Репозиторій ЧДТУ

 ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
Факультет гуманітарних технологій  
Кафедра соціального забезпечення 
 
 
 
 
КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА БАКАЛАВРА 
на тему: Зарубіжний досвід соціального захисту дітей-сиріт та дітей, 
позбавлених батьківського піклування 
 
 
 
 
 
 
 
 
Виконав: 
студент ІV курсу, групи СЗ-1910 
спеціальності 232 «Соціальне забезпечення» 
А. Ю. Абдулаєва  
Керівник: С. П. Архипова 
Рецензент: 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Черкаси – 2023 
 
  
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
Факультет гуманітарних технологій  
Кафедра соціального забезпечення 
 
Освітньо-кваліфікаційний рівень бакалавр  
Галузь знань 23 Соціальна робота  
Спеціальність 232 “Соціальне забезпечення” 
 
ЗАТВЕРДЖУЮ:  
Зав. кафедри  
____________к.е.н., доц. Журба І.О.  
“_____” _______________2022 р.  
 
ЗАВДАННЯ 
НА КВАЛІФІКАЦІЙНУ РОБОТУ БАКАЛАВРА СТУДЕНТУ 
Абдулаєвій Анні Юріївні 
 
1. Тема роботи: Зарубіжний досвід соціального захисту дітей-сиріт та 
дітей, позбавлених батьківського піклування  
 
керівник роботи Архипова С. П., докторка педагогічних наук, професор 
 
затверджені наказом по університету від “____” __________ 2022 р. № ____ 
 
2. Строк подання студентом роботи “____” __________ 2023 р.  
 
3. Вихідні дані до роботи 
1. Нормативно-правова база досліджуваного питання. 
2. Наукова література за темою дослідження 
4. Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, які потрібно 
розробити) 
Розділ 1. Теоретичні проблеми зарубіжного соціального захисту дітей-сиріт та дітей, 
позбавлених батьківського піклування.1.1. Поняття «соціальний захист» та критерії його 
ефективності щодо дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.1.2. Зарубіжний 
досвід роботи альтернативних закладів опіки дітей, позбавлених батьківського піклування. 1.3. 
Роль агенцій у соціальному захисті дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. 
Розділ 2. Контент-аналіз зарубіжних систем соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених 
батьківського піклування. 2.1. Різновиди закордонних форм влаштування дітей-сиріт та дітей, 
позбавлених батьківського піклування. 2.2. Фостерне виховання дітей-сиріт за кордоном на 
прикладі США та Великої Британії. 2.3. Системні характеристики соціального захисту дітей-сиріт 
та дітей, позбавлених батьківського піклування. Розділ 3. Напрями удосконалення державної 
політики у сфері соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. 
3.1. Досвід зарубіжних країн у сфері соціального захисту дітей-сиріт та дітей, які позбавлені 
піклування батьків та можливості його упровадження в Україні. 3.2. Розвиток наставництва як 
ефективної форми соціальної підтримки дітей-сиріт та дітей, які позбавлені піклування батьків. 
3.3. Участь неурядових та міжнародних організацій у соціальному захисті дітей-сиріт та дітей, які 
позбавлені піклування батьків в Україні. 
5. Перелік графічного матеріалу  
Презентація в програмі POWER POINT 
Слайд 1. Тема магістерської роботи. 
Слайд 2. Мета, предмет та об’єкт дослідження. 
Слайд 3. Завдання магістерської роботи. 
Слайд 4. Статистика дітей-сиріт станом на початок війни і нв сьогодні. 
Слайд 5, 6. Узагальнені поняття «дитина-сирота» та «дитина, позбавлена батьківського 
піклування». 
Слайд 7, 8. Визначення фостерної сім’ї. 
Слайд 9 -11. Наставництво дітей-сиріт та дітей, які позбавлені піклування батьків. 
Слайд 12 -15. Висновки. 
 
6. Консультанти розділів роботи 
 
Розділ Прізвище, ініціали та посада консультанта Підпис, дата 
завдання завдання 
видав прийняв 
1.    
2.    
3    
 
7. Дата видачі завдання __________________________________________ 
 
КАЛЕНДАРНИЙ ПЛАН 
 
№ Строк 
Назва етапів дипломної  роботи виконання Примітка 
з/п 
етапів роботи 
1. Розробка завдання, складання календарного плану до 14.10.2022 виконано 
виконання кваліфікаційної роботи 
2. Аналіз літературних джерел до 14.12.2022 виконано 
3. Виконання першого розділу і обговорення її з до 14.03.2023 виконано 
науковим керівником 
4. Виконання другого розділу і обговорення її з до 21.03.2023 виконано 
науковим керівником 
5. Виконання третього розділу висновків та до 31.03.2023 виконано 
коригування списку літератури і обговорення її з 
науковим керівником. 
6. Доопрацювати роботу, оформити її кінцевий варіант до 3.04.2023 виконано 
7. Отримати відгук керівника та рецензію до 15.04.2023 виконано 
8. Підготувати доповідь та презентацію на захист до 25.04.2023 виконано 
 
 
Студентка   _________    Абдулаєва А. Ю.
Керівник роботи   __________    Архипова С. П. 
 
Секретар ЕК  __________   
 
РЕФЕРАТ 
 
Кваліфікаційна робота бакалавра містить 122 сторінки, список літератури з 
55 найменувань.  
 
Зарубіжний досвід соціального захисту дітей-сиріт та дітей, 
позбавлених батьківського піклування 
 
Предметом дослідження – теорія та практика соціального захисту дітей-сиріт та дітей, 
позбавлених батьківського піклування в досвіді зарубіжних країн. 
Об'єктом дослідження є соціальний захист дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського 
піклування. 
Мета роботи полягає у виявлення сутності та особливостей соціального захисту дітей-сиріт і 
дітей, позбавлених батьківського піклування, в досвіді зарубіжних країн та встановлення 
необхідності трансформації української теорії і практики соціальної роботи на основі досягнень 
міжнародної системи соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського 
піклування. 
Завдання роботи:  
1. Розкрити теоретичні проблеми зарубіжного досвіду соціального захисту дітей-сиріт та дітей, 
позбавлених батьківського піклування; 
2. Узагальнити міжнародні ефективні форми влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених 
батьківського піклування;   
3. Обґрунтувати можливі напрями трансформації системи соціальної роботи в Україні з 
урахуванням здобутків зарубіжних країн з соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених 
батьківського піклування.  
4. З’ясувати сутність сучасної ситуації щодо наставництва дітей-сиріт та дітей, які позбавлені 
піклування батьків як ефективної форми їхньої соціальної підтримки.  
За результатами дослідження сформульовані висновки: 
1. Розкрито теоретичні проблеми міжнародного досвіду соціального захисту дітей-сиріт та дітей, 
позбавлених батьківського піклування. 
2. Узагальнено ефективні форми влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського 
піклування. Розкрито зміст дії системи соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених 
батьківського піклування, у європейських країнах. 
3. Обґрунтовано можливі напрями трансформації системи соціальної роботи в Україні з 
урахуванням здобутків зарубіжних країн з соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених 
батьківського піклування. 
4. З’ясовано сутність сучасної ситуації щодо наставництва дітей-сиріт та дітей, які позбавлені 
піклування батьків як ефективної форми їхньої соціальної підтримки. Встановлено, що 
наставництво є ефективною формою соціальної підтримки дітей, котрі позбавлені батьківського 
піклування та дітей-сиріт 
Одержані результати можуть бути впроваджені у роботу центрів соціальних служб для сім’ї, 
дітей та молоді а також, під час викладання навчальних курсів “Соціальний супровід сім’ї”, 
“Технології соціальної роботи у зарубіжних країнах” та спецкурсу “Соціальна адаптація сиріт” під 
час підготовки майбутніх фахівців соціальної сфери. 
 
Рік виконання кваліфікаційної роботи бакалавра 2023 рік  
Рік захисту роботи 2023 рік  
 
Підпис студента ____________________  
Дата ______________________________ 
  5 
 
РЕЗЮМЕ 
на кваліфікаційну роботу бакалавра 
 
на тему: Зарубіжний досвід соціального захисту дітей-сиріт та 
дітей, позбавлених батьківського піклування 
 
Студентки групи СЗ-1910  Абдулаєвої Анни Юріївни 
 
факультету гуманітарних технологій денної форми навчання 
спеціальності 232 “Соціальне забезпечення” 
 
Кваліфікаційна робота бакалавра містить 122 сторінки, список літератури з 55 
найменувань. 
 
Предметом дослідження – теорія та практика соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених 
батьківського піклування в досвіді зарубіжних країн. 
Об'єктом дослідження є соціальний захист дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. 
Мета роботи полягає у виявлення сутності та особливостей соціального захисту дітей-сиріт і дітей, 
позбавлених батьківського піклування, в досвіді зарубіжних країн та встановлення необхідності 
трансформації української теорії і практики соціальної роботи на основі досягнень міжнародної 
системи соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. 
Завдання роботи:  
1. Розкрити теоретичні проблеми зарубіжного досвіду соціального захисту дітей-сиріт та дітей, 
позбавлених батьківського піклування; 
2. Узагальнити міжнародні ефективні форми влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського 
піклування;   
3. Обґрунтувати можливі напрями трансформації системи соціальної роботи в Україні з урахуванням 
здобутків зарубіжних країн з соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського 
піклування.  
4. З’ясувати сутність сучасної ситуації щодо наставництва дітей-сиріт та дітей, які позбавлені піклування 
батьків як ефективної форми їхньої соціальної підтримки.  
За результатами дослідження сформульовані висновки: 
1. Розкрито теоретичні проблеми міжнародного досвіду соціального захисту дітей-сиріт та дітей, 
позбавлених батьківського піклування. 
2. Узагальнено ефективні форми влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. 
Розкрито зміст дії системи соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, 
у європейських країнах. 
3. Обґрунтовано можливі напрями трансформації системи соціальної роботи в Україні з урахуванням 
здобутків зарубіжних країн з соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського 
піклування. 
4. З’ясовано сутність сучасної ситуації щодо наставництва дітей-сиріт та дітей, які позбавлені піклування 
батьків як ефективної форми їхньої соціальної підтримки. Встановлено, що наставництво є ефективною 
формою соціальної підтримки дітей, котрі позбавлені батьківського піклування та дітей-сиріт 
Одержані результати можуть бути впроваджені у роботу центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та 
молоді а також, під час викладання навчальних курсів “Соціальний супровід сім’ї”, “Технології соціальної 
роботи у зарубіжних країнах” та спецкурсу “Соціальна адаптація сиріт” під час підготовки майбутніх 
фахівців соціальної сфери. 
 
Рік виконання бакалаврської дипломної роботи 2023 рік  
Рік захисту роботи 2023 рік 
 
Підпис студента ____________________  
Дата ______________________________ 
  6 
 
РЕЦЕНЗІЯ 
на кваліфікаційну роботу бакалавра 
 
студента  
Черкаського державного технологічного університету 
факультету гуманітарних технологій 
кафедри соціального забезпечення 
зі спеціальності 232 „Соціальне забезпечення” 
 
Абдулаєвої Анни Юріївни 
на тему: Зарубіжний досвід соціального захисту дітей-сиріт та дітей, 
позбавлених батьківського піклування 
 
дипломна робота містить 122 сторінки; літературних джерел 55. 
Актуальність теми дослідження Абдулаєвої А. Ю. обумовлюється тим, 
що на сьогоднішній день в Україні в умовах економічної кризи, політичної і 
соціальної нестабільності, радикальної соціально-культурної трансформації, 
а також повномасштабної війни з рф, постає проблема щодо необхідності 
розробки нових форм утримання та виховання дітей, які перебувають в 
особливо складних і дискомфортних умовах. Перш за все, це стосується 
дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Розвиток та 
удосконалення системи сімейного влаштування дітей-сиріт та дітей, 
позбавлених батьківського піклування, є одним із пріоритетних напрямів 
соціальної політики України, адже щороку близько 8 тис. дітей залишаються 
без батьківського піклування. Захист дитинства є перш за все пріоритетним 
напрямом кожної країни. Україна також, виконуючи приписи Конвенції про 
права дитини зобов’язалася перед країнами-учасницями ООН забезпечити 
кожній дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, 
беручи до уваги права й обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які 
відповідають за неї за законом, і з цією метою вживати всіх відповідних 
заходів. Проте не кожна дитина має змогу зростати в сім’ї, бути наділеною 
батьківською любов’ю і турботою. Дане явище може траплятися внаслідок 
смерті батьків, особливо під час війни, або позбавлення їх батьківського 
права. Феномен сирітства порушує одне із базових прав дитини на сімейне 
виховання й батьківську турботу, сирітство визначається як соціальне явище, 
обумовлене наявністю в суспільстві дітей, батьки яких померли. Опинившись 
один на один з фактом смерті батьків (чи позбавлення їх прав) такі діти 
набувають статусу соціально вразливої верстви населення та як правило 
потребують повного забезпечення від держави та соціальної адаптації в таких 
  7 
 
умовах. Тому, на сьогодні, це питанн актуальне як ніколи, а національна 
політика в Україні орієнтується саме на досвід інших країн у цьому питанні, і 
підтримку саме сімейних форм виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених 
батьківського піклування. 
Об’єкт (соціальний захист дітей-сиріт та дітей, позбавлених 
батьківського піклування) і предмет (теорія та практика соціального захисту 
дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування в досвіді 
зарубіжних країн) дипломного дослідження визначені відповідно до 
встановлених вимог та дозволяють у достатньому обсязі проаналізувати 
відповідні проблеми. Аналіз рецензованої роботи дозволяє стверджувати, що 
в результаті проведеного дослідження автор досягла визначеної мети та 
виконала поставлені завдання. При цьому сформульовані висновки та 
пропозиції є достатньо аргументовані, відповідають вимогам сьогодення та 
можуть бути застосовані на практиці. Стиль викладення матеріалу в 
бакалаврській роботі – науковий, виважений і чіткий, мова – доступна, 
зрозуміла. 
Основні положення, узагальнення та висновки можуть бути 
рекомендовані для впровадження у роботу центрів  соціальних служб для 
сім’ї, дітей та молоді а також, під час викладання навчальних курсів 
“Соціальний супровід сім’ї”, “Технології соціальної роботи у зарубіжних 
країнах” та спецкурсу “Соціальна адаптація сиріт” під час підготовки 
майбутніх фахівців соціальної сфери. 
Оформлення роботи, результатів дослідження, текстової частини 
цілком відповідає вимогам до подібного роду робіт і засвідчує високий 
рівень наукової культури та грамотності авторки. Дослідження завершується 
загальними висновками, які відповідають поставленим здобувачем 
завданням, а їх обґрунтованість і переконливість засвідчують самостійність і 
логічність суджень, достатню наукову підготовленість та синтезують 
результати наукового дослідження, що відповідають його завданням. 
Наукове дослідження володіє належним рівнем новизни.  
На основі здійсненого аналізу можна стверджувати, що дипломна 
бакалаврська робота А. Ю. Абдулаєвої «Зарубіжний досвід соціального 
захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» є 
цілісним завершеним дослідженням, що має теоретичне та практичне 
значення, містить результати, які є важливими як для науковців, так і для 
практиків, відповідає вимогам МОН України до такого рівня робіт, та 
заслуговує оцінки «відмінно», та присвоєння освітнього рівня «бакалавр» за 
напрямом підготовки 232 „Соціальне забезпечення”.  
 
Рецензент __________________________________________________  
(прізвище, ім’я, по батькові, місце роботи, посада, вчений ступінь, звання)  
МП  
Власноручний підпис рецензента засвідчую : 
  8 
 
ВІДГУК 
керівника на кваліфікаційну роботу магістра 
 
виконаної на тему: Зарубіжний досвід соціального захисту дітей-
сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування 
 
студенткою Абдулаєвою Анною Юріївною 
 
Головною метою дипломної роботи є полягає у виявлення сутності та особливостей 
соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, в досвіді 
зарубіжних країн та встановлення необхідності трансформації української теорії і 
практики соціальної роботи на основі досягнень міжнародної системи соціального захисту 
дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. 
Авторкою проведено ґрунтовний аналіз теоретичних основ із досліджуваної 
проблеми, розкрито теоретичні проблеми міжнародного досвіду соціального захисту 
дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, дефінітивну базу дослідження 
та обґрунтувано необхідність трансформації теорії і практики соціальної роботи в Україні.  
В роботі проаналізовані проблеми зарубіжного соціального захисту дітей-сиріт та 
дітей, позбавлених батьківського піклування, а саме: проаналізовано поняття «соціальний 
захист» та критерії його ефективності щодо дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського 
піклування, розкривається зарубіжний досвід роботи альтернативних закладів опіки дітей, 
позбавлених батьківського піклування, а також розкривається роль агенцій у соціальному 
захисті дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Представлено напрями 
удосконалення державної політики у сфері соціального захисту дітей-сиріт та дітей, 
позбавлених батьківського піклування. Обґрунтовуються напрями трансформації системи 
соціальної роботи в Україні з урахуванням здобутків зарубіжних країн з соціального 
захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, з’ясовується сутність 
сучасної ситуації наставництва дітей-сиріт та дітей, які позбавлені піклування батьків як 
ефективної форми їхньої соціальної підтримки, а також показана участь неурядових та 
міжнародних організацій у соціальному захисті дітей-сиріт та дітей, які позбавлені 
піклування батьків в Україні. 
Над кваліфікаційною роботою студентка працювала досить наполегливо, уміло 
поєднувала теоретичні знання та практичний досвід. Студентка працювала згідно 
календарного графіка роботи, проявляючи самостійність та ініціативність, поєднуючи 
теоретичні знання та практичний досвід. 
Зазначимо, що дослідження є цілісним і завершеним, відповідає вимогам ОКХ, 
заслуговує оцінки «добре» та присвоєння освітнього рівня «бакалавр» за напрямом 
підготовки 232 „Соціальне забезпечення”. 
 
Керівник бакалаврської дипломної роботи  
Докторка педагогічних наук, професорка  
кафедри соціального забезпечення ___________ С. П. Архипова 
  9 
 
АНОТАЦІЯ 
 
Абдулаєва А. Ю. Зарубіжний досвід соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених 
батьківського піклування - Рукопис. Дослідження на здобуття освітнього ступеня «бакалавр» за 
спеціальністю 232 “Соціальне забезпечення”. - Черкаський державний технологічний університет, 
2023. Робота присвячена дослідженню сутності й особливостей соціального захисту дітей-сиріт та дітей, 
позбавлених батьківського піклування, у досвіді зарубіжних країнах та обґрунтуванні необхідності 
трансформації теорії і практики соціальної роботи в Україні на основі використання здобутків міжнародної 
системи соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. У першому розділі 
висвітлено теоретичні проблеми зарубіжного соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених 
батьківського піклування, а саме: проаналізовано поняття «соціальний захист» та критерії його ефективності 
щодо дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, розкривається зарубіжний досвід роботи 
альтернативних закладів опіки дітей, позбавлених батьківського піклування, а також розкривається роль 
агенцій у соціальному захисті дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. У другому розділі 
проводиться контент-аналіз зарубіжних систем соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених 
батьківського піклування, аналізуються різновиди закордонних форм влаштування дітей-сиріт та дітей, 
позбавлених батьківського піклування, та розкриваються особливості фостерного виховання дітей-сиріт за 
кордоном на прикладі США та Великої Британії. У третьому розділі розкрито напрями удосконалення 
державної політики у сфері соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, 
обґрунтовуються напрями трансформації системи соціальної роботи в Україні з урахуванням здобутків 
зарубіжних країн з соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, 
з’ясовується сутність сучасної ситуації наставництва дітей-сиріт та дітей, які позбавлені піклування батьків 
як ефективної форми їхньої соціальної підтримки, а також показана участь неурядових та міжнародних 
організацій у соціальному захисті дітей-сиріт та дітей, які позбавлені піклування батьків в Україні. 
Ключові слова: зарубіжний досвід, соціальний захист, діти-сироти, діти, позбавлені батьківського 
піклування, усиновлення; опіка та піклування, сімейні форми виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених 
батьківського піклування; фостерна сім’я, наставництво. 
 
ANNOTATION 
 
Abdulayeva A. Yu. Foreign experience of social protection of orphaned children and children deprived of parental 
care. The work is devoted to the study of the essence and features of social protection of orphans and children 
deprived of parental care in the experience of foreign countries and the justification of the need to transform the 
theory and practice of social work in Ukraine based on the use of the achievements of the international system of 
social protection of orphans and children deprived of parental care. The first chapter highlights the theoretical 
problems of foreign social protection of orphans and children deprived of parental care, namely: the concept of 
"social protection" and the criteria for its effectiveness in relation to orphans and children deprived of parental care 
are analyzed, the foreign experience of alternative institutions of guardianship of children deprived of parental care 
is revealed, and the role of agencies in the social protection of orphans and children deprived of parental care is 
revealed. In the second chapter, a content analysis of foreign social protection systems for orphans and children 
deprived of parental care is carried out, varieties of foreign forms of placement of orphans and children deprived of 
parental care are analyzed, and the features of foster education of orphaned children abroad are revealed on the 
example of the United States and Great Britain. In the third chapter, the directions of improving the state policy in 
the field of social protection of orphans and children deprived of parental care are revealed, the directions of 
transformation of the Social Work System in Ukraine are justified, taking into account the achievements of foreign 
countries in the social protection of orphans and children deprived of parental care, the essence of the current 
situation of mentoring orphans and children deprived of parental care as an effective form of their social support is 
revealed, and the participation of non-governmental and international organizations in the social protection of 
orphans and children deprived of parental care in Ukraine is shown. 
Keywords:. foreign experience, social protection, orphans, children deprived of parental care, adoption; 
guardianship and guardianship, family forms of upbringing of orphans and children deprived of parental care; foster 
family, mentoring 
  10 
 
ЗМІСТ 
 
ВСТУП………………………………………………………………………….. 11 
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ЗАРУБІЖНОГО  
СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ДІТЕЙ-СИРІТ ТА ДІТЕЙ, 15 
ПОЗБАВЛЕНИХ БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ ………………… 
 1.1. Поняття «соціальний захист» та критерії його ефективності щодо 
дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування  ……… 15 
 1.2. Зарубіжний досвід роботи альтернативних закладів опіки дітей, 
позбавлених батьківського піклування ……………………………. 33 
 1.3. Роль агенцій у соціальному захисті дітей-сиріт та дітей, 
позбавлених батьківського піклування …………………………….. 37 
РОЗДІЛ 2. КОНТЕНТ-АНАЛІЗ ЗАРУБІЖНИХ СИСТЕМ  
СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ДІТЕЙ-СИРІТ ТА ДІТЕЙ,  
ПОЗБАВЛЕНИХ БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ ………………… 46 
 2.1. Різновиди закордонних форм влаштування дітей-сиріт та дітей,  
позбавлених батьківського піклування …………………………… 46 
 2.2. Фостерне виховання дітей-сиріт за кордоном на прикладі США та  
Великої Британії.................................................................................... 62 
 2.3. Системні характеристики соціального захисту дітей-сиріт та  
дітей, позбавлених батьківського піклування ….............................. 73 
РОЗДІЛ 3. НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ  
ПОЛІТИКИ У СФЕРІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ДІТЕЙ........... 78 
 3.1. Досвід зарубіжних країн у сфері соціального захисту дітей-сиріт  
та дітей, які позбавлені піклування батьків та можливості його  
упровадження в Україні ……………………………………………. 78 
 3.2. Розвиток наставництва як ефективної форми соціальної  
 підтримки дітей-сиріт та дітей, які позбавлені піклування батьків  89 
3.3. Участь неурядових та міжнародних організацій у соціальному  
захисті дітей-сиріт та дітей, які позбавлені піклування батьків в  
Україні ……………………………………………………………….. 99 
ВИСНОВКИ …………………………………………………………………... 112 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ...................................................... 116 
  11 
 
ВСТУП 
 
Актуальність вибору теми роботи. Одним із головних завдань 
сьогодення є покращення становища дітей у суспільстві. Особливу роль у 
вирішенні цього завдання відіграє створення  належних умов для захисту 
прав усіх дітей. У зв’язку з масштабними соціальними наслідками зміни, що 
відбуваються зараз у світі та в Україні, зростає кількість дітей-сиріт та дітей, 
позбавлених батьківського піклування. Зокрема, за офіційними даними 
станом на початок війни в Україні було 67586 дітей-сиріт і дітей, 
позбавлених батьківського піклування, а понад 63002 виховувались у 
сімейних формах виховання (СФВ), а саме: 48089 – в сім’ях опікунів/ 
піклувальників, 5830 дітей у прийомних сім’ях, 9083 – у дитячих будинках 
сімейного типу; 4584 таких дітей перебували у закладах інституційного 
догляду і виховання.  
Щороку близько 8 000 дітей залишаються без батьківського піклування 
через девальвацію інституту сім’ї та важкі умови життя, безвідповідальне 
ставлення батьків до своїх дітей, зростання зловживання алкоголем у сім’ях з 
дітьми, наркоманія батьків та жорстоке поводження з дітьми. Вагома 
кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, 
проживають в інтернатних закладах, методика виховання яких не надає 
обов’язкових вимог їхньої підготовки до самостійного життя. Недостатньо 
дієвою є взаємодія органів виконавчої влади із громадськими організаціями, 
які здійснюють захист прав дітей, відсутні ефективні програми профілактиці 
соціального сирітства, соціального захисту та підтримки дітей, які 
залишилися без батьківського піклування.  
У зв’язку з цим проблема вдосконалення соціального захисту та 
системи захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, 
в Україні набула особливої гостроти і потребує внесення змін та 
  12 
 
реорганізації, з метою створенню умов для успішної інтеграції цієї категорії 
дітей у суспільство.   
Ступінь вивченості проблеми. Аналіз наукових розробок з цього 
питання дозволяє стверджувати, що проблема соціального захисту дітей-
сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, є предметом 
дослідження у галузях права, історії, психології, педагогіки, соціальної 
роботи і соціальної педагогіки. Вивчення міжнародного досвіду захисту дітей 
сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, свідчить про дієвість 
соціальних та соціально-педагогічних заходів для цієї категорії дітей.  
Питання соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених 
батьківського піклування, знайшло своє відображення у наукових 
дослідженнях вітчизняних науковців: І. Ковчиної, Л. Міщик, Ж. Петрочко, 
які аргументують досвід, інновації соціального забезпечення прав дитини; 
С. Заєць, Л. Кримчак, Л. Куторжевська, С. Нечай, І. Пєша, О. Потопахіна, 
В. Шкуркіна, Т. Янченко відкривають шляхи дієвої соціальної підтримки і 
здійсненні заходів, що сприяють соціальній адаптації дітей, дітей-сиріт і 
дітей, позбавлених батьківського піклування; С. Архипова, Г. Бевз, І. Звєрєва, 
А. Капська досліджують питання сучасної соціальної політики щодо захисту 
дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, досвід формування 
та розвитку сімейних форм виховання; О. Карпенко окреслює становище 
дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, в контексті 
українського державотворення.  
Позитивний досвід інших країн щодо соціального захисту дітей може 
слугувати орієнтиром для впровадження його імплементації в соціальну 
роботу нашої країни, в тому числі для реалізації деяких національних 
результатів. 
Мета роботи полягає у виявлення сутності та особливостей 
соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського 
піклування, в досвіді зарубіжних країн та встановлення необхідності 
  13 
 
трансформації української теорії і практики соціальної роботи на основі 
досягнень міжнародної системи соціального захисту дітей-сиріт і дітей, 
позбавлених батьківського піклування. 
Визначена мета обумовила такі завдання:  
1. Розкрити теоретичні проблеми зарубіжного досвіду соціального 
захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування; 
2. Узагальнити міжнародні дієві форми влаштування дітей-сиріт і 
дітей, позбавлених батьківського піклування;  
3. Обґрунтувати можливі напрями трансформації системи соціальної 
роботи в Україні з урахуванням здобутків зарубіжних країн з соціального 
захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;  
4. З’ясувати сутність сучасної ситуації щодо наставництва дітей-сиріт 
і дітей, які позбавлені піклування батьків як ефективної форми їхньої 
соціальної підтримки.  
Об’єкт дослідження – соціальний захист дітей-сиріт і дітей, 
позбавлених батьківського піклування. 
Предмет дослідження – теорія та практика соціального захисту дітей-
сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування з досвіду зарубіжних 
країн.  
Для вирішення поставлених завдань використано методи дослідження: 
теоретичні: аналіз наукової літератури для визначення понять та теоретико-
методологічних основ вивчення проблеми дослідження; узагальнення, 
порівняння та систематизація досліджуваної проблеми; пошуково-
аналітичний метод дозволив виявити наукові джерела з теми; логіко-
синтетичний дав змогу здійснити аналіз законів, положень, поглядів 
науковців на досліджувану проблему. 
Теоретичне значення бакалаврської дипломної роботи полягає у 
розкритті теорії та практики соціального захисту дітей-сиріт і дітей, 
позбавлених батьківського піклування з досвіду зарубіжних країн. 
  14 
 
Нові наукові рішення, запропоновані особисто автором роботи. 
- уточнено та узагальнено зміст, структуру організації соціального 
захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування; 
- поглиблено та уточнено сучасний стан діяльності з наставництва дітей-
сиріт і дітей, які позбавлені піклування батьків як ефективної форми їхньої 
соціальної підтримки; 
- подальшого розвитку набуло розкриття специфіки функціонування 
окремих форм влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського 
піклування, у зарубіжних країнах.  
Практичне значення бакалаврської дипломної роботи полягає в тому, 
що вона становить науково-теоретичний інтерес а її результати можуть бути 
впроваджені у роботу центрів  соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді а 
також, під час викладання навчальних курсів “Соціальний супровід сім’ї”, 
“Технології соціальної роботи у зарубіжних країнах” та спецкурсу 
“Соціальна адаптація сиріт” під час підготовки майбутніх фахівців соціальної 
сфери. 
Структура та обсяг бакалаврської роботи складається зі вступу, трьох 
розділів, висновків, та переліку використаної літератури ( 55 джерел ). 
Загальний обсяг роботи 122 сторінки. 
 
