невирішених питань: По-перше, не всі організації мають право брати участь у конкурсах. По-друге, відсутня чітка та зрозуміла система оцінювання громадських організацій, яка б охоплювала все різномаїття напрямів діяльності. По-третє, – відсутність відповідальності громадських організацій, які отримали фінансову підтримку за рахунок бюджетних коштів, але сповна не виконали зазначені у конкурсному проекті заходи тощо. Наголошуємо, що в цьому разі буде ефективним запобігання співпраці із ненадійними організаціями чи з такими, які можуть негативно вплинути на авторитет органів державної влади. Взагалі це стосується іміджевих втрат державних органів, які виникають через невідповідність між очікуваними наслідками (як громадськості, так і міжнародної спільноти) та фактичними обставинами. Україна, підписавши угоди щодо недопущення дискримінації, расизму та насилля, на практиці продовжує фінансувати громадські організації, які є праворадикальними по суті задокументованих цілей та націонал- соціалістичними по факту своєї діяльності. Наразі державні органи жодним чином не реагують на подібні ситуації, а дослідження обставин відбувається лише у журналістських розслідуваннях, як, наприклад, щодо діяльності київської націоналістичної організації «С14» чи ужгородської ГО «Карпатська Січ» [76]. Заходами із запобігання такій діяльності можуть бути: 1. Аудит діяльності громадської організації за минулі роки. Аудиторська перевірка дозволить зрозуміти та відслідкувати реальну діяльність організації: чи відбувалась протягом року статутна діяльність, чим це можливо підтвердити. 2. Електронне звітування. 82 Пропонується ввести обов’язковою умовою участі громадських організацій у конкурсах на отримання державного фінансування або в іншому форматі претендування на будь-яку фінансову підтримку (податкові пільги, часткову оплату комунальних послуг, надання офісу для здійснення діяльності організації на безоплатній підставі тощо) відкрите електронне звітування щодо заходів, проведених організацією за попередній період. Таке звітування має бути відкритим для громадськості, що забезпечить прозорість надання фінансування. Пропонується зробити відкриті аргументовані пояснення громадськості щодо діяльності, яка не вказана у звіті, але мала місце бути. Це допоможе державним органам скласти реальну картину попередньої діяльності (або відсутності такої) громадських організацій – претендентів на державне фінансування. Наведені рекомендації є універсальними, хоча вони і запропоновані лише для об’єднань ветеранів та інвалідів. Необхідно ввести наступні зміни: 1. Запропонувати зміни до законодавства таким чином, щоб забезпечити доступ до участі у конкурсних програмах які стосуються громадських організацій. 2. Визначити пропорційний розподіл доступу для громадських організацій, які бажають взяти участь у конкурсному проекті на фінансування діяльності за рахунок державних коштів. Такий розподіл має ґрунтуватися на засадах рівності, вільного доступу до інформації, соціальної справедливості, раціональності та плюралізму, так, щоб у конкурсних проектах були представлені найрізноманітніші громадські організації, діяльність яких презентує найширше коло суспільних відносин. Встановлений Порядок передбачає систему оцінювання, в якій члени конкурсної комісії індивідуально оцінюють шляхом проставлення балів від 0 до 5 конкурсні пропозиції за критеріями відповідності програми меті, ефективності, рівню кадрового та матеріально-технічного забезпечення. 83 Наголошуємо, що таке оцінювання не сповна дозволяє визначити реальну спроможність тієї чи іншої організації втілити обраний проект у життя. Було б доцільно розробити систему професійного оцінювання проектів громадськості залежно від сфери їх діяльності та проблематики, яку вирішує пропонований проект. Не менш важливо податкового стимулювати громадянського суспільства. Варто звернути увагу на те, що договір, який укладається з громадськістю, визначеними переможцями конкурсу має містити обов’язковий пункт «Відповідальність сторін». Відповідальність для громадського об’єднання, яке порушує умови конкурсного договору чи взагалі не виконує їх на практиці, визначається індивідуально, з урахуванням можливих ризиків, сфери надання послуг чи здійснення проекту тощо. Але це значно звужує рамки відповідальності громадських інститутів. Міністерству юстиції України треба розробити Рекомендації щодо соціальної відповідальності громадських об’єднань. Соціальна відповідальність громадських об’єднань – це кардинально інше світобачення, яке побудоване не стільки на суворих законодавчих санкціях, як на власному усвідомленні своїх обов’язків перед м та державою. Подібну Концепцію соціальної відповідальності вже у 2013 році було представлено ініціативними групами, які представляють і національний, і міжнародний бізнес [47]. Висновком стало те, що для вироблення документа планується перенести інструментарій в окремий документ – план для Кабінету Міністрів України. За змістом документ повинен, насамперед, відповідати завданням формування єдиного понятійного апарату, а також вказувати перспективні напрями розвитку корпоративної соціальної відповідальності в Україні. При цьому органи влади мусять створити такі умови, за яких бізнесу добровільно стане вигідно бути соціально відповідальним [72]. Умовою функціонування соціально відповідальних громадських організацій мають стати державні органи, які забезпечать участь організацій у повному циклі реалізації державної політики у сфері виконання соціальних 84 специфічних програм – від самого початку, тобто від їх створення до реалізації окремого конкретного розділу та пункту [61, с. 456]. Фінансові аспекти соціальної відповідальності громадських організацій відображаються у замкненому колі: чим більше фінансування – тим вищим є рівень соціальної відповідальності громадських організацій, чим вищим є рівень соціально відповідальної діяльності громадських організацій – тим вищим є рівень усвідомлення важливості їх функціонування і, відповідно, вищим є рівень фінансової підтримки їх діяльності [64] . Аналізуючи тему позитивної відповідальності органів державної влади, визначаємо, що саму відповідальність можна розглядати як відповідальність органів і посадовців перед народом за ефективне управління державою [139, c. 330]. Таке розуміння відповідальності та застосування його до механізму взаємної відповідальності громадських організацій та державних інститутів – цікава тема для подальших теоретичних досліджень. Рекомендації щодо соціальної відповідальності громадських організацій мають містити виважені аргументи щодо їхньої діяльності відповідно до конституційних принципів рівності, демократичності, пріоритету прав людини, ідеологічної багатоманітності з огляду на те, що саме громадськість є основою для побудови соціальної та правової держави. Елементом вдосконалення діяльності громадських організацій може стати впровадження державних програм з навчання та мотивації громадських волонтерів. Ці програми допоможуть небайдужим громадянам, які бажають бути соціально активними та корисними, краще зрозуміти тонкощі законодавства та зробить систему участі громадських організацій у конкурсах більш прозорою та зрозумілою для волонтерів, які не мають спеціальних знань та досвіду щодо оформлення заявок, але мають певні здібності та мотивацію для того, щоб бути задіяними у соціальних проектах. Співпраця європейських країн із громадськими організаціями відбувається у двох варіаціях – пряме та непряме фінансування. Проте у різних 85 державах підходи до такого фінансування різняться, що дає змогу нам виділити такі форми: - Субсидіарне фінансування – за рахунок сплати послуг громадських організацій, шляхом надання субсидій основним постачальникам і їх зацікавленим групам, гранти і контракти на основі результатів реалізації проектів і надання послуг [64]. - Партнерське фінансування. Частка участі держави у фінансуванні діяльності громадських організацій становить 30-35%, таке співвідношення є гармонійним для того, щоб об’єднання не залежали від держави, мали стійкі зв’язки з громадськістю і транслювали реальні запити, при цьому залишаючись ефективним партнером для державної влади. [64]. - Східноєвропейська модель фінансування притаманна більшості країн Східної Європи, яка передбачає незначне фінансування громадських організацій державою та певні перешкоди на шляху у громадських організацій для вільного та ефективного здійснення їх діяльності. До перешкод можна віднести і законодавчі, якими держава фактично не допускає увесь спектр неурядових організацій до надання послуг, а також високу політичну зацікавленість держави у діяльності організацій, яка негативно впливає на плюралізм думок загалом, а тим паче – у сфері діяльності громадськості. Фінансова підтримка громадських об’єднань за рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів визнається лише правом, яке передбачено у Законі України «Про громадські об’єднання» від 22 березня 2012 року [11]. Тому треба закріпити окремий статус для громадських організацій, які визначають мету своєї діяльності як надання суспільно корисних послуг. Такий статус – відома міжнародна практика, яка передбачає більш ефективну взаємодію держави та громадського сектора та вигідне співробітництво. Замість «ручного фінансування» та корупційних ризиків отримаємо прозору систему державного фінансування та суспільно корисну діяльність для населення. 86 Низький рівень взаємодії неструктурованих елементів із структурованими та державними органами також можна виділити як «сліпу зону» у системі взаємодії громадських організацій та держави. Це стосується волонтерів, активістів, ініціативних груп, які займають активну соціальну позицію, надають допомогу на засадах благодійності, але залишаються незареєстрованими об’єднаннями, в результаті чого держава не отримує достовірної статистики щодо самоорганізації суспільства, не фіксуються проблеми, які вони допомагають вирішувати. Для України, як і для всього світу, волонтерство є актуальним і важливим з різних причин. По-перше, як свідчить багаторічний досвід використання праці волонтерів, це ефективний спосіб вирішення складних проблем окремої людини, суспільства та довкілля, які часто виникають на ґрунті недостатньої турботи держави про суспільне благо. По-друге, волонтерство приносить у соціальну сферу нові, як правило, творчі та сміливі ідеї щодо вирішення найгостріших і найскладніших проблем. По-третє, волонтерство це спосіб, за допомогою якого кожний представник суспільства може брати участь у покращанні якості життя [58, с. 16]. У багатьох європейських та американських організаціях для працевлаштування, вступу або успішного закінчення престижного навчального закладу необхідно мати певну кількість годин, відпрацьованих у ролі волонтера (волонтерських кредитів). Зазначений у резюме волонтерський досвід завжди позитивно вирізняє кандидата з-поміж інших [40]. Потребує вдосконалення використання інформаційних кампанії, які б просували ідеї долучення громадськості до соціального життя країни, розвиток волонтерської та активістської позиції. Для забезпечення ефективного функціонування громадських інституцій доцільно заснувати певну державну структуру, яка буде опікуватися виключно громадськими організаціями на кожному етапі їх діяльності. Наприклад, у Великобританії в травні 2006 року при уряді було створено «Департамент третього сектора» (The Office of the Third Sector – OTS), посередництвом якого 