Будь ласка, використовуйте цей ідентифікатор, щоб цитувати або посилатися на цей матеріал: https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/8267
Назва: ПОЛІТИЧНІ РЕПРЕСІЇ 20-Х – 30-Х РОКІВ XX СТ. (ЗА МАТЕРІАЛАМИ СТУДІЙ КРАЄЗНАВЦІВ ЧЕРКАЩИНИ)
Автори: Лазуренко, Валентин Миколайович
РОЗДОРОЖНИЙ, МИКОЛА ЮРІЙОВИЧ
Ключові слова: репресії;краєзнавець;дослідження;терор;research;terror;repression;local historian
Дата публікації: 2024
Короткий огляд (реферат): У кваліфікаційній роботі магістра на основі виявленого та опрацьованого комплексу джерел, здобутків історіографії та сучасних методологічних підходів досліджено специфіку політичних репресії 20-х – 30-х років XX ст. за матеріалами студій краєзнавців Черкащини. Актуальність дослідження. Події сучасної російсько-української війни, яка розпочалась у 2014 р., а особливо від 24 лютого 2022 р., коли почалась нова активна її фаза, спричинили активне суспільне пожвавлення у плані глибинного аналізу історичної минувшини українського народу. Ще чимало білих плям залишається в нашій історії. Багато залишається і питань щодо переосмислення і перегляду із сучасного незаангажованого історіографічного погляду на деякі історичні події і явища. Серед таких історичних подій, а в цьому контексті – трагічної сторінки в історії нашої держави, важливе місце належить періоду політичного антилюдського терору 20-х – 30-х років XX ст., в маховик якого потрапили сотні тисяч безневинно убієнних жителів тогочасної України різних національностей, різних віросповідань і політичних орієнтацій. Вивчення тематики ґенези політичних репресій тогочасного більшовицького радянського режиму 20-х – 30-х років XX ст. є досить важливим для сучасного розуміння політики агресії і терору, який веде проти українського народу російський агресор, адже в його ментальній генетиці глибоко засіло усвідомлення того, що всього можна досягти завдяки терору, агресії, жорстокості, залякуванню і цькуванню. Піднята тематика в такому науково-дослідницькому ключі – крізь призму черкаського регіонально-краєзнавчого сегменту і аналізу персоналістичного виміру страчених терором – ще не знаходила свого дослідження. Мета дослідження полягає у історіографічному розкритті специфіки проведення політичних репресії 20-х – 30-х років XX ст. на основі аналізу студій краєзнавців Черкащини. Об’єкт дослідження: історико-краєзнавчі праці краєзнавців Черкащини, присвячені проблемі політичного терору і репресій 20-х – 30-х років XX ст. Предмет дослідження: специфіка висвітлення теми політичних репресій 20-х – 30-х років XX ст. за матеріалами студій краєзнавців Черкащини. Хронологічні межі дослідження охоплюють період 20–30-х рр. XX ст., коли проходив процес утвердження більшовицької тоталітарної системи, формувалися командно-адміністративні методи управління. Нижньою хронологічною межею дослідження є 1920 р., який пов’язується із формуванням розгалуженої системи надзвичайних органів, а верхньою межею дослідження є 1937 – 1938 роки, коли політичні репресії проти різних прошарків населення радянської України набули масового характеру. Територіальні межі дослідження охоплюють територію України у складі СРСР на 20-30-ті роки XX ст. Практичне значення одержаних результатів. Результати роботи можна залучити до написання спеціальних і узагальнюючих наукових праць з історії Черкащини. Здобуті відомості стануть у нагоді при підготовці спеціальних лекційних курсів для студентів, які навчаються на факультетах історичного чи політологічного профілів. Матеріали роботи також можна використовувати у національно-патріотичній просвітницькій роботі.
In the master's qualification work, the specificity of political repressions of the 20s – 30s of the 20th century has been investigated on the basis of the identified and developed complex of sources, achievements of historiography and modern methodological approaches. based on the materials of the studies of local historians of Cherkasy region. Relevance of the study. The events of the modern Russian-Ukrainian war, which began in 2014, and especially from February 24, 2022, when a new active phase of it began, have caused an active social revitalization in terms of in-depth analysis of the historical past of the Ukrainian people. Many white spots still remain in our history. Many questions remain regarding the rethinking and revision of some historical events and phenomena from a modern, non-committed historiographical perspective. Among such historical events, and in this context – a tragic page in the history of our country, an important place belongs to the period of political anti-human terror of the 20s – 30s of the 20th century, into the flywheel of which hundreds of thousands of innocently murdered residents of the then Ukraine of various nationalities, religions and political orientations were caught. Study of the genesis of political repressions of the Bolshevik Soviet regime of the 20s – 30s of the 20th century is quite important for the modern understanding of the policy of aggression and terror carried out against the Ukrainian people by the Russian aggressor, because in his mental genetics the realization that everything can be achieved through terror, aggression, cruelty, intimidation and bullying is deeply rooted. The raised topic in such a research manner – through the prism of Cherkasy regional and local history segment and the analysis of the personalistic dimension of those executed by terror – has not yet found its research. The purpose of the study is to historiographically reveal the specifics of political repressions of the 20s – 30s of the 20th century based on the analysis of the studies of local historians of Cherkasy region. The object of research: historical and local history works of local historians of Cherkasy region, devoted to the problem of political terror and repressions of the 20s – 30s of the 20th century. The subject of research: the specifics of coverage of the topic of political repressions of the 20s – 30s of the 20th century based on the materials of the studies of local historians of Cherkasy region. Chronological boundaries of research cover the period of the 20s - 30s of the 20th century, when the process of establishing the Bolshevik totalitarian system took place, and command and administrative management methods were formed. 1920, which is associated with the formation of an extensive system of emergency bodies, is the lower chronological limit of the study and 1937 – 1938, when political repressions against various segments of the population of Soviet Ukraine became widespread, is the upper one. Territorial boundaries of the study cover the territory of Ukraine as part of the USSR in the 20s – 30s of the 20th century. Practical significance of the results obtained. The results of the work can be involved in the writing of special and generalizing scientific works on the history of Cherkasy region. The obtained information will be useful in the preparation of special lecture courses for students studying at the faculties of historical or political science profiles. The materials of the work can also be used in national-patriotic educational work.
URI (Уніфікований ідентифікатор ресурсу): https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/8267
Appears in Collections:032 Історія та археологія (Історія, музеєзнавство та експертиза культурно-історичних цінностей)

Files in This Item:
File Description SizeFormat 
Диплом_Роздорожний_Микола.pdf
  Restricted Access
1.07 MBAdobe PDFView/Open Request a copy


Items in DSpace are protected by copyright, with all rights reserved, unless otherwise indicated.

Extracted text
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ 
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ 
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ 
КАФЕДРА ІСТОРІЇ ТА ПРАВА 
 
РОЗДОРОЖНИЙ МИКОЛА ЮРІЙОВИЧ 
 
ПОЛІТИЧНІ РЕПРЕСІЇ 20-х–30-х РОКІВ XX СТ.  
(ЗА МАТЕРІАЛАМИ СТУДІЙ КРАЄЗНАВЦІВ ЧЕРКАЩИНИ) 
 
КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА МАГІСТРА 
 
Спеціальність: 032 Історія та археологія 
Освітня програма: Історія, музеєзнавство та експертиза  
                       культурно-історичних цінностей 
Група: ІМ-022 
 
Науковий керівник:  
Лазуренко Валентин Миколайович, 
доктор історичних наук, професор, 
заслужений працівник освіти України 
 
Допущено до захисту рішенням засідання кафедри історії та права,  
протокол №    від «  » грудня 2024 р. 
Завідувач кафедри історії та права ______________Ірина СТАДНИК 
 
 
 
Черкаси – 2024  
2 
 
ЗМІСТ 
ЗМІСТ 2 
АНОТАЦІЯ 3 
ВСТУП 7 
РОЗДІЛ 1. ПОЛІТИЧНІ РЕПРЕСІЇ В УКРАЇНІ ЯК ІДЕОЛОГІЯ 11 
БІЛЬШОВИЦЬКОГО ТЕРОРУ: ІСТОРІОГРАФІЯ 
1.1 Історіографія питання політичного терору в Україні 11 
1.2 Тема політичного терору у дослідженнях краєзнавців 17 
Черкащини 
Висновки до розділу 23 
РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИЧНІ РЕПРЕСІЇ: КАТЕГОРІАЛЬНИЙ ВИМІР 27 
2.1 Політичні репресії проти творчої інтелігенції 27 
2.2 Політичні репресії проти духовенства та пересічних 37 
громадян  
2.3. Політичні репресії проти діячів більшовицько-партійної 66 
влади та радянських військових 
Висновки до розділу 68 
РОЗДІЛ 3. ПЕРСОНАЛІСТИЧНИЙ ВИМІР ПОЛІТИЧНОГО 75 
ТЕРОРУ НА ЧЕРКАЩИНІ 
3.1 Черкащани – видатні постаті доби “розстріляного 75 
відродження” 
3.2 Персоналістичний вимір репресованих черкащан за 88 
данимими історико-історико-краєзнавчих серій професора 
Миколи Бушина 
Висновки до розділу 96 
ВИСНОВКИ 107 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 130 
  
  
3 
 
ВСТУП 
 
Актуальність дослідження. Події сучасної російсько-української війни, 
яка розпочалась у 2014 р., а особливо від 24 лютого 2022 р., коли почалась нова 
активна її фаза, спричинили активне суспільне пожвавлення у плані 
глибинного аналізу історичної минувшини українського народу.  
Ще чимало білих плям залишається в нашій історії. Багато залишається 
і питань щодо переосмислення і перегляду із сучасного незаангажованого 
історіографічного погляду на деякі історичні події і явища. Серед таких 
історичних подій, а в даному контексті – трагічної сторінки в історії нашої 
держави, належить період політичного антилюдського терору 20-х – 30-х років 
XX ст., в махових якого попали сотні тисяч безневинно убієнних жителів 
тогочасної України різних національностей та різних віросповідань та 
політичних орієнтацій. Як справедливо зазначає у своєму дослідженні 
Т. Клименко “у період Великого терору – масштабної кампанії масових 
репресій громадян, розгорнутої в СРСР у 1937 – 1938 рр. з ініціативи вищого 
керівництва і особисто Сталіна, головним виконавцем політики ліквідації 
реальних і потенційних політичних опонентів, залякування населення, зміни 
національної та соціальної структури суспільства виступали надзвичайні 
позасудові органи. Ці державні органи (“двійки”, “трійки” особливі наради, 
особливі комісії, колегії ВЧК-ОДПУ-НКВС тощо) виконували функції 
надзвичайного (позазаконного) розгляду кримінальних справ (переважно 
сфабрикованих) і покарання громадян” [43, с. 61]. 
Вивчення тематики генези політичних репресій тогочасного 
більшовицького радянського режиму 20-х – 30-х років XX ст. є досить 
важливим для сучасного розуміння політики агресії і терору, який веде проти 
нашого українського народу сучасний російський агресор, адже в його 
російській ментальній генетиці глибоко засіло усвідомлення того, що всього 
можна досягти завдяки терору, агресії, жорстокості, залякуванню і цькуванню.  
4 
 
Піднята тематика в такому науково-дослідницькому ключі – через 
призму черкаського регіонально-краєзнавчого сегменту і аналізу 
персоналістичного виміру страчених терором, ще не знаходила свого 
дослідження.  
Мета дослідження полягає у історіографічному розкритті специфіки 
проведення політичних репресії 20-х  – 30-х років XX ст. на основі аналізу 
студій краєзнавців Черкащини. 
Реалізація поставленої мети супроводжувалася вирішенням таких 
дослідницьких завдань:  
– розкрити загальноукраїнську історіографію теми політичних 
репресії в Україні як ідеологію більшовицького терору; 
–  проаналізувати особливості висвітлення теми політичного терору 
у дослідженнях краєзнавців Черкащини; 
– висвітлити політичні репресії проти творчої інтелігенції – 
уродженців Черкащини; 
– розкрити специфіку політичних репресій проти духовенства та 
пересічних черкаських громадян; 
– показати направленість політичних репресій проти діячів 
більшовицько-партійної влади та радянських військових; 
– висвітлити персоналістичний вимір політичного терору крізь 
призму розкриття трагізму біографій черкащан – видатних постатей доби 
“розстріляного відродження”; 
– показати  персоналістичний вимір репресованих черкащан за 
данимими історико-історико-краєзнавчих серій професора Миколи Бушина.  
Об’єкт дослідження: історико-краєзнавчі праці краєзнавців 
Черкащини, присвячені проблемі політичного терору і репресій 20-х – 30-х 
років XX ст. 
Предмет дослідження: специфіка висвітлення теми політичних 
репресій 20-х  – 30-х років XX ст. за матеріалами студій краєзнавців 
Черкащини. 
5 
 
Хронологічні межі дослідження охоплюють період 20–30-х рр. XX ст., 
коли проходив процес утвердження більшовицької тоталітарної системи, 
формувалися командно-адміністративні методи управління. Нижньою 
хронологічною межею дослідження є 1920 р., який пов’язується із  
формуванням розгалуженої системи надзвичайних органів, а верхньою межею 
дослідження є 1937 – 1938 роки, коли політичні репресії проти різних 
прошарків населення радянської України набули масового характеру.  
Територіальні межі дослідження охоплюють територію України у 
складі СРСР на 20-30-ті роки XX ст. 
Методи дослідження. Теоретико-методологічні засади роботи 
ґрунтуються на загальнонаукових принципах історичного дослідження. 
Основоположне значення мають принципи історизму, об’єктивності, 
системності, всебічності, наступності, науковості, які дали можливість 
розкрити характер, основні цілі та конкретні репресивні заходи тоталітарного 
більшовицького режиму у 20-ті – 30-ті роки XX ст. Під час виконання 
дослідження застосовувалися загальнонаукові (структурно-функціональний, 
наукового аналізу та синтезу, конкретно-пошуковий), власне історичні 
(порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний) методи. 
Практичне значення одержаних результатів. Дослідження дає змогу 
вперше в такому науковому пошуці поглянути на особливості проведення 
репресивних більшовицьких заходів проти населення у 20-ті – 30-ті роки XX 
ст. крізь призму черкаського виміру репресивних трагедій. Результати роботи 
можна залучити до написання спеціальних і узагальнюючих наукових праць з 
історії Черкащини. Здобуті відомості стануть у нагоді при підготовці 
спеціальних лекційних курсів для студентів, які навчаються на факультетах 
історичного чи політологічного профілів. Матеріали роботи також можна 
використовувати у національно-патріотичній просвітницькій роботі. 
Апробація результатів магістерської роботи. Результати роботи було 
апробовано: 23 жовтня 2024 р. на І Всеукраїнській науковій конференції 
“Україна в культурно-історичних процесах минулого та сьогодення” 
6 
 
(м. Переяслав, Університет Григорія Сковороди в Переяславі) (тема виступу 
«Політичні репресії 20-х – 30-х років XX ст. (за матеріалами студій краєзнавців 
Черкащини)»); 31 жовтня 2024 р. на VIІ-й Всеукраїнській науково-практичній 
конференції (з міжнародною участю) “Культурно-історична спадщина 
України: перспективи дослідження та традиції збереження” (Черкаси, ЧДТУ) 
(виступ на тему: “Політичні репресії та нищення церков у 20-ті – 30-ті рр. XX 
ст. на Кам’янщині в роботах місцевих краєзнавців”). 
Публікації. За матеріалами дослідження опубліковано наступну статтю: 
Роздорожний М.Ю. Політичні репресії та нищення церков у 20-ті – 30-ті 
рр. XX ст. на Кам’янщині в роботах місцевих краєзнавців // Матеріали VІІ 
Всеукраїнської науково-практичної конференції (з міжнародною участю) 
“Культурно-історична спадщина України: перспективи дослідження та 
традиції збереження” (Черкаси, ЧДТУ, 31 жовтня – 01 листопада 2024 р.) / 
упоряд. : Лазуренко В. М., Стадник І. Ю., Яшан О. О., Литвин О. В.; М-во 
освіти і науки України, Черкас. держ. технол. ун-т. – Черкаси : видавець 
Гордієнко Є.І., 2024.  С. 260 – 264. 
Структура роботи: робота складається зі вступу, трьох розділів з 
висновками до кожного, загальних висновків, списку використаних джерел та 
літератури. Загальний обсяг роботи – 141 сторінка, з них основного тексту 129 
стор., перелік використаних джерел становить 115 позицій. 
Ключові терміни: арешт, дослідження, історіографія, історія, 
краєзнавець, публікація, радянська влада, репресії, розстріл, терор, 
тоталітарний режим. 
  
7 
 
РОЗДІЛ 1. ПОЛІТИЧНІ РЕПРЕСІЇ В УКРАЇНІ: ІДЕОЛОГІЯ 
БІЛЬШОВИЦЬКОГО ТЕРОРУ: ІСТОРІОГРАФІЯ 
 
1.1   Історіографія питання політичного терору в Україні 
 
Як зазначає українська дослідниця І. Терлецька “cучасна історіографія 
політичних репресій в Українській РСР сталінських часів є доволі розлогою. 
Великий масив документальних та наративних публікацій систематизовано й 
відображено передусім у бібліографічних покажчиках [82-83, 90-91], виданих 
в Україні протягом 1991 – 2011 рр. Узагальнюючі системні публікації власне 
історіографічного характеру побачили світ переважно протягом останніх 6–8 
років. Напрацювання українських, російських, західних істориків, присвячені 
«великому терору» у СРСР, у тому числі УРСР, проаналізовано в 
історіографічних дослідженнях Г. М. Васильчука [19], В. П. Коцура [45]» [101, 
с. 372-373]. 
Перед тим як розглянути історіографію проблеми генези політичного 
терору через політичні репресії у 20-х – 30-х роках XX ст., хочемо більш 
глибше охарактеризувати навчальне видання “Історія України” відомих 
істориків і науковців України Ю.  Мицика, О. Бажана, В. Власова, які дають 
чітке розуміння того, що відбувалось в Україні у згаданий період, і що стало 
витоком цього всього, тобто все те, що спричинило в подальшому негативну у 
суспільстві хвилю більшовицького терору населення і це дасть краще 
зрозуміти суть всієї нами написаної магістерської роботи. Як пишуть згадані 
історики: “У квітні 1929 р. було відновлено й репресивну політику. Сталін 
закликав до ліквідації куркульства як класу. Внаслідок цього тільки навесні 
1929 р. було конфісковано майно 18 тис. селянських господарств, а восени – 
ще 15 тисяч. У червні 1929 р. було запроваджено обов'язкові планові завдання 
по хлібоздачі з розверсткою на село. У разі їх невиконання селян 
«розкуркулювали» і виселяли до Сибіру. Після цього різко скоротили термін 
виконання плану п'ятирічок. Економісти, боячись за своє життя, мусили 
8 
 
схвалити цей курс…. Почалася деградація українського села, яке втрачало 
своїх найкращих трудівників, а решту змушували працювати задарма. 
Суцільна колективізація «на основі ліквідації куркульства як класу» стала 
катастрофою для продуктивності аграрного сектору. «Хлібозавдання» на 1931 
р. не було виконане, і вже тоді почався голод. Це й була політика 
комуністичної партії!” [62, с. 393]. 
Як пишуть згадані вчені “водночас розпочалася кампанія залякування 
суспільства, репресій щодо всіх верств населення України. Без сумніву, в 
Україні в 20-х роках існували сили, які не лише не визнавали владу червоної 
Москви, а й активно виступали проти неї, творячи нелегальні українські 
організації…. Але за всіх порушень навіть так званої соціалістичної законності 
у роки непу та “українізації” комуністи намагалися не акцентувати увагу на 
своїй каральній діяльності. У 20-х pp. уже розгортались показові процеси. 
Тепер ГПУ, кероване племінником Свердлова Г. Ягодою, та його українська 
філія, керована В. Балицьким, за вказівками Сталіна переходять до відвертих 
фальсифікацій, цілком невинних людей оголошують ворогами народу, 
агентами іноземних розвідок, керівниками якихось антирадянських центрів” 
[62, с. 393]. 
Ю.  Мицик, О. Бажан, В. Власов також констатують наступне: “…у червні 
1928 р. у м. Шахти, яке до 1924 р. входило до складу України, відбулася 
сфабрикована ГПУ “Шахтинська справа”, – показовий процес над групою 
старих спеціалістів вугільної промисловості, їх було звинувачено у 
шкідництві, в тому, що вони нібито навмисне затоплювали шахти, псували 
устаткування тощо. Ця справа мала гучний резонанс, потягла за собою тяжкі 
вироки й поклала початок нагнітанню атмосфери істерії та пошуку “ворогів 
народу”. Особливо щедрим на такі справи виявився 1930 рік. “Шкідники” та 
“іноземні агенти” з'явилися в кожній республіці СРСР, у кожному прошарку 
населення. …. в Україні в 1930-1931 pp. на підставі рішень “трійки” було 
знищено чи репресовано велику групу технічної інтелігенції, члени якої нібито 
входили до складу Українського інженерного центру. Найчорнішою ж віхою 
9 
 
на шляху тогочасних репресій в Україні став гучний процес СВУ (Спілки 
визволення України) 1929 – 1930 рр. [62, с. 393-394]. 
Згадані вчені також подають наступне для розуміння витоків репресій. 
“Відбулися арешти десятків визначних представників української інтелігенції 
(акад. С. Єфремова, Л. Старицької-Черняхівської, М. Слабченка та ін.), 
колишніх політичних і громадських діячів часів Центральної Ради. Вони були 
затавровані як націонал-фашисти і звинувачені в належності до СВУ, якої 
насправді не існувало. ….. Після “справи СВУ процеси над ворогами народу” 
стають повсякденним явищем у житті України, і, що характерно, – цих 
“ворогів” шукали насамперед серед чільних представників української 
інтелектуальної еліти. Заарештовували також українців Кубані (зокрема, І. 
Телігу, Ю. Самбурського), в тому числі всіх професорів Краснодарського 
педінституту, педтехнікуму станиці Полтавська та ін. Для них спеціально 
влаштували процес, подібний СВУ, – Справа “Союзу України й Кубані”. У 
1931 – 1933 pp. відбулися й процеси над такими фантастичними організаціями 
як “Український національний центр”, “Контрреволюційна шкідницька 
організація”, “Всеукраїнський есерівський центр”, “Українська військова 
організація”, “Блок українських націоналістичних партій”, “Всеукраїнський 
боротьбистський центр” та ін. Тоді ж “трійка” засудила до розстрілу в с. 
Чехоград на Мелітопольщині понад 100 селян з числа давніх чеських 
колоністів, влаштувала процес за справою “Польської організації військової” 
тощо. Останні були лихим передвістям для національних меншин України” 
[62, с. 394]. “Згодом сталінське керівництво перейшло до другого етапу свого 
плану. Метою його було остаточне скасування непу і запровадження 
форсованої колективізації, яка могла базуватися лише на жорстокому примусі. 
7 листопада 1929 р. Сталін виступив у газеті “Правда” зі статтею під 
заголовком “Рік великого перелому”, положення якої лягли в основу рішень 
листопадового (1929 р.) пленуму ЦК ВКП(б). Назва статті невдовзі набула 
зловісного звучання... Розпочалася кампанія масового примусового вступу 
селян до колгоспів, куди вони мали віддати все, що було в індивідуальному 
10 
 
господарстві: реманент, коней, волів, корів, овець, навіть свійську птицю…..” 
[62, с. 394-395]. 
“Саме на початку 1930 р. В. Молотов на чолі спецкомісії підготував 
секретну постанову ЦК ВКП(б) “Про заходи в справі ліквідації куркульських 
господарств у районах суцільної колективізації”. Жертви цієї акції поділялися 
на три категорії. Ті, хто активно виступав проти влади, мав бути ув'язненим у 
тюрмі чи концтаборі. Хто просто був проти, того з сім'єю засилали на Північ. 
Решті надавалися менші ділянки землі за межами колгоспних. Характерно, що 
документ уже наперед визначав, що до першої категорії потрапить 52 тис. 
господарств, а до другої – 112 тис! В інших документах були визначені особи, 
котрі були бідняками, але противилися політиці компартії. Таких називали 
“підкуркульниками” або “куркульськими підголосками”. Загалом, за цей 
період було “розкуркулено” понад 200 тис. селянських господарств – близько 
1,5 млн душ (загальна кількість селянських дворів в УРСР зменшилася на 352 
тис). Більшу частину з них було депортовано на Північ і до Сибіру, де вони 
масово гинули в тяжких умовах” [62, с. 396]. 
Оглядово  історіографію питання політичних репресій розглянула у своїй 
статті “Великий терор” 1937 – 1938 рр. на Черкащині (за матеріалами 
Державного архіву Черкаської області) краєзнавець і архівознавець 
Т. Клименко. Вона зазначає, що “тема політичних репресій привертає увагу 
багатьох науковців, які у своїх працях на основі аналізу архівних документів 
з’ясовують причини та механізми ухвалення та виконання позасудових 
рішень, у тому числі і на регіональному рівні. До теми реалізації репресивної 
політики в регіонах України звертаються сучасні дослідники. Зокрема, 
О. Бажан [2] та В.Золотарьов [3] на підставі маловідомих архівних документів 
аналізував репресивну політику радянських спецслужб під час Великого 
терору на Київщині, а також здійснив спробу реконструкції керівного складу 
органів державної безпеки у 1932 – 1938 рр. на Вінниччині. Діяльність органів 
ЧК-ГПУНКВС на Харківщині стала предметом дослідження В. Золотарьова 
11 
 
[39]. Умови, масштаби і наслідки кримінальних переслідувань православного 
духовенства на Сумщині досліджував В. Оліцький [72]” [43]. 
Проблемам генези сталінізму, а звідси і витікаючі політичні репресії та 
антилюдський біснуватий терор 20-х – 30-х років минулого сотоліття 
присвячена праця М.Т. Безотосного “Україна в добу сталінщини: Історія 
опору» [5].  
Проблемі становлення тоталітарної каральної системи в Україні 
присвячений двохтомник І.Г. Біласа “Репресивно-каральна система в Україні 
1917-1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз” [7-8]. 
“Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917 – 1941 
рр.)”, таку назву має видання авторства вченого  С. Білокіня [9-10], в якому 
автор  викриває та демонструє на загал засоби й механізми більшовицького 
терору в період Розстріляного відродження та боротьби за самостійність 
України. Це історія нерівного, драматичного і навіть трагічного протистояння 
інтелектуальних еліт і представників радянської держави та правлячої партії, 
які прагнули підпорядкувати або ж знищити все, над чим не мали контролю, – 
мистецтво, науку, пам’ятки історії – увесь культурний світ разом з його 
творцями й захисниками. 
Заслуговує на увагу і стаття історика В.Ю. Васильєва, яка стосується 
особливостей репресій в управлінських структурах УРСР в період “великого 
терору” (1937 – 1938)”, надрукована у 2007 році [18]. 
У 2009 р. побачила світ монографія Т.В. Вронської “Заручники 
тоталітарного режиму: репресії проти “ворогів народу” в Україні(1917 – 
1953 рр.)” в якій дослідниця на основі широкого кола архівних джерел та 
опублікованої історико-мемуарної й фахової літератури аналізуються витоки, 
особливості організації та використання родинного заручництва у каральній 
практиці тоталітарного режиму. Висвітлюється протиправне підґрунтя 
політичного терору, формування технологій позасудових репресій проти 
членів сімей "ворогів" радянської влади [23].  
12 
 
Заслуговує на увагу і видання В.І. Граба “У лещатах ДПУ. Нариси про 
безпідставно репресованих діячів вітчизняної науки та культури” [28]. 
Історики Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. після проголошення 
Україною відновлення державності на основі розсекречених документів, 
спираючись на новітні методологічні позиції  звернулися до раніше 
заборонених тем, однією з яких була тема тоталітаризму у 20-ті –  30-ті роки 
XX ст. З-під їх пера побачила світ монографія  “Сталінізм на Україні: 20-30-ті 
роки” [32]. 
Дає глибше зрозуміти і генезу становлення каральної радянської системи 
і монографія С. Кульчицького “Україна між двома війнами (1921 – 1939)” [52]. 
Про втрати людські в 1930-ті роки черпаємо дані із статті С. Максудова 
“Демографічні втрати населення України 1930 – 1937 рр.” [58]. 
Про реакцію представників інтелігенції України на справу “Спілки 
визволення України” (1929 – 1930 рр.) черпаємо матеріали із статті 
В. Очеретянка [74]. 
Про діячів української культури 1920 – 1940 років – жертв 
більшовицького терору, черпаємо інформацію із книги В. Петрова [80].  
Про трагічну долю інтелігенції на Соловках, які зазнали репресій ще у 
1947 р. у діаспорі у вигладі спогадів 1933 – 1941 років написав С. Підгайний. 
Його книгу “Українська інтелігенція на Соловках. Недостріляні” видавничий 
дім “Києво-Могилянська академія” перевидав у 2008 р. [81]. 
“Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції, 20-50-ті роки 
XX ст.”, під такою назвою у 1994 р. вийшла монографія О. С. Рубльова і 
Ю. А. Черченка, в якій предметом дослідження є політика сталінського 
партійно-державного керівництва СРСР щодо західноукраїнської інтелігенції 
у 20-х – на початку 50-х років. Висвітлюються маловідомі сторінки історії 
України цього періоду. Автори використовують багато недоступних раніше 
для істориків архівних матеріалів, зокрема документи архіву Служби безпеки 
України про репресії серед української інтелігенції. Для широкого кола 
читачів, що цікавляться історією України [95]. 
13 
 
Проблематиці становлення тоталітарного режиму у 20-ті – 30-ті роки 
минулого століття присвячені наступні дві ґрунтовні монографії. Перша – це 
книга вчених М. Шитюка і І. Ніколаєва “Тоталітарний режим і 
військовослужбовці та працівники органів ДПУ–НКВС у 20–50-ті роки ХХ 
століття” [111], а друга – книга Б. Яроша “Тоталітарний режим на 
західноукраїнських землях: 30-50-ті роки ХХ століття (історико-
політологічний аспект)” [115].  
Із суто джерельної бази заслуговують на увагу такі видання як: 
“Архівно-слідчі справи репресованих: науково-методичні аспекти 
використання: Збірник наукових праць” [1],  “Закон України №962-XII від 
17.04.1991 Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” [38], 
“Спогади політв’язнів, репресованих і переслідуваних” [100].   
 
 
1.2  Тема політичного терору у дослідженнях краєзнавців 
Черкащини 
 На ряду із вище переліченою кількістю наукових робіт, присвячених 
проблематиці нашого дослідження, які мають статус всеукраїнського 
характеру, то нижче ми дещо проаналізуємо історіографію краєзнавчого 
місцевого характеру, присвячену політичним репресіям.  
“Позитивні зміни, що відбувалися у різних сферах життя черкаського 
краю були затьмарені злочинною хвилею сталінських репресій, які досягли 
свого апогею в 1937–1938 роках, коли жертвами ставали невинні люди. 
Репресії, що розпочалися ще у 1920-х роках у різних формах (розкуркулення, 
голодомор, депортації, викриття “шкідницьких організацій” тощо), були 
складовою частиною утвердження тоталітарного режиму” [59, с. 250], – 
такими словами краєзнавець Василь Мельниченко розпочинає розділ 
“Політичні репресії на Черкащині” у посібнику “Моя Черкащина (історія 
рідного краю від найдавніших часів до сучасності)”, який побачив світ у 2023 
р.  
14 
 
У статті “Отець Олексій Єримович – священик Хрестовоздвиженського 
собору в Чигирині” [77] краєзнавиця А. Перепелиця справедливо подала 
наступне, щодо реалізму політичних репресій на теренах України у 20-х – 30-
х років XX ст. “Нова більшовицька держава з самого початку свого існування 
вважала церкву своїм конкурентом. Церковні структури витіснялися з усіх 
сторін народного життя. Реєстрацію будь-яких документів громадського стану 
почали здійснювати в ЗАГСах. Органами влади було закрито всі церкви і 
каплиці в державних установах. І, навіть, трагедія голодомору 1921 – 1922 та 
1932 – 1933 рр. сприймалися вождями жовтневого перевороту як нагода 
обмежити вплив церкви на народні маси. Гучна кампанія 1922 року “Про 
вилучення коштовностей” позбавила церкву матеріальної бази та багатств, 
нажитих протягом багатьох століть свого розвитку. Репресивні органи 
більшовиків застосовували методи репресій та переслідувань майже до всіх  
релігійних течій. В 1925 р. в Україні було створено спілку войовничих 
безбожників, у функції якої входили: руйнування церков, знищення релігійних 
книг та ікон, провокування судових процесів над священиками. У вересні 
1937 р. ЦК ВКП (б) спеціальним рішенням проголосив “безбожну п’ятирічку”. 
Згідно цього документу до квітня 1937 р. в СРСР повинні бути ліквідовані всі 
релігійні конфесії і, навіть, зовнішні прояви релігійності.  
В середині 30-х рр. ХХ століття політичний і моральний тиск на 
православне духовенство переріс у фізичні репресії проти нього. 
Священнослужителів позбавляли виборчих прав, обкладали всіма можливими 
податками і в таких розмірах, щоб не можна було їх виконати. В зв’язку з цим 
у них конфісковували майно, а сім’ї виселяли чи, навіть, “розкуркулювали”. 
Тому не дивно, що священики масово зрікалися сану. За статистичними 
даними протягом восьми місяців 1925 р. у 29 округах  України таких було 315 
осіб, а вже в 1929-30 рр. їх налічувалося майже 2 тисячі. Але зречення сану не 
врятовувало людей від пильного ока НКВС. Тисячі священнослужителів у ці 
страшні роки були репресовані тільки за те, що вони займалися 
душепастирством” [77, с. 156-157]. 
15 
 
У 2023 р. побачило світ історико-краєзнавче видання К. Шумейко “Немає 
милішого краю ніж той, де судилось зрости. Папужинці й папужани: історія й 
сьогодення” [112]. Краєзнавиця зафіксувала факти і коментарі земляків щодо 
аграрних трансформацій у її рідному селі Папужинці, яке нині відноситься до 
Тальнівської територіальної громади Звенигородського району Черкаської 
області у роки непу.  
У 2024 р. побачила світ стаття Т. Клименко “Великий терор» 1937 – 
1938 рр. на Черкащині (за матеріалами Державного архіву Черкаської 
області)” У якій краєзнавиця  на основі аналізу кримінальних позасудових 
справ, що зберігаються у Державному архіві Черкаської області, висвітлила 
трагічну долю громадян, які проживали на території сучасної Черкаської 
області у добу Великого терору. Документально підтверджено конкретні 
факти сваволі позасудових каральних органів у процесі реалізації репресивної 
політики тодішнього радянського керівництва. Розглядаються сфабриковані у 
1930-х рр. конкретні справи на військовослужбовців, працівників культури, 
пересічних жителів краю. Доведено, що більшість доказів формувалися із 
застосуванням морального та фізичного тиску на заарештованих [43]. 
Вагомим джерелом для дослідників теми політичних репресій є видання 
“Реабілітовані історією. Черкаська область” [89]. Це серія науково-
документальних книг які є даниною пам’яті черкащанам, які свого часу стали 
жертвами репресій.  Вона покликана служити відновленню історичної 
справедливості, ґрунтовному висвітленню трагічних подій в історії України, 
повернути їй незаслужено забуті імена державних діячів, інтелігентів, 
робітників, селян, вшанувати тих, хто боровся за свободу і незалежність 
України. Том “Реабілітовані історією. Черкаська область” є складовою 
частиною 27-томного всеукраїнського видання. Перша книга серії містить 
вступну статтю, яка розповідає про політичні репресії тоталітарного режиму, 
розкриває їх природу, характер і наслідки для населення регіону. Наступні 
книги містять списки реабілітованих жертв режиму, нариси про репресованих 
черкащан, документи, ілюстрації. Вперше оприлюднена інформація про 
16 
 
розкуркулених черкащан, про виселенців за межі села. Основними джерелами 
для видання книг серії стали архівні документи Державного архіву Черкаської 
області, архівів УСБУ в Черкаській області та УМВС в Черкаській області, 
публікації в пресі, дисертації науковців тощо [92, с. 4-5]. 
Джерелом для дослідників є книга  “Жорна: про політичні репресії, 
1917–1980-і роки: нариси, спогади, документи. Книга 1” [35], яка містить 
публікації з газет 20 – 30-х років про репресії на Черкащині. У цих публікаціях 
– розстріли, заклики до насильства, помсти, грабунку, виморювання голодом, 
розправи над своїми ж ні в чому не повинними співвітчизниками, часто своїми 
односельцями. У книзі зібрано архівні документи, зокрема протоколи допитів 
репресованих, нариси про відомих земляків: Володимира Симиренка, Іцика 
Фефера, Степана Бена, Петра Єфремова, Якова Щирицю (отамана Мамая) [92, 
c. 5]. 
У книзі “Жорна: про політичні репресії на Черкащині в період 
тоталітарного режиму: нариси, спогади, документи. Книга 2” [34],  містяться 
документи про репресії, голодомор, переслідування священнослужителів. 
Опубліковано також нариси про відомих краян: Антона Шарого 
(Богунського), Володимира Симиренка, письменників Тодося Осьмачку та 
Давида Бергельсона. Завершує книгу уривок з роману-спогаду вчителя з 
с. Текуча Уманського району Юрія Карась-Галинського (В. Юрченка) “Пекло 
на землі” (Львів, 1931), в якому настільки рельєфно описано пекло Соловків, 
що світова громадськість була шокована і навіть не повірила у реальність 
існування такого пекла на землі…[92, с.5-6]. 
Про репресії проти українського населення із масовим застосуванням 
смертної кари, про розстріли без справедливого слідства і суду шаленіли в 
Україні у 1930-ті роки і, особливо, у 1937 –  1938 роки. Про це йдеться у книзі 
Л.Хмельківського “1937: книга-документ про репресії комуністичної доби на 
Черкащині” [103]. Краєзнавець розповів про долі кількох вчителів, сільських 
священиків, національно свідомих українців, підлітків, юних солдатиків сорок 
першого року, а також поляків та німців, яких доля занесла на Черкащину. Він 
17 
 
