ЕКОЛОГІЧНА КОМПОНЕНТА КОРПОРАТИВНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ  ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Озірська, Діана Миколаївна
Будь ласка, використовуйте цей ідентифікатор, щоб цитувати або посилатися на цей матеріал: https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/8162
Назва:	ЕКОЛОГІЧНА КОМПОНЕНТА КОРПОРАТИВНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
Автори:	Журба, Інна Олександрівна Озірська, Діана Миколаївна
Дата публікації:	2019
URI (Уніфікований ідентифікатор ресурсу):	https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/8162
Розташовується у зібраннях:	232 Соціальне забезпечення (Соціальне забезпечення)
Файли цього матеріалу:
Файл	Опис	Розмір	Формат
Озірська.pdf Restricted Access		1.27 MB	Adobe PDF	Переглянути/Відкрити Запит копії
Показати повний опис матеріалу Перегляд статистики
Усі матеріали в архіві електронних ресурсів захищено авторським правом, усі права збережено.
Extracted text
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ 
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ 
КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ 
 
 
 Спеціальність 
232 Соціальне забезпечення, 
освітній ступінь магістр 
заочна форма навчання, 
II курс, 
група СЗМ-018. 
 
  
 
КВАЛІФІКАЦІЙНА  РОБОТА МАГІСТРА 
 
на тему: ЕКОЛОГІЧНА КОМПОНЕНТА КОРПОРАТИВНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ 
ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ 
 
 
Студента    Озірської Діани Миколаївни                 
(підпис) 
 
Науковий керівник  к.е.н., доцент Журба Інна Олександрівна     
(Вчене звання,прізвище, ім’я, по батькові)    (підпис) 
 
 
 
Робота допущена до захисту в ЕК 
 
Завідувач кафедри соціального забезпечення 
           к.е.н., доцент Журба І.О.       . 
      
   (вчене звання, прізвище та ініціали) (підпис) 
 
 
 
 
 
 
 
 
Черкаси 2019 р. 
 
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ  
КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ 
Освітній ступінь магістр 
Спеціальність 232 – Соціальне забезпечення 
 
 
ЗАТВЕРДЖУЮ: 
Завідувач кафедри  
соціального забезпечення 
 
________________ к.е.н., доц. Журба І.О. 
 
«_____» ________________20 ___ р. 
 
ЗАВДАННЯ 
НА КВАЛІФІКАЦІЙНУ РОБОТУ МАГІСТРА СТУДЕНТУ 
    Озірській Діані Миколаївні    
(прізвище, ім’я, по батькові) 
1. Тема роботи: ЕКОЛОГІЧНА КОМПОНЕНТА КОРПОРАТИВНОЇ 
СОЦІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ 
 
Керівник роботи  к.е.н., доц.. Журба Інна Олександрівна      
(прізвище, ім’я, по батькові, науковий ступінь, вчене звання) 
затверджені наказом вищого навчального закладу від «31» серпня 2019 р. № 248/01 
2. Строк подання студентом роботи «__» ____ 2019р. 
3. Вихідні дані до роботи законодавчі та нормативні дані з питань соціального 
забезпечення, аналітичні та статистичні дані, підручники, посібники, монографії, статті, 
Інтернет джерела. 
 
4. Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, які потрібно розробити) 
Соціальна відповідальність як чинник стійкого розвитку; Екологічна відповідальність як 
складова соціальної відповідальності; Екологічна компонента корпоративної соціальної 
відповідальності (скопіювати назви розділів із змісту) 
 
5. Перелік графічного матеріалу (з точним зазначенням обов’язкових креслень, плакатів)  
Складники поняття «соціальна відповідальність бізнесу» (% підприємств); Чи вважаєте ви 
свою компанію екологічно відповідальною у 2005 та 2019 роках (% підприємств) ; 
Критерії визначення екологічної корпоративної відповідальності; Рейтинг країн за 
показниками екологічної стійкості в 2019 р.; Короткий огляд міжнародних екологічних 
стандартів; Динаміка викидів в атмосферне повітря шкідливих речовин підприємствами 
Поліського регіону України за 2017–2019 рр ; Скидання забруднених зворотних вод у 
природні поверхневі водні об’єкти Поліського регіону України за 2017–2019 рр. ; 
Динаміка основних показників поводження з відходами І–ІV класів небезпеки в 
Поліському регіоні України за 2017–2019 рр., тис. т; Впровадження екологічної складової 
КСВ промисловими підприємствами Поліського регіону;  Критерії визначення екологічної 
корпоративної відповідальності; Критерії визначення екологічної корпоративної 
відповідальності;  (рисунки і таблиці які йдуть по тексту) 
 
 
 
 
 
6. Консультанти розділів кваліфікаційної роботи 
Прізвище, ініціали та посада Підпис, дата 
Розділ 
консультанта завдання видав завдання прийняв 
1 К.е.н., доц. Журба І.О. 03.10.19 17.10.19. 
2 К.е.н., доц. Журба І.О. 17.10.19 25.10.19 
3 К.е.н., доц. Журба І.О.. 25.11.19 02.12.19 
 
7. Дата видачі завдання «11» вересня 2019 р. 
 
 
КАЛЕНДАРНИЙ ПЛАН 
 
№ Строк виконання 
Назва етапів випускної роботи  Примітка  
з/п етапів роботи 
1 Вибір напряму дослідження. Складання 
15.09.2019  
попереднього плану випускної роботи.. 
2 Опрацювання літературних джерел. 
26.09.2019  
Підготовка та групування матеріалів. 
3 Затвердження плану. Підготовка 
03.10.2019  
теоретичного розділу. 
4 Доопрацювання теоретичного розділу. Аналіз 
даних, необхідних для написання 15.10.2019  
аналітичного розділу. 
5 Підготовка аналітичного розділу. 17.10.2019  
6 Доопрацювання аналітичного розділу. 31.10.2019  
7 Підготовка та написання розрахункового 
07.11.2019  
розділу роботи. 
8 Розрахунок пропозицій. 21.11.2019  
9 Доопрацювання розрахункового розділу. 25.11.2019  
10 Підготовка висновків по роботі 29.11.2019  
11 Оформлення випускної роботи 09.12.2019  
 
 
Студент    __________________  Кононенко М.М. 
          (підпис)                       (прізвище та ініціали) 
Керівник роботи    __________________  Журба І.О  
         (підпис)                       (прізвище та ініціали) 
Секретар ЕК      __________________  Джиквас А.О. 
(підпис)                       (прізвище та ініціали) 
 
 
 
 
 
 
 
 
РЕФЕРАТ 
Дипломна робота містить сторінок 171, таблиць 6, список літератури з 
найменувань 69,   додатків 2. 
 
ЕКОЛОГІЧНА КОМПОНЕНТА КОРПОРАТИВНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ 
ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ 
 Об’єктом дослідження є екологічна компонента корпоративної соціальної 
відповідальності. Предметом  дослідження є соціальна та екологічна відповідальність. 
 Мета роботи полягає у більш глибокому розкритті суті екологічної компоненти 
корпоративної соціальної відповідальності, їх вплив одне на одну та на економіку країн.  
 Завдання роботи полягає у аналізі впливу  екологічної компоненти на соціальну 
відповідальність, дослідження нормативної соціальної відповідальності, обгрунтування 
впливу екологічної компоненти соціальної відповідальності на економіку країни та 
виявлення ролі екологічної компоненти у формуванні соціально–відповідального бізнесу. 
 За результатами дослідження сформовані такі висновки, що посилення 
індивідуальної та корпоративної екологічної відповідальності як складових соціальної 
відповідальності може сприяти вирішенню екологічних проблем та запобігти можливим 
конфліктам у взаємовідносинах бізнесу, суспільства і влади, схиляти до акцепту 
вітчизняних товаровиробників на міжнародному рівні.  
          Одержані результати можуть бути використані на будь–якому підприємстві, у 
суспільстві, , для досягнення сталого розвитку країни. 
 
Рік виконання дипломної роботи – 2019. 
Рік захисту роботи – 2019. 
 
Підпис студента ____________________  
Дата ______________________________ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Зміст 
Вступ 6 
1 Соціальна відповідальність як чинник стійкого розвитку 12 
1.1 Соціальна відповідальність людини, держави та суспільства 12 
1.2 Нормативна соціальна відповідальність 17 
     1.3 Соціальне партнерство як інструмент формування соціальної     24 
відповідальності 
Висновок до розділу 1 38 
2 Екологічна відповідальність як складова соціальної відповідальності 39 
 
     2.1 Екологічна соціальна відповідальність підприємств в Україні 39 
     2.2 Роль екологічної компоненти у формуванні соціальної– 50 
відповідального бізнесу 
     2.3 Екологічна компонента корпоративної соціальної 59 
відповідальності: світовий досвід та Українські реалії 
Висновок до розділу 2 74 
3 Екологічна компонента корпоративної соціальної відповідальності 75 
      3.1 Екологічна компонента соціальної відповідальності 75 
      3.2 Вплив екологічного компонента соціальної відповідальності на 83 
економіку країни 
       3.3 Стратегічні напрями розвитку соціальної відповідальності в 93 
Україні 
Висновок до розділу 3 110 
Список використаних джерел 111 
Додатки 118 
Додаток А 119 
Додаток Б 132 
 
 
 
 
 
 
                                                    ВСТУП 
 
 Соціальний захистом є (соціальне забезпечення) – система суспільно-
економічних заходів,  які спрямовані на матеріальне забезпечення населення 
від соціальних ризиків (захворюваність, інвалідність, старість, втрата 
годувальника, безробіття, нещасні випадки на виробництві тощо). З 
макроекономічної точки зору соціальний захист – це система яка управляє 
соціальними ризиками з метою відшкодування заподіяної шкоди, зменшення  
або запобігання їх дії на процес даного відтворення населення. Як  одна із 
соціально-економічна категорій  соціальне забезпечення являє собою 
відносини які  перерозподіляють  національний дохід з метою забезпечення 
даних соціальних стандартів життя для всіх людей які діють в умовах 
соціального ризику[3]. 
 Принципи соціального захисту (забезпечення) передбачають надання 
соціального захисту деяким категоріям населення (держ. службовцям, 
військові, дітям які втратили годувальника тощо) і фінансування таких 
соціальних витрат за рахунок податкових прихід фінансів у бюджет. В основі 
даного принципу відбувається надходження фінансів до державної 
соціальної політики та програм в галузі охорони здоров'я, середньої та вищої 
освіти. Принципом соціального забезпечення або захисту являється 
визначальна система соціального захисту (забезпечення) з стандартизованим 
основним набором соціальних послуг, які надаються громадянам країни. Такі 
системи функціонують у певних країнах (в Данії, Швеції, Фінляндії), та 
мають популярність у Великій Британії. Однією з характерних рис даної 
системи соціального захисту (забезпечення) в цих країнах пріоритетним 
фінансуванням  соціальних програм є бюджетне (особливо в Данії, Великій 
Британії та Швеції), а також державна соціальна установа (прикладом є: 
Національна служба охорони здоров'я Великої Британії). Наступним 
принципом є – страхування , воно відіграє меншу роль в економіці, оскільки 
для неї властиві високі об’єми розподілу національного ренти та 
 
 
фінансування соціальних послуг через бюджет держави щодо зменшення 
соціальної відмінності. Отже, принципом соціального забезпечення є 
солідарність підтримки всіх членів суспільства та певних груп осіб. Проте, в 
Німеччині принципом соціального захисту (забезпечення) розглядається в 
першу чергу принцип відшкодування шкоди державою. 
 Якщо бути згідним з цим принципом, людина, яка потрапила в погане 
становище та не може самостійно вийти з нього, має можливість звернутися 
за допомогою до певних інстанцій та може розраховувати на соціальний 
захист (соціальні виплати, соціальні послуги) в достатньому обсязі для 
подолання проблем, які призвели звернутися по допомогу. Так же, як і 
принцип соціального захисту (забезпечення), цей принцип передбачає 
фінансування соціальних видатків які входять в  рахунок податкових 
надходжень до бюджету. Особливістю соціальних програм,  які засновані 
допомагати, є необхідність перевірки нужденності бенефіціара, метою якого 
є підтвердити або спростування права громадянина на отримання допомоги. 
Дана перевірка може дозволити визначити суть проблеми і необхідність 
допомоги та запобігає зловживанню доступними в суспільстві програмами 
соціального захисту (забезпечення) зі сторони окремих несумлінних осіб. 
Необхідність даних перевірок, може зумовити недосконалість даного 
принципу, оскільки для їх проведення потребує додаткових ресурсів також 
цей принцип не може гарантувати безсторонність і неупередженість осіб які 
здійснюють перевірку і приймають рішення про надання допомоги. Елементи 
соціальної допомоги є безумовною частиною системи соціального захисту в 
ринковій економіці, оскільки принципи соціального страхування й 
соціального забезпечення не дозволяють врахувати всі можливі соціальні 
ризики і побудувати багатопланову та всеохопну систему соціального 
захисту населення[3]. 
 Екологія – це наука, яка вивчає закономірності взаємовідносин 
організмів з довкіллям та організацію і діяльність надорганізмових систем 
(популяцій, видів, біоценозів, біосфери) [2].  
 
 
 Сучасна екологія – це дисципліна яка вивчає навколишнє середовище, 
живі організми на рівні біологічних організацій, еволюцію, динаміку та 
просторовий розподіл систем у часі. 
 У структурі сучасної екології можна  виділити такі напрямки: 
– загальна;  
– спеціальна; 
– прикладна екологія. 
 Загальна екологія охоплює аутекологію (факторіальна екологія), 
демекологію (екологія популяцій), синекологію (екологія угруповань), 
екосистемологію (екологія екосистем), біогеоценологію 
(еквівалент[уточнити] екосистемології, основоположником якої є В. М. 
Сукачов), глобальну екологію та ноосферологію В. І. Вернадського. Загальна 
екологія вивчає та досліджує фундаментальні проблеми структурно-
функціональної організації екосистем та  взаємодію біосистем різними 
рівнями інтеграції між довкіллям і собою. 
 Спеціальна екологія вивчає закономірності діяльності екосистем та їх 
особливості пристосування до умов довкілля, як популяцій різних видів 
організмів чи їх угруповань. «Розділами спеціальної екології є екологія 
тварин, рослин, грибів, мікроорганізмів, ґрунтів, ґрунтова зоологія, 
екологічна паразитологія, ландшафтна екологія, екологія водних екосистем 
(гідробіологія), екологія наземних екосистем, степове лісознавство, екологія 
людини, урбоекологія, еволюційна екологія, острівна екологія тощо». 
 Прикладна екологія спрямована на розв’язання  чинних практичних 
питань, а також з’ясовує головні аспекти які діють на такий чинник довкілля, 
як біосистема. В зв’язку із негативними змінами у екосистемі, сучасні 
пташки почали застосовувати "новітні матеріали" для будівництва гнізд 
(стільки сміття у лісах. [2].  
 «Соціальна екологія – досліджує ставлення людини в притаманному 
їй гуманістичному горизонті з відповідністю історичним потребам людського 
формування та розвитку, в ракурсі культурної виправданості та перспективи, 
 
 
через теоретичне осягнення світу в його загальних визначеннях, які 
виражають міру історичної єдності людини і природи.» Вчені досліджують та 
обмірковують проблеми та питання які є головними у взаємодії суспільства 
та природи через призму своєї науки. «Зокрема, географ розглядає проблему 
стосунків суспільства та природи під кутом просторових співвідношень 
територіальних комплексів, біолог — під кутом розвитку живої речовини 
тощо[5]». 
 Всі процеси в біосфері взаємозалежні. Людство існує лише завдяки 
взаємодії та обміну речовин та енергії з навколишнім середовищем. 3 
зародженням людства на планет, наша життєдіяльність проходила у 
навколишньому середовищі, а формування здоров’я залежало від впливу 
факторів навколишнього середовища та в цілому від природи на організм 
людини. У внутрішньому організмі людини знаходяться частини організму, 
які приймають безпосередню участь в обміні речовин та енергії, 
забезпечують нервові, гуморальні механізми регуляції та гомеостаз організму 
і мають тісний зв’язок з природою. В процесі розвитку людство наскільки 
пристосувалось до умов навколишнього середовища, що життя без цієї 
взаємодії стало неможливе, так як людина і природа є одним цілим. Завдяки 
умовам які надає нам природне середовище, людина може повністю 
функціонувати, так як із самого початку розвитку та до кінця буде 
контактувати з компонентами природи. До цих компонентів належать 
повітря, вода, ґрунт, харчові продукти тощо. Людство взаємопов’язане з 
даними факторами, так як їх життєдіяльність залежить від їх дії. При цьому 
згадана взаємодія не може перевищувати адаптаційних механізмів людини. 
На функціонування мозку людини впливають подразники як з внутрішнього 
так із навколишнього середовища. Таким чином утворюються безумовні та 
умовні рефлекси організму які стикається та  взаємодіють із рештою, 
систематизується, урівноважується і закінчується утворенням динамічної 
рівноваги. Дія умовних рефлексів є біологічним актом та встановлює певну 
 
 
основу для безперервного обміну речовин та енергії між організмом і 
навколишнім середовищем. 
 І. П. Павлов вчений, який розвивав вчення про взаємозв’язок організму 
з природою говорив : «що умовні і безумовні рефлекси є органом для 
постійного здійснення все досконалішої рівноваги між організмом і 
навколишнім середовищем. Організм людини може існувати лише при 
постійній взаємодії з природою і самовідновлюватись у результаті такої 
взаємодії»[4]. 
 Підвівши підсумки, можна сказати: «людина – дитя природи, так як її 
життя неможливе без неї». Як сказав М. Рильського: «природа є вічним 
джерелом нашого життя і творчості.» Як показує практика, тривала ізоляція 
від навколишнього природного середовища викликає психічні та фізичні  
захворювання та на падіння їхньої моральності. «Тому можна вважати 
абсолютно нереальними і навіть шкідливими уявлення деяких футурологів 
про те, що в майбутньому, коли біосфера Землі буде остаточно зруйнована, 
людство створить якийсь штучний світ, у якому зможе безбідно існувати.» 
Тому треба зрозуміти лише одне, що єдиним шляхом, для виживання є 
збереження та відновлення природи нашої планети. 
 «У вітчизняній науці, особливо починаючи з 70-х років, такі вчені, як 
М. М. Будико, Н. Н. Мойсеев, Е. К. Федоров, И. Т. Фролов, С. С. Шварц і ін., 
широко обговорювали та досліджували гострі проблеми екологічної кризи 
сучасної цивілізації, аналізували етапи розвитку суспільства й 
соціокультурних цінностей у світлі взаємин природної, технічної й 
соціальної систем. Також до вивчення соціальної екології долучились такі 
вчені як: Р. Маккензі, Р. Кемпбел, Дж. Уод, Д. Медоуза.»  
 Так як проблема соціальної екології не розкрита в повній мірі я 
вирішила розкрити суть та проблему в даній магістерській роботі.  
 Актуальністю кваліфікаційної магістерської роботи є розкриття суті 
екологічної компоненти корпоративної соціальної відповідальності. 
 
 
 Мета роботи полягає у більш глибокому розкритті суті екологічної 
компоненти корпоративної соціальної відповідальності, їх вплив одне на 
одну та на економіку країн. 
 Завдання роботи полягає у аналізі впливу  екологічної компоненти на 
соціальну відповідальність, дослідження нормативної соціальної 
відповідальності, обгрунтування впливу екологічної компоненти соціальної 
відповідальності на економіку країни та виявлення ролі екологічної 
компоненти у формуванні соціально–відповідального бізнесу. 
 Об’єктом дослідження є екологічна компонента корпоративної 
соціальної відповідальності. 
 Предметом  дослідження є соціальна та екологічна відповідальність. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 1. СОЦІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЯК ЧИННИК СТІЙКОГО 
РОЗВИТКУ 
 
 1.1 Соціальна відповідальність людини, держави та суспільства 
  
 Крім важливої нормативної бази, яка існує є також інші методи, які 
підвищують важливість суспільства корпорації. В даний час практика 
«етичні тренінги» – від начальника до підлеглого – набула великого 
розголосу на всіх рівнях компанії. Працівників ознайомлюють з етикою 
бізнесу, е дозволяє підвищити поняття моральних проблем, які можуть 
виникнути на практиці в даній компанії. Підтримка відкритого обговорення, 
яка роз’яснює питання обезпечення та припустимості конкретної операції в 
деяких великих підприємствах, забезпечується безкоштовними «гарячими» 
телефонними лініями. «Етична експертиза», яка являє собою всебічний 
аналіз, саме даного аспекту діяльності підприємства, виявляється у складних 
і спірних потребах. Система рекомендації, яка спрямована на покращення 
моральності клімату та авторитету підприємства та внесення поправок  в 
практику діяльності компанії – є результатами даної  експеритизи. Ці методи 
використовуються, для того щоб вберегти компанію від етично–
відповідальних щляхів діяльності. Але в нинішньому ринку господарства 
Америки та Західної Європи існують деякі позитивні схеми «соціальної 
відповідальності», які втілюються в економічне життя громадськості. В 
країнах з розвиненою економікою існує переліч соціальної активності – 
спеціальних заходів, які здійснює підприємство для підтримки громадсько–
корисних справ та виконання обов’язків щодо «корпоративної 
відповідальності»[1]. 
 
 
 Головною спрямованістю соціальної ініціативи «просування 
доброчинної справи» – це збільшення рівня грамотності та інтересу 
громацькості деякою соціальною проблемою. Підприємству виділяються  
кошти, товари та корпоративні ресурси, для виникнення зацікавленості 
покупця до доброчинної справи – добровільної пожертви часу або будь–які 
ресурси для неї. Підприємство « British Airways» в ході програми «Зміни на 
краще» з 1994 до 2002 р. з допомогою своєї цільової аудиторії – пасажирів 
зібрала понад 31 млн. дол., які надійшли для підтримки Дитячого фонду ООН 
в 50 країнах світу. Пасажири жертвували їм іноземну валюту, яка була вже 
непотрібною, повертаючись з інших країн на протязі польоту, а питання 
розділення ресурсів вирішувалось підприємством разом із UNICEF. 
Корпорація яка проводить заходи з «доброчинного маркетингу» повинна 
вносити пожертви або віддавати  відсоток прибутку на конкретну суспільно–
корисну справу, грунтуючись на рівні збуту продукції. Найвідомішою та 
найтривалішою маркетинговою компанією з доброчинності теперішнього 
часу є ініціативна компанія Avon «Разом проти раку молочної залози». 
Розпочинаючи з 1993, 600 тис. незалежних торгівельних агентів підприємств 
в США зібрали більш як 55 млн. дол., а в цілому світі понад 300 млн. дол., з 
продажу сувенірної брошки вартістю 3 дол. 83 % коштів виручених з 
продажу надходять на фінансування заходів із запобігання хворобі. Найбільш 
традиційною з всіх соціальних ініціатив, які довгий час залишались головним 
джерелом допомоги місцевим установам та організаціям, ціллю яких – 
охорона довкілля, це «корпоративна філонтропія». Способом прямих 
пожертвувань частіше всього у вигляді грошових грантів, внесків або послуг, 
підприємство віддає гроші доброчинним структурам. Корпорація McDonald’s 
близько співпрацює з благодійним фондом « Дмі Рональда Мак–Дональда», 
якій виділив більш ніж 400 млн. дол., на дитячі програми по всьому світі, 
фінансує програми «Мобільні клініки», «Родинні кімнати», які надають 
батькам житло, якщо їх дітей потрібно лікувати далеко від дому. Корпорація 
виділяє гранти та стипендії організаціям, які надають медичні та інші 
 
 
послуги дітям. «Волонтерська робота на користь громадян» – це починання, 
суть якої полягає в підтримці та заохоченні корпорацією своїх підлеглих, 
партнерів, дистриб’юторів добровільно працювати для підтримки місцевих 
суспільних угрупувань та доброчинних акцій. Робітники – волонтери можуть 
безкоштовно ділитися своїм досвідом , талантом, ідеями та фізичною 
працею, для виявлення своєї небайдужості до головних соціальних проблем. 
На початку 1980–х років Levi Strauss & Co  та її пожертви в обсязі 62 млн. 
дол., були виділені на боротьбу із СНІДом. А робітники підриємства 
відпрацювали багато тисяч годин, та взяли участь у походах проти СНІДу та 
інших освітніх заходах, забезпечуючи хворих продуктами харчування, тощо. 
Завдяки їх діяльності населення стало більш проінформованим та обізнаним, 
щодо причин та способів запобігання цієї хвороби. Компанія IBM та Hewlett 
– Packard Company є найбільшими корпоративними благодійниками, які 
жертвують кошти, техніку та волонтерів неприбутковим структурам і 
навчальним закладам у всьому світі, допомагаючи покращити якість життя за 
рахунок інформаційних та цифрових технологій. 
  Типові соціально відповідальні підходи, щодо ведення бізнесу 
стосуються також задуму виробництва та модифікації технологічних 
процесів із врахуванням потреб безпеки та охорони довкілля, зупинення 
випуску про продукти, їх склад та потенційних ризиків, які пов'язані з  
використанням, даного продукту, розробки програм з охорони здоров’я 
робітників, забезпечення доступу до продуктів та послуг для людей з 
особливими потребами, захисту часної інформації. Але у всякому разі, 
підприємства, які здійснюють такі ініціативи, оптимізують і самі соціальні 
умови розвитку бізнесу. Залучення до вирішення соціальних негараздів 
держави дає бізнесу великі економічні переваги: збільшення нематеріальних 
активів та інвестиційну привабливість, укріплення конструктивної 
співробітництва з робітниками, партнерами, громадськими структурами, 
владними організаціями. 
 