  15 
 
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ЗАРУБІЖНОГО 
СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ДІТЕЙ-СИРІТ ТА ДІТЕЙ, ПОЗБАВЛЕНИХ 
БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ 
 
1.1. Поняття «соціальний захист» та критерії його ефективності 
щодо дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування 
 
У сучасному суспільстві останнім часом часто вживаними стали 
поняття “соціальний захист”, “соціальна підтримка”, “соціальна робота”. Це 
пов’язано з усвідомленням суспільства у необхідності радикальних змін у 
соціальній політиці держав, але учені по-різному розуміють і трактують 
зазначені дефініції. Однак усі вони мають і спільну рису – допомога тим, хто 
потрапив у складні життєві обставини. Нижче ми спробуємо проаналізувати 
та визначити, який смисл вкладають у ці категорії українські та британські 
науковці.  
Поняття “соціальний захист” (social welfare) досить широке, оскільки 
включає безліч аспектів, які стосуються допомоги різним категоріям людей. 
Тому існує кілька підходів до його визначення.  
Зарубіжні учені Т. Конвей, Е. Нортон, М. Фостер надають поняттю 
соціального захисту іншого змісту: вони визначають його як низку “заходів, 
які стосуються членів суспільства, відповідно до рівня їх вразливості, що 
пов’язана з ризиком або деривацією, які вважаються соціально 
неприйнятними в межах певного суспільства або політики” [21]. Згідно з цим 
визначенням, соціальний захист охоплює як абсолютну депривацію та 
вразливість бідних, так і потреби інших верств населення (у тому числі й 
сімей), які потребують захисту у зв’язку з виникненням у них особливих 
життєвих обставин, з якими вони не в змозі справитися без сторонньої 
допомоги (наприклад, вагітність, проблеми з вихованням дітей, проблеми у 
шлюбі, хвороба та інше). Тобто, поняття соціального захисту охоплює різні 
  16 
 
сфери соціальної роботи та відповідні традиції соціальної політики. 
Більшість із них є високотехнічними та за своїм характером 
спеціалізованими (такі, як пенсійна реформа, страхові системи, соціальне 
забезпечення) [21]. 
Відповідно до означеного трактування, соціальний захист тісно 
пов’язаний з іншими галузями політики, оскільки він є складовою частиною 
широкої галузі – соціальної політики. Т. Конвей, Е. Нортон, М. Фостер 
окреслили такі принципи політики соціального захисту: швидкодіюча на 
потреби, реалії та умови життя тих, хто потребує підтримки; стійка 
фінансово та політично; інституційно основна в межах чинних структур 
управління та застосування як у державних, так і у структурах громадського 
суспільства; позбавлена стигмації (стигма (stigma) – негативний ярлик); 
гнучка – спроможна швидко реагувати та змінювати план дії у зв’язку з 
новими життєвими обставинами, які раптово виникли [21]. 
Соціальний захист дітей визначається зарубіжними науковцями як 
програми і заходи, що зорієнтовані на захист, опіку та здоровий розвиток 
дітей. У структурі стратегії та фінансування на національному, 
регіональному та місцевому рівнях послуги щодо соціального захисту дітей 
надаються вразливим дітям та їхнім сім’ям громадськими та неприбутковими 
агенціями для того, аби покращити стан, що призвів дітей та їхні сім’ї до 
потрапляння у категорію груп ризику; зміцнити та підтримати сім’ї 
настільки, щоб вони могли успішно піклуватися про своїх дітей; захистити 
дітей від жорстокого ставлення та недогляду в майбутньому; займатися 
вирішенням емоційних проблем, проблем поведінки та здоров’я дітей та, за 
необхідності, знаходити для дітей постійні сім’ї шляхом їх усиновлення та 
призначення опіки [2]. 
На думку українських дослідників (У. Байбакова, Н. Гайдук, 
А. Журавський) цей термін доцільно визначати як “запобіжний захід 
суспільства з метою матеріальної підтримки громадян, чий дохід 
  17 
 
визначається через законодавчо визнані причини, такі як старість, хвороба, 
занадто молодий вік чи безробіття” [23]. У цьому трактуванні соціальний 
захист спрямований на виконання лише превентивної функції, неповномірно 
окреслено роль соціального захисту в подоланні кризових ситуацій, які 
виникли через певні обставини. 
За дослідженнями Т. Семигіної, соціальний захист – це: “1) сукупність 
соціальних і юридичних гарантій, метою яких є забезпечення державою для 
кожного члена суспільства реалізації його основних соціально-економічних 
прав, передусім права на рівень життя, необхідний для нормального 
відтворення та розвитку особистості; 2) ефективні засоби, що дають змогу 
впровадити необхідний рівень солідарності між особами, які отримують 
доходи, та особами, котрі їх не мають через вік, стан здоров’я та 
неможливість знайти роботу” [45]. Тобто, під соціальним захистом автор 
розуміє гарантії, які забезпечуються державою на законодавчому рівні. 
І. Козубовська зазначає, що соціальний захист – це система принципів, 
методів, законодавчо встановлених державою соціальних гарантій і заходів, 
які забезпечують оптимальні умови життя, задоволення потреб населення 
[20]. У наведеному трактуванні поняття “соціальний захист” науковець, на 
відміну від вище зазначених, вбачає в ньому, насамперед, систему принципів 
і методів. Тотожними у розумінні автором цього поняття зі згаданими вище – 
є мета соціального захисту (задоволення потреб населення та забезпечення 
умов життя).  
На думку О. Кисельової, під соціальним захистом варто розуміти 
“засоби, завдяки яким суспільство гарантує безпеку його членів, наприклад, у 
наданні рівних прав на здобуття освіти або у стриманні злодія від здійснення 
подальших злочинів” [23]. Це твердження лише частково, однобічно дає 
уявлення про соціальний захист, адже, на нашу думку, це не лише 
“забезпечення безпеки членам суспільства”. Це також безпека для дітей від 
  18 
 
жорстокого ставлення з боку дорослих, яка включає як фізичну, так і 
психічну безпеку. 
Об’єктами соціального захисту виступають соціально вразливі 
категорії громадян: літні люди, інваліди, багатодітні сім’ї, неповні сім’ї, діти-
сироти і т.д. Досягнення певного ступеня соціальної захищеності громадян 
залежить від рівня соціально-економічного і соціокультурного розвитку 
суспільства, накопиченого національного багатства і принципів його 
розподілу, від соціальної політики, що проводиться, і якості функціонування 
системи соціального захисту в державі [15]. Таким чином, ефективність та 
дієвість соціального захисту в багатьох аспектах залежить від добробуту і 
соціальної політики держави.  
Отже, в це поняття вітчизняні та зарубіжні учені вкладають різний 
зміст, різні шляхи досягнення мети, але спільна риса полягає в тому, що 
соціальний захист націлений на допомогу та підтримку громадян, які 
перебувають у складній життєвій ситуації.  
У сучасному розумінні “соціальний захист дитинства” є 
спеціалізованою професійною дисципліною, на представників якої чинним 
законодавством покладено відповідальність за соціалізацію дітей, які стали 
жертвами фізичного чи сексуального насилля або позбавлені уваги з боку 
дорослих, чи ризикують стати жертвою заподіяної шкоди в результаті 
жорстокого поводження з ними, та втручання з метою захисту таких дітей. 
Діяльність із захисту дітей, якою займаються органи захисту дитинства, це 
окремий різновид більш широкої діяльності із забезпечення благополуччя 
дітей, якою займаються організації соціальної роботи з дітьми [15].  
У Конвенції ООН про права дитини 1989 р. зазначено, що дитина, яка 
тимчасово або постійно позбавлена свого сімейного середовища, або яка в її 
власних найкращих інтересах не може залишатися в такому середовищі, має 
право на особливий захист та допомогу, які надаються державою [22].  
  19 
 
Суміжним із поняттям “соціальний захист” є поняття “соціальна 
підтримка”. У вітчизняній літературі соціальна підтримка розглядається як 
система заходів із надання допомоги деяким категоріям громадян, які 
тимчасово є у важкому економічному становищі (частково або повністю 
безробітні, молодь, що вчиться, та ін.) шляхом надання їм необхідної 
інформації, фінансових коштів, кредитів, можливостей навчання, 
правозахисту і введення інших пільг [42]. Соціальна підтримка – одноразові 
або епізодичні заходи короткочасного характеру за відсутності ознак 
соціальної незахищеності [13]. Отже, автори [42] ототожнюють поняття 
“соціальний захист” із “соціальна підтримка” і наголошують на 
епізодичності, тимчасовості надання допомоги. 
І. Манохіна схарактеризувала поняття “соціальної підтримки”, чітко 
відокремивши цей термін від соціального захисту. У широкому сенсі під 
соціальною підтримкою варто розуміти сукупність позитивних впливів 
соціального середовища на людину і її інтеграцію у системі соціальних 
стосунків. У вузькому сенсі соціальна підтримка – це пряма допомога 
особистості, яка потрапила у важкі життєві обставини. Професіонали 
використовують обидва підходи, оскільки соціальний працівник покликаний 
працювати не лише з клієнтом, а й зовнішнім середовищем, у якому він 
перебуває. Соціальна підтримка, на її думку, це протилежне за значенням 
поняття до соціального захисту. Існують різні підходи до виділення критеріїв 
принципової відмінності цих понять. В одному з них, підкреслюється 
етимологія категорій “соціальна підтримка” і “соціальний захист”. Слово 
“захист” означає “тривалий патронаж держави над людиною, необхідність 
першочергової уваги до її стану, гарантування особистих прав у суспільстві” 
[28]. Соціальна підтримка – це комплекс заходів держави, які реалізуються не 
лише державними, а й суспільними, благодійними і комерційними 
організаціями. Соціальна підтримка є сукупністю таких соціальних послуг, 
що здійснюються державою: медико-соціальної, соціально-економічної, 
  20 
 
соціально-побутової, соціально-психологічної, соціально-педагогічної та 
інших видів допомоги людині. Вона може бути організована державними і 
недержавними структурами в період кризового стану особистості, коли вона 
потрапляє у складні життєві ситуації. 
Інший підхід визначає відмінність між соціальною підтримкою, 
враховуючи суб’єкт надання допомоги і об’єкт цієї допомоги. У тому 
випадку, коли суб’єктом є держава, то допомога, що надається клієнтам, 
носить назву “соціальний захист”. Якщо ж суб’єктами виступають 
благодійні, приватні або інші громадські організації, то така допомога 
називається “соціальна підтримка”. Соціальний захист передбачає таких 
типових об’єктів соціальної допомоги, як літні люди, люди з обмеженими 
можливостями, люди з погіршеним станом здоров’я, інші групи людей. 
Допомога в цьому випадку носить постійний характер. Соціальна підтримка, 
на відміну від соціального захисту, надається всім громадянам у разі їх 
потрапляння у складні життєві ситуації, з яких вони не в змозі вийти 
самостійно. Суттєвою ознакою соціальної підтримки є її тимчасовий або 
епізодичний характер, а також активна участь самого клієнта, що потребує 
вирішення поставлених завдань, з використанням елементів самопідтримки. 
[23]. Це визначення цілісно характеризує сутність понять “соціальна 
підтримка” і “соціальний захист”, оскільки повністю описує суб’єкт їх 
надання і об’єкт. 
Більшість британських учених (С. Тілбурі, Н. Фрост) із питань 
підтримки сім’ї визначають, що сам концепт “соціальна підтримка” є досить 
примарним, частково через те, що він слугує для опису як соціального 
захисту дітей, так й інших послуг [50]. Н. Фрост визначає 4 ключові 
принципи сімейної підтримки – це підтримка всіх сімей; уникнення від 
стигмації; підтримка через пораду; доступність [50]. 
Бажання уникнути “зганьблення” сім’ї відображено в поглядах 
Д. Квінтона, який зазначає, що батьківство є складним процесом і може 
  21 
 
потребувати додаткової допомоги. Тому варто надавати переваги 
універсальному забезпеченню та залученню волонтерського сектору до 
надання соціальних послуг сім’ям. На думку Д. Квінтона [50], важливим є 
налагодження взаємостосунків та співпраця з батьками дітей. Вони 
відокремлюють поняття “підтримка” від “попередження” проблеми. 
“Підтримка” – термін, який трактується неоднозначно, оскільки вона 
надається на основі аспектів, що мають місце з боку реципієнтів. Додаткове 
значення підтримки полягає у допомозі людям подолати труднощі, які 
виникли. Підтримка також може бути пов’язана із здійсненням плану 
життєвих змін. Відносно тлумачення значення підтримки, Д. Квінтон виділяє 
5 ключових елементів: емоційна підтримка та комфорт; порада; практична 
допомога; ресурси; послуги спеціаліста [50]. Як і філософія підтримки сім’ї, 
так і ресурс тиску диктує, в яких саме ситуаціях і яка саме підтримка 
надаватиметься: неофіційна (сім’я, друзі і сусіди) або напівофіційна (місцеві 
волонтерські проекти чи робота групи), із залученням формальної і законної 
послуги тільки за умови нагальної потреби. 
Замість поняття “соціальна підтримка” широко використовуються 
поняття “соціальна допомога” та “соціальне забезпечення”. Під “соціальною 
допомогою” (social assistance) розуміють програми підтримки бідних на 
основі здійснення перевірки їх прибутків (тобто підтримка нужденних). 
Також використовуються поняття “соціальна” або “державна допомога” 
(public assistance), або “соціальний захист” (welfare) [30]. Загальновживаний 
термін для служб соціального захисту, які виплачують допомогу за 
потребами громади, це – соціальний захист, хоча існує й соціальне 
страхування.  
У країнах, де розповсюджене соціальне страхування, соціальна 
підтримка виконує роль допомоги для тих, хто не має страховки. Соціальна 
підтримка фінансується лише за рахунок податків, забезпечує для її 
одержувача загальний прибуток, що є вищим від прожиткового мінімуму. 
  22 
 
Причому, у визначенні розміру допомоги враховується склад сім’ї; вона 
виплачується лише тим, чий загальний прибуток нижчий від прожиткового 
мінімуму. Останнім часом з’явилася тенденція, коли виплати соціальної 
підтримки службами передбачають одночасно адресність спрямування на 
навчання або працевлаштування. У деяких штатах Америки, наприклад, 
використовуються схеми надання соціальної підтримки на харчування, у 
Великобританії і Франції такі схеми діють для підтримки громадян і 
повернення їх на ринок праці [30]. 
Складовою соціального захисту є соціальне забезпечення. Учені 
(Р. Титмус, Г. Єспінг-Андерсон) виокремили 3 основні моделі соціального 
забезпечення дітей-сиріт на Заході [30]: патерналістська, корпоративістська і 
статична. 
Є. Кліменко [46] зазначає, що перша модель є характерною для США, 
Японії та меншою мірою для країн католицького віросповідання. Для цієї 
моделі притаманними є риси низького рівня участі держави у розв’язанні 
соціальних проблем, що призводить до незначних витрат у бюджеті держави 
на соціальне обслуговування. Цим питанням займаються переважно 
благочинні організації.  
Є. Кліменко, Х. Больдерсон, описують другу модель як таку, що 
ґрунтується на ліберальних теоріях, де соціальне забезпечення дитини 
направлено на збереження статусної різниці, включаючи орієнтацію 
суспільства на прийняття традиційної сім’ї і визнання традиційної ролі 
жінки. Така модель характерна для Австрії, Німеччини, Великої Британії 
[46]. 
Третя модель (за Є. Кліменко) покладена в основу соціальної політики 
скандинавськими державами, де принципи універсалізму соціальних прав не 
порушують індивідуальну автономію. Соціальна політика цих країн 
орієнтована на екстенсивну і досить витратну систему соціального 
забезпечення, яка носить централізований характер [46]. 
  23 
 
Відродження заходів, що спрямовані на “попередження” та “сімейну 
підтримку”, викликає дискусії. У їх основі лежить надання допомоги сім’ям у 
вихованні дітей та запобігання примусового розлучення дітей з батьками. У 
соціальній опіці попередження таких дій та оформлення сімейної опіки 
стосується, перш за все, ситуацій, що відносяться до “турботи про дитину” 
(“children concern”), а не до “захисту дитини” [30]. Різнотипність цих 
категорій не чітка і не визначена, але обидві вони є важливими, оскільки в їх 
основі лежить метод втручання.  
Девід і Джулія Джері дотримуються думки, що соціальне забезпечення 
(social security) – система підтримки прибутків із боку держави. Більшість 
таких систем має два компоненти: внески (у Великобританії це — 
національне страхування), що гарантують фінансову допомогу на випадок 
безробіття, звільнення і хвороби; “мережа забезпечення” без внесків, що 
зазвичай має зв’язок із концепцією “межа бідності”. Перший компонент у 
своїй основі має ідеї У. Беверіджа, другий – історично заглиблюється в Закон 
про бідних, що був прийнятий у 1834 році у Великобританії. Соціологи, які 
вивчають питання добробуту населення, дослідили безліч пов’язаних із ним 
проблем: стосунки між ідеологією і системами соціального забезпечення в 
цілому, а також між соціальним забезпеченням і бідністю, соціальний 
портрет нужденних, перерозподіл прибутків [30]. По суті, це тлумачення 
доводить, що соціальне забезпечення є складовою соціального захисту і 
розглядається як система. 
Соціальний захист часто ототожнюють із професійною діяльністю і 
прирівнюють до соціальної роботи. Соціальний захист – це професія, де 
люди співпрацюють із тими, хто потрапив у складні життєві ситуації або 
має особливі потреби. Практичні соціальні працівники можуть працювати, 
наприклад, з дітьми та підлітками в інституційних закладах; з людьми, які 
мають проблеми навчання та фізичні потреби; безхатченками; людьми з 
алкогольною та наркотичною залежністю; з людьми похилого віку [46]. 
  24 
 
Ірландська Асоціація викладачів соціальної роботи дотримується 
думки, що соціальний захист – це професія, що пов’язана з плануванням та 
здійсненням якісного соціального захисту та інших послуг особам та групам 
осіб, які мають певні соціальні потреби. Цей термін пізніше був визначений 
формально як професія, основною функцією діяльності якої є індивідуальна 
чи групова робота з надання соціального захисту, підтримки, консультації, 
юридичного захисту вразливим або залежним клієнтам. Це здійснюється 
через планування та проведення оцінки індивідуальних чи групових програм 
захисту. Усі “втручання” ґрунтуються на встановленій практиці роботи, 
глибоких знаннях про життєвий розвиток клієнтів та досвіді професіоналів 
[50]. Тобто, соціальний захист можна трактувати як один із напрямів 
соціальної роботи, яка здійснюється спеціально підготовленими фахівцями. 
У широкому розумінні європейського контексту, соціальна робота 
часто трактується як поняття, що належить до галузі соціальної педагогіки і 
“соціальних практиків” (social care practitioners), а не до діяльності 
соціальних педагогів. У США і Канаді часто використовується термін 
“соціальний захист дітей і молоді” [50]. Соціальна робота з дітьми 
описується зарубіжними вченими як професійна дисципліна, що вивчається 
майбутніми спеціалістами на яких суспільством покладена відповідальність 
щодо забезпечення захисту, постійності та благополуччя дітей, які стали 
жертвами насилля над ними та зневаги їхніх потреб. Організації соціальної 
роботи з дітьми надають широкий спектр соціальних послуг, включаючи 
послуги, що пов’язані з захистом дитинства, заміщеним доглядом та 
усиновленням, а також підтримкою і терапевтичними послугами за місцем 
проживання [39].  
Отже, під соціальним захистом необхідно розуміти сукупність 
соціальних і юридичних гарантій, що забезпечуються державою на 
законодавчому рівні для підтримки, повноцінного існування людини, яка 
потрапила у складні життєві обставини.  
  25 
 
Соціальний захист тісно пов’язаний з поняттям соціальна робота. За 
визначенням Л. Тюпті, І. Іванової, соціальна робота – унікальний вид 
професійної діяльності зі створення соціальних умов для поліпшення умов 
життя окремої особистості, підвищення добробуту народу. Як вид 
професійної діяльності соціальна робота сформувалася на базі системи 
соціального захисту населення, освіти, охорони здоров’я, соціальних служб 
для молоді, спеціалізованих закладів та установ [45]. Значущість соціальної 
роботи, на думку учених, полягає в її активізуючому характері, який 
ґрунтується на розумінні того, що соціальний працівник не зможе прожити за 
клієнта його життя. Соціальна діяльність призначена віднайти позитивні 
збережені можливості особистості, спрямувати їх у правильне русло, 
допомогти їй усвідомити власну життєву ситуацію і знайти вихід із неї. Це 
специфічний вид професійної діяльності уповноважених органів із надання 
державного і недержавного сприяння людині з метою забезпечення 
матеріального, соціального, культурного рівня її життя; надання 
індивідуальної допомоги людині, родині чи групі осіб [45]. Соціальна робота 
як професійна діяльність спрямована на активізацію власного потенціалу 
особистості у розв’язанні складних життєвих проблем. У цьому трактуванні 
автор (О. Холостова) наголошує на необхідності активізації власного 
потенціалу особистості, яка потрапила у складні життєві обставини.  
Вітчизняні науковці (Л. Тюптя, І. Іванова) визначають поняття 
“соціальна робота” з дітьми та молоддю, як діяльність уповноважених 
органів, підприємств, організацій та установ незалежно від їх 
підпорядкування і форми власності та окремих громадян, яка спрямована на 
створення соціальних умов життєдіяльності, гармонійного й різнобічного 
розвитку дітей та молоді, захист їх конституційних прав, свобод і законних 
інтересів, задоволення культурних і духовних потреб.  
Учені С. Хенвей, Т. Філот, розкриваючи сутність “соціальної роботи” в 
Британії, описують її як професійну оплачувану діяльність, що має на меті 
  26 
 
надання допомоги людям у подоланні серйозних життєвих труднощів 
шляхом забезпечення опіки, захисту або консультування [50].  
Вітчизняні вчені (В. Філоненко) описують поняття “соціальної роботи” 
як професійну діяльність, що має за мету сприяння людям, соціальним 
групам у подоланні особистих і соціальних труднощів посередництвом 
підтримки, захисту, корекції та реабілітації. Тобто, соціальну роботу 
доцільно розглядати як допомогу особам, які потрапили у складні життєві 
ситуації. 
Поняття “соціальне забезпечення”, “соціальна робота”, “соціальний 
захист” у своїй основі оперують категорією “незахищені верстви населення”. 
Важливим для нашого дослідження є категорія “діти-сироти та діти, 
позбавлені батьківського піклування”. 
Останнім часом в українському суспільстві серед дітей, які потребують 
опіки, почали виділяти соціальних сиріт, як окрему групу дітей, які при 
живих батьках чи опікунах/піклувальниках виявилися соціально 
відстороненими через негаразди у сім’ї; несумлінне виконання обов’язків 
опікунами/піклувальниками; утечу з дому та кочовий спосіб життя; 
сексуальні домагання з боку дорослих; дитячу проституцію тощо [40]. Це 
особлива соціально-демографічна група дітей, які внаслідок соціальних, 
економічних та морально-психологічних причин лишились сиротами при 
живих батьках. До них належать і безпритульні та бездоглядні діти, тобто 
діти вулиці [46].  
Розглядаючи соціальний захист у нашій роботі, беремо до уваги той 
його аспект, що стосується дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського 
піклування. Дитина-сирота, згідно з положеннями Закону України “Про 
охорону дитинства” від 26.04.2001 р., – “у якої померли чи загинули батьки”. 
У Законі України “Про забезпечення організаційно-правових умов 
соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського 
піклування” від 13 січня 2005 року № 2342-IV сформульовано визначення 
  27 
 
терміна дитина, позбавлена батьківського піклування, – дитина, яка 
“залишилася без піклування батьків у зв’язку з позбавленням їхніх 
батьківських прав, відібранням у батьків без позбавлення батьківських прав, 
визнанням батьків безвісти відсутніми або недієздатними, оголошенням їх 
померлими, відбуванням покарання в місцях позбавлення волі та 
перебуванням їх під вартою на час слідства, розшуком їх органами 
внутрішніх справ, пов’язаним з ухиленням від сплати аліментів та 
відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, тривалою хворобою 
батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов’язки. Також 
цей статус розповсюджується на підкинутих дітей, дітей, батьки яких 
невідомі, дітей, від яких відмовилися батьки, та безпритульних дітей”. 
Згідно з британськими нормативно-правовими документами, термін 
“дитина-сирота” визначається як та, у якої загинули чи померли батьки чи 
піклувальники [44]. За визначенням британського словника із соціальної 
роботи, сирота – це дитина, яка не має батьків чи піклувальників. За 
визначенням Merriam-Webster словника, сирота – дитина, у якої немає одного 
або обох батьків у зв’язку з їх смертю.  
Тобто, загалом у британському законодавстві сирітство визначається за 
критерієм відсутності (смерті) батьків.  
Діти, позбавлені батьківського піклування, в британській науковій 
літературі визначаються як “діти, які тимчасово або постійно проживають без 
чи окремо від батьків”. Такі діти позбавлені захисту та опіки, які зазвичай 
забезпечуються батьками як первинними опікунами. До категорії дітей, 
позбавлених батьківського піклування, можуть відноситись і діти, які втекли 
з дому; які були вимушені покинути дім через відповідні на це причини; діти, 
яких було вилучено з сім’ї урядовими органами або агенціями захисту дітей; 
діти, які були розлучені з батьками внаслідок надзвичайної життєвої ситуації 
[44].  
  28 
 
Термін “дитина, позбавлена батьківського піклування” 
використовується у зарубіжній науковій літературі у контексті “передача 
дитини під опіку судових органів” або “позбавлення батьківських прав” і 
визначається за постановою суду, рішенням якого є обмеження батьківських 
прав, що пов’язані з забезпеченням догляду за дитиною та прийняттям 
рішень стосовно дитини (або позбавлення батьків таких прав), та передача 
цих прав представникові судових органів. Зазвичай це робиться лише у 
випадках жорстокого поводження з дітьми, коли батьки продемонстрували 
свою нездатність захищати і виховувати своїх дітей чи залишили їх. Рішення 
про передачу дитини під опіку суду може бути тимчасовим (після чого 
батьки мають право відновити свої права і дитина повертається додому) чи 
постійним (у результаті якого дитина може бути офіційно усиновлена іншою 
сім’єю) [45]. 
Отже, за матеріалами вивчення британського законодавства та наукової 
літератури, діти, позбавлені батьківського піклування, можуть мати цей 
статус тимчасово (у результаті тимчасового проживання окремо від батьків). 
В українському розумінні, це ті діти, які були позбавлені батьківського 
піклування в результаті, насамперед, неналежного виховання і їхнього 
догляду батьками. Спільні риси в розумінні цього феномена у британському і 
українському суспільстві – це підкинуті діти, діти від яких відмовилися 
батьки, або вони не можуть виховувати дитину самостійно.  
На нашу думку, саме визначення “дитина, позбавлена батьківського 
піклування”, британськими науковцями як така, яка тимчасово не може 
проживати із сім’єю, указує на факт можливості повернення дитини в рідну 
сім’ю. Це вказує на розуміння важливості виховання дитини у біологічній 
сім’ї.  
В українському і британському суспільстві існує поняття “соціальна 
сирота”, яке має спільні риси з “дітьми, позбавленими батьківського 
піклування”. На це вказує наявність у таких дітей живих батьків, які не 
  29 
 
можуть виховувати дитину належним чином. До категорії дітей, позбавлених 
батьківського піклування, і до соціальних сиріт належать безпритульні, 
бездоглядні діти, проте категорія дітей з числа “соціальних сиріт” не 
затверджена на законодавчому рівні ні в британському, ні в українському 
суспільстві. 
У Великій Британії осіб вулиці залежно від віку називають “юні 
втікачі” ‒ діти до 18 років, які пішли з дому або виховної установи; “молоді 
бездомні” ‒ особи, які не мають роботи та постійного місця проживання; “ті, 
що сплять на вулиці” ‒ підлітки і молодь, що не мають постійного притулку, 
ночують під мостами та в різних місцях вуличних будівель [21]. Тому, до 
якої б категорії дітей не відносили таких неповнолітніх (втікачі, бездомні, 
діти вулиці та ін.), які опинилися у складних життєвих обставинах, вони 
однозначно потребують захисту (соціального, психологічного, морального), 
підтримки та реабілітації. 
Ці категорії дітей мають такі ж самі потреби, як і всі діти, зокрема, у 
матеріальному благополуччі, у соціальному контакті, в особистому розвитку, 
але для них характерні й особливі потреби, які впливають на їхній розвиток. 
Міа Келмер Прінгл окреслює такі потреби дітей цієї категорії:  
а) у любові та захисті;  
б) у новому досвіді;  
в) у визнанні та схваленні;  
г) у відповідальності [21].  
Потреби дітей розглядаються дослідницею як соціальна проблема, у 
випадку, коли батьки не спроможні їх задовольнити або з причини 
неможливості забезпечення дитини (освітою або матеріально), чи сама сім’я 
є джерелом проблем (жорстокість, занедбаність).  
Британськими вченими і практичними соціальними працівниками 
окреслено декілька категорій дітей, які мають потреби або опинилися у 
складних життєвих обставинах, це – нужденні діти (“children in need”), “діти 
  30 
 