пройшов стежкою цих людей від їх арешту до розстрілу. Розповідь зроблено 
на суворо документальній основі [92, с.6].  
Краєнавець І. Волошенко у книзі “Їх було 897… (документальна 
розповідь про події 1937 – 1938 рр. у Монастирищенcькому районі на 
Черкащині)” [22] розповідає про жителів і уродженців Монастирищини, які  
були репресовані в різні роки (а це 897 осіб), 684 особи було розстріляно. Із 
книги дізнаємось, що масові репресії “розпочалися в краї в липні-серпні 1937 
р. А далі маховик  репресій почав прискорюватися і знищувати сотні ні в чому 
невинних людей. Найбільше жертв приніс 1938 рік. Тоді заарештували 226 
монастирищан. Спираючись на карні справи репресованих, автор розглядає 
події 1937–1938 і деяких інших років по окремих селах району та по групах 
репресованих. Найбільше “ворогів” було серед колгоспників – 386. Серед 
репресованих земляків – митрополити УАПЦ Василь Липківський та Микола 
Борецький, автор «Некрополя України» Михайло Кутинський, письменники 
Роман Гуцало та Давид Бергельсон, правозахисник 1960-х років Анатолій 
Лупинос” [92, с.6-7]. 
Книга краєзнавця В. Хоменка “Зона” [104]  розповідає “про уродженців 
і колишніх жителів Звенигородського району, які стали жертвами репресій 
радянської тоталітарної системи. Серед них: Володимир Дурдуківський (1874 
–  1938) – літературний критик, педагог, уродженець с. Пединівка, Софія 
Терещенко (1876 – 1948) – художниця, етнограф, засновниця 
Звенигородського краєзнавчого музею, Юрій Тютюнник (1891 – 1930) – 
генерал-хорунжий армії УНР, уродженець с. Будище, Агатангел Кримський 
(1891 – 1942) – академік, сходознавець, житель м. Звенигородка” [92, с.7]. 
“Вибране. Т. 2. Розстріляні таланти (репресовані письменники 
Черкащини)” [86], – таку назву має книга краєзнавця і літературознавця  В. 
Поліщука до якої “увійшли історико-літературні статті, нариси, розвідки про 
репресованих письменників Черкащини. Автор широко користувався 
донедавна недоступними архівними джерелами і зумів досить переконливо 
показати страшний механізм людиноненависницького тоталітарного режиму. 
18 
 
Зазнали репресій понад 50 письменників-земляків тільки у ХХ столітті. 
Більшість із них було фізично знищено у в’язницях, таборах і висилках, а їх 
творчість замкнено у глибокі спецсховища. Серед цих письменників – 
Агатангел Кримський, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Тодось 
Осьмачка, Андрій Чужий, Дмитро Борзяк, Надія Суровцова, Сергій Єфремов, 
Юхим Ґедзь, Олена Журлива, Степан Бен, Юрій Лавріненко, Олекса Влизько, 
Віталій Чигирин. Тепер добрі імена цих митців слова знову повертаються й 
відроджуються” [92]. 
Унікальні архівні документи, спогади, які відображають 
багатостраждальне життя православних священиків, священномонахів, ченців 
і благочестивих мирян, які жили на Черкащині та були піддані жорстоким 
гонінням і політичним репресіям знаходимо у виданні “Новомученики 
черкаські : життя, подвиги, страждання”(ред. і упоряд. Е. Ладиженська) [71]. 
“За період репресій на Черкащині були знищені практично всі 
священнослужителі, закриті і перетворені на складські приміщення або зовсім 
зруйновані майже усі православні храми. Ця книга – підсумок багаторічної 
діяльності черкаських дослідників-істориків, краєзнавців, священиків, 
працівників архівів, письменників, журналістів, які зробили усе можливе для 
того, щоб донести правду про життя і страждання наших земляків” [92, с.8-9]. 
Про репресованих педагогічних працівників черпаємо із книги  
“Освітяни Черкащини – жертви радянського тоталітарного режиму” [73]. Це 
“документальне видання містить детальну інформацію про політику репресій 
радянського тоталітарного режиму щодо працівників освіти Черкаського 
краю. До книги включено порайонні списки репресованих освітян Черкаської 
області, зокрема біографічні відомості про понад 680 арештованих, загиблих 
(також реабілітованих) учителів і викладачів. Друга частина видання – серія 
науково-популярних та художніх нарисів, у яких відображено долі окремих 
репресованих. Серед них: Володимир Дурдуківський, Марк Грушевський, 
Георгій КарасьГалинський, Роман Гуцало, Улян Коваль, Вікторія 
Мошковська, Петро Циганюк, співробітники Черкаського педагогічного 
19 
 
інституту. Книга містить також витяги з архівних судових справ і спогадів 
сучасників подій, фотодокументи, серед них світлини репресованих, фотокопії 
судових справ” [92, с.9]. 
Чимало фактів про репресії 20-х – 30-х років XX ст. черпаємо із статей 
та книг краєзнавців та істориків О.Мушти [65-67], А. Ніколенка [69-70], А. 
Кравця [46], Т. Григоренко [29-30], Р. Короля [44], Т.Клименко [42-43], 
В. Лазуренка [54-57], І. Ярового [114], В. Жук [36], Т. Калиновської [40], 
О. Вєтрова [20], К.Гудзенка [31], П. Горбенко, О. Погорілого, О. Шамрая [27], 
надрукованих ними у збірниках матеріалів конференцій, у періодичних 
виданнях, власних книгах. 
Потужним регіональним джерелом для дослідників є збірник 
“Чигиринщина в історії України. Збірник 3. Голодомор 1932 – 1933 рр., 
репресії  30-х –  40-х рр. XX ст. та голод 1947 р. на Чигиринщині. Матеріали 
Третьої історико-краєзнавчої учнівської конференції Суботівської 
загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Чигиринського району Черкаської 
області / за заг. ред. доцента В. М. Лазуренка” [106]. Це матеріали  Третьої 
історико-краєзнавчої учнівської конференції “Чигиринщина в історії 
України”, яка відбулася 27 листопада 2008 р. у селі Суботів Чигиринського 
району Черкаської області та була присвячена трагічним сторінкам  
української історії – Голодомору 1932 – 1933 рр., репресіям  30-х –  40-х рр. 
XX ст., голоду 1947 р. на Чигиринщині.  
 
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 
В цьому розділі нами було прийдено до наступних констатацій і 
висновків.  
Сучасна історіографія політичних репресій в Українській РСР 
сталінських часів є доволі широкою. Значна кількість документальних та 
наративних публікацій систематизована й відображена передусім у 
бібліографічних покажчиках. 
20 
 
Серед напрацювань українських, західних істориків, присвячені 
«великому терору» у СРСР, у тому числі УРСР, проаналізовано в 
історіографічних дослідженнях Г. Васильчука, В. Коцура, В. Терлецької.   
До теми реалізації репресивної політики в регіонах України звертаються 
сучасні дослідники. Зокрема, О. Бажан, який на підставі маловідомих архівних 
документів аналізував репресивну політику радянських спецслужб під час 
Великого терору на Київщині. 
Проблемам генези сталінізму, а звідси і витікаючі політичні репресії 
1920-х – 1930-х років висвітлюють такі вчені як М. Безотосний (робота 
“Україна в добу сталінщини: Історія опору”), І. Білас (робота “Репресивно-
каральна система в Україні 1917 – 1953: Суспільно-політичний та історико-
правовий аналіз”), С. Білокінь (робота “Масовий терор як засіб державного 
управління в СРСР (1917 – 1941 рр.)” та в якій автор  викриває та демонструє 
на загал засоби й механізми більшовицького терору в період Розстріляного 
відродження та боротьби за самостійність України.  
Особливо виділяють серед історіографічних здобутків роботу історика В. 
Васильєва, яка стосується особливостей репресій в управлінських структурах 
УРСР в період “великого терору” (1937 – 1938)”,  монографію Т. Вронської 
“Заручники тоталітарного режиму: репресії проти “ворогів народу” в 
Україні(1917 – 1953 рр.)” в якій дослідниця на основі широкого кола архівних 
джерел та опублікованої історико-мемуарної й фахової літератури 
аналізуються витоки, особливості організації та використання родинного 
заручництва у каральній практиці тоталітарного режиму. Висвітлюється 
протиправне підґрунтя політичного терору, формування технологій 
позасудових репресій проти членів сімей "ворогів" радянської влади  
Заслуговує на увагу при розкритті глибини питання репресій 1920-х – 
1930-х рр. і роботі В. Граба, істориків В. Даниленка, Г. Касьянова, 
С. Кульчицького, С. Максудов, В. Очеретянк,  В. Петрова, С. Підгайного, О. 
Рубльова і Ю.  Черченка, М. Шитюка і І. Ніколаєва, Б. Яроша. 
21 
 
Із суто джерельної бази заслуговують на увагу такі видання як: “Архівно-
слідчі справи репресованих: науково-методичні аспекти використання: 
Збірник наукових праць”, “Закон України №962-XII від 17.04.1991 Про 
реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”, “Спогади політв’язнів, 
репресованих і переслідуваних”.   
Щодо теми політичного терору у дослідженнях краєзнавців Черкащини, 
то ту слід виділити статті краєзнавиці і архівознавиці Т.Клименко, а особливо 
її розлогу статтю «Великий терор» 1937 – 1938 рр. на Черкащині (за 
матеріалами Державного архіву Черкаської області). Вона зазначає, що “тема 
політичних репресій привертає увагу багатьох науковців, які у своїх працях на 
основі аналізу архівних документів з’ясовують причини та механізми 
ухвалення та виконання позасудових рішень, у тому числі і на регіональному 
рівні”. 
Аналізуючи значну кількість робіт, присвячених проблематиці нашого 
дослідження серед краєзнавчого місцевого характеру, то ту слід зазначити, що 
дана тема є присутньою на її сторінках, але в незначній мірі, а в деяких працях 
про населенні пункти, то взагалі є до сьогодні відсутньою. Серед краєзнавців 
Черкащини з науковим підходом висвітлив тему репресій  В. Мельниченко у 
посібнику “Моя Черкащина (історія рідного краю від найдавніших часів до 
сучасності)”. Розділ книги так і має назву: “Політичні репресії на Черкащині”. 
Тема репресій проти діячів культури, освіти, пересічних громадян, 
духівництва присутня на сторінках видань авторства таких краєзнавців 
Черкашини як А.Перепелиця, К. Шумейко, О. Солодар, В.Лазуренко, Н.Кукса, 
В. Чоса, М. Приліпко. 
Джерелом для дослідників у напрямку висвітлення політичних репресій 
на Черкащині є такі видання як “Жорна: про політичні репресії, 1917–1980-і 
роки: нариси, спогади, документи. Книга 1”, яка містить публікації з газет 20 
– 30-х років про репресії на Черкащині. У цих публікаціях – розстріли, заклики 
до насильства, помсти, грабунку, виморювання голодом, розправи над своїми 
ж ні в чому не повинними співвітчизниками, часто своїми односельцями. І 
22 
 
книга “Жорна: про політичні репресії на Черкащині в період тоталітарного 
режиму: нариси, спогади, документи. Книга 2”, містяться документи про 
репресії, голодомор, переслідування священнослужителів.  
Слід виділити і книгу Л. Хмельківського “1937: книга-документ про 
репресії комуністичної доби на Черкащині”, в якій краєзнавець розповів про 
долі вчителів, сільських священиків, національно свідомих українців, 
підлітків, юних солдатиків сорок першого року, а також поляків та німців, яких 
доля занесла на Черкащину.  
Слід виділити і роботи краєзнавця із Монастирищини І. Волошенка, і 
краєзнавця із Звенигородщини В. Хоменка, і черкаського краєзнавця-
літературознавця В. Поліщука (особливо праця “Розстріляні таланти 
(репресовані письменники Черкащини)”). 
Серед колективних видань, які готували краєзнавці Черкащини слід 
виділити такі праці, як “Новомученики черкаські: життя, подвиги, 
страждання” (редактор і упорядник Е. Ладиженська), “Освітяни Черкащини – 
жертви радянського тоталітарного режиму”, “Чигиринщина в історії України. 
Збірник 3. Голодомор 1932 – 1933 рр., репресії  30-х –  40-х рр. XX ст. та голод 
1947 р. на Чигиринщині” та інші. 
Певні факти про репресії 20-х – 30-х років XX ст. черпаємо із статей 
краєзнавців та істориків О.Мушти, А. Ніколенка, А. Кравця, Т. Григоренко, 
Р. Короля, І. Ярового, В. Жук, Т. Калиновської, О. Вєтрова, К.Гудзенка, 
П. Горбенко, О. Погорілого, О. Шамрая та інших надрукованих ними у 
збірниках матеріалів конференцій, у періодичних виданнях, власних книгах. 
І найбільше серед проведеної на Черкащині роботи і істориків, і 
музейників, і краєзнавців є видання багатотомної серії книг “Реабілітовані 
історією. Черкаська область Кн. 1–9”. 
 
  
23 
 
РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИЧНІ РЕПРЕСІЇ:  КАТЕГОРІАЛЬНИЙ ВИМІР 
 
2.1 Політичні репресії проти творчої інтелігенції 
Як зазначає краєзнавець В. Лазуренко “Жорстокого удару по всій 
духовній сфері України, було завдано масовими політичними репресіями 
30-х років XX ст. Нове керівництво Наркомату освіти УСРР в особі 
В. Затонського і А. Хвилі (попередній нарком, прихильник українізації 
М. Скрипник був доведений до самогубства) при підтримці Політбюро ЦК 
КП(б)У повело широкомасштабну боротьбу з “націоналістичною 
засміченістю” культурно-освітніх, мистецьких, наукових та релігійних 
установ” [56, с. 249]. Також він наголошує, що “особливо страждала 
творча національно-свідома інтелігенція. Одним із перших політичних 
процесів в Україні проти неї стала сфальсифікована ОДПУ справа “Спілки 
визволення України” – за нею офіційно було засуджено 45 чоловік (2 
академіки, 11 професорів, 2 письменники, науковці, викладачі вузів, 
учителі, юристи, священнослужителі, студенти, державні діячі УНР). На 
місцях по цій справі репресії набули масового характеру і цим було 
започатковано державний політичний терор проти інтелектуалів України” 
[56, с. 249]. 
У розділі “Розстріляні таланти (репресовані письменники 
Черкащини) з трагічної хроніки 30-х років” книги краєзнавців 
В. Поліщука та М. Поліщук “Література рідного краю: (літературна 
Черкащина)”  досить обґрунтовано подана генеза репресій проти творчої 
інтелігенції 20-х – 30-х років минулого століття і, зокрема,  проти 
письменників – уродженців Черкащини. Автори зазначають, що “в галузі 
літератури, всього духовного життя народу підвалини репресій 
закладалися поступово й неухильно. Літературно-художні журнали 
початку 30-х років, та й не тільки вони доносять до нас помітну тенденцію 
до “загвинчування гайок”, до суцільної політизації та ідеологізації 
24 
 
літератури, все більшої нестерпності до розмаїття ідей, тем, образів. 
Рішучим кроком до цього стало і припинення в 1932 році діяльності різних 
літугрупуваню. Але після першого грудневого  дня 1934 року репресивна 
компанія виступила в нову фазу. Одним з перших її відчули на собі 37 
українських літераторів, які через якихось десять днів після трагічних 
подій у Смольному були заарештовані і звинувачені в організації 
підготовки терористичних актів проти працівників радянської влади. 
Поряд з відомими у 20-30-ті роки українськими письменниками 
Г. Косинкою, Д.Фальківським, братами Крушельницькими в числі 37-ми 
був і не менш відомий наш земляк, 26-річний поет, “лірик надзвичайної 
сили життєлюбства” Олекса Влизько” [84, с. 232]. Він “легко й 
невимушено, наче до себе додому, ввійшов у літературу”, – пише про 
Влизька інший наш земляк, літературознавець М.Слабошпицький…… За 
досить  короткий період своєї літературної діяльності поет видав 8 книжок 
поезії, котрі засвідчили могутній творчий потенціал, такий обнадійливий 
для всього українського письменства. 18 грудня 1934 року газета “Правда” 
сповіщала про засідання Виїзної Військової Колегії Верховного Суду 
СРСР під головуванням кривавого В. Ульріха. Згідно з її вироком 28 із 37 
звинувачених засуджувалися до розстрілу з конфіскацією майна. Газета 
друкувала також список засуджених до страти й те, що й вирок виконано. 
У списку й було прізвище талановитого юнака-поета Олексія Влизька..” 
[84, с. 232-233]. 
“Наприкінці літа – на початку осені 1935 року всемогутні щупальці 
НКВС добралися відомих поетів і вчених-літературознавців Павла 
Филиповича і Михайла Драй-Хмари.Обидва родом із Черкащини. Обидва 
свого часу закінчували відому Київську колегію Павла Галагана, куди 
потрапляли найобдарованіші українські юнаки, одержали там блискучу 
освіту, обидва згодом належали до літературної групи “неокласиків”, 
представник якої серед справжнього пореволюційного вибуху 
25 
 
різноманітних авангардських течій послідовно і принципово обстоювали 
традиції класичної поезії… Для М.Драй-Хмари  це був уже другий арешт. 
“Генеральна репетиція” його відбувалася на посатку 1933 року, але через 
три місці після арешту поета звільними. За другим разом його забрали, як 
виявилося, назавжди” [84, с. 233]. Як засвідчують В. і М. Поліщуки 
“М.Драй-Хмара мужньо переніс тортури допитів, сказавши дружині під 
час побачення, що “не сказав нічого ні на себе, ні на інших”. Поета вислали 
на Колиму, де в 1939 році він помер” [84, с. 234]. 
Трагізмом переповнено і життя П. Филиповича. Як засвідчують В. і 
М. Поліщуки “не легше склалася доля і Павла Филиповича. Стандартно 
звинувачений у приналежності до терористичної організації, він спочатку 
засуджується до смерної кари, а потім цей вирок змінюють десятирічним 
ув’язненням і висилкою на Соловки. Про перебування П.Филиповича на 
засланні маємо дуже скупі відомості. Останній раз його бачили в одному 
з таборів найсуваорішого режиму. Він загинув у жовтні 1937 року” [84, с. 
234]. 
“На Соловках трагічно закінчив своє життя в 1937 році 
сорокадворічний Володимир Штангей (родом із с. Мошурів), талановитий 
прозаїк, який з 1927 по 1933 рік видав десять збірок оповідань. В.Штангей 
відіграв дуже помітну роль у організації літературного життя на 
Черкащині у 20-х роках. За його діяльної участі створювалася Уманська 
філія спілки “Плуг”, трохи згодом він уже очолював бюро “плужанського” 
літгуртка  в Катеринополі” [84, с. 235]. 
“Рокований 1937 закарбувався й на долі талановитого гумориста-
сатирика Юхима Гедзя (Олексія Савицького). Він теж належав до 
“плужан”, і зйого участю зароджувалася Золотоніська філія “Плуга”” [84, 
с. 236]. 
Як засвідчують В. і М. Поліщуки “Імена ще трьох наших земляків-
письменників, репресованих у  30-ті роки, дещо менш відомі. Це поети 
26 
 
Олександр Лан  (Коршак), Степан Бен (Бендюженко), Іван Семиволос.  
Перші двоє належали до спілки селянських письменників “Плуг”. 
Олександр Лан устиг видати три поетичні збірки “Отави косять”, 
“Назустріч сонцю”, “Долоні площ”, у яких через оригінальне поетичне 
світобачення відобразив бурхливу реальність і мрії про завтрашній 
“широкі шляхи” народу” [84, с. 236]. 
Про Івана Терентійовича Семиволоса із села Квітки, що на 
Корсунщині трішки черпаємо відомості із книги краєзнавця М. Волкова 
“Митці Корсунщини”, в якій автор пише що поета “підло звинувачують у 
націоналізмі і засуджують на 8 років ув’язнення в табори. Та поет не 
змирився із звинуваченням і постійно звертається до уряду з клопотанням 
про перегляд справи. В листопаді 1942 р. клопотання було задоволено і 
термін ув’язнення зменшено на 4 роки. Але тяжка хвороба обірвала 
молоде життя” [60, с. 145-146]. 
Особливих репресій зазнавали національно свідомі та 
проукраїнсько налаштовані людини, українці зі щирим серцем, 
письменники, поети, літератори, вчителі української мови, історії та інших 
предметів.  
Так, із  статті краєзнавця В. Лазуренка ми дізнаємось, що “у 1937 
році був репресований член Спілки письменників України, уродженець 
Чигиринщини, а саме села Боровиці, Віталій Єлисейович Чигирин”. 
Віталій Єлисейович “народився 4 травня 1908 року в селі Боровиця 
Чигиринського району Черкаської області в багатодітній сім’ї сільського 
вчителя. Працював у Золотоніській друкарні (нині – Черкаської області). 
Після закінчення курсів працював у заводській газеті “Дзержинець” у 
місті Кам’янську (нині місто Дніпродзержинськ). 1933 рік – 
відповідальний секретар “Літературної газети” (місто Харків).  1934 рік – 
прийняття до Спілки письменників СРСР. Членський квиток підписав сам 
Максим Горький. Автор п’єс “Сонце” та “Шляхи” (у співавторстві з 
27 
 
М. Миньком), роману “Квітень” (1937). Автор таких прозових книг як: 
“Фрагменти доби” (1932), “Світання” (1934), “Перший гарт” (1935), 
“Дівчата” (1936), “Записки хлопчика”, “Повість про хорошу дівчину”. В 
1937 репресований. Член Національної Спілки Письменників України. 
Реабілітований посмертно у 1957 році” [57, с. 147-148]. 
“22 квітня 1937 року оперуповноважена секретно-політичного 
відділу УДБ НКВС УРСР Гольдман випродукувала за вказівкою свого 
начальства постанову, в якій Віталій Чигирин був звинувачений у 
приналежності до української націоналістично-фашистської 
терористичної організації, яка замишляла вчинити розправу над 
тодішніми “вождями” республіки. Того ж дня він був заарештований на 
своїй квартирі. У єжовських застінках Віталій Чигирин поводився на 
подив мужньо і стійко. На “конвейєрах” і очних ставках рішуче відкидав 
усі звинувачення й наклепи. Протоколи його допитів рясніють 
твердженнями: “Ніякою контрреволюційною діяльністю я ніколи не 
займався!”, “Контрреволюційних зв’язків не мав і не маю!”, “Винним себе 
не визнаю!”, “Про існування троцькістських організацій не знав і не 
знаю…”. В одному чистосердечно зізнався Чигирин: у день самогубства 
Миколи Хвильового (13 травня 1933 р.) він відправив до Харкова 
телеграму Івану Кириленку такого змісту: “Разом із тобою ридаємо над 
могилою Хвильового” [53, с. 148; 56, с.250]. Поте цього виявилось досить, 
щоб 14 липня 1937 року виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду 
СРСР під головуванням диввійськюриста Ричкова на закритому засідання 
ухвалила: застосувати до Чигирина найвищу міру покарання – розстріл без 
права оскарження. Наступного дня, 15 листопада 1937 року, життя його 
насильно було обірване в київській тюрмі, а ім’я надовго забуте. Лише 27 
вересня 1956 року президія Правління Спілки письменників України 
вустами Олеся Гончара і Юрія Смолича порушила перед прокуратурою 
республіки клопотання про перегляд справи Віталія Чигирина і його 
28 
 
цілковиту реабілітацію. І рівно через п’ять місяців, 27 лютого 1957 року 
Військова колегія Верховного Суду СРСР на підставі матеріалів, що 
заново відкрились, винесла ухвалу: вирок Військової колегії Верховного 
Суду СРСР від 14 липня 1937 року стосовно Віталія Чигирина скасувати і 
справу про нього припинити за відсутністю складу злочину [56, с. 250].  
А ось  як подає репресивну трагічну долю В. Чигирина у виданні 
“Боровиця” краєзнавець О. Солодар: “22 квітня 1937 р. у Києві 
співробітниками НКВС був заарештований письменник і журналіст 
Віталій Єлисейович Чигирин (11.05.1908 р.н.), батьки якого мешкали у 
Боровиці. Його перу належали збірки оповідань “Фрагменти доби” (1932), 
“Під кавперами” (1934), “Світання” (1934), “Перший гарт” (1935), 
“Дівчата” (1936); а також повісті і романи “Записки хлопчика” (1933), 
“Повість про хорошу дівчину” (1934), “Квітень” (1937). Його 
звинувачували у приналежності до української націоналістично-
фашистської терористичної організації, яка планувала вчинити розправу 
над тодішніми “вождями” республіки. Під час слідства Віталій Чигирин 
усі звинувачення запреречував. Але 14 липня 1937 р. виїзна сесія 
Військової колегії Верховоного Суду СРСР під головуванням 
диввійськюриста Ричкова на закритому засіданні винесла вирок 
письменнику – розстріл без права оскарження. Наступного дня у київській 
в’язниці вирок приведено до виконання. Лише 27 лютого 1957 р. 
Військова колегія Верховоного Суду СРСР скасувала вирок і справу щодо 
Віталія Чигирина припинила за відсутністю складу злочину” [99, с. 154-
55]. 
Із статтті В. Лазуренка дізнаємось і про те, що “страшна доля 
несправедливості і репресивної більшовицької нелюдської сваволі 
торкнулась у 1937 році і  заступника директора Чигиринської середньої 
школи №1, вчителя української мови та літератури Андрія Івановича 
Кримського. На той час він був знаним поетом і прозаїком” [53, с. 144]. 
29 
 
“Кримський Андрій Іванович. Народився в 1905 році на Кіровоградщині. 
Відомий український письменник. Освіта вища педагогічна. Тривалий час 
жив і працював в місті Чигирині. Працював заступником директора 
Чигиринської середньої школи № 1. Викладав українську мову та 
літературу. В 1937 році безпідставно заарештований сталінськими 
сатрапами і кинутий до в’язниці ГУЛАГу. Автор численних віршів та 
оповідань надрукованих у 30-х роках у київських журналах “Нова 
громада”, “Глобус”, “Всесвіт” та інших. Автор роману “Рекорд” (до наших 
днів не зберігся, оскільки був знищений кадебістами). Знищена була також 
значна частина віршів та оповідань. Нині відомі близько двох десятків 
віршів та оповідань, які вдалось зібрати у архівах міст Києва та Харкова. 
Помер у 1942 році (за довідкою тюремних лікарів від хвороби серця) у 
в’язниці ГУЛАГу. Реабілітований в 1963 році” [53,  с. 149]. 
Із статті Л. Пашкевича “Він любив Україну. Цього було досить, аби 
звинуватити його як “ворога народу”” [76, с. 3] та із книги краєзнавця 
В.Лазуренка ми черпаємо відомості про те, що “репресованим в ті страшні 
сталінські роки був і уродженець Чигиринщини, людина з світовим ім’ям 
– Олександр Митрофанович Пучківський. Це – хірург, який першим у 
світовій медичній практиці успішно зробив кістково-пластичну операцію 
на лобних пазухах і яку донині за його методикою виконують у більшості 
країн світу” [56, с. 252]. Краєзнавець Л. Пашкевич пише про те, що “він 
любив Україну, її народ, історію. Цього було досить щоб звинуватити його 
у справі приналежності до “Спілки визволення України”. Заарештований 
органами ГПУ та помер 14 лютого 1942 року [76, с. 3]. Наведемо нижче 
його біографію, взяту із роботи краєзнавців Л.Пашкевича і В.Лазуренка.  
Олександр Митрофанович Пучківський “народився 30 червня 1881 
року в місті Чигирині Черкаської області в родині службовця. Освіта 
вища. Санкт-Петербургська військово-медична академія (1905). Після 
закінчення гімназії вступив до військово-медичної академії у Санкт-
30 
 
Петербурзі, яку закінчив в 1905 році. 1920 рік – професор медичного 
факультету Одеського університету (згодом – Одеський медичний 
інститут).В період з 1921 по 1922 роки працював завідувачем кафедри 
оториноларингології Одеського медичного інституту. У 1922 році 
запрошений працювати до Київського медичного інституту. У 1926 році 
Олександр Митрофанович видає тут перший український посібник з 
оториноларингології – “Хвороба вуха, носа та горлянки. Підручник для 
лікарів та студентів”. У 1931 році вийшла друком ще одна книга – 
“Хвороби органа слуху і верхніх дихальних (дишних) органів у дітей та 
підлітків. Підручник для лікарів та студентів і працівників ОХМАДИТу та 
ОЗДП”. Автор понад 100 наукових праць присвячених розпізнаванню та 
лікуванню затяжних інфекційних хвороб вуха, горла і носа, праці про 
склерому дихальних шляхів, ураження туберкульозом. На той час це були 
одні з перших таких досліджень у світовій медицині. Ці праці не втратили 
своєї ваги і донині. О. Пучківський талановитий хірург. Підготував 
багатьох спеціалістів в галузі хірургії, розробив ряд оперативних утручань 
за власною методикою. Хірурги усього світу виконують нині кістково-
пластичну операцію на лобних пазухах за методикою 
Пучківського.Звинувачений у справі приналежності до “Спілки 
визволення України”. Заарештований органами ГПУ. Загинув 14 лютого 
1942 року” [76, с. 3, 56, с. 249]. 
Як зазначає краєзнавець В. Мельниченко у навчальному посібнику 
за його загальною редакцією “Черкаси: історія і сучасність” “Зазнав 
репресій і черкаський письменник Лесь Гомін (О. Д. Королевич), якого 
повністю реабілітували лише посмертно, наприкінці 1958 року. Десять 
років таборів на Півночі без права листування отримав і наш земляк 
письменник О. Г. Лебеденко, автор відомої повісті «Перша міністерська»” 
[105, с. 124]. 
31 
 
Краєзнавець О. Вєтров пише, що “01.09.28 року трійкою УНКВС 
Київської області було засуджено до вищої міри покарання – розстрілу 
керівника Кам’янського драмгуртка Салабая М.Ф., який ставив українські 
п’єси” [20, с. 95]. 
Як зазначає архівіст і краєзнавиця Т. Клименко “безпідставних 
репресій у період Великого терору на Черкащині зазнали представники 
сфери культури, зокрема працівники музейних закладів. У жорна 
репресивного апарату потрапили і жителі міста Канів – співробітники 
державного історико-культурного заповідника «Могила Т. Г. Шевченка»: 
директор Михайло Степанович Стратович, бухгалтер – Данило 
Дмитрович Стремецький та екскурсовод – Сильвестр Максимович Дерева. 
Зі змісту кримінально-слідчих справ дізнаємося, що їх життєвий шлях 
нічим особливим не відзначався від біографій людей тогочасного 
покоління. Так, Михайло Степанович Стратович народився 1902 року в 
селі Мелені Київської губернії (нині Коростенського району 
Житомирської області) в сім’ї селянина-середняка. З 14 років розпочав 
свою трудову діяльність у рідному селі спочатку продавцем крамниці 
споживчої кооперації, 1922 року – рахівником сільради, а у 1923–1927 рр. 
навчався у педагогічному технікумі у місті Коростишів. У 1927–1932 рр. 
працював директором 7-річних шкіл в Житомирській області, а у 1932–
1934 рр. – завідуючим культурно-пропагандистським відділом 
Ємільчинського райкому партії Житомирської області. Після ліквідації 
відділу 1934 року йому було запропоновано посаду директора державного 
історико-культурного заповідника «Могила Т. Г. Шевченка в місті Канів. 
Активна культурно-просвітницька діяльність Михайла Степановича була 
насильно припинена 6 липня 1937 року – його заарештували, а 7 липня 
1937 року він заочно на засіданні бюро Канівського райкому КП(б)У був 
виключений з партії, в якій перебував з 1927 року. Данило Дмитрович 
Стремецький народився 1889 року в селі Росава на Канівщині в сім’ї 
32 
 
селянина-маляра. Після закінчення 1905 року Канівського двокласного 
училища працював службовцем в конторі Миронівського цукрового 
заводу, а у 1907–1908 рр. вчителював в рідному селі в церковно- 
парафіяльній школі. У 1909–1911 рр. служив в Одесі матросом на 
пароплаві «Амур», а у 1911– 1913 рр. – солдатом на строковій службі, 
звідки був комісований за хворобою. Після цього поступив на роботу в 
економію поміщика Янковського в селі Яблунів Канівського повіту, а 
через рік одружився і невдовзі був мобілізований в царську армію і того ж 
року знову комісований за хворобою. У 1915–1924 рр. працював на 
посадах секретаря мирового судді 4-ї дільниці в місті Богуслав, діловода 
податкового інспектора і податкового інспектора в місті Звенигородка, 
секретарем мобілізацій ного відділу Канівського повітового військового 
комісаріату, службовцем контори Мартинівського цукрового заводу, у 
1925–1936 р. – бухгалтером на цукрових заводах, фабриках, в міжрайбазі, 
цукровому тресті, радгоспі, райспоживспілці Київської губернії. У грудні 
1932 року заарештовувався у справі Канівської організації Спілки 
Визволення України, але вже через 4 місяці був звільнений з-під арешту 
за відсутністю доказів. З 1936 року і до арешту 16 жовтня 1937 року, 
працював у заповіднику на посаді бухгалтера. Щодо кримінально-слідчої 
справи на екскурсовода заповідника Дерева Сильвестра Максимовича, то 
в ній є лише незначні біографічні відомості, які констатують, що він 
народився 1897 року в селі Келеберда Гельмязівської волості 
Золотоніського повіту Полтавської губернії у сім’ї заможного селянина, 
який мав у володінні 32 га землі, хату, клуню, корову і коня. 26 квітня 1938 
року був заарештований. Трагедія долі С. М. Дерева полягала у тому, що, 
не витримавши тиску слідчих він обмовив себе, підтвердивши, що був 
завербований до контрреволюційної націоналістичної організації. На 
основі цього було сфабриковане звинувачення у належності до 
33 
 
контрреволюційної організації і через два дні після арешту він був 
страчений” [42; 43, с. 65-66]. 
 