87 забезпечується держпідтримка і створення сприятливих умов для некомерційних організацій. Департамент «Третього сектора» надає фінансову допомогу у професійній підготовці фахівців для різних організацій, що надають соціальні послуги. Для оптимізації процесів фінансування і поліпшення організаційної взаємодії прийнято рішення про формування трирічного бюджету фінансової підтримки. В Україні багатьма питаннями, що стосуються громадських організацій, опікується Міністерство соціальної політики. Неурядовий сектор настільки об’ємний, різноплановий та масштабний, що вимагає системної роботи з організації та взаємодії з державними органами та комерційним сектором, що дає підстави пропонувати створення Управління з питань громадських організацій. До компетенції такого органу може бути віднесено цілий ряд питань, які потребують вирішення у сфері діяльності громадських організацій: - Формування та реалізація державної політики у сфері створення та діяльності громадських організацій; - Моніторинг існуючого національного законодавства, пошук механізмів його удосконалення та наближення до європейських стандартів. - Комунікація із громадським сектором, узагальнення пропозицій по внесенню змін до нормативно-правових актів, винесення питання лобіювання інтересів на легальний рівень. - Забезпечення адекватної статистики стосовно громадських організацій, з урахуванням її динаміки, що дасть змогу швидко реагувати на зміни у суспільстві та виникнення нових потреб населення. - Забезпечення розвитку неструктурованих органів самоорганізації населення: волонтерських проектів, активістської діяльності, ситуативних ініціатив. Зазвичай в таких самоорганізованих структур є великий потенціал до майбутньої участі у більш масштабних проектах та забезпечення більшого охоплення зацікавлених у проектах громадян. - Розроблення та реалізація принципів та умов соціальної відповідальності громадських організацій. 88 - Пошук нових форм фінансування громадських організацій, розробка сучасних критеріїв та стандартів оцінки діяльності громадських організацій, які претендують на часткове, повне, пряме чи непряме, одним словом – на будь-яке фінансування з державного чи місцевого бюджетів. - Запровадження індивідуальної методології для громадських інституцій щодо виявлення та усунення корупційних ризиків у процесі фінансової взаємодії із державними органами. - Розробка додаткових програм фінансування, які б охоплювали увесь спектр соціальних інтересів. - Формування стандартів надання соціальних послуг з урахуванням індивідуального характеру послуг та їх пріоритетності у населення. - Аудит діяльності громадських організацій, які претендують на державну допомогу у будь-якому вигляді (пряме чи непряме фінансування), який, крім іншого, має включати аналіз звіту щодо діяльності громадського об’єднання за попередній період з урахуванням відповідності такої діяльності законодавству України та міжнародним нормам. - Оцінка репутаційних ризиків для державних органів щодо співпраці з певними громадськими інституціями, які при здійсненні своєї діяльності неодноразово порушували конституційні принципи та діяльність яких суперечить європейським та загальнолюдським цінностям поваги, толерантності та недискримінації. 3.2 Напрями регулювання державної політики Громадськість повинна мати можливість долучитися до здійснення державно-владної діяльності на всіх етапах від первинної потреби залучення прийняття владного веління до контролю за його виконанням. Виникла потреба визначення форм впливу, які можливі на стадіях прийняття публічного рішення та загалом сприяють удосконаленню їх 89 діяльності. Вважаємо що такими є правотворча ініціатива, петиційна форма участі, консультації з громадськістю, громадські ради при органах державної влади, індивідуальні звернення осіб до органів державної влади та їх посадових осіб. Поряд із класичними формами безпосередньої демократії (вибори, референдум) з’являються нові, не менш перспективні інститути прямої демократії, які передбачають пряму участь народу у вирішенні державних справ, – таким є інститут народної законодавчої ініціативи. Ця форма безпосередньої демократії є незнаною, але, зважаючи на міжнародний досвід, – досить ефективною [133, с. 15]. Народна правотворча ініціатива – це реалізація права громадян виступати суб’єктом правотворчого процесу, яку вони здійснюють виключно в колективний спосіб та яка передбачає обов’язковий розгляд внесеного проекту нормативно-правового акта представницьким органом державної влади або виборчим корпусом на всезагальному референдумі [163, с. 142]. Правотворча народна ініціатива не має обов’язкового характеру, оскільки відсутній примусовий механізм під час прийняття рекомендованої ініціативи для органу державної влади. Інститут народної ініціативи повинен бути впроваджений в національну правову систему, як ефективний спосіб здійснення публічної влади в демократичній державі.Важливим питанням є прийняття спеціального закону, який регулював би право громадян на правотворчу ініціативу, також потрібно внести зміни до конституційних норм. Перспективою є удосконалення вже наявного в Конституції України інституту народної ініціативи щодо проведення всеукраїнського референдуму. Є потреба розділити кількісні та інші вимоги щодо її реалізації залежно від предмета всенародного голосування і юридичної сили рішення, що приймається по ньому. Потрібно законодавчо закріпити громадську думку як народну ініціативу. 90 Щодо місцевої ініціативи, то громада звертається до муніципальної влади компетентного рівня задля прийняття обов’язкового акта. Законодавство вказує на право громадян на участь у місцевому самоврядуванні, при цьому не допускає дискримінації за будь-якою ознакою. Важливим моментом є те, що законодавець пішов шляхом необмеження осіб брати участь у здійсненні муніципальної влади залежно від терміну проживання у цій місцевості. Отож, впливати на місцеву владу можуть громадяни незалежно від того, скільки часу вони є членами цієї громади. Пропонуємо: муніципальна влада обрана громадою для втілення їх законних інтересів, тому громадськість має вплив на владу і в такий спосіб здатна її контролювати. Вважаємо обов’язковість громадської ініціативи сприятиме економії фінансових та ресурсних витрат, пришвидшить прийняття рішення і дозволить в сучасних умовах (зокрема за відсутності законодавчого регулювання місцевого референдуму) вирішувати правові проблеми. Визначили, що народна правотворча ініціатива є ефективним інструментарієм впливу громадськості на органи державної влади на всіх рівнях, від законодавчої до муніципальної. Петиційна форма участі. У період сьогодення петиційна форма полягає у відправленні членами громадянського суспільства заяв, скарг, пропозицій поштою (електронною поштою), телеграфних або телефонних повідомлень чи іншої кореспонденції представникам органів державної влади для підтримки або на противагу певному прийнятому нормативно-правовому акту. Загалом народні петиції – відносно молодий вид політичного впливу. На сьогодні така форма особливо поширена, враховуючи можливості електронних ресурсів, тому понад 70 країн використовують цей інструмент, що доводить його ефективність. Залежно від форми розрізняють два види петицій – консультативні та імперативні. Перші передбачають колективне звернення, яке має силу рекомендацій, їх приблизне значення – як громадські ініціативи. Імперативні петиції є набагато «сильнішою» формою участі, оскільки якщо за петицію 91 проголосував відносно високий встановлений відсоток громадян, вона підлягає обов’язковому прийняттю органами державної влади. У нашій державі про петиційну форму впливу громадян заговорили після Революції гідності, коли до влади США зверталися з петиціями втрутитися в політичну ситуацію в Україні. Було розроблено законопроект Закону «Про петиції», де автори пропонували імперативну форму петиційного запиту. Зокрема, в проекті петиція розумілася як колективна вимога громадян України, подана у встановленому цим законом порядку, щодо зобов’язання розглянути, прийняти або скасувати нормативно-правовий акт чи рішення органу (органів) державної влади, до компетенції якого віднесено прийняття відповідного рішення. Така позиція не знайшла підтримки законотворців і згодом було прийнято зміни до Закону України «Про звернення громадян», де встановлена консультативна форма петицій для органів державної влади. На сьогодні говоримо про ефективність петиціарної форми не у вигляді звернень до органів державної влади, а електронних петицій. Саме така форма дозволяє подолати часовий розрив між зверненням і відповіддю влади. Є проблема петицій щодо усунення осіб органів державної влади з виборних посад. З одного боку, вказані петиційні дії дозволяють в міжвиборчий період здійснювати контроль за діяльністю органів державної влади, проте з іншого – петиція не замінює виборного процесу і тому неможливим є усунення з виборної посади особи особою, що стоїть вище і до якої звернена петиція. Визначаємо можливість звернення з питанням про відставку виборної особи і передбачити, що в разі зібрання петицією голосів прихильників в 1/5 (про кількість можна дебатувати) від загальної кількості виборців, що проживають на конкретній території, автоматично призначаються повторні вибори, де усунута з поста особа має право брати участь на загальних підставах. У такий спосіб легітимується державна влада, усувається можливість масових заворушень та революційних дестабілізацій, 92 реалізовується принцип громадського контролю та забезпечується належна діяльність і публічна відповідальність виборних осіб. Загалом наголошуємо на необхідності удосконалення законодавства, що має виражатися в чіткій класифікації обмеження права подачі петиції. Аналіз електронного інтернет-представництва Президента України щодо поданих петицій дає нам можливість зробити висновки: вказана форма діє нещодавно, цікавість та активність громадян є дуже великою; вимогу для розгляду петиції – 25 тисяч підписантів – є виправданою, оскільки це дає змогу визначити найбільш болісні й нагальні для розв’язання проблеми, адже із загальної кількості звернень на початок 2017 р. (близько 28307) тільки 40 набрали необхідну кількість, при цьому деякі з них за декілька днів; необхідність удосконалення сутності звернення, що зумовлено наявністю декількох запитів з однаковим змістом (наприклад, ми нарахували 9 звернень щодо проблем позбавлення депутатів недоторканості), або стосуються проблем місцевого значення (вивіз сміття, цілодобовий маршрутний транспорт тощо). Консультації з громадськістю на стадії прийняття рішення органами державної влади. У відносинах між державною владою і громадськістю вагомим є взаємовплив цих двох інституцій. Державна та муніципальна влада на всіх рівнях має бути зацікавлена в громадській думці і повинні створювати належні умови для розвитку інститутів громадськості та забезпечувати їх доступ до участі у державно-владних процесах. Процес впливу на владу, вимагає достатнього рівня правової культури громадян і дієвої поведінки, оскільки сучасна демократія вимагає від особи не лише політичної активності, а й усвідомлення нею власної ролі і значення в житті суспільства, а також конкретних дій [12, с. 69]. 