Please use this identifier to cite or link to this item:
https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/8275| Title: | ПРОЦЕСИ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ ЗА ДОБИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917–1921 рр. |
| Authors: | Лазуренко, Валентин Миколайович ЛИТВИН, АНДРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ |
| Keywords: | культурне відродження;cultural revival;Українська революція 1917–1921 рр.;Ukrainian Revolution of 1917–1921 |
| Issue Date: | 2024 |
| Abstract: | У кваліфікаційній роботі магістра на основі виявленого та опрацьованого комплексу джерел, здобутків історіографії та сучасних методологічних підходів досліджено особливості процесів національно-культурного відродження за доби Української революції 1917–1921 рр.
Актуальність дослідження. Тема Української революції 1917–1921 рр. займає в історії українського народу особливе місце, адже це був період, від якого залежала доля новітньої державності України. Глибокі політичні і соціально-економічні перетворення викликали загальне духовне піднесення, яке проявилося в усіх сферах життя українського суспільства, у тому числі і галузі культурного життя. Революція дала потужний поштовх для становлення національної думки, формування української нації та визначенні національної ідентичності, активізації духовного життя у багатьох сферах – освіті, літературі, мистецтві, книговидавництві.
Боротьба за національно-культурне відродження перетворилася на один із найважливіших напрямів національно-визвольного руху. Культурне відродження стало невід’ємною складовою творення держави. Розбудова шкільництва, вищої школи та науки, духовне піднесення та підйом національного самоусвідомлення стали важливим здобутком Української революції.
Реалізація завдань сучасної гуманітарної політики України значною мірою залежить від усвідомлення історичних традицій, зокрема, вивчення досвіду культурного будівництва періоду у 1917–1921 рр. Адже Центральна Рада, Гетьманський уряд, Директорія УНР вважали відродження української культури одним з головних елементів державотворення.
У зв’язку із цим тема дослідження процесів національно-культурного відродження за доби Української революції набуває особливої актуальності, що зумовлено, передусім важливістю історичної пам’яті про феномен революційного піднесення національної свідомості українського народу, у тому числі і у сфері духовності, як ключового чинника національної ідентичності нинішнього покоління громадян України.
Актуальність теми магістерського дослідження обумовлена необхідністю всебічного аналізу історичного аспекту культурних процесів доби Української революції та визначення тієї ролі, яку відігравала у становленні новітньої української культури громадська ініціатива, представлена численними культурно-просвітницькими та професійними організаціями української інтелігенції. Вивчення історичного досвіду реалізації завдань національно-культурного відродження має важливе значення для визначення пріоритетів сучасної гуманітарної політики Української держави. Визначена тема роботи у такому формулюванні і під таким науково-дослідницьким кутом зору ще не була предметом спеціального дослідження.
Мета дослідження полягає у з’ясуванні особливостей процесів національно-культурного відродження за доби Української революції 1917–1921 рр.
Об’єктом дослідження визначено національно-культурне відродження як складову частину революційних процесів в Україні доби Української революції 1917–1921 рр.
Предметом дослідження є діяльність освітніх, наукових, літературних, культурно-мистецьких, інформаційно-видавничих інституцій та їх очільників і внесок у національне відродження.
Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1917 по 1921 рр. Він починається з утворення Центральної Ради (березень 1917 р.) і закінчується з припиненням діяльності національних урядів (листопад 1920 р.) та остаточним встановленням радянської влади на території України.
Територіальні межі дослідження в основному визначаються територією УНР.
Практичне застосування отриманих результатів полягає у можливості використання фактичного матеріалу, положень і висновків роботи в патріотично-виховних заходах, на заняттях у закладах освіти, дослідженні історії та культури українського народу, у культурно-просвітницькій роботі, формуванні музейних експозицій. In the master's qualification work, on the basis of the discovered and elaborated set of sources, the achievements of historiography and modern methodological approaches, the peculiarities of the processes of national and cultural revival during the Ukrainian revolution of 1917–1921 were investigated. Relevance of the research. The theme of the Ukrainian revolution of 1917–1921. occupies a special place in the history of the Ukrainian people, because it was the period on which the fate of the new statehood of Ukraine depended. Deep political and socio-economic transformations caused a general spiritual uplift, which manifested itself in all spheres of Ukrainian society, including the sphere of cultural life. The revolution gave a powerful impetus to the formation of national thought, the formation of the Ukrainian nation and the definition of national identity, the activation of spiritual life in many areas - education, literature, art, book publishing. The struggle for national and cultural revival has turned into one of the most important directions of the national liberation movement. Cultural revival became an integral part of the creation of the state. The development of schooling, higher education and science, spiritual elevation and the rise of national self-awareness became an important achievement of the Ukrainian revolution. The implementation of the tasks of the modern humanitarian policy of Ukraine largely depends on the awareness of historical traditions, in particular, the study of the experience of cultural construction in the period 1917–1921. After all, the Central Rada, the Hetman's government, and the Directorate of the Ukrainian People's Republic considered the revival of Ukrainian culture one of the main elements of state building. In this regard, the topic of research into the processes of national and cultural revival during the Ukrainian Revolution is gaining special relevance, which is primarily due to the importance of historical memory about the phenomenon of the revolutionary rise of national consciousness of the Ukrainian people, including in the field of spirituality, as a key factor of national identity of the current generation of Ukrainian citizens. The relevance of the topic of the master's research is due to the need for a comprehensive analysis of the historical aspect of the cultural processes of the era of the Ukrainian revolution and the determination of the role played by the public initiative, represented by numerous cultural and educational and professional organizations of the Ukrainian intelligentsia, in the formation of the latest Ukrainian culture. Studying the historical experience of implementing the tasks of national and cultural revival is important for determining the priorities of the modern humanitarian policy of the Ukrainian state. The defined topic of the work in this formulation and from such a scientific and research point of view has not yet been the subject of a special study. The purpose of the research is to clarify the peculiarities of the processes of national and cultural revival during the Ukrainian Revolution of 1917–1921. The object of the study is national and cultural revival as a component of revolutionary processes in Ukraine during the Ukrainian Revolution of 1917–1921. The subject of the study is the activity of educational, scientific, literary, cultural and artistic, informational and publishing institutions and their leaders and their contribution to national revival. The chronological boundaries of the study cover the period from 1917 to 1921. It begins with the formation of the Central Rada (March 1917) and ends with the termination of national governments (November 1920) and the final establishment of Soviet power on the territory of Ukraine. The territorial boundaries of the study are mainly determined by the territory of the Ukrainian National People's Republic. The practical application of the obtained results consists in the possibility of using the actual material, provisions and conclusions of the work in patriotic-educational activities, in classes in educational institutions, researching the history and culture of the Ukrainian people, in cultural and educational work, forming museum expositions. |
| URI: | https://er.chdtu.edu.ua/handle/ChSTU/8275 |
| Appears in Collections: | 032 Історія та археологія (Історія, музеєзнавство та експертиза культурно-історичних цінностей) |
Files in This Item:
| File | Description | Size | Format | |
|---|---|---|---|---|
| Литвин А.pdf Restricted Access | 816.89 kB | Adobe PDF | View/Open Request a copy |
Items in DSpace are protected by copyright, with all rights reserved, unless otherwise indicated.
Extracted text
1
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ФАКУЛЬТЕТ ГУМАНІТАРНИХ ТЕХНОЛОГІЙ
КАФЕДРА ІСТОРІЇ ТА ПРАВА
ЛИТВИН АНДРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ
ПРОЦЕСИ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ ЗА
ДОБИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917–1921 рр.
КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА МАГІСТРА
Спеціальність: 032 Історія та археологія
Освітня програма: Історія, музеєзнавство та експертиза
культурно-історичних цінностей
Група: ІМ-022
Науковий керівник:
Лазуренко Валентин Миколайович,
доктор історичних наук, професор,
заслужений працівник освіти України
Допущено до захисту рішенням засідання кафедри ІП,
протокол №___ від «___» __________2024 р
Завідувач кафедри ІП ______________Ірина СТАДНИК
Черкаси 2024
2
ЗМІСТ
ЗМІСТ 2
АНОТАЦІЯ………………………………………………………….3
СПИСОК СКОРОЧЕНЬ……………………………………………9
ВСТУП 10
РОЗДІЛ 1 ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ 15
1.1 Історіографічний огляд 15
1.2 Джерельна база 20
1.3 Теоретико-методологічні засади 24
Висновки до розділу 25
РОЗДІЛ 2. РОЗВИТОК ОСВІТИ І НАУКИ В ПЕРІОД
УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917–1921 РР. 27
2.1 Розбудова українського шкільництва на національних
засадах 27
2.2 Вища освіта. Відкриття українських університетів 33
2.3 Стан науки. Утворення Української академії наук як
академічного наукового центра європейського зразка………………38
Висновки до розділу 44
РОЗДІЛ 3. МИСТЕЦТВО І КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЯ РОБОТА 45
3.1 Творчі здобутки українських письменників і митців 45
3.2 Діяльність «Просвіт», музеї та бібліотечно-архівна
справа 52
Висновки до розділу 60
РОЗДІЛ 4. ПРЕСА І КНИГОВИДАВНИЧА СПРАВА 62
4.1 Українська преса доби революції 62
4.2 Видавнича справа в Україні у 1917–1921 рр. 68
Висновки до розділу 75
ВИСНОВКИ 77
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 81
3
СПИСОК СКОРОЧЕНЬ
ГУМНК – Головне управління мистецтва і національної культури
ЗВО – заклад вищої освіти
КУНУ – Київський український народний університет
НТШ – Наукове товариство імені Тараса Шевченка
РНМ УНР – Рада Народних Міністрів УНР
ТУП – Товариство українських поступовців
УАН – Українська академія наук
УД – Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського
УДХП – Українська демократична хліборобська партія
УНР – Українська Народна Республіка
УЦР – Українська Центральна Рада
ЦКОПСІМУ – Центральна комісія охорони пам’яток старовини і
мистецтва України
4
ВСТУП
Актуальність теми. Українська революція 1917–1921 рр.
займає в історії українського народу особливе місце, адже це був
період, від якого залежала доля новітньої державності України.
Революція відкрила нову сторінку в історії культури. Розпад і крах
Російської імперії та її багатовікової самодержавної і
русифікаторської політики, боротьба за утворення національної
незалежної української держави, глибокі соціально-економічні
перетворення і пов’язана з цим хвиля сподівань викликали загальне
духовне піднесення, яке проявилося в усіх сферах життя українського
суспільства, у тому числі і галузі культурного життя.
Українська революція 1917–1921 років відродила традиції
української державності і дала потужний поштовх для становлення
національної думки, формування української нації та визначенні
національної ідентичності. Відбувалося пожвавлення культурного і
духовного життя у багатьох сферах – освіті, літературі,
книговидавництві, мистецтві.
Під час революції 1917–1921 років боротьба за національно-
культурне відродження перетворилася в Україні на один із
найважливіших напрямів національно-визвольного руху. Культура,
освіта, наука стали невід’ємною складовою державотворення. Українці
взялися реалізовувати громадянські свободи – політичної діяльності,
думки і слова, громадських зібрань, творчості та вибору мови навчання
і спілкування. Успішна розбудова шкільництва, вищої школи та науки,
духовне піднесення та підйом національного самоусвідомлення стали
важливим здобутком Української революції.
Успішне виконання завдань сучасної освітньої політики України
значною мірою залежить від усвідомлення історичних традицій,
зокрема, вивчення досвіду культурного будівництва періоду
5
визвольних змагань українського народу 1917–1921 років. Адже
Центральна Рада, Гетьманський уряд, Директорія УНР вважали
відродження української культури одним з головних елементів
державотворення.
Загалом українські уряди, попри їхні політичні відмінності, добре
розуміли значення освіти для будівництва міцного та консолідованого
українського суспільства, навчання усіх верств населення рідною
мовою, як найефективнішим засобом донесення знань, незалежно від
галузі: у військовій справі, сільському господарстві, промисловості і т.
ін., включаючи політичну освіту, світоглядну орієнтацію населення та
виховання патріотизму.
У зв’язку із цим тема дослідження процесів національно-
культурного відродження за доби Української революції набуває
особливої актуальності, що зумовлено, передусім важливістю
історичної пам’яті про феномен революційного піднесення
національної свідомості українського народу, у тому числі і у сфері
духовності, як ключового чинника національної ідентичності
нинішнього покоління громадян України.
Актуальність теми магістерської роботи полягає у дослідженні
культурних процесів в Україні часів Українська революції 1917–1921
років як результату громадської активності українських діячів
культури, визначенні ролі і місця в культурному будівництві
громадських об’єднань інтелігенції, їхньої співпраці з урядовими
структурами в різні періоди революції.
Отже, актуальність теми дослідження обумовлена необхідністю
всебічного аналізу історичного аспекту культурних процесів доби
Української революції та визначення тієї ролі, яку відігравала у
становленні новітньої української культури громадська ініціатива,
представлена численними культурно-просвітницькими та
професійними організаціями української інтелігенції. Вивчення
6
історичного досвіду реалізації завдань національно-культурного
відродження має важливе значення для визначення пріоритетів сучасної
гуманітарної політики Української держави.
Мета роботи полягає в тому, щоб комплексно проаналізувати
процеси національно-культурного відродження, що відбувалися в
Україні в добу Української революції 1917–1921 рр. як складову
державотворчих процесів в Україні.
Досягненню поставленої мети підпорядковані відповідні
дослідницькі завдання, які і визначили структуру даної роботи. У
найбільш узагальненому вигляді вони зводяться до:
- проаналізувати напрацювання історіографії та джерельної бази
магістерської роботи, викладу основних принципів та методів
дослідження;
- охарактеризувати особливості процесів національно-
культурного відродження в Україні у добу Української революції
1917–1921 рр.;
- охарактеризувати головні особливості змін, що відбувалися у
сфері освіти, культури, літературі, мистецтві, пресі, книговиданні та
релігійному середовищі;
- з’ясувати політичні чинники впливу на процеси національного
відродження та роль у цьому державних інституцій;
- сформувати історичні портрети відомих українських діячів
гуманітарної сфери доби революційних перетворень та їх роль у
національно-культурному відродженні;;
Об’єктом дослідження визначено національно-культурне
відродження як складову частину революційних процесів в Україні
доби Української революції 1917–1921 рр.
Предметом дослідження є діяльність освітніх, наукових,
літературних, культурно-мистецьких, інформаційно-видавничих
інституцій та їх очільників і внесок у національне відродження.
7
Хронологічні межі роботи охоплюють період з 1917 по 1920 рр.
Він починається з утворення Центральної Ради (березень 1917 р.) і
закінчується з припиненням діяльності національних урядів (листопад
1920 р.) та остаточним встановленням радянської влади на території
України.
Територіальні межі дослідження в основному визначаються
територією УНР.
Практичне застосування отриманих результатів полягає у
можливості використання фактичного матеріалу, положень і висновків
роботи в патріотично-виховних заходах, на заняттях у закладах освіти,
дослідженні історії та культури українського народу, у культурно -
просвітницькій роботі, формуванні музейних експозицій.
Апробація результатів магістерської роботи. Результати роботи було
апробовано: 23 жовтня 2024 р. на І Всеукраїнській науковій конференції
“Україна в культурно-історичних процесах минулого та сьогодення”
(м. Переяслав, Університет Григорія Сковороди в Переяславі) (тема виступу
«Процеси національно-культурного відродження за доби Української
революції 1917–1921 рр»); 31 жовтня 2024 р. на VIІ-й Всеукраїнській
науково-практичній конференції (з міжнародною участю) “Культурно-
історична спадщина України: перспективи дослідження та традиції
збереження” (Черкаси, ЧДТУ) (виступ на тему: “Розбудова шкільної освіти
на національних засадах в добу Української революції 1917–1921 рр.”).
Публікації. За матеріалами дослідження опубліковано наступну
статтю:
Литвин А.М. Розбудова шкільної освіти на національних засадах в добу
Української революції 1917–1921 рр. // Матеріали VІІ Всеукраїнської
науково-практичної конференції (з міжнародною участю) “Культурно-
історична спадщина України: перспективи дослідження та традиції
збереження” (Черкаси, ЧДТУ, 31 жовтня – 01 листопада 2024 р.) / упоряд.:
Лазуренко В. М., Стадник І. Ю., Яшан О. О., Литвин О. В.; М-во освіти і науки
8
України, Черкас. держ. технол. ун-т. – Черкаси : видавець Гордієнко Є.І.,
2024. С. 256 – 260.
Структура і обсяг магістерської роботи обумовлені метою і
завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох
розділів, які включають до свого складу вісім підрозділів, висновків і
списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг роботи
становить 88 сторінок, з яких 80 сторінок основного тексту. Список
використаних джерел та літератури налічує 77 позицій.
9
РОЗДІЛ 1
ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА ТЕОРЕТИКО-
МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
1.1 Історіографічний огляд
Українська революція 1917–1920 рр. мала епохальне значення в
історії України. Попри те, що від самого її початку революційний рух
не був цілісним, відзначався непослідовністю та неоднозначністю, а
всередині його постійно точилася боротьба між окремими
угрупованнями, проте видатним історичним явищем став сам факт
відновлення української державності. І хоча на початку 1920 -х рр.
практично всі здобутки визвольних змагань були втрачені, і в Україні
запанував радянський режим, революція показала, наскільки гостро
на часі стоїть питання творення української держави.
Важливою складовою державного будівництва виступає
національне відродження – освіта, наука, культура, мистецтво, преса,
видавнича справа. Саме ці чинники у житті суспільства є показником
зрілості нації та її здатності до державотворення. В останні роки події
Української революції 1917–1921 рр. стали предметом пильної уваги
дослідників. Цілком слушно в їхніх працях головна увага
спрямовується на вивчення революційного поступу, збройного
протистояння та політичної боротьби. Водночас питання культурного
будівництва в більшості випадків відсуваються на другий план. І хоча
спеціальних праць істориків, присвячених дослідженню культурних
процесів в Україні як результату громадської активності не багато,
проте окремі аспекти цієї проблеми висвітлюються у загальних
працях з історії революції та історії національно-культурного
відродження культури.