під наглядом” (“looked after”) та “улаштовані діти” (“accommodated children”). 
Цією категорією дітей займаються місцеві органи влади. 
Улаштовані” та “діти під наглядом” – два легітимні терміни, що 
стосуються дітей, які перебувають під опікою місцевих органів влади. В обох 
випадках діти можуть бути розміщені у фостерні сім’ї. Визначення поняття 
“улаштована” дитина дається британськими вченими як дитина, справа якої 
не розглядалася в суді, але вона є “під наглядом” місцевих органів влади за 
згодою батьків [21].  
Аналізуючи політику соціальної роботи з дітьми, Р. Картон зазначає, 
що поняття “діти під наглядом” (уведене Законом “Про дітей” 1989 року), 
замінило термін “діти під опікою”. Воно охоплює всі категорії дітей, які 
знаходяться під опікою та наглядом місцевих органів влади. До таких дітей 
належать ті, які постраждали від насильства, або чекають на рішення суду 
[17]. 
В “Інструкції швидкого реагування” (“Quick Guide”) зазначено, що 
статус “влаштованої” дитини (“accommodated”) стосується дітей, яким 
місцеві органи влади надають притулок зі згоди батьків (згідно із Законом 
“Про дітей” 1989 року). Дитина вважається влаштованою і в тому разі, якщо 
вона отримала судове рішення про здійснення за нею догляду з її 
влаштуванням. Як зазначено в “Інструкції швидкого реагування”, усі діти, які 
належать цій категорії, підпадають до групи “діти під наглядом” [21]. 
Термін “нужденні” діти застосовують у тих випадках, коли: а) є ризик, 
що дитина не отримує належного розвитку та охорони здоров’я без послуг та 
допомоги місцевих органів влади; б) є ризик погіршення стану здоров’я та 
розвитку без утручання місцевих органів влади; в) виникли особливі потреби 
на кшталт, функціональні обмеження. Це стосується не лише дитини, а й 
поширюється на будь-кого з членів її сім’ї, які несуть відповідальність за 
дитину або живуть разом з нею [21].  
  31 
 
В “Інструкції швидкого реагування” (“Quick Guide”), яку було 
опубліковано у вересні 2011 року, було взято за основу положення Інструкції 
з планування випадку щодо влаштування та перегляду справи (Англія) та 
Загальної Інструкції 2010 року. У новій Інструкції окреслені деякі зміни, що 
стосувалися соціального захисту дітей, зокрема визначено 9 категорій дітей, 
які відносяться до категорії “нужденні”:  
1) діти, які страждають від скривдження, їм заподіяна значна шкода;  
2) діти з особливими потребами: із фізичними вадами, сенсорною 
депривацією, із труднощами в навчанні, з емоційними порушеннями та 
девіантною поведінкою;  
3) діти, які страждають через хворобу батьків: зловживання з боку 
батьків наркотичними речовинами та алкоголем, мають тяжко хворих 
батьків, хронічно хворих/недієздатних батьків; діти, які опікуються хронічно 
хворими батьками;  
4) діти з сімей, що опинилися у складній життєвій ситуації: з 
бездомних сімей, з сімей з батьком-одинаком, який не отримує підтримки; з 
сімей, де трапилася смерть піклувальника;  
5) діти з дисфункціональних сімей: насильство в сім’ї; неналежне 
виховання і батьківство; розлучення батьків у сім’ї;  
6) діти з асоціальною поведінкою: злочинність, прогули, небезпечна 
сексуальна поведінка;  
7) діти з сімей з низькими статками: сім’я, що перебуває в пошуку 
притулку; члени родини, які не мають статусу громадянина країни;  
8) діти, у яких немає батьків: смерть батьків, діти, які перебувають у 
приватному фостерінгу;  
9) інші діти: усиновлені одним із нерідних батьків (мачухою/вітчимом) 
[21].  
Отже, діти, які характеризуються як “нужденні”, мають багатоаспектні 
характеристики, а відтак і різні потреби щодо їх соціального захисту. 
  32 
 
Щодо категорії дітей, які належать до “дітей під наглядом”, то 
Національне товариство із запобігання кривдженню дітей у Об’єднаному 
Королівстві (National Society for the Prevention Cruelty to Children, NSPCC) 
використовує цей термін стосовно тих дітей, якими опікується держава, 
згідно з чинним законодавством, яке має відмінності в Англії, Шотландії, 
Північній Ірландії та Уельсі. Часто до цієї категорії дітей відносять і 
категорію “улаштовані діти”. “Улаштовані діти” – це діти, якими опікується 
волонтерський сектор на прохання або за згодою батьків.  
Існує й конкретніше пояснення (запропоноване Національним 
товариством з запобігання кривдженню дітей) терміна “діти під наглядом”. 
Воно охоплює і тих дітей, які перебувають під опікою поза межами власної 
сім’ї. До категорії таких дітей відносять тих, хто перебуває в закладах для 
правопорушників, у в’язницях; у центрах для біженців або еміграційних 
центрах, оскільки їхні батьки є в пошуку житла/притулку; які перебувають у 
приватному фостерінгу [17]. 
Отже, поняття “дитина-сирота” у державних Законах України і Британії 
та їх законодавчих актах, має тотожне визначення – “дитина, в якої померли 
чи загинули батьки”. “Дитина, позбавлена батьківського піклування” 
тлумачиться як британськими, так і українськими науковцями теж однаково, 
проте британські вчені підкреслюють на тимчасовості перебування дитини 
без батьків (“діти, які тимчасово або постійно проживають без чи окремо від 
батьків”), оскільки в сучасну основу соціального захисту дітей, позбавлених 
батьківського піклування, покладено аспект важливості біологічної сім’ї.  
Враховуючи різнопланові тлумачення дефініції “соціальний захист 
дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” дослідниками, як 
робочий варіант ми пропонуємо таке визначення поняття “соціальний захист 
дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” – це комплекс 
заходів, що здійснюються на державному, регіональному та місцевому 
рівнях, спрямованих на реалізацію та забезпечення соціальних і юридичних 
  33 
 
гарантій, окреслених у законодавстві країни та положеннях Конвенції ООН 
про права дитини, спрямованих на задоволення потреб дитини, яка осиротіла 
чи тимчасово потрапила у складні життєві обставини.  
На основі проаналізованих матеріалів наукових досліджень та 
законодавчих документів, що охоплюють і висвітлюють питання тлумачення 
поняття “соціальний захист дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського 
піклування” сумісних і похідних від нього, робимо висновки, що соціальна 
політика країни націлена на те, щоб дитина виховувалася у рідній сім’ї. На 
законодавчому рівні у Британії виокремлюють і такі категорії дітей, як 
“улаштовані”, “під наглядом” та “нужденні” діти. Ці поняття пов’язані між 
собою, оскільки до них відносять категорію дітей-сиріт, дітей, позбавлених 
батьківського піклування, та ін., які потрапили у складні життєві обставини.  
У контексті проведеного дослідження “соціальний захист” 
розглядається як сукупність соціальних і юридичних гарантій, які 
забезпечуються державою на законодавчому рівні для підтримки, 
повноцінного існування людини, яка опинилася у складних життєвих 
обставинах. 
 
1.2. Зарубіжний досвід роботи альтернативних закладів опіки дітей, 
позбавлених батьківського піклування 
Одне з головних завдань будь-якого суспільства і держави – здійснення 
права дитини на виховання в сім’ї. Ці права дитини зафіксовані як в 
міжнародних документах (Конвенція ООН про права дитини, Декларація 
прав дитини, Всесвітня декларація про забезпечення виживання захисту і 
розвитку дітей та ін.), так і в законодавчих актах кожної держави. Тому 
держава у першу чергу докладає всі зусилля до того, щоб залишити дитину в 
родині й запобігти її передачі на виховання в державний заклад. Створення 
оптимальних умов для підтримки соціально незахищених категорій дітей є 
одним із найважливіших завдань сьогодення, яке полягає не в ізоляції 
  34 
 
знедолених дітей від соціуму, а в їх інтеграції в соціум через пріоритетність в 
соціальній політиці саме сімейних форм допомоги дітям-сиротам. За 
основними світовими стандартами якісний виховний вплив на дитину в 
умовах інтернатного закладу може справлятись, коли в ньому утримується не 
більше 20-30 дітей. Тільки за таких умов можна говорити про якісну 
підготовку вихованців до самостійного дорослого життя. В країнах світу 
розвиваються альтернативні форми виховання дітей, які проживають в 
дитячих установах. Від дитячих будинків до безперервного виховання в 
родині – найважливіша тенденція в світі.  
В більшості країн світу в останні роки постійно спостерігається єдина 
(схожа) тенденція: відмова, від великих дитячих установ і підтримка дітей в 
їх природному (сімейному) середовищі проживання. В таких країнах, як 
Румунія, Угорщина згідно з прийнятими у них законами щодо захисту прав 
дітей будь-яка інтернатна установа має бути максимально наближена до 
створення сімейної атмосфери виховання і не може утримувати більше 20-30 
дітей. На таку реформу інтернатних закладів уряд Угорщини виділив значні 
кошти з державного бюджету країни [52]. 
Практично у всіх постсоціалістичних країнах такі зміни викликали 
незадоволення в керівництва інтернатних закладів, але цей процес 
відбувається активно, незважаючи на опір традиційної системи виховання та 
утримання дітей, позбавлених батьківського піклування. Сьогодні у західних 
країнах, зокрема у США та Великобританії, не залишилося дитячих будинків 
у традиційному розумінні. Для дітей же, які зазнали тяжких психологічних 
травм та потребують тимчасового або тривалого відокремлення від родини, 
існує можливість перебування у закладах типу “групових будинків” [9,39]. 
Внаслідок тривалих зловживань чи недбалого ставлення батьків корекція 
поведінки таких дітей вимагає інтенсивного терапевтичного втручання, яке 
може забезпечити мультидисциплінарна команда професіоналів на базі 
групового будинку. Так, після направлення дитини до закладу члени команди 
  35 
 
(до складу якої можуть входити психіатр, соціальний працівник, учитель, 
педіатр, дитячий працівник, психотерапевт, юрист, інколи – священик та 
батьки) проводять первинне оцінювання проблем та потреб дитини, на 
підставі якого складається план втручання для кожної дитини. Орієнтовний 
термін реалізації плану втручання – три місяці. По закінченні визначеного 
терміну команда оцінює зміни та результати втручання, після чого виносить 
рішення про подальшу долю дитини. У Швеції система піклування про дітей 
пройшла у своєму розвитку два етапи: перший (40-80 –ті рр. XX ст.) – 
закриття дитячих будинків; другий (90-ті рр.) – введення родини в установи з 
догляду за дітьми. Роботу із закриття дитячих будинків проводив заклад 
“Барнбюн Ско” (Стокгольм), який протягом багатьох десятиліть є 
ідеологічним центром розробки майбутньої системи соціальної турботи про 
дітей як у Швеції, так і в інших скандинавських країнах. Стратегія полягала в 
тому, що розробляючи і вживаючи заходи, необхідно поставити в центр 
уваги не тільки дитину і її родину, а й також паралельно протистояти 
процесам, які виключали родину із суспільства. Виходячи з цієї стратегії, 
персонал помістив дітей у родини і закріпив свою роботу з дитиною в 
домашньому середовищі замість дитячого будинку [53].   
В Білорусії також віддається перевага влаштуванню дітей у родини, в 
них виховання дитини обходиться в 5-7 разів дешевше, ніж у школі-інтернаті 
й дитячому будинку. В дитячих будинках сімейного типу сьогодні 
виховується 8 тисяч дітей різного віку. У цих родинах (їх зараз 29) – 200 
прийомних дітей, 60 – рідних [46]. Є в цій країні, ще й дитяче селище – це 
один з варіантів дитячого будинку сімейного типу. Воно побудоване в місті 
Кобрине Брестської області за підтримки представників Німеччини. Дитяче 
селище складається з триповерхових котеджів, розташованих в мальовничій 
місцевості, у ньому проживають 12 матерів-виховательок і 120 дітей різного 
віку – від 1 до 15 років. 
  36 
 
Творцем педагогічної системи “дитячих селищ” був австрійський 
педагог, лікар Герман Гмайнер (1919-1985). В 1949 р. він створив в Імсті 
перший дім для дітей, позбавлених батьківського піклування. В кінці 1950 р. 
п’ять будинків становили там “дитяче селище”. В ньому 24 будинки. В інших 
– 14-16 сімейних будинків. “Дитяче селище” – відкрита установа, яка не має 
ні огорожі, ні охоронців. За певним розкладом його можуть відвідувати як 
фізичні особи так і представники установ, які регулярно роблять 
пожертвування на його утримання, а також родичі дітей. До нього 
приймаються діти у віці до 10 років. У будинках живуть 6-8 дітей. Вони 
зазвичай ходять до школи, яка знаходиться в даній місцевості. Дитяче 
селище має власний дитячий садок. Частина дітей може передаватися на 
усиновлення чи патронат. Після випуску у 15 років до остаточного життєвого 
самовизначення вихованці можуть знаходитися у “молодіжному домі”, де 
передбачена посада наставника-вихователя [53].  
В Словаччині і Чехії існують дитячі діагностичні будинки. У них діти 
перебувають від 1,5 до 2 місяців. За цей період фахівці ставлять медико-
психологічний діагноз. Відповідно до нього дітей потім направляють у 
родину, або до масової школи, спеціалізованого сімейного чи звичайного 
сімейного дитячого будинку, установ для дітей з особливостями в поведінці 
[34]. У В’єтнамі функціонують центри соціального захисту сімейного типу. 
На утримання однієї дитини в таких установах виділяється 84 тис. донгів на 
місяць (6 доларів США). Контингент тих, хто проживає в цих центрах, 
розділений на невеликі групи – родини. Кожна родина має матір і 
складається з 6-8 братів-сестер різного віку. В центрі дітям надається 
медичне обслуговування, можливість учитися, здобувати професію, брати 
участь у заходах відпочинку і дозвілля. Їх готують до майбутнього дорослого 
життя [7].   
В багатьох країнах розвинуті превентивні служби, які надають 
допомогу і батькам, і дітям у скрутній ситуації. Відрив дитини від родини 
  37 
 
застосовується лише в крайніх випадках, оскільки вважається, що дитина, 
позбавлена батьківського піклування і переведена в систему державної опіки, 
має набагато більше проблем у дорослому житті, ніж дитина, вихована в 
сім’ї. Визначення і аналіз життєдіяльності та життєздатності сімейних форм 
виховання свідчать про те, що ця форма реабілітації та соціалізації дітей 
необхідна і прогресивна. 
  
1.3. Роль агенцій у соціальному захисті дітей-сиріт та дітей, 
позбавлених батьківського піклування 
У Британії існує багато агенцій, які займаються питанням соціального 
захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, надаючи 
відповідні послуги. В основу їх роботи покладено загальні положення Закону 
“Про дітей” (1989 р.) та низки інших документів. Ці агенції пропонують різні 
види фостерної опіки для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського 
піклування, займаються пошуком для них нових сімей, а для майбутніх 
прийомних батьків – дітей, а також сприяють усиновленню дітей. Британські 
вчені намагаються досконало вивчити діяльність цих агенцій, фостерних 
сімей, дослідити типи фостерної опіки для забезпечення вдалого і цілком 
мотивованого влаштування дитини, яка опинилася у складних життєвих 
обставинах.  
Так, в Англії розрізняють агенції з усиновлення та агенції з фостерінгу, 
які є як державними, так і громадськими організаціями. Агенції з усиновлення 
– це ліцензовані організації, робота яких схвалена Міністерством охорони 
здоров’я. Головним їх обов’язком є піклування та захист дітей, позбавлених 
батьківського піклування, та заохочування усиновлювачів і фостерних 
вихователів, а також утримування інституційних закладів для дітей-сиріт та 
дітей, позбавлених батьківського піклування. Вони сприяють ефективній 
роботі служб при місцевих органах влади та надають великий спектр 
допомоги щодо видів і форм улаштування дітей. Переважно агенції з 
  38 
 
усиновлення у Британії – це департаменти, які надають соціальні послуги. 
Серед них є й агенції, що створені на благодійних волонтерських засадах та 
зареєстровані як агенції з усиновлення. Серед найбільших таких агенцій – 
Барнардос (Barnardo’s), Церковна громада для дітей (Catholic Children’s 
Society) та Батьки для дітей (Parents for Children).  
У тих випадках, коли дитину вилучено з біологічної сім’ї і вони ще не є 
кандидатами на всиновлення, агенції з усиновлення беруть на себе 
(батьківську) відповідальність за таку дитину [17]. Ці агенції виконують такі 
завдання: оцінюють потреби дитини; слідкують та підтримують контакт із 
батьками, які не є резидентами країни; допомагають у вирішенні суперечок, 
якщо чоловік заперечує, що він батько дитини; підраховують витрати на 
утримання дитини; проводять збір та передачу коштів на утримання дитини 
одному з тих батьків, хто її виховує; приймають заходи, спрямовані на 
примушення батьків-нерезидентів платити гроші на утримання дитини, якщо 
це необхідно. 
Однією з найвідоміших є Британська асоціація з усиновлення та 
фостерінгу (British Association for Adoption and Fostering (БАУФ)). Ця 
асоціація має 30-річний досвід роботи з підтримки, надання консультацій і 
сприяння кращому проживанню дітей, які потребують опіки. Організація 
працює на території Британії, а її регіональні представництва знаходяться в 
Англії, Уельсі, Шотландії, та Північній Ірландії. Основним завданням БАУФ 
є: знаходження дітям сім’ї, забезпечення навчання, проведення конференцій, 
консультацій, кампаній стосовно покращення умов улаштування і 
проживання дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та 
дітей, які опинилися у складній життєвій ситуації.  
БАУФ працює та надає консультації щодо таких видів фостерінгу: 
1) фостерінг у надзвичайних ситуаціях (emergency fostering) – 
передбачає забезпечення притулком дитини, яка потребує морального і 
фізичного захисту на кілька днів; короткостроковий фостерінг (short-term) – 
  39 
 
застосовується в разі необхідності на кілька тижнів або місяців, доки не 
визначиться доля дитини; 
2) частковий (short-term breaks) – призначається для дітей з 
особливими потребами; цей вид фостерінгу надає можливість змінити звичне 
середовище і пожити деякий час у новій сім’ї, а рідні батьки або прийомні 
зможуть перепочити; 
3) фостерінг для неповнолітніх правопорушників – фостерінг як 
попередня опіка (remand fostering) – здійснюється щодо дітей-підлітків 
правопорушників, яких передають спеціально підготовленим 
піклувальникам. Шотландія не практикує такий вид піклування, оскільки 
підлітків частіше залучають до слухання справи, ніж до суду. Хоча після 
слухання справи, підлітка може бути направлено до закладів закритого типу 
(secure unit), що забезпечують їх фізичним захистом, навчанням, 
психологічною допомогою. Такі заклади створені для малолітніх 
правопорушників та для розумово відсталих дітей. Після цієї процедури в 
Шотландії існує кілька схем влаштування підлітка і тоді фостерінг як 
попередня опіка розглядається як альтернатива щодо надання захисту та 
притулку дитині; 
4) довгостроковий / постійний фостерінг (long-term / permanent) – 
застосовується в тих випадках, коли діти, які не можуть повернутися до 
рідної сім’ї, не хочуть бути всиновленими, особливо старші діти, і ті, хто 
тісно продовжує спілкуватися з близькими родичами. Ця категорія дітей 
проживає у довгостроковій фостерній сім’ї та після досягнення ними 
повноліття починає жити повноцінним самостійним життям; 
5) родинне піклування (“family and friends” fostering / “kinship” care) 
– полягає в постійному вихованні та захисті дітей дорослими родичами 
дитини. Коли дитину необхідно забрати від рідних батьків, родинне 
піклування може надаватися неофіційно, тобто без втручання держави – 
  40 
 
опікунами з родини або родичами-прийомними батьками згідно з офіційним 
дозволом громадської системи соціального захисту дітей; 
6) приватний фостерінг (private fostering) – використовується в тому 
разі, коли батьки домовляються про перебування дитини (не більше, ніж на 
27 днів) із людьми, які не є родичами або близькими друзями сім’ї. Існують 
певні правила щодо утримання дитини у приватному фостерінгу. Місцеві 
органи влади мають бути повідомлені про передачу дитини в “тимчасову 
сім’ю”, а ті передусім відвідують та перевіряють умови проживання дитини 
[30]. 
Однією з найбільших агенцій фостерної опіки у Британії є Асоціація 
фостерної опіки  (Foster Care Associates (АФО), а одна з приватних – 
Незалежна агенція з фостерінгу (Independent Fostering Agency (НАФ). Ця 
асоціація співпрацює з місцевими органами влади та фондами на всій 
території Англії, Уельсу, Шотландії та Північної Ірландії для забезпечення 
кращої якості надання послуг фостерним сім’ям. АФО пропонує різні види 
фостерного влаштування, які розрізнюються за тривалістю, і тому можуть 
бути від кількох днів, тижнів до – років, залежно від умов, у яких перебуває 
дитина та її потреб [35].  
Національна асоціація фостерної опіки провела дослідження щодо 
організаційної структури послуг фостерінгу місцевими органами влади 
Англії [55]. Це дослідження надало цінну інформацію про місце фостерних 
послуг у структурі органів місцевої влади; межі відокремлення фостерінгу 
від інших видів послуг для дітей, включаючи інституційну опіку та 
всиновлення; ступінь локалізації послуги; діяльність використання 
волонтерських та незалежних агенцій. 
Попередні результати цього дослідження показують високий рівень 
організаційних змін у межах органів місцевої влади, яка впливає на фостерні 
послуги. Відбулося багато дій з боку органів місцевої влади щодо залучення 
піклувальників. Не зважаючи на таку активну діяльність, усе ще залишалося 
  41 
 
багато груп дітей, які відносилися до категорії “важковлаштовуваних” (групи 
братів та сестер, діти підліткового віку (особливо хлопчики) та діти з 
девіантною поведінкою).  
Водночас подібний процес відбувався у 8-ми органах місцевої влади 
Уельсу [55]. Таке дослідження мало велике значення. Воно ґрунтувалося на 
матеріалах, проведених інтерв’ю менеджерів та провідних фахівців із 
фостерної опіки, під час якого було виявлено різні організаційні структури, 
що існували на всій території Уельсу, на які вплинула географія та 
протилежність філософії надання послуг. “Відокремлення системи 
“отримувач-провайдер” не є зручною моделлю для організації послуг для 
дітей” [55]. Це пояснювалося тим, що працівник (провайдер) денної опіки 
часто з більшим розумінням ставиться до потреб дитини, і штучне 
відокремлення від спеціаліста-піклувальника ймовірно не принесло б жодних 
позитивних результатів. Розподіл ролей між працівниками і вузьке 
розмежування їхніх обов’язків може погіршити ефективне спілкування між 
фахівцями, які мають ґрунтовні знання та досвід у сфері захисту дитини. З 
огляду на зазначене, підкреслювалося, що система “отримувач-провайдер” 
стає все більш розповсюдженою, набираючи обертів, проте здійснюється без 
детального розгляду та врахування послуг для дітей, що викликає велике 
занепокоєння. 
Дослідження, проведене в Уельсі, підтвердило головні пункти Закону 
“Про дітей” і відображено в інших соціально-політичних документах. Хоча 
це стосувалося положень загальної політики і не було зроблено спеціально 
для фостерної опіки. Під час дослідження з’ясувалося, що піклувальники і ті, 
хто користувалися опікою, були недостатньо представленими в 
законодавчому полі. Респонденти зазначали, що після адміністративних 
процедур, проведення яких вимагалося за “Інструкцією про влаштування” 
(Act-placement agreements), відбувався процес оцінки дітей та піклувальників, 
але не завжди швидко, як це було потрібно.  
  42 
 
Крім того, міські органи влади Уельсу виявили, що система 
тимчасового піклування для дітей з особливими потребами частіше 
надавалася службами для дорослих, ніж службами для дітей, а також 
забезпечувалася волонтерським сектором. Матеріали проведеного 
дослідження висвітлили “білі плями”, що могли спричинити плутанину, 
наприклад, стосовно того, хто був відповідальний за планування соціального 
захисту дитини або вирішення питання щодо місця влаштування дитини.  
Л. Гарнет, Дж. Роу та Ш. Хандлебі у завдання свого дослідження 
включили й вивчення організаційних засад у шести агенціях [55]. Вони 
розкрили багато варіацій у системі фостерної опіки, наприклад, наявність 
адвайзора (консультанта); роль фахівця; існування схем роботи; 
збалансованість між роботою з кандидатами у фостерні батьки та з 
кандидатами на усиновлення. У загальному сенсі були відчутні переваги у 
прийнятті на роботу фахівців із фостерної опіки та в розподіленні їх не 
централізовано, а локально, за районами. Дослідники виявили нечіткий 
зв’язок між організаційною структурою та наслідками для дітей; визначили, 
що реорганізації не вирішують соціальної або практичної проблеми. Це є 
саме та проблема, яка притаманна самій структурі. Інше дослідження 
(проведене Д. Берріджем, Х. Клівером), сутність якого була зосереджена на 
вивченні діяльності двох агенцій із різними організаційними структурами, 
дозволило дійти висновків, що вони мали істотну відмінність формату 
роботи, яка практично приводила до різних результатів [55]. 
Дослідження, що проведене Аудиторською комісією [30], виявило 
багато недоліків у сфері управління фостерінгом та у висвітленні інформації, 
доступної для менеджерів та соціальних працівників. Були виявлені такі 
важливі риси ефективних фостерних послуг: систематичне інформування про 
певні потреби дітей, які потребували влаштування; упровадження процесу 
поповнення, що пов’язаний з цими специфічними потребами; узгодження 
цілей та результатів кожного типу влаштування; здійснення ефективного 
  43 
 
моніторингу результатів та надання належної підтримки і підготовки 
фостерних піклувальників. Вони стверджували, що 20 піклувальників – це 
максимум, який один фахівець із фостерінгу може підтримати. 
Було доведено, що проблеми та зміни в інституційній опіці в органах 
місцевої влади не повинні зводитися до ізоляції, а потребують розгляду в 
межах закладів сімейної опіки [21] . 
У документі “Детальний звіт стратегії піклування про дітей” у 
Бірмінгемі підкреслювався дефіцит фостерної опіки. У 1990 р. недостатня 
кількість місць для влаштування призвела до того, що фостер був доступним 
лише для маленьких за віком дітей, а фостерні послуги для дітей до 10-ти 
років надавалися мінімально. Фостерні піклувальники скаржилися на 
відсутність належного визнання, низький рівень навчання та посередню 
підтримку. Діти залишалися в закладах короткострокового влаштування без 
призначеного соціального працівника. Це й призвело до появи платних 
фостерних послуг. 
Багато уваги було приділено залученню фостерних вихователів, їх 
навчанню та розробці стратегії підтримки. Піклувальники отримували таку ж 
саму платню, як і соціальні працівники. Для роботи було залучено людей 
африкано-карибської і азіатської етнічних груп. Для того, щоб проект став 
більш ефективним та важливим із точки зору рівних можливостей, необхідно 
було оцінити функціонування національної організації в цілому, а не лише 
реалізацію індивідуальних регіональних проектів [21]. 
Спеціальних досліджень, проведених у незалежних фостерних 
агенціях, не було. Однак, невелике дослідження, яке виявилося цінним і 
значущим за своєю сутністю, було організовано і здійснено інспекторатом 
департаменту здоров’я і соціальних послуг у 1995 році. Позитивні приклади 
практики були висвітлені для ознайомлення, але вони мали і певні недоліки. 
Поданий опис досвіду не був однозначним: 19 незалежних фостерних агенцій 
були визнані як загальнонаціональні, але, на жаль, тільки 10 із них 
  44 
 
відповідали малій ступені інтеграції. Загалом було підраховано, що постійна 
кількість дітей, які розміщувалися незалежними агенціями, коливалася від 
400 до 500 дітей. Вісім із цих агенцій знаходилися переважно у графстві 
Кент. Це точно відображає значну відповідальність, яку взяли на себе 
соціальні служби графства Кент, і в результаті мали 250 дітей під соціальним 
захистом з інших агенцій за межами графства. До них були включені місцеві 
школи, якщо діти потребували спеціального догляду. Деякі з незалежних 
агенцій діяли як волонтерські організації. 
З дітьми-сиротами та з дітьми, позбавленими батьківського піклування, 
займаються соціальні працівники. Проте часто вони задіяні до роботи 
закладів довготривалого утримання дітей і мали дотримуватися прописаних 
норм та інструкцій щодо цих закладів, аніж вести активну діяльність [48]. У 
результаті, фостерні піклувальники часто залишалися без соціальної 
підтримки та були відокремлені від соціальних працівників. Вони мусили 
звертатися до агенцій, де їхні проблеми не розглядалися як такі, з якими вони 
не справляються. Соціальні працівники обмежували своє втручання у 
фостерні сім’ї. Це зумовлювалося тим, що вони не мали на це право у 
випадках, коли фостерні вихователі не були найнятими соціальними 
службами, і інколи ці вихователі навіть були більш досвідченими з питань 
опіки про дитину, ніж самі соціальні працівники.  
Беззаперечним є той факт, що соціальні працівники дискутували 
стосовно необхідності контактування з сім’єю, хвилюючись за те, що це 
могло зруйнувати стосунки дитини і піклувальника та поставити під сумнів 
місце влаштування. Були проведені спостереження за тим, чи біологічні 
батьки роблять зусилля підтримувати і зберігати контакти, коли їх не 
спонукають до цього. Науковці (С. Мілхам, Р. Баллок) порівняли цей процес 
зі складанням іспиту, не знаючи навчального плану, або того, що треба 
зробити, щоб отримати високу оцінку [48]. 
  45 
 