 
 Існування етичних кодексів в підприємстві та її участь в Глобальному 
Договорі автоматично ще не засвідчує її соціальну відповідальність. Шляхом 
«етичного аудиту» або «соціальних ревізій» перевіряють виконання 
моральних та соціальних обов’язків та в оцінці підлягає звітності 
підприємства щодо практики корпоративної соціальної відповідальності. 
Кращим показником вважається професійно–підготовлена звітність зі 
постійного розвитку / соціальна звітність / нефінансова звітність з 
корпоративної соціальної відповідальності, що здійснюється на засадах 
міжнародних стандартів нефінансового аудиту.  
 Нещодавно розроблено низку керівництв та стандартів звітності, у яких 
фіксуються головні принципи нефінансової звітності та аудиту. «Головними 
стандартами є Стандарт АА 1000 – стандарт відповідальності Інституту 
Соціальної та Етичної звітності; Стандарт GRI – Порадник із звітності по 
стійкому розвитку; Стандарт SA 8000 – Міжнародний стандарт соціальної 
відповідальності; Стандарт ISO 14000 – Міжнародний стандарт екологічного 
управління; Міжнародний стандарт ISO 26000:2010 – Керівництво із 
соціальної відповідальності.» В цих стандартах по'яснюються основні 
принципи соціальної відповідальності, як-то "підзвітність", "прозорість", 
"етичність поведінки", "повага до інтересів зацікавлених осіб", "дотримання 
верховенства закону", "дотримання міжнародних норм поведінки", 
"дотримання прав людини". Даються поради щодо головних тем соціальної 
відповідальності та проблем які з ним пов’язані та керівництва щодо 
введення соціальної відповідальності в практику організації. 
 Головними темами та проблемами соціальної відповідальності, що 
зазначені в Міжнародному стандарті IS026000: 2010 є права людини 
(економічні, соціальні, громадянські, політичні права, проблеми 
дискримінації та ін.), трудові практики (трудові відносини, умови праці, 
охорона праці та безпека та ін.), навколишнє середовище (запобігання 
забруднення, стійке використання ресурсів та ін.), добросовісні ділові 
практики (протидія корупції, чесна конкуренція та ін.), проблеми, пов'язані із 
 
 
покупцем (чесний маркетинг, стійке споживання, захист здоров'я та безпека 
споживачів та ін.), участь у житті організацій (освіта, культура, технології, 
соціальні інвестиції та ін.). Розголос нефінансової звітності призводить до 
появи запитань щодо правильності тверджень та правильності надавання 
інформації. Частиною аудиту є перевірка фактів та підтвердження 
правдивості кількісних та якісних даних звітів. Аудит нефінансової звітності 
може проводитися не лише аудиторськими організаціями, але й 
спеціалізованими організаціями даної компанії – внутрішнім аудитом, а 
також спеціальними особами, наприклад, неурядовими екологічними 
організаціями. Справжньою цінністю аудиторського висновку є не тільки 
підтвердження правдивої інформації, а й прозорість та відкритість самого 
підприємства.  Як інструмент керівництва нефінансова звітність допускає 
аналіз власної стратегії та залучення кращих менеджерів, створювати імідж 
відповідального роботодавця, збільшувати прозорість підприємства, 
понижувати нефінансові ризики, укріпляти ділові відносини та розширяти 
ринки, полегшувати шлях до фінансових ресурсів від міжнародних 
фінансових інституцій. Отже, нефінансова звітність допускає 
продемонструвати своїм робітникам, бізнес-партнерам, акціонерам, 
покупцям, кредиторам та інвесторам, державним структурам та неурядовим 
організаціям рівень зрілості соціальної відповідальності компанії, що в свою 
чергу збільшує рівень довіри до компанії з боку "всіх зацікавлених"[1]. 
 Зрозуміло, що хоча кількість соціально відповідальних компаній 
зростає, залишається велика кількість підприємств, які не прагнуть до 
реалізації соціальних обов'язків. Якщо в результаті діяльності таких компаній 
з'являються очевидні негативні ефекти – завдаються збитки екології, безпеці 
або здоров'ю споживачів, порушуються права персоналу, то на 
ретроспективному рівні моральна відповідальність здійснюється через 
засудження з боку громадськості. Незважаючи на різну ідеологію, специфічні 
соціальні завдання, ці рухи об'єднали свої зусилля для вирішення конкретних 
проблем (наприклад, впровадження податків на фінансові операції задля 
 
 
спрямування їх для боротьби з бідністю, тиск на фармацевтичні компанії, що 
отримують надприбутки в країнах "третього світу") та мають спільні норми 
та цінності. Антиглобалістські організації обстоюють інтереси різних шарів 
населення, висувають вимоги національним урядам та міжнародним 
організаціям у разі виникнення соціальної несправедливості в різних сферах 
життя. Їхньою метою є створення іншої глобальної культури, де 
транснаціональні організації та міжнародна корпоративна еліта, які 
відіграють найважливіші економічні та політичні ролі, були б підзвітні 
світовій спільноті. Об'єднанню зусиль громадських організацій для виробки 
альтернативних соціально-економічних проектів слугує практика соціальних 
форумів. Так, головними принципами проведення Всесвітнього соціального 
форуму, який є альтернативою Всесвітньому економічному форуму, та низки 
локальних та національних соціальних форумів є відкритість, 
демократичність, дискусійність. 
 Отже, суспільство постає виразником загально значимих цінностей та 
може бути такою силою, яка може  вплинути на формування моральнісної 
поведінки колективних суб'єктів та процес управління в корпораціях. 
Морально мотивований тиск суспільства призводить до покарання 
"безвідповідальних" компаній, що виявляється у примусовому відновлюванні 
робіт та виплат компенсацій (у разі нанесення збитків). Дослідження 
механізмів соціальної відповідальності зазначають, щодо корпорацій прості 
судові застороги не матимуть ефективності, якщо не будуть оприлюдненими. 
Навіть штрафи в обмаль можуть впливати на підприємство, так як вони 
перекладаються як додаткові витрати до ціни товару чи послуг, які потім 
сплачує покупець. Як засвідчує практика дієвими є бойкоти товарів ТНК, що 
публічно оголошуються неурядовими суспільними організаціями та 
підтримуються суспільством різних країн. Одним із активних способів 
відплати підприємству: є примус корпорації до організації публічного 
оголошення про аморальність своєї поведінки, винесення публічного 
 
 
вибачення за власну діяльність, що дійсно здатне привести до змін у 
стратегіях та структурах ТНК[1]. 
 
 1.2 Нормативна соціальна відповідальність 
 
 Концепція  соціальної  відповідальності  бізнесу виникла в 50–ті  роки 
XX століття  і  набула широкого поширення у 70–80–ті роки у США. У  
матеріалах  міжнародної   конференції  з  питань  сталого  розвитку  (1992  р.,  
Ріо–де– Жанейро)   зафіксовані    нові    вимоги   світового   співтовариства   
до   підвищення соціальної    відповідальності.    В    європейських    країнах    
концепція    соціальної відповідальності  офіційно  була  сформована  
наприкінці XX  століття  та знайшла  своє відображення   в   документі   
Європейської   комісії   «Зелена   книга»   (2001   р.).   У відповідності  із  
міжнародними  стандартами  ISO  26000  соціальна  відповідальність  –  це  
відповідність  організації  за  вплив  своїх  рішень  та  діяльності  на  
суспільство  і навколишнє  середовище,  що  реалізується  через  прозору  і  
етичну  поведінку,  яка сприяє    сталому    розвитку    та    добробуту    
суспільства,    враховує    очікування зацікавлених  сторін  і  відповідає  
чинному  законодавству,  інтегрована  в  діяльність усієї організації і 
узгоджується з міжнародними нормами  поведінки[41].  Згідно Зеленої книги  
Європейського  союзу  (2001  р.)  соціальна  відповідальність  бізнесу  
означає інтеграцію  соціальних  та  екологічних  аспектів  у  щоденну  
комерційну  діяльність підприємств та їхню взаємодію з зацікавленими 
сторонами на добровільній основі[42]. Таким  чином,  згідно  концепції  
соціальної  відповідальності  обов’язки  організацій  в цій   сфері    виходять   
за   межі   встановлених   законом   обов’язків   дотримання законодавства  і  
передбачають  добровільність  реалізації  додаткових  заходів  для 
підвищення  якості  життя  населення,  а  також  місцевої  спільноти  та  
суспільства  в цілому.   Метою  корпоративної  соціальної  відповідальності  
вважається  сприйняття стійкому розвитку суспільства,  країни,  суб’єктів 
 
 
бізнесу. З    самого    початку    діяльність    організації    щодо    
корпоративної    соціальної відповідальності  була  добровільною.  З  часом  
прийшло  розуміння  того,   що  бути соціально  відповідальним  не  тільки  
необхідно,  але  і  вигідно.   Подібна  діяльність позитивно  впливає  на  імідж  
і  репутацію  суб’єктів  господарювання,  надає  їм  певні конкурентні   
переваги,   дозволяє  залучати   кращих   фахівців,   сприяє   ефективним 
відносинам  з  партнерами,  ЗМІ,  державними  органами  і  суспільством.  
Зараз  навіть сам   формат   управління   сучасним   підприємством   є   
соціально   орієнтованим. Підприємці  розуміють  чіткий  зв'язок соціального  
образу  підприємства,  його  бренда  з економічною успішністю. Для 
подальшого розвитку сфери корпоративної соціальної відповідальності 
велике значення  має  стандартизація.  Як  свідчить  досвід  провідних  
західних  компаній  (IBM, Shell),  корпоративну  соціальну  відповідальність  
слід  здійснювати  з  використанням комплексного   підходу   у   
відповідності   з   міжнародними   стандартами   із   стійкого розвитку  за  
трьома  групами  показників:  економіка,  екологічна  політика  та  соціальна 
політика  (принцип  «трьох  кошиків»).  Слід  констатувати,  що  основою  
для  розробки стандартів  в  сфері  корпоративної  соціальної  
відповідальності  стали  вже  існуючі стандарти  із  інших сфер  (Міжнародні  
стандарти  ISO  9000,  ISO  14000,  OHSAS  18000 та  ін.).  
  Зараз дані  сфери  представлені  різними  напрямами  діяльності,  
такими  як:  
– управління    якістю    продукції    (менеджмент    якості),     
– управління    навколишнім середовищем     (екологічний     
менеджмент),     трудові     відносини     (менеджмент професійної   
безпеки   і   здоров’я),   стійкого   розвитку,    
– управління   інформаційною безпекою енергоменеджмент та інші.  
 У сучасній  практиці  реалізації концепції корпоративної соціальної 
відповідальності використовуються такі стандарти та індекси:  
 
 
– Керівництво  зі  звітності  в  області  стійкого  розвитку  (Global  
Reporting  Initiative Sustainability Reporting  Guidelines –  GRI); 
– Кодекс ділової поведінки  країн АТЕС; 
– стандарт АА 1000 для  перевірки (верифікації) звітів в області 
стійкого розвитку; 
– стандарт  SA  8000–2001   «Social  Accountability»  –   Соціальна  
відповідальність. Право на працю;  
– міжнародний стандарт OHSAS  18000 –  система стандартів 
професійної безпеки; 
– міжнародний стандарт ISO 26000 –  керівництво із соціальної 
відповідальності; 
– міжнародні стандарти  ISO серії 9000 –  системи управління  
якістю; 
– система збалансованих показників (Balanced  Business Scorecard); 
– індекс стійкості Доу – Джонса;  
– Європейська модель досконалості Європейського фонду 
управління якістю; 
– ініціатива з етичної торгівлі «Еко–лейбл» Європейського Союзу 
та ін.  
 Методологічною   основою  стандартів   у   даній   сфері   став   
підписаний   у   1999 р. Глобальний  договір  ООН,  який  об’єднує  зусилля  
бізнесу,  суспільства  та  ООН  щодо реалізації  десяти   універсальних   
соціологічних   та   екологічних   принципів[43]. У Глобальному  договорі  
приймають  участь  підприємства  із  більше,  ніж  100  країн  світу. 
Українські кпідприємства теж проявили активність до підписання  цього 
договору.  Понад 100 компаній  приєдналися до  ініціативи.  Але лише 
кожний третій  керівник в Україні знає і використовує  концепцію  
корпоративної  соціальної  відповідальності,  а  уніфікованих стандартів та 
правил для українського бізнесу ще не розроблено. Як   вже   відмічалося,   у   
2001   р.   Європейським   Союзом   була   підготовлена   і опублікована   
 
 
«Зелена   книга»   (GreenPaper),   яка   закликає   представників   влади, 
підприємців,  суспільні  та  некомерційні  структури  до  пошуку  шляхів  
практичного застосування  принципів  корпоративної  соціальної  
відповідальності.  Така  співпраця створює умови для  впровадження  моделі  
корпоративної соціальної відповідальності, яка   базується   на   європейських   
цінностях.   Тому   міжнародні   організації  ініціативно розробляють  
стандарти  для  укладення  соціальної  звітності  організацій  (так  звана 
нефінансова звітність). У   деяких    країнах    Заходу    прийняті    спеціальні    
законодавчі    акти    щодо корпоративної  соціальної  відповідальності.  Так,  
у  США  діє  Акт  Сарбанеса – Окслі (2002  р.),  який  вимагає  від  компаній  
оприлюднення  перед  суспільством  своїх  кодексів етики.  У  
Великобританії  прийнято  Білль  про  корпоративну відповідальність  (2003  
р.), в  якому  наведені  соціальні  та  екологічні  обов’язки  директорів  
підприємств.  У  Франції існує закон,  який  передбачає обов’язкову звітність 
перед  суспільством  всіх компаній, внесених  в  реєстр[44].   Газета  Financial  
Times  разом  з  Лондонською  фінансовою біржею  публікує  індекс  FTSE4  
Good,  який  ілюструє  оцінку  ефективності  компаній  в сфері корпоративної 
соціальної відповідальності.  В  Україні  показники  соціально  
відповідального  бізнесу  представлені у  Меморандумі про   соціальну   
відповідальність   бізнесу. Стандарт  SA  8000  є  міжнародним  стандартом,  
який  встановлює  соціальну відповідальність та  обов’язки  структур  перед  
робітниками  і  громадством,  визначає умови  впровадження  умов  наймання  
і  здійснення  трудової  діяльності.  Зараз  понад 1,6  млн.  працівників  на  3  
тис.  компаніях  у  62  країнах  працюють  у  відповідності  до стандарту   SA   
8000.   Основною   метою якого є   забезпечення   стійкого   розвитку, 
етичного  виробництва  продукції  по  всьому  ланцюгу  виробництва  та  
постачання. Стандарт   SA   8000   визначає   вимоги   до   соціального   
захисту,   що   дозволяє структурам виробляти  та  впроваджувати  політику  
соціального  захисту,  яку  вона може  контролювати,  а  також  
демонструвати  її  стейкхолдерам.  В даний  час  діє  третя версія  стандартів  
 
 
SA  8000:2008,  яку  побудували  на  принципах  і  системних підходах,  що  і  
стандарти  ISO  9000:2008;  OHSAS  18001:2007  і  ISO  14001:2004  та 
призначена  для  сертифікації  третьою  стороною.  А  об’єднання  
використаних  стандартів веде до зменшення  ризиків  і  збільшення  
прибутковості  підприємства. 
 Як  свідчить  досвід,  використання  стандарту  SA  8000  надає  
організаціям  наступні переваги:  поліпшення  загального  іміджу  
підприємства;  збільшення  довіри  клієнтів до підприємства;   постійне   
удосконалення   умов   праці;   можливість   за   допомогою сертифікації  
провести  незалежну  перевірку  соціальної  орієнтованості  підприємства; 
збільшення  мотивації та задоволеності  персоналу за  рахунок кращої 
організації його роботи;   разом  з  посиленням  мотивації  робітників  зростає  
якість  і  прибутковість продукції.   Отже,   стандарт   SA   8000   є   
універсальним   засобом   для   практичної реалізації  моральних  і  етичних  
норм  діяльності  адміністрації  підприємства,  його впровадження  створило  
передумови  для  розробки  міжнародного  стандарту  ISO 26000.Окремим  
аспектом трудових  взаємовідносин  присвячений  і  міжнародний  стандарт 
серії  OHSAS  18000[45].  Головним  стандартом  цієї  серії  є  стандарт  
OHSAS  18001 «Система   стандартів   професійної   безпеки.   Загальні   
вимоги   з   менеджменту професійної   безпеки   і   здоров’я   в   організації».   
Його   метою   є   саме   зниження фактичного   несприятливого   впливу   на   
здоров’я,   стан   людей   і   попередження небезпеки  на  виробництві.   
 Стандарти  SA  8000  та  OHSAS  18001  мають  різні  сфери 
використання,    але   обидва   містять   вимоги   для  зменшення   
дискримінації   та забезпечення належних умов праці,  виконання етичних 
норм діяльності. Серед  оприлюднених  стандартів  в  сфері  соціальної  
відповідальності  найбільш розгорнутим  та  повним  є  міжнародний  
стандарт  ISO  26000:2010  «Керівництво  з соціальної  відповідальності»  
(«Guidance  onsocial  responsibility»),   розроблений  за ініціативою   
Міжнародної   організації   зі   стандартизації[41]. Цей   стандарт   був 
 
 
оприлюднений  в  2010  р.  після  п’яти  років  переговорів  між  
зацікавленими  сторонами різних  країн  світу.  Стандарт  призначений  для  
надання  допомоги  структурам,  які намагаються   зробити   свій   внесок   у   
стійкий   розвиток,   запропонувати   їм   не обмежуватися  тільки  
дотриманням  законодавства,  а  і  проявляти  активність  в області    
соціальної    відповідальності,    а    також   добровільно    відмовитись    від 
нецивілізованих  способів  ведення  бізнесу,  зокрема,  забруднення  
навколишнього середовища.   
 Отже,  стандарт  допоможе  організаціям  побудувати  роботу  
соціально відповідальним  чином,  що активно вимагає суспільство. 
Структура   міжнародних   стандартів   ISO   26000:2010   є   прозорою,   
логічною   і оптимальною  за  побудовою.  У  змісті  нормативного  
документа  розкриваються  всі основи   соціальної   відповідальності   
суб’єктів   господарювання   будь-якої   сфери діяльності,   починаючи   від   
трактування   понять,   розкриття   принципів   концепції ключових  її  тем  та  
проблем   і  закінчуючи   рекомендаціями   щодо  впровадження соціальної 
відповідальності та прикладами основних успішних практик. У  
міжнародному  стандарті  ІSО  26000:2010  визначається  сім  принципів  
соціальної відповідальності: 
– Підзвітність:  організація  повинна бути  відповідальною  
(підзвітною) за її вплив  на суспільство і  навколишнє 
середовище. 
– Прозорість:   організації  слід   бути   прозорою  в  її  рішеннях  і  
діяльності,   які впливають на суспільство та навколишнє 
середовище. 
– Повага  інтересів  зацікавлених  сторін:  організації  слід  
поважати,  враховувати  і реагувати  на  інтереси її зацікавлених 
сторін. 
– Дотримання закону: дотримання верховенства закону є 
обов’язковим.  Дотримання  прав людини. 
 
 
– Дотримання міжнародних норм  поведінки.  
 Принципи   соціальної   відповідальності,   які   наведені   в   стандарті   
відповідають принципам   Глобальної   ініціативи   ООН.   Окрім   наведених   
принципів   соціальної відповідальності   стандарти   ІSО   26000   
встановлюють   основні   фундаментальні основи,   які   визначають   
обов’язки   структури  перед   зацікавленими   сторонами: визначення своїх 
соціальних обов’язків;  виявлення  всіх зацікавлених сторін  і  взаємодія з  
ними.  При  розробці та  формуванні  своєї соціальної політики  структури 
мають враховувати  зв’язок  між  самою  організацією,  суспільством  і  
зацікавленими сторонами. 
 Слід  акцентувати  увагу  на  тому,  що  міжнародні  стандарти  ІSО  
26000  містять добровільні   рекомендації,    а   не   вимоги   до   соціальної   
відповідальності,    він рекомендує,  а  не  регламентує,  і  тому  не  
використовується  в  якості  стандарту  для сертифікації,  як,  наприклад,  ІSО  
9001:2008  (менеджмент  якості)  та  ІSО  14001:2004 (екологічний  
менеджмент).Для  ефективної  реалізації  своєї  соціальної  відповідальності  
організації  повинні проаналізувати   всі   аспекти   діяльності,   виявити   
існуючі   проблеми,   встановити пріоритети  розвитку.  З  цією  метою  
стандартами  ІSО  26000  розглядаються  ключові теми,  проблеми  і  напрями  
соціальної відповідальності  бізнесу,  які  класифікуються  за сьома    
категоріями    (розділ   6   стандарту).    Організаціям    рекомендується   для 
визначення  області  соціальної  відповідальності  встановлювати  власні  
пріоритети, використовуючи  при  цьому сім основних тем. 
 Слід  акцентувати  увагу  на  тому,  що  міжнародні  стандарти  ІSО  
26000  мають в собі добровільні   рекомендації,    а   не   вимоги   до   
соціальної   відповідальності,    він рекомендує,  а  не  регламентує,  і  тому  
не  використовується  в  якості  стандарту  для сертифікації,  як,  наприклад,  
ІSО  9001:2008  (менеджмент  якості)  та  ІSО  14001:2004 (екологічний  
менеджмент). 
 
 
 
 1.3 Соціальне партнерство як інструмент формування соціальної 
відповідальності 
 
 До середини XX ст. у більшості розвинених країн Європи відбувається 
становлення соціально–правової держави, що гарантує свободу, безпеку і 
право приватної власності, а також забезпечує соціальний мир і економічне 
зростання, соціальні гарантії у сфері зайнятості, освіти, охорони здоров'я і т. 
ін. Це виражається у визнанні державою й гарантуванні її реальною 
політикою соціальних, економічних і культурних прав людини: права на 
працю і захист від безробіття, на мінімум заробітної плати, що забезпечує 
гідне існування, на охорону праці, на відпочинок, соціальне забезпечення за 
віком та інвалідністю тощо. Зазначені права після Другої світової війни 
віднесені до загальновизнаних прав людини (Загальна декларація прав 
людини, прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 10 
грудня 1948 р.). Однак було б помилково стверджувати, що у світовому 
досвіді соціального партнерства інтереси людини завжди ставилися понад 
усе, оскільки в балансуванні інтересів враховуються також цілі роботодавців 
та інтереси економічного розвитку суспільства. Модель соціальної держави 
приваблива тим, що вона гарантує економічну свободу людини й визнання 
права підприємців та найманих працівників (їхніх представників) на тарифну 
автономію (суб'єкти соціального діалогу в Україні недостатньо сильні, щоб 
перевести регулювання в режим тарифної автономії). Цей принцип 
покладений в основу регулювання соціально-трудових відносин за 
допомогою переговірного процесу й розроблення угод через систему 
соціального партнерства за обов'язкової участі держави у правовому 
забезпеченні умов для цього. Крім того, модель соціальної держави 
припускає виробничу демократію, тобто участь працівників у керуванні 
організацією: у виробленні й реалізації соціально-економічних рішень, що 
стосуються умов оплати та праці, перспектив розвитку організації, що 
створює умови зацікавленості працівника в колективних результатах. 
 
 
Незважаючи на те, що в наш час соціальне партнерство як основа 
безконфліктного регулювання соціальних відносин в економічно розвинених 
країнах ґрунтується на загальних принципах, еволюційний характер 
становлення соціального партнерства зумовив розбіжності між моделями 
соціального партнерства в різних країнах, що пояснюється національними 
особливостями, урахування яких є найважливішим принципом реалізації 
соціального партнерства у відповідній державі. Теоретичною основою 
становлення соціального партнерства є визнання необхідності існування в 
суспільстві різноманітних соціальних груп зі специфічними функціями, 
об'єктивності конфлікту їх інтересів і боротьби між соціальними групами, 
можливості отримати результат у вигляді взаємоприйнятого суспільного 
розвитку, що відповідає перспективним завданням, компромісу . 
Становлення й розвиток соціального партнерства можливі за певних умов, 
зокрема створення необхідного інституціонального і правового середовища. 
У зв'язку із цим можна виділити загальні риси, властиві всім національним 
моделям соціального партнерства[1]: 
– формування й визнання ідеології соціального партнерства на 
противагу ідеології соціальної конфронтації; 
– мотивація суб'єктів на активну участь у системі соціального 
партнерства; 
– закріплення загальних принципів соціального партнерства; 
– створення й розвиток соціально–економічних і правових 
інститутів, що забезпечують реалізацію соціально–партнерських 
відносин. 
 Але в різних державах моделі соціального партнерства мають деякі 
відмінності: 
– за політичною орієнтацією системи соціального партнерства; 
– за змістом партнерських відносин; 
– за механізмом правового регулювання договірного процесу; 
 
 
– за ступенем участі працівників в управлінні організацією і 
формами такої участі; 
– за роллю і місцем держави у системі соціального партнерства. В 
одних випадках держава виступає як спостерігач і посередник 
(Німеччина, США), в інших (наприклад у Франції) регулювання 
в сфері трудових відносин здійснюється за активної участі 
держави; 
– за характером взаємодії профспілок із владними структурами й 
роботодавцями; 
– за рівнем ведення колективних переговорів для досягнення згоди 
з різних питань. 
 Існують дві головні системи соціального партнерства: багаторівнева, 
що містить у собі окремі компанії, галузі, регіони і державу в цілому 
(наприклад, скандинавські держави) та однорівнева, яка обмежена тільки 
співробітництвом роботодавців і профспілок у межах компанії (наприклад: 
США, Канада, Японія, держави Азії). Більшість людей що досліджували, 
зосереджували свою  увагу на переломних етапах організаційного розвитку, 
відштовхується від двох взаємозалежних принципів необхідності 
"регулювання" організаційного розвитку. Виходять із соціально–економічні й 
політичні процесів в цей час неможливо без належного контролю з боку 
держави, а також із того, що позитивні для громадянських організацій 
процеси неможливі без "акумуляції" соціальних структур, здатних 
забезпечити утворення "держави загального добробуту". Цей принцип 
знайшов відображення у шведській і австрійській моделях суспільного 
розвитку. Своєрідність у формуванні соціального партнерства зумовлена 
такими причинами. По–перше, система регулювання соціально–трудових 
відносин виникає й розвивається в будь–якій державі протягом тривалого 
періоду. У результаті на формування цієї системи впливають національні 
соціально–економічні, культурні, психологічні й історичні особливості і 
традиції. По–друге, різноманіття моделей соціального партнерства 
 
 
відображає різноманіття умов господарювання і суспільного розвитку. У 
свою чергу, їх конкретні характеристики стають важливими ознаками, що 
розкривають особливості функціонування систем ринкового господарювання 
й систем суспільно–політичного ладу. По–третє, як наслідок, організаційні 
форми і методи, пристосовуючись до завдань економічного розвитку і 
соціальних цілей, зазнають істотного коригування. Таким чином, система 
соціального партнерства виникла як природна реакція на тверді принципи 
капіталістичного ринкового господарства з метою збереження соціальної 
стабільності в суспільстві. При цьому згадана система розвивається досить 
довго, зазнаючи впливу безлічі факторів, історичних традицій тощо. 
Відповідно головні труднощі у становленні соціального партнерства 
пов'язані з вирішенням проблеми узгодження різноманітних елементів, що 
утворять цю систему, в тому числі соціально–економічних процесів. 
 Отже, еволюцію соціального партнерства варто розглядати в трьох 
аспектах: 
– як результат у процесі тривалих змін його попереднього й 
нинішнього стану, у тому числі моделювання при переході до 
ринкової економіки; 
– як наслідок поступових кількісних і якісних змін економічної 
системи ринкового типу; 
– як партнерство за методом (типом) від малого або 
фрагментарного до великого й системного. 
 Еволюційний підхід до розуміння проблеми дає змогу обґрунтувати 
трактування соціального партнерства як процесу, тобто як сукупність 
послідовних дій для становлення й розвитку партнерських відносин. Без 
матеріалізації процесорних принципів соціальне партнерство стає хаотичним 
явищем без певних цільових орієнтацій та установок. Формування відносин 
соціального партнерства пов'язано з такими компонентами забезпечення його 
існування: 
 
 
– визначення сукупності відносин соціального партнерства і їх 
класифікації за інтересами, цілями і завданнями, правовим та 
інформаційним забезпеченням; 
– побудова моделі соціального партнерства з урахуванням 
виявлених суб'єктів взаємодії; 
– установлення принципів, умов соціального партнерства, його 
тимчасових і змістових процедур; 
– створення спеціалізованих органів, що забезпечують реалізацію 
партнерських відносин і досягнутих домовленостей; 
– наділення повноваженнями спеціальних державних органів з 
контролю за виконанням досягнутих домовленостей і арбітражу. 
 Очевидно, що за такого розгорнутого процесорного трактування 
організаційний бік соціального партнерства виходить за рамки перехідного 
періоду до ринкової економіки і цілком відповідатиме розвиненій 
економічній, соціальній і політичній системі із властивими їй відносинами. 
Розвиток соціального партнерства має кілька особливостей, пов'язаних із 
трансформацією його принципів. На стадії формування ринкових відносин 
соціальне партнерство може співвідноситися із принципом "обов'язковості", 
коли держава є своєрідним гарантом формування й реалізації партнерських 
відносин. У міру розвитку економічної системи й демократизації 
партнерських відносин необхідність дотримання принципу "обов'язковості" 
поступово відпадає, трансформуючись у принцип "достатності", тобто 
соціальне партнерство між суб'єктами, які взаємодіють, повинно бути 
достатнім, що забезпечує процес соціально–економічного розвитку, а не 
обмежувальним або таким, що стримує його. У свою чергу, принцип 
"достатності" може перетворитися у принцип "обумовленості", коли 
партнерські відносини між суб'єктами законодавчо закріплені, механізми 
взаємодії суб'єктів налагоджені й розвиваються під впливом економічних, 
соціальних і політичних відносин. Таким чином, розуміння процесорного 
розвитку соціального партнерства створює передумови для визначення 
 
 
методів формування й реалізації партнерських відносин. Зараз основними 
принципами соціального партнерства є: дотримання законодавства; 
рівноправність сторін у свободі вибору й обговоренні питань, що становлять 
зміст колективних договорів, угод; повноважність представників сторін; 
добровільність сторін у взятті на себе зобов'язань; реальність забезпечення 
прийнятих зобов'язань; систематичність контролю й відповідальність за 
виконання зобов'язань. Будь–який зміст, у тому числі соціальне партнерство, 
повинно набути форми. Відмітними ознаками формалізації є принципи й 
методи. Принцип досить схематично показує можливості соціального 
партнерства, що формує і реалізує його відносини, а також механізм 
реалізації партнерських відносин. Методи соціального партнерства 
деталізують партнерські відносини між різними суб'єктами. Вони мають 
певну специфіку. Методи можуть бути прямими й непрямими; проблемно-
орієнтованими й ситуативними; програмними й одиничними; загальними й 
частковими. Непрямі партнерські відносини припускають діагностику 
суб'єктами соціального партнерства економічного, соціального, соціально-
психологічного середовищ та ін., розуміння свого місця в певному 
середовищі й інтересів суб'єктів партнерських відносин. Побічність відносин 
соціального партнерства припускає коригування й саморегулювання своїх 
позицій стосовно себе, інших суб'єктів і суспільства. Тут повинні переважати 
загальнонаціональні інтереси над територіальними, груповими й 
індивідуальними. Проблемноорієнтовані методи соціального партнерства 
припускають знання тенденцій і закономірностей розвитку партнерських 
відносин і побудову різного роду програм, планів, заходів щодо вирішення 
проблем, що виникають. Методи тут рекомендується використовувати на 
трьох рівнях: державному, територіальному, конкретного підприємства. 
Ситуативні методи зумовлені змінами, як правило, тимчасовими, у 
середовищі економічного й соціального відтворення людини. Вони 
припускають оперативне регулювання суперечностей, що виникають. 
Ситуативне розуміння припускає оперативний вплив, регулювання 
 