10
Існуючу літературу з проблеми національно-культурного
відродження в Україні можна умовно поділити на три групи. Це праці
дослідників української діаспори, радянська історіографія та сучасна
вітчизняна історіографія.
Після поразки Української революції і встановлення радянської
влади багато політичних і громадських діячів, представників творчої
інтелігенції змушені були виїхати за кордон. В еміграції вони
намагалися підвести підсумки, узагальнити досвід національно-
державотворчої практики, з якою були пов’язані національно -
культурні процеси. Праці В. Винниченка, П. Христюка, М. Шаповала,
П. Феденка відображали загальні принципи національно-культурної
політики українських урядів [10; 43; 74; 76; 72]. Однак ці роботи
несли на собі певний відбиток політичних переконань авторів і тому
страждали на суб’єктивізм.
Досліджувана проблема знайшла певне висвітлення у
фундаментальному науково-довідковому виданні української
діаспори – багатотомній «Енциклопедії українознавства» [30; 31]. У
загальній частині характеризується національно-культурний процес в
Україні у 1917–1921 рр., містяться оцінки позитивних зрушень в
різних складових національної культури. У словниковій частині
подається матеріал про окремі тогочасні літературно-мистецькі
явища і події, наводяться біографічні дані про митців, які були
піддані забуттю в умовах тоталітарного режиму.
Під іншим кутом зору розглядалася проблема національно-
культурного відродження в часи Української революції радянською
історіографією. Одразу зазначимо, що у1920-х рр. процес утвердження
радянської системи в Україні відбувався під гаслами толерантного
ставлення до національно-культурних потреб українського населення.
Проте декларовані радянською владою гасла щодо національної
спрямованості культурної політики розходилися з її реальними діями.
11
Праці партійних та державних функціонерів розкривають справжню
сутність тактичного відступу більшовиків, який полягав у
проголошенні політичного курсу, орієнтованого на нівелювання
національно-культурного обличчя нації за вузькокласовими
принципами [11; 12].
У 1920-х – на початку 1930-х рр. увагу науковців привертали
питання літературно-мистецького життя в Україні, процеси творення
літературних угруповань, коріння яких сягали 1917–1921 рр. [3].
Тривала розробка проблем охорони пам’яток історії та культури
українського народу [24]. В працях, присвячених питанням
мистецького життя в Україні, частково знайшли відображення
започатковані національно-культурним відродженням процеси його
розвитку і спрямованості [14].
З початком 1930-х рр. ситуація в українській історичній науці
докорінно змінилася. Безпідставне звинувачення активних учасників
літературно-мистецького життя України в «буржуазному націоналізмі»
призупинило вивчення ролі і місця творчої інтелігенції у національно -
культурному відродженні. Українська державність була визнана
контрреволюційним націоналістичним витвором, тому діяльність і
політика національних урядів у сфері культури не вивчалася.
Становище почало виправлятися з середини 1950-х рр. З’явився
ряд як узагальнюючих досліджень з проблем культурного будівництва
в Україні [2], так і присвячених розвитку окремих складових культури
[59]. Цінну інформацію про театральне життя України в період
революції, вплив суспільно-політичних подій на розвиток театрального
мистецтва, зростання інтересу усіх верств населення містять нариси з
історії театрів, народжених в часи революції – Молодого театру, театру
імені І. Франка, театру «Березіль» та інші [70].
Значний фактичний матеріал присутній також у біографічних
виданнях, присвячених діячам сцени, які стояли на чолі українського
12
театрального відродження – Г. Юри, Л. Курбаса, О. Загарова, В.
Василька та інших [49].
Сучасні процеси відродження національної культури посилили
інтерес науковців до історії культурного будівництва в роки
революції. Одним з напрямків досліджень в контексті національно-
культурного відродження стали роботи з історії товариств
«Просвіта». До цієї теми зверталися Д. А. Буравченко [5], О. В
Дудник [25], В. М. Купрійчук [39], В. І. Тимошенко [64], В. С.
Лозовий [42], О. Демʼянюк [19].
В їхніх працях відзначається важливе значення діяльності
товариств щодо утвердження національної свідомості українства,
розкриваються форми і методи роботи просвітян з підвищення
культурно-освітнього рівня українського народу, висвітлюється
ініціативна роль свідомої інтелігенції в налагодженні діяльності
осередків «Просвіти» і в організації їхньої співпраці з різними
державними установами та громадськими організаціями. Дослідники
одностайні у висновку, що багатогранний характер діяльності
«Просвіт» сприяв консолідації на національному ґрунті широких
верств українства.
Окремий напрямок дослідження проблеми становлять праці з
історії реформування освіти в Україні в час революції 1917–1921 рр.
Базою цих досліджень були законодавчі і нормативно-правові
документи, матеріали розпорядчого характеру, рішення різних
об’єднань педагогів, практика освітньої роботи місцевих органів
влади, публікації у пресі тощо. Цією проблемою свого часу займалися
А. А. Донець [22], О. В. Дудник [25], Н. Б. Антонець [1]. У працях
цих та інших авторів зазначається, що з перших кроків Української
держави, що постала на хвилі національної революції, постало
питання про відродження шкільної освіти на засадах української
мови і на українських традиціях.
13
Як один із напрямів національно-культурного відродження
українства у 1917–1921 рр. розглядають створення і функціонування
у містах України національних університетів. Цій проблемі
присвячені праці В. І. Онопрієнко [51], О. В. Колпакової [35], О. М.
Завальнюка [27], А. О. Копилова [37].
Неабиякий інтерес викликає узагальнююче дослідження
національного культурного будівництва в Україні у 1917–1921 рр.,
здійснене Д. Розовиком [58]. Автор переконливо доводить, що за
часів національної державності відбувся справжній ренесанс
української культури, зростання її художньо-естетичного та
професійного рівня. Цьому сприяв великий ентузіазм та ініціатива
української творчої інтелігенції.
Питання, пов’язані із створенням та початковим періодом
ініціативної діяльності різноманітних мистецьких товариств та
об’єднань за часів Центральної Ради, розглядаються у працях О. В.
Хомякової [73], С. Цалик [75], М. Мочульського [45].
На основі аналізу широкого кола джерел дослідники доходять
висновку, що створення громадських культурно-творчих організацій
та об’єднань, які згуртували навколо себе значні кадри української
інтелігенції, набуло в цей час широкого розмаху. На їх думку, саме
зростання національної свідомості, широка мережа громадських
культурно-освітніх установ, творчих організацій за доби Центральної
ради забезпечили розвиток українського літературно-мистецького
життя в подальші часи.
Серед проблем національно-культурного відродження доби
Української революції 1917–1921 рр. важливе місце посідає преса і
книговидавнича справа. Цій темі присвячені роботи В. Купрійчука
[40], П. І. Губи [15], Г. Я. Рудого [61; 72], О. Дроздовської [23], Т. С.
Гринківського [13].
14
На думку дослідників, у часи Української революції 1917–1921
рр. пріоритетні напрями розвитку преси і книговидавничої справи
визначалися потребами «налагодження масового видавництва
навчальної, художньої, суспільно-політичної літератури без якої
неможливе було будівництво національної системи освіти,
проведення широкої культурно-освітньої роботи серед населення та
відродження духовності українського народу».
Особливість преси і книговидавництва періоду УД полягала в
продовженні курсу УЦР, але з акцентом на радикальне збільшення
видань насамперед навчальної літератури. Розбудові української
преси і книгодрукування серйозну увагу, не зважаючи на численні
ускладнення, пов’язані, зокрема, з бойовими діями, приділяли
Директорія, уряд УНР. Зокрема, у силу низки обставин урядовці УНР
змушені були сконцентрувати основні зусилля в книговидавничій
справі на Поділлі, формувати автономні видавничі осередки при
міністерствах, залучити до вирішення невідкладних завдань
забезпечення населення книгами закордонні видавництва.
Отже, більшість згаданих в історіографічному огляді
історичних праць відрізняється високою інформаційною
насиченістю, тому була використана автором не лише в
історіографічному плані, але й певною мірою як джерело. Огляд
історіографії свідчить, що в історичній літературі знайшли
відображення лише окремі аспекти теми нашого дослідження. До
теперішнього часу вона не була предметом спеціального
комплексного дослідження.
1.2 Джерельна база
Джерела, які стосуються проблем національно-культурного
відродження в добу Української революції 1917–1921 рр. умовно
15
поділяються на дві групи – архівні, опубліковані документи, мемуарні
та періодичні видання.
Серед опублікованих документів і матеріалів особливе значення
мають збірники документів і матеріалів доби революції, що пбачили
світ у роки незалежності України. Серед них – збірники «Україна у ХХ
столітті (1900–1939)» (упорядники А. Г. Слюсаренко, А. О. Буравченко,
Н. І. Миронець) [66]. До збірника вміщені, у яких висвітлюється
суспільно-політичний процес у 1900–1939 рр. Усього до збірника
увійшло 174 документа і матеріали, що зберігаються у центральних
архівів України. Більшість із них введено до наукового обігу вперше.
Значне місце посідають документи і матеріали періоду Української
революції 1917–1921 рр. і, зокрема, з проблем національно-культурного
будівництва означеного періоду.
У 2000 році видано збірник «Україна в ХХ столітті. 1900–2000»,
який є доповненим варіантом вищеназваного видання, у тому числі і
матеріалами за темою національно-культурного відродження в добу
революції [67].
Для дослідження процесів національно-культурного відродження
в добу Української революції 1917–1921 рр. важливе значення має
видання «Українська Центральна Рада: Документи і матеріали» у двох
томах. Вміщені у ньому документи висвітлюють поточну роботу УЦР,
розкривають зміст прийнятих нею рішень з питань освіти, науки,
літератури, мистецтва та інших сфер гуманітарної політики української
держави.
У першому томі збірника подаються протоколи засідань і сесій
Української Центральної Ради й Малої Ради, а також протоколи
Генерального секретаріату. Публікуються І, ІІ, ІІІ Універсали,
постанови, меморандуми, законопроєкти, декларації, звернення,
циркуляри – всього 250 документів УЦР. У другому томі збірника
16
подаються протоколи засідань VIII та IX сесій Української Центральної
ради та Малої ради, протоколи Генерального секретаріату.
Публікуються IV Універсал, текст Брестського мирного договору,
закони УНР, декларації, звернення, циркуляри – разом 170 документів.
Документи датовані 10 грудня 1917 року – 29 квітня 1918 року [68].
Для роботи над обраною нами темою важливе значення має й
інший збірник документів – «Директорія, Рада Народних Міністрів
Української Народної Республіки. Листопад 1918–листопад 1920 pp.:
Док. і матеріали. У 2-х томах, 3-х частинах / Упоряд.: В. Верстюк
(керівник) та ін. [20].
Вміщені у вищеназваних збірниках документи засвідчують
багатогранну роботу органів влади періоду революції – Центральної
Ради, Гетьманського уряду і Директорії УНР, спрямовану на
відродження української культури як одного з головних елементів
державотворення. Загалом українські уряди, попри їхні політичні
відмінності, добре розуміли значення освіти для будівництва міцного
та консолідованого українського суспільства, навчання усіх верств
населення рідною мовою, як найефективнішим засобом донесення
знань, незалежно від галузі: у військовій справі, сільському
господарстві, промисловості і т. ін., включаючи політичну освіту,
світоглядну орієнтацію населення та виховання патріотизму.
Джерельну базу дослідження суттєво збагачують матеріали
тогочасних періодичних видань. У цьому сенсі важливим є матеріали
української преси 1917–1920-х рр. вміщені у збірнику «Освітня
хроніка на сторінках періодичних видань 1917–1920 рр. (з фондів
Педагогічного музею України)» [53]. Це видання складається
виключно з першоджерел. Переважну більшість републікацій
становлять розміщені в хронологічному порядку інформаційні
повідомлення про різноманітні події в галузі освіти доби Української
революції (відкриття нових навчальних закладів, проведення з’їздів,
17
нарад тощо), проте до видання увійшли й кілька статей про стан
освіти того часу, а також резолюції учительських з’їздів та некрологи
українських учених, педагогів, освітніх діячів, які померли чи були
знищені в цей період.
В ході дослідження були використані інформативні можливості
сучасних енциклопедичних і довідкових видань а також електронних
носіїв інформації. Зокрема, «Енциклопедія українознавства» [51; 30;
31], енциклопедичний довідник «Зелений Клин (Український
Далекий Схід) [28], хрестоматія «Наш рідний край» [71].
Важливою складовою джерельної бази досліджень процесів
національно-культурного відродження в добу Української революції
1917–1921 рр. є мемуарні свідчення безпосередніх учасників подій того
часу, які ще до закінчення визвольної боротьби почали з’являтися в
еміграції по «гарячих слідах». Їх цінність – незаперечна, адже їх автори
були безпосередніми учасниками описуваних ними подій.
Серед мемуарної літератури чільне місце посідають спогади
українських політичних і державних діячів доби Української
революції 1917–1921 рр. І. Мазепи [43], П. Христюка [74], М.
Шаповала [76].
Використання опублікованих документів, періодики та мемуарів
учасників революційних подій у поєднанні з матеріалами наукової
літератури, дало нам змогу висвітлити визначені дослідницькі завдання,
з’ясувати особливості гуманітарних сфер суспільного життя в добу
революційних перетворень в Україні. Всі групи джерел, доповнюючи
одна одну, дали можливість висвітлити ініціативну роль творчої
інтелігенції та багатогранну діяльність громадських культурних,
мистецьких, літературних організацій і товариств у відродженні
духовного життя народу України у 1917–1921 рр.
18
1.3 Теоретико-методологічні засади
Методологічною основою кваліфікаційної роботи магістра є
принципи історизму, об’єктивності та комплексності. Для реалізації
поставлених завдань використано загальнонаукові, історичні та
міждисциплінарні методи.
Порівняльно-історичний метод дозволив висвітлити особливості
розгортання процесів національно-культурного відродження в добу
Української революції 1917–1921 рр. в різних сферах життя
українського суспільства: освіти, науки, шкільництва, вищої освіти,
літератури, мистецтва, видавничої справи, культурно-освітньої галузі.
А також здійснити періодизацію цих процесів, виділити як спільне, так
і відмінне у подіях та явищах, що виникали одночасно у внутрішньому
житті УНР та окремих регіонів держави.
Важливе місце в процесі досягнення поставленої мети зайняли
також методологічні принципи, притаманні історичним дослідженням,
а саме проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний,
статистичний, взаємозв’язок загального, особливого і специфічного,
конкретний аналіз визначених явищ в певних умовах.
Зокрема, використання хронологічного методу надало можливість
детально відтворити перебіг подій, які відбувалися в процесі
утвердження національних засад в гуманітарній сфері. Логічний метод
дав можливість об’єднати та узагальнити виявлені історичні факти і
визначити концептуальні особливості рішень українських урядів при
формуванні державної політики національно-культурного відродження
та її наслідки.
Важливою методологічною парадигмою дослідження історії
розвитку гуманітарної сфери революційної доби, причин, рушійних сил
національно-культурного відродження та наслідків вбачається чітке
визначення понятійно-категоріального апарату цієї проблеми.
19
Передусім, це стосується уточнення ключового терміну «національно -
культурне відродження» та його використання в контексті роботи над
темою, що досліджується.
Здійснений в процесі роботи аналіз і синтез наявних джерел та
наукових праць допоміг різнобічно вивчити особливості
функціонування державних та громадських інституцій в загально
українському та регіональному вимірі.
Висновки до розділу
Таким чином, за результатами історіографічного та
джерелознавчого аналізу, ми можемо зробити узагальнюючий висновок
про те, що на сучасному етапі бракує всебічного об’єктивного,
масштабного і комплексного дослідження щодо особливостей процесу
національно-культурного відродження в добу Української революції
1917–1921 рр.
Аналіз стану наукової розробки теми магістерської роботи
засвідчив, що проблеми та особливості здійснення революційних
перетворень у сфері культури у 1917–1921 рр. та механізм реалізації
прийнятих рішень донедавна фактично залишалися поза увагою
дослідників-істориків.
Огляд історіографії свідчить, що в історичній літературі знайшли
всебічне висвітлення лише окремі аспекти теми нашого дослідження.
До теперішнього часу вона залишається недостатньо дослідженою і
знайшла лише епізодичне і фрагментарне відображення в українській
історіографії. А позбавлений ідеологічної заангажованості радянського
періоду погляд на проблему почав утверджуватися тільки в роки
незалежності України.
Щодо джерельної бази дослідження, то її опрацювання під час
написання роботи дало нам можливість виявити широке коло чинників,
які так чи інакше торкаються досліджуваної проблеми. А використання
20
опублікованих документів, періодики та мемуарів учасників
революційних подій у поєднанні з матеріалами наукової літератури,
дало нам змогу висвітлити визначені дослідницькі завдання, з’ясувати
особливості гуманітарних сфер суспільного життя в добу революційних
перетворень в Україні.
Всебічному історіографічному аналізу та опрацюванню джерел,
систематизації та узагальненню почерпнутої з них інформації і
забезпеченню наукової достовірності результатів даного дослідження
сприяло застосування сучасної методології. Застосовані в процесі
роботи над магістерським дослідженням різні принципи, методи та
засади сучасної методології, дали змогу уникнути суб’єктивних і
упереджених оцінок та забезпечити наукову достовірність отриманих в
роботі результатів.
21
РОЗДІЛ 2
РОЗВИТОК ОСВІТИ І НАУКИ В ПЕРІОД УКРАЇНСЬКОЇ
РЕВОЛЮЦІЇ 1917–1921 РР.
