ChSTU repository

ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
___________________________________________________________________________________________
(повне найменування вищого навчального закладу)
Факультет гуманітарних технологій
___________________________________________________________________________
(повне найменування інституту, найменування факультету (відділення)
Кафедра соціального забезпечення
___________________________________________________________________________
(повна назва кафедри (предметної, циклової комісії))
КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА БАКАЛАВРА
на тему
«Адаптивна фізична культура як чинник соціальної адаптації та інтеграції
осіб з інвалідністю»
Виконала: студент IV курсу, групи СЗ-1710
спеціальності 232 «Соціальне забезпечення»
(шифр і назва спеціальності (спеціалізації))
Кузьменко Євгеній Сергійович
(прізвище та ініціали)
Керівник к.е.н., доцент кафедри Соціального забезпечення
Тернова Л.Ю.
(прізвище та ініціали)
Рецензент _________________________
(прізвище та ініціали)
Черкаси – 2021 р.
3
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ
КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
Освітньо-кваліфікаційний рівень бакалавр
Галузь знань 23 Соціальна робота
(шифр і назва)
Спеціальність 232 “Соціальне забезпечення”
(шифр і назва)
ЗАТВЕРДЖУЮ:
Зав. кафедри
____________ к.е.н., доц. Журба І.О
“_____” _______________2021 р.
З А В Д А Н Н Я
НА КВАЛІФІКАЦІЙНУ РОБОТУ БАКАЛАВРА СТУДЕНТУ
Кузьменко Євгенію Сергійовичу
(прізвище, ім’я, по батькові)
1. Тема роботи: «Адаптивна фізична культура як чинник соціальної
адаптації та інтеграції осіб з інвалідністю»
керівник роботи: Тернова Л.Ю., к.е.н., доцент кафедри Соціального забезпечення
(прізвище, ім’я, по батькові, науковий ступінь, вчене звання)
затверджені наказом по університету від “____” __________ 20___ р. № ________
2. Строк подання студентом роботи: “____” ________ 2021 р.
3. Вихідні дані до роботи:
Oб’єктом дoсліджeння є соціалізації осіб з інвалідністю.
Прeдмeтoм дoсліджeння є особливості здійснення соціалізації осіб з
інвалідністю в сучасних умовах через фізичну культуру.
Мeта полягає в обґрунтуванні теоретико-методичних засад (тенденцій,
принципів і моделей) та практичних рекомендацій організації адаптивного
спорту в Україні.
4. Зміст розрахунково-пояснювальної записки (перелік питань, які потрібно
розробити):
- Основні проблеми в сфері адаптивної фізичної культури, яка покликана
допомогти людині з інвалідністю соціалізуватися в суспільство
4
- Система покращення здійснення діяльності з питань адаптивної фізичної
культури, яка покликана допомогти людині з інвалідністю соціалізуватися в
суспільство
5. Перелік графічного матеріалу (з точним зазначенням обов’язкових креслень):
6. Консультанти розділів роботи
Прізвище, ініціали та посада Підпис, дата
Розділ консультанта завдання видав завдання прийняв
1 Тернова Л.Ю. 12.01.2021 р. 12 .01.2021 р.
2 Тернова Л.Ю. 14.02.2021 р. 14.02.2021 р.
3 Тернова Л.Ю. 30.03.2021 р. 30.03.2021 р.
7. Дата видачі завдання «12» 01. 2021 р.
КАЛЕНДАРНИЙ ПЛАН
№
з/п Назва етапів дипломної роботи Строк виконання
етапів роботи Примітка
1 Отримання завдання 12.01.2021 р. виконано
2 Підготовка розділу І 14.02.2021 р. виконано
3 Підготовка розділу ІІ 20.03.2021 р. виконано
4 Підготовка розділу ІІІ 30.04.2021 р. виконано
5 Здача кваліфікаційної роботи керівнику 14.05.2021 р. виконано
6 Підготовка реферату 20.05.2021 р. виконано
7 Здача кваліфікаційної роботи на кафедру 21.05.2021 р. виконано
Зовнішнє рецензування дипломної
8 28.05.2021 р. виконано
роботи
Підготовка до публічного захисту
9 10.06.2021 р. виконано
дипломної роботи на засідання ДЕК
Студент ____________________ _______________________
(підпис) (прізвище та ініціали)
Керівник роботи ____________________ _______________________
(підпис) (прізвище та ініціали)
Секретар ЕК ____________________ _______________________
(підпис) (прізвище та ініціали)
5
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ
АДАПТИВНОЇ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ЯК ЧИННИКА СОЦІАЛЬНОЇ
АДАПТАЦІЇ ТА ІНТЕГРАЦІЇ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ
1.1. Суть та характеристика адаптивної фізичної культури
1.2. Поняття та характеристика осіб з інвалідністю
1.3. Розвиток та значення адаптивної фізичної культури як засобу
інтеграції осіб з інвалідністю в соціум
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ПОЛІТИКИ РОЗВИТКУ АДАПТИВНОЇ ФІЗИЧНОЇ
КУЛЬТУРИ ЯК ЧИННИКА СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ ОСІБ З
ІНВАЛІДНІСТЮ
2.1. Еволюція та розвиток адаптивної фізичної культури, яка покликана
допомогти людині з інвалідністю соціалізуватися в суспільство
2.2. Аналіз нормативно-правової бази здійснення адаптивної фізичної
культури як засобу інтеграції осіб з інвалідністю в соціум
2.3. Особливості адаптивної фізичної культури як засобу інтеграції осіб з
інвалідністю в соціум в Україні на сучасному етапі
РОЗДІЛ 3. ЕФЕКТИВНІСТЬ ПОЛІТИКИ АДАПТИВНОЇ ФІЗИЧНОЇ
КУЛЬТУРИ ЯК ЧИННИКА СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ ОСІБ З
ІНВАЛІДНІСТЮ
3.1. Основні проблеми в сфері адаптивної фізичної культури, яка
покликана допомогти людині з інвалідністю соціалізуватися в суспільство
3.2. Система покращення здійснення діяльності з питань адаптивної
фізичної культури, яка покликана допомогти людині з інвалідністю
соціалізуватися в суспільство
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ДОДАТКИ
6
ВСТУП
Актуальність дослідження зумовлена наступним. Реалії сьогодення
демонструють нам зростання кількості дітей та молоді, які мають проблеми зі
здоров’ям, зокрема інвалідність. Інвалідність призводить до виникнення певних
соціальних наслідків для людини у вигляді порушення адаптації, соціалізації,
інтеграції. Інвалідність будь-якої групи призводить до зміни не лише
активності людини в соціумі, але й призводить до зміни соціальних ролей,
встановленні та налагодженні контактів з оточуючими людьми.
Головна умова успішності розвитку соціуму – це рівноправ’я та надання
рівних можливостей для всіх категорій громадян. Тому виникає питання
адаптації та соціалізації осіб з інвалідністю до суспільства. Відповідно, в
системі охорони здоров’я України на державному рівні фізичне здоров’я
визначено соціальним правом людини, а отже, і особи з інвалідністю мають
право покращувати свій фізичний стан та задовольняти потребу у русі,
активності. Це все стає можливим завдяки адаптивній фізичній культурі.
Держава покликана створити такі умови, які б забезпечили розвиток та
збереження фізичного, соціального, психологічного здоров’я, а також сприяли
б покращенню психоемоційного стану.
Питання створення результативної системи закладів, які будуть
запроваджувати принципи та методи адаптивної фізичної культури для осіб з
інвалідністю, є досить складною та актуальною для сучасного соціуму. Виникає
питання щодо покращення системи адаптивної фізичної культури для осіб з
інвалідністю. Хоча для того, щоб залучати осіб з інвалідністю до регулярних та
постійних занять фізичною культурою по всій Україні діють різні клуби, гуртки,
комітети, а також розроблені програми занять, проводяться змагання та
фестивалі, проте ця проблема актуальна не тільки з медичної, але й з соціальної
позиції, бо на сьогоднішній день не існує узгоджених державних програм
допомоги таким особам.
7
Мета: теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити
особливості реалізації адаптивної фізичної культури як чинника соціальної
адаптації осіб з інвалідністю.
Об’єкт дослідження: адаптивна фізична культура.
Предмет дослідження: особливості адаптивної фізичної культури як
засобу соціалізації, адаптації та інтеграції осіб з інвалідністю до суспільства.
Відповідно до мети роботи було поставлено такі завдання:
1. Охарактеризувати поняття та сутність адаптивної фізичної культури;
2. Визначити та описати осіб з інвалідністю;
3. Проаналізувати значення адаптивної фізичної культури як засобу
інтеграції осіб з інвалідністю в соціум;
4. Здійснити аналіз нормативно-правової бази здійснення адаптивної
фізичної культури;
5. Визначити основні проблеми в сфері адаптивної фізичної культури
та надати рекомендації щодо покращення здійснення діяльності з питань
адаптивної фізичної культури, яка покликана допомогти людині з інвалідністю
соціалізуватися в суспільство.
Методи дослідження. Для досягнення мети та вирішення завдань,
поставлених у дослідженні, використаний комплекс методів, що включає в себе:
– теоретичний науково-аналітичний огляд психологічних, соціальних,
соціологічних, педагогічних монографічних і періодичних наукових видань по
досліджуваній проблемі;
– емпіричні методи (анкета та аналіз нормативно-правових документів)
– методи математичної статистики: частотний аналіз.
Структура та обсяг роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів,
висновків та списку літератури, який налічує джерел; ілюстрована 3 рисунками,
таблицями та містить додатки.
8
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ
АДАПТИВНОЇ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ЯК ЧИННИКА СОЦІАЛЬНОЇ
АДАПТАЦІЇ ТА ІНТЕГРАЦІЇ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ
1.1. Суть та характеристика адаптивної фізичної культури
В Україні адаптивну фізичну культуру та фізичне виховання
досліджували Р. Чудної, О. Колишкіна, Р. Карпюк, І. Грибовська, Г. Маланчук.
Дослідження Р. Карпюка вказують на те, що останніми десятиріччями в
суспільній свідомості набуває особливого значення процес поступової зміни
ставлення до проблеми інвалідності [9].
Фізична культура являється певним типом культури особистості та
соціуму. Фізична культура являється діяльністю, яка приносить значущі
результати не лише для людини, але й для соціуму, оскільки створює умови для
розвитку особистості та пристосовування індивіда до життєдіяльності,
оптимізує його стан. Окрім цього, фізичну культуру можна визначити і як
процес, і як результат діяльності індивіда та засоби і способи покращення,
оптимізація всіх якостей людини (фізичних та психічних). Це все відбувається
через виконання фізичних вправ, впливу природного оточення та гігієнічних
чинників [34].
Якщо фізичною культурою можуть займатися здорові особи, то для
хворих або тих, хто має ті чи інші проблеми зі здоров’ям, чи інвалідність
розроблено адаптивну фізичку культуру. Для того, щоб люди з інвалідністю
могли займатися фізичною культурою, вона по-новому повинна поглянути на
методи, форми роботи, засоби, принципи розробки вправ. Тому до поняття
«фізична культура» було додано поняття «адаптивна» [34].
В законодавстві України є визначення даному поняттю. Згідно чинного
законодавства досліджуване поняття можна визначити як фізкультурно-
спортивну реабілітацію або ж сукупність методів, прийомів, які розроблені із
використанням фізичних вправ, для осіб, які мають інвалідність або інші
проблеми зі здоров’ям для його відновлення, покращення психоемоційного
стану [9].
9
Адаптивна фізична культура являється суспільним явищем, яке
спрямоване на інтеграцію осіб з інвалідністю. Згідно наукових думок
Л. Шапкова, досліджуване поняття можна визначити як певну частину
загальної культури, підсистеми фізичної культури, однією із сфер соціальної
діяльності, яка направлена на те, щоб задовольнити потребу в руховій
активності осіб, які мають інвалідність, а також потребу в збереженні здоров’я,
розвитку особистості та підвищення якості життя [34].
С. Євсєєва доводить, що адаптивна фізична культура є більш широким
поняттям у порівнянні з поняттям «лікувальна фізична культура».
Досліджуване поняття спрямоване забезпечити оптимальний режим
функціонування тілесно-рухових характеристик, психічного стану та емоційної
врівноваженості через використання відповідних методів та прийомів.
Відповідно, адаптивну фізичну культуру можна розглядати як метод інтеграції
та соціалізації людей, які мають інвалідність до соціуму [30].
До основних корекційних цілей адаптивної фізичної культури (далі –АФК)
відносяться [18]:
1) спрямованість на відновлення, заміщення і компенсацію пошкоджених
та / або втрачених функцій організму;
2) вдосконалення м'язово-суглобового відчуття, розвиток самостійного і
якісного виконання рухових дій;
3) максимальне можливе зменшення ступеня обмежень життєдіяльності;
4) підготовка до соціальної інтеграції.
До основоположних завдань адаптивної фізичної культури відносять [18]:
1) досягнення відповідного віку рівня фізичної підготовки;
2) розвитку фізичних якостей;
3) орієнтування в просторі і координації рухів;
4) використання спеціальних методів і засобів, що сприяють підвищенню
функціональних можливостей організму;
5) активізація і вправу всіх функцій організму в тісному взаємозв'язку з
лікувально-відновлювальної роботою.
10
Адаптивна фізична культура складається із певних елементів та має свої
різновиди. ЮНЕСКО Згідно аналізу літератури АФК складається з наступних
структурних елементів: адаптивний спорт, адаптивне фізичне виховання,
адаптивна фізична реабілітація (далі АФР), адаптивна фізична рекреація. Окрім
цих видів АФК вітчизняні вчені С. Євсєєв, Л. Шапкова, Т. Бегідова,
виокремлюють іще такі елементи: креативні тілесно-орієнтовані практики та
екстремальні види рухової активності. Ці всі вище зазначені елементи
визначаються як самостійний різновид АФК та при цьому є пов’язаними між
собою [15]. Опишемо та проаналізуємо кожен вид АФК. Спочатку розпочнемо
із адаптивного спорту. Як відмічалося вище він є певним елементом АФК, який
спрямований на задоволення потреб людини в реалізації своїх потенційних
можливостей, задоволені потреби у спілкуванні та адаптації до соціуму.
Сутність адаптивного спорту полягає в тому, що він направлений на розвиток
спортивних здібностей, спортивної майстерності у конкретних видах
спортивних змагань особами, які мають інвалідність. Сутнісну основу
адаптивного спорту складає змагальна діяльність і цілеспрямована підготовка
до того, щоб досягати максимальних адаптаційно-компенсаторних
можливостей на доступному біологічному рівні, вдосконалення індивідуальної.
спортивної техніки за рахунок збережених функцій. Процес підготовки до
різного роду змагань визначається не лише як лікувальний процес, але й як
педагогічний процес, оскільки реалізуються лікувальні та педагогічні засоби,
які спрямовуються на формування, розвиток спортивного потенціалу осіб, які
мають інвалідність [34].
Далі розглянемо особливості адаптивного фізичного виховання, яке
розглядають як педагогічний процес, який направлений на розвиток життєво
важливих та необхідних рухових умінь і навичок, фізичного здоров’я [9].
Згідно наукових поглядів Р. Чудної, адаптивне фізичне виховання можна
визначити науку, яка займається вивченням реалізації фізичного виховання
серед людей з інвалідністю, які не можуть самостійно рухатися. Фізичне
11
виховання безліч проблемних питань щодо здійснення самого процесу і
відповідні суттєві загальні риси:
1) труднощі осіб з інвалідністю з психологічною адаптацією до свого
нового стану;
2) труднощі осіб з інвалідністю щодо фізичної адаптації до умов, які
змінилися;
3) труднощі осіб з інвалідністю щодо соціальної адаптації до умов, які
змінилися [41].
АФВ містить загальні та специфічні завдання. Розглянемо їх. Загальними
завданнями можна визначити наступні [35]:
1) мобілізувати сили та формувати усвідомлене відношення до реальності
та особистих здібностей, можливостей;
2) оптимізувати функціональний стану організму, підвищити рівень
здоров’я;
3) профілактична діяльність різних ускладнень, які можуть виникати в
результаті інвалідності;
4) формувати позитивні компенсації та ліквідувати негативні;
5) розвивати локомоторні та статичні функції організму;
6) формувати життєво важливі знання, вміння, навики збереження
здоров’я та підтримувати це здоров’я в активній формі;
7) гармонійно фізично розвиватися;
8) формувати вміння і навики аналізувати та реалізувати фізичну
діяльність.