Таким чином, агенції з усиновлення і фостерінгу є важливим 
посередником між усиновлювачами (або батьками-вихователями) і дитиною. 
Вони можуть бути різнорівневі та діяти як у межах міжнародного, 
державного, так і місцевого рівня. Такі агенції підтримують, надаючи 
консультації, навчаючи, організовуючи підбір батьків та дітей. Одними з 
найбільших агенцій є БАУФ та АФО. Їх головним обов’язком є захист і 
турбота про дітей, позбавлених батьківського піклування, а також 
заохочування усиновителів і фостерних вихователів, сприяння ефективній 
роботі служб при місцевих органах влади та надання чималого спектру видів 
улаштування дітей. Їх функціональність і дієвість полягає в наданні 
різноманітних видів підтримки та пропонуванні різних форм улаштування 
дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, відповідно до 
їхніх потреб та проблем. 
  46 
 
РОЗДІЛ 2. КОНТЕНТ-АНАЛІЗ ЗАРУБІЖНИХ СИСТЕМ 
СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ДІТЕЙ-СИРІТ ТА ДІТЕЙ, ПОЗБАВЛЕНИХ 
БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ 
 
2.1. Різновиди закордонних форм влаштування дітей-сиріт та 
дітей, позбавлених батьківського піклування 
Система опіки та соціальний захист дітей-сиріт та дітей, позбавлених 
батьківського піклування, передбачає три основні форми влаштування дітей 
цієї категорії, а саме: усиновлення, фостерна та інституційна опіка, які є 
найбільш поширеними [8]. 
Порівняння фостерної і інституційної опіки, показує, як термінологія 
може замаскувати схожість між суспільними інститутами. У 1940-х – 1950-х 
рр. у системі соціального захисту існував принцип управління дитячим 
будинком двома “батьками-вихователями”, які проживали в закладі, 
зазвичай, мамою, яка була вдома, і батьком, який працював. Діти ділили 
побут батьків-вихователів: робота і життя для батьків перепліталися. 
У 1960-х роках ця схема отримала низку критичних зауважень щодо 
занадто тісного контактування і “прив’язаності” штату (тобто батьків-
вихователів) до дітей. Вважалося, що необхідно відокремити особисте і 
професійне життя. У результаті введення змін штатним працівникам було 
запропоновано створювати власний будинок, що мав би бути таким самим, 
як і дитячий будинок, і вони ходили б туди на роботу кожного дня. У той же 
час, така зміна була лише спробою утримувати дітей у “звичайних” умовах, 
коли це можливо. У такому разі фостерінгу надавалася більша перевага, ніж 
дитячим будинкам.  
Нині більшість дитячих будинків утримується з малою кількістю дітей 
(у деяких випадках у них може перебувати навіть одна чи дві дитини). У той 
час, фостерні будинки охоплюють більшу кількість дітей, ніж державні 
  47 
 
заклади опіки. Фостерні піклувальники живуть у власному будинку і 
розділяють свій побут разом із дітьми-вихованцями [17].  
Пізніше термін “фостерні батьки” почали заміняти на “фостерні 
доглядачі” та “фостерні вихователі”. Фостерінг частіше розглядається як 
доповнення, а не заміна стосунків із біологічними батьками [8]. 
У міжнародних правових документах визначаються види фостерної 
опіки, які варіюються і є різними в кожній країні залежно від ситуації, навіть 
віри сповідання, однак загальноприйняті норми все ж таки зберігаються. 
Так, відповідно до положень документів ЮНІСЕФ, діти, які 
потребують догляду, можуть виховуватися в різних формах опіки. До таких 
відносять:  
1. Неформальна опіка/неофіційний фостерінг (informal care), який 
забезпечується членами сім’ї або іншими особами, що їх заміняють. Цей вид 
опіки, як правило, здійснюється родичами (informal kinship care) або 
близькими друзями родини (informal foster care of “private fostering”). Він є 
найбільш важливим джерелом опіки над дітьми, які потрапили у складну 
життєву ситуацію і ризикують залишитися без рідної сім’ї. 
2. Формальна фостерна опіка (formal foster care) – офіційна версія 
піклування сімейного типу, яке знову ж таки може стосуватися, як родичів, 
так і осіб, що не мають родинних зв’язків із дитиною. Ця форма включає 
короткострокове і довгострокове влаштування дітей. 
3. Інституційні заклади (Residential facilities). До них входять заклади, 
де проживають групи дітей, про яких дбають піклувальники за певну 
встановлену оплату. Такі заклади варіюються від малих, наприклад, як 
“фостерінг у громаді” (“community based  group homes”), де проживають 10 
або й менше дітей, до більших за чисельністю. Вони створюються для 
здійснення загальної опіки, спеціалізованої опіки, лікування дітей. 
4. Будинки безпеки (Safe houses & other “protective” environments). Ці 
заклади засновано для надання соціального захисту у випадках складних 
  48 
 
життєвих ситуацій, наприклад, для жертв торгівлі людьми або для дітей, які 
ризикують бути залученими в кримінальну діяльність. Такі заклади, 
зазвичай, мають статус “закритого” типу. 
5. Транзитні центри (transit centеrs). Діяльність їх застосовується у тих 
випадках, коли дитина потрапила в надзвичайну ситуацію, якщо її має бути 
вилучено з сім’ї (біологічної або фостерної). Перебування в таких центрах, як 
правило, недовготривале, оскільки дитина в них перебуває лише до того 
часу, поки минеться криза. Така опіка може тривати до 3-х днів. 
6. Діти, які самі себе утримують. Такий вид опіки виникає в ситуації, 
коли діти невимушено створюють власне “господарство”, наприклад, після 
смерті батьків. Ці “сім’ї” складаються з дітей однієї сім’ї, де старша дитина 
бере на себе відповідальність за добробут та опіку над своїми братами та 
сестрами. Існує й інша форма – “змішана”, де можуть проживати діти, які не 
є родичами. Діти, які самі себе утримують, часто мають певні привілеї 
дорослих і неохоче відмовляються від них на користь проживання в закладах 
опіки чи навіть у фостерних сім’ях, де їм доводиться повертатися до 
традиційних норм дитячої поведінки. Ефективно підтримати вуличних дітей 
можна шляхом вивчення ситуації про те, як їм надають неофіційну фостерну 
підтримку ті, з ким вони спілкуються, і поліпшити ці форми допомоги. 
Вагомий внесок у цей процес можуть зробити неурядові організації, які 
працюють із дітьми на вулицях [29]. 
7. Улаштування за межами країни (placement abroad) практикується як 
короткострокове, так і довгострокове, в його основу покладено різні 
причини, які були описані раніше: у всіх видах неофіційної опіки, у контексті 
фостерної опіки [29]. 
Отже, специфіка соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених 
батьківського піклування, полягає у тому, що в залежності від ситуації та 
потреб, дитину може бути розміщено у ту форму влаштування, яка повною 
мірою задовольнятиме її потреби: усиновлення, фостерна та інституційна 
  49 
 
опіка. Деякі з цих форм для української державності є специфічними 
(наприклад, різновиди формальної фостерної опіки, транзитні центри та ін.). 
Дитячий заклад інтернатного типу в британських документах і 
нормативно-правових актах визначається як інтернат, притулок чи інший 
заклад, який забезпечує постійний догляд за дітьми, чиї батьки не в змозі 
займатися їхнім вихованням [20]. Діти можуть бути передані на догляд 
волонтерських закладів опіки, але лише за згодою між соціальними 
службами, самої дитини та її сім’єю. Якщо між цими сторонами немає згоди, 
то надання піклування вирішується в судовому порядку. До категорії дітей, 
які потребують опіки, належать ті, що перебувають у групі ризику (їм може 
бути заподіяне фізичне, соціальне чи психічне ушкодження), або вони є 
скривдженими.  
Наприклад, в Англії, положення законів, що стосуються соціального 
захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, 
підтверджуються принципами, включаючи постулат, що захист дитини 
повинен бути першочерговим (а, отже, вирішення проблеми має бути 
головним завданням). Відповідно, потрібно враховувати побажання та 
інтереси дитини, не пропускати жодного правового нігілізму, коли 
вирішується доля дитини. Згідно з Положенням про Дитячі будинки 1991 
року [44], всі вони повинні мати письмовий “статут цілей та 
функціонування”, що включає такі дані: а) визначення причин, з яких 
дитячий будинок було засновано; б) цілі, які будуть реалізовуватися відносно 
дітей, розміщених у ньому; в) агенції, що відповідають за управління 
закладом; г) категорії дітей, яких обслуговує заклад; д) організаційні заходи. 
Не зважаючи на прогресивні наміри, більшість закладів такого типу не 
мали ні статуту, ні визначених функцій та цілей існування навіть через 3 роки 
після того, як це положення набуло чинності [44]. Сьогодні усі дитячі 
будинки Північної Ірландії також повинні мати письмовий статут, у якому 
зазначаються цілі та опис типів улаштування дітей, що забезпечує цей заклад. 
  50 
 
Такий статут вміщує й інформацію про людину, яка є відповідальною за 
заклад, організаційну структуру, цілі, філософію піклування, гарантії для 
дітей і молоді, що є вихованцями закладу, послуги та засоби, які є в ньому, 
кількість дітей, визначені вікові межі та стать дітей, обґрунтування вибору 
таких критеріїв закладу [44].  
Чинне законодавство Шотландії має відмінності від 
загальноприйнятого британського законодавства. Таким елементом є 
слухання дитячих справ, що були встановлені 1971 року. Доповідач зі справ 
дітей у кожному районі, який є юристом, ретельно вивчає всі звернення, що 
були направлені до системи та призначає деякі з них для добровільного 
контролю місцевим відділам соціальної роботи. Інші (хто пропускає школу, 
молоді правопорушники) направляються до комісії у справах неповнолітніх, 
яка вирішує питання втручання в ситуацію, що склалася (планування, 
супровід, моніторинг якості та ін.). Якщо з певних причин виникає незгода 
між сторонами-учасниками, то справа направляється на розгляд 
Шерифського суду для перевірки, а потім повертається на слухання для 
прийняття рішення. 
Інституційна опіка має глибокі корені, але останнім часом вона зазнає 
деформації. В 1980-х роках інституційна опіка занепадала, було кілька 
скандалів на підґрунті недбалого поводження з дітьми в цих закладах [17]. На 
думку Р. Картер, інституційні заклади перебувають під впливом процесу 
систематизації і впорядкування через відсутність їх самобутності, наявність 
випадків переповненості великою кількістю вихованців. У них не діяв дозвіл 
на самостійне облаштування спальних кімнат вихованцями, заборонялася 
приватність, побутували фізичні перешкоди (на кшталт замків на дверях та 
холодильниках), практикувалося бюрократичне прийняття рішень. Через 
наявні зовнішні чинники існує також географічна ізоляція, гнітюче 
середовище для візитів сім’ї або друзів, нестача зовнішнього спостереження. 
  51 
 
Ця відносна “замкнутість” розглядається як підвищення ймовірності 
скривдження дітей в інституційних закладах [50].  
Інституційна опіка є важливою ланкою послуг для дітей, які 
потребують опіки та піклування, і найбільш вдалою для підлітків, котрі мали 
невдалий досвід перебування під фостерною опікою, для груп братів і сестер 
та для дітей, яким необхідна допомога фахівця. При цьому наголошувалося 
на необхідності соціального захисту дітей, компетентному управлінні, 
залучення відповідних ресурсів, підготовки кваліфікованого штату та 
відповідній оплаті праці. Крім того, зазначаються вимоги до підбору кадрів, 
методів і критеріїв укомплектування штатами дитячих будинків.  
Відносно змін щодо призначення закладів інституційної опіки та 
системи їх класифікації, було запропоновано кілька підходів до їх розподілу. 
Зокрема, Д. Гуч виокремив такі: заміна одностатевих закладів змішаними, 
але в останніх завжди домінували хлопчики; більшість визначають стать, як 
один із основоположних критеріїв у визначенні мети їх діяльності; 
підвищення віку вихованців при прийнятті до закладу; зростання кількості 
молоді з проблемами здоров’я, з девіантною поведінкою та з особливими 
потребами; більша змішаність різних рас та за етнічним походженням 
вихованців; посилена забезпеченість та підтримка приватними агенціями; 
збільшення кількості закладів, які зосереджують увагу на причині 
виникнення проблеми (віктимні, жертви насилля, правопорушники) або на 
проблемі, що вивчалася (розлади, пов’язані з аутизмом); оцінка за критерієм 
потреби, а не за категорією соціальної ролі, такої, як 
непрацездатність/інвалідність або потреби в спеціальному навчанні; більш 
універсальні послуги; короткотривалі перебування; підвищення вартості; 
посилення уваги на права та захист особистості; подальше зменшення 
кількості вихованців у закладах, але збільшення кількості самих закладів, чи 
інших центрів, таких, як терапевтичні громади (therapeutic communities) [48]. 
  52 
 
Чинники, що пояснюють зміни у призначенні закладів для влаштування 
дітей, зумовлені їхніми потребами. Це можуть бути приватні школи-
інтернати, заклади для дітей з особливими потребами, карні заклади. Вони 
відрізняються від закладів опіки над дітьми, але в усіх створено можливості 
для альтернативного перебування дітей [49]. 
У публікаціях “інтернатний заклад” визначається як “місце, де діти 
живуть і сплять принаймні одну добу” [51]. Це поняття охоплює багато форм 
інституційної опіки і лише частина з них виконує роль “інституційної опіки”. 
Інші види влаштування асоціюються з поведінкою підлітків чи вибором 
батьків щодо освіти їхньої дитини.  
Було здійснено декілька спроб класифікації закладів інституційної 
опіки для дітей. Ці спроби у своїй основі мали триєдину мету:  
1) краще зрозуміти різноманітність рівня забезпеченості інституційного 
закладу, наприклад, різниця в розмірах, термінах та цілях перебування 
дитини; 
2) уточнити визначення типів закладів для того, щоб співвідношення 
між забезпеченістю і потребами дитини та послугами, які пропонує заклад і 
результат до якого прагнуть, мали б вивчатися більш ефективно; 
3) з’ясувати, з чого складається організаційна структура; мета полягає у 
тому, щоб досягти більшої узгодженості між компонентами та більшою 
відповідністю між цілями та методами [9]. 
Класифікації ґрунтувалися на кількох критеріях: 
1) адміністративна категорія: наприклад, здоров’я, освіта, соціальні 
послуги, youth custody (опікунство протягом 4-18 місяців підлітків і молоді 
віком від 15 до 21 року); 2) організаційна категорія: завдання та цілі, 
наприклад, чи потребує дитина спеціальної терапії або розв’язання завдань, 
що стосуються більш широких аспектів життя підлітків; 3) змістова 
категорія: функції для підлітків і для соціального захисту дітей: наприклад, 
відпочинок, оцінка, притулок, постійність, захист, опікунство або підготовка 
  53 
 
до майбутньої роботи; 4) виконавча категорія: режими діяльності закладів 
працюють як завдання та їх функції [51]. 
Було використано ще кілька критеріїв. Вони включають обсяг, 
кількість та кваліфікованість штату, термін перебування, причину появи 
дитини в закладі (наприклад, насильство) та наповненість інституційного 
закладу. 
Особливі приклади класифікації були запропоновані кількома 
дослідниками. У 1975 році Дж. Тізард і його колеги дослідили шляхи 
оптимального поєднання організаційних чинників із результатом діяльності. 
Вони виокремили 4 рівні, на яких ґрунтується різниця інституційних 
закладів: 
1) ідеологічний: переважання цінностей та переконань, які 
сповідуються штатом та менеджерами; 
2) організаційний: як завдання роботи та цінності зберігаються у 
структурах і штатних ролях; 
3) кадрового забезпечення: характеристики, кваліфікація та ставлення 
штату до професійних обов’язків; 
4) фіксації реакції вихованців: наприклад, чи відбувається процес 
навчання і соціалізації [49]. 
Ці рівні визначають ступінь різниці, що є виявом характеристик різних 
закладів, наприклад: 
а) заклади з різним ідеологічним спрямуванням, зазвичай, навчають 
своїх штатних працівників за власними правилами; 
б) організації, які відрізняються автономією, підтримують штат у 
прийнятті рішень і це впливає на призначення та виконання ними ролей; 
в) якщо є відмінності в кадровому забезпеченні, то на перше місце 
ставиться не кваліфікація, а особистісний чинник та сформовані навички; 
г) відгуки/реакції вихованців є важливими, оскільки вони впливають на 
поведінку і діяльність. 
  54 
 
Отже, ці чотири ступені пов’язані між собою і кожен із них доповнює 
один одного. Наприклад, ідеологія піклування у фостерній сім’ї буде 
залучати штат із певними переконаннями, що призведе до відповідної 
організації процесу та спиратиметься на певну репутацію серед дітей. 
Ідеологія опікунства або тимчасового притулку буде здійснюватися за іншою 
схемою. 
Найбільш точною є класифікація функцій закладів опіки над дітьми що 
описана К. Біделом у 1970 р. Він чітко визначив функції інституційного 
закладу. Це – фізична опіка, безпека, контроль, освіта, стосунки, стабільність, 
допомога більш широкій системі опіки (relief to the wider child care system), 
притулок, місткість, оцінка і групова робота [49].  
Найбільш повною класифікацію Британських і Північно-
Американських закладів для дітей розробили дослідники з Центру Чаплін 
хол для дітей (Chapin Hall Center for Children) Чиказького університету [49]. 
Вони дійшли висновку, що забезпечення інституційних закладів може бути 
поділено на основі врахування таких показників: 
а) задоволення потреб дитини – освітньої, оздоровчої, поведінкової, 
захисної, міжособистісної; 
б) організаційна структура, яка використовується для здійснення 
забезпечення – кількість, тип найманого штату і яким чином між ним 
розподілено забезпечення опіки;  
в) ступінь та сутність батьківського втручання і автономія. 
Із проведеного дослідження стало зрозуміло, що заклади, які мали одне 
завдання і виконували одну функцію (наприклад: лікарні або центри 
короткотривалого перебування), важко класифікувати в межах 
запропонованої схеми. Їх найкраще було розглядати як окрему категорію. 
Для закладів, які мали більше, ніж одну функцію, була запропонована 
п’ятикратна типологія [49]:  
  55 
 
1. Заклади, які зосереджені на забезпеченні високоякісної освіти, але 
меншою мірою охоплюють проблему задоволення поведінкових потреб і 
потреб у збереженні здоров’я. 
2. Заклади, які забезпечують найкращий освітній досвід, але також 
покладають на дітей виправлення та подолання психологічних потреб 
поведінкових реакцій. 
3. Заклади, які зосереджені на задоволенні когнітивного та освітнього 
дефіциту в розвитку дитини. Такі дефіцити часто мають природу ознак 
сімейної поведінки дитини. У такому випадку заклад потребує залучення 
значних спеціалізованих ресурсів. 
4. Заклади для дітей зі змішаними соціальними, психологічними та 
поведінковими потребами і для тих, хто навчається в звичайних школах; 
заклад у такому випадку має бути короткостроковим і частина засобів має 
бути спрямована на кількох членів сім’ї, а не лише на дитину. 
5. Заклади для дітей, які мають серйозні психологічні потреби і 
поведінкові проблеми, що відсуває на другий план інші цілі в розвитку 
дитини, включаючи навчання; деякі з цих закладів є надійними. 
Ця класифікація тлумачиться як безперервна ланка, яка пов’язує 
заклади, що мають за головну мету навчання дитини, з тими, де зосереджено 
увагу на поведінці дитини [42]. 
У більшості країн світу загальноприйнятими видами державної опіки є 
дитячі будинки (які надають притулок, захист неповнолітнім, що тимчасово 
опинились у складних життєвих обставинах), спеціалізовані пансіонати 
(заклади для дітей, які надають як лікування та догляд, так і навчання 
дитини), для дітей-інвалідів (заклади для неповнолітніх, які мають психічні, 
фізичні розлади та потребують спеціального лікування, навчання та догляду), 
для правопорушників підліткового віку (заклади, в які направляються 
неповнолітні правопорушники з метою відбування покарання та які надають 
їм навчання, реабілітацію та захист), неспеціалізовані школи-інтернати 
  56 
 
(заклади, що забезпечують влаштування та несуть відповідальність за дитину 
на період навчання.  
На розуміння життя дітей в інституціях мала значний вплив робота 
дослідника Джона Боулбі. Він висунув теорію материнської депривації після 
того, як оглянув дітей, які були вилучені з родини (здебільшого від матерів), і 
з’ясував, що їхній психологічний розвиток був значно знижений унаслідок 
перенесеного розлучення. Праці Дж. Боулбі отримали значний резонанс у 
Західній Європі, у результаті чого зменшилася кількість дітей в 
інституційних закладах [49]. 
Наведені вище показники вказують на те, що заклади інституційної 
опіки не є популярними, країни прагнуть перейти до форм сімейного 
піклування. Проте за умови ретельно розробленої системи управління і 
контролю, за наявності кваліфікованих фахівців, інтернатні заклади також 
можуть рівноправно існувати разом із альтернативними формами піклування.  
Інституційні заклади успішно працюють, якщо: вони малі (з невеликою 
кількістю вихованців); директор закладу чітко виконує завдання і має 
автономію, заклад не обтяжений реорганізацією; штатом узгоджено статут 
закладу.  
Таким чином, інституційна опіка має свою специфіку і, хоча у країнах 
світу вона не є популярною, може існувати поряд з іншими інноваційними 
формами влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського 
піклування. Основними критеріями для надання ефективного захисту дітям 
цієї категорії є більша забезпеченість закладів та їх підтримка, зменшення 
кількості вихованців у них, надання універсальних послуг, розширення 
особистого простору дитини та ін. 
За рівнем розвитку системи прийомних сімей країни світу поділяють на 
такі групи:  
а) країни, де прийомні сім’ї існують більше, ніж 30 років (Велика 
Британія, Фінляндія, Нідерланди тощо);  
  57 
 
б) країни, де система прийомних сімей існує менше, ніж 30 років 
(Угорщина, Румунія тощо);  
в) країни, де система прийомних сімей існує близько 20 років та все ще 
вдосконалюється (Україна, Росія, Вірменія, Болгарія, Польща тощо) [55]. 
Останнім часом фостерні (патронатні) сім’ї користуються великою 
увагою з боку вітчизняних учених, адже у Британії близько 85% дітей після 
короткотривалого перебування в патронатній сім’ї (фостерній сім’ї) 
перебування повертаються до біологічних сімей [43]. Фостерна опіка в 
основному замінила інституційну. Наприклад, кількість закладів 
інституційної опіки зменшилася за останнє десятиліття більш ніж на 
половину.  
У деяких країнах “фостерна опіка”, “фостерна сім’я”, “фостерні 
батьки” – це терміни (тотожні до терміна “патронатна сім’я”), що відносяться 
до тимчасової сім’ї, члени якої, зазвичай, проходять спеціальне навчання, 
отримують відповідні ліцензії організацій соціальної роботи з дітьми і 
цілодобово займаються доглядом за дітьми, чиї батьки покинули їх або не в 
змозі забезпечити їм належний догляд та безпеку [30]. 
Замінна сім’я (або прийомна), за визначенням В. Чечет, для англійської 
дитини чи підлітка, які залишилися без батьківської опіки, це те місце, де 
вони можуть бути захищені, мати друзів, знайти заняття, яка може цікавити 
кожного, зокрема поспілкуватися у вузькому сімейному колі людей, для яких 
не байдужа їхня доля [52 ]. 
На думку українських учених (А. Журавський, І. Байбакова, 
Н. Гайдук), які досліджували систему соціального захисту за кордоном, 
прибрана опіка (яка ототожнюється з фостерною), – це забезпечення 
фізичного догляду та сімейного середовища для дітей, які не можуть жити з 
рідними батьками або офіційними опікунами. Соціальні працівники 
відповідних відділів соціального захисту проводять оцінку ситуації, у якій 
знаходиться сім’я, діти, з тим, щоб допомогти органам юридичної влади 
  58 
 
визначити, чи потребують діти такої опіки; проводять оцінювання 
потенційних сімей щодо їх відповідності для піклування про конкретну 
дитину; контролюють сім’ї під час перебування в них дітей під прибраною 
опікою та допомагають органам юридичної влади та членам сім’ї визначити, 
коли буде доречно повернути дитину до рідної сім’ї.  
Тобто, поняття “замінне батьківство/ піклування”, “фостерне 
батьківство”, “прийомне батьківство”, “прибрана опіка” є синонімічними. 
Єдина різниця полягає в тому, що прийомна сім’я закріплена законодавчо в 
українській системі соціального захисту, а фостерна – у британській. Інші 
значення (прибрана опіка, заміщена сім’я) використовуються науковцями, 
соціальними працівниками як тотожні до фостеру і прийомних сімей. Різниця 
між британським фостером і українською прийомною сім’єю полягає в тому, 
що перший має багато типів (короткотривалий, довготривалий, спеціальний 
та ін.), які широко застосовуються на практиці і закріплені на законодавчому 
рівні та виступають проміжною ланкою між батьками, службами соціального 
захисту та дитиною для подолання кризової ситуації, яка склалася в дитини. 
Фостерні сім’ї мають в основному епізодичний характер (крім 
довготривалого фостерінгу). Прийомні сім’ї в українській системі 
соціального захисту переважно покликані надавати захист дітям-сиротам і 
дітям, позбавленим батьківського піклування, для довготривалого 
перебування вихованців. Останнім часом і в Україні почали набувати 
актуальності прийомні сім’ї короткотривалого перебування (наприклад, 
прийомна сім’я термінового влаштування). Отже, в українській системі 
термін “фостерна сім’я” прирівнюється і використовується як прийомна сім’я 
короткотривалого (епізодичного) перебування [9].  
“Foster” у перекладі з англійської означає – “виховувати (чужу дитину); 
передавати дитину на виховання; сприяти розвитку, заохочувати” [29]. Це 
тимчасовий догляд [43]. У фостерних сім’ях утримується до 80% усіх дітей-
сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування [260].  
  59 
 
Кожна країна має своє бачення фостерної опіки, адже норми та 
відношення до такого виду соціального захисту формувалося десятиліттями і 
диктувалося культурою, історичними подіями, соціально-економічними 
умовами та іншими чинниками. Проте загальноприйняті світові норми 
зберігаються відповідно до положень Конвенції ООН про права дитини [22].   
На сьогодні фостерна опіка відіграє головну роль після усиновлення як 
одна з пріоритетних форм улаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених 
батьківського піклування.  
Із наведених кількісних даних, констатуємо, що влаштування дітей у 
біологічні (через проведення низки превентивних заходів) та фостерні сім’ї, є 
найбільш популярною формою влаштування дітей, які потребують опіки.  
Можна стверджувати, що на заміну закладам інституційної опіки 
прийшли фостерні (прийомні) сім’ї, дитячі будинки сімейного типу, які 
повною мірою задовольняють усі вимоги та заповнюють усі прогалини, що 
існують в інтернатних закладах. Зазначені форми влаштування дітей 
досліджуваної категорії мають такі ознаки: невелика кількість вихованців, 
увага до кожної дитини, особистий простір і головне – модель сім’ї. Діти, які 
в інтернатних закладах не бачать і не мають поняття про здорову сім’ю, у 
прийомних сім’ях переймають досвід сімейного життя, ведення побуту, 
налагодження сімейних стосунків. Постійність  є головним аргументом для 
надання ефективного догляду за дитиною-сиротою, якщо мова йде про 
фостерне виховання [48].  
Таким чином, на підставі зробленого аналізу можна зробити такі 
узагальнення: діти залишаються без піклування батьків із різних причин: 
хвороба, проблеми в сімейних стосунках, розлучення батьків, матеріальні 
проблеми тощо.  
Сімейні форми виховання у країнах світу є головними у вихованні та 
наданні соціального захисту дітям-сиротам та дітям, позбавленим 
  60 
 
батьківського піклування. У такому випадку фостерна опіка є найбільш 
вдалою формою влаштування, виховання і утримання дитини.  
Оскільки головним недоліком інституційної опіки є непостійність, то 
основна увага суперечок щодо цього питання була зосереджена на тому, чи 
може фостерна опіка забезпечувати таку саму постійність, як і усиновлення. 
Всиновлення має переваги, серед яких надання стабільності та забезпечення 
почуття захисту дитині з боку дорослого й гарантування достатку. Хоча існує 
й два важливих застереження щодо цієї оцінки. По-перше, це “прогалина” 
між усиновленням і фостерною опікою, яка останнім часом зменшилася, 
тому що все більше дітей із негативним досвідом були усиновлені, а кількість 
відмов від дітей зросла. По-друге, загальна перевага на користь усиновлення 
може бути змінена за певних умов, наприклад, якщо дитина проявляє 
супротив, має сильну прив’язаність до фостерних батьків, які не хочуть її 
усиновлювати, або ж дитина має міцні зв’язки з членами біологічної сім’ї. 
Усиновлення веде за собою повний та безповоротний перехід 
“батьківської відповідальності” за дитину, але існують і такі випадки, коли 
цей перехід може відбутися і без процедури всиновлення. Найбільш 
розповсюджений приклад – це статус спеціального опікунства (special 
guardianship), який був уведений Законом “Про всиновлення” (2002 р.) (The 
Adoption and Children Act, 2002).  
Рішення про “спеціальне опікунство” – це рішення суду, згідно з яким 
“одна або кілька осіб призначаються “спеціальними опікунами” дитини. 
“Спеціальним опікуном” може бути особа, яка досягла 18 років і не є одним 
із біологічних батьків дитини. Такий вид опікунства застосовується у 
випадку, якщо усиновлення дитини не є можливим у зв’язку з небажанням 
дитини бути усиновленою і повернення у біологічну родину є неприйнятним. 
Переважно випадки “спеціального опікунства” застосовується для дітей 
старшого віку, яким необхідне довготривале улаштування, але вони не 
бажають бути усиновленими. 
  61 
 
Особливістю “спеціального опікунства” є те, що опікун несе повну 
(“батьківську”) відповідальність за дитину, проте за біологічними батьками 
зберігається “часткова” відповідальність (тобто за законом біологічні батьки 
щодо дитини залишаються ними, але їхня можливість виконувати функції 
батьків обмежена). Місцеві органи влади забезпечують підтримку 
“спеціальних опікунів”, надаючи їм консультації, інформаційні послуги, 
фінансову допомогу. “Спеціальне опікунство” не є заміною усиновлення, 
оскільки, на відміну від останнього, рішення про “спеціальне опікунство” 
може бути переглянуто і змінено. Уведення у структуру соціального захисту 
“спеціального опікунства” вплинуло на кількість усиновлень. Так, за 
офіційними даними, кількість усиновлень знизилась на 10 % [29]. Проте ці 
цифри свідчать про той факт, що збереження біологічної сім’ї є 
пріоритетним, а “спеціальне опікунство” сприяє цьому процесу.  
Ще однією метою сучасної системи соціального захисту дітей-сиріт, та 
дітей, позбавлених батьківського піклування, було запровадження більшого 
вибору різних типів закладів. В індивідуальних закладах улаштування 
(individual placements) повинні створюватися умови для задоволення потреб 
дитини. Цей процес часто описують як забезпечення “сумісності”, особливо 
це стосується закладів сімейного типу. “Сумісність” може охоплювати 
широкий спектр чинників та застосовуватися як досконалий індикатор у 
визначенні показників якості закладів з довготривалою опікою [29]. До 
основних чинників, на яких ґрунтується оцінювання дитячих потреб (та 
бажань), належать: розмір та склад сім’ї, етнічне походження, стиль життя 
батьків, їх здатність до задоволення особливих потреб, сприяння контакту з 
членами біологічної сім’ї та участь у вихованні груп братів та сестер.  
Отже, провідними принципами соціального захисту дітей-сиріт та 
дітей, позбавлених батьківського піклування, є постійність, стабільність і 
сумісність.  
  62 
 
Отже, у країнах світу переважно діють такі форми влаштування дітей-
сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, як державні (дитячі 
будинки, пансіонати (спеціалізовані) для дітей-інвалідів, для 
правопорушників підліткового віку, неспеціалізовані школи-інтернати, 
лікарні) та сімейні форми влаштування (усиновлення, опіка, фостерна опіка).  
Особливе місце в соціальному захисті дітей досліджуваної категорії 
відводиться сімейним формам улаштування: фостерній сім’ї, яка має вузьку 
спеціалізацію і функціонує як у межах державних, так і приватних програм, 
та всиновленню. 
 