 
економічної ситуації й вирішення питань до того, як вони трансформуються в 
нерозв'язувану проблему. Програмні методи соціального партнерства не 
можуть застосовуватися ізольовано від питань програмного перетворення 
економічної, соціальної й політичної системи, тобто програма соціального 
партнерства з певних проблем є частиною цілого, частиною загальних 
програмних перетворень. Те саме стосується і одиничних, приватних і 
загальносистемних методів соціального партнерства[1]. 
 Загальносистемні методи – це й засоби, що забезпечують 
багатоінструментальність вирішення проблем за допомогою соціального 
партнерства. Вони різні за природою, механізмами застосування, можливими 
результатами і оцінними показниками. Серед них виділяють організаційні, 
економічні, правові, управлінські, соціально- психологічні та інші методи 
регулювання процесів взаємодії соціальних верств, професійно-
кваліфікаційних і демографічних груп. Віддавати перевагу якомусь із методів 
було б неправильно. Розглянуті вище методи є універсальними й вимагають 
додаткової розробки, починаючи з наукових основ механізму формування 
соціального партнерства. Країни з розвиненою ринковою економікою мають 
позитивні результати використання соціального партнерства, особливо в разі 
загострення ситуації на ринку праці, і вважають соціальне партнерство 
надійним і перевіреним соціально-економічним механізмом, що сприяє 
економічній та політичній стабільності і розвитку цивілізованих суспільних 
відносин. Аналіз соціального партнерства як суспільного феномена показує, 
що воно знаходить якісно нову систему відносин між роботодавцями і 
найманими працівниками, при яких забезпечуються баланс і реалізація їхніх 
основних соціальних інтересів.  Система соціального партнерства 
припускає низку умов існування: 
– виникнення й розвиток сил, що представляють інтереси основних 
суб'єктів соціального партнерства: найманих працівників і 
роботодавців; 
 
 
– якісну зміну інституту держави, що в нових умовах встановлює 
партнерські стосунки із представниками праці й капіталу; 
– зміну світової економіки в цілому, що пов'язане з новою якістю 
економічного зростання на основі інтенсифікації. 
 Таким чином, процеси, що відбуваються в Україні, вимагають 
істотного коригування політики забезпечення соціальної безпеки. В такій 
ситуації потрібно будувати суспільство на принципах співробітництва й 
взаємоповаги, реалізації принципів соціальної справедливості, що стає 
можливим тільки за умови збалансування економічного й соціального 
розвитку. На перший план повинні висуватися загальнолюдські й соціальні 
цінності. Для цього необхідне об'єднання всіх конструктивних сил як на 
національному, так і на регіональному рівні й створення ефективної системи 
соціального партнерства для вирішення проблем, що виникають, 
забезпечення стійкого розвитку. Причому важливо розробити такі механізми 
взаємодії суб'єктів соціального партнерства, щоб інтереси одних не 
зашкодили інтересам інших. Співробітництво та партнерство важливі для 
вирішення серйозних питань, які здатні впливати на процеси, що 
відбуваються. 
 Отже, сучасне розуміння партнерських відносин набагато ширше від 
його первісного значення й стосується суб'єктів, що беруть участь у 
різноманітних відносинах (від міжособистісних до міждержавних). В основу 
цього покладено процеси демократизації: утвердження правової рівності 
громадян. Ось чому сучасне трактування соціального партнерства містить у 
собі будь-–які форми співробітництва, цілеспрямованої взаємодії суб'єктів у 
всіх сферах життя. Таким чином, соціальне партнерство будується на 
визнанні рівності суб'єктів, що взаємодіють та їх здатності вести діалог. Для 
України необхідність формування ефективної моделі соціального 
партнерства виникла після переходу економіки на ринкові основи у зв'язку з 
відокремленням бізнесу від держави. Реформи, проведені в країні, 
насамперед позначилися на найбільш уразливих верствах населення: 
 
 
пенсіонерах, інвалідах, багатодітних родинах. Прийняття цілої низки законів, 
розробка соціальних програм не пом'якшило життєвоважливі проблеми 
багатьох груп населення. Однією із проблем, зумовлених соціально–
економічними й політичними реформами в Україні, є гострий конфлікт 
ціннісних орієнтацій. За відсутності базової системи цінностей, здатної бути 
основою соціального консенсусу, такий конфлікт криє в собі небезпеку 
незворотного розколу суспільства. Проведені в кращі демократичні 
перетворення передбачають нову модель взаємозв'язків між державою та 
індивідами, відповідно питання про національні інтереси й цінності є досить 
актуальним. Імперська модель припускала підпорядкування інтересів 
особистості інтересам (цілям і завданням) "великої держави". Радянська 
модель запозичила багато рис імперської, однак роль об'єднувального 
фактора відігравала комуністична ідеологія. Після розпаду Радянського 
Союзу перед суспільством знову постала проблема самоідентифікації. Нація–
держава – це модель відносин між суспільством і державою, що протилежна 
імперській. У рамках ліберальної інтерпретації нації в сучасному розумінні – 
це переважно "нація-держава", тобто виниклий у країнах Заходу особливий 
тип зв'язку між державою і суспільством, що складається з руйнуванням 
твердих статусних меж і встановлення рівності прав: це, передусім, 
політична, а потім уже культурна й етнічна категорія, що позначає 
співтовариство громадян, які виступають у ролі колективного суб'єкта своєї 
держави. Під національними інтересами в цьому разі маються на увазі 
інтереси громадянського суспільства, що виявляються, узгоджуються і 
реалізуються державою. 
 Україна є соціальною державою, політика якої спрямована на 
створення умов, що забезпечують гідне життя й вільний розвиток людини. 
Це дає підстави визнати необхідність гарантування з боку держави прав 
людини, що приводить до визнання необхідності соціального 
співробітництва. Соціальна держава – поняття, що характеризує сучасну 
державу, яка у відносинах із громадянським суспільством вирішує соціально-
 
 
економічні, культурні й екологічні завдання. Принцип соціальної 
державності – перерозподіл національного доходу в інтересах суспільства в 
цілому, зокрема на користь соціально незахищених верств населення. 
 Соціальною можна вважати лише ту державу, яка: 
– спирається на верховенство права; 
– забезпечує гарантії дотримання прав і свобод людини; 
– створює сприятливі умови для реальної участі працівників у 
виробленні й соціальній експертизі управлінських рішень на всіх 
рівнях управління і влади; 
– визнає та реалізує систему соціального партнерства як основного 
механізму досягнення громадської згоди, балансу інтересів 
працівника, роботодавця, держави при регулюванні соціально-
економічних і трудових відносин. 
 Соціальна політика держави буде повноцінною лише тоді, коли 
держава за активної участі інших суб'єктів громадянського суспільства на 
основі співробітництва розробляє її пріоритети і стратегію, а також 
спільними зусиллями організує їх практичну реалізацію. Тільки 
орієнтуючись на соціальне партнерство, в багатосуб'єктному суспільстві 
можуть бути в повному обсязі забезпечені конституційно закріплені функції 
соціальної держави. Сприяння зміцненню інститутів громадянського 
суспільства дає змогу членам цього суспільства досягати спільних інтересів. 
Таким чином, соціальне партнерство може стати основним інструментом 
побудови й розвитку соціальної держави. Україна поступово стає соціальною 
державою. Обравши соціально орієнтовану спрямованість розвитку 
економіки, побудову соціальної демократичної держави, Україна повинна 
використовувати при цьому механізми й принципи соціального партнерства, 
в основу якого покладено баланс інтересів соціальних суб'єктів, їх соціальну 
відповідальність і справедливість. Деякі дослідники виражають песимізм з 
приводу становлення й розвитку соціального партнерства України. Проблема 
полягає і в тому, що формування громадянського суспільства відбувається 
 
 
одночасно зі становленням соціального партнерства. Україна переживає 
перехідний період. Назріла необхідність консолідації всіх сил, оскільки 
держава, як правило, не в змозі розв'язати серйозні проблеми без підтримки 
суспільства, і навпаки, суспільство не може вирішити їх без підтримки 
держави. Успіху у вирішенні соціальних проблем можна домогтися тільки 
спільними зусиллями. При цьому необхідно заздалегідь ураховувати 
неминучі суперечності між соціальними групами й запобігати їм, щоб 
уникнути гострих конфліктів у суспільстві. 
 Звичайно, потрібно вивчати світовий досвід соціального партнерства, 
але при цьому варто мати на увазі, що моделі соціального партнерства, що 
склалися в державах Заходу, не можуть у незмінному вигляді бути 
"перенесені" в Україну. Таким чином, у перехідний період зберігається 
актуальність проблеми вибору на різних рівнях громадської організації з 
безлічі варіантів, у тому числі орієнтація на досвід інших держав (його 
співвідношення з українською дійсністю й реальними потребами набуває 
вирішального значення), на власний досвід, успішні рішення в минулому 
(можуть бути й комбіновані можливості). Слід мати на увазі й те, що модель 
соціального партнерства, що буде використовуватися, повинна бути досить 
органічною стосовно вітчизняної економічної системи. Аналіз стану й 
динаміки розвитку відносин соціального партнерства дає підстави 
стверджувати, що на сьогодні загалом сформувалася українська модель 
соціального партнерства. Зокрема, сформовані основні механізми ведення 
колективних переговорів на різних рівнях і створена законодавча база для 
колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин. Багато 
авторів відзначає особливості становлення соціального партнерства в 
Україні. Специфікою становлення відносин соціального партнерства в У 
кращі на сучасному етапі є їх формування в умовах відмови від 
централізованого (державного) регулювання трудових відносин, а також 
зміна форм власності, пов'язана з процесом приватизації в різних сферах. 
Послаблення втручання держави в соціальні відносини, формування нового 
 
 
сектору економіки, незалежного від держави, істотно підвищують роль 
локального (договірного) регулювання, у рамках якого договірні форми 
встановлення прав і обов'язків учасників суспільного процесу мають 
вирішальне значення. Зазначена модель складається на основі, з одного боку, 
соціально-культурної спадщини, з другого – реалій ринкової економіки. 
Велика кількість формальних процедур взаємодії суб'єктів соціального 
партнерства, недостатність сформованої нормативної бази, низький рівень 
самоорганізації працівників і громадянського суспільства в цілому робить цю 
модель досить уразливою для тиску з боку зацікавлених владних структур. 
Система взаємодії інститутів, що представляють інтереси сторін, 
розвивається на регіональному й територіальному рівнях. Таким чином, 
українська модель соціального партнерства характеризується яскраво 
вираженими регіональними особливостями. Аналіз стану взаємодії 
соціальних партнерів в Україні дає змогу виявити низку проблем, які 
стосуються факторів зовнішнього і внутрішнього середовищ. До факторів 
зовнішнього середовища відносять: відсутність повноцінної нормативно–
правової бази соціального партнерства; незавершеність процесу 
інституціоналізації соціального партнерства; відсутність повної й достовірної 
інформації про взаємодію суб'єктів соціального партнерства; недостатня 
увага органів державної влади й органів місцевого самоврядування, а також 
засобів масової інформації до проблеми становлення і розвитку соціально-
партнерських відносин в Україні та ін. Внутрішні фактори – неготовність 
суб'єктів соціального партнерства і, зокрема, роботодавців (керівників 
організацій, підприємств) до роботи в нових економічних умовах; вплив 
стереотипів патерналізму (утриманства) у свідомості працівників; 
неготовність багатьох роботодавців сприймати працівників і профспілки як 
рівноправних суб'єктів соціального партнерства; неготовність до 
довгострокової взаємодії сторін соціального партнерства. Отже, соціальне 
партнерство у тому вигляді, в якому воно сформувалося, являє собою досить 
узгоджену систему, що має певну соціальну орієнтацію. Однак у сучасній 
 
 
Україні ця система поки що перебуває на стадії формування, становлення, що 
виражається в тих чи інших негативних явищах. Зокрема, елементи 
соціального партнерства, які склалися, працюють ізольовано один від одного. 
На практиці найчастіше порушується порядок взаємодії угод різного рівня як 
за змістом, так і за термінами виконання. Багато роботодавців не зважають на 
положення чинних галузевих угод. Досить багато організацій взагалі не 
мають колективного договору, хоча саме цей різновид актів-угод надає 
реальну можливість розвитку соціального партнерства, оскільки регулює 
винятково відносини між роботодавцем і його працівниками[1]. 
 В умовах соціального партнерства можуть бути раціонально й 
ефективно вирішені різні соціальні проблеми, що виникають у суспільстві. 
Саме ця обставина робить соціальне партнерство суттєвим фактором 
забезпечення соціальної безпеки як складової національної безпеки України і 
є одним з механізмів, що дає змогу послабити напруженість у суспільстві. 
Оцінюючи ситуацію, що склалася на сьогодні, варто визнати, що державна 
політика у сфері соціального партнерства в Україні не є цілісною, а має 
фрагментарний характер. У цій ситуації потрібні енергійні зусилля усіх 
зацікавлених сторін для того, щоб цей процес став дійсно незворотним і 
загальнопоширеним. Соціальна політика є потужним інструментом, здатним 
регулювати відносини влади й суспільства, і має здійснюватися, передусім, в 
інтересах суспільства. Саме взаємодія державних структур із громадськими 
організаціями, державна політика, орієнтована на соціальне партнерство, і 
можуть у перспективі стати основним принципом об'єднання зусиль 
суспільства й держави у вирішенні найважливіших політичних, соціально-
економічних, екологічних, моральних та інших проблем. Для розвитку 
соціального партнерства як фактора забезпечення соціальної безпеки в 
Україні необхідно вирішити низку питань, що стосуються 
інституціонального статусу соціального партнерства, його нормативно-
правового забезпечення, основних напрямів соціального діалогу, механізмів 
залучення роботодавців і працівників (їхніх представників) до активної 
 
 
участі в соціально–партнерських відносинах. Гармонізація відносин 
суспільства й держави, особистості і влади має відбуватися на рівні як 
окремо взятого індивіда, різних соціальних груп, так і суспільства в цілому. 
Одним із зовнішніх проявів громадянського суспільства вважається 
структурування соціуму у вигляді різних організацій, що поєднують окремих 
людей за їхніми інтересами, прихильностями, професійними та іншими 
устремліннями, активним використанням індивідами і соціальними групами 
інструментів публічного вираження й захисту своїх соціальних, економічних, 
екологічних та інших інтересів. Подальший демократичний розвиток України 
потребує формування ідеології соціального партнерства, що є формою 
соціальної взаємодії багатьох державних інститутів і суспільних груп 
громадянського співтовариства, яка дає їм змогу вільно виражати свої 
інтереси і знаходити цивілізовані способи їх гармонізації і реалізації. 
Важливим завданням є розвиток соціального партнерства. Крім того, 
соціальне партнерство може сприяти створенню суспільної системи 
соціальної безпеки, що дасть змогу вирішити політичні, економічні та 
соціальні завдання, найбільш актуальні на сьогодні, і, зокрема, вперше 
інтегрувати державні інститути у сферу реального, а не декларованого 
захисту громадянського суспільства; поставити державні органи влади під 
контроль суспільних інститутів; створити механізм захисту основних прав і 
свобод громадянського суспільства від посягань з боку держави; обмежити 
сферу права та компетенцій, а також оптимізувати організаційні і 
управлінські структури державних органів управління шляхом делегування 
низки їх функцій і завдань суспільним структурам. Конкретними завданнями 
подальшого дослідження запропонованої проблеми має стати обґрунтування 
пропозицій щодо: створення суспільних формувань і структур, а також 
взаємодії з будь-якими іншими громадськими організаціями і об'єднаннями 
та державними органами з метою підвищення рівня соціальної безпеки; 
уточнення системи критеріїв (показників) оцінювання ефективності 
державного управління соціальним партнерством; характеристики існуючих 
 
 
форм та методів цілеспрямованого впливу органів державної влади на 
формування ціннісно-нормативної складової соціального партнерства та 
обґрунтування пропозицій щодо їх удосконалення в контексті забезпечення 
соціальної безпеки України; надання пропозицій щодо вдосконалення 
способів безпосереднього реагування на ситуації, що загрожують життю і 
здоров'ю громадян, їх власності, природному і культурному місцю існування, 
правопорядку, міжетнічним відносинам[1]. 
 
                                            Висновок до розділу 1 
 
 Отже, варто відзначити, що незважаючи на довгу історію розвитку 
концепції соціальної відповідальності, наразі немає єдиної думки щодо суті 
даної концепції, її еволюції, формулювання основних положень та 
принципів. Відкритим залишається й питання визначення поняття "соціальна 
відповідальність", яке б враховувало основні напрями реалізації подібного 
підходу та визначало цільові групи, щодо яких вони спрямовані. 
Підсумовуючи, можна стверджувати, що формування нових підходів до 
ведення економічної діяльності є результатом поступального розвитку в бік 
міждисциплінарних досліджень, які дозволяють поєднати елементи різних 
наукових напрямів. При цьому аналіз економічного розвитку сучасного світу, 
еволюції та розвитку економічних теорій неможливий без врахування 
принципів комплексного цивілізаційного підходу до становлення та розвитку 
сучасного світу. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 2. ЕКОЛОГІЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЯК СКЛАДОВА 
СОЦІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ 
 
 2.1 Екологічна соціальна відповідальність підприємств в Україні 
 
 Питання екологічної відповідальності з кожним роком привертає до 
себе все більше уваги та потребує раціональних та прискорених шляхів 
вирішення проблем, що накопичуються у зв’язку зі зростанням техногенних 
та екологічних катастроф, а також останнім часом з підсиленим інтересом до 
здорового способу життя. На другій світовій конференції у Ротердамі, яка 
відбулась у 1991р., присвяченій проблемам екологічного менеджменту, було 
запропоновано стратегічну концепцію розвитку організацій для досягнення 
принципів сталого розвитку. Основною складовою цього документу була 
екологічна компонента. У доповіді прем’єр–міністра Норвегії 
наголошувалось, що міжнародні корпорації з мінімальним втручанням урядів 
країн повинні визнати свою відповідальність перед суспільством та 
природою.  Становлення соціальної відповідальності бізнесу розпочалось з 
екологічного аспекту[50]. Впровадження соціальної та екологічної 
відповідальності находять місце у працях таких вчених, як О.Грішнової, 
І.Савченко, О.Ф.Новікова, М.Є.Дейч, О.В.Панькова, І.Царик, С.К.Харічкова, 
О.О.Охріменко, Т.В.Івановоїтаін. Згідно класичного підходу, екологічна 
відповідальність виникла під дією екологічного законодавства: щоб уникнути 
санкцій, підприємства змушенні були переглянути свою екологічну політику 
і вжити заходів для зменшення негативного впливу своєї діяльності на 
навколишнє середовище. Згідно неокласичного підходу, екологічна 
відповідальність є наслідком нелише нормативно–правових обмежень, але й 
моральної відповідальності виробників за заподіяння шкоди природі. 
 
 
Концепція сталого розвитку є органічним синтезом класичних та 
неокласичних підходів, поєднує обмеження, встановлені екологічним 
законодавством, та моральні зобов’язання представників бізнесу. Екологічна 
відповідальність перестає бути чимось примусовим, вона перетворюється у 
внутрішні правила ведення бізнесу[50].  
 Концепція екологічної відповідальності органічно поєднує у собі 
елементи концепції сталого розвитку та корпоративної соціальної 
відповідальності. Слід зазначити, що екологічна відповідальність включає не 
тільки  зобов’язання підприємств, а також й осіб, що приймають рішення, 
запроваджують дії, спрямовані на захисті поліпшення стану навколишнього 
середовища в цілому. Концепцію екологічної відповідальності поділяють на 
дві складові: корпоративну та індивідуальну. Корпоративна екологічна 
відповідальність орієнтує бізнес–структури на те, що повинна існувати 
глобальна відповідальність перед екологічною системою планети, а це 
означає відповідальність кожної окремої як виробничої, так і не виробничої 
організації за стан довкілля. Концепція індивідуальної екологічної 
відповідальності. Людей щоразу більше цікавить, як вплине несприятлива 
екологічна ситуація на їх повсякденне життя. Крім того, вони переймаються, 
як можуть сприяти вирішенню екологічних проблем[49]. До основних 
елементів екологічної корпоративної відповідальності відносяться[53]:  
– Запровадження корпоративної екологічної політики: екологічних 
принципи та стандарти; екологічне законодавство, відкрита 
екологічна політика. 
– Екологічний аудит. Мета екологічного аудиту полягає у 
визначенні основних ресурсів, необхідних для функціонування 
організації та обсягів їх споживання, а також в одержанні 
науково обґрунтованих висновків про міру впливу діяльності 
компанії на навколишнє природне середовище (атмосферні 
викиди, забруднення водойм, відходи процесу переробки тощо). 
 
 
– Залучення працівників до екологічних ініціатив. Проявляється 
через поліпшення екологічної ситуації (екологічне виховання 
дітей, сортування сміття, придбання продуктів, виготовлених з 
найменшою шкодою для природи тощо). 
– «Зелене постачання». Постачальники постачають товари та 
надають послуги, які є менш шкідливими для навколишнього 
середовища. 
– Виробництво «зелених» товарів. Виробники намагаються 
зробити свою продукцію екологічнішою шляхом використання 
для її виготовлення екологічно чистих матеріалів, застосування 
інноваційних технологій переробки відходів, використання 
технологій замкнутих циклів. 
 Система екологічного управління є спеціальним інструментом, що 
дозволяє компаніям чітко визначати цілі природозахисної діяльності, 
досягати їх та постійно вдосконалювати екологічні заходи. Дану систему 
втілено в стандартах екологічного менеджменту ISO14000 (Environmental 
Management Standards), що розроблені Міжнародною організацією 
стандартизації. Центром екологічної політики та права при Єльському 
університеті (Yale Centerfor Environmental Lawand Policy) опубліковано 
результати глобального дослідження із супроводжуючим його рейтингом 
країн світу за рівнем екологічної ефективності, що відображають досягнення 
країн у сфері управління природними ресурсамита їх раціонального 
використання. Позиції в рейтингу розподілилися на підставі Індексу 
екологічної ефективності 2016 (The Environmental Performance Index 2019).У 
цьому році із 180 досліджуваних країн світу лідером за рівнем екологічної 
ефективності визнано Фінляндію. У першу десятку лідерів також увійшли 
Ісландія, Швеція, Данія, Словенія, Іспанія, Португалія, Естонія, Мальта та 
Франція. Україна в рейтингу посіла 44 позицію, покращивши за 10 років свої 
результати на 25% і опинилась між Аргентиною(43) та Кубою(45). Індекс 
екологічної ефективності розраховується за наступними показниками: 
 
 
–Стан навколишнього середовища та його вплив на здоров’я 
населення: стан здоров’я населення, якість повітря, вода та 
санітарія; 
–Життєздатність екосистеми: водні ресурси, сільське 
господарство, ліси, рибальство, біорізноманіття та середовище 
проживання, зміна клімату та енергетики[51].  
 У вересні 2015 року в рамках 70–ї сесії Генеральної Асамблеї ООН у 
Нью–Йорку відбувся Саміт ООН для прийняття Порядку денного в галузі 
розвитку на період після 2015 року. Саміт розглядається світовою 
спільнотою як подія історичного значення. Проблематика Саміту охоплювала 
всі аспекти соціально–економічного розвитку, конкуренто спроможності 
країн, екологічної та енергетичної безпеки, глобального партнерства для 
розвитку, а обсяг ґрунтовної підготовчої роботи не мав прецедентів в історії. 
Для досягнення довгострокових цілей необхідно послідовно виконувати 
визначені коротко–та середньо строкові завдання[52]. Передумовами 
досягнення всіх без винятку цілей розвитку є якісне управління, викорінення 
корупції, суспільна підтримка. Значні переваги від корпоративної екологічної 
відповідальності отримує держава та суспільство: відповідність нормам і 
стандартам міжнародної економіки з урахування екологічної складової, 
збереження здоров’я населення.  
 Сучасний світ живе в умовах гострих соціальних проблем. Тому 
особливо великого значення сьогодні набувають нові ефективні інструменти  
управління  сталим  розвитком. У  всьому  світі  набула  поширення  
концепція соціальної відповідальності бізнесу як апробованого  ефективного  
інструменту  забезпечення  сталого  розвитку  компанії.  Розуміння лідерами  
бізнесу  своєї  особливої,  провідної ролі в такій роботі привело до 
виникнення в кінці ХХ століття терміна «корпоративна соціальна 
відповідальність», який став найважливішим складником поняття про сталий 
розвиток не тільки бізнесу, а й людства загалом.  Соціальна відповідальність 
– це обов'язок особи  оцінити  власні  наміри  та  здійснювати вибір 
 
 
поведінки відповідно до норм, що відображають інтереси суспільного 
розвитку, а у разі їх порушення – обов'язок звітувати перед суспільством і 
нести покарання[54]. «Більшість учених згодні, що корпоративна соціальна 
відповідальність – це (а) соціальна (б) відповідальність, яка зазвичай 
розуміється в цьому контексті як борг (обов'язок) (в) корпорацій, який, як 
правило, відноситься не тільки до корпоративних юридичних суб'єктів, а й до 
бізнес–організацій  загалом    «і до інших типів інститутів, крім бізнесу у 
більш вузькому сенсі». Ця цитата дає корисне узагальнення для дослідників 
цього об'єкта. Європейська комісія спробувала дати практикам  таке  
керівництво:  «Корпоративна соціальна відповідальність є по суті 
концепцією, згідно з якою компанії добровільно вирішують зробити свій 
внесок у поліпшення суспільства і навколишнього середовища» (EC, 2001: 5) 
[55]. Останнім  часом  все  більше  набувають актуальності питання 
екологічної відповідальності бізнесу, що зумовлено загрозою техногенних  та  
екологічних  катастроф.  Мова  йде про добровільне розроблення та 
здійснення компаніями   програм   природоохоронного характеру.  Особливої  
актуальності  питання екологічної  відповідальності  бізнесу  набувають у 
розрізі концепції сталого розвитку, яка охоплює  три  основні  аспекти:  
економічний, соціальний та екологічний. Знаючи,  що  сучасна  екологія  
охоплює практично всі сфери життєдіяльності людства (духовні,  
гуманітарні,  економічні,  технічні, наукові,  політичні),  бачимо,  що  
сучасність продемонструвала нам гостроту і складність екологічних  
проблем,  які  більшість  людства ще до кінця не усвідомлює, але змушена 
вже їх вирішувати, щоб зберегти життя на планеті не тільки собі, але й 
наступним поколінням. У  найбільш  важливих  міжнародних  доку-ментах 
останнього десятиліття, присвячених проблемам навколишнього середовища 
і гармонійного розвитку суспільства, велика увага приділяється формуванню 
екологічної відповідальності, екологічної свідомості, мислення та культури. 
Україна формує зважену екологічну політику з урахуванням основних 
принци-пів міжнародної екологічної політики. У 1991 р. був  прийнятий  
 
 
Закон  України  «Про  охорону навколишнього  природного  середовища»,  в 
якому,  зокрема,  зазначалося,  що  екологічна безпека – це такий стан 
навколишнього природного середовища, за якого забезпечується 
попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки 
для здоров’я людей. Підприємства, установи та організації, діяльність яких 
пов’язана зі шкідливим впливом на навколишнє середовище, незалежно від 
часу введення їх у дію повинні бути обладнані спорудами, обладнанням та 
пристроями для очищення викидів і скидів або їх знешкодження, зменшення 
впливу шкідливих факто-рів, а також приладами контролю за кількістю і 
складом забруднюючих речовин та за характеристиками шкідливих 
факторів[56]. Для початку хотілося б звернути увагу на поінформованість  
про  поняття  «соціальна відповідальність бізнесу» і на те, як воно 
змінювалося на протязі останніх років. Більшість  опитаних  українських  
компаній (78%) знають про соціальну відповідальність бізнесу. Хоча  
вищезазначений рівень  є  відносно  високим,  дійти  висновку, що це поняття 
широко відоме всім суб’єктам, було б неправильно, оскільки кожне п'яте 
підприємство  в  Україні  не  поінформоване  про таку широко 
розповсюджену у світі практику[57,с. 309]. 
 Слід  зазначити,  що  відсутність  поінформованості про соціальну 
відповідальність бізнесу не означає, що компанія не проводить жодних 
заходів, пов'язаних із соціальною відповідальністю бізнесу. Що розуміють 
українські компанії під соціальною  відповідальністю  бізнесу? 
 Для  відповіді  на  це  питання  звернемося  до  даних, які  отримали  у  
результаті  опитування  у 1221  керівника  найвищої  ланки  українських 
компаній, яке проводилося в жовтні 2019 року у  шести  найбільш  
індустріальних  містах  та відповідних областях України. Респондентам було  
запропоновано  на  вибір  п'ятнадцять тверджень  про  суть  соціальної  
відповідальності  бізнесу. 
 Найбільша  частина  компаній відносить  до  соціальної  
відповідальності бізнесу  впровадження  соціальних  програм поліпшення  
 
 
умов  праці  персоналу  (65,5%), розвиток персоналу і його навчання (63,2%), 
благодійну  допомогу  громадськості  (56%), етичне  ставлення  до  покупців  
(49,5%)  (див. таблицю 2.1) [58].Відповідальне  ставлення  до  навколишнього 
середовища, на жаль, не стало добре усвідомленою  необхідністю  у  системі  
соціальної  політики  компаній.  Менше  третини всіх  компаній  (29,8%)  
назвали  реалізацію екологічних проектів формою соціальної 
відповідальності. Побічно це свідчить про те, що переважно компанії не 
почувають себе соціально відповідальними за рішення екологічних проблем. 
Діяльність  трохи  більше  половини  підприємств (53,3%) регулюється 
нормами еко-логічного  законодавства.  Це переважно великі (79,8%) та 
середні (70,8%) підприємства  порівняно  з  51,8%  малих. У галузевому 
розрізі це сільське господарство (78,8%) та виробництво промислових 
товарів (70,5%)[58;59] . 
 