Якщо загальні завдання фізичного виховання не залежать від нозології, то
специфічні якраз і залежать. Специфічні завдання пов’язанні з труднощами
особистості щодо взаємодії з оточуючим світом:
1) визначити характерні особливості розвитку і роботи всього організму,
який зв’язаний з певним дефектом інвалідності;
2) окреслити сутність конкретної організації процесу фізичного
виховання враховуючи особливості нозології;
12
3) визначити принципи, прийоми, засоби корекції наслідків дефекту, який
виник внаслідок інвалідності та пристосування до життя.
Наступну розглянемо фізичну реабілітацію. На думку В. Мухіна, фізична
реабілітація являється процесом, де використовуються фізичні завдання для
того, щоб здійснити профілактику та лікування у відновлені фізичного стану та
здоров’я [22].
Згідно поглядів іншого науковця О. Яшна, фізична реабілітація являється
комплексом заходів, які направлені на розроблення і застосування певної
системи фізичних занять, які можуть використовуватися на різноманітних
етапах реабілітації, що сприяє відновленню особи з інвалідністю [41]. Фізична
реабілітація використовується на всіх етапах медичної реабілітації. Якщо
зневажливо ставитися до фізичного аспекту реабілітації, то процес відновлення
та підтримки фізичного здоров’я затримується та ускладнюється. Коли особа
отримує інвалідність, то часто боїться активного фізичного навантаження і
тому часто можуть з’являтися психосоматичні розлади.
За аналізом літературних джерел було виявлено, що до основних функцій
АФР відносять:
1) лікувально-відновлювальну;
2) корекційну;
3) компенсаторну;
4) профілактичну;
5) самореабілітаційну;
6) професійно-підготовчу;
7) інтеграційну;
8) соціалізуючу.
Адаптивна фізична реабілітація здійснюється засобами ЛФК, що є частиною
медичної та фізичної реабілітації, тому виконує головну функцію лікування
рухами [20].
Сучасне трактування поняття рекреація, незважаючи на деякі семіотико-
семантичні, філософські, концептуально-теоретичні розбіжності спеціалістів, в
13
загальних рисах полягає на ствердженні, що процес рекреації поєднує всю
сукупність різновидів діяльності людини, яка реалізується на дозвіллі у часі,
вільному від праці , навчання, виконання громадських та сімейних обов’язків та
забезпечення підставових фізіологічних функцій [29]. Адаптивна рухова
реабілітація – спрямована на відновлення у людей з обмеженими фізичними
можливостями тимчасово втрачених або порушених функцій (крім втрачених
або порушених на тривалий час у зв’язку з основним захворюванням –
причиною інвалідності) після перенесених травм, фізичних і психічних
напружень, які виникли у процесі активної діяльності або в результаті життєвих
обставин.
Адаптивна рухова реабілітація реалізується з метою формування у
людини адекватних психомоторних реакцій на те чи інше захворювання,
орієнтації на використання екологічно виправданих засобів, які стимулювали
би швидку нормалізацію функцій, а також формування вмінь і навичок
самостійно застосовувати відповідні комплекси вправ, прийоми самомасажу,
загартовуючи процедури, фізіотерапевтичні методи та ін. Адаптивне фізична
рекреація – відрізняється від рухової реабілітації наявністю значного обсягу
спортивних ігор і рекреаційних заходів, залученням значної кількості учасників,
що підвищує соціально-комунікативну роль у процесі пристосування до
повноцінного життя.
Основною соціальною функцією фізичного виховання, спорту, фізичної
рекреації, фізичної реабілітації та адаптивної фізичної культури є забезпечення
фізичного здоров’я людини, а оскільки ці форми фізичної культури залучають
до активних занять фізичними вправами та рухливими іграми значну кількість
людей різного віку – то і суспільства в цілому. У цьому сутність прояву
основної соціальної функції сучасної фізичної культури, тобто такої функції,
яка притаманна усім її формам і визначає її цілісність [32]. Вона постає як
відображення фундаментального принципу, який констатує, що вся соціальна
система фізичної культури має оздоровчу спрямованість.
14
1.2. Поняття та характеристика осіб з інвалідністю
Інвалідність у сфері індивідуальних відмінностей досліджували:
Л. Александрова, Д. Леонтьєв, С. Максименко, М. Семаго,
Н. Семаго. Проблему соціалізації інвалідів досліджували І. Каткова,
В. Кузнєцов, С. Саричева, О. Чабан (медичний аспект), О. Дікова-Фаворська,
О. Асмолов, І. Расюк, О. Усанова (соціально-психологічний аспект),
С. Болтивець, Б. Гершунський, В. Журавська, І. Зязюн (педагогічний аспект)
[27].
Інвалідність являється багатосторонньою проблемою, яка зв’язана з
рівнем економічного, політичного, соціального розвитку соціуму, а також
розвитком культури, моралі в суспільстві. В чинному законодавстві поняття
«інвалід» визначається як людина, яка містить постійний розлад
функціонування організму і цей розлад обмежує життєдіяльність людини, через
що людина має право отримувати допомогу на державному рівні та держава
зобов’язується створити для такої людини рівні права та можливості як для
здорового громадянина [8].
Згідно Б. Петровського та В. Покровського, поняття «інвалідність»
означає втрату працездатності на тривалій або постійній основі, яке викликано
певним розладом чи захворюванням [39].
Згідно великого тлумачного словника сучасної української мови, інвалід
являється особою, яка частково чи повністю втратила працездатність через
хворобу або травму [27].
Відповідно до Міжнародної класифікації функціонування, інвалідності та
здоров’я з її додатковим варіантом для дітей та молоді, «інвалідність» є збірним
поняттям, що включає порушення, обмеження діяльності та обмеження участі й
позначає негативні аспекти взаємодії між конкретною людиною (з певним
станом здоров’я) і контекстуальними факторами (довкілля та особистими) цієї
людини. Інвалідність не є просто біологічним чи соціальним явищем [31].
Якщо поняття інвалідності розглядати із біомедичної точки зору, то
визначення «Інвалідність» прирівнюється до хвороби чи вади, що пов’язана
15
безпосередньо зі станом здоров’я і вказує на те, що саме «негаразд» з особою.
Згідно з цим визначенням, медичний стан стосується лише цієї особи.
Філантропічне визначення Історично є старішим, ніж «біомедичне» визначення,
і розглядає «інвалідність» як «людську трагедію». Відповідно особа з
інвалідністю є об’єктом співчуття і доброчинності, стан її є підґрунтям для
виникнення стресу не лише у неї, але й в її родині.
Соціологічне визначення відображає «інвалідність» як форму людської
«відмінності» від соціальних «норм», яка не відповідає можливостям рівної з
іншими участі у житті суспільства, що наявні для решти громадян. При такому
розумінні «інвалідність» застосовується не лише до окремої особи, але й до
сфери соціальних відносин за здатністю виконувати соціальні норми.
Економічне визначення розглядає «інвалідність» за кількістю соціальних
витрат. Люди з інвалідністю стають причиною збільшення витрат у зв’язку з
певними потребами (лікування, реабілітація, матеріальна допомога) та через
їхню обмежену продуктивність на роботі (менше навантаження, добір робочих
операцій) порівняно зі здоровими людьми (клопіт).
Соціально-політичне визначення «Інвалідність» неможливо розглядати
ізольовано від соціального і фізичного світу, який інколи є причиною обмежень
людей з інвалідністю. «Інвалідність» – це наслідок середовища, що не
відповідає можливостям людини.
Перші чотири визначення є схожими між собою – вони визначають
проблему «інвалідності» у межах особи (лише як її власну). Ці точки зору
мають серйозне негативне значення:
1) негативну оцінку – знецінення особи з інвалідністю, її можливостей;
2) розрізнення і відсторонення, тобто ізоляцію і дискримінацію;
3) зайвий клопіт;
4) орієнтування на медичний аспект при визначенні проблем і потреб.
Суспільство полишає людей з інвалідністю наодинці, піддає дискримінації.
П’яте визначення – соціально-політичне – кардинально змінює уявлення про
«інвалідність» і інтерпретацію цього поняття. Принципова відмінність його від
16
інших визначень – у виведенні інвалідності з індивідуальної сфери і
перенесенні її у сферу соціального оточення [13].
Сучасні соціальні та психологічні концепції розглядають явище
інвалідності як наслідок порушень здоров’я індивіда та соціальних
несприятливих умов, що заважають людині з інвалідністю бути повноцінним
членом суспільства [27].
Окрім вище перерахованих пояснень інвалідності, її можна іще
розглядати із правової точки зору. З цієї позиції інвалідність визначається як
стан особи, при якому вона не може працювати та виконувати свої
функціональні обов’язки через потребує реабілітації та економічної допомоги з
боку держави. При цьому особа, яка не може працювати та виконувати свої
функціональні обов’язки через травму чи хворобу часто має проблеми із
соціальним статусом. Як наслідок можуть виникати проблеми адаптації та
соціалізації. Людина з інвалідністю часто має проблеми із
самообслуговуванням, а також проблеми із спілкуванням з іншими, в навчанні
та отримані професії. Навіть, якщо особа з інвалідністю отримає професію, то
часто вона потребує спеціальних умов праці. Тому визначаючи поняття
«інвалідність» необхідно брати до уваги медичні та соціальні показники,
критерії цього визначення [39].
Людина, яка має інвалідність може повністю втрачати можливість
працювати, а може лише частково. При повній втраті працездатності ми
говоримо, що людина взагалі не може працювати та фінансово себе
забезпечувати. При частковій непрацездатності людина може себе
забезпечувати за задовольняти потреби, але не у повному обсязі [39].
Для того, щоб визначити групу інвалідності та ступінь непрацездатності
слід звернутися до МСЕК. Класифікація інвалідності залежить від виду
порушень [27]:
1) порушення, які виникають у психічній сфері;
2) порушення в зоровій, слуховій, нюховій, тактильній сферах;
3) порушення функцій координації;
17
4) порушення, які виникають у органах внутрішньої системи;
5) порушення, які виникають у сфері мовлення;
6) порушення, які викликають спотворення.
В залежності від ступеня порушення виокремлюють три групи
інвалідності, опишемо кожну із них. Людина, яка не може себе обслуговувати,
працювати та втрачає повністю працездатність, не може спілкуватися з іншими
чи має проблеми у координації рухів отримує першу групу.
Другу групу отримують ті особи, які мають наступні характеристики [27]:
1) можуть себе само обслуговувати, але при допомозі спеціальних засобів
або допомоги інших;
2) можуть рухатися при допомозі спеціальних засобів;
3) вони можуть працювати лише за визначених умов;
4) неможливість отримання освіти в звичайних закладах вищої освіти чи
спеціальної, але при цьому вони мають достатній розвиток психічних процесів;
5) навики орієнтації в просторі та часі є збереженими;
6) комунікативні здібності та вміння спілкуватися є можливими при
спеціальних приладах;
7) вміння регулювати свою поведінку – збережено.
Особи, які значно втратили здатність працювати та себе обслуговувати
отримують третю групу.
У дослідженнях Н. Сейко, визначено, що Шкала обмежених можливостей
включає недугу, обмежену дієздатність і недієздатність. Існують такі групи
інвалідності: інваліди дитинства; інваліди за хворобою; інваліди праці. За
ступенем мобільності групи інвалідності поділяються на: мобільні, малорухомі
та нерухомі [23].
Оточуюча дійсність сповнена детермінантами, які створюють проблеми в
житті людей з інвалідністю та іще більше сприяють проявам дезадапатції[27]:
1) архітектурні бар’єри – це перешкоди ландшафтного чи архітектурного
дизайну, які заважають пересуванню людям, які мають інвалідність будь-якої
групи ;
18
2) інформаційні бар’єри – особи з інвалідності не мають повного доступу
до отримання необхідної інформації та альтернативних форм і джерел її
отримання;
3) соціально-економічні бар’єри – малозабезпеченість, неналежна
підтримка з боку різних соціальних установ, які представляють державу та
неможливість влаштуватися на роботу;
4) ментальні бар’єри – наявність в суспільстві негативних стереотипів та
установок по відношенню до осіб, які мають інвалідність.
1.3. Розвиток та значення адаптивної фізичної культури як засобу
інтеграції осіб з інвалідністю в соціум
Зміна акцентів у трактуванні концепції інвалідності призводить до
необхідності забезпечення комплексного підходу у створенні умов, які б
сприяли реалізації прав осіб з інвалідністю на рівні з іншими громадянами
країни. 16 грудня 2009р. Конвенція ООН про права інвалідів була ратифікована
Верховною Радою України. Дана Конвенція говорить про те, що слід
обов’язково звертати увагу та право осіб, які мають інвалідність. Тому вона
прописує ті кроки та етапи, які повинна здійснювати держава для того, щоб
права інвалідів було збережено. Головним постулатом цієї Конвенціє є те, що
інвалідність живе у в соціумі, а не в особистості. Тому, відповідно, до цього
постулату інвалідність слід визначати як результат співпраці особистості та її
навколишньої дійсності. Слід зауважити, що в сучасному соціуму відбувається
позитивна динаміка змін щодо ставлення до осіб, які мають інвалідність [27].
Широкий спектр проблем людей з інвалідністю в Україні свідчить про
необхідність посиленої і комплексної уваги з боку держави й суспільства.
Сучасне життя формує відповідні вимоги до соціального захисту цієї категорії
населення. Адаптивна фізична культура є на сьогоднішній день одним з
напрямків фізичної культури, що найбільш стрімко розвиваються в соціумі,
спрямованих на вирішення завдань щодо формування і розвитку соціальної
активності осіб з обмеженими можливостями. Вона допомагає компенсувати, а
19
іноді і відновити фізичні та інтелектуальні здібності, сприяє підвищенню
функціонального стану організму, поліпшення фізичних якостей,
психоемоційної стійкості та адаптаційних резервів організму людини [18].
Соціальна адаптація людини-інваліда передбачає її включеність у
звичайну соціокультурну реальність на таких умовах, при яких у процесі
компенсаційної діяльності нівелюється її недолік. Означений процес можливий
внаслідок залучення людей з особливими потребами до культурних і духовно-
моральних цінностей, до здорового способу життя, через включення в світ
мистецтва, культури і творчості. Правильна організація вільного часу і дозвілля
слугують визначальними чинниками для досягнення успішної соціальної
адаптації людини-інваліда [33].
Адаптивна фізична культура в Україні має величезне значення у адаптації
до умов життя людей з обмеженими можливостями здоров’я. Вона є важливим
засобом всебічного розвитку особистості, сприяє нормальному розвитку
організму, зміцненню здоров’я, підвищенню працездатності, формує у людей з
обмеженими можливостями здоров’я усвідомлене відношення до своїх сил,
задовольняє потребу в систематичних заняттях фізичними вправами [18].
Питання фізичної культури і спорту людей з обмеженнями в здоров'ї
позначені в положеннях закону України «Про фізичну культуру і спорт», права
на участь у великому спорті зафіксовані в Законі України «Про підтримку
олімпійського, параолімпійського руху та спорту вищих досягнень в Україні».
Створені цільова програма «Фізичне виховання – здоров'я нації», «Діти
України». З утвердженням від 8 жовтня 2007 р. № 623 форми Індивідуальної
програми реабілітації адаптивна фізична культура, у вигляді фізичної і
фізкультурно-спортивної реабілітації увійшла до комплексу обов'язкових
засобів відновлення дітей-інвалідів [43].
У більшості цивілізованих країн людей з інвалідністю розглядають не в
якості пацієнтів, якими слід опікуватись і які не залучаються до суспільства, а
ставляться до цих осіб як до людей, яким потрібно ліквідувати існуючі
перешкоди, щоб вони могли посісти законне місце повноправних та активних
20
членів суспільства. Необхідно змінити кут зору в парадигмі сприйняття цих
людей з медичного підходу до проблеми інвалідності на соціальний,
розглядаючи людину в фокусі інтегрованого комплексного підходу, який
забезпечує дотримання прав людини, основних свобод і гідності всіх осіб з
інвалідністю [16].
Адаптивне фізичне виховання створює початкову базу для розвитку
фізичних здібностей і рухових навичок, формує передумови для їх подальшого
успішного розвитку. Адаптивний спорт сприяє розкриттю цих здібностей,
повноті відчуттів від життя, володінню своїм тілом. Окрім усього фізична
культура для людей з обмеженими можливостями може виступати у якості
засобу соціальної адаптації та реабілітації за рахунок задоволення потреби у
спілкуванні, розширення кола знайомств, самореалізації у заняттях спортом,
включення у громадську працю, підвищення своїх фізичних показників.