Лютнева революція 1917 року створила умови для відновлення
українського національного руху. Буквально в перші дні і тижні після
падіння самодержавства легалізувалася діяльність українських
організацій Києва, Одеси, Харкова, Полтави, Чернігова. Документи,
які засвідчили появу українських організацій, по-різному
конкретизували національні домагання. Більшість з них була досить
обережною і обмежувалася вимогами запровадження навчання
рідною мовою, розширенням сфер її вжитку, закликами «до праці на
українській ниві». Саме такою була декларація Товариства
українських поступовців від 8 березня, яка закликала «закладати
українські школи, відновлювати «Просвіти», підтримувати
українську пресу» [5, 34].
2.1 Розбудова українського шкільництва на
національних засадах
Динамічні соціальні, економічні та політичні процеси
періоду революції 1917–1921 рр. і розгортання українських
визвольних змагань, справили значний вплив на культурне життя
тогочасного українського суспільства. Зміни торкнулися усіх сфер
духовного життя, передусім різних ланок шкільної освіти.
22
На початок 1917 року в Україні функціонувала мережа закладів
шкільної освіти сформована в часи Російської імперії.
Навчанням охоплювалося лише половина дітей шкільного віку.
Шкільна мережа складалася з близько 30 тисяч шкіл різного типу, у
яких працювало 58 тисяч вчителів. Система шкільної освіти, як і всі
інші ланки освіти, була суцільно зрусифікована. У той час практично
усі гімназії, училища й університети на території під російської України
були зросійщеними.
Тому з перших кроків Української держави, що постала на
хвилі національної революції, постало питання про відродження
шкільної освіти на засадах української мови і на українських традиціях.
Із поваленням царського уряду український народ почав відновлювати
освітній процес. I це зрозуміло, оскільки в Україні за царських часів до
самої революції 1917 р. не було жодної української школи.
Звичайно, що численні осередки товариства «Просвіта», які з
початком революції активно включилися у роботу з поширення знань
серед різних верств українського населення, не могли розв’язати увесь
комплекс питань з налагодження освіти.
Перші спроби формування системи шкільної освіти ще не мали
належної підтримки влади молодої української держави. І все ж робота
розгорталася. На початку березня 1917 року з ініціативи громадськості
в Києві було засновано Українське товариство шкільної освіти, а вже 18
березня в Києві урочисто відкрилася Перша українська гімназія імені
Тараса Шевченка, директором якої став відомий учений-хімік і педагог
Петро Холодний [56].
Про активну роботу з розбудови української школи можна судити
з інформації преси про організаційні заходи, які відбувалися в 1917
році. Так, 27 березня 1917 року в Одесі відбулися загальні збори
«Спілки учителів», на яких зробив доповідь представник міністерства
народної освіти Д. Білецький. Він проінформував присутніх, що учбова
23
округа скасовується, а замість неї буде утворено окружний комісаріат,
а замість директорів та інспекторів народніх шкіл буде утворено
губерніальні та повітові комісари, яких обиратимуть шкільні ради. Мета
такої реформи: 1) децентралізація шкільної справи; 2) керування усіма
школами округи; 3) проведення в життя розпоряджень міністерства [16,
7].
Педагогічний і громадсько-політичний літопис «Вільна
українська школа» – орган Всеукраїнської учительської спілки у березні
1917 року інформував читачів про заснування в Києві товариства
«Копійка на рідну школу». У статті про цю подію зазначалося, що «коли
в марті цього року пролетіла понад нашою любою Україною перша
ластівка волі, наш народ дружно заговорив про свої історичні права, й
на першому місці своїх домагань поставив святе гасло народної освіти,
рідної школи! І вповні справедливо. В кого освіта, в того й свідомість
цілей; в чиїх руках школа, в того й будуче народу. Це наш народ
зрозумів інстинктивно й саму ідею висловив на освітніх з’їздах – ІІ
Всеукраїнському Учительському З’їзді й З’їзді «Просвіт» – дуже вірно»
[16, 8].
Центральна Рада відстоюючи необхідність відродження
національної освіти і розбудови української школи, опиралася на
волевиявлення освітян та широкої громадськості, яке висловлювалося
на з’їздах учителів та різних громадських організацій, в тому числі і
Черкащини. Так, в ухвалі з’їзду учителів Звенигородського повіту, що
відбувся 23–24 квітня 1917 року зазначалося, що «з’їзд, обговоривши
питання про те, якою мовою належить навчати в школах, визнав, що
тільки наука рідною мовою може дати нам вільну українську школу».
Делегати з’їзду внесли пропозицію, щоб при кожній школі була «обрана
шкільна рада із учителів і батьків порівну на один рік» [71, 41–42].
На з’їзді кооператорів Уманського повіту 20 березня 1917 року
делегати говорили, що «доцільно намагатися до освіти, запроваджуючи
24
в школах викладання українською мовою». За пропозицією шкільної
комісії Уманська повітова народна рада збільшила асигнування на
шкільну мережу, підвищила зарплату учителям, виділила кредити на
організацію курсів для вчителів, запровадила стипендію імені Тараса
Шевченка для кращих учнів. Виділяючи кошти для бібліотек, рада
застерігала, щоб для кожної шкільної бібліотеки було виписано
«Кобзаря».
У жовтні 1917 року народна рада Бабанської волості на Уманщині
висловилася за відкриття в селах Бабанка, Гродзево і Доброводи
фельдшерських курсів. Волосна рада звернулася до повітової ради з
клопотанням про відкриття у селі Бабанка вищої початкової школи, а в
селах Танське і Свинарка – однокласні школи перевести у двокласні, в
селах Аполянка, Доброводи, Гереженівка, Гродзево, Сушківка –
відкрити двокласні школи. Народна рада Христинівської волості
прийняла рішення про відкриття у Христинівці вищої початкової школи
імені Михайла Грушевського.
Значною подією у культурно-громадському житті краю стало
відкриття в Умані першої української гімназії імені Бориса Грінченка.
Щоб забезпечити безкоштовне навчання в гімназії повітова рада
звернулася до громадськості з проханням зробити для цього грошовий
внесок. Звернення знайшло підтримку в повіті, зокрема, члени
Маньківського споживчого товариства вирішили виділяти на утримання
української гімназії 5 % свого прибутку. Завдяки підтримці
громадськості Уманська гімназія імені Бориса Грінченка розпочала
свою роботу 16 січня 1918 року [26, 129–134].
Наприкінці врядування гетьмана в Україні діяло 150 українських
гімназій. Враховуючи, що справа українізації шкіл, особливо
початкових, найбільше гальмувалася за відсутності кваліфікованих
педагогів, Міністерство народної освіти приділило увагу впровадженню
вивчення української мови в учительських семінаріях. За доби
25
Директорії українізація школи провадилася ще інтенсивніше, але у
зв’язку зі швидким перебігом політичних подій закріпити її результати
не вдалося [52].
Директорія пріоритетами своєї діяльності визначила принцип
розвитку національної освіти як основи творення української нації,
поставивши освіту на перше місце у державній політиці. Було прийнято
постанови про запровадження в Україні всенародного і безплатного
навчання, про поліпшення матеріального становища учителів, про
децентралізацію управління освітою.
10–15 січня 1919 року в Києві відбувся з’їзд діячів середньої
української школи. На цьому зібранні було проаналізовано хід
формування національної школи і вироблено шляхи подальшої її
розбудови. Серед положень сформульованих учасниками з’їзду
варто виділити такі:
- українська школа повинна бути єдиною і давати можливість
проходити усі науки від нижчої до вищої школи;
- юнацькі, мішані і дівочі середні школи повинні давати
однаковий мінімум знань;
- для нормального функціонування української середньої школи
вона у своєму внутрішньому житті повинна бути автономною.
Держава встановляє лише програмовий мінімум, виконання
котрого на протязі повного курсу навчання обов’язкове ;
- кола повинна бути національною і демократичною;
- в школі поруч з гуманітарними науками й математичними
дисциплінами повинні знайти відповідно їх значінню в
культурному життю місцеві дисципліни, природничі й економічні;
- науковий матеріал повинен вивчатися лабораторно-
практичним шляхом і можливо тісніше зв’язуватися з самим
26
життям, для чого при кожній середній школі повинні бути
засновані кабінети й лабораторії по кожній дисципліні окремо, на
улаштування яких потрібно негайно асигнувати на перший час по
50.000 карб. на кожну українську середню школу;
- звернути увагу на художнє виховання на національному ґрунті;
- в усіх класах 4-х класової української середньої школи знести
викладання російської мови, призначивши відповідні години на
побільшення годин рідної мови й літератури;
- в середніх школах не може бути більш трьох, обов’язкових
задля учнів чужоземних мов [29, 122–128].
1919 року було завершено роботу над «Проектом єдиної школи в
Україні», яка розпочалася ще у 1917 році . За проектом планувалося
запровадити трьохступеневу єдину загальноосвітню школу: молодша
школа (4 роки); старша школа (4 роки); колегія (4 роки). Перших два
ступені утворювали цикл основної школи, а третій – цикл середньої
школи. Ліквідовувалися запроваджені за гетьмана П. Скоропадського
шкільні округи і окружні комісаріати, замість них створювалися
губерніальні, повітові, міські шкільні ради та управи. У січні 1919 р.
Директорія видала закон про державну українську мову в УНР. У
складній соціально-економічній ситуації уряд Директорії УНР знаходив
можливість надавати фінансову підтримку сільським закладам освіти.
Зокрема, 18 січня 1919 року уряд ухвалив законопроект про прийняття
на державне фінансування Кирилівської народної учительської
семінарії імені Т. Г. Шевченка Звенигородського повіту [20, 194].
Отже, в практичній роботі з розбудови шкільної освіти на
національних засадах у добу Української революції 1917–1921 рр. чітко
й однозначно простежується політична лінія на створення національної
школи як необхідної умови національно свідомого громадянства .
Школа у короткий революційний період пройшла шлях від мовної
27
українізації навчального процесу до широкого запровадження в освіту
усіх рівнів українознавчих дисциплін. І хоча до повного розв’язання
освітньої проблеми в цьому напрямку було ще далеко, те що було
зроблене в справі шкільної освіти справило значний вплив на процес
національно–культурного відродження.
2.2 Вища освіта. Відкриття українських університетів
Активний процес державотворення, глобальні трансформації,
пов’язані з революцією 1917–1921 рр. принесли зміни і в систему вищої
школи в Україні. Українська інтелігенція і свідоме українське
студентство старих імперських вищих закладів освіти покладали великі
надії на нове життя і сподівалися на хвилі змін отримати можливість
здобувати національну вищу освіту.
Після Лютневої революції 1917р., на хвилі національного
піднесення, на численних, популярних тоді з’їздах і зборах,
неодноразово звучали заяви про нагальну потребу створення
національної української школи, зокрема вищої. Перші кроки
державного будівництва показали, що відсутність рідної освіти в
Україні, крім низького рівня грамотності, породила і відсутність
національної свідомості народу [22, 301–313].
Одним із напрямів формування національної вищої освіти у 1917–
1921 рр. було створення і функціонування у містах України
національних університетів – важливих центрів української культури,
осередків становлення національно свідомої інтелігенції. Першим
кроком у реалізації потужного університетського проекту, який
передбачав відкриття закладів у 5 містах, став Київський український
народний університет, створений зусиллями українського наукового
товариства, київської організації «Просвіти», товариства «Праця», ряду
28
кооперативних організацій. У проспекті КУНУ зазначалося: «1.
Народний український університет є вища школа з українською
викладовою мовою, лише виємково з деякими курсами на інших мовах.
2. Як український, він надає велике значіннє наукам українознавства, як
національний – обслуговує погреби переважно українського народу і
взагалі всієї людности на Україні, разом з тим, як всякий університет,
намічає широкий обсяг наукових предметів викладання, як і університет
інших народів. 3. Відкриваються зараз три факультети, а саме: історико-
філологічний, фізико-математичний та правничий, він має в недалекому
часі закласти й інші факультети; ті, що скінчили середню школу різних
типів або не менше 6 класів хлоп’ячої гімназії і відповідних шкіл, а
саме: учительські інститути, учительські семінарії, воєнно- і загально-
фельдшерські школи, а також всі студенти й студентки вищих шкіл
приймаються без ріжниці полу, віри, нації, віком не молодше 18 років.
Крім дійсних, мають бути і вільні слухачі, тею ж приблизно освітою. 5.
Курс викладання лекцій в університеті – трьохрічний» [27, 45–46].
Рада лекторів встановила, що вступ до Київського українського
народного університету буде легшим, ніж до державних університетів,
однак рівень підготовки випускників при цьому мав цілком
задовольняти університетські вимоги. Комісія по влаштуванню КУНУ
сформулювала його основне завдання – «дати загальну освіту і такі
наукові відомості, які дає університет державний» [36, 31].
Київський український народний університет було відкрито 5
жовтня 1917 р. Професор Ф. П. Сушицький, виступаючи на його
відкритті, підкреслив, що «український університет, як вища школа на
нашій землі, має служити кращим доказом нашого права на вищу
культурність. Цей університет, як народній, має бути вищим проявом
самовизначення нашої нації, як такої, як окремого народу... Першою
підвалиною, на якій засновується наша вища школа, має бути
національний принцип. Та інакше і не може бути. Наша Україна, що
29
переживає зараз найкращі хвилі свого історичного існування, що
закладає підвалину свого відродження на національному ґрунті, не
може не завершувати своєї культури національним університетом. Це
негайна потреба самого життя. З нього ясно, чому наш перший на нашій
землі університет має бути українським, національним, хоча й усі
державні університети згодом мають стати українськими» [27, 47–48].
Значні здобутки у створенні української вищої школи мав уряд П.
Скоропадського. За ініціативою міністра освіти М. П. Василенка в кінці
червня 1918 р. було організовано комісію у справах вищої школи та
наукових закладів на чолі з В. І. Вернадським. Її головним завданням
було розгляд законопроектів та вирішення нагальних проблем вищої
школи і наукових установ. До комісії увійшли: академік В. І.
Вернадський, професори М. Ф. Сумцов, Д. І. Багалій,
В. Г. Шапошників, В. І. Лучицький, Г. Г. де Метц, О. В. Спекторський,
Б. Л. Личков.
Керівники гетьманської держави вважали, що, оскільки серед
викладачів та студентства переважали росіяни чи зросійщені
громадяни, то потрібно створювати українську національну вищу
школу шляхом відкриття вищих закладів освіти з українською мовою
викладання та поступово українізовувати російськомовні ВЗО [41, 25].
Гетьманський уряд підтримав заплановане Центральною Радою
заснування двох державних університетів. 6 жовтня 1918 р. відкрив
двері Київський державний український університет, а 22 жовтня 1918
р. – Кам’янець-Подільський державний український університет. У
вересні в Харківському та Новоросійському університетах затвердили 4
кафедри українознавства, оголосили конкурс на відповідні кафедри в
Київській духовній академії. Окремим законом відкрили подібні
кафедри в Ніжинському історико-філологічному інституті.
Здійснити програму українізації в більш повному обсязі влада не
встигла. Не були відкриті заплановані університети в Катеринославі,
30
Одесі, Харкові, Чернігові. Лише в Полтаві відкрився Український
історико-філологічний факультет. Майже половину його викладацького
складу становили професори Харківського університету. Російські (за
мовою і духом) університети не підлягали, згідно з офіційним курсом,
українізації в повному обсязі. Обов’язковість українознавчих предметів
для всіх студентів, що навчалися, міністерство вважало
безальтернативною і такою, що потребує «негайного вирішення» [22,
308].
Велике значенняя у створенні національної вищої школи з
українською мовою викладання мало перетворення Київського
українського народного університету в державний, і 17 серпня 1918 р.
П. Скоропадський затвердив прийнятий Радою Міністрів закон про
перетворення його на Державний український університет з чотирма
факультетами: історико-філологічним, фізико-математичним,
правничим і медичним. Комітет будівництва університету очолив
голова Правління у справах мистецтв і національної культури П.Я.
Дорошенко. На потреби університету уряд асигнував з 1 липня 1918 р.
до 1 січня 1919 p. l 375 000 крб. [51, 83].
6 жовтня 1919 р. відбувся урочистий акт відкриття Київського
державного університету. На його відкритті гетьман зазначив, що
тільки на основах науки, на основах державності та принципі
індивідуальної свободи можливий соціальний поступ людності [27, 38].
У роки революції сформувався ще один університетський центр –
у місті Кам’янці на Поділлі. Закон про заснування Кам’янець-
Подільського державного українського університету Павло
Скоропадський затвердив 17 серпня 1918 року. На відміну від
столичного університету, заклад у Кам’янці будувався ледь не на
пустому місці. Тут не було ні української гімназії, ні викладацьких
кадрів, ні достатньої навчальної бази. Цей, на перший погляд, парадокс
пояснювали кількома важливими моментами. По-перше, губернський
31
центр знаходився поруч з державним кордоном між Україною і Австро-
Угорщиною.
Тому ініціатори відкриття університету вважали, що він зможе
притягувати до себе галицьких і буковинських українців, чим
сприятиме підвищенню їх культурного рівня, згуртуванню
роз’єднаного державними кордонами українського етносу і таким
чином підвищенню його ролі у світовому культурному процесі. По-
друге, місцева міська дума і губернське та повітове земство виділяли
під створення університету 2,25 млн. крб., необхідні на перший час
приміщення, а для зведення університетських будинків – 100 дес. землі
і матеріали.