93 Важливим для функціонування політичної влади є соціальний запит, саме він є критерієм необхідності прийняття владного рішення та, як наслідок, легітимації суб’єктів влади. Соціальний запит є формою вияву суспільних потреб, викликаних сукупністю факторів, висловлених як думки, вимоги, побажання, установки. Соціальні запити формуються як самостійні, незалежні, продиктовані самим життям потреби громадян та які в нечітко означеному вираженні мають досить широкий спектр: особиста безпека, доступні та якісні освіта й виховання, починаючи з дитсадка, гідні пенсії, добре структурована й безвідмовна високопрофесійна медицина, прийнятні житлово-комунальні тарифи та цінова політика, гідна винагорода за працю, захищена власність, відповідальна влада, свобода висловлювань, чисте довкілля та (з огляду на останні події) мир, національна гідність, безпека, патріотизм, моральна влада тощо [12, с. 65]. Рішення, які приймає державна влада, повинні задовольняти соціальні потреби та відповідати тому громадському запиту, який складається в конкретних політичних та економічних умовах розвитку суспільства. Консультації з громадськістю як форма участі громадян має виявити соціальні запити членів суспільства, для того щоб державна влада та органи муніципальної влади могли задовольнити соціальні потреби. Прийняття рішення як стадія державно-владної діяльності охоплює декілька етапів, зокрема, їх можна сформувати в такі групи: проблема й усвідомлення необхідності її регулювання; аналіз проблемної ситуації і розгляд можливих варіантів рішення; безпосереднє нормотворення; доведення рішення до відома адресатів. Вбачається, що на всіх цих етапах в демократичних державах громадськості має бути забезпечена участь. Консультування з громадськістю як форма взаємодії влади і держави має давню історію і її коефіцієнт корисної дії насамперед залежить від форми держави, в якій вона здійснюється [169]. 94 На урядовому веб-сайті «Громадянське і влада» виставлено на обговорення законопроект про публічні консультації, де зазначено, що вони проводяться з урахуванням думки усіх заінтересованих суспільних груп [58]. Потреба у визначенні зацікавлених для консультацій недоречно, оскільки тоді громадяни чи інститути громадськості повинні доводити свою зацікавленість у консультаціях та причетність до певного питання чи суспільної проблеми. Вказане прямо обмежує право громадян в участі у здійсненні державної влади та право доступу до публічної інформації. Ініціаторами прийняття рішень та проведення консультацій можуть бути органи державної влади, демократизуючи в такий спосіб свою діяльність та легітимізуючи себе в очах народу чи громади. Також принцип верховенства права та народовладдя вимагає надання громадськості можливості бути ініціатором громадських слухань. В Україні такими ініціаторами можуть бути громадські ради при органах державної влади або три інститути громадськості спільно. До них законодавець відносить громадські об’єднання, релігійні, благодійні організації, творчі спілки, професійні спілки та їх об’єднання, асоціації, організації роботодавців та їх об’єднання, органи самоорганізації населення, недержавні засоби масової інформації, інші непідприємницькі товариства й установи, легалізовані відповідно до законодавства. Таку позицію вітчизняного законодавця вважаємо дискусійною, оскільки вона обмежує права тих інститутів громадськості, які є в меншості, що позбавляє можливості висвітлювати власну позицію та доводити її до суб’єктів державної влади. Важливі консультації не тільки у виконавчій владі. Така форма є прийнятною й активно використовується законодавчими органами через парламентські слухання і дебати. Парламентські дебати являють собою усний обмін думками задля того, щоб полегшити прийняття колективного рішення парламенту з певних питань [39, с. 62]. Вони виступають ефективним засобом не тільки на стадії прийняття рішення, але й контролю і в зарубіжних країнах часто проводяться за 95 результатами звіту уряду чи інших органів державної влади. Парламентські дебати забезпечують можливість опозиційним силам здійснювати вплив на правлячу еліту. Зазначаємо, що консультації не мають сили нормативного акта, вони не тягнуть за собою владне веління та не забезпечуються державним примусом. Отже, громадськість не перебирає на себе владну функцію, а лише сприяє прийняттю правильного, оптимального рішення. Особливої актуальності громадські консультації набувають на місцевому рівні, оскільки питання, які постають, наближені до окремої громади, вони стосуються особисто мешканців території, відповідно мешканці проявляють зазвичай більшу соціальну активність. Міжнародна спільнота не виробила засобів впливу на державну владу, яка забезпечила б можливість первинної ролі громадської думки. Вказане зумовлено не тільки правовою складністю чи критеріями виміру. Історії відомі випадки недобросовісного консультування, тобто зацікавлені особи, аби дискредитувати владу, в процесі політичної боротьби використовують цю форму участі у власних недержавницьких інтересах. Штучні масові відправки кореспонденції посадові та службові особи органів державної влади досить часто розпізнають і не завжди піддаються їхньому впливу. Тому задля маскування організованої громадської кампанії під природну стурбованість громадян використовують технології, за яких досягається «ефект спонтанності» [37, c. 1101]. Публічні консультації у діяльності державної влади приносять позитивний результат: - активізація активності громадян у правовому й політичному житті суспільства; - зближення позицій інститутів громадськості, які мали різнобічні інтереси; - легітимація державної влади, демократизація влади та забезпечення її відкритості й доступності; 96 - налагодження діалогу держави та громадськості; - допомога у прийнятті органами влади оптимального рішення на основі зваженої дискусії всіх інституцій громадськості, що, своєю чергою, підвищує якість владного рішення; - можливість вільного доступу до публічної інформації; - страхування державної влади від прийняття рішення, що не матиме підтримки громадськості, відповідно й економія часових та енергетичних ресурсів влади; - ефективність використання бюджетних коштів; - у масштабній перспективі призводить до підвищення рівня правової культури громадян та забезпечує підтримку правової політики держави, зменшує громадський дисонанс та громадську недовіру до влади. Останнє особливо активно проявляється під час реформ та трансформації державницьких і правових засад, що якраз і відбувається в сучасних пострадянських країнах. Тому констатуємо, що громадські консультації як форма участі громадян актуалізується в державотворчому процесі України. На сьогодні процедуру громадського консультування використано не достатньо ефективно. Враховуючи позитивне значення досліджуваної форми участі, відзначимо, що для підвищення ефективності необхідні такі чинники: - підвищення рівня знань представників державної влади в аспекті ефективного проведення консультацій, розроблення методичних рекомендацій для органів державної влади та органів місцевої адміністрації з чіткими вказівками про порядок проведення консультацій та імплементування їх наслідків у рішення; - підвищення рівня правової й політичної активності громадян, подолання проблем нігілізму та активізація правовиховної сфери, подолання проблем зневіри до влади та підвищення рівня патріотичного виховання громадян; 97 - створення умов для безперешкодного, вільного доступу до публічної інформації з боку громадськості; - інформаційна робота органів державної влади з метою роз’яснення можливостей громадян в публічно-консультативній сфері; - забезпечення інформаційної, правової підтримки громадськості щодо консультаційних дій та створення проектів нормативних актів, підвищення їх компетенції та рівня знань. Хоча ще 8-10 років тому таку форму як електронні консультації представники органів державної влади навіть не розглядали [162]. Показники станом на 2016-2020 рр. свідчать, що електронні консультації становлять домінантну роль. Впровадження електронних консультацій має низку переваг, зокрема: залучення широкого кола осіб до обговорення; доступність та швидкість консультування; зменшення економічних, часових і ресурсних витрат; спрощення процедури консультування; відсутність індивідуального впливу органів влади на особу; залучення до обговорення різних верств населення та вікової категорії, особливо політично інертного молодого покоління. Електронні консультації наділяють можливістю виведення цієї форми участі на новий рівень, дозволяють збільшити масштаб консультування, забезпечити ефективність проведених процедур, сприяють швидкому реагуванню з боку державної влади. Поєднання класичних і новітніх методів сприяють ширшому впровадженню такої форми в державотворчу практику. Вагомого значення у впливі на ухвалення державних рішень та на діяльність органів державної влади загалом мають громадські ради. Вони створюються при органах державної влади задля допомоги в їх діяльності, допомоги під час прийняття рішень та для налагодження співпраці державної влади і громадськості. Об’єктивним є процес поступового перебирання громадським сектором частини соціальних та інших функцій, якими перевантажено державні інституції. На тлі обмеженості державних матеріальних ресурсів потенціал громадського сектора використовується 98 недостатньо та потребує стимулювання. Тому робота органів державної влади має бути зорієнтована на створення режиму сприяння для діяльності громадськості: від активного використання всіх консультаційних механізмів до їх залучення з метою виконання важливих державних завдань [47, с. 235]. Державна влада в новій парадигмі взаємин не може мати домінантної ролі, децентралізація влади і передання низки функцій громадськості дозволяють сформувати належні відносини демократичної реальності. Функції громадських рад у владній сфері: - дорадча – полягає у висвітленні позиції громадськості щодо політики органів державної влади; - консультативна – сприяння співпраці органів державної влади та громадськості у формі консультування шляхом допомоги в організації всіх її видів консультацій; - репрезентативна – представництво інтересів окремих груп суспільства у публічно-владній діяльності в усіх сферах суспільного життя та їх вплив на прийняття необхідних для них правил поведінки; - контрольна – впровадження громадського контролю за діяльністю органів державної влади на всіх стадіях прийняття правил поведінки, що складається з проведення експертиз проектів рішень, контроль за пропозиціями громадськості і діяльності рад; - нормативно-допоміжна – допомога у створенні нормативних актів, внесення пропозицій до них (цю функцію деякі науковці некоректно називають нормотворчою. Така позиція вказує на те, що громадські ради є суб’єктами нормотворення, тобто приймають нормативні правила поведінки, що категорично неправильно); - координаційна – виступає «містком», механізмом налагодження діалогу між органами державної влади у певній сфері, органами місцевого самоврядування, громадськими, релігійними та іншими організаціями, засобами масової інформації, громадськістю, народом, національними 99 меншинами та громадою щодо досягнення консенсусу в якомусь питанні суспільного життя; - фахова – проведення експертизи у певній галузі фахівцями, які володіють спеціальними знаннями та розуміють проблему комплексніше і ширше, ніж пересічні громадяни чи окремі представники органів державної влади; - інформаційна – доведення до громадськості інформації щодо діяльності органів державної влади та прийнятих нею рішень, проектів цих рішень; - охоронна – захист та охорона прав і свобод громадян через донесення інформації про факти їх порушення