Методологічна основа адаптивного фізичного виховання ґрунтується на
системі удосконалення й гармонізації усіх сторін та властивостей людини з
відхиленнями у стані здоров’я (фізичних, інтелектуальних, емоційно-вольових,
естетичних, етичних) за допомогою фізичних вправ, природно-середовищних і
гігієнічних чинників; як специфічний процес, результатом якого є оптимізація
стану та розвитку людини в процесі комплексної реабілітації й соціальної
інтеграції.
У процесі занять адаптивним фізичним вихованням в людей з
відхиленнями у стані здоров’я формується комплекс спеціальних знань,
життєво і професійно необхідних сенсорно-перцептивних і рухових умінь і
навичок; розвиваються основні рухові й психічні якості; підвищуються
функціональні можливості різних органів й систем; розвиваються, зберігаються
і використовуються в новій якості залишені в наявності тілесно-рухові
характеристики [30].
Заняття фізичною культурою і спортом інвалідів є складовою частиною
їхнього дозвілля, фізичної реабілітації та соціально-трудової адаптації.
Організація занять фізичною культурою і спортом у системі безперервної
21
реабілітації інвалідів (включаючи дітей із фізичними вадами і відхиленнями у
розумовому розвитку), підготовка кадрів, методичне забезпечення, медичний
контроль здійснюються органами охорони здоров’я, фізичної культури і спорту,
освіти, соціального захисту населення та організаціями інвалідів. Міністерство
України у справах сім’ї, молоді та спорту спільно з Національним олімпійським
комітетом України забезпечує підготовку та участь інвалідів у
Параолімпійських іграх і міжнародних іграх інвалідів. На фінансування
фізкультурно-оздоровчих і спортивних заходів для інвалідів, створення та
розширення їхньої спортивної бази виділяються кошти з державного бюджету і
бюджетів місцевого самоврядування. Право на заняття спортом людей із
обмеженими фізичними можливостями гарантується Законом України «Про
підтримку олімпійського, параолімпійського руху і спорту вищих досягнень в
Україні». Український центр з фізичної культури і спорту інвалідів «Інваспорт»
як спеціалізована установа яка забезпечує реалізацію державної політики у
сфері фізичної культури і спорту інвалідів підпорядковується Національному
комітету спорту інвалідів України та центральному органу виконавчої влади з
фізичної культури і спорту [1].
Розвиток спорту інвалідів та осіб з обмеженими можливостями здоров'я
має ґрунтуватися на принципах пріоритетності, масового поширення і
доступності занять. Тренувальний процес передбачає поступове підвищення
тренувальних і змагальних навантажень, з метою зміцнення здоров'я, розвитку
спеціальних фізичних якостей, освоєння складних технічних дій, прищеплення
любові до спортивного змагання, фізичної реабілітації, соціальної адаптації,
інтеграції та підвищення інтересу до занять фізичною культурою загалом та
спортивним орієнтуванням [33].
Згідно наукових поглядів І. Когут, слід визначити головні компоненти
запобіганню поширенню соціальної інвалідності та допомогти людям з
інвалідністю соціалізуватися в соціум. Тому можна виокремити наступні
напрями соціалізації [17]:
1) надати можливість людям з інвалідністю отримати професійну освіту;
22
2) надати можливість людям з інвалідністю покращувати своє фізичне
здоров’я засобами реабілітація;
3) надати можливість людям з інвалідністю бути політично, культурно
активними;
4) надати можливість людям з інвалідністю мати відповідний транспорт
або транспортну систему також підлаштовувати під потреби осіб з інвалідністю;
5) надати можливість людям з інвалідністю спілкуватися з іншими та
мати доступ до інформації;
6) надати можливість людям з інвалідністю мати соціальний і правовий
захист;
7) надати можливість людям з інвалідністю повноцінного життя на
постійному місці проживання;
8) надати можливість людям з інвалідністю підвищувати всій рівень
інформованості;
9) надати можливість людям з інвалідністю захистити себе від насильства
та жорстокого ставлення.
О. Яшна здійснивши дослідження прийшла до висновку, що
впровадженню АФК на базі центрів соціальної реабілітації України сприяє [43]:
1) включення адаптивної фізичної культури у вигляді фізичної і
фізкультурно-спортивної реабілітації до Індивідуальної програми реабілітації
дитини-інваліда;
2) значний розвиток системи реабілітаційних установ у різних регіонах
України за місцем проживання особистості з особливими потребами;
3) наявність у центрах потенційної бази для організації систематичних
занять (тренажерні зали, устаткування, кадри);
4) наявність умови для раннього залучення інвалідів з різними
відхиленнями в розвитку до реабілітації засобами фізкультури і спорту;
5) використання адаптивної фізичної культури в комплекс із іншими
засобами реабілітації.
23
Для багатьох людей з інвалідністю АФК є єдиним способом «розірвати»
замкнутий простір, увійти в соціум, знайти нових друзів, отримати можливість
для спілкування, повноцінних емоцій, пізнання світу. Саме тут, найчастіше
вперше у своєму житті, вони пізнають радість руху, вчаться перемагати і гідно
переносити поразки, усвідомлюють щастя подолання себе. У людей з
особливими потребами адаптивна фізична культура формує [35]:
– усвідомлене ставлення до своїх сил у порівнянні з силами
середньостатистичної здорової людини;
– здатність до подолання не лише фізичних, але й психічних бар’єрів, що
перешкоджають повноцінному життю;
– компенсаторні навички, це ті, що дозволяють використовувати функції
різних систем і органів замість тих, що відсутні;
– здатність до подолання необхідних для повноцінного функціонування у
суспільстві за допомогою фізичних навантажень;
– потребу бути здоровим та вести здоровий спосіб життя;
– розуміння необхідності особистісного внеску в житті суспільства;
– бажання облагороджувати свої особистісні якості;
– збільшувати свою розумову та фізичну працездатність.
Еволюція розвитку АФК розглядається різними спеціалістами з
урахуванням нозологічних особливостей людей з фізичними, сенсорними та
розумовими вадами [15]; специфіки становлення та розвитку різних
компонентів АФК; ролі та значення рухової активності у лікуванні осіб з
інвалідністю; важливості АФК для медичної та соціальної реабілітації людей з
інвалідністю; особливостей становлення та розвитку паралімпійського,
дефлімпійського спорту і руху Спеціальних Олімпіад; приналежності
адаптивного спорту як соціального явища до міжнародного спортивного руху.
Таким чином, адаптивна фізична культура являється суспільним явищем,
яке спрямоване на інтеграцію осіб з інвалідністю. АФК має загальні завдання:
мобілізувати сили та формувати усвідомлене відношення до реальності та
особистих здібностей, можливостей; оптимізувати функціональний стану
24
організму, підвищити рівень здоров’я; профілактична діяльність різних
ускладнень, які можуть виникати в результаті інвалідності; формувати
позитивні компенсації та ліквідувати негативні; розвивати локомоторні та
статичні функції організму; формувати життєво важливі знання, вміння, навики
збереження здоров’я та підтримувати це здоров’я в активній формі; гармонійно
фізично розвиватися; формувати вміння і навики аналізувати та реалізувати
фізичну діяльність.
Специфічні завдання пов’язанні з труднощами особистості щодо
взаємодії з оточуючим світом: визначити характерні особливості розвитку і
роботи всього організму, який зв’язаний з певним дефектом інвалідності;
окреслити сутність конкретної організації процесу фізичного виховання
враховуючи особливості нозології; визначити принципи, прийоми, засоби
корекції наслідків дефекту, який виник внаслідок інвалідності та пристосування
до життя.
Поняття «інвалідність» означає втрату працездатності на тривалій або
постійній основі, яке викликано певним розладом чи захворюванням. Людина,
яка має інвалідність може повністю втрачати можливість працювати, а може
лише частково. При повній втраті працездатності ми говоримо, що людина
взагалі не може працювати та фінансово себе забезпечувати. При частковій
непрацездатності людина може себе забезпечувати за задовольняти потреби,
але не у повному обсязі.
Можна виокремити наступні напрями соціалізації: надати можливість
людям з інвалідністю отримати професійну освіту; покращувати своє фізичне
здоров’я засобами реабілітація; бути політично, культурно активними; мати
відповідний транспорт або транспортну систему також підлаштовувати під
потреби осіб з інвалідністю; спілкуватися з іншими та мати доступ до
інформації; мати соціальний і правовий захист; повноцінного життя на
постійному місці проживання; підвищувати всій рівень інформованості;
захистити себе від насильства та жорстокого ставлення.
25
РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ПОЛІТИКИ РОЗВИТКУ АДАПТИВНОЇ ФІЗИЧНОЇ
КУЛЬТУРИ ЯК ЧИННИКА СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ ОСІБ З
ІНВАЛІДНІСТЮ
2.1. Еволюція та розвиток адаптивної фізичної культури, яка
покликана допомогти людині з інвалідністю соціалізуватися в суспільство
Різним аспектам проблеми вивчення історичних аспектів розвитку
адаптивної фізичної культури присвячені дослідження Н. Бакіної, О. Дмитрієва,
С. Євсєєва, О. Колишкіна, Т. Круцевич, Ю. Лянного, І. Ляхової, Р. Чудної [13].
Фізична культура має великі можливості для корекції й удосконалювання
моторики неповносправних. Значне число фізичних вправ і варіативність їх
виконання дозволяють робити добір доцільних сполучень для кожного
окремого випадку. Ставлення до осіб, котрі мали вродженні чи набуті хвороби,
змінювалось у процесі розвитку суспільства. Різні типи культур сприяли
формуванню різних форм ставлення до інвалідності  від негативного та
байдужого до терпимого й активно-творчого.
Аналізуючи вітчизняний і зарубіжний досвід формування ставлення до
людей з обмеженими можливостями здоров’я можна визначити п’ять періодів,
умовною межею яких є історичні прецеденти зміни ставлення до людей з
вадами, порівняно з попереднім історичним періодом [9].
Г. Давиденко виокремлює такі періоди: перший період (IX ст. до н.е. –
1198 р.) – західноєвропейська цивілізація пройшла шлях від нетерпимості та
агресії до людей з особливими потребами (закони Лікурга, Спарта) до першого
усвідомлення державою (монархом) необхідності їхнього захисту (відкриття
баварським курфюрстом першого притулку для сліпих).
У другому періоді (1198 – 70-ті рр. XVIII ст.) європейські держави
пройшли шлях від презирства до людей з вадами до усвідомлення можливості
та доцільності навчання декого з них (глухонімих і сліпих).
Третій період (70-ті рр. XVIII ст. – поч. XX ст.) – це шлях від
усвідомлення доцільності навчання людей із сенсорними порушеннями до
усвідомлення необхідності організації системи спеціальної освіти.
26
На четвертому етапі (поч. XX ст. – 70-ті рр. XX ст.) Європа проходить
шлях від розуміння необхідності спеціальної освіти глухих, сліпих, розумово
відсталих людей до усвідомлення наявності інших видів порушень у розвитку і
необхідності звернути увагу на всі категорії аномальних дітей системою
спеціальної освіти. П’ятий етап (70-ті рр. – 1996 р.) – це період переосмислення
основ організації системи спеціальної освіти, утвердження ідей інтеграції під
впливом західної демократії, ліберально-демократичних настроїв, проведення
активної антидискримінаційної державної політики (Давиденко, 2015).
Історія розвитку ставлення до людей з вадами здоров’я в Україні теж
пройшла ці етапи. Але історичні межі кожного з них інші. Україна вступила у
перший період в 996-1706 рр. – період формування рефлексії держави і
суспільства щодо людей з відхиленнями у розвитку. Другий період (1706-1806
рр.) – відкриття перших спеціальних шкіл. Третій період (1806-1927 рр.) –
усвідомлення необхідності створення національної системи спеціальної освіти.
На четвертому етапі Україна проходить шлях від усвідомлення необхідності
організації системи спеціальної освіти для людей з особливими потребами до
усвідомлення необхідності приділити увагу всім категоріям людей з вадами.
Україна вступила в п’ятий період на двадцять років пізніше, ніж Західна
Європа, окрім того, тенденція до інтеграції виникає в нашій країні в ракурсі
інших соціокультурних умов [9].
Вивчення історії розвитку і розв’язання проблем інвалідності показує, що
вони пройшли складний шлях – від прямої відмови ними займатися, від
фізичного знищення, ізоляції «неповноцінних членів» суспільства до
усвідомлення необхідності інтеграції осіб з різними фізичними дефектами,
патофізіологічними синдромами, психосоціальними порушеннями в
суспільство, створення для них безбар’єрного середовища. Отже, згодом, із
«непомітних» для держави особи з інвалідністю починають здобувати статус
категорії населення, на яку направляється соціальний захист з її боку [6].
Подібні закономірності прослідковуються при вивченні історичних
передумов виникнення й розвитку адаптивної фізичної культури.
27
Аналіз літературних джерел свідчить про різноманітні підходи
спеціалістів до визначення найважливіших ключових етапів формування
фізкультурно-спортивного руху осіб з особливими потребами. Більшість
закордонних фахівців виділяють три головних етапи його розвитку: І етап –
лікувальна фізична культура (до 1947 р.); ІІ етап – реабілітаційний спорт
(19481959 рр.); ІІІ етап – адаптивний спорт (1960 р. – сьогодення).
Дату початку І періоду визначити надзвичайно складно, оскільки
оздоровча дія фізичних вправ на організм людей відома впродовж багатьох
тисячоліть. Так, про існування в Стародавньому Китаї лікарсько-гімнастичних
шкіл, де навчали лікувальної гімнастики й масажу, та застосовували їх у
процесі лікування, уперше згадується в книзі «Кунг-Фу», написаній більше
2500 років до н. е.
В античній Греції перші відомості про медичну гімнастику відносять до V
ст. до н. е. і пов’язують їх із лікарем на ім’я Геродик, якого вважають
засновником лікувальної гімнастики, уперше хворі стали звертатися по
допомогу не в храми, а в гімназії – до установ, у яких викладали гімнастику.
Пізніше учень Геродика, Гіппократ, котрого справедливо називають батьком
медицини (460–377 рр. до н. е.), привніс у грецьку гімнастику певні гігієнічні
знання й розуміння «лікувальної дози» фізичних вправ для хворої людини.
Перший відомий спортивний лікар, анатом, фізіолог і філософ Клавдій
Гален (129–201 р. н. е.) – послідовник і прихильник Гіппократа, на початку
своєї лікарської кар’єри лікував гладіаторів у стародавньому Римі та
пропагував оздоровчу гімнастику, засуджуючи бездумне захоплення спортом.
Праці Галена були єдиним авторитетним джерелом медичних знань аж до
епохи Відродження. Клемент Тіссо (1747–1826 рр.)  військовий хірург в армії
Наполеона  розробив нову для того часу реабілітаційну концепцію, яка
включала гімнастику в ліжку, ранню активізацію важких хворих, дозування
вправ. Тіссо є автором самого терміна «медична гімнастика». Його афоризм
28
«Рух може замінити різні ліки, але жодні ліки не в змозі замінити рух» став
девізом лікувальної фізкультури [18].
Фізичні вправи з метою лікування і профілактики застосовувалися в
глибокій старовині, за 2 тис. років до нашої ери в Китаї, Індії. У Стародавньому
Римі і Стародавній Греції фізичні вправи і масаж були невід'ємними в побуті,
військовій справі, при лікуванні. Гіппократ (460-370 рр. до н. е.) описав
використання фізичних вправ і масажу при хворобах серця, легенів,
порушеннях обміну речовин і ін. Ібн-Сина (Авіценна, 980- 1037) освітив в своїх
працях методику використання фізичних вправ для хворих і здорових,
підрозділяючи навантаження на малі і великі, сильні і слабкі, швидкі і повільні.
Лікувальна фізкультура (ЛФК) як метод лікування-використання
комплексу засобів фізкультури з профілактичними, лікувальними і
реабілітаційними цілями. ЛВК широко використовується в системі
комплексного лікування в поліклініках, санаторіях, лікарнях.
Регулярне застосування ЛФК в лікарнях, поліклініках, домашніх умовах
розвиває у хворого особливе відношення до використання фізичних вправ,
прививає гігієнічні навички , правильне , правильне ставлення до загартування
організму.
В розвитку ЛФК в СССР можна виділити 4 основних етапи.
Перший етап (1923-1939) – розповсюдження і введення ЛФК в систему
санаторно-курортних лікувань.
Другий етап (1931-1941) – введення ЛФК в загальну систему лікувально-
профілактичних заходів з застосуванням диференційованих методик при різних
захворюваннях.