Заклад було відкрито 22 жовтня 1918 року. Спочатку працювали
історико-філологічний і фізико-математичний факультети. Згодом
появилися богословський, правничий і сільськогосподарський. Восени
1919 року тут навчались 1401 студент. Переважна більшість їх була
незаможниками і походила з Поділля (60 %). Професорсько-
викладацький склад формувався із національно свідомих науковців
Києва, Харкова, Катеринослава, Одеси, Львова і самого Кам’янця-
Подільського. Відзначалися професійністю, науковістю, активністю у
державотворчих процесах професори І. І. Огієнко, П. М. Бучинський,
В. О. Біднов, М. М. Хведорів, М. О. Столярів, М. Т. Геращенко,
Є. К. Тимченко, А. С. Малиновський, приват-доценти Д. І. Дорошенко,
Л. Т. Білецький, О. П. Драй-Хмара, Ю. Й. Сіцінський, В. О. Геринович,
Й. Ф. Оксіюк, лектор С. Ф. Русова та ін. У квітні 1920 року в закладі
працювали 2 заслужених ординарних професори, 3 ординарних, 5
екстраординарних професорів, 23 приват-доценти, 1 астроном-
наглядач, 5 лекторів, 11 старших і 10 молодших асистентів [35, 20–21;
37, 42–43].
Активним учасником боротьби національно-демократичних кіл за
українізацію старої системи вищої освіти, успадкованої українською
32
державою від Тимчасового уряду, в добу революції виступало
українське студентство.
Таким чином, активний процес державотворення і глобальні
трансформації, пов’язані з революцією 1917–1921 рр. принесли зміни і
в систему вищої школи в Україні. У Києві і Кам’янці-Подільському
сформувалися і функціонували університетські центри, які готували
кадри української інтелігенції, були опорою національного
державотворення. Цим самим спростовувалися погляди про
неготовність українства мати свою вищу школу. Процеси українізації
охопили й інші університети, однак здійснити програму українізації в
більш повному обсязі влада не встигла. У підсумку вони були
розформовані радянською владою, яка не бачила доцільності їх
існування.
2.3 Стан науки. Утворення Української академії наук як
академічного наукового центра європейського зразка
В другій половині ХIХ – на початку ХХ ст. в Українi iснувала
досить розгалужена система вищих навчальних закладiв для пiдготовки
нацiональних кадрiв для господарства, освiти, науки i культури, де про
велася також певна наукова робота в галузі гуманiтарних, природничих
i технiчних наук. Чимало учених зробили помiтний внесок у розвиток
свiтової науки, а пiонерськi досягнення окремих її представникiв
висунули їх у передовий загiн наукової елiти.
Це дає підстави стверджувати, що вже на початку XX ст. в Українi
iснували всi умови для створення найвищої наукової установи –
Академiї наук, яка на якiсно нових засадах, проте за допомогою
держави могла б об’єднати провiдних учених, забезпечивши їм успiшну
наукову дiяльнiсть, i органiзувати широку мережу науково-
дослiдницьких iнститутiв найрiзноманiтнiшого профiлю.
33
Основними центрами освіти, наукової думки і проведення на-
укових досліджень в Україні тоді були Харківський, Київський,
технологічний інститути, Львівський та Київський політехнічні
інститути, Новоолександрійський інститут сільського господарства і
лісівництва, Катеринославське вище гірниче училище та ряд інших
навчальних закладів.
Тут у різні роки викладали і проводили плідну наукову роботу такі
видатні вчені, як математики і механіки О. Ляпунов, В. Стеклов, В.
Єрмаков, В. Кирпичов, Я. Грідина, фізики М. Авснаріус, М. Умов, М.
Пильчиков, М. Смолуховський, Ф. Шведов, хіміки М. Бєкетов, О.
Ельтсков, П. Алсксєєв, С. Реформатський, Л. Писаржевський, біологи
Л. Ценковський, І. Мечников, О. Ковалсвський, І. Сєчснов, ґрун -
тознавець В. Докучаєв, помолог Л. Симирснко, учені в галузі техніки
М. Бенардос, С. Тимошенко, М. Делонс, І. Сікорський та інші.
Гуманітарні науки репрезентували такі видатні діячі культури, як
В. Антонович, М. Драгоманов, О. Потсбня, Леся Українка, І. Нечуй -
Левицький, І. Франко, М. Грушевський, Д. Багалій, А. Кримський [47].
Складнощі революційного часу 1917–1921 рр. відбивались і на
стані науки в Україні. Та, незважаючи на це, у ці роки в її закладах
вищої освіти і науково-дослідних центрах продовжували працювати
видатні вчені: хімік Л. Писаржевський, біохімік О. Палладін,
мостобудівник-новатор Є. Патон, філолог, історик і сходознавець А.
Кримський, історики Д. Багалій, В. Бузескул, гідромеханік Г. Проскура,
один із засновників вітчизняної школи газотурбобудування В.
Маковський, математики Д. Граве і М. Кравчук та багато інших [52].
Вперше ідею створення академічного наукового центра
європейського зразка, який би об’єднав українських науковців по
обидва боки державного кордону між Австро-Угорщиною і Російською
імперією, просувало Літературно-наукове товариство ім. Шевченка у
Львові (від 1892 року – Наукове товариство ім. Шевченка). Визначальна
34
роль у цій справі належала Володимиру Антоновичу, Олександру
Барвінському, Олександру Кониському, Михайлу Грушевському.
В товаристві існували три секції: історично-філософська,
філологічна, математично-природописно-лікарська. Ідея заснування
академії наук в Україні знайшла продовження в діяльності Українського
наукового товариства (УНТ), заснованого 1907 року Грушевським у
Києві. УНТ також мало три секції: історичну (очолив Михайло
Грушевський), філологічну (голова – Володимир Перетц),
природописно-технічну (Петро Холодний). Видання товариства –
«Записки Українського наукового товариства» (18 томів), збірники
секцій і статистичної комісії, тримісячний журнал «Україна». У 1915
році діяльність УНТ припинилася, 1917 – відновилася [47].
Від травня 1918 року (за гетьманату Скоропадського) з
ініціативою створення Академії наук виступив міністр народної освіти
та мистецтва Микола Василенко. Пізніше він зауважить: «Думка про
утворення Академії вже давно виникла серед українських вчених.
Наукове товариство імені Тараса Шевченка у Львові, перше підняло це
питання, до вирішення якого взагалі підходили близько… Тепер до
цього ...є нові сприяючі обставини, і завдання утворення в Києві
Української Академії наук бере на себе Українська Держава. Це
завдання – діло державної ваги, і вирішити його не під силу приватному
товариству. Участь держави ...дасть можливість здійснити думку про
утворення в Києві Академії наук хутко і поставити її існування на
твердий ґрунт. Академія мусить згуртувати навколо себе наукові сили»
[47].
У пояснювальній записці Міністра народної освіти та мистецтв
Української держави до законопроекту про заснування Української
Академії Наук у Києві зазначалося: «Коли в Київі закладається
Українська Академія Наук, то це викликається не самісінькими
науковими інтересами. З цим зв’язуються міркування величезної
35
національної та державно-економичної ваги. Вони приневолюють
домагатись її здійснення не вважаючи на те, що країна перебуває в
важкому фінансовому становищі та що в правительства є сила інших
турбот, які сполучуються з творінням державности. Викликає Академію
до життя з одного боку зріст та поглибшання національної свідомости
українського громадянства, а з другого – необхідність швидко підняти
виробливість та трудову міць українського народу тай використати в як
найвищій мірі природні виробливі сили Вкраїни, в зв’язку з тим
захитанням, яке внесла в наше життя всесвітня кріза, що ми її
переживаємо» [7].
14 листопада 1918 року Радою Міністрів Української Держави та
затвердженого гетьманом України П. Скоропадським було засновано
Українську академію наук (УАН). Згідно зі статутом, УАН визначалася
найвищою науковою державною установою. Президентом УАН було
обрано видатного вченого із світовим ім`ям В. І. Вернадського,
секретарем – А. Ю. Кримського. Роль головної академічної книгозбірні
країни виконувала Національна бібліотека Української Держави (нині –
Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського). Академічні
видання повинні були друкуватися українською мовою [21].
Безпосередніми інституційними попередниками УАН були
Наукове товариство імені Шевченка у Львові та Українське наукове
товариство в Києві, які з різних причин не переросли в національну
академію. З травня 1918 року справою створення УАН опікувався
міністр народної освіти та мистецтва Ради міністрів Української
Держави М. Василенко, за ініціативи якого була організована
очолювана академіком В. Вернадським Комісія по виробленню
законопроекту про утворення в Києві УАН, а при ній – Національної
бібліотеки, Національного музею та інших наукових установ.
Упродовж липня–вересня 1918 року комісія, ґрунтуючись на
запропонованій В. Вернадським моделі УАН як академії універсального
36
характеру, розробила законопроект про заснування УАН, проект
статуту і штатів академії, кошторис. На їх підставі гетьман П.
Скоропадський 14 листопада 1918 року підписав «Закон Української
Держави про заснування Української академії наук у м. Києві», а також
затвердив Статут УАН, штати УАН та її установ і наказ по міністерству
народної освіти та мистецтва про призначення перших 12-ти дійсних
членів (академіків) УАН.
Академія утворювалась у складі 3-х відділів: історично-
філологічного (1-й відділ), фізично-математичного (2-й відділ) та
соціальних наук (3-й відділ); її структурними одиницями стали постійні
комісії й інститути (намічалися 15 інститутів, 14 постійних комісій, 6
музеїв, 2 кабінети, 2 лабораторії, ботанічний та акліматизаційний сади,
астрономічна обсерваторія, біологічна станція, друкарня й нац.
бібліотека). Статут наголошував на загальноукраїнському характері
УАН, дійсними членами могли на однакових умовах бути громадяни
України та українські вчені Галичини, Буковини, у дійсні члени могли
бути обрані й іноз. вчені. Загалом понад 60 наук. напрямів мали
розробляти 72 дійсних члени.
Першими академіками були призначені: по 1-му відділу –
Д.Багалій (спеціальність – історія України), А.Кримський (арабо-
іранська філологія), М. І. Петров (український письменство), С. Смаль-
Стоцький (українська мова); по 2-му відділу – В. Вернадський
(мінералогія), Ст. Тимошенко (прикладна механіка), М. Кащенко
(акліматизація), П. Тутковський (геологія); по 3-му відділу – М. Туган-
Барановський (теоретична економіка), Ф. Тарановський (порівняльна
історія права), В. А. Косинський (сільське господарство), О. Левицький
(звичаєве право на Україні) [77].
Українську академію наук було проголошено як самоврядну
установу. Очолювало її Спільне зібрання всіх дійсних членів Академії,
яке обирало Голову-президента Академії та Неодмінного секретаря .
37
Перше спільне зібрання УАН відбулося 27 листопада 1918 року. На
ньому обрано Голову-президента УАН Володимира Вернадського.
Неодмінним секретарем став Агатангел Кримський . Оприлюднили
статут УАН, у якому йшлося: «Українська Академія наук у Києві є
найвищою науковою державною установою на Вкраїні, що перебуває в
безпосередньому віданні верховної влади».
У діяльності Української Академії наук визначалися три основні
науково-дослідницькі напрями: науково-теоретичні дослідження, у
тому числі й фундаментального значення, дослідження практично -
прикладного характеру та українознавчий напрямок включно з його
соціально-економічною складовою [57].
Структурними одиницями Академії стали постійні комісії й
інститути. Планувалося першочергово ввести до складу УАН 45
установ: 15 інститутів, 14 постійних комісій, 6 музеїв, 2 кабінети, 2
лабораторії, Ботанічний та Акліматизаційний сади, Астрономічна
обсерваторія, Біологічна станція, бібліотека, друкарня та архів.
Видання Академії наук повинні були друкуватися українською
мовою. Статут підкреслював загальноукраїнський характер УАН: її
дійсними членами могли на однакових умовах бути громадяни України
та українські вчені Галичини, Буковини й Закарпатської України [77].
Іноземці теж могли стати академіками УАН, але за постановою 2/3
дійсних членів Академії [65].
В роки революції набули значного розвитку усі сфери наукового
життя українського суспільства. На проблемах національної науки
зосереджувала свою увагу створена Українська академія наук, у якій
плідно працювали академічні установи фізико-математичного,
природничого, соціально-економічного та демографічного профілю,
комісії зі складання словника живої української мови.
Отже, українська наука, маючи за основу наукові здобутки
українських вчених XIX – початку ХХ ст., так само, як і українська
38
література чи мистецтво, відповідала потребам самоствердження
українського народу як повноцінної європейської нації з усіма її
ознаками. Найважливішою серед останніх була державність, боротьба
за яку і розгорнулася з початком Української революції 1917–1921 рр.
Наявному науковому рівню, мали відповідати і нові, досконаліші
організаційні форми. Останнє й зумовило створення у листопаді 1918
року Української академії наук. Створення УАН засвідчило
поглиблення національної свідомості українських діячів науки, їх
розуміння наукового забезпечення розбудови тогочасної української
держави.
Висновки до розділу
Таким чином, у процесі національно-культурного відродження
особливе значення надавалося розвитку освіти і науки. В практичній
роботі з розбудови шкільної освіти на національних засадах у добу
Української революції 1917–1921 рр. чітко й однозначно
простежується політична лінія на створення національної школи як
необхідної умови національно свідомого громадянства.
Школа у короткий революційний період пройшла шлях від
мовної українізації навчального процесу до широкого запровадження
в освіту усіх рівнів українознавчих дисциплін. І хоча до повного
розв’язання освітньої проблеми в цьому напрямку було ще далеко, те
що було зроблене в справі шкільної освіти справило значний вплив
на процес національно–культурного відродження.
Українська наука, маючи за основу наукові здобутки
українських вчених XIX – початку ХХ ст., відповідала потребам
самоствердження українського народу як повноцінної європейської
нації. Ключовою подією у цьому процесі було створення Української
академії наук.
39
РОЗДІЛ 3
МИСТЕЦТВО І КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЯ РОБОТА
3.1 Творчі здобутки українських письменників і митців
Українська революція 1917–1921 рр. істотно вплинули на зміст
літературно-мистецького життя. Політичне розмежування серед
творчої інтелігенції, яке спостерігалося і раніше, в добу революції ще
виразніше поглибилось. У середовищі літераторів-модерністів
поширюється імітація ідейної «незалежності». Численні гуртки і
товариства на весь голос заявляють про своє лідерство в мистецькому
процесі. Претензійність, прагнення бути ні на кого не схожим
відбивалося вже в самих назвах окремих об’єднань і течій –
«нічевоки», «біо-косміти», «ліміністи» тощо.
Незадовго до революції пішли із життя такі непересічні
особистості, як Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський,
завершували свій творчий шлях Іван Нечуй-Левицький, Панас
Мирний, а Василь Стефаник, Ольга Кобилянська та Марко
Черемшина жили в Західній Україні і були позбавлені можливості
брати участь у загальноукраїнському літературному процесі.
Місію літературного служіння народові в роки національно-
визвольних змагань взяли на себе письменники молодшого
покоління, які почали свій творчий шлях незадовго до повалення
самодержавства. По-різному сприймали нову суспільно-політичну
ситуацію старші українські літератори С. Васильченко, А.
Кримський, М. Чернявський, Я. Мамонтов та ін. Загалом ці
письменники досить швидко стали на шлях революційних
перетворень.
Українська література доби революції збагатилася багатьма
новими іменами. Письменники і поети того часу були безпосередніми
40
учасниками подій. Життя деяких з них обірвалося раніше, ніж встиг
розквітнути талант.
Помітною течією в поезії цього періоду був революційний
романтизм як протест проти натуралізму, «грубого реалізму»,
бажання зруйнувати стереотипи і нормативи реалістичного опису
повсякденності. У цьому жанрі працювали В. Сосюра («Третя рота»),
В. Чумак («Заспів»), В. Еллан-Блакитний («Удари молота і серця»).
Виникали різноманітні літературні об’єднання.
Так, у «Білу студію» (1918 р., Київ) входили Я. Савченко, К.
Поліщук, П. Тичина, М. Терещенко, В. Ярошенко, Л. Курбас. Вони
поєднували принципи езотеричних і містичних мотивів з ідеєю
національного відродження. В іншу групу українських поетів та
письменників-модерністів – «Неокласики», входили М. Зеров, П.
Филипович, М. Рильський, М. Драй-Хмара, які відмежовувались від
пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих
епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-
психологічній проблематиці. До літературного угруповання
«Панфутуризм», яке розробляло теоретичні питання «нової
літератури», належали М. Семенко, М. Яловий, О. Слісаренко та інші
[73, 106–107].
Після встановлення в Україні більшовицької радянської влади
частина демократичної української інтелігенції, яка не сприйняла
поразки УНР, опинилася в політичній еміграції за кордоном, а інша
частина прагнула розвивати нову радянську українську літературу на
Батьківщині.
В період революційного піднесення і творення Української
держави зросла роль театру як ефективного засобу поширення серед
народу національної ідеї, пробудження думки і патріотичного
почуття.
41
У роки революції бурхливо розвивалося театральне мистецтво.
У березні 1919 року в Києві відкрився театр імені Т. Г. Шевченка. В
його трупі працювали Г. Борисоглібська, Л. Гакебуш, О. Мар’яненко,
О. Сердюк та інші прославлені актори. Режисер О. Загаров ставив з
великим успіхом п’єси Миколи Гоголя, Лесі Українки,
західноєвропейських класиків. У січні 1920 року Г. Юра створив у
Вінниці театр імені І. Франка. Йому судилося стати одним з
провідних в Україні [38].
Відчутних змін зазнав театр під керівництвом Миколи
Садовського. У його репертуарі були п’єси Т. Шевченка, І. Франка,
М. Старицького, М. Кропивницького, Лесі Українки та інших авторів.
Театральна молодь об’єдналася в товариство «Молодий театр у
Києві», яке очолив Лесь Курбас. Він наполягав на перевагах
«європейства у національній формі» з новими цінностями, на відміну
від попередньої провінційності українського театру. Усе було
незвичне в організації цього театру: і те, що він складався з акторів з
театральною освітою, і те, що було сформульовано його творчу
платформу, і те, що трупа була юридично оформлена й мала статут,
де регламентувалися права художньої ради, права й обов’язки
режисера.
У цей складний час вдалося заснувати Український театр драми
й опери. Театральне життя не обмежувалося лише столицею. Тривала
діяльність Харківського міського театру, Одеської російської опери,
Маріупольського драматичного театру та інших [63].