 
2.2 Політичні репресії проти духовенства та пересічних громадян 
Не оминули тематику політичних репресії проти представників 
релігійних організацій та пересічних громадян майже всі, аналізовані нами 
праці краєзнавців Черкащини.  
Як справедливо зазначає патріарх краєзнавчого руху Черкащини 
В. Мельниченко у навчальному посібнику за його загальною редакцією 
“Черкаси: історія і сучасність” “…одночасно з певними зрушеннями у 
соціально-економічному та культурному розвитку, місто в 1930-х роках не 
оминула хвиля сталінських репресій, які досягли піку в 1937 – 1938 роках, коли 
жертвами тоталітарного режиму за сфабрикованими звинуваченнями ставали 
невинні люди. Під репресії каральних органів підпадали представники різних 
верств населення міста, які не мали ніякого відношення до політики [59, с. 
124]. Як зазначено у даному виданні “Під каток репресивного апарату 
підпадали і пересічні черкасці – лікар Б. І. Бакаревич, вантажник цегельного 
заводу А. А. Бабинський, слюсар машинобудівного заводу Х. П. Доброштан, 
священник Ф. І. Долинович” [59, с. 125].  
Помітний внесок у розкриття теми на основі власних  пошукових робіт, 
польових дослідженнях зробили краєзнавці із Кам’янщини. Спробуємо 
показати нижче з історіографічної точки зору та на конкретних прикладах 
особливості політичних репресій та знищення церков у парадигмі 
більшовицького тоталітаризму  20-30-х років XX ст. за матеріалами історико-
краєзнавчих робіт краєзнавців Кам’янщини [93], а саме – О. Вєтрова [20], 
О. Мушти [65-67], К.Гудзенка [31], П. Горбенка, О. Погорілого, О. Шамрая  
[27]. 
Помітний внесок у розкриття тематики нищення церков та репресії проти 
духовенства у роки становлення більшовицького тоталітаризму зробив 
34 
 
краєзнавець із м.Кам’янки Олександр Вєтров. У розлогій його статті 
“Економічний розвиток і політичні репресії (1934 – 1941)” вміщеній у 
науково-популярному виданні “Місто на скелястих берегах Тясмину” та 
присвяченій економічному розвитку і політичним репресіям на Кам’янщині 
ми черпаємо цікаві відомості про аналізуючий нами період. Дослідник, 
зокрема, зазначає, що незважаючи на певний економічний підйом початку 30-
х років минулого століття “цей період відзначений широкою державною 
антирелігійною кампанією, метою якої було знищення національних та 
культурних традицій українського народу, що завжди мав релігійну основу” 
[20, с. 92]. На основі проведеного власного дослідження О. Вєтров подав 
інформацію про те, що в період “з 1927 по 1939 роки повністю були знищені 
церкви у Кам’янці, Лузанівці, Ревівці, Косарі, Баландино і Катеринівці. 
Частково зруйновані і перетворені під господарські приміщення і клуби 
церкви у селах Грушівка, Михайлівка, Райгород, Юрчика, Лебедівка. Великі 
культурні цінності нашого народу були повністю знищені” [20, с. 92]. 
О. Вєтров робить висновок про те, що більшовицька система завжди 
знищувала своїх супротивників фізично, але те, що сталося в період 1935 – 
1939 років, перебільшило всі загальнолюдські і моральні рамки і всьому 
світові показало сутність більшовицької системи. Почалися пошуки “ворогів 
народу”, переслідування тих, хто колись або тепер завинив перед радянською 
владою, чия думка не збігалася з курсом Комуністичної партії і її 
представників на місцях” [20, с. 93-94]. 
В зазначеній статті краєзнавець О. Вєтров наводить чимало прізвищ 
жителів Кам’янщини, які попали в жорнило політичних репресій. Серед 
перших, хто був заарештований і репресований, то це редактор районної 
газети “Колективна праця” Короп. Голови та рахівники колгоспів, спеціалісти, 
учителі і священники, одноосібники, працівники торгівлі, а більше рядові 
селяни, колгоспники та робітники безпідставно звинувачувалися в 
антирадянській діяльності, заарештовувалися і зникали безслідно, 
найстрашнішим було те, що всі, без винятку, громадяни поступово 
35 
 
позбавлялися основоположних життєвих прав, без яких неможливе 
цивілізоване існування”, – констатує О. Вєтров [20, с. 94]. 
А ще наводить краєзнавець О. Вєтров досить цікаві фактологічного 
характеру матеріали, які передають атмосферу того страшного репресивного 
більшовицького періоду 30-40-х років минулого століття. “З тривогою і 
страхом чекали кам’янчани наближення ночі, а ранком, озираючись на всі 
боки, пошепки передавали один одному: “Чули? Вночі забрали Шепеля з 
цукрозаводу. Кажуть, рідні заарештованих приходили до Кам’янського 
віддділу держбезпеки, там пояснень не давали, а просто, погорожуючи, 
випроваджували, а дехто з них пропав безслідно. Понад 40 осіб тільки в 
Кам’янці арештували без суду і слідства – одних розстріляли, а інших вислали 
в далекі табори на вірну загибель. Довгий список невинних жертв, серед яких 
було багато чесних людей і самовідданих працівників, але злочинному режиму 
на цьому етапі потрібні були інші: сексоти, тупі виконавці, кар’єристи, одним 
словом, люди без принципів, з підленькими душами, які заради свого 
благополуччя і щоб найкраще послугувати начальству, здатні були на усяку 
підлість. Заарештовували людей з цукрового заводу: директора 
К.А. Криштофовича, начальника політвідділу В.П. Шепеля, бухгалтера-
плановика Є.А. Криштановича, дорожнього майстра вузькоколійки 
Г.Т. Новоселецького, інженера Ремізовського, механіка Д. Білака, статиста 
А.Г. Іщенка. Не уникли страшної долі директор МТС Беркін Г.С., головний 
бухгалтер шарикопідшипникового заводу Голик М.К., завідуючий 
виробництвом цього ж заводу Візантіні Л.Д. та цілий ряд цінних працівників і 
керівників виробництва по всьому району. Винищувалася інтелігенція, було 
заарештовано вчителів: Аунівського К.Я. і Машіна Д.С. з школи №1, 
Бовсунівського Л.І. з школи №2,  проценка Д.С. з Косар, Дяченка П.М. з 
Райгорода, вчителя математики Єрмолаєва з Тимошівки, Савченка Ф.Т. з 
Завадівки, Харченка І.Б. з Вербівки, Шинкаренка І.М. з Куликівки, Ярошенка 
Т.Л. з Юрчихи; священників Долгополова В.А. і Чернявського М.Р. з Камянки, 
Кржижанівського С.Г. з Райгорода, Смоляра С.С. з Косар. Виривали по 
36 
 
живому також кадри на селі: агронома з Грушівки Чапика Й.Ф., бухгалтера 
колгоспу “Жовтень” з  Кам’янки Г.Грабового, агронома з “Жовтня”, жителя 
с. Ревівка Шкворця М.С., рахівника з Радиванівки Ткаченка К.Н., пасічника з 
Вербівки Наконечного C.Т., зам. Директора Телепинської МТС Кульчицького 
М.А., зав. фермою з Копійчино Копійку В.Т., зав. млином з Баландино 
Климаша П.Д. та інших” [20, с. 94-95]. 
Згідно “Списку жителів Кам’янського району, незаконно репресованих в 
1930-40 та на початку 50 років” комісії районної ради народних депутатів з 
питань поновлення прав реабілітованих громадян, в Кам’янському районі 
репресовано більш ніж 230 осіб [20, с. 95].  Але ці дані далеко не повні, 
констатує О. Вєтров. До речі, О. Вєтров зробив у своєму дослідженні і 
розбивку кількісно репресованих по роках і за національностями. Так, 
“репресовано в 1930-1936 роках – 18 осіб, в 1937 році – 110 осіб, в 1938 році – 
75 осіб, в 1939 – 1945 – 30 осіб”, а за національностями, то картину таку подає 
краєзнавець – “українців – 209, поляків – 12, росіян – 4, італійців – 1, євреїв – 
1, латишів – 1, білорусів – 1, чехів – 1” [20, с. 95].  
Цікавими є дані по партійній приналежності репресованих на Камянщині 
громадян, які наводить О. Вєтров: “ безпартійних – 224, виключених з членів  
ВКП(б)У – 3, членів ВКП(б)У – 2” [20, с. 95]. А ще дізнаємось про міри 
покарань, присуджених видуманим ворогам народу: “120  розстріляно, 110 
одержало термін увязнення від 3 до 20 років” [1, с. 95]. “Ці сухі офіційні дані, 
– як пише О.Вєтров, – тільки вершина того величезного айсберга злодіянь, що 
робилися насправді, хоч і це проливає промінь світла на той геноцид, що 
проводився проти українців – наших земляків. Але спадає крига і 
відкриваються нові і нові пласти злочинів, які були надійно заховані 
комуністичними ідеологами, замовчувалися, таємниці надійно зберігали 
архіви спецслужб. Багато чого зберегла і людська пам'ять, передаючи з уст в 
уста наступним поколінням”[20, с. 95]. 
Не будемо вдаватись повністю переказувати зміст всієї статті О. Вєтрова, 
але все ж зазначимо одну цікаву інформацію. Як стверджує О. Вєтров, у 
37 
 
Кам’янському районі більшовицьким тоталітарних режимом було 
репресовано майже всіх, хто служив колись в армії УНР. Це жителі Вербівки: 
Харченко П., Несенененко Е.Д., Власенко В., Наконенчний С. та інші [1, с. 95]. 
І досить добре є те, що краєзнавець приводить у статті власно складену 
таблицю 20, с. 96], в якій записане кожне село і кількість його репресованих 
жителів, а також прораховано спеціальність і рід занять репресованих за 
місцем проживання. 
Відомий краєзнавець із міста Кам’янки, великий патріот України 
Г. Гудзенко у своїй книзі “Там, де протікає Тясмин” подає історію відомого  
Мотронинського монастиря, який також попав у горнило антирелігійної 
більшовицької кампанії. К. Гудзенко пише, що “в 1923 році Мотронинський 
монастир, як і інші монастирі Черкащини, був закритий. Монастирське  майно 
і будівлі бралися на баланс міських і сільських рад, а потім передавалися 
релігійним спільнотам, якщо такі засновувались, чому радянська влада всіляко 
опиралася. Щоб зберегти монастир, монахині, поселившись в ближніх селах, 
подали заяву в сільську раду про організацію релігійної спільноти. В 1923 році 
спільнота монахинь села Мельники отримала в оренду Церкву Іоанна 
Златоуста і Троїцьку, а також деякі помешкання бувшого Мотронинського 
монастиря. Але недовго монахині проживали в монастирі. Через посягання 
влади в 1929 році на території Мотронинського монастиря була організована 
комуна “Завет Леніна” в селі Мельники і все монастирське майно перейшло в 
її розпорядження. Комуна проіснувала недовго, але руками комунарів, з їх 
варварським відношенням до монастирського майна, монастир був 
розграблений і зруйновани” [31, с. 78]. 
Краєзнавці із Кам’янки Поліна Горбенко, Олександр Погорілий, 
Олександр Шамрай  у ХІХ випуску збірника “Джерело” у 2023 р. опублікували 
статтю “Історія становлення та розвитку церкви Архистратига Михаїла в 
с. Телепине Черкаської області”, з якої ми черпаємо відомості про історію 
церкви в 30-ті рр. минулого століття. Автори статті, спираючись на свідчення 
жительки села Телепине Н.І. Голованенко констатують, що на  “місці сучасної 
38 
 
церкви була висока гарна церква, справжня. Там був хор, співала півча… 
Потім, 1937 – 1938 рр., її зруйнували і розібрали” [27, с. 87-88].  
Ґрунтовними є статті, присвячені  політичним репресіям історика і 
краєзнавця із Кам’янки Олександра Мушти [65-67]. У 2019 р. у науково-
популярному виданні “Місто на скелястих берегах Тясмину” була 
надрукована стаття О. Мушти, присвячена жертвам політичних репресій на 
Кам’янщині, звинувачених у зв’язках із Польщею у 30-х рр. XX ст.  
Аби пересічний читач зрозумів чому ж відбувались репресії жорсткого 
характеру з місцевим населенням, в основу звинувачень якого лежали нібито 
злочинні антирадянського характеру зв’язки Польщею, краєзнавець О. Мушта, 
на початку статті чітко, як фаховий історик, зазначає, що “у міжвоєнний період 
у Радянському Союзі склалися особливі стосунки з Польщею. Як відомо, у 
1920 – 1921 рр. відбулась радянсько-польська війна у результаті якої 
українські землі були поділені по лінії р. Збруч. У загальноєвропейському 
значенні ця війна також мала вагомі наслідки: проголошена більшовиками 
світова пролетарська революція зупинилась біля передмість Варшави. З того 
часу країни Заходу стали ще інтенсивніше підтримувати Польщу у 
військовому, економічному, політичному відношенні як країну-твердиню 
проти експансії СРСР. Такий особливий статус у поєднанні із загальним 
несприйняттям поляками більшовиків, Росії у цілому і навпаки, 
перетворювало нащадків шляхтичів та їх оточення, в умовах розгортання 
репресій, у когорту ймовірно небезпечних “контрреволюціонерів”. Подальше 
розгортання “червоного” терору  яскраво це підтвердило [66, с. 109]. 
А що саме спричинило масовий репресивний терор з антипольським 
характером, то краєзнавець тут пояснює наступне наступне: “У піковий рік 
репресій, 2 серпня 1937 р., НКВС СРСР видав наказ про заходи щодо розгрому 
антирадянських груп польської розвідки та диверсійно-повстанської низки 
“Польської організації військової” та арешт реемігрантів”. Це стало 
поштовхом до розгортання великого маховика репресії проти поляків і 
39 
 
“спольщених елементів” по всій території СРСР. Не оминули цієї  трагічної 
участі і мешканці Кам’янського району” [66, с. 109]. 
Як фаховий дослідник, О. Мушта, зокрема, зазначає, що “взагалі 
приналежність до польської національності, що у той час обов’язково 
заносилось до паспорту, було своєрідною “чорною міткою” для його носіїв. 
Саме за національною ознакою, а не за вигаданими звинуваченнями у 
шпигунстві й вербувальній діяльності на користь Польщі були розстріляні 
жителі с. Кам’янка, працівники місцевого цукрового заводу, уродженці 
Вінничини Едуард Апполонович і Станіслав Апполонович Кржиштофовичі. 
Вирок було здійснено, відповідно, 1.11.1937 та 15.01. 1938 рр.” [66, с. 110].  У 
згаданій статті О. Мушта наводить ряд прізвищ осіб польської національності, 
які мешкали на Кам’янщині та зазнали репресій у 30-ті рр. XX ст. “6 серпня 
1937 р., Кам’янським райвідділом НКВС було затримано Якова Йосиповича 
Бібікова – мешканця Кам’янки, який працював слюсарем-інструментальником 
в артілі “Електромеханік” м. Сміла.  Йому інкримінували шпигунську 
діяльність на користь Польщі, хоча однозначно, його справжніми провинами 
були наступні: 1) народження у польських землях; 2) тимчасова служба у 
польському війську. Навіть кількарічна партійна кар’єра не врятувала Якова 
Йосиповича від вищої міри покарання” [66, с. 109]. Вирок – розстріл 11 жовтня 
1937 р. [66, с. 109]. Аналогічна доля – розстріл, спіткала 13 вересня 1937 р. 
вчителя мови (літератури) та історії Кам’янської середньої школи ім. Пушкіна 
Костянтина Яковича Ауновського. “Він народився у польському місті Ломжа, 
довгий час там проживав, закінчив 3 курси Варшавського університету…. 
Цього було вже достатньо, навіть надмірно, щоб взяти в той час людину під 
арешт. Костянтина Яковича було затримано 8 серпня 1937 р., звинуваченого у 
контрреволюційній діяльності на користь Польщі і Німеччини” [66, с. 109]. 
Така ж доля спіткала 30 вересня 1938 р. учителя біології Куликівської 
неповно-середньої школи Івана Максимовича Шинкаренка, якого звинуватили 
у надуманому шпигунстві на користь польської розвідки. Як пише О.Мушта, 
“це надумане звинувачення сформувалось із неприпустимого для радянської 
40 
 
людини факту біографії Івана Максимовича – перебування у військовому 
полоні у Польщі впродовж 1920 – 1922 рр. Це і було основною причиною 
винесення жорстокого вироку – розстрілу з конфіскацією майна” [66, с. 110]. 
Розстріляли, як пише О. Мушта, 14 жовтня 1938 р. і жителя с.Косарі, 
бухгалтера-фінансиста місцевого спиртзаводу Миколу Івановича 
Зимницького, якому приписали приналежність до польської шпигунсько-
диверсійної організації [66, с. 110]. У цій статті О. Мушта резюмує про те, що 
наведений ним у статті “перелік репресованих осіб Кам’янського району, яких 
звинуватили у шпигунській діяльності на польську розвідку, далеко неповний. 
Деякі справи розміщені по сусідських областях, галузевих архівах, інші – ще 
й досі засекречені, певна частина – втрачені і знищена. Однак навіть наявні 
дані свідчать про масштаб репресій в 1937 – 1938 рр. на локальному рівні. Так 
зване “польське питання” у цьому контексты займало особливе місце. Чи не 
кожний 2-3-ій вирок прямо чи опосередковано стосувався зав’язків із 
Польщею. Це підтверджує той факт, що саме ця країна поряд із Німеччиною 
та Італією були головними ідеологічними супротивниками СРСР кінця 1930-х 
рр. На фоні розгортання репресій у Радянському Союзі, таке ідеологічне 
протистояння призвело до численних сфабрикованих справ, жертвами яких 
стали тисячі невинних людей в усій Україні, у тому числі й у Кам’янському 
районі” [66, с. 110-111]. 
Документи про репресованих у 30-ті роки XX ст.  представників 
польської національності чи дотичних якимось чином до Польщі осіб, 
зберігаються в Державному архіві Черкаської області. Про це ґрунтовно і 
фахово написано у статті директора архіву, краєзнавиці Т. Клименко. “Серед 
розсекречених позасудових кримінальних справ, що зберігаються у 
зазначеному фонді (фонду Р-5625 – М.Р.), привертають увагу сфабриковані у 
1930-х рр. справи на представників різних соціальних груп населен ня регіону 
– військовослужбовців, працівни ків культури, освіти, охорони здоров’я, 
пересічних жителів краю. З’ясо вано, що позасудові справи на них у більшості 
випадків формувалися на основі примусового вибивання «зізнань» у скоєнні 
41 
 
не існуючих злочинів або ж із залученням так званих «штатних свідків», які 
підписували всі протоколи, навіть їх не читаючи. Типовим прикладом такої 
роботи репре сивних органів є справа заарештованого 10 жовтня 1937 року 
черкаського адвоката, члена колегії захисників Едуарда Вітольдовича 
Лєснєвіча, поляка, до революції був помічником присяжного, мав сина 
Вітольда, студента залізничного технікуму. 11 жовтня 1937 року було 
складено протоколи трьох свідків, які підтверджували контрреволюційні 
висловлювання Е. Лєснєвіча і, вже, на третій день після арешту з’явився 
звинувачувальний висновок у тому, що «Лєснєвіч Едуард Вітольдович 
виходець із спадкових дворян, має родичів, репресованих за радянської влади 
в 1937 році – зятя Базилевського, викритого ворога-троцькіста, в сім’ї якого 
проживали мати і сестри Лєснєвіча, вислані на заслання». Едуард Лєснєвіч 
намагався приховати факт репресії родича, чоловіка сестри, «викритого 
шпигуна», згодом розстріляного, з якими підтримував зв’язок, а також 
листування з сином власника пивоварного заводу Гомолко, який проживав 
раніше у Черкасах та емігрував в роки громадянської війни в Польщу. В 
обвинувачуваному висновку зазначалось, що “будучи вороже налаштованим 
по відношенню до Радянської влади, Лєснєвіч проводив контрреволюційну 
агітацію, дискредитував радянський лад, вихваляв фашистську Польщу, 
поширював пораженські чутки про загибель Радянської влади, про приєднання 
Радянської України до Польщі. У контрреволюційній діяльності викритий 
показами свідків. У пред’явленому обвинуваченні Лєснєвіч винним себе не 
визнав”. А через декілька тижнів з’явилося втілення в життя “справедливого 
пролетарського суду”. Постановою НКВС СРСР від 26 листопада 1937 року 
він був засуджений до розстрілу, який приведено до виконання 14 грудня 1937 
року в 1.20 годин. А вдосвіта, згідно з інструкцією, “труп був відданий землі 
та могила ретельно замаскована”. Залізне правило “не залишати після себе 
ніяких слідів” засвоїли каральні органи ще в роки громадянської війни, яке в 
подальшому, удосконалювалося її наступни ками з ДПУ. Ще одним 
прикладом роботи каральних органів є справа на групу осіб – учасників так 
42 
 
званої “шпигунської польської організації, іменованої “ПОВ”, яка активно 
нібито проводила контрреволюційну роботу спрямовану проти СРСР в 
інтересах Польщі”, очолюваної Б. К. Бржезановским. Ця організація нібито 
діяла в Уманському і Канівському районах Київської області та Корнинському 
районі Житомирської області у складі: Б. К. Бржезановского, 
М.О. Розумовича, Р. О. Розумовича, Г. І. Войновського, Б. К. Свирчевського, 
Б. Є. Хмелевського. Всі вони свого часу були знайомі та контактували по 
спільній державній та партійній роботі. Впродовж слідства члени групи 
утримувалися у в’язниці в Києві. Слідчими Київського обласного Управління 
НКВС були складені обвинувачення, передбачені статтями 54-11, 54-10 ч. 1. 
КК УРСР у тому, що вони були учасниками шпигунської польської 
контрреволюційної вій ськової організації “ПОВ”, завдання якої полягало у 
проведенні контрреволюційної націоналістичної роботи серед польського 
населення, вербування і залучення надійних кадрів на території України; 
шпигунстві і шкідницькій роботі, організації повстання в Україні з метою 
надання активної допомоги польській армії. Більшість арештованих ці 
обвинувачення спочатку заперечували, але згодом під моральним та фізичним 
тиском визнали себе винними, і тільки Бржезановскій Броніслав Касперович, 
Розумович Ростислав Олександрович і Хмелевський Богдан Остапович 
витримали тортури і винними себе не визнали. За постановою комісії НКВС 
СРСР і прокурора СРСР від 31 08.1937 р. на підставі ст.ст. 54-10 і 54- 11ч. 1. 
КК УРСР всі були засуджені до розстрілу [43, с. 62-63]. 
Цікавою є ще одна стаття О. Мушти, присвячена політичним репресіям, 
яка має назву “Голодомор і репресії крізь призму долі родини Мовчанів із 
с. Баландине” [65], та надрукована у згаданому нами вже вище ХІХ випуску 
збірника “Джерело” у 2023 р. Автор, на прикладі однієї родини із села 
Баландине, що на Кам’янщині, спробував передати ту страшну реалістичну 
атмосферу терору, яка панувала в українському суспільстві у 30-ті роки XX ст. 
Голодомор 1932 – 1933 рр., його передумови та реалістичний перебіг, а потім 
життя після страшного штучного голоду, репресії простого народу. Родина 
43 
 
Мовчанів, про яку пише О. Мушта, пережила важко голодомор, так восени 
1933 року, не змогла виконати план хлібозаготівель, бо на посів їхнього хліба 
напала якась хвороба. “Радянська влада довго не панькалась і за цей серйозний 
на той час злочин засудила господаря – Федора Мовчана – до 8 років 
позбавлення волі з конфіскацією майна. В результаті батька вивезли на 
виправні роботи у північні регіони Московії, а мати з чотирма дітьми без 
засобів до існування опинилася на вулиці”  [65, с. 106]. “Після вироку суду, – 
пише О. Мушта, – чоловіка запроторили у в’язницю до Москви, а потім кинули 
на побудову каналу Москва – Волга. На цей об’єкт направили сотні тисяч 
в’язнів із різних куточків СРС, багато з яких були несправедливо засуджені за 
політичними обвинуваченнями” [65, с. 107]. 
Із ще однієї статті О. Мушти “На шляху до автокефалії православної 
церкви України: сторінки історії Кам’янської Свято-Миколаївської парафії” 
черпаємо відомості відносно того, шо “Свято-Миколаївський храм у Кам’янці 
комуністи зруйнували у 1936 р. в ході розгортання в СРСР антирелігійної 
кампанії. На місці цієї селянської церкви (поряд у парку знаходилась родинна 
церква власників містечка – поміщиків Давидових) невдовзі збудували 
Будинок культури (діє понині). Відповідно на деякий час православно-
християнське життя у містечку припинилося” [67, с. 122]. 
Окремим блоком у цьому підрозділі магістерської роботи поглянемо на 
трагізм репресивних 20-х – 30-х років минулого століття крізь призму 
історико-краєзнавчих досліджень краєзнавців Чигиринщини.  
“Чигиринщина у вирі політичних репресій 1930-х років XX століття”, 
таку назву має стаття краєзнавця В. Лазуренка, надрукована у 2009 р. у 
збірнику “Чигиринщина в історії України. Збірник 3. Голодомор 1932 – 1933 
рр. [53]. Як пише краєзнавець: “Не оминула хвиля терору і Чигиринщину. На 
початку 1938 року в селах Суботів та Мордва прокотилася хвиля арештів 
членів так званої “повстанської організації”, яка мала за мету підняти “на 
случай войны вооруженное восстание  против Советской власти”. Тільки в 
Мордві в 1937 – 1938 роках було репресовано 22 особи” [53,  с.147].  
44 
 
“У жовтні 1940 року за антирадянську агітацію заарештовано 
викладачів Чигиринського технікуму соціалістичного обліку К.С. Іваненка та 
П.Т. Приходька. Вони звинувачувались у антирадянській агітації, а саме – в 
розповсюдженні контрреволюційних анекдотів, нереагування на 
антирадянські вияви в технікумі, наклепи на радянську владу. А виявлялось це 
в тому, що вчителі і учні в розмовах скаржилися на погані матеріальні умови 
життя. Це відповідало об’єктивній дійсності. Обидва викладачі були 
реабілітовані у жовтні 1970 року” [53, с.147]. 
Із статті В. Лазуренка черпаємо відомості про репресії більшовицької 
антинародної і антигуманної  влади щодо священнослужителів та активних 
прихильників релігії у чигиринському краї. “У Різдвяний Святий Вечір, 6 січня 
1938 року був заарештований Чигиринський священик Іоанн Нікіфорів (1878 
р.н.), і цей святий вечір він провів в ізоляторі Чигиринського райвідділу НКВС. 
У якому з двох тодішніх чигиринських храмів правив отець Іоанн – у кам'яній 
соборній церкві Хрестовоздвиження чи у дерев'яній Свято-Успенській – 
залишається невідомим, але скоріш за все то був, певно, дерев'яний, оскільки 
його було закрито у 1934 році. Саме у переддень свята Різдва було 
заарештовано ще двох уродженців Чигиринщини – мучеників Феодора Кибу і 
Димитрія Крупницького, які мешкали у Черкасах. Якими шляхами рухалася 
справа, невідомо. Постанова про, початок слідства видана лише 25 січня 1938 
року. “О преступной деятельности Никифорова И.Г. Собирает у себя на 
квартире антисоветский элемент, с которым под видом богослужения 
проводит контрреволюционную работу... Проводил исповедь на дому. 
Говорил: «Советская власть не от Бога... Скоро ей придет конец”. 
Обвинувачення позначено датою 7 березня 1938 року. У кінці обвинувачення 
зроблений висновок: “Допрошенный в качестве обвиняемого, а также при 
очной ставке виновным себя не признал”. Отець Іоанн після арешту був 
відправлений до Києва і там, на підставі рішення Особової Трійки КОУ НКВС, 
яке позначене тією ж датою, що і звинувачення, був мученицьки страчений. 
45 
 
Акт щодо виконання вироку позначений 25 березня 1938 року. Реабілітований 
посмертно 25 травня 1989 року [53, с. 150-151].  
Репресивна каральна машина 30-х років минулого століття 
несправедливо покарала “настоятеля села Вершаці Чигиринського повіту 
Семена Рябовола (1886 р.н.). Його звинувачували у всіх смертних гріхах, які, 
за думкою радянських каральних органів, мали призвести, щонайменш, до 
загибелі влади у радянській державі. У звинувачувальному висновку від 20 
жовтня 1937 року зазначено: «Установлено, что Рябовол С.С. среди населения, 
резко антисоветски себя проявляет. Проводит контрреволюционную работу, 
высказывается против советской власти: “Советская власть временная, скоро 
ей придет конец...”. Виновным себя не признал”. На підставі цього 
звинувачення судова трійка виносить самий суворий вирок: розстріляти. вирок 
незабаром був приведений до виконання, що засвідчено випискою з акту від 
10 листопада 1937 року. Справу, за якою отець Семен був засуджений до 
смертної кари, було переглянуто Президією Черкаського обласного суду. Ось 
цитата з висновку експертної комісії від 24 грудня 1988 року, якій було 
доручено вивчення архівно-слідчої справи: “показания свидетелей носят 
неконкретный характер, противоречивы, вызывают сомнения в их 
объективности... В действиях Рябовола С.С. отсутствует состав преступления” 
[71]. На підставі цього висновку Президія Черкаського обласного суду 
реабілітувала отця Семена Рябовола своїм актом від 3 лютого 1989 року”  [53, 
с. 151]. 
“Репресованим був і отець Антоній (Буряк Антоній Ананійович (1888 
р.н.), який до 1935 року був настоятелем при Свято-Михайлівському храмі у 
селі Полуднівка (храм закрили у 1935 році). Характеристика Полуднівської 
сільради дає деяку уяву про отця Антонія і умови, у яких протікало його життя: 
“...малограмотний, нежонатий, до революції монах Миколаївського 
монастиря, під час революції був попом Миколаївського монастиря. З 1930 
року попом у Полуднівці, до 1936 року. Зараз проживає у Полуднівці, фізично 
не працює, по вечорах в себе в домі збирає одноосібників чоловіків і жінок і 
46 
 
проводить з ними бесіди на тему встановлення церкви, доказує, що в колгосп 
вступати нічого, скоро такі розпадуться, бо ніде їх немає, а в нас є люди, щоб 
встановити церкву, розігнати колгосп і встановити старі порядки. Має зв'язок 
з сусідніми селами та районами, де збирає вечірні молитви в хатах, на яких 
веде контрреволюційну роботу. Веде агітацію проти позики на оборону і 
говорить: “Краще збирайте гроші на церкву”. Цього виявилося достатнім для 
арешту отця Антонія, який стався 4 вересня 1937 року. Пред'явлені при арешті 
звинувачення і свідчення односельців отець Антоній відкидав. 
Звинувачувальний висновок було винесено і пред'явлено Антонію Буряку 7 
вересня 1937 року. 16 жовтня 1937 року відбулося засідання Трійки у Києві, 
на якому ієромонаха Антонія Ананійовича Буряка присудили до страти . 4 
листопада 1937 року його було страчено у Черкаській в'язниці. Реабілітований 
посмертно 29 червня 1989 року” [53, с. 151-152]. 
Піддався “більшовицького терору, – як подає у своїй книзі краєзнавець 
В.Лазуренко,  – і також був страчений ієромонах Медведівського Свято-
Миколаївського монастиря отець Феодор (Феодосій Якович Гончаренко (1878 
р.н.). 18 жовтня 1937 року його заарештовують у селі медведівка. допити ченця 
і свідків, здійснене в той самий день, нічого нового не виявили. на запитання 
про засоби життя чернець відповів так: “живу за счет отправления церковных 
треб: молебнов, крещения детей...”. З протоколів допиту отця Феодора: “В 
частных домах Медведовки и окрестных сел говорил, что... согласно новой 
Конституции можно исполнять все религиозные обряды где угодно и кому 
угодно,.. что Бог допустил советскую власть временно. Ночью... приходят 
люди окрестных сел, и я говорю им, что власть скоро изменится, в колхозы 
вступать не надо, правительство скоро будет строить церкви”. “...Говорил, что 
все может Бог и будет скоро власть Божья...”.  В день арешту 18 жовтня 1937 
року слідство було закінчено. У звинувачувальному висновку від 16 жовтня 
1937 року зазначено: “проводит контрреволюционную работу, ожидая 
свержения советской власти, высказывает повстанческие тенденции, говорит, 
что нужно крестить детей, не взирая не то, что взрослые... Виновным себя не 
47 
 
признал”. 19 жовтня 1937 року Київська Трійка винесла наступне рішення: 
“...обвиняется в том, что под видом религиозных обрядов проводил 
контрреволюционную агитацию,... высказываясь о скорой перемене власти 
ввиду предстоящей войны и прихода фашистов... Высказывал повстанческие 
тенденции, называя советскую власть дьявольской... Расстрелять”. Вирок було 
виконано 16 листопада 1937 року. реабілітований Феодосій Якович 
Гончаренко 25 травня 1989 року [53, с. 152]. 
“Священномучениця Рафаїла Тартацька – ігуменя Чигиринського Свято-
Троїцького монастиря”, – таку назву має стаття краєзнавиці А.Перепелиці з 
Чигирина про піддану репресіям наприкінці 20-х років XX ст. ігуменю Рафаїлу 
з Чигирина. Як пише краєзнавиця, у “1920 р., пiсля  смертi  Парфенii, iгуменею 
(Свято-Троїцького монастиря – В.Р.) стала черниця Рафаїла. У тi часи в мiстi  
Чигиринi  був  створений  осередок  “Безвiрник”,  який  активно боровся проти 
релiгiйних угрупувань. 30 серпня 1921 р. в Свято-Троїцькому жiночому 
монастиря була зареєстрована Православна християнська  община. Голова 
общини  – Рафаїла Тартацька…. [79, с. 154]. 
Ось, як подає події антирелігійної кампанії більшовиків на Чигиринщині 
у розумінні її на початковому її періоді рядовими представниками церкви.  
“Аналізуючи архівні джерела, приходимо до висновку, що насельниці 
чигиринського монастиря були впевнені в наявності осередків чернечого 
життя при більшовицькій владі. Про це свідчить подана доповідь від 16 жовтня 
в єпархіальну канцелярію про постриження  в черниці трьох послушниць, а 
січні 1923 року ігуменя Рафаїла порушила прохання ще про 11 (кожна з них 
прожила в монастирі не менше 21 року). На початку 1923 р. при обителi 
створили дитячу трудову колонію iменi Г.Ф. Гринька (завiдуючий 
Т.П.Плетиненко).  18 серпня 1923 р. Київський гублiквiдком  прийняв  рiшення 
про закриття Чигиринського Свято-Троїцького монастиря, оскiльки "на 
територии, где имеется детский дом, недопустимо соседство монастыря". 
Певнi труднощі викликало розселення черниць. Молодим черницям 
пропонувалось залишити обитель, або переселитись у Лебединський 
48 
 
монастир. Старим і немічним було дозволено тимчасово залишитись в одному 
з приміщень монастиря. 5 грудня 1923 року Черкаський окрліквідком 
постановив: “общину считать самоликвидировавшейся”. Храми опечатали. 
Договір і статут колишньої общини анулювали. У 1926 р. на території 
колишнього Чигиринського монастиря мешкало 232  особи  дитячої трудової 
колонiї i 32 черницi. В кінці цього ж року останні мешканці обителі покинули 
її стіни. Розійшлися насельниці по всих кутках Чигирина. Ігуменя Рафаїла та 
регент Єпистинія знайшли собі притулок в будинку моряка Рясика Івана 
Сергійовича. Послушниця Тетяна найнялася до вдівця наглядати за його 
малолітніми дітьми. На  рубежi 1920-30 рр. ставлення  до релiгiї i церкви  було 
нестерпним. У листi до членiв Полiтбюро ЦК РКПб вождь більшовиків 
В.I.Ленiн закликав: “Чем больше представителей  реакционного духовенства 
нам удастся расстрелять, тем лучше”. 1927 рік. Вночі у двері будинку 
постукали, це був Христа Ради юродивий Варфоломій. Він кричав “Матушка 
Рафаїла, тікай! Через півгодини тобі смерть!». В цей час в двір заїхав загін 
міліції в кількості 6 чоловік на чолі з дільничним Саламащенком  Іваном 
Леонтійовичем. Ігуменю Рафаїлу вивели на подвір’я, прив’язали до груші, 
принесли сіна і підпалили. Регент Єпистинія винесла з будинку ікону 
“Неопалима Купина”. Сестри стали посеред двору на коліна і почали 
молитися. В цей час вдарив грім, розрізала навпіл чорне небо блискавка, важкі 
краплі дощу впали на землю і загасили вогонь. Ігуменю посадили на підводу і 
повезли на пісок до старої бойні (нині це вул. Калініна). Там її було 
зґвалтовано, а потім убито. Уповноважені міліціонери присипали тіло ігумені 
піском, але цей факт не за залишився непоміченим. Про місце загибелі ігумені 
стало відомо послушниці монастиря Нагорній Марії Устимівні, яка проживала 
неподалік. Вона відкопала тіло Рафаїли і відвезла на місцевий цвинтар. До 
кінця свого життя колишня насельниця монастиря доглядала могилу 
настоятельниці. За її проханням вона була похована поряд з матушкою 
Рафаїлом. Саме такими жорстокими нелюдськими методами виривали 
бiльшовики з душ українського народу вiру своїх предкiв” [79, с. 154-155]. 
49 
 
Не оминули репресії і священика Хрестовоздвиженського собору в 
Чигирині отця Олексія Єримовича, про трагічну долю кінця його життя 
розповіла у своїй статті краєзнавиця А. Перепилиця [77].  
Дослідниця, зокрема, зазначає, що “події, які відбувалися в цей час на 
Україні залишали свій слід в житті міст і сіл Київщини, до якої в 30-ті рр. 
ХХ ст. входили Чигиринські землі. Свідки тих жорстоких часів інформують, 
що всі священнослужителі чигиринських храмів були репресовані в 30-х рр. 
минулого століття і в Чигирин більше не повернулися.Справу священика 
Хрестовоздвиженського собору в Чигирині Єримовича Олексія Автономовича 
було знайдено в державному архіві Черкаської області серед справ 
репресованих в 1937 р. священнослужителів Черкащини [77, с. 157]. 
“Жовтневі події 1917 року священик Олексій Єримович зустрів у зрілому 
віці. На той час йому виповнилося 44 роки. Архівні документи свідчать, що 
Єримович Олексій Автономович “по соціальному стану до революції і після 
неї служитель релігійного культу”….. В 1922 р. священнослужитель Єримович 
Олексій Автономович  був членом Чигиринського товариства охорони 
пам’яток старовини і природи. Колекцію палеонтологічних предметів 
священик передав Чигиринському осередку “Просвіта”… Знайдена у фондах 
Черкаського краєзнавчого музею  лекція під загальною назвою “Тайна 
погребения Богдана Хмельницького, какъ фактъ, спекуляцій историческимъ 
событиемъ”, з якою О. Єримович  виступав на засіданнях цієї організації в 
місті Черкаси, дає інформацію про розумові здібності о. Олексія. 
Ознайомившись із ними стає зрозуміло, що священик Єримович мав досить 
ґрунтовні знання з архітектури, військової справи, володів кількома мовами, 
вивчав наукові праці відомих на той час вчених-істориків: М. Грушевського, 
М. Аркаса, П. Куліша та ін…… Велике значення у своїх дослідженнях 
о.Олексій приділяв історії, архітектурі та топографії сакральних споруд 
Чигиринщини зокрема Чигирина….  Науково-пошукова діяльність священика 
Олексія Єримовича дала  йому змогу в циклі відомих нам робіт глибоко 
проаналізувати історичні події, які відбувалися на території нашого краю. 
50 
 