Третій етап (1941-1945) – знаменитий широким використанням ЛФК в
період Великої Вітчизняної Війни в госпіталях.
Четвертий етап, початий з 1945 року, характеризується подальшим
широким заглибленням ЛФК в систему лікувально-профілактичних заходів.
Суттєвий внесок у розвиток ЛФК в Україні, у застосування фізичних
вправ і масажу при лікуванні хворих із різною патологією належить учню
29
М. Могендовича проф. О. Штеренгерцу, який із 1947 р. працював в Одесі.
Особливо важливе місце посідають роботи проф. О. Штеренгерца, присвячені
науковому обгрунтуванню і розробці методів ЛФК і масажу та упровадження їх
у комплексне лікування хворих на дитячий церебральний параліч.
Початком II етапу розвитку фізкультурно-оздоровчого та спортивного
руху осіб з особливими потребами (реабілітаційний спорт) уважається 1948 р.,
коли нейрохірург Людвіг Гуттманн започаткував проведення І Сток-
Мандевільських ігор для візочників. Іграм передувала спроба використання
спортивних змагань як одного із засобів реабілітації для хворих-
військовослужбовців, котрі проходили лікування в Сток-Мандевільському
шпиталі після отриманих у Другій світовій війні спинномозкових травм [18].
Фізичні вправи та масаж з лікувальною метою застосовувалися ще у
стародавні часи. У рукописах, написаних у Китаї та Індії за 3000-2000 років до
нашої ери, викладені питання використання дихальних вправ, пасивних рухів,
масажу під час захворювань внутрішніх органів та опорно-рухового апарату. В
стародавній Греції вони розглядались як обов'язковий компонент
профілактичної і лікувальної медицини. Римська медицина внесла вагомий
доробок у вдосконалення методики лікувальної гімнастики та масажу і
поширення їх застосування. Лікар Целій призначав фізичні вправи і масаж при
паралічах, використовуючи апарати, які стали прообразом блокових апаратів у
механотерапії. В наступних сторіччях, у зв'язку із загальним занепадом
природознавчих наук, відомостей про застосування фізичних вправ у лікарській
практиці немає. І тільки в XI сторіччі найвизначніший лікар і філософ Сходу
Абу-Алі Ібн Сіна (Авіценна, 980-1037 рр.) знову почав вивчати вплив фізичних
вправ на здоров'я людини. Він класифікував їх з медичної точки зору,
наполягав на застосуванні їх людьми різного віку і довів, що особа, яка
займається фізичними вправами, дотримується гігієнічних вимог стосовно
харчування та сну і загартована, не потребує ніякого лікування.
Епоха Відродження характерна розвитком біологічних наук. Серед
чисельних робіт того часу відзначається трактат італійського вченого
30
Меркуріалюса «Мистецтво гімнастики» (15 56), у якому він розглядав фізичні
вправи як частину медицини і поділяв гімнастику на три види : істинну
(лікувальну), військову і неправдиву (атлетичну). Він поглибив уявлення про
лікувальну дію масажу, описав нові прийоми.
XIX сторіччя відзначилось становленням шведської системи лікарської
гімнастики П.Лінга (1776-1839), який заснував у 1813 р. в Стокгольмі перший в
Європі інститут гімнастики і масажу, де готувались педагоги фізичного
виховання та медики-керівники з лікарської гімнастики. Змістом системи було
лікування захворювань, переважно опорно-рухового апарату, з допомогою
суворо обмежених, дозованих рухів. Однак за механо-локалістичний, вузько
біологічний, одноманітний характер рухів, за невикористання природних вправ
спорту та ігор, особливо під час лікування дітей, її суттєво критикував
П.Ф.Лесгафт (1837-1909), який є засновником наукової системи фізичного
виховання та динамічної анатомії. Він у 1905 р. в Петербурзі організував курси
керівників фізичного виховання. Це був перший російський навчальний заклад,
у якому готувались кадри викладачів фізичної культури. Після 1917 р. на основі
курсів був створений інститут фізичної культури, що носить його ім'я.
Наприкінці XIX і на початку XX сторіччя з'являються системи гімнастики, які
застосовувались для лікування різноманітних захворювань [42].
Швед Бранд у 1864 р. запропонував систему лікувальної гімнастики та
масажу для лікування гінекологічних захворювань. Мюнхенський професор
Ертель (1881) розробив метод лікування хвороб серцево-судинної системи
шляхом сходження у гірській місцевості (теренкур), а швейцарець Френкель у
1889 р. - компенсаційну гімнастику для лікування захворювань нервової
системи. Видатний російський хірург П. Дьяконов вперше у світі впровадив у
1896 р. методику ранніх рухів та раннього вставання після операцій. У1903 р.
А.О. Щербак розробив методику сегментарно-рефлекторного масажу. Зінгер і
Гофбауер (1910) застосували лікувальну гімнастику під час захворювань
дихальної системи, а Клапп (1927) розробив методику коригувальних вправ при
викривленнях хребта. На початку XX сторіччя формується як медична наука
31
фізіотерапія, і в 1905 р. у Франції в Льєже відбувся медичний конгрес
фізіотерапевтів. Пскові доповіді свідчили про високу ефективність природних
факторів у лікуванні різноманітних хворих та необхідність їх застосування для
ліквідації наслідків захворювання
Історія застосування фізичних вправ з лікувальною метою у радянські
часи була тісно пов'язана з розвитком профілактичного напряму в медицині,
комплексного функціонального лікування і оздоровчим спрямуванням
фізичного виховання. Широке розповсюдження засобів фізичної культури для
лікування і профілактики захворювань, теоретичне та клінічне обґрунтування їх
застосування, використання педагогічних і методичних принципів фізичної
культури та історичного досвіду застосування фізичних вправ привело до
формування нової медичної дисципліни - лікувальна фізична культура.
Реабілітація набула всесвітнього визнання, і в 1960 р. утворилась
міжнародна організація з реабілітації інвалідів, яка охопила біля 60 країн з усіх
континентів. Вона співпрацює з ООН, ВООЗ, Всесвітньою організацією праці
(ВОП)) [26].
Подальший розвиток реабілітаційного спорту призводить до його
переходу на новий якісний рівень – адаптивний спорт – основними завданнями
якого, крім зміцнення здоров’я, гармонійного розвитку, професійної
реабілітації, нормалізації соціального статусу тощо, є прагнення до досягнення
професіоналізму та найвищих результатів в обраному виді спорту. Отже, ІII
етап розвитку фізкультурнооздоровчого та спортивного руху осіб з особливими
потребами (адаптивний спорт) розпочинається проведенням І Паралімпійських
ігор у Римі, де змагалися спортсмени з ушкодженнями хребта та спинного
мозку [18].
Українські науковці (Ю. Бріскін, С. Матвєєв, Є. Приступа), виділяють
головні етапи розвитку адаптивного спорту за його основними напрямами. Так,
Ю. Бріскін за аналогією з періодизацією ігор Олімпіад спочатку визначив
періоди розвитку таких суспільних явищ, як паралімпійський, дефлімпійський
спорт і рух спеціальних олімпіад. У подальшому він зробив спробу визначити
32
загальну періодизацію ігор інвалідів у системі міжнародного олімпійського
руху [18]:
I період (1924–1948 рр.):
1) розвиток спорту інвалідів характеризується проведення лише
Дефлімпійських ігор, що проходили з 1924 р. під назвою «Міжнародні тихі
ігри»;
2) у 1924 р. створено Міжнародний спортивний комітет глухих.
II період (1952–1988 рр.):
1) у 1952 р. відбулися І Міжнародні Сток-Мандевільські ігри, що в
1960 р. еволюціонують у Паралімпійські ігри;
2) створено основні організаційні структури паралімпійського спорту (у
1989 р. через об’єднання шести міжнародних спортивних організацій інвалідів
створено Міжнародний паралімпійський комітет);
2) у 1968 р. проведено І Міжнародні ігри спеціальних олімпіад та
створено добровільну організацію «Спеціальна олімпіада Інтернешнл»;
3) у 1988 р. відбулось офіційне визнання МОК Міжнародної
організації «Спеціальна олімпіада».
III період (із 1992 р. до сьогодення):
1) активізується інтеграція спорту інвалідів до системи міжнародного
олімпійського руху;
2) відбувається остаточне оформлення Паралімпійських ігор, які
проводяться під керівництвом Міжнародного паралімпійського комітету на
олімпійських спортивних об’єктах;
3) ігри спеціальних олімпіад проводяться під назвою «Всесвітні ігри
спеціальних олімпіад»;
4) Всесвітні ігри глухих змінюють свою назву на Дефлімпійські, а
Міжнародний спортивний комітет глухих перетворюється на Дефлімпійський
комітет
33
2.2. Аналіз нормативно-правової бази здійснення адаптивної фізичної
культури як засобу інтеграції осіб з інвалідністю в соціум
Аналіз національного законодавства дає змогу виділити дві групи законів
України: закони, які регулюють суспільні відносини безпосередньо у сфері
фізичної культури і спорту, та закони, норми яких поширюють свою дію на
широке коло суспільних відносин, у тому числі у сфері фізичної культури та
спорту в Україні. Основними міжнародними документами у сфері фізичної
культури та спорту потрібно вважати Міжнародну хартію фізичного виховання
та спорту 1978 р. та Спортивну хартію Європи 1992 р. Ґрунтуючись на
положеннях вищевказаних документів, різні країни, залежно від специфіки
соціально-економічного і політичного устрою, формують умови для розвитку
фізичної культури та спорту, для створення, відновлення і поповнення
ресурсної бази як основи функціонування [5] Лише за умови ефективного
державного регулювання можлива актуалізація та впровадження здорового
способу життя, покращення фізичної підготовки людей різних вікових
категорій, формування фізично і психологічно здорової особистості, зокрема
осіб з інвалідністю.
Реалізація державної політики у сфері фізичної культури і спорту
неможлива без координації дій усіх гілок влади: Верховна рада України,
Президент України, Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої
влади в межах своїх повноважень, державні адміністрації та органи місцевого
самоврядування. Верховна рада України, як єдиний орган законодавчої влади,
забезпечує створення основ нормативно-правової бази розвитку фізичної
культури і спорту.
В законі України «Про фізичну культуру і спорт» прописані всі
організаційні моменти. Обласні та районні державні адміністрації, відповідні
ради та органи місцевого самоврядування забезпечують реалізацію державної
політики у сфері фізичної культури і спорту на місцях і в межах своїх
повноважень [4]:
34
1) виконують виконавчі та організаційно-розпорядчі функції, які
покликані організовувати та розвивати фізичне виховання та спорт для людей,
які мають інвалідність;
2) здійснюють прийом всіх необхідних програм на регіональному рівні
щодо розвитку фізичного виховання та реалізацію його серед осіб, які мають
інвалідність;
3) поширенню діяльності пов’язаної з фізичним вихованням та фізичною
культурою та творення відповідної інфраструктури для людей, які мають
інвалідність;
4) здійснюють різні фізичні змагання, спортивні змагання та за
результатами цих змагань кращих нагороджують та дають можливість
представляти інтерес регіону на наступному рівні фізичних змагань та
фізичного спорту;
5) створюють соціальну рекламу щодо можливостей людей з інвалідністю
приймати участь і фізичних змаганнях;
6) співпрацюють з фірмами та іншими соціальними інститутами з метою
популяризації адаптивної фізичної культури.
Сьогодні в Україні створено достатню законодавчо-нормативну базу
щодо інтеграції неповносправних у суспільстві. Найважливіші з них:
1. Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів» (1991 р.)
(зі змінами й доповненнями, внесеними Законами України від 13 жовтня 1994 р.
№ 200/94 – ВР, від 14 жовтня 1994 р. № 204/94 – ВР, від 12 листопада 1996 р. №
481/96 – ВР);
2. Комплексна програма розв’язання проблем інвалідності (1992 р.);
3. Цільова комплексна програма «Соціально-психологічна допомога й
реабілітація осіб із вадами фізичного і психічного розвитку» (1996 р.);
4. Цільова комплексна програма «Соціально-психологічна допомога й
реабілітація осіб із вадами фізичного і психічного розвитку» (1996 р.);
5. Концепція державного стандарту освіти дітей з особливими потребами
(1999 р.);
35
6. Концепція ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів (2000 р.);
7. Національна програма професійної реабілітації та зайнятості осіб з
обмеженими фізичними можливостями на 2004– 2007 тощо) [44].
Статею 24 Закону України «Про фізичну культуру і спорт» визначено, що
суб’єктами параолімпійського і дефлімпійського руху в Україні є національні
спортивні федерації інвалідів або їх спілки, що є членами Міжнародного
параолімпійського комітету, Міжнародного спортивного комітету глухих, які
діють відповідно до Конституції Міжнародного параолімпійського комітету,
Міжнародного спортивного комітету глухих [3].
Метою паралімпійського і дефлімпійського руху в Україні є розвиток
фізичної культури і спорту інвалідів, поліпшення фізичного стану та суспільної
інтеграції інвалідів, організація і проведення заходів з фізичної культури і
спорту інвалідів, участь національних збірних команд України у
Паралімпійських і Дефлімпійських іграх, міжнародних спортивних змаганнях
інвалідів. Національні спортивні федерації інвалідів або їх спілки, які є членами
Міжнародного паралімпійського комітету, Міжнародного спортивного комітету
глухих, спрямовують свою діяльність на розвиток паралімпійського і
дефлімпійського руху в Україні, підготовку та участь українських спортсменів
у Паралімпійських, Дефлімпійських іграх, інших міжнародних спортивних
змаганнях інвалідів. Держава підтримує розвиток паралімпійського і
дефлімпійського руху в Україні, діяльність національних спортивних федерацій
інвалідів або їх спілок. Національні спортивні федерації для осіб з інвалідністю
або їх спілки, які є членами Міжнародного паралімпійського комітету,
Міжнародного спортивного комітету глухих, зокрема:
1) відповідно до Конституції Міжнародного паралімпійського комітету,
Конституції Міжнародного спортивного комітету глухих мають можливість
представляти нашу державу Україну на міжнародному паралімпійському русі,
міжнародному дефлімпійському русі, інших міжнародних спортивних
організаціях;
36
2) співпрацювати із людьми, які є представниками сфери фізичної
культури і спорту, спільно з Українським центром з фізичної культури і спорту
інвалідів забезпечують підготовку та участь національних збірних команд
інвалідів у Паралімпійських і Дефлімпійських іграх, міжнародних спортивних
змаганнях інвалідів усіх рівнів, розвиток фізкультурно-оздоровчої та
спортивної діяльності інвалідів, їх фізкультурно-спортивної реабілітації;
3) здійснювати громадський контроль за роботою установ, які покликані
реалізовувати діяльність з інвалідами в межах фізичної культури;
4) установи, які реалізують адаптивну фізичну культуру в наявності
мають власну символіку, використовують її на відповідних змаганнях та
забезпечують її захист відповідно до законодавства;
5) сприяти розвитку матеріального та технічного забезпечення
спортивним інвентарем всіх людей з інвалідністю.
Органи державної влади сприяють розвитку матеріально-технічної бази
національних спортивних федерацій інвалідів або їх спілок, які є членами
Міжнародного паралімпійського комітету, Міжнародного спортивного комітету
глухих, можуть надавати їм фінансову та організаційну допомогу для
досягнення мети їхньої діяльності та на виконання статутних завдань,
пов'язаних з розвитком паралімпійського і дефлімпійського руху в Україні.
Органи місцевого самоврядування можуть підтримувати діяльність
місцевих осередків національних спортивних федерацій інвалідів та їх спілок,
надавати їм фінансову та організаційну підтримку на розвиток
паралімпійського і дефлімпійського руху в регіонах.
Метою параолімпійського і дефлімпійського руху в Україні є розвиток
фізичної культури і спорту інвалідів, поліпшення фізичного стану та суспільної
інтеграції інвалідів, організація і проведення заходів з фізичної культури і
спорту інвалідів, участь національних збірних команд України у
Паралімпійських і Дефлімпійських іграх, міжнародних спортивних змаганнях
інвалідів.
37
Постановою Кабінету Міністрів України від 01 березня 2017 року №115
затверджено Державну цільову соціальну програму розвитку фізичної культури
і спорту на період до 2020 року, якою Мінмолодьспорт визначено державним
замовником та затверджено низку заходів, які мають сприяти створенню умов
для соціальної адаптації та реабілітації осіб з інвалідністю; забезпечення
надання якісних фізкультурно-спортивних послуг спортивними клубами та
фізкультурно-оздоровчими закладами; створити умови для розвитку резервного
спорту та ефективного поповнення складу національних збірних команд.