та винесення пропозицій щодо усунення цих фактів; - культурно-правова – створюють передумови для підвищення рівня довіри громадян до органів державної влади, долають правовий нігілізм, стимулюють соціальну активність особи, підвищують загальний рівень правової культури населення. Тобто, громадські ради мають комплекс функцій та завдань, які не завершуються на стадії прийняття правового рішення. Громадські ради наділені потенціалом реальної допомоги державної владі у врегулюванні суспільних відносин, надання фахових актуальних пропозицій та порад щодо удосконалення публічно-владної діяльності, можливістю розвитку суспільства і держави, визначаючи вектор розвитку та механізми досягнення правової й демократичної держави. Важливим фактором є ширше і комплексніше визначити ознаки громадських рад як форми участі громадськості: - налагоджують співпрацю влади і громадськості; - створюються при органах державної влади; - до їх складу входять представники громадськості, фахівці в певній сфері; - здійснюють дорадчо-консультативні функції; 100 - реалізовують контрольні функції громадськості та сприяють удосконаленню роботи державної влади (наприклад, в Україні створено Раду громадського контролю при Національному антикорупційному бюро України, яка основною функцією має цивільний контроль [45]); - їх структура та конкретні завдання в кожному випадку визначаються окремо залежно від сфери діяльності та органу державної влади. Громадські ради є ефективним механізмом впливу громадськості на вироблення політики певного державного органу та інструментом для підвищення якості діяльності органів державної влади. Вони є легітимним механізмом взаємодії влади і громадськості. Тобто громадські ради є важливою з’єднувальною ланкою громадськості і держави, а їх функціонування є детермінантою розбудови демократичного державного устрою з розвиненими партнерськими відносинами влади і населення [45]. Громадські ради діють на постійній основі й забезпечують зворотній зв’язок між громадянами та органами виконавчої влади. Однак їхня ефективність значною мірою залежить від наявності відповідної нормативно-правової бази й готовності самих державних службовців дотримуватися принципів демократичного управління. Хоча громадські ради є новими інституціями для правової системи України, вони «розраховані на виконання важливого соціального завдання – доводити до центральних органів виконавчої влади та місцевих адміністрацій думку громадськості та впливати на них задля суспільної користі» [100], проте не варто міфологізувати можливості громадських рад. Вони виступають дорадчим органом, але не підміняють органів, які приймають рішення. Громадські ради мають правовий та організаційний потенціал для участі громадян і сприяють удосконаленню владної системи в державі. У цьому є обопільний інтерес всіх учасників політичного життя. Вважаємо за необхідне пропонувати налагодити роботу громадських рад шляхом удосконалення їх діяльності в таких аспектах: реформувати систему відбору учасників, де до складу обирають тих учасників, які мають фахову 101 репутацію та досвід роботи, а не громадськості, що створюються спеціально під ради; розробити методичні вказівки та Кодекс етики членів громадських рад та органів державної влади, при яких вони створені; ввести критерії ефективності роботи (суспільної корисності) рад не тільки на підставі кількості проведених засідань, а прийнятих рекомендацій, проведених експертиз та поданих пропозицій; удосконалити технічну роботу рад шляхом забезпечення можливості доступу до інформації, проектів нормативних рішень, приміщень та висвітлення діяльності через мережу інтернет; визначити обов’язок органів державної влади щорічно подавати роз’яснення та мотивацію того, чому пропозиції рад не було взято до уваги під час прийняття нормативного акту. Індивідуальні звернення до органів державної влади. Важливим принципом «демократії участі» є, зокрема, те, що людина не тільки колегіально, але й індивідуально має право звертатися до органів державної влади, її посадових осіб. Звернення не залежать від форми, тому що складний формалізм усуває ефективність участі громадськості. В цьому випадку органи державної влади зобов’язані приймати, реєструвати звернення, щобільше, у разі хибності підвідомчості скеровувати до компетентного органу державної влади. Звертаємо увагу на широкі зобов’язання держави та державної влади в досліджуваній формі участі. Йдеться насамперед про те, щоб об’єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; на прохання громадянина запрошувати на засідання відповідного органу, що розглядає його заяву чи скаргу; відтак скасовувати або змінювати оскаржувані рішення у випадках, передбачених законодавством України, якщо вони не відповідають закону або іншим нормативним актам, невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій, виявляти, усувати причини та умови, які сприяли порушенням; забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв’язку із заявою чи скаргою рішень; письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого 102 рішення; вживати заходів щодо відшкодування в установленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті ущемлення його права чи законних інтересів, вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також на прохання громадянина не пізніше як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, трудового колективу чи об’єднання громадян за місцем проживання громадянина; у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою роз’яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення; не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарги іншим органам; особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг громадян та вживати заходів для усунення причин, що їх породжують, систематично аналізувати та інформувати населення про хід цієї роботи. Удосконалена діяльність держави щодо належного регулювання дозволить уникнути порушення прав та свобод громадян, удосконалити здійснення державної влади, вирішити правовий конфлікт на початковій стадії та не допустити до конвективних засобів впливу на владу, гарантувати законність та впровадження принципів правової держави в суспільне життя країни. Зазначаємо, що право на звернення є одним з дієвих способів захисту прав громадян і засобом запобігання їх порушенням. Крім того, це елемент системи громадського контролю за державної владою. Адже, як і більшість форм участі, звернення до органів державної влади виконують комплексні завдання. В них може бути розміщений запит до вищого органу про невідповідність у конкретному випадку дій публічних службовців щодо захисту прав і свобод громадян. Тобто таке звернення містить ще й контрольні функції. Право на звернення можна трактувати і як засіб соціального контролю, що є одним з проявів участі громадян в управлінні державними і громадськими справами. 103 В Україні діє також спеціальний законодавчий акт «Про звернення громадян», Указ Президента України «Про першочергові заходи щодо забезпечення реалізації та гарантування конституційного права на звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування», Інструкція з діловодства за зверненнями громадян в органи державної влади і місцевого самоврядування, об’єднання громадян, на підприємства, в установи, організації незалежно від форм власності, у засоби масової інформації, а також низка підзаконних актів відомчого характеру. Вважаємо доцільним виділити дві проблеми, які стосуються удосконалення права звернення як участі громадян у здійсненні державної влади. Проблема формальних відписок. Органи державної влади, їх службовці не розбираються в проблемі, яка стала предметом звернення, а надають формальну відповідь та не вказують на чітку позицію органу державної влади щодо проблеми звернення. З погляду дотримання процедурних норм, органи державної влади помилки не здійснюють, але не дотримуються принципу всебічності та об’єктивності у розв’язанні проблеми. Потрібно встановити чітку форму відповіді, щоб уникнути неповної, формальної відповіді, неправильно сформульованої відповіді, тим самим уникнути зайвих економічних і трудомістких витрат. Проблема встановлення відповідальності. Питання відповідальності за порушення права громадян на звернення повинні мати більш концентрований характер, їх слід закріпити у вигляді складів декількох правопорушень в адміністративному законодавстві, а саме передбачити відповідальність: за безпідставну відмову у прийнятті та реєстрації звернення, безпідставну передачу звернення іншому органу чи посадовій особі, порушення порядку реєстрації, розгляду звернення та прийняття по ньому рішення; за переслідування громадян через подання звернення та за примушування до подання звернення, а також за розголошення відомостей, що містяться у зверненнях; за неприйняття заходів щодо поновлення прав громадян, якщо 104 необхідність такого поновлення передбачається рішенням по зверненню громадянина. Встановлення чітких санкцій за порушення права на звернення підвищить рівень уваги органів державної влади та допоможе громадськості контролювати роботу державної влади. Висновок до 3 розділу Удосконалення консультативної громадськості у розробці державної політики полягає в уточненні на нормативно-правовому рівні сутності консультативної та дорадчої участі громадськості як різних видів діяльності. Досвід західноєвропейських країн продемонстрував необхідність уніфікації й законодавчого закріплення процесу розвитку державної політики в Україні. Саме це стане підґрунтям до удосконалення чинних нормативно- правових актів, що регулюють діяльність консультованих механізмів, через уточнення які консультативні та дорадчі механізми участі громадськості повинні бути використані на тому чи іншому етапі процесу розвитку політики. Однією з найбільш нагальних проблем, які стоять на заваді ефективності співпраці влади та громадськості в контексті вироблення спільних рішень, є низький рівень підготовленості громадськості. Задля вирішення цієї проблеми пропонуємо підвищити рівень навчально-методичного забезпечення громадськості; створити умови для своєчасного обміну інформацією у повному обсязі (в процесі участі у виробленні політики); використовувати інформаційні інструменти комунікації, підвищувати рівень залучення громадськості через популяризацію можливостей участі у виробленні політики. Використання сучасних інформаційних технологій сприятиме виробленню більш якісних та ефективних рішень та розвитку громадянського суспільства в цілому. Пропоновано налагодити роботу громадських рад через удосконалення їх діяльності в таких аспектах: реформувати систему відбору учасників, де до складу обираються ті учасники, які мають фахову репутацію та досвід роботи, 105 а не інститути громадянського суспільства, що створюються спеціально під ради; розробити методичні вказівки та Кодекс етики членів громадських рад та органів державної влади, при яких вони створені; ввести критерії ефективності роботи (суспільної корисності) рад не тільки на підставі кількості проведених засідань, а прийнятих рекомендацій, проведених експертиз та поданих пропозицій; удосконалити технічну роботу рад шляхом забезпечення можливості доступу до інформації, проектів нормативних рішень, приміщень та висвітлення діяльності через мережу інтернет; визначити обов’язок органів державної влади щорічно подавати роз’яснення та мотивацію того, чому пропозиції рад не були прийняті до уваги при прийнятті нормативного акту. Право