Отець Олексій належав до класу духовенства, представники якого в усі часи 
виділялися серед місцевого населення високим рівнем освіченості. На початку 
30-х рр. ХХ ст. отця Олексія “розкуркулили”. Вигнали з матушкою Оленою 
Євменівною із власної оселі, де  міська влада оселила своїх керівників. Нині 
там проживають їх нащадки…. Віруючі та служителі релігійного культу 
України в 30-ті рр.. ХХ ст. перестали бути рівноправними громадянами своєї 
країни. Вони стали людьми “другого сорту”, які постійно піддавалися агресії 
та сваволі з боку місцевих органів влади. За ними постійно стежили таємні 
співробітники НКВС та місцеві “допитливі жителі”. Завдяки їхнім свідченням 
в помешканні Єримовича Олексія Автономовича 27 жовтня 1937 р. 
співробітниками Чигиринського РВ НКВС був проведений обшук. В ніч на 28 
жовтня священика Єримовича було заарештовано і під конвоєм відправлено в 
Чигиринський РВ НКВС. Тільки після 6 днів арешту 3 листопада 1937 р. 
слідчим було проведено допит. Отця Олексія звинувачували в тому, що він 
був: “членом черносотенной организации свято-владимирского братства, имел 
связь с деникинской контрразведкой, которой выдавал коммунистов. На 
квартире у себя та в какой-то бывшей монашке собирал чуждый элемент 
кулачества, с которым под видом богослужения проводил к. работу”. 
Начальник РВ НКВС Чигиринського району стверджує, що священик 
Єримович О.А., який проходив по  статті 54-10 ЧК УРСР винним себе не 
визнав. Слідчу справу у звинуваченні Єримовича Олексія Автономовича було 
відправлено на розгляд Окремої Трійки при КОУ НКВС. Вночі 4 листопада 
отця Олексія було відправлено до Черкаської в’язниці. Рішенням Трійки 
УНКВС по Київській області Єримовича Олексія Автономовича було 
засуджено за першою категорією до вищої міри покарання. 27 листопада 1937 
р. о 13 годині вирок було виконано” [77, с. 159-160]. 
Був репресований у страшний 1937 рік і колишній настоятель храму 
святого Пророка Іллі в Суботові о. Кирило Шараєвський. Як пише дослідниця 
Н Кукса “незважаючи на те, що його сім’я жила дуже скромно, не мала ніякого 
багатства та нічого забороненого не вчиняла, завдяки свідченням “небайдужих 
51 
 
добродіїв” та агентів о.Кирила було сфабриковано справу. 7 жовтня 1937 р. 
о.Кирила Шараєвського було зааарештовано…. 8 жовтня у помешканні 
о.Кирила було проведено обшук, рід час якого вилучено документи: журнал 
обліку членів громади (Договір), три листи отримані із Франції, різне 
листувння із свящкенниками і заява до єпископа, паспорт на імя Шараєвського 
Кирила Івановича, листування із консульствами  Франції, Туреччини. Цього ж 
дгя було проведено допит обвинуваченого та трьох свідків… Наступного дня 
о.Кирилу було винесено вирок: “розстріляти” [51, с. 159-161]. 
У 2009 р. юна краєзнавиця і палка патріотка свого села Мельники, що на 
Чигиринщині, Наталія Скворцова взяла участь у краєзнавчій конференції, де 
виступила з цікавим пошуковим повідомленням “Мельничани – жертви 
політичних репресій”, яке було опубліковане у  збірнику матеріалів 
конференції. Ось що черпаємо з цього повідомлення: “Юним краєзнавцям 
Мельниківської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів Чигиринського району 
не байдужа доля односельців, які були репресовані. Розпочалася цікава 
дослідницька робота. Знову звернулися до старожилів, колишніх працівників 
сільської ради, активістів села. І на сьогоднішнє зібрання ми привезли, 
звичайно неповний поки що список репресованих та витяг із списку осіб, 
позбавлених виборчих прав по Мельниківській сільській раді Медведівського 
району Черкаського округу  Київської губернії за листопад 1923 року. Ось 
прізвища тих, хто своєю працею, своїм вмінням вести господарство був 
відзначений не похвалами, а зламаною долею смертю рідних та близьких, 
втраченою надією: Атамась Яків ?, Васюра Іван Миколайович, Швед Федір 
Карпович, Дробот ?? (начальник самооборони села), Токовенко Оверко, Рак 
Давид Васильович, Рак Хома Васильович, Рак Семен Васильович, Бразолій 
Марко Максимович, Шевченко Мефодій Гордійович, Холод Харитон 
Максимович, Макарик Михайло Олексійович, Бразолій Мусій ?, Зубенко Іван 
Дорофійович, Деркач Юхим?, Деркач Яким?, Швай Данило?...  [98, с.161-162].  
У книзі “Боровиця” краєзнавця із Чигиринщини О. Солодаря є окремий 
розділ, який має назву “Репресії” з якого ми черпаємо наступну інформацію. 
52 
 
“Окрім розкуркулення і голодомору радянська влада принесла на село ще й 
криваву хвилю репресій. Під них потрапили активні учасник національно-
визвольних змагань, інтелігенція, а й то просто ті на кого заздрісний сусід 
написав донос. У 1928 році нібито після відвідин Боровиці за доносом першої 
дружини співробітниками ДПУ був заарештований учитель 
Дніпропетровського землевпорядного технікуму Яків Опанасович Щириця 
(08.10.1887 р.н.) раніше відомий як отаман Білоярського полку Холодного Яру 
Мамай. 26 серпня 1928 р. уповноважений слідчим відділом Шевченківського 
відділу ДПУ УРСР розглянув матеріали що “злочинної діяльності 
громадянина Щириці Якова Опанасовича”, яке полягало в організації в 1919 – 
1920 роках повстанського руху проти рядянської влади на території 
колишнього Чигиринського повіту” побачив у його діях “наявність ознак 
злочинів, передбачених ст.54-2КК”, порушив кримінальну справу і 
постановив розпочати попереднє слідство по ній. Вже 18 грудня 1928 р., 
розглянувши матеріали слідства, “прокурор по судоогляду Шевченківської 
округи” визнає “досудове слідство досить повним (і) що є підстави віддати 
обвинувачених під суд”. 19 квітня 1929 р. відбулося закрите судове засідання 
Кримінального відділу Надзвичайної сесії Шевченківського окрсуду, який 
виніс вирок: “Щирицю Якова Опанасовича, 42 років за санкцією 542 арт КК 
до вищого заходу самооборони – розстріляти; від конфіскату майна як не 
імущого звільнити”. 27 квітня 1929 року о 23 годині 50 хвилин у м. Черкаси 
вирок стосовно Я. Щириці приведено у виконання, а його тіло поховане на 
міському цвинтарі” [99, с. 150-151]. 
“Ольга Сидорівна Гончаренко замітала у сільраді. Співала про себе: 
“Горе, горе – тай байдеже, а на далі буде хуже”. Це почув чекіст: “А хто співав? 
Де почула?. На пристані співали комсомольці”. А голова сільради Микола 
Лукович Дяченко: “Що ти її слухаєш? Та вона больна на голову!”. А Ольга: 
“Та чого я больна!”. Лед все переконав чекіста, що прибиральниця і справді не 
вартувала увагу органів. Савченко Марина Степанівна розповідала родинну 
історію про діда уродженця Боровиці Антона Дмитровича Цибенка (1905 р.н.), 
53 
 
який у 1929 р. закінчив Київський сільськогосподарський інститут. Працював 
начальником сільськогосподарської частини Верхньо-Чевської виправно-
трудової колонії. Заарештований співробітниками НКВС 29 березня 1937 р. У 
вересні 1937 р. воєнний трибунал прикордонної  і внутрішньої охорони 
Північного краю засудив Цибенка А.Д. до вищої міри покарання – розстріл. 
Але нібито після оскарження вироку згідно з “определением Военной 
Коллегии Верховного Суда СССР” від 17 січня 1938 р. смертну кару було 
замінено 15 роками ув’язнення у виправно-трудових таборах” [99, с. 152-153]. 
“Заарештований 23 жовтня 1937 р. “куркуль”, підпоручник царської армії, 
командир загону самооборони с. Боровиця у 1920 р. і головний бухгалтер 
колгоспу Іван Єсемович Чигирик. Звинувачений за ст. 54-10 КК УРСР. 
Відповідно по рішенню трійки по Київському облуправлінню НКВС УРСР від 
29 жовтня 1937 р. Іван Чигирик був засуджений до розстрілу з конфіскацією 
належного йому майна [99, с. 152]. 
“У 1937 р. заарештовані учасники боровицького загону самоохорони Іван 
Іванович Бандурко і Олексій Костенко. Був репресований також Микита 
Чубенко. Іван Іванович Бандурка заарештували 27 листопада 1937 р. Це був 
його другий арешт. Уперше він був заарештований і засуджений на 10 років 
ув’язнення “за участие у волынке” – протидії організації колгоспів – у 1930 
році. 28 листопада 1937 р. на допиті його звинувати в участі в боровицькому 
загоні самоохорони “борьбе с беднотой, которая требовала национализации 
кулацких земель”, “кконтрагитации, направленной на подрыв советского 
государства”. Усі звинувачення, окрім участі в загоні самоохорони І. Бандурко 
не визнавав. Заперечив показання двох свідків, очна ставка з якими 
відбувалась того ж дня. А 29 листопада 1937 р. був підписаний 
звинувачувальний висновк. Колгоснику Бандурці І.І. було приписано, що він 
брав участь і в армії УНР, і в розстрілі комісарів, і в загоні Мамая. А 
повернувшись із місця ув’язнення, продовжував проводити серед населення 
контрреволюційну роботу проти радянської влади і її заходів. 1 грудня 
відбулося засідання трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР, яке 
54 
 
винесли колгоспнику Бандурці І.І. смертний вирок. 14 січня 1938 р. Івана 
Івановича Бандурку було розстріляно. 11 лютого 1965 р. постановою президії 
Черкаського обласного суду Бандурко І.І. був реабілітований. Однак про його 
реабілітацію рідним не повідомили. 1 грудня 1964 р. дружина Бандурки І.І. 
Химка Миколаївна звернулася до Міністерства внутрішніх справ СРСР із 
заявою: “Мого чоловіка Бандурку Івана Івановича, 1891 року, уродженця 
с.Боровиці Чигиринського району Черкаської області заарештовано у 1937 
році, після того я про нього не знаю. Знаю лише одно, що він зовсім нівчому 
не винний, робив у колгоспі, як і всі наші люди, а чому зібрали, мені не відомо. 
Тепер я чую, що вже тих начальників поскидали з таких високих постів, бо 
вини самі робили не на пользу людям, а мені вже 75 років, я скоро булу 
помирать то напишіть мені про мого чоловіка чи, може він ще де є живий, чи 
де ви його діли? Що ви зробили з ним?” [99, с. 152-153]. 
«Не допомагали навіть спроби заховатись за іншими прізвищами. 
Повернулися додому раніше розкуркулені брати Тарас Борисович (1913 р.н.) і 
Олександр Борисович (1908 р.н.) Химичі. Обидва після повернення 
одружилися і обидва взяли прізвища дружин. Перший став Збаразьким, другий 
– Чигириком. Однак обоє були репресовані. За донос 19 жовтня 1937 р. 
колгоспника боровицького колгоспу ім. Комінтерну Тараса Збаразького 
(Химича) було заарештовано співробітниками НКВС за звинуваченнями по ст. 
54-10 КК УРСР “рішенням Трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР 
від 29 жовтня 1937 р. Збаразький Тарас Борисович був приречений до 
розстрілу з конфіскацією особистого належного йому майна. Вирок 
приведений до виконання 26 листопада 1937 р. Висновком прокуратури 
Черкаської області від 24 серпня 1989 р. Збаразький Тарас був реабілітований” 
[99, с. 153-154]. 
“За доносом постояльця священника Романенка був заарештований і 
засуджений на 5 років виправно-трудових робіт брат Івана Євменовича 
Чигирика Павло. “Покарання” відбував у Києві. Після звільнення працював 
сторожем у боровицькому колгоспі” [99, с. 154].  
55 
 
“У Полуднівці “у 1937 р. в одну ніч забрали і репресували чоловік 
двадцять п’ять”, у тому числі учителя з Боровиці Івана Тимофійовича 
Пузиренка” [99, с. 154]. 
“Тільки пережили голод – почалися репресії”. Так називається розділ  
книги краєзнавиці К. Шумейко “Немає милішого краю ніж той, де судилось 
зрости. Папужинці й папужани: історія й сьогодення”. Краєзнавиця висвітлює 
у книзі факти про репресії другої половини 30-х років XX cт. у її рідному селі 
Папужинці, що на Тальнівщі (нині село відноситься до  Звенигородського 
району Черкаської області). Ось, що черпаємо з книги К.Шумейко: “1937-1938 
роки. Трагедія цих років  не обійшла практично жодне українське село. Тисячі 
людей було арештовано за обвинуваченням в антирадянській діяльності. 
Кількість «звинувачень» і “викриттів” швидкими темпами зростала, 
охоплюючи міста і села Черкащини. Під репресії потрапляли представники 
різних верств населення – від малописьменних і не письменних людей, які не 
мали ніякого відношення до політики, до священників та інтелігенції. Їх 
звинувачували у належності до неіснуючих антирадянських організацій, 
шпигунстві, диверсіях, шкідництві на виробництві. Звинувачувальні справи, 
як правило, наспіх фабрикувалися або ж складалися на підставі неправдивих 
показів свідків та необґрунтованих доносів. Маховик розстрілів працював з 
неймовірною швидкістю. Людину, ні в чому неповинну, заарештовували й 
через два-три дні вже була готова справа й передана зі слідства на чергове 
засідання трійки НКВС для винесення вироку. Тут же збиралася трійка НКВС, 
розглядала за кілька хвилин справу й виносила вирок – розстріляти. Особисте 
майно засудженого – конфіскувати [112, с. 106-108]. 
К. Шумейко, провела пошукову роботу по встановленні прізвищ 
репресованих її земляків. Ось, що вона пише: “Тривалий час сфабриковані 
справи, які свідчили про ці події, були закритими для громадськості.  Лише 
через кілька десятиліть, після оприлюднення документів з Реєстру 
розсекречених архівних фондів України, стало відомо, що серед репресованих 
були й папужани.  Серед них: Антонюк Сава Васильович, 1887р. н., українець, 
56 
 
б/п., репресований так званою Трійкою УНКВС по Київській області 23 квітня 
1938 року, засуджений до ВМП (вищої міри покарання), розстріляний 
19.05.1938 р. У 1989 році карну справу переглянуто і його реабілітовано. 
Мельник Василь Ілліч 1898 р.н. репресований Трійкою Київського 
облуправління НКВС УРСР, протокол № 231 від 03.05.1938 року,  ВМП 
(розстріл). Переведено з Уманської тюрми до Київської. Розстріляно у м. Києві 
22.05.1938 року. Підгірний Григорій Спиридонович 1898 р.н., репресований 
Трійкою Київського облуправління НКВС УРСР, протокол №231 від 
03.05.1938 року ВМП (розстріл). Переведено з Уманської тюрми до Київської. 
Розстріляно у м. Києві 22.05.1938 року” [112, с. 106]. 
“У 1937 році мій дід Пограничний Дмитро Дмитрович за завідома 
хибним доносом одного із односельців був незаконно заарештований. 
Провина діда жодним документом не доведена. Без суду і слідства його 
заслано в один із концтаборів на  Колимі. Там у 1944 році дід помер від 
туберкульозу.  З того часу минули роки. Одного разу, перебуваючи у 
відрядженні в Магадані, займався пошуками, і тріпотіло серце, коли підходив 
до братських могил, усвідомлюючи,  що десь тут  спочиває мій дід  і яку  
страшну катогру  він відбував”, –  розповів його онук А. Мартинюк, про це 
черпаємо з книги К.Шумейко  [112, с. 107]. 
Про репресії на Корсунщині дізнаємось із статті А. Ніколенка, 
надрукованій у Малому енциклопедичному словнику Корсунщини. У ній, 
історик і краєзнавець, зокрема, зазначає, що “першими зазнали репресій 
заможні селяни, які не бажали вступати до колгоспів. Проти них вживалися 
найжорстокіші заходи – конфіксація всього майна й  заслання сім’ї у віддалені 
райони СРСР, де багато з депортованих, особливо дітей, загинуло. Трагічним 
і переломним став 1934. Справи осіб, притягнених до відповідальності за 
політичними звинуваченнями, стали розглядати в позасудовому порядку і з 
винесенням вищої міри покарання. Найчастіше тоді засуджених 
звинувачували у контрреволюційній та троцькістській агітації. Слідство 
велося із застосуванням жорстких тортур. Свавілля, масове фабрикування 
57 
 
справ,  доведення планів  на арешти – саме це визначило масовість репресій. 
Чимало лиха натерпілися діти безвинно заарештованих. До неповного списку 
репресованих на Корсунщині занесено понад 400 прізвищ. Серед них 360 
українців, 18 поляків, 8 росіян, 3 китайці, 2 євреї та ін. національностей. 
Найвищу міру покарання – розстріл – винесено 248 особам. Репресії 
продовжували і в повоєнний час” [70, с. 134]. 
 Про репресії на Шполянщині досить добре написав у своїй книзі “Історія 
Шполянського краю” краєзнавець В. Шевчук. Він зокрема пише про те, що 
“весною 1937 року заарештовано директора Шполянської середньої школи №1 
Петра Туровського і бухгалтера Дмитра Лисенка і відправлено в Черкаську 
тюрму. Після слідства і суду їх розстріляли. Був репресований і директор 
міської школи №3 І.Коваленко. Страшних репресій зазнали священники 
УАПЦ, майже всіх їх розстріляли. Серед них був уродженець Лебедина 
Микита Кохно, розстріляний страшного 1937 року….” [110, с. 124]. Також 
В.Шевчук пише про те, що “навесні 1938 року органи НКВС арештували ина 
Лебединському насіннєвому заводі бригадира будівельників Ф.Погасія, 
стельмаха Ф. Герасименка, вантажника Г.Дубового і ще 20 осіб, яких засудили 
до розстрілу. Було репресовано і ряд працівників Матусівського цукрового 
заводу. Серед яких були заступник головного інженера Р. Шуляківський, 
операторник М. Богач, їздовий І.Красота та інші” [110, с. 125]. 
 
 
2.3. Політичні репресії проти діячів більшовицько-партійної влади та 
радянських військових  
Як зазначає черкаський краєзнавець В. Мельниченко “не уникла 
сталінських репресій і комуністична партія. Під них потрапляли не тільки 
рядові комуністи, а й керівники партійних комітетів Черкащини” [59, с.252]. 
У 1937 році були засуджені  до розстрілу перший секретар Уманського 
райкому КП(б)У І. Х. Цицарев, наступного року – секретар цього ж райкому 
К. М. Баштенко.  
58 
 
За критичне ставлення до політики Сталіна на селі до вищої міри 
покарання був засуджений перший секретар Черкаського райкому партії 
П. В. Жупінас.  
Щоб придушити в партійному середовищі будь-які прояви критичної 
оцінки сталінської політики, розпускалися окремі партійні комітети. Так, у 
1937 році із 41 райкому Київської області, до якої тоді входило більшість 
районів Черкащини, було розпущено. У серпні, зокрема, був повністю 
замінений Монастирищенський райком. У цьому районі у 1937 – 1938 рр. було 
репресовано 768 осіб, з них 37 працівників районного апарату. Після ХХ з’їзду 
КПРС, який розкрив злочини сталінізму, тисячі черкащан в установленому 
законом порядку були реабілітовані. Їх імена вміщені у багатотомній серії 
книг “Реабілітовані історією. Черкаська область”, яка видана в роки 
незалежності України [59, с.252-253]. 
У 1935 році в жовтні було засуджено до 5-ти років виправно-трудових 
таборів першого секретаря Кам’янського райкому КП(б)У Шепеля І.Е., 
потерпіла і його дружина і дві дочки. Люди не могли навіть дати кусок хліба 
дітям “ворога народу” [20, с. 96].  
Як пише краєзнавець О. Вєтров, були і інші види покарань членів партії в 
ті репресивні роки. “В 1940 році виключено з партії О.А. Поліщука (редактора 
газети), Куценка А.С. і директора середньої школи Шафета (члена ВКП(б)У) з 
1919 року) за порушення демократичного централізму, за те, що критикували 
роботу райкому партії” [20, с. 96]. 
Як пише краєзнавці В. і М. Поліщук “у трагічному переліку репресований 
за роки сталінського беззаконня й ім’я партійного і державного діяча, поета, 
прозаїка, публіциста Івана Кулика. Сорок років його життя вмістили дуже 
багато подій, а дороги його долі від рідної Шполи пролягли до Умані, звідти 
до США, потім знову в Україну, де Кулик бере діяльну участь у бурхливих 
подіях революції і громадянської війни. Згодом по дипломатичній лінії 
опиняється в Канаді радником повпредства. Після повернення до Харкова 
поринає в літературні справи. Іван Кулик був одним з організаторів Першого 
59 
 
з’їзду радянських письменників, першим керівником новоствореної Спілки 
письменників України…. Багатогранна діяльність І.Кулика перервалася 
арештом. Загинув Іван Юліанович від рук єжовських катів 10 жовтня 1937 
року ” [84, с. 236-237]. 
Не оминула репресивна доля і радянських воєначальників. Як пише 
краєзнавець Т.Клименко “трагічно склалася доля уродженця Черкащини Івана 
Дмитровича Капуловського – відомого військового діяча. Про його дитинство 
та юність відомо дуже мало. В анкеті заарештованого зазначено лише, що він 
1894 року народився в селі Озірна Звенигородського району (тоді – Київської 
губернії). Походив він із селянської родини і дитинство його пройшло в 
наймитах до 1914 року, коли він роз почалася Перша світова війна і його 
мобілізували до армії. Поступово, набувши військового досвіду, він стає 
помітною фігурою у військових колах. Після закінчення, в 1922 році, 
Харківської школи червоних старшин І. Д. Капуловського призначають 
начальником цієї школи, у тому ж році переводять до керівного складу 
Московської військової школи “Постріл”. У 1924 році він повернувся в 
Україну, де був призначений помічником командира 30-ї дивізії, яка 
розташовувалася в Дніпропетровську. Невдовзі, у 1925 році, він був 
призначений начальником курсів при Харківській школі червоних старшин, 
згодом командиром 23-ї стрілецької дивізії. Восени 1928 року він був 
переведений в Москву на посаду заступника начальника командного 
управління Червоної армії, а у травні 1930 року, з метою набуття ґрунтовних 
військових знань, його було направлено, з групою командного складу на 
піврічне навчання в німецький генеральний штаб. Того ж року, після 
повернення з Німеччини, І. Д. Капуловського було призначено начальником 
корпусу вищих навчальних закладів Центрального військового округу в 
Москві. Незадовго до арешту він був переведений в Україну, де займав 
командні посади командира дивізії та корпусу військово-навчальних закладів 
Українського військового округу. Стрімкий ріст кар’єри І. Д. Капуловського 
обірвався 1 жовтня 1937 року, коли його було заарештовано і направлено під 
60 
 
вартою до Київської тюрми. Марними виявилися сподівання І. Д. 
Капуловського щодо його непричетності до висунутих щодо нього 
звинувачень. В сухому тексті звинувачувального вироку констатувалося, що 
він є “одним з керівників української антирадянської націоналістичної 
організації, яка готувала відторгнення України від СРСР; керував організацією 
повстанських кадрів для підготовки збройного повстання проти радянської 
влади і особисто створив в низці військових частин повстанські диверсійні 
групи; за дорученням центру антирадянської української націоналістичної 
організації вів переговори з представниками німецького рейхсверу і 
керівниками закордонних анти радянських організацій про надання озброєної 
підтримки українським націоналістам у боротьбі проти радянської влади; мав 
зв’язки з німецькою розвідкою та передавав шпигунські матеріали про стан 
обороноздатності СРСР; домовлявся з керівниками закордонних 
антирадянських організацій про організацію терористичних актів проти 
керівників ВКП (б) та радянського уряду”. Події настільки швидко 
розвивалися, що за десять днів після висунення І. Д. Капуловському 
звинувачуваль ного висновку, наступного дня, 25 серпня 1938 року, Військова 
Колегія засудила його до смертної кари шляхом «розстрілу, з позбавленням 
всіх військових звань та конфіскацією майна», що було приведено до 
виконання того ж дня [43, с. 63]. 
Тут слід згадати і ще одних військових, які зазнали репресій і терору в 20-
ті-30-ті роки XX ст. “Серед репресованих у період Великого терору у 
позасудовому порядку – офіцери колишньої царської армії, які, повіривши 
гаслам більшовиків, віддавали свої знання і служили новій владі, сприяючи її 
становленню. Та коли влада утвердилася, багато “колишніх” були викинуті “за 
борт історії” як відпрацьований матеріал. А щоб не чинили спротив, багато з 
них були піддані репресіям. Так вчинили і з 70-літнім генерал-майором із 
Умані М. А. Ухач-Огоровичем. Микола Антонович народився в селі Родзе 
хово Ковельського повіту Волинської губернії в сім’ї збіднілого дворянина. 
Після закінчення класичної гімназії сімнадцятирічний юнак добровільно 
61 
 
поступив на службу рядовим в 11-ий гренадерський полк. Коли йому 
виповнилось 24 роки, як одного з кращих добровольців, командування 
направило на навчання в академію Генерального штабу, яку він закінчив з 
відзнакою. Перший рік він пра цював лектором в Чугуївському військовому 
училищі, а згодом його запросили у Москву на посаду ад’ютанта генштабу в 
чині капітана. У 1892 році Ухач-Огоровича, вже в чині підполковника, було на 
правлено в штаб Приамурського військового округу, де він брав активну 
участь в російсько-японській війні і йому було присвоєно звання генерал-
майора. Він був одним з наймолодших бойових генералів царської Росії. У 
1923-му році здібний воєначальник був запрошений читати лекції для 
молодшого і середнього командного складу в штабі корпусу, яким він 
командував. Якось, у 1925 році, начальник штабу 2-го кавалерійського 
корпусу Георгій Армадеров сказав Ухач-Огоровичу: “Нам, старим офіцерам, 
потрібно організовуватися, бо залишимося без хліба і чобіт”. Ці слова Микола 
Антонович повторив на одному із зібрань старих офіцерів. Безперечно, фраза 
стала відомою органам ДПУ, і коли почалась операція “Весна” з розгрому так 
званої “контрреволюційної офіцерської військової організації”, 7 березня 1931 
року М. А. Ухач-Огорович був заарештований. Його допитували кілька разів, 
виставляючи відставного генерала, як одного із організаторів руху царських 
офіцерів проти радянської влади. Навіть звичайні зустрічі з колегами 
військово-наукового товариства слідчі перетворювали на зібрання членів 
“білого руху”. І, невдовзі, було підготовлено звинувачувальний висновок, 
згідно з яким колегії ДПУ рекомендувалося “зіслати Ухач-Огоро вича у 
віддаленні місця Союзу на 10 років”. Оскільки справа була сформована в 
короткі терміни, і в її фальсифікації не було сумніву, то прокурор Київського 
оперативного сектора ДПУ 22 липня був змушений констатувати: “Сидів у 
в’язниці за царя, був відправлений у відставку 1912 року, в антирадянських 
формуваннях не служив, 8 років викладав військові предмети в кавалерійських 
частинах РСЧА, в тому числі Котовському, Криворучку, та іншим. Старому 71 
рік, справу належить припинити, з-під варти звільнити”. Та працівники НКВС 
62 
 
не залишили в спокої старого генерала і нанесли йому болючий удар, 
заарештувавши у березні 1938 року його сина – художника Володимира 
Миколайовича УхачОгоровича. У звинувачувальному висновку усі 
звинувачення на адресу батька чекісти приписали його синові. Не витерпівши 
тортур двадцятисемирічний В. М. Ухач-Огорович змушений був зізнатися, 
що: “…на протязі 1930 – 1936 років, як учасник антирадянської організації 
систематично відвідував збори, які в більшості випадків відбувались у нього 
на квартирі”. 13 квітня 1938 року «трійка» УНКВС Київської області 
постановила: “Ухач-Огоровича Володимира Миколайовича – розстріляти, 
особисте майно конфіскувати”. Так влада розправилася з відомим військовим 
діячем, генералом М. А. Ухач-Огоровичем, відібравши життя найдорожчої 
йому людини – сина [43, с. 64]. 
Краєзнавець В. Шевчук аналізуючи репресії на Шполянщини, зокрема, 
пише про те, що “у серпні 1937 року, як грім серед ясного неба впала хвиля 
арештів на Лозуватку, причому було заарештовано майже весь актив села: 
голову колгоспу Прохора Завгороднього, секретаря парторганізації Карпа 
Борща, бухгалтера Павла Шведовського, вчителя і поета Степана Бендюженка 
(Бена), інших спеціалістів колгоспу – всього 22 чоловіка. Їх звинуватили у 
створенні контрреволюційної націоналістичної повстанської організації, 
керованою польською розвідкою… Після швидкого слідства відбувся суд, 
який виніс обвинуваченим смертний вирок і в листопаді 1937 року під 
Черкасами їх розстріляли” [110, с. 125]. 
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 
В цьому розділі нами зроблено наступні висновки-констатації.  
Стосовно політичних репресій проти творчої інтелігенції, то як 
зазначає краєзнавець В. Лазуренко “жорстокого удару по всій духовній 
сфері України, було завдано масовими політичними репресіями 30-х років 
XX ст. Нове керівництво Наркомату освіти УСРР в особі В. Затонського і 
А. Хвилі (попередній нарком, прихильник українізації М. Скрипник був 
63 
 
доведений до самогубства) при підтримці Політбюро ЦК КП(б)У повело 
широкомасштабну боротьбу з “націоналістичною засміченістю” 
культурно-освітніх, мистецьких, наукових та релігійних установ”. 
Особливо страждала творча національно-свідома інтелігенція. Одним 
із перших політичних процесів в Україні проти неї стала сфальсифікована 
ОДПУ справа “Спілки визволення України” – за нею офіційно було 
засуджено 45 чоловік (2 академіки, 11 професорів, 2 письменники, 
науковці, викладачі вузів, учителі, юристи, священнослужителі, студенти, 
державні діячі УНР). На місцях по цій справі репресії набули масового 
характеру і цим було започатковано державний політичний терор проти 
інтелектуалів України”. 
В галузі літератури, всього духовного життя народу підвалини 
репресій закладалися поступово й неухильно. Літературно-художні 
журнали початку 30-х років, та й не тільки вони доносять до нас помітну 
тенденцію до “загвинчування гайок”, до суцільної політизації та 
ідеологізації літератури, все більшої нетерпності до розмаїття ідей, тем, 
образів. Рішучим кроком до цього стало і припинення в 1932 році 
діяльності різних літугрупуваню.  
Але після першогрудневого  дня 1934 року репресивна компанія 
виступила в нову фазу. Одним з перших її відчули на собі 37 українських 
літераторів. 
Поряд з відомими у 20-30-ті роки українськими письменниками 
Г. Косинкою, Д.Фальківським, братами Крушельницькими в числі 37-ми 
був і 26-річний поет з Черкащини Олекса Влизько. 
Наприкінці літа – на початку осені 1935 року було репресовано 
відомих поетів і вчених-літературознавців родом із Черкащини Павла 
Филиповича і Михайла Драй-Хмари. 
На Соловках трагічно закінчив своє життя в 1937 році 
сорокадворічний прозаїк Володимир Штангей який відіграв дуже помітну 
64 
 
роль у організації літературного життя на Черкащині у 20-х роках.  А 
також талановитий гуморист-сатирик Юхим Гедзь (Олексій Савицький).  
Як засвідчують черкаські краєзнавці В. і М. Поліщуки “Імена ще 
троьох наших земляків-письменників, репресованих у 30-ті роки, дещо 
менш відомі. Це поети Олександр Лан  (Коршак), Степан Бен 
(Бендюженко), Іван Семиволос.   
У 1937 році був репресований член Спілки письменників України, 
уродженець Чигиринщини Віталій Чигирин, який був  звинувачений у 
приналежності до української націоналістично-фашистської 
терористичної організації, яка замишляла вчинити розправу над 
тодішніми “вождями” республіки.  
Страшна доля несправедливості і репресивної більшовицької 
нелюдської сваволі торкнулась у 1937 році і  заступника директора 
Чигиринської середньої школи №1, вчителя української мови та 
літератури Андрія Кримського. На той час він був знаним поетом і 
прозаїком. 
Репресованим був і уродженець Черкащини, людина з світовим ім’ям 
Олександр Пучківський. Це – хірург, який першим у світовій медичній 
практиці успішно зробив кістково-пластичну операцію на лобних пазухах 
і яку донині за його методикою виконують у більшості країн світу. 
Зазнав репресій і черкаський письменник Лесь Гомін 
(О.Д. Королевич), якого повністю реабілітували лише посмертно, 
наприкінці 1958 року. Десять років таборів на Півночі без права 
листування отримав і наш земляк письменник О. Г. Лебеденко, автор 
відомої повісті “Перша міністерська”. 
1 вересня 1928 року трійкою УНКВС Київської області було 
засуджено до вищої міри покарання – розстрілу керівника Кам’янського 
драмгуртка Салабая М.Ф., який ставив українські п’єси. 
65 
 
Як зазначає архівіст і краєзнавиця Т.Клименко “безпідставних 
репресій у період Великого терору на Черкащині зазнали представники 
сфери культури, зокрема працівники музейних закладів. У жорна 
репресивного апарату потрапили і жителі міста Канів – співробітники 
державного історико-культурного заповідника “Могила Т. Г. Шевченка”: 
директор Михайло Степанович Стратович, бухгалтер – Данило 
Дмитрович Стремецький та екскурсовод – Сильвестр Максимович Дерева.  
Політичні репресії проти духовенства та пересічних громадян також 
знайшли своє відображення у працях краєзнавців Черкащини. Як справедливо 
зазначає патріарх краєзнавчого руху Черкащини В. Мельниченко 
“…одночасно з певними зрушеннями у соціально-економічному та 
культурному розвитку, місто в 1930-х роках не оминула хвиля сталінських 
репресій, які досягли піку в 1937 – 1938 роках, коли жертвами тоталітарного 
режиму за сфабрикованими звинуваченнями ставали невинні люди. Під 
репресії каральних органів підпадали представники різних верств населення 
міста, які не мали ніякого відношення до політики”. 
Багато тисяч  безневинних попало в каток репресій. Підпадали і пересічні 
черкасці, наприклад, – лікар Б. І. Бакаревич, вантажник цегельного заводу А. 
А. Бабинський, слюсар машинобудівного заводу Х. П. Доброштан, священник 
Ф. І. Долинович. 
На основі проведеного власного дослідження краєзнавець О. Вєтров 
робить висновок про те, що більшовицька система завжди знищувала своїх 
супротивників фізично, але те, що сталося в період 1935 – 1939 років, 
перебільшило всі загальнолюдські і моральні рамки і всьому світові показало 
сутність більшовицької системи. Почалися пошуки “ворогів народу”, 
переслідування тих, хто колись або тепер завинив перед радянською владою, 
чия думка не збігалася з курсом Комуністичної партії і її представників на 
місцях. 
Краєзнавець О. Вєтров наводить чимало прізвищ жителів Кам’янщини, 
які попали в жорнило політичних репресій. Серед перших, хто був 
66 
 
заарештований і репресований, то це редактор районної газети “Колективна 
праця” Короп. Голови та рахівники колгоспів, спеціалісти, учителі і 
священники, одноосібники, працівники торгівлі, а більше рядові селяни, 
колгоспники та робітники безпідставно звинувачувалися в антирадянській 
діяльності, заарештовувалися і зникали безслідно, найстрашнішим було те, що 
всі, без винятку, громадяни поступово позбавлялися основоположних 
життєвих прав, без яких неможливе цивілізоване існування”, – констатує 
О. Вєтров. 
Ще цікаво проаналізував краєзнавець статистику репресованих за 
національностями, то картина така вийшла: українців – 209, поляків – 12, 
росіян – 4, італійців – 1, євреїв – 1, латишів – 1, білорусів – 1, чехів – 1. 
Звертається увага на росіян, як їх оберігав той режим, а нас, ураїнців, 
винищував. 
Ґрунтовними є статті, присвячені  політичним репресіям історика і 
краєзнавця із Кам’янки Олександра Мушти. Особливо цікавою і грунтовно. Є 
стаття краєзнавця присвячена жертвам політичних репресій на Кам’янщині, 
звинувачених у зв’язках із Польщею у 30-х рр. XX ст. А що саме спричинило 
масовий репресививний терор з антипольським характером, то краєзнавець тут 
пояснює, що у піковий рік репресій, 2 серпня 1937 р., НКВС СРСР видав наказ 
про заходи щодо розгрому антирадянських груп польської розвідки та 
диверсійно-повстанської низіки “Польської організації військової” та арешт 
реемігрантів”. Це стало поштовхом до розгортання великого маховика 
репресії проти поляків і “спольщених елементів” по всій території СРСР. Не 
оминули цієї  трагічної участі і мешканці Камянського району. Саме за 
національною ознакою, поялк, були розстріляні жителі с. Кам’янка, 
працівники місцевого цукрового заводуЕдуард Апполонович і Станіслав 
Апполонович Кржиштофовичі, Яков Йосипович Бібіков – мешканець 
Кам’янки, який працював слюсарем-інструментальником в артілі 
“Електромеханік” м. Сміла, вчитель мови та історії Кам’янської середньої 
школи ім. Пушкіна Костянтин Якович Ауновський, учитель біології 
67 
 