4 травня 1917 року назавжди увійшло до історії української
культури. Того дня український театр почав рухатися до статусу
державного. Власне, українські театральні трупи існували й раніше –
Марка Кропивницького, Миколи Садовського тощо. Але український
театр за підтримки держави – таке вперше.
42
До 1917 року Російська імперія перешкоджала українській
Мельпомені (і не лише їй). Щойно Микола ІІ зрікся трону, а Україна
почала боротися за незалежність, у Києві заснували Комісію з
утворення Українського національного театру.
Її засідання відбувалися в приміщенні Музично-драматичної
школи імені Миколи Лисенка. Той будинок – Велика Підвальна, 15
(нині Ярославів Вал) – не зберігся.
Перше засідання – 4 травня 1917 року. Головою комісії обрали
Володимира Винниченка – не лише відомого письменника й
театрального драматурга, але на той час заступника голови
Центральної Ради. Щоправда, самого Володимира Кириловича на
засіданні не було. Ухвалили: «Сповістить добродія В. Винниченка
про вибір его Головою Комісії» (орфографія оригіналу). Скарбником
обрали Марію Грушевську, дружину голови Центральної Ради,
тодішню «першу леді». Взагалі весь склад комісії – люди відомі й
вельми шановані [65].
Почав виходити друкований орган новоствореної мистецької
організації – «Театральні вісті». При комітеті була заснована
літературно-репертуарна комісія, до якої увійшли О. Олесь,
В. Самійленко, А. Старицька-Черняхівська та інші [55].
Намагаючись залучити громадськість до важливої справи
створення театру, члени комітету звернулись по допомогу: «Комітет
закликає складати жертви якомога швидше. Головний театр має бути
заснований у власному будинку. Тільки при підтримці цілої нації ...
ми виконаємо доручене нам діло». Для збору коштів театральні діячі
створили спеціальний фонд Українського національного театру [50].
По всій Україні театральні трупи влаштовували вистави, кошти
від яких перераховувались в цей фонд. Але без державної підтримки
вирішувати цю проблему було дуже складно. Розуміючи це,
керівники Центральної Ради, серед яких було багато відомих діячів
43
української культури, затвердили комітет по заснуванню
Українського національного театру як комісію при Генеральному
секретаріаті народної освіти. І надалі справа організації театру і
розвитку театрального мистецтва стала одним із напрямів діяльності
уряду у галузі культури.
В театральному сезоні 1917–1918 рр. Український національний
театр поставив багато вистав: «Не так склалось, як жадалось», «Зимовий
вечір», «Маруся Богуславка» М. Старицького; «Дай серцю волю –
заведе в неволю», «Дві сім’ї», «Невольник» М. Кропивницького;
«Чумаки», «Безталанна», «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого;
«Нахмарило» Б. Грінченка; «Лимерівна» П Мирного; «Лісова
квітка» Л. Яновської; «Брехня», «Молода кров» В. Винниченка;
«Осінь» О. Олеся; «На перші гулі» С. Васильченка [45, 335].
На жаль, різні обставини та труднощі не дали театру піднестися
на потрібну художню височінь. Покинули трупу М. Вороний та Г.
Гаєвський. Залишившись без талановитих керівників, театр,
проіснувавши рік, розпався. Але у розвитку вітчизняної культури він
відіграв певну позитивну роль як перший державний український
національний театр.
Є багато прикладів створення аматорських театральних труп.
Так, режисер С. Балавенський в селі Криве Сквирського повіту на
Київщині створив театральний осередок із місцевих селян [4]. Аматори
поставили п’єси Л. Яновської «Повернення із Сибіру», С. Черкасенка
«Повинен», І. Тогобочного «Мати-наймичка», з якими гастролювали по
різним містам і селам, навіть виступали у Києві [8]. У містечку Сміла
Черкаського повіту при товаристві «Українська хата» актор М.
Кучеренко створив драматичний гурток, вистави якого мали великий
успіх у глядачів [9].
Таких прикладів по всій Україні було дуже багато. Репертуар
аматорських театрів був переважно старий, побутовий, і виконувався
44
він, звичайно, на аматорському рівні, тому з художнього боку великих
досягнень тут не було. Але популяризація театру сприяла підвищенню
культурного рівня населення.
Національна революція і жорстока збройна боротьба на захист її
завоювань неоднозначно вплинули на українське образотворче
мистецтво. У вогні війни і наступних національно-визвольних
змаганнях загинула частина художніх цінностей: картин, скульптур,
монументів, архітектурних ансамблів. Але, разом з тим, побачили світ
художні твори, що містили відбиток часу. Образотворче мистецтво того
періоду розвивалося в руслі європейських напрямків і жанрів,
поєднуючи їх із традиціями української живописної школи.
За доби УЦР, 5 грудня 1917 року, урочисто відкрито Українську
академію мистецтв. Видатні українські художники Михайло Бойчук,
Микола Бурачек, Михайло Жук, Василь та Федір Кричевські, Абрам
Маневич, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут стали першими її
членами. Ректор Академії мистецтв, уродженець Тернопільщини
Михайло Бойчук згуртував навколо себе талановиту молодь, переважно
селянського походження, якій були відомі й зрозумілі традиції
народного мистецтва. Художні полотна майстрів школи М. Бойчука
були оригінальним явищем, що не мало аналогів. Ними були відроджені
традиції народного і церковного монументального мистецтва.
Послідовники бойчуківців творили у багатьох країнах світу.
Помітним явищем в історії українського і світового мистецтва стала
творчість Казимира Малевича, одного із засновників абстракціонізму. З
1917 року в Україні працював видатний графік Георгій Нарбут. На
замовлення УЦР і гетьманського уряду він виконав проекти грошових
знаків, поштових марок, державного герба і печатки, форми для війська,
обкладинок до ратифікаційних актів, грамот із нагоди урочистих подій
тощо.
45
Василь Кричевський створив дизайн державного герба УНР, який
у 1918 року затвердила Центральна Рада. Саме цей проект
використовують нині як малий державний герб України. Активно
розвивався жанр політичного плаката, позаяк художньо оформлені
плакати були доступні й зрозумілі широкому загалу.
У протистоянні різних політичних сил того часу важливу роль
відводили монументальній пропаганді. У жовтні 1918 р., ще в умовах
Гетьманату, в місті Ромни на Сумщині було відкрито перший в Україні
пам’ятник Тарасові Шевченку роботи скульптора Івана Кавалерідзе [35,
121–125].
Революційна доба започаткувала творче життя багатьох музичних
колективів. У 1919 року в Києві був організований симфонічний
оркестр імені М. Лисенка. Там же почала працювати з 1920 року
Державна українська мандрівна капела (скорочено – «Думка»).
Самодіяльні хорові капели і капели бандуристів з’явилися у багатьох
містах України. Великий поштовх до розвитку образотворчого
мистецтва дала Українська академія мистецтв, яка була утворена в
грудні 1917 року [14].
Отже, в роки революції набули значного розвитку усі сфери
духовного життя українського суспільства. У складі УАН плідно
працювали, комісії зі складання словника живої української мови.
Українська література доби революції збагатилася багатьма новими
іменами. Бурхливо розвивалося театральне мистецтво. У березні
1919 року в Києві відкрився театр імені Т. Шевченка. Відкривалися
українські театри в інших містах України.
46
3.2 Діяльність «Просвіт», музеї та бібліотечно-архівна
справа
Революційні події 1917–1921 рр. сприяли суттєвим
національно-демократичним перетворенням у різних сферах
суспільного та культурно-освітнього життя України. Важливою
частиною суспільного життя українців в добу Української революції
була діяльність культурно-просвітніх самоврядних організацій.
Своєрідним центром національно-культурного відродження в добу
Української Центральної Ради стала культурно-просвітницька
благодійна організація «Просвіта».
Найбільшого впливу на державотворчі процеси в гуманітарній
сфері товариства «Просвіта» досягли в початковий період революції,
який уособлювався із структурами і діяльністю Української
Центральної Ради. В добу Центральної Ради в містечках та селах
Уманського повіту Київської губернії відновлювалися та
створювалися осередки «Просвіт», які мали суттєвий вплив на
розвиток національної освіти і культури в краю. Так, 8 березня 1917
р. у відозві Товариства українських поступовців «До українського
громадянства» був заклик: «Відживляйте і засновуйте «Просвіти» й
інші товариства, бо в них осередок культурної праці та початок
організації наших сил» [25, 5].
На початку доби національно-визвольних змагань активно
почали працювати відроджені й новостворені та підтримані
державою товариства «Просвіта». За короткий час в Україні вже
діяло понад 2 тис. осередків. по всій Українській державі [39].
Кількісно їх чисельність зростала із заходу на схід держави. Так,
наприкінці 1917 р. кількість осередків «Просвіти» на Волині
перевищувала 60 одиниць [64, 64].
В Київської губернії осередки «Просвіт» закладаються вже в
квітні 1917 р. Головну увагу «Просвіти» приділяли праці в
47
українських селах. Це було дуже важливо в справі відродження
національної справи, оскільки в соціальній структурі українського
суспільства селянство становило виняткову більшість. Тому стояло
завдання залучити широкий загал сільського населення до вирішення
проблем національно-визвольної боротьби. На думку В. Лозового,
основною організаційною формою залучення селянства до участі в
державотворчому процесі мали стати товариства «Просвіта» [42, 3].
На тлі невирішеності багатьох важливих питань
державницького будівництва в добу Директорії УНР показовим був
розвиток українського культурно-просвітницького руху, головними
осередками якого стали «Просвіти». Вони розміщувались у великих
містах і малих селах. Так, на території Волинської губернії
просвітянські осередки успішно діяли в Житомирі, Коростені,
Рівному, Острозі, Дубні, Брусилові [18, 148].
Щодо персонального складу осередків «Просвіти», то членами
товариства в добу Директорії УНР ставали представники інтелігенції:
учителі, писарі, фельдшери, церковні діячі, молодь, найбільш свідомі
селяни (у сільських філіях), середній прошарок містян (у міських
осередках), військові та значно менше – інші верстви населення. До
колишніх форм роботи додалися нові. Просвітяни створювали в
населених пунктах хати-читальні, клуби, хори, відкривали українські
театри, бібліотеки, гуртки з ліквідації неписьменності, влаштовували
шевченківські свята, вечори української поезії й пісні, театральні та
мистецькі заходи тощо. Долучились осередки «Просвіти» до
реалізації мовної політики держави. Зокрема, просвітяни разом із
представниками місцевих органів влади й самоврядування,
учительської спілки працювали в спеціальних губернських та
повітових комісіях. Створені міністерським розпорядженням від 5
лютого 1919 р. ці комісії розглядали питання запровадження
української мови викладання в місцевих навчальних закладах.
48
Допомагали «Просвіти» у виконанні заборони антиукраїнської
агітації та пропаганди, у забезпеченні навчальних закладів
українськими підручниками. Аналіз діяльності філій товариства в
добу Директорії УНР переконує, що надзвичайно ефективною вона
була в запровадженні дошкільної й позашкільної освіти, що дало
змогу охопити культурно-просвітницьким рухом значну кількість
населення Української держави.
На підставі місцевих ініціатив в українських губерніях
«Просвіти» підтримали спроби створити українознавчі курси. Разом
із вчительськими спілками просвітяни намагались організовувати
коротко-строкові курси для вчителів середніх шкіл. Проте
здебільшого ці наміри залишалися нереалізованими, оскільки їх
просто не встигли втілити в життя [19, 21–26].
Ефективній просвітницькій праці не вистачало фінансового
ресурсу. У 1917–1918 рр. «Просвіти» могли покладатися здебільшого
на моральну підтримку держави, оскільки через важкий фінансовий
стан, проблеми з державотворенням вона не могла надати їм суттєвої
грошової допомоги у здійсненні культурно-освітньої роботи.
Утримували просвітянські структури за рахунок кооперативних
спілок, добровільних пожертв та членських внесків, розміри яких
встановлювали самі просвітяни. На шпальтах тогочасних газет можна
відшукати приклади такої допомоги. Так, зокрема «Нова рада»
інформувала, що громада і службовці місцевої економії села
Шукайводи Уманського повіту на сільському сході постановили
заснувати «Просвіту» і бібліотеку. Управитель економії Дамаскин
пожертував на книгозбірню 50 крб., бухгалтер – 5 крб., селяни – по 1
крб. Той же управитель пообіцяв на потреби «Просвіти» витратити з
власних прибутків ще 200 крб. і підтримати ініціативу місцевої
вчительки Колосовської щодо створення у селі дитячих ясел
«Захоронок» [25, 138].
49
Розвиток музейної справи в Україні у період національно-
демократичної революції проходив в умовах відновлення
національної державності, значної активізації процесу національно-
культурного відродження. Його складовою стало посилення
зацікавленості культурною та історичною спадщиною українського
народу, що сприяло розвиткові музейництва. З іншого боку, важкі
умови громадянської війни, постійна зміна влади, звичайно ж
негативно відбилися на становищі музейної справи.
На початку ХХ ст. музейна мережа охоплювала всі регіони
України. Найзначніша її частина була зосереджена у великих містах,
таких як Київ, Львів, Одеса, Харків, Чернігів. У цей період почала
оформлюватися профільна спеціалізація музейних закладів за
змістовно-тематичним характером збірок – археологічні, історичні,
етнографічні, художні, природничі, комплексні тощо.
З’явились і перші меморіальні музеї, зокрема: М. Гоголя – при
Ніжинському історико-філологічному інституті князя Безбородька ,
П. Куліша на хуторі Мотронівка Чернігівської губернії (нині у складі
села Оленівка Борзнянського району Чернігівської області), Т.
Шевченка – у Каневі біля могили Кобзаря, А. Чехова в Ялті та
Харкові. Загалом перед революцією в Україні діяли понад 140 музеїв
і закладів музейного типу [54].
Під час національно-демократичної революції в Україні
продовжували працювати раніше існуючі музеї, переважно у тих
самих організаційних формах, розроблялися та частково втілювалися
у життя нові музейні проєкти, зокрема планувалося відкриття
Національного українського музею (на основі колекцій Київського
художньо-промислового музею, створеного у 1899 р.). Головним
ідеологом створенням Національного музею був завідувач
Київського міського музею М. Біляшівський, який звертався із
пропозиціями до Генерального
50
секретаріату, гетьманського уряду, Директорії [34, 16–34].
Процес відкриття музею можна простежити за публікаціями
журналу «Наше минул». Так, у 1918 році розпочалась закупівля речей
для Українського національного музею за спеціально асигновані для
цього кошти. Зокрема, були придбані роботи Т. Шевченка, у тому числі
7 офортів, серія українських історичних портретів, колекція зброї XVIII
ст. тощо.
Речі, що куплялися для музею, оцінювалися спеціальною
закупівельною комісією, до якої входили відомі мистецтвознавці та
історики: П. Дорошенко (голова), М. Біляшівський, Г. Нарбут, В.
Модзалевський, Д. Щербаківський та інші. Також у журналі подавався
список одержаних комісією експонатів [17, 262].
У січні 1919 р. Рада міністрів УНР ухвалила законопроект, який
так і не став законом через від‘їзд Директорії з Києва. Згідно з ним, в
основу музею, створеного на базі Київського міського музею, мали
увійти наступні відділи: археологічний, історичний, нумізматичний,
етнографічний, пластичних мистецтв та бібліотека. На утримання
планувалося виділяти 933600 крб. щорічно.
Під час революції колекції Київського художньо-промислового
музею поповнювалися переважно за рахунок меценатів. У підсумку,
протягом 1918 р. до музею поступило в історичний відділ – 407 речей,
в етнографічний – 433 (зокрема 176 глиняних виробів), археологічний –
197.
У скрутне становище потрапив Київський військово-історичний
музей, який підпорядковувався військово-науковому відділу
Генерального штабу (очолював О. Благодір). Музей значно збагатився
пам‘ятками війни та революції, проте втратив своє приміщення і його
експонати були звалені у підвалі архіву Генерального штабу.
Найбагатший приватний дореволюційний київський музейний
заклад – Музей мистецтв Ханенків – після приходу до влади у місті в
51
1919 році більшовиків було націоналізовано і він отримав статус
Другого державного. Музей був відкритий для публіки, до нього
призначався штат консерваторів на чолі з Г. Лукомським, було створено
комісію з метою впорядкування колекції на чолі з Г. Нарбутом [17, 262–
263].
Музейна справа набувала розвитку і на периферії, де з ініціативи
переважно громадськості відкривалися місцеві музейні заклади. У
період Української революції 1917–1921 років загострилося почуття
національної свідомості передової інтелігенції і широких верств
населення губернських та повітових центрів, інтерес до пізнання
минулого та збереження історико-культурних пам’яток регіонів.
Зокрема, у цей час реалізуються задуми педагогічної
громадськості міст Умань і Черкаси щодо створення перших на
Черкащині краєзнавчих музеїв. Ідея заснування музею в Умані
зародилася у 1906–1908 рр. За ініціативою викладача історії і географії
чоловічої гімназії Дмитра Щербаківського було організовано
учнівський етнографічний гурток. Його члени з великим інтересом
збирали старовинні речі, записували фольклор, робили замальовки
орнаментів, побутових речей. Їхня колекція швидко поповнювалася
цінними для історичної науки матеріалами і мала стати, як мріяв
керівник гуртка, основою історичного музею в Умані. У листопаді 1917
року в Умані, у приміщенні 1-ї Української гімназії імені Б. Грінченка
відбулося відкриття історичного музею Уманщини.
Організатором і першим директором музею був учитель історії
Петро Курінний (з часом – відомий український археолог та
мистецтвознавець). В основу музейної експозиції було покладено
зібрані ним експонати історичного та археологічного характеру. Він
склав «Покажчик Історичного музею Уманщини в році 18-му».