на звернення є одним з дієвих способів захисту прав громадян і засобом запобігання їх порушенням, також це елемент системи громадського контролю за державною владою, завдяки цьому можна розкрити якусь ще не помічену проблему, можливо, вказати шляхи її вирішення, сприяти вдосконаленню системи державного управління, поліпшення соціальної дійсності загалом. Виділено проблеми, які стосуються удосконалення права звернення як участі громадян у здійсненні державної влади, йдеться про формальні відписки та встановлення відповідальності за порушення права громадян на звернення. Громадський контроль є важливим елементом у механізмі регулювання суспільних відносин. Наявність ефективного громадського контролю забезпечує соціальну стабільність в державі, вказує на демократичність публічної влади, на відстоювання нею принципів верховенства права, визнання прав, свобод та законних інтересів особи найвищою соціальною цінністю. Визначено основні завдання громадського контролю: сприяння співпраці державної влади, її органів з інститутами громадянського суспільства; перевірка законності діяльності органів державної влади; 106 подолання проблем корумпованості державного апарату на всіх рівнях; встановлення відповідності прийнятих публічних рішень волі народу чи громади; сприяння недопущенню порушень норм чинного законодавства в діяльності органів державної влади, їх публічних службовців, належна процедурна форма діяльності; перевірка процесу підготовки, прийняття та виконання рішень органів державної влади на відповідність правовим цінностям суспільства; сприяння демократизації держави та її апарату; підвищення рівня відповідальності державної влади, її відкритості та забезпечення можливостей доступу до публічної інформації; підвищення рівня соціальної та правової активності, підвищення рівня патріотизму й довіри до влади, суб’єктивної відповідальності особи за правову політику держави. Моніторинг виступає формою участі громадськості у зборі інформації про органи державної влади, їх діяльність та дії або бездіяльність публічних службовців з метою запобігання негативним не правовим проявам та прогнозування майбутніх тенденцій правових змін. Моніторинг виконує важливі функції у сфері вдосконалення здійснення державної влади: контрольну, прогностичну, інформаційну, діагностичну, наукову, інтеграційну, компаративістську, прагматичну. 107 ВИСНОВКИ У роботі здійснено теоретичне узагальнення й нове вирішення завдання, яке полягає у розв’язанні основних проблем участі громадськості у здійсненні державної влади. 1. Визначено, що дослідження участі громадськості відбувалося, по- перше, в контексті ширших питань державотворення, де акцентовано увагу на необхідності діалогу громадянського суспільства та влади; по-друге, на рівні конституційного права громадян на участь в управлінні державними справами; по-третє, на рівні дослідження окремих форм участі. Відтак констатовано відсутність комплексного аналізу інституту участі громадян у здійсненні державної влади, його форм та аспектів удосконалення. 2. Державна влада є соціальним явищем, володіє організуючою, стимулювальною дією, створює легальне підґрунтя функціонування соціуму, оскільки без її функціонування неможливий поступальний розвиток людства. У демократичній державі має діяти принцип муніципального дуалізму, який визначає незалежність органів місцевого самоврядування від державних, відсутність узурпації всієї повноти державно-владних повноважень та чітке визначення сфер впливу кожного виду державної влади. Розглянуто принцип децентралізації державної влади, вказано, що під час надмірної централізації владних повноважень знижується рівень ефективності та легітимності влади, однак при надмірній децентралізації виникає загроза територіальній та політичній цілісності держави. 3. Право на участь у здійсненні державної влади – це суб’єктивне право особи, що передбачає можливість впливу на органи державної влади та місцеве самоврядування з метою реалізації консенсусних суспільних рішень розвитку держави й територіальних громад. Практика реалізації цього права в нашій державі має низку нерозв’язаних проблем, серед яких формалізованість його через право участі громадян на управління державними справами. 108 Участь громадян у здійсненні державної влади виступає також соціальним інститутом функціонування демократичної державної влади, при якому громадськість формує органи державної влади, сприяє ухваленню суспільно-ефективного рішення, здійснює контрольні функції, чим забезпечує досягнення найбільш позитивного для народу результату та побудови оптимальної моделі управління країною. 4. Роль інституту участі громадськості у здійсненні державної влади в демократичній державі визначено так: 1) сприяє реальному впровадженню в державну і правову практику принципу верховенства права, оскільки впроваджує ціннісні характеристики для людини в нормативну систему, реалізує права і свободи громадян відповідно до міжнародних стандартів, констатується реальне домінування інтересів громадян перед інтересами держави; 2) сприяє імплементуванню демократичних стандартів державності; 3) допомагає встановленню зв’язку держави з громадськістю, публічного діалогу, партнерських відносин органів державної влади та інститутів громадянського суспільства, де останні є рівноправним партнером влади; 4) забезпечує прозорість та відкритість органів державної влади; 5) забезпечує легітимність державної влади; 6) виступає важливим засобом досягнення ефективності державно-владних рішень; 7) виступає способом демократичного контролю за публічною владою. 5. Акцентовано, що участь громадськості у правовій державі має здійснюватися широко, але в чітких правових межах. Доведено вагому роль окремої особи в публічно-владній сфері. Визначено передумови участі громадськості у здійсненні державної влади: соціальні (розуміння суспільством необхідності її політико-правової активності, наявність суттєвих правових ініціатив з приводу належної побудови державної влади; високий рівень правової культури тощо); економічні (встановлюють належний рівень економічного забезпечення населення); правові (закріплення в законодавстві різних форм участі громадськості); політичні (модель політичної системи, що дія в державі), 109 інформаційно-технічні (наявність в інститутів громадянського суспільства доступу до публічної інформації) тощо. 6. Референдум є ефективною безпосередньою формою участі, оскільки вирішується низка вагомих питань, розв’язується соціальний конфлікт, особа отримує реальну можливість приймати рішення, нести за них відповідальність і консолідувати позицію більшості та меншості у владній діяльності. 7. Вибори визначено як безпосередню форму здійснення народовладдя, що полягає у формуванні персонального складу органів первинного представництва, також вони забезпечують можливість громадськості вибрати програму розвитку суспільства на найближчий період, легалізувати та легітимізувати органи влади, сприяють заохоченню осіб до індивідуальної соціально-правової активності. Підсумовано значення участі громадян у політичних партіях для здійснення публічної влади: виступають ідеологічною та кандидатною основою для формування органів державної влади; здійснюють рекрутування та підготовку суб’єктів публічно-владної діяльності; створюють можливості для колективного просування стратегії розвитку держави; забезпечують консенсус між громадянським суспільством та публічною владою; інтегрують громадян, перетворюючи приватний інтерес на суспільний; провокують політико-правову артикуляцію, перетворюючи погляди громадян на сформовані політичні рішення; мобілізують виборців у виборчому процесі, в участі у політичній діяльності, у боротьбі за місце в публічній владі; демократизують публічну владу на основі впровадження принципу багатопартійності; контролюють публічну владу й забезпечують її прозорість; представляють і захищають законні інтереси своїх членів; сприяють підвищенню рівня електоральної культури громадян; удосконалюють публічно-владну діяльність шляхом внесення пропозицій органам публічної влади щодо удосконалення державної та правової реальності. 8. Виокремлено форми участі громадськості, які сприяють удосконаленню функціонування публічної влади: правотворча ініціатива, 110 петиційна форма участі, консультації з громадськістю, громадські ради при органах публічної влади, індивідуальні звернення осіб до органів публічної влади та їх посадових осіб. Запропоновано шляхи удосконалення функціонування публічної влади: на рівні місцевої громади правотворчу ініціативу громадськості визнати обов’язковою для органів місцевого самоврядування; передбачити чітку класифікацію обмежень права подачі петиції, зокрема заборонити петиції, які суперечать загальноприйнятим моральним засадам суспільства, стосуються питань розірвання та зміни міжнародних договорів або здійснення правосуддя судами загальної юрисдикції; нормотворчо визначити можливість звернення з питанням про відставку виборної особи і передбачити, що в разі підтримання петиції достатньою кількістю мешканців конкретної території автоматично призначаються повторні вибори, де усунута з поста особа має право брати участь на загальних підставах; в електронній формі петиції уточнити сутність звернення, аби уникнути декількох запитів з однаковим змістом, або таких що не стосуються компетенції органу, до якого звернена петиція; удосконалити правове регулювання консультацій з громадськістю через підвищення рівня знань представників публічної влади щодо ефективного проведення консультацій, розроблення методичних рекомендацій з чіткими вказівками про порядок проведення консультацій та імплементування їх наслідків у рішення; забезпечити інформаційну, правову підтримку інститутам громадянського суспільства; налагодження роботи громадських рад, що передбачає реформування системи відбору учасників; визначення обов’язку органів публічної влади щорічно подавати роз’яснення та мотивацію, чому пропозиції рад не були взяті до уваги під час прийняття нормативного акта; нормативно вирішити проблему формальних відписок та встановити відповідальність за порушення права громадян на звернення. Відтак визначено функції моніторингу у сфері удосконалення здійснення публічної влади. 111 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Адміністративне право України. Академічний курс: у 2 т. Т. 1. Загальна частина / ред. колегія: В.Б. Авер'янов (голова) та ін.. К. : Юрид. думка, 2005. 536 с. 2. Алексеев В. М. Структури публічного управління в Україні: громадівські ради / В. М. Алексеев. – Чернівці : Технодрук, 2014. – 76 с. 3. Аналітичний звіт за результатами комплексного дослідження, проведеного на замовлення Форуму НДО в Україні. Європейська дослідницька асоціація. URL: ЕРА https://www.prostir.ua/?library=ndo-u- zovnishnomu-seredovyschi-orhanizatsijni-problemy-ta-mozhlyvosti-rozvytku. 4. Андрійчук Т. С. Громадські ради при органах виконавчої влади України як форма взаємодії держави і громадянського суспільства: дис. … канд. наук з держ. упр. : 23.00.02, НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. Київ, 2015. – 230 с. 5. Баймуратов М. О. Публічна самоврядна (муніципальна) влада та громадянське суспільство: проблеми взаємозв’язку і взаємозалежності / М. О. Баймуратов // Актуальні проблеми держави і права. – 2013. – Вип. 21. – С. 131–138. 6. Барабаш Ю. Г. Референдум як спосіб вирішення питань, пов’язаних із державним суверенітетом / Ю. Г. Барабаш // Державний суверенітет: теоретико-правові проблеми : моногр. / за ред. Ю. П. Битяка, І. В. Яковюка. – Х. : Право, 2018. – С. 91–116. 