 Таблиця 2.1 – Складники поняття «соціальна відповідальність бізнесу» 
(% підприємств) 
Форми соціальної відповідальності бізнесу % 
Впровадження соціальних програм поліпшення праці власного персоналу 65,5 
Навчання/розвиток персоналу 63,2 
Благодійна допомога 56,0 
Застосування в політиці компанії принципів етичного та відповідального ставлення до 49,5 
споживачів 
Участь у регіональних програмах розвитку 32,3 
Реалізація екологічних програм 29,8 
Політика дотримання прав акціонерів або інвесторів 20,8 
Відкрите подання інформації про діяльність компанії 18,7 
* таблиця укладена автором за джерелом[58] 
 Ті  підприємства,  діяльність  яких  регулюється екологічним 
законодавством, ставляться більш відповідально до навколишнього 
середовища (перевага регуляторного підходу). Крім того, у ретроспективі 
(2005 р.) лише 73,1% компаній  ставилися  відповідально  до  навколишнього 
середовища порівняно з 85,3% у 2019 р..  Хоча  цей  показник  демонструє  
деякий  прогрес,  він  є  суб’єктивним,  а тому може завищувати реальний 
 
 
рівень відповідальності до навколишнього середовища. Серед  компаній,  
діяльність  яких  регулюється  екологічним  законодавством,  лише 19,7% 
прагнуть забезпечити показники, кращі за  нормативні,  решта  планують  
залишитися у  межах  наявних  нормативів. Серед  галузей  економіки  
сільське  господарство  більше  за  інші  галузі  прагне  вийти  на показники,  
кращі  за  нормативні,  у  захисті навколишнього середовища (33,8%). 
 
 Таблиця 2.2 –  Чи вважаєте ви свою компанію екологічно 
відповідальною у 2005 та 2019 роках (% підприємств) 
 2019 (всього) 2019 (ті, які 2005 (всього) 2005 (ті, які 
регулюються регулюються 
законодавством) законодавством) 
Так 85,3 91 73,1 82,8 
Важко сказати 11,3 1,7 24,3 1,8 
Ні 3,4 7,3 2,6 7,5 
* таблиця укладена автором за джерелом[59] 
 
 Аналізуючи  дані  таблиці  2.1 та 2.2,  бачимо,  що за останні роки 
тенденція до соціальної відповідальності виросла майже на 10%, і це свідчить 
про те, що сучасний бізнес стає більш соціально відповідальним. 52% 
компаній вживають екологічних соціально відповідальних заходів (у 
середньому по 1,3 заходи на компанію). Компанії, які вживають екологічних 
заходів, найбільше впроваджують  енергозберігаючі  технології –  42,8% (не 
забуваймо про високу вартість енергоносіїв),  утилізують  відходи  (40,5%),  
найменше вживають  заходів  щодо  захисту  різних  природних ресурсів 
(25,6%). 
 З  кожним  роком  питання  екологічної соціальної  відповідальності  
стає  все  більш актуальним  як  в  Україні,  так  і  за  кордоном, що  пов’язано  
з  глобалізацією,  зростанням загрози  техногенних  та  екологічних  
катастроф,  актуалізацією  здорового  способу життя, соціалізацією трудових 
відносин тощо. За сучасних економічних умов екологічна відповідальність  є  
лише  компонентом  соціальної відповідальності. Однак не слід забувати, що 
 
 
у період становлення концепції соціальної відповідальності  саме  
екологічний  напрям був пріоритетним[60, с. 68]. Розглянемо  один  із  
найпоширеніших  підходів до визначення екологічної корпоративної  
відповідальності.  Цей  підхід  полягає  у дотриманні трьох критеріїв[61,с. 
34], таких як дотримання екологічних зобов’язань, енергетичний  та  
сировинний  менеджмент,  а  також ефективне  залучення  зацікавлених  
сторін (табл. 2.3).Отже,  невід’ємним  складником  корпоративної соціальної 
відповідальності є охорона навколишнього   природного   середовища, 
раціональне використання природних ресурсів,  створення  відповідних  умов  
екологічної  безпеки  підприємств  та  життєдіяльності людини. Саме 
екологічна безпека діяльності підприємства є певним індикатором його 
корпоративної соціальної відповідальності. Основні елементи екологічної 
корпоративної відповідальності[61, с. 36]: 
– Запровадження корпоративної екологічної політики, що 
передбачає дотримання екологічного законодавства, відкриту 
екологічну політику,  систему  екологічних  принципів  та 
стандартів. 
– Екологічний  аудит,  який  допомагає визначити  пріоритетні  
напрями  екологічної політики  організації;  передбачає  
оцінювання впливу діяльності організації на навколишнє 
природне середовище. 
– Залучення працівників до екологічних ініціатив,  тобто  
організації  виховують  екологічну відповідальність працівників 
через аспекти екологічної  етики  (екологічну  політику  
організації можна повноцінно реалізувати лише за умови 
залучення керівництва, співробітників та членів їх родин до 
вирішення екологічних проблем). 
– Екологічність постачальників, що передбачає  використання  
екологічно  безпечної сировини та матеріалів, виготовлених за 
природозберігаючими технологіями. 
 
 
– Виробництво  екологічно  чистих  товарів шляхом використання 
для їх виготовлення екологічно чистих матеріалів, застосування 
інноваційних технологій переробки відходів, використання 
технологій замкнутих циклів тощо. Згідно з даними проведеного 
у Німеччині опитування, основними мотивами діяльності 
підприємства  щодо  захисту  навколишнього середовища є[62, с. 
38] :1)  екологічна/соціальна  відповідальність (30,5%); 2) 
законодавство / державне регулювання (22,5%); 3) гарантії 
життєздатності фірми / запобігання ризикам (12,1%); 4) імідж 
(9,2%); 5) інші. 
 
 Таблиця 2.3 – Критерії визначення екологічної корпоративної 
відповідальності 
№ Критерії Ознаки екологічної соціальної відповідальності 
1 Дотримання екологічних зобов’язань – корпоративне бачення компанії повністю відповідає 
концепції сталого розвитку та концепції соціальної 
відповідальності; 
– захист та відновлення природного середовища 
визначені стратегічними пріоритетами компанії; 
– усвідомлення того, що економічна система 
функціонує в межах екосистеми, яка є обмеженою; 
– компанія дотримується та діє відповідно до вимог 
екологічного законодавства; 
– компанія повною мірою відповідає за збитки, які 
завдані довкіллю; 
– заохочується корпоративна культура, що заснована 
на екологічних цінностях. 
2 Енергетичний та сировинний менеджмент – ефективне використання природних ресурсів; 
– створення та використання відновлюваної енергії та 
матеріалів; 
– компанія керується системним мисленням у своїй 
діяльності; 
– компанія намагається мінімізувати викиди 
вуглекислого газу (якщо це пов’язано з профілем 
діяльності); 
– відбувається постійний аналіз екологічних 
 
 
досягнень та пошук нових екологічних рішень; 
– компанія постійно здійснює аналіз екологічних 
витрат та переваг. 
3 Ефективне залучення зацікавлених сторін – компанія інформує місцеві громади та органи влади 
про екологічні наслідки своєї діяльності; 
– компанія відповідає перед громадою та іншими 
зацікавленими сторонами за свою сучасну та 
майбутню діяльність, а також за дії, вчинені у 
минулому; 
– компанія враховує думки та побажання зацікавлених 
сторін під час розроблення та реалізації власних 
проектів; 
– діяльність компанії є прозорою, включно з 
інформацією про вплив її діяльності на довкілля; 
– компанія постійно аналізує та регулярно звітує про 
вплив своєї діяльності на оточуюче середовище. 
* таблиця укладена автором за джерелом[62] 
 З  проведеного  опитування  можемо  дійти висновків, що роль 
державного регулювання в екологічному питанні є однією з головних. Для 
дослідження екологічної ситуації в Україні загалом скористаємося рейтингом 
країн за Індексом  екологічної  стійкості,  розробленим Центром екологічного 
законодавства та політики Єльського університету (США). На початок 2017 
р. Україна в рейтингу посіла 44 позицію, покращивши за 10 років свої 
результати на 25%, і опинилась між Аргентиною (43) та Кубою (45)[59, 
с.183]. Слід  зазначити,  що  країни  в  рейтингу розподіляються   на   підставі   
критеріїв, об’єднаних у 9 категорій, розгорнутий аналіз яких дає змогу 
визначити сильні та слабкі сторони країни у сфері екологічної 
ефективності.Так, за загального 44 місця Україна займає 130 позицію зі 180 
країн за критерієм «біорізноманіття та середовище проживання», що 
характеризує зусилля країни у вирішенні проблем зі збереженням видів у 
межах власних кордонів; 144 – за показником забрудненості повітря 
діоксидом азоту, що впливає на здоров’я людей і характеризує якість повітря. 
Найкраще 25 місце присвоєне  Україні  за  виміром  динаміки  інтенсивності 
викидів вуглецю на одиницю ВВП[63]. 
 
 
 Сьогодні  людством  визначено  напрям  на досягнення  сталого  
соціоеколого–економічного розвитку. На нашу думку, екологічна 
відповідальність бізнесу як складник корпоративної  соціальної  
відповідальності  може  внести вклад у розв’язання екологічних проблем, що 
назрівають,  та  запобігти  можливим  конфліктам у відносинах бізнесу, 
суспільства і влади, забезпечити  сприйняття  вітчизняних  товаро-
виробників на міжнародному рівні. При цьому для досягнення сталого 
розвитку країни екологічна  відповідальність  бізнесу  має  бути  не 
поодинокими ситуаціями, а життєвою філософією для суспільства, 
підприємств та уряду. Посилення  індивідуальної  та  корпоративної  
екологічної  відповідальності  як  складників соціальної відповідальності 
може зробити значний вклад у розв’язання екологічних проблем  та  
запобігти  можливим  конфліктам  у відносинах бізнесу, суспільства і влади, 
поліпшити  сприйняття  вітчизняних  товаровиробників  на  міжнародному  
рівні.  При  цьому,  як зазначають науковці, для досягнення сталого розвитку  
країни  екологічна  відповідальність має стати життєвою філософією для 
суспільства, підприємств та влади[62, с. 38]. Йдеться про  мінімізацію  
екологічного  навантаження від розвитку та зростання суб’єктів реального 
сектору економіки. Крім того, значні переваги від  запровадження  
екологічної  відповідальності отримують держава і суспільство: вирішення 
частини ключових екологічних питань, відповідність  нормам  і  стандартам  
світової економіки з урахуванням екологічного складника, збереження 
здоров’я населення тощо. 
 
 2.2 Роль екологічної компоненти у формуванні соціальної–
відповідального бізнесу 
  
 Про складну екологічну ситуацію в Україні яскраво свідчить те, що у 
рейтингу країн за індексом екологічної стійкості, розробленим Центром 
екологічного законодавства та політики Єльського університету в 2019 р., 
 
 
Україна зі значенням 79,69 бала посіла 44 місце серед 180 країн (табл. 2.4). 
Індекс екологічної стійкості характеризує стан у сфері екології та управління 
природними ресурсами. З  таблиці 2.4 видно, що наша держава у період із 
2006 р. до 2019 р. поліпшила значення цього індексу на 25,38 %[37]. До 
прикладу, у 2012 р. Україна займала 102-ге місце у рейтингу зі значенням 
індексу екологічної стійкості 46,3. Індекс екологічної стійкості складається з 
дев’яти основних індикаторів: вплив довкілля на здоров’я населення, якість 
повітря, вода та санітарні умови, водні ресурси, сільське господарство, стан 
лісового господарства, запас риби біорозмаїття та середовище існування, 
клімат та енергія. Проте світові рейтинги стану лісового господарства (70-те 
місце у рейтингу), вплив довкілля на здоров’я населення (76-те місце), 
біорозмаїття та середовище існування (130-те місце) свідчать про серйозність 
проблеми. Екологічна відповідальність як складова корпоративної соціальної 
відповідальності − широке поняття. Це не лише дотримання екологічного 
законодавства, а й відповідальність підприємства перед сучасними та 
наступними поколіннями за збереження довкілля, що виявляється у 
раціональному природокористуванні, ощадливому виробництві й споживанні 
та інших діях, спрямованих на поліпшення екологічної ситуації[33]. 
 Таблиця 1 – Рейтинг країн за показниками екологічної стійкості в 2019 
р. 
Місце у Країна Значення Зміна значення Місце у Країна Значення Зміна значення 
рейтингу індексу за рейтингу індексу за 
2006−2019 рр. 2006−2019 рр. 
(%) (%) 
1 Фінляндія 90,68 3,19 37 Вірменія 81,60 13,19 
2 Ісландія 90,51 6,91 38 Польща 81,26 8,12 
3 Швеція 90,43 5,58 44 Україна 79,69 25,38 
10 Франція 88,20 8,70 146 Камбоджа 51,24 17,52 
22 Латвія 85,71 8,02 150 Ємен 49,79 17,29 
28 Угорщина 84,60 11,54 166 Бенін 43,66 16,21 
32 Росія 83,50 24,34 173 Бангладеш 41,77 3,21 
35 Білорусь 82,30 3,77 180 Сомалі 27,66 4,93 
* таблиця укладена автором за джерелом[33] 
 
 
 Суть екологічної відповідальності виявляється через три основні 
функції: стимулюючу, компенсаційну та превентивну, і полягає у збереженні 
стійкого балансу економічних та екологічних інтересів у процесі 
господарської діяльності на основі попередження, скорочення та відновлення 
втрат у природному середовищі. Тому виникає потреба комплексного 
впровадження цінностей екологічної відповідальності в практику 
менеджменту та в корпоративну культуру організації. Більшість українських 
підприємств визнають лише юридичну екологічну відповідальність, а чимало 
організацій допускають і її порушення заради економічних прибутків. Разом 
з тим із року в рік зростає кількість підприємств, керівництво яких 
усвідомлює гостроту глобальної екологічної кризи та намагається зробити 
свій внесок у збереження довкілля.  Екологічна складова соціальної 
відповідальності є однією з ключових вимог виходу українських компаній на 
світовий ринок, на якому екологічність товарів та послуг є вагомою 
конкурентною перевагою. Експортоорієнтовані українські компанії 
виготовляють продукцію, що відповідає європейським екологічним 
стандартам, які є значно суворішими порівняно з вітчизняними. Екологічна 
безпека діяльності підприємства є основою для формування його соціальної 
відповідальності. Бути екологічно безпечним підприємство може лише за 
умови постійної протидії внутрішнім та зовнішнім загрозам, що впливають 
на його діяльність у сфері екології. У кожного підприємства має бути 
створений індивідуальний механізм природозберігаючої діяльності, що 
враховує розміри підприємства, сферу діяльності, рівень розвитку 
корпоративної культури. Проте більшість заходів (елементів екологічної 
корпоративної відповідальності) з мінімізації негативного впливу своєї 
діяльності на навколишнє природне середовище є однаковими[38]. 
  Основні елементи екологічної корпоративної відповідальності: 
–Запровадження корпоративної екологічної політики. Компанії, 
які намагаються мінімізувати шкоду для природи, заподіяну 
своєю діяльністю, зазвичай запроваджують систему 
 
 
екологічних принципів та стандартів: проголошується 
дотримання компанією екологічного законодавства, 
провадиться відкрита екологічна політика, згідно з якою 
працівники, партнери, члени місцевої громади та інші 
зацікавлені сторони інформуються про можливу екологічну 
шкоду від діяльності компанії.  
–Екологічний аудит. Щоб розробити основні засади екологічної 
політики, визначити її основні напрями компанії 
використовують спеціальну процедуру екологічного аудиту, 
яка дозволяє оцінити реальні масштаби екологічної шкоди від 
діяльності організації. Мета екологічного аудиту полягає у 
визначенні основних ресурсів, необхідних для функціонування 
організації та обсягів їх споживання, а також в одержанні 
науково обґрунтованих висновків про міру впливу діяльності 
компанії на навколишнє природне середовище (атмосферні 
викиди, забруднення водойм, відходи процесу переробки 
тощо). Екологічний аудит проводиться компанією добровільно, 
допомагає визначити пріоритетні напрями екологічної політики 
організації як у довго-, так і в короткостроковій перспективі, та 
визначитися з системою заходів, що є максимально корисними 
для навколишнього середовища та організації. 
–Залучення працівників до екологічних ініціатив. Керівництво 
екологічно відповідальних міжнародних компаній переконане, 
що ефективною екологічна політика компанії може бути лише 
за умови, коли менеджмент, співробітники та члени їх сімей 
переймаються екологічними проблемами та намагаються 
долучитися до їх вирішення. З цією метою корпорації 
реалізовують цілу низку екологічних освітніх проектів, у межах 
яких відбувається інформування працівників про те, який вплив 
на навколишнє середовище чинить їх діяльність, як вони 
 
 
можуть сприяти поліпшенню екологічної ситуації (екологічне 
виховання дітей, сортування сміття, придбання продуктів, 
виготовлених з найменшою шкодою для природи тощо). Деякі 
організації мають спеціальні програми для тих працівників, які 
виявляють неповагу до навколишнього середовища та не 
дотримуються корпоративних екологічних принципів. Тобто 
компанії утверджують екологічну відповідальність працівників 
крізь призму екологічної етики.   
–“Зелене постачання”. Для того, щоб забезпечити екологічність 
товарів та виробничих процесів, підприємства намагаються 
обирати так званих “зелених постачальників”. Такі 
постачальники доставляють товари та надають послуги, які є 
менш шкідливими для навколишнього середовища. Деякі 
компанії об’єднуються у купівельні групи, щоб, з одного боку, 
показати наявність попиту на “зелену” сировину, а з іншого − 
змусити постачальників застосовувати природозберігаючі 
технології.  Під час вибору постачальників екологічно 
відповідальні компанії керуються не лише ціною та якістю 
товарів, але й їх екологічністю: сировина та матеріали повинні 
задовольняти внутрішні вимоги екологічних стандартів 
виробництва компанії; вони мають видобуватися чи 
виготовлятися за природозберігаючими технологіями; для їх 
доставки повинні використовуватись найбільш екологічні 
транспортні схеми. 
–Виробництво “зелених” товарів. Виробники намагаються зробити 
свою продукцію більш екологічною шляхом використання для 
її виготовлення екологічно чистих матеріалів, застосування 
інноваційних технологій переробки відходів, використання 
технологій замкнутих циклів. Традиційно вважають, що 
найбільшими забрудниками планети є підприємства, які 
 
 
працюють в енергетичній, хімічній, металургійній 
промисловостях. Проте стрімкий розвиток інформаційних та 
комунікаційних технологій активізував проблему 
інформаційного брухту (e-waste). 
–Система екологічного управління (Environmental Management 
System) є спеціальним інструментом, що дозволяє компаніям 
чітко визначати цілі природозахисної діяльності, досягати їх та 
постійно вдосконалювати екологічні заходи. Цю систему 
втілено в стандартах екологічного менеджменту ISO 14000 
(Environmental Management Standards), що розроблені 
Міжнародною організацією стандартизації. Над розробкою цих 
стандартів працювали понад 50 країн, ці стандарти 
використовуються більше ніж у 100 країнах. В основу 
екологічного управління покладено чотирирівневу структуру, 
що передбачає: аналіз екологічних проблем та вияв 
найгостріших з них; визначення екозберігальних цілей та 
планування основних заходів для їх досягнення; реалізацію 
запланованих заходів; аналіз, оцінювання ефективності 
запропонованих заходів, виявлення шляхів удосконалення 
екологічної політики. Реалізація екологічної політики компанії 
повинна здійснюватися відповідно до екологічних стандартів. 
Саме для цього передбачено проведення екологічного аудиту, 
імплементацію системи екологічного управління та 
документування усіх процесів. 
–Система екологічної сертифікації. У світі розроблена ціла низка 
систем національної та міжнародної екологічної сертифікації. 
Незважаючи на те, що в Україні існує така система, про неї 
знають небагато виробників та споживачів. Здебільшого таку 
сертифікацію проходять компанії-експортери, адже 
відповідність екологічним стандартам є ключовою вимогою 
 
 
виходу товару на європейський ринок. В умовах активної 
євроінтеграції нашої держави ефективне запровадження 
екологічної сертифікації відповідатиме вимогам світової 
спільноти, потребам споживача в отриманні нешкідливої 
продукції для власного здоров’я, а також сприятиме охороні 
навколишнього природного середовища[30–40]. 
 Фактичне впровадження Ініціативи в Україні почалося у травні. 2012 р. 
Аналіз стану виконання плану заходів з упровадження Ініціативи показав, що 
протягом року втілення Ініціативи ефективність реалізації її пріоритетів 
("залучення громадськості до формування і реалізації державної політики", 
"забезпечення доступу до публічної інформації", "запобігання і протидія 
корупції", "підвищення якості надання адміністративних послуг", 
"впровадження технологій електронного урядування і розвиток електронної 
демократії") була різною. Найбільшого прогресу досягнуто у впровадженні 
таких її компонентів, як "запобігання і протидія корупції" та "підвищення 
якості надання адміністративних послуг" (усі завдання, передбачені планом 
заходів за цими тематичними напрямами на 2012 р. – травень 2013 р. 
виконано). Найменш успішно виконувались заходи, спрямовані на 
поліпшення забезпечення доступу громадськості до публічної інформації та 
впровадження технологій електронного урядування і розвиток електронної 
демократії. При цьому найбільше критичних зауважень щодо ефективності 
реалізації плану заходів з боку громадських експертів, які здійснювали 
моніторинг та оцінку впровадження Ініціативи, отримали результати 
діяльності державних органів з втілення завдань із забезпечення доступу до 
публічної інформації[1]. 
 Серед чинників, що перешкоджають ефективній реалізації в Україні 
Ініціативи "Партнерство "Відкритий Уряд", насамперед, слід назвати[1]: 
– неготовність та небажання більшості чиновників дотримуватись 
у своїй діяльності стандартів відкритого урядування; 
 
 
– низька активність діяльності Координаційної ради з питань 
реалізації в Україні Ініціативи "Партнерство "Відкритий Уряд" 
та недостатня ефективність взаємодії її членів протягом першого 
року впровадження Ініціативи; 
– недостатнє використання органами виконавчої влади, 
відповідальними за виконання плану заходів, потенціалу 
співробітництва з громадськими організаціями, бізнесом та 
міжнародними організаціями-партнерами Ініціативи в процесі 
впровадження Ініціативи; 
– брак бюджетних коштів для виконання усіх запланованих заходів 
за тематичним напрямом "впровадження технологій 
електронного урядування і розвиток електронної демократії". 
 На результативність виконання запланованих заходів також вплинули: 
–неналежне виконання окремими органами виконавчої влади 
законодавства з питань доступу громадян до публічної 
інформації, забезпечення участі громадськості у формуванні та 
реалізації державної політики; 
–нестабільність роботи Верховної Ради VII скликання, що 
негативно вплинуло на виконання передбачених планом заходів 
законодавчого регулювання за відповідними тематичними 
напрямами; 
–неналежний інформаційний супровід реалізації Ініціативи; 
–низька якість надання адміністративних послуг населенню в 
деяких центрах надання адміністративних послуг; відсутність 
системи державного та громадського контролю за діяльністю 
центрів надання адміністративних послуг, регулярного 
моніторингу ефективності та оцінки якості надання ними 
адміністративних послуг населенню. 
 З метою підвищення ефективності реалізації плану заходів з 
упровадження Ініціативи, а також розширення участі громадськості у 
 
 
впровадженні Ініціативи Координаційній раді з питань реалізації в Україні 
Ініціативи необхідно здійснити наступне: 
–проводити регулярні консультації з усіма зацікавленими 
сторонами (органами державної влади, інститутами 
громадянського суспільства, представниками наукового, 
експертно–аналітичного середовища, бізнесу, донорських 
організацій) за основними тематичними напрямами плану 
заходів з упровадження Ініціативи з метою вироблення 
рекомендацій щодо подальшої реалізації Ініціативи. 
Публікувати звіти за результатами проведення таких 
консультацій на офіційному веб-сайті про реалізацію 
Ініціативи; 
–розширити коло учасників моніторингу та оцінки виконання 
плану заходів з упровадження Ініціативи: залучити до процесу 
моніторингу і оцінки виконання плану заходів представників 
наукового, експертно-аналітичного середовища, бізнесу, 
донорських організацій; 
–розглянути можливість додаткового залучення фінансової та 
технічної допомоги міжнародних донорських організації для 
реалізації завдань, передбачених планом заходів з 
упровадження Ініціативи, зокрема, щодо розвитку складових 
електронного уряду, навчання державних службовців. 
 З метою вдосконалення інформаційного супроводу впровадження 
Ініціативи та підвищення рівня обізнаності населення щодо змісту Ініціативи 
"Партнерство "Відкритий уряд" та стану її реалізації в Україні 
Координаційна рада з питань реалізації в Україні Ініціативи має: 
–забезпечити щомісячну публікацію повної інформації про хід 
реалізації Ініціативи за всіма тематичними напрямами плану 
заходів з упровадження Ініціативи на офіційному веб-сайті про 
реалізацію Ініціативи; 
 
 
–регулярно проводити комунікативні заходи (круглі столи, 
семінари, конференції тощо) з тематики відкритого урядування. 
Залучати до їх організації та проведення громадські організації. 
 Також слід: 
– провести інформаційну кампанію, спрямовану на роз'яснення 
змісту Ініціативи та популяризацію ідей відкритого урядування 
серед населення. При проведенні кампанії необхідно акцентувати 
на можливостях, що їх надає відкрите урядування пересічним 
громадянам, а також на тому, яким чином впровадження 
Ініціативи дозволить громадянам реалізувати власні права й 
потреби. До проведення інформаційної кампанії варто залучити 
громадські організації; 
– активізувати залучення громадян до процесу реалізації Ініціативи, 
зокрема, шляхом створення спеціальної рубрики на офіційному 
веб-сайті про реалізацію Ініціативи для пропозицій громадян 
щодо розвитку відкритого урядування. 
 Координаційній раді з питань реалізації в Україні Ініціативи спільно із 
Національним агентством України з питань державної служби необхідно 
організувати навчання державних службовців щодо змісту Ініціативи, 
пріоритетів національного плану дій з упровадження в Україні Ініціативи 
"Партнерство "Відкритий Уряд". Корисним, з точки зору підвищення 
ефективності впровадження Ініціативи в Україні, може бути досвід Грузії та 
Молдови, які сьогодні є лідерами на пострадянському просторі в розбудові 
відкритого урядування, зокрема, у втіленні таких пріоритетів Ініціативи, як 
забезпечення доступу до публічної інформації та реформа системи надання 
адміністративних послуг. У цьому контексті, зокрема, варто розглянути 
можливість створення єдиного порталу доступу до публічної інформації в 
Україні. При його розробці слід врахувати результати роботи органів 
виконавчої влади із запитами громадян на інформацію з метою визначення 
інформаційних потреб населення. У контексті реалізації Указу Президента 
 
 
України № 327/2013 "Про невідкладні заходи щодо прискорення здійснення 
економічних реформ" з метою поліпшення якості надання адміністративних 
послуг населенню також варто розглянути можливість запровадження 
регулярного моніторингу якості надання адміністративних послуг населенню 
в центрах надання адміністративних послуг та залучити до його проведення 
інститути громадянського суспільства[1]. 
  