Куликівської неповно-середньої школи Івана Максимовича Шинкаренко та 
інші, яких звинуватили у надуманому шпигунстві на користь польської 
розвідки.  
До речі, документи про репресованих у 30-ті роки XX ст.  представників 
польської національності чи дотичних якимось чином до Польщі осіб, 
зберігаються в Державному архіві Черкаської області.  
У жовтні 1940 року за антирадянську агітацію заарештовано викладачів 
Чигиринського технікуму соціалістичного обліку К.С. Іваненка та 
П.Т. Приходька. Вони звинувачувались у антирадянській агітації, а саме – в 
розповсюдженні контрреволюційних анекдотів, нереагування на 
антирадянські вияви в технікумі, наклепи на радянську владу. А виявлялось це 
в тому, що вчителі і учні в розмовах скаржилися на погані матеріальні умови 
життя.  
Чимало осіб священнослужителів та активних прихильників релігії 
зазнали репресій. 6 січня 1938 року був заарештований Чигиринський 
священик Іоанн Нікіфорів (1878 р.н.) і розстріляний 25 березня 1938 року. 
Реабілітований посмертно 25 травня 1989 року. Розстріляно 10 листопада 1937 
року і настоятеля села Вершаці Чигиринського повіту Семена Рябовола (1886 
р.н.). Репресованим був і отець Антоній (Буряк Антоній Ананійович (1888 
р.н.), який до 1935 року був настоятелем при Свято-Михайлівському храмі у 
селі Полуднівка. Був страчений 16 листопада 1937 року ієромонах 
Медведівського Свято-Миколаївського монастиря отець Феодор (Феодосій 
Якович Гончаренко (1878 р.н.).  
Страшною смертю загинула і Рафаїла Тартацька – ігуменя Чигиринського 
Свято-Троїцького монастиря, яка нині канонізована як свята. 
Не оминули репресії і священика Хрестовоздвиженського собору в 
Чигирині отця Олексія Єримовича, якого 27 листопада 1937 р. о 13 годині було 
розстріляно. Був репресований у страшний 1937 рік і колишній настоятель 
храму святого Пророка Іллі в Суботові о. Кирило Шараєвський. 
68 
 
29 жовтня 1937 р. був розстріляний “куркуль”, підпоручник царської 
армії, командир загону самооборони с. Боровиця у 1920 р. і головний 
бухгалтер колгоспу Іван Єсемович Чигирик.  
У 1937 р. заарештовані учасники боровицького загону самоохорони Іван 
Іванович Бандурко і Олексій Костенко. 
У Полуднівці “у 1937 р. в одну ніч забрали і репресували чоловік двадцять 
п’ять”, у тому числі учителя з Боровиці Івана Тимофійовича Пузиренка. 
Тривалий час сфабриковані справи, які свідчили про події репресій  були 
закритими для громадськості.  Лише через кілька десятиліть, після 
оприлюднення документів з Реєстру розсекречених архівних фондів України, 
стало відомо про багатьох українців. Серед них і жителі с.Папужани Антонюк 
Сава Васильович, 1887р. н., українець, б/п., репресований так званою Трійкою 
УНКВС по Київській області 23 квітня 1938 року, засуджений до ВМП (вищої 
міри покарання), розстріляний 19.05.1938 р. У 1989 році карну справу 
переглянуто і його реабілітовано. Мельник Василь Ілліч 1898 р.н. 
репресований Трійкою Київського облуправління НКВС УРСР, протокол № 
231 від 03.05.1938 року,  ВМП (розстріл). Переведено з Уманської тюрми до 
Київської. Розстріляно у м. Києві 22.05.1938 року. Підгірний Григорій 
Спиридонович 1898 р.н., репресований Трійкою Київського облуправління 
НКВС УРСР, протокол №231 від 03.05.1938 року ВМП (розстріл). Переведено 
з Уманської тюрми до Київської. Розстріляно у м. Києві 22.05.1938 року. Про 
них пише краєзнавиця К.Шумейко. 
На Корсунщині першими зазнали репресій заможні селяни, які не бажали 
вступати до колгоспів. Проти них вживалися найжорстокіші заходи – 
конфіксація всього майна й  заслання сім’ї у віддалені райони СРСР, де багато 
з депортованих, особливо дітей, загинуло. Трагічним і переломним став 1934. 
Справи осіб, притягнених до відповідальності за полдітичними 
звинуваченнями, стали розглядати в позасудовому порядку і з винесенням 
вищої міри покарання. До неповного списку репресованих на Корсунщині 
занесено понад 400 прізвищ. Серед них 360 українців, 18 поляків, 8 росіян, 3 
69 
 
китайці, 2 євреї та ін. національностей. Найвищу міру покарання – розстріл – 
винесено 248 особам. Про це подає нам краєзнавець А. Ніколенко. 
На Шполянщині весною 1937 року заарештовано директора Шполянської 
середньої школи №1 Петра Туровського і бухгалтера Дмитра Лисенка і 
відправлено в Черкаську тюрму. Після слідства і суду їх розстріляли. Був 
репресований і директор міської школи №3 І.Коваленко. Страшних репресій 
зазнали священники УАПЦ, майже всіх їх розстріляли. Про це пише 
В.Шевчук. 
Не уникли репресій і діячі більшовицько-партійної влади та радянських 
військових. Як зазначає краєзнавець В. Мельниченко “не уникла сталінських 
репресій і комуністична партія. Під них потрапляли не тільки рядові 
комуністи, а й керівники партійних комітетів Черкащини”. Наприклад, у 1937 
році були засуджені  до розстрілу перший секретар Уманського райкому 
КП(б)У І. Х. Цицарев, наступного року – секретар цього ж райкому К. М. 
Баштенко.  
За критичне ставлення до політики Сталіна на селі до вищої міри 
покарання був засуджений перший секретар Черкаського райкому партії П. 
В. Жупінас.  
Щоб придушити в партійному середовищі будь-які прояви критичної 
оцінки сталінської політики, розпускалися окремі партійні комітети. Так, у 
1937 році із 41 райкому Київської області, до якої тоді входило більшість 
районів Черкащини, було розпущено. У серпні, зокрема, був повністю 
замінений Монастирищенський райком. У цьому районі у 1937–1938 рр. було 
репресовано 768 осіб, з них 37 працівників районного апарату. Після ХХ з’їзду 
КПРС, який розкрив злочини сталінізму, тисячі черкащан в установленому 
законом порядку були реабілітовані. Їх імена вміщені у багатотомній серії 
книг «Реабілітовані історією. Черкаська область», яка видана в роки 
незалежності України. Глибину цього питання репресій дослідив 
В.Мельниченко. 
70 
 
У 1935 році в жовтні було засуджено до 5-ти років виправно-трудових 
таборів першого секретаря Кам’янського райкому КП(б)У Шепеля І.Е., 
потерпіла і його дружина і дві дочки. Люди не могли навіть дати кусок хліба 
дітям “ворога народу”, пише про це краєзнавець О. Вєтров. 
Як пишуть краєзнавці В. і М. Поліщук “у трагічному періліку 
репресований за роки сталінського беззаконня й ім’я партійного і державного 
діяча, поета, прозаїка, публіциста Івана Кулика. Іван Кулик був одним з 
оргазіторів Першого з’їзду радянських письменників, першим керівником 
новостворненої Спілки письменників України…. Загинув Іван Юліанович від 
рук єжовських катів 10 жовтня 1937 року. 
Не оминула репресивна доля і радянських воєначальників. Як пише 
краєзнавець Т.Клименко “трагічно склалася доля уродженця Черкащини Івана 
Дмитровича Капуловського – відомого військового діяча. 25 серпня 1938 року 
Військова Колегія засудила його до смертної кари шляхом «розстрілу, з 
позбавленням всіх військових звань та конфіскацією майна», що було 
приведено до виконання того ж дня. 
Краєзнавець В. Шевчук аналізуючи репресії на Шполянщи, зокрема, 
пише про те, що “у серпні 1937 року, як грім серед ясного неба впала хвиля 
арештів на Лозуватку, причому було заарештовано майже весь актив села: 
голову колгоспу Прохора Завгороднього, секретаря парторганізації Карпа 
Борща…. 
 
  
71 
 
РОЗДІЛ 3. ПЕРСОНАЛІСТИЧНИЙ ВИМІР ПОЛІТИЧНОГО 
ТЕРОРУ НА ЧЕРКАЩИНІ  
 
3.1 Черкащани – видатні постаті доби розстріляного 
відродження  
“Розстріляне відродження” – це “однойменне визначення, що 
застосовується для характеристики репресивної політики комуністичної 
Москви, спрямованої на фізичне знищення української інтелектуальної 
еліти 1920-х – 30-х рр. (ширше – усієї національно свідомої інтелігенції 
української) й табуювання її творчих здобутків. Як термін почало 
використовуватися Ю. Лавріненком із 1944-45, але в широкий обіг 
увійшло з публікацією у 1959 однойменної антології.  Впровадження до 
широкого вжитку закордонного, а відтак – і “материкового” українства 
поняття “Розстріляного відродження” ознаменувало важливий етап у 
тривалому процесі санації вітчизняної суспільної свідомості, опанованої 
тоталітарною комуністичною ідеологією, повертало українському 
читачеві вагому частку його власної культурної спадщини” [96, с. 266; 
94].  
Визначення “розстріляне відродження” виникла через два 
десятиліття після трагічних подій 20-х –30-х років XX ст. на українських 
землях, коли комуністична Москва репресувала цвіт української нації.  
Як зазначають українські історики Ю. Мицик, О. Бажан, В. Власов 
“протягом 1935–1940 pp. у розряд політв'язнів потрапило 332 439 
громадян республіки, з яких 161 748 чол. було розстріляно…. Серед 
розстріляних були відомі українські діячі культури Л. Курбас, М. Куліш, 
М. Зеров, В. Підмогильний, М. Вороний, М. Ірчан, В. Поліщук, 
О. 1Слюсаренко, П. Филипович, Г. Епік, М. Яловий, М. Яворський та ін. 
[62, с. 405]. 
72 
 
“У результаті репресій 1930–1938 pp., – констатують Ю. Мицик, О. 
Бажан, В. Власов, –  були фізично знищені, кинуті до концтаборів і 
тюрем, відправлені на заслання, вигнані з наукового, культурного й 
громадського життя майже всі представники української інтелігенції – як 
старої, так і молодої, що сформувалася в період “українізації”…. 
Українське національне і культурне відродження 20-х років XX ст., яке 
за гранично короткий час дало такі блискучі плоди, було розстріляне. 
Таким чином, геноцид української нації, здійснений комуністичною 
Російською імперією шляхом штучного голодомору, був доповнений 
розстрілами української адміністративної та інтелектуальної еліти. Так 
народилося трагічне поняття “Розстріляне Відродження” [62, с. 405 – 
406]. 
У посібнику “Моя Черкащина (історія рідного краю від найдавніших 
часів до сучасності)” краєзнавець В. Мельниченко зазначає, що на ряду з 
іншими  жертвами репресій, найбільше зазнала репресій інтелігенція.  
“У 1937 р. був звинувачений у належності до неіснуючої 
“української контрреволюційної націоналістичної організації” директор 
Канівського заповідника “Могила Т. Г. Шевченка” М. С. Стретович і 
ув’язнений у виправно-трудові табори строком на 10 років. До вищої 
міри покарання був засуджений у 1938 р. екскурсовод заповідника 
С. Дерева. Така ж доля спіткала й одного з фундаторів музейної справи 
на Уманщині Ф. М. Мовчанівського. До 10 років виправно-трудових 
таборів був ув’язнений директор Уманського сільськогосподарського 
інституту А. П. Стороженко, а викладач цього інституту В. Ф. Чалий 
отримав вищу міру покарання” [59, с. 252]. 
У навчальному посібнику “Історія Чигиринщини (з найдавніших 
часів до сьогодення)” у розділі IX “Чигиринщина між двома війнами 
(1921–1941 рр.”), у параграфі 6 “Політичні репресії” краєзнавець 
В.Лазуренко зазначає, що на місцях репресії набули масового характеру 
73 
 
і цим “було започатковано державний політичний терор проти 
інтелектуалів України” [56, с. 249].  
На сторінках посібника “Історія Чигиринщини (з найдавніших часів 
до сьогодення)” дізнаємось розгорнуту інформацію про репресованих 
письменників – уродженців Чигиринщини Чигирина Віталія 
Єлисейовича і Кримського Андрія Івановича.  
У статті “Кропивнянин Ілля Шульга: повернення із небуття” 
надрукованій у книзі “Пером публіциста: вибрані нариси, статті, 
інтерв’ю” краєзнавець Григорій Голиш подає цікаву біографію одного із 
представників “розстріляного Відродження” 1930-х років І. Шульги. Він 
пише: “ Чи багато ми знаємо про І. М. Шульгу? Переконаний, що майже 
нічого, і на це є свої причини. А між тим він належить до яскравих 
мистецьких небожителів, які гідно репрезентують Шевченків край. 
Автор понад тисячі малярських робіт, цей художник став одним із 
представників “розстріляного Відродження” 1930-х років” [24, с. 157].  
Ілля Максимович Шульга народився  20 липня 1878 р. в селі 
Кропивна на Золотоніщині.  На одинадцятому році життя в хлопчини 
яскраво виявився малярський хист: спочатку він дивував усіх здатністю 
копіювати картини, а згодом і самостійно відтворював витончені дива 
тамтешньої природи. Професійно навчатись малюванню почав у 
знаменитій “малювальній” школі легендарного українського живописця 
Миколи Мурашка. В 1899 р. попрямував до Москви, де став учнем 
мистецької школи живопису, архітектури та будівництва, яку з відзнакою 
завершив у 1903 р. Згодом навчався у Петербурзькій академії мистецтв. 
За неперевершене виконану дипломну роботу – картину “Козаки пішли” 
– І. Шульга в 1909 р. отримав звання “вільного митця”. Підбадьорюючи 
молодого майстра, І. Рєпін говорив: “Не забувай, що в художньому 
мистецтві є тільки два Іллі – це я і ти”. Воістину, то були пророчі слова 
для кропивнянина… Відзначаються реалістичністю його полотна “В’їзд 
74 
 
Хмельницького до Києва”, “Переїзд полковника Джеджелія через село 
Кропивну”, “Козача розвідка”, “Мазепа” та ін. У 1919 р. художник з 
родиною оселяється майже на десятиріччя в Золотоноші. Тут він малює 
такі картини, як “Шевченко на етюдах”, “Мати”, “Діти на перелазі” та ін. 
[24, с. 157-159]. У 1928 р. художник переїздить до Києва, де поєнує і 
образотворчу і педагогічну роботу.  Від 1934 р. викладає в Київському 
художньому інституті, де здобуває вчене звання професора. Він стає 
помітною постаттю серед художньої еліти Києва.  І ось настав 
сумнозвісний трагічний 1937 рік…. Ось як описує те, що трапилось із І. 
Шульгою Григорій Голиш: “У 1937 р. художник знову займає чільне 
місце на столичній виставці робіт. Йому співають дифірамби, а 
щонайбільше його розхвалюють за картину “Перший трактор на селі” (з 
огляду на “ідеологічно витриманий сюжет”). За всіма ознаками, то був 
зоряний час життя і творчості І. Шульги. Утім, уже тоді над художником 
почали нависати зловісні хмари владної неприязні. Ще б пак, він 
насмілився писати полотна винятково на теми українства, і, що особливо  
“небезпечно”, на козацькі теми, та ще й у викладанні послуговувався не 
“великим-могучим а лише солов’їною материнською мовою. Відтак, 
владці вирішили влаштувати художникові єзуїтський тест на його 
лояльність до режиму. Вони поставили вимогу, аби він створив картину 
про українських вождів Г. Петровського та С. Косіора. Та І. Шульга 
твердо заявив, що в нього «немає натхнення писати партійних бонз, бо 
це суперечить його духу вільного  мистця». Терпець влади увірвався 
занадто швидко. Темної березневої ночі 1938-го до будинку Шульги 
під’їхав “чорний воронок” і за мить Іллю Максимовича вивели з квартири 
у кайданках. Органи НКВС у традиціях тих лихозвісних часів висунули 
художнику звинувачення в українському буржуазному націоналізмі й 
навіть шпигунстві. У кримінальній справі його постійно називають 
“мазепівцем”, а вирок був швидким і суворим: його засудили на сім літ 
75 
 
таборів. Утім, кати знали, що шансів повернутися додому у занедужалого 
І. Шульги вже не було. На початку 1939 р. дружина Іллі Максимовича 
отримала повідомлення, що її чоловік помер у пересильній тюрмі 
Петропавловська 19 грудня (на день св. Миколая) 1938 р. (у віці 60 літ)” 
[24, с. 159-160]. 
Після смерті Іллі Шульги сотні його малярських робіт було знищено 
чи розпорошено. Як пише Г. Голиш, “може, цей вандальський задум 
сталінських посіпак і вдався би повністю, аби не здійснила подвиг 
збереження частини доробку художника його дружина Лідія. Вона 
емігрувала з донькою до США (містечко Боулдер у штаті Колорадо) й 
зуміла вивезти туди понад сімдесят картин. Українська діаспора США 
зберегла для світу ці геніальні твори: там, за океаном, є навіть невелика 
картинна галерея кропивнянина” [24, с. 160].  
А ось так подає пояснення про реалії наступу на діячів освіти, науки, 
культури, фактично все покоління “розстріляного відродження” 
краєзнавець В. Щербатюк у книзі “Історія регіонів України: 
Лисянщина”: “У 1933 р. Й. Сталін проголосив, що основною загрозою 
для єдності Радянського Союзу є націоналізм. Це означало кінець 
українізації і початок цілеспрямованих утисків національної науки і 
культури… З бібліотек вилучались видатні твори української науки і 
літератури. Заборонялись національні п’єси, закривались театри. 
Музейним працівникам не рекомендувалося звертатися до історії 
козацтва та інших історичних подій, що нагадували автономію чи ознаки 
державності України” [113, с. 187].  
В. Щербатюк наводить інформацію про одну з перших 
представниць трагічного українського покоління “розстріляного 
відродження” художницю, фольклориста, етнографа Софію 
Мефодіївну  Терещенко, творчість якої радянською цензурою надовго 
була схована від українців. “Терещенко Софія Мефодіївна (1876 – 
76 
 
31.08.1948) – відома українська художниця, краєзнавець, народознавець. 
Народилась у с.Попівка тоді Звенигородського повіту Київської губернії. 
Петербургзький графік Мате, який мандрував батьківщиною 
Т. Шевченка помітив здібності дівчинки до малювання, і з часом Софія 
потрапила до Петербурга…. З 1911 р. відкрила власну майстерню в 
Царському Селі. Там працювала до 1917 р….З піднесеннням 
національно-демократичного руху в Україні повернулась на 
Звенигородщину. Працювала учителем у дівочій гімназії 
м. Звенигородка. Тут же у 1920 р. разом з братами Калеником та 
Ніфонтом заснувала художню школу ім. Т.Шевченка. Згодом Терещенко 
започаткувала у Звенигородці краєзнавчий музей, з великим ентузіастом 
вивчала історію та традиції Шевченкового краю. Заарештована 1929, в 
розпал масових арештів в Україні народознавців. А долі  на її долю 
випали Соловки, участь у будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. 
1935 отримала новий вирок: довічне заслання. По етапу потрапила до 
м.Кизил-Орди в Казахстані, а в 1941 – до м. Джамбул. У неволі 
Терещенко продовжувала займатись народознавством: їй вдалося 
відвідати місця Т. Шевченка, де останній відбував заслання… Після 1945 
їй дозволили повернутися у рідну Звенигородку. Там  Терещенко 
влаштувалась працювати художником-оформлювачем у мистецькій 
студії при місцевому будинку культури…. Постановою президії 
Черкаського обласного суду від 25 січня 1973  скасовано постанову 
особливої наради при  колегії  ГПУ УРСР від 12 березня 1930 стосовно 
Терещенко. 15 червня 1973  за протестом прокурора УРС Верховний суд 
УРСР вирок Київського обласного суду від 11 серпня 1935 і ухвалу 
Верховного суду від 29 вересня 1935 стосовно Терещенко скасував і 
закрив справу за відсутністю в її діях складу злочину” [48, с. 273]. 
Репресовані українці “розстріляного відродження”, доля яких 
пов’язана із  Черкащиною – Сергій Єфремов і Агатангел Кримський. У 
77 
 
виданні “Шевченків край. Історико-етнографічне дослідження” про 
Сергія Єфремова  з опублікуванням його світлини написано наступне: 
“С. Єфремов (1876-1939; за ін. даними – 1937). Визначний український 
громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик 
літератури, академік УАН (з 1919), дійсний член НТШ, уродженець 
с. Пальчик Звенигородського повіту. Залишаючись непримиреним 
противником більшовицького режиму, на думку деяких дослідників 
(Н. Павлушкова, В.Плющ, В. Шмельов), в 1920 – 1928 рр. створив і 
очолив діяльність таємних опозиційних організацій, які відстоювали 
ідею української державності. У липні 1929 р. заарештовано і 
звинувачено в організації і керівництві Спілки Визволення України. У 
квітні 1930 р. засуджений до 10-річного ув’язнення з суворою ізоляцією. 
Перші сім років ув’язнення відбував у Ярославському політізоляторі, 
потім його переведено до Володимирської тюрми. З 1939 р. доля 
С. Єфремова невідома” [109, с. 256].  
“А. Кримський (1871 – 1942). Визначний український учений, 
письменник, сходознавець, історик української мови і літератури, 
дійсний член УАН (з 1917) та НТШ (1903). Автор близько тисячі 
наукових праць. А Кримський народився у м. Володимир-Волинський 
(тепер Волинська обл.). Дитячі роки пройшли у м. Звенигородка на 
Київщині. 1884 р. закінчив Колегію Павла Галагана в Києві. …У 1898-
1918 рр. викладав арабську, перську, турецьку мови та історію країн 
мусульманського Сходу в Лазаревському інституті східних мов (з 1900 
р. – професор). У 1918 р. став професором Київського університету (до 
1941 р., з перервами). Один з організаторів УАН. У 1921–1929 рр. – 
керівник Інституту сходознавства ім. О. Потебні. З 1930 р. вчений зазнав 
переслідувань влади: був практично усунений від науково-викладацької 
роботи в академічних установах України. Після початку Другої світової 
війни вченого-сходознавця знов покликали до наукової праці. За успіхи 
78 
 
навіть нагородили орденом Леніна. З початком військових дій 1941 р. на 
території України Кримському наказали з Москви виїхати до Уфи. Проте 
вчений повернувся до Звенигородки, де й був заарештований 
представниками НКВД. Звинувачений в антирадянській діяльності, 
ув’язнений в одній із тюрем м. Кустанай (Казахстан). Помер (за іншими 
даними закатований) 25 січня 1942 року” [109, с. 257].  
Про хвилю репресій проти інтелігенції на Шполянщині черпаємо із 
видання “Історія Шполянського краю” краєзнавця В. Шевчука, в якій він 
пише про ще одного представника “розстріляного відродження” Олекса 
Влизька. Ось що він пише: “Одна з найбільших хвиль репресій була 
спрямована проти національної української інтелігенції як найбільш 
освіченої частини суспільства. Одним з перших був у 1934 році 
заарештований поет Олекса Влизько, який провів своїх дитячі роки в 
Сигнаївці й у 1927 р. став відомим в Україні завдяки збірці поезій “За 
всіх скажу”, яка видавалась тричі і була удостоєна навіть державної 
премії. Зам брехливим звинуваченням він був засуджений і незабаром 
розстріляний разом з іншими відомими українськими літераторами 
(Г. Косинкою, О. Фальківським, братами Іваном та Тарасом 
Крушельницькими)” [110, с. 123-124]. 
У 1937 році було репресовано учителя географії середньої школи 
О. Кобзаренка із Гельмязіва. Про це пише краєзнавець П. Карпенко. 
“Його, як члена культурно-просвітницької організації “Просвіта”, 37-го 
року було теж репресовано. А вдома при арешті у О.Д. Кобзаренка 
знайшли “крамольну” літературу – твори Остапа Вишні й Михайла 
Грушевського. Конфіксували як докази провини…” [41, с. 94]. 
Краєзнавець М. Якименко  розповідає про представника 
“розстріляного відродження”, який народився у с.Мошни Черкаського 
району, завідуючого відділом Центрального історичного музею в Києво-
Печерській лаврі Трохима Трохимовича Теслі (1903-1937). “Народився 
79 
 
Тесля Т. Т. в с. Мошни у 1903 р. Після закінчення Мошнівського 
однокласного училища працював у маєтку графині К. А. Балашової 
різноробочим і продовжував займатися самоосвітою. Жадоба до знань 
привела талановитого юнака на робфак до м. Харкова, де він наполегливо 
вивчає археологію і з 1930 р. працює в Харківському археологічному 
музеї. У 1931 р. він уже завідувач відділу Харківського інституту 
археології. Навчаючись на археологічному відділенні аспірантури цього 
ж закладу, Трохим Трохимович знайомиться з видатним вченим-
істориком Д. І. Яворницьким, який стає його науковим керівником і під 
керівництвом якого молодий вчений у 1932-1933 роках бере участь у 
археологічних експедиціях і розкопках поблизу Харкова, на острові 
Хортиця, в Криму. В 1933 ро. Тесля Трохим Трохимович по закінченні 
аспірантури пише і блискуче захищає німецькою мовою дисертацію на 
здобуття наукового ступеня “кандидат історичних наук”. Чому 
німецькою? Тому, що в умовах переслідування всього українського 
захиститись українською мовою було неможливо. А писати українську 
історію російською мовою Трохим Трохимович, який був патріотом 
українського народу, не вважав за можливе. Після блискучого захисту 
дисертації молодого вченого запрошували працювати до Москви та 
Ленінграду, але Трохим Трохимович вирішив працювати для України і 
був направлений до Дніпропетровського археологічного музею, який на 
той час очолював його науковий керівник Д. І. Яворницький. Та вже в 
1934 р. Т. Т. Тесля був переведений до м. Києва заввідділом 
Центрального історичного музею в Києво-Печерській лаврі. Протягом 
трьох років роботи в музеї (1934 – 1937) Трохим Трохимович не 
припиняв наукової діяльності. Проте зібраним матеріалам і 
напрацюванням так і не судилося прислужитися людям. Любові Трохима 
Трохимовича до України, її історії не могла пробачити комуно-
більшовицька тоталітарна система. 29 жовтня 1937 р. Тесля Трохим 
80 
 
Трохимович був заарештований працівниками НКВС по звинуваченню в 
антирадянській національно-терористичній пропаганді, і вже 17 
листопада 1937 р. засуджений до розстрілу. 27 листопада 1937 р. вирок 
був приведений в дію у м. Києві. Місце поховання Теслі Т. Т. невідоме. 
12 жовтня 1956 р. Трохим Трохимович Тесля був реабілітований за 
відсутністю складу злочину” [63, с. 102-103]. 
Краєзнавець В. Мицику у краєзнавчому нарисі “Виднокрай. 
Історія Тальнівщини в людях, подіях та експонатах музею” розповідає 
про ще одного уродженця Черкащини – представника “розстріляного 
відродження” – Івана Тимофійовича Коханського. В.Мицик пише: 
“Закінчив школу в рідному Вишнополі. З 1919 року навчався у 
Тальнівській українській змішаній вчительській семінарії ім. 
Т. Шевченка. Брав участь у різних громадських заходах. .. Писав вірші й 
оприлюднював їх в альманасі “Семінарист”. Він вважав, що світ – це 
поезія. Із товстого зшитка, якого постійно носив із собою, зачитував 
вірші не тільки друзям, а й зустрічним людям. Вчителював у Вишнополі, 
Зеленькові, Кошланах на Вінниччині… З 1923 року почав публікуватися 
в газеті Уманського окружкому “Селянська правда”…. Після семінарії 
він вчителював у селах Уманщини… Однією з творчих удач Івана 
Коханського був нарис “День молодого лісу”, в якому образно описав 
зростання майбутнього покоління. Цій тематиці присвячено й інший 
нарис “Новий Семен” (1925)”. Пізніше вірші й нариси друкував у 
журналах “Глобус”, “Нова громада”, “Зоря”. Вчительську працю й 
творчість Іван Тимофійович поєднував із навчанням у Київському 
інституті народної освіти. Згодом працював відповідальним секретарем 
газети “Шлях кооперації” (Київ). Думав, що журналістська праця додасть 
розвитку літературній творчості. Прагнення І. Коханського знищили 
енкаведисти: 29 липня 1935 року його заарештували в редакції газети.  
Військовий трибунал прикордонної та внутрішньої охорони УРСР 21-23 
81 
 
січня 1936 року засудив І. Коханського на десять років позбавлення волі. 
Військова колегія Верховного суду УРСР 3 березня 1936 р. вирок 
підтвердила. В сталінських концтаборах поблизу Магадана 1941 року 
педагога й поета замордували. Реабілітований 12 листопада 1959 року  
[61, с. 118]. 
В. Лазуренко, проаналізувавши праці краєзнавців Черкащини, у 
розлогій статті “Краяни доби “розстріляного відродження”: імена, 
віднайдені за матеріалами студій краєзнавців Черкащини” та озвученій 
ним на ІІІ Всеукраїнській науково-практичній конференцій “Музеї у 
формуванні політики пам’яті” (06 листопада 2024 р.) подає аналіз 
репресій проти працівників освіти Черкащини. “Наприклад, краєзнавець 
І. Нерубальський, у своєму ґрунтовному виданні, присвяченому історії 
села Глибочок, що на Тальнівщині, зазначає, що “під мітлу політичних 
репресій потрапили також вчителі Глибочоцької школи Сергій 
Дем’янович Мазецький  та Петро (по батькові не встановлено) Нікітін. 
На жаль, ніяких відомостей про цих людей немає” [68, 264-265]. А у селі 
Криві Коліна, теж на Тальнівщині, було репресовано вчителя хімії і 
директора школи Івана Дмитровича Вороненка, який до початку Другої 
світової війни працював у цьому селі [64, с. 225]. У Монастирищі у 
страшний 1937 рік, як пише краєзнавець Іван Волошенко, репресували 
“Р. А. Гуцала – учителя”, “М. О. Заміховського – учителя” [21, с. 15]. У 
селі Паланка, що на Уманщині, як подає краєзнавець Леонід Панченко, 
репресували Смирнова Івана Тарасовича, 1891 р.н., учителя школи. 
Осуджений 25 грудня 1937 р. Трійкою НКВС по Київській області. 
Вирок – розстріл. Реабілітовано 27 травня 1989 р.”  [75, с. 59]. У місті 
Чорнобай у серпні–грудні 1937 р. заарештували, засудили і відправили 
на 10 років у виправно-трудові табори трьох вчителів – Якова 
Олександровича Сенька (1889 р.н.), Петра Петровича Циганника (1885 
р.н.), Феодосія Романовича Яценка (1886 р.н.) (доля ще одного вчителя 
82 
 
Чорнобаївської 7-річної школи Івана Ілліча Продченка невідома), – подає 
у своєму виданні краєзнавиця М. Приліпко [87, с. 49]. “У жовтні 1940 
року за антирадянську агітацію заарештовано викладачів Чигиринського 
технікуму соціалістичного обліку К. С. Іваненка та П. Т. Приходька. 
Вони звинувачувалися у антирадянській агітації, а саме – в 
розповсюдженні контрреволюційних анекдотів, не реагуванні на 
антирадянські вияви в технікумі, наклепи на радянську владу. А 
виявлялось це в тому, що вчителі і учні в розмовах скаржилися на погані 
матеріальні умови життя. Це відповідало об’єктивній дійсності. Обидва 
викладачі були реабілітовані у жовтні 1970 року” [56, с. 252].  
Краєзнавець В. Чос з Городища подав цікаву інформацію про те, 
що  “3 листопада 1937 року, в один день зі знаменитими письменниками-
драматургами Миколою Кулішем та режисером Лесем Курбасом у 
карельському таборі смерті Сандармох були розстріляні декілька 
черкащан. Зокрема – 30-річний Семен Середа, уродженець Млієва, 
викладач Городищенського сільгосптехнікуму” [107, с. 115].  
У 2023 р. побачив світ навчальний посібник для закладів загальної 
середньої освіти “Черкаси: історія і сучасність”. Що тут ми черпаємо про 
освітян-черкащан, яких можемо віднести до представників 
“розстріляного відродження”? Читаємо: “Під репресії каральних органів 
підпадали представники різних верств населення міста, які не мали 
ніякого відношення до політики. Так, у Черкасах незаконно були 
репресовані 23 вчителі міських шкіл, більшість із них отримали 
покарання у вигляді 10 років ув’язнення в таборах, а О. Ф. Оржеховська 
та І. П. Симоновський були розстріляні. Серед репресованих освітян – 
М. І. Голубєв, П. З. Дзюба, С. П. Горницький, Ф. А. Калитенко, 
М. І. Лисенко, І. М. Лях, А. Р. Матюха, П. Ф. Михно, М. А. Пінчук, 
М. С. Черкас, С. С. Шишко. Зазнав репресій і черкаський письменник 
Лесь Гомін (О. Д. Королевич), якого повністю реабілітували лише 
83 
 
посмертно, наприкінці 1958 року. Десять років таборів на Півночі без 
права листування отримав і наш земляк письменник О. Г. Лебеденко, 
автор відомої повісті «Перша міністерська” [105, с. 125-126]. 
“Чудом і великими надлюдськими зусиллями врятувався від 
сталінського терору один із співзасновників ВАСГНІЛ (Всесоюзної 
академії сільськогосподарських наук ім. Леніна), засновник 
ґрунтознавства уродженець с. Велика Бурімка академік Олексій 
Никанорович Соколовський” [87, с. 344], про якого пише краєзнавиця 
Марія Приліпко. “Це – незвичайна людина, вчений гігант, життя якого 
складалося в ті часи занадто складно і непередбачувано. Почалося з того, 
що в постанові ВУЦВК №37/429 від 29.02.1930 “Про затвердження 
особового складу Найвищого Суду УСРР для розгляду справи СВУ”, у 
складі суду з’явилося його прізвище – академіка О. Н. Соколовського (як 
громадського обвинувача). Що змусило О. Н. Соколовського і ще ряд 
професорів і академіків, свідчити проти “своїх”? У органів НКВС був 
багатющий арсенал примусових методів. Їх на собі відчув Олексій 
Никанорович сповна і в 1930, і пізніше, в 1938–1940 роках. У 1930 році 
йому “нагадали”, що він і дружина вихідці із сімей “служителів культу”, 
що він на початку XX ст. був членом РУП, що його молодший брат 
Михайло брав участь у громадянській війні в “білій гвардії” і у 1919 році 
емігрував спочатку до США, а згодом до Парижу, що вчений зустрічався 
з ним у 1927 році, як їздив на Перший конгрес ґрунтознавців у 
Вашингтон і інші факти, які змусили вченого “свідчити” в справі СВУ. 
Пізніше О. Н. Соколовський скаржився: “… якась пекельна рука 
постаралась, що українці повинні судити своїх же, українців, спритна 
політика Москви зробить так, що українці задавлять Україну своїми ж 
руками”. …Пройшло декілька років. Органи ДПУ “прибирали” свідків у 
“справі СВУ”. 1938 року О. Н. Соколовський був позбавлений свободи 
“як ворог народу”, йому інкримінувалась участь у “контрреволюційних 
84 
 
діях”, в організації українських есдеків як одного з її лідерів, в організації 
і шкідництва, і повстанської діяльності. Скільки допитів, знущань, 
погроз, безпідставних звинувачень і врешті вирок – “розстріл з 
конфіскацією майна”… У січні 1940 р. його звільнили “за відсутністю 
складу злочину” після багатьох місяців боротьби і його, і багатьох вчених 
за скасування рішення суду. Та не завжди перемагала справедливість” 
[87, с. 344]. 
Зазнали репресій і представники краєзнавчої спільноти Черкащини. 
Так, “у жовтні 1937 р. за вигаданими обвинуваченнями був 
заарештований і 18 листопада 1937 р. розстріляний у Черкасах” 
краєзнавець і письменник, громадський діяч Григорій Петрович Варава 
[47, с. 29]. Зазнав репресій і ще один краєзнавець, уродженець с. 
Берестівець Уманського району Теодосій Миколайович Мовчанівський, 
який у 1938 р. був засуджений до вищої міри покарання. З 1925 р. він 
працював директором Бердичівського історичного музею, а з 1933 р. у 
Інституті історії матеріальної культури у Києві [47, с. 131-132]. 
 