7. Бархаев А. Б. Социально-психологические условия вовлечения волонтеров в деятельность общественных организаций: дис. ... канд. психолог. наук. Москва, 2018. 292 с. 8. Бебик В. Держава і громадянське суспільство : партнерські комунікації у глобальному світі : навч.-метод. посібн.. К. : Ін-т громадянського суспільства, 2016. 248 с. 112 9. Беглиця В. П. Місце публічних консультацій у прийнятті політичних рішень / В. П. Беглиця, В. М. Ярошенко // Наукові праці [Чорноморського державного університету імені Петра Могили комплексу «Києво-Могилянська академія»]. Сер. : Політологія. – 2014. – Т. 248, вип. 236. – С. 64–70. 10. Більшість учасників заходів ГО, що виграли фінансування від Міністерства молоді та спорту, задоволені рівнем заходів: результати моніторингу. Український кризовий медіа центр. 2017. URL: http://uacrisis.org/ua/51527-monitor (дата звернення: 31.11.2017). 11. Близько 8 млн українців можуть скористатися безплатною правовою допомогою, 2017. URL: http://www.unn.com.ua/uk/news/1660475-blizko-8-mln- ukrayintsiv-mozhutskoristatisya-bezplatnoyu-pravovoyu-dopomogo yu-p-petrenko. 12. Богашева Н. Об’єднання громадян у контексті свободи об’єднання / Н. Богашева // Право України. – 2018. – № 6. – С. 122–126. 13. Бодров А. В. Класифікація неурядових організацій в сучасній науковій літературі. Наукові праці МАУП. 2017. Вип. 1. С. 53–57. 14. Бостан С. К. Закономірності та тенденції розвитку форми політико- територіального устрою держави / С. К. Бостан // Держава та регіони. Сер. : Право. – 2015. – № 2. – С. 11–17. 15. Будівничий української державності: хрестоматія політологічних статей Івана Франка / упоряд. Д. Павличко. – К. : Вид. дім «Києво- Могилянська академія», 2016. – 640 с. 16. Бусол Е. Народная законодательная инициатива «народное вето» – разновидность отклоняющего референдума / Е. Бусол // Конституційна асамблея: політико-правові аспекти діяльності : бюлетень інформаційно- аналітичних матеріалів. Додаток до журналу «Україна: події, факти, комментарі». – 2015. – № 9. – С. 6–13. 17. Бухтатий О. Проблематика постановки інформаційної функції держави у працях давньогрецьких філософів / О. Бухтатий // Публічне управління: теорія та практика. – 2013. – № 3 (15). – C. 88-96. 113 18. Быков И. А. «Электронная демократия» vs «электронное правительство»: концептуальное противостояние? [Электронный ресурс] / И. А. Быков. – Режим доступа : http://www.politex.info/content/view/171. 19. В Україні 14,5 тисяч волонтерів постійно допомагають армії – Арахамія [Електронний ресурс] // Радіо Свобода. – 2015. – 27.05. – Режим доступу : http://www.radiosvoboda.org/a/news/27039296.html 20. Ваньчук І. Д. Правосвідомість та правове регулювання: аспекти співвідношення / І. Д. Ваньчук // Митна справа. – 2014. – № 6 (96), ч. 2, кн. 2. – С. 486–490. 21. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. І голов. Ред. B.T. Бусел. К.: Ірпінь: ВТФ «Перун», 2013. С.199. 22. Верховна Рада України. Офіційний веб-сайт. Рішення про проведення парламентських слухань [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/main. 23. Вибори в Європейському Союзі / за ред. Д. С. Ковриженка ; Лабораторія законодавчих ініціатив. – К. : ФАДА, ЛТД, 2016. – 156 с. 24. Витрук Н. В. Народный суверенитет и народовластие в контексте модернизации российского общества / Н. В. Витрук // Конституционно- правовые основы народовластия в России и Украине : сб. науч. тр. – Xарьков : Право, 2012. – С. 12–28. 25. Віхляєв М. Адміністративна відповідальність громадських об’єднань в Україні: проблеми нормативно-правового регулювання в контексті вступу в дію нового Закону України «Про громадські об’єднання». Віче. 2013. № 10. С. 11–13. 26. Владимиров М. В. Державна влада в умовах розвитку громадянського суспільства / М. В. Владимиров // Актуальні проблеми державного управління. – 2013. – № 2. – С. 46–53. 27. Волонтери запустили сайт «Світова преса про Україну та #Євромайдан» [Електронний ресурс] // Телекритика. – 2014. – 30.12. – Режим доступу : http://ru.telekritika.ua/rinok/2013-12-30/88971 114 28. Волонтери-шахраї продовжують створювати псевдоорганізації та обкрадати українців –Наталія Воронкова [Електронний ресурс] // Український кризовий медіа-центр. – 2015. – 20.07. – Режим доступу : http://uacrisis.org/ua/29256-voronkova 29. Волонтерство в Україні: як підтримати і посилити мотивацію? ZN.UA. 2016. URL: https://dt.ua/internal/volonterstvo-v-ukrayini-yak-pidtrimati-i-posiliti- motivaciyu-_.html (дата звернення: 15.12.2017). 30. Волонтерський рух в Україні: тенденції розвитку / Р. Х. Вайнола, А. Й. Капська, Н. М. Комарова та ін. – К. : Академпрес, 2014. – 218 с. 31. Волонтерський рух: світовий досвід та українські громадянські практики : [аналіт. доп.] / Горєлов Д. М., Корнієвський О. А. – К . : НІСД, 2015. – 36 с. 32. Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості: дослідження категорії громадянське суспільство. – Львів : Літопис, 2015. – 318 с. 33. Гаврилюк Д. Ю. Політичний та електоральний абсентеїзм: політологічна теорія, специфіка ризику в Україні [Електронний ресурс] / Д. Ю. Гаврилюк // Науковий часопис НПУ ім. М. П. Драгоманова. Сер. 22 : Політичні науки та методика викладання соціально-політичних дисциплін. – 2012. – Вип. 8. – С. 52–57. 34. Гапоненко Л. В. Місце політичних партій в політичній системі України [Електронний ресурс] / Л. В. Гапоненко // Держава і право. Юридичні і політичні науки. – 2013. – Вип. 59. – С. 78–83. 35. Гарифулина Г. Общественные советы при ведомствах: функции, задачи, структура / Г. Гарифулина // Проблемы теории и практики управления. – 2012. – № 2. – С. 120–126. 36. Герасіна Л. М. Інститут публічної влади у модерному та постмодерному науковому вимірі / Л. М. Герасіна // Державне будівництво. – 2015. – № 1. – С. 1–10. 115 37. Гладуняк І. В. Політичні партії в процесі державного управління: політико-правовий вимір [Електронний ресурс] / І. В. Гладуняк // Університетські наукові записки. – 2017. – № 2. – С. 6–13. 38. Глухачов Є. Ф. Народна законодавча ініціатива в контексті вдосконалення механізму здійснення народовладдя в Україні / Є. Ф. Глухачов // Теорія та практика державного управління. – 2019. – Вип. 4. – С. 318–325. 39. Голуб А. Від prozorroсті до контролю. 2017. URL : http://tyzhden.ua/Economics/185040. 40. Голуб В. Л. Державне визнання волонтерської діяльності як чинник розвитку взаємовідносин держави та суспільства / В. Л. Голуб // Теорія та практика державного управління. – 2014. – Вип. 4 (47). – С. 110–118. 41. Горєлов Д. M., Корнієвський О. А. Волонтерський рух: світовий досвід та українські громадянські практики: аналіт. доповідь. Київ: НІСД, 2015. 36 с. 42. Грицай І. О. Актуальні питання правового регулювання діяльності громадських об’єднань в Україні: проблеми та шляхи вдосконалення. Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. 2015. № 1. С. 221–229. 43. Громадська рада звітує // Вечірня газета. – 10.08.2018. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.vechirka.com.ua/gromadska-rada-zv-tu. 44. Громадські консультативні ради. Досвід США // Інформаційний бюлетень «Вісник громадських рад». – 2017. – № 1. – Липень. – С. 10. 45. Громадські ради в цифрах: загальнонац. звіт із моніторингу формув. громад. рад при центр. та місц. органах виконав. влади / М. В. Лациба, О. С. Хмара, А. О. Красносільська [та ін.] ; Укр. незалеж. центр політ. дослідж. – К. : Агентство «Україна», 2018. – 124 с. 46. Громадянське суспільство і влада. Урядовий веб-сайт [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://civic.kmu.gov.ua. 116 47. Дахова І. І. Участь громадян в управлінні державними справами: питання теорії та практики / І. І. Дахова // Форум права. – 2014. –№ 3. – С. 102– 109. 48. Чотири роки бойових дій на Донбасі: у скільки обходиться Україні війна (інфографіка) [Електронний ресурс] // Сегодня.ua. – 2016. – 14.04. – Режим доступу : http://ukr.segodnya.ua/life/stories/2-goda-boevyh-deystviy-vo- skolko-obhoditsya-strane-voyna-infografika-707869.html 49. Дементьєв В. Волонтерство – рух, що змінює суспільство [Електронний ресурс] / Дементьєв Владислав // Сайт Всеукраїнської громадської організації «Поруч». – 2015. – 16.09. – Режим доступу : http://poruch.ua/volonterstvo-ruh-shho-zminyuye-suspilstvo.html 50. Департамент державної реєстрації. Реєстр політичних партій [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ddr.minjust.gov.ua/uk/ca9c78cf6b6ee6db5c05f0604acdbdec/politychni_parti yi/ 51. Держава і громадянське суспільство в Україні: проблеми взаємодії : моногр. / [І. О. Кресіна, О. В. Скрипнюк, Є. В. Перегуда та ін.] ; за ред. І. О. Кресіної. – К. : Логос, 2017. – 316 с. 52. Державна політика: аналітичні документи / кол. авт., уклад. В. С. Нанівська]. К. : Міжнар. центр перспективних досліджень, 2002. 196 с. 53. Державна служба статистики України. Офіційний вебпортал. URL: http://www.ukrstat.gov.ua. 54. Державне фінансування громадських організацій: зарубіжний досвід та рекомендації щодо впровадження в Україні: аналітична записка / Національний інститут стратегічних досліджень. URL: http://www.niss.gov.ua/ articles/811/ (дата звернення: 3.12.2017). 55. Державне фінансування організацій громадянського суспільства. Як запровадити європейські стандарти? / О. Ю. Вінніков, Д. С. Ковриженко, М. В. Лациба та ін.; Укр. незалежний центр політ. досліджень. Київ: Агентство «Україна», 2015. 224 с. 117 56. Діяльність громадських організацій в Україні у 2020 році. URL: http://www.ukrstat.gov.ua. 57. Дороговкази та план саморозвитку українського громадянського суспільства. План саморозвитку українського громадянського суспільства розглянуті та ухвалені на IV Всесвітньому Форумі українців 18-21 серпня 2016 р., Київ. URL: http://www.philanthropy.org.ua/filestorage/File/ Dorogov.pdf 58. Дробуш 1.В. Функції представницьких органів місцевого самоврядування. Автореферат дис. .... канд. юрид. наук. К., 2017. - С.7. 59. Євро 2012: Волонтери вимагають більше роботи [Електронний ресурс] // ForUm. – 2012. – 28.06. – Режим доступу : http://for- ua.com/analytics/2012/06/28/095506.html 60. Ємець Л. О. Публічне управління неполітичними об’єднаннями громадян (адміністративно-правове дослідження): автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 / Дніпропетр. держ. ун-т внутр. справ. Д., 2019. 20 с. 61. Жаровська І. М. Правова природа державної влади: теоретико-правове дослідження / І. М. Жаровська. – Львів: СПОЛОМ, 2013. – 536 с. 62. Жуков С. Громадські ради – чергова гра в демократію? / С. Жуков // Всеукраїнське інтернет-представництво «Українська правда» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/columns/2015/01/20/5804453. 63. Журенюк Т.В. Правовий статус ти види громадських об'єднань. Форум права. 2017. № 4. С. 356-361. 64. Забуга К. П. Неурядові організації – запорука ефективної державної політики. Бюлетень Міністерства юстиції України. 2014. № 4. С. 10–12. 65. Загальна декларація прав людини : Міжнародний документ ООН від 10.12.1948 // Голос України. – 2008. – 10 груд. – № 236. 66. Закон України «Про благодійництво та благодійні організації» [Електронний ресурс] // Офіційний веб-портал Верховної Ради України. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/531/97-%D0%B2%D1%80 118 67. Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо волонтерської діяльності» // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 2015. – ст. 146. 