У Черкасах краєзнавчий музей був заснований у травні 1918 року
за ініціативою місцевого осередку «Просвіти» і вчительської
52
громадськості міста як історико-педагогічний музей ім. Т. Г. Шевченка.
Очолював ініціативну групу і став першим директором музею
невтомний дослідник місцевої історії Дмитро Бочков.
Музейна експозиція формувалася на основі матеріалів 35 -го
Орловського і 36-го Брянського полків колишньої російської армії, які
дислокувалися у Черкасах. Серед полкових реліквій були військові
знамена, зброя, золоті та срібні речі. Крім цього до фондів музею
надходили картини, гобелени, килими, різні коштовні речі, що були
реквізовані в навколишніх панських маєтках.
Жителі Черкас передавали предмети побуту, знаряддя праці тощо.
Таким чином до музею потрапили колекція опудал і картин родин
Лисака і Гаркавенка, мінералогічна колекція Козловського,
ентомологічна колекція Балковського, колекція монет, медалей та
інших речей, твори образотворчого мистецтва з маєтків графів
Бобринських, Балашових, Браницьких. У музеї зберігалися картини
багатьох видатних російських та українських художників, а також
майстрів старих європейських шкіл [44, 159–160].
Українське національно-культурне відродження, яке розпочалося
в часи революції 1917–1921 рр., безпосередньо мало вагомий вплив на
процес реформування архівної та бібліотечної справи. Як відомо,
восени 1917 року було створено Бібліотечно-архівний відділ при
Департаменті мистецтв Генерального секретарства освітніх справ на
чолі з відомим істориком О. С. Грушевським. Із суто практичними
завданнями збереження документальної спадщини України для
подальшого її використання в науковій роботі, відділ розробляв проєкт
архівної реформи, за якою передбачалося створити Національний архів,
розширити доступ до архівної інформації, розпочати видання
спеціального археографічного часопису, заснувати бібліографічну та
археографічну комісії, укласти реєстр українських документів у
53
російських архівах для повернення їх в Україну. В подальшому цю
роботу продовжили і наступні українські уряди .
Улітку 1917 року було розроблено план заснування нових
бібліотек, книгарень, хат-читальнь у містах і селах України. Тоді ж
Генеральний Секретаріат, враховуючи Постанову Першого
Всеукраїнського з’їзду учителів про необхідність створення бібліотек в
усіх навчальних закладах, підприємствах, військових частинах, виділив
на це кошти, а також видав розпорядження розпочати підготовку
бібліотекарів та працівників архівів за державні кошти [33, 47–49].
Значним етапом розвитку бібліотечної справи стало рішення уряду про
заснування Національної бібліотеки в Києві та філій у містах України.
Слід зазначити, що в організаційній роботі зі створення
Національної бібліотеки брали участь М. Грушевський, В. Винниченко,
Д. Дорошенко, С. Русова, С. Петлюра, В. Антонович, Б. Багалій та інші
культурні діячі, меценати, до яких долучалися численні представники
різних громадських організацій. Національна бібліотека, як і вся
бібліотечна структура України, отримала від Центральної Ради право
безмитного ввезення на територію республіки книжок, мап, журналів,
опублікованих документів та іншої наукової продукції з-за кордону.
Розглядаючи роботу зі створення бібліотечної справи упродовж
1917–1918 рр., необхідно зазначити, що в цей період зусиллями
місцевих органів влади, культурних організацій, профспілок, громадян,
за даними з різних джерел було відкрито 2 тис. бібліотек. Розгорнулося
активне створення хат-читалень у селах, кімнат читача на заводах,
фабриках, бібліотек у школах, «Просвітах». Тоді до Національної
бібліотеки надійшли унікальні зібрання книжок Б. Грінченка, В.
Білозерського, Д. Куликовського, М. Яснопольського, Д. Багалія, В.
Науменка та інших письменників України.
Розгорнулося активне створення хат-читалень у селах, кімнат
читача на заводах, фабриках, бібліотек у школах, «Просвітах». Тоді до
54
Національної бібліотеки надійшли унікальні зібрання книжок Б.
Грінченка, В. Білозерського, Д. Куликовського, М. Яснопольського, Д.
Багалія, В. Науменка та інших письменників України. Для розвитку
бібліотечної справи, першим українським урядом поступово
напрацьовувалися принципи створення архівної системи, збереження,
упорядкування й наукового використання документів, як одного із
найбагатших джерел історії та культури українського народу.
Влітку 1917 р. Генеральним секретаріатом було виділено кошти на
підготовку спеціалістів архівної справи, видано наказ на проведення
ремонту архівних приміщень. Ще одним важливим заходом стало
створення бібліографічної комісії, яка упродовж літа-осені 1917 р.
обстежила стан великих бібліотек та архівів України та упорядкувала
списки наявних у них цінних старовинних книжок та архівних
документів [33, 47–60].
Отже, у добу Української революції 1917–1921 років осередки
товариства «Просвіта» стали вагомим чинником у впровадженні на
місцях культурно-освітньої політики держави. Водночас просвітяни,
завдяки своїй активній позиції, нерідко змушували місцеву владу
ретельніше опікуватися культурно-освітнім життям місцевої громади.
Основними напрямами діяльності «Просвіти» в цей час стали дошкільна
й позашкільна освіта, просвітницька робота з різними категоріями
населення.
Висновки до розділу
Отже, культура та мистецтво в роки революції відіграли важливу
роль у формуванні національної ідеї українського народу. Вони стали
не лише важливими інструментами формування національної
ідентичності та свідомості, але й сприяли створенню нових культурних
цінностей та національних символів. Ці події внесли вагому історичну
55
та культурну спадщину, яка стала основою для подальшого розвитку
української культури та мистецтва.
Дієвими осередками національного відродження стало товариство
«Просвіта», музеї, бібліотеки та архіви.
56
РОЗДІЛ 4
ПРЕСА І КНИГОВИДАВНИЧА СПРАВА
4.1 Українська преса доби революції
На початку XX ст. українська преса переживала не найкращі часи.
До 1905 року українська інтелігенція Наддніпрянщини практично не
мала своїх періодичних видань. Було всього декілька газет, які мусили
виходити російською мовою. На західноукраїнських землях
національна преса хоч і перебувала під постійним тиском, та все ж
існувала. Тому з 1834 по 1905 роки вона може «похвалитися» аж двома
з половиною десятками періодичних видань.
Із 1905 року починається ріст української преси, який стосується
в основному Наддніпрянської України. Відбувається збільшення
кількості назв від 26 у 1904 році до 61 і 71 у 1906 та 1911 роках. Далі
йде поступове зменшення і з початком Першої світової війни
катастрофічний обвал у 1915 і 1916 роках: 4 і 14 назв відповідно. Це
роки примусової мовчанки та заборон російського уряду на українське
друковане слово як у Наддніпрянській, так і в Наддністрянській Україні
(окупація Галичини).
Новий період розвитку української преси почався в 1917 році.
Поштовхом для нього стали події в Російській імперії, утворення
Української Центральної Ради (УЦР) та проголошення Української
Народної Республіки (УНР).
Уже з перших днів свого існування УЦР приділяла увагу
створенню нових видавництв та друкарень, відродженню старих. Були
скасовані всі заборони царського уряду. Права і можливості у
матеріальному та культурному розвитку нарівні з українцями
надавалися всім націям та народностям, які проживали на території
України, про що було зазначено в Універсалах УЦР. У керуванні
державою брали участь найосвіченіші люди того часу, які розуміли, що
57
будь-який «.. народ без преси – це є глухий, безсловесний дикун, голосу
якого ніхто не чує, до якого ніхто не прислухається. В розвинутому
суспільстві ми бачимо широку хвилю друкованого слова (у вигляді
книжки, газети, журналу), бачимо, як ріжні груповки намагаються
використати друковане слово для впливу на широкі маси населення»
[32, 4].
Кількість періодичних видань одразу зросла. У 1917 році вже
налічувалося 172 газети й журнали українською мовою і 751 –
російською, а в 1918 році – 252 і 321 відповідно. Тобто, частка
україномовної продукції зросла за один рік удвічі.
Як показують цифри, за період революції українська преса
розвивалась у чотири рази швидше, ніж у 1905–1916 рр. До того ж,
співвідношення україномовної та російськомовної продукції у 1917–
1918 рр. помалу вирівнювалось, а в 1919 році воно взагалі
перемістилось у бік першої – 237 проти 22. Та з приходом радянської
влади відбувається різке зниження української продукції і насичення
України російськомовними виданнями. У 1922 році маємо всього 53
назви українських видань проти 168 російських [13].
Українська періодика доби революції дуже різноманітна як за
змістом, так і за напрямами. Це – державні, партійні, військові,
профспілкові, кооперативні, просвітницькі, релігійні й інші видання.
Друковані органи українських урядів: «Вісті з Української
Центральної Ради» (Київ), «Вісті краєвої преси» (Київ), «Вісник
Генерального секретаріату Української Народньої Республіки»
(Київ), «Вісник Ради Народніх Міністрів Української Народньої
Республіки» (Київ), «Державний Вісник» (Київ), політичних партій
та громадських організацій: «Вечер» (Київ), «Відродження» (Київ),
«Вільне життя» (Одеса), «Вільне слово» (Золотоноша), «Вільний
58
голос» (Полтава), «Волинська газета» та «Волинська народня газета»
(Житомир), «Вперед»
(Катеринослав), «Громада» (Кам’янець-Подільський), «Громадське
слово» (Київ), «Дніпро» (Херсон), «Звенигородська думка», «Земля и
воля» (Харків), «Кіевлянин», «Київська земська газета», «Лубенщина»,
«Молодая Украина» (Одеса), «Народнє життя» (Катеринослав),
«Народнє слово» (Біла Церква), «Народнє слово» (Чернігів), «Народня
воля» (Київ; Кам»янець-Подільський), «Наш голос», «Наш шлях»
(Кам’янець-Подільський), «Наша справа» (Катеринослав), «Наше
село», «Наше слово», «Нова рада» (Київ), «Новий шлях» (Кам’янець-
Подільський), «Поділля» (Кам’янець-Подільський), «Полтавська
громада», «Промінь» (Київ), «Рідне слово» (Полтава) та інші [60].
Періодичні видання (журнали, газети) видавалися не лише в
губернських містах, але й виходили в повітових осередках.
Серед газет того періоду, діяльність яких яскраво відбивала подих
часу та висвітлювала нагальні потреби української спільноти, – «Нова
рада» (Київ), «Робітнича газета» (Київ), «Боротьба» (Київ), «Народна
воля» (Київ), «Київська земська газета», «Нова громада» (Харків),
«Рідне слово» (Харків), (Золотоноша), «Вісник товариства «Українська
хата» (Херсон) тощо. Газети згуртували навколо себе кращі літературні
та громадські сили нового часу.
У «Новій раді» публікувались статті М. Грушевського, Х.
Алчевської, М. Жука, І. Огієнка, Г. Чупринки, С. Єфремова, К.
Широцького, В. Королів-Старого.
Випуском «Робітничої газети» опікувалися В. Винниченко та Д.
Антонович. Літератори М. Шаповал (М. Сріблянський) та Г.
Михайличенко співробітничали з газетою «Боротьба». В «Народній
волі» публікували свої поезії Г. Чупринка, Б. Лепкий, О. Олесь.
Тематика української преси, присвяченої проблемам
гуманітарного розвитку, дуже різноманітна. 41% публікацій торкаються
59
проблем відродження української мови , літератури і мистецтва,
товариств «Просвіта», 31 % – становлення національної початкової ,
середньої та вищої школи і науки, 25 % – газетної і видавничої справи,
3 % – становлення державної системи охорони пам’яток історії та
культури.
Найважливішими напрямами гуманітарного розвитку і
національно-культурного життя України періоду Української
революції, що відображалися пресою, були:
• розвиток української мови;
• активізація процесу створення державних структур освіти , науки,
культури;
• розбудова національної початкової , середньої, вищоїшколи,
зокрема заснування українських гімназій і ліцеїв , державних
українських університетів, Академії наук України, Всеукраїнської
бібліотеки АН України;
• розвиток національного мистецтва, зокрема утворення
Української Академії мистецтв;
• шляхи активізації просвітницького руху , розвитку товариств
«Просвіта» практично в усіх регіонах країни;
• організація діяльності державних і громадських структур охорони
пам’яток історії та культури;
• становлення національної видавничої справи [15].
Особливий інтерес становлять матеріали, які відображають зусилля
передової української інтелігенції у боротьбі з русифікацією
суспільного й духовного життя, зокрема в період панування
денікінської та більшовицької влади в Україні. Преса активізувала
зусилля української громадськості на боротьбу проти спроб
антиукраїнських сил загальмувати процес становлення й розвитку
української освіти й науки.
60
Періодичні видання активно пропагували спроби державних
освітніх структур, намагання української еліти, особливо за
Центральної Ради та Української Гетьманської Держави , інтегруватися
в європейський культурний процес шляхом впровадження
найсучасніших європейських і вітчизняних здобутків у галузі
національної освіти. На сторінках відображалися успіхи в українізації
шкіл, становленні системи національної освіти , друкувалися розповіді
про відкриття українських державних університетів у Києві та Кам 'янці-
Подільському, історико-філологічного факультету у Полтаві ,
заснування кафедр української мови , літератури, історії, права,
створення Української Академії наук у Києві , Української
археологічної комісії, Державного архіву та інших наукових установ
[40, 261–262].
У роки революції створюються національні часописи й у
віддалених від України регіонах, зокрема на Далекому Сході, а саме на
території компактного проживання вихідців з України, яка отримала
історичну назву Зелений Клин (або Зелена Україна), та в Маньчжурії
(тепер – складі Китаю).
Красномовним доказом розвитку українського національного руху
в регіоні була національна преса, яка, не дивлячись на матеріальні
труднощі, все таки існувала й розвивалася. Упродовж 1917–1921 рр.
українські часописи функціонували у Благовєщенську, Владивостоці,
Імані, Нікольську-Уссурійському, Свободному, Хабаровську й Харбіні.
Усі видання засновувалися із метою налагодити тісну комунікацію
українців краю та забезпечити їх оперативною (по можливості)
інформацією не лише про події місцевого національного життя, а й про
державотворчі процеси в Україні. Для місцевої української громади
поява газет та журналів рідною мовою й з національним духом була
вкрай необхідною і важливою для збереження її самоідентичності.
61
Першою українською газетою на Далекому Сході став тижневик
«Українець на Зеленому Клині», перше число якого побачило світ 30
квітня 1917 року у Владивостоці. Через фінансові труднощі газета
виходила нерегулярно і до 24 грудня 1917 року світ побачило 20 номерів
[28, 206].
У часопису порушувалися проблеми формування українських
збройних сил, національної мови, свободи друку, розвитку
національного мистецтва, налагодження активного організованого
громадського життя українців регіону тощо. Вміщувалися офіційні
матеріали, що відображали діяльність Української Центральної Ради,
Державного Секретаріату, перебіг військових з’їздів у Києві. Хроніку
подій як місцевого життя, так і в Україні висвітлювали матеріали
рубрик: «Вісти з поля письменства та мистецтва», «Місцеве українське
життя», «До читальників», «Український клопіт», «Огляд життя на
Україні», «Вже вийшли з друку» та ін. Літературний блок текстового
наповнення часопису представлений поезіями В. Андрійка, Олександра
Олеся Івана Франка.
2 травня 1917 року Благовєщенська українська рада випустила у
світ перше число тижневика «Українська Амурська Справа», який «мав
напрямок революційно-політичний, як це було зазначено в його
наголовку». Цю газету, зорієнтовану на налагодження комунікації
українців Далекого Сходу як поміж собою, так і з тими, хто будував
українську державу на споконвічних українських землях, редагував
Яків Ситницький. Як зазначалося у повідомленні київської «Нової
Ради», він був автором передової статті, у якій писав: «Нас тут багато,
але як не згуртуємось, то нічого ми не важитимем і Україна нас забуде.
Про всякі справи наші Благовіщенська Українська Рада сповіщає
62
Центральну Раду Київську. А Київська Рада всі вісти з України подає
нам. Гуртуйтесь, панове, змовляйтесь, ширьте нашу газету…».
Від 4 червня 1917 року у Хабаровську виходив орган партії
соціалістів революціонерів газета «Хвиля України». 21 червня 1917
року вийшов у світ перший і єдиний відомий номер газети «Вісти
Украінського Клуба в м. Харбині». Номер відкриває звернення до
української громади Харбіна, що закликає вступати до Клубу та
надавати йому фінансову підтримку. Також у газеті опубліковано
заклик до громадян відгукнутися на прохання Української Центральної
Ради про збір пожертв до Національного фонду, низку статей
просвітницького спрямування. Другою спробою забезпечити українців
Хабаровська національним медійним продуктом стала газета «Ранок»,
перший номер якої вийшов у світ 26 серпня 1917 року. Її засновником
та видавцем була Хабаровська українська окружна рада.
Упродовж квітня – листопада 1917 року у містах Зеленого Клину
та в Маньчжурії світ побачило 6 українських газет: у Благовєщенську –
1, Владивостоці – 1, Хабаровську – 2, Харбіні – 2. Із цих видань
відносно тривале життя судилося лише трьом: хабаровським – «Хвиля
України» і «Ранок» та харбінському – «Засів», які продовжували
функціонувати й 1918 року [23, 28–29].
Отже, революційні події 1917–1921 рр. дали поштовх до розвитку
української преси. яка стала значимим чинником культурного,
ідеологічного, політичного впливу на суспільство, формування у
громадян національних світоглядних засад. Спостерігається стрімкий
ріст україномовних газет і журналів загальноукраїнського рівня, а
також в регіонах.
4.2 Видавнича справа в Україні у 1917–1921 рр.
Політичне піднесення 1917 року стало хоч і короткочасним,
але пам’ятною віхою у відродженні «оази українського життя» першої
63
половини ХХ ст. І хоча на заваді національно-визвольних устремлінь
стали розбрат та незрілість українських політичних сил, а ейфорія від
першого року української національно-демократичної революції була
швидко похована під сподом марних сподівань та незбутніх прагнень,
невідворотні зміни таки відбулися.