 
3.2  Персоналістичний вимір репресованих черкащан за 
данимими історико-краєзнавчих серій професора Миколи 
Бушина  
 
“Помер не той, кого поховали, а той, кого забули” – таким є епіграф до  
історико-краєзнавчої серії книг "Черкаський край в особах. 1941-2001", яку у 
2001 році започаткував на Черкащині д.і.н., професор, на той час завідувач 
кафедри історії України Черкаського державного технологічного університету 
Микола Іванович  Бушин (1937 – 2022). Було заплановано видати 24 книги, 
присвячені всім районам Черкаської області і містам: Черкаси, Сміла, Канів, 
Умань [15, с. 5]. 
85 
 
Ми провели аналіз всіх виданих книг з цієї серії і прийшли до висновку, 
що лише у декількох книгах цієї серії у розділі про видатні імені того чи 
іншого району вміщено біографії репресованих чи підданих гонінням особам. 
Так, у книзі, авторів М.Бушин і Ю. Ілляшенко, присвяченій Золотоніщині, 
вміщено розгорнуту біографію про уродженця села Щербинівка 
Кропив'янської волості Золотоніського повіту тодішньої Полтавської губернії, 
українського поета і перекладача Миколи Івановича Терещенка. Протягом 
1917 – 1922 рр. Він навчався на хімічному факультеті Київського 
політехнічного інституту. В грудні 1918 року брав участь у повстанні проти 
гетьмана Павла Скоропадського. Як пишуть автори “Грудень 1937 року  – 
1939 рік – М. Терещенко був заарештований і перебував у катівнях НКВС”. 
Але йому вдалось залишитись вживих [12, с. 298-299]. 
Бушин М.І., Кукса Н.Г., Шамрай О.Г.  у книзі серії “Черкаський край в 
особах. 1941 – 2001. Кам’янщина” розмістили біографію про Семена 
Митрофановича Кулаковського (1891 – 1953), військового, командира 
партизанського загону у 1918 р. Ось, що про його пишуть автори: “В 1932 році 
колишнього офіцера, ватажка партизанського загону ім. Спартака, члена 
ревкому, заарештували. Напевно, довго довелося б спокутувати йому 
“провину”, та численні листи, звернення односельців до відповідних 
інстанцій, прохання звільнити півчому неповинну людину, яка вірою і 
правдою завжди заслужила своєму народові, не минули марно. В 1934 році 
Кулаковський повернувся до родини. У 1953 році його не стало” [14, с. 267]. 
У книзі “Черкаський край в особах. 1941 – 2001. Монастирищина”, її 
автори Бушин М. І., Бойко А. О., Волошенко І. І. подали біографію 
репресованого вже у повоєнний час Бергельсона Давида Рафаіловича, який 
народився  в селі Сарни Монастирищенського району 12 серпня 1884 року в 
єврейській родині. Навчався грамоті у єврейській школі при місцевій сінагозі, 
продовжував навчання в місті Умані. З часом став письменником. Перше 
оповідання “Глухий” написав в 1913 році. З 1932 по 1940 рік працює над 
двотомною історичною епопеєю “На Дніпрі”, в 1946 році оприлюднює збірник 
86 
 
“Серед живих людей”. Пізніше з’являються і інші твори. В післявоєнний час 
живе і працює у Москві. Він був членом єврейського Антифашистського 
комітету СРСР. Репресований у 1952 році за контакти з ізраїльським послом в 
СРСР Голдою Мейєр. Розстріляний 12 серпня цього ж року, тобто в день свого 
народження [11, с. 366]. 
У 2005 р. професор Микола Іванович Бушин започаткував ще одну 
науково-популярну серію  книг “Золота підкова Черкащини”, у яких також  ми 
знаходимо прізвища підданих репресіям і тортурам у часи великого терору, 
уродженцям Черкащини. Так, у книзі “Географічне серце України. 
Шполянщина” її автори Бушин М.І., Лазуренко В.М., Коваленко Я.І. подали 
біографії двох відомих особистостей: поетів Бена Степана Федоровича і 
Олекса Влизька. Ось, що ми почерпнули з цієї книги: “Бен Степан Федорович 
“народився 31 жовтня 1900 р. в с. Лозоватка (суч. с. Лозуваткаі) в сім’ї 
селянина... Про життя С.Ф. Бена не можна сказати, що воно виключно було 
присвячено літературі. На відміну від багатьох своїх колег по перу він був 
звичайним сільським вчителем. Весною, літом, осінню він важко працював на 
землі і лише зимою він міг собі дозволити приділяти більше часу поезії. У 
1929 р. у видавництві “Плуг” вийшла друком його перша і остання книга  
“Солодкий світ”… У 1931 р. в результаті переслідувань з боку радянської 
влади письменник змушений був виїхати до Ігарки, де став працювати 
завідувачем початкової школи. У 1932 р. він переселився в Карелію, де також 
вчителює в Медвежегірській залізничній фабрично-заводській школі… З 1934 
р. Степан Бен працював вчителем  мови і літератури у Княжанській неповній 
середній школі. Почав готувати до друку нову збірку поезій “Ластівки на 
клуні”, вірші з якої старанно виписував до загального зошита. 
У 1937 р. Степана Бена разом з іншими шанованими жителями села було 
заарештовано органами НКВД як ворога народу за звинуваченням в тому, що 
він є членом “контрреволюційної націоналістичної повстанської диверсійної 
організації керованою польською розвідкою“ яка ставить за мету 
відокремлення України від Радянського Союзу та вбивство вождя всіх народів 
87 
 
Й. Сталіна. Радянські карні органи старанно намагалися прокреслити польську 
лінію в цій справі. У справах національність заарештованих у більшості 
випадках позначалася як поляк. Так, наприклад, у протоколі арешту і обшуку 
ім’я Степана Бендюженка було написано як Стефана Бендюженка. За 
спогадами Анастасії Арсентіївни, останніми словами які вона почула від 
чоловіка було: “Я повернуся, не плач…”. Заарештованих близько місяця 
тримали ув’язненими у Шполі, відвідування рідними були заборонені. Поет, 
як і ряд інших осіб, був впевнений в тому, що невинного не засудять і певний 
час не визнавав своєї вини. Тоді, за наказом лейтенанта Добричева (офіцера 
НКВД який вів цю справу) було вкинуто до камери ув’язнених одного з 
арештантів після кількагодинних тортур. У поневіченого було вирвано око, 
чисельні проломи черепа, перелами кінцівок. Інших попередили, що так буде 
з кожним, хто не визнає своєї вини. Заарештовані вирішили, щоб для того щоб 
виправдатись необхідно в першу чергу вижити, а отже, необхідно погодитися 
і підписати все що запропонує слідчий, а потім, у вищих інстанціях, можна 
буде оскаржити безпідставність їхніх арештів. Виходячи з таких міркувань 
Степан Бен підписав висунуті йому звинувачення. Далі, заарештованого поета 
разом з іншими було переправлено до Черкас де всіх їх у перших числах 
листопада 1937 р. біля соснового бору приблизно о десятій вечора було 
розстріляно. 
Дружині поета Анастасії Арсентіївні восени 1937 р. сповістили, що її 
чоловіка засуджено на десять років таборів без права на листування. Вона 
разом з дочкою (як і рідні інших засуджених) підлягала висилці з України, 
однак цієї участі їй вдалося уникнути. Міліціонер, який приїхав за матір’ю і 
дочкою, виявився порядною людиною. Побачивши хвору дев’ятирічну Маю, 
він розігнав допитливих сусідів які прибігли поживитися на чужому горі і 
влаштував так, що мати із дочкою залишилися жити в рідному селі. Їм він 
порадив не лише не виходити далі за межи села, а й навіть не переступати далі 
ганку рідної хати. У 1938 р. Анастасії Арсентіївні було дозволено працювати 
в колгоспі села. Згодом Степана Бендюженка було реабілітовано. 
88 
 
Тривалий час ім’я Степана Бена замовчувалося і лише у 1990 р. на 
будинку в якому жив поет було встановлено меморіальну дошку. Загалом про 
життя і творчу діяльність С.Ф. Бена (Бендюженка) насьогодні нам відомо 
мало, адже радянська система намагалася викреслити його із сторінок 
української культури. Тому ряд етапів його життя нам і досі залишаються 
невідомими або маловідомими. Під час арешту було знищено останні твори 
Бена, безслідно зникла його епістолярна спадщина. З усіх його рукописів 
родина Степана Бена змогла зберегти лише аркуш паперу з уривком 
автобіографії поета, яка написана була його власною рукою [16, с. 339-340]. 
Про  репресованого поета Олексу Влизька автори книги подали наступне: 
“Народився 17 лютого 1908 р. у с. Сигнаївка в сім’ї церковного священика. В 
Сигнаївці провів свої дитячі роки. Скарлатина, якою перехворів Олекса у 
тринадцять років, відібрала у нього слух і фатально спотворила мову. Німота 
стала його фізичною вадою, тому в майбутньому, за спогадами іншого поета 
Олекси Гай-Головка, він завжди висловлював свої думки лише на папері, а 
спілкування з оточуючими проходило таким чином: його співрозмовник писав 
пальцем у повітрі, а він читав слова з півслова. По закінченню харківської 
гімназії родина Влизька переїхала жити до Києва, де він закінчив Київський 
інститут народної освіти….. У своїй поетичній діяльності Олекса Влизько 
гуртувався навколо харківського письменницького видання “Молодняк”, яке 
згодом разом із українською соціалістичною столицею переїхало до Києва. у 
1925 р. у журналі “Глобус” було надруковано перший вірш Олекси “Серце на 
норд”…. У 1928 – 1929 рр. разом з групою літературознавців здійснив поїздку 
до Німеччини. Перша його збірка поезій “За всіх скажу” принесла славу 
молодому поетові. Вона двічі перевидавалася і була удостоєна державної 
премії. Другою його книгою стала збірка “За всіх скажу…”. Перу Олекси 
належать також такі поезії як “Мій друг Дон-Жуан” (1934 р.), “Дев’ята 
симфонія”, “Східні балади”.... 
Буревій репресій, що прокотився у зо-ті рр. ХХ ст. над українською 
інтелігенцією не міг не зачепити Олекси Влизька. Спочатку викликали в 
89 
 
ОДПУ брата поета Олександра, звинувативши його в приховуванні 
соціального походження, бо в документах він називав батька-священика 
“службовцем”. Слідчий Фількінштейн запропонував Олександрові на 
відшкодування “провин” стати донощиком, а коли той категорично 
відмовився, його 1931 р. заарештували і близько п’яти місяців протримали в 
Лук’янівській в’язниці в Києві. У 1934 р. працівники ДПУ знову прийшли на 
квартиру Влизьків, рилися в Олексиних книжках і навіть у пічці в попелі, 
забрали друкарську машинку. В листопаді 1934 р. Олексу Влизька за 
“співучасть у протикіровській змові” було заарештовано і кинуто до 
Лук’янівської в’язниці, а його бібліотеку конфісковано. 13-15 грудня 1934 
року, в сучасному приміщенні Центра Культури, що в Києві, Олексу Влизька 
разом з іншими українськими письменниками було розстріляно, серед них 
були Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Іван Крушельницький, Кость 
Буревій та інші. Лише в січні 1935 року сім’я поета довідалася з газети, що 
Олексу було розстріляно разом з групою інших 33-ма “ворогами народу“. У 
травні 1958 року Олексу Влизька було реабілітовано “за отсутствием состава 
преступления“. 6 листопада 1965 р. військовою колегією Верховного Суду 
СРСР брата Олександра Федоровича Влизька було повідомлено, що 
“установить место захоронения Влызько А. Ф. за давностью времени не 
представляется возможным” [16, с. 341-342]. 
Бушин М.І., Лазуренко В.М., Яшан О.О.  у книзі “Трипільський дух вита 
над нами. Тальнівщина” подали інформацію про репресованого митця Іщенка 
Василя Григоровича.  Ось, що вони подали у своїй книзі із серії: “Народився у 
Кобриновому 1883 р. Навчався в іконописній майстерні Київської Лаври, в 
Одеській художній школі, але обидві покинув через нестатки. Працював 
робітником на підприємствах Кавказу, в Катеринодарі, в Києві. Талант 
В.Іщенка не поминув уваги сільського поміщика. За свій кошт він чотири роки 
навчав його в Київському художньому училищі на архітектурно-
скульптурному відділі. 1902 року митець керує архітектурними роботами при 
будівництві школи в Кобриновому. 1903 – 1917 рр. навчався в академії 
90 
 
Колабосс (Франція). Його вчителем був Огюст Роден. Вплив імпресіонізму 
відбився на скульптурах, які В.Іщенко експонував на виставці в Петербурзі 
1913 р., особливо , “Сон художника”. Тоді ж він створив скульптуру , “Бабуся”, 
“Поцілунок”. Із скульптур В.Іщенка відомі ще “Молода селянка”, 
“Скривджений”, “Батько”, “Головка”. Серед портретів, зроблених в кобри 
новому, відомий “Дід Цап”. Після революції відкрив у Кобри новому 
скульптурну майстерню. Потім працював у Всеукраїнському музеї (Київ). 
1927 р. представив свої твори на виставці Асоціації художників Радянської 
України. Як представник ,,ворожої течії” (імпресіонізму) у мистецтві, він був 
репресований і помер 1934 р. у північних снігах” [17, с. 163]. 
Надрукована у даній книзі і стаття про  визначного українського вченого, 
письменника, сходознавця, історика української мови та літератури, дійсного 
члена УАН (з 1917) та НТШ (1903)  Агатангела Юхимовича Кримського (1871 
– 1942).  “Народився у м.Володимирі-Волинську (тепер Волинська обл.), 
дитячі та юнацькі роки пройшли у м.Звенигородці. Деякий час навчався у 
гімназіях Острога і Києва… Після встановлення 1917 української державності 
вчений вирішив повернутися на батьківщину. 1918 став професором 
Київського університету (до 1941). В червні-листопаді 1918 разом із 
В. Вернадським, М. Василенком та ін. був одним з організаторів УАН, 
незамінним секретарем та головою історико-філологічного відділу (до 1929). 
Протягом 1921-29 Кримський очолював Інститут сходознавства в Києві. В 
травні 1928, після чергового переобрання Кримського секретарем УАН, 
більшовицький уряд не затвердив його на цю посаду, а невдовзі були 
ліквідовані й усі установи, які очолював учений. У 1930-ті Кримський був 
практично усунений від науково-викладацької роботи в академічних 
установах України. 20.7.1941 Кримського було заарештовано співробітниками 
НКВД, звинувачено в антирадянській націоналістичній діяльності і ув'язнено 
в одній із тюрем НКВД у Кустанаї (тепер Казахстан). Помер (за іншими 
даними був закатований) 24.01.1942” [17, с. 164-165]. 
91 
 
У книзі серії “Золота підкова Черкащини” “Пам’ять не згасне (м. Канів – 
Звенигородщина)” її автори Бушин М.І., Конон Ю.М., Лазуренко В.М. подали 
біографію української художниці, фольклориста, етнографа, репресованої 
Терещенко Софії Мефодіївни (1887 – 1948). Ось, що ми дізнались із книги. 
“Народилась в с.Попівці на Звенигородщині в багатодітній селянській родині. 
Закінчила Петербурзьке училище технічного рисування та Петербурзьку 
академію мистецтв. Вчителювала деякий час в городці. 1920 її стараннями в 
Звенигородці відкрито школу, а 1922 – повітовий музей ім.Т. Шевченка. Як 
член етнографічної комісії Всеукраїнської академії наук Терещенко чимало 
зробила для розвитку етнографії. Сходивши  всі села Звенигородщини, 
записувала перекази, легенди, народні прикмети, казки. Познайомившись з 
А.Кримським, передала йому свої численні матеріали для  книги 
“Звенигородщина”: “Весілля в селі Попівці”, “Жнива”, “Сватання” та ін. 9 
вересня 1929 була заарештована по підозрі в „належності до української 
контрреволюційної організації, що ставила за ціль повалення радянської 
влади”. Не маючи достатніх доказів для звинувачення Терещенко окружний 
відділ ОДПУ все ж зумів визначити їй жорстоку міру покарання: десять років 
таборів. В березні 1930 српаву переглянули і замість таборів Терещенко 
вислали на три роки до Казахстану. Та сталося так, що на Звенигородщину 
вона повернулася лише 1944. Виснажена фізично і духовно в таборах в 1948 
році пішла з життя” [13, с. 170]. 
Подали автори згаданої вище книги  і біографію репресованого поета 
Михайла Шульги-Шульженка (1901 – 1943). Ось що автори пишуть: 
“Народився 1901 року в передмісті м.Звенигородки в селянській родині... 
Поезія та участь в громадянській війні зблизили Шульга-Шульженко з 
відомим  українським поетом Володимиром Сосюрою. Зокрема, вони 
побували на Звенигородщині, читали вірші в Козацькій агрошколі. За 
сфабрикованою в ОГПУ-НКВС справою був заарештований. І хоч поета 
невдовзі звільнено він був душевно зламаний. Тому майже не публікувався. В 
92 
 
1939 – 1941 мешкав в м. Белграді. З 1941 – на фронті. Загинув 1943 під 
Ленінградом” [13, с.177]. 
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 
В цьому розділі ми прийшли до наступних висновків. 
Багато черкащан – видатних постатейі доби розстріляного 
відродження зазнало політичного терору. “Розстріляне відродження” – 
це “однойменне визначення, що застосовується для характеристики 
репресивної політики комуністичної Москви, спрямованої на фізичне 
знищення української інтелектуальної еліти 1920-х – 30-х рр. (ширше – 
усієї національно свідомої інтелігенції української) й табуювання її 
творчих здобутків.  
Визначення “розстріляне відродження” виникла через два 
десятиліття після трагічних подій 20-х –30-х років XX ст. на українських 
землях, коли комуністична Москва репресувала цвіт української нації.  
Як зазначають українські історики Ю. Мицик, О. Бажан, В. Власов 
“протягом 1935–1940 pp. у розряд політв'язнів потрапило 332 439 
громадян республіки, з яких 161 748 чол. було розстріляно…. Серед 
розстріляних були відомі українські діячі культури Л. Курбас, М. Куліш, 
М. Зеров, В. Підмогильний, М. Вороний, М. Ірчан, В. Поліщук, 
О. Слюсаренко, П. Филипович, Г. Епік, М. Яловий, М. Яворський та ін.  
У результаті репресій 1930–1938 pp., – констатують Ю. Мицик, 
О. Бажан, В. Власов, –  були фізично знищені, кинуті до концтаборів і 
тюрем, відправлені на заслання, вигнані з наукового, культурного й 
громадського життя майже всі представники української інтелігенції – як 
старої, так і молодої, що сформувалася в період “українізації”…. 
Українське національне і культурне відродження 20-х років XX ст., яке 
за гранично короткий час дало такі блискучі плоди, було розстріляне. 
Таким чином, геноцид української нації, здійснений комуністичною 
Російською імперією шляхом штучного голодомору, був доповнений 
93 
 
розстрілами української адміністративної та інтелектуальної еліти. Так 
народилося трагічне поняття “Розстріляне Відродження”. 
Жертвами репресій стала і черкащанська інтелігенція. Так, у  1937 р. 
був звинувачений у належності до неіснуючої “української 
контрреволюційної націоналістичної організації” директор Канівського 
заповідника “Могила Т. Г. Шевченка” М. С. Стретович і ув’язнений у 
виправно-трудові табори строком на 10 років. До вищої міри покарання 
був засуджений у 1938 р. екскурсовод заповідника С. Дерева. Така ж доля 
спіткала й одного з фундаторів музейної справи на Уманщині 
Ф. М. Мовчанівського. До 10 років виправно-трудових таборів був 
ув’язнений директор Уманського сільськогосподарського інституту 
А. П. Стороженко, а викладач цього інституту В. Ф. Чалий отримав вищу 
міру покарання. Про них пишке у своїх дослідженнях краєзнавець 
В.Мельниченко. 
Репресованих письменників – уродженців Чигиринщини Чигирина 
Віталія Єлисейовича і Кримського Андрія Івановича.  
У статті “Кропивнянин Ілля Шульга: повернення із небуття” 
надрукованій у книзі “Пером публіциста: вибрані нариси, статті, 
інтерв’ю” краєзнавець Григорій Голиш повертає одного із яскравих і 
порядних представників “розстріляного Відродження” 1930-х років І. 
Шульги, автора понад тисячі малярських робіт, уродженця села 
Кропивна на Золотоніщині.  Професійно навчався у знаменитій 
“малювальній” школі легендарного українського живописця Миколи 
Мурашка. За неперевершене виконану дипломну роботу – картину 
“Козаки пішли” – І. Шульга в 1909 р. отримав звання “вільного митця”. 
Підбадьорюючи молодого майстра, І. Рєпін говорив: “Не забувай, що в 
художньому мистецтві є тільки два Іллі – це я і ти”. У 1937 р. художник 
займає чільне місце на столичній виставці робіт. Йому співають 
дифірамби, а щонайбільше його розхвалюють за картину “Перший 
94 
 
трактор на селі” (з огляду на “ідеологічно витриманий сюжет”). Але йому 
було запропоновано створити картину про українських вождів 
Г. Петровського та С. Косіора, на що І. Шульга твердо заявив, що в нього 
«немає натхнення писати партійних бонз, бо це суперечить його духу 
вільного  мистця». Це був його кінець.  Як пише Г. Голиш “березневої 
ночі 1938-го до будинку Шульги під’їхав “чорний воронок” і за мить 
Іллю Максимовича вивели з квартири у кайданках. Органи НКВС у 
традиціях тих лихозвісних часів висунули художнику звинувачення в 
українському буржуазному націоналізмі й навіть шпигунстві. У 
кримінальній справі його постійно називають “мазепівцем”, а вирок був 
швидким і суворим: його засудили на сім літ таборів. Утім, кати знали, 
що шансів повернутися додому у занедужалого І. Шульги вже не було. 
На початку 1939 р. дружина Іллі Максимовича отримала повідомлення, 
що її чоловік помер у пересильній тюрмі Петропавловська 19 грудня (на 
день св. Миколая) 1938 р. (у віці 60 літ)/ 
А ось так подає пояснення про реалії наступу на діячів освіти, науки, 
культури, фактично все покоління “розстріляного відродження” 
краєзнавець В. Щербатюк у книзі “Історія регіонів України: 
Лисянщина”: “У 1933 р. Й. Сталін проголосив, що основною загрозою 
для єдності Радянського Союзу є націоналізм. Це означало кінець 
українізації і початок цілеспрямованих утисків національної науки і 
культури… З бібліотек вилучались видатні твори української науки і 
літератури. Заборонялись національні п’єси, закривались театри. 
Музейним працівникам не рекомендувалося звертатися до історії 
козацтва та інших історичних подій, що нагадували автономію чи ознаки 
державності України”. 
В. Щербатюк наводить інформацію про одну з перших 
представниць трагічного українського покоління “розстріляного 
відродження” художницю, фольклориста, етнографа Софію 
95 
 
Мефодіївну  Терещенко, творчість якої радянською цензурою надовго 
була схована від українців. Заарештована 1929, в розпал масових арештів 
в Україні народознавців. А долі  на її долю випали Соловки, участь у 
будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. 1935 отримала новий 
вирок: довічне заслання. По етапу потрапила до м.Кизил-Орди в 
Казахстані, а в 1941 – до м. Джамбул. У неволі Терещенко продовжувала 
займатись народознавством: їй вдалося відвідати місця Т. Шевченка, де 
останній відбував заслання… Після 1945 їй дозволили повернутися у 
рідну Звенигородку. Там  Терещенко влаштувалась працювати 
художником-оформлювачем у мистецькій студії при місцевому будинку 
культури….  
Репресовані українці “розстріляного відродження”, доля яких 
пов’язана із  Черкащиною – Сергій Єфремов і Агатангел Кримський. 
“С. Єфремов – визначний український громадсько-політичний і 
державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік УАН, 
дійсний член НТШ, уродженець с. Пальчик Звенигородського повіту. 
Залишаючись непримиреним противником більшовицького режиму, на 
думку деяких дослідників (Н. Павлушкова, В.Плющ, в Шмельов), в 1920 
– 1928 рр. створив і очолив діяльність таємних опозиційних організацій, 
які відстоювали ідею української державності. У липні 1929 р. 
заарештовано і звинувачено в організації і керівництві Спілки 
Визволення України. У квітні 1930 р. засуджений до 10-річного 
ув’язнення з суворою ізоляцією. Перші сім років ув’язнення відбував у 
Ярославському політізоляторі, потім його переведено до 
Володимирської тюрми. З 1939 р. доля С. Єфремова невідома. Про це 
дослідив краєзнавець та історик В. Щербатюк. 
Агатангел Кримський (1871 – 1942) – це визначний український 
учений, письменник, сходознавець, історик української мови і 
літератури, дійсний член УАН та НТШ. Автор близько тисячі наукових 
96 
 
праць. А Кримський народився у м. Володимир-Волинський (тепер 
Волинська обл.). Дитячі роки пройшли у м. Звенигородка на Київщині. 
Один з організаторів УАН. У 1921–1929 рр. – керівник Інституту 
сходознавства ім. О. Потебні. З 1930 р. вчений зазнав переслідувань 
влади: був практично усунений від науково-викладацької роботи в 
академічних установах України. Після початку Другої світової війни 
вченого-сходознавця знов покликали до наукової праці. За успіхи навіть 
нагородили орденом Леніна. З початком військових дій 1941 р. на 
території України Кримському наказали з Москви виїхати до Уфи. Проте 
вчений повернувся до Звенигородки, де й був заарештований 
представниками НКВД. Звинувачений в антирадянській діяльності, 
ув’язнений в одній із тюрем м. Кустанай (Казахстан). Помер (за іншими 
даними закатований) 25 січня 1942 року.  
Про хвилю репресій проти інтелігенції на Шполянщині черпаємо із 
видання “Історія Шполянського краю” краєзнавця В. Шевчука, в якій він 
пише про ще одного представника “розстріляного відродження” Олекса 
Влизька, який був у 1934 році заарештований. Поет провів своїх дитячі 
роки в Сигнаївці й у 1927 р. став відомим в Україні завдяки збірці поезій 
“За всіх скажу”, яка видавалась тричі і була удостоєна навіть державної 
премії. Зам брехливим звинуваченням він був засуджений і незабаром 
розстріляний разом з іншими відомими українськими літераторами 
(Г. Косинкою, О. Фальківським, братами Іваном та Тарасом 
Крушельницькими). 
У 1937 році було репресовано учителя географії середньої школи 
О. Кобзаренка із Гельмязіва. Про це пише краєзнавець П. Карпенко. 
“Його, як члена культурно-просвітницької організації “Просвіта”, 37-го 
року було теж репресовано. А вдома при арешті у О.Д. Кобзаренка 
знайшли “крамольну” літературу – твори Остапа Вишні й Михайла 
Грушевського. Конфіксували як докази провини. 
97 
 
Трагічно склалась доля ще одного уродженця Черкащини – 
представника “розстріляного відродження”, який народився у с.Мошни 
Черкаського району, завідуючого відділом Центрального історичного 
музею в Києво-Печерській лаврі Трохима Трохимовича Теслі (1903-
1937). У 1931 р. він уже завідувач відділу Харківського інституту 
археології. Навчаючись на археологічному відділенні аспірантури цього 
ж закладу, Трохим Трохимович знайомиться з видатним вченим-
істориком Дмитром Яворницьким, який стає його науковим керівником і 
під керівництвом якого молодий вчений у 1932-1933 роках бере участь у 
археологічних експедиціях і розкопках поблизу Харкова, на острові 
Хортиця, в Криму. В 1933 ро. Тесля Трохим Трохимович по закінченні 
аспірантури пише і блискуче захищає німецькою мовою дисертацію на 
здобуття наукового ступеня “кандидат історичних наук”. Чому 
німецькою? Тому, що в умовах переслідування всього українського 
захиститись українською мовою було неможливо. А писати українську 
історію російською мовою Трохим Трохимович, який був патріотом 
українського народу, не вважав за можливе. Після блискучого захисту 
дисертації молодого вченого запрошували працювати до Москви та 
Ленінграду, але Трохим Трохимович вирішив працювати для України і 
був направлений до Дніпропетровського археологічного музею, який на 
той час очолював його науковий керівник Д. І. Яворницький. Та вже в 
1934 р. Т. Т. Тесля був переведений до м. Києва заввідділом 
Центрального історичного музею в Києво-Печерській лаврі. Протягом 
трьох років роботи в музеї (1934 – 1937) Трохим Трохимович не 
припиняв наукової діяльності. Проте зібраним матеріалам і 
напрацюванням так і не судилося прислужитися людям. Любові Трохима 
Трохимовича до України, її історії не могла пробачити комуно-
більшовицька тоталітарна система. 29 жовтня 1937 р. Тесля Трохим 
Трохимович був заарештований працівниками НКВС по звинуваченню в 
98 
 
антирадянській національно-терористичній пропаганді, і вже 17 
листопада 1937 р. засуджений до розстрілу. 27 листопада 1937 р. вирок 
був приведений в дію у м. Києві. Місце поховання Теслі Т. Т. невідоме.  
Репресованим був і ще один талановитий уродженець з 
с. Вишнопіль, що на Тальнівщині, представник “розстріляного 
відродження”, письменник Іван Тимофійович Коханський. Його долю 
дослідив краєзнавець В. Мицик. Він вчителював у Вишнополі, 
Зеленькові, Кошланах на Вінничині… З 1923 року почав публікуватися в 
газеті Уманського окружкому “Селянська правда”. Вірші й нариси 
друкував у журналах “Глобус”, “Нова громада”, “Зоря”. Думав, що 
журналістська праця додасть розвитку літературній творчості. 
Прагнення І. Коханського знищили енкаведисти: 29 липня 1935 року 
його заарештували в редакції газети.  Військовий трибунал прикордонної 
та внутрішньої охорони УРСР 21-23 січня 1936 року засудив 
І. Коханського на десять років позбавлення волі. Військова колегія 
Верховного суду УРСР 3 березня 1936 р. вирок підтвердила. В 
сталінських концтаборах поблизу Магадана 1941 року педагога й поета 
замордували. Реабілітований 12 листопада 1959 року. 
Ретельно проаналізував праці краєзнавців Черкащини В.Лазуренко 
у розлогій статті “Краяни доби “розстріляного відродження”: імена, 
віднайдені за матеріалами студій краєзнавців Черкащини” та озвученій 
ним на ІІІ Всеукраїнській науково-практичній конференцій “Музеї у 
формуванні політики пам’яті” (06 листопада 2024 р.) де краєзнаець подав 
аналіз репресій проти працівників освіти Черкащини. Наприклад, 
краєзнавець І. Нерубальський, у виданні, присвяченому історії села 
Глибочок, що на Тальнівщині, зазначає, що “під мітлу політичних 
репресій потрапили також вчителі Глибочоцької школи Сергій 
Дем’янович Мазецький  та Петро (по батькові не встановлено) Нікітін. 
На жаль, ніяких відомостей про цих людей немає”. А у селі Криві Коліна, 
99 
 
теж на Тальнівщині, було репресовано вчителя хімії і директора школи 
Івана Дмитровича Вороненка, який до початку Другої світової війни 
працював у цьому селі. У Монастирищі 1937 року, як пише краєзнавець 
Іван Волошенко, репресували Р. А. Гуцала – учителя, 
М. О. Заміховського – учителя. У селі Паланка, що на Уманщині, як 
подає краєзнавець Леонід Панченко, репресували Смирнова Івана 
Тарасовича, 1891 р.н., учителя школи. Осуджений 25 грудня 1937 р. 
Трійкою НКВС по Київській області. Вирок – розстріл. Реабілітовано 27 
травня 1989 р.”. У місті Чорнобай у серпні–грудні 1937 р. заарештували, 
засудили і відправили на 10 років у виправно-трудові табори трьох 
вчителів – Якова Олександровича Сенька (1889 р.н.), Петра Петровича 
Циганника (1885 р.н.), Феодосія Романовича Яценка (1886 р.н.) (доля ще 
одного вчителя Чорнобаївської 7-річної школи Івана Ілліча Продченка 
невідома), – подає у своєму виданні краєзнавиця М. Приліпко. 
3 листопада 1937 року, в один день зі знаменитими письменниками-
драматургами Миколою Кулішем та режисером Лесем Курбасом у 
карельському таборі смерті Сандармох були розстріляні декілька 
черкащан. Зокрема – 30-річний Семен Середа, уродженець Млієва, 
викладач Городищенського сільгосптехнікуму. Про це дослідив 
краєзнавець В. Чос з Городища. 
Під репресії каральних органів підпадали представники різних 
верств населення міста, які не мали ніякого відношення до політики. Так, 
у Черкасах незаконно були репресовані 23 вчителі міських шкіл, 
більшість із них отримали покарання у вигляді 10 років ув’язнення в 
таборах, а О. Ф. Оржеховська та І. П. Симоновський були розстріляні. 
Серед репресованих освітян – М. І. Голубєв, П. З. Дзюба, 
С. П. Горницький, Ф. А. Калитенко, М. І. Лисенко, І. М. Лях, 
А.Р. Матюха, П. Ф. Михно, М. А. Пінчук, М. С. Черкас, С. С. Шишко. Їх 
долі дослідив краєзнавець В.Мельниченко. 
100 
 
Вликими надлюдськими зусиллями врятувався від сталінського 
терору один із співзасновників ВАСГНІЛ (Всесоюзної академії 
сільськогосподарських наук ім. Леніна), засновник ґрунтознавства 
уродженець с. Велика Бурімка академік Олексій Никанорович 
Соколовський. Про якого пише краєзнавиця з Чорнобая Марія Приліпко.  
Зазнали репресій і представники краєзнавчої спільноти Черкащини. 
У жовтні 1937 р. за вигаданими обвинуваченнями був заарештований і 
18 листопада 1937 р. розстріляний у Черкасах краєзнавець і письменник, 
громадський діяч Григорій Петрович Варава, а у 1938 р. був засуджений 
до вищої міри покарання уродженець с. Берестівець Уманського району 
Теодосій Миколайович Мовчанівський, який з 1925 р. працював 
директором Бердичівського історичного музею, а з 1933 р. у Інституті 
історії матеріальної культури у Києві. 
Персоналістичний вимір репресованих черкащан поданий і у 
історико-краєзнавчої серії книг "Черкаський край в особах. 1941-2001", 
яку у 2001 році започаткував на Черкащині професор, на той час 
завідувач кафедри історії України Черкаського державного 
технологічного університету Микола Іванович  Бушин (1937 – 2022).  
Ми провели аналіз всіх виданих книг з цієї серії і прийшли до висновку, 
що лише у декількох книгах цієї серії у розділі про видатні імені того чи 
іншого району вміщено біографії репресованих чи підданих гонінням особам. 
Так, у книзі, авторів М.Бушин і Ю. Ілляшенко, присвяченій Золотоніщині, 
вміщено розгорнуту біографію про уродженця села Щербинівка 
Кропив'янської волості Золотоніського повіту тодішньої Полтавської губернії, 
українського поета і перекладача Миколи Івановича Терещенка. В грудні 1918 
року брав участь у повстанні проти гетьмана Павла Скоропадського. Грудень 
1937 року  – 1939 рік був заарештований і перебував у катівнях НКВС, але 
йому вдалось залишитись в живих. 
Бушин М.І., Кукса Н.Г., Шамрай О.Г.  у книзі серії “Черкаський край в 
особах. 1941 – 2001. Кам’янщина” розмістили біографію про Семена 
101 
 
Митрофановича Кулаковського (1891 – 1953), військового, командира 
партизанського загону у 1918 р. В 1932 році колишнього офіцера, ватажка 
партизанського загону ім. Спартака, члена ревкому, заарештували. В 1934 році 
Кулаковський повернувся до родини.  
У 2005 р. професор М. Бушин започаткував ще одну науково-популярну 
серію  книг “Золота підкова Черкащини”, у яких також  ми знаходимо 
прізвища підданих репресіям і тортурам у часи великого терору, уродженцям 
Черкащини. Так, у книзі “Географічне серце України. Шполянщина” її автори 
Бушин М.І., Лазуренко В.М., Коваленко Я.І. подали біографії двох відомих 
особистостей: поетів Бена Степана Федоровича і Олекса Влизька. З 1934 р. 
Степан Бен працював вчителем  мови і літератури у Княжанській неповній 
середній школі. Почав готувати до друку нову збірку поезій “Ластівки на 
клуні”, вірші з якої старанно виписував до загального зошита. У 1937 р. 
С. Бена разом з іншими шанованими жителями села було заарештовано 
органами НКВД як ворога народу за звинуваченням в тому, що він є членом 
“контрреволюційної націоналістичної повстанської диверсійної організації 
керованою польською розвідкою“ яка ставить за мету відокремлення України 
від Радянського Союзу та вбивство вождя всіх народів Й. Сталіна.  
Заарештованих близько місяця тримали ув’язненими у Шполі, 
відвідування рідними були заборонені. Поет, як і ряд інших осіб, був 
впевнений в тому, що невинного не засудять і певний час не визнавав своєї 
вини.Поета разом з іншими було переправлено до Черкас де всіх їх у перших 
числах листопада 1937 р. біля соснового бору приблизно о десятій вечора було 
розстріляно. 
Бушин М.І., Лазуренко В.М., Яшан О.О.  у книзі “Трипільський дух вита 
над нами. Тальнівщина” подали інформацію про репресованого митця Іщенка 
Василя Григоровича.  1903 – 1917 рр. навчався в академії Колабосс (Франція). 
Його вчителем був Огюст Роден. Працював у Всеукраїнському музеї (Київ). 
1927 р. представив свої твори на виставці Асоціації художників Радянської 
102 
 
України. Як представник ,,ворожої течії” (імпресіонізму) у мистецтві, 
репресований і помер 1934 р. у північних снігах. 
Надрукована у даній книзі і стаття про  визначного українського вченого, 
письменника, сходознавця, історика української мови та літературири, 
дійсного члена УАН (з 1917) та НТШ (1903)  Агатангела Юхимовича 
Кримського (1871 – 1942).  У 1930-ті Кримський був практично усунений від 
науково-викладацької роботи в академічних установах України. 20.7.1941 
Кримського було заарештовано співробітниками НКВД, звинувачено в 
антирадянській націоналістичній діяльності і ув'язнено в одній із тюрем НКВД 
у Кустанаї (тепер Казахстан). Помер (за іншими даними був закатований) 
24.01.1942 р. 
У книзі серії “Золота підкова Черкащини” “Память не згасне (м. Канів – 
Звенигородщина)” її автори Бушин М.І., Конон Ю.М., Лазуренко В.М. подали 
біографію української художниці, фольклориста, етнографа, репресованої 
Терещенко Софії Мефодіївни (1887 – 1948). Подали автори даної книги  і 
біографію репресованого поета Михайла Шульги-Шульженка (1901 – 1943). 
За сфабрикованною в ОГПУ-НКВС справою був заарештований. І хоч поета 
невдовзі звільнено він був душевно зламаний. Тому майже не публікувався. В 
1939 – 1941 мешкав в м. Белграді. З 1941 – на фронті. Загинув 1943 під 
Ленінградом. 
 