Фінансування адаптивної фізичної культури відбувається за бюджетною
програмою. Напрями використання бюджетних коштів на фінансову підтримку,
на організаційне та матеріально-технічне забезпечення діяльності
Національного комітету спорту інвалідів України, Паралімпійського центру та
Західного центру, визначені Порядком використання коштів, передбачених у
державному бюджеті для фінансової підтримки параолімпійського руху в
Україні, затвердженим постановою Кабінету Міністрів від 28 лютого 20011
№199 [3].
Законодавством України визначено, що надавати послуги населенню
можуть і громадські організації на специфічних правових засадах. Це викликає
питання щодо необхідності розмежування прав різних суб’єктів, що надають
фізкультурно-спортивні послуги. Згідно з діючим законодавством України
громадські організації можуть співпрацювати з центральним органом
виконавчої влади, який впроваджує загальнодержавну політику фізичної
культури і спорту, іншими центральними органами виконавчої влади,
відповідними структурними підрозділами місцевих державних адміністрацій та
органами місцевого самоврядування, іншими громадськими організаціями та
можуть користуватися підтримкою та обов’язково координують свою
фізкультурно-оздоровчу діяльність з органами державної влади та місцевого
самоврядування [4].
38
2.3. Особливості адаптивної фізичної культури як засобу інтеграції
осіб з інвалідністю в соціум в Україні на сучасному етапі
Сьогодні виникає необхідність широкого застосування засобів адаптивної
фізичної культури у соціальній інтеграції та адаптації людей з вадами
фізичного та розумового розвитку. Аналіз різних нормативно-правових
документів засвідчив, що сучасний стан законодавства у сфері адаптивної
фізичної культури як засобу інтеграції осіб з інвалідністю характеризується
наступними ознаками:
1. Гарантує рівний доступ всім, зокрема людям з інвалідністю,
залучатися до адаптивної фізичної культури
2. Розширювати межі запровадження та реалізації адаптивної фізичної
культури в різні навчальні заклади;
3. Індивідуальний підхід до кожної людини з інвалідністю при
застосуванні адаптивної фізичної культури
4. Взаємодія із різними закладами, які покликані допомогти особам з
інвалідністю інтегруватися в суспільство.
Реалії сьогодення демонструють нам труднощі у популяризації та
реалізації адаптивної фізичної культури як методу соціалізації людей з
інвалідністю до сучасного суспільства. Основною детермінантою відсутності
розвитку та не популяризації АФК на сучасному етапі є необізнаність
населення щодо проблем з якими стикаються люди, які мають інвалідність.
Громадськість не обізнана в тому, що люди з інвалідністю також мають права і
повинні бути рівними. Сучасне суспільство та соціум хоч і прагне допомогти
інвалідам та покращується до них ставлення громадськості, проте, більшість
громадських місць, установ не пристосовані для людей з інвалідністю. Навіть
спортивні комплекси не пристосовані так як слід для людей з інвалідністю.
Спостерігається недостатнє фінансування системи фізичного виховання,
фізичної реабілітації. Також транспортна система лише частково і лише зараз
почала пристосовуватися для людей, які мають інвалідність.
39
Усвідомлення спеціальних умов, що спрямовувалися на покращення
методів роботи з метою покращення режиму індивідуальної рухової і
соціальної активності особистості, яка має інвалідність.
Фізична реабілітація адаптивної фізичної культури направлена на
здійснення не зовсім традиційних систем оздоровлення людей з інвалідністю.
Ця система орієнтована на поєднання та розвиток фізичного та психічного у
людини, щоб таким чином особистість змогла бути активним членом
суспільства [16].
За результатами вивчення методичних джерел виявлено, що в Україні
головним центром у розвитку адаптивної фізичної культури, який допомагає
людині з інвалідністю пристосуватися до нових умов життя та соціалізуватися є
«Інваспорта». Це установа, яка є спеціалізованою та її діяльність направлена на
реалізації різних державних програм стосовно фізичної культури для осіб, які
мають інвалідність.
Головними задачами цієї установи є:
1) прийняття участі щодо формування державної політики з питань, які
стосуються фізкультурної, реабілітаційної, спортивної діяльності людей, які
мають інвалідність.
2) розроблюють концепцій, комплексні і цільові програми, які повинні
забезпечити реалізацію діяльності інвалідів.
3) здійснення фізкультурної, реабілітаційної, спортивної діяльності,
різних змагань з людьми, які мають інвалідність.
4) координувати діяльність регіональних установ «Інваспорт» та
здійснювати контроль, оцінку за здійсненням спортивної діяльності та
проведенням фізичних змагань.
4) готувати й забезпечувати разом зі спортивними федераціями інвалідів,
Національним комітетом спорту інвалідів України участі національних збірних
команд у міжнародних змаганнях усіх рівнів;
5) сприяти роботі спортивних установ для осіб з інвалідністю щодо
реалізації статутних вимог;
40
6) сприяти здійсненню заходів, які направлені на створення та зміцнення
спортивної бази з метою проведення фізкультурної, реабілітаційної, спортивної
діяльності з людьми, які мають інвалідність.
7) здійснення міжнародних зв'язків у сфері реабілітаційно-оздоровчої та
фізкультурно-спортивної роботи серед інвалідів.
У вище вказаній установі запроваджено дев’ятнадцять видів спорту.
Серед людей з інвалідністю, які мають проблеми зі слухом розповсюджені
наступні типи спорту: вільна і греко-римська боротьба, армреслінг, лижні гонки,
спортивне орієнтування, плавання, стендова стрільба, туризм, настільний теніс.
Установою було зафіксовано, що сьогодні футболом займаються – 2556 чоловік,
настільним тенісом – 2111, шахами –1945, плаванням – 1544 [19].
АФК потребує розвитку і головними пріоритетними напрямами розвитку
є:
1) залучити велику кількість людей, які мають інвалідність до занять з
фізичної культури;
2) надати можливість особам з інвалідністю мати фізкультурну освіту;
3) здійснювати пропаганду здорового способу життя серед людей, які
мають інвалідність;
3) забезпечити доступність для людей з інвалідністю до спортивних
установ;
4) підготувати осіб, які будуть ефективно працювати з людьми, які мають
інвалідність та постійно підвищувати рівень їхньої кваліфікації;
5) створити єдину нормативну та правову бази щодо розвитку фізичного
виховання, культури, спорту для людей, які мають інвалідність.
Таким чином, в законі України «Про фізичну культуру і спорт» прописані
всі організаційні моменти реалізації АФК: виконують виконавчі та
організаційно-розпорядчі функції, які покликані організовувати та розвивати
фізичне виховання та спорт для людей, які мають інвалідність; здійснюють
прийом всіх необхідних програм на регіональному рівні щодо розвитку
фізичного виховання та реалізацію його серед осіб, які мають інвалідність;
41
поширенню діяльності пов’язаної з фізичним вихованням та фізичною
культурою та творення відповідної інфраструктури для людей, які мають
інвалідність; здійснюють різні фізичні змагання, спортивні змагання та за
результатами цих змагань кращих нагороджують та дають можливість
представляти інтерес регіону на наступному рівні фізичних змагань та
фізичного спорту; створюють соціальну рекламу щодо можливостей людей з
інвалідністю приймати участь і фізичних змаганнях; співпрацюють з фірмами
та іншими соціальними інститутами з метою популяризації адаптивної фізичної
культури.
Аналіз різних нормативно-правових документів засвідчив, що сучасний
стан законодавства у сфері адаптивної фізичної культури як засобу інтеграції
осіб з інвалідністю характеризується наступними ознаками: гарантує рівний
доступ всім, зокрема людям з інвалідністю, залучатися до адаптивної фізичної
культури; розширювати межі запровадження та реалізації адаптивної фізичної
культури в різні навчальні заклади; індивідуальний підхід до кожної людини з
інвалідністю при застосуванні адаптивної фізичної культури; взаємодія із
різними закладами, які покликані допомогти особам з інвалідністю
інтегруватися в суспільство.
42
РОЗДІЛ 3. ЕФЕКТИВНІСТЬ ПОЛІТИКИ АДАПТИВНОЇ ФІЗИЧНОЇ
КУЛЬТУРИ ЯК ЧИННИКА СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ ОСІБ З
ІНВАЛІДНІСТЮ
3.1. Основні проблеми в сфері адаптивної фізичної культури, яка
покликана допомогти людині з інвалідністю соціалізуватися в суспільство
За результатами теоретичного дослідження було визначено, що соціальне
забезпечення має певні особливості в залежності від категорії громадян. Саме
тому, далі ми розглянемо особливості та визначимо проблеми, які виникають в
сфері адаптивної фізичної культури, яка покликана допомогти людині з
інвалідністю соціалізуватися в суспільство. Для досягнення цієї мети було
проведено дослідження, яке мало наступні завдання:
1. Визначення особливості та стан соціального забезпечення людей, які
мають інвалідність.
2. Визначити труднощі, які виникають при реалізації адаптивної
фізичної культури, яка покликана допомогти людині з інвалідністю
соціалізуватися в суспільство.
3. Проаналізувати, систематизувати отримані дані та сформулювати
відповідні висновки.
З метою досягнення завдань, які було поставлено в роботі ми застосували
наступні методи: контент-аналіз та анкетування. Контент-аналіз застосовувався
з метою вивчення відповідної нормативно-правової документації. Анкетування
було проведено в управлінні у справах сім’ї, молоді та спорту відділу фізичної
культури та спорту. Нами було вивчено такі нормативно-правові документи:
1) акти, журнали, накази місцевої служби управління у справах сім’ї,
молоді та спорту відділу фізичної культури та спорту;
2) місцеві програми соціального захисту та соціального забезпечення
населення з інвалідністю.
Анкетування проводилося з метою виявити знання працівників щодо
поняття «інвалідність», «адаптивна фізична культура», а також визначити
обізнаність працівників щодо тих наказів та актів, які регулюють їхню роботу із
43
співпраці з людьми із інвалідністю. Перші питання стосуються того, як
соціальна служба дізнається про випадок, де слід здійснювати діяльність з
особою, яка має інвалідність; яку статистику веде соціальна служба у
здійсненні роботи з особою, яка має інвалідність; які саме форми та методи
роботи фахівець зазвичай використовує при здійсненні роботи особою, яка має
інвалідність. Перші запитання анкети висвітлюють проблематику нормативно-
законодавчої бази в сфері адаптивної фізичної культури, яка покликана
допомогти людині з інвалідністю соціалізуватися в суспільство. Тобто
визначається, якими нормативно-правовими документами, що регулюють
соціальну роботу сфері адаптивної фізичної культури, яка покликана допомогти
людині з інвалідністю соціалізуватися в суспільство, користується фахівець
соціальної служби. Соціального працівника запитується щодо того, які існують
протиріччя, проблеми, складності та невідповідності у чинному законодавстві
та які б рекомендації до чинного законодавства він б надав. Для з’ясування
вище перерахованого слід дати відповідь на перших запитань.
Наостанок з’ясовувалася компетентність та професійність соціального
працівника щодо забезпечення в сфері адаптивної фізичної культури, яка
покликана допомогти людині з інвалідністю соціалізуватися в суспільство.
Наступні питання висвітлюють критерії результативності та ефективності
наданих службою послуг та, чи впливає якість послуги на її результат.
Визначається думка працівників стосовно причин низької ефективності роботи
в сфері адаптивної фізичної культури, яка покликана допомогти людині з
інвалідністю соціалізуватися в суспільство.
Наступні питання анкети стосувалися послуг, які отримують люди з
інвалідністю при звернені до соціальної служби. Уточнюючі запитання
стосувалося послуг, які отримують люди з інвалідністю в рамках роботи
працівників відділу фізичної культури та спорту.
В анкеті також були запитання, які стосувалися міжвідомчої взаємодії
соціальної служби з питань адаптивної фізичної культури для людей з
інвалідністю. Ідентифікуються відповідні інституції, залучені у роботу з
44
інвалідами, визначається коло їх функціональних задач та встановлюється
алгоритм взаємодії між ними. Визначаємо особисту думку працівників
стосовно можливої проблеми у міжінституційній взаємодії при роботі з
інвалідами, та чи враховується особистість та інтереси клієнта в
міжінституціональній взаємодії.
Аналіз результатів дослідження було проведено на двох рівнях. На
першому рівні проаналізовано нормативно-правову документацію. На другому
рівні визначено результати дослідження анкетування працівників соціальної
служби відповідного відділу.
Відповідно аналіз результатів на другому рівні здійснювався в чотири
етапи. На першому етапі було виявлено знання соціальних працівників з
досліджуваного питання. На другому етапі було виявлено послуги, які
отримують люди з інвалідністю та виявлено ефективність наданих послуг. На
третьому етапі з’ясовували особливості взаємодії соціальної служби з іншими
соціальними інститутами. На четвертому етапі було виявлено професійність
працівників.
Питання стандартизованої анкети було сформульовано до вимог
складання даного виду анкетування. З метою деталізації наявних теоретичних
даних питання були відкритими.
Більш детально із запитаннями анкети можна ознайомитися в додатку А.
Експериментальне дослідження виявлення труднощів в сфері адаптивної
фізичної культури, яка покликана допомогти людині з інвалідністю
соціалізуватися в суспільство здійснено в три етапи: підготовчий, основний та
завершальний.
На першому – підготовчому – відбулося вивчення нормативно-правової
бази та науково-методичної літератури з проблеми дослідження, аналіз дії
законодавчих актів та міжнародних документів, вивчення теоретичних аспектів
даної проблеми.
Другий етап – основний – визначення проблеми і базових теоретичних
положень магістерського дослідження, аналіз технологій соціальної роботи в в
45
сфері адаптивної фізичної культури, яка покликана допомогти людині з
інвалідністю соціалізуватися в суспільство.
Третій етап – формулювання загальних положень і висновків.
Перейдемо до розгляду результатів дослідження.
Аналіз відповідних нормативних, правових документів, наказів та актів
засвідчили, що держава опікується людьми з інвалідністю. Однією із галузей,
де люди з інвалідністю можуть себе реалізувати є адаптивна фізична культура.
При цьому було з’ясовано, що робота з питань реалізації послуг в сфері
адаптивної фізичної культури має недоліки та потребує вдосконалення.
Аналізуючи нормативно-правові документи було визначено, що в них
чітко прописано сутність поняття «інвалід», «особа з інвалідністю», «АФК» та
інші поняття, які стосуються досліджуваної теми. За аналізом відповідних
документів було виявлено, що працівники ведуть спеціальні журнали, де чітко
прописані дані, щодо осіб з інвалідністю, які взяті під соціальний контроль та
приймають участь в АФК. Взяття на під контроль осіб з інвалідністю було
здійснено з метою контрою якості наданих послуг. Кількість осіб з інвалідністю,
які займаються АФК зростає кожного дня, це залежить від кількості здійснених
повідомлень, які надходять від суб’єктів соціальної роботи, від кількості
самовиявлень таких сімей соціальним працівником; від кількості самозвернень
самих клієнтів. Так, інформація щодо випадків здійснення та реалізації АФК
щоквартально узагальнюється Департаментом сім’ї, молоді та спорту
облдержадміністрації.
За результатами аналізу нормативно-правової бази, журналів та наказів
соціальної служби було визначено, що значна увага приділяється наступному:
1. Реалізації визначеної державою програми щодо інтеграції інвалідів в
суспільство за допомогою АФК на місцевому рівні.
2. Організаціям, діяльність яких спрямована на реалізацію діяльності в
сфері АФК, дотримання всіх визначених нормативів.
3. Здійснює контроль за формуванням календарних планів щодо
спортивних та фізкультурно-оздоровчих заходів, які сплановані відповідно до
46
Єдиного календарного плану спортивних змагань України для осіб з
інвалідністю.
4. Організація фізкультурних та спортивних заходів для людей з
інвалідністю.
5. Відділ фізичної культури при соціальній службі розроблює та проекти
щодо покращення діяльності в сфері АФК.
6. Забезпеченню доступності послуг та якості їх надання у сфері АФК.
7. Згідно до чинного законодавства здійснює міжнародну діяльність в
сфері АФК.
8. Співпраці з іншими соціальними інститутами, які сприяють
покращення сфери АФК.
9. Проводить діяльність із залученням додаткових коштів для здійснення
роботи в сфері АФК.
10. Здійсненню роз’яснювальної роботи з питань реалізації принципів
АФК.