2.2. Фостерне виховання дітей-сиріт за кордоном на прикладі США 
та Великої Британії 
Проблема поширення дитячої безпритульності сьогодні вимагає 
вирішення на міжнародному рівні, адже майже у кожній країні 
спостерігається тенденція до збільшення кількості дітей, що позбавлені 
батьківської опіки. У зв’язку з цим на міжнародному рівні невпинно 
досліджується явище соціального сирітства. Сутність поняття трактується як 
існування такої соціально-демографічної групи дітей, які в силу зовнішніх та 
внутрішніх негативних чинників в середовищі сім’ї фактично позбавлені 
батьківського піклування і потребують підтримки з боку держави і 
суспільства. В залежності від соціально-економічного розвитку, політики та 
культури способи і методи подолання соціального феномену у різних країнах 
неоднакові. Особливої уваги заслуговує міжнародна практика фостерного 
виховання Великобританії та Сполучених Штатів Америки. Законодавство 
цих країн визначає фостеринг як професію, яка потребує спеціальних 
навичок і знань. Розвинуті некомерційні та приватні агентства, що надають 
допомогу батькам і дітям, орієнтуються на різні групи населення. Відрив від 
сім’ї застосовується лише у крайньому випадку, оскільки вважається, що 
першочергово потрібно забезпечити співпрацю батьків із усіма суб’єктами 
  63 
 
фостерного процесу, зокрема з соціальними працівниками, лікарями, 
педагогами тощо. У науковій літературі дослідженню проблеми фостерного 
виховання присвячено праці С. Грищенка, Л. Іщенко, Н. Мартовицької, 
О. Пушкіної та інших. 
У західноєвропейських країнах, у тому числі у Британії та США, 
поширеною є фостерна система виховання дітей (від англ. – foster caring). 
«Fostering» – це виховання у спеціально підготовлених сім’ях дітей-сиріт, 
дітей, позбавлених батьківського піклування, та тих, які опинились у 
складних життєвих обставинах, протягом тривалого часу за одночасного 
збереження контактів із справжньою сім’єю. На думку профессора 
Д. Кіртона, який вивчав питання соціальної політики та практики роботи з 
дітьми на міжнародному рівні, існують такі найбільш розповсюджені типи 
фостерного виховання: 
- за часом:  
 короткотривалий (short-term / intermediate care);  
 довготривалий (long-term / permanent care);  
- за призначенням:  
 для неповнолітніх правопорушників (care for offenders);  
 для дітей з особливими потребами (care for disabled children);  
 фостерінг для правопорушників як попередня опіка (remand care); 
- за умовами проведення:  
 фостерінг у надзвичайних ситуаціях (emergency care);  
 для дітей, які потребують спеціальної опіки (specialist foster care); 
- за метою:  
 з метою особистого розвитку (personality development foster care);  
 з терапевтичною метою (theraupetic/ treatment care) [1]. 
Д. Кіртон у розробленій класифікації не розмежовував фостерну опіку 
за критеріями. Часові межі між цими видами фостерного влаштування дітей 
  64 
 
варіюються. Короткотривале влаштування розраховане на термін до 6 місяців 
і передбачає, що дитина або повертається в рідну сім’ю, або її досить швидко 
переводять до закладу іншого типу влаштування. 
Проміжний (intermediate) тип улаштування встановлюється в більш 
складних ситуаціях, якщо існує припущення, що повернення дитини в сім’ю 
може зайняти більше часу. Аналогічно, розмежування між довготривалою 
(long-term) і постійною (permanent) фостерною опікою є досить дискусійним 
питанням, оскільки принципова різниця між ними полягає лише в тому, що 
останній вид передбачає влаштування до досягнення дитиною повноліття 
[18]. 
Загальноприйнятими видами фостерної опіки є [18]:  
1.1 Довготривалий фостерінг (long-term care) – для дітей із 
невизначеним терміном перебування поза межами біологічної сім’ї. 
1.2 Постійний фостерінг (permanent care) – постійна опіка, яка 
передбачає перебування дитини в тій самій фостерній сім’ї до досягнення 
нею повноліття (варто зазначити, що деякі агенції диференціюють 
довготривалий і постійний фостерінг). 
1.3 Безперервний (безстроковий) фостерінг (continuing care) – опіка, яка 
передбачається бути з довгим терміном дії, але ще не підтверджена як 
постійна. 
1.4. Фостерна сім’я з подальшим усиновленням (foster-to-adopt) – 
особливий тип розміщення дітей у фостерну сім’ю, коли фостерні батьки 
беруть на себе зобов’язання усиновити дитину у випадку, якщо з’являться 
певні юридичні передумови. Цей тип улаштування дозволяє забезпечити 
постійність у житті дітей та уникнути нанесення їм психологічної травми в 
результаті переміщення дитини з фостерної сім’ї в сім’ю усиновлювачів. 
2. Обмежений у часі (time-limited care) – має й інші назви: непостійний 
(non-permanent), короткого та середнього терміну тривалості (short and 
medium term), орієнтований на конкретне завдання (task focused та task 
  65 
 
centered), тимчасовий. Тривалість цього виду опіки має обмежені часові 
рамки та застосовується у разі, якщо біологічні або фостерні батьки чи 
піклувальники є хворими і не можуть протягом деякого часу піклуватися про 
дитину. 
3. Фостерінг у надзвичайних ситуаціях (emergency care) надається 
зазвичай на термін не більше, ніж 24 години, коли є нагальна потреба забрати 
дитину з несприятливої ситуації, що може зашкодити її життю і здоров’ю. 
Фостерні піклувальники такого типу піклування можуть у будь-який час 
доби запропонувати захист та притулок для дитини. 
4. Фостерінг “коротка перерва” (short-break care) використовується для 
того, щоб надати батькам дітей відпочинок чи відпустку. Такий вид опіки 
може тривати від 2 днів до тижня. Догляд надає спеціально призначений 
фостерний вихователь. На цей час дитина може перебувати або в себе вдома, 
або у фостерній сім’ї. Відповідальність при цьому покладається на батьків 
або фостерного вихователя. Часто такий вид опіки називають “розподіленою 
опікою” (shared care), оскільки піклування про дитину розподіляється між 
батьками та фостерними піклувальниками. У науковій літературі фостерінг 
“коротка перерва” часто має синонімічні значення: оплачувана опіка (salaried 
care), професійна опіка (professional care), спеціальний фостерінг (specialist 
fostering). 
4.1 Короткотривалий фостерінг – для дітей з особливими потребами 
(short-break care for disabled children). Він має свою специфіку порівняно з 
описаними вище. Його сутність полягає в тому, що існує домовленість – 
“сімейний зв’язок” (“family link”) між батьками та фостерними опікунами 
про надання останніми короткотривалого піклування певній дитині в будь-
який час у разі виникнення потреби. Таким чином, один фостерний 
вихователь може бути “пов’язаний” із кількома дітьми, забезпечуючи їх 
короткотривалим піклуванням окремо в різний час або одночасно.  
  66 
 
Фостерні вихователі мають бути фахівцями з відповідною медичною 
освітою для забезпечення опіки дітей з особливими потребами. 
4.2 Короткотривалий фостерінг – для дітей без особливих потреб. Він 
описується як підтримка (support care) або кризова опіка (crisis care). Робота 
фостерних вихователів може оплачуватися і мати фіксований гонорар. У його 
функціональні обов’язки входить піклування згідно з укладеним контрактом 
із фостерною агенцією. У такому випадку вихователь має прописаний графік 
роботи та кількість годин, проведених у закладі, але він отримує платню в 
будь-якому разі, незважаючи на те, чи в той час були в нього вихованці, чи 
ні. Інколи такий вид роботи називають “оплачувана” опіка (salaried care), 
хоча більшість вихователів є вільнонайманими.  
4.3 Тимчасова фостерна опіка (foster care respite) – надання вихідних чи 
перерви (обмеженої в часі або довготривалої) для працюючих фостерних 
вихователів (зазвичай на їх власні сімейні свята), проте, коли вони 
закінчуються, – дитина повертається до фостерного піклувальника. 
5. Родинне піклування (family and friends care) має синоніми родинне, 
кровне піклування (kinship care, relative care). Довготривала опіка над дітьми, 
які перебувають під опікою органів влади, здійснюється родичами або 
друзями, котрих затверджують місцеві органи влади як піклувальників 
певної дитини (дітей). 
6. Фостерінг для батьків та дитини (parent and baby care) або для мами з 
дитиною (mother and baby care) – надається призначеними для цього 
фостерними вихователями в сімейному середовищі для батьків разом із 
дитиною. 
7. Інтенсивний фостерінг (intensive fostering) – надається дітям із 
певними проблемами здоров’я: психічними, соціальними, як приклад, 
суїцидальними нахилами, для втікачів.  
8. Фостерінг як попередня опіка (remand care) – для дітей, яких 
звільнили з-під варти або тих, які чекають на вирок суду. 
  67 
 
9. Лікувальний фостерінг (treatment care) – довготривала опіка для дітей 
із комплексом потреб у поліпшенні здоров’я, сутність його зводиться до 
підтримки апаратами життєдіяльності або погодинного графіка лікування. 
Такий вид піклування надається як дитині, так і її фостерному вихователю. 
Діти можуть перебувати в медичному закладі зі своїм піклувальником [18]. 
10. Ще один вид фостерінгу – приватна домовленість між батьками та 
фостерними вихователями про опіку дитини, що здійснюється в будинку 
опікуна без залучення органів місцевої влади. При цьому в ролі опікунів не 
можуть бути батьки та родичі. У фостерній родині не може перебувати 
більше трьох дітей. Винятком із цього правила можуть бути випадки, коли 
рідні брати й сестри, кількість яких перевищує троє, мають потребу в опіці. 
Важливою з цього питання є розробка “Національних стандартів фостерного 
виховання у Великій Британії”, у яких на основі врахування британської 
практики соціального захисту чітко регламентована загальна процедура 
фостерної моделі виховання дітей-сиріт [18].  
11. Існує ще один інноваційний, вид фостерної опіки “мостова сім’я” 
(“перехідна сім’я”). Мостові сім’ї – окремий вид сімейної опіки [49, c. 58-59], 
метою якої є підготовка випускників інституційних закладів опіки до 
самостійного життя. Мостова сім’я слугує перехідною ланкою між 
інтернатом і соціумом (суспільством). Сутність такої фостерної опіки полягає 
в короткостроковому влаштуванні дітей (у “мостові сім’ї”) (bridging housing). 
Цей термін тлумачиться як “перехідний ступінь у влаштуванні людей, які 
залишили інституційний заклад і готуються до самостійного життя” [8]. 
Такий вид піклування може тривати до двох років. У цих закладах фостерні 
вихователі працюють із дітьми та їхніми сім’ями, готуючи їх до об’єднання, 
до усиновлення або влаштування у фостерну сім’ю на довготривалий строк. 
Названий тип улаштування може стосуватися як людей, котрі проходили 
лікування у спеціалізованих закладах, так і випускників інтернатних закладів 
(дітей вказаних категорій), які готуються до самостійного життя.  
  68 
 
Один із перших проектів “мостової сім’ї” було запроваджено у 1979 
році. Основною його метою було сприяти адаптації дітей інтернатних 
закладів до життя у прийомній сім’ї та підготувати вихованців до 
самостійного проживання поза межами закладу. Фахівці виявили низку 
позитивних моментів такої практики: діти почали набувати практичних 
навичок і стали краще себе вести, у них виникло бажання отримати ще 
можливість перебувати в сім’ї [8]. 
Отже, виникла ідея нового способу влаштування так званих “важких” 
дітей – “мостова сім’я”. Цей проект був розроблений для вирішення таких 
завдань: дати дитині, яка перебуває в дитячому будинку, можливість відчути 
клімат сімейного життя та допомагати фахівцям оцінити її здатність жити у 
звичайній сім’ї; допомогти виявити проблеми в поведінці дитини до того, як 
вона увійде в “нову” сім’ю; сприяти дітям, які пережили невдале 
влаштування в заклади інституційної опіки, за допомогою “мостової сім’ї” 
подолати негативні ознаки поведінкового характеру перед іншою спробою 
влаштування в сім’ю; надати коротку перерву прийомним сім’ям, чиї діти 
мають серйозні фізичні або розумові відхилення; надати короткостроковий 
досвід “звичайного сімейного життя” дітям від 16 років і старше (а дорослим 
– для усиновлення). Таким дітям терміново необхідно здобути досвід 
проживання в домашньому середовищі, перед тим, як вони почнуть жити 
самостійним життям [8]. 
Вітчизняні вчені [8; 18], вивчивши і врахувавши зарубіжний досвід 
соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського 
піклування, визначили й описали основні види фостерної опіки. Зокрема, 
C. Грищенко, використовуючи досвід міжнародної практики, акцентує увагу 
на таких видах фостерінгу: короткостроковий фостерінг (від однієї доби до 
трьох місяців); фостерінг у надзвичайних ситуаціях; довгостроковий 
фостерінг; фостерінг для підлітків; фостерінг для дітей з особливими 
потребами; частковий фостерінг; фостерінг для неповнолітніх 
  69 
 
правопорушників; фостерінг як попереднє усиновлення; фостерінг для груп 
братів і сестер; фостерінг для мами з дитиною [8]. Результати 
проаналізованих досліджень (С. Грищенко, О. Романовської, Д. Кіртона), 
стосовно поданих класифікацій основних видів фостерної опіки, становлять 
фундамент для окреслення авторської позиції. На нашу думку, всі названі 
вище позиції варто структурувати відповідно до визначених критеріїв для 
кращого усвідомлення наявних видів фостерної опіки дітей та окреслення 
висновків щодо можливості їх запровадження в умовах української держави.  
Проблема утримання і виховання дітей поза батьківською сім’єю у 
різних країнах вирішується по-різному, але відповідно до статей Конвенції 
про права дитини від 20 листопада 1989 року визнається необхідність 
виявлення державою та суспільством особливої турботи про дітей, які є 
сиротами, інвалідами, які тимчасово або постійно позбавлені сімейного 
оточення, а отже, мають право на допомогу і захист з боку держави. 
У Сполучених Штатах Америки така допомога надається фостерними 
сім’ями, які протягом всього розвитку системи патронатного виховання 
змінились від добровільних громадських формувань 1800-х років до 
законодавчо зумовленого соціально-педагогічного середовища. На цей час 
патронатне виховання регулюються відповідно до Федерального Закону 
«Про сприяння в усиновленні та соціальному забезпеченні дітей» (Public Law 
96-272, 1980 р.), Закону про усиновлення і благополучні сім’ї (АССО) (Public 
Law 105-89, 1997 р.), Закону про покращення усиновлення (Public Law 110-
351, 2008р.) та інших нормативно-правових актів, які видаються в кожному 
окремому штаті. Так, згідно з законодавством після підтвердження владою 
факту, що конкретна дитина залишилася без сім’ї, його долю вирішує 
спеціальне відомство. Департамент з надання допомоги дітям і сімейних 
послуг (Department of children and family services – DCFS) та державні 
агентства, які існують у кожному з американських штатів, знаходять в 
найкоротші терміни людей, з якими дитина буде перебувати до того 
  70 
 
моменту, поки не знайдуться бажаючі усиновити / удочерити дитину [14]. 
Для того щоб сім’я отримала право на патронатне виховання дітей, вона має 
отримати ліцензію штату свого постійного проживання в агентстві 
фостерних сімей, які утворюються в кожному штаті. Майбутні батьки мають 
відповідати вимогам, які встановлюються Департаментом соціального 
забезпечення у штаті перебування. У США дітей розміщують у фостерних 
сім’ях за двох умов. По-перше, коли батьки є фізично відсутніми або не 
спроможні опікуватися дитиною через такі фактори, як хвороба, ув’язнення 
або власна недбалість. По-друге, коли батьки є фізично здатними опікуватися 
дитиною, але призначений рішенням суду соціальний працівник вважає, що 
для дитини існує певна загроза вдома. Для дітей, які мають певні емоційні 
проблеми чи фізичні вади, існують «групові будинки», свого роду невеликі 
сімейні будинки, де вони перебувають певний час під наглядом психологів та 
лікарів. Вони існують кількох типів: лікувальні центри з цілодобовим 
перебуванням дитини, сімейні дитячі будинки, кризові та дитячі психіатричні 
центри, профілакторії тощо. Також існує так звана “foster hotline” – сім’ї 
екстреної допомоги, які є актуальними в тому разі, якщо дитині не можуть 
знайти домівку в день її вилучення [16]. Рекомендований період перебування 
дитини у фостерній сім’ї – до двох років, саме такий період в середньому є 
достатнім для соціальних служб США в пошуку оптимальних варіантів 
влаштування дитини. У фостерній сім’ї може перебувати не більше 6 дітей, 
включаючи рідних братів та сестер, та не більше 2 новонароджених до двох 
років. Дітей намагаються не виривати зі звичного середовища – залишають 
ближче до постійного місця проживання, в тій же школі, намагаються 
продовжувати спілкування з друзями. З батьками організовують регулярні 
зустрічі під наглядом. Усиновлення дитини з системи foster care є 
безкоштовним – держава покриває усі витрати і навіть дає податкові пільги 
таким сім’ям. Кожний штат має встановлений перелік вимог, які висуваються 
перед фостерними батьками щодо сертифікації; розміру субсидії, що 
  71 
 
надається дитині із фонду штату; переліку послуг, форм та методів 
здійснення контролю за якістю надання патронатних послуг у штаті. Дитина, 
яка проживає у фостерній сім’ї, юридично залишається під опікою держави: 
фостер-батьки не мають на неї юридичних прав, вона зберігає власне 
прізвище і може, за рішенням агентства, бути переведена до іншої сім’ї. 
Незважаючи на всі можливі типи виховання, з метою подолання відчуження 
між батьками та дітьми особливу увагу приділяють дослідженню, розробці 
консультацій та рекомендацій щодо подолання можливих проблем. На цей 
час напрацьовано значну кількість сімейних програм. Це індивідуальні та 
групові сімейні заняття, організовані досвідченими співробітниками, які 
мають на меті підтримку позитивних стосунків у родині та належного 
виховання дитини. Також існує велика різноманітність форм психолого-
соціальної підтримки для випускників фостерних сімей, які допомагають 
обрати професію, отримати освіту, освоїти інші навички, які будуть корисні в 
самостійному житті. В Англії формування інституту фостерних сімей 
пов’язане з прийняттям у 1562 році Закону про бідних, який затвердив 
процедуру розміщення дітей в прийомні сім’ї до досягнення ними 
повноліття. Після закінчення Другої світової війни в багатьох європейських 
країнах, зокрема Великій Британії, на державному рівні приймалися 
програми влаштування дітей-сиріт до нових сімей. Для повноцінного 
правового регулювання цього інституту знадобилося не одне десятиліття. 
Наразі питання фостерингу регулюються Законами про дітей (Children Acts) 
1989 і 2004 рр., Загальною інструкцією про влаштування дітей (Fostering 
Service (England) Regulations) від 2011 року, Національними Стандартами з 
організації фостерного виховання (The National Minimum Standards for 
fostering service) від 2002 року, а також іншими нормативними актами 
королівства [9]. Відповідно до англійського законодавства фостеринг – це 
виховання дитини шкільного віку особою, яка не є його родичем, опікуном, 
піклувальником.  
  72 
 
Як і в США, у Великій Британії існує багато агенцій, які надають такі 
послуги. Вони пропонують різні види фостерної опіки для дітей-сиріт та 
дітей, позбавлених батьківського піклування, займаються пошуком для них 
тимчасових сімей. Діти потрапляють у сімейні форми виховання через різні 
причини: насильство в сім’ї, хвороба одного з членів родини, тимчасові 
фінансові проблеми, проблеми з вживанням алкоголю чи наркотиків.  
Система виховання дітей в Англії передбачає різні види її прояву. Так, 
“fostering” передбачає виховання дитини в прийомній сім’ї, якій делегуються 
батьківські права зі збереженням контакту з біологічними батьками. Поняття 
“Mainstay” передбачає догляд за дітьми від 11 до 17 років на досить короткий 
період, в основному на 2–3 місяці у зв’язку з тимчасовими труднощами. Коли 
проблеми вирішуються, дитина повертається до біологічної сім’ї, якщо ні, то 
згодом оформляється фостеринг. Якщо сталася непередбачена, надзвичайна 
ситуація (аварія, смерть одного з членів сім’ї, техногенні катастрофи), має 
місце “emergency care” [9]. В залежності від участі місцевих органів влади 
існує фостерна опіка над дітьми, яка покладає всі функції на агентів 
соціальних служб та місцевих органів, і приватна фостерна опіка, яка 
передбачає домовленість тільки між батьками і фостерними вихователями 
без залучення держави. Якщо влаштування дитини в фостерну сім’ю є 
неможливим, розглядається питання про тимчасове проживання в 
різноманітних стаціонарних закладах, таких як дитячі будинки, притулки 
сімейного типу, які розраховані лише на 3–5 дітей. Приймається до уваги 
приналежність дітей та родини до однієї раси або національ-ності, хоча 
вимоги щодо суворого дотримання цього положення немає. Фостерними 
батьками можуть бути лише ті особи, які чітко відповідають Національним 
стандартам фостерного виховання у Великобританії, виданими робочою 
групою Національної асоціації фостерного виховання Великобританії 
(NFCA) та Правилам влаштування дітей на фостерне виховання (Foster 
Placement Children Regulations). На них покладено зобов’язання забезпечити 
  73 
 
всі необхідні умови для розвитку, навчання, життя та необхідність нести 
відповідальність за всі передбачені дії.  
Статус фостерних батьків заноситься в національний реєстр та 
закріплюється у документальній формі. Їм надається необхідна інформація, 
консультативна допомога та підтримка з боку соціального агентства, участь у 
підготовчих тренінгах. До прийомних сімей можуть потрапити не більше 3 
дітей, які не досягли 16 років. Винятковим можуть бути прийом рідних 
сестер та братів [14]. Особливо цікавим для запозичення є досвід фостерингу 
щодо дітей-інвалідів. Так, у Великобританії практикують влаштування дітей-
інвалідів на виховання у фостерні сім’ї, при цьому пріоритет мають ті 
потенційно прийомні батьки, які вже мають досвід і знання про специфіку 
захворювання потенційно прийомної дитини.  
Таким чином, фостерне виховання в США та Великій Британії є одним 
з найефективніших альтернатив вихованню дітей у державних закладах 
опіки. Різноманітність форм фостерінгу дає можливість вибрати найбільш 
прийнятну форму для збереження найкращих інтересів дитини та її батьків.  
Розвиток прийомних сімей стимулюється на державному рівні 
окремими нормативними актами та трудовим законодавством. Ефективно та 
різнопланово функціонують дитячі соціальні служби, діяльність яких 
визначається загальнодержавною програмою соціального обслуговування, а 
також штатними планами. 
 
2.3. Системні характеристики соціального захисту дітей-сиріт та 
дітей, позбавлених батьківського піклування 
Важливим методологічним засобом наукового пізнання є системний 
підхід. Він орієнтується на розкриття у дослідженні цілісності об’єкта, 
з’ясування його внутрішніх зв’язків і відносин; використання системи засобів 
впливу в інтересах людини. На теперішній час системний аналіз є 
найдосконалішою методологією розв’язання складних завдань і проблем у 
  74 
 
соціальній сфері. Використовуючи системний підхід, можна запобігти 
ситуації, коли рішення в одній сфері перетворюється на проблему для іншої 
[5].  
Системний підхід є методологією наукового пізнання, в основі якої 
лежить розгляд об’єктів як систем, що дозволяє побачити досліджуваний 
об’єкт як комплекс взаємопов’язаних підсистем, об’єднаних спільною метою, 
розкрити його інтегративні властивості, а також внутрішні та зовнішні 
зв’язки. 
Системний підхід сприяє формуванню відповідного адекватного 
формулювання сутності досліджуваних проблем у конкретних науках і 
вибору ефективних шляхів їх вирішення [10]. Методологічні засади 
системного підходу полягають в тому, що метою дослідження є вивчення 
закономірностей і механізмів утворення складного об’єкта з певних 
складових. При цьому особлива увага звертається на різноманіття внутрішніх 
і зовнішніх зв’язків системи, на процес (процедуру) об’єднання основних 
понять у єдину теоретичну картину, що дає змогу виявити сутність цілісності 
системи [6]. 
Варто також зазначити, що системний підхід – це категорія, яка в 
науковій літературі не має єдиного однозначного визначення, оскільки 
трактується надто широко. Вважаємо за доцільне навести деякі приклади 
трактування поняття «системний підхід» в науковому колі:  
За А. Холлом: інтеграція, синтез розгляду різних сторін явища або 
об’єкта.  
За С. Оптнером: адекватний засіб дослідження і розробки не будь-яких 
об’єктів, що довільно називаються системою, а лише таких, котрі є 
органічним цілим.  
За В. Садовським: вираження процедур подання об’єкта як системи та 
способів їх розробки.  
  75 
 
За Д. Бурчфільдом: широкі можливості для одержання різноманітних 
тверджень та оцінок, які передбачають пошук різних варіантів виконання 
певної роботи з подальшим вибором оптимального варіанта.  
Слід зосередити увагу та тому, що розгорнуте визначення системного 
підходу включає також обов'язкове вивчення та практичне використання 
наступних восьми його аспектів:  
- системно-елементного або системно-комплексного, що складається у 
виявленні елементів, що складають дану систему. У всіх соціальних системах 
можна виявити речові компоненти, процеси (економічні, соціальні, 
політичні, духовні і т. д.) та ідеї, науково-усвідомлені інтереси людей і їх 
спільнот;  
- системно-структурного, що полягає у з'ясуванні внутрішніх зв'язків і 
залежностей між елементами цієї системи та дозволяє отримати уявлення про 
внутрішню організацію (будову) досліджуваної системи;  
- системно-функціонального, який передбачає виявлення функцій, для 
виконання яких створені та існують відповідні системи;  
- системно-цільового, що означає необхідність наукового визначення 
цілей і підцілей системи, їх взаємної ув'язки між собою; 
- системно-ресурсного, полягає в ретельному виявленні ресурсів, 
потрібних для функціонування системи, для вирішення системою тієї чи 
іншої проблеми;  
- системно-інтеграційного, що складається у визначенні сукупності 
якісних властивостей системи, що забезпечують її цілісність і особливість;  
- системно-комунікаційного, що полягає у необхідності виявлення 
зовнішніх зв'язків даної системи з іншими, тобто, її зв'язків з навколишнім 
середовищем;  
- системно-історичного, що дозволяє з'ясувати умови під час 
виникнення досліджуваної системи, пройдені нею етапи, сучасний стан, а 
також можливі перспективи розвитку [5]. 
  76 
 
Важливим аспектом системного підходу є вироблення нового принципу 
його використання – створення нового, єдиного та більш оптимального 
підходу (загальної методології) до пізнання, для застосування його до будь-
якого пізнаваного матеріалу, з гарантованою метою отримати найповніше і 
цілісне уявлення про цю інформацію.  
У зв’язку з цим пропонуємо розглянути системні характеристики 
соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського 
піклування. Аналіз моделі соціального захисту дітей-сиріт та дітей, 
позбавлених батьківського піклування на державному рівні дає можливість 
зробити висновок, що програма надання соціальної допомоги зазначеним 
вище категоріям спрямована лише на часткове задоволення матеріальних і 
житлових потреб та зовсім не орієнтована на задоволення базових потреб 
людини, у тому числі психологічних. Тобто система соціального захисту 
дітей-сиріт на рівні держави носить характер матеріального забезпечення їх 
фізичних потреб (у харчуванні, проживанні, опіці), специфіка такої допомоги 
має знеособлений характер – без врахування конкретних умов життя 
конкретної дитини сироти. 
Це визначає потребу в моделюванні системи соціального захисту дітей-
сиріт на індивідуальному рівні. Програма надання соціальної допомоги в 
даному випадку орієнтована на вирішення потреб другого рівня, а саме: 
задоволення соціальних потреб (дружба, сім’я), потреби в повазі (самоповага, 
впевненість, досягнення) та найвищої потреби – потреби у самовираженні 
(творчість, моральність, вирішення проблем). Проте, бажання задовольнити 
потреби другого рівня виникають у людини лише за умови реалізації потреб 
нищого рівня (майно, здоров’я). 
Порівняння представлених моделей соціального захисту дітей-сиріт та 
дітей, позбавлених батьківського піклування, дозволяє стверджувати, що 
модель соціального захисту на державному рівні має лінійний характер, а 
модель на індивідуальному рівні – циклічний (обумовлений характером 
  77 
 
соціальних послуг). Все зазначене вище дає змогу констатувати той факт, що 
лише поєднання державного та індивідуального рівнів системи соціального 
захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування якісно 
підвищить рівень надання комплексу соціально-педагогічних заходів, 
спрямованих на економічну, юридичну, соціальну та психологічну підтримку 
вказаних категорій. Також вважаємо за доцільне зазначити, що теоретична та 
практична значущість спроектованої моделі соціального захисту дітей-сиріт 
та дітей, позбавлених батьківського піклування на індивідуальному рівні 
визначається основними етапами і методами суб’єкт-суб’єктної взаємодії 
дітей-сиріт та соціальних педагогів, що, в свою чергу, дозволяє прогнозувати 
підвищення ефективності соціального захисту дітей-сиріт у практичній 
діяльності соціальних педагогів закладів державної опіки. Таким чином, 
нами було визначено сутність, зміст та основні ознаки системного підходу як 
методології наукового пізнання, що, у свою чергу, дало змогу спроектувати 
моделі соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського 
піклування на державному та індивідуальному рівнях. 
 