  
103 
 
ВИСНОВКИ 
В результаті написання магістерської роботи нами прийдено до 
наступних констатацій і висновків.  
Події сучасної російсько-української війни, яка розпочалась у 2014 р., а 
особливо від 24 лютого 2022 р., коли почалась нова активна її фаза, 
спричинили активне суспільне пожвавлення у плані глибинного аналізу 
історичної минувшини українського народу. Ще чимало білих плям 
залишається в нашій історії. Багато залишається і питань щодо 
переосмислення і перегляду із сучасного незаангажованого історіографічного 
погляду на деякі історичні події і явища. Серед таких історичних подій, а в 
даному контексті – трагічної сторінки в історії нашої держави, належить 
період політичного антилюдського терору 20-х – 30-х років XX ст., в махових 
якого попали сотні тисяч безневинно убієнних жителів тогочасної України 
різних національностей та різних віросповідань та політичних орієнтацій. 
Вивчення тематики генези політичних репресій тогочасного більшовицького 
радянського режиму 20-х – 30-х років XX ст. є досить важливим для сучасного 
розуміння політики агресії і терору, який веде проти нашого українського 
народу сучасний російський агресор, адже в його російській ментальній 
генетиці глибоко засіло усвідомлення того, що всього можна досягти завдяки 
терору, агресії, жорстокості, залякуванню і цькуванню.  
Піднята тематика в такому науково-дослідницькому ключі – через призму 
черкаського регіонально-краєзнавчого сегменту і аналізу персоналістичного 
виміру страчених терором, ще не знаходила свого дослідження.  
Сучасна історіографія політичних репресій в Українській РСР 
сталінських часів є доволі широкою. Значна кількість документальних та 
наративних публікацій систематизована й відображена передусім у 
бібліографічних покажчиках. 
Серед напрацювань українських, західних істориків, присвячені 
«великому терору» у СРСР, у тому числі УРСР, проаналізовано в 
історіографічних дослідженнях Г. Васильчука, В. Коцура, В. Терлецької.   
104 
 
До теми реалізації репресивної політики в регіонах України звертаються 
сучасні дослідники. Зокрема, О. Бажан, який на підставі маловідомих архівних 
документів аналізував репресивну політику радянських спецслужб під час 
Великого терору на Київщині. 
Проблемам генези сталінізму, а звідси і витікаючі політичні репресії 
1920-х – 1930-х років висвітлюють такі вчені як М. Безотосний (його робота 
“Україна в добу сталінщини: Історія опору»), І. Білас (його робота 
“Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953: Суспільно-політичний та 
історико-правовий аналіз”), С. Білокінь (його робота “Масовий терор як засіб 
державного управління в СРСР (1917 – 1941 рр.)” та в якій автор  викриває та 
демонструє на загал засоби й механізми більшовицького терору в період 
Розстріляного відродження та боротьби за самостійність України.  
Особливо виділяють серед історіграфічних здобутків роботу історика В. 
Васильєва, яка стосується особливостей репресій в управлінських структурах 
УРСР в період “великого терору” (1937 – 1938)”,  монографію Т. Вронської 
“Заручники тоталітарного режиму: репресії проти “ворогів народу” в 
Україні(1917 – 1953 рр.)” в якій дослідниця на основі широкого кола архівних 
джерел та опублікованої історико-мемуарної й фахової літератури 
аналізуються витоки, особливості організації та використання родинного 
заручництва у каральній практиці тоталітарного режиму. Висвітлюється 
протиправне підґрунтя політичного терору, формування технологій 
позасудових репресій проти членів сімей “ворогів” радянської влади  
Заслуговує на увагу при розкритті глибини питання репресій 1920-х – 
1930-х рр. і роботі В. Граба, істориків В. Даниленка, Г. Касьянова, 
С. Кульчицького, С. Максудов, В. Очеретянк,  В. Петрова, С. Підгайного, 
О. Рубльова і Ю.  Черченка, М. Шитюка і І. Ніколаєва, Б. Яроша. 
Із суто джерельної бази заслуговують на увагу такі видання як: “Архівно-
слідчі справи репресованих: науково-методичні аспекти використання: 
Збірник наукових праць”, “Закон України №962-XII від 17.04.1991 Про 
105 
 
реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”, “Спогади політв’язнів, 
репресованих і переслідуваних”.   
Щодо теми політичного терору у дослідженнях краєзнавців Черкащини, 
то ту слід виділити статті краєзнавиці і архівознавиці Т. Клименко, а особливо 
її розлогу статтю «Великий терор» 1937 – 1938 рр. на Черкащині (за 
матеріалами Державного архіву Черкаської області). Вона зазначає, що “тема 
політичних репресій привертає увагу багатьох науковців, які у своїх працях на 
основі аналізу архівних документів з’ясовують причини та механізми 
ухвалення та виконання позасудових рішень, у тому числі і на регіональному 
рівні”. 
Аналізуючи значну кількість робіт, присвячених проблематиці нашого 
дослідження серед краєзнавчого місцевого характеру, то ту слід зазначити, що 
дана тема є присутньою на її сторінках, але в незначній мірі, а в деяких працях 
про населенні пункти, то взагалі є до сьогодні відсутньою. Серед краєзнавців 
Черкащини з науковим підходом висвітлив тему репресій  В. Мельниченко у 
посібнику “Моя Черкащина (історія рідного краю від найдавніших часів до 
сучасності)”. Розділ книги так і має назву: “Політичні репресії на Черкащині”. 
Тема репресій проти діячів культури, освіти, пересічних громадян, 
духівництва присутня на сторінках видань авторства таких краєзнавців 
Черкашини як А.Перепелиця, К. Шумейко, О. Солодар, В.Лазуренко, Н.Кукса, 
В. Чоса, М. Приліпко. 
Джерелом для дослідників у напрямку висвітлення політичних репресій 
на Черкащині є такі видання як «Жорна: про політичні репресії, 1917–1980-і 
роки: нариси, спогади, документи. Книга 1”, яка містить публікації з газет 20 
– 30-х років про репресії на Черкащині. У цих публікаціях – розстріли, заклики 
до насильства, помсти, грабунку, виморювання голодом, розправи над своїми 
ж ні в чому не повинними співвітчизниками, часто своїми односельцями. І 
книга “Жорна: про політичні репресії на Черкащині в період тоталітарного 
режиму: нариси, спогади, документи. Книга 2”, містяться документи про 
репресії, голодомор, переслідування священнослужителів.  
106 
 
Слід виділити і книгу Л. Хмельківського “1937: книга-документ про 
репресії комуністичної доби на Черкащині”, в якій краєзнавець розповів про 
долі вчителів, сільських священиків, національно свідомих українців, 
підлітків, юних солдатиків сорок першого року, а також поляків та німців, яких 
доля занесла на Черкащину.  
Слід виділити і роботи краєзнавця із Монастирищини І. Волошенка, і 
краєзнавця із Звенигородщини В. Хоменка,  і черкаського краєзнавця-
літературознавця В. Поліщука (особливо його праця “Розстріляні таланти 
(Репресовані письменники Черкащини)”). 
Серед колективних видань, які готували краєзнавці Черкащини слід 
виділити такі праці, як “Новомученики черкаські: життя, подвиги, 
страждання” (ред. і упоряд. Е. Ладиженська), “Освітяни Черкащини – жертви 
радянського тоталітарного режиму”, “Чигиринщина в історії України. Збірник 
3. Голодомор 1932 – 1933 рр., репресії  30-х –  40-х рр. XX ст. та голод 1947 р. 
на Чигиринщині” та інші. 
Певні факти про репресії 20-х – 30-х років XX ст. черпаємо із статей 
краєзнавців та істориків О.Мушти, А. Ніколенка, А. Кравця, Т. Григоренко, 
Р. Короля, І. Ярового, В. Жук, Т. Калиновської, О. Вєтрова, К.Гудзенка, 
П. Горбенко, О. Погорілого, О. Шамрая та інших надрукованих ними у 
збірниках матеріалів конференцій, у періодичних виданнях, власних книгах. 
І найбільше серед проведеної на Черкащині роботи і істориків, і 
музейників, і краєзнавців є видання багатотомної серії книг “Реабілітовані 
історією. Черкаська область Кн. 1–9”. 
Стосовно політичних репресій проти творчої інтелігенції, то як 
зазначає краєзнавець В. Лазуренко “жорстокого удару по всій духовній 
сфері України, було завдано масовими політичними репресіями 30-х років 
XX ст. Нове керівництво Наркомату освіти УСРР в особі В. Затонського і 
А. Хвилі (попередній нарком, прихильник українізації М. Скрипник був 
доведений до самогубства) при підтримці Політбюро ЦК КП(б)У повело 
107 
 
широкомасштабну боротьбу з “націоналістичною засміченістю” 
культурно-освітніх, мистецьких, наукових та релігійних установ”. 
Особливо страждала творча національно-свідома інтелігенція. Одним 
із перших політичних процесів в Україні проти неї стала сфальсифікована 
ОДПУ справа “Спілки визволення України” – за нею офіційно було 
засуджено 45 чоловік (2 академіки, 11 професорів, 2 письменники, 
науковці, викладачі вузів, учителі, юристи, священнослужителі, студенти, 
державні діячі УНР). На місцях по цій справі репресії набули масового 
характеру і цим було започатковано державний політичний терор проти 
інтелектуалів України”. 
В галузі літератури, всього духовного життя народу підвалини 
репресій закладалися поступово й неухильно. Літературно-художні 
журнали початку 30-х років, та й не тільки вони доносять до нас помітну 
тенденцію до “загвинчування гайок”, до суцільної політизації та 
ідеологізації літератури, все більшої нетерпності до розмаїття ідей, тем, 
образів. Рішучим кроком до цього стало і припинення в 1932 році 
діяльності різних літугрупуваню. Але після першогогрудневого  дня 1934 
року репресивна компанія виступила в нову фазу. Одним з перших її 
відчули на собі 37 українських літераторів. 
Поряд з відомими у 1920 – 1930-ті роки українськими письменниками 
Г. Косинкою, Д.Фальківським, братами Крушельницькими в числі 37-ми 
був і 26-річний поет з Черкащини Олекса Влизько. 
Наприкінці літа – на початку осені 1935 року було репресовано 
відомих поетів і вчених-літературознавців родом із Черкащини Павла 
Филиповича і Михайла Драй-Хмари. 
На Соловках трагічно закінчив своє життя в 1937 році 
сорокадворічний прозаїк Володимир Штангей який відіграв дуже помітну 
роль у організації літературного життя на Черкащині у 20-х роках.  А 
також талановитий гуморист-сатирик Юхим Гедзь (Олексій Савицький).  
108 
 
Як засвідчують черкаські краєзнавці В. і М. Поліщуки імена ще 
троьох наших земляків-письменників, репресованих у 1930-ті роки, дещо 
менш відомі. Це поети Олександр Лан  (Коршак), Степан Бен 
(Бендюженко), Іван Семиволос.   
У 1937 році був репресований член Спілки письменників України, 
уродженець Чигиринщини Віталій Чигирин, який був  звинувачений у 
приналежності до української націоналістично-фашистської 
терористичної організації, яка замишляла вчинити розправу над 
тодішніми “вождями” республіки.  
Страшна доля несправедливості і репресивної більшовицької 
нелюдської сваволі торкнулась у 1937 році і  заступника директора 
Чигиринської середньої школи №1, вчителя української мови та 
літератури Андрія Кримського. На той час він був знаним поетом і 
прозаїком. 
Репресованим був і уродженець Черкащини, людина з світовим ім’ям 
Олександр Пучківський. Це – хірург, який першим у світовій медичній 
практиці успішно зробив кістково-пластичну операцію на лобних пазухах 
і яку донині за його методикою виконують у більшості країн світу. 
Зазнав репресій і черкаський письменник Лесь Гомін 
(О.Д. Королевич), якого повністю реабілітували лише посмертно, 
наприкінці 1958 року. Десять років таборів на Півночі без права 
листування отримав і наш земляк письменник О. Г. Лебеденко, автор 
відомої повісті “Перша міністерська”. 
1 вересня 1928 року трійкою УНКВС Київської області було 
засуджено до вищої міри покарання – розстрілу керівника Кам’янського 
драмгуртка Салабая М.Ф., який ставив українські п’єси. 
Як зазначає архівіст і краєзнавиця Т.Клименко “безпідставних 
репресій у період Великого терору на Черкащині зазнали представники 
сфери культури, зокрема працівники музейних закладів. У жорна 
109 
 
репресивного апарату потрапили і жителі міста Канів – співробітники 
державного історико-культурного заповідника “Могила Т. Г. Шевченка”: 
директор Михайло Степанович Стратович, бухгалтер – Данило 
Дмитрович Стремецький та екскурсовод – Сильвестр Максимович Дерева.  
Політичні репресії проти духовенства та пересічних громадян також 
знайшли своє відображення у працях краєзнавців Черкащини. Як справедливо 
зазначає патріарх краєзнавчого руху Черкащини В. Мельниченко, що 
одночасно з певними зрушеннями у соціально-економічному та культурному 
розвитку, місто в 1930-х роках не оминула хвиля сталінських репресій, які 
досягли піку в 1937 – 1938 роках, коли жертвами тоталітарного режиму за 
сфабрикованими звинуваченнями ставали невинні люди. Під репресії 
каральних органів підпадали представники різних верств населення міста, які 
не мали ніякого відношення до політики”. 
Багато тисяч  безневинних попало в каток репресій. Підпадали і пересічні 
черкасці, наприклад, – лікар Б. І. Бакаревич, вантажник цегельного заводу А. 
А. Бабинський, слюсар машинобудівного заводу Х. П. Доброштан, священник 
Ф. І. Долинович. 
На основі проведеного власного дослідження краєзнавець О. Вєтров 
робить висновок про те, що більшовицька система завжди знищувала своїх 
супротивників фізично, але те, що сталося в період 1935 – 1939 років, 
перебільшило всі загальнолюдські і моральні рамки і всьому світові показало 
сутність більшовицької системи. Почалися пошуки “ворогів народу”, 
переслідування тих, хто колись або тепер завинив перед радянською владою, 
чия думка не збігалася з курсом Комуністичної партії і її представників на 
місцях. 
Краєзнавець О. Вєтров наводить чимало прізвищ жителів Кам’янщини, 
які попали в жорнило політичних репресій. Серед перших, хто був 
заарештований і репресований, то це редактор районної газети “Колективна 
праця” Короп. Голови та рахівники колгоспів, спеціалісти, учителі і 
священники, одноосібники, працівники торгівлі, а більше рядові селяни, 
110 
 
колгоспники та робітники безпідставно звинувачувалися в антирадянській 
діяльності, заарештовувалися і зникали безслідно, найстрашнішим було те, що 
всі, без винятку, громадяни поступово позбавлялися основоположних 
життєвих прав, без яких неможливе цивілізоване існування”, – констатує 
О. Вєтров. Ще цікаво проаналізував краєзнавець статистику репресованих за 
національностями, то картина така вийшла: українців – 209, поляків – 12, 
росіян – 4, італійців – 1, євреїв – 1, латишів – 1, білорусів – 1, чехів – 1. 
Звертається увага на росіян, як їх сильно оберігав той режим, а нас, українців, 
винищував. 
Ґрунтовними є статті, присвячені  політичним репресіям історика і 
краєзнавця із Кам’янки Олександра Мушти. Особливо цікавою і ґрунтовно є 
його стаття присвячена жертвам політичних репресій на Кам’янщині, 
звинувачених у зв’язках із Польщею у 30-х рр. XX ст. А що саме спричинило 
масовий репресививний терор з антипольським характером, то краєзнавець тут 
пояснює, що у піковий рік репресій, 2 серпня 1937 р., НКВС СРСР видав наказ 
про заходи щодо розгрому антирадянських груп польської розвідки та 
диверсійно-повстанської низівки “Польської організації військової” та арешт 
реемігрантів”. Це стало поштовхом до розгортання великого маховика 
репресії проти поляків і “спольщених елементів” по всій території СРСР. Не 
оминули цієї  трагічної участі і мешканці Кам’янського району. Саме за 
національною ознакою, поляк, були розстріляні жителі с. Кам’янка, 
працівники місцевого цукрового заводу Едуард Апполонович і Станіслав 
Апполонович Кржиштофовичі, Яков Йосипович Бібіков – мешканець 
Кам’янки, який працював слюсарем-інструментальником в артілі 
“Електромеханік” м. Сміла, вчитель мови та історії Кам’янської середньої 
школи ім. Пушкіна Костянтин Якович Ауновський, учитель біології 
Куликівської неповно-середньої школи Івана Максимовича Шинкаренко та 
інші, яких звинуватили у надуманому шпигунстві на користь польської 
розвідки.  
111 
 
До речі, документи про репресованих у 30-ті роки XX ст.  представників 
польської національності чи дотичних якимось чином до Польщі осіб, 
зберігаються в Державному архіві Черкаської області.  
У жовтні 1940 року за антирадянську агітацію заарештовано викладачів 
Чигиринського технікуму соціалістичного обліку К.С. Іваненка та 
П.Т. Приходька. Вони звинувачувались у антирадянській агітації, а саме – в 
розповсюдженні контрреволюційних анекдотів, нереагування на 
антирадянські вияви в технікумі, наклепи на радянську владу. А виявлялось це 
в тому, що вчителі і учні в розмовах скаржилися на погані матеріальні умови 
життя.  
Чимало осіб священнослужителів та активних прихильників релігії 
зазанали репресій. 6 січня 1938 року був заарештований Чигиринський 
священик Іоанн Нікіфорів (1878 р.н.) і розстріляний 25 березня 1938 року. 
Реабілітований посмертно 25 травня 1989 року. Розстріляно 10 листопада 1937 
року і настоятеля села Вершаці Чигиринського повіту Семена Рябовола (1886 
р.н.). Репресованим був і отець Антоній (Буряк Антоній Ананійович (1888 
р.н.), який до 1935 року був настоятелем при Свято-Михайлівському храмі у 
селі Полуднівка. Був страчений 16 листопада 1937 року ієромонах 
Медведівського Свято-Миколаївського монастиря отець Феодор (Феодосій 
Якович Гончаренко (1878 р.н.).  
Страшною смертю загинула і Рафаїла Тартацька – ігуменя Чигиринського 
Свято-Троїцького монастиря, яка нині канонізована як свята. 
Не оминули репресії і священика Хрестовоздвиженського собору в 
Чигирині отця Олексія Єримовича, якого 27 листопада 1937 р. о 13 годині було 
розстріляно. Був репресований у страшний 1937 рік і колишній настоятель 
храму святого Пророка Іллі в Суботові о. Кирило Шараєвський. 
29 жовтня 1937 р. був розстріляний “куркуль”, підпоручник царської 
армії, командир загону самооборони с. Боровиця у 1920 р. і головний 
бухгалтер колгоспу Іван Єсемович Чигирик.  
112 
 
У 1937 р. заарештовані учасники боровицького загону самоохорони Іван 
Іванович Бандурко і Олексій Костенко. 
У Полуднівці “у 1937 р. в одну ніч забрали і репресували чоловік двадцять 
п’ять”, у тому числі учителя з Боровиці Івана Тимофійовича Пузиренка. 
Тривалий час сфабриковані справи, які свідчили про події репресій  були 
закритими для громадськості.  Лише через кілька десятиліть, після 
оприлюднення документів з Реєстру розсекречених архівних фондів України, 
стало відомо про багатьох українців. Серед них і жителі с.Папужани Антонюк 
Сава Васильович, 1887р. н., українець, б/п., репресований так званою Трійкою 
УНКВС по Київській області 23 квітня 1938 року, засуджений до ВМП (вищої 
міри покарання), розстріляний 19.05.1938 р. У 1989 році карну справу 
переглянуто і його реабілітовано. Мельник Василь Ілліч 1898 р.н. 
репресований Трійкою Київського облуправління НКВС УРСР, протокол № 
231 від 03.05.1938 року,  ВМП (розстріл). Переведено з Уманської тюрми до 
Київської. Розстріляно у м. Києві 22.05.1938 року. Підгірний Григорій 
Спиридонович 1898 р.н., репресований Трійкою Київського облуправління 
НКВС УРСР, протокол №231 від 03.05.1938 року ВМП (розстріл). Переведено 
з Уманської тюрми до Київської. Розстріляно у м. Києві 22.05.1938 року. Про 
них пише краєзнавиця К.Шумейко. 
На Корсунщині першими зазнали репресій заможні селяни, які не бажали 
вступати до колгоспів. Проти них вживалися найжорстокіші заходи – 
конфіксація всього майна й  заслання сім’ї у віддалені райони СРСР, де багато 
з депортованих, особливо дітей, загинуло. Трагічним і переломним став 1934. 
Справи осіб, притягнених до відповідальності за політичними 
звинуваченнями, стали розглядати в позасудовому порядку і з винесенням 
вищої міри покарання. До неповного списку репресованих на Корсунщині 
занесено понад 400 прізвищ. Серед них 360 українців, 18 поляків, 8 росіян, 3 
китайці, 2 євреї та ін. національностей. Найвищу міру покарання – розстріл – 
винесено 248 особам. Про це подає нам краєзнавець А. Ніколенко. 
113 
 
 На Шполянщині весною 1937 року заарештовано директора 
Шполянської середньої школи №1 Петра Туровського і бухгалтера Дмитра 
Лисенка і відправлено в Черкаську тюрму. Після слідства і суду їх розстріляли. 
Був репресований і директор міської школи №3 І.Коваленко. Страшних 
репресій зазнали священники УАПЦ, майже всіх їх розстріляли. Про це пише 
В.Шевчук. 
Не уникли репресій і діячі більшовицько-партійної влади та радянських 
військових. Як зазначає краєзнавець В. Мельниченко “не уникла сталінських 
репресій і комуністична партія. Під них потрапляли не тільки рядові 
комуністи, а й керівники партійних комітетів Черкащини”. Наприклад, у 1937 
році були засуджені  до розстрілу перший секретар Уманського райкому 
КП(б)У І. Х. Цицарев, наступного року – секретар цього ж райкому 
К. М.Баштенко.  
За критичне ставлення до політики Сталіна на селі до вищої міри 
покарання був засуджений перший секретар Черкаського райкому партії 
П. В. Жупінас.  
Щоб придушити в партійному середовищі будь-які прояви критичної 
оцінки сталінської політики, розпускалися окремі партійні комітети. Так, у 
1937 році із 41 райкому Київської області, до якої тоді входило більшість 
районів Черкащини, було розпущено. У серпні, зокрема, був повністю 
замінений Монастирищенський райком. У цьому районі у 1937–1938 рр. було 
репресовано 768 осіб, з них 37 працівників районного апарату. Після ХХ з’їзду 
КПРС, який розкрив злочини сталінізму, тисячі черкащан в установленому 
законом порядку були реабілітовані. Їх імена вміщені у багатотомній серії 
книг “Реабілітовані історією. Черкаська область”, яка видана в роки 
незалежності України. Глибину цього питання репресій дослідив 
В.Мельниченко. 
У 1935 році в жовтні було засуджено до 5-ти років виправно-трудових 
таборів першого секретаря Кам’янського райкому КП(б)У Шепеля І.Е., 
114 
 
потерпіла і його дружина і дві дочки. Люди не могли навіть дати кусок хліба 
дітям “ворога народу”, пише про це краєзнавець О. Вєтров. 
Як пишуть краєзнавці В. і М. Поліщук “у трагічному періліку 
репресований за роки сталінського беззаконня й ім’я партійного і державного 
діяча, поета, прозаїка, публіциста Івана Кулика. Іван Кулик був одним з 
оргазіторів Першого з’їзду радянських письменників, першим керівником 
новостворненої Спілки письменників України…. Загинув Іван Юліанович від 
рук єжовських катів 10 жовтня 1937 року. 
Не оминула репресивна доля і радянських воєначальників. Як пише 
краєзнавець Т.Клименко “трагічно склалася доля уродженця Черкащини Івана 
Дмитровича Капуловського – відомого військового діяча. 25 серпня 1938 року 
Військова Колегія засудила його до смертної кари шляхом “розстрілу, з 
позбавленням всіх військових звань та конфіскацією майна”, що було 
приведено до виконання того ж дня. 
Краєзнавець В. Шевчук аналізуючи репресії на Шполянщи, зокрема, 
пише про те, що “у серпні 1937 року, як грім серед ясного неба впала хвиля 
арештів на Лозуватку, причому було заарештовано майже весь актив села: 
голову колгоспу Прохора Завгороднього, секретаря парторганізації Карпа 
Борща та інших. 
Багато черкащан – видатних постатейі доби розстріляного 
відродження зазнало політичного терору. “Розстріляне відродження” – 
це “однойменне визначення, що застосовується для характеристики 
репресивної політики комуністичної Москви, спрямованої на фізичне 
знищення української інтелектуальної еліти 1920-х – 30-х рр. (ширше – 
усієї національно свідомої інтелігенції української) й табуювання її 
творчих здобутків.  
Визначення “розстріляне відродження” виникла через два 
десятиліття після трагічних подій 20-х –30-х років XX ст. на українських 
землях, коли комуністична Москва репресувала цвіт української нації.  
115 
 
Як зазначають українські історики Ю. Мицик, О. Бажан, В. Власов 
“протягом 1935–1940 pp. у розряд політв'язнів потрапило 332 439 
громадян республіки, з яких 161 748 чол. було розстріляно…. Серед 
розстріляних були відомі українські діячі культури Л. Курбас, М. Куліш, 
М. Зеров, В. Підмогильний, М. Вороний, М. Ірчан, В. Поліщук, 
О. Слюсаренко, П. Филипович, Г. Епік, М. Яловий, М. Яворський та ін.  
У результаті репресій 1930 – 1938 pp., – констатують Ю. Мицик, 
О. Бажан, В. Власов, –  були фізично знищені, кинуті до концтаборів і 
тюрем, відправлені на заслання, вигнані з наукового, культурного й 
громадського життя майже всі представники української інтелігенції – як 
старої, так і молодої, що сформувалася в період “українізації”…. 
Українське національне і культурне відродження 20-х років XX ст., яке 
за гранично короткий час дало такі блискучі плоди, було розстріляне. 
Таким чином, геноцид української нації, здійснений комуністичною 
Російською імперією шляхом штучного голодомору, був доповнений 
розстрілами української адміністративної та інтелектуальної еліти. Так 
народилося трагічне поняття “Розстріляне Відродження”. 
Жертвами репресій стала і черкащанська інтелігенція. Так, у  1937 р. 
був звинувачений у належності до неіснуючої “української 
контрреволюційної націоналістичної організації” директор Канівського 
заповідника “Могила Т. Г. Шевченка” М. С. Стретович і ув’язнений у 
виправно-трудові табори строком на 10 років. До вищої міри покарання 
був засуджений у 1938 р. екскурсовод заповідника С. Дерева. Така ж доля 
спіткала й одного з фундаторів музейної справи на Уманщині 
Ф. М. Мовчанівського. До 10 років виправно-трудових таборів був 
ув’язнений директор Уманського сільськогосподарського інституту 
А. П. Стороженко, а викладач цього інституту В. Ф. Чалий отримав вищу 
міру покарання. Про них пишке у своїх дослідженнях краєзнавець 
В.Мельниченко. 
116 
 
Репресованих письменників – уродженців Чигиринщини Чигирина 
Віталія Єлисейовича і Кримського Андрія Івановича.  
У статті “Кропивнянин Ілля Шульга: повернення із небуття” 
надрукованій у книзі “Пером публіциста: вибрані нариси, статті, 
інтерв’ю” краєзнавець Григорій Голиш повертає одного із яскравих і 
порядних представників “розстріляного Відродження” 1930-х років І. 
Шульги, автора понад тисячі малярських робіт, уродженця села 
Кропивна на Золотоніщині.  Професійно навчався у знаменитій 
“малювальній” школі легендарного українського живописця Миколи 
Мурашка. За неперевершене виконану дипломну роботу – картину 
“Козаки пішли” – І. Шульга в 1909 р. отримав звання “вільного митця”. 
Підбадьорюючи молодого майстра, І. Рєпін говорив: “Не забувай, що в 
художньому мистецтві є тільки два Іллі – це я і ти”. У 1937 р. художник 
займає чільне місце на столичній виставці робіт. Йому співають 
дифірамби, а щонайбільше його розхвалюють за картину “Перший 
трактор на селі” (з огляду на “ідеологічно витриманий сюжет”). Але йому 
було запропоновано створити картину про українських вождів Г. 
Петровського та С. Косіора, на що І. Шульга твердо заявив, що в нього 
“немає натхнення писати партійних бонз, бо це суперечить його духу 
вільного  мистця”. Це був його кінець.  Як пише Г. Голиш “березневої 
ночі 1938-го до будинку Шульги під’їхав “чорний воронок” і за мить 
Іллю Максимовича вивели з квартири у кайданках. Органи НКВС у 
традиціях тих лихозвісних часів висунули художнику звинувачення в 
українському буржуазному націоналізмі й навіть шпигунстві. У 
кримінальній справі його постійно називають “мазепівцем”, а вирок був 
швидким і суворим: його засудили на сім літ таборів. Утім, кати знали, 
що шансів повернутися додому у занедужалого І. Шульги вже не було. 
На початку 1939 р. дружина Іллі Максимовича отримала повідомлення, 
117 
 
що її чоловік помер у пересильній тюрмі Петропавловська 19 грудня (на 
день св. Миколая) 1938 р. (у віці 60 літ)/ 
А ось так подає пояснення про реалії наступу на діячів освіти, науки, 
культури, фактично все покоління “розстріляного відродження” 
краєзнавець В. Щербатюк у книзі “Історія регіонів України: 
Лисянщина”: “У 1933 р. Й. Сталін проголосив, що основною загрозою 
для єдності Радянського Союзу є націоналізм. Це означало кінець 
українізації і початок цілеспрямованих утисків національної науки і 
культури… З бібліотек вилучались видатні твори української науки і 
літератури. Заборонялись національні п’єси, закривались театри. 
Музейним працівникам не рекомендувалося звертатися до історії 
козацтва та інших історичних подій, що нагадували автономію чи ознаки 
державності України”. 
В. Щербатюк наводить інформацію про одну з перших 
представниць трагічного українського покоління “розстріляного 
відродження” художницю, фольклориста, етнографа Софію 
Мефодіївну  Терещенко, творчість якої радянською цензурою надовго 
була схована від українців. Заарештована 1929, в розпал масових арештів 
в Україні народознавців. А долі  на її долю випали Соловки, участь у 
будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. 1935 отримала новий 
вирок: довічне заслання. По етапу потрапила до м.Кизил-Орди в 
Казахстані, а в 1941 – до м. Джамбул. У неволі Терещенко продовжувала 
займатись народознавством: їй вдалося відвідати місця Т. Шевченка, де 
останній відбував заслання… Після 1945 їй дозволили повернутися у 
рідну Звенигородку. Там  Терещенко влаштувалась працювати 
художником-оформлювачем у мистецькій студії при місцевому будинку 
культури….  
Репресовані українці “розстріляного відродження”, доля яких 
пов’язана із  Черкащиною – Сергій Єфремов і Агатангел Кримський. 
118 
 
“С. Єфремов – визначний український громадсько-політичний і 
державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік УАН, 
дійсний член НТШ, уродженець с. Пальчик Звенигородського повіту. 
Залишаючись непримиреним противником більшовицького режиму, на 
думку деяких дослідників (Н. Павлушкова, В.Плющ, в Шмельов), в 1920 
– 1928 рр. створив і очолив діяльність таємних опозиційних організацій, 
які відстоювали ідею української державності. У липні 1929 р. 
заарештовано і звинувачено в організації і керівництві Спілки 
Визволення України. У квітні 1930 р. засуджений до 10-річного 
ув’язнення з суворою ізоляцією. Перші сім років ув’язнення відбував у 
Ярославському політізоляторі, потім його переведено до 
Володимирської тюрми. З 1939 р. доля С. Єфремова невідома. Про це 
дослідив краєзнавець та історик В. Щербатюк. 
Агатангел Кримський (1871 – 1942) – це визначний український 
учений, письменник, сходознавець, історик української мови і 
літератури, дійсний член УАН та НТШ. Автор близько тисячі наукових 
праць. А Кримський народився у м. Володимир-Волинський (тепер 
Волинська обл.). Дитячі роки пройшли у м. Звенигородка на Київщині. 
Один з організаторів УАН. У 1921–1929 рр. – керівник Інституту 
сходознавства ім. О. Потебні. З 1930 р. вчений зазнав переслідувань 
влади: був практично усунений від науково-викладацької роботи в 
академічних установах України. Після початку Другої світової війни 
вченого-сходознавця знов покликали до наукової праці. За успіхи навіть 
нагородили орденом Леніна. З початком військових дій 1941 р. на 
території України Кримському наказали з Москви виїхати до Уфи. Проте 
вчений повернувся до Звенигородки, де й був заарештований 
представниками НКВД. Звинувачений в антирадянській діяльності, 
ув’язнений в одній із тюрем м. Кустанай (Казахстан). Помер (за іншими 
даними закатований) 25 січня 1942 року.  
119 
 
Про хвилю репресій проти інтелігенції на Шполянщині черпаємо із 
видання “Історія Шполянського краю” краєзнавця В. Шевчука, в якій він 
пише про ще одного представника “розстріляного відродження” Олекса 
Влизька, який був у 1934 році заарештований. Поет провів своїх дитячі 
роки в Сигнаївці й у 1927 р. став відомим в Україні завдяки збірці поезій 
“За всіх скажу”, яка видавалась тричі і була удостоєна навіть державної 
премії. Зам брехливим звинуваченням він був засуджений і незабаром 
розстріляний разом з іншими відомими українськими літераторами 
(Г. Косинкою, О. Фальківським, братами Іваном та Тарасом 
Крушельницькими). 
У 1937 році було репресовано учителя географії середньої школи 
О. Кобзаренка із Гельмязіва. Про це пише краєзнавець П. Карпенко. 
“Його, як члена культурно-просвітницької організації “Просвіта”, 37-го 
року було теж репресовано. А вдома при арешті у О.Д. Кобзаренка 
знайшли “крамольну” літературу – твори Остапа Вишні й Михайла 
Грушевського. Конфіксували як докази провини. 
Трагічно склалась доля ще одного уродженця Черкащини – 
представника “розстріляного відродження”, який народився у с.Мошни 
Черкаського району, завідуючого відділом Центрального історичного 
музею в Києво-Печерській лаврі Трохима Трохимовича Теслі (1903 – 
1937). У 1931 р. він уже завідувач відділу Харківського інституту 
археології. Навчаючись на археологічному відділенні аспірантури цього 
ж закладу, Трохим Трохимович знайомиться з видатним вченим-
істориком Дмитром Яворницьким, який стає його науковим керівником і 
під керівництвом якого молодий вчений у 1932-1933 роках бере участь у 
археологічних експедиціях і розкопках поблизу Харкова, на острові 
Хортиця, в Криму. В 1933 ро. Тесля Трохим Трохимович по закінченні 
аспірантури пише і блискуче захищає німецькою мовою дисертацію на 
здобуття наукового ступеня “кандидат історичних наук”. Чому 
120 
 
німецькою? Тому, що в умовах переслідування всього українського 
захиститись українською мовою було неможливо. А писати українську 
історію російською мовою Трохим Трохимович, який був патріотом 
українського народу, не вважав за можливе. Після блискучого захисту 
дисертації молодого вченого запрошували працювати до Москви та 
Ленінграду, але Трохим Трохимович вирішив працювати для України і 
був направлений до Дніпропетровського археологічного музею, який на 
той час очолював його науковий керівник Д. І. Яворницький. Та вже в 
1934 р. Т. Т. Тесля був переведений до м. Києва заввідділом 
Центрального історичного музею в Києво-Печерській лаврі. Протягом 
трьох років роботи в музеї (1934 – 1937) Трохим Трохимович не 
припиняв наукової діяльності. Проте зібраним матеріалам і 
напрацюванням так і не судилося прислужитися людям. Любові Трохима 
Трохимовича до України, її історії не могла пробачити комуно-
більшовицька тоталітарна система. 29 жовтня 1937 р. Тесля Трохим 
Трохимович був заарештований працівниками НКВС по звинуваченню в 
антирадянській національно-терористичній пропаганді, і вже 17 
листопада 1937 р. засуджений до розстрілу. 27 листопада 1937 р. вирок 
був приведений в дію у м. Києві. Місце поховання Теслі Т. Т. невідоме.  
Репресованим був і ще один талановитий уродженець з 
с. Вишнопіль, що на Тальнівщині, представник “розстріляного 
відродження”, письменник Іван Тимофійович Коханський. Його долю 
дослідив краєзнавець В. Мицик. Він вчителював у Вишнополі, 
Зеленькові, Кошланах на Вінничині… З 1923 року почав публікуватися в 
газеті Уманського окружкому “Селянська правда”. Вірші й нариси 
друкував у журналах “Глобус”, “Нова громада”, “Зоря”. Думав, що 
журналістська праця додасть розвитку літературній творчості. 
Прагнення І. Коханського знищили енкаведисти: 29 липня 1935 року 
його заарештували в редакції газети.  Військовий трибунал прикордонної 
121 
 