Особливо разючим були успіхи українського книгодрукування.
Впродовж 1917 року виникло 78 видавництв; у 1918 – їх налічувалося
вже 104; приватні, кооперативні, при «Просвітах» та громадських
організаціях. Серед них: «Час», «Вік», «Дзвін», «Криниця»,
«Вернигора», «Сяйво», «Друкар», «Союз» (Харків), «Сіяч» (Черкаси),
«Промінь» (Сміла). «Рух» (м.Вовча), «Народний стяг» (Одеса),
«Селянська самоосвіта» (Одеса).
Характерно, що видавничі осередки виникали по всій Україні
(1918 року їх було в Києві 40, Катеринославі – 6, Одесі – 5 і т.д.); діяло
навіть українське видавництво при Кубанському центрі в Катеринодарі.
1918 року створено «Український видавничий кооперативний союз»
(Книгоспілка), «Дніпросоюз», «Українська школа». Одним із
найпродуктивніших було видавництво «Дністер» у Кам’янці-
Подільському; (це місто на Поділлі стало значним видавничим центром,
оскільки в 1919–1920 рр. там було розташовано урядові установи УНР).
Динаміка випуску українських книжок за назвами досить промовиста:
1917 рік – 474; 1918 – 1084; 1919 – 665. Хоча того ж 1919 р. створюється
Державне Видавництво України в Харкові [61, 309–332].
Поступ національного відродження у той складний для України
час був неможливим без належної народної освіти та просвітительства,
без друкованого слова. Разом із створенням УНР увага новонародженої
української влади була звернена на започаткування та розвиток різних
культурних інституцій, що сприяли би всебічній освіченості широкого
64
загалу, підняттю культурного рівня, створенню нового розвинутого
суспільства.
Це був період створення нових культурних українських закладів –
Українського театру драми та опери, «Молодого театру в Києві» під
керівництвом Л. Курбаса, Української академії мистецтв, яка стала
осередком підготовки фахівців з малярства, різьбарства, гравюри і
художніх промислів тощо. Серед митців, які піднімали українське
мистецтво на нову височінь – В. і Ф. Кричевські, М. Бойчук, Г. Нарбут,
М. Бурачек, М. Жук та багато інших.
Великий внесок у справу відродження національної культури і
просвіти першої чверті ХХ ст. був зроблений представниками
українського письменства. До нової генерації молодих і талановитих
літераторів увійшли такі особистості, як П. Тичина, М. Рильський, В.
Чумак, М. Семенко, В. Сосюра, М. Зеров, П. Пилипович, М. Драй-
Хмара, Ю. Клен, Д. Загула, Я. Савченко тощо.
Нове українське суспільство потребувало, за висловом дослідника
української преси, бібліографознавця В. Ігнатієнка, широкої хвилі
друкованого слова у вигляді книжки, газети, журналу.
Мінливість тодішньої політичної влади, наявність різнорідних
об’єднань, кооперативів, спілок, громад обумовили виникнення великої
кількості видавничих організацій. Розвитком преси, книговидавничої
справи, бібліотечного будівництва намагались опікуватись кращі
представники української інтелігенції. Розгорнувся стрімкий процес
організації нових українських видавництв та поновлення діяльності
тих, що функціонували ще в царській Росії [62].
У 1917 р. в Україні було 78 державних і приватних видавництв,
а також різних товариств, об’єднань, громадських організацій, тобто
таких видавничих осередків, що мали свою окрему назву і видрукували
більш як дві книжки. Уже в 1918 р. видавничий рух почав набирати
високих темпів. Поряд із державним швидко розвивалося приватне
65
книгодрукування. У 1918 р. вже налічувалося щонайменше
104 видавництва. Це не остаточні дані, оскільки чимало організацій, які
займалися випуском друкованої продукції, не були зареєстровані.
Найбільш продуктивними були «Вернигора», «Дзвін», «Дніпросоюз»,
«Друкарь», «Книгоспілка», «Криниця», «Серп і молот», «Час» та ін. Для
поліпшення ситуації чимало видавництв отримували від уряду
безвідсоткові позики, що сприяло активізації їх діяльності. На початку
червня 1918 р. частина українських видавництв об’єдналася в
«Український видавничий союз», а Міністерство освіти виділило
багатьом з них значні безпроцентні позички. Книги почали виходити
мільйонними накладами – кількість українських книг, що друкувалися
протягом року, набагато перевищувала показник за все попереднє
десятиріччя. Серед проблем, які залишалися невирішеними на той
період, – наявність високих тарифів за перевезення книг, затримування
книжкових вантажів на залізницях [48].
На книговидавничій ниві працювало немало приватних
підприємців. Серед них – Н. Корчак-Новицький, П. Барський, І.
Чоколов, Є. Череповський, Т. Юровський та інші. Розгортали свою
діяльність громадські та кооперативні видавництва. Це переважно
відбувалося при товариствах «Просвіта», які активізували свій поступ
саме в період української незалежності 1917–1918 років.
Відновили свою діяльність видавництва «Вік», «Дзвін», «Час»,
«Вернигора», «Друкар», були створені нові – «Дніпро-Союз»,
«Криниця», «Серп і Молот», «Союз», «Українська школа», «Молодик»
тощо. Деякі з видавництв знаходилися за межами України (видавництво
Союзу Визволення України у Відні). Зазвичай, видавничі центри все ж
зосереджувалися у великих містах. Наприклад, тільки в Києві їх
функціонувало 58, у Катеринославі – 9, у Полтаві – 6.
Видавнича справа розвивалася й у повітових містах. Так, у роки
революції вперше у видавництвах Черкащини побачили світ твори
66
українських авторів Євгена Гребінки, Бориса Грінченка, Григорія
Коваленка, Івана Нечуй-Левицького (Черкаси, 1917), Миколи
Домонтовича (Злобинця) (Золотоноша, 1917), Григорія Пищаленка
(Звенигородка, 1917), Миколи Сумцова (Черкаси, 1918), Панаса
Мирного (Черкаси, 1920), Йосипа Розсуди (Сміла, 1919).
У березні 1920 року уманський повітовий відділ народної освіти
видав до 106-ї річниці з дня народження Шевченка невеличку книжечку
на 46 сторінок під назвою «Т. Шевченко. Збірник творів». Окрім
вибраних творів у ній подавалася коротка біографія поета та пояснення.
Того ж року в Черкасах кооперативом «Допомога школі» Черкаської
повітової вчительської спілки видано окремою книжкою поему
«Наймичка». Черкаське видавництво «Сіяч» видало низку книжок для
шкіл. Серед них – «Граматика для початкових шкіл», «Рідне слово.
Читанка. Перша книжка після букваря», «Рідне слово. Український
буквар» П. Петрушевського, «Старі зразки української словесності» М.
Сумцова, «Оповідання з української історії для початкових шкіл» Г.
Коваленко, «Діловод: як писати службові папери українською мовою»
М. Левицького. Тільки у 1918 році видавництво «Сіяч» видало 38 назв
книг українською мовою. У Золотоноші, Умані і Чигирині друкувалися
статути «Просвіти». Популярністю користувалася книга «Рідне слово:
Граматика (Український буквар) з малюнками» [44, 152].
Було приділено увагу друку дитячої літератури. У 1917 році
вийшло понад 20 назв дитячої книги. В 1918 році спостерігалося як
підвищення попиту на українську книжку, так і збільшення самої
книжкової продукції. Серед півтори тисячі назв видаваних книжок
нараховувалося 1148 українських. Частина українських видавництв
влітку 1918 року об’єдналися в «Український видавничий союз».
Багатьом з них були виділені безпроцентні позики.
Українська видавнича справа розвивалася на фоні феєричних змін
у державній владі – після утворення Української Народної Республіки
67
(УНР) було проголошено Українську державу, яку очолив гетьман П.
Скоропадський. Добу Гетьманату змінила Директорія, яка повернула
Українську Народну Республіку. Але, не зважаючи на складнощі
політичного і економічного становища країни, повільний занепад
поліграфічної промисловості, наявність паперової кризи, поступ
українського друку таки розгортався.
В травні 1918 року було засновано Бюро преси й Українського
Телеграфного агентства, яке зайнялося організацією видавничої справи.
Його очолив публіцист і літературний критик Д. Донцов.
Створення Бібліотечно-архівного відділу при Міністерстві
народної освіти Центральної ради УНР, очолюваної на початку
М.Грушевським, обумовило закладання основ бібліотечно -правового
будівництва. Передбачалося створення Національної бібліотеки і
мережі публічних бібліотек у всіх губернських містах.
Було здійснено підготовчу роботу до I Всеукраїнського з’їзду
бібліотекарів. Головним Управлінням мистецтв та національної
культури було проведено перший всеукраїнський бібліотечний перепис.
Паралельно з переписом відбувалося анкетування видавничих
організацій і книгарень. В планах організаційної комісії, як свідчать
документи державного архіву Херсонської області, завбачалося
створення повного каталогу українських видань, які виходили на той
час. До того ж, матеріали анкетування були конче необхідні для
запланованої на другу половину серпня 1918 року виставки
українського друку, яку збиралися приурочити до I Всеукраїнського
з’їзду бібліотекарів. Було створене Міністерство преси і пропаганди,
затверджені Закони «Про утворення Головної Книжної Палати в м.
Києві», «Про установи у справах друку», прийнято Декрет про
утворення Управління преси й інформації тощо.
Видавалася велика кількість навчальної літератури, галузевих
видань, зокрема, з мовознавства та літературознавства; художніх творів
68
як українських класиків, так і сучасних авторів, а також зарубіжних
авторів у перекладі українською мовою; багато науково -популярних
видань політично-освітнього спрямування (так названих агіток),
брошур, листівок, прокламацій. Книжкова продукція друкувалася
великими накладами, які іноді сягали за 250 тисяч примірників.
Тогочасне українське видавництво «Час» спромоглося на випуск
спеціального часопису з питань книжкової справи «Книгар». Журнал
надавав оперативну інформацію про вихід друкованих видань в Україні,
інформуючи користувача у великому масиві книжкової продукції. На
сторінках часопису друкувалися – С.Єфремов, М.Зеров, Д.Дорошенко,
М. Садовський, С. Черкасенко, С. Русова.
Відновив свою діяльність «Літературно-науковий вісник»,
очолюваний М. Грушевським. Навколо вісника зібралися потужні
літературні сили – М. Зеров, П. Тичина, М. Івченко, Л. Старицька-
Черняхівська, С. Русова, О. Олесь та інші. Майже одночасно з вісником
став виходити літературний щомісячник «Шлях», який спочатку
видавався у Москві, а згодом – у Києві.
У роки революції в Україні значного розвитку набули преса і
книговидання, які стали важливою складовою національно-культурного
та громадсько-політичного життя. Вперше масово почали виходити
україномовні газети та інші періодичні видання. У місцевих
видавництвах вперше почали друкуватися твори українських
письменників та навчальні посібники українською мовою.
Одночасно зі створенням української преси за межами України
виникали і видавничі осередки, зокрема, на далекосхідному Зеленому
Клину, були місця проживання переселених туди українців. «Як тільки
появилися українці на Зеленому Клині в більшій кількости, – відзначав
у своєму дописі з Харбіна до редагованого Д. Донцовим львівського
«Вістника» Р. Дрок, – відразу почали вони проявляти своє культурне
життя, не дивлячись на всі перешкоди й переслідування», однак
69
відчутний його розквіт відбувся лише після революційних змін у Росії
1917 року.
У краї засновувалися українські школи, освітянські та інші фахові
товариства, в усіх містах і майже у кожному селі створювалися
товариства «Просвіта» та кооперативи, велися курси українознавства,
значно активізувалося театральне та музичне життя, розпочали
діяльність видавництва: у Владивостоці – Далекосхідне видавниче
товариство ім. Т. Шевченка, Нікольську-Уссурійському – «Сяйво»,
Харбіні – «Українська Видавнича Спілка» [23, 23–27].
Підсумовуючи, можна зробити висновок, що в добу Української
революції 1917–1921 років книговидання було важливою складовою
національно-культурного, політичного життя українського суспільства.
Спостерігалося нарощування масового випуску україномовної
літератури з накладом окремих видань у декілька десятків тисяч
примірників). В цей час закладалися основи національного
книговидавництва. Випущена література поступово забезпечувала
школу, позашкільну освіту, потреби населення в художній та іншій
літературі, друкованій українською мовою.
Висновки до розділу
Таким чином, Українська революція 1917–1921 років дала
поштовх до розвитку української преси. яка стала значимим чинником
культурного, ідеологічного, політичного впливу на суспільство,
формування у громадян національних світоглядних засад.
Спостерігається стрімкий ріст україномовних газет і журналів
загальноукраїнського рівня, а також в регіонах. В тематиці преси
важливе місце посідало висвітлення державотворчих процесів
гуманітарного розвитку українського суспільства - розвиток
української мови; процес створення державних структур освіти, науки,
культури; розбудова національної початкової , середньої, вищої школи,
70
зокрема заснування українських гімназій і ліцеїв , державних
українських університетів, Академії наук України, Всеукраїнської
бібліотеки АН України; діяльність товариств «Просвіта».
В добу революції набула розвитку національна видавнича справа.
Видавалася велика кількість навчальної літератури, галузевих видань,
зокрема, з мовознавства та літературознавства; художніх творів як
українських класиків, а також зарубіжних авторів у перекладі
українською мовою; багато науково-популярних видань політично-
освітнього спрямування (так названих агіток), брошур, листівок,
прокламацій.
Було приділено увагу друку дитячої літератури. У 1917 році
вийшло понад 20 назв дитячої книги. В 1918 році спостерігалося як
підвищення попиту на українську книжку, так і збільшення самої
книжкової продукції. Серед півтори тисячі назв видаваних книжок
нараховувалося 1148 українських. Частина українських видавництв
влітку 1918 року об’єдналися в «Український видавничий союз».
Багатьом з них були виділені безпроцентні позики.
71
ВИСНОВКИ
В процесі роботи над обраною нами темою ми дійшли таких
висновків:
1. На сучасному етапі бракує масштабного і комплексного
дослідження особливостей процесів національно-культурного
відродження в добу Української національно-визвольної революції
1917–1921 рр.
2. За результатами історіографічного та джерелознавчого
аналізу, ми можемо зробити узагальнюючий висновок про те, що на
сучасному етапі бракує всебічного об’єктивного, масштабного і
комплексного дослідження щодо особливостей процесу національно -
культурного відродження в добу Української революції 1917–1921 рр.
Аналіз стану наукової розробки теми магістерської роботи
засвідчив, що проблеми та особливості здійснення революційних
перетворень у сфері культури у 1917–1921 рр. та механізм реалізації
прийнятих рішень донедавна фактично залишалися поза увагою
дослідників-істориків.
Огляд історіографії свідчить, що в історичній літературі знайшли
всебічне висвітлення лише окремі аспекти теми нашого дослідження.
До теперішнього часу вона залишається недостатньо дослідженою і
знайшла лише епізодичне і фрагментарне відображення в українській
історіографії. А позбавлений ідеологічної заангажованості радянського
періоду погляд на проблему почав утверджуватися тільки в роки
незалежності України.
Щодо джерельної бази дослідження, то її опрацювання під час
написання роботи дало нам можливість виявити широке коло чинників,
які так чи інакше торкаються досліджуваної проблеми. А використання
опублікованих документів, періодики та мемуарів учасників
революційних подій у поєднанні з матеріалами наукової літератури,
72
дало нам змогу висвітлити визначені дослідницькі завдання, з’ясувати
особливості гуманітарних сфер суспільного життя в добу революційних
перетворень в Україні.
Всебічному історіографічному аналізу та опрацюванню джерел,
систематизації та узагальненню почерпнутої з них інформації і
забезпеченню наукової достовірності результатів даного дослідження
сприяло застосування сучасної методології. Застосовані в процесі
роботи над магістерським дослідженням різні принципи, методи та
засади сучасної методології, дали змогу уникнути суб’єктивних і
упереджених оцінок та забезпечити наукову достовірність отриманих в
роботі результатів.
3. З’ясовано, що у процесі національно-культурного
відродження особливе значення надавалося розвитку освіти і науки. В
практичній роботі з розбудови шкільної освіти на національних засадах
у добу Української революції 1917–1921 рр. чітко й однозначно
простежується політична лінія на створення національної школи як
необхідної умови національно свідомого громадянства.
Школа у короткий революційний період пройшла шлях від
мовної українізації навчального процесу до широкого запровадження
в освіту усіх рівнів українознавчих дисциплін. І хоча до повного
розв’язання освітньої проблеми в цьому напрямку було ще далеко, те
що було зроблене в справі шкільної освіти справило значний вплив
на процес національно–культурного відродження.
Українська наука, маючи за основу наукові здобутки
українських вчених XIX – початку ХХ ст., відповідала потребам
самоствердження українського народу як повноцінної європейської
нації. Ключовою подією у цьому процесі було створення Української
академії наук.
73
4. Встановлено, що література, різні види мистецтва
(театральне, образотворче, музичне) в роки революції відіграли
важливу роль у формуванні національної ідеї українського народу.
Вони стали не лише важливими інструментами формування
національної ідентичності та свідомості, але й сприяли створенню
нових культурних цінностей та національних символів. Ці події
внесли вагому історичну та культурну спадщину, яка стала основою
для подальшого розвитку української культури та мистецтва.
Дієвими осередками національного відродження стало товариство
«Просвіта», музеї, бібліотеки та архіви. Головну увагу «Просвіти»
приділяли праці в українських селах. Це було дуже важливо у
відродженні національної справи, оскільки в соціальній структурі
українського суспільства селянство становило виняткову більшість.
Тому стояло завдання залучити широкий загал сільського населення до
вирішення проблем національно-визвольної боротьби.