 2.3 Екологічна компонента корпоративної соціальної 
відповідальності: світовий досвід та Українські реалії 
 
 У сучасному міжнародному підприємницькому середовищі високий 
рівень корпоративної соціальної відповідальності вже декілька десятиліть 
поспіль відіграє роль ключового чинника нарощування репутаційного 
капіталу компанії. Для більшості підприємств світу (67%) можливість 
формування позитивного іміджу та надійної ділової репутації мали 
вирішальне значення при формуванні системи КСВ[9]. Наприклад, такі 
всесвітньо відомі корпорації, як "Walmart" та "Target" впровадили у свою 
діяльність такі еко-орієнтовані процеси, як компостування та утилізація, 
зміна маршрутів транспортування задля економії палива, зменшення витрат 
на пакувальні матеріали, зростання питомої ваги екологічної продукції в 
продажах. За останні 5 років ці зміни позитивно вплинули на імідж компаній, 
що дозволило збільшити обсяги продажів приблизно на 20%[23]. Особливу 
роль при цьому відіграє екологічна компонента КСВ, що значною мірою 
сприяє комерціалізації соціально відповідальних ініціатив. В умовах, коли 
формується суспільство споживання послуг якісно нового характеру, 
конкурувати можуть лише ті компанії, які повною мірою здатні задовольнити 
високий рівень базових потреб людини (натуральні продукти, одяг з 
екологічно чистих матеріалів, здоровий режим праці та відпочинку, 
повноцінне людське спілкування тощо). Зростання престижу здорового 
способу життя, моди на різноманітні методи оздоровлення, популяризація 
 
 
спорту, пропаганда проти паління, алкоголізму й наркоманії призвели до 
розширення мережі магазинів, які пропонують органічні продукти 
харчування й одяг, активізації державної підтримки тих галузей економіки, 
що слугують задоволенню потреб в товарах культурно та естетично нового 
характеру (екологічно чисте сільське господарство, кооперативні майстерні, 
розвиток техніки, що не шкодить природі, створення мережі закладів 
відновлювального лікування, ресурсозберігаючі види туризму тощо)[18]. 
Найбільш узагальнено зміст соціально–екологічної відповідальності бізнесу 
відображений у 7, 8 та 9 принципах Глобального договору ООН, якими 
передбачено, що ділові кола повинні: – сприяти попередженню негативних 
впливів на оточуюче середовище; – вживати ініціативи, спрямовані на 
попередження відповідальності за стан довкілля; – сприяти розвитку та 
розповсюдженню екологічно чистих технологій[21]. Таким чином, можна 
констатувати, що екологічна компонента КСВ тісно пов'язана з етичними 
нормами бізнес–спільноти, які доповнюють систему природоохоронних норм 
і вимог, встановлених у законодавстві, стандартах та ін. Вона являє собою 
усвідомлену і мотивовану участь бізнесу у різноманітних заходах, 
спрямованих на попередження та мінімізацію негативних впливів на 
навколишнє середовище, раціональне природокористування, економію 
сировинних і енергетичних ресурсів у процесі господарської діяльності, 
залучення відходів в господарський оборот, попередження аварійних та 
надзвичайних ситуацій, підтримку заходів з охорони здоров'я, збереження 
культурно-історичної спадщини, біорізноманіття та природних територій 
особливої охорони, збереження зникаючих біологічних видів тощо[7]. 
Розглядаючи діяльність компаній в аспекті екологічної компоненти КСВ, 
необхідно зазначити, що всі компанії, які займаються вирішенням 
екологічних проблем, можна умовно розділити на дві групи: – компанії, які 
при вирішенні екологічних проблем отримують реальну економічну вигоду, 
наприклад, впроваджуючи ресурсозберігаючі технології і тим самим 
знижуючи собівартість продукції; 
 
 
– компанії, які займаються вирішенням екологічних проблем задля створення 
позитивного іміджу, вважаючи, що основна мета їхньої діяльності – 
отримання прибутку. Для подолання екологічних проблем соціально та 
екологічно відповідальні компанії використовують такі інструменти: – 
оцінювання впливу на навколишнє середовище при розробці стратегій і 
планів економічного розвитку; – екологічний аудит, що дозволяє на 
ранньому етапі виявляти природоохоронні порушення; – екологічне 
страхування, яке передбачає відшкодування шкоди навколишньому 
середовищу; – сертифікацію на відповідність екологічним стандартам; – 
впровадження концепції технологічного нормування на основі найкращих 
доступних технологій; – соціальну звітність, що містить екологічний 
компонент[8]. Серед перелічених інструментів саме міжнародні стандарти 
узагальнюють багаторічний досвід розвитку еко–орієнтованих 
підприємницьких ініціатив у розвинених країнах, що дозволяє визначити та 
порівняти стан екологічної компоненти КСВ у світі, а країнам, що тільки 
починають її впровадження, – обрати пріоритетні напрями її розвитку. 
Зокрема, серія стандартів стандарт ISO 14000 охоплює різноманітні аспекти 
екологічного менеджменту, що дозволяє компаніям, які прагнуть постійно 
покращувати свої екологічні показники, обрати відповідний практичний 
інструментарій (табл. 2.5). 
 
 Таблиця 2.5 – Короткий огляд міжнародних екологічних стандартів 
Код стандарту Зміст 
Впровадження системи екологічного менеджменту 
ISO 14050:2009 Словник з екологічного менеджменту 
ISO 14001:2015 Вимоги та рекомендації по використанню 
системи екологічному менеджменту 
ISO 14004:2004 Загальні принципи, системи та методів 
забезпечення системи екологічного 
менеджменту 
ISO/DIS 14005:2010 Керівні принципи для поетапного 
 
 
впровадження системи екологічного 
менеджменту, включаючи показники 
оцінювання екологічної ефективності 
Оцінювання життєвого циклу та екологічні аспекти управління 
ISO 14040:2006 Принципи та структура оцінювання 
життєвого циклу 
ISO 14044:2006 Вимоги та рекомендації щодо проведення 
оцінювання життєвого циклу 
ISO/TR 14047:2012 Оцінювання впливів життєвого циклу. 
Приклади використання ISO 14042 
ISO/TS 14048:2002 Формат документування даних за 
результатами оцінювання життєвого впливу 
ISO/TR 14049:2012 Оцінювання впливів життєвого циклу. 
Приклади використання ISO 14044 
Екологічний аудит та оцінювання екологічної ефективності 
ISO 14015:2001 Екологічне оцінювання майданчиків та 
організацій 
ISO 14031:1999 Рекомендації по проведенню оцінювання 
екологічної ефективності 
ISO 19011:2002 Рекомендації по аудиту системи 
менеджменту якості та/або екологічного 
менеджменту 
ISO 14051:2011 Загальна структура обліку потоку 
матеріальних витрат 
ISO 14045:2012 Принцип, вимоги  та рекомендації щодо 
еко–ефективного оцінювання продукції 
Обмін екологічною інформацією та робота з екологічними заявами та претензіями 
ISO 14020:2000 Загальні принципи екологічного 
етикетування та декларування 
ISO 14021:1999 Самодекларування екологічних заяв ( 
екологічне маркування типу II ) 
ISO 14024:1999 Принцип та процедура екологічного 
маркування типу I 
ISO 14025:2006 Принцип та процедура екологічного 
 
 
маркування типу III 
ISO/TS 14033:2012 Рекомендації та приклади використання 
кількісних методів дослідження стану 
довкілля 
ISO 14063:2006 Рекомендації та приклади обміну 
екологічною інформацією 
Включення екологічних питань до стандартів та продукцію 
ISO Guide 64:2008 Рекомендації щодо включення екологічних 
питань до стандартів та продукцію 
ISO 14006:2011 Рекомендації щодо 
внутрішньокорпоративного екодизайну 
Оцінювання та управління викидами парникових газів 
ISO 140641:2006 Вимоги та керівництво по кількісному 
визначенню та звітності щодо викидів та 
абсорбції 
ISO 140642:2006 Вимоги та керівництво по кількісному 
визначенню, моніторингу та звітності щодо 
скорочення викидів парникових газів або 
збільшення абсорбції на рівні проекту 
ISO 140643:2006 Вимоги та керівництво по валідації та 
верифікації тверджень відносно парникових 
газів 
ISO 14065:2013 Вимоги до організації з валідації та 
верифікації парникових газів, що 
використовуються для акредитації та інших 
форм визнання відповідності 
ISO/TS 14067:2013 Вимоги та керівництво по кількісному 
оцінюванні вуглецевого сліду продукту, а 
також обміну отриманою інформацією 
ISO 14066:2011 Вимоги до компетентності груп з валідації 
та верифікації парникових газів 
ISO 14069:2013 Кількісне визначення та звітність щодо 
викидів парникових газів на рівні 
організації. Керівництво щодо застосування 
 
 
ISO 14064-1 
* таблиця укладена автором за джерелом[22] 
 Його використання здатне забезпечити підприємству суттєві 
економічні вигоди, а саме: зниження витрат енергії, сировини та матеріалів; 
підвищення ефективності виробничих процесів; зниження відходів та витрат 
на їх утилізацію; утилізація вторинної сировини[22] . Свідченням цьому є 
понад 250 тис. компаній у понад 160 країнах світу, що запровадили у свою 
діяльність стандарти даної серії. Більше того, результати дослідження, 
проведеного Гарвардською школою бізнесу, свідчать про формування 
потужного соціально-економічного ефекту у глобальному масштабі. Він 
полягає, зокрема, у створенні нових робочих місць, виникненню нових видів 
діяльності, посиленню інноваційної активності, пов’язаних із екологізацією 
підприємницької діяльності, що у сукупності сприяє збільшенню суспільного 
добробуту. Так, у 2013 р. світові інвестиції у відновлювальні джерела енергії 
сягнули 214 млрд дол. США. Тільки у Сполучених Штатах Америки це 
дозволило створити 80 тис. додаткових робочих місць, що є підтвердженням 
переваг від впровад ження екологічної компоненти КСВ у діяльність 
національних суб’єктів господарювання[23]. Що стосується використання 
ISO у вітчизняній практиці, то виходячи із значення відносного показника 
гармонізації національних стандартів (на поточний момент міжнародна база 
екологічних стандартів налічує щонайменше 29 документів, тоді як у 
національній базі екологічний стандартів наразі гармонізовано 20, тобто 
69%)[10], а також несвоєчасної їх актуалізації до нових версій, можна 
зробити висновок про необхідність перегляду вітчизняних екологічних 
стандартів, а також інституційно забезпечити процеси їх наближення та 
гармонізації до ISO. Іншим інструментом, що дозволяє здійснити 
компаративний аналіз результатів впровадження екологічної компоненти 
КСВ у діяльність підприємств, є соціальна звітність. Найпоширенішим 
стандартом нефінансової звітності є стандарт G4 некомерційної організації 
«Global Reporting Initiative» (GRI). У ньому екологічна компонента 
 
 
виділяється в окрему категорію, яка характеризує вплив організації на 
системи живої та неживої природи, включаючи землю, повітря, воду та 
екосистеми. Дана категорія охоплює вплив, пов'язаний зі спожитими 
ресурсами та створеними відходами, а також впливи, що мають відношення 
до біорізноманіття, транспорту, продукції та послуг, дотримання 
екологічного законодавства та екологічні витрати[26]. Аналізуючи тренди 
реалізації концепції КСВ у вітчизняному підприємницькому середовищі, 
варто відмітити, що хоча до Глобального договору ООН приєднались 177 
українських компаній, з них активно просувають екологічні ініціативи тільки 
2 невеликі компанії – ТОВ «Союз-Континент» та корпорація «Сонячний 
альянс»[25]. Щодо решти вітчизняних підприємств, то навіть лідери 
соціально відповідального бізнесу не можуть похвалитися наявністю 
стратегії розвитку екологічної компоненти КСВ. Хоча такі компанії, як СКМ, 
«Оболонь», "Platinum Bank", "Carlsberg", "METRO" регулярно звітують за 
результатами КСВ, інформація про конкретні цілі еко-орієнтованої 
діяльності на майбутній період в нефінансовій звітності не представлена. 
Відсутність цілепокладання, в свою чергу, ускладнює контроль за процесами, 
ресурсами, відповідністю досягнутих результатів певним вимогам[9]. Для 
порівняння, кожні 9 з 10 транснаціональних корпорацій, що звітують з КСВ, 
використовують свої соціальні звіти для ідентифікації екологічних змін, що 
впливають на їх бізнес та стейкхолдерів[28]. При цьому 87% з 250 
найбільших корпорацій вбачають у впровадженні екологічної компоненти 
КСВ значні комерційні можливості[28]. Якщо майже 73% європейських 
соціально відповідальних компаній подають деталізований опис екологічних 
впливів на їх товари та послуги[28], то аналіз інформаційного наповнення 
більшості соціальних звітів українських компаній показав, що в них 
містяться дані переважно описового характеру про окремі екологічні 
проекти, акції тощо. Соціальна відповідальність українських компаній та 
організацій спрямовується насамперед на трудові відносини і заходи із 
захисту здоров’я і безпеки споживачів. Натомість, заходи щодо захисту 
 
 
природних ресурсів є менш поширеними[12]. При цьому кількісні показники 
результативності таких заходів не наводяться, що ускладнює про  ведення 
комплексного оцінювання ефективності екологічної компоненти КСВ, а 
також унеможливлює аналіз її динамічних зрушень. В якості прикладу можна 
навести результати аналізу поточного стану розвитку екологічної 
компоненти КСВ на підприємствах Поліського регіону України, природне 
середовище якого перебуває під суттєвим антропогенним навантаженням. Це 
проявляється передусім у збільшенні показників обсягів викидів в 
атмосферу, скидів у поверхневі водні зворотних вод підприємств, 
накопичення відходів усіх класів небезпеки та з недостатнім рівнем їх 
переробки. Як свідчать дані табл. 2,6 найбільші обсяги викидів 
забруднюючих речовин в атмосферне повітря зафіксовано у Черкаській та 
Житомирській областях. У 2013 р. у Чернігівській області в атмосферне 
повітря було викинуто 91,0 тис. т шкідливих речовин. Позитивна динаміка 
зменшення обсягів викидів як від стаціонарних, так і від пересувних джерел 
пояснюється зменшенням масштабів промислової діяльності основних 
підприємств-забруднювачів області, передусім, КЕП «Чекаська ТЕЦ» Фірми 
«ТехНова» (його викиди складають 43,7% викидів від стаціонарних джерел 
області)[15]. 
 
 Таблиця 2.6 – Динаміка викидів в атмосферне повітря шкідливих 
речовин підприємствами Поліського регіону України за 2017–2019 рр. 
Рік Усього У тому числі 
тис. т Стаціонарними джерелами Пересувними джерелами 
Волинська область 
2017 р. 52,8 7,6 45,2 
2018 р. 50,4 7,3 43,1 
2019 р. 48,5 6,6 41,9 
Житомирська область 
2017 р. 86,8 19,0 67,8 
2018 р. 85,7 18,5 67,2 
 
 
2019 р. 88,4 17,2 71,2 
Рівненька область 
2017 р. 62,5 17,1 45,4 
2018 р. 60,4 14,9 45,5 
2019 р. 56,1 12,0 44,1 
Черкаська область 
2017 р. 98,0 49,5 48,5 
2018 р. 93,6 45,8 47,8 
2019 р. 91,0 43,7 47,3 
* таблиця укладена автором за джерелом[15] 
 Обсяг викидів шкідливих речовин в атмосферне повітря у 
Житомирській області у 2019 р. становив 88,4 тис. т. Збільшення викидів 
пояснюється нарощуванням виробничих потужностей такими 
підприємствами області, як ПрАТ «Коростенський завод МДФ», філія 
«Житомирський завод ізоляційних матеріалів «ОБІО»[15]. Черкаська область 
– одна з провідних в Україні виробників продукції сільського господарства та  
харчової промисловості. Серед інших галузей слід виділити хімічний 
комплекс, який представлений низкою підприємств, з яких виділяються  ПАТ 
«Азот», підприємство енергетики – ПАТ «Черкаське хімволокно», ВП 
«Черкаська ТЕЦ», ТОВ «Група Венето», ТОВ «Черкаська продовольча 
компанія». Вклад викидів забруднюючих речовин від автотранспорту 
знаходиться на рівні, а то і перевищує обсяги викидів підприємств. У 
Волинській області протягом 2019 р. було зафіксовано 48,5 тис. т викидів 
шкідливих речовин в атмосферне повітря, в т.ч. 6,6 т від стаціонарних 
джерел. Найбільшими підприємствами–забруднювачами атмосферного 
повітря є Волинське лінійне виробниче управління магістральних 
газопроводів, ПАТ «Гнідавський цукровий завод», «Локачинський 
газопромисел» та ТОВ «Птахокомплекс «Губин». Крім того, було виявлено 
перевищення ГДВ по оксиду вуглецю на ДКП «Луцьктепло» (до 2 разів) та 
на ТОВ «Ламікс» (від 5 до 10 разів)[15]. У Рівненській області обсяг викидів 
за 2019 р. становив 56,1 тис. т. Протягом 2017–2019 рр. відбулось зменшення 
 
 
обсяги викидів як від стаціонарних, так і від пересувних джерел. Основними 
джерелами забруднення атмосферного повітря серед промислових об'єктів 
області є ПАТ «Рівнеазот», ТОВ «Свиспан Лімітед», ТзОВ «Одек» Україна, 
ПрАТ «Консюмерс-СклоЗоря», ПАТ «Волинь-цемент»[15]. У 2019 р. серед 
областей Поліського регіону найбільш складна ситуація у сфері 
водокористування склалась у Черкаській області (табл. 2.7). 
 Таблиця 2.7 – Скидання забруднених зворотних вод у природні 
поверхневі водні об’єкти Поліського регіону України за 2017–2019 рр. 
Рік Усього У тому числі Частка у 
млн.м3 Без очищення Недостатньо загальному обсязі 
очищених скиданнязворотних 
вод, % 
Волинська область  
2017 р. 1 1 0 1,7 
2018 р. 1 1 0 1,7 
2019 р. 1 1 – 1,8 
Житомирська область  
2017 р. 3 0 3 1,9 
2018 р. 3 0 3 1,8 
2019 р. 3 0 3 1,9 
Рівненька область  
2017 р. 20 1 19 17,5 
2018 р. 8 0 8 7,0 
2019 р. 7 0 7 6,3 
Черкаська область  
2017 р. 17 – 17 13,3 
2018 р. 19 – 19 15,1 
2019 р. 17 – 17 14,0 
* таблиця укладена автором за джерелом[15] 
 Хоча загальне використання водних ресурсів у 2019 р. становило 156,3 
млн м3 (проти 163,2 млн м3 у 2012 р.), 17 млн м3 забруднених зворотних вод 
було скинуто промисловими об'єктами у водойми області недостатньо 
 
 
очищеними. У Рівненській області в 2019 р. у поверхневі водні об’єкти 
області скинуто 7 млн м3 зворотних вод, які повністю підпадають під 
категорію недостатньо очищених. Основними забруднювачами водних 
ресурсів області залишились комунальні підприємства, які скидають 
неочищені та недоочищені стічні води. Загальний забір води в Житомирській 
області у 2013 р. становив 206,3 млн м3, що на 2,2 млн м3 менше показника 
2018 року. Найбільші обсяги зворотних вод з перевищенням нормативів ГДС 
скинули: ТОВ «Комплекс екологічних споруд» м. Бердичів – 716,7 тис. м3, 
Будинкоуправління №3 Житомирської квартирно–експлуатаційної частини 
району смт. Озерне – 403,5 тис. м3, Коростишівське міське комунальне 
підприємство «Водоканал» – 388,7 тис. м3, Овруцьке комунальне 
підприємство «Комунальник» – 356,5 тис. м3, Комунальне підприємство з 
експлуатації штучних споруд Житомирської міської ради – 311,0 тис. м3 та 
Іршанське державне комунальне підприємство – 305,8 тис. м3 [15]. У 
Волинській області у 2013 р. обсяги забору води становили 93,34 млн м3. 
Основними забруднювачами водних об’єктів Волинської області є 
підприємства житлово-комунального господарства: КП «Луцькводоканал», 
Луківське ВУЖКГ , Камінь–Каширське ВУЖКГ , Цуманське ВУЖКГ[15]. 
Серед низки екологічних проблем, які мають місце в Поліському регіоні, 
особливо гостро стоїть проблема поводження з відходами, які є одним із 
найбільших забруднювачів навколишнього середовища та негативно 
впливають на всі його компоненти. Ситуація ускладнюється й тим, що 
зберігається значний розрив між обсягами накопичених відходів і обсягами 
їх знешкодження та використання (табл. 2.8). 
 
 Таблиця 2.8 –   Динаміка основних показників поводження з відходами 
І–ІV класів небезпеки в Поліському регіоні України за 2017–2019 рр., тис. т 
Рік Утворено Утилізовано, Спалено Видалено у Наявність на кінець року у 
оброблено спеціально відведені спеціально відведених місцях 
(перероблено) місця та на території підприємств 
    
 
 
 
Волинська область 
2017 р. 700,9 39,3 11,5 558,2 14771,6 
2018 р. 733,8 56,3 33,4 429,5 15185,2 
2019 р. 572,0 78,6 16,6 499,0 15505,2 
Житомирська область 
2017 р. 572,2 100,8 45,9 314,6 6646,0 
2018 р. 866,8 121,6 73,7 337,6 7166,0 
2019 р. 673,2 89,3 36,5 233,7 6630,7 
Рівненька область 
2017 р. 772,7 146,0 130,1 302,7 26113,5 
2018 р. 1281,4 168,3 100,8 326,6 27084,9 
2019 р. 1587,1 57,1 78,4 212,7 28206,0 
Черкаська область 
2017 р. 539,2 87,3 12,1 336,4 9266,0 
2018 р. 740,6 103,1 10,2 460,9 9723,9 
2019 р. 674,6 233,4 8,2 325,9 9891,0 
* таблиця укладена автором за джерелом[15] 
 У Волинській області у 2019 р. було утворено 572 тис. т відходів. До 
підприємств, що утворюють найбільші обсяги відходів у Волинській області, 
відносились ПАТ «СКФ Україна», ТзОВ «Кромберг енд Шуберт», ПАТ 
«Електротермометрія», ПАТ «Нововолинський ливарний завод», ТзОВ 
«Промлит»[15]. 
 
 Таблиця 2.9 – Впровадження екологічної складової КСВ промисловими 
підприємствами Поліського регіону 
Регіон Назва Сфера діяльності Заходи з екологізації промислового виробництва 
підприємства 
Рівненська ВП «Рівненська Виробництво і 1) Будівництво установки із зневоднення , сушіння 
обл. АЕС» ДП НАЕК розподіл і регенерації вапняного шламу споруди очистки 
«Енергоатом» електроенергії додаткової води; 
2) здача на демеркуризацію відпрацьованих 
люмінесцентних ламп, свинцю, відпрацьваних 
акамуляторних батерей мастил та іншої вторинної 
сировини. 
ПАТ « Волинь– Виробництво 1) відновлено роботу 3-ї великої обертової печі, 
цемент» будівельних обладнаної сучасним устаткуванням для керування 
 
 
матеріалів технологічним процесом виробництва клінкеру та 
очистки повітря; 
2)здійснення конструкцію схеми елекропостачання 
підприємства, для чого збудовано 
трансформаторну підстанцію та замінено заводські 
мережі на сучасні кабельні лінії; 
3) здійснено реконструкцію 6 цементних силосів 
старого блоку з встановленням сучасної системи 
аспірації і аерації цементу; 
4) здійснено реконструкцію сушильного барабану 
5) проведено капітальний ремонт цементних 
млинів №5 та №6; 
6) реалізовано проект вартістю 2,6 млн. євро з 
використання альтернативного палива; 
7)  розпочато модернізацію електрофільтра 
обертової печі №4  
ТОВ «Клесівський Добування та 1) реконструкція аспіраційних систем дробарно–
кар’єр нерудних переробка сортувального цеху; 
копалин корисних копалин 2) виконуються заходи з удосконалення 
«Технобуд» гідрознепилення первинного дроблення та вузлів 
пересилки; 
3) ведеться контроль за викидами пилу в 
атмосферу та якістю скидних вод 
4) організовано збір та тимчасове зберігання з 
подальшою здачею на утилізацію утворюваних на 
підприємствах відходів; 
5) впроваджується система екологічного керування  
ISO 14000 
Чернігівська КЕП « Виробництво і Розроблено техніко екологічне обгрунтування 
обл. Чернігівська розподіл тепла реконструкції та модернізації підприємства з 
теплоелектроцент монтажем газотурбінної установки та котла 
раль» ТОВ фірми утилізатора 
«ТехНова» 
* таблиця укладена автором за джерелом[15] 
 У Житомирській області протягом 2019 р. підприємствами було 
утворено 673,2 тис. т. відходів. Здебільшого це відходи виробництва 
харчових продуктів та напоїв, відходи видобування корисних копалин, 
відходи виробництва продукції лісового господарства та лісозаготівлі та 
відходи виробництва продукції сільського господарства та мисливства[15]. 
 
 
На території Рівненської області нараховується більше 1000 підприємств, 
установ і організацій, виробнича діяльність яких пов’язана з утворенням 
промислових та побутових відходів. У 2019 р. в області утворилось 1587,1 
тис. т відходів, що більше на 305,7 тис. т показника 2018 року. Основним 
утворювачем небезпечних відходів є ПАТ «Рівнеазот»[15]. Протягом 2019 р. 
на 308 підприємствах Чернігівської області утворилось 674,7 тис. т. відходів. 
Серед іншого, значний негативний вплив на об’єкти довкілля області 
здійснюють накопичені обсяги золи «Чернігівськой ТЕЦ». Таким чином, у 
Поліському регіоні функціонує щонайменше 28 підприємств різних сфер 
промисловості, що чинять суттєвий негативний вплив на довкілля. При 
цьому, впровадження екологічної складової КСВ здійснюється лише на 4 
підприємствах регіону. Крім того, на 6 підприємствах Рівненської області 
впроваджено системи екологічного управління згідно з ДСТУ ISO 14000. 
Серед них: ВП «Рівненська атомна електрична станція» ДП НАЕК 
«Енергоатом»; ТОВ «Колор С.І.М.»; ПрАТ «Консюмерс-СклоЗоря»; ТОВ 
«Клесівський кар’єр нерудних копалин «Технобуд»; ПАТ «АЕС 
Рівнеобленерго»; ТОВ фірма «Екорембуд ЛТД»[15]. Негативним моментом є 
також відсутність нефінансових звітів компаній, що не дозволяє повною 
мірою оцінити систематичність та ефективність екологічних ініціатив 
підприємств. Протягом 2011–2019 рр. в Україні кількість підприємств, які 
підготували нефінансові звіти, збільшилась в 7 разів: з 5 в 2011 р. до 35 в 
2019 році . Однак жодне з підприємств Поліського регіону України до їх 
складу не входить[11]. Зважаючи, що екологічна компонента 
підприємницької діяльності перебуває у фокусі особливої уваги соціально 
відповідальної бізнес-спільноти, що в майбутньому буде лише посилюватися, 
а також через накопичення проблем, пов’язаних з раціональним 
використанням природних ресурсів, перед українськими підприємствами 
постає складне, однак вкрай актуальне завдання – впровадження ефективної 
системи оцінки та управління екологічними аспектами підприємницької 
діяльності. Висновки та перспективи подальших досліджень. Підводячи 
 
 
підсумки, потрібно зазначити, що екологічна компонента КСВ на 
українських підприємствах впроваджується недостатньо активно, заходи 
екологізації виробництва здійснюються несистемно та в недостатніх для 
подолання негативного впливу на довкілля масштабах. Відсутність у 
найбільших промислових підприємств нефінансової звітності не дозволяє 
прослідкувати послідовність та оцінити ефективність здійснених заходів. 
Така ситуація потребує застосування системного підходу до вдосконалення 
КСВ в цілому та її екологічної складової, зокрема, за рахунок впровадження 
принципів сталого розвитку у виробничо–господарську діяльність 
промислових об'єктів, в тому числі: впровадження нових енергоефективних, 
ресурсо– та матеріалозберігаючих технологій, які дозволяють зменшити 
виснаження природних ресурсів та скоротити обсяги відходів промислового 
виробництва, впровадження загальновизнаних екологічних стандартів та 
дотримання вимог екологічного законодавства, обов'язкове їх врахування у 
процесі прийняття управлінських рішень; розробка корпоративної стратегії 
поводження з промисловими відходами, перш за все, за рахунок їх 
повторного використання та переробки, безпечної утилізації; проведення 
маркетингових досліджень з метою оцінювання можливостей випуску 
екологічно чистої продукції; регулярне проведення екологічного аудиту та 
впровадження системи моніторингу промислового впливу підприємства на 
навколишнє природне середовище з метою мінімізації негативних 
екстерналій та фінансових наслідків від них. 
 