  78 
 
РОЗДІЛ 3. НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ 
ПОЛІТИКИ У СФЕРІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ДІТЕЙ-СИРІТ ТА 
ДІТЕЙ, ПОЗБАВЛЕНИХ БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ 
 
3.1. Досвід зарубіжних країн у сфері соціального захисту дітей, які 
позбавлені піклування батьків та можливості його упровадження в 
Україні 
Поглиблення процесу європейської інтеграції України стало можливим 
завдяки насамперед підписанню Угоди про асоціацію між Україною та 
Європейським Союзом, що стане одним з інструментів структурних змін у 
національній правовій системі. Насамперед такі зміни стосуватимуться якості 
законодавства, яке сьогодні страждає чисельними посиланнями на підзаконні 
нормативно-правові акти, без належного регулювання організаційних та 
процедурних аспектів чинності законів.  
У наукових дослідженнях висвітлено чимало питань із цієї 
проблематики. До розгляду деяких аспектів соціального захисту населення в 
країнах ЄС зверталися вітчизняні та зарубіжні науковці, такі як: В. Антропов, 
Г. Еспінг Андерсен, М. Кашуба, Р. Корнюшина, Л. Смола, А. Розеншон, 
В. Чепінога та інші. Увага в цих роботах приділялася соціальній політиці у 
сфері соціального захисту населення.  
Вивченню зарубіжного досвіду соціального захисту сімей присвячені 
праці Л. Крамаренка та С. Ничипоренко. Однак малодослідженим є 
зарубіжний досвід соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених 
батьківського піклування, створення та функціонування системи опіки над 
ними, принципи побудови такої системи опіки. 
Розглянемо досвід Великобританії де процес деінституціалізації 
розпочався одразу після закінчення Другої світової війни. Пріоритети 
державної політики у сфері соціального захисту посиротілих дітей 
підтверджуються такими статистичними даними: в Англії інституційна 
  79 
 
форма опіки у 2005 році становила 11 %, Шотландії та Північній Ірландії – 13 
%, Уельсі – 6 %. А в Україні для порівняння у 2005 році зазначений показник 
становив 32 % від загальної кількості сиріт.  
При цьому слід зазначити, що у Великобританії, а також Норвегії, 
Ісландії новонароджених дітей і дітей молодшого віку взагалі не розміщують 
у дошкільних закладах. Звичайно, інституційний догляд за дітьми існував у 
більшості країн світу в різні часи як спосіб піклування про дітей. Однак 
численні дослідження вказують на те, що форми догляду на основі родини та 
громади є ефективнішими у задоволенні потреб дитини, тоді як 
інституційний догляд знижує життєві можливості дитини і навіть тривалість 
життя. 
Діти в інституціях частіше відчувають проблеми з навчанням, а в 
підлітковому віці в них погані трудові перспективи. Крім того, в інституціях 
неможливо гарантувати дотримання базових прав людини. Як свідчить 
досвід деінституціалізації ряду країн, цей процес є благотворним як для дітей 
та їхніх родин, так і для громад і урядів, як зазначає О. Мордань [35]. Щодо 
Великобританії, то слід відзначити, що вона має понад столітню історію 
соціальної роботи, соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених 
батьківського піклування. Буде доречним проаналізувати основні форми 
влаштування такої категорії дітей та визначити найбільш ефективні, щоб 
урахувати досвід саме цієї країни для вдосконалення системи соціального 
захисту дітей в Україні.  
Інститут фостерних сімей виник у XVІ ст. В Англії у 1562 р. було 
прийнято Закон про бідних, який визначив порядок розміщення в прийомні 
сім’ї дітей, які залишилися без піклування батьків, до повноліття. Тоді дітей, 
зазвичай дітей-сиріт або підкидьків, передавали на виховання як помічників 
майстра в бажаючу сім’ю. Там діти працювали по господарству. Таку опіку 
було визначено у Законі про бідних у 1601 р. – першому великому 
законодавчому акті, що регулював сферу соціального захисту в Англії.  
  80 
 
Вважалося, що залучення сиріт до праці не тільки вирішує проблему 
бездоглядності і бідності, а й служить своєрідним моральним вихованням для 
дітей бідняків. У ХІХ ст. суспільство поступово схилялося в бік закладів 
опіки.  
У 1834 р. у поправках до Закону про бідних було запроваджено поняття 
«промислове навчання» у великих закладах закритого типу, побудованих з 
метою навчити дітей не лише корисних навичок, а й самодисципліни. 
Підлітків посилали в «промислові школи» за жебрацтво, бродяжництво і 
скоєння правопорушень. Пізніше, у ХІХ ст., соціальні реформи і зростаюча 
критика закостенілого і безособового середовища закладів опіки призвели до 
повторної практики «поселення в чужу сім’ю».  
Вікторіанський соціальний реформатор і засновник дитячої благодійної 
організації Томас Барнадо був переконаний, що сім’я є найпридатнішим 
середовищем для виховання дитини. Він створив модель, за якою діти, 
позбавлені батьківської опіки, проживали і виховувалися в почесних сім’ях 
на селі. Він також запровадив модель догляду за немовлятами неодружених 
жінок. Таких матерів влаштовували домашніми служницями, вони мали 
змогу бачитися зі своїми дітьми у вільний від роботи час.  
Незважаючи на цю інноваційну практику, на початку ХХ ст. 70–80 тис. 
дітей все ще перебували під опікою в закладах різного типу, тоді як лише 
близько 10 тис. дітей проживали в нерідних сім’ях. Але одне із нововведень 
Вікторіанської доби, а саме дитяча еміграція, яка повинна була стати 
радикальним вирішенням проблем дітей міської бідноти, піддалося сильній 
критиці, особливо з боку дорослих, які самі ще дітьми пройшли крізь це.  
Воно передбачало виселення соціально незахищених дітей на 
територію Британських колоній, таких як Канада і Австралія, що мало на 
меті дати дітям «нову перепустку» в життя.  
Таким чином дітей виселяли, починаючи з ХVII ст., але це явище стало 
масовим лише після 1860 року. За підрахунками, з 1870 і до 1967 рр. 
  81 
 
щонайменше 150 тис. дітей було вислано за кордон у такий спосіб, більшість 
із них повністю втратили зв’язок з рідними. Застосування такої практики 
мотивувалося бажанням врятувати дітей від загниваючого впливу міського 
життя в Британії. Це був один зі способів уникнути витрат на утримання 
дітей під тривалою опікою, а також метод збільшення британського 
населення в колоніях. Дітей переважно відсилали на проживання у нові сім’ї, 
а деякі із самого початку потрапляли в заклади опіки. Така практика 
залишалася незмінною аж до Другої світової війни, поки акцент не змістився 
в бік пошуків можливостей для утримання дітей у рідних сім’ях, а останніх – 
у суспільстві.  
Британія пережила масову воєнну евакуацію, коли дітей висилали з 
міст у села, щоб уникнути бомбардування. Дітей поселяли в чужі сім’ї 
навмання, оскільки не вистачало ні часу, ні ресурсів для проведення 
обстеження сімей чи підбору дітей в сім’ї таким чином, щоб максимально 
задовольнити їхні потреби. У результаті багато дітей проживали у 
невідповідних сім’ях, деякі з них пройшли через недбале ставлення і 
експлуатацію [43]. Після закінчення Другої світової війни в багатьох 
європейських країнах, зокрема Великій Британії, на державному рівні 
розроблялися програми влаштування дітей-сиріт та підлітків з 
неблагополучних родин до нових сімей для перевиховання та соціалізації. 
Однак знадобилися десятиліття для правового впорядкування, розвитку та 
вдосконалення інституту прийомних сімей [43]. На тепер система фостерних 
сімей успішно функціонує та розвивається у Великобританії. Більшість дітей, 
які з різних причин опинилися без батьківського піклування, проживають не 
в дитячих будинках, а саме в таких прийомних родинах.  
Правове регулювання цього інституту забезпечує Закон про дітей. Цей 
документ вперше закріпив термін «батьківська відповідальність» (parental 
responsibility), під якою розуміють «всі права, обов’язки, моральні 
  82 
 
зобов’язання, функції, відповідальність і повноваження батьків дитини при 
спілкуванні з нею і поводженні з її майном, закріплені законодавчо» [16]  
До фостерних сімей потрапляють діти, які не досягли 16 років. У 
фостерній сім’ї не можуть перебувати більше трьох дітей. Винятком із цього 
правила можуть бути випадки, коли рідні брати і сестри, кількість яких 
перевищує зазначену, потребують опіки. Крім Закону про дітей, існують 
також загальні інструкції про влаштування дітей (Arrangements for Placement 
of Children (General) Regulations) і Правила влаштування дітей на фостерне 
виховання (Foster Placement (Children) Regulations), нормативні акти більш 
детально регламентують процес розміщення дитини у фостерній сім’ї з 
урахуванням різноманітних життєвих ситуацій і обставин [44].  
Національна асоціація фостерної опіки Великобританії (NFCA) 
підготувала і опублікувала Національні стандарти фостерного виховання у 
Великобританії. На додаток до Національних стандартів робочою групою 
Національної асоціації фостерного виховання Великобританії (NFCA) були 
підготовлені ще два документи:  
Таким чином, ефективне законодавче регламентування 
альтернативного сімейного влаштування дітей в Англії сприяє 
результативності його функціонування. У Великій Британії діє 150 
державних служб оцінки потреб і планування надання соціальних послуг, до 
обов’язків яких входить визначення потреб, призначення соціальних послуг, 
соціальної допомоги.  
Сутність їхньої діяльності полягає в тому, щоб з метою забезпечення 
отримання клієнтами насправді потрібних їм послуг формувати системи 
різноманітних соціальних служб, розробляти гнучкі схеми надходження 
коштів. Найвідомішою з недержавних організацій у Великій Британії є 
Національне товариство попередження жорстокого ставлення до дітей 
(NSPCC) [20].  
  83 
 
У Британії немає значної кількості будинків-інтернатів для дітей. У 
деяких місцевостях трапляються лише невеликі школи-інтернати. 
Поширеним є перебування дитини на короткостроковому проживанні. 
Найпопулярніша форма – foster families (foster з англійської означає 
«виховувати (чужу дитину); передавати дитину на виховання; сприяти 
розвитку, заохочувати»). Вони розглядаються як прийомні сім’ї, де 
виховується до 80 % усіх дітей, позбавлених батьківського піклування.  
Обсяг соціальної допомоги на дитину визначається індивідуально і 
залежить від комплексу наданих послуг відповідно до індивідуальних 
потреб. Задля забезпечення достатньої кількості фостерних вихователів на 
рівні держави створено мережу спеціальних фостерних агентств, що 
реалізують дві головні функції – пошук і підготовку потенційних 
вихователів; створення комплексу безоплатних послуг для дітей-сиріт і 
вихователів. У Британії понад 76 % дітей, які потребують опіки, перебувають 
у фостерних сім’ях. Другий вид фостерингу – це приватна домовленість між 
батьками та фостерними вихователями про опіку над дитиною, що 
здійснюється в будинку опікуна без залучення органів місцевої влади. 
Дослідження, що було проведене командою науковців у Британії, показало, 
що близько половини дітей, які потребують догляду, мають бути влаштовані 
у фостерні сім'ї.  
Таким чином, можна підсумувати, що влаштування дитини у родину є 
найбільш ефективною формою влаштування дитини, яка потребує опіки [6].  
Цікавим є досвід США, де ще в 1909 році критикувалися великі 
інтернатні заклади, які поширилися в США наприкінці ХІХ ст. – на початку 
ХХ ст. завдяки міграції. Супротивники такої форми виховання критикували 
заклади за велику вартість порівняно з прийомними сім’ями, які вже існували 
на той час. Того ж року на державному рівні було вирішено відмовитися від 
системи інтернатних закладів.  
  84 
 
Натомість першочерговими заходами було визначено дії з підтримки 
рідних сімей вразливих дітей перед їх влаштуванням у прийомні сім’ї, а 
інтернатні заклади використовувалися лише у разі особливих обставин. 
Стрімке зменшення кількості дітей в інтернатних закладах США розпочалося 
в кінці 1930-х років. Цьому сприяло прийняття у 1937 році Закону про 
соціальний захист (Social Security Act), який забезпечив надання фінансової 
підтримки сім’ям з дітьми, які потрапили у складні життєві обставини.  
Завдяки цьому закону наступні 60 років кількість дітей в інтернатах 
поступово зменшувалося приблизно на 1–2 % щороку.  
У Швеції процес деінституціалізації дітей розпочався в середині 50-х 
років минулого століття. Хоча в цій країні політика державного утримання 
дітей ніколи не була на першому плані: діти, які з різних причин не можуть 
проживати в рідній сім’ї, переважно влаштовувалися в дитячі будинки 
сімейного типу.  
Нині близько 75 % державних дитячих будинків у Швеції опікуються 
не більше як 9 дітьми одночасно, а їх перебування обмежується коротким 
проміжком часу.  
Міжнародні експерти у сфері соціального захисту дитинства 
стверджують, що процеси деінституціалізації, які сьогодні тривають як в 
Україні, так і в інших країнах СНД та Східної Європи, – це синонім 
докорінної перебудови старої системи соціального захисту вразливих сімей і 
дітей. Адже успадкована система, зосереджуючись на інтернатних закладах, 
нехтувала роллю сім’ї в розвитку дитини і замінювала її державною опікою 
не лише для дітей-сиріт, а й для дітей з розладами поведінки та особливими 
потребами.  
До масштабної інституціалізації дітей призвела й практика, коли 
замість підтримки батьків як засіб впливу широко використовували 
позбавлення батьківських прав [9]. Для вирішення значних проблем цікавим 
видається досвід Польщі, яка має давні витоки опікунсько-виховних 
  85 
 
інституцій. Так, вже в кінці середньовіччя система допомоги дітям-сиротам 
була добре розбудована.  
Опіку, допомогу та підтримку можна було отримати в різних 
інституціях. Занедбаними дітьми і сиротами займалися лікарні для дорослих, 
заклади опіки при парафіях.  
Сучасна Польща має цікавий підхід до соціального захисту. Види 
соціальної допомоги включають такі, як: допомога інвалідам і хворим; 
допомога малозабезпеченим; допомога престарілим; допомога особам, які 
знаходяться в залежності (наприклад, алкогольній чи наркотичній), та їх 
близьким; утримання і підтримка дитячих будинків, прийомних сімей, 
надання послуг з усиновлення, допомога сиротам або інші соціальні послуги, 
адресовані дітям та молоді; організований розподіл речових дарів, одягу, 
продуктів харчування та фінансової підтримки; утримання притулків для 
бездомних або допомога їм іншим способом; допомога жертвам стихійних 
лих; допомога біженцям. При цьому особа може одержувати одночасно 
декілька видів повноцінних допомог без обмежень [4].  
Основним нормативно-правовим актом у сфері соціального захисту 
дітей-сиріт Польщі є Закон Республіки Польща «Про соціальну допомогу», 
однак він містить загальні, декларативні положення. Лише статтею 7 
визначено, що дітям-сиротам надається соціальна допомога. Допомога 
надається в двох формах: грошовій та натуральній, де до останньої належать 
одяг, продукти харчування [23].  
Також існує таке поняття, як «сімейна рента» – це грошова виплата, що 
надається дітям у разі втрати одного чи обох батьків. Дана допомога 
становить 460 доларів. Чисельність дітей-сиріт не фіксується, тому офіційні 
дані відсутні [18]. Але найбільш вартою для запозичення Україною є 
наявність в Польщі різноманіт-них центрів для підтримки соціально 
незахищених громадян. Щодо дітей-сиріт, то існує нова модель установ, де 
одночасно проживають 12–14 дітей, з якими працюють 4–5 вихователів.  
  86 
 
Установа передбачена для тимчасового перебування дітей, поки не 
буде знайдено для них нову родину. Інша форма виховання – спеціалізовані 
соціальні гуртожитки для проживання до 30 осіб. Повноваження з 
улаштування цієї форми делеговані державою громадським організаціям [9].  
Місцева влада схвалює співпрацю неурядових інституцій, що 
створюють соціальні центри, надають підтримку соціально не захищеним 
верствам населення, та намагається всіляко їм допомагати. Кожна із 
організацій працює з певною категорією осіб, надаючи їм різноманітну 
допомогу (психологічну, соціальну, юридичну, матеріальну). Законодавчим 
актом, що регулює діяльність неурядових організацій в Польщі, є Закон «Про 
діяльність громадської користі та волонтерство», прийнятий 24 квітня 2003 
року.  
Відповідно до даного закону, діяльністю громадської користі 
визнається суспільно корисна діяльність, що ведеться громадськими 
організаціями у сфері громадських завдань, а саме у сфері соціальної 
допомоги, благодійної діяльності. Також в ньому зазначено, що органи 
громадської адміністрації проводять діяльність у сфері громадських завдань 
у співпраці з громадськими організаціями та суб’єктами, які ведуть 
діяльність громадської користі відповідно до території та завдань, що 
належать до компетенції органів громадської адміністрації.  
Органи громадської адміністрації замовляють громадським 
організаціям виконання певних громадських завдань, в тому числі й у сфері 
соціального захисту, з повною чи частковою фінансовою підтримкою. Що 
стосується питання фінансування діяльності громадських організацій, 
створених ними центрів чи світлиць, великим плюсом є те, що кожен 
платник податку в Польщі кожного місяця може надсилати 1 % від суми 
свого податку на рахунок громадської організації [11].  
Підводячи підсумки, доходимо висновків про те, що для сфери 
соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського 
  87 
 
піклування, в Україні необхідно запозичити такий досвід та внести відповідні 
зміни:  
1) оскільки зайнятість для кожної особи має вагоме місце в житті, в 
тому числі для прийняття рішення щодо всиновлення, державі необхідно 
проводити належну професіоналізацію прийомних вихователів, здійснювати 
достатню фінансову підтримку для вирішення проблем з безробіттям та 
проводити щодо цього питання інформаційну кампанію;  
2) посилити соціальну рекламу зі сприяння сімейним формам 
виховання;  
3) делегувати із центрів соціальних служб деякі повноваження у сфері 
соціального захисту дітей-сиріт громадським організаціям;  
4) започаткувати співпрацю неурядових інституцій з органами 
державної влади та місцевого самоврядування шляхом замовлення останніми 
певних громадських завдань, в тому числі й у сфері соціального захисту 
дітей-сиріт, з повною чи частковою фінансовою підтримкою, що одночасно 
буде сприяти зайнятості населення;  
5) популяризувати інформацію про можливість здійснювати благодійні 
внески на рахунок громадських організацій, що здійснюють діяльність у 
сфері соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського 
піклування [11].  
Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок, про 
доцільність запозичення досвіду розвинутих зарубіжних країн у сфері 
соціального захисту дітей, котрі позбавлені батьківського піклування та 
дітей-сиріт. Зокрема, в Україні в межах реалізації державної політики у сфері 
соціального захисту дітей доцільно:  
– посилити соціальну рекламу для сприяння сімейним формам 
виховання;  
– активізувати співпрацю неурядових інституцій, громадських 
організацій з органами державної влади та місцевого самоврядування в 
  88 
 
контексті замовлення соціальних послуг у сфері соціального захисту дітей-
сиріт, з повною або частковою фінансовою підтримкою, що у свою чергу 
сприятиме зайнятості населення;  
– поширювати інформацію про доцільність здійснення благодійних 
внесків громадським організаціям, котрі здійснюють діяльність у сфері 
соціального захисту дітей, котрі позбавлені батьківського піклування та 
дітейсиріт;  
– здійснювати достатню фінансову підтримку батьків усиновителів, 
патронатних сімей;  
– заохочувати громадян до опіки над дітьми, які позбавлені 
батьківського піклування та дітьми-сиротами.  
З метою покращення роботи по влаштуванню дітей, котрі позбавлені 
батьківського піклування та дітей-сиріт у сімейні форми виховання доцільно 
здійснити такі заходи:  
– активізувати роботу по своєчасному виявленню дітей, котрі 
залишились без батьківського піклування та надавати їм статус дитини-
сироти або дитини, котра позбавлена батьківського піклування, брати таких 
дітей на облік;  
– посилити роботу по пошуку та підбору усиновителів, піклувальників, 
опікунів, батьків-вихователів та прийомних батьків;  
– сприяти економічному розвитку регіону, покращенню становища на 
ринку праці і як наслідок – створювати нові робочі місця з відповідним 
рівнем оплати праці;  
– розробляти та реалізувати соціальні програми, які спрямовувати на 
матеріальну підтримку сімей з дітьми, неповні сім’ї;  
– популяризувати сімейні цінності, реалізовувати заходи спрямовані на 
формування культу сім’ї;  
– активізувати боротьбу з основним причинами виникнення 
соціального сирітства – алкоголізмом та наркоманією. 
  89 
 
3.2. Розвиток наставництва як ефективної форми соціальної 
підтримки дітей-сиріт та дітей, які позбавлені піклування батьків 
Незважаючи на взятий Україною курс на подолання явища сирітства, у 
тому числі, соціального, та реформування системи інтернатних закладів на 
початок війни в Україні було 67586 дітей-сиріт і дітей, позбавлених 
батьківського піклування, а понад 63002 виховувались у сімейних формах 
виховання (СФВ), а саме: 48089 – в сім’ях опікунів/ піклувальників, 5830 
дітей у прийомних сім’ях, 9083 – у дитячих будинках сімейного типу; 4584 
таких дітей перебували у закладах інституційного догляду і виховання [12].  
Після 24 лютого 2022 року у зв’язку із загрозою життю і здоров’ю дітей 
через війну, розв’язану російською федерацією, 14218 дітей-сиріт і дітей, 
позбавлених батьківського піклування, були переміщені (евакуйовані) на 
більш безпечні території України і за кордон. Проте, більшість статусних 
дітей продовжують перебувати за постійним місцем проживання, в 
основному в безпечних чи умовно безпечних територіях, але 5495 дітей 
станом на 01.07.2022 р. перебувають на окупованій чи непідконтрольній 
Уряду України території [12].  
Щороку до дитячих будинків та інтернатів продовжують потрапляти 
сотні дітей. З них у доросле життя йде молодь, вихована державою. Ці діти 
знають, що таке біль, образа, почуття самотності. Проте не мають жодного 
уявлення, як самому вести домашнє господарство, куди звернутися у випадку 
хвороби, як розпорядитися грішми та т. ін. Переважна більшість з них це діти 
підліткового та юнацького віку, діти, що мають вади здоров’я та інвалідність. 
Шанси таких дітей бути влаштованими у сімейні форми виховання надто 
малі. Це означає, що найвідповідальніший етап, протягом якого у дитини 
формуються усі необхідні навички самостійного життя, активізується процес 
самовизначення, протікає у стінах інтернатного закладу. Як наслідок діти 
виростають непідготовленими до життя поза межами закладу і виходять у 
  90 
 
доросле життя, не маючи необхідних соціальних вмінь і навичок. Безперечно, 
що діти-сироти, які закінчують інтернатні заклади, потребують допомоги в 
ознайомленні з практиками суспільного спілкування, подолання складних 
життєвих ситуацій, формування навичок здорового способу життя, сприяння 
становленню як відповідальної, успішної особистості. Щоб допомогти таким 
дітям необхідно впроваджувати сучасні методи підготовки їх до 
самостійного життя (з урахуванням їх вікових особливостей, соціальної 
ситуації розвитку та, в цілому, потреб і інтересів кожної дитини тощо) із 
широким залученням до цієї роботи представників громадянського 
суспільства. Одним з таких методів, який практикується у багатьох країнах 
світу, є наставництво. Наставник допомагає дитині, що є вихованцем 
державного закладу опіки, у засвоєнні норм, моделей поведінки, прийнятих у 
суспільстві, сприяючи у такий спосіб подальшій адаптації її до самостійного 
життя у соціумі. Наставництво, як форма соціально-психологічної адаптації 
вихованців інтернатних закладів, не є новим явищем у практиці роботи з 
дітьми-сиротами, проте достатньої уваги з боку науковців цей феномен ще не 
отримав. Сучасний доробок у цьому напрямі представлений здебільшого 
дослідженнями зарубіжних авторів (Бозман Б. Одіорн, М. Фархан, М. Фінні 
та ін.). Праці науковців присвячені історичним витокам наставництва 
(О. Байдарова, Н. Гаврилів, Л. Модзалевський та ін.), питанням практичної 
підготовки наставників у сфері професійного навчання, університетської 
освіти, а також у сфері соціальної роботи з вразливими категоріями 
населення (О. Алтинцева, І. Дєткова, Н. Ковальова, О. Леонтьєва, та ін), 
оцінці потреб дитини у складних життєвих обставинах, реінтеграції дітей-
сиріт (О. Безпалько, І. Звєрєва, З. Кияниця, В. Кузьмінський, Ж. Петрочко), 
висвітлюються питання організації постінтернатного супроводу дітей-сиріт, 
вказується провідна роль наставника для дітей-сиріт (О. Алтинцева, 
І. Баранова, З. Бондаренко, Н. Залигіна, А. Лаврович). 
  91 
 
Феномен наставництва зародився і отримав свій розвиток в рамках 
групової діяльності людей. Вже в давніх неписемних спільнотах 
сформувалися примітивні (у порівнянні з сучасними) школи, де молоді люди 
отримували від своїх наставників не тільки нові знання (запам'ятовування 
міфів, загадок, правил соціуму), але й духовне виховання (набуття корисних 
навичок, необхідних для того, щоб витримувати випробування, знайти 
почуття самодисципліни і чоловічого братства для юнаків і розуміння 
сімейних обов'язків для дівчат) [3]. У сферу гуманітарних відносин поняття 
«наставник» прийшло iз захiдної школи та вперше було вжите в античній 
грецькій міфології, де для його окреслення використовувався тepмін 
«mеntоr». Ментором звали героя древньогрецької міфології, який славився 
тим, що був мудрим порадником, який користувався всезагальною довірою. 
3годом iдея спiвставлення досвiду та його передачi молодому поколiнню 
перейшла на виробництво i втiлилась за часiв Середньовiччя у формi 
стосунків «майстер – учень». Наставник приймав здiбного учня i розкривав 
йому вci аспекти своєї роботи. У вiтчизнянiй практицi наставництво 
розвинулося у масовий рух у системi профеciйно-технiчної освiти та 
професiйногo навчання на виробництвi (з кiнця 1950-х pоків). Наставництво 
трактувалось як шефування досвiдчених працiвникiв над молодими, котpi 
тiльки вчаться та входять у робочий колектив. При цьому виробниче 
наставництво передбачало не лише навчання професії, а i моральне та 
культурне виховання нового члена колективу [3]. Однiєю з найбiльш вiдомих 
соцiальних програм наставництва у світі є дiюча в США загальнодержавна 
програма шкiльного наставництва «Один-на-один». Її мiсiя полягає у 
cтворенні стiйких i сприятливих стосунків мiж наставником та дитиною 
віком від 7 до 21 pоку, у будiвництвi мiж ними мiцних зв'язкiв, через якi 
пiдопiчний може знайти пiдтримку для реалiзацiї своїх iндивiдуальних 
потреб. Наявність у життi молодої людини дорослого, який пiклується про 
неї, збiльшує її самоповагу, демонструє зразки ефективних рольових 
  92 
 