68. Закон України «Про волонтерську діяльність» // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2011. – ғ 42. – ст. 435. 69. Закон України «Про громадські об’єднання» від 22 березня 2012 року № 4572 VI. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4572-17. 70. Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності»: Закон України від 11 вересня 2003 р. № 1160-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1160-15. 71. Законотворчість: участь громадськості у законодавчому процесі / за ред. Е. Р. Рахумкулова. – К. : Заповіт, 2008. – 96 с. 72. Запрацював портал громадського обговорення законопроєктів URL: http://www.prostir.ua/?news=zapratsyuvav-portal-hromadskoho-obhovo rennya- zakonoproekti 73. Ідеологічне позиціонування політичних партій в Україні / С. Г. Конончук, О. А. Ярош ; Укр. незалеж. центр політ. дослідж. – К. : Агентство «Україна», 2013. – 52 с. 74. Інформаційний матеріал щодо волонтерства [Електронний ресурс] // Сайт Міністерства соціальної політики України. – 2015. – 01.12. – Режим доступу : http://www.mlsp.gov.ua/labour/control/uk/publish/article?art_id=184301&cat_id= 160017 75. Інформація про взаємодію органів виконавчої влади з громадськими радами протягом протягом ІІІ кварталу 2020 року [Електронний ресурс] // Громадянське суспільство і влада : урядовий веб-сайт. – Режим доступа : http:// http://civic.kmu.gov.ua/consult_mvc_kmu/news/article/show/3187. 76. Карпатська Січ: неонацисти, які прикриваються націоналізмом / Нігіліст. 2017. URL: https://www.nihilist.li/2017/11/15/karpats-ka-sich- neonatsisti-yaki-prikrivayut-sya-natsionalizmom/ (дата звернення: 10.12.2017). 119 77. Княжанський В. У пошуках прихованих інтересів. День. 2017. № 40. С. 8. 78. Коваленко В. В. Організація профілактики економічної злочинності в Україні : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.07 / В. В. Коваленко. – X., 2014. – 398 с. 79. Ковальчук В. Б. Легітимність державної влади в правовій теорії та державно-правовій практиці : моногр. / В. Б. Ковальчук. – К. : Логос, 2018. – 392 с. 80. Колишко Р. А. Децентралізація публічної влади в унітарній державі : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / Колишко Родіон Анатолійович ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2003. 81. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод Рада Європи : міжнар. док. // Урядовий кур’єр. – 2017. – 17 листоп. – № 215. 82. Конституційне (державне) право зарубіжних країн : навч. посіб. [Електронний ресурс] / В. М. Бесчастний, О. В. Філонов, В. М. Субботін, С. М. Пашков ; за ред. В. М. Бесчастного. – К. : Знання, 2017. – 467 с. – Режим доступу : http://www.westudents.com.ua/knigi/420-konstitutsyne-derjavne-pravo- zarubjnih-kran-beschastniy-vm-.html. 83. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141. 84. Контрольні функції парламенту: український та зарубіжний досвід: інформаційно-аналітичне дослідження / [за ред. Д. С. Ковриженко]. – К. : Лабораторія законодавчих ініціатив, 2016. – Ч. 1. – 82 с. 85. Корж В. Проблеми протидії застосуванню сучасних корупційних виборчих технологій в Україні / В. Корж // Вибори та демократія. – 2018. –№ 4 (30). – С. 14-18. 86. Коцюруба О. Особливості правового статусу громадських організацій як одержувачів бюджетних коштів / Громадський портал Львова. URL: http://www.gromada.lviv.ua/analytic/572 (дата звернення: 11.12.2017). 120 87. Крутько А. Л. Рівні правового регулювання народної законодавчої ініціативи: теоретико-правове співвідношення / А. Л. Крутько // Право і суспільство. – 2015. – № 1. – С. 15–20. 88. Лаврук Л. Рівні співпраці влади і громади: шість типологій громадянської участі / Л. Лаврук. – 2016. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://bitly.su/xTkMeeQA. 89. Лациба М. В. Громадські організації на виборах / М. В. Лациба. – К. : Укр. незалеж. центр політ. дослідж., 2017. – 56 с. 90. Левченко Л. С. Розвиток участі неурядових організацій у прийнятті рішень органами державної влади (міжнародний досвід 80–90-х років XX століття). URL: http://academy.gov.ua/ej/ej2/txts/philo/05llsdrs.pdf (дата звернення: 15.12.2017). 91. ЛеДюк Л. Учасницька демократія: рефрендуми у теорії та на практиці / Л. ЛеДюк. – X. : ЦОІ, 2002. – 158 с. 92. Ленгер Я. І., Бисага Ю. Ю. Відповідальність вищих органів державної влади: окремі аспекти. Форум права. 2018. № 3. С. 325–331. 93. Луцький досвід: самоорганізація та енергоефективність. URL: https://tribuna.pl.ua/news/lutskij-dosvid-samoorganizatsiya-ta-energoefektivnist/ 94. Магера А. Электронное голосование на выборах в Украине могут ввести через 5 лет [Электронный ресурс] / А. Магера. – Режим доступа : http://ubr.ua/ukraine-and-world/power/elektronnoe-golosovanie-na-vyborah-v- ukraine-mogut-vvesti-cherez-5-let-amagera-341784. 95. Максакова Р. Н. Институты народной законодательной и местной инициативы в системе форм осуществления учредительной власти в Украине / Р. Н. Максакова // Вопросы экономики и права. – 2015. – № 11. – С. 18–21. 96. Мануйлов Є. М. Право громадян на свободу об’єднання в політичні партії: філософський аналіз / Є. М. Мануйлов, М. В. Толочко // Вісник Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Сер. : Філософія, філософія права, політологія, соціологія. – 2013. – № 5. – С. 15–23. 121 97. Менеджмент волонтерських груп від А до Я: навч.-метод. посібник / авт.-кол.: З. П. Бондаренко, Т. В. Журавель, Т. А. Лях та ін.; за ред. Т. А. Лях. Київ: Версо-04,2012. 288 с. 98. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права : міжнар. док. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_043. 99. Мінченко Р. М. Еволюція державної влади в сучасній Україні (теоретико-правове дослідження) : дис. … д-ра юрид. наук : спец. 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень / Р. М. Мінченко. – Київ: Інститут зак-ва ВР України, 2019. – 397 с. 100. Місцевий розвиток за участі громади : моногр. : у 2 т. Т. 1 : Теоретичні основи сталого місцевого розвитку, орієнтованого на громаду / [за заг. ред. Ю. М. Петрушенка]. – Суми : Університ. кн., 2013. – 352 с. 101. Назарук В. Волонтерський рух в Україні: від історії до реалій [Електронний ресурс] / Василь Назарук // Центр волонтеріату «Добра Воля». – Режим доступу : http://prev.novadoba.org.ua/citizen/content.php?dep=2&id=116 102. Національна стратегія КСВ в Україні: стан та перспективи / Ресурсний центр ГУРТ. 2016. URL: http://www.gurt.org.ua/articles/31876/ (дата звернення: 6.12.2017). 103. Наші права: участь громадян в управлінні державними справами / С. В. Злобін, С. О. Майданевич, Н. В. Окша, Д. В. Войтенко ; заг. ред. Н. К. Дніпренко. – Вінниця : Консоль, 2016. – 64 с. 104. НДО у зовнішньому середовищі: організаційні проблеми та можливості розвитку: аналітичний звіт за результатами комплексного дослідження, проведеного на замовлення Форуму НДО в Україні. Київ, 2018. 47 с. URL: http://www.ngoforum.org.ua/wp-content/uploads/2018/03/NGOF _NGOsanalysis.pdf 105. Нестерович В. Ф. Поняття народної правотворчої ініціативи: наукові підходи та законодавча практика / В. Ф. Нестерович // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2013. – № 11. – С. 137–143. 122 106. Носач В. У МВС оприлюднили назви шахрайських «благодійних» фондів [Електронний ресурс] / Вікторія Носач // УНН. – 2015. – 25.04. – Режим доступу : http://www.unn.com.ua/uk/news/1460133-u-mvs-oprilyudnili-nazvi- shakhrayskikh-blagodiynikh-fondiv 107. Окуньовська Ю. В. Неурядовий сектор країн Європейського Союзу: розвиток та класифікація моделей функціонування. Політичні інститути та процеси. 2017. URL: jpl.donnu.edu.ua/article/download/ 3088/3124 (дата звернення: 27.11.2017). 108. Окша Н. В. Інформація про формування і діяльність громадських рад при органах виконавчої влади та їх взаємодію з Урядом [Електронний ресурс] / Н. В. Окша. – Режим доступу : http://civil-rada.in.ua/?p=1455. 109. Основи демократії : навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / М. Бессонова, О. Бірюков, С. Бондарчук та ін. ; за заг. ред. А. Колодій ; М-во освіти і науки України, Ін-т вищої освіти АПН України, Укр.-канад. проект «Демократична освіта», Ін-т вищої освіти. – К. : Ай Бі, 2019. – 684 с. 110. Основні тенденції та проблеми реалізації «Національної стратегії сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2016–2020 роки»: аналітична записка / Національний ін-т стратегічних досліджень. 2020. URL: http://www.niss.gov.ua/content/articles/files/nac_strateg-36e4c.pdf 111. Очеретина М. А. Становлення та розвиток інституту публічних слухань / М. А. Очеретина // Науковий щорічник Інституту філософії та права УрО РАН. – 2019. – Вып. 9.– С. 433–443. 112. Павлюк К. С. Взаємодія інститутів громадського суспільства та органів держаної влади: діалог через громадські ради / К. С. Павлюк // Ефективність державного управління. – 2013. – Вип. 37. – С. 235–241. 113. Питання Ради громадського контролю при Національному антикорупційному бюро України : Указ Президента України від 15.05.2015 № 272/2015 // Офіційний вісник України. – 2015. – 29 трав. – № 40. – С. 51. 114. Плохотнік О. В. Конституційне право громадян брати участь у всеукраїнських та місцевих референдумах і його забезпечення в Україні : 123 автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 – конституційне право; муніципальне право / О. В. Плохотнік ; Нац. акад. внутр. справ. – К., 2017. – 22 с. 115. Побудова ефективної політичної партії / упоряд. : І. Підлуська, О. Грязнова, В. Замятін. – К. : Фонд «Європа ХХІ», 2017. – 288 с. 116. Погорілко В. Ф. Органи державної влади України : монографія. К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького, 2018. 592 с. 117. Позачергові вибори Президента України 25 травня 2014 р. Сайт Центрвиборчкому [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.cvk.gov.ua/pls/vp2014/wp001. 118. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про волонтерську діяльність у сфері надання соціальних послуг» [Електронний ресурс] // Офіційний веб-портал Верховної Ради України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1895-2017-%D0%BF 119. Постмайданна благодійність і волонтерство 2015 [Електронний ресурс] // Український форум благодійників. – 2015. – 09.12. – Режим доступу : http://www.ufb.org.ua/aboutus/novini-forumu.htm?id=4468 120. Права людини в Україні: доповідь правозахисних організацій / за ред. Є. Ю. Захарова. Українська Гельсінська спілка з прав людини. – Х. : Права людини, 2012. – 490 с. 121. Примуш М. В. Політичні партії: механізми інституціоналізації і структурної трансформації : автореф. дис. … д-ра політ. наук : спец. 23.00.02 – політичні інститути та процеси / М. В. Примуш. – Львів : Львів. нац. ун-т ім. І. Франка, 2012. – 32 с. 122. Про всеукраїнський референдум : Закон України від 06.11.2012 № 5475-VI // Відомості Верховної Ради. – 2013. – № 44/45. – Ст. 634. 123. Про доступ до публічної інформації: Закон України від 13.01.2011 № 2939-VI. – [Електронний ресурс]. − Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2939-17. 124 124. Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики: Постанова Кабінету Міністрів України від 03 верес. 2010 р. № 996. – [Електронний ресурс]. − Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/996-2010-%D0%BF. 125. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21.05.1997 № 280/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 24, ст.170. 126. Про політичні партії в Україні : Закон України від 05.04.2001 № 2365-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 23. – Ст. 118. 