                                         
Висновок до розділу 2 
 
 Рішення і діяльність людини впливають на навколишнє середовище 
через використання ресурсів, викиди та забруднення, інші наслідки 
діяльності. Для зменшення цих екологічних наслідків організація, 
підприємство, компанія має сформувати комплексний підхід, що враховує 
 
 
економічні, соціальні та екологічні наслідки прийнятих ними рішень і 
заходів. Вже сьогодні окремі корпорації добровільно беруть на себе 
зобов'язання фінансувати заходи, які зменшуватимуть вплив їхньої 
господарської діяльності на довкілля. З метою відповідального ставлення до 
навколишнього середовища застосовують новий підхід до новітніх 
технологій: не використовувати, поки не доведено, що безпечно, на 
противагу підходу, який використовувався раніше: використовувати задля 
прогресу, якщо не доведено, що шкідливо. 
 Отже, завдяки спільному об’єднанню зусиль, можливо досягти 
підвищення рівня соціальної та екологічної відповідальності та піднесення на 
міжнародний рівень. До пріоритетних завдань можна віднести мінімізацію 
екологічного навантаження на навколишнє середовище шляхом утвердження 
в суспільстві свідомості цінностей еко культури і зміни траєкторії руху 
технологічного процесу в бік еколого орієнтованого розвитку. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 3. ЕКОЛОГІЧНА КОМПОНЕНТА КОРПОРАТИВНОЇ 
СОЦІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ 
 
 
 
 
 3.1 Екологічна компонента соціальної відповідальності 
 
 Концепцію екологічної відповідальності поділяють на дві складові: 
корпоративну та індивідуальну. Корпоративна екологічна відповідальність 
орієнтує бізнес-структури на те, що має існувати глобальна відповідальність 
перед екологічною системою планети, а це означає відповідальність кожної 
окремої, як виробничої, так і невиробничої, організації за стан довкілля. Саме 
це підкреслюється в численних міжнародних домовленостях та 
регламентовано багатьма угодами. Сучасні світові тенденції підтверджують 
той факт, що набуває популярності концепція індивідуальної екологічної 
відповідальності. Людей дедалі більше цікавить, як вплине несприятлива 
екологічна ситуація на їхнє повсякденне життя. Крім того, вони 
переймаються тим, як можна сприяти розв'язанню екологічних проблем. 
Таким чином, кожний громадянин повинен не стояти осторонь проблем 
навколишнього середовища, а може вжити конкретних заходів, що 
допоможуть поліпшити екологічну ситуацію[64].  Розглянемо один із 
найпоширеніших підходів до визначення екологічної корпоративної 
відповідальності. Цей підхід полягає в дотриманні трьох критеріїв, а саме: 
дотримання екологічних зобов'язань, енергетичний та сировинний 
менеджмент, а також ефективне залучення зацікавлених сторін (табл. 3.1). 
 
 
 
 Таблиця 3.1 – Критерії визначення екологічної корпоративної 
відповідальності 
Критерії Ознаки 
Дотримання екологічних зобов'язань  
    • Корпоративне бачення компанії цілком 
відповідає концепції сталого розвитку та концепції 
соціальної відповідальності; 
 
 
    • захист і відновлення природного середовища 
визначено стратегічними пріоритетами компанії; 
    • усвідомлення того, що економічна система 
функціонує в межах екосистеми, яка є обмеженою; 
    • компанія діє відповідно до вимог екологічного 
законодавства; 
    • компанія повною мірою відповідає за збитки, які 
завдані довкіллю; 
    • заохочується корпоративна культура, що 
заснована на екологічних цінностях 
Енергетичний та сировинний менеджмент  
    • Ефективне використання природних ресурсів; 
    • створення та використання відновлюваної енергії 
та матеріалів; 
    • компанія керується системним мисленням у 
своїй діяльності; 
    • намагання мінімізувати викиди вуглекислого 
газу (якщо це пов'язано з профілем діяльності); 
    • постійний аналіз екологічних досягнень і пошук 
нових екологічних рішень; 
    • постійний аналіз екологічних витрат і переваг 
Ефективне залучення зацікавлених сторін  
     • Компанія інформує місцеві громади та органи 
 влади про екологічні наслідки своєї діяльності; 
 
    • відповідає перед громадою та іншими 
 
 зацікавленими сторонами за свою сучасну і 
майбутню діяльність, а також за дії, вчинені у 
минулому; 
    • ураховує думки та побажання зацікавлених 
сторін при розробці та реалізації власних проектів; 
    • діяльність компанії є прозорою, включно з 
інформацією про вплив її діяльності на довкілля; 
    • компанія постійно аналізує та регулярно звітує 
про вплив своєї діяльності на довколишнє 
середовище 
* таблиця укладена автором за джерелом[64] 
 
 Між людиною та довкіллям у процесі її економічної, підприємницької 
діяльності встановлюються різноманітні зв'язки та відношення. Але 
впродовж тривалого існування людини відбувалося таке її вторгнення в 
 
 
природне середовище, яке почало загрожувати існуванню окремих людських 
спільнот та всього людства. Можна вважати, що проблема охорони довкілля 
викликана економічною діяльністю людини. Ця діяльність упродовж 
багатьох століть, а особливо в XX столітті, завдавала значної шкоди 
природному середовищу, руйнувала екологічну рівновагу. Попри високий 
запас міцності, екосистеми багатьох територій уже не можуть переробляти ті 
забруднювачі, які є продуктом економічного успіху. Щоб не допустити 
розвитку елементів екологічної катастрофи, необхідними є зусилля світової 
спільноти, розуміння відповідальності суб'єктів господарювання за долю 
прийдешніх поколінь. Усвідомлення можливих змін довкілля, які здатні 
загрожувати існуванню самої людини привело до пошуків нових знань, 
здатних сформувати концепцію взаємодії людини і природи. Тому в другій 
половині XIX століття починає формуватися така система знань, як екологія. 
Екологічний напрям досліджень послідовно розкривав засади, на основі яких 
людина може реалізовувати свої інтереси, формувати матеріальну основу 
задоволення потреб без шкоди для довкілля. Термін "екологія" походить від 
грецьких слів "екос" – дім, житло і "логос" – наука. Німецький учений-біолог 
Е. Геккель застосував його для позначення науки про взаємодію живих 
організмів, у тому числі й людини та середовища її проживання.  
 У процесі вдосконалення середовища свого існування людина 
збільшувала масштаби споживання природних ресурсів. На кінець XX 
століття на кожного мешканця планети видобувалося близько 20 тонн 
мінеральної сировини на рік, проведення робіт із їх видобутку призвело до 
утворення відвалів обсягом понад 100 км3 та кар'єрів обсягом понад 50 км3. 
Незважаючи на появу технологій, які забезпечують поліпшення споживання 
природних сировинних ресурсів, вплив людини на довкілля посилюється. А 
це свідчить про ще низьку ефективність природокористування, недостатній 
рівень екологічної культури як виробників, так і споживачів. Тому 
виробники, реалізовуючи нові технології, повинні разом з ними 
впроваджувати нові системи охорони від шкідливих викидів власного 
 
 
виробництва, вести просвітницьку діяльність. Оволодіваючи новими 
знаннями про вплив довкілля на людину, людина-виробник усвідомлено 
оцінюватиме потенційні загрози виробничих процесів, у яких вона бере 
участь. Як споживач, людина здійснюватиме споживацький вибір з 
урахуванням екологічної шкоди для себе, для своєї сім'ї і тим самим 
опосередковано знижуватиме рівень виробництва потенційно шкідливих 
товарних мас. В другій половині XX століття була сформована модель 
"суспільства споживання". У цій моделі не передбачалися межі розумного 
зростання матеріальних потреб людини, не враховувалися здатності 
природного середовища їх задовольняти. Неконтрольоване зростання 
споживання мало своїм наслідком забруднення територій. Забруднення – це 
зміна якісних параметрів довкілля, що веде до погіршення умов проживання 
людських спільнот і деградації природних ресурсів. У науковій літературі 
розрізняють природне і антропогенне забруднення. Природне забруднення 
виникає внаслідок різних природних катаклізмів – землетрусів, виверження 
вулканів, лісових пожеж, повеней тощо. Антропогенне забруднення 
відбувається внаслідок господарської та інших видів людської діяльності[1]. 
 Розвиток новітніх технологій посилює потужність антропогенного 
забруднення. Слід мати на увазі, що антропогенне забруднення може 
провокувати активізацію джерел природного забруднення. Будівництво 
великих водосховищ, проведення підземних ядерних вибухів можуть 
спричинити землетруси та інші природні катаклізми. Діяльність людини 
посилила забруднення атмосфери свинцем, двоокисом сірки, окисом азоту. 
Між антропогенним забрудненням і активізацією природного забруднення 
існують стійкі причинно–наслідкові зв'язки. Викиди тепловими 
електростанціями двоокису сірки ведуть до випадіння кислотних дощів. Такі 
дощі завдають суттєвої шкоди лісовим масивам, що в гірських районах разом 
із неконтрольованими вирубками веде до катастрофічних повеней. 
Формування світових глобальних взаємодій посилило масштаби 
забруднення. 
 
 
 Заходи західної соціально відповідальної компанії в напрямку щодо 
навколишнього середовища[1]: 
– розробляє екологічну політику; 
– розробляє системи екологічного менеджменту; 
– призначає персонал, відповідальний за її виконання; 
– здійснює контроль за дотриманням нормативно-правових вимог; 
– приймає добровільні екологічні зобов'язання: дотримання більш 
жорстких стандартів з охорони довкілля; 
– визначає процедури ідентифікації та оцінки екологічних ризиків; 
– розробляє систему зменшення викидів та запобігання 
забрудненню; 
– впроваджує стале використання ресурсів; 
– запроваджує програми з підвищення обізнаності співробітників, 
партнерів, клієнтів та споживачів; 
– організовує систему зелених закупівель; 
– звітує про вплив на довкілля. 
 Звинувачення "Шелл" щодо руйнування довкілля й порушення прав 
людини в Нігерії. Корпорація "Shell", котра виробляє нафтопродукти, 
неодноразово звинувачувалась у завданні шкоди екології своєю 
господарською діяльністю. У 1995 році лише завдяки масштабним протестам 
і закликам до бойкотування продукції фірми вдалося попередити затоплення 
нафтодобувної платформи у Північному морі. У 1970 році стався прорив 
нафти у Нігерії, за що корпорація до цього часу не понесла відповідальності. 
За словами експертів, розмір компенсації за усі екологічні злочини компанії 
"Shell" відповідає державному бюджету Нігерії, яку населяють 120 мільйонів. 
 Компанія має велику зацікавленість в розвідці покладів нафти в 
Мексиканській затоці. Існує колосальна проблема з ерозією та руйнуванням 
мексиканського узбережжя, в рішенні якої "Шелл" бере активну участь. 
Якщо нічого не робити, "Шелл" втратить доступ до цих покладів. 
 
 
 Український досвід впровадження принципів екологічної 
відповідальності. Напрямки діяльності підприємства, які зменшують 
негативний вплив на навколишнє середовище[1]: 
– зниження рівня шкідливого впливу діючих виробництв на 
довкілля; 
– дотримання екологічних стандартів щодо випущеної продукції; 
– організація екологічної безпеки праці працівників. 
 Зауважимо, що в Україні в спадщину від діяльності підприємств 
колишнього Радянського Союзу залишились цілі території, що є зоною 
екологічного лиха. Загальновідомі наслідки катастрофи на Чорнобильській 
АЕС, але на території держави є зони, уражені техногенними катастрофами 
місцевого масштабу. В західному регіоні держави міста Стебник, Калуш, 
Яворів і низка інших мають на своїх територіях потенційно небезпечні 
сховища відходів колишніх хімічних виробництв. У східних областях 
нагромаджено мільярди кубічних метрів відвалів металургійної, вугільної, 
хімічної промисловості. Водний басейн основної артерії держави – Дніпро 
має акумульовані радіоактивні осади, які загрожують населенню великих 
міських агломерацій, розташованих на його берегах. За таких умов особливо 
актуалізується проблема формування відповідального ставлення до довкілля. 
 Український досвід впровадження принципів екологічної 
відповідальності[1]: 
– участь у окремих акціях: 
– день Землі, година Землі, тощо; 
– розроблення екологічної політики; 
– підготовка чи сертифікація за СЕМ. 
 Зелений офіс – це концепція управління організацією, яка має на меті: 
зменшити негативний вплив діяльності компанії на навколишнє середовище 
та сприяти раціональному використанню ресурсів в Україні: 
1. Найпоширеніші заходи: 
 
 
– збір макулатури і повторне використання односторонньо 
друкованого паперу; 
– повторна заправка картриджів для принтерів та копірів; 
– налаштовування комп'ютерів на перехід у сплячий режим; 
– вимкнення неактивної офісної техніки на ніч; 
– ощадливе споживання електроенергії. 
2. Інвестиції у ресурсозберігаючі технології: 
– енергозберігаючі лампи; 
– нова сантехніка; 
– заміна старої офісної техніки на нову (енергоефективнішу); 
– електронний документообіг, телеконференції, тощо. 
3. Найпрогресивніші заходи: 
– програмне забезпечення для збереження ресурсів; 
– закупівлі з урахуванням дружності до навколишнього середовища; 
– обладнання для автоматичного регулювання освітлення. Приклад: 
"Київстар": 
 У системах офісних приміщень компанія використовує: 
– ресурсо– та енергозберігаючі технології; 
– екологічно безпечні системи опалювання, вентиляції і 
кондиціонування повітря. 
– Для освітлення приміщень використовуються енергозберігаючі 
лампи. 
– Для включення і відключення зовнішнього освітлення 
застосовуються фотоелементи. 
– Теплопостачання здійснюється від власної котельної з ККД 
газових котлів 92–94%. 
– Інтелектуальні системи вентиляції та кондиціонування 
використовують озонобезпечні хладагенти. 
– В офісних приміщеннях ведеться цілодобовий моніторинг стану 
інженерного устаткування і параметрів повітря, а також 
 
 
проводиться щодобовий облік спожитих ресурсів 
(електроенергії, газу, води) з подальшим аналізом результатів. 
– Розроблена внутрішня комунікаційна програма "Зелений офіс". 
– Планується встановлення обладнання та програмного 
забезпечення для відеоконференцій. 
 Отже, Україна як член світового співтовариства проводить активну 
політику щодо охорони довкілля. Її занепокоєння подальшим загостренням 
екологічних проблем зумовлене тим, що, зазнавши потужного удару від 
Чорнобильської катастрофи, наша держава змушена тривалий час 
ліквідовувати її наслідки. В останні роки українські вчені ініціювали 
прийняття Екологічної конституції Землі. Її прийняття, на думку директора 
Інституту держави і права імені В. Корецького академіка Ю. Шемшученка, 
дало б можливість отримати унікальний механізм міжнародного права для 
посилення екологічної безпеки. У національному законодавстві, зокрема в 
Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища", 
також є потреба внести зміни, які відповідатимуть сучасним екологічним 
викликам. У нашій державі потрібно створювати систему нормативних актів, 
які регулювали б проблеми утилізації побутових відходів, формували б 
правовий захист територій з унікальними природними умовами. 
Підприємства, які несуть на добровільній основі додаткові фінансові витрати 
на охорону територій, на яких вони здійснюють свою діяльність, мають 
отримувати податкові пільги. 
 Соціально відповідальний бізнес в Україні вимагає формування нової, 
екологічно спрямованої системи корпоративної соціальної відповідальності. 
Бути соціально відповідальним бізнесменом означає реалізацію бізнесової 
мети на основі випуску екологічно безпечної продукції, на основі 
використання технологій, що не завдають шкоди довкіллю. Бізнес-структура 
завжди функціонує в межах певної території, тому соціальна відповідальність 
бізнесу має реалізовуватись на основі соціально-екологічного партнерства з 
територіальними самоврядними організаціями. Посилення екологічної 
 
 
компоненти в системі корпоративної соціальної відповідальності може дати 
економічні вигоди як для суспільства, так і для бізнес–структур[1]. 
  
 3.2 Вплив екологічного компонента соціальної відповідальності на 
економіку країни 
 
 У загальному вигляді під концепцією екологічної відповідальності 
будемо розуміти діяльність як кожного окремого громадянина, так і бізнес-
структур,  яка  приносить  користь  навколишньому  природному  
середовищу  (або  зменшує  негативний вплив на навколишнє середовище). 
Крім того, дана діяльність не обмежується тільки  визначеними  законом  та  
обов’язковими  до  виконання заходами. Концепція екологічної 
відповідальності органічно поєднує у собі елементи концепції сталого 
розвитку  та  корпоративної  соціальної  відповідальності.  Слід  зазначити,  
що  екологічна  відповідальність  включає  не  тільки  зобов’язання  
підприємств,  а  також  й  осіб,  що  приймають  рішення, запроваджують дії, 
спрямовані на захист і поліпшення стану навколишнього середовища в 
цілому. Концепцію  екологічної  відповідальності  поділяють  на  дві  
складові:  корпоративну  та  індивідуальну. Корпоративна екологічна 
відповідальність  орієнтує  бізнес–структури  на  те,  що  повинна  існувати  
глобальна  відповідальність  перед екологічною системою планети, а це 
означає відповідальність кожної окремої як виробничої,  так  і  не  
виробничої  організації  за  стан  довкілля. Саме це підкреслюється у 
численних міжнародних домовленостях та регламентовано багатьма угодами. 
Сучасні   світові   тенденції   підтверджують   той  факт,  що  набуває  
популярності  концепція  індивідуальної  екологічної  відповідальності.  
Людей  щоразу  більше цікавить, як вплине несприятлива екологічна ситуація 
на їх повсякденне життя.  Крім  того,  вони  переймаються,  як  можуть  
сприяти  вирішенню  екологічних  проблем.  Таким  чином,  кожен 
громадянин повинен не стояти осторонь  проблем  навколишнього  
 
 
середовища,  а  може  вжити  конкретних  заходів,  що  допоможуть  
поліпшити  екологічну ситуацію. Розглянемо  один  з  найпоширеніших 
підходів до визначення екологічної   корпоративної   відповідальності.   
Даний  підхід  полягає  в  дотриманні  трьох  критеріїв,  а  саме[66, с.34]:  
дотримання   екологічних   зобов’язань,   енергетичний  та  сировинний  
менеджмент, а також ефективне залучення зацікавлених сторін 
(табл.3.2).Отже, невід’ємною складовою корпоративної соціальної  
відповідальності  є  охорона  навколишнього природного середовища, 
раціональне використання  природних  ресурсів,  створення  відповідних  
умов  екологічної  безпеки  підприємств та життєдіяльності людини. Саме 
екологічна безпека діяльності підприємства виступає певним  індикатором  
його  корпоративної  соціальної відповідальності. Під  екологічною  
безпекою  підприємства  розуміємо  дотримання  норм  чинного  
екологічного  законодавства,  що  сприятиме  зменшенню витрат від 
забруднення навколишнього середовища. 
 
 Таблиця 3.2 – Критерії визначення екологічної корпоративної 
відповідальності 
№ Критерії Ознаки екологічної корпоративної відповідальності 
1 Дотримання екологічних – корпоративне бачення компанії повністю відповідає концепції 
зобов’язань сталого розвитку та концепції соціальної відповідальності; 
– захист та відновлення природного середовища визначені 
стратегічними пріоритетами компанії; 
– усвідомлення того, що економічна система функціонує в межах 
екосистеми, яка є обмеженою;– компанія дотримується та діє 
відповідно до вимог екологічного законодавства; 
– компанія повною мірою відповідає за збитки, які завдані довкіллю; 
– заохочується корпоративна культура, що заснована на екологічних 
цінностях 
2 Енергетичний та сировинний – ефективне використання природних ресурсів; 
менеджмент – створення та використання відновлюваної енергії та матеріалів 
;– компанія керується системним мисленням у своїй діяльності; 
– компанія намагається мінімізувати викиди вуглекислого газу (якщо 
це пов’язано з профілем діяльності); 
 
 
– відбувається постійний аналіз екологічних досягнень та пошук 
нових екологічних рішень; 
– компанія постійно здійснює аналіз екологічних витрат та переваг 
3 Ефективне залучення – компанія інформує місцеві громади та органи влади про екологічні 
зацікавлених сторін наслідки своєї діяльності; 
– компанія відповідає перед громадою та іншими зацікавленими 
сторонами за свою сучасну та майбутню діяльність, а також за дії, 
вчинені у минулому; 
– компанія враховує думки та побажання зацікавлених сторін при 
розробці та реалізації власних проектів; 
– діяльність компанії є прозорою, включно з інформацією про вплив 
її діяльності на довкілля; 
– компанія постійно аналізує та регулярно звітує про вплив своєї 
діяльності на оточуюче середовище. 
* таблиця укладена автором за джерелом[66] 
 Таким  чином,  екологічно  безпечне  підприємство забезпечує такі 
умови функціонування, щоб прямо чи опосередковано не призводити до 
погіршення  якості  навколишнього  природного  середовища,  не  наносити  
прямі  чи  опосередковані збитки економіці державі, споживачам, населенню 
та персоналу[67, с.310]. Екологічна безпека діяльності підприємства повинна 
забезпечувати не тільки високі темпи розширеного  відтворення  
виробництва,  економічного зростання і підвищення добробуту, а й 
супроводжуватися  збереженням  та  покращанням навколишнього 
середовища. Екологічна  безпека  підприємства  перебуває  під  впливом  
численних  зовнішніх  та  внутрішніх загроз. Реалізація як зовнішніх, так і  
внутрішніх  загроз  зменшує  можливості  підприємств  до  реалізації  
концепції  екологічної  відповідальності. Зовнішні  (екзогенні)  загрози  –  це  
ті  загрози  впливу на діяльність підприємств у сфері екології, що 
визначаються станом та характеристиками навколишнього середовища, у 
якому функціонує підприємство. Також дія зовнішніх загроз є  некерована  з  
боку  підприємства,  а  отже,  їх  необхідно враховувати під час прийняття 
управлінських  рішень,  здійснювати  цілеспрямовані  зусилля для зменшення 
їх впливу. Внутрішні  (ендогенні)  загрози  –  це  загрози  впливу на 
діяльність підприємств у сфері екології, що формуються переважно в межах 
 
 
підприємства,  тобто  до  яких  організації  мають  безпосереднє відношення 
та можуть на них впливати. Так, екологічна безпека діяльності підприємства 
є основою для формування його соціальної відповідальності.  Бути  
екологічно  безпечним  підприємство  може  лише  за  умови  постійної  
протидії внутрішнім та зовнішнім загрозам, що впливають на його діяльність 
у сфері екології. У  кожного  підприємства  має  бути  створений  
індивідуальний  механізм  природозберігаючої  діяльності,  що  враховує  
розміри  підприємства,  сферу діяльності, рівень розвитку корпоративної 
культури.  Однак  більшість  заходів  (елементів  екологічної корпоративної 
відповідальності) з мінімізації негативного впливу своєї діяльності на 
навколишнє природне середовище є однаковими. Основні елементи 
екологічної корпоративної відповідальності[66, с.36] : 
– Запровадження  корпоративної  екологічної  політики, що 
передбачає дотримання екологічного  законодавства,  відкриту  
екологічну  політику,  систему екологічних принципів та 
стандартів. 
– Екологічний аудит, який допомагає визначити пріоритетні 
напрями екологічної політики організації;  передбачає  
оцінювання  впливу  діяльності  організації  на  навколишнє  
природне  середовище. 
– Залучення працівників до екологічних ініціатив,  тобто  
організації  виховують  екологічну  відповідальність працівників 
через аспекти еко-логічної етики (екологічну політику 
організації можна  повноцінно  реалізувати  лише  за  умови  
залучення керівництва, співробітників та членів їх родин до 
вирішення екологічних проблем). 
– Екологічність  постачальників,  що  передбачає використання 
екологічно безпечної сиро-вини  та  матеріалів,  виготовлених  за  
природо–зберігаючими технологіями. 
 
 
– Виробництво  екологічно  чистих  товарів,  шляхом використання 
для її виготовлення екологічно  чистих  матеріалів,  застосування  
інноваційних технологій переробки відходів, використання 
технологій замкнутих циклів тощо.  
 Зважаючи на вищезазначене, підприємствам необхідно   дотримуватися   
певних   принципів   охорони  навколишнього  природного  середовища, 
зокрема:  
– пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов’язковість  
дотримання  екологічних  стандартів, нормативів та лімітів 
використання природних  ресурсів  при  здійсненні  
господарської,  управлінської та будь–якої іншої діяльності; 
– забезпечення екологічно безпечного середовища для життя і 
здоров’я людей;   
– запобіжний характер заходів щодо охорони навколишнього 
природного середовища; 
– екологізація   матеріального   виробництва   на  основі  
комплексності  рішень  у  питаннях  охорони  навколишнього  
природного  середовища,  використання  та  відтворення  
відновлюваних природних ресурсів, широке впровадження 
інноваційних технологій; 
– збереження  просторової  та  видової  різноманітності  й  
цілісності  природних  об’єктів  і  комплексів;  
– обов’язковість екологічної експертизи; 
– науково обґрунтоване нормування впливу господарської  
діяльності  на  навколишнє  природне середовище; 
– стягнення плати за забруднення природного  потенціалу  та  
погіршення  його  якісних  характеристик, компенсація шкоди; 
– поєднання  заходів  стимулювання  і  відповідальності  у  справі  
охорони  навколишнього  природного середовища, міжнародне 
співробітництво з даної проблеми. Крім  того,  необхідно  
 
 
зосередити  свою  увагу  також  на  питанні  переваг  від  
запровадження  екологічної   корпоративної   відповідальності.   
– Дотримання бізнес–структурами концепції екологічної  
відповідальності  передбачає  для  них  як  основні  переваги  з  
поліпшення  екологічної  ситуації: зменшення негативного впливу 
на довкілля від діяльності компанії; поліпшення еко-логічних  
характеристик  планети;  поліпшення  здоров’я населення, так і 
додаткові, що включають:  збільшення  вартості  бренду  та  
формування позитивного іміджу; збільшення обсягів продажу,  
можливість  розширити  сфери  збуту;  доступ  до  нових  джерел  
ресурсів;  зменшення  витрат та зростання продуктивності праці.  
 Сучасні вітчизняні реалії та аналіз даних таблиць 3.1 та 3.2 свідчать про 
в цілому безвідповідальне ставлення до довкілля у нашій державі на всіх 
рівнях. За  цих  умов  особливу  увагу  слід  звернути  на  те,  що  
використання  природних  ресурсів  як  громадянами,  так  і  підприємствами  
й  організаціями  має  здійснюється  з  дотриманням  обов’язкових 
екологічних вимог, а саме: 
– раціонального   та   економного   використання  природних  
ресурсів  на  основі  активного  впровадження інноваційних 
технологій; 
– здійснення заходів щодо запобігання псуванню,  забрудненню,  
виснаженню  природних  ресурсів,  негативному  впливу  на  
стан  навколишнього природного середовища; 
– застосування  біологічних,  хімічних  методів поліпшення якості 
природних ресурсів; 
– здійснення  господарської  діяльності  без  порушення 
екологічних прав інших осіб; 
– збереження територій та об’єктів природно-заповідного фонду, 
що підлягають особливій охороні. 
 