11. Підвищенню компетентності працівників соціальної служби щодо
діяльності роботи з людьми, які мають інвалідність.
12. Здійснення аналітичної роботи та збору інформацію про стан осіб з
інвалідністю та їхньої участі в АФК.
За аналізом документів стало відомо, що значна увага приділяється
роз’яснювальній роботі з питань реалізації принципів АФК серед осіб з
інвалідністю. Окрім цього, значна частина роботи працівників соціальної
служби наділяється питанням пропаганди ведення здорового способу життя
серед осіб з інвалідністю. Для вирішення цієї задачі було створено
інформаційні куточки в клубах за місцем проживання та наявності соціальної
служби. В цих куточках знаходиться інформація, яка направлення на розвиток
основ безпечної поведінки для осіб з інвалідністю.
В рамках заходів, які присвячуються до Міжнародного дня інвалідів було
проведено виступ по місцевому телебаченні з питань ознайомлення осіб з
інвалідністю про всі соціальні послуги, які вони можуть отримати та клуби,
47
місця, де можна зайнятися АФК. В кінці попереднього року на базі центру
зайнятості був проведений ярмарок щодо відкритих вакансій для людей з
інвалідністю.
В Черкаській області на базі Черкаської Обласної Організації
Всеукраїнської Організації Інвалідів «союз Організацій Інвалідів України» було
створено підприємство інвалідів «Берег». Окрім цього, підприємства діє центр
комплексної реабілітації для осіб з інвалідності «Жага життя».
Аналізуючи статистичні дані по документам представленими в соціальній
службі було виявлено наступне.
Було з’ясовано, що за попередній рік до соціальної служби звернулося
1203 особи, які мають інвалідність. Сюди віднесено осіб з психічними
відхиленнями, які потребують соціальної реабілітації та осіб з особливими
освітніми потребами. Більш детально результати звернення осіб з інвалідністю
представлено в таблиці 3.1 та графічно 3.1
Таблиця 3.1
Звернення людей з інвалідністю до соціальної служби за попередні роки
Назва установ системи, які Усні запити Письмові Загальна
розглядають звернення запити кількість
запитів
2020 305 898 1203
2019 319 871 1190
Було зафіксовано, що письмових звернень громадян із інвалідністю
(незалежно від року) є більше, аніж усних.
48
Рис. 3.1.Звернення людей з інвалідністю до соціальної служби за попередні
роки
Якщо порівняти між собою два звітні роки, то видно, що майже однакова
кількість громадян із інвалідністю зверталися до соціальної служби з тих чи
інших питань.
Після визначення кількості запитів від людей з інвалідністю нас цікавило
запитання задоволеності цих звернень. Було визначено, що позитивно задоволених
запитів є аж 80% за досліджувані роки (див рис. 3.2.).
Рис. 3.2. Результати задоволеності запитів людей із інвалідністю
49
Було зафіксовано, що у 2020 році було позитивно задоволено 80% запитів від
осіб з інвалідністю. В 2019 році позитивно було задоволено на 5% більше запитів,
аніж за такий самий період попереднього року. Проведено роз’яснювальну роботу
було у 12% випадків 2019 року та 18% випадків 2020 року. З різних причин
соціальні фахівці відмовилися від задоволення запиту у 2% 2020 року та у 3%
випадків 2019 року. Зауважимо, що всі запити, які надходили від осіб з інвалідністю
було розглянуто та винесено відповідне рішення у встановлені законодавством
терміни.
Вище було проаналізовано відповідні документи, які регулюють
діяльність соціальних фахівців щодо здійснення роботи із людьми, які мають
інвалідність. Тепер переходимо до аналізу даних отриманих в результаті
анкетування.
Перше питання стосувалося визначення сутності понять «інвалід», «особа
з інвалідністю», «АФК». Згідно отриманих відповідей, всі опитані соціальні
фахівці правильно визначають сутність вище зазначених понять. При цьому
слід зауважити, що визначення сутності понять є точнісінько таким як
прописано в нормативній базі. Власної точки зору не висвітлено.
Друге запитання було спрямоване на виявлення видів та типів АФК. Слід
звернути увагу, що не всі опитані соціальні фахівці чітко визначили типи АФК.
Більш детально представлено графічно на рисунку 3.3
50
Рис. 3.3. Результати визначення знань соціальних фахівців щодо типів
АФК
Згідно представленим даним на рисунку 3.3, більшість (90%) все ж таки
чітко називають типи АФК. При цьому звернемо увагу, що 10% опитаних
соціальних працівників назвали не всі типи АФК.
За результатами аналізу анкет було виявлено, що соціальні працівники
дізнаються про інвалідів, які потребують супроводу через їхнє самозвернення.
Нами було діагностовано, що знають нормативно-правову базу, яка
регулює діяльність та роботу людей з інвалідністю в сфері АФК лише 45%
опитаних (див. рис. 3.4).
Рис. 3.4. Результати обізнаності соціальних працівників з питань
регулювання взаємодії з людьми з інвалідністю в сфері АФК
51
Було зафіксовано, що більшість (55%) соціальних фахівців, незалежно від
того, що вони працюють саме з досліджуваною категорією громадян не знають
всієї нормативно-правової бази, яка регулює взаємодію з людьми з інвалідністю
в сфері АФК. Така необізнаність може відкладати відбиток на ефективність
наданих послуг.
Ми задавали запитання, яке стосувалося того чи існують проблеми в
сфері АФК, яка покликана допомогти людині з інвалідністю соціалізуватися в
суспільство. Опитувані надавали наступні відповіді, які представлено графічно
на рисунку 3.5.
Рис. 3.5. Проблеми, які в сфері АФК, яка покликана допомогти людині з
інвалідністю соціалізуватися в суспільство, на думку опитаних
Згідно отриманим даним, опитані працівники соціальної служби
вважають, що в сфері АФК проблеми виникають через:
1) недостатню кількість працівників (15%);
2) низьку обізнаність громадян з поняттям АФК та де і коли можна
займатися (12%);
3) небажання самих громадян з інвалідністю приймати участь в АФК
(35%);
4) відсутність матеріально-технічної можливості добиратися до місць,
де проводиться фізично-спортивна реабілітація та заняття (27%);
52
5) недосконале регулювання діяльності організацій із проведення
АФК чинним законодавством (5%);
6) недосконалі соціальні програми, які спрямовані на співпрацю з
особами з інвалідністю в сфері АФК (3%);
7) слабка матеріальна база в сфері АФК (3%).
Було виявлено, що більшість працівників соціальної служби вважають,
що основні проблеми в сфері АФК, яка покликана допомогти людині з
інвалідністю соціалізуватися в суспільство виникають через небажання самих
громадян з інвалідністю приймати участь в АФК або ж відсутність матеріально-
технічної можливості добиратися до місць, де проводиться фізично-спортивна
реабілітація та заняття.
Лише незначна частина соціальних працівників вважає, що проблеми в
сфері АФК виникають через недосконале регулювання діяльності організацій із
проведення АФК чинним законодавством або недосконалі соціальні програми
та слабку матеріальну базу.
Далі ми з’ясовували, які соціальні послуги отримують люди з
інвалідністю і виявили наступне (див. рис. 3.6.)
Рис. 3.6. Послуги, які отримують люди з інвалідністю
53
Було діагностовано, що люди з інвалідністю в рамках соціальної служби
отримують наступні послуги:
1. у 12% випадків отримують медичну реабілітацію;
2. у 21% випадків отримують фізичну реабілітацію;
3. у 17% випадків отримують професійну реабілітацію;
4. у 8% випадків отримують трудову реабілітацію;
5. у 19% випадків отримують фізкультурно-спортивну реабілітацію;
6. у 18% випадків отримують соціальну реабілітацію
7. у 5% психолого-педагогічна реабілатцію.
Кожен вид послуг було деталізовано та отримано наступні результати.
Результати дослідження послуг, які здійснюють в рамках медичної реабілітації
представлено графічно на рисунку 3.7.
Рис. 3.7. Послуги, які здійснюються в рамках медичної реабілітації
Відповідно до рисунку 3.7, люди з інвалідністю в межах послуг медичної
реабілітації отримують наступні типи послуг: профілактичні заходи (38%), які
здійснюються в інших реабілітаційних установах. Направлення на медичне
спостереження (40%) та патронаж осіб з інвалідністю (22%).
Результати дослідження послуг, які здійснюють в рамках медичної
реабілітації представлено графічно на рисунку 3.8.
54
Рис. 3.8. Послуги, які здійснюються в рамках фізичної реабілітації
Згідно отриманим даним, консультування в рамках медичної реабілітації
отримують 45% осіб з інвалідністю. 55% людей з інвалідністю отримують
направлення та дозвіл на заняття лікувальною фізкультурою.
Результати дослідження послуг, які здійснюють в рамках професійної
реабілітації представлено графічно на рисунку 3.9.
Рис. 3.9. Послуги, які здійснюються в рамках професійної реабілітації
Відповідно до рисунку 3.9, люди з інвалідністю в межах послуг
професійної реабілітації отримують наступні типи послуг: профілактична
орієнтація (40%), професійний відбір (20%) та супровід адаптації до професії
(40%).
55
Результати дослідження послуг, які здійснюють в рамках трудової
реабілітації представлено графічно на рисунку 3.10.
Рис. 3.10. Послуги, які здійснюються в рамках трудової реабілітації
Згідно отриманим даним, послуги в рамках трудової реабілітації
здійснюються відповідними соціальними інститутами, які взаємодіють із
соціальними службами. Послуги працевлаштування надаються у 50% випадків.
Також 50% випадків отримують допомогу щодо пристосування до робочого
місця.
Результати дослідження послуг, які здійснюють в рамках соціальної
реабілітації представлено графічно на рисунку 3.11.
Рис. 3.11. Послуги, які здійснюються в рамках соціальної реабілітації
56
Згідно отриманим даним, в рамках соціальної реабілітації в центрах
соціальної служби здійснюються наступні типи соціальної реабілітації:
соціально-побутовий патронаж (70%) та навчання основних навиків соціальної
служби (30%).
Результати дослідження послуг, які здійснюють в рамках психолого-
педагогічної реабілітації представлено графічно на рисунку 3.12.
Рис. 3.12. Послуги, які здійснюються в рамках психолого-педагогічної
реабілітації
Згідно отриманим даним, в рамках психолого-педагогічної реабілітації
здійснюються наступні типи реабілітації: патронаж (45%), супровід (38%),
адаптація (12%), профілактика (5%). Психолого-педагогічна реабілітація
здійснюється в центрах соціальної роботи.
Оскільки, в рамках нашої роботи нас цікавить фізкультурно-спортивна
реабілітація, то ми її дослідили більш детально.
Результати дослідження послуг, які здійснюють в рамках психолого-
педагогічної реабілітації представлено графічно на рисунку 3.12.
57
Рис. 3.12. Послуги, які здійснюються в рамках фізкультурно-спортивної
реабілітації
Фізкультурно-спортивної реабілітація передбачає здійснення наступних
послуг: заняття з фізкультури (30%), оздоровлення у відповідних центрах (40%),
заняття спортом (30%).
Для того, щоб ефективно виконувати відповідну діяльність в сфері АФК
відповідний відділ соціальної служби здійснює міжвідомчу взаємодію з іншими
структурами. Було виявлено інституції з якими співпрацюють фахівці
соціальної служби при здійсненні роботи з особами з інвалідністю в сфері АФК,
респонденти відповіли наступним чином: реабілітаційні установи, лікувально-
профілактичні заклади, санаторно-курортні заклади, центри психологічної
допомоги, центр зайнятості, органи соціального захисту, органи у справах
молоді та спорту, дитячо-юнацькі спортивні школи інвалідів, громадські
об’єднання, Український центр з фізичної культури і спорту інвалідів
«Інваспорт» та регіональні центри з фізичної культури і спорту інвалідів
«Інваспорт», реабілітаційні установи, в тому числі Національний центр
паралімпійської і дефлімпійської підготовки та реабілітації інвалідів і Західний
реабілітаційно-спортивний центр, навчальні заклади всіх типів, установи
соціального обслуговування.
58
Останнім питанням анкети було з’ясування проблем у міжінституційній
взаємодії в сфері АФК. Більш детально результати дослідження представлено
графічно на рисунку 3.13.
Рис. 3.13. Проблеми у міжвідомчій взаємодії соціальної служби з іншими
інститутами в питаннях АФК
Опитуванні вважають, що головною проблемою у міжінституційній
взаємодії в сфері АФК є відсутність єдиної бази з проблем осіб з інвалідністю
(4%), не знання інструкцій із взаємодії з іншими інститутами (35%), відсутність
обміну досвідом (35%), прогалини у законодавстві щодо взаємодії соціальної
служб з іншими установами (28%). Отримані дані свідчать, що саме відчутність
знань та відсутність обміну досвідом є головними причинами, які викликають
проблеми у міжвідомчій взаємодії соціальної служби з іншими інститутами в
питаннях АФК.
3.2. Система покращення здійснення діяльності з питань адаптивної
фізичної культури, яка покликана допомогти людині з інвалідністю
соціалізуватися в суспільство
За результатами експериментального дослідження було визначено
наступні проблеми із питань АФК:
59
1) не повна обізнаність працівників відповідної служби щодо
діяльності з АФК;
2) прогалини у нормативно-правовій базі;
3) відсутність контролю за здійсненням діяльності АФК;
4) проблеми компетентності фахівців;
5) бюрократія у оформленні відповідних документів;
6) порушення міжвідомчої взаємодії.
Сукупність визначених проблем можуть слугувати причиною не
ефективної роботи з особами з інвалідністю в сфері АФК та сприяти розвитку
різних негативних явищ у суспільстві чи окремій групі. Тому проект з АФК, яка
покликана допомогти людині з інвалідністю соціалізуватися в суспільство на
індивідуальному рівні в діяльності соціальної служби має лягати в основу
внутрішніх і зовнішніх компонентів та якості самої послуги. Більш детально
схему покращення здійснення з АФК, яка покликана допомогти людині з
інвалідністю соціалізуватися в суспільство на індивідуальному рівні в
діяльності соціальної служби представлено схематично на схемі 3.1
Соціальний
працівник
інструмент час та ресурси особа, якій допомогли
особа, яка має інвалідність
Схема3.1 Рівні взаємодії «соціальний працівник – особа з інвалідністю»
Бачимо зі схеми, що соціальний працівник отримує запит від особи з
інвалідністю про допомогу. Особа з інвалідністю повинна бути проінформована
про всі послуги, які може отримати та всі установки, які покликані їй
допомогти. Соціальний працівник має певні компетенції, інформацію і має
певні інструменти роботи ( форми і методи роботи) які він направляє на особу з
інвалідністю. У соціального працівника є час та ресурси, за допомогою
інструментів він впливає на особу з інвалідністю і проблема вирішується.
60
Для того, щоб соціальний працівник ефективно здійснював свою
діяльність в сфері АФК він повинен бути компетентним мати знання та досвід,
а також бути готовим здійснювати професійно свою діяльність, мати відповідну
мотивацію до виконання діяльності. Також важливими є відповідні навички та
вміння.
Відповідно до цього у соціального фахівця слід формувати:
1) когнітивні знання з питань діяльності в сфері АФК;
2) формувати професійну мотивацію з питань діяльності в сфері АФК, а
також підвищувати готовність прийти на допомогу тим, хто цього потребує;
3) розвивати навики взаємодії з людьми, які мають інвалідність.
Розвиток та формування вище окреслених моментів сприятиме тому, що
фахівець соціальної сфери зможе надавати ефективні послуги в сфері АФК.
Ефективність надання послуг в сфері АФК полягає у спроможності всієї
системи або її окремих елементів позитивно реагувати й відповідати на запити
соціальних груп, у даному випадку осіб з інвалідністю, та суспільства в цілому.
Результативність діяльності соціального працівника з питань в сфері АФК
заключається в наступному:
1) вміння сформулювати проблему осіб з інвалідністю;
2) з’ясування головних проблем осіб з інвалідністю, які спричинюють
решту труднощів;
3) визначення детермінант, які сприяють виникнення труднощів, а
також перешкоджають або сприяють вирішенню проблеми;
4) визначення сильних сторін та потреб осіб з інвалідністю;
5) визначення можливості вирішення труднощів;
6) діяльність з особами, мають інвалідність на засадах співпраці;
7) розроблення та впровадження плану дій, визначення пріоритетів у
роботі в сфері АФК;
8) використання різних методів у здійсненні роботи в сфері АФК;
9) оцінка змін, досягнутих в стані особи з інвалідністю.