та внутрішньої охорони УРСР 21-23 січня 1936 року засудив 
І. Коханського на десять років позбавлення волі. Військова колегія 
Верховного суду УРСР 3 березня 1936 р. вирок підтвердила. В 
сталінських концтаборах поблизу Магадана 1941 року педагога й поета 
замордували. Реабілітований 12 листопада 1959 року. 
Ретельно проаналізував праці краєзнавців Черкащини В.Лазуренко 
у розлогій статті “Краяни доби “розстріляного відродження”: імена, 
віднайдені за матеріалами студій краєзнавців Черкащини” та озвученій 
ним на ІІІ Всеукраїнській науково-практичній конференцій “Музеї у 
формуванні політики пам’яті” (06 листопада 2024 р.) де краєзнавець 
подав аналіз репресій проти працівників освіти Черкащини. Наприклад, 
краєзнавець І. Нерубальський, у виданні, присвяченому історії села 
Глибочок, що на Тальнівщині, зазначає, що “під мітлу політичних 
репресій потрапили також вчителі Глибочоцької школи Сергій 
Дем’янович Мазецький  та Петро (по батькові не встановлено) Нікітін. 
На жаль, ніяких відомостей про цих людей немає”. А у селі Криві Коліна, 
теж на Тальнівщині, було репресовано вчителя хімії і директора школи 
Івана Дмитровича Вороненка, який до початку Другої світової війни 
працював у цьому селі. У Монастирищі 1937 року, як пише краєзнавець 
Іван Волошенко, репресували Р. А. Гуцала – учителя, 
М. О. Заміховського – учителя. У селі Паланка, що на Уманщині, як 
подає краєзнавець Леонід Панченко, репресували Смирнова Івана 
Тарасовича, 1891 р.н., учителя школи. Осуджений 25 грудня 1937 р. 
Трійкою НКВС по Київській області. Вирок – розстріл. Реабілітовано 27 
травня 1989 р.”. У місті Чорнобай у серпні–грудні 1937 р. заарештували, 
засудили і відправили на 10 років у виправно-трудові табори трьох 
вчителів – Якова Олександровича Сенька (1889 р.н.), Петра Петровича 
Циганника (1885 р.н.), Феодосія Романовича Яценка (1886 р.н.) (доля ще 
одного вчителя Чорнобаївської 7-річної школи Івана Ілліча Продченка 
122 
 
невідома), – подає у своєму виданні краєзнавиця М. Приліпко. 
3 листопада 1937 року, в один день зі знаменитими письменниками-
драматургами Миколою Кулішем та режисером Лесем Курбасом у 
карельському таборі смерті Сандармох були розстріляні декілька 
черкащан. Зокрема – 30-річний Семен Середа, уродженець Млієва, 
викладач Городищенського сільгосптехнікуму. Про це дослідив 
краєзнавець В. Чос з Городища. 
Під репресії каральних органів підпадали представники різних 
верств населення міста, які не мали ніякого відношення до політики. Так, 
у Черкасах незаконно були репресовані 23 вчителі міських шкіл, 
більшість із них отримали покарання у вигляді 10 років ув’язнення в 
таборах, а О. Ф. Оржеховська та І. П. Симоновський були розстріляні. 
Серед репресованих освітян – М. І. Голубєв, П. З. Дзюба, 
С. П. Горницький, Ф. А. Калитенко, М. І. Лисенко, І. М. Лях, А. Р. 
Матюха, П. Ф. Михно, М. А. Пінчук, М. С. Черкас, С. С. Шишко. Їх долі 
дослідив краєзнавець В.Мельниченко. 
Вликими надлюдськими зусиллями врятувався від сталінського 
терору один із співзасновників ВАСГНІЛ (Всесоюзної академії 
сільськогосподарських наук ім. Леніна), засновник ґрунтознавства 
уродженець с. Велика Бурімка академік Олексій Никанорович 
Соколовський. Про якого пише краєзнавиця з Чорнобая Марія Приліпко.  
Зазнали репресій і представники краєзнавчої спільноти Черкащини. 
У жовтні 1937 р. за вигаданими обвинуваченнями був заарештований і 
18 листопада 1937 р. розстрідний у Черкасах краєзнавець і письменник, 
громадський діяч Григорій Петрович Варава, а у 1938 р. був засуджений 
до вищої міри покарання уродженець с. Берестівець Уманського району 
Теодосій Миколайович Мовчанівський, який з 1925 р. працював 
директором Бердичівського історичного музею, а з 1933 р. у Інституті 
історії матеріальної культури у Києві. 
123 
 
Персоналістичний вимір репресованих черкащан поданий і у 
історико-краєзнавчої серії книг “Черкаський край в особах. 1941 – 2001”, 
яку у 2001 році започаткував на Черкащині професор, на той час 
завідувач кафедри історії України Черкаського державного 
технологічного університету Микола Іванович  Бушин (1937 – 2022). за 
данимими історико-краєзнавчих серій професора Миколи Бушина. 
Ми провели аналіз всіх виданих книг з цієї серії і прийшли до висновку, 
що лише у декількох книгах цієї серії у розіділі про видатні імені того чи 
іншого району вміщено біографії репресованих чи підданих гонінням особам. 
Так, у книзі, авторів М.Бушин і Ю. Ілляшенко, присвяченій Золотоніщині, 
вміщено розгорнуту біографію про уродженця села Щербинівка 
Кропив'янської волості Золотоніського повіту тодішньої Полтавської губернії, 
українського поета і перекладача Миколи Івановича Терещенка. В грудні 1918 
року брав участь у повстанні проти гетьмана Павла Скоропадського. В період 
з грудня 1937 року  по 1939 рік був заарештований і перебував у катівнях 
НКВС, але йому вдалось залишитись вживих. 
Бушин М.І., Кукса Н.Г., Шамрай О.Г.  у книзі серії “Черкаський край в 
особах. 1941 – 2001. Кам’янщина” розмістили біографію про Семена 
Митрофановича Кулаковського (1891 – 1953), військового, командира 
партизанського загону у 1918 р. В 1932 році колишнього офіцера, ватажка 
партизанського загону ім. Спартака, члена ревкому, заарештували. В 1934 році 
Кулаковський повернувся до родини.  
У 2005 р. професор М. Бушин започаткував ще одну науково-популярну 
серію  книг “Золота підкова Черкащини”, у яких також  ми знаходимо 
прізвища підданих репресіям і тортурам у часи великого терору, уродженцям 
Черкащини. Так, у книзі “Географічне серце України. Шполянщина” її автори 
Бушин М.І., Лазуренко В.М., Коваленко Я.І. подали біографії двох відомих 
особистостей: поетів Бена Степана Федоровича і Олекса Влизька. З 1934 р. 
Степан Бен працював вчителем  мови і літератури у Княжанській неповній 
середній школі. Почав готувати до друку нову збірку поезій “Ластівки на 
124 
 
клуні”, вірші з якої старанно виписував до загального зошита. У 1937 р. 
С. Бена разом з іншими шанованими жителями села було заарештовано 
органами НКВД як ворога народу за звинуваченням в тому, що він є членом 
“контрреволюційної націоналістичної повстанської диверсійної організації 
керованою польською розвідкою“ яка ставить за мету відокремлення України 
від Радянського Союзу та вбивство вождя всіх народів Й. Сталіна.  
Заарештованих близько місяця тримали ув’язненими у Шполі, 
відвідування рідними були заборонені. Поет, як і ряд інших осіб, був 
впевнений в тому, що невинного не засудять і певний час не визнавав своєї 
вини.Поета разом з іншими було переправлено до Черкас де всіх їх у перших 
числах листопада 1937 р. біля соснового бору приблизно о десятій вечора було 
розстріляно. 
Бушин М.І., Лазуренко В.М., Яшан О.О.  у книзі “Трипільський дух вита 
над нами. Тальнівщина” подали інформацію про репресованого митця Іщенка 
Василя Григоровича.  1903 – 1917 рр. навчався в академії Колабосс (Франція). 
Його вчителем був Огюст Роден. Працював у Всеукраїнському музеї (Київ). 
1927 р. представив свої твори на виставці Асоціації художників Радянської 
України. Як представник “ворожої течії” (імпресіонізму) у мистецтві, 
репресований і помер 1934 р. у північних снігах. 
Надрукована у даній книзі і стаття про  визначного українського вченого, 
письменника, сходознавця, історика української мови та літератури, дійсного 
члена УАН (з 1917) та НТШ (1903)  Агатангела Юхимовича Кримського (1871 
– 1942).  У 1930-ті Кримський був практично усунений від науково-
викладацької роботи в академічних установах України. 20.7.1941 Кримського 
було заарештовано співробітниками НКВД, звинувачено в антирадянській 
націоналістичній діяльності і ув'язнено в одній із тюрем НКВД у Кустанаї 
(тепер Казахстан). Помер (за іншими даними був закатований) 24.01.1942 р. 
У книзі серії “Золота підкова Черкащини” “Пам’ять не згасне (м. Канів – 
Звенигородщина)” її автори Бушин М.І., Конон Ю.М., Лазуренко В.М. подали 
біографію української художниці, фольклориста, етнографа, репресованої 
125 
 
Терещенко Софії Мефодіївни (1887 – 1948). Подали автори даної книги  і 
біографію репресованого поета Михайла Шульги-Шульженка (1901 – 1943). 
За сфабрикованою в ОГПУ-НКВС справою був заарештований. І хоч поета 
невдовзі звільнено –  він був душевно зламаний. Тому майже не публікувався. 
В 1939 – 1941 мешкав в м. Белграді. З 1941 – на фронті. Загинув  у 1943 р. 
Отже, ми прийшли до висновку, що органи НКВС у роки Великого терору 
здійснювали масштабні репресивні заходи щодо різних категорій населення 
регіону. Їх жертвами у той час на основі сфабрикованих позасудових справ 
стали не винні люди. І тільки у 1958–1959 рр. президією Черкаського 
обласного суду постанови “трійок” та інших позасудових органів були 
скасовані і справи закриті за відсутністю в їх діях складу злочину. 
Аналізуючи краєзнавчий доробок дослідників Черкаського краю, які у 
своїх роботах звертались до висвітлення теми радянського терору 20-х–30-х 
років XX cт. в українському суспільстві, доходимо наступних висновків. У 
виданнях, присвячених історії Черкаської області та її населених пунктів, 
краєзнавці Черкащини, практично в усіх без винятку аналізованих нами 
працях, не оминули тему державного політичного терору проти інтелектуалів 
України.  
Внесок черкаських краєзнавців у дослідження особливостей проведення 
радянської репресивної політики цього періоду в історії краю, зокрема 
цілеспрямоване винищення національно свідомої еліти, потужного духовно-
культурного та літературно-мистецького покоління 20-х–30-х рр. XX ст., яке 
народилось чи проживало на Черкащині.  
Дослідження черкаських краєзнавців стали підґрунтям для написання 
шкільних посібників з історії рідного краю, сприяють віднайденню та 
подальшому увічненню достойних імен уродженців і земляків.  
Подальші розвідки в цьому напрямку варто спрямувати на детальне 
вивчення конкретних аспектів особистісного потенціалу репресованих краян 
– освітян, науковців та діячів культури, які сприяли національно-культурним 
трансформаціям в Україні, зокрема на Черкащині, протягом цього періоду. 
126 
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 
1. Архівно-слідчі справи репресованих: науково-методичні аспекти 
використання: Збірник наукових праць / Р.Я. Пиріг. К.: Наука, 1998. 161 с. 
2. Бажан О. Репресивна діяльність органів ВУНК–ДПУ–НКВС–КДБ 
на Київщині у 1919–1980-ті рр. // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 2011. № 1 
(36). С. 156–234.  
3. Бажан О., Золотарьов В. Органи державної безпеки Вінницької 
області (1932 – 1938 рр.): спроба реконструкції керівного складу // 
Краєзнавство. 2024. № 1. С. 53.  
4. Басиста Н.М. Пам'ять предків вдалося зберегти (Успенський собор 
у Каневі) // Черкащина в контексті історії України. Матеріали Третьої науково-
краєзнавчої конференції Черкащини, присвяченої проблемам охорони, 
збереження та використання історико-культурної спадщини. Черкаси: 
Вертикаль, 2008.  С. 191 – 195. 
5. Безотосний М.Т. Україна в добу сталінщини: Історія опору. К.: 
НАН України. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень, 2002. 128 
с.  
6. Бібліографічні посібники з історії України та архівні довідники. 
1991– 2010: Наук.-допом. бібліограф. покажчик / Уклад. О. А. Політова, 
В.П. Кисельова; Т. С. Кудласевич (ред.).  К.: Винниченко, 2011. 104 с.  
7. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953: 
Суспільнополітичний та історико-правовий аналіз: У 2 кн. К.: Либідь – 
Військо України, 1994.  Кн. 2.  688 с.  
8. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953: 
Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2 т. Т.1. К.: Либідь, 
1994.  428 с. 
9. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР 
(1917-1941 рр.). К.: НАН України, Інститут історії України, 1999. 346 с.  
127 
 
10. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в 
СРСР. 1917 – 1941 рр.: джерелознавче дослідження. Вид. 2-е, випр., доп. / Пер. 
сл. І. М. Дзюби.  К.: Пенмен, 2017.  768 с. 
11. Бушин М. І., Бойко А. О., Волошенко І. І. Черкаський край в 
особах. 1941 – 2001. Монастирищина. Книга 12.  Черкаси: “Черкаський 
ЦНТЕІ”, 2005. 544 с. 
12. Бушин М.І., Ілляшенко Ю.Ю. Черкаський край в особах. 1941 – 
2001. Золотоніський район. Черкаси: Відлуння-Плюс, 2003. 336 с. 
13. Бушин М.І., Конон Ю.М., Лазуренко В.М. Память не згасне 
(м. Канів – Звенигородщина). Книга 2. Звенигородщина. Черкаси, 2006.  185 с. 
14. Бушин М.І., Кукса Н.Г., Шамрай О.Г. Черкаський край в особах. 
1941 – 2001. Кам’янщина. Черкаси: Ваш Дім, 2005. 312 с. 
15. Бушин М. І., Лазуренко В. М., Вовкотруб Ю. М. Історико-
краєзнавча серія “Черкаський край в особах. 1941 – 2001”: специфіка 
написання // Освіта і наука Черкащини. ЧІПБ ім. Героїв Чорнобиля – ступені 
становлення й розвитку: Матеріали науково-практичної конференції.  
Черкаси: ЧІПБ, 2003.  С. 5 – 9. 
16. Бушин М.І., Лазуренко В.М., Коваленко Я.І. Географічне серце 
України. Шполянщина. Черкаси, 2005. 
17. Бушин М.І., Лазуренко В.М., Яшан О.О. Трипільський дух вита 
над нами. Тальнівщина. Черкаси, 2006. 178 с. 
18. Васильєв В.Ю. Особливості репресій в управлінських структурах 
УРСР в період “великого терору” (1937 – 1938) // Історія України: маловідомі 
імена, події, факти. Збірник статей. Випуск 23.  К.: Інститут історії України 
НАН України, 2007.  С. 177-197.  
19. Васильчук Г.М. Радянська Україна 20-х – 30-х років ХХ ст.: 
сучасний історіографічний дискурс. Запоріжжя: Запоріз. нац. ун-т, 2008. 314 с.  
20. Вєтров О.В. Економічний розвиток і політичні репресії (1934 – 
1941) // Шамрай О. Г., Таран Г.М., Бондаренко Л.О., Вєтров О.В., Ляшко 
128 
 
Ю.Ю., Чупак Т.П. Місто на скелястих берегах Тясмину. Черкаси: “Вертикаль”, 
видавець ПП Кандич С.Г., 2009. С. 92-97. 
21. Волошенко І. І. Нариси з історії поселень Монастирищенського 
району Черкаської області. Монастирище: Монастирищенське комунальне 
виробничо-поліграфічне підприємство “Мрія”, 2003.  464 с. 
22. Волошенко, І. І. Їх було 897… (докум. розповідь про події 1937–
1938 рр. у Монастирищен. р-ні на Черкащині). – Монастирище: [Мрія], 2005. 
– 147 с. 
23. Вронська Т.В. Заручники тоталітарного режиму: репресії проти 
„ворогів народу” в Україні(1917 – 1953 рр.). К.: НАН України, 2009. 486 с.  
24. Голиш Г. М. Пером публіциста: вибрані нариси, статті, інтерв'ю. 
Черкаси: Вертикаль, 2019. 388 с. 
25. Голиш Г.М., Воропай А. Ю., Лисиця Л. Г. Село Деньги в 
українській історії від давнини до сьогодення: люди і події: історико-
краєзнавчий нарис. Черкаси: Вертикаль, 2022. 328 с. 
26. Голиш Г.М., Голиш Л.Г., Пономаренко М.Ф. Подорож Златокраєм. 
Нарис історії та сьогодення Золотоніського району. Черкаси: “Вертикаль”, 
видавець Кандич С.Г., 2008. 572 с. 
27. Горбенко П., Погорілий О., Шамрай О. Історія становлення та 
розвитку церкви Архистратига Михаїла в с.Телепине Черкаської області” // 
Джерело. Вип. ХІХ. Матеріали дев’ятнадцятої науково-практичної 
краєзнавчої конференції “Історія рідного краю в контексті історії України” / 
Упоряд. О. Г. Шамрай. Черкаси, 2023. С. 83 – 92. 
28. Граб В.І. У лещатах ДПУ. Нариси про безпідставно репресованих 
діячів вітчизняної науки та культури. Полтава: Археологія, 1999. 215 с.  
29. Григоренко Т. Поселення Яхреньга: тут жили куркулі з Черкащини 
// Молодь Черкащини. 2010. 29 вересня (№ 41). С. 15.  
30. Григоренко Т. Як Корсунський учитель розповідав анекдоти про 
Сталіна і до чого це призвело: (про репресованого педагога Д. Гудзенка) // 
Прес-Центр. 2011. 9 листопада (№ 45). С. 26.  
129 
 
31. Гудзенко К. Н. Там, де протікає Тясмин. Історико-географічний 
нарис. Кам’янка: Кам’янське комунальне поліграфічне підприємство, 1993.  
116 с. 
32. Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні: 
20-30-ті роки. К. 1991.  
33. Дідук Л. Тобі вклоняюся доземно, село моє рідне, моя ти земле. 
Черкаси: видавець Ольга Вовчок, 2017. 190 с. 
34. Жорна: про політичні репресії на Черкащині в період 
тоталітарного режиму: нариси, спогади, документи. Кн. 2 / Черкас. 
облдержадмін., Держ. архів Черкас. обл., Упр. СБУ в Черкас. обл.  Черкаси: [б. 
в.], 2001.  176 с. 
35. Жорна: про політичні репресії, 1917–1980-і роки : нариси, спогади, 
док. Кн. 1 / Черкас. облдержадмін.  Черкаси: Сіяч [та ін.], 1999. 138 с. 
36. Жук В. “Я не бидло, я – українець!”: звенигородець Пантелеймон 
Блонський ще у 1933 році заявив про голодомор як про геноцид проти 
українців // Черкаський край.  2015. 27 листопада (№ 95).  С. 4.  
37. З порога смерті…: Письменники України – жертви сталінських 
репресій. К.: Рад. письм., 1991. Вип. 1. 494 с. 
38. Закон України №962-XII від 17.04.1991 Про реабілітацію жертв 
політичних репресій на Україні // Режим доступу: http://uapravo.net/akty/zakon-
main/akt9pexx9x.htm  
39. Золотарьов В. ЧК–ГПУ–НКВС на Харківщині: люди та долі. 1919–
1941. Харків: Фоліо, 2003.  477 с.  
40. Калиновська Т. Чому залишився живим? (про В. Родзевича, 
репресовваного лікаря, колишнього жителя м. Сміла) // Черкаський край.  
2013.  4 жовтня (№ 80). С. 14. 
41. Карпенко П. П. Нариси з історії Гельмязівщини (краєзнавчі 
пошукові матеріали про минуле рідного краю). К.: Фітосоціоцентр, 2010.  335 
с. 
130 
 
42. Клименко Т. “Вороги народу” з Канівського музею // Прес-Центр.  
2012. 18 липня (№ 29). С. 25.  
43. Клименко Т.А. “Великий терор” 1937–1938 рр. на Черкащині (за 
матеріалами Державного архіву Черкаської області) // Краєзнавство. 2024. № 
2. С. 60-66. 
44. Король Р. Як великий терор молотив допитливих дітей // 
Черкаський край. 2017. 9 серпня (№ 32). С. 9.  
45. Коцур В.П. Історичні дослідження: упереджені та об’єктивні 
оцінки (соціальні зміни і політичні процеси в Україні 1920-х – 30-х рр. 
Історіографія). К.: Наукова думка, 1998. 506 с. 
46. Кравець А. Черкащани, розстріляні у Сандормоху, були 
небезпечні для Москви тим, що… просто любили Україну // Вечірні Черкаси. 
2017. 1 листопада (№ 44). С. 17.  
47. Краєзнавці Черкащини: біобібліографічний довідник / упоряд.: В. 
М. Мельниченко, Г. М. Голиш. Черкаси: Вертикаль, 2016.  220 с. 
48. Край козацький. Довідник з історії Лисянщини. К.: Наук. думка, 
2004. 408 с. 
49. Кузик Б.М., Білошапка В.В. Головківка – серце Холодного Яру. 
Сміла: ДП “Діа-плюс”,  2004. 372 с. 
50. Кукса Н. В. З історії Богданових церков у Суботові // Пам’ятки 
України: історія та культура : наук. часоп. 2002. Річник XXXIV, число 2. С. 40-
48. 
51. Кукса Н.В. Церква Святого Пророка Іллі в Суботові: минуле і 
сьогодення усипальниці Богдана Хмельницького. Черкаси: Кандич С.Г., 2020.  
380 c. 
52. Кульчицький С. Україна між двома війнами (1921-1939). К.: 
Альтернативи, 1999. 336 с.  
53. Лазуренко В. М. Чигиринщина у вирі політичних репресій 1930-х 
років XX століття // Чигиринщина в історії України. Збірник 3. Голодомор 
1932 – 1933 рр., репресії  30-х – 40-х рр. XX ст. та голод 1947 р. на 
131 
 
Чигиринщині. Матеріали Третьої історико-краєзнавчої учнівської конференції 
Суботівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Чигиринського району 
Черкаської області / за заг. ред. доцента В. М. Лазуренка. Черкаси, 2009. С. 
147–152. 
54. Лазуренко В.М. Богдан Хмельницький і навпротистояння церков 
Суботова. Харків: СГ НТМ “Новий курс”, 2021. 232 с. 
55. Лазуренко В.М. Нищення церковної архітектури Чигиринщини в 
перші десятиліття становлення радянської влади // Чигиринщина в історії 
України. Збірник 5. Літопис Чигиринського краю. Матеріали П’ятої історико-
краєзнавчої конференції “Чигиринщина в історії України”/ за заг. ред проф. 
В.М. Лазуренка.  Черкаси, 2016. С.  241 – 242. 
56. Лазуренко В. М. Історія Чигиринщини (з найдавніших часів до 
сьогодення) : навч. посіб. Черкаси : Ваш Дім, 2004. 456 с. 
57. Лазуренко В. М. Політичні репресії 30-х років XX ст. на 
Чигиринщині // Краєзнавство Черкащини. Збірник. № 8. Черкаси: Ваш Дім, 
2005. С. 163–168. 
58. Максудов С. Демографічні втрати населення України 1930-1937 
рр. / С. Максудов // Український історичний журнал. 1991. № 1. С. 121 –  127.  
59. Мельниченко В. М. Моя Черкащина (історія рідного краю від 
найдавніших часів до сучасності): навчально-методичний посібник для 
вчителів закладів загальної середньої освіти. Черкаси: “Вертикаль”, видавець 
Кандич С.Г., 2023. 372 с. 
60. Митці Корсунщини / автор-упорядник М.К. Волков. Корсунь-
Шевченківський: ФОП Гавришенко В.М., 2017. 856 с. 
61. Мицик В. Ф. Виднокрай. Історія Тальнівщини в людях, подіях та 
експонатах музею. К.: КВІЦ, 2010.  260 с. 
62. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С. Історія України: навч. 
посіб. 3-тє вид., допов. і переробл. К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 
2010. 595 с. 
132 
 
63. Містечко ратників та майстрів (з історії села Мошни). К.: 
Видавничий центр “Просвіта”, 2008. 108 с. 
64. Мовчан В. П., Нерубайський І. А., Олійник В. Й. Криві Коліна: 
крізь терни і роки. В історії села – історія України. Історико-краєзнавча, 
художньо-публіцистична оповідь. К.: КВІЦ, 2010. 712 с. 
65. Мушта О. Голодомор і репресії крізь призму долі родини Мовчанів 
із с.Баландине // Джерело. Вип. ХІХ. Матеріали дев’ятнадцятої науково-
практичної краєзнавчої конференції «Історія рідного краю в контексті історії 
України» / Упоряд. О. Г. Шамрай. Черкаси, 2023. С. 101-108. 
66. Мушта О. Жертви політичних репресій на Кам’янщині, 
звинувачені у зв’язках із Польщею у 30-х рр. XX ст. // Місто на скелястих 
берегах Тясмину / Шамрай О.Г., Таран Г.М., Чупак Т.П., Пугач Т.П., Висоцька 
Л.Г., Бондаренко Л.О., Вєтров О.В., Ляшко Ю.Ю., Мушта О.А., Єфремцева 
А.П., Джулай Т.В., Конарєва Т.Д., Людний Ф.П., Могилка А.П., 
Морозова В.А., Туренко Л.І. та ін. Черкаси: “Вертикаль”, видавець ФОП 
Кандич С.Г., 2019.  С. 109 – 111. 
67. Мушта О. На шляху до автокефалії православної церкви України: 
сторінки історії Кам’янської Свято-Миколаївської парафії // Черкащина в 
контексті українського державотворення: матеріали Регіональної науково-
практичної конференції, присвяченої 25-річчю Конституції України та 30-
річчю Незалежності України (25 червня 2021 р., м. Черкаси]; Черкас. держ. 
технол. ун-т. Черкаси: видавець ФОП Гордієнко Є. І., 2021. С. 121 – 130. 
68. Нерубайський І. А. Глибочок над Гірським Тікичем: Історія 
українського села на тлі історії України. К.: КВІЦ, 2017. 688 с. 
69. Ніколенко А. Г. Репресії на Корсунщині // Корсунський часопис. – 
Корсунь-Шевченківський, 1997. № 6. С. 23–32.  
70. Ніколенко А. Репресії на Корсунщині // Малий енциклопедичний 
словник Корсунщини. Т.2 (Л-Я). Корсунь-Шевченківський: АТ “Миронівська 
друкарня”, 2004. С. 134. 
133 
 
71. Новомученики черкаські: життя, подвиги, страждання / Черкас. 
єпархія Укр. Православ. Церкви (ред. і упоряд. Е. Ладиженська). Черкаси: б. 
в., 2010. 455 с. 
72. Оліцький В. О. Кримінальне переслідування православного 
духовенства Сумщини у 1937–1938 роках: умови, масштаби, наслідки // 
Великий терор 1937–1938 років: жертви і виконавці: збірник наукових статей. 
Полтава: ПНПУ імені В. Г. Короленка, 2019. С. 103–113. 
73. Освітяни Черкащини – жертви радянського тоталітарного режиму 
(наук. ред. В. В. Масненко; упоряд. В. В. Масненко, В. С. Романов та ін.). 
Черкаси: Брама-Україна, 2009. 271 с.  
74. Очеретянко В.І. Реакція представників інтелігенції України на 
справу “Спілки визволення України” (1929-1930 рр.) // Історія України: 
маловідомі імена, події, факти. Збірник статей. Випуск 23. К.: Інститут історії 
України НАН України, 2007. С. 43-54.  
75. Панченко Л. С. Рідне село (історико-краєзнавчий нарис). Умань, 
2006. 348 с. 
76. Пашкевич Л. Він любив Україну. Цього було досить, аби 
звинуватити його як “ворога народу” // Чигиринські вісті. 1997. 5 лютого. С. 3. 
77. Перепелиця А.І. Отець Олексій Єримович – священик 
Хрестовоздвиженського собору в Чигирині // Чигиринщина в історії України. 
Збірник 3. Голодомор 1932 – 1933 рр., репресії  30-х – 40-х рр. XX ст. та голод 
1947 р. на Чигиринщині. Матеріали Третьої історико-краєзнавчої учнівської 
конференції Суботівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів 
Чигиринського району Черкаської області / за заг. ред. доцента 
В. М. Лазуренка. Черкаси, 2009. С. 156 – 161. 
78. Перепелиця А.І. Вершаці: історія і сьогодення. Черкаси : 
“Вертикаль”, видавець Чабаненко Ю. А., 2023. 416 с. 
79. Перепелиця А.І. Священномучениця Рафаїла Тартацька – ігуменя 
Чигиринського Свято-Троїцького монастиря // Чигиринщина в історії України. 
Збірник 3. Голодомор 1932 – 1933 рр., репресії  30-х – 40-х рр. XX ст. та голод 
134 
 
1947 р. на Чигиринщині. Матеріали Третьої історико-краєзнавчої учнівської 
конференції Суботівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів 
Чигиринського району Черкаської області / за заг. ред. доцента 
В. М. Лазуренка. Черкаси, 2009. С. 153 – 156. 
80. Петров В. Діячі української культури. 1920 – 1940 рр.: Жертви 
більшовицького терору.  К.: Наукова думка, 1992.  248 с.  
81. Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках. Недостріляні. 
К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2008. 326 с. 
82. Політичні репресії в Україні (1917– 1980): Бібліограф. покажчик. 
Житомир: Полісся, 2007. 248 с. 
83. Політичні репресії радянської доби в Україні: наук.-допом. 
бібліограф. покажчик / Упор. Т. Приліпко, О. Марченко, З. Мусіна. К.: 
Арістей, 2008. 683 с. 
84. Поліщук В. Т., Поліщук М. П. Література рідного краю: 
(літературна Черкащина): підручник: Черкаси: Вид. Чабаненко Ю.А., 
2013. 512 с. 
85. Поліщук В. Т. Вінок лавровий, вінок терновий. Репресовані 
письменники Черкащини. Статті, нариси. Черкаси, 2000. 128 с. 
86. Поліщук, В. Т. Вибране. Т. 2. Розстріляні таланти (Репресовані 
письменники Черкащини). Черкаси: Чабаненко Ю. А., 2013. 417 с. 
87. Приліпко М. В. Чорнобаївщина. Велична історія рідного краю (від 
найдавніших часів до сьогодення). Черкаси: видавець Чабаненко Ю. А., 2008. 
538 с. 
88. Прядко О. Малі Канівці: історико-краєзнавчий нарис (від 
найдавніших часів до початку XX ст.). Черкаси:  видавець Чабаненко Ю.А., 
2015. 168 с. 
89. Реабілітовані історією. Черкаська область Кн. 1–9 / НАН України, 
Ін-т історії НАН України та ін. – Сміла; Черкаси, 2002– 2016. 
90. Репресії 20–30–40-х років і початку 50-х років на Україні: наук.-
допом. бібліограф. покажчик / Упор. Л. Ю. Ступак, М. А. Лук’яненко, І. В. 
135 
 
Бондаренко, І. В. Бутовська, І. В. Саєнко, Н. О. Горська; наук. консультант 
П. Т. Тронько. К., 1992. 186 с. 
91. Репресії в Україні (1917–1990 рр.): наук.-допом. бібліограф. 
покажчик / Авт.- упор. Є. К. Бабич, В. В. Патока. К.: Смолоскип, 2007. 519 с. 
92. Репресії на Черкащині: рекомендований список літератури / 
Комун. закл. “Обл. універс. наук. б-ка ім. Тараса Шевченка” Черкас. облради; 
[уклад. Л. Т. Демченко].  Черкаси: ОУНБ, 2018. 12 c. 
93. Роздорожний М.Ю. Політичні репресії та нищення церков у 20-ті 
– 30-ті рр. XX ст. на Кам’янщині в роботах місцевих краєзнавців // Матеріали 
VІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції (з міжнародною участю) 
“Культурно-історична спадщина України: перспективи дослідження та 
традиції збереження” (Черкаси, ЧДТУ, 31 жовтня – 01 листопада 2024 р.) / 
упоряд.: Лазуренко В. М., Стадник І. Ю., Яшан О. О., Литвин О. В.; М-во 
освіти і науки України, Черкас. держ. технол. ун-т. Черкаси: видавець 
Гордієнко Є.І., 2024. С. 260 – 264. 
94. Розстріляне відродження. [Електронний ресурс]. // 
https://uk.wikipedia.org/wiki/Розстріляне_відродження 
95. Рубльов О., Черченко Ю. Сталінщина й доля західноукраїнської 
інтелігенції, 20-50-ті роки XX ст.: монографія // НАН України, Ін-т історії 
України, Ін-т укр. археографії. К.: Наук. думка, 1994.  349 c.  
96. Рубльов О.С. “Розстріляне відродження” // Енциклопедія історії 
України: Т. 9. Прил – С / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. 
Інститут історії України. К.: “Наукова думка”, 2012.  С. 265-266. 
97. Святі новомученики і сповідники Черкаські: життя, подвиги, 
страждання. Видання Черкаської єпархії УПЦ. Черкаси, 2001. С. 260 – 271. 
98. Скворцова Н. Мельничани – жертви політичних репресій // // 
Чигиринщина в історії України. Збірник 3. Голодомор 1932 – 1933 рр., репресії  
30-х – 40-х рр. XX ст. та голод 1947 р. на Чигиринщині. Матеріали Третьої 
історико-краєзнавчої учнівської конференції Суботівської загальноосвітньої 
136 
 
школи І-ІІІ ступенів Чигиринського району Черкаської області / за заг. ред. 
доцента В. М. Лазуренка. Черкаси, 2009. С. 161-162. 
99. Солодар О. Боровиця. Черкаси: видавець Чабаненко Ю. А., 2023. 
480 с. 
100. Спогади політв’язнів, репресованих і переслідуваних / Гол. ред. 
В. Цвєтков. Львів: Ред. Літопису Голготи України, 1993. 246 с.  
101. Терлецька І. “Великий терор” в Українській РСР: історіографічний 
дискурс  // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 2012. 2. С. 372-385.  
102. Тронько П. Т. Краєзнавство у відродженні духовності та культури. 
К.: Рідний край, 1994. 108 с. 
103. Хмельковський, Л. 1937: книга-документ про репресії 
комуністичної доби на Черкащині.  Черкаси: Стефанус, 2001. 157 с. 
104. Хоменко, В. М. Зона.  К.: АртЕкономі, 2015. 51 с. 
105. Черкаси: історія і сучасність: навчальний посібник для закладів 
загальн. серед. освіти / Департамент освіти Черкаської міської ради, Черкаська 
обласна організація Національної спілки краєзнавців України; за ред. 
В. М. Мельниченка. Черкаси: “Вертикаль”, видавець Кандич С. Г., 2023. 280 с. 
106. Чигиринщина в історії України. Збірник 3. Голодомор 1932 – 1933 
рр., репресії  30-х –  40-х рр. XX ст. та голод 1947 р. на Чигиринщині. 
Матеріали Третьої історико-краєзнавчої учнівської конференції Суботівської 
загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Чигиринського району Черкаської 
області / за заг. ред. доцента В. М. Лазуренка. Черкаси, 2009. 256 с. 
107. Чос В. Г. Городище – рідне місто. Черкаси: видавець 
Ю.Чабаненко, 2017. 368 с. 
108. Шамрай О. Г., Таран Г.М., Бондаренко Л.О., Вєтров О.В., Ляшко 
Ю.Ю., Чупак Т.П. Місто на скелястих берегах Тясмину. Черкаси: “Вертикаль”, 
видавець ПП Кандич С.Г., 2009. 244 с. 
109. Шевченків край. Історико-етнографічне дослідження. К.: Наук. 
Думка, 2009. 546 с. 
137 
 
110. Шевчук В. В. Історія Шполянського краю. Черкаси: Відлуння-
Плюс, 2003. 184 с. 
111. Шитюк М., Ніколаєв І. Тоталітарний режим і військовослужбовці 
та працівники органів ДПУ-НКВС у 20–50-ті роки ХХ століття. Миколаїв, 
2007. 274 с. 
112. Шумейко К. В. Немає милішого краю ніж той, де судилось зрости. 
Папужинці й папужани: історія й сьогодення. Чернігів: ПАТ “ПВК “Десна”, 
2023. 704 с. 
113. Щербатюк В. Історія регіонів України: Лисянщина. К.: Логос, 
2002. 428 с. 
114. Яровий І. Іван Падалка: від ярлика “ворога народу” до пам’ятника 
в бронзі // Образотворче мистецтво. 1998.  № 2. С. 7–10. 
115. Ярош Б. О. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях: 30-
50-ті роки ХХ століття (історико-політологічний аспект). Луцьк: Надстир’я, 
1995.  176 с.