 
 Донедавна  соціальними питаннями переважно займалась держава, а 
підприємство лише сплачувало податки й очікувало за це від неї захисту 
власних інтересів. Як писав батько політичної економії, англійський 
економіст А. Сміт (1723–1790), держава виконує функцію так званого 
«сторожового пса».  Проте нині соціально  свідомим  має  бути  передусім  
підприємство, стежити не тільки за процесом формування сум прибутку, а й 
спрямовувати його відповідну частку на забезпечення соціального ефекту. 
Які переваги це забезпечить за різними напрямками економічного розвитку 
підприємства?  Зокрема, щодо: 
– економіки і маркетингу: підвищується імідж підприємства, що 
приваблює нових споживачів та інвесторів; 
– управління персоналом: поліпшується якість роботи персоналу, 
адже він відчуває себе більш захищеним; 
– обліку і звітності: правдиве відображення даних у  фінансовій  
звітності  за  рахунок  покращання  соціальної  свідомості  
працівників  облікової  служби,  а також  визначення  
відповідних  загальних  показників, які можна згодом 
деталізувати у нефінансовому звіті, котрий  дає  змогу  
прогнозувати  соціальну  безпеку  на майбутнє; 
– оподаткування:  держава  повинна  зменшити  суми податків і 
платежів для підприємств, що впроваджують у свою діяльність 
соціальні стандарти, так, щоб ці підприємства могли більше 
свого прибутку спрямовувати на соціальну безпеку власного 
бізнесу або соціально незабезпеченим верствам населення.  
 Отже, ще в XІX ст. актуалізуються ідеї, започатковані американським  
економістом,  основоположником  інституціоналізму в економічній теорії 
Т.Б. Вебленом (1857–1929), який виявив суттєвий вплив соціальних явищ на 
політичну економію. Звісно, погляди цього науковця відмінні від сучасних, 
адже сьогодення творить новітні дефініції, моделі та способи їх застосування.  
У вітчизняному бізнесі соціальна відповідальність не займає належного 
 
 
місця, адже він характеризується високим  рівнем  застосування  тіньових  
операцій  і  низькою інвестиційною привабливістю. Проте розпочаті в 
Україні політичні  зміни  та  майбутні  реформи є  основою  для  посилення  
контролю дотримання   цивілізованих   правил функціонування  ринкової  
економіки, застосування  злочинних  схем  відмивання брудних коштів. Для  
прикладу,  розглянемо  відому піраміду  А.  Маслоу,  з  якої  можна  зробити  
висновок,  що  соціальна  відповідальність  належить  не  до  інстинктивних  
чи  фізичних  потреб  людини,  а  до вищих – моральних, що спонукають її до 
творчого самовдосконалення[47, с.75] .  
 Отже, соціальна відповідальність не є модним трендом, а вимогою 
часу, що формувалась століттями, умовою виживання людини у ХХІ ст. 
Етимологія слова «соціальна відповідальність» нині уже повністю 
сформована, однак потрібен  стандарт,  норматив  чи  закон,  котрий  давав  
би чітке трактування суті соціальної відповідальності. Соціальна  
відповідальність –  це  зобов’язання  щодо виконання тих чи інших 
моральних, етичних, економічних,  екологічних  норм,  що  встановлені  
державою,  суспільством до підприємства, недотримання яких вимагає від 
порушника відповідати за свої помилки та провини. Соціальна 
відповідальність бізнесу виникає у зв’язку з діяльністю низки суб’єктів, що 
відповідним чином впливають на об’єкти у соціальній сфері. До  об’єктів  
соціальної  відповідальності  бізнесу  від-носять необоротні і оборотні 
активи, зобов’язання, капі-тал, витрати та доходи, що пов’язані з виконанням 
певних соціальних заходів. Суб’єктами  соціальної  відповідальності  бізнесу  
вважають  власників  підприємства  (організації,  закладу), його  менеджерів  
та  рядових  працівників,  акціонерів,  а також представників державних і 
місцевих органів влади, громадських  організацій,  підрядників,  
субпідрядників, замовників, покупців та ін. Слід мати на увазі й те, що 
соціальна відповідальність є не лише способом контролю, вона є 
життєутворюючим елементом діяльності особи. У будь-якій ситуації людина 
обирає власний, притаманний тільки їй спосіб поведінки. Цей вибір 
 
 
зумовлений її світоглядом, потребами, інтересами,  переконаннями,  
морально-етичними  особливостями характеру. При цьому відповідальність 
проявляється як міра свободи: якщо сутність свободи полягає в наявності  
альтернатив,  вибору,  то  відповідальність  є  нічим іншим як оцінкою 
вибору, вчинків, рішень, їх користі чи шкоди для суспільства й 
навколишнього середовища. Під впливом домінуючих у суспільстві норм, 
звичаїв, традицій, а також світогляду, внутрішніх переконань у людини 
формується  власна  оцінка  вчинків,  думок,  дій,  тобто власне бачення 
соціальної відповідальності. Держава  в  особі  органів  державної  влади  
повинна бути  зацікавленою  в  тому,  щоб  представники  суспільства,  
роздумуючи  над  здійсненням  своїх  дій,  ураховували можливі втрати та 
шкоди для держави – інституту, який впливає на життя всіх без винятку 
мешканців. Це пов’язано з тим, що держава отримає від соціально 
відповідальної  діяльності  її  представників  значно  вищу вигоду,  ніж  тоді,  
коли  перекладатиме  зобов’язання вирішувати проблеми з ліквідації 
негативних наслідків діяльності на себе. Пов’язано це з економією видатків 
державного  бюджету  на  соціальні  потреби.  Оскільки, наприклад,  
очистити  забруднену  воду,  яка  використовувалася в технологічних цілях 
на підприємстві значно дешевше, ніж очистити водні басейни Землі від 
промислових стоків. Іншим прикладом можна вважати витрати держави із 
ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній  електростанції. Тому  
державний  контроль  у поєднані зі стимулами до соціально відповідальної 
поведінки представників суспільства повинен стати прерогативою у 
діяльності державних інститутів. Зацікавленими в діяльності підприємства 
можуть бути як  внутрішні,  так  і  зовнішні  сторони.  До  зацікавлених 
сторін  можна  віднести  менеджерів,  співробітників,  клієнтів, інвесторів, 
акціонерів та постачальників. Також до них можна включити уряд, 
суспільство в цілому та місцеві громади.  Всі ці сторони впливають на: 
– використання  природних  ресурсів  як  частини виробничих процесів; 
– конкуренцію у відносинах з іншими організаціями на ринку; 
 
 
– створення можливостей для працевлаштування; 
– розподіл багатства, створеного в рамках фірми для власників фірми; 
– екологічні чинники[48, с.28–29]. 
 До  основних  представників  зовнішніх  організацій можна віднести 
конкурентів, постачальників, споживачів, громадські  організації,  що  
спонукають  підприємницьку діяльність  до  розвитку.  Зовнішні  організації  
формують середовище, в якому виростає новий бізнес.  
 Виходячи із зазначеного, варто зауважити, що соціальна 
відповідальність бізнесу визначається такими положеннями: 
– виконання  укладених  умов  договору  щодо  постачання оборотних і 
необоротних активів; 
– випуск  якісної  продукції  чи  надання  послуг  для дотримання  
стандартів  якості  з  метою  задоволення потреб споживача згідно із 
Цивільним кодексом України, Законом України «Про захист прав 
споживачів», Правилами побутового обслуговування населення; 
– встановлення  оптимальної  ціни  на  продукцію, товари, послуги 
відповідно до вимог ринку; 
– виконання етичних норм при формуванні договорів та реалізації 
продукції із зовнішніми суб’єктами; 
– дотримання  екологічних  вимог  із  метою  збереження довкілля; 
– провадження  здорової  конкуренції  відповідно  до Закону України 
«Про захист економічної конкуренції»; 
– контроль держави над формуванням здорової конкуренції  з  метою  
розвитку  ринкової  економіки  та  створення умов для посилення 
громадського контролю. 
 Cоціальна відповідальність перед зовнішніми організаціями повинна 
бути не лише примусовим законодавчим явищем, але й внутрішньою 
свідомістю кожного підприємця,  кожного  працівника.  Лише  спільними  
зусиллями зовнішніх  організацій  та  персоналу  підприємств  можна 
побудувати економічно розвинену державу. Основні  результати  діяльності  
 
 
з  утвердження  соціальної відповідальності Європейської Комісії викладені у  
стратегії  «Європа-2020»,  резолюції  щодо  соціальної відповідальності 
«Внесок корпоративної соціальної відповідальності у сталий розвиток». 
Приписи даних доку-ментів  передбачають  підготовку  
висококваліфікованих працівників,  сприяння  зростанню  рівня  зайнятості  
та створення  робочих  місць;  боротьбу  зі  зміною  клімату, розвиток  
«зелених  технологій»,  збільшення  частки поновлювальної енергії, 
зменшення викидів забруднюючих речовин. 
 
 3.3 Стратегічні напрями розвитку соціальної відповідальності в 
Україні 
 
 Соціальна відповідальність є предметом діяльності багатьох 
міжнародних, регіональних некомерційних організацій[1]: 
– "Бізнес для соціальної відповідальності", основна ідея 
функціонування якої полягає у встановленні ролі соціальної 
діяльності компаній у досягненні стабільного зростання, що 
корисно як для власників, так і акціонерів; 
– Глобальний альянс бізнесу для соціальної відповідальності – 
метою якого є розширення розуміння корпоративної соціальної 
відповідальності (СВ) та забезпечення підприємців можливістю 
співробітництва в даній сфері; 
– "Глобальний договір" (ГД), пропозиція створення якого висунута 
на Світовому економічному форумі у 1999 році. Він поєднує 
компанії з установами ООН, працюючими та громадянським 
суспільством в підтримку десяти універсальних принципів в 
сферах прав людини, праці та навколишнього середовища; 
– Міжнародний діловий форум лідерів, функціями якого є 
сприяння просуванню відповідальних ділових рішень бізнесу та 
отримання вигоди від цього для усього суспільства; 
 
 
– Корпоративна соціальна відповідальність Європи, мета 
діяльності якої – сприяння зростанню загальної соціальної 
відповідальності. 
 Презентація ініціативи ГД ООН в Україні відбулася у квітні 2006 р., 
перші збори мережі ГД – у лютому 2008 р. Мережа ГД в Україні об'єднує 
компанії, бізнес-асоціації, профспілки, об'єднання роботодавців, неурядові 
організації та інші громадські спілки, академічні інституції. В межах ГД в 
Україні проводяться семінари та тренінги (семінар "Бізнес та права людини" 
(квітень 2008 р.); семінар, присвячений Глобальній ініціативі зі звітності – 
Global Reporting Initiative (жовтень 2008 р); тренінг "Використання принципів 
Зеленого офісу в організації" (лютий 2009 р)), а у лютому 2010 р. за сприяння 
ГД ООН, Центру Розвитку СВ, Інституту власності і права та Асоціації 
якості, відбулося перше засідання Консультативної Ради з розробки 
Національної концепції розвитку соціальної відповідальності бізнесу в 
Україні. 
 Основи впровадження соціальної відповідальності в Європі викладено 
в Зеленій книзі "Створення умов для поширення соціальної відповідальності 
бізнесу в Європі" (Брюссель, 08.07.2001). Її мета – ініціювати широке 
обговорення та пошук різних точок зору щодо соціальної відповідальності 
бізнесу на національному, європейському та міжнародному/світовому рівні. 
На теперішній час питання соціальної відповідальності у світі 
регламентуються стандартами, у тому числі міжнародними : Account Ability 
1000 (АА1000), Global Reporting Initiative (Глобальна ініціатива зі звітності" 
(GRI), SA 8000 "Соціальна відповідальність" , ISO: 14000 "Системи 
управління навколишнім середовищем", OHSAS 18001:1999 "Система 
оцінювання професійної безпеки та здоров'я", OHSAS 18002:2000 "Системи 
менеджменту щодо охорони праці й попередження професійних 
захворювань". У лютому 2010 р. завершено голосування національних 
органів по стандартизації на користь отримання статусу кінцевого проекту 
 
 
міжнародного стандарту ISO 26000 "Системи управління соціальною 
відповідальністю. Вимоги"[1]. 
 Ставлення бізнесу в Україні до поняття соціальної відповідальності 
визначається, з одного боку, походженням компанії, її розміром, галуззю, 
географічним охопленням, активністю спілкуванням з кінцевим споживачем, 
рівнем конкуренції на ринку і поглядами керівництва. З іншого боку, 
економічною ситуацією в країні, ступенем розвитку інших секторів (засоби 
масової інформації (ЗМІ), влада, некомерційний сектор) і діючим 
законодавством. Розвиток соціальної відповідальності бізнесу в Україні 
консолідується навколо міжнародних організацій та проектів, зокрема 
Представництва ООН в Україні, яке в 2006 році започаткувало та підтримує 
діяльність української мережі Глобального договору ООН, що охоплює 
понад 140 організацій. В Україні більшість компаній (як великих, так і 
середніх) не мають визначеної стратегії соціальної відповідальності бізнесу 
(СВБ), перебувають на етапі дотримання законодавства та одиничних 
доброчинних проектів. Основними чинниками ведення вітчизняними 
підприємствами СВБ є: по–перше, позитивна репутація, як спосіб 
конкурентної боротьби для ТНК в Україні та компаній, що здійснюють 
міжнародну діяльність; по–друге, власні переконання; по–третє, розширення 
ринків, що можливо внаслідок включення до груп заради створення нової 
продукції, послуг або виходу на нові ринку збуту; по–четверте, можливість 
доступу до дешевих фінансових ресурсів, що виявляться при оцінці 
можливості отримання відносно дешевих кредитних ресурсів для розвитку 
бізнесу, особливо від міжнародних фінансових інституцій; по–п'яте, 
підвищення капіталізації, що є наслідком збільшення привабливості 
підприємств перед інвесторами. Основним інструментарієм СВБ в Україні є: 
впровадження систем управління СВБ, запровадження соціальної звітності та 
верифікації; організація партнерств з групами впливу, що дозволяє 
підприємствам долучитися до вирішення певних складних соціальних та 
екологічних проблем завдяки об'єднанню фінансових, людських та 
 
 
адміністративних зусиль на прозорих та чітких умовах; розробка 
інноваційних товарів та послуг, які допомагають подолати конкретні 
соціальні проблеми; адаптація міжнародних проектів та стратегій до 
українського ринку. 
 Проте, впровадження практики СВБ в Україні обмежено внаслідок 
відсутності інформації. Кожне п'яте підприємство не інформовано про її 
переваги. До найменш поінформованих належать підприємства транспорту – 
52,9% загальної кількості підприємств. При цьому СВБ більш за все 
пов'язується з впровадженням соціальних програм поліпшення умов праці 
(65,5%), навчанням персоналу (63,2%), благодійною допомогою (56%), 
застосуванням в діяльності принципів етичного та відповідального ставлення 
до споживачів (49,5%). Ще одною перепоною на шляху впровадження СВБ в 
Україні є недостатнє усвідомлення підприємствами своєї ролі в рішенні 
соціальних та екологічних проблем суспільства. Низький рівень виконання 
державними установами соціальних функцій, недовіра до них призвело до 
того, що тільки 11,8% підприємств абсолютно переконані в необхідності 
кооперації бізнесу та держави при вирішенні соціальних проблем. 
Особливістю впровадження СВБ в Україні є те, що майже 25% підприємств 
здійснює СВБ заходи, не усвідомлюючи цього. За відсутності концепції 
заходи СВБ, все ж таки, реалізуються (31,3% підприємств реалізують їх 
кожний місяць або постійно, 22,2% кілька разів на півроку, 10% – раз на рік). 
 Обмеженість застосування принципів СВБ на вітчизняних 
підприємствах пов'язано з багатьма причинами[1]: 
– відсутністю національного законодавства щодо організації, 
регулювання та контролю СВБ. Недосконалість соціальних 
стандартів та нормативів, що діють в Україні, їх невідповідність 
європейським стандартам розвинутих держав; 
– відсутність достатньої кількості фінансових ресурсів. 
Невідповідність попиту щодо благодійності наявним ресурсам 
стосовно реальної допомоги окремим категоріям населення; 
 
 
– достатньо високий ступінь контролю з боку контролюючих 
органів влади; 
– дефіцит урядових і неурядових організацій, що підтримують 
СВБ; 
– відсутність необхідної інформації стосовно соціальних проблем; 
– нестабільність політичної та економічної ситуації в країні; 
– відсутність повного розуміння компаніями сутності СВБ (не 
тільки як спонсорства та благодійності, а як стратегії, що 
охоплює всю компанію і визначає те, як вона діє, інвестує кошти 
і будує відносини з партнерами); 
– відсутність або небажання сприйняття окремими керівниками і 
підприємцями бізнес-структур принципів соціальної 
відповідальності, пасивність та байдужість щодо участі у 
формуванні позитивного соціального іміджу бізнесу; 
– відсутність дієвої системи морального та матеріального 
заохочення соціальної відповідальності суб'єктів бізнес-
структур, розвинутого почуття відповідальності перед людьми і 
соціумом за її результати, поваги до законів держави і прав 
людей, турботи про навколишнє середовище, розвитку почуття 
національної гідності, патріотизму. 
 На сучасному етапі для становлення ідеї СВБ в Україні насамперед 
необхідно[1]: 
– зміна суспільної свідомості щодо розуміння змісту, значимості 
СВБ для розвитку соціально орієнтованої держави, а серед самих 
підприємців – стратегічного значення соціально відповідальної 
позиції для зміцнення конкурентоспроможності компаній на 
ринку та довгострокового сталого розвитку; 
– формування законодавчої бази, яка забезпечить зацікавленість 
бізнесу у впроваджені соціальних програм, а також нормативно-
правових актів, які стимулюють розвиток СВБ; 
 
 
– створення партнерської мережі, в рамках якої учасники 
отримують широкі можливості для просування корпоративної 
репутації на регіональному та макроекономічному рівнях; 
– впровадження методологічних основ надання допомоги у 
плануванні та реалізації конкретних соціальних проектів та 
програм, реалізації корпоративних систем соціальної 
відповідальності; 
– сприяння роботі всіх зацікавлених сторін щодо впровадження 
довгострокових спільних соціальних проектів та програм; 
– створення банку даних соціальних та екологічних ініціатив, в 
реалізації яких могли б взяти участь державні органи влади, 
громадські організації та підприємницькі структури; 
– на рівні підприємств: 1) впровадження політики відповідального 
ставлення організації до своїх найманих працівників; 2) 
підгримування та розвиток позиції активного громадянства; 3) 
навчання персоналу соціальній відповідальності на рівні з іншими 
бізнес-цілями; 4) здійснення діалогу із групами впливу як 
інструмент отримання інформації щодо оптимізації соціальних 
програм та мінімізації ризиків підприємства; 5) створення 
спеціалізованих підрозділів (для великих за розміром та 
масштабом діяльності підприємств), до компетенції яких було б 
віднесений напрям діяльності з управління соціальною 
відповідальністю. 
 Краще та ширше впровадження СВБ українськими компаніями може 
допомогти створити нові ринки в Україні та за її межами, допомогти 
вирішити соціальні та екологічні проблеми, покращити доступ компаній з 
українським капіталом до міжнародних ринків, підвищити капіталізацію 
українських компаній та забезпечити сталий розвиток країни в цілому. 
Перехід України до сталого економічного розвитку, її інтеграція до 
європейського і світового співтовариства вимагають запровадження сучасних 
 
 
практик взаємодії держави і бізнесу, а також бізнесу і суспільства, які б 
дозволили посилити взаємну відповідальність усіх учасників суспільного 
життя, створити умови для подальшого стабільного розвитку суспільства, 
заснованого на врахуванні якнайширшого кола інтересів. 
 На сьогодні у найбільш економічно розвинених країнах світу набуло 
поширення явище "соціальної відповідальності бізнесу" (СВБ), що 
розуміється як відповідальність організації, компанії за вплив рішень і дій на 
суспільство, навколишнє середовище шляхом прозорої та етичної поведінки, 
яка сприяє сталому розвиткові, у т.ч. здоров'ю й добробуту суспільства; 
зважає на очікування заінтересованих сторін; відповідає чинному 
законодавству й міжнародним нормам поведінки; інтегрована в діяльність 
організації та практикується в її відносинах. Таким чином, СВБ є 
добровільною діяльністю компаній приватного і державного секторів, 
спрямованою на дотримання високих стандартів операційної та виробничої 
діяльності, соціальних стандартів та якості роботи з персоналом, мінімізацію 
шкідливого впливу на навколишнє середовище тощо, з метою вирівнювання 
наявних економічних і соціальних диспропорцій; створення довірливих 
взаємовідносин між бізнесом, суспільством і державою; покращання 
результативності бізнесу та показників прибутковості у довгостроковому 
періоді. 
 СВБ тісно пов'язана з діяльністю компаній з досягнення ділової 
досконалості та якості в організації виробництва. Ці аспекти діяльності 
компаній переважно регулюються міжнародними стандартами серії ISO 9000. 
У сучасному світі соціально відповідальна діяльність бізнесу є 
загальноприйнятим правилом, якого дотримується значна кількість великих, 
середніх і навіть малих компаній по всьому світу. З огляду на надзвичайну 
суспільну та економічну користь, що містить у собі соціальна 
відповідальність бізнесу, питання її розвитку належать до сфери особливої 
уваги органів державної влади багатьох країн світу та провідних 
міжнародних організацій. Проявом цієї уваги є розроблення стандартів СВБ і 
 
 
заходів зі стимулювання бізнесу до соціально відповідальної діяльності. В 
більшості країн ЄС у різній формі розроблені та функціонують державні 
програми підтримки і стимулювання СВБ. Завдяки цим програмам держава 
визначає бажану поведінку для бізнесу, долучає компанії приватного і 
державного секторів до спільного виконання соціально важливих завдань, 
матеріально стимулює бізнес до соціально відповідальної діяльності тощо. 
 Основними характеристиками СВ є добровільність; інтегрованість у 
бізнес-стратегію організації, компанії; системність; користь для всіх 
заінтересованих сторін: співробітників, споживачів, акціонерів, громади 
тощо, а також для самого підприємства; внесок у процес сталого розвитку. 
Соціальна відповідальність не обмежується благодійністю. Соціальна 
відповідальність бізнесу містить у собі процедури і практики компаній із 
семи аспектів діяльності: 1) організаційне управління; 2) права людини; 3) 
трудові відносини; 4) етична операційна діяльність; 5) захист навколишнього 
середовища; 6) захист прав споживачів; 7) розвиток місцевих громад і 
співпраця з ними. СВБ в Україні перебуває в стадії становлення. Найбільш 
активними у цій сфері є, насамперед, представництва іноземних компаній, які 
переносять на українське підґрунтя сучасні світові практики, принципи і 
стандарти, а також великі та малі вітчизняні підприємства й організації, які 
протягом останніх 15 років удосконалюють свою діяльність на засадах 
концепцій Загального управління якістю. Однак зазначений процес потребує 
певної координації та стимулювання, а відтак активної участі в ньому 
держави, яка повинна визначити СВБ як бажану поведінку для бізнесу і 
розробити комплекс відповідних стимулів (до цього вже дійшли державні 
органи країн-членів ЄС). 
 Водночас необхідно усвідомлювати, що СВ безпосередньо пов'язана з 
рівнем ділової досконалості підприємств, організацій і установ. Адже, якщо 
вони не є досконалими, то навряд чи зможуть системно і протягом тривалого 
часу задовольняти потреби всіх заінтересованих сторін. На це вкрай важливо 
 
 
зважати в Україні, де рівень ділової досконалості більшої кількості 
організацій суттєво нижчий за відповідний рівень у розвинених країнах. 
 Саме тому в Україні підтримка держави необхідна як для підкреслення 
важливості етичної і соціально відповідальної поведінки компаній, 
просування кращих практик вітчизняних компаній із соціальної 
відповідальності в Україні та за кордоном, так і для підвищення 
престижності досконалих організацій і процесів безперервного системного 
вдосконалення. Це дозволить більшості компаній посилити довгострокову 
конкурентоспроможність і репутацію через практики відповідального 
ставлення до своїх співробітників, споживачів та інших заінтересованих 
сторін. Ця теза ще більш актуалізована сучасними глобалізаційними та 
інтеграційними процесами, оскільки уряди іноземних держав надають 
великого значення процесам роботи своїх компаній на ринках, що 
розвиваються, і дотриманню ними стандартів щодо забезпечення прав 
людини, трудових відносин, охорони навколишнього середовища. 
 Найбільш доцільним у цьому контексті є ухвалення відповідної 
Національної стратегії соціальної відповідальності бізнесу в Україні (далі – 
Стратегія), яка має чітко зафіксувати позицію держави в цій сфері. 
Прийняття такого документа покращить імідж Української Держави 
всередині країни і за кордоном, продемонструє прагнення України рухатися 
відповідно до сучасних європейських і світових тенденцій, дотримуватися 
концепції сталого розвитку, відповідально ставитися до проблем суспільства 
і навколишнього середовища. 
 Одним із п'яти першочергових антикризових заходів Президент 
України визначив зменшення соціальних витрат бюджетних організацій та 
активізацію соціальної відповідальності бізнесу перед суспільством, 
навколишнім середовищем, громадою, що є більш загальновизнаним як 
поняття соціальної відповідальності. В умовах світової глобалізації, а 
сьогодні й економічної кризи, конкуренція у бізнес-середовищі 
загострюється, тому для утримання місця на ринку збуту все більша частка 
 
 
виробників усього світу вимушена шукати шляхи, які забезпечують 
довготривале лояльне ставлення з боку клієнтів, співробітників, інших 
зацікавлених сторін суспільства. По суті – це основний двигун для 
переорієнтування прибутково орієнтованого бізнесу на соціально 
відповідальний[1]. 
 Визначальною ініціативою сучасного громадянського суспільства є 
Глобальний договір ООН, започаткований у 2000 році, у якому проголошено 
основні принципи соціально відповідальної поведінки підприємництва. В 
Україні рух за приєднання до Глобального договору набув організаційно-
правового оформлення за підтримки Програми розвитку ООН у 2006 році, 
коли керівники 56 компаній та неурядових організацій, серед яких була і 
федерація профспілок України, підписали угоду про приєднання і взяли на 
себе зобов'язання дотримуватися його положень та публічно звітувати про 
результати своєї соціальної діяльності. На початку 2008 р. учасників 
Глобального договору стало вже 96, і цей процес триває. Під час економічної 
кризи ці чинники ще більше загострюються, що може призвести до 
соціального напруження. Крім того, аномальним явищем стало поширення 
бідності серед працюючих, особливо у сільських господарствах. Однією з 
причин такого становища є зайнятість на малопродуктивних робочих місцях 
із рівнем заробітної плати, що межує або є нижчим за прожитковий мінімум.  
Дослідження Світового банку показало, що основним джерелом зростання 
ВВП у розвинених країнах є людський капітал, на його частку припадає 
62,0% приросту ВВП, тоді як виробничі фонди дають 16,0–18,0% приросту, а 
природні ресурси – 20,0–22,0%. Тому інвестиції в людський розвиток мають 
розглядатися вітчизняним бізнесом та державою як важливий чинник 
економічного піднесення, підвищення конкурентоспроможності підприємств 
і водночас як засіб гуманізації відносин між працею та капіталом, що в свою 
чергу сприятиме стабільності суспільства. 
 Масштаби соціальної активності можуть істотно зрости, якщо держава 
буде її заохочувати та стимулювати шляхом формування сприятливого 
 