61
Все вище перераховане зумовлює внутрішні детермінанти ефективності
роботи соціального працівника із питань АФК, яка покликана допомогти
людині з інвалідністю соціалізуватися в суспільство. Окрім внутрішніх
детермінант є зовнішні, які не завжди залежать від соціального працівника.
Першою умовою системою покращення АФК, яка покликана допомогти людині
з інвалідністю соціалізуватися в суспільство є налагодження міжвідомчої
взаємодії. Через проблеми із міжвідомчою взаємодією може гальмуватися
процес запровадження АФК. Ще однією важливою зовнішньою умовою, яка
впливає на ефективність роботи з питань АФК, є можливість для соціального
працівника підвищувати свій професійний рівень через участь у різних
навчальних семінарах, тренінгах, конференціях.
Окрім цього, на ефективність взаємодії соціального працівника з особою
з інвалідністю в рамках діяльності АФК впливають виявлені недоліки у
законодавстві, недостатність взаємодії із засобами масової інформації та
міжінституційній взаємодії.
На нашу думку, найефективнішою умовою, яка здатна стати головним
чинником ефективної роботи фахівця соціальної служби з питань АФК є
реалізація комплексного підходу в організації соціальної роботи з інвалідами,
що забезпечить: якісну діагностику соціального середовища та причин, які
продукують кризи і неблагополуччя, що призводять до виникнення та прояву
тих чи інших негативних явищ; залучення відповідних соціальних суб’єктів та
об’єктів до вирішення певної проблеми.
З огляду на результати констатуючого дослідження програма
удосконалення діяльності АФК, яка покликана допомогти людині з
інвалідністю соціалізуватися в суспільство включає в себе два рівні:
1) удосконалення зовнішньої взаємодії соціального працівника з різними
інститутами (удосконалення розуміння законодавства, розвиток
міжінституціональної взаємодії, взаємодія із ЗМІ та інше);
62
2) розвиток компетентності соціального працівника до здійснення
діяльності з АФК, яка покликана допомогти людині з інвалідністю
соціалізуватися в суспільство.
Перший рівень програми покращення діяльності з АФК, яка покликана
допомогти людині з інвалідністю соціалізуватися в суспільство спрямований
розвивати та удосконалювати зовнішню взаємодію соціального працівника з
різними інститутами.
З огляду на результати констатуючого дослідження законодавства
виявлено наявні колізії у чинному законодавстві України з виконання
діяльності з АФК, які значно ускладнюють його реалізацію та помітно
послаблюють ефективність виконання роботи:
1. У чинному законодавстві немає чіткої межі між визначеннями різних
форм роботи щодо діяльності із АФК. Тому для ефективності впровадження
заходів з попередження різних негативних явищ необхідно більш чітко
розвести та описати форми здійснення дій.
2. У чинному законодавстві прописано, що випадками в соціальній роботі
слід займати після письмового звернення. На нашу думку, це є помилковим,
оскільки необхідно визначити, що особами з інвалідністю слід займатися
завжди незалежно від форми звернення та їхньої потреби.
Реформування законодавства України щодо здійснення діяльності АФК
вимагає не внесення до нього окремих, поодиноких змін, а розробки та
ухвалення нової редакції Закону України «Про здійснення діяльності з
адаптивної фізичної культури», яка дозволить усунути основні проблеми у
законодавстві та сприятиме впровадженню реального механізму протидії
різного роду прояву негативних явищ.
Організаційно-правовою основою взаємодії державних органів та
соціальних установ як суб’єктів здійснення діяльності з АФК є система
нормативно-правових актів – як загальних, що стосуються правових відносин
загалом, так і спеціальних. У цій взаємодії також є певні недоліки щодо
63
координації зусиль різних структур, які необхідно корегувати. Що стосується
міжвідомчої взаємодії, то ми стикаємося з наступними проблемами:
1. Відсутність чіткого визначення їх діяльності при здійсненні заходів
щодо запровадження АФК;
2. Відсутність серед визначених органів і установ, на які покладається
здійснення заходи роботи з особами, які мають інвалідність.
3. Не закріплено функції недержавного сектору при здійсненні заходів із
діяльності з особами, які мають інвалідність та механізму взаємодії
громадських організацій з органами виконавчої влади та місцевого
самоврядування.
4. У законі чітко не розділені повноваження спеціально уповноваженого
органу виконавчої влади на центральному та місцевому рівнях, що і призводить
до плутанини або формального виконання функцій.
5. Відсутня єдина форма звітності та статистична інформація стосовно
здійснення діяльності з особами з інвалідністю в рамках АФК, кількості
фахівців (укомплектованість та завантаженість).
6. Відсутність належних та ефективних законодавчих і нормативних
актів для організації міжвідомчої взаємодії у вирішенні проблеми діяльності з
АФК;
7. Відсутність координаційних механізмів між органами державного
управління та неурядовими організаціями, недостатня фінансова підтримка з
боку держави;
8. Низька інформованість населення установи та діяльність АФК.
Для покращення міжвідомчої взаємодії необхідно:
1. Узагальнити та розповсюдити серед фахівців кращий досвід роботи в
галузі здійснення роботи з особами з інвалідністю щодо діяльності з АФК.
2. Вдосконалення законодавство у плані розширення кола суб’єктів, на
які покладається здійснення заходів із протидії виникнення різних негативних
суспільних явищ, чіткого розмежування функцій, що буде здійснюватися
виключно в межах видатків, передбачених на їх утримання.
64
3. Забезпечити участь громадських організацій в обговоренні проектів
законодавчих та нормативних актів по проблемі здійснення роботи з особами з
інвалідністю щодо діяльності з АФК.
4. Взаємодія повинна ґрунтуватися на юридичних нормах, що можуть
бути як імперативними (встановлені нормативно-правовими актами різного
ступеня юридичної сили), так і договірними (врегульовані за допомогою
укладання угод про спільну діяльність), які визначають компетенційну основу
спільної діяльності різних суб’єктів (як державних, так і неурядових);
5. Спільна діяльність погоджена за часом, предметом, завданнями;
6. Діяльність різних інституцій відбувається виключно в межах
компетенції та встановлених повноважень, що перешкоджає свавіллю та
певним неузгодженостям при організації спільної діяльності.
З метою подальшого розвитку соціального партнерства урядових та
неурядових організацій з органами виконавчої влади у вирішенні різних питань
роботи з особами з інвалідністю щодо діяльності з АФК необхідно:
1. Визначити повноваження зазначених суб’єктів у сфері попередження
актів свавілля.
2. Узагальнити та розповсюдити досвід роботи з особами з інвалідністю
щодо діяльності з АФК.
3. Забезпечити участь неурядових організацій в обговоренні проектів
законодавчих та нормативних актів з проблем роботи з особами з інвалідністю
щодо діяльності з АФК.
4. Привести у відповідність здійснення центрами соціальних служб для
сім’ї, дітей та молоді соціального інспектування сімей, де є інваліди.
Для покращення взаємодії соціальної служби зі спеціальним органом
виконавчої влади щодо роботи з особами з інвалідністю щодо діяльності з АФК
є розробка та впровадження:
1. Підвищення рівня правової обізнаності всіх учасників роботи з
особами з інвалідністю щодо діяльності з АФК;
65
2. Організації навчання та підвищення кваліфікації державних службовців
з питань реалізації заходів з запобігання та протидії різних негативних
суспільних явищ;
3. Здійснення моніторингу і узагальнення його результатів щодо
здійснення заходів із запобігання та протидії різних негативних суспільних
явищ;
4. Залучення спеціалістів органів виконавчої влади та органів місцевого
самоврядування, підприємств, установ та організацій до розгляду різних
профілактичних заходів.
Для покращення взаємодії соціальної служби з центрами медико-
соціальної реабілітації щодо роботи з особами з інвалідністю щодо діяльності з
АФК:
1. Центри медико-соціальної реабілітації повинні надавати інформацію
про обсяги проведеної ними роботи для узагальнення.
2. Створення центрів медико-соціальної реабілітації не на базі медичного
закладу, а при соціальних центрах.
Єдина обов’язкова форма звітності, яку мають документувати всі
суб’єкти взаємодії дозволить:
1) проводити оцінку ефективності тих чи інших форм роботи та
вносити корективи в плани й методи роботи щодо роботи з особами з
інвалідністю щодо діяльності з АФК;
2) здійснювати поточний та стратегічний контроль якості надання
послуг в сфері АФК.
Неможливо переоцінити роль ЗМІ в організації, налагодженні взаємодії
всіх суб’єктів здійснення роботи з особами з інвалідністю щодо діяльності з
АФК. ЗМІ в цьому напрямі здійснюють висвітлення проведеної ними роботи
щодо проведеної роботи, надання громадськості інформації про установи та
організації, які займають АФК. Нині в засобах масової інформації приділяється
недостатньо уваги проблемам, які демонструють особливості роботи з особами
66
з інвалідністю щодо діяльності з АФК. Взаємодія соціальної служби із ЗМІ
передбачає інформування населення щодо:
1. Інформувати щодо того, які послуги може отримати кожен хто
звернеться до соціальної служби;
2. Інформувати щодо того, які установи слід звертатися за допомогою в
діяльності з АФК.
Другий рівень програми покращення здійснення роботи з особами, які
мають інвалідність щодо діяльності з АФК направлений на розвиток
компетентності соціального працівника, по-перше, повинна включати
формування єдиного інформаційного поля, шляхом створення банку даних
явищ, категорій, що є важливим в організації роботи з ними та практичної
реалізації принципу міжвідомчої взаємодії. Адже безперешкодне володіння
оперативною інформацією щодо конкретного випадку дозволить фахівцям
соціальної служби ділитися досвідом у роботі з особами, які мають інвалідність
щодо діяльності з АФК.
Для того, щоб ефективно здійснювати адаптивну фізичну культуру слід,
спочатку, визначити актуальні та нагальні потреби осіб, які мають інвалідність.
Визначення таких потреб дає можливість визначити основні методи та засоби,
прийоми, вправи з адаптивної фізичної культури, які можна застосовувати у
роботі з людьми з інвалідністю. На нашу думку, слід здійснити аналіз потреб не
лише у конкретному окремому випадку, але й на рівні області та написати
відповідній звіт, щоб до нього всі зацікавлені служби мали доступ. За
результатами цього звітного документа розробити програму реалізації
адаптивної фізичної культури.
Також ми рекомендуємо збільшити кількість фахових робочих місць, які
повинні працювати з особами з інвалідністю. Також для надання якісних послуг
працівники мусять вдосконалювати свої професійні навики.
Таким чином, з метою досягнення завдань, які було поставлено в роботі
ми застосували наступні методи: контент-аналіз та анкетування. Контент-аналіз
застосовувався з метою вивчення відповідної нормативно-правової
67
документації. Анкетування було проведено в управлінні у справах сім’ї, молоді
та спорту відділу фізичної культури та спорту.
Аналізуючи нормативно-правові документи було визначено, що в них
чітко прописано сутність поняття «інвалід», «особа з інвалідністю», «АФК» та
інші поняття, які стосуються досліджуваної теми. За аналізом відповідних
документів було виявлено, що працівники ведуть спеціальні журнали, де чітко
прописані дані, щодо осіб з інвалідністю, які взяті під соціальний контроль та
приймають участь в АФК. Взяття на під контроль осіб з інвалідністю було
здійснено з метою контрою якості наданих послуг. Згідно отриманих відповідей,
всі опитані соціальні фахівці правильно визначають сутність вище зазначених
понять.
Нами було діагностовано, що знають нормативно-правову базу, яка
регулює діяльність та роботу людей з інвалідністю в сфері АФК лише половина
опитаних. Було виявлено, що більшість працівників соціальної служби
вважають, що основні проблеми в сфері АФК, яка покликана допомогти людині
з інвалідністю соціалізуватися в суспільство виникають через небажання самих
громадян з інвалідністю приймати участь в АФК або ж відсутність матеріально-
технічної можливості добиратися до місць, де проводиться фізично-спортивна
реабілітація та заняття.
Опитуванні вважають, що головною проблемою у міжінституційній
взаємодії в сфері АФК є відсутність єдиної бази з проблем осіб з інвалідністю,
не знання інструкцій із взаємодії з іншими інститутами, відсутність обміну
досвідом, прогалини у законодавстві щодо взаємодії соціальної служб з іншими
установами. За результатами експериментального дослідження було визначено
наступні проблеми із питань АФК: не повна обізнаність працівників відповідної
служби щодо діяльності з АФК; прогалини у нормативно-правовій базі;
відсутність контролю за здійсненням діяльності АФК; проблеми
компетентності фахівців; бюрократія у оформленні відповідних документів;
порушення міжвідомчої взаємодії.
68
Сукупність визначених проблем можуть слугувати причиною не
ефективної роботи з особами з інвалідністю в сфері АФК та сприяти розвитку
різних негативних явищ у суспільстві чи окремій групі. Тому проект з АФК, яка
покликана допомогти людині з інвалідністю соціалізуватися в суспільство на
індивідуальному рівні в діяльності соціальної служби має лягати в основу
внутрішніх і зовнішніх компонентів та якості самої послуги.
Особа з інвалідністю повинна бути проінформована про всі послуги, які
може отримати та всі установки, які покликані їй допомогти. Соціальний
працівник має певні компетенції, інформацію і має певні інструменти роботи
( форми і методи роботи) які він направляє на особу з інвалідністю. У
соціального працівника є час та ресурси, за допомогою інструментів він
впливає на особу з інвалідністю і проблема вирішується.
Для того, щоб соціальний працівник ефективно здійснював свою
діяльність в сфері АФК він повинен бути компетентним мати знання та досвід,
а також бути готовим здійснювати професійно свою діяльність, мати відповідну
мотивацію до виконання діяльності. Також важливими є відповідні навички та
вміння.
Результативність діяльності соціального працівника з питань в сфері
АФК заключається в наступному: вміння сформулювати проблему осіб з
інвалідністю; з’ясування головних проблем осіб з інвалідністю, які
спричинюють решту труднощів; визначення детермінант, які сприяють
виникнення труднощів, а також перешкоджають або сприяють вирішенню
проблеми; визначення сильних сторін та потреб осіб з інвалідністю; визначення
можливості вирішення труднощів; діяльність з особами, мають інвалідність на
засадах співпраці; розроблення та впровадження плану дій, визначення
пріоритетів у роботі в сфері АФК; використання різних методів у здійсненні
роботи в сфері АФК; оцінка змін, досягнутих в стані особи з інвалідністю.
69
ВИСНОВКИ
Отже, за результатами теоретичного та експериментального дослідження
було виокремлено наступні висновки:
1. Адаптивна фізична культура являється суспільним явищем, яке
спрямоване на інтеграцію осіб з інвалідністю. АФК має загальні завдання:
мобілізувати сили та формувати усвідомлене відношення до реальності та
особистих здібностей, можливостей; оптимізувати функціональний стану
організму, підвищити рівень здоров’я; профілактична діяльність різних
ускладнень, які можуть виникати в результаті інвалідності; формувати
позитивні компенсації та ліквідувати негативні; розвивати локомоторні та
статичні функції організму; формувати життєво важливі знання, вміння, навики
збереження здоров’я та підтримувати це здоров’я в активній формі; гармонійно
фізично розвиватися; формувати вміння і навики аналізувати та реалізувати
фізичну діяльність.
Специфічні завдання пов’язанні з труднощами особистості щодо
взаємодії з оточуючим світом: визначити характерні особливості розвитку і
роботи всього організму, який зв’язаний з певним дефектом інвалідності;
окреслити сутність конкретної організації процесу фізичного виховання
враховуючи особливості нозології; визначити принципи, прийоми, засоби
корекції наслідків дефекту, який виник внаслідок інвалідності та пристосування
до життя.
2. Поняття «інвалідність» означає втрату працездатності на тривалій або
постійній основі, яке викликано певним розладом чи захворюванням. Людина,
яка має інвалідність може повністю втрачати можливість працювати, а може
70
лише частково. При повній втраті працездатності ми говоримо, що людина
взагалі не може працювати та фінансово себе забезпечувати. При частковій
непрацездатності людина може себе забезпечувати за задовольняти потреби,
але не у повному обсязі.
3. Можна виокремити наступні напрями соціалізації: надати можливість
людям з інвалідністю отримати професійну освіту; покращувати своє фізичне
здоров’я засобами реабілітація; бути політично, культурно активними; мати
відповідний транспорт або транспортну систему також підлаштовувати під
потреби осіб з інвалідністю; спілкуватися з іншими та мати доступ до
інформації; мати соціальний і правовий захист; повноцінного життя на
постійному місці проживання; підвищувати всій рівень інформованості;
захистити себе від насильства та жорстокого ставлення.