127. Про стан розвитку громадянського суспільства в Україні : аналіт. доповідь / Яблонський В. М., Балакірєва О. М., Бондар Т. В. та ін. ; за заг. ред. О. А. Корнієвського. К. : НІСД, 2017. 56 с. 128. Прудка Л. М. Електоральний абсентеїзм в Україні як загроза демократії / Л. М. Прудка // Південноукраїнський правничий часопис. – 2014. – № 2. – С. 179–181. 129. Радченко О. В. Ціннісний вимір соціальної відповідальності в демократичній державі : монографія. Х. : Вид-во ХНУВС, 2018. 200 с. 130. Рамазанова У. В. Адміністративно-правова характеристика громадських об’єднань. Митна справа. 2012. № 5 (83). Ч. 2. Кн. 1. С. 222-226. 131. Решение от 13.12.2001 № 18-рп/2001 по делу о молодежных организаций // Офіційний вісник України. – 2001. – № 51. – Ст. 2310. 132. Розвиток громадянського суспільства України в умовах внутрішніх і зовнішніх викликів / В. М. Яблонський, О. М. Балакірєва, Т. В. Бєльська та ін.; за ред. О. А. Корнієвського. Київ: НІСД, 2016. 72 с. 133. Розпорядження Президента України «Про організацію проведення в Україні у 2018 році Міжнародного року волонтерів» [Електронний ресурс] // Офіційний веб-портал Верховної Ради України. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/67/2018-%D1%80%D0%BF 125 134. Савченко О. Громадські ради як суб’єкт здійснення громадського контролю в Україні: правові засади й тенденції розвитку / О. Савченко // Юридичний вісник. – 2015. – № 1. – С. 67–72. 135. Світова практика та український досвід використання механізму парламентських слухань та слухань у комітетах як інструменту контрольної функції парламенту: інформаційно-аналітичне дослідження. – К. : Лабораторія законод. ініціатив, 2014. – 175 с. 136. Сиренко В. Ф. Интересы и власть / В. Ф. Сиренко. – Киев : Оріяни, 2016. – 267 с. 137. Скрипнюк В. М. Громадянин, суспільство, держава: політична участь як механізм демократичної легітимації влади / В. М. Скрипнюк // Філософські та методологічні проблеми права. – 2013. – № 1/2. – С. 44–51. 138. Слинько Т. H. Свобода слова в условиях народовластия / Т. H. Слинько, Л. Г. Кушниренко // Конституционно-правовые основы народовластия в России и Украине : сб. науч. тр. – Xарьков : Право, 2018. – 296 с. 139. Словська І. Є. Парламентські слухання як форма реалізації контрольних повноважень парламенту / І. Є. Словська // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. – 2017. –№ 3. – С. 70–79. 140. Соціальна відповідальність має стати ідеологією та практикою вітчизняного бізнесу – УСПП / Укрінформ. 2013. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-other_news/1539199-sotsialna_vidpovidalnist_ mae__stati_ideologie_yu_ta_praktikoyu_vitchiznyanogo_biznesu___uspp_185850 7.html (дата звернення: 7.12.2017). 141. Соціальна відповідальність у контексті подолання системної кризи в Україні. Демографія та соціальна економіка. 2018. № 1 (15). С. 39–46. 142. Спільний висновок Венеціанської Комісії та ОБСЄ/БДІПЛ щодо законопроекту «Про вибори народних депутатів України» // Вибори і демократія. – 2014. – № 4 (30). – С. 56–70. 126 143. Статистика: українці довіряють волонтерам, але не уряду [Електронний ресурс] // Сайт всеукраїнської молодіжної громадської організації Молодіжний Націоналістичний Конгрес. – 2016. – 19.01. – Режим доступу : http://mnk.org.ua/ostanni-novini/novina/article/statistika-ukrajinci- dovirjajut-volonteram-ale-ne-urjad/ 144. Степаненко В. П. Громадянське суспільство: дискурси і практики. Київ : Інститут соціології НАН України, 2015. 420 с. 145. Стратегія сприяння розвитку соціальної відповідальності бізнесу в Україні на період до 2020 року. URL: http://svb.ua/sites/default/files/ 201309_strategiya_spriyannya_rozvitku_svb_v_ukrayini.pdf (дата звернення: 15.12.2017). 146. Тарасенко Т. Волонтерська діяльність я пріоритет державної молодіжної політики в Україні. URL: http://www.dridu.dp.ua/vidavnictvo/2016/ 2016_02(29)/17.pdf (дата звернення: 14.12.2017). 147. Темех І. Т. Конституційно-правовий статус правозахисник громадських організацій : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.02 / ДВНЗ «Київ. нац. екон. ун-т ім. В. Гетьмана». К., 2018. 20 с. 148. Тинкован О. В. Громадський контроль та громадська експертиза: проблеми співвідношення понять /О. Б. Тинкован // Публічне адміністрування: теорія та практака. – 2017. – Вип. 1 (3). – С. 1–8. 149. Типове положення про громадську раду при міністерстві, іншому центральному органі виконавчої влади, Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, обласній, Київській та Севастопольській міській, районній, районній у м. Києві та Севастополі державній адміністрації : затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 03.11.2010 № 996 // Урядовий кур’єр. – 2010. – 11листоп. – № 211; 2012. – 24 жовт. – № 194. 150. Ткачук І. Я. Соціальна відповідальність громадських організацій України. Інвестиції: практика та досвід. 2017. № 6. С. 52–56. 127 151. Трачук П. А. Адміністративно-правові засади реформування місцевої публічної влади в Україні : моногр. / П. А. Трачук. –Ужгород : ЗакДУ, 2011. – 336 с. 152. Турчин Я. Світовий досвід у реалізації концептуальних засад електронного голосування / Я. Турчин // Гілея: наук. вісн. – 2013. – № 73. – С. 308–310. 153. Усаченко Л.М. Співпраця органів державної влади з інститутами громадянського суспільства. URL: http://academy.gov.ua/ej/ej6/txts/07ylmigs. htm. 154. Участь громадськості в політичних процесах: корені трави – 3 / упоряд. : Г. О. Усатенко, О. В. Боронь. – К. : Агентство «Україна», 2015. – 352 с. 155. Федоренко В. Л. Система конституційних форм безпосередньої демократії в Україні та перспективи її вдосконалення / В. Л. Федоренко // Актуальні проблеми публічного та приватного права : тези доп. ІІI Міжнар. наук.-практ. конф., 3 жовтня 2012 р. / за ред. В. М. Огаренка та ін. – Запоріжжя, 2012. – C. 135–140. 156. Фрицький Ю. О. Теоретичні засади державної влади : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.02 / Ю. О. Фрицький. – К. : Ін-т законод. ВР України, 2019. 157. Фурашев В. М. Виборчий кодекс України: системна інформатизація : [моногр.] / В. М. Фурашев, Д. В. Ланде. – К. : Синопсис, 2018. – 211 с. 158. Центр Разумкова. Соціологічні опитування [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.razumkov.org.ua. 159. Центральна виборча комісія України. Позачергові вибори народних депутатів України 26 жовтня 2014 року. Протокол Центральної виборчої комісії про результати виборів народних депутатів України у загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.cvk.gov.ua/info/protokol_bmvo_ndu_26102014.pdf. 128 160. Цокур Є. Г. Легітимність політичної влади: джерела, особливості, перспектми : моногр. / Є. Г. Цокур. – К. : Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2019. – 330 с. 161. Чорна В. Г. Правовий статус громадських об’єднань. Порівняльно- аналітичне право : наук.-практ. журн. 2013. № 7. С. 247–249. 162. Чупрін Р. В. Участь громадськості у формуванні партійної політики: світовий досвід та українська практика : автореф. дис. ... канд. політ. наук / Р.В.Чупрін – Миколаїв : [Б. в.], 2019. – 16 с. 163. Шведа Ю. Р. Вибори та виборчі системи. Європейські стандарти та досвід для утвердження демократії в Україні / Ю. Р. Шведа. – Львів, 2017. – 462 с. 164. Шевченко А. Є. До питання функціонування громадянського суспільства та розбудови правової держави в Україні / А. Є. Шевченко, А. В. Старостюк // Юридичний вісник. – 2014. – № 4 (33). – С. 41–46. 165. Шевченко М. Європейський досвід проведення консультацій з громадськістю / М. Шевченко // Вісник громадських рад : інформаційний бюллетень. – 2013. – Січень. – № 4. – С. 33–36. 166. Шипілов Л. М. Принцип народовладдя і його здійснення в Україні : дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / Л. М. Шипілов ; Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. – Х., 2014. — 19 с. 167. Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол. : Ю. С. Шемшученко (гол.) та ін. – К. : Укр. енцикл. ім. М. П. Бажана, 1999. – Т. 2 : Д-Й. – 744 с. 168. Background document on Public consultation. – OECD. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.oecd.org/mena/governance/36785341.pdf. 169. Biefang S. Strategies of Communication on Food Biotechnology / S. Biefang. – EUR 18600EN. European Communities, Office for Official Publications of the European Communities. – Luxemburg. 2015. – 88 p. 170. Citizens as Partners: OECD handbook on Information, Consultation and Public Participation in Policy-Making. – OECD, Paris. 129 171. Clayton B. D. Sustainable Development Strategies: A Resource Book / B. D.Clayton, S.Bass. IIED, for the Organization for Economic Cooperation and Development and United Nations Development Programme, Earthscan Publications, London. – OECD/UNDP. – 2018. – 382 p. 172. Concursos Públicos .Ministeria da Saude. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.misau.gov.mz/index.php/concursos-em-destaques. 173. Consil of Europe. Venise Commission [Electronic resourse]. – Mode of access : http://www.venice.coe.int/webforms/documents/default.aspx?pdffile=CDL- AD(2014)002-e. 174. Deliberative polling. – Participedia. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://participedia.net/en/methods/deliberative-polling. 175. E-Democracy Services. – Hungary. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://edemokracia.magyarorszag.hu. 176. Ferens A. Jak prowadzic konsultacje spoleczne w samorzadach? Zasady i najlepsze praktyki wspolpracy samorzadow z przedstawicielami spolecznosci lokalnych. Przewodnik dla samorzadow Praca zbiorowa pod redakcja merytoryczna ekspertow Polskiego Instytutu Demokracji Lokalnej / A. Ferens, R. Kondas, I. Matysiak... – Warszawa : Fundacja Rozwoju Demokracji Lokalnej, 2018. – 145 s. 177. Fukuyama F. State Building: Governance and World Order in the 21st Century / F. Fukuyama. – London : Profile Books, 2015. – 186 p. 178. Hellenic Statistical Authority [Electronic resourse]. – Mode of access : http://www.statistics.gr/portal/page/portal/ESYE. 179. Kurian G. T. The encyclopedia of political science / G. T. Kurian. – Washington : CQ Press, 2018. – 430 р. 180. Participa: Citizen Participation. Panama. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.participa.gob.pa. 181. Quality of Public Administration – a toolbox for practitioners. – Luxembourg: Publications Office of the European Union, 2017. 130 182. Tannenbaum and Schmidt continuum – model of delegation and team development. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.businessballs.com/tannenbaum.htm (Last accessed 14.04.2017). 183. UN Public Administration Glossary. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.unpan.org/Directories/ UNPublicAdministrationGlossary/tabid/928/language/en-US/Default.aspx/. 184. Vidal P., Torres D. The Social Responsibility of Non-Profit Organisations. A Conceptual Approach and Development of SRO model. Barcelona: Observatori del Tercer Sector, 2001. 36 p. 185. Wilcox D. The Guide to Effective Participation / D. Wilcox . – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.businessballs.com/tannenbaum.htm. 186. World Giving Index [Електронний ресурс] // Charities Aid Foundation. – Режим доступу : https://www.cafonline.org/about-us/publications 187. Yevdokymova I. and Vitkovska I. Тенденції розвитку громадських організацій у сучасній Україні. Вісник ХНУ імені ВН Каразіна. Серія «Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи». 2018. № 41. С. 42-48. 131 ДОДАТКИ