5. Українська революція 1917–1921 років дала поштовх до
розвитку української преси. яка стала значимим чинником культурного,
ідеологічного, політичного впливу на суспільство, формування у
громадян національних світоглядних засад. Спостерігається стрімкий
ріст україномовних газет і журналів загальноукраїнського рівня, а
також в регіонах.
В тематиці преси важливе місце посідало висвітлення
державотворчих процесів гуманітарного розвитку українського
суспільства – розвиток української мови; процес створення державних
структур освіти, науки, культури; розбудова національної початкової,
середньої, вищої школи, зокрема заснування українських гімназій і
ліцеїв, державних українських університетів, Академії наук України,
Всеукраїнської бібліотеки АН України; діяльність товариств
«Просвіта».
74
6. В добу революції набула розвитку національна видавнича
справа. Видавалася велика кількість навчальної літератури, галузевих
видань, зокрема, з мовознавства та літературознавства; художніх творів
як українських класиків, а також зарубіжних авторів у перекладі
українською мовою; багато науково-популярних видань політично-
освітнього спрямування (так названих агіток), брошур, листівок,
прокламацій.
Було приділено увагу друку дитячої літератури. У 1917 році
вийшло понад 20 назв дитячої книги. В 1918 році спостерігалося як
підвищення попиту на українську книжку, так і збільшення самої
книжкової продукції. Серед півтори тисячі назв видаваних книжок
нараховувалося 1148 українських. Частина українських видавництв
влітку 1918 року об’єдналися в «Український видавничий союз».
Багатьом з них були виділені безпроцентні позики.
За підсумками нашого дослідження можна зробити узагальнюючий
висновок про те, що під час Революції 1917–1921 років боротьба за
національно-культурне відродження перетворилася в Україні на один із
найважливіших напрямів національно-визвольного руху. Культурне,
освітнє, наукове будівництво українського народу стало невід’ємною
складовою державотворення.
Українство взялося реалізовувати громадянські свободи:
політичної діяльності, думки і слова, громадських зібрань, творчості та
вибору мови навчання і спілкування. З етнічної спільноти українці
перетворювалися на політичну націю. Успішна розбудова шкільництва,
вищої школи та науки, духовне піднесення та підйом національного
самоусвідомлення стали важливою перемогою Української революції.
75
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ
1. . Антонець Н. Б. До питання про створення всеукраїнської
вчительської спілки (1917) // Розвиток освіти в добу Української
революції (1917–1921) : зб. матеріалів Всеукр. наук.-практ. семінару /
ДНПБ України ім. В. О. Сухомлинського [та ін. ; редкол.: Березівська Л.
Д. (голова редкол.), Зозуля С. М., Страйгородська Л. І. ; літ. ред. Мося́ І.
А.]. Київ : ДНПБ України ім. В. О. Сухомлинського . 2017. 103 с.
2. Бабійчук Р.В. Жовтнева революція і розвиток української
культури. К.: Тов. для пошир. політ і наук. знань, 1957. 36 с.
3. Білецький О. Двадцять років нової української лірики (1903–1923)
Х., 1924. 40 с.
4. Боротьба. 1918. 21 квітня.
5. Буравченко Д. А. Культурно-мистецьке відродження в часи
Української революції: місце і роль громадської ініціативи (1917–1920
рр.) : дис… канд.. істор. наук : 07.00.01 – Історія України. Київ, 2011.
234 с.
6. Бурнейко І. О., Хлібовська Г. М., Крижановська М. Є., Наумчук О.
В. Історія України. К. 2017. 294 с.
7. Василенко Н. До Ради Міністрів Української Держави од Міністра
Народної Освіти та Мистецтва: пояснююча записка до законопроекту
76
про заснування Української Академії Наук у Киіві. Київ: Друк. Укр.
Наук. Т-ва, 1918. 26 c.
8. Відродження. 1918. 23 квітня.
9. Вісник товариства «Просвіта» у Катеринославі. 1917. 25 червня.
10. Герої Крут. Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918
р. / Упоряд. І. Ільєнко. Дрогобич: Відродження, 1995. 348 с.
11. Гринько Г. Советское культурное строительство на Украине.
Х., 1921. 45 с.
12. Гірчак Є.Ф. Завдання національно-культурного будівництва
на Україні. Х., 1927. 127 с.
13. Гринівський Т. С. Українська преса періоду революції 1917 –
1920 років (на матеріалах часопису «Книгарь»). URL: Режим доступу:
http: //journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=1526
14. Грінченко М. Історія української музики. К.: Спілка, 1922.
278 с.
15. Губа П. І. Українське відродження: спроба джерелознавчої
оцінки вітчизняної преси 1917–1920 рр. Черкаси : ЧДТУ. 2002. 263 с.
16. 27 березня 1917 р. в Одесі відбулися загальні збори «Спілки
учителів» // Освітня хроніка на сторінках періодичних видань 1917–1920
рр. (з фондів Педагогічного музею України) / Педагогічний музей
України. Київ, ПМУ, 2017. Вип. 4. 182 с.
17. Дворкін І. В. Українські музеї періоду національно-
демократичної революції на сторінках журналу «Наше минуле» (1918–
1919 рр.). Збірник наукових праць Харк. нац. пед. ун-т імені Г. С.
77
Сковороди. Серія «Історія та географія». Харків, 2011. Вип. 41. С. 261–
264.
18. Демʼянюк О. Й. Військово-політичні аспекти розвитку
Волинської губернії у 1914–1921 роках : монографія. Луцьк : ПВД
«Твердиня», 2011. 320 с.
19. Демʼянюк О. Діяльність осередків «Просвіти» в добу
Директорії УНР (1918–1921 рр.) // Науковий вісник
Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки.
2016. № 3. С. 21–26.
20. Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної
Республіки. Листопад 1918–листопад 1920 pp.: Док. і матеріали. У 2-х
томах, 3-х частинах / Упоряд.: В. Верстюк (керівник) та ін. К. :
Видавництво імені Олени Теліги, 2006. Том 1.
21. До 100-річчя від часу створення Української академії наук
(УАН), нині – Національна академія наук України. URL: Режим доступу:
https://nlu.org.ua/event.php?id=1059.
22. Донець А. Л. Студентство й українська проблема вищої
школи (1917–1919 рр.) // Наукові праці Кам’янець-Подільського
національного університету імені Івана Огієнка. Історичні науки. 2012.
Том 22. С. 301–313.
23. Дроздовська О. Українська преса на Зеленому Клині й у
Маньчжурії 1917–1921 рр.: історія функціонування та особистості.
Збірник праць Науково-дослідного інституту пресознавства. 2017. Вип.
78
7. С. 18–65. URL: Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/
ZPNDZP_2017_7_4
24. Дубровський В. Музеї на Україні. Х.: Держвидав України.
1929. 60 с.
25. Дудник О. В. «Просвіта» Уманщини за часів Української
Центральної Ради // Уманська старовина. 2021. Вип. 8. С. 132–140.
26. Дудник О. В. Становлення і розвиток шкільництва на
Уманщині в добу Української революції 1917–1921 рр. / О. В. Дудник //
Краєзнавство Черкащини. 2017. № 11. С. 129–134.
27. Завальнюк О. М. Міста України – центри національної
університетської освіти (1917–1920 рр.) / О. М. Завальнюк // Історія
України: маловідомі імена, події, факти : зб. ст. / НАН України, Ін -т
історії України. – Київ ; Донецьк, 2001. – Вип. 15. – С. 45–52.
28. Зелений Клин (Український Далекий Схід) : енциклопед.
довід. / уклав В. Чорномаз. Владивосток : Видавництво Далекосхідного
федерального університету. 2011. 286 с.
29. З’їзд діячів середньої української школи // Освітня хроніка на
сторінках періодичних видань 1917–1920 рр. (з фондів Педагогічного
79
музею України) / Педагогічний музей України. Київ, ПМУ, 2017. Вип. 4.
182 с.
30. Енциклопедія українознавства. Загальна частина [У 3 т.]. АН
України. Ін-т української археографії та ін. Перевид. в Україні. К., 1994–
1995. Т. 1–3. Препринт відтворення вид. 1949 р. 1230 с.
31. Енциклопедія українознавства: Словникова частина [В 10 т.] .
Наук. т-во ім. Т.Шевченка; Голов. ред. В.Кубійович, З.Кузеля . Репринтне
відтворення видання 1955–1984 років. Т. 1–10. Львів, 1993–2003. 4015 с.
32. Ігнатієнко В. Українська книжка й преса в історичному
розвитку Книга. 1923. № 3. С. 3–6.
33. Клапчук С. М. Розвиток бібліотечної та архівної справи
українськими урядами (1917–1920 рр.). Історія науки і біографістика.
2018. № 3. С. 47–60.
34. Ковтанюк Н. Національному музею історії України – 110
років. Історичний журнал. 2009. № 6. С. 16–34.
35. Колпакова О. В. Кам’янець-Подільсь-кий Український
університет // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Вип.
3. 1994. С. 20–21.
36. Колпакова О. В. Український державний університет у Києві
(1917–1920 рр.) / О. В. Колпакова // Український історичний журнал.
1993. № 7–8.
37. Копилов А. О., Завальнюк О. М. Кам’янець-Подільеький
державний український університет: від ідеї створення до ліквідації
(1917–1921 рр.) // Український історичний журнал. 1999. № 4.
38. Культура доби Української революції. URL: Режим доступу:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%
82%D1%83%D1%80%D0%B0_%D0%B4%D0%BE%D0%B1%D0%B8_%
D0%A3.
39. Купрійчук В. М. Реалізація політики українських урядів у
сфері культури в період національно-визвольної боротьби 1917–1920 рр.
80
Збірник «Державне управління та місцеве самоврядування».
Дніпропетровськ : Вид-во ДРІДУ НАДУ, 2012. Вип. 2 (13). URL: Режим
доступу: www.dridu.dp.ua/vidavnictvo/2012/2012_02(13)/ 12kvmnvb.pdf.
40. Купрійчук В. Українська преса 1917–1920 років як джерело
вивчення державотворчих процесів гуманітарного розвитку в добу
національної революції. Вісник Національної академії державного
управління при Президентові України. 2012. № 1. С. 258–265. URL :
Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Vnadu_2012_1_32
41. Кучменко Е.М. Історія реформування освіти в Україні за доби
гетьманату // Маґістеріум. Вип. 7. Історичні студії. 2001. С. 21–26.
42. Лозовий В. С. Поширення просвітницьких осередків в
українському селі в період Центральної Ради (1917 р.). // Освіта, наука і
культура на Поділлі: зб. наук. пр. / гол. ред. кол.: П. Т. Тронько.
Кам‘янець-Подільський: Оіюм, 2006. Т. 7: мат. третього круглого столу
81
Культура, освіта і просвітницький рух на Поділлі у ХVІІІ–на початку
ХХІ ст.». С. 3–11.
43. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921. К.:
Темпора, 2003. 608 с.
44. Мельниченко В. М. Черкащина в добу Української революції
1917–1921 рр. : Навчальний посібник / В. М. Мельниченко. – Черкаси:
«Вертикаль», видавець Кандич С. Г., 2016. – 200 с.
45. Мочульський М. Український національний театр /
Літературно-науковий вісник. 1917. № 5–6. – С. 335.
46. Мусієнко В.В., Машевський О.П. Українізація органів
державної влади в гетьманській державі Павла Скоропадського //
Розбудова держави. 1996. № 2. С. 38.
47. Наука й освіта в Україні на межі XIX–XX ст. URL: Режим
доступу: http://radnuk.info/pidrychnuku/ictoriua-prava/48-ivanov1/22337---
-----xix-xx--.html.
48. Нелипа Г. П. Українське книговидання видання доби
визвольних змагань і 20-х років ХХ ст. Видавництво «Час» (Київ) / Г. П.
Нелипа. URL: https://nlu.org.ua/vustavki.php?id=1160
49. Нікеєв В.Д. Олександр Загаров і український театр. К.:
Мистецтво, 1968. 86 с.
50. Нова рада. 1917. 13 червня.
51. Онопрієнко В. І. Українські університети в 1917–1919 pp. //
Вісник Академії наук України. 1993. № 2. С. 83.
52. Освіта, наука та культура в 1917–1921 роках. URL: Режим
доступу: https://sites.google.com/view/irinavihor/%D0%BB%D0%B5%
D0%BA%D1%86%D1%96%D1%97-%D0%B7-
%D1%96%D1%81%D1%82% D0%BE%D1%80%D1.
53. Освітня хроніка на сторінках періодичних видань 1917–1920
рр. (з фондів Педагогічного музею України) / Педагогічний музей
України ; [укладачі : В. О. Гайдей, О. П. Міхно ; наук. консультант О. В.
82
Сухомлинська]. Київ : ПМУ, 2017. 182 с. (Сер. «Педагогічні
републікації» ; вип. 4).
54. Піскова Е. М., Федорова Л. Д. Музейна справа в Україні. URL:
Режим доступу: http: //resource.history.org.ua/cgibin/eiu/
history.exe?Z21ID=&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=
10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&
S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Muzejna_sprava
55. Робітнича газета. 1917. 15 жовтня.
56. Розбудова шкільництва // Розвиток освіти і науки під час
Української революції 1917–1921 рр. URL: https://uinp.gov.ua/
informaciyni-materialy/vchytelyam/metodychni-rekomendaciyi/rozvytok-
osvity-i-nauky-pid-chas-ukrayinskoyi-revolyuciyi-1917-1921-rokiv.
57. Розвиток освіти і науки під час Української революції 1917–
1921 років. URL: Режим доступу: https://uinp.gov.ua/informaciyni-
materialy/vchytelyam/metodychni-rekomendaciyi/rozvytok-osvity-i-nauky-
pid-chas-ukrayinskoyi-revolyuciyi-1917-1921-rokiv.
58. Розовик Д.Ф. Українське культурне відродження в роки
національно-демократичної революції (1917–1920). К.: ВПЦ «Київський
університет». 2002. 310 с.
59. Романицький Б. Український театр у минулому і тепер . К.:
Держвидав УРСР, 1950. 62 с.
60. Рудий Г. Я. Преса України 1917–1920 рр. як об’єкт
дослідження української культури: джерелознавчий і методологічний
аспекти. К. : Ін-т історії України НАН України, 2005. 503 с.
61. Рудий Г. Розвиток видавничої справи за доби Центральної
Ради й Української держави (за матеріалами української преси 1917–
1918 рр.). Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики.
83
Збірка наукових праць: у 2-х частинах. К., 2005. Число 12. Част. 2 С. 309–
332.
62. Сак О. Видавнича справа доби Української революції 1917–
1921 років / О. Сак. URL: Режим доступу:
https://museum.lib.kherson.ua/vidavnicha-sprava-dobi -ukrainskoi-
revolyutsii-1917-1921-rokiv.htm.
63. Творчі здобутки українських митців. URL: Режим доступу:
https://uahistory.co/pidruchniki/ukraine-history-10-class-2018-pometun-
standard-level/19.php.
64. Тимошенко В. І. Волинь в період української революції і
громадянської війни 1917–1920 рр. / В. І. Тимошенко // Велика Волинь:
минуле й сучасне : тези міжнар. краєзнавч. конф. – Житомир : Вид. М. Г.
Косенко, 1993. С. 64–65.
65. Українська Академія Наук // Енциклопедія українознавства.
Словникова частина (ЕУ-II). Париж, Нью-Йорк, 1980. Т. 9.
66. Україна у ХХ столітті (1900–1939): Зб. документів. і
матеріалів /Київ. ун-т та ін.; Упоряд.: А. Г. Слюсаренко, А. О.
Буравченков, Н. І. Миронець. К.: ІЗМН, 1997. 446 с.
67. Україна в ХХ столітті. 1900-2000 : зб. док. і матеріалів : навч.
посіб. для студ. іст. спец. вищ. навч. закл. / [упоряд.: А. Г. Слюсаренко
(керівник авт. кол.) та ін.; ред. Н. М. Шевченко]. Київ: Вища шк., 2000.
350 c.
68. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали: У 2 т./
НАН України. Ін-т історії України, Центр. держ. арх. вищ. органів влади
84
і упр. України; [Упоряд. В. Ф. Верстюк та ін.]. Т. 1 – К.: Наук. думка,
1996. 589 с.; Т. 2. К.: Наукова думка, 1997. 423 с.
69. Українська література революційної доби / Вступ О.
Назарука. Львів; Відень: Накладом «Укр. Прапора». 1922. 47 с.
70. Український драматичний театр ім. І.Франка. К., 1940.
71. Утворення українських народних шкіл // Наш рідний край :
хрестоматія з історії Черкащини / упоряд.: А. І. Кузьмінський, Г. В.
Суховершко, В. Я. Чудновський. К. Молодь, 1995. 176 с.
72. Феденко П. Український громадський рух у ХХ столітті: курс
лекцій. Подєбради, 1934. 167 с.
73. Хомякова О. В. Літературні здобутки та втрати Української
революції 1917–1921 рр. // Радіоелектроніка та молодь у ХХІ столітті :
матеріали 23 Міжнар. молодіж. форуму, 16–18 квітня 2019 р. Харків :
ХНУРЕ, 2019. Т. 11. С. 106–107.
74. Христюк П. Замітки і матеріали до історії української
революції. 1917–1920 рр. Український соціологічний інститут. Нью-
Йорк: Видавництво Чарторийських,1969. Т. І–ІV. Відень, 1921.
75. Цалик С. Блог історика: 1917 рік. Як український театр став
державним. URL: Режим доступу: https://www.bbc.com/ukrainian/blog-
history-39799454.
76. Шаповал М. Велика революція і українська визвольна
програма. Прага: Вільна спілка, 1928. 324 с.
77. Шпак А. П., Юркова О. В. Національна академія наук України
// Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій
(голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. К.: В-во «Наукова
думка», 2010. URL:Режим доступу:
http://www.history.org.ua/?termin=Natsionalna_akademiia