4. В законі України «Про фізичну культуру і спорт» прописані всі
організаційні моменти реалізації АФК: виконують виконавчі та організаційно-
розпорядчі функції, які покликані організовувати та розвивати фізичне
виховання та спорт для людей, які мають інвалідність; здійснюють прийом всіх
необхідних програм на регіональному рівні щодо розвитку фізичного
виховання та реалізацію його серед осіб, які мають інвалідність; поширенню
діяльності пов’язаної з фізичним вихованням та фізичною культурою та
творення відповідної інфраструктури для людей, які мають інвалідність;
здійснюють різні фізичні змагання, спортивні змагання та за результатами цих
змагань кращих нагороджують та дають можливість представляти інтерес
регіону на наступному рівні фізичних змагань та фізичного спорту; створюють
соціальну рекламу щодо можливостей людей з інвалідністю приймати участь і
фізичних змаганнях; співпрацюють з фірмами та іншими соціальними
інститутами з метою популяризації адаптивної фізичної культури.
Аналіз різних нормативно-правових документів засвідчив, що сучасний
стан законодавства у сфері адаптивної фізичної культури як засобу інтеграції
осіб з інвалідністю характеризується наступними ознаками: гарантує рівний
доступ всім, зокрема людям з інвалідністю, залучатися до адаптивної фізичної
71
культури; розширювати межі запровадження та реалізації адаптивної фізичної
культури в різні навчальні заклади; індивідуальний підхід до кожної людини з
інвалідністю при застосуванні адаптивної фізичної культури; взаємодія із
різними закладами, які покликані допомогти особам з інвалідністю
інтегруватися в суспільство.
5. З метою досягнення завдань, які було поставлено в роботі ми
застосували наступні методи: контент-аналіз та анкетування. Контент-аналіз
застосовувався з метою вивчення відповідної нормативно-правової
документації. Анкетування було проведено в управлінні у справах сім’ї, молоді
та спорту відділу фізичної культури та спорту.
Аналізуючи нормативно-правові документи було визначено, що в них
чітко прописано сутність поняття «інвалід», «особа з інвалідністю», «АФК» та
інші поняття, які стосуються досліджуваної теми. За аналізом відповідних
документів було виявлено, що працівники ведуть спеціальні журнали, де чітко
прописані дані, щодо осіб з інвалідністю, які взяті під соціальний контроль та
приймають участь в АФК. Взяття на під контроль осіб з інвалідністю було
здійснено з метою контрою якості наданих послуг. Згідно отриманих відповідей,
всі опитані соціальні фахівці правильно визначають сутність вище зазначених
понять.
Нами було діагностовано, що знають нормативно-правову базу, яка
регулює діяльність та роботу людей з інвалідністю в сфері АФК лише половина
опитаних. Було виявлено, що більшість працівників соціальної служби
вважають, що основні проблеми в сфері АФК, яка покликана допомогти людині
з інвалідністю соціалізуватися в суспільство виникають через небажання самих
громадян з інвалідністю приймати участь в АФК або ж відсутність матеріально-
технічної можливості добиратися до місць, де проводиться фізично-спортивна
реабілітація та заняття.
Опитуванні вважають, що головною проблемою у міжінституційній
взаємодії в сфері АФК є відсутність єдиної бази з проблем осіб з інвалідністю,
не знання інструкцій із взаємодії з іншими інститутами, відсутність обміну
72
досвідом, прогалини у законодавстві щодо взаємодії соціальної служб з іншими
установами. За результатами експериментального дослідження було визначено
наступні проблеми із питань АФК: не повна обізнаність працівників відповідної
служби щодо діяльності з АФК; прогалини у нормативно-правовій базі;
відсутність контролю за здійсненням діяльності АФК; проблеми
компетентності фахівців; бюрократія у оформленні відповідних документів;
порушення міжвідомчої взаємодії.
Сукупність визначених проблем можуть слугувати причиною не
ефективної роботи з особами з інвалідністю в сфері АФК та сприяти розвитку
різних негативних явищ у суспільстві чи окремій групі. Тому проект з АФК, яка
покликана допомогти людині з інвалідністю соціалізуватися в суспільство на
індивідуальному рівні в діяльності соціальної служби має лягати в основу
внутрішніх і зовнішніх компонентів та якості самої послуги.
Особа з інвалідністю повинна бути проінформована про всі послуги, які
може отримати та всі установки, які покликані їй допомогти. Соціальний
працівник має певні компетенції, інформацію і має певні інструменти роботи
( форми і методи роботи) які він направляє на особу з інвалідністю. У
соціального працівника є час та ресурси, за допомогою інструментів він
впливає на особу з інвалідністю і проблема вирішується.
Для того, щоб соціальний працівник ефективно здійснював свою
діяльність в сфері АФК він повинен бути компетентним мати знання та досвід,
а також бути готовим здійснювати професійно свою діяльність, мати відповідну
мотивацію до виконання діяльності. Також важливими є відповідні навички та
вміння.
Результативність діяльності соціального працівника з питань в сфері
АФК заключається в наступному: вміння сформулювати проблему осіб з
інвалідністю; з’ясування головних проблем осіб з інвалідністю, які
спричинюють решту труднощів; визначення детермінант, які сприяють
виникнення труднощів, а також перешкоджають або сприяють вирішенню
проблеми; визначення сильних сторін та потреб осіб з інвалідністю; визначення
73
можливості вирішення труднощів; діяльність з особами, мають інвалідність на
засадах співпраці; розроблення та впровадження плану дій, визначення
пріоритетів у роботі в сфері АФК; використання різних методів у здійсненні
роботи в сфері АФК; оцінка змін, досягнутих в стані особи з інвалідністю.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Адаптивне фізичне виховання : навч. посібник / уклад.: Осадченко
Т. М., Семенов А.А., Ткаченко В.Т. Умань : ВПЦ «Візаві», 2014. 210 с.
2. Адаптивне фізичне виховання. Методичні рекомендації до
проведення практичних занять зі студентами спеціальності «Фізична
реабілітація» галузі знань 0102 «Фізичне виховання, спорт і здоров’я людини»
за напрямами підготовки 6.010203 «Здоров’я людини» / Укладач: Печко О.М.,
Чернігів: ЧНТУ, 2017. 37 с.
3. Аудиторський звіт за результатами державного фінансового аудиту
виконання бюджетних програм з розвитку фізичної культури, спорту вищих
досягнень та резервного спорту, розвитку спорту інвалідів та їх фізкультурно-
спортивної реабілітації, підготовки і участі національних збірних команд в
Олімпійських, Юнацьких Олімпійських, Всесвітніх та Європейських,
Паралімпійських і Дефлімпійських іграх за період 01.01.2014 по 01.12.2017.
Київ. 2018. 98с.
4. Борецька Н. О. Фізична культура і спорт як один із пріоритетних
напрямків державної політики. Молодий вчений. 2018. № 11(2). С. 530-533.
5. Базенко В. А. Європейський досвід управління розвитком фізичної
культури та спорту на місцевому рівні. Ефективність державного управління.
2017. Вип. 1. С. 156-166.
6. Віжунов О.В. Історичні передумови формування поняття «особи з
інвалідністю». Прикарпатський юридичний вісник. 2019. №4. С. 58-61
7. Гаврилов О.В. Характеристика стану інвалідизації населення в
Україні (зведені статистичні показники). Актуальні питання корекційної освіти.
Збірник наукових праць. 2006.№8. С. 12-17
74
8. Горбенко О. Системний підхід до управління адаптивною фізичною
культурою в Україні [Електронний ресурс]. Спортивна наука України. 2013. №
6 (57). С. 3-7.
9. Горбащенко Т. Теоретичні підходи до проблем осіб з обмеженими
можливостями здоров’я. Науковий часопис Національного педагогічного
університету імені М. П. Драгоманова. Серія 12 : Психологічні науки : зб. наук.
праць.2019. Вип. 8 (53). С. 27-38.
10. Дутчак М. В. Система спорту для всіх як складова здорового
способу життя. Олімпійський спорт і спорт для всіх : тези доповідей Міжнар.
наук, конгр. К.: Олімпійська література, 2010. С. 613.
11. Закон України Про внесення змін до Закону України «Про фізичну
культуру і спорт» та інших законодавчих актів України Із змінами і
доповненнями внесеними Податковим кодексом України від 2 грудня 2010 року
N 2755-VI
12. Інвалідність та суспільство:навчально-методичний посібник. За заг.
редакцією Байди Л.Ю., Красюкової-Еннс О.В. / Кол. авторів: Байда Л.Ю.,
Красюкова-Еннс О.В., Буров С Ю., Азін В.О., Грибальський Я.В., Найда Ю.М.
К., 2012. 216 с.
13. Колишкін О. В. Історичні аспекти розвитку адаптивної фізичної
культури для осіб із розумовою відсталістю. Актуальні питання корекційної
освіти. 2018. Вип. 12. С. 151-159.
14. Когут І. О. Соціально-гуманістичні засади розвитку адаптивної
фізичної культури в Україні: монографія. Львів: СПОЛОМ, 2015. 284 с.
15. Когут І. О. Державна підтримка спорту інвалідів в Україні. Молода
спортивна наука України : зб. наук. пр. з галузі фіз.культури та спорту. Львів,
2007. Вип. 11, Т. 5. С. 167-172.
16. Кухаренко О. Стан, проблеми, перспективи розвитку адаптивної
фізичної культури. Проблеми активізації рекреаційно-оздоровчої діяльності
населення : матеріали ІХ Всеукр. наук.-практ. конф. з міжнар. участю. 2014. С.
221-224
75
17. Клеценко Л.В., Володько А.В. Роль адаптивної фізичної культури в
процесі соціалізації осіб з обмеженими можливостями. Фізична реабілітація та
здоров’язбережувальні технології: реалії і перспективи. Збірник матеріалів V
Всеукраїнської науково-практичної конференції з міжнародною участю 14
листопада 2019 року. С. 99-101
18. Круцевич Т. Передумови виникнення та розвитку адаптивного
спорту. Фізичне виховання, спорт і культура здоров'я у сучасному суспільстві :
збірник наукових праць Східноєвропейського національного університету ім.
Лесі Українки. 2013. № 1(21). С. 336-343.
19. Кривчикова О., Фандікова Л. Інтеграція інвалідів у соціум. Теорія
та методика фізичного виховання. 2008.№2. С. 46-47
20. Лянной Ю. О. Визначення видів реабілітації у професійній
підготовці майбутніх магістрів з фізичної реабілітації. Вісник Чернігівського
національного педагогічного університету. Сер.: Педагогічні науки. Фізичне
виховання та спорт. 2013. Вип. 112(2). С. 177-182..
21. Матвєєв С., Когут І., Радченко Л., Борисова О., Щербашин Я.
Шляхи удосконалення фізкультурно-спортивної роботи з інвалідами в Україні.
Теорія і методика фізичного виховання і спорту. 2004. №22. С. 109-112
22.Мухін В.М. Фізична реабілітація. Київ: Олімпійська література, 2000. С.
18-19, 23.
23. Матрос О. О. Основні засади соціального захисту та соціально-
педагогічної інтеграції осіб з інвалідністю в Україні: переваги та проблеми.
Наукові записки Центрально-українського державного педагогічного
університету імені Володимира Винниченка. Сер.: Педагогічні науки. 2019. Вип.
178. С. 128-133.
24. Москаленко Н. В. Загальні основи адаптивного фізичного
виховання. Колективна монографія. Дніпропетровськ: «Інновація». 2014. 132 с.
25. Оріховська А. С. Оздоровчо-рекреаційна рухова активність у
системі фізичного виховання студентської молоді з вадами слуху / А. С.
76
Оріховська // Теорія і методика фізичного виховання і спорту. К. 2017. №. Вип
1. С. 28-35
26. Основи фізичної реабілітації / Магльований А., Мухін В.,
Магльована Г. Львів, 2006. 150 с.
27. Панасюк Р.В. Еволюційний погляд на дефініцію «інвалідність»
Актуальні проблеми психології: Збірник наукових праць Інституту психології
імені Г.С. Костюка. 2018. Том. VII. Вип. 45. 240-252
28. Приступа Є. Концепції вільного часу людини як важливої категорії
рекреації. Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного
виховання і спорту: зб. наук. пр, 2007. № 1. С. 106-112.
29. Приступа Є. Рекреація як соціально-культурне явище, різновид і
результат діяльності. Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми
фізичного виховання і спорту : зб. наук, пр. 2007. № 1. С. 112-120.
30. Павленко Є., Павленко В. Методологічні основи адаптивного
фізичного виховання. Збірник наукових праць ΛΌГOΣ. 2021. №6. С. 85-87
31. Слабкий Г.О., Дзюба О.М., Дудіна О.О., Габорець Ю.Ю.
Характеристика інвалідності дитячого населення України. Вісник соціальної
гігієни та організації охорони здоров’я України. 2018. № 1 (75). С. 5-11
32. Сутула В. О. Забезпечення фізичного здоров’я різних верств
населення — основна соціальна функція фізичної культури. Теорія і практика
управління соціальними системами: філософія, психологія, педагогіка,
соціологія. 2011. № 4. С. 119-123.
33. Слобожанінов А. А. Соціальна адаптація дітей із вадами слуху
засобами спортивного орієнтування. Молодий вчений. 2017. № 3.1. С. 254-257.
34. Соколенко О.І. Адаптивна фізична культура: навч.-метод. посіб.
для магістрантів спеціальності «Фізичне виховання»; Держ. закл. «Луган. нац.
ун-т імені Тараса Шевченка». Старобільськ : Вид-во ДЗ «ЛНУ імені Тараса
Шевченка», 2015. 154 с.
77
35. Трояновська М. М. Адаптивна фізична культура: навч.-метод. посіб.
для студентів факультетів фізичного виховання; Національний університет
«Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка. Чернігів, 2018. 104 с.
36. Томащук О.Г. Т 56 Термінологія підготовки майбутніх фахівців з
адаптивного фізичного виховання до роботи в центрах інваспорту: [методичні
рекомендації] К.: ТОВ “Козарі”, 2012. 100 с.
37. Товт В.А. основи теорії та методики фізичного виховання:
навчальний посібник/укл: В.А. Товт, О.А. Дуло, М. Ю. Щерба. Ужгород: ПП
"Графіка", 2010. 140 с.
38. Форостян О. І. Теоретико-методичні засади адаптивного фізичного
виховання підлітків з порушеннями слуху. Наука і освіта. 2015. № 5. С. 128-133.
39. Шлапко Т. Характеристика інвалідності як однієї з підстав
виникнення пенсійних правовідносин. Електронний ресурс:
https://biem.sumdu.edu.ua/images/stories/docs/K_CPD/Shlapko_002.pdf
40. Чернявський І.С. Проблеми розвитку адаптивного спорту.
Науковий часопис Національного педагогічного університету імені
М.П.Драгоманова. 2015. Випуск 6 (62) 15. С. 83-86
41. Чудна Р. Стан і актуальні питання галузі фізичного виховання
неповносправних в Україні. Теорія і методика фізичного виховання і спорту.
2002. № 4. С. 62-66
42. Юшко К. О Розвиток фізичної реабілітації в Україні. Педагогіка,
психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту. 2009.
№ 10. С. 292-294
43. Яшна О. П. Адаптивна фізична культура в процесі відновлення й
навчання дітей в умовах центрів соціальної реабілітації [Електронний ресурс]:
http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/ppmb/texts/2008-10/08yopcsr.pdf
44. Яловик В. Т. Історія становлення та розвитку паралімпійського
спорту на Волині. Молодіжний науковий вісник Східноєвропейського
національного університету імені Лесі Українки. 2017. Вип. 26. С. 21-25
78
ДОДАТКИ
Додаток А
Анкета
1. Дайте визначення сутності понять «особа з інвалідністю», «АФК».
2. Назвіть види та типи АФК
3. Як Ви дізнаєтеся, що є інваліди, яких слід залучити до АФК
4. Назвіть нормативно-правові документи, якими Ви користуєтеся при роботі з
інвалідами
5. Назвіть проблеми, які в сфері АФК
6. Назвіть соціальні послуги, які отримують люди з інвалідністю
7. Деталізуйте кожен вид послуг
8. Назвіть служби з якими Ви здійснюєте взаємодію при виконанні відповідної
діяльності в сфері АФК
9. Назвіть проблем у міжінституційній взаємодії в сфері АФК.