 
соціально безпечного середовища для діяльності підприємців. Причому, це 
середовище утворюється не самою державою, а через посередництво 
інститутів громадянського суспільства, наприклад, бізнес-асоціацій, ЗМІ, 
громадських благодійних організацій, наукових установ тощо. Слід 
відзначити, що стимулювання – це комплекс заходів матеріального та 
нематеріального характеру, спрямованих на формування мотивів суб'єктів 
для досягнення цілей (у нашому випадку підприємців – на соціальні 
інвестиції). Стимулами можуть бути: державні премії, державні нагороди, 
правові та економічні пільги, заохочення, винагороди, гранти, вищі посади. 
Різні країни по-різному підходять до стимулювання соціальної 
відповідальності. Добровільність дій підприємництва У т.ч. за рахунок 
заохочення та стимулювання їх з боку держави – ключовий аспект для 
розвитку СВ у будь-якій країні, нехтування яким призводить до 
адміністративного втручання та згортання ініціативи. 
 У більшості країн світу соціальна звітність – лише один із широкого 
спектра методів, за допомогою яких держава мотивує бізнес турбуватися про 
розвиток суспільства. Також ефективним є метод матеріального заохочення 
компаній, які інвестують проекти соціального значення у вигляді податкових 
відрахувань, податкових канікул, вільних економічних зон, венчурних фондів 
або підтримки міжсекторального партнерства бізнесу у вигляді тренінгів, 
грантів, обміну фахівцями, освіти журналістів. Головне, що держава створює 
середовище, яке сприяє стимулюванню та винагороді компаній за добру 
соціальну поведінку (соціальний "знак якості", премії за розвиток соціальної 
відповідальності). 
 Прикладом активного заохочення та поширення позитивної ефективної 
партнерської взаємодії федеральних органів виконавчої влади, російських 
компаній, адміністрацій регіонів та місцевих громад може слугувати 
Програма заохочення бізнесу, яка третій рік є площиною для популяризації 
соціальної відповідальності. Так, наприклад, громадська рада "Соціальне 
партнерство" разом з адміністрацією Новосибірської області у рамках 
 
 
програми проводять конференції "Аспекти розвитку соціальної 
відповідальності у регіоні та специфіка і технологія активізації", конкурси 
проектів програм, виставки спеціальних проектів бізнес-компаній та урочисті 
церемонії нагородження лауреатів. Лауреатам присвоюють звання у 
номінаціях: "Корпоративна соціальна програма року", "Соціально значущий 
проект року", хід реалізації проектів висвітлюються у ЗМІ. В обласній раді на 
пленарних засіданнях проводяться круглі столи, де зацікавлені учасники та 
партнери програми можуть обговорити роль механізмів стимулювання 
соціальної відповідальності, соціальну звітність як комунікаційний 
інструмент соціально відповідальної компанії, основні моделі бізнесу, 
специфіку розвитку принципів корпоративної соціальної відповідальності, а 
також роль та ставлення ЗМІ до соціальної відповідальності. Учасникам та 
партнерам запропоновано каталог з інформацією про діяльність відомих 
підприємців, що здійснюють реальний внесок у розвиток Новосибірської 
області. У жовтні 2006 р. Указом Президента Республіки Казахстан 
затверджено Державну програму патріотичного виховання громадян країни 
на 2006–2008 pp. Пріоритетним напрямом програми було визначено 
соціальну відповідальність. Основні поняття та принципи соціальної 
відповідальності були в основі Генеральної угоди між владою РК, 
республіканським об'єднанням роботодавців та профспілками на 2007–2008 
pp., Концепцією розвитку громадянського суспільства у Республіці Казахстан 
на 2006–2011 pp. закріплено правові принципи та механізми реалізації СВ. 
Наступним етапом планується прийняття законопроекту "Про соціальну 
відповідальність бізнесу", який передбачатиме соціальні гарантії, що 
стимулюють меценатство, спонсорську діяльність шляхом надання 
відповідним суб'єктам податкових та інших пільг[1]. 
 У теперішній час соціальна відповідальність в Україні перебуває у 
стадії розвитку, тому міжнародний досвід слід широко вивчати та 
впроваджувати з урахуванням національної специфіки. За джерелами 
регулювання, практикою український варіант соціальної відповідальності є 
 
 
сумішшю британської моделі (добровільне ініціювання) та континентальної 
схеми (бажання підприємств отримати від держави чіткі законодавчі рамки 
соціальної відповідальності). В Україні СВ продовжує орієнтуватися на 
ближче коло стейкхолдерів – держава, власники та персонал. Більш широке 
коло зацікавлених сторін – місцева громада, постачальники та інші, поки що, 
так і не є системною ознакою. Сьогодні соціальна відповідальність в Україні 
– це добровільний внесок приватного сектора у громадський розвиток через 
благодійність та механізм соціальних інвестицій. У сфері соціальних 
інвестицій в Україні помітні проблеми, пов'язані з інституціональною 
недосконалістю: держава формує недостатньо ефективні правові та соціальні 
інститути, а бізнес–структури вимушені нейтралізувати "помилки" держави, 
здійснюючи, в окремих випадках, суттєві соціальні інвестиції і тим самим 
підмінюючи державу у соціальній сфері. Зважаючи на слабкість вітчизняного 
бізнесу, який не встиг зайняти свою нішу серед зарубіжних країн, подібна 
лінія розвитку погіршує конкурентоспроможність країни на зовнішніх 
ринках. З іншого боку, інституціональна недосконалість виявляється ще і в 
тому, що бізнес, у свою чергу, не завжди чітко виконує встановлені законом 
соціальні та податкові зобов'язання. Серед фактичних стимулів розвитку 
соціальної відповідальності бізнесу в Україні перше місце посідає 
необхідність налагодження відносин із владою, від якої залежить у значній 
мірі майбутнє бізнесу. 
 Одним із заходів, що зміг би істотно вплинути на кількісні параметри 
соціальної відповідальності в Україні, є розробка та прийняття чіткої 
законодавчої бази, яка створювала б правові рамки соціально відповідальної 
поведінки та була націленою на його оптимізацію. 
ізнесмени хочуть мати не стільки досконалу законодавчу базу, скільки більш 
сприятливе ставлення влади до їх спонсорської діяльності. Публічне 
заохочення добровільної політики та таке саме відкрите осудження та 
заборона примусових заходів зроблять публічну політику в соціальній сфері 
 
 
не просто стимулом до реалізації потенціалу корпорацій, але й сприятимуть 
розвитку конструктивного співробітництва суспільства, бізнесу та влади. 
 Слід підкреслити, що основним принципом політики державної влади 
щодо взаємодії з компаніями має бути відкритий діалог та всезагальна 
поінформованість, яка використовується у вирішенні виробничих та 
соціальних питань. Поінформованість державних органів щодо роботи 
підприємств, технологій, які використовуються, планів розвитку проектів та 
інфраструктурної підтримки, вкрай важлива, оскільки дозволяє досягти 
стійкої та прогнозованої роботи із отримання рішень, узгоджень та 
експертиз, необхідних для здійснення ліцензійної діяльності; знижує 
можливе негативне ставлення місцевої громади до бізнес- проектів; створює 
адекватне уявлення про комерційні ризики та ускладнення у роботі компаній 
тощо. Регіональні та місцеві органи влади також вкрай зацікавлені у 
конструктивному співробітництві з бізнес–структурами, що певним чином 
впливає на розвиток приватно-державного партнерства. 
 Метою проведення конкурсів соціальних проектів на адміністративній 
території розташування підприємств, націлених на підтримку ініціатив 
місцевих громад у вирішенні актуальних проблем територій, підвищення 
ефективності благодійної допомоги, що здійснюють компанії, є збір 
достовірних даних щодо обсягів коштів, які виділяють компанії з 
благодійною метою, аналіз виявлення кращих прикладів корпоративної 
благодійності та соціальних інвестицій, привертання до них уваги 
суспільства тощо. 
 Із міжнародного досвіду очевидно, що соціальна активність 
національного бізнесу може істотно зрости, якщо держава буде заохочувати 
цю активність, зокрема, шляхом проведення адекватної податкової політики. 
Використовуючи міжнародний досвід, доцільно було б створювати 
спеціальні благодійні фонди, постійний капітал яких формувався б із 
неоподаткованих спонсорських внесків. Вивільнені від податків прибутки з 
цього капіталу могли б використовуватися для фінансування комплексних 
 
 
тривалих програм, які розраховані на системну підтримку вирішення 
вузлових соціально-культурних проблем, включаючи проблему соціальної 
надмірної нерівності; із використанням системи оподаткування для 
заохочування етичних методів ведення бізнесу та встановленням 
мінімального розміру оплати праці або максимальну тривалість робочого 
часу. Держава має підтримувати соціальні ініціативи бізнесу матеріально та 
морально, особливо у тяжкі роки кризи. Від ефективності відносин держави 
та бізнесу залежить ступінь відповідності корпоративних соціальних 
інвестицій, як запитам самого бізнесу, так і інтересам розвитку країни. 
Наприклад, держава має демонструвати прозорість у проголошенні 
пріоритетних напрямів, до яких бізнес може приєднатися, або не маючи 
можливості виявити ініціативу, орієнтуючись на національні пріоритети, 
розділяти з бізнесом ризики, які виникають у зв'язку з новими ініціативами. 
Українська асоціація якості у 2005 р. розробила комплексну програму 
оцінювання та визнання рівнів досконалості підприємств та організацій 
країни. Участь у такому проекті дозволяє порівнювати між собою будь-які 
компанії, осмислювати та приймати європейські цінності, а також філософію 
та культуру ведення бізнесу, орієнтуватися на встановлення вищих 
стандартів (SA 8000 соціальна відповідальність), здобувати визнання у 
розвинутих країнах. Все це підвищує ефективність бізнесу за рахунок 
зменшення витрат. Узагальнюючи викладене вище, можна виділити основні 
напрями, які стимулюють СВ та потребують своєї реалізації на всіх рівнях 
соціального партнерства[1]. 
1. Юридичні: 
– Розробити та прийняти: 
 чітку прозору програму антикризових заходів для вирішення 
соціально-трудових та економічних проблем; 
 Концепцію розвитку громадянського суспільства в Україні на 
2009-2015 р.; 
 
 
 Закон України "Про соціальну відповідальність бізнесу", який 
визнав би стимули та правові рамки соціально відповідальної 
поведінки; 
 Закон України "Про соціальну звітність підприємств України"; 
 Закон України "Про соціальний аудит"; 
 соціальні стандарти та соціальну звітність на підприємствах. 
2. Економічні: 
– здійснювати захист вітчизняного товаровиробника шляхом 
тимчасового встановлення окремих імпортних обмежень, захисних 
митних тарифів протягом перших трьох років після вступу України 
до СОТ, як це передбачено нормативними документами цієї 
організації; 
– здійснювати державне регулювання цін на продовольчі товари, інші 
соціально значущі потреби, зниження податків на прибуток та 
додану вартість, підвищення норм амортизації; 
– рефінансовувати банківські позики, у першу чергу, для соціально 
активних підприємств; 
– вивільняти від митного збору ввізне устаткування, яке зорієнтоване 
на реалізацію енергозберігаючих проектів; 
– надавати державні гарантії під кредити, у першу чергу, соціально 
активним підприємствам; 
– за окремим переліком на визначений термін за рахунок 
стабілізаційного фонду виплачувати з обмеженою відсотковою 
ставкою кредити соціально відповідальних підприємств. Надавати 
соціально відповідальним компаніям (підприємствам) державні 
замовлення, кредити та інвестиції; 
– зменшити податкове навантаження на підприємства за рахунок 
зниження чи звільнення від оподаткування тієї частки прибутку, що 
спрямовується на технічний розвиток і переоснащення, 
 
 
модернізацію виробництва, створення нової, відповідної до світових 
стандартів продукції; 
– встановлювати податкові пільги чи повністю звільнювати від 
оподаткування підприємства, що виробляють високотехнологічну 
продукцію; 
– їнадавати соціально відповідальним компаніям регіональні 
преференції у вигляді пільгового землевідведення, дозволів на 
будівництво тощо; 
– стимулювати впровадження підприємствами соціальних проектів 
шляхом включення соціальних критеріїв до контрактів про державні 
закупівлі; 
– посилювати практику добровільного та ефективного об'єднання 
ресурсів держави та бізнесу для здійснення окремих соціальних 
програм та вирішення екологічних проблем; 
– створювати у країні спеціальні благодійні фонди із формуванням їх 
постійного капіталу за рахунок виведення із-під оподаткування 
спонсорських внесків, які можуть спрямовуватися на фінансування 
довготривалих благодійних програм системного сприяння 
вирішенню вузлових соціально- культурних проблем. 
3. Морально-психологічні: 
– підтримувати міжнародний обмін досвідом у сфері СВ, залучаючи 
до цієї роботи зарубіжні компанії (роботодавців та організації 
найманих працівників); 
– пропагувати ідеї позитивної практики СВ та взаємодії органів влади 
та бізнес-компаній серед населення через програми заохочення 
бізнесу, конкурси соціальних бізнес-проектів, виставки, урочисті 
нагородження та висвітлення у ЗМІ; 
– формувати регіональними органами державної влади позитивний 
імідж соціально відповідальної компанії, що слугує своєрідною 
рекламою та сприяє збільшенню обсягів продажу її продукції; 
 
 
– запроваджувати до навчальних програм бізнес-шкіл, економічних 
факультетів університетів та інших навчальних закладів теорію та 
практику СВ; 
– видавати та розповсюджувати спеціальну літературу, проводити 
семінари з питань соціальної відповідальності; 
– забезпечувати ведення Національного реєстру добропорядних 
підприємств, визначати кращих та висвітлювати цю інформацію у 
ЗМІ; 
– підвищувати рівень поточного фінансування та державного 
інвестування, створювати умови для збільшення недержавних 
інвестицій у систему освіти, насамперед, стосовно розвитку 
професій та підготовки фахівців, що визначатимуть нанотехнології 
країни, у т.ч. фахівців у сфері соціальної відповідальності бізнесу[1]. 
 
                                            Висновок до розділу 3 
 
 Висновки і перспективи подальших досліджень у даному напрямі. 
Узагальнюючи викладене, можна зробити висновок, що посилення 
індивідуальної та корпоративної екологічної відповідальності як складових 
соціальної відповідальності може сприяти вирішенню екологічних проблем 
та запобігти можливим конфліктам у взаємовідносинах бізнесу, суспільства і 
влади, схиляти до акцепту вітчизняних товаровиробників на міжнародному 
рівні. Водночас, як свідчать результати використаних джерел, для досягнення 
сталого розвитку країни екологічна відповідальність має бути не поодиноким 
випадком, а стати життєвою філософією для суспільства, підприємств та 
влади. Окрім того, значні переваги від запровадження екологічної 
відповідальності отримують держава і суспільство: вирішення частини 
ключових екологічних питань, відповідність нормам і стандартам світової 
економіки з урахуванням екологічної складової. Пропонуємо розглядати 
екологічну сертифікацію як процедуру документального підтвердження 
 
 
відповідності третьою стороною продукції екологічним вимогам, 
встановленим чинним законодавством та міжнародними стандартами з 
метою захисту життя, здоров’я та майна громадян і охорони навколишнього 
природного середовища.   
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
                                Список використаних джерел 
 
 
1. Калінеску Т.В., Соціальна відповідальність : навч.  посібн.  / 
Ліхоносова Г.С., Альошкін В.С.; 
2. Екологія [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://uk.wikipedia. 
3. Соціальне забезпечення [Електронний ресурс]. – Режим доступу: 
https://uk.wikipedia.; 
4. Соціоекологія [Електронний ресурс]. – Режим доступу: 
https://uk.wikipedia.; 
5. Соціальна екологія [Електронний ресурс]. – Режим доступу: 
https://works.doklad.; 
6. Екологія і людина: взаємозв’язок. [Електронний ресурс]. – Режим 
доступу: https://osvita.ua; 
7. Економіка природокористування та охорони навколишнього 
середовища навч. посібн./ Жанна В. Дерій, Тетяна І. Зосименко; 
8. Боравская Т.В. Социально-экологическая ответственность бизнеса // 
Российский промышленно-экологический форум // 
www.rospromeco.com. 
9. Воробей В. Системность КСО в Украине // www.svb.org.ua. 
10.  Захист довкілля // Норматив Pro. Професійна нормативно-правова 
бібліотека // normativ.com.ua. 
11. Звіти // Спільнота соціально відповідального бізнесу // www.svb.org.ua. 
12.  Зінченко А.Г., Саприкіна М.А. Корпоративна соціальна 
відповідальність 2005–2010: стан та перспективи розвитку. – К.: 
Фарбований лист, 2010. – 56 с. 
13. Ларионов Г.В. Развитие экологического предпринимательства в 
современной экономике // Вестник Самарского государственного 
экономического университета.– 2012.– №2. – С. 53–57. 
14. Портнов В.А. Экологическое предпринимательство как важнейшее 
направление инновационного развития региона // Вестн. Волгогр. гос. 
ун-та.– Серия 3: Экон. экол.– 2012.– №1. – С. 125–130. 
 
 
15.  Регіональні доповіді про стан навколишнього природного середовища 
за 2011–2013 рр. // www.menr.gov.ua. 
16. Салдаева М.Н. Экологическая ответственность бизнеса и 
конкурентоспособность: возможен ли взаимно усиливающийся 
эффект? // Вестник Самарского государственного экономического 
университета.– 2014.– №6. – С. 68–71. 
17. Смоленнікова Д.О. Роль екологічної відповідальності бізнесу на шляху 
до сталого розвитку // Вісник СумДУ.– Серія: Економіка.– 2013.– №4. – 
С. 35–39. 
18. Томашевская Н.Н. Гуманизация экономической парадигмы в обществе 
потребления услуг // Развитие и экономика.– 2011.– №1. – С. 108–109. 
19. Belz, F.-M., Binder, J.K. (2014). Corruption and Climate Change, Wages 
and Waste: Turning Social and Ecological Problems into Entrepreneurial 
Opportunities. European Academy of Management (EURAM) 4–7 June, 
2014 in Valencia (Spain) // noppa.aalto.fi. 
20. CSR and Reputation: Is CSR Dead or Just Mismanaged? // 
reputationinstitute.com. 
21. Guide to Corporate Sustainability // United Nations Global compact // 
www.unglobalcompact.org. 
22. ISO 14000 – Environmental management // International Organization for 
Standardization // www.iso.org. 
23. ISOfocus July-August 2014 // International Organization for 
Standardization // www.iso.org. 
24. Mason, C., Brown, R. (2013). Entrepreneurial Ecosystems and Growth 
Oriented Entrepreneurship // Entrepreneurial Ecosystems and Growth 
Oriented Entrepreneurship The Hague, Netherlands, 7th November 2013 // 
www.oecd.org. 
25. Our Participants // United Nations Global compact // 
www.unglobalcompact.org. 
 
 
26. Reporting Principles and Standard Disclousures // Global Reporting 
Initiative // www.globalreporting.org. 
27. Sustainability disclosure database // database.globalreporting.org. 
28. The KMPG Survey of Corporate Social Responsibility Reporting 2013 // 
KPMG International Cooperative, 2013 // www.kpmg.com. 
29. Valeryanovna, S.P. (2012). Ecological entrepreneurship as a basis for social 
responsibility of business. International Journal of Economic Sciences, I(1): 
56–64. 
30.  Environmental Performance Index 2014. EPI Rankings [Електронний 
ресурс]. – Режим доступу: http://epi.yale.edu/epi/. 
31. Осецький В. Л. Соціальна відповідальність корпорацій України як 
фактор забезпечення їхньої конкурентоспроможності / В. Л. Осецький, 
В. М. Марченко // Економіка та держава. − 2007. − № 1. −  С. 9−12. 
32.  Мельник С. В. Соціальна відповідальність бізнесу як складова 
соціальної політики України / С. В. Мельник // Економіка та держава. − 
2007. −  № 5. − С. 71−73. 
33. Супрун Н. А. Корпоративна соціальна відповідальність як чинник 
сталого розвитку / Н. А. Супрун // Економіка і прогнозування. − 2009. − 
№ 3. −    С. 71−74. 
34. Царик І. М. Особливості ринкового і державного регулювання 
соціальної відповідальності бізнесу в умовах циклічності економіки / І. 
М. Царик // Актуальні проблеми економіки. − 2011. − № 1 (115). − С. 
155−159.  
35.  Гогуля О. П. Соціальна відповідальність бізнесу : монографія / О. П. 
Гогуля, І. П. Кудінова. – К. : Видавництво Національного університету 
біоресурсів і природокористування України. – 2008. – 79 с. 
36.  Гриненко А. М. Корпоративна соціальна відповідальність: теоретико-
методологічний аспект оцінювання соціальної діяльності / А. М. 
Гриненко // Формування ринкової економіки : зб. наук. пр. Спец. вип. 
“Праця в ХХІ столітті: новітні тенденції, соціальний вимір, 
 
 
інноваційний розвиток” : у 2 т.  Т. 2. – К. : КНЕУ, 2012. – 680 с. – С. 58–
68. 
37.  Нагорний Б. Г. Тенденції у вивченні сучасних соціальних процесів / Б. 
Г. Нагорний // Вісник ХНУ ім. В. Н. Каразіна. – 2012. – № 992. – С. 9–
12. 
38.  Безрукова О. А. Об’єкти та мотиви соціальної відповідальності 
бізнесу / О. А. Безрукова // Соціальні технології: актуальні проблеми 
теорії і практики : зб. наук. пр. / [гол. ред. О. Л. Скідін]. – Запоріжжя, 
2011. – Вип. 49. – С. 30–36. 
39.  ISO 14001:2004. Системи екологічного управління. Вимоги та 
настанови щодо застосування. 
40.  ISO 14004:2004. Системи екологічного управління. Загальні настанови 
щодо принципів, систем і засобів забезпечення. 
41.   Керівництво  з  соціальної  відповідальності  (Міжнародний  стандарт  
ISO/FDIS26000) [Електронний ресурс]. – Режим 
доступу:http://www.ksovokcom/doc/iso  fds  26000  rus.pdf. 
42. Корпоративная    социальная    ответственность    /    [Э.    М.    
Коротков,    О. И.Александрова и др.];  под  ред.  Э.  М.  Короткова. -  
М.:  Юрайт,  2013. -  445 с. 
43.  Глобальний  договір  ООН  (Global  Compact,  2000)  [Електронний  
ресурс].  –  Режим доступу: http://www.alobalcompact.org.ua. 
44. Зарецкий    А.    Д.    Корпоративнаясоциальнаяответственность:    
мировая    иотечественная   практика:   [учебноепособие]  /  А.   Д.   
Зарецкий,   Т.   Е.   Иванова.   -  Краснодар:  КСЭИ,  2012.  -231  с. 
45.  Міжнародна  організація  із  стандартизації  /  Публікації  
[Електронний  ресурс].  –  Режим доступу: http://www.iso.org. 
46. Котлер Ф. Корпоративна соціальна відповідальність. Як зробити 
якомога більше добра для вашої компанії та суспільства / Ф Котлер. – 
К. : Стандарт, 2005. – 302 с 
 
 
47. Колот А.М. Соціальна відповідальність: теорія і практика розвитку : 
[монографія] / За наук. ред. д-ра екон. наук, проф. А.М. Колота. – К. : 
КНЕУ, 2012. – 501 с. 
48. Даниленко О.А. Управління соціальною відповідальністю організації / 
О.А. Даниленко [Електронний ресурс]. – Режим доступу : 
http://ir.kneu.edu.ua:8080/bitstream/2010/973/1/Danylenko.pdf. 
49. Огородник В.В. Вплив екологічного компонента соціальної 
відповідальності на економіку України / В.В. Огородник // 
Миколаївський національний університет імені В.О. Сухомлинського. 
– 2015. – Випуск 7. – С. 612–616. 
50.  Охріменко О.О., Іванова Т.В. Соціальна відповідальність. – Навч. 
посіб. – Національний технічний університет України «Київський 
політехнічний інститут». – 2015. –180 с. 
51. Громадська спілка «Економічний дискусійний клуб» [Електронний 
ресурс] – Режим доступу: http://edclub.com.ua/analityka/ukrayina–v–
reytyngu–ekologichnoyi–efektyvnosti–u–2016. 
52. Цілі сталого розвитку 2016 – 2030 [Електронний ресурс] – Режим 
доступу: http://www.un.org.ua/ua/tsili–rozvytku–tysiacholittia/tsili–
staloho–rozvytku. 
53. Концептуальні  засади  управління  ефективністю  виробничої  
діяльності  підприємства [Електронний  ресурс]  /  С.К.  Харічков,  С.В.  
Бендас  //  Економіка:  реалії  часу.  Науковий  журнал. –2014. –No 4 
(14). –С. 11-19. –Режим доступу: 
http://economics.opu.ua/files/archive/2014/n4.html. 
54. Зайчук О.В., Оніщенко Н.М. Теорія держави і права. Академічний 
курс: Підручник. – К. : Юрінком Інтер, 2006. – 688 с. – ISBN 966-667-
212-Х.  
55. Гасанов  А.З.  Розробка  управлінських  рішень.  Навчальний  посібник  
[Електронний  ресурс].  –  Режим доступу: http://az-
g.narod.ru/UPRR.htm. 
 
 
56. Про охорону навколишнього природного середовища. Закон України 
від 26.06.1991 р. / Режим доступу: 
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1264-12 
57. Норіцина  Н.І.  Екологічна  безпека  діяльності  як  індикатор  
соціальної  відповідальності  підприємства / Н.І. Норіцина // Економіка 
підприємства: теорія та практика: зб. матеріалів ІV Міжнар. наук.-
практ. конф. (12 жовтня 2012 р.). – Київ: КНЕУ, 2012. – С. 309–311 
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: 
http://ir.kneu.edu.ua:8080/handle/2010/9127. 
58. Державний комітет статистики [Електронний ресурс]. – Режим 
доступу: http://www.ukrstat.gov.u 
59. Гассий В.В. Экологическая ответственность бизнеса как элемент 
государственночастного партнерства / В.В. Гассий, И.М. Потравный 
Маркетинг і менеджмент – 2011 – No 3. Т.1. – С. 179–187. 
60. Данилишин Б., Довгий С., Згуровський М., Програма розвитку: 
«Національна екологічна політика України: оцінка і стратегія 
розвитку» – Київ, 2007 р. – 185 с. 
61. Грішнова О.А. Екологічний вектор соціальної відповідальності / О.А. 
Грішнова, В.П. Думанська // Економіка і управління. – 2011. – No 3. – 
С. 32–38. 
62. Смоленніков Д.О. Роль екологічної відповідальності бізнесу на шляху 
сталого розвитку / Д.О. Смоленніков // Вісник Сумського державного 
університету. Серія «Економіка». – 2013. – No 4. – С. 35–39. 
63.   Крупина Н.Н. Власть и бизнес: экологическая проекция социальной 
ответственности / Н.Н. Крупина. – Пятигорск: Пятигорский гос. лингв. 
ун-т, – 2006. 
64. Екологічна компонента корпоративної та індивідуальної соціальної 
відповідальності [Електронний ресурс]. – Режим доступу: 
https://pidruchniki.com/77025/kulturologiya/ekologichna_komponenta_korp
orativnoyi_individualnoyi_sotsialnoyi_vidpovidalnosti. 
 
 
65.  Грішнова О. Впровадження екологічної відповідальності в практику 
менеджменту вітчизняних підприємств / О. Гріш-нова, О. Брінцева // 
Вісник Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка. – 
2013. – No 10 (151). – С. 12–18. 
66.  Грішнова О.А. Екологічний вектор соціальної відповідальності / О.А. 
Грішнова, В.П. Думанська // Економіка і управління. – 2011. – No 3. – 
С. 32–38. 
67.  Норіцина  Н.І.  Екологічна  безпека  діяльності  як  індикатор 
соціальної відповідальності підприємства / Н.І. Норіцина // Економіка 
підприємства: теорія та практика: зб. матеріалів ІV Міжнар. наук.-
практ. конф. (12 жовтня 2012 р.).    – Київ: КНЕУ, 2012. – С. 309–311 
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: 
http://ir.kneu.edu.ua:8080/handle/2010/9127. 
68. Смоленніков Д.О. Роль екологічної відповідальності бізнесу на шляху 
сталого розвитку / Д.О. Смоленніков // Вісник Сумського державного 
університету. Серія «Економіка». – 2013. – No 4. – С. 35–39. 
69. Environmental Performance Index 2014. EPI Rankings [Електронний  
ресурс]. –  Режим  доступу:  http://epi.yale.edu/epi/country-rankings.
Репозиторій ЧДТУ