моделей, змiцнює стосунки з однолiтками i дорослими, покращує шкiльну 
успiшнiсть i вiдвiдуваність та запобiгає покиданню школи [3]. В Україні 
набуває поширення практика наставництва, що розумiється як гостьовий 
режим, сiм'я вихiдного дня для дiтей, якi перебувають у закладах опiки. Це 
форма допомоги дитинi-сиротi або дитинi, позбавленiй батькiвського 
пiклування, без оформлення її постiйного проживання в ciм’ї. У вихiднi, 
святковi або канiкулярнi днi дитина, на правах гостя, короткочасно проживає 
в ciм’ї наставника. Така форма допомагає дитинi вийти за межi, створені 
системою закладу виховання, вiдчути, як функцiонує сiм'я: зрозумiти функцiї 
членiв сім’ї, здобути навички ведення господарства та спiлкування з 
дорослими й iншими дiтьми в сiмейному колi [27].  
Наставництво сприяє вирішенню проблеми самотності дітей в 
інтернатних установах та через особисте спілкування та підтримку дорослої 
людини готує дитину до майбутнього самостійного життя. Соціально 
незахищені діти особливо потребують практичних порад стосовно організації 
побуту та здобуття соціальних навиків, досвіду сімейних відносин, 
міжособистісних стосунків та формування довіри до людей, формування 
моделі власного майбутнього. Спілкування із дорослою людиною сприяє 
кращій соціалізації особистості, допомагає здобути впевненість при переході 
до самостійного життя. Нормативно-правовою базою функціонування 
інституту наставництва для дітей, котрі позбавлені батьківського піклування 
та дітей-сиріт є Закон 51 України «Про забезпечення організаційно-правових 
умов соціального захисту дітей, котрі позбавлені батьківського піклування та 
дітей-сиріт» та Постанові Кабінету Міністрів України «Деякі питання 
здійснення наставництва над дитиною».  
Наставництво (походить від англійського слова «mentor» – наставник) 
– є добровільною безоплатною діяльністю наставника, яка полягає у наданні 
дитині, що проживає у закладі для дітей, котрі позбавлені батьківського 
піклування та дітей-сиріт, або іншому закладі для дітей, особистісної 
  93 
 
підтримки і допомоги, яка, у першу чергу, стосується підготовки до 
самостійного життя. 
В Україні наставництвом, або менторством, називають iндивiдуальну 
роботу з молодою людиною, яка залишає заклад опiки, з метою підготовки її 
до самостiйного життя в громаді. Пiд час цiєї роботи досвiдченiший 
наставник емоцiйно пiдтримує випускника, пiдвищує його рівень знань та 
навичок, мотивує його на формування та досягнення життєвих цiлей [27]. 
Огляд iсторії розвитку наставництва як соцiальної практики засвiдчує 
життєздатнiсть самої концепцiї та її широке застосування у рiзних сферах. Як 
бачимо, протягом своєї iсторії змiст наставництва постiйно еволюцiонував, 
здобувши зрештою свої сучаснi визначення.  
Трактування дефініцій «наставництво», «наставник» має різний зміст 
згідно об’єкту педагогічного впливу, але змістова характеристика має багато 
чого спільного. У новому тлумачному словнику української мови поняття 
«наставник» визначається як «той, хто надає поради, навчає; порадник, 
учитель; наглядач».  
Tepмiн «наставляти» має значення «даючи поради, навчати чогось», 
«наводити, направляти, нацiлювати та iн. у потрiбному напрямку», 
«скеровувати, спрямовувати» [10]. Отримувача наставництва традицiйно 
називають протеже, або учнем, однак з iнституалiзацiєю наставництва почав 
використовуватись та набув широкого поширення термін «пiдопiчний».  
Наставництво передбачає насамперед навчання через спiлкування, що 
засноване на мiжособистiсних стосунках. У загальному вигляді наставництво 
можна визначити як спосіб передачі знань, навичок і установок від більш 
досвідченої людини – менш досвідченій. 
Наставник – це людина, яка стає для дитини значущою, присвячує їй 
свій час, знання, уміння, досвід та життєві сили. Це людина, яка буде 
віддавати достатньо часу, мотивації й енергії для допомоги дитині, як 
приклад для наслідування і просто як старший друг, порадник [36].  
  94 
 
Дослідниця О. Алтинцева зазначає, що наставник – це референтна 
(значуща та цінна для іншої людини, як взірець для наслідування) доросла 
людина, що виявила бажання присвятити свій час, знання й сили дитині-
сироті, яка створює умови для її повноцінного розвитку, виконує важливі 
функції консультанта, друга, старшого товариша, батьків та виконала 
відповідну підготовку до цієї справи [1].  
О. Байдарова трактує наставництво як певну форму поведінки, яка 
зосереджується на впливові однієї людини на іншу з метою її розвитку, 
корекції; процес, коли одна людина пропонує допомогу, підтримку, власні 
поради, психолого-педагогічний супровід з метою навчання, активної 
соціалізації, профорієнтації, успішної адаптації до умов соціального 
оточення тощо. Іншій людині, в нашому випадку, дитині-сироті чи дитині, 
яка залишилася без батьківського піклування [3].   
Ключовими фігурами у цьому процесі виступають наставник та 
дитина-сирота. Роль наставника у житті дитини-сироти є першорядною й 
полягає у забезпеченні підтримки і створенні умов для розвитку дитини, її 
мотивації до успішної життєдіяльності; формуванні довірливих відносин з 
дитиною, а також стимулюванні її до правильного життєвого вибору [3].  
Наставництво, як і тренерство, неймовірно потужна форма особистого 
розвитку, котра може призвести до реальних результатів.  
На думку В. Леонової, наставництво – це волонтерський вид діяльності 
соціально - активних людей готових зрозуміти, прийняти і допомогти [27].   
Наставництво розглядається як метод психолого-педагогічного 
супроводу підлітків груп ризику. Метод наставництва – це спосіб 
безпосереднього і опосередкованого особистого впливу на людину (підлітка) 
[36]. Розуміння наставництва як методу індивідуально-виховної роботи з 
дитиною-сиротою, форми її соціально-психологічної адаптації в умовах 
інтернатного закладу полягає у тому, що:  
  95 
 
– наставник – це людина, яка стає для дитини-сироти значущою, 
близькою на тривалий час адаптації до нових умов життя поза інтернатним 
закладом;  
– людина, яка бажає і має можливість присвячувати дитині свій час, 
знання, досвід та сили;  
– наставником може бути будь-яка доросла людина чоловічої або 
жіночої статі, яка має бажання стати другом для дитини-сироти та пройшла 
відповідну підготовку;  
– мета наставника – навчити дитину навичкам самостійного життя в 
суспільстві, прищепити духовні цінності, допомогти розвинути свій 
потенціал, визначити власні цілі і знайти способи їх досягнення, стати йому 
вірним другом і опорою у будь-яких ситуаціях.  
А відтак, наставництво – це довготривалі взаємовідносини, які не 
закінчуються, коли дитина-сирота виростає, закінчує навчання у закладі 
вищої освіти, засвоює професію та влаштовується на роботу або виконує 
військовий обов’язок у лавах Збройних Сил України. Воно триває до того 
часу, поки це буде потрібно. Справжня дружба не обмежується жодними 
часовими рамками.  
Наставництво як діяльність вимагає спільних зусиль та координацію 
дій та зусиль з боку соціальних служб у справах дітей, громадських 
організацій адміністрації інтернатних закладів та безпосередньо наставників. 
В кожній області відповідно до розпорядження голови обласної державної 
адміністрації створено робочу групу з питань здійснення наставництва над 
дітьми, до складу якої входять представники служб у справах дітей, 
департаменту соціальної і молодіжної політики, департаменту освіти і науки, 
а також партнерські організації.  
Наставництво на сьогоднішній день ще не набуло широкого 
поширення. Так, часто за наставництво вважають шефську допомогу 
підприємств, організацій інтернатним закладам. Існує думка, що 
  96 
 
наставництво потрібне виключно для старших дітей і дійсно, більшою 
популярністю наставництво користується саме серед випускників 
інтернатних закладів. Разом із тим, згідно законодавства, така форма 
соціальної підтримки дітей, які перебувають у закладах соціального захисту 
повинна застосовуватися до всіх вікових груп дітей.  
Як свідчить досвід громадських організацій, наставництвом можуть 
займатись не лише про люди старшого віку, також ними може бути і молодь. 
Досвід зарубіжних країн у сфері наставництва заслуговує на вивчення.  
Заслуговує на увагу досвід США, де поширений рух Big Brothers Big 
Sisters (великий брат, велика сестра), який існував ще у 1904 р. та 
спрямований на задоволення основних потреб конкретної дитини.  
Дослідження, проведені в межах вказаної програми свідчать, що діти, 
які регулярно спілкуються зі своїми наставниками:  
– менше схильні до вживання алкоголю (на 27%);  
– менше схильні до вживання наркотичних речовин (на 46%);  
– частіше вступають на навчання до університетів (на 55%);  
– частіше активно беруть участь у волонтерській діяльності (на 78%);  
– самі хочуть стати наставниками (на 90%);  
– готові займати лідерські позиції (на 100%) [43].  
В Україні здійснює діяльність міжнародна некомерційна організація 
Kidsave International, яка має представництва у різних країнах світу і сприяє 
розміщенню дітей у прийомних сім’ях, отримати підтримку дорослих людей 
у формі наставництва [47]. Наставництво в Україні здобуло широке 
поширення завдяки реалізації проекту ГО «Одна надія», який розпочався в 
2009 р. Відповідно до розробленої методики у 2010 р. було підготовлено 
перших наставників. За період реалізації проекту наставництвом охоплено 
1358 дітей по всій країні. Проект реалізовувався в м. Києві та у Київській 
області, де було сформовано понад 200 пар «дитина – наставник». У межах 
проекту розроблено три основні напрями взаємодії із дітьми-сиротами і 
  97 
 
дітьми, котрі позбавлені батьківської опіки: профорієнтація, соціалізація та 
допомога в навчанні. Під час реалізації проекту застосовувалися 
індивідуальні і групові форми взаємодії.  
ГО «Одна надія» разом із міжнародною організацією Kidsave 
International, альянсом «Україна без сиріт» та благодійним фондом «Мій дім» 
заснували Асоціацію наставництва для дітей та молоді та продовжують 
розвивати як індивідуальне, так і групове наставництво.  
Асоціація наставництва для дітей та молоді постійно проводить 
навчання для спеціалістів соціальних служб з усіх областей України, готує 
тренерів з наставництва для служб у справах дітей, центрів надання 
соціальних послуг, організовує тренінги для наставників.  
Інститут наставництва лише розпочав роботу і не набув широкого 
поширення. Відповідно до даних, оприлюднених ГО «Одна надія», 
наставництво найбільш поширене у Київській та Дніпропетровській 
областях. Так, у лютому 2020 р. у м. Дніпро налічувалося 37 кандидатів у 
наставники, з них: – 23 уклали договори про наставництво, – 13 знаходилися 
на етапі добору партнерів: дитини і наставника, одна людина стала опікуном.  
У липні 2020 р. загалом в Дніпровській області існувало близько 200 
пар «дитина – наставник» [54]. На нашу думку, чинниками, які уповільнюють 
темпи наставництва є:  
– до наставництва звертаються тільки у тому випадку, коли всі інші 
форми роботи з цими групами дітей неможливі;  
– серед наставників є потенційні усиновителі, які зменшують 
статистику наставників, однак вони сприяють кінцевій меті – залучення дітей 
до сімейних форм виховання;  
– процес організації наставництва потребує фінансових витрат, певного 
проміжку часу та залучення великої кількості людських ресурсів;  
– 3,92% дітей, які знаходяться в інтернатних закладах мають батьків і 
для застосування наставництва для дитини потрібна їхня згода;  
  98 
 
– неузгодженість дій серед учасників процесу організації наставництва 
(дітей для програми відбирають в інтернатах закладі, а наставників готують в 
центрах надання соціальних послуг);  
– не завжди адміністрація та вихователі інтернатних закладів мають 
мотивацію для заохочення дітей до участі в програмі;  
– навантаження по організації програми наставництва лягає на місцеві 
центри надання соціальних послу, де штат працівників мінімальний, а обсяг 
роботи центрів – великий;  
– відсутність повноцінної інформаційної кампанії наставництва.  
Активізації наставництва сприятиме:  
– забезпечення повноцінного обміну інформацією між усіма 
учасниками організації процесу;  
– використання як прогресивного досвіду громадських організацій, так 
і їх безпосереднє залучення до процесу навчання наставників;  
– поширення соціальної реклами в засобах масової інформації;  
– розширення штатів соціальних служб;  
– внесення наставництва як форми соціальної підтримки соціально 
незахищених дітей до Плану соціально-економічного розвитку кожної 
об’єднаної територіальної громади. 
Отже, індивідуальне наставництво – багатогранна технологія, яка має 
великий соціальний та педагогічний потенціал. Розвиток даної форми роботи 
з дитиною-сиротою дозволить ефективно вирішувати проблему соціальної 
адаптації їх у суспільстві. 
Соціальна діяльність дітей-сиріт і їх наставників буде сприяти 
поступовому підвищенню рівня самостійності й відповідальності, 
зменшенню почуття самотності, успішної інтеграції їх у суспільство з 
високим рівнем захисних адаптаційних характеристик. 
 
  99 
 
3.3. Участь неурядових та міжнародних організацій у соціальному 
захисті дітей в Україні 
 
Становлення України, як демократичної та соціальної держави, тісно 
пов'язане з розвитком громадського сектора. Дедалі більшою стає роль 
громадських організацій у таких сферах життя суспільства, як соціальний 
захист населення, захист прав людини, освіта, охорона здоров'я, культура, 
екологія тощо. Активізуючи громадян і залучаючи їх до участі у суспільному 
житті, недержавні організації наближують втілення ідеї громадянського 
суспільства.  
У нашій країні складне соціально-економічне становище значної 
кількості населення, а також повномасштабна війна з рф, загибель або взяття 
в полон батьків, загострили проблеми сирітства. У процесі реалізації 
програми реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, 
позбавлених батьківського піклування, поряд з державними органами 
активним суб'єктом соціальної роботи стали неурядові організації.  
Свідченням цьому є діяльність Альянсу "Україна без сиріт", що 
об'єднує понад 100 організацій, робота яких спрямована на профілактику 
сирітства, влаштування дітей у сім'ї, підтримку усиновителів та прийомних 
сімей, об'єднання громадських, благодійних, релігійних організацій для 
реалізації завдань у цьому напрямі. 
Якість життя належить до тих понять суспільних наук, що 
використовують дослідники різних наукових дисциплін, зокрема і соціальної 
педагогіки. Якість життя - ступінь відповідності умов і рівня життя науково 
обґрунтованим нормативам або визначеним стандартам [7]. Під якістю життя 
розуміють також задоволеність населення життям з точки зору широкого 
набору потреб та інтересів [2]. 
Всесвітня організація охорони здоров'я визначає якість життя як 
сприйняття людьми свого становища в житті залежно від культурних 
  100 
 
особливостей і системи цінностей та в зв'язку з їхніми цілями, очікуваннями, 
стандартами, турботами. Також вона пропонує оцінювати якість життя за 
параметрами: 
- фізичні: енергійність, втома, фізичний дискомфорт, сон і відпочинок; 
- психологічні: самооцінка, концентрація, позитивні емоції, негативні 
переживання, мислення; 
- ступінь незалежності: повсякденна активність, працездатність, 
залежність від ліків і лікування; 
- життя в суспільстві: повсякденна активність, соціальні зв'язки, дружні 
зв'язки, суспільна значущість, професіоналізм; 
- навколишнє середовище: житло та побут, безпека, дозвілля, 
доступність інформації, екологія (клімат, забрудненість, густонаселеність); 
- духовність і особисті переконання. 
Що стосується поняття «неурядові організації», то слід зазначити, що 
вони розглядаються як громадські організації, благодійні фонди, що 
сформовані на принципах добровільності, не мають на меті отримання 
прибутку, незалежні та не підпорядковані урядовим структурам, захищають 
інтереси окремих груп людей відповідно до статуту [1]. 
На сьогоднішній день в Україні функціонує багато неурядових 
організацій, метою діяльності яких є покращення якості життя різних 
категорій населення, зокрема дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського 
піклування. 
Всеукраїнська благодійна організація Український фонд «Благополуччя 
дітей» розпочала свою діяльність в 1997 р. Місією організації стало 
забезпечення позитивних змін заради створення сприятливого середовища 
для розкриття повного потенціалу кожної дитини в Україні [3]. 
Одним із перших проектів, що сприяв реформуванню державної 
системи інтернатних закладів, став проект «Створення будинків сімейного 
  101 
 
типу», здійснений за підтримки німецької організації CCF Kinderhilsverk та 
польської організації «Наш дім». 
Проект був спрямований на створення будинків нового типу для 
виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, які 
перебувають у державних інтернатних установах. Результатом перебування 
дитини-сироти в такому будинку мало стати возз'єднання з біологічною 
родиною, влаштування у сімейні форми виховання (у випадку неможливості 
першого шляху): прийомні сім'ї, ДБСТ, опіку, усиновлення; підготовка до 
дорослого життя, соціалізація (у випадку неможливості 1-2 шляхів). 
У процесі виконання проекту було реконструйовано та обладнано 
приміщення для новостворюваних будинків для дітей в м. Канів та 
м. Кіровоград, забезпечено нормативно-правову базу для їх діяльності, 
підготовлено дві команди фахівців для роботи в сімейно-орієнтованому 
середовищі, а також дітей для розміщення в новостворюваних будинках. 
Ще одним проектом, що сприяв покращенню становища дітей-сиріт в 
Україні, став реалізований організацією проект «Реформування державної 
системи інтернатних закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених 
батьківського піклування: значний крок до захисту їхніх прав» (за підтримки 
Міжнародного благодійного фонду «Друзі дітей»). Його метою стало 
створення сімейно-орієнтованих будинків, призначення діяльності яких 
полягало у тимчасовому влаштуванні дітей і їх подальша реінтеграція у 
родинне оточення. 
Створене середовище сприяло формуванню у дітей необхідних навичок 
для подальшого самостійного життя (приготування їжі, прибирання, покупка 
продуктів, догляд за молодшими, самостійне планування навчання й 
відпочинку тощо). Вихователі, які працювали з дітьми, несли персональну 
відповідальність за фізичний, психологічний та інтелектуальний розвиток 
підопічних, а також проводили роботу щодо реінтеграції дітей у біологічні 
сім'ї. 
  102 
 
Результатом реалізації даного проекту стало утворення закладу нового 
типу для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, 
сімейно-орієнтований будинок «Наш дім» (м. Канів), дитячий будинок 
інтернатного типу Кіровоградської міської ради «Наш дім», проведено 
навчання/перенавчання працівників інтернатних закладів, соціальних 
працівників та майбутніх вихователів закладів нового типу з впровадження 
нових методик роботи з дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими 
батьківського піклування, а також розвитку сімейних форм влаштування. 
Третій проект, на якому ми хочемо акцентувати увагу, «Система 
підтримки та надання допомоги в становленні самостійності дітей, які 
перебувають під опікою держави, в Україні», що був реалізований в 
м. Кіровограді. Його метою стало сприяння благополуччю дітей, які 
перебувають під опікою держави, покращення якості їхнього життя та 
перспектив на майбутнє шляхом створення та запровадження ефективної 
системи їх підтримки та надання допомоги у становленні самостійності 
вихованців післявиходу з дитячих будинків. Результатом проекту стала 
апробація польської методики підтримки дітей-сиріт, які залишають заклади 
опіки, у становленні їхньої самостійності [3]. 
Міжнародна благодійна організація «Партнерство «Кожній дитині» - 
благодійна організація, яка професійно допомагає сім'ям, громадам і державі 
створити найкращі умови для розвитку дітей. 
Серед найбільш вагомих проектів можна назвати наступні: 
Запобігання потрапляння дітей до інтернатних закладів через розвиток 
механізму гейткіпінгу. Завдяки реалізації ефективної моделі сімейно-
орієнтованих послуг для сімей та дітей на рівні громади було зафіксовано 
зменшення кількості дітей, які перебувають в інтернатних закладах на 30%.  
Проект «Сімейний патронат», що реалізовувався в м. Київ в 2012 - 
2013рр. Проектна діяльність мала на меті зменшити рівень 
інституціоналізації дітей, які потрапили в складні життєві обставини, 
  103 
 
залишилися без батьківського піклування, шляхом запровадження механізму 
термінового реагування та послуг сімейного патронату у м. Києві.При цьому 
увага зосереджувалась на ранньому виявленні та оцінці потреб дітей, які 
перебувають у складних життєвих обставинах, відборі, підготовці кандидатів 
для створення патронатних сімей, їх супроводі, підтримці біологічних сімей, 
роботі з потенційними опікунами, навчанні спеціалістів соціальної сфери. 
Упродовж 2010 - 2013 рр. в м. Київ та м. Біла Церква втілювався проект 
«Книжка про мене» спільно з працівниками будинків дитини. Для кожного 
вихованця було створено пам'ятний альбом, аби він міг усвідомити свою 
значущість та зафіксувати для нього і дорослих, які ним будуть опікуватись в 
майбутньому, всі важливі події, факти, рідних та близьких людей його 
перших років життя. Ще однією організацією, діяльність якої спрямована на 
впровадження деінституціалізації дітей-сиріт, є представництво благодійної 
організації «Надія та житло для дітей». У контексті нашого дослідження слід 
звернути увагу на такі проекти: 
«Шанс на сім'ю для дітей з особливими потребами» – проект з 
розробки та апробації навчальної програми щодо підготовки прийомних 
батьків та батьків-вихователів до виховання дітей з інвалідністю. Під час 
упровадження проекту було враховано кращий досвід роботи організацій, що 
тривалий час працюють у сфері захисту прав дітей-інвалідів та їх сімей. 
«Розвиток послуг раннього втручання для дітей з особливими 
потребами», що реалізовувався в м. Київ. У рамках проекту було розроблено 
навчальну програму підготовки фахівців методами надання реабілітаційних 
послуг раннього втручання, за якою проведено підготовку фахівців будинку 
дитини до роботи з сім'ями, які виховують дітей з особливими потребами. 
Проект «Попередження відмов від дітей раннього віку шляхом 
покращення якості та розробки стандартів соціальних послуг для вразливих 
матерів, сімей та дітей» був реалізований на території Львівської, Київської, 
Хмельницької, Черкаської, Херсонської областей. Згідно з його завданнями, 
  104 
 
були апробовані на рівні пілотної Хмельницької області та офіційно схвалені 
на національному рівні «Стандарти надання послуг у соціальному центрі 
матері і дитини» та «Інструкції роботи у консультаційних пунктах при 
пологових будинках, жіночих консультаціях та будинках дитини». 
Проект «Розробка та впровадження механізмів деінституалізації на 
території Макарівського району» діє з 2012 р. У його межах відбувається 
впровадження на районному рівні комплексної моделі деінституалізації через 
створення і розвиток сімейно-орієнтованих служб та послуг для дітей та 
сімей, у зв'язку з чим розпочав свою діяльність Центр соціальної підтримки 
дітей та сімей «Промінь надії». Уперше в Україні проведено закриття 
інтернатного закладу у комплексі з розвитком системи послуг для сімей та 
дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах. 
На території Дніпропетровської області реалізується проект «Добре 
вдома», метою якого є реформування системи захисту дітей на районному 
рівні, розробити і впровадити підтримуючі послуги, що можуть зупинити 
розпад сімей і вихід дітей на вулицю та потрапляння до інтернатних закладів. 
У результаті проекту планується закриття районного дитячого будинку 
«Сім'я». Для дітей, які впродовж тривалого часу не будуть повернуті або 
влаштовані в сім'ю, буде створено Малий груповий будиночок з умовами 
проживання, максимально наближеними до сімейних, розпочне 
функціонувати Центр соціальної підтримки дітей та сімей, будуть проведені 
навчальні семінари для посадовців з метою удосконалення діяльності 
відповідальних відомств (відділів, управлінь Дніпропетровської РДА та 
Комісії у справах дітей Дніпропетровської РДА) щодо захисту прав дітей. 
Метою проекту «Відкриваємо двері дітям» є консолідація зусиль 
громадянського суспільства заради впровадження системних змін в 
соціальній політиці, що призведуть до відмови від інституційного догляду 
дітей. За завдання поставлено підвищити поінформованість суспільства про 
шкоду і неприйнятність зростання дітей в інтернатах та про існуючі 
  105 
 
альтернативи; досягти прогресу в прийнятті політичних рішень і 
законодавства щодо здійснення переходу від інституційного догляду до 
системи, яка забезпечує виховання дітей в сімейному середовищі та 
стимулює розвиток послуг з підтримки дітей і сімей в громадах [5]. 
На особливу вагу заслуговує діяльність Благодійного фонду Ріната 
Ахметова «Розвиток України», що значною мірою сприяє покращенню якості 
життя дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Першим 
проектом організації, що мав на меті забезпечити право кожної дитини-
сироти і дитини, позбавленої батьківського піклування, на виховання у сім'ї 
став проект «Сирітству – ні» (діє з 2009 р.). Згідно з його завданнями, 
надається юридична, психологічна, соціальна підтримка сім'ям, які хочуть 
взяти у свою родину дитину; допомога у створенні прийомних сімей і 
дитячих будинків сімейного типу. 
Про результативність діяльності Благодійного фонду «Розвиток 
України» свідчить створення Всеукраїнського порталу з національного 
усиновлення sirotstvy.net, відкриття безкоштовної гарячої лінії з питань 
усиновлення, створення дитячого будинку сімейного типу в Донецькій, 
Дніпропетровській, Луганській, Львівській, Кіровоградській областях та м. 
Києві, проведення дослідження щодо прав дітей в Україні та життєвого 
шляху випускників інтернатних закладів, дитячих будинків сімейного типу, 
прийомних сімей. 
В Донецькудо повномасштабного вторгнення рф реалізовувався проект 
«Збережемо дитині родину» за підтримки Міжнародної організації 
«HeaithLifelnternational (Право на здоров'я)». У результаті очікується 
зниження чисельності дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського 
піклування, на 30% за рахунок упровадження практики раннього виявлення 
родин з дітьми, які опинилися у складних життєвих обставинах, нових 
технологій у роботі з сім'єю та розвитку сімейних форм виховання для тих 
дітей, чиє повернення у біологічну родину не є можливим. У процесі 
  106 
 
виконання проекту проводилися навчання соціальних працівників, 
соціальних педагогів, педіатрів центрів допомоги родинам роботі за новими 
технологіями, зокрема з використанням британського, естонського досвіду, 
почали працювати Центр матері та дитини для жінок, соціальна квартира для 
хлопців-підлітків, проводиться робота з жінками, які мають намір 
відмовитись від новонародженої дитини, з сім'ями, які опинилися у складній 
життєвій ситуації, з випускниками ПТУ – особами з числа дітей-сиріт. 
Окрім того, важливим є проект «Родина для дитини», що реалізується 
фондом в Дніпропетровській області. Його вагомим здобутком є початок 
реформування районного дитячого будинку «Сім'я» з одночасним розвитком 
сімейно-орієнтованих послуг; продовжується створення соціальних об'єктів з 
профілактики соціального сирітства – центру по роботі з родинами у 
складних життєвих обставинах, центру матері та дитини; відбувається 
підтримка проектів регіональних громадських організацій області з розвитку 
сімейних форм виховання; проводиться навчання прийомних батьків та 
усиновителів, навчання соціальних працівників. Розробляється стратегія 
реформування інтернатних закладів Дніпропетровської області у партнерстві 
з державними та міжнародними організаціями [6]. 
Аналіз діяльності різних неурядових організацій щодо покращення 
якості життя дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, 
дозволив виділити ряд напрямів її реалізації: 
- підготовка соціальних працівників, пов'язана з розробкою та 
впровадженням навчальних курсів; 
- методичне забезпечення розвитку сімейних форм виховання, 
видання спеціальної літератури; 
- матеріальна допомога сім'ям (від побудови, облаштування 
приміщень для дитячих будинків сімейного типу до різдвяних подарунків 
підопічним); 
- проведення соціологічних досліджень; 
  107 
 
- підтримка кандидатів та осіб, що виховують у своїх сім'ях дітей-
сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування – усиновителів, 
опікунів/піклувальників, прийомних батьків, батьків – вихователів дитячих 
будинків сімейного типу (навчальний курс для кандидатів у прийомні батьки 
та батьки-вихователі, індивідуальне консультування, групи взаємодопомоги 
та ін.); 
- підтримка дітей-сиріт, які виховуються в сім'ях (оцінка потреб, 
індивідуальне консультування, розвиток життєвих навичок, оздоровлення та 
ін.), а також інтернат них закладах; 
- формування громадської думки та сприяння встановленню 
позитивного іміджу сімейних форм виховання (виданні ЗМІ, рекламно-
інформаційна діяльність, масові заходи, створення сайтів тощо); 
- участь у розробці нормативно-правового забезпечення, внесення 
пропозицій щодо його удосконалення [8]. 
Таким чином, у допомозі і підтримці дітям, які перебувають у складних 
життєвих обставинах, надзвичайно важливою є діяльність неурядових 
організацій. Наразі вони можуть виявитись більш ефективними і 
продуктивними у подоланні проблем зазначеної категорії дітей, аніж 
організації, основним завданням діяльності яких є виконання державних 
замовлень. 
Стосовно ролі міжнародних організацій в Україні (МНУ) то вона стає 
більш значущою, їхня активність зростає і стає потужнішою. Це особливо 
відчутно останніми роками. Аналіз взаємодії цих чинників актуалізується 
також з огляду на зростаючу роль України в Європі. 
В Україні активно працюють представництва міжнародних організацій, 
філії та представництва іноземних організацій. Серед перших відділень 
Представництва неурядових організацій можуть мати статус дипломатичних 
місій. Важливими в цьому ключі є взаємовідносини між Україною та 
Міжнародним комітетом Червоного Хреста (МКЧХ). Договір між урядом 
  108 
 
України і Міжнародним комітетом Червоного Хреста про відкриття Місії 
МКЧХ в Україні діє від 5 грудня 1995 року. Роль МКЧХ полягає в: 
поширенні основних принципів (гуманність, неупередженість, нейтральність, 
незалежність, добровільність, єдність та універсальність); виконанні завдань, 
покладених на нього Женевськими конвенціями; сприянні точному 
дотриманню положень міжнародного гуманітарного права, застосовного під 
час збройних конфліктів. МКЧХ підтримує тісні зв'язки з національними 
товариствами, співпрацює з ними в питаннях, що становлять спільний 
інтерес, зокрема й таких, як підготовка до дій під час збройних конфліктів 
тощо. 
Визнаючи роль громадянського суспільства, країни розвиненої 
демократії системно залучають громадян та їх об’єднання до формування та 
реалізації державної політики в усіх сферах. Це дає змогу, поперше, 
звільняти державу від реалізації деяких надмірно обтяжливих для неї 
соціальних завдань зі збереженням високих соціальних стандартів для 
населення (так, у Німеччині, залучаючи громадські організації, заощаджують 
30–37 відсотків вартості таких послуг для держави); подруге, підвищувати 
якість політичних і публічноправових рішень завдяки повнішому 
врахуванню потреб населення, альтернатив і можливих наслідків рішень 
(підвищення якості рішень сприяє підвищенню рівня легітимності органів 
публічної влади); потретє, забезпечувати повнішу імплементацію публічно-
правових рішень населенням [2, с. 6]. 
Загальні шляхи використання міжнародних механізмів неурядовими 
організаціями України виводять їх на міжнародний рівень. Так, обговорення 
в міжнародних організаціях, на міжнародних конференціях та тематичних 
зустрічах політиків конкретних випадків порушення прав людини, дітей і 
жінок сприяє посиленню впливу й навіть тиску на державні структури заради 
дотримання і впровадження міжнародних норм у конкретній країні. Інакше 
  109 
 
кажучи, такі заходи уможливлюють поширення й використання міжнародних 
норм та прецедентного права для діяльності на національному рівні. 
Medical Women`s International Association (МWІА) є міжнародною 
неурядовою організацією, мета якої – сприяння співпраці жіноклікарів у 
різних країнах, підтримка їхніх інтересів, розвиток дружніх відносин та 
взаєморозуміння між жінкамилікарями всього світу. 
Нині MWIA представляють 70 країнчленів на п`яти континентах. 
Різноманітне культурне підґрунтя кожної країни, медичні традиції та 
проблеми, що виникають, є приводом для проведення регулярних форумів, 
конференцій і семінарів, на яких обговорюють актуальні й доволі гострі 
теми. МНО надає своїм членам можливість обговорення та обміну новими 
ідеями, здобутим досвідом тощо. Що три роки асоціація проводить 
міжнародні конгреси та генеральні асамблеї в різних країнахчленах по 
всьому світу, визначає політику й план заходів. Вона підтримує міцні зв’язки 
зі всесвітніми міжнародними організаціями: ВООЗ, Економічною і 
соціальною комісією ООН, Фондом захисту прав дітей при ООН, 
Міжнародною асоціацією медичних наук [3, с. 15—16]. 
Найбільшою міжнародною організацією, котра опікується проблемами 
підростаючого покоління, є Міжнародний альянс «Врятуймо дітей». Свою 
місію альянс вбачає у створенні умов для захисту прав дітей, їхнього 
щасливого, здорового й безпечного дитинства. У складі організації діють 29 
національних організацій, які співпрацюють щодо надання програм у 120 
країнах світу. 
Серед структур, що опікуються проблемами дітей, помітно 
вирізняється діяльність Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла 
Страда» (в Україні – з 1997 року). Напрями діяльності центру – запобігання 
торгівлі людьми, особливо жінками та дітьми; ліквідація всіх форм 
дискримінації та насильства в суспільстві; сприяння дотриманню прав 
людини, гендерної рівності; захист прав дітей. Усі проекти центру 
  110 
 
здійснюються за фінансової підтримки Європейської комісії, Ради Європи та 
багатьох міжнародних фондів і організацій. 
З 2004 року в Україні діє мережа громадських організацій ЕКПАТ, що 
об’єднує близько 30 неурядових організацій із захисту прав дитини. Місією 
всеукраїнської мережі протидії комерційній сексуальній експлуатації дітей є 
реалізація комплексних заходів, спрямованих на запобігання комерційній 
сексуальній експлуатації дітей (КСЕД) у будьяких формах з метою її 
викоренення. 
Широке коло важливих завдань з піднесення рівня життя та свідомості 
суспільства, стимулювання інтересу до освіти, науки, спорту, здорового 
способу життя, співпраці молоді різних країн для вільного обміну ідеями 
охоплює діяльність Міжнародної громадської організації «Лагода» та 
Міжнародної школи рівних можливостей в Україні (МШРМ), що діють у 
нашій державі з 2000 року. Мета МШРМ – участь у творенні нового 
суспільства. Основними напрямами її діяльності є: 1) гендерна рівність; 2) 
запобігання торгівлі людьми; 3) безпечне середовище; 4) боротьба з 
ВІЛ/СНІДом; 5) безпечна поведінка; 6) діти з особливими потребами; 7) 
захист ненародженої дитини; 8) допомога адвокатів; 9) запобігання 
насильству; 10) протидія корупції. Організація здійснює чимало заходів, 
серед яких вельми важливим є проект «Адвокати без кордонів», у рамках 
котрого надає допомогу у встановленні батьківства й стягненні аліментів. 
Важливо зазначити, що МШРМ належить до всеукраїнської мережі КСЕД 
[4]. 
Оцінка розвитку громадянського суспільства в Україні міжнародними 
неурядовими організаціями, особливо з огляду на події останніх років, має 
тенденцію до поліпшення. Про це свідчать оцінки Індексу сталості 
неурядових організацій низки агентств: Агентства міжнародного розвитку 
США (USAID NGO Sustainability Index), «Перехідні держави» (Nations іn 
Transit), міжнародної неурядової організації «Дім свободи» (Freedom House) 
  111 
 
за останні три роки. Проте мобілізуюче значення для вітчизняного 
громадянського суспільства має той факт, що в країнах стабільної демократії 
близько половини населення (49% – у Німеччині, 54% – у Нідерландах) 
відносить себе до членів неурядових організацій [2]. Зрушення в цьому 
напрямі – це перспективне завдання для нашої країни. Варто зауважити, що в 
багатьох європейських країнах неурядові організації працюють за підтримки 
урядів або органів місцевого самоврядування. Неурядові організації, зокрема 
міжнародні, є силою, яка спроможна вирішувати гострі соціальні питання 
ефективніше та оперативніше, ніж державні структури. В Україні такий стан 
речей ще не став нормою, але є позитивні тенденції, котрі потребують 
подальшої підтримки. 
 
 
 
 
  112 
 
ВИСНОВКИ 
 
Підводячи підсумки бакалаврського дипломного дослідження стосовно 
зарубіжного досвіду соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених 
батьківського піклування, сформовано наступні висновки:  
1. Розкрито теоретичні проблеми міжнародного досвіду соціального 
захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. З’ясовано, 
що “соціальний захист дітей-сиріт, позбавлених батьківського піклування” – 
це комплекс заходів, що здійснюються на державному, регіональному та 
місцевому рівнях, спрямованих на реалізацію, забезпечення соціальних і 
юридичних гарантій, окреслених у законодавстві країни та положеннях 
Конвенції ООН про права дитини, на задоволення потреб дитини, яка 
осиротіла чи тимчасово опинилася у складних життєвих обставинах; “дитина, 
позбавлена батьківського піклування” – це дитина, яка тимчасово або 
постійно не проживає разом із батьками. 
2. Узагальнено дієві форми влаштування дітей-сиріт і дітей, 
позбавлених батьківського піклування. Розкрито систему соціального 
захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в 
європейських країнах, яка характеризується постійним вдосконаленням форм 
влаштування з метою сприяння благополуччя дітей цієї категорії та 
забезпечення постійності і стабільності держави. Виявлено, що система опіки 
та соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського 
піклування, включає інституційні/державні форми (дитячі будинки, 
інтернатні заклади, установи для неповнолітніх правопорушників, лікарні та 
притулки) та сімейні форми (опіка, усиновлення, та різні види прийомної 
сім’ї). Усиновлення є найбільш ефективною формою соціального захисту для 
цієї категорії дітей. Усиновлення встановлюється у випадках, коли дитина не 
може повернутися у свою біологічну родину або в сім’ю (кровних) родичів; 
при цьому враховується бажання дитини старшого віку бути усиновленою.  
  113 
 
Щодо державної опіки, то існують такі форми: дитячі будинки, пансіонати 
(спеціалізовані), будинки-інтернати для дітей-інвалідів, будинки-інтернати 
для неповнолітніх правопорушників, неспеціалізовані школи-інтернати та 
лікарні. Патронатні вихователі займають особливе місце в соціальному 
захисті дітей цієї категорії.  Патронатні вихователі цілодобово забезпечують 
догляд за дітьми, від яких відмовилися або які не можуть забезпечити їм 
догляд та безпеку. Визначено класифікацію видів патронатного (фостерного) 
виховання: за тривалістю – короткострокові, довгострокові, часткові; за 
категорією отримання – для підлітків та дітей, які потребують спеціального 
догляду (неповнолітніх правопорушників, дітей з особливими потребами, 
безпритульних дітей та підлітків), діти, що перебувають у родинних 
стосунках (сиблінгові групи); за умовами отримання – тимчасове виховання, 
у надзвичайних ситуаціях, за згодою батьків. Ефективність сімейного 
виховання дітей, котрі позбавлені батьківського піклування та дітей-сиріт 
визначається рівнем адаптації таких дітей у дорослому житті та їх 
можливістю взаємодіяти у суспільстві. Результат виховної роботи залежить 
від рівня підготовленості дитини самостійно приймати рішення та діяти у 
різних життєвих обставинах. Розширення мережі дитячих будинків та 
кількості прийомних сімей є необхідною умовою ефективності державної 
політики у сфері соціального захисту дітей, у яких немає родини і потребує 
формування такої системи соціальних служб, діяльність яких зорієнтована на 
підтримку та соціальний супровід сімейних форм влаштування потребуючих 
дітей.  
3. Обґрунтовано можливі напрями трансформації системи соціальної 
роботи в Україні з урахуванням міжнародного досвіду з соціального захисту 
дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Вивченено 
міжнародний довід стосовно формування та функціонування системи 
соціального захисту дітей, окреслено її позитивні здобутки у Великобританії, 
Франції, Угорщини і США, які мають можливість бути впровадженими в 
  114 
 
Україні в умовах децентралізації. Гармонійному розвитку дитини сприяє 
сім’я, де здійснюється догляд та виховання відповідно до віку дитини, 
формуються позитивні емоційні стосунки, враховуються індивідуальні 
потреби і можливості дитини, формуються навики для життя у суспільстві. 
Сучасна державна політика у сфері соціального захисту дітей спрямована на 
реформування системи інституційного виховання дітей та надання переваги 
альтернативним формам догляду за дітьми, які з певних причин не можуть 
проживати з рідними батьками. Альтернативні форми догляду за дітьми 
передбачають: встановлення піклування та опіки, влаштування дітей у 
прийомні сім’ї, патронатні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу, інші і 
заклади, де умови наближені до сімейних. У межах реалізації програми 
реформування закладів соціального захисту досягнуто зменшення кількості 
вихованців інтернатних установ. Вивчення досвіду розвинутих зарубіжних 
країн у сфері соціального захисту дітей, котрі позбавлені батьківського 
піклування та дітей-сиріт дозволяє запропонувати наступні заходи:  
– посилити соціальну рекламу для сприяння сімейним формам 
виховання;  
– поширювати інформацію про доцільність здійснення благодійних 
внесків громадським організаціям, котрі здійснюють діяльність у сфері 
соціального захисту дітей, котрі позбавлені батьківського піклування та 
дітей-сиріт;  
– посилити фінансову підтримку батьків усиновителів, патронатних 
сімей;  
– заохочувати громадян до опіки над дітьми, які позбавлені 
батьківського піклування та дітьми-сиротами 
– використання потенціалу громадських організацій та об’єднань на 
рівні територіальних громад з урахуванням специфічних потреб конкретної 
ситуації.  
  115 
 
Створення найкращих умов для підтримки вразливих груп дітей є для 
більшості країн одним із важливіших завдань. Дієвість у сфері соціального 
захисту дають змогу дітям в подальшому краще інтегруватися в суспільство. 
Зміна державних пріоритетів політики у сфері захисту дітей в Україні 
розпочалась з прийняття «Національної стратегії реформування системи 
інституційного догляду та виховання дітей на 2017– 2026 рр.» та 
впровадженням альтернативних форм догляду за дітьми, які не мають змоги 
проживати з рідними батьками.  
4. З’ясовано сутність сучасної ситуації щодо наставництва дітей-сиріт 
та дітей, які позбавлені піклування батьків як ефективної форми їхньої 
соціальної підтримки. Встановлено, що наставництво є ефективною формою 
соціальної підтримки дітей, котрі позбавлені батьківського піклування та 
дітей-сиріт, активізації наставництва, яке сприятиме:  
– забезпеченню повноцінного обміну інформацією між усіма 
учасниками організації процесу;  
– використанню як прогресивного досвіду громадських організацій, так 
і їх безпосереднє залучення до процесу навчання наставників;  
– поширенню соціальної реклами в засобах масової інформації;  
– розширенню штатів соціальних служб;  
– внесенню наставництва як форми соціальної підтримки соціально 
незахищених дітей до Плану соціально-економічного розвитку кожної 
об’єднаної територіальної громади. 
 
  116 
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 
 
1. Алтынцева Е. Н. Наставничество как технология постинтернатного 
сопровождения детей сирот / Е. Н. Алтынцева // Адукацыя і выхаванне : 
штомесячны навукова-тэарэтычны і інфармацыйна-метадычны часопіс. – 
2014. – № 2. – С. 13–19.  
2. Архипова С. П. Аналіз досвіду влаштування дітей-сиріт та дітей, 
позбавлених батьківського піклування у Великобританії / С. П. Архипова, 
Н. В. Мартовицька // Актуальні проблеми державного управління, педагогіки 
та психології : зб. наук. пр. Херсонського національного технічного 
університету. – Херсон, 2011. – Вип.1 (4). – С. 189‒195. 
3. Байдарова О. О. Наставництво як форма соціальної підтримки 
випускників інтернатних закладів / О. О. Байдарова // Вісник Київського 
національного університету імені Тараса Шевченка. – Серія «Психологія. 
Педагогіка. Соціальна робота» / за ред. Л. Ф. Бурлачука. – К. : Видавничо-
поліграфічний центр «Київський університет», 2012. – №3. – С. 64–67.  
4. Бондаренко З. П. Наставництво в Україні як технологія супроводу 
дітей-сиріт та дітей, які залишилися без батьківства [Електронний ресурс] / 
Бондаренко З. П. – Режим доступу: 
http://distance.dnu.dp.ua/ukr/conference/2015/osvitniy_dosvid_v_Ukraini/Bondare 
nko.pf.  
5. Блауберг І. В. «Системний підхід в сучасній науці» / І. В. Блауберг, 
В. Н. Садовський, Е. Г. Юдін. – В кн.: Проблеми методології системних 
досліджень. – М. : Думка, 1970, – с. 7–48.  
6. Вінніков О. Ю. Показники розвитку громадянського суспільства в 
Україні / О. Ю. Вінніков, А. О. Красносільська, М. В. Лациба // Український 
незалежний центр політичних досліджень. – К. : Агентство «Україна», 2012. 
– 80 с. 
  117 
 
7. Галигузова Л. Н. Психологические аспекты воспитания детей в 
домах ребенка и детских домах / Л. Н. Галигузова, С. Ю. Мещерякова, 
Л. М. Царегородцева // Вопр. психол. – 1990. – №6. – С. 17-25.  
8. Грищенко С. М. Міжнародний досвід у розвитку інституту 
прийомної сім’ї (фостерінгу) / С. М. Грищенко // Вісник представництва 
EveryChild в Україні. – 2003. – № 1. – С. 9–12. 
9. Грищенко С. М. Розвиток інституту прийомної сім’ї: огляд 
міжнародного та національного досвіду / С. М. Грищенко // Вісник 
представництва EveryChild в Україні. – 2003. – № 1. – С. 18-22.  
10. Гук О. Ф. Забезпечення організації процесу наставництва для дітей-
сиріт в Україні / О. Ф. Гук, Ю. М. Удовенко // Вісник Київського 
національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Соціальна робота. 
2020. – №1(6). – С. 27–31. 
11. Деінституалізація та трансформація послуг для дітей : посібник з 
найкращих практик / під ред. Жоржетти Мюльгейр, Кевіна Брауні. – К.: 
Видавничий дім «Калита», 2009 р. – 193 с. 
12. Діти і війна в Україні: звіт про становище дітей із сімейних форм 
виховання та інституційних закладів за результатами моніторингу за лютий – 
червень 2022. Звіт №1 / Представництво Дитячого фонду ООН ЮНІСЕФ 
МБО “Партнерство “Кожній дитині”– Київ – 2022. – 60 с. 
13. Дитинство в Україні: права, гарантії, захист (збірник документів). 
Ч. II. – К. : АТ “Видавництво “Столиця”, 1998. – 292 с.  
14. Доля І. Упровадження ефективних форм виховання в системі 
державної та сімейної опіки: міжнародний досвід та уроки для України / 
І. Доля [Електронний ресурс]. – Донецьк. – Режим доступу: 
http://old.niss.gov.ua/Monitor/March08/04.htm.   
15. Захист дітей, які потребують особливої уваги суспільства. 
Статистичний збірник / Державна служба статистики України. – Київ, 2016. – 
75 с. 
  118 
 
16. Карпенко О. І. Правові засади утримання та виховання дітей-сиріт і 
дітей, позбавлених батьківського піклування : автореф. дис. на здобуття наук. 
ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 “Цивільне право і цивільний 
процес; сімейне право; міжнародне приватне право” / О. І. Карпенко. – Х., 
2002. – 20 с. 
17. Картер Р. Опіка над дітьми: сім’я і держава / Річард Картер ; [пер. з 
англ.]. – К. : Логос, 2005. – 88 с. 
18. Ковчина І. М. Соціально-правові передумови успішного 
функціонування фостерінгу у Великобританії. Методичний посібник / 
І. М. Ковчина, О. О. Романовська –К. : Логос, 2001. –97 с. 
19. Козак Л. Неурядові організації Європейського Союзу: порівняльний 
аналіз громадських організацій України / Л. Козак, Н. Березко, В. Боженар / 
Міжнародний благодійний фонд «Дзвони миру». – К. : ВПЦ «Київський 
університет», 2002. – 48 с. 
20. Козубовська І. В. Деякі особливості соціальної роботи з сімєю у 
Великій Британії та Німеччині / І В. Козубовська, З. І. Баторі-Тарці // Вісник 
Черкаського університету. Серія Педагогічні науки. – (№121) – С. 29–32. 
21. Козубовський В. В. Соціальний захист неповнолітніх у Великій 
Британії (порівняльний аналіз) / В. В. Козубовський. – Ужгород : УжНУ, 
2004. – 129 с. 
22. Конвенция о правах ребёнка: Конвенция ООН. – М. : РИОР, 2010. – 
24 с. 
23. Кисельова О. І. Актуальні питання соціального захисту дітей-сиріт 
та дітей, позбавлених батьківського піклування в порівняльному аналізі 
України та Польщі / О. І. Кисельова, А. В. Кортікова // Науковий вісник 
Ужгородського національного університету. Серія: Право / голов. ред. 
Ю. М. Бисага – Ужгород : Видавничий дім «Гельветика», 2014. – Вип. 24. Т. 
2. – С. 181–184.  
  119 
 
24. Корпач Н. І. Теорія і практика соціально-педагогічної діяльності 
дитячих та молодіжних організацій : навч.-метод. посіб. / Н. І. Корпач. – Вид. 
2-ге, змін. й допов. – Луцьк : Вежа-Друк, 2015. – 188 с.. 
25. Кривачук Л. Міжнародні неурядові організації в інтересах дітей: 
аналіз діяльності та систематизація організацій / Л. Кривачук // Науковий 
вісник. – 2010. – Вип. 6 «Демократичне врядування» [Електронний ресурс]. – 
Режим доступу: http:// www. lvivacademy. com/ visnik 6/fail/ Kryvachuk.pdf 
26. Левченко К. Б. Права жінок: зміст, стан та перспективи розвитку: 
Монографія / К. Б. Левченко. – Харків : НУВС, 2001. – 360 с. 
27. Леонова В. І. Наставництво як форма соціальної підтримки дітей у 
закладах соціального захисту / В. І. Леонова // Соціальна педагогіка. 2019. –
№13. –Т.2. – С. 133–136. 
28. Манохіна І. В. Соціально-педагогічна робота з дітьми-сиротами та 
дітьми, позбавленими батьківського піклування: навчальний посібник / 
І. В. Манохіна. – Дніпропетровськ : Дніпропетровський університет імені 
Альфреда Нобеля, 2012. – 276 с. 
29. Мартовицька Н. В. Аналіз видів фостерної опіки у Великій Британії 
та визначення її класифікації / Н. В. Мартовицька // Вісник Луганського 
національного університету ім. Т. Шевченка : зб. наук. пр. ‒ Луганськ, 2011. 
‒ № 4 (215), лютий. ‒ С. 92‒97. 
30. Мартовицька Н. В. Використання досвіду соціального захисту 
дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування Великої Британії 
(друга половина ХХ – початок ХХІ століття) при вивченні соціально-
педагогічних дисциплін : [навч. посіб.] / Н. В. Мартовицька. – Черкаси : ФОП 
Пономаренко Р. В., 2013. – 98 с. 
31. Мартовицька Н. В. Роль державних та сімейних форм влаштування 
у соціалізації та адаптації дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського 
піклування (на прикладі Великої Британії) / Н. В. Мартовицька // Теоретико-
методичні та організаційно-технологічні аспекти професійної підготовки 
  120 
 
соціальних педагогів і соціальних працівників до робот із різними 
категоріями клієнтів : [монографія] / [Архипова С. П., Байдюк Н. В., 
Гриценко Т. Є. та ін.] ; за заг. ред. С. П. Архипової. – Черкаси : ФОП 
Чабаненко, 2013. – 470 с. (авт. С. 458–470.). 
32. Методичні рекомендації з реалізації програми наставництва над 
дітьми / І. Шестопал, В. Андросова, Т. Коваль та ін. – Київ : Наставництво 
ГО «Одна надія», 2017. – 104 с. 
33. Міжнародне товариство «Україна – Польща – Німеччина» 
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukrpolgerm.com/content/about 
34. Міщенко Н. Ф. Незгойні рани сирітства / Н. Ф. Міщенко // Рідна 
школа. – 1993. – № 2. – с. 54-55  
35. Мордань О. Міжнародна практика реформування державної 
системи опіки: досвід для України / О. Мордань // Державне управління та 
місцеве самоврядування. – 2012. –№ 2. – С. 75–85.  
36. Наставництво: крок за кроком. Посібник для небайдужих дорослих. 
Проект наставництва ГО «Одна надія» / Упоряд. О. Смаль, І. Сацюк, 
І. Андросова – Київ : Препрес «Друкарські куншти», 2014. –78 с. 
37. Національна програма “Діти України” / Виховна робота в закладах 
освіти України. Випуск ІІ. Збірник нормативних документів та методичних 
рекомендацій. – К. : ІЗМН, 1998. -355 с.  
38. Німецькоукраїнські громадські ініціативи / Фонд ім. Фрідріха 
Еберта: Регіон. представництво в Україні, Білорусі та Молдові. – К.: Заповіт, 
2005. – 152 с. 
39. Петрочко Ж. В. Реформування системи закладів для дітей-сиріт та 
дітей, позбавлених батьківського піклування: передумови, реалії та 
перспективи (за результатами соціологічного дослідження) / Петрочко Ж. В., 
Калібаба О. А., Шипіленко О. С. та ін. ; за заг. ред. Ж. В. Петрочко. – К. : 
Наук. світ, 2006. – 100 с. 
  121 
 
40. Пєша І. В. Причини соціального сирітства та розвиток сімейних 
форм виховання дітей-сиріт в умовах трансформації українського суспільства 
/ І. В. Пєша // Український соціум: Науковий журнал. – 2006. ‒ № 2. – 
С. 59‒68. 
41. Пожидаєв Є. О. Неурядові організації в суспільнополітичному 
житті України: межі участі та пріоритети діяльності / Є. О. Пожидаєв // 
Стратегічні пріоритети. – 2007. – № 4 (5). – С. 19–26. 
42. Психологічні особливості розвитку особистості дитини в умовах 
інтернатного закладу. : Метод. рек. / Упоряд. О. Г. Антонова-Турченко. –– 
К. : РНМК., 1992. – 64 с. 
43. Пушкіна О. В. Прийомні (фостерні) сімї: американський досвід / 
О. В. Пушкіна, С. М. Лозицька // Вісник Дніпропетровського університету 
імені Альфреда Нобеля. Серія «юридичні науки». 2013. – № 2 (5). – С. 132–
136. 
44. Салмон Х. Короткий огляд розвитку прийомних сімей у 
Великобританії / Хью Салмон // Вісник представництва Everychild в Україні. 
– 2003. – № 1. – С. 8‒9. 
45. Семигіна Т. В. Словник із соціальної політики / Т. В. Семигіна. – К. 
: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2005. – 253 с.  
46. Соціальна підтримка сиріт. : Інформаційно-методичний бюлетень 
Українського державного центру соціальних служб для молоді / Упоряд. 
І. Б. Іванова, І. Д. Звєрєва. – К., 1996. – №2. – С. 52. 
47. Статут Міжнародної громадської організації «Міжнародне 
товариство прав людини – Українська секція» [Електронний ресурс]. – 
Режим доступу: http://www.igfm.org.ua/doc 
48. Стремецька В.О. Досвід розвитку фостерингу у зарубіжних країнах 
[Електронний ресурс] / В. О. Стремецька, Ю. Є. Паскарь // Наукові праці 
[Чорноморського державного університету імені Петра Могили комплексу 
  122 
 
«Києво-Могилянська академія»]. Серія : Педагогіка. – 2016. – Т. 270, Вип. 
258. – С. 78-82. 
49. Технології створення та функціонування прийомних сімей, дитячих 
будинків сімейного типу : збірник методичних матеріалів / авт. кол. 
Г. М. Бевз, А. Й. Капська, Н. М. Комарова та ін. – К. : Державний ін-т 
проблем сім’ї та молоді, 2003. – 188 с. 
50. Целых М. П. Социальная работа за рубежом: Великобритания : 
[учеб. пособ. для студ. учрежд. высш. проф. обр.] / М. П. Целых. – М. : 
Издательский центр “Академия”, 2010. – 144 с. 
51. Чистяк О. В. Особливості психічного розвитку дітей-сиріт та дітей 
позбавлених батьківської опіки, які виховуються у дитячих будинках 
сімейного типу. Актуальні проблеми соціології, психології, педагогіки. 2014. 
– № 2 (23). – С. 266–272. 
52. Чечет В. А. Альтернативні форми виховання дітей, які проживають 
у дитячих установах / В. А. Чечет /// Управління освітою. – 2003. – №15-16. – 
С. 10–11 
53. Фролов А. А. История создания «детских деревень» семейного типа 
/ А. Фролов, Ю. В. Трушина // Социальная педагогика. – 2004. – №1. – С. 29–
31. 
54. Фундація ПАУСІ відкрила «Бізнес-інкубатор» спільно з 
Харківським національним університетом міського господарства імені О. М. 
Бекетова. – 6 червня 2014 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: 
http://www. pauci.org/ua/ news-778-Фундація%20ПАУСІ 
55. Шанті Дж. Учасники фостерного процесу. Міжнародне порівняльне 
дослідження / Шанті Джордж, Ніко Ван Авденговен. – Нідерланди : 
Міжнародна організація фостерного догляду (IFCO); Україна. – К. : Фонд 
“Мистецтво, культура та наука”, 2005. – 127 с.